Час не наспів іще для газових печей.
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів.
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціліти:
Один – зі зламаним крилом прижився
Поміж ненависних орлів.
А другому – через колючий дріт
Вдалось перелетіти за кордон.
На Соловках двоє професорів згоріло .
А третій –став легендою у вічній мерзлоті.
***
Ортукан, де зібрано тисячу з-поміж 10 тисяч політв’язнів Норильлагу на Таймирі (середня Колима)
Колыма ты, Колыма, чудная планета:
Двенадцать месяцев зима, остальное – лето.
Будь проклята, ты Колыма,
Что названа Черной планетой.
Сойдешь поневоле с ума,
Оттуда возврата уж нету.
Пятьсот километров тайга,
Где нет ни жилья, ни селений.
Машины не ходят туда –
Бредут, спотыкаясь, олени.
***
З листів Михайла Драй-Хмари до родини
2 червня 1938 р.
«Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і – не спав три тижні, бо не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в нетопленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв.баланди),- тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших страв.
29 червня 1938 р.
Працюю на бурарі, дерев’янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі,- з 9 год. вечора до 7 ранку.
Без дати
Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли..
***
Розстрілювали не всіх одразу..
А кожного десятого щодня.
Аби од страху позосталі теж вмирали.
Професоре, сьогодні Ви серед тих,
Кому дано нагоду ще пожить.
Приречений на згин сусід - студент Володя.
« Моє ластовенятко, Оксаночко,
Як я марив пурхати з тобою
Понад голубим Дунаєм, куди водив тебе
Маленькою во врем’я оно.
Дружино моя люба, то не біда, що я постарів.
Ми ще ж не налюбилися з тобою...
Простіть мене, мої кохані, що сам іду на згин.
Володя мусить жить! Може, йому вдасться
Із цього пекла вийти і стать у лави тих,
Хто визволить із зашморгу конаючу Вкраїну.
Стільки ж поколінь наївними хохлами
Були ми й вірили, що хтось нам допоможе...
Тяглися до Москви...А в неї тільки й гадки,
Як неборака обібрать до нитки...
Отож, не зволікай, Михайле!
Можливо, це твій останній бій».
...І в розстрільну десятку став Драй-Хмара.

***
«О, гроно п’ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить
Твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри ».
Крізь всі поневіряння й смерть
Ти стало гордістю Соборної Вкраїни.

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів,
що кидались свиньми в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш служить мені?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справжніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумить Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я,
а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть.
Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль,
як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
«Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».
Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.

1
Був голос Артемізії з Небес.
І вже без батька вона взялася за Сусанну.
Немов жива, постала юна дружина Йоакіма
І ниці два спокусники старі,
Що не спромоглися встоять
Перед красою оголеного тіла,
Закортіло скуштувать його:
«Або ти віддасися кожному із нас,
Або ж дізнаються юдеї Суз,
Як ти тут бавилась з коханцем.
Байдуже, що це неправда.
Повірять нам, а не тобі.
Як-неяк нате ж ми судді».
«Краще я смерть прийму,
Ніж вам, негідникам старим,
Ялозить дам своє безвинне тіло!
Беріть на душу гріх перед Богом.
Нехай громада нас розсудить»,-
Сказала й вигнала обох із саду.
І ось громада, де суд чоловіки вершили,
Уже готова вкаменувать красуню.
І зробила б це охоче,
Якби не нагодився Даниїл .
Той самий, що витлумачив цареві сни,
Який не степні були зробить його чарівники.
Вислухав Даниїл Сусанну,
А потім став питать напасників,
Відкіль кожен з них бачив
Жінку з «полюбовником» її.
«За деревом були ми»,- свідчив один.
«Ні, за кущем троянди!»- перечив другий.
А як дійшло до того,
Який на вид був той «коханець»,
Старі таке верзли, що вкаменувать
Злостивців громада ухвалила
2
Був голос Артемізії з Небес,
Та чи змога було збагнути юнці,
Що йшлось тепер не про Сусанну,
Котра уже легендою дійшла й до християн,
А про те, що може статися невдовзі з нею.
Як було здогадатись, що вчитель перспективи,
Котрий до того ж працює з батьком
І хоче одружитись з нею, давно одружений,
А словесну павутину плете
З єдиним наміром - спокусить її.
Неабиякий пройдисвіт був.
Передбачив і можливість суду.
Брав ученицю із собою на посиденьки
З товариством, котре змогло б посвідчить,
Що такий у неї розгульний норов.
Тільки тоді, коли перед суддями постала,
Збагнула Артемізія, що муки Сусанни –
Ніщо перед муками її.
Цивілізація встигла зробити свою справу –
Дошкульніш мстила за Євин гріх.
Не було в неї такого захисника, як Даниїл,
А були допити віч-на-віч із гвалтівником,
Котрому більше йняли віри, аніж їй.
А ще ж глумління. І тортури навіть.
І хоч врешті-решт виправдана була,
Не вдовольнилась Артемізія
І вирішила свій учинити суд.
3
Невситимий був цар Навуходоносор.
Весь світ вважав своїм.
Отож,послав удатного в розбої Олоферна
Долучить те, що досі ще лишалось вільним.
Добрався полководець до Юдеї.
А щоб легше було її здобути,
Перекрив воду в першім місті,
Прирікши мешканців на неминчу смерть.
«Як у п’ятиденний строк Господь не допоможе,
Впустимо загарбників у місто»,- старійшини сказали.
«Не гоже перевіряти силу Бога,- сказала їм Юдиф.-
Я зроблю те, що славою перейде з роду в рід».
І ось у найкращім строї зі служанкою
Йде молода вдова у стан ворожий.
Пророчицею назвалася сторожі,
А ще сказала, що має вказати полководцю
Найкоротший шлях до міста.
Бачила, як заворожені красою стояли вояки,
Тож була певна, що й Олоферн не встоїть.
Так воно й сталось.
Незаймана, живе Юдиф в наметі полководця.
А на четвертий день
Не в змозі витримати чоловічий потяг
Робить Олоферн бучний банкет
І певен, що вже цієї ночі
Мусить юдейка віддатися йому нарешті.
Та чи краса вдови, чи заміцне вино
Звалили сном невдатного коханця
І тільки хропучи він ласував жіночим тілом.
Саме цього й чекала Юдиф:
Вихопила меч з піхов вояки
Та й опустила на його волову шию.
А за якусь часину недолуга голова
Уже висіла на кріпосній стіні міста.
Тільки-но набачили її асирійські вояки
Перелякалися і кинулись навтьоки.
4
І Караваджо, і Джорджоне, й Боттічеллі,
І Мантенья, і Вазарі і ще чимало майстрів
Бралися за те, за що Артемізія взялася після суду.
Та яка ж прірва пролягла
Поміж чоловіками й жінкою:
Там подвиг Юдифі –
Лиш ілюстрація біблійного сюжету,
А тут – саме життя...
І все тому, що помсту за непорочність
Художниця втілила в свою постать,
А Олоферном став її спокусник.
Тільки на полотні Артемізії
Врізнобіч юшить кров.
Та й цього художниці здалось замало.
Удруге й втретє бралась вона за цей сюжет.
Ніби наочно показать хотіла:
«Життя – коротке, а мистецтво – вічне».

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів,
що кидались свиньми в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш служить мені?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справжніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумить Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я,
а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть.
Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль,
як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».
Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
-----------------------------------------------------------

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

( 6 квітня 1709 року. Диканька. Колишній палац нещодавно страченого Кочубея.
На величезному столі розкладено гетьманські клейноди).
Іван Мазепа
Не хвилювався так, коли стрічався з Карлом, як ось тепер.
Там етикет, знайомий мені з юності. Ще як був при королівському дворі.
Щоправда, Карл його порушив, шану віддаючи мені:
я сидів, а його величність стояв переді мною.
Та й у себе завів я етикет не згірший, аніж в Європі.
А звідки Костці, якого змушений був кликать, знать про етикет?
Він хоч і грамотніший од решти запорожців – навчався ж в академії,
та все ж підвладний звичаям вольниці: що ухвалить рада, так тому й буть.
Стільки вже літ минуло, як стояв я перед збіговиськом лайдаків,
а й зараз пробирає дрож: чекав на вирок, що міг скінчитись смертю.
Було за що: разом з татарвою вів я одновірців - дарунок хану од Дорошенка.
«Смерть!»- такий був присуд голоти.
І так би воно й сталось, якби кошовим тоді був Костка.
Усім нутром ненавидить він і мене, й мою опору - панство.
Дуками зовуть їх. Тих, кого щедро наділяю і владою, й багатством.
А що вони три шкури деруть із посполитих, то чи ж моя провина?
Як можу, приборкую їх. Зрештою, воно отак і в Польщі,
й поза нею, не кажучи вже про Московію.
А чим ще можна задобрить полковників і всю чиновну братію?
Гетьманщина – це ж не Запорожжя, слава Богу, де всі рівні.
Так-от стояв я перед цією вольницею, що вже потай чекала,
коли на шибениці загойдається панич.
Та ось нарешті слово взяв Іван Сірко.
Хоч і неписьменний був тодішній кошовий, а дипломат неабиякий.
Себто гнучкіший, а не затятий проти панства.
Сам же кілька разів просив царя дати йому в спадок Келеберду.
Словом, не такий, як оцей Костка, котрого нетерпляче жду.
Не мав я наміру звертатися до Запорожжя, як задумав зійтися з Карлом .
Навпаки, свербіли руки приборкать вольницю.
І зроблю, як звільню од напасті Петрової Вкраїну.
А поки що доводиться Костку та його ватагу
З почестями королівськими приймати.
. Що ж, утамую на якийсь час гонор.
Не вперше грати в гру, ходи якої лиш мені відомі.
Не здогадаються, що в мене на мислі.
Біда диктує чинити те, що не завше до вподоби.
. Одійшли од мене й пристали до Петра ті, на кого покладався:
Апостол,Галаган, Зеленський, Гамалія , Лизогуб...
Начебто забули, що московська ласка швидким конем їздить.
«Очі всіх на тя уповають,- кричали в два голоси Апостол із Горленком:-
І не дай Боже на тебе смерті, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть»
На надзвичайній раді решта теж наполягала порвати з Москвою.
Тільки-но спитав, чи маю за наказом царя злучитися з генералом Інфлянтом,
Як почулось одностайне: «Ні, нізащо! Вишли негайно послів до шведського короля!
Проси у нього допомоги. Хай якомога швидше єднається із нами,
щоб перешкодити армії московській в поході на Вкраїну!»
Забажали полковники зв’язати свою долю святочною присягою.
«Напишіть її самі,- сказав я.- Зроблю все, що захочете».
Дещо змінив у тій присязі і наказав присягнути на хресті.
І сам потому склав присягу.
І що ж маю тепер? Од Батурина лишився попіл та гори трупів...
Полковник Ніс видав Меншикову таємний хід.
Нема тепер ані гармат,н і продовольства.
По церквах, що набудував стільки, як ніхто інший з гетьманів,
з Петрової намови на заставки всі проклинають мене за зраду.
А того начебто й не знають, що Петро мене насправді зрадив.
Оддав полякам те, що, крім Богдана, не вдавалося нікому:
всі землі ісконно українські я позбирав докупи.
Ті, хто мене сьогодні проклинає, донедавна у панегіриках співали:
«Од Богдана до Івана – не було гетьмана!»
Петро хотів потішити мене титулом князя римського,
підступно одібравши гетьманство...
А шведи що? Гадалось, поки битимуться з москалями, осторонь стоятиму.
А в разі нужди тим, що лишилося в мене, вдатному королеві підсоблю.
Щоправда, мало що лишилось: більшість одіслав Петрові в поміч.
Не міг же розкрити йому свій намір: на дибу потрапив би негайно.
А що насправді вийшло? Прийшли неждано шведи в Україну та й заблудили.
Може, й не без намови колишніх вірнопідданих моїх...
Не з хлібом-сіллю люд приймає їх, а ополчився проти іновірців...
Отож, єдина тепер надія на нелюбе мені товариство Костки.

Кость Гордієнко
Усі нас хочуть. Скрегочуть зубами на нашу вольницю.
Готові б з’їсти, та за краще обрали інше:
просять підсобити, як наміряються оружно уладнати давні свої чвари.
Татари й турки, навчені минулим, бояться нас.
А ляхи й московити торгують головами козацькими,
щоб завершити бозна ким дане право на землі споконвічні наші.
Як непереливки - готові на будь-які обіцянки,
а скінчиться миром, не питають згоди нашої
і відчикрижують те, що здобуто кров’ю козацькою.
Обсадовили Січ кріпостями, Дніпр перегородили...
Так що вже ні до нас, ні від нас немає входу й виходу.
«Для вашої ж вигоди»,- і цар, і гетьман запевняють.
Щоправда, через вивідувачів своїх Мазепа вряди-годи доносить
наміри Москви – цілковито прибрать в свої лабети Запорожжя.
Частину козаків зробити драгунами, а решту – кріпаками.
Хитрий старий лис. Справжній Махівелі, як звуть його грамотні козаки.
Стільки літ дурити несамовитого Петра і буть улюбленцем його...
Котилися голови донощиків на невірність гетьмана Москві.
Не такий, як Петро, а все ж підступний Мазепа.
Не спиниться ні перед чим, аби прибрать з дороги того, хто застує йому.
Закликав на бенкет Семена Палія, закував в кайдани і передав Москві.
Та, мабуть, перемудрив Мазепа, утаємничив зо страху перед Петром
те, що мало б об’єднати люд України, як це зробив Хмельницький.
Ну, нащо було наказувать священникам відправлять богомілля
на честь майбутніх перемог Петра над тими, з ким уже уклав угоду?
Як тут не розгубиться простому люду: за ким же йти?
Хтозна, що насправді ненависний у народі гетьман намислив,
та прочитавши царевий і його листи до нас,
закликав я козаків на поміч гетьману прийти:
йшлося ж не про нього, а про вільну од Московії Вкраїну.
І тут громада розділилась на два непримиренні табори:
молодь була на моїм боці, а старшина й бувалі козаки
доводили, що треба поза все триматися Москви.
Ухвалили врешті-решт направить депутацію до гетьмана.
Узяв я з собою прапори, бунчук, булаву й десять гармат
і з тисячею вершників рушив із Січі в Україну.
Непростою була дорога. Дізнавшись, на чиїм боці запорожці,
цар вислав проти нас численне військо.
Під Царичанкою стрілися ми з ним і розгромили три полки драгунські.
І тут, як і сподівався, до нас почав збігатись люд,
охочий підсобити бодай хоч косами та вилами, а то й рогачами.
Так що веду тепер я гетьману не тисячу, а кілька тисяч тих,
в кого він, на превеликий жаль, не вірив і ставивсь, як до бидла.
Прийде, як-то кажуть, коза до воза. Дай Бог, щоб не було запізно...
...Їхав я на зустріч із гетьманом і думав, який він.
Той, про чию вченість і щедрість на церкви й науку доводилося чути.
Старий чи такий як на парсунах – красивий лицар?
Не без сум’яття в гетьманську світлицю входжу і бачу
немолодого вже чоловіка, сповненого гідності та віри в свою справу.
Цілую гетьманський бунчук і звертаюсь до того,
хто насміливсь на нечувану доти одвагу:
«Військо Запорозьке і я дякуємо Вам за те, що як гетьман України
ви взяли до серця те становище, до котрого дійшла наша Батьківщина,
і почали визволяти її од влади московської.
Ми певні,що саме з цією метою, а не з якоїсь персональної користі,
Ви попросили протекції шведського короля
і тільки через це ми зважились допомагать Вам щиро,
незважаючи на небезпеку нашого життя, коритись Вашій волі,
так що волите наказувати нам, щоб досягти бажаної мети» .
Іван Мазепа
«Дякую вам, запорозьке товариство, за довір’я до мене.
Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві.
Бог свідок, що, порозуміваючись зі шведським королем,
я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес.
Вела мене до цього тільки любов до нашого народу.
Не маю ні жінки, ні дітей. Я міг би осісти в Польщі або деінде
І так доживати спокійно решти моїх днів.
Та після того, як я стільки літ проводив долею України
і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил,
моя честь і моя любов до нашого народу не дозволяє мені
сидіти зі зложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя...»
Кость Гордієнко
Я слухав розлогу сповідь того, хто донедавна стільки лих наробив нам,
а в уяві бачив оновлену матір-Україну: край народовладдя,
де гетьмана обира не мізерне коло лизоблюдів, а весь народ,
де нема холопа й пана, де розквітають письменство й наука,
де Січ, а не найманці - надійний щит супроти тих, хто зазіхає на її волю...
Р.S.
Мрія про оновлену Вкраїну та ще честь запорожця допомогли кошовому Костю Гордієнку подолати тимчасовий сумнів у доцільності обраного шляху, коли після поранення Карла ХІІ поміж його воєначальниками почалися чвари, що сприяли перемозі російських військ.
«Хвалилися запорожці Полтави дістати.
Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався:
На бідную головоньку кошовий зостався».
Так відбито причину поразки Мазепи та його сподвижників у Полтавській битві.
Маючи змогу зі своїми козаками повернутись у хай і сплюндровану зрадником Галаганом Січ, Кость Гордієнко до кінця лишився вірний даному Мазепі й Карлу ХІІ слову, врятувавши їх обох від неминучого полону.
А свої думки про нову Україну кошовий втілив у підписаному ним договорі - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» від 5 квітня 1710 року з новим гетьманом Пилипом Орликом .

«І бог поклав клеймо на грудь Пілата,
Життя, смерть, тіло й дух його прокляв
Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,
Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав»
Іван Франко «Легенда про Пілата»

«Люди посредственной нравственности написали очень хорошие правила;
с другой стoроны, люди очень добродетельные не сделали ничего,
чтобы продолжить в мире предания добродетели.
Пальмовая ветвь тому, кто был могуч словом и делом,
кто чувствовал добро и ценою своей крови доставил ему торжество.
С этих двух точек зрения Исус вне сравнения,
его слава остается целой и будет вечно обновляться».
Э.Ренан «Жизнь Иисуса»

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне. Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть,
доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
«Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
-------------------------------------------------------------------------------
«Тоді-то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на нього весь відділ. І, роздягнувши його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину – в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: «Радій, Царю Юдейський!» І, плювавши на Нього, хапали тростину та й по голові Його били…» - Євангелія від св. Матвія, 27:27-30.

1
Наївний був біблійний фараон.
Новітній навіть у гадці не мав єврейських сповитух.
Не йшлося в Гітлера про породілля.
Без домішок арійська раса мала буть віднині.
А починати слід (і негайно ж) із семітських зайд,
Що німцями вважали себе більше, аніж самі німці…
Богобоязливі, ретельно виконують вони
Настанову Всевишнього свого:
«Плодіться й множтесь!»
Європу всю собою занапастило іродове плем’я.
Ні, не сповитухам слід довірить те,
Що не вдалося фараону недолугому.
Голодом, хворобами, газом ядучим
Щонайскоріш породу цю плодючу
Всю як один звести зо світу треба.

2
Пан Станіслав не лишав доньці багатства.
Задарма лікував бідноту.
Байдуже – католик чи юдей...
Перед хворобою тіло людське однаково безсиле.
Дар Божий потребує допомоги.
І пан Станіслав надавав її навіть тоді,
Коли колеги відмовлялись, боячись,
Що самі заразяться.
Знав, що йде на ризик, але не зміг
Піти супроти того, чого тримавсь упродовж життя:
«Як бачиш, що хтось тоне, кидайся на поміч,
Навіть, коли й плавати не вмієш»,-
То були слова напутні доньці.
3
Про гетто Ірена дізналася
Тільки-но воно з’явилось у Варшаві.
Навмисне сідала в «гетто лавкове»,
Призначене для студентів-юдеїв.
Хоч і приниженням було це, а все ж дрібниця
Перед тим, з чим стрілась у Варшавськім гетто:
Усіх юдеїв міста німці зігнали в неймовірну тісняву.
Батьківський заповіт привів її в «Жеготу» .
4
Найбільше пацієнтів батько мав серед євреїв.
Отож, коли помер, сам заразившись тифом,
Вони оплачували навчання Ірени в університеті.
Не дивно, що війна покликала студентку віддати борг.
Дорослим по змозі, а дітям - як обов’язок щоденний.
Посада в управлінні охорони здоров’я сприяла цьому.
До яких тільки хитрощів не вдавалася Ірена
З товаришами по «Жеготі»: немовлятам давали снотворне,
Вкладали в коробки із дірочками, щоб не задихнулись,
І вивозили в машинах. А якщо котресь не дай Бог заплаче,
То навчили собаку гавкати в кабіні водія, як виїжджали з гетто.
Старших - виводили підвалами чи й стічними люками...
Ірена записувала ім’я й прізвище кожної дитини,
Папірці вкладала в пляшку й закопувала в саду подруги.
Дві з половиною тисячі дітей врятовано було
Й повернено батькам, що бозна як уціліли,
А сиріт переправляли в Палестину.
Хтось видав есесівцям мужню дівчину
І, якби не охочі до грошей охоронці, котрі доповіли,
Що розстріл виконано належним чином,
Бути б їй серед замордованих євреїв та їх рятівників.
P.S.
В Єрусалимі, в Ядвашемі,тягнеться до сонця деревце,
Посаджене на честь Праведника Миру Ірени Сендлер.
-------------------------------------------------------
Ірена Сендлер (1910-2008). В 2007 році висунута Польщею на Нобелівську Премію Миру.
«Жегота» - польська кодова назва підпільної Ради допомоги євреям. Заснована в грудні 1942 р. й проіснувала до січня 1945р.

Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Хто, як багатирі,
Заплатить не в змозі,
Зачинились в синагозі.
Хоч сотнику Гонті
Віддали кагалом
Усе срібло й злото,
Що в господі мали
(Останнії сережки
Із вух повиймали),
З намови рабинів
Ножі взяли із собою
У захисток Божий.
І не помилились.
Замість захищати
Радив Гонта Максимові
Не приступом жидів брати,
А вдарить з гармати,
Щоб одразу, одним махом
Нехрещену викурить заразу.
Бо ножі, хоч і свячені,
Уже притупились од великої роботи.
Та й братова по панських підвалах
Так дорвалася до хмелю,
Що хитається без вітру.
Та ж причина для чарчини –
Не п’яних затія,
Бо ж престольний нині празник –
Свято Маковія.
Ревонули сім гармат.
Знялась веремія:
Хто прожогом рвонувсь вправо,
Хто кинувся вліво.
Заіржали дико коні
І стали на дибки...
А до всього –
Невідь відки
Не птах, бо безкрилий,
Щось велике і незграбне
Із неба звалилось
На добірну першу лаву...
То з петель зірвало
Двері синагоги.
Очунялись гайдамаки.
Дивляться й не вірять –
Люди чи їх тіні
З’явилися на порозі.
І настала на майдані
Дивовижна тиша.
Із костьолу в синагогу
Пацюки і миші
Повзуть собі неспішно,
Мовби хочуть порівняти,
Чия кров смачніша.
Не гризуться, як зазвичай,
Пси із гайворонням
За висохлу костомаху.
Є що гризти і клювати.
(...Повно трупів... повно...)
Зацитькали тверезіші
На братову п’яну,
Показують ножами
На ту синагогу,
Де, гадалося, немає
Уже більш нікого.
Та юрмились на порозі
Не мертві – живії,
Закривавлені,
З ножами
Справжні Маковії.
Попереду із сувоєм
Старого завіту
Зіперсь на одвірок
Лейба Шаргородський.
«Не милості проситиму,-
Почав ребе, –
Бо ж усіх нас лихварями
Бачите одвіку.
Хай, як кажуть,
Ваша буде зверху.
Тільки знайте,
Панове убивці,
Що за дурня-брата
Вас тримали і тримають
Москалі трикляті.
Та чи шведи, а чи ляхи,
Турки чи татари –
Всім московським супостатам
Юдеї до пари.
Бачив начебто Максим ваш
Грамоту цариці.
Так, повірте, це все для годиться.
Щоб кричали ви й сьогодні,
Як батьки-невдахи:
«Ні жида! Ні ляха!»
Та ніколи вам не вдасться
Москві догодити,
Бо для неї усі ви
І ваші родини – одвічні бандити.
Якби слухали Мазепу,
Не встряли б в халепу».
...На Мойсея Менакера
Лейба похилився
І на небеса благально
Мовчки подивився.
«Прощавайте,
Одурені козаки й селяни!
Скоро Господь з високості
На землю погляне.
Тоді прийде наш Месія,
Щоб між нами, як братами,
Злагоду посіять».
Та й замовкнув
Лейба Шаргородський.
«Що, заціпило собаці? –
Першим Гонта крикнув. –
Та же зроду-віку
Ніхто жида-пройду
Не звав чоловіком».
«По книжках святих читав я, –
Залізняк втрутився, –
За наругу над Ісусом
Господь розгнівився
На жидів невдячних.
Вигнав клятих з свого дому,
Щоб не чуть й не бачить.
Тож і нам тепер годиться
Не слухать Іуду,
А робить, за що взялися, –
Недобитих
Справно добивати,
Щоб без ляха й жидовина
Нам празникувати».

...Поколото немалое число, а сколко – заподлинно знать не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женского пола, даже до сущих младенцев, тысячи две человек поколото.
Із свідчення Максима Залізняка під час допиту

Заюшила з-за порогу
Течія кривава.
Червоними підковами
Коні гарцювали
По розстеленім сувою
Старого Завіту
І кривавими ставали
Рядки Божих літер:
«...Та кров – вона безчестить край,
А краєві не прощається за кров,
Що пролита в ньому,
Як тільки кров’ю того, хто її пролив» .

Епілог

«Що більше скошено юдеїв,
То більше проростає їх.
Наче отава», –
Над парадоксом цим
Не раз схиляли голови в задумі
Кобзар і Каменяр, і Леся, й Жаботинський...
Скільки ж було отих покосів,
Доки Вкраїна взяла в тямки,
Що в її надрах
(Хай і занесене вітрами долі)
Міцно вкоренилось насіння тих,
З чиєї віри виросла і віра косарів.
І слава Богу, що це сталось.
І хай вовіки так пребуде.
Амінь.
------------------------------------------------------------------------------------
1. «Гайдамаччина і рух 1768 р. – дуже важливі факти як протест проти польських державних, панських і церковних порядків. Тільки ж уся справа 1768 р. показує, в якім лісі й безладді були державні й громадські думки тодішніх верховодів українського повстання.
Вони (архимандрит Мельхиседек, запорожець Залізняк і сотник українських вояків на польській службі Гонта) підняли людей «золотою грамотою», яку мовбито дала цариця Катерина, й сподівались, що та цариця, яка за три роки перед тим знесла гетьманщину на лівім боці Дніпра і вже придушувала й Січ, та цариця, яка роздавала кріпаків своїм слугам, потерпить нову Хмельниччину на правім боці Дніпра!
До такої «темноти» треба придати, що повстанці 1768 р. все-таки показували таку ж вузьку церковну ненависть до католиків і жидів, яку польські конфедерати мали до благочестивих (звісні слова: лях, жид та собака – віра одинака), та ще й те, що після різні в Умані Гонта (по Шевченку – «мученик правий») і Залізняк (по Шевченку – «душа щира») поробили себе не тільки перший гетьманом, а другий полковником, а ще й князями Смілянським і Уманським, поділили здобич по чинах (причому Залізняк продав у Київ три скрині з сріблом).
До того це все нове козацтво одрізняло себе од тих хлопів, які думали тепер, побивши панів, стати самі всі рівними з тими вільними козаками: коли треба було ховати ті трупи, яких побили в Умані, то гайдамаки не схотіли того робити, а примусили мужиків, зігнавши їх із навкола».
Михайло Драгоманов «Шевченко, українофіли й соціалізм»

2. Максим Залізняк з послушників Мотронинського монастиря, куди прийшов із Січі, став ватажком повстання, відомого як Коліївщина (від слова колій, яким на Черкащині й Київщині називали різників, що спеціалізувалися на забиванні свиней). З вирваними ніздрями й з тавром «вор» засланий царським урядом на довічну каторгу в Нерчинськ.
3. Іван Гонта – сотник надвірної міліції Потоцьких, на якого покладалася оборона Умані. Коли місто було оточено, перейшов на бік повстанців. Виданий Польщі і загинув мученицькою смертю, як і решта козаків.

4. Свято Маковія за православним церковним календарем – день пам’яті мучеників за християнську віру – Маккавеїв.
Насправді ж були вони юдейськими героями, які задовго до виникнення християнства очолили боротьбу проти грецьких поневолювачів, котрі глумилися над звичаями, даними в Старому Завіті. На честь перемоги Маккавеїв юдеї всього світу відзначають Свято Ханука.

5. Грамота цариці, або ж Золота грамота, згадка про яку не знайшла місця в матеріалах слідства над учасниками Коліївщини, була не чим іншим, як вдало спланованою й здійсненою провокацією царського уряду, на яку піддалися запорожці. На хвилі ненависті українських селян до польської шляхти та управителів її маєтками з-поміж частини багатих юдеїв Росії вдалося розправитися з конфедератами, котрі виступали проти ставленика –фаворита цариці –на польський престол, а заодно й з непричетною до визиску та релігійного утиску не менш пригнобленою юдейською масою України.

6. Максим Залізняк набагато применшив число жертв серед юдеїв. Насправді ж історики називають 12-20 тисяч.

"Тільки добро й милосердя
мене супроводити будуть
по всі дні мого життя,
а я пробуватиму в Домі Господньому
довгі часи!"
Книга псалмів. 22:6

"Чи маю настільки цивільної відваги,
щоб бути для парохіян зразком
в обороні свого народу, рідної мови?
Чи, може, веду політику страусячу,
поклоняюся засягам «Моя хата з краю»
та виставляюся перед свідомішими
на посміховисько й погорду,
гнучи спину перед власть імущими?"
Омелян Ковч


1. Львів, в’язниця на вулиці Лонцького, грудень 1942

"Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священника, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення. Якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом. Молився за нас, свою паству".
Зі спогадів колишнього співкамерника

Наглядач
– Панотче, просив Ваш брат Данило
Підписати те, що просять німці,-
Не рятувать жидів. Та й годі.
Чи не досить вже того, що Ви зробили?..

"Батько зірвався й побіг. Я за ним. Думаю: що насправді може зробити тато. Отець Ковч вбіг між юрбу біля синагоги, голосно по-німецьки наказав воякам, щоб відійшли. Ті, на диво, сіли в свої мотоцикли й поїхали. Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняти підперті важким стовпом двері, вбіг до середини покрикуючи: «Тікайте, хто куди може! Німці зараз вернуться сюди!»
Зі спогадів Мирона – сина Омеляна Ковча

Наглядач
Кажуть, сам Кир Андрей[1] клопочеться,
Щоб вийшли Ви на волю...

Омелян Ковч[2]
– Скажи, що відбулась розмова із катами.

Наглядач
– І Ви небавом будете в Перемишлянах?
Я теж, як видасться нагода, приїду,
Аби послухать проповідь недільну...

Омелян Ковч
Ні, голубе, не вдасться.
Не підписав я згоди припинить вихрещувать
Мойсеєвих нащадків.
Я сказав отсим безбожникам словами Йсуса:
«Хрестіть усіх
В ім’я Вітця, і Сина, і Святого Духа!»
Немає тут ні слова про юдеїв.
Зрештою, учні Ісуса їх першими й хрестили...
Отож, і я чинитиму в ім’я Його закону.

Наглядач
А якже родина, паства?

Омелян Ковч
Тут, у тюрмі, тепер моя вся паства.
На всіх я тут один посланець Бога...
А там упорається мій син Сергій.

Наглядач
Що ж маю передати брату?

Омелян Ковч
Попроси, аби передали
Хоча б наперсток літургічного вина
І колорадку, бо моя зламалась[3]...

Наглядач
Шкода, що таку звістку маю передати.
Та ж Вас невдовзі перешлють в концтабір.
А відти ...

Омелян Ковч (наодинці)
Хоча і сльози в нього на очах,
А бачу – в душі осуджує мій вибір.
Мовляв, йти добровільно на загин?..
Скільки не вчив я доброти,
А байдужість чи й зненависть до інших
З глибин людських поволі виповзає звіром.
Пригадую, як парафіяни стрічали німців.
Раділи, що зло, занесене в наш край совітами,
Втекло навіки з ними.
Сподівалися, що німці допоможуть
Створить нарешті Соборну Україну.
«Не радійте дуже, – казав тоді я, –
На місце одного «добродія» приходить інший.
Міняються лиш гудзики в мундирах».
А суть одна і та ж – посіять розбрат між людьми.
Новітні слуги Сатани тільки почали з юдеїв,
Щоби зробить слухняним бидлом всіх.
Жорстокість витісня любов поміж людьми.
«Любім один одного, бо від Бога любов, –
Навчав Ісус. –
Хто пробуває у любові, той пробуває в Бозі,
І в нім Бог пробуває!»
«Не убий!» – цю п’яту заповідь Господню
Німці розтоптали і наймитів собі шукають.
І, на превеликий жаль,
Знаходять поміж молодиками...
Смерть стає буденним ремеслом....
Ті, хто ще вчора пам’ятав слова Господні:
«Не убий!»
Сьогодні, мов пси, по всіх усюдах
Винюхують беззахисних юдеїв.
Мстять за Петлюру... Але кому?
Не тим, хто напоумив убивцю,
А старцям немічним і немовлятам...
Зганяють їх, немов худобу.
Топчуть і під регіт палять Святе Письмо...
А там недовго і щоб кинутись на брата...
Невже ж стражденний люд мій
Стане із зайдами оцими заодно?
Здичавіє так, що вже не годен буде
Стояти в лавах християнських?
Нагадай йому, Всевладний Боже,
Те, що ти Каїну казав, як Авеля убив він:
«Голос крові твого брата взива до Мене
Із землі. Сьогодні ти проклятий єси!»
А ще: «Хто виллє кров людську з людини,
То виллята буде його кров, бо Він учинив
Людину за образом Божим»...
Преблагословенна, Діво Маріє,
У лиховісну цю годину обійми любовію Своєю
Народ мій, як обіймала Ти в Єрусалимі
Темних і нерозумних, що кричали: «Розіпни!»,
Даруючи життя не Твому Синові, а вбивці...
Ти ж знаєш, під ким ми тільки не були...
Як напасник кожен намірявсь зробити нас рабами.
А раб, як звісно, має буть слухняним і покірним
Та ще й ненавидіть братів по крові...
Допоможи нам, Пречиста Діво,
Не стать посібниками озвірілих німців.
З’єднай усіх нас на спротив злу в ім’я добра,
Не дай нам звиродніти, як оці ось зайди,
Що вже й не пам’ятають, мабуть,
Скільки світочів ума явив їх рід...
Не довго їм лишилось збиткуватися над тими,
Хто покладав на них свою одвічну мрію -
З’єднать в одне одібрані напасниками землі,
Одним життям нам жити навіки.

2. Концтабір Майданек на території Польщі (приблизно в 4 кілометрах від Любліна), серпень 1943[4]

"В цій пустельній ночі не можна вказати жодного шляху. Можна тільки допомогти людям чекать, підготувати свої душі в надії, що почне світати, і дорога з’явиться там, де ніхто не чекав".
Мартин Бубер «Гог і Магог»[5]

"...В’язні жили в дерев’яних бараках зі щілинами. Влітку в них була неймовірна задуха, а взимку – страшно холодно. В бараку, розрахованому на 250 чоловік, неодноразово перебувало 500-800 осіб.
...В’язні працювали групами, званими «командо», з раннього ранку до пізнього вечора без вихідних. Наглядачі пильно стежили за працюючими, підганяючи їх лайкою, а часто-густо й кийком. Доходило й до вбивства.
...Добовий раціон був такий: на сніданок півлітра напою з трав чи злакової кави без цукру. На обід – близько літра супу. Вечеря – те, що й на сніданок, та ще 200 грам хліба. Цей раціон становив щось із 1000 калорій.

Від бруду розвелись воші й блохи. Вони не дають жить, надто вночі. Спати просто неможливо. Все тіло болить і свербить. Дехто роздирає його до крові. Паразитів так багацько, що ми їх просто струшуємо з сорочок на підлогу і топчемо ногами".
Колишній в’язень Альфред Квятковський

"Групи повертаються з роботи, тягнуть на санях трупи. Ще живих ведуть попідруки. Впущене все це рачкує по льоду. Декому вдається добратися до барака, звестися, прихилитися до стіни, та не кожен спроможен утриматися на ногах".
Колишній в’язень Стефан Вишневський

"Я й не думав, що стану свідком того, що можна назвати надлюдським потрясінням. 3 листопада, вранці, колонами вели групи вязнів, як з’ясувалось, жидів, і в підготовлених ровах їх убивали серіями з автоматів. А з гучномовців на високому стовпі розлунювались звуки фокстроту. Табір оточено потрійним рядом охорони. Нас зігнали на сусіднє, четверте поле. Кажуть, так було вбито того дня 18 тисяч".[6]
Колишній в’язень доктор Ян Новак

"Трагічна й болюча була ця зустріч. Я пам’ятав о.Омеляна таким, яким бачив майже 25 років тому (себто під час перебування в Українській Галицькій Армії – І.П.): поставним, з високим чолом, гарною чуприною й орлиним поглядом. Тепер переді мною був згорблений старець з рідким сивим волоссям, майже беззубий, схорований, фізично вичерпаний".
Колишній в’язень полковник Долинський,

"...Не робіть даремних зусиль. Я не можу цього місця покинути., бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я – їхня єдина втіха. Це мій обов’язок залишитися тут. І я щасливий...

...Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли п’ятдесятьох людей... Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами, у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами, піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу – це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих".[7]
З листів Омеляна Ковча до родини

"...Дякую Богові за його ласкавість до мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні – поляки, жиди, росіяни чи естонці...Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному. І я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що Він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною!.."[8]
З останнього листа (березень 1944 р.)

3. Люблін, 18 грудня 2003 р.

Кардинал Любомир Гузар (з проповіді з нагоди передачі землі – символічного праху отця Омеляна Ковча)
"Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось з собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітливіших обставинах можна залишатися людиною; по-друге, релігійність – це наша зброя проти наших слабостей; і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Відійдімо з цього місця кращими людьми".

4. Епілог

Щоразу, як погляд Ісуса спиняється на Галичині,
Кличе Він отця Омеляна,
Щоб той, як і брати Шептицькі, й інші галичани,
Поглянув на свій любий край, а далі –
Й на всю сьогоднішню Соборну Україну.
І моляться з Ісусом українці,
Щоб, подолавши розбрат,
Розтерзана віками Україна
Була віднині, мов сім’я єдина,
Стала для світу символом Добра.
________________________________________
[1] Кир Андрей – Митрополит Шептицький (29 липня 1865-1 листопада 1944) – глава Української греко-католицької церкви, котрий не тільки всіма засобами захищав свою паству, а й розробив цілу систему порятунку юдеїв (детальніше про це йдеться в книзі рабина Давида Кахане «Щоденник Львівського гетто». К., «Дух і літера», 2003).

[2] Омелян Ковч (20 серпня 1884 - 25 березня 1944) – український греко-католицький священик храму Святого Миколая в м. Перемишляни. В’язень №2399 концтабору Майданек. Возведений Папою Іваном Павлом II до лику блаженних.

[3] Колорадка – біла пластикова пластинка, яку вставляють у ковнірець спеціального покрою для означення стану священика.

[4] Концтабір Майданек збудували ще восени 1941 року радянські військовополонені. Цинічна назва табору (в українському перекладі вона звучить майже так само, як і в польській мові,–«майданчик») повинна була замаскувати для світової громадськості справжній розмах цієї «фабрики смерті». Табір площею 100 гектарів був моторошним за своєю суттю «безвідходним підприємством»: попіл спалених у крематорії використовували як добрива. Одяг та взуття йшли на переробку. Коштовності (і навіть золоті коронки) – відправляли до банків гітлерівської Німеччини. За даними радянських історіографів фашисти знищили там півтора мільйона осіб різних національностей, з яких 40 відсотків – юдеї.

[5] Мартин Бубер «Гог и Магог». Иерусалим-С.-Петербург, «Гешарим»-«Инапресс», 2002, стр.306.

[6] Ці та наведені вище дані й свідчення взято з книги Юзефа Маршалека та Анни Вішневскі «Майданек», виданої 1979 року в Польщі.

[7] Воду Омелян Ковч купував у сторожі, відтак посвячував та кропив нею тіла мерців.

[8] Листи відтворено за книгою «Гебрайський У-сесвіт Галичини», виданою альманахом «Ї»у Львові 2007 р.

Пролог

О, мой народ, разбитый, угнетенный
И на распутьи брошен произвольно
Отверженным, как нищий прокаженный!

Судьбой потомств твоих тревожусь больно,
И от стыда, что жечь им будет лица,
Даже во сне краснею я невольно.

Неуж тебе на каменных таблицах
Написано в соседей быть лишь гноем,
Тяглом ходить в их быстрых колесницах?

Неуж вовек уделом будет твоим
Сокрытый гнев, притворное смиренье
Ко всяким, кто коварством и разбоем,

Изменою добыл твое повиновенье?
Неуж тебе лишь не суждено дело,
Чтоб проявить огромных сил движенье?

Неуж напрасно столько сил сгорело
К тебе великой и святой любовью,
И душу, жертвуя тебе, и тело?

Напрасно ль край твой обагренный кровью
Твоих борцов? Ему уж не подняться
К свободе, озаренной красотою?

Напрасно ль в говоре твоем искрятся
И мощь, и нежность, и задор удали,
И всем, чем дух способен укрепляться?

Напрасен в твоей песне вздох печали,
И звонкий смех, и сердца излиянья,
Надежд и радостей ясные дали?

О нет! Не только слезы и страданья –
Удел твой. Верю в силу духа
И в день спасенный твоего восстанья!

О, если б знать и довести до слуха
Такое слово, что в тот час блаженный
Оздоровит пульс жизни от недуга!

О, если б гимн придумать вдохновенный,
Способный миллионы двинуть к бою,
Окрылить и открыть им путь спасенный!

Да нет!.. Не нам замученным нуждою,
Терзаемым сомненьями да стыдом,-
Вести тебя опасною тропою!

Но час придет, и ты огнистым видом
Воссядешь в круг, где вольные народы,
Тряхнешь Кавказ, подвяжешься Бескидом,

По морю Черному раскинешь клич свободы,
И поглядишь, как властелин законный,
На дом свой, двор и на посевов всходы.

Прими ж напев сей, хотя скорби полный,
Но крепкий верой и надеждой жарок,
Залог грядущему оплаканный, но вольный,

Твоему гению мой свадебный подарок.
20 июля 1905

•
Іван Франко "Мойсей» (пролог)

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш те судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців ? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м'якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання...
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,–
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.

20 липня 1905

«Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордієнко...»
Тарас Шевченко «Іржавець»

«Плакати про старовину, бажати вернути її –
завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг «простого» українського народу.
Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ще ніколи на світі, а тільки буде колись,
як люди стануть далеко розумніші, ніж тепер.
Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко,
щоб не помилитися знов, як колись помилялись».
Михайло Драгоманов «Пропащий час»
(українці під Московським царством (1654-1876)

( 6 квітня 1709 року. Диканька. Колишній палац нещодавно страченого Кочубея.
На величезному столі розкладено гетьманські клейноди).
Іван Мазепа
Не хвилювався так, коли стрічався з Карлом, як ось тепер.
Там етикет, знайомий мені з юності. Ще як був при королівському дворі.
Щоправда, Карл його порушив, шану віддаючи мені:
я сидів, а його величність стояв переді мною.
Та й у себе завів я етикет не згірший, аніж в Європі.
А звідки Костці, якого змушений був кликать, знать про етикет?
Він хоч і грамотніший од решти запорожців – навчався ж в академії,
та все ж підвладний звичаям вольниці: що ухвалить рада, так тому й буть.
Стільки вже літ минуло, як стояв я перед збіговиськом лайдаків,
а й зараз пробирає дрож: чекав на вирок, що міг скінчитись смертю.
Було за що: разом з татарвою вів я одновірців - дарунок хану од Дорошенка.
«Смерть!»- такий був присуд голоти.
І так би воно й сталось, якби кошовим тоді був Костка.
Усім нутром ненавидить він і мене, й мою опору - панство.
Дуками зовуть їх. Тих, кого щедро наділяю і владою, й багатством.
А що вони три шкури деруть із посполитих, то чи ж моя провина?
Як можу, приборкую їх. Зрештою, воно отак і в Польщі,
й поза нею, не кажучи вже про Московію.
А чим ще можна задобрить полковників і всю чиновну братію?
Гетьманщина – це ж не Запорожжя, слава Богу, де всі рівні.
Так-от стояв я перед цією вольницею, що вже потай чекала,
коли на шибениці загойдається панич.
Та ось нарешті слово взяв Іван Сірко.
Хоч і неписьменний був тодішній кошовий, а дипломат неабиякий.
Себто гнучкіший, а не затятий проти панства.
Сам же кілька разів просив царя дати йому в спадок Келеберду.
Словом, не такий, як оцей Костка, котрого нетерпляче жду.
Не мав я наміру звертатися до Запорожжя, як задумав зійтися з Карлом .
Навпаки, свербіли руки приборкать вольницю.
І зроблю, як звільню од напасті Петрової Вкраїну.
А поки що доводиться Костку та його ватагу
З почестями королівськими приймати.
. Що ж, утамую на якийсь час гонор.
Не вперше грати в гру, ходи якої лиш мені відомі.
Не здогадаються, що в мене на мислі.
Біда диктує чинити те, що не завше до вподоби.
. Одійшли од мене й пристали до Петра ті, на кого покладався:
Апостол,Галаган, Зеленський, Гамалія , Лизогуб...
Начебто забули, що московська ласка швидким конем їздить.
«Очі всіх на тя уповають,- кричали в два голоси Апостол із Горленком:-
І не дай Боже на тебе смерті, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть»
На надзвичайній раді решта теж наполягала порвати з Москвою.
Тільки-но спитав, чи маю за наказом царя злучитися з генералом Інфлянтом,
Як почулось одностайне: «Ні, нізащо! Вишли негайно послів до шведського короля!
Проси у нього допомоги. Хай якомога швидше єднається із нами,
щоб перешкодити армії московській в поході на Вкраїну!»
Забажали полковники зв’язати свою долю святочною присягою.
«Напишіть її самі,- сказав я.- Зроблю все, що захочете».
Дещо змінив у тій присязі і наказав присягнути на хресті.
І сам потому склав присягу.
І що ж маю тепер? Од Батурина лишився попіл та гори трупів...
Полковник Ніс видав Меншикову таємний хід.
Нема тепер ані гармат,н і продовольства.
По церквах, що набудував стільки, як ніхто інший з гетьманів,
з Петрової намови на заставки всі проклинають мене за зраду.
А того начебто й не знають, що Петро мене насправді зрадив.
Оддав полякам те, що, крім Богдана, не вдавалося нікому:
всі землі ісконно українські я позбирав докупи.
Ті, хто мене сьогодні проклинає, донедавна у панегіриках співали:
«Од Богдана до Івана – не було гетьмана!»
Петро хотів потішити мене титулом князя римського,
підступно одібравши гетьманство...
А шведи що? Гадалось, поки битимуться з москалями, осторонь стоятиму.
А в разі нужди тим, що лишилося в мене, вдатному королеві підсоблю.
Щоправда, мало що лишилось: більшість одіслав Петрові в поміч.
Не міг же розкрити йому свій намір: на дибу потрапив би негайно.
А що насправді вийшло? Прийшли неждано шведи в Україну та й заблудили.
Може, й не без намови колишніх вірнопідданих моїх...
Не з хлібом-сіллю люд приймає їх, а ополчився проти іновірців...
Отож, єдина тепер надія на нелюбе мені товариство Костки.

Кость Гордієнко
Усі нас хочуть. Скрегочуть зубами на нашу вольницю.
Готові б з’їсти, та за краще обрали інше:
просять підсобити, як наміряються оружно уладнати давні свої чвари.
Татари й турки, навчені минулим, бояться нас.
А ляхи й московити торгують головами козацькими,
щоб завершити бозна ким дане право на землі споконвічні наші.
Як непереливки - готові на будь-які обіцянки,
а скінчиться миром, не питають згоди нашої
і відчикрижують те, що здобуто кров’ю козацькою.
Обсадовили Січ кріпостями, Дніпр перегородили...
Так що вже ні до нас, ні від нас немає входу й виходу.
«Для вашої ж вигоди»,- і цар, і гетьман запевняють.
Щоправда, через вивідувачів своїх Мазепа вряди-годи доносить
наміри Москви – цілковито прибрать в свої лабети Запорожжя.
Частину козаків зробити драгунами, а решту – кріпаками.
Хитрий старий лис. Справжній Махівелі, як звуть його грамотні козаки.
Стільки літ дурити несамовитого Петра і буть улюбленцем його...
Котилися голови донощиків на невірність гетьмана Москві.
Не такий, як Петро, а все ж підступний Мазепа.
Не спиниться ні перед чим, аби прибрать з дороги того, хто застує йому.
Закликав на бенкет Семена Палія, закував в кайдани і передав Москві.
Та, мабуть, перемудрив Мазепа, утаємничив зо страху перед Петром
те, що мало б об’єднати люд України, як це зробив Хмельницький.
Ну, нащо було наказувать священникам відправлять богомілля
на честь майбутніх перемог Петра над тими, з ким уже уклав угоду?
Як тут не розгубиться простому люду: за ким же йти?
Хтозна, що насправді ненависний у народі гетьман намислив,
та прочитавши царевий і його листи до нас,
закликав я козаків на поміч гетьману прийти:
йшлося ж не про нього, а про вільну од Московії Вкраїну.
І тут громада розділилась на два непримиренні табори:
молодь була на моїм боці, а старшина й бувалі козаки
доводили, що треба поза все триматися Москви.
Ухвалили врешті-решт направить депутацію до гетьмана.
Узяв я з собою прапори, бунчук, булаву й десять гармат
і з тисячею вершників рушив із Січі в Україну.
Непростою була дорога. Дізнавшись, на чиїм боці запорожці,
цар вислав проти нас численне військо.
Під Царичанкою стрілися ми з ним і розгромили три полки драгунські.
І тут, як і сподівався, до нас почав збігатись люд,
охочий підсобити бодай хоч косами та вилами, а то й рогачами.
Так що веду тепер я гетьману не тисячу, а кілька тисяч тих,
в кого він, на превеликий жаль, не вірив і ставивсь, як до бидла.
Прийде, як-то кажуть, коза до воза. Дай Бог, щоб не було запізно...
...Їхав я на зустріч із гетьманом і думав, який він.
Той, про чию вченість і щедрість на церкви й науку доводилося чути.
Старий чи такий як на парсунах – красивий лицар?
Не без сум’яття в гетьманську світлицю входжу і бачу
немолодого вже чоловіка, сповненого гідності та віри в свою справу.
Цілую гетьманський бунчук і звертаюсь до того,
хто насміливсь на нечувану доти одвагу:
«Військо Запорозьке і я дякуємо Вам за те, що як гетьман України
ви взяли до серця те становище, до котрого дійшла наша Батьківщина,
і почали визволяти її од влади московської.
Ми певні,що саме з цією метою, а не з якоїсь персональної користі,
Ви попросили протекції шведського короля
і тільки через це ми зважились допомагать Вам щиро,
незважаючи на небезпеку нашого життя, коритись Вашій волі,
так що волите наказувати нам, щоб досягти бажаної мети».

Іван Мазепа

«Дякую вам, запорозьке товариство, за довір’я до мене.
Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві.
Бог свідок, що, порозуміваючись зі шведським королем,
я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес.
Вела мене до цього тільки любов до нашого народу.
Не маю ні жінки, ні дітей. Я міг би осісти в Польщі або деінде
І так доживати спокійно решти моїх днів.
Та після того, як я стільки літ проводив долею України
і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил,
моя честь і моя любов до нашого народу не дозволяє мені
сидіти зі зложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя...»
Кость Гордієнко
Я слухав розлогу сповідь того, хто донедавна стільки лих наробив нам,
а в уяві бачив оновлену матір-Україну: край народовладдя,
де гетьмана обира не мізерне коло лизоблюдів, а весь народ,
де нема холопа й пана, де розквітають письменство й наука,
де Січ, а не найманці - надійний щит супроти тих, хто зазіхає на її волю...

Р.S.
Мрія про оновлену Вкраїну та ще честь запорожця допомогли кошовому Костю Гордієнку подолати тимчасовий сумнів у доцільності обраного шляху, коли після поранення Карла ХІІ поміж його воєначальниками почалися чвари, що сприяли перемозі російських військ.
«Хвалилися запорожці Полтави дістати.
Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався:
На бідную головоньку кошовий зостався».
Так відбито причину поразки Мазепи та його сподвижників у Полтавській битві.
Маючи змогу зі своїми козаками повернутись у хай і сплюндровану зрадником Галаганом Січ, Кость Гордієнко до кінця лишився вірний даному Мазепі й Карлу ХІІ слову, врятувавши їх обох від неминучого полону.
А свої думки про нову Україну кошовий втілив у підписаному ним договорі - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» від 5 квітня 1710 року з новим гетьманом Пилипом Орликом.
---------------------------------------
Мазепа Іван Степанович – гетьман України (20 березня 1639 -21 вересня 1709).
Карл ХІІ – король Швеції ( 1 червня 1682-30 листопада 1718).
Михайло Грушевський «Історія України». Київ, Видавничий дім «КМ Academia», 1994, стор.176.
Гордієнко (Головко) Кость Гордійович – кошовий Запорозької Січі (рік народження невідомий -4 травня 1733).
Д.І.Яворницький «Історія запорозьких козаків». Київ, «Наукова думка», 1993, т.3, стор.309.
Там же.
Орлик Пилип Степанович –гетьман у вигнанні (11 жовтня 1672-24 травня 1742).

Предание гласит: «Кому не довелось видеть Храма,
восстановленого Иродом , тот не видел ничего истинно великолепного»
АҐАДА (сказания, притчи, изречения Талмуда и Мидрашей в четырех частях), составленная по первоисточникам И.Х.Равницким и Х.Бяликом

1
Помазаний на трон не Богом,
Бо ідумеєм був, а не юдеєм ,
Ненависний жорстокістю й поборами,
Задумав Ірод лишити по собі слід,
Шо увінчав би ім’я його, як Соломона.
Не мудрістю, бо недосяжний був син Давида,
Не праведним судом - кривавицею
Позначив свій шлях на троні .
Метикуватий був цар Ірод.
Знав, чим догодить підвладним.
Тим, що єднало їх, - Божим Домом.
«Цей Храм,- почав цар привселюдно,-
Звели на честь Бога Всесильного наші батьки,
Як повернулись із Вавілонського полону.
Щоправда, шістдесяти ліктів нестача йому,
Аби зрівнятися із Храмом Соломоновим.
Та не їх вина: зробить таким звеліли їм
Кір, Дарій Гістасп і македоняни.
Всевишнім Милостивим наділений
Правом самостійно править,
Грошей маю чимало, прибутки не вибувають...»
Гул невдоволення долинув до царя.
Обвівши натовп поглядом суворим
І начебто звертаючись до Риму,
Продовжив Ірод: «Я надолужу те,
Що не вдалося попердникам моїм:
Віддам Предвічному належне благочестя
За всі благодіяння, якими Він осипа мене» .
Сподівався Ірод почути вигуки схвалення
Намірам своїм, натомість читав на лицях:
«Чужинець...Знищить те, що є.
На догоду Риму зробить щось негоже...»
«Не бійтесь! Навчені різним ремеслам,
Священники стоятимуть на чолі відбудови.
На поміч їм добрав я звідусюд
Десять тисяч досвідчених майстрів»,-
Намагався цар розсіять недовіру .
2
Дотримав слова Ірод.
Мармур і каміння лазурове пішли на Храм.
Хвилями морськими відбивали стіни...
Вхідн дівері і прикрашені були завісами
Із вишитими, наче живими, квітами...
Вкритий зусібіч золотом, Храм уранці
Палав і сліпив, немовби сонце...
А тим, хто вперше підіймавсь в Єрусалим
Здававсь він вкритим снігом...
І диво це створено було за півтора року.
Освячення Дому Господнього збіглося
З днем, як Рим звів Ірода на трон.
І все ж попри старання, неабиякий дар зодчого
Не сталось те, про що так мріяв цар:
Не названо було Храм Третім.
Іродовим йменням.
А от деталь цієї величної споруди –
Ворота, що вели в Свята Святих,
У пам’яті народній збереглася.
3
Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув,що Храм мають зробить таким,
Який той був за Соломона,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.
P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».
----------------------------
Ірод Великий (37-4 рр. до н.е.) – цар Юдеї (40-4 рр. до н.е.). Родоначальник династії Іродіадів.
Ірод був начебто карою Всевишнього юдеям за недотримання основного постулату: не нав’язувати нікому примусово юдаїзм. Так учинив цар Йоханан Гіркан 125 р. до н.е. Підкоривши Ідумею, він змусив її мешканців прийняти юдаїзм. Серед інших мешканцв були дід і баба майбутнього тирана.
Ірод відзначався неабиякою жорстокістю не тільки до ворогів, а й до родини: убив свою першу дружину, Мір’ям, та двох її синів, а також сина від другого шлюбу, тещу, діверя. Навіть римський імператор Август змушений був визнати: «Краще бути свинею Гордуса (Ірода ), аніж його сином».
Відтворено за: Иосиф Флавий «Иудейские древности» (книга п’ятнадцята, глава 11).

1
Був голос Артемізії з Небес.
І вже без батька вона взялася за Сусанну.
Немов жива, постала юна дружина Йоакіма
І ниці два спокусники старі,
Що не спромоглися встоять
Перед красою оголеного тіла,
Закортіло скуштувать його:
«Або ти віддасися кожному із нас,
Або ж дізнаються юдеї Суз,
Як ти тут бавилась з коханцем.
Байдуже, що це неправда.
Повірять нам, а не тобі.
Як-неяк нате ж ми судді».
«Краще я смерть прийму,
Ніж вам, негідникам старим,
Ялозить дам своє безвинне тіло!
Беріть на душу гріх перед Богом.
Нехай громада нас розсудить»,-
Сказала й вигнала обох із саду.
І ось громада, де суд чоловіки вершили,
Уже готова вкаменувать красуню.
І зробила б це охоче,
Якби не нагодився Даниїл .
Той самий, що витлумачив цареві сни,
Який не степні були зробить його чарівники.
Вислухав Даниїл Сусанну,
А потім став питать напасників,
Відкіль кожен з них бачив
Жінку з «полюбовником» її.
«За деревом були ми»,- свідчив один.
«Ні, за кущем троянди!»- перечив другий.
А як дійшло до того,
Який на вид був той «коханець»,
Старі таке верзли, що вкаменувать
Злостивців громада ухвалила
2
Був голос Артемізії з Небес,
Та чи змога було збагнути юнці,
Що йшлось тепер не про Сусанну,
Котра уже легендою дійшла й до християн,
А про те, що може статися невдовзі з нею.
Як було здогадатись, що вчитель перспективи,
Котрий до того ж працює з батьком
І хоче одружитись з нею, давно одружений,
А словесну павутину плете
З єдиним наміром - спокусить її.
Неабиякий пройдисвіт був.
Передбачив і можливість суду.
Брав ученицю із собою на посиденьки
З товариством, котре змогло б посвідчить,
Що такий у неї розгульний норов.
Тільки тоді, коли перед суддями постала,
Збагнула Артемізія, що муки Сусанни –
Ніщо перед муками її.
Цивілізація встигла зробити свою справу –
Дошкульніш мстила за Євин гріх.
Не було в неї такого захисника, як Даниїл,
А були допити віч-на-віч із гвалтівником,
Котрому більше йняли віри, аніж їй.
А ще ж глумління. І тортури навіть.
І хоч врешті-решт виправдана була,
Не вдовольнилась Артемізія
І вирішила свій учинити суд.

3
Невситимий був цар Навуходоносор.
Весь світ вважав своїм.
Отож,послав удатного в розбої Олоферна
Долучить те, що досі ще лишалось вільним.
Добрався полководець до Юдеї.
А щоб легше було її здобути,

Перекрив воду в першім місті,
Прирікши мешканців на неминчу смерть.
«Як у п’ятиденний строк Господь не допоможе,
Впустимо загарбників у місто»,- старійшини сказали.
«Не гоже перевіряти силу Бога,- сказала їм Юдиф.-
Я зроблю те, що славою перейде з роду в рід».
І ось у найкращім строї зі служанкою
Йде молода вдова у стан ворожий.
Пророчицею назвалася сторожі,
А ще сказала, що має вказати полководцю
Найкоротший шлях до міста.
Бачила, як заворожені красою стояли вояки,
Тож була певна, що й Олоферн не встоїть.
Так воно й сталось.
Незаймана, живе Юдиф в наметі полководця.
А на четвертий день
Не в змозі витримати чоловічий потяг
Робить Олоферн бучний банкет
І певен, що вже цієї ночі
Мусить юдейка віддатися йому нарешті.
Та чи краса вдови, чи заміцне вино
Звалили сном невдатного коханця
І тільки хропучи він ласував жіночим тілом.
Саме цього й чекала Юдиф:
Вихопила меч з піхов вояки
Та й опустила на його волову шию.
А за якусь часину недолуга голова
Уже висіла на кріпосній стіні міста.
Тільки-но набачили її асирійські вояки
Перелякалися і кинулись навтьоки.

4
І Караваджо, і Джорджоне, й Боттічеллі,
І Мантенья, і Вазарі і ще чимало майстрів
Бралися за те, за що Артемізія взялася після суду.
Та яка ж прірва пролягла
Поміж чоловіками й жінкою:
Там подвиг Юдифі –
Лиш ілюстрація біблійного сюжету,
А тут – саме життя...
І все тому, що помсту за непорочність
Художниця втілила в свою постать,
А Олоферном став її спокусник.
Тільки на полотні Артемізії
Врізнобіч юшить кров.
Та й цього художниці здалось замало.
Удруге й втретє бралась вона за цей сюжет.
Ніби наочно показать хотіла:
«Життя – коротке, а мистецтво – вічне.

-------------------------
Артемізія Джентілескі (1595-1653) – перша жінка, прийнята в Академію малюнка у Флоренції. Полотна художниці прикрашають кращі музеї світу, а жіноцтво вважає її першою феміністкою світу.
Даниїл-пророк.
Йдеться про царя Навуходоносора.

Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,
Гей загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Отож Сірко з товариством на Січі гуляє
Пісня про Івана Сірка

Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак
Польський король Ян третій Собеський


1
Ну, ось і ти , Іване сину Дмитрів,
Хоч і не ввійшов у ті літа,
Коли належить йти у Трахтемирів ,
А все ж не годен зараз сісти на коня,
Тим паче , як донедавна, володіть шаблюкою.
Така ж у лівім боці печія, що просто дихать нічим…
Тож одійшов на пасіку тихенько од Коша,
Щоб неміч кошового товариство не помітило.
А чи ж гадалось, що одинцем на той світ одійду?
Стільки просив я і Самойловича , й царя
За праведні труди віддать мені Келеберду ,
Аби в сімейнім колі бодай на старості пожити.
«Мерефи з тебе досить»,- такий їх був одвіт.
Бояться, щоб Келеберду я не зробив
Такою ж непокірною, як і моє любе Запорожжя.
Що ж, і на тім спасибі. Могли б за домагання
В Сибір запроторити знову . Може, вже й навіки...
...Недовго був я там, а як згадаю, на серці то зима, то осінь.

2
Надивившись, як борються за булаву
Сомок, Ханенко, Хмельниченко, Тетеря,Суховій, Виговський…
На злочини проти матері-Вкраїни скорі,
Наміривсь врешті і я за гетьманство боротись,
Аби розтерзану Вітчизну об’єднати.
Тут трапилася й слушна нагода:
Дем’яна Многогрішного разом із сім’єю
Та осавулом Грибовичем погнав цар у Сибір.
А ми якраз саме тоді орду Білогородську
Розгромили вщент і мурзу взяли в полон.
Перебравсь я на Лівобережжя, аби в Курську
Зустрітися з боярином Ромодановським
І передать йому в дарунок мурзу за те,
Що дістав цареву згоду на моє гетьманство.
Безоружний із зятем Іваном їхав я і не гадав,
Що давній ненависник мій Жученко сидить в засаді,
Щоб, як грабіжник, напасти й одібрать мурзу,
А мене в кайдани закувати. Були в нього і спільники.
Цареві чолобитну надіслали, немовби я підбурюю народ.
І боярин-благодійник наказ отримав височайший –
Негайно ж бунтаря доставити в Москву.
Ну, а звідти єдина путь – на плаху чи в Сибір.
Як осавула Многогрішного, намірився і я тікати.
І таки б утік, якби оті, хто заслав в Тобольськ,
Змушені самі були мене з неволі визволяти.
Бачте, як і завжди, коли вже непереливки Москві,
Знає вона, клята, куди звертатись. До Запорожжя, звісно.
Клопотавсь про те також і король польський.
Два давні вороги змушені були єднатись,
Щоб вистоять перед загрозою турецького султана.
От їм і знадобився знов Сірко та козаки його.
Не як рятівника, а як злочинця Москва мене стрічала.
Цар влаштував такий собі вертеп: зібрав у свої палати
Патріарха з усім почтом , знатних бояр і думних.
Перед ними я мав присягти, що віднині
Вірно служитиму його царській величності.
«Відпускаю,- сказав цар наостанок,-
По заступництву вірного підданого нашого
Гетьмана Івана Самойловича, тому що
Царське слово не мінливе. Писав я й запорожцям,
Що відпущу тебе, і, бачиш, відпускаю».
Я клявся, і начебто гадюка стискувала серце,
Бо ж глумлінням був той вертеп і над моїм народом.
Бог свідок: ніколи не ходив я плюндрувати Україну.
Всі наміри мої – завдати якомога більше шкоди
Бусурманам – нашим одвічним ворогам.
А Москва тільки те й знала, що поневолити і Запорожжя,
Отож, після Сибіру я вирішив – краще буть вільним і проханим,
Аніж своє вимолювать в грабіжників.

3
Мій вірний коник та пес, та бджоли –
Роками вимріяне і недосяжне сімейне гроно.
Невтомні бджоли, як і козаки мої.
До оковитої хіба що неохочі.
Щасливі, ніхто не заважа їм жити.
А тут – зусібіч стільки ворогів...
Були б тільки чужі, а то й свої…
Щось путнє Дорошенко намірявсь зробити.
А чим скінчив? Служить підніжкою Москві…
Злигався був із кримським і турецьким бузувірами,
Не кого-небудь, а християн в дарунок посилав їм.
Одну з таких-от передач вдалося перейняти…
Молодик й десятеро татар, наче худобу,
Півтора десятка колодників у рабство гнали.
Татари кинулись навтьоки, та козаки їх порубали,
А молодика й розкутих наших бранців привели у Січ.
Зібралась Рада. Прочитали одібрані листи султанові
І порішили: за таке глумління над християнами
Скарать на смерть молодика, котрий назвавсь Мазепою Іваном.
Поглянув я на хлопця й не побачив страху в очах його,
А тільки розумом світилися вони незвичним.
Порадивсь з отаманами: Дорошенкова, а не його провина.
«Панове браття,- звернувсь я до громади,- просимо вас
Не убивати цього чоловіка. Може, він нам
І вітчизні нашій ще знадобиться».
Хотів затримать юнака у себе якомога довше,
Дізнатись дещо більше, ніж було в листах,
Та про пригоду цю цареві донесли вже,
І Самойлович наказав доправити молодика в Москву.
Для певності, бо знав мій непокірний норов,
Дружину ув’язнив мою, а зятя відіслав на Січ, щоб супроводить.

4-
Вляглися бджоли. Натомлені, мабуть, уже сплять.
А біль мій нізащо не хоче спати. Чим приспать його?
Спогадами, може? Звісно ж, про походи.
Усе життя, вважай, у них минуло…
Скільки ж їх було? Півсотні щонайменше.
Як у чарівника, козацтво в мене вірило.
Питали молодики , чи й справді із зубами народився,
А як до столу піднесли, ще й ухопив пиріг з начинкою?
Хто віда, як воно насправді там було, та козаки
Сприймали це як Божий знак, щоб ворогів нещадно гризти.
Я часом одбувався напівжартом: «Як не дай Бог,
В бою загину чи так помру, беріть в похід мою правицю».
Козаки без остраху на турків і татар зо мною йшли
І повертались найчастіше з перемогою.
«Урус-шайтан» – себто руський диявол татари мене прозвали,
А матері лякали дітей своїх цим ненависним їм іменем…
Схожі, мов близнюки, всі ті походи –пожежі, порубані тіла,
Багата здобич і радість – визволені з полону браття-бранці…
…Стривай, а цей ось не такий, як решта.
Не тим, що спалено було Бахчисарай,
А хан од «недишкретних гостей» ледь вирвавсь.
Оце і зараз, тільки-но заплющу очі, бачу те,
Що й досі не в змозі до пуття ніяк збагнути...
…Тисяч зо сім вчорашніх бранців було.
Сказав їм: «Хто хоче, з нами хай іде на Р
Р.S.
Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли Коша нашіптували цареві інше:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман і справді був з ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.
-------------
Іван Сірко (1605(1610) -1680) – вісім років поспіль обирався кошовим отаманом Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.- Фактичний матеріал запозичено з книжки: Дмитро Яворницький «Іван Дмитрович Сірко». Дніпропетровськ, «Промінь», 1990.
Ян Третій Собеський (1629-1696) – польський король і великий князь литовський.
1578 року привілеєм польського короля Стефана Баторія Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків.
Іван Самойлович (початок 1630-х -1690) –голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672-1687).
Олексій Михайлович Романов (1629-1676) – російський цар.

Келеберда – село на лівому березі Дніпра, неподалік Канева.
Мерефа – слобода на Харківщині, де народився Іван Сірко і де мешкала його родина. Нині містечко.
Дем’ян Многогрішний – голова козацької держави на Лівобережжі України (1669-1672).
Григорій Ромодановський (рік народження невідомий -1682) – московський державний і військовий діяч 17 ст.
Петро Дорошенко (1628-1698) – голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676). Після зречення змушений був переїхати до Москви, призначений вятським воєводою.

Злочинці називаються мертвими навіть за життя,
а праведники – живими навіть після смерті
Брахот, 18-б
Мисливець не має права вбивати птаха,
що прилетів до нього за порятунком
З Кодексу самурая


1
Соллі Ганор ускочив в гастроном
І певен був, що вийде звідти з літом ,
Бо все, що доти у шкатулці мав,
Віддав юдеям - біженцям із Польщі.
Понуро брів до виходу ні з чим:
Тьоті наразі не застав, щоб попросити.
«Щось негаразд?»- почулось майже поруч.
Хлопчик обернувсь і бачить незнайомця.
В очах його світилося - прийти на поміч.
І Соллі не помиливсь, бо за якусь мить
Тримав в долоні не один, а два новенькі літи.
«Приходьте на Хануку до нас!»-
Крикнув він незнайомцю на пороз.

2
І ось перший японський дипломат
У незалежній поки що Литві
Переступа поріг юдейської господи.
І слуха оповідь про мужніх Маккавеїв:
Підняли вони проти напасників народ,
Що став оружно на захист віри у Всевишнього.
І бачить християнин-дипломат свічник,
Котрий нагадує про диво, що зробив Господь ,
Аби Його обранці могли нарешті освітити Храм,
Який погани обібрали й занапастили.

3
Якогось досвіта од гамору прокинувсь Сугіхара.
Здавалось, от-от луснуть вікна.
Вийшов на подвір’я. Із-за грат
Тяглись до нього сотні рук.
І хоча консул не розумів благальних голосів,
Із пам’ятного для нього вечора на Хануку
Знав, що біженці із Польщі то були,
Котрі тікали од чуми фашизму.
Гамір стих, як вийшов наперед
В широкополій шляпі, в лапсердаку
Рав Зерах Варгафтіг, учитель єшиви .
Просив він допомоги в дипломата:
Дістатися на два островки в Карибськім морі ,
Де хвалений демократією «вільний світ»
Дав прихисток приреченим на згин.
Рав говорив, а дипломату вчувався голос батька-самурая:
«Людина має приймати рішення протягом семи вдихів і видихів...»

4
Телеграму в Токіо негайно ж дипломат послав.
Відповідь приголомшила: «Ніяких дозволів!»-
Наказували ті, хто вже злигався з навіженим Гітлером.
Що робить? Думки наскакували одна на одну:
«Гарний слуга – це той, хто безвідмовно кориться господарю ...»
«Кінець кар’єрі...Дізнаються – засудять. Може, й на смерть...»
«Десятеро не здолають одержимого...»
«Отже, слід стати одержимим...»
«А сім’я?..»
«Метикуваті гідні зневаги. Розрахунки не мають кінця-краю...»
«Якщо людина день і ніч шукає нагоди здолати ворога,
Сильнішого од себе, не знатиме ні втоми, ані страху!
«Справжній самурай ніколи не повинен занепадати духом.
Сміло йди вперед. Так, начебто ніщо тебе не в змозі зупинити!»
« Ісус робив отак. Тож і мені годиться нині
Стояти поруч з гнаними й бідними».
«Продажним чинушам нехай я зраджу,
Але не зраджу Господу Богу».

5
Сумнівам поклала край дружина.
І ось вже днями й ночами разом з Юкокою
Готує дипломат візи на виїзд через Японію.
Забува про їжу. Згадує тоді, як терпнуть руки.
Треба поспішать. Кожна мить – це ж ще одне життя.
Непевний час - можуть і консульство закрити?..
Наче дививсь у воду. Москва таки його закрила.
Домовився, щоб ще хоч трохи залишитись.
Та й цьому настав кінець. Поїзд ще стоїть,
Отож, подружжя штампує візи у вагоні.
А як неждано скрипнули колеса,
Юдеї підхопили печатку, яку їм консул кинув,
Аби й без нього рятувалися од смерті.

6
Не зносив голови меча одним ударом
І не зробив собі сеппуку .
Хоч добре знав, що слід служить хазяїну,
Собі на шкоду ту заповідь порушив,
Бо всотані з дитинства закони самураїв
Звіряв він із заповітами Ісуса.
...І деревцем навіки проріс в Єрусалимі Сугіхара.
--------------------

Цю та інші наведені нижче в тексті курсивом цитати запозичено з книги: Ямамото Цунетомо «Хагакурэ», Юкио Мисимаи «Хагакурэ нюмон». Санкт-Петербург, «Евразия», 1996.
Літ – грошова одиниця в довоєнній Литві.

Сугіхара Тіуне (1900-1986) – японський дипломат, віце-консул Японської імперії в Литовській Республіці. Видаючи транзитні японські візи, допоміг понад 6 тисячам польських і литовських юдеїв, котрі рятувалися від переслідування нацистів, покинути країну. В 1985 році удостоєний звання Праведника миру.
Ханука (іврит- освячення, оновлення) – свято юдеїв, встановлене в другому столітті до н.е. в пам’ять про очищення Храму після розгрому й вигнання греко-сірійських військ у 165 році до н.е. « Лишився один дзбанок, запечатаний першосвященником, і було в ньому масла, щоб запалити Менору, тільки на один день горіння. Тоді сталося диво і запалювали од нього вісім днів, необхідних для готування нового».- Вавілонський Талмуд, Шабат, 21-а.
Йдеться про єшиву «Мир» - найбільшу й найавторитетнішу нині в Ізраїлі.
Кюрасао та Нідерландська Гвіана (нині Сурінам).
Сеппуку – самовбивство шляхом розтину живота.

Потрощене, судно опускалось у морську безодню.
Тільки один із пасажирів на дошці дістався берега.
Був він голий, у пісок од сорому зарився.
Хтозна, що б намірився чинити, та нагодились люди.
То була групка юдеїв, що простувала в Єрусалим на свято.
«Із синів Ейсава я!- закричав потерпілець.- Брат ваш...
Дайте щось з одежі, щоб на люди можна було вийти..».
«Хай станеться так із усім твоїм сімейством!..»-
Почулося в одвіт. І до Храму подорожні попростували.
Тільки Ельазар бен Шамуа лишивсь на місці.
«Бачу, ти не такий, як ті, що подалися до святині в злобі...»
Зняв раббі щось із одежини, подав голому, напоїв,
І за руку взявши, повів у свою господу.
Коли ж гість спроможен був вирушить в дорогу,
Рятівник посадив його на віз і допровадив аж додому.
Ще й дав динарів двісті на прощання.
...Збігли роки. Помер ненависний володар краю,
Але той, що заступив його,ще гірший для юдеїв став.
Наказав він убивать чоловіків і гвалтувать жінок.
Розпач і плач обійняли Юдею...
«Піди і заступись за нас!»- просить громада раббі.
«Чи ж ви не знаєте, що цар «за так» не робить?»
«Та ми зібрали ось скільки-но змогли...»
Взяв раббі гроші тай подавсь в палац.
«Скажіть цареві,- просить сторожу,-
Що старий юдей знать хоче про його здоров’я».
«Приведіть негайно дивака цього»- звелів володар.
А як побачив, хто перед ним, зійшов із трону:
«Що привело тебе, рятівника мого?»
«Щоб змилостивився ти над моїм народом!»
Насупився тиран, та відійшов по хвилі:
«Скажи на милість, чи є в твоїй Торі хоча б одна олжа?»
«Ні, повелителю! Всевишній же її створив!..»
«То чому ж мене, сина Ейсава, вашого брата,
Так негостинно зустріли тоді твої юдеї?
..Хіба ж не сказано: «Не погордуй ідумеянином, він брат твій.
Не погордуй і єгиптянином - приходьком був ти в його краї» ...
Порушили наказ ви Божий, то ж мусите прийняти кару!»
«Завинили брати мої... Прости їх, якщо можеш!»
«Належним чином хай відшкодують провину!»
«Передали вони ось це на знак покути»,-
І клунок з грошима простягає раббі.
«Всі, скільки є там, - твої . Як борг мій ...
А що зодягнув і годував, візьми в скарбниці
Сімдесят змін одягу, що стануть до вподоби.
Заради тебе, рятівника мого, прощаю твій народ.
Та накажи йому, хай не забуває, як -от я і ти,
Пораду мудрого Шломо : «Хліб свій по воді пошли,-
По багатьох днях знайдеш його знову ».
------------
Дварім (Повторення Закону),23:8.
Цар Соломон.

Хто згубив одну душу, начебто згубив увесь світ,
а хто врятував одну душу, начебто врятував увесь світ
Масехет Сангедрін, розділ четвертий

1
Якби маленьке деревце,
Що на Алеї праведників миру в Яд-вашемі ,
Дещо більше, ніж оповіда табличка,
Могло розповісти про того,
Хто удостоївся такої честі в Єрусалимі,
Може б дізнались ми, що Михайличенко Федір -
Нащадок козаків, котрих із Запорожжя
Вигнала козацька мачуха - премудра Катерина .
І те, що лиш десятьма роками старший
Був він од того, кого в далекім сорок п’ятім
У Бухенвальді звав просто Юрчиком
І в брати йому годився, навіть усиновить збирався,
Якби вдалося вийти живим із того пекла.
А зараз стоїть побіля того деревця
Відомий на весь світ посивілий рабин
І з ним – розлоге дерево родинне:
Восьмеро дітей, онуків п’ятдесят і правнуків чотири…

2
В дитячім блоці приречених на смерть сиріт
Найменшому спосеред них богатирем здавався Федір.
Ще б пак: як кажуть, без п’яти хвилин моряк
(Не видала б сусідка курсанта мореходки,
Юнак громив би наволоч фашистську ,
А не виснажував себе у понадлюдській праці
Та в дослідах мерзенних ескулапів,
Яким дорожчі миші й пацюки, ніж люди).
Федір також одразу потягнувсь до того,
Чиї пекучі оченята говорили більше, ніж слова.
Юрчик осявав йому той безпросвітний морок,
Скеровував думки в одне лиш русло:
«Вижити самому і врятувати од наруги сироту».
Картоплю Федір крав і супчик варив малому.
А то з покійника зняв светер і шапочку зв’язав,
Бо ж лютували не тільки людоїди, а й морози.
Під конвоєм гнали дітвору до праці,
А ввечері, як випаде нагода, знесилених
Їх розважав невтомний дядько Гофман
(Із того ж-таки, що й Федір, далекого Ростова-на-Дону).
Чого торкнуться циркачеві руки
(Байдуже: цурупалок чи пилка, чи просто гребінець),
Все грає й веселить хлоп’ят.
А то проснулись вранці,- ялинка виграє вогнями .
І Дід Мороз справдешній. Звичайно ж, Федір.
А ще була негласна школа, де Юрчик
Не одразу навчивсь писать зліва-направо...
Отак у праці, голоді й побоях жили вони,
Не відаючи, коли жовтавим димом вознесуться в небо.
Та в мить останню Всевишній вирвав їх з лабетів смерті.

3
...Шукали один одного впродовж всього життя
Федір і Юрчик. Завадили кордони, а надто ті,
Хто сіяв зненависть і розбрат між людьми уже після війни.
Так і не змогли вони обнятись, припасти до грудей,
Сльозами загасити спогад про гірке минуле.
І ось тепер колишній Юрчик - Їсраель-Меїр Лау,
Плекає деревце, щоб на Святій Землі
Тяглось воно все вище й вище туди,
Куди так передчасно відійшла душа рятівника.


============
Яд-вашем – національний меморіальний комплекс Катастрофи та Героїзму європейського єврейства.
Федір Михайличенко (1927-1993), колишній вязень, кандидат наук.
Йдеться про царицю Катерину другу.
Бухенвальд – німецький концентраційний табір в Тюрінгії.
Ісраель-Меїр Лау (1937) – головний ашкеназький рабин Ізраїлю (1993-2003), головний рабин Тель-Авіва, лауреат Державної премії Ізраїлю, голова Ради директорів Яд-вашему.

1
Старий був немічний, заходивсь кашлем аж до крові.
«Тільки молоко козине спроможне врятувать од смерті»,-
Одностайна рада лікарів.
Куплено козу, поставлено в загін.
На ранок кинулись, а рятувальниці – нема.
Туди-сюди. Наче крізь землю провалилась.
Та ось по кількох днях прийшла сама.
Вим’я мaло не торкається землі.
Хворий скуштував і враз начебто помолодів.
«Смак меду з райського саду!- п’є-не нахвалиться.-
Відкіль це молоко, цікаво б знати?»
«Здається, я знаю,- син йому по хвилі.-
До хвоста кози прив’язать вірьовку та й піти за нею».
2
І ось уже парубок простує за козою.
В печеру довгу-предовгу входять.
Бозна, скільки потемки йшли.
Та ось нарешті заясніло. Замекала коза.
Вийшли з печери й опинились серед гір.
На пагорбах – небачені доти дерева.
Довкола пахощі медові, аж забиває дух.
Наїлась коза плодів дерева рожкового,
Припала до джерельної води...
Розглянувсь парубок і бачить перехожих.
Всі в білому вбранні, в руках – цитрусове віття...
«Скажіте, люди добрі, де я ?»- пита прибулець.
«В Ерец-Ісраель. Побіля Цфата».
Звів очі хлопець в небо, здійняв обидві руки:
«Благословенна будь, Ерец-Ісраель!
Хвала Всевишньому, що бачу вимріяну землю!»
Нараз почувся голос, що скликав у синагогу.
«Не встигну додому до настання шабату,-
Подумав молодик.- Напишу листа батькам».
Відломив патичок з чорнильного горішка
І розповів на папері про все, що бачив.
Згорнув його учетверо і всунув у козине вухо:
«Йди, люба, та приведи з собою тата й маму!»-
Сказав і відпустив вірьовку, а сам попростував у синагогу.
3
А вдома батько й мати зрання до вечора стоять
І виглядають сина. Бачать козу нарешті...
Може, невдовзі з’явиться і їх любий єдинчик?..
Видивили очі, а його нема й нема...
«Мабуть, звірюка хижий розтерзав»,-
Не сказали, тільки подумали і залились сльозами.
І не подоєна коза їм стала ненависна.
Різника батько покликав. Знімають шкуру...
Раптом з-під вуха... скотилась папірчина.
Читає батько і пада з одчайдушним криком:
«Ой, що ж я наробив? Не бачить тепер ні сина,
Ні дороги в Ерец-Ісраель!..»
Р.S.
Як часто поспіх у важливій справі
Зводить її в помилку непоправну.
--------------
Ерец-Ісраель - Країна Ізраїлю (Палестина).
Шмуель-Йосеф Агнон (Чачкес) – 1888-1970. Народився в Східній Галіції. Лауреат Нобелівської премії.

І земля траву видала, ярину,
Що насіння розсіває за родом її,
І дерево, що приносить плід,
Що насіння його в нім за родом його.
І Бог побачив, що добре воно.
І був вечір, і був ранок, – день третій.
Перша книга Мойсеєва.Буття,1:12-13

Прости мені, тамарочко, прости,
Що я тебе тоді не захистив
Од тих, кому ти в спеку затінок давала,
А восени й плодами частувала,
Чиї ти погляди у небеса здіймала
І хто тебе живцем намірився спалить.
(Щоб ворогу, мовляв, ти не дісталась).
Тебе бензином щедро обливали,
Тобі сміття під ноги наскидали...
Про що ти з високості думала тоді?
Мабуть, про те, як помогти в біді
Своєму птаству, що зневолив сон?
Неначе змій, уже й до нього підповзав вогонь.
Та невідь відки завіявсь пустотливий вітрик.
І ти тривожно захитала віттям.
Великі і малі пернаті
Знялись у темряві шукать нові пенати...
* * *
Безмовна, догора тамар.
Лиш дим здіймається до хмар,
Щоб сповістити всьому світу,
Що чинять дурні несусвітні:
У своїй злобі на Шарона
Мстять деревам і гайворонню.
Я теж за колір помаранчі
Молюсь увечері і вранці.
Та знаю – є й для злоби межі –
Не нищить те, що всім належить.
Бо ж квіти, дерева і птаство іспокону
Живуть по Божому закону.
І певно ж, що не нам, не нашим супостатам
На себе нерозважно брати
Те, що Всевишньому годиться лиш судить –
Кому і де, і скільки треба жить.
------------------
Гуш-Катіф - район Ізраїлю.
Тамар - один з підвидів пальми.
Шарон - колишній прем'єр. Батько поселень і автор виселення їх мешканців.

Єврейський хлопчику, ти в моїм домі,
в зневаженім Сіоні. Вечір. Сутінки.
Я схиливсь, а ти – на моїх колінах.
Тобі, мій любий, оповім історію
про доброго Месію, котрий не прийшов.
Старшим тут од тебе не оповім, мій милий.
У старших немає таких очей і сяйва того,
що в твоїх оченятах.
Старші не вислухають так, як ти.
Надто їх оглушила доля в Сіоні, і душі їх схожі на сільський світильник із глини...
І їхня печаль не засяє двома диво-сльозинками, як у твоїх оченятах,
І я не зможу поцілувать їх так,
як тебе поцілую в лобик,
коли оповім про Месії нещасну історію...
Він не прийшов, цей Месія...
Наче орел, він ширя понад кривавою прірвою.
Удень і вночі чув я крил його лопотіння.
Аж до узбережжя Яфо діставсь він
в подобі людини з торбою за плечима:
Бідний син одкровення і руйнування...
І я упізнав його потім у сіячеві, що простував під палючим сонцем у поле, і в каменяреві,
що колов єрусалимсьий кремінь.
Був він так близько... Був він отут.
Як булька вино, що ллється із жбана в чару, так чув я булькіт його крові.
Чув і як стрибав він з гори на гору,
як стрибають газелі чи сарни
на височенну скелю.
Та на Храмову гору він не дістався:
це єдина гора, на яку не ступила його нога.
Він дійшов лишень до переддвер’я, тільки до порогу царства – і там знайшли його гендлярі: в полум’ї благородного гніву.
І довкруж голови палахкотіла променів грива
І ключ вогняний у руці від брами Храму,
Згідно закону Месії.
І прийняли лик його там... брехнею і кпином
свого івриту – гендлярі!
І що ж вони сказали тоді йому?
Я чув, що сказали тоді вони, гендлярі:
«Ти помиливсь, мандрівниче.
В кожнім поколінні є такий, як ти,
заблуклий псевдопровидець:
Єрусалимське царство... Го-го...
І в кожнім поколінні ми ось так стоїмо
на порозі, щоб розуму навчать провидців:
Єрусалим потребує покоління багатирів, мішок грошви, щоб зводити будівлі
й торгувати, їсти і пити.
Без Храму Господнього на горі і без престолу палкого царя Давида і без щитів героїв.
Єрусалим потребує золоте тільце,
а не образ Бар-Гійора ,
бідний син одкровення і руйнування...
Єрусалим потребує тиші і золота, і тиші...
І не погано, що щит британський
на міській стіні;
І не погано, що араб на вершині гори,
а ми в долині –
Ти зрозумів, мандрівниче?»
А як скінчили вони базікать і засміялися знову:
го-го, скривився Месія,
немовби ножем його різонули.
Скривився і я, мовби й мене ножем різонули.
Якби занесли над ним ніж і в серце всадили –
з ножем у серці здійнявся б
він понад їхніми тушами.
Та оскільки кпином його закололи –
здолали тоді вони, гендлярі.
І я чув, як закривавленим ротом спитав він :
«А де ж покоління, що чекали мого пришестя,
що кликали мене з Риму, з арки Тита ,
на поріг царства?»
І почув я, як він скінчив: «Немає зо мною поколінь... Горе мені, горе!
І горе тобі, земле моя,
що на двох берегах Йордану!»
І здійнявся Месія, і полетів собі далі – а куди, не знаю, не знаю я, оповідач.
Може, шакалом виє він
у виноградниках Ханаану...
А, може, подався одинаком у мандри
в усі фортеці світу:
У фортецю Масаду ... і сидить там голий.
Суховій обпіка його, шматує тіло. Він сидить.
І зграїща мух лижуть кров... Він сидить.
І ніч наказує вітрам підняти смерть
із Солоного моря і видуть її
На рани того дивака, що сидить –
А, може, ні... Може, ввійшов він у мене:
у ребрах сидить і палає, і гнівно реве,
немов зв’язаний лев.
І я не кажу нікому, що криється він у ребрах.
І годую його своїм живим м’ясом
і напуваю добірним вином – кров’ю.
І з глибин своїх добуваю на віолончелі
батьків наших плачі, молитви і прощення.
А як місяць засяє пророчо поміж олив,
тоді граю в глибинах своїх на органі:
Чудесний, чудесний вічний твій Єрусалим
У сяйві місячнім, немов за ночей
Давидового царства.
І покоління Ізраїлю закутані в талеси,
і сяйво страшне довкола їхніх голів.
Бачу – чекають вони Месію –
І в тіло впиваються тисячі шпичаків,
і западають щоки, і стиснуті скроні,
і пломінь в очах...
Він рида поміж ребер...
А, може, ні... Може, він той,
що в подобі орла злетів над Кідроном
І літав, кружеляючи понад Храмовою горою,
і плакав.
Я бачив, як зробив він коло, і чув його плач... Плаче птах.
І сказав я тоді: плаче птах,
чи це не початок кінця,
коло прощання: кінець?
В образі птаха Ізраїль з Храмової гори розлучається з месіанством своїм?
А орел завершив своє коло і полетів до моря.
Птах без лопотіння крил. І настав тоді морок.
Може, в місто Тита,
до арки отої він повернувся.
Знову невидиме тіло, в кайдани закуто
на дві тисячі літ, а голова – в безодні:
в криниці єврейської крові.
За законом Месії...
Знов на дві тисячі літ... Хто віда, що це не так.
------------
Урі Цві Грінберг (1896-1981) народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові, куди батьки перевезли його ще немовлям. Походить з родини галичанських хасидів. У Палестині з 1923 р.

НЕХЕМ’Я-ТІРШАТА

Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув од брата,
Що повернувся з батьківщини,
В якій ганьбі й нужді живуть юдеї там.
Що мур поруйновано, а брами спалено дощенту.
Що вороги, вважай, живцем Юдею поховали,
Бо що ж то неогорожена столиця...
Як плакав і постився, і благав Всевишнього,
Щоб дав Він милість рабу Своєму та послав його
Піднять з руїн Єрусалим, відбудувати Храм.
Як подав він, чашник, цареві Ахащверошу келих.
«Чом це ти такий сумний сьогодні?- спитав той.-
Нездужаєш чи зло якесь на серці маєш?»
«Як не буть мені сумним, владико, коли Єрусалим,
Де могили мойого роду, зруйновано дощенту?..»
«І що ж ти просиш?»
«Відпусти мене, володарю, в Юдею!»
«Назавше?»
«Ні, на стільки літ, щоб стачило відбудувать Єрусалим...»
Як потайки вночі оглядав він мур кріпосний Єрусалиму...
Як людові сказав уранці,
Що Бог благословив його піднять з руїн Єрусалим,
Щоб став той знов окрасою Юдеї.
Як вигукнули всі тоді: «Негайно встанемо і відбудуєм місто!»
Як недруги, побачивши, що мур вже зведено до половини,
Змовилися йти воювать з Єрусалимом.
Як юнаки одні стояли із луками й щитами на сторожі,
А інші – мури зводили з мечами на стегнах.
Як Езра – учень Баруха, того, хто продовжив справу Єрміягу ,
Відбудовував варварами захаращені душі юдеїв.
Надто знаті, що вже породичалась з ворогами
І в рабство обертала братів по крові...
І от з учора справляли Сукот, як велить Тора
(З часів Єгошуа бен Нуна його не святкували).
Оглянувся довкола Нехем’я й помолився Богу,
Бо сталось те, що вклав Він в уста пророка:
«Іще сидітимуть в Єрусалимі з ціпками дідусі й бабусі,
І бавитимуться на площах хлопчики й дівчатка».
-----------------
Намісник Юдеї в 446(5)-434(3) рр. до н.е. при персидському цареві Ахашвероші (Артаксерсі-1). Див. «Книгу Нехемії».
Йдеться про пророка Єрміягу.

"Ми воліємо прийняти смерть од рук людських
і плекати надію, дану Богом, що Його рукою воскреснемо".
Друга Книга Макавеїв, 7: 13-14

Не певен, Хано, що чула ти щось
Про Ніобу, доньку Тантала.
Оту, що в мраморі сплива сльозами.
Сльози ті – вина перед дітьми своїми.
«Ну чи не шал,- кричала жінкам вона, цариця Фів,-
Щоб богам, про яких тільки-но чули,
Шану складать, а забувати – явних?
Чом це всюди вівтарі димлять сьогодні
Латоні, а не мені?..»
Од похвальби, певне ж, забула Ніоба,
Що Артеміда й Аполлон ( Латони й Зевса дітки) -
Мстиві й підступні, як, зрештою, більшість Олімпу:
Семеро доньок і сім синів навіки закрили очі
Од їхніх смертоносних стріл.
***
А ти, юдейська мати, за що страждаєш?
За те, що, не заживши слави на полі бою,
Надолужує її ось тут, в Єрусалимі, Антіох? .
Забув чи не надав ваги сатрап тому,
Чим так Александр Великий дорожив:
Не міряти на свій копил звичаї підкорених народів?
Золото й срібло, і лаштунки навіть виніс солдафон
З Божого Дому, а на олтар поклав... заколоту свиню.
Та й цього замало Антіоху: хоче, щоб сини твої,Хано,
Їли свинину привселюдно та ще й вклонялися йому.
Семеро їх в тебе. Шестеро із «Шма, Ісраель»
Життям своїм Ім’я Господнє освятили.
Лишивсь останній, кому ще півдороги до бар-міцви .
«Підніми-но мою царську обручку»,-
Щоб люд не чув, шепоче Антіох хлопчині.
А той на повен голос:
«Якщо отак печешся ти за честь свою,
То якже я за честь Господа Бога маю дбати?!»
«Як прилетиш у Царство Боже,- цілує сина мати,-
Передай нашому батьку Аврагаму,
Що спорудив він один олтар Всевишньому,
А я - аж цілих сім!»
І Хана з високості полинула у вічність за найменшим сином.
P.S.
Повертаючись з невдалого походу в Персію, Антіох дізнався про поразку своїх воєначальників в Юдеї і поклявся перетворити Єрусалим на цвинтар для непокірного народу. Він гнав і гнав коней, доки не вилетів із колісниці. Нестерпний сморід вилучало конаюче тіло. Пообіцяв тоді Антіох Всевишньому, що поверне все награбоване в Храм Божий, поневолених зробить вільними, як афінян, а до всього цього ще й сам стане юдеєм.
Та присуд Господа Бога був інший – оружно народ юдейський під проводом Юди Макавея з Модіїну сам визволив себе восени 165 р. до н.е., очистив од нечисті Храм і відновив сплюндровані загарбниками батьківські звичаї. На честь цієї перемоги юдеї всього світу святкують Хануку.

-------------
Бар-міцва (син заповіді) –свято, коли 13-літні підлітки-юдеї відзначають своє релігійне повноліття і здатні нести відповідальність за свої вчинки.

«Ось і скінчився ще один день.
Вівці в кошарі. Можна б і спочить самому,
Та щось не хочеться йти в хижу.
Якось тривожно зорі миготять...
Місяць мало не черкає гори...
Незвична тиша над Текоа ...
Щось має статись...»- пастух подумав,
А з піднебесся донеслося:
«Що бачиш, Амосе, у високості?»
«Тебе я бачу, Боже!»
«А ще?»
«А ще - висок…»
«Так ось, Я на Ізраїль опущу його.
На Яровама з мечем повстану.
Отож, полиш свою отару і йди в Бейт-Ель .
За рукотворними божками забули Мене там…»
Хотів Всевишній саранчу наслати,
Вогнем пройтись по грішній цій землі.
«Змилуйся над дітьми Яакова,-
Благає Амос.- Як після отакої кари
Вони піднятися зуміють?»
І Господь розкаявся у намірі Своїм.
З пустелі прийшов пастух в Бейт-Ель.
Високий, засмаглий стоїть
Посеред таких, як і сам він, бідаків
І правдою, почутою від Бога, розпіка серця їх:
«Горе тим, що лежать на пишних ложах
І, ситі баранами з ваших отар,
Намащені найкращими маслами,
П’ють ваші вина і бренькають на гуслах,
Удаючи, що грають, немовби цар Давид.
«Своєю силою ми добули багатство,
Навіщо нам застарілі Мойсеєві закони!
Всевишній обрав нас слугами Своїми!»-
Хизуються вони, вклоняються Баалам і Астартам.
Обраний народ...Не нагорода це, а труд -
Буть світочем для всього світу...
Та, збиті спантелику лжепророками,
Як і верховоди ваші, вклоняєтесь божкам поганів...
Отож, і підете із ними у вигнання.
«Іди, провидце, відси!- просичало поруч.-
В свою Юдею йди. Там їж свій хліб і пророкуй.
Бейт-Ель –святилище і царський дім...»
«Хто ти, недолугий блазню, що вказуєш мені?»
«Амац’я. Священник царський».
«Не пророк я і не син пророка, Амац’я.
Пасу овець і обробляю сікомори.
Всевишній послав сюди мене.
А ти, хто став перечити Йому,
По саму зав’язку дістанеш Божу кару:
Діти твої поляжуть од меча,
Дружина блудницею стане,
А ти згниєш в землі нечистій».
...І повернувсь Амос в Текоа.
Як і доти пас овець,.
А вночі, попри втому
Діставав пергамент і довіряв йому
Все те, що чув колись од Бога.
Першим серед усіх пророків.

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.
P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Сказали мудреці, що день убивства Ґедалії
встановлено було як піст,
що прирівнюється до посту,
встановленого на день зруйнування Храму
– Дому Всевишнього
Талмуд, Рош-гашана. 18

Йоханан, син Кареяха
Їрмеягу, де пропадаєш ти, коли таке зчинилось?

Їрмеягу
Щойно повернувся з Біньяміни. Кілька дунамів придбав там. Ти ж, певне, чув, що сказав Ґедалья, син Ахікама, як став при владі: «Не бійтеся служити Вавілону. Живіть собі в своїй країні, в своїх оселях. Збирайте виноград, жніте пшеницю. Не знищена Юдея, допоки ми господарюємо на ній. З часом Всевишній знову збере всіх нас отут». І звідусюд юдеї вирушили, аби підтримати Ґедалью...

Йоханан, син Кареяха
Ти знову за своє, співаєш одну й ту ж пісню: відродиться Ізраїль, знов оживе Єрусалим, сміхом розлуняться нині пустельні вулиці його...А не відаєш тим часом, що стоїмо ми зараз всі перед загином.

Їрмеягу
Але чому? Не Вавілон - Всевишній залишив нас, невеличку жменьку, годних обробляти землю, щоб не загинула Юдея. Поставив у наставники не вавілонянина, а праведника нашого – Ґедалью.

Йоханан, син Кареяха
Нема Ґедальї...А невдовзі й нас усіх не стане...

Їрмеягу
Як це нема? Він же, напевно, в Міцпі вершить наші буденні справи?

Йоханан, син Кареяха
Підступно вбито нашого Ґедалью...

Їрмеягу
Вавілонянами?

Йоханан, син Кареяха
Ні, юдеєм. А я ж попереджав Ґедалью, що Ішмаель готує замах, бо ж називав правителя «посібником вавілонян» і навіть «зрадником народу». Дозволу просив я піти і знищити підступника. Не повірив Ґедалья, сказав, що це неправда, навіть у гості Ішмаеля запросив. Прийшов убивця з такими ж, як і сам, головорізами. Не міг знести нащадок роду царського, що не йому, а якомусь там вихідцю із простолюддя доручено владарювати над Юдеєю. Під’юджував ревнивця і цар Амону, обіцяв допомогти, як бранців приведе йому.
Порубав усе застілля Ішмаель і поскидав у яму, а решту Міцпи погнав до покровителя свого. Та не вдалось катюзі все, що він задумав. З товариством наздогнав його я і визволив людей... Певен, що помститься цар Вавілону. Не стільки за Ґедалью, як за вбитих вояків своїх. Спитай, пророче, в Бога, що маємо тепер робити? Яким шляхом іти?

Їрмеягу
Я помолюся Богу нашому і все, що Він порадить, переповім громаді. Ні слова не втаю од вас.

Йоханан, син Кареяха
Хай буде свідком істинним і вірним Господь наш. Все зробимо , що Він пошле нам. Байдуже: гарною чи ні відповідь Господня буде. Слухняно приймемо, аби на краще вийшло для Юдеї.

Їрмеягу (по десяти днях)
Так сказав Господь наш, Бог Ізраїлю: «Якщо залишитесь ви в краю цім, то не зруйную, а відбудую вас. Не стану викорінювать, а насаджати буду. Шкодую, що зло таке вчинив вам. Не бійтесь вавілонського царя, бо Я з вами, щоб врятувати й визволити з-під його руки. Явлю Свою Я милість, і брати ваші повернуться з неволі. Та якщо скажете – не станемо тут жити, в Єгипет підемо. Там, мовляв, безпечніш і хліба повно. Там жити будемо й вклонятися його богам... То знайте: той меч, який вас так лякає тут, настигне вас в Єгипті. Від голоду та мору загинете також. Станете прокляттям і страхіттям, і ганьбою, і вже не бачитимете місця святого цього».
Їрмеягу
(зробивши паузу і простягнувши руки до кагалу)
Брати мої, молю вас слізно, не йдіть в Єгипет, де в рабстві ми були колись. Не йдуть із рабства в рабство. Послухаймо ради Всевишнього!..

Йоханан, син Кареяха
Брешеш ти, пророче. Не говорив тобі таке Господь наш. Це, певне ж, нашептав тобі твій писарчук Барух, син Нейрія, бо ти уже не в змозі як слід вислухати Бога. Обоє ви хочете, щоб усіх нас перебили тут чи приєднали до тих, кого зараз женуть у Вавілон. Та всупереч твоїй брехні, пророче, ми підемо-таки в Єгипет і візьмемо тебе і Баруха з собою. Хочете цього чи ні.

P.S.
Крім Баруха, сина Нейрії, всі, хто пішов у добровільне вигнання, загинули, як і передрікав Господь. Їрмеягу – теж. Александр Македонський, як завоював Єгипет, звелів з почестями перенести останки пророка в Александрію.

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

Ярослав Врхліцький Бар-Кохба

переклад уривків із поеми

Пролог | [1] | [2] | [3] | [4]

Пісня 4 | [1] | [2] | [3] | [4] | [5]

Пісня 6 | [1] | [2] | [3] | [4]

Пролог

При стінах храму

Руїни єрусалимського храму. Серед розвалин тут і там виростає бур’ян та корчі. Головна стіна тягнеться поперек сцени. Під нею лежать і клячать купки жидів, чоловіків і жінок, різних літ. Матері уцитькують дітей, старці з подорожніми палицями і клунками на плечах, мужі з руками, пообвиваними ременем, у поставах, як при молитві. Дехто лежить на землі й б’є чолом об мур або об землю. Інші в німому болю сидять і тупо дивляться перед себе. Пізно, вечоріє, звільна стемняється.

Один голос

Де твій храм, о промов нарешті! Де твій кивот заповіту, де твої обкурені вівтарі? Де співи псалмістів у святих хоромах? Де твій архієрей, що молився за ввесь народ в день примирення? Де твої пророки, де твій король, де сила твойого народу?

Другий голос

Мовчиш, а руїни говорять за тебе. Де був кивот, там гніздо лисиці, а серед каміння збурених вівтарів криються гадюки. Замість співу псалмістів лунає ридання вигнанців і голодних путників, замість архієрея і пророків купи жебраків б’ють головами до німої стіни. Твій король у Шеолі, а сила твойого народу, то надруга над ним.

Усі

Горе! Горе! Горе!

Один голос

Як збіжжя під ногами женця, падемо без відпору. Чужі вогні жруть наші міста і села, чужинець сидить за столами наших батьків і псів своїх годує вечерею наших дітей. Наш плач б’є до брам неба, а ти мовчиш уперто.

Другий голос

Римський вояк ходить там, де левіти купалися перед святою жертвою. Твоє сонце глядить на стіни твойого міста і твойого храму і не закриває лиця. Місяць спускає там свої дрібні сльози, та вони не потішать і не поможуть.

Усі

Горе! Горе! Горе!

Один голос

Адже ж не брехнею були твої заповіти і пророцтва про Месію, що ждемо його приходу? Чи, може, був ним той Йошуа з Назарета, що тут перед літами був прибитий на хресті? Не знаю, та не можу йняти віри. Жду на правдивого післанця мира і побіди, щоб доказав з більшою славою і величністю, що ти наш Бог і не одуриш нас. О, пошли, пошли його!

Другий голос

Тамтой товаришував з малосилими і жебраками, сам бідний, їв при столі бідарів і через те не може бути твоїм післанцем, бо ти, опоясаний блиском, пануєш між Серафимами і Херувимами. Коли ж покажешся нам у своїй славі? Адже ж вона мусить затьмити славу Тита і Гадріяна! Чом мовчиш? Промов! Адже ж ти не дурив нас, це ще одно, в що віримо. О, пошли, пошли його!

Усі

О, пошли, пошли його!

Входять Акіба і Мейр, проходять мовчки поміж рядами клянучих і зупиняються при лівім краю храмової стіни.

Акіба

Тут знов бачиш нашу долю всю:

Одно ридання вічне, вічний плач.

До мурів храму головами б’ють,

Та ще й за те нам їх благословляти,

Бо цей скажений біль, то одинокий

Безсмертний свідок, що ми ще живі.

Мейр

Мені аж чудно, звідки з кожним днем

Усе нові ряди беруться тут?

Ти прав, равві, гаразд, що тут вони.

Їх плач мене порушує до сліз,

Це ж явний доказ: є ми, живемо!

Акіба

Хоч в притиску, в жалобі ненастанній!

Та як ріка пливе і попід льодом,

Так під обухом римського тирана

Живе наш люд! Хто заглушить його?

При тій стіні лід нагло розламався:

Ми є, живем і дихаєм і чуєм,

Ми знов — народ, а це ж найстарша річ!

Мейр

Але який же вигляд на будуще?

Сьогодні здавлений ще тліє біль,

А ті стежки до хоромів Єгови,

Це продухи, що в них булькоче він,

До світла рветься. Та що буде завтра?

І найгостріший притупиться зуб,

Глодаючи скалу. Зцілиться рана,

Мертвий спокій заляже всюди знов.

Акіба

Ледве чи так. Здається, цих стежок

До храму стін щодень все більше й більше.

Щодень чужії лиця бачиш тут:

Ідуть із Ідумеї, з Вавілона…

Мисль єдності вже обіймає всіх,

А горем одиниць зростає сила маси.

О, Мейре, вір, старі пророцтва ті

Про нашого Месію — не брехня.

Він ще прийде, як слушний час настане,

Великий, більший, ніж у сні нам сниться.

Один голос

Адже ж не були брехнею твої заповітні пророцтва про Месію, що ждемо його приходу! Він мусить прийти, бо інакше дурили б нас твої пророки, твої уста, ти дурив би нас, о Боже, а ти не можеш дурити ніколи! Ждемо на нього день у день, щоб виповнив царство твоє, щоб воскресив з руїн твій храм твій, щоб доказав, що ти не одурив і не можеш одурити. Чом стягаєшся? О, пошли, пошли його!

Різні голоси

Майже омліваючи.

О, пошли, пошли його!

Акіба

Чи чуєш це? То щирий голос люду,

То Божий голос! Він прийде! Він мусить!

О вір, пощо до старості такої

Держав би був мене оце Господь?

Пощо б мої мандрівки і страждання?

Ввесь світ я обіймив і обіймаю.

Назви мені одно село чи місто,

Де б слід цих ніг старечих не лишився:

В Зефірії чи тут у Арамеї,

У Етіопії чи на Євфраті?

Як в книзі, ясно в мислях всіх читав я

Те, що з чужих країн блудні прихожі

Ось тут кричать охриплими устами:

«Пошли його!» Прийде! Прийти він мусить!

Як ні, брехня — його закон великий,

Брехня — усі святі слова пророків,

Брехня — всі віщі образи й символи,

Брехня — ввесь світ, він сам — брехня найбільша!

Вір голосу народу! Він прийде!

Мейр

Ану ж вже був, та ми і не пізнали?

Стояв між нами смирний і убогий,

А ми не знали. Ні, не був це він!

Він мусить появиться в славі, в блиску,

Серед соток і тисяч ангелів,

Як суддя засяде між народом,

Де вдарить, бризнуть ріки аж до неба,

Світ захитається в своїх основах.

Так бачу я його…

Акіба

Це давній блуд!

Він може вийти з простого народу,

Без предків буде, та зате потомства

У нього без ліку — ввесь рідний люд.

Так надіюсь його…

Мейр

Щасливий ти в тій вірі!

Акіба

Не вірою, я дійсністю щасливий.

О, глянь на все, що діється довкола!

Ворушиться, кипить по всіх усюдах,

Ще кілька літ, а замисли мої

Стать мусять ділом. Нині ще досить нам

Цих ветхих стін святилища Єгови,

Щоб день у день тут біль свій обновляти,

А біль — чудова закваска для діла.

Лиш мужа брак твердого в повній силі,

Щоб був муж діла, як я — муж думок,

А буде все, чого жду й сподіваюсь.

Лиш мужа винайти! Все йде до перелому.

Нестерпне вже знущання римських військ

І здирства римських консулів неситих,

Що мають маску Риму — не лице.

Вже бунт підносить голову криваву

По всіх усюдах — тільки мужа треба,

Щоб силою свойого духа пхнув

Його в русло властиве і могутнє.

І зброї в нас є більш, ніж ти міркуєш.

На розказ Риму наші таки люди

Її зробили, та як віддавать

Прийшлось, побачили, що чимсь вона

Невідповідна приписам. Римляни

Вже заплатили за роботу, зброя ж

При нас лишилась. У ямах глибоких,

В гірських яскинях, в тайних хідниках,

Де, – думають римляни, — є лиш наші

Гроші, лежить та зброя, жде, аж люд

Її ухопить на велику пімсту.

О, це велике буде воскресіння!

Лиш мужа б нам, щоб зрозумів і вивів

До ясної мети цілий мій план!

Виходять. Входить Міріам в убогім одязі і веде за руку малого Бар-Кохбу.

Міріам

Бачиш, дитино! Оце ми у цілі своєї довгої мандрівки! Оце храм твойого Бога. Тут плачемо і стогнемо безутішно.

Бар-Кохба

12-літній хлопець.

Бачу тільки руїни, а серед них тіні — подібні до людей мойого народу. Чого вони тут шукають, що тут роблять, мамо?

Міріам

Плачуть над зруйнованим домом Єгови.

Бар-Кохба

А він це терпить? Йому це байдуже, що плачуть?

Міріам

Злий римлянин запалив храм твоїх батьків, дитино!

Бар-Кохба

А Бог стерпів це?

Міріам

Як бачиш!

Бар-Кохба

А чого ж сюди ходимо всі?

Міріам

Щоб відплакувати те горе, дитино!

Бар-Кохба

Щоб наш Бог міг стерпіти наше пониження! Цього не розумію, мамо!

Міріам

Мабуть, ми заслужили цього, синку! Мабуть, із цього горя маємо повстати сильнішими і ліпшими. Мабуть, за тим і ходимо сюди. Не знаю, але тут бували наші батьки, то для того й ми прийшли сюди в турботі і стражданню.

Бар-Кохба

Щоб побачити зруйновану стіну і почути зойки тисячів!.. Ні, як може хтось бути таким злим і без чуття! Адже ж ти говорила мені, який пишний, гарний і великий був Сіон. А ти чей же, не дуриш, мамо? І чом же ж мушу бачити його в розвалинах, а його народ у пониженню? Хочу відповіді! Чи ж міг бути такий лихий чоловік і такий байдужий Бог, що могли прийти дні ось такого спустошення?

Міріам

А таки бачиш, що прийшли…

Бар-Кохба

І знов питаю, пощо ти вела мене сюди?

Міріам

Щоб і ти плакав і нарікав зі своїм народом.

Бар-Кохба

Плакав і нарікав!

Хитається і сідає.

Міріам

Ти втомлений довгою ходьбою, дитино моя?

Бар Кохба

Так, утомлений, сон мене клонить.

Міріам

Пожди ще хвилину, відправмо святу молитву!

Бар-Кохба

Коло оцеї стіни?

Міріам

У тих руїнах, так як і інші.

Бар-Кохба

Як інші — ну, то плачмо і нарікаймо!

Вміщується між розжалоблений народ. Звільна нарікання притихають. Люди підносяться і виходять із руїн. Стемнюється щораз більше. Швидко лишаються на місці тільки Міріам та Бар-Кохба. Вона сідає знесилена, хлопчик тулиться до неї, опирає голову їй на груди й засипає. Крізь пітьму проблискує велика звізда саме над чолом Бар-Кохби. З противного боку вертаються Акіба і Мейр.

Акіба

Утих їх стогін і псалми плачливі,

І на руїнах засідає ніч.

Всі розійшлись, лиш самота лишилась.

Мейр

Хтось ще тут є, равві?

Акіба

Так, жінку бачу я.

Мейр

А хлопчика не бачиш коло неї?

Акіба

Так, правда. Спить ось, тихе чудо неба.

Помалу йди, щоб не збудить його, —

Дитячий сон, то святощі землі.

Мейр

Спокійно спить і в сні зітхає мати.

Акіба

І добре їм.

Придивляється Бар-Кохбі.

Який чудовий хлопець!

Мейр

Глянь, зірка над чолом його горить!

Акіба

А блиск її на личку в нього грає,

В чудових рисах тих, м’яких, солодких!

Глянь, золотаві кучері спливають

Йому на вид! Ти, певно, чув ту повість,

Як у Бітинії кесар Гадріян

Край ліса хлопця сонного знайшов,

Що в сні сміявсь і звався Антіной…

Оце подібне чудо! Як предивно

Звізда блищить, пала в його лиці!

Ні, навпаки, це він звізді дає

Красу, і блиск, і поваб.

Мейр

Справді диво!

Акіба

І відки він тут з матір’ю прийшов?

Хто скаже нам? Досить, що він є наш

І що так гарний!

Мейр

А лице бліде.

Акіба

Це від терпіння. Та Самсона силу

Я бачу в ньому.

Мейр

Чи збудить його?

Акіба

Пощо? Колись його Господь розбудить.

Цей хлопець вибраний для діл великих,

Його рукою Бог покаже чуда!

Щасливий я, що днесь сказать це можу.

Мейр

І розпитать не хочеш, чий він син?

Акіба

Господній — і цього мені досить.

Я з ним зійдусь, цього тепер я певен.

Схиляється й цілує сонного Бар-Кохбу.

Спи, сину зірки, аж тебе покличу!

Мейр

Він усміхнувсь, а мати, бач, зітхнула.

Акіба

На те і мати! Ну, ходімо геть!

Відходять. Акіба, ще відходячи, задивляється на сонного Бар-Кохбу. Мла надтягає й заслонює звізду над його чолом. В глибині, за великою храмовою стіною, миготить земля, через сцену пролітає Асмавет, апокаліптичний їздець, ангел смерті і знищення, — величезний, лице тоне в млі, понад широким плащем видно білу труп’ячу голову і косу.

Асмавет

Всі — всі ви — всі засуджені на страту!

IV. Вибранець господній

У першій пісні поеми, що має напис «Стріча на горі Гарацім», показано стрічу і розмову кесаря Гадріяна з раввіном Акібою. З тої розмови Гадріян зрозумів, що добротою з жидами не порадить нічого і постановив доконати їх строгістю. Він велить свойому легатові заорати те місце, де стояв Соломонів храм, і побудувати на ньому нове місто. В другій пісні п.з. «В долині Бет Ріммон» показано збір жидів, сполошених цими заходами Риму. Вони рішають боротися з римлянами до останньої каплі крові. Акіба обіцяє їм на начальника Бар-Кохбу, котрого має відшукати. Збір висилає Акібу, Терадіона і Бар-Кохбу до римського легата, щоб зупинити його від розорювання Сіону. В третій пісні показано, як Акіба віднаходить Бар-Кохбу між гробами, і Бар-Кохба приймає гідність гетьмана. (Іван Франко)

Шатро на склоні гори Сіону. В глибині сцени заслона, котру відхиливши, можна бачити широкий круговид. Зліва ліжко, справа стіл і крісла. На столі листи і воєнні мапи. Квінт Тіней Руф, кесарів легат, сидить при столі, затоплений у студіюванню мап. Тит Анній стоїть край великої задньої заслони.

Т. Анній

Є тут посли жидівської громади

І ждуть ще на останній послух, поки

Сповниться кесарів приказ.

Руф

(не підводячи очей)

Чого ж їм треба? Що я їм пораджу?

Нехай ідуть домів і будуть тихо.

Т. Анній

Шановні це і чесні люди, пане,

В очах горить огонь, пророцька гордість,

Це не бунтівники.

Руф

Рад вірити тому,

Та задля них ніщо вчинить не можу:

Виразний тут є кесарів наказ,

На крок від нього вбік — загибіль наша.

Хто провідник у них?

Т. Анній

Старий Акіба.

Руф

О, знаю, знаю! «Де Мойсей не міг,

Дійшов Акіба», — так про нього мовлять.

Крім нього, хто?

Т. Анній

Раввін Терадіон,

Лід розуму, де той — огонь чуття.

Руф

І цього знаю — ті оба, то є

Цілий Ізраїль. А хто ще з ними є?

Т. Анній

Якийсь ще незнайомий третій муж,

Та ростом, вродою богам подібний,

Проречистий, мабуть, як плуг скрипливий,

Але готов до діла.

Руф

Як зоветься?

Т. Анній

Бар-Кохба.

Руф

Ні, не знаю. Три їх є:

Акіба, це уява, Терадіон —

Це ум, а чим же є отой Бар-Кохба?

Ну, хай війдуть! Шкода балаканини,

Та хай їм буде. Тільки слухай, хлопче,

Не разом всіх впускай їх в це шатро,

Лиш по черзі, як тут мені назвав їх.

Це не міша, щоб кесарів наказ

Був сповнений тим часом; поки я тут

Прогаюсь з ними — чисто риторично, —

Ти виконай його. Збери вояцтво,

Вели крадьма зорать святеє місце,

Де здавна славний Соломонів храм

Стояв, і там засновини положиш

Нового міста. Так наказ велить.

Ну, йди, то ж розумієш?

Т.Анній

Все сповню,

Що зможу і як зможу.

(Відходить.)

Руф

То крутий,

Твердий, упертий люд! Я певний, Рим

Його залегко важить, ну та Рим

На все собі позволить може, він

Це добре зна і своїм шляхом ходить.

Я лиш роблю, що він велить, що мушу.

Акіба!

(Входить Акіба.)

Акіба

Щастя тобі, легате,

І Божий мир!

Руф

Вітай мені, Акібо!

Жаль, що інакше привітать не можу,

Як би годилося для твого віку

І старості, і слави. Ой, Акібо!

Ідеш стрімким і небезпечним плаєм;

Чим вище йдеш, тим глибше впасти можна.

Рим не зігнеться, вір! У нього ноги

Залізні, хоч худа його вовчиця.

Сінайських таблиць не злякаєсь він,

Це пам’ятай, старий, премудрий мужу!

Акіба

Старий, мій пане, це є дійсна правда, —

Та чи премудрий я, це знає Господь;

Добра свого народу я бажаю.

Руф

І шляхом бунту?

Акіба

Бунту? Ні, мій пане!

Вперед з’ясуймо, що зовеш ти бунтом.

Великий — Рим, це знає кожний з нас,

Ми — мурашки.

Руф

А хтіли б бути львами!

Равві! Вся мудрість має свої межі.

Ти вчений і старий, то тим певніше

Міг зрозуміти, як марна та сварка.

Рим має силу, ви — його раби.

Акіба

Цих слів ти не повинен був сказати.

Хто брата зве рабом, той сам в тій хвилі

Є раб надмірної своєї сили.

Руф

Байдуже Римові така гра слів,

Ми маєм силу, ну, а ви раби.

Акіба

Великий Рим — це правду ти сказав, —

Великий на вазі людської долі,

Але на Божій, бач, вазі ми більші.

Цього ти не піймеш, поганець! Ми — щось більше,

Дали ми світу Бога.

Руф

Але світ,

Як бачиш, далі йде собі з богами.

Це, вчений мій равві, є лиш гра слів.

Де міць, там право. Ну, де був ваш Бог,

Коли вперед римляни в край ваш впали,

Коли вперед смолоскип кинув Тит

У храм його святий? Боги ж поганські,

З котрих в нерозумі своїм смієшся,

Зовеш їх витвором голов безмізких, —

Перемогли понурого Єгову.

Кінець — вінець. Сьогодні ви є труп.

Акіба

Не так зовсім, мій пане, як здається.

Руф

Чого ж вам треба? Втоптані у порох,

Розтрощені…

Акіба

На що всі мають право,

Кому те сонце світить! Хочем жити.

Руф

Хто ж вам боронить? Жийте, як вам любо,

Та мусите кориться, в тім і все.

Акіба

Кориться, це по-твойому зректись

І Бога, краю і матірньої мови…

Руф

Бог, мова, край — та ну! Слова, слова!

Ти вчений, ти оглянув світ увесь,

Як можеш у словах в’язати духа?

Дух — переможець. Нині це дух Риму,

Не ваш дрібний, вузький гебрейський дух,

Що дбає про Сіон і Гарацім.

Рим, його дух панує нині світу,

А ви — дрібне, засліплене сектярство

На шляху під колесами його.

Він вас роздавить, бо на те він Рим.

Акіба

Такий малий не є наш дух, о пане

Яким тобі здається з римських башт,

Перед якими й Ганнібаль схитнувся.

У вас є Сціпіони, Цезарі

І Августи — пошана їм і слава! —

Та на вазі духовій — вибач, пане! —

Вони нам не рівня. Ми люд малий,

Від віку битий. Мов малий островець

Від віку серед моря чужини

Поклав нас Бог. Невпинний бій, це наша

Історія. Ми все були серна,

Що до смерти цькують стрільці неситі.

Не хочемо нічого, тільки змоги

Жить, розвиватися в законних межах,

Які від віку є в нутрі людському.

Ви більші силою, це вам признаю,

Ми більші духом.

Руф

Сила — також дух!

Де ж би взялась та сила, мудрий діду,

Без духа в боях? Ми здобули світ,

Вас здибали на тім далекім шляху,

Це наша сила, наш тріумф, побіда!

Акіба

І в кігтях злої вашої вовчиці,

Що затягла півсвіта своїм тілом,

Ми дихаєм, єсьмо, жиємо досі!

Цього не заперечиш ти, легате!

Руф

Вовчиця та, що з неї ти смієшся,

Не простягала лап, щоб вас розшарпать

Зовсім на порох; інші наміри

І інші цілі кермували нею.

Занадто ви дрібні, равві учений,

Щоб простягать на вас спіжеві лапи.

Коли така прочвара кинесь бігти,

Ковтать простір перед собою вольний,

То що там їй сернина, що припадком

Уб’ється в лапу? Бестія летить,

Рве, жре і топче, що на шляху здибле, —-

Терн потім, аж по всіх тріумфах бою,

Спокійно вилиже — то Рим і ви!

Акіба

Прочвара, мовиш, — це мені досить,

Світ нас розсудить, як оба ми, порох

Забутий, тлітимем. Даруй, що я

На хвилю стурбував твій супокій.

Ви знищити нас хочете? Ну, знищте!

Одно зістане, та не вам на славу,

Що світло ми несли на межі світа,

Де ви насильством панувать хотіли.

Те світло все ще рівно в нас горить,

Воно з Мойсеевої йде купини,

Воно безсмертне! Що ж ще більш сказати?

Ви зорете собі святий Сіон,

Збудуєте на нім новеє місто,

І де колись стояв кивот завіта,

Там стане грецький, римський двір — Бог знає

Новий, знать, Вавілон паскудства й зла.

Це все можливе. Виполете нас,

Як хопту, з коренем на цьому місці,

Де Аронів пруток колись то цвів, —

Та жида ви не знищите, — він вічний,

Як все людство.

Руф

Геть відси, лихословче!

Лиш старість ще охороня тебе.

Акіба

Лиш старість? Ні, мій захист є Господь!

(Відходить)

Руф

Фанатик! Хай ввійде Терадіон!

Заслона відхиляється, входить Ханіна бен Терадіон, ступає наперед, кланяється і стає перед Руфом.

Руф

Чи ти Терадіон?

Терадіон

Вам до послуги, пане!

Руф

Чого від мене хочеш?

Терадіон

Ти чогось

Від нас ось хочеш, пане!

Руф

(подразнений, суворо.)

Я хочу

Зорати ваш Сіон-гору, де храм ваш

Стояв, хочу там місто заснувати,

Що Елія Капітоліна буде зватись,

На посміх вам і вічну осторогу.

Терадіон

Це все ти хочеш? То не мудро, пане.

Руф

А що ж було б мудріш, равві учений?

Терадіон

Зробити те, що мож, легате славний.

Руф

А я це не зроблю?

Терадіон

Ледве, мій пане.

Руф

Чому ж, равві, коли в руках є міць?

Терадіон

Міць ще не все.

Руф

Чого ж ще треба?

Терадіон

Сили.

Руф

І силу маю.

Терадіон

Маємо і ми.

Руф

Спинити нас?

Терадіон

Це не сказав я, пане.

Руф

В чім ваша міць? До храму стін старих

Товкти лобами і псалми ті мимрить,

Люд бунтувать, що жив без вас би тихо

І вдячний власті, що дає всім жити.

Мовчи, мовчи! Це знаємо напам’ять:

Це ви, раввіни, свого краю згуба,

Ви струп їдкий, з якого йде отрута

У всі найдальшії сустави. Ви

Чума для Риму. Бачу це виразно!

Вас перших слід здушить, зламать, стоптати,

І буде мир, — а з вами ні, ніколи!

Терадіон

Попробуй лиш!

Руф

Попробую, равві.

Терадіон

На це ти маєш міць, легате царський,

Та нам що з того?

Руф

Я вас добре знаю!

Терадіон

Не знаєш, пане! Й думкою не збагнеш,

Чим людям є пророки.

Руф

Бунтарями!

Терадіон

Не бунтарі, ми свідомість народу

І його сила.

Руф

А ми стопчем вас.

Терадіон

Нас можна, пане, бо нас мало є,

Та не народ увесь — бо цей безсмертний.

Руф

З такими не говорю, як Акіба.

Терадіон

Я, пане, Терадіон, супроти нього

Холодний розум, другий полюс світа.

Руф

Мені байдуже. Мов, чого бажаєш?

Терадіон

Нічого, пане.

Руф

Так чого ж приходиш?

Терадіон

Бо ти щось хочеш, чого ми не хочем.

Руф

То я раввінам маю сповідаться?

Терадіон

Ні, не раввінам, лиш собі і Богу.

Руф

Собі? Та в чім? Ти ж знаєш, я легат

Від Риму. Богу? Я його не знаю.

Мої боги — це боги Риму, тим я

Здам відповідь.

Терадіон

Як ти на тім спокійний,

То й я мовчу.

Руф

Ну, так скажи, що хочеш!

Спинить мене від моїх намірів?

Терадіон

Ні, пане, лиш оберегти тебе.

Руф

А перед чим, равві?

Терадіон

Поперед всього

Перед твоєю міццю, що її

Звеш силою.

Руф

А як це, мій равві?

Терадіон

Зовсім попросту. Ось маленьку притчу

Скажу на це. Раз вийшов лев із гір,

На лови вийшов гордий, повний сили.

Скакав по горах, біг по рівнині!

До броду просто, де при світлі зір

Пили газелі. П’яний силою

Своєю, він не чув, як павучок

Малий, рудавий вплутався у лапу

Його космату — біг і біг все далі.

Добіг до цілі, гарну, ситу ланю

Ніс на поживу своїм молодим

І гордо їм поклав її в берлозі

У тіні скал — та втім сам впав при них.

Павук дрібний шпигнув його у лапу,

І поки гордо біг він по долині,

Отрута в суставах міцних сочилась

І розпливалась в тілі далі й далі,

Аж вхопила його: при вході в яму

Він трупом впав над здобиччю своєю.

Руф

Цю байку знаю: Рим — лев, ви павук!

Та вір мені, могутнє тіло льва

Від цеї краплі трути не подасться, —

Її осилить, стравить — стравив більше.

Терадіон

Колись комар Немроду вліз у вухо,

Немрод сказивсь, бо вижер в нього мізок.

Руф

До байки байку — з Богом, мій равві!

Нічим і ти не ліпший від Акіби.

А хто цей третій, що ще там чекає,

Бар-Кохба на ім’я?

Терадіон

Пізнаєш зараз.

(Відходить.)

Руф

Той запалом огнистої промови,

А цей догадками байок дитячих

Рад зупинить летючії колеса

Всесвітньої судьби. Безумці!

Знадвору чути чимраз дужчий галас.

Що це за гук?

Мабуть, Тит Анній вже сповняє

Мої накази й буриться народ…

До шатра впадає Тит Анній, обдертий і без меча.

На Марта, що там сталось?

Т.Анній

Твій наказ

Я хотів сповнить. Вже впряжений в ярмо

Бугай чекав при плузі, щоб зорати

Гору, сигнали дано з труб, окличник

Чита едикт цісарський. Мертво, тихо…

Бліді, мов стіни, муж при мужі вколо

Стоять, уста лиш рушаються стиха

Та руки, що руде волосся рвуть.

Прочитано, і воїн шарпнув повід…

Втім з тиску виступив муж-велетень,

Підняв п’ястук, бика в чоло як гримнув,

Цей впав, немов простертий вдаром грому,

А муж грізний ревнув, мов голос суду:

«Так буде всім, чия рука зухвала

Цеї землі святої доторкнеться,

Що є Єгови власність!» Крик гучний

Був відповіддю. Я велю воякам,

Щоб запряглись в ярмо й орали скибу,

Та як бика вперед одним ударом

Звалив на землю, так почав валити

Страшною силою між військом вколо —

Що вдар, то смерть. За ним юрба скажена,

І град каміння військо розігнав

І докінчив, що розпочав п’ястук.

Руф

О стид вам і тобі!

Т.Анній

Піди, глянь сам!

Постав мене супроти легій Ганнібаля,

Супроти львів чи пажерних гієн,

Я й вусом не моргну. Та з божевільним

Фанатиком бороться я не вмію.

Одно лиш знаю: не зорать нам тої

Гори, ввесь люд стоїть супроти нас.

Руф

Ми зоремо гору, хоч би ввесь легіон

Там мусів полягти муж коло мужа

Під п’ястуками велетня отого, —

Та й він зомліє. Зоремо гору!

Шум битви чимраз дужчий. Входить Бар-Кохба без оружжя, в простій одежі, густі рудаві вуси спливають йому багатими хвилями на груди, а довге волосся обіймає, немов рямки, могутню голову з львиним виразом. Спокійно він наближається до Руфа, що вдивляється в нього без змішання.

Бар-Кохба

Бен Акіба й равві Терадіон

Прийшли сюди просити; поки ти

Їх вислухав, зухвалі клеврети

Вже почали сповняти твій наказ.

Руф

А що тобі до того?

Бар-Кохба

Чесний муж

Ніколи так не робить. Це був підступ.

Послухай, що тобі скажу, легате!

Додому йди, скажи там: хоч би Рим

Увесь із своїх гір сімох прийшов

Сюди з цілою силою своєю

З цілого світа, не зогне Сіона,

Не зоре поля, де був храм Єгови.

Руф

Я сам розорю!

Хоче йти до заслони.

Бар-Кохба

(простягає руку.)

Гов, назад, легате!

Ціла заслона відірвана паде, жидівський люд, озброєний до бою, валить серед голосного крику й окликів на сцену, на його чолі Акіба; ззаду видно, як утікають римські вояки, при вході лежать трупи побіч убитого бика і переверненого плуга. Бар-Кохба показує простягненою рукою в глиб сцени, Руф уступає.

Руф

А хто ти, варвар?

Акіба

(виходить наперед, віддихнений.)

Вибранець Господній.

Повстав новий Саул, новий Давид,

Самсон новий серед ворожих тисків!

Ріг сил своїх Господь зілляв на нього,

Свій грім вложив в його міцну правицю,

Свій блиск у його око, ангелів

Сто при боці його поклав, щоб крили

Чоло його стоокими крильми.

Його стріла ворожа не досягне,

Великий він серед дрібних ітиме,

По головах топтати ящірок;

Зубами вп’ється в грудь старій вовчиці,

Аж та в ногах його заллється кров’ю.

Бар-Кохба це, великий син звізди,

Твій цар новий, народе, твій Месія!

Народ з усіх боків обступає Бар-Кохбу, деякі клякають перед ним і цілують його одіж. Він стоїть, схрестивши руки на грудях, недвижне.

Акіба

Благословлю тебе! Я, що пройшов ввесь світ

І бачив у пониженню свій люд,

В тобі його воскресіння вітаю!

Ти лев Іуди, Якова звізда,

Ти подихом палким уст своїх заб’єш

І сатану, як мовив Ісаія!

Ти Насі наш, ідеш ти без меча,

Бо в рамені твойому є вся сила.

Та я опережу тебе мечем владання,

І сядеш ти на білого коня,

А я держатиму покірно стрем’я,

Як свойому царю.

(До Руфа).

А ти, легате,

Спіши до Риму й мов: повстав Ізраїль,

Тепер не є він безголове тіло.

Ізнов помилував Господь свій люд,

До храму стін вже не товктимеш лобом,

А крикнем настріч свойому цареві,

Що звесь Бар-Кохба і є син звізди.

Серед чимраз більшого крику народу відводить Бар-Кохбу. Руф і Тит Анній поглядають за ним в німім остовпінню.

Руф

Швиденько треба слати вість до Риму:

Пожада буде більша, ніж я думав.

Акіба, то чуття; Терадіон, то розум,

Бар-Кохба ж більш усіх їх, він є — діло.

VI. Тур-Сімон

В п’ятій пісні п. з. «Господнє військо» показано табор Бар-Кохби між Бетаром і Єрусалимом. До Бар-Кохби зійшлися великі купи жидів, та щоб вибрати з-поміж них собі військо, він видумав важку пробу: кожний вояк на доказ своєї твердості має відтяти собі палець лівої руки. Бар-Кохба сам перший дає приклад на собі, а коли мати одного юнака не хоче позволити, щоб її син калічив себе, Бар-Кохба замість нього втинає ще один палець.

Вал твердині Тур-Сімон. В глибині вбогі стріхи домів і вежі. На валі шатро полководця, проти нього ставлять римські вояки сім хрестів, а інші викопують сім ям, усе одну яму під кожним хрестом. Перед шатром польове крісло.

Перший вояк

(занятий при хресті.)

Цікаво, хто буде прибитий до тих хрестів?

Другий вояк

(занятий при ямах.)

А хто буде закопаний у ті ями?

Центуріон

Може, ще й ви самі, коли так сподобається полководцеві і коли не будете на час готові. Зрештою, ті хрести і ями для полонених жидів, яких учора спіймала наша сторожа і які мають зараз стати на допит перед полководцем.

Перший вояк

(при хресті.)

Ми готові, пане!

(Злізає з хреста.)

Другий вояк

Ми також, пане!

(Вилізає з ями.)

Сигнали трубою, заслона в шатрі відхиляється, виходить Квінт Тіней Руф, за ним легіонери й центуріони зі знаменами і трубами.

Руф

(сідає.)

Як прозвано мене? Тираном Руфом?

Ну, хочу заслужить на це ім’я.

Що досі я чинив, це лиш прелюдія

Була страховищ тих, які почну тепер.

Злу славу тут лишив колись Квієт,

Я гіршу лишу, хай попам’ятають

Ті вперті твердошийці, хай пізнають,

Що жартувати з Римом нерозумно.

Ведіть сюди жидів тих полонених,

Нехай говорять, а то я розв’яжу

Уста їм.

(Воякам.)

Знаряддя до мук приладьте

І дров під всі хрести й підпал кладіть.

Труби. Римські вояки приводять пов’язаних жидів; їх чотирнадцять, мужів і жінок, різних літ; у всіх руки зв’язані назад, усі вони нанизані на один шнур.

Руф

Заким засуджу вас і дам сповнити

Скарання всім бунтівникам на пострах

В цілім Ізраїлі, жадаю двох річей.

Хрести ці бачите? Вал Тур-Сімона

Нехай ясує скрізь по всій Юдеї,

Що Рим брикання вашого не злякся,

Чи скажете охотно все по правді,

Чи збрешете, мовчатимете бутно,

Все ж будете висіти, хто є мужчини,

А хто жінки, закопані по пояс

Під мужами, будуть шакалам жиром.

Від мук лише ще можна вам спастися

Признанням щирим, та ніяк від смерті.

Мов, діду! Всім, мабуть, ти голова,

Мов перший, як повстала думка ця,

Що було першим приводом до бійки

Між римським військом і жидів юрбою?

Старець

Що маю мовить? Ти ледве повіриш,

Та я скажу по правді. Вчора в той час

Я був щасливий батько й тесть щасливий:

У нас було весілля в домі, гучно

Ми йшли, щоб обряд довершить святий,

Та, нам на горе, здибав нас на шляху

Ряд римських піхотинців. Ті завзято

Наскочили на дружб, що, задля жертви,

Як наш святий наказує обичай,

Несли два птахи, білі голубиці;

Пташат їм вирвали, здавили горло

І серед грубих жартів ну ж тручати

Із рук до рук, а далі і під ноги.

Тут наші сперлися, мечі заблисли,

У відповідь каміння засвистало,

І римський ряд побитий геть, розбігся.

В порядку ми до обряду пішли,

Що виконаний був без перешкоди;

Аж уночі, як при пирі весільнім

Сиділи ми, прийшли значніші сили,

Дім запалили нам над головами,

І в хату впали з голими мечами.

Рубали всіх, хто їм попав під руки,

Нас пов’язали й привели сюди.

Оце тобі вся річ по щирій правді.

Руф

(сміється.)

Так маєм тут при купці все весілля!

Ну, я подбаю вам про відповідну

Весільну ніч. Яке зухвальство, старче,

Противитися римському вояці.

Це ж честь тобі, як він тебе полає,

Пожартувати зволить із паршивим!

За пару голубів – і зараз бійка.

Це ж видно, що ви зачіпки шукали,

А не чого! Ну, а тепер скажи,

Де військо те жидівське табориться?

Де пробува Бар-Кохба ваш грізний?

Чи много вже навербував народу?

Все нам скажи, що сам про теє знаєш!

Старець

Ніщо не знаю, то й сказать не можу,

А якби й знав, тим менше би сказав;

Адже ж не зраджу я закон Господній,

Ні люд його; тут дармо ти питаєш.

Руф

Повісьте жида тут на перший хрест,

І розгнітіть огонь у нього під ногами,

То швидко він не те почне співати.

Старець

(поки його ведуть)

Великий Бог, володар сил небесних,

Йому хвала хай буде з віку в вік!

Руф

(кивнув на мужа, що стояв за старцем)

То ти жених щасливий?

Муж

Жених смерті!

Руф

Ти чув мої питання, говори!

Муж

Від мене ти не вчуєш більше того,

Що мовив попередник мій і тесть.

Руф

То будеш висіти так, як він.

Муж

І так же Пана сил хвалити буду.

Руф

Як хочеш.

(До вояків.)

Прив’яжіть його на хрест

І під хрестом огнище розпаліть.

Тим часом старця прив’язано до хреста і розпалено вогонь під його ногами.

Старець на хресті

Суд Господень над тими,

Що судяться зо мною;

Воюй тих сам, о Боже,

Що на мене воюють.

Візьми свій щит і панцир

І встань мені на поміч,

Зо списом стань в дорозі

Тим, що на мене тягнуть.

Промов мойому серцю:

«Я є твоє спасіння».

Хай стидом ті затліють,

Що хтять мене згубити.

Хай з сорому тікають,

Немов від вітру трина,

Нехай їх ангел Божий

По всіх краях розсіє.

Руф

(до жінки, що стояла за мужем.)

Ти молода?

Жінка

Це ти вгадав відразу.

Руф

Жінки, звичайно, все є повільніші,

Тож надіюсь, ти борше скажеш дещо.

Жінка

Не більш, не менш, як мій жених і тесть.

Руф

О, плем’я завзятуще! Ось і видно

Що всі ви в змові. Позривайте з тіла

Їй одіж і ввіпхніть її до ями

Під тим хрестом, де висить муж її!

Жінка

Хоч у стражданню, все ж таки ми разом, —

Хай славиться предвічний Саваоф!

Вояки тим часом прив’язують мужа на хресті й запалили вогонь під його ногами. Інші кинулися на жінку і рвуть у неї одіж.

Руф

Ай, гарне-бо дівоче тіло! Чарку

Сюди! Без Вакха не бува й Венера.

Два вояки відходять від шатра й приносять амфору й чарку, наливають до чарки, й один, приклякнувши, подає Руфові повну чарку.

Муж на хресті

Господь мій захист, моя сила,

Готова поміч в кожній долі,

Хай світ валиться — не боюся,

Хай гори проваляться в море.

Руф

(п’є.)

Весільна ніч вам буде дуже гарна;

Опівночі шакал тут і гієна,

То буде твій жених, йому ж каркайло

Край голови таке шепне до уха,

Що кров уся йому зітнеться в жилах.

Віддає чарку воякові, цей наповнює її знов. Руф п’є. Тим часом вояки вкинули голу жінку по груди до ями.

Жінка в ямі

Спаси мене, о Боже.

Аж в душу ллється вогкість,

В болоті потопаю

Без дна, в глибокій глині,

Вже висхло в мене горло,

Зомліли в мене очі,

Лиш за тобою, Боже,

Все озираючись.

О, вирви мене, Пане,

З багна, не дай, щоб тая

Глибінь так і зомкнулась

Мені над головою.

Руф

Там хлопець ще, нехай приступить ближче.

Сторожа відв’язує хлопця і ставить його перед Руфом. На хлопцеві верхня одежа подерта, він сміло дивиться в лице легатові.

Чей хоч оце пискля нам дещо скаже.

Хто ти? Дразнить мене твій вид зухвалий.

Хлопець

Я брат отої жінки, що ти мучиш.

Руф

А скільки літ ти маєш?

Хлопець

Одинадцять.

Руф

Глянь на хрести! Один з них буде твій.

Таку саму дістанеш також ватру

Під ноги, як не будеш говорити

І не відповіси на всі питання,

Що твойому вітцю й сестрі завдав я.

Хлопець

Не відповім, як Бог є надо мною.

Руф

То й говорить не буду я з тобою, —

Чей діти моїх намірів не спинять!

Хлопець

Це вже твоя річ, а моя — терпіти.

Руф

Чи вже й дітей втяг бунт у сіть свою?

Хлопець

Ті перші все бували в ній, легате.

Не знаєш нашої історії, як видно,

А то б ти знав про долю Маккавеїв.

Вони не вимерли в Ізраїлі і досі, —

Як хочеш, сам тобі я те докажу.

Старець на хресті

Держись, мій сину!

Муж на хресті

Господу хвала!

Жінка з ями

Все витерпиш, мій братику, за Бога

І його закон.

Хлопець

Сповнить його Бар-Кохба!

І що варт я, де так терпить мій батько,

Сестра і муж її? Ось я вам, нате!

Сам скидає з себе одежу і входить між вояків, ті хапають його й тягнуть до третього хреста.

Руф

Це — божевільні!

Всі в’язні

Так, для Господа

Ми божевільні, слава Саваофу!

Руф

Так говорить не хочете?

Всі

Ні слова,

Лиш це одно: великий єсть Господь,

Із кігтів льва подасть нам свою руку,

З-під жорнового каменя нас вирве

І посадить на трон своєї слави,

Де в блисках запанує Ізраїль.

Руф

Так на хрести їх всіх і всіх до ям,

Огні паліть, одежу з них зривайте,

Хай знають, що є Рим і міць його.

В’язні

Та найміцніший єсть Господь всіх сил.

Руф

Побачимо, хто буде найміцніший.

Вина сюди!

(Вояк подає йому повну чарку, він вихиляє її й відкидає.)

Отак схрестивши руки

Я налюбуюся на ваші муки.

Вояки повідв’язували решту в’язнів і пороздягали їх, мужів поприв’язували до хрестів, жінок повтикали до ям під хрестами і порозпалювали вогні під ногами розп’ятих. Втім у глибині сцени зчиняється рух, купа війська входить на вал.

Центуріон

(до Руфа)

Оце шпіони наші повернули.

Руф

Хай стануть тут! Ці швидко скажуть нам,

Чого від тих ми не могли добитись.

Центуріон приводить трьох римських шпіонів, що низько кланяються Руфові.

Руф

Ну, Сергіє, що там?

Шпіон 1

Злі вісті, пане.

Дочка твоя учора проїжджала

Близь Бетару. Випадком нещасливим

Їй вісь зламалась, бо в бігу прудкому

О камінь вдарив упряг. Щастя те,

Що без ушкод — її боги спасли —

Вона зіскочила із воза звинно.

Щоб вісь нову до воза доробити,

Слуга взяв перше дерево край шляху.

Та ледве в вітрі свиснула сокира,

Аж ось юрба жидівська, що спокійно,

Ба ні, злорадісно, на все дивилась,

Ні пальцем не кивнувши для підмоги, —

На військо кинулась, мовляв, патик цей

Святий і допускаєсь святокражі,

Хто доторкнеться до його рукою.

Руф

Все, все святе для тих людей усюди.

За всім зорять, у всім знаходять привід

До бунту й опору. Ну, далі, далі.

Шпіон

Був це один з тих прутиків святих,

Що скоро лиш уродиться дитина,

Садять у землю і росте з дитятем

Аж до його весілля; в передвечір

При співах і при музиці святочній

Його рубають і з його цівок

Настружуть тик під пишний балдахін,

Що то під ним невісту й жениха

Ведуть у храм, де вже чекає жрець.

Руф

Якісь пересуди та забобони!

Шпіон

Для твоїх слуг це теж було не в догад,

Зрубали дерево, втім вся юрба

На них бий-забий! Закипіла бійка

І люта січа.

Руф

А моя дочка?

Шпіон

Втекла, як лиш пішло свистать каміння.

Руф

Богам подяка! Ну, а слуги?

Шпіон

Трупи

Лежать у крові, що до пімсти кличе.

Руф

О, вдарить пімста, наче грім із неба.

Зухвалість псів тих аж до неба дметься!

Досить з тобою! Лідіє, що скажеш

Про військо, що веде його Бар-Кохба?

Шпіон 2

Виступає наперед, кланяється легатові, коли тим часом перший відступає назад між військо і придивляється мученим жидам.

Воно більшає все, легате світлий,

Вже двісті тисяч вояків числить

Таких, що відтяли собі по пальцю

Для Божого закону.

Руф

Псе, ти брешеш!

Що двісті тисяч? Що верзеш, безумче!

Чи це можливо, щоб аж двісті тисяч?

Шпіон 2

Хай западусь у землю, коли менше!

Старець на хресті

(слабим, але чутким голосом)

Великий ти, о Боже сил небесних!

Шпіон 2

Валять, немов потопа, стугонить

Земля під їх ногами, курява

Клубами в небо б’є, гримить їх спів,

Як ревіт труб, що гирлом золотим

До сонця грають. А на їх переді

Бар-Кохба йде, що в рямці кучерів

Своїх подібний до гнівного сонця.

О пане, коли б я смів радити, —

Втікай! Їх двісті тисяч, а вся римська

Залога тут — ледве третина того.

Руф

Що? Чи й тебе напала скаженина

Цих безумів? Велю на хрест прибити!

Ну, говори, що знаєш про Бар-Кохбу?

Шпіон 2

Не хочу, пане, збуджувать твій гнів.

Руф

Де він? Куди йде?

У глибині сцени рух і шалені крики; вбігає післанець і без духа паде перед Руфом.

Післанець

Йдуть, ідуть сюди!

О пане, живо утікай, рятуйся!

Ідуть, немов великих вод потопа,

А перед ними страх!

Руф

(зривається з крісла)

На вал, вояки!

До рук пращі, до ладу катапульти!

Лиш градом камінців їх привітайте,

Та розполоште стріл дощем — уступлять,

Мов дикі звірі! Тільки взад ні кроком!

Рух і галас між військом, сигнали труб, військо стає в ряди і відходить. За сценою чути лускіт і глухі удари, рик і визк, серед котрого чимраз виразніше прориваються окрики: Сіон! Бар-Кохба!

Старець на хресті

Бог воїнства вже вислухав наш плач,

О діти, радуйтесь, великий він,

Старий Єгова в ризах сил своїх,

А милосердіє його без краю.

Всі інші

Аллилуя! Аллилуя!

Другий післанець

(вбігає задиханий)

Легате, нінащо всі катапульти!

Йди на укріплення і сам поглянь:

Цілим рядом стоять там ті почвари

І ригають каміння водопадом

У темний вал мужів, що внизу виє

І кидається і реве скажено,

Із насміхом та жартами вітає

Твоїх торментів гуркітливі сальви

Та скорпіонів кованії вістря.

Але найбільше диво — серед того

Живого валу велетень Бар-Кохба:

Стоїть, немов скала, і дошкою свойого

Коліна переймає всі удари

І відкида назад, немов дитина,

Що грається в м’яча. Твої онагри

Даремно ригають отій жидівській

Юрбі на сміх.

Післанець З

(впадає за ним)

О пане, утікай!

Пропало місто, вкріплення розбиті,

Тікає військо! Вже по нім тривога

Ударила страшенним п’ястуком,

Всі кидають мечі, щити, візіри,

Біжуть, мов стадо тих овець безсильних,

І верещать: «Рятуйся хто як може!»

В глибині раз у раз змагається боєвий галас, чимраз сильніші оклики: «Сіон! Бар-Кохба!»

Руф

На хвилю уступаю перемозі,

Та верну з більшим військом ще сюди,

Тоді ж всім горе!

Римське військо на втеці без оружжя впадає всуміш на вали з вереском.

Бабії! Ні кроку!

А хочете свої життя овечі

Оберегти тим соромним бігом,

То тих жидівських псів ось тут добийте,

Щоб переможцям полишились трупи.

Центуріон

(утікаючи, відтручує його)

Як маєш час, подобивай їх сам!

Нові купи втікачів-вояків, мов хвиля, уносять із собою Руфа; зо стріх Тур-Сімона бурхають густі клуби диму. Боєвий галас чимраз дужчий.

Старець на хресті

Я надіявсь на тебе, вічний Боже!

Муж на хресті

Не буду зганьблений перед тобою.

Жінка

Моя твердиня і скала — Господь.

Інший

Твоя хвала в устах моїх довіку,

З усього страхіття мене ти вирвав.

Хлопець

Благословен великий Саваоф!

Військо Бар-Кохбове виступає на сцену, Бар-Кохба з мечем у руці, за ним Акіба, Мейр, Елєазар.

Юрба

Хвала Бар-Кохбі, честь і довгий вік!

Бар-Кохба

(припав на коліна й цілує землю)

Хвалу віддайте Богу, він нас вів

І сили нашим раменам додав,

Він воював, він сам тут переможець.

Старець на хресті

А ти, Бар-Кохбо, є його Месія.

Юрба

Месія ти, король наш ти, Бар-Кохбо!

Бар-Кохба

(побачивши мучених)

Тих найперше ослобоніть!

Вояки сповнюють його наказ.

Пожежу

Згасити треба в місті, Тур-Сімон —

Це ключ до інших кріпостей Юдеї.

Вали якраз сторожею обставте,

Щоб ворог знов під ніч нам не вернув.

Акіба

(обнімає Бар-Кохбу)

Не ошукався я на тобі, сину!

Бар-Кохба

Бог дасть, не ошукаєшся ніколи.

(До народа)

Як сповните все, що я наказав,

Сюди зберіться на молитву славну

І на подяку. Хай дзвенять кимвали,

Китари й арфи під Господній танець, —

Він переможець, честь йому й подяка!

Юрба

А вибранець Господній єсть Бар-Кохба!

1899 р.


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подаючи тут перекладом кілька розділів із найновішого великого твору чеського поета Ярослава Врхліцького «Bar Kochba» [1897], пригадаємо його історичну основу. По зруйнуванню Єрусалима Титом минуло 50 літ. Жиди, розсипані по цілій Римській імперії, почали знову буритися і нарешті 133 року вибухло в Палестині нове грізне повстання. На його чолі станув якийсь Бар-Кохба, прогнав римського легата з Єрусалима, здобув кілька фортець і здужав продержатися майже рік проти напору римських легіонів, поки вкінці укріплений і боронений ним город Бетар не впав у руки римлян. Бар-Кохба скінчив самовбивством, жидів покарано удруге, ще тяжче, як за Тита. Це історична основа поеми. Та Врхліцький зробив головним її героєм не самого силача і вояка Бар-Кохбу, а високо вченого столітнього равина Акібу, що нібито був душею цілого цього руху, хоча історичні досліди виказали, що равин Акіба не має з Бар-Кохбовим повстанням нічогісінько спільного (див. статтю «Аківа» в Гаукковій «Realencyklopadie fur protestantische Teologie und Kirche», т.1). Що в поемі Врхліцького гудуть — де тихше, де голосніше — тони сучасних поетові болів, змагань і розчарувань, цього не треба й зазначувати. Власне ті ліричні тони оживляють його поему, як це бачимо ось тут у майстернім прологу (Іван Франко).

Вперше опубліковано в «Літературно-науковому вістнику» (1899; т.7, кн.9, с.296—303; т.8, кн. 11, с.209—220; т.8, кн.12, с.222—232). Подається за виданням: Франко І. Твори. 1929. Т.28, кн.2.

Оцифрований текст першого видання поеми, з якого перекладав І.Франко, можна подивитись тут.

Тита і Гадріяна – Тит Флавій Веспасіан (41 – 81), римський імператор (79 – 81). В 70 році, командуючи римськими військами в Іудеї, здобув Єрусалим і повністю зруйнував храм Соломона. Публій Елій Траян Адріан (76 – 138), римський імператор (117 – 138). В 130 році він наказав збудувати на місці Єрусалиму римську колонію, чим спровокував повстання Бар-Кохби..

із Ідумеї, з Вавілона – Ідумея або Едом – країна на південь і південний схід від Палестини. Вавілон – давнє місто на Євфраті, 110 км на південь від сучасного Багдаду.

В Зефірії чи тут у Арамеї – Чим є ця Зефірія – я з певністю сказати не можу. Страбон згадував, що місто Галікарнас на південно-західному березі Малої Азії мало назву Зефірія. Стародавня Арамея загалом відповідає сучасній Сірії.

У Етропії чи на Євфраті – Так читається цей рядок у книзі 2001 р. Але в оригінальному тексті Врхліцького (згаданому вище) цей рядок читається так : «na Eufratu jak v Aethiopii». Отже, неясна географічна назва «Етропія» у тексті І.Франка є незауваженою друкарською помилкою, яку я виправив на «Етіопія» – країна в Африці. Нехай вороги не думають, що ми не розуміємо того, що писав Іван Франко. Євфрат – велика ріка в Передній Азії.

Як у Бітинії кесар Гадріян / Край ліса хлопця сонного знайшов, / Що в сні сміявсь і звався Антіной – Віфінія – область на північному сході Малої Азії. Зустріч Адріана і Антіноя сталась у 124 р..

Сіон і Гарацім – Сіон – храмова гора в Єрусалимі. Гарізім – священна гора в Палестині..

Ганнібаль – (247 – 182 рр. до н.е.), карфагенський воєначальник у війні з Римом.

У вас є Сціпіони, Цезарі / І Августи – імена римських державних діячів. Сила речення – «є славні полководці».

Де Аронів пруток колись то цвів – (Числа, 17, 8) Євреї заперечували право Аарона бути першосвящеником. Тоді Моісей узяв узяв 12 прутів з вирізаними на них іменами колін і поклав на ніч до скінії. На ранок прут коліна Леві з іменем Аарона розквітнув.

Колись комар Немроду вліз у вухо – не знаю, що це за легенда. Хто знає – напишіть.

Ти Насі наш – ім’я Насі зустрічається в Біблії (2 Єзри, 5, 32), але там воно позбавлене будь-яких додаткових визначень. Наскільки я годен зрозуміти, слово «насі» тут є не власним іменем, а соціальним терміном, який позначає князя або (в розумінні римлян) патріарха єврейського народу, і його треба було б писати з маленької літери. Але у Врхліцького воно написано таки з великої.

Злу славу тут лишив колись Квієт – Люций Квієт, римський полководець за імператора Траяна, уславився жорстоким придушенням повстання євреїв у 116 році.

А то б ти знав про долю Маккавеїв – Маккавеї – керівники переможного повстання євреїв проти Селевкідської держави (165 р. до н.е.). Внаслідок повстання Іудея стала незалежною державою, що проіснувала 150 років.

катапульти, торменти, скорпіони, онагри – римські терміни на позначення бойових машин.

Скільки ж це літ минуло відтоді,
Як одновірці стали бить, плювать в обличчя,
Заковувать в кайдани, труїть мене ?..
І не де-небудь, а навіть у рідній Анатоті.
А на довершення взяли та й кинули
В оцю багнисту яму. Без їжі та води.
Так і сконаю, мабуть, позабутий світом.
Не крав, у борг не брав, не вбивав нікого...
Горе, мамо, що породила ти мене
Для сварок і незгоди.
Страждаю за слово Боже!..
Чи ж це моя провина? Він же обрав мене!..
«Підліток я ще, говорить як слід не вмію»,- казав я.
А в одвіт: «Облиш! Ти ще не вийшов з матірного лона,
А Я вже посвятив тебе пророком всіх народів.
Ти маєш йти туди, куди Я накажу,
І говорить лиш те, що Я в уста твої вкладу.
Ти маєш викорінювать і насаджати,
Розбивать і будувати водночас.
Стовпом залізним, стіною з міді тебе Я ставлю
Проти царів, сановників, проти людей Юдеї,
Бо землю, в яку з Єгипту вивів, вони занапастили.
Славу перетворили на марноту.
Потилицею повернулися до мене,
А дереву та каменю шепочуть:
«Ти батько мій...Ти породив мене...»
Сріблом і злотом прикрашають їх...
Та схожі ті божки на пугала городні.
Не чинять зла, але ж і на добро не годні.
А як біда наспіє, звертаються до Мене:
«Устань і порятуй нас, Боже!»
Не порятую! Ти бачиш, Їрмеягу,
Отой казан, обернений на північ?
Відти прийде біда.То буде суд за злочини,
Що заподіяв Мій народ-обранець.
Та поки настане мить розплати,
Стань, Їрмеяго, в Моїм Домі
І так кажи усім, хто входить:
«Як справедливим буде суд їх,
Не буде утиску чужинцю, сироті й вдові,
Кров не проллється на місці цьому,
Як не ходитимуть, мов діти, за божками,
Я дам їм жить отут!»
Раннім ранком стояв я біля Храму,
Та лиш прокльони й глузи сипались на мене.
Що з них візьмеш, подумав я, люд бідний, темний...
З багатіями стрінусь. І що ж? Ті вже готові на розправу.
«Чом віроломні благоденствують?
А нечестивих шлях такий успішний?- питав я Бога.-
Ти ж їх насадив? Укоренилися вони і плодоносять.
Вустам їх Ти близький, а серцю – такий далекий...
Відділи їх, мов на заріз овець. Через них
Земля моя в скорботі: висохла трава, худоба гине...
Господи, якщо не хочеш нам добро творити,
Бо ми занадто грішні, то роби його в Своє Ім’я.
А то, немов чужинець, Ти в краю цім.
Мов подорожній, що лиш переночувати хоче.
Як велетень, мішком прибитий, не годен нас порятувати...
Але ж Ти серед нас. Іменем Своїм нарік нас...»
І відповів мені Всевишній: «Не проси і не молися за народ цей.
Якби Моше й Шмуель постали зараз передо Мною,
То й тоді не був би я із цим народом...
А знаєш що: пройдися вулицями Єрусалиму
І якщо знайдеш бодай одного, що чинить справедливо,
Шукає Моєї правди, прощу Єрусалимові...
Що? Немає? Нерозумні й безсердечні...
Є очі в них, але не бачать. Є вуха, та не чують...
З ким говорить? Кого попереджати?Не мають сорому...
Щезла істина з вуст Мойого народу,
А Господь – це істина!
І все ж, хоч стане пусткою оця земля,
Я їх не знищу доостанку.
Плакать буде душа моя...
Ти біг із пішими й знесилів,
То як змагатись з вершниками будеш?
Не вірять, бачу, сказаному слову...»
І наказав мені Всевишній записать усе,
Що вклав Він у вуста мої, як обпалив їх,
Як Його слово у кістки мої ввійшло вогнем
І втримати його я вже не годен.
Попросив я Баруха, сина Нейрія,
Списати те, що продиктую
І прочитати люду біля Храму
(бо ж я під наглядом сторожі)
А з них один візьми та й донеси сановникам.
Злякались слів Господніх вельможі
І, щоб їх не запідозріли у змові,посвятили царя.
Читає служка і тільки спиниться,
Зрізає ножицями цар Єгоякім прочитане
І кидає недбало у вогонь.
Так стовпчик за стовпчиком згорів увесь сувій.
«Ну що ж,- сказав мені Господь,- перепиши його.
А Єгоякіму передай, що за злочин цей
Ніхто із його роду не сяде на престол Давида.
Покараю його самого і потомство, і рабів.
Та й весь Єрусалим поплентає в полон».
Зібравсь я в рідний край свій – Бін’яміну.
Та ще не вийшов за ворота, як сторожа
Мене схопила й кинула вкотре вже у темницю.
Мовляв, втекти до ворога наміривсь.
Цідкіягу, цар новий, викликав мене таємно,
Аби дізнатись, що каже Бог про нього.
А я спитав: «Чим завинив я перед тобою
І перед цим народом, що нидію раз по раз у темниці?
За те, що всупереч твоїм пророкам самозваним
Слова Господні про небезпеку кидаю у вічі?
Але ж вона от-от нависне над Єрусалимом...»
Пообіцяв цар, що виведе з темниці.
Але піддавсь володар підлабузникам своїм,
І ось я тут конаю в багновищі.
«Їрмеягу!»- начебто гукає хтось там ізгори.
Може, вчулось? Аж ні. Спускають вірьовки з лахміттям.
«Підклади попідруки їх і тримайся!»- вола царевий служка.
І ось, хвалити Бога, я знов на волі.
І знов цар Цідкіягу кличе на розмову.
Обіцяє, що не віддасть тепер сановникам у руки.
Хоче конче знати, що сказав про нього Бог.
«Царю,- сказав я,- як сам, без примусу,
До завойовників ти вийдеш, лишишся живим.
А як ні, то тебе самого й усю твою родину
Поженуть, як бидло, у Вавілон,
А Єрусалим згорить дотла».
***
І знову я в неволі. Тепер уже в Єгипті,
Куди насильницьки мене пригнали ті,
Хто боявся помсти завойовників
За вбивство їхнього намісника Гедальї.
Добровільно подались туди юдеї,
Відкіль їхні батьки із рабства вийшли.
І моляться уже якійсь цариці неба,
І кидають мені злобиво: «Брешеш ти, пророче!
Притулок певний ми знайшли в Єгипті».
Наївні!.. Рука Всевишнього і тут достане вас,
Як вже дістала Цідкіягу, що разом з усіма
Осліплений побрів у Вавілон.
Навздогін слав я листи, аби вигнанці
Сіяли й садили там, бо лише через сім десятків літ
Господь поверне їх додому.
А ці, що так ненавидять мене,
На згин приречені разом із фараоном.
P.S.
За невгодні речі юдеї каменували Їрмеягу.
Олександр Македонський наказав
Перенести останки пророка в Олександрію.

І постарів Єгояда, і наситився днями й помер.
Він був віку ста й тридцяти літ, коли помер.
І поховали його в Давидовім місті з царями,
Бо робив він добро в Ізраїлі і для Бога, і для Його Храму.
Діврей ямім (Друга Книга хронік), 24.15-16


Лютує Атальягу, мстить за сина.
Але кому? Не тим, хто його вбив,
А нищить все потомство царське.
Ні, не помста, а намір владарювати,
Бути царицею, а не радником, як доти.
І такою, щоб зрушить з трону не посмів ніхто.
Іще в Ізраїльському царстві, де народилась,
Вклонялася Ваалові, то ж і в Юдеї, як заміж вийшла,
Не мала наміру ходить до Храму.
Згадувала про Дім Божий, як не стачало золота й срібла.
Не відала, що саме там, у Храмі, підростає
Єдиний уцілілий з царської родини.
Єгояда,священик, наказав дружин,
Сховати немовлятко в в своїй опочивальні.
А поки Йоаш спинавсь на ноги,
Єгояда робив усе, щоб якомога швидше
Зіпхнути з трону богохульницю-царицю.
Почав із війська: домовився з начальниками сотень,
Щоб обійшли Юдею й зібрали розігнаних левітів,
Порозумілися з із главами усіх родин.
І ось, як однодумці зійшлися в Божім Домі,
З’явивсь Єгояда з Йоашем семилітнім.
«Віднині – це наш справжній цар!»- сказав.-
Він владарювати буде, як заповів Всевишній!
Ми ж маємо допомогти йому зійти на трон!»
Стоять довкруж Йоаша озброєні левіти в Храмі,
А на подвірї – зі списами й щитами вояки і люд.
З Йоашем вийшов Єгояда до тисяч тих,
Хто звідусюд прийшов, щоб освятить Шабат.
Поклав на голову хлопчині корону,
А в руки подає звої Закону
І проголошує: «Хай живе наш цар!»
І тої ж миті засурмили сурми,
І голосами співаків розлунився святий Єрусалим.
І вперше за шість літ Атальягу подалась до Храму
І не йме віри своїм очам:
На помості цар, а поруч – священик і зверхники...
На радощах співає і танцює люд...
І шати царські роздира вже-не-цариця,
Та спромоглася тільки прохрипіти:
«Змова...Змова...»
«Виведіть її крізь Кінську браму і вбийте там,
Щоб не паскудила Божого Дому»- звелів Єгояда.
...І заходивсь священик із царем побожним
Доводить до пуття понівечений Храм,
Бо ж Атальягу разом із синками
Забрала все, аби прикрасити Ваала.
І вгодне все в очах Господніх робив Йоаш,
Допоки іще з колиски наставником був священикю
Та ось лежить поміж царів Єгояда,
А радниками в юного царя – вельможі.
І відтоді не єдиному Всевишньому,
А божкам домашнім, камінню й деревам
Почав вклонятись цар, а за ним і люд Юдеї.
«Схаменіться! Не переступайте заповіти Божі!»-
Кричав Захарія, син Єгояда,
Як Дух Господній огорнув його.
Але не слухали відступники пророка,
А як набрид вмовляннями своїми,
З наказу царського закидали його камінням.
«Нехай побачить Бог і вам віддасть належне!»-
Устиг сказать Захарія на смертнім одрі...
...І сталось так, як і просив пророк:
Погнали знать в Дамаск, царя раби забили в ліжку.

Уперше мене кличуть до царя.
Досі просили спитать чи попросити щось у Бога.
Мабуть, цар, переказившись рік,
Нарешті вирішив чинити, як покійний батько.
О, є що розказать Менаше...
...Це сталося в рік смерті Узіягу, прапрадіда його.
А здається, немовби те було вчора.
Вперше я вочевидь бачив Господа Бога.
Сидів Він на високому й величному престолі,
А довкола – серафими передавали один одному:
«Свят, свят Всевишній!»
Од їхніх голосів одвірки задвигтіли,
Заклубочився дим по всій моїй господі.
І стало темно враз, неначе була ніч.
Подумав я: смерть прийшла по мене.
Адже олжа торкалась моїх вуст –
Живу ж серед нечистого народу.
Чому саме мені судилось бачити живого Бога?
Не встиг (та, мабуть, і не зумів би) сам собі я відповісти,
Як підлетів до мене серафим і розжеврілу вуглину,
Що тримав в руці, приклав до вуст моїх
Та ще й сказав: «Я зняв гріхи твої!»
А слідом за цим голос Всевишнього гримів:
«Кого послать Мені до грішного Мого народу?!»
«Мене! Мене пошли, мій Боже!»- наваживсь я.
«Іди, та перш верету розвяжи. Зніми взуття.
Піди й скажи цьому народу, що край, даний йому,
В пустелю оберну я і лиш десятого отут залишу,
Щоб стовбуром той став оновленого люду!»
Ходив я голий і босий і напоумовляв народ
Усупереч царям Йотаму та Ахазу, котрі чинили те,
Що узвичаїлось в Ізраїлі, як той назавше одділився:
Не в Божім Храмі, а на пагорбах і в закутках домашніх
Молились усіляким несусвітнім там божкам.
Та ось на царський трон, нарешті, сів Хізкіягу,
Батько Менаше. Всім серцем він прикипів до Бога .
Жив сам й громаду навернув жить, як Тора велить.
Звелів цар повирубувать дерева і стовби звалить,
Яким доти молились. А ще зробив також і те,
На що не зважились навіть Давид і Шломо,-
На шматки розбив він мідного змія Нехуштана,
Котрому поклонялися ще за Моше-рабейну.
За відданість Всевишній дав царю розум і силу.
Напоумив його повстать проти Ашуру, здолать пеліштимлян...
Був мені начебто за сина Хізкіягу: хворіє – і я лікую.
А то здалось цареві, що смерть його вже на порозі.
І я благав Господа Бога відвернуть нещастя,
І Милосердий прислухався до молитов моїх:
Іще п’ятнадцять літ жив цар мені на радість...
Про це я оповім Менаше. Дитина ж він.
Чи ж дивина, що за приклад узяв не батька,
А діда й прадіда. Не його провина...
Винні догідливі наставники …
Може, вдасться щось-таки переінакшить?
Мабуть, для цього кличе мене цар до себе.
Розкажу йому, малому, те, що чув од самого Бога,
Коли, не як тепер, був я тоді ще зовсім молодим:
Тільки-но очиститься Ційон од скверни, казав Господь,
Світло місяця стане, мов світло сонця,
А світло сонця стане семикратним...
Відкрию на висотах ріки, джерела посеред долин.
В степу ростимуть явір, бук і кипариси,
Щоб бачили усі, пізнали й зрозуміли,
Що для Ізраїлю рука Господня це зробила.
На гору Дому Божого стезею злагоди і миру
Полинуть звідусюд народи всього світу.
За словом Всевишнього, що вийде із Єрусалиму,
Перекують вони мечі на лемеші, списи – на ножиці садові.
І не підніме відтоді меч народ проти народу,
І воювати більш ніхто не вчитиме відтоді.
І, певно ж, звеселиться цар-дитя, як оповім про те,
Що вовк і ягня пастися будуть разом,
Що лев, як віл, жуватиме солому,
Що навіть немовлтко безжурно гратиме зі змієм...
...Так Єшаягу думав по дорозі до Менаше і не відав,
Що юний цар не слухать хоче речника Господа Бога,
А за намовою догідливих шептунів-учителів своїх
На страшні муки вже прирік невгодного пророка –
В дупло колоди всунуть немічного старця
І вздовж та впоперек пилятимуть
На втіху кровожерному хлопчиську.
P.S.
«Іще пролив Менаше чимало невинної крові,
Так що наповнився нею Єрусалим од краю до краю,
Крім того гріха, в який він ввів Юдею,-
Робить зле в очах Господніх».
Млахім (Друга книга царів), 21.16

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

І сталося так, як вони перейшли,
то Еліягу сказав до Еліші:
«Проси, що маю зробити тобі
поки я буду взятий від тебе!»
І сказав Еліша: «Нехай буде на мені
подвійний твій дух!»
А той відказав: «Тяжкого зажадав ти!
Якщо побачиш мене,
що буду взятий від тебе,-
буде тобі так, а якщо ні – не буде».
Млахім (Друга книга царів). 2:9-10


...І дух подвійний зійшов на тебе, Елішо,
І добрих справ ти сотворив чимало:
Годував і напував народ у бездождів’я,
Благословляв на переможні битви...
Недарма ж, як час вмирать настав,
Сам цар схилився над тобою,
Плакав і приказував:«Батьку мій, батьку,
Коліснице Ізраїлю та верхівці його!..»
Чому ж тоді, як у того ж таки Іллі-пророка,
Немає в тебе місця за столом на Песах?..
Мабуть, через ту пригоду, коли ти крекчучи
В Бейт-Ель зіходив після Єрихону,
А дітвора кричала навздогін тобі:
«Ходи, лисий! Ходи, лисий, та швидше!»
...Ну, щоб простить тим хлопчакам.
Спинитися. Посадовити на коліна.
Пригостить гостинчиком од зайця.
Навіть дати лисину погладить...
Натомість на невинні дитячі глузи
Ти прокляв їх Іменем Господнім.
На поклик твій із лісу вискочили звірі
Та й розірвали на шматки малечу...

Самое непостижимое в пророках – тайна их вдохновения.
Они не строили гипотез, не создавали умозрительных систем. Бог непосредственно через них возвещал Свою волю.
Речь пророков обычно начиналась словами:«Так говорит Ягве».
Дух Господень овладевал ими с покоряющей силой,
и люди внимали их голосу, как голосу Неба.
Это чудо потрясало самих пророков. Иногда им было даже трудно охватить умом все открывавшееся
Протоиерей Александр Мень
«Сын человеческий»


І сталось так, як обіцяв Всевишній:
На два уламки розпалось те,
Що багатством й міццю дивувало світ.
Ворогують між собою тепер Юдея та Ізраїль,
Кличуть на поміч вчорашніх ворогів своїх.
Ні, не на те, аби довести вірність Богу.
Навпаки. Двох золотих тілець
Зробив цар Яровам та й каже люду:
«Досить вам трудити ноги до Єрусалиму.
Оце, Ізраїлю, боги твої, що вивели тебе з Єгипту» .
І поробив на пагорбах капища.
І навіть свято встановив, схоже на те,
Що віддавна було в Юдеї.
Мінялися царі, та кожен далі й далі
Одводив люд од Бога.
Найбільше це вдалось Ахаву,
Бо під п’ятою був в чужинки Ізевелі.
Усіх, хто вірний лишався Богу,
Цариця наказала знищить.
Пророка Еліягу щонайперше.
Того, хто не комусь там переказав слова Господні,
Що за всі злочини царя й цариці
В краю не стане води ані краплини.
Од кари свого посланця уберіг Господь,
Звелівши йти на схід, там де потік Керіт.
Три роки од безводдя бідував Ізраїль,
Допоки Бог не наказав пророку
Віч-на-віч стрітися з відступником-царем.
«Навіщо ти навів на край біду?»-
Із осудом спитав Ахав, йдучи навстріч пророку.
«Не я, а ти занедбав служить єдиному нам Богу.
А що він справді є, а не твої божки,
То це я доведу сьогодні ж.
Збери лише увесь Ізраїль на Кармель,
Та не забудь покликати своїх пророків!
Скільки їх там? Під тисячу чи й більше?
Я стану сам супроти цих дармоїдів Ізевелі».
І ось поклали для самозваних пророків тільце.
Із ранку й до полудня стрибають вони й скачуть
Біля жертівника, щоб Бааль прийняв їх жертву.
«Кричіть і якомога дужче, бо, може, він заснув.
До крові раньте сите своє тіло»,- глузує Еліягу.
Та від Баала нема вогню.
Тоді покликав Еліягу люд, узяв каміння
По одному з дванадцяти колін,
Збудував жертовник в ім’я Господнє.
Дрова поклав, а на них – тілець.
Все те скропив водою і лиш тоді звернувсь до Бога:
«Господи, Боже Аврагама, Іцхака та Яакова,
Хай цього дня довідаються всі,
Що Ти не вигадка. Що раб Твій, Еліягу,
Все по Твоєму слову зробив нині.
Озвися, Господе, до мене, щоб знав народ,
Що Ти – Господь, щоб всі серця
Знов обернулися до Тебе!»
І тої ж миті спалахнув вогонь і пожер усе –
І дрова, і каміння, й порох і тільце,
І навіть воду вилизав із рову.
А потім линув дощ... Та ще який!..
І всі ставали на коліна й плакали ,
І лиш в палаці Ізевевель-чужинка
Зубами скреготіла з кожним розлунням грому:
Дізналась, що всіх її пророків перебито,
І присяглася покінчити з Еліягу.
Не вдалося. Направив Бог посланця свого
До гори Хорив, де Він колись з Моше стрічався,
І там явивсь не вітром, не землетрусом,
Не вогнем, а голосом тонкої тиші.

Не крові ворогів, ні багатств, а лиш розумне серце,
Аби судить народ мій многоликий, попросив я в Бога.
Квітне моя держава.
Від Дану і до Беер-Шеви,- зусібіч мир зо мною.
Безпечно сидять Юдея та Ізраїль
Кожен під своєю виноградною лозою...
Звідусюд потоками пливе в Єрусалим багатство.
Срібло вже ніщо, бо золота доволі.
Можновладці всього світу з’їжджаються,
Аби почути мудре моє слово,
Побачить вочевидь, як без воєн
Я зміцнюю набуте кривавицею Давидом.
Та ось цієї ночі, уже вдруге, з’явивсь Господь.
Але не так, як вперше, коли я сів на трон,
А з осудом. Ні, не за те, що
Податками обклав я свій народ.
Що за непослух б’ю його
(Попереджав же Бог юдеїв, як захотіли собі царя,
Що не медом буде їх владика).
Осуджує мене за те Він,
Що начебто я відвернувсь од Нього,
Служу всіляким там чужим божкам –
Аштортам, Мілкомам, Камошу, Молеху,
Всіляким деревам, кущам, камінню,-
Всьому, що сам Господь вважає за мерзоту.
А я ж бо тільки сповняю волю моїх жінок.
700 княгинь-чужинок в мене.
І це чомусь дратує Бога.
Занадто ревнивий мій Господь!
Невже не можна служити водночас
Йому й моїм жінкам-красуням?
Годжу і догоджаю всім їм і в усьому,
Бо ж і на старості понад усе люблю
Їх голубині очі... Мов стадо кіз – волосся...
Немовби оленята – перса...
І шию на башту Давида схожу...
Ось і тепер тільки-но згадаю про все те,
Так і хочеться «Пісню пісень» продовжить...
Та мушу завершити для дітей «Мішлей» .
Не тільки тілом служать жінки мені.
Перед колишніми Давидовими ворогами
Вони тепер немовби нездоланний щит,
Аби надійно я втримував усе те,
Що в битвах батькових було здобуто.
Не міг же я із іменем моїм
Вершити справипід брязкіт зброї.
То ж вирішив за краще поріднитись з ними,
Взявши в дружини їхніх доньок.
Чи ж зміг би я Храм Божий зводить,
Заюшений, як батько мій, в потоках крові?!
І, зрештою, невже не можна служить
Всевишньому і час од часу іншим?
Виходить, що ні, бо ж готовий Він,
Одібрать хоч зараз у мене царство,
Та втримує од цього обіцянка Давидові.
А що зробить наміривсь, так це лишити
Спадкоємцю тільки одне з колін,
А решту...віддать рабу моєму...
Тільки за те, що приліпивсь я серцем до чужинок.
І за провину мізерну таку
Господь наміривсь зруйнувати
Все, чим дивував я цілий світ.
На глум сусідам показати, що всі мої старання –
Суєта суєт. Гонитва за невловимим вітром.
І не комусь там Всевишній мстить,
А тому, кого Він ще в колисці назвав Єдідьєю –
Себто улюбленцем своїм.
І ось тепер Йому я ненависний...
О, суєта суєт!
Цар Шломо відсторонив «Мішлей»
І в розпачі почав писать «Когелет» .
----------
Книга приповістей Соломонових.
Еклезіаст.

Бат-Шева
(подумки по дорозі до царя Шломо )
Давно вже не стрічалася із сином,
Відтоді, як посів він царський трон.
Не посміла б просити і цієї стрічі,
Якби не Адонія слізно не впросив.
Це той , котрий проголосив себе царем,
Коли Давид уже згасав.
Слава Богу, що дізнавсь про те пророк Натан
І напоумив мене якомога швидше йти до Давида.
І ось я входжу в цареву опочивальню,
Де стільки втіх зазнала і зачала сина,
І бачу не коханця, а старого, змученого діда.
А там, де я колись була в його обіймах,
Лежала Авішаг, щоб зігрівати напівмертве тіло...

Давид
Не кликав я тебе, Бат-Шево,
Чому прийшла без дозволу сюди?
Щоб немічним мене побачить?
Бат-Шева
Ні, царю! Щоб нагадать тобі уперше і востаннє,
Чим клявся ти мені, як народився Шломо...
Давид
Гадаєш, що я вже присмерті? Позбувся розуму?
Бат-Шева
О ні, мій любий пане! Навпаки. Я певна,
Що ти одужаєш і довго ще сидітимеш на троні
Нам усім на втіху. Та, бач, знайшовся той,
Хто квапить твою смерть...
Давид
І хто ж це?
Бат-Шева
Адонія прогосив себе царем.
Пророк Натан знає про це певніше.
Давид
Покличте сюди пророка!
Пророк Натан
Серйозна справа, царю.
Адонія зібрав на учту Йоава, Ев’ятара,
Іншу знать і всіх твоїх синів, крім Шломо,
І п’ють там, і їдять, а ще горланять:
«Нехай живе цар Адонія!»
Давид
Не буть цьому. Негайно ж, ти, Натане,
Разом із Цадоком посадовіть на мого мула Шломо
І біля Гіхону помажте його на царство.
А потім затрубіть в шофар, проголосивши:
«Нехай живе цар Шломо!»

Бат-Шева
І ось отой, хто бачив вже себе на троні,
Сьогодні слізно просить, щоб син мій Шломо
Дав дозвіл на шлюб його із Авішаг,
Що своїм тілом зігрівала його батька...
Зайве питать вчорашнього бунтівника,
Чи згоди він у дівчини питав.
А мене хіба ж питали, як видавали за Урію?
Чи Давид питав, як брав на своє ложе?
Минули часи пророчиці Дебори,
Як, присоромивши, Барака на битву посилала ...
Тепер ми змушені безслівно вдовольняти
Хіть чоловіків, народжувать дітей та й годі...

Цар Шломо
(зійшовши з трону матері навстріч)
Здорові будьте, мамо!
Що скоїлось, що змусило вас
Без попередження прийти сюди?
Напевне, щось надто важливе?
Кажіть і все я миттю вдовольню...
Бат-Шева
Проситиму, щоб дозвіл дав ти на шлюб
Брата твого Адонії з Авішаг Шунамітянкою.
Цар Шломо
(спохмурнівши, а далі з іронією)
Та й годі? А я гадав, що попросите ви
Для Адонії ще й царство!..
Адже він старший брат.
Попросите також важливе щось і для спільників його...
Для зрадника Йоава, що знищив, як батько оповів,
Талановитіших і відданіших од себе полководців,
Для Ев’ятара-священника...
Та й загалом для всіх отих,
Що скинути воліли з трону помазанника Бога...
Ні, просьбою цією Адонія прирік себе на смерть.
Чи ж можна просити те, що батьковим було?
Отак же й кровний брат його – Авшалом
Ввійшов до батькових наложниць в Єрусалимі...
Отож, даруйте, мамо, і прощайте!..
Бат-Шева (залишаючи тронний зал)
Яка ж ти бідолашна Авішаг, красуне із красунь...
Розумію сина: чоловіки напевне заслужили кари.
А ти, нещасна, за які гріхи приречена
Скніть незайманою дівою до смерті?.
P.S.
Відтоді мати не зверталася із просьбами до сина.
-------

Сьома донька в родині.
Мир.
Нафан.
Див. Книга Суддів, 4:8-9.
Мир.
Хоч в івриті звертаються тільки на «ти», автор не міг утриматись від форми, усталеної з давніх-давен в Україні.

Ну що ж: я прощений нарешті батьком.
П’ять років не підпускав мене до себе,
Та змирився, мабуть, з тим,
Що мав я право відомстить Амнону
За наругу над сестрою.
Тамаро люба, як утримать сльози,
Коли ти бавишся з дітьми моїми?
Згвалтована і вигнана, мов кішка,
Ти розідрала царський одяг свій
На знак жалоби і довічну одинокість.
Попелом покрила золотаві свої коси
І стала сивою нараз.
Батько простив мене. А я йому – нізащо.
Не осудив же він, як слід, гвалтівника.
Не покарав його належне...
Сам по вуха в блуді:..
Узяв собі його дружину Урі Хетійця,
А бідолаху послав на вірну смерть.
Бат-Шева тепер йому найлюбша.
Хто віда, може, вже й корону призначив її сину?
Ні, я порушу те, що в імені вкарбовано моїм,-
Не мир і спокій матимеш од мене, батьку!
Знаю, що люд ізраїльський любить мене не згірш.
Сьогодні за красу, а завтра й за розважність.
Переконаю, що вже засидівся на троні батько.
Насвітанку стану біля воріт і кожного,
Хто йтиме до царя на суд, підозву до себе,
Розпитаю, відкіль він і якого роду,
Що за причина змусила трудити ноги до Єрусалиму.
«Слова твої і гарні й справедливі,- скажу я,-
Та нікому ж, крім мене, вислухати їх».
А на прощання, як схилиться в поклоні,
Простягну йому я руку, і пригорну, і поцілую,
І тихо прокажу: «Невдовзі настануть зміни».
***
Так Авшалом вкрадавсь в серця ізраїльтян.
Десятки тисяч готові були назвать його царем.
Відчувши силу, він одпросивсь в Давида
Піти в Хеврон, аби подякувати Богу,
Що з миром повернувсь в Єрусалим.
«Йди, синку, і повертайся з Богом!»-
Благословив Давид і поцілував у лоб.
Не відав батько, що ворога свого благословив.
Уже розбіглися гінці по всій країні,
Аби рознести: «Тільки-но злинуть звуки шофару,
Знайте: царем став у Хевроні Авшалом!»
***
Не всі повірили, та все ж злякавсь Давид
І з військом залиша Єрусалим.
Потік Кидрон позаду, на Гору Олив босоніж сходить.
Все військо плаче із царем перед Ковчегом Заповіту...
А як перетинали Бахурім, вибіг якийсь там Шімі,
Що з роду покійного царя Шаула,
І кидає каміння в військо, і проклина Давида:
«Зникай, зникай відсіль негайно, вбивця і мерзотник!
Господь нарешті відомстить тобі за кров Шаула
І царство передасть в надійні руки Авшалома!»
Тих, хто готовий зняти голову негіднику,
Аби йому заціпило навіки,
Спиня Давид словами болю і печалі:
«Не чіпайте хлопця! Мабуть, Господь так наказав.. .
Якщо вже син, що вийшов з надр моїх,
Шука душі моєї, то що ж казать про невігласа.
Хай Бог почує і побачить моє приниження...
Може, воздасть добром за оце-ось лихослів’я!»
***
І Бог почув помазанника свого.
У ліс Ефраїмовий Авшалома заманив.
І того дня ліс більше вояків згубив, ніж меч.
І лиш в одному Всевишній не пішов Давидові навстріч –
Будь-що уберегти від смерті сина.
Чуприною своєю золотою, що вабила увесь Ізраїль,
Авшалом за віти теребинту зачепивсь
І був прохромлений стрілою в серце.
***
І застогнав, затрясся в горі цар,
І плакав-плакав довго й неодзовно батько:
«Синочку, синку мій, невтішна моя втрато!
Краще б я помер, ніж ти! О, горе моє, горе!..»
І хтозна, скільки б цар отак ще б горював,
Та ось прийшов Йоав , воєначальник,
Зі словами, яких Давидові не довелось чувати:
«Соромиш, царю, слуг своїх сьогодні ти.
Ми ж кров’ю рятували тебе й твою родину.
Та бачу: ти б ладен покійниками всіх нас бачить,
Аби живим постав цієї миті Авшалом перед тобою.
Це б ти вважав за справедливість...
Але прошу тебе забуть про горе
І хочеш чи не хочеш вийди до народу.
Він мусить бачити і знати: є в нього цар,
Якого зрушить з трону під силу тільки Богу!»
І встав Давид, і сів біля воріт.
І люд у співчутті ішов і йшов перед царем.
І знову став єдиною родиною Ізраїль.
***
В долині Йосафатовій (тепер уже в Єрусалимі),
Під скелею ще й досі пам’ятник стоїть.
Кажуть, не сподіваючись на сина,
Його поставив Авшалом собі.

------
Авесалом, як і решта біблійних імен, запозичених з грецької мови, не передає змісту, закладеного в івриті. Авшалом -батько-мир.
Тамар - Фамар.
Бат-Шева - Вірсавія.
Йоав був, власне, вбивцею Авшалома, порушивши таким чином прохання царя зберегти будь-що життя синові.За цим стояла насамперед власна пімста бунтівникові, за наказом якого слуги підпалили його ділянку з ячменем.- Див.Друга книга Самуїлова, 14:29-32.

І був за днів Давида голод три роки, рік за роком.
І шукав Давид Господнього лиця. І сказав Господь:
«Через Шаула та його кровожерний дім,
який умертвив гів’онітян»...
І покликав цар гів’онітян і говорив з ними...І сказали вони царю:
«Від того чоловіка, котрий губив нас і мав задум винищити нас,
аби не стало нас ніде в межах Ізраїлю, хай видані нам будуть
сім осіб із нащадків його, і ми повісимо їх перед Господом
на пагорбі Шаула, обранця Божого»
Шмуел 2. 21,1-2, 5-6


«Сини мої, соколики, тепер захищені ви од наруги.
Безсила я, щоб зняти і накрить собою ще й oтих п’ятірко.
А мати є ж і в них. Не хто-небудь - донька Шаула.
А ким доводжусь я йому?
Не жона, а всього-навсього одна з наложниць.
Вряди-годи навідувався цар до мене,
Щоб справить мужеську роботу. Та й годі.
Так і не зазнала я кохання...
Утіх любовних...Цілунків до самозабуття...
Усе лиш в потаємних снах...
Як був живий Шаул, ніхто не смів торкатись мого тіла.
А тепер, коли його нема, я, мов горох, що виріс на узбіччі:
Хто не йде – вщипне. Найперше – найсильніші, звісно.
От і Йоав – воєначальник порушив царський припис
І, мов злодій, гвалтував мене...
Дорожу лиш тим, чим наградив Всевишній, -
Вами, дорогі мої синочки.
І ось тепер вас безневинних
Давид віддав на глум гів’онітянам.
Забув, а скорше не надав ваги тому,
Що сказано було в Торі:
«Не будуть забиті батьки за синів,
А сини не будуть забиті за батьків.
А тільки кожен за гріх свій буде забитий» .
Якщо ж порушено цей припис Божий,
То за Його велінням не можна лишать повішеного на ніч,
А поховати слід ще за дня...
Не дожидаючись, поки вовки й лисиці
Стануть обгризати ваші ноженята,
А вдень злетиться гайвороння викльовувати оченята,
Зняла я вас із шибениці, як починали жать ячмінь.
А прикриватиму, допоки стачить сил моїх...
Спека, хамсін, пронизливі вітри...
Ніщо не вирве мене звідси,
Допоки не поховають вас по-людськи.
Сукот сьогодні, а по ньому, може, й дощ.
Уперше за три зловісні роки.
Пригадуєте, любі, як ви тулилися до мене,
Коли ми втрьох в суці сиділи?
Пісень співали. Зорі начебто підспівували нам,
Бо заглядали крізь дірявий дах.
А як чекали ми краплин першого дощу!..
Як тяглись до них човником складені ваші долоньки...
І ось тепер сама сукот стрічаю.
Та що це? Сльози чи краплини збігають по щоці?
Так воно і є!.. Всевишній нарешті посилає дощ...
Як плату за вас і тих п’ятьох, що ще гойдає вітер?
Яка ж ціна безжально зависока!..
Невже замало смерті Шаула та Йонатана?..
...Аж ось хтось там замаячів удалині...
Здається, слуги Давидові... Йдуть сюди:
«Вставай-но, Ріцпо, Аїнова дочко!
Давид дізнався, що ти вже стільки днів біля синів сидиш.
Велів і їх, і тих, що ще висять, забрати й поховати».

Рік уже ходжу сліпий і загнузданий по колу.
Як тії ж коні, кручу важчезні тепер для мене жорна.
Та не вони знесилюють мене щодня,
А глузи, що сильніш од гедзів жалять:
«Ну що, Шімшоне , вдаваний вояко, залишив тебе Бог,
Як дурну твою макітру Дліла поголила?»
Одмовчуюсь, бо й справді воно так.
Назіром, себто слугою тільки Господа Бога,
Вийшов я в цей світ, щоб визволить Ізраїль з-під пліштім .
Могуттям надлюдським Всевишній наділив мене,
І тисячі напасників були безсилі,
Допоки я їх бив у чеснім поєдинку.
Та не такі вони дурні, як думалось наївному мені,
Якщо зуміли врешті-решт знайти для мене пастку.
Хоч назорей, призначений лиш Богові,
Як інші грішні, пив я та ще гарних дівчат любив.
Піддався, як кажуть, очам і серцю.
Спокусила мене краса. Навіть одружувався на чужинках.
Та першу, коли я був відсутній, віддали за іншого,
А другу – живцем спалили уночі, щоб відомстить мені...
Відомстив і я належне: не сотні, тисячі лягли.
Але ж із помстою не житимеш, як з жінкою,
Тож і не зміг я чарів Дліли обійти.
Корчму вона тримала. Але не трунком,
А тілом і чарами невдовзі спокусила.
Любились ми. І то найкраща пора була в моїм житті.
Навіть юдейську віру перейняла Дліла.
Чого б і ще бажати чоловіку і судді Ізраїлю до того ж?!
І раптом щось сталося з коханою моєю:
Тільки-но до грищ любовних приступаю,
Як Даліла насурмиться й щовечора одне і те ж питає:
«Відки в тебе, Шімшоне, така нелюдська сила?»
Здогадатися було б тоді мені, що то не Дліла,
А вороги мої питають, аби нарешті впоратись зо мною.
Та хіть моя була сильніша за розум тої миті,
І ось тепер кручу осліплений трикляті оці жорна.
«Спинись, Шімшоне!- чую чийсь голос.-
Сьогодні свято бога нашого Дагона.
Громада, що зібралась в його храмі,
Побачить хоче того, хто збиткувавсь над нею».
І ось, закутого в залізо ведуть у цей поганський дім.
«Боже!- молюсь я по дорозі.- Дай змогу спокутувати гріх!
Це ж така нагода відомстить напасникам, котрі гадають,
Що я тепер безсилий, як і нещасний народ мій.
Дай знову силу і я належне ворогам віддам її».
І ось я в храмі. Прокльони, крик і сміх в одне злилися.
Нічого, кажу собі: як обіпруся зараз об стовпи,
То іншим криком заллєтесь навіки ви, погани.
«Готовий я вмерти, але тільки з вами!»-
Кричу й спираюсь об стовпи.
І рушаться вони, по хвилі пада й стеля...
І храм стає для тисяч домовиною.
Р.S.
То був останній бій Шімшона.
Полягло тоді пліштім удвічі більше,
Ніж це вдавалося богатиреві доти.
Усміхненого, знайшли його брати-юдеї
І понесли в Ізраїль свого захисника й суддю,
І поховали поруч батька.
-------------
Шімшон походить від івритського слова "шемеш" - сонце. Себто "сонячний". Таке ім'я суддя отримав за своє золотаве волосся.

І станеться, коли Господь, Бог твій,
дасть тобі спокій від усіх ворогів твоїх навколо в Краї,
що Господь , Бог твій, дає тобі як спадок, щоб посісти його,
то зітри пам’ять про амалека з-під неба. Не забудь!
Повторення Закону. 25:19


Є манна...Перепели є...
Та тільки-но води забракне посеред пустелі,
Одразу ж пам’ять оберта юдеїв у Єгипет,
Де донедавна ще місили в поті глину
І де кийок віднаджував дивитись молитовно в небо.
Але вчорашнє - міраж із казанами м’яса.
Сьогоднішнє - лиш згага в пересохлім горлі.
І ремствують юдеї. І вже готові вбить Моше.
Забули, хто їх насправді вивів із неволі.
Це Він накаже рабу Своєму,
Посохом ще раз зробити диво.
І тої ж миті зі скелі вирветься вода...
Та за невіру і кара Всевишній.
Мов сарана, неждано налітає амалек,
Жінок гвалтує, немічних і дітлахів вбиває.
В двобій вступає Єгошуа із вояками,
Моше із Агароном й Хуром на гору сходить.
І тільки з посохом здіймається рука, звитяжують юдеї,
А непритомніє, сил прибуває амалеку.
За праву Агарон, за ліву Хур підтримують Моше,
Допоки на спочинок не заходить сонце.
І п’ятами уже накивує у безвість амалек...
...Нема Моше і тих, хто вийшов з ним з Єгипту.
Юдеї повернулися в обіцяний Всевишнім край,
Та амалек все поривається їх винищить дощенту.
І грізний він, коли із м’ясом казани
Замість Тори обранцям Бога очі застеляють.
Та коли руки, як колись в Моше,
Здіймаються в молитві одностайно,
Тоді стає безсилим амалек,
Щоб Божий Дім занапастити.
Бо ж амалек лиш там,
Де люд живе в безбожжі та зневірі.

Навіщо могила Моше схована від людськго ока?
Бо відомо було Всеблагословеному, що Храм має бути зруйнований і народ вигнаний із землі своєї.
І не прийшли б тоді на могилу Моше, плачучи вмовляти:
«Моше, Учителю наший, устань і молися за нас!» - І встав би Моше та й вимолив би відмінити згубний присуд: -адже праведники бажані Господу після смерті ще більш, аніж за життя свого.
Агада, частина перша, «Могила Моше»


«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить.

Р.S.
На доказ того, що ніхто не знає, де могила Моше, оповідають таке: римські вояки шукали її двома групами. Та, що була внизу, начебто бачила могилу вгорі. А тій, що дивилася згори, здавалося, що вона внизу.

Той день був пам’ятний для Яакова
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки винюхав те,
Що зготував я»,- подумав Яаков.-
Недарма ж був неабияким мисливцем –
Мало якій звірині вдавалося сховатись.
Та ж і сам був більше схожий на звіра:
Увесь у волосні...Лоба не видно...
Запалі очі світять хижацьким блиском...
Так і здається, що готовий вчепитися в горлянку...»
«Нагодуй мене!»- не сказав, а скорше прогарчав Есав.
«У мене тільки чечевиця. І ти ж напевне знаєш, чому...»
«Нічого знать не хочу! Голодний я і стомлений!..
Дай мені оте червоне, що в горшку парує!..»
«Задля дня такого сам би мав зварити отаке...»
«Не маю сил підняти руку... Отож, у рот клади мені!»
«Мабуть, таки дійшло й до нього, про що йдеться.-
Подумав Яаков.- Крихти совісті
Пробилися-таки і напоумили напівзвіра:
Не варто так-от осоружно порушувати звичай –
Зі скорботи робити свято шлунку».
«Зроблю, як просиш. Щоправда, за умови»,- сказав уголос.
«На все я згоден, аби не буть голодним! Не зволікай же!»
«Поклянись, що первородство віддаси мені цієї ж миті!»
«Нащо мені це первородство?- пронеслося в голові Есава.-
Щоденні молитви...Пости...В шабат сидіти вдома
Замість загнати звіра і крові свіжої напитись вдосталь!..»
«Згода!- проревів Есав.- А тепер у рот клади! Та якомога більше!»
...Наївся волохань, лапою рот витер і почвалав у свій намет.
А Яаков тої ж часини пішов до матері розповісти, що сталось.
...Відтепер Рівка знала, що робить, аби здобуте первородство
Перетворить на батьківське благословення.
Та вирішила все ж порадитися із Всевишнім.

І вийшов Лот, і промовив до зятів своїх,
що мали взяти дочок його, і сказав:
«Уставайте, вийдіть із цього місця,
бо Господь знищить місто».
Але в очах зятів він здавався жартівником.
Біблія, Книга буття, 19:14

«Які ж бо нісенітниці наснилися вам, тату.
Мабуть, переборщили в пиятиці вчора.
Це ж треба отаке: на попіл перетвориться Содом!..
Та ж подивіться, любий тестю наш,
Як місто не тільки вночі, а навіть удень гуляє.
Усього ж вдосталь – і вина, й жінок,
А є й такі, яким уже байдужа стать:
Крутять любов чоловіки з чоловіками.
Ідіть собі, як кажуть, з Богом,
А ми своєю підемо дорогою.
Це ж треба отаке: Содом згорить!..»
І зятів, і содомлян усіх на той світ
Вивела ще того ж дня неправедна дорога.
Дружина Лотова стала соляним стовпом.,
Бо всупереч не обертатись обернулась,
Як грім враз прогримів і вогонь в небо здійнявся.
Не довірять нікому – така була у неї вдача.
От і тоді, як посланці небес прийшли
І на вечерю треба було щось там зготувати,
Пішла вона в Содом позичить солі
(Так начебто своєї бракувало),
І так дізнались содомляни про гостей,
І заявились охочі до сороміцьких вихваток,
І закомандували: «Виведи сюди своїх гостей!»
Ладен був Лот віддать незайманих своїх дівчат,
Та гультяї стояли на своєму і сліпотою поплатились.
«На попіл аж до небес перетворивсь Содом...
Соляну дружину лижуть тепер кози й вівці...
А що ж чекає доньок і його самого?-
Як був тверезий, Лот себе питав.-
Довкола –лиш пустеля кам’яниста...
Був би дядько Аврагам... Але він знову
Почав би теревені про Всевишнього
Та як належить догоджать Йому.
А я, по правді, якщо і вірю, то не так,
Щоб миті кожної думать про Нього.
За все хороше дякувати тільки Йому.

Удень іще сяк-так: кози, виноградник...
А от вночі таке верзеться, що грішно й розказати.
Та, зрештою, і нікому. Не доньок же посвячувать у сни?
Двічі було наснилось, що начебто з покійною лежу
І витворяю з нею те, що замолоду з насолодою творили.
Вранці відчув таку полегшу, робота начебто сама робилась.
Ось що то важить справить мужеську нужду!..
Не втримався і розповів дівчатам, що з матірю стрічався уночі.
А вони обидві враз почервоніли і гайда в печеру.
А оце бачу, що животи здіймаються все вище й вище вгору.
Відки б це воно? Невже навідалися ангели, бува?
А, може, ті дві ночі я не з дружиною провів?..
Гріх і подумать, але на те усе виходить.
Напідпитку був тоді я і не знав, що, видко,
Змовилися доньки і порішили розпрощатись з тим,
Що доти берегли ретельно. Але для кого? І навіщо?
Аби зістарітись і не пізнати материнства?
І в цій печері померти з цнотою посеред кіз?
Не знали, бідні, чи згодивсь би я на це тверезим.
А втім... Мабуть, таки згодився б. Не для втіхи,
А щоб не лишилися вони на старості самі.
Нехай же гріх цей буде не на них, а на мені.
2
Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелись в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.