Засумувало знову небо
Жаль смутку печія…
Мені б полинути до тебе,
Та не твоя вже, не твоя…

Ну, ось і все – надій немає
І втрата біль німий жене.
Прощай, коханий, так буває…
Ти не побачиш більш мене.

А дощ все лиє й лиє з неба
Свої краплинки самоти.
Нічого більшого не треба,
Як те, щоб був зі мною Ти!

Та вже тебе нема й не буде, -
Лишився спогад далебі…
Не вірю я, що все забуду,
Бо серце віддала тобі.

Убийте пісню! – хай не грає…
І келихи так не дзвенять!
Душа моя в журбі згорає,
Нехай і спогади згорять.

День за днем все ближче до зими,
До чарівності у білому убранні
Кришталево-крижаної диво-пані
З тих казок, що ближче до зими.

У старенькому будинку
Обмаль тиші та спочинку -
Хтось на флейті зранку грає,
Хтось танцює, хтось співає,
Хтось м’яча, немов по полю,
по кімнаті все ганяє...
А старому ще б поспати,
Вікна-вічка постуляти,
Та у снах, у мрійне свято,
З вітром разом погуляти.
Вітерець його на крилах
Враз підійме над землею,
Хмарочки, мов ті вітрила,
Дах, увінчаний зорею...
Попливе у синім небі
Кораблем старий будинок,
Білосніжний, наче лебідь,
Та легкий, як то з пір’їнок.
Приземлиться на галяві
У квітучу конюшину,
В шовковистім різнотрав’ї,
На м’якесеньку перину.
І вдихне на повні груди
Свіжість ранку зніме втому...
Та будильник оце будить,
Час вертатися додому.

Догорав камін, напливала тінь,
Промовляли подихи і руки…
Душі піднялись в темну височінь
І страждали від німої муки.

Двоє за столом...Біль їх розділив,
Бо несила бути так далеко!
Поклику магніт їхні пальці сплів,
Пульс зірвався й перейшов на клекіт.

Губи – спраглий жар, очі – як слова.
…Впав він перед нею на коліна,
Линула вона – ближче не бува,
Тільки й є, що злитись воєдино.

Догорів камін, прокидався день.
Спали двоє, всміхнені, як діти.
Засвітився світ Піснею Пісень,
У якій любити – значить жити.
06.09.2006

Напливала тінь,
Догорав камін…
Розлюбила – кинь.
Я і так один.
А моя любов –
Наче та зола:
Як прилинеш знов,
Жарко запала.
Пута не люблю,
Ти для мене – мить.
(Господи, молю…
Як без неї жить?)

Вже вересень. Переді мною сад,
Далекий грім нагадує про літо.
Воно стомило нас. Час відлетіти
Птахам, що з'їли синій виноград,

Пора забути спеку, гомін гріз.
Нехай некошена трава приляже
І річечка прозора дно покаже,
І стане вищим небо, ближчим – ліс.

Ясніше все. І це – початок див…
Вже вересень нарешті. Ось і душі
Вже наливаються, як стиглі груші,
Смаком медовим зрілих почуттів.
06.09.2006

Моїм осіннім друзям

Іди-іди дощику,
Зварю тобі борщику.
(нічиє)

1
Дегустатором смаку неба,
Я знімаю із хмар вершки –
Вгамувати в собі потребу
На калюжі і бульбашки,
На прив’ялі листочки клена,
На тепло , на спориш в руці,
На зітхання, іще зелене,
І на сонячні пухирці.

2
Здіймаються люди з насиджених місць,
Злітають до неба й шикуються клином.
І спрагле натхнення пустих передмість
За ними сумними воронами лине.
До сходу прозріння спиняється час,
Графітове небо – неначе засклили.
Із нього назад дочекатися нас
У вересня з жовтнем не вистачить сили.
Сумною хазяйкою осінь іде,
Ховає під листям полишені речі –
Під пломби каштанів, римує і жде –
А може повернуться люди лелечі.

3
Неголений вітер коловся дощем –
Обійми-цілунки.
А я пакував листопадовий щем
У спогади-клунки.
Затим складував у твоєму дворі,
Розмитім сльозами,
Щоб день залишився нейроном в корі –
Знервованим самим.

4
Осінь забризкала вохрою очі.
Сонечко вже не пече.
Ще не схололе кохання дівоче
Хоче любитися ще.
Теплий пилок золотого проміння
Ріже мене навскоси.
Це не бажання, не голод, не вміння,
Не насолода краси.
Це роззолочене бабине літо
Серце в долонях трима,
Доки від нас не залишиться й сліду,
Щоб не шукала зима.


II

1
Олов’яні солдати риють
Для причетних до слів траншеї,
Доки небо мене не вкриє –
Щоб зігрівся нарешті вже я.
Як зігріюсь, піду в солдати –
Захищати минулий серпень:
Не за тим, щоб життя віддати,
А за тим, щоб від слів не вмерти.

2
Перша надія й надія остання
Разом шукають мене.
В Вінниці вересня – жовте повстання,
Що до зими не мине.
На барикадах достигли набої,
Газами осені – дим,
Місто рідіє й здається без бою:
Серпень помер молодим.

3
Gasenwagen Осені
Їздить мертвим містом.

Ми виходим босими,
Місим жовте тісто.

Поминаєм квітні,
Серпнями вагітні.

Нас пристрелять в грудні
Поліцаї-будні.

Вихід 1

цей світ і несвіт світу несвіт цей…
а може й за межею світу
десь там де смак не затуляє квіти
душа не потребує панацей…

ти вийдеш не розколюючи дух
на вищий і низький – по заповіту
де Вулицею Вулиць оповите
спить Місто Міст – і спробуєш на слух
музичну фразу теплої молитви


Вихід 2

це час трагедій як завжди невчасно
незгасний сум недоболілий щем
куди тобі збиратися – натще
бездомне серце що не встигло вкрасти
мене у тебе – наче ти в мені
той сон що не збувається до скону
наздоганяння втечі… в перегонах
відгомони історії в зерні
твого скупого погляду в мій спокій
всередину знеболену в імлі
і я мовчу тамуючи глибокий
таємний всесвіт мушлі на стерні

1
комп’ютерні мережі мертва кров
живих мерців залюблених у простір
між “вір”-“туа” – банальний сховок-острів
для штучних почуттів і штучних мов
і де тепер подіти свій живіт
антонім смерти противагу згуби
хтось любить мертвих хтось минуле любить
зневаживши майбутній переліт
до вирію спекотного бажання
живого тіла що його безжально
твій сумнів точить в інтернеті літ

2
а я любила сонце і весну
своє кохання і твоє бажання
позбутися страхіть у тім безжальнім
житті – крізь непролазні хащі сну
а ти любив весну сонцеворот
моїх очей незвідані глибини
любив життя – вершини і низини
і загадки на кшталт to be or not…
і разом – у мереживі віків
вишукували приклади і зваби
хтось любить правду когось тиша вабить
а нас поглинув літ від навпаки

              гармонія
              розпадається на гамори…

ці гамори в тобі як гайморит
постій-но вгомонися душе
яка тебе пустеля сушить
який тривожить колорит

то проби голосу на слух
то смакування чистих звуків…
та де там – ріжеш ковбасу
і краєш хліб і раниш руки

і серце крається і шмат
ковтаєш солі
і споживаєш свіжий мат
і дивишся як брата брат
спустошує поволі

гармонія… де верх де низ
не вирахуєш і не зважиш
ще вчора гілка завтра хмиз
пробіл міжслівний нуль дефіс
помилуй друже зглянься враже…

Голос Твій – луною.
В кожен звук вслухаюсь.
В мареві нічному
образ Твій – півтінню.
Небо – пеленою,
в ньому розчиняюсь.
Гаснуть по одному
теплі сновидіння.
Я з Тобою вільна
від турбот навколо.
Сумніви і втому
серце заколише.
Я з Тобою сильна.
Тільки вже ніколи
не зізнаюсь в тому,
що боюся тиші...

Місто. Площі.
Вікна. Вежі.
Осінь. Листя
у пожежі.
Ностальгія.
Відчай. (Знову).
Три хвилини
на розмову.
Кожна думка –
за вітрами.
Місто. Площі.
Вежі. Храми.
Світле небо.
Є надія.
Місто. Спокій.
Літургія...

6 жовт.” 02

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ночі. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Тут вмирають дерева, цілуючи тіло асфальту
Ця самотність сезонна на курортах чужих сподівань
Я пробігла життя все довкола...
Прибігши до старту
Я молюсь всім богам
Всім підряд
без всіляких вагань...
А твій Бог спочиває на якомусь заземному пляжі
І йому не до мене у нього богиня й коктейль
Тут вмирають дерева під звуки зеленого джазу
Ця самотність сезонна
Й у тисячі інших людей

Ісус сказав: “Я дорога, і правда, і життя..."
(Від Іоанна 14:6).

Надії щирі, вас молю, не заблукайте,
Йдучи до Того, Хто надасть снаги,
В омріяних світах, молю, не закружляйте,
Спадаючи оманою в сніги.

Летіть, мов птах, на дужих крилах віри
Усупереч безжалісним вітрам,
Гнітючої розпуки та зневіри,
До в Кім життя, і це життя - Він Сам.

Лип юрміння на осонні влитих в камінь
вод поквапливо-подібних Тибру - пряних,
наче “Гілбевс”, що, з двома бороданями
в літа сутіні, стаканів дзвоні димнім,
п’ю, мов знаю і оцих, як і батьків їх.

Що ж, минають покоління. В диктофоні -
шерхи плівки, стук, і дивно, що нових їх
те саме, що і мене колись, займає -
сенс який у мук і жалю, переймає -
чи мистецтво зберігає дух законів.

Я таким був, як вони, і так, аж поки
дивну долю не пізнав - не кращу інших,
не дізнався - не зникає зло ніколи,
та почасти сліпоту долають роки,
і що менше значать снива, аніж вірші.

Прокидаюсь на зорі усе частіше,
і без остраху близькі вчуваю миті,
що несуть у юні племена доволі -
хліб і сіль, словник, руїни, небом вкриті,
а мені нічого більше, окрім Волі.


2006

Клен ты мой опавший, клен заледенелый,
Что стоишь нагнувшись под метелью белой?

Или что увидел? Или что услышал?
Словно за деревню погулять ты вышел.

И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,
Утонул в сугробе, приморозил ногу.

Ах, и сам я нынче чтой-то стал нестойкий,
Не дойду до дома с дружеской попойки.

Там вон встретил вербу, там сосну приметил,
Распевал им песни под метель о лете.

Сам себе казался я таким же кленом,
Только не опавшим, а вовсю зеленым.

И, утратив скромность, одуревши в доску,
Как жену чужую, обнимал березку.

28 ноября 1925

Розриваю на клапті
понівечену свідомість
Одягаюсь у листя
й гуляю по парках сама
Ти пробачиш мене,
я сьогодні пішла з твого дому
Скрипалем дощ цілує
всі видності твого вікна.
Ти пробачиш мене
в соту мить мого пребування
Не в покорі твоїй
поза межами твого єства
Ти пробачиш мене...
так прощають останні останніх
Тим хто вперше вмирає
Від звуків того скрипаля.

Я красивых таких не видел,
Только, знаешь, в душе затаю
Не в плохой, а в хорошей обиде -
Повторяешь ты юность мою.

Ты - мое васильковое слово,
Я навеки люблю тебя.
Как живет теперь наша корова,
Грусть соломенную теребя?

Запоешь ты, а мне любимо,
Исцеляй меня детским сном.
Отгорела ли наша рябина,
Осыпаясь под белым окном?

Что поет теперь мать за куделью?
Я навеки покинул село,
Только знаю - багряной метелью
Нам листвы на крыльцо намело.

Знаю то, что о нас с тобой вместе
Вместо ласки и вместо слез
У ворот, как о сгибшей невесте,
Тихо воет покинутый пес.

Но и все ж возвращаться не надо,
Потому и достался не в срок,
Как любовь, как печаль и отрада,
Твой красивый рязанский платок.

Сентябрь 1925

закохані романтичні
у мріях осінь
мені набридло шморгати носом
зігріто ноги босі
та на вечерю й досі
годований просом...

пес чуха за вухом
кляті блохи кусає тулуб
по радіо дощ на вулиці сухо
мурличе кіт спокуса голуб
дивиться в небо щаслива малеча
дорослі в асфальт кіно та газети
календар річка завмерла течія
на обідню перерву закрито буфети
онде я сумний повільний
ходжу ланками догори низу
меланхолічні сходи хвилинні
мої кроки шукають вітчизну...

Напливала тінь… Догорав камін...
Розчинявся день в келиху вина.
Все було не так, як намріяв Він.
З квітами в руці плакала Вона.

Він не знав, чому. Він шукав сліди
дотиків і слів, сказаних дарма.
Час немов завмер. За вікном сади
плакали дощем. Майже, як Вона.

Він Її втішав, гладив по плечі,
ніжно пригортав, наче немовля...
А Вона Йому віддала ключі.
Просто так...без слів, гідних короля.

Серце билось в такт з кроками Її.
Він чомусь чекав неймовірних змін.
В душу влазив біль плавністю змії.
…Напливала тінь… Догорав камін...

Самотність — нагорода і спокута,
я здавна призвичаєний до неї.
Я в річці літ шукав свою лілею:
я — човен, що до берега прикутий
і сповнений водою на три чверті.
Гойдаю мрії та на сонці грію
свої борти іржаві та подерті.
Щовечір захід сонця пломеніє
в моїй воді задумливо-глибокій,
хмаринам осокори ріжуть боки.
Міліє річка — в човні не міліє.
…Спадає ніч, згасає сонця сонях,
темнішає вода в чарівнім блюдці.
До ранку у моїх цупких долонях
зірки тріпочуть, плещуться й сміються.

Тьмяний ламповий промінь,
Тихе світло в вікні,
Щось шепочеш на вушко
Ти, зігнувшись, мені.

Забринить тихо голос,
Обніму тебе я,
Та це просто чудово –
Ми з тобою сім’я.

І, клубочком згорнувшись,
Спить в кутку янголя,
Та це просто чудово:
В мене – ти, в тебе – я…

Ти живеш у місті,
дивному для мене.
Ти приносиш вісті
із чужих світів.
Погляд в Тебе теплий.
А в очах зелених –
вогники салютів
і нічних мостів...

Ти – у всьому вільний.
І нема кордонів
від Землі – до Неба,
(потім – навпаки.)
А думки, мов фільми,
що давно готові
втілитись для Тебе,
навіть крізь роки.

Ти – Велике Щастя,
світле і незнане.
І з тобою поряд
я така жива!
Вогники зелені
гріють і не гаснуть,
як не гаснуть зорі
і Твої Слова...

Згораю мовчки
згортаючись у тишу
і відчуваю, що ти не прийдеш
я не п*ю каву
я не пишу вірші
лиш створюю абстрактності
для меж
нові кордони
і паркани втоми
як страшно залишатися самій!!!!!! :(
у подружок уже сини і доні,
а в мене тільки Ти, і то не мій
Твоя дружина -гарна
темноока
твоя дитина - мила і смішна
я ж - злодійка
Святе творіння пекла
Ти не прийдеш...
У тебе ж бо...
:(
СІМ*Я...
Згортаюсь в тишу
і вповзаю в вірші
холодна постіль
кроки сподівань
ЇЇ цілуєш...
А кохаєш іншу
мабуть мене
Мовчи - це такий стан...

Я втрачаю тебе
поступово
проходячи тіні
різні рівні небес
змінні сфери перебувань
я втрачаю тебе
набуваючи риси осінні
золотавий процес
у драперіях зм*ятих кохань
Я втрачаю тебе
стилізую прощання у спогад
передерті сторінки
чи просто записаний крик
я втрачаю тебе
як така що побачивши Бога
НЕ відпустить... ніколи
ЦЯ втрата кинжалом стирчить

Come, let me take the to my breast,
And pledge we ne’er shall sunder:
And I shall spurn as vilest dust
The world’s wealth and grandeur:
And do I hear my Jeanie own
That equal transports move her?
I ask for dearest life alone
That I may live to love her.

Thus in my arms, wi’ all thy charms,
I clasp my countless treasure;
I’ll seek nae mair o’ heaven to share,
Than sic a moment’s pleasure:
And by thy een sae bonnie blue,
I swear I’m thine for ever!
And on thee lips I seal my vow,
And break it shall I never.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна ближче і голосніше? Аби розширити
безкінечність потаємного. Ніби ніша
імпровізованого діалогу
(в чотири руки по клавіатурі)
вкоротила всі палкі аналоги,
й айстри -
айстри кинула тобі в ноги.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна зважено і зазначено? Аби вивільнитись
від енергії. Бо давно пробачено
мимобіжні хиткі недоречності
(врізнобіч колосальними зграями)
вперше так, ніби ми приречені
бути нотами -
то ж зіграй мене!

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах - ледве тепле сонце,
В волоссі - барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
"Я, ніби, бездомна" -сказала.
В садах наливались груші.

І так вже багато років
Снують думки нетутешні,
П'ють каву чи чай. І з банки
Куштують медові черешні.
Про щось незнайоме говорять
"будь ласка...пробачте...авжеж"
Лишають "а - як - же - жити" ,
Втікають - не здоженеш.
.......................
Приходила думка навшпиньки,
В очах - невимовний жаль.
Улюблена моя думка -
Про тебе моя печаль.

Нарцисовий жовтавий сніг
Годинник цокав ранок близько
На ліжко непомітно ліг
Бузковий слід червоних іскор
За рогом вулиць вітер вщух
Минувши чергу люстер білих
На сході кожний зайвий рух
Горів квадратами на стінах

Клерки закохано сонце ловлять
Жменьками над конторками
Білі бинти на зелених долонях
Ще вранці були неторкані
І тіні тікають угору від бруку
Як рикошети від тіла
І дружно лягли під обкладинку букви
Ще вчора незрозумілі
На чеканих станціях квітень і сон
Ще так недавно боролись
На П’яцца Дуомо сто парасоль
Згорнули сонце в Макдональдс

Торкатись, бачити Тебе,
з долонь напитися відваги,
аж поки думка прокладе
останній міст нічної Праги;
аж поки небо пролетить
так низько понад головою...
І зупиняти кожну мить,
раніше стриману Тобою.
І сонцем душу обпекти,
і льодом опік остудити...
Ходити там, де ходиш Ти
і душу світлом оповити;
і забувати, де кінець,
щоб повернутись до початку,
аж поки сонячний гінець
запалить в небі ясну крапку
і ніч зірчасту перетне
найпершим променем любові...
...Ти знову вибереш мене,
а я ловитиму на слові,
на кожнім дотику очей
Тебе, єдиного у світі…
В душі від того аж пече,
що можна так когось любити…

“Світ будується нам спочатку...”
Катерина Калитко.

Щось не так. Гостро пахне містика.
Хтось на шпальти розлив олію.
Свисне рак – і замре статистика.
Світ від цього уже хмеліє.

Небо крутиться. Потім – падає.
Біле полум’я їсть рукописи.
Трійця муз на стіні помадою
вперто пише забуті опуси.

Все ще буде невдовзі згадано –
кожну теплу і світлу згадку.
Ти вже чуєш, як пахне ладаном?
Світ будується нам спочатку.

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю, бо знаю: воно таки є.
Ти будеш жити, велика країно,
І буде жити щастя твоє.
Пісня зірками полине додолу,
Будуть гриміти вірші по степах.
Встане Шевченко й помолиться знову,
За Україну, за край в небесах.
І Україна долатиме горе,
Встане з колін наш народ, і тоді
Знов заіскриться загублене море,
Знову співатимуть птахи вгорі .
Пам’ять загубить колишні моменти,
Зникнуть вони і підуть в забуття.
З’являться нові в серцях компоненти,
І ми повіримо в краще життя.
І
Час не стоїть, він постійно крокує,
І Україна за ним тихо йде.
Що нам століття прийдешнє готує,
Хто з нас в майбутньому краще знайде?
Та є надія - вона не старіє,
Нам допоможе долю знайти.
Кожен у серці тихесенько мріє,
Кожен, не виняток, навіть і ти.
Мріє про щастя, мріє про долю,
І про життя, що мов вихор думок.
Кожен з нас хоче позбутися болю,
Слухати пісню маленьких пташок.
І усміхнуся я тихо до сонця,
Що подарує нам промінь небес,
В кожному домі відкриє віконця,
Кожному з нас подарує чудес.
ІІ
Ми – Україна, велика держава,
Ми живемо на чудовій землі.
Тихо ми йшли по болоту, мов пава,
В тому болоті вода із крові.
Ми не завжди панували спокійно,
Страшні вужі нам кусали мечі.
Та на своєму стояли надійно,
Хоч і в болоті, в болоті з крові!
Страшними хмарами нас покривало,
І ми без сонця століттями спали.
Небо ридало над нами дощами,
А ми все йшли по болоту, мов пави.
Страшний полин нас волік за собою,
Кинувши волю, він з вітром співав.
Квітка-полин, що росте над тобою,
Дехто про неї нічого не знав.
Та Україна все ж вийшла на волю,
Як не хотіли цього вороги.
Знову з вітрами гуляє по полю,
Все-таки встали з тієї ноги.
ІІІ
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо не зникають безслідно держави.
Ти Україна – велика країна,
В тебе в душі ще лишилися пави.
Ще ми покажемо правду у світі,
Ще ми піднімемо прапор у небо,
Ще зрозуміють із чого ми литі.
Все ми зумієм, якщо звісно треба.
Тихо літатимуть гуси над степом,
Люди збиратимуть нові врожаї.
Йтимуть туристи з новеньким наметом,
І щебетатимуть пташки у зграї.
Квіти мені милуватимуть око,
Вітер повіє, розгонячи хвилі.
Я не ступлю уперед ані кроку,
Я підкорюсь цій нестриманій силі.
Так, Україно, ти маєш майбутнє.
Краще, ніж ти, мені й не насниться,
Ти переможеш все сутнє й не сутнє,
Але в душі нашій дещо лишиться…

Рідна державо, живи і пишайся!
Тобі ж я усе, усе подарую.
Тільки не гайся, прошу я, не гайся!
Я ж тобі щастя й любов пророкую!

Відчуваю тебе...
Усі космоси впали під ноги
Хай всього лиш на мить
я замру у обіймах твоїх
відчуваю тебе
Мікрокосмоси тіла і Бога
закипає вогонь
відчуваю як космос горить
Уже скрапує сік
із найвищого трону блаженства
хай це тільки на мить
я розтану в обіймах твоїх
ти усюди в мені
ти частина вселенського серця
Моє щастя і сонце
і пристрасть що схожа на гріх
12,07,2000

Я в той вечір не знала тебе
Просто марила мило й беззвучно
Я прийшла в незнайоме кафе
"Кави будь ласка і ключик...
до одного з присутніх сердець
може того що також п*є каву..."
Біля тебе порожній стілець
Я попрошу у тебе цигарку
Ми покуримо тишу на двох
Це мовчання стає риторичним
До сьогодні не знала що дощ
Починається з твого обличчя.

Вчора залишилося у вчора
завтра, може буде ще колись
у люстерку битому потвора
Блимає очима
Повернись...
Ноги м*яко тонуть в кавроліні
Кисне кава, телефон мовчить
Я самотня в свому поколінні
Телевізор блимає, горить,,,
І торшер киває головою
Вчора залишилось в...
Не іди
У люстерку битому потвора
Почуттів
Яких вже не знайти...

Мені так хотілось тебе обійняти,
Серце моє завмирало від болю,
Йому було важко тебе відпускати,
Воно ледь жило, обливаючись кров’ю.

Я пам’ятаю останній твій дотик,
Дотик гарячих тремтячих долонь,
І подих весни, свіжий лагідний подих –
Я відчувала його в своїх скронях.

Чому саме зараз, коли ти вмираєш,
Життя за вікном так яскраво палає,
Навіщо мене ти одну залишаєш,
Я жити не можу без тебе… Благаю!

Благала тебе, цілувала, молилась,
Зверталась до Бога, шукаючи світло,
Мені врятувати тебе так хотілось,
Та ти вже пішов, пішов непомітно.

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Я Тебе не питаю, звідки
Ти прийшов...Із повітря наче...
Мовчазні білокрилі свідки
поруч Тебе... і я їх бачу...
Відчуваю тепло, що ллється
по руках і по всьому тілу.
З-поміж струн, що з самого серця
линуть в небо – обрала білу.
В дзеркалах я не бачу льоду.
Впав тягар, що стискав зап’ястя.
Хтось тримає за руку моду.
Хтось приймає в обійми Щастя.
Я Тебе не питаю, де Ти
вчився слухати і любити...

Над Тобою мої планети.
Наді мною – Твої орбіти.

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
               bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.

на чорно-білій фотографії життя
витинаю щастя з кольорового паперу
в колаж збираю страчені слова
класифікую тіні як химери
На чорно-білих знимках сподівань
Я розливаю баночки гуаші
хоч кольоровість це напевно стан
який мене поки що лише страшить

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

ти говориш слова щоб підтримати тему до речі
і ні крихти тепла не вкладаєш у свій монолог
ти мене готував до якоїсь безглуздої втечі
я б тікала та певне тікати найкраще удвох
ти не знаєш того що не варто крутити серцями
бо колись не даси собі раду із власним лицем
ти крокуєш вперед за якимись своїми взірцями
і ти знаєш я рада що так і не стала взірцем
я така яка є
бо жива
і без сумніву грішна
може мрії мої не виходять за звичний поріг
я наплакалась так що сьогодні чомусь стало смішно
як же довго я йшла щоб прийти до початку доріг