Між Павлюком та Пантюком - Сушко.
Макітра лиса сяє, наче сонце.
Один малює в стилі рококо,
А інший - майстер людяних емоцій.

А я ж бо - куртуазний маньєрист,
Сатирою обквецяний по вуха.
Ховаюсь за Пегасів куций хвіст,
Бо в рот летить римована макуха.

Тяжкі мої у творчості шляхи,
Баюри, рівчаки, з багном калюжі.
Колеги безупинно "Хи-хи-хи!",
Та я терплю знущання їхні мужньо!

У Пантюка є грива й борода,
А в Павлюка - з черешні довга люлька.
А в мене з цим не склалося! Біда!
Лиш гумору стирчить в руках базука.

Але її бояться лиш кролі,
Павлюк і Пантюк- ні. Вони - найкращі!
Вони - літературні королі!
А я (це правда!) звомплене ледащо.

21.02.2025р.

Не ховаю голову в пісок...
Небо не виню в своїй печалі.
До весни лишився тільки крок,
голубіють пролісками далі,

розсипають сяйво промінців
на бліде обличчя хмарочосів.
А перлини на моїй щоці —
не скорбота — життєдайні роси.

Жебонять під кригою струмки,
благодать у сквериках затишних.
На краю криштальної ріки
вруняться в обіймах сонця вишні.

За густими кручами Дніпра
вгрузли в небо маківки Софії.
У житті відрада і жура,
мов непрохана сльоза на віях.

Ніжно будить молода весна
поцілунком котики вербові,
і вібрує золота струна
в чуйнім серці повенем любові.

21.02.2025р.

Ріка напудрена добіла
Іще не радує нікого,
Адже місцями посиніла
Під гнітом холоду тривкого.
Хоч вгамувалися завії
І вже мороз не дуже лютий, –
Ріка понуро ціпеніє,
В льоди нетанучі закута.
21.02.25

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

 
*прости мені господісусе днесь
подай мені грішному one more love
подальше недуги bonjour tristesse
ворожий погляд собачий ґвалт
стрінь мене боже в склепіннях слізних
як иншого будь-кого би стрів
у жили вливши схизми klein bissel
харизми дрібку & навстіж ціль
 
te deu laudabo крізь рим безриб’я
ніколи й нізащо ні разу ніде
безсмертя художнього не сотворив я
пусте щось бажав & беріг не те
дещиця хмелю словес хибна власність
гулящі бевзі кривавий бедлам
мистецтво покинуте полум’я згасле
надривне усім безоплатним вам
 
сливе усміхнеться в холодну безвість
ні комедіограф ані драматург
ексцентрик ~
що зважився на angelus
в чудернацькій тональності es-dur
 
 
 
 
 
 
 
 

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Такого не очікував ніхто?
А що іще від виродка чекати?
Брехня і віроломство – лиш манто́
від кро́ві мокре на плечах у ката!.

І руки вже по лікті у крові́,
бреде він по коліна в морі кро́ві!.
У Дональна ж – донати в голові,
пиха́ і слава, вибачте на слові…

Йому що Україна? Ласий шмат.
Багатий кусень жирних чорноземів,
який спішить украсти інший кат
і заганяє весь народ у землю!.

Такий собі недолюдків тандем…
Що ж думають самі американці?
Чи це для них лише черговий мем,
аби загнати і Європу в шанці?!

Дивує неприхований цинізм
очільника «оплоту миру» в світі!
Як це ціна – то що тоді садизм,
яке майбутнє світу нині світить?!

Ті перемовини – як у лице плювок
убитим і розтерзаним за правду!
Це по́милка фатальна, підлий крок
чи то Землі всієї ница зрада?

Три роки вже іде страшна війна.
Три роки ворог рідний край мордує.
А вітер долі то в наш бік подує,
То в бік москальський. Нестійка вона.
Хоч ворог сили стільки літ збирав
Та нас здолати він ніяк не годен.
Але і зупинити його годі.
Він сотні тисяч вже у землю вклав
Та пре і пре. Де стільки куль набрати,
Щоб зупинити ту страшну орду?
Союзники ж дискусії ведуть:
Давати зброю нам чи не давати.
Дадуть, як вкрадуть й результату ждуть,
Що ми тим можем ворога здолати.
Самі ж ніяк не хочуть воювати.
За спинами за нашими живуть
І думають, що доля їх мине,
Що ми не пустим ворога в Європу.
Тож нині в них такий з’явився клопіт.
Гадають, що той Путін ще утне.
А той заокеанський дядько Сем,
Що себе пупом на Землі вважає,
Напружуватись надто не бажає.
Мовляв, дамо і трохи підождем.
Тут люди гинуть, зброї геть нема,
А в них ідуть дискусії: давати
Чи, може іще трохи почекати.
Три роки Байден впроголодь тримав.
І от дорвався Трамп до влади знов.
Кричав: війну він здатен зупинити,
Лиш за добу все ладен він змінити.
Він зробить все, щоб не лилася кров.
І от засів він знову в Білий дім,
Найперше, взявся Путіну дзвонити.
Із ним узявся мило говорити.
Як видно, говорилось добре їм.
І вже у Трампа Путін рве за мир,
І так виходить, що то ми всі винні,
Що поступитись Путіну повинні,
Він такий «няшка», а не дикий звір.
Уже удвох політику вершать,
Ні в кого на те згоди не питають.
Час колоніалізму повертають.
Поділять світ та й будуть керувать.
Трамп чужі землі взявся роздавать,
Як в давній тій комедії, згадайте:
«Вам Кемську волость треба? Забирайте!»
Чому б «хорошим людям» не віддать?!
Себе також не хоче обділить.
Гренландію, Канаду йому дайте.
Канал йому Панамський повертайте.
По праву сили тепер будем жить.
Тож видно, що зберуться хижаки
І нашу долю візьмуться вершити:
Що в нас забрати, а що залишити.
І вибір у нас буде нелегкий.
Бо Трамп хижак, від Путіна не кращий.
Він прагне, мабуть, Бога замінить.
Указувати буде, як всім жить,
Роззявивши свою бездонну пащу.
І я про Мюнхен чомусь пригадав.
Там Чехію поставили на плаху.
Від тупості, можливо чи від страху
Світ її вільну Гітлеру віддав.
Шукали миру, а знайшли війну.
Гадали, що тим умиротворили.
Насправді, додали нацизму сили,
Забувши, мабуть, істину одну:
Що злого вовка скільки не годуй,
Він все одно до лісу поглядає,
Бо свій інстинкт хижацький пам‘ятає.
Чекали миру, але на біду
Прийшла війна (самі ж і згодували).
І море крові в світі пролилось.
Шість років воювати довелось,
Поки вовка у лігво знов загнали…
Як Гітлер став у німців на чолі,
Почав їм мізки чимскоріш вправляти,
Німеччину «Велику» будувати,
Бо ж німці – вища раса на Землі.
Арійці! Став всіх німців закликать
З’єднатись до єдиної держави.
Австрійцям дуже швидко мізки вправив,
Щоб Австрію до себе приєднать
А далі більше. Рейх почав рости.
Адже багато німців проживало
В сусідніх землях. В Чехії чимало.
Нацизм там швидко корені пустив.
Судетські німці скоро почали
Проти своєї влади бунтувати.
Повстання, навіть удалось підняти,
Хоч чехи подавити то змогли.
Німеччина тут, звісно, «ні при чім».
Бо Гітлер говорив всім: «Нас там нєту!»
Хоч зброя і бійці ішли в Судети,
Ламаючи єдиний чеський дім.
Вдалося владі заколот здолать.
Та Гітлер, навіть сльози взявся лити,
Просив «німцеязичних» пожаліти,
Що ж їм від влади чеської страждать?
Став зброєю він бряцати, мовляв,
Як не віддасть їм Чехія Судети,
То вже війни ніяк не відвернете.
У чехів ніхто дозвіл не питав.
Зібрались Чемберлен і Даладьє –
Англійський і французький «миротворці»
До Мюнхена у тридцять восьмім році.
Всяк дипломата з себе видає.
Приїхав Гітлер й Муссоліні з ним.
Оця четвірка долю і рішала,
Що Чехія робить надалі мала:
Чи поступитись Гітлеру своїм,
Чи опиратись. Чехів не пустили.
Веліли в коридорчику чекать.
Став Чемберлен у Гітлера питать,
Якби йому Судети уступили,
Він би спинився і не воював?
Той взявся клястись, що то вже останнє.
Він більш нічого вимагать не стане.
А сам же очі, як Сірко ховав.
- Ну, коли так, тоді тому і буть! -
Так сильні світу цього порішили.
А чехам результат оголосили.
Волання їх не захотіли й чуть.
Тож Гітлер і Судети відібрав,
А там усі укріплення, заводи
Військові. «Миротворцям» то не шкода.
Аби у них народ спокійно спав.
Що Чехію порвали на шматки,
Нікого то уже не хвилювало.
Поляки із угорцями напали,
Вхопили по шматку й собі таки.
Зима пройшла, хижак знов «зголоднів».
Забув про те, про що недавно клявся.
На залишки від Чехії напався
І всю її одразу захопив.
Словаки відділилися бігом,
Їх пастор Тісо з Гітлером злигався.
А закарпатський край тоді дістався
Угорцям, захопили ті його,
А потім Польща… та і понеслось.
Ті зрадники, які шукали миру,
Війну страшну отримали допіру.
Їх зраду заливати довелось
Людською кров’ю – ріками, морями.
Мільйони і мільйони полягли.
Здолати хижака таки змогли…
Тепер те ж саме, мабуть, чинять з нами.
Про нас без нас вирішувать взялись.
Хижак, що підло на наш край напався
І дядько Сем, що «мир спасти зібрався»…
Як не годуй, а вовк глядить на ліс.

Як не буває вічної одежі,
і у життя існують свої межі,
але за вічне пам'ятати треба,
аби в кінці уникнути пожежі…

Свої скарби, і навіть немалі,
усе одно ти ли́шиш на землі,
а сам до неї ляжеш неодмінно,
розчинишся навіки у імлі.

Нікому не уникнути тих меж.
Тож не доволі розганяти треш?
Життя душі у Вічності залежить
од слави, на Землі що заживеш!.

В філіжанці плаває чаїнка,
недопитий біль — відвар міцний.
У кривому люстрі лиса жінка
відшукала кучер золотий.

Полиновим зіллям пахне хата —
трав'янисті зорі на столі.
Зашарілася дивакувата,
на щоках розсипала жалі.

Розпливлася усмішкою, наче,
качечка на плесі бистрини.
Хто ж цій дивній жінці розтлумачив,
невиразні чорно-білі сни?

Ще надія в жилистій долоні
жевріє лискучим світлячком.
Та вже мчить у небеса бездонні
очманіла доля за хрестом.

Не боїться жінка, добре знає —
всі дороги у одну зійшлись.
Вірить, що блаженною до раю
добереться пішечки колись.

Та біда на голову змарнілу
благодать розхлюпала з ковша...
Білою кульбабою злетіла
у ворота вічності душа.

Куль* — обмолочений сніп

20.02.2025р.

Переспіє ніч снігами.
Ліхтарі ворожать мовчки.
І сніжинками – зірками
Морозець плете віночки.

Заховалось небо в тишу.
Світло - сива даль снігами.
Нічка сріблом вірші пише,
Стелить путь нам рушниками.

Сам себе шукає вітер,
Посипає перли білі.
Вікон ранні першосвіти
Нічка щастям щиро білить.

18.02.2025

Вже недалеко до весни,
Хоча сніги іще глибокі
І сірокорі ясени
Не налились цілющим соком.
Вже недалеко до тепла,
Хоча мороз іще мережить
Сріблястим інієм гілля
Обвисле сонної берези.
Уже недовго до пори
Дзюрчань і клекотів струмочків,
Коли здіймаєшся без крил
Поверх зелених бересточків.
І плавно плинеш, наче птах,
Весну стрічаючи, як свято, –
Іще недовго у снігах
Землі безклопітно дрімати.
20.02.25

Хай шаліють грози-буревії,
Та Вкраїна вистоїть в борні.
Хай мовчать америки й росії –
Гріш ціна мерзоті і брехні.

І
У сатани іще триває бал.
Очільники безглуздої руїни
турбуються за долю України
і за її копалини й метал.
Європа умивається сльозою
скупою явно... і само собою
ще уповає на кінець війни...
Америка готується до бою,
і ублажає ірода-ізгоя
московії... та, Боже, борони
від шалапута в ролі патріота,
коли ідуть у засвіти сини
зі злої волі іншої мерзоти,
щоб єрмаки й корисні ідіоти
винищували винних без вини.

ІІ
У титульної нації є квоти
коронувати клоуна на трон.
Такий у демократії закон
совковий, що допомагає доти,
аж поки непрострочений паяц,
що упіймав кадирова і Київ
сам уберіг і поки не відсидів
за це, удруге лізе у палац
Маріїнський. У голові ґаранта
є й інші плани. Може утекти,
якщо пуйло не випалить мости
і до Оману, і на Емірати...
бо де йому подітися, найти
надійну ничку у лиху годину
і не упасти зі щабля драбини,
що тріснув на путі до висоти.

ІІІ
Не дійде до сценічного дебіла,
як до жирафа унція ума,
цей наратив абетки і письма...
нема душі, то де шукати тіло
і положити, бо на те й війна...
і чухають боки колаборанти,
яким також нема куди тікати,
коли є очевидною вина...
...........................................
бавовна діє, є багато вати,
якій давно пора уже палати
і в шию гнати унтер-барана...
нема чого очікувати дива –
покаятись не дорого спесивим,
та дорога дешевому ціна.

02.2025

Світ, вважаю, давно збожеволів.
Справедливість – порожнє слово.
Кляті москалі брехнею
заражають залишки демократії.
Хто тепер зможе покарати їх?
За океаном більше нема ковбоїв.
Але у цьому нічого нового.
Ми вже вмирали, козаче.

Я напишу сотні нот українською.
Я залишу сльози на спомин,
i повірю, що все скоро зміниться.
А ще змінимось ми з тобою.
Я навіть не наважусь прогнозувати...
Але хай завжди буде рушниця та порох,
бо поки існує москаль проклятий,
він завжди підступний ворог.

Сніг біліє, іскриться, блискоче
Так, що меркнуть всі інші вогні, –
Переповнились світлістю ночі,
Золотяться привабливо дні.
Кришталево прозоро і чисто
Під блакитним наметом небес, –
Манить гарною свіжістю місто
В світ наявних природних чудес.
19.02.25

Який же він, даруйте, всемогутній,
якщо диявола не може побороть?
Звертаюся до вас, панове трутні,
до тих, хто ще смакує кров і плоть!

Який же він, даруйте, милостивий,
якщо невинних віддає катам,
потворам потурає нечестивим?
А може він один із них і сам?

Який же він, даруйте, справедливий,
якщо за правду нагорода – смерть?
Моєму Богу все це – не властиво,
я цим уже наситився ущерть!

По всіх кутках, де зойк мовчання,
Де стогін тиші, крик сльози.
Без тебе в мріях є стрічання,
Є плач дощу після грози.

А тобі тридцять п’ять тільки вдруге?
Починаєш по новому кругу!
Ніби миті роки пролетіли,
щедро скроні-виски забілили…

Так тобі тридцять п’ять лише двічі
і труба ще світанками кличе?
Не до дівки, то хоч до вбиральні?
Не цурайся жіночої спальні!

То тобі тридцять п’ять нині знову –
так живи і радій, будь здоровий!
Щоб онуків, дітей прихистити
і чарчину за це пропустити!

Я чую тут і там: "Життя прекрасне!"
Дурня солодка ллється повсякчас.
Почнеться дощ. На небі зірка згасне...
Дивлюся на дорогу без прикрас.

На тім шляху - мінорна лакримоза...
Узимку квіти я не зустрічав.
Я маю право римувати сльози,
Бо це тепер єдине з інших прав.

Для мене чорні хмари - чорні хмари.
Немає поряд брата чи сестри.
Я не ношу рожеві окуляри!
Ношу свої. Для зору. Мінус три.

Знову летять на Чорнобиль ракети,
дрони залізні — провісники горя,
атом сумирний у бронежилеті
котиться світом перекотиполем.

Вітер повіє в ту сторону, звідки
зло надсилає катів на полісся,
поки тремтять саркофаги і віти
радіаційних дерев чорнолісся?

Де небеса п'ють парцели* затишні,
лис у норі причаївся терпляче.
Хто в тому винний, розсудить Всевишній, —
янгол чи кат у судилищі плаче?

Вгрузла Планета по шию в болото,
стогне земля від душманів народу.
Бідним керує бездушна сволота,
та не сховати кінці в чисту воду!

Доки ми будемо скиглити ницо —
вівцям не вибратися із полону?
Жертва сама вибирає убивцю,
пута кріпацтва і п'яту колону!

Парцела* — поле, земельна ділянка

Побілила хуртовина
Почорнілі береги, –
Непривабливі картини
Зафарбовують сніги.
Тоне в білості безкраїй
Безшелесна далина, –
Яснотою засліпляє
Світлоносна білизна.
18.02.25

 
сталево-сині хмари вирують на захід зі сходу
висока вогкість із присмаком згару та креозоту
& буттів проминулих неспішний калейдоскоп
переоцінка згуб або втрат наче це про свободу
 
звично простий білий хліб що несильно тобі смакує
географічна ржа плям умивальника прямокутник
недостеменні дні як-от валиться все з рук
темна скриня речей твоїх ретроградний меркурію
 
взаємини як самоціль необережні занадто
нагадуючі атб-шну суміш кільки з томатом
ніби надмірно обтяжлива істина врапт
не заперечить жоден таке забереться на вахту
 
де харон ахеронтом гребе мов галерник прикутий
притуплено контури невагомо цідиться сутінь
& друг котрий в сірій зоні й не вижив мабуть
знов приходить у сни розмовляє однак
 
ніц не чути
 
 
 
 
 
 
 
 

І
Ми не уми, але запам’ятали –
кінця немає, як нема начала.
Що час іде – ідея не нова.
Хоча і це є емпірична штука,
та апріорі визнає наука –
матерія усесвіту жива.
Вона існує у взаємодії
з природою, якій і віддала
невичерпну енергію тепла,
та попри сподівання і надії,
зростає планетарна ентропія
пануючого хаосу і зла.

ІІ
Ще спокою немає, але сниться,
що Україна буде... і живе,
і кров’ю, як водою, освятиться,
хоча буває, дзеркало криве
відображає істину – столиця,
яка ночами квантами іскриться,
переживає хрещення нове.
Ракети, ізотопи і шахеди
не панацея миру, а війни,
яку ініціюють брехуни,
аби по ходу вічної вендети
таємні незаконні дивіденди
отримували слуги сатани.
Як на балах Людовіка щоночі
зав'язували музикантам очі,
так і донині леді і пани
перед народом стягують штани.
Людей смішать, а не лякають мавпи:
трухляві пні, і вовики, і трампи,
і сцикуни, і суччині сини.

ІІІ
Комедія кінчається... напевне,
кумекає агенція зелена,
кому буває весело в кінці
за ті діяння темні на арені
війни... які із вироком в руці
Феміда на суді їм зачитає...
................................................
усе тече, але не все минає –
не знаю як, та відаю, коли
ті душі, що у засвіти пішли,
охороняють нашу ойкумену,
то заодно – і ці notate bene,
аби вони у пам’яті жили.

02/25

Нарешті сніг. Нарешті колір білий.
І наново запишуться рядки,
щоб пригорнути те, що уціліло.
А те, що відбуяло й одшуміло,
провести легким помахом руки.

У тім Бувай звучить лілейна дяка.
І лагідне невдаване Щасти.
Під снігом зріють розталі ознаки.
Є час вкриватись ковдрою і плакать.
Є час знімати ковдру та цвісти.

У сніжному пухкому покривалі
живому час дано перепочить
від намагань, які були невдалі,
зцілити рани, що іще кривавлять,
щоб сніг зійшов й відчути - не болить.

16.02.25

Не під. Не понад. Поза всім,
В нориці з хутряної тиші.
Казковість снігова колише,
Розплутує кошлаття рим,
Вичісує безслівний відчай
Несамовито зимних зим
На поезійному узбіччі.


ante bellum

Наді мною в небі синім
Жайворонка чистий спів
Поривається і лине
До небачених країв.
Плине в далеч невідому
Пісня мрійно-голосна
Поки птах не має втоми,
Поки неба синь ясна...
17.02.25

Гадалось, що в житті усе прощається –
І хибний крок і мимовільне зло.
Та світ жорстокий хижо посміхається,
Немовби зла ніколи не було…

А зло було, і є, і довго буде
Ятрити душі, нищити дотла.
Допоки світом правлять хижі люди,
Од роду призвичаєні до зла.

(День 40-й. Встановлення миру)

1.
Як над ланами родимими
Еос повстала, відверта,
наш Одіссей з побратимами
рушив до батька, Лаерта.

2.
Той – жив за містом, на хуторі;
вже він возивсь біля хати,
й спало синку-шалапутові
трохи потролити тата:

3.
«Діду, ділись-но наукою:
острів цей – дійсно Ітака?
Я Одіссея розшукую, –
звісний колись був рубака!..»

4.
«– Він же гайнув на баталію,
й от – двадцять ро́ків немає...
Він мені син, і в печалі я:
чи дочекаюсь, не знаю...»

5.
Соромно стало дитяточку,
й каже він: «Каюся щиро!
Я – Одіссей! Здрастуй, батечку!..»
Той: «Доведи, бо не вірю!»

6.
«– Спогади, звісно, послаблені...
Втім, пам’ятаю усе я:
це ж бо мої̀ оці яблуні!»
«– О! Впізнаю Одіссея!..»

* * *

7.
Місто тим часом дізналося
про різанину в садибі,
й родичі вбитих зібралися
на жакерію¹⁷, простибі.

8.
І в Одіссеєву армію
Долій вступив (без повістки!),
та заклопотана кармою
буйних синів його шістка...

9.
І почалося мочилово;
шльопнув Лаерт вже Евпита,
лідера бунту невмілого:
годі «майдан» тут ліпити!

10.
Й раптом – Афіна з’явилася
та загорлала: «Перерва!..
В Зевса я ради добилася,
я́к зберегти з вами нерви».

11.
Й далі продовжила стишено:
– Любі дорослі та діти!
Ось вам Зеве́сове рішення:
МИР НА ЗЕМЛІ ВСТАНОВИТИ.

(Кінець)

Скільки солоного моря в гирлі безкрайому Ельби?

Сонце у ній, як у Нілові, тоне.
Сонце гаряче в Ельбі холодній
Ельбі холодній, повній синього неба
Синього вітру між небом і морем
Синього світу між гирлом і морем
Гнана на Північ могутня безмежна бездонність
Сонце у ній, як у Нілові, тоне.


2024

Султан нікого не боявся так,
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

Я знаю точно – так уже було,
Бо сам страждав і мучився немало, –
Чинило кривду непомірне зло,
Допоки благо не перешкоджало
Розгулу непомірної біди
Безкарно в добрім світі панувати
І не прогнало лихо це туди,
Де місце за провини винуватим.
Я знаю точно – буде так іще,
І зло безжальне зникне звідусюди, –
Лише за серце буде брати щем
Та сни жахливі довго снитись будуть…
16.02.25

О, славний Трампе! Дякую, всесильний,
Що за добу завершив цю війну!
Я зустрічаю радісно весну,
Нарешті можу почуватись вільним!

На цвинтарі хрести солдатські щільно
Стоять, але про це не спом'яну!
О, славний Трампе! Дякую, всесильний,
Що за добу завершив цю війну!

Ми від війни втомилися вже сильно!
Міняємо на мир сировину.
Ой, зачекайте! Щось я не збагну:
Дзижчить в повітрі щось швидке, мобільне...
О, славний Трампе! Дякую, всесильний!

 
тигре, тигре, ти вогнéвий
виблиску на хащі темряв
твір нелюдський рук чиїх
узір твоїх симетрій злих
 
із глибин, чи із-за хмар
сяйних вічей родом жар
із яких змагань він рвавсь
з рук чиїх вогонь узявсь
 
хто з умінь своїх & сил
твоєму серцю жили сплів
і хто серцебиття поклав
чия рука & чи рука
 
що за молот цеп який
в чиїм горні зрів глузд твій
над чиїм ковадлом змах
смів кувати дикий жах!
 
як ішов зірковий спис
через небо зоресліз
чи він тішився з трудів
чи також він ягня створив
 
тигре, тигре, ти вогнéвий
виблиску на хащі темряв
твір нелюдський рук чиїх
узір твоїх симетрій злих
 
 
 
 
 
 
 
 

(Вечір 39-го дня. Пенелопа признає́ Одіссея)

1.
Добрій хазяйці – все ж бажано
знати про справи родинні,
тож Евріклея – відряджена
у мезонін господині.

2.
Злізши туди, вона мовила:
«Пані! Повір, це не одур...
Із жебрака-одоробала –
став Одіссей, наш господар!»

3.
«– Ма́буть, стара, ти сказилася!
Чи – десь хильнула хмільного?»
«– Ні, я гаразд роздивилася:
шрамик примітний у нього!»

4.
Тож Пенелопа спустилася,
й так Одіссею сказала:
«Бачу, мармиза зносилася...
Втім, ще не зовсім зів’яла!

5.
Хай же до зали нам винесуть
ложе подружнє зі спальні,
й ми пригадаєм без примусу
наші забави вінчальні!»

6.
Він же – їй каже захоплено:
«Сонечко, це неможливо!
Ложе було мною зроблене
з гі́лки живої оливи;

7.
й потім – навкруг був споруджений
дім наш, з підмурка до стрішки;
та̀к що – з моменту одруження
схо̀ди ведуть в наше ліжко».

8.
Тут вона взнала пройдисвіта –
і потягнула на сходи:
треба, мовляв, їм осмислити
двадцятирічні знегоди...

(далі)

Вітри, мов струни, спокій розколихують,
як душу розколихує кохання,
як повня повнодзвонна понад стріхою,
вилонює магічне хвилювання.

Усе- усе свічадить одне одному:
озерна глибочінь - бездонню неба,
принишкла сутність тіні підколодної -
вершині дня, а щасництву - халепа.

Усе прошите квантовою ниткою,
взороване - і знаками, і снами.
Шторми на сонці заревом викрикують -
відлунюються війнами над нами.

Тепліють свіжі замисли у зачині -
чаркує Чорнобог із Білобогом.
Настільки все у світі має значення,
що вже й не має значення нічого.

На хвості червоного дракона,
висне рік зеленої змії
і ятріють сльози-ручаї,
бо зі сходу дме не по сезону
буйний вітер і душа холоне
за краї розорені мої.
В Україні з усієї сили
виє завірюха світова,
та весна... перемагає змія
і ось-ось відлигою повіє...
утікає баба снігова
і зима до літа покотила –
ранками яснішає Ярило
як небесна свічка воскова,
то зігріє, то як мрія тане
і надією без вороття
гасне учорашнє майбуття,
нібито, уперше не настане
гадане, обіцяне й неждане
протягом наступного життя.

02.2025

Роз’єднані війною й ворогами,
Кордонами спільнот й материками,
Самим життям… Сумними журавлями…
В нас є можливість линути серцями,
Нестримний потяг - прагнути тілами…
Вібрації, об’єднані думками,
Не усвідомлені, але одвічно з нами…
У мандрах незбагненними світами…

На безлюдному острові він довго творив корабель,
Витесував кіль і шпангоути збирав, мов ребра,
І складав він про себе веселі пісні щодень:
«Тілень та тілень,
Я до жінки вернусь,
Якщо вона ще не померла».
Колись працював він на верфі в країні своїй,
І щастя, що Тихий на берег прибив інструменти,
Та не вмів він складати рядок за рядком пісні:
«Тілень та тілень,
Як невірна мені,
То прийдеться нещасній померти».
Ніхто б не повірив йому, що такий корабель
Він натхненно створив, обладнав, просмолив самотужки,
І папуги співали навчившись від нього пісень:
«Тілень та тілень,
І немає у нас
Ані випивки, ані подружки».
Бачиш: хвилі несуть океаном чудове судно,
І стоїть за штурвалом його бородатий майстер,
Ані рифи йому не завадять, ані Посейдон
«Тілень та тілень
Я дістанусь землі!»
І горланив цю пісню безстрашно.

12.12.2024

Московія це людство навпаки,
лукавий ворог посланий нам пеклом.
Улус рабів, тиранів і нудьги.
Замість народу цегла-цегла-цегла.

Там бути іншим - сором і порок.
Раби рабів тримають міцно у рабстві.
Великий цвинтар, місце для ворон.
Приниження для будь-якої раси.

У всi життя вповзає бридкий спрут.
У всіх його токсини проникають.
І ось уже американці йдуть,
як вівці, домовлятись із вовками.

Давай позбавимося всіх химер,
нема у нас союзників у світі.
Навколо їздить новий Чемберлен,
а Черчілля немає, хоч убийте.

Неначе обстежує вітер,
Опісля спекотливих днів, –
Сліпучим промінням зігріте
Пахуче цвітіння садів.
Кружляє в розцвіченім строї
Від сонця зомлілих дерев
І подувом то заспокоїть,
То холодом цвіт пробере.
Без сорому і відпочинку,
Пронизливий цей вітрюган
Досліджує всі пелюстинки,
З’ясовує кожної стан.
Торкається легко та вміло
Зів’ялі обтрушує з віт, –
І падає рожево-білий,
Утомлений віянням, цвіт.
15.02.25

(День 39-й ще далі. Вбивство женихів)

1.
Знов Одіссей приціляється...
Що це? Убив Антіноя?!
Гості – до зброї... Не мається!
Заськи, посхована зброя!

2.
«Я – Одіссей, й тут – за власника!
Годі харчі мої гризти!..»
І завищали напасники:
«Ёпта, так вы же – нацисты!»

3.
Потім: «Дамо́ компенсацію!
Скрапленим газом, чи стадом...
Й може, в науці співпрацею...»
«Ні!» – була відповідь гадам.

4.
Й став Телемах не вагаючись
в ше́рег один з Одіссеєм,
й поряд – служити бажаючі,
вірні Філетій з Евмеєм.

5.
Й так, вчотирьох на позиції
(рівно як три мушкетери),
вбили сто-вісімку гицелів,
ласих на шлюбні афери!

6.
А в козопаса Мелантія,
ницого колаборанта,
хвіст відсікли для гарантії
(більш не було варіанта).

7.
Тут Евріклея приплентала:
ю́рму рабинь вона гнала –
тих, що «амур» з інтервентами
при окупації мали.

8.
Отже, мерців остобісілих
ба́хурки витягли з хати;
й потім – дівок цих повісили
(маю, пардон, це сказати)...

9.
Виліз (ховавсь бо за плінтусом)
Фемій-кобзар із молінням:
«Я ж їм співав тут під примусом;
ганьте, то хоч не поліном!»

10.
А Одіссей йому: «Бовдуре,
не переймайсь, трубадуре!
Ці̀нять розумні воло́дарі
вас, діячів, бля, культури...»

(далі)

Пень у лісі, як зрубана доля,
Як застигле страждання століть.
Поколінь невловима тополя
Впала тут, ніби зламана мить.

Пень у лісі покаже дорогу,
Що веде невідомо куди.
Проростає крізь нього тривога,
Наче вічності пишні сади.

Його кільця окреслюють кола,
У яких потонула пітьма.
З них людина не вийде ніколи.
А навколо - незмінна зима.

28 грудня 2021

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Принагідно вклонюся тобі, та лише принагідно,
Як і гори під ноги у вересні цьому мені,
Запитай просто так, як живу, я тобі: " Іще квітну!"
Запитай, чому я усміхаюсь, а очі сумні.
Сум давно поселився, але ще мене не здолати!
Він утрати кохання відбиток, що ліг на душі.
Але віра сильніша моя, тому результатом
Буде подорож, зустрічі, справи /собі запиши/.
Знаю, я незабутня - як ти незабутній для мене!
Знаю - відстані, справи, обов'язки... Скоро зима.
Знаю, ми назавжди молоді і глибокі, мов небо!
Бо таких небагато, але краще є, ніж нема
За тобою не плачу і двері лишаю відкриті,
Відіб' юся від ницих, вже досвід і практика є!
І мені до вподоби з тобою хоча б говорити,
Пізнавати нове, відкривати таємне своє.
Полишати назавжди неспокій і ноти зневіри!
Виправлятися тілом і голову гордо нести!
Я тобою наснажуюсь тихо, і тихо хмілію,
Принагідно молитися буду й за тебе, щасти!

* * *
Торгує нами час за нелюбов.
За щастям в черзі люду більше стало.
Когось із глини сонця ліпить Бог,
А інші темні, - їм усього мало.

І дрібнять нас роки, гріхи, думки.
В молитві таїмо ще серця скриток.
Ще тліють віршів щирих дні – рядки,
Де стигне попіл болю в білий смуток.

14.02.2025

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

У коловороті раю
Репають стиглі грона.
Нестерпно сопілка грає.
Сумний Щуролов зриває
Квіти... Для Елджернона?


ante bellum