Закричав малий Тарас,
- Ой, страшне тут щось у нас!
Через вулицю у двір
залетів страшенний звір!
Ой, рятуй! - кричить хлопчак,
- Він гуде, немов літак!
Волохатий, як ведмідь!
Ой, готуй скоріше сіть!
Величезний, мов гора,
порятуй, бо це не гра!
Засміялася Маринка,
- Ти кричиш, немов дитинка,
братику, мені повір,
не страшний тобі цей звір!
Діставай сердечко з п'ят,
не чіпає він малят!
Це комаха з роду бджіл,
а зоветься просто - джміль!

21,01,13

В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…

Коханка моя - струнка,
п"янка, мелодійна й дзвінка.
Часом, буває така,
Що пальцями кров стіка.

Тверда, бо сталева вона.
Буває від неї луна.
І в тому моя є вина,
Бо коханка моя - струна.

...Миттєвість щастя у полоні Часу,
де кожну мить поставлено на облік,
і всі вони стікаються у чашу
життя, яку осушуєш поволі.
А ти смакуєш той чарівний трунок,
спиваючи блаженство крапель-митей,
щоб оживити соковиті руна
і ще раз присмак щастя уловити…

2008 (22.01.2013)

За ґратами інших на виставці доль
тобі не найлегша дісталася роль.
Прекрасний театр, правда, зморених стін...
І нібито жодних хоч деяких змін.

За ґратами інших везучих причин
у схованку граються Щука* і Джин.
А ти посміхаєшся, кажеш: "Авжеж..."
На долю не скаржишся, просто живеш...

За ґратами інших для оплесків слів
хто поряд з тобою, той не знавіснів.
У мене для тебе звідсіль із-за круч
маленький, але особливий цей ключ.


22.01.2013

Соромимся своєї і святої,
Як мати , і земля, і небеса,
Звикали ми віками до чужої,
Вбачали - саме в ній краса.

Цураємося звичаїв і пісні –
В яких є наша суть, душа,
Мелодії "Шансону"-горезвісні,
Він вибору для нас не залиша.

Допоки сперечаються про мову
У владі лицеміри, як вужі,
Наш «старший брат» взяв за основу -
Заполонить своєю без межі.

І крутять стосерійні серіали,
Зомбують на убогий примітив,
Щоб мову "братню" ми не забували,
Тож не забудеш, хоч би і хотів.

Жовтень 2004р. Надія Таршин

Гомонять міста і села,
Околиці, хутори,
Що життя в нас невеселе,
Говори - не говори,

Слава Богу, ще не стогін,
Тільки гомін навкруги,
Бо і досі не бачимо,
Де насправді вороги.

Гомін стелиться туманом,
Ну та це лиш - до пори,
Всі прозріють від дурману,
Ну а поки – ГОВОРИ !!!


28.01.09. Надія Таршин

Все почнеться з вагань. Ліхтарі вимикають о п’ятій.
Проведи до порогу і випусти в сіру пітьму.
Все одно, що мороз і на ліжку ця ковдра картата.
Я в дорогу далеку ні крихти тепла не візьму.

Не зважай, що сліди запорошені снігом лютневим.
Повернусь не назад, а навколо своєї осі.
Цей розчавлений жаль за минулим такий несуттєвий.
Вже важливий не спогад, а перше ранкове таксі.

Все почнеться з вагань. Ліхтарі загоряються вчасно.
Твій загубиться крик серед вулиць, людей і машин.
І розвіється біль, ніби штора в кімнаті атласна.
І побільшає в місті вродливих самотніх мужчин.
21.01.2013

Убоге, обірване йшло
замурзане Слово до книжки;
і чухало пальцями лоб –
горбате, сопливе і клишаве

(під каркання зграї ворон
його рогоносці хрестили);
усе , що уміло воно –
сякатися гучно в хустинку;

нездара нездару хвалив:
«Ці соплі зелені і теплі,
як трави у травні, коли
в садку солов’їв чути трелі»

пробитися важко крізь терн –
бракує таланту? мо’ сили?
що вірші слабенькі – пусте:
якби ж то їх ще не хвалили…

Оці дурнуваті слова:
«Мороз аж по шкірі». Лепечуть
«Так затишно стало». Овва!
Читаєш, а там порожнеча…

віслюча упертість і лінь
учитися; всмоктує... Де я?
мов олень, дивлюся з колін,
бо це вже якась діарея...

Пародія

Каже вечором у ліжку
Чоловік дружині:
– Допоміг з уроком трішки
Нашій доні нині.

Першачкам нелегко жити –
Похвалюсь, між нами,
Речення зумів зложити
З тими… гризунами.

– І яке ж? – пита Маруня
(З рук упала преса).
– Написав, що ти – гризуня,
Теща – гризунеса!

21.01.2013

1. Тіберій на острові Капрі

Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.

2. Еміль Берінг на острові Капрі

Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…

3. Владімір Лєнін на острові Капрі

Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…

4. Максим Горький на острові Капрі

Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.

5. Комптон МакКензі на острові Капрі

Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…

6. Лючія Бозе на острові Капрі

Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»

Примітки:

Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.

Приходить біль до справжнього Поета
У мить його народження на світ -
І не дає ні жити, ані вмерти.
Лише одне - болить, болить, болить...

Та хресний хід закінчиться Пасхальним.
Поет воскресне, наче Божий Син,
І дух його боліти перестане
Під величаво-великодній дзвін.
2013р.

вперше після дитинства
сніг розквітав лапато
щоб відігріти раєм
погляди від землі

час воплотився в дійство
місту хіба ж це свято?
місто – голодна зграя
мишачих королів

в пошуках кусня сиру
і чергової бучі
рискали в закапелках
хижі масні слова

у сніговому вирі
тільки старий лускунчик
тріснутим акапелло
тихо колядував

Хтось перлисту сльозу кине.
Коли ввійде в святість свят,
Хтось з колядкою полине,
Де сестра чи, може, брат.
Деяких уже немає,
Бо у вічність відійшли.
За вікном сніжинки грають
З вітром, мов колядники.

Хтось думками - в землю рідну,
В хату, а її нема,
Лине, щоб вітати гідно,
Серце сумом обійма.
Пригадають тата, маму,
Що лежать серед чужих;
Хтось затужить за горами,
Інші скажуть: туга – гріх.

Там батьки були щасливі,
Бо там родились, росли,
Там дитяча справедливість,
Нині сплять церкви, хрести...
Там піст постом був суворим,
Віра на крилах несла,
Нині в чужих руках гори,
Церкви ліси і поля.

Нині тиша Бога молить
І стереже наших правд,
Мовчать церкви, мовчать школи,
Чужий дзвонар дзвони вкрав.
На цвинтарях – сумні тіні,
Душі ждуть на парастас...
А ми, скажіть, де ми нині?
Їдьмо – земля кличе нас.

Відсахнімось від чужого –
Не він паном правд святих.
В рідній мові нам до Бога
Треба нести молитви.
Наші діти, наші внуки
Хай несуть в майбутність гімн;
Вони – наша запорука
І про це співаймо всім.
19.12.2010р.

Тихий вечір у Криворівні.
Крізь морози іде йорданські
файна дівчина-чорнобрівна.
О, сміється, і як у танці -
руки вгору - неначе крила,
очі - ловлять сніжинок мить,
і вдихає - аж небо ціле!
Ще хвилиночка - і злетить!
Не впізнали? А я се нині...
Сніг до мене летів причастям -
де гуцули, у гори сині -
правда неба і біле щастя.

Осипано надії кришталеві
У по́січ листопадної пори...
Кричала я своєму журавлеві:
Мене ув ірій теплий забери!

Де сонце не мізериться під вечір,
Де зорі як не в небі, то в душі,
І шаль зо світла трепетно на плечі
Щораз ляга, коли дійдеш межі.

Та не почув... І в далечі зміліли
Жадані крила, наче сивий дим.
На аркуші юдольні заметілі
Штрихує доля олівцем простим.

А я дивлюсь на лінії безтонні,
Немовби колір багну віднайти...
З чужинної холодної безодні
Пожухлий день запалює листи

І ті золою стеляться на руни,
Де в листопади вкутана печаль.
Дрижать у серці безнадійні струни
Так, ніби розбивається кришталь...
(16.11.12)

Це пережити б. Наскрізь прогораю.
У небо димом - обіцянки раю.
Бо на припоні до дітей і хати
Ми, пенелопи, навчені чекати
Мужів із ловів, із коханок пут.
Тож іноді в медеї наша путь.

Не пережити. І сліпучим краєм
Караю, краю, краю, краю, краю…

2013

І
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Того дня, коли грізні боги –
чи з великого гніву, чи з веління своїх п’ятирічок –
затопили водою твоє село,
ти встигла відскочити, втекла від великої хвилі,
та вмочила-таки поділ своєї спідниці.
І закапала з неї уже не вода, а червона роса.

Бо не стало більше річки, не стало Осколу,
а постав – Червоний Оскіл.

Та корови не знали про це,
і щовечора знов повертали на берег,
і пси, шукаючи дому, прибігали й нюхали воду,
задивлялись углиб – туди, де батьківською хатою
вже нипав інший господар:
величезний сазан із лискучим боком
підпливав до лави, божниці, столу,
запливав у отвір погаслої печі,
і око його в зеленій річній каламуті
чорне було і страшне.

ІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Порішили атланти забути свою потонулу Вітчизну,
заклали новий острів у хвилях степу,
і висіяли довкола безкрайнє жовте море,
що по ньому до найближчого райцентру –
плисти-не доплисти, хоч уплав добирайся.
Загули у морі нові трактори-пароплави,
й будинок у центрі вбрався в червоний тиньк,
мов Червоний Оскіл.

Та колишня Вітчизна невідступно стояла поруч,
підбиралась вночі до горла страшним припливом,
сходила з неба дощем на посохлі покоси,
таїлась на дні у пляшці, п'янка й гірка.
І сусід, вливаючи в себе гірку Атлантиду,
відчував, як його черевом ходить
повільний холодний сазан.

ІІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Немає більше богів, але й Бога немає.
Стоять у морі гнилі трактори-пароплави,
і червоний тиньк осипався, ніби червоний пил.
Носять чоловіки у собі свою гірку Атлантиду,
а жінки із пальців виймають
болючі осколки Осколу.

Бо куди їм податись, куди подітись?
Навіть якщо змайструвати найдовше вудлище
і вийти на берег забутої Батьківщини,
не сягне гачок на дні навіть найвищого димаря,
не підчепить того сазана, що нипає тілом,
наче він там господар.

Тільки й лишається ждати останню свою годину,
коли змайструють тобі сусіди маленького човника,
покладуть тебе в нього дбайливо, наче дитину,
та й пустять на воду.

Як пустили колись на неї й тебе, бабо:
пливи, пливи до своєї Вітчизни,
поглянь, як попереду сяє небесна твоя Атлантида,
і вода навколо – наче прозоре сяйво,
й батьківська хата чекає з дверима навстіж,
і човни незлічимі підпливають до неї,
човни підпливають,
човни підпливають,
човни…

Моя матусю, зіронько моя,
Скільки років Вас уже немає,
А душа болить, в серці аж пече,
Коли Вас, рідненька я згадаю.

Може поміж нас, щось було не так,
Над усе я прощення благаю,
Ви мій оберіг - там у вишині,
Серцем і душею відчуваю.

Липень 2006р.

* * *

Подай, життя, життєво необхідне,—
ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби натхнення зберегти моє;
бо пропадає ні за душу цапову
душі моєї космос і огром.
У злободенних напастях і капостях
ні миті, щоб за творчості столом
хоч похапцем себе опам’ятати,
з щоденних виринаючи турбот,
наблизитись, нарешті, до висот,
нарешті Богу — богове віддати...

Надії на якесь благополуччя
укотре розтають, неначе дим.
Моє натхнення — клопоти замучать...
Ну, змилуйся, життя, і перед тим,
як знову й знову прикиплю до праці,
на хліба заробляючи шматок,—
жбурни мені, як кісточку собаці,
хоча б один божественний рядок!

1999

этот милый, до слез, подбородок
эти брови - ласточки взлет…
этот взгляд полутомный… то-то же -
алых губ колдовство!… и вот,
я однажды осмелился трогать
всемогущим…белым стихом
как щедры эти россыпи Слога:
двое деток, любимая… Дом…
2013.

У цих снігах закутана печаль...

Вона до мене стиха промовляє,

мов дрібно розпорошений кришталь,

журливий дзвін на стежечці до раю.

Чи болем цим до нього перейду,

чи погублю той рай у серця лоні?..

Біліє сум у місячнім саду

і памороззю сиплеться на скроні.


2013

Що за дивна сміхота?
Пес тікає від кота,
Щулить вуха, весь тремтить…
Хоче кіт його набить.

19-21 грудня 2012 року

Ні, НАРОДЕ, ти не бідний -
Маєш землю й мову рідну,
В тебе - прадіди й онуки...
Візьми все у свої руки
І неси, неси в майбутнє,
Повстань гордо проти трутнів,
Що собі подібних плодять,
Мій улюблений НАРОДЕ!
09.11.2012р.

дивлюсь на себе з мосту
рожевим колом рим.
нічим не кращий простір,
я краще зникну, чим…

це пальці в двері після…
і шило в дупу теж.
наляканий? не бійся
фантазія, авжеш.

сімейний бізнес тріснув,
в дружини целюліт.
втекла коханка.. звісно,
пониклий правди звіт.

пробачте, любі друзі
від хати і до хат.
лоскоче вітер пузо...
зникаю.
само - Кат.
2013.

…Відлунюють останні такти свята…
Різдво уже ярітиме у снах…
Кутя голодна, щедра і багата –
Історія... А далі що?.. –
Весна!..

20.01.2013

РІКА ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ: Суми

Тут небо так низько, що ходять зігнувшись,
і в товщах туманів дірявлять ходи.
І я набираю по вінця води –
і ось я рікою текти уже мушу.
Я ляжу на себе, я буду поромом,
моя течія стане правилом гри.
І місто сповзає до мене з гори,
пливе і сигналить димами хімпрому.
Куди нам пливти, і куди нам пристати?
Ми вже обламалися, бігме, не раз.
Куди ми впадемо – в дніпро чи в маразм,
щоб з нас посміялись русалки хвостаті?
Непевність буття і сумнівність персони –
нехитрий зладнали ми, брате, багаж.
Іще по сто грам, і вперед – в бон вояж,
і крутять штурвали хай жертви шансону.
Я ляжу на себе, я буду ридати.
Це схоже на зону в самому собі –
домашній гулаг, персональний сибір,
і я – пожиттєво, від дати до дати.
Щось темне і зле нам у душі налито,
немов руський бунт чи жидівський погром…
Димить косяками плавучий хімпром.
Сміються русалки. А що їм робити?


ПІДЗЕМНА РІКА МЕТРОПОЛІТЕНУ: Харків


Десь тут під землею, напевно, є річка.
Це хлюпання хвилі нас будить щораз,
і нас так лякає проста і велична
ця клаустрофобія стиснутих фаз.
Довічність тюрми і всепростір свободи,
щоб мати чотири – не два – береги.
І хто його зна, що ховають ці води –
там, певно, ще сплять наші перші боги.
Їх зябра формують ці хвилі припливів,
раз по раз ворушачись в темній воді,
русалок лякаючи зграйки тремтливі,
збиваючи з графіку рух поїздів.
А там, нагорі, запізнілі морози
замерзлих річок випробовують міць,
і більше тяжіють, здається, до прози.
Зірки заглядають у вікна криниць.
А тут у вагоні, тут майже нікого,
шукає наш поїзд підземні ходи,
дрімає в навушниках юна небога,
і хвилі волосся, як хвилі води.
Їй сняться русалок сорочки прозорі
і їхня забава – дівоча й проста:
у вікна криниць роздивлятися зорі,
і – цілуватися
потім
в уста.



НЕБЕСНА РІКА ЙОРДАН: Суми

Мене охолоджено, збовтано, потім зужито,
я проміжок певного часу між бути і ні.
Зимує так певно під снігом невидиме жито –
радіє не стільки життю, як можливості жити,
хоча в порівнянні – воно має шанси значні.
Моє учорашнє – у темних зіницях під’їздів,
у вицвілих фарбах очей і забутих облич,
а завтра моє утікає від мене за місто,
щоб в теплій норі там заритись у прілому листі,
лягти непорушно й чекати на себе всю ніч.
Тут небо низьке та із темного жита неначе.
Воно перемелеться – вийде гіркою мука.
А хто ж нам спече у дорогу хлібину гарячу,
і скільки жінок за тобою заплаче, козаче,
як ляжеш на річку, і стане тобою ріка.
І стане тобою текти вертикально й бездонно,
як час, як дорога, як спогад, як жито росте.
І завтрашній день виповзає із темного схрону,
несе по небесній ріці слобожанську мадонну,
а човник її золотий, а весельце просте.
А сльози у неї, мов перли блищать у намисті,
русалки небесні зберуть їх нам повну суму.
А ти десь лежиш горілиць у плавучому місті –
назустріч летять білі сльози – сніжинки іскристі.
Не страшно пливти, як оплакати буде кому.

Я не строю преград:
Ты решил "так"- и я покорилась!
Самой лучшей наградой
Может стать для меня твоя милость!

В царстве вечных снегов
Я в сосульку уже превратилась.
До тебя сто шагов,
Только что-то внутри надломилось.

Я пытаюсь кричать,
Только с голосом что-то случилось.
Я пытаюсь начать...
Я пытаюсь...но все повторилось!

Запоздалой зиме
Мое сердце навстречу открылось.
Нужно быть при уме,
Чтоб почувствовать,как оно билось!

День ніякИй. І місяць був ніЯкий.
Усе вітри гасали у дворі,
Брехали депутати і собаки,
Скакали ціни звично догори.

Попса ломилася у двері ще й у вікна.
Їй наша мова й пісня не з руки -
Диявол щирив хижі свої ікла...
То, може, ми і справді не такі?

Скажені хвилі змили моє місто,
Бурхливе море вкрило геть усе.
Угору відблиск сонця урочисто
Холодний вал неспокою несе.

А під водою стомлене мовчання
І темний біль ображених руїн
Забули вже про лагідність світання
І заблудилися у сні глибин.

Там водорості мріють непорушно,
Проблискують у вікна зграйки риб;
Там я перетворилася на мушлю,
В саду розбитих часом і водою глиб.

Не вернуться минулі дні, не привітають нас ніколи,
Вони лише за нами йдуть і спогади несуть в мішку,
У кожного своє життя і пройдені щаблі і школи,
І двічі нам не увійти ніколи у одну ріку.

Вчимося ми на помилках, міняємо думки, як одяг,
Здається, що не ті слова все вертяться на язиці,
І, визначаючи мету, не запізнитись би на потяг,
Не перетнути би межу, обравши недостойну ціль.

Ворушиться уламком біль, ніяк не замовчить сумління
І знак питання мерехтить постійним сумнівом в очах.
Буває – мудрість у роках, буває – істина в хвилині,

Бувало випадковий збіг подальшу долю визначав.
А час події випліта легким прозорим павутинням
І кожного своїм вінцем у слушний термін увінча.

2013

"...І там, де твій батько Данило уранці вмивався,
Із гуркотом виросло чорне-пречорне дерево, високе-високе...".
Це тітка-сусідка укотре хотіла повідати
Про те, як із батьком вони біля Дону стояли...
А дерево чорне й високе на тітку все падало й падало,
І все не давало докінчити казку-бувальщину.
Я так і не знаю, де батька не треба шукати
В тій звивині Дону, якої насправді немає.


1994

на пероні стою в Ірпені
між Луганськом і Львовом і між
несобою й собою мов ніж
у самісінькій серцевинІ
у мені колупається хтось
може Бог а скоріш Сатана
це твоя невина це вина
не твоя а чиясь а когось
я ж не з тих волокит-волоцюг
між Луганськом і Львовом і між
несобою й собою я дріж
я тремтіння живе я ланцюг
я собою з'єднавши кінці
між Луганськом і Львовом стою
все натойбік де син віддаю
не лишаю нічого дочці
все туди віддаю де дочка
відібравши у сина до крихт
не такий я не той не з таких
хто від себе до себе втіка
все життя на пероні як стій
на краю самоти де відчай
де нездрастуй і де непрощай
де ніколи й нічого не смій
отакий я сякий розтакий
начебатько і наченевін
між Луганськом і Львовом
і гін
поїздів
мимо мене
стрімкий...


1994

До вічності йдемо крізь терни життя
У ритмі гарячого серця.
Плекаємо в душах палкі почуття -
Нас вічність в нащадках діждеться!
А серце невтомне свій хід не спиня,
Пульсує весь вік безупинно.
Стукоче щомиті, стукоче щодня
Й не знає, коли відпочине.
У кожного серця - своя таїна
І доля своя незбагненна.
Буває, інфарктом його розтина
Незвідана сила вогненна.
Колись Прометея орел катував -
Клював закривавлені груди
І серце безсмертне його шматував,
Бо той ніс вогонь поміж люди!
Чи перше кохання, чи сльози скорбот -
На серці їх слід не зів'яне.
Без ліку в житті рубежів і висот
Долає двигун полум'яний!
Про серце багато складають пісень -
Веселих, сумних і журливих.
Та більше від решти страждають щодень
Серця матерів терпеливих.
Повіда вам лікар і лірик-поет
Про серце свою таємницю,
А ліки дієві й красивий сонет
Йому не дають зупиниться!
2012р.

Ті плинність і звивність, чуттєвість відьмацька,
Коли кожен видих – пекучий поріз.
Коли те кохання – сніжинка на пальці,
Така ідеальна, тендітна до сліз.

До кави цілунки, канапки з цілунків,
Рипуча канапа, птахи простирадл.
І сльози гітари цнотливої лунко
Багрянцем в долоні вирощують сад

Едемського дива, едемського болю.
Мій яблучний боже, всього лиш люби!
На пучках до меду домішую солі…
Дзеркальна свідомість. Огненні сліди.

“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Оце так ніч – втопитись у ній можна,
напившись темряви, зануритись углиб,
де згубиться іще раз втрата кожна,
де спить ріка, нехрещена й тривожна,
наповнена безсонням срібних риб.

Ріко моя, очистись і воскресни,
і я впаду на дно твоє – у міт –
краплиною у ніч сю водохресну,
а ти, ріко, Йорданню стань і скресни,
і ранком винеси мене нагору – в світ.

вірш видалено

В обіймах твоїх, я так хочу заснути.
Посеред зими, коли холод повсюди.
Тепло твого тіла зненацька відчути,
Зігрітись душею, а решту - як буде!
Цілунком блаженним враз втому всю зняти,
Нехай там собі злиться люта зима.
А я хочу тихо тобі проказати:
В цю ніч, в цю хвилину я тільки твоя!
Легким простирадлом обгорнуте тіло,
Біліє надворі, зима, заметіль!
А ти обніми, я давно так хотіла!
Зніми з мого серця всю тугу, і біль.
Ми вимкнемо світло, впаде простирадло.
І звуками, ніжно, душа заспіває.
Мене обіймаєш так міцно, принадно,
Так добре і тепло з тобою буває.
Солодкі хвилини... востаннє цілуєш...
Я тихо вдивляюсь в малюнки на склі.
Ну що ж ти зима, так шалено лютуєш?
Навіщо тобі ті вітри навісні?
Легенько торкнуся до шибки рукою,
Ну ось, розтопила, і холод, і лід.
Ти бачиш зима? Сніг твій, стане водою,
А я крізь щілину - побачила світ.

Малесенька дівчинка сиділа в вікні,
Маленькими ручками сльози втирала.
Дивилась на сніг, і сніжинки рясні,
Вона Миколая святого чекала.
А їй лиш п’ять років. Та серце болить,
Адже в дитбудинку так важко прожити.
І ось ця малеча, тихенько сидить,
І щось починає собі говорити:
« Не хочу цукерків і подарунків,
Я можу назад дати все Миколаю!
Мені лиш потрібні її поцілунки,
Я маму свою дуже довго чекаю!
Я хочу її міцно-міцно обняти,
Хоча і ніколи не бачила мами ….
Та я тільки можу її уявляти…
Вона мені часто приходила з снами….»
Сніжинки кружляли, у просторі нічки….
Із сумом вони чули тихі благання.
І сльози – горошки котились із щічки,
Летіли до Бога палкі сподівання.
Наступного дня, коли ранок іскрився,
Її розбудили, розплющила очі.
А сон кольоровий так чітко наснився!
«- Швиденько збирайся, тебе бачити хочуть!»
Дитина побігла, і сльози втирала,
Зайшла у кімнату, стала тихенько.
«Ну ось, познайомся – прийшла твоя мама!»
«-Чого ж ти стоїш? Йди до мене , маленька!»
І смуток і радість в» єдино змішались,
Тепер і у дівчинки буде сім’я.
Вона тільки глянула і запитала:
«Це справді не сон? Ти насправді моя?»

************************************
Пройшло 20 літ. Знов поріг дитбудинку,
На нього ступила малеча таж сама.
Та це вже доросла, і лагідна жінка,
Для когось сьогодні вона стане мама.
І кинула погляд в вікно - враз застигла,
Побачила очі, печаль, дивну втому.
Швиденько туди, до дитини побігла,
«-Збирайся рідненька , ходімо додому!»

© 

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Чи це початок, чи кінець кінця -
Король ваш голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді - твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги - для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання хай плодяться дії.
І я в долонях грію сонцеспас -
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, з ними мати.
І щоб з молитви в місті і селі
Змогли ми день щасливий починати.

Терпіння наше - з нашої вини,
Ми напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців!

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них - то України син,
І не залежить це уже від влади.

Бо всім болить, як матері ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!
30.01.12

Йорданська водиця хай вас окропить всіх,
в оселі хай лунає лише веселий сміх;
Нехай Господь з небес високих
здоров'ям й щастям вас благословляє
добробут й злагода хай запанують в домі
на весь ваш вік! Христос рождається!

січень 2013року

В нашу світлицю в цей тихий вечір
входить коляда;
свічку запалить, Бога прославить
із Різдвом вона.

Хай оце Дитятко Боже
кожному із нас поможе
у Різдвяну нічку гожу
віднайти дорогу Божу!

Світло ялинки,тепло родини,
на столі кутя;
Різдво стрічаймо і хай лунає
всюди коляда!

Хай оце Дитятко Боже
кожному із нас поможе
у Різдвяну нічку гожу
віднайти дорогу Божу!

січень 2013року

И ветер,
в огне сожжённый,
и образ Твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

А я ще дитя, у якого чомусь
Вже зморшки лягли на обличчя.
І замість розваг я частіше берусь
Гадати до болю про Вічне.

А я ще дитя, що уже не спішить
Роками буття багатіти,
Хоча не такими очима на світ
Дивлюся, як праведні діти.
19.01.13р.

І закурівся білий світ -
Мете метелиця до неба!
І кучугури біла нерпа
Ворушиться коло воріт.

Зима проснулася і врешт
Показує свій норов хижий:
Засипала сади і хижі,
І скит в урочищі по хрест...

Не наляка негода, ні,
Затихне, вляжеться снігами.
Ялиці будуть, як вігвами
На оскленілім полотні.

І стане казкою мій край,
Де все врочисто-дивовижне...
В секреті цім зима є стрижнем,
А втім, на це не потурай...

19.І.2013

Переповнено ранок богемними стартами.
Три вікна мої – триптих останньому сну,
і вигулює спогади пані в картатому
у провулку, що взяв на плече давнину…

І босоніж зима асфальтівками зопалу –
не встигаю ні серцем, ні оком вести.
І розчісує ратушу птаха сполохана,
розглядаючи юрби на крилах гостин.

І приборкують місто реклами загравами,
і сліпить метушня… Поспішаю до штор.
Просто хочеться слова і тиші за кавою,
і безмежного світу над білим листом…

2013р.

Юдейський край від подиву гуде,
укритий загадковості туманом:
пустелю оселив якийсь юдей,
і звуть його Хрестителем Іваном.

Хто ж той Іван — месія чи пророк,
охрещує водицею святою? —
Та він — Юдея повна від чуток —
пустельник, ситий медом, сараною.

А дійсно, — хто він? Роль його яка?
Чому неплідна народила мати?
А може, в нього місія проста -
людей хрестити і гріхи прощати?

Та ні! - Пророк Ісая передрік:
— Він голос, що волає із пустелі!
І — посланець, не звиклий чоловік:
стезю Тому, Хто вже іде, устелить.

І Той прийшов. І у Йордан ступив...
Хреститель завагався на хвилину:
-Я не достойний...
– Годі!...Окропи!..
І Дух Святий зійшов на Бога-Сина…

2008 (19.01.2013)