Як прикрощів зустріли ви немало
і нині з цим, на жаль, не краще стало,
не ліпше піст, як що попало їсти,
і жити одному, не з ким попало?

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Тримала соломинку.
-Може, годі?-
тріщала та до мене,
- Відпусти!
Не стану, мабуть, я тобі в пригоді,
Казковий світ наш, подивись, пустий.
Зостались сині гори, та лаванди
Там не знайти, немає джерела,
Там папороті важко виживати,
І вереску мітлиця відцвіла.

Та я її тримала, й пробивався
Маленький парост свіжої лози
В сухих колючках зрубаних акацій
Й сухе каміння ранок оросив .
Розквітла знову папороть у казці,
У світі, де немає самоти.
А соломинка залишалась в пальцях-
Надійніша за будь які мости.

Калинонька біля тину
Як у вишиванці.
Їй співає пісню дивну
Ввечері і вранці

Вітерець та обнімає
За плечі так ніжно
І шепоче, що кохає
Її палко й вірно.

Горобинонька намисто
Одягла червоне
Та до себе в гості кличе
Пташечок сьогодні.

І слухає оту клятву
Вітрову калині.
Але він же нещодавно
Присягавсь на вірність

Їй, казав щось про кохання
Неземне та вірне.
Значить то була не справжня
Любов того вітру.

2024 р.

Тепло розвіялось помалу,
Як димна смуга літака, -
Хоча недавно дарувала
Його моїй твоя рука.
Ти, ніби пташка, зникла в небі,
Проте самотньо не стає,
Бо вдвох із думкою про тебе
Жду на повернення твоє...
26.01.24

на початку – все безіменне…
вітер виє – нічна сирена
на яку немає відбою…
я прощаюсь з тобою…

море вимерло… хвилі-схлипи…
море вимерзло… я – постскриптум –
чайки вслід регочуть юрбою…
я прощаюсь з тобою…

все вмістилось у тихе «пізно»
у залізо що б’є наскрі̀зно
закривавлене боротьбою…
я прощаюсь з тобою…

за горою – край ойкумени…
море… море… без меж… без мене…
ні молитвою… ні мольбою
я прощаюсь – тобою…

Прийшов в гості до дідуся Андрійко й питає:
- А звідкіль, скажи, дідусю, люди узялися?
- Все не просто з тим, онучку, - той відповідає.
Хоч по всьому вони світу нині розійшлися
І, як Біблія нам каже, пішли від Адама,
Що його Господь із глини зліпив й пустив жити.
Я в історію подібну не вірю і грама.
Бо ж народи зовсім різні є на білім світі.
То й походження їх різне. Та, як хочеш знати,
Чув колись від свого діда історію давню,
Звідки пішли українці. Можу розказати,
Якщо то тобі, онучку, почути цікаво.
- Звісно, звісно, - зрадів хлопчик, розкажи, дідусю!
- Ну, то слухай. То все було у далеку пору.
Господь тоді творив Землю, море не забувся,
Укрив Землю густим лісом, пустив звіра скоро,
Пустив птаха, в море рибу та й сів спочивати.
Коли ангел біля нього на Землю спустився
Та й питає: - А хто ж в світі буде працювати?
Ти б створив когось, за світом аби той дивився.
Орав землю, сіяв, ростив…То ж звірі не вміють?!
- А і справді! – Господь каже. Подумав з годину.
Узяв борошно біленьке, на ситі просіяв,
Вчинив тісто й з того тіста виліпив людину.
Подивився, наче ж добре. Дихнув на творіння.
Устав бігом чоловічок й кинувся робити.
Оре землю, засипає у ріллю насіння.
Хатку ставити узявся та город садити.
Бачить Бог, що добре вийшло й пішов спочивати.
Є на кого полишити і землі, і води…
- А звідкіль тоді взялися москалі прокляті,
Які звикли тільки красти та робити шкоду?
- То історія вже інша. Не Божа робота.
Люцифер сидів в болоті та дивився звідти
На процес творіння того й захотілось чорту
Щось створити. Але з чого? Борошно місити?
Чорту то не до вподоби. Взяв з болота твані,
Поклав купу на березі, нехай вода зійде.
Та і задрімав на сонці. А пора ж не рання.
Стало сонце припікати – від води ні сліду.
Висохла та твань на сонці. Кинувся чортяка.
А все таке сухе, з нього не зліпиш нічого.
Узяв глека та й по воду. Тут біжить собака.
Побачила – лежить купка, стала коло того,
Надзюрила ще і купу ізверху наклала.
Та й побігла. А тут саме і чорт повертає.
Бачить, що і так багнюка розмокла, розтала.
Не став лайно прибирати. Усе то мішає.
Ліпить з того чоловіка такого ж, як в Бога.
Здумав дух в його пустити, натуживсь, напруживсь,
Але не із пащі зовсім вилетіло в нього,
Засмерділо отим духом все навколо дуже.
Подивився чорт та й каже: - Авось і так зійде!
Отак саме і з’явились москалі на світі.
Хоча на людей і схожі вони, наче з виду,
Але чортом породжені, на весь світ сердиті.
До роботи геть ледачі, лиш їсти та пити,
Та добра чужого в когось для себе забрати.
Та іще усіх на світі розуму повчити
І, при тому, його зовсім в голові не мати.

Газону покрив сніжний на осонні
Підтанув і щетиною узявся.
До тебе із вікна сміюся, сонна,
Показую тобі на щоки пальцем:
- Які ви схожі з ним! Такі колючі!
Обожнюю тебе в триденнім шармі!
Та знову обіцяє снігу туча,
Газон поголить, поховає шрами
З гіллЯ, принесеного буревієм.
Увечері твою щоку жадану
Цілуючи, у майбуття повірю,
Так легко, як у те, що сніг розтане.

Людське милує око сонях у цвітінні,
Безмежне поле - річка золотиста.
Стебельця сильні прикипіли до коріння,
Небесні шати ніби із батисту.

Яка ж краса! Але один нюанс абсурду:
Не вбивча спека це й не урагани,
Приблуд учинки чорні - більше вбити люду,
Скалічити невинних. Серцю - рани.

В міжряддях затаїлись міни. Не підходьте!
Вороже плем'я утікало знову.
Зіпсоване, оскаженіле.Плач природи -
Краса болюча - сльози світанкові.

Моя любов, мабуть, непогрішима,
Бо іншим я не можу пояснить
Щодня твоїх стоянь перед очима,
Або появ у найсолодші сни.
Я все це знав і навіть передбачив,
Що можу стати бранцем почуттів
І мучитись без пестощів гарячих,
Чекаючи на тебе в забутті.
Здається, що приходить божевілля
Від страху втратить хоч на мить тебе, –
О, Боже мій, – подай якогось зілля,
Бо душу бідну пристрасть погребе.
Або нехай отак і далі буде,
Неспокою моєму завдяки, –
Любов до тебе зігріває груди
І збуджує піднесено думки.
25.01.24

                            І
Ріку життя не вичерпає море
і течію не виплеще до дна,
але... її висушує війна,
в якій відомо, хто кого поборе.
Супроти окупації і горя
стає усенародною вона.

                            ІІ
Та байдужіє слугам доля краю.
Трибуну обіймають краснобаї.
За волю, ніби, точаться бої,
а волі то у влади і немає,
аби, допоки мозок усихає,
урізати амбіції свої.

Спічрайтер має поросяче рило,
у офісі усім пора на мило,
величного у рейтингу трясе...
немає опозиції проходу,
а урядовій мафії уродів
умовні одиниці –
                            над усе.

                            ІІІ
Ой, нічого на дзеркало пеняти,
коли з чужої легкої руки
лакеїв тиражують... отакі
свої та наші... іроди-пілати,
які самі себе перемагати
уміють...
             насобачились,
                                    таки.

01.2024

..А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Я вже старий і змушений тікати
світ за очі.
А де це? Що там є?
Там є подоба мого дому –
хати,
де мріяв доживать життя своє?
Там є хитання стиглого колосся
і пахощі зораної землі,
в яких, як вже тікати довелося,
я зможу доживати дні свої?
Там мальви є? Барвінки? А калина?
І верб плакучих щебет віковий,
котрими, віддаля від батьківщини,
я буду тамувати смуток свій?
У тих краях і на життєвім краї…
Одна торбинка – ось і весь мій скарб.
Старече серце тут я залишаю,
замісто нього – почорнілий карб
беру у путь
світ за очі,
далеко.
Чи зможу повернутися – хто зна.
Гніздо розорене покинула лелека.
В моєму домі оселилася війна.

17.01.24

Стелить осінь у далечі синями
Прохолодними.
Так хотілося знову просить мені
В неї подиву:

Де від кожного дня, що у заході
Тоне барвами
Забивається серце у захваті
Небувалому.

Чи багато таких мені осеней
Подаровано?
Над цією ж тугою проносяться
Чорні ворони .

Над цією ж тривоги сиренами
Порозливані.
Тяжкі думи, у смуток спелéнані
Поросли в мені.

20.09.2022.

Тут, обабіч дороги, я побачив щита схожого на сонце
З вибитим гербом та девізом, якого не розібрати –
Вже так достобіса багато рубців від меча на ньому.
Трохи далі, я роздивився, лежали розкидані лати:
На пшеничному полі — шолом із відкритим забралом,
Я знайшов його там, і пішов до могутнього дуба,
А під дубом була розбита ущент кіраса.
То тут, то там: щитки, солерети і латна спідниця,
А тоді я побачив його — чоловіка, що стояв серед поля
Увесь закривавлений, він, дуже пильно на щось дивився.
Я боявся його злякати, (це ж треба, така чудасія!)
І все ближче та ближче скрадався мов лис до зайця.
І коли вже стояв в кількох кроках у нього за спиною,
То побачив — навпроти мій образ йому віддзеркалювався.

13.01.2024

На каву тишу запрошу,
давно смакую каву з тишею.
На гущі я не ворожу,
тебе не уявляю іншою…

Легка, повітряна, як сон –
така у думах і лишилася.
А у очах атракціон,
де наше щастя загубилося…

До танцю тишу запрошу,
вона кохана і порадниця.
Це рандеву без куражу,
щодня у мене чорна п’ятниця…

Я лише вигадав тебе
із усіма твоїми цнотами…
Це розумію я тепер,
коли смакую тиші нотами.

Закружляла завія-зима.
Зазвучала звабливо зурна.
Залетіла загадка здаля,
Забіліла зефіром земля.
Зачаровані зимні зірки.
Захрустіли забав завитки.
Закрутився здивований звір,
Завірюха запудрила зір.
Залюбки зачепила замет,
Заіскрився загривками злет.

На снігу слідів багато
І звіряток, і птахів.
Отож спробуй здогадатись
Хто залишив тут який.

А чи білочка руденька,
А чи заєнько-вухань,
Лисонька-кума хитренька,
А чи дикий то кабан.

А дрібненькі - то пташині:
І сіреньких горобців
Та й сорока залишила
Серед сосенок свій слід.

Схожий також зовсім поруч,
Це тут ворон походжав.
Всі сліди ті загадкові
Треба вміти розпізнать.

2024 р.

Перемелює все у кривавім замісі
Безпідставно й уперто нещадна війна, –
Дерев’яні хрести під Ізюмом у лісі
І на кожнім мені дорогі імена.
А де прізвищ нема – лиш віночки і дати
Смерті вбитих чужинцями мирних людей, –
Лиходії вели цілі сім’ї на страту
Лиш заради своїх божевільних ідей.
Самовпевнена, зла та відверто цинічна
Ця жорстока орда із царем на чолі, –
Заграбастує силою й хитрістю вічно
Неналежні їй землі й народи малі.
Її лють і підступність достоту відома –
Зроду-віку під себе щось десь та й гребе, –
Пересмикує губи нервова судома
І старече здоров'я уже не слабе.
Воювати хоча не збиравсь і не думав,
Та побачене нині змінило думки,
Бо в сосновому лісі побіля Ізюма
Дерев’яні хрести і скорботні вінки…
24.01.24

Слова летіли, як лопати,
копали душу нанівець.
Він говорив не кострубато –
то дипломатії «вінець»!

До-ре-мі-фа-соль-ля-сі –
ми зібралися усі
у веселу гаму.
Упіймаємо таксі
і поїдемо по сіль
до універсаму.

Обізвалась нота до –
сядемо в один рядок,
місця вистачає.
Треба їхать до Бордо,
там навчають айкідо
і частують чаєм.

Так, у Франції лафа! –
підіграла нота фа,
як на фальконеті.
Під мелодії фанфар
оспіває нас мольфар
у своїм сонеті.

Усміхнулась нота ля –
Бачиш в небі журавля?
То учись літати!
На майданчику маля –
Ля-ля-ля і ля-ля-ля! –
грається із татом.

Заявила нота соль –
Я така собі бусоль
верхньої октави.
Не страшить мене бемоль,
в мене є своя консоль
для підтримки слави!

Мі зіграла на сурмі,
послизнулась на хурмі –
збилася з регістру
і під дією штормів,
опинившись на кормі,
оголила вістря…

Морозець уже бере,
дрижаки хапає ре,
ковза нотним станом…
Тож шикуємо каре,
зміним крапки на тире,
а дієз – до бану!

Сі-ля-соль-фа-мі-ре-до –
підсумуємо рядок,
кличе ключ скрипковий.
Не доїдем до Бордо,
докучає айкідо –
краще до Айови!

Безпритульній, тобі, безголосій, записаній тут
На потертих плафонах, в цинобрі, запеченій кров’ю.
Вам, до краю близькій, найтерпкішій з усіх цикут
І з усіх екзекуцій я більше листа не відправлю.
Тут вогонь, чи повіриш, смичками сполохує тінь,
І у місті твоя вертикаль — ліхтарі, ліхтарями!
Скільки слів, скільки ран, скільки мертвих, байдужих птахів,
Скільки книг і романів, що більше уже не літають.
Вам, тобі, безпритульній, записаній десь,
Без обличчя, облич, без жури і зажурою, болем.
В безіменній могилі, в хвилінні розкритих небес
Ані грудки, ні слова, ні цвіту його не дозволю.
Це найгірше, повір, це як морок, темниця темниць, –
Ця завіра в мені, ця обітниця випита словом,
Ти вливаєш цикуту із зернят холодних зіниць,
Що у кубку печальнім самотність мою гойдає.

11.01.2024

Не приховати факти, знаєм ми.
Не стерлись з пам*яті ГУЛАГ і божевільні,
Концтабори, наповнені людьми, -
Там українців убивали у катівнях.

В коловороті час вперед летів.
Відродження національне наше сталось.
Добра і світла нам маяк світив.
У дев*яностих ланцюгом всі об*єднались.

Сучасність...і пролита знову кров.
Небесну Сотню на Майдані підло вбито.
Війна іде... До миру чути зов.
Вже стільки, Україно рідна, пережито!

І ось у День Соборності флешмоб.
Почавсь ланцюг єднання на мосту Патона.
І у серцях вже тисячі жалоб.
У злуці не завадить жодна перепона.

23 січня - день народження Павла Тичини.
Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…

Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…


Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Завіяні дороги,
Засипані стежки, –
До школи від порога
Прямую навпрошки.
Хоч снігу по коліна
І дуже важко йти, –
Я маю неодмінно
Дістатись до мети.
За парту вчасно сісти
І написати твір
Про рідну землю, звісно,
Засніжену надмір.
23.01.24

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Дозволь мені дожити до весни,
Молю Тебе я, Господи Всевишній!
Побачити в садах цвітіння вишень,
У рідний край вернутися з війни.

Дозволь дружину й до́ньку обійнять,
Могилам батька-матері вклонитись
І до старого дуба прихилитись.
Дай щастя у поверненні пізнать!

Грішу я часто. Але хто святий?
Один лиш Ти – кажу Тобі відверто.
Хоч мало свіч поставив я у церкві,
Та наміру не мав Тебе гнівить.

Дозволь мені вернутися з війни!
Все інше маю у житті від Тебе –
Земля в ногах, над головою небо,
Надія знов дожити до весни.

Січень 2024 року

Знаєш,
Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою і твоїм неповторним тілом,
Там ранки випалюють ночі в обіймах вогню,
І я біля тебе покірним лежу далматином.
І не тільки тому, що так легітно дихала ти
Сновидінням тремким, надимаючи перса рожеві,
Я дивився світанком, торкнувшись твоєї руки,
Закидаючи в море сонливе мрійливі мережі.
Я все думав про хвилі, про море, його глибину,
Про старі кораблі, що давно, як у нім потонули.
Ні. Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою у цім попелястім намулі.

06.01.2024

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Проснулись бджоли, пурхають метелики.
Кінерет досягає лінії червоної...
Усе готується до стрічі з ТуБіШватом...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Позаду вже корона навісна -
Царям і королям як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не давало жить і дихать.
Була корона як прозорий натяк Божий
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.
Так ні: вже не зі Сходу, а з Півночі
Підступно суне путінська чума,
А з-під землі хамасівці зловісні...
...Немає інших ліків проти них,
Як тільки кров”ю й потом знищити дотла.

***
На раші не чекають миру,
їм знову, – Київ подавай!
Але і цьому буде край,
коли вампіра і кумира
евакуюємо у рай.

***
Ще воюємо і треба
кожному солдату,
типу зелі і кулеби,
видати лопату.

***
І ми побачимо здаля
вперед ногами москаля,
хоча і... може бути,
червона мафія кремля
своя зеленій хунті.

***
У офісі на підлу зраду
(чию?)
позакладало вуха,
але тримаються за владу
свою
як воші за кожуха.

***
Війна ніколи не дає
нікому те, що треба,
хвалити Бога, є своє,
а зайве армія доб’є
і на землі, й у небі.

***
Не уживається совок
у хаті малороса,
тому й отримує урок –
лише осиковий кілок
укоськає барбоса.

Кульмінація
А філософія рече, –
усе минає і тече,
міняється і чахне,
коли у світі гаряче́
або оскомина пече –
московією пахне.

01/24

Господньої волі настав мабуть час,
прийшов як волхви, слів вогонь цих до нас,
за чистих сердець, які проти війни,
віщують про це Давидові псалми.
Алилуя
Алилуя
Алилуя
Суспільство дійшло до такої межі
де слуги безбожних уже в мережі.
Нема серед праць їх, лиш гноблять людей,
своє благоденство творять кожен день.

Знедоленим зійде хай щастя зоря,
дай Боже достойному статус царя,
чекаємо вже чоловіка того,
щоб правду чинив згідно плану Твого.
Алилуя
Алилуя
Алилуя
Тобі завдяки він зупинить війну
та прийме сусідніх країн данину,
вшанують його милосердя вони
і стануть разом між морями як ми!
Алилуя
Алилуя
Алилуя
І будуть зерно дарувати поля,
розквітне життям Українська земля
як вишні-черешні в веснянім саду
і кожен отримає щастя в роду!
Алилуя
Алилуя
Алилуя

22.01.2024р. Чернігов

нічого невиправного нема
все, що болить, є засоби зцілити
всміхається засніжено зима
підказує – любити

у заметіль, опісля хуртовин,
в нашаруваннях льоду
немає для окриження причин
й не бýло – зроду

нестача загостряється тепла
нерозумінням, що із цим робити
зима шугою душу обтяла
й повторює – любити

28.12.23

Наснились чорні круки, і до чого
те видиво, відразу не збагну?
Оскільки всі скорботи босоногі
небіжчику поклала у труну.

Гадалося, що скінчаться напасті,
завруняться розлогі береги,
й плекати будемо бузкове щастя
у шовковистих рунах до снаги.

Загоїмо смертей криваві будні,
окропить сонце бірюзову даль,
розтопить березень драглистий студінь —
холодної зими хрусткий кришталь.

Півонія розквітне і тюльпана
огорне в оксамитовий нейлон.
В тремких обіймах ніжності розстане
той страхітливий моторошний сон.

Та видно, не скінчилися ракети
в безжалісно дошкульних ворогів.
Тремтять земля і небеса на злеті...
Якби ж то зло від нас Господь одвів!

Якби ж то нам дали сучасну зброю,
ми б розтрощили б лігво сатани!
Жахи спливли б за тихою водою,
і повернулося життя з війни.

21.01.2024р.

Дошкульно мочить коси сніг мохнатий,
Важкий і мокрий , як печать вини,
Тієї, про яку лише мовчати.
Давно забулось, де її початок,
Та ,мабуть, хтось кінець мені зронив,
Тріпнувши зверху мокрими крильми ,
Щоби відмити в дощоснігопаді.
Мене так мало зверху, й мокне шлях,
Сліди, як тіні , порвані на клапті.
Від снігу коси сиві і кошлаті,
На плЕчах сніг, і сипле іздаля
На мене той, хто має там літати,
Й мені щаблі до неба підставлять.
02.2023.

Срібнеє намисто
Кришталево-чисте
Розвішала зима.
Воноочі сліпить
На сонці щомиті
І мені, і вам.

А як вітер свиснув,
То теє намисто
Розгойдалося.
Зачепилося за гілку
Зелененької ялинки
Й там зосталося.

В калини червоне
Сяє на морозі
Намистечкоте.
А у горобини,
Наче із бурштину
Палає-цвіте.

Я така щаслива
Тим зимовим дивом
Милувалася.
Від того намиста
І душа розквітла
Та втішалася.

2020 р.

Насіяло снігу удосталь
В окляклі від льоду двори, -
Біліє привабливо простір
І свіжістю пахнуть вітри.
Яскравість засліплює очі,
А свіжість - збадьорює дух, -
Щоб погляд красу не зурочив -
Вслухаюся в тишу навкруг.
Укрита уся білизною,
Дрімає холодна земля
І марить, напевне, весною
Хмільною від цвіту й тепла.
22.01.24

Розлука возз’єднає нас знову,
У перервах марні спроби розірвати замкнуте коло.
Між нами щось більше, щось полонить думки все дужче.
Поки ми сумуємо — спілкуються, кохаються наші душі.
Ранкові нагадування, що пам’ять жива,
Ми все ще живемо в одне одному.
У чужих голосах чується знайома вимова.
У нових піснях змінили ноти, залишили мотиви.
Тонкі струни й удари, мов пристрасті пориви,
Лунає інструментів ехо у глибинах прірви.
Видихаю спогади з димом, на ніч обіцянки замість молитви.
Запевняю, завтра відпущу, крилаті почуття полетять на волю.
Час не лікує, рани самотужки знеболю.
Ти точно продовжиш жити, не згадуючи.
Я спробую.

Тоненькі пальці, мов у піаністки
заплетені короткі КІСКИ
з бантами в стилі сюр…
ВОНА носить гузно от кутюр!

А може вона балерина колишня?
Колишня… ЗАЙВА айва… лишня…

Мінус НОГА – уже не балерина!
Нога колишня
привіталася в метро з дверима…

Антрактом вітер ГРИМА…

2023

Богеміє, моє кохання гасне,
як у душі словами нищать храм.
У Чехії поет – то тільки básník,
письменник – лише spisovatel там…

Так, кілька клавіш,
Всього кілька клавіш в тобі,
Ті, що вивчив в тобі, кілька клавіш,
Не більше, що далі, —
Що далі не знають, —
Не знають куди їм, куди
Розійтись, а тому, —
А тому і безслідно зникають
В холодному морі.
Це море безкриле, без хвиль,
Без молу, що хвилі зрізає,
Без порту, безсиле.
Не здатне
Зіграти мелодію,
Оскільки в тобі
Зіниці змивають слова
За обрій на милі
І ставлять крапки.
Три крапки.
Три.

26.11.2021

Обступило Січ москальське військо з усіх боків
Та не стали козаченьки дожидатись, поки
Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
« Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
І тоді б із обох боків вдарили гармати.
Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
Трохи вище того місця в очеретах стали.
Отаман велить дерева над річку рубати
Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
Козаки за течією дерева пустили.
Течія стрімка дерева швидко підхопила,
Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
Ті рішили, що козаки у пастку попали
І з обох боків гармати палити почали.
Летять ядра з обох боків, падають у воду.
Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
Дві години москалики по Дніпру палили,
Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
Отаман козацьку пісню велить заспівати.
Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
Покотилася луною по обидва боки.
Попливли байдаки в море. А вже генерали
Московітські лиш стояли та лікті кусали.

Р-анок вистрибнув у лісі,
О-глянувся хитрим лисом.
З-аметіль спішить назустріч,
В-овком виє, скалить зуби.
А-личу запорошила,
Г-раб зігнула справжня сила.
И (Й)-ой, яка ж вона завзята,

З- амітає - в неї свято.
А-рку неба підпирає,
М-анну сніжну розсипає.
Е-х, хурделить на ялини,
Т-ерну кущ вже білий-білий.
І полки дубів в жупанах,
Л-ипи кутає старанно.
І стрибає - досі ланню.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

Лютує холод вечоровий,
Мороз проймає до кісток,
А ти, натура загадкова,
Лиш одягаєш кожушок.
Телефонуєш тільки: “Трошки
Іще, мій любий, почекай, –
Чи приколоть на сукню брошку,
Чи перла вдіти?.. Обирай…
І цілий вечір я в задумі,
Бо не підказує вже нюх,
Які ласкавіші парфуми –
“Шанель” чи то “Альпійський луг”?
Не знаю ще, чи буде видко
На білосніжнім рукаві,
Що там порвалась щойно нитка,
А, може, глянеш, навіть дві?..”
Та я лиш бачу, як на розі
Мигтить яскраво циферблат
І слова вимовить не можу,
Аби, що думаю сказать.
Допоки будеш вибиратись,
А потім бігти стрімголов, –
Цього морозу лютий натиск
Здолає всю мою любов…
21.01.24

Можливо зараз ти сидиш за своїм старим фортепіано
У платті з відвертим вирізом і граєш якусь мелодію,
Шукаєш слова, але не знаходиш жодного:
«Відчай», «фатум», «віра», які безнастанно
Промовляєш, хай подумки, в тобі попеліють. Що ж,
Потрібні були: вагітності, зради, розлучення,
Десяті дороги, безодні, вершини та пагорби,
Щоб віру змінити на фатум, а фатум звести до відчаю.
А тепер, сказати поету: спробуй мене полюбити. Гей!
Спробуй хоча б задурити, словами красивими,
Чи просто, поклич, ім’я моє тихо вимови,
Серед ночі тривог, серед холоду льодовитого.
І він промовляє. Ти чуєш цей голос повінчаний
Зі смутком своїм, що тебе повертає до юності.
Іноді бог благословляє людські непевності,
І навіть тоді, як любов неозначена вічністю.

06.12.2024

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

А її вії довгі-довгі
Інеєм припорошило.
На Снігуроньку стала схожа
Дівчина тая хорошая.

Шапка пухнаста біленька
Пасує до личка її,
Кожушок тепленький легенький
І гарні такі чобітки.

Усміхнена мила й вродливая,
Що погляду не відвести.
Якби ж іще була щасливая,
А разом з нею і ти.

2020 р.

Серед лугу зібралися коники
І голосять, неначе на поминках,
Потім мовчки розмахують крильцями,
Мов знущаються тихо над вбивцею,
Що блукає озерними луками
Та лякає їх смертними муками,
Бо ступає й під ноги не дивиться –
Стрибунці там травичкою живляться,
Не бажаючи чоботи бачити
І за вчинене чути пробачення…
20.01.24