Малий у вишитій сорочці,
він заглядав під всі столи.
Гонорний був, бо старші хлопці
уперше в хованки взяли.

Та надійшла найбільша радість:
настала і його пора,
бо випало йому ховатись.
Йому — ховатись! Гра є гра.

Малий у тлумі многолюднім
тихцем прокрався до музик
і заховався там за бубном —
о, він облюбував тайник!

Музика грає — танець має
свій гик і тик, а він принишк:
того чекає, хто шукає.
А хто? Хай погукає лиш.

На співи танці завернули,
за північ гамір завернув…
Невже ніхто?
    Невже забули?
І спати сором.
    І заснув.

Коли музика стихла, стухла,
його помітили. Котрийсь
із хлоп'яків прибіг
    і з кухля
води линув.
    “Устань і вмийсь!”

“Чи, може, цицьки хочеш? Мами
заждався?
        Хай ховає в міх!”
І я побитий був словами
отих бешкетників малих.

І за слізьми, як за стіною,
я затремтів од тих образ, —
мов потішались наді мною.
А він
    спросоння
        усміхавсь.

Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.
Він заскочив аж на толоку,
де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.
Але ж ні! Тільки на толоці
він стоїть, як ліс,
а в зрубі завше хитається,
ніби танцює
на тонкій весільній підлозі 50-х,
і з тих пір не може спинитися,
наче, спинившись, упаде
і проломить підлогу…
Коли праліс поліг,
а молодого лісу ще не було,
великий зруб страшно зіяв між горами
і здавався бездонним проваллям,
особливо вночі,
особливо дитячим очам
з-між найближчих вцілілих дерев.
Чомусь кортіло думати: ступиш…

А зранку той зруб
ставав різдвом і Великоднем,
бо саме в ньому
росла вся малина, ожина,
афина, суниця, всі глоги,
ховаючи під собою нічний страх
і бездонне дно,

А всі жінки
зліталися сюди з кошеликами й кошелями,
і вперше добрі були одна до одної,
і кожна приводила дитя за руку,
яке вже не знало, що вище пахне:
скошена трава чи ягода.

І вимирало село до ночі,
доки не з'являлися поважні заготівельники,
А ввечері жінки піднімалися з урвища.
І вперше із села вивозили не людей,
а повні діжки ягоди.

Ту ожину й малину я не забуду,
та все важче вірити
у глибоке провалля того зрубу,
бо як же ж міг вирости над ним
цей малий ліс,
рівний ростом із деревами на толоці?!

Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,
наче ось-ось упаде,
я згадую весільних людей 50-х,
які, мабуть, накрили нічне провалля зрубу
тонкими довгими дошками весільної підлоги,
і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

Тут я дуже легко ступаю,
аж мимоволі затягує в танець,
але мені страшно хочеться
упасти долілиць, розгребти руками опале листя
і глянути у шпарку між дошками —
якраз над тим горбком,
де ми з мамою любили рвати малину.
Але я боюся, що в ту мить
найтонша дошка не витримає
і в раптовий пролом
між падаючих молодих дерев
я ще встигну побачити всіх:
ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,
ждуть заготівельників.

Раптом світ в зіницях затремтів
так, немовби я заледь не скоїв
смерть комусь.
    Я руки опустив.
Я відходжу від злоби страшної.

Я притишив кров, притишив крок
і шепочу, смерть загнавши в груди:

так не буде, як сказав Пророк.
Так, як нам написано, не буде!

Я вірші пишу
    вночі в Прокураві,
я вірші пишу
    в татовій хаті,
доки сидять
    під стіною на лаві
мої предки
    вбиті й потяті.

Доки сидять,
    не зронивши ні слова,
доки сидять,
    незворушні, незрушні,
моя душа,
    як труна смерекова,
приймає прах,
    вивільняючи душі.

А звідки той прах,
    давно зітлілий?
А звідки ті душі,
    давно відлетілі?
І кожна в сорочці
    білій-білій,
бо найбіліша —
    на мертвім тілі.

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
            Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще у тьмі дерев.

Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.

Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі –
ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.

І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик.
        Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами…
Тонке джерельце з наших мрій, надій.

Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи…
Баран аж від скарлючених кущів
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.

Баран барана в люті б'є до смерті.
А чим його погладив проти шерсті
невиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженіє
тому лишень, що яблунька не вміє,
сердешна, відступити хоч на крок?

Він звір.
      Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,
та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
          Він нас не бачить,
хоч пирскає й на нас його гаряча,
скажена, темна, клекітлива кров.

Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
бо відступать не вміє, хоч про сором
не відає…
        А я б його забив,
щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
і щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,
          до яблуні ступив.

Повіяв вітер, і проміння перше
обмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страх
від того, що ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.

Пішли ми далі тихо, як за гробом…
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
відкрив хлоп'як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
і здохнути,
        до тями не прийшовши,
все ж веселіше,
        аніж далі йти.

І
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
                    вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!

ІІ
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.

ІІІ
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

ІV
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.

V
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

VI
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!

VII
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
                        Кажи!
                                        Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
                                Туди, де жив...

VIII
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі -
і закружило, замело дитинством.

На мить подальше все здалось злодійством.



2000

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.
Афин запах!
Стільки – не зібрать –
гребінками гори прочесати!
Запах сіна афинниковатий,
де сніги,
міста,
сіна стоять…

Де старий, невиспаний візник
звівся! –
на вітрах волосся й руки.
А над ним викруглюються звуки.
Запах обертається,
мов диск.

Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
          Я сижу у окна. За окном осина.
       Я любил немногих. Однако - сильно.

Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, если есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнёт на эстонском шпиле.
       Я сижу у окна. Я помыл посуду.
       Я был счастлив здесь, и уже не буду.

Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишина глагола.
Что не знал Эвклид, что сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
       Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
       Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
       Я сижу у окна, обхватив колени,
       в обществе собственной грузной тени.

Моя песня была лишина мотива,
но зато её хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладёт на плечи.
       Я сижу в темноте; как скорый,
       море гремит за волнистой шторой.

Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли, и дням грядущим
я дарю их, как опыт борьбы с удушьем.
       Я сижу в темноте. И она не хуже
       в комнате, чем темнота снаружи.

1971

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм.

Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...
Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.
І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.

Як я люблю людей... А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша. Та — безсмертна, безконечна,
Що поза нею все маліє, що є Верх.

О, друже мій, повірте,— все, що є на світі,
Найбільш тривале і велике, все створили
Мужчина й жінка тільки в пристрасті найвищій.

Все збудували тільки Двоє. То є знак,
Що один одного доповнюють взаємно,
Мов Промінь творять з Блиску і Тепла,
Один лиш Промінь радісного Сонця.

Люблю я всіх людей,— крізь них не раз Господь
Показує свою найвищу ласку
І зрозуміння світу робить нам ясніш.

Люблю дивитися, як бавляться вони
З тілесностею, пожаданням крови,
Так діти бавились би з зміями в садку.

Однак серед людей я маю ще рідню:
В минулому й сучасному пізнаю
Відразу їх,— є в них свята скаженість,

Скаженість буйности, що сірість ненавидить,
Що все життя заповнює шуканням,
І плеск весла здобивців,— то їм хід мінут.

Та маю я й братів, і тих люблю найбільш.
В шуканню за життям, дійшовши до границь,
Вони закон пізнали Божий і людей.

Їх пристрасті є замкнені й великі;
Вони ідуть і діють, бачучи зорю,
Що є до білости розпаленим наказом.

Коли на себе збоку глянуть можеш
І знаєш добре, як собою кинуть,
Як трапити і — взяти (без уваги
На похвалу, чи кпини),— ти є муж.
І то час мужности, то не — юнацтво,
Не видиво, не танці і не примха.
Нова доба тепер є, тільки дійсність.
Як ти готовий був,— діяй тепер!

Чому стремиш творити й добувати?
Нужденне є людини здобування;
Нужденні — похвала і самохвальство,
Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.
Нужденна спрага сповнитись у цілі,
Велика ціль — річ більша від людини.

Усе відкинуть. Слухати лиш волі,
Що смерти тінь щодня в зусилля кличе,
Що гне у смерть, мов щоглу корабля.
Наповнені, напружені вітрила
Ось-ось зігнуть до спінености моря.

Ти, серце, змучене коханням і журбою,
Терпкими спогадами, буднями, що злі,
В твоєму погляді ясніє тінь спокою
Вогнем оновленої, княжої землі;
Твоє бліде лице, прозоре й усміхнене,
З очима темними, що — ласка, біль і гнів,
Мов віддихи полей, мов тихий клич для мене,
Мов переплески хвиль із теплих берегів.
З дзвінкої глибини розлученості й туги
До тебе думи шлю, для тебе — порив мій,
Німотний літ орлів в блискучі виднокруги,
Німотний літ орлів у лагоді нічній.

Од одного незчисленного
До другого царства незміренного
Міст дугою зіп’явся;
На одному кінці лев уклався,

На другому діти з смолоскипами,
І течуть ріки ріками
Через міст.
Ех, виорю небо орлами,
Засію поля самоцвітами,
Половлю всіх райських пташок,
А ступлю крок —
Потемніє небо із орлами,
Потемніє поле з самоцвітами,
Стихне пісня моя,
Стихну я.
Згасну.

Будь славен, Боже України,
Скрізь, де людей звучить язик,
Давай оновлення з руїни,
Животвори наш людський вік.
Нам твій наказ у серцях мати,
З ним жити, йти і здобувати.
Нехай Тобі пребудуть милі
Діла, що дух наш сотворив,—
Поля, простори, гори й хвилі
Наповни міццю славних днів.
Тобі в серцях вівтар ми ставим —
Твій владний знак до слави славим.

В степу, де миються ховрашки,
На небесах, де спокій ліг,
Куди зирну, там легкі пташки
Грайливих усміхів твоїх,
Бо нині в зелені гайовій
Серед дубів, що — нарівні,
Я з дивним птахом на розмові
Пізнав закони чарівні,
Що ти є скрізь, що дише злотом
Твого імення вся земля,
І смужок рожі попід плотом,
І марш оружний короля.
Що світ — жіночість незрівняна
У вірності, що світлом є,—
І в серце глянув він моє,
І очі мав, як ти, кохана.

Був день, як плач, а потім — горд і гнівен:
У колісниць відьом запряженії пси,
В огнях шаліючи, гарчали на ліси,
На степ, на зляканість...
                   І — німо.
                   Післязливен
Зіп’явся міст. Вечірняя зоря
Із сутіней глядить на гри семибарвисті,
На хмари у шаленій, душній ристі,
На учту янголів, що тепло догоря
У глибині високій, променистій.

Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, - розгорненная праця
І - Божий зір над тим.
                   І раптом - буря,
Що кине хвилі в берег той, що треба.
Не знаєм більш нічого. Чуєш?
                   Жди і молись.

Незаймані думки, тепло незнайомих
розбавлених слів,
Перехрещені руки на грудях і скроні
з начинкою снів,
Фарс заможних, спустошені очі
голодних істот…
Творять миті історію,
Я в них – новий Геродот.

поїзд метро
зупиняє твій простір
у часі,
так, як би врешті-решт
зупинилась кров
у твоїх капілярах,
Так, як в дитинстві
кохався
по першім разі,
Коли був ще зрячим
проте завжди
ходив в окулярах.

Тепер тебе залишають
здорові люди.
Від тебе летять кальмари
і каракатиці.
Немає нічого щоб ти
залишив без облуди,
Куди б не приклав свої
окривавлені ратиці.

А завтра в тобі замінять
чергову дискету,
Заповнять твій мозок
незнаною речовиною.
На дії твої ще з дитинства
накладено вето,
Як на Іран, що завжди
готовий до бою.

Твої дивовижні потуги
схилитись у ноги
Мають одвічне право
на ліпшу реінкарнацію.
Спочатку аптечка, а потім
швидка допомога,
А потім ТВОЯ
ІНТЕНСИВНА
РЕАНІМАЦІЯ!!!

РУчку в долоні стискаю напрочуд міцно,
ДУмка у голову лізе напрочуд швидко.
Зграя серпневих котів недолуга й грізна
Так, що тепер споглядати їх очі гидко.

ГІлля дерев роздирає небесні скроні,
РУки твої полягали мені на плечі.
Зараз твій вихід, тому не забудь в вагоні
Зграю котів та свої особисті речі.

Ми поламали гілки і тепер лиш танці
Можуть хоч якось загладить нашу провину.
Знову вечірній посуд, ранкові таці.
Ні моя подружко, ти у цьому не винна.

Завтра я думаю знову заграє вітер,
Знову світитиме сонце у моїх штанах.
Знову від радості будуть сміятись діти
Й краплі душі у спермі на твоїх губах.

Світ навпіл поділений штрих пунктиром.
Й мені все одно в кого які зуби.
Хтось живиться м"ясом, травою чи сиром,
А в когось вже зранку згоріли труби.

І навіть ніхто не подумав змити
Ту нафту, що лилася, як олія.
Сьогодні той хтось, як завжди убитий.
І ймення його надпросте - Месія.

Сьогодні остання вечірка в морзі,
Бо всі мої друзі ідуть на дрова.
А якже іще на такому морозі,
А як же мій друже? Знову і знову

Лягатимуть люди у теплі печі,
Літатимуть взимку забуті птахи.
І знову загубляться любі речі:
Годинники, ложки та інші лахи.

А ще застрибає в дротах напруга,
Не я це придумав, а так по природі.
Якщо не завершаться твої туги
Пологами, то не тужся - годі.

Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелою стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві - такі неживі.

Звідки взялись ми. в якій оселі осіли -
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.

Спи, дитинко,
З неба зірка
Синім світлом тобі сяє.
У барвінку
Бджілка, синку,
Колискову вже співає:
- Спи, мій синку,
У барвінку
Зорі сині заблукали,
Поміж листячком на гілці
Квіточками наче стали.
У квітучій цій колисці
Синьоокі сни витають,
У свої чудні намиста
Зірочки вони вплітають.
А вплітаючи, синенькі
Пісню дивну ще співають
Про дрімоту, рідну неньку,
Та світи звідкіль злітають...
Спи, дитинко,
З неба зірка
Синім світлом тобі сяє.
У барвінку
Бджілка, синку,
Колискову вже співає.

ніколи в житті
не бажала б я бути
даючкою, сучкою,
лизати всім дупи

іти в супермаркет
купувати гандони
вірити в щастя,
любов, забобони

ніколи в житті
не хотіла б сидіти,
геморой лікувати,
на роботі смердіти

надривати горлянку
підлеглим кричати:
„не підійшли ви мені,
вам не має зарплати!!!”

приходити ввечері
додому до себе,
давати тобі
те, що треба й не треба

робити гімнастику,
бо ти любиш худеньких,
носити підбори,
бо не терпиш низеньких

і тобі, і іншим,
і всім сраки лизати,
а потай у себе
всі сльози ковтати

не спати ночами,
щоб сесію здати,
а потім у ректора
оцінку купляти

не житиму так,
як білі ворони,
що мрії не мають,
а тільки корони

і для потреби
я більше не питиму,
і все для вас
я більш не робитиму

і не старатимусь
всім бути достойною
буду я курвою,
лярвою, хвойдою!!!

ця філософія життя
ти такий, та я не та
ті бажання, мрії ті
всі вони тупі й пусті

ні філософії
ні змісту
все ніби
зліплене із тіста

все під стандарт
все однакове
а де ж любов??
де та love кольорове

і мовби близько
і мовби поруч
ти ліворуч?
чи праворуч?
а я поруч…

на горизонт дивлюся
та все марно
хоча навколо
й досить гарно…

та все чогось
ще не вистачає
того,
чого і так немає…

шкода, що
«Поттера» я дочитала
бо так хоч щось
на думці мала..

Я – нiхто.
Я вiдкрите вiкно.
I крiзь мене вривається вiтер.
I живу я настiльки давно,
Що забув про призначення лiтер.
I на цiй невагомiй землi,
Де радiють i тiшаться люди,
Я забуду про все взагалi,
Й в першу чергу – про себе забуду.

Бо нiколи не стану нiким,
I про мене нiхто не згадає.
Й по небесному руслу рiки
До зiрок потечу, як вода, я.
I долинуть мої почуття
Вiд людей i землi – аж до Бога,
Де моє безiменне життя
Увiллється в довічну дорогу.
Й та дорога мене поведе,
Повз заможнi небеснi оселi,
До країни призначення, де
Мої родичi мертвi – веселi.

Там зустрiнуть з дороги мене
Рушниками i вклоняться долу,
I запевнять, що скрута мине,
I посадять пiд руки до столу.
Й сядуть справа, на довгі віки,
Щоб віднині зi мною радiти,
Не зустрiнутi мною жiнки
I мої ненародженi дiти.
Навiть друзi забудуть земне
Й стануть в ряд за моєю спиною,
Щоб за те, що прощали мене,
Не зустрiтись очима зi мною.
А мої вороги золотi
Сядуть злiва i будуть мовчати,
Бо iз слiв їм згадаються тi,
Iз яких неможливо почати.

Й стане тихо, неначе ввi снi,
Й зорепад перетвориться в зливу,
Коли янголи з дому менi
Принесуть фiолетовi сливи.
I вiд цього розчулений, я
Заспiваю, як пташка весною,
Й буде свiтлою пiсня моя,
I до слiз невимовно сумною.
Навіть родичі мертві мої
Підспівають мені не одразу,
Бо згадають далекі краї
Й перехрестяться, кожен по разу.
І поллється римований сум,
Наче море – від краю до краю,
Де, вславляючи Божу красу,
Кожен янгол мені підіграє.
І засмучена пісня ота,
Наче пташка, додому полине,
Де лишилось чекати Христа
Моє щастя сливово-полинне....
2004

уламки чаю розчиняла
у білих ароматах мандрагори
писала тушшю звукотрави
на полотні в’юнких квітодерев
вмирала чайкою і мною
у флоксах нескінченної ікони

3
А як закінчилось терпке вино печалі –
я, всім відомий, намагався жити далі.
Але не зміг. Не зміг!.. загнувся від моралі.

4
О Ти, що торгувалася Дарами,
грайливо вклавши зброю у долоню, -
Ти, знала - світ поціливши словами,
не схиблю й кулею у сиву скроню

2005

Сьогодні я хороша!
Сьогодні я не зла!
Сьогодні ньювельможа наспівав мені слова,
що я достойна мерсу,
котеджу, і така
стояти не повинна у сімейного станка!
І я кивала головою,
рокерпомилка без вад,
затим довершила собою
свій суперагрегат!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене!

О, хлопчику не сердься,
що вірна не тобі,
але мій шлях сьогодні завертає, далебі,
у сторону не ту,
куди поїхав ти!
Тепер життя-буття моє нікому не трясти!
Ніхто нікому не повинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі”-Марлі має мене!


А далі будь-що буде,
на те і мій талант,
нехай у злості лусне свистунок-міліціянт
я не згублю нагоду,
я досягну мети
тієї саме - зроду про яку не знаєш ти!
Ніхто нікому неповинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене…


2005

Засядь за телефон!
ввійди скоріш туди,
де мегатонни слів
та іншої бурди,
і з кабелів-дротів
тече густа слина
розбурханих уяв
і посилання "на..."

І будь-який набір
натисни навмання,
бо послідовність це
надумана дурня,
по тому боці цифр
твій зниклий Копірайт,
і головне напір!
і буде все "ол-райт"!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
і їм нема числа!
у цій країні кожен в'язень
дурного ремесла.
Повстання буде безперечно,
як марксисти вчили нас,
але тоді, коли доречно,
тож і ти, хоч раз,

візьми свій телефон
і подзвони туди,
де кажуть тільки -"так!",
"о-кей", "так точно", "сі",
нікого не проси,
а покладись на тон -
і вартові пости
пройдеш у мікрофон!

Тоді усе "ніштяк" -
без браги й наркоти
дотягнешся зірок
ось тільки подзвони.
Життя засяє знову,
як ти того хотів,
од запальних промов
сестричок і братів!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
не стачить ремесла!
у цій країні кожен в'язень,
та ти не з їх числа!


2003

Кораблі її очей пливуть до міста-вулиці Франца Шуберта

туди де Романтичні риби проростають листочками сонця

і молоком айви наливаються танцівниці весняних ритмів

серед тюльпанів, Милосерднозаквітчених мімоз

і мідій незакінченого Озера №8

вона з чотирма ґудзиками кровохаркаючого неба

даруватиме поезію Майстра невідомим форелям_і_флейтам

а завтра її проголосять божевільною_і_фривольною мов Метелик

який ніколи не залітав до 20доларової банк-

ноти



о4_2004

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

1966

Танець жаги витинала троїста всоте,
в духмяні ложа манила лукава гречка.
Медом кохання гусли очі, як соти,
і пазух шукали парубки негречно.

Екстазу люльку розкурював бог кохання,
обпікав цнотливим хтивістю білі крильця.
У ту ніч ласки спраглі жінки прохали,
паленіли дівчатам від сорому лиця.

У гармонію згоди зливався тіл тьохкіт,
лопотіли спідниці по перелазах.
Заздрісний місяць зеленим дьогтем
всі ворота у ту ніч обмазав.

1966

Дві казки про тебе недавно я вигадав:
казку про ніч і казку про перстень.
Купальської ночі за жеврієм вигону
спорснули з рук мені непещені перса.

А друга казка хіба найсумніша,
голосить в мені як перезва осені:
ти стала до шлюбу негадано з іншим,
а перстень мій кинула в море із поспіху.

А третю казку для тебе зоставлю,
одвічну казку про поетову пісню:
як сонце, засліпило мене до нестями
лляного волосся духмяне повісмо.

Раптом та ніч, уповання довгого трунок,
задихаюсь і рвусь, як натягнений смик
В павутинні панчіх ноги твої, як струни,
в білім футлярі скрипка, яка не спить.

Спраглі ми вперше музики одкровення,
лише зачувши їдкий солов'я камертон.
Шаленіє тройзілля, труйзілля по наших венах,
а в чорнозіллі цноти червцю вибухає бутон.

Озиваєшся, скрипко, тіла свого повноліттям,
у пісні пристрасті шал і чистості жаль.
Раптом ця ніч, це одкровення червоне,
коли приходить кохання великий скрипаль.

Якщо це було, то були твої руки,
очі були, груди були, були, було...
Була буколіка, буйволиці й буйволи,
і червоне будило, що будило, було.

Якщо це було, то було все облуда,
блудницею тоді ти, пречиста, була,
тоді ти пречитстою, блуднице, стала,
бо ти стала - і не стало тебе.

Якщо це було, то в мені щось зістало:
та непевність, та буйність, той щем.
І бубон будила, що будить і в будень,
біль за буйволами, біль за реальністю речей.

Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно
дзвонять

щоденно
ходжу
з козубом
на прощу

у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую

та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти

панно
з очима
більшими
за айстри

вміння пасти левів
досягається наївністю

вона звичайно не ти
вона має тіло і тінь

вона не виходила
поза обрій
як і поза себе

занадто тутейша

але не знайти
певнішу криївку
над її тіло

склалася
першого дня
сама по собі

не треба було
аркану для порівнянь
повернувся Богом даний
Сенс

Свята Тотожність Слова
Буття

ось
руки вуста голос
сміх сльози одяг
м'ясо зелень обрус
виделка келих вино

дорога ріка гора
далеч для зору і для мандрів
не колове тупцювання
вперед до знемоги

хатина втома вимикач
постіль місячне сяйво
шкробання миші

яка насолода
чути сказати торкнутися
взяти не схотіти
розслабитися
прокинутися на волі
зі сном про осягнене

і довго бачити перед собою
Музу Радості
Первозданну

Коли відкриюся тобі,
Цього направду я не знаю.
Боюсь зізнатися собі,
Тебе навіки покидаю.

Боюсь тобі сказати вслід,
Що я насправді не кохала.
В моєму серці синій лід,
Усе тепло зима забрала.

знову був вітер

тарабанив віконницями
шибками видзеленькував
як зубами

вишарпував клоччя
з-поміж зрубів
висмоктував як упир
дух із хати

а з нас - затишок

знову був вітер

віднаходив усі щілини
для піску
що скрипить на зубах
і в суглобах

знову був вітер
зносив літери з книжок
хвилі з транзистора
(гей гей вітре з України)

видушував сльози
мутні
як і сонце

із тісних удільних князівств
бляшанок
знаходить землю обітовану
на грядках

щоденно
видудливши пів-Унди
і ціле сонце
спинається на ноги
і на тички

ще тиждень-два
і для Мурка
усурійські джунглі

і ми відкриваємо
замість квітів квасець
замість салату айстри

це навіть забавно для тої
яка вперше
коронована
на володарку городу

у соняшниках
фотографуємося

але чужина
вперто
виписує над нами
лінію сопок
на овиді

і фасолю
неквапну панію з України
зненацька заскочили
приморозки
вмерла до останнього стручка

проте
цибуля-семилітка
ще довго опісля нас
прошиватиме землю
і лободу

во славу нашу

чорна холодна ізба
ковтає поліно за поліном

аби зігріти у нутрі
двох пришляків
з кайданного шляху

знадвору
стелажі дров

зі середини
стоси книжок

над нами сибірська ікона
під вишивкою
по очі зодягнена
у жовту бляху

навпроти
цілий кіш мамаїв
(ленініградське видання)
відважних
із розхристаними грудьми

а над комином
теліпається
сивий бунчук диму

очистивши золото
зі спокійною душею
гладить коріння
сопок
інколи затаєну
золоту блискітку
викине із жовтої жмені
у пісок

а то й віддасть
у жертву
змізерніле срібло риби

щупла
легко проходить
між лещатами дамб
навздогін волі

заінеїні коні і корови
шукаючи заниклу
свою щоденну
бурятську Йордань
в ополонках

а згодом
розкута
пригадує давню сваволю

сп'янілим
злим язиком
злизує плекані луги

біжить за Ундою
та де йому до змагу
хати і сіножаті
за плечима

мусить загосподарити
корінь
по берегах урочищах
горбах

на туземних покладках
слов'янська квочка

що таке Кицекен
або Зудир
вгадай
хто з варнаків
а хто з повстанців
Королівства Польского

з бурятськими очима
із диканським соняхом

давно відмерзло старе
коріння
під немилостиво сліпучим сонцем

навіть кладовище
з короткою пам'яттю
як виїденим яйцем
на могилах
новий
морозо-посухостійкий
цупкий гібрид-гуран
через дефіс

Ундіно-Посельє

Менi було уже чимало,
Коли розхристане життя
Мене ломало – не зломало,
I не вiднесло в небуття.
Та не завело у недолю,
Де сивий гнiт додолу гне,
I не розкидало по полю
Кiстками бiлими мене…

I вперте серце буде битись
В тоненьких грудях назавжди,
Бо нi повiситись, нi спитись
Я вже не зможу вiд бiди.
I вiршам вже замало цього –
На небо променем зiйти,
Менi в собi замало Бога –
Я хочу в вас Його знайти…

Я буду жити тут, де квiти
Ростуть у свiт з дитячих рук,
I де не знають Божi дiти
А нi опiк, а нi порук.
I де менi, як тiй дитинi,
Щасливим бути ради вас,
Коли в кожнiсiнькiй людинi
Себе побачу я не раз…
2001