У гніві був правитель угрів Арпад.
Так гарно ним задуманий похід
В моравські землі – через гори напад,
Стрімкими перевалами в обхід,
Раптово закінчивсь на пів дорозі.
Нагнала військо з Етелькузи* вість,
Що цар болгарський виконав погрози:
У стійбища прийшов не так, як гість.
Ще і навів проклятих печенігів,
Які ідуть по сліду, мов вовки.
Він зовсім не чекав того набігу.
А там же лише діти і жінки.
Та ще старі. Хто ж відсіч зможе дати?
Сказав гонець, що все пала кругом.
Негайно військо треба повертати
Аби відбити нападу того…
Але не встиг. Прибув, як все скінчилось.
Лиш попіл вітер по степу несе
І мертві…Мертві… Ті, що залишились
Лежать кругом…по всій землі…Усе,
Що він збирав роками так старанно,
Пішло за вітром. Що тепер робить?
Чоловіки залічать свої рани,
А без жінок народ як відродить?
Так, є ще у Паннонії**, звичайно.
І тут в степах хтось заховатись встиг.
Та перспективи, все одно, печальні.
І винен тільки він, що не зберіг.
Кому тепер помститися він має?
Тепер впаде на кого його гнів?
Болгари? Зла на них він не тримає,
Бо ж сам недавно так у них чинив.
За що тепер болгари й відомстили.
На печенігів? Їх злови, піди.
Та й в печенігів значно більше сили.
Вони ж загнали угрів аж сюди.
Спочатку із Лебедії*** прогнали.
Тепер аж в Етелькузу дотяглись
І підло, по-розбійницькі напали,
Пустелю залишили й подались…
У гніві був правитель угрів Арпад.
Послав загони і тепер чекав:
Шукають тих, хто пережив цей напад,
Аби картину він загальну мав.
В степах лишилось зовсім небагато,
По балках зачаїлись, по ярах
І так змогли себе порятувати.
Других погнав кудись на північ страх.
Туди, у землі чи слов’ян, чи русів.
Із ними Арпад не ворогував.
Хоча рабів іноді брати мусив,
Ромеям чи хозарам продавав.
Це ж не причина, щоб ворогувати?
Чого поміж сусідів не бува?..
Але та вість, яку прийшлось пізнати,
Аж обертом від того голова.
Усіх, хто в землі русів поховались,
Ті похапали й в рабство продали.
Тепер уже й надії не зосталось…
Від того Арпад неймовірно злий.
Велів коней негайно осідлати
Й пішов у землі русів відомстить.
На комусь треба було гнів зігнати
Та і жінок там можна захопить.
Жінки слов’янські від своїх не гірші,
Дітей народять, воїни зростуть.
Зламати опір русів треба лише.
Вони, напевно, угрів і не ждуть.
Гадають, він ще досі у Карпатах,
Не зна, що відбулося у степу.
Це йому може перевагу дати…
Так, він за помсту, але не сліпу.
Як вихор угри річку подолали,
Мечем містами й селами пройшлись.
Їх руси, справді, досі не чекали,
Тож об’єднати сил не спромоглись.
Палало все, що лиш могло палати,
Пішов за вітром їхній Хорсунь-град.
Поки ще військо встиг каган зібрати,
Між втікачів навести трохи лад.
Його посеред поля руси стріли.
Списами наїжачились навстріч,
Щитами шлях увесь загородили,
Рознісся полем войовничий клич.
Арпад у бій кінноту свою кинув,
Щитів зламати стіну захотів.
Хоч добре знав він руським воям ціну,
Ніхто іще ту силу не зломив.
Тож хитрістю рішив рать руську брати.
Стрій не зламав ворожий, тоді вдай,
Що з переляку кинувся тікати.
Як підуть слідом, знову нападай.
На те, що дивно, руси повелися.
Ледь угри врозтіч кинулись від них,
Як вони слідом з криком подалися.
Тут помсти меч усіх їх і настиг.
Багато хто у тім бою загинув.
Лише каган, зладнавши знову стрій,
Став відступати, хоч Арпад і кинув
Супроти нього усі сили в бій.
Та не здолав. А вже і ніч надходить.
І втома валить його військо з ніг.
Велів спинити колотнечу – годі.
Й так зрозуміло, що він переміг.
Ще тиждень угри землю плюндрували,
Тягли усе, що цінного було.
У землях русів гарну здобич мали…
А там під Київ військо перейшло.
Поставили шатри свої під містом,
До штурму готуватись почали.
Околиці пограбували чисто,
По селах по навколишніх пройшли.
Дивився Арпад здалеку на Київ,
На схил крутий, дубовий частокіл.
Тут можна легко поламати шию,
Адже у нього недостатньо сил
Аби узяти неприступну Гору.
Але ж не звик і відступати він.
Та відчував, що все рішиться скоро.
І справді, незабаром із-за стін
Знамено біле раптом піднялося.
А скоро й перемовники прийшли.
Ішли, на військо позирали скоса,
Хоч, наче, й не налякані були.
Просили миру, що хотів – питали.
Дивився Арпад грізно із-під брів,
Бо ж він хотів отримати чимало
І все по пунктах їм оголосив:
По-перше, хай заручників відправлять
Із родовитих київських сімей.
По-друге, одяг, їжу хай доставлять
Та ще других потрібних їм речей.
По-третє, треба десять тисяч марок
Сплатити і платити кожен рік.
- Це вам така за підлість вашу кара.-
Промовив Арпад, як підня́ли крик.-
Іще не все. Ще коней треба в збруї,
Верблюдів і худобу для тягла.
А ще…жінок також у вас візьму я.
…І тиша лиш у відповідь була.
Вертались в Київ, голови схиливши,
Не знали, як каган зустріне вість.
На його розум сподівались лише:
Що ж він на це нахабство відповість?
Та у кагана вибору не бу́ло.
Не дасть він згоди – угри й так візьмуть.
І віче покричало, як почуло
Та згодилось, що кращому не буть.
Лише одну умову виставляли,
Що угри мають зі степів піти,
В Паннонію вони рушати мали,
Щоб батьківщину там нову знайти…
І плач стояв над Києвом великий,
Коли жінки в полон до угрів йшли.
Сліз пролилося чималенькі ріки
І ручаями у Дніпро стекли.
Зібравши все, заручників пустили
І подалися угри в дальню путь.
Та по собі лиш назву залишили –
Урочище, яке Угорським звуть.
В літопису про те є лише згадка,
Хоч про все інше і рядка нема.
Можливо, то для когось і загадка,
Але шукати щось про це дарма.
Не написали…Сором пік, напевно,
Що не змогли жінок оберегти.
Чи у віках десь загубилось темних?!
Легенду лиш вдалося зберегти.

Буцає баран бика,
бо боїться бабака.

2020

Здавалося б усе вже перебуло,
Прочулося усе на цих стежках,
І око пильне - хиже, наче дуло,
з ампірики церковної і ржа -

Підступна ржа усталених законів,
Предтечі, революції й навспак.
І юрби сірі - всепослушні й сонні...
Обіцянки завішані на гак.

І плач стебла надтятого косою,
І сотні рваних в пил розчарувань.
Цеберко світла, ніч за лободою
Беззміст усього - всього зміст.слова...

Слова глибокі- вирвані з корінням
і випущені в невертальний лет...
І птаха в небі - в небі птаха синя,
Як зірка і омана, як стилет.

Здавалося б : усе уже спізнане,
Але душа пантрує знов і знов
Пророслу крихту з ятреноі рани -
Ніким не заштриховану любов.

Схований за ширмою старості,
вдало під смерть замаскований,
вдесятеро дешевший собівартості,
зниклим бе́з вісті зареєстрований
він отримав побачення з нею,
на ко́го не мав жодного права,
бо давно вже не був енеєм,
бо геройство – невдячна справа.

Відданість – мов нива незрошена –
гине від зерен до спомину,
вірність – мов косовиця неукошена –
трутневі набиває оскомину!
А тут – юність така бездоганна!
Цікаво, я́к вона зберегла́ся?!.
– Ганно! Добре це чи погано?
Я не вірю очам, на часі…

Схований у стані останньому,
ліг він на одр передчасності.
– Вдавнюєшся, – відмовила вона́ йому, –
кепські справи, все від необачності.
Опікаючи цю богадільню,
призна́юсь, лікують неуспішно.
Ось тому я, оскільки вільна,
поспішала сюди не спішно.

– Хто ти, Ганно? Дай мені відповідь…
Звідки в волоссі водорості?
Бачу скрізь циферблати, тільки сві́т стоїть.
Де рецепти твоєї молодості?
– Ми знайомі навряд чи з тобою,
адже́ живеш ти, братчику, вперше.
Ти раніше дружив з любов’ю
і накоїв чимало звершень…

Стомлено, гризотно й докучливо,
майже нічого не тямлячи,
згадував він удавнені обручини,
в клятві вірності зраду бавлячи.
– То ти – Смерть?.. – тільки й встиг запитати
і враз закотився за праобрій…
– …Досить схованки обирати –
не сховаєтесь, люди добрі!

3 листопада 2002 р., Київ

Понад ставом, понад вербами
Пролітала пара лебедів,
Як в люстерко в плесо чистеє
Вони двоє задивилися
Та й на своє відображення,
Він-Вона у ньому красені.

Одне одним милувалися,
Крилечками обнімалися,
У вірності присягалися
Та в любові зізнавалися
Закохані тії лебеді
На ставочку та й під вербами.

2020 р.

Впало небо на місто –
кременисте, важке,
блискавиця вогнисто –
літаком у піке.
Сильна злива тропічна
уперіщила враз,
і мара потойбічна
освітила Парнас.
Загурчав грім сердито:
«Я володар землі!
Розколошкаю жито,
потоплю кораблі!
Нароблю струмом шкоди,
підпалю цілий світ!»
Грім не знав, від негоди
в людства – громовідвід.


23.06.2020р.

Дрімаю. Сниться зграйка юних дів -
Із діда витискати будуть соки...
Та - бац! - у сни вломилися святі,
Священники, фанатики, пророки!

Питають: - Нум, кажи як на суді -
Кому із нас віддаш безсмертну душу?
Їх - наче тлі, а я - лише один!
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом попід носом піп,
Кричить, що ласки Божої не вартий.
- Ти задарма жуєш на світі хліб!
Давай но десятину із зарплати!

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - тебе візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси..

Святе письмо підсовує мулла:
- Вдягай чалму і хутко на коліна!
Учись казати: "О святий Аллах!"
Ти - мій господар! Я - твій раб! Невільник!

Мовчить, не репетуючи, раввИн
З-під лоба поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

А далі - трилер (Боже борони!)!
Вчепилися отці святі вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Прокинувся. У двері "геп" та "геп"
Відкрив. Від "щастя" одібрало мову.
Під хатою юрба танцює реп -
На збори кличуть свідки Ієгови.

21.06.2020р.

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Шепче совість: - Не лякайсь.
Йди на фронт, бери повістку.
Там до пекла в самий раз -
І не високо, й не низько.

Там сусідка молода
Не вилазить із окопу.
Куля в лоба - не біда,
А біда - ганьба до гроба.

З гільз і куль м'яка софа,
Гуркіт ріже сталь як масло. .
А у Києві лафа,
Миротворчі мріють гасла.

Паству в церкві піп пасе,
Допіка червнева спека...
Україна понад все?
То прошу зі мною в пекло.

Не крутися, наче в'юн,
Ти ж людина, не Іуда.
А зостанешся в раю
України вже не буде.

23.06.2020 р.

Йшов по лісу Королевич,
Пішки, не на лижах,
В теплий вечір, літній вечір
На болото вийшов.

Дружно човгають чоботі,
Хихотять Ворони,
Дужий хлопець і вусатий,
Набакир Корона.

Бачить молоденьку Жабу,
Дивиться старанно,
Гарна Жабка, зелененька,
У Короні Панна!

Сів щасливий Королевич
На "точку", на "п'яту",
Він цілує міцно, смачно
У Короні Жабу!

Над болотом срібно, дзвінко
Б'ють весільні дзвони...

Жаби дві сидять на травці.
На обох Корони!

***
Стає поезією проза.
А що удієш? Селяві.
У манії самогіпнозу,
буває, стукне в голові
що іноді і ми спінози.

***
Як діє генерація образ
показує реакція зоїла.
І думаєш, – який ентузіазм...
Якби його – та на хороше діло!

***
Коли оцінюєш своє,
не забувай, що цінять люди,
не перекреслюй те, що є,
і уповай на те, що буде.

***
Не переймаюсь за чужу вину,
та є чого, буває, сумувати.
Якщо акин кульгає на одну,
то є кому на дві ноги кульгати.

***
Є на виду і знакові
поети, й без ознаки.
Тусуються однакові,
тасуються ніякі.

***
Не розуміють ерудити, –
до того як публікувати
те, що видумують піїти,
не так важливо, що казати,
а як – те саме говорити.

Мораль

Не уродять грушки на вербі,
та біологи піки ламають
і поети млинцем по губі
вихваляють подібних собі,
а чужих не читають, а лають.

Ну не винайде неук біном,
подавай хоч до лоба напругу,
все одно – удесяте-удруге...
одиниці – творці аксіом,
ну а решта – класичні папуги.

06.20

Давайте зхрестимо ми шпаги
І неторкатимось імен?..
Візьмемо лише до уваги
Забуті Божьниці… здавен

Давайте вчепимось за горло
Углиб до самих капіляр
І знімим перше в світі порно
Убогих з вами наших чвар?..

Давайте Сонце відокремим?..
І Небо неб - переорем?..
Ні-ні, це тільки теорема
Моїх з найкращих теорем…
22.06.2020.

Нічого не трапляється даремно:
Світи течуть навсіч антисвітам
І свічечка оця, що ріже темне
Окілля згайворонене і став,
,
Що попри нас минає тихо - тихо,
І золоті рулади солов'ів,
Що увірвались у кромішнє лихо,
Мов антикулі воєн, протигнів....

І цей барвінок, що обняв нам ноги
Змійчатим танцем і солодкий щем
леткого літа..і оця дорога,
котра веде - не виведе...і ще..

І ще цей вир розвітрених галактик,
Коли ти мої мрїї цілував...
Хто вміє насолодою карати-
Той болем нагороджує. Дава...

давай-но начаруємо на небі -
Одним- єдиним словом - дива смак.
Живіть і гасніть зорі превелебні...
Нічого не буває просто так.

- Скажіть, а чому в нашому селі
Так дивно річку люди називають?
Ну, Тагамлик* – що саме означає?
Хто дав цю назву річечці малій? –
Питає хлопчик вчителя свого.
- То «царська річка» означає, хлопче.
Хто дав ту назву іще знати хочеш?
Напевно ми не знаємо того.
Скоріше всього, то були болгари,
Що кочували в цих степах колись.
Були орді аварській піддались,
Бо не змогли здолати свої чвари.
З аварами ходили на війну,
Скоряти їм народи помагали.
Бо ж справжнього правителя не мали,
Який би орди об’єднав в одну.
Аж поки не з’явився хан Кубрат.
Він міцно зміг у руки владу взяти
І всіх болгар, нарешті об’єднати,
Поміж племен навести мир і лад.
Найперше – то прогнали геть авар
І стали у степах цих панувати,
Болгарію Велику будувати –
Державу першу для усіх болгар.
Кубрат сусідні племена скорив,
Ходив на персів, навіть, у походи.
Багатства множив, нові землі й води
Єднав. Нову історію творив.
Але, коли приходив мирний час,
То він в Болтварі** полюбляв бувати.
Ти, звісно, можеш того і не знати,
Але то місце було тут у нас.
Можливо тут, на берегах ріки
Він зупинявся часом відпочити,
На степ, на річку гарну поглядіти.
Вона ж бо, не змінилась за віки.
І саме тут він старість свою стрів.
Коли відчув, що смерть вже підступає,
Синів своїх він, кажуть,викликає…
А мав Кубрат тоді аж п’ять синів.
Отож, зібрав усіх він , списа взяв
Та і говорить старшому Баяну:
- Зламай-но, сину, древко дерев’яне.
Той взяв, напруживсь трохи і зламав.
Тоді велів Кубрат, щоб принесли
Йому списів десяток. Каже: - Сину,
Зламай-но, спробуй зв’язку цю єдину.
Баян не зміг. Брати теж не змогли.
Тоді Кубрат і мовив до синів:
- Коли єдині будете ви, діти,
Ніхто тоді не зможе вас зломити
І вороги вам будуть не страшні.
Сини тоді при батьку поклялись,
Що єдності ніколи не зламають.
Як жаль, що слово не усі тримають.
Так нині є, так було і колись.
Коли у вічність хан Кубрат відбув,
Його отут, в степах цих поховали.
Багату здобич в землю з ним поклали,
Що він в походах і боях здобув.
Над ним курган високий не звели,
Щоб менше люду про могилу знали.
От лише річку «царською» назвали,
Аби потомки відшукать змогли.
- Це, мабуть, казка? Де ж могила та?
- Її не так давно і розкопали.
Там було срібла, золота навалом…***
Історія у знахідки проста.
Якось тут пасли пастушки корів.
Один ногою в ямку провалився.
Коли ж туди уважно придивився,
То там прикраси золоті уздрів.
Про те умить дізналося село,
Дорослі із лопатами набігли
І дуже швидко розкопати встигли
Те, що в землі поховане було.
Там був і посуд срібний, золотий,
Прикраси різні і монет багато,
Меч золотий… Любили діти тата.
Багатство склали у могилі тій.
- А де ж тепер те золото лежить?
- Його в Росію ще тоді забрали,
У Ермітажі часом виставляли.
Мовляв, це наше! Нумо, відберіть!
- А що ж сини? Як далі все було?
- Сини про клятву батькові забули,
По смерті себе вільними відчули,
Об’єднання тріщати почало.
Бо ж кожен родом володів своїм,
Хоча Баяна старшим визнавали,
Та керувать собою не давали.
Хозари ж миттю скористались тим.
Вони гуртом напали на болгар,
В полон дочку́ Кубрата захопили,
Що Хуба звалась. І проголосили
Залежність всього степу від хозар.
Брати сестрі не надто помогли,
Лише Баян, сестру щоб врятувати,
Погодивсь владу над собою мати
Ашина-хана. Інші ж почали
Для себе й люду інший край шукати.
Котраг свій рід до півночі повів
І там на схилах Волзьких берегів
Болгарію зміг Волзьку заснувати.
А три брати на захід подались
Щоб, кажуть, вільні землі відшукати,
А потім брата і сестру забрати,
Якби ті землі врешті-решт знайшлись.
Домовились: коли знайдуть-таки,
То голуба відправлять тоді братці
Із золотою ниткою на лапці.
Хай брат хозар відволіка поки.
Не все так гладко поміж них було.
Кубер на службу до авар подався,
Алцек аж до Італії дістався.
Лиш плем’я Аспарухове змогло
Дунай здолавши, в землях тих осісти.
Там на той час слов’яни вже жили,
Вони в авар за підданців були.
Авари їх гно́били всяко, звісно.
Коли прийшов в ці землі Аспарух,
З’єдналися слов’яни і болгари,
Прогнали за Дунай усіх аварів,
З’єднавши силу й войовничий дух,
Вони ромеїв також потіснили.
І уже зовсім скоро в тих краях
В болгар держава виникла своя.
Хай не така велика, але сильна.
Тоді ж до Хуби голуб завітав
Із золотою ниткою. Зібрались
Баян з сестрою і скоріш подались,
Поки Ашин іще про те не взнав.
Летіли коні степом день і ніч,
Частенько їх доводилось міняти.
Хоча і жаль коня було загнати,
Але ж життя – то важливіша річ.
Позаду тупіт все гучніш стає.
То слідом мчить ашинова погоня.
Вони в запасі мають більше коней.
Погоня не лише не відстає,
Але, здається, швидко доганяє.
Аж ось уже попереду Дунай.
Та де тут переправа, піди, взнай.
Тут Хуба нитку з голуба знімає,
Баянові дає її: - Тримай!
Хай голуб шлях покаже за Дунай,
Бо ж лише він його, напевно, знає.
Та ледве голуб в небесах завис,
Як з-за горба з’явилася погоня,
Пустила стріли, не спинивши коней.
Одна Баяну зранила наскрізь
Ту руку, що за нитку він тримав.
Вона від крові вмить почервоніла…
Тут Аспаруха воїни наспіли
І облизня Ашин тоді впіймав.
Прийшлось йому вертатися ні з чим.
А Аспарух поміг Дунай здолати.
Зустрілися нарешті оба брата
І обнялися перед військом всім.
Баян же нитку взяв тоді свою,
Зв’язав криваву сторону і білу.
Немов з’єднав болгар у одне ціле,
Одним народом в праці і в бою.
І вийшов Аспарух, і мовив він
- Забули, брате, батька заповіти
І скільки крові довелось пролити,
Щоб знов в народ з’єднатися один!
Як нитку цю не можна розірвать,
Бо ж у ній, бачте, наша кров пролита.
Вона болгар, розкиданих по світу
Й через віки повинна об’єднать.
Ту ж нитку кожен воїн приладнав…
То в березні усе(у марті) стало.
І нитку ту мартениці**** назвали.
Вона й донині всіх болгар єдна.

​Виктор Улин

Булату Окуджаве
« Пока ей еще хватает времени и огня,
Дай же ты всем понемногу…И не забудь про меня.»
( Б.Окуджава , « Пока Земля еще вертится»)
Пока не умолкла мелодия,
Пока не дрожит рука.
Пока еще мною не пройдена
Дорога издалека,
Пока несется мне в спину
Лай и собачий плач,
Пока смычок не вскинул
Новый другой срипач.
Господи! Что ты прячешься,
Где твоя голова?!
Прыгают, словно. Мячики,
В прах пустые слова.
Нет в поэзии проку,
В мраке жизни - мертво !
Все пусть катится в пропасть,
Только верни его…
28 октября 2018
Перевела на украинский язык 23.06.20 10.08
Віктор Улин
Булату Окуджаві
«Поки їй ще вистачає часу і вогню,
Дай же ти всім потроху ... І не забудь про мене. »
(Б.Окуджава, «Поки Земля ще крутиться»)

Поки не замовкла мелодія,
Поки не тремтить рука.
Поки ще мною не пройдена
Дорога здалеку,
Поки мчить мені в спину
Лай і собачий плач,
Поки смичок не скинув
Новий інший сріпач.
Господи! Що ти ховаєшся,
Де твоя голова ?!
Стрибають, немов м'ячики,
У прах порожні слова.
Немає в поезії пуття,
В темряві життя - мертво!
Все нехай котиться в прірву,
Тільки поверни його ...
28 жовтня 2018
Переклала українською мовою 23.06.20 10.08

Вимучує щодня душевний зудень,
Неначе пролетарія буржуй.
Тому писати лірику не буду,
А небилиць три воза розкажу.

З реформами в державі "чікі-пукі"
І навіть трохи ліпше. Так чи ні?
Команда ж "ЗЕ" зібралася докупи
І думає про хоботи в слонів.

З дитинства кум тримає в роті пальця,
А з носа визирають сопляки.
В ціні у нього клоуни, паяци,
Веселі лицедійства мастаки.

Він - виборець! Любитель сала й пива,
Кмітливий хохлачок, не тугодум.
За вдачею тишко, вівця сумирна,
Та я люблю ножі, вогонь і мсту.

В державі цій не обійтись без ката,
Війна зі злом потрібні їй - не мир.
Нагайкою рабів хрещу завзято,
Щб стали сонні зомбаки людьми.

23.06.2020 р.

Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
Село вимирало поволі.
Давно вже весілля ніхто не справляв,
лиш по́минки в лісі та в полі.

Лиш сива трава соловіла під ніч,
заспівана стомленим вітром.
Лиш баба старезна, залізши на піч,
пищала в порожню макітру.

Про пісню не знали онуки міські.
На літо, коли приїжджали,
усім, чим завгодно, звільняли мізки:
а так, щоб співать – не співали…

І раптом під вечір я чую – хори́
з далекого хутору линуть!,
ту пісню прадавню про три явори,
які під грозою загинуть.

Жінки мали тугу, бо мали любов,
і серце моє розривали –
воно пригадало ту музику знов,
мов знов у дитинство вертало.

Я голос знайшов, мов од хати ключі,
загублені бабою в лузі.
Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
де предки в кріпацькій напрузі.

Тремтливі хори вже замовкли давно,
а я, притулившись до ґанку,
співаю, що знаю, пірнувши на дно
дня, вечора, ночі і ранку.

14 серпня 1995 р., Богдани́

А полуниць червоні щічки
Полум"яніють між листків.
І для Романка й для Марічки
Й для Олечки цей плід доспів.

Всі дітки люблять полуницю
З сметаною та цукром й без.
То ж нею запастись годиться,
Щоб взимку смакувати теж.

2020 р.

Ворожбитка козаку долю нагадала,
що красуню стріне він у весняний день
що віддасться дівці тій майже на поталу
і співатиме для неї радісно пісень…

Та не вірив жінці той, глузував із неї,
говорив, що не такий – плазувать не звик,
що нізащо не віддасть воленьки своєї
і завжди господар в домі все-таки мужик!

Ще не знав тоді козак, як він помилявся,
у в житті буває все, ще чого й не чув –
в чарівницю молоду якось закохався
і розмови про свободу начисто забув!

Залюбила козака, зіллям напоїла,
дівка гарна і метка, з гонором лихим.
Погуляла, попила, добре попоїла,
обдурила пів села і втекла з другим…

Славні браття-козаки, хто шанує долю –
про зрадливість пам’ятай чарівних дівок.
Як здаєшся у полон – забувай про волю,
щоб не згадувать дарма цей гіркий урок!

Отже, други-мужики, хто ще має волю,
про підступність не забудь чарівних жінок.
Не здавайся у полон, пам’ятай про долю,
щоб не згадувати марно той життя урок!

***
А у офісі пишуться тези
ще і досі зеленому презу.
То і я напишу,
як на вуха лапшу
ще навішує автор поези.

***
А мені взагалі все одно,
чи вартує оцього кіно
опозиція грамоті мови.
Та не ляпайте все,
що від гички несе
у чужої по духу корови.

***
А у корови вечорами жуйка.
Таке і у поезії бува-
є, що слова
дожовує нова
коров'яча архаїка у вуйка.

***
А віршарі описують блакить,
яка вдягає зношену обнову.
У цю високу мить
поезія кишить
обрубками, що оскопляють мову.

***
А на віку очищення душі
не раз допомагає огризатись.
Які не є ми – зайві і чужі,
як мінімум, у нашому коші,
хто ображає, мусить вибачатись.

***
А поки ще катарсису нема,
що накипіло, те і повторяю.
І каюсь зокрема,
та вірю не дарма,
що nota bene доведе до раю.

06/20

Сидить на лавці сивий-сивий дід.
Онучок поряд книжечку гортає,
А потім відірвався і питає:
- Дідусю, розкажи про Сліпорід.
- Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
Цікаво – звідки річка узялася?
Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
Поки оце з думками я зберусь.
Помовчавши, дід мову розпочав:
- Жили колись на нашій Україні
Прадавні люди. Називають нині
Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
Аж до Дніпра стояли їхні села.
Пасли худобу, сіяли поля.
Родюча годувала їх земля.
Життя було привільним і веселим.
Бо й ворогів навколо не було.
А ті, які були – не зачіпали.
Бо ж одкоша уже не вперше мали.
Населення у тих краях росло.
І скоро заселилася земля.
Нема уже чого і обробляти.
Доводилось нових земель шукати,
По краю розселятись звідтіля.
Збирались шукачі в якімсь селі,
Вантажили вози добром усяким.
Богам складали щирої подяки
Й рушали в степ – дорослі і малі.
В однім загоні шукачів таких,
Що вирішили за Дніпро майнути,
Бо ж там земель багато має бути,
Були не лиш дорослі й дітлахи.
На однім возі їхав старий дід.
Старий і сивий, ще й сліпий до того.
Питались у сім’ї: - Куди старого?
В селі лишити було його слід!
Та син лише відмахувавсь від тих:
- Не кину батька! Хай із нами їде!
Не з’їсть багато…Та багато віда.
Порадою б якоюсь допоміг.
Дніпро на той бік бродом перейшли,
Назустріч сонцю рушили поволі,
Знайшли собі місцину гарну в полі.
Єдине що – води тут не знайшли.
А жити ж звикли всі коло води.
Що тут робити: далі йти шукати
Чи то криниці у степу копати?
Тут дід із воза синові: - Зсади!
Зійшов, ціпок тримає у руці,
Ним по землі поцюкує тихенько.
- Вода тут, відчуваю я, близенько.
- То що, копати будем криниці́?-
Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
- Вода тут є! Чимало її тут.
Джерела аж попід поверхню б’ють.
Хай табір люд на пагорбі лаштує,
А я піду і балкою пройдусь
Та роздивлюся добре навкруг себе.
Ходити вам услід мені не треба.
Я сам, якщо потрібно, повернусь.
Спустився трохи в балку, постояв,
Ціпком ударив і не сильно, наче,
Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
Звідтіль струмочок литися почав.
Дідусь подався балкою собі,
Все зупинявсь та довго прислухався.
А тут струмочок більше розливався
І балкою на південь десь побіг.
Напились люди чистої води,
З возів взялися табір городити,
Бо ж мало кого можна тут зустріти,
Ще зайд якихось принесе сюди.
Поки займались справами вони,
То дітвора прибігла, закричала:
- Згори водичка балкою помчала
Із дідової тої сторони.
А скоро потекла уже й ріка,
Хай не широка, але повновода…
Хоч батька було синові і шкода
І він його повернення чекав,
Але услід пуститися не смів.
Бо ж батькові ніколи не перечив.
Стояв після роботи кожен вечір,
Услід, неначе, зниклому глядів.
Все сподівався, хоча й знав – дарма:
Вже батько не повернеться ніколи.
Він дав воді, в землі закутій, волю,
Вона ж бо не пробилася б сама.
Й за це життям, напевно, заплатив.
Тож річку ту назвали Сліпородом,
Адже сліпий знайшов для неї воду
І руслом бігти з-під землі пустив.
Давно уже нема того села,
Яке трипільці тут побудували.
Та Сліпородом річку як назвали,
Так і донині назву зберегла.

Ранок. Міномети замовчали,
Сплять в окопах сиві дітлахи.
Як мені пожити без печалі,
Щоб любов була, - не вороги.

Аби жінка молода під боком,
Оранка, сівба, нічні жнива...
Та від мрій лишилася воронка,
Крапля щастя в серці дотліва.

Земляки - лукаві та зрадливі,
Одновірці з чортом - не брати.
Відвернуся, то відправлять в ирій,
Почастують кулею під дих.

З москалями дружба - це отрута,
Зрадиш з часом, віру, мову, рід.
Для сліпих такі як я - це хунта,
А для України - меч і щит.

У прицілі хмари, схід бордовий,
ДРГ, розтяжка поміж вирв.
Котрий рік я по коліна в крові...
Ти ж чекай, коли настане мир.

22.06.2020р.

У Софіївськім затишнім парку
ми з тобою алеями йдем.
Підглядає крізь вечір у шпарку
зоряниці далекий Едем.

Відбиваються в поглядах - зорі,
бо в долоні тремтлива рука.
Розлилася в душі бірюзовій
соловейка рулада дзвінка.

Хай шепоче нам клен про Софію
і її незрівняну красу.
Я ж тобою, кохана, зорію,
блиск сузір'я вплітаю в косу.

Не надихатись нам зорепадом,
Не напитись любові сповна.
Ніч гойдає на хвилях відраду,
чути здалеку плескіт човна.

Нам, лебідко, на острів кохання,
й залишитися там на віки.
У купальських ночей раювання
на водойми пускати вінки.

Ми напишемо світлу поему,
побудуємо щастя мости.
На землі хоч немає Едему.
Мій рай там, де знаходишся ти.

22.06.2020р.

*сонет*

Чому нема у нас, хоч я і Ви є,
Екзистенційного, що зветься mon ami ?
Розділене, у підребер"ї ниє
Прадавнє таїнство, означене людьми

Коханням, що безсмертними Богами
Одвік, здавалося, дароване було,
До людства днів останніх пранаями...
А нам з тобою- ні, не випав долі лот...

Цей смуток віддзеркалить час осінній.
І по стіні змалюють наші тіні
Фінальну мить Ромео і Джульєтти...

Сумний альянс поетки та поета,
Цей декаданс відійде з нами в Лєту...
Його ми вип"єм, мов цикуту нині.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120062204041

Кому не страшно зранку проспати?

Кому не страшно пропустити машину?

Кому не страшно сказати?

Я тебе люблю

Я твоя людина

2020

Впустили в рай з гріхами! От так номер!
Ну, трохи побурчали - і усе
Крадій у парадизі ниньки - норма,
А бахур ніжний - коржики гризе.

Все так як на землі: владикам - трони,
Грошву - кмітливим, працю - трударям.
Дитятко у колисці просить моні,
А ксьондз і піп окучують вірян.

Командує привратник: "Віра! Майна" -
Бідноту - вниз, а вверх - як маєш гріш.
Простяг крило архангел світлосяйний:
-За вхід у рвй плати, поете, чинш.

Нема нічого! Лиш на гузні прищик,
Весь вік писав, і жив тому у борг.
- Бери ось це,- між пера суну вірші,-
Вони безцінні! Купить навіть Бог...

А чорт був поруч! Ледь не втрапив в сіті!
Каправим оком блимав Азазель.
Корупція, хабарництво несите
Й наживи дух езізіум трясе.

Гріхи людські в ціні такі як мойва,
Святе письмо - що в мишоловці сир.
Це видумки? Образлива намова?
Ну що ж - змотайся в рай і перевір.

22.06.2020 р

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А я?
– Лечу шукати свіжу липку.

20 травня 1991 р., Київ

Іще в досвітньому тумані
Незриме світло для очей, –
А вже прийшло натхнення ждане
І душу тішить, як єлей.
Воно не вперше і не вдруге
Дивує неладом мене, –
То в серце вп’ється, наче туга,
То в нього радість поверне.
Дарма гублюся в ці хвилини
У марних роздумах своїх:
Чи сум негадано нахлине,
Чи у словах воскресне сміх?
Який принадний світ натхнення
Тим, що завжди мінливий він, –
Кажу в години одкровення,
Без недомовок і таїн…
21.06.20

Створивши Землю, через певний час
Бог, відпочивши, взявся оглядати.
Можливо, десь щось треба підправляти,
Бо ж світ творив оце Він перший раз.
Все, наче, добре – гори і річки,
Моря, озера… і ліси, й пустелі.
Вже й люди поназводили оселі,
Зорали землю, зріють пшенички.
Радіє серце Боже – все гаразд…
Аж ось дістався поглядом Волині,
А там – води, що людям й по коліна,
Стоять, кричать до неба раз по раз.
Лиш де-не-де сухенькі острівці,
Куди нещасні пхають ледь не плавом.
Коротше, кепські на Волині справи,
А вся проблема – лише у ріці,
Яку Господь забув тут провести,
Аби вона всю воду цю збирала.
Тож люди з неба помочі благали.
І як він цю дрібницю упустив?
Негарно якось, справді, вигляда!..
Рішив Господь робітників послати,
Які повинні русло прокопати,
Щоб ним до моря потекла вода.
Кого ж послати? Ангелів своїх?
У них на небі вистача роботи.
Ішов якраз повз райськії ворота,
А там юрба душ з тисячу стоїть.
- Це хто такі? – питає у Петра.
- П’янички різні. Люди й непогані,
Але життя проциндрили по п’яні.
Кудись би вже й відправити пора.
Але куди? До пекла за гріхи?
Але , крім п’яні, більш гріхів не мають.
Та з цим не можна, мабуть і до раю?
Хоча людей немає тут лихих.
То, може, Ти порадиш, що робить?
І Бог одразу зрозумів, як треба:
- Якщо усі ви хочете на небо,
То це іще потрібно заслужить.
Я зараз вас на землю опущу.
Там треба русло для ріки прорити,
Аби з Волині воду всю спустити,
Тоді гріхи всі п’яні вам прощу.
І от юрба уже з небес іде,
Усі стискають видані лопати,
Готові вже й копати розпочати…
Але ж…волинських треба знать людей.
Умить забули, що вода стоїть.
У хаті гості – геть усе проблеми.
З роботою ще встигнем, ще почне́мо.
Робітників же ж треба пригостить.
І стали все, що в домі є, нести́.
Заставили наїдками все поле.
Та й не стрічали ж «на суху» ніколи.
Як гостя та й медком не пригостить?
Коротше, стріли так, як має буть.
Як гості добре вже посоловіли,
Взяли лопати і взялись до діла…
Ніхто других не хоче, навіть чуть.
Копає там, де хочеться йому.
Та ще ж біжить іноді похмелитись.
Уже водичка починає литись
По руслі… та, однак, не одному.
Той рив туди, а той у інший бік.
Та все ходили, працю приливали,
Тож русел чималенько накопали.
Але, який не був, та усе ж стік.
Вода зібралась та і потекла,
Дорогу далі вже сама проклала.
Поки земля потроху просихала,
Знов усі разом сіли до стола.
Коли поїли й випили усе,
То всіх тоді вже потягло й на танці.
Затанцювали на сухій ділянці
Аж пилюгу під небеса несе.
Такого станцювали гопака,
Що й небесам від того жарко стало.
Всі янголи з-за хмари позирали,
Що то за чудасія отака.
І Бог з Петром поглянули туди.
Апостол аж за голову вхопився:
- Це ж як народ анахтемський напився!
Тепер у пекло лише… Чи, куди?
А Бог сміється: - Ну, чого ти так?
Вони ж, хай так, роботу все ж зробили.
А те, що пили?! Так востаннє ж пили!
Бо в нас в раю не випити ніяк.
Ту річку, що п’янички прогребли,
Стоходом люди із тих пір назвали,
Бо ж русел там, хоч і не сто – чимало.
Та головне, що води всі стекли
І можна було вже спокійно жить.
До речі, там, де танці танцювали,
Вони так землю добре утоптали,
Що й шлях джерелам удалось пробить.
Заповнила місцевість ту вода
І озеро на тому місці стало.
Місцеві його Нобелем назвали.
А чому так – ніхто не угада.
Адже, не похмелившись, називали.
Того і назва вийшла отака.
Біжить і досі та Стохід-ріка,
Щоб ми подію ту не забували.

Дрімаю. Сниться зграйка юних дів -
Із діда витискати будуть соки...
Та - бац! - у сни вломилися святі,
Священники, фанатики, пророки!

Питають: - Нум, кажи як на суді -
Кому із нас віддаш безсмертну душу?
Їх - наче тлі, а я - лише один!
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом попід носом піп,
Кричить, що ласки Божої не вартий.
- Ти задарма жуєш на світі хліб!
Давай но десятину із зарплати!

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - тебе візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси..

Святе письмо підсовує мулла:
- Вдягай чалму і хутко на коліна!
Учись казати: "О святий Аллах!"
Ти - мій господар! Я - твій раб! Невільник!

Мовчить, не репетуючи, раввИн
З-під лоба поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

А далі - трилер (Боже борони!)!
Вчепилися отці святі вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Прокинувся. У двері "геп" та "геп"
Відкрив. Від "щастя" одібрало мову.
Під хатою юрба танцює реп -
На збори кличуть свідки Ієгови.

21.06.2020р.

І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
огромні, злі, помножені на чудо,
я розкажу, що всі ми є жиди,
жлоби, хохли, кацапи та іуди!

Ми поцілуймося під тридцять два сліди,
яких зробили ще не наші ноги.
А ми, хохли чи ляхи, чи жиди
розклали вогнище на Бухенвальді вбогім.

Хай нас так звуть, хай зекономлять гроб,
розвіють попелом над чорним Бундесратом.
Але ж єврейська дівчинка і "жлоб"
були у газовій, однак, сестрою й братом.

28 березня 2004 р., Київ

*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

Виктор Улин
Анне Ахматовой
«Небывалая осень построила купол высокий,
Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
И дивилися люди: проходят сетрябрьские сроки,
А куда провалились студеные, влажные дни?»
(А.Ахматова « Небывалая осень…»)
В фиолетовом платье и с ликом чеканным и строгим,
Никогда и негде никого не о чем не моля,
Вы смотрели вперед, как дается по жизни не многим –
Как богиня Фортуна с бушприта ее корабля.

Не смотрев никуда, мы лишь лезли – все выше и выше.
Мы низвергли богов – бесполезных, как дождь в декабре.
Вы ушли навсегда и никто никогда не услышит
Эха Ваших шагов в ленинградском пустынном дворе.

Все уйдет и пройдет. Ничего не останется прежним,
Неизменна лишь смерть. Только Вы-то попрали ее!
Будет солнце пылать – как вошедший в столицу мятежник!
Будет падать закат – словно тихого сна забытье…
17.апреля 2018
Перевела на украинский язык 21.06.20 8.14


Віктор Улін

Анні Ахматовій
«Небувала осінь побудувала купол високий,
Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.
І дивувалися люди: проходять вересневі сроки,
А куди провалилися студені, вологі дні? »
(А. Ахматова «Небувала осінь ...»)

В фіолетовій сукні і з ликом карбованим і строгим,
Ніколи і ніде нікого ні про що не благаючи,
Ви дивилися вперед, як дається по життю не багатьом -
Як богиня Фортуна з бушприта її корабля.

Не дивлячись нікуди, ми лише лізли - все вище і вище.
Ми скинули богів - непотрібних, як дощ в грудні.
Ви пішли назавжди і ніхто ніколи не почує
Еха Ваших кроків в ленінградському пустинному дворі.

Все мине і пройде. Нічого не залишиться тим самим,
Незмінна лише смерть. Тільки Ви щось потоптали її!
Буде сонце палати - як увійшов до столиці бунтівник!
Падатиме захід - немов тихого сну забуття ...
17.апреля 2018
Переклала українською мовою 21.06.20 8.14

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ.
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Буває іноді так хочеться забути
Про залетівший за сорочку страх,
Лишити снам своїм таємні атрибути,
І відшукати новий непочатий шлях.

Але ніщо уже не змінить тої миті,
Коли шукав забуті знаки в бур'яні,
А сльози правди у дозрілім сивім житі,
Лишали слід на сходах і в мені.

І якось марно стало мріяти й мовчати,
Про сонце, що залишилось в пітьмі,
З'єднавши тілом поржавілі лати,
Із вірою святою у майбутнє далебі.

Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?

Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
У крапках дірок шинелі. Мізки в комі опізнаю!
Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
Ось і він, громадянин,
що виймає зі штанин.

"А почім та радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Десь бо є на те підказка?"
"А клозет, як ваша ласка!"

Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
окропить не однієї вмістом випитої склянки.
Виють в лігвах піль, таким
ошелешені вовки.

"Ба, життя – як лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Нарід довели до ручки".
"Дай червінця до получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана.
Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
Славно гріб од самоти
при гвинтівці стерегти.

"Не дивись у вічі, діво:
підеш, серденько, наліво".
"Піп любив свою собаку".
"Умирали вдвох від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
Чудо-юдо: ніжний граф
наплодив книжкових шаф!

"Научав мінету, й тільки?".
"Що за кипиш-гам без бійки? "
"Крив останніми словами".
"Крайні є? То я за вами".

Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
там і сям зніяковіле намість здибуючи бидло.
Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
щоб пальнула на початку безкінечного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

"Укріпив стосунки браком".
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити далі незносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобине щебетання.
Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
оболоки на осонні плідні ув архітектурі.
Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
Бугаїне "у-у" в гайку.
Дятел стукає круку.

"Пленум брав перерву двічі".
"Дав поліном їй меж вічі".
"Білий світ арабській хаті
застять знов жиди пархаті".

Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
Зі коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак стромляє клик
в недоїдений шашлик.

"Ти дививсь Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш?" – "Нею й буду".

Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
Пролетарій не баран:
чимчикує в ресторан.

"Ти у шкарах цих, як янкі".
"Заламав її зі п’янки".
"Був простим собі робочим".
"Поза тим, усі ми дрочим".

Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
Мирний атом криють матом; балістичности снарядам
додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
А у спальні не до снів
подушкам від орденів.

"Де яйце, там і пательня".
"Чув, московська достеменно
буде знову по рублю".
"Мам, я тата не люблю".

Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
До причасть і сліз роса
личить жертвам обріза…

"Нам біфштекс і хрін у плошці".
"Бурлаки-сєвероморці
крейсер витягнуть, дастьбі,
й дозу променів собі".

Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
після "баїньки-баю",
загинає: "мать твою!".

"Ліз у пах, коли знайомивсь".
"Підмахну – і в Сочі". "Помісь
лейкоциту з антрацитом
називається Кокітом".

Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
Що попишеш? Юнь, авжеж.
Не удавиш, не уб’єш.

"Плюнув в суп, зігнав досаду".
"Срати поруч з ним не сяду".
"А моя, як та мадона,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
Дощ іде. Собака гавка. З печі, з цвяшком у щербатім
роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
"Инвалід, га, инвалід,
ой, нутро мені болить".

"Загриміть у гріб – не штука!"
"Пес гавкучіш, ачи сука?"
"Чинник висліду в причині
відпадає по кончині".

Входить Мусор з криком: "Годі!" Прокурору жовна зводить.
І барліг громадянина сторожують не "сезами"
Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
Знати, доста рвали жил
ті, хто голови зложив.

"Хата є, та лінь злягтися".
"Я не бл…дь, а кранівниця".
"Звичка жити, до словечка,
старша курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Решті – битися об стіну!
Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси?
Гайда в степ, що люд орав
до піврозпаду ядра!

"Дайте строк, а вирок вспіє!"
"Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
"Малювала члена в зошит".
"Богом зглянутися прóшу".

Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерлі,
хто проріс в густій траві.
Геж, потуги не нові.

"Від кохань бувають діти.
Ти один тепер на світі.
Пам’ятаєш, як, бувало,
я у потемках співала?

Онде – кицька, онде – мишка.
Онде – табір, онде – вишка.
Час іде, і тихим сапом
убиває маму з татом".

------------------------

Сумувати сьогодні не стану –
Оспіваю заплакані дні:
На зеленій долоні каштану
Пізня свічечка сяє мені.

Це життя і страшне, і прекрасне –
Неповторна в нім блискавка-мить.
І багаття колищнє не гасне –
Десь жаринка остання болить…

2020

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Помовчимо з каміннями оцими,
При шепоті кульбабового моря...
Туманні пасма долами плистимуть -
Набілом потечуть по косогорах,

Помовчимо крізь буруни пінисті,
Вдивляючись у тінь густу від тиші..
Ти - тонкостебло проти реву вистій,
Супроти баляндрасу мудро вищій.

Помовчимо в невимовчанім світі -
Крізь бурмотіння втомленого бога,
Що скрізь наставив шумовинні сіті
І обіставив голосну облогу.

Помовчимо - заслухаймось у небо
У конюшину вимиту дощами
І ти від мене спокою відхлебнеш..
І не скажи нічого поміж нами.

Помовчимо словами золотими -
Якими світ у жереби не грає...
Словами неспізнаними такими..
Несказане - ніколи не минає.

Помовчимо...хоч як його мовчати?
Дзеленькне вітер у гірські кристали
І той, хто тишу вартував на чатах -
Перезвучить у росах і розтане.

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

Я готуюсь до відходу,
кореґую час каплиці,
наливаю мертву воду,
зрію в зорі-зоряниці.

Вибух атомного сонця,
мій сердешний фотофініш,
ніч аналізів на стронцій,
ніч, коли ти серце виймеш?

Досихає чорна вишня,
розхиталася каплиця,
б’ю у дзвони – в груди вийшло,
я дзвонар і самовбивця.

Возпаряюсь над церквами
у живому калатанні,
тіло, висміяне вами,
спить за цвинтарем в євшані.

23 липня 1995 р., Київ

я вивчаю сп’яніло
майбуття відголоски
в астрономії тіла
в астрографії мозку

кожна звивина – траса
кожний ген то є заклик
в простір –
функцію часу
у множинах галактик

все до дідька рухоме
є для руху причини
бо я сам – невідоме
у рівнянні людини

я не заклик я виклик
для істот виднокраю
де я ікс де я ігрек
де я й зетом буваю

і шукають мій корінь
всі вони одностайно
то як в темряви промінь
то як тіняву в сяйва

чимось обсерваторним
неба краючи невід
мене вводять до формул
їхню збуривши невідь

віртуал небокраю
запитання гойдають –
чи це я щось вивчаю
а чи мене вивчають

тож себе визначаю
щоб минуле не збилось
бо майбутнє це я є
в квантах
знайдений
кимось

2020

Сюркочуть коники в траві
І жайвір не змовкає, –
Іще, здається, мить чи дві
І сам я заспіваю
Про літа теплого красу
І серця поривання
З душі прогнати кислий сум
Весняного мовчання.
І зазвучать пісні нові
В зеленій гущі гаю,
Якщо за мить якусь чи дві
Про літо заспіваю.
19.06.20

Був я на весіллі в Полтаві.
Хоч і не люблю, а прийшлось.
Гостей чималенько зійшлось,
Гуляли, як кажуть, на славу.
Втомив мене гамірний зал,
Отож я на вулицю вийшов,
Знайшов собі лавку у тиші,
Весільний сів видихать шал.
Сиджу, озираюся кругом,
Ріку між деревами бачу.
У пам’яті в себе відзначив:
«То – Ворскла, скоріше всього».
Ту дядько до мене підсів.
Теж, мабуть, з весілля прибився.
На річку також подивився
Й з нічого розмову повів:
- Вот это вот Ворскла-река.
Здесь Петр Великий когда-то
Разбил, говорят, супостата.
И Карл сам едва ускакал.
А слышали вы почему
Реку сию Ворсклой назвали?
Как шведы под городом стали,
Пришел и цар Петр к нему.
И, стоя в челне на реке,
В трубу он на шведов гляделся.
И как-то не смог, засмотрелся,
Трубу удержать он в руке.
Блеснула у самого дна
И с глаз Петра мигом пропала.
Тут «Вор скла» - реку обозвал он.
Так Ворсклой и стала она.
Послухав я розповідь та,
Сказав, що усе то дурниці.
Придумав хтось ці небилиці.
Бо, бачите, річка ота
Ще здавна таку назву мала.
Ще в «Повісті» автор писав
І Ворсколом річку назвав.
Й пізніше теж так називали.
І ваш той Кривавий Петро
Відношень ніяких не має
До річок у нашому краї.
Його божевільне нутро
Хіба що кривавії ріки
Лишило у нашім краю.
Він Карла здолав у бою
Та звів українців без ліку.
- Откуда ж названье пошло?
Вам больше известно,пожалуй…
- Так, звісно, ми більше чували
Як то все насправді було.
Мені ще мій дід розповів,
А він то від діда дізнався.
Дідами так і передавався
Переказ…З чиїх тільки слів,
То можна лише здогадатись.
Чи скіф десь до греків забрів,
Історію цю їм повів?
Чи, справді, могла передатись
Відтоді із вуст у вуста?
Вже скільки віків пролетіло,
Як перси скорити схотіли
Степи ці в прадавні літа.
Тут скіфи колись проживали,
Що сколоти звались були
А тут ось будини жили,
У краї оцім кочували.
І скіфи й будини тоді
Торгівлю із греками ве́ли,
Зерно, хутра, мед вони ве́зли
По суші та і по воді.
А греки – то хитрий народ.
Аби з того зиск більший мати,
Рішили вони заснувати
Тут місто торгове. І от
З’явився Гелон в цім краю,
Велике і гамірне місто.
Крім греків, будини тут, звісно
Відкрили торгівлю свою.
А скоро злилися отак,
Що стали гелонами зватись.
По-грецьки між них спілкуватись
Й по-скіфськи навчився усяк.
Ріку, де гелони жили,
Вони Пантікапом назвали.
Торгівці сюди прибували
І звідси товари везли.
Здавалось, все гарно іде –
У мирі живуть і спокої
Тут – над Пантікапом-рікою
Всяк свою торгівлю веде.
Аж звістка до міста прийшла,
Що перси зібрались війною,
Ордою ідуть нищівною,
А Скіфія лише змогла
Підняти будинів й сарматів
Супроти тієї орди.
Тож може дійти аж сюди,
Під стіни Гелонові стати.
Щоб перську зустріти орду,
Зібрав Іданфірс своє військо.
Почувши, що перси вже близько
І Тірас от-от перейдуть.
Він військо усе розділив
На три невеликі частини.
Один із загонів повинен
Манити у степ ворогів.
Два інші ітимуть услід
Скубтимуть весь час по дорозі,
Щоб перси були у тривозі
І білий не бачили світ.
А скіфські жінки із дітьми
Й старими на північ пода́лись.
Аж за Борисфеном сховались.
Тож, замість зустріти грудьми
Орду перську, скіфи взялися
Її по дорозі скубти,
В безводні пустелі вести.
І перси на це піддалися.
І, наче і битв не було,
Та меншає перського війська,
Б’ють скіфи здалека і зблизька,
Скубуть і у тил, і в чоло.
А персам нема чого взять,
Бо ж міст скіфи не будували.
Поживи нема для навали.
Що степом безводним кружлять?
Отак скіфським краєм пройшли
Кочів’я сарматські минули
У землі будинів звернули
І ось до ріки підійшли,
Що воду котила свою.
За нею побачили місто.
На той бік подерлися, звісно,
Здолали легку течію.
Гелон славнозвісний то був
Всі жителі його лишили,
Тож перси без бою вступили
І мали надію слабу,
Що тут би, хоча б, поживились.
Але сподівались дарма:
У місті нікого нема
І цінного не залишилось.
Тож перси спалили Гелон
Та змушені були тікати,
Бо ж ворог почав підступати
І не до грабунку було.
Як військом усім підійшли,
Збирались ріку перебратись,
Щоб в битві зі скіфами стятись,
Ті броди усі зайняли.
На боці крутому стоять
Із луками напоготові.
Заллють річку перською кров’ю,
Поки її зможуть здолать.
У роздумах Дарій сидів,
Не знаючи, як поступати.
Ну, зможе він річку здолати?
А як поступати тоді?
Сховаються скіфи в лісах
І знову шукай вітра в полі.
Ні, мабуть, із нього доволі,
Бо ж військом блукає вже страх,
Що тут можуть і залишитись…
Тож дав повертати наказ.
Не знав він, що вже на цей раз
З ним скіфи збиралися битись,
Бо ж там за рікою жінки
І діти усі хоронились.
Тут скіфи б із персами бились
І не відійшли б від ріки.
Тож перси на південь пішли
І скіфи услід подалися.
Скубти перське військо взялися
Аж доки й здолати змогли.
За Істр не втік ні один.
Ту річку, що їх врятувала,
Між скіфів Ворсколом назвали
В перекладі «Ско́лотів тин».
Давно то усе відбулось.
Ми б, може, уже і забули
Та наше далеке минуле
У назві ріки збереглось.

Любіть мене, що звана Русь,
Для вас я є одна єдина.
Для вас я Матінка-Русь,
Слов'янська ви моя родина.

Я вам дала природній світ.
Ви вільні, ладили у мирі
Не знали рабський гніт,
Перед богами були щирі.

З богами ви були в путі,
В труді, на полі битви.
А зброя у житті,
Плуг, меч, молитва.

Любіть мене, що звана Русь,
Сад вишневий, квіт калини,
Дорідним ланом я стелюсь
Щоб колосились ниви.

Чому ж на зламі тисяч літ,
Моє ім'я забули.
Забули свій духовний світ,
Мене назвали Україна.

Ви ж обирали вожаків
На вічі всього роду.
Тепер обрали чужаків
Тай втратили свободу.

В чужих руках віки томлюсь,
Покрита вашими ж тілами.
Казалось вільна становлюся,
Та керована не вами.

Святе у вашому житті
Земля, молитва і родина.
Долі наші не легкі,
Коли править чужа людина.

Ваш бувши славний древній рід,
Свята криниця,
Хай в серцях незгасне світ,
З ковтком свяченої водиці.

Я ваша Ненька, Матір-Русь,
Чекаю батька, доньку і сина.
Розквітну я і оновлюсь
В новітній, вільній Русь-Україні.
Червень 2020р.
Памятка:
Русь -це перша назва України. Царі Московії (або Татарії) Іван Грозний, Петро Первий украли назву Русь і переіменували Московію і назвали Велика Русь.

Хоча осколки поруч впали
І жах відразу відступив, –
Моє волосся сивим стало
Й опора зникла з-під стопи.
Закляк навколішках щасливий
Тим, що рідню позбавив мук
Страждань жалючих і щемливих,
І запитань: Як так?.. Чому?..
Я власну смерть уперше бачив
У вирви чорній глибині,
Коли, обвуглена й гаряча,
Земля розкрилася мені…
18.06.20

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова.
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже"
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

17 червня 1992 р., Київ

Броненосець, Черепаха -
Два вояки найвищого фаху,
Гострі шпаги із булату,
Обидва - кандидати
В Зоряну Варту...

Найкращі претенденти,
Фехтувальники грізні,
Жахіття для злодіїв
І разом,
і нарізно!

Усім майстерність
Свою покажіть,
Двобій цей - дружній,
Важлива
кожна мить!

Вас обох сповіщають
без жарту:
Вас прийнято до
Зоряної
Варти!

Пам'ятайте:
Честь свою бороніть
завжди,
Серед бійців будете
наші
Брати!

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.