Діамантові сузір*я
Розплескались в небесах,
Білосніжне ніжне пір*я
Закружляло у руках.

Танцювало як уміло,
Може брейк, а може вальс.
Просто щиро так хотіло
Знову поєднати нас.

Але марно, не судилось:
Ти - на захід, я - на схід.
Тільки спогади лишились,
Та між нами срібний лід.

Сталось те, що мало статись:
Я - не сам, ти - не сама.
Тільки пір*я намагалось
Дати нам обом тепла.

Танцювало знову й знову,
Сподівалося на щось,
Та не чуло серця мову -
А у нім вже інший хтось.

Не кружляй, прошу, не треба -
Краще помандруй в світах,
Може там ще є потреба
Танцювати у руках.

Скоро північ. Існую своїм ще недоспаним сном,
І купається місяць в бокалі з холодним вином,
Гороскоп за півроку назад не збувається досі,
Мені маришся ти, прокидаюся - поруч спить осінь.

Недописаний вірш позіхає у стелю трикрапкою,
Він знущання мої ще потерпить до ранку чи довше...
А надворі туман в окулярах смішних і з краваткою
Залицяється знову до тих, що кохають за гроші.

Засинає гербарій в долонях зеленого кошика,
Відчуваючи запах осінніх парфумів у тиші,
Я вже майже прокинулась, тільки полежу ще трошечки
І у місячнім сяєві свого вірша все ж допишу.

Гармати до хати,
Щоб мали вагу постулати.
Ліпити плакати
Чи плакати
Над домовинами тих,
Хто не встиг
Дописати
Своїx антиправильних книг
В перемогах малих
Ми іще не спасителі,
Вже не Пилати...

Я забираю свій останній дощ,
Який Ви навіть не допили,
В цій жмені – оберемок сили
Вам непідвладний. (Ну то й що ж?)

Останній подих. Скло... Міраж?
Ваш образ в одязі примари
Такий прозорий, але марно
Мене лякати. (Надто аж.)

У мені страху на півкварти,
Непередбачений підхід?
І я залежна лише від
Себе самої. Може й варто

Про Вас забути. Та не хочу,
Нехай хоч всі дощі на спину,
І Ви – ковток адреналіну,
Який ковтне мене. (Це точно.)

Отой співак*у Крилоса хоромах
Всміхався сонцю і радів дівкам,
І не любив усмішок безсоромних,
Не поклонявсь палацовим богам.

Отой поет, що не послухавсь князя,
Не дав огню у зичний дифірамб,
Зневажив челядь, через вікна лазив, -
Ховав у квітах найсвітліший ямб.

Отой митець, що у похвальний спадок
Не залишив ні пісні, ні поем,
Що на коліна не вклякав, не падав,
Не залишивсь героєм для богем.

Всміхався смердам, хоч служив Данилу,
Отой дивак, порядний чоловік.
Своїм життям відшкодував данину,
Аби собі годити довгий вік.

Але мені не усміхнеться радо,
Бо жаль йому, що залишився сам, -
Якби у мене попросив поради,
То хоч одну би пісню записав.


* Посилаючись на літописне
оповідання про співака Митусу,
якого за бунтівні бесіди
та непокірність князь Данило
звелів зловити і покарати смертю,
Іван Франко у примітці
до повісті “Захар Беркут” застерігає
читача: “Розуміється,
що, наводячи такі погляди для
характеристики часу й людей,
ми тим не хочемо умалити значення
і ваги особи князя Данила,
який між усіми володарями русько
- галицьких земель
визначується як чоловік незвичайний,
симпатичний і, по –
своєму, як на ті часи, досить
людяний та наділений
політичним розумом”. – М.О.

“Ви прийшли непрохані
і підете неподяковані”
(Із кінофільму Леоніда Осики “Захар Беркут)

Я не просив нікого до світлиці,
А ви зайшли. І затремтів мій стіл...
Ви в темноту сховали, скрили лиця,
І говір ваш неприязно хрустів.

Мене скувала дика, тайна сила,
І кров текла із пальців рук моїх, -
Мене колола, мучила горила,
А ви в собі душили хриплий сміх.

Я чув крізь сон, як, ніби ненароком,
Дихнула смерть, заблимала в пітьмі, -
В світлиці тхнуло 37 – им роком...
І враз мерці з’явилися німі.

Вони горилі руки покрутили,
Пришельців ницих позбивали з ніг,
Вони світлицю сріблом освітили,
Вони злобу прогнали за поріг.

А я лежав безпомічно і тихо,
Бо смерть приходить і відходить геть,
Та не відходить від народу лихо,
Яке приносить, родить страх і смерть.

Нема кому вкраїнців захистити,
Окрім борців, понищених давно.
То як мені за ними не тужити,
Коли й мені гірку судьбу дано?

Для того, щоб відкрити суть
Думок усіх таємних,
Та істинних, натхненних.
Звільни свій розум від сміття
Для свого ж кращого буття

Бо повна чаша - розум твій
Знаннями не своїми,
Переконаннями чужими,
Людськими думами важкими.

Щоб вчитись мудрості і правді,
Забути мусиш їх назавжди.
Опорожнити свою чашу
І заварити нову кашу.

Цей понеділок починається з вечері,
Коли я живлюся фантазією снів,
І хтось невидимий назавжди полетів,
Лише автограф залишивши на папері.

Мене дратують кроки перехожих,
Сміття на вулицях і сторінках газет,
Я зависаю в медитації тривожно
І поринаю у парад планет.

Мені набридло світло ліхтаря,
Що підробляє сонячним дублером...
Застиг автограф тінню на папері,
Як доказ існування твого я...

Темно в лісі, срібними проблисками
Падає світло крізь похиленні віття,
Третій день вже ідеш –
Ноги попечені від землі,
Ноги скалічені повінню,
Ноги роздерті повітрям.
Розітри між пальців м’яти пучок,
Уберися в барвінкову печаль,
Печаль відірваного від кореня.
Сядь на зелений мох-пух,
Зазирни до трухлявого пня –
Там танцює від дня до дня,
Танцює, танцює, танцює…
Носить вогонь на черевці,
Ніби корону зісподу,
Вогняну корону, вогняну…
Світляк – червак.

Попереду будуть просвітки,
Попереду…
Коли очі звикли до темряви?

Я і досі ведуся на лестощі
Пестощі
Твоїх рук
Знаю
Пробачу
Тобі тисячі розлук
Ти погодишся
Бути на кілька годин
Присутнім
Щоб послухати разом
Розмірених пульсів стук...

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках...
ніби вчора...
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.

Давай обернемось на захід!
можливо, пройдуть ще роки...
та чутиму я тяжкий гуркіт,
та предків полумні кроки.

Давай обернемось... та підем
туди, де сонце не встає
і Землю всю... коханням вкриєм.
візьми для себе все моє!..

Віддам тобі, своє я серце,
Ти надаєш йому життя!
Від тебе тільки воно б"ється,
Чи це не сильне почуття?

Віддам усе! І навіть волю!
Хай проклянуть мене діди...
Я на коленях їх помолю
Про розуміння на віки...

“Мене, мати, води знають,
як я іду – то втихають”.
( З народної пісні )

Втихає ріка, щоб почути, хто йде, -
Чомусь її шум ущухає.
Але не змовкає – співає, гуде
У серці моїм водограєм.

Побачив її – не спішу вже один,
Смілію в глухім надвечір’ї,
Бо чую, як плескає сяйвом води
До мене відрадне узгір’я.

До кладки зближаюсь - і вже не боюсь
Ні тіней людських, ані вовчих.
На річку дитинства з любов’ю дивлюсь,
Дивуюсь, що йде по ній хлопчик.

В сорочечці білій, як ангел нічний,
І руки простер, ніби крила.
“До кого ідеш по гладіні річній,
Дитино, знайома і мила?”.

“До тебе, мій брате, до тебе спішу,
Бо скучив без тебе, аж плачу...”
Розбурхує річку і клекіт, і шум, -
На березі маму я бачу.

“ Куди ти бредеш, мій синочку? Вернись!
У небі зібралось на зливу...”
Захмарилась густо засмучена вись,
Захмарила річку щасливу.

Не кажи мені
Що житиму довго
І лиш у сні
Побачу нещастя
Я на дні
Повної чаші
Наче снігом
Вкриюся білим
Хай ця чаша
Розіллється сльозами
Доля наша
Не дасть
Послизнутись
Ми ночами зими
Землю вкрили
Лиш на путь
Лягло позабуте
Лиш дорога
Під Небом
Скривить інієм
Сльози
І крізь скло
Новим
Я встану
І боріння
І страждання
І грози
Нам наблизили
Царство
Казкове
Наша казка
На лебедях срібних
Білим млеком
По шляхах
Розлилася
Кажуть важко
А насправді
Так легко
Іти туди, де
Зоріються
Люди
2005 р.

Перед Великоднем
Коли Христос
Зійшов у пекло
Визволяти Адама і Єву
На самоті
Я мерз у хмарах

Коли ж смеркло
Полились рядки піснеспівів
Біля полум'я
Слухав янгольскі співи
Але Христа не чув
Він був унизу
За горами
За розмовами дощів
Серед людей
Святкував Великдень
Диво з див
Світле Воскресіння
2005 р.

x =
От тільки не треба чергових святих констант:
Константи - відносні, а я нескінченність-мінус.
Мій шлях – від нуля. Ніби я ще кудись подінусь,
Довічних питань і довічних старань адресант.

у =
І знаєш, я стала зла. Мені не діждати раю.
Пряма – занадто жорстока, коли дотичних нема.
І я не люблю людей – я надто їх добре знаю.
А більше за все – бо достоту така сама.

z =
І в цій ілюзії від кімнати
Я «ікс» невизначених витрат –
Мене забули намалювати
У цій системі координат.

Ми часто, друже, помиляємось –
Вважаєм за кохання пристрасть.
Пізніше з болем в серці каємось,
Мовляв, кепкує знов антихрист.



Так досвіду ми набираємось,
Щоб зерна вийняти з полови.
Знов – „не в той степ”. І знову каємось.
І ваблять нас пригоди нові.



„Поправки?” Так. В кохання граємо
Вже у домашньому театрі.
Та подум геть до тла згораємо
В любові невгасимій ватрі.



В недосконалому ж бо світі цім
Ті, хто найвищі робить ставки,
За гріх не платять іміджем своїм –
За них ми робимо „поправки”.

ПОЕТИ, ЗІБРАВШИСЬ ЮРБАМИ В КАВ'ЯРНЯХ,
ОБГОВОРЮЮТЬ НОВИЙ ЗБІРНИК ВІРШІВ


По-перше,
Вірші недовершені,
По-друге,
Все недолуге,
По-третє,
Як у газеті,
По-четверте,
Утерте,
По-п'яте,
Нуднувате,
По-шосте,
Надто просте,
По-сьоме,
Давно знайоме,
По-восьме,
Незносне,
По-дев'яте,
Ми читали через п'яте-десяте,
По-десяте,
Див. по-дев'яте,
По-одинадцяте,
Дурного не переіначите,
По-дванадцяте — дев'ятнадцяте,
Так і ми вмієм квацяти,
По-двадцяте,
Крадене все до цяти.

Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
I вмовкло все. I з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. I де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

Сонце спалене,
видихся вітер -
поштивніли небесні
вітрила хмарин.
Не витримує тиша.
Летіти
над планетою
вибився з сил
гострий клин.
Скоро сяде...
наразі:
курличе;
серце кличе,
спиня мимоволею
хід;
ріже небо,
мов старість обличчя;
розшиває невпинно
крильми переліт.
І так хочеться
витерти крики,
наче сльози чекання
з лиця матерів...
Вище небо,
рукою каліки
простяглись журавлі
до своїх берегів.

30 Березня 2007

Досі мовчали — бувайте:
бублик існує для дірки.
Музикою була ти —
скрипка померла тільки.

Чия узяла, по суті:
ці хвилі скорились вітру.
А речі, як ми, закуті,
від того, напевно, й хитрі.

Раб Твій, і син Твій, і Каїн, —
винний, холодний, дальній.
Лежить при дорозі камінь —
погибель моя і дар мій.

Хто винуватий: ти чи я?
Чи, може, Доля, так жартує?
Скажи, помилка де й чия? –
Не згадуйте коханих всує.
Хто винуватий: мо трамвай? –
У нього цілих два вагони,
Думок по вінця, через край
Емоцій, і вони солоні…

Все частіше я думкою лину
До Кавказу, де скелі юрмляться,
Де живуть іще справжні мужчини,
Які навіть жінок не бояться.

Під прицілами гори і села,
Трубопровід підірвано з газом,
А вони не заклякли в оселях,
І лише згуртувалися разом.

От якби і братів моїх – києм,
Як грузинів: в літак - і додому!
В ешелони - з Москви та на Київ,
Щоб вони не годили чужому.

З Воркути і Тюмені, з Уралу,
Заполяр’я – і ще звідусюди –
От якби журавлями вертали
В Україну найкращії люди!

Щоб докупи – і розум, і руки,
Щоб розхмарили небо до краю,
Почорніле від кібців та круків.
Козаки наші, де ви? Не знаю…
03.2007

Химерна гра моїх думок,
Мов промінь місяця неясний,
Мов тихе сяєво зірок
Крізь яблунь цвіт весняний, рясний,
Химерний сон душі і мрій,
Що тихо мене обгортає,
І рій розбуджених надій -
Ласкаво вас мій дух вітає!
Благословенні будьте ви,
Хай з вами край цвіте коханий,
Мов яблуневий цвіт весни,
Мов думок рій, раніш незнаний.

(1907-1914)?

Молодая та веселая, жартовливая весна
Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна;
Милувала гай зелений, в його сиплючи квітки,
Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки,
В полі білую березу розбудила до життя,
І зрадлива, і блискуча, і залюблена в себе,
Як коханнячко щасливе й сонце яснеє палке,
Розігнала темні хмари, розігнала засмуття!..
Золотая і прекрасна і зрадливая весна
Серед тихої природи прокидалася зі сна...


(1907-1914)?

Чи бачиш? - самітня смерека зітхає
І віти журливо свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила...
Чи бачиш? - он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усі оповила.
Отак воліктися лиш можуть журбою
Надломлені крила...
Несила он меві летіти над морем,
Там скелі немає, котра б захистила,
Не можуть вже більше боротися з горем
Підстрелені крила.

(1907-1914)?

Проліски білі,
Проліски білі -
Ніжні, як дотик,
Чисті, як іній.
Сонця шукали.
Що вони стріли?
Землю холодну,
Сніг, заметілі.
Візьмеш, як пам’ять,
З лісу додому -
Зразу зів’януть
В теплих долонях.
Ніжні створіння
Звикли до стужі.
Квіти для сильних,
Квіти для мужніх.

Від кохання, від кохання
Нас лікує тільки час,
Позабудуться страждання
Ті, що мучили так вас.

Все минає, все минає,
Серце знову оживе,
Ніжним цвітом розквітає
Почуття у вас нове.

Як бузок п’янкий, весняний
Зачарує погляд твій,
Погляд ніжний та коханий,
Дивовижний та палкий.

З кожним днем усе менше тебе
У рідинах мойого тіла...
Так вона захотіла,
Я ж досі пишу "come back"
Свій заїжджений трек
До якого немає діла
Ні тобі
Ані жодному з моїх нових кохань...

Малий вовчисько вибіг погуляти.
Залишивши доньку і сина,
Залишивши лиш тінь свою.
Побіг десь в незнаний край,
Де ходять хижії тварюки,
Де є розпечена земля.
Ходив він, мов той щур прибитий.
Ходив-блидив, шукавши долю свою.
Шукав він довго! Не знайшов!!!
Ходив він, приблуда вічний.
Ніким не знаний, мов не свій.
Не свій, тож не любив ніхто.
Ніхто, вовк був, ніким...
Помер!

Я залишаюсь в шумі дощу,
сумом безсонних вікон.
Не потривожу.
Не закричу.
Не дотягнуся.
Тільки
інколи тихо гляну в вікно
місяця мудрим оком.
Лиш обійму тебе
Синім сном –
трепетним і глибоким...

Не допусти страху до мене, доле,
Бо я збираюсь знову йти убрід,
Та чи на дні щось ногу не проколе,
Не можу ще кінцевий знати звіт.

Нема коли прощупувать намули,
Немає де знайти проводиря.
Уже давно роки ті проминули,
Коли дорогу мітила зоря.

Тепер надіюсь, Боже, лиш на Тебе
(Невидимий, присутній всюди Ти!).
Мені не конче вбрід іти потреба, -
Та як не я, то хто захоче йти?

Не знаю броду, але йти наважусь.
Егей, братове, хто там занеміг?!
Ану, вступись, тікай, зухвалий враже,
Дай доорати рідний переліг!

Іду на поміч - скородѝти ралом
Завмерлі душі сонних козаків.
Спішити мушу поки світить ранок...
А ви тут хто, ну, хто ви там такі,

Що уляглися у дрімоті п’яній,
Розклавши навзбіч одяг і пляшки ?..
І бачу враз - ватага йде в тумані, -
Не всі - бо сплять, не вмерли козаки.

Любовне сафарі скінчилось –
Вловив невловимого звіра.
Та потай собі дивувався –
Людина кохає тварину?!



Все ж вірив в приборкання серця
У нетрищах порпався диких:
Просіяв інстинкти крізь сито,
Найкраще залишив назовні.



Любовне сафарі скінчилось,
Десь зник Купідон, мій товариш,
Не здобич у мене – ДРУЖИНА.
Кохання Взаємне, Гаряче!

Гряде нова пілатівська потуга,
Хоч рук брудних Пілат ще не відмив.
Ще над Ісусом чиниться наруга,
Ще на Голгофі тліє царство тьми.

Аж до Вкраїни хвіст простерся хижий
Змії, щоб сад Едему не зростав.
Іще лице Іуда підло лиже
На образі безсмертного Христа.

Але гуде, клекоче підземелля,
І трон Пілата спасу не діжде,
Бо перетрощить, зло дощенту змеле
Ісус живий, що проти тьми іде.

Аж до Вкраїни голос Вифлиєму
Церковним дзвоном долетів тепер.
Вклонився Київ Господу своєму,
Дніпрові кручі вірою підпер.

Червоний оксамитовий нашийник,
Два вогники в смарагдових очах.
Самотність серед пилу й павутиння,
І любощі на твоїх подушках.

Годинами під дверями чекаю.
Ці двері, мов кордони самоти.
Ти думаєш, тебе я зустрічаю?
Ні, любий - намагаюся втекти.

29.03.07.

Пів-кроку до Твоїх очей...
І сяйва сонячного нитки
Розтануть тепло й непомітно,
І час крізь пальці протече...

Пів-думки до відвертих слів...
І вітер тихо прошепоче:
«Я передати тільки хочу,
Що Він сказати не зумів...»

Пів-погляду ще до тепла
І пів-дороги до любові.
А вітер стих зі мною в змові...
За подих до Твого чола.

29. 03. 2007

Ох і важка для мене переправа
На берег твій, де цвіту білий світ,
Де голос твій заплутався між трави,
І млосну весь, коли іду я вбрід,

Бо серце мліє, бо зболілось смутком,
Воно без тебе п’є гірку печаль.
І я в свій човен укладаюсь хутко, –
Десь коло тебе стати на причал

Лелію мрію, тішуся думками,
Що буревій не вирве якір мій,
І ми удвох незгасними роками
Пробудем там, де вічний є постій, –

Між трав і квітів під зеленим небом,
Де світ ясніє над хрестом святим.
На боці тім горнутимусь до тебе,
У всіх світах мені потрібна ти.

Постукала любов у двері серця.
Хтось скаже, що вона жаданий гість,
Чому ж тоді від болю воно рветься
І сповнює його пекуча біль.

Чому так складно обирати долю,
І друга вірного на все життя,
Чому кохати - це втрачати волю
І рвати серця на шмаття.

Хто дасть пораду у скрутну годину,
І хто розраду подарує вчас,
Щоб ти знайшов свою людину,
Яка в житті буває раз.

Ота єдина і така жадана,
Якої в світі більш нема,
Яка неначе з неба манна,
Дарована тобі дарма.

Неможна покохати двічі,
так само, як родитись знов,
палають довше свічі,
аніж подвійна ця любов!

Страшно. Холодно. Сумно.
Навкруги лиш вода і шосе.
Довге.Сіре. Страшне.
Вони огортають мене
І мені страшно.
Страшно від того,
Що я не можу зупинити машини,
Які їдуть у безнадію.
Страшно. Сумно. Холодно.
Кожне деревце на цьому шосе
Відраховує час до загибелі.
Загибелі нашого народу.
Народу, який зневірився в собі.
Кожна пташка,
Яка летить назустріч нам запевняє,
Що далі шляху немає.
Кожна людина,
Яка йде по цій дорозі,розуміє:
"Треба зупинитись.
Повернутись на правильний шлях.
Забути минуле і йти вперед.
Минуле тягне за собою ворожнечу."
Страшно. Холодно. Сумно.

Fatum Immutabile
Livius*
Для чого ця доля
Тобі б краще в поле
Дорогу і волю
Бродягою б жить.
Але все від Бога
Розквітчену тогу*
На білу… й пороги
(а снились дороги)
…по вовчому вить.
Твій друг – імператор,
Твій брат – тріумфатор,
А ти їх оратор…
І тішиться мати
За сином живим…
…
…
…
Плебеї* розіпнуть
Патріції* зіпхнуть.
Дай Боже хоч зітхнуть
Дай Боже хоч вдихнуть
Доріжній пил і дим…
А спеку літ
Та холод зим
Не поміняєш
Вже на Рим.
І Палатинський горб*
На подорожню торбу.


* “Долі не змінити”. Лівій.
* Палатинський Горб – центр Риму,
його початок, символ влади, багатства…
* Розквідчена тога – юнацький одяг,
який в 16 років,
відзначаючи повноліття, змінювався
на білу (дорослу)
тогу.
* Плебеї і патріції – нижча та вища
касти римського
суспільства.

Іноді всього забагато:
я видираюся з цього лайна,
а там його ще більше.
чоботи з резини чи з найвитонченішої порцеляни -
яка в них різниця?
Мені не спиться,
мені погано.

Гірке міркування почни, не соромся,
в коморі замок не зривай.
Встигай розуміти усе, що не зовсім,
а все, що занадто — нехай
невірно сприймається хамом на розі,
як рештки порожніх чуток.
Вчорашнє тепло у твоєму волоссі,
то інша немилість чи крок
в засніжену ніжність, у сад Гетсиманський
навічно.
Невільно.
І хміль
хитатиме так, аж злітатимуть маски
з прихованих шармом довкіль.
Життя, мов п’ятак, поселилось в кишені,
дістати рукою — хоча...
Ми трішки старіші, від того й дешеві,
й не я це, до речі, почав.

У сутінках блукаю я,
Бо я не знаю, що зі мною.
Чому забути я не можу,
Ту ніч, коли ми були разом - ти і я?
Ти - совість моя не здоланна,
А я- лише людина.
Людина, у якої не має серця,
Бо вкрав його у мене "ангел із небес".
Цей ангел, мій, якого я люблю.
Люблю і досі я його,
Хоча багато літ пройшли.
Пройшли вони і їх вже не вернути.
Тай нічого уже вертати.
Нема, й не було, і не буде.

Казали простий як двері.
А ключа не могли підібрати.

Так змолоду розпорядилась доля:
Я-не тобі, ти - не мені судилась.
Не дарма кажуть: « На все Божа воля» -
Бодай і пізно, ти мені зустрілась.


Мій едельвейс, моя ти орхідея,
Душі моєї незбагненна квітка.
Для мене Еврідика ти, Орфея.
Ти - горлинка моя, моя лебідка.


Ми піснею довіку поріднились
І нас ніхто й ніщо не роз’єднає.
Скажи, Богине, ти ж бо не наснилась,
Що я не мрію - плоть живу кохаю?

Економіку я вчив
І прибутки полюбив,
По грязюці, не ногами
Місим гроші чобітками.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Тангенси та сінуси,
А у мене мінуси,
Мінус п’ять та мінус п’ять –
Будеш менше позичать.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

П’ять та п’ять – то десять штук,
Утюга беруть до рук,
Щоб згадав їм за хвилину
Де сховав я копійчину.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Ребра гладили мені,
Щось шкварчало на спині,
А міліція дивилась
Серіал отой “Менти”!
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Я кричав, стогнав, ревів
Розвязали - всіх би вбив,
А вони забрали гроші
Та й втікли під Могилів.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

От такі прибутки мав,
Борг два роки віддавав,
А тепер живу в Турині
Тут у мене більше прав.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Зелена казка зацвіла
В саду тім, де ми колись ходили.
Назавжди квітка розцвіла,
Там, де ми вперше обнялись,
Де вперше ми поцілувались,
І вперше вірші ти мені читав.
Зоря на небі не згасала,
Бо ми дивилися на неї
І мріяли про світ чарівний:
"Зелена там травичка сяє,
Бо зоря сяє наді мною,
Бо ти зі мною назавжди
У серці, де кров моя тече!"

Вбий мене холодом погляду -
Гірше уже не буде.
У прірву лечу без огляду,
І вороння звідусюди...

Закидай камінням байдужості,
Зв'яжи і забий батогами.
Я світу цього не здужаю,
Бо зливи стоять між нами.

Зітри мене в порох невдячністю,
Розвій по вітрах-калюжах.
Щоб знала, як з необачності
Губити і серце, і душу.

27.03.07

Мої уявлення - химерні,
Моє життя - шматок стихії.
Мої брати кати і вбивці,
А сестри - шльондри і повії.

Я сам запроданець і грішник,
Мої слова - у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.

Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля...
В мені страшний вогонь палає,
Ім"я якому - божевілля!!!

Зміни серце моє кам'яне
на серце полотняне і дух мій освяти Духом Твоїм"
(Пророцтво Езикіїліно)


Зелений простір, вогники лампадок,
Що заквітчали клір мов дивом, ладом
Перед іконами – вєтвія в сльозах…
Душа блукає співом, немов садом,
І - дивний, первозданний той порядок,
Що осідає в піщаних серцях.

Які тріпочуть, зібрані докупи;
Ангели тчуть камінь, в плоть і кров.
І люди - люди. Люди!- наче
Зліта з ікони їм із хрестиком покров.
Й дух немічі побачить в згубі,
Як небом сходить відповідь
молитві з плачем.