Вогню живого повні, найчистіші,
Запалені Творцем сяйливі очі,
Для мене в цілім світі наймиліші,
Ви поєднали радощі урочі.
Крізь ваші промені Амур не стане
Жбурляти в мене хоті гострі стріли,
Мій кволий розум ангели неждано
Небесною красою освітили.
Мої вуста ви змусили мовчати,
Бо з вами мову серця я засвоїв.
Як бурю, стишить пристрасті початок
Могутність непорочності слабкої.
Без блиску вашого цей світ убогий.
Блаженний той, як дивитесь на нього.

МАСКИ
Сміюсь, немов біля кривих дзеркал,
Мабуть, мене тут спритно розіграли:
Гачки носів, до самих вух оскал –
Як на венеціанськім карнавалі!

Кругом мене зімкнулося кільце –
Затягують мене у танець ляско, –
Так-так, моє безхитрісне лице,
Напевне, всі тут прийняли за маску.

Петарди, конфеті… А все не так, –
І маски поглядають – ну й манери…
Вони кричать, що знову я не в такт,
Коли на ноги наступлю партнерам.

Ну що робить? Як погасити гнів?
А може, разом з ними веселитись?..
Надіюсь я – з-під масок хижаків
Ось-ось поглянуть благородні лиця.

Всі в масках, в париках – всі як один, –
Хтось, мов у казці, хтось – літературний…
Сусід мій зліва – ніби арлекін,
А другий – кат, а кожний третій – дурень.

Оцей себе старався відбілить,
А цей боїться розголосу жаско,
А хтось уже не може відрізнить
Своє лице від неживої маски.

Я в хоровод вступаю, сміючись,
І все ж мені так неспокійно з ними:
А раптом маска ката ця колись
Так приросте, що він її не зніме?!

І засумує арлекін навік,
Милуючись своїм лицем печальним;
А нерозумний вигляд чоловік
Забуде на лиці своїм нормальнім?!

Як не прогавить доброго лиця?
Як відрізнити чесних і затямить?
Всі маски одягають до слівця,
Щоб не розбить своє лице об камінь.

Я в тайну масок все ж таки проник,
І, певен я, що мій аналіз точний:
Байдужість незвичайна є у них –
Це захист від поличників охочих.
1971

Пречисті очі – дзеркало відверте,
Що дивно честь дівочу відтворило,
То стріли вірні і життя, і смерті,
Могутнє свідчення твоєї сили.
Коли на мене ніжністю світили,
Була душа захоплена красою,
Коли в них лють зневагу запалила,
Я помирав, поцілений грозою.
Але життя миліш за смерть з косою,
Тому з любов’ю подивись на мене,
А промені, даровані тобою,
Здіймуть в моїй душі вогонь спасенний.
Таке життя – твоєму світлу шана,
А смерть зразком твоєї влади стане.

За морем, за глибоким,
В столиці жив, не в нашій,
Король, що молоко пив,
І їв багато каші.

І кухарі в тривозі:
"Біда! Погані звістки:
Король знов каші просить,
Не хоче інше їсти.

І хоч ти повзай рачки,
Король в лиху годину
З рожна не хоче качки,
Чи з печі осетрину.

Король яйцем не сніда,
Король не хоче кнедлі,
Якими у сусідів
Столи зазвичай щедрі."

Король сміявся: "Ваші
Зусилля безуспішні,
Я хочу тільки каші,
І геть всі страви інші!

Підійде хай підчаший,
Хоч нарікає, бідний,
І з бутеля до каші
Нам молочка націдить."

Велика Рада ниє:
"Для черні ці обіди
В краю Молокопия,
Країні Кашоїда.

Щодня, а ми не згідні,
В мисках у наших каша:
Так можуть їсти бідні
З підвалів, чи піддашшя.

Ми - Королівська Рада
Народу варта старша,
Нащо нам ця досада,
Що кишки грають марша!"

Король же ріс і більшав,
Ставав з роками кращим,
Мужнішав і міцнішав,
На молоці і каші.

Характер був у нього
Цілком невойовничим,
Не прагнути чужого
Було для нього звичним.

І короля, до решти
Боялись сили вражі
Тож, молоко чи п'єш ти?
Їси багато каші?

***
Кораблі на відчал – і лягають на курс, –
Та вони повертаються з далей широких...
Не мине ще й півроку – і я появлюсь, –
Щоби знову піти на півроку.

Повертаються всі, окрім друзів старих,
І крім любих жінок, що нам віддані досі.
Повертаються всі, крім потрібніших тих, –
Я не вірю в талан , а собі – майже зовсім.

Мені хочеться вірити – все це не так,
А палить кораблі – це дань моді й морока.
Я, звичайно, вернусь – весь у друзях, в ділах, –
Я співатиму вам – не мине ще й півроку.

Я, звичайно, вернусь – весь у друзях, в піснях, –
Я співатиму вам – не мине ще й півроку.

СРІБНІ СТРУНИ

Ну й гітара в мене є – я такий шалений!
Не побачу волі вже через злу фортуну!
Переріжте горло все, переріжте вени –
Тільки не порвіть мені знову срібні струни!

Я зариюсь в землю, згину я без крику –
Хто б це заступився – я такий ще юний!
Влізли мені в душу і шматують дико –
Тільки б не порвали знову срібні струни!

Та гітару понесли, з нею – і свободу, –
Я впирався і кричав – аж дзвеніли луни:
«Ви топчіть мене у грязь, киньте мене в воду –
Тільки не порвіть мені знову срібні струни!»

Що ж це, братці! Та невже десь пропала доля,
Бо щасливих днів нема і ночей бурунних?!
Загубили душу геть і забрали волю, –
А тепер порвали ще мої срібні струни…
1962

Каже гуска кабанцеві
Щоби добре чув усе він:

"Сумно жити в самотині,
І подумала я нині:

"Наче гарна я собою,
Тож, назви мене жоною!"

Кабанець на те: "Рідненька,
Голова твоя - вузенька,

Шия довга, знає кожний,
П'ятачок - на мій не схожий.

Хоч і хвалишся красою,
Та не пара ми з тобою.

Гуска знову: "Друже милий,
Ніг у тебе є чотири,

Ти без пір'я, і бездзьобий,
Та мені ти до вподоби."

Кабанець стійкий до зваби:
"Інший може не зважав би,

Та не я. Сама ти знаєш,
Я ходжу, а ти літаєш.

Як триматися нам пари:
Я - внизу, а ти - за хмари?"

Гуска й каже: "Ти не бійся,
Я не дика птаха, свійська,

Двічі в рік літаю з дому,
Щоб не гладшати, й потому.

Кабанець на те: "Тут знов я
Мушу дбати про здоров'я.

У воді ти безперервно,
Жить у ванні мрієш, певно,

Я ж, як личить це свиноті,
Вік валявся б у болоті.

Тут вже з гуски стало досить,
Більше гуска вже не просить.

Та сказала на додачу:
"Ти - свиня, тепер я бачу!"

Січень, 2013

Її байдужий розум і невинний
Хай не лякає у своїй гордині.
Любов, що так від потягу відмінна,
Здобута важко, згодом, як святиня.
Старезний дуб, що соки п'є корінням,
Не зразу спалахне, вогнем обвитий,
Як дужче розгориться те пломіння,
Сягне небес і буде з ними злите.
Не легко в ніжнім серці запалити,
Кохання чисте, на проміння схоже,
Коли ж душа для нього вже відкрита,
То тільки смерть його згасити може.
Отож допоки біль ще невеликий,
Міцним вузлом нас поєднай навіки.

Шепотіла дика гуска
Дику голосно на вушко:

"Сумно так самій на світі
Ось такій, як я, кобіті -

Як цінуєш гуску дику,
Одружись зі мною, дику."

Дик на те їй: "Дика гуско!
Ти моє лоскочеш вушко,

Дуже довга в тебе шия,
Ти шипиш, а я лиш рию.

Не сприйми це за образу,
Та всім теє видно зразу."

Гуска знову: "До холєри,
Маєш ти ноги чотири,

Хоч без пір'я і без дзьоба,
Та мені й це до вподоби."

Ворухнув на те дик вухом:
"Переймаюсь, гуско, слухай,

Тим напевно. Знаєш добре,
Пішки - я, а ти - за обрій.

Чи дістануся до тебе,
Як сягнеш у синє небо?"

Гуска вперто без утоми:
"Ти мене не знаєш. Вдома

Підлітаю раз в півроку,
Щоб не схуднути, нівроку."

Дик їй знову, безголовий:
"Мушу дбати про здоров'я,

Ти купатись любиш дуже
У водоймі, не в калюжі.

А мені, такій тварюці,
Лиш валятись би в багнюці."

Дикій гусці стало досить:
"А, ніхто тебе не впросить..."

І додала з жалем й болем:
"Свин ти дикий, чесне слово!"


08.02.2013

ПІСНЯ ПРО КРОХІЙ

Король, що довго так раніш
над нами правив,
Привив усім лихий азарт
до гри без правил –
Заставив грати всіх графій і герцогій,
Вальтій і дамів – в приголомшливий крохій!

І назва крохія – від слова «криши»,
Від слова «крекчи», і «крути», і «трощи».
Девіз у цих матчах «Трощи, не жалій!»
Даєш королівський крохій!

Є десь квочка, слухай хлопче,
Що на всіх звисока квокче,
Має ж бо переконання:
Головне - це виховання!
Звала раз гостей до хати
Щоби чемності навчати.
Спершу йшов осел і притьмом
В сінях глек розбив копитом.
Квочка в крик, аж мов до бійки:
"Ну й осел, дивіться тільки!"
Йшла корова й за порогом
Зачепила шибку рогом.
Квочки в гніві строга мова:
Закричала: "От, корова!"
Йшла свиня із калабані,
Квочка в непритомнім стані:
"Гляньте, бруд який за нею:
Ну ти ба, свиня свинею!"
Нагодивсь баран тут нині,
Тихо всівся на жердині,
Жердка лопа, квочка: "Щоб вам!
От істота твердолоба!"
Й додала: "Всесильний Боже,
Цим ніхто не допоможе.
Геть усі, бо з мене годі!"
Гості всі й пішли відтоді.

А до вас усіх питання:
Добре в квочки виховання?

"Гриць плете дурниці!"
"Ну а з чого?"
"Звісно, з лика.
І дурниця та у Гриця -
Козубенька невелика.
Прослизне до двору стиха,
Там зляка собаку нашу,
Вкине цвях старий у кашу,
Струсить яблука до споду,
З глеків позливає воду,
Шиби виб'є молоточком,
Дядька вимастить медочком,
Тітку висадить на плечі,
Влітку в сад сипне сніжниці,
Не до віри вам ці речі?
Гриць плете такі дурниці!"

Мою любов спотворюєш ти грубо,
У гордощах її шукаєш вади,
Усе, що в ній моєму серцю любе,
Вважаєш недостойним ти нерадо.
У тих величних погдядах завада
Всій ницості, несприйняття образи
Грозять очам поспішним без пощади,
Що всю її охоплюють відразу.
Подібна гордість – всі чесноти разом,
Що породила цнота, ніби виклик,
Неначе стяг, що ворогів уразить
Зневагою, аби навіки зникли.
Випробування гідності людської –
Маленька іскра гордості такої.

У рік новий відчинить двері Янус,
Цей рік веселощами всіх наділить,
Просити у старого року стане,
Щоб дні сумні у ньому залишились.
Він подолати зиму сніжно-білу
Нове кохання зве, що доки спало,
Йому дарує пустотливі крила
І стріли невблаганні з гострим жалом.
Весна вступає у права помалу,
Голубить ніжно кольорові квіти
І для Землі сплітає покривало,
Що барвами і пахощами вкрите.
А ти, найкраща квітко, юна діво,
Пізнай любові неймовірне диво.

Захоплює мене краса велична,
Її чарівність світ підтвердить цілий:
Вона вогонь божественний, незвичний,
Мій дух увись піднявши, запалила.
Коли сяйливу вроду бачу милу,
Тоді звичайні речі вже нецінні.
Уяву всю мою заворожило
Проміння неземного озаріння.
Та славити довершене створіння,
Не здатний я ні мовою, ні віршем:
Вуста мої мовчать в заціпенінні,
Перо мене не слухається більше.
Що словом і пером не передати,
Хай бережуть душі моєї шати.

БІГ ІНОХІДЦЯ

Я скачу, та я скачу інакше, –
По струмках, по ріні, по росі.
Названий біг інохіддю – значить:
По-інакшому, тож не як всі.

Не злічити рани на мені,
Я тремчу боками над водою.
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

І сьогодні це мені не сниться, –
Скачки! – я сьогодні фаворит.
Знаю, ставлять всі на інохідця, –
Та не я, то мій жокей хрипить!

І встромля остроги він мені,
Зубоскалять, бачу, наді мною…
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Ні, не будуть золотими гори –
Віддалю я ціль його близьку:
Про остроги нагадаю скоро –
Я спіткнусь, відстану на скаку!

Дзвін! Дивлюсь, жокей мій «на коні» –
Він сміється, полонений мздою.
Ох, я басував би в табуні, –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Що зі мною, що роблю, як смію –
Потураю, але не простив!
Я собою вже не володію –
Я не можу не перемогти!

Що ж робить? Лишається мені –
Викинуть наїзника мого,
Бігти так, немов я в табуні, –
Є сідло й вузда, нема його!

Я прийшов, а він в хвості там злиться –
По струмках, по ріні, по росі…
І не був я вперше інохідцем –
Я хотів же виграти, як всі!
1970

ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ

Хто сказав: «Все згоріло дотла,
Не засієте землю тернову!»?
Хто сказав, що Земля віджила?
Ні, вона причаїлася знову!

Материнства не взяти в Землі,
Не забрать, як не вичерпать моря.
Хто повірив – Земля у золі?
Ні, вона почорніла від горя.

Бо траншеї ще ниють в імлі,
І скрізь вирви – як рани ще зяють.
Розпанахані нерви Землі
Надприродне страждання долають.

Вона винесе все, бо жива, –
Не записуй же Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що замовкла вона вже навіки?!

Ні! Дзвенить вона, біль заглуша,
І з усіх своїх ран, і з віддушин,
Бо Земля – це ж бо наша душа, –
Чобітьми всю не витоптать душу!

Хто повірив – Земля у золі?!
Ні, вона причаїлася знову…
1969

Бентежні роздуми, я вас плекаю
У люблячому серці повнім болю,
Заполонили ви мене до краю,
Годовані зітханнями недолі.
Так вирвіться зі схованки на волю,
Не ворушіться виплодом зміїним,
Знайдіть поживу іншу і роздолля,
Щоб втамувати біль мій безупинний.
Як стрінете найкращу і єдину,
До ніг красуні припадіть покірно,
Просіть собі прощення і спочину,
Для мене ж вимоліть любов безмірну.
Як згодиться, кохання буде жити,
Як скаже „ні” – прощуся з білим світом.

***
Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, –
Учителів пожерло море лжі –
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, –
Та швидко нас помітять, бо шаленні...
Ей! Проти хто?
Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов лярва, ясність недалеко –
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, –
Ми – діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.

Щасливі ви, листки, у білосніжних
Руках, в які життя віддати можна.
Ви перед спалахом любові ніжним,
Як бранці перед ликом переможним.
Щасливі ті рядки, котрі спроможні
Зловити промені очей раптові,
Записана в них духу мука кожна,
Як в серці, що сплило сльозами крові.
Щасливі рими, взяті в лазуровім
І чистім джерелі на Геліконі.
В них одкровення ангела у слові,
Душі блаженство, радощів бездоння.
Для неї все – листки, рядки і рими.
Як їй до серця – інше все терпиме.

***
Завжди у професійних картярів
Ляга під чирву кожна масть, як вперше,
Так вік двадцятий – кращий із віків, –
Повією впаде під двадцять перший.

Я думаю, що вчені набрехали, –
Прокол у них в теорії, поріз,
Бо розвиток іде не за спіраллю,
А криво, навкіс, геть напереріз.

Бальзаме ночі стишено-п'янкої!
Ти затуляєш пальцями легкими
І огортаєш наші очі тьмою,
Що навіває забуття незриме.
Цілителю натхненний, сну ласкавий!
Закрий благальні очі, мов завіса,
І милосердя маком незабавом
Посип навколо ліжка й заколисуй.
Рятуй, бо день прийдешній нещадимий
Засвітить спогадими горя тьмаво.
Сумлінню грізному не дай притулку,
Що риється кротом і серце мучить,
Душі моєї зачини шкатулку,
Лише легенько повернувши ключик.

***
День прекрасний – і тепло, й не тане,
Мабуть, є у природи ресурс.
Ну… і поки нема ще туману
На ліричний лягаю я курс.

Серце б’ється, немовби мертвецьки
П’яний я, мов по вінця налив:
Просто випив я шість по-турецьки
Кави чорної – і перегрів!

Доз подібних не радять нам пити,
Виявляти свої почуття!
А ще кажуть, що можна й не жити,
Віртуозно минати життя.

Жити можна, і треба, й нестрого:
Ревнувати, страждати, і пить.
І життям не кульгати убого, –
Дихать ним і оспівувать мить!

А ні то й не встигнеш моргнути,
І пора вже зіграти в труну.
Тобі суму й жалю не минути,
Та… пора обривати струну!

Треба так, що коли підсумуєш
Все, що пройдено, – сам ти сказав:
“Ну і все ж таки жив я не всує, –
Пив, кохав, ревнував і страждав!”

Ні, а все ж то природа багатша!
День який! Що поезія? – злет!
Певен, я написав то інакше,
Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.

***
Гілки, наче лапи, тремтять у ялин,
Пташині пісні, наче диво, –
Живеш в зачарованім колі рослин,
І звідти піти неможливо.

Хай черемхи тут сохнуть щодня на вітру,
Хай бузки опадають дощами, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В свій палац під ясними зірками!

На тисячу літ чаклунами твій світ
Укритий від мене й від світла, –
І думаєш ти, що найкращий той цвіт,
Що в дикому лісі розквітнув.

Хай уранці не буде роси у бору,
Місяць з небом у сварці – не горе, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В світлий терем з балконом на море!

І коли ж то на тижні, скажи завчасу,
Ти вийдеш до мене скрадливо,
Коли я тебе на руках понесу
Туди, де знайти неможливо?

Я украду тебе, як не скажеш ти: "Ні..."
Стільки сил змарнував без овацій!
То ж погоджуйся хоч би на рай в курені,
Якщо зайняті терем з палацом!
1970

ОСТАННІЙ ВІРШ

І знову лід і зверху – думка зріє, –
Пробити верх чи просвердлити низ?
Так, зринути, не втративши надії,
А там – за діло у чеканні віз.

Лід наді мною, проломись і трісни!
Я весь в поту, як ратай на жарі.
Я повернусь, мов кораблі із пісні,
Всі вірші пам'ятаючи старі.

Ще не піввіку, тільки сорок з лишком, –
Тобі і Богу я не був чужим.
Співати є що, ставши перед Вишнім,
Тож є чим оправдатись перед ним.
1980

Якщо англійську рими ув’язнили,
Мов Андромеда, всі слова сонета
Закуті попри змучену принадність,
Ми відшукати прагнемо щосили
Довершені, розкішні сандалети,
Щоб підійшли Поезії на ногу.
Упорядкуємо склади безладні,
Звучання струн дбайливо, слухом вмілим.
Жадоба чистих звуків у поета,
Як в Мідаса до злота потяг владний.
Вона примусить взяти із підлоги
Листки лаврового вінка навмисне.
Звільнити Музу не дано нам змоги,
Нехай її гірлянди власні стиснуть.

***
Колись я відспіваю й відіграю,
І не вгадати на якій струні.
Лише одне я достеменно знаю –
Вмирати не захочеться мені.

Посаджений на литий цеп пошани,
І кільця слави ще не по зубах...
Ей! Хто в міцні ворота стука рано
По скобах кованих, сховавши страх?!

Хоч тиша скрізь, та там стоять, я знаю,
Не всім страшні ці ланцюгові пси.
І ось я понад тином помічаю
Знайомий серп блискучої коси.

Я перетру сріблястий цей нашийник
І золотий ланцюг перегризу.
Перестрибну паркан і, мов розбійник,
Порву боки – і вибіжу в грозу!
1973

Жанна більша у просторі й часі,
Зріст у неї вже геть нетиповий,
Тож і дивиться поглядом ласим
Пан Дичко Тимофій, вчитель мови.

Хоч показуй її на показі,
Форми Жанни - приваблива зона,
Бо росте вона в просторі й часі,
Особливо у просторі лона.

Жанна більша щодня і доволі,
Вже не схожа давно на тростину,
І коли вона ходить по школі,
Математик заковтує слину.

Він стає, наче заєць, у стійку
І трясеться у нього все тіло:
- Як такій можна ставити двійку,
Коли в дівчини там перезріло?

Жанна більшає все з кожним разом,
Фізкультурник, пан Дзьобак, багріє,
Стрівши Жанну, що схилиться часом,
Соромливо бурмоче: - Що діє!

І російської вчитель в увазі:
- Как шампанское дева игриста!
Ксьондз і той спотикається в рясі,
Осіняє хрестом: -Згинь, нечиста!

І продовжує Жанна зростати,
Тато Жанни у гарному дусі:
Доня рідко виходить із хати,
Бо бажає навчатись у ВУЗі,

Дати вчить, про моря і протоки,
І відмінює вперто " the sister",
Додаткові дає їй уроки
З математики знаний магістер.

Учить Жанну, утративши розум,
І крізь вікна до хати заходить,
В множині ножину бачить босу,
Плута функцію й функцію плоті.

Тішить око всім Жанна, мов квіти,
Гарним тілом, губами так само,
Якби ж я був міністром освіти,
Ти б тоді не морочилась, Жанно!

Не вставляла б ти коми, де треба,
Бо люблю я розмашисті жести:
Я зробив би професора з тебе
За твій вид і за те, що живеш ти.

Купив раз дружині і дітям путівку,
А сам, щоб позбутись печалі,
Взяв подругу давню і рушив до цирку:
Ось ми і в глядацькому залі.

Та в цирку програма, сказати між нами,
Була, наче юшка без солі:
Два клоуни бились, як дурні, кийками,
І сальто крутилися кволі.

Махав диригент у дірявому фраці,
Жонглер був, як літній ревматик,
За тигрів на тому манежі, чи плаці
Котів заставляли стрибати.

Коли ж глядачі вже дозріли до того,
Що мали б зірватися нерви,
Позвали атлета, худого й малого,
Що пискнув: - Чи є тут партнери?

Він миршаві м'язи щосили напружив,
Підправив обвислу підтяжку,
І далі повів: - Хто мене тут подужа,
В дарунок отримає пляшку!

Кров предків заграла у мене у серці,
Азартом наповнило вени,
Хотілось сподобатись гарній партнерці,
Тож я і помчав до арени.

Атлет підтягнув штаненята угору,
Почухав віднехотя п'яти,
Пенсне натягнув на мармизу сувору
І крекнув: - Іди помирати!

Я першим напав, поки біг він до мене,
Той навіть не зчувсь, бідолаха,
Як був у повітрі, і зойкнув:- Ой нене!
І впав, мов підстрелена птаха.

Як трясця тряслися всі члени у нього,
І тут мені все остогидло,
Бо люд зашумів: - Прикінчив він старого,
Ти бачиш, яке воно бидло!

Примчався директор, волаючи: - Гана!
Розмазував соплі по пиці:
- Без цього атлета одна мені шана -
Банкрутство і роки в'язниці!

Він мацав його, чи не зламані кості,
Жалівся у розпачі, бідний:
- Старий мав на пенсію вийти під осінь,
А ви його вбили, негідник!

Та дід той отямився, повзає рачки,
Живучий, як видно, і впертий,
Він зиркнув на мене не зовсім по-братськи,
І знов завищав: - Ти вже мертвий!

І думка у мене сяйнула остання,
Гострюща, хоч брати й голитись:
Так само, як є риторичні питання,
Такі ж є і заклики битись...

Хто вірить у гасла - іти до звитяги,
У гру без таємного плану,
Селюк той і неук, різновид стиляги...
І що ж... Я піддавсь дідугану...!!!

2012

I
Слава, немов норовлива дівчина,
Дуже примхлива, якщо заманеться,
Та щиросердно полюбить хлопчину,
Котрий бездумно за нею не в’ється;
І, як циганка, ніколи не гляне
В очі тому, хто не може без неї,
Як потрапляють на слух вихваляння –
Це вже вважає ганьбою своєю;
Вільна, як Ніл, у своїх пориваннях,
В ревнощах, наче сестра Потіфара.
Ви їй платіть за зневагу знущанням,
Хворі митці із закоханим жаром!
Зразу ж тікайте, жбурнувши словами.
Як її воля – то піде за вами.


II

Не можна тістечко ум’яти,
А потім все ще його мати
Прислів’я

Часто юнак, роздивитись не в змозі
Дні швидкоплинні у путах скорботи,
Сумно іде по руїнній дорозі,
З книги життя деручи позолоту;
Це, – як троянда, що рветься із лунки,
Сливи, що скинули матові плівки,
Ніжна Наяда, мов злюща чаклунка,
Млою затьмарила світлу домівку.
Цвіт береже свій троянда-царівна,
Бджіл закликає і вітру радіє.
Сливи одягнені в сукні чарівні.
Плесом виблискує озеро зрання.
Чом же людина, що прагне визнання,
Топче зневірою власні надії?

В твоїх ясних очах, титане,
За долю смертних вболівання,
Ти зрозумів без гордування
Сумну їх дійсність безталанну.
Яка ж була за жалість втіха?
Напружене страждання тихе,
Хижак, ланцюг,– як вирок долі,
У серці вічні муки болю.
Ти приховав свої гризоти.
Задуха з присмаком скорботи
Лише в самотності огорне,
Щоб не почуло грізне небо
Зітхання слабкості від тебе,
Ти у мовчанні непоборний.

Титане! Здатний ти збороти
Страждання силою натури.
Тебе не вб’ють страшні тортури.
І невблаганний неба дотик
Й нечувана жорстокість Долі –
Дієві Ненависті ролі,
Яка створила для забави
Все те, що знищує лукаво.
Життя невпинне – вічна кара.
Безсмертя жалюгідним даром
Тебе зле небо наділило,
Але повернуту погрозу
Угледів Громовержець лютий,
Коли він захотів почути
Про власну долю всі прогнози.
Ти промовчав, титане смілий,
Твій вирок – ув очах глибоких,
І Зевса страх пройняв жорстокий,
Спізніле каяття безсиле,
Аж блискавки в руках тремтіли.

Ти добрим був, і в тім твій злочин –
Так само, як боги, чинити.
Ти людям допоміг зміцнитись,
Щоб їхній розум став пророчим,
Прийшов кінець поневірянням.
Терплячу силу у мовчанні,
Твій дух, що опирався путам,
Земля і Небеса всевладні
Були не в змозі похитнути,
І дивовижним, нерозгаданим,
Величним символом несхибним
Ти став для всіх, підвладних смерті, –
Як ти, вони богоподібні,
Як витоки струмка, уперті.
Частково люди також можуть
Зламати часу загорожу:
Нещасть відчути неминучість,
Їм протидіяти рішуче,
Здолати біди духом власним,
Який породжує незгасне,
Шляхетне почуття свободи,
Що навіть в муках і тривогах
Шукає вищу нагороду
І смерть безжальну має змогу
Перетворити в перемогу.

Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

Я демократію ціную зроду,
Республіку я поважати звик,
Де люди, ніби королі, й правий
Не коронований згори володар,
Але мерзенні крики за свободу,
І менше зла приносять нам царі,
Ніж галасливих демагогів рій
Та воля із анархії клейнодом.
Нестерпно, як на вулиці віднині
Червоний стяг безбожно ріже око
На знак нездар безглуздого правління.
Поблякло все – Мистецтво, Честь, Повага,
Живе лиш Зрада як торгівлі шпага,
І Вбивство з тихим і кривавим кроком.

Мережить пурпур небо раннє,
В туманнім колі тіні тануть,
Із моря постає світанок,
Як леді в білому убранні.

Зубчасті мідні стріли впали
Упоперек пір’їни ночі,
І жовта хвиля світла хоче
Переломити вежі й зали.

Тремтить, кружляючи в польоті,
Пташа над пустищем бездонним,
Гойдаються каштанів крони,
Заплетені гілками в злоті.

Життя - брехня, з журбою чарівною,
І кожен день доказує вона,
Свою всесильність, грубою рукою,
В скрижалях долі пише злі слова.

Завжди коли я закриваю очі,
Говорю їй – торкатися не смій ,
Життя – брехня, та деколи тривожить ,
Хвилинним щастям невгамовний біль.

Звернись до неба синього обличчям,
І скаже місяць долю рокову,
Вгамуйся смертний, бо іще накличеш,
Для себе правди болісну тюрму.

Якщо весною у дерев цвітінні,
Вдавати що життя це тільки шлях,
Що ж , хай хвилинні друзі стануть тіню,
Коханні тимчасові згинуть в прах.

Нехай мене словесністю зігріють,
Хай гострим лезом буде злий язик,
Покинули мене колишні мрії,
Кого кохав, тих навіть слід вже зник.

Морозять душу ці думки захмарні,
Нема тепла у променях зірок,
Життя – брехня, всі хвилювання марні,
Воно ніколи свій не стишить крок.

Та тільки все ж знедолений й стражденний,
У новий ранок посміхаюсь я,
На цій землі, близькій й благословенній,
Тобі за все, подякую життя.

Текст оригіналу

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

Боячись розплескати, несу тім’яний біль
каламуті зимного дня і хвиль
олов'яної річки, що рінь несе океану,
який нас розділив, як безоднею, що ураз
запевняє око в нічев’ї мас.
Як повідав гном великану.

У посталому сторчма царстві, де часток міць
уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
яким в Світі Новому гравій спитують в тверді,
гріє спомин тіла твердого pro
vita sua – чужого стегна тепло
та сухий букет на буфеті.

Автотабун гримить; кисень всотує і азот
схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
Голова болить, голова болить.
Вітер пестить і колосить
зболену голову мою в бурім парку..

.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

Примарна тінь невидимої Cили,
Яка незримо поміж нас пливе,
Легким крилом торкає все живе,
Як літній вітер між квіток носила,
Промінням місячним, що освітило
Гірські потоки блиском нетривким,
Лишається вона в серцях людських;
Як вечір в розмаїтих барвах весь,
Як хмари, що охоплюють зірки,
Як музика з перебігом стрімким,
Осяює вона душі криниці,
Іще дорожча нам у таємниці.

О, Духу красоти, святий і пишний,
Ти осяваєш тіло і думки
Відтінками, немов ясні струмки,
Лише прийшов, зникаєш скороспішно
І весь наш світ лишаєш неутішним.
Чому яскраве сонце не навік
Плете веселки над стрічками рік
І квіти всі втрачають пелюстки?
Чому страхи і мрії, смерть, життя
Зникають назавжди, без вороття
І для людей завжди межа видніє
Добра і зла, зневіри і надії?

Та голос із піднесеного світу,
Безмовний до поета, пригаса.
Всі назви – Демон, Привид, Небеса –
Лише слова, які не зрозуміти, –
Крихкими мареннями без одвіту
Не зможуть відвернути те, що є, –
Що сумнів і мінливість нам дає.
Твій промінь, мов тумани, зависа,
Як музика, що принесли вітри,
Як місячне світіння, що згори
Дарує істину й благовоління
В житті тривожному, як сновидіння.

Любов, Надія і Самоповага
Прийдуть і, ніби хмари, відпливуть.
Страшну долає й неймовірну путь
Людина, що безсмертя знає спрагу
Та має в серці силу і відвагу.
Ти провіщаєш сяйво знов і знов
В очах, коли з’являється любов.
Ти живиш роздумів таємну суть,
Як темрява вогню поклала край.
Як прийдеш тінню, нас не покидай,
Коли життя людини страхом чорним
Безрадісність реальності огорне.

Іще хлопчиною я знов і знову
Поміж печер, западин та руїн,
В густих лісах блукаючи один,
Осяяний зірками, до розмови
Із духами померлих був готовий,
Та не побачив їх, не чув їх глас.
Коли ж я мріяв у солодкий час,
Як вітер залицявся до рослин,
Навколо прокидалось все живе
І тьохкали птахи про щось нове,
В ту мить на мене тінь твоя упала –
В екстазі все мое єство кричало!

І я тобі поклявся присвятити
Усе життя – обітницю прийми!
Із калатанням серця і слізьми
Я й досі кличу духів знаменитих,
І кожну мить я ними оповитий:
В часи серйозних і сумлінних дум
І як кохання відганяє сум.
Та серце радісно не защемить,
Є невідступна думка в голові –
Щоб вільним був од тьми і рабства світ.
Красо велична, ти даруєш свято,
Яке слова безсилі передати.

Та ось в гармонії згасання цвіту
Іде врочистий і безхмарний день.
Осінній блиск у небесах ніде
Не був побаченим посеред літа,
Таку красу не кожний би помітив.
Твоя природа – істина сама,
Яку в юнацькі роки я приймав.
Спокійна зрілість в інший бік веде:
Щоб відпочити, стомлена душа
В себе красу вміщати поспіша.
Хто зрів тебе, о, справедливий Духу,
Себе і людство научився слухать.

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського