Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Коли вода всесвітнього потопу
вернулась у таємне джерело,
із піни майже вщухлого потоку
на світ Кохання потайки прийшло -
і у повітрі розійшлось до строку,
а строку - сорок со́років було.

І диваки, що є ще між людьми,
цей мікс вдихають повними грудьми,
й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних;
й гадаючи, що дишуть просто так,
вони раптово попадають в такт
чиїхсь таких же подихів нерівних...

Тільки - почуттю потрібен час,
щоб узнати правду вікову:
«я кохаю» - переходить враз
в «дихаю», чи навіть у «живу».

І будуть мандри в просторах Кохання:
у цій країні - тисячі шляхів!
І лицарів своїх - без потакання
воно перевіряє на розрив,
запалює тривоги й хвилювання,
примушує забути про спочив...

Але безумців вже не вберегти:
на будь-яку ціну готові йти,
і без вагань життям би ризикнули,
аби оцей - немовби із казок -
не розірвався чарівний зв’язок,
який між ними щойно протягнули...

Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих підіймав...
Знай, що ти не дихав і не жив,
коли ти ніколи не кохав!

Та дехто із уражених Коханням -
фатальної розв’язки не уник.
Їх лічать балачки й пащекування,
але на крові мішаний цей лік.
А ми влаштуєм тихе поминання
полишених на тих полях навік...

В них голоси співзвучними стають,
встеляють квіти душам їхнім путь,
і Вічність з них зняла усі закови;
і з радісним зітханням на вустах
зустрітись зможуть на хистких мостах,
на розстанях вузьких Світобудови...

Тож нічим коханих не бентеж,
щастя їм, - вві сні та наяву!
Дишу я - й кохаю, отже, теж!
Я кохаю - й отже, я живу!

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В час, коли тебе, гордію,
всі шукають королі,
щоб твою тоненьку шию
дотоншити у петлі, -

кращого нема притулку,
ніж густий зелений ліс,
хто́ б там стражникам цидулку
щодо тебе не заніс.

Бідняки та бідолахи,
що зреклись життя слуги,
безпритульні сіромахи,
в кого є лише борги, -

всі сердеги подалися
в ліс цей, вільний без облуд,
позаяк хазяїн в лісі -
добрий хлопець Робін Гуд!

Тут з півслова розуміють,
не бояться гострих слів,
з шаною прийняти вміють
відчаюг й шибайголів.

Інколи під захист бору
навіть лицар поспіша:
хто без страху і докору -
той завжди і без гроша.

Знають всі лосині тропи,
ніби пальці на руці,
у минулому - холопи,
вільні нинішні стрільці.

Тут завжди в безпеці буде
весь притискуваний люд;
тут гуляє - знають люди! -
добрий хлопець Робін Гуд!

І живуть та поживають
безтурботно хлопці ці,
і натхнення не втрачають
вільні вславлені стрільці.

Сплять, укрившись темним небом,
вклавшись просто на моху.
Не скоряйсь дурним потребам,
жив - і добре, і тьху-тьху!

Лиш зітхають від розлуки,
дім згадавши та сім’ю,
й час від часу гладять луки,
щоб згодилися в бою.

Чи момент настане влучний,
щоб почати ратний труд? -
скаже кращий в світі лучник,
добрий хлопець Робін Гуд!

(2021)

Лишень попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; та відлуння знахідки прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – це вихід з клітини, свобода від
цілого: апофеоз частиць.


***
Міхаілу Баришникову

Колись ми газон поливали з лійки.
Комара поціляли зі трьохлінійки.
Низали на палю жука без жалю.
І жук не дзумів, і комар не жалив.

Тепер поливають нас, і все рідше – ливень.
Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень.
Щодо жука і його дзуміння,
всюди рої машин унаслідок потепління.

Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо.
І спереду, кажуть нам, не гора, а яма.
І повістять приїжджі з тамтих далека,
що погода там ліпша, коли нам кепсько.

Був, здається, музей, де, і ми, бувалі,
зауважили якось шедевр "Не дáлі".
А чи був це музей? І чи річ у назві,
нині бачене маючи на увазі?

Чи податись в Іспанію, де іспанці
шаленіють від боксу і люблять танці,
коли вони ставлять ногу, як розу в вазу,
і коли убивають бика – то зразу.

В тім бо і річ, що нагар в моторі.
Що – преначисто вимиті – важим, як мармурові:
так панелей обтісували каміння
каблуком, що не ми́нем окаменіння.

Ліпше, певно, лишитись. Лежма, на свіжім сіні,
щоб плавець при свічах у теплім, як суп, басейні,
перш, аніж крапельці з вій зронитись,
знав, де найти нас, рішив наснитись.

Схоже, і небо захмарене бентежитиме пілота:
мовби хто витирає там, буцім фото,
щось, нічуть непоступливе щодо сили
світла тому, що в душі носили.




***
-------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В розвагах ратних круглий рік -
така-от небилиця -
жив-був хороший чоловік,
за станом - бідний лицар.

Безвісний, лямку він тягнув, -
планиду мав сувору.
Але, як кажуть, лицар був -
без страху і докору.

І щастя розумів він так:
турнір, тріумф, суперник вкляк
і зовсім у нетямі...
І з найліричніших причин
присвячував звитяги він
одній прекрасній дамі.

Але по-лицарському - слід
колись і воювати;
і рушив лицар у похід,
сховавши розу в лати.

І снив про ту єдину він
в дорозі час від часу,
і серце стукало, як дзвін,
зсередини в кірасу...

Але коли йому якось
зійтись із ворогом прийшлось
у справдішньому герці -
та́к щастя розуміти став:
щоб не його, а він дістав
когось мечем до серця.

(2021)

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
у свій перламутровий сутінок),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Поспішай, - над землею стерв’ятник тяжить!
Рідний ліс - що приходить весна, звістимо.
Чуєш: лунко земля під ногами дрижить!
Бачиш: щільний туман ген на нивах лежить, -
це скипає роса від зненависті, мо’...

В повних бруньках тут - зненависть вирує,
спотайна в жилах - зненависть тече,
шкіру нам потом - зненависть плямує,
голови наші пече!

Подивись: що за ржа на воді у ставках?
Зло вже тут, і весь ліс - порохнявий стає!
Рукояті мечів холодіють в руках,
б’ється ві́дчай у скронях, мов спійманий птах...
Скільки в нашому серці зненависті є!

Юним - зненависть обличчя міняє,
рветься зненависть із всіх берегів,
сповна зненависть напитись жадає
кров’ю твоїх ворогів!

Ми сьогодні - в полоні злоби́ та образ,
і якого тепер жартуна звеселиш?..
Але вітер - повисушить сльози нараз
від тієї, що тільки й лишилася в нас, -
справедливої наскрізь зненависті лиш!

Пийте зненависть, її - повна чаша!
Дайте зненависті тіло нове...
Тільки зненависть незаймана наша -
поряд з любов’ю живе!

(2021)

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І толку не буде, врешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------


Вірші під епіграфом

"Quod licet Iovi, non licet bovi"*

Битий під небом
шлях.
Втоптаний
до знемог.
В кожнім акорді
Бах,
в кожному кроці
Бог.
Вічности тиш –
богам.
Ярма –
наділ биків...
Богове стане
нам
сутінками богів.
І небом слід
ризикнуть,
і йти собі
наугад.
І нас не раз
розіпнуть,
і зійде нам
благодать.
І звиємо ми
від ран.
Благатимемо
дарів...
У кожного свій
храм.
І кожному свій
гріб.
Юродствуй,
кради,
молись!
Сам під небом,
як перст!...
...Буцім бикам –
хлист,
вічний богам
хрест.

* (Лат.прислів’я :"Те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику")



-----------------------------------------------

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Лунає ріг: мерщій, мерщій! -
і метушиться свита.
Душа у ловчих - без затій,
із жил волових звита.

Забава - варта всіх зусиль:
двох білих лебедів уціль! -
і стріли ввись пустились.
І лучника не зрадив м’яз...
А лебеді оці - якраз
сьогодні вперш зустрілись.

Вона жила під сонцем, - там,
де всі зірки достоту,
куди під силу - лиш птахам
високого польоту.

Коли є крила - їх розкинь
й полинь у божу височінь,
й ширяй у сині повній,
куди на верхових вітрах
лиш ангели знаходять шлях
та стогони любовні...

І враз - ось поряд він летить,
щасливий мить єдину.
Та перейшла для них ця мить
у пісню лебедину.

Як ангели, з височини
на землю ринули вони, -
одвіку так бувало.
Але з кущів, як і з-за стін,
завжди слідкує хтось за тим,
щоб щастя - не тривало.

Стріляли ловчі із укрить,
удачливі незмінно,
й тих двох - збулась остання хіть:
«Затримайся, хвилино!»

У лебединій пісні пік -
двох лебедів останній скрик,
сумна розв’язка часта.
Але відтак в піснях людських -
на сьомім небі бачать їх,
на вищім небі щастя.

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Щільно замок сповито в перебігу літ
ніби в ковдру, у хащі розлогі;
та якщо мовчазний заговорить граніт -
поступово минулого явиться звіт
про походи, бої й перемоги.

Час не стер ці діяння погордо:
з нього тільки зірви верхній пласт,
чи візьми його дужче за горло -
й він свої таємниці віддасть!

Сто замків поспадає зі ста ланцюгів,
сто потів разом зійде із купи віків -
і поллються легенди із сотень віршів
про турніри, облоги та вільних стрільців.

Ти почути знайомий мотив будь готов,
осягнути й дістатись до суті,
через те що любов - це довічно любов,
ба й у вашій далекій майбуті!

Дзвінко лускала сталь під напором мечів,
від натуги тятиви димились,
і списи відправляли на вічний спочив,
й супостат про пощаду нараз маячив,
здаючись переможцям на милість.

Та не всі, доживаючи в тиші,
в доброті зберігали серця,
своє добре ім’я захистивши
від облудного, злого слівця.

Добрий кінь рветься в бій, вистриба з-під сідла,
і зручніше на спис рукавиця лягла;
все гаразд, коли відаєш, звідки стріла,
значно гірше - коли утаїть її мла...

Як у вас із мерзотами? Б’ють? Так і слід!
Відьми шабашем вас не лякають?
Але ж, певне, в майбутньому - гнидами гнид
ще і досі у вас називають?

Усвідомити маєм повік і сповна:
ні, немає у зрадництві правди;
вороги є завжди, і війна - це війна,
і в’язниця тісна, і свобода - одна,
і на неї надіємось завжди.

Час не стер ці поняття погордо,
треба зняти лише верхній пласт -
і гарячою кров’ю із горла
вічні пристрасті хлинуть на нас.

І спрадавна і скрізь - не якась новина,
що ціна є ціна, і вина є вина;
все гаразд, коли честь - не в руках брехуна,
а за спиною - братчика спина міцна.

Ми легенди шукатимем й далі кругом,
із казок доброту ми привласним,
бо добро залишається завжди добром, -
у минулім, майбутнім й сучаснім!

(2021)

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Мені дорікали усим, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
сахаючись війська, догідно земним потребам
далекого від пера і рим.

Коли нема ані сліду того, що збігло,
дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
піде множити ліпше тамтих таблиць.

Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
тоді, вочевидьки, і небуття в броні
не пріч за оказії зрешетитись,
і зяяти з отвору, й завдячувати мені.


---------------------------

Класичний наш балет є замком ліпоти,
чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
ліси смичків у ямі оркестровій
відваджують. І задрані мости.

В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
і, махом знадних крилечок-стегенець,
красуня не про вашу превелебність
одним стрибком випурхує у сад.

Ми бачим сили зла в коричневім трико,
і янгола добра у неймовірній пачці.
І будить у правці чи елізійській сплячці
овація Чайковського і Ко.

Класичний наш балет! Відлуння епопей,
де пінився ваш грог, і цілували в обі,
і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
і ворог, коли був, то він був маршал Ней.

В очах городових жовтіли бані міст.
А де родились, там і почивали в мирі.
У разі, як злітало що в повітрі,
це Павлова була, – але не міст.

Як славно зоддалік мостин Всея Руси
Баришникова стріть! Талант не знає зносу!
Зусилля від ноги і судорога торсу
своєї осі вкіл у всі часи

породжують той лет, якого і душа
чекала, як в дівках, готова розізлитись.
А щодо міркувань, де вийде приземлитись, –
стопі годиться твердь; рекомендую США.


------------------------------------

Подорожній, нарешті, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не впав у багно лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем.
Указані вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Инколи романісту вистачає дня.
Прокрите ученим вікно просвітлює тут і тепер,
тамтой мандрівець
щезає ще дотемна,
решту героїв ми бачимо в час обідніх перерв.
Економіка стабілізується,
соціолога не тривожить сумління.
Під елегантними барами
вилискують скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева опівдні селян осіняють тінню.
Всі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Всі капітани
бачать берегову лінію.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько вже не чути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!



--------------------------------------

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Чесний рішенець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.


***

Відкіль до нас прийшла зима,
не знаєш ти, ніхто не знає.

Умовкло все. Вона сама
холодных губ не розтискає.
Вона німа. І без потуг
її затятости не зломиш.
Тому бо кожен рух і звук
ти жадібно узимку ловиш.

І легіт вітру опостінь,
і даху шоркання з хмарками.
Після, як порохня мостин,
рипучий сніг під каблуками,
а потім – скрип і стук лопат,
і бляклий дим, і мерзлі віти...
І навіть тихий снігопад,
не має відповіді – звідки?

І ти, ввійшовши в теплий дім
посвяченим у таємничість,
не годен дати звіту в тім,
що десь могла вона чаїтись:
в прольоті сходовім, в стіні,
в цеглині, в комірчині поряд,
а може, у ріці, на дні,
куди не проникає погляд.

Можливо, у нічних дворах,
на горищах, припалих пилом,
в забитих дошками дверях,
в підвалі темнім, відсирілім,
у комірчинах зі сміттям...
Можливо, це її тіснило,
вона набідувалась там,
і все заполонила.

Або, бідова на манір
юрми думок і слів неясних,
вона зійшла з високих гір,
з вершин, завідомо прекрасних:
там вічний лід, там вічний сніг,
там вітер звив на скелі ложе,
куди не зійде чоловік,
ані орел злетіть не може.

Ба, чом і ні. І, позаяк
твій комір зведений – за довід,
хіба це не одне, відтак:
непевна тінь і вічний холод?
І ціпеніння від тривог,
подобою, нехай німою,
одному почуттю на двох
у стані видатись зимою.

Еге ж, без видимих причин,
як ті хмарки в небесній сині –
рої речей і речовин
або істот – в суміснім чині –
стихії жару і води,
захоплені своєю грою,
щомить дають свої плоди,
ба, несподівані порою.

Буває, лід сильніш вогню,
зима буває довша літа,
буває, ніч диктує дню,
і мла долає силу світла;
буває, сад гінкий у віть,
але плоди, якщо і знімеш,
то взяті ожеледдю літ,
коли заціпенієш...

… І люди всі, і всі доми,
ще теплі, по сусідськи
відчують подихи зими,
не відаючи, звідки.

------------------------------

Я діждав Різдва, безутішний станом.
Видавець тягне з моїм романом.
Календар Москви занеміг Кораном.
Я не можу встати, піти у гості
до друзяки, у котрого плачуть дітки,
на сімейний вогник, ані до дівки.
Всюди треба скількись готівки.
Я сиджу на стульці, трясусь від злості.

2
Ох, і кляте це ремесло поета.
Телефон заціп, на обід – дієта.
Взяти у борг в місцевкомі – шпетно:
це як йти позичати в баби.
Торгувати свободою – значно гірше,
ніже збутися цноти. Ніже,
я гадаю, тримати в умі заміжжя,
натякати собі: "і час би".

3
Знаючи статус мій, наречена
п’ятий рік не іде за мене;
а де вона нині, річ незбагненна:
правди сам дідько з неї не виб’є.
Вона каже так: "Не журись, чекай но.
Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
І це з її боку цілком гуманно.
А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

4
Зі близькими нестача мене навзаєм.
Почуваюсь і шлунком, на кухні зайвим.
Докучаю, пак часто ходжу над краєм,
лічачи чорні житейські тучі.
Вони вважають мене бандитом,
збиткуються над моїм апетитом.
Я не владаю у них кредитом.
"Насипайте йому без гущі!"

5
Я бачу вві склі себе холостого.
По факту, міг з’ясувати в нього –
як дожив до від Різдва нового
1967-го, – ба, немога.
Двадцять шість літ колотнечі, трясці,
порожні кишень, судейських реляцій,
шани Закону по їх указці
і удавань німого.

6
Поряд життя іде як по маслу.
(Я узагальнюю, беру масу.)
Маркс виправдовується. По Марксу
дивно, чому мене ще не ріжуть.
Гадки не маю, в який бік сальдо.
Знаю – існую парадоксально.
Змушую час крутонути сальто.
Вибачайте мені за різкість!

7
Тобто, зовні супокій панує повний.
Ніхто уже не кричить "До коней!".
Дворяни виведені під корінь.
Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
Зимній наш, якщо йняти байці.
Джугашвілі лежить у консервній банці.
Німа гармата, бо крейсер в пастці.
В голові моїй – тільки гроші.

8
Гроші ховаються в сейфах, в банках,
в підпіллях, панчішинах, горищ балках,
в церковних касах, поштових бланках.
Гроші мають свою Природу!
Пошум пачок банківських асигнацій –
як у верхівках беріз, акацій.
Я у полоні галюцинацій.
Дайте кисню до роту!

9
Ніч і шепіт від снігопаду.
Бруковицю тихо гребе лопата.
В вікні напроти горить лампада.
Я тирчу на стальній пружині.
Бачу тільки лампаду. Але ікона
не прогляне. Вгадується з балкона
верх дахів, снігова попона,
і будівлі в ній – як чужинні.

ІІ

10
Рівність, брате, скасує братство.
Це заперечувати – штукарство.
Рабство плодитиме тільки рабство.
Навіть зі поміччю революцій.
Капіталіст привів комуністів.
Комуністи рядяться у міністрів.
А останні плодять морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.

11
В сіть золота не пливе нам рибка.
Маркс у сподарстві не в’яже лика.
Труд ніяк не товар – отака ковінька.
Гріх збиткуватись так з рук робочих.
Труд у буття – і мета, і форма.
Гроші – наче його платформа.
Дещо помимо корита з кормом.
Розв’яжімо клубочок.

12
Речі – не цінники на папері.
Утім, економіка тепер в центрі.
Вона єднає нас, як у церкві,
обґрунтовує наші вчинки.
Власне, будь-яка одиниця
сутнісно викапана дівиця.
У сукні випукліша сідниця,
в штáнях – і дві кінцівки.

13
Кулька жадає трапунку в лузу.
(Я, імовірно, терзаю Музу.)
Не Конкуренції, а Союзу
має належати світле завтра.
(Я не нав’язуюсь у пророки.
Втім, я гадаю, мої доробки
несосвітенні вкоротять строки:
"Рік за два!" – та ще мантра.)

14
Час пробив, і відвів поталу
схим від Праці і Капіталу.
Блиск упослідженого металу
(далі – калейдоскоп у лицях)
бажаніш нам порожні туманів,
не тьмяніє від череди тиранів,
кращий цивілізації наркоманів,
поколінь, що зросли на шприцах.

15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Доста пояснень генезі свинства.
Крайнощі – грані співтовариства:
"Без контактів лібідо – хана дуету".
Врешті, ми виросли не в Ісламі,
годі базікань про пополами.
Статевий потяг керує нами.
Полюси бережуть планету.

16
Як холостяк, я за шлюб і рамки.
Не жду, як те мовиться, дива з раки.
В сім’ї ямки є, і є байраки.
Та подружжя наразі єдиний власник,
щасливий належне обом плекати.
І годі потреби у "Не укрáди".
Бо так і підемо "Христа ради".
Попіклуйтеся за немовляток!

17
Мені, як поету, в цій темі нудно.
Більше: я знаю, що "коємуждо..."
Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
виглядає – я, і супроти влади?
Час порятує всіх, хто неправі.
Довго я жив у скандальній славі.
Кепська політика – маси мляві.
Цього треба уникати!

18
Гроші не відають, звідки виторг.
Не з неба сиплючись – знає митар,
гроші часто летять на вітер,
не гірше чесного слова.
Їх позичають, їх вимагають.
З нами в гріб вони не лягають.
Доста змоги множитись мають,
як у байках Крилова.

19
Думка здорова змагає хвору.
Душа переплюне й захмарну гору.
Щире пасторське слово фору
дасть – проти слюсаря, чи науки.
А доки ректи не пора пророку,
пораю – щоби раніше строку
вам не трапляти в сіті пороку:
займіть бодай чимось руки.

20
Я не гаю часу чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Я не шкодую, що брав причетом
північ, півпляшки, ліру.
Увагою дереву ліс бентежу.
Цураюсь загального інтересу.
Ба, швидкість внутрішнього прогресу
швидша за світ допіру.

21
Це основа на передодень
ізоляції. До безодень
сьогодень, еге ж, не усякий годен
інтерес. А уми тямущі
наголосять: це несумісна
з братством, рівністю, й достобіса
нешляхетна, властиво, риса,
неприпустима в мужі.

22
Тож беручи дещо вищу ноту
за Топтигіна-воєводу*,
я виробництву співаю оду.
Вірю – засіб мій цим істотно
всіх бажаючих опритомнить,
участі спільної люд сподобить,
світоча розуму не осоромить,
ощасливить кого завгодно.

23
Ні – горуватимуть телепати,
бу́ддисти, спíрити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф від тотальної ейфорії
згори диктовуватиме нам закони.
Наркомани почеплять собі погони.
Шприц повісять намість ікони
Спасителя і Святої Марії.

24
Душу затягнуть тенет вуаллю.
Повиють всіх і зів’ють спіраллю.
Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
Імен збавлять і глаголів.
І ми, після трунків цих, розвеселі,
закружляємо в оболок каруселі.
Опускатимемось на землю
винятково задля уколів.

25
Бачу я світ в наготі потворній:
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
звисає з-під стель. До дійства
око має стійку відразу.
Людство потроїлось. Мало часу.
Непокоюсь за білу расу.
Неминуче смертоубивство.

26
Або нас виріжуть кольорові.
Або ми піддамо поробі
рід їх. Й будьмо собі здорові.
Ні те, ані инше – не християнство.
Православні! Це неправе діло!
Чом ви зирите остовпіло?!
Так ми зрадим і Боже Тіло,
аби длялося наше царство.

27
Я не виховувася на софістах.
Є щось фемінне у пацифистах.
Та ділити на чистих-нечистих
не наше право, їй-богу.
Я не указую на скрижалі.
Пруть кольорові – нікуди далі.
Не ми ці малева добирали,
щоб звести в догоду оку.

28
Треба умов – багатьом і доста.
(Це не важко знайти у Гоббса.)
Сиджу на стільці, облікую скоса.
Чистка – відразлива процедура.
Цвинтарні оргії нам огидні.
Творити достаток в тісному світі –
стачить садів в християн і квітів:
ці засади і є Культура.

29
Нині наслідувачі звороту
"Релігія – опіум для народу"
втямили, з огляду на свободу,
що живуть в золоту часину.
У чиннім реєстрі(це – засторога)
свобода невибору – геть убога.
Достоту, той, хто плює на Бога,
давно плював на людину.

30
"Бога немає. Планета в ямах".
"Стеж не видати. Піду по бабах".
Творець, що діє у цих масштабах,
робить занадто далекі рейди
межи об’єктів. Ушир і здовжно –
там Його царствіє – і це точно.
Знати про нього дано заочно.
Сядьте на свої табурети.

31
Тиша. Провулок. Мороз блокади.
Вкіл тротуарів лежать карпати.
Планети погойдуються, як лампади,
запалені Богом у небозводі
в благоговінні своїм великім
перед непізнаним нами ликом
(поезія згукується відлигам),
як в гігантськім кіоті.

III

32
Новорічної ночі. Я і округлі,
до сяєва видраєні каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розходився, як біс, у люті.
Від вулкана в потилиці спиті ліки.
Пляшки пригадую, з ким і скільки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Заперечень катма по суті.

33
Наодинці в просторій нічній квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Я сам почуваюсь мішенню в тирі,
здригаюся на найменші стуки.
Я закрив на засув парадне: чорна
ніч в мене цілить рогами Овна,
як Амур з лука, як з балкона
Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
Я стулець дратую, трясусь від злості.
Годі перлів шукати у цім компості!
Я притомний в своїй догадці!
Хай ці гноївні вивча хто хоче!
Патріот, парубки, не криловський кочет.
Хай КДБ на мене не дрочить.
Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

35
Я дихаю сріблом і спльовую міддю!
Мене ловлять багром і гнилою сіттю.
Я дражню гусей і каргу невситну,
дайте мені лозину!
Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
Хай виносять святих і світлини трупа!
Десь частить сокира у дроворуба.
Поваляюсь в заметі: може остигну.

36
Не остигну, нівроку! Допечу облуді!
Я зазіхаю на участь в бунті!
Зизоокому фіга від мене Будді!
За червінця – вполюю й зайця!
У хліборізку поліном вцілю
яснополянську – аби заціпла!
Не опиратись, панове, підло.
Це мені – як серпом по яйцях!

37
Що Аристотелю, мій колодязь
обіцяє безодню питань натомість.
Зло існує, щоб з ним боротись:
не коромислами ж тягатись.
Всіх – у тузі за індивідом,
всіх, з хронічним кон’юктивітом –
матірно крию за алфавітом:
демократія – скіс і навкіс!

38
Любі роздолля піль і лощини,
ріки, озера, горбів морщини.
Гоже усе. Та лайно мужчини:
в тілі, а мало духу.
Стáвки були на кону високі.
Все утирається ясний сокіл.
Шибки бодай бийте панове окіл!
Майте у носі муху!

39
Кипа осмут при мені сьогодні.
Личать шпалерині царські сотні.
Можна гайнути в бордель, до зводні –
нумізматки – вона б узяла.
Лінь відклеювати, ловчитись.
І сидіти тихо тобі, поститись,
до вікна напроти хреститись,
поки воно не згасло.

40
"Зелень квітна, ой, зелень квітна!
Буйна влітку її купина!
Зелен-квіт – у росі коліна!
Зелен-квіт – та й не мнеться.
Дівча ходить, ой, у хустинці.
Ходить полем, бере по квітці,
Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
В небі ластівка в’ється".

------------------------

Годы мчатся…
Годы мчатся быстро, без оглядки,
Пролетая,как пчелиный рой.
Я желаю на любом десятке
Оставаться вечно молодой!

Рано еще с юностью прощаться.
Женственности формула проста:
Надо чаще над собой смеяться,
Начинать все с чистого листа!

Чтоб душа и пела, и звенела
Колокольчиком разбуженной весны.
Чтоб сердечко от любви немело,
Чтоб сбывались тайные мечты!

Ты прекрасна и чиста морально!
Ты свежа,как первоцвет весной!
И,наверно,будет идеально,
Если ты останешся такой!

Годы-не богатство,не утрата.
Годы лишь связующая нить.
Для того,кто может улыбаться,
И надеяться .и верить.и любить!

Просто будь! Не ув роскоши - в достатке!
Не деньгами – чувствами цвети!
И запомни: на любом десятке
Женщине не больше …30-ти!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 25.08.21


Роки мчаться ...
Роки мчаться швидко, без оглядки,
Пролітаючи, як бджолиний рій.
Я бажаю на будь-якому десятку
Залишатися вічно молодою !

Рано ще з юністю прощатися.
Жіночності формула проста:
Треба частіше над собою сміятися,
Починати все з чистого листа!

Щоб душа і співала, і дзвеніла
Дзвоником розбудженої весни.
Щоб сердечко від любові німіло,
Щоб збувалися таємні мрії!

Ти прекрасна і чиста морально!
Ти свіжа, як первоцвіт навесні!
і, напевно, буде ідеально,
Якщо ти залишишся такою!

Роки-ні багатство, не втрата.
Роки лише з'єднуюча нитка.
Для того, хто може посміхатися,
І сподіватися .і вірити .і любити!

Просто будь! Не у розкоші - в достатку!
Не грошима - почуттями квітни!
І запам'ятай: на будь-якому десятку
Жінці не більше ... 30-ти!
Наталі Біссо
Переклала на українську мову 25.08.21

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що те життя! З перестуком коліс,
у роздумі печаль снує свій здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



***

Романс

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
неподалік від олива ріки.
О, усміхнись в полишених домах,
я упізнаю здалеку твій змах.
Неподалік від олива ріки,
де стекла вікон чулі і тремкі,
і полуднями гріються мости,
і квітів де не купиш більше ти.

О, усміхнись в полишених домах,
де ти існуєш в кипищах бумаг
і в’ялих квітів, й годі поготів
мені знайти хоч декілька слідів.
Я упізнаю здалеку твій змах,
як добре у полишених домах
кохати инших і шукати їх,
зі мешкань облюбованих твоїх,
зі пристановищ згаслих почуттів
поквапцем, задихаючись, іти.

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
коли німують люди і міста
й вилунює до олива ріки
дедалі оддалік твоя хода.
Ступи на мосту вигрітий настил,
зрони букет кромішній пустоті,
де течія блискучої ріки,
всю ніч несе в Голландію квітки.



***

---------------------------------------

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

Добре, коли письмовий стіл біля вікна
Можна спостерігати, як відбувається весна
В деталях, в подробицях, за миттю мить
Бачити, як весна трансформує світ

День у день, кілька коротких днів
Світ у вікні вислизає з тіней,
Метеликом, котрі залишають хітиновий склеп,
Здригається ширитися назустріч весні

Квітень 2015 р.

Я не люблю, коли по комусь дзвони.
Не стомлююсь ніколи від життя.
Я не люблю себе у всі сезони,
Як пісня не вдається до пуття.

Мене від циніків відвертих вивертає,
Не вірю я в захопленість, а ще -
Коли чужий мої листи читає
Чи зазирає в них через плече.

Я не люблю, коли наполовину,
Чи на півслові змовкли, як почув.
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Я також проти пострілів впритул.

Ненавиджу плітки у виді версій,
Сумнівних почестей отруєну імлу,
Або, коли навмисно проти шерсті,
Або, коли залізом - і по склу.

Я не люблю упевнених без міри -
Нехай відмовлять гальма і мені!
Що слово честь забули лицеміри,
За честь вважають жити у брехні.

Коли я бачу зламаних безкрилих,
То їх мені нітрішки не шкода -
Я не люблю ні ґвалту ні безсилля,
А жаль лише розп’ятого Христа.

Я не люблю себе, коли боюся,
І прикро ще, коли невинних б‘ють,
Я не люблю, коли залазять в душу,
Ненавиджу тим більше, як плюють.

Я не люблю манежі і арени -
На них мільйон міняють на дрібні,
Й нехай попереду якісь великі зміни,
Любові це не викличе в мені.

02.08.2021

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білих схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
дасть житлу плаский шматок.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, купам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
Орендоване плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

На хмарину Бог приліг,
нігтик місяцю відтяв.
Як пейзажу, з місця – вбік,
нам з ума зійти не дав.

4
Голубий саксонський ліс.
Зору в дзеркало і вдаль
самовідданий колись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір відлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
краєвидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Світ зубцями гір звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
з ним єднатися умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Позаяк і ми тому
пара – в сенсі вишніх уз.
Все, що нижче – цур йому.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
переваж тяжіння знов
шансом вдивлених у вись
вниз упасти стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо витівок крупиць.

Сума розпадів двох, ми
пил осілих часточок
в абажур без бахроми,
як мостині – стук кісток

11
"Тук-тук-тук" – дві пари ніг
гупотять у хвойний брус.
Гори кутають у сніг
мову магми, барви друз.

Тим і гожі кряжі гір
з нами навіч в наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
многокрап і два зерна.

Незугарність, в свій черід,
скорше м’яза і костей
нас відраює від прірв –
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладь щоки гамує близь
їх клітинного кінця.

Зір, прикований до рис,
де танцює світлотінь –
голубий саксонський ліс ,
як продовження клітин.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах"
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти гір,що я, що ти,
чорні оба, далебі,
мусять їхній сніг нести
наші лиця і собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тож бо, хутко наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму із труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Міці духу і ядух
жизна решта – я, і ти.
Міріадам білих мух
двох убогих не спасти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон, розвівши нас, віддасть
тільки решку і орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
весь прогрес – від "тік" до "так".

На ніч мешкання квадрат.
Укривало із рядна.
Геометрія утрат,
красна безуму ціна.

20
То не янгол кинув тінь,
промайнувши невпопад
То не витівки видінь.
То вольфрам до тисяч ват

поніч, світу на краю,
розпалявся добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
це тлумачення слабе
недоладних одкровень
про мене і про себе.

Мимовільних мислив ліс
відпускає їх ловця,
де лавини верх, де низ,
час розставить на місця.





--------------------

Сонце сідало,
вкриваючи пилом
сумний надвечірок.
Водиця співала
плебейські куплети
в ковшах загребущих
неквапної норії.
Снив старий мул,
о, сердешна тварина,
під музику тіней,
що ними бриніло
води колування.
Спорошене сонце
клонилося долу.
Не знаю, хто саме —
шляхетний сновида —
з’єднав цю гіркоту
одвічного трибу
з солодкою треллю
води, що клекоче,
і мулу пов’язку накинув на очі.
Та знаю, він був
богорівний пісняр
із серцем,
що визріло сумом знання.

Євангеліна Драгоман
20 вересня 2016

Славетний образ Божого сіяння,
Святу самодостатню, ідол свій
Поспішно я і недоречно ганю,
За гордощі картаючи мерщій.
На небі випало зродитись їй,
Від ангелів її походить рід,
Вони її ростили й, мов святій,
Їй кожен дав божественних дарів.
То брунька радощів і цвіт зорі,
Яскравий промінь, що втішає зрання!
Чи ж марно зневажає діва гріх
Й моє нестримно-пристрасне кохання?
Пасує захват витворам небес,
А не земне захоплення сліпе.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ти - дзвонар-
паламар? -
Ну-бо, вдар,
мідний дзвін наможися розжарити!
Гармоніст? -
Видай хист
в повний зріст,
саме час - на гармонії шкварити!

Випхали біду до гаспида,
переслали мамі хріновій!
Нині в нас - весільні наспіви,
дзвін над селищем - малиновий!

Гей, гармонійко! Дражни
трелями всі закути!
Дзвоне головний - дзвони,
ті, що менш - підтакуйте!

Співуни,
жартуни,
пустуни,
горезвісні у цьому відношенні!
В нас - обід
на весь світ,
вільний вхід,
на бучний цей бенкет - всі запрошені!

На весіллі - як на ярмарку:
на свій смак розваги знайдете;
хильнете чогось у шарварку,
коли вас зуміють знадити...

До дівчат підходь мерщій,
встановляй взаємини:
йдеться, кажуть, в справі цій
поруч з нареченими!

Хіть-не-хіть -
регочіть,
тупотіть,
тут - весільні танки та веселощі!
По садках,
по кутках,
до невдах
розмело всіх похмурих у селищі.

Розважаєм наречених ми
поздоровленням заслуженим -
з перемогами воєнними
та з розважливим одруженням!

«Під вінець» - лише кінець
повіді казкової;
справи доброї - вінець,
та - початок нової!

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Присувайсь, хто з нуду скніє,
та гукни там дальшого:
ми уславим Євстигнія,
государя нашого!

Уявіть собі картину:
дбалий татко Євстигній
любу донечку Горпину
збути тужиться хутній!

Та не все ладнається, -
царівна не збувається!..

Цар від’їхав від шосейки
до кущів рокитника -
раптом чує соловейка...
Солов’я Розбійника!

І з тих пір - вилазять очі,
грудей міряє об’єм,
пальці в рот кладе - так хоче
засвистіти Солов’єм!

Насваріться віником,
щоб враз не став Розбійником!..

Вдома цар сидить та хниче,
ще й химерить інколи,
а касири та скарбничі
півказни розтринькали!

Вороги прийшли під хату,
потрощили всі шибки -
тут шапкує цар солдату
й пригощає залюбки.

Гнеться в три погибелі,
бо грізні вороги були!..

Цар дивачить без перерви,
кривлячись мармузою,
зранку від недужих нервів
таз насіння злузує.

Вже замучив геть солдата:
все - не так і ще не квит...
Звісно, цар - експлуататор,
дармоїд та паразит!

Це тому він лається,
що з ним ніхто не знається!..

- Цар у нас - кумир загальний,
чулий й доброзичливий!
Ви ж - поводитесь брутально
й взагалі неввічливо!

Заявляю як свідомий
офіційний менестрель!..
- Марно цар тримає вдома
підлабузів-пустомель!

Ви з царем куражитесь,
та від ганьби - підсмажитесь!..

- Як на службі при палатах
збридли макарони нам!
І чому так мало платять
царським охоронникам?!

- А мені на цю крамолу -
наплювати, вір не вір!
От візьму, зречусь престолу,
ув’язнюсь у монастир...

- От цар-батечко сказав,
ледь не всмерть перелякав!

Припинив казитися -
й узявся комизитися!..

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Я - Баба-Яга,
на два вуха туга,
я їжджу в незмащеній ступі.
До духу російського в мене жага:
люблю його... звареним в супі!

В світі щезає для ступи пальне;
вкрали казан русофіли...
Ех, все частіше підводять мене
рештки нечистої сили!

- Однак, як-не-як,
я - відьмак Вовкулак, -
хотів перекинутись вчора,
та перечепився за пень - і закляк,
як ротор електромотора.

Хто я тепер, розкаряка на пні? -
Хоч би знавці пояснили!
Щось відмовляють вже зовсім мені
рештки нечистої сили.

- А я - Водяник,
я живу споконвік
щоденно на дні, у ковбані.
Та я б залюбки з цього місця би зник,
бо мокро - як в місті у ванні.

Виловив хлопця на харч з течії, -
виявивсь він здоровило:
взяв і побив аквалангом мої
рештки нечистої сили!

- Чаклун не чаклун,
я - нещасний Лісун,
бо я - чоловік Лісовички:
прогнала мене з теплих схронів ОУН
туди, де гудуть електрички.

Як би здійснити бажання одне:
щоб їх усіх покрутило!..
Зраджують часом останнім мене
рештки нечистої сили...

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Як пусто у казні -
не сплатять трудодні,
часи настануть скрутні -
всі будемо у лайні.

Та сповнена казна
тріщати почина.
От лусне враз вона,
й тоді нам - гріш ціна!

Так що ми́ тут - на стражі ми
рівноваги казни,
запопадливо важимо
із сріблом казани.

Плинуть грошики цівкою,
підкидний - це не бридж,
й ми швидкі на платіж:
- Розрахунок - готівкою!
- Та її в нас - хоч їж!

- От я - доглядач кас,
там - гроші напоказ,
від них у мене вже сказ,
незчувсь, як трохи натряс.

- А я - з бухгалтерів,
в кишеню щось тягну,
бо зовсім вже здурів,
рахуючи казну!

За казною триклятою
ми пантруєм весь строк,
горнем гроші лопатою
із кутка у куток.

Хай пробачать нам вкладники, -
кожний ловить свій шанс,
а очко - не пасьянс...
Тільки ми - не розтратники,
ми - борці за баланс!

Ти уяви, казно,
що банк ти в казино, -
й тебе, немов у кіно,
зірве хтось з нас все одно!

От тільки - гра дурна
до казні доведе...
Спитають: «Де казна?»
Відмовим: «Казна-де!»

І тоді з реверансами
відведуть нас в тюрму:
хто працює з фінансами -
тут близенько йому...

Рівноваги прихильники,
ми за рівність - грудьми
й на порозі тюрми!
Ми - балансу невільники,
в’язні підсумку ми!

(2009)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Ми не цупимо з казни
ні копійки просто...
Це - Господь нас борони -
формене геройство!

- Від наметів грошей нам
переймає подих,
ми ж - не вкрали ані грам,
й це - щоденний подвиг!

- Та роблять збитки знов
усі звитяги ці:
наплакав кіт немов
у наші гаманці!

- А злодії - ну-ну -
никають казна-де...
Як прийдуть по казну -
і нам перепаде!

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Чується: біда іде,
їй ворота відчиняють, -
випала нам смуга, де
в жінки сльози висихають.

Значить, більше молоду
не цікавлять вбір та втіхи;
раз веде біда біду -
хай, у долі на виду,
поруч будуть наші лиха.

Не зіб’ють мене лжею-мрякою, -
ще серця у нас не схололі!
Вороння над ним хай не крякає, -
вбережу його і в неволі.

Понаїхали свати, -
певне, щоб сміялись люди.
Хоч волам хвости крути,
тільки сватання - не буде!

Линуть співанки увись
й повертаються з підхмар’я,
щоб згадала я: колись
у перестрічі зійшлись
квітки дві - Іван та Мар’я.

Путь-доріженька хай веде мене,
не минаючи й муки-болю,
до коханого, - хоч у темені,
хоч на край землі, хоч - в неволю.

Вітре добрий, сповісти
козаченька у в’язниці:
це - надію принести
подум мій до нього мчиться.

Хай він серце береже
і не думає лихого,
хай надіється, адже
поміч Мар’єчки - уже
наближається щомога.

Хай не нудиться і не мається,
бо ж немарно - квіт в чистім полі
нашим іменем називається, -
так не згине ж він і в неволі!

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Затремтить душа, тугу виплаче, -
може, горе ще - невеличке.
Бо життя - як кріс: то - відбій в плече,
то - курок заїсть, то - осічка.

Ой ти, доленько нещаслива,
царські милості - ой, мінливі!

* * *

- Я - привид, видиво,
мара, але
повір сусідові:
мені тут зле!

З нудьги страшезної
й холодних стін -
хоч безтілесне я,
у мене - сплін...

Може, чув ти тари-бари десь:
всіх лякаю день при дні, -
та отак комусь примаритись -
зовсім не кортить мені.

Скоро, може, - смерть тобі,
дуже перепрошую...
А до того, далебі, -
зви мене Тимошею.

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

«Ні пуху ні пера»
солдатику, -
бо йшов, як піхтура,
на практику.

І він не згайнував
уміннячка:
назад у ліс загнав
Розбійничка!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

Ні пуху ні пера
служивому,
від нас усіх - «ура»
сміливому!

Вітаємо бійця
бадьорого, -
бо спас, як обіцяв,
від ворога!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

(2018)

Получила отзывы на свои переводы стихов других авторов, решила с вами поделиться:
Дорогие Друзья!!
Много раз уже представляла работы Тамары Швец. Хочу представить её очередной перевод моего стихотворения на украинский язык.
С огромной благодарностью за внимание к моему творчеству. Спасибо огромное, дорогая Тамара!!Наша коллекция переводов на украинский пополняется!!
КОГДА ВОЛНУЕТСЯ ВЕСНА
Автор Натали Биссо /Германия
.
Ну и при чём же тут года,
Когда волнуется всегда
Весна в душе, весна в глазах,
Весна в зеркальных образах.
.
Благословен тот день и час,
Когда любовь настигла вас.
Пусть греет сердце лучик светлый,
Пусть эта жизнь пьянит рассветно.
.
Любить - такое чудо света,
Что кажется - мала планета!
И мир другой, и ветер свежий,
И сердце, полное надежды.
.
И каждый день, и каждый миг,
Рисует милой нежный лик,
И пусть любовь вас греет вечно,
И будет счастье бесконечным.
Перевод на украинский язык
Тамара Швец
Коли хвилюється ВЕСНА
Автор Наталі Біссо /Германія
.
Ну і при чому ж тут роки,
Коли хвилюється завжди
Весна в душі, весна в очах,
Весна в дзеркальних образах.
.
Благословен той день і година,
Коли любов наздогнала вас.
Нехай гріє серце промінчик світлий ,
Нехай це життя п'янить світанкове.
.
Любити - таке чудо світу,
Що здається - мала планета!
І світ інший, і вітер свіжий,
І серце, повне надії.
.
і кожен день, і кожну мить,
Малює милої ніжний образ,
і нехай любов вас гріє вічно,
і буде щастя нескінченним.
.
Автор Наталі Біссо
Переклала на українську мову 9.06.21 7.55
20Комментарии: Нравится

Уважаемая Натали, благодарю за теплые слова поддержки, нравиться переводить Ваши стихи! Творческих успехов и вдохновения!

И ещё один перевод на украинский язык замечательной поэтессы из Днепропетровска! И при этом, эта талантливая женщина иллюстрирует стихи.
Огромное спасибо Вам, уважаемая Тамара Швец Тома Тамара!

ХРАНИ ВАС БОГ ОТ ПРОЧЕЙ СУЕТЫ
Храни Вас Бог от прочей суеты,
от зла и негативной мысли,
чтоб стало на душе от чистоты
легко и радостно и просто.
Через года и тернии невзгод
не будьте так обидчивы, ранимы.
Примите всё, что жизнь даёт,
гасите пылкость огненного взрыва.
А вечерами глядя над собой,
где звёзд мерцанье манит высотой,
заветные желанья загадайте
и ярким светом в Космос посылайте.
Пусть обрисует каждая мечта
свои высоты и свои картинки.
И Вами сказанные фразы и слова,
прольются светом каждою лучинкой.
Без тяжести, без «камня» на душе
всё отпустите, всех простите.
И жизнь свою, как с чистого листа
с улыбкой заново начните.
2021 Лариса Пак
Бережи Вас Бог від іншої суєти,
від зла і негативної думки,
щоб стало на душі від чистоти
легко і радісно і просто .
Через роки і терни негараздів
, не будьте так уразливі, ранимі.
Прийміть все, що життя дає,
уйміте палкість, вибух, вогонь гасіть.
А вечорами дивлячись над собою,
де зірок мерехтіння вабить висотою,
заповітні бажання загадайте
і яскравим світлом в Космос посилайте.
нехай опише кожна мрія
свої висоти і свої картинки.
і Вами сказані фрази і слова,
проллються світлом кожним промінчиком.
без тяжкості і без «ножа» в душі
все відпустіть, всіх вибачте.
І життя своє, як з чистого аркуша
з посмішкою заново почніть.
2021 Лариса Пак Переклала на українську мову 6.06.21 17.00
54 Комментарии: Нравится
Уважаемая Лора, благодарю за теплые слова поддержки, общение ! Творческих успехов и вдохновения

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ніби - чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого - з посагом, з посагом -
косу нерозплетену в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

На голому плацу й на вахтпараді,
в казармі й на позиції гармат -
без жодної цивільної поради
свій ратний подвиг здійснює солдат.

І нехай вищать, як кулі,
урагани будь-котрі,
він - в дозорі, в караулі
від зорі і до зорі.

«Шикуйсь! Кру-гом!
Рівняйсь! Бігом!..»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Крокуй, як кінь!
До зброї! На ре-мінь!
Тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Коли ворог пре, в селах сльози ллють -
перевір мерщій озброєння!
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
аж потому - заспокоєння.

В житті солдата - вдосталь тарараму
і часом - обмаль глузду та мети,
та все ж таки - найголовнішу браму
солдату доручають стерегти.

Й навіть стягнення минулі
не звели його внівець:
хоч дурні, як кажуть, кулі -
та з кебетою стрілець.

«Зім-кнись! Ставай!
В похід рушай!»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Йдуть геть слабі,
to be or not to be,
тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Вороги біжать, в нашу честь салют -
повертай у схов озброєння...
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
після бою - заспокоєння.

* * *

Це ж зовсім не солдати винуваті,
що зброю ще не кинули вони:
навколо - супостат на супостаті,
отож - не обійтися без війни.

Я б гармати та мортири
зовсім би не заряджав,
не ходив би навіть в тири,
а ялинки наряджав.

Але ж - як раз
приспів наказ...
Хоч комір - мокрий й витертий,
та я - в строю.
Хода тверда,
бо горе - не біда,
коли в ученні витерпів -
терпи в бою.

Розверни плече, покажи могуть,
налаштовуй знов озброєння!
Перед боєм - цить, серед бою - лють,
наостанок - упокоєння...

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Коли в цей тривожний час
не зіграєм збір -
Соловей освище нас,
й піде поговір:

ніби трон у нас - так-сяк,
надувний,
й ніби зовсім не казак
Євстигній.

Хто вгамує цю шайку сугубу,
ліквідує цю кляту напасть -
цар тому неабияку шубу
від щедрот своїх царських віддасть!

Коли славні звитяги минулі
кров хвилюють - йди в бій на шляху!
З натурального хутра хохулі
цар віддасть тобі власну доху.

Он, указ уже лежить
у секретаря:
той, хто честь підосвіжить
батечка-царя,

хто влаштує Солов’ю
«соловки» -
піде до царя в сім’ю, -
у зятьки.

Хто здолає ватагу злочинну,
щоб тікала вона сторчаком, -
буде царства тому половина,
а царівна - так просто цілком!

Тут нема будь-якого махлярства,
тут омани нема і душку:
в бій - за вісім шістнадцятих царства
й за цілісіньку царську дочку!

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ну, виходь, я тобі присвячу серенаду!
Хто тобі серенаду іще просвистить?
Можу - цілу добу, до упаду,
як натхнення мене навістить!

Це я поки що тільки жартую та кплю,
це я поки тримаю фасон.
Я образу терплю, та коли я скиплю -
я палац підпиляю, спалю, розвалю,
як не визирнеш ти на балкон!

Ти відгукнись до мене неодмінно,
розбійницькому серцю не відмов!
Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
послухай серенаду про любов!

Гей-гей-гей, тинди-ринди!
От коли б думками не шмигала ти десь-інде,
я б тоді, як в пісеньці,
сів би попід присінці,
й ми б лузали соняхи без принди.

Вся рідня моя щодо дарунків не скнара, -
на весілля притягнуть кори на усіх.
Так у чому тобі я не пара,
так чому я тобі не жених?

Так тебе я кохаю, що ніччю не сплю,
а удень - голова як в чаду.
От і голос зірвав, і сиплю, і хриплю,
я себе загублю, може, й зовсім згублю,
але врешті - тебе украду!

Я женихів твоїх - через коліно!
Я попсую твоєму тату кров!
Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
не нищ мою розбійницьку любов!

Гей-гей-гей, тари-бари!
От якби ти, Груне, клопоталась при амбарі,
я б тоді, як в пісеньці,
сів би попід присінці,
й ми б лузали соняхи у парі.

Так давай вже, Горпинко, весілля призначим!
Серце нечисті - чисте моє - не розбий!
І залишу я дідькам чортячим,
через тебе залишу розбій!

Наспіваю тобі, напою, захмелю,
й на дружків я знайду угомон;
я замовлю новіший концерт скрипалю -
ще й знайомі в Кремлю надішлють по рублю, -
тільки визирни ти на балкон!

Оці мої освідчення терпи-но,
бо це - кохання справжнє, c’est la vie...
Ялинки-дринки, вийди вже, Горпино,
тебе ж - ти бачиш? - будять Солов’ї!

Гей-гей-гей, витребені!
Годі вдома киснути, немов на бюлетені!
Треба нам, як в пісеньці,
сісти попід присінці
та лузати соняхи зі жмені...

(2018)

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Як у лісі у дрімучім,
нажбурлявшись каменюччям,
намахавшись здуру дрюччям,
ми нудьгуєм та канючим...

Так чого ж сидіти сидьма,
ніби в нас нема ватаги?!
Коли ти - відьмак чи відьма,
гайда, зважимо розваги!

Ми - в болоті мочені,
в трясовинні вимиті,
в звичному оточенні,
в ріднім мікрокліматі!

Як у лісі у дрімучім
всім живучим надокучим
торохтінням невгавучим,
на взірець телеведучим...

В річці водоверть закрутим,
вуха наскубем забродам,
на взірець всім шалапутам
як ніхто наколобродим!

Мавки та літавиці,
лісуни та щезники!
У містах за вправи ці -
шлють у витверезники!

- Перший Соловей в окрузі -
я привітний та обачний,
бо такі́ у мене друзі,
що мені самому лячно!

Страх боюся нежить злісну,
як почне бешкетувати;
та і сам я, тільки свисну -
враз душа тікає в п’яти!

Як спливуть русалочки -
ляку я збуваюся, -
не заради галочки
я до них лицяюся!..

- Нумо, всиплемо везучим,
ніс пихатим напиндючим,
перехожих перемучим
та зурочим оком злючим!

І багатий, і убогий
не долічаться пожитків, -
вздовж широкої дороги
поперек наробим збитків!

Люди будуть речі ті
через ліс ізнов везти...
Все гаразд у нечисті:
справа - в чистій совісті!

(2018)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Гей, шановний люд празникуючий!
Не барись, - мерщій завертай сюди!
Погуляєш тут, не сумуючи,
порозважишся на всі засоби!

Зранку вже місця в рядах
всі захвачені,
на прилавках й по кутках -
купи всячини,

а на площі - залюбки,
всім на подив,
ходять колом Чобітки-
скороходи.

Калабалик-шарварок,
всі - до нас, на ярмарок!
Тільки перескоч містки -
й що нам той Сорочинський!

Хоч заможники, хоч обідранці -
вельми бажані тут усякі ви.
Й чим не станете ви собі в кінці -
покупці тепер з вас однакові!

За харчами швидкома -
для сніданочка -
скатерка летить сама, -
Самобраночка.

Та якщо вона в корчму
втрапить зранку -
боронь бог її саму,
Самобранку!

Калабалик-шарварок,
ось який в нас ярмарок!
Бачите отутки ви
бум торгово-збутовий!

Онде - Шапочки-невидимочки,
хутряні, диви, - як в боярина!
Леденці блищать, мов льодиночки,
і Жар-птиця є, правда - жарена.

Окривіла уторік
бідна Качечка, -
ось із неї вам пиріг
й смальцю пляшечка;

з Курки-Ряби - пиріжок
у фритюрі,
та Солом’яний Бичок
на шампурі.

Калабалик-шарварок,
ох, смачний же ж ярмарок!
Духовитий, лагідний
та «плодово-ягідний»!

Он і блазні йдуть із сільпо гуртом, -
де й побачиш ще такі витівки!
Та від сміху тут - ляжеш покотом,
наче деякі після випивки.

Лайки й бійки, сміх і гріх -
геть пригашує
й наситити ладен всіх
Горщик-з-кашею...

Ви згадаєте таки
той кандьор ще, -
розібрали на скалки
битий Горщик!

Калабалик-шарварок,
превеселий ярмарок,
де гопцюють всі дівки,
де гуляють парубки! [1]

Тут Івасики та Телесики
зустрічаються із Зміючками
й, намагаючись їх улестити,
пришановують їх тягучками.

Жупани від кутюр’є
з рединготами!
І Червона свитка є
із вильотами!

Ось - із царського майна
Черевички,
й на усіх тварин - одна
Рукавичка!

Калабалик-шарварок,
промтоварний ярмарок!
Не згубили б часом ви
чек контрольно-касовий!

Ось Яйце-райце, - добре смажене
із картоплею уперемішку.
Ольдеквіт - диви! - врівноважено
пана Коцького продає в мішку.

Був такий цей Кіт-воркіт
звір жахаючий,
що застряв поміж воріт
хвостик Заячий,

Колобка ізлопав Вовк-
сіроманець,
а Кощій - в селі потовк
всіх відданиць!

Калабалик-шарварок,
котолицький ярмарок!
Он, Котигорошко там
учинив дебош котам!

Та кота за хвіст не тягтимемо:
ніде в юрмі тут впасти яблуку, -
хто прокотиться над хатинами
на Летючому на кораблику?

Ризик тут - не більш нуля, -
гарантовано,
бо вітрило в корабля -
зачароване!

І команда - молодці:
із вітрила
ніччю формені штанці
покроїла!

Калабалик-шарварок,
легкокрилий ярмарок, -
марно час не гаючи,
з даху вниз літаючий!

А у річці тут - молоко тече
мимо берега киселевого;
з човна веслами в ній колотячи,
масло робимо - і в суфле його!

Є й затоки кисляку,
й навіть - пряжанки;
і лежать на бережку
ситі пляжники.

Ходять аж за вісім верст
по киселик:
можна взяти на десерт -
цілий келих!

Калабалик-шарварок,
на кефірі ярмарок:
п’ють усі його гуртом,
називають йогуртом!

Усього того, що вам мріється, -
вам наложимо повні кошики;
хвіст пришиємо там, де ріпиця, -
покажіть лише ваші грошики!

Є тут склепи з толокном
та цибулею,
з дьогтем, чортом, тютюном,
маком з дулею...

В гаманці було б рублів
хоч би й тридцять -
то й тоді б не закупив
всю крамницю!

Калабалик-шарварок,
марнославства ярмарок!
Киньте ваші закути, -
час помарнотратити!

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод


[1] М.В.Гоголь. «Сорочинський ярмарок»

Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глаголом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком отого гіркого дару,
що більше анічим не володала,
що з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. Від клику
не владного отак уяві лику,
як твій, гучать
хіба лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемові зі тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

Ні небеса,
ні плач сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток зі правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: вві млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я зі безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов зі них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? Цих слів луна-сердега?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у сховках
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого звестись, і поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

I
Ніби денце стакана,
нагадуючи печать
на скатерці океану,
що годі перекричать,
світило рушає в другу
зі півкуль, де ссавці
зносять денну ядуху
гірше риби у цій.

II
Звечора, моя люба,
тепло. Запала тиш
папуже німа, сугуба,
доконана, як і ніч.
Повня в кущ чистотіла
зцідилася молоком:
недоторканність тіла
дотримується цілком.

ІII
Моя люба, що толку
затятися і товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер знайти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, обопільно
посувати ферзя.

IV
Все осібне, що разом
берегли, далебі,
перетирає часом,
ніби гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
оберта у цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менше і обнадій
вірникам одкровення
слідувати по ній.
Може, і тіл пропажі
потурає тамта –
з боку дір у пейзажі –
за сліпуватість мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
впору. Як і проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
що ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. І за млу цупку
у вертикалі плоске
нидіє у боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
що осідлав хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли полегш
занавісу, антракту,
як замолоду, не ждеш.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Все це – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
в часі – людський наділ.
Нехотя, зі-під палки,
владу цю, як ніде,
відчуваєш у Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Що тридцять третя буква,
я слідую сонмам чот.
Різноязиким, прецінь,
по кім голоси в журі –
жертвам законів речень,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних
буквиць, їх ніг кривих.
Добре грав достобіса
свою роль свинопас,
чий нечіпаний бісер
переживе всіх нас.

XII
Ба, що густіше розсип
чорного на листі,
легше в минуле доступ
бачиться пустоті
будучин. Що, до речі,
не віщує добра,
а прискорює втечі
по паперу пера.

XIII
Ти не почуєш звіту
на питання "куди":
сторони цього світу
сходяться у льоди.
Є і у мови полюс,
північ, де сніг побляк,
як Ельзевір, де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
От і рядкам цим нічим
крити потали сил,
кутатись. Це, як двічі
зась у одну постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівував Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
безліку ніг заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, – другим вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як зміг, обезсмертив
те, що не удержав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
От і пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
зволили від чуми.
І гримасі обличчя
ще обирати з лих
менше, і передпліччя
збавлене цих утіх.

XVIII
О, щедроти пророчі –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків незгойних кривд.
Ми і живі, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Ці дві речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
поглядів долілиць.
І ні йоти неправди,
якщо нас там нема,
щоби зір астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
Зі родинного фото
гурт малий озирни.
Приятель звів мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав миті моргати;
ба, і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Узнаки, вочевидь,
і криївки на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все іде до докуки,
не гіркоти. І факт,
що сучасні науки
мало чим пособлять.
Стоїк, дастьбі, є стоїк
на третину, авжеж.
Пил сідає на столик
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки, по суті,
старчих літ маячня.
За повини їх судді
не накинуть і дня.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
Усьому дати ладу
часу, люба, ущерть.
Краще вже у пролозі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективі
нашій. І поготів –
далі дивини дивні
часу і зайвих днів,
фінішних перегонів,
містечкових чуток;
зайвих слів і резонів,
і про тебе – мовчок.

XXV
Океану зітхання,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тім’ячку. Чи орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. І на обряд,
як жреці Елевсина,
мухи усілись в ряд.

XXVI
Тім’я от-от попустить.
Я слухаю шелест лип.
Чуте гірше за гугіт
і знаменитий схлип.
Гірше, ба, аніж дітям
заподіяний біль.
Бо дедалі боліти
нічому, далебі.


1978

Майбутнє всім небесних сфер знавцям
Щорік розкаже кожна із планид.
І коло Марса добіга кінця,
Як шість десятків літ завершать хід.
Коли крилатий Бог на небозвід
Послав мою планету – диво з див –
Рік проминув, що здався довшим від
Тих сорока, що досі я прожив.
За книгами закоханих митців,
Цикл Купідона містить сорок літ.
Вони ж тяглись у вирі марних днів
Й подовжувались через муки злі.
Плането Купідона, дні сумні
Спини чи віку вкороти мені!

Паралельно з опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Ото і свіжости – що у квіток в її
руках. Що їх – омани, що свої
жалі з жагою будучини. Карий
взір проникає і сюди,
де ані ваз, ні натяків води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як полог, що задовго висів,
приховуючи механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в Писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш инше.

Боги так діяли, вселялись то
в рослину, то у камінь: до
появи першої людини. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, зійде з ума,
помре слабуючи, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться яка була
тоді в Стамбулі.



***

-------------------------------------

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– на мості Прачок нині копіткий
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміни в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
в міру вашої в нім присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Ватага ворогів їй не страшна
І друзів захват серця не зігрів.
Байдужою лишається вона
До друзів так, як і до ворогів.
Щаслива певна, ніби мудрії,
Везунчик той, хто покохав її.

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
Онде – бань, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
І зубчату пащеку заціп. Яко ціпнути вже на столі,
чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

-------------------------------