Гете

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину
Розділив на дві душі,
Чи з`єднались половини,
Що були колись чужі?

Не питай – лиш пісня знає,
Розповість тобі вона,
Як навпіл я душу краю,
А вона завжди одна.

Жовтень 2021

Осенние мотивы Натали Биссо

Экскурсия в мир поэзии Натали Биссо на осенние мотивы, которые переведены мной на украинский язык и включены в альманах « Творческое общение с Натали Биссо»
ЛАРЕЦ ДЛЯ ОСЕНИ
или Бабье Лето после мороза.
А ларчик просто открывался.
Пока стенания не слышно,
И круг над осенью сжимался,
Всё стыло в этой грусти пышной,

И стало мрачным и холодным.
А осень воротник накинет,
Не отпустив в полёт свободный,
Догнав - уронит и поднимет.

И белой яростью колючей
Покрылось утро в непогоду,
Враз перекрасив ярко-жгучий,
В цвет, дремлющей давно, природы.

Глазницы неба стынут в лужах,
Покрытых хрустом леденелым,
И над пространством виснет стужа,
А над тропою вьётся белым.

И вдруг, как-будто луч упрямый
Спиралью развернулся с неба,
Сверкнул излом, метнул, как пламя,
Расплавив ледяное - негой.

И ларчик просто открывался:
Ещё с дерев листва не пала,
Морозец по ночам скитался...
Но, Бабье Лето - шик финала.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.53


Скринька для осені
або Бабине Літо після морозу.

А скринька просто відкривалася.
Поки стогонів не чути,
І коло над осінню стискалося,
Все холонуло в цьому смутку пишному,

І стало похмурим і холодним.
А осінь комірець накине,
Не відпустивши в політ вільний,
Наздогнавши - упустить і підніме.

І білою люттю колючою
Покрився ранок в негоду,
Враз перефарбувавши яскраво-пекучий,
У колір, дрімаючої давно, природи.

Очниці неба холонуть в калюжах,
Покритих хрускотом замерзлим,
І над простором висне холоднеча,
А над стежкою в'ється білим.

І раптом, наче промінь впертий
Спіраллю розвернувся з неба,
Блиснув злам, метнув, як полум'я,
Розплавивши крижане - теплом

І скринька просто відкривалася:
Ще з дерев листя не впало,
Морозець ночами блукав ...
Але, Бабине Літо - шик фіналу.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.53

Листопадом
(из цикла "Мчит карета")
Листопадом, листопадом
Мчит карета золотая,
В ней - минут не замечая,
Маргарита молодая!

Под беретиком пуховым
Кудри, в осень завитые;
Отбивают вальс подковы,
Эх, дороги золотые!

Рядом, белою перчаткой
Лишь смахнув со шляпы листик,
Смотрит юноша украдкой,
И её читает мысли...

Что последует за этим,
Поцелуй ли, нет ли - тайна!
Мы, читатели, заметим,
Встреча эта не случайна!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 17.37

Листопадом
(З циклу "Мчить карета")
Листопадом, листопадом
Мчить карета золота,
У ній - хвилин не помічаючи,
Маргарита молода!

Під беретиком пуховим
Кудрі, в осінь завиті;
Відбивають вальс підкови,
Ех, дороги золоті!

Поруч, білою рукавичкою
Лише змахнувши з капелюха листочок,
Дивиться юнак нишком,
І її читає думки ...

Що буде потім,
Поцілунок, чи ні - таємниця!
Ми, читачі, зауважимо,
Зустріч ця не випадкова!
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 17.37


ОКТЯБРЬ
Шаловливо весь октябрь янтарём сияет,
Засветив свой канделябр, осень окрыляет,
Элегантно выйдет в свет, осыпая счастьем,
И подарит амулет лету на запястье.

Словно огненный олень скачет, что есть мочи,
Обжигая память лет и траву обочин,
И вороною кричит, и сычом клокочет,
Но в сердцах он не молчит, чтоб проснулись, хочет.

Закружит порой листвой, к облакам поднимет,
Шапку жёлтую росой вечером обнимет,
Выжимая облака, дождик насылает,
А с утра наверняка снова запылает.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.35

ЖОВТЕНЬ
Звабливо весь жовтень бурштином сяє,
Засвітивши свій канделябр, осінь окриляє,
Елегантно вийде в світ, обсипаючи щастям,
І подарує амулет літа на зап'ясті.

Немов вогненний олень скакає, що є сили,
Обпікаючи пам'ять років і траву узбіч,
І ворона кричить, і сичем клекоче,
Проте в серцях він не мовчить, щоб прокинулися, хоче.

Закрутить часом листям, до хмар підніме,
Шапку жовту росою ввечері обійме,
Благаючи хмари, дощик насилає,
А з ранку напевно знову засяє.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.35


ОСЕННИЕ БЛИКИ
Осень блики кривых зеркал
Рассыпает на всю округу,
Научив золотую вьюгу
Показать деревьев оскал.

И метелит с деревьев листву,
Словно высохшею метёлкой,
Взяв дубравы и рощи за холку,
Погружает их звук в тишину.

А порой зашуршит красотой,
Робость с платьев срывает, шальная,
Сладострастием изнемогая,
И смущая своей простотой.

Словно лошадь, гривой взмахнёт,
Отряхнётся от быстрого скача,
Как итог - жеребёнком заплачет,
На прощанье у зимних ворот.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 20.00

ОСІННІ ВІДБЛИСКИ
Осінь відблиски кривих дзеркал
Розсипає на всю округу,
Навчивши золоту завірюху
Показати дерев оскал.

І метелить з дерев листя,
Немов висохшою мітелкою,
Взявши діброви і гаї за холку,
Занурює їх звук в тишу.

А часом зашуршить красою,
Боязкість з суконь зриває, шалена,
Хтивістю знемагаючи,
І бентежачи своєю простотою.

Немов кінь, гривою змахне,
Отряхнеться від швидкого скаку,
Як підсумок - лошам заплаче,
На прощання у зимових воріт.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 20.00


ОСЕННИЙ ВЕНОЧЕК
Слов раздаривая милость
По осеннему ковру,
Соберу неповторимость
И в веночек заплету.

Нежности своей добавлю,
И веселье призову,
И смешинками разбавлю
Всю осеннюю канву.

Будет всем красивой осень,
И дождями не спугнуть,
И тогда влюблюсь я очень,
Чтобы ночью не уснуть.

И гуляя в лунный вечер,
Буду думать о тебе,
Пусть твои укроет плечи
Миг, от холода ночей.

Ты почувствуй лишь дыханье
Ветерка над головой,
Это я плыву молчаньем,
И мечтой твоей хмельной.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.45

ОСІННІЙ ВІНОЧОК
Слів роздаровуючи милість
По осінньому килиму,
Зберу неповторність
І в віночок заплету.

Ніжності своєї додам,
І веселощі покличу,
І смішинками розбавлю
Всю осінню канву.

Буде всім красивою осінь,
І дощами не злякати,
І тоді закохаюся я дуже,
Щоб вночі не заснути.

І гуляючи в місячний вечір,
Буду думати про тебе,
Нехай твої вкриє плечі
Мить, від холоду ночей.

Ти відчуй лише дихання
Вітерця над головою,
Це я пливу мовчанням,
І мрією твоєю хмільною.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.45

Осенний трепет
Всё звучат музыкальные трели,
И лоза набралась уже сил,
Гроздья солнечным светом созрели,
И осенний нас дух томил.

Бабье лето так просится в прозу,
Зноя летнего схлынул накал,
И не хочется зимних морозов,
И чтоб дождь по лицу хлестал.

Трепет чувств обострённо ярок,
Золочёной листвы кружит бал;
Аромат красных зреющих яблок
Подаёт искушений сигнал.

И в сердечке поются куплеты,
Что созвучны с душевностью лир,
Совпадая со строчкой поэта,
Подчиняясь раскладу светил.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 18.04

Осінній трепіт
Все звучать музичні трелі,
І лоза набралася вже сил,
Грона сонячним світлом дозріли,
І осінній нас дух морив.

Бабине літо так проситься в прозу,
Спеки літньої схлинуло напруження,
І не хочеться зимових морозів,
І щоб дощ по обличчю бив.

Трепіт почуттів ,загостренно яскравий
Позолоченого листя кружляє бал;
Аромат червоних зріючих яблук
Подає спокусі сигнал.

І в серденьку співаються куплети,
Що співзвучні з душевністю лір,
Збігаючись із рядком поета,
Підкоряючись розкладу світил.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 18.04

ОСЕННЯЯ СТРАСТЬ
Музыка дождя и блюза
Не торопится звучать,
Осень расстегнула блузу,
Чтоб всей грудью всласть дышать.

Надышаться, налюбиться,
Золочёный локон свой
Растворить, иль раствориться
Перед белою зимой.

Но красны дерев макушки,
От любви сходя с ума,
Осень - время для кукушки,
Куковать всем прочим зря.

В музыке дождя и блюза
Будет тa же кутерьма,
Осень для поэтов - Муза,
Страсть, сводящая с ума.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.54

ОСІННЯ ПРИСТРАСТЬ
Музика дощу і блюзу
Не поспішає звучати,
Осінь розстебнула блузку,
Щоб на повні груди всмак дихати.

Надихатися, налюбитися,
Золочений локон свій
Розчинити, чи розчинитися
Перед білою зимою.

Але червоні дерев верхівки,
Від любові божеволіючи,
Осінь - час для зозулі,
Кувати всім іншим даремно.

У музиці дощу і блюзу
Буде та ж метушня,
Осінь для поетів - Муза,
Пристрасть, зводяча з розуму.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.54

Із Миколи Некрасова

Розкішне ти, колосся заповітне
родимих нив, -
цвіте, росте, спіліє зе́рно житнє...
А я - зоскнів.

Я створений так дивно небесами
(й це жереб мій),
що хліб ланів, упораних рабами,
мені гіркий...

(2021)

Коньяк в графині личить янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк і вас вподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше – романтично.
Він якорі обрубує на прю
заціплому всьому, бодай дотично.

Кінець сезону. Стульці горі дном.
Шикує білка – шишками від’ївшись.
Хропе в кафе російський агроном,
звитяжець бездоріж, билинний витязь.
Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном
милуються Юрате і Каститіс.

Порожні пляжі чайки стережуть.
На сонці сохнуть фарблені кабіни.
Транзистори за дюнами ревуть,
відкашлюються в комини каміни.
Каштани у калюжах там і тут
погойдуються, як рогаті міни.

До чого метрополія глуха,
в провінції співається дедалі.
Богує віршів рачачих пиха
у вірнім їх апостолу журналі.
І зліпок первородного гріха
свій образ тиражує у каналі.

Яса епохи – плюнь і розітри!
Скородить море прикордонний катер.
Коли дзигар указує на "три",
тобі, хоч запливи за дебаркадер,
у поміч дзвін з костелу. Де, згори,
від Сина мук німіє Богоматір.

І щоб не сторонитися мети
доріг, що розбігаються, де фланги
готові оголитись до кости,
і, власне, річ іде про бумеранги,
то инде місця ліпше не найти
осінньої, самітної Паланги.

Без росіян, євреїв. Через весь
осяжний пляж дворічний археолог
бреде, задерши кирпу, навпростець,
стискаючи фаянсовий осколок.
І щойно серце тут заскочить грець,
то некролог литовською на сполох

торохне, що останній сірничок
в коробочці зі урною назирці.
І сонце, як у казці колобок,
підмигує розгубленій синичці,
до кучових сусідячись хмарок
у траурі, або догідно звичці.

І рокіт моря просльозить тебе,
безлико – як буває у артистів.
Паланга мокне, кашляє, сопе
на вітрі, дослухається до свистів,
і мовчки пропускає крізь себе
республіканських велосипедистів.

-----------------------

Із Миколи Некрасова

Стоїть мужик - хитається,
іде мужик - згинається!

З кори його розпучило,
журба-біда замучила.

Лиця такого тьмяного
не вбачити і в п’яного.

Іде - пихтить, іде - і спить;
прибрів туди, де хліб шумить.

Як ідол став над колосом,
співа безсилим голосом:

«Доспій, доспій, хліб-батенько!
Я - ратай твій, Панкратонько!¹

Хлібину з’їм на півсела,
ватрушку з’їм - не менш стола!

Все з’їм один, управлюсь сам.
Хоч мати, син проси - не дам!»

(2021)

¹ Цей двовірш узятий з перекладу М.Пригари (1946).

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

Одної зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь вимикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.






----------------------

Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,
постать пригнічена,
в шлунку - з полови гуде;
верчений, кручений,
луплений, мучений,
ледве Калина бреде.

В ноги шинкарику тикнеться,
горе відсуне немов;
й жінці в суботу відкликнеться
з панської стайні ізнов.

(2021)

Із Анни Ахматової


Груди так безпорадно хололи,
Але кроки мої - легкі,
На правицю напнула я,
Для лівої пальчатка руки.

Марилось, що багацько сходів,
Та я знала - їх тільки три!
Поміж кленів пошепт осінній
Попрохав: "Зі мною помри!"

Ввів в оману мене тужливий,
Мінливий, лихий уділ,
Я мовила: "Любий, любий!"
Я також. З тобой до загин..."

Це піснь кінцевої стрічі,
Мені зиркнув темніший з домин,
Лиш у ложиці вогнились свічки
Знеохочено-бурштинових світин.


18.XI.MMXXIp.

Із Миколи Некрасова

            1

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Мене пан без провини посік.
І таке щось на мене найшло...
Я не те щоб який гордівник,
але ж вперше в житті це було.

Як подумаю - сльози з очей,
й голова - як в якомусь чаду.
Як погляну тепер на людей?
До коханої як підійду?

І лежав я на печі мовчком,
за весь день - бодай щів не поїв;
й нашептав мені біс потайком
купу темних, підбурливих слів.

От на ранок похмурий я встав,
помолитися навіть не зміг,
ні півслова ні з ким не сказав
і пішов без хреста за поріг.

Раптом: «Братику, хочеш вина?» -
закричала сестра мені вслід.
Цілий штоф осушив я до дна -
і уже не пішов у похід.

            2

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Степанида, сусідська дочка,
полонила мене по весні;
я посватав її в старика,
і вона обіцялась мені.

Тільки старосту - знати б, коли! -
видно, інший впрохав молодець,
і з немилим її повели
мимо вікон моїх під вінець.

Й охопив мене холод і дріж,
бо ж душа – не з каміння вона!
Нагострив я на старосту ніж
та узяв для наснаги вина.

Та в шинку був у справах своїх
мій дружок, він вгостити бажав;
від вгощення відмовитись - гріх,
я лишивсь та півштофа прийняв.

Потім - ще, і напився упень,
і полегшало трохи немов;
і про ніж я забув у той день,
а уранці - у розум прийшов...

            3

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Я з артіллю запевнив купця,
що всі печі йому заміню;
в місяць справу довів до кінця -
і до нього прийшов по платню.

Недодав, лиходійська душа!
Я - картати, страхати судом;
«Так не буде тобі ні гроша!» -
і звелів мене гнати притьмом.

І хоч як докладав я зусиль,
а й за місяць не видрав той борг;
не постачив платнею артіль -
і тепер мене тягнуть в острог...

Наточивши сокиру ущерть,
«Пропадай!» - сам собі я сказав;
причаївсь, розлютований всмерть,
біля дому купця - і чекав.

Та підмерз, а навпроти - корчма,
тож до неї погрітись ввіпхнувсь;
там я випив, побивсь із двома -
і уже в околодку проснувсь...

(2021)

ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Натали Биссо
Оригинал
ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Укажите мне праведный путь,
И спасите от лжи и мести,
Пусть не будет в нас места лести,
И обид в нас не будет пусть.
Что бы гнев нами не овладел,
И уныния мы не знали,
Чтоб занудами мы не стали,
Совершить нам благих бы дел.
Чтоб гордыней не заболеть,
Чтобы зависть нас не съедала,
Чтоб душа от всего не страдала,
Дай нам сил её одолеть.
И от алчности убереги,
И от блуда греховного тоже,
Если станем судить себя строже -
Станут лёгкими жизни шаги.
Продолжая свой бренный путь,
Буду думать я лишь о вечном.
Мне не хочется слыть беспечной.
Разве жизни не в этом суть?
Помоги замолить грехи!
Сохрани и спаси нас, Боже!
Потому, что мы лучше стать можем,
Превращая в молитву стихи.


Перевела на украинский язык 18.11.21


Перетворюючи на молитву вірші.
Наталі Біссо
Оригінал
Перетворюючи на молитву вірші.
Вкажіть мені праведний шлях,
І врятуйте від брехні та помсти,
Хай не буде в нас місця лестощам,
І образ у нас не буде.
Що б гнів нами не опанував,
І зневіри ми не знали,
Щоб занудами ми не стали,
Здійснити нам добрих справ.
Щоб гордістю не захворіти,
Щоб заздрість нас не з'їдала,
Щоб душа від усього не страждала,
Дай нам сил її здолати.
І від жадібності убережи,
І від розпусти гріховної теж,
Якщо будемо судити себе суворіше -
Стануть легкими життя кроки.
Продовжуючи свій тлінний шлях,
Думатиму я лише про вічне.
Мені не хочеться славитися безтурботною.
Хіба життя не в цьому суть?
Допоможи замолити гріхи!
Збережи і спаси нас, Боже!
Тому, що ми краще стати можемо,
Перетворюючи на молитву вірші.
Переклала українською мовою 18.11.21

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч упритул числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Із Миколи Некрасова

«Їж тетерю, Яшо,
молочка нема...»
«Де ж корівка наша?»
«Взяли швиргома:

пан таку породу
в гурт збирає свій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

«Де всі наші кури?» -
поміж дочок гуд.
«Не шуміть, дівчури,
з’їв їх земський суд;

взяв іще підводу,
й обіцяв постій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Ниє в баби спина,
а діжа - не жде!
Й донька Катерина
знов на ум іде:

із двірні - в господу
не вернутись їй...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Плачте, батько-мати,
бо збирають з хат:
хлопців - цар, в солдати,
пан - на двір дівчат.

Ми́нуть лиш юроду:
у родині скній...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

(2021)

Із Миколи Некрасова

- Ну, як життя, мужики?
- Жито, нівроку, чимале...
Та - не без лиха таки:
ліс в тебе, пане, покрали.

Звісно, як стався наклад -
визвали ми станового;
він же - слизький, наче гад,
й користі з нього - нічого:

«Ваші ведмежі кути, -
каже, - я знати не знаю;
де мені слідства вести,
й висікти всіх не встигаю!»

Так і поїхав ні з чим,
навіть не бачив діброви...
Трібний тут з волості чин
чи депутат повітовий!

Мотрі, рекрутці новій,
ще раз дісталося нині:
донечку - з рік було їй -
з’їли незамкнені свині;

в Липках невістка одна
свекра узяла на вила;
за́ що - напевне, він зна...
Громом підпаска убило.

Сталася буря така!
В ріках - аж повені прикрі!
Як на Великдень в дячка,
дзвони гуділи на вітрі.

Хлопець би, звісно, вцілів,
тільки - хтось крикнув з дороги:
«Що ж ти під деревом сів?
Гірше там, вийди, убогий!»

Звіривсь на старших дітвак,
сів під рядном на горбочку;
Бог і націлив відтак
грім в цю самісіньку точку!

В Гірках оцей буревій
вкоїв пожар страховитий;
нижче - Корчівка, так їй
випало теж погоріти.

В Гірках пожар майже стих,
ждали, обійде Корчівку...
Дивляться - вітер на них
гонить вогонь без спочивку!

Полум’ю навстріч пішли
піп та дячок з корогвою -
пагубу не відвели:
видно, Господь не вдостоїв.

(2021)

Із Миколи Некрасова

В столицях - шум, гримлять витії,
словесна точиться війна...
А там, у глибині Росії -
одвічна тиша сумотна.

Лиш вітер бавиться листвою
плакучих верб пришляхових,
та вигинається дугою,
цілуючись із борозною,
колосся в нивах золотих...

(2021)

Обстає прикордонне купиння вода
і випоює палені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячи́сь від дитячих своїх катастроф.

Дітям за́вжди досадна
опіка та вік;
й набували ми садна
в бійка́х рік у рік.

Але ма́ми латали
дірки вояків,
ми ж - книжки поглинали,
й п’яніли з рядків.

Липли кучері нам на спітнілі лоби,
і у грудях так дивно хололо від фраз,
і дурманив нам голови дух боротьби,
зі старих сторінок надихаючи нас.

Й уявляли щоніч
ми, не знаючі війн,
що воюючих клич -
схожий з ревом завій,

і тяглись осягти
сутність слова «наказ»,
невблаганність мети
й лави панцирів брязк.

А в киплячих котлах давніх боєнь та смут -
так багато поживи для юних умів!
Ми на ролі відступників, підлих іуд
призначали у іграх своїх ворогів.

Не дамо вистигати
злочинця слідам!
Й обіцяєм кохати
прекрасніших дам!

Й щоб ніхто не укоїв
сварню у юрбі,
ми всі ролі героїв
лишали собі.

Та не зслизнеш назовсім у мрії кудись:
вік короткий в забав, - навкруги стільки мук!
Розігнути долоні мерців спроможись,
щоби зброю прийняти з натруджених рук.

Завладай будь-чиїм
іще теплим мечем -
і відчуй, що почім,
і виходь із нікчем!

Хто ти є, розберись, -
боягуз, чи смільчак;
і скуштуй бойовиськ
непідроблений смак.

І коли поруч ляже поранений друг,
і над першою втратою згаснуть світи,
а тобі - потемніє неначе навкруг,
бо зі світу пішов саме він, а не ти, -

зрозумієш тоді:
темний вищир забрал -
це хвала ворожді,
злючий Смерті оскал!

А услід - Зло й Брехня,
подивись їм в лице:
після них - вороння
та сконання оце...

Якщо батьківський меч прорубав тобі шлях,
а ти сльози солоні на вус намотав,
якщо взнав що почім у запеклих боях, -
значить, гідні книжки ти в дитинстві читав!

Якщо м’яса з ножа
ти ні кусня не їв,
якщо з’їла іржа
твою волю та гнів,

й звергти ката з путі
ти не вбачив причин -
значить, був ти в житті,
загалом, ні при чім.

(2021)

Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять ’дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
навідується й він, – інкогніто.

Коли він входить, всі вони встають.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Легким кивком долоні від зап’ястя
він клопоту на цім збавляє люд.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть рогалик сидьма у фотелі,
такий смачний, що мертві поготів
згукнулись би "О, так!", на мить воскреслі.





------------------

Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
чорних окулярів, аби не бачити снів.
Портьє зі плечима важкоатлета
гортає книгу гостей, милуючись
нутрощами Троянського підтоптаного коня.

Шелестіння кизилового куща
приголомшує всамітненого на веранді
добродія в брунатнім. Кров у скронях
стугонить, ніби не прийняте ніким
і відіслане назад морзе.
Небо схоже на юрмисько генералів.

Якщо коли-небудь забудеш
суму кутів трикутника або площу
зачарованого окружжя, повертайся сюди:
амальгама дзеркала у ванні приховує
добряче приправлений милою кирилицею волапюк
і цілком таємну думку про смерть.

------------------



Війна у притулку Кіпріди

Смерть поступає з пострілами із
магнолієвих зарослей, попарно.
У вибухові вгадується пальма,
яку гойдає, звіюючи, бриз.

Порожня вілла. Тріснутий фронтон
зі сценами античного двобою.
У морі догорає Фаетон,
чий грім тлумиться рокотом прибою.

У позах для рекламної бравади,
на гальці, що спеклася добіла,
маячать знерухомілі тіла,
звикаючи при повні загоряти.

***

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Коли вода всесвітнього потопу
вернулась у таємне джерело,
із піни майже вщухлого потоку
на світ Кохання потайки прийшло -
і у повітрі розійшлось до строку,
а строку - сорок со́років було.

І диваки, що є ще між людьми,
цей мікс вдихають повними грудьми,
й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних;
й гадаючи, що дишуть просто так,
вони раптово попадають в такт
чиїхсь таких же подихів нерівних...

Тільки - почуттю потрібен час,
щоб узнати правду вікову:
«я кохаю» - переходить враз
в «дихаю», чи навіть у «живу».

І будуть мандри в просторах Кохання:
у цій країні - тисячі шляхів!
І лицарів своїх - без потакання
воно перевіряє на розрив,
запалює тривоги й хвилювання,
примушує забути про спочив...

Але безумців вже не вберегти:
на будь-яку ціну готові йти,
і без вагань життям би ризикнули,
аби оцей - немовби із казок -
не розірвався чарівний зв’язок,
який між ними щойно протягнули...

Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих підіймав...
Знай, що ти не дихав і не жив,
коли ти ніколи не кохав!

Та дехто із уражених Коханням -
фатальної розв’язки не уник.
Їх лічать балачки й пащекування,
але на крові мішаний цей лік.
А ми влаштуєм тихе поминання
полишених на тих полях навік...

В них голоси співзвучними стають,
встеляють квіти душам їхнім путь,
і Вічність з них зняла усі закови;
і з радісним зітханням на вустах
зустрітись зможуть на хистких мостах,
на розстанях вузьких Світобудови...

Тож нічим коханих не бентеж,
щастя їм, - вві сні та наяву!
Дишу я - й кохаю, отже, теж!
Я кохаю - й отже, я живу!

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В час, коли тебе, гордію,
всі шукають королі,
щоб твою тоненьку шию
дотоншити у петлі, -

кращого нема притулку,
ніж густий зелений ліс,
хто́ б там стражникам цидулку
щодо тебе не заніс.

Бідняки та бідолахи,
що зреклись життя слуги,
безпритульні сіромахи,
в кого є лише борги, -

всі сердеги подалися
в ліс цей, вільний без облуд,
позаяк хазяїн в лісі -
добрий хлопець Робін Гуд!

Тут з півслова розуміють,
не бояться гострих слів,
з шаною прийняти вміють
відчаюг й шибайголів.

Інколи під захист бору
навіть лицар поспіша:
хто без страху і докору -
той завжди і без гроша.

Знають всі лосині тропи,
ніби пальці на руці,
у минулому - холопи,
вільні нинішні стрільці.

Тут завжди в безпеці буде
весь притискуваний люд;
тут гуляє - знають люди! -
добрий хлопець Робін Гуд!

І живуть та поживають
безтурботно хлопці ці,
і натхнення не втрачають
вільні вславлені стрільці.

Сплять, укрившись темним небом,
вклавшись просто на моху.
Не скоряйсь дурним потребам,
жив - і добре, і тьху-тьху!

Лиш зітхають від розлуки,
дім згадавши та сім’ю,
й час від часу гладять луки,
щоб згодилися в бою.

Чи момент настане влучний,
щоб почати ратний труд? -
скаже кращий в світі лучник,
добрий хлопець Робін Гуд!

(2021)

Лишень попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; та відлуння знахідки прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – це вихід з клітини, свобода від
цілого: апофеоз частиць.


***
Міхаілу Баришникову

Колись ми газон поливали з лійки.
Комара поціляли зі трьохлінійки.
Низали на палю жука без жалю.
І жук не дзумів, і комар не жалив.

Тепер поливають нас, і все рідше – ливень.
Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень.
Щодо жука і його дзуміння,
річ в самій комашні, що тринькає хист і вміння.

Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо.
І спереду, кажуть нам, не гора, а яма.
І повістять приїжджі з тамтих далека,
що погода там ліпша, коли нам кепсько.

Був, здається, музей, де, і ми, бувалі,
зауважили якось шедевр "Не дáлі".
А чи був це музей? І чи річ у назві,
нині бачене маючи на увазі?

Чи податись в Іспанію, де іспанці
шаленіють від боксу і люблять танці,
коли вони ставлять ногу, як розу в вазу,
і коли убивають бика – то зразу.

Ба, – не податись, бо ґвинт заклинив.
А цілковито голими – ми на вагу кальцитів:
так панелей обтісували каміння
каблуком, що не ми́нем окаменіння.

Ліпше, гадаю, лежма. На сіні, як у постелі,
щоб купаний при свічах у теплій, як суп, купелі,
чиї краплі зі вій іще не зронились,
знав, де найти нас, рішив наснитись.

Схоже, і небо захмарене бентежитиме пілота:
мовби хто витирає там, буцім фото,
щось, нічуть непоступливе щодо сили
світла тому, що в душі носили.




***
-------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В розвагах ратних круглий рік -
така-от небилиця -
жив-був хороший чоловік,
за станом - бідний лицар.

Безвісний, лямку він тягнув, -
планиду мав сувору.
Але, як кажуть, лицар був -
без страху і докору.

І щастя розумів він так:
турнір, тріумф, суперник вкляк
і зовсім у нетямі...
І з найліричніших причин
присвячував звитяги він
одній прекрасній дамі.

Але по-лицарському - слід
колись і воювати;
і рушив лицар у похід,
сховавши розу в лати.

І снив про ту єдину він
в дорозі час від часу,
і серце стукало, як дзвін,
зсередини в кірасу...

Але коли йому якось
зійтись із ворогом прийшлось
у справдішньому герці -
та́к щастя розуміти став:
щоб не його, а він дістав
когось мечем до серця.

(2021)

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
у свій перламутровий сутінок),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Поспішай, - над землею стерв’ятник тяжить!
Рідний ліс - що приходить весна, звістимо.
Чуєш: лунко земля під ногами дрижить!
Бачиш: щільний туман ген на нивах лежить, -
це скипає роса від зненависті, мо’...

В повних бруньках тут - зненависть вирує,
спотайна в жилах - зненависть тече,
шкіру нам потом - зненависть плямує,
голови наші пече!

Подивись: що за ржа на воді у ставках?
Зло вже тут, і весь ліс - порохнявий стає!
Рукояті мечів холодіють в руках,
б’ється ві́дчай у скронях, мов спійманий птах...
Скільки в нашому серці зненависті є!

Юним - зненависть обличчя міняє,
рветься зненависть із всіх берегів,
сповна зненависть напитись жадає
кров’ю твоїх ворогів!

Ми сьогодні - в полоні злоби́ та образ,
і якого тепер жартуна звеселиш?..
Але вітер - повисушить сльози нараз
від тієї, що тільки й лишилася в нас, -
справедливої наскрізь зненависті лиш!

Пийте зненависть, її - повна чаша!
Дайте зненависті тіло нове...
Тільки зненависть незаймана наша -
поряд з любов’ю живе!

(2021)

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І толку не буде, врешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------


Вірші під епіграфом

"Quod licet Iovi, non licet bovi"*

Битий під небом
шлях.
Втоптаний
до знемог.
В кожнім акорді
Бах,
в кожному кроці
Бог.
Вічности тиш –
богам.
Ярма –
наділ биків...
Богове стане
нам
сутінками богів.
І небом слід
ризикнуть,
і йти собі
наугад.
І нас не раз
розіпнуть,
і зійде нам
благодать.
І звиємо ми
від ран.
Благатимемо
дарів...
У кожного свій
храм.
І кожному свій
гріб.
Юродствуй,
кради,
молись!
Сам під небом,
як перст!...
...Буцім бикам –
хлист,
вічний богам
хрест.

* (Лат.прислів’я :"Те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику")



-----------------------------------------------

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Лунає ріг: мерщій, мерщій! -
і метушиться свита.
Душа у ловчих - без затій,
із жил волових звита.

Забава - варта всіх зусиль:
двох білих лебедів уціль! -
і стріли ввись пустились.
І лучника не зрадив м’яз...
А лебеді оці - якраз
сьогодні вперш зустрілись.

Вона жила під сонцем, - там,
де всі зірки достоту,
куди під силу - лиш птахам
високого польоту.

Коли є крила - їх розкинь
й полинь у божу височінь,
й ширяй у сині повній,
куди на верхових вітрах
лиш ангели знаходять шлях
та стогони любовні...

І враз - ось поряд він летить,
щасливий мить єдину.
Та перейшла для них ця мить
у пісню лебедину.

Як ангели, з височини
на землю ринули вони, -
одвіку так бувало.
Але з кущів, як і з-за стін,
завжди слідкує хтось за тим,
щоб щастя - не тривало.

Стріляли ловчі із укрить,
удачливі незмінно,
й тих двох - збулась остання хіть:
«Затримайся, хвилино!»

У лебединій пісні пік -
двох лебедів останній скрик,
сумна розв’язка часта.
Але відтак в піснях людських -
на сьомім небі бачать їх,
на вищім небі щастя.

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Щільно замок сповито в перебігу літ
ніби в ковдру, у хащі розлогі;
та якщо мовчазний заговорить граніт -
поступово минулого явиться звіт
про походи, бої й перемоги.

Час не стер ці діяння погордо:
з нього тільки зірви верхній пласт,
чи візьми його дужче за горло -
й він свої таємниці віддасть!

Сто замків поспадає зі ста ланцюгів,
сто потів разом зійде із купи віків -
і поллються легенди із сотень віршів
про турніри, облоги та вільних стрільців.

Ти почути знайомий мотив будь готов,
осягнути й дістатись до суті,
через те що любов - це довічно любов,
ба й у вашій далекій майбуті!

Дзвінко лускала сталь під напором мечів,
від натуги тятиви димились,
і списи відправляли на вічний спочив,
й супостат про пощаду нараз маячив,
здаючись переможцям на милість.

Та не всі, доживаючи в тиші,
в доброті зберігали серця,
своє добре ім’я захистивши
від облудного, злого слівця.

Добрий кінь рветься в бій, вистриба з-під сідла,
і зручніше на спис рукавиця лягла;
все гаразд, коли відаєш, звідки стріла,
значно гірше - коли утаїть її мла...

Як у вас із мерзотами? Б’ють? Так і слід!
Відьми шабашем вас не лякають?
Але ж, певне, в майбутньому - гнидами гнид
ще і досі у вас називають?

Усвідомити маєм повік і сповна:
ні, немає у зрадництві правди;
вороги є завжди, і війна - це війна,
і в’язниця тісна, і свобода - одна,
і на неї надіємось завжди.

Час не стер ці поняття погордо,
треба зняти лише верхній пласт -
і гарячою кров’ю із горла
вічні пристрасті хлинуть на нас.

І спрадавна і скрізь - не якась новина,
що ціна є ціна, і вина є вина;
все гаразд, коли честь - не в руках брехуна,
а за спиною - братчика спина міцна.

Ми легенди шукатимем й далі кругом,
із казок доброту ми привласним,
бо добро залишається завжди добром, -
у минулім, майбутнім й сучаснім!

(2021)

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Мені дорікали усим, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
сахаючись війська, догідно земним потребам
далекого від пера і рим.

Коли нема ані сліду того, що збігло,
дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
піде множити ліпше тамтих таблиць.

Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
тоді, вочевидьки, і небуття в броні
не пріч за оказії зрешетитись,
і зяяти з отвору, завдячуючи мені.


---------------------------

Класичний наш балет є замком ліпоти,
чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
ліси смичків у ямі оркестровій
відваджують. І задрані мости.

В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
і, махом знадних крилечок-стегенець,
красуня не про вашу превелебність
одним стрибком випурхує у сад.

Ми бачим сили зла в коричневім трико,
і янгола добра у неймовірній пачці.
І будить у правці чи елізійській сплячці
овація Чайковського і Ко.

Класичний наш балет! Відлуння епопей,
де пінився ваш грог, і цілували в обі,
і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
і ворог, коли був, то він був маршал Ней.

В очах городових жовтіли бані міст.
А де родились, там і почивали в мирі.
У разі, як злітало що в повітрі,
це Павлова була, – але не міст.

Як славно зоддалік мостин Всея Руси
Баришникова стріть! Талант не знає зносу!
Зусилля від ноги і судорога торсу
своєї осі вкіл у всі часи

породжують той лет, якого і душа
чекала, як в дівках, готова розізлитись.
А щодо міркувань, де вийде приземлитись, –
стопі годиться твердь; рекомендую США.


------------------------------------

Подорожній, нарешті, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не впав у багно лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем.
Указані вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Инколи романісту вистачає дня.
Прокрите ученим вікно просвітлює тут і тепер,
тамтой мандрівець
щезає ще дотемна,
решту героїв ми бачимо в час обідніх перерв.
Економіка стабілізується,
соціолога не тривожить сумління.
Під елегантними барами
вилискують скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева опівдні селян осіняють тінню.
Всі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Всі капітани
бачать берегову лінію.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько вже не чути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!



--------------------------------------

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Чесний рішенець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.


***

Відкіль до нас прийшла зима,
не знаєш ти, ніхто не знає.

Умовкло все. Вона сама
холодных губ не розтискає.
Вона німа. І без потуг
її затятости не зломиш.
Тому бо кожен рух і звук
ти жадібно узимку ловиш.

І легіт вітру опостінь,
і даху шоркання з хмарками.
Після, як порохня мостин,
рипучий сніг під каблуками,
а потім – скрип і стук лопат,
і бляклий дим, і мерзлі віти...
І навіть тихий снігопад,
не має відповіді – звідки?

І ти, ввійшовши в теплий дім
посвяченим у таємничість,
не годен дати звіту в тім,
що десь могла вона чаїтись:
в прольоті сходовім, в стіні,
в цеглині, в комірчині поряд,
а може, у ріці, на дні,
куди не проникає погляд.

Можливо, у нічних дворах,
на горищах, припалих пилом,
в забитих дошками дверях,
в підвалі темнім, відсирілім,
у комірчинах зі сміттям...
Можливо, це її тіснило,
вона набідувалась там,
і все заполонила.

Або, бідова на манір
юрми думок і слів неясних,
вона зійшла з високих гір,
з вершин, завідомо прекрасних:
там вічний лід, там вічний сніг,
там вітер звив на скелі ложе,
куди не зійде чоловік,
ані орел злетіть не може.

Ба, чом і ні. І, позаяк
твій комір зведений – за довід,
хіба це не одне, відтак:
непевна тінь і вічний холод?
І ціпеніння від тривог,
подобою, нехай німою,
одному почуттю на двох
у стані видатись зимою.

Еге ж, без видимих причин,
як ті хмарки в небесній сині –
рої речей і речовин
або істот – в суміснім чині –
стихії жару і води,
захоплені своєю грою,
щомить дають свої плоди,
ба, несподівані порою.

Буває, лід сильніш вогню,
зима буває довша літа,
буває, ніч диктує дню,
і мла долає силу світла;
буває, сад гінкий у віть,
але плоди, якщо і знімеш,
то взяті ожеледдю літ,
коли заціпенієш...

… І люди всі, і всі доми,
ще теплі, по сусідськи
відчують подихи зими,
не відаючи, звідки.

------------------------------

Я діждав Різдва, безутішний станом.
Видавець тягне з моїм романом.
Календар Москви занеміг Кораном.
Я не можу встати, піти у гості
до друзяки, у котрого плачуть дітки,
на сімейний вогник, ані до дівки.
Всюди треба скількись готівки.
Я сиджу на стульці, трясусь від злості.

2
Ох, і кляте це ремесло поета.
Телефон заціп, на обід – дієта.
Взяти у борг в місцевкомі – шпетно:
це як йти позичати в баби.
Торгувати свободою – значно гірше,
ніже збутися цноти. Ніже,
я гадаю, тримати в умі заміжжя,
натякати собі: "і час би".

3
Знаючи статус мій, наречена
п’ятий рік не іде за мене;
а де вона нині, річ незбагненна:
правди сам дідько з неї не виб’є.
Вона каже так: "Не журись, чекай но.
Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
І це з її боку цілком гуманно.
А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

4
Зі близькими нестача мене навзаєм.
Почуваюсь і шлунком, на кухні зайвим.
Краєм ока пильную за виднокраєм,
лічачи чорні житейські тучі.
Вони вважають мене бандитом,
збиткуються над моїм апетитом.
Я не владаю у них кредитом.
"Насипайте йому без гущі!"

5
Я бачу вві склі себе холостого.
По факту, міг з’ясувати в нього –
як дожив до від Різдва нового
1967-го, – ба, немога.
Двадцять шість літ колотнечі, трясці,
порожні кишень, судейських нотацій,
кпин зі Закону по їх указці
і удавань німого.

6
Поряд життя іде як по маслу.
(Я узагальнюю, беру масу.)
Маркс виправдовується. По Марксу
дивно, чому мене ще не ріжуть.
Гадки не маю, в який бік сальдо.
Знаю – існую парадоксально.
Змушую час крутонути сальто.
Вибачайте мені за різкість!

7
Тобто, зовні супокій панує повний.
Ніхто уже не кричить "До коней!".
Дворяни виведені під корінь.
Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
Зимній наш, якщо йняти байці.
Джугашвілі лежить у консервній банці.
Німа гармата, бо крейсер в пастці.
В голові моїй – тільки гроші.

8
Гроші ховаються в сейфах, в банках,
в підпіллях, панчішинах, горищ балках,
в церковних касах, поштових бланках.
Гроші мають свою Природу!
Пошум пачок банківських асигнацій –
як у верхівках беріз, акацій.
Я у полоні галюцинацій.
Дайте кисню до роту!

9
Ніч і шепіт від снігопаду.
Бруковицю тихо гребе лопата.
В вікні напроти горить лампада.
Я тирчу на стальній пружині.
Бачу тільки лампаду. Але ікона
не прогляне. Вгадується з балкона
верх дахів, снігова попона,
і будівлі в ній – як чужинні.

ІІ

10
Рівність, брате, скасує братство.
Це заперечувати – штукарство.
Рабство плодитиме тільки рабство.
Навіть зі поміччю революцій.
Капіталіст привів комуністів.
Комуністи рядяться у міністрів.
А останні плодять морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.

11
В сіть золота не пливе нам рибка.
Маркс у сподарстві не в’яже лика.
Труд ніяк не товар – отака ковінька.
Гріх збиткуватись так з рук робочих.
Труд у буття – і мета, і форма.
Гроші – наче його платформа.
Дещо помимо корита з кормом.
Розв’яжімо клубочок.

12
Речі – не цінники на папері.
Утім, економіка тепер в центрі.
Вона єднає нас, як у церкві,
обґрунтовує наші вчинки.
Власне, будь-яка одиниця
сутнісно викапана дівиця.
У сукні випукліша сідниця,
в штáнях – і дві кінцівки.

13
Кулька жадає трапунку в лузу.
(Я, імовірно, терзаю Музу.)
Не Конкуренції, а Союзу
має належати світле завтра.
(Я не нав’язуюсь у пророки.
Втім, я гадаю, мої доробки
несосвітенні вкоротять строки:
"Рік за два!" – та ще мантра.)

14
Час пробив, і відвів поталу
схим від Праці і Капіталу.
Блиск упослідженого металу
(далі – калейдоскоп у лицях)
бажаніш нам порожні туманів,
не тьмяніє від череди тиранів,
кращий цивілізації наркоманів,
поколінь, що зросли на шприцах.

15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Доста пояснень генезі свинства.
Крайнощі – грані співтовариства:
"Без контактів лібідо – хана дуету".
Врешті, ми виросли не в Ісламі,
годі базікань про пополами.
Статевий потяг керує нами.
Полюси бережуть планету.

16
Як холостяк, я за шлюб і рамки.
Не жду, як те мовиться, дива з раки.
В сім’ї ямки є, і є байраки.
Та подружжя наразі єдиний власник,
щасливий належне обом плекати.
І годі потреби у "Не укрáди".
Бо так і підемо "Христа ради".
Попіклуйтеся за немовляток!

17
Мені, як поету, в цій темі нудно.
Більше: я знаю, що "коємуждо..."
Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
виглядає – я, і супроти влади?
Час порятує всіх, хто неправі.
Довго я жив у скандальній славі.
Кепська політика – маси мляві.
Цього треба уникати!

18
Гроші не винні, що мають вибір.
Не з неба сиплючись – знає митар,
гроші часто летять на вітер,
не гірше чесного слова.
Їх позичають, їх вимагають.
З нами в гріб вони не лягають.
Доста змоги множитись мають,
як у байках Крилова.

19
Думка здорова змагає хвору.
Душа переплюне й захмарну гору.
Щире пасторське слово фору
дасть – проти слюсаря, чи науки.
А доки ректи не пора пророку,
пораю – щоби раніше строку
вам не трапляти в сіті пороку:
займіть бодай чимось руки.

20
Не час перейматись чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Я не караюсь, що взяв причетом
північ, чарчину, ліру.
Увагою дереву ліс бентежу.
Цураюсь загального інтересу.
Втім, швидкість внутрішнього прогресу
мою укріпляє віру.

21
Це основа на передодень
ізоляції. До безодень
сьогодень, еге ж, не усякий годен
інтерес. А уми тямущі
наголосять: це несумісна
з братством, рівністю, й достобіса
нешляхетна, властиво, риса,
неприпустима в мужі.

22
Тож беручи дещо вищу ноту
за Топтигіна-воєводу*,
я виробництву співаю оду.
Вірю – засіб мій цим істотно
всіх бажаючих опритомнить,
участі спільної люд сподобить,
світоча розуму не осоромить,
ощасливить кого завгодно.

23
Ні – горуватимуть телепати,
бу́ддисти, спíрити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф від тотальної ейфорії
згори диктовуватиме нам закони.
Наркомани почеплять собі погони.
Шприц повісять намість ікони
Спасителя і Святої Марії.

24
Душу затягнуть тенет вуаллю.
Повиють всіх і зів’ють спіраллю.
Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
Імен збавлять і глаголів.
І ми, після трунків цих, розвеселі,
закружляємо в оболок каруселі.
Опускатимемось на землю
винятково задля уколів.

25
Бачу я світ в наготі потворній:
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
звисає з-під стель. До дійства
зір відчуває відразу.
Людство, утроюючись, увійде у фазу
посягання на білу расу.
Неминуче смертоубивство.

26
Може, нас винищать кольорові.
Або, ми наполяжемо на поробі
їх роду. Втопимо в пиві совість.
Ні те, ані инше – не християнство.
Православні! Га? Неподобне діло!
Чом ви зирите остовпіло?!
Так ми зрадим і Боже Тіло,
аби длялося наше царство.

27
Я не виховувася на софістах.
Є щось фемінне у пацифистах.
Та поділ люду на чистих-нечистих
не наше право, їй-богу.
Я не указую на скрижалі.
Пруть кольорові – нікуди далі.
Ба, не ми світу малева добирали,
щоб на цім зискувати оку.

28
Треба умов – багатьом і доста.
(Це не важко знайти у Гоббса.)
Сиджу на стільці, облікую скоса.
Чистка – відразлива процедура.
Цвинтарні оргії нам огидні.
Творити достаток в тісному світі –
стачить садів в християн і квітів:
ці засади і є Культура.

29
Нині наслідувачі звороту
"Релігія – опіум для народу"
втямили, з огляду на свободу,
що живуть в золоту часину.
У чиннім реєстрі(це – засторога)
свобода невибору – геть убога.
Достоту, той, хто плює на Бога,
давно плював на людину.

30
"Бога немає. Планета в ямах".
"Стеж не видати. Піду по бабах".
Творець, що діє у цих масштабах,
робить занадто далекі рейди
межи об’єктів. Ушир і здовжно –
там Його царствіє – і це точно.
Знати про нього дано заочно.
Сядьте на свої табурети.

31
Тиша. Провулок. Мороз блокади.
Вкіл тротуарів лежать карпати.
Планети погойдуються, як лампади,
запалені Богом у небозводі
в благоговінні своїм великім
перед непізнаним нами ликом
(поезія згукується відлигам),
як в гігантськім кіоті.

III

32
Новорічної ночі. Я і округлі,
до сяєва видраєні каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розходився, як біс, у люті.
Від вулкана в потилиці спиті ліки.
Пляшки пригадую, з ким і скільки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Заперечень катма по суті.

33
Наодинці в просторій нічній квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Я сам почуваюсь мішенню в тирі,
здригаюся на найменші стуки.
Я закрив на засув парадне: чорна
ніч в мене цілить рогами Овна,
як Амур з лука, як з балкона
Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
Я стулець дратую, трясусь від злості.
Годі перлів шукати у цім компості!
Я притомний в своїй догадці!
Хай ці гноївні вивча хто хоче!
Патріот, парубки, не криловський кочет.
Хай КДБ на мене не дрочить.
Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

35
Я дихаю сріблом і спльовую міддю!
Мене ловлять багром і лякають сіттю.
Я дражню гусей і каргу невситну,
дайте мені лозину!
Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
Хай виносять святих і світлини трупа!
Я чащу сокирою дроворуба.
Поваляюсь в заметі: може остигну.

36
Не остигну, нівроку! Допечу облуді!
Я зазіхаю на участь в бунті!
Зизоокому фіга від мене Будді!
За червінця – вполюю й зайця!
У хліборізку поліном вцілю
яснополянську – аби заціпла!
Не опиратись, панове, підло.
Це мені – як серпом по яйцях!

37
Що Аристотелю, мій колодязь
обіцяє безодню питань натомість.
Зло існує, щоб з ним боротись:
не коромислами ж тягатись.
Всіх – у тузі за індивідом,
всіх, з хронічним кон’юктивітом –
матірно крию за алфавітом:
демократія – скіс і навкіс!

38
Любі роздолля піль і лощини,
ріки, озера, горбів морщини.
Гоже усе. Та лайно мужчини:
в тілі, а мало духу.
Стáвки були на кону високі.
Все утирається ясний сокіл.
Шибки бодай бийте панове окіл!
Майте у носі муху!

39
Кипа осмут при мені сьогодні.
Личать шпалерині царські сотні.
Можна гайнути в бордель, до зводні –
нумізматки – вона б узяла.
Лінь відклеювати, ловчитись.
І сидіти тихо тобі, поститись,
до вікна напроти хреститись,
поки воно не згасло.

40
"Зелень квітна, ой, зелень квітна!
Буйна влітку її купина!
Зелен-квіт – у росі коліна!
Зелен-квіт – та й не мнеться.
Дівча ходить, ой, у хустинці.
Ходить полем, бере по квітці,
Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
В небі ластівка в’ється".

------------------------

Годы мчатся…
Годы мчатся быстро, без оглядки,
Пролетая,как пчелиный рой.
Я желаю на любом десятке
Оставаться вечно молодой!

Рано еще с юностью прощаться.
Женственности формула проста:
Надо чаще над собой смеяться,
Начинать все с чистого листа!

Чтоб душа и пела, и звенела
Колокольчиком разбуженной весны.
Чтоб сердечко от любви немело,
Чтоб сбывались тайные мечты!

Ты прекрасна и чиста морально!
Ты свежа,как первоцвет весной!
И,наверно,будет идеально,
Если ты останешся такой!

Годы-не богатство,не утрата.
Годы лишь связующая нить.
Для того,кто может улыбаться,
И надеяться .и верить.и любить!

Просто будь! Не ув роскоши - в достатке!
Не деньгами – чувствами цвети!
И запомни: на любом десятке
Женщине не больше …30-ти!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 25.08.21


Роки мчаться ...
Роки мчаться швидко, без оглядки,
Пролітаючи, як бджолиний рій.
Я бажаю на будь-якому десятку
Залишатися вічно молодою !

Рано ще з юністю прощатися.
Жіночності формула проста:
Треба частіше над собою сміятися,
Починати все з чистого листа!

Щоб душа і співала, і дзвеніла
Дзвоником розбудженої весни.
Щоб сердечко від любові німіло,
Щоб збувалися таємні мрії!

Ти прекрасна і чиста морально!
Ти свіжа, як первоцвіт навесні!
і, напевно, буде ідеально,
Якщо ти залишишся такою!

Роки-ні багатство, не втрата.
Роки лише з'єднуюча нитка.
Для того, хто може посміхатися,
І сподіватися .і вірити .і любити!

Просто будь! Не у розкоші - в достатку!
Не грошима - почуттями квітни!
І запам'ятай: на будь-якому десятку
Жінці не більше ... 30-ти!
Наталі Біссо
Переклала на українську мову 25.08.21

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що те життя! З перестуком коліс,
у роздумі печаль снує свій здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



***

Романс

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
неподалік від олива ріки.
О, усміхнись в полишених домах,
я упізнаю здалеку твій змах.
Неподалік від олива ріки,
де стекла вікон чулі і тремкі,
і полуднями гріються мости,
і квітів де не купиш більше ти.

О, усміхнись в полишених домах,
де ти існуєш в кипищах бумаг
і в’ялих квітів, й годі поготів
мені знайти хоч декілька слідів.
Я упізнаю здалеку твій змах,
як добре у полишених домах
кохати инших і шукати їх,
зі мешкань облюбованих твоїх,
зі пристановищ згаслих почуттів
поквапцем, задихаючись, іти.

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
коли німують люди і міста
й вилунює до олива ріки
дедалі оддалік твоя хода.
Ступи на мосту вигрітий настил,
зрони букет кромішній пустоті,
де течія блискучої ріки,
всю ніч несе в Голландію квітки.



***

---------------------------------------

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

Добре, коли письмовий стіл біля вікна
Можна спостерігати, як відбувається весна
В деталях, в подробицях, за миттю мить
Бачити, як весна трансформує світ

День у день, кілька коротких днів
Світ у вікні вислизає з тіней,
Метеликом, котрі залишають хітиновий склеп,
Здригається ширитися назустріч весні

Квітень 2015 р.

Я не люблю, коли по комусь дзвони.
Не стомлююсь ніколи від життя.
Я не люблю себе у всі сезони,
Як пісня не вдається до пуття.

Мене від циніків відвертих вивертає,
Не вірю я в захопленість, а ще -
Коли чужий мої листи читає
Чи зазирає в них через плече.

Я не люблю, коли наполовину,
Чи на півслові змовкли, як почув.
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Я також проти пострілів впритул.

Ненавиджу плітки у виді версій,
Сумнівних почестей отруєну імлу,
Або, коли навмисно проти шерсті,
Або, коли залізом - і по склу.

Я не люблю упевнених без міри -
Нехай відмовлять гальма і мені!
Що слово честь забули лицеміри,
За честь вважають жити у брехні.

Коли я бачу зламаних безкрилих,
То їх мені нітрішки не шкода -
Я не люблю ні ґвалту ні безсилля,
А жаль лише розп’ятого Христа.

Я не люблю себе, коли боюся,
І прикро ще, коли невинних б‘ють,
Я не люблю, коли залазять в душу,
Ненавиджу тим більше, як плюють.

Я не люблю манежі і арени -
На них мільйон міняють на дрібні,
Й нехай попереду якісь великі зміни,
Любові це не викличе в мені.

02.08.2021

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білих схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
навіч, – судячи з чуток.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, чотам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
На ніч дім окрай плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

Бог у оболоку зник,
нігтик місяцю обгриз.
Як пейзажеві – убік,
зась і нам – уверх, униз.

4
Голубий саксонський ліс.
Зір у дзеркало і даль
перевів у вись кудись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір відлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
краєвидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Гір зубцями світ звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
опцій з огляду умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Ми самі тут – узірець
висоті у міці уз.
Нижче – біс йому і грець.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
попередь проваль улов,
мрійно гледячи у вись,
від тяжіння стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо меншої з крупиць.

Сума їх потал, і ми
в нім навзаєм узнаки –
абажуром без тасьми,
як мостині – маслаки.

11
"Тук-тук-тук" узутих ніг
по долівці від маслів.
Гори кутають у сніг
сіль заціплих дієслів.

Тим і гожі кряжі гір
мандрівцю у наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
і двокрап, і два зерна.

Двох безодень – менше з лих,
скорше м’яза і костей
нас відраює – своїх
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладі щік пасує близь
лиць клітинного кінця.

Зір на часі бранець рис,
і затінених, і ні –
голубий саксонський ліс,
де кінчаються вони.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах"
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти них і я, і ти,
чорні оба, далебі,
риси їх у самоті
ми рокуємо собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тим хуткіше наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму зі труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Сума двох потал, ядух,
нас остачі – я, і ти.
Міріади білих мух –
запорука чистоти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон майне і не віддасть
ані решки, ні орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
обліковує тік-так.

Ніч. Помешкання квадрат.
Укривало зі рядна.
Геометрія утрат,
декорація кіна.

20
То не янгол кинув тінь
у повині невпопад
на сіяння опостінь.
То жарини двох лампад

поніч, світу на краю,
розпалялись добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
ліс і небо голубе
зі незв’язних одкровень
щодо мене і себе.

Миті вихопити із
течі часу – гибла річ,
як обвалом верх і низ
поміняти умлівіч.




--------------------

Сонце сідало,
вкриваючи пилом
сумний надвечірок.
Водиця співала
плебейські куплети
в ковшах загребущих
неквапної норії.
Снив старий мул,
о, сердешна тварина,
під музику тіней,
що ними бриніло
води колування.
Спорошене сонце
клонилося долу.
Не знаю, хто саме —
шляхетний сновида —
з’єднав цю гіркоту
одвічного трибу
з солодкою треллю
води, що клекоче,
і мулу пов’язку накинув на очі.
Та знаю, він був
богорівний пісняр
із серцем,
що визріло сумом знання.

Євангеліна Драгоман
20 вересня 2016

Славетний образ Божого сіяння,
Святу самодостатню, ідол свій
Поспішно я і недоречно ганю,
За гордощі картаючи мерщій.
На небі випало зродитись їй,
Від ангелів її походить рід,
Вони її ростили й, мов святій,
Їй кожен дав божественних дарів.
То брунька радощів і цвіт зорі,
Яскравий промінь, що втішає зрання!
Чи ж марно зневажає діва гріх
Й моє нестримно-пристрасне кохання?
Пасує захват витворам небес,
А не земне захоплення сліпе.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ти - дзвонар-
паламар? -
Ну-бо, вдар,
мідний дзвін наможися розжарити!
Гармоніст? -
Видай хист
в повний зріст,
саме час - на гармонії шкварити!

Випхали біду до гаспида,
переслали мамі хріновій!
Нині в нас - весільні наспіви,
дзвін над селищем - малиновий!

Гей, гармонійко! Дражни
трелями всі закути!
Дзвоне головний - дзвони,
ті, що менш - підтакуйте!

Співуни,
жартуни,
пустуни,
горезвісні у цьому відношенні!
В нас - обід
на весь світ,
вільний вхід,
на бучний цей бенкет - всі запрошені!

На весіллі - як на ярмарку:
на свій смак розваги знайдете;
хильнете чогось у шарварку,
коли вас зуміють знадити...

До дівчат підходь мерщій,
встановляй взаємини:
йдеться, кажуть, в справі цій
поруч з нареченими!

Хіть-не-хіть -
регочіть,
тупотіть,
тут - весільні танки та веселощі!
По садках,
по кутках,
до невдах
розмело всіх похмурих у селищі.

Розважаєм наречених ми
поздоровленням заслуженим -
з перемогами воєнними
та з розважливим одруженням!

«Під вінець» - лише кінець
повіді казкової;
справи доброї - вінець,
та - початок нової!

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Присувайсь, хто з нуду скніє,
та гукни там дальшого:
ми уславим Євстигнія,
государя нашого!

Уявіть собі картину:
дбалий татко Євстигній
любу донечку Горпину
збути тужиться хутній!

Та не все ладнається, -
царівна не збувається!..

Цар від’їхав від шосейки
до кущів рокитника -
раптом чує соловейка...
Солов’я Розбійника!

І з тих пір - вилазять очі,
грудей міряє об’єм,
пальці в рот кладе - так хоче
засвистіти Солов’єм!

Насваріться віником,
щоб враз не став Розбійником!..

Вдома цар сидить та хниче,
ще й химерить інколи,
а касири та скарбничі
півказни розтринькали!

Вороги прийшли під хату,
потрощили всі шибки -
тут шапкує цар солдату
й пригощає залюбки.

Гнеться в три погибелі,
бо грізні вороги були!..

Цар дивачить без перерви,
кривлячись мармузою,
зранку від недужих нервів
таз насіння злузує.

Вже замучив геть солдата:
все - не так і ще не квит...
Звісно, цар - експлуататор,
дармоїд та паразит!

Це тому він лається,
що з ним ніхто не знається!..

- Цар у нас - кумир загальний,
чулий й доброзичливий!
Ви ж - поводитесь брутально
й взагалі неввічливо!

Заявляю як свідомий
офіційний менестрель!..
- Марно цар тримає вдома
підлабузів-пустомель!

Ви з царем куражитесь,
та від ганьби - підсмажитесь!..

- Як на службі при палатах
збридли макарони нам!
І чому так мало платять
царським охоронникам?!

- А мені на цю крамолу -
наплювати, вір не вір!
От візьму, зречусь престолу,
ув’язнюсь у монастир...

- От цар-батечко сказав,
ледь не всмерть перелякав!

Припинив казитися -
й узявся комизитися!..

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Я - Баба-Яга,
на два вуха туга,
я їжджу в незмащеній ступі.
До духу російського в мене жага:
люблю його... звареним в супі!

В світі щезає для ступи пальне;
вкрали казан русофіли...
Ех, все частіше підводять мене
рештки нечистої сили!

- Однак, як-не-як,
я - відьмак Вовкулак, -
хотів перекинутись вчора,
та перечепився за пень - і закляк,
як ротор електромотора.

Хто я тепер, розкаряка на пні? -
Хоч би знавці пояснили!
Щось відмовляють вже зовсім мені
рештки нечистої сили.

- А я - Водяник,
я живу споконвік
щоденно на дні, у ковбані.
Та я б залюбки з цього місця би зник,
бо мокро - як в місті у ванні.

Виловив хлопця на харч з течії, -
виявивсь він здоровило:
взяв і побив аквалангом мої
рештки нечистої сили!

- Чаклун не чаклун,
я - нещасний Лісун,
бо я - чоловік Лісовички:
прогнала мене з теплих схронів ОУН
туди, де гудуть електрички.

Як би здійснити бажання одне:
щоб їх усіх покрутило!..
Зраджують часом останнім мене
рештки нечистої сили...

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Як пусто у казні -
не сплатять трудодні,
часи настануть скрутні -
всі будемо у лайні.

Та сповнена казна
тріщати почина.
От лусне враз вона,
й тоді нам - гріш ціна!

Так що ми́ тут - на стражі ми
рівноваги казни,
запопадливо важимо
із сріблом казани.

Плинуть грошики цівкою,
підкидний - це не бридж,
й ми швидкі на платіж:
- Розрахунок - готівкою!
- Та її в нас - хоч їж!

- От я - доглядач кас,
там - гроші напоказ,
від них у мене вже сказ,
незчувсь, як трохи натряс.

- А я - з бухгалтерів,
в кишеню щось тягну,
бо зовсім вже здурів,
рахуючи казну!

За казною триклятою
ми пантруєм весь строк,
горнем гроші лопатою
із кутка у куток.

Хай пробачать нам вкладники, -
кожний ловить свій шанс,
а очко - не пасьянс...
Тільки ми - не розтратники,
ми - борці за баланс!

Ти уяви, казно,
що банк ти в казино, -
й тебе, немов у кіно,
зірве хтось з нас все одно!

От тільки - гра дурна
до казні доведе...
Спитають: «Де казна?»
Відмовим: «Казна-де!»

І тоді з реверансами
відведуть нас в тюрму:
хто працює з фінансами -
тут близенько йому...

Рівноваги прихильники,
ми за рівність - грудьми
й на порозі тюрми!
Ми - балансу невільники,
в’язні підсумку ми!

(2009)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Ми не цупимо з казни
ні копійки просто...
Це - Господь нас борони -
формене геройство!

- Від наметів грошей нам
переймає подих,
ми ж - не вкрали ані грам,
й це - щоденний подвиг!

- Та роблять збитки знов
усі звитяги ці:
наплакав кіт немов
у наші гаманці!

- А злодії - ну-ну -
никають казна-де...
Як прийдуть по казну -
і нам перепаде!

(2018)