Пахана пов'язали вранці,
Порішили всю охорону.
Ні бельмеса він не второпав,
Тільки трясся і воду пив
Він витав у захмарних висях
І катав по старих шаблонах
І ніхто не прийшов на поміч,
І ніхто його не любив.

Це кумедним, либонь, здавалось,
Як усе, що вважалось вічним,
Пощезає неначе порох,
Мов крижинка в чужій руці.
Секретарша в стіну ридала
І папери жбурляв зі столу
Їх очільник на кокаїні,
З білим бантом на піджаці.

Генерал застрелився першим
Як належиться генералу
Він був завжди прямий, як шпала –
Вірнопідданий ідіот.
Заграницю чкурнули троє
За зелені повідкуплялись,
Чи пронюхали щось зарання
Про майбутній переворот.

А по вулиці йшли народи
Майоріли у небі стяги
Хтось нестямно кричав "Свобода"
І котилась луна "Ура"
І, як в давні часи, здавалось:
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і пра...

Президент на залізних нарах
Не чекав свого адвоката.
Погуляли добряче, годі –
Відпочинем в сирій землі.
Та все думав: «Наївні люди!
Ви купилися знов на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі.

Ох, наївні, наївні люди
Як ведетеся ви на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі...»

У пору холодну, в місцині, гожіш иншої до жари,
ніж холоду, радше плоскої поверхнею, чим гори,
родилось маля у печері, щоб світ спасти;
мело, як лишень в пустелі може взимку мести.
Йому все довкіл було велетенським: грудь матері, жовтий пар
зі волових ніздрин, волхви – Балтазар, Гаспар,
Мельхіор; їх дарунки до уродин царя.
Він був схожим на цяту. Як і далека зоря.
Уважливо, не змигнувши, крізніючи у рідкій
хмарині навпроти яселець, бозна-відкіль,
зі глибин уселенських, з тамтешнього їх кінця,
зоря дивилась в печеру. І це був погляд Отця.






---------------------------------

Такого снігопаду, такого снігопаду
В тутешніх на пригадують краях...
А сніг не знав і падав,
А сніг не знав і падав,
Земля була прекрасна
У білих кольорах.

Сніг кружляє, літає, літає,
Завіває сніговій,
Замітає зима, замітає
Все, що в пам'ятi моїй...

На скатертину білу.
На скатертину білу,
На диво-чистий, невагомий сніг
Лягає щонайперший
Манливий і несмілий,
Манливий і несмілий
До твого схожий слід.

Сніг кружляє, літає, літає
Завіває сніговій,
Замітає зима, замітає
Все, що в пам'ятi моїй...

Безмежжя неозоре,
Безмежжя неозоре
Проляже до незвіданих світів...
І вірю я, що скоро,
І вірю я, що скоро
Твої сліди віднайдуть мене серед снігів...

Зла і добра, видний умом, грань пощо топчеш?
Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш.
Проти вини дечия, в чім пристрасть чимала?
Не у жони цупиш вночі шмат одіяла?
Речі пусті: "Благо не піч. Благо не гріє".
Та у бразді злак на куліш сім’ям і зріє.
Топчеш, ретив: "Плевели жит – вірі погуба".
Щодо хлібів – ними живіт ситити любо?
"Зло усякчас мінить канон: нинішній, они".
Десь убачав, любий Дамон, злу Пантеони?
"Зло і добро парою рук оку здається,
дів і матрон буцім округ талії в’ється.
Ніяк, либонь, колом кружить птиці двоглавій".
Лівій, Дамон, иншим вершить чином, чим правій.
"Так. А як гроб тісний вельмú, бачитись нага,
тужачи лоб п’ядей семи – се хіба благо?
Поки стою. Далі, пеняй, участь колоди".
Душу свою, друг, не рівняй лону природи!

Час – не медаль, видима нам словом і бюстом.
Доля є даль, суджена снам, трачена глуздом
злим і благим, як не волій Волі і Бога.
Щодо богинь – в діві нагій скніє небога.
Коби не так, звили б ураз тварями в зграї.
Герб на п’ятак був би у нас, решка – в Китаї.
Плющили б лоб. Инше зійшло б сонце Давиду.
Був би потоп. Брали б у гроб аз алфавіту.
Годі, Дамон. Всюди свій руб, свій ієрогліф.
Цар Соломон, пильний до скрух, з ними у долях?
Страсті не рать: сих областей поніч не красти.
Стерті стократ грані страстей. Де чиї раті?
Час не медаль. Світ не чекан граней зворотних.
Доля є даль і для оман птах жовторотих.
Чист оковид: чужда сих лон суєтність птича.
Мудрий, як жид, любий Дамон, ось тобі притча:
Крадуть сувій. Ловить, гляди, страж голодранця.
Ганить криві ноги крадій? В просторі щастя!

Простір сіром тішить благих, їх безпорадам
ставить шатро, гріє нагих, корпії к ранам
клáде, як хліб клáде в уста, кормлячи сиріт.
В овчий вертеп прийме Христа – хер тобі, Ирод.
Аз воздає: застить рабам перл у короні.
Волю дає, як по рогах білій корові.
Днів і земель кріпить рубіж – царству кінчатись.
В зівах пустель, смерті поміж, викаже кладезь.
Ліс остріїв зброї об кров ночі затупить,
ратям гаїв, ратям дібров ліком уступить.
Чулі цв’яха п’ясті, що вух щуляться мушлі?
Суша жаха – рискає дух морем од суші?
Що в далині рівне ріллі неба Молочній?
К діві одній трепет волінь серця – докончий?
Не осягнуть: матері плід ждати з утроби
довше, чи тут грані скоблить блага і злоби.
В грішній душі, ловше иних в тоскну годину,
долі куші звидіть устиг? Драхму єдину.

Годі, Дамон, прієш дарма. Скріпи неладні.
Друг, охолонь: здріти катма благ в порівнянні.
На рубежі тиш обопіль, страшно до дуру.
Слабій душі смерть на копил втеч у Натуру.
Так, уявляв, буде в труні? Покою царство?
Випав талан злоб і гонінь: вічне митарство.
Пнешся, кажу, до рубежу з чорного ходу.
Друг, не сужу. Инше скажу: Бог – не природа.
Друг, попустись. Я не грожу. Раю, натомість.
Зором у вись, більше скажу: Бог і не совість.
Він їх творець, річ, позаяк, суто в різниці:
дім узірець – для житія – чи будівничі?
З ліку палат збився, ретив? – котре питаю.
Слід пам’ятать ліку мотив, Кушнеру раю.
Най (не вини: адже не суд) відають півчі:
є такі дні, що не спасуть й кущі повищі.
Загнаний звір статуй співця з цоколя скине,
страму допір з ници серця мертве поіме.

Зла і добра, любий Дамон, грань пощо топчеш?
Буцім пора? Вдався умом? Глянь, на що ропчеш!
Не мишура дух звеселя нині убога?
Як ся пора? Як же земля? Як бо епоха?
Друг, не вергай громи словес "з пушки по мухах".
Діло читай – казано єсть: "нищії духом
п’ють благодать" – чашами, ген з царства небесна.
Жирно давать тим, хто блажен, дань з околеса?
Се бо не стид? А даємо. Пак у охоту.
От і плодить, – себе б само! – голе босоту.
Пусто ректи: "Світоч і тьма – речі супутні".
Плід суєти, а не ума в поміч розпусті.
Те бо і суть: кріпче оріх – псовані зуби.
Годі облуд: ось у чім гріх. Гріх не прелюби.
Прищ на губі: спав чи кохав. Много мотиву.
Гріх у собі. Годі гріха ближніх противу.
Скрушно, як єсть, душу терзать? Паки, не ропче
грішного з десть инде поять? Цукру солодше.

Каянь кортить, схиму принять, лобом о паперть.
Після, гляди, спереду гладь, білена скатерть.
Бога спіткав! У самоті, звісно, в бентезі.
Благість така, що поготів. Так і спасешся.
То кораблю в бурю канал – ліпша з оказій.
Вельми скорблю: Каїн не знав аз навігацій.
Як не гріши, на рогачі чиститься сажа.
Викуп души – благости чин. Драхма годяща!
Годі, Дамон, тоскно скликать нудь недолугу.
Неміч, либонь. Альфа людська – в величі духу.
Дух – благодать в тверді инíй дрібочці праху,
що не завдасть глині земній смертного жаху.
Дух – її нить, щоб угорі, в небі, по свійськи
в чисте рядить глині сирій скрухи сирітські.
Пірветься де нитка яка – кайся на вітер.
Каятись – те й ждать звисока, благ щоб навіяв
дехто, кого, видний умом, товкав у груді.
Мало з того вийде, Дамон, фори Іуді.

Чи на порі, Муза-сестра, тілу, маніром
ліпшим до прі Зла і Добра стряти приміром?
Докіль кружу зором довкіл, жадної, врешті
не укажу сим обопіль рівної речі.
Сиріч, сужу – годі облуд: днесь они сірі.
Більше скажу: грудію в грудь, óбі ці Сили
чужді звитяг, січені в прах, буцім капуста.
Кушнеру й стяг*. От у чім жах: óбі безглуздо
мертві в землі чорній лягли в гаї квітучім.
Круків у млі окіл голів, – зграї в грядущім.
Гигнув пароль, вівши нас крізь части тенета.
"Котра юдоль сіллю зі сліз ноті причетна?
Чий там хорал гне висхідну в землю умисне?"
Чулий потал дух одхідну пісню і витне.
Хто володав, може зайтись плачем по тому.
"Хто потерпав?" Де напастись тями Дамону?
Цар у главі, пак узнаки, вік не ночує.
Дехто, на дві хлані хуткий, третю учує!

Пусто рядить, ліро, правіж. Муза холоне.
Нумо, спинить! Луснув терпіж. Серце не годне.
Чув ловкача? Тьма із вікна. Пусто у кріслі.
Дать у качан, звивини най глоткою б лізли!
Моги катма. Де мій Критон? Вештає де б ся?
Бачу: зима, к діві Дамон в спальню крадеться.
Сніг на стежі слід порошить. Чом не лукавець!
Певен в душі. "Плоть не грішить". Той іще ланець.
Ба, не бідняк. Драхму язик держить належно.
Лагідно пак, к діві приник, то, паки блешню,
кине на дно Лоти позір з борта корити...
Те і воно: той же манір, губи розкриті.
В толк не озьму, – діва се, дід? – з мутного лику.
Годі осмут? То порадій схожість велику.
Ось тобі мста: сам забагав зайця за яйця.
Хвіст до хвоста числиш, лукав, з ким був злигався?
Чину сприяй! Вдалий умом. Лепта до лепти:
драхма твоя варта, Дамон, діви і Лети.

Чвертка листка. Ґніт би горів – тіні перечать.
Зірка мерка в повнім цебрі. Миші щебечуть.
Лишмо перо. Чин напучань – мислима доблесть?
Менше сіром? Лавровінчань сим не сподоблюсь.
Видива, – пріч! Чашу з вином! Почести древнім!
Глупая ніч. Сніг за вікном – одіж деревам.


* адресовано поету А. Кушнеру

____________________________

Подвійну хворість шлють мені жалі,
Бо в серці рана й тіло біль скував.
Тут нагодився лікар і велів
Прийняти ліки, що творять дива.
А я сказав, що марні ті слова,
Даремні ліки, як хворіє дух.
Хіба не серце тілу голова
І не керує ним, як на біду?
Лише згасивши в серці свій недуг,
Від усього зцілюся, чим хворів,
І тіло запрацює до ладу,
Та це мистецтво не для лікарів.
Цілителько всього життя мого,
Хвороби тіла й духу вмить загой.

Ото мене і було,
що тобі у долоні,
до чого у ночі чорні
ти клонила чоло.

В тому, що долілиць
видалось тобі ясним:
в абрисі невиразнім,
перегодом – із рис.

Твій, гаряча, палка,
одеснýю, ошýю –
мушлі, якими чую,
шепіт і опікав.

Ти, сукаючи беж
штори, у вогкий проріз
уст мені вклала голос,
окликати тебе ж.

Я був наче осліп.
Ти являлась, зникала,
моїм зором ненатла.
Так полишають слід.

Так світи, від пори
творення неугавні,
полишають в кружлянні,
без остачі, дари.

Так, чергуючи жар,
холод, темінь, світанки,
никаючи світами,
кулька кружля.

Синій туман. Снігове роздолля.
Місячним сяйвом сповитий світ.
Радісно серцю із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.

Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
Місяць так само тоді світив,
Коли, натягши із кішки шапку,
З отчого дому пішов без слів.

Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене з друзів отут згадає?
Нині в дворі своїм я чужий.

Мну я нову соболеву шапку,
Хутро не гріє душі мені.
Діда згадав і згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.

Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.

Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.

Із Володимира Висоцького

Я біду свою несла
до полонки край села...
Підломився лід - душа провалилася,
тягарем пішла на дно,
а моя Біда вгурно
за краї усе одно
зачепилася.

З того дня Біда тяжка
повсякчас мене шука;
з нею вештають чутки з небилицями.
А про те, що я жива -
знала вільха вікова,
й може - оленів зо два
з оленицями.

Хто із них звістив його,
полонителя мого?
Тільки видали мене, розбазікали...
І помчав до мене він,
все поставивши на кін,
а Біда йому вдогін
захихикала.

Він спостиг мене, здогнав,
взяв на руки, обійняв.
Поруч з ним в сідлі Біда веселилася...
Він затриматись не міг,
тиждень сплинув, наче миг,
а Біда до хати - шмиг,
й залишилася.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Ікона висить в них на голій стіні, -
вони уніати, неначе.
Долівка з відбитками ніг в курені,
подерта постілка жебрача.

Для затишку - стіл, для спання - пара лав,
та два - колись винних - барила.
Я ніби в притулок для вбогих попав,
ошатний міський здоровило.

Купив я вино - і звідкіль воно в них? -
узяли за глек по полтині.
А дід - інвалід без зубів та без ніг -
дивився прохально у спину.

«Бажаю вам щастя», - сказав я йому. -
«Яке ще там щастя, у біса!..»
Ми випили з ним, позітхали в диму,
і тут він раптово завівся.

«А що мені, - каже, - ця влада дала
за зуби мої та за ноги?
А справ - достобіса: нап’єшся зі зла -
і куксами риєш дороги.

Ех, ноги були б - так я більше би встиг
оббити конторських порогів!
Хоч скутки, гадаю, - такі ж, як без ніг, -
були би так саме завбогі».

«Що треба тобі?» - я спитав старика. -
«Не так вже й багато, хлоп’яго:
щоб - бог з ним, з ЦК, - але хоч би ЧеКа
колись-то звертала увагу...»

(2013)

Із Володимира Висоцького

Нам мигтіли зірки з порожнечі,
й ми за Вегою йшли крізь льоди...
Так чому тільки ніччю вчиняємо втечі,
так чому нас вистежують скрізь і завжди?

Це тому, що везли нас в телячих вагонах,
це тому, що спеклися вуста від проклять,
це тому, що в бараках жили безвіконних,
і уже наші очі від світла болять.

(2018)

Я стояв на тім, що планида – гра.
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг сторчма, й засторог уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.

Я гадав, що ліс – похідна поліна.
І навіщо діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я помив посуду.
Я щасливим був, як уже не буду.

Я писав, що лампочці люба пíтьма.
Що любови чин не пізнати ницьма.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Мов у пору юну,
усміхнусь, буває, буває, сплюну.

Я казав, що листя руйнує бруньку.
І що сíм’я без доброї волі ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
самотинній моїй, обважнілій тіні.

Моя пісня осібна була мотивом,
от і хор її не співав. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
ні ноги ніхто не кладе на плечі.
Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
море хурчить у хвилясті штори.

Спібесідник часин другосортних, гордо
визнаю привселюдно не першим сортом
мої ліпші думки, та чию потугу
раю днині наступній – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
закуту, гідна пітьми іззовні.

Самотній парус даленіє
В тумані моря голубім.
Які загублені надії
Шукає він в краю чужім?

Шаліє вітер, хвилі грають
І щогла гнеться і скрипить...
О ні, він щастя не шукає,
І не від щастя він біжить.

Над ним небесна чиста просинь
І промінь сонця золотий...
А він, бентежний, бурі просить,
Неначе в бурях супокій!

Красуне, чом твоя душа тверда?
Спроможна вбити погляду стріла?
Та знай, що милосердя – цінний дар,
Помилувати слабшого – хвала.
Тебе втішає те, що ти змогла
Явити нищівний вогонь мені?
Не кривди тих, що не вчинили зла,
Хай вороги горять у тім вогні.
Ти проти них у люті пломеній,
Їх поглядом вбивай, як василіск,
Однак того, хто в тебе біля ніг,
Прихильно й щиросердно пожалій.
Тебе лише звеличить доброта,
Для мене – життєдайна сила та.

Ми у лузі грати в квача охочі,
кинув пальта долі, в одній сорочці.
А як дощ і сльота тому на заваді,
беремось за ум і вчимось, як кляті.

Наші вічі посібник побіжно глянуть.
Усі наші снива явою стануть.
Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
Ми з надією множимо плюс на мінус.

Ми в дружини візьмемо дів з очима
неполоханих ланей, а як є ними,
то струнких парубійків у мужі візьмем
і ніхто не виявиться самітним.

Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
ми помилимось де у чім, сміючися.
Отоді зі спокоєм знакомиті
мудреці нас матимуть на приміті.

2
Ми у мислі окріпнемо перегодом.
Ми всілякі недуги загоїм йодом.
Наші вікна завішані будуть тюлем,
а не забрані в чорні решітки тюрем.

Ми приємну роботу скінчимо рано.
Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
Ми важезні брошки пришпилимо платтям,
коли хто без грошей, то ми оплатим.

Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
цілковито залізне, зі повним баром.
Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

Позаяк континенти у океані
як на якорі й четверо пір наявні
року инде, а баки пального повні,
двадцять місць оглядинам наготові.

3
Тьохне нам соловей – залунає гаєм.
Ми не більше віримо, що вмираєм,
чим ворона опудалові за тином.
Винуваті, каємось тим же чином.

Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
у оточенні внуків і внучок. Сíм'ям
не утішеним раятимуть сусіди
телесвідчити вирок шпигунській сіті.

Як нас учать книги, епоха, люде:
завтра так прикро уже не буде,
як вчора, і слово сіє писати
в tempi слідує нам passati.

Позаяк осередок душі у тілі,
станемо ліпшими, чим хотіли.
Пирога ми засмажим на чистім салі,
адже так смачніше: так нам казали.

___________________________


"Hear the voice of the Bard!"
W. Blake

1
Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
Ми себе не дамо в женихи царівні.
Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
Нам сміятись сором і нудні рюмси.

Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
Ми на сіроманці вперед не їдем,
і він не зведеться, пирнутий шприцом,
ні в зударі об землю, чарівним принцом.

Мідні сурми чуючи, ми не сурмим в них.
Ми не любим подібних собі й осібних,
крутіших замісом на иншім тісті.
Ми не певні у часі, а частіш – місці.

Позаяк від півдня далеко північ,
думка сіпає думку чимдуж надривніш.
Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм
і смакуєм на ніч грузинським чаєм.

2
Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
Жахний у нас захист, судді незрячі.
Нам миліша швайка, ніж гол воротам.
Вчастуйте обідом нас і компотом.

Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
Ми гидуєм короною на ропусі,
чиряком і бородавкою на п'ясті.
Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

Нам глупство миліше лукавства лиса.
Невтямки нам, навіщо деревам листя.
І, коли ті Борей обриває махом,
ураз ціпеніємо, йняті жахом.

Позаяк на тепло зазіхає холод,
піджак у латках наш, кожух в проколах.
То не глузд ослаб, а вічі нездалі
різнити орла силует і чаплі.

3
Ми боїмся страт і смертей посмертно.
Нам знайомі наші жахи предметно:
порожня імовірніша чанів пекла.
Нам не знати, чи вчує хто наше "леле…"

Наші лінії доль і на крапку згідні.
В узголів’ї доні в нічній сорочині,
або сина – в майці – нам не стати снами.
Тінь наша довша ночей перед нами.

То не дзвін калатає над хмурим вічем!
Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
Ми спускаєм стяги, палим бумаги.
Може дасть і пригубити хто зі фляги?

І чому так виходить? І гріх за долю
кивати на вдачу або Божу волю.
А обіцялась хіба инакша?
Ми платили за всіх, от і решта ваша.


____________________________

Не винний ти, папере, діва зла
Із помсти вилила на тебе гнів:
Вона тебе у жертву віддала
Вогню, твоїх не зрозумівши слів.
Ганебного кінця єретиків
Не гідний ти, не заслужив його,
Не змову ти, не злочин учинив,
А захищав господаря свого,
Того митця, який про свій вогонь
І біль у серці віршем розповів.
Вона ж не чула голосу того,
Хто у коханні дух вражає свій.
Тому живи усупереч всьому
І слав її, здолавши сотні мук.

Под ветвей густым плетеньем,
Где и в травах изумруд,
Изумрудное свеченье
Я ловил и там и тут.

И, развиты зелень-ветром,
Ветви зелено цвели.
В изумрудном дивном лете –
Тайный взгляд из-под полы

Расстилал мне светотени,
Брызг улыбки в тишине,
И, с салатовым оттенком,
Солнце их бросало мне.

Чарами до онеменья
Пеленало их средь трав,
Словно камень драгоценный
Мне даря…иль я не прав?..

Не видумую, чесне слово.
Привалило мені уві сні:
двоє в розшуку: я і... Вова –
фотороботом на стіні.

– Оціни –
«охмуряю» Вову, –
це іще не судовий зал.
Дуже хочу я до Сєнцова.
Анексуємо наш Ямал.

– Е-е-е..., –
виляє велеречивий, –
я... усю Україну бандер...
(пропущу матюки курсивом)
...замочу її... у... еСеСеР.

Засіяли «зірки» на Раші:
– Ви – ямалці, а ми – у Крим!
Історично – усе не ваше,
це від Яника нам калим.

А за ними, у морі кро́ві,
блюдолизи:
– Ату їх, ату!
Просинаюся весь у поту.

За стіною віщає Вова:
– Наші...
            Альпи...
                    узяв ...
                              Суворов!
Чуй....,
          Анжела... ,
                      на ви...
                                  іду.

                   08.2018

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

Не довіряй привітності очей,
Не знавши їх в підступності гіркій:
Дурненька рибка з пастки не втече,
У звабі – сховок золотих гачків.
Із посміхом вона серця слабкі
Закохує у себе, як на гріх.
В своїй жорстокій гордості п’янкій
Вона вбиває спійманих усіх.
Коли криваві руки нищать їх,
Сміються очі сяєвом святим:
Жорстока гра готується для тих,
Кого штовхає біль на смерть іти.
Та зваба зродить вміло думку в нас:
Життя – це біль, а втіха – смертний час.

Сатир, лишивши бронзовий струмок,
стискає канделябр на шість свічок,
як річ, належну одному йому.
Але, як непомильний каже опис,
він сам йому належить. Позаяк,
належність обоюдна річ, бідак
не виняток у описі. Тому
в його мошонці зеленіє окис.

Метка уява виокремить яв.
Було таке: долав і він уплав
потік, в чиєму дзеркалі давно
шістьма гілками шумували зела.
Обняв був стовбур, що укоренивсь
в землі. З гладіні водної кудись
подівся слід. Просвічувало дно.
І відкись щебетала Філомела.

Тривай тоді усе це зайвий миг,
сатир і самоту пізнати б міг,
і непотрібність ручаям, землі;
та тої миті попустився жалю.
Темніло. Зі кутів, жалям у лад,
"Не вмер" – не угавав дует свічад.
Посвітач опинився на столі:
осяяти довершеність ансамблю.

Є стан речей, є стани речовин.
Сатиру в бронзі копії світлин
не шкодять. І позаду Рубікон,
і отвердів увесь, до геніталій.
Тим і бере мистецтво, вочевидь,
що темну річ і потемки яснить,
оскільки головний його закон,
достоту, в незалежности деталей.

Палімо ж свічі. Годі балачок,
шкода чи ні сатирові свічок.
І ким хто володає – годі кпин,
хоча гримаси і зловісні, врешті.
Не я тебе, красуне, обійму.
І докір слізний твій – казна кому;
оскільки заливає стеарин
не спогади за річ, а суто речі.


---------------------------------

Кругові
Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
Ніби куля – сніжним схилом і увись – у літній день
Навкруг місяця рухлива безупинна карусель
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!

Як тунель в самім тунелі – не відвести пильних віч
Як каверна у печері, де панує вічна ніч
Ніби двері, що круг вісі ходять сліпо без кінця
На воді -- біжучі брижі від стрибкого камінця
Як годинник, чиї стрілки відміряють наші дні
Світ -- як яблуко зависле -- обертається в пітьмі
Як розмотаний клубок – вітряки твоїх думок!

В голові – набридлі фрази, у кишені – дзвін ключів
Чом пройшло так швидко літо, може, зайвого наплів?
На піску – сліди коханців перед привидом розлук
Звук далеких барабанів – чи не пальців твоїх стук?
Пісні давньої уривок і картини на стіні
Імена напівзабуті, лиця крутяться – чиї?
І коли вже все скінчилось, враз свідомість пророста
Що її волосся колір – фарба листя золота!

Ніби в колі коліщата, як спіралі висхідні
Без кінця і без початку на верткім веретені
В’ється образів шнурок, як розмотаний клубок –
Вітряки твоїх думок.

2018

Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.
Узріть мій біль, що завдає краса,
О, Небеса, і більше мук не шліть.
Коли подвійна кара нависа –
Її і Ваша – це нестерпна мить.
Ті бурі, що на мене шле вона, –
Достатня за мої гріхи ціна.

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого, й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількости морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
і їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім
я в стані з’ясувати дещо:
що стріч зі самотою в нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

від Шахрезади; поготів
чи позаяк, цілющий скорше
посмертний жах, а не тамті
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
якогось бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі й

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію прямою,
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любови від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, й трима
два погляди і, прямовисна
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і хай обом снаги не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

ба, ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему,

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Вид
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусебіч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

з оказією піде в ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
це, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є око, пильне на поробу

невидиму: і день, і ніч,
зі Заходу по Схід, при повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не розібрало слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша инших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка зі горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався стиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Ліпше догодити
у відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде, там, над Скагераком,

у инших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любови, та й життя, утім,
у відчутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів, пасадобль
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, кількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою мусять ноти
не поступатися зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву:
над токовищами розлук
намогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

Ділан Томас

І смерті не бути володарем.
Задубілі мерці – вони стануть одним
Із блукальцем під західним місяцем.
Лиш кістки стануть білі й розсипляться в дим,
В їхніх стопах і ліктях заcяють зірки;
Просвітліють усі, божевіллям охоплені,
І піднімуться з дна на поверхню утоплені,
Розійдуться коханці – кохання не згубиться.
І смерті не бути володарем.

І смерті не бути володарем.
На дні моря хисткого
Вони вік не кружлятимуть.
У корчах на дибі, із жилами рваними,
Прип’яті до колеса, будуть не знищені.
В руках їхніх віра на дві розпадеться,
І зло однорогом крізь них пронесеться;
Кінці всі розщепляться, в них – ані тріщини;
І смерті не бути володарем.

І смерті не бути володарем.
Вже не чути їм буде ні крику чаїного
Ні хвиль, що у берег морський розбиваються,
Квітка буяла – і не піднімається
Ніжна голівка, пригнічена зливами.
В безумі, в смерті, холодні, як цвяхи,
Чола піднімуть, траву прориваючи,
Прямо до сонця – аж сонце розколеться.
І смерті не бути володарем.
2018

Не буває випадкових падінь.
Є уроки, що потрібно пройти.
Обтруси, не соромлячись, коліна
І впевнено далі іди.

Якщо в минулому друзі зраджували,
Якщо життя підпалювало мости,
Значить, зірки тобі підказали,
Що не з тими спілкуєшся ти.

Якщо багато нещасть бувало,
Відразу, всі плани трощачи,
Не скули, а почни все спочатку,
Якщо цього хоче душа.

І ризикуй, за спробою спроба
Призведе до потрібної мети потім.
Адже тепло не від золота злитка,
А від почуттів, що в сердечку твоєму.

Немає, повір, безнадійних мрій,
До них назустріч хоч крок зроби
І доля без особливих мук,
Все подарує тобі для душі.

Те, що в минулому залишилося, не чіпай.
Те, що в майбутньому буде, як знати?
Але крокуючи своєю дорогою,
Всі дороги зумієш пізнати. ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 24.06.18 9.30

Поки ми живі, можна все виправити,
Все усвідомити, покаятися, пробачити.
Ворогам не мститися, коханим не лукавити,
Друзів, що відштовхнули, повернути.

Поки ми живі, можна озирнутися,
Побачити шлях, з якого зійшли.
Від страшних снів прокинувшись,відштовхнутися
Від прірви, до якої підійшли.

Поки ми живі ... Чи багато зуміли
Зупинити улюблених, що пішли?
Ми їх пробачити за життя не встигли,
І попросити пробачення не змогли ...

Коли вони йдуть в тишу,
Туди, звідки точно немає повернення,
Часом вистачає кількох хвилин
Зрозуміти - о, Боже, як ми винні!

І фото - чорно-біле кіно.
Втомлені очі - знайомим поглядом.
Вони вже простили нас давно
За те, що занадто рідко були поруч

За не дзвінки, не зустрічі, не тепло.
Не особи перед нами, просто тіні ...
А скільки було сказано «не те»,
І не про те, і фразами не тими.

Туга біль, - провини останній штрих,
Шкребе, нищить холодом по шкірі.
За все, що ми не зробили для них,
Вони прощають. Ми себе - не можемо ...
( Володимир Бергер і Олена Корабльова )

Переклала на українську мову 24.06.18 9.10

Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,
Підозрював, що вдавано ридаю.

Я працював на нього цілі дні.
Лягав я пізно, піднімався рано.
Любив його, в боях зазнав поранень,
Та не допомагало те мені.

Я все життя портрет його возив,
Він був зі мною в будні і у свято,
Дививсь на нього, повсякчас дививсь,
І з кожним роком менше став страждати

Від нелюбові, що далась взнаки,
Отож і нині тим не переймаюсь,
Хоча відомо, що в усі віки,
Таких, як я, хазяїн зневажає.

Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
помалу убуває у довкіллі
з напливом статуй. Колір шевелюр
у мармурі, цім навпаки вугіллі
місцин, годиться Півночі. Плато;
гіпербореї патрають капусту.
Усе горизонтальне, і ніхто
вас не притис розчулено до бюсту.

II
Можливо, це – майбутнє. Тло, еге ж,
для каяття, для помсти товариству.
Глухого, та проникливого "геть!".
Раптового прийому джиу-джитсу.
Еге ж, це – місто будучини. Сад,
густий і непроникний ба, на оці,
як ящірці у тропіках – фасад
готелю. Поготів – у хмарочосі.

III
Можливо, вид минулого. Жалів
і відчаїв. Їх юрмиськ на вершину.
У час минулий черги з дієслів.
Укоськаність сум’ятиць крепдешину.
Се – царина минущого. Стезі,
глухої, без надій. Калюж тутешніх,
що всотують зображення усі,
як лушпайки – окатої яєчні.

ІV
Достоту – перспектива. Календар.
Вірніше, зі роз’ятрених гортаней
нагода глибині душі нездар
зізнатись у потузі бездиханній.
І голосу, не оку, як було,
опісля перепрошувань на кутні,
спідручно обирати більше зло
з надією на чулість у відлунні.

V
Можливо – натюрморт. Оддалеки
усе, що опояшуть рамці, махом
мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
Річна гладінь із випадковим птахом.
Рівнина. Часто-густо і вона,
як формою приплюснута ідея,
теж передує змісту полотна,
листівки, виправданням Птоломея.

VI
Можливо – зебра моря або тигр.
Від кинутого погляду і плаття
облизує литки наперекір
нездалій у засмазі балюстраді,
і вечоріє, далебі. Жара;
і розпашілий молот з наковальні
зісковзує; і соло комара
скінчається овацією спальні.

VII
Можливо – декорація. Дають
"Причини Нечутливість у Розлуці
до Висліду". Розчулює прелюд
спів-виконавців, сліпуватих буцім,
і "до" звучить, як тимчасове "од".
Блискуче, ніби крапелька зі крану,
з вібрацією, над дротами нот,
місяцелике – лине в ніч сопрано.

VIII
Достоту, це – портрет: у свій манір
землисті, невибагливі відтінки
поверхонь успадковує і зір,
зосібна – у приставлених до стінки.
І поступкою світлому, бліді
клубливі хмари, буцім олімпійці,
зі спин учують уряди-годи,
у маляревім – погляд самовбивці.

IХ
Що, зрештою, і є автопортрет.
По суті, крок убік від власне тіла,
повернутий у профіль табурет,
вид здалеки життя, що пролетіло.
Оце і звуть "майстерністю": пуття
і змогу не боятись процедури
своєї, власне, в формі небуття,
відсутности в нім, списаній з натури.


---------------------------------

Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
навік прощаюсь зі твоїм порогом.
Не колихнеться град, не трепенеться весь
від голосу тамованого.
З Богом!
І сходами, на вулицю, у тьму...
Навстріч тобі – околиці в диму,
болота вечорова прохолода.
Я не завада зору будь-кому,
словам твоїм журним – не перешкода.
І що воно – не здалеки гадать.
Пучки трави... модрина в пелерині...
Гнітять тебе, мені не в благодать
близькі та нелюдимі просторіні.

--------------------------

Прекрасна юності пора,
Юнак незайманий в тривозі,
Його п'янить любовна гра,
Він схаменутися не в змозі.

Його впіймала ти в полон,
Як інших миттю здобувала.
Мов квітки ніжної бутон,
Ти чистоту його зірвала.

Тобі схотілось, хоч на мить,
Тих відчуттів, що вигасають.
Єдиний раз любов горить,
А далі лиш перетліває.

Він любий, поки ви разо́м,
Але, як інші, в безвість кане,
Означений одним рядком
В історії твоїх романів.

Який любовний лабіринт
Для тебе доля наготує
Назавтра? В цю ж солодку мить
В постелі юність розкошує.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс».
І снує думок суцільна єресь, -
хто кого із палуби жене...
Я не розумію, що ся стало, -
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба хитається та стогне.
Під гармошку палуба «чарльстоне»,
Палуба сьогодні не засне.
Там, на баку, плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить вояк на бочкотарі,
прихилився чубом до гітари
і мудрує пальцями одне.
Він гітару і себе замучив,
та одне оте своє озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать –
їжа, пиво! Нащо їм сумне?
Їм би, може, ще і спати треба?
То чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Той томати он жує та солить,
карти хтось засалені мусолить,
чобітьми підлогу хтось мозолить,
Ну а він гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
поки душі кожного кричали:
«Громадяни, слухайте мене…»

Хтось колись їх теж отак не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
та байдужу душу що торкне?
І тепер з душею в груди вбиту
слухати не хочуть пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, боєць , на тлі цієї тари
я такий же, тільки без гітари,
і мене висотує земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Боязно, що чути не бажають,
і боюсь, - як чути починають, -
їхні душі пісня омине,
може в ній нічого, окрім болю,
вимученого оцього з кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

2000-18

Коли, наповнений солодкою любов’ю,
Схиляв я голову свою перед тобою,
Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя...
Ти знаєш, як відносився до слави я.
Ти знаєш світ, його падіння, злети -
Всю суєту, що докучає всім поетам.
Мене стомили бурі, я не відчував
Дзижчання дальнього докорів і похвал.
Чи до чужих чуток тоді мені було,
Коли, поклавши руку на моє чоло,
Ти ніжним поглядом мене боготворила
і шепотіла тихо: «Ти щасливий, милий?
Скажи, ти іншу так любити вже не будеш?
Мій любий, ти мене ніколи не забудеш?»
А я затих у хвилях цього почуття,
І напивався насолодою життя,
І думав, час мине, та грізний день розлуки
Ніколи не прийде... І що ж? І сльози, й муки,
І зрада, і брехня на голову мою
Звалились раптом... Хто я? Де я? І стою,
Як подорожній під грозою у пустині,
І все затьмарилось в моїх очах... І нині
Я переповнений бажанням лиш одним:
Бажаю слави я, щоб іменем моїм
Наповнився твій слух, щоб кожну мить ти мною
Оточена була, щоб славою гучною
Все, все навкруг звучало голосом моїм
І щоб, захоплена у тиші ним одним,
Ти пам’ятала біль, і відчай мій, і муки
В нічнім саду, у наш останній час розлуки.

Із архіву

Сиджу у темниці тісній і сирій.
За ґратами – воля. Орел молодий –
Мій вірний товариш махає крилом
І їжу криваву клює під вікном.

Клює тай киває мені у вікно,
Неначе зі мною задумав одно.
І зве мене поглядом, криком своїм,
І мовити хоче:« Летімо, летім…

Ми вільні, мій брате, пора вже, пора.
Он глянь, за горою біліє гора,
А ген, у імлі за морями - моря,
Де вільно гуляють лиш вітер та я.

            І сучасною мовою
Конаю в Сибірі за правду і гріх
заручником віри – один за усіх.
За волю у світі, за плем’я моє
орел двоголовий у тім’я клює.

Клює тай спочине – мурує вікно
і наче пакує мене заодно
з моєю країною у каземат
великий сусіда по імені - кат.

Одумайся, кате, пора вже, пора.
Нас вдома чекають і гори, й моря,
де воля гартує поета перо,
де сивіє нині мій синій Дніпро.

      05.2018

От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрку полівку
вітаю навзаєм свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і скула брили в густій щетині
моху, ба – ані з місця. І тхне, в патині,
бляклий, у смугу, гомерового сувою
відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

Першими це помітили, напевне, саме дерева,
бо вкоріненість швидше передбачає рейвах
птичий зі метушнею і відбиває строгість
погляду на сторукість, иноді – одноногість.

У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світлі
відмінність рибини, що йде у сіті,
від вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адепту ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу на пустелю, виплід в оледенінні,
я вертаю на рідну, іржаву, гранітну масу
сіру краплю зіниці, гожу і позачассю.



---------------------------------

Я інший, я не Байрон, ні.
Я невідомий як обранець,
Але – як гнаний світом бранець
З душею рідної землі.

Почав і кінчу я раптово.
Мої досягнення малі.
В моїй душі надії тонуть,
Як в океані кораблі.

Хто може, океане хмурий,
Тебе пізнати в силі? Хто
Юрмі мої відкриє думи?
Я – або Бог – або ніхто!

І особисто
Ні, я на Байрон і не ви,
хто пише ясно і прозоро.
Мої ліси, моря і гори
не вище вашої трави.

Я не завершую раптово,
початі зопалу, рядки.
І човники мої готові
на дно великої ріки.

Хто може вирвати з неволі
хоча б одного з багатьох?
Єдиний воїн є у полі.
Ні ви. Ні я. А тільки - Бог.

             05/18

І коли навзаєм проклинали
В пристрасті, що душі розпекла,
Обидвоє ще не уявляли,
Як земля для нас обох мала,

Як то пам'ять зболена терзає,
Наче найлютіша із недуг,
І щоночі серденько питає:
Де подівся мій коханий друг?

А коли, крізь хвилі фіміаму,
Грізно і уроче хор гримить,
Зазирають в душу нелукаво
Неминучі очі із пітьми.

Коли на слово сказане твоє
Твій друг байдуже дивиться крізь тебе,
Коли руки тобі не подає,
Не підпускає, як змію, до себе,
І погляди відводячи у бік,
Зневажливо киває головою,
Не говори: « Се хворий чоловік,
Він очманів, охоплений бідою... »
Не говори: « Невдячних справ дитя -
Воно пусте, у діях непостійне,
Як сон важкий усе його життя...»
Чи ти правий? Чи ти уже спокійний?
Якби то він упав тобі до ніг,
Аби у тебе вимолити дружбу...
Але якщо її ти не зберіг
І нею зловживав собі на службу;
Але якщо ти, граючись, ятрив
Його вразливу душу і втішався,
Що волі власній друга підкорив,
Аби тебе, принижений, боявся;
Але якщо ти сам неправді злій
Про нього був незримою луною;
Але якщо ланцюг накинув свій,
Аби він поплатився головою;
Але якщо побачити зумів
Твої таємні і жахні діяння -
Іди собі, не трать даремно слів.
Ти – парія. І вирок цей останній.

2002-2018

Чи впаде в долоні
     із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
     крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
     як найнятий,
         життя толкувати,
хоч знову,
     насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити
     пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
     та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
     коли щось простіше від простого,
і велич життя
     усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова
     поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
     все вже на світі не так
і, мабуть, життя
     не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
     розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова –
     у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
     хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
     усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
     і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі
     все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
     краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
     що під нами гойдаються,
на тій же воді
     та на іншому вже кораблі.

Коли почуття
     заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
     де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
     не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
     страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи,
     і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
     і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
     і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
     що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа,
     коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
     і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
     коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
     з долоні її відпусти.

І пристані інші
     хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
     безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
     якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
     там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний.
     Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
     Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
     “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
     це вже не буде життя.

І незрозуміле –
     це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
     немає твоєї вини,
бо цінність життя
     не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
     що не мають ціни.

Про що це я? А,
    про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
     за відміряну мить.

Про що це я? А,
     що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
    в якій ожила і тремтить.

        2002-2018

Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
В одіжі неохайний, думки – у сажі.
У очах кольору наугад кулі –
рішимість не оминати змін у пейзажі.

Всюди – жертви барометра. І ніякого залпу,
і посипались царства, багряніші ягід глоду.
Ми всі тепер за кордоном, і якщо завтра
війна, то куплю безкозирку, щоб не іти в піхоту.

Ми певні, що ми на Півночі. Китиці горобини
висвітять і наличник осиротілій дачі.
І будь ви тричі Гиреєм, лиця рабині,
крити її йдучи, иначе не побачиш.

І без угаву накрапує, буцім природа мозок
хоче остерегти у чімсь; а щоб не дати маху,
шепче місцевим наріччям. А як застосує Морзе,
хто оте розшифрує, крім шиферини даху?




------------------------------

Бобо померла, а шапки не геть.
Осмуті зі сутуг сухій не вийти.
Метелика лиш нівечить багнет
Адміралтейства, куций нашпилити.

Квадрати вікон, скільки не верти
макітрою. І цілковита певність
в поясненні трапунку з пустоти,
як у бляшанці патраній: "Ось це ось".

Бобо померла. Збігла середа.
На вулиці, на випадок нічлігу
білісінько, і чорна лиш вода
ріки нічної не приймає снігу.

- 2 -
Бобо померла. В инеї журби
квадрати вікон, аркові півкружжя.
Такий мороз, що хай уб’ють, аби
зі вогнепального оружжя.

Бувай, Бобо, о, чарівна Бобо.
Сльозу сочити личить скибці сиру.
Услід тобі податися слабó
і остовпіти обіч не під силу.

Твій образ буде, знаю наперед,
у спеку, на морозі-ломоносі
зникомий обертати силует
у неповторній перспективі Россі.

- 3 -
Бобо померла. Відчаї зажур
не празнують, а ті слизькі, як мило.
Оце було наснилось, що лежу
в своєму ліжку. Так воно і вийшло.

Зірви цей аркуш, дату переправ:
кільце нуля круне і лік утратам.
Сни без Бобо обволікають яв,
але повітря в дім трапля квадратом.

Бобо померла. Немічні вуста
огубити: "Не треба", ледве теплі.
Напевне, після смерті – пустота.
Гірка, але чесніша, чим у Пеклі.

- 4 -
Ти всім була. Але тому, що ти
небіжчиця, Бобо моя, бувати
тобі хіба-що згустком пустоти.
Що теж чимало, як поміркувати.

Бобо померла. Погляд зіслиза
зі образів на обрієве лезво,
та вам, Бобо, Кікі або Заза
замін катма навзаєм й незалежно.

Іде четвер. Я вірю в пустку тут,
у Пекло буцім, так у ній херово.
І Дант новий бере перо покут,
і на пусті місця ставляє слово.



------------------------------------

Я розлякував ящірок в зарослях чапаралі,
кукукав у буцегарнях, перепливав моря,
жив з китаянкою. Пак, моя
стовпова дорога подалі вела, чим кралі
на вокзалі привиділося. Ото:
гадай на руці, та не скороходам.
Несусвітне у вивороті, пальто
змусить казитись і осінь сподом,
ігноруючи мусора. Далебі, верста –
виплід обмежень, чиє правúло
ті краєвиди і користа,
де на часі зайве, гадаю, тіло.
Ба, крива собі не відмовить, в пандан прямій,
звіріючи від взуття, вибелькотіти "не треба".
Від лиця фотографію легше слати домів,
ніже личико янгола в профіль з неба.

-----------------------------

Все цього вечора - мов би для нас:
Птаства щебіт - ізнову,
І пелюстками обсипали враз
Пахощі – ах! - бузкові.

Любий, о як же давно ми удвох:
З того життя ще – знаю!
Попіл минулих щасливих епох -
Щастя свічка згасає.

Ніжно, невимушено…Той вогонь
Давній не згас і досі…
Мовби загрозливий тупіт погонь,
Гасить пориви осінь.

Сили, щоб пута роздерти – нема.
Бога я не умолила…
Спалах надії ти дав дарма?
Ну, то звільнив би, милий!

Раптом снага запалала ізнов
Дужче…Ну аж – надміру!
Добре. Повірю, що - не любов…
А ти в це сам – повіриш?!***

11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Були так довго разом, що припав
на друге січня раз, і два вівторок,
що скинута у подиві брова,
як щіткою зі скла автівки – морок,
навідліг зі лиця змела печаль,
лишаючи проясненою даль.

Були так довго разом, що і сніг
недавній вікувати мав надії,
а щоб повік їй мружити не міг,
ховав я ті долонею, і вії,
не певні у долоні рятівній,
метались, як метелики у ній.

Були отак неквапні в новизні,
що і тісні обійми уві сні
безчестили увесь психоаналіз;
що губи, зголоднілі по плечу,
з моїми, що гасили вже свічу
і не чинили опору, зливались.

Були так довго разом, що в’юнкі
шпалерні ружі впали у немилість
березових гаїв, і навпаки,
і деяка грошва в обох водилась,
і обрій з моря тридцять вечорів
пожежами Туреччині ярів.

Були так довго осторонь, без книг,
без меблів зі начинням, колуарам
з канапою чужим, що заковик
не мав трикутник з перпендикуляром,
в помогу деким, стійма, зокрема,
устромленим над крапками двома.

Були так довго разом, що цілком
загусла тінь і бачились обом
за двері запобіжні – сниву, мислі,
та стулки самохіть не подались
урізнобіч, і ми проникли крізь,
і чорним ходом у майбутнє вийшли.

-------------------------

В'яви, що війна закінчена, що запанував мир.
Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. Що чавунна в'язь, де повадилася скучати
повня, якось, та стримала натиск мімози, плюс
вибух агав. Що життя треба знов почати.

Люди виходять з кімнат зі стільцями, як буква "б"
чи м’який буцім знак, мало у чім споможні їм.
Ні селу вони, ані місту, за винятками себе,
плитняка бруковиці та вправ зі множенням.
Річ в гегемонії статуй. Або – порожні їх ніш.
Себто, якщо не святість, то принаймні, синонім.
В'яви, що усе це – правда. В'яви, що ти бубониш
за своє, ведучи об нім, зайвім тобі, стороннім.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один
бачиш цю катастрофу. Вражінь, що під натуру
доволі у тон підібрані канапа і ліпота
в жовтій китайській вазі, чашка спитої кави.
Волаючі барви квітів, їх зів’ялі уста
чутливі до катастроф і мають на те підстави.

Будь-яка річ вразлива. І мислимі, і яві
належні, однак забудуться. Вони взагалі холопи
думки. Готові форми їх, узяті у голові
їх пов'язаність місцем, якости Пенелопи,
опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт.
У новім житті, у готелі, поплескавшись у ванні,
загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

В'яви, що епос кінчиться ідилією. Що слова –
питомо противне полум’ю: монологу,
що пожирав кращих, ніж ти, як дрова, і не блював;
що в тобі неважнецьку заважив змогу,
мало тепла. Ба, гаруєш ото тепер.
Нівроку не потерпаючи, здибавши незворушні
гурти помон, вертумнів, венер, церер.
Ото бо і на устах твоїх тільки пісні пастуші.

Годі тепер оправдуватись. Як не крапи тузи,
нез'ясовних мастей валетів не змести зі столу.
В'яви, що проникливий голос байдужий до сльози,
любови бодай до чогось, остраху, болю.
В'яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
В'яви, що на кожну літеру здибуєш цілу свиту
букв, що укластись волять у "бетсі", у "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
чи то – сирого туману наприкінці;
голий паркет, неспосібний віддатись танго.
Миті в житті новому марно гукати "стій":
це зведе нанівець її, змахне, як хмарку.
Та вистачить глянцю рис твоїх, щоб і на тій
їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати біліші за біль снігів
у кинутім напустити жаху їм, вочевидьки,
погляді, наготові пуститись і берегів,
за нестачі у спектрі напівтонів розцвітки.
Аніщо річ не вибача так, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
наверненні зору – буцім до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Оболок у новім житті кращий за сонце. Дощ,
ідучи без угаву і просвіту – в поміч вікнам.
Вочевидьки, і потяг, якого не ждеш також
на пероні в плащі, прибуде належним чином.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.




--------------------------

Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Кохаю тебе, я кохаю,
виглядаю здалеку, шукаю.
По тобі, кохана, знову плачу,
І молюсь за вечір, щоб побачить.
Сумний коханець без коханої-
нуртує кров жагою п’яною.
Цілую я тіло, молю
про кожну хвилину твою.
Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Чекаю, бажаю, жадаю,
Я смак твоїх губ відчуваю.
Цілую землю, де ступаєш;
Цілую мить, коли чекаєш.
Виглядаю здалеку, шукаю,
Бо тебе кохаю я, кохаю.
2017р.

Місяць-пастух. Задубілий пейзаж.
Сонний жучок залітає у коси.
Ясний мій німб під листя опав:
Осінь ховає, за літом голосить.
Жовтень. Світанок мережить гілки.
Рудою ковдрою землю накрито.
Осінь ховає сльози гіркі,
там, де недавно прощалося літо.
На серце опада жовтневий сум.
Вітри вчорашні все перевернули.
І осінь додає тривожних дум…
Так хочу озирнутись у минуле.
2018р.

Розкашлялася жовтим світлом лампа,
у закутках хова химерну тінь.
І флюгер заскімлить сьогодні-завтра
і таємницю понесе в глибінь.
Занурюються щупальці дощу
у мідну ковдру злежалого листя.
Тепло осіннє я не відпущу:
на довгу зиму ще мені згодиться.
Простуджено апчихають городи,
промоклі, перестояні у воді.
Із колосочків висиплю в долоню
похмурі безіменні будні дні.
2018р.

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
зве листя зелене крізь далі й роки.
О юність минула в життєвих щедротах,
де риба стрибала до неба з ріки!

Це час, щоби жити і дзвінко сміятись,
і ту обіймати, що буде твоя,
в народження мить при дружині стояти
і чути, як силою живить земля.

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
улітку додому звуть крони рясні.
Як молодо запахи яблук п’янили
і блимали очі совині в гіллі!

Це час, щоб саджати, пора, щоб орати,
і місце, де любляча прийме земля.
О, молодість мила, солодка й далека!
Зве сонячним листям домівка моя.

З чарівливим щемом ця омана –
Ось життя. І сильне тим воно,
Що рукою грубою тирана
Долю провістить йому дано.

Я, коли повіки опускаю,
Й серце потривоживши, кажу:
Так, життя – неправда, та буває
Прикриває радощами лжу.

Ти на сиве небо глянь одверто –
Вгадуй долю в місячній журбі.
І вгамуйсь, не домагайся, смертний,
Правди, не потрібної тобі.

В черемховій заметілі думать
Гарно, що життя – стезя, не рай,
Легковажні подруги одурять,
Псевдодрузі зрадять – і нехай!

Хай мене милують ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик,
Здавна я живу на все готовий,
І до всього я безжально звик.

Душу охолоджують ці висі,
Не зігріє сяйво зір вогнем.
Ті - кого любив я – одреклися,
Ті - ким жив - не згадують мене.

Але все ж, і штовханий, і гнаний,
Я зорі всміхаюсь, що несе
Світло… На землі моїй коханій
Дякую життю цьому за все.

5.01. 7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Київ.