Ще жива? Привіт, моя старенька.
Ось пишу, що ще живий і я.
Над хатинкою, не раз, рідненька,
Хай палає вранішня зоря.

Пишуть, що ти мало не щоднини
На дорозі, у гіркім полині
Марно виглядаєш свого сина
В до дірок заношеній кофтині.

Що душі твоїй неприкаянІй
Сниться часто, не один вже рік,
Ніби хтось мене у бійці п'яній
Пирнув зрадницьки ножем під бік.

Смуток, рідна, не бери за звичку.
Заспокійся, мамо, все пройде.
Не такий гіркий вже я п'яничка,
Щоб померти, не провідавши тебе.

Я такий же ніжний, як раніше.
І лелію мрію лиш одну -
Щоб з тобою під старою вишнею
Ще зустріти не одну весну.

Повернусь, постукаю в віконце,
У саду веснянім скину втому.
Тільки ж не буди мене схід-сонця,
Як раніше - вісім років тому.

Не буди того, про що відмріяв,
Не тривож того, що не збулось.
Надто швидко вітер все розвіяв,
Гіркоту відчути довелось.

Ні до молитов, ані до сміху -
До старого не вернуся я.
Ти мені - і поміч, і утіха,
Й життєдайна вранішня зоря.

Я прошу - забудь свою тривогу,
Безнадійно не сумуй за сином.
Не виходь так часто на дорогу
В до дірок заношеній кофтині.

21.04.2013

Рано-вранці в страшенній муці
У хліву, де рогожі в ряд,
Бог послав рудуватій суці
Рудуватих сімох цуценят.

Задоволена - аж тремтіла,
Всіх вилизуючи язиком.
Й від гарячості її тіла
Дзюркотів талий сніг струмком.

А під вечір, в той час, як кури
Облюбовували місце для сну,
Вийшов з хати господар похмурий,
Всіх сімох у мішок запихнув.

Бігла слідом заметами сука,
Встаючи після частих падінь.
І застигла в очах її мука,
Бо стривожилась річки гладінь.

А назад, на поверхні атласній
Залишаючи слід молоком,
Місяць видався їй, нещасній,
Ним, одним із семи, малюком.

І в небесну вишінь тривожно
Полетів її погляд і крик.
Ну а місяць (як же так можна!)
Попрощався й за хмарою зник.

А з потухлих вікон, незрячих,
Лунко лився дитячий сміх...
Покотились з очей собачих
Несобачі сльози у сніг.

17.04.2013

Ось і вечір. Кропива
Укрилась росою.
Край дороги стою,
Обійнявшись з вербою.

Місяць кидає світло
На нашу хатину.
Пісню чутно ледь-ледь
Вдалині солов'їну.

Так приємно і тепло,
Мов взимку від пічки.
І берези навколо
Стоять, наче свічки.

І ген-ген за рікою
Все вкрите серпанком.
Лиш сонливого сторожа
Чути стукіт киянки.

23.04.2013

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

Звільнити шлях брунатним батальйонам!
Звільнити шлях - ідуть штурмовики!
Хай сяє свастика надією мільйонам,
несучи хліб і волю на віки!

Востаннє нині чуєм клич до збору!
Борні себе готові ми віддать.
Знамена Гітлера здіймуться скрізь вже скоро,
кінця неволі вже недовго ждать.

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

***

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

Коричневым дорогу батальонам!
Очистить путь рядам штурмовиков!
Сияет в свастике надежда миллионам,
неся и хлеб, и волю от оков.

В последний раз сигнал услышим сбора!
В борьбе мы все готовы жизнь отдать.
Знамёна Гитлера везде взовьются скоро,
Конца неволи нам недолго ждать.

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

2012

Колись узрів необережно я
У милої в очах незгасний блиск,
В той час, як зачарований стояв
І солодощі поглядів лились.
В її зіницях крильця здійняли
Еротів легіони, а у них
Убивчі чари кожної стріли
Були націлені в роззяв усіх.
Один ерот наблизився й затих,
Мені у серце спрямувавши лук.
А діва блискотом очей своїх
Зламала щойно пущену стрілу.
Загинув би, – уберегла вона,
Бо нищівного болю не зазнав.

Здається, і що за робота, -
Життя без турбот, і уже:
Підслухати в музики ноти
І вдати за жарт - не чуже.

В мажорі написане скерцо
Уклавши в рядочки зі слів,
Клястися, що змучене серце
Так стогне посеред ланів.

А потім підслухати в лісі,
У сосен, вояк мовчазних,
Допоки із диму завіса
Туманами висне на них.

Беру я і зліва і справа,
Безвинна у мрії своїй,
І трішки в життя, що лукавить,
А решту – у тиші нічній.


10.04.2013

наш розум бреше більше за життя
(ховає те, що безум нам відкрив)
несе прожите – втрати і знаття
краса – живим дарована згори

помножені на безліч заборон
усемогутні роздуми людей
листом весняним звіє, наче сон
(і близькість необмежена гряде)

мале пташа, пробуджене теплом,
змовкати змушує і спів несе
майбутнє стерте, тане, що було
(тут менше за нічого – над усе)

те, що звемо життям, руйнує смерть
краса – ще ліпша за життя саме

Приворожи меня!
Не молчи!
Ну что тебе..?
Владеешь ты словом !
Скажи о чувствах,
Что до поры
В вечности жили вне времени.
О белых орхидеях расскажи,
Какие они хрупкие, нежные и пригожие.
Как только что ты их выбирал
Между десятков других,
Потому они на меня похожи.
Окружающий исчезает города звук,
Медленно касаясь стеблей.
Заворожи!
Не разжимай лишь рук, -
Силы нету оторваться от груди твоей ...

Муха летіла із Лодзя до Зг’єжа,
Дивиться - вежа пожежна, пожежа.
- Як розбудити пожежника-пана? -
Там, унизу галасують міщани.

Муха пожежника як укусила,
Той аж підскочив – терпіти несила,
Глянув – під вежею натовп людський,
Він озирається – лишенько мій!

Видно пожежу, як на долоні!
Він за шнурок і телепає в дзвоник:

- Панство, пожежа! Вставайте, панове!
На Юліана горить установа! -

З ліжка пожежники прудко зірвалися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Мер як побачив заграву здалека:
- Що там горить? Де горить? Не аптека?
То на Сенкевича? На Koлонтая?
Чи на Алеї Першого Травня?
Мо’, і пекарня кооперативна? -

А вже заграва півнеба закрила.

Встали пожежники, швидко зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!
Вийшов суддя на балкон із дружиною.
Лікар, що міцно заснув під периною,
Визирнув, сонний, з серйозною міною.

З вікон хтось висунув голову ближче,
Чує, професор десь голосно кличе:

- Гей, громадяни! Відра хапайте!
Швидше на ринок! Та прокидайтесь!
Гляньте, будинок горить-осипається!
Десь загорілось! Палає! Палає десь! -

Хутко побігли з великою швидкістю:
Вчитель зі школи, за ним і учителька,
Телеграфіст, секретар, перукарка
І поліцейський з собакою шпарко.

Через хвилину пожежники взуті.
Лиш до коня – але кінь не підкутий!
Треба скоріше знайти коваля,
Поки ще видно заграву здаля!

Швидше, ковалю! Бо дійде до бійки!
Шланг подавайте! А де з нього лійка?
Ой, і насос той працює так мляво.
Воду до бочки! Бочка дірява!
Дірку у бочці зліва чи справа.
Бондаря швидше гукайте, роззяви!

Гаки беріть, мотузки і бардини!
В місті палає десь цілу годину!
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Врешті, пожежники швидко зібралися.
Чопиком бочку дубову заткнули
І через місто помчали алюром.
Через Сенкевича і Koлонтая
Аж до Алеї Першого Травня -
Врешті приїхали і зупиняються:
Десь загорілось!
Палає!
Палає десь!

- Що то горить? Де, скажіть, то палає? -
Дивляться всюди, людей запитали,
І, галопуючи, далі помчали.

- Де то палає? Може, це там? -
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

По Поворотному, Рибним проворно,
А на Броварнім від диму аж чорно,
Люди чекають пожежну колону.
І на Броварнім таки зупинились:
- Де тут пожежа?
- Тут, ваша милість!

З цілої вулиці люди зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Швидко пожежники гаки на спину,
Тягнуть на стіни пожежні драбини.

Лізуть угору і пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить!

Стали з них четверо біля насосу -
зараз водою дадуть вогню джосу.

Ой, непереливки полум’ю стане!
Глянь, зашипіло воно востаннє,
Струмінь води заливає несхитно,
Б'є що є сили у двері і вікна,

Знизу до комина тягнуть драбину,
Падає з вікон на землю перина,
Шафа, подушки, за ними комоди,
Кожна шухляда залита до споду.

Кіт на даху у тривозі нявкоче,
Треба кота рятувати, й охоче
Лізуть пожежники, пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить,
На діл попадали кошики, скалки,
Столика скинули, крісло, мангала,
З ними два ліжка, з ними дві лавки,
Все заливає струмінь зі шланга.

Так ті пожежники діяли скопом,
Аж струменіло із кожного потом;
Правда, з драбини звалився один,
Другий чуприну собі обсмалив,

Третій пошкодив штани на даху,
Бо зачепився за цвях у страху,
Ті, що внизу, в жалюгідному стані
Тільки зітхали: "Святий Флоріане!"

Так працювали, що майже за хвилю
Полум’я сильне геть загасили.

Все, що димілось хоч трішечки й далі,
Позаливали у всьому кварталі,
Ще перевірили комини всюди
І познімали драбини і труби
І, щоб поставити зрештою точку,
Швидко насос завантажили й бочку,

Проголосили коротку промову,
Крикнули всім:
- Виїжджаймо! Готово!
І розвернулися з гуркотом-громом,
Їдуть Броварною, Рибним додому,
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

Люди на них позирають із брам,
З усміхом глянуть дівчата із вікон,
Як не пишатись таким чоловіком:

- Мало буває пожежників гарних,
Що б загасили будинок й пекарню,
Саме такі і потрібні всім нам!

Трам-тра-та-там!
Трам-тра-та-там!

Муха верталася, власне, із Лодзя;
Чхали на вежі. Ну, це не шкодить.
Інші пожежники після роботи
Ваксою чистили бруд на чобо́тях.
Кінь бив у стайні новою підковою,
Бочка блищала чопиком новим.
Глянула муха і полетіла -
Так і скінчилась історія ціла.


01.04.2013

"Слимачку, а вистав ріжки,
На пиріг дам сиру трішки".

Та слимак кипить від злоби:
"Сир мені не до вподоби".

"Вистав ріжки, слимаченьку,
Дам тобі я маку жменьку".

Та слимак зі шкаралупи:
"Не держаться жарти купи".

"Вистав ріжки, мій коханий,
Дам тобі за те сметани".

Та слимак злоститься тихо:
"Де взялася ти на лихо?"

Але жінці, це вже певно,
Щось доводити даремно .

Знов мордує: "Вистав ріжки,
Дам краватку до маніжки".

Слимакові вкрай набридло:
"Що за жінка - страховидло!

Пеклом є життя це наше,
Має бути все інакше!"

І не кажучи нікому,
Вранці тихо вийшов з дому.

Але з дому йти далеко
Слимаку не так і легко.

Хоч слимак повзе по парку,
Хата досі ще на карку!

А з вікна, в лиху годину,
Знову чує він дружину:

"Вистав ріжки, вистав ріжки,
Дам я вовни на панчішки."

Вкляк слимак, очима лупа,
Хоч безногий, та затупав!

Потім вліз до шкаралупи
І від злості й досі тупа.

2012-2013

бути в безчассі нам час дозволя,
більше, ніж дане, відніме любов,
там, де вона – океан і земля,
все у нікуди пливе стрімголов

(люблячим важко? усі божества,
гордо вселившись у смертні тіла:
раді цьому? і утіха сплива
всесвітом, котрий бажанням волав)

голос любові крізь тишу луна,
в страсі надія сповільнює крок;
сила незламна – слабка зайвина:
правда – як сонце й згасання зірок

нащо із пекла іти до небес?
мудрий і дурень питає себе

Сосна гула у висі:
- Весною чути в лісі.
Скривився кріт понуро:
- Приїде, лиш на хурі…
Їжак теж напохваті:
- Скоріш на самокаті.
Вуж зашипів:
- Та де там,
Лише велосипедом.

А дрізд сказав:
- Я знаю,
Що літаком літає.
Стрекоче їм сорока:
- Я не спускала з ока,
І бачила у травні
Весну в депо трамвайнім.
- Неправда то! Бо звикло
Вона на мотоциклі.
- Всім доведу за хвилю,
Що у автомобілі.
- Неправда - у колясці!
- В колясці? Брешеш, трясця!
Бо у весняну повінь
Весна сідає в човен!

Весна прийшла – та пішки.
За нею квітів трішки,
А перед нею - трави:
- З весною!
- привітали.


29.03.2013

Перевод с украинского стихотворения
Анны Багряной, г.Киев + Македония


прощаньем
как искалечены
ещё впереди так пёстро нам
и ложе -
со снами вещими
и взгляды -
в глаза апостолам

так странно - мы так расстроганы
и так пустоваты в неге мы
побудем ещё немного мы
перед уже побегами

с другими другие вымолим
пространств и времён рогожины
где боль
где печаль незримая
прощаньем
как уничтожены

2013

Жив у Віслі сом вусатий -
Знаменитий математик.

Голос гув його в окрузі:
- Підпливайте, юні друзі,

Бо щодня, годину кожну,
Я для вас ділю і множу,

Додаю і віднімаю,
Помилок не допускаю.

Всяк питати міг у сома,
Навіть риба незнайома.

І ходив по Віслі вислів:
Сома відповіді стислі.

Сома знали всі. Та врешті
Лин приплив раз нетутешній.

Він і каже: - Я для пана
Маю ось таке завдання.

Ви – мастак, говорять всюди,
Тож, моє питання буде:

Чи зуміє математик
До десятки нуль відняти?

Сом всміхнувся – хто ж не знає,
Щось під вусом вичисляє,

В сома вусів повна сума
І сом дума, дума, дума.

- Ох, біда! Хто допоможе?
Чи один? Чи десять може?

Дві години ті потуги,
Сом посинів од напруги.

Метикує математик:
Від десятки нуль відняти?

Ця задача – наче криця,
Зараз… Знаю… Одиниця!

Наче ні! А десять? Стидно!
Лин - противна риба, видно.

Лин соромить: - Пане соме,
Вам це діло незнайоме!

Сом змарнів і схуд зі стиду,
Бо лічити важко, з виду.

Вечір проминув, і нічка,
Вже прокинулася річка,

День, а діло те марудне,
І сом худне, худне, худне.

Діб отак минуло кілька,
Став худий він, мов та кілька.

Врешті, кинув рідну річку,
І за жінку взяв плотвичку.

2012-2013

Спасибі, доле, що новий засяяв день,
Хліба ростуть, дорослішають діти.
Спасибі, доле, за усіх близьких людей,
Що є зі мною у величнім світі.
Спасибі, доле, що відлунює в мені
Цей щедрий вік то радістю, то болем,
За шир твоїх доріг, за тяготи земні,
Які здолавши лиш, стаєш собою.

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.

Спасибі, доле, що я винен ще тобі,
І за минулу, й за прийдешню силу.
За все, що зможу я, за все, що переміг,
Спасибі, доле, істинно спасибі!

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.
12.01.2013

Помідор із висока́
Дражнить овочівника.
«Як пан може,
То негоже?!»

Обурило те квасолю:
«Ні, я пану не дозволю!
Як пан може,
То негоже?!»

А горох, зелений в злості:
«Не ведуть себе так гості,
Як пан може,
То негоже?!»

А за ним і ріпка видна:
«Ай! Недобре! Ой! Огидно!
Як пан може,
То негоже?!»

Хором овочі городні:
«З паном ми таки незгодні.
Як пан може,
То негоже?!»

Помідору перцю дали,
І соромили, й встидали,
Впав, червоний, з висока́
В кошик овочівника.


25.03.2013

Помідор із тички нині
Строїть міни господині.
«Просто сором
З таким помідором!»

Це обурило квасолю:
«Глузувати не дозволю!
Просто сором
З таким помідором!»

Зеленів горох зі злості:
«А чи вам не стидно зовсім?"
Просто сором
З таким помідором!»

Ріпа змовчати не може:
«Як недобре! Як негоже!
Просто сором
З таким помідором!»

Дуже овочі сердиті:
"Припиніть цієї ж миті!
Просто сором
З таким помідором!»

Помідор із того стиду
Став увесь червоним з виду
І упав по тій провині
Прямо в кошик господині.

2012-2013

Умирают маэстро, оставляя нам памяти раны.
В барельефах печаль высекает мгновения плеть.
Подмастерья еще не успели взрасти мастерами.
А работа не ждет. Нужно многое в жизни успеть.

Неизвестно откуда приходят безликие боссы.
Потирая ручонки, берутся за всё и всегда.
Пока гений стоит, утирая усталости слёзы,
бесталанная рать засидела святые места.

Очень странный пейзаж: косяками гуляют таланты.
Свод священный небес наклоняет к себе суета.
С мастерами все проще. Они – как земные Атланты.
Держат небо века. И стоит оттого высота.

І
Моя Душа:
На древні виті сходинки я кличу,
Крутий підйом для розуму шукай
На стІну, що розвалена й хитка,
В безвітрянім ефірі таємничім.
Там зірка в схові полюс помічає
І відсилає думку кочову
У край, де та здійсниться наяву,
Де темінь від душі не відрізняють.

Моє «Я»:
Священне лезо на моїх колінах.
Уникнувши відмітини століть,
Меч Сато, ніби дзеркало, блищить,
Як бритва, гострий, вгорнутий в тканину.
Квітчастий клапоть вишивки багряний,
Що вирваний з дівочого вбрання,
Подертий, збляклий, все ж обороня,
Накручений на піхвах дерев’яних.

Моя Душа:
Чому людська уява нездорова
Минулою весною й досі снить
Як символом любові та війни?
Лише згадай про темряву спадкову!
Якщо думки зневажать землю вперто
І вільний розум стане мандрівним,
Це може врятувати від вини
І злочину народження і смерті.

Моє «Я»:
Монташигі, що у сім’ї був третім
Прикрасив меч ще п’ять сторіч тому,
Йому було відомо одному,
Чий пурпур серця він зберіг в секреті.
Як символ дня шаную я ті квіти
На противагу вежі у пітьмі,
Немов бунтар, що має на умі
Злочинний намір вдруге народитись.

Моя Душа:
Свідомість в тім краю самодостатня
І в чашу духу падає сповна,
Стає глуха, німа й сліпа вона,
На все заради інтелекту здатна,
І, власне «я» не в змозі осягнути,
У небеса суцільно порина.
Дає спокуту тільки смерть одна,
Але слова про це важкі, як пута.

ІІ
Моє «Я»:
Сліпа людина й прагне краплі пити.
І що із того, як в брудну сльоту?
А що, коли я заново зросту
І витримаю все колись прожите:
Ганьбу дитинства, підлітка страждання,
Період марноти своїх зусиль,
Недосконалості постійний біль,
Незграбності своєї споглядання?
Посеред ворогів мій шлях скінчиться?
Могутній Боже, як мені втекти
Від нівечення вигляду й мети,
Від злих очей холодних, наче криця,
Що налякали в дзеркалі й самого.
Невже це віддзеркалення моє?
Чи справді благо порятунку є
Для честі в співі вітру крижаного?
Я згодний проживати все невпинно:
Заритися у жаб’ячу ікру,
Де мимоволі сліпнучи крізь рух,
Сліпа людина б’є сліпу людину,
Пливти у найпотворніші канали –
Людської дурості плоди сумні,
Втопити власну душу у багні,
Пиндючну панну покохавши з шалом.
Простежити готовий я і нині
Подію кожну в русі і в думках,
Пробачивши собі минулий шлях
Свого життя без докорів сумління.
Й така солодкість лине нескінченна,
Що нас огорнуть радощі і сміх,
Відчуємо блаженство від утіх.
Усе, на що ми дивимось – блаженне.

Летіла муха з Чопа на Зміїв,
Дивиться – вежа ген височіє,
На вежі спить, аж хропе, пожежник,
Внизу роззяви за небом стежать.

Муха пожежника - кусь: - Не спати!
Пожежник скочив – комаха клята!

Донизу глянув - люди тиняються,
Навкруг огледів – вогонь розгорається!

Видно пожежу, це достеменно,
Пильний пожежник тисне сирену:

- Гей, прокидайтесь, друзі бідові,
Дім загорівся у Василькові!
Браві пожежники з ліжок зриваються -
Більше і більше вогонь розгорається!

Градоначальник вже про це знає:
- Що це палає? Де це палає?
Десь на Печерську? Нібито Хотів?
Чи це на проспекті Дружби народів?
Мовби пекарня? Ніби управа?

Макова в небі сяє заграва.

Кожний пожежник швидко вдягається,
Більше і більше вогонь розгорається!
Вже і судді сім’я на балконі,
Лікар схопився, очі тре сонні,
Видно пожежу, як на долоні.

Голову звісив з вікна ресторатор,
Врешті, професор гукає завзято: -

Гей, громадяни, досить вам спати,
Нумо, хапайте відра й лопати,
В полум’ї дім, за хвилю завалиться!
Більше і більше вогонь розгорається!

Люди пожежу мчаться гасити:
Вчителька перша, потім учитель,
Пекар, цирульник і продавщиця,
Навіть дільничний вихорем мчиться.

Вже і пожежники в чоботи взуті,
Вивели коней, ті не підкуті.
Тут коваля покликати треба,
Бо вже вогонь сягає до неба!

Де ж той коваль? Скоріше, ледачі!
Лійка потрібна! Лійку хто бачив?
Помпа зіпсута! Вчасна забава!
Воду у бочку! Бочка дірява!
Скільки ж тій бочці? Що за товари!
Бондаря кличте, швидше, нездари!

Гаки, сокири, линви – на спини!
Місто в пожежі близько години!
Більше і більше вогонь розгорається!

Врешті пожежні швидко збираються,
Бочку заткнули дубовим чопом,
От і поїхали - мчали галопом
Через Печерськ, далі на Хотів,
Вниз, по проспекту Дружби народів -
Близько до місця, ціль наближається,
Більше і більше вогонь розгорається! -

Що це палає? Де це палає?
Все дослідили. Може, хто знає?
Далі поїхали, пошук триває.

- Що це палає? Може це там?
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Повз Чабани, Новосілки, без спину,
А за Глевахою - чорно від диму,
Всі вже чекають котру годину!
Старший колону тут і спиняє:
- Де це палає?
- Тут це палає!

Вулиця повна, люди збираються,
Більше і більше вогонь розгорається!

Браві пожежні кидають линви,
Линвами тими тягнуть драбини,
Лізуть відважно, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури!

Четверо воду помпують вгору,
Щоб увігнати пломінь в покору.

То не цяцянки - вогневі бійки,
Бризкає струмінь води із лійки.

Полум’я страшно шипить і никне,
Чвірка вода на вогонь крізь вікна.

До димаря дістає драбина,
З вікон на землю летить перина,
Мокрі стільці, комод, одіяло,
Поналивали води чимало.

Кіт на даху, страшно котові,
Браві пожежні в поміч готові,
Лізуть нагору, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури,
Вниз летять шафи, торби з речами,
Столики скачуть з вікон цапками,
Ще кілька ліжок, лавок ще кілька,
Знову водою бризкає лійка.

Так працювали смілі пожежні,
Піт по обличчю біг і одежі;
Дехто при тому впав із драбини,
Інший в огні позбувся чуприни.

Третій у справі був дуже бравим,
Спідні цвяхом роздер він іржавим.
Ті ж, що качали помпою долі,
Всі молились Святому Миколі.

Тож, за хвилину такого діла,
Згасла пожежа - і не диміла.

Та щоб остання жарина стухла,
Позаливали ще раз по вуха
Комини й печі - раптом загроза,
Гаки, сокири і линви – до воза,
Перечекали трохи в тіньочку,
Помпу важку поклали на бочку,

Людям кивнули, мовили слово,
Врешті гукнули:
- Їдьмо! Готово!
Їдуть назад, аж чути бряжчання,
Їдуть, вже поряд млин і броварня,
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Люди дорогою вийшли до брам,
Усміхи сяють з вікон дівочі,
Гордістю повні кожного очі:

- Рідко зустрінеш таких пожежних,
Такі пожежні - які належні,
Такі пожежні потрібні нам!

Тра-та-та-там!
Тра-та-та-там!

Муха додому до Чопа летіла;
Знов пожежник на вежі без діла.
Інші пожежні після пожежі
Чистять мундири, як і належить.
Кінь вибиває іскри з підкови,
Бочка сіяє обручем новим.
Глянула муха, не зупинилась -
Так ця історія і завершилась.
2012-2013

Чи жива ще ти, моя старенька?
Я живий і шлю тобі привіт.
Хай життя несе тобі, рідненька,
ще багато негасимих літ.

Знаю я – ховаючи тривогу,
ти жалкуєш за мої літа
і ще часто ходиш на дорогу,
кинувши на плечі кожуха.

Бачиш ти у темряві вечірній,
ні, не сон, а марево скоріш,
наче хтось мені у п'яній бійці
застромив під серце фінський ніж.

Я прошу, рідненька, зупинися,
не пускай печаль в свої роки.
Не такий пропащий я п'яниця
щоб, тебе забувши, відійти.

Я ж такий, як і раніше, ніжний
й кожний день втішаюся у тім,
що колись, у час свій не утішний,
повернуся в наш старенький дім.

Повернуся, як розкине віти
наш весняний білосніжний сад,
тільки ранком у духмяні квіти
не буди, як вісім літ назад.

Не буди того, що не збулося,
не тривож, що з часом утекло,
надто рано серцю довелося
скуштувати втрат гірких вино.

І молитви не навчай, не треба.
У минуле вороття нема.
Ти для мене і священне небо
і єдина твердь моя земна.

То ж покинь свою пусту тривогу,
біль душі сльозами не кажи.
Не ходи так часто на дорогу,
не сумуй за мною, не тужи.

                                  Е. Резниченко


Ти уночі додому тихо йшла
Крізь вулиць згортки й сторінки кварталів.
Зачитані хмарки поволі мчали
Із болем правд і кривд. Німа імла.

Був дім, а в нім горів і гас камін,
І розгорявся знову. Ти мовчала.
А я подумав: «Є у слів начало –
Вогонь свічі, твій погляд, наче дзвін».

Яка небес бездонна синява!
Як світиться, аж серце ожива!
Тим світлом неословлене все дише

І подихом гойда зірок вуаль…
Світ перших слів крихкий, немов кришталь.
Дивись у вись, влови його крізь тишу.

18 березня 2013 р.

Купці, що дуже вправно і завзято,
Шукаючи скарби – свою приману,
Дві Індії готові грабувати,
Чи варто вам долати океани?
Вмістила у собі моя кохана
Увесь всесвітній скарб дорогоцінний,
Сапфіри-очі у моєї панни,
Вуста здаються осяйним рубіном,
А зуби – бездоганні, як перлини;
Слонова кістка – лоб, де в'ється хвиля
Її волосся золотом промінним;
Неначе срібло, руки, чисті й білі.
Але для мене все ж найбільше значать
Її душа цнотлива й добра вдача.

Потіпаха лис блудливий
Мишу раз притис до сливи.
Та не вийшов подвиг ратний:
Був той лис недієздатний.

Мостилася зайчиха раз на кротовинні,
А заєць те побачив і лясь їй по спині.
- За що підняв, - схлипнула, - оце на мене руку?
- Бо знаю, - мовив заєць, - того крота-свинюку!

Написав заяву страус, що дружину звів колібрі.
У міліції сміються - при його малім калібрі!
Та за хвилю зміг той страус відділок увесь підняти:
- Хоч калібр малий, та тільки, той колібрі біснуватий!

Гнав був страус страусиху - полем, крізь лісочок,
І встромила страусиха голову в пісочок.
Тільки страус знав порядки, надто і не пестив,
Вигукнув: - Тебе не бачу! І бідну збезчестив!

Як стафілокок злотистий прибув із Судетів,
То застав свою дружину з блідим спірохетом.
- Як могла ти? Спірохет же блідий, незугарний!
- Він блідий, це так, та тільки, спірохет він вправний!

Заламав туристку
Дикий клишоногий.
Трапив на артистку,
Ходить на уколи.

Сповідався баца,
Де Каську він мацав.
Не скажу ніколи,
Чим ксьондз його школив.

Раз був скаржився в лікарні пацієнт в жалобі:
- Гляньте, в мене якась жаба виросла на лобі.
- А давайте, каже жаба, без інсинуацій:
Це не я на лобі в нього - в мене він на сраці.

Далі буде...

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


в отголосках сирен и в назойливом шуме шансона
остаётся попытка прошить этот город зеро
где в режиме ручном закрывают витрины синхронно
саркофаги вечерних киосков напротив метро

где заметишь как тают легко снеговые завалы
как подлёдно гниют обречённые листья травы
о немое авто загасив папиросу нимало
не воюешь с заторами пусть догниют с головы

абонент недоступен в запасе одно безвременье
и снотворного хватит и не на такое чело
и в одном из видений к коленям прижмутся колени -
сколько снега в тебе сколько снега в тебе намело

2012

В палац, де мешкають король і рада,
Широкі сходи й двері проведуть.
У обшир, де крокують спраглі влади,
Два леви кам'яні покажуть путь.

Як на поріг, легенда каже, стане
Владика, що збудує царство Боже,
То рик левиний враз почує кожен;

Та поки за поріг іде незване
Бундючне панство, що для кривди гоже,
Мовчить каміння, лиш на левів схоже.


10.03.2013

До палацу, там де король і рада -
Широкі сходи і двері вхідні.
Біля входу, як повідує згадка
На варті леви стоять кам'яні.

Легенда каже, коли приступить справжній
Король - творитель вічної держави,
Ті леви заричать у суголоссі;

І владарі нові нагору сходять,
Минають роки, світ все далі править.
Та леви кам'яні мовчать і досі.

2013

Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.

Сонет

(Офірую О. Погодіну)

Un sonnet sans defaut
Vant seul un long poeme
Boileau*

В Єгипетських пісках, в сухій землі,
Над хвилями синіючого Нілу,
Тисячоліття височить могила,
Знайшли в горшку там зернятка малі.

Вони були засохлі, не гнилі,
І все ж таки їх життєдайна сила
Прокинулась і вмить заколосила
Хліба весною щедро на ріллі.

Це символ, краю, твій богоугодний!
Пробуджений нарешті дух народний,
Я вірую, безплідно не засне, –
А хлине, завирує, мов криниця,
Яка могутньо води пожене
З глибоких надр, під сонцем заіскриться.

В її поставі грація велична –
Вона обличчям в небеса здіймалась.
Коли ж повіки спущені незвично,
Вона іще чарівнішою стала,
В ній тиха скромність з величчю змішались.
Дивилася на землю, звідки родом –
Думки про смертність в голові зринали,
Що всі ми в землю маємо відходить.
Як гляне ввись – низьке зневажить згодом,
Злітати думкою у хмари буде,
Забуде землю згиджену відтоді,
Що змішує усе святе із брудом.
Поглянь лише зі скромністю на мене,
Вона тебе звеличить достеменно.

Сонет

Вночі замерзла кам’яна криниця,
До дна дістала зимова нуда!
Немає зовсім руху, а шкода,
Бо зверху тільки зранку сніг іскриться.
Та марно, бо під ним же струмениться
Живуща, синя, збурена вода.
Чекай! І прийде воля молода!
Джерельний хор на світло вирветься з темниці.

Приклав я цього символа собі,
Схилившись у нерівній боротьбі,
І відгадав природи кожне слово.
Як – промовчу, бо кожний з нас – поет.
Самі розсійте давній змрок прамови,
Тоді душа повік не спинить лет!

Перед повінню

Вигодинилась погода,
Поглядає на весну.
Я чекаю, що природа
Вся прокинеться від сну.
Під пташиний крик нестримний,
Давши хвилям вільний хід,
Враз підніме батько Німан
На хребті могутній лід.
Задзвенять, застогнуть криги,
І вируюча вода
Сніг, розмоклий в час відлиги,
Змиє з лугу без труда.
Тож розлийся, повноводий,
В чистім полі та гаю,
Повінню краси й свободи
Душу надихни мою.

Ну, не знав, оскільки досі
Не Кратет і не Зоїл -
Поетеси ходять в гості
Рими звірити свої.

Я з підходом — шури-мури,
Про весну і солов’їв,
А вона: - "спокійно, Юра,
Ось, послухайте, мої."

І пішла по самоцвітах,
По далеких берегах,
Де зима стрічалась з літом
І принцеси на бобах.

Слухав чемно, думав: - "годі...
Дочекаюся чи ні
Я початку свята плоті,
Де цілунки навісні?"

А в уяві еротичній
Обіймав її чимдуж
І тяглись секунди вічність -
Я крутився, наче вуж.

А вона в прикиді моднім
Не спиняється й на мить...
Це ж у будь-кого завгодно
Розгориться простатит.

Та в якийсь момент розгулу
Римування - в голові
У моїй щось перемкнуло
І сказав їй: - "чергові

Не читай, до біса, трясця,
Дочко з Франції посла."
А вона зірвалась з місця
І, образившись, пішла.

Не гукав дівча додому.
Не кричав: - "куди ти? стій!"
Вірші я складав на спомин
Поетесці молодій.


27.02.2013

День добрий...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! – я шептав березам.
- День добрий! – чулося в одвіт.

І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! – привітав я річку.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! – я казав криниці.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! – чулося в одвіт.
1989

ЗАЗДРІСТЬ

Гострена коса
Заздрості тупої,
Я не раз був скошений,
Ницосте, тобою.


І хоч
знов хтось тупає
А проте,
Як траву не косиш,
А вона росте!
1985

***
І радість, і слава, і щастя миттєве,
І рідного дому поріг,
Щоб вірити: завше у морі життєвім –
Пан-Біг.
Недуги, печалі й розчарування,
Щоб ти зрозуміти сам зміг,
Поніс на Голгофу людства страждання –
Пан-Біг.

***
Не люблю я слів цих: «покоритель»
І «володар» мають зміст лихий.
На землі зеленій нам творити –
Для життя, для праці і для мрій.

Хто панує, той і стукне раптом –
По надії, по душі живій.
І покора завжди пахне рабством,
Карою для того, хто німий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де покора, там нема коріння,
А без цього, то лиш люду здвиг.
Щоб нові окрилить покоління –
Пам’ятаймо горе всіх доріг.

Океан і космос так вивчайте,
Щоб лишились
добрі там сліди,
Щоб на душу чорногуза й чайки
Було вдосталь неба і води.
1987

***
Без трепету щастя
не зичу нікому:
Чи блискавка грозам
потрібна без грому?
Навіщо ручай
без пекучої спраги?
І нащо увага
не варта уваги?
Для чого жадання,
хто крила намуляв,
Зозуля без лісу
і ліс без зозулі?
1989

Просив я раз кохані очі стиха
Мені маленький дати відпочинок
Моїм нещирим ворогам на втіху,
Що тільки й манять в пастку безневинно.
Відтоді я беззбройний, на колінах
У засідці отих очей лукавих,
В якій підступний погляд і незмінний
Усе міцнішає й на мене давить.
Я кволий і, не маючи управи
На них, покірно віддаюсь у руки
Тих, хто узяв мене в полон, знеславив,
Піддаючи нестерпним диким мукам.
Тобі я скаржитися, мила, буду
І від очей твоїх чекати суду.

ПРО ПОЕЗІЮ

Чи не забагато говорим про вірші ми,
Тему суху цю гризем і гризем:
Вірш – це стіжок вивершений
Чи неораний чорнозем?

Чого тільки не плануєм
і не пророчим,
Не видаєм атестацій яких!
А вірші призвичаїлись,
як півні,
лопочуть,
А влетіти не можуть
До сердець людських.

Часом бувають рідкісні й варті,
А від того
На душі, як раніш,
Бо чимало віршів,
Як і їх автори,
Тримаються… де є книш –

І дивишся
вже й увалився в крісло,
А щирому серцю –
Зорі й плато:
«Шановний добродію, кепсько…
Працюєм, а нас не читає ніхто!..»

Читати поетів давно перестали,
І це великої
варте сльози…
Здається,
Купала
зійшов з п’єдесталу
Й пішов,
щоб нарізати вдосталь лози…
1981

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!

Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.
1987

НЕНЬЧИНА МОВА

Живе у віках білоруське це слово –
Народна душа і народу хвала.
Тебе обзивали «мужицькою», мово,
А ти ж материнською зроду була.

Жива й незвичайна, красива і мила,
Як ненька, що шила нам свитки з рядна,
Що влітку на річці полотна білила,
Під осінь овес дожинала одна.

Та ненька, що зимами кросна снувала,
Щоденно з колиски, як тільки могла,
Сумлінності, правді й добру нас навчала,
Старанно від різних недуг берегла.

Приїду додому… І що за проява!
Почую говірку, цю пісню, цей вірш –
Здається, зі мною говориш ласкаво,
На стежці зі мною ти поруч стоїш.

У маках червоних палає щоднини…
О неньчина мово! Дитинства весна!
Ніхто і ніколи тебе не замінить,
Бо ти, як і ненька, на світі одна.
2013

Все марнота світу трагікомічного,
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного,
Саме вона має назву «життя».

Спокій віків серця зовсім не врадує.
Спокій віків – пірамідам століть.
А для зорі, що зірвалась і падає,
Є тільки мить, найяскравіша мить.

Хай білий світ лине вдалеч окрилено,-
З ним не завжди по дорозі мені.
В чому ціна і мій ризик осмислений? –
В миті одній, тільки в миті одній.

Вкусиш біди, а чи щастя космічного?
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного
Саме вона має назву «життя».

лютий 2013

ТРІОЛЕТ
Куди ти тільки не зирни, –
Де корені – життя квітує,
У бурях соколят гартує, –
Куди ти тільки не зирни,
І ворог силу нашу чує –
Він хоче знищить корені.
Куди ти тільки не зирни –
Де корені – життя квітує!
2003

БАГРЯНІЄ КАЛИНА

На узліссі шумливім,
Там, якраз на ріжку,
Тонкостанна калина
Багряніє в сніжку.

Їй морозно й студено,
І на те ж бо й зима,
Біля неї ні клена,
Ні берізки нема.

Вітер з неба і з поля,
Пил завійний і свист
Б’ють по гіллі доволі,
Гнуть, покірливу, вниз.

Часом цілими днями
Сніг іде, як на гріх,
І калина вогнями
Проступає крізь сніг.

І чим вітер сильніший,
І мороз нашвидку,
Пломенить яскравіше
Той вогонь на горбку!

Не калина – дівчина!
Промениста зоря,
Серцю ніжному мила,
Як сестриця-сестра.
1088

СЛЬОЗИ ЗЕМЛІ

Криниці –
Сльози Землі, –
Чи не тому чужинці
Їх «витирали»,
Що саме ці сльози
Для нас
Тою силою були,
З якою ворогів били ми
І землицю орали!
2003

Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
тобою і не нанизане у врем’я оне.
Іржею взялась, хоча таки долетіла
до мене, улюблениця Зенона.

Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
що рідота під корком, із-за облуди
вони нерухомі, а ти нестримна
і байдужа до скутої в них секунди.

Хіба знала, яка на тебе розлука
з тятивою очікує, давши раду
собі тої миті, коли із лука
була пущена з-за заріч Євфрату?

У долонь під опікою від морозів
згубних, під дахом малознайомим,
схожа, позеленіла в бронзі,
зі вцілілим у юшці листком лавровим,

– ти дедалі прискорюєшся. В пустелі
не здогнати тебе, а тим пак – у пущі
сьогодень. Позаяк незабутні, теплі
ще долоні – і поготів, минущі.

***
У нових білорусів
Нова музика,
Нові машини,
Нові поети,
Тяжкі норови,
Великі гроші.
Їхнє небо – екран.
А що робити нам,
Білорусам,
чия доля –
до кіс і чепіг?
Чекати,
Що скаже Пан-Біг?
1997

На вітті звиклих нам дерев,
Є клітка, в ній канарка-птиця,
Крізь пруття клітки співи шле,
Від них навколо все ясниться.

А ключ від клітки - у кота,
І той, коли голодний риска,
В дверцятах ключик поверта
І слина капа в нього з писка.

Щодень обід зжирає свій,
І не вважає, що невдаха,
Властивість клітка має, в ній
На кожен день - свіженька птаха.

Прийміть канарки долю, час
Нам свідчить: ґрати вічні в світі.
І лиш тому, щоб з'їсти вас,
Відкриють вхід у вашій кліті.

Лютий, 2013

ПРИСВЯТА ПІСНІ
Триптих

1
Без доброї пісні
Долю не збудуєш,
Тим більше,
Коли в кишенях порожньо.
Душу зруйнуєш
І життя змарнуєш,
І стане тобі гіркою земля,
Земля,
Яку здалеку і зблизька
Прилетіла знищувати
Зажерлива тля…

А пісня наша –
Велеса колиска,
Така ж бо,
Як і родима земля.

2
Після війни
Не були у нас хати,
А зате була
У нас пісня.

Не було у нас
Сорочок,
Але була
Пісня,
З якої починалися
Всі дороги,
Битви та перемоги.

3
Наша пісня – як стяг:
Її можна прострелити,
Вона може й упасти,
Але тільки на мить…
тільки на мить,
на єдиний,
Бо підхоплять її
Нескорені вуста,
Яких більше,
ніж зірок у небі,
краплин у Нарочі,
листя в дібровах, –
Підхоплять
І понесуть її
В Завтрашній день!
2003