Ну чого ти знов пристав, як той реп’ях, Семене,
Ходиш місяць вже чи й два як тінню коло мене,
Я ж казав тобі – віддам, бо ж не така то сума,
Щоби я і день, і ніч лише про неї думав.
Ти навідуйся, заходь, тож рано а чи пізно,
Гроші з’являться – віддам, бо я ж сказав – залізно.
Скільки зичив? – Двадцять, тридцять, навіть п’ятдесятку?
А у список я писав? А треба ж записати.
Отже, ти тепер у списку в другій аж десятці.
Так що десь під місяць грудень ти ще маєш шанси.
Бачиш, швидше аж ніяк, тож не підходь і близько,
Рознервуєш ще хоч раз, то викреслю із списку!

Слухав би шурхіт листя
Але в небі синьому
Всесвіту оргАн
Мені Баха заграв…
Осінній вітер.
Порожній парк.
Пустеля й холод.
Там почуття мої
Лишились жити
Коли я сам
Пішов собі
У тиху ностальгію...
Над давньою рікою
Над Славутичем сивим
Буду пісню складати
Про буття наше марне...
Падолист.

(Світлина автора віршів)

У кошику паски, ковбаси, бабка сирна,
яєць десяток-два червоних і рудих.
Вона до храму йде, веде за руку сина.
А він замерз і так зіщулився, притих.
Лягають на асфальт лункі підборів кроки.
Незвикла до хусток, покрита голова.
Вона згадала, як її ранковий спокій
гасили прапори і рупорні слова...
А біля храму люд у джинсах, максі, міні -
потік людей і душ, і просто суєта...
А поблизу стоїть і дивиться з каміння
старий і лисий вождь... Роки. Часи. Свята.
14.01.11

Руки потискує вечір,
Падають зорі у глечик,
Танцюють криниця і хата,
Весна на ставах і загатах.
Немає жури й порожнечі,
Є вишитий зорями вечір,
Є сяйво душі і півоній
Без гриму і самоіроній,
Без марнославного трунку
І юдиних слів-поцілунку.
Є вечір, і глечик, і хата
У Божих хоромах-палатах.

Розфарбовує вітер колосся,
Мружать очі на хутір лани,
Кучер сонця заліг в полини,
Ллється шовк і озер, і волосся.


Ллється вірш і симфонія літа,
Божі очі зринають над світом,
Плеще ранок в гарячі долоні,
Мерехтять павутинки на скронях.

Ллється шовк і озер, і волосся,
В серце стукає лагідна осінь…

Бойовому афганському побратиму Василеві Слапчуку

В пелюстя трун закуталась війна,
Кидає небо блискавиці в очі
І зазирає смерть у пащу ночі…
Цю чашу смутку випили до дна

З тобою ми, Василю, куцим літом.
Як тінь гіркот тулилася до світу
Сердець принишклих на верхівці бою,
Ми жертвували, страх який, собою.

І пило небо молитви і болі,
У пеклі днини затихали долі
Юнців безвусих – горе наше горе, -
Цих спогадів тепер нуртує море.

Мене болить. Той біль, неначе яд,
Все роз"їдає і повзе до серця.
Мене болить. Неначе слизький гад
Затиснув горло й вогнедише перцем.
Мене болить. На ранах свіжа сіль
Вбирає кров й пече невиносимо.
Мене болить і той нестерпний біль
Вже доїдає неслухнянне тіло.
Мене болить, що я все ще живий,
А там вмирають від шматка тротилу.
Мене болить, що він вмер молодим,
А я життя марную посивілим.
Мене болить, що я досхочу їм.
А там дитя вмирає у пустелі.
Мене болить за мій батьківський дім,
Якого «закрутили» в «каруселях».
Мене болить, що тонуть кораблі,
Мене болить, як літаки палають,
Мене болить, що на святій землі
Донині кляті війни не вшухають.
Мене болить, що мучився Ісус,
Мене болить, коли палили Жанну,
Мене болить за бідність людських душ
І за убогість теж болить нестанно.
Мене болить. А значить - я живу,
Коли ще біль той серцем відчуваю.
Мене болить...А нащо я терплю?
Чому мовчу, й не бившись, помираю!

«Мене вбивали тричі, хлопче мій.» -
Казав дідусь під хатою на лаві -
«І прапор наш (сказати не боюсь!)
Із кулями у серце заштовхали.
Отак й живемо разом всі літа -
Гаряче поле і блакитне небо,
Отож ти, внучку, не забудь бува,
Що стяг той, наче батько він для тебе!
Йому віддав я молоді літа,
За нього я віддам усе на світі,
Його хотіли в мене відібрать
Ще в сорок першім гітлерові діти.
Коли у Львові він їм, як пісок,
Засипав очі, свастику закривши,
Задумало гестапо дать урок -
Тоді, онучку, помирав я вперше...

Ми повертались з розвідки утрьох,
(В селі насмерть скарали поліцая),
Коли побачили (нехай боронить Бог!)
Колони смерті і собачі зграї.

У засідці засіли на болоті,
Бо дальше було нікуди іти -
Весь ліс заповнивсь криками німОти
І пси на шиях рвали ланцуги.
Прочісували кожен метер лісу,
Ішли рядами - автоматів блиск,
Ті сірі каски і значки еСеСу,
Я в кулемет поставив новий диск.
Супроти всіх, супроти всього світу
Я там лежав й дивився у приціл,
І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
Оте кільце з гранати Ф-1.
Бо прив"язав собі її на груди,
Щоби живим не здатися в полон,
Щоби тортури не відкрили губи
Й не видали землянку друзів - схрон.
Притис приклад, стулив ще більше скули
І палець натискає на курок -
Озвався ліс і пащою акули
Пішов на мене...Вибух. Ніч. Морок.

Та не помер тоді - контужений лежав,
Там мене друзі потім й підібрали.
Гранату на собі не підірвав,
Лиш міною мене пошматувало.

Вмирав удруге у Карпатах я,
Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
Уже закінчилась та довгая війна,
Та нове лихо навалилось збоку -
Її ще «Віслою» назвали москалі -
Наших людей зганяли, як худобу,
І гнали по пропаленій землі
Через границю. Скільки то народу!
Поляки нападали по ночах,
Вбивали, забирали цінні речі.
От ми й зустріли їх тоді в лісах
І біженців закрили наші плечі.
Їх було більше вдвоє аніж нас,
Та ми, як леви, кидались в атаку,
Загнали їх в якийсь лісний барак
І там удруге став я помирати.
Бо автоматна черга просікла,
Пришила до похиленого дуба,
Але й удруге, хоч уже вмирав,
Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!

Ізнову смерть розтанула в літах,
Ізнову мене друзі врятували
А замість мене росстріляли страх
І більше вже його не повертали.

А третій раз вмирав в своїм селі,
Коли голодні йшли вночі за хлібом -
Нас окружила рота москалів,
Енкаведистів взвод ознависнілий.
Ото востаннє, втретє помирав,
Але й утретє не зуміли вбити.
Навіть Сибір мене не доконав,
Бо знав одне - я мушу, хлопче, жити!

А зараз, внучку, буду помирать
І хочу перед смертею сказати:
Для внуків збережи цей рідний стяг,
Щоб й їм було що внукам розказати!»

2010р.

finita la commedia

На вістрі пам’яті - лиш одчайдушний крик
І пасма гір у павутині світу.
Кроваві рани вишили рушник,
Зв’язали очі затишному літу.

Покручена спіраль тремких болінь
Вінками тулиться до серця,
Студену воду місяць п’є з озерця
І ходить світу посивіла тінь.

І хрипне голос міста вечорами,
І пам’ять пекла з’єднує мости.
На кладовищі квітнуть сльози мами,
Зігнули світлі голови хрести.

Умився вітром падолист,
Посріблив снігом скроні.
Серця калинових намист
Тремтять в моїх долонях.

Погасла правда у словах,
Повідквітала в тілі.
Мороз гуляє в головах -
Як вірші білі.

Війна війною. Прикрий час,
Моя матусю злота.
Стежини болю і образ,
Афган пече, - сволота…

Прийшов жид, принюс колєчко,
Нич не ржавоє,
Я ж му з Олвейза крилечко
Дала правоє.

На ланцку москаль сердечко
Дав "красівоє",
Тоже дала-м му крилечко
Уже - лівоє.

Прийшов русин небричений.
Писок колеся,
Нич дарити не навчений,
Забрав "Олвейза"!

Каже: - Фігля файна, ніжна,
Може, й дві є?
Каже:- З нив нога у чіжмах
Не запріє!

От такого би любила
Мати в домі я,
Котрий думат, де би била
Економія.

Я вже "Олвейз" не купую
Сама временно,
Не з-за того, што шповрую,
Ай беременна…

- Мусиме-ся поженити
Типирь, русине!
- Ти здуріла?! Та иди ти!
Ніт, не мусиме!!

Бов скандал великий, шумний,
Усьо кончено…
Ун хоть сволоч, но розумний,
Между прочим є:

Бо ни пахнуло уд нього
Ані малинько,
А в жида воняли ноги
Из москаликом!!!

Не такий я вже й великий
Уд копоні до п'яти...
Як же в мене голуб дикий
Трафив так из восоти?!

В лоб цульовала мене ніжнолюбляща мати,
В нус цулював ня сыночок малисинький муй,
В губи дівки сохтовали мене цульовати
Ти же, начальник, в гузицю мене поцулюй

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

Сходит сніг. Намочив пішоход
Всі топанки, но вто 'му не шкодит.
Из автобуса сходит народ.
Над Боронявов сонічко сходит.
З чоловіком ся сходит жона,
Дeбет-крeдит ся сходит у банку;
В комерсанту ся сходит ціна,
Алкашня в бар ся сходит на п'янку;
Тяжко сходит на пік альпініст,
Легко сходит из піка лавина;
На горшочок, коли ся наїст,
Сходит чесно малинька дьитина,
И розсада из породичок
Сходит дружно пуд склом, тай капуста;
Сходит з розума море мачок -
Хочут секс, як и жителі Хуста.
Из кунцьом як ся сходит кониць,
Прокурор нaраз діло заводит;
Сходит кісто уд друждю й яиць...
Лиш на гатях ся цібзарь не сходит!!!

У вусім без пяти
Прийшла на нас любов-
Лежав я без гати ,
А ти - без будюгов.
Так віллонь ни трясе,
Ги мнов типир трясло,
Упріло ми лице,
А также и чоло.

Я пупцьом пупиць тер ,
Попереком трудив,
Майскоро би-м умер,
Чим діло йсе лишив!
Як нимащений вуз
Скрипіло рекоме,
Бо ми великий груз,
Та щи собов б'єме.

Утік пуд стул мацур
И тихо там сидів,
Ни чути ні мур-мур,
(Гадав , што я здурів).
Сього-м чекав давно,
Ходив-им уцілий гуд,
То ковтав у окно,
То лізав через пуд.

Просив смиренно:- "Дай!"
А ти лиш - "нєт" та "нєт!"
Зайти-м хотів у рай,
Но ти кіряла гет.
Косиці-м ти носив,
Водив на кавиї,
До тебе-м ся молив,
Ги шофер до ГАІ

Тож стратив розум я,
Кой ляг без нагавиць-
Пустила до рая
Мене ти накониць.
И люблю тя типир,
Ги мухи люблят мед,
Ги руські люблят мир,
Ги хокеисти - лед.

..Минуло сім минут.
У вусім нула дві
Готово.Всьо.Капут.
Лиш мрак у голові.
Коли ж міні оп'ять
Вернувся розум муй,
Міркую:-"Благодать
Дустав малу я туй.

Сись довгожданний труд
Ни д'доброму веде,
Бо сім минут на гуд-
Мізерний КПД...

Я пишу "д'вам; котру ньевою!
Ци мош сюди додати штось?!
Ни прийду "д'вам, бо я ся бою,
Што в"єдно нас увидит кось
И пуйде по селови чутка,
Што я така, што я сяка...
Обговорит ня кажда тютка -
Я їх страшусь язика.
Ни вберу ганьби ся потому,
Такий пак пуйде розговор;
Інкаб посижу вичур дома,
А цідолу йсю вержу в шпор!

Восени захолоділо,
Не як у маю,
Но спиртним не грію тіло,
Нич не п'ю!
           Не балдію, не гуляю,
            Просто так жию,
            Жон чужих не заціпляю,
            Бо не п'ю!
Вшиткі свальбы и гостины
Так, як солов'ю-
Промыкаю доста слины,
Но - не п'ю!
            Всі до корчмы носят гроші,
            Я же - у сім'ю;
            Майпорядний, майхороший,
            Я - не п'ю.
Кум на мене пре, як трактор:
-Не упознаю!
Я ж додержую характер
И - не п'ю.
Вже з газеты приходили
Брати интерв'ю:-
-Удкі маєте вы силы
Нa тото "не п'ю"?
Ще поселят вас живого
Ангелы в раю,
Так додержуєте строго
Правило "не п'ю"?
У алфавіті послідні
Буквы "Я" тай "Ю"…
Дуже мало, котрі згідні
З правилом "не п'ю"!
-Я не хворий, не суботник,
Чесно признаю,
Мало-м упити охотник,
Но - не п'ю
Коли їду из машинов-
Ще ся з нив уб'ю-
То єдинов є причинов,
Што не п'ю.
Та з п'яницями ще буду
У однум строю,
Зразу правило забуду
Про "не п'ю"!
И душі и серцю скучно,
Также и х..,
Йсе доказано научно-
Кидь не п'ю.
Та поламлеся жилізо,
Слово вам даю-
Наливайте кулько влізе,
Вшитко п'ю!
Из пшениці або з цукру,
Аж бы з мелаю;
Й магазинну радо прумкну,
Й "просту" п'ю.
Доста было з капучіно,
Доста з кавию,
Стане море по коліно,
Як зап'ю.
Фіглі жонам я розкажу
Типа "Ай лав ю",
А потому тихо ляжу
Баюшки-баю;
Знову буду з колективом,
А не на краю…
Люди! Дайте кружку з пивом!
П'ю!

Я наче в морі човен паперовий,
Пливу в "кудись", не боячися хвиль,
Й хоч безвість відбирає трохи мову -
Та щастя не приходить без зусиль.

Хоч опиратись вітрові не вмію,
Й вода на борт мій хлюпає завжди -
Живуть у серці янголів надії,
І бережуть маленьку від біди.

Мій човен - без вітрил і без матросів,
Ба, навіть, серце й розум - вороги,
Та люблю світ - такий прямий і косий,
Що в нім ані сюди, ані туди.
2011

Шифер.
Штось ховзкий - видко падав дощ.
Восьмий.
Тарілки. Хліб, сметана, борщ.
Семий.
Туй ремонт. Циймент и вапно.
Шестий.
Туй за фронт никают кіно.
Пятий.
Ун, она. Сим не до кіна.

Море на четвертум палинки й вина.

Третій.
Пеленки и дїтинський писк.
Другий.
Старики. Дохтор мірят тиск.
Перший.
Магазин. Много шуб и пальт.

Оп-па! Долетів!
Асфальт

Жив-бов хлопчик-даун,
Доста легко жив:
Вшитко в рот подай му,
Вшитко покажи.

Як тваринка: дише,
Какат, їст та спит,
Нич `го не колише,
Нич `му не хибит.

В мозок вітер дує,
Як в пусте дупло…
Сись проголосує
За еС Де ПУ о!

Коли я году мав дись три,
То цігаретлик взяв у зуби,
А няньо каже :-Ни кури!
Узяв римінь та убив- убив!
Пруйшли годи. Типир я п "ю,
Ни промину нієдну курву,
Паскудно лаю, карти б"ю,
Но тямлю няня - і ни курю....

Давно, коли ще був Союз,
Мені казав один француз:
"Щоб ти не знав життєвих драм -
Шерше ля фам!

Гарненьку фаму підшукай,
Тоді живцем потрапиш в рай,
Коли ж ти фами не знайдеш,
То пропадеш".

Питався я у різних дам:
-"Чи ви, пробачте, не ля фам?"
Одна сказала: "Ну ти й хам!
У морду дам!"

Сказала друга: "Я то фам
Але не зараз і не вам..."
Коротше, толку ні на грам,
Я знову сам.

Мов шершень я туда-сюда,
Багато фам, одна біда-
В бістро-так всі, а там -мерсі,
Й тю-тю в таксі.

Ну, не летять в моє гніздо!
Звичайно, я не Бельмондо,
Але ж і не гіпопотам;
Якого ж вам?!

Із горя думав-та невже
Фам не шерше у негліже?
Ніхто не йде-волосся рву-
На рандеву.

Забракло все ж одній грошей...
Мій портмоне вона шерше;
Як відшершелила платню,
То стала "ню".

Шикарна мадемуазель!
Шиньйон, лосьйон, Діор, Шанель,
Нейлон, капрон, мадаполам,
Ну, справжня фам.

Я, нашершелившись як слід,
Ослаб мов дід, ще й інвалід,
Аж фам сама шерше мене
За реноме.

Отак з"явилася сім"я
Із двох персон-мадам і я;
Щодня розмови про амур,
Кругом ажур.

Один гарсон між нас загруз...
І став трикутним наш союз,
А згодом_паралелограм
Оце так фам!

І далі фам шерше мес"є,
Помалу колом шлюб стає,
Рогатий в центрі, наче лось-
Це я, не хтось.

Мене ж ганяла тут і там,
Не фам, а прямо Чінгісфам!
Якби я інших фам не мав,
То б геть пропав.

Отой розхвалений амур-
Обман, хвороба або дур,
Нехай все хамство пропаде,
Ну їх в біде!

А втім, нормальне се ля ві-
Усі здорові, всі живі,
Як щось не так-то міль пардон
І весь шансон!

На Олені Труси зелені
На Ирині-Світло-сині
На Лілі Чисто білі
На Наташі Рябі, не наші
Зато на Єві Місцеві
У Маринки Розмір малинький
А на Любі Гаті грубі
На Люді Мадярські буді
А в Маруськи Фасон руський
На Вірі Темно-сірі
На Ліді Майбліді
На Берті Спереду протерті
У Наді- Ззаді
А на Макрині Посередині;
На Каті Полосаті
У Марічки Кругом чічки
У Валі Тоже, но пов'ялі
У Машки Ромашки
У Юлі Якісь пасулі
У Стефи Чирви та трефи
У Анжеліки Бубни та піки
У Нати Кругом заплати
Тими , що у Свети
Шкода мити туалети
У Моніки Довгі панталоніки
Зато у Женьки Коротенькі
На Шурі Усьо в ажурі
Нюра Носит из гіпюра
У Насті Чіпкасті
У Лариси Клин висит
А Ліза З трудом залізла
У Христинки Слабі резинки
Зато у Жужі Сильні , дужі
Носит Ніна До коліна
А у Олі Половинки голі
Дустала Маріка Уд чоловіка
Сара-З базара
Галина З магазина
Анці Купили коханці
А Оксані Якісь п'яні
У Тамарки З гуманітарки
На Марті Нич не варті
На Ріті Добрі уліті
А у Рози Добрі на морози
Людмила Сама пошила
Алла Сусідські вкрала
У Тані Якісь рвані
На Мирославі Тоже діряві
А Віта В цілі одіта
У Сніжани Є й кармани
На Аліні Бікіні
На Калині Замащині
Рая Завезла з Китая
Марії Загнали з Росії
У Гапки Спадок від бабки
Ріва Дустала з Тель-Авіва
У Еріки З Америки
На Маргареті Від друга Петі
На Соні-Від Льоні
У Іци Від Галамбіци
Лиш у Зої Куплені за свої
У Дусі Не в моєму вкусі
По Мар'яні Відсутні дані
На Аліці Як солдатські нагавіці
У Наталки И відіти жалко
На Ірмі Безрозмірні
А Леся Без них є…ся!

"Я вас любил; любовь еще, быть может…"

Я вас любив и дуже годно бити
Што вта любов загасла ни домак
Айбо мене ви годні вже забити,
Ни прийду д' вам ні нині ні май пак.
Я вас любив так, ги болото свиня,
Шпаціровав из вами я ни раз;
Но туй чомусь ся родила дитина...
Типирки вже най другі люблят вас!

Вже й ти безсилий у тій правді

Немає віри вищої за Правду.
Пророк Лев Силенко

Ти мужній адвокат.
Від влади захищаєш
отою ж владою покривджених рабів.
Ти захищаєш,
наче просвіщаєш,
бо й сам покривджений,
і раб на пів.
Крива Феміда
і судді підступність,
фальшований закон багатіїв…
Щодня товчеш
оте огидне в ступі,
хоч вже на цьому
і «собаку з’їв».

«Чи то на краще,
чи то на більше гірше,
чи то початок,
чи то тупий кінець,
чи перейнятись
«горем» тих крутіших,
що мають владу
й товстий гаманець?»

Та хто ж за бідних,
що живуть з зарплати
хоч слово скаже, де суддя
на важелі
для хабарів від влади
кладе
знедолених життя?

У тім суді –
не правосудді! –
знедолені завжди в біді.
У тім суді –
немає суті,
є приробіток для судді…

В пітьмі знедолена країна,
чужий бандит в суді суддя,
підсудні – мати-сиротина
і сирота – її дитя.

Вже й ти безсилий у тій правді,
все важче в правді і тобі.
Як на війні, не на параді,
ізнову йдеш
у правий бій.

Сивий Кентавр

30 грудня 2010 р.

А на війні як на війні -
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумані зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані…Сумне століття...

КАРПАТИ
Мов непохитна кам’яна стіна,
Стоять могутнії Карпати-гори.
Ніяка спека й дощ їм не страшна,
Бо гордо дивляться на Чорне море.
Покрита мороком вершина їх стрімка,
Туман із хмар рознісся в полонинах.
Ліси могутні таємничих благ
Безсмертну славу шлють по всіх країнах.
Немов священна постать, крізь віки
до нас долине голос із вершини:
„Стоятимуть Карпати навіки
і без Карпат не буде України!”.

ГЕОГРАФІЯ
Географія складна,
бо країна не одна.
З поміж всіх наук відомих,
Вчить планету лиш вона.
Чи у Африці ти будеш,
Чи в Америку підеш,
Та на кожнім континенті ти географа знайдеш.
Він розкаже все про гори,
Про моря і про ґрунти.
Розповість про всі народи,
Про Нові й Старі світи.
І про плавання цікаві,
Чорна море й океан.
Про населення в країні
Й про економічний стан.
Говорити можна довго,
Та не вистачить і слів
Розповісти все докладно
Про науку всіх світів.

МАТЕМАТИКА
З поміж всіх наук мені,
Чи насправді то чи ні.
Математика цікава, наче пташка навесні.
Всі задачі, вам скажу,
Що я знаю – напишу.
Ну, а ті, що невідомі –
Вчительку я попрошу.
Пояснить вона мені –
В чому річ. Й тоді ясні
Стануть ці мені слова,
Адже тема в нас нова...
А коли кінець уроку –
Учні в класі з напівскоку
На перерву всі підуть.
Лише вчитель все ще тут.

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

вербовим прутиком - по глині...
заміси
слова і суті - у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно - хотіло, і воно - летіло,
немов лелітка -
із медвяних снив

у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді - мураша
зав"язло у смолі:
його душа
спочинку просить...
ти цілуєш - "шаааа....
засни..."
...і засинає,
і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані
травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві -
ж-и-т-и:
не ворожити "чи буде, чи ні" -
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися
воєдино...

У надрах слів живе могуть незнана.
З глибин отих - скрижалей таємниць -
Ім'я твоє розкотисте, кохана,
В князівстві трав, у пахоті суниць.

Віщун і знак, код вкладеної сили
У кожнім слові, що зійшло на пруг.
Тисячоліття їх не пригасили:
Вуста розтулиш - запрацює плуг!

І слів назад не вернеш, не спіймаєш,
Як випустив - то вороття не жди.
У надрах їх і Цур, і Пек дрімає,
Але до часу: щастя чи біди.

Зерно і меч...В лексемах бродять гени.
Хто ж ми - творці чи слів сліпі раби?
Не квапляться з вердиктом діогени,
Не менша тайн в космічної доби.

От так диво-дивина!
Дід Мороз зробив млина!
І Наталці,і Маринці,
І Мишкові,і Галинці,
І Олегу,і Сашку,
Намолов Мороз сніжку!

Сипле-сипле на поріг
Дід Мороз пухнастий сніг,
А Зима збирає в міх
На морозяний пиріг!
Наліпила для потішки
Ще й морозяні горішки!

Щоби був пиріг на втіху,
Додала ще й дрібку сміху!
Вдалий видався пиріг,
Бо чудовий випав сніг!
От так диво-дивина!
Дід Мороз зробив млина!

2010

Заблукала любов в павутиннi стежин,
Позбивала натомленi ноги,
Все шукала,де ж вiн,той єдиний,один!
Та чужі зустрічала пороги...

Заблукала любов у чужій стороні,
На чужих захолола долонях.
Вже забула,як влітку співала пісні,
Сивиною застигши на скронях...

Покотилось по серцю стежинкою сліз
Вже здавалось,забуте бажання,
День вчорашній залишив сліди від коліс,
Там,де плаче розп'яте кохання...

2010

Дика симетрія привитого простору
Надто абстрактно трактує пейзаж
пальці дерев несправжнього розміру
зап*ястя колише червона гуаш

народження п*яної діви завчасно.
рамки і течії
як завжди приречені
для когось стати прекрасним.

акварель розродилася поза папером
і кричить у потугах бо справді болить
викохує муз прямо в партері
бідний актор драматично мовчить

народження п*яної діви завчасно.
рамки і течії
як завжди приречені
для когось стати прекрасним.

- Що було сьогодні в школі?
Батько став синка питати.
- Та чогось – сказав Микола –
Все про вас питали, тату.

Чи не ви бува той Коник,
Що злетів високо нині
І тепер в панах серйозних,
Ще й такого має сина,

Я сказать хотів по суті,
Але тільки заікнувся:
- Тато мій у інституті…-
Вчитель наш аж посміхнувся.

Каже: - Сумніву ніколи
Я не мав і, чесне слово,
Бачив я давно в Миколі
Справжню жилку наукову.

Тут не втримавсь поруч Славко.
Каже: - Справді, в того тюті
Тато - сторож на півставки
В мого батька інституті.

Поезія - це той дзвінкий струмок,
Що витікає з надр душі твоєї,
Це мрії у тлумаченні думок,
Що з вірою вселяються в надію!

Поезія - це струни відчуттів,
Це музика Вселенської любові,
Поезія - це скарб усіх віків,
Це діамант величиною в слово!


2010р.

Сина в місті стрів колись
Аліментник – батько,
Той відразу похваливсь:
- Все у мене гладко.
Навіть кажуть вчителі,
Переплюнув тата,-
Як і ти, провчивсь сім літ,
А лише у п’ятім.

Ніби книжку, гортати слова.
Чути клич у гортанному голосі,
Відчувати на дотик любов
Як хлібину у зрілому колосі.
У обіймах єдиної з муз
Свої ніздрі теплом лоскотати,
Вуст жагучих спивати нектар
І щоночі ставати на чати.
Бо вкрадуть. Відберуть. Не дадуть
Насолоді явитися в радості.
Бо за щастя потрібно щодня
Не вмирати – боротись до старості.
Я стою і борюся. Вмираю
У тобі… На порозі до раю.


2011

Не чую. Не бачу. Не дихаю.
Білі обійми сну…
Падаю в білу віхолу –
От хоч тепер засну!

Не чую, не бачу, не дихаю -
Смертю від болю врятована.
Я була дуже стомлена
Мріями, болями, втіхами…

Alea jacta est! -
Все як у сивій давності.
Жухне старий анапест
Хворий моєю уявністю.

Я іще майже тут.
Доля рахує вильоти.
Ті, хто іще живуть,
Вперто шукають вигоди.

Alea jacta est!
Вимолю в Бога спокою,
А хтось понесе мій хрест
Стежкою чи дорогою…
11.11.2010

сьомий вимір вогню надцять третє століття до ери
незаведених книг і неписаних календарів
ти малюєш мене на стіні у глибокій печері
і щодня біля ніг залишаєш казкові дари
світ простий як у сексі аби ти не схибив до часу
все вирішує жінка без прав і свобод і дурниць
ми з тобою печерні достоту або папуаси
жодних "ні" не існує і жодних "тихенько і цить"
де той матріархат - сокровенна історія світу?
о печерна любов! у панельних будинках не так
ти завжди у шкарпетках футболці і навіть зі світлом
це вже патріархат
і на запах і навіть на смак

Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підбирається до краю...
А Той, що записник буття гортає
Дрімати поволікся в осоку...

Ку-ку.!Ку-ку..Сіреньке пташеня
Блукає серед нот, росою вмитих..
Чорнявий Вечір, в молоках розлитих
Сідлає срібногривого коня..

Дзвенять-летять з безодні мідяки.
Блищать сльозою на трагічних стріхах..
Там зойк..там Смерть..
там біла-біла втіха..-
ЇЇ цілунки - чорні нагідки..

..Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підкрадається.. до краю..
Де у хаосі арій затихає
Загублене зозулею - Ку- ку..

Кохання келих вдарився в буденність;
Дзвеніли шибки серця самотою.
"Не можна! Ні!" - кричить душа щоденно,
Та серце любить марити тобою.

По венах кров ганяє...лихоманить,
І з келиха зосталась половина.
Твої вуста вже більше не обмануть -
Любов тебе в капкан не заманила...

Тебе не жаль - не перший, не останній,
І погляд в тебе звичний - як в усіх.
Хоч запалив в душі моїй бажання,
Та довго ти протриматись не зміг.

Можна стати на мить небом
З необачно м’яким тілом
Мати біле сукно з вати
Вкрити ватманом світ змін

Під широким шатром пилу
Досі плачуть старі верби
Невідомі слова й дати
Невагомих думок плин

Хочу стати твоїм небом
До колін у вбранні з вати
Зверху видно усі вади
Наших жестів густа тінь.
11.01.2011

- Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав
І горював немов собака,
Згадавши прив’язь і маслак.

- Тепер я вільний, та прошак.
Яка кому за це подяка?
Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав.

- І що, ходив би ще в служаках,
Не навтішаючись ніяк
Тим, що панюга - задавака
Тебе оцінює в мідяк?

- Свободо , ти гірка на смак!

2011

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

Я знаю, що біда таки навчає.
Я вірю тому, хто усіх прощав.
Бо хто літав, ціну падінню знає,
Якщо, звичайно, м'яко він упав.

І попри те, що втрачено багато
На невеликім проміжку життя,
Душа чекає вперто свого свята -
Безкрайнього, як небо, почуття.

2007