Я зустрів тебе випадково,
на вулицях нашого скаженого людолому.
І мені навіть здалося, шо моє черстве серце
радісно потяглось до тебе, мов мала дитина до веселки.
Але то була лише мить.
За хвилю я вже біг зблеску, біг подалі від тебе.
Навмисно заплутував сліди, боячись, що ти все одно,
в якийсь дивний спосіб віднайдеш мене.
Я біг від тебе боячись, що ти виявишся черговою хвойдою,
або станеш нею з моєю допомогою.

Погода вмерла за вікном
І вкрилася зимовим сном,
Осінній лист вже не кружляє,
На землю впавши, він вмирає.

Проймає вітер до кісток.
Набридла магія шісток…
А до весни ще так далеко
Й не завтра вернуться лелеки…

Це холодом зима стоїть.
Осінні рани не гоїть…
Ласкаве сонце за весною
Прилине в серце із тобою.

порожні плящини
розмірені фрази
ти звик до моїх поцілунків
модерні картини
розсипані стрази
динаміка тиші - без звуків
тереблю мовчання
купую безслів*я
ридаю над власним сюжетом
для тебе остання
для нього безвірна
назви мене анахоретом...
у тиші безлюдно
у каві загірко
ти звик до моїх поцілунків
залишились будні
із присмаком сірки
на вустах розпечатаних трунків
пробачення хлипнуть
замруть антресолі
із чітко означеним криком
назви це для прикладу
символом ВОЛІ
до якої ще грішні не зникли

Усе минає...
Не минають тільки наші душі.
Усе летить. Не відійшов лиш день,
Що зачепив за серце
Срібним звуком
Вчорашніх кроків, віку, снів і -
Дзеньк!!!
Розбились мрії...
Але ми лишились
Збирати решту весен
У слова,
Шукати скіпки правди,
Щоб розталих
Крижинок щастя
Всипати до дна
У глек кармінний
Наших почуттів.
І вдруге стати
Чарою вина,
Чи гронои долі
Впасти навмання
У вечір той,
Який для нас
Світлів.

Я знову бачу твою тінь
В брудній картині зради.
Німим обличчям ти приймаєш,
Чужого тіла насолоди.
Думки б’ють по голові,
Так, що хочеться кричати,
Словами друзів й ворогів,
Що давно вже не моя ти.
Ти привела додому ранок,
Я ж всю ніч тебе чекав.
"То де ж була ти дівчино?"
Тебе я в гніві запитав.
Ти щось там говорила
Про прощення тобі,
За ради того щастя,
Що було в минулому житті.
Та вже я мало чув тих слів,
Бо вийшов біль із берегів,
Злетів у небо та впав дощем,
На надії й так крихке багаття.
Кажу "Пробач, та мабуть не з тобою
Ходить моє щастя".

Зачиняю двері
Перед тобою
В своєму домі й серці…

Коли любов зненацька штрикне,
Стрілу Амура прямо в зад.
Наш розум враз по собі зникне,
І ми не просимо порад.

Все ніби ясно і прекрасно,
Яке ж бо небо голубе...
Нічнії зорі, так завчасно,
До мене правили Тебе.

Чарівна казка, сам бувало,
Не раз слова такі казав.
Зозуля безліч літ кувала,
Про все на світі забував.

Здавалось вічно буде літо.
Спекотне сонце і пісок,
Порожній пляж, коса розмита,
І чийсь загублений "носок".

"Шаланди полниє кєфалі..."
Горланить десь магнітофон!
Ну, а усе що було далі,
Для мене мов чудовий сон.

Усе так ясно і прекрасно,
Й не до розмови було нам.
Прокинувсь вранці, я один.
То певно є: Шер Ше Ля Фам...

Я, найщасливіша людина у місті!
Хочеться так безупинно кричати.
До Вас донести ції добрії вісті,
Обняти, підняти, лише не мовчати.

Затіяв добро я зробити людині,
Перед святом закоханих майже не спав,
В день Валентина святого, дівчині,
Котру не забув, і таємно кохав!

Довго не бачив її я. Проблема.
Невпевнений був. Буде рада чи ні?
Дзвоню одногрупнику, кажу, є тема!
Денис зголосився на поміч мені.

Квіти, троянди, червона кровиця
Їй нагадають майже про все...
Майже, тому, що про все не годиться.
Ой, це мене не туди вже несе.:)

Ну, ось і на місці, зобразив я схему.
Денис мов десантник рвонувся в атаку,
Йому це то що, а от серцю моєму -
А раптом не прийме. Надії всі в сраку.

Сотня думок мене шматувала.
Хвилини неслись, як ніколи малі.
Бітлз!? Це Нокіа моя заграла,
Я зирк на екран: Дзвінок - Наталі!!!

Сірьожка привіт, а що це за квіти?
Привіт, що за квіти, які, де, коли!
І радісний сміх, ми як малі діти
В пластмасу сміятися вдвох почали.

О, так то є щастя, робити приємно.
Робити комусь, значно більш ніж собі.
Хочеться тільки аби лиш взаємно,
Людина робила теж саме Тобі.
14.02.2006

Пісок гарячий поміж пальці
Просіявся, так само й час...
Ми вже осіли. Чи скитальці
Ще може є? Ще поміж нас?

Час промайне, нежданно, швидко,
Роби усе, що маєш ти.
Роби лиш так, аби не стало гидко,
Як потім глянеш з висоти.

Піднявшись вгору, розпроставши плечі,
Пройшовши шлях, тернистий до мети.
Ти однієї не забудь простої речі -
Хоча й скиталець, все ж людина Ти.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006

Розпалена жарина
Лежить на полоці,
Чарівная дівчина
Із віником в руці.

Я жару наганяю –
Вона сичить: Пече!
І звабливу усмішку,
Кида через плече.

Червоне слабе світло.
Всі думки про одне.
Її вологе тіло,
Приваблює мене.

Стікають краплі поту,
Очищуємось ми.
І стаємо достоту,
Молодшими людьми.

Не можу передати,
Як сильно я люблю.
Маленьку цю людину.
Спотівшую, мою!

Колючих слів навіяло, як снігу.
Дрібних образ нам вистачить якраз.
Холоне десь в чужім, ворожім лігві
Ота любов, яка цвіла для нас.
Ота любов, яка не стала щастям...
Чи винен хто, що винного нема?
Мені не жаль, що все було б інакше.
Не жаль мені. І я іду сама.
А за вікном танцює легко січень.
Йому знайомі ритми наших втрат.
Не видно днів. І час - маленький відчай
Жбурляє снігом-болем невпопад.

Вже день пішов від тебе,
Згорбившись дощем.
Вогонь затих. І руки
Уже не лементують,
Хоч кожн подих серце
Пам"ятає ще.
Хтось в тій кімнаті плаче...
Але ніхто не чує.
І на одвірках вечір
Покинув тихий щем.
Забути. Так годиться.
Що на порозі вчора,
Як п"яний, послизнувся
Той відчайдушний день.
Забути. так годиться.
І може, ще насниться,
Куди ведуть дороги
З порожніх двох осель.

Вітер навіяв листя з чужого міста.
Осінь - така сьогодні між нами відстань.
Вітер метає сміхом твоїм під ноги,
Осінь тебе цілує, а я не можу.
Голос твій залишився у телефоні,
Голос мій обпікає твої долоні.
Ти - надсилаєш message, а в ньому пустка.
Я - відчуваю серця гарячий згусток.
Листя всихає тут, і палають гнізда...
Ватри горять осінні в твоєму місті.
Певно на їхнє світло піду у вирій.
-Буду чекати, - мовиш. І я повірю.

Я непомітно звикла жити так,
Як схимник, у своїй кімнаті-кель’ї.
У спокої. У тиші. В молитвах
Про скору близкість осені Твоєї.

Бо падолист не Твій іще, не Твій,
І серце не знайшло іще спокою
В Тобі... Лишившись майже без надій,
Їм прісний хліб з сльозами і водою.

У голові самотність наче куб...
На милицях старий листóпад човга...
Тут якось прилітав один інкуб.
Я вигнала його... А чи надовго?

Так і живу. Чекаю. Уночі
за нас обох турбую словом небо.
Ти, певно, проти. Тільки помовчи,
Бо хто іще помолиться за Тебе?

Мені твоя наснилась осінь
Листком кленовим у волоссі,
Теплом медовим у горнятку,
Малим беззахисним дитятком.

Руками теплими наснилась,
Якби ж не ранок – залишилась.
Тікають сни, тікають сни –
Тікають в осінь щовесни.
20.11.2006

Перевіряю знову пошту -
Сто сорок дев'ять, в дужках нуль…
Листи прочитані, а решту
Шукають зоряних півкуль.

Усі поснули: Марта, Мірко,
Оксана, Ванда, Самвидав.
Душа моя зринає стрімко
До спілкування… Хто ж не спав?

Напевно я, бо не дрімаю,
А хочу з вами говорить…
Та ви спите, тому й немає
Уже бажання щось творить.

Добраніч! :)

Вогні… дорога, наче доля –
То стрімко вниз, то знову вверх.
Від солоду і знов до солі,
Щоб смак бажання не померх.

Лечу крізь вітер… покидаю
Ту пристань всіх своїх надій.
Я падаю? Чи я злітаю
До привілейованих мрій?
19.11.06

Посуньтеся, Рильський. Поети ідуть.
Дерева витають піснями землі,
Фарбується сонце у качку руду,
І сонце вбирають листочки малі.

Тривожні ставки віддзеркалюють день,
І брижиться шкіра при дотиках вітру,
В очах акварелиться відблиск пісень,
І парк наверта в пантеонову віру.

Читаєм листочок, чужий тестамент,
І в спадок приймаєм багатоголосся,
Оголеним глосам став парк-монумент,
Заплівшись руками в Твоєму волоссі.

Один. Єдиний. Неповторний.
Ти неймовірний і п’янкий.
А дощ сьогодні метеорний
вкриває золотом зірки.

А дощ сьогодні зорепадний.
Такий – очей не відвести...
Без Тебе час мій безпорадний,
не може сам себе знайти.

Без Тебе світ втрачає колір
і губить власне сприйняття.
І розподілені вже ролі
ніхто не втілює в життя.

Минає тиждень поза часом.
Сім днів. Ночей. І тане дим
над сірим спаленим каркасом
буденних норм і черствих зим.

19 листопада”06

Серед білого дня з смолоскипом ходжу
І шукаю оту,
Що в веснянім цвіту
Оспівали поети...

Серед тисяч блядюг,
Серед хвойд серед шлюх
Намагаюсь знайти
Щоб зустріть і піти
Ту єдину мабуть на планету.

Знервованим нидінням
Носився по кімнаті,
Чеканням і сидінням
Вбивались мрії в пам´яті

Чи острахом чи сумнівом
Робилося єство
Наповнювалось думами
Питливеє чоло

Чи десь ти оступився,
А чи не туди йдеш
І мозок мов напився
Спотворено реве

У мареві дві постаті
І кожна править свій -
Широкий шлях без остраху
Як путівник надій

Роздвоєним жаданням
Все цібенить душа,
Порожнім мудруванням
Вона співа вірша

Чи дві, чи три дороги?
Вдивляюсь в далечінь -
Недоспані тривоги
Запліднених хотінь

Несила розібратись
Куди прямуєш сам
Несила опиратись
Зтуманеним шляхам

Який із них обрати,
В які іти світи
Чи денно ночувати,
Чи співи й молитви.

Я художник, що не вміє малювати
Я поет, що не вміє мережити слів
То дайте мені, хоч якийсь ретранслятор
Я відкрию для вас свої власні світи.

У час коли скінчиться вся горілка,
Коли набридне п´яна маячня
Я подзвоню до тебе - моя королівна
Моя царівна весняна.

Я знаю, що мене ти не покинеш
У час хвороби й самоти –
До мене зіркою полинеш,
Щоби росолу піднести.

Ну, а якщо болітиме з похмілля
Моя нещасна голова,
То ти рукою наче зіллям
Злікуєш п´яне каяття.

Я сьогодні не питиму більше
І закуску хай мухи з´їдять
Я сп´янію від твоїх обіймів
П´яним буду тебе цілувать

Запалюсь наче пломінь пожежі
Прохолодою тебе обдам
Поцілункуми буду мережить
Твої груди, долоні й вуста

Ох діти, діти. Де Ви розлетілись?
Дочка в Італьї, син на чужині.
Могила батька й мати залишились
В сльозами вмитій, рідній стороні.

Скажіть кохані, що туди Вас вабить
Чи хліб смачніший там, чи ні?
Невже природа тая так дурманить
Що так самотньо, матері, мені.

А чи ворожа, і брехлива казка
Миліша Вам від рідненьких байок
Невже сердечна материнська ласка
Не треба Вам?! О доню, о синок!

Хай тобі пусто, вражине проклятий
Буде навіки, за моїх дітей!
Що відібрав від батьківської хати,
Від материнських, вицвівших очей.

Любов – земне дволике диво!
Вона буває окриля.
Буває й інколи ревниво -
До тлінок серце спопеля.

Тай так буває, що немає
Любові в душах і серцях.
Її вогнисько не палає,
Й людина в`яне без кінця.

Закохані, щасливі люди.
В любові, може, сенс життя.
Я хочу бачити їх всюди.
До них сьогодні долучився я!

Отож хай з нами доти буде,
Доки біжить по жилах кров.
Одвічна цінність котру мають люди,
Безкрая, щирая – любов.

Як добре почути голос кохання,
Голос, що в серці здавалось затих.
Марити нею вночі - до світання,
Чути лише її, - незважати на всіх.

Так, ті вуста не такі як найперше.
І відчуття дежавю не зника.
Та удруге мені спокійніше та легше,
В неї така ж мала і гаряча рука.

Вона запитає так просто: Як справи?
І посмішка мила прикрасить слова.
Вона, - немов діамант без оправи,
І обертом знову моя голова.

Я розповім, як в бурхливім потоці
Без неї, так хутко, летіли всі дні.
Свята, вихідні, а за ними робочі,
Що враз так байдужими стали мені.

Так, розповім. Не боюсь! Не наврочу!
Що до сих пір, лиш її я любив.
І поцілую. Відчує - я хочу...
День своє світло для нас загасив...

Кохання вічного немає!
Так сумно нині кажеш Ти.
Та подивися, сонце грає,
Невже ти хочеш самоти.

Нехай навіки ти не будеш,
Жаданою його, нехай,
До нього згодом охолонеш.
Кохання іншого шукай!

Людей цікавих є на світі.
Лишень уважно вибирай!
Шукай в сусідньому повіті,
А хочеш йди собі за край.

Ці лінії відточені, мов ніж.
Сплетіння бездоганне. В ідеалі.
А сумнівів канати переріж.
Зайди на другу сторону медалі.

Допоки я гадаю по руці,
блукаю по безмежності таємній,
засни цілунком на моїй щоці.
Впізнай себе в пророчості тотемній.

Ці лінії розказують дива.
В передчутті нестримності прибою
Твоїх бажань, я спалюю слова.
Зриваю маску. Дихаю. Тобою.

19 листопада”06

Сідаю знову за кермо
І мчусь назустріч вітру.
Перед очима те ж кіно –
Без променя і світла.

Це помилка чи просто знак,
Що час прийшов розлуки?
Пішла… Не зупинив ніяк…
Мотор реве з розпуки.

Лечу… Втікаю в небуття
Від тебе я назавжди…
Співає пісню каяття,
А я несусь від правди…
18.11.06

Оточена тобою - вся.
забудеш ти - я не забуду
Про кожну мить. Про все.Хоча
Нічого не було й не буде.
Ти - ніч, я - день, ти - там, я - тут...
Мене про тебе сни хвилюють.
Та інші ж якось з цим живуть!..
І не здаються, і полюють.
Навколо - ти. Завжди. Усюди.
Кохання чи шизофренія?
Нічого не було й не буде!
Я розумію! Розумію.

Сприймай це тікання, як хвилю, як простір, як щось.
Не матимеш сили — не знати напевно і довго.
Звикаєш до сліду, слідкуєш і бачиш: я — ось
притримую тінь за рукав і дивуюся з того.
На бруствері листя, і Брут прокидається — сніг...
Збиватися з ніг, але коло лишається колом.
Вертаєш борги.
Повертаєшся.
Віриш, що зміг.
І крик проростає.
В земній какофонії — соло.
А спійманий день до огиди затискуєш так:
ледь дихає вітер і віття продряпує зорі
до сказу прозорі, терплячі, до того ж в літах.
У спину зазвичай прошамкають прісно: «I’m sorry»...
І справдиться втретє про зречення мовлене Ним
на сьомому небі, на сьомому колі, на світі.
Тікай, не сприймаючи явне, уявне чи сни,
допоки не знаєш: заплуталась рибка у сіті...

Мені не пишеться сьогодні
Хоч у душі, здається, море слів.
І набираю номер телефонний
З графи довіри чи швидкої допомоги
Відповідав щось голос монотонний
Тепер лише гудок крізь милі ці лунає
Мені не пишеться сьогодні.
Чому? Для чого я не знаю?
Та знову номер набираю.

Чому вітер за вікном так сумно плаче?
Чому сонце на мене образилося наче?
Чому дощем печаль уже не змиває?
Чому ніхто так сильно не кохає?
Для чого сльози виливаються в слова?
Для чого римами душа співа?
Для чого серце ятрити думками?
Для чого плакати поміж рядками?
Куди сховалося це тепле літо?
Куди втекти від тебе і від світу?
Кому потрібні ці слова
Якщо тебе уже нема?

Коли слова отрутою укриті,
І зрада дихає в плече,
Не хочеться з печаллю жити
І думати що все мине.
Не хочеться до мрій здійматись,
В думках радіти без мети.
Для чого? Щоб в душі кохати,
А в реальності з тобою просто йти?
Не хочеться і слів казати,
Що звуками тремтять в імлі.
Навіщо так себе карати?
Навіщо плакати в пітьмі?
Не буду я тебе чекати
З прогулянки біля дверей.
Та краще зовсім тебе не знати!
Не бачити бездонних тих очей!
Не хочеться і добиватись
З тобою бути день при дні
Я буду в темряві ховатись
І складати там свої пісні.

Коли слова правдою обвиті
І посмішка гадюкою з лиця сповзе,
Ти не повіриш що для тебе пишу
І що у душі моїй усе пече.

Вона за звуками
Вгадає спів,
Вона ошукує
Чоловіків.

Вродливе личко,
Красивий стан,
Ви їй би личили,
Пан капітан!

Коса заплетена -
Їй гарно так,
Її портретами
Вкрашають парк.

Веселий, лагідний
У неї сміх,
Але обманює
Вона усіх.

Всміхнулась. Слухає –
Почула спів.
Вона ошукує
Чоловіків.

Цвіркун мобільний причаївсь,
На луках пломенить губбол,
І виноспадні ручаї,
І зорі вимагають гол.

І форвард прорива кордон,
І входить виноградне сонце
Провісником осяйних грон
В напівпрочинене віконце.

Легіонер не поспіша
Відкрити пострілом рахунок,
Газонна стоптана душа
Вбирає довгий поцілунок.

І сором вигравать всуху,
І тонемо у винних ріках,
І кутову сльозу змахну
На аутсайдових повіках.

І знову ніч …..
Порожня як і я -
Навпереміну кава з чаєм.
Своє загублене ім´я
Ніяк вночі не розшукаю.
Сто раз брав зошит, ручку поламав
І пультом клацав із реклами на рекламу
Немов, себе самого десь прогнав
В своєму світі ставши маргіналом.

В минуле зазирав – там не знайшов,
В майбутнє поглядав – і там себе не бачив.
Порожня ніч – я сам від себе десь пішов
Лишень не розгадаю, що це значить.

Тлумачиш, батьку, пальцем
Тризуб на снігу
Веселка з очей на морозі –
згуба передчасна
Затемнення сонцем наснилось
на теплій водоймі
зимової хмари
в таємному світлі Маланки
Лякливо сторчма відлетить
наполоханий чортик
пелюстки його
розпорошать Талмуд
срібло–тіні
в кар’єрі як хліб пахнотять небеса
голубині
тут тризуб і перст
і Маланки веселка – коса
і вірш незавершений в пам’ять
вразливій дитині.

Згортаються мови
вдруге паде Вавилон
так забувається пам’ять
знаки на скелях
твоїх очей
шкіри палкої
мабуть твоєї
серцю ввижаються
живо
серцю ввижаються
щиро
смерть щосекунди
плутита рамси
базар не фільтрується
густо чифіром
ляга ...
в ситечко осені
пізня утома
валить із ніг
залишається homo
з очима
тактильним
і слуховим
смакуванням
мова – екстракт ображання
твого коханця німого
лиш молоко на порозі залиш
й тихо собі чимчикуй
в драповий грудень.

Оминаючи ріки
Крововилив у липень
Пропхався

На причілку примружений дід
Розпластався котом.

У повітрі ніхто не літає.

Медоносний,
Як липень,
Як Лист
Без адреси
Серед поля…
І пахне зерном…
Жид шлакбаум
Стоїть на колінах.

Помер комбайнер
Яромир
Отруївся прокислим
Життям.

Спека…
Кров…

Поховати не дали.

Не заглядай в минуле, навіть через шпарку, -
Нічого путнього, повір, там не знайдеш…
А той, якого так любила ніжно й палко…
Його ти звідти вже ніколи не вернеш.

Бо все то те минуле вже тому й минуле,
Що залишилось там і кане в небуття…
Воно болить і до сих пір ти не забула...
Вночі мордує ще і мучить каяття?

Облиш… Забудь… Нехай воно собі спочине…
А в серце загорни лиш згадку теплих снів.
Ти не шукай провинного у всім й причини…
Прости йому, бо й він забути не зумів.
17.11.06

Пий вино і всміхайся Богам,
Сонця промінь цілує чоло,
Роси бісер віршують ногам,
Генеруючим сонцю тепло.

Золотаво-коштовний проспект,
Птах бурштинний на синьому тлі,
Ракурс губ, підборіддя аспект,
І в долонях дарунки землі.

І вже зібрані яблука-ми,
Яснобокі, рум'яні та білі,
Й обіймаємось тісно крильми
Соковиті, насичені, спілі.

Дегустуєм життя золоте,
І з Тобою народимось вранці,
І пірнаю в вино молоде,
Полічи мої протуберанці.

складаю паззл листя тютюну
пігулки ночі запиваю кров'ю
на картину вішаю стіну
на голку нанизую вену
боляче
втрата свідомості
кожного разу треба
утотожнитись до нічого
не дивитись в небо
не чути Бога...

День народження сьогодні –
Заспівайте реквієм,
По загубленій у блядстві
Юності в молекулах

Я розклавби й атомарно
Та не було змоги -
Наркоманство не далося -
Не моя дорога……………

Полічіть усіх заблудлих
В монастирську келію,
Що бездарно грали в ліжку
П´яную Офелію.

Монастир, що наречений
Іменем Мамая
Во спасіння душ корчемних
Ходячих по краю.

Деж подітись чи сховатись,
Як полишить паству ?
Видно у житті минулім
Я таскався в рясі

І тепер, мов сповідальник
На утіху й прощення
Рву душі своєї струни,
Тим що йдуть на прощу.

Хто ж від мене сповідь повну
Покладе на себе
Що немає ……..?
Тоді грайте - бахусовий реквієм.

3.
Коли зіллються подихи і погляди,
Коли серця заб’ються наші в такт, –
Збагнеш нарешті, що в житті ніколи ти
По-справжньому не був щасливий так...

А нині очі мукою позначені
Й сльозами ллється туга через край...
Мій любий, не прощай, а до побачення!
Бо ми іще зустрінемось... чекай...

Ми зустрілися з тобою,
Як весна цвіла весною.
Закохалася вночі,
Чом сміялися сичі?

П-в:
Ти ж мене (я ж тебе) підманула,
ти ж мене (я ж тебе) підвела
Ти ж мене (я ж тебе) молодого
з ума-розуму звела"

Я прийшла до тебе в гості,
Ти казав приємні тости.
Думала, що це любов,
А ти в ліжко тягнеш знов.
П-в:

Я встидалась, та хотіла,
А сказать цього не сміла,
Та чомусь ти "тормозив",
То ж навіщо привозив?
П-в:

Я сама до тебе сіла,
Цілувала, як уміла.
Світло хто ввімкнув? Агов?
Перервав нам всю любов!
П-в:

І тоді я зрозуміла,
Чом сичі сміялись вміло…
Думала, що ти юнак,
А ти дід старий Бідак…
П-в:

***

Я, просяклий вином з голови і до п’ят,
Звинувачений в тім, що п’яничка й вар’ят.
Та коли б же гріхи тільки винами пахли,
Звідусіль би незгірший летів аромат.

***

Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.

Снить лілея з блакитною кров'ю,
Розквітає відверто жасмин,
Заворожує теплою грою
Мармурово-гранітний камін.

Витанцьовують звірі і квіти
У волоссі живого вогню,
І являються пристрасно звідти
В пасадоблі пульсуючі ню.

І прочинені двері до Бога,
Та в шпаринку вузьку чи пройти,
Між зірками нам в'ється дорога
У жасминно-лілейні світи.

У букеті злилися нічному,
І салютом тривкої краси
Карти неба змішав астроному
Над лілеєю ніжний жасмин.

І поети смакують мартіні,
Флористичних цілунків танок,
А на стелі звиваються тіні,
І стають під сузірний вінок.

І банкуєм на вкрейдений ситець,
І кладемо важкі доміно,
І в колоді круп'є знадобитись,
Й оживити завмерле кіно.

І парує жасмин в чашці чаю,
І лілея вгорнулась в флакон,
Я солодким теплом пригощаю,
Ти на лацканах одеколон.

І рубіни в браслеті Венери,
Щире золото храмових брам
Вже ведуть до жасминної ери
Коридором з лілейними бра.

А вогонь запальнички полярний
Явить оку білесість снігів,
Щоб шаманський мотив популярний
Зіллям злюбленим змерзлих зігрів.

І парує-танцює над чаєм
Незбагненний п'янкий аромат,
І ми квіти принишклі навчаєм
Небо віями спільно тримать.