Коли б іще сміялась я так гірко,
І плакала так солодко, коли?
Вже допила життя півсклянки мірку,
Яку мені наповнили вітри.

Не видно зовні, не питаю в долі,
Коли моє закінчиться пиття,
Коли втечуть з душі жалі і болі,
І питиму як воду, це життя?

Листок злетить із яблуні, чи вишні,
І ляже тихо в приспану траву.
А я ще в літі молодім і пишнім
Залюблена у світ оцей живу.

тільки не треба лицемірити,
дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
граючись у сутінки, мовчати надмірно:
—Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
мені не потрібно це!

хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
якийсь лікар-негр… так… спас життя…
забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
мені, як і вам буває усе пополам!

тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
нема біди! як не має рам,
на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
минеться літо— натреться мозоль...
я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
як там ще можна сказати? віддаю борги…
забираю свої у Бога…
я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
мій чорний ліс, мій воронячий храм!

осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
кидайте важкі якорі!
у мене лишились свої!
ну, що третій від стійки бару?
заряжай—плі! !
будем латати і твоїх дзвонарів?

що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
у мене постать німа!
не можна ж тримати зла…
руки мої уже давно обгоріли…
а проте… яке вам діло?

Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
—Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
коли уже плистиму пустим суховантажем.
Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
що друзів не обирають, як попало…
ні сіло… ні впало...

краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
бо знайшовся один який сказав:
— Ну, як ти Юлю?

а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
я тобі не по зубах
і не питайся— чом…?
бо труни витесують із ясена і сосни,
бо я вчора бачила віщі сни,
у них були твої і мої сини,
тому—не засни!
чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
на мене дивиться мій читач
я кажу йому:
—та не плач!

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ніби - чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого - з посагом, з посагом -
косу нерозплетену в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Семиокий,
блаженний і неврівноважений знахар,
що ворожить
на гущі твоїх таємниць –
тиждень.

Понеділок.
Зелене око.
Глибоке
занепокоєння матері
з приводу мого тяжкого народження.
Хлипають двері зеленої зали
після відвідин святого Се́ргія.
На оксамитовому ложі лі́та
несамовита
чи божевільна орґія
земного немовляти.

Вівторок.
Друге зелене око,
яблуком якого грається дитинча.
Беззубе звіреня, спинаючись, утримує
сконцентрований сік.
По грудях стікає ні́якове молоко.
Солодкі залишки несвідомого дитинства.
Раннє снідання.

Середа.
Жовте око.
Мозок, просякнутий словом, як сонцем.
Лепетання дурниць істинних.
Опеньки в пожухлому листі засмажились,
бо схожі на загони паразитів довкола люлі.
Праведна наїна́ перемагає.
Рятівний сміх у любисткових купелях.


Четвер.
Червінне око.
Кроки зрушили з місця Божі задатки.
Хлопчик у космос піснями сигналить:
є на Землі моє існування!
Сутички літер гризуть олівець.
Потяги ієроґліфів ламаних
руку ведуть до евріки.
Пік сонця.
Грамота.

П’ятниця.
Каре око.
Кінь чи людина – однаково –
буває осідланим.
Понеділкові пошуки серед снігів
не щастям повняться.
Виповнюється занепокоєння матері,
неслухняний син до табу підкрадається.
Яблуко ще раз падає на голову.
Сонячні плями з’являються.
Виявляються ознаки ґеніальності.
Навіть у лютому був зимородок кмітливим.
Сила силенна сил!
Вершник.

Субота.
Сіре око.
Волооке диво!
На місці льоду – вода.
На місці сонця – місяць.
Сі́м’я вивержене
занурює коріння
у весняну захарусту.
Росте практична формула життя.
Дерево мудрості.
Смерть мами обриває пуповину.
Справжня любов до матері.
Це непроціджене молоко на вустах обсохло.
Це правда.

Неділя.
Напівголубе і напівчорне око.
Смерть і воскресіння – весна.
Свято і траур – весна.
Уособлений мозок ося́тий – весна.
Обгортаєте цупкими хламидами
королів,
щоб переховувався їхній прах
поруч з юродивими.
В день, коли роздвоїться Всесвіт
на "до" і на "після",
сива дитина замовкне,
бо у освічених на все – одна відповідь:
пора летіти.
Це неділя допонеділкова,
коли політ стає інстинктом,
коли на землі́ майська квітка
чорно-голубим мандражем майорить,
і на вулиці виходить усе місто,
щоб провести у останню путь
свій вихідний.
Сивий хлопчик – актор,
що в неділю працює,
кажуть, вмер.
Ориґінал!
Виняткова карма.

Мій семиокий тиждень –
щоденна заміна очей і
зосереджена робота над винятковими
кармами, –
говорить в інтерв’ю
з видатним західним журналістом
невідомий східний знахар.

29 жовтня 1993 р., Київ

Почав прискорено гадати
Не розуміючи: Чому
В кінці знаходиться початок
Збагненню пізньому цьому?
Не приховати більше злоби
На себе давнього за те,
Що всюди бився тупо лобом
І не читав Письмо Святе.
Хоч настанови ті бентежні
Були без ставлення умов, –
Мене гнітили обережно
Чужі увага і любов.
Тому запізно і відомі
Мені історії прості
Про давньовічні аксіоми
В скороминущому житті…
09.06.21

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа: " Спи собі сама.." мастить "Наполеон.

історія пересічної жінки, що звучить сумними дощами:
на базарах— китайскі торговці, у казармах— рідні сини…
кожного божого ранку вона здає свій щоденний екзамен
і розтирає на порошок сумніви сліз і холодні льоди.

скажімо, хай буде— "училка", чи продавчиня цукерок…
однак, на усе не вистачить, хіба, на жовту пресу і матовий манікюр.
а Цукерберг щедро дарує прогресивну мережу- люстерко:
трендові кліпи й вітання, що нагадують індонезійський гіпюр…

тут вулиця...художник із провінційними натюрмортами,
медія-менеджер , відомий прозаїк і любитель крутих авто,
на срібній таці— кава у філіжанці, загадкова усмішка Джоконди,
вірші філігарні , знижки на щастя і безкоштовне кіно.

тут вона може заливати шейху так, що він подарує серце,
тут не лягають спати Джакоми Казанови і вересневі дружини.
кусатиме лікті, коли раптом на площі зустрінеться з алкашем, чи зеком...
цинічно-ценральна самотність—на зап’ясті засохла жоржина..

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа " Спи собі сама.." мастить "Наполеон".

і кожному— дай по слову, і кожному— залиши по тіні…
і ніколи не стане жил віддати борги цій стожильній країні…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
Спи, сонце, спи…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…

Останній погляд на життя колиску,
На яблуні і вишні, рідну хату.
О доленько моя, цей шлях неблизький
Сльозами вистеляю винувато…

Колись давно наказував нам тато
Учитися, щоб не волам хвости крутити,
Людиною поміж людей ставати,
Забути про корів, село і жито.

Не мозолясті, мати чисті руки,
В теплі сидіти у холодні зими…
Я не забула батьківську науку,
Що через долю всю пройшла незримо.

Усі роки я рвалася додому,
До саду і до вулиці своєї.
Таке близьке все, рідне і знайоме,
І навіть кущик, що стирчав із глею.

Тут виростали мамині онуки,
Дідусь катав їх на велосипеді.
Від щастя скрізь літали рідні руки,
Бо хто б їх краще за рідню догледів…

Кричала мовчки з болю наша хата,
Грудневий дощ все стукався у шибку!
А ми на цвинтар проводжали тата…
Портрет, вода у склянці… зверху скибка.

Спинився час для мене і для мами,
Для рідної сестри і наших діток…
Матусині страшні кардіограми…
Колгосп, концтабір нею пережито…

І залишилась хата сиротою,
Стогнала з муки грозами, вітрами.
Незатишно було із самотою,
Закриті двері їй були за брами.

А як вона завжди чекала Паски,
Коли за стіл сідала вся родина!
Сміялась тихо шибками від ласки,
І це була для всіх свята година…

Пройшли роки, уже немає мами,
Із татом разом у одній могилі…
А хата прожила життєву драму,
Далеко всі, що так її любили…

Стою в дворі і гірко, тихо плачу,
Бо розумію – зустріч ця остання.
Життя моє, де мала щастя, вдачу,
Не порівняти із оцим прощанням…
04.06.21 

А дощ іде веселий і стрімкий,
Уже вдесяте миє квіти, листя,
На вулиці збирається в струмки,
В яких танцює кароока Христя.

Без парасолі, в синіх чобітках,
У плащику прозорому плигає.
Серед калюжі топчеться. Не страх,
А радість в серці маминім без краю.

За те, що буде потім все життя
Її дитина згадувати миті,
Коли без заборони і ниття
Були щасливі дні, дощами вмиті.

Де розцвітали райдуги й сади -
Дитинство між кульбаб і трав зелених.
Залишаться у пам’яті завжди
Дощі, калюжі і лапаті клени.
06.06.21

Іван Франко стояв біля воріт,
Удалину дивився, в сіру осінь,
Де між дощами в хмарах синя просинь,
А біля ніг рудий вмостився кіт.

Дивилися удвох на небокрай,
Що закривали їм стрункі смереки.
Думки поета вже були далеко,
Де, може, був на світі завжди рай.

І не було таких важких часів,
Де тяжко почувалася людина
І щастя мала дорога родина,
А в серці не зростав і біль, і гнів.

З собою кусень хліба, в пляшці чай,
Зібрався йти поет в бібліотеку.
А там вже буде зовсім недалеко -
Перейде він потічок чи ручай.

І буде працювати цілий день
В холодному приміщенні, де книги
Знімають із душі важкі вериги,
Бо в ній немає щастя і пісень.

І грітиме Івана теплий кіт,
За пазухою буде тихо спати.
Холодні наукові ці палати
Не топляться уже багато літ.

Писатиме під муркання кота,
Щоб залишити нам вагоме слово,
В якім означить всі життя основи,
Щоб зникла з душ осіння гіркота…
Іван Франко стояв біля воріт…
06.06.21

Продати матір і свою колиску,
Продати землю і свою державу?
Не маючи від того краплі зиску,
Ганьбу здобути, сльози і неславу.

Віддати все своє отим чужинцям,
Що виживати змусили в неволі.
В окупаційній владі українцям
Немає газу і землі у полі.

І хто нам винен у нещасті, бідах,
Які самі собі ми сотворили?
Мовчали і не подавали виду,
Що владу узяли чужинські сили.

Тепер повсюди стогін, біль і сльози,
Майбутнього немає для онуків.
І замість літа – у серцях морози,
Попереду роки страждань і муки?
03.06.21

Не до веселощів сьогодні
Мені від вранішніх думок, –
Читаю списки нагородні,
Неначе завчений урок.
Про нерозривну гуртківщину
При владі дурнів і заброд,
Що не любили Україну
І мали безліч нагород...
08.06.21

Стихи приходят тихо, и без стука,
Своим ключом открыв замок души.
Авоськой из ячейки с шифром «скука»
Вдруг вывалятся с просьбой – «запиши!»

Пишу! Вот где веселье - до упада -
Смешить спешат, не успевают жить.
Противные! Ввалились без доклада,
Былое мне и думы ворошить.

Ложитесь спать! На кухне, под рогожку!
Все звуки – в холодильник, остывать!
А я от вдохновенья мерной ложкой
Терпенье буду к скуке добавлять
И делать вид, что я покою рада.

Стихи уходят тихо, без доклада…

Кольору сонця очі в ромашки,
Вона підморгнула лукаво йому
І, переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому

Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її,
Бо ніжилась в купелі теплого літа
Під супровід пісні малих солов"їв.

2021р.

Я не маю про шо думать,
люблю
спать,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…
чого ти не спиш?
я не маю про шо
казать…
під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я,
квітами душу відвів,
осінніх мух літом штук
двадцять одну задавив,
закопав парашута в лісі,
чую: стук,
упіймав за хвоста лиса,
фарбованого у Франка,
тиняюсь тепер
від тинка до тинка,
відтак я ото лисий,
і не маю про шо думать,
і не маю про шо
казать,
лиш спать
люблю,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…

26–27 лютого 1992 р., Київ


That's right – (англ.) правильно.

Тюльку на Христоса не гони
І не ображай вірян затятих.
Бо ти грішник. Глупства пустобріх,
Мамця - відьма, а нечистий - тато.

Істина відома тільки нам -
Християнам. Решта - слуги бісів.
Пасха. Кум кров'янку гам та гам,
Я ж згрібаю ув окопі гільзи.

Поруч гурт католиків лежить,
Заряджає протестант набої...
Ну, а я задумався на мить:
Хто святенник? Дезертир чи воїн?

І навіщо в длані Бог уклав
Нам смертельну зброю? Для забави?
Поруч брат, поранений, упав,
Похарчав і вмер. Христосе,- амен.

У правиці синьо-жовтий стяг,
За геройство не чекаю дяки.
Не для Бога жертвую життям -
Йду за Україну ув атаку.

07.06.2021р.

В однієї подружньої пари
Десять років дітей не було.
Дні летіли, як чорні примари,
В смутку сивім марніло чоло.

Щоб самотність не гризла віднині,
Та знедолені сльози щодня,
Чоловік за сто гривень родині
На базарі купив цуценя.

Зразу в домі засяяло світло,
І потіха й відрада земна.
Пролетіли жнива непомітно...
Виріс песик...Настала зима...

За Дружком доглядали завзято
І водили гуляти за став.
Та нарешті, із неба на свято,
Бог їм донечку подарував.

Утішалася, навіть, собака.
Підійшов... і обнюхав маля.
Скавучав, ревнував, часто плакав,
Та обрубком коротким вихляв.

Молоком пахло в хаті й любистком,
Щастя й радість наповнили дім.
Пес підкрався тихцем до колиски
І лизнув немовля, та утім -

"Фу!" - волала сполохано мати,
Батько тріснув по носі - "Не смій!"
Став відтоді на вулиці спати
В лютий холод, лихий сніговій.

Визирав з буди злякано. Вітер
Розливав з миски вбогі харчі.
А Дружок ніс ховав у лахміття,
І стеріг все обійстя вночі.

Так минули зими хуртовини,
І ніколи ніхто не зігрів.
Десь пів рочків було вже дитині,
Як пололи в полях пирії,

Залишивши Марусю у ліжку.
(Міцно спала кровинка мала.)
Бігав пес по городах, обніжках -
Докучала ядуча бджола.

- Ти дивися, як пес шаленіє -
Говорила дружина, - ось бач,
Столочив огірки і шавлію,
Скільки вкладено праці... хоч плач!

Йди поглянь на дитину, Миколо,
Досапаю й пізніше прийду.
Нахилилася вкотре додолу,
Щоб зірвати, бур'ян, лободу,

Й чує постріл і крик чоловіка -
Зрозуміла, що сталась біда.
Вбігла в двір, зі слізьми на повіках,
Перелякана жінка бліда.

А Микола тремтів... пурпуровий...
Пояснив, що він бачив, як пес
Вибіг з хати, пащека у крові,
Тож застрелив, і хай йому грець!

Уявили маля псом роздерте
І страхалися в хату ввійти,
Де витав дух жахливої смерті,
Домовини ввижались, хрести.

А коли увійшли, ані звуку...
Та дитина - здорова, жива!
На підлозі убита гадюка
І відірвана псом голова.

Не суджу я мораллю нікого,
Тих гріхів має кожен сповна.
Та вбивали Дружка ще до того,
як з рушниці дуплет* пролунав.

Дуплет* - вистріл з двоствольної рушниці
7.06.2021р.

дай мені руку,
вночі ліхтарями світи,
несправедливо, що доля розвела мости.
біла конвалія хоче для тебе цвісти,
ти побач її із останньої висоти,
віддай їй звуки.

я— гравітація
ти— мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс,
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс
десь на долонях Франції.

я— твій шампунь,
я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
нічого не варте мовчання, солодкий мій,
це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
я хочу у піднебесся, я прагну дій,
у дифтонгах твоїх відлунь.

я— висока гора,
я— твій видих й останній вдих,
ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
і втомлено між приголосних і голосних
затихає твоя кора.

ти—місячне сяйво,
у твоєму вікні не має закінчення,
де, ходять вагання з блідими обличчями,
тільки не стань мені крапкою вбивчою,
краще листами й спогадами музичними—
лягай на серце скраю.

я— гравітація,
ти мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс.
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс,
бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

Ти роздаєш по скляночці чорниці,
з коробки ликової мовчки беручи, –
на дні очей шуга́ють дикі птиці,
давно приручені, як хустка на плечі.

Ці рухи тихі лагідно лягають
вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
коли зітхаєш – птиці завмирають,
коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

У хащах диких ягоди збирала,
за гроші мріяла продати сльози ці,
але пташки, яких ти в лісі вкрала,
склювали все в твоєму ґаманці.

Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
бо чуєш, як співає й кличе ліс,
немов дочку, тебе – свою черницю;
а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

Але поважності тобі не вистачає,
ти б кинула це місто і втікла.
"Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
бо навіть ягід спро́дать не змогла.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

6 серпня 1995 р., Київ

Іноді можна вгодити усім...
Отже, ваяй і видумуй
«вічне і вумне»... і що не посій,
а опиняєшся серед месій –
вуду словесного шуму.
            Що не кажи, а таки, читачі
            явно очікують рими
            оригінала, аби уночі,
            може й собі, як усі діячі,
            сіяти неповториме.
Хоч і буває – той самий сюжет,
ляпи і тропи знайомі....
наче смакує і мій вінегрет
як не поетка, то інший поет
дуже й не дуже відомі.
            Зайві сьогодні у цьому кіні
            рупори і мегафони,
            інші видовища вже у ціні
            і на арену виходять смішні
            авгури, пірри, нерони.
Надокучають пророки юрмі...
візії мови... цитати...
нащо світити сліпим у пітьмі?
Нині богема собі на умі, –
чим би іще дивувати?
            І завдяки еволюції рим,
            йде діалектика слова
            та аплодує своє і своїм...
            лине архаїка... віється дим...
            класика майже готова.
Диковина гарантує дива...
і заяложене має права,
і несказанне – отрута...
            і туманіє моя голова,
            поки читаю забуті слова,
            суті яких не збагнути.

06.2021

у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
ти розриває мене на найменші атоми мовчки, Євангеліно,
як розриває невдалі ескізи на площі старий художник.

ворожнечу в картатім костюм кольору глини, скоріше вимкни,
я тобі у кімнатах натягнутих струн рівняю русяве волосся,
в тебе завжди був погляд дорослої, а зараз жорстокої жінки,
повні кишені питань, що киплять у звилинах гострого розуму.

... у цьому житті зими висохлі… літо до кісток холодне…
прокидайся— твій сон із казки про зачаровану Білосніжку,
якщо ти завтра запалишся і повстанеш, як гашена оцтом сода,
знай, що на принців минала мода, як і минула на якісні вірші.

у твоєму горлі виростають бурульки гострі і скло розбите,
ти уже доросла до неба і скуштувала кохання з терпкого глоду,
наче із шкільної дошки, батистовим серцем страждання твої всі змию.
те, що жалить, як осінні оси, те що затягує у конопляні болота.

чи мелодрама, чи бойовик, чи триллер про пересмішницю сойку,
чорне авто татуся… і сльози твої розсипані перлами на парковці…
натягуєш лука, наче у "Голодних іграх", і вибухаєш кулями каштанових зойків,
а війни не мають сенсу, бо палють дерева душ і підривають останнє сонце.

Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
«Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
«Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
Але і наукову вони назву теж мають.
Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
Та історія, наче, в ті часи відбулася,
Як жили іще гноми – той маленький народ.
Вони були трудящі, у землі все копались.
Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
Золото під землею. Тож трудились весь час.
Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
Так, що в них заблукати дуже легко могли.
Що знайшли, доправляли до своєї оселі
Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
Там було чималенько золотої руди.
Працювали із ранку, й на обід не ходили,
Лиш холодної пили із джерельця води.
А надвечір високу гірку вже накопали,
Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
Уляглися під кущик та і міцно поснули
У надії, що завтра всьому раду дадуть.
Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
Що ж то може блищати, як немає роси?
Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
- Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
Чи господар багатства під кущами не спав.
Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
А вже з возиків руки стали дрова скидать.
Поскидали ті дрова, золото підібрали
Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
Дома вже розділили і в садках закопали
Та і спати вляглися аж щасливі вони.
Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
- Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
Розлютилися гноми від нахабства такого.
Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
Стали пропонувати один перед одного
Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
- Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
Будуть довго ходити із своїм отим горем:
Наче ж золото брали, а там глина лежить.
- Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
А давайте на квіти перетворим руду.
Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
А всім людям порядним, благородним і чесним
Будуть квіти ті радість і утіху нести.
Підніматися стануть із землі кожну весну
І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
На тому й порішили. Вранці злодії встали,
А на місці в садочку, де сховали руду,
Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
І над ними роями уже й бджоли гудуть.
Такі квіти красиві - люди всі любувались,
Але злодії натяк лише бачили в них.
Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
Їхні душі сховатись не могли від усіх.
З того часу злодюги вже спокійно не спали,
Озирались, ходили то туди, то сюди…
А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
Адже вона, і справді, народилася з руди.

Сірий кошлатий ведмедику,
Мій еквілібристе ілюзій,
Знаєш, як тьохкає-вертиться
Із кожним безкрайньо безглуздим
Польотом доверху лапками
Під ребрами
Гуп!
Моє серце?
Хто грається ким
Хазяйка чи
Хазяйкою?
Як недоречно,
Сіра кошлата, ти, іграшко,
Втікати погрожуєш в ирій.
Що ж, і нехай!
Трохи скривджена,
Твого потаємного лігва
Зранку до ночі шукатиму.
Ходитиме ґанками осінь.
В ирій пташиними картами...

Будильник.
Ти тут!
Хух, здалося.

Хочу бути твоєю пам'яттю:
не любив? та пізнала: мрів!..
Щире небо - хмарчатим парістям.
Понадземно - кульбабок спів.

Хочу бути твоєю заздрістю -
хай заквітне в півонний кущ.
Зелен-раєм пташинно-радісним
гризень-відчай - дражливий хрущ...

Хочу бути твоєю ніжністю!
Я ж любила!.. Плету вінок:
серед квітів тепло розбіжностей.
...Розмовляю, хоч ти замовк.

2021

Як хороше до Криму* утекти,
Цикад наслухатись до оніміння...
Вкраїнець ти, господар в ньому — ти -
Останнє ловиш сонячне проміння.

Між ворухких, густих смарагдовіт
Висвічує руденькою косою
Сосна усохла — в цей мінливий світ,
Іржавою пишається красою.

В гіллі густому птаство жебонить,
Високі трави легітець колише.
І темрява свою спускає сіть
На сад, що весь тремтить в обіймах тиші.

Ще місяць не засвічує ліхтар,
Та виникає враз небесна нірка
Між нерозчесаної вовни хмар,
І випірнає блиском перша зірка...

5 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дышат дымом равнины привольно
в день угрюмый, ненастьем несносен.
Как ранимо, любимый, как больно
провожать в путь - янтарную осень.

Отцвели георгины, и ветер
можжевельника ветви сутулит.
Все восторженные междометья
скрылись пчёлами спящими в улей.

Тонут листья кленовые в луже,
протянув в подаяньи ладони.
Облаков одеяло верблюжье
в небе стряхивает межсезонье.

Льют дожди вперемежку со снегом,
солнце кутая в наволок серый.
Прячет вечности Альфа, Омега
за печалью былые потери.

Журналистика – творчество!
Журналистика- наука жизни !
Журналистика – вдохновение сердца и души! 6.06.21 9.15

Журналістика - творчість!
Журналістика- наука життя!
Журналістика - натхнення серця і душі! 6.06.21 9.15

На лузі пахне дика м"ята.
А незабудки-зірочки
Встигли у осоці сховатись,
Щоби ніхто не міг знайти,

Зірвати, кинути на землю
Й заставити їх помирать,
Вони ж бо люблять сонце тепле,
Але не хочуть засихать.

Жити, цвісти їм й усміхатись,
Радіти вітру та дощу.
Ромашка жовтоока прагне
Насолодитись досхочу

Погожим літнім днем чудовим,
Купатись в променях тепла
Тут кожна квітонька готова,
На те і літечка пора.

2019 р.

Повз грім собак у кліть промчу!
Віддихаюсь у цій неволі.
Я перед гонами прочув,
я́к б’ють рушниці та пістолі.

Померти у своїй дірі
я не збирався анітрохи.
Тому, мій враже, говоріть –
хто́ з нас на паперті епохи?

Я вискочив на тло світів,
непередбачуваний завше!
Я не загинути хотів
повз грім людський у рай промчавши!

Нехай я звір, яких нема!
Нехай ці вельми гострі ікла
мені належали дарма,
до них моя істота звикла…

То ж не коріть своїх собак
за те, що в них маленькі зуби.
Ви, вбивці, виховали смак –
до страти вишукано грубий.

12 лютого 1999 р., Київ

Висоцький. «Іван та Мар’я»

На голому плацу й на вахтпараді,
в казармі й на позиції гармат -
без жодної цивільної поради
свій ратний подвиг здійснює солдат.

І нехай вищать, як кулі,
урагани будь-котрі,
він - в дозорі, в караулі
від зорі і до зорі.

«Шикуйсь! Кру-гом!
Рівняйсь! Бігом!..»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Крокуй, як кінь!
До зброї! На ре-мінь!
Тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Коли ворог пре, в селах сльози ллють -
перевір мерщій озброєння!
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
аж потому - заспокоєння.

В житті солдата - вдосталь тарараму
і часом - обмаль глузду та мети,
та все ж таки - найголовнішу браму
солдату доручають стерегти.

Й навіть стягнення минулі
не звели його внівець:
хоч дурні, як кажуть, кулі -
та з кебетою стрілець.

«Зім-кнись! Ставай!
В похід рушай!»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Йдуть геть слабі,
to be or not to be,
тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Вороги біжать, в нашу честь салют -
повертай у схов озброєння...
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
після бою - заспокоєння.

* * *

Це ж зовсім не солдати винуваті,
що зброю ще не кинули вони:
навколо - супостат на супостаті,
отож - не обійтися без війни.

Я б гармати та мортири
зовсім би не заряджав,
не ходив би навіть в тири,
а ялинки наряджав.

Але ж - як раз
приспів наказ...
Хоч комір - мокрий й витертий,
та я - в строю.
Хода тверда,
бо горе - не біда,
коли в ученні витерпів -
терпи в бою.

Розверни плече, покажи могуть,
налаштовуй знов озброєння!
Перед боєм - цить, серед бою - лють,
наостанок - упокоєння...

(2018)

Хоча вона мене не кормить
І пільг ніяких не дає, –
Адреналіну більше норми
І тиск підвищеним стає
Щораз, коли перевтіляю
В слова рої німих думок, –
Відради кращої не маю
У Богом визначений строк.
Бо, обдаровані душею,
Плоди піднесень і натхнень
Летять, як птиці, над землею,
В оздобі бережній пісень.
06.06.21

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!

Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…

14 червня 2006 р., Київ

Прозорячи небо зраділо,
Палають стожари вогнем,
А жінка оголеним тілом
Приманює мовчки мене.
Долонями пестить обличчя,
Вмостившись, немов на коні, –
І поглядом пристрасно кличе
Згоріти в любові вогні.
Покірно скорившись жадобі,
Схмелівши від грішних щедрот, –
Розщеплюю ніжно суглоби
І плоттю обтяжую плоть.
Любов’ю і щастям вростаю
В наїзницю милу мою,
Бо права на відступ не маю
До ранку в шаленім бою.
Рішуча, солодка, гаряча
Зомліла на грудях моїх, –
Лиш перса тугі і тремтячі
Її заспокоїть не зміг...
04.06.21

Прийшов додому Влад п'яненький нині.
Поїв борщу й казати став дружині:
- Прилип в маршрутці тип якийсь мордатий,
Хотів лихий мені по пиці дати.
- Та звідки знаєш, що хотів хоча би?
- Як не хотів би, люба,- то не дав би.

Самотність – то планида сильних духом,
талан їх, доля, жереб, пай, уділ…
Бо слабаки опустять завше вуха
і туляться до натовпу окіл.

та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.

Немов сліди чіткі струмків
Зберіг тихцем піщаний берег, –
Рядки невимовлених слів
Німіють досі на папері.
Чому озвучить не зумів
Ті почуття – не пам’ятаю, –
Можливо, тужний був мотив,
Обвитий звуками одчаю?
Та давніх слів невміла в’язь
Не зникла в пам’яті безодні,
А на листочку збереглась
Через мотив той непідробний.
Я видихав його з грудей
І так оздоблював словами,
Що хащі стишених ночей
Світліли лунко поміж нами.
Але не сталось, як хотів,
І щирий жаль – мій вічний жереб, –
Рядки невимовлених слів
Синіють німо на папері…
04.06.21

Йому на голову – лавровий німб,
на ноги – кайдани,
а в руки – серп і молот…
Ще й наказали: «Йди за ним!»

То й він, окрилений від то́го «оптимізму»,
поповз собі,
на місці стоячи,
повз культ і голод,
Ге-ен –
«До комунізму!!!»…

11 листопада 1988 р., Київ

Сидить невеселий Сашко за столом
І ложкою нехотя кашу гортає,
Бо, бач, апетиту у нього немає,
А баба Одарка, напевно, на зло,
Примушує снідати, а то гуляти,
Сказала, не пустить. І що тут робить?
І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
І хлопці не згодяться довго чекати.
Отож і сидить, кашу ту огляда,
Неначе то ворог у нього найперший.
Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
Поїв би уже. То ж смачна така каша.
Це ж вам не міська ота хімія ваша.
То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
Відвести увагу бабусі, спитався:
- То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
А звідки прозвання це дивне взялось?
Із Греції кашу, чи що, привезли?
Чи греки найбільше її полюбляють?
Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
Говорять, часи то далекі були.
Та ти, давай – їж потихеньку, а я
Тобі розкажу, як мені розказала,
Коли стільки літ, як тобі оце мала,
Давно вже покійна бабуся моя.
Сашко набрав гречки, до рота поклав
Та й нехотя став її ротом ганяти.
Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
Бо в мене багато попереду справ.
- Було то давно, - почала вона річ,-
Тоді ще татари степами ганяли
І пращури наші спокою не мали,
Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
Ускочить та дика орда у село,
Почне всіх підряд до ясиру в’язати
І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
Тож жити у ті часи страшно було.
Жила тоді, кажуть, в одному селі
Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
Та хлопці уже почали увиваться.
Ходили круг хати, бо ж кожен волів
Аби лиш до нього вона посміхнулась,
Аби лиш йому своє серце дала…
Але…в одну нічку все перевернулось,
Зі степу біда у село те прийшла.
Ускочила раптом орда серед ночі
Та стала хапати усіх у ясир.
І не оминула вона жоден двір,
Забрала усіх, хто потрапив на очі.
Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
Красуню таку поміж всього полону,
Коня зупинив біля неї з розгону,
У очі заглянув й, мов закам’янів.
Велів він її на коня посадити,
Щоб ноги в дорозі не збила часом,
Весь час навкруг неї крутився він псом,
Хотілось йому лиш на неї глядіти.
Вона ж все ридала за домом своїм,
За мамою й татом, що там залишились,
Бо ж між полонених так і не зустрілись,
Мабуть, довелося загинути їм.
Аж за Перекопом орда розбрелась,
Забрав кожен здобичі власну частину.
Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
Яка йому кращою в світі здалась.
У власний гарем він її поселив,
Нехай невеликий, не ханові рівня.
Але похвалитися мав чим, все рівно.
Тепер же чекав у надії, коли
Привикне Оксана, лить сльози не стане,
Всміхнеться йому і його покоха.
Бо доля інакше чекає лиха…
А поки дівчина на нього й не гляне.
Все плаче сидить та шепоче собі:
- Вернутись до дому, до мами, до тата,
Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
На рідній землі опинитись аби.
І так день по дні її в плачі минають.
Вже висохла вся і поблідла краса.
Лиш очі свої зводить у небеса.
Мурза і робити чого вже не знає.
Надумавсь бабусю до неї прислать,
Що в нього у полі до того робила,
Вона в Україні колись давно жи́ла,
Можливо, вона зможе раду їй дать.
Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
Підсіла до неї, злегка обняла,
Щось їй шепотіти тихцем почала
І, наче, дівоче утишилось горе.
І сльози з очей перестали текти,
Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
Здавалось, вона ожила, оживилась.
Мурза ж собі місця не може знайти,
Так хочеться йому Оксану обняти
Та страшно: а раптом розплачеться знов.
А він же отримати хоче любов,
Наложниць і так може вдосита мати.
Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
Надумав на лови, тим часом, податись,
Чого по аулу без діла тинятись?
А там допоможе, можливо, Аллах.
Ледь тупіт копит над аулом затих,
Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
- Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
-Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
Усе тут не те. І повітря, й вода.
Десь там, може, мама мене вигляда.
Готова я бігти туди без утоми.
Хутенько зібрались, з аулу пішли
Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
Стежки тут усі їй відомі були.
Поки повернувся із ловів мурза,
Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
Позаду лишились татарські аули.
Та стала збиратись над ними гроза,
Як вістка про втечу мурзи досягнула.
Дізнавшись про те, відшукати велів.
Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
Загони ж у пошуках степом майнули.
Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
Вже сили немає і спрага вже мучить.
Десь там попереду Дніпровії кручі.
Та вже сумніваються, що і дійдуть.
Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
Вернутися хочу до рідного краю.
Не хочу померти у краю чужім.
То й сили дає їм з бабусею йти,
Долати безлюдні, безводні простори.
Аж тупіт погоні вчувається скоро.
Оксана знов: - Боженько, не допусти!
До рідного краю дозволь повернутись!
Не дай людоловам схопити нас знов.
Аби той мурза клятий нас не знайшов,
Я ладна й на квітку якусь обернутись.
І раптом дідусь перед ними стоїть.
Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
На дівчину пильно отак подивився,
Рукою махнув і Оксана умить
На зерня малесеньке перетворилась.
Бабуся те зерня у руку взяла,
До серця поклала і там берегла…
Погоня ж на мить біля неї спинилась.
Та бачать татари – бабуся одна,
Стара вже і сива, кому і потрібна.
А їм молоду треба зовсім і видну.
Усім зрозуміло, що то не вона.
Штовхнули її на прощання у плечі,
Аж впала на землю. Орда подалась.
Бабуся на ноги тихцем піднялась,
З землі підхопила свої бідні речі
Й пішла…В своє давнє забуте село
Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
Спинилася біля найпершого двору,
Бо далі іти уже й сил не було.
Спросила води у господарів та
У ямку зернятко мале посадила,
Гарненько водичкою тою полила.
Сказала тихенько: - Нехай пророста.
Та так і померла на рідній землі.
А з зернятка того рослина зродилась.
І цвітом духмяним та білим укрилась,
Якого й не бачили досі в селі…
- А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
Вона розрослася навколо у полі,
Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
Розносив усюди, тож і розрослася.
А влітку від цвіту такий аромат,
Що бджоли злітаються, мовби у сад,
Вони ж до такого страшенно як ласі.
А якось у серпні, ще сонце пекло
На Київ селом ішли греки-монахи.
Підвечір спинились спочити над шляхом.
А їжі з собою у них не було,
Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
Побачили кущики з зерням кругом,
Зібрали у горщик великий його,
Вогонь розвели та і кашу зварили.
А з каші такий аромат, що бігом
Навколишні збіглися аби спитати -
Що то. А монахи дали скуштувати…
То ж гречкою й зватися стала з того.
Сашко так заслухався, що, непомітно
І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
А потім побіг уже гратись, а там
Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.

Увечері відмовчую набіглий страх.
І крапка тут, наразі, недоцільна.
Жалкую про одне, що я не птах—
Я б споглядав на все і всіх весільно…
Ніч ланцюгами виповзе до ніг…
До ранку залишається ще вічність,
Зустрінемось, вважайте переміг.
Перегорнув сторіночку… Логічно?
03.06.2021.

Я, так на ластівку хотіла бути схожа,
на крилах сподівань злетіти над полями,
рікою - змійкою, у тихий день погожий,
вбираючи акацій запахи духмяні.
Чи комашиною сховатися в намисті
роси, у жовтій порцеляні горицвітів.
Росту колючою шипшиною у місті,
і відшуміло у мені бентежне літо
тією зливою, що падала додолу
на кучері шовкові та обличчя світле.
Колошкала в садах пахучу матіолу,
суцвіття липи напувала нерозквітле.
Бриніла в лопухах, в ожині тупотіла,
відлунювала в серці спраглім, після скресла.
На хмаровинні вишита сорочка біла,
дуга веселки - кольоровим перевеслом,
висить на бірюзовім ситечку безмежжя
і прикрашає світ красою неземною.
Купається в ясі моє лівобережжя,
а ти милуєшся, як завше, тільки мною.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Коли в цей тривожний час
не зіграєм збір -
Соловей освище нас,
й піде поговір:

ніби трон у нас - так-сяк,
надувний,
й ніби зовсім не казак
Євстигній.

Хто вгамує цю шайку сугубу,
ліквідує цю кляту напасть -
цар тому неабияку шубу
від щедрот своїх царських віддасть!

Коли славні звитяги минулі
кров хвилюють - йди в бій на шляху!
З натурального хутра хохулі
цар віддасть тобі власну доху.

Он, указ уже лежить
у секретаря:
той, хто честь підосвіжить
батечка-царя,

хто влаштує Солов’ю
«соловки» -
піде до царя в сім’ю, -
у зятьки.

Хто здолає ватагу злочинну,
щоб тікала вона сторчаком, -
буде царства тому половина,
а царівна - так просто цілком!

Тут нема будь-якого махлярства,
тут омани нема і душку:
в бій - за вісім шістнадцятих царства
й за цілісіньку царську дочку!

(2018)

Туманом вкривши наостанок
Нерівну лінію ріки, –
Зник непомітно зовсім ранок,
Як на калюжі бульбашки.
Ось тільки був – і вже немає,
Бо ще існує статус-кво, –
Співучий день розпочинає
Своє яскраве торжество.
03.06.21

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
сповзала потоками лави
з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
непорушна,
і маю тепер я обходити все, –
що ти кажеш по правді своїй,
і набираю я в рота води, скільки треба,
аби затонув корабель язика мого,
і не ковтаю, бо проковтну…

Ви, ті, хто читаєте казку цю,
сказали б, що я у полоні?
Але ваша правда – по правді своїй.
Тоді б ви сказали, що я на волі?
Але по своїй правді – правда ваша.

Це крики на кухні,
де їжа готується
і місце для неї;
і не казатиму більше нічого туди,
де усе на десерт,
де мого невеличка краплина
ні в які канони не лізе.

9 серпня 1993 р., Київ

вона була для всі зручною, неначе шотландський плед,
не встрявала у суперечки в черзі за сиром і щастям,
не виставляла колінку вище дозволених норм…
на кожне сказане слово мала бабусині мірки…
її можна було, навіть, на слух відмінювати орудним відмінком!

вона була відмінниця !
антична богом виточена
з слонової кістки статуетка…
переймалася безхатьком-котом і старенькою на світлофорі,
вона—прозора вода із позитивними зарядом енергетики,
бо ніхто не бачив, як вона ніжно обіймає подушку…
як вона, наче вовчиця виє на жовті зорі.

у її голові був повний безлад, у серці— ножі від трьох пересічних:
перший— спалив мости, другий— завів коханку, третій—втопив мізки у алкоголі.
вона від всіх них сама пішла! і тепер усміхається січнем,
так гостро, що, здається, у неї гвоздИки виросли в горлі.

вона тримає сотню вибачень про запас і ще сотню таких же яскравих подяк,
у сумці носить книжку О.Генрі, електрошокер і запасні колготки,
і думає, що коли останній листок із дерева, як в оповідці подасть їй небесний знак,
вона зможе його підв’язати до дерева віршем із вкрапленнями еротики…

—Це не страшно!— заспокоювала себе— чоловіки завжди
минають, як час…
Як поїзди пролітають… їх не треба тримати сильно на прицілі…
вони синтаксично складні— брудні сорочки, щетина, нікому не потрібний фарс…
Але я так хочу відчути іще, хоч раз, як його гаряча рука попливе по моєму тілі!
І тоді до трьох чортів усі заметілі!
А як ні—то у мене є ще коктельна сукня і туфлі білі!
Які я вдягала лиш тільки раз…
А проте… до трьох чортів усі заметілі!

День Захисту дітей сьогодні,
Але їх треба захищать
Не раз на рік у день святковий,
А кожну мить.Про це слід знать

Усім дорослим: мамам. татам
І бабусям та дідусям,
Ще - турбуватись мусить влада,
Щоб було в діточок життя

Веселим, гарним, безтурботним,
Дитинства їхнього всі дні
Сонячні стали.А ще повні
Радості світлої.Пісні

Лунали, а не гул гармати,
Чувся малечі сміх дзвінкий,
Щоб від снарядів не ховатись
І не здригатися вві сні.

А бавитися у пісочку
І з нього замки будувать.
Давайте зробим все для того.
Щоб діткам в щасті проживать.

2021 р.

Наснився лиш забутий сон,
А відчуття не покидає,
Що радо б’ються в унісон
Два серця змучених до краю.
Мені примарилося знов
І вже здається мимоволі,
Що повернулася любов
Та поєднала наші долі.
Це все наснилося в той час,
Коли, як віри запорука,
Десь загубився біль образ
У смутках довгої розлуки…
02.06.21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.

Може завтра в дорогу забере мене небо
і тоді нам нічого тут не світить уже,
і нічого не буде, і нікого не треба
поки місяць у небі наші сни стереже.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як засяє сонце у вікні,
у світ ясний не закривай фіранку
у білі ночі і у чорні дні.

Не світило нам щастя, а на битій дорозі
карта іншої масті ще не раз упаде
і поезія буде, і романи у прозі,
і ніякі печалі не засмутять ніде.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як закрию очі, уві сні
за мене випий кави філіжанку
і на душі полегшає мені.

06/21

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!