Старого гартування я мікроб!
Антибіотик, згідно рецидиву,
Шукати марно.
"Чхав" я на мікстури.
У пузо, в ніс...
(Як звір, то в "хвіст" і в "гриву")
Усіх "дістану", не залежно від фігури!

Хай: "дев"яносто, - в нас, - на шістьдесят"...
І знизу також: "дірка" - дев"яносто!
Проблему має весь "модельний ряд",
На данні не зважаючи: ваги, об"єму й зросту.

Усім - завадою!
Усі мені - пожива!
Тіла - придатком, чи?.. - на симбіоз...
Від слова лише, кров холоне в жилах,
А дії... вже спричинюють некроз!

В думки дурні,
Про - ситим снам - поклони,
Я надсилаю лютий менінгіт.
У піхву пристрастей ввійду як папілома,
А член, що "клав на всіх", вгамує простатит.

Немає "органу"
Куди-б я не дістався:
"Оральний уряд", "депутатський геморой"...
Я - вірус, я - мутант...
Я так "менялся", як змінювався ти,
Коханий мій... НАРОД!

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007

Ми піднялись серед розрухи і зневіри,
У морі злиднів, безнадії і брехні.
Ми піднялись (бо ви не знали міри),
... Без зброї, але з порохом в душі.

Погляньте, зрадники, із вікон кабінетів
- Нас тут мільйони, ми єдині, ми брати!
У вас не вистачить ні куль, ні пістолетів,
Щоб подолати силу української мети!

І птахи повертались із вирію,
і струмки провіщали весну,
і дерева з рожевими мріями
розцвіли, пробудились від сну.

Тільки ти не приходиш до мене,
мов забув свої власні слова.
А поети складають поеми
про любов. Кажуть, вічна вона.

То чому ж не прийдеш із-далека,
не прийдеш, не покличеш в весну?
…По весняній траві йде лелека-
він на зустріч, а я в самоту.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Може це безладдя у душі твоїй
зміниться спокоєм, плином добрих мрій.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Там тебе чекає мука, горе, жаль –
тут тебе чекає радість, тихий рай.

Ти вернись, подумай, не іди назад,
я тебе чекаю й завжди буде так.
Все тобі прощаю, не тримаю зла.
Ти вернись, подумай, не іди назад.

ТИ жінка, що сіє незгоду
себе із собою, себе і снів.
ну Як римуваТИ вроду
із диких свавільних слів?
ТИ - прапор, посічений страхом,
коли не здаєтьсЯ форт,
що вгризсЯ злою мурахою
у свій переможний акорд.
іспан-завойовник і майЯ,
француз – ТИ і ТИ – бедуїн.
ТИ та, що себе убиває
зусибіч...
щоб буТИ без змін.

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж -
одне-
            ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж - простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
що зустрічається у кожнім краї
клішований:
            в Канаді чи у Штатах,
в Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
везуть поперед тебе: тільки вчора,
здається, у Нью-Йорку розвітались,
а він уже у Бельгії стрічає,
хоч в іншім строї, а з лиця - той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:
говорить мовами усього світу,
достоту жодної не знаючи.
            Одначе
для діла - саме стільки, скільки треба.
(Для серця ж...
            А до чого тут воно,
коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,
без комплексу місцевих сентиментів,
він незлобливо, зверхньо посміється
над вашим і тутешнім пережитком,
чи, «хай по-твоєму, - патріотизмом».
Обніме широко,
            через моє плече
на власну позираючи лівицю
з годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
одвівши очі, кине мимохідь:
«Ну, як воно ведеться там у нас...
У вас, пробачте, як тепер живеться?»
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
зневажнии сміх модерного хлопчини,
що вчасно збувсь наїву хутірського:
«Усе ще там... про корінь гудемо?»
І, жестом міжнародним поплескавши
по рукаві, пластмасово докине:
«Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.
Салют усім!» - і кроком діловитим
господаря, вважай, усього світу
сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
упевнившись, що я його не бачу,
він раптом опаде, немов листок,
прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
однакове, притерте до ландшафтів,
розтане між відсталих автохтонів,
що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
чужим вином, наїдками чужими,
які для кожного із них - свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
воно зів'яне, як стара газета,
прочитана і кинута в смітник.
...Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче... й не було.
І тільки у бензиновому смозі
лишився присмак диму сигарети
та в присмерку - якісь чи то дві крапки,
чи очі.
            І невловна тоскнота
чогось реального: «Ну, як воно тепер
у нас... у вас, пробачте?»
...Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава Богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
а він... уже біжить назустріч радо
і, міжнародним жестом поплескавши
по рукаві,
            одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
гука бадьоро:
«Ну, здоров... Салют! То як воно
тепер у нас там... пробач, у них
            живеться?»
І вже хазяйновито закида
твою валізу на моторну тачку,
і щось крізь награно бадьору маску
прислужливо-лякливе прозира,
і в двох кутках, де мають бути очі,
жовтіє туга двох листків промерзлих,
прибитих вітром із чужого саду,
яким немає вороття назад.
Бо де той сад - забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
чужим для всіх лишаючись одначе.

Котись полем,
            перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
            тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
            перекотиполе,
Чом схилились журбою
Понад шляхом -
            молода тополя
І калина з вербою!

Відказали сестри йому в тузі:
- А вже плакать несила.
Несуть в пісню
            побратими-друзі
Нашого Максима.

Одспівало серце,
            одлюбило -
Не збудить, не покликать.
Голова його
            на хмарину білу
Опустилась навіки.
...А як місяць повен уродився,
До сестер із-за яру
Прийшов тихо, низько уклонився
Кучерявий явір.

- Хто ти? - сестри
            серед шляху стали,-
Та куди йдеш так пізно?
І сказав їм явір тонкостанний:
- Я - Максимова Пісня...

Посіяла людям
        літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
        послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
        як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
        і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
        сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
        онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
        де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
        А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
        Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
        у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
        всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
        і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
        не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
        нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
        усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
        Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
        красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
        і стала замисленим полем,
На цілу планету,
        на всі покоління й віки.

Затаив дыхание века,
У природы трясутся руки,
Неизвестность – моя планета
Из ногтей и волос разлуки.

Проклиная пророков ответы,
Я сквозь пальцы смотрю на окурки,
Прожигая свободное время
От невежества к жизни придурка.

На стелі стеляться слова,
Мов круки...
Хай в болі стигне голова,
Без муки
Постіль пуста
І білизною
не слова
А звуки...
Руки
Знову
Букви
Не розмова.
Художній свист
Худо-бідно
І чистий лист
Все остогидло.
Не видно
Дно...

Ты прекрасна, как богиня,
Очаровательна, как жизнь.
Твое волнующее имя
Меня несет на крыльях в высь.

Я без тебя, как капля в море -
Один средь серой бездны лиц.
С тобой я - птица на просторе -
Любви и счастью нет границ.

Мария! Это имя свято.
Ты идеал, что мною так любим.
Как я хочу, чтоб ты была со мною рядом,
А я навеки стал твоим.

Тебе без всяких колебаний
Всего до капли я отдам себя.
И на весь мир огромный и бескрайний
Безумно крикну: «Я люблю тебя!!!»

Сценарій зустрічі складала,
Як ти прийдеш… Що я скажу?..
Думки-слова перебирала,
Із мрій знімаючи іржу.

А день за днем і рік за роком
Збігали, начебто вода.
І десь блукав, гуляв мій спокій,
Вчувалася твоя хода.

Надії-мрії колисали,
А спогади вертали в сни.
Не перші вже сніги розтали,
Втікало літо від весни.

Востаннє я на захід сонця
Сьогодні очі підведу –
Ти тут? Ти поряд? Знову... сон це…
Мабуть, я все-таки піду…

А як душа здіймалась вгору,
Побачила, що ти ідеш.
Та пізно, милий, не в ту пору.
Мене назад вже не вернеш…

ми не можемо умерТИ один раз,
бо нас двоє.
і не можемо умерТИ двічі,
бо ми – одне.
смерть не буває одна на двох.
длЯ одного померТИ двічі –
завелика розкіш.
тепер ТИ віриш,
що разом ми – вічні?

Бути третім постійно чи не бути,
Не вкладатися у рамки, знаходити себе,
Кружляти під хмарами, обережно чути
Те, як шепче гай, те, що бреше ТБ.
Померти, тільки-но народившись Богом,
Дощем не долетіти, над пустелею впавши;
Тремтінням спричинити землетрус за рогом,
Хаті з краю нового життя надавши.
Вбивати гвіздки, вбивати замріяне тіло
Захищаючи свої права на їжу і на смерть,
Жити темрявою, відпочивати світлим ділом,
Катів любити та пророків гнати геть.

2003 р.

За тобою затужить небо
І заплаче сумним дощем.
Буде біль.
Буде ніч без тебе
і засвітиться довгим днем.

За тобою погаснуть зорі –
Ті, що тішили нас не раз.
Я від себе втечу у гори
І в чеканні загублю час.

За тобою купальським листом
Замете всі стежини в сад.
Сумовито якось,
врочисто
обернуся ще раз назад –

і піду...
Не зупинить злива,
не врятують уже листи.
Ти, я вірю,
будеш щаслива
і зумієш себе знайти.

Ти кохала і з розуму зводила,
Ти від щастя мов квітка цвіла.
І завжди, як до мене приходила,
ти усміхнена й мила була.

А кохання твоє світлим полум'ям
в мому серці будило вогонь..
Та розлука... Вже рани загоєні,
Лиш у пам'яті ніжність долонь.

Час притишив мелодію голосу,
Загубився у споминах сміх.
Виринають із пам'яті болісно
Твої руки на скронях моїх.

Не торкаючись трав, не лишаючи слід в порохняві доріг,
уникаючи поглядів вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій?

У загублену шаблю сосновим корінням вгризається час.
Тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможенохтивий туман.
Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла.
порятунок від батька - сльозами відточена крапдя свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

Ця краплина упала на терези, названі "пекло і рай",
лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра.
Присуд: вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок,
на зчорнілих, беззвучних устах вічно нести полячки ім"я,
лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають "на круги своя"-
Дубно. Ніч. В котрий раз кожен грає призначену Автором роль.

Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в небутті,
голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч -
невагомість туману з ознакою пристрастю сплетених тіл.
Буде ранок. Обвуглений ліс і Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз на долоні застигнуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце...

...А Петро угорі заховає ключі і відверне лице,
перевернеться автор, пізнавши себе на границі світів.

Коли перейти за межу -
Дичітиме зоране поле.
Вдягніть свіжо-здертий кожух,
Сховайте в нім ложку-до-столу.

Коли потай гострять ножа,
На меч перекуті орала -
Кров п`ють(так зникає межа), -
Аж так, щоб по горло... Все мало?

А більше - збивається лік,
Стирається Серце об смерті.
Межа для потвор і калік -
це ті, що Душею вже мертві.

Коли поза нею пітьма,
Розідре очима Правіру -
Горлатимуть: "Бога нема!",
А Дітько прийматиме щиро.

Згорить попід ними земля,
І жаль захлиснеться грозою -
Такі родовиті поля...
Межу перешили війною.

6 Липня 2007

Де води золотом блищать
І зорям нема ліку
Ходила чутка вже не раз
Про славу Камеліту

Серед степів й зміїних нір
Коней ласка чуприни
Вів вітер з лісом вічний спір
І козаки неслись к дружинам

Нема різниці, ти панич, чи фермерський трудяга
Їм кожен в дар дає уклін, лиш крила бачить стяга

По всюди піснею лився
Чесного браття сміх
А дзвін їх збруї відганяв
Від люду бісів гріх

Якщо ти вірою служив
І чесний був із братом
То станеш вартою святих
Ідей, яких не купиш златом

Усі тут рівні. Ні панів,
Немає тут й рабів
Ніхто у серці не таїв
Лихих думок і слів.

1липня2007року

Панове поетеси та поети
Прошу вас, не строчіть свої вірші
Пишіть будь ласка вдумливо, як п’єси
Кладіть туди глибокий зміст і часточку душі

Багато з вас вірші писаче просто пачками
Навіщо, для чого? Все просто – щоб було.
Немає в них мети, немає в них й заначки
Немає в них душі. САМІСІНЬКЕ ЛАЙНО!

30червня2007року

Ой як добре що ти не дожив,
Келих з ганьбою із нами не вжив
Ой як добре що ти не побачиш,
Що ми зробили. Ні, ти ВСЕ бачиш!

Отче духовний, нас ти прости
Клятву до слів цих могу принести,
Я перед світом, Вкраїной, тобою
Чесно клянуся, не здамся без бою!

І призиваю. Приєднуйтесь браття!
А якщо ні, не буде каяття!!!

26червня 2007року

Боже великий, Боже єдиний
Ти Україну храни
Всі свої щедри, всі свої ласки
Люду потомленому ти наверни

Не забудь путника в дальній дорозі
Зірку далеку йому засвіти
Я якщо буде спати в дорозі
Святою ковдрою його заверни

Коли нас кривдить пан й монарх
Чи просто наш сусід по дому
Будь ласка! Заспівай в умах
Допоможи їм жити по іншому

Якщо заслаб чи друг, чи член родини
Молю! Тебе допоможи йому
Якщо ні, то не залиши в одині(одинці)
Не дай померти одному

Боже великий, отче небесний
Радість й добробут країни храни
Всю свою мудрість й вічне терпіння
Нам храни людям у поміч пошли

12червня2007року

Звук чарівний десь гукає
То кобзар любов несе
З нею він усе здолає
Все здолає, все пройде

Крик і стогін навкруги
Шаблі брязкають в ночі
Всюди полум’я і жах
Люди верхи на конях
Голови усім рубають
Серця кров’ю обтікають

То ординці нищать люд
Ріжуть, б’ють, плюють, плюють
На все: й совість, й Боа теж
Хижість їх не має меж

Люд знекровлений лежить
Татарва на це глядить
Й осміхаючись мовчить
Все затихло, ніби спить

Але тут встає мужик(Кобзар)
Ран в якому не злічить
Він встає, а них глядить
Полум’я в очах горить

До нього підходить хан
Величезний як бархан
Той кобзар його піймав
Міцно до себе притяг

Пару раз харкнувши кров’ю
Він тоді йому казав
Переможемо – любов’ю
Так мені Господь сказав!

10червня2007року

Любіть її, всім серцем ви любіть
Любіть її поля, моря і гори
Любіть її за те її любіть
Що увібрала в себе біль людську та горе

Любіть її спасибі говоріть
Плекайте ви історію та мову
Любіть її, всім серцем ви любіть
Любіть її і пам’ятайте мову

6липня2007року

Моїй вчительці історії,
яка навчила мене любити історію та Україну,
на вічну пам’ять

Спасибі вам за те що ви любили
Любили й знали і несли знання
Спасибі вам що ви мене навчили
Любить її, за це спасибі вам

Спасибі вам і кланяюсь у ноги
Я не забуду ваші ті слова
Які мені вказали на дорогу
За все це я кажу, спасибі вам!

30-31травня 2007року

Добрий мій друже, ворог єдиний
Вводиш в оману тільки себе
Тільки-но школа двері за чине
Думка по тобі болюча пройде

Ти зрозумієш, мозок не згинув,
Він в голові твоїй ще живе,
І із сльозами до Нень прилинеш
Стань біля мене, хай Мати живе

7травня 2007року

Найбільш понад усе люблю я в цьому світі
Свою історію яку не люблять діти
Свою історію – історію народу
Яка започаткувала долю мого роду
Свою історію, що не проп’є бурлака
Оту вдовицю за яку Шевченко плакав
Люблю її і ніде факт цей діти
Люблю її, як матір люблять діти.

26травня 2007року

Зайшов у клас та бачу,
Що я потрапив в Галію
Незнама хто тримає дам
«Шляхетних» дам за «талію»

Літа портфель, гудить бордель
Гуляє наша братія
А я стою серед людей,
Але людей не бачу я

По сторонах погляд пробіг
Людей не бачу, я осліп!
Осліп, і зовсім подурів
Якщо лиш бачу я ослів

Я в дзеркало глянуть зумів
І там осел, і я зомлів
О що ми зробили з собою
Славу козацьку покрили ганьбою

24квітня2007року

Кругом не правда та бездолля
Народ замучений мовчить
Король з князями із престолу
На люд знедолений глядить

Глядить на нього та й не бачить
Що він не знає що робить
Умерла слава та козача
Нема кому і боронить

Народ мовчить і їх боїться
Не скаже слова він про них
І тільки ковдрою накрившись
На нього гавкає та й спить

А потім з нову починається
Кінця не має злу тому
І тільки бог один лиш знає
Коли кінець прийде цьому

Гомоніла Україна
Слава била через край
Козаки ворожих били
Захищали рідний край

Козаків в Москві любили
Всіх приймали по хатах
Тільки сонце лиха сіло
Їх послали усіх нах…

Зруйнували січ козацьку
Поголили в москалі
Тільки сильний дух козацький
Тут зостався навіки

Стою я у холі та думку гадаю
Чому Україну у яму штовхають
Ті люди, сини, українська рать
Яка і не хоче цю думку гадать


Така людина що не вміє й не хоче думати про світ
Вона і потім не зуміє залишить людству заповіт

16березня2007року

Не вчіть ви ці пихаті мови
Своя найкраща із усіх
Якщо вони хотять розмови
Хай нашу вчать, заморські пси

16березня2007року

Не люблю наряджати у шати
Гірке слово, що серце кроїть
Бо людина повинна сприймати
Слово правдиве, як чорний граніт

Тую правду, що з неба падає
Снігом кривавим накривши всіх нас
Правду болючу яка роз’їдає
Душу людську, о спаси нас Тарас!
17квітня2007року

Морозиво тане на сонці,
Не ховайся за розтопленим соло,
Рятунок не знайдеш у ложці,
Не зникнеш в фонтанах кола.

Олія на твому обличчі,
Ревнує уста прохолода,
Дим міста осушує вічі,
Де причаїлась волога.

Задушливий пил літніх спогадів
Пробуджує кашлем сміття,
Байдужість - це страх, тільки подумки,
Умовність, а може й межа.

Безсилля лише в поневоленні
Під владою драми життя,
І в цій боротьбі з забороненим
Душа заблукати б могла.

Усі біжать кудись так спішно
Неначе не встигають на трамвай
Неначе вже так дуже пізно
А може хтось кричить їм Утікай

Важко знать що це усе таке
Чи все життя їм часу бракувало
Та може встигнуть взнати щось нове
Ти ба вони таки гадають як бувало

Як там було мій друже
Та ця загадка зовсім не складна
Тобі твій друг і ворог скаже
Що ти страчавс ці дні дарма

Ти скажеш що слухав всіх навколо
І я скажу що ти не чув себе самого
Тому тепер пора усе змінити
Ти зможеш це усе переробити.

(возмущьонно)
Спасибі, татку, от же загадали –
Стріла сама знайде твою жону...
Хіба це лук? Якусь рогатку дали,
І на болото, шоби я втонув.
Смердить страшенно... гов, чи є тут жони?!
Ше й під ногами чвакає багно...
Папаша, ваші діти не піжони,
Але болот не люблять все одно...
Ура! Стріла! ...але у пельці в жаби...
Знакомтесь, папенька – то вашим внукам мать...
Нехай і так – бувають й гірші баби,
Але з якого боку з нею спать?...

Моя доня, донечка, доннюся
Ти неначе долі подарунок.
Ганна, Ганночка, Ганнуся
Зимоньки чарівної рисунок.

Ти неначе ранньої весни надія,
І весняних пташок спів в гаю.
Для весни як запах квітів мрія,
Так і мрію я про усмішку твою.

Оченята завжди бігають щасливі,
В дні веселі і не зовсім так,
Буваюмь строгі або справедливі
Немов би гном якийсь дивак.

Волоссячко пахне весняним дурманом
Теплинню рук хіба так літо гріє
Горять очей зіниці золотом
Осені, яка в останні дні добріє.

Та ти не є весни дарунок,
Та й подругою літа не була.
І аж ніяк осінній ти пакунок,
А зимонькою білою до нас прийшла.

І тому така замріяна як казка,
І така пухнаста як сніжок,
Гомінка, весела мов колядка,
Ти наш малесенький дружок.

Літо. Спека. І знову бажання втікати
Будь-куди від розплавлених сонцем доріг.
Я поїду в село до маленької хати,
Де спориш і барвінок припадуть до ніг.

Там обіймуть мене прохолода і тиша,
Там зустріне мене голубий небосхил.
Негаразди і біль моє серце залишать-
Наберуся наснаги й наповнюся сил.

Я відчую поезію свіжого вітру,
Смакуватиму подих замріяних трав.
Я забуду неспокій спекотного літа
і ярмо термінових незроблених справ.

Замучили ці хитромудрі феї –
Який я в дідька кучер? Це абзац...
Півдня по норах стягуєш трофеї,
А тут тебе бабах – і у палац...
А коні хто? Ото уява хвора,
Ну хто мишами їздить на бали?
Карета благо хоч не з помідора,
Бо ми б додому кетчуп притягли...
Пішла магічна книга на цигарки -
Всі чари лиш до півночі... труба...
Лише пригледів файну куховарку,
Аж раптом став щурем – ото ганьба...

Під дощем, в собачий холод
Жінка вигнала із хати
до старого гастроному по картоплю.
Чи її замучив голод,
Чи подумала шо може
у якій-небуть калюжі я ся втоплю.
Жовто-синя парасоля
Обламалася від вітру
чи якогось вліво скошеного ока.
Проклятуща бараболя,
І на хрін той цар Петро
її завіз, шоби мені була морока?
Зачерпаю черевиком
Із найглибшої калюжі,
із душі зірвався злий лайливий оклик.
Із блаженним ясним ликом
Підійшов до гастроному,
і закляк – в дверях табличка : “переоблік”

Я хочу випити вина,
Залити в кров п'янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути сум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров'ю в давній змові
І в тому не його вина.

З неба падає дощ,
В небо падає погляд.
У мрійливу безодню
Мокрих вулиць і площ

Тихо падає дощ,
Все давно стало вогким.
Сум за небом високим
Ллється з хмар потороч.

Довго падає дощ,
Наче вічність - це море,
Де вже плавають зорі,
Бо давно іде дощ.

З неба йде теплий дощ,
Він зволожує очі,
Які дивляться в небо,
Із якого на тебе
Тихо падає дощ.

Ми познайомились недавно.
Писав листи і говорив:
"Як би у мене була ти!"
Дарма повірила тобі.
Ти зник з мого життя назавжди.
Утік й сховався в глушині.
Ну що ж тебе я розумію.
Твій вчинок є для мене підлим!
Хоч думаєш:"Це не біда!
Що через мене ти помріш!
Ти знай, у цьому я не винен.
Я просто так тобі сказав,
Що ти ... це ти ,
а я ... цея!
Ми люди різних поколінь
І я не можу бути твій."
Ні! Вірить в це не буду.
Тобі не вірю я ... і все ж... люблю тебе.
Люблю це фото на столі,
Ці дивні вірші про кохання,
І... ну звичайно... голос твій.
Я знаю!.. Міг мене б знайти...
Але так сталось,
Що не хочеш мене побачить. Ні... ні... ні...
Не хочеш ... Знаю... Розумію...
Лиш ми друзі так чи ні?
Якщо ми друзі,
То давай залишимось ними назавжди.
Мені це боляче казати... знай.
Мені не треба твоєї ласки,
Я просто хочу бути... існувати... жити.
Жити лиш тобою!
Я знаю ти зараз говориш:
"Пробач за все, я зрозумів тебе... пробач
Але так сталось - ти кохаєш!
Я теж кохаю, але ... ні.
Не смію я тобі казати ці слова.
Пробач за все, прошу пробач.
Це лиш для тебе я роблю.
Для тебе і твого кохання...
Пробач, я мушу ... мушу йти від тебе.
Я не для тебе, вибачай!
Ти мусиш бути з тим з ким є.
Тобі не хочу заважати, тому... йду.
Йду назавжди, пробач
І не карай мене благаю!"
Я не дуюсь, уже не дуюсь.
Я знаю... ти будеш зі мною:
Коханням вічним, недалеким.
І в той же час таким безкрайнім,
Що я не можу позбирати твої слова із неба.
Ти будь зі мною. Обіцяй.
"Я обіцяю... не покину,
Але ж пробач.
З тобою поряд бути я не можу."
Я розумію все і пробачаю... я ж твій друг.
І щиро, щиро так бажаю,
Щоб ти знайшов собі другую,
І був із нею й жив,
І з нею діток наплодив.
"Від серця дякую тобі,
Що розумієш, поважаєш.
Ну па-па
В останній раз тебе цілую... Й йду"
//
__/
Прощавай!

Квітка щастя
Росте в моєму серці
Вона любить шоколадне морозиво

Із півнéвого горла сонцезну небосхил видира,
будень отрухом тиші освіжає недоспаний голос.
А залишена ніч, по якій все стекло, мовби з цебра,
як мале кошеня, в тінь забите, озивається кволо.

Надто чищена вітром, наче риба, лускава ріка
перекривлює хмари, схожі десь на загублені душі.
Не коштований часом, начекався полин, як згіркав,
наче доля... Крила злиплись осі від солодкої груші.

Причащаються луки, що приймають росу, як вино,
а від ложечки світла у траві просинається зелень.
Журавлиним привітом відчиняється в Серце вікно,
видно, як близько ласка, що надію в обіймах куделить.

5 Червня 2007

Я цілував твої рожевії вуста,
Я цілував твій білий стан,
І ти була так зачаровано проста,
А поміж рук заплуталась каштанова коса.

Я роси пив з твої повік,
В коханні клявся я навік.
Тебе до себе пригортав
І щастя більшого не знав.

Я подихом розгладжував веселку брів,
Й ніколи відпускати не хотів.
Тонув я в глибині твоїх очей.
Я й досі пам’ятаю казковий подих тих ночей.

Не забирай у мене віщі сни
І не бери в свої полони.
Я все втікаю від весни
Й скидаю знов твої опони.

Руденька пані йде по Землі,
Шурхіт з під ніг рветься.
Осінь багрянцем горить в мені,
Хай і тобі озветься…

Надвечір закриваються тюльпани,
Немов ховають душу у бутони.
Святенна їх – о, Грація, корона
Й не спопеляючі бурштинові бажання.
Нектаром вони сповнені по вінця,
Який просякне завтра ароматом.
Безбарвна й звучна весняна соната
Розіллється на вмерлій вже сторінці.
А завтра майорітимуть на сонці.
Оці тюльпани, ніби смолоскипи
І кидатимуть всьому світу виклик,
Хоч будуть стиснуті у грубій оболонці.
Тримає їхню душу згубний квітень,
Який життя їм дарував недовге.
Тепер так несміливо пада й ковза
По сирощах землі вже розігрітій.
Тюльпанів голови хитаються квапливо,
Неначе відчувають скору згубу,
Яка дарує їм найкращу муку
І миті найприємніші, звабливі.
Недовго жити, щоби гідно вмерти,
п'янкі сліди залишити по собі,
і бути квіткою в черговій спробі,
із праху прорости на згубу смерті!