Ім'я твоє, що зветься десь найменням,
що ллється, наче, пісня на весні.
Ім'я твоє, знов стало воскресінням
поета, що живе біля Десни.

Ім'я твоє звичайне і незвичне.
Для порівняння пишу водограй.
Ім'я твоє для мене ідентичне
не сказаному в червні прощавай.

А ідіть-но, панове, під всі сто чортів.
Ах, як палко скрипаль у провулку химерить.
Я йому не змогла, ну а вам – й поготів,
Відчинити тяжкі зачакловані двері.

Ех, розбити б об діл своє серце сумне.
Ех, розлити б по келихах жалі і млості.
Зачакловані двері тримають мене,
Тож не грюкайте милі, непрошені гості.

Ох, яка мене туга за душу бере.
Ох, яким же вином затопити горлянку?
Сторчголов утікає похмілля старе.
А нове не візьме аж до ранку, до ранку.

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…



до 1994

…Цей чорно-бурий дим, як вихлоп вантажівки,
Летів мені в лице — на всіх земних шляхах!
Якщо ти є поет, і ще до того жінка,
То здохнеш к тридцяти — якщо вдалась плоха.

А я була дитя — як всі домашні діти:
На віях і губах — тичинковий пилок…
Тож повних тридцять сім — підстава порадіти,
Що я таки незгірш земний мотаю строк:

Що, риючи вперед, наосліп, мов кротиха,
Вколочена у твань чи вдарена під дих,
Вихлипую свій текст — між видихом і вдихом,
І значить, бережу
когось із молодих…

до 2000

I
Знову камінь зірвавсь. Я стою на вершині гори.
Десь в підніжжі Камю — зачаївся, небіжчик, і стежить,
Як він котиться схилом, криву полишаючи стежку
(Віднедавна Камю — повноправним учасником гри).
От зашпортнувсь об щось! Підстрибнув. Вихилясом пішов.
Легко збурена ним, крейдяна кушпела осідає
На сіріючий кущ (ще, ще мить — і, здається, згадаю
Імена цих кущів! — ні, зірвалось…): лисніє, мов шовк,
Проти сонця. Пора
і собі вирушати в долину:
Якщо йти помаленьку, тимчасом і спека спаде,
І в-очу-затікаюче-потом бескеття руде
Дозолятиме менш, ніж обдерте об камінь коліно.
Ех, паскудна робота!.. Тут сплюнуть би — тільки ж в устах
Суш така, що ще трохи — і репне, як ґрунт, піднебіння!
Там є нижче криничка — замулена, правда, дробинням
Перелітним — нап’юсь і в баклажку візьму, бо пуста.
Цілу пику занурю! Ні, голову!.. (Потім цівками
Лоскотатиме плечі покрап із волосся…) Вже йду,
Вже приспішую (дідько б узяв це коліно!) ходу —
Й дозволяю собі на часинку забути про камінь.

II
(Дорогою вниз)
Ні, Альбере. Пробач мені, хлопче, — в цім щастя нема,
Ні побіди нема (про надію, то годі й казати):
Якби думати так, я б давно вже рішився ума.
Це скоріше — як звичка на власний не морщитись запах,
Розумієш? Шкода, бо тлумачитись я не мастак.
Хіба так: є реальність підйому і спуску, є речі,
Про які мушу дбати, — як ця-ось баклажка пуста
Чи полуденним сонцем на струп’я засмалені плечі
(Дрібку б вітру — ото би полегкість! — чи жменьку роси…).
Небагато, вважаєш? Потіха, вважаєш, нужденна?
Але те, що я роблю, я роблю найкраще з усіх —
З-поміж мертвих, живих, і в потомні віки нарожденних!
Я ж цим каменем виховзав гору, що тулуб яйцем,
З найкрутіших сторін — до печер, до проораних ходів!
Я ж здійматись навчився всіляко — повзком і тюпцем,
І котити його, й завдавати на плечі зісподу!
Он, до речі, вже й він — ич, як гримнувся: майже нора,
По кущах тільки й знати… Ану, вилізай-но зі схову!
Він належить — до мене: так само, як вся ця гора.
І ось цього мені не однімуть ніякі богове.

до 2000

Думав, мов ослик, похиливши голову, —
аж тут ґедзнувсь на звук мого голосу,
засміявсь бормашиною:
— Вірші?
Ти про вірші? Та кому вони на фіґ потрібні,
твої вірші?
(Свердло витягається; повен рот слини; “сплюньте”).

Тридцять років спльовую — всі верблюди Аравії
могли б позавидіти на роботу моїх слинних залоз.

Попервах (дуже довго) звіряєшся з віршописання,
як у тринадцять подружкам — із першої кровотечі:
спустивши очі, бгаєш підруб кохтинки,
на губах — тремтяча усмішка, ніби дуєш на пійло
(обпече піднебіння? обварить язик? проковтнеться?):
Я — вибачайте — пишу, розумієте, вірші…

Потому (дуже недовго) на поблажливе:
“Пишеш? Ну-ну, пиши”, — налітає гаряча хвиля:
хочеться верещати, дряпатися, кусатись,
гамселити книжкою по голові: ідіот! (ідіоти!),
тлумачитись з кожного слова, обстоюючи справедливість,
тицяти перед очі, як перекупка помідори: оці-от — гнилі?!
Та ви гляньте, гляньте(прокрут на всі боки),овоч —як сонце!-
аж врешті, з розпуки, — чвяк! — зчавити п’ястук,
заросивши довкілля (включно з сорочкою
співрозмовця) багряною юхою: а щоб знав!

І нарешті — остання фаза: криво підсміхнувшись,
мовчки стенаєш плечем, мов скидаєш налиплий волос:
мовляв, ну звісно, вірші — кому вони на фіґ…
І відчуваєш, як вслід твому руху (сколихнутий ним)
вповзає невидимий ластик, стираючи сказане
(разом із тим, хто таке сказав)
із твоєї кімнати, з твого життя —
за поріг, за грань, кучерявими порохами, —
і залишаєшся сам на сам
з проступаючою білиною
чистого аркуша,
ковтаючи слинку.

до 2000

Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.
— Як називався той фільм Пазоліні?
— Либонь, “Теорема”…
І по хребту опливають, як віск по свічі,
Росні мурашки жаского і ніжного трему,
А по стемнілому склу — за змією огниста змія
Повз “двірники”, як повз болісно зламані брови:
Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) —
Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.
Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),
Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба…
Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,
Скутий страхом — позирнуть тепер збоку на себе.
Губи язиком обвів — мов заклеїв листа
Ще-ненаписаним:
— Знаєш, від цього — вмирають…
Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь
Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.
Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так
(Як — не скажу, остуджаючи губи на вітрі…).
Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах.
Лунко пустіє перон.
Насуваються титри.

до 2000

~
Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря.
Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню півлітру
Тобі поміж ноги— по чім переходять на “Ви”.
Ми всі — таборові. Сто років тривать цьому спадку.
Шукаєм любови, знаходим — судомні корчі.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” —
Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…
~

О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..

~
Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь! —
Я вже себе побачила будинком,
З якого в ніч оголеним вікном
Горить жовтогарячий прямокутник
Із планками упоперек грудей
І низу живота — як на рентґені,
І камінь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи — руки…

(Я пам’ятаю це ждання всенощне
Одвірнього дзвінка — цей жах мовчання
Сіріючого ліжка, і стола
З книжками, й телефона, і на кріслі —
Мов стята голова, недвижний вузол
Із теплими речами; пам’ятаю
У тілі вогнянім той самий дрож:
То кров сліпа, збезумівши, на безбач
Товчеться в тьму, волаючи утечі, —
Відкрий же вени. Випусти її:
Уже хода зближається під двері…).

Я з тих домів, що мітила Чума —
Вельможна пані у кибалці білій,
Нічним повозом їдучи крізь місто
І смолоскипом кіптяві хрести
Черкаючи на брамах і одвірках, —
І віддалялись повіз і огонь
Вглиб вулиці, — але чомусь на ранок
У тих домах ніхто не помирав
(Хіба, крім пса, що в буді спав при брамі), —
Бо, недогледом, за чумним ридваном
Брело в тропі біляве пахоля,
Мов свічка воском, скапуючи слізьми,
Й де здужало дістати — рукавцятком
Сорочки — затирало ті хрести,
Отож нічого з них не виникало. —
Якщо не брати під увагу те,
Що потім з тих домів сини, шляхетні духом,
Дзвінкі на вдачу, мов дамаська сталь,
На жужелицю в наймах зотлівали,
Укривши, як під струп, під луб розпуки
Свій хист, і заміри, і ворохібну стать, —
І билися об мур, і дерлися на банти,
І брата брат на вила підіймав, —
А гімназистки, ніжні, аж прозорі
(Із ружею у косах кучерявих
І томиком Олеся у торбинці),
Водили переляканих байстрят,
Із котрих виростали самогубці, —
І всім світила в очі чужина,
А статки й спадки, надбані трудами
Із віку в вік, з коліна у коліно,
Мов мертва слава, йшли по водах часу —
І не вертали в пам’ять поколінь…
Я — з тих домів. Я — з тих, що заціліли:
Я бачу у свічаді знак хреста,
Угніжджений між двох бровастих луків,
І Жах Чекання Жаху є мій дім,
З якого вихід — тільки через стіну.
Бо є ще час знайти такі слова,
Од котрих дріж стене камінну кладку,
І з грюком мур розійдеться, і дим,
Чи — золотавий слуп, — сяйне в навстіжний вилом,
І я ступлю в його конічний зріз —
І камінь, що летить,
Обернеться на птаха…

до 2000

Це подружжя навпроти колишеться згідно,плече до плеча,
О повіках однаково склеплених, як у недужної курки
(Від обвислости варґ в підборіддях — одутлість м’яча,
Що спустивсь одним здихом, проколений, — навіть не муркнув).
Пообіддя, сієста — чи спека — стоїть нагорі:
Не з безсонної ночі їзда, не з любовної змори,
Не втулившись у себе навзаєм аж так, що візьми розірви —
То заточиться світ, і убійнику зробиться сором! —
Висисаючий душу, хиткий, монотонний маршрут,
Вічне поруч-спання з тими самими сірими снами,
Вічна станція Нуд, скільки їдь, — вічна станція-Тут —
До кінцевої, котра постійно присутня між нами…

Десь кобіті за тридцять — ну тобто, іще нестара,
Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині,
І лице її — пляма цементу, яким заліпилась діра,
Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині,-
Тільки губи зобиджено-звислі, і в кутиках ледь пузирять
Вигасаючі соки, із тіла втікаючі сили…
Ця кобіта — навпроти: помилено долею ряд —
Це могла б бути я. Коли б вийшла за тебе, мій милий.

до 2000

"В літо 2003-го од посухи на Середземномор’ї
почалися лісові пожежі. Для боротьби зі стихією уряди
Італії й Іспанії створили спеціальні фонди, і до кінця
року місцеве населення підтримувало пожежі вже штучно
— щоб зберегти робочі місця… "
З утраченого літопису

…А ти за шеломянем. І між нами
Дрижать легкі моря, посічені човнами,
Й пориті літаками небеса.
І кавкання чайок звістує ранок,
І юний воїн — з бомбою й Кораном —
Встає зі сходу, вбраний у багряне,
І страх зі снів на берег виповза, —
Де ніжних міст розсипані суцвіття,
Де, як борлак, здригається століття
В кільці чужих і рідних україн, —
І я встаю, зализуючи рани,
І знов горять комп’ютерні екрани
Твоїм листом і голосом твоїм.

Ти чуєш, як вітри біжать по водах?
І дух доби — тяжкий, несвіжий подих
Із гнилозубих електронних дір —
Женуть на мене в цифровім режимі,
Втискаючи мене, немов пружину,
Все глибше й глибше — в яму, у надір…
Серед земель, які вже нас не носять,
Здавивши скроні, я друкую: “досить!” —
Надбігле слово, водяний пузир:
На цій планеті, тяжко нами хворій,
Згубитися очима в небі й морі
Вже не виходить — не сягає зір!
І ці смагляві, чорнобриві гори
Течуть димами: скільки стане зору,
Горять ліси, підпалені людьми, —
І клаптями згорілого паперу
Летять птахи, і порють стратосферу
Гелікоптери чорними крильми…

І, перейшовши мертвим буреломом,
Не зачерпнути байкерським шоломом
Із моря, як із Дону — п’яний князь
(Розбитись на гірському повороті
В машині, де співає Паваротті, —
Найбільша пільга, що чекає нас).
Горять ліси, як книги, — і нікому
Не розказать, як пряжить рот оскома
На-всіх-язиках безпорадних слів!
А ти десь там — ти ждеш мене додому,
І суне галич хмарою з-за Дону,
Й поверх пожару гучно кличе див…

2003

В маленькім містечку, на березі озера Комо,
в готелі “Фйоренца”, в неділю увечері — джаз!
Я тут випадково (як, власне, я скрізь випадково) —
і вечір порожній, і ще від’їжджати не час…
Звичайно, не Армстронґ — та все ж, видуваючи з рота
сріблясту змію саксофона й тоски-ні-за-чим, —
good job, паруб’ята, їй-Богу, — хороша робота! —
і банда сміється — п’яненько, без жодних причин…
I — добрі литаври. I — добре прописані тавра
на лицях, уражених тліном хтозна-як давно…
А вже піаніст — то напевно походить з кентавра:
гойдаючись торсом на клубах старенького ф-но!
Коротка затяжка; ковток з попідручної склянки
(поки животом відбурмоче свій жаль контрабас) —
і можна ізнов в саксофон голосити до ранку
над тим, як минуле нещадно підточує нас! —
як люстро без ґлянсу, як пліснявий мур Ренесансу,
як мертві очниці, що бачили спалений Рим…
Із цього Белладжо, із цього крайсвіту і трансу
куди ж нам подітись, уже від рождіння старим?

Задайте нам тему, Ґарфункель, Сінатра і Преслі!
Туристи з Техасу, затупайте, входячи в раж! —
І ми стрепенемось, такі чарівливо воскреслі,
що вдарені струмом, — і ми вам покажемо джаз!
Під виляски сміху (як плюск світового потопу…) —
і схлипом, і скваком, і смішно пердючим звучком —
старайся, старайся!.. подобайсь, старенька Європо, —
неначе на конто собі заробляєш очко!
Остання поразка твоя — без стотисячних армій,
без ґвалту і крику, без сальв і чужих коругов
прийшов і сидить — добродушний, вгодований варвар —
і всі morituri “на струнко” вітають його!..

А й славно лабаєте, хлопці, були б-сте здорові! —
Розчулена в дим (і сама вже зникома, як дим),
куплю їм мартіні — я теж тої самої крові,
от тільки мій спадок давно просвистали діди…
“Як вечір?” — спитають мене по-англійськи. — “Приємний”:
усюди так само приємний, куди не піди…
В дванадцятій тридцять відходить пором на Варенну.
І хилить на сон. І гуде холодком од води.

до 2000

…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…

Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого,
до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли
колошкають,
до стеряного кліпання,болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.

Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих
каструль…), —
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.

Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який замість перлів, нагріб по підводдю — мідій…

“Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!”

…Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

…Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

I.
“Поможи, о Боже, цей хрест нести —
це хороший хрест. Він такий, як тре’, —
бо на нього древо пішло сире,
і задирки в шкіру встигли вп’ястись.
Кожен рух, відтак, — що від Тебе знак:
мов гаками дре мою кволу плоть!
Я Тебе люблю. Ти є мій Господь.
Поможи ж дійти, бо не встою — так…
Поможи дійти — не скажу, куди:
там, де жовч дають на хрипке: „Води!“ —
там, де поти вдих, поки держить цвях! —
Поможи пройти долорозний шлях…”

II.
А думка — немов оглав,
В якому чуття косіє…
Кінчається місяць Ав —
І знов не прийшов Месія.
Не вивільнитись із пут,
Не знести розпуки сеї! —
У білій одежі йдуть
Пісками сумні єсеї.
Ждання їх твердіш скали!
Дарма і лівим, і правим
Марія із Магдали
Кричить: “Я бачила Равві!” —
Всує пророчиш, жоно,
Всує мужів морочиш! —
Клюють пісок, як пшоно,
Спадаючі долу очі
(В пустелю — в вапно — в бетон:
Віки за колючим дротом
Сурми Господньої тон
Чекать, пересохши ротом):
Прийде — як нагорній сніг,
Що блиском погляди сліпить,
І кине до наших ніг
Всі царства й народи світу!
І в тому місяці Ав
Спаде з нас вигнанча кормига!
А що розп’ятий казав —
Не писано в наших книгах.

III. (Pieta)
…Темний — із надр — огонь,
Кров на губах — як сіль:
Із пробитих долонь
Зціловуватиму біль.
Разом в хреста врости б!
(Скинули — в купу дров…)
Із прохромлених стіп
Злизуватиму кров
(Так собаки всю ніч
Лижуть сторожові!), —
Коси рвучи, як гич,
З шкірою з голови!
Пощо мене не взяв,
Равві, в муку свою? —
Я б, як оку — сльоза
Вимиває вію,
Тілом би розтеклась,
Всі прийняла б бичі! —
Круг тебе в послідню страсть
Оливом пливучи!..
Встигли терни врости
В шкіру до самих брів…
Встань! — говорю, як Ти
Лазарю говорив.
Я Тебе воскрешу
На всі потомні віки
(Хай запевняють: грішу! —
Хмурі чоловіки) —
Я Тебе вознесу
На найвище з небес,
Всю світову ясу
Дам Тобі, Боже, днесь —
Всіх народів і мов
Рине к Тобі душа!
(Нащо здалась любов,
Котра — не воскреша?..)
………………
Так і пребуде вовік:
Ранок. Жовтява мла.
Камінь, відвалений вбік.
Світло з Твого чола.

Мені шкода, що все так сталось,
Що ти у мене закохалась,
Що не здійснив твоїх надій,
Тому лиш мрій про мене, мрій.

Будь ласка не нудьгуй за мною,
За посмішкою і ходою,
Торкатися мене не смій,
А просто мрій, про мене, мрій.

Коли ти гірко заридаєш,
То в серці ти мене згадаєш,
І я скажу: "Не плач, постій,
А просто мрій про мене, мрій."

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

Повітря на ніц не схололо
І ніч пекуча ніби грань
Накручує дев'яте коло
Лічильник всіх твоїх страждань
Ти наковтався мов цикути
Чужих сентенцій та порад
Вирішуй бути чи не бути
Як дехто бився об заклад
Твоєму духу ренегатом
Твоєму рухові хистким
Ти Гамлете вар'ят вар'ятом
Та краще вже лишайсь таким
Твоя душа неопалима
Я вірю витримаєш це
Хоч демони десь за плечима
Поволі звужують кільце
Хай никає ця агентура
Ти й так не з їхнього коша
Та вже болить напевно шкура
Коли в цім тілі не душа

Sapienti satis - "розумному досить" (лат.)

Шевченко центром атакує,
Ребров підтримує його.
−„Динамо” !!!−, стадіон скандує,
З любов’ю журить де кого.

Що хтось не вцілив у ворота,
Що не тому той пас віддав −
І вже пішла умів робота,
Як Марадона тут зіграв.

Та що нам славний Марадона?
Шевченко кращий, без образ.
І знову з центру „Барселона”,
Розпочинає в котрий раз.

1997р

< Ореол ПРАВДИ >
"Не боюся сконати, страшуся зарано,
Треба жити для того, щоб в пам'яті жить!
І витягую Правди тягуче сопрано,
Та брехні баритон налаштовує кліть!"
В. Володимир

Одкровення
Боюся сконати! - трагічно! зарано!
Витягую з горла тягуче сопрано!
А як голосочком жіночим не вить
з достоїнством - лжею защемленим в кліть!!!

На папері в клітинку
намальований синьою пастою
метелик в кутку аркуша.
Turn off.
***
застиглі, солоні риб’ячі статуї.
нетесане дерево, слюда морських вітрів.
водорості і зірки скрізь, а медузи – лише під стелею.
лине м’язка сріблина.
і волосся повільно колишеться.
течії майже немає.
я вмію співати як кит – протяжно і голосно,
так, що чутно за сотні кілометрів.
а ще – вкривати собою каміння,
зрощувати перли,
викидати ікру...
та зараз я співаю як кит –
протяжно і голосно.
***
Плювок амерікано на дні білої чашки.
Вдивляюся у нього –
а раптом щось важливе?
***
Птах крилами в небі кроїть повітря,
Дихає повітрям,
Тінь від його крил -
Пісня мого серця
***
Розгадуєш –
в зеленкуватих простирадлах,
у стружках шоколаду,
ромашковим духом і м’ятним пилом,
велосипедні кола розпрямляєш своїми ранками –
де сонце й здерта шкіра.
Розгадуєш?
Чи є щось недосказане?
***
Це я, а не вітер сьогодні запахла весною.
Вітер іще кристалічно-кілкий і нахабний як ляпас.
А я вже інакша, здається,
бо дму десь з південних півкуль.
Ти знаєш, там осінь.
Давай видивлятися птаство.

стати сіллю
стати тобі хлібом
шелестом кави тобі стати
горілкою і цибулею
протягом твоїм
уздовж тебе витягтись
мапою твоїх родимок
зоряним небом
колючими крихтами
пустелею твоєю сніговою
чорним небом
твоїми вірами і безвір’ям твоїм
хай би не було уже місця
пошепки
каньйонами лиця твого
вийти до ріки
берегом її просипатись
в твої передранкові сни і надвечірні роздуми
Дай руку.

твої повільні стіни, місто бога, гвинтують вкруг
розм’яклих м’язів —
коня на прив’язку
в’язка суцільна маса з листя, гілок і слини
скрапує на пересохлу пилюжну землю.
Не той маршрут. Це був не той маршрут.
Пусті віконниці і білі стіни.
«милий, скажи їм, хай ідуть, я так стомилась»
«терпи і усміхайся, ми у місті бога»

Якщо спуститься сонце за обрій
У Егейському морі потоне
Станеш знову хлопчиськом чорнявим
Очі сині і щоки червоні

І кіщаве засмагле тіло
Я хотітиму так запекло
що відвести від тебе погляд —
буде душу віддати в пекло

Ти хльосткий і гнучкий як різка
Такий юний ще, мій коханий
Я покинула дона Хуана
Я з тобою, мій Дон Жуане

Записані в кілька рядків
Обірваних ліній-краплин
У кулі снігів
Володар морів
Вишукує правди на дні
В степу вітер вив
Кінь вухами стриг
Просте залишаєм простим
Ще кілька хвилин
Ти будеш чужим
Сім ґудзиків мій оберіг
Сім знаків на грудях впікає полин
Заїло вініли зіниць
І ребра як спиці одне за одним
Впинаються в хмарову міць

Осінь золоту побачити я хочу,
Її я бачу тільки уві сні,
Її згадаю – серце аж тріпоче,
Щось каже тихо серце е мені.

Прислухатись до серця я волію:
Шепоче щось, каже щось мені,
Ї шепіт той мене всього аж гріє,
Бо серце те співа мені пісні.

Але пісні лиш душу обпікають,
І серце не співа, а вже болить,
Прозорі сльози по щоках стікають,
А ось летить вона, вона летить.

На відстані від мене осінь сіла,
Привіт на відстані передала мені,
На мене глянула, а потім полетіла,
Її нема, лишились лиш пісні.

світ висотує нас по кровинці
прагне нас заарканити
запрацьовані різночинці
в небо ніколи глянути
та безодні куди ти падаєш
всі призначені обраним
не жалієш нікого
нічого не згадуєш
ми існуємо
добре нам

Проходять дні, минають ночі,
твої цілунки неохочі.
Як щось невидиме гуркоче...
тобі здається чи мені?

Мов пластилінові фігурки,
шбурляєш нами у вікно,
і нерви твої що пігулки,
які снігами замело.

Блукаючи темними лісами,
на птаху стару натрапила я.
У неї було сиве пір'я,
але співала вона як молода.

Птаху цю звали Когорінда
й вона любила своє ім'я.
Друзів у неї було небагато
лише дерева і вода.

Своїми піснями ця птаха
багато людей у ліси завела,
але ж не знала вона бідолаха,
що кожна людина
така ж сама птаха як і вона.

Кохай троянду-
знай ім'я і
проросте в тобі
жива трава.

Трава покличе за собою
у світ невидимих людей,
які зріднившись із травою
виховують в собі суддей.

Ці судді строгі, невблаганні-
твоє життя у їх руках
і їх ряди, такі захланні,
загубляться у твоїх снах.

Ніколи не побачиш їх,
але відчути ясно зможеш,
коли у темний ляжеш міх
і жах із відчаю народиш.

Кому потрібні почуття,
сьогодні знижки, розпродажа!
Кому треба моє життя,
сьогодні я іду на продаж!

Мене відкинули любя,
і я колись так відкидала.
І лише Бог мені суддя,
і лише я шлях обирала.

Не вам мене ось тут судити,
і не сьогодні ще мій суд.
Й серця замерзлі розбудити
мене покликано ось тут.

Кому потрібні почутт?
Кому життя моє потрібне?
Хоча і це вже не життя,
а існування безпросвітне!

Кожне слово злітає з пера
і у безвість знаки невідому.
Чи до віршів коли я жила?
Чи знала блаженну утому?

Кожне слово карбує чуття,
кожен порух, надію, печалі.
Я без віршів не бачу життя,
я не можу заглчнути в далі.

Я б тобі дарувала весь світ.
Та навіщо тобі ті обмани?
Я тобі подарую слів літ,
що лікує усі серця рани.

Хочеш казку, комедію, драму?
На папері усе ожива.
Наиалюю тобі словом даму
серед поля в серпневі жнива.

Я словом зведу тобі замок,
у лорди тебе возведу.
Кохання солодкий ранок,
без докорів і стиду.

Хочеш все? то усе вже можливе
в царстві слова і букв, і рими.
В цьому світі усе неважливе,
не потрібна ні маска ні грим

Болю осені мої повні,
кров′ю налиті долоні.
Місяць над містом у повні,
я залишаюсь в думок полоні.

Рцки твої несла забути,
легше забути як вдихати повітря.
Кожен твій крок хочу минути.
Кожен твій погляд – у серце вістря.

Я не така, ти знаєш,
ти не таку мене бачив.
Ти таку не кохаєш,
ти мене не пробачив.

Я забираю своє похмілля,
я залишаюсь з собою.
Я ламаю руки-гілля,
впивоюсь терпкою журбою.

Мені без тебе не жити,
тобі, жити але не зімною.
Я не в силах тебе розлюбити,
я кохатимусь тою зимою.

Наші стежки серпантином,
ми ще не раз зіткнемось.
Моя любов буде клином,
і ми розійдемось.

Життя - мов комета
прекрасна і нестерпна
невідома нам рука створила її,
таємничим блиском мерехтячи у вогні

Міжзірковий простір-шлях комети,
по якому здійснює вона небезпечні злети,
зорі-образи людей різноманітні
одні безтурботні,а інші самотні...

Від них немає порятунку,
від них не втечеш
так само як поглядом одним
всю красу земну не осягнеш...

Ці постаті-примари туманні
утворюють собою містичні діаграми,
такі які ніхто й ніколи не розгадає
бо вони без таємниці,
а отже й розгадки в них немає

Полумя'м своїм мерехтливим
комета освітлює цю діаграму зіркову, і
звуком своїм утворює ніким ще нечувану мову
і доводить вона, що ніщо в світі не є випадковим

А парадокс такий:
одні постаті ніколи не згасають в нашій душі,
а інші поверхневі, індиферентні й скороминущі
й проходять так само швидко й непомітно
як листок поривом вітру зривається з дерева свого,
виконуючи для нього танець і пісню скорботи...

Життя буває різне:
у кого гірке, а у кого солодке...
народжуючись ніколи не вгадаєш
яким саме буде твоє життя:
солодким як мед чи гірким і кислим як лимон

Але вдень і вночі
мариш ти мрією осяйною,
яка не дає тобі спокою

Ти забуваєш про те, що мрія-апогей фантазії
й не треба намагатись здійснити її,
бо тоді вона надає тобі стусанів
на рахунок один, два, три,
позбавивши тебе при цьому
природньої життєвої жаги

Й доведе вона тобі наступне:
людська істота-маленька жалюгідна мікроба,
для припинення життя якої
потрібен лише один подих Творця Святого
так було і так буде завжди
поки сам Творець не стане таким як Ми...

< * * * >
"...Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім." Н.Б.

Філософічне
Що листування! упізнай у тілі
її прекраснім віршування цілі,
вкарбуй у пам’ять мрії уцілілі
і усамітнись у здобутій силі!

Все починалося спільним диханням,
в полі був серпень і дивний сніг
з неба летів на дорогу викиднем -
падав додолу допоки міг.

Серце щоночі щастям ряснішало,
мрії солодшали, як рафінад.
Крапка за крапкою наче віршами
липли до вогких губних помад.

Інше ставало твоїм напруженням -
тихим, як лабораторний щур,
в час як солдати строкової служби
бігли квапливо на перекур.

Сонце далеке сповільнено меркло,
впевнено наче ледачий таксист,
що протирає маленьке дзеркало
заднього виду і вносить зміст

в кожну вечерю і мильну оперу,
так як у мене вносила ти,
так як озброєні гелікоптери
бомбами з неба руйнують мости.

Все починалося цокотом клавіш.
Вибито пальцями білий джаз.
Я вже не марю і ти не мариш -
пройдений шлях і прожитий час

більше не лишать мені питання.
Вже остаточно зморене сном
наше життя проходить в останнє
в східному напрямку товарняком.

Кожен день, коли небо десь плаче,
Я втрачаю безцінне життя,
Очі ті, що зараз я бачу,
Їх кохаю й ненавиджу я.

В них живу все життя й помираю,
Чорні очі, врятуйте мене,
Подаруйте життя, я благаю,
Подаруйте мені, хоч одне.

Чорні очі - вони як болото,
В них одразу я весь потопаю,
Потопати у них насолода,
Якої ніхто ще не знає.

Прикутий в кайдани на вічно до тебе,
До чорних очей, що виблискують,сяють,
Що манять і кличуть, і тягнуть до себе,
І душу мою своїм видом з`дають.

Чорні очі, будь ласка, не треба спокуси,
За яку я готовий віддати
Серце, життя і закохану душу,
За вас я готовий вмирати.

Готовий вмирати, тому і вмираю,
Щоб бути з тобою навіки,
В очах твоїх чорних навіки втопаю,
Не маю від тебе я ліків.

Ти втримала мене від сліз отих,
Що завжди по щоках моїх стікали,
Для мене сльози ті цінніші золотих,
Бо щоки кожен день ті сльози обпікали.

Прозорі краплі, що крапають з очей,
Я зараз їх тримаю на долоні,
Вони народжуються від стражлань моїх,
Тому лиш не солодкі, а солоні.

Проте тих сліз не бачу більше я,
Тепер лиш кожен день я думаю про тебе,
Проте колись ти підеш, самотнім стану я,
І сльози знов повернуться до мене.

Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

Цілюща втома на німих вустах.
І запах снів, розсипаних невчасно.
Переживаю літо, наче птах,
який в польоті вирізняє щастя.
А десь є ти – прозорий, як вода,
не менш цілющий і не більш минущий.
Холоне воском місячна хода
твоїх дерев, які між нами сущі.
І височіє старомодний ліс
над наші душі і над наші вірші –
який звабливий і тривкий ескіз
для двох птахів, яким – знестися б вище!
Не зупинившись при розлуці гір,
молитись cлову – що бува вірніше?
Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
я знаю – враз віддасть за наші вірші.
І буде синя часу благодать,
і співи трав, і музика польоту,
і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
відкриє нам нові цілющі ноти.
І стане трохи дивно, як завжди,
коли слова прозоріють, сумлінні,
і відбивають небо від води,
і твої очі – від моєї тіні.

Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
І бавиться кіт, і вмивається на підвіконні,
мов кличе у гості когось, кому ґаздою – Бог...
Ти вкотре живеш. Ти смакуєш ранкові принади.
І сниш на світанку. І стежиш за стартом годин.
Вимолюєш долі і хліба, і раннього Саду,
і бути із кимось – та так, щоб назавше один.
Ти знаєш давно, що не визначиш знаку ніколи –
помилишся там, де на тебе чекають дими.
І тінь твоя в дзеркалі ходить по світу, по колу
за іншими – тими, кого називаємо „ми”.
Але, непомічений вранці, за шалом ожини,
ти знову крадешся до спитої небом ріки.
І хтось - за тобою – по-песячи дихає в спину,
так вірно, так близько : на відстані світу й руки.
...Змивають дощі ті сліди, що незнано по кому.
Ти вкотре живеш. Ти слідкуєш за стартом годин.
Кавуєш і силишся вкотре окреслити домом
ту дивную землю, якій ти чужинець і син.

Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
на білому, як світ.
Нічник дріма і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
цей дивний заповіт ?
Твої миряни-пілігрими
в турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
і, як прогноз, висить прозоре
світило. І всю ніч по зорях
рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор ?
Розбитий комп, віконця хрестик,
кімната – в два на два.
„А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.

Сплітались наші юнії тіла
у тихих сутінках кімнати.
І твої темні очі, мов смола,
дозволили мені в них потопати.

І я в тобі так легко розчинилась,
і ти в мені такий був ніжний.
В мені від тебе ще щось залишилось,
і цей дарунок в мені – вічний.

І знов світанок. Я одна.
І день почався з шепоту легкого,
щось пройняло мене до дна,
і бачу я, що поруч вже нікого.

І Осінь знову за вікном моїм,
а дощ й не дума замовкати.
І Осені усе те розповів,
про що не сила вже мовчати.

Я розповім про втрачене тепло,
що знов з тобою в далі відлетіло.
Я розповім про зламане крило,
що ніч-у-ніч мене боліло.

Я розповім про вбиту музу на столі,
уся у квітах, та все ж мертва.
Про дивні краплі на моєму склі,
про те, що я любові жертва.

І я писала тихими квітками.
І я стояла знов на роздоріжжі.
Дорога знову розлилась струмками,
немов весняні промені ті свіжі.

Позаду знов минулого тумани
і біль, і страх, і помилки.
Чарівні сни весни й осінні ті омани,
і роздоріжжя, і стрімкі стежки.

Попереду знову тяжка дорога,
і знову попередні помилки.
Хто розірве кільце? Заради Бога!
Не хочу пересохнуть, як струмки.

Не хочу гаснути, як в небі зорі,
як ясні цяточки в імлі.
Не хочу бути краплею у морі.
Не хочу бути клаптиком землі.

Я особливості в собі шукаю,
чогось такого, що не бачив світ.
І лиш тоді себе достоту я пізнаю,
коли мине ще добра сотня літ.

Погода львівська
не дивує,
і небо землю
знов не чує.

Воно ридає,
та сміється.
Отак між ними
нам живеться.

Дощі, тумани,
прохолода –
така у Львові
в нас погода.

Нікому не кориться,
Діє з власної волі,
Не слухає розум.
Любить або ненавидить.
Кохає або тужить.
Б`ється, переживає і радіє.
Вмирає.
А те, що є в ньому, живе вічно.

Подумай, що ти хочеш від життя!
Чи варто скиглити, коли хоч трохи сумно?
Над долею ридати – нерозумно,
Так само, як шукати визнання.
Не забувай! Для чогось ти живеш,
Адже у світі нам потрібен кожен.
До чесності прямуй як тільки зможеш.
Ти є коваль і долю сам куєш.
Задумайся про сенс свого життя.
Вирішуй, що для тебе важливіше.
Мети сягнути прагни ти найбільше,
Та тільки без прокльонів й каяття.
Ти прагни розуму і мудрості завжди,
Щоб зло ніколи не перемагало,
Небесні сили щоб оберігали,
А ти молись й до Господа іди.
І намагайся впевнено творити.
Всі помиляються так само, як і ти.
А в пошуках лиш зможеш суть знайти,
Адже заради неї варто жити.

Це ти? Це правда ти? – Я не впізнала...
Та вибач, винувата тут не я.
Якби я знала... О! Якби я знала!
То не ступила би сюди нога моя.

Тепер ти вся така новаторська, елітна...
Але ж нетлінність – то частина давнини...
У тебе вже її нема, моя амбітна.
Прошу, мої дарунки поверни.

Ти засмієшся – зверхньо і жорстоко –
То ось, яка ти стала від вина!..
Я так тебе любила, світлооку!
- Тепер ти посіріла і нудна.

Тепер мої сліди стирає злото
І пелюстки розпещених троянд.
А я ж була з тобою, я ж достоту...
І без оціх привабливих принад.

Ти перейшла межу. У нас немає
Тепер нічого спільного в житті...
Лише душевний вогник ледь палає
Під дахом у страшному каятті...