Під вікном тоненьку вишню
Вкрив пухнастий білий сніг,
Вкрив він всю траву торішню,
Вкрив стежинки та поріг.
Вкрив ставки, поля та хати…
Дочекалися – зима!
Побіжу колядувати,
Дай копієчку, кума!
Щоб росли самі собою
Біля хати й на полях,
Без селітри та без гною
Вже розкладені, в мішках
Ті маленькі євро-дині,
І по сотні, і по дві,
Бо така вже мода нині,
Що аж ломить в голові.
Щоб усе було у хаті,
Не летіли щоб роки,
Урожаїв вам багатих,
Щастя вам на всі віки.

я гортаю дитячий альбом,
там наївні щасливі обличчя...
млоять думи і никають ніччю
над широким письмовим столом.

де ви, милі друзяки мої?
чи побачимось знову ми з вами?
розкидало життя нас світами,
хтось лежить у холодній землі...

та і я вже не той, що тоді,
і не просто змінився - інакший.
дні виварюють сили на кашу,
розчиняють порив в молоці.

скроням час додає сивини,
на обличчі чіткішають зморшки.
кожну мить наближаюся трошки
до "заснути - і бачити сни".

далі сніг замете манівці
зникне страх і ілюзія свята,
ну, а згодом, як мама і тато,
вогник свічки сховаю в руці.

ми старієм щомиті, щодня.
що ж, змирись. порятунку немає.
і щороку цікавість зникає
до подальшого руху життям.

як не матиму сил воювать,
то прозріють причини і смисли
тільки дідівським голосом кислим
цю вже істину не прокричать.

все частіше я думаю, що
перед вічністю страх розпаляє
наші душі, надії являє.
як мудрець, то приймаєш ніщо.

час уже не підгонить кнутом,
і дедалі спокійніше серцю,
і слабкішає страх перед смертю,
і овіює вічність теплом

А сонечко світить, а сонечко гріє,
а ми сидимо і нічого не вмієм:
не вмієм чекати, не вмієм мовчати,
не вмієм на флейті тихесенько грати.
Не вмієм вдивлятися в даль мерехтливу,
не вмієм сміятись, коли нам тужливо.
Не вміємо зорі вночі рахувати,
не вміємо папороті квітку шукати.
Не вмієм дивитися небу увічі,
не вмієм кохати так ревно, удвічі.
Не вмієм нічого. Нічого не вмієм.
А сонечко світить. А сонечко гріє...

Судний день – сонце твого життя
розпадається на тисячі зірок-днів.
Якщо хоч один з твоїх днів
чорний, -
сонце назад не складеш…

Пройдені дороги, втомлені ноги.
Сил не вистачає на свої вимоги.
Хочеться стати вільним, як той птах,
Але в інших очах я лише прах.
Для тих, хто руйнує надію у мрію,
Якою я живу, у яку я вірю
У своєму серці, у своїй душі.
Пройдені дороги зранку й у ночі.

Візьми на пам’ять сніг – єдину прохолоду.
Бо я Тебе теплом сьогодні огорну.
Це зустріч двох світів. І перші цифри коду
проступлять крізь папір. Відкриють Таїну.

Про Тебе знаю все, що Ти дозволив знати.
Сплетіння чистих слів. Молитва. Оберіг.
Відпущення гріхів... Маленькі клапті вати
злітають із небес...Візьми на пам’ять сніг...

8 січня”07

Я розгубилась у своїх думках,
Так було б добре знати, що мене чекає,
За кожним кроком натикаюся на страх,
Не переживши те, що є, Тебе не дочекаюсь.

Одна хвилина - ціла вічність...
Я не втомилась, просто нарікаю,
І не надіюсь, що прийдеш,
Я вже невпевнена, та все одно чекаю.

Ти у думках, на вулиці, у сні...
Тебе не можу викинути з серця,
Я розумію - Ти в мені,
І так, напевно, буде вже до смерті.

і так хочеться у полон -
і так хочеться здатись без бою:
щоб ні слова,
щоб погляд - курок
і як вистріл,
як вистріл...Тобою
так вже марити -
невгамовно:
ніжність доторку -
сила розброєння...
і так хочеться у полон
і на волю...
На волю?..Роздвоєння!
Це роздвоєння почуття
несуть спогади -
(і ні півслова)
по стежках із
багряних листків -
в наші сни...
Обірвалась розмова...
Обірвалась
розмова про нас,
одиноких,
сповитих журбою...
А так хочеться у полон...
В твій полон...
щоби поряд...
з тобою...

Я розмову почну з високості чола
Кволим дотиком губ, як у церкві іконі.
І дорога моя буде звабно-тягла:
То до кінчика носу, то десь поза скроні.

Пометляє язик, як принишкла змія -
Пролізаючи впадини й пагорби тіла.
Так від губ і до губ перейде колія,
Так від рук на спині прорізатиме крила.

І забившись у стук ледь здичілих сердець,
Я вкладатиму зміст в неприпіднятих віях...
Та шукатиму в морі розрад острівець
Про який ці слова передатись не вміють.

7 Жовтня 2006

Пишу тебе по мірі того,
як оживає все.
Як ниточка за ниткою
звивається у полотно,
записую тебе,
тобою користаюся,
тебе я сотворю.
Тебе, проклятий зраднику
тебе, завсе люблю.

Починай запитанням
і закінчи зізнанням.
Не загубися поміж цим.
Я дам тобі провідника,
посеред холоду моя рука-
у кожнім кроці збита
з проліску роса.
Дивись, я простеляю
білі простирадла
щоб ти надихався в пітьмі.
Дивись, я затуляю вікна
щоб ти тривоги знав-
лиш ті, що я даю.
Дивися знов, то я
сліпа чаклунка,
що підглядає твої сни.
Я посередині весни
твоя щаслива провідниця,
в середині мене засни.

Тебе не видно, але ти зімно.
Ти випускаєш свою волю,
як павука в безодні погулять.
Він, своєю хижою ходою
долю мою перетинаючи
тебе навчає своє глузливе лихо
з мого кохання наповать.
І ті рідини випитого щастя,
як годівниця твого его.
Ти просто дякуєш мені,
і твоя вдячність наче ляпас,
наче приціл, до смерті
дихає у потилицю мені.

Я загубив себе в житах
і вже немає сил шукати
душа летить на двох крилах
і я босоніж – мандрувати
в чужі світи, на зло пророкам
і гороскопам…
аж допоки
я буду йти – я буду жити!

Вітаю вас, щоденні павуки!
Дай, Боже, вам здоров’я
в вашій справі...
По закутках душі моєї стали,
як павутину сплутали, – думки.

Розрізана на руки й ноги глина
раптом задихала вночі,
лежала, спала навкруги кохання
вдихала живість в дві ніздрі.
То був ще не едем,
але вже близько біля нього.
Неопалимі люди з глини повставали
і руки простягали легко
майже доторкали
смужками пороблений навколо світ
до золотої середини приєднавши
обидва свої центри - душі.
Гармонією слова стали -
бо народились відпочилі,
з початку почалися.

Я відчуваю все портретами,
якимсь зображенням облич,
опущеннями підборідь,
вивченням очей.
Наче читання прози,
що не римується
і відповіді не дає.
Торкаюсь не живого наживо
і помираю вкотре без нового...
Під поглядом оголених ночей.

Я – мовчання Твоє... Бо слова невагомі...І з них
не залишиш на пам’ять відлуння, що потім зітреться...
Ти – бажання моє бути тільки з Тобою... як вдих
і як видих... як кисень...як Небо над нами...як серце...
Всі слова проминають і тануть, мов свічка в руках.
Я – мовчання Твоє, що освячене тишею Свята.
Зміст у поглядах. Він у долонях Твоїх...і зірках...
Він – у всьому Тобі...І в бажанні Тебе обійняти.

7 січня”07

Ділитися словом: збирати скрушини,
Пройтися від гирла на витік причини.

Забитися в горлі... і в серці напевно.
Розміряти вимір на все недаремне.

Ходити до Бога за думкою часто,
І гублячись в небі не падати пластом.

Схиляючи світ, наче яблуні віти,
Тягнутися далі, зриваючи вітер.

Мовчати навзаєм - всю душу збагнути.
(Здається, що плитко - та днo каламутить)

Ділитися словом - Тебе передчути,
Щоби у Тобі себе осягнути.

25 Серпня 2006

***
вбиваю босоніж в пісок
передсвітанкові ритми
від страху злетіти без сну
без відпочинку земля

із оповідань пересохло
у горлі словами старими
від самогубства існує
до самострати обряд

розводиш багаття у кошику
непереможна хвиля
мудрішає на латину
відтінок татуювань

лише жовтий Місяць - пошук -
своєї закутої сили
щоб врятувати тінню
неприйняту вами саванну

Пізній вечір.
Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє
біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь
на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,
переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока
стоїть ой гора.
На хера ой ще вища
та друга…

2000

Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон
Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Я не знаю,
що сказати.
Може, буде інший раз.
Обраних — не обирати,
убивати
скаче час.

Коник б'є копитцем глину,
три хрести — такий алюр.
І крило — мов куля в спину.
Три хрести. Церковний мур.

А якщо впаде на краще,
що й казати — не кажи.
Антологія пропащих —
апологія. Режим.

Наче сіть сплітає казку
і хрипоче букви злі
від Палажки
до Поразки
і до чорної землі.

2000

Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом
сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.

Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа
під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.

Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.
…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.

Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,
і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.

2000

Вийти — ходити. Ввійти — і ходити знов.
Думати щось
або думку гадати — краще.
Власне, історія — вмочєння корогов
в кров посполитих
на землях, від смерти пропащих.

Отже, на тлі історичному — осінь така ж.
Листя в темницях гілок виколисує масову втечу.
Дощик осінній —
не днесь, і не ввесь, і не даждь.
І течією потоку — тече голова Предтечі.

Тільки відчую, можливо, а зрозуміти — зась…
Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто:
Тільки в селі, у мороці вступить собачий князь,
тільки при склі, у Моринцях
нікому буде почути.

2000

І кликав Мойсей до Господа, кажучи:
"Що я вчиню цьому народові?
Ще трохи, — і вони вкаменують мене".

Ще трохи, — й вони вкаменують мене.
Пісок насипали руками
  віками.

Ні птиця не перелетить, ані камінь,
ні амен,
  що губи мені розітне,

Лиш марево звір заблукалий жене,
і тихо ковза на мій ніж празниковий
ненависть, яка — не зі зла,
а з любови.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Якби мені очі, і слово дурне,
й знання про дорогу — заліплені воском…
Ці люде, вони не від Бога —
від Босха.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Ще трохи, — й вони вкаменують мене…
І дійдуть — не перші, так треті — крізь темінь…
І вітер з пустелі
в селі Віфлеємі
порожніми яслами тихо гойдне.

2000

Отче наш,
осінній сад…

Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.

2000

-Ти не проти, якщо я підсяду?
Це звичайна кав’ярня у Львові.
Я ховаю оголену правду,
Що до зустрічі з ним не готова.

-Поговоримо, вип’ємо кави…
Він улесливо дивиться в очі.
Він забув, як заради забави
Розчавив мої мрії дівочі.

-Ти змінилася – годі й казати.
Компліменти такі недолугі.
Я не буду шукати розплати.
Він для мене залишиться другом.

-Ти мовчиш… Ну, пробач за минуле.
Пізно й смішно про це говорити.
Я давно все безслідно забула.
І майбутнім навчилася жити.
18.11.06

Перейшла недоступну межу
Крізь туман нафарбованих вій.
Я ніколи тобі не скажу
“Мій”.

У глибокому рові брехні
Хай потонуть любові хребти.
Тільки так необхіден мені
Ти.

І за будь-яку грішну ціну
Я куплю зацілований час.
Щоб ця мить пробудила весну
В нас.
14.03.05.

Не тільки ілюзій —
реалій нема.

Стільці Іонеско. Дванадцять, здається.
Листочком зеленим осіння зима
над літнім століттям тріщить і сміється.

За спиною — вузлик на згадку про кри—
ла. Шлях, як в нору, заповзає у стежку.
Повітря немає — усуціль вітри.
І поводирі, що сліпіші од решти.

І виклик. І поклик. І заклик. І крик.
І доля приходить походом зі сходу.
І цей, що назустріч іде, чоловік
у чорнім лахмітті,
що зветься народом.

Шикується шабаш під музику ґрат.
Ілюзій нема. І реалій немає.
Лиш перстень на пальці — як чорний квадрат
з портретом
чорт знає кого
з горностаєм.

2000

У тебе на вустах молочний запах.
Ти знову цілував мою дочку́.
В своїх необлаштованих кімнатах
Ти грав їй на фальшивому смичку.

І сипалися звуки, як дзвіночки.
І голос якось зірвано тремтів.
Ти пильно зазирав в розумні очки.
Щось довго їй на вушко говорив.

Заснула наша дівчинка слухняна,
Муркотиком згорнулася в клубок.
А в тебе на вустах з’явилась рана –
Дитячої відвертості ковток.
2.03.06

Ти не спиш?
Так хотілось почути
Рідний голос і добрі новини.
Розкажи про мою Україну,
Як живуть наші сестри й брати.

Ти вже спиш…
Навіть зорі тут інші.
Довша ніч у сріблястій оправі.
І світанки такі величаві.
А у нас – пам’ятаєш? – прості.

Ти не спи –
Заспівай мені пісню.
Колискову, як мама навчила.
Я так пізно, на жаль, зрозуміла,
Що лиш вдома дійду до мети.
11.11.06

За спиною - майже нікого нема.
Може лиман.
Могила, може, покú що - скіфська.
Кущ кизилу над урвищем,
мов бусурман,
Що молиться
або просто відбився від війська.

Вужик лиманський,
як елінський перстень, лежить
взявши камінчик у темну свою оправу.
Горлиця в дзьобі несе
оливкову віть,
або іншу якусь приправу.

Попереду - теж небагато:
власна суха рука.
Оце, напевно, і все,
принаймні, найбільш цікаве.
Могла би бути деталлю наявність на ній жука,
наявність у нього крил, якби він ті крила розправив.

Сенс життя - якщо був -
артикульовано весь.
Друзі - якщо були -
зблукались у різних списках...
... Стіни відкриті, як двері.
І коні збивають овес,
злітаючи, наче ворóни,
з вечірнього тамариску.

2003

Зимно… На вулиці – дощ і машини,
Сірими крапками люди між ними,
Скачуть бруківкою, тануть від зливи,
Мокрі, негарні і нещасливі.
Зимно… В трамваї штовхають і лають,
Одяг деруть, парасолі ламають,
Всі один одного злісно картають,
Гірко і голосно дощ проклинають.
Зимно… Я вранці із лівої встала,
Кицьку з дивана ногою піддала,
Маму образила, чаю не пила,
Йшла по калюжах і мало не вила.
Зимно… І раптом мене перемкнуло:
Найголовніше заледь не забула!
Просто, в цей день я могла б і не жити,
Міста не бачити, світла не пити.
Просто могла народитися хмарою
І для людей стати Божою карою:
Литись дощем, потім стати калюжею,
Сумно розхлюпатись ботами дужими…
Гарно і весело враз мені стало!
Зустрічним людям усмішки роздала,
І закружляло над дзеркалом площ.
Люди! Дивіться! Як гарно - йде дощ!

Знов музика... Як владно й незбагненно
Чарівних звуків гомінливий рій
Бентежить душу пристрасно й натхненно;
За ними лину у полоні мрій.

Мов тільки вчора -- пам'ять доторкнеться
Таких глибин, такої далини!
Як трепетно і ніжно в серце ллється
Акордів повінь -- спробуй зупини!

Так вся тремтить в обіймах сонця квітка,
Дощі так заціловують ріллю...
Зайшлась в риданні і зомліла скрипка
У невимовнім, світлому жалю.

О слово, музикою стань!
Смичком і струнами -- гортань!
1.12.1998

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Коли спомини знову наплинуть,
Від жалю і тривоги спочинь;
Хай думки несполохано линуть
У дитинства ясну далечінь.

З глибини, мов хмарки легкоплинні,
Ніжно й щемно воскреснуть в мені
І поля у задумі осінній,
І гаї в золотому вбранні.

Візерунки торкне з павутиння
Вітер й знов забринить в бур'яні...
День згасає і сонця проміння
Струменить в золотистій стерні...

О дитинство! Хай в'янучим цвітом
І на мить лиш -- прилинь з далини;
Усміхнись мені бабиним літом,
Журавлиним ключем помани.
22.10.1998

Мліє полудень в мареві соннім...
Йду стежками, де бігав колись.
Як тоді, край села, на осонні,
В своє лоно прийми мене, ліс!

Продзвенить вітерець легковійний;
Серце знов, як колись, защемить.
Зусрічай, розкривай же обійми,
Як чекав я бентежну цю мить!

Безнадії і смутку -- не треба;
Пам'ять лиш осяйне воскреша.
Як зраділа і проситься в небо
Разом з соснами й вітром душа!

В метушні й щебетанні пернатих
Мов вертаюсь в далекі ті дні.
В твоїх світлих і лунких пенатах
Як привільно, як гарно мені!

Крізь роки хай сяйне білизною
Цих берізок нетлінна краса.
Як бездонно цвітуть наді мною
Твоїх весен п'янких небеса!
15.10.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

почути почуття слоновим вухом...
марно
бридка байдужість барв бракує...
темно
нестерпно терпкий тобі притаманний
присмак... довго
тягар у гарячу гору тягне...
диво

порожня годівниця птах сумує
зима затягнулась звуки виморожено
завірюха без стогону вітрує
день нарешті страчено
власним тілом відігрів землю
немічний розчулив лід
сумую за нею
птах могила хліб

зачинені двері на вікнах дощані хрести
тебе немає вдома не перший рік
цієї ночі наважусь зректись
завітаю востаннє ремонтувати поріг
на всяк випадок зацементую листи...

залишки твоїх парфумів на светрі
безсонню набридло моє хобі
засинаю вдихаючи обійми відверті
цієї ночі тобі даровані
ще один прозаїчний спогад
на гачок минулості почеплений
зі мною самотність поряд

перегортаю очі непотріб паперовий
на звороті невдале фото душі
ти впевнена мій розум хворий
в почуттях частіше дощить
встигла придбати ліки «відстань»
звик до снодійних за час відсутності
у почтовій скрині листівки вітань
напевно чекала відповідної звітності…

відтворюю твій голос сопілкою
спотворена гармонія іншої не пам'ятаю
повторюють руки за віконною гілкою
так вони пестили, пахло м'ятою
звуки непомітно танули
луною десь вигукують
справжню тебе на касеті прослухаю
ніби дует імпровізую

[07.12.05]

протягом знайомства застудив тебе хворобливу
нащо читала мої вірші ліричні
вночі простирадло вбирає слину
від бажання залишити її на моєму обличчі
бери мені не шкода тіла
на радощах цуценя миле
лизне господаря не зрозуміла
для мене ти тільки хворіла

[30.12.05]

ще інколи тремтять вуста
на згадку про останні сльози
долонь криниця вже пуста
вже не напитись у дорозі
душі нема пустеля тіло
то болю шлях то гіркота
хоч серця сонце потускніло
і з розпачу випалює життя
не втратила і досі співчуття

[30.11.05]

втомлено
сни у ліжку втоплено
біль болю біліє
тишею кричить "тихо"
з очей вирізали ніч
нерухомо
тіло
моє прохання - знищ
почула
на язиці пігулка
ковтаю з поцілунку
смерть

[04.01.07] 01:47

вдягни моє тепло
за тілом
місяць
в якому падає листя
і помирає осінь
звільняє місце
зимовій прозі
квитки птахів
перевіряє південь
на півночі останній дощ
у світло ліхтарів
пливуть кити
думки важкі
твоїх очей прозорість льоду
за тілом
вже забагато
холоду

[26.12.06] 20:49

Так і не знаю,
що таке-що жінка має.
Для кого чутливу шию
в діаманти та рубіни
огортає,
для кого у відстанях
скорочує помилки,
і вранці відірвавшись,
відштовхнувшися від сну
впадає знов в обійми
відстань подолавши
навіки прокусивши поцілунком?

Розкажи мені казку
про бубликів в"язку,
про темнії ночі,
про заспані очі,
про гарну розвагу
зірок в небесах,
про мирную тугу
вітрів в парусах,
про гавані дальні
які починаються в нас,
про те, як ми падали
серцем униз,
і лик цілували
торкаючись сліз,
про те, які дивні
ця казка і ніч,
про те, як заснули
торкнувшися пліч...