Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Серед снігу й неписаних літер
У зимовій холодній палітрі.
Мого серця ніжності мево і зойк.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Не зламали вітри і негода.
Я сердечну пишу тобі оду.
Чи впізнаєш мій почерк - любові крок.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок
Чистотою думок - диво-сяйвом,
У душі моїй - сонячним майвом,
Як весняний узимку світла ковток.

Чоловік жалівся друзям:
- Голова квадратна.
Бо таки напився в зюзю.
Ледь доліз до хати.

Хлопці лиш сміються з нього:
- Певно, щось та було.
Ти кажи нам, що й до чого.
Звідки ж в тебе ґулі?


- Жінка в мене добра, мила.
Ми поговорили.
Може, трохи сльози лила.
Навіть не сварила.


На коліна навіть стала
І просила дуже.
- Що ж вона тобі казала?
Схоже, брешеш, друже!

- Чесне слово, що просила:
Де ти, п’яна пика?
Я вже все тобі простила.
Вилізай з – під ліжка!

07.01.2025

В пітьмі душі спалахує раптово
Яскраве полум’я окрилень та натхнень, –
І рветься з уст благословенне слово,
Народжуючи теми для дзвінких пісень.
Високого піднесення мотиви
Умить з’являються, підносяться, летять, –
І ти зітхаєш легко та щасливо,
Учувши серцем надзвичайну благодать.
07.01.25

Розмиті контури - це зло чи благо?
Як світ втрачає обриси свої
Й розсіюється, ніби дим, увага,
Щоб зосередитись в очах змії?

Розмиті контури - розмитість Бога,
Розмитість ув очах добра і зла.
І поселяється на дні тривога,
А на поверхні тлітиме зола.

Дорога загубилася в тумані.
В імлі не знайдеш указівок перст.
Попереду дерева, як шамани.
Не видно, де провалля, а де хрест.

10 серпня 2021

У діда питає вояк-окупант,
кров‘ю очі налиті:
- Который час? Вроде всё проспал…

- Час звідси звалити!

2025 рік

Життя втрачає кольори
Наприкінці дороги, –
Уже нічого не горить
У хаті й за порогом.
Обріс роками, наче луг
Безлюдний осокою, –
На жаль, нічого, крім недуг,
Не бачу за собою.
Але лишаюсь на плаву
В оцім жорстокім світі, –
Між миттю й вічністю живу,
Бо дуже хочу жити…
06.01.25

Сумую за країною безпеки
і миру, як здавалося колись,
коли було до неба так далеко
і всесвіту безмежного парсеки
перед очима вабили увись.
А потім дещо сталося зі мною:
переживаю інші відчуття,
що ті зірки, долини за горою,
краї далекі з мовою чужою
це і моя історія життя.
І місяць, і ясне проміння сонця,
і дощ, і сніг, і хмари навісні,
усе це оживає у мені
і виглядає крізь моє віконце
у ці короткі, унікальні дні.
Мені не треба іншої кебети,
коли у серці резонує гонг
лише моєї рідної планети,
коли я замовкаю з пієтетом,
благоговію:
            це – Всевишній Бог,
який створив усе, почуте нами,
побачене хоч на коротку мить...
я думаю, що і тоді так само
для кожної людини майорить
любов, коли, –
            Різдво не за горами!

01.2025

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Було то, говорять люди, в шостий день творіння.
Бог надумався людину зліпити із глини.
Щоб на Нього було схоже те Боже створіння.
Узяв глину, додав трохи ще Божої слини
Та і ліпить. А чорт сидить та Його мавпує.
Як Бог взяв свою подобу, то чорту схотілось,
Щоб на нього було схоже. Й за Богом слідкує
Одним оком, другим оком – щоб схоже ліпилось.
Тож Бог виліпив людину, а чортяка – цапа.
Такі ж роги і копита, як і в чорта того.
Сидить, дивиться, радіє, аж із рила капа.
Мовляв, ми ліпити можем не гірше від Бога.
Бог вдихнув в творіння душу – ожила людина.
Чорт дмухати заходився й спереду, і ззаду.
А цап такий і лишився, як і був – із глини.
Лиш смердить, що біля нього вже і чорт не радий.
Тож до Господа звернувся: - Дмухни і на мого.
Бо не хоче ця тварюка ніяк оживати!
Бог лише злегка всміхнувся та й дихнув на того.
Тої ж мить цап узявся по землі стрибати.
А чорт теж розвеселився, із цапом стрибає,
Кричить: - А моє творіння краще, аніж Боже!
Бог на нього подивився, а тоді й питає:
- А як ти своїм творінням це назвати можеш?
Тут із твого лише глина. Я оживив цапа.
Значить, це моє творіння. А чортяка вперся.
Верещить: - Моє творіння! – слина з писка капа.
Не витримав Бог і каже: - Ти би краще втерся!
Коли так ти вже затявся, давай от що зробим:
Як утримаєш ти цапа, то він твоїм буде.
А ні – то моє творіння. Ану, давай, спробуй!
- Добре, Боже! – чорт до цапа, а той його в груди
Раптом стусонув рогами, аж задер копита.
Чорт з другого боку лізе – і там цапа роги.
Бачить чорт, що може цап той нутрощі відбити,
Вирішив за хвіст зловити неслуха отого.
А хвіст був тоді у цапа такий, як і в чорта –
Довгий. Тож чортяка тихо іззаду підкрався,
Ухопив, кричить: - Попався, нарешті, сволото!
Цап рвонувся з переляку, так хвіст і зостався
В ратицях у того чорта. Чорт не втримавсь, гепнув.
А цап отой куцохвостий зо зла розігнався,
Так влупив його у пику, ледь череп не репнув.
Та і в кущі чимскоріше від чорта подався.
А Бог тільки посміявся з чортової спроби:
- Не кажи, - говорить, - «гоп» ти, як не перескочив.
Не той майстер, хто щось зліпить, але не доробить,
А той, хто укласти душу у роботу хоче.

Дві години батько з сином
Мусить мудрувати:
- Треба нам якось, дитино,
Вчитись додавати.

Трохи в зошиті писали
І лічили вголос.
Син рахує як попало.
Вгадує лиш кволо.

- Ну, давай лічить на пальцях.
Ти ж умів раніше.
Трохи думати старайся.
Все в нас гірше й гірше.

Ось, мої чотири пальці.
Ще один додати.
Що в нас вийде? Глянь, ледачий,
Як докупи скласти?

Той на пальці подивився.
І сказав синуля:
- Я вже знаю. Не сердися!
Дуля вийде! Дуля!

05.01.2025

Яке приємне поєднання –
Повітря чисте і мороз
Отут, де тиша первозданна
Межи убраних в іній лоз.
Які красиві краєвиди
Уздовж широкої ріки,
Коли нема гнітючих видив
Димів простертих навзнаки.
Яка тонка блакить безкрая,
Яка коротка тиші мить,
Бо вже в очах моїх смеркає –
Ракети свист ізнов страшить…
05.01.25

 
Ну, як був я таксував
Атож
Почув сирени скрик
І дотягнув до рогу
Та проваливсь у сни
Там два
Хлопця їли центи
Й дівчата, що в сльозах
Узбережжя падало
На гори в небесах
Священник узяв Біблію
Поклав її на пульт
Казав: парафія
При справах
Чо би грати блазня тут?
Ну, як був я жінкою
Атож
Узяв тебе літати
На моїм аероплані
Здійнявши твою вартість
Бо ти
З людей таких, атож
Голос любиш свій
Цікаво, мабуть, бути
В неосяжній висоті
Ну, а леді при весіллі
Власне мала вже кільце
Та ставши на коліна
Казала: Хай
Іде собі це все
Ну, як був я фолк-співцем
Менеджéрів розважав
Бачив ти мене на розі
Казав, що я ~ то джайв
Я звільнив твоє знаття, атож
Щоб видіти, як слід
Гарантуй оплату пошти
Тоді пришлю ключі
Ну, я встав оце уранці
В носі мойому стріла
В кутку кімнати був індіанець
Мій одяг приміряв
Ну, як був я задрімав
Атож
Під ковдрами в постелі
Минуло трохи часу
Та й з’ясували, що я мертвий
Коронер привітний
Мені тоді сподобавсь
Якби жінкою не був я
Не впіймав мене ніхто би
Вернули дім, автівку теж
Без жодних слів тоді
Ну, я їхав
Автострадою
Коли скінчилось пальне
Дотягнув я до заправки
Як питать не знав, страшне
Трудяги були жовтими
Зеленим був бензин
Хоч і знав, що я не можу
Зібравсь кричати втім
Це був останній тріп до Талси
Саме перед снігом
Як туди вам треба раптом
Ото була б утіха
Як рубав поважну пальму
Друг привіз пораду
Я чувся менш самотньо б
Він сокирою махав би
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
І він мені: Пішов ти!
Відчинив свій кадилак
Я зрубав ту пальму
Приваливши йому дах
 
 
 
 
 
 
 
 

У кожного свій настрій. Не цікавить?..
Мені — моє. По мірі. Вибачайте.
І навіть коли, вибачте, гаркавить
Так що беріть, по-черзі пригощайтесь…
Воно таке… із примішком… не з глини
Воно таке… без вийнятку вимоги.
Ось тільки не торкайтеся до спини —
Там горб один, й приватні монологи…
Лицем — в лице, а це обов’язково!
І поспішіть… питайте, що завгодно.
Якщо і хто отримає відмову —
Не скаржитись, відмовлено законно…
30.11.2024.

Твій дарунок на мій день народження -
картина невідомого литовця:
він і вона здійснюють сходження
у напрямку сонця.

2025 рік

За вікном шурхоче сніг,
Сіючись додолу, –
Поглядаю на поріг,
Сидячи край столу.
Ані звуку за дверми
В опівнічну пору, –
Тільки холодом зими
Струменить знадвору.
Смаковиту коляду
Запиваю чаєм, –
На прихід гостей не жду,
Хоч про них гадаю…
04.01.25

пастка розуму… пустка розуму…
гра рутини з метаморфозами…
лабіринтами – терни з лаврами –
я іду межи мінотаврами…
пломінь розуму… промінь розуму…
крізь кордони… кору… корозію
до джерел із водою чистою
через сті̀ни до світла істини…
… через сло̀ва стезю – в поезію
я іду межи світу лезами
звуком Голосу заворожений
у любов – яка вище розуму…

О, дорблю, о дорблю, -
Я тебе не полюблю,
Я не проти з’їсти файно,
Та дурного не терплю.

Ти не символ, не кумир,
Ти лишень зацвилий сир,
Хоч і нібито з Європи,
Та замацаний до дір.

Ти звабливо не такий,
Непристойно голубий,
Хоч воно таки у тренді –
Голубіють всі мерщій.

Але я не голубий,
Я бухаю і бухий.
Я напхаюсь бараболі –
І пішлю той сир чужий.

Бо колись в СССР
Без дорблю ніхто не вмер,
А за тою ковбасою
Я ридаю дотепер.

Під опівнічний вальс невидимих сніжинок
в безсніжну новорічну ніч
я загадаю добрі зміни
в місцях колючих протиріч.
Я загадаю мужню ніжність,
яка, долаючи страхи,
з різниць утворює суміжність
пестливим доторком руки.
Я попрошу тепло турботи
серед сезонних холодів
на шкірі залишати дотик
налитих щедрим сонцем днів.
І, звісно, попрошу любов’ю
цілити змучені серця,
довірливо і безумовно,
впустивши радість у життя.

24.12.24

Мов очікування на пізнання,
Чи чекання на з’яву весни, –
Не утомлюють думи про панну
Сподівання на бажані сни.
Вже безсонням запалені очі
Та від смутку болить голова,
А я вірші складаю щоночі
І всю душу вкладаю в слова.
А я так поринаю у мрії,
Мов мені небагато ще літ, –
І спалахують згаслі надії,
Як зів’ялений спекою цвіт.
І не втомлюють думи про панну,
І постійне безсоння не злить,
Бо на схильність її сподівання
Підбадьорює серце щомить.
03.01.25

І ранок знов, і небо синє,
І спокій прояснілих днів.
Поету треба розуміння,
Не суд немудрих віслюків.

У серці рана невигойна --
Начхать зашореним навкруг!
Їм тільки слово непристойне
Немов петарда, ріже слух.

Ти заспокой, як керівниця,
Чи лунко ляпаса відваж.
Та рішення виносить нице
Не поспішай, не входь у раж...

Або розсудливо і мудро
Причину смутку ти з'ясуй.
І мізки смуром не припудрюй,
А научай, вертай красу.

Існують істини уперті -
Їх знають мудрі спориші:
Бува, лайнешся спересердя --
І легше стане на душі.

Ти рани іншим не загоїш,
Коли в упертості своїй
З поета справжнього - ізгоя
Ізробиш в лютості гидкій.

На себе глянь - чи досконала?!
А чи зашорена ханжа?!
Чи серце раптом не протяла
Гидка бездушності іржа?!

2 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Ще кілька слів, що впали з падолистом
В той самий день, в той самий, на асфальт.
А ти ще любовалася намистом…
А я блукав між пальцями, нажаль…

Вдивлявся у безмежне поле болі
Невірячи відродженим словам —
Одного з нас затримали в неволі,
А інший не цікавивсь ні на грам…

І знову все, те саме, вже під ранок…
Неволя із найкращих наших ран.
Я зацілую любо на останок —
І підпишусь: з любовю, твій Колян!
30.11.2024.

Усіяли небо зорі, Шлях Чумацький сяє.
Десь у гаї недалеко соловей співає.
Поміж верб і очеретів миготить багаття,
Навкруг нього розсілися людей небагато.
Повечеряли, напевно, сидять, спочивають
Та поміж собою стиха про щось розмовляють.
Поміж ними один сивий уже дід, старенький,
Хоч по ньому і не скажеш, бо такий – жвавенький.
Устигає і полінце в багаття покласти,
І очима за вудками над рікою пасти.
Знать, досвідчений рибалка. Хтось його питає:
- Дядьку Петре, от ми тебе вже давненько знаєм.
Та ніколи не питали: а звідки ти родом?
Де живеш та поживаєш? – Та місцевий, вроді?!
Живу в Нікополі. Тут же недалеко зовсім.
- А Нікополь так і зветься Нікополем досі?
Наче ж, назва і не наша?! – Та ж не наша, звісно.
Так іще при Катерині прозвалося місто.
Все хотілося їй «мудрість» свою показати,
Заходилася по-грецьки міста називати:
Севастополь, Мелітополь, Нікополь, Одеса…
Мабуть, мала у Греції якісь інтереси.
Хоч на місці міст цих здавна люди проживали
І поселення нормальні цілком назви мали.
Той же Нікополь прозвався Микитиним Рогом.
Навіть, Січ колись козацька була біля нього.
- От, цікаво, чому назва таки дивна в нього?
Чому місто називалось Микитиним Рогом?
- Ну, секрету в тім немає. Можу розказати,
Коли й чому стали місто отак називати.
Дніпро – річка незвичайна, див багато в нього.
Тут і Хортиця, і плавні, тут тобі й пороги.
По степах постійно люди оцих мандрували.
Ті з набігами ходили, а ті торгували.
Щоб за річку перебратись, треба місця знати,
Де Дніпро стає улітку такий мілкуватий,
Що на той бік перебратись – і не важко буде.
Про такі місця в часи ті знали добре люди.
Отут, де тепер це «море», колись були плавні .
Розливсь Дніпро рукавами у часи прадавні.
Острови, ліси, протоки, болота – бувало
Хто не знав, то в отих плавнях до смерті блукали.
Щоб на той бік перебратись, або вниз спускайся,
Де кінчаються ці плавні і там намагайся,
Або піднімайся вгору, за Хортицю далі.
Там Кічкаську переправу люди здавна знали.
Але, навіть серед плавнів одне місце малось,
Де за Дніпро люди здавна теж перебирались.
У найвужчім місці плавнів Дніпро так скрутився,
Що мис довгий тим вигином на схід утворився.
З того мису можна легко Дніпро подолати.
Серед літа можна бродом – води ж небагато.
Чи плотами, чи то льодом, коли річка стане.
Переправа в цьому місці була непогана.
Отож, із часів прадавніх її добре знали,
Хоч ніхто не зна, як саме її називали.
Щодо Рогу – зрозуміло, той мис, що врізався
У Дніпро вузеньким рогом, тому так і звався.
А Микитиним пізніше вже його прозвали,
Як в цих краях наші предки вже козакували.
На Томаківці сиділи, там Січ збудували,
Всі навколишні простори у руці тримали.
А, тут ось у їхніх землях така переправа,
Чому б з неї не зробити дохідливу справу?
На Січі копійка кожна пригодиться може.
Нехтувати привілеєм отаким не гоже.
Товариство перевоза там полаштувало
І за перевіз оплату із усіх здіймало.
Сидів там шафар козацький, головний над всіми,
Дивився, хто йде до Криму, хто верта із Криму.
З ним ще козаків з десяток про всякий випадок,
Щоб на тому перевозі тримати порядок.
Ще там корчми поставили, аби зручно було
Тим, що до перевозу підвечір прибули.
Певний час на перевозі був шафар Микита.
Чоловік, казали люди, він був тямковитий.
Сам смаглявий, тому його ще й Циганом звали.
От його шафарувати на Ріг і послали.
Він до діла, як належить козакові, взявся.
Пропустити всіх швиденько на той бік старався.
Сам був чоловік здоровий, кулаки, як довбні.
Усі швидко замовкали, як були незгодні,
Ледве він комусь під носа кулака підносив.
Тож ніхто не намагався чинити без спросу.
Скільки він отак шафарив, того я не знаю.
Але у житті людському часом так буває,
Що трапляється подія, де ти проявляєш,
Усе те, що за душею у себе тримаєш.
У той день на перевозі люду було мало.
З татарського – так нікого боку не бувало.
Відчувалася тривога якась у повітрі.
Удивлявся на той берег увесь час Микита.
Відчуття не обмануло. Десь перед обідом
З’явилися якісь люди, одягнути бідно.
Перевізників прости зі сльозами стали,
Аби ті на бік козацький перевіз їм дали.
Дав Микита дозвіл, щоби їх переправляти.
А тут вони з плачем, криком взялися прохати
Врятувати їх. Заледве випитать вдалося,
Що тим людям пережити в степу довелося.
Налетіла орда дика, село запалила,
А усіх, хто живим дався, орда полонила.
Довго їх степами гнали та ночі одної
Удалося їм звільнитись від неволі тої.
Кинулись вони втікати, до Дніпра дістались.
Але знають, що татари вже за ними гнались.
Ледве встигли розказати, як на боці тому
З’явилася сотня кінних. Мурза на гнідому
Став кричати по-татарськи, аби дали змогу
Їм негайно дістатися до берега того.
Та щоб здобич повернули. На те їм Микита
Велів коней розвертати та тут не смердіти.
Розізлилися татари та коней пустили,
Аби вони Дніпро плавом самі переплили.
Втікачам велів Микита чимскоріш втікати
Та рятунку в очеретах у густих шукати.
Потім свиснув, аж на дубі листя задрижало.
На той посвист із хатини козаки примчали.
Ухопили всі мушкети, по річці пальнули.
Кількох татар зачепили і ті потонули.
Далі вихопили шаблі, на березі стали
І усіх, хто вибирався шаблями рубали.
Та що їх – лише десяток. Вибрались татари.
Оточили козаченьків, наче чорна хмара.
Вбили одного, другого. Кіньми затоптали.
Скоро усі козаченьки на землю упали.
Лиш один ото Микита іще не піддався.
Ухопив у руки дрюка та й тим дрюком взявся
Пригощати тих ординців. Ті уже б хотіли,
Але близько підступитись до нього не сміли.
Бо, як втулить отим дрюком, то уже не встати.
Узялись вони аркани здалека кидати.
Зачарований, неначе був отой Микита,
Не вдалось арканом жодним його захопити.
Тоді вихопили луки та стали стріляти,
Бо інакше не вдається козака здолати.
Утикали оті стріли груди козакові,
Вся земля почервоніла навколо від крові.
Зібрав той козак Микита всі останні сили,
Кинув дрюка й мурзі прямо в голову поцілив.
Упав козак і мурза той із коня звалився
Та так, що уже ніколи на ноги не звівся.
Закричала орда страшно, про полон забула.
Підібрала своїх вбитих й назад повернула.
Коли прибули до Рогу козаки із Січі,
Помогти своїм козакам уже було нічим.
Взяли вони побратимів, в землю положили
І насипали над ними високу могилу.
Таку ж, як кругом багато було біля Рогу.
А сам Ріг тоді назвали в честь козака того,
Який орди не злякався, став з нею до бою,
Прикрив людей українських у бою собою,
Перевіз той відновили, бо ж життя триває
Та від тоді Микитиним той Ріг називають.

Під яким парасолем не йшов,
по яких під’їздах не переховувався,
які дерева не зустрічав,
у які очі не зазирав,
у якій руці не тримав,
де не спав би –
всюди сум.

У тонкій поволоці я ще тонший.
Зліва – ніч, справа – день.
В епіцентрі – серйозний удар
по мені.
Далі сум.

Голубий Хрещатик від дощів літніх.
Імлисті очі увечері спати хочуть.
Ще учора тріщали від побаченого.
Нині сум.

А завтра їдуть машини,
клубками сонце за сонцем завтра,
фонтани водою Дніпровою граються,
хлопчик угледить мій сум
і ніколи не стане дорослим завтра.
Може, мені не гоже так про себе?..

Люба, зірви мене з дерева, мов грушу.
Я на ньому можу згнити, а не впаду.
Ти професійна діячка
найбільшого в світі профсоюзу
потенційних убивць.
Зірви мою біду.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Піду я…

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб!

Будинки згуртувалися з очей моїх упасти.
Спасителько моя, це літо називається?!
За мною вернеш гори – горизонти
ти – лагідна печаль,
ти – милостива муть…

Лівою – раз!
Правою – два!
Обома – три!
Стриб!

А не висохне взуття.
А не висохне волосся.
Не можна повернуть
тих рук сухих ще допотопних.

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб.

Не повертаюся!..
до жінки…
А найсумніше те,
що звідти я,
де в лугу декольте
під сонцем сонць метелики цвітуть.

12 червня 1994 р., Київ

Сьогодні, 2 січня, уславленому захисникові київського «Динамо» виповнюється 50 років!
Свій ювілей він зустрічає на фронті, захищаючи нашу землю від окупантів…

Захисник - це не тільки
підкати чи пас…
Захисник стійко
захищає нас.

Захищає долі,
будні та сни…
Він знов у полі,
адже є Захисник.

2025 рік

Я пам’ятаю пізній вечір
І яблуневий пишний сад, –
І зір блискучих товкотнечу
В надмірно світлих небесах.
Я пам’ятаю пружний струмінь
І сильну свіжість вітерця, –
І аромат отих парфумів,
Що хлопцям збуджують серця.
Я пам’ятаю дзвін зозулі
І соловейка чистий спів, –
І ту, що в сутінках прибулих
Я звично й радісно зустрів.
Я пам’ятаю запах цвіту
І вогкість першої роси, –
І поцілунками зігріте
Обличчя дивної краси.
Я пам’ятаю…
02.01.25

* * *

Вчора був Він, сьогодні вже Вона…
І кожен день Ми бачимо ці втрати.
Того, кого забрала вже війна.
Всі наслідки її та результати.

Не бачити б усе це Нам усім,
Тим паче, Діти й Онуки хай не бачать.
Життя б цінити Нам передусім,
Але, на жаль, всього не передбачить.

Усі Полеглі спочивають хай,
Їм Славу Ми співатимемо вічно.
І пам’ятають всі Живі нехай
Зв’язок із Тими, хто вже потойбічно.

Чекаємо повернення додому
Всіх зі щитом, боронить хто Країну.
Літньому – шану, силу – молодому
Ми зичимо та Славу Україні.

Хай пам’ятають Ті, хто будуть після Нас,
Продовжуватиме хто Наші Справи.
Що зробите – те буде після Вас,
На благо, нашим Пращурам на Славу…

28.10.2024

Зламана гілка, як зламана доля.
Зламана воля в серцях поколінь.
І проростає, немовби тополя,
В неба знамена печаль голосінь.

Зламана гілка в саду престарому
Зламаний Всесвіт в собі возвістить.
І між дерев віковічну утому
Ти покладеш на оцінку століть.

Зламана гілка, як зламана кістка
Діда столітнього - цього садка.
І потрапляєш у пастку зловісну -
У філософський полон павука.

Зламана гілка, як зламаний морок,
Зламаний простір і зламаний час.
Так пропливає небачений ворог
Там, де життя промовляє до нас.

5 серпня 2021

Ніч новорічна
вщент оперезала
чорною стрічкою
небо розтерзане.

Вибухів бій
замість келихів дзвону,
скорений біль
сунеться знову.

Побійтеся Бога,
візьміть в руки свічку!
Нічого святого
в ніч новорічну…

2025 рік

Співом жайвір голосистий
Переповнює блакить,
Не бажаючи присісти,
Щоб од лету відпочить.
Невтихаючим дзвіночком
Звеселяє небеса,
Демонструючи наочно
Тону й ритму чудеса.
Звучним голосом співає
Жайворонок цілий день
Про земну красу безкраю,
Повну радісних натхнень.
01.01.25

1.
Дава́й... розли́й
по ке́лиху вина́...
Хай се́рце розм`яка́є
і слова́ смілі́ють...
Я розкажу́ тобі́
про все,
що снив і мав -
Про сві́тло у душі́
криї́вку для наді́ї,

Про ти́сячі дорі́г
і ту одну́,
Що ви́лася,
тули́лася до зваб
края́ми,
Про па́ростки гріхі́в
і невину́
Лелі́яне
розві́яне
і те,
що ра́нить -
невмоли́мо ра́нить

Приспів:
Ковто́к -
За ща́стя молоде́...
Ковто́к -
За неося́жного поро́ги...
А той оди́н -
За те,
що приведе́
до ви́токів
і до яски́нь триво́ги...
Тож налива́й...
на-ли-ва́й...

2.
Хай ста́нуть рі́дними
обі́йми стін,
На мить милі́шими -
відлу́ння втрат
у скро́нях...
І кра́ще розчиня́тиметься
сплін,
Нена́че ранньости́глий і́ній
на осо́нні...

Тут і́стина -
яко́ї не знайти
У катако́мбах душ,
чи в хре́стику приці́ла...
Тут гу́бляться світи́
кути́...
і ти
Мені́ за посере́дника
між наболі́лим...

І
У рік новий малюємо роки
палітрою добра і пієтету –
це і поеми, й оди, і сонети,
але... але воюємо, таки,
своїми перами, а неуки
із Азії випалюють планету.

Закон і карма урці не указ
і мумія московії не чує
ні тихе, – Отче наш, ні алілуя.
У небі назріває судний час.
Парафія лукавого лакує
старий як світ новий іконостас.

ІІ
Приспічило совковому народу
поправити оказію одну,
аби завоювати чужину.
Оскаженіле не питає броду,
ступає знову у ту саму воду,
на інших покладаючи вину.

І це не тільки орки недобиті,
а й наші русофіли посполиті
і влада, що гниє із голови...
ледачі мізки тирсою набиті,
хоча давно уже по горло ситі
від кислої оскомини москви.

ІІІ
Історія війною кровоточить.
І я її ніяк не омину,
та поки вірю у свою ману,
що є вода, яка і камінь точить,
маліє несказанне і пророче,
а сказане – горохом об стіну.
Ой, не лікує гойне і ніяке,
нанизані коралями слова
витії...
.................... не п’яніє голова
від того, що граматика кульгає
на всі котурни і ніде немає
ні коми, ані титли... є глава,
а для оригінальної ознаки
поезії... викошуємо знаки
і пишемо малими всі слова.

Не уявляю Шиллера і Гете
з малої букви. Думайте, поети,
куди йдемо, кудою ведемо
в нову епоху, як авторитети
нової ери ШІзо-інтелекту...
за що останні келихи п’ємо.

12/2024

За тобою до-о-вго стежив
Співом ніжним солов’я…
Он, дивись, з тієї вежи,
Сумніваєшся що я?

Що ж ти так? Не час зневіри.
Б’юсь з тобою об заклад.
Як ніколи повен міри!
Вже й розквіт як виноград…

Змусить нас перебродити.
Згодом буде й перегін
А тобі ще народити...
А мені ще на трамплін...
29.11.2024.

Вже гірлянди на ялинці
Сяють яро в сизій млі, –
Вже від зайчика гостинці
Перед нами на столі.
Вже й годинник хід прискорив
І завмер благально дім,
Та не чуються знадвору
Кроки гостя нам усім.
Вже чекати більш незмога
На отой офіціоз,
Коли вигукне з порога:
“З Новим роком!..” Дід Мороз.

...Най поб’є нас осорома
І пожурить: “Ай-ай-ай…”,
Відступаючий од дому
Найрідніший Миколай.
31.12.24

життя – відмінків міра часова
від самого початку – називного
від погляду сумного – родового
через давальний – де дається слово
в знахідний – де знаходяться слова̀
які тобою видихне орудний
і ти заледенілий і безлюдний
полинеш за мовчанням у місцевий –
та місць нема – ти далі – у кінцевий
у кличний – Бога кликати в підмогу
щоб безголосу віднайшов дорогу
життя… життю… життям… і у житті…
і посвітив тобі у темноті…
…граматика все забере до грама…
все вип’є до самісінького дна
і лишиться під бритвою Окка̀ма:
рід – чоловічий…
однина…

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Киць-киць... вимовив й знітився.
Щось є людське у цьому є.
Сопе на припічку Орися…
Хвостом виляє Комуфлє…
А поруч Льопик, Сєня, Рижий…
І безліч радісних причуд…
Ну як тут вірша не напишеш
Не десь, не там, а саме тут?..
Ну як не як — котосімейство…
Свій під рукою терапевт.
Щось наподобі міністерства…
Весняний свій Кото-квартет…
29.11.2024.

В підвалі міркую логічно,
Хоч, звісно, я маю апломб, –
Війна не гримітиме вічно
Гучними розривами бомб.
І наче той вітер північний,
Що нині остуджує шлях, –
Війна не триматиме вічно
Над нами свій жалібний стяг.
Хоч стан України трагічний
І доля доволі сумна, –
Війна не триватиме вічно,
Ось-ось закінчиться вона…
30.12.24

Хитка несходжена стежина
Вулканом пристрасті й вогню
Провадить зблиски невдержимі
Туди, де хороше і «ню».

Де вихри очі виїдають
І шал роздмухують вітри
Й шляхів до відступу немає,
Як так призначено згори.

Кіно дивитимось надвечір
І увімкнемо на повтор…
І обговоримо, доречі,
Без бутафорії і норм…
Потрібна буде справедливість.
Тут заковирочка одна:
Кудись поділась терпеливість.
Куди - куди… куди змогла.
29.11.2024.

 
сам собі підлеглий
безпечально
спогляда посутнє надовкіл
мов перебирає тут
харчами
чи перебирає ще-рядки
 
пейзажі свинцеві
психопати
пси що нюшать вітер
сніговий
 
бутіки зачинені –
чвалати
абстрагуючись від бутіків
до знесвітлених
колись багатолюдних
пустирів не променадних більш
 
від кіосків битих тупо з люті
справді краму
не було й на гріш
мармурові прожилки достатку
супермаркети
& гранд нуар дорблю
 
забажав би –
гроші під заставу
центровий
напів–
підвальний клуб
 
щоб зажити радощів пройдешніх
жар свічок & пóмерки свічад
спомини про
вірші ледь бентежні
про кудись
пощезнувших дівчат
 
не прощавсь ніхто або не варто
світ тісний –
ані для чого щем
подзвони
занудьгувавши раптом
всякі там напів–
дурниці ще
 
слово – криця
сміх лишивсь із киця
речі деякі
& оксамит очей
 
 
 
 
 
 
 
 

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа
Козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали
В гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..
Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш
Срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці
На курки натиснуть,
Бо на шию йому впала
Шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці
Голова-макітра,
Наповнена злом на брата
І розкішшю-вітром.
...Не ридала стара мати,
Що втратила сина,-
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Запізніла молодість - як листок з-під снігу.
Запізніла молодість стрімголов біжить
На вокзал, де поїзд відійшов годину.
І з цим усвідомленням доведеться жить.

Запізніла молодість озоветься гучно
У печерах пам'яті, в диких пралісах.
Спроби повернути виглядають штучно,
А за мішурою проглядає страх.

Це відлуння страху на гілках повисне,
Згине в диких хащах, у чужих думках.
І крізь магму ночі світляком проблисне,
Кане в підсвідомість, як осінній птах.

26 липня 2021

                      І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

                      ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

                      ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024

І знову ніч, на шмаття рвана,
І жах, і біль несамовитий.
Стражденних душ відкриті рани
Ні сном, ні часом не зцілити.

Розбитих мрій крихкі останки
Збирати вже немає змоги…
Та зійде сонце на світанку –
І ми подякуємо Богу.

2024

***
А десь таке як це уже було,
що на вітряк дурило нападає.
Йому ще не дійшло,
що не пуйло,
а воїн у бою перемагає.

***
А мафія московії і досі
ніяк не подолає у бою
свою занозу –
інше мафіозі,
а заодно і копію свою.

***
А на болоті оркам обіцяють
усе, чого немає ще ніде,
та забувають
кандидати раю,
що їх лише гаряче пекло жде.

***
А біснувате не міняє темпу
«братерської» убивчої війни
і на проценти
має дивіденди,
щоб воювали внуки і сини.

***
А ми в барлогу гонимо медведя,
хоча і поміж нами є лиси,
що хочуть меду
того, що спереду,
та мають ззаду їдло ковбаси.

***
А ми іще пручаємось, допоки
себе за чуба тягнемо з боліт.
Останні кроки
і крові потоки
лишають по собі гарячий слід.

Ремарка
А на війні зійшлися антиподи:
один за євро, інший за бабло,
а перемоги, наче й не було...
бо за свободу
борються народи,
аби добро перемагало зло.

12/24

Москаля, хоч як старайся вивести у люди,
Він і в сьомому коліні тим москалем буде.
І зрадить тебе, і обдурить, і пустить по світу,
Бо інакше москаль просто не уміє жити.
Згадалася історія двох родів москальских –
Шем’ячичів і таких же, як і ті – Можайських.
Не прості роди – князівські, потомки отого
Князя Дмитра, що ми знаєм під псевдо «Донського».
Як урізав Донський дуба, то син його правив
Василь, а по смерті на той стіл мав право
Онук Дмитра, який дивно – теж Василем звався.
Йому стіл той в десять років всього лиш дістався.
Того його дядько Юрій не став визнавати,
Бо самому захотілось в Москві князювати.
І почалась колотнеча на четверть століття,
Кому саме у Москві тій за князя сидіти.
Зчепились в борні кривавій і жалю не знали.
Розоряли землі «вражі», палили, вбивали.
До бійні тії й синочки Юрка доєднались –
Василь та Дмитро. Найперше Василю дісталось.
Упіймали й за наказом тезки осліпили.
Вороги ж «око за око» вірно зрозуміли.
Через десять літ і князя Василя впіймали
Та очі під гиготіння теж повидирали.
Той був Косий, цей став Темний – отак і рівнялись.
Врешті влада в Москві Дмитру Шем’яці дісталась –
То меншенький син Юрія. Але ненадовго.
Скоро уже Василь Темний попер звідти його.
Самого Шем’яку скоро просто отруїли.
Москалі і тоді, бачте вже таке уміли.
А синок того Шем’яки, що Іваном звався,
Зрозумів, що все пропало й у Литву подався
Разом з дядьком двоюрідним Можайським Іваном.
Казимір, як князь литовський стрів їх непогано.
Як не як, рідня то кровна московського князя.
Дивись, схочуть відомстити тому за образи.
Та з підмогою литвинів знову в Москві сядуть.
Свої люди в Московії Литві не завадять.
Але то все на майбутнє. Литва гарно стріла,
Володіннями обширними князів наділили.
І не десь, а в прикордонні із Москвою близько.
Один Сіверщину цілу заодно із Рильськом,
Другий Гомель з Стародубом. Обвиклися скоро,
Стали тягти нові землі до свойого двору.
Величезні володіння в прикордонні мали,
Але вірними державі від того не стали.
Звикли в себе в Московщині жити, як вважали,
Тож ні про які закони чути не бажали.
Дали тому Можайському Брянськ під управління,
Так він здумався ламати всіх через коліно.
А ті ж звикли до порядку, що діють закони.
Мусили від свого князя стати в оборону.
На той час уже старого не було живого.
Та ж синочок і онучок всім пішли у нього.
Перли на той Брянськ нахрапом, дійшло до конфлікту,
В результаті онук Федір в Брянську був убитий.
Казимир, щоб припинити ті дикі розбрати,
Мусив Брянськ у тих Можайських, врешті відібрати.
Та біднішими від того ті князі не стали.
На той час вони вже власні війська свої мали.
Не гидували московських купців грабувати.
Хоч на волю Казиміра мусили зважати.
Бо ж землі-то не спадкові, дані в володіння,
Все від князя великого залежить хотіння.
Схоче – зможе відібрати. Мали озиратись
І вислужитись перед князем постійно старатись.
Вислужились. Вже й Чернігів Можайському дали.
Тепер їхні володіння суцільно лежали
Під самим Московським царством. Розміром з державу.
А у Москві Іван Третій на той час вже правив.
Теж «збирач земель» відомий. Усе тяг, що бачив.
Заявив: ворогів батька він уже пробачив.
Став таємні перемови вести із отими,
Щоб в Москву перебирались…з землями своїми.
Обіцяв їм пільги всякі і землі спадкові.
І прокинулось чуття в них москальської крові.
Прийшли в Литву голі й босі, а тут розжилися
І тепер у «рідну говєнь» вертати взялися.
А в москалів у крові то – живуть-поживають,
Добра по краях сусідніх собі наживають.
Та, як тільки «рідна говєнь» забулькає раптом,
То збиратись починають, до неї вертати.
Та вертають якось дивно – плачуть і волають,
Що їм тут, мовляв «нацисти» жити заважають.
«Прийди, Москва, забери нас з землею цією,
Бо ми зовсім не бажаєм розлучатись з нею!»
А Москва того й чекає, війська посилає
І в сусіда шмат добрячий землі відбирає.
Москалі їй ті не треба, їй землі все мало.
Вона б, коли було можна, все б собі забрала.
У Литві вже Олександр тоді саме правив,
Хоч, здається із Москвою вирішив він справу.
І договір підписали – людей не манити
«Ні з землями, ні без оних» в свої краї жити.
Що москалям договір той? Коли так бувало,
Щоби москалі та й слово власнеє тримали?
Завили князі приблудні, що їх «зобижають»,
Молитися в православні храми не пускають.
Хоча Литва православна ще в ті часи була,
Лиш декого в католицьку віру навернули.
Тим не менше, не дарма ж ті стали завивати,
Москва тут же «православних» прийшла захищати.
Війна Москви із Литвою скоро почалася
І чергова авантюра Москві удалася.
Були то литовські землі, а московські стали,
Хоч відношення, звичайно до Москви не мали.
Стали зрадники ці вірно Івану служити.
Втім, Можайському не довго удалось прожити.
Помер, сину Василеві мало все дістатись.
Той відтепер Стародубський почав називатись.
Пішов вгору, поріднився із самим Іваном.
Та радіти почав, видно той Василь зарано.
Бо, хоч двічі і женився та дітей не мали.
Тож по смерті усі землі Москва і забрала.
Недовго й Василь Шем’ячич радів, що «вернувся»,
Бо вже скоро мідним тазом уділ навернувся.
«Запідозрив» Василь Третій Шем’ячича в зраді,
Що той, наче відносини з Литвою наладив.
Велів до Москви прибути. Що його робити?
Звернувсь Василь за поміччю до митрополита.
Той обіцяв – не зачеплять, приїзди із Богом.
Московського ж попа слово не варте нічого.
Довірився той Шем’ячич, прибув до столиці
І одразу ж опинився у царській в’язниці.
Промучився кілька років та й помер небога.
А всі землі і маєтки відібрали в нього.
Бо, як тільки в Москві його у кайдани взяли,
То жінку й дітей одразу в монастир загнали,
Поробили з них монахів, щоб і прав не мали.
Тож, по смерті їх і роду їхнього не стало.
Так Москва за зраду платить. Але мізки «ватні»
Засвоїти ту науку й за віки не здатні.

я приїхав сюди де мене пам’ятають дерева
що ми з ними росли і корінням шукали води
звідки ти подалась у світи for always and forever
і ніко̀ли ніза̀що уже не вернѐшcя куди…

тут усе як було – дика стежка прямує до моря
і кущі бузини і маленькі місцеві дубки
ленкоранські акації сумно схилились в покорі –
застарілі замучені плином повторень казки…

тут спотворені ми – переписує пам'ять сюжети
найбрехливіший жанр – мемуари – таємне «колись»…
хоч моли свою пам'ять а хочеш на неї молись:
«тут були та не ви… ви химери свої стережете…»

...я приїхав сюди де мене всі забули давно…
тут немає доріг і зупинка маршруту кінцева
де транслюють наївне старе чорно-біле кіно
де удвох ми рука у руці for always and forever…

Зроблю я маску із алое вера —
розгладити від чорних дум чоло.
І розпочну із чистого паперу,
як випаде сніг білий на Різдво.

Обачно крок за кроком все спочатку,
позаду залишивши віз гріхів,
писатиму поезії нащадкам
і житиму, як Вишній заповів.

Сльозами поливатиму молитву,
змарнілу душу щирим каяттям,
і затуплю об гострий камінь бритву
почвар лихих до самозабуття.

Але коли накине нічка тогу,
нап'юся божевілля досхочу.
В сорочці смирній зиркнувши на нього,
немов окропом серце обпечу.

27.12.2024р.

І медвяний запах шкіри,
І волосся мідний блиск
Відчував, вбачав і вірив,
Що краса приносить зиск.
Тільки вийшло більше шкоди
Від природної краси,
Бо вродлива гріховодить
І пиячить що є сил.
Почала жебракувати
Й захаращувати дім
Так, що входу до кімнати
З коридору нема в нім.
Прикриває пріле дрантя
Різнобарвні лишаї,
А в поламанім серванті
Фото звабної її…
29.12.24