- Ну то почнемо! Отже основне, мадемуазель Елізо, дозволите мені Вас так називати? – отримавши ствердний кивок, Петіт продовжував, - отож основне – це навчитись плавно витискати спуск курка. Це критично важливо для прицільної стрільби і успіх подальшого процесу майже неможливий без оволодіння цього елементу.

Еліза з цікавістю слухала віконта Петіта, ад’ютанта адмірала Фоурнеєра, відмітивши вірність обраної стратегії навчання.

Розпочати тренування віконт постановив наступного ж ранку, аби не гаяти час, що немилостиво збігав, невпинно наближуючи дату відбуття експедиції. Тільки-но минув час сніданку, ад'ютант розшукав Елізу в саду, де вона уже на повну студіювала зі Сюзі граматику, намагаючись щосили зацікавити дівчинку до вивчення цих «дивних закарлючок», як назвала Сюзі літери. Це завдання було страх яким нелегким і невдячним, бо дівчинка вигадувала будь-які приводи, аби ухилитись від навчання. І от лишень Елізі вдалося присадити невгамовну Сюзі, як нізвідки з’явився перед ними віконт Петіт. Через що Еліза спромоглася лише обдарувати віконта кислою гримасою, а замість відповіді на його привітання вирвалось тільки незадоволене бурмотання. Натомість страшно втішилась Сюзі, радіючи грядущим розвагам. Вона відразу ж заявила, що також буде вчитись стріляти з і пістолета, і з лука, а ще неодмінно тренуватись знімати скальп і для цього їй негайно потрібен великий ніж.

- Господи, Сюзі! Кому ти намірилась знімати скальп? – з жахом витріщилась на неї Еліза .
- Ще точно не вирішила, - певно перебираючи в умі потенційних претендентів, відповіла та.
- Ні-ні, ти з нами не йдеш. Це надто небезпечно для тебе. Краще залишайся із Полін і Амелі, вони приглянуть за тобою.

Еліза підкликала жестом двох сестер, що схились над дійкою карапузів.

- Ви доглянете за Сюзі?
- Так, звісно, мадемуазель Елізо, - наперебій закивали головами в знак згоди нянечки, всидливо позиркуючи на віконта. – Можете не хвилюватись, йдіть по своїх справах, ми про неї подбаємо.
- Ні! Я не залишусь! Я втечу від них якщо не візьмеш мене з собою! – заверещала мала вереда і грізно топнула ніжкою, насупивши брови.
- Святі Небеса! – приречено звела погляд вгору Еліза, - вона ж так і зробить. Що будемо робити? – звернулась вона до віконта.
- Ну раз така справа, то нехай мадемуазель Сюзі складе нам компанію. Значить у мене буде не одна учениця, а відразу дві! – голосно розсміявся віконт Петіт.
- Ура! Ура! Йдемо стріляти! – весело заплескала в долоні Сюзі, нарізаючи кола довкола них.
- А тобі лишень аби не вчитись, - з відчаєм зауважила Еліза. – Добре, ти підеш, але з однією умовою!
- Якою ще умовою? – підозріло покосилась Сюзі на наставницю.
- Опісля ти без капризів будеш вчити літери! І без прирікань! А то відведу тебе до матері і вона тебе швидко вгамує.

На засмаглому личку Сюзі відразу відобразилась гримаса спротиву, але серйозний голос Елізи означав, що вона не жартує і виконає свою погрозу, тому дівчинці нічого не залишалось, як погодитись.

«Ну хоч якась з цього користь!» - полегшено думала Еліза.

Віконта Петіта не надто втішила перспектива присутності дівчинки, але іншого виходу не було. А надто, він з подивом зауважив, що Еліза чомусь залишилась задоволеною таким поворотом, і уже радісно посміхалась. На початку розмови віконта здивував і засмутив не надто дружній прийом дівчини. В нього закрались навіть сумніви, що Еліза йому зовсім не рада, але волів списати все на поганий настій, спричинений вередуванням Сюзі.

Грядуща експедиція, що не давала йому спокійно спати от уже три ночі, враз просто випарувалась з його думок після знайомства з мадемуазель Розіз. Дивне явище! Ніколи ще жодна жінка настільки не поглинала його думки. Якісь незрозумілі почуття тривожили і цікавили його, спонукаючи шукати зустрічей з мадемуазель Розіз. Він відчував, як зростає інтерес до неї, примушуючи хвилюватись від невідомого, але привабливого чуття, яке врізалось в пам’ять ще з першої зустрічі з цією дівчиною в кабінеті графа де Монтре. Смілива і навіть дещо зухвала в своїх висловлюваннях, ця дівчина мимоволі викликала не аби яке зацікавлення віконта, тим паче, що якась таємниця витала навколо неї, сильно інтригуючи охочого до пригод Петіта. Клопоти з експедицією дещо відвернули його увагу. Але подальші квестії з войовничими індіанцями і опосередкована участь в них мадемуазель Елізи відродили в пам’яті бажання більш тісного знайомства з нею. А те, що вона лише гувернантка ще більше підстьобувало фривольного віконта, спокушеного бурним життям та знаного на принадах звабниць і перелесниць всіх мастей. Щоразу, коли дівчина опинялась в полі зору, серце ад’ютанта починало тремтіти від нетерпіння, смакуючи спокусливу насолоду, яку обіцяли дарувати її ніжні дівочі уста. Тому таке вчасне прохання мадам де Монтре виявилось дуже доречним для охопленого лихоманкою нетерплячки сласного до любовних походеньок віконта.

Відтак, місце для вправлянь зі стрільбі віконт Петіт природно вибрав за межами поселення. Рівна галявина, що впиралась в густий ліс, як найкраще підходила для цих цілей, а основне була прихована від сторонніх очей високими чагарниками, які густою стіною відмежовували її від поселення. Мішень з натягнутої на диск шкіри встановили навпроти лісу. Сюзі радісно бігала навколо дорослих, спостерігаючи за кожною маніпуляцією. Віконт як і дівчинка перебував в піднесеному настрої, прискіпливо оглядаючи результати приготувань. Одна Еліза була не в захваті. Її переймала інша проблема, пов’язана з цією затією.

Віконт вибрав один з пістолетів, розкладених на плоскій каменюці, яка велетнем здіймалась над травою, і задоволено підійшов до Елізи:

- Найкраще відпрацьовувати плавність витискання курка холостим тренуванням, - з цими словами він вручив Елізі пістолет.
- Що мені робити?
- Беремо пістолет в праву руку - ось так, - віконт вложив в руку дівчини пістолет, ніжно стискаючи своєю долонею її пальці на рукоятці.

«Господи! Як з малою дитиною…» - роздратовано подумала Еліза.

- Тримайте рукоятку легко кінчиками пальців, не сильно стискаючи, так ніби Ви тримаєте… м-м-м … до прикладу гребінець. Тепер прицільтесь в центр мішені і плавно витискайте курок.
Щоб направити пістолет в сторону мішені, притримуючи його своєю долонею, віконту довелось майже впритул наблизитись до Елізи. Зробивши це інстинктивно, він необачно забув, що не молодик – новобранець зараз біля нього, а молода дівчина. Щока Елізи опинилась так близько від його обличчя, що віконт відчув свіжий квітковий аромат її оксамитової шкіри. Одурманений ніжною лінією шиї дівчини, її граційними вигинами, яку наче ореолом обійняли золоті пасма волосся, Петіт був не в змозі відірвати захопленого, нескромного погляду.

Еліза, дивуючись раптовій мовчанці віконта, обернулась до нього і відразу розгубилась, зустрівши відвертий чоловічий погляд, що невідривно вдивлявся в неї. Дівчина відсахнулась, наче побачила привид, від чого бідний Петіт відчув себе мерзенно. «Дідько, - подумав він. – Я так зніяковів, наче це перша жінка, до якої я торкався у своєму житті». Очі його затуманились, губи тремтіли.

- Невже я Вам до такої степені неприємний? – пробурмотів він.

Еліза була спантеличена. Досі він вів себе ввічливо, не враховуючи інциденту на учті, коли схопив її міцно за руку намагаючись втримати. Але це були лише наслідки випитого алкоголю. Ні, він не був їй неприємним. В нього були красиві сірі очі, томний погляд яких ховав якусь таємницю, від чого хотілось вдивлятись в них пильніше. А довге бронзово-каштанове волосся спадало на плечі, обрамляючи овал лиця, вкритого легкою щетиною, яка підкреслювала широкі скули і обрамляла пряму лінію вуст. Темно-синій оксамит розшитого золотом камзола окреслював його статну фігуру. Ні, він зовсім не був неприємним їй. Але його розширені очі з палким поглядом нагадали Елізі, що зараз вона грає роль скромної гувернантки, якій не годиться приймати залицяння від віконта Петіта, ад’ютанта адмірала королівського флоту.

Вона просто не очікувала подібних пристрасних поглядів. Все що її досі турбувало, це як не виказати себе, вдаючи неумілу ученицю. На щастя, віконт був не ображений, а радше засмучений тим, що вона так різко відсахнулась від нього. Потрібно було виправляти становище.

- Ви не видаєтесь мені неприємним, - обережно почала Еліза, - навпаки. Признаюсь, я приємно здивована Вашою увагою і участю в цій кампанії. Лише вдячність переповнює моє серце. Але… як це пояснити… я намагаюсь відповідати званню старанної гувернантки для мадемуазель Сюзі. Виправдати сподівання і надії, покладені на мене монсеньйором графом і мадам графинею. Тому Ваше… несподіване зацікавлення, дещо мене збентежило, - і вона скромно потупила погляд, очікуючи реакції віконта.

- Я дуже засмучений, я каюсь…

В Петіта пересохло горло і спотіли долоні. Ця проста дівчина, звичайна гувернантка, зуміла так його збентежити, примушуючи засоромитись. «Чорт забирай! Та невже вона зібралась корчити з себе недоторкану, аби часом не видатись легковажною своїм господарям?» - розчаровано подумав він, пожираючи її очима.

- Мадемуазель Елізо, я вважаю Вас такою ж розумною як і красивою, щоб Ви змогли зрозуміти і пробачити мене. Адже погодьтесь, що ні один нормально влаштований чоловік не зміг би втриматись від захоплення, опинившись поряд Вас, - вибачливо-грайливим тоном улесливо промовив Петіт, намагаючись достойно виплутатись з цієї недвозначної ситуації.

Йому зовсім не посміхалась несподівано надвисла загроза перспективи роз’яснення своєї поведінки графу де Монтре, якщо цій дівчині спаде на думку поскаржитися. Він раптом зрозумів, що наскоком нічого не доб’ється. Тут потрібно діяти тонко. Адже відступати від своїх намірів віконт не збирався. «Ще не родилась та, котра посміє мені відмовити!» - з такою думкою він простягнув до неї руки:

- Забудемо все, мадемуазель Елізо, і помиримось!

Відмовитись було б не ввічливо, і вона радо погодилась на примирення. Віконт легко поцілував їй кінчики пальців і на цьому інцидент було вичерпаний.

- Я страшенно радий, що в цьому Богом забутому куточку Нової Франції мені пощастило зустріти таку милу дівчину. І пам’ятайте, що в моїй особі Ви маєте друга, який готовий прийти на допомогу за будь-яких обставин.

За солодкою мовою віконта Петіта, що обволікала ласкою, Елізі пригадувалось, як давно вона вже не отримувала такої чоловічої уваги. Скільки як вправних так і необізнаних в любощах залицяльників схилялись перед нею от з такими ж палаючими поглядами в паризьких салонах. Їй добре була знайома їх натура, де фізичний потяг переважав над духовним. Тому природа зацікавленості легкодумного віконта для неї була цілком прозорою.

- А я коли буду стріляти?!

Сердитий і нетерплячий голосок Сюзі привернув нарешті увагу цих нудних дорослих.

- Сюзі, сонечко, потерпи ще трішки, - лагідно підбадьорила її Еліза. – Дай-но спочатку мені розібратись з цією штукою.

І Еліза засяяла безтурботною посмішкою, потрясаючи пістолетом в руці. За цією грою слів і поглядів, нав’язаною віконтом, дівчинка опинилась поза її увагою.

- Я хочу стріляти! Негайно! – не вгамовувалась Сюзі, нетерпляче тупаючи ніжками.
- Добре – добре, мадемуазель Сюзі! Зараз для Вас також знайдеться відповідна зброя, - поблажливо промовив віконт.

Дівчинка рвонула за ним, радісно вигукуючи:

- Мені найбільший пістолет треба!

Різкий порив вітру скуйовдив волосся Елізи, змусивши повернутись лицем всупереч потоку. Раптом вона зауважила постать, що визирнула з-за пагорба зі сторони поселення. Віконт та Сюзі схилились над каменем, обираючи зброю, тому не помічали людину, яка швидко наближалась.

- А! От і ви! – ще здалеку почувся голос.

Віконт від несподіванки не відразу впізнав новоприбулого. Аби розгледіти розпливчату постать, йому довелось прикласти долоню до чола, затуляючи полудневе сонце, що сліпило очі, по чому здивовано вигукнув:

- Фабьєн! Що тебе сюди привело?

Розігріте розпаленим каміном повітря обволокло лице Елізи приємним теплом, коли вона з мадам де Монтре увійшла до кабінету монсеньйора. Строкаті відблиски сонячних променів, що проштрикували вітражі високих вікон, змагаючись з тріпотливими на вітрі тінями кленової крони,танцювали стінами, перестрибуючи на постаті присутніх, увага яких була прикута до двох жінок, які так неочікувано порушили чоловічу компанію.

- І так, панове – хто з вас візьме на себе труд виступити в ролі наставника мадемуазель Розіз? – з місця в кар’єр промовила мадам графиня, вводячи всіх в отетеріння. – Я про уроки стрільби.

«Чорт забирай! – думала Еліза. – Як я могла забути про цю безглузду ідею». Дівчина картала себе, що зачасу не з’ясувала намірів мадам графині, аби відрадити її від задуманного, чи хоча б відтермінувати неминуче до від’їзду експедиції. Та рішучий тон графині, що не допускав прирікання, лише змусив Елізу опанувати сум’яття і сумирно опустити голову, свердлячи поглядом підлогу. Вона відчувала на собі роздратовані погляди, від чого почувала себе по-дурному. Це її страшно злостило, а почуття безсилля підкріплювалось неспроможністю вплинути на обставини, адже за даних умов її думка чи бажання не враховувались. Вона розуміла, що уроків не уникнути, навіть якщо вони їй були надаремні. Тому, аби не виказати себе, єдине що їй залишалось це прикликати всю свою витримку і терпіння і, подібно вироку засудженому, сумирно очікувати вирішення своєї долі.

Поміж тим, в кабінеті затягнулась незручна пауза. Захоплені зненацька незручним відчуттям замішання, чоловіки переглядались, не кваплячись проявляти ініціативу.

- Ну ж бо, сміливіше, адже у світлі нещодавніх подій це необхідно для безпеки Елізи і Сюзі, - настоювала графиня, дивуючись нерішучості молодих людей. – Фабьєн! Ти чудовий стрілок, не даси кілька уроків і настанов Елізі?
- Матінко, я завжди готовий вгодити Вам і виконати будь-яке прохання, - юнак підійшов до графині, лагідно всміхнувся і, галантно вклоняючись, поцілував легко кінчики її пальців. - Я зовсім не проти і навіть навпаки, із величезним задоволенням взяв би на себе цю місію. Але в мене, нажаль, багато часу забирає приготування до експедиції. Тому я не впевнений в можливості сповна виконати ввірену справу і виправдати Вашу довіру.

В його вибачливому погляді, що мигцем ковзнув по Елізі, дівчина зауважила легку осмуту. «Що це, - гадала вона. – Сумніви щодо успішності затії, чи небажання зв’язуватись зі мною, беручи на себе цей невдячний труд?». В будь-якому випадку, вона відповіла Фабаьєну дещо зверхнім поглядом, який смутив молодика.

- Тоді може ти, Алане?
- Що? Я?!

Від несподіваної пропозиції графині Алан здригнувся. Стоячи замисленим з блукаючим поглядом коло прочиненого вікна, він зробив вигляд, що це все його ніяк не стосується. До цього моменту його думки витали в якомусь лише йому доступному світі, відмежованому від подій, що відбувалися в ці миті, і які, здавалось, його зовсім не цікавили. Та зараз його очі різонули по Елізі злою іскрою. На обличчі відбилась вся гамма суперечливих почуттів.

- Так. А чому б і ні. Ти також славишся не аби яким вмінням. Тим паче особливо не задіяний в приготуваннях до подорожі.
- Прошу вибачення, матінко, але Ви не достатньо проінформовані в цьому питанні. Все навпаки – я дуже зайнятий! Переді мною стоїть найважливіше завдання, яке не лише стосується забезпечення безпеки для учасників експедиції, але й напряму пов’язане з успіхом усієї кампанії в цілому. А саме: узгодження і вибір найвигіднішого курсу, вивчення місцевості, визначення тривалості кожного інтервалу і встановлення місць стоянок. А крім усього, ознайомлення з особливостями вод на кожному етапі проходження ріки.

Голос Алана ставав дедалі нетерплячий і дражливий. Крім всього цього замислу з марною тратою часу на безглузде навчання стріляти ту бездарну, на його думку, дівицю, якій і зброю в руки небезпечно взагалі давати, найбільше обурювало Алана те, що він має розписувати свої обов’язки і завдання перед жінками. Молодший син графа де Монтре, в силу своєї запальності і нетерпимості характеру, був схильний вважати неприйнятним взагалі будь-яке втручання жіночої статі в справи чоловіків. Виняток він робив лише для матері, яку поважав і любив, але присутність цієї пихатої і дратівливої мадемуазель Розіз, один вигляд якої діяв на нього як ірокез на абенака, вивела його зі себе і зараз йому знадобилась вся сила волі аби втримати своє праведне злостиво.
Обурений тон Алана змусив графиню лише сіпнути осмучуючись плечима і перевести запитальний погляд на лейтенанта Брюї.

- Ні-ні, тільки не Брюї! Він мені потрібний задля підбору відповідних солдат для особового складу, - запротестував Алан.

Поль Брюї лише вибачливо розвів руками.

- Як ж це все невчасно! – благально подивилась мадам на монсеньйора.

До цього моменту монсеньйор граф не втручався в розмову. Відблиски іскорок з каміна, здавалось, сяяли в його очах глузливим вогником. Граф де Монтре терпляче спостерігав за присутніми з ледь помітною посмішкою.

- Так, зараз не найкращий час, Марселлет, але ми ні в якому разі не знехтуємо цю вкрай важливу проблему. Мосьє Кеппел, якої Ви думки? Кому можна доручити це завдання?
- Маю сміливість запропонувати свою персону на роль учителя для мадемуазель Розіз, якщо вона не проти.

Ефект сказаної фрази подіяв на всіх подібно раптовому вистрілу. Всі одночасно повернулись в бік ад’ютанта Петіта, який задоволено розплився в широкій усмішці. Не менш здивувалася і Еліза. Віконт справляв на неї неоднозначне враження. Їй здавалось, що він недолюблює, чи навіть відноситься з підозрою до неї. Тому вона задумливо дивилась на віконта, намагаючись розгадати істинні мотиви його раптового пориву.

- Дідьє! Ох, Ви і пустун! – порушив тишу дзвінкий сміх адмірала Фоурьєра. – Хвалю!
Адмірал енергійно поплескав своєю кремезною рукою ад’ютанта по спині, що нещасний Петіт аж прогнувся.
- Як це розуміти, Дідьє? А що з планами, які стосуються оснащення для експедиції і узгодження маршрутів? – не вгамовувався Алан де Монтре.
- Ох, та що з цим оснащенням станеться, дорогий Алане? От хоча б де Ла Блан - пречудово зможе замістити Дідьє, та і досвід він має більший, і знання в даній області. Правда ж, Жан-Етьєне? – адмірал змовницьки підморгнув сеньйору де Ла Блану, який до цього стояв осторонь, вирішивши, що це внутрішні питання жителів поселення і його не стосуються.
- Я… Авжеж, адмірале… Які сумніви… Щодо мене, то я тільки «ЗА», все що від мене залежить – тільки накажіть,- розсіяно відповів той.
- Сеньйор де Ла Блан зайнятий з Фабьєном! В них і без цього багато справ по картографії, - обурився Алан, свердлячи жорстоким поглядом.
- Еее… Насправді, ми вже майже все закінчили. Так що… - втрутився Фабьєн.
- Фабьєн! Майже це ще не означає повністю завершена робота! Це для вас що – жартики? Ми збираємось в довготривалу експедицію, де може трапитись що завгодно, тому потрібно бути по максимуму підготовленими до будь-яких непередбачених ситуацій. А ти дозволяєш собі казати – майже! Невже мені потрібно це пояснювати?
- Алане, ти перебільшуєш. Звичайно всі заходи підготовки буде виконано, причім вчасно. Ми вкладаємось у строки, тому я не бачу особливих перешкод для того, щоб мосьє Петіт приділив частину свого вільного часу мадемуазель Елізі, - рівний спокійний голос монсеньйора графа вгамував пристрасті, що накаляли атмосферу і погрожували вибухнути скандалом. – Ви ж не проти наставника в лиці віконта Петіта, Елізо?
- Простіше було б, якби вона взагалі не потикала носа за межі поселення. Одні проблеми створює… - презирливо фиркнув Алан, втупившись у вікно.
В кабінеті стало жарко. В каміні, красиво оздобленому по бокам різними фресками, яскраво палав розпалений ще зночі вогонь, який ще більше роздмухувався різкими поривами протягів спричинених прочиненим вікном і дверима. Щоки в Елізи швидко набули кольору стиглих персиків, очі рябіли іскорками від полум’я. Вона сиділа навпроти довгого столу, тримаючись дуже прямо.

«Яка постава, невимушеність рухів, волелюбство висловлювань, - відмітив граф де Монтре, споглядаючи на Елізу. – Таке поєднання чеснот сміло можна зустріти у вишуканих салонах аристократичних домів. Хто ж вона? Що криється під подобою її чарівної жіночності: наївність чи лукавство? І які удари долі таяться за ясністю її обличчя і прямим поглядом?»

- Монсеньйор граф, я буду щаслива такому учителю, як віконт Петіт і з великою радістю прийму його милість, але з одною умовою – якщо це не буде перешкоджати планам підготовки експедиції. Я ні в якому разі не хочу бути на заваді.

«Точніше, взагалі не хочу цих недоречних і непотрібних уроків» - подумки завершила Еліза.

- Акурат саме і буде перешкоджати… - глухо процідив крізь зуби Алан, за що удостоївся незадоволеним поглядом графині.
- Як можна, Елізо! Ви ні яким чином не можете стати завадою, - посміхнувся граф, не звертаючи уваги на Алана. – Отже, на тому і вирішимо. Дідьє, сплануйте час і місце, і наразі, закриємо це питання.

Граф підвівся з-за столу на зустріч мадам графині, що підходила до чоловіка:

- Дякую, Жоелю, камінь з душі.
Обнявши дружину за талію, граф ніжно поцілував її в чоло.

Графиня легким реверансом попрощалася з присутніми і направилась до дверей. Еліза йшла позаду, занурена в думки.

- Відтак, панове, повернемось до справ.

Вранішнє сонце, що ліниво виповзало з-за горизонту, поштриканого гостроверхою лісовою хащею, невблаганно затоплювало своїми променями долину. Величезна темна хмара надвисла над ним, і від цього його промені видавались сліпучішими. Виглядаючи з-поза багрових хмар, світило різонуло яскравим пучком променів по ще сонних очах Мішеля Бургувана. Перетнувши кількома кроками задній двір трактиру, в гостьових кімнатах якого його з Кудасаком розмістили переночувати, трапер обперся плечем об кругляк високої брами, обводячи лінивим поглядом околиці кварталу. Гучний бій дзвонів, закликаючи паству на месу, позбавив свідомість трапера від залишків сонливості, відроджуючи в пам’яті останні події.

- Дідько! Ця бісова канадська горілка з пивом! Голова розколюється на друзки… - простогнав Бен Кудасак ледве волочучи ноги. – В моїй голові зіяє чорна безодня. Ти як, Мішелю? Що вчора було?
- А ти не пам’ятаєш? – Бургуван розсіяно подивився на свого товариша. – Ти нализався як свиня і чіплявся до тої гарненької доньки пекаря – Клариси.
- Так! Пригадую – пригадую, ту чорноброву з апетитними формами, - його очі заблистіли, а уста розтягнулись в задоволеній посмішці, коли уява намалювала спокусливу фігурку Клариси.
- Зараз це зубоскальство миттю зіскочить з твоєї задоволеної пики, коли пригадаєш, що ти майже заручився з Кларисою Адан.
- Що… що ти сказав? – очі Кудасака округлись до такої степені, що мало не вискочили з орбіт. – Тіпун тобі на язик!
- А ти гадав старий Адан не помітить відсутності своєї доньки? Та він очей з неї не зводить від часу як тій виповнилось п'ятнадцять, зважаючи на притаманну їй вітряність і далеко не цнотливу вдачу. І ти це добре знав, Бене. Тому прибери зі своєї мармизи цей страждальницький вираз.
- Ні-ні! Це неможливо! Мішелю, ах ти жук – ти кепкуєш з мене? Правда – ну скажи, що ти лише так пожартував! – як би Кудасак з надією не вдивлявся в очі товариша, намагаючись зауважити хоч найменший натяк на кпини, та обличчя трапера виражало лише співчуття. – Як все було? Я нічогісінько не можу пригадати…

Приреченість в голосі друга, дещо роздратувала Бургувана. Чого він, зрештою, так побивається? Клариса Адан доволі приваблива дівчина, та і пекар дасть за неї непогане придане. Могло б бути і гірше. Наприклад, ця непутяща Мілена Кубасьє, що давно поклала око на Кудасака і не оминала можливості позачіплятися до нього. Клариса вигравала поряд з нею усім: і вродою, і посагом. Все-ж, Мішель Бургуван зглянувся над другом і розповів, як той, уже добряче сп’янілий, не встояв перед чарівливою посмішкою Клариси, що розносила калачі гостям, і заграбаставши її в свої обійми, заманив в сінник позаду будинків, де їх і вгледів пекар, розшукуючи свою доньку. Кудасак, за ствердженням Мішеля, можна сказати щасливо відбувся і вийшов неушкодженим з цієї доволі пікантної ситуації. Підприємливий пекар швидко зметикував що до чого, і тут же, на місці «злочину», засвідченого свідками (в особах двох робітників і кухарки), взяв слово з бідолашного переляканого можливою розплатою Кудасака одружитися з Кларисою. Донька була для мосьє Адана справжнім головним болем. Маючи досить привабливою зовнішністю, вона постійно завдавала клопоту батькові своїми походеньками, і той змушений був прослідковувати кожний її крок, відганяючи вільнодумних залицяльників. Тому пекар вхопився за цей щасливий для нього випадок з необережним трапером, аби спекатись своєї легковажної доньки і перекласти тепер на Кудасака цю турботу. А так як той видався йому досить пристойною кандидатурою на майбутнього зятя, будучи не бідним завдяки хорошій торгівлі хутром, мосьє Адан не пропустив цієї нагоди.

- Це кінець… кінець моєму безтурботному і щасливому життю… - страждально стогнав Кудасак, гепнувшись прямо на запилений двір трактиру і зі силою стиснув руками скроні.
- Візьми себе в руки. Зрештою, для тебе все закінчилось якнайкраще.
- Що ти кажеш? Яке краще?! Ти з глузду з’їхав? Мене хочуть оженити! Це по твоєму краще? – Бен приголомшено зривався в крик.
- Саме так, - спокійно відповів Мішель. – Адже тобі так чи інакше довелося б одружуватись. А Клариса далеко не погана партія для тебе. Чи ти забув про закон?

Кудасак голосно зітхнув, опустивши голову на коліна. Уява вже йому малювала всі «принади» сімейного життя, від якого він так очманіло намагався втекти, воліючи блукати повними небезпеки лісами, аніж обрости численним потомством і розжиріти, сидячи дома зі сварливою дружиною, хоча і доволі привабливою. Та зла доля і чортова горілка жорстокого пожартували над ним.

- А як ж наша справа, Мішелю? Як Квебек?

Відповіді не було. Кудасак підвів голову. Бургуван не чув його. Він стояв нерухомо, кудись напружено вдивляючись. Заінтригований Бен Кудасак підійшов до нього, прослідкувавши за його поглядом. Досить широкою вулицею, яка починалась, чи то закінчувалась на вершині пагорба церковною площею, снували перехожі, поспішаючи на месу. Трактир тулився останнім в череді будинків з садками на цій вулиці, тому повз траперів, що стояли біля його брами, проходили всі, хто поспішав до церкви. Мощена дорога закінчувалась біля самої площі, і зліва від церковної огорожі, де починалося ґрунтове покриття, біля підніжжя величезного в’яза розкинувся невеликий табір індіанців. Меса вже почалась і навколишній гамір припинився, та біля цих трьох-чотирьох вігвамів, зведених навколо дерева, далі панувала якась метушня. Саме до цього табору і був прикутий погляд Мішеля Бургувана.

Бен Кудасак, напруживши свій ще затуманений похміллям зір, старався роздивитись, що саме так цікавило його друга. Поміж вігвамів бігала зграйка рудих собак, весело підстрибуючи і тявкаючи. Собакам не було ніякого діла ні до урочистої меси, ні до серйозних справ людей. Кілька дітей доганяли собак, намагаючись вхопити їх за хвости. Здивування і розчарування такою не вартою уваги ситуацією вже готове було вирватись з його уст незадоволеною тирадою, якби поміж дітей Бен не зауважив, здається,знайомий образ дівчини. Так – це була мадемуазель Розіз, з якою вони вчора так мило побесідували, а дівчинка, яку вона намагалась відірвати від юрби з дітей і собак - це мадемуазель Созі де Монтре! Так от на кого витріщався Бургуван.

Одного погляду на Елізу вистарчило Мішелю Бургувану, аби він зміг для себе окреслити, що це за дивне відчуття неспокою не відпускає його ще зі вчора. Йому стисло горло, розсіюючи думки, і він застиг на місці, зовсім забувши про Бена. Не задумуючись, що, можливо, має дурний вигляд, Мішель не бачив нічого і нікого крім тої дівчини, яка була безсумнівно прекрасною, що в нього перехоплювало дух.

- Друже, чи не на мадемуазель Розіз ти так заглядаєшся? – не оминув можливості підсміятись над другом Бен, геть забувши про свої неприємності.
- Вона! Ця дівчина! – задумливо, наче сам до себе, промовив Мішель.
- А я думав, що всі ці балощі вже давно тебе не цікавлять.
- Так, не цікавлять… Але ця дівчина, розумієш, такі рідко зустрічаються.
- О так, я тебе розумію, - Бен задоволено вишкірився, - вона така миленька.
- Це не головне! - зло кинув Мішель. – Вона не така як інші… Її сила волі вражає і ще є щось, чого я не можу осягнути. «І це змушує мене тріпотати» - подумки додав він.
- Ти що, поглянувши на неї це все зрозумів? – іронічно мовив Бен, споглядаючи, як Еліза намагалась зладити з вередливою дівчинкою.

Бен не міг не погодитись, що вродою і привабливістю Еліза була наділена щедро. Та і в браку розсудливості їй не можна було дорікнути. Але він був щиро здивований реакцією свого друга, адже Мішель завжди залишався байдужий до чар вродливих спокусниць. Його захоплювало і вдовольняло повне небезпеки життя трапера, мисливство, а надто ця його всепоглинаюча помста ірокезу Аскуку, яка затьмарювала йому розум лише б він згадав про нього. Щодо любовних втіх, то цього трапер мав вдосталь з індіаночками.

- Ти мене дивуєш, Мішелю. Невже ти зрадив своїм принципам і в тебе з’явилась потреба закрутити любов з білою дівчиною? Невже дочок вождя Савента тобі вже мало? От я, наприклад, дуже люблю дикуночок, - і Бен розплився з задоволеній посмішці. – З ними так весело і вони такі гладенькі всюди…
- Можеш забути про них, он йде твій майбутній тесть… - злорадно промовив Мішель Бургуван.

Гримаса жаху перекосила обличчя Кудасака як тільки він узрів пекаря. Мосьє Адан дріботів кам’яною дорогою, часом переходячи на біг. Він дуже поспішав, катастрофічно запізнюючись на месу, яка вже розпочалась, і все через неґречну Кларису – ця дівчина нещадно розбивала його старече серце батька. Трапер Бен Кудасак волів не стикатись з пекарем лицем до лиця і тому миттю шуснув знадвору, зникаючи в рятівному мороку трактиру. І якраз вчасно, через мить пекар пройшов повз Мішеля Бургувана, мимохідь кивнувши йому. Мішель теж відповів кивком, зауваживши, що тінь невдоволення промайнула в очах мосьє Адана.

«Що ж, принаймні Бен забрався» - подумав Бургуван. Він співчував товаришу, але його негаразди зараз мало турбували. Навпаки, своїми смішками він лише дратував. Тим часом Елізі вдалось справитись з капризами Сюзі і вона впевнено повела дівчинку вздовж вулиці. Мішель напружено спостерігав за ними. Дівчина мала стурбований вигляд, але очі її сяяли так яскраво, що трапер не міг відірвати від неї погляду. Еліза, зауваживши Бургувана, помахала йому здалеку рукою мило посміхнувшись, і поспішила зі Сюзі додому. Мішеля охопило збудження, подібне тому, яке буває перед боєм, чи вирішальною сутичкою з хижаком на полюванні. Любов вповзала в його серце, що очерствіло впродовж самітницьких років, проведених в лісах, повних смертоносної небезпеки, жорстоких дикунів і кровожерних звірів. Він відчував наближення цього незвичного почуття і внутрішньо здригнувся. В житті відразу щось змінилось.

Коли Еліза зі Сюзі повністю зникли з виду за будинками, Мішель підійшов до маленького табору, де щойно вона була, підняв лице до неба і глухо закричав. Його крик бринів божевільною і дикою радістю.

- Чому ти видаєш бойовий клич? – запитав один з індіанців, що повисовувались з вігвамів зі здивованими пиками.

Трапер нічого не відповів, лише наслідуючи їхні рухи, почав танцювати індіанський танець навколо вогнища. Індіанці задоволено зареготали і слідом за ним пустились в танок, пронизливо викрикуючи при цьому. І здавалось, ці несамовиті крики пронизували саме небо. Роззяви, що вешталися без діла, з видовженими від здивування лицями зупинялись на кілька хвилин, потім йшли геть, так нічого не зрозумівши.

Тим часом Бен Кудасак, впевнившись в безпечності шляху, висунув голову з-за брами і так і застиг від подиву. Він не впізнавав свого давнього приятеля і товариша в мисливському ділі. Завжди стриманий і розважливий Бургуван збентежив його. Та роздумувати над дивною поведінкою друга в Бена не було зараз часу, йому терміново треба зустрітися з Кларисою Адан. Так як її батько, очевидячки, замкнув доньку вдома, а сам подався на месу, не можна було гаяти ні хвилини. Закрадаючись і оглядаючись наче зацькований звір, Бен Кудасак поспішив до будинку пекаря.

Наступного ранку все, що відбулось напередодні, видалось вже далеким. Далеким здавався цей день, коли загроза війни між індіанцями була такою реальною, яка б неминуче захопила в свої кровопролитні обійми і людей білої раси. Вранішній туман сплітався з тоненькими цівками димку, що мирно піднімався над численними вігвамами, розкиданими навколо поселення.

Еліза прокинулась від метушні людей, що спозаранку активно намагались стерти з кам’яного обличчя площі сліди вчорашнього гульбища. Незважаючи на нічний гармидер, що не вщухав майже до самого світанку, вона прокинулась відпочилою і обновленою. Всі вчорашні пристрасті вгамувались і тепер видавались незначними. Відчуття спокою приємно зігрівало душу і на її лиці заграла щаслива посмішка. Зрештою, їй було потрібно зовсім небагато – дах над головою, жарке полум’я в коминку, затишна атмосфера. Чого більшого ще бажати. І вона це все зараз мала, незважаючи на своє доволі хитке і нестабільне становище. Кинувшись стрімголов з рідної домівки, з рідного краю, доля виявилась поблажливою до неї в цій країні. Еліза обвела очима кімнату – в неї є все необхідне на даному етапі її життєвого шляху. Що можна вимагати ще?

Вона оділась і поспіхом поснідала на кухні здобними рогалики з теплим молоком. Не знайшовши Сюзі, Еліза вийшла з будинку. «Чи вона спить хоч коли-небудь?» - думала вона дивуючись, що дівчинка прокинулась так рано. Дворище ще зберігало сліди нічного гуляння. Там, де горіли огнища, були розкидані груди попелу з обгорілими вуглинками. Столи розсунули попід стіни будинків, звільнюючи проходи. Солдати волочили здоровенні чавунні котли до річки. Служниці збирали начиння і численні склянки та кубки. Двірники змітали гори сміття і недоїдків, а зграя з чотирьох собак, гасаючи подвір’ям, азартно дерлася за кістки. Пересікши двір, Еліза зауважила групку малечі, яка радісно юрмились біля рівчаків води, що утворились після поливу кам’яного настилу дороги. Діти весело перестрибували через них, хлюпаючи ніжками і оббризкуючи один одного водою. Еліза зовсім не здивувалась, помітивши Сюзі на чолі галасливої ватаги.

- Сюзі! – строго почала вона. – Як Ви себе поводите, юна мадемуазель? Як можна так легковажно плюхкатись в брудній воді?!
- Вона не брудна, - буркнула невдоволено дівчинка, навіть не спромігшись подивитись на наставницю.
- Глянь-но на свою забруднену сукню, Сюзі! – заблагала Еліза передчуваючи, що відірвати її від цієї розваги буде не просто.

Раптом загриміли церковні дзвони, закликаючи на вранішню месу. Діти одночасно зірвались з місця і весело помчали в сторону церкви. Елізі довелось бігти, аби наздогнати їх. «Дзвони? Серед тижня?». Опинившись на площі перед церквою, вона з полегшенням розгледіла серед натовпу Сюзі, яка з іншими дітками завмерла перед процесією, і з цікавістю розглядала блискучі, розшиті ряси священників і золоті чаші, які несли служки.

- Це все аби задовольнити і задобрити цих дикунів, будь вони неладні. Монсеньйор граф попросив священників відслужити святкову месу, - прошепотіла мадам Жевард, дружина коваля, у відповідь на запитальний погляд Елізи. – Вже не дочекаюсь, коли вони всі заберуться. Одні проблеми він них.

Чепуркувата жінка звела очі до неба і її лице набуло страждальницького виду. Еліза поділяла бажання мадам Жевард, але зараз її більше турбував неприпустимо замурзаний вигляд Сюзі, яка продерлася в перші ряди споглядачів. І вона поспішила до своєї вихованки, пропихаючись натовпом. Тут зібрались чи не всі мешканці: жінки переважно в білосніжних очіпках, з накинутими на плечі величезними шалями, так як спозаранку було ще прохолодно; чоловіки в капелюхах із зосередженими виразами і щільно стисненими губами, деякі тримали в зубах трубки. Звичайно ж, в перших рядах стояли індіанці із застиглими кам’яними обличчями. Дітвора снувала поміж дорослих, плутаючись під ногами. На шляху в Елізи намалювався вождь Оквист, людина височезного зросту, з накинутою на плечі шкірою чорного ведмедя і зі списом в руках. Проходячи повз нього, вона вирішила привітатися, але вождь абенаків навіть не помислив відповісти на її вітання, лише свердлив своїми чорними пронизливими очима.

- Елізо! Добре, що Ви тут, придивіться за Сюзі, щоб вона не чіплялась до індіанців під час служіння.

Мадам де Монтре в супроводі барона Ель-Русселя якраз проходила повз них.

- Мадам, прошу вибачення, що не вгледіла, та мушу забрати Сюзі додому – вона вся перемазалась брудною водою. Це моя провина, - знітилась Еліза, вибачливо подивившись на графиню.
- Ох, Сюзі – Сюзі! Щось мені підказує, що Ви, Елізо, нічим не могли запобігти цій її витівці, – видихнула мадам де Монтре. – Але вже нічим не зарадиш.
- Я зараз швиденько її переодіну і ми повернемось.
- Ні-ні. Залишайтеся біля обійстя. Аби вона знову чогось не утнула. Нам зараз не потрібні зайві ексцеси, - графиня занепокоєно оглянула присутніх індіанців. – А після всього в мене до Вас буде розмова, Елізо.

Мадам де Монтре з радником поспішили приєднатись до процесії, а Еліза, стурбована словами графині, поспішила спровадити Сюзі додому.

Вмовляти дівчинку довелось довго. Вона ніяк не хотіла залишати такого цікавого їй дійства і згодилась піти тільки тоді, коли вся процесія була поглинута півмороком церкви. Тим часом, Еліза, спостерігаючи за учасниками процесії, дивувалась їх бадьорому стану після нічної гулянки.
По завершенні меси індіанці почали залишати поселення. Групами вони, наче багряний прибій, відступали в смарагдову безодню лісу. Вігвами розчинялись в повітрі, наче за помахом палички чародія. А заразом зникав гармидер і метушня. Солдати на чолі з капітаном Жаном де Альбі, граф де Монтре з озброєною свитою і комендант Кеппел вийшли до воріт, щоб супроводити відхід індіанських вождів, а заодно відвернути можливі непорозуміння чи сутички. Мешканці, полегшено зітхнувши, розсипались кожен в своєму напрямку, по своїх буденних справах. Тепер лише запах диму в повітрі від вогнищ індіанців нагадував про їх нещодавнє нашестя.

- Алілуя! Нарешті вони пішли! Тут і години прожити не можна було без хвилювання, - полегшено зітхнула мадам Доже. – Постійно треба було бути напоготові, бо ці чорти могли вискочити будь-звідки. А це страшенно виснажливо, особливо для жінок мого віку.
- Навіть з-під підлоги? – пирснула зі сміху Доріс.
- Ну що Ви, Жозетто! Не наговорюйте на себе. Ви ще дасте фору молодим! – яро запротестував управитель Менард, грайливо посміхаючись економці.
- Нащо так було хвилюватися? Не такі вони вже і страшні, як Ви змальовуєте, мадам Доже. Мені, наприклад, симпатичні ці червоношкірі туземці, - озвалася Жані, глянувши з викликом на ошелешених жінок.
- То може тобі варто було піти разом з ними і жити як вони – півгола, змазана жиром, бігаючи лісом і харчуючись тельбухами? – зло кинула економка.
Мосье Менард, Доріс і Еліза ледве не покотились зі сміху, уявивши Жані в образі індіанки.
- А що, може і піду! – буркнула Жані.
- Послухай, дівчинко, - поблажливо промовив управляючий. – Ти краще викинь ці божевільні думки зі своєї нерозумної голівоньки. Інакше все може погано закінчитися. Пам’ятаєш що сталось з нещасною Мері?
Жані прикусила язик, потупивши погляд.
- А що з нею сталося? – спитала Еліза.
Вона зауважила як похмурніли обличчя присутніх.
- Її викрали індіанці, - сумно видихнула мадам Доже.
- Викрали? Як це сталося?
- Ми повертались з прогулянки до водоспаду, це за кілька льє від поселення… - розпочав мосьє Менард.
- Там такий чарівний водоспад! Вода трьома бурхливими потоками зривається з крутих скель і з грохотом спадає вируючою білою піною в кришталевої чистоти широке озеро, - захоплено мовила Доріс, перебиваючи управляючого, за що була нагороджена докірливим поглядом економки.
- Так, краса там невимовна, - продовжив мосьє Менард. – Наша групка складалась з кількох людей, Мері Бюре була там зі своїм чоловіком. Дорогою назад раптом нас перестріли, невідомо звідки вистрибнувши, червоношкірі з жахливим лементом.
- Я ледве не померла тоді зі страху! - вставила Доріс.
- Ти була також там? – запитала Еліза.
- Звичайно! І бачила все на власні очі, - задоволено відповіла служниця.
- Доріс! Досить перебивати мосьє Бенні, - дорікнула економка. – Це щонайменше не ввічливо!

Дівчина незадоволено надула губи. Їй так кортіло викласти власну версію подій, та через побоювання строгої мадам Доже, зробила над собою зусилля і змовкла. Мосьє Менард, обдарувавши економку красномовно теплим поглядом, продовжив:

- Жінки перелякались до півсмерті. А чоловіки були змушені вступити з індіанцями у бій, і відбили їх атаку. Але, відступаючи, дикуни захопили бідну Мері, яка налякалася і побігла в глиб лісу, відбившись від групи.

Еліза була приголомшена:

- Це були ірокези? Ви її врятували?
- Нажаль, - похитав головою управитель. – Мосьє Кеппел з солдатами кілька днів обшукували ліс, але ніяких слідів не виявили. І тоді всі вирішили, що це якесь невідоме кочівне плем’я, яке вже далеко відступило в ліси, чи спустилось руслом річки.
- Мосьє Бюре ледве не зійшов з глузду, - випалила Доріс, не втримавшись, - Мері тільки-но кілька місяців як стала мамою і тепер її маленька донечка залишилась напівсиротою!
- Господи, який жах! – в Елізи раптом дрижаки пішли по тілу. – Але чому Ви кажете, Доріс, що дівчинка сирота? Можливо, мадам Бюре жива!
- На великий жаль, ми не можемо ніяк бути в цьому впевненими, - пояснив управитель, - всі вважають неймовірним вижити серед дикунів, тим паче молодій жінці.
- Та і з іншого боку, мосьє Бюре вже одружився вдруге, адже дівчинці потрібна була мати, - додала мадам Доже.

Еліза була шокована почутим. Ніхто, очевидячки, не хотів припускати, що жінка була живою, навіть її чоловік, який встиг знайти їй заміну. А щоб продовжити пошуки так і взагалі мова не йшла.

- Елізо, Ви у нас тут зовсім недавно, і для Вас це все здається диким і, можливо, неприйнятним чи неправильним, - тихо сказала мадам Доже, помітивши осудливий погляд Елізи. – Але тут, в Америці, ми не можемо собі дозволити такої розкоші, як роздуми про втрати, сумніви в прийнятті рішень чи нерішучість через неминучі помилки, інакше ми швидко втратимо мужність. А нам всім потрібна сила, щоб жити і рухатись вперед.

Слухаючи цю мудру жінку, Еліза примусила себе віднестися до цієї страшної історії по-філософськи. Суворе життя, ворожість і жорстока боротьба з ірокезами загартували характери цих людей. Лише їх сила і мужність дозволяють їм восторжествувати в цьому божевільному світі. Тому не варто недооцінювати і применшувати небезпеку, пам’ятаючи, що контакт з будь-яким жителем цієї країни може принести як не смерть, то, щонайменше, забуття.

- Якби в мене був ніж, я б убила індіанців!

Поглинута своїми роздумами, Елізі видалось, що вона знаходиться під владою сну, тому не відразу зрозуміла суть сказаного. Присутні заразом повернулись до мовця. Ним виявилась Сюзі, яка, видавалось, безтурботно бавиться на ґанку, перебираючи свої скарби в скриньці. Але дівчинка уважно прислухалась до розмови дорослих, адже мова йшла про злу долю матері її подружки Анабель, з якою вони частенько складали плани помсти ірокезам.

- Господи, Сюзі! Хіба ж годиться вихованій мадемуазель говорити такі страшні речі, - з відчаєм простогнала Еліза. – Але ж індіанці твої друзі, ти сама так казала.
- Так, але тільки ті, хто гарно поводиться зі мною і моїми друзями. А решту я уб’ю. – твердо заявила Сюзі.

Безпрецедентні і несподівані заявки дівчинки розрядили атмосферу. Еліза ледве стримувала посмішку. Давно вона вже не чула від неї таких категоричних виказувань. Поміж цим, сама дівчинка продовжувала безтурботно перераховувати свої коштовності: мушлі, камінчики, численні перлини різних розмірів, засушені квіти. Еліза дивилась на цю вперту голівку, охоплену пишною золотавою шевелюрою, на її очі, глибокий погляд яких сяяв безстрашністю, і розуміла – вона вже особистість.

- Елізо, добре що Ви тут. Я нарешті можу тепер Вам приділити час. Ходімо зі мною. А Ви, Доріс, відведіть будь ласка Сюзі до нянечок.

За розмовами ніхто не помітив наближення мадам де Монтре. Еліза зовсім забула про грядущу розмову з графинею. Заінтригована мотивами, що спонукали до над лежачої бесіди, вона поспішила за нею, мимохідь кивнувши економці і управителю. Хвилюватися дівчина почала, коли вони скерувались до адміністративного корпусу. Мадам де Монтре безсумнівно вела її до кабінету монсеньйора графа де Монтре. «Але для чого?» - губилась в здогадках Еліза, перебираючи в пам’яті можливі варіанти.

І знову розігралась німа сцена, коли мадам графиня з Елізою зайшли в кабінет. «Dj vu» - встигло лишень подуматись Елізі.

*******************

льє – французька міра довжини, що дорівнює 4 км = 4000 м
Dj vu - вимовляється «дежавю» — колись вже бачене

З протилежної сторони дворища доносились звуки музики. Мелодія флейти перепліталась з акордами гітари, і час від часу через монотонний гул пробивався прозорий, натхненний спів.


- Немає нічого осудливого в тому, щоб знати якомога більше свого ворога, Фабьєне, - сталь голосу Елізи різонула осудом. – Недооцінювання ворога через вчасну непоінформованість, що безумовно призведе до надаремної і безглуздої загибелі – чи не це буде недостойним, ганебним безслав’ям? Слабкістю зі всіма її недоліками і пороками?

Тверезість суджень і аргументів Елізи змусила прикусити язик і лише сухо погодитись завше красномовного і гострого на слівце Фабьєна де Монтре. Натомість лейтенанта Брюї переповнювала вдячність, яка вилилась в люб’язностях і компліментах дівчині. Та його запал остудив різкий і дражливий погляд Фабьєна.

«Зрадник! – читалось в його очах. – Досить було посмішки і кілька слів в підтримку аби найвірніший друг готовий переметнутись на її бік».

- Мадемуазель Розіз, я вражений Вашою стійкістю і завзятістю,- промовив Бургуван. – Повірте щирості бувалого трапера, такі погляди достойні хорошого тактика. І я розумію мотиви Вашого живого інтересу до ірокезів.

Чоловіки немилостиво диміли сигарами. Еліза ледве не задихнулась від чергової порції густого тютюнового диму, що вирвалась на волю і звивалась чудернацькими візерунками, зависнувши сизою хмарою над столом.

- Мішелю, друже, досить вже набивати собі ціну, - хлопнув по плечі свого напарника Кудасак. – Повідай ти вже нарешті свою історію. Молодим людям корисно буде послухати.

Бургуван зробив великий ковток пива, гучно опустивши олов’яний кубок на стіл. Витер рукавом запінені уста і, обвівши поглядом присутніх, промовив:

- Моя історія – це лише одна із достобіса подібних, писаних кров’ю історій, авторами яких стали ірокези.
- Так, але ти мало не єдиний, хто так добре знає Аскука.
- А як сталось, мосьє Бургуван, що Аскук вирішив залишити Вас в племені? – спитав Брюї.
- Побачивши, що я поводжу себе під час катувань як належить мужчині, в їх розумінні…
- Гідно витримати всі муки вдавалось далеко не кожному, якщо не одиницям! – пояснив Елізі Брюї.
- … вдосталь задовольнивши хижу душу жорстокими тортурами, сагамор прийняв рішення залишити мені життя… Так я прожив в племені онондагів майже рік.
- Ви знаєте їх мову? – поцікавився Фабьєн.
- Досконало, юначе.

Погляд трапера обвів присутніх і завмер на чомусь позаду них. Еліза прослідувала за його поглядом, та не могла нічого розгледіти в каламутній темряві, яка опуститись на поселення. Тому, відмахнувшись від надокучливої комашні, що нудно дзижчала над головою, зосередилась на розмові.

- Коли я жив серед ірокезів, ми з Аскуком стали близькими як брати. Я не знаю нікого більш красномовнішого, більш хитрішого і більш мстивого, аніж він. До того ж, він знається на чаклунстві, Аскук великий шаман свого народу, що пов'язаний з Духом Снів. – Трапер на мить замислився, після чого додав, - Я люблю і ненавиджу його.
- Що?! Любите? Як взагалі можна відчувати хоч якісь позитивні почуття до ірокезів? – обурено вибухнув Фабьєн, гупнувши кулаком по столі, від чого з кубків вибризнула густа піна, розтягшись на столі аморфними ляпами.
- Ви ще надто юний, мій любий графе, аби в повній мірі розуміти складну душу ірокеза, - спокійно промовив трапер. – Люблю за його живий розум і неперевершену хоробрість, за непересічний характер, тверду волю і непохитну силу духу . Але власними руками б убив його при першій ж нагоді, тому що це найстрашніше чудовисько, що коли-небудь зустрічалось людині в Новій Франції. І неважливо, чи ти корінний канадець чи француз. І, на мою думку, останнім остерігатись варто в двічі більше.

Еліза мовчки нервово покусувала ніготь мізинця, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.

- Чому лише згадка про французів викликає справжні приступи шаленства в ірокезів? – запитав Фабьєн.
- Та всі ці ірокези не інакше, як під владою злих духів! – пирснув сміхом Бен Кудасак, який вже добряче оп’янів від кількох кубків випитого пива.
- Їх лякає істинність нашої віри, - осудливо покосився на товариша Бургуван. – Доказом цього є їх винахідливо-жорстокі тортури французьких місіонерів.
- Мені не раз доводилося чути про немилосердні різанини, які ірокези влаштовують у віддалених поселеннях, не шкодуючи при цьому ні жінок, ні дітей, ні стариків, - похмуро додав Фабьєн.

Еліза слухала розповіді про ірокезів зі зростаючим інтересом. Часом вона проводила рукою по чолі, відкидаючи зі скронь неслухняні золотаві пасма волосся.

Мішель Бургуван заговорив про Священну Долину ірокезів, про залиті сонцем смарагдові пагорби із густо всіяними по них склепінчастими вігвамами.

- Мало кому вдається вирватися із цієї долини… А ще рідше кому вдається повернутись, не залишивши там своїх пальців…

Чорні очі трапера спалахнули холодним вогнем, в глибині яких застигла розплавленим свинцем біль.

- Але ж як Ви могли, мосьє, миритись з тим злом, що оточувало Вас, а, можливо, навіть захопивши в свої смертельні тенета, залучало в свої співучасники?

Підвівши погляд, Бургуван зустрівся з блиском блакитних очей Елізи, яка з ледь розтуленими вустами пильно дивилась на нього, що свідчило про напружену увагу, з якою вона відносилась до розмови, вбираючи в себе кожне сказане слово, кожну емоцію і почуття оповідача.

- Лише живучи серед ірокезів можна зрозуміти і відчути глибину їх потужної душі. Це лише от так, сидячи в компанії собі подібних, за кухлем пива і з хорошою сигарою в руках, можна безтурботно просторікувати, що індіанці таки є дикунами. Іноді добрими і благородними, а іноді злими і підступними, але в будь-якому випадку все ж дикунами, створіннями іншої породи. Але тільки той, хто жив з ними і спав під одним дахом, їв з одної миски маїсову кашу, грівся біля одного вогнища, полював пліч-о-пліч – тільки той зумів проникнути в трепетне серце і осягнути душу цих людей, зрозуміти їх так, ніби він був народжений одним з них. Живучи з ними, починаєш розуміти, що вони діти природи, не кровожерливі лиходії, а просто люди, які радіють і страждають, люди з усіма їх недоліками і достоїнствами. І тоді ти починаєш думати як вони; їх мета і цілі стають твоїми також. Але разом з тим, десь дуже глибоко в серці, ти все-таки відчуваєш нестримне бажання втекти, визволитись. Бо основна ціль будь-якої людини – бути вільним. І я утік. Я здобув свободу. Моя пам'ять береже спогади безжального вбивства моїх рідних. Ця пам'ять жадає крові і помсти. І я отримаю скальп Аскукака, - заключив трапер.

Всі слухали його в шанобливому мовчанні.

- Отже, ірокез тут, зовсім поруч, - порушила тишу Еліза. – Він блукає як голодний вовк. Його бачили в поселенні. Він убив двох патсуікетів. Ніхто не знає що йому тут знадобилось. Але ми тепер можемо бути спокійними, адже Ви, мосьє Бургуван, його обов’язково вистежите і уб’єте!

Еліза залпом спустошила свій келих з вином.

Ніхто не очікував від неї подібних слів, тому нависла пауза розірвалась сміхом Фабьєна.

- Мені видається, що Ви потрохи освоюєтесь, - і його устами гуляла широка посмішка, а в очах миготіли пустотливі вогники. - Ви вже досягли того стану духа, коли всі ці повні жахів історії не те що не лякають Вас, а Ви і самі, Елізо, заговорили як корінна мешканка Нової Франції. Так, буцімто, ми тут пліткуємо про знайомих. Ха-ха. От Ви і самі тепер розумієте, що до всього цього дуже швидко звикаєш.
- Ой, не знаю… Але можливо, і це, мабуть, відповідає дійсному стану речей, це все дія цього міцного напою.

І вона дзвінко розсміялась, відкинувши голову назад. Присутні дивились на неї з подивом і хвилюванням. Щирий сміх Елізи лунав так жіночно і чарівливо, що в них перехопило дихання.

Та про що б не заходила мова, все неминуче зводилось до ірокезів.

- Я добре розумію, мадемуазель Розіз, природу Вашої зацікавленості до сагамора Аскука, - трохи занепокоєно мовив Бургуван, - адже над Вами надвисла неабияка загроза. Через знищення їх тотема.
- Знову ця змія! – вигукнула Еліза. – В той момент я дуже злякалась за Сюзі. Але я зовсім не могла припустити, що цьому випадку нададуть таке значення. Невже це дійсно так важливо?
- Ірокез тут! Його бачили, - вдумливо промовив трапер. – Він вештається тут наче голодний койот в пошуках жертви. Як думаєте, для чого він прийшов?Це достоту ворожі наміри, сумнівів бути не може. Він встав на шлях війни.

Всі слухали його в напруженому мовчанні. Бургуван підвів погляд на Елізу і вираз його обличчя змінився:

- Але Біла Жінка не злякалась ірокеза і вирвала його отруйні ікла. І він це знає. Він не переможе! – Урочисто завершив трапер з гордістю вдивляючись в дівчину.
- Елізо. Якби Ви знали до чого може призвести інцидент зі змією, Ви б поступили так само? – тихо спитав Фабьєн.
- Так. – не задумуючись відповіла вона.

«Що це? – думав Фабьєн. – Безрозсудна сміливість? Чи лукавство?» Та прямий погляд і твердий голос дівчини відкинув сумніви щодо щирості її слів.

- І Вам не було б страшно від того, що викликаєте на себе гнів ірокеза ? – здивовано і водночас захоплено спитав Бен Кудасак.
- Страшно? – Еліза задумалась.

Вона пригадала той страх, що охопив її за Сюзі. В той момент вона могла б і у вогонь без вагань скочити, якщо б це допоїло відвести небезпеку від дівчинки. Чи думала вона тоді про ризик для себе? Ні.

Присутні чекали її відповіді, мовчки споглядаючи на задумане обличчя Елізи. Врешті вона підвела погляд:

- Що таке страх, мосьє Кудасак? Страх це лише наше прогнозування майбутніх подій, які ніколи можуть і не відбутись. На мою думку, боятись того, чого ще нема, а й, можливо, і ніколи не буде – глупо і безвідповідально. Існує лише загроза – вона реальна, а страх – ілюзія. Страх - це неприпустима розкіш коли кожна мить погрожує обернутись трагедією. Хіба не таких ж прописних істин дотримуєтесь і ви, панове, живучи в цьому краю, де кожен день прогнозує ризик для життя.

Всі ці індіанці, знаки, ірокези, тотеми – видавались її якоюсь містичною казкою на ніч. Але разом з цим, диявольські очі ірокеза, спомин про які досі відгукувався шаленим тіпанням серця, були цілком реальні і нічого радісно не обіцяли.

Молодики переглянулись. В їх очах застигло німе питання – невже ці слова злетіли з уст молодої і тендітної дівчини, яка донедавна знала лише розмірене міщанське життя за тисячі льє звідси.
Новий пузатий глиняний глек з пивом замінив спустілий. Ця історія потрохи стислась у химерний клубок і згубила свій трагізм.

Дивним чином, та кожен із сидячих за цим столом відчув все наростаючу симпатію до дівчини. Ніби її краса і невимушеність пролились живильним бальзамом в саме серце, що огрубіло і очерствіло за роки поневіряння незнаючим жалості краєм. Трапери радо ділились спостереженнями і знаннями, здобутими за роки мандрівок. Лейтенант Брюї і Фабьєн де Монтре, користуючись нагодою, доповнювали розповіді і своїми коментарями по темі, яка виявилось так цікавила мадемуазель Розіз.

Вони ловили кожний її рух, спостерігали, як схрестивши свої витончені пальці і підперши ними підборіддя, вона сміло і відверто дивиться в обличчя своєму співрозмовнику, часом роблячи маленький ковток міцного вина, від якого їй перехоплювало дихання і вогнем обпікало роздражнене тютюновим чадом горло. Тоді, поморщившись, вона загадково опускала довгі вії, ховаючи засльозені від диму очі і занурювалась в уважне слухання.

В ці моменти чоловіки, зморені подихом Бахуса, відчували себе героями, лицарями без страху і докору, людьми розумними і винахідливими. Слова самі находили на розум, коли вони ділилися досвідом про обслідувані ними землі, які кожен з них обходив вздовж і впоперек, і про випробування, що випали на долю кожного в тій чи іншій мірі.

Ця напруга, що виникла на початку вечора, поступово згасла. Еліза відчула себе в безпеці, серед друзів. Вона перейнялась щирою симпатією до всієї їхньої невеликої компанії. Лише час од часу відчувала позаду на собі чийсь дивний, допитливий погляд. Вино злегка туманило голову, і коли вона оглядалась, вдивляючись в темну оксамитову синяву ночі пронизану багровими плямами вогнищ, то знову розчаровано поверталась до розмови, нічого не помітивши і списуючи все на затуманені алкоголем думки та розхитані нерви.

Зненацька кілька індіанців прибились до їх столу. Безцеремонно повсідались на лави з кожного боку, а тим, кому бракнуло місця, дихали в потилицю смородливими випарами горілки і тютюну. Таке раптове нашестя червоношкірих сконфузило молодих людей. Еліза стрімко піднесла долонь до носу, прикриваючись від удушливого смороду, що погрожував ось-ось вирватись приступом нудоти. Жахлива розмальована пика індіанця майже впритул розглядала її, вилупивши одурманені, п’яні очиська. Оговтавшись, чоловіки ярими протестами намагались спровадити червоношкірих, та це не допомагало.

«Господи, яке ревище! - вжахалась Еліза. - Що хочуть ці дикуни і чого так репетують!»
Нічого було не розібрати з цього безконечного гортанного крику. Індіанці підливали міцне вино в кубок дівчини, вимагаючи неодмінно і негайно уважити їх, випивши за перемогу над ірокезами.
В повітря, яке і до того було пронизане димом від вогнищ, примішався ще й густий порох, стривожений тупотінням ніг. Площа була захищена від вітру будинками з обох боків, тому задушна хмара надвисла на місці. В цей момент в Елізи виникло величезне бажання втекти і сховатись від цього божевільного ґвалту.

Гидливо відсахнувшись від нахабного червоношкірого, що дихнув їй в обличчя міцним перепалом, вона раптом знову відчула, як вже знайоме відчуття пронизливого погляду десь з-за спини пробігло неприємною дриґотою по тілу. Оглянувшись, цього разу Еліза побачила, як до них поспішає віконт Петіт.

Заледве долаючи перепони на своєму шляху, у вигляді котлів, що бурлили варивом над огнищами, бочок з пивом, доставлених поміжних столиків з наїдками і групами червоношкірих, що юрмились коло них, і тих, що просто порозсідалися прямо на землі, віконт нарешті добрався до стола, де заручниками всюдисущих дикунів опинились трапери, лейтенант Брюї, Фабьєн і Еліза. З-за його спини визирали двоє солдат.

- Он де ви! Я з далеку побачив, що у вас відбувається щось недобре, - стараючись перекричати гамір, вигукнув віконт, відтісняючи з допомогою солдат індіанців від столу, що не припиняли галдіти, задаючи якісь питання, щось викрикуючи і вимахуючи активно руками.

Коли нарешті нашестя було відбито, віконт Петіт переможно всадовився біля Елізи, відіславши солдат геть:

- Мадемуазель Розіз! Хоча я не був представлений Вам особисто, але я все-ж щасливий, що випала нагода прийти Вам на допомогу в цій скрутній ситуації. Адже, нехай індіанці і з дружних племен, та все одно вони достатньо небезпечні і суперечливі в своїй поведінці, надто коли напідпитку, - хитрий усміх блукав його устами. – Варто лише поглянути на їх амуніцію: ножі, томагавки, кастети, а ще ці злісні розмальовка пики… б-р-р… від такого видовища знітиться навіть бувалий воїн.

І тут Елізу осинила думка, що небезпека померти насильницькою смертю в цій країні підстерігала повсюди, навіть на гучній гулянці. Але натомість і було право жити та захищатись.
- Я вдячна Вам, віконте, що так вчасно з’явились зі своїми солдатами, а то туго б нам довелось…
- Заради Бога, мадемуазель, я завжди готовий допомогти і зробити все що в моїх силах, - задоволено промовив Петіт, кидаючи сміливі погляди на Елізу.

- Авжеж. Ви і мій герой, Дідьє, - єхидно пробурчав Фабьєн.
- Ніколи в житті не бачила більш наглого народу, - задумливо промовила Еліза, поправляючи розбурхане волосся. – Мені вже довелось сьогодні стикнутись впритул з ними… Якби не Фабьєн, навіть не можу уявити чим би все закінчилось. Так важко зберігати спокій серед цих безцеремонних туземців, мови яких я не розумію. Тому, наразі моє положення тут не з приємних.

Несподівано Елізі жахливо занило у скронях. Вона відкинула голову і, прикривши очі, потерла пальцями скроні, намагаючись відігнати мігрень, що так невчасно нагрянула.

Петіт закляк, в нього стисло в горлі. Від такої природньої поведінки без будь-якого натяку на манірність в нього перехопило подих. Вона видалась йому чарівною. Віконт відчув себе сп’янілим, немов тільки-но залпом випив кілька чарок міцної канадської горілки.

«Невже і в цій триклятій крані може статись щось неймовірне!» - пронеслось в його голові.
Подібними думками роїлись і голови траперів. Їх захоплювало збудження, подібне тому, яке відчували на полюванні або перед боєм. В їх одноманітному, суровому житті невиправних шукачів пригод, ніби щось змінилось. Очі цієї дівчини сяяли так яскраво, що не в змозі відірвати погляду, надто коли вона так прямо, сміливо і слушно висказувала свої думки, змушуючи мимоволі визнати свою правоту навіть зарозумілого Фабьєна де Монтре. І чим довше вони дивились на неї, тим сильніше впевнювались, що ця дівчина, знайомство з якою було таким неочікуваним – прекрасна.
Натомість, думки, що займали умисел Фабьєна, текли в іншому керунку. Його все більше тривожила надвисла небезпека над дівчиною, оберігати яку від всіх напастей долі раптово стало його надважливою метою і обов’язком.

Повз столів протискалася Жані зі скляними графинами в руках, де гранатовими переливами плескотілася ягідна кулага. Коли служниця порівнялася з їх столом, Еліза підвелася з наміром попросити в неї напою. Та віконт Петіт , вирішивши, що вона збирається піти, з такою силою сіпнув її за руку, що вона здригнулася і мало не крикнула.

- Не залишайте нас, - простогнав занепокоєно віконт. – Благаю, побудьте з нами ще трішки? Без Вас ця учта перетвориться на звичайнісіньке хмільне гульбище.
- Мадемуазель Еліза, здається, хотіла покликати Жані з напоями, - схвильовано промовив Поль Брюї.
- Правда? Дівчино! Дівчино, підійдіть-но до нас! – прогримів Петіт грубим голосом над головами присутніх, все ж утримуючи Елізу за руку.
Десь здалеку почулося, як обірвалась високим акордом пісня. Несподівано Еліза побачила графиню де Монтре, яка безцеремонно розштовхуючи тих, хто траплявся їй дорогою, швидко підходила до них. Ад'ютант Петіт відразу відпустив руку Елізи, впіймавши на собі швидкий і гнівний погляд графині. Чоловіки заразом зірвались з місць, віддаючи шану мадам де Монтре.

- Мадам графиня, я щасливий бачити Вас… - церемонно звернувся Петіт, відчуваючи себе шкодником спійманим на гарячому.
- Панове, маю надію, ви гарно розважаєтеся, - зібравши ствердні погляди, продовжила, - прошу вибачення, але мушу забрати Елізу з собою, не гнівайтесь, та мені потрібна її допомога.

Достатньо було втручання графині де Монтре, аби віконт Петіт відразу отверезів. Коли графиня з Елізою, побажавши гарної забави, попрямували до будинку, Фабьєн вибухнув обуренням від поведінки ад’ютанта:

- Та у Вас просто розум помутився, Дідьє!
- Не знаю, що на мене найшло, - похмуро пробубонів Петіт. – Всьому є виною ця клята канадська горілка…

Індіанці танцювали, вимахуючи бубнами. Коливаючись в різні сторони, миготіло пір’я на їх головах, вибрязкували металеві підвіски на грудях. Кілька брудних рук потягнулись до жінок, що проходили повз них, намагаючись торкнутись їх суконь. Коли нарешті закрилися за ними двері будинку, простора прихожа видалась ніби іншим світом, де не було місця божевільному гармидеру, що панував зовні. Мадам де Монтре впівголоса заговорила:

- День був неспокійний і ніч буде не менш напруженою, яку нам ще належить пережити. І ми повинні достойно витримати цей спонтанний але необхідний для спокою мешканців бенкет. Про це потурбується мій чоловік і його люди. Та Вам не варто перейматись тим безладом і розгардіяшем, що панує знадвору. Щоб уникнути неприємних інцидентів, я поспішила позбавити Вас від надлишкової уваги вже не зовсім адекватних від випитих міцних напоїв молодиків, - вона взяла Елізу за руку і з теплотою в голосі продовжила. - Елізо, Ви виснажені. Йдіть відпочивати.

Еліза з вдячністю простилась з графинею. Лише тепер, опинившись в своїй кімнаті, вона відчула, що напруження, яке не полишало її з самого ранку, поступово відходить. Та все ж, дивна туга стискала її серце. Еліза не розуміла, чим вона була викликана. Тому намагалась думати про щось хороше, близьке і зрозуміле – тепло від вогню в каміні, щасливі оченята Сюзі, сумну і мелодійну пісню за вікном…

***

Ледве вловимий голос пісні, що супроводжувала мелодійна град гітари, лунав з протилежного кінця надвір’я. Тужливий мотив зібрав коло виконавця вдячних слухачів, серед яких переважало миловидне дівоцтво. Але він вже давно звик до палкого захоплення його грою і манірного дівочого зітхання, тому, не звертаючи уваги на нескромні погляди, задумливо мугикав сумний наспів.

Край темно-синього неба зашарівся останніми променями сонця, що повторялися в численних пломеніючих багаттях, розсипаних величезним дворищем. Ніжні тьмяно-білі і сині півтони полонили і зачаровували зір.

Легкодумні панночки так і липнули, горнулись до молодого і статного Алана де Монтре. Вони бажали його товариства, тягнулися до цього русявого мовчазного красеня з сумними очима. Та не вони займали його думки. Зіркий погляд світлих очей з-під напівприкритих повік пронизував вечірню пелену, зупиняючись на дальньому кінці череди столів. Дзвінкий сміх різав його слух, пробиваючи гул, що сплівся в один суцільний шум. Розібрати щось через нього, здавалось, було просто неможливо.

Весь вечір Алан мимовільно спостерігав за тим, що відбувалось за столом, де зібралась дивна компанія з таких різних на перший погляд людей. Що могло їх згуртувати і розпалювати незгасаючий інтерес?

Гарячий відблиск вогню сяяв на обличчі Елізи, відбиваючись в її очах. Алан стис зуби.
На нього раптово напосідали страшні, здавалось, нічим не виправдані ревнощі і підозри, що були підсилені хвилями гніву за ті прихильні погляди, які дівчина дарувала оточуючим, слухаючи їх розповіді. За цей її чарівливий сміх. За те благоговіння, з яким вони натомість дивились на неї. За невгамовне зацікавлення індіанців, що, наче бджоли до меду, налетіли і обліпили зі всіх сторін.

Завжди вірний голос осікся, струна застогнала фальшивим акордом, коли розігралась неоднозначна сцена за участю віконта Петіта, устами якого весь час цвіла сласна, хтива усмішка. «Яка фривольність! Яка бездумність і легкомисність! - ледь стримуючи гнів думав Алан. – Та вона ж без сумніву п’яна!»

Його похмуро-байдужий вигляд надійно приховував проймаючий їдкий погляд, що горів іскрою великої цікавості, і потайки проводжав графиню з Елізою до обійстя.

Жіноча аудиторія, граючи до юнака сласними очима, яро запротестувала, вимагаючи пісень. От вже пісня зазвучала знову, виливаючись в безсоромні і брутальні куплети. Це свідчило, що гулянка досягла свого апогею, і вхід на це свято душі і тіла дозволено лише спокушеним мужам, бувалим флібустьєрам, загартованим язичницькою гульнею і п’яними оргіями. Погляд Алана, змінившись нахабним і пожадливим, і тепер нетерпляче блукав по дівочому натовпі, які не менш похітливо пожирали очима молодого графа.

Регіт, веселі ігрища, спів, скоромні вигуки, учти - все перепліталось з дзенькотом склянок і стукотом ножів, змішуючись у безладний і дикий галас. І всі учасники дійства знали точно - цей п’яний гамір і дикі вакханалії вируватимуть до самого ранку.

Умилостивлені щедрими дарунками монсеньйора де Монтре, де поміж зброї, хутра, маїсової муки, що лежали на великих тиснених шкірах, найбільше радості викликали зв’язки сухого листя духмяного тютюну і дуже цінний для них пояс – вампум розшитий візерунками з бісеру, від якого вожді прийшли в дике захоплення, підсилене вигуками «Добре! Дуже добре!». Після того, як обмін принадливими взаємними обіцянками завершився, щоб закріпити вигідні домовленості всі направились на бенкет ,влаштований з цього приводу на головній площі поселення. Від безлічі вкритих різноманітними наїдками столів виходили дражливі уяву аромати і запахи, спокушуючи зголоднілих тривалим утриманням від їжі войовничих індіанців. Поряд господаря і його людей в святкуванні брали учать і мешканці поселення, яких охопило величезне почуття полегшення від усвідомлення того, що привид війни відступив і завтра їх життя потече в звичному руслі.

Повітря насичувалось сизим димком від курильних трубок і сигар. Столи ломились від жареного м’яса, запашної маїсової каші, маринованих ягід, бочок з пивом і графинів з горілкою та вином. Радість від полюбовного завершення дивної історії з ірокезами, підсилена рішенням індіанських вождів забратись додому і надати можливість патсуікетам при бажанні самим вирішувати свої справи з ірокезами, виразилась у всезагальне народне гуляння.

Площа збуджено загула, зворухнулася, забубоніла. Всі гуртувалися, хто до кого тяжів. Лише декількох людей, кожного по своїм причинам, не полишав дух неспокою і передчуття якоїсь невловимої тривоги. І, дивним чином, спільне сум’яття і не згаслий інтерес до нещодавніх подій звели їх за одним столом в віддаленому кінці дворища.

Трапер Мішель Бургуван, розтривожений давніми образами, ніяк не міг заспокоїтися. Він жадав розправи над Аскуком, своїм непримиренним ворогом, який, можливо, вже і забув про існування Бургувана, як і про сотні інших нещасних, яким судилось стати жертвами жорстокого ірокезького вождя.

Сидячі за грубо тесаним дерев’яними столам немилостиво диміли сигарами і трубками. Гортанне індіанське репетування, вибухи голосного реготу і активне чавкання, супроводжуване дзенькотом ножів, зливалось в єдиному монотонному гулі.

Еліза, яка за запрошенням сагамора Оквиста була зобов’язана бути присутньою, легко тряхнула головою, відганяючи набридливих комарів. Заразом вона намагалась відігнати тривожні відчуття, що переслідували її впродовж останніх днів. Та думки її обірвались, тільки-но погляд ковзнув по рукам сидячого поряд трапера.

- Не звертайте увагу на мої руки, мадемуазель, - зауваживши її збентеження, добродушно сказав Мішель Бургуван. – Це залишили мені на пам'ять мої друзі ірокези. Звичайно, мало привабливого. Але це мені не заважає натискати на курок рушниці.
Його тон став серйозний, навіть дещо дражливий, що не залишило сумнівів щодо потенційної мішені мисливця.

Серце Елізи тривожно закалатало. Її чомусь зненацька охопив такий страх, що вона була готова втекти і сховатись.

- Вас катували ірокези? – з жахом промовила вона, відчуваючи, що кров відхлинула від обличчя і підступно навертається відчуття нудоти.

Сонце давно вже сховалось за горизонтом, залишивши по собі синьо-багряні пасма. Запах квітів і пилку наситило розжарене спекотним днем повітря, що утруднювало дихання. Перед сидячими за столом стояли кубки з міцними напоями. Не звиклу до такого роду дійств Елізу душило від міцних запахів, які нещадно били в ніс.

- Мені тоді виповнилось років вісімнадцять, коли напали ірокези на наше селище. Пощастило – мені залишили життя. А от сестра і свояк позбулися своїх скальпів.

Трапер Мішель Бургуван, зловивши повний жалості погляд Елізи на своїх скалічених руках, де на лівій бракувало великого і вказівного пальця, на правій – мізинця, а решта були понівечені, продовжив:

- Спочатку він загостреною каменем мушлею відрізав мені три пальця. Потім зубами видирав нігті на інших.
- І Ви це все витримали?

Фабьєн де Монтре зацікавлено перегнувся через стіл аби краще розгледіти руки трапера. Його очі збуджено блистіли з-під пишної чорної шевелюри.

- Я ні разу не крикнув! Ще б пак… Нізащо я б не дарував цій кровожерливій зміюці задоволення… Він не дочекався від мене ні стогону, ні пручання, ні звивання від болю.
- Він? – спитала із розширеними від жаху очима Еліза, не почувши власного голосу.
- Аскук. Найжорстокіший і найпідступніший зі всіх цих хижих вовків ірокез, - відповів крижаним голосом Бургуван.

Шкіра Елізи вкрилась холодним потом. Наче навіяне вітром, який гуляв в кроні червоного клену над їх головами, її пам'ять воскресила в деталях ту страшну ніч, ці бурштинові очі, що горіли диявольським вогнем, впиваючись в неї, той всепоглинаючий і поневолений страх.

- Заради всього святого, мосьє Бургуван, Ви нажахали мадемуазель Елізу своїми страшними подробицями! – лейтенант Брюї занепокоєно дивився на дівчину.
- Прошу пробачення, мадемуазель, - усвідомивши всій промах, трапер зірвався з місця і вклонився дівчині. – Ці жахіття не для ніжних і чутливих дівочих сердець.
- Ні-ні, зі мною все добре. Благаю, мосьє, продовжуйте.
- Елізо, Ви впевнені, що готові до таких історій, - з підозрою запитав Фабьєн, свердлячи Елізу поглядом, в якому, читалась зовсім не турбота за її вразливе дівоче серце.
- Впевнена, - твердо відповіла вона.
- Але чому Вас так зацікавив цей ірокез?
Погляд Елізи блиснув занепокоєнням, та через сум’яття в думках вона не розгледіла, що істинна причина цікавості Фабьєна далека від щирого занепокоєння її емоційним станом, а зумовлена зовсім іншими мотивами. Спостерігаючи за гаммою почуттів, що рясніли на обличчі дівчині змінюючи одні одних, Фабьєну дуже хотілось перевірити власні думки і припущення, викликані окремими фразами, які кинули індіанці тоді біля будинку, коли він відганяв їх від дівчини.
- Мосьє граф, - намагаючись впорядкувати свої думки, розпочала Еліза. – Мова йде не лише про цього конкретного ірокеза. Розповідь про нього я сприймаю як збірний образ всіх ірокезів, яких уособлює цей Аскук. Щоб краще зрозуміти душу цього краю і його мешканців, мені необхідно зібрати якомога більше інформації. І найкращого результату можна досягнути, отримуючи цю інформацію з достовірних джерел і реальних історій.

Еліза переводила погляд, який тепер випромінював спокій і впевненість, з одного молодика на іншого. Відмітивши очікувану від них увагу і щире здивування її словами, продовжила:

- Я розумію вас, панове, і не осуджую за те, що ви, і це природно, сприймаєте мене як мало обізнану і непристосовану для тутешнього життя чужинку. До життя серед дикої природи, дикого краю з його дикими умовами життя і жорстокою реальністю, яку він диктує і нав’язує своїм мешканцям. Я вже зрозуміла, що на цьому безжалісному і суворому континенті сприймаються всі речі просто і грубо. Але погодьтеся, я можу і надалі залишитись наївною і слабкодухою, і, як результат, загинути, не витримавши нерівного бою з оточуючою реальністю. Або ж пізнати, зрозуміти, прийняти цей край, прикладаючи максимум для цього зусиль і використовуючи кожну нагоду, даровану долею. Можливо це дуже самовпевнено з моєї сторони, але не зважаючи ні на що, я маю намір підкорити землю Америки. Підкорити у своїй свідомості. Прийняти і побороти всі страхи і невідані мені досі химери, що знаменує тутешнє життя. Змусити здригнутися її сурове і недовірливе серце, щоб вона не ворогувала зі мною, а стала найвірнішим другом. Але щоб мати на це шанс, мені потрібно зібрати достовірну інформацію від людей, які не погребують і щиро поділяться зі мною, - і Еліза мило всміхнулась приголомшеному траперу, який в силу вибраного стилю життя мисливця-самітника, давно вже не був балуваний світськими бесідами, а більше того давно був обділеним дівочим товариством. – Адже, інформований означає попереджений, чи не так, мосьє Бургуван?

Непомітно ніч запанувала долиною. Повсюди спалахнули багаття. Та відблиски від їх палахкотливий язиків заледве пробивали сизу млу з диму і порохняви.

- Саме так. А попереджений означає озброєний… - відповів вражений Бургуван і натомість був обдарований сліпучою посмішкою дівчини.

Нічна мряка скрила від присутніх густий рум’янець, що залив смугле, обдуте всіма вітрами Америки лице трапера. Його чорні очі виблискували останніми спалахами зірниці. Хвилясте каштанове волосся, що падало на короткий плащ із шкіри лося, було скріплене індіанським головним убором, розшитим дрібним бісером, зі сколеним ззаду двома пір’їнами. Цей убір робив його лице жіночим, що ніяк не гармонувало з його могучими плечима і високим зростом.

Під прямим, дещо наївним, але настійливим поглядом Елізи, цей бувалий і досвідчений «джентльмен удачі» ніяковів, блимав очима і згоджувався на все.

- Ви дуже смілива і розумна дівчина, мадемуазель Розіз, - не менш захоплено промовив Бен Кудасак. – Але все ж маю щиру надію, що ніколи цей край не піддасть Вас своїм жахливим випробуванням.
- Ви дуже люб’язні, мосьє Кудасак. Але шляхи Господа незвідані, і ніхто не може наперед бути впевненим чи знати достеменно що йому зготувала доля, і що судилось пережити чи витримати в своєму житті.
- Ви безперечно праві, мадемуазель!
- А Вас мені вдалось переконати, граф? – лукаво прищуривши очі звернулась вона до Фабьєна.
- Елізо! Ви знову за своє, за що мене ображаєте?
- Я? Ні в якому разі! – з помітним замішанням вигукнула Еліза.
- І, все-таки, ображаєте, - манірно надувши щоки пробубонів Фабьєн. – Ви навмисно звертаєтесь до мене «граф», щоб підкреслити погорду…
- Погорду?

Еліза, вдаючи здивування, роздумувала чи він це свідомо відводить розмову на іншу тему, аби лише не погодитись з нею. Хоча, вона теж не без умислу підкреслювала його статус дворянина, щоб тим самим вколоти і вказати на його заангажованість і, нібито, існуючу прірву між ними, і заразом примусити досадувати цим.

- До моєї просьби і нашої домовленості…
- Фабьєне, мій любий друже! Пробачте мою необачність, - заблагала дівчина. – Це все моя нестерпна вдача повинна. Ви ж бо так погордливо і зневажливо сприйняли моє бажання дізнатись більше про цього ірокеза…

Еліза потупила встидливо погляд, вдаючи щире каяття.

«Ця дівчина не така наївна і проста, як намагається видаватися. А ця її природність жестів, впевненість і сміливість суджень. За наївністю погляду ховається гострий розум і зухвалість думок, а твердість духу і непохитність переконань щиро вражає і змушує мимоволі поважати. І хто знає що в неї в голові. Можливо, Алан був в дечому і правий. Але вона ж просто чарівна! Як можна перечити їй!» - думав Фабьєн, споглядаючи на Елізу.

- Ви праві, Елізо! Я дещо поспішив, мабуть, з висновками. Але Вам не варто так перейматись суворістю цього краю, адже ми завжди будемо поряд, аби допомогти з будь-якою проблемою. Правда ж, Полю? – і з неодмінно широкою усмішкою він штуркнув ліктем замріяного Брюї.
- Саме так! Ви завжди можете на нас розраховувати, мадемуазель Елізо, - радо погодився лейтенант. – Але я думаю, не буде зайвим, якщо Еліза довідається трошки більше про сагамора Аскука, який вештається цією місциною. Тоді вона буде знати чого остерігатись. Як ти вважаєш, Фабьєне?
- Ой, не лукав, Полю! Ха-ха. Признайся прямо, що ти і сам не проти почути цю кошмарну історію від мосьє Бургувана, - дзвінкий сміх Фабьєна прорізав густе задушливе повітря і з’єднався з не менш веселим і дзвінким дитячим голоском його маленької сестрички.

Еліза обернулась на її голос. Сюзі, як завше, гралась зі своїми друзями, а її рум’яне і задоволене личко здавалось щасливим. Та втішатись своєю повною свободою їй судилось не довго. Непохитні до будь-яких вмовлянь нянечки рішуче повели дітей по домівкам. Еліза дивилась на цю маленьку і щасливу дівчинку, що була ввірена їй і відчувала до неї особливу прихильність, що виникла з тих багатих і складних почуттів, які таїлись в глибині її серця. Вона вважала своїм найпершим обов’язком дати цій дитині, такій слабкій і беззахисній, але вже з таким сильним почуттям справедливості, все що було в її силах. Але як вона могла зараз оберегти її, якщо сама не відчувала впевненості і безпеки. От чому їй так необхідні знання, аби позбутися навіяних химер, що так настирно малювала їй ця країна.

- Ви, славні і могутні племена, що зібрались в «Diamant forestier», без сумнівів змусили ірокезів відступити і залягти в норах, не насмілюючись нападати.

Монсеньйор де Монтре зробив невеличку паузу, обводячи поглядом індіанців, а потому продовжив:

- Та хіба нечисленні патсуікети варті того, аби нападаючи на них, відважні воїни Півночі накликали на себе ваш гнів? Не варто зараз відкопувати томагавк війни коли так довго зберігався мир цього краю.

Це вбивство ірокезами двох патсуікетів сильно все ускладнювало. Залишалось найважче – вгамувати пристрасті войовничо налаштованих червоношкірих і присікти в зародку їх наміри втягнути білих в криваву і непримиренну війну, причини якої таїлись в мороці загадкової душі індіанців.

Монсеньйору де Монтре довелось витратити чимало красномовства, аби переконати абенаків і гуронів, що їх не повинні стосуватись справи патсуікетів. Адже вони не звичні абенаки, як пояснив згодом комендант Кеппел, вони насправді були чужаками, які прийшли зі сходу, змішались з Дітьми Зорі з наміром привласнити їх землі для полювання і вилову риби.

- Якщо патсуікети збираються мститись за своїх убитих, то хай воюють з ними десь подалі від поселення, не втягуючи в свою ворожнечу мирних і ні в чому не повинних поселенців, - настоював комендант.

Нарешті вдалось достукатись до здорового глузду червоношкірих вождів і спритно використати ненависть, існуючу між іншими абенаками та патсуікетами, яких вони називали «ті, що прийшли обманом». Під вечір напруга спала.

Відтак, гамірною ватагою усі, граф де Монтре зі своїми людьми та індіанці, повертались в поселення, яро обговорюючи події дня.

- Отже, друже, Ви його бачили, - радше стверджував аніж запитував Бургургуван в Алана де Монтре. Думки трапера надалі витали довкола Аскука і каменем гнітили йому серце.
- Не просто бачив. Я стояв в кількох кроках від нього.
- Що казали його очі?
- Очі? – Алан здивовано глянув на трапера. – Його очі сочилися диявольським вогнем, що спопеляв зі середини душу… Казали? Ні. Вони обпікали, вони чавили, вони вбивали, але вони нічого не казали – вони мовчали…

Алан пригадав недавні жахні почуття, що просякали все єство тої пекельної ночі, коли його торкнувся, здавалось, подих самої смерті. Він раптово зблід і холодний піт виступив чолом. Це має бути справді страшна людина, якщо сама лише згадка зустрічі з нею викликає таку реакцію – думав Алан.

Та Бургуван не дивився на юнака. Він взагалі нічого не помічав перед собою. Його погляд пронизував простір і, проходячи крізь натовп, розчинявся в далекій перспективі.

- Чому він не вбив Вас?

Несподіване питання трапера змусило прикувати до нього приголомшені погляди всіх, хто його почув. Алан не відповів. Він відвів погляд від трапера, який наче перебував в якомусь одурманенні. Його постійно гризла одна думка, яка підступно врізалась в свідомість і страшила. Вона була пов’язана з тою, про яку Алан найменше хотів зараз згадувати. Тому він волів якнайшвидше припинити цю безглузду розмову.

- Ой, ну що ти, Мішелю! Все ж обійшлося, навіщо тепер обговорювати це і морочити голову мосьє Алану, - поспішив розрядити напруження Бен Кудасак. – Ірокез утік. А отже, друже, це уже можна назвати перемогою.

Задоволений Кудасак дружньо поплескав Бургувана по плечі, від чого той врешті прийшов до тями.
Та його суворий погляд, спрямований на приятеля, не обіцяв нічого доброго.

- Перемогою?! Перемогою? Ти, мабуть, з глузду з’їхав, Бене! – загримів розлючений Кудасак. – Аскук не тікає! Тільки не Аскук!
- Але ж його не знайшли! Він зник, - принишкло забубонів зніяковілий Кудасак, побоюючись реакції свого друга.
- Друзі, друзі. Спокійно. Остудіть пристрасті, ви привертаєте небажану увагу індіанців. Батькові довелось прикласти немало зусиль аби їх вгамувати, - невдоволено промовив Фабьєн.

Тон, яким це було сказано, спричинив миттєвий ефект. Враз усі притихли. Фабьєн де Монтре був дуже схожий на батька, а надто в питаннях, де треба було проявити стійкість характеру. Тому коли на його обличчі з’являвся такий вираз, всім ставало зрозуміло, що краще негайно підкоритись. Навіть бувалі і старші за віком трапери не встояли перед вольовим поглядом молодого графа де Монтре, відтак сумирно продовжили путь, потупивши погляди.

- Але все ж не зрозуміло – яка причина появи тут цього сагамора Аскука? Для чого приходив і чому так раптово зник?

Не вгамовувався лейтенант Брюї і заінтриговано продовжував:

- І хто, нарешті, ця таємнича біла жінка, про яку постійно торочили індіанці!
- Особисто моя думка така, що це все витівки занадто забобонних індіанців. Ці всі знаки, змії і жінки – витвір їх фантазії не більше, - промовив капітан Жан де Альбі, що приєднався до їх групи, зацікавившись розмовою. – Все аби змусити допомогти їм у війні з ірокезами. От і вигадують всілякі небилиці, приправлені нічим не обґрунтованими аргументами. Вони ж такі хитрі і підступні!
- Хитрі – так, підступні – так, але не варто нехтувати їх прозорливістю і незбагненною здібністю до передчуття, що вже не раз оправдували себе, - заперечив іспанець де Ла Блан.
- Прекрасно, тоді, можливо, у Вас є пояснення слів Оквиста, щодо білої жінки, - дорогий Жан-Етьєне? – з іронією в голосі спитав капітан. – Що значить це пророкування і хто вона?
- Гадаю, я знаю хто вона.

Запанувала раптова тиша. Тихий задумливий голос Фабьєна прикував до нього всезагальну увагу і здивування. Весь цей час він мовчки слухав дискусію товаришів, поглинутий своїми думками.
Та задовольнити неабияку цікавість друзів Фабьєн не встиг, оскільки їх численний загін, що ряснів строкатими індіанцями, прибув уже в поселення і підходив до адмінбудівлі. Великий майдан почав швидко заповнюватись людьми.

Галас стояв неймовірний. Мешканці намагались вияснити стан речей: чи впіймали ірокеза, чи крім нього були й інші, чи існує ще загроза поселенцям…

Та раптом над головами присутніх прогримів гортанний глас Оквиста, який різко зупинився, підняв руку перед собою на когось вказуючи:

- Ось вона!

Навколо запанувала тиша і десятки поглядів спрямувались у вказаному сагамором напрямку.
Те, що відкрилось їх взору, коли натовп розійшовся в сторони, звільняючи простір, не очікував побачити ніхто, окрім індіанців і Фабьєна, мабуть.

Сюзі припинила рюмсати через загублену десь дорогоцінну пір’їну, випрошену в того індіанського воїна з гачкуватим носом, коли помітила спрямовані погляди людей на неї. Вона подумала, що всі глузують з її нещастя і вже була готова розридатися ще сильніше. Та Сюзі помилилась. І зрозуміла це тільки коли Еліза, що навколішках заспокоювала дівчинку, витираючи сльози з личка і обіцяючи знайти пір’їну аби дівча лишень не плакало, випрямилась, зауваживши дивну тишу, що запанувала навколо. Всі дивились не на Сюзі, а на її наставницю. Дівчинка вмить заспокоїлась і підняла здивовані оченята на Елізу.

- Мадемуазель Розіз? – щире здивування виразилось в питанні монсеньйора графа де Монтре.
Тим часом, споглядаючи ефект від своїх слів, задоволений вождь Оквист в оточенні кількох індіанців пішов в напрямку Елізи. Його супроводжували здивовані та приголомшені погляди людей.
Підійшовши майже впритул, сагамор підняв руку, вказуючи на дівчину, і урочисто заявив:

- Це Каурі! Біла Жінка, яка перемогла Змію!

Після цього, під прицілом всезагального враження, пафосно повідав усьому загалу не надто зрозумілу історію по змію і ірокезів, і на завершення додав, що ця жінка перемігши змію заслужила право бути присутньою на бенкеті поряд з відважними воїнами.

Натовп захоплено зітхнув. Та все ж нерозуміння і здивування спричинена дивними оповідками вождя не полишало оточуючих. Та більше за всіх була вражена Еліза. Слова сагамора доходили до її слуху, але зміст не був зрозумілим. Вона стояла в нерішучості, міркуючи що від неї хоче цей помпезний індіанець. Тут нагодився з допомогою управитель Менард, що коротко розповів Елізі зміст промови вождя.

Поступово люди вийшли зі стану заціпеніння і почали схвильовано перемовлятися між собою. Тут оживилась і Сюзі. Вона радісно підстрибувала і плескала в долоні.

- Так-так, Еліза убила змію! Одним ударом прямісінько в пащеку, ось так, - і дівчинка заходилась повторювати рухи, що наслідували тим, якими була вбита змія.

Це дуже потішило індіанців і вони реготали у все горло.

Одна Еліза стояла в повній розгубленості і не могла ніяк второпати чому цей інцидент викликав такий ажіотаж в індіанців. І до чого тут ірокези. Але вона інстинктивно відчувала якийсь, ледве вловимий, навіть дещо міфічний зв'язок між присутністю тут абенаків і нічим візитером, від згадки про якого холоділо в душі.

Несподівано Еліза відчула, що хтось схопив її за руку. Це була мадам де Монтре. Вона повела Елізу крізь натовп до дверей адмінкорпусу, де на них вже чекали монсеньйор, комендант, адмірал з помічниками і радник графа. Всі разом піднялись в кабінет.

- І так, Елізо, ласкаво просимо роз’яснити нам цю пригоду, - звернувся граф.

Еліза трохи зніяковіла. Така увага до цього випадку була геть їй не зрозуміла. Та все ж вона вважала за повинність про це повідомити, адже у світлі недавніх подій, епізод зі змією так і залишився поза увагою господарів і уже встиг перевтілитися в якусь достоту містичну історію.

- Монсеньйоре, мадам, мосьє, - Еліза обвела поглядом кожного з присутніх. – Я насправді не зовсім розумію причини, за якою індіанці влаштували це видовище. Та вважаю за обов’язок розповісти що саме трапилось вчора в лісі.

Ловлячи на собі зацікавлені погляди, Еліза поспішила задовольнити цікавість присутніх, а заразом позбутись непорозумінь щодо цієї історії раз і на завжди. Коли дівчина закінчила свою коротку розповідь, від слухачів посипались питання, що вимагали уточнення розповіді : яка достеменно це була змія, чи велика, ви не злякалась вона, як саме вона її убила, що робили при цьому індіанці…
Еліза терпляче відповідала на все, та ніяк не могла втямити такого надмірного інтересу, адже нічого надзвичайного не сталося. По цьому, їй пояснили, чому індіанці так перейнялись і з самісінького ранку зчинили такий галас, на що Еліза лише потисла плечима, дивуючись складній і незвіданій натурі індіанців. На цьому інцидент був вичерпаний.

Поволі густішали сутінки. Вечір пронизували радісні вигуки, пісні, сміх, які виривались на волю зі людей, стомлених денним напруженням і хвилюванням. Біля дальнього краю казарми, подалі від небажаних вух, за невеликим дубовим столом зібралось кілька людей. Перед кожним стояв кухоль світлого пива.

- Отакої! Хто б міг подумати, що все так обернеться, - якось змовницьки мовив лейтенант Поль Брюї , переводячи погляд з одного товариша на іншого.
- А що тут думати. Дивна річ, та індіанці не ошукали – вона існує, - пирснув смішком де Ла Блан, зробивши великий ковток пива. – Але здається тут дехто все знав і не спішив ділитись з друзями своїми знаннями.

Цей докір назначався не кому іншому як Фабьєну де Монтре. Але той не звернув уваги на спрямовані на нього запитливі погляди і мовчки попивав пиво, думаючи про щось своє.

- Але ж це неймовірно, друзі! – захоплено вигукнув Бен Кудасак. – Мадемуазель Розіз така тендітна і ніжна, а так майстерно розправитись з отруйним гадом!

Трапер з тривогою глянув на свого друга. Давно він його вже не бачив таким пригніченим. Завше енергійний і промовистий, зараз він виглядав байдужим і апатичним до всього.

Хоча обличчя Мішеля Бургувана прийняло відчужений і розчарований вираз, а погляд став ніби неуважний, однак ця розмова тільки збільшила його інтерес до недавніх подій. «Ця дівчина. Хто вона така. Будучи чужинкою і не відаючи нічого про пануючі тут закони, вона так швидко мимовільно здобула повагу індіанців. Але разом з цим і увагу вождя онондагів Аскука. І нехай зараз він зник, але він повернеться, аби закінчити свою справу. І я буду тут. Я чекатиму на нього». Якби хтось з присутніх в цей момент подивився на Бургувана, то б його зору повстало окреслене вдоволеною усмішкою обличчя трапера.

- Так, це заслуговує на визнання, враховуючи всі обставини, - погодився де Ла Блан.
- Не розумію вашого захоплення, - відчуженим голосом похмуро мовив Алан. - Хіба не через неї весь цей гармидер? Хіба не з її вини цілий день всіх тероризують розлючені і збентежені червоношкірі? Хіба не вона стала причиною появи тут цього кровожерливого та дуже небезпечного ірокеза - їх найзапеклішого ворога? Хіба не через це нам довелось прочісувати все навколо в його пошуках? І лише дивом все обійшлось із найменшими жертвами, хоча цілком могло все закінчитись щонайменше війною!

Заціпенівши, молоді люди мовчки дивились на нього. Запанувала гнітюча тиша. Першим оговтався Поль Брюї:

- Ти несправедливий, Алане. Адже мадемуазель Еліза робила все аби відвернути небезпеку від Сюзі! І те, що вона безстрашно кинулась у двобій зі дуже отруйною і небезпечною змією, незважаючи на загрозу її власного життя, робить їй не лише честь , але й її вчинок заслуговує на неабияку повагу.
- Все на що вона заслуговує – це добрячої прочуханки! – злісно кинув Алан лейтенанту. – Якби це дурне дівчисько не вешталося бозна-де, то й небезпеки ніякої не було. А тепер усі змушені пожинати плоди її безглуздої легковажності.

Заперечити йому було нічим. В глибині душі кожен з присутніх визнавав правоту Алана. Але й разом з тим відчуття чогось непевного і суперечливого жевріло в їх серцях. Це неясне чуття, що вислизало раз по раз не даючи обернутись сформованою думкою, й не дозволяло погодитись, що це цілковита провина дівчини. Різні емоції, різні чуття та думки напосідали кожного з них.
Неясні і розпливчасті мислі обіймали й Фабьєна, який не мав охоти вступати в дискусію. Він знову пригадав ледь розбірливе грімке тарахкотіння червоношкірих, від яких визволив за дня перелякану Елізу. Захлинаючись, вони наперебій тицяли на дівчину і захоплено віщали про якесь пророцтво, блідолицього предка, ірокезів, змію. Як це все було пов’язано з Елізою він не міг зрозуміти. Та гнітюча тінь невловимої тривоги не полишала його з цього часу.

Фабьен покосився на брата. За безпристрасною маскою на його обличчі чітко вгадувався коловорот почуттів, що переживав Алан. Та Фабьєн не був певний, чи то гнів, чи то острах оволоділи думками брата. Чи Алан досі був в полоні жахних відчуттів після зустрічі з вождем онондагів, чи дійсно гнів на дівчину зараз переповнював його нутро. Чи це страх. Страх за себе? Страх за поселенців? Чи страх за Елізу? Адже, як запевняв сагамор Оквист, Аскук налаштований забрати життя Білої Жінки, яка убила Чорну Змію – тотем онондагів і прирекла їх на загибель. Для цього він тут і з’явився. Навіть ризик для його власного життя через появу на ворожій території, не зупинило Аскука. А це говорить лише про одне – Еліза в небезпеці. А заразом в небезпеці опиняються й інші жителі, оскільки хід думок і послідовність дій індіанського вождя і шамана недоступні для розуміння. Як уникнути цієї навислої і такої реальної небезпеки Фабьєн навіть не уявляв.
Невже Алан все ж правий, якби Еліза не виходила з поселення, то нічого б і не трапилось? Але так думати – це безглуздо і самовпевнено! Вона ж бо не бранка. Рано чи пізно, але їй би довелось стикнутись з реальністю Нового Світу і всіма його небезпеками . А отже це свідчить, що вини Елізи в цьому немає. Це щось інше – збіг обставин, фатум… провидіння?! І знову думками Фабьєн повернувся до обривків фраз навіженої юрби індіанців.

Тим часом ніч поволі вступала в свої права, вкриваючи своїм темним простирадлом гамірне поселення. Та ніхто не спав. Збуджене і галасливе метушіння вулиць розливалось долиною голосним гуком. Нічне життя лише набирало обертів.

Потаємна стежина, знана лише досвідченим мисливцям, звивалась гадюкою в багряно-смарагдовій пишноті передосіннього лісу. Вона то занурювалась в зарості дикої вишні, то виринала поміж запашної ліщини. Двоє канадських траперів обережно прокрадались лісовими хащами, обслідуючи свої сильця. Досвідчені мисливці йшли безшумним кроком індіанців, закинувши рушниці за спину прикладом догори.

- Трясця! Ця спека сильно затримала нас, – роздратовано пробубонів Бен Кудасак. – Звірина могла пограбувати наші лабети.
- Навіть якщо і сильця вже порожні, ми досить непогано вполювали хутряного звіра, – підбадьорив товариша довгов’язий Мішель Бургуван, любовно поплескуючи по шкірах бобрів і норок, що звисали довкола пояса чималою купкою, вилискуючи шовком хутра на сонці.
- Так то воно так, але я не налаштований ділитись зі звіром своєю здобиччю.

Злі вогники заграли в очах Кудасака. Його дратувала вимушена затримка в дорозі, яка могла обернутись для мисливців розграбованими і спустошеними капканами, що так прискіпливо Кудасак розставляв по периметру переліска, майстерно маскуючи від випадкових перехожих і великих звірів, яких могли принадити запахи околичного поселення.

Трапери мали намір здійснити вигідний обмін хутра і дичини з жителями, але найбільші надії щодо збагачення вони покладали на заможного господаря поселення графа де Монтре, з яким вже довгі роки вигідно співпрацювали.

Тепер канадці сильно поспішали, надолужуючи втрачений час через вимушену зупинку на верхів’ї Кеннебека. Та чималі тюки з дорогоцінним хутром обпікали їх спітнілі спини та зігрівали думки. Виторг за них мав забезпечити достойну зимівлю в Квебеку.

- Чорт забирай! – не втримався Кудасак і голосно вилаявшись, завмерши перед зруйнованими пустими пастками. – Це ж були сильці, на які покладав найбільші надії!
- Це справа не інакше як найпідступнішого звіра – росомахи, – нахмурено сказав Бургуван, приголомшений таким зухвалим розграбуванням.
- Безсоромний злодій! Ганьба лісу! Очистити землю від цих диявольських злочинців, що спотайна пожирають здобич мисливців – буде благородною і милосердною справою.

Злість переповнювала і спонукала молодого трапера негайно кинутись на пошуки підлої тварини, що так нещадно спустошила капкани. Жорстока, як горностай чи ласка, що їй споріднені, росомаха все ж перебільшує їх за розмірами, вона крупніша, ніж бобер. І коли мисливець заходить на її територію, віроломна росомаха грабує і руйнує всі сильці і капкани, залишаючи його з нічим. Це самий капосний хижак зі всіх лісових звірів. Навіть індіанці вважають, що в росомасі сидить злий дух, і індіанця ніякими силами не заманити в лощину, якщо він знає, що там облаштувалась росомаха.

Раптом до траперів донісся звук барабана. Він гримів, розносився, відбиваючи ритм, пронизуючи нерухому і густу спеку, що нависла в повітрі і давила, обтяжуючи дихання. Барабанний бій, глухий і стриманий, викликав гарячкове хвилювання в траперів, змусивши вистрибнути із заростів в передчутті небезпеки. Смутні підозри не обманули мисливців, на пагорбі довкола них німою строкатою стіною стовбичили ворожого вигляду індіанці з рушницями і луками напоготові.

- Що це значить? – процідив крізь зуби Кудасак, не зводячи стривоженого погляду з червоношкірих воїнів.
- Думаю, скоро дізнаємось, – відповів Бургуван, кивком показуючи в протилежному напрямку на людей, що швидко наближались. – А поки зберігаємо спокій. І не робимо різких рухів, Бене.

Рука Кудасака, що інстинктивно потягнулась до зброї, завмерла. Тим часом з іншої сторони пагорба до них підходив комендант Кеппел в супроводі двох солдат.

- Хвала Господу! Раді Вас бачити, мосьє Кеппел, – полегшено видихнув Бургуван.
Комендант зупинився на деякій відстані, пильно вдивляючись в траперів.
- Так-так. І хто ж це тут, невже Бен Кудасак і Мішель Бургуван. Де ж це вас, панове, носило? Ми ще минулого місяця очікували вас побачити, – хитро посміхнувся Кеппел.
- Непередбачувані обставини затримали… Ви ж знаєте, пане коменданте, як буває в цих краях… Але ми не з пустими руками!
Бургуван покосився на повні міхи, що звисали за спинами.
- Бачу-бачу! А ще бачу, що ваші сильці порожні, – єхидно зауважив Кеппел.
- Росомаха – будь вона неладна! – гаряче вигукнув Кудасак.
- А як розуміти цей не надто теплий прийом? – Мішель Бургуван покосився на індіанців, які спостерігали за траперами, не опускаючи зброю.
- Ірокези. По той бік лощини знайдено двох патсуікетів з проламаними черепами.
- Ірокези? Тут? З якого дива? – і страх і здивування перекосили засмаглі і зарослі лиця траперів.
- А ви часом нічого підозрілого не зауважили в околиці?
- Та ні, здається… тільки от… – Кеппел і Бургуван стривожено глянули на Кудасака.
- Що? Кажіть, Бене! – занепокоєно підійшов до трапера Кеппел.
- Мені видається, що не всі сильці пограбовані росомахою…

Оглянувши кілька капканів і силець, комендант підтвердив підозри трапера. Деякі пастки дійсно спустошені не звіром, а людиною. Індіанці, які до цього часу загрозливо споглядали на мисливців, також прийнялись обслідувати сильці. Незаперечна впевненість червоношкірих в тому, що це справа рук нікого іншого, як того, що проломив черепа розвідникам патсуікетів, розвіяла будь-які сумніви.

Трапери з Кеппелом і солдатами в супроводі галасливого натовпу дикунів підійшли до місця де було знайдено тіла. Там їх зустріли граф де Монтре в оточенні своїх людей і вожді металлаків і абенаків.

- Вітаємо Вас, монсеньйоре! – учтиво схилили голови канадці. – Хай супроводжує удача у всіх ваших добрих починаннях, о великі вожді славетних племен! – церемонно привітали вони самогорів.
- Мосьє Кудасак, мосьє Бургуван, – поклоном голови відповів на вітання граф де Монтре, – здається, удача супроводжує і вас. Не затримала б в дорозі стезя провидіння, могли б опинитись в компанії цих двох, – граф кивком показав в сторону тіл.
- Ваша правда, граф. Саме янгол провидіння схоронив наші життя, – похмуро відповів Мішель Бургуван, усвідомлюючи таку реальну перспективу бути уже мертвими.

Пів години тому граф де Монтре отримав звіт від капрала Бенона, де той доповідав про те, що в поселенні не виявлено слідів присутності ірокеза. Тому, зауваживши, що кілька розвідників, подібно зміям, вислизнули з багряно-жовтого чагарнику і відчиталися Оквисту, граф звернувся до вождя абенаків:

- Які новини принесли розвідники?
- Цей диявол Аскук вислизнув в них з під самого носа. Ця слизька змія пустила свою отруту двом хоробрим воїнам патсуікетів, знеславивши безчесною смертю, і зникла у лігві сатани, – самогор абенаків з неприхованою ненавистю і відразою зневажливо сплюнув на землю.
- А чому безчесною смертю? – здивовано втупився в вождя де Ла Блан.
- Він не дав можливості їм померти смертю славетних воїнів, і лише проломив черепи, навіть не знявши скальп, як годиться. Одним словом, просто убив як собак, а це ганьба для воїна, – пояснив Фабьєн де Монтре.
- Що? Сам самогор Аскук тут? – з округленими від жаху очима трапери переглянулись. – Ви впевнені, що це саме Аскук?
- Його бачили, – відповів Фабьєн.
- Хто? Хто цей улюбленець Господа, що зустрівся з самим Аскуком і залишився живий? – з дикою іскрою в погляді, вчепившись в шкіряний комір безрукавки Фабьєна, проричав Мішель Бургуван.

Така дивна поведінка зазвичай врівноваженого трапера дещо спантеличила присутніх. Зрозуміти, що так стривожило і вивело зі себе Бургувана, допомогла розповідь його товариша і напарника Бена Кудасака. За час, поки Бургуван витрясав душу з Фабьєна, Кудасак встиг коротко описати історію друга. Кілька років тому, Аскук зі своїми воїнами напали на село Бургувана, убивши його сестру і шурина. Самого Бургувана ірокез катував, відтявши кілька пальців. Коли Бургувану вдалось втекти, він поклявся помститись.

- Він тут? Де саме його бачили? Хто бачив? Я хочу особисто переконатись, що це був Аскук, – не вгамовувався розтривожений трапер, допитуючись тремтячим від обурення і хвилювання голосом, який час від часу зривався в крик.
- Заспокойтесь, мосьє Бургуван, – вмовляв спантеличений Фабьєн, намагаючись відірвати зі свого коміра його руки. – Це Алан його бачив! Можете все розпитати в нього.

Фабьєн полегшено видихнув, тільки-но трапер залишив в спокої його безрукавку, перевівши погляд в сторону Алана, що стояв поодаль, в натовпі індіанців.

- Господи! А він дужий, чого не скажеш з першого погляду, – потираючи шию проголосив Фабьєн.
- Не тримайте на нього зла, мосьє. Це все через велику втрату і страхи минулого,- сумно пробурмотів трапер Кудасак.

Тим часом, Алан зустрічав Мішеля Бургувана люто виблискуючи блакитними очима, погляд яких обіцяв стрімкі контр дії на будь-які фізичні посягання запального канадця, і чим ближче підходив Бургуван, тим більше охолоджувався його запал. Тому розмова з Аланом де Монтре протікала в спокійному руслі. Перекинувшись кількома фразами, Бургуван впевнився, що мова йде саме про ненависного йому самогора Аскука. Він вже був готовий ринутися на пошуки ірокеза, та монсеньйор де Монтре вгамував його порив, завіривши, що вождя онондагів вже і слід прохолов.

- А що він тут шукав? Для чого тут з’явився і так стрімко зник? – не вгамовувався Бургуван.

Це питання, зрештою, турбувало не лише його. Та зрозуміти поведінку і розгадати дії великого шамана не було до снаги нікому з присутніх.

Ранок видався шумний і напружений. Довкола лунали звуки оживаючого помістя. Все навколо ще було в нічному тумані, який наслала прохолодна ніч. Але до нього тепер примішався ще й запах вогнищ.
Прокинувшись зночі і виходячи з осель цього ранку, мешканці поселення побачили з десяток вігвамів, що розкинулись біля головних воріт. Над ними мирно піднімався димок, що малював хитромудрі візерунки на чистому блакитному небі.

Натовп незвично мовчазних індіанців стовбичив перед дверима обійстя графа де Монтре, ще затемна очікуючи на графа. Такі неждані гості перелякали мешканців, а надто служниць і хатніх робітників будинку господаря поселення, які нічого не підозрюючи, як завше, спозаранку виходили клопотати по господарству.

А червоношкірі все продовжували насторожено стояти перед ґанком, лякаючи пожильців, допоки на порозі не з’явився граф де Монтре з синами.

- На твоїй землі, Екваоданта – ірокези! – після церемонного привітання в викликом прогорланив вождь абенаків Оквист. – Наші браття гурони бачили знак ірокезів, - з цими словами навкруги почулось клацання курків. - Ці пси хитрістю проникли сюди, спритно оминувши пастки розвідників. Але нашого брата так легко не обдурити навіть хитрим ірокезам! Ми їх чуємо! Чуємо їх прогнилий запах, наскрізь просякнутий ков’ю убитих братів.

- Ірокези? Тут? В поселенні? Це не можливо! – вигукнув комендант Кеппел, який підійшов на гамір. – Та і що їм тут знадобилось?
- Кілька ночей минуло, як патацікети йдуть по сліду ірокезів. І от Великий Дух явив нам їх огидний знак – знак Чорної Змії! Слід привів на землі Екваоданта, – продовжив самогор, зверхнього подивившись на коменданта.
- Але чого нам боятись ірокезів, адже вже давно заключний договір миру з Лігою Племен, – вигукнув Фабьєн де Монтре.
- З цими зрадливими псами не може бути ніяких угод, – злісно виблискуючи вузькими очима, відповів Оквист. – Війна, тільки нещадна війна!

Індіанці перебували в сильному збудженні. Жестами і мімікою вони намагались пояснити білим, які засипали їй питаннями про таємничий знак і чому він привів їх саме сюди. Піднявся несамовитий галас, через який неможливо було розібрати ні одного більш-менш достойного роз’яснення ситуації.
Монсеньйор граф підняв руку і вольовим голосом твердо вигукнув:

- Тихо!

Ефект був миттєвим. Індіанці притихли. Він продовжив:

- Фабьєн правий. Вже не одна весна минула з тих пір, як верховний вождь Ліги Племен, славетний самогор Такумосе, закопав томагавк війни, припинивши виснажливі і кроваві війни з білими, і повернувши своїх братів до істинних витоків. Пригадав молодому поколінню і славетним воїнам основне призначення ірокезьких племен – землеробство. Продовж років угода не була порушена ніколи. Так чому зараз славетний самогор Оквист, вождь безстрашних абенаків, виявив таке сильне занепокоєння? – звернувся монсеньйор граф де Монтре до вождя.

- В черепі ірокеза немає нічого крім зради і підступності, – зневажливо сплюнув на землю самогор. – Такумосе вже давно в Країні Великих Полювань. І зараз верховним вождем Ліги Племен обраний самий непримиренний і жорстокий вождь онондагів – Аскук, який знається з Духом Снів. В нього голова сильніша граніту і дух великого шамана. Він вже давно бачить в снах, як буде розправлятись з патсуікетами, яких ненавидить чорною ненавистю. І лише їх скальпи на його набедренику вгамують лють і задовольнять кровожерливе серце.

Маленькі хитрі очі з червоними повіками пробігли по лицях присутніх, спостерігаючи за враженням від його слів. Він сподівався розгледіти зерня страху перед самогором Аскуком, щоб білі об’єднали свої сили з індіанцями у цій війні.

Ніхто з мешканців поселення не виявляв найменшого бажання влазити в будь-які війни між ворогуючими племенами. «Та і чому ірокези – відважні воїни з півночі, мали хотіти полювати на нас» – думав монсеньйор де Монтре. - Не варто відкопувати томагавк війни без вагомих на те підстав, заритий з таким трудом багато років назад.»

- Але де докази того, що цей самогор онондагів має ворожі наміри до нас? – не вгамовувався комендант, звертаючись не то до монсеньйора, не то до Оквиста.
- Ми є доказом! Ми йшли по його сліду! – гордо заявив вождь. – Ми бачили його знак, знак його племені - Чорну Змію! І знак привів нас сюди!

Виявляється, як пояснив трапер Бен Кудасак вислухавши індіанців, чорна змія це один із найбільших забобонних тлумачень. Для них змія – це символ ірокезів, а саме чорна змія – тотем онондагів, які входять в союз ірокезських племен. Зустріч з нею це дуже поганий знак, і майже завжди означає присутність в цьому місці онондагів – їх грізного ворогу.

Принишклі абенаки зосереджено слідкували за розповіддю трапера, і на їх лицях почергово змінювався вираз від жаху до сповнений оптимізму і якоїсь сліпої віри в перемогу.

Для монсеньйора ї його людей такі дивні настої індіанців і причини їх появи саме тут були не зовсім зрозумілі. Відтак вождь Оквист додав, що тотем онондагів опинився на шляху білої жінки, яка жила на землі Екваоданта, аби згубити її. Але біла жінка не злякалась, не відступила і перемогла Змію. І тепер, за переконаннями індіанців, ніякий смердючий койот з племен ірокезів їй не страшний. Тому абенаки поспішили до Екваоданта, адже Аскук неодмінно з’явиться тут, аби убити білу жінку і затвердити свою міць і славу.

- Великий вождь хоче сказати, що Аскук тут? В поселенні? – здивовано спитав сеньйор де Ла Блан, який із зацікавленням слідкував за подіями.
- Так! Тут!
- А що це за біла жінка, яка перемогла змію? – Фабьєн першим озвучив питання, яке цікавило усіх.
- Каурі! Ми вкажемо коли зустрінемо, - гордовито промовив вождь.
- Та одначе це все ще не говорить про те, що самогор Аскук жадає війни! – не полишав спроби мирного залагодження справ комендант Кеппел.
- Ви ще будете мати нагоду з ним познайомитись… І тоді твій скальп, блідолиций, – зверхньо кинув вождь коменданту, - буде висіти в Аскука на поясі. Тоді ти зрозумієш, що Оквист був правий і хотів попередити своїх білих братів про небезпеку.
- Але його ніхто не бачив! – озвався віконт Петіт.
- Я бачив…

Алан де Монтре мав дивну вдачу шокувати присутніх своїми висловлюваннями. Так сталося і зараз, всі присутні дружно обернулись до Алана, котрий стояв трохи осторонь, поглинутий думками.

***

Не дивлячись на зовнішній спокій, день видався дуже напружений. Заледве закінчивши нараду зі своїми людьми, монсеньйор граф де Монтре відправився на зустріч з вождями абенаків і патсуікетів, аби оговорити план дій.

Отримавши підтвердження слів Оквиста з розповіді Алана, що дійсно той бачив ворожого індіанця, що ховався в саду, і цей індіанець з опису виявився ніхто інший аніж самогор і шаман онондагів, верховний вождь ірокезів – Аскук (про що запевняв без тіні сумніву Оквист), було вирішено прочесати поселення і округу. В поселенні кожен закуток оглядали люди монсеньйора. Навколишні ліси були ввірені воїнам абенаків і патсуікетів. Та не зважаючи на спільну мету, білі і індіанці не спускали один з одного насторожених очей.

Звичне розмірене життя населення було розтривожене присутністю всюдисущих і безцеремонних індіанців, які зазирали в будинки, пхали свої розмальовані пики в кожен куток.

Люди графа де Монтре і індіанці цілий день проводили разом, і збоку все виглядало мирно.
«Господи! Хоч би скоріше ці дикуни забрались звідси!» – читався німий призив на лицях мешканців. Але всі продовжували справно грати комедію, що нічого особливого не відбувається, все як зазвичай. Та разом з цим постійно були на сторожі своїх відчуттів, стараючись не виявляти зовнішнього нетерпіння і страху.

Однако нерви у всіх були на межі. Пожильці обійстя були не винятком, окрім, здавалось, дітей. Їх це все дуже забавляло і розвеселяло.

- Поглянь, Елізо, яка в мене пір’їна! – вигукнула Сюзі, вибігши на подвір’я. – Це мені її дав той смішний індіанець з носом як в орла.

Сюзі весело підстрибувала, підкидаючи свій трофей вгору і регочучи, коли пір’їна дзиґою падала на землю, окреслюючи в повітрі спіральні викрутаси.

- Це він тобі її дав, аби ти відчепилась і перестала смикати його за коси, – підсміювалась з дівчинки Еліза, яка бачила весь процес напосідань Сюзі на нещасного індіанця, якому пощастило стати її жертвою.
- Зовсім ні! Він мені подарував найкрасивішу пір’їну зі своєї корони, бо я смілива і розумна і стану колись великим воїном! А ти зла! – ображено запищала Сюзі і побігла геть.
- Саме так, все вірно, ти розумна і смілива! – прокричала їй в слід Еліза і поспішила за дівчинкою.

Та не встигла Еліза зробити кілька кроків від ганку, як її обступила група індіанців, що набігла невідомо звідки. Оторопіла Еліза не знала що їй робити, як з ними порозумітись, адже їх мови вона не знала. Але й індіанці також стояли мовчки, наче в рот води набрали, і лише витріщались на перелякану дівчину. Поміж тим, Еліза краєм ока помітила, що Сюзі побігла в бік казарми, де біля входу зовсім ще юний барабанщик старанно вправлявся в грі на своєму інструменті. Це дуже зацікавило Сюзі, яка точно мала бажання неодмінно прикласти до барабана свої рученята.

Еліза видихнула з полегшенням, дівчинці нічого не загрожувало. Вона намагалась протиснутись через стіну напівголих розмальованих індіанців, але це завдання виявилось не з легких. Дехто з червоношкірих безцеремонно смикав її за волосся, що розізлило Елізу. Благо, на допомогу дівчині вже продирався Фабьєн де Монтре, розпихаючи ліктями непоступливих червоношкірих. Проходячи повз, він зауважив, що відбувається щось недобре. Фабьєн схопив Елізу за руку і встав між нею і індіанцями.

- Все добре, мадемуазель, не хвилюйтесь, я Вас врятую від цих загарбників, – як завше з безтурботною посмішкою, кинув він Елізі через плече.

Раптом, як за німим наказом, індіанці затараторили всі відразу активно жестикулючи руками. Еліза ніяк не могла зрозуміти в їх настрій - чи вони незадоволені чимось, чи може навпаки. Фабьєн щось їм відповів і вони відійшли в бік, бурно обговорюючи і вимахуючи луками.

- Мосьє граф! Ви мій рятівник, дякую! – Еліза обдарувала його чарівною посмішкою, присівши в легкому реверансі. – А чого вони хотіли?
- Що коїться в головах дикунів, відомо хіба що одному Дияволу, – дзвінко розсміявся Фабьен. – Та все ж, їх можна зрозуміти.

Пильно зазирнувши в широко відкриті від здивування очі Елізи, я яких читалось питання, продовжив далі:

- Чари Вашої вроди діють знадливо навіть на неспокушених напівдиких тубільців. Для них Ваша краса, мабуть, асоціюється не менше аніж з красою Богині.

Після недовгої паузи, яка нависла після таких несподіваних дифірамбів Фабьєна, спантеличена Еліза видихнула:

- Ох! Ви все жартуєте.
Фабьєн не відповів, продовжуючи замислено дивитись, тому вона продовжила:
- Мосьє, граф, може…
- Просто Фабьєн. Ми домовлялись…
- Так, вибачте, Фабьєн, – посміхнулась Еліза, – може хоч Ви мені поясните, а що власне відбувається? Кого всі так напружено шукають?

Еліза не звернула увагу на зміну в настрої Фабьєна. Якась ледь відчутна тривога гризла її і в’їдливе питання постійно крутилось в голові: а може вони шукають саме того індіанця, котрого вона бачила цієї ночі; тоді, хто цей індіанець, через якого переполошились не лише абенаки і патсуікети, а й люди монсеньйора.

- Що відбувається? - З таким ж задуманим виразом на обличчі перепитав Фабьєн. – Всі шукають ірокеза.
- Якого ірокеза?
- Самогора Аскука…
- А що це за Аскук? – як уві сні спитала Еліза.
- Великий верховний вождь ірокезів, вождь племені онондагів, – наче представляючи вельможного гостя, а не грізного дикуна, помпезно відповів лейтенант Брюї, який щойно підійшов і чув питання Елізи. – Фабьєн! Де ти забарився? Там треба… е.. допомогти індіанцям… е-е-е… ну ти розумієш…

Лейтенант Поль Брюї завше запинався, коли намагався скрити якісь подробиці справи від сторонніх вух. Це завдавало йому чималого клопоту, адже всім ставало зрозуміло, що лейтенант чогось недоговорює. Через це він постійно знічувався, стараючись якомога швидше ретируватися.

- А що сталось? – все ще перебуваючи в задумливому стані, Фабьєн не помітив, як з’явився Брюї, тому не відразу зрозумів змовницьких натяків лейтенанта.
- Ну, допомогти треба. Індіанцям. Вони щось там знайшли, – з легким роздратуванням, викликаним такою раптовою і зовсім невчасною нетямущістю Фабьєна, ще раз повторив Брюї. – А ще це великий шаман і справжній кровожерний вбивця!
Остання фраза адресувалась Елізі.
- А, так. Я лише врятував мадемуазель Елізу від нашестя індіанців. Вона виглядала такою безпомічною в натовпі червоношкірих, що я не зміг побороти благородного лицарського бажання визволити її з лап дикунів.

Задоволений своїм красномовством, Фабьєн все не зводив задумливого погляду з дівчини.

- Так! Ти справжній лицар, Фабьєн! – нотки заздрості чулися в словах Брюї. – Ну а зараз, лицарю, ходімо рятувати інших нужденних.
- Який він? – майже беззвучно прошепотіла Еліза. – Як він виглядає? Ви його бачили?
- Хто? Ірокез? Подейкують, що зустріч з ним для будь-кого може стати останньою. Ми його не бачили.
- Але бачив Алан, вночі в саду, – сказав Фабьєн. – Елізо, з Вам все гаразд? Ви зблідли.
- Так. Все добре. Ідіть. Вас чекають, – як в тумані відповіла вона і обдарувала молодиків вдячним поглядом.

Нерухома статуя з вогненними очима, які палали неприборканою ненавистю, наче жива знову повстала перед її очима.

- Ненавистю до кого? – несвідомо вирвалось в неї вголос.
Фабьєн де Монтре в цей момент оглянувся, та чи чув він її слова?

Еліза ніяк не могла заснути тої ночі. Головна біль виснажувала, тривожні думки хвилювали. Вона раз по раз згадувала того примарного індіанця, що чаївся в саду. Його жахлива фізіономія, нестерпний гнітючий погляд, який, здавалось, пронизував наскрізь, примушуючи холодіти від страху.

«Цей погляд перевернув мені всю душу…». – пригадувала вона.

Потім втома все-ж здолала, сон взяв гору. Думки ставали дедалі плутанішими і вона забулась сновидіннями.

Зранку Елізу розбудив гучний гомін. Вона різко зірвалась з ліжка, не усвідомлюючи з просоння де вона і що сталось. Коли залишки сну остаточно розвіялись, вона зрозуміла, що джерело шуму було знадвору. Виглянувши через прочинене вікно, перед Елізою відкрилась незвична картина. На площі перед будинком про щось несамовито сперечалась купка індіанців, перекрикуючи один одного і вимахуючи томагавками.

«Щось сталось!» – промайнула думка.

Вона швидко оділась і вибігла на ганок. Тут вже юрмились служниці і управляючий, спостерігаючи за розлюченими криками індіанців.

- Що відбувається, мосьє Менард? – запитала Еліза управляючого.
- Нічого особливого, розвідники абенаків натрапили на слід ірокезів, – відмахнувся байдуже Менард.

Його безтурботність спочатку здивувала дівчину, але потім вона припустила, що, мабуть, тут частенько відбувається щось подібне, і лише для неї це все дико і незрозуміло.

- Які ж вони шумні і потворні, бр-р, – поїжилась Доріс, одна із служниць, червонощока і дебела дівчина, що витріщалась на індіанців, обпершись на високі перила.
- Так, вони просто жахливі, – підтримала подругу худорлява Жані, друга служниця.
- А чого їм треба? – звернулась Еліза до Доріс, знаючи що ця всюдисуща дівчина, здавалось, знала все, що коїлось в поселенні.
- Зрозуміло чого, того, що і завжди – щоб монсеньйор граф наказав своїм людям допомогти їм спіймати ірокезів. Зараз вождь абенаків у монсеньйора, – задоволено відповіла Доріс, пишаючись своєю обізнаністю.
- Вони хочуть війни! – переможно заключила Жані, намагаючись не відставати від подруги.

І дійсно. Складалось враження, що індіанці активно готувались до бою. Воїни розмальовували себе червоною, чорною і білою фарбами («Цікаво, з чого вони її роблять?» – думала Еліза); стрілки перевіряли тятиву і стріли, які на кінцях були оздоблені пір’ям для більш точного польоту. В кожного в руці був закріплений кастет, а іншою вони стискали ніж – все для того, щоб знімати в бою скальпи.

Еліза з цікавістю і тривогою, спостерігала за незвичними для неї подіями. Розглядаючи індіанців, вона помітила, що якась жорстока радість осяювала їх татуйовані фізіономії.

- Ану цить! Безтолкові балаболки, – гнівно зашипів на служниць Менард. – Ви не маєте інших справ, окрім як тинятись без діла?

Від гніву навіть затрусилося і чимале пузо управляючого, що робило його кумедним товстуном.
Служниці потупили голови, але покидати ганок зовсім не поспішали, адже не кожного дня відбувається щось цікавеньке.
- Сюзі!
Поміж строкатих червоношкірих півголих тіл Еліза зауважила золотаву голівку дівчинки. Вона без найменшого страху розходжувалася як ні в чому не бувало поміж дикунів, то і діло смикаючи їх то за луки, то за набедреники, то за засмалені коси, намагаючись привернути до себе їх увагу.

- Сюзі! Швиденько біжи до мене! – заблагала перелякано Еліза, не наважуючись підійти до індіанців.

«І що тільки в тої дівчинки в голові?»

Та Сюзі зовсім не звертала увагу на наставницю, вдаючи, що не чує і не помічає її. Благо, індіанці привітно віднеслись до неї, не зважаючи на свій войовничий настрій, і терпіли її витівки.

- Не хвилюйтесь, мадемуазель Елізо, Сюзі нічогісінько не загрожує, – з поблажливою посмішкою заспокоїв управитель. – Вона дуже добре їм знайома, тим паче, індіанці люблять дітей.
- Так, але це так небезпечно! Вони зараз надто збуджені і агресивно налаштовані. Хто знає, що їм на думку спаде. Можуть навіть ненавмисно заподіяти Сюзі шкоду.

Еліза помітно нервувалась і схвильованість штовхала її бігти в натовп червоношкірих аби вирвати дівчинку з лап навислої небезпеки.

Тільки-но вона хотіла піддатись цьому пориву і вже спустилась на східці ганку, як хтось стримав її, схопивши за руку.

- Не йдіть туди, мадемуазель Розіз! Індіанці Вас не знають, а Сюзі нічого не загрожує.

Це була економка мадам Доже, яка щойно вийшла з дверей. Мадам Жозетта Доже була тучною владною жінкою, з суворим виразом обличчя, але добрими, сірими очима. З першого знайомства вона нагадала Елізі її няню. В неї були шершаві теплі долоні і поблажлива посмішка на огорнутому павутинням з дрібних зморшок обличчі.

- Погляньте, Елізо, – економка кивком показала в сторону індіанців.

І дійсно, Сюзі вже безтурботно про щось розмовляла з одним з індіанців, безцеремонно притягнувши його за косу ближче себе так, що грізного виду високий дикун був змушений присісти навшпиньки. На замурзаній, але з діловим поглядом, рум’яній мармизці Сюзі виразилось абсолютне задоволення.

- Святі небеса! Невже вона знову міняється? – Еліза нервово провела долонею по чолі.
- А ви чого тут стовбичите? На що витріщаєтесь? Ану бігом в дім! Срібло саме понатирається? – грізно крикнула на служниць мадам Доже, які в передчутті видовища повсідались прямісінько на дощату підлогу ганку, позвішувавши ноги до землі.
- Так, мадам, вже біжимо.

І служниць як вітром здуло в будинок.

- Ото вже пустоголові, за що мені стільки клопоту на голову, – підганяла їх економка. – Не хвилюйтесь, Елізо. Ці дикуни пошумлять, побушують, та монсеньйор граф їх втихомирить, як це було вже не раз, – і мадам Доже поплескала легенько Елізу по плечі.
- Саме так! Ваша мудрість і розсудливість, Жозетто, завжди домінували в екстрених ситуаціях, – управляючий Менард з благоговінням вклонився мадам Доже.
- Ой, ну що Ви таке кажете, мосьє Бенні, яких ще екстрених? Це ж лише індіанці, які час від часу полюбляють помахати своїми томагавками, от і все, – мадам Доже зашарілась, відмахуючись від улесливих слів пристарілого залицяльника.
- Ні-ні, Ви надто скромна, аби визнати свою неабияку прозорливість. Я знаю що кажу, знаю! Ви, Жозетто, надзвичайна жінка, – і мосьє Менард припав сухими і пошерхлими устами до пухлої загорілої руки економки.

Цей неочікувано романтичний момент розрядив обстановку і Еліза трохи заспокоїлась. Та все-ж хвилювання за Сюзі змушувало пильно стежити за всіма маніпуляціями індіанців. Ті тим часом зі зброєю в руках чекали, що повідає їм їх вождь Оквист. Розуміючи, що пристрасті розгораються поміж червоношкірих, що втрачали терпець очікуючи наказу до рішучих дій, Еліза не дуже добре уявляла, що ж їй треба робити, тому пошукала очима мадам графиню поміж натовпу поселенців, що групками юрмились довкола площі.

Та в цей момент з адміністративного корпусу вийшов монсеньйор де Монтре з вождем абенаків, а позаду них йшли довірені люди графа.

Раптом Еліза зауважила, що непосидюща Сюді різко рвонула в сторону садка чимось завзято розмахуючи над головою. Вона узріла своїх друзяк і точно зібралась похвалятися перед ними своїми трофеями, отриманими чи радше відібраними від нещасних індіанців, що стали жертвами її уваги. Еліза поспішила за нею.

Годинник на вежі вибив другу годину ночі. «Невже так пізно?» Спиною Алана пробігли дрижаки. Тривога перед невідомим знову опанувала його. Серце шалено калатало в грудях, немов збиралось кинутись геть від цих незрозумілих подій. Скронями і спиною стікав холодний липкий піт, від якого сорочка прилипла і неприємно холодила шкіру. Поволі Алан йшов в ту сторону, де ніч з вогненними очима диявола підстерегла його.

Юнак дістався густих заростів чагарнику. Йому видалось, що саме тут хвилю тому він побачив темну постать, що спостерігала за ним. Але тут нікого не було, лише нічний ліс прохолодою дихав в лице.

«Що це було? Видіння? Гра уяви?» Злість зі збудженням проймали його. В цей момент вітер доніс до нього запах такий знайомий йому з дитинства, запах індіанця. Сумнівів бути не могло, це саме індіанець примусив його застигти з жаху кілька хвилин тому.

Та що робив індіанець в їх саду і чому тут ховався? Кого вистежував? На кого очікував? І раптом Алана осинила здогадка, що це був не звичайний індіанець, а втілення самої ненависті і злості.
Це був ворог з диявольськими очима!


***

Чорна тінь ірокеза завмерла поміж дерев і чагарників. З-за набедреника поблискувало смертоносне вістря томагавка. Пасма волосся, що стирчали зав’язаними на потилиці, робили його схожим на великого хижого птаха.

Сагамора Аскука роздирали сумніви і похмурі думки.

Він причаївся в самому серці ворожих земель, вичікуючи свої жертви.

«Вже пройшло десять ночей з тих пір, як Дух Снів явив мені пророцтво, – думав вождь. – Народи Ліги Племен вже не ті, що були колись. Нас ослабили безконечні війни і торгівля хутром, на які прирекли хижі білі. Слабкі уми індіанців піддались спокусі і занедбали землеробство, яким славились ірокези. Через це голодна смерть суворих зим забрала життя сотням братів. Гаряча молодь хоче йти стежкою війни і мстити за мертвих і ображених. Я з ними всім серцем! Всі біди великого ірокезького народу через зрадливих і підлих блідолицих!»

Аскук присів біля столітньої сосни. Зняв з поясу мішечок. Відсипав на долонь трошки порошку (кукурудзяної муки), сплюнув і розмішав пальцем. Проковтнувши її маленькими порціями, витер руки об мокасини. Здавалось, що він – єдиний ірокез, проник в стан ворога, навіть і не замислюється про небезпеку, що йому загрожує. Він прийшов зустріти білих з його видіння. Але великий сагамор бачив, що тут де ці білі живуть, зібрались всі вороги ірокезів, які тільки і чекають нагоди перебити їх. Як Блідолиций Предок, що водиться з їх запеклими ворогами, зможе допомогти? Як зуміє об’єднати всі племена щоб запанував мир, як співається і передбачається в їх піснях про Гайовата. Але його брати свято вірили в це. Тому він і тут.

Хіба не самі ж білі називали їх підступними ірокезами? Але вони забули, що саме білі навчили ірокезів власним прикладом вбивати жінок і дітей. Так хто з них підступніший? І зараз Аскук змушений прийти на територію білих, де Екваоданта зібрав алгонкінів, гуронів, абенаків і металлаків під своїм дахом.

А ці пси патсуікети! Вони вже п’ять ночей йдуть по його сліду. Винюхують своїми довгими носами як паршиві койоти. Все поселення просмерділось цими шакалами. Як ще довго він зможе вислизати від них, плутаючи свої сліди.

Його брати хочуть союзу! Але для цього потрібна його згода, як верховного вождя Ліги Племен. Та він не бажає мати нічого спільного з цими білими, не вірить і не повірить в пророцтво, допоки особисто не переконається. Та в цьому важко досягти успіху, адже він вважає, що від білих можна чекати лише зради. Він за війну, тільки за війну.

Це видіння! Хіба Дух священної Змії не попереджав його про Жінку, Каурі, яка стане причиною його смерті.

При згадці про Каурі самогор закляк.

Асе спершу він буде кликати до себе молодого Воїна – Хотото. Він зазирне в його душу. Він вирішить що робити , йому підкаже Великий Дух.

Його він уб’є першим.

Коли темінь повністю огорнула сад і все здалось чужим і примарним, сагамор насторожився, більше відчувши ніж побачивши, наближення очікуваної ним людини. Кожен мускул його тіла напружився. Він окаменів в абсолютній нерухомості.

Хотото, якого вела несвідома стежка провидіння, підходив все блище. От сагамор вже бачить його лик, його розгублений погляд, його все наростаючий страх, що шквальним накатом сковує волю. Все так як хоче шаман. Ні! Білий воїн ніколи не зрівняється з ним.

Причаївшись, ірокез з презирством дивився на цього блідолицього. Чим може похвалитись син Екваоданта? Чим вразити шамана? Єдиним вірним буде убити його, зараз і тут. Одним точним і швидким ударом томагавка розкроїти йому череп. Він вже бачить, як блідолиций падає долу навіть не зойкнувши. Він покаже Раді Ліги його скальп і доведе цим, що пророцтва не існує, що це лише дурна мрія, яку треба забути. І нехай це вбивство розпочне війну, війну між Дітьми Зорі і Екваодантом, адже він так прагне змити кров’ю зради і образи, завдані білими.

Ірокез підняв свій томагавк, готуючись до атаки. Але краєм ока щось привернуло його увагу і змусило підвести погляд на будинок. «Каурі!» – вогнем майнуло в свідомості. Дівчина стояла в вікні і дивилась прямісінько йому в очі. Він не міг відвести погляд. В очах темніло, пам’ять відходила. Всі його чуття на мить завмерли, отупіли, щоб по хвилинній закляклості прохопити всю суть непереносимо гострим болем.

«Що це?» – гарячкувато думав ірокез. Вираз його очей з кровожерливо-жорстокого змінився на невимовно здивований. Йому захотілось вигукнути: «Жінко, відпусти мене!». Так, ніби це не він славетний воїн, що стискав в руці смертоносну зброю, а ця жінка з видіння була наділена небувалою силою, майже надприродною, як і він сам.

І раптом він розумів, що вона піддається його дії, але і здатна протистояти йому, розладнуючи задуми. В неї була своя сила. Мабуть, вона також дружить з Духом Снів.

Дівчина і ірокез дивились один одному в очі, і це нагадувало дуель, дуель двох рівних супротивників. Це тривало лише мить, та було достатньо, щоб самогор забув свій намір вбивства юнака і опустив томагавк.

Ірокез зрозумів, що перед ним вкрай небезпечна істота, одержима не то дияволом, не то божеством. Він не знав, що так само в цей час думала вона і про нього самого.

Невідомо скільки б тривав цей двобій поглядів, якби дівчина не відступила в глиб кімнати. Ірокез поволі отямився і розчинився в темряві, забувши про хлопця, що незворушно стояв в кількох десятках кроків від нього.

Шумів столітній ліс і за його шумом нічого не було чутно довкола.

Темною тінню прокрадається ірокез ворожими землями. З чим він повертається до братів? Що він повідає вождям Ліги? Ні! Він нічим не видасть свої підозри. Він нічого не розповість про Каурі. Краще хай брати залишаються у невіданні. Краще їм не знати чиїм ликом повернувся до них Гайавата. Вони не побачать тривоги і сумнівів в його очах. Проте він буде стежити за цими двома. Він дізнається, якою силою володіє молодий Воїн. Що поєднує його з жінкою, яка явилась сюди з далеких земель. Він пізнає її силу, силу, якщо і не протилежну його власній, то іншу від його.
Почало світати. Темнота загоралась непевним світлом. Народжувався новий день, повний тривог і непевності.

Здавалось, цієї ночі ніхто в домі не спав. От і з вітальні доносились гучні розмови.

- Я впевнений, що серед цих безконечних лабіринтів озер, порепаних болотами і торф’яниками, слідуючи верхньою течією Міссісіпі, ви наочно переконаєтесь, які багаті надра цих порогів, – захоплено і схвильовано змальовував Фабьєн де Монтре своїм співрозмовникам принади майбутньої подорожі.

- Це все чудово і інтригуюче, але особисто мене бентежить перспектива загрузнути в цих обширних болотах, – хмуро пробурмотів маркіз Фоурньєр, роздивляючись гру світла, що відкидало полум’я з каміну на гранованому бокалі з ромом.

- Не варто перейматись болотами, тільки-но Вам відкриється краса кипарисових лісів Луїзіани, чарівлива могуть і велич водоспадів, відразу неприємність болотистої місцевості випарується разом з вологістю цих місць! – урочисто запевнив Фабьєн і розплився в задоволеній посмішці.

- Якось слабо переконливий прожект, – таким ж хмурим тоном відповів адмірал, зиркаючи з під лоба на запального молодика, то і діло змахуючи кучері своєї об’ємної перуки, що постійно спадали на очі.

Вся ця затія з експедицією вздовж русла «Великої ріки» (як прозвали Міссісіпі індіанці) не знаходила такого ж ентузіазму в адмірала Фоурньєра, який звик під час морських подорожей до вигод комфортабельних фрегатів. А цей виснажливий і тривалий перехід мінливими і навіть подекуди небезпечними територіями басейну ріки Міссісіпі явно обіцяв лише потерпання від незручностей.

- Адмірале, майже сто років тому доведено нашим співвітчизником Робером де ла Салем, що абсолютно реально пропливти по всьому руслу ріки на судні не сходячи на берег, – втрутився віконт Петіт, зауваживши песимістичний настрій адмірала. – Але Міссісіпі це не лише болота і непрохідні хащі, вниз за течією розкинулось безліч мальовничих островів, а озерна система прямо таки вражає своїми масштабами!

Маркіз Фоурньєр відповів ад’ютанту незадоволеною гримасою, в якій прозирала недовіра щодо сумнівних принад подорожі.

- Ваш скептицизм, дорогий маркізе, ґрунтується на відсутності досвіду подібних експедицій, – з викликом і явним незадоволенням сказав сеньйор де Ла Блан.
- Саме так, Жан-Етьєн, саме так! Це лише тому, що я не є одержимим, осяяним своєю ідеєю фанатиком! – парирував адмірал, залпом спорожнивши всій бокал.
- Я маю надію, маркізе, Ви не забули настійливого прохання губернатора Нової Франції спорядити експедицію з ціллю збагачення казни Квебека дорогоцінними металами та хутром, – скрізь зуби процідив де Ла Блан.
- Монсеньйоре Фоурньєр, – благальним тоном звернувся до адмірала Фабьєн, зауваживши, що дискусія стає напруженою, – щоб позбутися сумнівів найкраще буде – піти і подивитись! Я впевнений, та ні – знаю достеменно, що цією величезною рікою, яку індіанці називають Батьком Вод, ми пройдемо не те що не вилазячи з човнів, а й допливемо до самого Китаю, як це робили вже до нас видатні мореплавці і першовідкривачі! Та й з іншого боку – це давно вже не безлюдні і дикі місця: в гирлі ріки Катарква процвітає форт; далі на північному березі озера Онтаріо розмістився інший форт, що був збудований в честь губернатора, а на річці Іллінойс ще форт. Таким чином, аж до самої Луїзіани ми можемо ставати на якір і перепочивати в компанії наших співвітчизників, поповнюючи продовольчі запаси, а трюми набиваючи дарами для губернатора Квебека. А далі – Новий Орлеан!
- Дорогий Фабьєне, Ви абсолютно праві! – зауваживши прозирки зацікавлення і схвалення у виразі адмірала Фоуньєра, сеньйор де Ла Блан поспішив затвердити і підсилити це враження. – А дорогою до Нового Орлеану, звісно, хутро, мідь, срібло, ром…
- Так-так, я також чув, що вздовж русла річки, поблизу фортів, облаштувалися факторії, які облюбували французькі, канадські та і англійські трапери. Торгівля та обмін хутром процвітає як ніколи! Та від них завжди можна почути корисні відомості, щодо стоянок індіанських мисливців, які займаються ловлею і обміном, – гаряче підтримав адьютант Петіт.
- Кхе… кхе… Ваша світлосте, спішу нагадати, що губернатор висловив великі сподівання на цю експедицію, а також закріплення положення і підтвердження володіння Франції в межах французької Канади, – вибачливим голосом озвався секретар адмірала мосьє Дебатс, машинально поправляючи свої круглі окуляри.
- Так-так, я все пам’ятаю, Дебатсе. Я ж нічого не маю проти, панове, наказ губернатора не підлягає сумнівам і, звісно, буде виконаний, – адмірал протягнув бокал секретарю, аби той налив йому ще рому.
- І хай мене поб’є грім, Ви будете задоволені результатами експедиції, – задоволено заключив Фабьєн.

Перемовини щодо експедиції сильно хвилювали Фабьєна, адже дослідження Міссісіпі, слідуючи шляху видатних мандрівників, було його заповітною мрією. Фабьєн був першокласним картографом. Він годинами міг, схилившись над картами, проводити безкінечні обрахунки і перевірки.
Підкріплений чималим фінансовим внеском в експедицію свого батька, графа де Монтре, Фабьєн з молодечим запалом поринув в організацію цієї затії.

Він дуже швидко потоваришував з іспанцем Жаном-Етьєном де Ла Бланом, який подібно Фабьєну, марив подорожами і відкриттями на просторах Північної Америки.

Де Ла Блан був стриманим чоловіком, і хоча він виглядав молодшим своїх літ, разом з цим вже мав досвід бурхливого життя. Він був впевнений, що одного прекрасного дня здійснить якесь знамените відкриття, чим увійде в історію – мрія всіх відважних сміливців. Цим він і підкорив Фабьєна де Монтре, який також вирізнявся чималими амбіціями і спесивістю характеру.

- А як справи в нашого капітана? – звернувся адмірал до Фабьєна і його устами загуляла глузлива усмішка.
- Цього, на жаль, не знаю. Я ще не бачив Алана після того, як він так раптово вибіг з кабінету, – похмуро відповів Фабьєн, насупивши чоло.

Поведінка брата його спантеличила і він готовий був завдати йому добрячої прочуханки:

- Але яхта «Анна-Марія» цілковито готова і оснащена для подорожі, і зараз стоїть на якорі у форту «Льо матен».

Капітаном яхти «Анна-Марія» Алан де Монтре був призначений своїм батьком. В свій двадцять один рік він вже встиг стати досвідченим морським офіцером. Він пройшов хорошу школу морської справи, плаваючи з монсеньйором графом з раннього віку по Середземному і Карибському морях. І так як для експедиції по Міссісіпі підходило лише легке судно, то сумнівів з вибором для цього плавання не інакше як яхти «Анна-Марія» ні в кого не виникало.

Монсеньйор граф де Монтре схвалив і заохотив до участі в експедиції своїх синів. Він частково брав на себе витрати на оснащення подорожі.

Як він пояснив мадам графині, яка як будь-яка мати хвилювалась за своїх дітей:

- Це для них дуже корисний досвід. Там вони зможуть осягнути цінність таких понять, як стриманість, організованість, відповідальність і отримають хорошу підготовку. Крім цього, вони сповна зможуть задовольнити свою жагу до пригод і мандрівок; прийняти участь в науковій експедиції поряд досвідчених чоловіків, які побували у всіх можливих екстремальних ситуаціях. Ця подорож навчить їх самостійно протистояти всім трудностям і незгодам, які можуть виникнути на шляху, а також застосовувати винахідливість в безнадійних ситуаціях, щоб щасливо виплутатись з них.
- Але ж вони ще такі юні, – заломлюючи руки благала графиня. – І Алан! Він мене турбує, щось гризе його і це проявляється в неконтрольованих сплесках невиправданої агресії.
- Люба моя… З ним все буде добре. Я впевнений, що під час цієї мандрівки сувора англо–саксонська розсудливість охолодить юнацький запал, його молодечу зарозумілість. Такий похід буде хорошим уроком для цього удачливого і тому надто гонорового юнака.

Граф де Монтре думав про своїх синів, сидячи в кремезному, обтягнутому шкірою дикого вепра кріслі, ніжно пригортаючи до себе дружину, що тулилася коло нього. Він пестив її ніжну шкіру щоки, намагаючись вгамувати хвилювання за дітей. Він був певний, що в цій експедиції вони навчаться підтримувати один одного, прислухатися і спільно приймати рішення. Адже вони однієї крові, брати.

- Та й з іншого боку, – продовжував граф, – це буде безцінною школою для них двох, не кажучи вже про те, що окрім амбітних потреб губернатора Нового Світу вони будуть виконувати і мої особливі доручення.

Мадам графиня з ніжністю і благоговінням дивилась на свого чоловіка і вірила, що з їх дітьми нічого не може статись поганого, адже в них такий батько! Вона була зворушена і захоплена юнацькою гарячністю старшого сина Фабьєна до жаги знань і відкриттів; спритністю і безкомпромісністю при вирішенні важливих питань і під час складних обставин свого молодшого сина Алана. Вона готова би їм на блюдці піднести Китайське море, аби вберегти від неодмінних небезпек і трудностей подорожі. Але, разом з цим, вірила в непоясниме чуття і геній свого чоловіка, тому перейнялась його оптимізмом і вірою в неодмінно позитивний результат.

В цю прохолодну ніч з вершини пагорба, що поріс похмурим лісом, півголий ірокез не спускав очей зі сплячого поселення. Його вузькі очі, кольору вогненного агату, полискували поміж дерев.

«… Тютюновий дим заповнював весь простір святилища. Повітря зробилось липке і непроникне. Здавалось, дим заповнив найменшу щілину, проник в кожну пору шкіри, вліз у свідомість і огорнув її химерним плащем, зневолюючи тіло, та Аскук не випустив з рук свою темно-багряну катлінітову довгу трубку, рясно всіяну бісером і оброблену інкрустацією, як і належало трубці вождя.
Першими клубами диму шаман віддав почесті Великому Ваконде – Володалю Світу, Сонця, Землі і Води. Потім він направив клуби в кожну сторону горизонту, щоб вищі сили послали йому сприятливий вітер.

Заспокійлива дія трубки допомогла великому шаману зосередитися і налаштуватися відповідним чином на розмову з вищими силами і Духом Снів. І от Танець одкровення – Танець Духа ввів його в стан сприйняття і бачення…».

Подих Аскука завмирає, коли перед його взором вкотре повстають уривки видіння – двоє блідолицих з’єднаних незримою пасмугою.

« Хто з них?» – питання вогненною змією звивається от уже десятки днів і ночей в його свідомості, бентежачи розум, позбавивши спокою його стражденну душу.

Охопленим сутінками лісом безшумно пробирається поміж дерев і чагарників великий вождь і шаман онондагів1 славетний сагамор2 Аскук.

Він спритно долає всі перешкоди на своєму шляху, оминаючи могутнє коріння і густі чагарники, які щільною стіною повстають раз по раз перед ним. Ніщо не в змозі зупинити його і перешкодити досягнення його цілі. Його веде таємний Дух – Дух Лісу.

Рівний ритм його кроків ніщо не порушить, навіть ворожий ліс металлаків 3, де з-за кожного дерева, кожного куща його чекає смерть. Він майстерно оминає небезпеку, тінню незримою ковзаючи від дерева до дерева.

Сагамор думає про своїх братів – вождів племен Ліги. З голоду і виснаження в нього паморочиться в голові. Його дух посилає дивні видіння, але він невпинно несеться вперед.

Аскук страждає від малодушності своїх братів, які як в манну небесну вірять в прихід Блідолицього Предка – переродження великого вождя і пророка Гайавати4. Його прихід пророкували всі жерці і всі древні легенди.

Він ніколи їх не розумів – нащо себе обманювати примарною надією?

Блідолиций Предок не існує!

Не варто його і чекати. Як можна вірити в цю нездійсненну мрію, шукати в ній силу, перемогу, заступництво…

Але хіба не надіється зараз і сам Аскук, вистежуючи білих?

Все змінилось того дня, як Дух Снів послав йому пророче видіння. Його б не було зараз тут, в цьому ненависному лісі де господарюють ці пси пансуікети5 – ті-що-прийшли-обманом на землі Дітей Зорі. І зараз він, славетний вождь онондагів, племені Старших Братів – хранителів Вогню і Вампула, він – голос якого на Раді Ліги був вирішальний, легким безстрашним кроком пробирається до своєї цілі – поселення білих “Diamant forestier”. Дух священної Змії – тотему його племені, веде його до Каурі6 і Хотото7, двох блідолицих з його видіння. Веде в поселення. Веде смертоносними для нього стежками, оберігаючи від небезпеки.

Він прирік себе на цю дорогу і непохитно йде вперед, щоб позбавитися невизначеності, щоб позбутися сумнівів і завірити своїх братів Ліги племен. Він особисто зустрінеться лицем до лиця з кожним з цих двох. Він подивиться в їх очі, він зазирне в їх душі, в їх найпотаємніші і найтемніші куточки свідомості. Він вирве правду! О, так! Він це зробить! Ніхто не встоїть перед його силою – силою могутнього шамана! І якщо хоч тінь сумніву зажевріє в його розмислові – він уб’є їх! Він звільниться сам і звільніть братів від марного сподівання. І тоді він, славетний сагамор онондагів, поведе своїх братів на війну з білими – цими зрадниками і безжальними катами, що прийшли і осквернили їх землі і їх дома. Адже хіба не білі зрадницьки, під виглядом друзів з благими цілями, споювали братів вогняною водою, яка на подобі кровожерливої тварюки пожирала їх расу і їх душі, як вогонь пожирає ліс? Хіба мало вони стріляли в братів з мушкетів, виганяючи з рідних домівок і земель? Як можна вірити білим?

Аскук обережно крадеться в поселення, аби відкрити істину. І якщо його сумніви підтвердяться, то вони пізнають весь гнів і могуть славетного сагамора. І щоб звільнити нарешті своїх братів від спокуси, в яку білі ввергають індіанців, їх треба всіх убити і дістатися до їх душ. А от чи є в них душа – це він дізнається особисто, вирвавши їх паскудні, зрадливі серця.

«Так хто з них?»

Чому великий Дух Снів пожартував з ним, чому явив двох блідолицих в його видінні? Чоловік чи жінка? «Дух воїна, що співає» чи «Жінка білої раковини»? Питання невпинно роз’їдало душу молодого шамана.

Він знову і знову пригадував деталі видіння.

«…Повня осяяла святилище, проникаючи холодним білим світлом в свідомість шамана. Перед його взором враз з’явився маніту8- Дух Місяця, що зійшов з самого жагучого світила. Тільки-но Дух розпочав сходження з небесного простору, лик його трансформувався – шаман узрів молоду дівчину з золотими пасмами волосся, що зміями звивались навколо її гнучкого стану.

«Каурі!» – пробурмотів шаман.

В цю ж мить небесну гладінь розсік вогненний меч і по праву руку Жінки – Місяця на багряному небосхилі виник Небесний Воїн.

«Хотото!» – вигукнув в трансі Аскук…»

Сагамор обперся об стовбур могутнього дуба, намагаючись справитись із запамороченням, викликаним тривалим фізичним виснаженням, голодом і нервовим напруженням в продовж кількох днів. Він заплющив стомлені, потріскані на сонці повіки. Насилу ковтнув скупу слину пересохлою гортанню.

«… Синь небесну струсило до самого крайнеба. Небосхил заворушився, зламав просторову цілісність, вигнувся і обернувся гігантською чорною змією.

«Чуа» - з благоговінням пробурмотів Аскук.

Гадюка зашипіла і звилася навколо дівчини, роззявивши мерзотну ікласту пащеку. Дівчина махнула довгим доземним волоссям, наче батогами. Пасма огорнули зміїне тіло і відкинули вбік. Розлючена зміюка вигнулась, метнулась ввись і стрілою кинулась на дівчину відкривши свою могутню пащу, оголивши смертоносні ікла. Але цієї миті воїн, піднявши вогненний меч, виступив вперед, затуляючи вільною рукою дівчину. На його красивому обличчі відбилась гримаса злості. Одним ударом розпоров гадюці чрево. Змія звилась і впала ниць, заковтнувши свій хвіст, і завмерла навіки».

Минуле і майбутнє з’єднались в єдине…

Великий сагамор йде, переходячи струмки, перепливаючи ріки, перелазячи круті стрімчаки. Він йде берегами озер, мимо навислих сірих скель з голими вершинами і приземистою хвоєю. Безстрашно занурюється знову у півтемряву густих чагарників.

Його брати з благоговінням вслухались в кожне слово славетного шамана, який відав їм про своє видіння. Невикорінна надія позначилась на їх лицях від усвідомлення звершення пророцтва. Блідолиций Предок духу Гайавати прийшов! І марно закликав їх Аскук до розсудливості, марно застерігав від незрозумілої небезпеки – адже в видінні їх було двоє. Хто з них був істинним Предком? Чому так двояко Дух Снів явив ознаку пророцтва. Чоловік і Жінка діяли заодно, їх тіла, душі і сили були об’єднані. Священна Змія здолана – це знак чого? Перемоги? Поразки? Попередження для нього самого? Однак, одна їдка думка роз’їдала серце сагамора. Чому та Змія обрала першою Жінку – Каурі, і та не відступила перед нею, не пала ниць перед могутньою Чорною Змією Чуа - священним тотемом онондагів. І хоча вирішальний удар наніс дивний Воїн з волоссям кольору Сонця, та шаман вірив Духу Снів. А чи не знак це того, що племена ірокезів перед смертельною загрозою? Загрозою, яка виходить саме від Жінки. Чи не тому Змія вказала спершу на неї? Чи це не є попередженням – «Стережіться! За вами ходить смерть!»

Вся сутність великого сагамора і шамана Аскука протестувала і стискалась лише пригадуючи Жінку – Місяць.

Це божевілля! Ні, ніколи він не допустить навіть найменшої можливості, що дух легендарного Гайавати міг повернутись до своїх братів, втілившись в тілі білої жінки.

Коли він підняв очі до неба, що кидало йому палаючі стріли останньої зорі, його замутило і хворобливо занило десь під ребрами. Причиною цього були не лише позбавлення і тяготи подорожі, а і відлуння того відчуття, яке його пройняло під час видіння. Огидне відчуття, яке він сприйняв як страх перед невідомою і незрозумілою Жінкою – Каурі.

Він знає де її знайти. Його веде великий Дух Снів, йому вказує шлях священна Змія.

Він знайшов її.

І він вб’є цю білу жінку.


=====================

Онондаги1 – плем’я індіанців, що входило в групу ірокезів
Сагамор2 - великий воїн, вождь
металлаки 3 - плем’я індіанців, вороги ірокезів
Гайавата4 – легендарний вождь і пророк, засновник Ліги племен ірокезів
Пансуікети5 – плем’я індіанців, вороги ірокезів
Каурі6 – Жінка білої раковини, покровителем якої був повний місяць
Хотото7 – Небесний воїн – хранитель неба з огненним мечем, що перемагає пітьму, дух воїна, що співає
Маніту8 – духи індіанців

Яке неозорне і красиве це царство лісів і вод – милувалась Еліза чарівним світом природи, що відкривався далекою перспективою з-за вікном.

Вона вдивлялась в далечінь, сягаючи поглядом далеко за межі саду, туди, де земля і схили гір ще горіли в променях невидимого вже за горизонтом сонця. Вона намагалась вгамувати пристрасті, що вирували думками, ховаючись від гамору, що панував в поселенні.

Її рятувала наступаюча темнота свіжого вечора, і підвіконня її кімнати, здавалось, було єдиним бар’єром, що відмежовував від повного єднання з духом дикої природи. Зараз лише її неправдоподібно голосне дихання порушувало тишу. І, видавалось, могутні і мовчазні гори напружено слідкують за цією одинокою дівчиною, що намагається впоратися зі своїми почуттями.
- Не хвилюйся, дівчинко, все буде добре. Сьогодні ми всі надто перехвилювались, – заспокоювала мадам де Монтре, підтримуючи під руку Елізу, що хиталась, наче сп’яніла. – Завтра вирішимо всі питання, а зараз йдіть, Елізо, в свою кімнату і відпочивайте.

«Все буде добре. Все буде добре… – як мантру повторювала подумки Еліза. – Але чому все так? Чому він так… так…»

Вона не змогла знайти потрібного слова. Очі все ще повивало туманом. Серце в грудях ніяк не знаходило спокою. Різкий порив вітру обдав блаженною свіжістю.

Вдивляючись в далеку перспективу за вікном, Еліза спостерігала за останніми подихами вмираючого дня. На горизонті клубилися, зливаючись з вершинами гір, невеликі перлисто-сірі хмаринки. На заході гори зникали в тумані. Всю долину сповивала темінь, якась така особлива, пронизана неповторним срібним світлом.

Зараз чуття та інстинкти Елізи були оголені і напружені. І раптом вона відчула душу цього краю – чомусь таку рідну і близьку їй.

На мить її погляд зупинився в дальньому краю саду. Еліза здригнулась і інстинктивно відвернулась. Ні, це їй, мабуть, просто здалося… Але там точно щось блиснуло серед дерев.
Здогадка різонула свідомість – це очі!

Вона знову подивилась в тут сторону. Сумнівів не залишилось. Це людина, що причаїлась між дерев, така ж темна і відсторонена, які і оточуюча природа.

Але хто це? Хвиля жаху пробігла мурахами по спині. Та, можливо, це витвір її уяви, можливо, сутінки в тандемі з туманом знов потішаються над її свідомістю, малюючи страхітливі химерні образи.

І тут вечірній легковій доніс до неї запах – смердючий запах, який був їй вже знайомий. Коли вона його відчувала? Так! Сьогодні, при зустрічі з металлаками. Це той самий нудотний запах – просякнутий кров’ю, тютюном і ведмежим жиром…

А отже, там, за деревами, ховається індіанець! Але цей сморід був жахливіший – солодкуватий випар свіжої крові паморочив в голові. Можливо, нещодавно цей індіанець зрізав кілька скальпів, які зараз красувались на його набедренику.

Жах скував її тіло. Вона заклякла не в змозі ні поворухнутись, ні відвести погляд від двох агатових щілин, що блищали на фоні темних стовбурів.

Індіанець дивився прямо на неї, нерухомий, наче розчинився в темряві, зливаючись з деревами.
Слабке світло затухаючого дня проштрикнуло хащі, ковзнуло по його широких плечах, дужим рукам і сильним стегнам. Елізі вдалось за цю коротку мить розгледіти намисто з блискучих зубів ведмедя, яке прикрашало його мускулисту шию. З вух звисали широкі кільця. Лице з суворим, відштовхуючим виразом, що наводив жах. Голова блиснула гладко вибритою шкірою, а від самого чола тяглось пасмо волосся, яке на чубку було зібрано в довгий хвіст, прикрашений пір’ям.

Ким був цей індіанець – другом чи ворогом, Еліза не знала. Але якась незрозуміла впевненість, що він прийшов сюди через неї льодом сковувала душу, і змусила Елізу так пильно його розглядати, як розглядають небезпечного звіра.

Важко вірилось, що він був живою людиною. Індіанець стояв незворушно, як кам’яна глиба. І навіть його очі, що горіли чорним золотом, здавались неживими.

Не зводячи очей з індіанця, Еліза, зібравши всі сили, поволі відступала в глиб кімнати. Невдовзі вона вже не бачила ні його, ні темноти саду. Несвідомо, під впливом дивного відчуття жаху змішаного з цікавістю, і ще якоїсь сили, природи якої дівчина не розуміла, вона знову підійшла до вікна, очікуючи побачити дві вогненні крапки в глибині саду. Але там вже нікого не було.
Еліза тремтячою рукою провела по лиці, відганяючи ману – невже їй це все тільки примарилось?
«Ні, індіанець все ж стояв між дерев, і це був не друг…» – майнула думка.

Якось Фабьєн де Монтре розповідав про дружні племена індіанців. Вони живуть, полюють і ходять всюди групами. Вони ніколи не блукають так, на одинці по лісі, немов кровожерливі вовки.
Еліза буквально впала на ліжко. Цей шалений танець серця, це жахливе видіння – все скидалося на страшний кошмар. Тепер ця таємнича лісова хаща видалася їй повною гнітючої тиші, яка порушується лише шепотом вітру і невідомим шурхотом, де чаяться химерні тіні.

Незважаючи на ще жаркі дні останнього літнього місяця, ночі вже були прохолодними. Тремтячи чи то від пережитого потрясіння, чи то від ознобу, Еліза присіла на коліна перед каміном, щоб розпалили вогонь. Їй здалось, що в цілому світі вона одна. Не полишало відчуття нереальності подій, і на якусь мить вона навіть забула де вона. Думки витали десь далеко поза межами свідомості, руки машинально ламали гілки і підкидували у полум’я, що вже ожило і весело тріщало іскрами.

До неї донеслись звуки з будинку. Поволі поверталась реальність і усвідомлення присутності життя. Еліза глибоко вдихнула і посміхнулась: «Все буде добре, а про інше я подумаю пізніше».
Її сильно мучила спрага, так, ніби кілька днів нічого не пила. На столі в підсвічнику стояла свічка, поряд лежало огниво і трут. Вона висікла вогонь і, взявши підсвічник, направилась до кухні.

Дівчина пройшла довгим коридором огорнутим сутінками і спустилась сходами на перший поверх. В будинку шаруділи і клопотали служниці, готуючи кімнати для гостей. Проходячи повз велику освітлену канделябрами вітальну, Еліза помітила Фабьєна, який про щось завзято розмовляв з адміралом Фоурньєром, ад’ютантом Петітом і сеньйором де Ла Бланом. Вони зручно розвалились в кремезних м’яких фотелях, оббитих дорогим брокателем, що розмістились дугою довкола величезного каміна.

Всім трьом гостям було надано кімнати для проживання під час їх візиту в помістя, які розташовувались на другому поверсі в протилежному від кімнати Елізи крилі.
Компанія про щось активно дискутувала, попиваючи ром. Еліза швиденько прошмигнула повз, аби не бути поміченою ними.

На кухні юрмилися дві пишнотілі кухарки, готуючи легкі закуски чоловікам.
Дівчина зробила собі велике горня запашного чаю із листям заспокійливої м’яти і, спостерігаючи за метушнею кухарок, попивала маленькими ковтками гарячий благодатний напій, відчуваючи, як повертається душевне тепло і блаженний спокій.

- Неймовірно, мадемуазель Розіз із самого серця Франції – Парижу?! – захоплено вигукнув адмірал Фоурньєр.
- Гм… Це все дуже дивно, – задумливо, здавалось, сам до себе промовив мовив віконт Петіт.
- Що саме викликало у Вас занепокоєння, Дідьє? – маркіз Фоурньєр зі здивуванням глянув на сього ад’ютанта.
- На галіоті?.. До Нового Світу?..
- І що тут такого дивного? – не второпав мосьє Дебатс.
- Та це і дивно, що на галіоті. Таке непевне судно. Хіба що відчайдухи і зневірені насміляться на такому невеликому хирлявому і слабо озброєному судні як галіот ходити в такі тривалі і небезпечні подорожі як до Нового Світу. Тому і не дивно, що пірати, ласі до наживи, не оминули можливості напасти на нього.
- Так, Ви як завше дуже проникливий, Дідьє! Вас важко обвести навколо пальця – тому Вас я і маю за свого ад’ютанта, – задоволено підморгнув адмірал віконту. – А у Вас, любий графе, не викликало підозр те, що юна і тендітна мадемуазель вирішила на галіоті дістатись берегів Америки? – хитро прищуривши очі, адмірал звернувся до графа де Монтре.
- Мабуть, вона поспішала, або в неї не стало коштів, щоб оплатити проїзд на кращому судні, – поспішив пояснити Фабьєн, скориставшись паузою, коли граф де Монтре, здавалось, роздумував над питанням адмірала, ледь помітно посміхаючись.
- Поспішала? Не припустимо легковажити в такому важливому питанні – це ж ризик для життя! – адмірал аж підхопився розхвилювавшись.
- Хіба що, коли тікати від чогось. Чи від когось…

Нависла тиша. Всі дивились на ад’ютанта і в кожному погляді читалось німе питання.

…

- Не переймайтесь, Елізо, все владнається, – заспокоювала мадам де Монтре, пересікаючи площу. – І не тримайте зла на Алана, він занадто імпульсивний, але серце в нього добре.

Мадам графиня підтягнула Елізу до себе, взявши її попід руку. Дівчина йшла мовчки, потупивши погляд на мощену каменем дорогу. Вона почувалася вичерпаною, та лагідний голос графині діяв заспокійливо.

- Вибачте, мадам, за мою нестриманість, я не повинна була прирікатися з мосьє Аланом, просто я була так схвильована подіями в лісі, що необачно погарячкувала.

Еліза благально дивилась на графиню, усвідомлюючи, що таким випадом могла викликати зайві підозри і питання.

І чому вона не змовчала – корила себе. Чому спровокувала цього нестерпного Алана зірватись, спричиняючи неприпустиму перепалку та ще й в присутності стількох людей!

Але ж вона мадемуазель, жінка. А до жінок, до яких б вони верств не належали, чоловіки мають відноситись що найменше з повагою, а тим паче це стосується дворян.

Її душу гнітив давній сором за той страх і малодушність; за втрату батька; за стрімку втечу; за відмову від свого титулу, свого імені – імені славетного давнього роду… Вона не створена для темряви і хаосу, вона роджена для світла і гармонії. Життя нанесло їй страшну і глибоку рану. Така, очевидно, її доля. Як вилікувати цю рану?

Колись, в давні часи, жінка мала захисника. Захисником був лицар – шевальє. І це було справою честі шевальє – воювати за жінку; карати за образи; платити своєю кров’ю за ту, в якої кулаки і сила духа були слабкими. Це шевальє зобов’язаний захищати ту, яка не народжена для боротьби, для крові, вистрілів, війн і нещасть. Це було його ділом честі. Зараз часи змінились. Немає більше лицарства. Немає більше шевальє. Кожен бореться сам за себе.

От і їй довелось вступити в нерівну війну з герцогом де Жюбері і його приспішниками – шайкою убивць та аферистів як і він сам. Навіть клопотання до самого короля не принесло втішних результатів. Де Жюбері уміло усіх як не залякав, то задурив голову.

Стати дружиною де Жюбері? Ніколи. Краще смерть, або втеча. Вона вибрала останнє. Стрімголов, покинувши все – маєтки, титул, власне ім’я, галопом спрямувала свого скакуна в Верхню Нормандію, прямісінько до порту Гавр-де-Грас. І байдуже, що єдиним цього вечора лише непривабливий галіот відправлявся до Америки; байдуже, що дорога чекала нелегка і небезпечна; байдуже, що вона і гадки не мала що це за край і як в ньому вижити. Незначно що її судьба там неясна – головне, що вона їде звідси, від тої несправедливості і фальшу, боротись з якими в неї вже не вистачало сил.

Тому зараз, коли почуття безпеки, рівноваги і спокою поволі повертались до неї, коли вона врешті відчувала себе вільною, відчувала що живе – вона ні в якому разі не повинна виказати себе, скомпрометувати.

Так, в її житті випала пора, коли вона позбавлена радості, позбавлена своїх прав; коли в неї немає іншого виходу, як окрім сховатись, зачаїтись, зробити вигляд, що змирилась перед силою, що здолала її, аби не втратити своєї честі – єдиного, що в неї залишилося і чого ніхто не в силі забрати.

Але вона не буде засмучуватись поразкою. Залишитись живою – це вже неабияка перемога. І навіть якщо вона і виказала свою слабкість цією втечею, так лише тому, що це були важкі часи для неї, часи – коли вона залишилась сам на сам, лице до лиця з горем через раптову смерть батька і жахом втратити честь. Тому вона не повинна цього соромитись, адже вона жінка. Адже, коли б так звані друзі – довірені люди і соратники її батька, не вияви боягузтва, не знехтували б своїми обов’язками бути для неї захисниками, їй би не довелось так страждати і залишати, тікаючи, своє родинне гніздо.

Але це лише віддих, передих, пауза, яку вона вирвала – виплакала в долі. Вона нічого не забуде, вона дасть гідну відповідь своєму кривднику.

Вона лише зробила вигляд, що змирилась, що він здолав її. Та вона буде боротись. Якщо прийдеться, то на одинці, до кінця, якими б не були її власні сили.

«Ми живемо в епоху, коли нехтують християнською доктриною, якою ж ця епоха і хизується, поклавши початок запеклій жазі влади… Влади, яка невблаганно насувається чорною хмарою зі всіх сторін: влади королів, влади церкви, влади облудливих панків та й цілих націй… А той, хто не має наміру їй коритись, бути нею переможеним, немає іншого вибору крім як володарювати самому» - думки Елізи так і шугали в голові, підкоряючись розтривоженому розумові, який не в силі було охолодити, заспокоїти навіть нічною свіжістю лісу, в який вона відчайдушно вдивлялась через вікно своєї кімнати, як на якусь, ніби, останню надію на спасіння.

Надто неочікувано де Жюбері наніс їй удар. Підкошена смертю батька, Еліза не змогла дати належну відсіч йому, як було кожного разу до цього.

- Ви станете моєю дружиною по добрій волі, чи з примусу – але це неминуче, так і закарбуйте в своїй голові. Ніщо і ніхто Вам не допоможе! Ні ці жалюгідні ідіоти – посіпаки Вашого любого наївного та уже нині покійного батечка, ні король! І немає ніякого значення, що Ви його хрещениця – він зробить так, як я скажу, він послухає і повірить мені а не Вам і Вашим жалюгідним доказам, – кинув з викликом герцог де Жюбері Елізі в лице, голосно регочучи, наступного дня після проголошення заповіту маркіза де Роз.

Вона не повірила його словам. А як в це можна було повірити? Король! Сам король, який був другом її батька, який тримав її до Христа в паризькому соборі Богоматері – не захистить її? Не вчинить справедливість? Таке тоді не вкладалось та і не могло вкластись в її голові.

Ні! Герцог блефує! Він залякує її, сіючи таким чином сум’яття і сумніви.

Та реальність виявилась злою, виявилось даремно не повірила.

Сталось все як казав де Жюбері.

Король на стільки довіряв, чи може боявся і залежав від герцога де Жюбері (владного мужа, розпорядника сектором фінансів, економіки і закордонних справ, керуючого областю центрального правління державних відомств, військового відомства та поліції – центральної фігури в уряді), що не тільки не повірив в те, що той міг бути причасним до «природної» смерті, за висновками королівського цирульника, маркіза Жубера де Роз, а й вважав дуже слушним і доречним його заповіт, а саме призначення герцога де Жюбері опікуном його любої хрещениці Елізи де Роз.

Як би не просила і не молила Еліза повірити їй, король залишився при своєму, а саме при тих доказах, що навіяв йому герцог, приправляючи, буцімто, важким емоційним та психічним станом Елізи, в наслідок пережитого стресу спричиненого раптовою смертю батька.


А ці приспішники герцога, ці інтригани і підлабузники так заплутали справу, що ніякі об’єктивні аргументи і докази, що надавала нещасна дівчина, не знаходили відгуку в короля.

Еліза була зламана – морально і фізично.

«Чому я стала жертвою такої несправедливості і насилля над волею? Та лише тільки тому, що яка б не була сила волі однієї людини, не завжди вона зможе протистояти надсильному об’єднанню, яким є герцог де Жюбері зі своїми приспішниками. Але це не кінець, всьому своя черга…».

Раптом думки Елізи обірвались, її охопило почуття небезпеки.

- Ех, молодість-молодість! Гаряча юнацька кров, – порушив навислу тишу комендант Кеппел. – Сучасний спосіб життя вчить молодь не тушуватися ні перед авторитетами, ані перед жінками, ба навіть перед такою милою дівчиною, якою є мадемуазель Розіз, – комендант вклонився Елізі. – А ще гірше, навіть відноситись до них з певною зверхністю.

- Це неприпустима поведінка, – прикро мовила графиня де Монтре і в її голосі чулися нотки не то роздратування, не то розчарування.

- Гадаю, на сьогодні досить з нашої Елізи неприємностей. Всі питання вирішимо завтра, на свіжу голову і з чистими думками, - пролунав голос графа де Монтре.

Весь цей час граф мовчки спостерігав за подіями, що блискавично розгортались . Про що він думав і чому не зупинив Алана залишилось загадкою для всіх присутніх. Адже саме його волі – волі господаря поселення – тут підкорялись усі. Натомість, вустами графа блукала загадкова посмішка.

- Мадемуазель Елізо, на Вашу долю сьогодні випало забагато випробувань. Ви втомлені і виснажені, - мовив він дівчині, а потім підійшов до мадам графині і взяв її за руки. – Зараз нема нагальної потреби в подальшій дискусії, люба Марселлет, відпустимо Елізу відпочивати.

Теплота і м’якість його голосу подіяла заспокійливо не лише на графиню, а й на Елізу також. Дівчина, перебуваючи останні години в постійному напруженні і тривозі, дійсно почувала себе зовсім вимотаною, що, мабуть, відображалось на її змарнілому, блідому обличчі.

Мадам де Монтре з благоговінням подивилась на чоловіка і всі хвилювання миттю стерлись з її красивого обличчя. Вона з ним погодилась, що час доволі пізній і краще дочекатись нового дня.
Ввічливо попрощавшись, жінки вийшли з кабінету.

- Отакої! Якщо ця тендітна дівчина і оком не змигнула перед нападками нашого імпульсивного Алана, то ніякі індіанці їй тепер не страшні, – адмірал Фоурньєр весело розсміявся, чим розрядив нагнічену атмосферу.

- Ви про що, маркізе? – вирішив уточнити мосьє Кеппел.
- А Ви хіба не зауважили? Грізна тирада Алана навіть мене поневолі втиснула в крісло, а його очі кидали такі вбивчі блискавиці, що могли б змусити підтиснути хвіст будь-якого дебошира. А мадемуазель Розіз мало того що зовсім не видавалась наляканою, ба навпаки – пішла в контрнаступ! Оце я розумію! Оце по-нашому! – і він задоволено відкинувся на спинку крісла, хлопнувши рукою по стегну.

І дійсно, під час цієї жахливої перепалки Алан якби умів убивати поглядом, то Еліза б була вже мертва. Але натомість, злісно свердлячи потемнілими від ненависті очима Елізу, Алан отримував у відповідь не менш розлючені погляди. Такий двобій палаючих гнівом однакого блакитних але достоту різних очей і розвеселив адмірала Фоурньєра.

- А ця мадемуазель Розіз не така безпорадна і тендітна, як видавалось. Цікаво-цікаво, – зауважив вдумливо барон Ель-Руссель і легка усмішка торкнула його уста.
- І правильно! Адже безпомічним і слабким не вижити в цьому жорстокому краю. Де Ви кажете її знайшли? – допитувався графа адмірал.

Фабьєн поспішив розповісти історію Елізи – як і чому вона опинилась в їх домі.

***

Вибігши з адміністративного корпусу, Алан де Монтре швидкою ходою пересік площу, не усвідомлюючи куди їде. Роздратування і обурення роздирало його. Він був сильно розлючений.

Алан думав про Елізу. Яка неприборкана сила в цій дівчині! Вона просто нестерпна! Ох, і як же вона дратувала його!

Він дійшов до неширокої річки, сердитий і впрілий від вечірньої задухи. Перевівши подих, побрів вздовж берега вирішуючи як бути далі. Зараз його проймало роздратування до всіх жінок. Та коли він думав про незаслужену симпатію навколишніх до Елізи, його роздратування переходило і на тих, хто так легковажно піддався її чарам. Зрештою, він почав злитись і на себе. Його турбувала ця гордовита дівчина. Яким дивом їй так легко вдається оточувати себе повагою і люб’язністю мешканців поселення, не маючи на це ніяких прав.

Звідки вона взялася?

«Краще не думати про це, інакше з’являється бажання позбутись її».

Алан тривожно сіпнувся. Незрозумілий страх та хвилювання нахлинули і сильно стиснули серце. Ця дівчина така горда, норовлива, та в її погляді все ж таїться біль і самотність.

Алан де Монтре одиноко йшов вздовж берега річки. Він відійшов далеко від поселення, залишивши позаду останні будинки, розкидані серед садів і полів, та високу загорожу, що загрозливою стіною надвисала над поселенням.

Чулося лише шелестіння високої трави з-під його індіанських мокасин і гудіння комах кінця літа, які потрохи починали зникати через холодні ночі.

Стрімко темніло. Алан підняв голову і побачив, що на річку швидко насувається туман. Це був минущий туман, який міг або затриматись, сповиваючи все навколо непроглядною пеленою, або швидко розсіятись, як за помахом чарівної палички.

Юнак вирішив не випробовувати долю і поспішив повернутись в поселення.

Він добре розумів, що на нього чекала розмова з батьками. Що він їм скаже? Як пояснить свою поведінку і дивне роздратування, що проймає його. Зрештою, він і сам собі не здатний відповісти на ці питання. Це були невідомі, непояснимі відчуття, що чаїлись десь дуже глибоко в його душі.

Поселення, поглинуте густим туманом, виглядало на якесь казкове місце, зі всіх сторін оточене густим лісом, що наче мовчазний сторож охороняв від незвіданих ворогів.

Рубінові промені останньої зорі розсипались дзвіницями та куполами, створюючи відчуття скорботної чарівності, яке виникає при виді затопленого міста. Разом з цим воно не було ані безлюдним, ані сплячим. Мирський гамір за високою огорожею видавався нереальним.

Алан пройшов повз конюшні і кузню, повз будинки, що готувались до сну, пересік площу. Зустрічні перехожі поступались дорогою легко вклоняючись сину господаря поселення.

Всі його думки були поглинуті двома протилежними обставинами: Еліза, яку потрібно було приборкати і змусити коритись; батьки, з якими його чекала важка розмова.

Алан йшов вперед, потім повертався назад, вагаючись, не в змозі вирішити як йому діяти. Такою поведінкою він привертав до себе увагу і дехто з перехожих вже обертався на нього. Врешті, Алан, який вже встиг наблизитись до обійстя, звернув в садок. Підійшовши до огорожі, що відгороджувала сад від поселення, роблячи його острівком приборканої природи в людському царстві, аби залишитись непоміченим, він обережно відчинив ковану хвіртку, стараючись не рипнути металевими завісами. Зараз найменше йому хотілось щось комусь пояснювати, чи вислуховувати нарікання. Благо, йому пощастило не перестріти дорогою когось заангажованого.

Алан присів прямо на траву під розлогими деревами з листям червоного кольору. Прикривши очі, він спробував холоднокровно все обдумати.

Раптом його пройняло відчуття небезпеки, так ніби нависла якась зловіща тінь. Загрозливий подих отруював повітря подібно заразному випару, затьмарюючи колір, звук, відчуття.

Підхопившись на ноги, Алан наче затравлений звір, впився в темінь нічного саду. Коли його погляд ковзнув по будинку, Алан побачив у відчиненому вікні другого поверху Елізу. Дівчина вдивлялась в гущину лісу, що надвисав стіною над садом. Вона стояла незворушно, здавалось, завмерла в якомусь німому оціпенінні, не помічаючи нічого і нікого навколо себе, прикувавши позір на одній точці.
Алан спробував прослідувати за її поглядом. Непроглядна темрява і холодний морок огортав зі всіх боків. Дивне відчуття паніки і того, що в цьому мороку ховається щось живе, якась істота, чи то звір, чи то людина, пронизало все їство Алана, примушуючи захолонути на місці. Він обережно зробив кілька кроків в глиб саду і завмер від страху: прямо на нього дивились бісівські очі з якимось диким золотавим блиском. Алан відчув як кров відхлинула від лиця. Зі силою він змусив себе прикрити на мить повіки, аби струхнути жахливе видіння. Коли він знову подивився в той бік, вже нікого не було.

Раптово, так само як і набіг, страх вмер – випарувався, а в саду знову почулося пташине цвіркання. Ніби чорна пелена, яка ще мить тому жахіттям гнітила все суще, враз була зірвана незримою рукою.

Алан оглянувся на будинок – у вікні нікого не було.

З-за гори хмарою сунув чорний туман, огортаючи все на своєму шляху непроглядною нічною темінню.

- Мамо! Мамо! Дивись який я в Кумопу хвіст виміняла! - випалила радісно Сюзі, підбігаючи до графині де Монтре.
- Сюзі! Він чудовий, пригортаючи доньку мовила графиня. – Кумопу? – тривожно глянула вона на Елізу.
- Ми випадково натрапили на групу гуронів в лісі, - пояснила Еліза.
- Донечко, біжи покажи друзям, - коли дівчинка, радісно підстрибуючи, побігла в садок, графиня підійшла до впритул до Елізи, - я, сподіваюсь, все добре, проблем не було?
- Так, все добре, вони дружелюбно поставились до нас. Сюзі, здається, вони знають.
- А, так, самогор Кумопу часто навідував нас.
- Мадам, є ще дещо…
- Так? Що сталось?
Еліза зам’ялась на мить, вирішуючи як краще розповісти про «обмін», тому не відразу відповіла графині.
- Елізо! Не мовчіть, бо я починаю хвилюватись, - благально мовила графиня де Монтре, стискаючи руку дівчини.
- Ні, не хвилюйтесь , все добре, тільки от мені соромно, що не угледіла…
- Що? Кажіть вже Елізо!
- Сюзі обміняла свою зав’язку з аметистом, що її подарував монсеньйор граф, на той хвіст скунса, що вона вихвалялась.

Від напруження і спеки Еліза відчула як плаття прилипло до спини. На обличчі графині де Монтре відобразилась ціла гамма суперечливих емоцій: чи то гнів, що переходив в радість; чи то полегшення з поблажливістю. Помітивши переляканий погляд Елізи, мадам графиня поспішила заспокоїти її:

- Ох, дорогенька, Ви мене налякали, - і її красиве обличчя засяяло теплою усмішкою. – Не варто так сильно перейматись імпульсивністю Сюзі – це найменша прикрість, яка б могла статись.

Еліза полегшено зітхнула. Та графиня стурбовано продовжила:

- Нам терміново потрібно подбати про Вашу безпеку, Елізо! І як я опустила це важливе питання поза увагою. Ходімо до мого чоловіка – потрібно негайно вирішити цю проблему.
Тон мадам де Монтре не допускав заперечень. Вигляд її був рішучий і Еліза не без тривоги пішла за нею.
- Які Ваші враження, мадемуазель Розіз, адже це Ваша перша зустріч з індіанцями, так? – зацікавлено дивився на Елізу монсеньйор граф Жоель де Монтре.

Мадам графиня кількома словами описала випадкове зіткнення з гуронами і їх вождем Кумопу.

- Так, це вперше, коли так близько вони були коло мене. Але все добре, гурони не виявляли ніякого ворожості, - відповіла Еліза, з трудом видавивши зі себе посмішку.

Графиня де Монтре привела Елізу в робочий кабінет монсеньйора, який розмістився в адміністративній споруді поряд з кабінетом коменданта Каппела. Незважаючи на нараду, яку проводив в цей час граф де Монтре, мадам графиня рішуче зайшла і повідомила про нагальність справи, що потребує вирішення без зволікань, адже це стосується не лише безпеки самої мадемуазель Розіз, а й їх доньки Сюзі. Еліза почувала себе ніяково, перебуваючи в центрі уваги і під прицілом десятка пар очей, що з інтересом втупилися в неї.

Коли графиня і Еліза зайшли в кабінет, то застали графа де Монтре схиленим над столом з розгорнутими картами із розставленими по них чорнильницею, пір’ям, пісочницею та вимірювальними інструментами. Статний і елегантний він був одягнутий в чудовий костюм з атласу темно-синього кольору, вузькі чоботи з чорної шкіри і фехтувальні пальчатки. Граф віддавав перевагу англійській моді: камзол, короткі штани і вузькі чоботи більше відповідали його повному випадковостей життю, аніж французькі напів кафтани, куртки і чоботи з широкими ботфортами. Чорне густе волосся відтіняв великий комір-жабо з тонкого білосніжного батисту, всипаний перлами.

Граф різко виділявся на фоні інших чоловіків, що зібрались навколо столу. Вони всі були його довіреними людьми і соратниками. Половину з них Еліза не знала, деяких бачила лише мигцем.
Зліва від графа стояв комендант Каппел, біля нього адмірал французького флоту маркіз Бастіан Фоурньєр, доволі витончений вигляд якого доповнювала напудрена перука і шпага збоку – прибув три дні назад в поселення з візитом і посланням від коменданта Квебека до графа де Монтре. Далі стояв ад'ютант адмірала віконт Дідьє Петіт – довгов’язий і блідолиций парубок років 28-ми з чудовою виправкою і пружною ходою, сформовану роками тривалих морських плавань; за ним – секретар адмірала Фоурньєра, що всюди беззастережно супроводжував свого господаря; мосьє Арно Дебойс – пузатий коротун невизначеного віку з круглими скельцями окулярів на носі, що постійно дріботів за адміралом зі стосом якихось надважливих документів під пахвою. По праву руку від монсеньйора графа, як і належало, знаходився його радник мосьє Тібо Ель-Руссель – шляхетний дворянин, барон, років 45-ти, майже такий ж високий зростом як і монсеньйор граф, з об’ємною рудою шевелюрою і бородою, та скроні барона вже встигла торкнутись сивина. За ним стояли сини графа де Монтре Фабьєн і Алан, а далі лейтенант Поль Брюї. Майже навпроти графа сидів довгов’язий молодий чоловік з суворим, обвітреним негодами лицем – дворянин, сеньйор Жан-Етьєн де Ла Блан, який був досвідченим мандрівником – відкривачем нових земель і морських шляхів.
Двоє жінок застали цю пістряву компанію заглибленими в розрахунки і схеми над розгорнутими на столі картами і документами. А зараз всі десятеро, так несподівано відірваних від справ, заінтриговано розглядали Елізу, слухаючи розповідь мадам графині.

Дівчина зніяковіла від такої пильної уваги до своєї персони. Хоча їй і було не звикати до численного товариства і шумних зборищ паризького життя, але тут, на краю цивілізації, за одним столом, навколо графа де Монтре, серед величного безмов’я незайманої природи зібрались надто вже різні люди і не лише за статусом чи виглядом, а й за національністю, світоглядом і менталітетом.
Ла Блан був іспанцем, Ель-Руссель – швед з французького кантону, а секретар Дідьє Петіт – англійцем.

- Мадемуазель, а Ви смілива дівчина! – з усмішкою зауважив адмірал Фоурньєр. – Цікаве у Вас прізвище – Розіз, наче щось мені нагадує… гм.

Еліза заклякла.

- Ну це навряд чи, маркіз, мадемуазель Елізі не пощастило дістатися Квебеку, де б Ви змогли чути її ім’я. – заперечив монсеньйор граф з ноткою поблажливості в голосі.
- Так значить чарівна мадемуазель не з Нового Світу? – щире здивування почулось в голосі адмірала.
- Ні, мессір Фоурньоєр, я лише як два місяці тому прибула до Нового Світу з Франції. – Еліза полегшено видихнула.
- Ов-ва! Тоді Ви ще більше достойні похвал в мужності і витримці, адже це далеко не жарти зіткнутись такій чарівній тендітній мадемуазель з суворістю цього краю і дикістю тубільців, - і адмірал голосно і дзвінко розсміявся, що дещо сконфузило Елізу.

Вона не розуміла як сприйняти його раптовий сміх – як кпини, чи це особливість його характеру.

- Це зовсім не смішно! На місці гуронів могли виявитись ірокези.

Холодний, зі сталевими нотками голос Алана де Монтре, немов за німим наказом, обірвав дзвінкий сміх адмірала Фоурньєра.

- На мою думку, мадемуазель Розіз взагалі потрібно заборонити виходити за межі поселення. Така її легковажність становить величезну загрозу безпеці Сюзі! Якщо мадемуазель зневажає цією загрозою, то може собі гуляти де їй заманеться, але одна – без Сюзі! Це ж очевидне рішення проблеми. – Алан кидав наче виклик, суворі і гнівні слова в лице Елізі.
- Це неправда! Я ніколи б не допустила ні найменшої небезпеки до мадемуазель Сюзі! Ви несправедливо і безпідставно мене звинувачуєте.

Лице Елізи зашарілось, серце шалено билось в грудях, очі горіли вогнем. Вона була готова до бою, до словесного бою. До фізичного, до будь-якого аби раз і назавжди приструнити самовпевненого і озлобленого юнака.

- Так як Ви смієте до мне звертатись в такому тоні! Ви, наївна дурепа, яка і гадки не має в якому краю вона знаходиться! Та Ви і кроку не ступите як Ваш скальп буде красуватись на поясі в якогось смердючого ірокеза! – голос Алана де Монтре громом розносився кабінетом і кожен з присутніх відчув, як гнів проймає молодого графа, мов страшна запаморочлива мара.

Він з такою неприхованою злістю несамовито палив поглядом Елізу, що в їй в очах темніло, та вона не відступила. Потрясіння нещодавніх подій ще не відступило, розтурбована тривогою Еліза не мала жодного наміру зараз вислуховувати і ковтати образи цього зарозумілого і зухвалого молодика.

- Не така вже і наївна, а тим паче зовсім не дурепа, якою Ви, граф мене вважаєте, - процідила вона крізь зуби. – Можете мені кидати образи, але не смійте сіяти паніку і розбрат під приводом, буцімто, хвилювання за мадемуазель Сюзі, а тим паче звинувачувати мене в недбалості і нехтуванні її безпеки! До всього, що б я не робила, Ви прискіпуєтесь, висміюєте недобираючи ні слів, ні тону. І перш ніж мені закидати невігластво простолюдки, спробуйте розгледіти у своїй поведінці благородство аристократа. - В гніві випалила Еліза, охоплена раптовим презирством змішаним з майже жалістю до цього зарозумілого юнака.

Події розгорнулися настільки стрімко, що присутні витріщались в повній нестямі то на Алана, то на Елізу.

Алан закляк. Смертельна блідість раптом розлилась його лицем. Він підвівся і поволі рушив до дівчини ходою, схожою на те як закрадається дика рись до приреченої жертви.
Фабьєн, отямившись, зірвався з місця і кинувся до Алана, зупиняючи його. Та Алан все ж продовжував наближатись до Елізи, відштовхнувши брата. Фабьєн пригрозив вліпити йому стусана, якщо той не схаменеться. Але, здавалось, Алан нічого не чув; здавалось, в ньому вмерла, зникла і забулася навіть подоба на природний інстинкт самозбереження. І коли між ним і Елізою, в очах якої відбилось презирство без будь-якого натяку на страх, залишалось якихось два кроки, вперед вийшла графиня де Монтре, загороджуючи собою Елізу.

- Алан! Досить! Припини негайно! Ти поводиш себе неподобно і непристойно! – очі її сочились гнівом.
- Всі носяться з цим нікчемним дівчиськом, як з якоюсь цацою, - погордливо прошипів Алан, не зводячи погляду повного ненависті і дикого блиску з Елізи. – А вона користується цим, вдаючи з себе невинну благодійницю, затягуючи в свої сіті тих наївних, що дозволяють добровільно заморочити себе.
- Що з тобою, Алан? Ти в нестямі! Та і що спільного мають твої звинувачення з Елізою? – з жахом дивлячись на сина майже прошепотіла мадам де Монтре, не вірячи тому, що він зараз це говорить. – Чому ти так грубо ведеш себе з мадемуазель Розіз? Одначе, що б не творилось в твоїй голові, ти ніколи не повинен забувати, що ти шевальє, лицар. Ти завжди повинен бути ввічливим а надто з жінками.

Алан люто пересмикнув плечима, різко вклонився всім і вискочив з кабінету.

За цими подіями ніхто не помітив, як темінь пізнього вечора запанувала навкруги. В кабінет зайшов хтось зі слуг і запалив свічки у великій люстрі, що звисала зі стелі.

Воістину ця земля з її дивовижною неторканою природою створена для Елізи. Вона деколи почувала себе такою щасливою, що брала на руки Сюзі і кружляла з нею в танці, і дике відлуння довго вторило дзвінкий сміх дівчинки.

Часто їм зустрічались дрібні лісові звірі. Еліза заздалегідь напихала повні кишені горішків для білочок, печива і хліба для птахів, листя капусти і моркву для зайченят. Сюзі аж попискувала від задоволення, годуючи довірливих і неполохливих звірят. Потім вони неодмінно зображали на папері всіх, що зустрічались їм того дня. Сюзі все краще і краще вдавалось приборкувати неслухняні пастелі. Коли вони повертались додому, дівчинка чимдуж бігла до мами, аби вихвалятися своїми досягненнями.

Одного дня Еліза зі Сюзі наштовхнулись на групу індіанців. Еліза ще ніколи так впритул не стикалась з ними. Спочатку тривога заволоділа дівчиною, адже вона не знала чого чекати від них. Та згодом, з розповідей Фабьєна де Монтре, Еліза розпізнала в них індіанців дружнього невеликого племені гуронів, які після торгів з білими, що жили на березі океану, добирались до мисливських угідь що біля озера Умбага, де вони переважно полювали. Індіанці, чоловіки і жінки з дітьми на руках, йшли один за одним, зігнувшись під тяжкістю ноші. Декотрі перемовлялись між собою, лопочучи щось своєю мовою. Проходячи повз Елізи з дівчинкою, вони скоса позирали на молоду дівчину, дехто щось незрозуміле їй вигукував, але ніхто не зупинився. Безлюдність цих безкрайніх лісів, така бажана нею спочатку, раптом викликала тривогу і почуття небезпеки. Еліза вже собі докоряла – а чи безпечно заглиблюватись так далеко в лісову щащу? Індіанці не певний народ, і хто їх знає, що у них на розумі. Можливо, слід би було подбати про якусь зброю, для самозахисту. Адже багато хто з мешканців поселення, як чоловіки так і жінки, носить поверх одягу пояс з піхвами для ножа і кобурою.

«Треба обов’язково порадитись з цього приводу в мадам графині, та і вона ж сама не виходить неозброєною з поселення» – думала стурбована Еліза.

Відкривши для себе красу цього краю, вона б уже не змогла відмовитись від насолоди милуватися лісом, що сяє лазурною гладінню численних озер.

До одного з таких саме і підходили вона зі Сюзі. Дзеркальне плесо озера сяяло під променями сонця. Вода в ньому виявилась абсолютно прозора, на відміну від тих, що траплялись їх до цього часу, які були порослі водоростями і затягнуті ряскою. Скрізь товщу води було видно піщане дно. Елізі так і кортіло припасти спраглими губами до цієї студеної води, адже через неймовірну спеку, а ще й нежданої зустрічі з індіанцями, в неї пересохло в горлі, кров била у скроні, потилиця немов налилась свинцем. Та тільки-но вона, упавши на коліна, зачерпнула долонею води, як чийсь вигук, що пролунав прямо в неї над головою, зупинив її. Еліза здригнулась від несподіванки. Гігантського росту індіанець, один з тої групи гуронів, заходився пояснювати незрозумілою для неї мовою, підкріпленою красномовними жестами, що, мовляв, цю воду пити не варто, що поодаль є джерело, в якому вода набагато смачніша і корисніша; і що його загін там зупинився освіжитись. Бачачи нажаханий вираз обличчя Елізи, він вже хотів взяти її за руку, аби підвести до джерела. Дівчина була сильно налякана від раптової появи індіанця – чи то його велетенським ростом, чи то його близькістю, чи смородом від його натертого ведмежим жиром тіла, що став ще жахливішим від спеки, чи може нерозумінням мови, якою він говорив – що так різко відсахнулась і мало не хлепнулась у воду.

Еліза очманіло видивлялась Сюзі, де вона, що з дівчинкою – думки так і застрибали в її голові. А Сюзі, як ні в чому не бувало, спокійнісінько лопотала до індіанців і смикала за їх лискучі коси, які натомість добродушно шкірились до неї. Все це дуже подобались Сюзі. Вона дзвінко сміялась і, здавалось, прекрасно розуміла їх, що і думати забула про свою наставницю. Еліза зрозуміла, що індіанці точно знали дівчинку, бо деякі з них щось витягували зі свої мішків і давали задоволеній Сюзі.

Поки Еліза приходила до тями від пережитого потрясіння, високий індіанець вже встиг принести їй якийсь черепок і настирно тицяв в руки. Еліза вирішила не дратувати його і взяла черепок. В ньому виявилась вода з цього самого чудесного джерела, про який так красномовно розказував індіанець. Він стояв біля неї і нетерпляче чекав щоб вона випила воду.

Індіанець стояв із самовдоволеною позою і очікував заслужених похвал від Елізи. Від нього тхнуло міцним чоловічим запахом, що немилостиво бив в ніс. Мускулисті безволосі груди прикрашало біле і сине татуювання. Там красувались дві змії. На них падала тінь від намиста з медвежих зубів. Як згодом відкрилось Елізі, це був вождь, самогор. Про його доблесть говорило орлине пір’я, що віялом здіймалось над чолом, а до нього був причеплений пухнастий хвіст скунса.

Вода дійсно виявилась дуже смачною, студеною і пахла суницями. Блаженство, яке відобразилось на лиці Елізи, задовольнило індіанця і він відразу пішов геть.

Вдосталь наговорившись з індіанцями, Сюзі виявила бажання негайно скупатись в озері. Еліза все ще була на сторожі, перебуваючи під прицілом хитрих позирків індіанців, тому забаганка Сюзі не була їй до вподоби. Але дівчинка невблаганно стояла на своєму, і ніякі призиви до її розважливості не дали результатів. Елізі лишилось змиритись і допомогти дівчинці зняти одяг.
Сюзі з визгом кинулась до води.

- Ой! Яка холодна! – запищала задоволена дівчинка.
- Тільки не заходь глибоко, – стурбовано окликнула Еліза.

Еліза і сама із задоволенням би пірнула в цю блаженну прохолоду озера. Але присутність індіанців непокоїла її і змушувала напружено спостерігати за ними. Тому вона лише зітхнула і сумно дивилась на лиски прозорої води.

Від здійнятого Сюзі галасу з кущів, біля озера, вилетіли величезні плати, хлопаючи важкими крилами.

Раптом Елізу щось насторожило. Інстинкт спонукав її завмерти, вдивляючись в водяну гладь. Відблиски сонця з озера сліпи її, але це не завадило вловити ледь помітний рух чогось темного поверхнею води поблизу заростів очерета, що підступали до самого берега. На воді гойдалася величезна чорна змія. «Сюзі!» - різонуло свідомість. Змія завмерла в кількох метрах від дівчинки, пильно вдивляючись в її сторону. Еліза зрозуміла, що на вазі кожна секунда. Мить і кусок зламаної гіляки, що валялась обабіч, дівчина міцно стискала в руці. Серце шалено калатало. Холодний піт виступив чолом. Змія різко повернула голову в її сторону. Все відбулося з неймовірною швидкістю. Еліза одним стрибком вскочила у комиші і палицею підчепила звивисту зміюку, відкидаючи її на берег. Потужним ударом змію кинуло об стовбур дерева. Звиваючись, та засичала, оголюючи білосніжні клики. Так само швидко Еліза вискочила на траву і зі всього розмаху встромила кінцем патика в роззявлену пащеку зміюки, пригвоздивши її навічно до землі.
І тут Еліза усвідомила, що в житті їй не доводилось відчути більшої напруги і більшого жахіття, як в ці от миті. Але її гнів був сильнішим тієї огиди, що викликала в ній ця слизька і смертельно небезпечна зміюка. Вона здригнулась. Чудилось їй лише чи дійсно навколо все замовкло, притихло, навіть не чутно було її переривчастого дихання. Кров сильно гупала скронями.
Еліза пошукала очима Сюзі. Дівчинка, округленими від подиву оченятами, принишкло дивилась на свою наставницю, стоячи по коліна у воді. Індіанці німою стіною заціпеніло стояли зовсім поряд. Їй видалось, що обличчя в них були спотворені жахом.

Страх за Сюзі пригинав її до землі, і вона знесилено опустилась на траву.

- Ти убила її? – запищала тихенько Сюзі.
- Так, сонечко, тобі більше нічого боятись, - відповіла Еліза і благодатна посмішка освітила її лице.

Індіанці знову отримали дар мови і щось жваво обговорювали своєю гортанною мовою, тикаючи пальцями на мертву змію, що лежала під деревом скорченою темною плямою. Та Еліза уже не звертала на них жодної уваги. Погаласувавши ще якийсь час, на щастя, індіанці знялись з місця і з гамором рушили своєю дорогою. Як тільки остання розмальована постать зникла в заростях, Еліза нарешті полегшено зітхнула.

«Які вони шумні і непевні, ці діти Нового Світу» – подумала Еліза.

Це була перша її така близька зустріч з індіанцями; не дивно, що вона злякалась – одна, в лісі, а ще відповідальність за Сюзі. А якби це виявились ірокези! Із розповідей Фабьєна це ж жорстокі убивці. В Елізи похололо в душі. Та все завершилось благополучно, тому вона вирішила не роздумувати більше про це.

Сюзі нарешті вдосталь нахлюпалась у воді і, так як сонце вже почало хилитись до заходу, Еліза швиденько одягла дівчинку. Проблема виникла коли Еліза заплела косу Сюзі. Вона ніяк не могла знайти зав’язку на волосся, оздоблену великим бузковим аметистом.

- А я її обміняла! – гордо заявила дівчинка.
- Що означає обміняла, Сюзі? Кому? На що? – Еліза в паніці схопила її за плечі, адже цю зав’язку подарував дівчинці її батько – монсеньйор граф де Монтре в нагороду за старанний вигляд.
- Кумопу! Це той високий індіанець, що тобі воду приносив.

В Елізи округлились в паніці очі.

- Він мені – хвіст скунса, а я йому – блискучий камінчик, – пояснила Сюзі.

І лише зараз Еліза помітила в її руці мокрий хвіст скунса, який нещодавно звисав з голови індіанця.

- Але ж цю пов’язку тобі подарував батько, Сюзі! – з відчаєм вигукнула Еліза.
- Так, але Кумопу вона дуже сподобалася. Він її прив’яже до своєї корони, такої як і в мене була, але в нього з пір’я – він ж вождь!

Через розпач від слів Сюзі в Елізи мало не почався нервовий припадок.

«Ну що за невгамовне дівча!» – насилу стримуючись думала Еліза. «А я так сподівалась, що випадок з індіанцями залишиться лише невинним інцидентом – а тепер без пояснень не обійтись».

Елізі нічого не залишалось, як крім без зайвих слів, взявши Сюзі за руку, повернутись в поселення.

«Яка потреба могла її завести в кузню спозаранку» – думав Алан, помітивши як Еліза поспіхом вискочила з будинку в побігла в бік кузні.

Новий день зароджувався молочним ранком, холодне голубувате світло якого залило всю долину. Небо було ні блакитне, ні сіре, а якесь безбарвно-прозоре. На фоні тоненького шафраново-рожевого шлейфа горизонту – як відповідь висхідного сонця, вимальовувався густий ліс окутаний, наче ореолом, рожевою димкою. Час був ще таким раннім, що нічний туман не встиг розсіятись і передати свої права ранку, що от-от народиться.

Сонна долина струшувала залишки сну, оживаючи звуками і запахами. Повітря наповнилось ароматом жасмину і бузку з палісадника. Насичене вологою повітря особливо підсилювало запах квітів і кущів, що доносився зі саду. З пагорба чулись звуки вранішнього дзвону. Новий день вже почався, але довкола ще панував спокій.

Алан прокинувся лишень почало світати. Хоч поселення огортала ще нічна прохолода, та в кімнаті було все ж душно. Літо нещадно допікало липневою спекою.

Сон випарувався разом із залишками свіжості, дарованої ніччю. Якась важка, незнана досі млявість обволокла тіло Алана, налила свинцем і прикувала до ліжка. З зусиллям він відірвався від ложа. Накинувши тонку батистову сорочку (так на щодень одягались більшість мешканців помістя) і заправивши звужені до низу штани у високі індіанські мокасини з м’якої оленячої шкіри, Алан взяв мирно спочиваючу в кутку гітару і подався з обійстя, аби ні хвилі більше не залишатись в задушній кімнаті з тягучими як і саме повітря думками.

Юного графа Алана де Монтре частенько можна було застати в якомусь затишному закутку поселення за улюбленим заняттям – грою на гітарі. Оксамитовий і дуже вірний голос Алана звучав заворожуюче і полонив слухачів вже з перших нот, а акорди легко злітали з-під його пальців, сплітаючись в дивні мелодії. Коли він співав, здавалось, немає на світі щасливішої людини.

І цього ранку Алан стиха наспівував якусь мелодичну тосканську пісеньку, підіграючи собі на гітарі. Та мелодія враз обірвалась на пів акорді, тільки-но з будинку вибігла заклопотана чимось Еліза. Хлопець сидів в самому кінці довгого ганку схоронений ранішнім затінком, тому вона не могла його бачити. На хвилю Еліза зупинилась на східцях, інстинктивно затуливши рукою очі. Її засліпило яскраве біле світло туманного ранку, що різонуло очі різко змінивши півтемряву, що панувала в будинку. Прищуривши очі, вона продовжила свою путь. В цю мить перші промені сонця проштрикнули клапті туману і замерехтіли крізь листя червоного клену, що височів біля будинку. В цьому дивовижному тандемі сонця і туману Еліза здавалась дивним видінням, залита променистим світлом, що струменіло через рубінові вітражі пурпурного кленового листя.

Алан приголомшено онімів. Чи то ще дрімота остаточно не покинула його свідомість, чи то нереальне видовище, де поєдналась краса природи і з образом дівчини, чудесним чином повстало в його уяві як якась драматична вистава, де описалась багатогранність, незвичність і чистота якими Еліза, наче, світилась. І це незвичне сіяння ще більше осліплювало, ніж сіяння народжуваного ранку. І от нові думки і нова радість оволодівали Аланом. Дивні якісь радощі, не то сон, не то реальність, сповили його свідомість. Алан затряс головою, відганяючи налетілі на нього видіння, як надоїдливу мошкару. Злість розпирала його за ці хвилинні слабкості, які підступно вповзли в його душу, в серце, вдирались в думки. Та от уже холодний розсуд і спокій повернулись, і в погляді знову відбилась притаманна йому байдужість і зверхність.

Найбільше його дратувало, що дівчина, яку він більш за все волів зігнорувати в своїм житті, постійно опинялась в центрі подій. Де б вона не ступала, якби на перекір, отримувала щиру симпатію і ушанування.

Алан був присутній при вчорашній чудесній метаморфозі Сюзі в маленьку панночку. Так, він не заперечував заслуги в цьому Елізи, але і не вважав це якоюсь достатньо вагомою її перемогою. Лише добре продумала стратегія для привертання уваги Сюзі. Так кожен зміг би, а він тим паче, що і доводив не раз. І нехай цього разу тріумфувала Еліза, але війна ще не виграна. Сюзі надто вперта і норовлива, щоб в одну мить стати покірною за одним лише побажанням цієї гувернантки.
Але не це викликало в нього занепокоєння.

…

Цього ранку Еліза прокинулась вдосвіта. Їй погано спалось. Тривожні сни не полишали, турбуючи бентежними сновидіннями, через що Еліза прокинулась втомленою і зі стійким передчуттям чогось недоброго. Вона намагалась гнати від себе важкі думки, трактуючи неспокій з новими і дуже яскравими враженнями на новому місці, до якого вона ще не призвичаїлась.

Та новий день розквітав невпинно. Навколо все залилось рожевим маревом, просякнутим таким легким сивим туманом, що нічні сутінки і вранішні кольори зливались докупи.

Еліза оділа легке клітчате ситцеве плаття кольору лазурі, декольте якого і манжети коротких рукавів були оздоблені тонким білосніжним батистом, обшитим ніжним срібним мереживом. Розчесала своє витке золотаве волосся і закріпила на потилиці. Вона оглянула себе в дзеркалі – волосся хвилями спадало на плечі, обрамляючи лице сяючою масою; легка чолка прикривала її засмагле чоло; плаття виразніше підкреслювало синяву очей і стрункість стану.

Залишившись повністю задоволеною своїм відображенням, погляд Елізи впав на невелику щіточку з дерев’яною ручкою. Сюзі! Ще вчора Еліза вирішила оздобити «чарівну щіточку» для дівчинки. Вона сховала щітку в кишеню широкої спідниці плаття, складки якої повністю скривали її вміст, і поспішила з кімнати.

Будинок ще повивала тиша і півтемрява. Еліза навшпиньки пройшла коридором і спустилась сходами. Перш ніж зайнятись щіткою, вона якомога тихіше прокралась на кухню, де втамувала спрагу великою чашкою гарячого запашного чаю з ромашкою та чебрецем. Еліза жадібно смакувала благодатний нектар, що теплою хвилею обдав пересохле горло і розлився тілом огортаючи, наче невагомою блаженною периною.

Дівчина відчула себе відродженою.

Звідкись, з будинку донеслись глухі звуки його пожильців, які вже прокинулись і зайнялися вранішніми клопотами. Швиденько допивши чай, Еліза вишмигнула з обійстя.

На мить вона завмерла на ґанку, осліплена білизною ранкової зорі, що потонула в димці. Вдихнувши на повні груди свіжіть тихого світанку, вона пішла вздовж плетеного з тонкої лози невисокого палісаду, що змійкою звивався повз садка. Кузня, в яку направлялася Еліза, розташувалася позаду кількох дерев’яних будинків, що нагромадились один на другий вздовж схилу пагорба, який був увінчаний в’язами і багряними кленами. Там ще панувала тиша. Поміж будинків пробігав мілкий струмок, береги якого поєднував вузький місток з обтесаних колод.

Стежка обернулась вулицею і після легкого спуску почала підніматись поміж домами і палісадниками. В кінці вулиці розмістилась чимала кузня. Це була оброблена вправним ремісником дерев’яна будівля, оточена чагарниками, які утворювали щось на кшталт подвір’я. З кузні доносився звук ударів молоту об ковадло. Отже, робота вже кипіла, що потішило Елізу. У надвір’я вийшов помічник коваля з відрами в руках і скерувався до колодязя, який причаївся з правого боку кузні, аби набрати студеної води. Хлопець побачив, як Еліза з’явилася з-за туману, що розсіювався зорею. На її світлому волоссі, яким грався легких вітерець, як на глянцевій листві, вигравали вогняні відлиски.

Челядника звали Дегейр Роукс. Худорлявий від природи, він зовсім не в’язався з таким ремеслом як ковальство. Але, незважаючи на такі особливості його комплекції, Дегейр вирізнявся напрочуд сильними руками, не поступаючись і самому ковалю з його кремезною статурою.

Дивлячись на Елізу, що наближалася до кузні, хлопець спершу не впізнав її і розгублено питав себе, хто це, що за видіння? Завмерши посеред подвір’я з кумедним виразом обличчя, Дегейр привернув увагу коваля, який вже втрачав терпіння очікуючи на воду. Помічник, нарешті збагнувши, що це мадемуазель Розіз, раптово знітився і потупивши погляд переминався з ноги на ногу. В такій нерішучості його і застав коваль, що вийшов з кузні аби його нагнати.

- Дегейр! Чого тут стовбичиш? Води набрав?

Але вгледівши пусті відра, коваль вже було відкрив рот, аби вилаяти бідного хлопця, та вчасно помітив, що вони не самі.

- Мадемуазель Розіз? Ем… доброго ранку! – сконфужено розплився в посмішці коваль. – Чим завдячую Вашому нежданому візиту?
- Вітаю, мосьє Морел! Доброго ранку, Дегейр! – мило посміхнулась у відповідь Еліза. – Щиро сподіваюсь, що не відриваю Вас від важливих справ?
- Ні, як можна! Це приємність бачити таку чарівну дівчину як Ви, Елізо, цього чудового ранку. Слухаю, панянко. Чим можу загодити?

Незвичний до улесливих промов, Гастон Морел з багровим від жару печі лицем почував себе ніяково і все не знав куди пристроїти свої дужі та незграбні руки, то і діло потираючи їх, чи ховаючи під довгий фартух з грубої шкіри. Еліза крадькома посміхнулась куточками вуст.

- В мене буде, мабуть, дуже незвичне для Вас прохання. Ось, – Еліза вийняла з кишені щіточку і простягла ковалеві, – я дуже прошу Вас, мосьє Морел, чи б не могли Ви випалити на дерев’яній ручці цієї щіточки красивий візерунок, а ще краще – крону.

Мабуть, Морел очікував будь-чого, але не такого. Від здивування він розгубився. В коваля навіть промайнула думка – а чи не насміхається над ним ця дівчина? Що за дивні забаганки такі, ач – щіточку розмальовуй, не його це справа догоджати витребенькам забагливих панночок.

Еліза, побачивши невдоволену гримасу на обличчі коваля, поспішила пояснити: це, мовляв, для мадемуазель Сюзі, щоб вона не відмовлялась зачісувати своє довге і завше скуйовджене волосся; що щіточку, буцімто, Сюзі подарували феї і щоб вона виглядала як чарівна, її треба неодмінно оздобити, бажано зображенням корони, адже феї подарували її самій Королеві Квітів – Сюзі.

Коваль з челядником (котрий вже і забув про пусті відра, що сиротливо тулились на землі) здуміло глипали на Елізу, слухаючи її пояснення. Коли суть справи осіла і набула змісту в голові коваля, той поволі пройнявся її настроєм. Опанувавши себе, взяв щітку, діловито покрутив в руках, прикидаючи, як загодити цій справі.

Випровадивши нарешті Дегейра за водою, Морел з Елізою зайшли в кузню.

- Ні-ні! Я не дам! Не торкайтесь мене! – верещала Сюзі.
- Мадемуазель Сюзі! Будьте розсудливі, – вмовляла нянечка перебуваючи на грані нервового зриву, – подивіться тільки-но у дзеркало, в такому вигляді не личить маленькій графині розгулювати на людях. Що вони про Вас подумають!

Вже майже годину то одна нянечка, то друга вмовляли Сюзі дозволити зачесати її розкуйовджене з ночі волосся. Адже після вчорашнього ніхто не сподівався таких ярих протестів від Сюзі . Для домочадців стало неприємним сюрпризом те, що вона знову закомизилася і не підпускає нікого до своєї недоторканної шевелюри. Та до дзеркала Сюзі все ж підійшла; глянула не своє відображення з-під лоба; долонькою спробувала прим’яти волосся, що настовбурчилось в різні боки, ніби легкий пух. Не досягнувши ніяких результатів, дівчинка насуплено буркнула:

- Я буду чесатись лише чарівною щіточкою, яку мені подарували феї!
- Феї?! Сюзі, дорогенька, де ж ми її візьмемо, – ошелешено заломлювали руки нянечки, перелякано переглядаючись.
- Хочу мою чарівну щіточку! – вимогливо тупнула ніжкою Сюзі, – Еліза мене нею чесала, вона чарівна тому і не боляче, і не видирає волосся.

Нянечки відразу заходились шукати Елізу. Сюзі доводила їх до напівбожевільного стану своїми капризами і нерозсудливістю. Еліза для них зараз була як рятувальна шлюпка в розгніваному бурею океані. Та Елізи ніде не було – ні в її кімнаті, ні в господарських приміщеннях, ні в гостинних. Нянечки збились з ніг, розшукуючи її. Обслідувавши садок, вони кинулись шукати її помістям, гукаючи щосили.

В кінці ганку одна з нянь узріла Алана де Монтре, який награвав якусь сумну мелодію на гітарі сховавшись в тіні розлогого піддашшя. Нянечки відразу поспішили до нього, в надії що Алан, поза увагою якого дивним чином нічого не проходило (і як йому вдається все помічати – дивувались усі), знає чи підкаже де може бути Еліза.

- Ваша дорогоцінна Еліза, як і завше, вештається без діла поселенням і заважає працювати іншим, – огризнувся Алан не відводячи погляду від струн. – Шукайте її в коваля – цікаво, що вона там загубила.

Дві жінки миттю кинулись в бік кузні.

…


Алан в цей час був в кабінеті коменданта поселення «Le matin» мосьє Джеймса Кеппела з Фабьєном де Монтре і лейтенантом Полем Брюї. Вони опрацьовували шлях в Китай, а саме карти територій, що охоплювали русло ріки Міссісіпі з впаданням її в «Катайське море». Кабінет коменданта був розташований на другому поверсі адміністративної будівлі поблизу помістя монсеньйора графа де Монтре, тому вікнами виходив на площу перед помістям.

Гул знадвору донісся у відчинені навстіж через полудневу спеку вікна кабінету, і, звичайно, не міг не привернути увагу людей, що схилились над картами. Спершу в них промайнула думка, що, як часто бувало, з несамовитим галасом навідалось одне з дружніх племен індіанців, з намірами обміняти товари. Але, не побачивши на площі ні однієї червоношкірої мармизи в пір’яних уборах, Фабьєн першим угледів причину загального пожвавлення:

- Та це ж Сюзі! Ви лишень погляньте, оце комедія! Я хочу на це подивитись зблизька.

Голосно сміючись Фабьєн вискочив з кабінету.

- Теж мені причина от так полишати справи! – роздратовано зашипів Алан.

В голосі Алана відчувалось більше байдужості, аніж зацікавлення тим, що відбувалось за вікном.

- Дивіться – дивіться, у Сюзі корона з квітів на голові, а волосся заплетене в коси! – Брюї зі щирим здивуванням тицяв пальцем в напрямку дівчинки, висунувшись майже повністю через вікно.
- Поль! І Ви туди ж! Звісно, це ж важливіше за планування якоїсь там експедиції, навіть нехай вкрай важливої.

Під грізним і осудливим поглядом Алана де Монтре лейтенант Брюї зніяковів і в лице вдарила гаряча хвиля осороми. Хоча Поль Брюї і був старший за Алана, та він бувало ніяковів під пильним, вольовим поглядом молодого графа де Монтре. Стриманість і зверхня холодність Алана приховували молодечу запальність, можливо, юнацьку зарозумілість та разом з цим і залізну волю, що підкорялась його непорушним принципам.

- А Фабьєну не видається безглуздим полишити нараду заради витівок Сюзі.

Це спокійним тоном зауважив комендант Каппел, який спостерігав за подіями, що розгорнулись перед помістям. Алан підійшов до вікна і розгледів свого брата в центрі натовпу зі Сюзі на плечі.

- Я його зараз поверну, – кинув він коротко і вийшов з кабінету.
- А ця мадемуазель Розіз завзята дівчина виявляється. І ще й доволі приваблива, – комендант, здавалось, думав вголос, аніж звертався до лейтенанта.
- Так, вона приємна і розумна дівчина.

Поль Брюї дивився на Елізу з неприхованим інтересом і навіть трепотом, та вчасно схаменувся, відчувши на собі зацікавлений погляд Кеппела.

Джеймс Кеппел був англійцем, колишнім флібустьєром, який свого часу відзначився чималими заслугами перед Новою Францією і Людовиком XV. Він був вправним морським вовком а також достатньо досвідченим політиком, чим просто не міг не привернути увагу до своєї персони монсеньйора Жоеля де Монтре. Граф запропонував йому посаду коменданта його поселення «Le matin», з якою той справлявся на відмінно.

- Справді? А от мені видалось, що наш юний Алан зовсім не так доброзичливо налаштований щодо мадемуазель Розіз.
- Не можна поспіхом судити щось про малознайому людину, не знаючи на що вона здатна і що від неї можна чекати. А мосьє Алан, на мою думку, дуже нетерпимий до людей і воліє краще бачити все в негативному світлі, аніж хоча б допустити хорошість навіть по відношенні до такої чарівної дівчини, якою є мадемуазель Еліза Розіз.
- Мабуть, так і є. Мабуть, Ви і праві, Полю, – з іронічним смішком мовив комендант.

Та Поль Брюї не помітив глузливого тону коменданта, адже захоплено стежив за тим, що відбувалось на площі і жалкуючи, що знаходиться не там і особисто не може прийняти участі в цих подіях.

...

Алан роздратовано розштовхував натовп, пробираючись до Фабьєна.

«Чого його туди понесло?
Яка легковажність!
Цей незначний інцидент взагалі не вартий уваги!
Це лише свідчить, що всім достоту нема чим зайнятись.
Достатньо найменшого приводу і «ВУАЛЯ» – зіваки моментально постягалися довкола блазня.»

Чим ближче Алан підбирався до центру площі, тим сильнішало його озлоблення. Коли йому врешті вдалось дістатись осередку подій в цей момент графиня де Монтре з вдячністю стискала руки Елізи. Зиркнувши на дівчину, Алан раптом забув для чого продирався крізь натовп. Те, що він прочитав в виразі обличчя Елізи, розгромило і немилосердно рознесло в прах його очікування. Замість, здавалось би, очевидної погордливості і пихи він виразно побачив який глибокий жаль, сердечний докір і разом з цим така радісна надія виражалась в очах Елізи. Він здригнувся. Так старанно зведений ним панцир напускної зверхності розчинився і розлетівся вщент уламками затятості від світла цих блакитних очей, в яких відбився тихий смуток. Погляд Алана зазорів ніяковістю.

Долина була неосяжна, залита яскравим полудневим сонцем, і в ній панував спокій. Здавалось, ніби час зупинився і все дихало тишею і гармонією. Така пишність і різнобарв’я не присниться і уві сні – думала Еліза.

Сюзі йшла мовчки, повністю зосереджена на своїй короні, аби тільки та знову не злетіла з голови. Тому Еліза була поглинута своїми думками.

На неї раптово налетіла хвиля радості і майже блаженства від споглядання цієї навколишньої краси дикої природи, що аж подих перехоплювало. Від цього мерехтіння фарб, від цієї гри світла і тіні, які змагались один з одним і, то і діло, то приглушували, то запалювали лиском дорогоцінного каміння розкішне убранство лугів. Вона відчула абсолютну гармонію і поєднання з духом природи, від чого ніби вбирала, всмоктувала всім своїм єством силу натури.

Цілий світ свіжості, найчудніших фарб мільйонів відтінків і світла розгорнувся перед нею. І цей світ належав їй, лише їй, саме зараз.

Перейнявшись заворожливим дивом краю і сп’янівши від дивовижної краси і ароматів, Еліза не помітила як вони зі Сюзі увійшли в ворота поселення. Сюзі з таким гордовитим і величавим виглядом ступала центральною вулицею помістя, що у всіх хто узрів це диковинне видовище здивовано видовжувались обличчя, і не вірячи побаченому на лицях застигала маска зачудування.
Сюзі йшла як справжня маленька королева; «І звідки в цієї бешкетниці і бунтарки стільки поважності і пихи?» – дивувалась Еліза, що йшла слідом складаючи одноосібний почет дівчинці. Мабуть, це говорить голос крові, батька і матері, кров предків – шевальє. Все ж таки вона народжена дворянкою, не дивлячись на те, яку би непокору не виявляла зараз, проводячи своє безтурботне дитинство в лоні дикої природи. А ці родинні узи не зламні і непереборні, узи що пов’язують їх , яких ніщо не може замінити. Вони поєднують в собі славетну історію і вражаючий родовід, в якому павутинням сплелись і з’єднались навіки могутність і сила, влада і вельможність, благородство і великородність славетного аристократичного роду де Монтре де Манлей Де-Рошешуар.

Йдучи просторою вулицею, Сюзі зиркала задоволеними і пустотливими оченятами як розпалювався всезагальний інтерес до її персони. Її сподівання виправдались, не залишилась обділеною такою бажаною увагою. То і діло, взрівши непересічну картину, люди виходили на вулицю зі своїх осель чи виглядали з-за парканів подвір’я, робітники відривались від трудів, а майстри полишали роботу і всі дружно стягувались ближче дороги. Адже ЇЇ світлість маленька графиня де Монтре, ця сама капризуля і затята нечепура, якою була ще зранку, дивним чином перевтілилась в неприйнятну досі для неї подобу, сповнена пихи і розважливості так гонористо ступає, ні – майже парить над землею, ледь торкаючись своїми маленькими ніжками кам’яної дроги. І, о диво! Голівка її увінчана чудовим квітковим вінком, а з-під нього, наче намисто, красуються дві золотаві коси. Який чарівник створив таке чудо; хто цей сміливець, що зумів переконати цю норовливу крихітку і приборкати її розбурхану шевелюру – читалось на подивованих лицях.

Поселення пожвавлено гуділо, наче міх із гамором необачно розв’язався і звідти вивільнились на волю крик, сміх, метушня…

Тим часом Королева Сюзі вже підходила до обійстя. Дивний галас не міг не привернути увагу мешканців помістя господаря поселення графа де Монтре, не примусити полишити свої справи і вийти на ганок. І звідти уже виглядали причину здійнятого галасу мадам графиня де Монтре і слуги. «Що сталось? В чому річ?» – гомоніли між собою служниці витягуючи шиї в намаганні хоч щось вгледіти через натовп. Коли люд розступився і задоволені погляди спрямувались на ґанок, мадам де Монтре здуміло плеснула в долоні, побачивши свою маленьку красунечку доньку.

- Мамо! Я Королева Квітів! – гордо повідомила Сюзі, опереджуючи радісні материні схвалення.
- Сюзі, моя крихітко, яка ж ти в мене красунечка! – мадам де Монтре нагнулася до доньки і поцілувала в її зашарілу щічку.
- Хто ця гарненька дівчинка? Я її не впізнаю! Ба, та це ж Сюзі!

Це Фабьєн, підходячи до сестри, поспішив із захопленням виголосити їй дифірамби.
Сюзі сяяла цілковитим задоволенням. Всі подивляли її корону; мати обнімала і цілувала; няньки з карапузами кружляли навколо; люди хвальбою лоскотали слух; маленькі подружки і друзяки із заздрістю споглядали її Величність Королеву; старший брат високо підняв її над усіма, посадивши собі на плече, аби всі могли її споглядати. Що ще потрібно для абсолютного щастя маленькій Королеві – графині де Монтре.

- Мамо, я зараз повернуся, – раптово озвалася Сюзі з надто серйозним і заклопотаним виразом як для маленької пустотливої дівчинки, злізаючи з рук Фабьєна, і діловито подалася в будинок.
- Елізо! Ви чарівниця! – сповненим радістю і вдячністю голосом мовила мадам де Монтре підходячи до Елізи. – Я захоплена Вашим вимислом і завзятістю, і як тільки такі кмітливі думки зароджуються у Вашій голові!

Мадам графиня де Монтре взяла Елізу за руки, стиснувши дружньо кінчики пальців, а в її погляді читалось таке материнське тепло і ніжність, що Елізу защемило десь глибоко в душі і радісне хвилювання наповнило її змучене і спрагле серце, якого вже так давно не торкалась ця лагідна і оберігаюча материнська любов. Їй знадобилось зібрати всю силу волі аби втримати сльози, що підступно наступали і обпікали зсередини душу; щоб вони не прорвались, не хлинули щоками, не кинули її на коліна перед графинею і натовпом людей, погляди яких зараз були спрямовані на них.

Але те, що сталось наступної миті, пригвоздило до землі німим оціпенінням не лише Елізу, а й навіть найскептичніших обсерваторів цієї пригоди. На порозі у всій красі стояла Сюзі в дивовижному платті гаптованому ніжним білосніжним мереживом, яке виблискувало на сонці золотавим люрексом рожевої парчі.

- Сюзі! – тільки й змогла вигукнути мадам де Монтре.

Дівчинка помпезно і величаво зійшла східцями; гонорово окинула поглядом заворожених і захоплених споглядачів.

- Мамо! Мені потрібне твоє намисто з рожевих перлів, – заявила поважно Сюзі.

Cад повністю заливало вранішнє лагідне сонце. Проміння вигравало по смарагдовими кронами дерев; пронизувало своїми сліпучими іскрами шапки сосен; світило і відбивалось веселковими самоцвітами на росі, що бісером розсипалась по трав’яному килимі. Територія саду глибоко вп’ялася в непроглядну гущу безкрайнього пралісу, але була повністю відгородженим від нього високим палісадом з загостреними зверху колодами. Затишок цього шматка лісу сповивав тишею і спокоєм приборканої природи.

В садку, як завше, було доволі людно, не дивлячись на ранішній час. Садівничий порався з насадженнями квітів, облагороджуючи клумби коло обійстя, які були просто чудові; тут же тесля облаштовував невисокий присадок із різьблених ажурних дощечок; старий рубач жилавими, вузлуватими але ще могутніми руками майстерно орудував важкою сокирою, стинаючи посохле старе дерево. У затінку нянечки грались з малечою, яка то і діло намагалась втекти, сховатись від всевидячої настирної опіки. У віддаленому закуті саду Еліза вгледіла Сюзі, яка щось намагалась виколупати з дупла кремезного розкидистого дуба, гілля якого густим шатром надвисли над садом, криючи присутніх від різких сонячних променів. Еліза попрямувала до дівчинки, роздаючи дорогою привітальні кивки.
Дві нянечки, мадемуазель Полін та мадемуазель Амелі, були сестрами. Їх не можна було вже назвати молодими, та все ж молодість повністю ще не здала свої права, натомість оксамитом зіяла на їх доволі привабливих і милих обличчях. Сестри з перших днів привітно поставились до Елізи, оскільки обов’язки гувернантки схожі дещо з повинностями няні, лише дітки менші. Сюзі, як підопічна, викликала в них острах і паніку, тому Еліза в їх очах видавалась майже героїнею. На фоні цього вона отримала від сестер багато корисного, умудреного досвідом напуття, що сприяло кращому розумінню багатогранного дитячого світу.

- Доброго ранку! – махнула Еліза їм рукою.
- Доброго, мадемуазель Розіз! – Хором відповіли сестри. – Сюзі он там, за дубом ховається, – покосились вони в сторону дівчинки.
- Так, дякую.

Еліза усміхнулась пересторожливим поглядам сестер і направилась до дівчинки.

- Сюзі, що ти там добуваєш з того дупла? – Еліза присіла біля неї і зацікавлено зазирнула в темне нутро дерева.
- Там жук! – урочисто заявила дівчинка.
- Жук? Майський? – і Еліза розпливлась в посмішці.
- Майський? А який це майський? – заблимала очима кольору бірюзового неба Сюзі.
- О! Це такий величезний жук, з купою лапок і дужими вусиками, що схожі на роги. Він дуже голосно гуде, наче цілий рій диких ос. І якщо ти десь далеко підеш сама, то він схопить тебе своїми лапами за руки і понесе геть.

І Еліза заходилася кружляти навколо Сюзі, розкинувши руки наче птаха, і гудіти. Дівчинка була у захваті і дзвінко сміялась, що привернуло увагу оточуючих. Еліза зніяковіло завмерла, зауваживши на собі ошелешені погляди, і вибухнула сміхом, не менш гучним аніж Сюзі, уявивши комічність ситуації.

- В мене ідея, Сюзі! Давай втечемо від усіх! Я маю для тебе секрет! – змовницьки прошепотіла Еліза на вушко дівчинки.
- Давай! – блиснули збиточно оченята Сюзі.

І вони побігли зі саду, узявшись за руки. Дорогою весело махали руками вітаючись то з садівником, що розігнувши стомлену спину підвівся їм у слід; то з управителем помістя – кремезним поважним дядьком (в короткому кафтані з темно-зеленого грубого сукна, підперезаного широким поясом з чорної шкіри, оздобленим широкою золотавою пряжкою, що комічно виблискувала на чималому пузі), який давав якісь цінні настанови хлопцеві – посильному, що гнувся від тягаря ящиків з овочами в руках і, здавалось, ще мить і ці ящики поваляться прямісінько на ноги управителя; то двом миловидним мадемуазель – хатнім робітницям в накрохмалених білосніжних чепчиках і скромних буденних сукнях, єдиною окрасою яких були гаптовані передники, які про щось бурхливо пліткували на ганку, а як забачили Елізу зі Сюзі враз позмовкали і вже яро замахали їм у відповідь з блаженними посмішками на все лице; то, пробігаючи повз кузню, дужому могутньої статури ковалю і його помічнику (молодому худорлявому челядникові в довгому фартуху з грубої твердої шкіри, що був на кілька розмірів більший за свого господаря), які трудились над якимось хитро – мудрим приладдям; то теслям, що лагодили зламане колесо в підводі; і всім-всім зустрічним, що траплялись їм дорогою.

Діставшись самих воріт, Еліза на хвилю зупинилась перед довгою конюшнею, що розмістилась в дальньому закуті поселення, майже біля основної брами, що вела з помістя. Звідти виразно долинало фиркання та іржання кілька десятків коней. Несподівано Елізі в душу вповзла туга. Як їй закортіло заскочити верхи на швидкого скакуна і помчати край за очі, вбираючи в себе ці неповторні відчуття шаленого погону, приголомшливої стрімкості, безмежного і всепоглинаючого привілля; поєднатись – злитись в одне ціле з диким, невгамовним легковієм; з розпаленими в душі мріями, незримими і ледь відчутними тужливими чуттями поринути в безкрайнє море щастя і свободи. Як їй цього зараз бракувало. Раптово наринули спогади, підступно вповзли і стисли серце жалем.
Сюзі набридло стовбичити навпроти конюшні і вона з силою сіпнула Елізу за руку. Еліза здригнулась, струшуючи тоскні думки, що зненацька заволодівши нею, підступно скували німим заціпенінням. Глянула на усміхнене личко цієї маленької дівчинки і в серце поволі почала вповзати радість. Вона ще подумає про все що турбує і бентежить її, але не сьогодні. Еліза усміхнулась Сюзі, махнула рукою невисокому конюху, що тягнув повні цебра вівса і поспішила зі своєю маленькою вихованкою за ворота помістя.

- Коли ти мені розкажеш секрет? – позирали на Елізу допитливими оченятами Сюзі.
- Тут, недалечко, є чарівна галявина з дивовижними квітами. У кожній квітці живе малесенька казкова фея, що оберігає її. Кожного нового місяця всі феї вибирають собі Королеву Квітів – саму достойну і красиву дівчинку! І мені по-секрету нашептала одна фея, що королевою сьогодні всі хочуть бачити маленьку вродливу дівчинку яку звати Сюзі! – Еліза урочисто завершила свою історію і засяяла широкою посмішкою споглядаючи реакцію дівчинки.

У Сюзі очі округлились від подиву і засвітилися від сильного збудження.

- Як королева Франції? – з надією в голосі несподівано уточнила Сюзі.
- Краще! Набагато краще ніж королева Франції!
Вона заходилась бігати по галявині (вони за час розповіді вже встигли підійшли до неї), нахилятись над кожною квіткою, зазираючи в запашні бутони, зойкати з шаленим захопленням.
- Я королева! Я королева! – парила вона над квітами наввипередки з метеликами, великими і маленькими, білими і строкатими, що миготіли своїми невагомими крильцями, перелітаючи з квітки на квітку.

Коли перший запал стих, Сюзі мрійливо з піднесенням затараторила:

- А що має робити королева? Я хочу всім розповісти – негайно! Зої і Сабіна луснуть із заздрощів! Мама мені має обов’язково дати своє намисто – оте з великими рожевими перлами. Мені ще треба карету, адже королеви їздять в каретах! І ще в мене мають бути слуги. Тібо і Ремі будуть кучерями і правити конями, а Обен з Матті моїми лакеями і подавати руку, коли я буду виходити з карети. А ще ж коні! Мені треба шість коней! Білих! Побігли швидше!
- Чекай-чекай! Це все добре, звичайно все це має мати справжня королева, але що за королева без корони? – Елізі заледве вдалося втиснути слово в невичерпну тираду завзятої Сюзі.
Дівчинка завмерла на пів слові від несподіванки і ще й через те, що сама про саме основне не згадала.
- А де моя корона? – вимогливо втупилась вона на Елізу поклавши руки в боки.
- Так от що я і хотіла тобі сказати. Ми ж сюди і прийшли аби зробити тобі корону!
- Зробити? Як це зробити? – зніяковіла Сюзі.
- З квітів, звісно! – і так як Сюзі заніміла від здивування і не знала що сказати, а лише кліпала своїми великими очима, Еліза продовжила: – Мені феї розповіли з яких квіток має складатись корона, адже корона Королеви Квітів неодмінно має бути з квітів – такий в них закон. Тому ти зараз будеш мені приносити квіти, а я зроблю для тебе найкращу корону яку тільки бачили в цьому королівстві фей!

І Сюзі із завидним ентузіазмом бігала по всій галявині, збираючи квіти на які вказувала їй Еліза.

- А ця? А ця квітка? – гукала вона Елізі.
- Ні-ні, ця ні, там живе фея і вона ще не готова попрощатись зі своєю домівкою. Бери он ту – синю з білими кінчиками, що росте біля неї.

Малу-помалу корона була готова. Вінець вийшов розкішний і вигравав безліччю барв чудових запашних лугових квітів. Сюзі підстрибнула від задоволення і нетерплячки всадовити якнайшвидше корону собі на голову. І Еліза негайно звершила це дійство – коронувала маленьку королеву зі страшенно задоволеною мармизкою, що зашарілася від задоволення. Але тільки-но Сюзі заплескала маленькими долоньками і запищала від щастя, вінок нахилився і злетів з її голови долів. Дівчинка миттю підхопила корону і знову насадила на голову. Вінок не протримався і хвилі, знову впавши долу. Ще кілька відчайдушних спроб завершились таким ж результатом. І коли Еліза зауважила, що очі Сюзі заблищали і от-от вона розплачеться, пригорнула її до себе гладячи голівку:

- Сюзі, заспокойся, зараз щось придумаємо!
- Чому вона падає? Я ж королева! А корона не бажає триматись в мене на голові. – Схлипуючи втиснулась вона в плече Елізи, притуливши кругле чоло до її щоки.
- Я не розумію і сама. Треба спитати фей! – змовницьки під мигнула Еліза.

Сюзі змахнула кулачком підступну сльозинку, яка все ж зішмигнула по її щічці, і з інтересом спостерігала за діями своєї наставниці. А Еліза підходила по черзі до кожної квітки, щось шепотіла а потім нахилялась до бутонів, ніби щось наслухаючи.

- Все! Мені феї розповіли що трапилась! – переможно заключила Еліза повертаючись до Сюзі.
- Що? Що? – з нетерпінням запискотіла та.
- Але ти маєш дати слово, що виконаєш всі настанови фей, оскільки вони тебе вибрали своєю королевою! Ти не можеш їх розчарувати.
- Я все зроблю! – рішуче відрізала Сюзі і серйозно подивилась на Елізу.
- Не забувай – ти обіцяла! Так от, феї мені пояснили, що корона не хоче залишатись в тебе на голові, бо волосся пручається і гонить її геть, бо воно не зачесане і вередливе і виштовхує своїми непослушними пасмами твою Корону царства Квітів. І його необхідно приборкати і неодмінно причесати, інакше феї залишаться без своєї Королеви і це їх дуже-дуже засмутить.

Еліза бачила як обличчя Сюзі змінювало один вираз іншим наслідуючи емоції, що вона переживала. Врешті дівчинка підняла рішучий погляд на наставницю:

- Я хочу наказати волосся! Зачеши мене!

Зраділа Еліза миттю витягнула щітку для волосся, яка чудесним чином з’явилась в неї в кишені: «Це феї начарували!» – пояснила вона на здивований погляд Сюзі. І прийнялась обережно розчісувати заплутану густу шевелюру дівчинки. Еліза так легко і вміло орудувала щіткою, притримуючи волосся біля самої голови, що Сюзі не відчула ніякого дискомфорту від цієї неприємної для неї процедури.

- Мені навіть не болить! – мужньо повідомила Сюзі.
- Так і має бути, це ж чарівна щіточка – подарунок фей! Якщо нею розчісуватись кожного дня, то волосся буде гарно блистіти і всі будуть заздрити такому чуду, – лукаво запевнила Еліза дівчинку.

Отримавши безпрецедентне право доступу до шевелюри Сюзі, Еліза сповна скористалась цією нагодою і розчесавши її густі кудрі, заплела коси, прикрасивши китички брошками з перлинками, які завбачливо взяла зранку з собою. Сюзі достойно витримала всі тяготи і тепер із завмиранням чекала, коли Еліза увінчає її уже гарненько зачесану голівку короною Королеви Квітів. Вінок ідеально припасувався до голови Сюзі, як і задумала Еліза, і дівчинка вся зашарілася від задоволення. Вона з королівською поставою, з гордо піднятою головою розходжувала між квітами, вдаючи, що говорить зі своїми підданими – феями квітів.

- Ще лише бракує пишної сукні і ти справжнісінька королева!
- Сукні?! – занепокоїлась Сюзі.
- Аякже! Королеви ж не бігають в штанцях, – зі смішком сказала Еліза.

Сюзі замислилась, оглянула себе зверху до низу, але нічого не відповіла. Еліза про себе подумала, що, можливо, вона вимагає надто багато поступків за раз від Сюзі, що згодом час дійде і до сукні.

Вдосталь набігавшись галявиною її Високість Королева виявила негайне бажання порадувати своїм ликом друзів і батьків. Тому величавою ходою Сюзі поспішила вузенькою топтаною стежиною до поселення в передчуття небаченого успіху і захвату оточуючих.

Те, що Алан де Монтре відчуває незрозумілу злість чи, можливо, навіть ненависть Еліза давно зауважила по відношенні до себе – ще з їх першої словесної сутички у форту «Le matin». Чим викликані такі сильні негативні емоції і агресія молодого графа де Монтре, Еліза ніяк не могла второпати. Це гнітило її і зміцнювало інстинктивне бажання сторонитись Алана.
«Краще не потрапляти лишній раз йому на очі – а то собі дорожче обійдеться» - заключила Еліза входячи в садок.

«Нікчемне зухвале дівчисько! Та за кого вона себе має? Краще б батько кинув її на корм рибам – і то було б більше від неї тоді користі!» - ніяк не міг вгамувати роздратування Алан де Монте. І що вони всі знайшли в ній - не міг ніяк утямити. Звичайнісінька собі простушка з миленьким личком. «Ні! І зовсім не миленьким – звичайнісінька пересічна зовнішність».
Алан, зрештою, і сам не дуже добре розумів чому так вз’ївся на цю мадемуазель Розіз. Чомусь його дратувало в ній все, а найдужче коли ловив на собі її зарозумілий, якийсь погордливий взір, як йому видавалось. І як тільки вона сміла на нього так дивитись, вона – «Незграбна простолюдинка!», на нього – графа де Монтре! І коли ця дівчина мимохідь кидала на нього погляд, в якому одночасно прозирали легка насмішка, невинність і ще щось незбагненне, йому ставало не по собі. Це було дивне, ні з чим не зрівняне і незрозуміле відчуття, яке вибивало його з рівноваги. Тоді все його їство бунтувало і повставало проти безцеремонного втручання в його внутрішній світ, в який ця дивна дівчина вривалась наче шквальний буревій, що немилосердно трощить з неймовірним натиском мачти дужого фрегата, роздирає на шмаття тремтячі вітрила і закидає в чорну безодню розгніваного штормом океану.
Як так сталось, що ця незнайомка з ясними очима, що таїли в собі нез’ясовану кмітливість і волю, здатна примусити його страждати, відчувати незнайомий досі дискомфорт? І його свідомість щосили боролась з цим непоясненим для нього жахним почуттям.
Але як тільки він не старався принизити в своїх очах Елізу, по правді сказати, йому ні в чому було їй дорікнути. В її поведінці не було ні оманливої покірності, ні виклику.
Все ж незрозуміла тривога роз’їдала йому душу. Алан ще до кінця не міг окреслити якого роду ця тривога, з якого боку він чує небезпеку, звідки чекати біди. Тому вирішив для себе основне – триматись на сторожі з цією Елізою Розіз, не піддаватись на її, буцімто, лагідну вдачу, благі наміри і гожі вчинки.
«Це, можливо, пастка!» - крутилось в його голові. Але що за пастка він не розумів. І саме ця невизначеність і лякала його.
Кожного разу, як Алан стикався з цією дівчиною, буря здіймалась в його свідомості, в душі спалахували самі суперечливі відчуття: дивний спокій і сильне душевне піднесення, і разом з цим душу сковував льодом жах, ніби під ногами раптом розверзнулася чорна безодня.
В цих змінах настрою, цих приступах нестримної радості і гнітючого страху Алан цілковито винив Елізу. Вона не вписувалась ніяк в їх установлений і рівномірний ритм життя. Алан волів вважати її чужою, аніж впустити у свій світ. Вона залишалась загадкою для нього. Він ніяк не міг розгадати - які таємниці криє цей прямий погляд, ці ясні очі?
Це чуття з’явилося з першої зустрічі з нею, ще там, на розбитому піратами галіоті. Тільки-но їх погляди зустрілись, його наче жалом штрикнули якісь нові, незрозумілі і суперечливі відчуття. Його очі пересіклись з твердим і рішучим поглядом, що горів вогнем, без тіні сумніву і навіть з легким збудженням; а за мить на нього вже дивились розгублені дівочі очі, в яких читалась туга і смута. Алан навіть оторопів на хвилю, чого ніколи не траплялось під час такого роду абордажних битвах. Адже в таких моментах особливо важливим є повна зосередженість, злагодженість дій і відсутність сумнівів; коли з будь-якого боку чатує небезпека і ворог. Неприпустима втрата уваги може обернутись фатальною помилкою і смертельною небезпекою.
Ніхто не сподівався побачити бодай якогось пасажира на галіоті, адже такі ветхі і не призначені для дальнього плавання судна взагалі були рідкістю в цих водах Північної Америки. І раптом пасажир все ж був – і це молода дівчина, що наодинці (і це ще більше спантеличувало) пустилась в таку небезпечну подорож.
Чи міг Алан припустити навіть думку, коли збігши на корму галіота з наміром обслідувати каюту капітана на присутність піратів, що узріє картину, яка повергне його у заціпеніння: перед самим його носом двері каюти з тріском вирвались з петель і гепнулись зі страшним гуркотом на палубу під вагою кремезного пірата з закривавленою щелепою. Молодий граф готовий був побачити кого завгодно, але ніяк не молоду дівчину, що вискочила слідом по тому з палаючими очима. Коли ці очі схрестилися з його, в них він побачив щось глибоке, таємне і недосяжне. Алан пережив хвилинне замішання – не більше, але цього було достатньо щоб буря несподіваного гніву, чи то на цю дівчину чи то на себе самого за таку необачність, охопила молодого графа де Монтре.
З того моменту Алан був переконаний, що ця тендітна мадемуазель не така проста і безвинна, як може видатись, чи якою вона сама хоче здаватись. А надто, про неї достеменно нічого не відомо, окрім того, що вона сама повідала їм. Та чи правда це? Чи не є вона часом вигнанкою, чи втікачкою, що розшукується за невідомі їм злочини? І чому батько, який вирізняється недовірою і пересторогою до незнайомців і чужинців, так швидко пойняв їй віру і запросив до свого дому? Це все Алан обов’язково вияснить.
«А до того часу хай начувається!» - заключив свої роздуми граф Алан де Монтре.

Еліза була в піднесеному і повному надій настрої, адже сьогодні вона намірилась переконати Сюзі в необхідності гарно зачісуватись, як і належить старанній маленькій мадемуазель. А основне, Сюзі за задумом Елізи сама повинна виявити таке бажання, оскільки примусити поза її волею була справа невдячна і неперспективна. Дівчинка зчиняла жахливу бучу тільки-но хтось підходив до неї з гребенем аби привести до ладу її буйну шевелюру. Волосся в Сюзі було довге і густе з дрібними кучерями, і тому постійно сплутувалося, збиваючись в одну безформну масу. Еліза довго кумекала, як бути з цією проблемою і їй прийшла чудова ідея.
Похапцем перекусивши яблучними оладками з какао, Еліза заходилась розшукувати Сюзі, яка вже в цей час десь гасала. Пошуки в помісті не принесли успіху, хоча Еліза точно чула її дзвінкий голосок, що лунав десь з нижнього поверху.

«Яке це дівча непосидюще!» – нарікала Еліза виходячи з помістя.

На ганку вона зіштовхнулася з лейтенантом Брюї. Поль Брюї був статним молодим чоловіком з бездоганною військовою виправкою і приємної зовнішності. Темно-синій офіцерський камзол облямований золотими карунками , що виблискували в ранішньому сонячному промінні, оздоблений важкими ґудзиками з чудернацькими малюнками, неймовірно пасував до його очей, ще дужче підкреслюючи їх синяву. Вузенькі вусики окреслювали пухкі уста на загорілому обличчі, надаючи особливу привабливість його тонким рисам. А його простодушна посмішка відразу прихильно налаштувала Елізу до цього молодого лейтенанта.

- Доброго ранку, мадемуазель Розіз! – З поклоном привітався Брюї.
- Доброго і Вам, мосьє Брюї, – відповіла Еліза, обдарувавши лейтенанта привітною посмішкою.
- О, мадемуазель, благаю – звіть мене просто Поль!
- З умовою що і Ви також будете звертатись до мене за іменем, – Еліза любувалась його великими, якось по-дитячому наївними очима, що дивились на неї зі щирою симпатією з-під густих темних вій.

Ще під час їх подорожі з форту «Le matin» в «Diamant forestier» вона ловила на собі украдливі позирки лейтенанта. В паризьких приймальнях Еліза звикла до таких поглядів, в яких легко читалась захопленість кавалерів. Її завше забавляли недолугі спроби цих бундючних аристократів маскувати істинні думки та бажання під напускною бундючністю. Але в лейтенанта Поля Брюї був такий щирий прямий і безхитрісний погляд, від якого, наче світло, линула внутрішня доброта, що Еліза мимоволі проникнула до цього юнака приязню.

- Які важливі страви змусили Вас в цей вранішній час так поспішати? – поцікавилась Еліза.
- Монсеньйор граф має для мене вказівки, стосовно обміну з алгонкінами, – заклопотано, з ледь відчутним хвилюванням в голосі відповів Брюї.
- Алгонкінами? – здивування читалось в її погляді, адже Еліза зовсім не зрозуміла про що він.
- О! Мої вітання, мадемуазель Розіз! – З широкою посмішкою до них підійшов Фабьєн де Монтре. – Який чудовий сонячний ранок, чи не так?

Фабьєн світився радістю, втім він відзначався напрочуд веселою вдачею і завше хорошим настроєм, який неодмінно передавався всім присутнім.

- Так, ранок чудовий, що передбачає не менш чудове продовження дня!
- Ви маєте прекрасний вигляд, – не вгамовувався Фабьєн, – хоча, все ж при місячному сяйві Ви були неперевершені!

Еліза на мить знітилася від несподіванки, впившись пильним поглядом в глузливого Фабьєна.

- Ви безсоромно мені лестите, мосьє граф, – навмисно улесливо мовила Еліза, сором’язливо опустивши погляд, – тьмяно-біле світло місяця, мабуть, лише невигідно підкреслило блідість мого обличчя.

Еліза занепокоєно провела рукою по щоці, прийнявши гру Фабьєна, і доповнюючи образ сором’язливо-невинним виразом.

- Ну що Ви, Елізо! Це неприпустимо з мого боку не визнати і не склонитися перед Вашою незаперечною чарівністю.

І Фабьєн підкреслено галантно вклонився їй. На що Еліза також заходилась присісти в реверансі.

Коли їх погляди зійшлися, молоді люди дзвінко розсміялися, що привело в ще більше замішання і без того оторопілого лейтенанта Брюї, який весь час спантеличено зиркав то на Елізу, то на Фабьєна.
Фабьєн де Монтре, аби розвіяти недобрі підозри Брюї, поспішив розповісти йому про нічну пригоду: чому і при яких обставинах він мав нагоду узріти мадемуазель Розіз в нічну пору. Всі сум’яття і осмислювання почутого відображались на лиці лейтенанта під час розповіді. І коли він зрозумів, що нічого ганебного і такого що загрожувало честі мадемуазель Розіз немає, іскра полегшення засвітилась в його очах.

- Так це Ви, Елізо, саме цих алгонкінів і бачили вночі, – прояснів Поль, продовжуючи оповідь. – Кілька індіанців з племені алгонкінів, повертаючись у свої землі, вирішили зайти дорогою в наше поселення, аби обміняти золотисті шкірки видр, впольованих ними під час Великого Полювання, на листя тютюну. При чому, їх зовсім не тривожила пізня година і вони безцеремонно і нетерпляче вимагали негайного задоволення своїх вимог. Та монсеньйору графу де Монтре вдалось завдяки своєму невичерпному красномовству переконати їх дочекатися ранку і спочатку вгамувати голод і спрагу скуштувавши різноманітні наїдки з його щедрого столу. Індіанці ще трохи за для гідності побушували, та все ж виявили свою величезну милість та поблажливість і погодились на пропозицію Екваоданта, – так вони називають графа де Монтре, що значить на їхньому діалекті «Великий Розум».

- Вони такі страхітливі, – поїжилася Еліза.
- Це ще що! От Ви ще їх сморід відчуєте, оце дійсно воістину викликає нудотну реакцію в тих, хто перший раз з ними впритул стикається, – Фабьєн дзвінко зареготав, мабуть, пригадуючи реальні історії.
- Але ж Ви і доброзичливі, мосьє, – Еліза і собі пирснула смішком.

Всі троє настільки розвеселились, що не помітили як до них підійшов Алан.

- Я так розумію, мосьє Брюї, що Ви нікуди не поспішаєте? – Випалив він злісно свердлячи очима зніченого лейтенанта. – Монсеньйор граф був змушений посилати мене на Ваші пошуки – чи бодай не сталось чого лихого? І дійсно, Ви в полоні! Та виявляється не у ворога, а пустих теревень, які, очевидно, для Вас важливіші за службові зобов’язання і накази монсеньйора!

Алан де Монтре стояв напружений як струна, здавалось, що ще мить і він кинеться з кулаками на бідолашного зблідлого Поля Брюї.

- Так, мосьє… е-е-е… перепрошую, мосьє… – плутаючись та затинаючись пробурмотів Брюї, легко кивнув Елізі відкланюючись, і поспішив зникнути за дверима.
- А Ви, мадемуазель Розіз, чи не зволите приступити до своїх прямих обов’язків? Ба, вже розпал дня, а вихованиця ще в очі не бачила своєї наставниці!

Алан з такою неприхованою зверхністю і презирством подивився на Елізу, що вона від подиву навіть і не знайшлася що відповісти. Та і чим було йому заперечити? Він був правий. За тою розмовою Еліза згубила відлік часу.

Глянувши на Алана де Монтре, їй миттю пригадався сон. Спогади нахлинули велетенською крижаною хвилею і ошелешено штрикнули в серце. Якась неоднозначна тривога заволоділа нею. Захотілось якнайшвидше тікати геть. Еліза присіла в реверансі і миттю збігши східцями, подалась до саду, звідки чулись дитячі голоси.

- Що з тобою, Алан? – спитав Фабьєн брата, проводжаючи поглядом Елізу.
- Не розумію про що ти.
- Навіщо так грубо обійшовся з Елізою?, – з докором дивився на нього Фабьєн.
- А хіба вона гідна іншого? – злісно кинув Алан. – Не розумію, для чого батько її запросив? Вона ні на що не спроможна. Їй би лише ляси точити і безцільно вештатись заважаючи іншим.
- Ти не справедливий до неї! Подивись тільки-но як швидко їй вдалось завоювати прихильність Сюзі – а це багатого вартує!
- Бачу їй і тобі вдалось заморочити голову, чи може і не лише голову? – з напускною огидою покорчив міну Алан. – Але мене їй не провести! – кинув він і подався геть.

Фабьєн був трохи вражений такою поведінкою і словами брата. «І яка муха його вкусила?» – гадав він.

Кімната, яку надали Елізі для проживання, знаходилась на другому поверсі в самому кінці коридору лівого крила помістя. Це був невеликий але затишний покій. В ньому завше було світло, навіть в похмуру погоду завдяки двом вікнам, розташованим на кутових стінах. Через таке розташування кімнати Елізі відкривався вигляд з одного боку на подвір’я обійстя, а з іншого на сад і лісові хащі позаду.

Невеликий камін, покладений з річкового каміння, зігрівав кімнату в прохолодні дні. Скромний секретер і трюмо в єдиному виконанні слугував притулком нечисленних туалетних предметів Елізи. Збоку від секретера була обладнана ніша з завісою, де містились полички для одягу. Окрасою кімнати була величезна вироблена шкіра бурого ведмедя, що займала весь центр покою аж до ліжка скромних розмірів (все, на що дозволяли розміри кімнати), виготовленого з хорошого дерева. Ліжко красиво оздоблене пологом з тонкої мережевої тканини з коронками і вкрите дорогим тонким покривалом з брокателі, на якій були вишиті золотими нитками невеликі букетики, і декорована витою мотузкою. По кутах покривала звисали важкі золоті китиці. Вікна також були убрані ансамблем таких ж тканин. На добре кованій підставці для дров біля каміна лежали тонкі гілки, якими Еліза розпалювала огнище темними прохолодними вечорами. Мереживо полога відкидало тіні чудернацьких завитків, що складали компанію химерному танку роя іскорок, які вилітали від полум’я коминку. Такі хвилини наводили на душу Елізи смуток та невеселі думи.

В цьому, Богом забутому, кутку світу вона все більше відчувала, яке все тлінне, нестабільне і мінливе щомиті в житті. Приходиш у цей світ наївною довірливою істотою з широко розплющеними від захвату очима, розгорнутими обіймами до всього нового і незвіданого. Приходиш і б’єшся в пошуках істини, краси, ідеалу. В пошуках нетлінного в собі, тлінному. В пошуках безсмертного заглиблюєшся так далеко у свідомість, в душу, в серце, що проживаєш мільйони життів одразу. І нарешті усвідомлюєш, що безсмертя і є смерть – ця зупинена мить – ця найзаповітніша і найпотаємніша мрія кожного, що приходить на цю землю. І те, що ти забереш зі собою, коли настане ця мить, і зробить тебе досконалим, цілісним, абсолютним. І ти розумієш, вічне – це ті зорі безвічні, цей місяць невмирущий і ця земля нетлінна – вони істинні, довічні; лише ти – явище пройдешнє і мізерне в порівнянні з ними. Але, можливо, в тому і суть – не зневіритися, не зігнутися від тягаря збагненої істини. Зуміти віднайти гармонію співіснування з цим величним нетлінним абсолютом і собою – нікчемним вмирущим, але щиро віруючим у те, що вартий кращої долі, аніж лише ролі поживи для дітей всесвіту. І саме тут, опинившись в самому осередку самобутньої дикої і майже неторканої природи, вона почала розуміти душу цієї нетлінності краси. Як вона здатна позначитися на перебігу життя і змінити хід долі? Чомусь Еліза всім нутром відчувала грандіозну велич цього краю, який захоплював її волю, почуття і думки в якийсь незрозумілий і боязкий полон. Звільняючи від напускних химер але в той ж час плутаючи уставлений світогляд, цей край страшив і притягував Елізу; всією своєю міццю показуючи на скільки нікчемною і жалюгідною є людина, що своїми недолугими бажаннями, ницими думками і жалюгідними діяннями є ніщо – порох, піщинка, яку змиє рясний дощ перемін зі сходинок віків літ. Здавалось, варта лише вдихнути повними грудьми блаженного повітря і вона непереможна, вона зможе все і ніхто не в стані її зупинити чи ослухатись її волі.

Еліза завжди різко обривала хід роздумів, що заводили її в незвідані і застрашливі нетрі. Інколи вона корила себе за пристрасть до філософських праць, які так полюбляла студіювати в щасливі і безтурботні юні роки, коли вона, ховаючись від надокучливих учителів, забивалась у найвіддаленіший куток чималої батьківської бібліотеки в родинному провінційному помісті “Jardin Violet”, і годинами копирсалась в древніх рукописних пергаментах, в викладках і трактатах мислителів того часу. Але зараз ці роздуми здавались Елізі недоречними тут, в цьому таємничому краю, де діють зовсім інші закони; де вона зіткнулась з жорстокою реальністю дикої суворої природи, яка не вибачить слабкодухість і облуду; природи, яка вимагає твердості й сили духа і тіла, а не філософських просторікувань. Цей час безповоротно пройшов, коли вона могла без вагань і докору надати перевагу часу проведення з книгами, аніж пустому словоблудству і безглуздим інтригам, що панували при королівському дворі.

Щоразу вдивляючись в густу темінь хащ, Елізу пробивала тривожна думка: «Що таїть цей край? Які таємниці приховує? Якою древньою магією окутаний? І чому він так манить, обіцяючи відкрити свої таїни?»

Відігнавши, як набридливу муху, непідхожі думки, що набігли на умисл цього тихого вечора, Еліза підійшла до вікна, що виходило на подвір’я. Якась незрозуміла метушня привернула її увагу. Поодаль від помістя, біля невеликого флігеля, товпилось з десяток людей, активно жестикулюючи руками і про щось яро сперечаючись. Елізі стало цікаво дізнатись що відбувається в цей пізній час і вона прочинила стулку вікна, злегка перехиляючись через підвіконня. Те слабе світло, що надходило від двох смолоскипів біля ганку помістя, майже не досягало до групи людей. Тому Еліза так і не змогла розгледіти їх, а от голоси вона чула добре. Та як не намагалась Еліза зрозуміти хоч слово з голосового потоку, їй це чомусь не вдалось.

«І що за мовою вони говорять? Якісь чужоземці?» – розмірковувала дівчина.

Тут з помістя вийшов граф де Монтре, тримаючи перед себе масляний каганець і направився до групи. Те, що відкрилось взору Елізи, коли граф освітив каганцем присутніх, ввело її в оціпеніння. Семеро чи восьмеро з людей виявились індіанцями. Світло від лампи вилискувало по їх змащених жиром тілах, виграючи на величезних татуюваннях, що нагадували змій. Ці змії від руху тіла наче оживали і повзали по мускулистих торсах своїх власників. На шиях брязкотіли намиста із нанизаних на тонкі полоси шкіри зубів та кігтів диких ведмедів (очевидно впольованих ними і тепер виставлених в якості показних трофеїв, що прославляли спритність та силу умілих мисливців), кольорових пір’їн та ще різноманітних кованих металевих підвісок. Зі стегон звисали шкіряні пов’язки, що тримались на грубих твердих ременях. За ремні були запхані томагавки і ножі з широкими лезами. Міцні м’язисті ноги окутували мокасини, а на головах лощилось чорне, як смола, довге волосся, стягнуте на потилиці в хвости і заплетене косами. А в одного індіанця вінцем на голові височіла пов’язка з довгого орлиного пір’я. Лиця відлякували розмальованими скулами і злими очиськами, що зиркали з-під різко окреслених брів.

Еліза ніколи ще до цього не мала нагоди бачити індіанців, тому зараз витріщалась на них, заворожена видовищем. Індіанці щось вигукували на своїй мові, бурно жестикулюючи руками. Деякі вимахували тушками якихось звірків перед носом людей графа де Монтре. Та, зрештою, графу вдалось їх заспокоїти і вся шумна гурба зайшла у флігель.

Еліза так була захоплена спогляданням і осмисленням побаченого, що не помітила як під її вікном зупинився молодий чоловік, завмерши в поклоні. Пригледівшись, вона впізнала в ньому Фабьєна де Монтре, що з широкою посмішкою підкреслено почтиво схилив голову, позиркуючи пустотливими очима з-під лоба на дівчину. Еліза згадала, що перехилилась майже по пояс через вікно в одній нічній сорочці, тому миттю шмигнула назад в кімнату, прикриваючи вікно портьєрою. Фабьєн з глузливим смішком подався геть.

Ще довго Еліза не зімкнула очей, згадуючи індіанців. Вони були такі колоритні, галасливі, погрозливі у своїх убранствах. «Цікаво, що вони тут робили в такий пізній час?» – міркувала Еліза. А ще цей Фабьєн де Монтре! Ох, вже цей пустотливий Фабьєн. Елізі він відразу припав до душі: його добрі і веселі очі, гарні манери, красиве лице, диво чорні кучері, з синюватим вилиском, струнка постава. Він з самого початку знайомства учтиво поводився з нею. Еліза це належно оцінила і завше була рада з ним потеревенити. Густий рум’янець розмалював її щічки, як вона згадала про свою необачну вилазку з вікна у негліже. Лишалось сподіватись, що більш ніхто не став свідком її конфузу.

З тими думками Еліза забулась тривожним сном, де перед її півсвідомість вимальовувала химерні образи – то індіанців в пір’ях, що потрясали тушками мертвих білок, які через мить оживали і верещали у все горло, драпаючи індіанців пазурами; то Фабьєна, що реготав з них і пританцьовував на розжареному вугіллі велетенського багаття; то в неї летіли десятки томагавків і коли вона з жахом усвідомлювала, що за мить вони увіп’ються в її плоть, томагавки пролітали крізь неї і зникали і густому тумані; то вона вже тікала по темному моторошному лісі, затягнутому густим туманом, де на неї з-за кожного дерева чатувала смертельна небезпека; то вона опинилась в хащах лісу оточена стіною з індіанських воїнів в бойових окрасах, мліючи зі страху від неминучої біди; то вже мчала на чорному, як ніч, огирі переслідувана страхітливими ворогами; і от коли, здавалось, смерть її наздогнала і вона вже падає в темну незвідану безодню, її схопила чиясь сильна рука і вирвала з лап урвища; та лише на мить вона опиняється лицем до лиця зі своїм рятівником – «Алан!» – мало не крикнула голосом Еліза.

Еліза вирвалась зі сну вкрита холодним потом. «Чого тільки не намалює запалена збентежена свідомість, приголомшена нещодавніми враженнями» – заспокоїла себе схвильована дівчина.

Сонце вже майже повністю виступило з-за густої стіни високих сосен, тому Еліза поспішила привести себе до ладу, адже сьогодні важливий для неї день.

Ранок тремтів рожевим сходом холодного сонця. Сірі тіні просякали рожевими і блакитними відтінками наступаючого дня. Хоча давно вже була весна, та повітря ще не прогрівалось сонячним теплом. Елізу злегка трусило – чи то від прохолоди, чи то від пережитого. Важкі думки стискали скроні гарячими лещатами.

В кареті панувала гнітюча тиша. Четверо пасажирів їхали мовчки, втупившись у вікно, поглинуті своїми роздумами. За ці останні дні Еліза почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужою до всього, що відбувалось поза її маленького світу. Світу, де вона залишилась сама. Світу, де вже нема її батька, її підтримки, її опори.

Каретою добряче трясонуло, мабуть, колесо знайшло собі камінчика. По щоці Елізи скотилась сльоза.

Похорон був пишний. Стільки знаті, стільки співчуттів. Їй це все було байдуже. Зараз в думках Елізи зіяло полум’ям лише одне питання – як довести, що до смерті батька приклав руки герцог де Жюбері. На похороні він так майстерно вдавав печаль і скорботу, та Елізу цим не обманути. Вона давно начувана про методи досягнення цілей нечистого на руку герцога. Чому батько не хотів помічати всю його підступність, підлість і мерзенну суть. Він завжди був занадто добрий і поблажливим до людей, а Еліза не хотіла турбувати батька розмовами про нікчемного герцога. Вона і припустити тоді не могла, що де Жюбері наважиться на вбивство. Еліза картала себе і звинувачувала в безпечності та ігноруванні чорного єства герцога. Та король йому довіряє і апелювати до його праведного осуду буде ой як не легко.

Карета проїхала широкими кованими воротами. Мілкі камінчики світлого шутера монотонно шерхотіли під колесами, акомпануючи скрипу ресор. Знайомий пейзаж пропливав перед взором Елізи змінюючи одну картинку іншою. Та вона нічого не помічала.
Здавалось, що це якийсь злий сон і вона от-от прокинеться, як завше побачить батька за сніданком, він її поцілує в чоло і все буде добре як і завжди.

Думки різко обірвали лакеї, які відчинили дверцята карети біля входу в помістя. Зла реальність безжально вдарила в лице прохолодним вітром, розвіюючи примарні надії. Очі різонуло променями полудневого сонця. Еліза вийшла з екіпажу останньою. Лакей подав їй руку і притримуючи повів парадним входом.

В холі тяжіло німою тугою і співчуттям. Еліза пригорнулася до няні, що супроводжувала її на похороні, і та повела свою дівчинку в покої. По обидва боки живим коридором проводжали скорботними поглядами слуги, економка, яка також була на похороні, лакеї та інші служники.

В помісті стояла гнітюча тиша, яку лише тривожив цокіт підборів туфельок маркізи і шарудіння чорного, як перо ворона, оксамиту скорботної сукні. Нянечка залишила свою вихованку в покої, а сама поквапилась на кухню за заспокійливим трав’яним чаєм.

Еліза почувалась спустошеною. Вона обвела несвідомим поглядом свою кімнату, зупиняючи взір то на секретері, виконаному відомими майстрами того часу Ебеном і Різеном з екзотичних порід дерев, що був оздоблений узорами із срібла і золоченої бронзи; то на трюмо з чималим гнутим дзеркалом і туалетним столиком, де були розставлені різного розміру інкрустовані скриньки з коштовностями і прикрасами, та флакончиками з парфумами; то на громіздкому каміні з напівспаленими полінами, які ще не встигла розпалити служниця; то на масивному дубовому різьбленому ліжку над яким надвисали шовкові завіси із домаста, що хвилями спадали по обидва боки ліжка. Коли погляд маркізи зупинився на невеликому портреті на стіні, з якого на неї дивився батько, порожнеча стисла її серце. Вона машинально підійшла до вікна, відсунувши важкі оксамитові портьєри і принишкла чолом до холодного скла. Так її і застала нянечка, яка принесла велике горня гарячого трав’яного напою. Благодатним еліксиром розтікся чай горлом, обволочуючи тіло і свідомість напівдрімотою.

Елізі вже не сила було боротись з втомою і вона забулась міцним сном.

- Дівчинко моя, Елізо! Прокидайтесь. – Будила юну маркізу няня наступного ранку.
- Що сталось? – Оговтавшись від сну спитала Еліза.
- Треба поспішати. Вас чекає розпорядник майстер Анрі Кордюа, щоб оголосити останню волю Вашого батечка.

Стурбованість на її обличчі занепокоїла Елізу, а недобре передчуття охопило страждальне серце.

У просторій вітальні посередині стояв овальний стіл, застелений темно-бордовим обрусом оздобленим золотою вишивкою. Під стінами розставлені огрядні фотелі з різьбленими ніжками і обшиті оксамитом в тон обрусу. Гардинами з такого ж текстилю були убрані високі вікна вітальні.

День видався похмурим, тому єдиними яскравими плямами світла були грубі лоєві свічки в бронзових канделябрах, два з яких прикрашали карниз каміну, а третій поставили на столі.

Коли маркіза де Роз у супроводі няні зайшла у вітальню, там її вже чекали двоє візитерів. Лакеї, що стояли з обох боків дверей, і двоє чоловіків учтиво вклонились їй.

- Моя шана, Ваша світлосте маркіза де Роз! – З шанобливим поклоном мовив майстер Анрі Кордюа. – Прийміть мої найщиріші співчуття у зв’язку зі…

Та майстер Кордюа не встиг договорити, як його різко перебила Еліза:

- А він чому тут? – від несподіванки і обурення різко вигукнула маркіза, вп’явшись очима в герцога Ежена де Жюбері.
- Ваша світлосте, монсеньйор герцог прийшов на моє прохання. Це стосується останнього воле виявлення покійного маркіза – Вашого батька, мадемуазель Елізо, – поспішив пояснити розпорядник з розгубленим виразом обличчя, не очікуючи такої різкої реакції маркізи.
- Що? До чого герцог де Жюбері до заповіту мого батька? – не вгамовувалась маркіза, зло позиркуючи на герцога.
- Дозвольте зачитати? – розпорядник переводив погляд з Елізи на герцога, очікуючи ствердної відповіді.
- Прошу, мосьє Кордюа, не томіть нас очікуванням, – нетерплячим тоном сказав герцог, який весь цей час стояв мовчки з байдужим виразом, спостерігаючи за Елізою.

Еліза опанувала свої емоції і напружено очікувала проголошення волі батька.

Розпорядник почав:

«Я, Жубер де Роз, маркіз Бурбунне, граф де Ла Марш, перебуваючи в повному здравії, при ясному глузді та твердій пам’яті після моєї смерті заповідаю своїй єдиній доньці Елізі де Роз всі фамільні титули, а також землі і родинні маєтки зі всіма слугами і упорядниками у її повне володіння і підпорядкування, включаючи будинок у Парижі по вулиці Флерю.

Також у повну власність і підпорядкування Елізи де Роз переходять родинні суднобудівельні компанії і заводи у Франції та Англії, одноосібним власником яких я, Жубер де Роз, являюсь у повній мірі.

Розпоряджатись як рухомою і нерухомою власністю та майном, так і суднобудівельними компаніями Еліза де Роз зможе в повній мірі після досягнення нею 25-ти річного віку. До того часу опікуном для своєї доньки і розпорядником її спадком я призначаю Ежена – Бертрана де Жюбері, герцога Аквітанського, графа Дофіне та Ліоне, віконта Буржського – мого доброго друга, за його відома та цілковитою згодою.

Герцог де Жюбері зобов’язується докладати усіх зусиль для добробуту Елізи де Роз. Також має право дозволу та схвалення потенційного претендента на руку і серце Елізи де Роз для її блага, якщо такий буде мати місце до досягнення нею 25-х річного віку.

У строкове розпорядження герцога де Жюбері відходить також право підпису на ділових документах та зберігання великої фамільної печатки.

За досягненням Елізи де Роз 25-ти річного віку, всі права на спадок, суднобудівельні компанії, у фінансових та ділових секторах переходять у її повне, єдиновладне та незаперечне володіння та розпорядження.

Підписано:
Жубером де Роз, маркізом Бурбонне, графом де Ла Марш.

Підписано:
Еженом – Бертраном де Жюбері, герцогом Аквітанським, графом Дофіне та Ліоне, віконтом Буржським.

Засвідчено:
Нотаріусом майстром Анрі Кордюа

Засвідчено:
Духовним наставником, архідияконом святим отцем – настоятелем Густавом – Валері Тома.

20 жовтня 1748 року від Різдва Христового.»

Останні слова розпорядника поглинула луна вітальні. Еліза стояла бліда, в якомусь заціпенінні, притулившись скронею до холодної рами вікна. В ній відчувалась якась відчуженість від усього, байдужість, але поряд з цим жила і пильна увага до всього, що відбувалось.

- Ні! Це брехня! Неправда! – Отямившись кинула вона розпоряднику в лице.

«Це все неправда! Вони мене обманули! Батько не міг… тільки не Жюбері…» – думки шугали в її голові, а кров била у скроні.

Вона різко підбігла до розпорядника і рвонула заповіт з його рук. Гарячкувато пробігала рядки очима. Літери тремтіли в її очах, а з кожним словом відчай все сильніше стискав серце юної маркізи.

Пергамент випав з безвладних рук Елізи де Роз, цокнувши об підлогу великою сургучевою печаткою з фамільним гербом родини. Всі присутні не зводили пильних поглядів з молодої красуні. Вона гордовито стояла напружена як струна, відчужено і байдуже до всіх і всього. Здавалось, скажи їй зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується.

Світло від полум’я свічок вигравало на її золотавому волоссі, відбиваючись від кришталиків сережок і розсипаючись безліччю іскорок. Жалобна сукня з чорного, наче беззоряна ніч, оксамиту ще сильніше підкреслювала стрункий стан маркізи де Роз. Тонкі руки,схрещені нижче талії, мирно покоїлись на фалдах сукні. На обличчі лежала печать безнадії і розпуки.

- Мадемуазель, Ваша світлосте! – прохрипів страшенно схвильованим і дрижачим голосом камердинер, якому вторило такий ж переляканий вираз обличчя.
Він підбіг до Елізи як тільки вона під’їхала до входу помістя.
- Що сталось? – Стривожено спитала маркіза де Роз.
- Його світлість, Ваш батько… - Слова застрягали в його гортані і ніяк не хотіли втілитись звуком.
- Що з ним?! Та кажіть вже нарешті, Полю!
Еліза зіскочила з коня і потрясала камердинера за плечі, намагаючись привести його до тями. Та зрозумівши, що справа марна, вона відштовхнула служника і поспішила в помістя, передчуваючи недобре.
Юна маркіза стрімголов кинулась до батькових палат, оминаючи приголомшених слуг, що траплялись їй дорогою. Дорогою вона все ж помітила їх перелякані і стривожені лиця.
Одна кімната… друга… коридор… сходи на другий поверх… знову коридор…
«Чому так повільно я біжу? Швидше, Елізо! Швидше… щось трапилось з батьком…» - вирували думки в її голові.
І ось нарешті, кабінет маркіза де Роз.
«Що тут твориться? Хто ці люди і чому вони тут?» - розштовхуючи присутніх Еліза стрімко увірвалась у покій.
От і маркіз. Він напівлежав на кремезній оббитій золотавою парчею кушетці. Голова безсило відкинута назад. Руки безвольно звисали долу. Лице хворобливо бліде, з відбитком мук і болю.
Еліза заклякла від жаху. Їй примарилось найгірше. Серце шалено билось в грудях. Ноги підкошувались. Притискаючи зі всієї сили руки до грудей, намагаючись втихомирити несамовите серцебиття, вона впала на коліна перед батьком.
Маркіз де Роз ледь розтулив очі і звів на доньку потьмянілий погляд.
- Батьку! Що з тобою? Що сталося? – схлипуючи прошепотіла вона - в грудях душило, руки тремтіли.
- Елізо! Дитинко моя! Пробач мені… - Це все, що встиг простогнати маркіз Жубер де Роз перед тим, як останній подих злетів з його уст.
- Батько! Батечко! Ні – ні! Ти не можеш! Відкрий очі! Подивись на мене! – Еліза несамовито кричала і цей болісний лемент був чутний у всіх кутках помістя.
Здавалось, ось-ось вона зомліє. Сльози котились градом по щокам, зрошуючи білосніжне жабо сорочки.
Слуги підняли Елізу з підлоги і намагались підтримати, аби та не впала. Маркіза була в такому страшенному відчаї, що не тямила себе. Вона відштовхувала всіх від себе, вигукуючи:
- Та як ви смієте мене торкатись? Заберіть руки! Батьку! Прожени їх геть!
Присутні з жахом і болем спостерігали стогони юної щойно осиротілої маркізи де Роз, співчуваючи її горю.
- Треба йому прикрити очі.
Відчужений стриманий голос пролунав з протилежного кута кабінету.
Високий чоловік середнього віку і статної фігури направився до кушетки, де лежало бездиханне тіло маркіза Жубера де Роз. Присутні розступались перед ним, почтиво вклоняючись його світлості.
Герцог Ежен - Бертран де Жюбері не дивлячись на свої 56 літ був чоловіком худорлявим і статурним. В ньому відчувалась міць, воля і якась невловима небезпека. Від свого давнього і шанованого роду з вищого дворянства герцог отримав чималий спадок, що надало йому можливість вислужитись при дворі і займати високі та впливові посади. Під час правління Людовика ХV під відомством герцога був сектор фінансів, економіки та закордонних справ. Він досяг вищих позицій в державі. Звісно, далеко не всі його дії мали законне підґрунтя. Одновласному підпорядкуванню його світлості Ежену де Жюбері належала таємна організація шпигунів всієї Франції.
Згодом де Жюбері об’єднав у своїй владі всі важливі області центрального правління державних відомств, а зокрема і військового, закордонних справ і також відомства поліції. І хоча він прямо не відповідав за військо, та його компетенція як генерального контролера сфери фінансів надавала йому повноваження і владу і в цій області.
Завдяки такій концентрації повноважень, чинів і титулів, які він цілеспрямовано і будь-якими засобами (залишаючись у тіні) збирав з часу приходу на службу, де Жюбері став центральною фігурою в уряді. Він добре навчився, вивчивши прагнення та бажання короля, самому правити країною. Та ще й переконувати короля, який йому цілковито довіряв, що всі важливі рішення монарх приймає сам. Навіть подекуди ходили чутки в королівських палатах, що король начебто і сам побоюється герцога де Жюбері.
Єдиного чого бракувало де Жюбері для повного задоволення своїх чималих амбіцій, самолюбства і остаточного установлення влади – це власних суднобудівельних компаній. Які в цей час належали одному із найзаможніших васалів короля Франції – його світлості маркізу Жуберу де Роз. Компанії маркіза постачали і оснащували військово–морський флот Франції. Маркіз де Роз підпорядковувався безпосередньо самому королю. Людовік XV шанував мудрого і давнього друга ще його прадіда Людовіка XIV.
Маючи у володінні і упідлегливши ще і королівський флот, де Жюбері отримав би незаперечний вплив в королівстві майже у всіх галузях.
Тому все, що йому було потрібно для цього, це взяти за дружину доньку маркіза де Роз - мадемуазель Елізу де Роз. Та його задум виявилося важко здійснити, оскільки юна маркіза ніколи не довіряла герцогу, тому і навіть думки не припускала щоб одружитися з ним. Старий маркіз де Роз безмежно любив свою доньку, тому примушувати її до цього одруження ніколи б не став, хоча такий союз вважав дуже вдалим для неї.
І тоді герцог Ежен - Бертран де Жюбері вирішив діяти іншими - більш дійовими і перевіреними методами.

Цей пронизливий льодяний голос вивів Елізу з істеричного стану. Враз ясність думок і усвідомлення подій змусили опанувати себе. Вона різко відштовхнула чиїсь руки, що підтримували її.
- Не смійте! Не смійте торкатись мого батька! – Вигукнула вона безпристрасним тоном, що не допускав заперечень. Еліза дивилась прямо герцогу де Жюбері в очі таким поглядом, що будь–кому іншому мурахи побігли б спиною, зважаючи на вдачу маркізи і на що вона була здатна в пориві злості.
Будь-кому, та не герцогу. Лише на мить він знітився від такої різкої випаду маркізи де Роз.
- Мадемуазель Елізо, це звична і доцільна дія в цій ситуації… - та герцогу не судилось завершити свою репліку і слова завмерли на устах.
- Це Ви! Це Ваших рук справа! Я знаю! – холодно продовжувала Еліза, свердлячи герцога гнівним поглядом.
Ежен де Жюбері відвів погляд, аби вона часом не помітила, не розгадала його таємницю. Ох ця норовлива маркіза! Як вона дратувала і водночас захоплювала герцога де Жюбері – знаного скорювача жіночих сердець. Йому була дуже добре знайома насолода покорителя! Та ця вперта, нахабна, самовпевнена і гостра на слово маркіза де Роз немало змарнувала нервів, сил і часу герцога. Та все ж його вабила ця нестримна жага, юнацька запальність, неприборканий темперамент, гострий розум і обдарована численними талантами натура. І так йому кортіло упокорити її, заволодіти її думками і тілом. Байдуже, що навколо неї снували ці жовтороті молодики, ці зелені необізнані дилетанти. Хто вони проти нього – ніщо, пил з-під його ніг.
«Вона буде моєю, чого б це не вартувало! Хоче чи ні! А з нею і її посаг, і компанії, і флот!»
Миттю герцог де Жюбері опанував себе і продовжив:
- Елізо, я розумію Ваш стан і почуття. Давайте не будемо безпідставно кидати страшні звинувачення, а уважимо Вашого померлого батька і мого доброго друга, – обличчя його прийняло відчужений вираз.
Еліза хотіла ще щось сказати, та її до себе притягнула нянечка, стисла в обіймах, пригортаючи голову до грудей:
- Тихо – тихо, дівчинко. Не зараз. Спокійно. Вже нічому не зарадиш, - шепотіла вона Елізі на вухо.
Сльози градом посипали на старечі і такі рідні руки няні.


__________________
“Jardin Violet”* - «Пурпурові сади»

VIIІ


Еліза вийшла на ґанок і обперлась на високі точені перила. Обійстя заливало променями полудневого сонця. Туди - сюди снували люди, кожен по своїм справам. Літо видалось жарке в цих краях, тому, шукаючи затінок, Еліза помітила сад за будинком. Там, на галявині гралися діти. Нянечки то і діло зводили на ноги двох карапузів, хода яких нагадувала плигання жабок. А на гойдалці, зробленій з міцних канатних тросів і дерев’яної дощечки, гойдалось те саме дівча зі сонячною гривою.

«Сюзі!» - подумала Еліза і вирішила підійти до неї. Як тільки Сюзі зіскочила з гойдалки, Еліза звернулась до неї:

- Привіт! – Весело мовила вона. – Я – Еліза, а тебе як звати?

Дівча глянуло на неї з-під лоба і продовжило далі займатись якимось дуже важливим для неї ділом, що зовсім не передбачало відволікання на незнайомих тіток.

«Буде дійсно не просто» - подумала Еліза.

- А чим ти таким цікавим займаєшся? Може разом буде цікавіше! - не відступала Еліза.

Дівчинка лише шмигнула носом, підхопилася з місця і чкурнула за кремезний дуб, що височів біля самої огорожі.

Звідкись зі заду почувся глузливий смішок:

- Дурненьке дівчисько!

Еліза обернулась в пошуках господаря голосу. В тіні під деревами сидів Алан і бренькотів щось на гітарі. І як його Еліза одразу не помітила. Цього разу вона не мала наміру промовчати на його глузливі прискіпування, тому рішуче направилась до нього.

- Я, мосьє, чую погорду у Ваших словах. З якої причини? – випалила Еліза пильно дивлячись йому в очі.

Алана ошелешила така нечувана зухвалість і його обличчя пройняла грізна гримаса.

- Цить, нахабне дівчисько! Та як Ви смієте звертатись без дозволу до мене, та ще й таким неповажливим тоном! – вигукував зі злістю Алан, підхопившись на ноги і стиснувши так сильно гриф гітари, що Елізі здалось ніби той затріщав.

Його очі штрикали люттю і, здавалось, що він от-от кинеться на неї з кулаками. Елізі була не зрозуміла така агресія і відверта неприязнь до неї. Дівчина з подивом витріщалась на нього. І тут Еліза зрозуміла, чому лик мадам де Монтре їй видався знайомим! Так, такі самі очі, такий ж погляд – Алан був дуже схожим на свою матір! Юнак був високого зросту, худорлявий. Його витке темно-золотаве волосся розкидалось крученими хвилями на плечах. Зовсім відрізнявся від свого брата Фабьєна - добродушного і привітного парубка.

Ще не відомо чим могла б закінчитися їх сутичка, якби до садку не зайшла мадам графиня де Монтре. Зауваживши її Алан відразу подався геть.

- Елізо! Ходімо знайомитись зі Сюзі, - з привітною посмішкою окликала вона Елізу.

- Так, звісно, мадам! – Зраділа її появі Еліза.


Осад від неприємної сутички з сином мадам де Монтре відкинули на задній план труднощі порозуміння з її донькою Сюзі. Дівчинка зовсім не бажала йти на контакт і тим паче прийняти Елізу як свою наставницю.

Те, що у Сюзі була непроста вдача говорив навіть її зовнішній вигляд: вона не сприймала плаття як допустимий одяг для себе. Вважала, що вона як і її брати має носити штанці і кофтинки, а найсумніше було те, що переконати її в протилежному не міг ніхто. Не виявляла також ніякої охоти зачісувати своє густе і довге волосся, як і належить маленькій мадемуазель. Натомість проявляла вдачу притаманну хлопчакам – навіть вимагала для себе великого ножа як у її братів. Одним словом, таке собі чортеня з ангельським ликом.

Та Елізу це зовсім не страхало, навіть навпаки, викликало страшенний інтерес, адже мова йшла про маленьку дівчинку – таку собі маленьку бунтарку, з якою Елізі дуже кортіло заприязнитись. Вона відчувала такому ще маленькому дівчаті нестримну норовливість, і це нагадало їй саму себе. Для неї це був виклик – новий, ні на що не схожий, досвід. Тому Еліза з ентузіазмом поринула в нове для себе життя, життя на «краю світу», в дикому, самобутньому краю, де панують закони природи і де людська натура проявляється в оголеному вигляді – без прикрас, напускної пихатості, погорди, мішури, лукавства і лицемірства, чого вдосталь надивилась вона в королівських палатах, і що їй так остогидло.

Цей Новий Світ став для неї ковтком свіжого повітря, і бальзамом для спраглої душі.


ІХ


Стояв погожий сонячний ранок. Сонячні промені заливали долину яскравими тремтячими проблисками. Поснідавши в невеличкому суміжному з кухнею приміщенні, відведеному під їдальню прислуги, Еліза заходилась мізкувати чим би це зацікавити Сюзі та здобути її прихильність і довіру. Поглинута роздумами вона і не помітила як опинилась в садку. Погляд ковзнув барвистою кроною дерев, і раптом її умисел осяяла чудова ідея. Вона поспішила до будинку, вбігла на кухню в пошуках основної складової своєї задумки. Та на незнайомій кухні їй важко було спершу зорієнтуватися, тому на допомогу Елізі нагодилася одна з кухарок. Вилупивши на дівчину здивовані очі, вона зрештою винесла з комори жменьку фундука.

Залишивши без уваги спроби прискіпливої кухарки з’ясувати її наміри, Еліза лише обмежилась розпливчастими поясненнями, які зрештою відбились дзумінням на витягнутому обличчі жінки, що розвеселило дівчину і та мало не пирснула сміхом. Тому вона поспішила швидко вибігти зі своїм трофеєм геть. Дорогою до саду Еліза помітила Сюзі, що тинялась обійстям надокучаючи то одним, то іншим своїми питаннями. Дівчинка зробила вигляд, що не зауважила Елізу, котра навмисно пройшла повз неї. Чи то удаване ігнорування її персони наставницею, чи то таємниче шарудіння чогось інтересного, що старанно ховала ця дивна чужинка в долонях, та зрештою живий інтерес дівчинки взяв гору впертій бундючності. Вона провела поглядом Елізу до саду, коливаючись йти за нею чи ні.

Еліза помітила скрадливі позирки дівчинки і поздоровила себе з половиною успіху.

В саду було чимало людей: дітки з нянечками, садівничий, що підтинав кущі грабу, ще кілька служниць, які активно щось обговорювали біля клумби з квітами. Еліза не звертала уваги на інших, бо цілковито була поглинута здійсненням свого задуму. Вона ходила від одного дерева до іншого, обходячи навколо кожного стовбура і пильно вдивляючись в густу крону. Збоку її дії виглядали не лише кумедно, а й щонайменше дивно, все більше скидаючись на якийсь загадковий ритуал. Нарешті вона підійшла до кремезного дуба з роздвоєним стовбуром, через який можна було пропхнутись наскрізь. Еліза поклала долоні на шорстку дубову кору і, припавши вухом до стовбура, задоволено посміхнулась. Натхненна своєю знахідкою вона радісно підстрибнула, поволі обходячи довкола стовбура і щось виглядаючи в густій кроні.

Такі її маніпуляції увінчались успіхом і от уже пара допитливих оченят позиркували на неї з-під лоба. Еліза дістала з кишені два горішки і почала постукувати спочатку по стовбурі дуба, а потім одним об другий. Так тривало кілька хвилин, і раптом, на страшенний подив дівчинки, стовбуром почала опускатись темно–руда білочка. Еліза відступила пару кроків від дерева і присіла, продовжуючи постукувати горішками. Білочка спочатку боязко, а потім сміливіше злазила вниз стовбуром, раз по раз завмираючи і підозріло вдивляючись в постать людини. І коли вона вже стояла на траві, Сюзі більше не змогла стримувати свій інтерес і скрадливо підійшла до Елізи.

- Підійди ближче, присядь тихесенько, щоб не сполохати білочку, – не відводячи погляду з тваринки прошепотіла Еліза.

Сюзі з підозрою зиркнула на Елізу, але цікавість взяла гору і вона присіла коло неї, уважно дивлячись на звірка. Білка стояла нерухомо деякий час, стежачи то за Елізою, то за Сюзі, але манлива спокуса смачних горішків перемогла страх і вона почала підходити до жаданої цілі. Згодом, на радість Сюзі, білка вже лускала горіхи сидячи прямо на руці в Елізи.

- Хочеш спробувати погодувати білочку? – запитала Еліза.
- А в мене вийде? – зніяковіла Сюзі.
- Звичайно! Тримай горішки і роби як я.

Еліза відсипала кілька штук золотавих горішків в маленькі долоньки.

Спочатку білка не звертала жодної уваги на старання Сюзі, що дуже засмучувало дівчинку. Але потім вони помітили ще одну білку, яка , до страшенної втіхи Сюзі, підійшла до її руки і, вихоплюючи своїми маленькими ціпкими лапками фундук, заходилась жваво його лускати.

Щастю не було меж.

Еліза пригадала як колись, в далекому дитинстві, так само її заінтригувала цим дійством матінка. В її посмішці відбилась легка туга споминів. Споглядаючи щире захоплення і радість Сюзі, Еліза проникла теплом і любов’ю до цього світлого дівчати.
Перший, такий важливий крок до порозуміння з цим норовливим дівчам було зроблено.

Щодня Еліза вигадувала якісь нові і дуже цікаві дитячі забави. І уже за кілька днів Сюзі сама бігала за нею, з ентузіазмом вивідуючи, що ще такого придумала ця, ніби, і не така вже й погана тітка.

А Еліза і рада була старатись, та й ідей в неї було чимало: то піжмурки організує; то чарівний замок з піску зліпить; то влаштує цілу регату біля колодязя; то цікаву казку розповість; то таємний скарб заходиться шукати… А от за ними уже й зграйка сусідських дітлахів ув’яжеться вервечкою і галасливим натовпом вештається поселенням.

Часом Еліза помічала, що Сюзі проявляла ревність до інших дітей, адже це її наставниця і лише вона має право дозволяти гратися з нею.

Домочадці дивувалися вигадливості і настирності Елізи, а надто потішались нянечки, яким вже опустились руки зі Сюзі. Лише один зверхній і невдоволений погляд Еліза час від часу ловила на собі, але намагалась не брати це до мислі.

Еліза раділа, що з кожним днем міцніє прихильність і довіра Созі. Вона не квапила події - все має свій час. І одного прекрасного дня Еліза вирішила, що цей час настав.

VII


- Мадемуазель Розіз, монсеньйор просить Вас зайти до його кабінету.
Статний і поважний камердинер окликав Елізу. Хоча вік його був солідним, але виправка видавала вправного і досвідченого лакея. Еліза здивувалась звідки в такій глухомані взявся дійшлий камердинер.
Вона слухняно послідувала за слугою.
Тільки-но камердинер впустив її в кабінет, Еліза заклякла від розкішного убранства кабінету графа де Монтре. Той кабінет у форту, де приймав її монсеньйор, тьмянів в порівнянні з вишуканістю цього. Витончене оздоблення стін турецькою парчею з чудернацькими орнаментами перегукувалось з дорогими полотнами в золочених масивних багетах. Меблі з червоного дерева покритого лаком благородного темного відтінку вдало відтінялись філігранними статуетками з білого мармуру. Підлогу встеляв велетенських розмірів персидський килим. Окрасою вікон були важкі гардини оздоблені вишивками і бахромою із золоченої пряжі. А ще безліч всіляких цінних брязкалець і дрібничок наповнювали полиці. Величезні стелажі вздовж стін заповнювали численні книги: великі і малі, в коштовних палітурках, із золоченими і кованими оздобленнями. Вінцем в убранні кабінету був грандіозний камін обставлений дорогим паленим кахлем з хитромудрим тисненим малюнком. Над мармуровим карнизом каміна висів масивний портрет дуже вродливої жінки в пишних шатах. Під ним мідний канделябр з лойовими свічками. В такій вишуканості і гармонійності кожної дрібнички проявлялась любов графа де Монтре до краси і комфорту. Весь кабінет немов кричав про бездоганний смак господаря, з яким він умів вибирати речі, в цінності яких не доводилось сумніватись - в кожній простежувалась рука великого майстра. Елізі перехопило подих від такого різкого контрасту дикої самобутності цього краю і пишноти убранства маєтку графа де Монтре. Воно могло сміло конкурувати навіть з королівськими палатами в самому Версалі, де Еліза свого часу частенько бувала.
Хоч літо було в розпалі, та в каміні мирно потріскувало огнище.
Поки Еліза переводила подих від побаченого, за нею з інтересом спостерігали двоє.
- Як добре, мадемуазель Розіз, що Ви зайшли. Хочу Вас представити своїй дружині графині де Монтре. – Промовив граф.
Еліза присіла в реверансі перед тою, чий портрет висів над каміном.
- Рада з Вами познайомитись, мадемуазель Розіз! Я багато начувана від чоловіка про Ваші негаразди і щиро співчуваю.
Мадам графиня була дуже вродливою жінкою. На вигляд вона була молодша за свого чоловіка щонайменше років на десять. Хоча вона і ставала матір’ю п’ять разів, та стан її залишився стрункий, шкіра мала оксамитову засмагу (чому посприяло часте перебування під сонцем), красиво зібране на потилиці густе золотаво-бронзове волосся вибивалось із зачіски дрібними неслухняними кучерями і відтіняло великі очі, підкреслюючи глибінь їх лазурі. Чіткі брунатні брови, окреслюючи дуги, мали незначні надломи, що видавало чуттєвість її натури. Злегка розтулені пухлі уста ледь оголювали перлисті зуби.
Граф і графиня різко контрастували на фоні один одного. Він високий смуглий брюнет, вона виразна білявка, що ледь сягала зростом його плеча. Але, мабуть, саме такий контраст і примушував не зводити погляду, милуючись цією красивою парою.
Обличчя графині де Монтре когось смутно нагадувало Елізі. Здавалось, що вона вже десь бачила такі ж очі.
- Я щиро вдячна, мадам графине! Звіть мене Еліза. – З посмішкою промовила вона.
- Як я розумію, – продовжила графиня де Монрте, – граф запропонував на час Вашого пербування в поселенні, стати гувернанткою для нашої доньки Сюзі. Чи пристаєте на цю пропозицію, Елізо?
- Насправді я дуже вдячна монсеньйору графу за мій порятунок, милість і участь в моїй примхливій долі, – смиренно опустивши очі мовила Еліза. – Також мене дуже порадувала можливість, милостиво надана графом де Монтре, прожити в «Diamant forestier» мимовільний час до того, як я зможу відбути в Квебек як і планувала спочатку. Тому із радістю візьмусь стати наставницею для Вашої доньки і передати їй знання, що в мене вклали черниці монастиря Парижа.
- Дуже потішила нас, мадемуазель, Ваша готовність зайнятись вихованням Сюзі, – з явним задоволенням в голосі промовив монсеньйор граф. – Але це ще не все, що Вам слід було б знати, погоджуючись за цю справу.
Еліза зацікавлено подивилась на графа де Монрте. Але далі мову вела мадам графиня.
- Бачте, Елізо. Сюзі не зовсім звичайна дитина – в неї трішки нестримна вдача, бунтівливий норов і вона важко приймає чужинців. Але не лякайтесь! – продовжувала мадам де Монтре, – вона добра і розумна дівчинка, просто дуже своєрідна і уперта. Коли чогось вона не має бажання робити, то її ніхто не змусить. А ще Сюзі дуже вразлива і в неї незвично загострене дитяче почуття справедливості. Одним словом – з нею не просто. – Графиня зробила паузу спостерігаючи за реакцією дівчини.
Елізі ще ніколи не доводилося мати справи з дітьми. Тому якогось конкретного, хорошого чи поганого, враження від характеристики дівчинки в неї не було.
- То яким буде Ваше рішення з огляду на ці відомості? – Запитала мадам де Монтре.
- О, мене не страшать труднощі. Я вважаю, що діти відчувають щирість і доброту, з якою до них відносяться – як я і збираюсь поступати щодо мадемуазель Сюзі. По сьому, думаю, ми зможемо з нею знайти спільну мову.
Еліза говорила цілком щиро. Та і як інше вона могла сказати, адже дитяча натура була для неї поки незнана. По правді, Еліза мало розуміла як це буди комусь гувернанткою. Досі це саме в неї були гувернантки, учителі і наставники, і вона добре усвідомлювала їх нелегку долю з огляду на особисте сприймання і ставлення до них. Та відмовлятись від такої чудової можливості влаштуватись в чужому краї було б вкрай нерозумно і легковажно.
- Дуже добре! – Промовив монсеньйор граф де Монтре. – Ми також з графинею сподіваємось на те, що Ви зможете знайти вірний підхід до нашої Сюзі.
Еліза злегка схилила голову на бік і присіла в реверансі.

ІV

- Мадемуазель Розіз, я розумію, Ваше становище відрізняється від бажаного і все склалось всупереч Вашим сподіванням. Ви не потрапили в Квебек, як планували, і до того ж втратили свій багаж. Однак я хочу запропонувати Вам компромісне рішення, – граф зробив невелику паузу пильно дивлячись на Елізу. – Компромісне, тому що обставини мені не дозволяють надати можливість дістатись цілі Вашої подорожі. Без надійного супроводу молодій дівчині неприпустимо вирушати в путь, тим паче Ви не тутешня і тому навіть уявлення не маєте про небезпеку і загрозу життю, що віщує мандрівка необізнаної людини в цьому краю. Зізнаюсь, Ваша поява на галіоті стала цілковитою несподіванкою для мне, адже зазвичай молоді дівчата не рушають в таке довготривале міжконтинентальне плавання на, скажімо, не зовсім надійному і придатному для комфортних подорожей пасажирів судні. Та з іншого боку, залишитись в цьому форту, очікуючи більш сприятливого часу, Ви також не можете.
Еліза цілком була згодна з графом де Монтре, їй абсолютно не посміхалась перспектива перебування в компанії солдат. Тому вона з нетерпінням чекала на пропозицію графа.
- Наступного ранку я рушаю з невеликою групою углиб континенту до поселення «Diamant forestier»*. Ви також поїдете з нами. І, зважаючи на отриману Вами освіту в Парижі, я пропоную на деякий час зайняти місце гувернантки для моєї доньки Сюзі. А згодом я влаштую Вам перехід до Квебеку.
Еліза не очікувала такого повороту, тому здивовано дивилась на графа, обмізковуючи його слова. Та спантеличення тривало не більше миті. Зваживши своє нинішнє становище – то чому б і ні. Адже хіба орієнтовно не таким і було її бачення перебування в Квебеку.
- О, монсеньйоре! Я вельми вдячна за Ваше щире проймання моєю долею і за цю чудесну пропозицію. Вважатиму за честь навчати Вашу доньку всьому, що знаю сама.
На цьому і вирішили. Група відправлялась вдосвіта, тому граф порадив Елізі добре виспатись, аби набратись сил, адже, за його словами, перехід буде нелегким і довготривалим. Еліза була щаслива врешті відпочити. Поспіхом повечерявши принесеним комендантом овочевим рагу, вона почепила на віконну раму змайстровану з простирадла занавіску і забулась міцним сном лиш торкнувшись подушки.
Із сновидінь Елізу раптово вихопив невмовкаючий глухий гул. Спросоння вона не відразу усвідомила звідкіля лунає цей всюдисущий шум, і де це вона власне. За мить Еліза, пригадавши усі події вчорашнього дня, розпачливо відкинулась на подушку. Та уже через кілька секунд мало не звалилась з ліжка на підлогу від переляку, що викликав раптовий сильний стукіт у двері.
- Мадемуазель Розіз! Прокидайтесь! Зараз Вам принесуть сніданок. – Прогримів за дверима голос коменданта. – Мадемуазель Розіз, Ви мене чуєте?
- Так-так, мосьє Габен. Дякую, я вже прокинулась, – Еліза намагалась надати голосу якомога спокійніших ноток.
«Господи, яка нахрапистість! Але чому дивуватись, адже звик цей комендант мати справу лише з грубими солдафонами…» – заспокоювала себе. Одягнувшись, Еліза відкинула свою горе-штору і враз їй перехопило дихання від картини ясного світанку, що розлився по тихій воді цитриновим кольором. Тепер вона зрозуміла, чому саме так було назване це невелике прибережне поселення – «Льо матен».
Форт знаходився на пагорбі, що приблизно на півтора туаза був вище рівня океану. Смарагдовим килимом води пробігали іскристо-перлисті кручені баранчики хвильок. Ближче до берега вони ставали більшими і сильнішими; з розбігу навертались на дрібну золотисту гальку, поглинаючи за собою в безодню, примушуючи її підстрибувати, мерехтіти та перекочуватись з місця на місце.
Але це видовище не йшло в ніяке порівняння з красою сходу сонця. Величезне бурштиново-рубінове світило цвіло на малахітовім горизонті, вивільняючи з темної безодні мільярди шафранових променів, що розтікались аквареллю по блакитному небесному просторі, підсвічуючи рампою легкі білосніжні хмаринки, що навмисно позлітались глядачами цієї диво-вистави.
Еліза настільки була приголомшена побаченим, що не почула як постукали в двері і як, не дочекавшись відповіді, зайшли в кімнату. Вона так і продовжувала зачаровано споглядати це неймовірне видиво природи, аж допоки чиясь рука не торкнулась її плеча.
Від несподіванки вона здригнулась, ледве стримавши зойк.
- Доброго ранку, мадемуазель Роз, – смішкуватим тоном промовив граф де Монтре. – Я бачу Ви теж не в змозі відірвати погляд від тутешнього сходу сонця. Так, це неймовірно чаруюче видіння і, повірте, Ви не перша завмерли від захвату вперше побачивши його. Але доведеться Вам перервати своє заняття і повернутись думками на землю. Часу у нас обмаль, тому я Вас прошу швиденько поснідати, тим паче, що їжа вже холоне. Зустрінемось за десять хвилин перед воротами. Люб’язно прошу не затримуватись.
Граф вклонився і вийшов з кімнати. Еліза так і не спромоглася й слова вставити в його тираду. Вона не могла повірити, що так захопилась видом висхідного сонця, що зовсім не чула нічого навколо себе.
«А виявляється, що природа цього краю має якийсь дивно-містичний вплив на людей.» – заключила дівчина і прийнялась за їжу.
Швидко впоравшись із сніданком, Еліза переодяглась в чисту чоловічу сорочку, яку вгледіла в шафі, вирішивши, що власник не буде дуже проти. Поверху накинула свою коротку камізельку, волосся зібрала в хвіст на потилиці і, окинувши поглядом востаннє свою кімнату, вийшла з корпусу.
Перед воротами зібралась група з чоловік двадцяти. Одні прилаштовували вантаж на коней, інші перевіряли збрую.
Вранішнє сонце залило своїми променями весь форт. Яскраві промені різонули по очах і на мить засліпили Елізу, зробивши зовсім невидющою. Коли очі поволі адаптувались до різкого світла, вона раптом відчула себе центральною фігурою комічного спектаклю. Мало не всі присутні на подвір’ї форту завмерли, витріщаючись на неї. І було через що. Еліза була доволі красивою дівчиною. Гнучкий стан, витончені риси обличчя, довге біляве в’юнке волосся, розвиваючись на вітрі, створювало ореол навколо стану. Від такої несподіваної уваги вона зніяковіла. Мешканці форту не звикли до присутності молодих дівчат. Крім кількох далеко не молодих жіночок, які займались господарськими справами, на цю суто чоловічу територію не ступала тендітна дівоча ніжка. Тому не дивно, що лицезріючи чарівну молоду мадемуазель, чоловіче населення форту застигло від незвиклого видива. Але ця кумедна пантоміма враз обірвалась тільки-но з корпусу вийшов граф де Монтре. Як за німим наказом, всі одразу ж прийнялись до своїх справ, як ні в чому і не бувало.
- Ви готові до подорожі, мадемуазель Розіз? – звернувся до неї граф.
- Так, монсеньйоре, – усмішка освітила її лице.
- Я маю надію, що ви їздите верхи?
- Звичайно. Що може бути краще за верхову їзду.
- Ви праві, мабуть, – в його голосі Еліза зауважила легку іронія. – Я розпорядився вибрати для Вас найспокійнішого скакуна.
- Дякую, Ви дуже люб'язні. – Еліза присіла в легкому реверансі, чим знову не оминула цікавістю присутніх.
Елізі дістався гнідий невисокий кінь. Вона була не лише чудовою наїзницею, а ще й чудово поралась з упряжжю. Тому не чекаючи на допомогу, заходилася закріплювати ремені сідла.
- Як підказує моя інтуїція, а вона рідко помиляється, наша подорож затягнеться на зайвих днів п’ять, – мовив стрункий білявий юнак до свого товариша, які стояли неподалік Елізи.
- Що в тебе викликало такі невеселі прогнози? – запитав другий.
- Та це ж очевидно! Вартує лише глянути на це недолуге дівчисько. Вона певно ледве тримається в сідлі, а ще й пробує впоратись зі збруєю, – єхидно мовив він, кинувши зверхній погляд на Елізу.
Така нахабність несподівано розгнівала Елізу, викликавши невтримне бажання їдкої відповіді.
- Я б на Вашому місці не робила передчасних висновків, зовсім не знаючи людину, про котру взялися судити, – з викликом сказала вона.
Від такого неочікуваного пасажу юнак розгублено дивився на неї. Але оторопіння тривало лише якусь мить.
- Не про Вашу честь, мадемуазель, робити мені подібного роду зауваження! – гнівно відповів він.
- Не думаю, що це така вже й велика честь звернути на себе увагу чоловіка, який так зневажливо говорить про незнайому дівчину, яка нічим перед ним не завинила, – парирувала Еліза.
- Та як Ви смієте, дівчисько! – злість його так і пашіла лицем, від чого воно набуло якоїсь суворої привабливості і, здивувалась Еліза, викликало дивне тривожне хвилювання.
Поки Еліза спостерігала ці незрозумілі метаморфози, юнак майже впритул наблизився до неї. Але відразу ж підбіг його товариш і відсмикнув за руку.
- Та що це з тобою, Алан? Заспокойся, ти привертаєш зайву увагу. – Зашипів він до нього, озираючись по сторонам. – Мадемуазель, прошу вибачення за мого брата, він зазвичай більше стриманий. Не знаю що це на нього найшло, – вибачливим тоном звернувся він до Елізи. – Дозвольте представитись, Фабьєн граф де Монтре, – і галантно вклонився. – А цей нахабник – мій брат Алан.
«Отакої!» - приголомшено витріщалась Еліза на молодиків. «Брати? А зовсім різні. Один – різкий, зухвалий, із золотавою копною волосся; другий – ввічливий, уважний і з смолянисто-чорною шевелюрою. Цікаво чи є ще один, і якщо є, то навіть трудно уявити яким би він міг бути». Ці думки розвеселили Елізу і її устами гуляла посмішка. Це не залишилось поза увагою Алана, який відразу прийняв за глузування, і обов'язково б щось сказав дошкульне, якби в цей момент до них не підійшов монсеньйор граф.
- Я бачу, мадемуазель, Ви вже познайомились з моїми синами. Це добре, тому що я якраз збирався просити Алана бути Вам допомогою під час нашої нелегкої подорожі, – граф запитально глянув на юнака.
- Так, звичайно, як накажете, монсеньйор, – сухо відповів той.
- От і прекрасно. Вирушаємо негайно.
Коли граф де Монтре відійшов на достатню відстань, Алан кинув зі злістю:
- Настійно раджу Вам, мадемуазель, не завдавати мені зайвих клопотів, – і подався геть.
- Не ображайтесь на нього. Все буде гаразд, тримайтесь не далеко від мене, – промовив підморгуючи Фабьєн.
- Дякую. Рада знайомству, – обдарувала посмішкою Еліза.
Накинувши на плечі темно-синій плащ з багряною підкладкою і надівши капелюх з загнутими широкими полями, що приніс Елізі комендант за розпорядженням графа, вона легко вскочила в сідло, намагаючись розпізнати норов коня. Як і обіцяв граф де Монтре, кінь виявився спокійним і слухняним. Це дуже її потішило, адже вона ще не знала, якою виявиться дорога. А спокійний і слухняний кінь був точною перевагою у такому випадку.




V


Дорога, а точніше широка стежина, що стелилась серед мальовничої природи самобутніх лісів Канади, була доволі кам’янистою і по ній гучно цокали копита коней. По обидва боки стінами стояли блакитні кедри і настовбурчені ялини. Це був неймовірний калейдоскоп химерних завитків навперемінно темно-смарагдових і блакитно–сірих тонів.
Еліза з першого дня цієї нелегкої подорожі зіткнулась із незвичними для неї труднощами. Вона навіть собі уявити не могла, що означає такого роду переходи на далекі відстані в Новому Світі. Ці звивисті і ледь помітні стежки, що то петляли по гірських схилах, то опускались в долини, то губились в болотах, зовсім вибивали зі сил подорожніх, а надто непризвичаєну до таких переходів Елізу.
Дорога, по якій вони зараз піднімались, була вузькою і вела вверх до пагорба. З одного боку їх підпирали непрохідні хащі, а з іншої зіяла глибока ущелина, з дна якої доносився гул водяного потоку. Еліза напружила всі свої сили аби втримати коня і не давати йому дивитись в сторону прірви. Копита коня ковзали по слизькій траві і він час від часу падав на коліна. Ця прірва, здавалося, і лякала, і в той ж час пришпорювала розхвильованого скакуна. Еліза з такою силою натягувала повіддя, що у неї побіліли пальці, а шкіряний повід став гарячим від її вологих долонь. Вона зовсім вибилась зі сил, тому намагалась знайти поглядом Алана. Та його ніде не було видно. Їй нічого не залишалось, як продовжувати нерівну боротьбу то з конем, то з підступною прірвою, що постійно намагалась заманити в свої тенета налякану тварину. Та раптом під копитами коня невідомо звідки з’явилась змійка. Скакун на неї наступив і змійка звиваючись вкусила його за ногу. На щастя це виявився звичайний вужик і життю коня нічого не загрожувало. Це з одного боку, але з іншого – від несподіванки кінь здерся дибки і позадкував до урвища. За одну мить в думках Елізи промайнула кольорова картина падіння в темну безодню. Але, відкинувши геть ці думки, вона з усієї сили припала до шиї коня, намагаючись привести непіддатливу і налякану тварину в горизонтальне положення. І тут раптом кінь покірно опустився на передні ноги і поспіхом відійшов від такої реальної загибелі. Піднявши погляд, Еліза побачила Алана, що з натягом тримав повіддя, відводячи коня в глиб дороги. Вона з вдячністю глянула на парубка, але той вже відвернувся і повів горе-мандрівників до вершини пагорба. Попереду Еліза зустрілась з стривоженим поглядом Фабьєна, що тримав повіддя братового скакуна.
Вона йому заспокійливо посміхнулась, мовляв – все добре, і Фабьєн відповів теж посмішкою. Караван невпинно продовжував свій путь до своєї цілі.
Стежка підіймалась все вище. І, от, нарешті, вони досягли вершини пагорба, невеликого плато, на якому гуляв легкий вітерець насичений запахом хвойної смоли.
Вечоріло. Табір влаштовували на ночівлю.
Звичайно, на особливу зручність розраховувати не доводилось, але для Елізи поставили на ніч намет. На землю накидали гілки ялини і накрили зверху шкірами ведмедя.
Погода була хорошою і це дуже тішило новоспечену мандрівницю. Принаймні, не доводилось сушити промоклий від дощу одяг.

Чоловіки полювали на дрібних тварин, а під час зупинок біля озер ловили рибу. Тому кожний вечір на привалі у них була хороша вечеря, до якої ще додавались сухарі і сало, які взяли з форту.
Еліза вдихнула на повні груди свіже і п’янке від ароматів лісу повітря. Їхня подорож тривала вже тиждень, а цього вечора вона відчувала себе зовсім розбитою.
Хоча літо було в повному розпалі, та вечори і ночі прохолодні; з різкими поривами вітру віяло нічною свіжістю. Щоб вгамувати дрижу, Еліза присіла біля вогнища і закуталась щільніше в тонкий плащ. Потріскування гілок діяло заспокійливо.
- Важким сьогодні виявився день, – промовив Фабьєн підсівши, на колоду біля Елізи.
- Так. Для мене він міг закінчитись фатально, – скоріше стомлено ніж сумно відповіла вона.
- Ну що Ви, мадемуазель Розіз, вище ніс! Все ж обійшлося, – підбадьорював Фабьєн. – Я Вам приніс гарячого чаю з шипшини, він відновить сили.
Еліза взяла до рук металеве горня і вдихнула пахучу пару, що виходила від гарячого напою. Вона відпила ковток і чай чудодійним еліксиром обволік її горло. Майже миттєво зігріваючи, повернув рум'янець її зблідлим щокам.
- Ви справжній чарівник, мосьє граф, я Вам дуже вдячна, – щирим і вдячним поглядом вона нагородила Фабьєна.
- Ну що Ви, мадемуазель, – знітившись, потупив погляд той. – Це мій, е-е, наш обов’язок піклуватись про Вас. Адже дорога важка для людини, яка не звикла до таких переходів, а тим паче, для такої тендітної дівчини, як Ви.
Фабьєн був статним молодиком, з чорним як смола волоссям, що лискучими хвилями спадало по плечах; з приємними рисами обличчя, що нагадували його батька, графа де Монтре. В нього був дзвінкий голос з веселими нотками, який міг будь-кому підняти настрій. Коли він дивився на Елізу своїми великими карими очима обрамленими довгими чорними віями, їй відразу ж хотілось посміхатись, забувши про втому і пережиті незгоди. З першого ж знайомства він відразу викликав в неї симпатію.
День за днем їх загін, не зважаючи на втому, долав труднощі шляху: один за одним, вершник за поводарем, носильник за вершником, пробиралися через лаз, що відкривався в лісових хащах (який був схожий скоріше на звірячу нору ніж на дорогу), або через межигір’я, або річку з численними порогами, чи долали крутий підйом в сутінках. Долали і йшли далі. І кожний раз це здавалось неможливим, але сумніви розвіювались після щоразу досягнутої цілі.
Спочатку все відбувалось дуже швидко, а тепер тягнулося занадто повільно, думала Еліза споглядаючи лісові простори. Час йшов і люди з кожним днем втомлювались все більше. Десять днів позаду, а скільки їх ще чекало і коли вони нарешті прибудуть на місце, вона не знала, а спитатись не насмілювалась, щоб не здаватись надокучливою і примхливою.
І от одного дня Еліза побачила на горизонті довгий ланцюг гір. Це були перші справжні гори, що зустрілись на їх шляху. Біля самого підніжжя її взору відкрилась долина, що була затягнута прозорою пеленою туману, здавалось, рожевого кольору. Долина була дуже великою, залитою світлом і в ній панував спокій. А в самому її центрі розмістилось поселення «Diamant forestier».

Картина, що повстала перед нею, відкрила їй всю велич і безмежність світу, який її оточував. Це викликало в неї пригнічення. Тільки зараз Еліза усвідомила всю важкість того, що її чекало. Тепер їй важко було уявити, що ще зовсім недавно вона жила в іншому світі, серед інших людей, що десь існує Париж, королівські палаци, що взагалі десь є на землі великі і гучні міста. Серед цієї самобутньої краси і безмов’я лісів в це було майже неможливо повірити. Тут, в цій величній природі, де нема нічого, крім води, землі, неприступних скель, дерев і чистого неба, вона себе відчула людиною, яка жила в перші дні творіння.
Але вона тут. Вона свій вибір зробила, хоча і не за власним бажанням.
І тепер її завданням є пристосуватись і вижити.




VI

Спускався їх невеликий загін вервечкою по вузесенькій кам’янистій стежці. По обом бокам стежки здіймались високі трави з гострими сухими паростями відцвілого квіту, що створювали свого роду живий тунель. Засохлі парості були такі високі, що боляче впинались в ноги якщо кінь вершника відхилявся від стежини. Еліза таким кшталтом вдостоїлась кількох подряпин. Деякі з них були глибокі і кровили, просочуючись через тканину штанів. Та вона не мала часу звертати увагу на такі дрібниці, адже цілковито була поглинута намаганням контролювати всі рухи свого скакуна, аби той не оступився на вузесенькій стежині. Така осічка могла загрожувати падінням і коня і їздця. Адже кам’яниста стежка, якою вони сходили в долину, була вологою від вранішньої роси і тому небезпечно слизькою.
Таким ж вологим але не від роси, а від натуги було і чоло в Елізи коли група нарешті досягла цілі і подолала цей, на перший погляд пологий, але насправді дуже підступний спуск.
Підніжжя долини зустріло їх м’яким і пахучим килимом із трав. Кожна травинка вигравала барвами веселки, меркаючи мільйонами крапельок роси. Трави ними були осипані наче мініатюрними діамантами. Трохи поодалік трав’яний килим був вигаптуваний дуже красивими багряними квітами. Що це за дивовижні квіти Еліза не знала, та її охопило непоборне бажання торкнутися цього дива. Тому незчулася, як відбилась від попутників. Із закляклого стану її вивів чийсь роздратований вигук:
- Мадемуазель! Ви тут до ночі зібрались стовбичити?
Здригнувшись від несподіванки, Еліза обернулась на звук голосу. Це був Алан. Його очі кололи злістю, а вуста шпильками слів.
- Витріщайтесь хоч цілий день на траву, та вона Вас додому не доставить, – кинув Алан, розвернув коня і поскакав геть.
Іншим разом Еліза знайшла б що відповісти на його брутальність, але зараз її вразило одне слово, кинуте графом де Монтре – «додому»… «додому»… «додому…» вторило в думках Елізи. За цей час, відколи помер батько, вона забула що значить бути дома. Забула відчуття тепла і ніжності батьківської опіки; забула благосний і жаданий затишок, що дарувала родинна оселя. Вона не могла пригадати як давно була вдома. І тепер, стоячи напередодні змін, на порозі свого нового сьогоденного обійстя з казковою назвою «Diamant forestier», на «краю світу», Еліза намагалась вгамувати тривогу що граничила з цікавістю – а чи можливо таке, що цей «Лісовий діамант» стане її домом?
Поглинута цими думками Еліза поквапилась наздогнати попутників.
Десь за чверть години їх невеличкий загін прибув в поселення. Лиця мандрівників зоріли задоволенням, полегшенням, радістю і блаженною втомою.
Поселення «Diamant forestier» розвернулось на доволі великій площі, займаючи майже всю зелену долину. Обрисом поселення слугувала височезна огорожа – за 2 туаза заввишки , виконана із загострених піками зрубів. Зруби потемніли від часу і огорожа набула благородного темного відтінку та вражала своєю грандіозністю.

Входом фігурували не менш грандіозні за розмірами ворота, обрамлені кованим металом. Ширина воріт сягала близько 3-х туазів, тому новоприбульці входили великою шеренгою.
Йдучи слідом Еліза розглядала поселення – кілька десятків житлових будинків, довжелезна стайня, кузня, якісь складські приміщення і ще декілька невеликих споруд призначення яких Еліза не змогла окреслити.
На протилежному кінці майже навпроти воріт височіла красива будівля в три поверхи. Вона була мальована білилами, оздоблена різьбленими ставнями з чудернацькими кованими елементами. Це був будинок господаря поселення графа де Монтре і його сім’ї . Новоприбулі попрямували саме туди. Та чим ближче група підходила до будинку, тим швидше танула її чисельність. Таємничим чином члени загону розчинялись по дорозі до маєтку, кожен за власним керунком і своїми справам. Врешті до ганку підійшов лише з десяток людей.
Їх зустрічала дружина графа де Монтре із челяддю.
«Цікаво, для кого з них я маю бути гувернанткою?» – гадала Еліза. Але її роздуми обірвав ураган в образі дівчинки років чотирьох-п’яти, що раптово пронісся повз. В урагану було величезна копиця білявого волосся, розпатланого в різні сторони, яке більше нагадувало вибух маленького сонця аніж чиюсь шевелюру.
«О так! Це точно має бути вона!» – прозріла Еліза. «Думаю, це саме те дівча якому я маю стати наставницею і учителем. І щось мені підказує – ох і нелегко мені прийдеться».



__________________

* «Diamant forestier» – «Лісовий діамант»