I.
“Поможи, о Боже, цей хрест нести —
це хороший хрест. Він такий, як тре’, —
бо на нього древо пішло сире,
і задирки в шкіру встигли вп’ястись.
Кожен рух, відтак, — що від Тебе знак:
мов гаками дре мою кволу плоть!
Я Тебе люблю. Ти є мій Господь.
Поможи ж дійти, бо не встою — так…
Поможи дійти — не скажу, куди:
там, де жовч дають на хрипке: „Води!“ —
там, де поти вдих, поки держить цвях! —
Поможи пройти долорозний шлях…”

II.
А думка — немов оглав,
В якому чуття косіє…
Кінчається місяць Ав —
І знов не прийшов Месія.
Не вивільнитись із пут,
Не знести розпуки сеї! —
У білій одежі йдуть
Пісками сумні єсеї.
Ждання їх твердіш скали!
Дарма і лівим, і правим
Марія із Магдали
Кричить: “Я бачила Равві!” —
Всує пророчиш, жоно,
Всує мужів морочиш! —
Клюють пісок, як пшоно,
Спадаючі долу очі
(В пустелю — в вапно — в бетон:
Віки за колючим дротом
Сурми Господньої тон
Чекать, пересохши ротом):
Прийде — як нагорній сніг,
Що блиском погляди сліпить,
І кине до наших ніг
Всі царства й народи світу!
І в тому місяці Ав
Спаде з нас вигнанча кормига!
А що розп’ятий казав —
Не писано в наших книгах.

III. (Pieta)
…Темний — із надр — огонь,
Кров на губах — як сіль:
Із пробитих долонь
Зціловуватиму біль.
Разом в хреста врости б!
(Скинули — в купу дров…)
Із прохромлених стіп
Злизуватиму кров
(Так собаки всю ніч
Лижуть сторожові!), —
Коси рвучи, як гич,
З шкірою з голови!
Пощо мене не взяв,
Равві, в муку свою? —
Я б, як оку — сльоза
Вимиває вію,
Тілом би розтеклась,
Всі прийняла б бичі! —
Круг тебе в послідню страсть
Оливом пливучи!..
Встигли терни врости
В шкіру до самих брів…
Встань! — говорю, як Ти
Лазарю говорив.
Я Тебе воскрешу
На всі потомні віки
(Хай запевняють: грішу! —
Хмурі чоловіки) —
Я Тебе вознесу
На найвище з небес,
Всю світову ясу
Дам Тобі, Боже, днесь —
Всіх народів і мов
Рине к Тобі душа!
(Нащо здалась любов,
Котра — не воскреша?..)
………………
Так і пребуде вовік:
Ранок. Жовтява мла.
Камінь, відвалений вбік.
Світло з Твого чола.

Мені шкода, що все так сталось,
Що ти у мене закохалась,
Що не здійснив твоїх надій,
Тому лиш мрій про мене, мрій.

Будь ласка не нудьгуй за мною,
За посмішкою і ходою,
Торкатися мене не смій,
А просто мрій, про мене, мрій.

Коли ти гірко заридаєш,
То в серці ти мене згадаєш,
І я скажу: "Не плач, постій,
А просто мрій про мене, мрій."

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

Повітря на ніц не схололо
І ніч пекуча ніби грань
Накручує дев'яте коло
Лічильник всіх твоїх страждань
Ти наковтався мов цикути
Чужих сентенцій та порад
Вирішуй бути чи не бути
Як дехто бився об заклад
Твоєму духу ренегатом
Твоєму рухові хистким
Ти Гамлете вар'ят вар'ятом
Та краще вже лишайсь таким
Твоя душа неопалима
Я вірю витримаєш це
Хоч демони десь за плечима
Поволі звужують кільце
Хай никає ця агентура
Ти й так не з їхнього коша
Та вже болить напевно шкура
Коли в цім тілі не душа

Sapienti satis - "розумному досить" (лат.)

Шевченко центром атакує,
Ребров підтримує його.
−„Динамо” !!!−, стадіон скандує,
З любов’ю журить де кого.

Що хтось не вцілив у ворота,
Що не тому той пас віддав −
І вже пішла умів робота,
Як Марадона тут зіграв.

Та що нам славний Марадона?
Шевченко кращий, без образ.
І знову з центру „Барселона”,
Розпочинає в котрий раз.

1997р

< Ореол ПРАВДИ >
"Не боюся сконати, страшуся зарано,
Треба жити для того, щоб в пам'яті жить!
І витягую Правди тягуче сопрано,
Та брехні баритон налаштовує кліть!"
В. Володимир

Одкровення
Боюся сконати! - трагічно! зарано!
Витягую з горла тягуче сопрано!
А як голосочком жіночим не вить
з достоїнством - лжею защемленим в кліть!!!

На папері в клітинку
намальований синьою пастою
метелик в кутку аркуша.
Turn off.
***
застиглі, солоні риб’ячі статуї.
нетесане дерево, слюда морських вітрів.
водорості і зірки скрізь, а медузи – лише під стелею.
лине м’язка сріблина.
і волосся повільно колишеться.
течії майже немає.
я вмію співати як кит – протяжно і голосно,
так, що чутно за сотні кілометрів.
а ще – вкривати собою каміння,
зрощувати перли,
викидати ікру...
та зараз я співаю як кит –
протяжно і голосно.
***
Плювок амерікано на дні білої чашки.
Вдивляюся у нього –
а раптом щось важливе?
***
Птах крилами в небі кроїть повітря,
Дихає повітрям,
Тінь від його крил -
Пісня мого серця
***
Розгадуєш –
в зеленкуватих простирадлах,
у стружках шоколаду,
ромашковим духом і м’ятним пилом,
велосипедні кола розпрямляєш своїми ранками –
де сонце й здерта шкіра.
Розгадуєш?
Чи є щось недосказане?
***
Це я, а не вітер сьогодні запахла весною.
Вітер іще кристалічно-кілкий і нахабний як ляпас.
А я вже інакша, здається,
бо дму десь з південних півкуль.
Ти знаєш, там осінь.
Давай видивлятися птаство.

стати сіллю
стати тобі хлібом
шелестом кави тобі стати
горілкою і цибулею
протягом твоїм
уздовж тебе витягтись
мапою твоїх родимок
зоряним небом
колючими крихтами
пустелею твоєю сніговою
чорним небом
твоїми вірами і безвір’ям твоїм
хай би не було уже місця
пошепки
каньйонами лиця твого
вийти до ріки
берегом її просипатись
в твої передранкові сни і надвечірні роздуми
Дай руку.

твої повільні стіни, місто бога, гвинтують вкруг
розм’яклих м’язів —
коня на прив’язку
в’язка суцільна маса з листя, гілок і слини
скрапує на пересохлу пилюжну землю.
Не той маршрут. Це був не той маршрут.
Пусті віконниці і білі стіни.
«милий, скажи їм, хай ідуть, я так стомилась»
«терпи і усміхайся, ми у місті бога»

Якщо спуститься сонце за обрій
У Егейському морі потоне
Станеш знову хлопчиськом чорнявим
Очі сині і щоки червоні

І кіщаве засмагле тіло
Я хотітиму так запекло
що відвести від тебе погляд —
буде душу віддати в пекло

Ти хльосткий і гнучкий як різка
Такий юний ще, мій коханий
Я покинула дона Хуана
Я з тобою, мій Дон Жуане

Записані в кілька рядків
Обірваних ліній-краплин
У кулі снігів
Володар морів
Вишукує правди на дні
В степу вітер вив
Кінь вухами стриг
Просте залишаєм простим
Ще кілька хвилин
Ти будеш чужим
Сім ґудзиків мій оберіг
Сім знаків на грудях впікає полин
Заїло вініли зіниць
І ребра як спиці одне за одним
Впинаються в хмарову міць

Осінь золоту побачити я хочу,
Її я бачу тільки уві сні,
Її згадаю – серце аж тріпоче,
Щось каже тихо серце е мені.

Прислухатись до серця я волію:
Шепоче щось, каже щось мені,
Ї шепіт той мене всього аж гріє,
Бо серце те співа мені пісні.

Але пісні лиш душу обпікають,
І серце не співа, а вже болить,
Прозорі сльози по щоках стікають,
А ось летить вона, вона летить.

На відстані від мене осінь сіла,
Привіт на відстані передала мені,
На мене глянула, а потім полетіла,
Її нема, лишились лиш пісні.

світ висотує нас по кровинці
прагне нас заарканити
запрацьовані різночинці
в небо ніколи глянути
та безодні куди ти падаєш
всі призначені обраним
не жалієш нікого
нічого не згадуєш
ми існуємо
добре нам

Проходять дні, минають ночі,
твої цілунки неохочі.
Як щось невидиме гуркоче...
тобі здається чи мені?

Мов пластилінові фігурки,
шбурляєш нами у вікно,
і нерви твої що пігулки,
які снігами замело.

Блукаючи темними лісами,
на птаху стару натрапила я.
У неї було сиве пір'я,
але співала вона як молода.

Птаху цю звали Когорінда
й вона любила своє ім'я.
Друзів у неї було небагато
лише дерева і вода.

Своїми піснями ця птаха
багато людей у ліси завела,
але ж не знала вона бідолаха,
що кожна людина
така ж сама птаха як і вона.

Кохай троянду-
знай ім'я і
проросте в тобі
жива трава.

Трава покличе за собою
у світ невидимих людей,
які зріднившись із травою
виховують в собі суддей.

Ці судді строгі, невблаганні-
твоє життя у їх руках
і їх ряди, такі захланні,
загубляться у твоїх снах.

Ніколи не побачиш їх,
але відчути ясно зможеш,
коли у темний ляжеш міх
і жах із відчаю народиш.

Кому потрібні почуття,
сьогодні знижки, розпродажа!
Кому треба моє життя,
сьогодні я іду на продаж!

Мене відкинули любя,
і я колись так відкидала.
І лише Бог мені суддя,
і лише я шлях обирала.

Не вам мене ось тут судити,
і не сьогодні ще мій суд.
Й серця замерзлі розбудити
мене покликано ось тут.

Кому потрібні почутт?
Кому життя моє потрібне?
Хоча і це вже не життя,
а існування безпросвітне!

Кожне слово злітає з пера
і у безвість знаки невідому.
Чи до віршів коли я жила?
Чи знала блаженну утому?

Кожне слово карбує чуття,
кожен порух, надію, печалі.
Я без віршів не бачу життя,
я не можу заглчнути в далі.

Я б тобі дарувала весь світ.
Та навіщо тобі ті обмани?
Я тобі подарую слів літ,
що лікує усі серця рани.

Хочеш казку, комедію, драму?
На папері усе ожива.
Наиалюю тобі словом даму
серед поля в серпневі жнива.

Я словом зведу тобі замок,
у лорди тебе возведу.
Кохання солодкий ранок,
без докорів і стиду.

Хочеш все? то усе вже можливе
в царстві слова і букв, і рими.
В цьому світі усе неважливе,
не потрібна ні маска ні грим

Болю осені мої повні,
кров′ю налиті долоні.
Місяць над містом у повні,
я залишаюсь в думок полоні.

Рцки твої несла забути,
легше забути як вдихати повітря.
Кожен твій крок хочу минути.
Кожен твій погляд – у серце вістря.

Я не така, ти знаєш,
ти не таку мене бачив.
Ти таку не кохаєш,
ти мене не пробачив.

Я забираю своє похмілля,
я залишаюсь з собою.
Я ламаю руки-гілля,
впивоюсь терпкою журбою.

Мені без тебе не жити,
тобі, жити але не зімною.
Я не в силах тебе розлюбити,
я кохатимусь тою зимою.

Наші стежки серпантином,
ми ще не раз зіткнемось.
Моя любов буде клином,
і ми розійдемось.

Життя - мов комета
прекрасна і нестерпна
невідома нам рука створила її,
таємничим блиском мерехтячи у вогні

Міжзірковий простір-шлях комети,
по якому здійснює вона небезпечні злети,
зорі-образи людей різноманітні
одні безтурботні,а інші самотні...

Від них немає порятунку,
від них не втечеш
так само як поглядом одним
всю красу земну не осягнеш...

Ці постаті-примари туманні
утворюють собою містичні діаграми,
такі які ніхто й ніколи не розгадає
бо вони без таємниці,
а отже й розгадки в них немає

Полумя'м своїм мерехтливим
комета освітлює цю діаграму зіркову, і
звуком своїм утворює ніким ще нечувану мову
і доводить вона, що ніщо в світі не є випадковим

А парадокс такий:
одні постаті ніколи не згасають в нашій душі,
а інші поверхневі, індиферентні й скороминущі
й проходять так само швидко й непомітно
як листок поривом вітру зривається з дерева свого,
виконуючи для нього танець і пісню скорботи...

Життя буває різне:
у кого гірке, а у кого солодке...
народжуючись ніколи не вгадаєш
яким саме буде твоє життя:
солодким як мед чи гірким і кислим як лимон

Але вдень і вночі
мариш ти мрією осяйною,
яка не дає тобі спокою

Ти забуваєш про те, що мрія-апогей фантазії
й не треба намагатись здійснити її,
бо тоді вона надає тобі стусанів
на рахунок один, два, три,
позбавивши тебе при цьому
природньої життєвої жаги

Й доведе вона тобі наступне:
людська істота-маленька жалюгідна мікроба,
для припинення життя якої
потрібен лише один подих Творця Святого
так було і так буде завжди
поки сам Творець не стане таким як Ми...

< * * * >
"...Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім." Н.Б.

Філософічне
Що листування! упізнай у тілі
її прекраснім віршування цілі,
вкарбуй у пам’ять мрії уцілілі
і усамітнись у здобутій силі!

Все починалося спільним диханням,
в полі був серпень і дивний сніг
з неба летів на дорогу викиднем -
падав додолу допоки міг.

Серце щоночі щастям ряснішало,
мрії солодшали, як рафінад.
Крапка за крапкою наче віршами
липли до вогких губних помад.

Інше ставало твоїм напруженням -
тихим, як лабораторний щур,
в час як солдати строкової служби
бігли квапливо на перекур.

Сонце далеке сповільнено меркло,
впевнено наче ледачий таксист,
що протирає маленьке дзеркало
заднього виду і вносить зміст

в кожну вечерю і мильну оперу,
так як у мене вносила ти,
так як озброєні гелікоптери
бомбами з неба руйнують мости.

Все починалося цокотом клавіш.
Вибито пальцями білий джаз.
Я вже не марю і ти не мариш -
пройдений шлях і прожитий час

більше не лишать мені питання.
Вже остаточно зморене сном
наше життя проходить в останнє
в східному напрямку товарняком.

Кожен день, коли небо десь плаче,
Я втрачаю безцінне життя,
Очі ті, що зараз я бачу,
Їх кохаю й ненавиджу я.

В них живу все життя й помираю,
Чорні очі, врятуйте мене,
Подаруйте життя, я благаю,
Подаруйте мені, хоч одне.

Чорні очі - вони як болото,
В них одразу я весь потопаю,
Потопати у них насолода,
Якої ніхто ще не знає.

Прикутий в кайдани на вічно до тебе,
До чорних очей, що виблискують,сяють,
Що манять і кличуть, і тягнуть до себе,
І душу мою своїм видом з`дають.

Чорні очі, будь ласка, не треба спокуси,
За яку я готовий віддати
Серце, життя і закохану душу,
За вас я готовий вмирати.

Готовий вмирати, тому і вмираю,
Щоб бути з тобою навіки,
В очах твоїх чорних навіки втопаю,
Не маю від тебе я ліків.

Ти втримала мене від сліз отих,
Що завжди по щоках моїх стікали,
Для мене сльози ті цінніші золотих,
Бо щоки кожен день ті сльози обпікали.

Прозорі краплі, що крапають з очей,
Я зараз їх тримаю на долоні,
Вони народжуються від стражлань моїх,
Тому лиш не солодкі, а солоні.

Проте тих сліз не бачу більше я,
Тепер лиш кожен день я думаю про тебе,
Проте колись ти підеш, самотнім стану я,
І сльози знов повернуться до мене.

Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

Цілюща втома на німих вустах.
І запах снів, розсипаних невчасно.
Переживаю літо, наче птах,
який в польоті вирізняє щастя.
А десь є ти – прозорий, як вода,
не менш цілющий і не більш минущий.
Холоне воском місячна хода
твоїх дерев, які між нами сущі.
І височіє старомодний ліс
над наші душі і над наші вірші –
який звабливий і тривкий ескіз
для двох птахів, яким – знестися б вище!
Не зупинившись при розлуці гір,
молитись cлову – що бува вірніше?
Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
я знаю – враз віддасть за наші вірші.
І буде синя часу благодать,
і співи трав, і музика польоту,
і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
відкриє нам нові цілющі ноти.
І стане трохи дивно, як завжди,
коли слова прозоріють, сумлінні,
і відбивають небо від води,
і твої очі – від моєї тіні.

Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
І бавиться кіт, і вмивається на підвіконні,
мов кличе у гості когось, кому ґаздою – Бог...
Ти вкотре живеш. Ти смакуєш ранкові принади.
І сниш на світанку. І стежиш за стартом годин.
Вимолюєш долі і хліба, і раннього Саду,
і бути із кимось – та так, щоб назавше один.
Ти знаєш давно, що не визначиш знаку ніколи –
помилишся там, де на тебе чекають дими.
І тінь твоя в дзеркалі ходить по світу, по колу
за іншими – тими, кого називаємо „ми”.
Але, непомічений вранці, за шалом ожини,
ти знову крадешся до спитої небом ріки.
І хтось - за тобою – по-песячи дихає в спину,
так вірно, так близько : на відстані світу й руки.
...Змивають дощі ті сліди, що незнано по кому.
Ти вкотре живеш. Ти слідкуєш за стартом годин.
Кавуєш і силишся вкотре окреслити домом
ту дивную землю, якій ти чужинець і син.

Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
на білому, як світ.
Нічник дріма і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
цей дивний заповіт ?
Твої миряни-пілігрими
в турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
і, як прогноз, висить прозоре
світило. І всю ніч по зорях
рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор ?
Розбитий комп, віконця хрестик,
кімната – в два на два.
„А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.

Сплітались наші юнії тіла
у тихих сутінках кімнати.
І твої темні очі, мов смола,
дозволили мені в них потопати.

І я в тобі так легко розчинилась,
і ти в мені такий був ніжний.
В мені від тебе ще щось залишилось,
і цей дарунок в мені – вічний.

І знов світанок. Я одна.
І день почався з шепоту легкого,
щось пройняло мене до дна,
і бачу я, що поруч вже нікого.

І Осінь знову за вікном моїм,
а дощ й не дума замовкати.
І Осені усе те розповів,
про що не сила вже мовчати.

Я розповім про втрачене тепло,
що знов з тобою в далі відлетіло.
Я розповім про зламане крило,
що ніч-у-ніч мене боліло.

Я розповім про вбиту музу на столі,
уся у квітах, та все ж мертва.
Про дивні краплі на моєму склі,
про те, що я любові жертва.

І я писала тихими квітками.
І я стояла знов на роздоріжжі.
Дорога знову розлилась струмками,
немов весняні промені ті свіжі.

Позаду знов минулого тумани
і біль, і страх, і помилки.
Чарівні сни весни й осінні ті омани,
і роздоріжжя, і стрімкі стежки.

Попереду знову тяжка дорога,
і знову попередні помилки.
Хто розірве кільце? Заради Бога!
Не хочу пересохнуть, як струмки.

Не хочу гаснути, як в небі зорі,
як ясні цяточки в імлі.
Не хочу бути краплею у морі.
Не хочу бути клаптиком землі.

Я особливості в собі шукаю,
чогось такого, що не бачив світ.
І лиш тоді себе достоту я пізнаю,
коли мине ще добра сотня літ.

Погода львівська
не дивує,
і небо землю
знов не чує.

Воно ридає,
та сміється.
Отак між ними
нам живеться.

Дощі, тумани,
прохолода –
така у Львові
в нас погода.

Нікому не кориться,
Діє з власної волі,
Не слухає розум.
Любить або ненавидить.
Кохає або тужить.
Б`ється, переживає і радіє.
Вмирає.
А те, що є в ньому, живе вічно.

Подумай, що ти хочеш від життя!
Чи варто скиглити, коли хоч трохи сумно?
Над долею ридати – нерозумно,
Так само, як шукати визнання.
Не забувай! Для чогось ти живеш,
Адже у світі нам потрібен кожен.
До чесності прямуй як тільки зможеш.
Ти є коваль і долю сам куєш.
Задумайся про сенс свого життя.
Вирішуй, що для тебе важливіше.
Мети сягнути прагни ти найбільше,
Та тільки без прокльонів й каяття.
Ти прагни розуму і мудрості завжди,
Щоб зло ніколи не перемагало,
Небесні сили щоб оберігали,
А ти молись й до Господа іди.
І намагайся впевнено творити.
Всі помиляються так само, як і ти.
А в пошуках лиш зможеш суть знайти,
Адже заради неї варто жити.

Це ти? Це правда ти? – Я не впізнала...
Та вибач, винувата тут не я.
Якби я знала... О! Якби я знала!
То не ступила би сюди нога моя.

Тепер ти вся така новаторська, елітна...
Але ж нетлінність – то частина давнини...
У тебе вже її нема, моя амбітна.
Прошу, мої дарунки поверни.

Ти засмієшся – зверхньо і жорстоко –
То ось, яка ти стала від вина!..
Я так тебе любила, світлооку!
- Тепер ти посіріла і нудна.

Тепер мої сліди стирає злото
І пелюстки розпещених троянд.
А я ж була з тобою, я ж достоту...
І без оціх привабливих принад.

Ти перейшла межу. У нас немає
Тепер нічого спільного в житті...
Лише душевний вогник ледь палає
Під дахом у страшному каятті...

У тебе на вустах краплини шоколаду.
Терпкі, мов кофеїн, солодкі, мов бузок.
Ти вільна мовить”ні”. У тебе в серці влада.
Я не нав’язую тобі своїх думок.

Ти надто горда часом, часом ти свавільна,
Але в твоїх очах немає зла.
Ти, мов розгублена збентежена царівна,
Що тільки вчора наймою була.

Ти, мово, не моя. Тебе не можна „мати”.
Тебе рабинею зробити я боюсь.
Але дозволь мені слухняно увібрати
Краплини шоколаду в тебе з вуст

< * * * >
"чи,може,безпорадною маріонеткою,
яка крутиться дешевою монеткою
з надією своє пристанище знайти..."
С. Катерина

Філософічне
Заглянь в моє пристанище, о діво!
без натовпу! розкуто, стрімко, хтиво, -
і, випивши всі пристрасті, зрадливо
на дні життя залиш своє “Щасливо!”

Чому я нехтую життям?
Чому живу я каяттям?
Чому кохаю до загину?
Чому у чорне пекло лину?
Чому не знаю щастя я?
Чому горить душа моя?
Чом мрію я про нездійсненне?
Чом прагну те, що є приємне?
Чому я плачу в тишині?
Чом замикаюся в собі?
Чому я людям довіряю?
Чому у них я помиляюсь?
Чому пускаю в серце змій?
Чом знаю я, що ти не мій?
Чому ти знов сказав брехню?
Чому ти знов сказав „люблю”?
Зітхаю, плачу і кричу,
Але чому? Скажіть, чому?

Втекти від спогадів хотіла,
Та даремно.
На півдорозі наздогнали і вп`ялись
Глибоко в серце.
Бо тоді іще не думала, не знала
Я напевно,
Що їхня сила у піснях,
Знайомих скверах, парках і бульварах.
Переглядала фото у сльозах.
Слова знайомі.
Дивний щем в душі,
Сумні акорди, боляче відомі,
Такі мінорні, наче похоронні.
Але без спогадів майбутнього нема!

"Вона ступає тихо і незвучно
Її хода у темряві підступна..."__Вона
Я випив, закурив, категорично
описувати все це річ марудна...__ Він
Категорично... Він - сьогодні тихий,
Стовідсотково...Сон його здолає... __Вона
Та, чорт візьми! в рядках шукати втіхи
хіба не те саме, що плоть жадає?..__ Він
- Ти краще мій бокал вином наповни -
ти ж не Вакула. Що тобі до чорта?..__Вона
І, голос цей, - жагучий, повнокровний,
відлуння дум моїх, бажань. Аорта
розбухла струменями, тіло прагне
звільнитись розсуду, забитись в ритмі
злиття з природою, що жарко стогне
красунею в обіймах - чари літні. __ Він
(Вона вже близько. У руці затисла
Якийсь предмет. Ось-ось зайде з-за спини)...__Вона
Це тільки чари літа. Тільки числа
деньків, що проминають, без провини,
гріха, який один лише і здатний,
творця примусити творити далі,
гріха, що змусить розум мій ощадний
замовкнути в безумнім карнавалі. __ Він
"І кожен день - це маска знову інша,
а кожна мить - і літо, і зима -
cловами жалить, чи словами тішить,
але усе "ЦЕ" може й не ВОНА.
Тож випий ще прекрасного вина,
аби не помилитись, взявши "ліпше"__Вона

Хороша думка, наче сатана
мене підштовхує до вдалих рішень!
Нехай! І зроблю так, піддамся ночі!
А може голосу тому у скронях,
що тягне в сни, а потім про дівочі
обійми натякає. Що ж, на конях,

на чорних конях до околиць міста!
“Єй! Слуги, де ви там! Сідлайте коней!
Нехай дарує доля норовиста
причину вірну для любовних руней!”__Він

Тарасові Жирку?
Я зачаровано дивилася на сцену,
О Господи, невже його любила?.
Любила! вірші перли оглашенно
відчужені калюжею чорнила.
Дивилась, як він грає, божевільна!
А потім ще вірші йому читала...

Пересічний натовп-хто він є?
сумною квіткою надії,
яку ти хочеш віднайти...

чи,може,безпорадною маріонеткою,
яка крутиться дешевою монеткою
з надією своє пристанище знайти...

чи,може,осіннім пожовклим листям,
яке розлітаючись в різні сторони,
виконує оду смерті й вічності,
сподіваючись безсмертя знайти...

чи,може,це все-пусті балачки,
а пересічний натовп-це ти,
але,на жаль,ніколи цього не збагнеш
і з почуттям незрозумілості
у вічний морок полинеш ти...

Зашарпані меланхолічними стражданнями
вони впадуть у писок часу
вони не будуть битись об каміння
лише впадуть в прозору масу

і в масі цій стають пелюстками
рожевими,м'якими і терпкими
чому ж на смак вони ще гірші
ніж ложка дьогтю з апельсином...

< Привид у барі >
"На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій"
П. Юрій

Співчуття
“На столі чоколяда, коньяк, рука”
Чарка, друга – рука сповзає,
пестить тіло, шукає її пупка,
але в неї ПУПКА НЕМАЄ!!!

Мій янгол світає щоночі.
Безсонням годинник стражда,
як вишні й небачимі очі
густі спопеляють міста.
Душа його Божа пропаща
до мене сурмить: ”Де єси?
Хіба ти не бачиш, це – хащі.
Це навіть не те, що ліси.”
Хапаюсь за бузьку стеблину:
іржею – і руки, й душа.
А він посміхається в спину:
“Бач, місяць тут – лезом ножа...”
А я причащаюсь.
До неба
іще докричатись не час.
Глузує: “Дурненька, по тебе –
це зовсім не те, що по нас!”
Туманом замилюю очі.
Загоюю місто в огні.
Мій янгол згасає щоночі
в мені.

***
Цей місяць – твій.
І це твої слова.
Твої сліди – в петлю – навколо мене.
Вікно у серпень.
Звітрена трава.
Готичне місто.
Постмодерні теми.
Парує чай.
Дві чашки на столі.
І я одна.
Чекаю на гостини:
до мене прийде Той, Хто на землі
святкує вперше власні іменини.
Колись зрікалась:
“Нащо саме я?”.
Тепер мовчу, бо відповідь не в слові.
Вікно у серпень.
Неба течія.
На ній свічки –
напевне, вже святкові.
Питала в літа: “що подарувать?” –
степами бігли диких коней тіні.
Питала в Гостя…
Тільки що питать,
коли немає слів – лиш голос синій
твоїх очей. Над площі і міста.
Над сивий світ. Над зоряні вертепи…
А що ж мені – для Гостя?
Тінь хреста,
чи тіні коней – з місячного степу?
Пробач мене. Прости собі мене.
Латай ребро, допоки свіжа глина!
…Гість мовив: “Світостворення – сумне…”,
та що Він знав про власні іменини?
Ледь теплий чай – на урвищі вікна.
А далі – серпень і чужинське літо.
Самотній Гість. І поряд я. Одна.
А на столі – ескіз Нового світу.

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

Час творчості

Заховаюсь у себе, як в мушлю,
ще й прикриюся зверху піском.
Не знайдеш ти мене ні на суші,
ні в морях, там, де поліси – дном.
Заховаюсь у себе надвечір –
у печеру, де первісний світ
перекроює шкури овечі
на рамена, і пишеться міт.
Заховаюсь, аби не шукали,
і, допоки є час, не знайшли
ці міста, наче хижі шакали,
ці ліси, що на площах зросли.
Не нудьгуйте, братове-пірати,
і коханий – не зрадник, не друг:
я і там буду вдумливо ткати
це життя – із абеток-пилюк.
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.

< * * * >
"Незакінчені строфи, не стерті сумні монограми,
Недочитані вірші Ґ‘ю Одена і Омара Хайями
Тільки ти це не чуєш, про це ти нічого не знаєш.
Ти далеко, в зимі, в невідомості перебуваєш…"

Одкровення
Що сказати тобі, бідна подруга моя, про тих,
тих, які недостойні, аби ми їм прали шкарпетки -
їх цікавить футбол і мінет, і вдавати крутих,
а Оденам, Хайямам - навряд чи цікаві німфетки. :(