Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Лариса Чаєчка (1970)
"...Захочеш - і будеш. В людині, затям,
лежить невідгадана сила..." Олег Ольжич





Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. День народження (5)
    5. Баба Оксана тушкувала капусту та доварювала борщ. Завиванці з маком напекла напередодні, а ще — хліба домашнього; готувалась зустрічать гостей з міста — любу Даринку та її батьків (своїх доньку та зятя).

    У баби Оксани було свято — День народження. Вона хвилювалась як у дитинстві. Присіла коло столу, задумалась — пригадалась їй мати, батько, брати й сестри. У них велика була родина, дружня. Минулося все те... У неї самої лиш одна донька та онучечка Дариночка, як ясний промічник, що душу розраджує і звеселяє.

    - А хто вдома, — почулося із сіней.

    - Лишенько, та чого ж я розсілася?! Мої ж гості вже на порозі!

    - Бабуню! Вітаємо тебе! Зичимо щастя, здоров'я!

    - Дариночко, дякую!

    - То ще не все... Бажаємо не хворіти...

    - І ніколи не знати, як ліки називаються, — озвався тато Даринки.

    - Бути веселою, — продовжувала дівчинка.

    - І ми всі тебе любимо, — підсумувала Даринчина мама.

    Всі засміялись і одночасно почали обдаровувати іменинницю квітами, цукерками та ще якимись пакунками, що в них було загорнуто і светрик шерстяний, щоб у зимові вечори не мерзнути у кімнаті, і хустка нова “шелянова”, як казала баба Оксана, щоб до церкви одягнути на свята, і ще якогось дріб'язку, як ото мило та крем для рук.

    У вітальні пахло квітами. Даринка звично кинула погляд на бабин креденсик, у якому за рядочком скляних фужерів стояло декілька фотографій — он баба Оксана молодою, вродлива чорнявка, а ондечки разом із дідусем — ставним чоловіком, а ось і їхня сім'я — мама, тато, і Даринка між ними сидить, як горобенятко. Заусміхалася — Даринка любила своїх батьків, і бабу Оксану теж.

    - Даринко, а поможи-но бабі поставити на стіл тарілки, та виделки розклади і серветочки не забудь.

    - Ой, бабуню, зараз! Лише руки з дороги помию!

    Даринка вибігла на ґанок і стала зачудована — яке ж у баби Оксани гарне подвір'я! Чорнобривці ще цвітуть, а флокси вже пожовтіли, майорці ще хоробряться, а на мальві квітконоси баба вже позрізала — одцвів віночок, літо минулося.

    Зітхнула: “І чого те літо завше так швидко закінчується?!” Кинула оком на сусідське подвір'я, Юрка не видно. Казав, що поїде на змагання. Таки записався у гурток моделювання літаків. Їздить два рази на тиждень до міста, а це таки далеченько.

    - Дарино, тарілки!

    - Біжу, бабуню, вже!

    І прудко, як кізонька, шасть до вмивальника, що його ще Даринчин дідо поставив під липою. Сусіди кажуть, що від лип — тінь на усе подвір'я — то й дарма. Влітку не так спекотно )

    12. 10. 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. На репетиції (4)
    4.Вечори та ранки ставали щораз прохолоднішими, тополі біля Даринчиного дому вбралися у жовте листя, а дикий виноград, що вився аж на верхні поверхи, багряно запишнився у променях жовтневого сонця. Даринка поспіхом збиралася на репетицію танцювального гуртка. Вона б не хвилювалася, якби не одна обставина — сьогодні мав приїхати Юрко. Даринка таки з'агітувала його навідатись у Будинок школяра. І хоча хлопець довго відмовлявся, переконував, що його більше цікавить моделювання літаків, Даринка не відступала — мусиш приїхати і край! Тепер вона шукала в гардеробі свій улюблений червоний светрик та сині джинси. Одягнувшись, звиклим рухом накинула курточку і в зручних кросівках швидко збігла сходами униз. Ліфтом не користувалась.“Хай бабусі ним їздять!”, — думала собі. Була у них в під'їзді одна сусідка, що завше носила важкі торби з базару. Всі навколо дивувались, для кого вона носить стільки продуктів. Аж якось довідались, що бабуся випікає усілякі смаколики на продаж, бо має хворого чоловіка і йому потрібно багато коштів на лікування, а пенсії не вистачає. Тож сусіди, при нагоді, почали допомагати — хто сумку піднесе, хто машиною по дорозі з базару підвезе.

    Даринка швидко чимчикувала вуличкою. Поспішала, бо мала зустріти Юрка на автостанції, щоб разом йти на репетицію танцювального гуртка. Автобус приїхав згідно розкладу. Спочатку повиходили бабці із незмінними торбами, потім квапливо зі сходинок автобуса зіскочили хлопці й дівчата — школярі, що приїхали на змагання у місцеву спортивну школу, тоді повагом вийшов і Юрко. Трішки засоромився, коли передавав пакуночок від баби Оксани, та Даринка цього не зауважила — вмить вихопила теплого пиріжка із вишнями.

    - Пригощайся! — розкрила пакунок перед Юрком.

    - Спасибі!

    Тож, наминаючи за дві щоки пиріжки із вишнями, діти покрокували вуличкою до центру міста.

    - Як там твій Сіромашка поживає? — поцікавилась Даринка.

    - Та як завжди — рибку краде у мене.

    - А ти ще на рибалку ходиш? І що, клює?

    - То від погоди залежить, звісно. Але кльову вже доброго немає, ранки холодні... Та й вечори.

    - А гарно ж ми канікули провели, правда? — захоплена спогадами, поцікавилась Даринка.

    - Гарно, але канікули чомусь дуже швидко закінчуються.

    Отак розмовляючи, діти прийшли до місця призначення. Перед дверима, Юрко зупинився і почав переминатись з ноги на ногу...

    - Е-е... Може я, того, не піду?

    - Юрцьо! Ти чого! Тебе ж наша керівничка чекає! Я тебе розхвалила, що в тебе почуття ритму гарне.

    - Та, гарне! Тупцюю, як ведмідь. Який із мене танцівник...

    Поки Юрко шукав шляхів відходу, Даринка, не довго думаючи, вхопила його за руку і потягнула за собою в середину приміщення. Спочатку Юркові здалося, що там темно, як в коморі. Та, призвичаївшись до освітлення, побачив, що всередині Будинок школяра дуже схожий на їхній сільський Народний Дім і хвилювання трішки вляглося. Даринка, тим часом, затягнула Юрка у танцювальний зал і десяток дівчат вмить повернули голови у їхній бік. “Е-е... мені тут буде непереливки”, — подумав Юрко і вмить повернувся обличчям до дверей, щоб кинутися навтьоки.

    - Доброго дня! — раптом почув приємний голос, аж обернувся. Перед ним стояла струнка молода жінка у чорному танцювальному трико.

    - Куди ж ти, козаче, утікаєш? Заходь, привітайся!

    - Та я... того... шукаю гурток моделювання літаків! — швидко зметикував, що відповісти.

    - Зрозуміло. Цей гурток працює у понеділок і п'ятницю. Дарино, а ти чого стоїш, як закам'яніла? Спізнилася на розминку на десять хвилин!

    - Мирославо Богданівно! Не сьогодні, я Вас прошу, не сьогодні! — і хутко вискочила слідом за Юрком у коридор.

    Керівничка танцювального гуртка нічого не зрозуміла. Втім, її чекало з десяток юних танцюристок, тож вона не мала змоги розмірковувати, чого Даринка нині не залишилась на репетицію.

    - Юрко, і не сором тобі? — спиталася в хлопця, наздоганяючи його на вулиці.

    - Дарино! Добре, що вчасно втік, — щасливо посміхнувся Юрко.

    Даринка і собі усміхнулася — дарма, що задум із гуртком не вдався, зате вона побачила Юрка і вони ще годину гулятимуть містом )

    3. 10. 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Печена картопля (3)
    3. Вересень фарбував листя у жовті кольори, в садках ще пишно цвіли жоржини, а ранки й вечори ставали щораз прохолоднішими. Даринка, йдучи до школи, завжди нарізала букетик квітів, щоб поставити у класі на вчительському столі — вона сиділа за першою партою, тож мала можливість милуватись ними навіть під час уроків. Сьогодні першою за розкладом була алгебра. Вона не те, щоб не любила цей предмет, скоріше боялась вчительки. Та була дещо дивакувата. Ні, урок проводила як і належиться — спочатку з'ясовувала хто присутній, а кого немає, потім опитувала коло дошки домашнє завдання, пояснювала нову тему уроку... Та відштовхував, мабуть, важкий прискіпливий погляд блідих, майже безбарвних очей. Даринка зітхнула... Зате наступний урок — фізкультура! О, то люблять усі учні.

    - Стали всі в шеренгу! — скомандував вчитель фізкультури.

    Діти швидко виструнчились від найвищого до малого.

    - Хто відсутній?

    - Усі є, - відповіла староста класу.

    - Тоді бігом по колу!

    Діти спочатку повільно, потім швидше пробігли перше коло шкільного стадіону.

    “Як чудово дихається, майже як у селі”, — подумала Даринка. Раптом пригадала Юрка. “Гарно ми провели канікули, цікаво!Треба буде поїхати до бабусі на вихідних, може і Юрка побачу”, — подумала.

    - Раз-два, раз-два, - командував учитель, — стали, вирівнялись, робимо вправи! Раз-два, раз-два...

    Прийшовши зі школи, Даринка найперше побігла на кухню — аякже, зголодніла у школі. В шкільну їдальню не ходила принципово, бо асортимент там невибагливий ще й готують несмачно.

    - Мамо, а чи не поїхати нам у суботу до бабусі у село, — спитала Даринка.

    - Та ми мусимо їхати, бо бабуня кличе нас на допомогу — будемо картоплю копати!

    - О, то файно! Ми потім з Юрком картоплі напечемо!

    Мама посміхнулась. Їй подобалось, що її донька товаришує із Юрком, бо він хороший хлопчина та й цікавий — любить книжки читати, тому багато знає.

    В суботу зранку Даринка з мамою і татом їхали в село до бабуні. За вікном машини швидко змінювались краєвиди — лісисті пагорби, видолинки, великі та малі села. За менш як годину мандрівки, сімейка вже паркувалась на обійсті баби Оксани.

    - А що ж ви, дітоньки, певно змучилися з дороги? А ти, Дариночко, мабуть, ото скучила за бабою Оксаною?

    Дівчинка притулися до бабуні, вона й справді скучила, а також за бабиною хатою і своєю у ній кімнатою, і за котом, і квітами, і за ставком і за всім-всім!

    - Відпочиньте з дороги, та й ото підемо картоплю копать. Сусід Микола вже скосив бадиляччя на грядці, гарбузи я ще вчора повибирала. Але ж гарні того року у мене гарбузи! Буде добра гарбузяна каша.

    Даринка мрійливо прикрила очка. Вона вже зголодніла і їй в уяві малювались картини смачних бабусиних страв.

    - Дитинко, та чого ж ти стоїш на порозі? А ну до хати! Маю і молочко вранішнє, і млинчиків напекла. Та йди щось з'їж із дороги, — примовляла баба Оксана.

    Дитина не стала довго розмірковувати — вмить опинилась за столом і стала споживати смачні наїдки. Потім швидко одягнувши одяг для роботи, побігла за хату на бабині городи. Мама з татом вже вигортали великі бульби з-поміж дрібних та одразу вкидали до кошиків, що стояли перед ними: велику картоплю — в один кошик, дрібну — пацяті*, а насіннєву — в третій кошик. Даринка й собі взяла мотичку і так вправно орудувала нею, що всі дивувались! По трьох годинах копання, бабуня нагорнула зілля і підпалила. Даринка, не довго думаючи, вкинула у бадилля картоплю. Сивий димок стелився городами, мама з татом сиділи вкінці городу й жартували.

    - Та хто ж так бульбу пече, — раптом почула запитання. З несподіванки аж підскочила. Позаду неї стояв Юрко і посміхався. Його кирпатий носик вже зачув своєрідний запах паленого картопляного бадилля, тож він не довго думав — вмить опинився на городі баби Оксани глянути, чи Даринка з міста приїхала.

    - Юрку! Привіт!, — дівчинка щиро зраділа, — а як пекти картоплю? Хіба не слід її вкидати у багаття?

    - Певно, що ні! Спочатку треба розвести вогонь на добрих дровеняках — щоб жару було багацько. Потім розгорнути вогнище, вкинути картоплю, загорнути і пекти хвилин сорок.

    - Хочу печеної бульби, хочу печеної бульби, — співала Даринка, підстрибуючи як у танцях якогось дикого племені.

    Ввечері сусіди позбиралися за садком на вигоні. Юрко, як і обіцяв, розпалив багаття, Даринка допомагала мамі й таткові виносити стільці. Баба Оксана знову гостила усіх своїми млинцями. Юркова матуся нарізала помідори й огірки. Скоро імпровізована вечеря під відкритим небом була готова. Діти вигортали картоплю з попелу і ще гарячу котили по траві, щоб вистигла трішки. Дорослі жартували, обговорювали цьогорічний урожай, а бабуня Оксана тішилася — гарна у неї родина, гарні у неї сусіди!

    *Пацятко — маленьке порося

    18. 09. 2014 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Украдений скарб

    Зося швидко дріботіла униз вуличкою. Поспішала, бо вдома ще було багато роботи, а вона й так забарилася — стріла Касю, а та до балачки — “не дай їсти, дай поговорити”.

    - Зосю, чули й 'мо, що в нас розрили давні пивниці, ті що на Ринковій площі.

    - На якій площі? Де в нас є Ринкова площа?

    - Як де?! Та в центрі, де парк, школа.

    - А-а, там... Ну, я виділа'м, що рили якісь хлопаки лопатами, але їх ніхто не знає — хто вони, звідки.

    - Кажуть, що то “чорні археологи”.

    - Які?

    - Чорні... Ну, ті, що риють незаконно, шукають скарби.

    - А які в нас скарби в Маґєрі в старих пивницях?

    - А во, дивися! Та ж там стояли колись жидівські будинки, отак навколо площі.

    - Касю, та ще'м би балакала з тобов, але мушу бігти додому — маю ще повно роботи.

    Кася лиш зітхнула та й стала пильнувати іншого перехожого. А Зося тим часом розмірковувала над почутим. Прийшовши додому, одразу зазирнула в літню кухню до старої тети.

    - Слухайте, цьоцю, стріла'м щойно Каську Петрусьову... А вона ж як стане балакати. Та й каже, що шукають скарб у нашому парку, де були старі жидівські будинки.

    Стара тета Оксана, сидячи на ліжку, що стояло попід стіною біля п'єца, задумано підвела очі та й стала розглядати племінницю Зосю, наче щойно побачила. Насправді, в її голові зринули спогади, як на старій ретрофотографії — вона малою, гарновбрана — у сукенці й капелюшку, йде із старшою сестрою Ганею до церкви. Спочатку проходять повз батькові поля, що займають площу від села Кам'яна Гора й до Маґерова, потім хрест, що стоїть при дорозі, далі ряд будинків, великий кам'яний млин і ось вони вже в центрі міста. Навколо височіють великі дво- та триповерхові кам'яниці, повно люду, усі спацерують файно вбрані — одні до костелу, другі до церкви, а ще інші — до синагоги.

    Раптом погляд тьмяніє, спогади малюють зовсім іншу картину — гуркіт танків, вибухи бомб десь зовсім близько за селом. Пригадує, як увечері сусідка її мамі вповідала, що німці всіх жидів зганяють до купи в ґетто, що такий крик і плач стоїть в Маґерові, що чути мало не на Передмістю...

    Коли з Ганею пішли знову до міста, Оксана мало не зомліла від побаченого — вже не було кам'яниць, одні руїни. Здивувалась, коли побачила, що костел, церква і школа стоять неушкоджені. Синагогу розбомбили вщент, як і жидівські будинки. На вулиці не вловила запаху солодощів з цукерні, бо його не було — їдкий дим згарищ, чорний сніг наче витирали світлі картини її мирних споминів.

    - Цьоцю, що з Вами?! — Зося щосили стріпала стару за плечі. Вона насправді злякалася, що з тіткою щось негаразд.

    - Нічого-нічого, Зосю... То я так, задумалася... Ти питалася про Ринкову площу? Так, була така колись. Там такі торговиці були! Все продавали, а найбільш славилися маґерани хлібом та шапками-маґерками.

    - А будинки були, навколо площі? Бо тота балакуча Каська мені всі вуха протуркотіла про жидівські пивниці.

    - Та певно, що були! Стояли будинки рівними рядами, такі красиві, навколо площі. Мали два або три поверхи. Гарно було! Та все та клята війна зруйнувала! Жили люди всякі в Маґерові, та найбільше було жидів. Бомбили центр міста нещадно...

    - А як сталося, що церкву, костел і школу не зачіпило бомбами?

    - Так німець стріляв дуже прицільно! Було їх тут, а було... І москалів потім. Бачиш, Зосю, х'тіли вони ту Маґєру вже зовсім донищити, але видно Матір Божа змилостивилася.

    - Зосю, а що ти все випитуєш в мене та й випитуєш?

    - Видите, цьоцю, ота балакуча Каська нині вповіла мені, що в центрі, де стояли ті будинки, якісь хлопи з лопатами щось копали . Я не хотіла Касі казати, що вже Марійка мені переповідала, що там вночі і трактор був. Кажуть люди, що таки повитягали якісь скрині, але що там було, толком ніхто не бачив. А ще казали, що хтось сходи в костелі, що ведуть на хори, повивертав.

    - Свят, свят, свят! — озвалася тета Оксана, — най Бог боронить! Чуже взяти, то великий гріх! Казали старі люди, що жиди ховали своє золото у пивницях — і закопували, і замуровували. Ой, лишенько... Не буде добра тому, хто взяв.

    Стара жінка задумано теребила крайчик своєї запаски і хитаючи головою тихо приповідала оте: “свят, свят, свят”.

    Зося тихенько вийшла з кухні на подвір'я. Стала перед хатою, вдихаючи на повні груди вечорове повітря. За кільканадцять хат від неї виднілись куполи церкви. “Добре, що вціліла”, — подумала Зося. Аж тепер пригадала, що картина коло бічного входу має сліди від куль — ніколи раніше над цим не задумувалась...

    - Мамо, йдете вже чи ні, Іванко плаче! — гукнула Зосина донька.

    - Лишенько, що ж оце я дурницями займаюся, коли дитина в хаті плаче! — чимдуж побігла до хати.

    Сутінки огортали все довкола м'якими обіймами. Туман над річкою здіймався сивими пасмами, а старий костел велично височів на пагорбі, наче промовляючи — мої стіни міцні, я стою тут на сторожі вже більш як чотири століття. А й справді, костел нагадував крислатий дуб — символ сили й довголіття. І хай так буде!

    12 грудня 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. В ліс по гриби (2)
    2. Ранок був прохолодним, бо ще з ночі падав дощ. Даринка сиділа на ґанку, щільно загорнувшись у велику бабусину хустку і очікувала на своє ранкове горнятко молока. З-за плоту визирнула скуйовджена чуприна Юрка.

    - Дарино, я йду до лісу по гриби.

    - То йди, мені що до того — ліниво розтягуючи слова, відповіла дівчинка.

    - Та ходімо разом. Я знаю, де ростуть великі білі гриби!

    Даринка задумалася, може й справді ото перейтися з кошичком. Бабуня її потім похвалить, що назбирала грибочків на підливку.

    О, бабусина підливка з білих грибів — це щось особливе! Готується на молоці та із зеленим кропом... А пахне!

    - Йду! - рішуче відкинула бабусину хустку і гайда до хати збиратися.

    - Бабо Оксано! А де мої гумаки, бо не можу знайти, - гукала до бабуні через відчинене вікно.

    - Та хіба ж я знаю, доню, де ти їх поклала... Ти ж узувала їх ото минулого тижня, як до магазину бігала по хліб, - відізвалася баба Оксана, ідучи з відром молока до хати.

    Даринка перекидала все взуття в коморі, бо в напівтемряві нічого не могла знайти. Потім витягла із закутка один, потім другий кольоровий чобіт і задоволена побігла до кімнати одягати штани і светр.

    - Хусточку не забудь та канапочку візьми зі собою. Ото і Юрка пригостиш.

    Юрцю, ти ж там дивися за Даринкою, щоб вона не загубилася в лісі.

    Вертка стежка вивела обох дітей в поле. Вона вилася поміж людські городи з картоплею, буряками та кукурудзою. Юрко, не спиняючи крок, виламував кукурудзяні качани та поспіхом запихав до наплічника. У його бабусі теж росла кукурудза та сусідська йому була смачніша.

    - Ти що робиш?! - вигукнула Даринка, - нащо виламуєш чужу кукурудзу?

    - Бо з дому не взяв. А як на багатті її спечемо, тоді не питатимеш, - виправдувався Юрцьо.

    Даринка хіба зітхнула — оті хлопці всі такі — без пригод ніяк не можуть!

    Засапавшись від швидкої ходи, увійшли в прохолоду ранкового лісу. Там пахло сумішшю хвої та листя, бо лісок був мішаним. Ноги одразу наче втопились у м'який килим зеленого моху, тож Даринка зупинилась зачудовано. Вона й раніше бувала в лісі, але щоразу була вражена, наче вперше потрапила.

    Пронизливо закричавши, з гілки злетів птах. Даринка полохливо присіла з несподіванки.

    - Не бійся, - засміявся Юрко, - це ж со-ойка... О, а я гриб знайшов!

    - Де, покажи, - Даринка підбігла подивитися. Юрко тримав у руках невеличкого грибочка із ледь коричневою шапочкою та білою товстою ніжкою.

    - Це білий!

    - Та бачу...

    Даринка нахилила голову і уважно почала видивлятися під деревами, чи не побачить і собі грибочка. Та вони наче ховалися від неї. Юрко вже й сироїжки знайшов, і рижики, маслюки траплялися усі старі й червиві, тож хлопець ногою їх перекидав — хай спорами засіюються. А Даринці не щастило, їй траплялися хіба мухомори — білі й червоні, як намальовані.

    Даринка на грибах трохи розумілася — дарма, що з міста. Ще колись матуся подарувала їй книгу “Дари лісу” і коли вона хворіла, то читала і про гриби, і про птахів та тварин.

    Даринка любила читати, але більш пригодницьку літературу, а пізнавальну — ось в такі особливі випадки. Їй подобалося занурюватись в подушки та ковдри і гортати сторінки із яскравими малюнками.

    Зовсім розчарувавшись у “тихому полюванні”, несподівано для себе, Даринка побачила спочатку один, потім другий, а затим і цілу сімейку білих грибів. Від щастя вона аж застрибала на місці.

    - Знайшла, знайшла, - почала вигукувати на весь голос.

    - Де?

    Юрко стрімголов біг до Даринки, ламаючи тонкі гілочки під ногами.

    - От що пощастило, то пощастило, - задоволено промовив, - смачнюща буде підливка у баби Оксани!

    - Знайшла, знайшла, - все пританцьовувала Даринка.

    Коли кошики були повні грибів, Юрко запропонував розпалити багаття. Аякже, в наплічнику було повно кукурудзи! Даринка запропонувала піти до джерела, яке в народі називали Варвашкою, і там роташувати табір. По дорозі діти хапали з куща ожину, пізню малину, обговорювали свій сьогоднішній лісовий здобуток.

    Коло Варвашки швидко назбирали сухого гіляччя і розвели вогонь. Кукурудзу смажили, приладуваши її на довгі патики. А що були голодні, то довго не чекали — їли її напівсирою.

    Ввечері в Даринки піднялась температура. Баба Оксана бігала коло неї, клала холодні компреси на чоло та у великому хвилюванні телефонувала до Даринчиної мами. Юрко, відчуваючи свою провину, мусив зізнатися, що смажили на вогні кукурудзу та вона добре не спеклася.

    - Йой, лишенько! Та я ж і борщику наварила, чекала вас вдома, - примовляла бабуня.

    Юрко мовчки побіг додому і приніс Даринці свою улюблену книгу “Все про дирижаблі й літаки”.

    Після кількох чашок ромашкового чаю, Даринка відчула себе краще.

    - Юрку, дякую за книжку! А кукурдза таки була добра, - тихо промовила йому услід.

    10. 09. 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Фест то є фест! або Нафестивалились )
    Ранок виявився метушливим — звечора не було світла, тож костюми самодіяльних артистів були непопрасовані.
    Втім, якось спакувавшись, всілися у свій транспортний засіб і поїхали. Погода того дня виявилась чудесною — нічого не нагадувало про вчорашню зливу. Розпогодилося, сонце усміхалося крізь вікно автомобіля, мандрівні музики зітхнули з полегшенням — їдуть...
    На найближчому перехресті машина зупинилася, аякже — червоне світло! Перехожі, не поспішаючи, переходили дорогу. Зелене...
    Та що ж це, лишенько! Автомобіль стоїть як на виставці — ані руш з місця! Що тут почалося — звуки автомобільних клаксонів розлилися голосними переспівами, а водії, повихилявшись з вікон своїх авт, доповнювали навколишній гамір словесними бравадами. Зрозумівши, що треба щось робити, водій скомандував, щоб усі вийшли та допомогли йому відкотитити машину на узбіччя. Потім, трішки покопирсавшись під капотом та усунувши проблему, скомандував: “Усі по місцях!”. Автомобільчик весело загуркотів мотором і заторохтів вулицею. Та втрапивши раз під “червоне” світло, воно супроводжуватиме усю дорогу. Тож машину і штовхали, і підпихали доти, поки не приїхала аварійка.
    Сівши при дорозі на свої пакунки, подорожні задумалися. Посхилявши голови докупки, тихо радилися, часом хтось більш зденервований мандрівкою вигукував голосніше за інших. Вирішили кликати на допомогу друзів. За деякий час новеньке імпортне авто без пригод відвезло мандрівних артистів на місце їхнього виступу.

    А там вже вирувало море людей — багато з них було у вишиванках. Обабіч невисокого дерев'яного помосту, що мав слугувати сценою, стояли прості селянські вози, а на них розкладено усілякого добра, як на виставці. Позаду них козаки запалили багаття і варили куліш, пахощі якого лоскотали носи поважних дядьків та їхніх дружин. Свято щойно розпочалось, а небо знову підступно захмарилось. За годину вже й дощик почав накрапати. Ще за мить — влило як “з відра”. Хто приїхав власною машиною, мав можливість сховатися у салоні авта. Власники підвод швидко позбирались та поїхали. Козаки шукали, де б сховати від дощу майже зварений куліш, а хто не мав де бігти, рятувався від негоди на імпровізованій сцені. Ненадійне перекриття, набравши дощової води, не витримало і завалилося. Високі чоловіки руками підпирали балки, як міфічні атланти небо. Простоявши так мало не годину, усі зрозуміли, що свята вже не буде. Тож кожен став подумувати про те, як вибиратися із цієї завороженої на дощ місцевості. Декілька машин, що залишились, не могли умістити всіх бажаючих поїхати, тож люди вирушили у дорогу пішки.
    Мандрівні музики прибилися до гурту козаків і напросилися на козацьку юшку, приправлену чим'сь міцненьким. Розігрівши горлянки, заспівали української пісні: “Ой на, ой на горі там женці жнуть. Ой на, ой на горі там женці жнуть. А попід горою, яром-долиною козаки йдуть”. Десь за годину рятівного спілкування, приїхало новеньке імпортне авто.
    Дорога м'яко стелилася під колесами машини, заколисуючи втомлених подорожніх. Світлофори вмикали тільки зелене світло — червоного на нині було досить )

    27. 09. 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. На канікулах (1)
    1. Біля плоту росла кучерява мальва. Вона була струнка, із широкими листками, наче спідницями, а великі квіти тулились одна до одної, як віночок. Обабіч стежки гонорово виструнчились чорнобривці та майорці, а в гущавині саду — пишно квітли флокси.
    Даринка, сидячи на ґанку, сонно протирала очі. Кіт Васько тулився до ніг та ніжно муркотів. Обоє чекали, поки бабуня Оксана видоїть корову і налиє їм теплого молока — Даринці у горня із намальованими вишнями, котові — у миску.
    Отак сиділи вони, аж раптом у сусідів почувся гамір. “Мабуть, Сіромашка Юркові усю рибку виїв”, - подумала дівчинка і усміхнулась. Вона уявила, як Сіромашка крутиться коло баняка, прикритого кришкою, лапками її зіштовхує, а потім виловлює дрібних карасиків, що ото Юрко напередодні наловив. Він і Даринку кликав із собою на рибалку, та вона відмовилась. Тепер сидить і думає, що Юрко її вже не покличе.
    - Даринко! Ти уявляєш, мій котяра виїв мені усю рибу!
    З-за плоту визирнуло стурбоване лице Юрка. Даринка уважно подивилася на нього.
    - Оце ще мені біда! В мене вчора качечка ногу підвернула, а ми з бабунею її рятували, - відповіла Даринка.
    - А мені ще вчора велика, ду-уже велика риба, певно то була щука, обірвала нову наживку — силіконову рибку. Мені тато купив її в магазині для рибалок аж за сімдесят гривень!
    - А я вчора впала і розбила коліно!
    - Та ти що! А я поліз на дерево по яблука, гілка піді мною трісла і я полетів додолу. Добре, що падаючи, вхопився за гілку і вона мене стримала. Але ж я зробив сальто!
    - А що таке сальто?
    - Та я не знаю... То мама так завжди каже, коли я кручуся, що я зробив “сальто-мортале”.
    - А я знаю, що таке “па де бас”!
    - А що то таке?
    - А це треба ось так стати, - Даринка виструнчилась, поставила ніжки у танцювальну позицію і почала демонструвати: права нога - крок вправо, ліва позаду, правою притупнути, тоді виконати рух ногами навпаки.
    - А я так зможу? - спитався Юрко.
    - Ходи на наше подвір'я, буду тебе вчити.

    Далі діти почали виводити танцювальні кроки на траві. Бабуня Оксана вийшла з відерком молока і зачудовано стала дивитись на ранкові танцювальні па. Гуси й собі шиї повивертали, лиш кури хазяйновито гребли в квітнику, поки їх ніхто не бачив.
    - Дітоньки! А ходіть-но, я вам молока дам випити.
    Юрко враз засоромився, що його побачили за таким нехлоп'ячим, на його думку, заняттям. Він почервонів як півонія. Даринка почала сміятись
    - А хочеш, піду сьогодні з тобою на риболовлю, - лукаво спитала.
    За годину діти рушили до ставка. В траві весело стрибали коники-стрибунці, літала усіляка комашня. Та Даринці було не до споглядання природи — вона вчилася насиляти справжнього хробачка на гачок. Він пручався, звісно, і Даринці було його трішки шкода. Вона зітхнула і закинула вудку.

    Перед полуднем до дітей прийшов тато Юрка.
    - А що, рибалки, не зголодніли ще? А-ну, хваліться, який улов нині... О, та ви наловили трохи, - заусміхався.
    - То що, варимо нині юшку?
    - Варимо, варимо!, - закричали в один голос діти.
    - Тоді гайда додому. Мама на обід чекає.
    Даринка з Юрком щасливі поверталися з риболовлі. Тато Юрка ніс відерце з рибкою та вудки.

    Ввечері на вигоні розклали багаття, Юркова мама чистила картоплю, моркву-петрушку, цибульку, щоб вкинути у казанок. Рибку наготували швидше, щоб Сіромашка не дістався до неї. Бабуся Оксана напекла млинців і всіх присутніх пригощала. Батьки Юрка відмовлялися, а Даринка з Юрком наминали за дві щоки.
    - А де ти навчилась так гарно танцювати? - несміливо спитався хлопчина.
    - Та я відвідую танцювальний гурток. В нашій групі — багато дівчат, а от хлопців бракує. Прийдеш на репетиції? - відповіла Даринка.
    - Прийду, - відповів Юрко, а про себе подумав: “подумаю ще...”

    8. 09. 2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. "Життя іде і все без коректур" (Л.Костенко)
    Вона собі міркувала: “І за що це їй? Звідки у людей оця “чорна" невдячність?!”

    Дбала про те, щоб гарно виглядати, а про те, чи слова і вчинки гарні — не думала... От тепер сидить і страждає. Як каже народна мудрість: “хто був останнім, стане першим”. А у неї вийшло навпаки... Боляче, а ніхто навіть не співчуває...

    Той день був наче уві сні. Встала раненько, як завжди. Ретельно вклала волосся, одягнула звечора наладований одяг. Машиною звикло під'їхала до місця роботи. Лунко клацаючи підборами, ластівкою влетіла у кабінет — кинути оком на деякі папери. Наче вперше, із хвилюванням зайшла у зал засідань. Одразу відчула тривогу. Мовчки кивнула присутнім у знак привітання. З кожним виступом, душа корчилась. Її наче притисли до стіни, а вона, не маючи сил пручатись, тихо квилила. Пригадала “Портрет Доріана Ґрея”, але одразу подумала, що це не про неї. Це не може бути вона! “Це неправда!” - хотілось кричати, але голос зник. Вона мовчки сиділа і слухала, слухала, слухала, не маючи сили щось заперечити, бо усе, що говорили люди, було правдою.

    Опустивши голову, ні на кого не дивлячись, вийшла. У своєму кабінеті глянула в дзеркало. У ньому побачила втомлене, колись гарне обличчя... Хотілося плакати, але була надто зла.

    Лише вдома замислилась, коли оступилась, як не помітила, коли саме зробила першу помилку. Раптом пригадалась мати, їхня маленька, але така затишна хатинка і отой куточок, у якому ховалась малою і переживала усі свої дитячі біди. Стримувати сльози більше не було сенсу. Вона плакала так, наче мусіла вилити увесь свій жаль раз і назавжди. Заспокоївшись, раптом пригадала фразу про життя, яке “іде, і все без коректур”. Їй здалося, що вона наче кінь із візком, що застряг на лісовій дорозі, розмитій дощами.

    3. 09. 13


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Клієнтам подобається або...
    Оксані подобалась її робота, а працювала вона у дизайнерському бюро, яке розташовувалось у старій частині міста, яку вона також любила.

    Щоранку, випивши кави, чимдуж бігла до свого маленького, але затишного кабінету, де у тиші зосереджувалась над черговим завданням від шефа.

    Шеф... Це була одна велика неприємність, як ото “ложка дьогтю в бочці меду”. Який би проект Оксана не запропонувала на розгляд, все був чимсь невдоволений, завжди знаходив недоліки, дарма, що клієнтів усе влаштовувало і вони охоче платили гроші агенству за її роботу.

    Ось і цього ранку вона спокійно і впевнено ступила до його кабінету презентувати черговий проект. Та, видно, шеф встав не з тієї ноги, бо без посмішки й дуже прискіпливо став вивчати Оксанину роботу. Зрештою, таки знайшов до чого вчепитись: на його думку, Оксана невдало підібрала кольорову гаму. Дарма дівчина переконувала, що це побажання клієнта — усе було марно! Шеф на підвищених тонах нагадав Оксані, хто керівник і що вона про це, мабуть, забула.

    Дизайнерка, ледь стримуючи сльози, вискочила з кабінету, залишивши своє творіння у шефа на столі. Той, викуривши файку, ще раз взяв проект до рук. “Гм... Таки інші кольори тут не пасуватимуть... А має чуття та мала, має...” — подумав, візуючи документ.

    Оксана, набурмосившись, сиділа у своєму кабінеті. В голові нав'язливо крутилась думка: “Що він від мене постійно хоче і чому прискіпується?” Та, власне, відповіді вона й не шукала, не мала бажання щось аналізувати. Отак просто сиділа, бовтаючи ногами під столом. Потім схопилась і побігла назад до кабінету шефа, щоб забрати свою роботу — для себе вона вирішила, що нічого переробляти не буде.

    Шеф, не дивлячись на Оксану, мовчки кивнув, щоб забиралася геть. Дівчина вхопила свій проект і чимдуж вискочила за двері.

    Минуло півроку. Клієнтка, для якої й розроблявся даний проект, пила каву у місцевій кав'ярні. Туди ж “на каву” прийшов по дорозі на роботу Оксанчин шеф. Клієнтка його упізнала, адже саме з ним укладала угоду. Мило усміхнувшись, сама запропонувала сісти до її столика. Шеф, звісно, не відмовився. Молода заможна панянка стала розхвалювати роботу його дизайнерського бюро. Мовляв, хто не прийде до неї додому, усі хвалять її помешкання: і функціонально, і гарно, а вона усім рекомендує звертатись саме у його агенцію.

    Шеф слухав і вдоволено посміхався: аякже, він має підхід до своїх працівників, тому вони добре працюють — клієнти задоволені )

    29. 07. 2014.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Історії з життя (9) Родинне...
    Історія кохання була романтична, як то й має бути поміж молодих. Він — ставний і надзвичайно вродливий молодий чоловік-українець, вона — полька, що утікала разом із матір'ю та сестрами від полум'я війни. Прибились до українського села до хатини, що стояла понад лісом. Багато тепер мовлять про колишню ворожнечу між поляками й українцями, та життєві історії людей перекреслюють усі маніпулятивні розповіді зацікавлених.

    Отже, зазнайомились вони випадково — отак побачив Платон Барбару і стратив спокій. Полька була вродлива, енергійна та з норовливим характером. Мала чорні тугі коси, які виплітала навколо голови, наче віночком. Ходила у вишитому вбранні, як усі дівчата того часу. Однак війна, наче лавина, стрімко та з гуркотом хвилею билася у прості поліські хати, забираючи із собою її мешканців.

    Прості українські хлопці вирішили таки противитися цьому, тому полишили домівки і пішли воювати. У своїх лісах вони знали кожну стежинку, чужинець міг легко втопитись у болоті. Барбара прудко бігала стежками, носила передачі, а ще — свою першу дитину під грудьми.

    Народилась дівчинка, та не судилося дитинці довго прожити. Барабара плакала й думати боялась, що чекає на них із Платоном далі.

    Перша хвиля війни покотилася далі на Захід... Поліський край наче завмер в очікуванні ще страшнішої біди, отак як природа змовкає перед бурею. Вона не забарилася. "Червоні" танки в'їхали в село. Визволителі себе поводили, як вони вважали і належить переможцям — пиячили, ґвалтували дівчат, бруднили патьоками матюків сільські вулиці. Хлопці з лісу цього не стали терпіти, провели низку успішних операцій, ґвалтівників поменшало. Розправа не забарилася. У визволителів були свої методи “боротьби” через кривавий терор. Жах оселився в душах людей. Мами боялись впізнавати своїх дітей, закатованих до смерті та виставлених на показ коло будинку-катівні. Криваве протистояння тривало ще якийсь час, та врешті зі ставки поступила команда — оголосити про масове виселення та спалення сіл. Не виконувати наказ хіба в тому випадку, як повстанці складуть зброю. Повагавшись якийсь час, таки вийшли з лісу. Село було врятоване та хлопців кинули у штраф-бат, звісно беззбройних.

    Пишу й згадую Небесну сотню, яка без зброї йшла під кулі. Історія повторюється...

    А що Барбара? Вона народила другу дитину, також дівчинку, що за народним звичаєм значило — до миру. Платона бачила ще тільки раз. Але все життя зберігала знимку його молодого, ставного чоловіка у білій сорочці з краваткою та гарного крою костюмі. А ще — польський образ Матінки Божої зі своєї хати, що стояв на покутті разом з образами православних святих.

    14.06.2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Історії з життя (8). Любов.
    Петро був закоханий у Марусину, а вона — у нього. Та от біда, батьки дівчини були проти їхнього стрічання. За якийсь час Петра призвали до армії. Їхнє з Марусиною спілкування продовжилось у листах.

    Інша закохана пара — Федір та Орися, разом поїхали на навчання. Однак, Орися швидко втомилась від науки і повернулась додому, залишивши Федора самого. Він учився на відмінно та жив лише думкою — швидше б побачити кохану Орисю. Проте, по завершенні студій, повертатись вже не було до кого — Орися вийшла заміж за священника і виїхала в інше місто. Федір якийсь час сумував за нею, та молодість бере своє — на танцях познайомився з білявою Оксаною. Незабаром й до весілля почали готуватись. Та от лихо — наче хто наврочив хлопцю — за якийсь час Оксана теж його зрадила!

    Федір засмучений йшов додому... По дорозі стрів давнього приятеля Гриня з Іванців.

    -Е, хлопе, та на тебе шкода дивитись! Що трапилось? - співчутливо запитав його Гриник.

    -Та от, мав одну дівчину, потім другу — обидві виявились зрадливими, - смутним голосом повідомив Федір.

    -Ото смішний! Чи дівок мало на світі? Ходімо, познайомлю тебе зі своєю сестрою, - і, не чекаючи згоди, потягнув Федора за собою.

    В класі було світло, легка фіранка ледь ворушилась від гойдання бузкових гілок за вікном. Молода вчителька, схиливши голову, старанно вичитувала учнівські зошити. Федір занімів на порозі — ні Орися, ні Оксана й на мить не зринули в пам'яті — наче й не було їх ніколи. У Марусину закохався з першого погляду. Гринь побачив, що його хитрий план удався — от тепер Маруня швидко забуде Петра. Хіба перед таким красенем, як Федір, яка дівка втримається? Високий, чорнявий... А на вроду — наче голівудський кіноактор! Та й мама з татом будуть задоволені, що Маруня стрічається з Федором, а не з Петром.

    Маруня ж дарма довгий час очікувала бодай якоїсь вісточки від Петра — не писав ні слова! “Раз так, розлюбив, то й не треба!”, - думала Маруся і приймала залицяння Федора. Її батьки, натомість, швидко лагодились до весілля. По двох (!) тижнях і відгуляли...

    Минуло півроку... Петро повернувся додому. Почувши приголомливу звістку — не повірив. Історія повторилася — він пережив ті ж емоції, що свого часу Федір.

    “Маруню! Я ж писав тобі щодня, а ти не відповідала!”, - з розпачем дивися у її очі.

    -Я не отримала за півроку жодного листа!, - відповіла йому.

    Минуло декілька десятиріч. Старий поштар перед смертю хотів покаятись у гріхах. Прикликав, зокрема, й Марусю.

    -Чи знала ти, що я любив тебе, - спитався, - “Ні, не знала... А я всі Петрові листи рвав на дрібні клаптики і кидав у придорожню канаву. Прости мені...”

    Кажуть, шлюби укладаються на небесах. Хтозна, можливо що й так... Орися має трьох синів, один із них став священником, як батько. Чи була у шлюбі щаслива Оксана — невідомо. Петро все життя кохав лиш Маруню, а Маруня прожила щасливе життя з Федором.

    "Котра дівка файна - заміж вийти мусить!"

    19 жовтня 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. На танцях
    Вона сиділа на гілляці старої верби й бовтала ногами, роздивляючись зверху людей, які кудись заклопотано поспішали. Зрештою, ця забава їй набридла і дівча злізло з дерева. Вечоріло... В повітрі запахло матіолою.
    Це була субота, значить в клубі будуть танці. А чого ж, можна піти. По дорозі швидко зміркувала, в щоб одягнутись – легка спідниця із марльовки якраз підійде, до неї пасуватиме блузка на бретелях. Світлий одяг гарно підкреслюватиме літню засмагу, здобуту не на відпочинку у Криму, а на полі зі сапкою.
    У клубі народу було небагато – хтось ще з озера* не повернувся, хтось мав інші плани на суботній вечір. Музиканти діловито снували по сцені, готуючи апаратуру та настроюючи інструменти. Через півгодини від початку вечора, таки залунала музика. Дівчата сиділи попід стінами і обмовляли тих, хто наважився вийти на танцмайданчик. Хлопці воліли курити цигарки «під танцями», себто на вулиці.
    Коли почало добряче сутеніти, народу «на танцях» побільшало. «Підпирачі» стін активно долучились до процесу, трясучись усім тілом в такт музики. Серед хлопців було декілька крутеликів, не в сучасному розумінні, звісно. Це були хлопці, які мали фірмові джинси і кросівки, куплені у фарцовщиків за чималі гроші. Один з них підійшов до дівчини у спідниці із марльовки та блузочці на бретельках і запросив на танець. В ту ж мить, з іншого боку звідкись узявсь іще один кавалер. Дівчина спантеличено глипнула на обидвох. Вони мить стояли дивлячись один на одного. Врешті, потрібно було щось вирішувати, і дівчина обрала танець із крутеликом, однак, майже відразу пошкодувала про це – враження було, що танцює з роботом. Те, що сталось потім, виглядало й узагалі дивним! Хлопець, якого дівчина проігнорувала, викликав «щасливчика» у джинсах і кросівках на розмову за клуб. Вона закінчилась розбитими носами. Дівчина пішла додому сама :)

    *з озера – з відпочинку коло озера

    4 .07. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Людина живе для того, щоб творити добро!
    Цікаво, що він любив найбільше?! В уяві зринає його постать – він зосереджено крутить у руках маленьку деталь, яку потрібно буде відточити на токарному станку. Я й сама колись пройшла навчальні курси токаря – смішно пригадувати, бо токар із мене ніякий. Одне, що запам’ятала з виробничої справи – це те, що різці є прохідні – правий і лівий. Дід Федя хіба усміхався, слухаючи мої розповіді про токарну науку. Ремонтувати усіляке залізяччя, а найперше – колінвали, їхали хлопці і чоловіки з усієї округи – такого майстра поблизу більш не було.
    Подобалось йому також працювати із деревом. Усі вікна, двері, підлоги, ліжка й столи для нової хати, що побудував, змайстрував сам. У нас і досі на балконі стоїть шафа, яку дід Федя колись виготовив за власним кресленням. Та що гворити! Сам склав машину від першого до останнього гвинтика! Нею, разом із сім’єю, їздив аж у Крим, щоправда не по сіль, а на відпочинок.
    А може йому більше подобалось працювати у своєму садку? І яблуні там ростуть, і груші, вишні-черешні, горіхи. А вже скільки кущів чорної смородини – великі ягоди, напрочуд солодкі й запашні! З яблук – найбільше люблю «Славу переможцям!» Недарма ця яблунька росте біля дідової майстерні. Коло ряду плодових дерев розмістились акуратні грядочки городини, які господар висаджував, використовуючи свої знання із агрономії – недарма ж закінчив навчання в Сумському агротехнікумі. Мав там і прикру пригоду – підрізав його один бандюга за те, що «бандерівець», бо приїхав на навчання із Західної України.
    А може він більше любив педагогіку, бо попрацював багато років у школі вчителем автосправи – навчав молодь любові до техніки, до машин. Не одному та наука стала у пригоді.
    Та, мабуть, найбільше він любив дітей, а вони, відчуваючи його любов, горнулися до нього. Баба все намовляла онуків: «Діточки, йдіть до діда! Гарно попросіть – він дасть гривню на морозиво!». Дідо Федя, не зупиняючи станка, повертався обличчям до малих усміхнених гавриків, сам сміявся до них, а почувши дитяче сором’язливе прохання, повагом рушав до свого сховку і витягав кожному одразу по п’ятці та ще й бабі перепадала двадцятка.
    Згадуючи про нього, відчуваю сум утрати. Разом із тим, розумію – людина живе для того, щоб творити добро і його життя – яскравий тому приклад.

    26. 06. 2013


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Подарунок на День народження :)

    Малий дуже поспішав – урок починався через п’ятнадцять хвилин, а він був ще вдома. Поспіхом одягнув сорочку і штани, бутерброд доїдав по дорозі до музичної школи.
    Сонце вже добряче припікало і сусідські хлопчаки розминали ноги, ганяючи м’яча. Володик заздрісно глипнув у їхній бік. «Ото щастить людям!» – подумав він. Тяжко зітхаючи, минув своїх колєг по футболу. Та не пройшов ще й половини звичної дороги, як коло плота побачив мале цуценя, що вовтузилось і жалібно скавчало. «Ах ти ж мій малесенький! А ходи-но сюди!» – радісно защебетав до нього Володик, та цуцик не зрушив з місця. Володя швидко відкинув футляр з трубою та папку з нотами* на траву і взяв собачатко на руки – воно тремтіло з переляку... Володя ніжно притулив його до себе. Він завжди мріяв про собачку, та мама не дозволяла, квартира ж бо надто мала. Про музичну школу вже й не згадував. Нав’ючений своїми речами, цуциком, обливаючись потом від спеки, посунув додому.
    Мати якраз замісила тісто на вареники. Задоволено посміхаючись, тішилась, що малий вже самостійний, он і до школи сам бігає, не треба супроводжувати. Раптом хтось загримотів у двері – вона аж підскочила з несподіванки. Обтираючи до запаски руки, побігла відчиняти.
    – Мамо, дивись кого я знайшов! Бачиш, який гарний? – радісно вигукнув Володя.
    – Лишенько! Що ж ми з ним будемо робити? А ти чому не на уроці, – раптом нагадала собі…
    – Мамо, а це тобі подарунок на День народження! – не розгубився малий бешкетник.
    Мати тільки зітхнула… Що ж тут скажеш?
    – Дякую, сину! :)

    *ноти – нотні тексти

    9. 06. 2013


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Хто насправді господар у квітнику?
    Це була маленька грядка – одна з багатьох на досить великій земельній ділянці. Спочатку вона нічим не відрізнялась від сусідів. Скраю росли висаджені акуратним рядочком білі нарциси, далі величалось два кущі півоній та трійко червоних тюльпанів. Весною господині сіяли насіння чорнобривців, а далі – петрушку, моркву та кріп. Після травневих приморозків висаджували розсаду помідорів. Урожаю майже ніколи не було та усі власники городів із неймовірною впертістю щороку формували свої наділи за усталеним порядком.
    Якось одна з грядок помітила щось незвичне – замість помідорів, було висаджено суниці. Це зруйнувало звичні правила, тож обуренню не було меж! Грядка із суницями не знала де подітись від нападок своїх сусідок! Та дарма вони заздрили, бо поки помідори знемагали від фітофтори і понуро стояли зчорнілі та нещасні від горя, власниця суниць нещадно їх виполювала – майже усі кущики виявились неплодоносними.
    Наступного року, господиня суничної грядки вирішила зруйнувати звиклу схему посадки рослин. Найперше насадила сортових ірисів – квіти були великі й запашні.
    Півонії розташувала півколом, а між ними – групами тюльпани різних кольорів, білі лілії та гладіолуси. Тепер вже не лише сусідські грядки, а й господині заметушились, бо як без кропу, моркви та петрушки?!
    Квітник пишнився ціле літо. На той час мода на помідори минула, зате з’явилась – на перець і баклажани. В пошані також залишалась картопля – вона незмінно посідала «перше» місце у рейтингу овочів.
    Заокеанські жуки в білих у чорну смужку камізелях часом забувались і потрапляли на город із квітами. Це неодмінно викликало невдоволення великого павука, що снував павутину між стеблами лілій, працьовитих бджілок та поважних джмелів. Вони швидко вказували задавакам їхнє місце, мовляв «летіть на свою грядку із картоплею». Метелики, сидячи на квітах, тріпотіли крильцями та потирали лапки від задоволення. Що й казати, у квіткове царство таким зухвальцям зась!
    Ще за рік, господиня грядки не дорахувалась з десятка тюльпанів. Їх спожив ненажерливий сліпак*, який замешкав під квітничком і взимку урізноманітнював своє меню вітамінами з Голландії. Вона також не помітила вже звиклих для очей гірок землі, що їх териконами насипав чорненький кротик. Сліпачисько мав такий прикрий характер, що бідака мусив шукати іншу територію для проживання. Однак, як кажуть, «святе місце порожнім не буває». Грядочку почали обживати колонії мурах, а на альпійську гірку заявила свої права жаба (абсолютно безпідставно, до речі). Вона була така велика і огидна, що власниця грядки тікала чимдуж звідти, аж курилося! От і спитайте, хто ж насправді господар у квітнику? :)

    *сліпак - представник роду гризунів, родич крота :)

    13.05.13


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Роздум
    Цікавими є зміни у свідомості людини, коли вона потрапляє в інші, не звичні для неї умови перебування. Скажімо міський житель, якому довелося жити у селі і – мешканець села, що оселився в місті.
    Отже, міщанин… Він – упевнений в собі, навіть, дещо зарозумілий. Над селюками насміхається, бо вони й не так розмовляють (сякають, тобто додають до слів невеличке закінчення. До прикладу – укр. нар. пісня «Бодай ся когут знудив»), і не так одягнуті і взагалі – руки чорні від землі і від них чути господаркою (тобто худобою). А не то він, міщанин… Виспався, скільки хотів, умився… Причесався, «в білі штанці вбрався»… Випив кавусі, філіжанок так з-чотири… Можна й погуляти… Заклав си (!) руки в кишені і – гайда на шпацер! Селянин же мусить зранку встати. Може й сам ще не снідав, а худобу напоїти – нагодувати треба! Потім, поки сонце високо не зійшло, на полі городину усіляку прополоти. Аж тоді сяде селянин кисляку із хлібом спожити, отак і поснідає… Отже склалося життя так, що міському жителю довелося жити у селі. Тротуарів немає, дороги – також. Як випаде дощ – ні перейти, ні проїхати! Не дорога, а суцільна баюра з болотом. Про «білі штанці» довелося забути! А як прийде зима, то й сидить міський мешканець коло п’єца, розпалити дровами не вміє (бо природнього газу в селі немає), та й курить димом по хаті! Єдина розрада, що вип’є зранку філіжанку улюбленої кави…
    Селянська дочка навчалась у місті, тож їй міське життя припало до вподоби. Вирішила вона у місті залишитись і проживати у ньому надалі. Швидко навчилась «по русски» лопотіти та й так гарненько писочком виводила ці незнайомі донедавна слова! До смаку кави довго звикала, та інколи до бульби наливала кисляку. Таки смакувало! Про городи й господарку забула, ще й батьків намовляти стала, щоб полишили цю важку й «не потрібну» працю. Щораз рідше приїжджала в село, а як приїхала, то все дратувало…
    Міський мешканець, натомість, відчув подих свіжого повітря – воно щораз мало інший запах… Зранку пахло прохолодою й росою, в обідню пору – флоксами в садку, а ввечері – трояндами. Вночі жаби райкали так голосно, наче змагались – чий жаб’ячий хор голосніший! Стала милою стежка, що поросла травичкою, баюри на дорозі навчився обминати. Хоч інколи машина й обтраскає з ніг до голови, та все ж й у біле почав знову одягатись. Місто й надалі любив, однак спокійне розмірене сільське життя почало подобатись. Дивно, але міський мешканець швидше зрозумів, що є справжнім і потрібним йому у житті. Сільська дівчина у вирі міського життя себе просто загубила…

    липень 2012


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Київ вітає!
    Пропозиція поїхати до Києва на фестиваль, та ще й у травні, коли на Хрещатику цвітуть каштани, була несподіваною та надзвичайно приємною. Радо прийняли пропозицію і почали готуватись в дорогу, адже подорож мала тривати декілька днів. Спочатку, як годиться, спакували валізу – вона була велика і містка, одним словом, – сімейна, тож без проблем вмістила одяг на три персони (концертний, вечірній та буденний). Зі Львова до Києва приїхали швидко – гарним, європейського рівня потягом із таким же обслуговуванням. Скориставшись підземкою, прибули в центр – на Майдан Незалежності.
    Це був чудовий травневий ранок – місто лише прокидалось. Сріблясто-білі голуби зграйками літали над площею, а сміливіші – гордо походжали біля нас, мовляв: «ми нічого не хочемо, ми просто гуляємо…» Добре, що в нас зі сніданку залишилась булочка – пташки радо нею пригостились. Подивившись як монтують сцену, рушили Михайлівською вгору до будинку, у якому містилось «Міністерство у справах сім’ї та молоді» – пункт нашого призначення. Помилитись було неможливо – біля входу нас зустріли бронзові Проня Прокопівна та Голохвастов, а за ними – Андріївська церква – витончена й осяйна. Одразу підійшли ближче – стрімкі сходи вабили: «зійдіть на гору!» (що ми й зробили). Однак, добре не розпочавши екскурсії, мусили її припинити, згадавши про мету свого приїзду.
    Отож, зайшовши всередину скромної будівлі, раптом опинились як у вулику: в одному кутку приміщення пожвавлено розмовляли, в іншому – співали, у невеличкій актовій залі самодіяльні артисти по черзі прасували костюми, а за фуршетним столом – подорожні гостились канапками і печивом до кави-чаю. Через годину це шумно-співочо-граюче товариство кількома автобусами рушило на Майдан Незалежності. Тепер він мав зовсім інший вигляд – освітлені сонцем будівлі, виглядали велично, як і пасує будинкам, що стоять на головній вулиці столиці. Каштани виструнчившись в ряд, розкрили свої суцвіття-ліхтарики, щоб підзарядитись сонячною енергією. Обабіч дороги весело тріпотіли од вітерця різнокольорові прапори, а на початку вулиці було чутно бій барабанів – це юнки в жовто-блакитних строях готувались до урочистої ходи Хрещатиком. Ще хвилька – і колона святкововбраного люду рушила вперед. Ось колектив із Білгород-Дністровського «Веселка»: батько й мати, донька й син – у вишитих строях, дівчина – у вінку із великих квітів. За ними, дрібочуть їх менші пташенята – теж у вишиванках. Он поважно крокує дует «Червоне й Чорне» із Житомира, Наталія Май із доньками, сімейні колективи зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська… Дівчатка, що супроводжували колону, дарують киянкам вітальні листівки із Днем Матері. Містяни дивуються, вони ще не звикли до нових, а насправді – свідомо забутих свят…
    Було це в травні 2003 року, тобто десять років тому. Вже у наступному, 2004-му, на Хрещатику розіб’ють наметове містечко протестуючі українці, і Майдан забарвиться у помаранчевий колір. Знову стоятиме сцена для виступів і буде панувати такий же піднесено-патріотичний настрій…

    2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Чобітки...
    Дівчата були безтурботними студентками, в голові яких роїлось більш думок про хлопців та модний одяг, ніж про навчання. В центральній частині міста якраз відкрився новий взуттєвий магазин. А що була зима, то покупці гурмою посунули у крамницю – за чобітьми. Юнки були ще ті модниці! Тож і їх не обминула лиха доля туди завітати. На вітринах красувалось взуття чорного кольору із високими холявами. А що, якраз практичне і до всього пасуватиме!
    Одна з двох студенток придбала пару чобіт і так вже ними тішилась-милувалась! Та на біду, зустріла ще одну коліжанку, яка файненько спаплюжила її вибір! І «не гарні, і не ходитимеш у них!»… І якось так непомітно, чобітки враз стали немилі серцю їхньої господині. Взяла вона їх і понесла в магазин. Продавчиня не заперечувала, прийняла товар назад, але попередила, що гроші поверне, як ці чобітки знайдуть нового покупця. Юнка щораз забігала поцікавитись, чи не продались вони часом, але гроші повертати ніхто не поспішав…
    В черговий свій візит до магазину, раптом почула: «Доки будеш ходити, авантюристка!». Дитина мало не зомліла!
    – Це я авантюристка?! Віддайте гроші!
    Та її вже ніхто не слухав, зате покупці дивились в ш’тири ока.
    Присоромлена поверталась додому. Чобітки коштували як три її стипендії. Що вона мамі скаже?
    Ось так похнюпившись, брела вона вулицею, аж назустріч – її подруга, із якою, власне, вона й здійснила цю покупку.
    – Чого похнюпилась? Ідемо, зараз виправимо ситуацію, – впевнено схопила та її за руку і потягнула за собою.
    В магазині продавчиня – фарбована перекисом водню білявка, втупила немигаючий погляд у двійко дівчат. Вони, натомість, впевнено ступили крок назустріч: «Доброго дня! Ми прийшли по свої гроші!»
    – Які гроші?! Аферисти! – на її лемент знову позбігались люди. Це було чергове фіаско!
    Та не думала продавчиня, що студенти усілякі трапляються, тож спала собі спокійненько. А подруга студенточки вирішила проконсультуватись у юриста і так гарненько по телефону все для себе з’ясувала. Озброєні знаннями, дівчата вкотре рушили у магазин – продавчиня вчергове витріщилась на них. Після невеличкої переспівки, до них під’єдналась ще одна фарбована білявка – завідувач даного магазину. Вона пообіцяла розібратись, принагідно записала дані про навчальний заклад дівчат. Відразу по тому, зателефонувала до директора. Лишень дівчатонька переступили поріг свого училища, як керівничка викликала їх на килим. Однак, історія з чобітьми не викликала у неї жодного співчуття, тож вона покліпавши очима, змушена була доповісти начальству, що випадок побутовий – «хай розбираютья самі!».
    Ситуація нагадувала пат на шаховій дошці…
    Та залишався ще один шанс – це спроба розхитати репутацію магазину і таким чином домогтися свого. Дівчата рушили в редакцію місцевої газети.
    Ой, що то за шум учинився! Як усі забігали! Скликали комісію із представників фірми-виробника, персоналу крамниці із завідувачкою та продавчинею включно! Студенток офіційно запросили на зустріч. В домовлений час вони ступили на ворожу територію. Як заповітний документ, пред’явили офіційним особам чек про купівлю ні в чому не винних шкіряних, чорного кольору, чобітків. Фарбована продавчиня із ображеним виглядом принесла сто карбованців. Дівчата, під загальну гнітючу мовчанку, вийшли на вулицю. Там було сухо – сніг давно розтанув, на деревах весело виводили рулади пташки, весняний вітер цілував обличчя.
    Магазин «Взуття» через півроку закрили.

    3. 05. 2013 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Пригода на уроці

    Учні сьомого класу сиділи мовчки (таке траплялось нечасто). Сьогодні до них на урок прийшов новий, ще зовсім молодий, учитель географії. Він був високий, вбраний у білу сорочку і темний костюм, а в руках щораз обертав тоненьку указку, що викручувалась із звичайної, здавалося б, письмової ручки.
    – Спочатку ми з вами познайомимось, – сказав він. Учні насторожено слідкували за вчителем очима.
    – Отже по списку… Адам Олена…
    – Я, – з-за парти підвелась невисока білява дівчинка.
    Учитель уважно подивився на неї.
    – Добре, сідай. Березняк Тетяна…
    – Я, – подала голос короткострижена повненька учениця.
    – Сідай…
    І так по списку Степан Маркіянович перепитав усі тридцять двоє учнів.
    Поки тривала перекличка, Оленка мала розвагу – зганяти з підручника муху, що саме прокинулась після зимової сплячки і бадьорилась на титульній сторінці. Дівчинці не подобалось, що це створіння природи для розминки своїх дрібних лап обрало саме її книжку, тож вона помахом руки щораз зганяла обридливу муху. Вчитель, хоча й був зайнятий знайомством із учнями, усе ж краєм ока спостерігав за Оленчиною забавою (дитина сиділа на першій парті). Йому також був цікавим розвиток подій.
    Отже, познайомившись із семикласниками, полегшено зітхнув – перекличка пройшла спокійно. А йому ж говорили, що клас «неуправляємий»! Тихенько усміхнувся собі під ніс. Підбадьорений вдалим, а головне – спокійним початком уроку, озвучив тему і почав розповідати. Учні мовчки слухали, зосереджено обдумуючи кожне слово вчителя. Оленка також слухала, але краєм вуха – боротьба за книжку тривала. Муха, наче глузуючи, щораз сідала на те саме місце. Оленчин сусід тихо шепнув на вухо: «Бий її!». Оленка схопила його підручник і з усієї сили «пришпилила» ним двокриле мале створіння!
    Усі з несподіванки аж підскочили, а вчитель спокійненько підійшов до журналу і мило усміхаючись спитав: «Нагадайте мені своє прізвище!». Оленка зніяковіло прошепотіла його у відповідь. «Це ж треба, - майнула думка в голові, - перший урок у нового вчителя і такий ляп!»
    Дівчинка обережно підняла книжку, але від мухи не було й сліду – вона задоволено потирала лапки, сидячи на столі учителя :)
    16. 04. 2013


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Історії з життя (4)

    На пероні було зимно*. Більшість пасажирів від холоду сховалась у будівлі вокзалу – ще радянській, зачовганій та брудній, яка лише посилювала гнітючий настрій. Хоча, можливо, й не у всіх виникали подібні негативні відчуття – хто зна, що робиться в іншій душі!
    Монотонний голос із хрипучого динаміка сповістив, що потяг прибуває. «Яке щастя» - подумалось. Потенційні пасажири заворушились. Хтось протирав очі, бо вже встиг задрімати, якась жіночка ніяк не могла позбирати усі торби до купи (шкода, що в людини немає шести рук!). Відтак, усі від’їжджаючі мовчки «посунули» на перон. Вдалині озвався довгий, характерний лише для потягів, гудок. За деякий час вимальовувався силует потяга, який чим'сь нагадував велику зміюку, що звиваючись, швидко повзла до подорожуючих. Усі відступили від краю платформи – потяг мав багато вагонів, тож швидко рухався вперед. Люди почали з’ясовувати, де потрібний їм вагон – побігавши взад-вперед, нарешті, повмощувались у плацкарті хто де зміг.
    Пасаржири, що їхали з кінцевої, спали. Щасливі, бо не мали змоги побачити великий табун прудких прусаків, що наввипередки гонили вагонами! Бридливо вмостившись на краєчок лавки, група туристів, почала стиха перемовлятись – спати ж бо у такому поїзді, після побаченого, було годі. Розмова повелась навколо останніх подій – де були, що бачили тощо. Потім почали обговорювати брудний закарпатський потяг – згадались різноманітні пригоди з поїздок.
    Одна пасажирка розповіла про випадок, який стався далекого 2004 року, в часі Помаранчевої революції. Хлопці із Західної України, які їхали на навчання в Суми, поміж себе розмовляли українською. Провідничка відмовилась їм дати постіль, мотивуючи тим, що її немає (хоча із кількох її реплік було зрозуміло, що причина в зовсім іншому). Оповідачка підсумувала: «Якась, певно, москалиха була…».
    Аж тут підняв голову сусід по лавці, який не спав, але робив вигляд, що ці бесіди його зовсім не цікавлять…
    – За што ж ви так маскалєй не любітє, – з притиском запитав він.
    Усі з несподіванки на мить замовкли…
    – Ви заперечуєте, що такий випадок міг мати місце? - поцікавився один із співрозмовників.
    – Нє, але шо ж ви їх так нє любітє? – далі «мусолив» те запитання. В голосі почулась неприхована агресія.
    «Бодай тобі! То ж треба було на ніч згадувати?!» – подумала пасажирка, яка розповіла, власне, історію з провідничкою.
    Та маховик вже запрацював. Гнітючим було усе – від цього задрипаного вагона із табуном прусаків, запахом брудних шкарпеток й туалету (сорі!), агресивного тону розмови з боку «бдітєльного гражданіна». Туристи не мали жодного настрою чи наміру серед ночі влаштовувати дебати на такі дражливі теми, однак «гражданін» не відступав. Майже до самого Львова тривала ця безперспективна дискусія, в кінці якої з’ясувалось, що «бдітєльний гражданін» вже понад двадцять років живе у Трускавці, але бідачка так і не спромігся (чи не хотів?) вивчити мови людей, серед яких, судячи з його вигляду, йому дуже непогано ведеться.
    «Нє, але шо ж ви їх так нє любітє?»

    *зимно - холодно

    6. 04. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Гастролі
    Ранок був сонячним і віщував такий же день. Заспані люди, стиха перемовляючись, товклися біля автобуса, яким мали рушити до іншого міста на концерт. Керівник групи нервово курив, бо вже мали виїжджати, а не усі були на місці. Десь за півгодини, нарешті, позбиралися. Автобус ще якийсь час «виплутувався» із павутиння дрібних вуличок, та виїхавши на основну дорогу – впевнено рушив уперед. Оркестранти потрохи розрухались, залунав дівочий сміх, хтось зашарудів пакунками із канапками, а сміливіші, сидячи на бомбетлі*, взялися розпивати домашню наливку, що її прихопив один із музикантів.
    Отож транспортний засіб, уміло обминаючи ями на дорозі, незабаром приїхав до невеличкого містечка. Обабіч тротуарів росли акуратно обтяті дерева, будівлі були, в основному, дво- та триповерхові. Центральний майдан мав типовий вигляд – квадратна площа із пам’ятником посередині. Приїжджі розчаровано роззирались навкруги – очікували побачити за вікном більш привабливу картину. Нарешті, прудкий автобусик під’їхав до присадкуватої будівлі якогось гуртожитку. Там, у студентській їдальні, прибулих концертантів мали нагодувати.
    Солістка оркестру довго розмірковувала – одягати концертний одяг до обіду чи після… Справа в тому, що організатори заходу дали вказівку: «Одразу по трапезі – виїжджаємо на репетицію і виступ!» Солістка схвилювалась, що не встигне привести себе до ладу, тож після деяких вагань, таки одягнула концертний одяг до обіду. Виладувашись, як пава ступила у їдальню. Всі, хто вже споживав смачні наїдки, поглядами вп’ялися у неї. Не встигла дівчина сісти та приступити й собі до трапези, як делікатна хвилька соусу здійнялась із тарілки і гарненько хлюпнула їй на сукню… Ой лишенько! В залі всі замовкли і спантеличено глипнули на неї – в чім вона тепер буде виступати?! Хтось із хлопців, що ближче сидів, кинувся до дівчини з хустинкою. Вона, мало не плачучи, схопилась і побігла до туалету. В розпачі відпирала уражене підливою місце… «Лікування» продовжувалось деякий час, та очікуваного ефекту не дало – до жирної плями долучилась ще й пляма від води!
    Коли солістка нарешті вийшла із приміщення, музиканти лише співчутливо зиркали на неї…
    Концерт мав відбутись на місцевому стадіоні. Оркестранти розмістились із кріслами та пультами на невеличкій сцені, змонтованій задля такої оказії. Тільки почали грати, як здійнявся вітер і листки з нотними текстами полетіли в різні боки. Музиканти кинулись їх ловити, та щойно спіймавши, одразу губили – нотні партії, наче збиткуючись, «видирались» з рук і, підхоплені вітром, знову кудись летіли. Хтось із досвідчених гастролерів, мав із собою декілька прищіпок, тож бодай основні партії вдалося зафіксувати на пультах.
    Концерт розпочався. Зморені раннім вставанням, дорогою та обідом, оркестранти хотіли спати. Якось зосередившись на роботі, втупили очікувальний погляд у дириґента. Той спантеличено гортав свої папери – не міг знайти твору, з якого мали розпочати виступ. Тихенько щось прошепотів музикантам, які сиділи навпроти нього. Не всі почули… Тож частина почала грати запланований на початок твір, інша – те, що вказав диригент. Кілька тактів ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Зрештою, частина оркестрантів опустила руки, та скрипкова група вперто продовжувала вести свою партію. Швидко отямившись, мелодію підхопили інші групи оркестру. Дириґент аж упрів від такого стресу… А солістка дарма переживала. Вітер так файкотів її сукнею, що годі було на ній помітити якісь плями.
    До кінця заходу, оркестр розігрався і «перебрав» узгоджений час виступу. Деякі офіційні особи нервувались і щораз бігали до ведучої концерту із вимогами дотримуватись регламенту, чи то пак – програми. Виконавши два твори на «біс», оркестр таки зійшов зі сцени.
    Ввечері, музиканти щасливі і трішки втомлені від пережитого, галасливою компанією повертались додому. Добре, що у великій торбі скрипаля була не одна, а дві плящини домашньої наливки!

    *бомбетль (банкбетль – дерев’яний диван) – останній ряд сидінь у кінці автобуса.

    29. 03. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Історії з життя (2)
    Приміщення лікарні чим’сь нагадувало бункер – таке ж присадкувате, невиразного сірого кольору, проте досить велике: мало дві, наче розпростерті крила, прибудови і три поверхи. Зайшовши всередину, також відчував пригнічення – фарба на панелях потріскала, кутки почорніли від сирості. Однак коридори, що вели до палат, мали більш приємний вигляд та й світла було більше.
    Отже пацієнтка увійшла в палату, де вже перебувало дві жінки. Коротке знайомство і вона рушила в операційну. Все відбулось швидко – укол анестетика у вену і – короткий, але глибокий сон. Пацієнтка прокинулась від звуку власного голосу, який почула наче зі сторони: «Я вас усіх запрошую в оперний театр!»… Залунав сміх – лікарів таке несподіване запрошення розвеселило. «Що не вірите? Я там буду виступати!» – продовжувала вона.
    За деякий час у палату почали заглядати слабуючі, щоб подивитись на артистку з оперного театру. Однак визначити, хто із трьох жінок схожий на співачку, було годі – вигляд жодної з них не пасував під уявний типаж артистки …
    Ввечері чергова лікарка також вирішила поцікавитись... «Це ви співаєте в опері?» – звернулась вона до маленької і худенької, наче дитина, жінки. Та зніяковіла: «Ні, я лише дуже хочу там виступати».
    – Але вона дійсно співає, – в один голос загомоніли сусідки по палаті.
    – То може Ви щось заспіваєте, бо телевізор у нас не працює…
    - Гаразд, – на мить задумалась… За хвилю-другу залунала пісня. Тиша лікарняного коридору захиталась. Пацієнти один за другим відчиняли двері своїх палат, щоб послухати несподіваний вечірній концерт. А співачка, як пташка, щебетала, вкладаючи у кожне співане слово любов… За якийсь час, лікарка заглянула в палату: «Дякую Вам! Відпочивайте!»
    Наступного дня усі пацієнти зустрілись за сніданком у невеличкій їдальні. Поміж себе перешіптувались, де та, що вчора співала. З’ясувавши, почали підходити і дякувати за те, що пісня їх морально підтримала. Дехто й плакав від розчулення, адже були такі, що вже довший час перебували на лікуванні. Одна жінка звернулась із проханням: «Прошу Вас, зайдіть у мою палату. В ній лежить хвора в дуже важкому стані. Вона хоче на Вас подивитись…». У палаті й справді лежала виснажена довгою хворобою і нескінченними операціями жінка. «Видужуйте, будь ласка!» – ледве стримуючи сльози промовила до неї…
    Того ж дня, незважаючи на перестороги лікаря, співачка поспішила додому. Здавалося – затримається, і не зможе полетіти. Наче пташка, яку випустили з клітки, гайнула ввисочінь…
    Через місяць ступила впевненим кроком на омріяну сцену. Яскраве світло рамп осяяло обличчя і залунала пісня: «Дякуємо, Боже за те, що сходить і заходить сонце!»

    22. 03. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Озеро
    Перше, що вразило і змусило частіше битись моє серце – це два великі дуби на подвір’ї які, наче охоронці, височіли коло брами… Дубам було майже сто років. Вони символізували силу, достаток і довговічність роду Стібішів. Їхні пишні зелені крони затінювали подвір’я у спекотні липневі дні. Із правого боку милувалась затишна хатка із віконницями, помальованими блакитною фарбою. Одразу біля будинку квітував літньо-пахучий жоржиновий рай: жовті і малинові – мали дрібні суцвіття, бордові та червоні – із великими пелюстками як у соняха, а між ними – стрункі гладіолуси, чорнобривці та мальви. І все те буяло, збиваючи неймовірно-солодкі пахощі літа.
    З лівого краю оксамитово-зеленого подвір’я стояв почорнілий від часу і дощів дерев’яний хлівець – у ньому вже давно нічого не тримали. Стежка, звиваючись, вивела у старий яблуневий сад – круглі жовті плоди вгинали гіляччя присадкуватих яблунь аж до землі. За садком виднілись акуратні грядочки картоплі та іншої городини… Обійшовши господарку навколо, знову опинявся коло хати. Тепер погляд наче заворожувала блакитносиня вишукана церковця, яка виднілась навпростець через сусідські подвір’я. Аж ось весело задзвеніли – заспівали дзвони, скликаючи мирян на службу Божу.
    Тітка Лариса вийшла з хати у накрохмаленій вишиванці з намаяним кошиком, повним яблук. З посмішкою на обличчі, вдоволена, вийшла за браму свойого двору. Ступала легко, наче молода дівчина, не відчуваючи років, які пригинали додолу. З усіх усюд йшли святково вбрані люди до церкви, і цей нестримний потічок виливався у повноводну людську ріку.
    Зліва від церкви виднілись верби, вказуючи свою близькість до води. А й справді, підійшовши ближче, знову дивувався, які то ще несподіванки побачиш у цьому поліському селі! З-за дерев розгорталось широке плесо великого озера, обрамленого вербами та комишами. Легкий вітерець зрухував його поверхню і вона мерехтіла міріадами сяючих зірок. Нічого, здавалося, вже й не нагадувало про те, що цей край (хотілося сказати – рай) оголошено «зоною чорнобильського лиха».
    Після служби озерчани розійшлися по домівках. Неділя… Завтра буде новий день, такий же сонячний і спокійний… Дай Боже!

    19. 03. 2013


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Спогади про дерева…
    Каштани завжди видавались мені дивними деревами… Наче й звичні для очей, адже їх завжди висаджували на центральних вулицях радянських міст і, мабуть, не було людини, яка б не знала як називається дерево із розчепіреними листками і велетенськими пахучими суцвіттями, але разом із тим – якісь фантастичні! Власне й травень у мене завжди асоціювався із цвітінням каштанів, а вересень – із жовтим листям тополь, яке так тихо й ненав’язливо шурхотіло під ногами…
    Тополі росли навколо шкільного стадіону, який був надійно схований від сторонніх очей за кам’яним муром. Попід ним, між тополями, стояли лавки – дівчата, нудьгуючи, сиділи на них та бовтали ногами, поки хлопці захоплено ганяли м’яча. Теплий вересневий вітер зривав пожовкле тополине листя, і воно, кружляючи, падало до ніг… Минув добрий десяток років. Старі тополі зрізали, мур місцями поруйнувався і перехожим явився перед очі осиротілий шкільний стадіон. Ніхто вже не ганяв на ньому м’яча, не чутно було й сміху школярок, лишень два брудних п’янички сиділо на почорнілій від часу дерев’яній лаві.
    Каштани спіткала не менш сумна доля. Спочатку вони захворіли – щороку дерева виснажувала мінуюча міль, яка плодилась у неймовірній кількості і хмарами обсідала крони. Та вони тримались (як літо було прохолодним, дерева мали перепочинок). Зими також для каштанів були випробуванням – холодні й морозні, від обмерзлого льоду, часом ламались гілки. Однак те, що їх зріжуть бензопилою – не очікував ніхто: ні мешканці вулиці, ні, тим паче, самі дерева… Дорога враз осиротіла, а серце боляче стиснулось…
    Сьогодні, побачивши через вікно величезну машину по «зав’язку» навантажену лісом,* подумала: «яку частину заповідної зони вирубали цього разу? Чи нам залишаться тільки спогади? Спогади про дерева…»

    *ліс – зрубані та обчищені від гілок стовбури дерев.

    15. 03. 13


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Прелюд
    Намагаюсь згадати свої перші асоціації з дитинства… Залите сонцем подвір’я, а я з подругами – у квітнику… Це квіткове різнобарв’я нас дуже вабило, і ми із щирим дитячим ентузіазмом зривали суцвіття флоксів, щоб спробувати солодкий нектар із кожної квітки. Інші квіти – орлики, ромашки, рудбекії, космеї, мальви використовували для виготовлення чепурних спідничок наших саморобних ляльок. Зробити їх було просто: на сірничок нанизувалась квіткова спідничка, а на голівку – делікатніша, «цвітка дрібная» (корона). Цей квітковий бал нас зачаровував і ми бавились доти, поки хтось із дорослих не кликав додому.
    Дорослі… Вони були завжди чимось заклопотані. У будні, кожен із батьків, пильнував роботу, діти – школу. Та в неділю і на свята вся сім’я сідала разом до столу, і це була одна із важливих сімейних традицій.
    Другий яскравий спогад із дитинства – фортеп’янна музика, яка лунала із радіоприймача на кухні… Сьогодні я знаю, що це були твори Фрідеріка Шопена (його Ноктюрни й Полонези). А тоді, для мене не мало значення, хто композитор, я просто слухала і не могла наслухатись… Якоїсь миті – зрозуміла: хочу сама заграти на фортеп’яно, щоб почути ці Божественні звуки, що «витікатимуть» з-під моїх пальців…
    І ось він – третій спогад… Великий клас у музичній школі, маленький рояль на чільному місці, а коло нього вона, Цариця звуків – вчителька фортеп’яно. Я старалась виконати усі поставлені завдання, однак мені здалося, що – не вдало. Вийшовши за двері, мене розібрали плачі, щирі дитячі сльози… Ціле літо (а прослуховування вступників у музичні школи відбуваються традиційно у травні) я згадувала свій перший іспит і з нетерпінням чекала 1-го вересня. Коли тато взяв мене за руку і знову привів у музичну школу, я думала лише про неї – вчительку за роялем. Отож, батько відкрив двері фортеп’янного класу, і – до мене усміхнулась моя Мрія! Потім були роки наполегливої, але надзвичайно цікавої праці за інструментом, знайомство із чарівним світом музики зблизька. Академи, конкурси, концерти… Квіти у квітнику, каштани, що цвіли в травні, жовте листя кленів у парку, засніжені вулиці і катання на ковзанах до несхочу…
    Минули роки… Зайшовши в дитинстві у відчинені навстіж Двері прекрасного світу музичного мистецтва, мені захотілося йти далі, не зупиняючись.
    Не знаю, які емоції виникають у моїх майбутніх учнів, які приходять до мене на прослуховування, адже тепер я й сама вчитель, однак маю сподівання, що ці діти не випадково заглянули до класу. Вірю, що їх на музичну стежку поманили чисті і яскраві звуки мого фортеп’яно…

    3. 04. 2012


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Історії з життя (1)
    Дві сусідки, як завше, здибалися коло плоту.
    – Йой, Маруню, до Паски стіко роботи, а мій Іван ніц то ся не гризе!
    Розмови про чоловіків були улюбленою темою до розмови. Потім йшла мова про дітей, сусідів та про інше: вариво, ґосподарка, поля, бульби-жуки і тому подібне.
    – Йой, Маруню, – продовжувала Йванка, чорнява пишна молодичка, – який файний рецепт пляцка я дістала! Ще-м такого не куштувала!
    Маруня аж здуміла* – як то сусідка щось швидше взнала за неї…
    – І що то за пляцок? – ліниво розтягуючи слова, спитала вона.
    – А-а, то тре’ й-но штири яйця, трохи воливи, муки капіцюнцю (далі йшов перелік продуктів, які неймовірним чином мали сполучитись між собою і, в результаті, – дати витвір кулінарного мистецтва). Рецепт був просто фантастичний, чи правильніше сказати мало схожий на правдивий, але Маруня й на мить не засумнівалась у його достовірності. Швидко попрощавшись із сусідкою, чимдуж побігла до хати – готувати сей шедевр! Про себе щасливо посміхалась: «от прийдуть діти зі школи, і вона почастує їх солоденьким!»
    Маруня швидко заторохтіла баняками, поспішаючи збила ненароком два яйця, розсипала білосніжною стрічечкою борошно вищого ґатунку, вихлюпнула кисляку на стіл (теж один зі складників), тоді дещо заспокоївшись, стала те все змішувати, не забувши додати й інші компоненти, які, будучи у стані спокою й розважливості, ніколи б не додала до тіста. Все файненько заколотивши, влила у бритванку**. Поки пляцок випікався, по хаті розносився приємний запах домашньої випічки, та коли Маруня витягла своє творіння із духової шафки, була вражена його виглядом – і не «виріс», і кольором не вийшов… Ледь дочекалася, поки трохи підстиг, щоб скуштувати. Врізала шматочок на пробу – у роті розтягнувся неприємний смак чогось гірко-солодко-содового та ще якогось занадто масного… Вона з огидою відсунула тарілку і тут же побігла до телефону.
    – Йванка, чи ти здуріла?! Що за рецепт ти мені підсунула?! Я через тебе згаїла стілько часу і продуктів?!
    – А ти нащо, мене дурну, слухала? – усміхнулась сусідка у відповідь :)

    *здуміла (з пол., наголос припадає на другий склад) – здивувалась;
    **бритванка – ємність із легкого металу для випікання борошняних виробів.

    6. 03. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  27. «Ой червоно сонце сходить, червоно заходить…»
    День був похмурим і наче застиглим… Здавалося, що все в природі очікує того вітру, який має розрухати дерева, розігнати в їхніх стовбурах-гілках життєдайні соки. Глянувши через вікно, Гринь зрозумів, що вдома йому не всидіти. Вирішив піти й подивитись на поле, чи попустило вже землю після йорданських морозів. Швидко йшов дорогою попід ліс, глибоко вдихаючи повітря, що вже пахло весною. Відчував, як у грудях розливається приємне тепло…
    Він був із великої заможної родини. Скільки пам’ятав, його батьки важко працювали, складаючи крейцер до крейцера, щоб прикупити кілька чергових моргів поля – їхні землі займали величезні території навколо села. І всі ті маєтки тре’ було обійти, до усього подивитись, дати лад… Розминаючи в руках чорну глевку землю, Гринь вкотре згадав про війну, з якої нещодавно повернувся. Йому хотілося про все забути, та пам’ять щораз навертала сумні спогади. Отак, стоячи край поля, почав подумки перебирати імена знайомих дівчат та пригадувати як кожна з них виглядає. А що в часі війни довго не був удома, то в пам’яті зринали лише давні спогади залицянь на вечорницях. Нічого путнього не пригадавши, дав собі на спокій. Минуло декілька днів. .. За вечерею мати почала бесіду про свою родину із сусіднього села, і тут Гриневі наче явилося – усміхнені очі лавриківської Марусі, аж рука й‘му затремтіла… Цілу ніч по-тому крутився – не міг заснути. Зморило його аж над ранком. Прийнявши для себе важливе рішення, не став зволікати. Того ж дня, одразу по обіді, поки мати з батьком були в хаті – озвучив їм своє бажання. Звісно, що батьки йому не перечили. Маючи шестеро синів, хотіли ще й доньки. Та й що казати, Гриневі вже давно був час женитись, он вже на двадцять восьму весну завернуло. А Маруня була дуже вродлива, та ще й вертка, мов білка. Така була б не лише підмогою у великому господарстві, а й чудовою дружиною. Гринь не звик відкладати важливі справи, тому одразу після посту заслав до Марині сватів… Сватання відбулось традиційно – з рушниками та могоричем. Марійка була привітна, але посміхалась до Гриня якимсь чудним усміхом. Що то мало значити, зрозумів наступного дня, коли Мариня повернула йому кошт*. Він не сподівався, що будучи таким бравим козарлюгою, отакого спіймає облизня! Якийсь час ходив наче причмелений. Але не для того живим із війни повернувся, щоб здатись у такій поважній справі, як одруження. Гринь вирішив засватати Марусину сестрінку – Тетянку, яка була така ж вродлива, але вдачу мала геть іншу! Причиною, мабуть, було те, що Тетяна зростала без матері й батька – вони рано відійшли у вічність. Мала співочу дзвінку натуру, але дещо зажурений погляд. Їй і на гадку не спадало, як інші дівчата, жартувати з хлопцями чи пускати їм бісики очима. Більше того – Тетяна мало не стала монашкою! О, то була цікава історія… Коли Тетяна залишилась без батьків, нею заопікувався старший брат. А що мав, крім молодшої сестри, ще п’ятеро ротів, то мусив віддати її на виховання та науку до місцевого пароха – у нього була такого ж віку донька. Тетяні подобалось жити у священничій родині. Особливо любила Оксану – доньку отця Михайла. Разом вишивали, читали й бігали зеленими левадами. Так здружились, що не могли одна без другої й хвилини провести. Отож, коли задумав о. Михайло Тетянку віддати в монастир на чернечий постриг, Оксана заголосила! Вона такий зчинила ґвалт у хаті, що домашні не знали, як її заспокоїти. Кричала, що й сама піде у монашки. Ніякі умовляння і переконання, що для Тетяни так буде краще, не допомагали: Оксана вперлася і – край! Якраз в часі такої несподіваної хатньої війни, прийшли свати до Тетяни. Таки мала стати невістою!
    Весілля відіграли гучне. Як годиться, спочатку в рідному селі молодої, а потім – у молодого. Гостей було багато, бо родина велика. Як не як, а женили Іванці свого старшого сина. Столи аж вгинались від наїдків, музики вигравали так, що танцюристи мало не падали від утоми. Старші ґаздині поміж себе переглядались, кожна думала, чи зможе своїй дитині справити таке велике і багате весілля. А Тетяна була щаслива – нарешті її життя зміниться. Скільки вона про це думала-мріяла і ось – збулося.
    По весіллю потекли будні щоденної праці. Гринь порався по господарству, а Тетяна – все більш у хаті. Ох і не солодко їй доводилось: свекруха мов той хижий птах пантрувала над невісткою. Щоб Тетяна не зробила, їй одразу було вимовлено. А як тільки пробувала щось заперечити, чула: «невістка – чужа кістка». Боляче ставало на душі… «Невже у цьому домі я не стану своєю?» – навідувалась гірка думка. Втім, мала люблячого чоловіка, тож усі негаразди забувала із його приходом додому. Тоді – літала мов пташка по світлиці, ставлячи на стіл наїдки. Свекруху це дуже дратувало, вона трохи ревнувала свого старшого сина до невістки. Втім, мала п’ятеро синів, крім Гриня: Йванка, Петрика, Стефка, Василика та Олександра (Олексу), і ще чекала на одну дитину. Не минуло й року, як у господі Іванців народилося аж двоє дітей: хлопчик, якого нарекли Яцком, у старших Іванців – Івана й Ганни та дівчинка Гануня у молодших – Гриня й Тетяни. Отак і висіло дві колиски під бальком**.

    *кошт – сума коштів, витрачених на сватання;
    **бальок – поперечна балка під стелею, на якій тримається конструкція даху.

    2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  28. Казка на ніч...
    Хлопченя із цікавістю розглядало високу вазу, що стояла на вітрині магазину. Здавалося б нічого особливого – ваза як ваза, але не для маляти: його зачарували намальовані на шклі гарненькі біло-блакитні будиночки із червоними дахами…
    Уява перенесла малюка в це незнайоме місто. Було тепло, тож деякі вікна цих чепурних будинків були відчинені. Пахло мушкателями, що рясно цвіли на підвіконнях та свіжовипеченим хлібом. Аж тепер Гюнтер відчув, що хоче їсти та раптом усвідомив, що перебуває у незнайомому місці і йому захотілось плакати. З-за рогу неквапом вийшла біла пухнаста кішка: «Хто це тут рюмсає?» – запитала вона. Дитина зі здивування замовкла. Гюнтер ще ніколи не чув, щоб ці тваринки розмовляли. Спіймавши допитливий погляд, киця зітхнула: «Я також здивована, але тим, що ти мене розумієш. А гайда ловити мишей?» Гюнтер аж остовпів від такої пропозиції: «Я ж не вмію» – боязко промовив він. Та киця його вже не слухала, а гордо піднявши пухнастого хвоста, почимчикувала вулицею. Гюнтер не мав часу на роздуми (!). Зрештою, киця – єдина істота, з якою він познайомився у цьому місті. Не встигли вони пройти й кільканадцять метрів, як назустріч вибіг скуйовджений та брудний, бандюкуватого вигляду вуличний котяра на прізвисько Мурло (колись, щоправда, був Мурчиком, але це було так давно…). Киця одразу стривожилась – вона добре знала зухвалу поведінку цього бродяжки. Та він, на диво, цього разу не звернув на неї уваги – його цікавила людська істота, яка здивовано роздивлялась навколо. «Цікаво, хто це й звідки. Щось раніше я цього малого тут не бачив» – подумав Мурчик, чи то пак – Мурло.
    – Хто ти? – спитав облізлий кіт.
    – Мене звати Гюнтер – несміло відповів хлопчина.
    – Не зачіпай його, бо очі видряпаю, – засичала киця.
    «Вона може» – подумав кіт, і тут же солоденько замуркотів – киця йому подобалась, навіть дуже. Та хіба вона звернула б коли на нього увагу? Вона така краля, біла й пухнаста, лише на носику – чорна цятка, що так додає привабливості. Тож він вирішив із нею не сваритись.
    – Та я що, я нічо, – муркотів вуличний бандюга.
    – В такому разі, йдемо з нами ловити миші, – запропонувала киця. І компанія втрьох рушила далі. Попереду йшли коти («ти, ти – два коти»), а позаду – плентався Гюнтер, який начебто вже й забув, що він у незнайомому місті із біло-блакитними будинками із червоними дахами. Вуличка вивела трійко зацікавлених у полюванні на широкий луг. П’янкі пахощі зелених трав, дзвоників, ромашок та лугових анемон, збивались у повітрі ледь вловимими хмарками, які різнобарвні метелики: блакитні, жовті, біло-лимонні, розганяли у повітрі. «Чарівне місце» – подумав кіт, – «якби я мав більш привабливий вигляд, можна було б запросити кицю сюди на побачення». Котуся, натомість, і подумати не могла, які думки чигають в голові цього задерикуватого рудого волоцюги. Вона з ентузіазмом стала принюхуватись, та пахощі квітів щораз перешкоджали їй налаштуватись на робочий настрій. Гюнтер, натомість, утомлений присів на траву і почав роздивлятись метеликів і джмелів, що в неймовірній кількості працювали на цьому полі медового достатку. О, Мурчик (а йому хотілось бути саме Мурчиком) вирішив показати клас, тож швидко вирахував мишачу нірку і вполював маленьку вертку сіромашку. Щоб похизуватись перед кицею, спочатку прибив мишку злегка лапою, а коли вона трішки отямилась, відбіг, начебто вона його більше не цікавить, а сам, сховавшись у траві, почав пильнувати за нею. Тільки мишка спробувала втекти, як Мурчик одним стрибком опинився коло неї. Гюнтеру було ніяково спостерігати за цими ловами, та реакція кота його вражала – він би так ніколи не зумів, це точно! Отже, вдосталь набавившись грою в «кота-мишки», Мурчик вхопив бідолаху в зуби і приніс киці під ноги (чи то пак – лапи). Киця вдячним поглядом подивилась на нього – він був щасливий. А що Гюнтер? Поки котяче товариство мило муркало одне до другого, хлопча заснуло… І снились йому біло-блакитні будинки із червоними дахами… Добраніч!
    1. 03. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. «О, друже, друже наш повстанче…»
    На початку Другої світової війни, активне суспільне життя в селі із милозвучною назвою Камінна Гора* (суч. Кам’яна Гора) не припинялось. При Народному домі «Просвіта» працював садок для дітей і театральний гурток для молоді. Дитячий садок утримувався за кошт громади. У ньому малі камінногірці бавились та навчались, а працювали із дітьми молоді дівчата, що мали освіту, а головно – час, адже садок був у прямому розумінні народним, чи як би тепер сказали – на громадських засадах. У садку діти проводили час лише до полудня. На обід подавались традиційні місцеві страви: вареники із сиром чи картоплею, борщ, пенцак** тощо. Дитячі забавки також були традиційними і складали невід’ємну частину місцевого фольклору***. До прикладу ігрові веснянки – «Гарно в нашому садочку» та «Я – майстер ковальський»:

    1. Я – майстер ковальський,
    є в мене робота.
    До труду і праці
    є в мене охотa.

    Приспів:
    Бух (5 разів), тож то з мене коваль-зух,
    Бух (5 разів), тож то з мене коваль-зух.

    2. Роблю я підкови,
    роблю я долота,
    у моїм верстаті –
    скоро йде робота.

    Приспів:
    Бух (5 разів), тож то з мене коваль-зух,
    Бух (5 разів), тож то з мене коваль-зух.

    Ця забавка у місцевої дітвори була однією з найулюбленіших. В ній оспівувалась праця і задоволення майстра від виконаної роботи. Веснянка «Гарно в нашому садочку, як дитині у віночку…» виховувала в дітях любов до рідного краю, повагу до природи («де травичка – там метелик, а де квітка, там є джмелик»). Ось такий дитячий рай!
    Серед добровільних вихователів, у садку працювала й Кушнірівська Ганна – висока чорнявка, освічена й трудолюбива. Для неї жодна хвилина не минала марно. Ввечері вона залюбки бігла до «Просвіти» на репетиції драматичного гуртка. В Галичині – театр був однією із найважливіших творчих форм спілкування людей. Взимку камінногірці тішили односельчан постановками таких вистав, як: «Зимовий вечір» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть…» М. Кропивницького, «Лимерівна» П. Мирного та ін. А що в гуртку збиралась молодь, то нерідко між ними виникали взаємні симпатії. Ось так і Ганна закохалась у ставного красеня Івана з роду Мізерників. І хоч хлопець він був видний та дуже здібний, однак не з багацького роду (йому батьки відписали лишень три морги поля – це, приблизно, один гектар. Дуже мало по тогочасних мірках). Тому батьки Гануні були категорично проти їхнього стрічання. Та молодь свої почуття не вимірює моргами поля, а ще й війна – здавалося все проти них… Почався для Гануні надзвичайно довгий період важкого, сповненого постійних хвилювань, життя. Якось прийшли до Івана хлопці зі служби безпеки УПА. Дізналися, що він у 39-му мав необережність вступити в комсомол – не одна українська душа пропала, занапащена комуняцькою пропагандою. Однак Іван був хлопець не з боязких. Пояснив ситуацію, сказав, що заяву на вступ до комсомолу порвав, а сам визнає – помилявся. Щира розмова врятувала йому життя. Щоб спокутувати гріх, було присуджено Івану відбудовувати Монастирецьку церкву, яка саме згоріла від блискавки. А що камінногірець був чудовий тесля, то будував, ще й керував роботами. Тож постала церква ще гарніша, ніж була – й досі стоїть!
    В 43-му Іван та Гануня, попри несприйняття її батьками цього шлюбу, таки побралися, а незадовго – Іван пішов воювати. Здібний був чоловік! Щоб не робив – усе виходило в нього якнайкраще: чи то гра у виставі, чи теслярська робота, чи військова служба. У повстанцях сотник Іван отримав псевдо - "Лютий". Воював завзято, здобув не одну перемогу, тому полювала за ним ціла зграя НКВДистів та марно. Десь так у 45-му, зробили повстанці Іванові криївку недалеко від дому. Але як народна мудрість каже: «не так тії воріженьки, як добріїї люди». Іванові ординарці – брати Василь та Іван Пікули видали місцезнаходження криївки НКВДистам. Катували «Лютого» спочатку в Магерівському відділку НКВД, а потім – у тюрмі на Лонцького у Львові. Переказували люди, що сотник Іван на псевдо «Лютий» на катуваннях кричав лише одне: «Слава Україні!».
    Більше Ганна його не бачила…

    «І знову хмари потемніли,
    А з моря б’є туман:
    Скажи, скажи, чого задумавсь
    Наш славний отаман!

    О, друже, друже наш повстанче,
    Повстанче молодий –
    Ми тебе чесно поховаєм,
    А завтра підем в бій!»
    ***
    «Ми тюрми поломим,
    Ворогів подушим,
    Таки Україну
    Сотворити мусим!»
    ***
    «Сибірські тундри, Казахстан,
    Соловки і підвали,
    Табори, дроти, холод, жах –
    Нам сили не зламали!»
    (пісні записані з уст Катерини Кожушко, в дівоцтві – Іванець)

    *Камінна Гора – наголос у слові «Камінна» ставиться на другий склад, в слові «Гора» - на перший;
    **пенцак – ячмінна крупа з маслом;
    ***фольклор – (з англ. – народна мудрість), усна народна творчість.

    16. 02. 2013


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Терпіння винагороджується!
    Він не пам’ятав ні хто він, ні звідки… Пам’ятав лишень, що йому було тепло й затишно і раптом усе змінилось. Він – мале чорне котя, що брело вуличкою… Раптом до нього підскочив чорний кудлатий пес. Кіт швидко чкурнув на дерево – добре, що було поряд. Кудлань голосно гавкав, наче хотів сказати: «Агов! Вітаємо тебе на вулиці! Нашого полку прибуло!» Мабуть, мав на увазі приблудних псів-котів, яких розвелося чимало. Чорнюк довго сидів на дереві і перелякано зиркав на людей, що ходили взад-вперед, собак і котів, які на цій вулиці почували себе впевнено, наче вдома. Просидівши так до вечора, зрештою зліз і почав никати навколо у пошуках притулку на ніч. Зрештою, його наче магнітом потягнуло до прочинених дверей підвалу і він побіг туди. Там знайшов якийсь закапелок і виснажений довготривалим сидінням на дереві, задрімав. Відтоді, цей підвальний темний куток став його домівкою. Вдень котя вибиралось на білий світ у пошуках чогось їстівного: харчувавсь недоїдками із пакетів, що їх викидали люди. Цій безпритульній зграйці псів-котів неймовірно щастило, бо чорні великі кульки комунальні служби не поспішали прибирати. Собаки роздирали пакети зубами і розтягували їх вміст по вулиці, а коти приходили потім і делікатно визбирували те, що залишилось. Одного разу мале котя побачило, як декілька більших котів кудись поважно мандрують. Він прокравсь за ними і у невеличкій теплій прибудові зміг напитись теплого молока, що якась жінка плеснула в миску. Десять котів різної масті і віку примостились коло миси і дружно хлебтали цей поживний наїдок. Таке життя тривало десь з-півроку.
    Якось Чорнюк чимчикував вуличкою і несподівано для себе почув людський голос, що ніжно звертався до нього. Не звиклий до ласки, не повірив… А що дівчина наполегливо кликала, підняв одну лапу в задумі: «підходити чи ні». Якусь мить ще вагався, а потім повагом рушив до незнайомки. Вона ніжно погладила його за вушком і кіт відчув оте вже добряче призабуте тепло людських долонь. Відтоді, котя щораз виглядало свою нову приятельку – вона не забувала пригостити його чимсь смачненьким. Але ви не подумайте, ні-і… Він її любив не за ласощі – вона нагадувала про втрачений домашній затишок, а він так цього потребував! Будучи справжнім вуличним котярою і маючи вдосталь часу, Чорнюк з’ясував, де жила ця мила й добра людина. А що мешкала вона на першому поверсі, то просто вискакував на балкон і заглядав у вікна. Мила особа, однак, нечасто бувала вдома. Зате коли з’являлась, Чорнюк гордо підносив свою котячу голову, вирівнював спинку і підіймав догори хвіст, щоб вона бачила, який він красень. Така відданість вражала і одного разу люди в квартирі на першому поверсі вирішили: «раз він нас обрав, значить – це наш кіт!»
    Минуло декілька років… Чорнюк, залишаючись незалежним і гуляючи на вулиці скільки схоче, завжди повертається додому (через балкон). На нього чекає вечеря і люблячі господарі. Що ще треба для котячого щастя? Терпіння таки винагороджується!
    15. 02. 2013


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -