Допоможи мені тебе забути,
Не бачити тебе й не чути...
Та лиш уявлю, що тебе не побачу,
Одразу ж моє серце плаче.

Серцю розум каже,- Досить,
Слізьми своїми землю росить.
Облиш ти марні сподівання -
Взаємність не знайде твоє кохання.

Ти замків не будуй з туману,
Очисти душу від дурману,
Що розпалив холодну кров
Й в оману вводить знов і знов.

Та серце розуму не чує,
Лиш образ твій над ним панує.

Я - це біль, а біль - це я,
І ми злилися воєдине.
Із смутком поєдналась я,
І цвіт весни моєї гине.
Вмирають віра і надія,
Та не знайду ніде любов...
А у душі одна лиш мрія -
Зігрілась щоб застигла кров,
Бо овива її шалено лютая зима.
І, ніби пазурами лева,
З грудей біль серце виїма,
А подих перейма сталева
Гарота - ката інструмент.
І інквізитор мій злостивий,
Що трунок в серце ллє жахливий,
Гучний справляє вже банкет.

Такі слова… А пристрасть - Мрія…
Аж паморочить в голові…
Якби ж не слово те "Н-А-Д-І-Я" –
Подумала б, що це мені :)

То поцілунок чи лиш подих вітру
Торкнувся ніжно так мого обличчя?
Прилинув десь із Твого світу...
Це все було чи може сниться?

Чекаєш? Може думаєш про мене…
Коханий? Поки… ні, але надія,
Що доля нас таки наверне...
Я тут… Я поряд… Твоя Мрія…
30.11.06

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

***
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.

* * *
Самоту обіймаєш ночами
Ти, відверто забутий весною,
Та торкнися до вітру думками
І опинишся поруч зі мною.

Як душа твоя хвора на холод,
Затягнулися кригою мрії,
Я відчую твого болю соло.
Я прийду.
І любов’ю зігрію.

19
В душ наших теж є торжище своє
Й на нім міняю пасмо я на пасмо --
Хай осявають пам'ять нам незгасно:
Твою -- з чола каштанове моє
Й, мов локон Муз для Піндара, стає
Й тобі тим, чим він тішивсь повсякчасно;
Мені ж взамін хай сяє так же ясно --
Що, мов крило вороняче, -- твоє.
Здалось, мій любий, -- тінь на нім лежить
Вінка лаврового -- настільки чорне.
Цілунками я буду ворожить
На ньому, коли смуток знов огорне.
Зігріте серцем, хай воно лежить
На грудях тут -- й коли вже смерть пригорне.

18
Волосся пасмо ще не дарувала
Нікому я, крім тебе, любий мій;
І ось воно вже у руці твоїй,
Яке я щойно у своїй тримала.
Ще вчора моя юність відбуяла,
Й коса коротша -- вже не стрітись їй
І синьоокій квітці польовій,
Що одна в одну їх колись вплітала, --
Й прислужиться мені хіба лиш тим,
Щоб затіняти сліз моїх сліди.
Лиш Смерть зітне -- вважала, але в цім
В Любові першість -- в ладанку вклади:
Знайдеш моєї матері на нім
Цілунок, як та йшла вже назавжди.

17
Поете мій, всіх нот можеш торкнутись,
Що Бог вмістив між До своїми й Сі,
Й мелодію добуть у всій красі
З гармидеру світів, що зіштовхнутись
Готові -- й цим на нужди відгукнутись
Людей нагальні: їм же віддаси
Й вже їх її підхоплять голоси.
Це -- Бога дар: його вже не позбутись.
Та щоб вливсь і моєї спів струни,
Коханий, у пісень твоїх розмай --
Лиш радісно звучать їй чи в тони
Свої ввіллє хай смуток і відчай?
Й тінь, де співать -- від пальми чи сосни?
Й заснем де після співу? -- Вибирай!

Там, де Тиса тече під горою,
Де сріблясті верби шумлять,
Там ми зустрілись з тобою
Й стежиною пішли гулять.

Ясне сонечко гріло в обличчя
Крізь криштального неба блакить,
І раптово твоє ясне личко
Про любов почало говорить...

Ах, які твої вустонька ніжні
І чарівні твої слова
І блищали закохано вічі
Мов бурштинові вогника два.

Там, де Тиса тече під горою,
Де колись ми зустрілись з тобою,
Там у серці розквітло кохання
Навіки без олжі і зітхання.

Я знову хочу як раніше сам на сам
У мрії заповітні думкою пірнути
Й віддатися душею небесам
Й солодкий запах юності відчути
І знов такою як раніше бути
Вигадувати, мріяти і чути
Сонати серця, подихи любові
Весну у жилах і бентежність крові
Парити в мріях наче птах у небі
І серцем і душею линути до тебе!..

Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Із криці кращої кували нам мечі.
Прийде твій час і на твоїм плечі
Заплаче та, що буде нас чекати.
Заплаче мати…
А ти в забрало заховаєш біль,
Махнеш рукою тим, хто за тобою
І перейдеш, не Рубікон – життя…
І буде сповідь, буде каяття…
Або на плащаниці принесуть розтятим,
А ні то на коні, як тріумфатор…

Не бійся, сину падати й вставати,
Не бійся смерті, і не бійся взяти
На себе Хрест,
понести на Голгофу.
…впади, спочинь і піднімайся знов потроху –
Той, хто іде – не заростає мохом.

А головне - чи ти герой, чи битий,
Не гроші, не пости,
у золоті ти, чи у шматті –
Найголовніше – просто жити!
Життя - найголовніше у житті!

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Бо істини знаємо святі –
Життя - найголовніше у житті!!!

Набито вщерть...
Баптисти і туристи,
Нащадки скіфів, вихрестів, ординців...
Посуньтесь, дядьку!
Маю чим загризти.
Не пити ж Вам ту пляшку наодинці.

Бджолиний вулик. Чи циганський табір?
Торби, кравчучки, кошики, чували.
Ні місця на полиці, ані в тамбурі,
Ні – в деяких серцях – для співчування.

Там – плач дитини, там – студентів регіт...
Ковтнути! Від нудьги щоб не померти.
Тремтить земля. Життя біжить по рейках.
Попереду – все менше кілометрів.

І нам не стати, скільки б ми не скиглили,
Царями – ні земними, ні небесними.
Ні місця між державою та скіпетром
Немає, ні між Дисмасом і Гестасом.

А все ж таки погодьтесь: варто жити,
Заради завтра чи заради вчора.
Це краще, ніж лягти в чорнозем жирний
Зі смертю в парі, в чистій парі чорній –

І навіть не почути схлипи рідних,
Обличчя не побачити скорботні...
Хоча на цьому світі ми убогі,
На той нам поспішати не потрібно.

Ну що – тепер уже не так нам тоскно
Сидіти в цім вагоні-душогубці?
У мандри запізніла кличе осінь,
І клин за клином відлітають гуси.

Не нам жалітись на відсутність рухів!
Гарцює в жилах кров, душа не терпне.

Дивлюсь я на тремтячі Ваші руки –
І думаю, що нам пора по третій...

„Я бачив дивний сон...”
– згадалося Франкове —
„ ...безмірна та пуста,
і дика площина...”
Бо вивезли бійці
за примхою наркома
Великих і малих
споживачів зерна —
І, як писав Павло,
усіх – „до ‘дної ями”:
Буржуїв?
Буржуїв?
Та чорт їх забирай!..

Мабуть, не дочитали
у Каменяра,
Що „...кров’ю в л а с н о ю
і в л а с н и м и кістками...”

Вона...
Вона!
Її легка хода.
Сліди маленьких ніг Її на східцях...

Знайшов ти скарб,
здобув жаданий дар –
І прирівняв до Пекторалі Скіфської.

Вона...
Цей ледь помітний порух губ,
Цей блиск очей казкового створіння...

Нова – не перегорнута – сторінка
На тлі образ, відмов, набитих гуль.

Вона...
Ти вірив в час поневірянь,
Що рано ви чи пізно з Нею стрінетесь.
То ж хай Вона простить твою нестримність,
Твій шал бажань крізь шар розчарувань,

Твоє невміння уникати сцен
І аритмію збудженого серця...

Твоє життя
так мало б мало сенсу –
Але Вона
вдихнула в нього сенс.

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

Окрайці фраз і крихти повідомлень
утома розпорошила в мені.
Вечір'я заховало шлях додому –
хапаюся за зоряні вогні.
Ніхто мене не кличе, не чіпає,
не кидає три букви навздогін.
Вечір'я пригощає чорним чаєм
мене півмертву – мій тілесний тлін.

Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить
до дому, до квартири, до стільця,
на тлінне тіло ллє цілющі води,
стирає втому з мертвого лиця…
Читаю сни. Він спокій мій вартує,
в порожні жили кров гарячу ллє,
запевнює мене: живеш не всує…

Я ж хочу знати: хто Він є?

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу
на скибки, мов достиглі кавунці.
Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить,
як хліб, для зголоднілих горобців.

Кавунний сік вмиває підборіддя,
затягує клітини шкіряні.
Розрізана, розпита тиша літня
відкрапує передосінні дні.

Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане,
в столичні далі, заосінні сни…
Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне,
як в'януть перестиглі кавунці.

Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.

Аркуш, залитий смутком.
Поруч - сп'яніла хвиля.
То - голосіння лютим,
то - фарбування білим.
Ніч роздає нудоту
в подорож крізь безсоння.
Потім - як тінь - акорди.
Тиша б'є в вуха ззовні.

Туманно...
Нелистопадово тепло.
Обманом
Молокове повітря затерпло.
Сльозами
Завагітніло втомлене небо.
Дощами
Вивільнятиме смуток із себе.
Смеркає.
І склянка зеленого чаю
Обпікає.
... До волі поволі звикаю...

29.11.2006

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Слухати свої руки, як трапилось бути незрячим.
Дотиком світ читати, бачити тільки сни.
Йти на знайомий запах лиш підтюпцем, мов по-собачи.
В сонця пекучих лапах грітись без новизни.

Мружитися від болю, а не від пречистого сяйва.
Дихати завжди чорним, взнавши братанням страх.
Звикнути підійматись, зіскалившись, – плакати зайве.
Знаєш, медовий присмак темінню днів пропах.

Слухати свої руки, що стали очима й душею.
Кару небес приймати сліпо за прабатьків.
Горе в собі ховати, розривши глибоку траншею...
... – Люба, нашу дитину бачить дуже б хотів...

– Любий, не стримуй сльози, синочка візьми ти на руки.
Чуєш, тримає Всесвіт пальчиками дитя.
Тісно в його долонях, як в грудях кисневим сполукам.
Чуєш..? – Бачу, кохана. Пальчики... трі-по-тять...

Я спрагло пив із келиха той біль,
Який мені сама ти наливала.
Летів-пірнав в закохану постіль,
Яку ти білим пірям залишала.

І я ловив в повітрі білий слід,
Хоча б пилинку прагнув залишити.
Але не міг спинити твій політ.
Й тому ще дужче починав любити.

Думки летіли слідом у блакить,
І серце й собі майструвало крила.
Хіба ж я міг спинити їх, убить?
Чому ж ти, птахо, в вирій полетіла?

Невже ж не вистачало тут тепла,
Чи хтось тебе тримав у срібній кліті?
А може ти химерою була –
В уяві намальоване графіті?

Чи може ти наснилася? Це сон!
І постіль, біле піря – не кохання!
От тільки серце й досі в унісон
Повторює чиїсь такі ж стискання.

—Усе буде так, як має бути,
Ми ж з тобою просто друзі?
—Наче б то,
Просто іноді я хочу тебе чути,
Просто іноді я хочу тебе бачити...
—Я для тебе значу так багато?
—Так, але... чи ж можу помилятися?
Просто іноді так треба зустрічатись,
Просто іноді так важко розлучатися,
Просто іноді так хочеться почути
Любий голос!
—Заспокойся друже!
Усе буде так, як має бути,
Я тебе кохаю,
Просто,
Дуже...

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце - богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що - з Півночі,
вітер, що - з Півдня,
і листя з вишень пахуче,
і клекотіння дикого півня,
й степи безмежні, могучі...

Із глини зліпили основу світу,
з м'якої, як хмари, бавовни
сплели дивовижне Азовське море
й спустили у нього човни:
за вітром, що - з Півночі,
й вітром, що - з Півдня,
за водограєм пахучим,
і клекотінням дикої чайки
втонули степи могучі...

Із вовни скрутили основу світу,
із глини зліпили початок.
О, Скіфія! В травах твоїх глибоких
так хочеться помовчати:
і з вітром, що - з Півночі,
з вітром, що - з Півдня,
й з дощем осіннім пахучим...

Жадаю злетіти у небо прозоре
І впасти в степи могучі!

Знову до тепла твого горнуся,
Вінки міняю на нові хрести.
Я навіть гір високих не боюся,
Лише тому, що є у мене Ти.

Нехай спішать усі, як кому треба.
Я знаю - встигну взяти ще своє.
Мені не варто прихиляти навіть небо
Спасибі тому, що Ти просто в мене є.

Вітру дозвіл дам тебе торкатись.
Вірші навіть вимочу в вині.
І все життя – молитись – не здаватись!!!
Спасибі Богу, що він дав Тебе мені.

Тепло далекого міста –
Через сни й телефонні дзвінки.
Через шати бажань і намисто
Ще рожевих думок, казки.

Тепло далекого тіла –
Через дотику пам’ять твого.
Через серце, що ..ні.. не боліло.
Не боліло, бо і не могло.

Тепло далекого серця
Через ніжне проміння очей.
І надію, що так часто рветься,
Й через сором, що грубо січе.

Тепло – та яке б не було.
Все одно! – головне, що є.
Як я довго до тебе горнулась.
На тепло як чекала твоє.

Застилаються очі слізьми,
Піднімаються руки в небо.
Через біль і погрози грізні
Ти ще віриш комусь, крім себе?

Після тисяч років німих,
Після гнівної злої зради,
що тебе підняла на сміх,
Ти ще віриш чомусь, крім правди?

Ти людина! Ти сильна! Згадай!!!
Не втішай, що само все минеться.
Після сотень набігів на рай,
Ти ще віриш чомусь, крім серця?

Ти б мене зігріла,
Сповила і вкрила,
запалила свічку,
Засвітила цвіт.
Ти не сніжно-біла,
Але зовсім ціла,
Перекрила б річку,
Вивела на брід.
Ти - моя природа,
від самого броду
до мар’янських впадин -
рвала б всіх на шмат...
Тільки б я відчула
не холодні дула
а як випускає
з рук знаряддя кат.

16
Оскільки ти мене переважаєш
В знаннях, чеснотах, знатності, красі, --
Страхи мої збороти можеш всі
Й моє до свого серце наближаєш,
Й, від самоти звільнивши, дозволяєш
Теж звідать смак небесної роси.
Що ж, або й те, що маєш, віддаси,
Скорившись, -- чи висот нових сягаєш.
Як переможені мечі вручить
Тим, хто омиє рани їх, готові --
Так я, коханий, хочу вже спочить
Й політ продовжу, якщо звеш, вже в слові --
Й коли замовкну, хай воно звучить:
Даруєм вічність іменем любові!

15
Не дорікай мені, що виражає
Моє лице лиш смуток і жалі:
В нас погляди різняться й на чолі
По-різному нам відблиск сонця грає,
А зір твій за цю грань не зазирає,
Де я -- бджола завмерла в кришталі;
Любов мене ув'язнила в імлі
Журби й розправить крила заважає.
Я ж із своєї, любий, самоти
Дивлюсь на тебе -- й зір туди проник,
Де для любові спалені мости
Й де пам'ять в Лету порина навік, --
Як Той, що прозріває з висоти
Морських вод гіркоту крізь плеса рік.

14
Як любиш, то роби це лиш заради
Любові; не кажи: "Її люблю
За усмішку, за погляд, що жалю
Весь повний; за думки, що в їхнім ладі
Своїм знаходжу відгук; за принади
Ще якісь в ній, що в себе переллю."
Візьмуть літа щось чи й сама згублю --
Відхилення можливі, й зміни, й спади.
Є вдосталь тих, які любить готові
За те, щоб сльози втерти з моїх щік:
Якщо ж цей плач і сльози тимчасові, --
Що стане з їх любов'ю через рік?
Люби мене заради лиш любові,
А не за щось: любов така -- навік!

Я можу всім кричати, що пройшло,
Минуло давнє і старе кіно.
Обманювать, що не болить,
Що серце мертвим сном вже спить.

Сміятимусь на світ з усіх невдач,
Я гратиму ще краще, як циркач.
Прикрию душу маскою,
Життя змалюю казкою…

Хвалитимусь я потім на весь світ,
Що проживу без тебе й сотню літ.
Насправді – так болить душа –
Сказать, не вистачить вірша…

В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Я обісцяв паркан,
зелений,
як прапор Лівії.
Це не хуліганство чи розбій –
не подумайте;
Перетравлюючи с/к,
салямі,
докторські
чи ліверні,
Я привертав увагу
до дітей Африки
голодуючих.
І ви не повірите:
такий благородний
не один я, -
Ніздрі щимлять
від духу
душ благодійності!
Народ наш
ласкавий і добрий,
як очі телят,
І співчуття його, як Анхель,
під паркан піниться.
Я вам точно скажу:
по всьому третьому світі
Малярія, СНІД,
чума, холера,
голод шастають –
!!!Допоможіть третій світ всиновити!!! –
Горюють вони,
а ми, бля,
давимось щастям!

......
Але також точно скажу вам:
мораль,
як пластир,
ліпиться
До чиряків Іншого,
що під нею гниють так і далі ...
Мігруючи в телеекран,
щоб він ширшав,
не смій кліпати,
Бо меценати
за вікном
людей почварних
давлять!
Та і це ще не все:
вночі поїдь за
благодійних фондів
джипом,
По гарячим слідам,
на обочину глянь
ближнього світла
фарами –
Там тебе
(а якщо пощастить дуже –
сусіда)
миршавий джигало.
То як можна
бути байдужим
до стражденної Африки?

Мисливський хрест -
Що маєш, хочеш ще.
Бандитcькі пестощі
Легкого щастя...
А вовча зграя?
Манівцями щем...
Життя минає.
О, якби не впасти
Ще на вила зрад...
Така буває в серці
Прохолода.
Так що є щастя?
Те, що вище злат?!
Боюсь наврочить
І дивлюсь на воду.
А місяць в синій
Світиться воді.
Ми дещо взнали
І воно нам сниться.
Темп безупинний
Взято в дні оті,
Що буде далі
Більше не різниться.

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...
Зимі відписано усе,
Вмирає осінь!

Самотньо в мороці дощів
(Де пишні коси?)
В терновому вінці кущів
Вмирає осінь.

Шепоче сонечко із мряк,
Не завагалось:
- А пам'ятаєш гарно як
Все починалось?

Стояли пишними гаї,
Ти мала вроду.
Чи не твоє згубило їх
Яскраве злото?

Тобі здавалось, що пожеж
Гаям замало?
Тепер і ти вмираєш теж -
Пора настала.

Початок і остання мить
В зим схожі досить...
Зимі тебе не зрозуміть!
Вмираєш! Осінь!

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...

І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Тім’ям спинається паросток
тиші пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

Під сонцем в’язочка чаю.
Прямий репортаж – Небеса.
Ось птах, що ув’язнен пір’ям,
Ось вітру сліпий голосарій.
Під раною – в’язочка Неба.
М’який забобон – Видубай !
Ось - товща у Дуб полонена,
Ось – нетля – мандруючий рай.
Під м’ятою спиться одесно,
З–під м’яти вставати - не лінь.
Ця хмара така безтілесна
Що тінь перелинула в Інь.
Згоріли в прямому ефірі
На площі гучних перемін
Цей птах – що ув’язнений
пір’ям,
І Дуб, в його хмарі святій.

я свічу запалю коло Божого лику святого
жовте світло її зробить лик на іконі живим
відчуваю всім серцем, як очі Господа Бога
позирають у душу, в самісіньку душу мені

хто ще скине тягар той важкий, що висить за плечима,
що додолу гне і від гріхів ще важкіший стає?
хто розрадить мене у сувору життєву хвилину?
із очей ллються сльози й лице умивають моє

світлий лик, що стира чорні плями брудного мазуту
із моєї сумної душі і запалює серце умить
Ти ведеш мене через регіт і сірую смуту
до того джерела де я зможу обличчя умить

мої сльози рясні мої мою душу нещасну омиють
покаяння в гріхах допоможе в майбутнє іти
після щирих молитв моє серце вже більше не ниє
як же радий я, Боже, що в серці моєму є ти!

знаю я, на вагах миті радості й муки страждання
вічний уроборос у мені пожирає себе
це життя. в ньому миті із смислом мовчання
перед ликом Твоїм, шепотіння "спаси же мене"

я у скрутну хвилину завжди на Тебе сподівався
так прийми же, Госпродь, оце щире моє каяття :
Ти прости мене, Боже, за те, що в Тобі сумнівався
серце я відкриваю Тобі і впускаю в життя!

я самотність жорстоку свою відчуваю
і страшенно гнітить мене власне буття
я тікаю у ліс де нікого немає
і у небо своє посилаю виття

ні подруги ні друга у мене немає
хто зумів би усього мене зрозуміть
мої сльози у землю дощем випадають
і бажання зникає на світі цім жить

хижим вовком сліди я свої замітаю
я не маю нори, я не маю дітей
і зріклася мене моя рідная зграя
я один в плині днів і самотніх ночей

мої збиті думки не знаходять спокою
моє серце як пташка у сітці ловця
я такий бо зустрівся колись із тобою
і напився води я із твого лиця

мене зовсім не знаєте, добрії люди
не наблизитись вам до мене ні на мить
оточила мене лиш байдужість усюди
і ніхто не побачить, як серце болить

але ти так далека як зірка у небі
ти холодна і чиста неначе вона
я не знаю спокою. зустрінувши тебе
ти ж, мабуть, як і я в цьому світі одна

ти мене отруїла своєю красою
своїм світлом згасила свічу у мені
я благаю - на мене пролийся водою
освіжи же пустельні і висохлі дні

ти ніколи не зможеш мене покохати
ну так що ж... не звикать мені бути одним
я готовий тебе все життя споглядати
ти існуєш, і я вже щасливий є тим

Все як завжди: вино і квіти,
Вірші украдені з книжок,
Знов ерудиції кульбіти,
Чужі думки і без лапок,
Знов компліменти без упину,
Танок повільний віч-на-віч,
Рука гаряча гладить спину,
Й останньою є перша ніч.

Все як завжди: самотні стіни,
Холодна кава на столі,
Роздерті дві пачки "Мівіни"
Роззявили пащеки злі,
Холодна ковдра на постелі,
Годинник мертвий на вікні,
Дощу краплини знов зі стелі
Стрибають вниз... - малі,дурні

Все як завжди: час зупинився...
А може він тут і не біг.
Чи просто він ось так помстився,
Але яким же був той гріх?!!

Червоні вітрила під колір зорі
Не часто побачиш у морі,
Й байдужі всі інші тоді кораблі
На всьому безмежнім просторі.

Хай золото сяє і срібло блищить,
Коштовності сиплються в море -
Безцінною є лиш безмежна блакить,
Що мрію дає в нагороду.

ПОДЯКА САНТЕХНІКУ

Ой, нема води у кранi -
Дуже це зашкодить мамi,
Бо у трубах щось зламалось,
Течiя там затрималась.
I нема чим посуд мити -
Без води нелегко жити.
Iнший раз бIда з водою,
В кухнi вже тече рiкою,
Бо вся зтерлася прокладка,
В нас тепер про кого згадка?
Гей, сантехнiку, скорiше,
Течiю зробiть тихiше -
Перевiрте усi труби,
Нам порядок в хатi любий!
Вiн свого ключа виймає,
I вода вiдраз вщухає -
Вiн має руки "золотi",
Хоча його рухи простi.
Приймiть вiд нас в цей день вiтання:
Здоров'я й щастя побажання!

НА ПАМ’ЯТЬ ВОЛОДИМИРА IВАСЮКА

Чи знаєте ви цього хлопця зi Львова?
Мав дар невмирущий iз музики й слова!

Пiснi Володимира йшли пiд гiтару,
Iз них розпочала ще юна Ротару,
Й тепер цi пiснi спiває Софiя,
Поета збулась заповiтная мрiя, -
Пiснi його знають на всій Українi,
Тепер вiн з вiдомiших у Батькiвщинi.
Живе в кожнiй хатi той хлопець зi Львова -
На пам’ять, мов квiти, кладу цю промову.

Василю Гребi, журналісту з газети,
Народився другого січня

З "Панорами" Василь Греба
Вчив ловить щасливу мить -
Як вiршi писати треба,
В них поменше "воду" лить.

Вчив мене ловити рими,
Щоб в рядках був гарний змiст -
Височiнь тодi прилине,
Якщо вкласти в твори хист.

З днем народження вiтаю,
Хай щасливим стане рiк,
В Закарпаттi всi Вас знають -
Шлють здоров'я на весь вiк!

ВБОЛІВАЄМО ЗА УКРАЇНСЬКУ ФУТБОЛЬНУ ЗБІРНУ

Як в Німеччині ви грали –
Італійцям, ой, програли,
Й нас примусив ваш футбол
З горя пити валідол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
кожен гол та пас!

Всі трибуни шаленіють –
Б’ють гравці у жовто-синім:
Гол, за голом гол –
В радість цей футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
гол та вдалий пас!

Фани вам бажають: - й далі
Хай всі ігри будуть вдалі:
Гол, за голом гол,
Гріє кров футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Й далі так триматись:
Ми рахуєм ваші
кожен гол та пас!

від вболівальників м. Мукачева з Закарпаття червень 2006