Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееее
(2022)

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Із Володимира Висоцького

Скільки наших бійців - хто від рани заслаб,
хто вернувсь у труні...
У воєнні часи сповіщає Генштаб
лиш про втрати на тій стороні.

Тільки успіхи нам не даються, повір,
просто так, просто так:
он у полі застиг, наче здоланий звір,
весь у сажі, скалічений танк.

Наш товариш закрив, без вагань чи промов,
там прорив черговий...
А у зведеннях - ворога втрати ізнов;
ну а ми - на рубіж вогневий.

2022

Із Володимира Висоцького

Солдат не нив, не скнів,
прибути в строк устиг -
й немов із килимів,
ми трусим пил доріг.

        Наш рух невтримний поки,
        й радіє вороння;
        лисніють наші щоки,
        вилискує броня!

                По спаленій рівнині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай...
                        Гарний берет!

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

Стрічає нас цвітінь,
горить все після нас,
й летить над нами тінь
того, хто дав наказ.

        З поживою в кишені
        додому вернемось,
        й русяві наречені
        потішать нас чимось...

                Та це - пізніш, а нині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай!
                        Як в очерет...

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий¹.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

(2022)

¹Див. ru.wikipedia.org: «Мы как мученики попадём в рай, а они просто сдохнут».

На узбережжі світів
зустрічаються діти.
Вітає їх небо безкрає
і хвиль невтамовність,
ультрамарину танок,
вільні подихи, ваби -
на березі вод кольоровий
веселий гармидер.

Їх тішать палаци з піску,
перламутрові мушлі,
і човники з палого листя
над плеском безодні,
О віддані як вони грі.
Недорослі ще ладом.
На смузі з безмежжям світів.
Просто діти, як діти.

Не вміють пірнати, плисти,
щось у сіті ловити,
та, мов ті, перлин шукачі,
і купці під вітрилами бистрі, -
збирають свої камінці,
та, зібравши, їх знов розкидають,
не прагнучи більших скарбів
і поло́нених в сіті.

І море сміється, і хвилі
із далеку линуть,
буремні наспівує дітям
пісні й колискові:
неначе це мати гойдає
і весь білий світ у колисці -
у смуті мирських берегів
зустрічаються діти,

де твердь, як мінлива вода,
й ходять бурі у небі,
де тонуть швидкі кораблі
і димляться руїни,
і смерті невпинна хода,
але граються діти -

з безмежністю поруч,
зібравшись на зустріч велику.

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

                    Якщо у тебе є фонтан, заткни його.
                                        Козьма Прутков

Ну і плітка розійшлася
щодо цензора: зокре́ма –
нібито смутить Михася
пана Дарвіна система!

Годі, Мишенько! Наразі
хвіст не маєш на сідниці,
й не шукай собі образи
в допотопній таємниці.

Лізти в наукові те́рни –
не резон при всім народі:
нагадаю, що й Коперник
із Мойсеєм був не в згоді.

Коли так тобі важлива
іудейська епопея,
мав би ти уже цнотливо
скасувати й Галілея.

Та згадай-но, будь ласкавий,
що наука – вільна, начеб;
твій контроль – з якого права?
Світу створення ти бачив?

Нас у світ могли прийняти
і поволі, не спрожогу;
чи зібравсь ти диктувати
спосіб дії навіть Богу?

Планом, за яким Всевишній
дійсності давав спонуку,
не керує шеф безгрішний
Комітету в справах друку.

Й треба визнати, почасти
(я, повір, не фанаберюсь):
ме́жі Божій силі класти –
це, Михасю, справжня єресь!

Бо ознака це тривожна,
що зазнала віра втрати;
тож тебе за скепсис можна
аж на Соловки загнати!

Та й Адам не мав причини
корчити із себе пана:
чим, пробачте, грудка глини
краща за орангутана?

Та припу́стимо на хвилю,
що верзе дурниці Дарвін;
твій погром – з якою ціллю?
Він безглуздим є, ще й марним!

Бо згадай деталь останню,
що тобі завдасть проблеми:
не Китайський мур, Мишаню,
нас від людства відокремив;

з Ломоносовим почавши,
рух пізнання та освіти
проникає в дебрі наші
попри всі твої молитви;

і тепер наука може
пояснити стрій натури,
де планети ходять Божі
без інструкції цензури;

і уже ця сама сила,
коли вірити прикметам,
в царство розуму вступила
без узгоджень з Комітетом.

Тож утям, непогрішимий:
б’ють ключем живі ідеї,
й не заткнеш його; так стримуй
рухи затички своєї!

(2022)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого (1868)


                    Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нѣтъ.
                                        Несторъ. Повѣсть времянныхъ лѣтъ³

1
Сідайте, дитинчата!
Почну я, ма́буть, так:
земля у нас багата,
та в ній – порядку брак.

2
Знайшли ще предки наші
причину всіх невдач:
живем у єралаші,
нема порядку, бач!

3
Й вони, набравши зваги,
рішилися ураз:
«Пошлімо по варяги, –
хай в князі йдуть до нас!

4
Німецька їхня вдача –
ставати до керма;
земля ж у нас добряча,
порядку лиш нема».

5
Гінці під пишним стягом
відправились ту ж мить,
і дейкають варягам:
«Добродії, прийдіть!

6
Ми вам насиплем злата
по вінця, й ще повніш;
земля у нас багата,
нема порядку лиш».

7
Варягам, звісно, лячно,
та ризик – їхня суть:
«Що ж, спробуєм обачно, –
ходім, коли зовуть!»

8
І от прийшли три брати,
і бачать: жах і тьма!
І хоч земля багата,
порядку скрізь нема.

9
«Ну, – думають, – команда!
Зламає ногу й чорт!
Es ist ja eine Schande,
wir müssen wieder fort⁴».

10
Та брат найстарший, Рюрик,
сказав братам своїм:
Fortgeh’n wär’ ungebührlich,
vielleicht ist’s nicht so schlimm⁵.

11
Хоч тут – паршива банда,
одна лиш тільки шваль,
Wir bringen’s schon zustande,
versuchen wir einmal⁶».

12
Став княжити завзято,
сімнадцять років дбав;
земля була багата,
порядок – не настав.

13
За ним став князем Ігор,
а регентом – Олег;
das war ein großer Krieger⁷
та видатний стратег.

14
Затим – княгиня Ольга;
за нею – Святослав;
So ging die Reihenfolge⁸
язичницьких держав.

15
А тільки Володимир
зайняв отецький трон –
da endigte für immer
die alte Religion⁹.

16
Він заявив народу:
«Поточна віра – твань;
хрестімось! Марш у воду!»
І нам зробив йордань.

17
«Перун – не трібний спадок!
Паліть його мерщій –
побачите, порядок
встановиться який!»

18
Послав і за попами
у Царгород, в Афон;
попи прийшли товпами,
зі стосами ікон,

19
співали приворотно,
свічок зладнали збут...
Земля, як є, щедротна,
а от з порядком – скрут.

20
Як тільки Володимир
в належний день сконав,
новий відкрити вимір
узявся Ярослав.

21
Він, може, все б утямив,
й порядок би навів...
Та ні: він між синами
всю землю розділив.

22
Не досить крок був мудрий:
синочки, на біду,
зчинили галабурди
й усобну ворожду...

23
Почули це татари –
збудилися чомусь,
напнули шаровари,
приїхали на Русь:

24
«Ми зробим вашим чварам
зупин, кінець кінцем,
і повний незабаром
порядок наведем!»

25
А як дійшло до дані –
то хоч святих винось!
Й чимало знову твані
на Русі завелось:

26
намови брат на брата
отримує Орда...
Земля, кажись, багата,
з порядком – геть біда.

27
Іван явився Третій
й поклав цьому угав;
він мовив: «Ми не кметі!» –
й татарам дулю дав.

28
І от земля рішуче
знегод і бід збулась;
квітуча та родюча,
але порядку – зась!

29
Настав Іван Четвертий,
що Третьому онук;
він був державець тертий
і жон мав кілька штук.

30
«Іван Василич Грозний»
він заробив ярлик, –
за те, що був серйозний,
солідний чоловік.

31
Він був жорстких повадок
і зраду бачив скрізь;
такий завів порядок,
що хоч у землю лізь.

32
Життя, мабуть, величне
в добу таких манер...
Але ніщо не вічно,
і цар Іван помер.

33
За ним царем став Федір,
геть батькові контраст;
до справ державних ледар,
в церквах лише гаразд...

34
Борис же, царський шурин,
з розумних був персон,
і з виглядом похмурим
він сів на царський трон.

35
При ньому йшло все гладко
і майже без бунтів;
ледь-ледь було порядку
в землі він не завів.

36
На лихо, Самозванець –
і звідки чорт приніс? –
такий укоїв танець,
що враз помер Борис.

37
Здобувши трон буденно,
цей хлопець не зівав
і в Польщі наречену
не гаючись придбав.

38
Напевне, мав чар-зілля,
та й був же не глупак;
але під час весілля
зчинив дебош поляк.

39
А це нам не до серця;
і от в одну з ночей
ми їм завдали перцю,
прогнавши геть з очей.

40
Піднявсь на трон Василій,
та скоро навідріз
його ми попросили,
щоб він із трону зліз.

41
Вернулися поляки,
а з ними – козаки;
ізнов пішли всілякі
дебоші та бійки.

42
От козаки й поляки
нас луплять день при дні,
ми ж без царя – мов раки
сидим на мілині.

43
Землі – незмірні п’яді,
порядку ж – ні на гріш.
Бо звісно, що без влади
далеко не умчиш.

44
Щоб трон зміцнити царський
і влади благодать,
тут Мінін та Пожарський
мерщій зібрали рать.

45
Й ця рать ізнов упхала
поляків за кордон,
а у Москві – Михайла
Земля¹⁰ звела на трон.

46
Чи він прийняв угоду
та слово дав якесь
про вільності народу –
не знаєм і поднесь.

47
Уже Варшава й Вільна
прислали свій привіт;
земля ген-ген привільна...
чи є порядок? Ніт.

48
Взявсь Олексій за справи,
й родив тоді Петра;
настала для держави
цілком нова пора.

49
Петро любив порядок –
як грізний цар Іван:
і в лютості нащадок,
і випивши – буян.

50
Казав: «Мені вас жалко,
ви згинете вкінець;
та є у мене палка,
і я вам всім отець!

51
Не мріяли, випа́дком,
що вам порядок дам?..»
Й негайно за порядком
подавсь у Амстердам.

52
Коли ж вернувся звідти –
усіх нас поголив
та у голландські свити
ретельно обрядив.

53
Та я не з тих, хто лунко
Петра за те кляне:
буває, що для шлунка
корисне проносне.

54
І хоч така пожива –
із надто гострих страв,
а при Петрі, на диво,
порядок більший став.

55
Та смерть прийшла скорботна
за ним, як за всіма...
Земля, диви, щедротна,
порядку знов нема.

56
Тоді вже заповзято
плекали трону міць –
царів не так багато,
а більш було цариць.

57
Бірон царив при Анні;
він справжній був жандарм,
при ньому ми як в бані
були, daß Gott erbarm!¹¹

58
Безклопітна цариця
була Єлисавет;
а поки веселиться –
нема порядку, ет!

59
Яка отут причина
і в чому корінь зла –
й Велика Катерина
збагнути не могла.

60
«Madame, при вас наспіє
порядок та добро! –
писали їй в Росію
листи Вольтер з Дідро. –

61
Вам тільки слід народу,
якому матір ви,
надати вже свободу
під вдячні молитви».

62
«Messieurs, – відповідала
вона, – vous me comblez¹²», –
і в Україні втяла
кріпацтво надто зле...

63
Павло царити взявся,
мальтійський кавалер¹³,
та не завжди вдавався
до лицарських манер.

64
Цар Олександр Перший
настав благословен;
він інших перевершив
як щирий джентльмен:

65
коли, урвавши жарти,
посунув силу лав
на нас Буонапарте,
він чемно відступав...

66
Цю пляму на престижі,
здавалось, не зітре –
а ні: вже ми в Парижі,
з Louis le Désiré¹⁴.

67
Й Росія так вільготно
простерлась швидкома,
й земля така щедротна...
Порядку лиш нема.

68
Я б міг вести сказання
і далі, тільки – цить:
нарвусь на покарання, –
monsieur Veillot¹⁵ не спить!

69
Іти буває слизько
по камінцях отих,
отож про те, що близько,
промовчати не гріх.

70
Облишмо краще трони
й займімося притьмом
міністрами корони...
А там – такий содом!

71
Зате нарешті бачим
той шуканий наряд:
на санках мчать із плачем
міністри всі підряд.

72
Котять з гори юрбою,
in corpore¹⁶, й сповна
уносять із собою
і власні імена:

73
це Норов, це Путятін,
це Панін, це Метлін,
це Брок, а це Замятнін,
це Корф, це Головнін.

74
Згадати всіх не можна,
їх стільки – це страхіть!
Та тим же курсом кожний
униз кудись летить...

75
Я грішний: літописний
на мить забув я стиль,
й картині живописній
піддався мимовіль.

76
Мабуть, ліризм природний
нараз пойняв мене;
хай Нестор преподобний
ізнову надихне,

77
мою вгамує совість,
врятує від видінь,
щоб я вже міг цю повість
скінчити – і амінь...

78
От зараз вернемось ми –
куди вела канва:
в рік шістдесят, ба, восьмий
(у численні Різдва).

79
Понеже став недужий
керунок наших справ,
зело меткого мужа
Господь нам ниспослав.

80
За потерпання наше
й на заздрість ворогам –
яви себе, Тімашев,
створи порядок нам!

81
...Що аз багатогрішний,
забувши про угав,
переписав незбіжно
або не дописав,

82
ви, браття, це читайте,
як буде вільна мить,
й де треба – виправляйте,
а да́рма не кляніть¹⁷.

83
Зібрав з билин й билинок
цю оповідь подій
худий смиренний інок,
раб Божий Олексій.

(Січень-лютий 2022)

Тепер ви бачите...

Тепер ви бачите,що я не помилявся,
Як в найчорніші миті вам казав:
"У вашім погляді, котрий надію дарував,
Лиш зради глум уже ховався".

"Люблю тебе",-- ваш погляд промовляв
Слова заучені, облудні знов і знову.
І погляд ваш мінявся і брехав,
Коли клялись мені ви у любові.

Пори поганої немає у природи,
Немає тому перешкод, хто закохався.
Яка ж то мить була гіркої насолоди,
Коли я впевнився, що я не помилявся!
Поль Верлен
(переклад з французької)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Збунтувалися кастрати,
йдуть до папи у палати:
«Через що ми не жонаті?
В чому винуваті?»

Папа крикнув із чертога:
«Що це тут за синагога?
Ви не боїтеся Бога?
Геть з мого порога!»

Ті йому: «Тобі все ладно,
ти живеш собі принадно,
а от нам так безвідрадно,
дуже вже досадно!

Ти вибрикуєш на волі,
мо’, набив собі мозолі,
ну, а ми всі - поневолі
на жіноцтво кволі!»

Папа їм: «Мої ж ви діти!
Треба сперш було глядіти;
втративши свої бушприти,
маєте терпіти!

Боляче за ваші втрати;
може, я вам для приплати
латки накажу роздати
із нової вати?»

Ті йому: «Нам вата нащо?
Хай у ній лежить ледащо!
Не м’яке, а щось годяще
ти роздай нам краще!»

Папа каже їм врочисто:
«В рай призначу вас, геть-чисто!
Там вже буде і невіста,
ще й на бу́лки тісто!»

Ті йому: «Який ти геній!
Нащо тісто нареченій?
Пристрій трібний їй - такенний,
зовсім не печений!»

Папа їм: «Так ви, гевали, -
глуздом теж не кардинали!
Кажуть же: що з воза впало,
те, рахуй, пропало!»

Розлютилися кастрати:
«Отже, Пію ти дев’ятий¹,
остогидло нам співати
фуги та кантати!

А давай, усім на диво,
сам затягнеш “Casta diva”²?
Й так тонесенько, пискливо,
як це на́м властиво!»

Тут злякався папа: «Діти!
Як я буду пискотіти?
Це кебет у вас кульбіти,
чи дурниць привіти?»

Ті йому: «Нема проблеми!
Не забули ще оце ми:
маєм бритву, й маєм схеми,
де і що́ в нікчеми!»

Папа в шоці: «От же шкоди!
Я хіба шукав нагоди
збутися дарів природи?..»
Шле за Де-Мероде³.

Де-Мероде тими днями
тренувався біля брами
захищати рідні храми
з папськими стрільцями:

всі з поставою військових,
черевики на підковах,
у підрясниках шовкових
й ківерах бордових.

Тут прибігли єзуїти:
«Треба віру боронити!
Хочуть там скопці, бандити,
папу холостити!»

Гарний в ролі воєводи,
стрепенувся Де-Мероде:
«Видно, хтось шука пригоди?
Ну, заждіть, юроди!»

Засурмили зразу труби,
взяв бійців азарт сугубий,
так і дивляться, кому би
полічити зуби?

Де-Мероде, страж устоїв,
на двоколку всіх пристроїв
і везе мерщій героїв
до святих покоїв.

Як війшли туди солдати,
налякалися кастрати,
кажуть: «Будемо співати
зовсім без оплати!»

Папа вільний: притчі мовить,
може і прийняти сповідь;
й Де-Мероде ґав не ловить,
суд за бунт готовить:

«Хто тут вівся як іуда,
тих повішаю за муда!»
Папа ж муркнув, як з-під спуда:
«Тільки в разі чуда...»

                Варіант для дам:

        «Хто тут мрів про бунт успішний -
        покарає вас Всевишній!»
        Папі ж - голос був утішний:
        «Ти один безгрішний!»

Та настав кінець докорам;
той же при дворі декорум,
і пищать кастрати хором
геть ad finem saeculorum⁸.

(2022)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

1
Хочеш вийти у майори -
у конторі не служи,
а як служиш, то про шпори
да́рма тугу не тужи.

2
Щоб не стати геть збіднілим,
пильно витрати рахуй;
руки - добре, мий із милом,
а на ноги - не марнуй.

3
Стій на смерть у вартім спорі,
у дрібницях - знижку дай;
напинайсь чимдуж в запорі,
а проносу не тримай.

4
На штани собі в їдальні
ляпнувши з виделки жир,
не скидай їх у вітальні,
а іди на задній двір.

5
А якщо невільним звуком
підведе когось живіт,
всупереч усім наукам
не вигукуй: «Довгих літ!»

6
Будь люб’язним на обіді,
борщ хвали та деруни,
і зухвало у сусіди
вату з вуха не тягни.

7
Підзапавши на сусідку,
не бери її на змор
й для сумісного ужитку
не хапай її прибор.

8
І коли ураз від столу
по потребі ти ідеш,
сповіщати дам довкола
про оце - не треба теж.

9
Як сусіду по клозету
зробиться недобре вкрай,
ти скоріш йому газету
із новинами віддай...

10
Вивчи родичок начальства
й розважати їх приходь,
та грайливість до зухвальства
все ж ніколи не доводь:

11
не прохай у тещі шмату
для обтирки шкарбанів,
й бабку не питай завзято,
скільки в неї є зубів;

12
згадуй стриєн іменини,
проводжай кузин вночі,
та під пахви без причини
часто їх не лоскочи;

13
з невістками будь у зладі,
та пристойність не втрачай
й робаків на променаді
їм за комір не впускай;

14
дочок за кущі секретно
не тягни, бодай на сміх,
і з племінниць нешляхетно
силоміць не рви панчіх;

15
без невчасної бравади
всіх своячок привітай,
й годувальниці принади
в немовлят не відбивай.

16
Словом, дівами не гребуй,
розважай та весели,
без нагальної потреби
не показуй їм тили.

17
На вакаціях в помісті
їх зведи на скотний двір, -
для тієї лиш користі,
щоб розвити кругозір;

18
тільки там - вгамуй гординю
й не жартуй натощака:
щоб навчити їх доїнню,
не підсовуй їм бика.

19
І було би не до ладу
палець совати в кулак
із резоном, що шараду
мають розгадати так...

20
Взагалі, пильнуй манеру
й ме́жі жартів; далі - цить,
як годиться офіцеру
і як служба нам велить.

21
Коли раптом твій начальник
щойно поховав дочку,
розкажи йому повчальну
алегорію яку;

22
та дивись, роби це вміло,
щоб не впало на язик,
що у тебе теж кобила
переставилась торік;

23
чи про те, що наші втрати
неминучі, вір - не вір,
й буде тільки бевзь ридати
та вбиватися надмір.

24
Бо якщо гаряча вдача
у начальника, чи сум -
зганить він тебе добряче
й прожене, усім на глум.

25
Розкидати перла свиням -
нерозсудливо таки:
вслід за ратаєм сумлінним
ходять жадібні граки.

(Січень 2022)

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

«Докторе! При всій шанобі, -
якось ляпнув паламар, -
від крутих яєць в утробі
з часом робиться янтар!»

Скептик лікар, друг клістиру,
буркнув: «Ач, який мудрець!» -
і в досаду члену кліру
проковтнув п’ятсот яєць.

Горе! Б’є дячок у дзвони,
тягне дроги пара шкап:
через фронду й закидони
вмер безбожник ескулап.

Від могили попідручки
розійшлися всі живі,
а у причту після учти
бродить хміль у голові.

«Не минуло й днини, пробі, -
все торочив паламар, -
як у доктора в утробі
утворивсь таки янтар!»

(2022)

Із Петра Вяземського (1792-1878)

Степ широкий, неозорий
вдовж і впоперек лежить,
наче полум’яне море
жаром сонячним пашить.

Не відчути у повітрі
жодних вітру ворушінь;
й хоч би десь хмарки нехитрі
навели на землю тінь...

Небо - наче купол мідний;
голо все, там-сям хіба -
куций захист хаті бідній -
напіввисохла верба.

Все - те са́ме, звідси й доти,
й ніби вкляк життєвий дух;
почуття й думки - в дрімоті,
голодують зір та слух.

Звіку так цей степ німіє,
та ріднішим нам стає:
все це - матінка-Росія,
отака, яка не є!

(2022)

Із Володимира Висоцького

Хлопчик Вова, ро́ків сім, відкрити думав кран,
й тут його пойняв зненацька подив:
в раковині шастав неабиякий тарган,
вусами довжезними поводив.

Вова сперш злякався і ледь-ледь не заволав,
та потому - сам пішов у наступ:
з краника червоного він струмінь спрямував
точно на комаху ту довгасту.

    А тарган - холоднокровний
    й безтурботний, як на згляд -
    вилізти хотів назовні,
    та зісковзував назад.

    Грізний знищувач зарази,
    Вова мимрив: «Стій, не руш!
    Хто по смітниках полазив -
    той приймай гарячий душ».

    І намочений тарганчик,
    роздратований вкінець,
    заховався за стаканчик;
    й причаївся тарганець.

Хлопчик Вова в раковині бурю підійма,
хвилею комаху заливає...
(Та, якщо насправді, - він почав війну дарма,
бо тарган людину не кусає).

    Кличе він сестричку Нінку, -
    вдвох топити таргана;
    ну, а Нінка комашинку
    хвать - і кинула з вікна!

    І тепер тарган - на волі,
    увіпхався у бур’ян;
    ходить-бродить в чистім полі
    харчовий шкідник тарган...

Збурившись, у Ніну Вова
кинув шкарбанцем брудним
й заревів - немов корова,
аж прокинувсь цілий дім.

Мама й тато бачать: Вова плаче, одяг змок...
Розібрались, прийняли ухвалу:
Вову в покарання припровадили в куток,
ну, а Ніна - печиво дістала.

    І тоді наш винуватий
    всі звів засновки водно:
    щоб тарган забравсь із хати,
    не берись його втопляти,
    а випихуй у вікно,
    після чого мама й тато
    поведуть тебе в кіно!

(2020)

Із Петра Вяземського (1792-1878)

Чи питались ви порою,
що таке «російський бог»?
Ось назбируваний мною
недокладний каталог.

Бог вибоїн та заметів,
подорожніх всіх тривог,
тарганів з усіх буфетів -
ось він, ось російський бог.

Бог неситих та холодних,
хто знесиливсь та усох;
бог маєтків недоходних -
ось він, ось російський бог.

Бог сідниць й грудей відвислих,
тоскних погребальних дрог,
і вершків, і фізій кислих -
ось він, ось російський бог.

Бог фонвізінських паньматок, -
статей, певна річ, обох;
бог слив’янки до курчаток -
ось він, ось російський бог.

Бог чинуш із орденами,
бог дворових-випивох,
хо́дів хресних з корогвами -
ось він, ось російський бог.

Ду́рні в нього мають ласки,
мудрі - тільки тьму вимог;
бог нудної свистопляски -
ось він, ось російський бог.

Бог усього, що зчиняє
метушню й переполох,
дурість без кінця та краю -
ось він, ось російський бог.

Бог мандруючих чужинців,
чи заброд, а чи забрьох
(тобто, найчастіше німців) -
ось він, ось російський бог.

(2022)

їїїїїїїїїї іііііііііі

***
Вікторіє, журо моя! О, серце, не ридай
І рабською покорою – любові, не карай.

Ганьбою опорочене лишаємо юрмі;
Оманою зурочене, щезає у пітьмі;

Лукавої історії минає чорний час,
що у їдкому полум’ї не опікає нас.

За пеленою темною яріє світла мить,
Та раною смертельною у грудях ще ятрить:

В пориві духу вищому, чужій душі на зло
Усі тенета нищимо і їх – як не було!

05.2022

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

                    Скажи мне, Украйна...
                    М.Светлов. «Гренада»

...Уникнувши штрафу,
радів я до сліз
(на вулицю Яффо
трамвай мене віз).
В надії, що втямлю,
торочив сусід, -
в святковому штраймлі²
кремезний хасид³:

- Єшиву⁴ покину,
свій «узі»⁵ візьму
й мерщій в Україну
гайну на війну!
Ми разом укоїм
вікторію там,
щоб слава - героям,
щоб смерть - ворогам!..

Я вірю, він вдіяв
усе, що казав:
приїхав у Київ,
пройшов крізь вокзал,
а звідти - до бою,
і втік московит!
А над «меркавою»⁶
метляє цицит⁷.

(Травень 2022)

Із Костянтина Симонова (1915-1979)

Коли ти́ не змиривсь із тим,
щоб схилитися перед Кремлем,
щоб віддати рашисту дім
і усе, що Вітчизною звем, -

знай: Вітчизну ніхто не спасе,
коли ти її не спасеш;
знай: рашиста ніхто не уб’є,
коли ти його не уб’єш.

І допоки його не вбив,
пишні фрази в собі тримай,
і країну, де виріс та жив,
ти Вітчизною не називай.

Раз рашиста убив твій брат,
раз рашиста убив сусід, -
це вони за Вітчизну мстять,
а тобі за безчинність - стид.

Так візьми, нарешті, і вбий
ти - рашиста, а не́ навпаки,
щоби плач був не в хаті твоїй,
а у хаті його́ таки.

Він зі смертю прийшов, пам’ятай,
й хай його́ стріне смерть крива,
й не дружина твоя нехай,
а його - хай буде вдова.

Й рідна матір нехай не твоя,
а його - залиши́ться сама;
не твоя, а його сім’я
хай чекає на батька дарма...

Так убий же хоч одного!
Хай сконає скоріш лиходій!
Скільки раз побачиш його -
стільки раз ти його і вбий!

(Березень 2022)
аа

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Якось раз дворучний кашник
в гай з виделкою пішов;
наштовхнулись на мурашник,
й та - збісилася немов!

Стала, бавлячись, штрикати
той мурашник так і сяк,
і мурашки бідні з хати
розповзлися від атак.

Кашник ласий на потіху:
руки в бо́ки впер якось -
й надривається від сміху:
«Ісполаті!¹ Аксіо́с!²
Всіх здолав хоробрий рос!³»

Тут у нього впала кришка,
а в мурашок - вже задишка;
кленучи весь білий світ,
наповзли йому в живіт.

Ма́буть, час кричати пробі:
зборисько комах в утробі!
Ухопившись за боки,
він пустився напрямки.

Годі! Буде знати кашник,
як вдиратися в мурашник!
А не лізь, як той гультяй,
у всілякі закапелки,
пильно друзів добирай
й не вподібнюйсь до виделки!

(2022)

«Люблю тебе!» - шепнула дню зоря,
обнявши небеса і світ сором'язливо
і промінь сонця крізь ліси й моря
із усмішкою цілував це явне диво.

А день, не довіряючи, неначе,
Своїй зорі і здійсненню палких надій,
Спускався із небес... о, він за нею плаче,
І утирає сльози кришталевих мрій.

Мороз і сонце, день урочий!
Мій друже, протирай-но очі –
Пора, ясна моя, проснись;
Тебе вітають неозорі
Світи у сяєві Аврори,
Зорею півночі явись.

Вночі, від заметілі злої
Укрились небеса імлою;
Та, пам'ятаєш, все одно
Крізь хмари сяяло світило
І ти засмучена сиділа –
А нині... виглянь у вікно:

Під голубими небесами
Земля, укрита килимами,
Летить у сонячну блакить;
Прозорий ліс один чорніє,
Ялина в інії біліє
І річка засклена блищить.

Кімната бурштиновим світлом
Осяяна. Веселим тріском
Тріскоче піч... а поруч – ти
І лінь злізати із лежанки...
То, може: повеліти в санки
Нам сивку-бурку запрягти?

І разом, навперейми снігу,
Друг милий, віддамося бігу
Нетерпеливого коня,
Відвідаємо луки, ниви,
Ліси і пущі білогриві
І берег мій ясного дня.

Переклад із російської мови


***

В усьому прагну я дійти
Самої суті.
В роботі, в пошуках путі,
В серцевій смуті.

До сутності старих часів,
До їх причини
І до засад і корінців,
До серцевини.

Весь час нитки в руках тримать
Подій, фортуни,
Кохати, мислить, відчувать
Життя буруни.

О, тільки б я лишень зумів
Хоча б почасти,
Я б вісім присвятив рядків
Жаги пристрастю.

І беззаконню, і гріхам,
Бігам, погоням,
Несподіванням в похапках,
Рукам, долоням.

Я вивів би її домен
І суть підвалин.
Я б шепотів її імен
Ініціали.

Я б вірші виплекав, як сад,
Дрижали б жижки.
Цвіли б там липи всі уряд,
Уздовж доріжки.

У вірші дихання б уніс
Троянд і м’яти,
Осоки, луки, сінокіс,
Дощів стакато.

Отак Шопен уклав колись
Нетлінне чудо
Могил, фільварків та узлісь
В свої етюди.

Досягнутого торжества
І гра, і мука –
То є напнута тятива
Тугого лука.

12.02.2022

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

Паутинки мыслей
Каждый слог через себя мы пропускаем,
Каждый вздох в стихи свои вдыхаем,
Каждый взгляд хранит свою картинку,
Отражая мысли паутинку.

Ниточкою, чёрточкой иль словом,
Возрождаемся мы, каждый - в чём-то новом!
Красной нитью по судьбе страны
Наши песни каждому видны!

На эпохе сделать бы зарубку,
Да не угодить бы в мясорубку
Жерновов беспамятства железных,
Чтоб для поколений быть полезным.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 7.02.22 Швец Т.В.


Павутинки думок
Кожне словечко через себе пропускаємо,
Кожен подих у вірші свої вдихаємо,
Кожен погляд зберігає свою картинку,
Відображаючи думки павутинку.

Ниточкою, рисочкою чи словом,
Відроджуємося ми у чомусь новому!
Червоною ниткою по долі країни
Наші пісні кожному відомі !

На столітті зробимо малюнок,
Дітям та онукам подарунок.
Знищемо безпам'ятство залізне,
Щоб для поколінь бути корисним.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 7.02.22 Швець Т.В.

Легковажносте! - Милий гріх,
Мій супутник і ворог милий!
В мої очі лин'ула сміх
І мазурку влила у жили.

Вчила: йди хоч з ким до вінця -
Не пильнуй перстенька-печатку.
Навмання починай з кінця
І спиняйся ще до початку.

Як стеблина будь і як сталь
У житті, де так мало можеш.
Шоколадом лікуй печаль
Й регочи в лице перехожим!


Переспів 26.01.22

Прощавай,
не осуди
й забудь.
Листи спали, як мости.
Хай мужньою буде й прямою путь,
Якою маєш іти.

Нехай ув імлі для тебе горить
Зоряних мрій вогонь,
Хай завжди надія грітись
летить
*(Й надія гріти долоні летить)
Біля багаття твого.

Хай будуть попереду бурі, сніги,
Дощі, ревіння громів,
Хай буде більше удач і снаги,
Ніж випаде їх мені.

Хай в грудях гримить, не змовкає бій,
Хай довгою стелиться путь.
Щасливий за тих, що в долі твоїй,
Можливо, поряд ідуть.

04.02.22

Мечты о зиме
Натали Биссо
Ах, как хочется в снегопад полежать в облаках пушистых,
Побродить просто так, наугад, дёрнуть лапу ели душистой,
Чтоб насыпала ворох снежинок, что искрятся при солнечном свете,
Чтоб они в кутерьме закружились, вспоминая о зимнем балете.

Пируэт* исполняя на бис, украшая нам щёки румянцем,
Мой зимой опьянённый каприз обещает миг дивного танца.
На морозом украшенных стёклах - расписные хрусталики звёзд,
От холодного вздоха продрогли, приближая венчание грёз.

Ах, как хочется в снегопад поваляться в снегу пушистом,
Чистым воздухом подышать, искупаться в лучах золотистых!
Ах, как хочется передать свою радость родным и близким...
И успеть жизни смысл понять... И земле поклониться низко.
_________________
*Пируэ́т (фр. pirouette, итал. piroetta от гл. prillare — крутиться
вокруг собственной оси) или же тур (фр. tour, англ. turn) — термин
классического танца

Мрії про зиму
Наталі Біссо
Як хочеться в снігопад полежати в хмарах пухнастих,
Поблукати просто так, навмання, смикнути лапу їлі запашної,
Щоб насипала купу сніжинок, що іскряться при сонячному світлі,
Щоб вони в гармидері закружляли, згадуючи про зимовий балет.
Пірует* виконуючи на біс, прикрашаючи нам щоки рум'янцем,
Моя п'янка зимова примха обіцяє мить чудового танцю.
На прикрашеному морозом стіклі - розписні кришталики зірок,
Від холодного подиху здригнулися, наближаючи вінчання мрій.
Як хочеться в снігопад повалятися в снігу пухнастім,
Чистим повітрям подихати, викупатися в золотистих променях!
Як хочеться передати свою радість рідним та близьким...
І встигнути сенс життя зрозуміти... І землі вклонитися низько.
_________________
*Пірует (фр. pirouette, італ. piroetta від гл. prillare - крутитися
навколо власної осі) або тур (фр. tour, англ. turn) - термін
класичного танцю
Переклала українською мовою 3.02.22 Швець Т.В.

БЕЛАЯ ДОРОГА
.
Натали Биссо
.
Выхожу на улицу - белая дорога
Вьётся белой лентой с моего порога,
Вьётся от рожденья до последней тризны,
А в груди забота о судьбе Отчизны.
Проживают жизни целые народы,
И воюют вечно за свою свободу,
Кто-то рая жаждет, убивая правду,
Кто-то продаётся за свою награду.
Кто-то, предавая, вычеркнул из жизни,
Родину, любимых, всех друзей и ближних,
Кто-то пригодился, там же, где родился,
Жил простой он жизнью, жил и не стыдился.
Много вижу судеб, схожих и не схожих,
Далеко не каждый век прожить свой может,
В мире и согласье. Жжёт в груди тревога.
За людей, за Землю помолюсь я Богу.
Белой лентой вьётся белая дорога,
Только не выходит с Богом диалога.
Всем даётся воля, счастье и свобода,
Всем открыты двери голубого свода.
Не возьмёшь с собою злато и каменья,
Пусть звучит по миру дa другое мненье,
Коль красна делами белая дорога,
Возвратишься к дому, Родине и Богу.
Перевела на украинский язык 23.11.21 Швець Т.В.





БІЛА ДОРОГА
.
Наталі Біссо
.
Виходжу на вулицю – біла дорога
В'ється білою стрічкою з порога,
В'ється від народження до останньої тризни,
А в грудях турбота про долю Вітчизни.
Проживають життя цілі народи,
І воюють вічно за свою свободу,
Хтось раю прагне, вбиваючи правду,
Хтось продається за нагороду.
Хтось, зраджуючи, викреслив із життя,
Батьківщину, коханих, всіх друзів та ближніх,
Хтось у нагоді, там , де народився,
Жив простим життям, жив і не соромився.
Багато бачу доль, схожих і не схожих,
Далеко не кожний вік прожити свій може,
У мирі та злагоді. Кипить у грудях тривога.
За людей, за Землю помолюся Богу.
Білою стрічкою в'ється біла дорога,
Тільки не виходить із Богом діалогу.
Всім дається воля, щастя та свобода,
Всім відчинені двері блакитного небокраю.
Не візьмеш із собою золото та каміння,
Нехай звучить світом інша думка,
Якщо червона справами біла дорога,
Повернешся до дому, Батьківщини та Бога.
Переклала українською мовою 23.11.21 Швець Т.В.

Онде дім, який Джеків розніс фугас.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
ані Гансу ні шансу: однак хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, до якої доклавсь Іван.
Діловито, як доказ уподобань
будівничих, сіріє її бетон:
немаркий і пасткам у тон.

Це стіна, де: а) млоїть вас; б) ляка
дріт(напругою з’їженіш їжака!),
а на штопці бабусиній узнаки
струмом випалені дірки.

За стіною тріпоче місцевий стяг.
Надиха вільних мулярів до звитяг
жовто-маково-чорних піткань цвіток –
ревні Циркуль і Молоток.

Чатові її зірко, як птиці з гнізд,
озирають в біноклі: Захід і Схід
видно, як на долоні, та не впада
їм у вічі ані жида.

Визначаються біля стіни місця
ідеалам і опціям гаманця,
чи по Марксу – підмін у меню ціна,
і її вимага стіна.

Підійди до стіни, як нема іти
куди инде і никнуть твої світи,
а тумани-омани і майбуття
упослідять, і сенс життя.

Підійди до цієї, миру-війни
b-версії в стадії кам’яній:
зі бетону відлита її скрижаль –
ані тріщин, ні задзеркаль.

Тут удень вередує нудьга. Вночі
докучають прожектори, хоч кричи.
А вві сні, переверзіям в унісон,
крик діймає: і це не сон.

Сни сирі неї окіл: не водяні
барви малев – кривавить і уві сні
той блокнот, де нотоване олівцем
заперечується свинцем.

Тільки час, що мете по собі сліди,
за злочинний переступ туди-сюди
уникає покар її прохача:
куля в маятник не влуча.

І стіна ціпенітиме до відлунь,
заки люд, у поробі, мов на тіпун,
і тісніш, як десертні ложки, зляга,
і самітно їсть пирога.

Підійди сюди, ікла її огледь:
годі римській до неї, і – нітелень
за китайської кутні, гнилі суціль
для сусідського м’яса-гриль.

На пісенні рулади і птах мастак.
А оман і облуд опостінь тим пак
в світі доста на пелени для зіниць:
тож іди до стіни – дивись.


--------------

Із Олександра Пушкіна (1799-1837)

Збулося: в день Бородіна
прорвались наші знамена
крізь мури знишклої Варшави;
і Польща, як бігучий полк,
під ноги ронить стяг кривавий -
і бунт розчавлений замовк.

Куди відсунем стрій твердинь?
До Ворскли, Буга, до Лимана?
За ким залишиться Волинь?
У кого - спадщина Богдана?

Чи, інші визнавши права,
від нас відторгнеться Литва?
Чи Київ наш золотоглавий,
старезний предок руських міст,
додасть до буйної Варшави
своїх святинь завітний зміст?

Із гробу вічного свого
Суворов бачить бран Варшави -
і торжествує тінь його
від їм закладеної слави!

(2021)

Із Василя Жуковського (1783-1852)

Салютуй, грими, гармато,
перемогою дзвени!
Йшли у бій діди завзято;
нині йдуть у бій сини.

Знову ті ж орли над нами,
ті ж над нами знамена;
прийде буйний лях до тями,
вивчить наші імена!

Онде - блискавка немовби,
й наче смерч - клубоче дим:
линуть наші мстиві бомби
понад містом бунтівним!

Арарат - здобуток брані,
і чудовим став захват
Ерзурума, Ерівані
і варшавських стін та врат.

Так нехай геройські стяги
променем заллє зоря,
й піднесуть нові звитяги
славу нашого Царя!

(2021)

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так від цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


***

-----------------------
Тритон

Земна поверхня завжди
істот береже, мабуть,
від космосу, пак стегно
мостити тут є куди,
звестись, вийти, ввімкнуть
лампу, зирнуть в вікно.

Вісім инших планет
спростовують раз у раз
цю візію: зокрема,
нам чути їх "ні!" умент,
коли убивають нас,
а змоги втекти нема.

Достеменно, що я
є, існую, й мені,
що б я не говорив,
з огляду западні
єдиного тут життя,
не йметься в нім без морів.

Не ворог я і рівнин,
підлеглих льодовикам,
цінитель пустинь і гір –
а над усе Аппенін –
того, чого, кажуть нам,
в космосі – перебір.

Статус небесних тіл
усталений завдяки
рельєфам. Чіткий рельєф
окові узнаки,
і в поглядові довкіл
з'яcується: це не блеф.

Всяке життя під стать
ландшафтові. Туплять зір
лона сірих красот:
який ті у змозі дать
умам і серцям примір,
не кажучи – для аорт?

Коли опинитесь на
Сиріусі, – довкруг
погляд хутко звика
до щебню і валуна.
Це – те, що псує каблук
і не блисне зблизька.

У тіл і їхніх небес
годі, як не кривіть
простір, подібних див.
"Всі можуть жити без, –
любови, – сказав піїт,
та ніхто без води".

Вода – і мій сентимент.
І скорше, аніж турист
натискає на спуск
камери в той момент,
щойно ландшафт рябить,
в мені ожива молюск.

Йому підспівує хор
хордових і зо п’ять
літрів не в голубій
крівці – у м’язів, пор
суші мене, як п’ядь,
відвоював прибій.

Стоячи сам на сам
з морем, тручи чоло
і мружачись до води,
радію нагоді там
розгледіти те, чого
в галактиці не знайти.

Моря нема без хвиль –
дивних речей, чий вид
розмноженого числа
у часі, на свій копил
був щеплений їм в обхід
всякого ремесла.

Безумовно, вода –
сума своїх часток,
і хвилю дратує лік
за обертами гвинта;
побрехенькам чуток
запобігає блик.

Впливів сваволі хвиль
не збавлене і само
слово "хвиля". Оне,
окрім, що несе клеймо
поглядів звідусіль,
ним клеймить і мене.

В ехові "х" і "в"
явно дає гастроль
безкінечність осьмин
вісімок – алкоголь
спитій синяві вен,
склянці чорнил взамін.

Як формі, хвилі чужі
ромб, трикутник і куб,
всі кути взагалі.
Брижі їй по душі.
Є щось у них від губ
з піною по скулі.

В намірі гнати пріч
смисл, чия глибина
буквальна, мориста даль
нагадує першоріч,
уривчасті письмена,
вірникові – скрижаль.

Саме її тому
так оспівують, в ній
ніби упізнають
піняву бахрому –
зв’язці голосовій
і зіниці приют.

Обізвися сама
хвиля, то слухача
мало би що могло
вразити, як пряма
мова: "я, вибачай,
не від світу сього".

Сей – себе, по мені,
оправдовує. Сей –
спідручніший, ніже той:
навідатись до рідні,
оглянути Колізей,
завагатись: "на кой?"

Пояснень – від хвиль, чий шум,
маскується під "ура", –
шум, що криє стократ
"вчора", "завтра", "пора", –
в царині решт і сум
нотувати не варт.

Там, де минуле – вспак,
і майбутнє роз’єм
клеять гойно, творя́ть
дійсність буцімто, смак
диктує масам об’єм.
Надобляться моря.

Зоресвіт тет-а-тет,
білий карлик, квазар
нагадують нетіпах;
себто, пожар, базар.
Матерія, як естет,
знається на морях.

Над ними витає дух –
радше часу, чим щем
від катастрофи і
втіхи для ніздрів, вух,
– учти для діадем,
де за столом – свої.

Узявши собі зо дві
третини землі за дно,
море – не лицедій.
Буквою "хір" уві
корені "хвиль" воно –
нас лишає надій.

І чверток тверді зо три
хвиля змиє, метка,
мавши за епізод,
і для проворних риб –
суша гірш тупика:
кисень, той світ, азот.

У хвилі вода, відтак,
оголює свою суть
у профіль або в анфас:
"безкінечність–о–так!";
себто, що світ і тут
творений не для нас.

І чи не є жура
за вічністю, к тузі – тій,
по янгольскому крилу –
інерцією пера,
пособницею стихій:
навідліг, та об скалу?

І чи не є Земля
їй за посуд? На кшталт
піали? Чи не орем ми
порцелянні поля,
косячи під качат
різновидами кайми?

Зорі кивнуть: ага,
бордюр, оторочка, в’язь –
у поміч, пак де-не-де
губам опектись не дасть;
а громокипіння га
моря – не відведе.

Їм видніше, либонь.
Сполохів їх, меркань
в космосі більш на пси
зводила його хлань;
раяти "охолонь"
тяжче, либонь – в рази.

Самі моря – поготів
обернуться лицем
вжеж не до нас, а вверх –
сподіваючись див,
як видуманий сліпцем
азбуки фейерверк.

Коли ми у западні
в’язнемо або ми
непотрібні кому,
ми бачим їх уві сні,
винні собі самі
значно більш наяву.

Водам, глибше, чим слід
схвильованим, до небес
підійнятим на диби,
спірна свобода від
всього, зокрема себе,
і, позаяк – судьби.

Скажімо, якщо вона
є, існує – і спір
об цім гучніш у глуші –
то хвиля вас омина,
адже моря ушир
ширші за шир душі.

Згортаючи шапіто,
сумно гадати, чом
минуще моє земне,
чи особисто хто,
обернений у ніщо,
хвилею не гайне.

І будь ви глядач з юрми,
мізантроп, лиходій,
і вам, за її ковток,
не зайве, назустріч їй,
цій свободі, – грудьми
вперед, – спомогтись на крок.






------------------------------
Aere perennius*

Поробилася речі твердій напасть:
буцім днями зайвими циферблат
ремиґнув, спустошившись неспроста,
крупним будучим числити щоб до ста.
Біля речі твердої вороже їй
заходилося кодло "Хутчій ржавій"
і "Даєш пісок, позаяк хана,
якщо ти із кості чи кам’яна".
І сказала річ, на слова скупа:
"Відвали сама, зайвих днів товпа!
Бо свинцевий дрин або бляху гнуть –
не рукою спідниці пояти спудь.
А той камінь-кість, гвіздь моя краси –
з мезозою скучає за вами, пси.
Борозни його узнаки копил
на житті вашім вічнім в диму кадил".


* Довговічніша міді (лат.).
(Горацій. «Оди». Книга третя. Ода XXX)

--------------------------------------------

В продолжении размышлений о музыке,пересмотрела в компьютере цытаты в картинках на эту тему и стихи, перевела их на украинский язык.
Вот музыка та, под которую…
Вот музыка та, под которую
Мне хочется плакать и петь.
Возьмите себе оратории,
И дробь барабанов, и медь.
Возьмите себе их в союзники
Легко, до скончания дней…
Меня же оставьте с той музыкой:
Мы будем беседовать с ней.
Булат Окуджава
Музыка
Песенку ребёнок пишет,
Пальцем по стеклу скрипя.
Что за музыку он слышит
Где-то там, внутри себя?
Эта песенка простая
Вдруг слетела со стекла
И, над улицей летая,
Всех прохожих увлекла.
Да и как не удивиться,
Ведь она везде таится,
В подворотне и в углу, —
Эта песня, что скрипится
Быстрым пальцем по стеклу!
Морис Карем
Страна, где живёт музыка
Весело и радостно
Кораблик наш плывёт!
В ту страну, где музыка
Прекрасная живёт!
Там «Аллегро», «Полька»
Весело звучат,
Радуя мелодией мальчишек и девчат!
Лариса Ермолович
С неба звёздочка упала
С неба звездочка упала на ладони мне –
Значит, места было мало в небе…
На Земле, ей уютно и приятно погостить чуть-чуть.
Чтобы, улетев обратно, рассказать, что тут
На Земле немало места для больших чудес,
Музыка звучит прелестно там и тут, и здесь…
Радость всем она приносит, кружева плетя,
Душу, сердце, согревает, звуча день ото дня.
Тот, кто музыку полюбит, будет счастлив он
Ведь без Музыки нет счастья, кем бы ни был он.
Лариса Ермолович
Музыка к рисунку
Я рисую МУЗЫКУ, сидя за столом.
Пусть подскажет сердце образ пьесы вновь.
Одна пьеса радостно, весело звучит,
Значит и в рисунке – солнце заблестит.
В колыбельной пьесе нежно и светло,
Льются звуки разные, мне здесь повезло!
Образ мамы милой в ней увижу я,
Сидя у кровати, баюкает меня.
Много я рисунков могу нарисовать,
К каждой пьесе разные, чтоб вам их показать.
Лариса Ермолович
Ось музика та, під яку…
Ось музика та, під яку
Мені хочеться плакати та співати.
Візьміть собі ораторії,
І дріб барабанів, і мідь.
Візьміть собі їх у союзники
Легко, до кінця днів.
Мене ж залиште з тією музикою:
Ми розмовлятимемо з нею.
Булат Окуджава
Музика
Пісеньку дитина пише,
Пальцем по склу скрипучи.
Що за музику вона чує
Десь там, усередині себе?
Ця пісенька проста
Раптом злетіла зі скла
І, над вулицею літаючи,
Усіх перехожих захопила.
Та й як не здивуватися,
Адже вона скрізь таїться,
У підворітті і в кутку,
Ця пісня, що скрипиться
Швидким пальцем по склу!
Моріс Карем
Країна, де живе музика
Весело та радісно
Кораблик наш пливе!
У ту країну, де музика
Чудова живе!
Там «Алегро», «Полька»
Весело звучать,
Радуючи мелодією хлопчиків та дівчат!
Лариса Єрмолович
З неба зірочка впала
З неба зірочка впала на долоні мені
Значить, місця мало в небі.
На Землі їй затишно і приємно погостювати трохи.
Щоб, відлетівши назад, розповісти, що тут
На Землі чимало місця для великих чудес,
Музика звучить чудово там і тут, і тут.
Радість всім вона приносить, мережива плете,
Душу, серце, зігріває, звучить з дня у день.
Той, хто полюбить музику, буде він щасливий
Адже без Музики немає щастя, ким би він не був.
Лариса Єрмолович
Музика до малюнка
Я малюю МУЗИКУ, сидячи за столом.
Нехай підкаже серце образ п'єси знову.
Одна п'єса радісно, весело звучить,
Значить і на малюнку – сонце заблищить.
У колисковій п'єсі ніжно та світло,
Льються звуки різні, мені тут пощастило!
Образ мами милої у ній побачу я,
Сидячи біля ліжка, баюкає мене.
Багато я малюнків можу намалювати,
До кожної п'єси є різні, щоб вам їх показати.
Лариса Єрмолович
Переклала на українську мову 16.12.21

Зоя Александрова (1907-1983)

Крихту ялиночку
в лісі ми знайшли,
іграшки й зірочки
з хати принесли.

Вкрили ялинку ми
нібито плащем -
срібними кульками,
золотим дощем.

Зайчик та білочка,
вовчик-лісовик
радо стрічатимуть
в лісі Новий рік!

(2021)ууууу

Раїса Кудашева (1878-1964)

Ялинка в лісі рідному
у затишку росла,
в зелені шати прибрана
завжди вона була.

Метелиця їй пісеньку
співала: «Спи, бай-бай!»
Вкривав сніжок теплісінько:
«Дивись, не замерзай!»

Лякливий косий заїнько
ховавсь під нею в сніг,
коли сердитий сірий вовк
кудись повз неї біг...

І ось вона, прикрашена,
сюди до нас прийшла
та пребагато радощів
малечі принесла!

(2021)ууу

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому, що все життя уникав
погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливости людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Із Миколи Некрасова

Прусський барон, почепивши на шию
біле широке жабо в крохмалях,
в цілях докладно збагнути Росію
їздить по їйних ведмежих кутах.

«Як тут із хлібом?» – «Порожні стодоли!»
«Що зі скотом?» – «Від зарази подох!».
Й ледве завівсь про книжки та про школи –
збігли всі геть: «Хай нас милує Бог!

Книг нам не треба, неси до жандарма!
Тут уторік торгував бозна-хто,
ми накупили їх, ніби півдарма,
й мали халепи – цілкових на сто!»

Думає німець, термосячи чохли:
«Що за пригода?! На школі – замок;
ниви посохли, корови подохли;
як ці селяни заплатять оброк?»

«Що добачати й писати в книжчину?»
Й так йому сумно – не милий і світ...
Дай їм, німчуро, побільше хлібину –
і добачай, що́ таке апетит.

(2021)

Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать
ліберастичних демагогів;
селяни від землі біжать, -
від позанедбаних облогів,

й останнє - віддають шинкам,
де п’яним - по коліна море...
Нехай на сором буде нам
за їхню темряву та горе!

(2021)

Як славно звечора собі,
заплутавшись в своїй судьбі,
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути чвари опостінь,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.


***
Дебют

1
Після всіх іспитів, вона
в суботу запросила в гості друга;
темніло, і тримався корок туго
пляшиною червоного вина.

А у неділю дощ не ущухав;
і гість навшпиньки вибирався поміж
стільців рипучих, і знімалась одіж
з вертлявого в простінкові цвяха.

Її рука дісталася стола
і плюснула до роту лишки чаю.
В кімнаті ще стояла півімла.
Дно ванни позувало водограю

емалями облупленого дна,
і пустота зі милом духовитим
виповнювала ще один канал
сполучення з великим білим світом.

2
Дверима ані рипнувши, рука
була – він осмикнув її – обтерта
від плям в кишені; чулося, як решта
з вина плеснулась в полах піджака.

Проспект ще спав. Зі водостічних труб
зливались води, миючи бруківку.
Він уявив цвяха і цівку тиньку,
і казна-чом з його набухлих губ

зірвалось слово (Боже упаси
годити у його толеруванні),
і добре, що під'їхало таксі,
бо він би ціпенів у дивуванні.

Він роздягався, щойно зі гостей,
не глядячи на свій просяклий потом
ключ до нівроку безлічі дверей,
отетерілий з першим оборотом.



***



Зі шкільної антології


1. Е. Ларіонова.

Е. Ларіонова. Брюнетка. Плід
друкарки і полковника, а погляд
нагадував позір на циферблат.
Опікувалась тим, в кого болить.
Лежали якось ми із нею поряд
на пляжі і кришили шоколад.
Вона сказала, мов за горизонт,
туди, де яхти не міняли гасла,
що, коли хочу, можу і собі.
Вона любила цілуватись. Рот
нагадував мені печери Карса.
Та я не забоявся. Далебі,
немов трофей, беріг чимало літ
відбите на невидимому фронті
у ворогів, яким утратив лік.
Цінитель здобних баб, запічний кіт
Д. Куликов постав на горизонті.
Д. Куликов на шлюбі наполіг.
Їй місцем праці став жіночий хор,
а він трубить на номернім заводі.
Такий собі масластий інженер.
А я шкільний все бачу коридор,
і наші з нею вправи на комоді.
І Діма – некрасивий піонер.
Куди все збігло. В чім давати звіт?
Які подати візії предтечам
їх перевтілень, до яких колін?
В її очах чаївся диво-світ,
їй і самій ще нез’ясовний. Де в чім
непостижимий жінці взагалі.
Живі ще Куликов і я. Вона жива.
А світ отой – він, що – тримає павзу?
А може будить ніччю їх той зов?..
І я все бубоню свої слова.
І линуть з-за стіни оривки вальсу,
і дощ шумує в цеглі битій знов…

2. О. Поддобрий

Олег Поддобрий. Явлений на світ
зі фехтування тренером. Достоту
він знав усе це: випади, укол.
Не пожирач сердець, не серцеїд.
Але, як це бува у світі спорту,
він із офсайду забивав свій гол.
Офсайд був ніччю. Матері недуг,
плачі малого брата у колисці.
Олег тоді зненавидів обох.
На батька і сокиру взяв до рук.
Та вчасно долучилися сусідські
і сина одоліли вчотирьох.
Я згадую ці руки, ці синці,
а ще – рапіри дерев'яну ручку.
Баталії на кухні, наш тоді
спір в комунальній ванні. На руці
кілечко із латуні – під обручку.
Ми спекалися школи. Він хотів
на кухаря піти чи продавця,
а я фрезерував на "Арсеналі".
Він пік млинці в Таврійському саду.
Ми бавились, розносячи дрівця,
збували і ялинки на вокзалі
до новоріч.
Він потім, на біду,
компанію уклавши шантрапі,
крамницю обібрав, і, – як у воду.
Сезонів зо три смажив сухарі.
Урешті, вийшов. Пережив запій.
Місив бетон під корпуси заводу.
Дав згоду одружитись медсестрі.
Став малювати. Вчитись до пори
мав намір на художника. В пейзажних
деталях проглядала схожість на –
на натюрморт. І – знову табори:
за витівки пера на лікарняних.
Ось і допіру – тиша навісна.
Ніде його не бачу. Сам сидів
в тюрязі, але там його не стрітив.
Тепер я на свободі. Ба, і тут
ніде не зустрічаю.
Поготів!
Він десь блукає і вдихає вітер.
Ні кухня, ні тюрма, ні інститут
його не прийняли, то він і щез.
Пішов, як Дід Мороз, перевдягтися.
Оговтатися від перипетій.
І ось він викликає інтерес,
як решта персонажів із дитинства
і безнадійних, зрештою, надій.

3. Т. Зіміна

Т. Зіміна, чарівне дитинча.
Татусь – технар, стезя матусі – облік.
Не бачив їх, та у шкільні літа
вразливою не видалась. Хоча
цим перейнявся прикордонний льотчик.
Але це було згодом. А біда
до того з нею трапилась. В сім’ї
її водився родич. Чин в райкомі.
З автівкою. А предки розійшлись.
Ну, щось своє. Авжеж, усі свої.
А от авто – це речі незнайомі.
Отак її знегоди й почались.
Вона набідувалася. Утім,
ішли помалу справи на поправку.
Похнюпий замаячив був грузин.
Коли він загримів в казенний дім,
тоді і віддала себе прилавку
вона в галантерейний магазин.
Одеколон, білизна, полотно
– весь аромат цієї атмосфери,
секретів, залицяльників, чуток.
Оглядин мимоволі у вікно.
В анфас – Дім Офіцерів. Офіцери,
блиск ґудзиків, кокард і зірочок.
Той льотчик, опустившись із небес,
він без вагань вітав її чарівність.
Її чекав шампанського салют.
Заміжжя. Та у асів ВПС
понад усе цінується невинність
і зводиться заледь не в абсолют.
І поготів – схоластики вина
цієї – в її намірі втопитись.
Був навіть міст, але була зима.
Канал скувала кірка льодяна.
Зате прилавок виказав надійність.
І опушила вії бахрома.
І попелясту чілку осіня
сіяннями неоновими люстра.
Весна. Біжить з відчинених дверей
потік, вирує біля кас щодня.
Вона стоїть і бачить темне русло
з-за куп білизни, наче Лорелей.

4. Ю. Сандул.

Ю. Сандул. Душка-ласочка. М’яка,
як мордочка, загострена до носа.
Доносив. Слабував на язичок.
У захваті бував від козирка.
Усіх питав – і у вбиральні, й поза,
куди кріпить на кітелі значок.
Кріпив. І був готовим до вимог
щодо всіляких символів та знаків.
Тяжів до звань і титулів всерйоз.
Себе звав не инакше, як "фізорг",
і з виду старкуватим був, як Яків.
Вважав своїм бичем фурункульоз.
Остерігався протягів, застуд,
відсиджувався дома у негоду.
Дрочив таблиці Брадіса, як тхір.
Знав хімію і рвався в інститут.
Та після школи трапив у піхоту
підземну, у секретний капонір.
А нині свердлить. Може, акурат,
на "Дизелі". Можливо, і неточно.
Ба, точність ні до чого там йому.
Бо має спеціальність і розряд.
А головно, навчається заочно.
Наразі підіймімо бахрому.
Він в сутіні гортає "Опірмат"
і осягає Маркса. Чин заочний
і речі книжні звечора ураз
навіюють осібний аромат.
Нема охоти, бачмо, в клас робочий.
Охота у наступний, бачмо, клас.
У сутіні, лишень отам себе
він убача. Суть опору металу
приємна річ в теорії. Гай-гай!
Він мітить в інженери, в ІТП*.
Металу він не дасться на поталу
у сенсі праці… ріж, свердли-клепай…
і вартість додаткова… і прогрес…
І вся оця схоластика про ринок…
Ліси дрімучі, і катма снаги.
Сім'ю б завів, та обмаль часу. Стрес.
Утім, не проти зустрічей, вечірок
бодай із ким, соїття від нудьги….
"Наш – усмішка – майбутній інженер".
Він згадує спецівок сіру масу.
Він дивиться повз подруг у вікно.
Він самоту сповідує тепер.
Він зраджує тепер своєму класу.
Боюсь, згустив… Але усе одно –
використання класу напрокат
тхне, далебі, лихвою віроломства.
– Гріх молодості. Крівця, ич, скипа.–
я досі пам'ятаю той плакат
стосовно випадкового знайомства.
Ба – ані диспансеру, ні попа
від маси декласованої, щоб
не микатись з гризотами сумління.
Але якщо епоха нам чужа,
то не пустити далі цей мікроб
і вберегти наступні покоління –
подібна естафета заважа.

* абревіат.(ІТП -інженерно-технічні працівники)

5. А. Чегодаєв

А. Чегодаєв, карлик і брехун.
Язик із окулярами. Гримаса
завідомого скепсису. Умів
торкатись якомога тонших струн
у душах вчителів і позакласно.
Чим підкупав. І совісно пітнів
від хиб і вад. Вів випуски стінні
зі хтивістю фрейдистською (границю
речей приватних нехтуючи геть).
Батьки в літах, в шляхетній сивині,
доїли достопам’ятну таблицю.
І зять її творця, і автор-тесть
зі стін вітальні ледве не щодня
назирці розмаїтили дитинство
то бачками, то видом бороди.
Минали дні, і хлопчик перейняв
полярну велич їх, чиє сусідство
унаслідок дало свої плоди.
Ба, дивні. Не инакше, бородань
в дуеті горував(блідий цілитель
курсисток відступав у тінь і тьму),
і ним оволоділа чегодань,
романтика газет, великих літер.
Подав до Історичного. Йому
не таланило. Він уник пасток,
наставлених усюди військкоматом,
забивсь у кут. Оговтавшись, у нім
він виявив занедбаний шматок
сфер пізнання: Біоніка та Атом,
проблеми Астрофізики. В тіснім
і дружнім гурті горе-мудреці
без просиху в словеснім варіанті
товкли пусте в порожнє до рана.
Світив Гірничий. Ба, наприкіці,
обрав Автодорожній, і в дисканті
з хрипинкою лилось, як з бодуна:
"Дороги є основою... Значна
їх роль в цивілізації... Не боги,
а люди їх... І нам – туди". В рази
слів більше, ніж предметів, щоб сповна
обґрунтувати покриття дороги.
Твердої – як він сам наголосив.
Один, росточком метр і шістдесят,
заручник слів у метушні житечній,
чию увагу він прикути міг?
Чутки ходили, буцім целібат
сповідував: на випадок пожежний.
Але щовечорово він стеріг
Венеру, що двоїлася за склом
вікна в мініатюрній іпостасі –
зорю, удень і поночі метку
на помині. Одруження, диплом.
Розподіл. Вже у черзі біля каси,
рідні нової тости: за дочку!
Таджицькі гори-доли, килими.
Машини землю риють. Чегодаєв
рукою з безбородої щоки
стирає піт відтінку сулеми,
і мат смаглявих криє роздовбаїв.
Слова звелись. Далася узнаки
опірність змістів формам, зокрема,
природи слова – кубокілометрам.
В коричневу імлу серед піску
пішло шосе кінцями обома.
Він ніччю голяка ступа паркетом
не у квартирі власній, – у кутку
великої землі, де є міста,
зелене листя, спогади дитинні.
Хропе дружина... Боже мій, хоч плач...
Сіда за стіл, і, зі свого кута
під скрип душі крапа листи сумлінні,
тче павутиння. Самотинний ткач.

***

6. Ж. Анциферова

Анциферова. Жанна. Перса, стан –
як писанка. У рубенсівськім дусі.
У прізвищі та імені завжди
було щось офіцерське. І курсант-
підводник був, як бачмо те, у курсі
голландських шкіл живопису. Прости
мені, мій Боже, але варті віч
проникних піонерські наші гасла!
Зберігсь і того захвату шматок:
"Береш усе це в руки, маєш річ!"
та "Оці ноги – пліч моїх окраса!"
...Тепер вкіл неї спить Владивосток,
вологі сопки, бухти, небеса.
Великий Віз, колесами у спальню
з ялиць одної шостої земель,
що в Розі Золотому відкиса.
У постіль лігши, як у готовальню,
на флотську вона дивиться шинель
і ґудзики, що, сяючи у ряд,
скидаються на ліхтарі кварталу
її дитинства, і чого нема:
величний, чорний, мокрий Ленінград,
відкіль вона зі випускного балу
на борт по трапу збігла жартома.
Щасливиця? Геж. Викройки, шиття.
Робота в клубі. Рейди на багряні
осінні сопки. Посуд і прання.
І спомини у неї до пуття
не в’яжуться у нинішньому стані:
зі двадцяти восьми своїх вона
дванадцять років крилась взагалі
від всіх об'єктів пам'яті за мужем.
Зрина підводний човен із пучин.
Спить селище. І на краю землі
не спить вона. І видається вужчим
кут зору у оказій, ніж причин.
Бомбардувальник стогне у хмарках.
Розквакались хоралами канави.
Кришталю гірка вибила склянки
асані після стійки на руках.
І музика пливе від Окінави,
журналу мод гортає сторінки.


7. А. Фролов

Альберт Фролов, цінитель тишини.
Матуся штампи ставила конвертам
на пошті. Щодо батька, до пуття
відомо, що поліг за люд чухни,
але зберіг фамілію Альбертом,
не глянувши ні разу на дитя.
Син геній свій плекав у тишині.
Я досі ґулю згадую при лампі:
він сповз на зоології під стіл,
ані мене не бачачи, ані
душі у спільно випатраній жабі.
Що згодом не завадило ніскіль-
ки лету власної, яким
живилось навчання до інституту,
де став до прі з архангелом. Та ба –
на землю впав, як грішний херувим
зі хмари. А як натяк на спокуту,
йому під руку трапила труба.

Звук – форма коливання тишини,
подоба вітром звіяної ленти.
І ось лились під соло до зіниць
від розтрубу, де бились в осяйнім
промінні рамп, докіль аплодисменти
їх там не задували – сто зірниць...
Це – ввечері. Шкарпетки не вони
перуть удень. Хоч вичерпай колодязь.
Пішла дружина. Купчились борги.
Матусі додалося сивини.
І він запив, а потім став колотись
біс знає чим. Гадаю, від нудьги
з безвихіддю – ба, отакий концерт.
У цім мої пізнання куці, звісно ж.
Та є градуювання инших шкал:
коли заграєш, бачиш наперед
на вісім тактів – ампули ж, як світоч
осяюють шістнадцять... У дзеркал
фойє урвавсь терпець на балаган
гримас дивитись хмуро і поштиво.
У рис, в екземі трачених, давно
сплив термін виховання і доган,
що вилилось у осуд колективом
і звільнення. Процідивши: "Лайно!",
подібно угасаючому "ля"
відвівши від подальшого маршруту
поталу віч і рук, що завше "за",
на кшталт рядка, що лізе за поля,
він, зводячи у статус абсолюту
ідею свого звільнення, щеза.
___

У ніч на друге січня, повну мли,
мій теплохід ошвартувався в Сочі.
Хотілось пити. Я ішов навгад
провулками, які мене вели
до центру з порту, де у розпал ночі
набрів на ресторацію "Каскад".
Фальшива хвоя – ба, яка не є,
звисала з пальм. З-за столиків з лихвою
лилось многоголосся "Тбілісо".
Скрізь є життя, і тут було своє.
Почувши соло, я повів бровою
і зал окинув разом, як ласо.
"Каскад" був повен. Зір зафіксував
естраду – у хаосі диму, брязків,
спин, запахів; я, ходячи конем,
вже звав: Альберт і брався за рукав;
і страхітлива, несусвітна маска
повільно обернулась до мене.
Суцільні струпи. Всохлі і гнійні,
набряклі. Тільки пасма, спаєм
і струпом ще не взяті, і, навкидь –
зіниці школяра, що у мої
колись косився зошити, й навзаєм –
тому років дванадцять мимохідь.
"Яким ти робом тут, у несезон?"
Морщини – у дубовій ніби риті
корі. Зіниці – що білки з дупла.
"А сам ти як?" Я, бач, як той Язон.
Язон, який зимує у Колхіді.
Екзема вимагає, бач, тепла..."
Ми вийшли згодом. Рідкісні вогні,
що небесам завадили з бульваром
лигатися. Квартальний-осетин.
І навіть тут – із тіні – а-ні-ні
мій провідник, людина зі футляром.
"Ти тут один?" "Гадаю, що один".
Язон? Навряд чи. Йов, що небеса
ні в чім не попрікає за нагоду
зіллятися зі ніччю на живіт
і смерть... І ніч на берег нависа,
і гострий запах водоростей з Осту,
та пальм незримі шерехи – і квит.
… Усе хитнулось враз. І у пітьмі
щось блимнуло на темному причалі.
І звук поплив, оплівши тишину
наздогін даленіючій кормі,
І я почув в доконаній печалі,
"Яка висока повня…" на кону.*

***
< 1966 – 1969 >
* мелодія відомої джазової пісні— How High The Moon ( «Як високо місяць»)

Із Миколи Некрасова

...Як вихор скаче пан з Рязані,
явився: бунт у всій красі.
Він висварив як слід буянів -
і впали на коліна всі!

Нагнавши холоду гарячим,
пішов звитяжець по рядах,
щоб цим навколішках стоячим
коліном дати по зубах...

(2021)

Із Миколи Некрасова

Міг би писати, є вдосталь гарячності,
тільки - утримує ляк:
не перетнути би межі обачності!
Й збутись не можу ніяк...

Вранці я був біля селища рідного,
там, де ростили мене;
стислося серце від смутку завсідного,
й збігло на думку питання одне:

в нас, кажуть, - часу нового становлення,
руху, ідей та надій;
що ж не помітні прикмети оновлення
в бідній вітчизні моїй?

Ті ж самі наспіви тугу нав’язують
в цих нескінченних полях,
і про терпіння так само розказують
пастві попи по церквах.

Й досі в мужицтва, уже ніби вільного, -
звершень та успіхів брак.
В чому ж секрет благоденства суспільного?..
Й крук мені крякнув: «Дурак!»

Я шугонув його; всівся він плямою
на телеграфні дроти.
Може, на мене донос телеграмою
хочеш відправити ти?!

Думка дурна, та є сенс у рішучості:
звів я рушницю в ту ж мить.
Постріл - і крук не уник злої участі!
Дріт телеграфний дрижить...

(2021)

Ведь наша жизнь – одно мгновенье ,
С пылающей свечой сравнение,
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.
Как важно пламенеть душой,
Достичь гармонию, покой,
И если излучать добро,
Всех обогреть оно должно… 2009 Швец Т.В.

Адже наше життя - одна мить,
З палаючою свічкою порівняння,
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.
Як важливо світити душею,
Досягти гармонію, спокій,
І якщо випромінювати добро,
Всіх обігріти воно повинно ... 2009 Швець Т.В.

Сегодня эти свои размышления написала в одном из комментариев в сетях.
Затем в своих записях нашла такое интересное изречение: «Уметь наслаждаться прожитой жизнью - значит жить дважды" (Марциал).
Решила узнать о авторе, других его изречениях.

Марк Валерий Марциал – цитаты
Марк Вале́рий Марциа́л (лат. Marcus Valerius Martialis, около 40 года — около 104 года) — римский поэт-эпиграмматист, в творчестве которого эпиграмма стала тем, что мы сейчас понимаем под этим литературным термином.
Род деятельности: поэт

***Жизнь легко презирать, когда очень трудно живется, мужествен тот, кто сумел добрым в несчастии быть.
***Уметь наслаждаться прожитой жизнью — значит жить дважды.
***Искренне горюет тот, кто горюет без свидетелей.
***Не бойся последнего дня, но и не призывай его.
***Кем тебе быть не решил? Вскоре ты станешь никем!
***Не могу жить ни с тобой, ни без тебя.
***Есть в моей книге хорошее. Кое-что слабо. Немало есть и плохого. Других книг не бывает, мой друг.
***Дольше живет своих лет, кто добру посвятил свои годы. Вспомнить хорошую жизнь — значит ведь дважды прожить.
***Жить — это не просто существовать, а пребывать в добром здравии.
https://citaty.info/man/mark-valerii-marcial
Перевела на украинский язык 2.12.21

Марк Валерій Марціал – цитати
Марк Валерій Марціал (лат. Marcus Valerius Martialis, близько 40 року – близько 104 року) – римський поет-епіграматист, у творчості якого епіграма стала тим, що ми зараз розуміємо під цим літературним терміном.
Рід діяльності: поет

***Життя легко зневажати, коли дуже важко живеться, мужній той, хто зумів добрим у нещасті бути.
*** Вміти насолоджуватися прожитим життям – значить жити двічі.
***Щиро журиться той, хто журиться без свідків.
***Не бійся останнього дня, але й не закликай його.
*** Ким тобі бути не вирішив? Незабаром ти станеш ніким!
***Не можу жити ні з тобою, ні без тебе.
***Є у моїй книзі гарне. Дещо слабке. Чимало є й поганого. Інших книг не буває, мій друже.
***Довше живе своїх років, хто добру присвятив свої роки. Згадати хороше життя — значить двічі прожити.
***Жити - це не просто існувати, а перебувати в доброму здоров'ї.
https://citaty.info/man/mark-valerii-marcial
Переклала українською мовою 2.12.21

ДОРОГИ ЛЮБВИ
Сердце мужчины всегда открыто для любви.
Как растрескавшаяся земля, которая жаждет воды, она должна утонуть.
Даже когда человек переживает большие страдания.. Забудь о вчерашнем сером.
Любовь - это лекарство и радость.
Всякая любовь написана звёздами...
По Млечному пути по тропинкам любви.
В снежном огне переплетаются истории.
Одинокие души мечтают быть с кем-то связанными.
За самые прекрасные чувства, исходящие из человеческого сердца.
С любовью и блеском в глазах, что она приносит.
Чувства в глубине сердца, сохраненные красотой, как огонь горящий.
Открываются новые страницы жизни, ведущие нас к новому завтра.
Любовь в сердце - это не тяжесть, а гордость.
Кто боится любовной усталости, тот не отправится в путь.
Как растрескавшаяся земля, которая жаждет воды, она должна утонуть.
Сердце человека всегда открыто для путей любви....
Автор:
Радмила Милоевич
Перевела на украинский язык 2.12.21

Radmila Milojevic
ДОРОГИ КОХАННЯ
Серце чоловіка завжди відкрите для кохання.
Як потріскана земля, яка прагне води, вона має потонути.
Навіть коли людина переживає великі страждання.
Забудь про вчорашнє сірє.
Кохання - це ліки та радість.
Будь-яке кохання написане зірками...
Чумацьким шляхом стежками любові.
У сніговому вогні переплітаються історії.
Самотні душі мріють бути з кимось пов'язаними.
За найпрекрасніші почуття, що виходять із людського серця.
З любов'ю та блиском в очах, що вона приносить.
Почуття в глибині серця, збережені красою, як вогонь, що горить.
Відкриваються нові сторінки життя, які ведуть нас до нового завтра.
Кохання в серці – це не тяжкість, а гордість.
Хто боїться любовної втоми, той не вирушить у дорогу.
Як потріскана земля, яка прагне води, вона має потонути.
Серце людини завжди відкрите для шляхів кохання.
Автор: Радмила Милович
Переклала українською мовою 2.12.21 Швець Тамара

Гете

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину
Розділив на дві душі,
Чи з`єднались половини,
Що були колись чужі?

Не питай – лиш пісня знає,
Розповість тобі вона,
Як навпіл я душу краю,
А вона завжди одна.

Жовтень 2021

Осенние мотивы Натали Биссо

Экскурсия в мир поэзии Натали Биссо на осенние мотивы, которые переведены мной на украинский язык и включены в альманах « Творческое общение с Натали Биссо»
ЛАРЕЦ ДЛЯ ОСЕНИ
или Бабье Лето после мороза.
А ларчик просто открывался.
Пока стенания не слышно,
И круг над осенью сжимался,
Всё стыло в этой грусти пышной,

И стало мрачным и холодным.
А осень воротник накинет,
Не отпустив в полёт свободный,
Догнав - уронит и поднимет.

И белой яростью колючей
Покрылось утро в непогоду,
Враз перекрасив ярко-жгучий,
В цвет, дремлющей давно, природы.

Глазницы неба стынут в лужах,
Покрытых хрустом леденелым,
И над пространством виснет стужа,
А над тропою вьётся белым.

И вдруг, как-будто луч упрямый
Спиралью развернулся с неба,
Сверкнул излом, метнул, как пламя,
Расплавив ледяное - негой.

И ларчик просто открывался:
Ещё с дерев листва не пала,
Морозец по ночам скитался...
Но, Бабье Лето - шик финала.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.53


Скринька для осені
або Бабине Літо після морозу.

А скринька просто відкривалася.
Поки стогонів не чути,
І коло над осінню стискалося,
Все холонуло в цьому смутку пишному,

І стало похмурим і холодним.
А осінь комірець накине,
Не відпустивши в політ вільний,
Наздогнавши - упустить і підніме.

І білою люттю колючою
Покрився ранок в негоду,
Враз перефарбувавши яскраво-пекучий,
У колір, дрімаючої давно, природи.

Очниці неба холонуть в калюжах,
Покритих хрускотом замерзлим,
І над простором висне холоднеча,
А над стежкою в'ється білим.

І раптом, наче промінь впертий
Спіраллю розвернувся з неба,
Блиснув злам, метнув, як полум'я,
Розплавивши крижане - теплом

І скринька просто відкривалася:
Ще з дерев листя не впало,
Морозець ночами блукав ...
Але, Бабине Літо - шик фіналу.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.53

Листопадом
(из цикла "Мчит карета")
Листопадом, листопадом
Мчит карета золотая,
В ней - минут не замечая,
Маргарита молодая!

Под беретиком пуховым
Кудри, в осень завитые;
Отбивают вальс подковы,
Эх, дороги золотые!

Рядом, белою перчаткой
Лишь смахнув со шляпы листик,
Смотрит юноша украдкой,
И её читает мысли...

Что последует за этим,
Поцелуй ли, нет ли - тайна!
Мы, читатели, заметим,
Встреча эта не случайна!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 17.37

Листопадом
(З циклу "Мчить карета")
Листопадом, листопадом
Мчить карета золота,
У ній - хвилин не помічаючи,
Маргарита молода!

Під беретиком пуховим
Кудрі, в осінь завиті;
Відбивають вальс підкови,
Ех, дороги золоті!

Поруч, білою рукавичкою
Лише змахнувши з капелюха листочок,
Дивиться юнак нишком,
І її читає думки ...

Що буде потім,
Поцілунок, чи ні - таємниця!
Ми, читачі, зауважимо,
Зустріч ця не випадкова!
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 17.37


ОКТЯБРЬ
Шаловливо весь октябрь янтарём сияет,
Засветив свой канделябр, осень окрыляет,
Элегантно выйдет в свет, осыпая счастьем,
И подарит амулет лету на запястье.

Словно огненный олень скачет, что есть мочи,
Обжигая память лет и траву обочин,
И вороною кричит, и сычом клокочет,
Но в сердцах он не молчит, чтоб проснулись, хочет.

Закружит порой листвой, к облакам поднимет,
Шапку жёлтую росой вечером обнимет,
Выжимая облака, дождик насылает,
А с утра наверняка снова запылает.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.35

ЖОВТЕНЬ
Звабливо весь жовтень бурштином сяє,
Засвітивши свій канделябр, осінь окриляє,
Елегантно вийде в світ, обсипаючи щастям,
І подарує амулет літа на зап'ясті.

Немов вогненний олень скакає, що є сили,
Обпікаючи пам'ять років і траву узбіч,
І ворона кричить, і сичем клекоче,
Проте в серцях він не мовчить, щоб прокинулися, хоче.

Закрутить часом листям, до хмар підніме,
Шапку жовту росою ввечері обійме,
Благаючи хмари, дощик насилає,
А з ранку напевно знову засяє.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.35


ОСЕННИЕ БЛИКИ
Осень блики кривых зеркал
Рассыпает на всю округу,
Научив золотую вьюгу
Показать деревьев оскал.

И метелит с деревьев листву,
Словно высохшею метёлкой,
Взяв дубравы и рощи за холку,
Погружает их звук в тишину.

А порой зашуршит красотой,
Робость с платьев срывает, шальная,
Сладострастием изнемогая,
И смущая своей простотой.

Словно лошадь, гривой взмахнёт,
Отряхнётся от быстрого скача,
Как итог - жеребёнком заплачет,
На прощанье у зимних ворот.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 20.00

ОСІННІ ВІДБЛИСКИ
Осінь відблиски кривих дзеркал
Розсипає на всю округу,
Навчивши золоту завірюху
Показати дерев оскал.

І метелить з дерев листя,
Немов висохшою мітелкою,
Взявши діброви і гаї за холку,
Занурює їх звук в тишу.

А часом зашуршить красою,
Боязкість з суконь зриває, шалена,
Хтивістю знемагаючи,
І бентежачи своєю простотою.

Немов кінь, гривою змахне,
Отряхнеться від швидкого скаку,
Як підсумок - лошам заплаче,
На прощання у зимових воріт.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 20.00


ОСЕННИЙ ВЕНОЧЕК
Слов раздаривая милость
По осеннему ковру,
Соберу неповторимость
И в веночек заплету.

Нежности своей добавлю,
И веселье призову,
И смешинками разбавлю
Всю осеннюю канву.

Будет всем красивой осень,
И дождями не спугнуть,
И тогда влюблюсь я очень,
Чтобы ночью не уснуть.

И гуляя в лунный вечер,
Буду думать о тебе,
Пусть твои укроет плечи
Миг, от холода ночей.

Ты почувствуй лишь дыханье
Ветерка над головой,
Это я плыву молчаньем,
И мечтой твоей хмельной.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.45

ОСІННІЙ ВІНОЧОК
Слів роздаровуючи милість
По осінньому килиму,
Зберу неповторність
І в віночок заплету.

Ніжності своєї додам,
І веселощі покличу,
І смішинками розбавлю
Всю осінню канву.

Буде всім красивою осінь,
І дощами не злякати,
І тоді закохаюся я дуже,
Щоб вночі не заснути.

І гуляючи в місячний вечір,
Буду думати про тебе,
Нехай твої вкриє плечі
Мить, від холоду ночей.

Ти відчуй лише дихання
Вітерця над головою,
Це я пливу мовчанням,
І мрією твоєю хмільною.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.45

Осенний трепет
Всё звучат музыкальные трели,
И лоза набралась уже сил,
Гроздья солнечным светом созрели,
И осенний нас дух томил.

Бабье лето так просится в прозу,
Зноя летнего схлынул накал,
И не хочется зимних морозов,
И чтоб дождь по лицу хлестал.

Трепет чувств обострённо ярок,
Золочёной листвы кружит бал;
Аромат красных зреющих яблок
Подаёт искушений сигнал.

И в сердечке поются куплеты,
Что созвучны с душевностью лир,
Совпадая со строчкой поэта,
Подчиняясь раскладу светил.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 18.04

Осінній трепіт
Все звучать музичні трелі,
І лоза набралася вже сил,
Грона сонячним світлом дозріли,
І осінній нас дух морив.

Бабине літо так проситься в прозу,
Спеки літньої схлинуло напруження,
І не хочеться зимових морозів,
І щоб дощ по обличчю бив.

Трепіт почуттів ,загостренно яскравий
Позолоченого листя кружляє бал;
Аромат червоних зріючих яблук
Подає спокусі сигнал.

І в серденьку співаються куплети,
Що співзвучні з душевністю лір,
Збігаючись із рядком поета,
Підкоряючись розкладу світил.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 18.04

ОСЕННЯЯ СТРАСТЬ
Музыка дождя и блюза
Не торопится звучать,
Осень расстегнула блузу,
Чтоб всей грудью всласть дышать.

Надышаться, налюбиться,
Золочёный локон свой
Растворить, иль раствориться
Перед белою зимой.

Но красны дерев макушки,
От любви сходя с ума,
Осень - время для кукушки,
Куковать всем прочим зря.

В музыке дождя и блюза
Будет тa же кутерьма,
Осень для поэтов - Муза,
Страсть, сводящая с ума.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.54

ОСІННЯ ПРИСТРАСТЬ
Музика дощу і блюзу
Не поспішає звучати,
Осінь розстебнула блузку,
Щоб на повні груди всмак дихати.

Надихатися, налюбитися,
Золочений локон свій
Розчинити, чи розчинитися
Перед білою зимою.

Але червоні дерев верхівки,
Від любові божеволіючи,
Осінь - час для зозулі,
Кувати всім іншим даремно.

У музиці дощу і блюзу
Буде та ж метушня,
Осінь для поетів - Муза,
Пристрасть, зводяча з розуму.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.54

Із Миколи Некрасова

Розкішне ти, колосся заповітне
родимих нив, -
цвіте, росте, спіліє зе́рно житнє...
А я - зоскнів.

Я створений так дивно небесами
(й це жереб мій),
що хліб ланів, упораних рабами,
мені гіркий...

(2021)