Із Анни Ахматової (1889-1966)

В Кремлі не йде життя – Петро це певно знав,
там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
і самозванців чвань, і брак народних прав.

(2015)

Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги парфума.
Незримо відпустить страховки таємної трос.
Ми разом. Удвох. Ми кохаємо. От і вся дума.

Чарує японське в розкосих і темних очах
І усмішка в рисах тонких пустотливо блукає…
В пітьмі накриваю своїм поцілунком уста,
Продовжити муку солодку ще трохи бажаю…

Я весь розчиняюсь в тобі. В насолоді тону.
Уміло веду у чутливому танці прелюдій.
Із місячним променем лину у казку ясну,
І стукає серце, мов залпи гарматні, у грудях.

Рука ніжно гладить плече і по спині веде,
А ти пригортаєшся міцно і стогнеш в обіймах.
Було це давно. Та мені все на згадку іде
Парфум «Може бути» і застібка сукні надійна…

2019

Із Ігоря Сєверяніна (1887-1941)

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнічуванням геніїв своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Сторінку і вогонь, колосся і жнива,
секири лезво і утятий волос –
Бог береже усе; а над усе – слова
любови і прощень, як власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кости хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це життя – одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать, ніж у надсвітній ваті.

О, Величе Душі, – уклін через моря,
за те, що їх знайшла: тобі і праху жменьці,
що спить у цій землі, гординь-поневірянь
пронісши мови дар в німоті уселенській.

-----------------

Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...
Скільки триватиме це?
Чорна загострена птиця
креслить у вітрі кільце...

Русе блідава! Де саме
норов захований твій,
поза якими лісами
піниться буйства напій?

Хто у диявольській требі
п’яну тебе вколисав?
Світлої усмішки в тебе
зроду я ще не вбачав...

Крізь напівморок неволі
я тільки й бачити міг:
біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг...

(2019)

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,
День золотів над міста тлом.

Квапливі кроки перехожих
Частішали попід вікном;
І дощ купався у калюжах,
Бульки пускаючи кругом.

Здавався ранок нескінченним,
Та він розради не приніс;
І проливався надаремне
Весняний дощ бурхливих сліз.

*****
Хто зрозумів життя, той вже не поспішає,
Смакує кожну мить і навкруги спостерігає.
Як спить малюк, як молиться старий,
Як дощ іде, як сніг в руках зникає.
Він поміча в звичайному неперевершену красу,
В заплутаному - найпростіше розв'язання,
Завітну мрію знає як здійснити чарівну,
Він п’є життя, і сподівання на душі рятунок має.
Він зрозумів, що щастя не в грошах,
Їх кількість не врятує від нещастя.
Та як живеш з синицею в руках,
То з журавлем чека розчарування.
Хто зрозумів життя, той розуміє сенс речей,
Кінець шляхетніше життя самого,
А розуміти все й не дивуватися, страшніше,
Аніж не вміти і не розуміть нічого.

15.08.2019

Із Зінаїди Гіппіус (1869-1945)

Це - невідновно. Та непоправно.
Хоч мий водою, хоч бий поклони.
По нас проїхав - навмисно явно -
дебелий вершник, чий кінь - червоний.

У твані в’язнуть його копита,
де вкупі - подвиг та смерть безславна,
де крові й гною - хоч їж, досита...
Повік. Назавжди. І - непоправно.

(2019)

Скільки примх у коханих завжди!
У нелюбої примх не буває.
Я радію, що шепіт води
Також сном крижаним засинає.

І я стану – Христос, поможи! –
На цей пОкрив, крихкий і прозорий,
Ти листи мої всі бережи –
Нас нащадки розсудять нескоро.

Щоб вирАзніше і яскравІш,
Ти їм бачився, мудрий і смілий,
В біографії славній твоїй
Хіба можна лишати пробіли?

Надто вабить питво це земне,
Надто щільні любовнії сіті.
Може справді колись і мене
По підручниках вчитимуть діти.

І, смакуючи повість сумну,
Приймуть з посмішкою лукавою.
Ти, кохання не дав таїну,
Обдаруй хоч гіркою славою.

2019

Із Андрія Бєлого

Дворогий місяць.
Блищить полинь.
Дорогу місить
нежвавий кінь.

Як завжди, сила
нічних сичів
у ніч злетіла -
не на спочив.

Темніють жерді
сухих грабин;
німіють тверді...
Стою - один.

Тут щезник зліший
блука в лісах,
тут вершник й піший -
зникає в снах.

Гризуть тривоги,
гуде чоло:
нема дороги,
і не було.

Руді болота,
примар вогні,
гнилля мерзота,
трухляві пні.

(2019)юююююююю

Із Анни Ахматової (1889-1966)

Приречи мені млявість та тугу,
задихання, безсоння та жар,
відбери і дитину, і друга,
по умінню пісенному вдар... -

так молюся, нестямно та яро,
поперед причастившись натще, -
щоб ота над Росією хмара
пройнялась і промінням іще.

(2019)

Із Олександра Блока (1880-1921)

Грішити довго, непробудно,
забувши лік ночам та дням,
й, коли від хмелю зовсім нудно, -
придибати у божий храм.

Схилитись у покірній позі
та осінитися хрестом,
та по запльованій підлозі
слабим постукати чолом.

Лишивши в блюдці грошик мідний,
при світлі жовтому лампад
поцілувати древній, бідний
та зацілований оклад.

А повернувшись - обманути
абикого на грошик цей,
й щеня голодне відіпхнути,
гикнувши, від своїх дверей.

Попід іконою - похмуро
лічбу зробити нешвидку,
і, переслинивши купюри,
сховати їх на божнику.

І жодна не потрібна мрія,
всього ясна ціна та суть...
Що ж, дорога й така Росія.
Хоч це - задорого, мабуть.

(2019)

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Мені наснилось: я - не вибравсь із Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)
ееееееееее

Разом вони любили
на схил зійти. Кружкома,
оддалеки їм видніли
церква, сади, тюрма.
Відтіль вони оглядали
діл і гладі водойм.
Скидали в пісок сандалі,
полегша була обом.

Витали, зціпив коліна,
у оболоках-овнах.
Внизу автівку каліки
чекали біля кіна.
На сонці блимала банка
біля цеглових кущів.
Ворона шпиняла банку
шпилем, що порожевів.

Автівки їхали в центрі
до лазні зі трьох мостів.
Вибомкував дзвін у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
крику, ані свистків.
Лиш вітер свіжів у тиші.
І тільки комар дзумів.

Лишалась трава зім’ята,
завсідниками завжди.
Усюди плішин багато
чорніло від їх їди.
Ці мітки стирали по тому
корів шорсткі язики.
Усім це було відомо,
лиш двом оцим невтямки.

Виделка, сірник, огарки
прикриті були піском.
Чорніла бочина пляшки,
копнутої носаком.
На мукання й тріск у балці
спішили вони в кущі
у обопільній мовчанці,
так само, як сидячи.
----------
По різних схилах зникали,
бокуючи і навпрошки.
Кущі над ними змикали
і розіймали гілки.
Вологою камінь брався,
трава ставала ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Той вечір гульби весільні
тривали (здається, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Тьмяніли обрії хмарні,
як долі зарослий став,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один спотикавсь, ловчився;
з цигаркою другий, дружки
нарізно униз плелися,
по різні горба боки.
Спускались, горба пообіч,
по цей і по инший бік,
та моторошний одночас
повітря пірвав їх крик.

Ураз кущі розчахнулись,
як зів, що тамує гук.
Так, ніби вони проснулись,
а сон їх був повен мук,
зі виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє їх стріли відти,
залізом пограючи.

Одного найшла сокира
і кров'ю набряк рукав,
як другий сам від розриву
серця ницьма упав.
Обох волокли до ставу
(убивць заюшила кров)
і кинули в хлань іржаву.
І там вони стрілись знов.
----------
З гістьми ще вітались охочі
усістись за стіл женихи,
а вістку жахну до площі
донесли уже пастухи.
Вечірній зорі сіяли
загуслі рої хмарок.
Корови в кущах стояли
і злизували їх кров.

Електрик збігав по схилу,
його здоганяв свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
і несло уже весілля
п'яне до ставка юрму.

Тріщало під ними суччя,
хто міг, якомога біг.
Корови мукали гучно
зі спуску на водопій.
І всі заціпли зненацька
(тоді стояла жара):
чорніла в зеленій рясці,
як вхід у пітьму, діра.
----------
Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть їх у кожнім слові,
у стеблі, в'юнкім на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у марній погоні
(годі сурмити в ріг).
Будуть тепер червоні
млєка цівки в корів.
У крови барвах вагоні,
з колій червінь-мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Коміру личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Підняти б їх: ждуть обидва.
Та як відмогтись докук:
якщо до весіль убивства,
кровити і молоку.
----------
Смерть – ні кістяк у шафі,
ні при косі у росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
і паче не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це як стовп автівці,
це і тюрма, і сад.
Смерть – тямкá в чоловіцтві,
їх краватки висять.
Смерть – це вікна у лазні,
в церкві, в оселях – в ряд!
Смерть – це ми, неуважні,
адже вони – не зрять.

Смерть – це потала сили
нашої, труд і піт.
Смерть – це пірвані жили
плоті, душ перецвіт.
Не ті ми – на горб, як ранше,
в наших домах огні.
Не ми їх не бачим, – радше
нас не бачать вони.
-----------
Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на цинк домовин їх киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
трунки, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
довіритись небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в копанки їх відлунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.
----------
Горби – це і наша юність,
гнана, ледь упізнав.
Горби – це булиги вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище по згірку сходять,
то більше їх подалік.

Горби – це розпуки долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі, видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – ув їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Це ява, всім напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – те, що вище нас.
Вершини їх очевидні,
опірні пітьмі сліпій.
Прісно, вчора і нині
річ у крутизні тропи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – це горби, горби.
----------

Із Сергія Єсеніна (1895-1925)

Миршава хатино
злигоднів та бід,
хуга наче лине
до твоїх воріт;

чується щоденно
в тебе у дворі
стогін про нужденність,
співанки старі.

Всі поють про горе,
про розгул владик,
про пусті комори
та голодний рік.

Радощів - не чути
по кутках твоїх,
через те що скрута
заглушає їх.

(2019)

Про милість очі благають
І що можу вдіяти я,
Коли при мені згадають
Те коротке, дзвінке ім’я?

Іду стежиною в полі,
Повз сірі, старі колоди.
Тут вітер легкий на волі
По-весняному ще холодний.

І серце томливе чує
Здалека вість таємничу –
Живий він і не сумує,
Зухвало-оптимістичний.

2019

Із Олександра Блока (1880-1921)

Русе! Нам - разом, чи нарізно маятись?
Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма...
Може, вже час - розлучитись, розкаятись?
Нащо мені твоя вічна пітьма?

Вірою в бога - себе чи бентежила?
Що́ у піснях нескінчених твоїх?
Чудь начудила та меря змережала -
гатей, доріг та споруд верстових...

Свячення хоч прийняла ти без вередів,
до царгородських святинь не дійшла.
В степ соколів ти пускала та лебедів -
кинулась чорна зі степу імла...

З Білого моря - до самого Чорного,
чорною ніччю й на білому дні -
мариться привид обличчя потворного,
й очі татарські горять, як вогні...

Дим кожну ніч від відьомського варива
в полі над табором диким твоїм...
Що ж маячиш ти, як видиво, марево?
Духом нескореним граєш моїм?

(2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Із Володимира Нарбута (1888-1938)

Ген-ген село на згірку -
сорочка бідачини:
латками на ганчірку
наліплені хатини.

Скелети нікудишні,
на них обдерті крила -
то вітряки колишні
вкриває літо пилом.

Крокують небом хмари,
зіп’явшись на ходулі.
Й виліплюється з жару
нестями жовтий вулик...

(2019)

Із Андрія Бєлого

Землі моїй бідні лани
в незбутній скорботі застигли.
Розлоги всі ці вдалині -
горбами, рівнино, повигни!

Простягнених просторів рать
утаює шир неозору.
Куди тут втечеш від заклять
пияцтва, безхліб’я та мору?

Від голоду й холоду тут
вмирають і вмерли мільйони.
Чекають на вимерлий люд
скорботні рівнини безсонні.

Тут Смерть протрубила свій клич -
в ліси і у ниви мізерні,
у села й міста, навсібіч,
у простір голодних губерній.

(2019)юююююююю

Із Івана Буніна (1870-1953)

Сунеш по снігах одноманітних...
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють
у домах запалені вогні;
сліпо зруби в сутінках чорніють...
Знаю я: покинуті вони.

Пахне там холодною золою,
проваливсь димар цілком у піч,
і стоїть та хата неживою,
трусить порох з даху навсібіч.

Попід стріхи вітер лютий віє,
сипле снігом... Тільки він один
за тобою, рідний краю, скніє
посеред пустих твоїх рівнин!

Певні у новій, у кращій долі,
ми забути хочемо мерщій
цвинтар цей, і вішки в білім полі,
і пустелю в темряві нічній.

Шлях біжить, на ньому хуга грає,
потім - засипає пластовень...
Так нехай скоріш уже вмирає
цей похмурий, моторошний день.

(2019)

Із Івана Буніна (1870-1953)

Під небом неживим свинцевим -
похмурість лісових пустель:
нема кінця в снігу деревам,
й далеко до людських осель.

Лише туман молочно-синій,
як лагідна чиясь печаль,
у цій простиглій широчіні
пом’якшує гнітючу даль.

(2019)

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло;
і, здається, від скорботи
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Із Миколи Морозова (1854-1946)

І ось вона ізнов, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Мерехтіння в хатинці похилій
поміж темних, безлюдних полів,
недороблений тин, майже згнилий,
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Жарко. День годящий нині, слава Богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

Із Миколи Некрасова

1
В старости Вакули бабка Неоніла
на ремонт хатинки дошки попросила.
Староста відмовив, а вона – знай нудить:
«От як пан приїде – зразу нас розсудить!
Він же сам побачить, що не обійдуся,
й скаже дошки дати...» – Так і снить бабуся.

2
А новий сусіда – добрий шмат землиці
у селян відрізав через плутні ниці.
Й чинно розумують у громаді люди:
«От як пан приїде – землемірам буде!
Він-бо розбереться, й тільки скаже слово -
нашу всю землицю віддадуть нам знову».

3
Кріпосну Наталку сватав хлопець вільний;
тільки управитель – до весіль не схильний.
«Почекаєм, Петре, – шепотить Наталя. -
От як пан приїде...» – І таке все далі.
Діти та дорослі, тільки щось на сором -
«От як пан приїде...» – примовляють хором...

4
Вмерла Неоніла; крадена землиця
у нових сусідів житом золотиться;
вже колишнім дітям час розумувати;
вільний хлоп-коханець втрапив у солдати;
втратила Наталя на заміжжя види...
Пана все немає, пан усе не їде.

5
Та нараз опівдні на кінці дороги
в мареві з’явились похоронні дроги;
а на катафалку з неприступним видом -
пан старий у гробі; а наступний – слідом.
Погребли старого, свіжий сльози витер -
й рушив, як буває, у Москву та Пітер...

(2019)

Із Михайла Лермонтова (1814-1841)

Настане рік, Росії чорний рік,
коли її царів урветься вік;
з них крайній - втратить черні всю любов,
пожива черні стане - смерть і кров;

коли змордованих дітей та жон
не захистить зневажений закон;
й нова чума від куп смердючих тіл
почне бродити між порожніх сіл...

Настане той яскраво-чорний рік,
коли вогонь поллється в руслах рік;
зустрінеш Ангела - й нарешті уясниш,
навіщо він в руці тримає ніж;

й тоді твій плач, благальний стогін твій
для нього вбогий буде та смішний,
й немов страхітним попільним дощем
закриє він усе своїм плащем.

(2019)
оооооооооооооооооооооооооооооо

Я обійняв ці плечі й зазирнув
за спину до знайомого покою:
і в ньому висунутий стільчик був
осяяною схований стіною,
сіяла лампа яскравіше, ніж
поверхні меблів личило б затертій,
один коричневий диван, скоріш,
едемствував у яро-жовтій дерті,
стіл порожнів, вилискував паркет,
чорніла пічка, в рамі порохнявій
осів пейзаж, - лише один буфет
постав живим тоді моїй уяві.
І ще мотиль кімнатою кружив -
і з нерухомості мій погляд здвинув.
О, привид тут, якщо коли і жив,
то він покинув дім оцей. Покинув.

Із Кіндрата Рилєєва (1795-1826)

В німців в резидентах -
зараз в президентах.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Хоч шпиняє вчених,
пестить він воєнних.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Школи всі - казарми,
судді всі - жандарми.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Жах його - журнали
й різні неформали.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Тільки посіпаки
дістають відзнаки.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

А за правду-матку -
гонить на Камчатку.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

(2018)

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках гам, похлюпує питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться обік від палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуг, примар, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім святá, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем
і зболено очікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха,

але триває. Погляди вождів
племен у денцях кухлів бачать далі,
де не ступала ворога нога.
Ті ж зуби, що оскалювали гнів,
мов колесо, яке пригальмували,
заціпило на усмішці, й слуга

їм підкладає їжі. Уві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній із секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
в її ганьбі й погряз, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених гризотами тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Чужаки з її дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, що волхви чергові.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
як вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Плямкає останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу,
ні Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по инший бік
стіни всю ніч поборює недугу;
не спить – щоб не спалили вороги.

І ворог никне. Світло від зори
на обрії збавляє світ полуди,
повзе у вікна, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
надибує сліди і рештки учти,
вагається. Однак, руша у путь.

------------------

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався від баченого мною,
і виявив за ними, що стілець
освітленням зливався зі стіною.
На лампочку, розжеврілу від яв,
потерті меблі шкірилися потай,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій з нерухомости зідвинув.
І щойно привид тут колись і жив,
то він, авжеж, покинув дім, покинув...

І
Віко посіпується. Гортань
випорожняється тишею. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
не дає нагулятись джунглями непомітними ворогам.
Там не уникнути білих плям
упослідженій мапі, де туфля твоя ступила.

В горлі свербить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
невідомо хто, та об’явиться. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І збирається, мовби в плювок уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Слабини у голосівці
опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут.
Остаточно заплутавшись, звивин жмут
виявляє себе в незнайомій кімнаті в знайомім місці.

ІІ
Одинак у пустелі, ти чуєш голос. Ти
хапаєш фотоапарат, налаштовуєш об'єктив.
Ба – темніє. Посидь, не збавляй надії
говіркого, привітного мимохідь
писка мавпочки, радої плигма з віт
пальми та в люди, зі її таланом повії.

Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
учасником географії, блавату, без дефіле
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію скородити у журбі
лижвами, залишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застерігає тебе
відхилятися від мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
чути псюк двірних, злаки у бур'яні;
там, що шкурами звірини кушнір,
офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

ІІІ
Тридцять сім літ я дивлюсь в огонь.
Віко посіпується. Пори долонь
роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; вечері в пандан, ремствуєш на талан,
сам собі бидло, сам посивілий пан.
Вобла лежить впоперек крупнуватого кеглю речень
про виверження вулкану зо кілько діб
в біса де, далебі, – у чужій воді,
упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію тільки дзуміння мух
зі східденних базарів! Переводячи дух
на готельному ґанку, буцім рибина в сіті,
подорожній хапає ротом тубільний дим:
ниючий біль, убивчий на цім, й на тім
дошкулятиме світі.

IV
"Де це?" – питає, вкоськавши вихори набакир,
небіж. І, пальцем гортаючи складки гір,
"Онде!" – тицьне небога. Порипують каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

Місяць над плоскогір’ям, і ніч ясна.
Від валуна відособилась тінь слона.
Серебро ручая радує мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню́
жмакає біле(смагляве) і просто ню –
малево не одного пензля.

Навесні риється у багні муравель-трудар,
не загається грак, прочого роду твар;
лист покриває покруч галузі після звихів.
Восени яструб дає круги
над обійстями, лічить курчат. І на плечах слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
Здало напучує слово? То натякніть –
чи стачає наріч? І був хлопчик? І кілько лід
має бовтатись в склянці, щоб спинився Титанік
мислив? Що скаже ціле щодо частиць?
Що з’ясує, нарешті, при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту,
у иншу – і тут – навкидь, сторону. Ич, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
І щодня тремтить у ній від зусиль
усамітнене віко.

Це вам – нотатки натураліста. За-
писки натураліста. Капаючи, сльоза
падає в вакуумі, вільна від сил тяжіння.
Вічнозелене і невропагінне, учувши ж-ж-жу-
це-це майбутнього, я дрижу,
уп'явшись нігтями в своє коріння.







----------------

Твій білий дім і тихий сад залишу.
Життя хай стане світле і пусте.
Лише тебе в моїх прославлю віршах,
Як жінка славити не вміла те.
Ти подругу згадаєш гордовиту
В твоїм для неї створенім раю,
А я торгую цінностями світу –
Твоє кохання й ніжність продаю.

2019

Навпіл розірвані вітрила
і знову жодного рядка.
Поламаного неба брили
несе від берега ріка.

Під тягарем гріхів забутих,
які згадав і пережив,
серед снігів брудної смути
та нагромадження крижин.

Хоч дозріває він щорічно,
вода у забуття несе,
як у віршотворінні вічнім
прихований словами сенс.

Німотно у воді буремній,
у руслі тане висота,
гуркоче медом полуденним
попід опорами моста.

І
Вівторок осінь розпочав.
Дощило ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я той одинак-смільчак,
що оком не повів услід:
небесні хлані несусвітні,
дощ підмиває неба звід.
Які тут півдні.

II
Тут, тонучи живцем в багні,
бреду надвечір по стерні.
Мій чобіт обридає полю,
гарує угорі четвер,
але утяті стеблі лізуть вверх,
не потерпаючи від болю.
І пруття верб,
рожевуватий ткнувши мис
в болото, в трясовинні пута
зливають воду з опустілих гнізд
сорокопуда.

III
Топчи і чвакай, колобродь, міси.
Я не додам у ході.
Іскру в собі у тамтій воді
топи, гаси.
Виляскуючи по стегну хіба,
з горба бреду я до горба,
безпам’ятний, в помогу ступням вкляклим
підошва камінь б’є моя.
На темні води ручая
дивлюсь із ляком.

IV
О, хай несосвітенна тінь допір
в моїх очах, і усоталась сирість
у бороду, і кепка – набакир –
вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
як грань ота, яку душі моїй
не перейти –
я не втечу мерщій
за козирок, за ґудзичок, за чобіт
за комір свій, за свій рукав.
То серце зійде в гуготі, вискам
донісши, що пропоротий я: холод
голками в груди проника.

V
Сюрчить і до мене вода,
мороз розціпив прорізом уста.
Инакше і не мовити: і де б ці,
облич окрім, місця, де міг обрив
спіткатися?
Сміх окривів
і сутінкова гать в бентезі.
І темінь гасить дощовий порив.
Ба, инший образ, людяний мій лик,
тікає від червоних вік,
над хвиль – ускач, як на коні,
під соснами, а потім – вербняками,
мішається з чиїмись двійниками,
як годі затесатися мені.

VI
Топчи і чвакай, жуй зогнилий міст.
Хай твані, що сотають млість
хрестів погостів, нею красять доли.
Ба, пензлями усіченими трав
бог синяви болоту не додав...
Топчи стодоли,
збивай росу некошених отав,
з корінням проникай углиб поволі!
Як в мої груди, увійди в ґрунти,
примар усіх і мертвих побуди,
і най поутікають вони з кубел
до сіл порожніх по стернині нив,
і хай махають зграям днів
брилі опудал!

VII
Горбами, облисілими до сліз,
шляхами їх, здебільшого у ліс,
життя саме і вийде із себе
назовні, подивує з шумовиння
оправ і форм. Його коріння,
халяв моїх чіпляючись, сопе,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я бреду по нічиїй землі,
у Небуття випитую оренду,
і вириває вітер з рук тепло,
і хлюпа повне водами дупло,
і бгає твань стежі вологу ленту.

VIII
Так, я відсутній мовби цього дня.
Мов осторонь я, зайвим-третім.
Як та щетина, дибиться стерня,
що волосінь на тілі мертвім,
і над гніздом, у ній простертім,
лиш мурашина метушня.
Природі зайві візії билин-
минучин. Її лику з краєвидом,
залитому західним світлом –
пороблено тьмяніти злим.
І усіма п’ятьма – на те й чуття,
я сторонюся того лісу:
ні, Господи! цупку завісу
я віч не зняв, і не суддя.
А щойно, на біду свою,
я і собі зарадити не гожий,
ти п’ясток мій, як фіни крадію,
рубай, мій Боже.

IX
Тут, Полідевку, годі темноти.
У ній не вчути уст моїх квиління.
Стою, як є, в розхристанім пальті,
і решетами віч світам текти,
і крізь сита нерозуміння.
Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
Не чую слів, і ват зо двадцять пак,
сяйв місяця. Нехай. У небесах
я курсу не кладу між зір і крапель.
І хай не пісню вітер в цих лісах
несе, а кашель.

X
Ніч. Вересень. У головах – свіча.
А тінь ще зазирає з-за плеча
в мої листи, то в корені пірне
обірвані. І привид твій з сіней
шамтить і булькає водою,
і усміхається звіздою
із настіж кинутих дверей.

Тьмяніє надо мною світ.
Затягує водою слід.

XI
Так, серце поривалось до тебе,
тому воно від тебе далі.
У голосі моїм все більше фальші.
Як борг, її вертаю дотепер
і долі тій, що не жадає крівці,
завдавши ран тупих.
Ба, і на кутні усмішка – не гріх!
Я усміхнусь. І над собою сміх
тривкіш могильної темниці,
і легший диму коминів пічних.

XII
Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
А що зі споду: вóди? трав перга?
відросток вересовий, в лірі
в підкову вигнутий? – в тій мірі,
що й щастя мариться,
у тій, що прикінці,
у інохіді якось по галопі
дух перевести, як їздці,
немога ні тобі, ні Каліопі.




-------------------

Ялівець -- темна пазелень серед руїн,
у задумі, як піна суха -- жасмин.
Для метеликів саме час --
тільки вранці. Потім тверда
у глибокім водокруті стане вода
і природа забуде нас.

За човном біла піна хвостом біжить,
на відливі мушля співуча лежить,
відійшов далеко прибій.
Погляд моря зненацька зловив на бігу
силует людський, склепіння дугу,
значно краще, ніж мій, чи твій.

Флейта Марсія повна гарячих нот,
важко дихати, гірко судомить рот,
болем скроні дратує жар.
Але віриш, вона пропасти не дасть,
сила чар у словах відведе напасть,
що ховається у віршах.

Завершився високим звучанням агон,
десь у небі його поглинає вогонь,
розчиняє повітря слова.
Поклик флейти високо піднявся з ним,
небозвід кам'яніючий заполонив,
дальнім птахом він заспівав.

Безпорадно холонули груди,
Та були мої кроки легкі.
Одягла рукавичку на руку
Не з тієї, чомусь, руки.

І здалося – чимало східців,
А я знала – їх тільки три!
Поміж кленів шепіт осінній
Шелестів: «Зі мною помри!

Ошукала мене підступна
Доля, зрадила, от і край».
Відгукнулась я: «Любий, любий!
Я з тобою помру. Чекай…»

Пісня зустрічі, що востаннє...
Темний дім засмутив мене.
Тільки свічка горіла в спальні
Незворушно-ясним вогнем.

2019

Півострів криє голубого дня сувій,
спекотний небозвід осліплює промінням.
Усе навкруг -- будівлі, вежі та склепіння,
молекули вогню, що світять у траві,

піски -- усе наповнене безладдям звуків.
Німіє пам'ять. Мовою рослин і риб
земля нуртує, прагне вирватись з-під брил
і переважити слова людські і руки.

Колодку з'їла сіль. Природа наступає.
Маяк трубить у млі, як ангел в судний ріг.
І ось пісок гуде і лізе на поріг,
важка завіса хмар на суходіл лягає.

У Європи -- зима. У неволі асфальту поля
порозтріскувались, як каштану засохлого шкурка.
Марнославством ніколи тут не похвалялась земля,
це -- півострів Берлін. Арматура, картон, штукатурка.

Бачим небо навиворіт. Попід стіною -- мотор.
патруля пильне око асфальт відбиває блаватно.
Вся стіна у латках. Міцно змотана нитка в моток --
перепона в світи. Над Європою -- сніг синюватий.

Стільки літ у дорозі, що часом уже не з руки
здогадатися де ти тепер -- в Єрихоні, чи в Мітте.
Та біблейську трубу не заміниш на шепіт глухий...
Карту міста шматує із хрускотом натовп термітів.

Оглянись, загляни з учорашнього в завтрашній сон --
там побачиш -- людина на кризі брудній замерзає.
І не знає -- нізвідки іде паперовий вагон,
з підземелля на станцію "Халленес Тор" виповзає.

2019 р.

Березень збіг, і пустий мій сад.
Птаху старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.

Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.

Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.

Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.

Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.

Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
ніж дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм вогнем
над календарним днем.

Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.

Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.

Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.

Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.

Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, в мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.


* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Дзвеніла музика в саду
Щемким і невимовним горем.
Так свіжо й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Сказав мені: « Я вірний друг!» –
Торкнувся сукні переможно.
О, як з обіймами не схожі
Ці дотики жаданих рук.

Так пестять кішку або птиць,
На вершниць дивляться граційних…
Лиш сміх в очах його спокійних,
У війнім золоті зіниць.

Тужливих скрипок голоси
Співають над нічним туманом:
«Ти Небу дяку вознеси,
Бо вперше тет-а-тет з коханим».

2019

Я гостей не чекаю, адреси мовчать.
Небеса, на яких заборони печать,
вже нікого, ніколи, нічим не обмежать.
Але простір лишився моїм назавжди,
хоч поріг підмивають потоки води,
віддзеркалена в ній перекинута вежа.

Хай три виміри, наче кольчуга, скриплять
їх до вечора відблиски світла скроплять.
І в оселі пустій,замість гостя і ямба
запанує травнево-червнева імла.
Чи коротке життя, якщо підступи зла
розжене переможно приліжкова лампа.

Ти не квапся. У нас неполічені дні.
Чорний дах. немовля у чудовому сні.
Зав'язь літа. Ще заводі в ріках холонуть.
А коли наші сни розминуться і в них
розминуться світи без надуманих лих,
ми, збудившись, забудем про всі перепони.

Форм туманно-розпливчата рать,
я покличу тебе -- ти прийди і порадь,
при свідомості ми, чи в надуманих мандрах.
Але, наче каміння, тіла ще лежать,
а за вікнами -- чітко фортеці межа
і байдуже нам -- що там побачить Кассандра...

Коли скоробіжна розсудливість сходить на нас,
уривки розмов, що блукають на сходових клітках,
вночі поміж сльоти, мокречі, багна,
народиться голос тендітно високий і світлий.

Крізь осад намулу проб'ється нове джерело,
воскресла краплина уперте каміння підточить,
розгорнутим форте оркестр завершить епілог,
який вже ні форми, ні зайвих розмов не захоче.

Мусоном холодним зволожить чоло океан,
стече на пожадливі губи солона краплина.
Уламком у просторі став прибережний майдан,
де відстань закоханість, наче в піску розчинила.

На віях твоїх одинока зоря мерехтить,
у темних зіницях блищить віддзеркалено всесвіт.
Все те, що тобі довелось у житті зберегти --
слова, що колись прозвучали, гіркі чи облесні.

Назад озиратись в дорозі -- марнота марнот.
Підлеглі ми примхам стихій -- чи земних, чи небесних.
Ми прагнем у цьому житті християнських чеснот,
а все випадає дорога, що друга, то -- хресна...

Усе повертається -- назви забутих поем,
будинків окреслення сірі, німі і безсонні.
Та знову рука через втому стерно поверне,
напнеться вітрило життям на морському осонні!

Вітрилами на хвилях трав
тополі луками пливли,
у відблисках нічних заграв
котився грому перелив.

Шмагали блискавки по склі,
спливали за струмком струмок
лавини недвозначних слів
і ризикованих думок.

Неначе пам'яті провал
у долі. Сядь і охолонь.
Зродилась істина нова
на звивинах твоїх долонь.

Про рев війни, про куль потік
забути так і не зумів...
Про все, чого ти не хотів,
лише відмовитись не зміг!

Не зле огородившись від людей,
уник би і себе, аби спомігся.
Не тесаного жердя тин на те,
а дзеркало наразі знадобиться.
Я споглядаю хмурі типажі,
щетину, бугорки на підборідді...
Трельяж – годяща шлюбної межі
перетинка – у ліпшім її виді.
До неї влізе морок у вікні,
рілля зі здоровенними шпаками
та озеро – із пройм в стіні,
увінчаній хвоїною з шишками.
Еге ж, і зі озерних задзеркаль,
калюжних амальгам у сяйві повні
сюди сторонній світ і проника.
Чи виповзає цей назовні.





-----------------------------

Поволі усміхнись, і - в дім. Такий розлив
глухої темряви навкруг, що сліпнуть очі.
Та перших рим ознаки у строфу лягли
під час найдовшої у цьому році ночі.
Спроквола усміхнись. Рівнинний круговид
під кригою озер, під співом сніговиці.
Десь одинокий потяг з ночі заблудив
і крик його у цій порі неначе сниться.

З-під крану краплі відсікають кожну мить,
невпинний стукіт, як мелодія чекання.
Мій телефон такий ображений лежить -
він до країв наповнений твоїм мовчанням.
Манить прихована за цифрами межа,
як блудного мандрівника вогні досвітні.
Яким би смутком камінь в грудях не лежав,
я голос твій знайду у мережі всесвітній.