Майбутнє всім небесних сфер знавцям
Щорік розкаже кожна із планид.
І коло Марса добіга кінця,
Як шість десятків літ завершать хід.
Коли крилатий Бог на небозвід
Послав мою планету – диво з див –
Рік проминув, що здався довшим від
Тих сорока, що досі я прожив.
За книгами закоханих митців,
Цикл Купідона містить сорок літ.
Вони ж тяглись у вирі марних днів
Й подовжувались через муки злі.
Плането Купідона, дні сумні
Спини чи віку вкороти мені!

Разом із опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Ото і свіжости – що в квітах у її
руках. Що їх – омани, що свої
жалі з жагою будучини. Карий
взір проникає і сюди,
де ані ваз, ні натяків води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як полог, що задовго висів,
приховуючи механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в Писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш инше.

Боги так діяли, вселялись то
в рослину, то у камінь: до
негаданого велелюддя. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, зійде з ума,
помре слабуючи, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться яка була
тоді в Стамбулі.



***

-------------------------------------

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– на мості Прачок нині копіткий
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміни в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
в міру вашої в нім присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Ватага ворогів їй не страшна
І друзів захват серця не зігрів.
Байдужою лишається вона
До друзів так, як і до ворогів.
Щаслива певна, ніби мудрії,
Везунчик той, хто покохав її.

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
Онде бань – що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
І зубчату пащеку заціп. Адже, лежма уже на столі,
чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

-------------------------------

Знову проснулись весняні вітри
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.

Кожного дня усе краще стає.
Ми ще не знаємо, де вони є:
квіту буяння, веселки розмай
та у глибокій долині мій гай...
серце, забудь свої муки,
нині все – музики звуки.

Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.

І кращає щоденно світ,
І попереду – літ і літ
Квітуючого раю
І у долині, і в гаю:
Забудь же, серце, що люблю!
На жаль – усе минає.

04/21

Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
Після нас – ні законів, ані калюж.
Я і сам каменію і не маю права
жити. Даруй, який уже етикет.
Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
І що значить артрит, щойно горить дуплет,
як не потойбічне відчуття ліктя?
Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
одушевлену річ у надрах каменоломні.
Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
І мармур стискає мою аорту.

----------------------------------

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?

---------------------------------

Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
засмагають на палубі, справні і недолугі,

ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
– променями прип’ятій немов листівці

на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

О, Середземне море! після твоєї пустині
нозі кортить опинитись в уличній павутині.

Палубні надбудови і поржавілий базис
у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
звівши, либонь, і входять у вушко голки,

щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
зі місцевою кралею під гірлянди

і чути, як у південнім небі над корогов купальні
шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

----------------------------------

Їй, надто впевненій у собі

Наївним є запевнення, що плоть
Підвладна лиш сама собі завжди.
Торкнеться часу руйнівне крило
Тих, що плекають гордощів плоди.
Вразлива плоть і всі її труди,
Тріумф її здобутків нетривкий.
Безжальний час нікого не щадить,
Всю горду славу нищить на віки.
Хоч мудрий, хоч багатий, хоч стійкий,
Той, хто у власній силі бачить сенс,
Нахай які б стелилися стежки,
Не зможе зберегти нетлінним все.
Чому ж тобі пишатись, далебі,
Що так надмірно впевнена в собі?

Арія


І
Иншої би співав
опери, типу Верді.
Сипав – як з рукава!
Взагалі, з коловерті.
Ба, вистачає гам.
Ні об чім особово,
су́голосно птахам.
Головно – беззмістово.

ІІ
Скоро мені півста.
Он гонориться бобрик
кущика неспроста.
Онде міниться облак
ніби абрис льодин,
марля небесних клінік.
Що це, я – тут один?
Чи забрів у малинник.

III
Сам рум’яний бовван,
я себе тут поставив.
Обік і океан,
місце води без правил.
Мало під ким оне,
сонця крім, вгомониться,
як прикінці шепне
аероплану птиця.

IV
Що-небудь про спіраль
вежі. І про араба,
і про його сераль.
Рідкісна нині баба
разу не зогрішить.
Ум уникає збитку.
Горло задеренчить –
можна бити чечітку.

V
День промайнув. Бджола
польською шепоче "zbrodnia".
Як вчорашня хула –
сьогоденній. Погоня –
кричимо, пак взнаки
Фатум ловким підошвам.
Вкупі з ним, залюбки
наше минуле топчем.

VI
Ах, попотіпав нить,
"міль" – лопотить ряднина.
Погляд не ціпне ниць
нижче, чим віко кліпне.
Краєвиди – на штиб
латаного підштання.
Пісенька сироти –
втіха для меломана.

-----------------------------

В цій маленькій кімнаті у поміч спомину
акваріум з рибкою – і по тому.
І рибка плаває, косить в сторону
оком зі свого скляного дому.

З пори, як ти назавжди поїхала,
діймає холод, і чай не спитий.
Беручись мармуром, близь і віддалі
ціпнуть у сутіні несусвітній.

Колесо і каблук дають спокій вулиці,
горделивий платан не міняє пози.
Цибулинка годинникова на публіці
після восьми обіцяє сльози.

Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
в туніці, мисливиця. Або, спляча
оголеною, укоськуючи розлаписте
червоне дерево в спальній хащі.

Між квадрата вікна і портрета прадіда
навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
І ледь випадає згадати правило,
то недоречно і наздогінці.

Хитавиці не вистояти на палубі.
Бурі не списуються з натури.
У містах хіба що дрозди та голуби
вірять у розвій архітектури.

Усе каже, як воно має статися –
швидко, гадаю, і некрасиво.
Мозок – як айсберг, змалілий в абрисі
в щирому захваті Куросиво.


----------------------

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

    Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
    крос зимовий завихриться!
    Хай - пурга, буран, мороз, -
    завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

    Вітька, чисто на престижі,
    виміг у фізорга лижі,
    вранці рівно в сім вставав
    й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

    «По снігах - три кілометри?
    Не врятують жодні светри!
    А якщо впаде на сніг?..»
    Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

    Всі - на крос, а він - до їжі?
    Молодець, що став на лижі!
    І, до речі, на війні
    лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

    Він за місяць за останній
    став худий і невпізнанний!
    То від вчення був невроз,
    й раптом - цей злощасний крос...»

(2020)аааааааааааааааааааа

Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------
***

Краєвид з пагорба

Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
Геометрія в млі оплакує геометра.
Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
дістатися океану. Витіюватість рік
здебільше властива містові, де панує рівнина.
Дерево без коріння горить уже, як торік.
Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
років отут і вчора оберне в завтра.
І площа, як грамплатівка, дає круги
від штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
літ тому, і появилась віха.
Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
Ви – їх луна якомога тиха.
Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
Не покидайте бара, не покидайте бара.
Автомиша фарами і толоку колон
досі збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
"Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
Це відлуння у запису; в млі силует сенату,
нудь і юга довкіл, температура, ви.
Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
Ваше таксі на шосе обганяє хутке ландо
з вінками, і не без вилянь в потузі
щирій у той же бік, нехотя, далебі.
Все це – ефект периметра, зов околиць,
цоколів передмість, вилаяних уголос
тепловозами, вітром, докорами судьбі.
І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
плоска місцина, де ні будівлі.

Де не вдієш нічого, навіть якщо при ділі:
лікар ви, зодчий, історик, актор,
поготів – як відлуння. Адже простір оглух,
ціпнучи. Він чує тільки суму
здійнятих хвиль, безпрецедентність шуму,
котрий подолує лише звук
від сурми Гавриїла. Ось вам і цілий стіс
горизонтальних ліній. Сливе ресора
світобудові. В ній і петляє соло
Паркера: инший напір і тиск,
ніже в архангела; з нежитем, як-не-як.
Ген далі – на потемки буцім сенсор,
– то щезає, то знову зринає сейнер,
як церква, що губиться у полях.

2 лютого 1992
Вашингтон
--------------------------------


Запрошення до подорожі

Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
відгвинти третю ніжку і надибаєш гроші.

Не подайся до спальні, не ускладни життя,
бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

У залі очікувань, коли оголосять рейс,
не сіпайся; потягнись і припини зівоту.
У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
1992




--------------------------------

Перший день шкільних занять!
Вересневим ранком -
всі зраділо гомонять,
стрівшись перед ґанком;

чути оповіді, сміх,
хтось ричить в азарті;
в кожного - мільон нових
вигадок та жартів.

Хто все літо вдома був -
твердить легковірам,
ніби за Урал гайнув
й мандрував Сибіром...

Вітька з Ванею завів
диспути суворі:
він в селі улітку жив,
а Іван - на морі.

Не бувавши у Криму,
Ваню Вітька тішив:
в запалі ручавсь йому,
що в селі - гарніше!

    Вітьку там дідусь неначе
    брав на ферму жереб’ячу,
    на Онегу і на Лачу,
    і так далі, удостачу...

«Що? Гарніше у селі?
Ну й смішний дивак ти!
Таж на морі - кораблі,
таж на морі - яхти!

А на річці - де там глиб
й простір неозорий?»
Ваня мало не захрип, -
ратував за море.

«Там вода - хоч спи на ній! -
Ваня гарячився. -
Я - за тиждень, чи й хутчій,
плавати навчився!

Мушлі там всіляких форм,
й досхочу коралів!
Краби є, а ще - був шторм
в дев’ятнадцять балів!

Я з дельфінами пірнав
сто разів приблизно!» -
трошки він фантазував,
майже ненавмисно.

    Сперечалися, кричали -
    дзвоник ледь не прозівали;
    та їх вчасно перервали
    й на урок у клас зазвали...

        Ну, і тут (зненацька трошки)
        стався цей сумний почин:
        Вітьку витягли до дошки -
        й заробив «погано» він.

        Й тема - принагідна літу,
        і питання - майже пшик:
        навести частини світу,
        що проходили торік...

(2020)

Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості у Львівському літоб'єднанні "Гроно", в секції поезії старого Клубу Творчої Молоді та університетській літстудії "Франкова кузня". Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...

Отож, Johannes BECHER. BACH.

Готуючись, повільно лине спів:
Нагряне ніби і відступить знову.
І ось рука здіймається: готово!
Й мелодією простір задзвенів.
Летить угору. Згиньте перешкоди!
Вона серця в обнову огорта.
І ми вливаємось у відзвуків розводи,
Прямуємо туди, де зріє висота.
А звідси видно світ, - і все навколо,
І все, що в нас, зійшлось в межу раптово.
Для звуків тут панує певний лік:
Ось цей – великий, той – малий, на диво!

О світова співзвучносте правдива!
З мелодією злий прийдешній вік!

«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!

    Все готово: два лимони,
    довгий шнур від телефону,
    компас, хліба скільки треба,
    сірники і карта неба».

        Ваня зліз униз з балкона
        і спокійно доповів:
        «Взяв я ліску із нейлону,
        витривалу на розрив;

        на трапунок аварійний -
        йод та бинтовий рулон;
        й чорну каву традиціну, -
        щоб не впасти нам у сон».

        Тільки Вітька - не маруда,
        рішення прийняв - і квит:
        «Ні, аварій в нас не буде,
        зайве не берем в політ!

            І таке ще тобі зауваження:
            брати каву в батьків - ой, небажано!
            А при старті кожний грам
            вдесятеро стане нам, -
            це ж бо наслідок перевантаження!»

«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.

    Плани звірені раз сорок:
    третє березня, вівторок,
    п’ять п’ятнадцять - термін старту,
    зволікати більш не варто.

        Після пуску, як відомо,
        двигуни почнуть ревти
        й тіло стане надвагоме, -
        треба це перенести.

        Вітька перший в люк залазив,
        демонструючи снагу:
        вчора він не їв ні разу, -
        зайву зменшував вагу.

        Ну а Ваня Диховичний -
        в люку мало не застряв,
        й декілька порад практичних
        Вітька стиха другу дав...

            Вони горді сміливостю власною,
            й навіть дрож видається тут вчасною;
            Вітька бортжурнал узяв
            і ретельно записав:
            «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.

    Запалились речовини,
    задрижали в домі стіни,
    штатні запуску ознаки, -
    аж загавкали собаки.

        Мало з місця дім не здвинувсь,
        грім шибками шварконув;
        Вітькин дід - і той прокинувсь,
        хоч і глухуватий був.

        Тато Вані спав прекрасно,
        й раптом - гуркіт в сон вліза!
        Що таке: на небі ясно,
        а здається, що - гроза.

        «Мабуть, тут кербуда треба, -
        хай врятовує житло!..»
        Весь квартал дивився в небо,
        тільки - пусто там було.

            Ванін тато дошукував сутності,
            але мама - взірець чадолюбності,
            зразу - глип: а Ваня де?..
            Тут і Вітькин дід іде,
            каже, Вітька - також у відсутності!

І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.

    ...А тим часом їхні діти
    вже дістались до орбіти;
    пронизавши атмосферу,
    вийшли курсом на Венеру.

        Мріяли: коли удасться
        привенеритись на ній -
        буде більше, ніж у казці,
        явищ, див, пригод, подій!

        От хоча б: кортіло Вані
        встановити прецедент, -
        щоб місцеві венеряни
        видали йому в презент

        апарат такий - мобільний,
        невеличкий та легкий, -
        щоб читати міг він вільно
        текст на мові будь-якій!

            А за це він, як в справжнім лекторії,
            розповість їм про сад в Євпаторії,
            як поліз туди крізь тин -
            й раптом вдарив хтось у дзвін...
            й такі інші кумедні історії.

Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:

    ось вони м’яку посадку
    довершили, все в порядку,
    і везуть їх до готелю
    на літаючім тарелю;

        враз - вмикаються екрани:
        поблизу - якийсь аврал!
        І начальник-венерянин
        Віктору дає штурвал.

        Вітька - кермовий умілий,
        визнаний пілот ракет;
        і умить він потерпілих
        доставляє в лазарет.

        І отримує він потім -
        за здолання перепон -
        вело-мото-кіно-фото-
        відео-магнітофон.

            Ну, а потім - повернення планове,
            від землян всіх - салют капітанові!..
            Знов на Землю прилетять -
            і тоді вже їх простять
            й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.

    Невже квапились щосили,
    і тому - вже долетіли?
    Чи зблукали - й випадково
    прикометились раптово?

        «Де тут в нас частини світу?..»
        «Спрацював чи ні захва́т?»
        «Обрахуй ізнов орбіту
        на шкалі координат!»

        «Що ж це так іззовні б’ється?»
        «Трохи світло пригаси...»
        «Слухай, я уже, здається,
        чув колись ці голоси!»

            Що вирішує штат експедиції?
            Що підказує їм інтуїція?..
            Відчинилися на стук -
            і побачили крізь люк
            всіх жильців та сержанта міліції.

Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»

    Їх соромили сусіди:
    що, мовляв, за непосиди!
    Ванін тато вибачався,
    Вітькин дід - той не з’являвся...

        Вітька мучивсь: де заїло?
        Що було зробити слід,
        щоб ракета полетіла?..
        Тут примчавсь сердитий дід.

        Як за Вітьку він узявся!
        Як не соромно, мовляв:
        «Коли ти летіти взявся -
        так летіти вже і мав!

        Звідки цей провал космічний,
        в чому наловив ти ґав?..»
        Тільки Ваня Диховичний
        знав причину... Та - мовчав.

            Але потім, при пошуку тріщини,
            Вітька був про причину сповіщений:
            Ваня зразу не сказав,
            що в ракету книжку взяв,
            от і стала вага перевищена.

І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...

    «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
    почитав би сам цю книжку!»
    Й Вітька, тільки повечеряв -
    розгорнув «Трьох мушкетерів»...

        Й дуже Вітька уподобав
        д’артаньянівський девіз,
        й визнав: небезглузда спроба,
        гідну книжку Ваня віз!

        Й друзі, збуджені дошмиги,
        сіли составляти звіт:
        що́ поправити, щоб книги
        брати у новий політ.

        З’ясувалися деталі:
        будуть інші двигуни -
        і тоді в космічні далі
        зможуть рушити вони!

            Хай при здійсненні плану сміливого
            не упустять нічого важливого;
            ми їм зичимо удач,
            виконання всіх задач
            і повернення потім щасливого!

(2020)

Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.

Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!

Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...

    Віко каністри відкрилось помалу;
    крапнули трохи на пасмугу скла, -
    фарба на хвильку блакитною стала,
    жовтим й червоним на землю стекла!

Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.

Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.

...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.

    Задум назвали шкідливим й нечинним:
    вся ця алхімія - для неотес!
    Синє повинно лишатися синім,
    жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»

Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!

Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!

    Як, мовляв, так, - геніального діда
    гнобить недбалий якийсь бюрократ!
    Дід виняткову продукцію видав, -
    он, подивіться на наш апарат!..»

Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».

Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!

Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!

* * *

    Ну а допоки, примітливий змалку -
    Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
    І з будівництва - бетономішалку
    хлопці насилу вкотили в сарай.

Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.

Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.

Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»

    Лозунг на школі ви, певне, читали:
    «Металобрухт, піонере, збирай!»
    Й Вітька із Ванею тиждень тягали
    труби від водопроводу - в сарай.

Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.

Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»

Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...

    Боб-голубар із сусіднього двору
    (Вітька у контрах з ним часто бував)
    сів на паркані, цікавістю хворий,
    лускав насіння та спостерігав.

Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!

В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.

От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.

    Ввечері, тільки-но темрява згусла,
    трійця паркан подолала... В цю мить
    Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
    скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...

(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)

Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»

    Батько Бориса байкам не повірив;
    він в поліклініці фельдшером був, -
    температуру у Борьки поміряв
    й потім на тиждень у хаті замкнув...

В хлопців тимчасом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!

Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!

Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.

    Всі перебірки в бетономішалку
    впаяні міцно, старанно, навік;
    втягнуто вже аварійну мигалку
    й крісла-шезлонги в командний відсік.

В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.

Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.

Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.

    Труби насподі - це сопла ракетні,
    паливо - із сірникових голів;
    іспити вже відбулися макетні, -
    Вітька півста сірників попалив...

Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!

«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»

Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:

    «Що про нас скажуть оті венеряни,
    тільки-но ступимо ми з корабля?
    “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
    певне, сіренька така - вся Земля...”

А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»

Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.

Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..

    Навіть рішили найважче питання, -
    як їм для старту відсунути дах:
    кран будівельний надибав десь Ваня
    і до сараю на тижні притяг.

Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!

Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»

Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.

    І отепер, перед самим відльотом,
    мало в програмі не викликав зрив:
    місію виконав він, але потім
    вийти з ракети ніяк не хотів.

Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.

Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»

Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросивши його нашвидку...
Завтра уранці - летіти!

(2021)

        Прочитайте знову
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:

погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.

    Й дуже прикро та завидно,
    бо з вікна прекрасно видно,
    як ватага дітвори
    радо ковзає з гори.

Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.

Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...

    Й знов ученості заручник
    утикається в підручник:
    там в басейнах А та Б
    пішохід кудись гребе;

а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.

...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!

    Ось і Ваня Диховичний,
    хоч учивсь не феєрично, -
    вчення не занапастив,
    чверть закінчив без «хвостів».

Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.

    Й мали хлопчаки-спілчани
    найзахоплюючі плани:
    спорудити з часом... Ет!
    Цить, це поки що - секрет.

У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.

Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;

    не палив і не обідав,
    кривсь від рідних та сусідів,
    й знали всі, з яки́х причин:
    щось там винаходив він.

Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.

Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:

    ніби чаклуни-араби,
    дід в цеберко, повне фарби,
    непомітне щось натряс...
    Й колір - інший став ураз!

Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.

Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»

    Й раптом, в перший день канікул,
    обійшлось без грізних ікл, -
    дід сказав: «Ось ключ, тримай;
    фарбу тільки не чіпай!»

Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!

Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.

    Добрий час для Вані й Вітьки, -
    час здійсняти всі намітки!
    Стерли те, що дряпав дід:
    «Для усіх закрито вхід!»

І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!

Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!

(2020)

Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від уколів стерні.
У колії від коліс
підвід – і óбід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.

І вільхи – колій вкруги,
і жовті беріз верхи
ціпнуть у кілько кіп,
як ціпне зв’язаний сніп,
гледячи в неба звід.
І корч підкидає віз.
Дерева чують не птиць,
а скрип дерев’яних шпиць
і лайку гучну візниць.

***

Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)

В попоні лисячій – ба,
лукавіш лиси з горба
лісного, чий схил метка
огинає ріка,
минаючи і гайок,
де вепрю стромляє бог
в бочину жало стріли
в напівсвітлі-півмлі,
минувши знайомий мис,
вона під яблуню із
плодами п’ятнадцятьма
навідалась – не сама:
буцім ось-ось кивне,
але мимо мене,
дитя, що стискає плід,
задивлене куди слід.



-----------------
----------------

        Початкове слово
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Що не так із п’ятим «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.

    Долітали аж до стелі,
    як ракети «Фау-2»,
    то натоптані портфелі,
    то образливі слова.

    Хтось, досвідчений в дуелях,
    двері партою підпер,
    й герць наступний на портфелях
    далі гіршив інтер’єр...

Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?

    Висновок чиєїсь мами
    був готовий нашвидку:
    «Це - від програшу “Динамо”
    в першім колі “Спартаку”!»

    «Ні, - згадав був тато Ірки, -
    свари - завжди про одне:
    хто до верхнього одвірка
    без розбігу дострибне...»

І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.

    Вчув здаля вожатий Юра,
    як буянить дітвора:
    «Головне - література!»,
    і - болільницьке «ура!»

    Та перечив дехто першим,
    і розносилось з вікна:
    «У добу космічних звершень -
    важить техніка одна!»

Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».

    Перший голос був не зичний,
    не ревів, мов зграя труб, -
    був це Ваня Диховичний,
    всім відомий книголюб.

    Голос другий - винятково
    наполегливий й палкий, -
    тільки Віті Корабльову
    міг належати такий!

Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.

* * *

    Ваня був оратор вдалий:
    так цікаво повідав,
    що, заслухавшись, бувало,
    клас перерву пропускав!

    Й хай плели єхиди гірші,
    що пухкий він, наче сніг;
    а зате - напам’ять вірші
    довго він читати міг:

хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.

    Але й Вітька теж у масі
    певний мав авторитет:
    він зробив у третім класі
    гідро-пневмо-пістолет.

    Перевірку за рікою
    він для хлопців влаштував -
    пістолет стріляв водою
    й більш ста метрів струмінь дав!

І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.

    Зав’яжи йому всі очі
    та завдання розтлумач -
    то й на дотик він робочий
    зложить радіоприймач.

    Змайстрував електропраску
    аж на сорок кіньских сил
    та приладив автозмазку
    в холодильник марки «ЗІЛ»;

місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!

    Та настройку Вітька здвинув,
    й робот став ловити ґав:
    він пізніше на хвилину
    дзвоник на урок давав;

    а іще - кружляв навколо
    й уривався раптом в клас...
    Діда вітькиного в школу
    викликали вже не раз.

Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»

    (Дід і сам, усім на подив,
    надто запальний бував;
    щось весь час він винаходив
    й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

    От і знадобились збори, -
    рішення якесь знайти;
    та, до речі, ще й докори
    щодо Вані розгребти:

на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;

    він - знавець літератури,
    приклад з нього брав весь клас;
    на уроках фізкультури -
    він «захворював» ураз.

    Де колись якесь змагання,
    зразу перший - Корабльов;
    ну, а Диховичний Ваня -
    у болільниках ізнов...

Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;

    насмішив і педагога,
    Віру Павлівну саму:
    Біломор-канал у нього
    раптом впав у Колиму!

    Плутав дати історичні
    і культур взаємовплив;
    а зате він блискавично
    чи́сла множив та ділив.

* * *

...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.

    У дівчат - свої підходи,
    в справі цій - звичайно мир:
    хто у класі верховодив,
    той і був у них кумир.

    Та теперь - проблема, згодься:
    два рівнісінькі кути,
    два великих полководця;
    під чиї знамена йти?

Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.

    З цього боку: «Фізкультура!
    Техніки пріоритет!»
    А відтіль: «Література!»
    Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

    «Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
    й навіть робота зліпив!»
    «Космонавт Титов на вправи -
    з томом Пушкіна ходив!»

Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...

    Та, почувши про Титова,
    всі по партах розійшлись, -
    після Ваніного слова
    запал дівся весь кудись.

    І тоді згадали, нащо
    був цей спір до хрипоти:
    не призначити, хто́ кращий,
    а двом хлопцям помогти.

Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.

* * *

    Вітька й Ваня сторопіли,
    вчувши про такий підхід;
    втім, що́ збори ухвалили -
    те й виконувати слід.

    «Значить, так: бігцем за місто!» -
    Вітька перший в шефи встиг.
    Ваня, хоч і змок геть-чисто,
    та до фінішу добіг.

І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.

    І змагались два лукавця
    не без грішної мети:
    кожний іншого старався
    до знемоги довести.

    Ваня трохи що не плаче:
    кожний день - то вплав, то вскач,
    то візьми ріши задачу,
    то сідай паяй приймач...

Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!

    І під час взаємних звітів
    раптом Вітька проказав:
    «Знаєш, Ване, я помітив:
    залюбки читати став!»

    Й Ваня посміхнувся щиро:
    «Силу я набув таку,
    що тепер рази чотири
    підтягнусь на турнику!

Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»

    І збагнули враз обоє:
    «Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
    Та такі, що і водою
    їх тепер не розіллєш.

    ...Кажуть, приклад - одиничний;
    та у школах знов і знов
    буде й Ваня Диховичний,
    буде й Вітька Корабльов.

І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?

(2020)

Не забувай по світах,
як б’є у пристань вода
і синіє у ній
неба круг рятівний.

І чайки усе ячать,
і щогли горі тирчать,
і хмари низько летять,
ніби зграя качат.

Хай у серці тоді,
як риби у цій воді,
б’ються несамовиті
миті на самоті.

Хай чується мушель хруст
і наїжиться кущ,
і хай тобі помагає
згага гарячих уст

розуміти без слів,
чом піна морських валів
у ріні береговій
чатує гребні нові.

***

Пісні щасливої зими

Пісню щасливу зими
на пам'ять собі візьми,
щоб линули наздогін
звуки її радінь;
місцина, куди як міг
біг, не чуючи ніг,
щастю твоєму в масть
в рими щоб уляглась.

Як у дуду, твій рот
ними зітхне от-от,
як у стелю спрямля
оченя янголя.
А іззовні – провал
твоїх зим укривал,
тих, що після відлиг
не вибілює сніг.

Отже, іде весна.
Ич, як крівцю ганя
вена: лиш полосни,
рине море весни.
Розіб'є, як плоти
повінню самоти
двійко уст, і спливуть
парні рими осмут.

Пісню радінь зими
на пам'ять собі візьми.
Те, що чулось у ній,
не лунає в сумній.
Тут чистіші сльози
ожеледі лози,
де твоя, серед віть,
радість життя тремтить.


------------------------

Коли народжується день за обріями світу,
то ми питаємо себе, – кого він має гріти,
якою гамою тонів, якими кольорами
він розфарбує майбуття над синіми морями?
І дізнаємося тоді, що спокою немає,
і справедливість на землі не скрізь перемагає.
Де розвидняється, там день висвітлює причини
фатальності, що зріє ще і точить серцевину.
Ми є нащадками дідів, що розірвали пута
неволі, рабства і тому народ не обманути.
Я темношкіра, в мене є лиш одинока мати,
яка виховує мене. І я прийшла сказати
що відчуваю цього дня напруженість моменту
і довіряю наш девіз моєму президенту –
якщо з юрбою віч-на-віч не зводити рахунку,
то досягаємо мети найвищого ґатунку.
Ми об’єдналися давно у неподільні штати,
тому нікому не дано союз цей роз’єднати.
Нехай в нас різні кольори, характери, культура,
але між різними людьми у нас не буде мурів.
Ми не зважаємо на всі відмінності між нами,
бо уповаємо на те, що є над голова́ми,
бо маємо вперед іти до миру і порядку
і не допустимо ніде ні розбрату, ні сварки.
Не треба зброї і біди. Беремося за руки,
аби гармонія була і жодної розлуки,
заради щастя й майбуття дітей земної кулі,
а всі тривоги і жалі ідуть в часи минулі,
коли нам боляче було і соромно за себе,
та сподівалися на те, що нас єднає небо,
що ми пов’язані у цій напруженій толоці,
та цю дорогу не легку́ долають переможці
і не тому, що ми ніде не знаємо поразки,
але тому, що ми себе не ділимо на частки.
Святе писання праотців усім нам обіцяє
від виноградної лози плоди земного раю.
Коли закопані мечі, то вистачає часу
побудувати всі мости, аби одного разу
побачити стрімке плато́ на пагорбі крутому,
і не боятися іти по цій стезі додому.
Ми успадковуємо день, який сьогодні вранці
нам сили духу додає, бо ми – американці.
Це із минулого путі в сучасне і грядуще –
надійні засоби мети, щоб відновити суще.
У нас є розум, і снага, і сили вистачає,
що радше націю знесе, ніж знову роз’єднає.
Без демократії чекай руїну та розруху
і маячню та суєту, що заважають руху.
Ще є періоди, коли ми сходимо з орбіти,
та демократії ходу не можна зупинити.
На те й історія, яка розподіляє ролі.
Народи дивляться на нас як на гаранта волі.
Новітня ера настає, в якій немає броду,
та є у руслі течія до правди і свободи.
Ще не готова до висот уся моя країна,
але радіємо, – мине і ця лиха година.
Коли питають: « Чи могло дійти до катастрофи?»
Відповідаємо: « А ми – господарі епохи».
Від катаклізмів на землі немає панацеї,
та управляємо самі фортуною своєю.
Ми не вертаємось назад, а ідемо до того,
що на скрижалях житія начертане від Бога.
Держава сильна на віки, а нація єдина –
сувора з ворогом, зате непереможна й вільна.
Нас не лякає ні вогонь, ні із небес каміння.
Цю естафету понесуть майбутні покоління,
аби інерція зусиль і непосильні речі
не осідали тягарем на їхні юні плечі.
Де милосердя і знання являють силу права,
там буде правда, і добро, і цілісна держава.
Ото ж, давайте, ради них відновимо країну
сильнішу й кращу, ніж була в історії донині.
Могутнім подихом грудей, що бронзою окуті,
ми зцілюємо світ ідей на кожному розпутті.
Підні́мемося до висот дорогою відваги,
де наші предки підняли революційні стяги,
де наша слава майорить від заходу до сходу,
де вітер віє як озон північний для народу.
Підні́мемося із озер вологою до півдня
гарячого, де на віки – і чорні, й білі – рівні.
У кожній гавані надій, у кожному куточку
ми відбудуємо свій дім, як щит Свободи – зодчі.
І являться у всій красі талановиті люди,
яких історія ніде й ніколи не забуде.
І запалає день новий картиною ясною,
і сонце вийде із тіні зорею весняно́ю.
Лише б це світло на землі ми не могли забути,
якби ми тільки-но змогли цим світлом людям бути.

01.2021

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
надійного сховку перлини вмістом.
1988



--------------------------------

Безсенсове, злостиве віддаля,
безлисте, ледь не стадії вугля
сягаючи у кольорі, зі зла
природою підібраного для
безвихіді – яка і звихи віт
ніяк не калькулює, і давно
уже у кільцюванні зим і літ
своїх неперебірливе, – воно,
корінням ідучи у перегній
зі свого листя прілого, у тьму
верхівкою, тирчить і нині в ній,
як символ всепогідности, чому
ніхто не напучав нас, вперекір
немозі сторонитися допір,
бодай на невибагливий позір,
ні сонця, ні зірок, ані сокир.


----------------------

Алея зі статуями з отверділої грязі,
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, зі вовною їх навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.

Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двудесяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.

Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.

Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.

-----------------------------

Як той метелик до вогню,
Летіла в спраглім пориванні
В любов – країну чарівну,
Де я порину у кохання!
Де кожна мить в раю немов,
Де не страшне мені ненастя,
Країна розкоші – любов,
О, так, любов!
І тільки в ній буває щастя!

Та інший час тепер прийшов:
Ти одягнув собі личину.
Я зрозуміла, що любов
Країна, де усі не щирі.
Моя біда – скажу ізнов,
Що я тобі наївно вірю,
Країна брехунів – любов,
Все та ж– любов!
І жителі в ній лицеміри.

Навіщо плачу від розмов
І посміхаюсь недоречно?
Країна зрадників – любов,
Там люди, мабуть, безсердечні.
Але трава проб’ється знов
Крізь перепони і напасті.
Країна весняна – любов,
О, ця любов!
Бо тільки там буває щастя,
Буває щастя!

09.02.2021

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
поводив я очима, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
бозна-де батько думкою витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались у кінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному знайшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
а вже дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
чиїм впованням слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувався сутінок Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно проголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну зоддаля.
Юродствує, німуючи, земля.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Ніщо її потуг не сокрушить.
Душа твоя, нагадую, грішить!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоєї істинний вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя гріхи тобі простить,
душа тебе єдиного зростить,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя тебе і піднесе.
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
гамують жагу вологою, і нетоптаний ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір затримується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо біжить,
у поміч зелу – пройтись рацією доконаного.

***


Семенов

Владіміру Уфлянду

Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
Подалік бігли цугом стальні вагони, де теревенив
люд і на південь їхав у відпустку в однім Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
Або Іванов, Петров, Сидоров були б при ділі,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Міркуєш собі помалу, і, стрінувшись
навіч з лугом,
тетерієш і тупиш – коливаючись глуздом:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
Ба, не лише з обличчя, а – що важливіше – в тілі?
Схожість у них ота, що вони невіддільні,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід смутку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє й зелень
коровою марить инде;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993

***

Мій сину, темно надворі.
Не час у ліс одному.
Не допоможеш ти сестрі,
О, синку, будьмо вдома!

Там люта холоднеча скрізь,
І вітер виє сильно;
Тому у цей дрімучий ліс
Не йди, моя дитино!

О мамо, мамо, втри свої
Сльозою вкриті очі.
Я знаю, що знайду її
І викраду у ночі.

Не буде ні спокійних снів,
Ні радості самому;
Я звик до снігу та вітрів,
Чекай обох додому.

Дивилась довго у вікно
Зажурена матуся;
Та син із ночі все одно
У хату не вернувся.

Розтанув сніг, і вітер стих,
І засіяло сонце,
А мати жде дітей своїх
Весною у віконці.

Порхал на Рождество снежок,
Гулял морозец лёгкий,
А шаловливый ветерок
Сдувал снежинки с ёлки.
Снежинки падали, кружась,
Колокола звонили
Как будто плыл небесный вальс…
О Деве, о Марии
Молитва в храме вознеслась,
Что миру в утешенье
Когда - то Сына родила
Во благо и спасенье.
Горит торжественно свеча
И перед образами
Молитва наша горяча:
Бог да пребудет с нами!
Татьяна Юдина

Среда, 6 января 2021, 19:15
Перевела на украинский язык 6.01.20 19.45
Літав на Різдво сніжок,
Гуляв морозець легкий,
А пустотливий вітерець
Здував сніжинки з ялинки.
Сніжинки падали, кружляючи,
Дзвони дзвонили
Неначе плив небесний вальс ...
Про Діву, про Марію
Молитва в храмі піднеслася,
Що світу в розраду
Коли - то Сина народила
На благо і порятунок.
Горить урочисто свічка
І перед образами
Молитва наша гаряча:
Бог хай буде з нами!
Середа, 6 січня 2021, 19:15

Переклала українською мовою 6.01.20 19.45

Як живеться Вам із іншою,–
Чи простіше? – Змах весла! –
Чи по узбережжя лінії
Швидко пам’ять відійшла
Там, де я – плавучим островом
( В небесах – не по воді!)
Душі, душі! – будьте просто ви
Сестрами, не як – тоді!
Як живеться вам з простою
Жінкою? Без божества!
Самодержицю з престолу
Скинувши (сама зійшла).
Як живеться вам – кохається –
Щулиться? Встається – як?
З митом вічної банальності
Як вправляєтесь, бідняк?
«Цих судом із перебоями
Досить! Дім собі найму.»
Як живеться без любові вам –
Мною обраний, чомусь!
Апетитніше й поживніше
Їжа? Звикнеш – не пеняй…
Як живеться вам з подібністю –
Вам, хто знехтував Синай!
Як ведеться вам з чужинкою,
Із тутешньою! Пройшло?
Сором Зевсовими віжками
Не шмагає вам чоло?
Як співається, здоровиться –
Можеться-живеться як?
Вічно з виразкою совісті
Як вправляєтесь, бідняк?
Як живеться Вам з товаром
Ринковим? Ярмо – круте?
Після мармурів Каррари
Як з трухою живете
Гіпсовою? (З брили висічений
Бог розбитий там лежить!)
Як живеться зі сто-тисячною
Вам, який пізнав Ліліт?
Ринковою новизною
Ситі? Звикнувши до див,
Як живеться із земною
Жінкою без почуттів
Шостих?
Чи пізнали щастя?
Ні? В провал без глибини ¬
Як живеться, любий? Тяжче?
Так, як з іншим і мені?

2020

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

І я любив. І звідав ласки –
Безтямний хміль любовних мук,
І перемоги і поразки,
І ймення: ворог, й слово: друг.

Було всього... Та що я знаю?
І лиш у спогадах і снах
Із памяті видобуваю
Їх незабутні імена.

Було їх безмір. Та для мене
Одна в них спільна риса є
В красі нестримній і шаленій –
То пристрасть і життя моє.

На хвилі пристрасті злетівши,
Я бачив наче віддаля
Коли фатальна пристрасть іншу
До ложа потайки вела.

Все ті ж розмови і обійми
І звично трепетні уста
І пліч докучлива подібність...
Ні! Дійсність прикра і пуста!

І, прикидаючись веселим,
Із снігових найвищих скал
Я шлю лавину до ущелин,
Де я любив і цілував.

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Вертумн

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того, як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
зокрема – у дітей. Щодо стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бубнять "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця витівника Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє у кінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



***


Портрет трагедії

Погляньмо в лице трагедії. Уважмо її морщини,
її горбоносий профіль, підборіддя мужчини.
Почуймо її контральто з нотками чортовини:
хрипла арія висліду застує писк причини.
Здраствуй, трагедіє! Аванси тобі чималі.
Мої вітання, зворотня гране медалі.
Розгледьмо пильніше твої деталі.

Загляньмо до її віч! Сахнімося сплеску болю
зіниць, що націлюють карим зусиллям волю
у окуляр на нас – у партер, або в долю –
упритул, навкидь, колами – даючи гастролю.
Добрий вечір, трагедіє з героями та богами,
з кепсько вкутаними занавісом ногами,
зі власним іменем, щезлим у спільнім гамі.

Вкладім їй пальці в рот з розхитаними цингою
клавішами, з опаленим вольтовою дугою
піднебінням в підзолі диму рідні з югою.
Задерім їй поділ, угледьмо її нагою.
О, здивуй нас, трагедіє, прояви милість!
Зобрази зраду плоті, врочистий виніс
тіла, кондовий мінус, ображену безневинність.

Припасти до щік трагедії! Чорних патлів Горгони,
шерхатої дошки потойбіч ікони,
зі збіглою – вилицею, як на Схід вагони,
зорею, що обирає кашкетів кант і погони.
Здраствуй, трагедіє, одягнена не в моді
епох зі судейськими стусанами по морді.
Хороше тобі на природі, та ліпше в морзі.

Впадім у обійми трагедії зі хтивістю ловеласа!
Плюхнімось у її немолоде м'ясо.
Продірявмо її наскрізь, до пружин матраца.
Якось, та витримає. Так виживає раса.
Що нового – в репертуарі, трагедіє, в гардеробі?
І – кажучи про товар у твоїй утробі –
як роль крупної тварі на тлі мізерії дробів?

Вдихнім нестерпимий сморід! Пахвину і нечистоти
помножмо на суму п'ятих кутів та на їх ківоти.
Зойкнім в істериці: "За кого ти
мене мала і маєш!" Стерпімо напад блювоти.
Я вдячний, трагедіє, що ти допір невтолима,
що – ні аборту без херувима,
що не проходиш мимо, пробуєш пиром вим'я.

Обличчя її потворне! Воно прогляне крізь маски,
ряску, замазку, стидливі краски,
п'ясті зі пальцями для розв'язки,
невгавних овацій, правця, тряски.
Я вдячний, трагедіє, за всі твої одкровення,
як колуном по тімені, як врізана лезвом вена,
тим пак, якщо гребуєш часом, у нім непевна.

Хто ми, властиво, не-статуї, не-полотна,
щоб нехтувати поталами, нищачись незворотно?
Хизуйсь ними, як приплодом, якщо завгодно;
цікавішим тим пак, якщо річ безплотна.
Кинь гидувати, трагедіє, якомога.
Як воно, коли жанр – гибель всього святого?
Недарма тобі личать і піджак, і тога.

Глядімо: вона усміхається! Вона кепкує: "Попався!
я тут. Хай пліткують, що акт почався,
щоб кінчитись. Звільніть від разків зап'ястя.
Дайте мені людину – і розпочну з нещастя".
Нумо, трагедіє, приступай. Зі голосівок, горлом
обери "и", осідлане ще монголом.
Перероби на іменника, зроби його дієсловом,

і вигуком, і прислівником. "И" – це і вдих, і видих!
"И"– хрипимо, блюючи від утрат і вигод
або – ломимось в двері зі таблом "вихід".
А там стоїш ти, з дрюком, вічі навикат.
Бий навідліг, трагедіє. Чави нас, міси як тісто.
Ми з тобою пов'язані, даром що не намисто.
Плюй у душу нам особисто,

якщо видно, куди! Оберни цю річ в трясовину,
котрої Святому Духу, Отцю і Сину
не розгребти. Продіряв, як шину,
введи їй кубик аміназину, ввіткни там і сям осину:
плекай, трагедіє, схожість душі й природи!
Гібрид архангелів й золотої роти!
Паплюж, як сказав Мічуріну фрукт, породи.

Внівець, подруго, звелась і твоя сила.
Ніччю ти трясла ксивою і грозила,
цитувала Расіна, була красива.
Тепер лице твоє – як потупла в кут перспектива.
Так дивується стійло стаду і ґрунт – секвої.
Скрізь бовваніє твій абрис – правовіч або лівовіч.
Пеняй на петлі воріт хлівові…



----------------------------------

Прочла сегодня в клубе Писатели за добро стихотворение Светланы Гордеевой, которое очень поучительно ....
Если художник рисует
Если художник рисует
«Что от сердца исходит — к сердцу должно привести»
Людвиг Ван Бетховен
Если художник рисует,
руки его не хвалите.
Если по раю тоскует,
просто его поддержите.
Сердцем рисует художник,
душу свою рисует.
Вашему сердцу, может,
песню свою адресует.
Та красота, что в сердце
вечно живет и гнездится,
сквозь потаенную дверцу
выскользнет, воплотится.
Перевела на украинский язык 4.12.20 17.02
На фото -мой рисунок.
Якщо художник малює
«Що від серця виходить — до серця повинно привести»
Людвіг Ван Бетховен
Якщо художник малює,
руки його НЕ хваліть.
Якщо по раю тужить,
просто його підтримайте.
Серцем малює художник,
душу свою малює.
Вашому серцю, може,
пісню свою адресує.
Та краса, що в серці
вічно живе і гніздиться,
крізь потаємні дверцята
вислизне, втілиться.

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас,
і фронти, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

Генерале! З логістикою – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: рушник – наждак;
це, ви знаєте, діє мені на нерви.
Нині й місце відхоже, гадаю, так
гидко не тхне, як олтар Мінерви.

Генерале! Ми тут у багні усі,
і червовий король наперед святкує,
і зозуля німує вже. Упаси,
втім, учути нас, що вона накукує.
Я гадаю, казати пора "мерсі",
що противник не атакує.

Наші дула обвислі тирчать униз,
ядра розм’якли. Одні горністи,
сурми свої розчохливши, із
рвійністю тою, що й онаністи,
дрючать їх так, що на дотик рук,
ті добувають звук.

Офіцери бродять, попри статут,
в галіфе і кітелях різномастих.
Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
потихеньку дають собі ради наспіх,
і шаріє, як спущений на ніч стяг,
наш сержант-холостяк.
-----------------

Генерале! Я бився за вас допір,
ані шансу не маючи від початку.
Я незворушний до сяйва зір,
крім годящої вам на шапку.
А тепер, як у казці тій, сам примір,
в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

Генерале! Шкода, та життя мина.
Намість лишатися при остачах,
нам належить спити до дна
чаші свої в самосійних хащах,
ба, не та у життя довжина,
щоби гірше в нім класти у довгий ящик.

Генерале! Душам потрібні тіла.
Душ не їдять черваки злорадства,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а тяга братства;
краще встрявати в чужі діла,
ніже радіти своїм гараздам.

Генерале! У мене тепер – мандраж.
Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
Чи нестача дам? Або просто – блаж?
Не зарадять цілителі, коли кухар,
я узагальнюю – без образ,
– не добирає, де сіль, де цукор.

Генерале! Боюсь, ми загнані в кут
простору мстою – як залишенці.
Наші піки іржаві й не подадуть
знаку, чи поблизу є мішені.
І не сіпнеться тінь наша далі нас
у рокований час.

-----------------

Генерале! Смерти я не боюсь.
Гляньте в досьє, погортайте папки.
Байдужі мені кулі. Плюс
я не боюсь ворогів і ставки.
Хай мені ліплять бубновий туз
межи лопаток – прошу відставки!

Я не бажаю вмирати з-за
тих королів, що без їх придворних
инде нізащо б не упізнав
(річ не у шорах, але у шторах).
Доля жити за них мене
двічі хай омине.

Генерале! Годі з мене. Мені
бридне хрестовий похід від видив,
ніби укляклих в моїм вікні:
гір і лісів, річкових розливів.
Гірше, щойно світи земні
пізнані тим, хто охляв і знидів.

Генерале! Не думаю, що ряди
ваші кидаючи, послаблю.
Не убачаю у цім біди:
я не соліст, та чужий ансамблю.
Саме виймаю мундштук з дуди,
нищу мундир і ламаю шаблю.
-----------------

Птахів не видно, та чути свист.
Снайпер, що тексти які тантричні,
чи то наказ, чи дружини лист,
всівшись на гілку, читає двічі;
і на гармату маляр внівець
звів з нудьги олівець.

Генерале! Це час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти.
Академії жде гуртовий екстаз;
ваші баталії та натюрморти
ширити будуть світогляд мас,
розрізи віч і дугу аорти.

Генерале! Я маю сказати – ви
леву крилатому брат при вході
в двері під’їзду. Такі, як вид,
нині не здибуються в природі.
Ні, не те, щоб ви неживі,
биті тим пак, – вас нема в колоді.

Генерале! Віддайте мене під суд!
Суть неуникна і під правилом:
сума страждання дає абсурд;
най же абсурд володіє тілом!
Хай і воно бовваніє тут
чимось чорним на чімось білім.

Генерале, зважте на ще одне:
Генерале! Місія рими слову
"умирали" – надить до вас мене;
нині сам Бог від зерна полову
в ній відділив, і тепер вона
виконана сповна.
-----------------

На пустирі, де вночі мигтять
два ліхтарі і гниють вагони,
наполовину з рамен шмаття
блазня стягнувши й рвучи погони,
я ціпенію, як відбиття
камери Лейц або віч Горгони.

Ніч. Я віддався б цілком одній
жінці божественній за увагу.
Те, що тут коїться у мені,
нижче небес, але вище даху.
Те, що хвилює мене в цей час,
не стосується вас.
-----------------

Генерале! Без вас і слова мої
звернені у посполиті, спільні
нам порожнечі, чиї краї
ген в широченній, глухій пустині,
щойно на картах, де ми її
бачити б мали, нема в помині.

Генерале! Щойно цього звання
гідні ви, значить, пустелі та ще
личить оаза, вона ж – мана
для верхівця; верхівець цей наче
я; я пришпорив свого коня;
кінь, генерале, туди не скаче.

Генерале! Я бився, як жаден лев,
я ж полотно і плямую стягу.
І картковій хатині без клею зле.
Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
Не повестись на великий блеф
клапоть паперу дає наснагу.


----------------------------

"Канал, де тупо утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс практично майже весь.
І доста роз осипалось, і днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль, відмитою від крови,
повз підприємств сигари трубні.
І чужоземець задирає сукні
туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
а як прискіпливий художник
натурниці, аби вгодить
тій статуї, яка перестоїть
всі відображення в каналі,
в якому Розу й доконали".

--------------------------

О, якби пташим співам та хмари не докучали,
і вічі та добачали, як синь, ясні,
трелі дзвінкій назирці, двері з ключами,
зі тим, кого і не стріти, крім уві сні.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
І щойно помітиш: пчілка минає улій
з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
О, якби речі прозорі та у цупкій сині
невидимі, та на вузол в узду взялись
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.



-------------------------------------

Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Та насуваються нівідки одноманітні лиця,
місцини, буцім учора внесені спіхом в карту,
і заповнюють вакуум. Мабуть, ми геть невдатні
окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста поваплено. "В нашім роду – в ваганні
ти б підмітила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Дійсно бо: невським струмам
зайвого відображення ноша й геть непосильна!
Де там матері та її каструлям
вціліти в перспективі, перейначеній життям сина!
Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла
тане, злигавшись з немочами клітинок –
калічних звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і стискай потилицю з її болем назирці,
бубони у млу "вмерла, вмерла", аби не чути,
як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці,
ситі дзенькотом здаваної посуди.





--------------------

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
уважачи, що головна задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку і
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
І отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старі – усі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
над ним не без окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.


***


Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі

Якову Гордіну

Пак, не в торгових справах взагалі,
лишаючи в чужих кутах кулі
своїх жалів,
ні світ-зоря, впритул,
з гірко́тою у роті, на тверду
поверхню я ступив в чужім порту.

Була зима.
Зернистий сніг сік щоку, а земля
чорніла, білих зерен буцім для.
Ревун хрипів щосили навсібіч.
Іще в парадних ціпеніла ніч.
Я рушив пріч.

О, ці земні міста в досвітній час!
Готелі вимерлі. Недвижність чаш,
пітьма в очах
сліпих богинь.
Крізь вас не гріх проникнути нагим,
докіль державний не почнеться гімн.

Густий туман
гортав квартали, як товстий роман.
В тяжкій облозі крижаній Лиман,
що той язик материка, взнаки
сірів; вгорі – півплями, півмазки,
пливли хмарки.

По сходах зо добрячий хмарчос
завдовжки, наче той матрос
чи той мальпост,
вверх, деручи
поруччя нігтем, скули срібнячи
як фіш лускою сліз, я волочивсь.

Один як перст,
як в ступі просторіні вкляклий пест,
апостол зміни місць – казав поет
вітчизні спину і лице тому,
в чию не випадало бахрому
гайнуть йому.

Зі чавуна
він був відлитий, буцім пахана
над рухом голос віщував: "Хана
пересуванню!", а з того кінця
землі подтакнув подзвін бубенця
шматком свинця.

Податлива іззовні даль,
заточена в чітку горизонталь,
вві млі синіла, оголивши сталь.
І я відчув, як чоботи – жорства,
на вишкіл маршовий з "раз-два",
протест єства.

Авжеж, і скронь
його торкав, і вилиць аквілон,
теж радше спозаранку, і резон
чкурнути геть – читався по губах;
він також відчував, що справи – швах,
на шальках ваг.

І він, авжеж,
чекав на те, чого ти ждеш
від долі: волі. Простору без меж,
як хвилі, котрі бог російських нив
ховав від нас ревниво; втім, змінив
на милість гнів.

Грек на фелюці прямував в Пірей
без вантажу. І упирі з трієр
вивалювались зі страмних дверей,
як чорний пар,
на стоптаний здовж-поперек бульвар.
І я там був, і я там в сніг блював.

О, виднокруг,
де сердце зазвичай скидало в’юк,
цей інструмент держави, відки звук
в світобудові – геж, не сорок сороків,
тривалістю у череду віків,
а брязк цепів.

І світ відлив
це брязкання в того, хто не відплив,
того, чиї зронили кілька слів –
"Стихіє вільна, прощавай…" – уста
тюрмі широт, де кануло життя
без вороття.

Катма у нашій мові узнаки
відмов собі й від себе, як рядки
тужливі мимохіть, щоб від руки
копіюватись вік. Так набігає на
пляж в Ланжероні хвиля, і вона
їх плин сповня.




----------------------------------

Слухняна сльоза

В житті все склалось!

І склалось безсумнівно.

Хоча були, я думаю сумні

Життя моменти.

Та все минуло вже,

Та все вже утряслось…

І відстоялось…

ЗагалОм,

Живемо, творимо, не киснем.

Мабуть забули вже маленькі ролі,

А може й не було таких.

За це звичайно вдячні долі…

І так від ролі і до ролі

ЙдетЕ…
В кіно і по життю,
Спектаклях…
Можливо щось втрачається

По краплях?

Неначе шкіра, що шагрені

Зжимається…

Але ж і жест, і голос, і сльоза

Все – та ж….

Вона слухняно, так по бороді
У променях юпітера щезає,
Бринить, як тремола, зникає
У шелесті партЕра.

Собі ви кажете, - я не покаюсь!

І долі іншої не хочу я…

Це мій Ковчег і Ноя роль –
Моя!

Так, ви із Могікан останній

І королівський ваш, по праву, трон

А ваші ролі камертон

колегам вашим і не тільки.

А ще зробити треба стільки…

Ви не жалкуйте ні про що…

Хай заздрість злиться, вам то що…

І не судіть себе ви строго,

Бо ви Актор…..
Актор від Бога!!!.