Я знав Марію ще святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам`ятав –
тому й знущатися над ними
я не буду!

6 грудня 1988 р., Київ

Янгол робить фотки,
В нього є шаблон,
На шаблоні "чьоткий"
Янгол - фанфарон.

Кругла дірка сяє
Замість голови,
В дірку запихають
Голови дурні.

Ось прийшов диявол -
Роги, хобот-ніс,
Ще який бичара,
Ще який сюрприз!

"Посмішку приємну,
Ласка будь, зробіть, -
Янгол до клієнта
Чемно говорить, -
Я сказав - "приємну",
Слух у тебе глючить?
Тільки не єхидну,
Тільки не падлючу!
Не пролазить в отвір
Зеленаве Рило?
Обережно пхайся,
Рило ж, як барило!
Перебрав ти, Хлопче,
Зранку медовухи?
Ти шаблон паплюжиш,
Німб тобі на вуха!

Чорту-грубіяну
Треба роги править,
Та клієнт, будь-який,
У своєму праві!

Як тре' позувати,
Тре' тобі учитись,
Будеш виглядати,
Наче Мавпа "Чіта"!

Фотогієнічна
Мавпа без кашкета,
"Чіта" - Мавпа гідна
Файного портрета!"

Було колись давно одне село…
Так люди зазвичай оповідають.
А чи насправді так воно було,
Про то лише степи безмежні знають.
Але повірим, що таки було,
Над озером у зелені стояло,
Життям таким, як і усі жило:
То працювало, а то святкувало.
І в нім, говорять, дівчина жила,
Хоча і бідна, але дуже гарна.
В хатинці на околиці села
На свого принца виглядала марно.
До озера приходила бува
Аби собою в нім помилуватись.
Сидить, бідненька, наче нежива,
Коханого не може дочекатись.
А в озері водився водяний
І якось раз дівчину ту побачив.
І став відтоді наче сам не свій,
Схопив і тягне. Та благає, плаче,
Мовляв, нечиста сило, відпусти.
А той: виходь за мене і по всьому,
Царицею моєю будеш ти
Інакше не дістанешся нікому.
Від страху в неї зуби цокотять:
Дружиною такого страхопуда?!
Та краще вже кохання не спізнать.
Уперлася: повік цього не буде!
Розгнівався від того водяний:
- Не матимеш мене за чоловіка,
На Україні відіграюсь всій,
Перетворю на озеро велике.
Злякалася дівчи́на слів отих,
Погодилася йти за водяного.
Навіки змовк її веселий сміх
Десь там в глибинах озера отого.
Відтоді, кажуть, кожен ранок та
І кожен вечір виплива на воду
Прекрасна біла квітка, розцвіта,
Чека як сонце сходить і заходить.
В безодні щастя не знайшла свого
Й на білий світ від нелюба втікала.
А люди дивувалися з того́
І лотосом ту квітку називали.

Вербова гілочко моя!
Така вся ніжна і пухната,
а мова – щебет солов’я!
І стільки тих розмов про тата…

Моя ти мавко лісова,
легка лебідко білосніжна,
волошко синя польова,
маленька пташко, звабо ніжна…

Про тебе, твій тендітний стан,
смарагдово-зелені очі
тобі подібне хто писав
в безсонні березневі ночі?..

Хто одягнув тобі суму́,
не розумію знову й знову…
Була принижена? Чому?
Оти́м красивим, щирим словом?!.

Назад немає вороття?
Лети в засиджені пенати
і Бог один тобі суддя!
За що мені тебе прощати…

Кульбабок малесенькі сонечка
Цілунок відчули сонячний,
Зраділи, росою умившись.
В серпанок прозорий закутались,
У травах високих заплутались,
Їм вітер наспівував тихо.

І слухали тую співаночку,
Мов ніжну легку колисаночку,
Голівками тільки хитали.
На світ жовтооко дивилися,
М"якими листочками вкрилися
Й спокійно собі засинали.

2020 р.

Чи жалітися на долю,
Чи змиритися з отим,
Що зімкнули болі коло
Й підступаються затим,
Щоб до решти доконати
Неспроможного тепер
Захищатися затято
Від непроханих холер?
Це, напевно, Божа кара
За надбання вікові -
Всіх недуг тримать удари
І чекати на нові…
15.04.20

Пливу всім плином по Тобі,
де зупинилися два серця.
Поміж рожевих голубів,
між світлих душ і чорних вдів.
Тепер не смійся і не сердься!

Тепер ми зернятко одне,
хай вітер нас закине в гори.
Хто знав Тебе або Мене –
нехай ті гори обмине..,
бо наше щастя – їхнє горе!

Не забувай! Прости!
Не забувай про сни,
про всі мої пісні,
які Тобі я присвятив.
Не забувай! Прости!

30 травня 2013 р., Київ

Всевишню правду, віру розіп'яли,
І на поталу кинули любов.
Хрести по всій землі, хвороби, чвари.
Охрип від крику благовіст церков.

Пожежі, війни, голод, чорні хмари -
Не випили отрути за гріхи.
Не пали - ниці, горді, ждем покари,
Загрузнувши в болоті на віки!

Нас, Боже, грішних не карай юдоллю,
Бо й недолуге серце п'є з небес -
Солодка ягода, бур'ян у полі.

П'янкий дурман, полин і Петрів хрест
До сонця, зливи тягнуться поволі.
Благословен грядий - Христос Воскрес!

16.04.2020р.

Вись укрита сірою габою
І ридає, б`ється у вікно.
Серце плаче-тужить за тобою,
І не знає спокою воно.

І життя таке мілке без тебе,
Мов калюжі висохлої твань.
А в душі – висока спрага неба
І давкий клубок німих страждань.

І тяжка печаль за горло тисне,
Груди розриває на шматки.
Як мелодія сумної пісні
Жалить тоскним болем крізь віки.

Мов на обрій повсідались круки
І сапфірну випили блакить.
Чорні хмари сивої розлуки
Білий світ зуміли затулить.

…Тільки світла мрія серед ночі
Розриває темну пелену.
Любі очі сяєвом урочим
Повертають сонячну весну.

17 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Спинилось сонце, з місця ані руш,
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».

Кохання вільне, наче птиця,
Та все одно – я твій!
Та все одно мені насниться
Вогнистий стан тонкий!
Так, в хижій силі рук прегарних,
У тузі зрад очей,
Сон пристрастей моїх примарних,
Кармен, моїх ночей!
Тебе я оспіваю, небу
Твій голос передам.
Мов ієрей, здійсню я требу
За твій вогонь – зіркам!
Ти встанеш хвилею бурхливо
В ріці поем палких.
Із рук моїх не змиє злива
Парфуми чар твоїх…
І в тихий час нічний, мов іскра,
Яка сяйне на мить,
Зубами білосніжно зблисне
Твій образ, захмелить.
Томлюсь надією, можливо,
Що ти в чужім краю,
Що ти, хоч іноді, скрадливо
Вдихнеш печаль мою…
Життєві бурі і тривога,
Сум зраджених імен, –
Хай думка ця постане строга,
Проста і біла, як дорога,
Як дальній шлях, Кармен!

15.03.2020

Життя уявляєш своє – як червону доріжку,
немов ескалатор, що стрімко несе на Олімп,
а миле лице прикрашає чарівна усмішка.
Корони немає, та сяє удаваний німб…

Завад, перепон в цілім світі для себе не маєш –
до зір через терни! Упевнено йдеш до мети…
Своє і чужі ти серця, що кришталь, розбиваєш,
та душу усе ж намагаєшся власну спасти…

Ти сизою птахою линеш у кожну пригоду
і віриш безмірно щоразу в щасливий кінець…
Хай збудуться мрії завітні і у нагороду
ти підеш, нарешті, під той довгожданий вінець.

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Світ цілий
не міг залишитись байдужим,
Дзвін траурно плакав,
гудів,
Поранив Чорнобиль
серця нам і душі,
І раптом - лихий
рецидив.

Вогонь божевільний,
безжальний, нещадний -
суцільна і люта стіна,
Пожежники-хлопці
руйнують лещата -
Стежина в огні затісна.

Недбальство укотре
торує руїну,
Надходить година
лиха,
Та хлопці ізнову
рятують країну
Усім всупереч
жахам!

Хто робить підпали,
нехай несвідомо,
Той ниций
добра "геростат",
Той ворог сусідам
і власному дому,
Той буде майбутнього
кат!

До влади завжди
недосяжна є відстань,
Подяка від влади -
"жерсть"...

Уклін
від людей,
від стражденного
міста:
Пожежникам
Слава і Честь!

2020 рік

Ти лівшею лишаєшся чи правшею?

А з ким мрієш одружитися?.,
з кулею чи з мішенню?

Мабуть, з душею…

14 червня 2008 р., Київ

У квітковім дивограї
Та барвистому вінку
Красна-веснонька співає
Пісеньку таку дзвінку.

Їй граки допомагають,
Вторять в унісон шпаки,
Незабаром з солов"ями
Тьохкатиме залюбки.

Й джерело виводить соло,
Під вербою струменить,
Срібло розсипа навколо
З крапель чистих та смачних.

Виграє музика-вітер
На сопілці з бузини.
Кращого нема на світі,
Як мелодія весни.

2020 р.

Ілюзії сновидінь

Сновидіння - надпотужна
містична сила...

***

Сон,
фіолетові сутінки,
холод мене знерухомів…
Не ворушусь, а лечу я
Низько - низенько,
мов крокодил з анекдоту…

Пейзаж химерний - пустка, напівтемрява,
пляж,
мабуть для тюленів…

Куди пролітаю, навіщо – не знаю,
не знаю…

У брилі, прозорого, льоду -
Дівчина,
молоденька,
згорнулась калачиком,

очі
заплющила карі
( і звідки мені це відомо?).

Поруч дві брили льоду,
поруч два зледенілих
фрагмента,
чужих половинок уламки…
Поруч ми, поруч,
Пліч-о-пліч -
якесь тепло життєдайне
мене зігріває поволі,
в долонях моїх,
вже гарячих,
рука дівоча маленька
теж зігрівається ніжна,
тепло навзаєм навіває…

Теплом наших тіл,
наших душ відігрітих,
єднаємось в таїнстві дивнім,
ні слова, ні погляду навіть
нам не потрібно,
щасливим…

Ось поруч йдемо в темінь ночі,
у фіолетові хвилі,
пульсують вони,
огортають
нас ніжністю
лагідно, тихо.

Ані морозу, ні льоду -
ми з дівчиною обігрілись
в гарячих обіймах духовних,
готові отак вічно разом
іти в невідоме пліч-о-пліч.

Аж ось –
знов один у дорозі,
а дівчину
сила байдужа,
примхлива печаль сновидіння,
кудись в невідоме відносить…

Не хочеться прокидатись,
втрачаю я спалах надії.
Миттєве я щастя втрачаю.
А дівчина та, що наснилась,
чи бачила те, що я бачив?
Вона у житті, у реальнім,
Існує?
Сумує за мною?

Не знаю, не знаю,
не знаю…

Сподіваюсь!

Міняється із часом геть усе,
Що гіршає, що краща, що зникає,
З’являється нове і викликає
Наш подив. Але мова не про се,
А про часи далекі стародавні,
Коли ще круки білими були
І не нахабно ще себе вели,
Були веселі, лагідні і вправні.
За це й за мудрість весь пташиний рід
Обрав їх над собою правувати,
Зерно ділити, слабких захищати,
Адже комусь же керувати слід.
І круки з честю це звання несли
Та з часом влада й слава їх змінили:
Вже й по землі, як інші не ходили,
Уже їм гнізда ті́сними були.
Своїм вважати стали все навколо
І суперечки поміж них пішли,
Уже і бійки до крові вели,
Аж пір’я розліталося по полю.
І той кричить: - «Моє!» і той: - «Моє!»
І кожен мітку чорну свою ставить
Та ще й волає вголос: - «Маю право!»,
Поперед себе влізти не дає.
У чорне так забрьохались відтоді,
Що не відмитись їм тепер, мабуть.
Віки й віки один за одним йдуть,
А круки чорні все землею ходять.
Повчитись людям, як не треба жить.
Та ми чомусь уваги не звертаєм,
Що ухопили – вже не відпускаєм.
То й будем в пеклі душами чорніть.

…Бо майже все приховане
буде явним;
бо майже всіх злочинців,
авжеж, посадять…
Весна – коли загострюється
іньянне
і в центрах міст
відновлюються фасади;
коли самотність визнано моветоном –
і стрімголов несешся у пастки пасій;
коли долоні складено молитовно, й
ковтає слину паства в чеканні паски.

А поцілункам бути.
Палким, зрадливим.
За тридцять срібних.
Може, й за меншу суму.
…Якби ж під дах забігти
іще до зливи,
допоки хмари чорні
на місто сунуть.

Іще не наша черга – по мідні труби:
вогню й води
нам буде іще задосить.
А хто заслабне зовсім –
ковтне отрути.
Тому, хто має сили –
найкраща здобич.

А поцілункам бути
і в гарнім сенсі:
під марш весільний чи
Великодні співи.
Ламай розквітлу гілку,
тули до серця.
І будь вони неладні,
питання спірні!

О, Господи, пора!
І літу треба йти!
На сонячний годинник тінь свою клади,
І дай полями крутитися вітрам!
***
Плодам останнім дай дозріти,
Дай, їм ще два спекотних дні,
Щоб встигли ягоди налитись,
І потонути в терпкому вині!
*****
Хто без житла - його вже не збудує,
Самотній - завжди самотнім буде,
Не спить, лист довгий пише і читає,
Алеями туди-сюди блукає,
А листя покриває всюди....

Ніченька до люльки
Підійшла навшпиньки,
Усміхнулась місяцем -
Глядить сон дитинки.
Ніченька побачила
Дивосни казкові
Як гуляють вогники
У гіллі діброви.
Птах із ниток золота
Сплів гніздо на стрісі.
Ніченька замислилась:
"Схоже так на місяць..."
В те гніздечко бережно
Зіроньки поклала,
Щоб яскраві птахи
Звідти вилітали.
Ніченька схилилася
Ніжно над дитятком -
Малюку наснилися
Зорі-пташенятка.

Ці п’ять років, моя матусю мила,
Як вас уже немає на землі.
Любити так, як ви мене любили,
Ніхто не зможе. Птаха на крилі

У Піски вже нову приносить весну,
На цвинтар, де ви з татом назавжди
В заквітчаній могилі. Не воскресли.
І вас вже не злякає час біди.

А ми до вас, батьків, на свято Паски
Злітаємося із усіх країв.
Село згадати, погляд ваш і ласку,
Зустріти друзів і почути спів

Пташиний, перший. Та у водах Сейму
Побачити ясну небесну синь.
І бігти, як в дитинстві, навперейми,
Де човен колисає голубінь.

А в хатах пахне пасками, ваніллю,
І крашанки сміються на столі.
Де поряд із освяченою сіллю
Лежать вербові котики малі.

До Великодня прибрано у хатах,
Сміються тихо давні рушники.
Та вже немає в світі мами й тата,
Ніколи не торкнутись їх руки.

Тому і летимо тепер додому,
За спогадом дитинства і тепла,
Забувши вік, свою життєву втому,
Туди, де мама сонечком була.

Гомін стих. Я вийшов з-за лаштунків.
На одвірок стомлено схиливсь.
Вловлюю в далекому відлунку,
Що мені Всевишній провістив.

Увіп'яв у мене морок ночі
Тисячі біноклів на осі.
Та, якщо можливо, Авва Отче,
Чашу цю повз мене пронеси.

Я люблю твій задум нелукавий
Без вагань би роль оцю зіграв,
Але інша нині йде вистава,
Цього разу ти мене ізбав.

Та уже завбачено події,
Шлях мій не сягає до мети.
Самота. Довкола лиходії.
Вік прожить – не поле перейти.

Різнобарвним цвітом
Сипле скрізь весна,
Лебідкою над світом
Усе летить вона.

А вітер розвіває
Зелені стрічки їй
І понад рідним краєм
Уже лунає спів

І птахів, і струмочків
Та джерел-музик,
Ще й крихітних дзвіночків
Конвалій запашних.

І це усе для неї,
Красунечки весни,
Вона ж, неначе фея
Дарує щастя мить.

2020 р.

Рідкісна твань на болоті,
йдеш: під ногами – кров.
Вільхам гнилим обдертим – го-ов!
В руки солоні і терпкі – знов
неба волога крихта
з чесного слова: любов.
Морок злизав зарано
манну небесну-оману,
і закотилося в яму:
МА-А-МО-О!
То сонце!..
діра вогняна,
ні – крокодил з ополонки;
радуйся, люба, – весна,
встав золоті коронки.

7 липня 1991 р., Київ

VІІ

Минали місяці згорьованих пісень,
і вітер полоскав дощі туманні.
Маестро, виснажений горем, кожен день
марш Мендельсона грав своїй коханій.

Ноктюрни, месси, увертюрні колажі,
Пастельні, оксамитові рулади.
Міг збожеволіти, якби в його душі
не вистачало місця для відради.

Цвіла магнолія, та він не помічав,
виходив на балкон періодично,
аби угледіти її прекрасний стан
і світлий образ милого обличчя.

Та, якось кішечку  побачив на краю
карнизу і перехиливсь повільно.
"Не кидайся, молю, тебе люблю... Люблю...":
Вікторія кричала,
- Божевільний!

Я  бачила чимало у своїм житті
від аз і буки, радощів і муки.
Бувало з Господом висіла на хресті
і воскресала  у сльозах розпуки.

Але не знала, що таке любов свята -
жертовний камінь вгору не котила,
лиш тій лелеці білій сниться, висота,
в якої перебиті щастя крила.

Не пробачають горді зради і блакить
не проміняють на вуста солоні,
та поліфонія рахманна ще струмить
і б'ється щемно немовлям у лоні.

О, скільки, доле, болю, музики в мені
любові, материнської молитви.
Заграй,  маестро, на обірваній струні
бо краще вмерти, ніж без тебе жити.

Один до одного летіли, мов птахи,
хай хто завгодно милосердя судить.
Любов долала на своїм шляху гріхи,
народжувала із кохання - чудо!
14.04.2020

Ще бродять за вікнами тіні бліді,
Здригаючись мовчки від вітру,
А вже рання птаха в тремтливім гнізді
Цвірінькає пісню нехитру.
Ті звуки розколюють тишу німу
Й туману спиняють зростання, –
Пташа щебетанням лякає пітьму
І співами кличе світання.
Розбуджує далеч і простір близький,
І радує слух мій водночас
Щоденних світанків оцей гомінкий,
Невтомний і жданий дзвіночок.
14.04.20

Ми гуляли з Коханою в місячну ніч,
В тихих вуличках – сутінки сині…
У прадавніх церков дивний вираз облич:
Видавались суворо-живими…
Перед Ликом Небес
Половинці своїй
В кожній церкві складали Присягу…
Тиха служба у Вічне закоханих Мрій
Дарувала Кохання і Благо.

В дальнім Храмі
від скверни
звільнялися сни,
Грішні образи ледь
клубочились…
І співали неголосно серцем
вони,
Щиро каялись, щиро
молились…
Для нечистих Високе Причастя
гряде,
Заповітні з’являються
Сходи,
Повний Місяць усіх огортає,
веде,
До Небес темні душі
відходять…
…………………………………

Зі Стежини Добра
не звернемо й на мить,
Геть, нікчемні
спокуси-шуліки!
Тільки – Лагідний Шлюб,
тільки Неба Блакить,
І Любов, і Кохання
Навіки!

Я не буду тебе поїти,
Я не буду тебе труїти,
Я не буду тебе тримати,
Коли станеться відпускати.
Проведу за дубову фіртку,
Твої сльози полою витру.
Свої сльози зберу в намітку,
Повім висушу їх на вітрі.
Я твою похрестаю спину.
Повернусь у свою відвагу.
А як прийдеш- тоді не стріну
І не дам втамувати спрагу.

В’юнка рослина в’ється на паркан.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.

У тебе очі – ніби море,
аквамарину свіжа синь,
арктичні голубі простори,
прозора неба височінь.

У тебе очі – як волошки,
барвінку квіти у траві,
краплини бірюзи горошком,
дзвіночки ніжні степові.

У тебе очі – то озера,
заплави лазурові плес,
Землі блакитна атмосфера,
сапфірне дзеркало небес!

У тебе очі – ясні зорі,
у них небесна глибина,
яскрава музика узорів…
Така у світі ти одна!

Сурма лунає ріднокраєм,
коругви тягнуться увись –
то гетьман козаків збирає
у круг звитяги як колись!

Вона голосить, зве в дорогу,
на захист рідної землі.
Не забуваймо про Сварога,
щоб не сконати у петлі!

Пліч о пліч станьмо, браття, сестри,
за правду й віри моноліт,
щоб Україна знов воскресла
і міцно встала із колін!

Сурма підносить Батьківщину,
шикує русичів полки
і про свободу пісня лине,
про мир і щастя на віки!

У бажаннях моїх загубися тепер
і ховайся по снах таємничих.
Знову виринь на світ у пречистий четвер,
збута болю й думок войовничих.

Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
і на Бога чекай аж допоки –
не завию без тебе в північних полях,
провіщаючи вічний наш спокій.

9 липня 2007 р., Богдани́

VІ

Вікторія прокинулась, маестро грав
проникливе піано - віртуозно.
В перлинній ніжності у яснині заграв
звучало дивовижне аріозо.

Навшпиньках підійшла, торкнулася ланіт,
вмить обірвавши музики намисто.
Розверзлася земля і провалився світ,
коли про зраду розповів дочиста.

Не виправдати гріх, вернутися назад,
не виплакати океани болю.
Весна перетворилася на снігопад.

- Вікторіє, даруй! Тебе неволю.

Гарячі почуття розтоплять криги сніг.
і проростуть ромашками освідчень.

- Маестро, як ти міг? Коханий, як ти міг
перетворити рай на мерзлий січень?

- Сам вирішив зізнатися, щоб поміж слів
відлунням не звучали фальші ноти.

- Чому ж свічею плавитись не захотів
у бірюзовім погляді напроти.

- Не втримає минуле у тенетах нас,
моя шляхетна білокрила пташко.

- Солодким трунком напувала повсякчас.
Жагу спокуси втамувати важко.

- Я посаджу вишневий сад твоїх надій
в якому соловей заб'ється в скерцо!

- Пробач, казкам не вірю, фантастичний мій,
не легко скалку вийняти із серця!

Зібрала речі мовчки і пішла в сльозах.
В останню мить благав не покидати.
Гримів трагічний реквієм - кохання крах,
її рапсодії любові - страта.
13.04.2020

Закружляв снігопад вже каштановий,
Його свічі яскраво горять,
Навіть вітер тепер не погасить їх,
Зміг тепло їхнє він відчувать.

У весняному буйному мареві
Серед зелені вогникиті
Забіліли пахучими чарами,
Ніби вперше їх бачиш в житті.

Ті біленькі каштанові кучері
Диво-травню на плечі лягли.
І захоплюєшся, і дивуєшся,
Скільки б ти не дивився на них.

2020 р.

Думки спросоння так поперли,
Що я до столу радо сів
І нанизав слова, як перли,
На ниті зміряних рядків.
Трудивсь недаром і немарно
В строфу єднав слова скоріш,
Якщо зродився нишком гарний
І неочікуваний вірш…
13.04.20

V

Чомусь не спалося Вікторії в цю ніч,
безсоння малювало штучні квіти
на вистуженій шибі. Сонми протиріч
мурахами в думках. Як далі жити?

Вона раніше не кохала, в той же час,
були зв'язки до нього не тривалі.
То кидала вона, а то її. Щораз
не з'єднувався пазл, не співпадали.

А зараз все по-іншому, цвіла весна
бузком в хурделицю, мороз і зливу.
Нарешті все чудово, райдужно, вона -
закохана, окрилена, щаслива.

Він скоро прилетить, дізнається, що в них,
(згадавши усміхнулася таємно,)
дитятко з'явиться у мріях осяйних
заснула світанкова і смиренна.

Маестро відчинив замок своїм ключем,
пройшов у спальню не збудивши Віку.
Дивився на красуню сплячу, в горлі щем,
не міг собі пробачити до віку.

То ніби вперше її вгледів - запашну,
беззахисну, довірливу, наївну.
На шльондру проміняв - заквітчану весну,
на злу чаклунку - милу королівну.

Пройшло чимало, як не зводячи очей
вростав у неї розтривожив рани.
Збентежений, мана, зурочення, ачей,
як міг їй зрадити? Фортепіано

відкрив...заграв...ледь чути рондо перелив.
Та музика пливла за течією
його страждань. Бельканто душу золотив
мінорною жалобою тією.

11.04.2020р.

Є затишна втіха
у лагідних снах –
Вогонь світлячками
літає,
Палають жаринки
у ніжних руках,
Та опіків зовсім
Немає…

Розпечена лава,
розпечена кров,
І спокою серце
не знає,

Жаринка – кохання,
вуглинка-любов,
Не ранять вони –
зігрівають…

Як чиста Любов
і правдива вона –
Тих пристрасть ніколи
не спалить:
Закоханих
ніжно
поглине сповна,
Врятує від смутку,
печалі…

А хто під запоною
лагідних слів
Ховає
души лицемірство,
Той спалить життя,
наче зовсім не жив,
І душу загубить
блюзнірством…

Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
Вже скоро й до Чернігова дісталась.
Дружина Мономахова збиралась
На поміч брату у нелегку путь.
Дружинникам дано́ часу́ до ранку,
Щоб зготуватись добре у похід.
З ріднею попрощатися, як слід
Й чекати вранці князя біля ганку.
Іван – дружинник княжий, молодий,
Ще ледь пушок пробився над губою,
Швиденько зготувавши речі сво́ї,
Побіг мерщій до ве́рби, при якій
З коханою своєю зустрічався
Щовечора, як випаде лиш час.
Сватів збирався засилать якраз,
Аж князь неждано у похід зібрався.
Прибіг, Оксана вже його чека,
Стоїть, а сльози котяться гарячі.
Хто ж витримає, як кохана плаче?
Обняв. Затріпотіла у руках:
«Куди ж ти, Ладо? Як же я без тебе?»
«Все буде добре. Тільки ти не плач.
Така вона – князівська служба, бач:
Як князь іде, то й нам, звичайно, треба!
Але не плач, я скоро повернусь.
Чи ж половців нам вперше в полі бити?
Іще не встигне розпочатись літо
І я отут стоятиму, клянусь!»
«Якби ж то так?! Та ж, Ладо – то війна.
На ратнім полі спробуй вберегтися?!»
«А ти за мене, Ладонько, молися
Й мене не візьме шабля ні одна.
Щовечора запалюй на вікні
Для мене свічку, щоб далеко видно
І я на вогник той вернуся, рідна,
В якій би не знаходивсь стороні!»
Під ранок аж розсталися вони.
Він поспішив до князя. Час рушати.
Оксана повернулася до хати,
Чекати свого милого з війни.
Минає час. Вістей поки нема.
Щодень вона виходить на дорогу,
Чекає, доки і не стерпнуть ноги,
А на ніч свічку на вікні трима.
Горить червоний вогник цілу ніч.
Вона то спить, то, часом лиш дрімає,
Кидається спросоння: ще немає?
Та вибіга, як чує чиюсь річ.
Уже і літо, врешті, надійшло,
А з ним і вісті, краще б їх не знати,
Що половцям вдалось князів здолати
Й на Стугні усе військо полягло.
Не вірила. Все плаче та гука,
І ходить кожен день на шлях стрічати.
І свічка та продовжує палати,
Щоб Ладо уночі не заблукав.
Нарешті князь у місто повернув,
Дружинників з ним зовсім небагато.
Пішла до них, хотіла розпитати -
Де ж її Ладо? Чом її забув?
Крізь сльози майже і не чула слів,
Як вийшли всі вони у чисте поле,
Як половці металися навколо,
Від їх кибиток виднокіл ряснів.
Як князі́ військом Стугну перейшли
І хмари стріл зіткнулися в двобої.
Як половці ударили юрбою,
Дружину Святополкову змели.
А потім за чернігівців взялися,
Їх потіснили, потім Ростислав,
Що в центрі війська їхнього стояв,
Подавсь назад та й в Стугні утопився.
Тож мало хто за Стугну перебравсь.
Вони в Чернігів з князем подалися.
«А як Іван?» В один голос кляли́ся:
«Ніхто не бачив, дівчино, із нас
Його убитим. Може де в полоні?
А може де поранений лежить?
Оклигає та й скоро прибіжить.
Тож слізоньки утри свої солоні!»
Утішилася дівчина хоч тим.
Чекає далі, на дорогу ходить,
Для себе заспокоєння знаходить,
Що він живий, що усе добре з ним.
А час іде, дівочий вік мина,
Однолітки давно уже заміжні.
Її постійно умовляють рідні:
Знайди другого, що ж ти все одна.
І не один сватів вже засилав,
Всім відмовляла: «Він живий!Я знаю!
Я Ладо свого милого чекаю!»
І вогник на вікні всю ніч палав.
Отак сама і вік свій дожила,
Зістарілася, в самоті й померла.
Можливо б, з часом, пам’ять людська стерла
Про неї спогад. Але зберегла
Через той вогник на вікні її ,
Що милому освітлював дорогу,
Яскрава квітка виросла із нього.
І досі в когось на вікні стоїть
І цвіт її нагадує про вічне
Кохання. Вогник або бальзамін -
От звідти саме і з’явився він
І став з тих пір для нас доволі звичним.

Это маленькое черное платье,
я надену, но не для тебя…
И сегодня так нагло подкатит,
Про любовь мне что-то твердя …
**
Твоих ласковых слов,
Уже хватит!
Для меня на что ты готов?
Все купюры на меня он потратит,
Заливая мне вновь
Про любовь.
***
Я в агонии твой облик теряю,
разлетелся на тысячу слов,
Я в игру твою не поиграю,
И становится грязнее любовь…
****
С тобой постель разделят я не стану,
С моей жизни ты выбыл, увы!
В твоей памяти стервой останусь,
Вслед кричащей в порыве молвы….

Зачинені двері пустої кімнати:
останньої зустрічі там оберіг.
Знайомі їй речі, причетні до втрати,
згадає, коли переступить поріг.

Вже досить, загралась вона у мовчанку!
Позбутись повинна страх`ів назавжди!
Прокинеться якось травневого ранку,
позбудеться залишків туги й біди.

Нарешті не буде пустою кімната.
(Лиш інколи світло включалося в ній)
Там дівчинка зараз, їй хочеться гратись!
Реальність торкнулась до бажаних мрій:
бальзам для душі від болючих подій.

12.04.2020.

( пісня)
Сивина, сивина,
Не минула вона
Дідуся, що приніс всій Європі
Перемогу святу
В 45-м.Йому
Не забути того ще і досі.

Сивина, сивина,
Вкрила також вона
Густо-густо і батькові скроні.
Крізь Афгану вогонь
У свій час він пройшов,
Як згадає - душа похолоне.

Сивина, сивина,
Чом так рано лягла
На русяві матусині коси?
Бо зазнала вона
В житті горя сповна,
Очі сині сльоза гірка росить.

Сивина, сивина,
Чом так рано лягла
Та й на чорнії кучері сина?
Був не раз у бою,
Рідну землю свою,
Матінку боронив й Україну.

Сивина, сивина,
Сизим димом вона
Всіх в родині отак огортає.
Полином загірчить
В серці кожного з них,
Коли струн його тихо торкає.

2020 р.

Ми усе починаємо з аркушу чистого вкотре.
Зупиняємо ритми обурених міст і сердець.
Ця важлива дорога веде нас тепер навпростець.
Все складається мудро. Ніхто не чинитиме опір.

Ми знаходимо час для прозріння і віри стрімкої,
Бо фільтруємо помисли, кривду змиваємо з рук.
Нас лікує весна і природи оголений звук.
Все, що тугу несе, потече за швидкою рікою.

Ми чекаємо див, прикрашаючи квітами стіни.
Бережемо слова, не даємо у позику мить.
І наповнена сонцем мелодія ще забринить,
Бо надіється кожен на райдужні, радісні зміни.
12.04.2020

Ступаю килимом із туги
у суму непроглядну ніч
з добірним присмаком наруги
ілюзій мерхотіння свіч.

Бреду тенетами дурману
по кризі світлих почуттів
в 3D-химерності оману,
до ірреальності в житті…

Та крига під ногами тане,
поволі кришиться, тріщить
і смак еротики обману
з лихвою спробую за мить…

Іду із вечора до рання,
за кроком свій карбую крок –
несу ілюзії кохання
в омегу місива зірок!.

Де ти ріс, коханий о’нарцис?
Де це швидко так сніги розтанули?
Крапкою між ординат-абсцис
ти відміть на карті, щоби знали ми.

Як люблю я квіти весняні!
Сонце їх плекає до кондиції.
Запахи тонкі і чарівні
втихомирять всі мої амбіції.

Мій нарцисе, де ти був розцвів?,
там, мабуть, не бігають тролейбуси…
Чао в тім, що зникне флорофіл,
перш ніж осягнеш помийок ребуси.

5 лютого 1992 р., Київ

Шугає птаство понад гаєм,
Кульбаби золотом горять, –
Квітує квітень і співає,
І в серці зріє благодать.
Уже стомився без роботи
І добре виспався, мабуть, –
Пора зросити землю потом
Та запах надр її вдихнуть…
11.04.20

ІV

Зима ретельно чистила людські сліди,
Біліло за фіранками цнотливо.
Прозора ожеледь, кришталики слюди
на підвіконні,
"Любий, я щаслива":

Промовила Вікторія, він зашарівсь
і пригорнув до себе обережно.
За спогадом мутним розбиті ліхтарі,
у срібні скроні стукали бентежно.

Та знову бився пульс в обіймах запашних,
кохання пелюсткового спокійно.
Мов за порогом долі злої вітер стих,
торкались щемних губ вуста кармінні.

І пахло затишком, лавандою її
блискучих локонів, очей мінливих.
Він грузнув у снігах, його Мелодії,
у погляді шовкової оливи.

Жахливо розлучатися хоча б на мить,
коли розсипали креманку солі.
Та все ж прощаються, бо у Мілан летить,
весь колектив оркестру на гастролі.

Яскраві враження, божественний концерт,
приємна втома, квіти екзотичні,
готельний ресторан, дівчата на десерт -
і запахи фантазій еротичних.

За столиком напроти жіночка хмільна
когось йому нагадує, десь бачив.
Хоч мало віриться, та все ж таки - вона,
його чаклунка, божевілля, наче!

Насолодитися, не випити до дна,
Розкішна пава, Зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Він підійшов до неї, поруч мовчки сів,
колишня засміялась, як блаженна.
"Ти звідки взявся?" - Їй не вистачало слів,
казала: " Не дивися так на мене.

А хочеш, сум у пісню переллю,
по старій дружбі, майже, що задаром?"
Й вони пішли удвох без каяття жалю
у номер. Зранку зникла, мов примара.

Прокинувся і тільки ліжко обнімав,
розвіялися мрії кольорові.
Зайшовсь нервовим сміхом, Зіроньки нема
ні грошей, ні мобілки, ні любові.
10.10.2020р.

Відшуміли пристрасні майдани,
Стихли крики «слава» і «ганьба».
Заправляють знову уркагани –
Зденаціоналізована юрба.

І що далі рухаємось далі
До нових незнаних видноколів,
Час нові витворює спіралі,
Та, на жаль, по замкненому колу.

2010-2020

У Миргороді сотник один жив.
Козакував ще молодим на Січі,
Ходив супроти турка морем двічі,
Там славу за геройство заслужив
І прізвисько від козаків – Нетреба.
Бо у бою назад не озиравсь,
Шаблюкою із ворогом рубавсь,
Мов креслив смертне коло навкруг себе.
Ворожим трупом землю устеляв.
Як хто ж спішив йому на допомогу,
То лиш одне коротке чув від нього:
«Не треба!» Отож саме звідтіля
Й взялося в нього прізвище козаче.
Можливо, досі б він козакував,
Але на волость якось простував
Й в селі одному дівчину побачив.
І покохав. Та так, що не було
У нього сил хоч день без неї жити,
Аби в зелені очі не глядіти.
Весілля справив на усе село.
Та й залишився і служити став,
До сотника, нарешті, дослужився,
У Миргороді хатою розжився,
При ній і господарство гарне мав.
Кохана жінка, дім – чого іще?
Ну, звісно, ще хотів би мати сина.
Та народила лиш діво́к дружина.
Він їх любив, але…на серці щем
Від того, що це дочки, а не син,
Якого б він учив козакувати,
Учив би шаблю у руках тримати.
Міг батькові наслідувати він
І прізвище козацьке зберегти,
Що батькові далося не за очі.
О, як він дуже собі сина хоче!
Та як же мрії тої досягти?
Вже й по ворожках з жінкою ходив,
Настої різні трав’яні приймали,
І Господа вже по церквах благали
І слухались заїжджих лікарів.
Але нічого не допомогло:
Не може жінка сина народити.
А вже ж і скроні почали сивіти,
Йому ж за сорок, уважай, було.
Та якось їхав він селом одним
І завернув до двору, де криничка,
Самому щоб напитися водички
Та і коневі дати. Перед ним
Стояла лавка і на ній бабуся
Сиділа, поглядала з-під руки,
Бо ж сонечко у очі б’є-таки.
«Добридень, бабцю. Я води нап’юся?!»
«Та пий, чого там. Тож на те й вода!..»
Попив козак, коневі дав попити.
Сидить бабуся та й питає звідти,
Що той, мовляв, так сумно вигляда.
Хотів віджартуватись, а, проте,
Подумав: а чого йому втрачати?
Сказав бабусі: «Хочу сина мати
Та згоди Бог все не дає на те».
Бабуся мовить: «Синку, підійди,
Бо я здалеку так погано бачу…
Та руку дай мені свою козачу».
І довго щось на неї так глядить,
А далі мовить: «Буде в тебе син,
Але, на радість чи біду – не знаю,
Бо ти від нього берегтися маєш,
Інакше смерть прине́сти може він.
Як тільки ти до нього доторкнеш,
Ото одразу й смерть твоя наступить.
Ще хочеш сина?» Посміхнувся скупо
Й крізь зуби врешті вимовив: «Авжеж!»
Бабуся йому тра́ви принесла,
Сказала, як їх треба заварити…
І жінка змогла, й правда, народити
Йому синочка. Хоч сумна була.
І він сумний, бо ж не візьме на руки,
Не зможе пригорнути до грудей.
Ростиме син поміж чужих людей,
Яка для батька неймовірна мука.
Поки чекали сина, то вони
Домовилася, що вона із дітьми
До Києва поки поїде жити,
Бо ж він, хоча дожив до сивини
Та помирати поки що не хоче.
Отож, нехай подалі од гріха.
Можливо, доля зглянеться лиха
І сину він колись погляне в очі,
За плечі його міцно обійме
І до грудей по-батьківськи притисне.
Усе то лише мрії були, звісно…
Життя кудись котилося саме,
А він на службі душу і відводив,
Бо вдома, звісно, хто його чека.
Ходити від кутка і до кутка,
Таким вспокоїть душу було годі.
Десь там далеко жінка його з дітьми,
Десь там синок без нього вироста.
Воно, здавалось: що дорога та?
Та не здолаєш її, навіть, кіньми.
А час ішов, а час летів невпинно.
Вже в сотника і сива борода,
Вже з-під руки на світ він погляда,
Уже без нього десь ведуться війни…
Аж тут гонець із Києва примчав,
Повіддя кинув та ступив до хати.
Козаче серце вміло віщувати,
Він щось погане з ночі відчував.
Тож з ніг не збила новина його
Про те, що син в бою отримав рану
І що тепер лежить зовсім поганий,
Хоч біля ліжка лікарі кругом,
Але нічого вдіяти не можуть.
Вже смерть десь ходить, в вікна загляда,
Невтішна мати день і ніч рида.
І що там як, то все у волі Божій.
Можливо, уже досі і помер…
Тих слів останніх вже не слухав батько.
Саме життя, не те що якісь статки,
Для нього вже не важили тепер.
Він скочив на коня й помчав у Київ.
Загнав одного, на другого сів,
Розхристаний до хати залетів,
Упав на груди, обійняв за шию.
Упали сльози з батькових очей
На ті криваві незаживні рани,
Що лікували лікарі старанно,
З яких іще кривавиця тече.
І сталось диво – рани затяглись
І син, нарешті, зміг прийти до тями.
Прошепотів лише губами: «Мамо!
Хто це?» А та йому: «Дивись,
Бо це твій тато!» Посміхнувся син.
І то останнє, що козак побачив,
Не витримало серденько козаче,
Помер на грудях у синочка він.
Помер козак, а на його могилі
Зросла ця квітка - справжнє диво з див,
Що вилікує і без лікарів,
Яка в народі зветься дев’ясилом.

Бо, кажуть, має цілих дев’ять сил
Від дев’ятьох хвороб нам допоможе.
Яка рослина позмагатись може
Із нею, хоч і стільки їх навкіл?