Бувають книги, що довго не відпускають твоїх думок, навіть, через кілька днів після прочитання. Одинадцятирічна дівчинка рано осиротіла, але зуміла вберегти в своєму серці вдячність до життя, вміла бачити щось хороше у всьому, зокрема, у не дуже люблячому ставленні до неї тітоньки Поллі. Дитина завжди була відкритою, щирою до людей, цінувала кожну мить життя і вчила цього інших мешканців містечка на Заході США.

Всі, хто спілкувався з дівчинкою ставали добрішими, танув «лід» їхніх сердець, відкривалися найпотаємніші бажання: родинного тепла, «присутності дитини», любові, сімейного затишку.

Дуже цікава книжка для дітей, щоб вчилися цінувати те, що в них є тут і зараз, а такі звичайні речі, як могти ходити самостійно, то – найцінніший дарунок ГОСПОДА, однак, люди так часто не цінують найважливішого...
... і традиційний «спойлер» від мене
«Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, — матимете його.»
«Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Поліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.— Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!Поліанна заплескала в долоні.— Отож-бо й воно! — вигукнула вона. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив.— Тоді, будьте ласкаві, поясніть і мені, — кинула Ненсі.— Простісінько! Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Поліанна. — Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.—»
Цю світлу, по –доброму, повчальну книгу варто прочитати та осмислити з дітьми і для дітей! «Поліанна» - найкращий вибір для затишного вечірнього читання та обговорення із найріднішими довгим осіннім вечором.
Бережімо тих, кого любимо.
13.10.2020

Прочитанням історичного роману «Гнів Перуна» відкриваю для себе творчість видатної української письменниці Раїси Іванченко. Роман написаний у формі спогадів Нестора –Літописця. Чернець занурений у свою роботу заради збереження історичної пам`яті українського народу, історію становлення розквіту, а згодом і занепаду Київської Русі. Саме на панорамному тлі історичних подій розгортається драматична історія красуні –ковалівни Гайки до простого юнака Неслава. Дівчина слала полонянкою жорстоких половців, не скорилася їхньому ханові, адже не хотіла стати його дружиною, згодом втекла з полону та, зазнавши нових поневірянь, жінка стала ватажком розбійників.

Князівські міжусобиці, змови, зради, підступи, убивства князів та їх прибічників, які билися поміж собою за владу, замість того, аби берегти та боронити українські землі від руйнівних набігів половців – кочівників.
Вибір між почуттям та обов`язком, власними інтересами та амбіціями отримання влади чи розбудовою державності; добром і злом; відсутність єдності між братами- князями, зрештою, призводить до занепаду Київської Русі.

Ще однією темою є доля жінки у тогочасному суспільстві. Жінка, по суті, є іграшкою для чоловіків, які часто задовольнивши власну хіть, ані на мить не замислювалися про те, що ж буде далі з їх «любаскою», яка чекає дитину «плід забороненого кохання» і може стати дружиною когось із відданих підданих князя або ж виконувати важку роботу в степу, ослухвшись волі половецького хана.
Гайка була ніжною, вольовою жінкою, яка насмілилась бути собою, чинити опір сваволі та жорстокості чоловіків. Бунтівний дух та прагнення волі було її сутністю, заради цього вона ризикувала, була готова віддати життя.
Нестор – Літописець прагне зберегти пам`ять про події для нащадків, щоб вони у майбутньому не повторювали помилок теперішнього, робили висновки, виборювали успішне майбутнє для українського народу. Саме тому, роман дуже актуальний зараз, коли наш народ продовжує виборювати на полі бою свою свободу та право вільно жити у власній країні.
На сторінках книги дивним чином переплітаються обряди вшанування давніх богів Дажбога, Світовида, Рода, Купали, Ярила, Перуна та перші роки становлення Християнства, як єдиної релігії Київської Русі.Читач має можливість повністю відчути цю епоху, її побут, звичаї, традиції, іноді дуже жорстокі вбивства власного батька чи брата або ж людські жертвоприношення, пишні князівські учти, полювання на могутніх турів чи вепрів.

На мою думку, бояриня Гайка, в певному сенсі, є символом України сьогоднішньої, яка палає у вогні російських обстрілів, щодня втрачає своїх синів та дочок, але ніколи не скориться окупантам –загарбникам, які знову, так само, як і сотні років тому, прийшли, аби відібрати найцінніше – право жити вільно за своїй землі.
Звичайно ж, читатиму інші книги Раїси Іванченко, щоб глибше, краще зрозуміти та осмислити особливості творчості та світогляд письменниці.

«Гнів Перуна» рекомендую читати усім, хто цікавиться історією Київської Русі, слов`янською міфологією, давнім минулим, та культурною спадщиною України, яку нікому і ніколи не вдасться зруйнувати, адже пам`ять гомонить, промовляє до нас із глибини віків... Варто лише прислухатися пильніше до настанов, застережень сивочолого Нестора – Літописця.
05.06.22

Прочитав книгу «100 загадок Симфосія» наприкінці березня, а поділитися враженнями спробую лише зараз...

Перекладач, науковець, професор, дослідник Андрій Олександрович Содомора запрошує читача у мандрівку стежками античності на сторінках своєї книги. Книжці притаманний глибокий філософський зміст, що характерний для творів античності, завдяки розгорнутим коментарям- есеям шановного Андрія Олександровича, зміст Загадок стає зрозумілішим, ближчим до сучасного читача.

Особливістю, що привернула мою увагу є те, що перекладач залишає відкритим завершальну частину коментаря для того, щоб спонукати читача до роздумів, власних висновків та рефлексій.

Ось деякі основні теми загадок, які мене вразили та запам`яталися:

Про рух думок [c. 5]

Проблема «Бути чи вдаватися» - перекладач та автор акцентують увагу на тому, що люди часто є не тими, якими хочуть себе показати у суспільстві; бути вищими за статусом, видаватися кращими, успішнішими щасливішими, ніж вони є насправді;

Важливість спілкування з природою [c.17]

Журавлиний ключ, як символ туги за рідною домівкою, якщо людина перебуває далеко від дому, або змушена поїхати з рідної землі через складні життєві обставини. [c. 63] Ця тема є особливо актуальною, коли так багато людей змушені залишити рідне місто або Україну через криваву, загарбницьку війну росії проти нашого народу.

Перекладач пропонує читачеві своєрідну захоплюючу гру, для духовного зростання та активізації творчого мислення, інтелектуального збагачення, розширення власного світогляду – впізнати, про що саме йдеться у загадці, через певні асоціації, натяки.

Читання «100 загадок Симфосія» це – прекрасна можливість подивитися під іншим кутом зору на речі, предмети, явища природи, простір і час, адже ми так багато не помічаємо і не цінуємо в суєті та швидкому темпі нашого повсякденного життя.

Об`єктом творчого осмислення перекладача є такі звичні для нас: сніг, вода, криниця, дерево, годинник, проведення часу за читанням книги заради власного духовного зростання.

Кожний читач знайде у книзі те, що стане близьким саме йому. Симфосій – пізньолатинський автор, а його загадки перекладені повністю вперше, завдяки невтомній праці Андрія Содомори на ниві художнього слова.

На завершення скажу, що «100 загадок Симфосія» - гарний вибір для читання, якщо хочеться залишитися на самоті у роздумах про швидкоплинність життя, цінність та неповторність кожної миті, яку проживаємо тут і зараз, адже вже завтра буде новий день, а отже і новий початок на шляху до вічности.
10.04.22

За жанром це – філософсько –психологічна драма про останні дні Ісуса Христа на Землі, Його розп`яття та воскресіння.

Слухав цю драму в аудіоформаті у начитці Ади Миколаївни Роговцевої, у цьому теж була особлива магія, глибинна чуттєвість, неповторність, трагізм...
Всі відчуття неможливо передати в короткому дописі, краще переконатись на власному досвіді прочитання, сприйняття, співпереживання...

В основі сюжету драми - піст, молитва та роздуми Ісуса Христа, де диявол намагається спокусити Месію славою, молитва спасителя в Гетсиманському саду, спокуса його учнів, розп`яття на Голготі та воскресіння. Всі чотири події розгортаються, як окремі сцени.
В драмі змальовано пристрасті людини, вутрішнью боротьбу думок та дій. Міріам одержима злим духом, вона не вірить у те, що її спустошену, зневірену душу можна врятувати.

Героїня закохана в Месію, але не може жити за законами Його вчення та любити ворогів, як свого ближнього. Дівчині складно усвідомити, що кров Месії має бути пролито зааради спасіння людей, які на думку Міріам, не заслуговують такої жертви, оскільки їх серця сповнені злоби до світу, негативних помисів, а часто й ненависті один до одного.
Дівчина бачить нещирість у вчинках людей, котрі спочатку кричали на майдані: «Розіпни Його!», а потім слізно та відчайдушно оплакували його мученицьку смерть. На мою думку, саме ця «фальшивість» людей найбільше гнітить та засмучує Міріам, вона не може цього простити учням Ісуса.
Поетеса написала драму за одну ніч у Мінську, біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, в якого була закохана.
Як пізніше писала Леся Українка в одному із листів до Івана Франка: «…я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею...»
Цитата з ©Вікіпедії

20. 03.2021

У цьому романі автор змальовує типового міщанина, думки і мрії якого не відповідають життєвим обставинам. Він втратив почуття реальності через захоплення пригодницькими романами Гюстава Евмера і Фенімора Купера. Це -«Дон Кіхот і Санчо Панса в одній особі». Коли Тартарен –Дон Кіхот фантазує, прагне подвигів, поєдинків з невідомими ворогами, убиває десятків два левів, відважно зносить всі незручності небезпечних пригод, то Тартарен – Санчо Панса хоче залишатися вдома насолоджуватися спокійним життям, відпочивати у м’якому ліжку, ласувати смачними стравами.

Тартарен сприймав свої мрії та фантазії за реальність і був переконаний, що побував у Шанхаї, хоч ця поїздка відбулася тільки в його уяві і якби хтось сказав, що він вигадує, він би обурився.
Через деякий час він дійсно вирушив до Алжиру полювати на левів. Арабів-носіїв він сприймає за піратів, і лише в кінці роману розуміє, що його кохана Байя – розпусна жінка, а князь Чорногорський просто шахрай і злочинець, який вкрав гаманець Тартарена, коли той вийшов за місто полювати на левів, хоч їх там ніколи не було. Однак повернувшись додому, він розповідає про свої фантастичні пригоди.

Письменник змальовує розруху, яку в Алжир принесли французькі колонізатори. Скрізь занедбані селища, знедолені тубільці, але цього Тартарен не бачив, він хотів бачити левів чи інші страховиська.
Жорстокі колонізатори, які прагнули збагачення, ні за що ні про що наказували бити алжирців палицями по п’ятах, а їхні служтелі чинили неправедний суд над алжирцями, що помирають з голоду.

Тартарен – втілення негативних якостей людини: марнославства, балакучості та фантазування.
21.01.2021.

Книга «100 найвідоміших шедеврів України» це тематичне видання у якому допитливий читач дізнається про найвидатніші пам`ятки археології, архітектури, історії, мистецтва, зброї монет та багатьох інших артефактів минулого. Незважаючи на значний обсяг фактів, статистичних даних, наукової інформації, книга читається легко і захоплююче.

На жаль, зараз багато шедеврів про які йдеться у книзі зараз знаходяться на окупованій російськими загарбниками території і про них можна дізнатися хіба що на книжкових сторінках. Як от наприклад, скіфське золото, золота пектораль чи кам`яні баби, художні полотна Марії Примаченко або ж палац «Ластівчине гніздо» у Криму.
Книга дуже корисна та цікава для розширення світогляду та доповнення знань про історію мистецтва, нумізматику, археологію, іконопис, предмети декоративно – ужиткового мистецтва, міфологію та надзвичайно багато інших галузей різних наук.

Видання написане авторським колективом фахівців, які дуже доступною мовою розповідають про «скарби тисячолітньої історії зі скіфських курганів, давні книги, видатні пам’ятки писемності, архітектури, скульптури, живопису».
Книга дає можливість зрозуміти, що Київська Русь, Київ, а отже і Україна завжди була є і буде видатним центром культури, політики, економіки, літератури з найвищими цивілізаційними, моральними, духовними європейськими цінностями.
Гортаючи сторінки книги, відчуваєш гордість за те, що ти українець, частинка нашого мужнього, волелюбного народу, для якого свобода рідного краю завжди була понад усе. Мене вразили описи побуту та, іноді, жорстоких обрядів та принципів скіфських воїнів, котрі ні на кого не нападали, але ніколи не залишали живими загарбників, що наважилися плюндрувати їхню землю.
Дізнався багато нових назв та понять, як наприклад, горит – футляр для стріл для лука. В тексті книги описано багато міфів, легенд, обрядів слов`янської, грецької, римської, кельтської, єгипетської міфології. Якщо ви цікавитеся пантеоном давніх богів, то щиро рекомендую звернути увагу на цю книгу.

«100 найвідоміших шедеврів України» це – прекрасний дарунок усім, хто хоче дізнатися більше про фрески у Софії Київській, стиль та особливості роботи видатної художниці Марії Примаченко, Катерини Білокур та багатьох інших митців. Якщо не маєте можливості поїхати в парк «Софіївка» або Олеський замок, то це видання допоможе відчути цю атмосферу пам`яток архітектури, що збереглися до нашого часу.

В певному сенсі, це – енциклопедичне видання і зовсім не обов`язково читати його повністю. Можете обрати для читання той текст, який буде цікавим саме для вас. Після прочитання стануть ближчими цінності України та історична пам`ять нашої нації, яку ворог – російський окупант так завзято намагається знищити, привласнити, змусити нас забути, можливо, саме у ці хвилини.

Книга має стати настільною для кожного українця, але її також варто перекладати іноземними мовами, щоб відкрити самобутність української культури, живопису, мистецтва для інших країн та народів світу.

14.05.2022

Історичний роман Сімони Вілар «Светорада Золота» - ідеальний вибір для тих, хто полюбляє читати романи з продовженням. Події відбуваються у IX ст. у Київській Русі, за правління князя Ігоря. Смоленська княжна Светорада справжня золотоволоска, про чию красу складають легенди.
Красуню –смоленьку князівну віщий Олег обирає для Ігоря, аби підкорити Смоленськ та зміцнити владу молодого князя, а те, що відчувають молоді люди одне до одного – кохання чи раше ненависть, чи зможуть вони змиритись зі своєю долею, те покаже тільки час, а поки ж...

Норовлива княжна Светорада звикла підкорювати серця чоловіків. Була вродливою, знала собі ціну, дорогі пишні шати лише підкреслювали її стрункий дівочий стан. Вона звикла, що їй завжди підкорялися і обожнювали, не один багатий славний володар просив її руки у батька Егіля Золото...
Доля молодої княжни не буде легкою, безхмарною, наче безкрає небо над просторами рідного Смоленська. Віщунка напророчила дівчині далеку дорогу, сповнені небезпек мандри, та зрештою тернистий шлях до щастя, а поруч з нею залишатиметься її вірний ринда (так в давнину називали особистого охоронця особи княжого роду), Стемід –лучник...

Для мене особливістю цієї книги стало те, що в процесі читання, читач, ніби, перебуває «всередині» сюжету, завжди у самому центрі всіх подій, «ходить» вулицями древнього Києва чи Смоленська, бачить наче на власні очі, багато оздоблений маєток князя, відчуває чари купальської ночі, коли молоді юнаки та дівчата стрибають через ритуальне вогнище закликаючи слов`янських богів подарувати плодючість Матері Землі, а людям – добрий урожай, достаток, довголіття та сімейне благополуччя.
В долях кожного з персонажів роману йдуть поруч відданість і зрада, благородство і підлість,любов та ненависть.
Думаю, що головний посил першої книги цієї трилогії у тому, що «Якщо хочеш щастя, борись за нього. Життя-це битва. Але не всяка битва вдається з самого початку. Зрештою перемагає той, хто не здається.» [c. 305].
Книга вчить не опускати рук, не втрачати промінчик надії на краще навіть у найскрутніших життєвих обставинах та ситуаціях. Ну а чим закінчаться перепетії на життєвому шляху, читачі дізнаються з наступних книг, адже кожна сторінка дарує насолоду вдумливо проведеного дозвілля, у якому можна почути шелест листя могутнього дуба та плескіт хвиль могутнього Дніпра.
Насамкінець додам, що книга припаде до смаку поціновувачам слов`янської міфології, давніх обрядів, традицій... аж до моторошного жертвоприношення Перунові –Громовержцю. Звісно, було б краще, якби книгу можна було б прочитати рідною українською мовою.
07.06.2021

«Роман про людину в п’яти масках» саме так характеризує своє нове творіння Володимир Лис. Здається, читачі вже звикли, що кожна книга цього популярного письменника є бестселером, але все одно, очікують сюрпризу від майстра історичного роману. Такою несподіванкою став вихід у світ у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» роману «Маска». Визначальною особливістю роману є його документальна основа, адже автор дуже витончено вводить свого читача в історичний контекст, що виступає тлом описаних подій.
Події відбуваються на території Волині ХІХ ст., там з’являється нізвідки і зникає в нікуди невловимий месник у масці, який примушує найбагатших аристократів Польщі, Німеччини, України та Трансільванії добровільно віддавати коштовності, а сміливця котрий таки наважився зняти його маску не вбиває, а лише чемно попереджує: «Ваше життя повинно належати мені».
Вже з перших сторінок книги автор дуже вміло інтригує читача завдяки незвичним поворотам сюжетної лінії, які неможливо передбачити заздалегідь, навіть якщо Ви мали це на меті. В уяві враженого читача поставатимуть сцени майже ідеальних пограбувань, а допитливий розум щоразу шукатиме відповідь на питання як цьому невловимому месникові,
якого постійно шукає розвідка чотирьох держав, знову вдалося уникнути небезпеки і перехитрити своїх переслідувачів?..
В романі можна простежити перегуки з такими героями українського епосу як Олекса Довбуш та Устим Кармелюк. Приємно вражає витонченість мови, бо навіть най прискіпливішому літературному гурманові не вдасться знайти в тексті анінайменших стилістичних чи орфографічних огріхів.
Володимир Лис водить читача лабіринтами історичного минулого і при цьому звертає увагу на деталі в оточенні персонажів, їхньому одязі, поведінці чи манері спілкування. Така скрупульозність може видатися надмірною, але, на мою думку, саме вона дає змогу краще зрозуміти та глибше проаналізувати мотиви вчинків персонажа, зазирнути в його дуже неповторний своєрідний внутрішній світ.
Впевнений, що цей прекрасний історичний детектив припаде до смаку кожному хто цікавиться історією рідного краю і є поціновувачем творчості найкращого українського письменника останнього десятиріччя!.
27.08.2013

Кожна книга, що отримує диплом – відзнаку престижного літературного конкурсу «Коронація слова» миттєво стає бестселером, а її автор здобуває прихильність поціновувачів вишуканого літературного слова. Проте, на мою думку, дуже важливим аспектом актуальності та потрібності книги для читача є її здатність примусити нас замислитися над «вічними темами», по іншому переосмислити власні думки та вчинки. Саме такою темою є той невгасимий вогник кохання, дбайливо леліяний двома людьми в постійних труднощах звичайного життя. Особливо витончено та реалістично опрацьовує цю тему сучасна українська письменниця Дара Корній у своєму новому романі «Тому, що ти є». Чи може світле почуття кохання виникнути в ранньому дитинстві, коли оточуючі не сприймають цього серйозно і радше вважають просто грою, яка швидко набридне і мабуть мине?. Головні герої роману Оксана та Олександр, які ходили разом до одного дитсадка сміливо та впевнено підтверджують таке переконання, оскільки навіть перебуваючи на відстані тисяч кілометрів одне від одного всіма фібрами душі відчувають всі радощі та болі коханого серця, яке б’ється заради тебе… А будь – які спроби налагодити життя з кимось іншим навіть для добробуту і щастя дитини зазнають невдачі.
За жанром « Тому, що ти є» - міський роман. Події роману відбуваються то в маленькому провінційному містечку, де Олександр стає успішним хірургом районної лікарні і щодня рятує життя вдячним пацієнтам,але є безсилим у боротьбі з невиліковною недугою, яка відбирає останні сили його коханої Оксани, то в Києві в період буремних суспільно-політичних подій «Революції на граніті», адже Оксана була активною натхненною учасницею цих подій.
Кохання, яке є сенсом життя обох персонажів є своєрідним тлом для висвітлення проблеми корупції в медицині і непрофесіоналізм лікарів – хірургів районної лікарні, проблеми насильства в сім’ ї. Найбільше вражає те, що секретарка проректора університету готова терпіти побої заради розкішного життя в модній квартирі і фінансового задоволення її найменшої примхи.
Дара Корній виписує два варіанти кінцівки своєї книги: Песимістичний – Оксана помирає, а Олександр страждає на нервовий розлад і решту життя перебуває в психіатричній лікарні і оптимістичний – закохані щасливо живуть в Луцьку, куди переїжджають зі столиці, і народжують жаданого синочка, а смерть Оксани лише наснилася її коханому в жахливому сні. Таким чином письменниця дає читачам право вибору трактування роману і спонукає нас до роздумів і усвідомлення того які цінності є найважливішими і справжніми на життєвій дорозі сучасної людини. Схожий художній прийом застосовує в своєму інтелектуальному постмодерністичному романі «Коханка французького лейтенанта» англійський письменник Джон Фаулз. Втім, можливо, це лише моє суб’єктивне бачення чудового роману «Тому, що ти є » і кожен читач по – новому трактуватиме цю вдумливу, повчальну книгу про кохання?.
15.07.2013

Чи може книга «змусити» людину по іншому сприймати життєві труднощі та негаразди?, як навчитися шукати позитив в несприятливих ситуаціях повсякденності?, здається, знайти відповіді на такі риторичні питання є не легкою або навіть марною справою… Але, Ви зміните думку прочитавши нову захоплюючу книгу«100 притч для тих, хто вчить, і тих, хто вчиться», яка вийшла у світ в серії «Психологічна скарбничка» у київському видавництві «Шкільний світ» минулого року.
Першою особливістю, яка привернула мою увагу, була невимушена манера оповіді: складалося таке враження, ніби талановита авторка знаходиться десь зовсім поруч, а цікаві і повчальні притчі, психолог розповідає під час особистої зустрічі із читачем. Відкривши книжку на будь якій сторінці, читач матиме можливість крізь призму тексту притчі відчути певну особливість власного характеру чи світосприйняття.
В книзі є притчі на всі випадки життя: про «Твій хрест», «Любов і закоханість», «Що робити, якщо впав?», «Почуття чи розум?» та багато інших. Подаючи після кожної притчі цінні фахові коментарі та запитання для самотренування, авторка спонукає своїх читачів до особистісного зростання, саморозвитку, пошуку нових шляхів до реалізації своїх цілей, що є такими важливими і різноманітними у кожної людини. Олена Літковська прагне вдумливим словом достукатися до сердець своїх читачів, дати слушну підказку в проблемних ситуаціях, спонукати їх до активних дій заради зміни Вашого життя і близьких Вам людей на краще. Книга стане добрим незамінним порадником для кожного, хто шукатиме відповіді на питання: хто я на цій Землі? для чого прийшов у цей світ?, як прожити життя не даремно?, як отримувати задоволення від кожного дня подарованого Творцем?. Кожна притча є своєрідною зерниною мудрості так дбайливо і надхненно зібраною авторкою чи під час консультацій з численними відвідувачами чи шляхом творчого переказу добре відомих книг сучасної літератури: як наприклад, «Про чоловіків і жінок» (с.59), де виразно відчутні основні думки та мотиви твору Дж. Грея «Чоловіки з Марса, жінки з Венери», авторка щиро повідомляє, що знаходила притчі і «в безмежних просторах Інтернету».
Майстерний та чуттєвий стиль авторського слова Олени Літковської стане приємним дарунком та вишуканою несподіванкою для всіх хто перебуває у пошуках Істини і прагне зайти її в найпотаємніших глибинах власної душі.

Примітка: Статтю опубліковано на сайті авторки книги, Олени Літковської
http://springconsult.com.ua/show/reviews
22.05.2013

Так трапилось, що я прочитав книжку «Феномен святого Шарбеля» російського письменника Анатолія Баюканського у дуже важкий період свого життя, відразу після втрати бабусі, яка постійно мені допомагала і, по суті присвятила мені та моїм рідним своє життя… Природньо, що після надзвичайно сильного емоційного стресу, моя стривожена душа потребувала бодай незначного заспокоєння. Саме тому ця повчальна книга стала своєрідними «ліками» для мого досі сповненого туги та скорботи серця. Сторінки життя Ліванского святого Шарбеля мають бути прикладом для наслідування для кожного християнина, адже св. Шарбель з дитинства прагнув до самітницького стражденного життя в монастирі заради безмежної відданості і прославляння Творця.
Автор книги –Анатолій Борисович Баюканський є редактором російської газети про народну медицину «Лекарь.». Він невимушено і ненав’язливо оповідає про свою подорож в Ліван до “Оазису святого Шарбеля в Аннайському монастирі», де найвідоміший святий минулого століття навіть після смерті дарує паломникам всього світу чудесні зцілення від недуг і понині творить дива, що перебувають за межею людського розуміння. На прохання численних читачів з усіх частин Росії, Казахстану, Білорусії, автор привіз в Ліван для освячення біля нетлінних останків багато зворушливих листів- прохань заступництва та допомоги, а також подяки за зцілення у святого феномен якого є загадкою для теологів – Богословів впродовж десятків років.
Факти чудотворного зцілення паломників від онкологічних недуг, катаракти і навіть паралічу є документально підтверджені лікарями Лівану, Сирії, Росії, Франції та Америки і стали підставою канонізації святого Шарбеля у Ватикані у 1965 році. В книзі подано лише достовірні факти з листів читачів, що на власному досвіді відчули неймовірні здібності чудотворця.
Придбавши це видання навіть скептично налаштовані читачі замисляться і можливо змінять думку, оскільки в книзі є спеціальне зображення святого з частинкою коштовних дарів – землі з могили чудотворця і шматочком тканини його одягу освяченого олією з краплинкою цілющої цукровиці нетлінного тіла. За свідченнями понад 700 тисяч очевидців, прикладаючи чудотворне зображення до уражених хворобою частин тіла можна зцілитися, якщо беззастережно віриш Господу. Адже в Біблії сказано: «І сказав Ісус, моліться, і станеться за вашою вірою»…

8.03.2013

Правду кажучи, моє ставлення до жанру детективного роману є доволі скептичним, оскільки вважаю, що теке чтиво є, так би мовити, «не серйозним», занадто «легеньким » для сприйняття читача. Однак, коли мені, цілком випадково, довелось прочитати три романи американського письменника Ерла Стенлі Гарднера про три справи талановитого детектива Перрі Мейсона, моя думка про детективні романи кардинпльно змінилася, аж до захоплення. Саме тому, спробуємо зрозуміти в чому ж секрет незмінної популярності Перрі Мейсона в серцях численних читачів у різних країнах світу?.
Першою особливістю, що привертає увагу читача є незвична назва романів –«Справа про упередженого попугая», «Справа про каченя, що тоне», «Справа про двійник дами похилого віку». На мою думку, письменник використовує такий оригінальний творчий прийом, щоб внести певну інтригу та активізувати інтерес.
Ерл Стенлі Гарднер пише свої романи доступною мовою, сюжет розвивається дуже динамічно і послідовно. Головний герой романів – детектив Перрі Мейсон береться за розслідування справи, тільки якщо його неперевершена інтуїція і чисте сумління підказують, що клієнти – невинні. Його цікавлять справи в яких є елемент таємниці, дотепний, спритний адвокат дуже глибоко розуміє психологію людини, яка скоїла злочин і здатний знайти суперечності в найдрібніших деталях свідчень свідків від обвинувачення і довести невинуватість свого підзахисного під час перехресного допиту просто в залі суду. Перрі Мейсон є втіленням успішного американця, але його клієнтами є люди з різним рівнем матеріального добробуту.
Читач до останньої сторінки книги не здогадується хто насправді скоїв злочин і уява «наполегливо домальовує» картину подій.
Вірною помічницею –порадницею адвоката є секретарка Делла Стріт, яка діє в кожному романі. За натяками автора, читач доходить висновку, що дівчина давно приховує романтичні почуття до свого шефа і безмежно віддана йому.
Ерл Стенлі Гарднер написав 82 романи про діяльність детектива Мейсона. В кожному романі цього циклу провідною темою є порятунок людини, яка опинилась в складній життєвій ситуації. Перш за все, адвокат прагне відновлення справедливості і покарання істинного злочинця, а не гонорару за свої послуги. Напевне саме в близькості цієї теми пересічному читачеві і полягає секрет незмінної популярності кмітливого захисника знедолених.

16.02.2013

Часто буває так, що звертаєш увагу на певну книгу, ніби, випадково. Але саме завдяки правдивості фактів описаних на її сторінках, твір надовго западає у свідомість та серце читача, змушує замислитися, чому ж в сучасній Україні майже в усіх галузях – повний занепад, а культура і високі моральні цінності взагалі нікому не потрібні… І найголовніше: як вийти з цивілізаційної прірви в якій опинилися українці сьогодні?. Відповіді на ці злободенні завжди актуальні питання намагається відшукати український автор Микола Горбатюк у документальній повісті «Біла ворона».
Вже в назві твору автор спонукає читача до думки що повість можна сприйняти неоднозначно. І це сприйняття залежатиме від ідейно-політичних поглядів читача, адже книга написана «в’язнем сумління» жахливих таборів, де людину ставили перед вибором: забути про мораль, віру у Всевишнього, власні переконання чи просто вижити?. Повість є по суті, автобіографічним викладом фактів та роздумів про нестерпно важкі обставини, в яких опиняється автор під час п’яти років ув’язнення (1982-1987 рр.). Важливо, що автор не «зламався» під натиском безжальної нищівної системи і завжди залишався дуже віручою люлиною, яка в усьому покладається на Волю Творця і є безмежно вдячний Богові за кожний день свого сповненого випробувань і потрясінь життя. Автор дуже детально, а іноді, навіть , прискіпливо, описує сповнені зради та брехні табірні будні.
Унікальною особливістю повісті є те, що автор дописує її в різні періоди свого життя і завершує твір роздумами про причини сьогоднішньої суспільно –політичної кризи в нашій державі. Микола Горбатюк з прикрістю зауважує, що українці звикли пристосовуватись до реалій сьогодення: хабарництва та корупції у всіх сферах і їм, як правило, «не вигідні справжні реформи», тому що впровадження таких реформ порушить добре налагодженні корупційні зв’язки. А політики лише використовують популістські гасла, щоб прийти до влади і безсоромно лобіювати інтереси олігархів та їх кланів.
На моє переконання, загальне позитивне враження від книги дещо нівелюється спрощеними назвами розділів, а деякі дуже короткі уривки тексту, виділені окремими заголовками доцільно, об’єднати у більші за обсягом фрагменти.
Весь твір Миколи Горбатюка, сповнений віри у високі моральні цінності, дотримання яких є мірилом праведного життя людей «у своїй Богом даній країні!».

17.01.2013

Довідка видавництва «Книжковий клуб сімейного дозвілля»: 30 всесвітньовідомих бестселерів, 400 видань, 33 мови, 23 мільйони загального тиражу! – ці цифри представлять Філіпа Ванденберга красномовніше за слова. Для десятків мільйонів прихильників захоплюючих мандрівок у минуле його історичні романи стали справжнім дороговказом. Недарма журнал “Stern” називає Філіппа Ванденберга німецьким Деном Брауном!.
Численні прихильники творчого таланту сучасного німецького письменника Філіпа Ванденберга вже давно очікують виходу його майстерно та правдиво написаних книг, як непересічної події в сучасному літературному процесі.
Новий історичний роман «Черниця -втікачка», який вийшов у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» восени цього року, в перекладі російською мовою, відразу здобув популярність серед читачів незалежно від їхнього віку, статі і соціального статусу. Вже з перших сторінок книги читач поринає в захоплюючий, містичний світ епохи Середньовіччя. Тлом в якому діють вигадані та реальні персонажі роману є селянська війна в Німеччині 1525 року. Події тривають лише кілька місяців з травня до вересня, але є дуже емоційно насиченими і надзвичайно реалістичними. Іноді в читача виникає враження, що все описане в романі трапилося насправді, адже письменник часто наводить достовірні історичні факти та залучає до дій справжніх історичних осіб. Наприклад, єпископа Альбрехта Бранденбургського (1490-1545), Миколу Коперника, та Еразма Роттердамського…
Головна героїня роману – Магдалена Вельзевул – послушниця жіночого монастиря вирішує втекти з обителі зіткнувшись з інтригами та гріхом і опиняється на вулиці без жодних засобів до існування. За декілька днів дівчина випадково стає учасницею групи мандрівних артистів, які стають вірними друзями і дають їй надію на краще життя. Красуня до нестями закохується у ватажка мандрівних циркачів – Великого Рудольфо – талановитого канатоходця, що здатний пройти по натягнутому канатові з одної башти Майнцського собору на іншу без страхівки!. Однак щастя безталанної мандрівниці –втікачки було вкрай не тривалим, адже її коханий раптово зривається з канату і помирає… Незадовго до цього трагічного випадку Магдалена мимоволі дізнається від коханого жахливу таємницю дев’яти книг, що здатні абсолютно змінити світ.
Письменник нещадно викриває підступність, брехливість, аморальність і жадібність князів –єпископів та представників міщанської знаті. Адже служителі церкви живуть в добробуті та багатстві, а бідні селяни виживають в голоді, хворобах та нестерпних умовах злиденного існування.
Динамічний сюжет роману подарує незабутні миттєвості прихильникам інтелектуального детективного жанру. У пошуках загадкових манускриптів Філіп Ванденберг спонукає читача долучитися до розгадки тайних зашифрованих символів і кодів.
Яку таємницю приховують давні тексти?, чому служителі церкви здатні навіть на жорстоке вбивство та переслідування заради секретних книг?, чи існують вони насправді і де саме заховані?, чи здатна тендітна дівчина подолати зраду, насилля та труднощі, які виникли на її життєвому шляху? - Ви неодмінно дізнаєтесь занурившись у витончений художній світ нового літературного творіння улюбленця мільйонів читачів у всьому світі.

11.12.2012

Монументальна праця «Історія української літератури» видатного історика, дослідника літератури, професора педагога Михайла Грушевського ніколи не втратить своєї актуальності. Адже навіть на початку ХХІ століття ця неперевершена за маштабністю , глибиною та всебічністю наукового аналізу книга є невичерпним джерелом суспільно політичних, патріотичних та духовно – естетичних настанов для сучасників та прийдешніх поколінь.
Михайло Грушевський - талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, очолював впливові в Україні демократичні партії, очолював Українську Центральну Раду, був керівником Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та редактором «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, одним із засновників Української Академії наук, автором десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва . Автор створив понад 2 тисячі наукових праць, є надзвичайно відомим в галузі освіти, культури і науки.
Досліджуючи історію української літератури автор дотримується методу історизму, який став основним в його історико-літературознавчій роботі. На думку автора, «історія рідної словесності — це, по-перше, історія розвитку оригінальної, еволюціонуючої, але цілісної естетичної системи, генетично спорідненої з буттям, долею, світосприйняттям, філософією, духовністю нації; по-друге, і голос пам’яті — і гарант грядущого народу: його відродження, державної мудрості й волі, нового культурно-естетичного поступу; а по-третє, і образ народу, його візитна картка при взаємодії з іншими — і форма пізнання інших народів та збагачення рідної культури, «проречистої книги буття нашого народу».
У монографії вчений дуже ґрунтовно та всебічно аналізує літературознавчу спадщину своїх попередників по перу. Наприклад, Вступ присвячено творчим здобуткам і світлій пам’яті Михайла Максимовича, розділ «Соціальна і культурна обстановка української творчості» — пам’яті Володимира Антоновича, «Старші верстви української усної традиції» — Олександра Потебні, а далі — пам’яті Павла Чубинського, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Пантелеймона Куліша.
В своїх дослідженнях автор опрацьовує визначні праці своїх попередників: книгу М. Максимовича «История древней русской словесности» (1839 р), М. Грушевський вважав, що Максимович - професор Київського університету «особливу увагу звернув на стару словесність, дотримувався історизму та системності вивчення фактів, що дало змогу вченому закласти основи справді наукового літературознавства. Саме це повертало народові пам’ять історії та спонукало творчу інтелігенцію звернути увагу на проблеми рідного краю.
У своїй праці Михайло Грушевський досліджує «Слово» як синтез історичного досвіду народу, його геніальності, як наймогутніший дух, виразник характеру, долі народу, як захисник гідності й честі нації. «Слово» є проявом індивідуальної сутності митця, унікальним даром природи, яка надихає і збагачує світогляд людей. Для автора - історія української літератури не лише сума творів чи явищ, художніх епох, а як художня система, що має не тільки етапи розвитку, зовнішні риси, а й власну самодостатню генетичну основу й структуру. Вона має постійно оновлювану, динамічно-еволюційну і незмінну сутність, яка не змінює національної виразності, навіть під наймогутнішими впливами світової літератури. Дослідник правдиво окреслює проблеми концепції української літератури, періодизації її розвитку, оскільки знову загострилося питання трактування українського народу як окремої самодостатньої нації. «Офіціозні історики польсько-шляхетської й російсько-єдинонеділимської орієнтації XV — XIX століть силкувалися довести, що навіть сама назва «українці» свідчить не про їхню етнічну самодостатність як нації, а лише про географічну периферійність та державно-політичну належність чи то до Польщі, чи до Росії, — навіть частина російської, у тому числі революційної, демократії початку XX століття силкувалася теоретично обгрунтувати колоніальний статус України.»
Своє дослідження М. Грушевський розпочинає «Переднім словом», після якого викладено розширений «Вступ». Вони насичені важливою інформацією, історико-теоретичними міркуваннями, що окреслюють принципові позиції автора, напрями і методи дослідження. До нього фольклор не вважався літературою (белетристикою — красним письменством). А Михайло Грушевський вважає, що фольклор і писемна література — це дві стадії і дві форми однієї системи — художньої словесності, що «хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних — більше, скажім, ніж література болгарська, сербська, румунська і т. д., але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом» . Тому видатний вчений починає розглядати історію української літератури з її першоджерела – фольклору, завдяки цьому досягається органічна єдність історії нашого народу з історією його словесності.
На думку автора, філолого-естетичне й соціологічне дослідження та трактування літератури є обов’язковим, предметом історії ¬- словесність: і писану, й усну. Витоки української художньої системи вчений бачить ще в доісторичних часах, перший розквіт — у період язичництва, початок взаємодії з писемністю — в часи Київської Русі.
У своїй фундаментальній монографії автор аналізує дуже широкий пласт матеріалу: (обрядові, родинні, трудові, еротичні пісні, дружинний, героїчний епос, фантастичні казки, легенди, перекази. Наприклад, вчений колоритно передає народні замовляння, щоб викликати дощ:
Ой дощику, накрапайчику, накрапай,
чорну хмару на [назва села]
наганяй! .
Іди, іди, дощику,
зварю тобі борщику,
сікни, рубни дійницею,
холодною водицею.
Дощику, дощику,
зварю тобі борщику,
в новенькому горночку,
поставлю на дубочку,
дубочок схитнувся,
а борщик линувся —
цеброю, відром, дійничкою
над нашею пашничкою!

Дослідник у своїй праці прагне досягти послідовності, повноти, всебічності аналізу фактів, застосовує прийоми індукції та дедукції; використовує вітчизняний і світовий матеріал; визначальної ваги надає аналізові фольклору.
Грушевський започатковує методологію системного літературознавства, яке передбачає текстологічний, лінгвістичний, соціологічний, і історико-порівняльний, культурологічний, етико-філософський, психологічний аналіз, у главах про писемність XIII — XVII століть — біографічний, а водночас — як основний принцип — аналіз естетичний. Такий метод дослідження потребує не тільки найширшої освіченості та найвищих культурно-громадських інтересів, а й природних даних. М. Грушевський відзначався усіма необхідними якостями: володів багатьма мовами Сходу й Заходу, міг не тільки читати історичні, культурологічні, художні твори в оригіналі, а й майстерно перекладати їх, образи ж досліджувати на рівні семантичних пракоренів; його письменницьке обдаровання сприяло глибокому естетичному проникненню в ідейно-художню структуру текстів, а інтерес до архітектури, живопису, музики, театру — побачити словесність в системі інших мистецтв. Так само знання праць найвизначніших теоретиків мистецтва стало важливим чинником у формуванні власних естетико-філософських принципів та узагальнень, а знання суспільно-політичних рухів в Україні та у світі, гуманістичних концепцій та естетичних систем сприяло виробленню й застосуванню відповідних принципів, переконань у власній науковій практиці
Розділи монографії, що присвячені фольклору і писемній літературі, наповнені глибоким аналізом і синтезом. Як показує дослідник, основи літератури виявляються у способі життя, світовідчутті й світорозумінні українського етносу. Вони зумовлені етапами розвитку та формами власного буття, природою, кліматом, характером праці, стосунків із сусідами і міжнародними впливами.
Знання історії, мов, культур Сходу і Заходу дозволяє Грушевському бачити й показувати особливості наших прапредків, сотень поколінь їхніх нащадків ще з IV — VI століть до нашої ери, бурхливі процеси й події, пов’язані з переселеннями народів, війнами, асиміляцією й конфронтацією племен, та відповідних культур. А паралельно розкривається й історія культури та словесності: від зарубинецької до черняхівської й від Київської Русі до часу зруйнування Гетьманщини.
Дослідник розкриває історію проникнення міфологічних сюжетів, образів, мотивів ще дохристиянського періоду надзвичайно детально та повно, а потім всебічно висвітлює процес взаємодії з культурами Візантії, Болгарії, південно-західних слов’ян, Скандинавії, Греції, Риму. Особливе місце в них посідає християнство, й передусім — «Біблія». Наприклад, ось з якими словами обливалися водою на св. Івана:
Добрий день, водичко-ярданичко,
Найстарша царичко!
Обливаєш гори, коріння, каміння,
Облий і мене, порождену, хрещену N.
Від усякої мерзи, від пагуби,
Абих така була чесна і велична, як весна!
Абих була така красна, як зоря ясна!
Як ся радують сій весні,
Так аби ся мені радували!
Аби була сита, як осінь,
А багата, як земля
Аналізуючи методи дослідження та особливості літературознавчого аналізу в монографії геніального вченого можна зробити висновки.:
- він показує походження української нації в загальносвітовому контексті, а в цьому зв’язку — елементи і східної, і європейської культур як органічні частки вітчизняної культури .
- В його творчості розкриваються специфічні риси української словесності як самодостатньої системи.
М. Грушевський зауважує, що у фольклорі «виявляються такі риси, як моно- та діалогічність розкриття сюжету, ліризм і епізм, суб’єктивність і колективізм, а поетичні форми фольклору органічно синтезуються з ритмікою і тонікою, вокалізмом і музикальністю, що знаходить найповніше вираження в формі «театральних» (колективістично-обрядових) дійств»
Наприклад, М. Грушевський розкриває історію казки про те, як Сатанаїл дістав із дна моря жовтий пісок та блакитний камінь і Бог витворив із них земну твердь — основу життя людей, а водночас «кольори» української душі — особливості українського світовідчуття та бачення світу. Саме тому, «Слово о полку Ігоревім», твори Нестора-літописця, Володимира Мономаха, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона стали родовими генами сотень художніх творів українських письменників, як і «поетичний реалізм», філософічна мрійливість, романтизм — квінтесенцією творчого методу від творців доби Реформації до барокко і від Шевченка до Франка й Лесі Українки та від Тичини, Яновського, Довженка, Хвильового до М. Стельмаха, О. Гончара, М. Вінграновського.
Цінність дослідницької роботи М. Грушевського полягає у збиранні, коментуванні, реставрації, перекладах діалектних форм фольклору та стародавніх рукописів на новочасну літературну мову.
У «Історії української літератури» М. Грушевського злилися об’єктивно існуючий матеріал і суб’єктивний погляд на нього, історія народу і діалектика його духовно-естетичної творчості, національні реалії й загальнолюдські критерії, багатющий досвід попередників і власний новаторський підхід до величезної маси різнорідного матеріалу.
Автора цікавлять елементи української словесності як цілісної системи, тому він намагається не обійти жодного імені, твору, явища. В кожній епосі бачить реальність та розвиток родів, жанрів і видів.
Історію української літератури вчений трактує як історію розвитку самодостатньої художньої системи, якій властиві власні джерела й своєрідний характер. Вона характеризується внутрішньою цілісністю, самобутньою зовнішньою формою, специфічно українськими національними властивостями.
Михайло Грушевський у своїй праці розглянув всі роди, види, жанри фольклору, найхарактерніші форми писемної словесності повно та всебічно. Праця написана колоритною українською мовою, яка допомагає осягнути специфіку висловлювань автора, багатогранність його світоглядних позицій, політичні та громадські пріоритети вченого, його неймовірну працездатність та працелюбство, невичерпний талант та обізнаність.


Джерела:

1. Грушевський Михайло «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко — К.: Либідь, 1993.-347 с.
2. Котенко Петро. Історія української літератури Михайла Грушевського – етап у розвитку наукового літературознавства К: «Либідь» 1993 -22 с.
3.Цибенко І.П. Київ. нац. ун-т культури і мистецтва. — К., 2005. — 19 с.

10.12.2012

Не простий вибір між прагненням постійного збагачення або збереженням власної гідності є дуже актуальною дилемою нашого сьогодення… У своєму останньому романі трилогії «Биті є. Гоцик», популярна українська письменниця Люко Дашвар робить тему вибору між грошима та гідністю визначальною у житті енергійного бунтаря. Адже він радше поїде в далеку Італію на пошуки своєї матері заробітчанки, аніж залишиться в батьківській оселі і доглядатиме свиней.
У своїх мандрах Гоцик шукає сенсу буття, а знаходить вірного друга, Ілію, який прагне знайти справжні скарби. Саме в книзі Пауло Коельо «Алхімік» відчайдушний Ілія дізнався про скарби і хлопці хочуть випередити його героя – пастуха Сантьяго. Гоцик сильно переживає через розрив стосунків з матір’ю, яка вже має нову сім’ю і не бажає повертатися в Україну.
Згодом наш герой визволяє з циганського рабства українку Марію, самовіддано доглядає її та інших хворих у лікарні Севільї,. «Когось Гоцик занапастить, когось врятує та чи скрізь залишатиме по собі розбиті серця?. Чи вистоять його непохитні принципи у двобої з людською гідністю, дружбою та коханням»? – відповіді на такі неоднозначні питання пропонує пошукати письменниця своїм читачам, поринувши у цікавий карколомний сюжет книги.
Чи не з перших сторінок допитливий читач зрозуміє, що має справу з жанром авантюрного роману з усіма його несподіванками, небезпеками та перипетіями: на героїв чекає далека дорога, зустрічі з різними людьми, що можуть допомогти або скривдити. Персонажі постійно стикаються з проблемою вибору між добром і злом. Залежно від ситуації в яку вони потрапляють, хлопці мотивують власні вчинки та дії. Але понад усе, вони прагнуть бути людьми з чистим сумлінням…
Особливого шарму цій захоплюючій книзі додає неперевершено вдале поєднання містичного і реального що є настільки тонко вписане в сюжетні повороти. Ще однією цікавинкою видання є можливість його різного трактування від одного прочитання до іншого. Адже кожний хто відкриє цю книгу, матиме чудову нагоду інтерпретувати її під власним кутом зору, робитиме власні оцінки, засуджуватиме чи виправдовуватиме вчинки героїв, намагатиметься зрозуміти їх а можливо й просто поспівчуває.
На мою думку, читач не зможе залишитися байдужим до виру справжніх життєвих пристрастей так правдиво і точно змальованих письменницею. Напевне саме це є причиною незмінного успіху її книги. То ж приємних і натхненних Вам мандрів та пригод разом з щирими друзями з легкої і талановитої руки Люко Дашвар.

21.11.2012

Запорукою успіху книги є вміння і бажання її автора знайти ключик до серця читача. Мабуть саме цим пояснюється незабутньо витончений шарм заключної четвертої частини захоплюючого роману Лесі Романчук «Місто карликів», що вийшла зовсім нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга Богдан».
Численні шанувальники таланту письменниці чекають кожної нової книги з особливим трепетом та нетерпінням, адже завжди так хочеться дізнатися: а що ж трапилося з улюбленими персонажами цього разу?, які життєві негаразди та спокуси долають вони завдяки невичерпній майстерності авторського натхнення?....
Роман «Місто карликів» став блискучим продовженням оповіді про долю лікаря-акушера Софії Зорич, яку читач уже встиг запам’ятати і полюбити за романом «Не залишай», який уже набув всеукраїнського визнання. На сторінках видання дивовижним чином сплітається містика та реальність з усіма суперечностями і вадами українського сьогодення. Справжнє замилування викликає витончена та багата мова, яка допомагає читачеві легко сприймати роман, розуміти його глибинну сутність та надзвичайну актуальність. Крізь призму почуттів своєї героїні авторка ставить перед читачем болісні та невирішені дилеми нашої сучасності: як от: Корупція в медицині та освіті: – слабка жінка постійно стикається з тим, що всі викладацькі посади в одному з провідних медичних університетів заздалегідь розділено між родичами завідувачів кафедр, не залежно від рівня їхніх знань та компетентності, а кращих фахівців, яким притаманна лікарська майстерність звільняють і змушують шукати кращої долі за межами рідної країни; жадоба чиновників до хабарів і грошей.
Вустами своєї чесної та надто довірливої героїні письменниця з болем викриває нещадне збагачення служителів церкви, які «проповідують у церквах Христову любов і милосердя, а самі носять годинники за десятки тисяч доларів, їздять у дорогих машинах, домагаються будівництва нових і нових церков – треба ж працевлаштовувати своїх нащадків!. І не гребують підкупом депутатів!... Забули, мабуть що вони – християни!»
Ще однією окрасою роману є вкраплення у текст виразно патріотичних віршованих рядків, які цитує героїня розмірковуючи про певні суспільно політичні події дійсності. Дуже промовисто, пристрасно та натхненно авторка змальовує невиправдані очікування свого народу, що звик обожнювати своїх лідерів, які не виправдовують сподівань людей і дбають лише про власний добробут, незалежно від поглядів та прапорів.
Незважаючи на справедливу, гостру критику недоліків дійсності письменниця в кожному слові закликає читача вірити у краще майбуття осяяне світлом всезагальної любові Творця до волелюбної та незламної української нації.
5.11.2012

Книга є особливо корисною та цінною для читача, якщо прочитавши її замислюємося над сутністю перебування людини на цій землі, призначенням людини, як високо духовної особистості чиї вчинки, чи навіть, необдумані слова, можуть стати причиною щастя або страшного горя у долі наступних поколінь. Саме такого невтішного висновку доходить сучасна українська письменниця Ніна Фіалко у своєму реалістичному романі «Родинні гріхи».
З притаманною її романам скрупульозністю та правдивістю драматичних ситуацій, авторка описує життєві колізії кількох поколінь родини Маляренків, Шевчуків і Дячуків. На прикладі непростої долі головної героїні роману – Тоні Маляренко письменниця змальовує прагнення слабкої жінки із села Косенівка домогтися успіху, допомогти своїй родині не згадуючи образ та численних помилок, яких допустилися її рідні, бо вважали жінку просто «калікою». А коли наполеглива Антоніна Іванівна одна з небагатьох у селі здобула вищу освіту, навчалася в Тернополі і пройшла трудовий шлях від технолога на хлібному заводі до керівника мережею закладів громадського харчування, то родина її брата Сашка заздрить успіхам невтомної трудівниці.
На мою думку, визначальною особливістю роману є легкий для сприйняття стиль оповіді та невимушено повчальний характер. Загальне приємне враження від книги можуть «зіпсувати» діалектизми та русизми, які трапляються в тексті. Як ось: «нарихтувала харчів» –с.237; «закликала до себе» – с.238; «стриманість грала йому на користь» – с.247; « пролити світло на ситуацію» – с.243; «стан здоров’я залишався не з кращих» – с. 276. Певною мірою суперечливе враження справляють надто спрощені назви частин розділів книги – «Захист диплома» -с.214.
У своєму сповненому справжньої життєвої мудрості романі, авторка, устами содносельчанки Антоніни Іванівни Маляренко, доводить, що долю людини визначають вчинки та дії її дідів та прадідів. Саме гріхи цих людей змушена спокутувати головна героїня книги, адже вона переживає численні хвороби, матеріальну скруту, зради та підступність колег та друзів, болісно сприймає зверхність людей та небажання спілкуватися з нею після невиліковної хвороби.
Ця драматична історія незламної, сильної жінки, яка всупереч примхам невблаганно жорстокої долі, йде власною життєвою стежиною завжди з оптимізмом та вірою у краще майбутнє запалить в серцях читачів вогник надії і тепла.
На сторінках «Родинних гріхів» допитливий читач торкнеться нової грані завжди актуальної творчості Ніни Іванівни Фіалко.

15.10.2012

Кожна книга для потенційного читача є несподіванкою, адже ніколи не знаєш, що чекатиме тебе на її сторінках…. Напевне саме бажання постійно відкривати таємниці минулих поколінь, древніх народів та цивілізацій, пізнавати їхній спосіб життя, культуру, традиції та вірування змушують численних археологів, істориків та інших науковців присвятити цьому свою діяльність.
Але зібрати та написати в одній книзі захопливі розповіді про загадкові місця, незвичайні знахідки, життя дивовижних людей, та ще й підтвердити сказане реальними науковими фактами і теоріями!, це, погодьтеся, важка наполеглива праця з майже нездійсненними цілями. Успішним прикладом такого творіння письменника може стати науково – популярна книга Брайана Хотона «Великі таємниці й загадки історії».
Використовуючи найновіші дані про дослідження, застосовуючи неупереджену, просту і зрозумілу манеру оповіді автор намагається заповнити білі плями в археології та історії древніх пам’яток людства. А понад 50 чорно-білих світлин дадуть можливість допитливому читачеві зробити власні висновки про дивні місця, незвичайні знахідки і загадкових людей.
Чи існувала насправді Атлантида і хто були жителі цього дивовижного материка?; міфи і правда про Туринську плащаницю і Вефлеємську Зорю?; що тримає в лапах тисячолітній єгипетський Сфінкс і як розгадати його таємницю?, де заховані скарби племен Інків та Майя і що загрожує щасливцю, який їх відшукає?, чи існує єгипетська скарбниця в Великому Американському каньйоні?; Яке призначення легендарного Стоун-Хенджа?, як жила і за ким сумувала Цариця Савська?, що написано в Сувоях Мертвого Моря? - відповіді на ці та багато інших таємничих питань можна знайти прочитавши цю дивовижну книгу.
Особливістю цього унікального видання є те, що Брайан Хотон прагне подати на розсуд свого читача різні, іноді абсолютно протилежні та навіть суперечливі наукові факти та теорії, щоб створити своєрідний синтез наявного сучасного знання про загадки історії. При цьому письменник не вважає себе експертом в останній інстанції, а запрошує стати повноправним учасником процесу відкриття та дослідження викладених фактів і гіпотез. Автор часто цитує достовірні архівні документи: Наприклад, «Послання царської вдови» часів правління XVIII династії єгипетських фараонів.
В останній частині книги «Деякі відомості для роздумів» подано перелік артефактів і осіб давнього світу який не увійшов до основного тексу видання. Наважусь припустити, що автор-науковець використовує такий оригінальний задум для того, аби викликати у читача бажання до самостійного подальшого поглибленого вивчення та дослідження певного явища, знахідки чи легендарної особи. Саме тому, ця дуже своєрідна енциклопедія таємниць історії буде чудовим подарунком та справжньою знахідкою для читачів, які цікавляться археологією найбільших загадок минулого.
Водночас, легкий та дотепний стиль книги, зробить її незамінною для кожного, хто прагне стати першовідкривачем тайного світу минулого, підвищити власну ерудицію та компетентність чи просто приємно та з користю провести вільну хвилинку.

26.09.2012

Після перегляду нового захоплюючого фільму «Анна Герман» режисера Вальдемара Кшистека, мимоволі виникає питання: Чому ж Господь настільки несправедливий, що забирає до себе молоду, талановиту співачку в зеніті слави і розквіті творчих сил?. А може, навпаки, Творець чинить так саме з тими, кого любить найбільше?. За її прекрасний, чистий голос численні прихильники називали Анну «білий янгол польської естради». Папа Римський Іван Павло ІІ насолоджувався її піснями, вона співала лише з оркестром без фонограми.
ЇЇ життєва стежина сповнена болю, кохання, слави та розлук є прикладом незламної волі та мужності, адже вона дарувала людям щасливі хвилини радості всупереч примхам жорстокої долі…
10-ти серійний Фільм знятий групою компаній «Star media» є надзвичайно правдивим, тому що сценарій написано за консультаціями чоловіка співачки – Збігнева Тухольского, її рідних та офіційного біографа –пана Ендріховскі. Глядачі отримають незрівняну естетичну насолоду від неповторних пісень у виконанні Анни. Ці зворушливі акорди торкають найтонші струни серця, а очі сповнюються слізьми співпереживання та суму. Водночас дуже вражає та надихає мужність і витривалість цієї тендітної жінки в боротьбі з наслідками жахливої автомобільної аварії на італійській трасі.
Фільм розповідає про маловідомі факти з біографії співачки та особисті драми персонажів.
У головних ролях знімались польські актори Йоанна Моро - Анна Герман, Шимон Сендровскі - її чоловік Збігнев Тухольський і ціла плеяда інших чудових акторів - Марія Порошина в ролі матері Анни Ірми Мартенс, Марат Башаров - Валентин Лавришин, генерал НКВС, все життя закоханий в Ірму. Катерина Васильєва стала мудрою бабусею Анни.
Склад акторів відбирали дуже непросто. Єдиною актрисою, яку вибрали швидко була Марія Порошина, тільки її відразу сприйняли в ролі мами Анни Герман.
Довго визначалися з актором на роль головного антагоніста у фільмі - Валентина. За словами сценаристів, Марат Башаров з бездоганною майстерністю виконав цю роль.
Полька Йоанна Моро справді дуже схожа на Анну герман: кольором волосся, зростом, бездоганним знанням російської мови. Можливо саме в цьому секрет її досконалого втілення в образ легендарної співачки.
Уважні глядачі зможуть побачити у фільмі старовинні куточки Львова. В історичній частині Кримського Бахчисараю знімали епізоди Узбекистану і Казахстану, де минуло дитинство Анни.
На мою думку, успіх фільму в тому, що актори майстерно відтворюють багатогранну палітру почуттів і переживань легендарної співачки, яка житиме в серцях вдячних глядачів. А її зірка надії сяятиме крізь роки на музичному небосхилі.

13.09.2012

Довідка московського видавництва «Аст»:
Дуглас Престон – відомий журналіст і вчений; Лінкольн Чайлд – колишній редактор та видавець «романів жахів». Багаторічна творча співпраця принесла авторам всесвітнє визнання. Престон та Чайлд створили низку захоплюючих бестселерів - «Релікт», «Релікварій», «Кабінет чудасій», «Танець смерті», які перекладено багатьма моамив і видано в різних країнах світу.

Загадки єгипетських гробниць завжди приваблювали численних науковців, кінематографістів, письменників, але дуже мало митців наважилися поєднати триллер, в якому ведеться розслідування вбивства, пошуки злочинця, становлення соціальної справедливості, у поєднанні із вражаюче цікавою розповіддю про життя та поховання Сенефа, регента фараона Тутмоса IV. Саме такий непростий задум вдалося повноцінно втілити письменникам Дугласові Престону і Лінкольну Чайлду на сторінках свого чудового Роману «Книга мертвих». Коли в Нью –Йоркському музеї природної історії під час підготовки до відкриття гробниці Сенефа відбувається низка загадкових смертей, то працівники установи вже здатні повірити в існування прокляття гробниці, адже втрата глузду і фатальна загибель чекають режиссера світлозвукового шоу Джея Лепера, його асистента, а згодом і єгиптолога Едріана Уічерлі.
Невже й справді так фатально діє давнє прокляття, написане на стіні поховальної камери: «хай з’їсть Амут серце кожного, хто переступить цей поріг»?, чому навіть досвідчені агенти ФБР не можуть знайти зачіпку, щоб вийти на слід невловимого злочинця?. Однак кмітливий лейтенант Вінсент д’Агоста та журналіст газети «Нью-Йорк Таймс» Вільям Смітбек підозрюють, що до вбивств причетний Діоген Пендергаст, одержимий ідеєю скоєння «ідеального злочину», а єдина людина, що здатна перемогти Діогена – його брат, спеціальний агент ФБР Алоіз Пендергаст потрапив до тюрми за неправдивим звинуваченням у вбивстві…
Запропонувавши читачеві цікавий та динамічний сюжет, письменники ніби запрошують його стати слідчим, зрозуміти приховані психологічні мотиви людини, що чинить злочин. Можливо причини такої неадекватної поведінки криються в важкій емоційній травмі, що сталася в дитинстві Діогена?, як вирішити одвічний конфлікт між почуттям службового обов’язку та провини перед власним сумлінням, якщо потрібно ізолювати від суспільства рідного брата?.
Заглибившись у перепетії книги, Ви неодмінно відчуєте присутність страху, який тримає у напрузі, шокує та зачаровує уяву, але не залишає байдужим. Читач із нетерпінням чекатиме кульмінації та розв’язки роману, в якому так тісно переплелися почуття зневаги та любові до життя, де на долю людини випадають страждання та радощі, які визначають її майбуття.

29.08.2012

Довідка видавництва «Книжковий клуб сімейного дозвілля»: Історик за освітою – один із найавторитетніших біографів Нерона, журналіст за професією – редактор мюнхенського «Плейбоя», письменник за покликанням, автор низки світових бестселерів, Філіп Ванденберг ввійшов в літературу з єгипетською темою. Але він не належить до тих авторів, які здобули світове визнання завдяки одній книзі чи навіть одній темі. Загадки гробниць древніх фараонів, замінили таємниці Церкви – і літературний простір заполонили дискусійні та суперечливі історичні трилери «Сикстинська змова» та «П’яте Євангеліє». Зараз Філіп Ванденберг – автор 30 творів, які заповнили нішу infotainment (інформаційно –розважальна література). Завдяки співпраці автора з 73-ма видавництвами книги перекладено на 34 мови, а їх сумарний тираж у світі становить понад 24 мільйони екземплярів!. Секрет успіху Філіпа Ванденберга в тому, що всі його книги є достовірними, як і те, що одна із його резиденцій – середньовічна «Башта ката» зі справжньою камерою тортур, яка колись була діючою і справжнім привидом…

Мабуть вперше в житті, перегорнувши останню сторінку книги одного з улюблених письменників, мене охопили настільки суперечливі почуття, адже цей, без сумніву, цікавий роман ставить ще більше запитань, на які важко дати однозначні відповіді. А якщо і знайдеться сміливець, який наважиться їх шукати, то всі його спроби домогтися істини виглядатимуть, як абсурд, чи, навіть, божевілля!. З першого погляду у читача складається враження, що перед ним тривіальний детектив. Молода жінка, дружина антиквара, Анна Зейдліц прагне дізнатися причину смерті свого чоловіка, Гвідо, який загинув в автомобільній катастрофі за дуже загадкових обставин. Спочатку Анна підозрює, що чоловік зраджував їй, оскільки в ту фатальну пору з ним у машині була інша жінка. Прийшовши подивитись на місце катастрофи, яка назавжди змінила її життя, охоплена розпачем жінка отримує від поліцейського портфель чоловіка, де знаходить фотоплівку зі знімком старовинного пергаменту із текстом коптською мовою. Незабаром вона розуміє, що з рукописом пов’язана певна таємниця, що здатна змінити світ, оскільки за оригінал їй пропонують один мільйон доларів США!. За нею стежать невідомі люди, її лякає навіть дзвінок телефону у власній квартирі, бо у слухавці погрожують фізичною розправою, якщо вона не віддасть загадкового документу.
У пошуках зниклого пергаменту героїня вирушає до Парижу, де професор Фосіус, викладач компаративістики одного з американських університетів, здійснює, ніби цілком безглуздий, замах на цінну картину Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», обливши її кислотою…. Яку саме таємницю прагнув передати нащадкам видатний майстер живопису?, чому професора, який зізнався у скоєному злочині запроторюють до психіатричної лікарні, але водночас дуже бояться, щоб він не розповів відому йому істину?, чому за шматок старовинного паперу здатні на вбивство загадкові представники наукової еліти, які заснували таємний орден на острові Лейбетра, розташований десь на півночі Греції?, адже високоповажні священнослужителі Ватикану понад усе бажають першими отримати таємничий пергамент…. Саме так напружено і невгамовно працює натхненна думка читача, заохочена до пошуків відгадки сюжету талановито виписаного майстерним пером Філіпа Ванденберга.
Не варто передчасно розкривати усі таємниці цієї неперевершеної книги і позбавляти насолоди справжніх поціновувачів інтелектуального словесного мистецтва. Приємно вражає якісний, прекрасний переклад російською мовою, над яким працював для харківського видавництва «Книжковий клуб сімейного дозвілля» Олексій Андрейченко.
З певністю можна стверджувати, що кожен хто читатиме саме цей твір Філіпа Ванденберга, робитиме власні висновки залежно від того, як сприйматиме цю суперечливу але надзвичайно вдало написану та перекладену книгу.
13.08.2012

Непересічним явищем сучасного літературного процесу є твори відомої письменниці Люко Дашвар. Романи написані цією талановитою жінкою, яка так тонко відчуває найпотаємніші пориви дущі людини – завжди сплеск бурхливих справжніх та відчайдушних емоцій… Не є винятком і дебютна проба її, вже тепер, «Золотого» пера – роман «Село не люди», що вийшов у світ ще 2008 року у харківському видавництві «Книжковий клуб сімейного дозвілля», але ні на йоту не втратив своєї актуальності та новизни можливих інтерпретацій у серцях та свідомості численних читачів.
Навіть у назві своєї неперевершено захоплюючої книги авторка прагне передати глибокий драматизм, біль та проблеми з якими стикається щодня вразлива, чуйна 14-річна дівчинка Катя, яка довірливо і просто оповідає про своє не легке життя читачеві, певне, сподіваючись на його розуміння та підтримку у гнітючому вирі її життєвих колізій. Долаючи безпросвітні злидні, важку роботу та майже цілковиту відсутність освіти, у класі сільської школи лише 8 учнів, а одна вчителька читає літературу, математику і фізику!, люди намагаються протистояти тотальному занепадові та аморальності, що їх оточує.
Письменниця з притаманною для її творів реалістичною витонченістю художнього слова змальовує трагедію деградації особистості в селі. Вдумливого читача зачарує і вразить проста та легка для сприйняття мова написання цього цікавого роману, а правдивий сюжет спонукатиме співпереживати з героями до останньої сторінки.
Саме постійне пиятство, осуд, брутальний наклеп та пустощі двох юнаків – підлітків призвели до того, що в селі виник навмисний підпал і не залишилося жодної вцілілої хати, а молода головна героїня була змушена терпіти поневіряння та шукати кращої долі у місті. Ще однією важливою проблемою, яку так просто і не нав’язливо ставить Люко Дашвар перед свідомістю допитливого читача є наявність культурної та цивілізаційної «прірви» між мешканцями села та великого міста, яка виникає внаслідок не розуміння та втрати єдності. Сповнений болю меседж про зазначену проблему, авторка завбачливо вкладає в уста представника інтелігенції – кандидата історичних наук, який приїжджає до Шанівки, щоб вести археологічні розкопки давнього кургану: « – Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися – і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні – як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки – чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!»
На моє переконання, письменниця силою свого таланту, письменниця прагне змінити в уяві багатьох людей стереотип про «непотрібність і відсталість села», який побутує в теперішньому інформаційному глобалізованому суспільстві, адже село це – невичерпне джерело самобутніх традицій, пісень, творчих та духовних надбань українського народу. І лише пам’ятаючи про коріння свого роду, цінуючи його неоціненну культурну спадщину, можна вберегти від занепаду міста, а в них – найцінніший витвір Всевишнього – високоморальну людину. То ж плекаймо занедбану зараз скарбницю нації, щоб зберегти її для прийдешніх поколінь!.

29.07.2012

Певні книги є особливо актуальними у сучасних суперечливих українських реаліях навіть не зважаючи на те, що їх було написано сторіччя тому – таке безкомпромісне твердження може цілком виправдано стосуватись роману «Фінанст» класика американської літератури Теодора Драйзера. У першій частині трилогії «Бажання» читач відкриє для себе незабутню атмосферу фінансового світу Сполучених Штатів Америки другої половини XIX ст., але водночас буде приголомшений та збентежений проблемами, які піднімає письменник, адже саме ці проблеми є головною перепоною перспективного розвитку сучасної України – корупція у вищих владних структурах; відмивання чиновниками коштів державного бюджету з метою здійснення фінансових шахрайств для накопичення капіталу та власного збагачення; незаконні операції з цінними паперами на біржі через «своїх людей», прагнення політиків приховати від громадськості привласнення півмільйона державних коштів напередодні виборів до сенату США; поєднання чиновниками владних повноважень та власного бізнесу; «вербування прихильників» певної політичної сили для перемоги на виборах, а за умови успіху – роздача посад суддів, уповноважених осіб партії; підкуп виборців та фальсифікація результатів.
Таке згубне оточення, де формується світогляд та принципи головного героя роману Френка Каупервуда має нищівний вплив на психологію молодого фінансиста і основними цінностями його життя стає досягнення та накопичення багатства і влади будь – яким шляхом, бо мета –виправдовує засоби. Спочатку він займається незначними махінаціями на біржі, а згодом, набувши значного статусу серед ділків штату Філадельфія дає хабарі в муніципалітеті і має у власності цілу мережу кінних залізниць – дуже популярного транспорту в тогочасній Америці.
У 21 рік Каупервуд одружується на привабливій жінці Ліліан, і від цього шлюбу у них народжується двоє дітей; з часом він придбав для своєї маклерської контори престижний особняк на Третій вулиці - «візитній картці» міста. Але любитель успіхів, жінок і грошей, Каупервуд прагне більшого. Він закохується в Ейлін – дочку успішного бізнесмена Едварда Батлера, який фактично є однією із трьох найвпливовіших осіб і керує всіма фінансовими справами в місті. Вперше молодий ловелас побачив неперевершено звабливу Ейлін в будинку її батька, коли їй було 16 років.
У 1871 році в Чикаго відбувається велика пожежа, біржу охоплює паніка, і Каупервуд опиняється в скрутному становищі - через викриття його махінацій з використанням грошей з міської скарбниці він «заборгував» близько півмільйона доларів. Тоді йому може допомогти тільки одна людина - Батлер, який саме в той фатальний день отримує анонімну записку, в якій його улюблену дочку Ейлін звинувачують в інтимних стосунках з Каупервудом. Озлоблений та пригнічений порушенням принципів строгої суспільної моралі та розповсюдженням чуток про свою родину, Батлер вирішує помститись кривдникові, і Каупервуда притягають до суду за розтрату бюджетних коштів.
Суд засуджує 34-річного фінансиста до 4-річного ув'язнення в одиночну камеру, але тюремні наглядачі пропонують впливовому джентльменові покращені умови утримання за додаткову плату. Однак через 13 місяців Каупервуда звільняють, оскільки батько Ейлін, не витримавши жорстокого удару долі вмирає, і ніхто не перешкоджає задоволенню прохання про помилування. Колишній ув'язнений вже через півроку після звільнення під час чергової біржової паніки (в 1873 році), користується моментом і скуповує акції залізничних компаній. За добу він стає мільйонером. Дружина дає йому розлучення, і Каупервуд разом з Ейлін їде в Чикаго, де створює хлібно-комісійну контору.
Що ж чекає авантюрного та рішучого ловеласа - Фінансове процвітання та успіх чи крах всіх сподівань? - допитливі читачі зможуть дізнатись із наступних романів трилогії – «Титан» та «Стоїк».
16.07.2012

Імена Івана Михайловича Дзюби та Ліни Василівни Костенко золотими літерами вписані в українську та світову літературу завдяки їхній творчій спадщині, але у новій книзі «Є поети для епох» - видатні класики по новому постали перед численними вдячними шанувальниками магії їхнього неповторного, незабутнього та завжди актуального слова.
Натхненний есей Івана Дзюби про життя і творчість Ліни Костенко можна порівняти з невимушеною бесідою з поетесою, в якій вона щиро та відверто ділиться спогадами, роздумами про своє життя. Книга складається з двох частин. У першій –«Тільки слово – пам’яті спаленність» І. Дзюба ґрунтовно та талановито здійснює аналіз творів Ліни Василівни, висвітлює мотиви її ліричних збірок, розповідає про особливості їх створення. Вражений читач ніби впізнає власну душу поринаючи в загадковий, неперевершено чуттєвий та незбагненно реальний світ інтимної лірики поетеси, в якій так болісно правдиво передано вічний мотив протистояння розуму і серця, який став одним і провідних у всій її творчості. Текст книги насичений віршами, які стали перлинами світової поезії, та торкають найпотаємніші струни в душі кожної людини незалежно від її літературних уподобань. Книга містить фото Ліни Костенко різних років, її батьків, соратників та однодумців.
Звичайно, будь –який твір поетеси може стати предметом об’ємного літературного дослідження, тому у форматі скромного читацького відгуку спробуємо окреслити проблематику деяких поетичних шедеврів, розглянутих на сторінках книги: у поемі «Сніг у Флоренції» - оспівано непросту долю митця у суспільстві, змінене осмислення сутності та призначення мистецтва і життєвих цінностей в молодості та старості; у багатогранному розмаїтті важливих проблем віршованого роману «Маруся Чурай» основною є тема кохання та пісні в історії нашого народу, сповнені особливо глибокого драматизму психологічні внутрішні переживання героїні, яка вже змирилася з долею і пережила відчуття власної смерті. «У поемі «Берестечко», Л. Костенко виписує причини та наслідки поразки, на яку, психологічно, «заздалегідь» налаштовані українці»; поема «Дума про братів неазовських» - поетичне осмислення проблеми зрадництва, як загальнонаціональна трагедія народу.
У світоглядній публіцистиці поетеси, на переконання Івана Дзюби, домінує проблема «неприсутності України у світі та свідомості її громадян», що зумовлено ганебним «комплексом меншовартості нації», який закладався в радянському минулому і, нажаль, не подоланий дотепер, поетеса з прикрістю резюмує стереотип постійного трактування України, як жертви, залежної від чиєїсь злої волі.
Висловлюючись про трагічне становище української мови, Ліна Василівна зазначила в одній із своїх лекцій: «Йдеться ж навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Такі ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, – це безпрецедентно.»
Самотність – лейтмотивом проходить крізь вірш «Цариця Савська», опублікований у новій збірці «Річка Геракліта», мотив плинності життя, Часу та вічності з невимовно зворушливою силою поетичного таланту передано в поезії «Усе, і всіх віки перетривали». Ще однією особливістю поезії є талант художника у слові, про це свідчать прекрасні замальовки природи, особливо до серця поетеси припадає сум та меланхолійність осені. Згубний вплив діяльності людини на природу бездоганно змальовано у вірші «Ліс теж змінився».
Мотив мінливості життя і сприйняття Вічності як абсолюту є домінантою збірки «Мадонна перехресть», яку авторка присвятила дочці – Оксані Пахльовській. Дуже правдиво і безкомпромісно оцінено політичну ситуацію в Україні сьогодення у вірші «Ми всі залежимо від хамів». Окремою болючою сторінкою творчості є вірші присвячені чорнобильській трагедії.
У другій частині книги, «У майбутнього слух абсолютний», автор передає слово Оксані Пахльовській, яка де словом, де цитатою спонукає Ліну Василівну до легкої, витонченої іноді надзвичайно зворушливої бесіди. Розмова структурована у кілька тематичних блоків. Поетеса у формі спогадів, роздумів розповідає про своє дитинство, батьків, бабусю, з теплом та ніжністю згадує роки проведені на Трухановому острові в Києві та у с. Ржищів, де народилася. Перед читачем постають моторошні картини воєнного лихоліття очима беззахисної дитини. Водночас в розмові викладено короткі ремарки політичного та культурного розвитку сучасної України, літературного та творчого процесу з точки зору Ліни Костенко. У розділі «Це називалось творчі семінари» йдеться про навчання в школі, університеті, теплі спогади про викладачів, друзів, колег-письменників, зустріч з майбутнім чоловіком – письменником Єжи Пахльовським, цінні роздуми про літературу і Шістдесятництво. Розділ «Цавет танем» насичений спогадами про представників різних народів – Вірменів, Поляків, Грузинів та ін., які мали вплив на творчість та становлення світогляду поетеси.
На мою думку, «родзинкою» цього унікального видання є останній розділ - «Душа летить у посвіті епох», де Ліна Василівна відповідає на запитання рядками зі своїх неперевершених творів. Як от:
Ми хочем тиші, хочем храмів.
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
від хрунів, хряків і вождів.

Ми всі залежимо від хамів!
Від їхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
у нас немає наших доль.

Словом, книга буде чудовим, незабутнім дарунком для всіх, хто забажає зазирнути за лаштунки незбагненного та загадкового таланту Ліни Костенко, що сповнює душу вдячного читача добром, незгасимим світлом та всеосяжною любов’ю до України.
26.06.2012

Довідка видавництва «Клуб сімейного дозвілля»: «2007 року дебютний роман Люко Дашвар «Село не люди» приніс їй другу премію престижного літературного конкурсу «Коронація слова». 2008 рік, «Молоко з кров’ю» Дашвар стає «Книгою року Бі-бі-сі» - і знову диплом «Коронації». 2009 рік, на «Рай. Центр» припав «Вибір видавців» конкурсу. А вже 2010 року, коли загальний наклад книжок авторки сягнув 100 тисяч, «Коронація слова» надала Люко Дашвар статус «Золотого автора».

І знову мені випала щаслива нагода поринути в золоті сторінки нового бестселера –другої книги трилогії «Биті є Макс», якою порадувала численних шанувальників свого таланту Люко Дашвар у співпраці з харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» на початку 2012 року.
Роман написано, як своєрідне захоплююче продовження книги «Рай. Центр». Головного героя –Максима Сердюка – успішного бізнесмена, випускника лондонської економічної школи, сина депутата, для процвітання якого батьки готові зробити все і навіть більше, мучить невідворотне почуття провини за не врятоване життя коханої дівчини Люби. Макс не наважився стрибнути в невблаганні води могутнього Дніпра, аби подати допомогу тендітній дівчині.
Понад усе Макс прагне бути незалежним від свого впливового батька і самостійно досягти успіху та визнання у сповненому викликів сучасному суспільстві. Проте, зазнавши невдачі та злиднів вирішує повернутись додому. Хлопець самовіддано допомагає глухонімій хатній робітниці Дорі, яка хоче знайти свою матір, що виїхала на заробітки до Португалії – майстерно змальовуючи всі складні перипетії цієї сюжетної лінії письменниця, на моє переконання, прагне привернути увагу читача до проблеми заробітчанства. Таким чином Макс шукає виправдання перед пам’ятю Люби і власним сумлінням за її трагічну загибель.
Ще однією важливою проблемою, яку заторкує завбачлива авторка є проблема сирітства та волонтерства, що є, переважно, матеріально стимульована в сучасній Україні. Особливо переконливо таку невтішну ситуацію засвідчує епізод організації благодійного балу, який Максим, навмисне влаштовує в холодному закинутому цеху. (с.59) Таким чином Люко Дашвар втілює в діях героя намагання показати різкий контраст між умовами життя пересічних українців та так званих мажорів головний закон яких – вседозволеність та цілковита безкарність. А олов’яна ложка, якою нахабні багатії жадібно обідають замість звичного вишуканого посуду, стає символом рівності багатих та бідних. Саме на балу Дора зустрічає своє кохання – журналіста Данка, заради якого Дора навчилася розмовляти, (!) але закоханій до нестями парі не судилося збудувати спільного майбутнього у шаленому вирі суворих життєвих обставин. В цьому гостро соціальному романі перед внутрішнім сприйняттям читача постає ціла низка дуже актуальних проблем, які заважають жити в гармонії людям сучасного суспільства: відмивання коштів через благодійний фонд, безкарність дітей впливових політиків, адже «золота молодь», зазвичай, уникає покарання та відповідальності за найжорстокіші злочини і навіть вбивство людини (!)
Характерною особливістю стилю роману є його простота та легкість сприйняття. Незважаючи на якісне оформлення книги в тексті трапляються кальки з російської мови, (розстроївся замість правильного - засмутився –с.73; займатися коханням – замість кохатися – с.71; намалювалась рос. нарисовалась – с.81; з лиця води не пити –с.81; зійде - рос. сойдет – с.102; стане лікуватися –с.172; биту годину –с.193; прозорлива замість завбачлива),які можуть стати неприємною несподіванкою для уважного читача. Однак вказані коректорські недоліки не затьмарюють насолоди смакування життєвих колізій в яких перебувають персонажі роману цієї талановитої жінки та неординарної творчої особистості. І так, шкода прощатись з такими різними та своєрідними людьми, які стануть для Вас близькими друзями після читання книги.
8.06.2012

Перегорнувши останню сторінку цього, без сумніву, фахового видання про тенденції розвитку сучасного світового та українського літературного процесу відчуваєш легку ностальгію за світом вишуканого мистецького слова, який зачаровує своєрідною магією та магнетизмом.- саме такі емоції та враження виникли в моїй читацькій свідомості після прочитання альманаху, який вийшов у світ в київську видавництві «Темпора» наприкінці 2008 року.
Може виникнути цілком закономірне питання про актуальність та новизну рецензованої книжки, але будьте певні, така книга, на моє переконання ніколи не втратить актуальності для вдумливих читачів, які захоплюються літературою та цікавляться її новинками.
На сторінках цікавого видання перед Вами відкриються неупереджені, певною мірою – дискусійні точки зору на проблеми розвитку сучасної української та світової літератури, критичні відгуки на книжкові новинки, які подано у рубриці «Полиця бібліофіла». Також у прекрасній рубриці «Візаві» запропоновано низку зворушливих та легких для сприйняття інтерв’ю з видатними письменниками, критиками та літературознавцями сучасності. А саме: класиком англійської сучасної літератури С’юзан Байат; літературознавцем та культурологом Анатолієм Макаровим; видатним письменником англ.. літ. 21 століття Іеном Мак’юеном; Професором і Шекспірознавцем Марком Соколянським; поетом, прозаїком, одним із засновників Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком; письменником Василем Шклярем, Галиною Крук викладачем ЛНУ Франка та багатьма іншими. Спонукають до тривалих роздумів «Рефлексії з приводу» монографій та досліджень сучасного наукового літературно-критичного дискурсу 2008 року. А розділ «Дискусійне поле» захопив мою увагу конструктивною полемікою науковців з приводу стану, тенденцій та перспектив розвитку світового та українського Шекспірознавства. У цьому об’ємному фоліанті подано інформацію про такі літературні феномени як постмодернізм та «Бу-Ба-Бу». («Бу-Ба-Бу» - «Бурлеск- Балаган – Буфонада» - літературна течія кінця ХХ ст. з лав якої вийшли багато митців сучасної української літератури.) .
На жаль формат читацького відгуку не дозволяє повністю висвітлити неоднозначні проте надзвичайно правдиво та точно викладені літературні факти, перспективи та тенденції мистецтва художнього слова, але зазирнувши на цікаво та зручно оформлений сайт з такою ж назвою, навіть найвибагливіший гурман «літературної кухні» вдовольнить свої літературні вподобання та смаки.
Видання «Літакцент» - це «вибір, оригінальне міркування, привертання уваги «орієнтація на місцевості», проте аж ніяк не претензія на остаточність оцінок». Книга закликає свого читача до незабутньої мандрівки неозорими обріями української та світової літератури. Вирушивши в цю подорож ви точно не будете нудьгувати і затамувавши подих читатимете далі… «Літацент» - книга та сайт для тих хто вірить, що літературне слово здатне змінити світ та суспільство на краще. «Тому готуйтеся до зустрічі з дискусійними гострими думками і сприймайте їх як запрошення до полеміки» так вдало започаткованої провідними науковцями «Києво-Могилянської Академії»

30.05.2012 р.

Для довідки: Ніна Іванівна Фіалко народилась в селі Косенівка Уманського району, Черкаської області. Автор популярних романів «Зламані жоржини», «Дві обручки», «Небезпечна межа», «Родинні гріхи» та інших.

Час від часу, до уваги пересічного читача потрапляють книги, сюжетні перипетії яких надовго карбуються в пам’яті і спонукають до тривалих роздумів над дилемою: Чому в мереживі доль представників однієї родини виникають обставини, які змушують людей шукати кращого життя на чужині?, як змінити ситуацію в нашій державі таким чином, аби українці –заробітчани мали змогу забезпечити гідне життя своїм рідним на власній землі?. На мою думку відповіді саме на ці важливі для нашої сучасності питання надхненно шукає письменниця Ніна Фіалко у своєму захоплюючому і такому болісно актуальному романі «Повертайтесь, журавлі додому», що вийшов у світ в Тернопільскому видавництві «Навчальна книга - Богдан» у 2009 році.
Змальовуючи на сторінках своєї книги реалії та проблеми в яких живе головна героїня роману – молода студентка Катерина приходько та її рідні, авторка піднімає цілу низку вагомих проблем: Зокрема, ґрунтовно висвітлює руйнівні наслідки ситуації, коли батьки через нестачу грошей на виховання та навчання дітей, змушені їхати за кордон на заробітки, залишивши дітей на виховання бабусі, до порад якої не дуже дослухаються невдячні внуки. Водночас, батьки – Зоряна та Роман Приходьки відчувають прірву відчуження, яка виникає між ними, їхніми дітьми та суспільством в якому вони живуть і діють.
Відчуваючи провину перед власними дітьми, батьки –заробітчани прагнуть усунути її кошовними подарунками. Натомість, діти Катря та Тарас, які стали підлітками, сприймають батьків лише як джерело власного добробуту, і вже не вбачають в них мудрих наставників, яким можна розповісти про свої проблеми та попросити поради.
Дуже знаковим моментом роману, є розмова Тараса з батьком, який повернувшись додому в не тривалу відпустку намагається наставляти сина на шлях істини: «Ну не хочу вступати до інституту і тягнути з вас ще п’ять років жили. Нічого ті дипломи не дають. Не маєш дяді, який би запропонував тобі посаду, то й не рипайся. А як маєш, то диплома за 600 баксів можна готового купити. Якщо тобі запропонують роботу, то таку смішну платню дадуть, що не знати чи на проїзд вистачить. А я так жити не хочу!» - так, авторка доходить прикрого висновку про знецінення освіти в Україні, та панування влади грошей та корупції в усіх сферах життя, адже будь-яку проблему можна вирішити лише через зв’язки з впливовими людьми у кабінетах владних чиновників.
Стиль написання роману – дуже простий та зрозумілий читачеві, а карколомні повороти сюжету, постійно приваблюють та інтригують увагу.
Роман буде корисно прочитати представникам молодого покоління, адже письменниця прискіпливо аналізує проблему відчуження з якою стикається більшість успішних молодиків, які розважаються в барах і бездумно витрачають гроші батьків зароблені важкою працею.
На прикладі складної та суперечливої долі масажиста Миколи Івановича, Ніна Фіалко талановито виписує проблему пристрасті до азартних ігор, яка руйнує душі та життя багатьох людей. Саме цей персонаж змушує Катрю до ганебного шлюбу за розрахунком і засвідчує цілковитий занепад моральних цінностей у сучасному суспільстві.
Визначальною особливістю роману є те, що письменниця постійно прагне залучити читача до процесу осмислення твору. Крізь сюжетну канву лейтмотивом проходить думка про невичерпну терпеливість , українського народу, який постійно обдурюють та використовують нахабні бездарні політики, які прикриваючись красивими гаслами про добробут народу, лише набивають власні кишені та примножують статки.
Авторка з болем констатує невтішний висновок , що біда українців в тому, що ми чекаємо, аби за нас все вирішували інші, а перебуваючи на заробітках чекаємо поки нам створять прийнятні та гідні умови праці у нашій державі.
Вже в самій назві твору викладено його основну думку: Незважаючи на те, що на чужині можливо є кращі умови праці та проживання, люди завжди прагнутимуть повернутися на батьківщину, бо лише на своїй землі люди відчувають спокій та затишок.
Роман буде цікавим для найширшої читацької аудиторії, яка цікавиться сучасною літературою та творчістю письменниці.
4.05.2012

Іноді трапляється так, що читаєш книгу улюбленої письменниці не відразу після виходу літературної новинки у світ, а коли відкриваєш роман для себе по новому у прагненні зрозуміти одвічну незбагненність жіночої душі, яка перебуває в полоні суперечливих емоцій породжених палким коханням. Саме цю актуальну в усі часи тему висвітлює сучасна українська письменниця Марія Матіос у психологічній розвідці «Щоденник страченої».
Роман майстерно виписано у формі жіночого щоденника на сторінках якого перед уявою прискіпливого читача, поступово розкриваються душевні страждання самотньої жінки, яка живе у світі власних спогадів про палке кохання яке стало сенсом її життя, причиною емоцій та хвилювань.
Героїня Лариса Ковальчук детально нотує у своєму «жіночому літописі» найтонші пориви своєї сутності, найпотаємніші бажання свого серця, яким так і не судилось здійснитись, через жорстокість долі, невблаганність життєвих обставин та нерозуміння з боку оточуючих людей. Жінка повністю зосереджена на самопізнанні, своєму внутрішньому світі. Її серце пошматоване болісним пригадуванням про невиправну помилку минулого – зроблений в молодості аборт, внаслідок чого вона не може відчути радість материнства. Саме тому все єство згорьованої представниці прекрасної статі сповнене неймовірної пустки, тотальної порожнечі, що виникає через почуття провини.
Письменниця надзвичайно витончено піднімає проблему бездуховності, байдужості та відчуження з якою люди часто стикаються в реальному житті.
На мою думку, Марія Матіос із притаманним лише її творам психологізмом висвітлює два погляди на закоханість, з точки зору жінки та чоловіка. Авторка підводить читача до висновку, що кожна до нестями закохана жінка створює у власній уяві вимріяний ідеал чоловіка, досягти якого реальному чоловікові важко або навіть неможливо.
Втомлена одноманітністю сірої буденності життя жінка намагається заспокоїти свою збурену пристрастями душу, яка прагне відданого єдиного чоловіка, відвідавши монастир.
Чоловік, що незважаючи на рідкісні зустрічі з коханою відчуває сильну пристрасть, боячись емоційної залежності від свого нестримного кохання до цієї фатальної жінки вчиняє жахливий злочин – намагається вбити Ларису, а потім сам викликає лікарів. Натомість Лариса сприймає дві кулі, що прошили її нутро, як «порятунок» і звільнення від своїх власних переживань і думок про коханого.
Опритомнівши в лікарні і дізнавшись від слідчого, що чоловіка звинувачують у навмисному вбивстві, а йому загрожує тривале тюремне ув’язнення, вона прагне переконати правосуддя, що сама спровокувала напад, оскільки перебувала в стані сильного емоційного потрясіння. Все це вона робить для того аби виправдати людину, яку досі кохає. Для цього їй потрібно вижити, щоб дістати щоденник, як доказ свого емоційного стану та виправдання чоловіка. Так у героїні з’являється стимул для продовження свого стражденного життя. Однак, під час судового засідання чоловік стверджує, що в усьому винен лише він, бо й досі кохає її.
Таким чином письменниця змальовує непересічну драму двох душ спалених у полум’ї непереборних пристрастей, які не залишать байдужим найвибагливішого гурмана романтичного та психологічного чтива.

16.03.2012

Вже з першої сторінки роману читач, ніби, поринає в атмосферу середньовічної Англії, з її неприступними замками, вишуканими балами, лицарями, галантними співцями – трубадурами, що понад усе прагнуть заволодіти серцем, увагою та рукою прекрасної дами.
В новому історичному пригодницькому романі «Леді -послушниця» змальовано трагічні сторінки боротьби за корону Англії між нащадками Генріха І Боклерка – Стефаном та імператрицею Матильдою.
Своєрідною особливістю твору є глибокі знання письменницею історії середньовічної Англії, саме тому описувані події є цілком зрозумілими та доступними читачеві. Вони виступають тлом для захоплюючих пригод численних персонажів, з якими зовсім не хочеться прощатися закінчивши книгу.
Головна героїня роману – красива та спокуслива Мілдред Грондвудська – донька саксонського барона Едгара Армстронга, не бажаючи стати дружиною нелюба, залишає надійний батьківський замок, щоб перебути неспокійний час за стінами монастиря, де настоятельницею є її тітка –абатиса Бенедикта. Весела, пустотлива, безтурботна Мілдред, вперше в житті стикається з небезпеками, жорстокістю, підступністю, що панують в Англії під час нищівної громадянської війни.
На власному гіркому досвіді, тендітній дівчині, яка виросла у атмосфері любові та пошани, доведеться вчитися пізнавати справжню сутність людей, що оточуватимуть її під час цієї виснажливої подорожі.
Довірлива, але рішуча Мілдред, мусить сама приймати важливі рішення та нести відповідальність за власні вчинки, які іноді відіграють фатальну роль у її долі. Вона ніколи не сприймає кохання як забавку, а жертвує собою лише заради того, щоб пронести невгасимий вогник цього всеохоплюючого світлого почуття серед труднощів життєвої стежини повсякденності.
На сторінках неперевершеного любовного роману авторка піднімає низку тем, які були актуальними для тогочасного англійського суспільства, але не втратили своєї важливості й зараз. Це тема впливу політики та інтересів держави на сферу кохання та заміжжя для дівчат заможного роду.
Дуже цікаво та майстерно авторка опрацьовує тему соціальної нерівності, а відтак і неможливості шлюбу між пристрасним бродягою Артуром і багатою лелі, адже нареченого для неї вже обрала сама англійська королева.
Як стверджує письменниця в передмові до книги, цей роман є початком в дилогії «Далеке світло». А отже, прихильників романтичної літератури та непересічного таланту Сімони Вілар очікує захоплююче та зворушливе продовження цієї історії кохання, яку, на мою думку, можна справедливо порівняти з Шекспірівським романтизмом та пристрастями.
22.02.2012

Після прочитання роману «Дві обручки» популярної авторки Ніни Фіалко, виникає думка про те, що цю книгу було б дуже корисно прочитати сьогоднішнім українським можновладцям, аби зрозуміти та повчитись тієї безкорисливої, жертовної любові до батьківської рідної землі, заради якої справжні патріоти готові віддати життя.
Письменниця працює в жанрі сучасного реалістичного роману і головним принципом її творчості є життєвість, актуальність та наближеність літератури до сьогодення. Саме тому, звертаючись до однієї із найтрагічніших сторінок української історії - повстанського руху, на теренах західних областей України в 40 х роках ХХ ст.. авторка висвітлює у долях персонажів свого твору дві протилежні точки зору на ці події.
Більшу частину роману написано у формі спогадів колишньої зв’язкової УПА Ксені, на псевдо «Тополька» і Василя Федотовича, ветерана радянської армії, який в той час перебував у складі військового загону спеціального призначення для знищення повстанців. Представники таких підрозділів, вдягнувши форму вояків УПА, вбивали мирних селян, щоб дискредитувати дії повстанців і знищити довіру до них серед населення, за підтримки якого існувала Повстанська Армія.
В романі утверджується думка, що трагедія нашого народу полягала в тому, що його кращі сини та доньки східних і західних земель були змушені воювати один проти одного по різні боки барикад, виконуючи накази командування.
Українці просто хотіли жити і працювати на своїй землі, мати власну самостійну державу і воювали проти радянських «визволителів», які, по суті, як і німецька армія були окупантами, нещадно палили українські села, вбивали навіть вагітних жінок та стареньких матерів, цілі родини вивозили на каторгу до Сибіру лише за їхні погляди та національні переконання - всі ці жахливі, але настільки правдиво змальовані картини постають перед читачем впродовж всього роману. Саме посіявши ворожнечу між представниками українського народу радянська влада прагнула стерти його з карти світу.
В сюжетній канві твору дуже витончено переплітаються події минулого і сучасності, бо саме між внуками головних героїв, Славою та Арсеном, які зустрілися в розпал буремних подій 2004 року на різних майданах, виникає те, найсвітліше перше кохання, яке здатне здолати будь які перешкоди та негаразди.
Визначальною особливістю твору є прагнення Ніни Фіалко спонукати читача до власних роздумів і пошуків відповіді на питання: чому в Україні склалися такі несприятливі умови життя вже в період її незалежності? «Дуже різні ідеології вбиваються людям в голову і донині. Колишнім комуністам, які залишилися і перетасувалися на керівних посадах вигідно, щоб тієї єдності ніколи не було, тому вони не шкодують для розбрату ні слів, ні грошей. Дивує, що ім’ям Степана Бандери лякають людей і понині. Крім нього, не знайшлося в Україні подібної постаті, яка могла б запалити до боротьби за ідею, а не за портфелі чи посади» .
Дві обручки, які бабуся Слави, Ксеня, зуміла пронести крізь лихоліття воркутинських таборів, виступають не лише своєрідним оберегом, символом єднання двох закоханих душ, але й закликом єднання та примирення українців сходу і заходу. В єдності – непоборна сила народу. Основна ідея твору – примирення ветеранів радянської армії та УПА можливе лише за бажання обох сторін.
Як стверджує Ніна Фіалко, її основним мотивом до написання цього захоплюючого роману було прагнення змінити хибну думку мешканців Великої України про боротьбу Повстанської Армії та Степана Бандеру, і якщо, авторці вдалося змінити судження і переконання хоча б однієї людини, то її праця не була марною.
На сторінках цієї прекрасної книги небайдужі читачі прочитають про незнищенне кохання, зраду і невимовне терпіння жінки, яка прагнула вижити у нелюдських умовах.
Словом, цей твір зачарує та зворушить кожного, хто забажає відкрити для себе творчість цієї талановитої жінки зі справжнім українським серцем та щирою душею.

6.02.2012

Прочитавши новий захоплюючий роман «Мати все» відомої сучасної письменниці Люко Дашвар, мимоволі ловлю себе на думці, що це книга про життя як воно є. Адже на сторінках цієї неперевершеної літературної новинки, яка побила, здається, всі можливі рекорди продажів і спричинила революцію на ринку українського книговидання, життя змальоване в усіх його проявах без жодних прикрас чи недомовок. Тут Ви зустрінете весь спектр людських відчуттів, переживань та справжніх емоцій, які переповнюватимуть вашу душу аж доки не перегорнете останню сторінку і, напевне, подумаєте: обов’язково варто взяти до рук ще одну книгу цієї талановитої авторки, бо вона, направду, того варта. За словами письменниці, вона, аж ніяк, не прагне вчити своїх читачів, вони самі повинні зробити висновки з прочитанного.
Хоч події у романі відбуваються переважно у чотирьох стінах київської квартири родини інтелігентних лікарів Вербицьких, авторка відкриває перед читачем цілу низку життєвих проблем та ситуацій, які постійно вимагають вибору, що в майбутньому визначає долю людини: Ліда відчуває обов’язок перед матір’ю та хворим братом Платоном, її материнське серце до краю сповнює туга за втраченим ненародженим дитям. Саме жертовна любов до матері стала сенсом життя Лідочки і нищівний авторитет матері, яка не визнавала жодних заперечень своїх дій та вчинків здійснив руйнівний влив на всіх членів її родини. Втечу Платона і його коханої дівчини Раї, яку спочатку всі вважали «бездушною лялькою для розваги сина» можна трактувати як бунт людини проти абсурдності сучасного світу. З приголомшуючою правдивістю Люко Дашвар змальовує страхітливі будні жителів занедбаного хутора, які безпробудно пиячать, не дбаючи про елементарні умови проживання своїх малолітніх дітей.
Ще однією темою, яка червоною ниткою проходить крізь сюжетну канву роману є занепад та знецінення моральних норм та принципів. Кожний персонаж ніби відчуває підсвідомий страх порушити та зруйнувати звичний повсякденний уклад життя.
«Родзинкою» роману «Мати все» є вміння авторки тримати інтригу до останнього рядка, кожний читач відкриватиме його для себе по новому від одного прочитання до іншого. Саме правдивість сюжету, надзвичайна реалістичність та простота його викладу забезпечили прихильність численних вдячних читачів по всій Україні та за її межами.
Читання книги буде приємним, легким та незабутнім. У Вас без сумніву виникне бажання відкривати для себе вражаючий світ романів Люко Дашвар знову і знову.

Довідка газети «Високий Замок»

Люко Дашвар (Ірина Чернова) народилася у 1954 р. у Херсоні. Має дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості (інженер-механік) і Академія державного управління при президентові України (магістр державного управління). Перший роман «Село не люди» (2007 р.) здобув ІІ премію на «Коронації слова». Наступний твір «Молоко з кров’ю» (2008 р.) став переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі». А роман «Рай. Центр» (2009 р.) отримав диплом у номінації «Вибір видавців» «Коронації слова».
30.12.2011

Творчість всесвітньо відомого Бразильского письменника Пауло Коельо – надзвичайно складне та багатогранне явище сучасного світового літературного процесу другої половини ХХ ст. Неоціненною перлиною художнього слова є роман «Заїр», в якому простежуються певні автобіографічні мотиви, що проходять лейтмотивом через всю творчість письменника. Слід зазначити, що ставлення літературної критики до роману та творчості автора вельми неоднозначне. Незважаючи на світове визнання та успіх, багато іспанських критиків вважають П. Коельо «незначним письменником, роботи якого надто прості та схожі на книги із серії “допоможи собі сам”, комерційні та орієнтовані на ринок» . Однак існують мільйони прихильників майстерності Коельо. Їхні точки зору співпадають лише у визнанні повчального пафосу, що притаманний для «Заїру» та інших його творів. В зазначеному романі повною мірою проявляється життєстверджуючий смисл, який оновлює світ і людину, яка є невід’ємною частиною світу. Торкаючись проблеми першоджерел своєї творчості, автор зазначає: «я лише оповідаю в своїх книгах, що відбулося зі мною… про свою трагедію, про свої помилки, про те, як я їх долаю, але не стверджую, що рішення підходить всім, оскільки кожне життя – особливий, унікальний випадок» (тут і далі переклад цитат мій – І.З.) В сюжет «Заїру» автор вписує реальну історію, яку пережив особисто через інтерпретовані по- новому образи літератури та мистецтва.
В центрі сюжетної канви «стоїть» людина – пересічний читач, для якого зміст твору полягає у можливості щасливого вирішення його (читача) особистих життєвих проблем. Для письменника дуже важливо, щоб його твір був зрозумілим для читача тому, що, за словами Коельо: «Завдяки моїм читачам я зустрічаюся з самим собою, тому що розумію написане, лише якщо це зрозуміли інші. Я – читач власних книг.» - стверджує герой –оповідач роману.
Біографія, ніби, не лише безпосередньо стосується художнього світу твору, але й неодмінно повинна передувати йому. Вона «пояснює» філософський підтекст роману, всі «невидимі подробиці» в сюжеті.
На мою думку, для цього твору властиві певні риси постмодернізму, оскільки автор спонукає читача до пошуку індивідуального сприйняття твору. Устами головного героя він застерігає свого читача про небезпеку можливості втручання в цей процес критика: «…кожен, хто прочитав мою книжку, подумки екранізує її сам – сам бачить зовнішність персонажів, чує їхні голоси, сам вибудовує антураж, і навіть відчуває запахи. І тому читач, якому сподобався роман після перегляду екранізації незмінно почуває себе ошуканим і каже: «Ні, книжка краща»…» .
Написання «Заїру» стало переломним етапом творчості видатного бразильця, і нерозривно пов’язане із бунтівним світовідчуттям, ідеєю подолання застарілих норм заради розкріпачення особистості та подальшого позитивного самоспостереження , що властиве для літературного процесу другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. Характерною особливістю цього твору є долання «заборонених» тем, які стають для персонажів основним предметом обговорення. Розкриття та висвітлення зазначених тем виникає як частина світогляду, що зумовлений особливою місією героя, його прагненням поширювати у світі та сповідувати найвищі цінності –любов, обов’язок, високу моральність. (Зустрічі Михаїла у вірменському ресторані, прагнення оповідача зустрічі зі своєю дружиною). Самопізнання героя відбувається в міру того, як він усвідомлює винятковість свого призначення. На шляху до самопізнання, герой здобуває певний духовний досвід, подробиці якого детально відтворені на сторінках цієї захоплюючої, дуже багатовимірної книги.
Варто наголосити, що сюжет роману сповнений прагненням героя наблизитись до «таємниці буття», істини, відкривши яку для себе, герої намагаються донести її всьому світові, та працювати не покладаючи рук заради змін на краще: «Нехай шукають єдину істину – любов. Нехай живуть у згоді з її законами». Герой осягає істину через безпосереднє переживання реальності, розуміння гармонійності основних законів буття у процесі спілкування. Цей неоціненний досвід реалізується через руйнування кордонів та заборон для досягнення головної мети – відродження цілісності найвищого скарбу в житті людини – нетлінної сили любові. Лише спізнавши таке почуття, герой зможе відчути всю повноту буття.
У своєму геніальному творі Пауло Коельо з притаманною для його творчості багатозначністю та конкретністю, водночас, висвітлює такі «вічні теми» як: обов’язку подружжя щодо одне одного та дітей, значення кохання в житті людини, вплив Вищих Сил на долю особистості, керівництво її долею Вищими Силами, в усіх їхніх складних взаємопереплетіннях.
Заглибившись у «художній світ» «Заїру» читач відкриє для себе всю багатогранність творчості митця, адже Коельо змушує замислитись над цілою низкою проблем, що є дуже актуальними у нашому повсякденному житті і, можливо, переосмислити його, проаналізувати власні дії та вчинки. Така відкритість властива для літератури сучасності .
На сторінках свого неперевершеного творіння автор переконливо спонукає читача до висновку, що поступово, з набуттям власної життєвої мудрості, люди завжди пристосовуються до обставин, в які потрапляють: «…ви мріяли перемінити світ, але, врешті, здалися на милість дійсності. Ми зображуємо силу, тому що ми слабкі…» , а найважливіше для людей – відчувати любов та підтримку. Письменник відстоює переконання про те, що для повної гармонії зі світом слід діяти за покликом власного серця, а не лише підкорятися умовностям: «…Краще бути слугою любові, ніж її господарем...»
Для більш повного висвітлення особливостей роману, варто звернути увагу на окремі його аспекти. Як стверджує Хорхе Луїс Борхес, «поняття заїр пов’ язане з ісламською традицією, виникло у XVIII ст. У перекладі з арабської мови - заїр означає щось видиме, присутнє, таке, що не може залишитись непоміченим. Таке, що, коли вже воно нам трапилося, поступово поглинає наші думки, аж поки витіснить зі свідомості все інше. Його можна назвати святістю. Або божевіллям».
Сюжет роману полягає в тому, що герой – письменник шукає іншу людину (свою дружину), і, зрештою, знаходить її з допомогою казаха Михаїла, з яким вона пішла. Головна думка, яка бентежить душу героя – мотиви вчинку дружини. Роздуми про це захоплюють свідомість героя, перетворюються на заїр. Письменник намагається будувати нові стосунки, але йому не вдається звільнитись від тягаря власного минулого, а тому - побудувати майбутнє. Щоб творити його і бути самим собою дуже важливо позбутись почуття провини перед коханою людиною: «…Я не буду відчувати, що комусь щось винен, не буду вважати, що Естер мені необхідна, тому, що вона єдина спроможна мене зрозуміти, бо я до неї звик, бо вона знає мою силу й мої вади, мої чесноти й пороки».
На мою думку, через відчайдушні, наполегливі прагнення героя відшукати свою дружину письменник утверджує думку про те, що найважливіше для людини – бути комусь потрібним, жити заради щастя коханої людини. Саме в цьому полягає найвище благо любові, її головне покликання, яке містить першоджерело буття особистості: «…немає гірше, як відчувати, що нікому немає діла, існуєш ти на світі чи ні, нікому не цікаві твої уявлення про життя і світ пречудово може обійтися без твоєї наполегливої присутності.» . Коли людина самотня, то, ніби, перестає бути частиною суспільства, часто почувається «зайвою» на святі життя, адже немає з ким поділитися своїми радостями, печалями, сподіваннями та найпотаємнішими мріями. Крізь сюжетну канву роману проходить переконання митця, що для цілковитої гармонії зі світом особистості необхідна кохана людина, яка буде поряд у найскладніших життєвих ситуаціях, підтримуватиме, зігріватиме серце теплом свого палкого почуття, рятуватиме душу від зла.
Цікаво відзначити, що на сучасному етапі дослідження роману видатного письменника, немає однозначного трактування сутності поняття заїр, точки зору дослідників дуже різноманітні, а спорідненні лише в тому, що заїр цілковито підпорядковує вчинки, думки людини, її волю. По суті, ввівши в роман неоднозначне поняття – заїр, автор спонукає читача до напруженої роботи думки, тому що заїр – головна мета життя людини, те, заради чого вона прийшла у цей світ. І в кожного із нас глибоко в душі існує власний, єдиний та неповторний зміст, який ми вкладаємо у це поняття. Застосовуючи такий складний аспект зазначеного поняття, Коельо висвітлює тезу про нездатність особистості змінити власну долю, яка визначена Творцем заздалегідь: «Всемогутній і всесильний заїр, народжується із кожним представником роду людського, набирає сили в дитинстві, нав’язує нам свої правила й закони, які стають безперечними»
Визначальна особливість творів видатного письменника полягає в тому, що основна, загадкова сутність книги відкривається читачеві лише на завершенні. Коельо тримає увагу читача на сторожі постійно, інтригуючи та захоплюючи до останньої сторінки. Адже саме в кінцевих епізодах розгортається кульмінація сюжету, яка повністю підпорядковує розвиток подальших подій. Саме таким є епізод перебування героя в степах Казахстану, що передує його зустрічі з дружиною. Там, в степу, залишившись на одинці із самим собою, він поринає у роздуми, які спонукають осягнути істину, зазирнути в глибини самоусвідомлення особистості, її призначення на цій землі. Хоч герой дуже прагне повернути кохану людину і його душу охоплює невимовний острах того, що всі найпотаємніші сподівання можуть виявитися даремними, він залишає право вибору за дружиною.
Устами свого героя, автор говорить про сутність любові: «..це – хвороба, якої ніхто не хоче позбутися. Вражений нею не спішить видужати. Він страждає, але не бажає зцілення. »
Змальовуючи зворушливу зустріч героя зі своєю дружиною, Коельо використовує своєрідну паралель до «Одіссеї» Гомера, адже Естер, так само, як і Пенелопа вірно чекала чоловіка, вірила у його повернення, незважаючи на жодні обставини, які могли завадити їхній зустрічі. А герой, як Одіссей, здолавши всі перешкоди, повернувся до домашнього вогнища, яке сумлінно оберігала його єдина, дарована Богом, кохана жінка. Водночас, автор надає цій темі нової, дуже самобутньої інтерпретації, оскільки залишає відкритим фінал роману, спонукаючи читача до подальшого самостійного його трактування. Така відкритість фіналу, дозволяє припустити належність роману до літератури модернізму другої половини ХХ ст.
Піднімаючи низку світоглядних питань на кшталт: «Що таке Бог?, чому ми любимо одних і ненавидимо інших?, куди йдемо після смерті?, навіщо народжуємось, коли все одно доведеться вмирати?» . Пауло Коельо спонукає читача до висновку, що на головні питання буття не буде відповіді ніколи, оскільки кожна індивідуальна особистість шукатиме їх все життя.
Важливо наголосити, що «Заїр» посідає вагоме місце серед кращих зразків літератури сучасності, а творчість його автора – сповнена незвіданих таємниць, які чекають свого відкриття.
Список літератури
. Коельо П. «Заїр»К.; «Софія» 2005 - с
2. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. Київ, «Радянська школа», 1971. – 486 с.
3. Фобур Сен-Пер, «Енциклопедія фантастики», 1953
4. http://www.coelho.ru/
5. /www.centrasia.ru
8.04.2010

Творчість Джордж Еліот справедливо належить до найвидатніших художніх феноменів англійського літературного процесу ХІХ ст. Письменниця почала творити в 50-ті роки ХІХ ст., її напрацювання пов’язані з другим періодом розвитку напряму класичного реалізму. Саме в цей період в літературі змінюється співвідношення реалістичної та романтичної естетики. Романтизм, який мав вагоме значення у формуванні англійського реалізму втрачає свої провідні позиції. Письменники відмовляються від романтичного перебільшення, гротеску, вони вже не створюють образи-типи, які втілюють характерні риси певного конкретного явища дійсності, а намагаються відтворити складність, неоднозначність, психологічну багатовимірність та суперечливість людської природи. Звичайно, англійський реалізм середини століття не можна вважати монолітним явищем, оскільки існували відмінності в естетиці Ч. Діккенса та У. Теккерея, представників школи сенсаційного роману і Джордж Еліот та Е. Троллопа. Найгостріша полеміка була пов’язана із трактуванням проблеми правди у мистецтві. Діккенс відстоював правду ідеї, змальовував гротески, в яких правдивість однієї риси замінювала необхідність психологічного аналізу. Натомість, на думку Теккерея, характер – це наслідок комплексу соціальних, економічних, психологічних обставин. Письменника повинні цікавити не типи характерів -«добродії» та «лиходії», а «змішана» природа людини[1]. Джордж Еліот, як більшість письменників 50-60 років XIX ст., поділяє ці погляди. Як представниця реалізму, вона відтворює в своїх романах характери та колізії, які трапляються у повсякденності і є мірилом розвитку сучасної письменниці дійсності. Джордж Еліот стала послідовницею Теккерея. Творчість письменниці, в певному сенсі, підсумовує розвиток англійського роману періоду класичного реалізму. Дуже влучним та показовим є висновок Г. Джеймса з цього приводу: «It sets a limit to the development of the old-fashioned English novel»[3]. У творчості Джордж Еліот відкриваються нові можливості жанрової системи роману з ідейно-тематичної та художньої точки зору.
Деякі біографічні відомості дають змогу краще зрозуміти та проаналізувати аспекти творчого методу письменниці. Літературні тенденції часу не сприяли успішній самореалізації представницям жіночої половини людства, як наслідок, талановита авторка, Мері Енн Еванс змушена обставинами виступити в літературі під чоловічим псевдонімом – Джордж Еліот. Її життя було не багатим на зовнішні події, але дуже насиченим внутрішнім змістом, духовністю та інтелектуальною активністю.
Письменниця народилась 1819 року в графстві Йоркшир, в серці Англії. Її виховував батько, який працював управителем великого маєтку. У вихованні майбутньої письменниці батько дотримувався релігійних традицій, та шанобливого ставлення до сучасного йому державного устрою. На початку 40 –х років вони з батьком поселились в індустріальному Ковентрі. У 1849 році Мері втратила батька через його раптову смерть. Перебуваючи у Ковентрі, вона познайомилася з членами гуртка радикальної англійської інтелігенції, які поділяли ідеї утопічного соціалізму. Потрапивши під вплив членів гуртка, Еліот здійснює вчинок, що суперечить нормам вікторіанської моралі – на початку 1842 року вона відмовляється відвідувати церкву. У ті часи це означає відмову від релігії, від своїх переконань. Однак слід наголосити, що вона ніколи цілковито не знищила власних зв’язків із християнством та його етичними принципами. У середині 40-х років вона наполегливо працює над перекладами низки книг з історії християнства, зокрема, «Сутність християнства» Феєрбаха, «Теолого - політичний трактат» Спінози. В цей період її літературні уподобання становлять твори Ж.-Ж. Руссо і Жорж Санд.
Варто наголосити, що Джордж Еліот належала до найосвіченіших жінок свого часу. Вона знала багато європейських мов: давньогрецьку, давньоєврейську, латинську. З двадцятирічного віку вона вивчає точні науки, а після смерті батька, слухає лекції з вищої математики та фізики у Швейцарії.
У 1851 році Мері Енн Еванс повертається до Лондона і до 1853 року живе в оселі відомого видавця Джона Чемпена, власника журналу «Вестмінстерський огляд». По суті, вона працює редактором цього журналу. Письменниця знайомиться з філософом Гербертом Спенсером, вченим-природознавцем Томасом Хакслі, Джоном Міллем та Генрі Льюїсом, вченим, журналістом і філософом.
У 1853 році письменниця здійснює ще один вчинок, який суперечить нормам тогочасного суспільства і викликає критику та осуд представників громадськості, вона живе з одруженим чоловіком, батьком трьох синів, який за англійськими законами не має права розлучатися. Їхній шлюб дослідники творчості Еліот назвали взірцем ідеальної вражаючої єдності інтересів та прагнень.
Саме Льюїс спонукав Мері Енн Еванс спробувати власні сили в царині літературної творчості. У цей період він написав свою основну наукову працю «Фізіологія повсякденного життя». Генрі Льюїс помер у 1871 році. Письменниця важко переживає втрату коханого, вона не змогла змиритися з власним горем до кінця життя. У 1878 році вона наважується вийти заміж за свого давнього знайомого банкіра Джона Кроса. Проте цей шлюб не допоміг талановитій жінці здолати відчуття нестерпної самоти та розгубленості. У 1880 році її не стало. Книга Джона Кроса “G. Eliot’s Life as Related in Her Letters and Journals”[4], яку було написано після її смерті, є цінним джерелом відомостей про письменницю та її творчість.
Естетичні погляди письменниці сформувались у період, коли політичні рухи в Європі першої половини XIX ст. вже ввійшли в історію, а в Англії минув період чартизму. 50-ті роки були періодом відносної політичної та соціальної стабільності. Однак в науці відбувалися певні революційні перетворення. Цьому сприяють наукові відкриття в галузі історії та географії, особливо в природничих науках. Вихід у світ у 1859 році книги «Походження видів» Чарльза Дарвіна закладає фундаментальні засади розвитку нового філософського напряму – позитивізму. Представники позитивізму проголошують єдиним джерелом пізнання конкретний досвід, конкретні науки. Позитивісти опираються на наукові знання, на новітні відкриття в природознавстві. Вони вважають метою науки не розкриття закономірностей, а емпірично точний опис явища. На думку позитивістів, світом природи і суспільством людей керують спільні закони, що немає суттєвої різниці між людиною та іншими живими організмами, оскільки одні та інші відстоюють своє право на існування. Відбувається природній відбір, а у суспільстві триває постійна боротьба за «місце під сонцем».
Найвідомішим представником англійського позитивізму був Герберт Спенсер. У своїх працях видатний філософ розробляв соціологічне вчення позитивізму. Мері Енн Еванс сприйняла ідеї Г. Спенсера, зокрема, його концепцію суспільства. Спенсер стверджував, що розподіл суспільства на класи, прояв прогресивної диференціації, революційні виступи призводять до виникнення анархії та регресу в суспільстві. Хоча письменниця підтримувала ідеї французької революції, але вважала, що Англії більше підходить шлях реформ.
Саме постулати філософського вчення позитивізму становлять основу естетичних поглядів Джордж Еліот. Вона вперше виклала свої принципи у 1856 році в повісті «Амос Бартон»: « Частіше і уважніше вдивлятись у невиразні очі звичайних, нічим не примітних людей, щоб чути поезію повсякденності»[5]. Позиція письменниці полягає в тому, щоб писати про повсякденне, про те, що повторюється, писати про можливості точно копіювати дійсність, «приборкувати уяву». Еліот нехтує правом письменника –реаліста зображати людей, подаючи свою власну інтерпретацію. У її розумінні трактування проблеми характеру перебуває принцип мотивації. Вона прагне досягти у своїй творчості максимальної об’єктивності, документальності, точності, як умови правдивості зображення – «Жодних перебільшень та гіпербол. Її мета – бути близькою до життя настільки, наскільки може бути точним свідок, який виступає у суді під присягою».[4]
Дуже слушним та влучним є зауваження В. Івашової, яка вважає, що «Аналіз естетичних поглядів наводить на цікаві висновки: по суті, маніфест англійського натуралізму був завершеним до 1860 року, тобто, до того часу, коли почав працювати Е. Золя, визнаний лідер європейського натуралізму»[1].
У підсумку, зазначу, що представники сучасної англійської літературної критики не відносять творчий доробок Джордж Еліот до натуралістичного напрямку у літературі. Хоча вона, як і натуралісти в цілому, сприймала позитивістські ідеї і надавала провідного значення точним наукам у розумінні суспільних механізмів.
Натуралісти відмовлялися від історизму властивого реалізмові, у підході до людини основного значення надавали теорії спадковості, фізіологічним та біологічним факторам. У своїй творчості Джордж Еліот торкається проблеми формування соціальних умов, характеру людини, досліджує складність внутрішнього світу людини і здійснює це методами, властивими реалістичній літературі.

Використані джерела

1.Ивашова В. Английский реалистический роман ХIX века в его современном звучании
2. История всемирной литературы. Т. 7
3. Кетл А. Введение в историю Английского романа. М., «Прогресс», 1966. – 375 с.
4.http://www.amazon.co.uk/George-Eliots-Life-Cambridge-Collection/dp/1108020062 - Книга Джона Кроса “G. Eliot’s Life as Related in Her Letters and Journals”
5. http://en.wikipedia.org/wiki/George_Eliot - Повість «Амос Бартон»
22.02.2011

До найкоштовніших перлин світової літературної класики, без сумніву, належить роман «Сповідь фаворитки» всесвітньо відомого французького прозаїка Олександра Дюма. Нове видання цього безцінного шедевру в перекладі російською мовою вийшло у світ в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» 2010 року, але мені випала нагода насолоджуватись читанням цього об’ємного (780 с!!), але надзвичайно захоплюючого роману лише тепер.
Роман написано в жанрі псевдо мемуарів, це – детальний, історично достовірний життєпис відомої авантюристки Леді Гамільтон, відомої також під ім’ям Емми Лайонни –дружини англійського посла в Неаполі, коханки легендарного англійського адмірала Нельсона і фаворитки неаполітанської королеви Марії Кароліни. Книга стосується того періоду творчості письменника, коли він жив в Неаполі і мав можливість доступу до архівів Королівства обох Сицилій, хоча задум книги виник набагато раніше – ще у своїх «Мемуарах» (1852-1855 р) письменник запитував себе: «О, прекрасна і фатальна Емма Лайонна!. Який історик наважиться стати Тацитом твого життя, який поет наважиться стати Ювеналом твоїх пристрастей!». (Розділ XIII)
Вже з першої сторінки автор манить свого читача в світ пригод, яких зазнає головна героїня - звичайна селянка, донька служниці, що здійснює стрімку кар’єру, приїхавши підкоряти Лондон без жодної надії досягнення успіху. Вона, звичайно, дуже красива, але чи мало на Туманному Альбіоні вродливих жінок, які стають швачками або, під впливом складних життєвих обставин заробляють шматок хліба легкою поведінкою?… Але Емма спочатку стає коханкою адмірала Джона Пейна, потім позує, як модель відомому художникові, Ромні, має нагоду бути в товаристві представників вищих верств сучасного їй суспільства, виходить заміж за лорда Гамільтона, стає найближчою подругою, іноді навіть помічницею у виконанні злочинів королеви Неаполя, і зрештою – коханою жінкою славетного адмірала Гораціо Нельсона.
Правду кажучи, славетною коханою жінкою, адже крім нещадних людських пересудів, які, почасти, відігравали фатальну роль у непростій долі головної героїні, образ легендарної леді Гамільтон, цікавив та надихав до творчості численних художників, поетів та письменників найславетнішим з яких залишиться Олександр Дюма.
У своєму романі письменник силою свого таланту змальовує процес становлення особистості, кар’єри слабкої жінки, яка вступаючи у світ, не має жодного шансу виділитися з поміж пересічних обивателів. Однак, завдяки незламній волі до життя, сильному характерові та харизматичній чарівності не лише досягає бажаних висот, а й стає безпосередньою учасницею, можливо винуватицею знаменних історичних подій, що змінили хід європейської та світової історії.

19.11.2011

Дослідження творчості видатної англійської письменниці Емілі Бронте є надзвичайно важливим аспектом розуміння особливостей літературного процесу Англії середини ХІХ століття. Без сумніву, все нові покоління читачів відкривають для себе її неповторний, унікальний талант, який з витонченістю проявився в її поетичній творчості та єдиному романі «Грозовий Перевал».
Творча спадщина письменниці продовжує привертати увагу багатьох поколінь читачів і літературних критиків, їй притаманна неперевершена самобутність, образність та живописність. Торкаючись особливого творчого світу митця, читач має змогу відчути силу духу, емоційність, довершеність таланту Емілі Бронте.
Слід зазначити, що в англійській літературі середини ХІХ ст. Романтизм і Класичний реалізм закладаються одночасно. Звідси випливає специфічне для літератури цієї країни взаємопроникнення двох художніх систем.
Письменники-реалісти значно поглибили вирішення проблеми взаємовідносин особистості і суспільства за допомогою пояснення типових соціальних обставин, які визначають природу типових характерів. Висвітлюючи реалістично вірні, документально точні картини соціального становища бідних верств населення, вони вірили, що навіть найлютіший злодій, (а таких було чимало серед підприємців періоду первісного нагромадження капіталу), зможе змінитися на краще під впливом християнського світовідчуття. Вони добивались не революції, а реформ, які б поліпшили стан суспільства.
У своїх романах митці відстоювали права знедолених, одночасно прославляли світлі сторони національного життя, здійснювали настільки реалістичний аналіз політичного й економічного життя своєї країни, що за їхніми книгами можна писати наукові трактати. Аналізуючи сучасну дійсність, вони прославляють такі невмирущі цінності як кохання, доброта, людяність, християнське милосердя й тепло домашнього вогнища.
Англія, зображена в творах письменників у символічно-реалістичному ключі. Це – суспільство, в якому немає ні добра, ні милосердя. Лондон у романах письменників - це не парадне місто, яке приваблює своєю респектабельністю, а квартали бідняків, де у будь-який час можна опинитися на вулиці через несплачену квартирну плату, де горе йде поруч із радістю, причому радістю сумнівною, часто пов'язаною із пляшкою.
Реалізм цього періоду є, наче, одухотворений романтизмом. Письменники-реалісти вірили у можливість морального вдосконалення суспільства засобами літератури. Ідеал грошей протиставляється в їхніх романах ідеалу щасливої родини. Англія середини ХІХ ст. швидко прямувала шляхом комерціалізації суспільства, духовність від цього, безумовно, страждала, страждало й милосердя.
Своєрідність художнього методу авторки повною мірою проявилася в її єдиному прозовому творі - романі «Грозовий Перевал». Багато дослідників зайшли в безвихідь, намагаючись віднести книгу до одного з двох основних художніх напрямків ХІХ століття - Романтизму чи Класичного Реалізму.
На мою думку, більш вірогідним є твердження про те, що в цьому романі існує синтез цих двох методів, тому, що реалістичний в своїй основі, роман збагачений романтичною традицією. З такого синтезу виник неповторний, дійсно магічний реалізм, який бентежив сучасників авторки. Відзначимо, що неординарність роману полягає в тому, що враження від нього постійно змінюється від одного читання до наступного.
А отже, існує можливість для все нових критичних інтерпретацій «Грозового Перевалу». Якщо б Емілі Бронте висвітлила у своєму романі лише історію кохання Кетрін до Хіткліфа і Лінтона, то книгу, безсумнівно, можна було б віднести до Класичного реалізму. Можливо, при першому читанні книга Емілі Бронте справляє враження, що перед читачем готичний роман жахів. Події роману відбуваються в похмурій місцевості англійської провінції, де розташований маєток самітника - Хіткліфа. Проте, незвична атмосфера і фантастичні мотиви, не замінять безперечного факту, що драма, яка лежить в основі цього роману, має реалістичне підгрунтя.
Сюжет роману навіяний частково легендами, які Патрік Бронте розповідав донькам в їхньому дитинстві, про своїх пращурів, про якогось таємничого знайду, який помстився за перенесені в дитинстві образи родині фермера, яка його виховала. Він розповідав також старовинні ірландські легенди про демонів і фей, безперечно, їх поетичний дух також відчувається в романі Е.Бронте. Звичайно, певну роль відіграли старовинні захоплюючі книги, які Емілі. читала в юності, готичні романи, в яких похмурі злодії мстилися цілим родинам і бліді привиди стукали у вікна палаців. Але головним матеріалом для роману “Грозовий Перевал” було саме життя, та жорстока, несхожа на ідилію вікторіанська дійсність, яку спостерігала проста учителька, донька пастора. Хоча письменниця відносить події свого роману до XVIII – поч. XIX ст., проте змальовує вона дещо пізнішу, сучасну їй епоху. Не дивно, що тогочасна критика сприйняла роман Е. Бронте вороже, адже письменниця дуже відкрито критикує устої та моральні принципи вікторіанської Англії, викриває примарну ідилію англійської провінції, де вчинками людини, часто керує жадібність, пияцтво, жахливі махінації з грошима, побої, жадоба помсти. Гнітючий вплив соціального середовища проявляється у характерах майже всіх персонажів роману «Грозовий Перевал».
Не цікаве життя англійської провінції, сповнене стереотипів і таємних злочинів, вчинених заради грошей та помсти, стало об’єктом зображення в романі «Грозовий Перевал».
Письменниця висвітлює у своєму романі дві основні теми: тему кохання і тему приниження гідності людини. Вони втілені і розкриті в долях та складних відносинах, які пов’язують членів двох сімей в двох поколіннях.
З неперевершеною майстерністю та конкретністю письменниця описує побут персонажів свого роману. Разом з ними читач, ніби, відчуває шум пронизливого, холодного вітру в кронах ялин, який дряпає гілкою по шибці. Читача наче зігріває тепло каміну, засліплює блиск посуду, розкладеного на широких дубових полицях. Але унікальність та неповторність роману полягає в тому, що реалістичний задум втілений в ньому через романтичну символіку (навіть ім’я головного героя Хіткліф означає «скеля, що заросла вересом»)
Мова персонажів роману - багата і різноманітна. Письменниця прагне передати, якомога точніше, пристрасну, уривчасту мову Хіткліфа, і спокійну, епічну манеру оповіді Елен Дін, життєрадісне базікання маленької Кетті, і безладне марення старшої Кетрін, охопленої божевіллям. Емілі Бронте детально відтворює говірку Йоркширу старого робітника Джозефа, чиї вислови звучать наче похмурий акомпонемент, злочинним діям, які відбуваються навколо.
Звертаючись до світу англійської провінції (іншого вона не знала), Е. Бронте подивилася на неї з іншої точки зору. Життя загубленої в глуховині садиби здається не патріархальною ідилією і не похмурим болотом, а нещадним двобоєм пристрастей. На диких вересових пустирях, під похмурим північним небом вона створила свій космос, в якому сплелися закони історичного часу і вічності.
Магічний реалізм письменниці дозволив їй “піднести” характери, втілені в “Грозовому Перевалі”, над історичним побутом, і це зробило її роман, у певному сенсі, “вічним”.
Роман «Грозовий Перевал» поєднує в собі конкретність та узагальненість, місцевий колорит і універсальність охоплення дійсності. Аналізуючи особливості місцевого колориту, бачимо, що Англія зображена в романі саме такою, якою була у 1847 році. Люди, які описані в романі, живуть не у вигаданій неземній країні, а в Йоркширі. Хіткліф народився в бідному кварталі Ліверпуля. Неллі, Джожеф та Хейртон говорять мовою корінних жителів Йоркширу.
«Грозовий Перевал» оповідає не про кохання взагалі, а про проблеми живих, реальних людей; про право власності; про вигоди, які забезпечує стійке становище у суспільстві; про шлюби за розрахунком; про значення освіти; про зміст і роль релігії; про відносини між багатими і бідними.
Особливу увагу привертає майстерність авторки при зображенні стихій, могутніх сил природи, які змінюються настільки повільно, що протягом життя людини вони здаються вічними і незмінними.
В зображенні цих сил немає недбалості, чи скажімо, злету фантазії. Навпаки, зображення максимально конкретне: читач ніби відчуває кухонні запахи Грозового Перевалу, силу вітру, що завиває і зарослях вересу, здається, відчуває навіть зміну пір року.
Варто підкреслити, що така конкретність досягається завдяки точності опису. При всій легкості, невимушеності оповіді, при всій природній складності родинних зв’язків між героями, «Грозовий Перевал» - це майстерно побудована книга, в якій детально продумані технічні проблеми композиції. Зовсім не випадково Емілі Бронте вводить в свій твір двох персонажів, від особи яких ведеться оповідь - Локвуда і Неллі Дін. Функція цих звичайних людей в книзі, частково полягає в тому, щоб надати оповіді житейський, реалістичний, достовірний характер, а частково в тому, щоб коментувати все, що відбувається, з точки зору здорового глузду, демонструючи в такий спосіб, безглуздість підходу до описуваних подій з позицій житейської логіки. Оповідачі ніби перепускають оповідь, інколи навіть двічі, через власне сприйняття, завдяки чому відсіюється все зайве, і наштовхує читача на думку про те, що доволі складно зрозуміти, хто має рацію і хто винен. Протягом всієї книги читач перебуває під враженням, що останнє слово ще не сказано.
Як правило, оповідачі ведуть оповідь не тією мовою, якою вони говорять в повсякденному житті, хоча Неллі, інколи, переходить на Йоркширський діалект, щоб надати подіям, які вона описує, місцевого колориту і запобігти претензійності, що може виникнути в символічному творі.
В кульмінаційні моменти оповіді читач зовсім не відчуває присутності оповідачів, тому що авторка навіть не намагається надати їх мові харатерності. Така зовнішня правдоподібність тільки заважала б. Оповідачі стояли б між читачем і подіями, що відбуваються, витонченість книги полягає в показі того, як змінюються і розкриваються ці погляди і оцінки. Подібно до читача, Локвуд і Неллі, в силу того, як вони пізнають характери головних героїв і сутність їхніх стосунків, починають краще розуміти все, що відбувається.
Центральним стрижнем твору є історія стосунків Кетрін і Хіткліфа. Ця історія проходить чотири стадії. В першій частині, яка закінчується відвідинами Трашкорс-Грейндж, розповідається про зародження духовного зв’язку між Кетрін і Хіткліфом та про їх спільний бунт проти Хіндлі і порядків, які він встановив на Грозовому Перевалі. В другій частині йде мова про зраду Кетрін Хіткліфа – ця частина завершується смертю Кетрін. В третій частині йдеться про помсту Хіткліфа, а в завершальній частині – найкоротшій, про зміну, яка сталася з Хіткліфом і його смерть.
Кожного персонажа змальовано різкими, детальними штрихами, із максимальним змістовим навантаженням.
Вся розповідь оповідачів, своїм трагізмом схожа на древню сагу. Оповідачі, ніби, перепускають оповідь через власне сприйняття і намагаються оцінити вчинки героїв з позицій логіки. Точки зору, які представляють обидва оповідачі, спонукають читача до пошуку власних інтерпретацій роману.
Увага читача є сконцентрована навколо двох головних тем. А саме: теми кохання з його життєдайною силою і теми приниження гідності людини. Письменниця висвітлює ці складні, багатозначні теми в долях сімей Ерншоу та Лінтонів, виписуючи їхні заплутані родинні зв’язки.
В романі утверджується думка про нескінченність життя, яке розцвітає знову і знову.
Авторка детально розкриває характери головних героїв, висвітлює мотиви їхніх вчинків, які здійснюються під впливом соціального середовища, у якому живуть і діють персонажі роману. В останні дні свого життя герой розуміє, наскільки безглуздими і марними були його дії. Він сподівається знайти спокій та умиротворення після смерті, відновивши особливу спорідненість своєї душі та душі Кетрін, яка тільки після такого єднання зможе відчути вічний спокій.
Емілі Бронте доводить, що незважаючи на всі злочини, які вчинив головний герой, він вартий співчуття читачів, тому що сповідує вищі цінності, ніж ті, які панують у сучасному йому суспільстві..
Емілі Бронте з неперевершеною силою художньої майстерності, змальовує картини природи: безкраї зарослі вересу, в яких завиває вітер, зорі, зміна пір року – відіграють вагому роль для зображення перебігу життя. Однак герої «Грозового Перевалу» аж ніяк не є полоненими природи. Вони живуть у звичайному суспільстві і намагаються змінити його, інколи досягаючи успіху, постійно долаючи труднощі, здійснюючи все нові помилки.
Письменниця правдиво, і майстерно відтворює картини з життя сучасної їй англійської провінції.
«Грозовий Перевал» - роман не тільки про кохання та помсту. Він показує, як сильні пристрасні почуття керують вчинками людей і, навіть, спонукають до жахливих злочинів
Для цього роману притаманна, певна, моральна неоднозначність. Авторка дає можливість читачеві самостійно формувати ставлення, і давати власну оцінку діям персонажів її роману, саме тому, сприйняття «Грозового Перевалу» постійно змінюється від одного прочитання до іншого.

Твір Емілі Бронте відображає нескінченну боротьбу за високі моральні цінності, не абстрактно, уривчасто, а дуже конкретно і чітко, оповідає про життя Англії вікторіанської епохи зокрема, та про життя людей взагалі.
Роман Емілі Бронте особливо виділяється серед інших шедеврів англійської і світової словесності свіжістю та оригінальністю висвітлення проблем вікторіанської епохи.
Слід сказати про те, що Емілі Бронте бачила як добре, так і погане в людях, і бачення було людським стражданням, а також, як люди можуть жити, якщо кожний з них знайде власну силу у своїй душі.
Письменниця вважала, що люди могли би витримати жорстокість їх суспільства, покладаючись на власну мужність і віру у свої сили, оскільки ми всі страждаємо разом, ми однакові, і нікого не потрібно оцінювати за родом, суспільним статусом або фізичною зовнішністю. Авторка також виразила думку, що ми всі здібні до виконання великого добра в світі так само, як і великої шкоди, і найбільша мета для всіх нас – отримати рівне значення протягом всього життя на землі, чи людини, тварини, або частини природи.
Погляди Емілі Бронте стосувались життєвих пристрастей і сили душі людини, щоб витримати і пережити потреби і біль, які кожний з нас переживає на власному досвіді як частину життя. Найбільшим досягненням Емілі Бронте стало написання роману «Грозовий Перевал ». Це - єдиний роман, який вона коли-небудь написала, але через нього вона могла виразити і донести до читача її власні думки, прояснилася могутність її голосу, і притаманне їй повне бачення проблем людського світу.
Пройшло 150 років з того часу, як був вперше опублікований « Грозовий Перевал», все ж таки це - все ще широко-читана книга, розповідь про двох друзів дитинства, які не змогли залишитися разом, коли стали дорослими. Вона нагадує кожному з нас, що ми часто залишаємось самотніми в світі, і що ми всі прагнемо бути частиною чогось більшого, ніж ми самі, але це здійснюється тільки через кохання, яке ми можемо дійсно знайти у єднанні одне з одним.
Роман написаний одним із незабутніх, оригінальних голосів, який коли-небудь чули, і майже кожен, хто прочитав цей роман, є глибоко вражений ним. Емілі Бронте померла у віці тридцяти років, тільки через рік після того, як було видано «Грозовий Перевал», але вона все ще звертається до нас через сторінки свого прекрасного роману.
Життя та творчість Емілі Бронте вчить нас відчувати, як голос однієї людини може допомогти нам бачити світ, таким який він є, і наскільки він здатний до зміни.
Емілі була відважною і рішучою людиною, яка назавжди зберегла вірність собі та своїм поглядам до останнього подиху. Вона була дуже хвора, померла, страждаючи від сильної інфекції легенів, але відмовлялася від допомоги оточуючих і продовжувала жити, оскільки завжди вірила, що її власні сили допоможуть терпіти, витримати і, зрештою, подолати фізичні обмеження, які є у житті.
Життя, смерть, мужність і незалежність - тривалий приклад для всіх нас. Не важливо, наскільки світ намагається утримувати нас у пастці його ярликів і неправдивих, непотрібних думок. Кожний з нас може вижити, вирости і відкрити силу своїх унікальних прагнень та переконань, поки ми віримо в себе і власні сили.
Творча спадщина Емілі Бронте, займає одну з провідних позицій не лише в англійській, а й, безперечно, у світовій літературі, ставить важливі соціальні та моральні проблеми, які люди намагаються вирішити протягом цілого життя, зробивши, таким чином, неоціненно вагомий внесок у подальший розвиток англійської та світової літератури.
Наступні покоління митців, критиків та інших майстрів художнього слова, без сумніву, черпатимуть натхнення і досвід викладений у романі «Грозовий Перевал», який є найвищим досягненням талановитої письменниці і належить до найкоштовніших скарбів художньої словесності.

Вересень 2009 р.

Примітка автора:

http://vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=573&Itemid=41
Пропоную на розгляд читачів Інтернет –видання «Поетичні майстерні» статтю яка була опублікована в 3-4 номері журналу іноземної літератури «Всесвіт» у 2009 році. Щиро сподіваюся, що матеріал буде цікавим для читацької аудиторії.

Саме так можна було б назвати нову книгу відомої сучасної письменниці Лесі Романчук «Лицарі любові і надії». В цьому унікальному романі з всеохоплюючою, іноді страхітливою, правдивістю змальовано важкі життєві дороги політв’язнів сталінських таборів в далекому безжальному до самої суті людськості Сибірі.
На сторінках своєї монументальної праці авторка майстерно виплітає мереживо понівечених доль представників різних народів поневолених комуністичним режимом.
В кривавому череві репресивної машини зазнають невимовних мук представники інакомислячої інтелігенції – письменники, артисти, священнослужителі Української греко-католицької церкви та інших конфесій, кращі сини і доньки українського народу та інших національностей, що самовіддано, до останньої краплі крові боролися за волю нашої держави в рядах Української Повстанської Армії. «Князі церкви» є тими незламними Лицарями Духовності Віри та Надії серед жахіть сибірських таборів: катувань, голоду, холоду. Священики мужньо несуть свій хрест, вмираючи за Віру в Господа, проповідують Святі Істини, служать святу Літургію навіть в найжорстокіших умовах Воркутинських шахт: «Не згубіть лише моєї дароносиці…- Ця вервечка з хліба і бляшана дароносиця – мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними із суцільного золота з перлами і діамантами. Бо замість вина-кров і біль мого народу, замість перлів – його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це –моя чаша і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна» - говорить один з численних персонажів книги, о. Величковський.
Кожна сторінка цього неперевершеного патріотичного роману є наче «просякнутою» великою, жертовною любов’ю до рідної землі, її героїчною, багатостраждальною та надзвичайно правдивою історією.
З особливим драматизмом в книзі змальовано долі та умови заслання маленьких українців, які разом зі своїми матерями несли нещадне тавро «Ворога народу»:
«-Паставіть рєбьонка! Стоять смірно, пусть прівикаєт!»
-Вона не може, натомилася….
-Тут всє могут! Смірно! Ісполнять!
-Так вона ж маленька…
-Малчать! Тут нєт детей! Тут только врагі савєтской власті!...
Доню скажи, скажи хто ти?
-Українка! – вимовляє дочка сотенного УПА.
І всі чують».
Таким чином авторка засвідчує незламність української нації попри всі намагання радянської влади знищити саме її майбутнє без найменшого права на Відродження.
Простою, але водночас дуже витонченою мовою письменниця вводить читачів у страдницькі будні в’язнів Гулагу, де кожен день ставав нестерпною боротьбою за виживання. Проте навіть у брудних тюремних камерах люди прагнули зберегти чистоту власної душі через світлі помисли та українську пісню. Особливо це твердження стосувалося представниць прекрасної половини людства. Адже на долю жінок, окрім жорстоких фізичних катувань, випадали нестерпні моральні приниження, яких вони зазнавали під масними хтивими поглядами червоних нелюдів, що безсоромно прикипали до змордованої, та все одно прекрасної і такої жаданої жіночої плоті.
Визначальною особливістю цього літературного шедевру є його масштабність та документальність. Це перша в Україні книга, де кожна розповідь про понівечені життя персонажів ґрунтується на реальних документах та фактах.
Особливо прискіпливі, налаштовані скептично чи, можливо, вороже читачі, яким можуть видатися перебільшеними криваві картини Кенгірського повстання, матимуть можливість переглянути список використаних джерел, які авторка, завбачливо, подає в кінці своєї книги. А документальні, загальновизнані фактичні свідчення учасників Кенгірського повстання закарбувалися навіки на скрижалях української історії, та народної пам’яті, незважаючи на їх постійне замовчування чи суперечливе трактування в сумних реаліях сучасності.
Роман «Лицарі любові і надії» вже став непересічним, надзвичайно вагомим явищем сучасного літературного українського процесу саме завдяки правдивості та документальності оповіді. Цю літературну працю справедливо називають «підручником патріотичного виховання». На мою думку, кожен хто її читатиме, незалежно від політичних поглядів чи певних ідеологічних переконань, відкриє для себе на її сторінках безмежну життєстверджуючу силу та непереборну віру у світле, краще майбуття української нації на жорстоких стежинах невблаганної, іноді нестерпно важкої долі.

5.07.2011

У своєму новому творі видатна письменниця сучасності з неперевершеною силою таланту і майстерністю художнього слова розкриває невимовну трагічність материнської долі зокрема, та жіночої – загалом.
Вже самою назвою повісті авторка ніби налаштовує читача на усвідомлення того, що одним із найцінніших дарів долі є радість материнства.
Торкаючись теми понівеченого життєвими обставинами та соціальною байдужістю жіночого існування, авторка змальовує незбагненну силу материнської любові, яка , наче дороговказ веде Маріцу в нещадному вирі житейських проблем та наповнених важкою працею буднів.
Доглядаючи важкохвору дитину, головна героїня переживає нестерпні миті безпросвітного відчаю та жалю до своєї дитини, безсилля та ненависті до себе через те, що не може зарадити хворобі свого єдиного сина. Жінка усвідомлює, що незважаючи на всі перепетії і випробування, які посилає доля, повинна знаходити в собі сили жити далі, оскільки без її допомоги він просто загине в одному із «гуманних» спеціальних закладів для хворих людей.
Слід сказати, що ця тема в усі часи була за сімома печатями у суспільстві, однак є актуальною, тому що на прикладі цього твору можемо розглядати долю кожної матері, яка заради благополуччя своєї дитини здатна витримати будь-які труднощі.
Через твір лейтмотивом проходить думка про нещадну силу неправдивого наклепу, що здатний не лише залишити невиправну травму в свідомості невинної людини, а й, можливо, довести її до самогубства.
Варто зазначити, що повість написано колоритною галицькою говіркою, її стиль «перегукується» з іншими творами письменниці. Тут відчуваємо значно більшу трагічність, яка, однак не може викликати не сприйняття, а радше співчуття і співпереживання за долю та страждання слабкої жінки, серце якої переповнювала всеохоплююча материнська любов навіть у найскладніші моменти життя.


7.04.2010

Впродовж віків, люди намагаються збагнути неперевершену багатогранність та неповторність кохання. Неймовірна сила цього палкого почуття, дуже часто допомагає знаходити вихід та правильне рішення у найскладніших життєвих ситуаціях.
На сторінках свого нового, захоплюючого роману «Диво» відома англійська письменниця сучасності, Даніела Стіл, відкриває перед читачем нову грань однієї із «вічних тем», яку читач розкриває для себе по –новому, водночас співпереживаючи героям роману намагається зрозуміти глибинну, навіть дещо приховану сутність їхніх проблем.
Головний герой роману – бізнесмен Кевін Томпсон важко переживає смерть своєї дружини. Щовечора він читає її листи та вірші, про існування яких він не знав, поки дружина не відійшла у інший кращий світ. Спочатку Кевін деякий час подорожує на яхті свого друга, а повернувшись додому переживає нестерпні муки каяття. Він картає себе через те, що приділяв дружині мало уваги, адже для нього на першому місці була робота і бізнес. Зараз Кевінові залишається лише почуття провини і усвідомлення того, що вже неможливо виправити ситуацію і змінити хоч щось на краще.
Дружина не схвалювала його захоплення морем та кораблями, оскільки багато років тому, через нещасний випадок загинув син Кевіна, а доросла дочка не спілкується з батьком, бо не вибачила йому неуважність до себе та матері, якої зазнала ще у дитинстві.
У житті Мегі Дартман, сусідки Кевіна, також нещодавно трапилося невимовне горе –її син –підліток, перебуваючи у стані депресії, наклав на себе руки. Проте, незважаючи на важку втрату, сильна та наполеглива жінка вирішує свою проблему, працюючи на «телефоні довіри» для депресивних підлітків. Допомагаючи і вирішуючи проблеми інших, вона рятується сама.
Молодий, щирий хлопець Джек Адамс, який лагодить будинки Кевіна та Меггі після нищівного буревію, що вирував у Сан-Франциско, стає справжнім другом для обох героїв і спонукає зрозуміти, що їх серця поєднує більше, ніж дружба…
Письменниця майстерно висвітлює сплетіння людських доль та почуттів, що дозволяє не згубитись у шаленому вирі життя.
Слід зазначити, що сюжетові роману притаманна реалістичність оповіді, експресивність, автор показує складний та суперечливий внутрішній світ персонажів, спонукає читача глибше осягнути особливості їхніх характерів, мотиви їхніх вчинків.

Костенко Ліна., «Записки українського самашедшого» К.,– «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА , 2011 -416 с

З чим входимо в нове тисячоліття? Відповідь на це сакраментальне питання намагається відшукати у своєму першому прозовому романі «Записки українського самашедшого» видатна сучасна поетеса Ліна Костенко.
Вже в назві книги авторка окреслює форму роману. Він написаний від імені 35 – річного програміста, який прагне записати, зрозуміти та проаналізувати головні тенденції культурного та політичного життя сучасного йому українського суспільства та світового простору в умовах глобалізації крізь призму засобів масової інформації.
Головний герой, читаючи пресу, постійно натрапляє на негативні новини та повідомлення про авіакатастрофи, вибухи, катаклізми… Він перебуває ніби в атмосфері відчуження від власної родини: дружини, маленького сина та тещі, яка переїхала до нього із чорнобильської зони після катастрофи.
Новаторство роману полягає насамперед у тому, що авторка прагне показати не лише становище та реалії України як держави з усіма її «антилюдськими» процесами: цілковитим занепадом культури, деградацією моральних цінностей, корупцією, хабарництвом, знеціненням науки, а й людства в цілому, яке через перевагу меркантильних інтересів над духовними веде себе до «самознищення».
На прикладі головного героя роману Ліна Костенко майстерно описує «синдром непотрібності у власній державі людини інтелектуальної праці», якій ніде розвинути та удосконалити власний творчий потенціал, зреалізувати власні здібності, внаслідок чого настає криза стосунків у родині героя через його постійне невдоволення своїм становищем у суспільстві, фактичною його неспроможністю утримувати сім’ю і забезпечувати їй гідний рівень життя.
У своєму геніальному романі письменниця піднімає проблему тотальної русифікації України, «комплексу меншовартості», який постійно нав’язується пересічному громадянинові представниками політичної еліти, яка у владних кабінетах наче на іншій планеті і цілковито відірвана від народу і не чує або не бажає чути його проблем.
Ввівши у роман тинейджера, авторка змальовує узагальнений образ сучасної молоді, яка не цікавиться нічим, окрім віртуальної реальності комп’ютерного простору і реагує на оточуючих стороннім поглядом: «Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється — ні. Він слухає голоси природи — шум вітру, шум води, щебетання пташок. У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, — вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах».
Крізь сюжетну канву роману лейтмотивом проходять оцінки персонажем «ефективності» розслідування Справи Гонгадзе, що виступає своєрідним індикатором свободи слова в Україні, яка практично відсутня в епоху темників.
Важливо підкреслити, що в романі доволі часто трапляються алюзії з творами Миколи Гоголя та романом «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
На сторінках свого роману авторка торкається проблеми майбутнього нашої держави та її місця та ролі у сучасному геополітичному просторі. Вустами персонажа Ліна Костенко ставить питання, яке є особливо актуальним для України сьогодення: «Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?». Герой переконаний, що для успішного розвитку України, нам необхідно подолати власну байдужість, повірити у власні сили та можливість змін на краще. Відчуття апатії у народу є вигідним для представників політичної еліти, бо збайдужілим народом простіше управляти. Персонаж постійно прагне бути активним членом громадянського суспільства, адже був активним учасником «революції на граніті», яка була виявом громадянської свідомості та об’єктивним етапом становлення української незалежності.
Феномен мирної революції як передвісника суспільних змін стає провідною темою завершальної частини роману. Головний герой захоплюється толерантною Помаранчевою революцією, стає активним учасником громадянського опору, захоплюється атмосферою Майдану, як вияву національної свідомості та становлення українського народу як нації.
Однак згодом він доходить невтішного висновку: «Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас».
Ліна Костенко спонукає читача до висновку та утверджує переконання, що люди стояли на Майданах країни за себе, а не за конкретних політиків незалежно від «політичних симпатій». І висловлює застереження на майбутнє, не плекаючи жодних ілюзій щодо політичних лідерів, які просто скористаються патріотичними прагненнями свого народу задля власних інтересів: «Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом….». Герой ніби попереджає читача: «Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний»
Видатна поетеса сучасності дуже влучно підводить підсумок роману: «Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію — ні.».
Таким чином Ліна Костенко утверджує думку про те, що для представників політичної еліти важливо не зрадити ідеалів майдану, а Помаранчева революція, яка відбулася насамперед завдяки зусиллям Народу, а не політиків назавжди стала золотою сторінкою історії становлення Незалежної Української держави.

«От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі».