ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Адель Станіславська
2025.04.07 22:28
І суд, і осуд, й просто пересуди,
і вічний торг, і душі на вагу
між тих, хто носить горде ймення - люди,
від тих, кому хтось завжди у боргу...

Плітки батожать люто з-поза плотів
поставу тим, хто кроку не спинив,
а вперто рай будує по голготі,

Адель Станіславська
2025.04.07 22:17
Янголу боляче.
Янгол не плаче -
мовчить...
Чую...
Лиш серце у грудях
заб'ється гучніше...
Скрапне сльоза...
Забринить недописаним віршем....

Борис Костиря
2025.04.07 21:47
Вічність сідає на листя сакури.
Повітря, пропахле лихом,
стає ядучим, але воно
не може заглушити
потужну хвилю,
яка йде від листя.
Схід і Захід перетнулися
у цьому прикордонному місті,

Борис Костиря
2025.04.07 21:35
Пастка для фазана -
це пастка для людей,
які купилися на фальшиві ідеї.
Пастка для фазана -
це пастка для енергії
у ноосфері.
Пастка ловить ті ейдоси,
які не зміцніли

Світлана Пирогова
2025.04.07 18:09
Де тільки не блукало, по яких стежках,
між осокорами, спориш топтало,
крутилось, гралось на стрімких семи вітрах
і не одне дістало, звісно, жало.
Але були так любі - рідне поле й сад,
пахучі різнотрав'ям і любистком,
город і виноградник, весь родин

Юрій Лазірко
2025.04.07 17:20
у розбитім серці -
хрест на хрестику,
більше
ніж в забутому селі...
п’ятка мліє,
тягне з табуретика
трохи вище шиї
і петлі...

Юрій Гундарєв
2025.04.07 13:48
Розривається серце:
ракетою спалені
діти на небесех…
Де сором, вандали?

Після ночі вертаєтесь,
донька й син зустрічають:
-Як справи, тату?

Козак Дума
2025.04.07 08:38
Як на далекій півночі – мете…
Укрились снігом ізумрудні віти
лише за місяць до жаркого літа!
Не часто зустрічається оте…

Все утонуло в білій пелені,
накрила побережжя хуртовина,
для цих широт небачена картина –

Віктор Кучерук
2025.04.07 05:52
Поєднані бідою люди,
Украй стривожені та строгі, –
Ідуть зажурено зусюди
До дитмайданчика німого.
Приносять іграшки і квіти,
Щоб світлу пам’ять вшанувати
Загиблих від ракети діток,
У бійні цій невинуватих.

Ярослав Чорногуз
2025.04.07 00:09
Спотворили хвороби нас обох.
І смерть уже чигає недалека.
Життя не пестить більше - бачить Бог --
А ти у нім - філософ, як Сенека.

Усе минає - і кохання теж,
Вогонь згасає у горнилі серця,
Все менше в нім лавандових пожеж,

Іван Потьомкін
2025.04.06 22:25
Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали н

Борис Костиря
2025.04.06 21:47
Після зимової сплячки
розпускається листя на осокорі
боязко, нерішуче, несміливо.
Дерево промовляє до нас
зеленими язиками
різними мовами,
але ми не в силі
їх зрозуміти. Словників

Тетяна Левицька
2025.04.06 21:45
Не дивилась в дзеркало давно,
а оце сьогодні подивилась.
Скільки б не минуло, все одно,
як була колись струнка й красива,
так і залишилася тепер.
Не даремно голова сільради
залицявся, шкода, що помер,
не пізнавши всі мої принади.

Артур Курдіновський
2025.04.06 16:20
Відтепер в пакунку для сміття
Всі мої слова та перспективи.
Муштрувало так мене життя:
"Пам'ятай: правий або щасливий!"

Я на шию почепив жабо,
Тупотів ногою, щось доводив.
За одвічне це "або-або"

Євген Федчук
2025.04.06 15:06
На луках вогонь палає, аж від села знати.
Сидять хлопці навкруг нього, хмизу підкладають.
Щоб сидіти веселіше, щось розповідають.
Вибралися в нічне хлопці коней випасати.
Коні луками блукають, траву випасають,
Хлопці зрідка поглядають, щоб десь не по

Ольга Олеандра
2025.04.06 11:43
Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?

Юрій Гундарєв
2025.04.06 09:49
Сьогодні, 6 квітня, День жалоби за жертвами варварської російської атаки на Кривий Ріг.
Унаслідок цинічного удару, що припав на житловий мікрорайон, загинуло 18 українців, 9 із них – діти…

Приспущений стяг.
Загиблі дорослі і діти.
Холодні вуста.
Х

Віктор Кучерук
2025.04.06 06:09
Коли молодший трохи був,
То я, на безголов’я,
І закопилював губу,
І нехтував здоров’ям.
І папіросами димів,
І пив не тільки воду, –
І поперек за кілька днів
Не віщував погоду.

С М
2025.04.06 06:06
Зірка Терен
Тліє кришиться у темінь
Змісту клоччя
І рвуться сили геть із осі
Промінь скаче
До вад у хмарини ілюзій

Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?

Микола Соболь
2025.04.06 04:54
Цей білий день і білий світ,
і сніг до сивини збілілий,
бреде по снігу білий кіт,
муркоче щось зарозуміло.
Уже пора весні прийти
у ці краї молочно-білі,
стоять насуплені хати
і абрикоси побілілі.

Тетяна Левицька
2025.04.05 22:27
Нехай біснуються, а я люблю —
переплелися душами й тілами
до божевілля, присмаку жалю.
Обоє сунем голови в петлю
і за життя чіпляємось губами.

Ніколи не косила лободу,
та цього разу, як лихий попутав.

Борис Костиря
2025.04.05 21:52
Колишнє життя, як Атлантида,
потонуло на дні океану.
Чи існувало воно насправді?
Чи не було воно маренням?
Колишнє життя стало
материком, який пішов
під воду чи розчинився
у кислоті забуття.

Іван Потьомкін
2025.04.05 20:00
Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невт

Віктор Кучерук
2025.04.05 11:42
Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.

Віктор Насипаний
2025.04.05 07:02
В село якось примчав дорослий внук
До свого діда врешті в гості:
- Авто я маю, хату, ноутбук.
Мене шанують на роботі.

І непогана, звісно, зарплатня.
Я, діду, програміст хороший.
До долара прив’язана вона.

Микола Соболь
2025.04.05 06:55
Осяде пил на убиті тіла,
понівечені жили доріг,
моя любове, аби ж ти могла,
врятувати в ту мить Кривий Ріг,
ще кров гаряча стікає з чола,
лежать дітки убиті, поглянь,
моя любове, аби ж ти могла…
я б віддав тебе всю без вагань.

Хельґі Йогансен
2025.04.05 00:14
— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Борис Костиря
2025.04.04 21:50
Ця синиця вміщає в собі
цілий Всесвіт.
Синиця вміщає в собі
голку Кощія.
Так велике ховається
у малому.
Зруйнуєш малий Всесвіт,
розвалиться великий.

Борис Костиря
2025.04.04 21:45
Руйнується немічне тіло, мов замок.
Руйнується плоть, як уламки сторіч.
Руйнується те, що виходить із рамок,
Немовби відлуння лихих протиріч.

І те, що цвіло, переходить в занепад.
А те, що буяло, упало в труху.
І нас поглинає ненависті невід

Тетяна Левицька
2025.04.04 21:17
Нестерпілось, незлюбилось,
навіть уві сні...
Ніч заквецяла чорнилом
зорі чарівні.
Вітер хмари поганяє
пружним батогом...
Сніг пухнастим горностаєм
стелиться кругом.

Ігор Терен
2025.04.04 21:16
І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,

Іван Потьомкін
2025.04.04 19:13
«Чому розладналися твої заручини з Томом?» «Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці». 2 «Чому ти не відповіла на мій лист?» «Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому

Ольга Олеандра
2025.04.04 12:06
В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими

Микола Соболь
2025.04.04 10:50
Хай квітень нас розсудить і мине.
Впаде на землю квітом абрикоси.
За все, що не збулось, пробач мене
і за холодні, світанкові роси.
Переродись у дрібочку тепла,
почуй, як вітер небозвід колише,
коли сльоза по шибі потекла,
хай не карає спогадами бі

Козак Дума
2025.04.04 09:25
Гаптується часом верета вінчальна,
вкриває гілля білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…

Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –

Юрій Гундарєв
2025.04.04 09:16
квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її К
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Вячеслав Руденко
2025.04.03

Дарина Меліса
2025.03.20

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Діон Трефович
2025.03.03

Арсеній Войткевич
2025.02.28

Григорій Скорко
2025.02.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Олена Побийголод - [ 2021.06.19 06:41 ]
    09. Іван та Мар’я
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    Чується: біда іде,
    їй ворота відчиняють, -
    випала нам смуга, де
    в жінки сльози висихають.

    Значить, більше молоду
    не цікавлять вбір та втіхи;
    раз веде біда біду -
    хай, у долі на виду,
    поруч будуть наші лиха.

    Не зіб’ють мене лжею-мрякою, -
    ще серця у нас не схололі!
    Вороння над ним хай не крякає, -
    вбережу його і в неволі.

    Понаїхали свати, -
    певне, щоб сміялись люди.
    Хоч волам хвости крути,
    тільки сватання - не буде!

    Линуть співанки увись
    й повертаються з підхмар’я,
    щоб згадала я: колись
    у перестрічі зійшлись
    квітки дві - Іван та Мар’я.

    Путь-доріженька хай веде мене,
    не минаючи й муки-болю,
    до коханого, - хоч у темені,
    хоч на край землі, хоч - в неволю.

    Вітре добрий, сповісти
    козаченька у в’язниці:
    це - надію принести
    подум мій до нього мчиться.

    Хай він серце береже
    і не думає лихого,
    хай надіється, адже
    поміч Мар’єчки - уже
    наближається щомога.

    Хай не нудиться і не мається,
    бо ж немарно - квіт в чистім полі
    нашим іменем називається, -
    так не згине ж він і в неволі!

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  2. Олена Побийголод - [ 2021.06.16 14:34 ]
    08. Солдат та привид
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    - Затремтить душа, тугу виплаче, -
    може, горе ще - невеличке.
    Бо життя - як кріс: то - відбій в плече,
    то - курок заїсть, то - осічка.

    Ой ти, доленько нещаслива,
    царські милості - ой, мінливі!

    * * *

    - Я - привид, видиво,
    мара, але
    повір сусідові:
    мені тут зле!

    З нудьги страшезної
    й холодних стін -
    хоч безтілесне я,
    у мене - сплін...

    Може, чув ти тари-бари десь:
    всіх лякаю день при дні, -
    та отак комусь примаритись -
    зовсім не кортить мені.

    Скоро, може, - смерть тобі,
    дуже перепрошую...
    А до того, далебі, -
    зви мене Тимошею.

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  3. Олена Побийголод - [ 2021.06.13 09:22 ]
    07. Солдат з перемогою
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    «Ні пуху ні пера»
    солдатику, -
    бо йшов, як піхтура,
    на практику.

    І він не згайнував
    уміннячка:
    назад у ліс загнав
    Розбійничка!

    Від нас утришия
    спровадив Солов’я,
    і більше супостат
    не з’явиться.
    Із хати бідаря -
    у зяті до царя!
    Солдатові - віват!
    Хай славиться!

    Ні пуху ні пера
    служивому,
    від нас усіх - «ура»
    сміливому!

    Вітаємо бійця
    бадьорого, -
    бо спас, як обіцяв,
    від ворога!

    Від нас утришия
    спровадив Солов’я,
    і більше супостат
    не з’явиться.
    Із хати бідаря -
    у зяті до царя!
    Солдатові - віват!
    Хай славиться!

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  4. Тамара Швець - [ 2021.06.10 09:43 ]
    Получила отзывы на свои переводы стихов других авторов
    Получила отзывы на свои переводы стихов других авторов, решила с вами поделиться:
    Дорогие Друзья!!
    Много раз уже представляла работы Тамары Швец. Хочу представить её очередной перевод моего стихотворения на украинский язык.
    С огромной благодарностью за внимание к моему творчеству. Спасибо огромное, дорогая Тамара!!Наша коллекция переводов на украинский пополняется!!
    КОГДА ВОЛНУЕТСЯ ВЕСНА
    Автор Натали Биссо /Германия
    .
    Ну и при чём же тут года,
    Когда волнуется всегда
    Весна в душе, весна в глазах,
    Весна в зеркальных образах.
    .
    Благословен тот день и час,
    Когда любовь настигла вас.
    Пусть греет сердце лучик светлый,
    Пусть эта жизнь пьянит рассветно.
    .
    Любить - такое чудо света,
    Что кажется - мала планета!
    И мир другой, и ветер свежий,
    И сердце, полное надежды.
    .
    И каждый день, и каждый миг,
    Рисует милой нежный лик,
    И пусть любовь вас греет вечно,
    И будет счастье бесконечным.
    Перевод на украинский язык
    Тамара Швец
    Коли хвилюється ВЕСНА
    Автор Наталі Біссо /Германія
    .
    Ну і при чому ж тут роки,
    Коли хвилюється завжди
    Весна в душі, весна в очах,
    Весна в дзеркальних образах.
    .
    Благословен той день і година,
    Коли любов наздогнала вас.
    Нехай гріє серце промінчик світлий ,
    Нехай це життя п'янить світанкове.
    .
    Любити - таке чудо світу,
    Що здається - мала планета!
    І світ інший, і вітер свіжий,
    І серце, повне надії.
    .
    і кожен день, і кожну мить,
    Малює милої ніжний образ,
    і нехай любов вас гріє вічно,
    і буде щастя нескінченним.
    .
    Автор Наталі Біссо
    Переклала на українську мову 9.06.21 7.55
    20Комментарии: Нравится

    Уважаемая Натали, благодарю за теплые слова поддержки, нравиться переводить Ваши стихи! Творческих успехов и вдохновения!

    И ещё один перевод на украинский язык замечательной поэтессы из Днепропетровска! И при этом, эта талантливая женщина иллюстрирует стихи.
    Огромное спасибо Вам, уважаемая Тамара Швец Тома Тамара!

    ХРАНИ ВАС БОГ ОТ ПРОЧЕЙ СУЕТЫ
    Храни Вас Бог от прочей суеты,
    от зла и негативной мысли,
    чтоб стало на душе от чистоты
    легко и радостно и просто.
    Через года и тернии невзгод
    не будьте так обидчивы, ранимы.
    Примите всё, что жизнь даёт,
    гасите пылкость огненного взрыва.
    А вечерами глядя над собой,
    где звёзд мерцанье манит высотой,
    заветные желанья загадайте
    и ярким светом в Космос посылайте.
    Пусть обрисует каждая мечта
    свои высоты и свои картинки.
    И Вами сказанные фразы и слова,
    прольются светом каждою лучинкой.
    Без тяжести, без «камня» на душе
    всё отпустите, всех простите.
    И жизнь свою, как с чистого листа
    с улыбкой заново начните.
    2021 Лариса Пак
    Бережи Вас Бог від іншої суєти,
    від зла і негативної думки,
    щоб стало на душі від чистоти
    легко і радісно і просто .
    Через роки і терни негараздів
    , не будьте так уразливі, ранимі.
    Прийміть все, що життя дає,
    уйміте палкість, вибух, вогонь гасіть.
    А вечорами дивлячись над собою,
    де зірок мерехтіння вабить висотою,
    заповітні бажання загадайте
    і яскравим світлом в Космос посилайте.
    нехай опише кожна мрія
    свої висоти і свої картинки.
    і Вами сказані фрази і слова,
    проллються світлом кожним промінчиком.
    без тяжкості і без «ножа» в душі
    все відпустіть, всіх вибачте.
    І життя своє, як з чистого аркуша
    з посмішкою заново почніть.
    2021 Лариса Пак Переклала на українську мову 6.06.21 17.00
    54 Комментарии: Нравится
    Уважаемая Лора, благодарю за теплые слова поддержки, общение ! Творческих успехов и вдохновения


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  5. Олена Побийголод - [ 2021.06.09 11:25 ]
    06. Мар’єчка
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    Ніби - чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
    зірваною квіткою зав’ядати -
    як забрали милого в рекрути, в рекрути,
    як потрапив суджений у солдати!

    Горницю замкну свою - темною, тихою,
    роки довгі проведу самотою.
    Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
    видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою.

    Раз у раз здіймається над шляхом курява,
    можеш опинитися ти абиде...
    А солдатська доленька - згублива, згублива:
    що, як в битві смерть тебе не обійде?!

    Квіти на гільце собі виберу повагом,
    і вінок вив’язую день при дні.
    Збережу для милого - з посагом, з посагом -
    косу нерозплетену в сивині.

    Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
    навіщує милому довгу путь...
    Хай доконче збудеться гадане, гадане,
    хай вернеться суджений будь-що-будь!

    (2010)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  6. Олена Побийголод - [ 2021.06.06 07:28 ]
    05. Пісня солдата
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    На голому плацу й на вахтпараді,
    в казармі й на позиції гармат -
    без жодної цивільної поради
    свій ратний подвиг здійснює солдат.

    І нехай вищать, як кулі,
    урагани будь-котрі,
    він - в дозорі, в караулі
    від зорі і до зорі.

    «Шикуйсь! Кру-гом!
    Рівняйсь! Бігом!..»
    Хоч комір - мокрий й витертий,
    солдат - в строю.
    Крокуй, як кінь!
    До зброї! На ре-мінь!
    Тому, хто вчення витерпів, -
    щастить в бою.

    Коли ворог пре, в селах сльози ллють -
    перевір мерщій озброєння!
    Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
    аж потому - заспокоєння.

    В житті солдата - вдосталь тарараму
    і часом - обмаль глузду та мети,
    та все ж таки - найголовнішу браму
    солдату доручають стерегти.

    Й навіть стягнення минулі
    не звели його внівець:
    хоч дурні, як кажуть, кулі -
    та з кебетою стрілець.

    «Зім-кнись! Ставай!
    В похід рушай!»
    Хоч комір - мокрий й витертий,
    солдат - в строю.
    Йдуть геть слабі,
    to be or not to be,
    тому, хто вчення витерпів, -
    щастить в бою.

    Вороги біжать, в нашу честь салют -
    повертай у схов озброєння...
    Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
    після бою - заспокоєння.

    * * *

    Це ж зовсім не солдати винуваті,
    що зброю ще не кинули вони:
    навколо - супостат на супостаті,
    отож - не обійтися без війни.

    Я б гармати та мортири
    зовсім би не заряджав,
    не ходив би навіть в тири,
    а ялинки наряджав.

    Але ж - як раз
    приспів наказ...
    Хоч комір - мокрий й витертий,
    та я - в строю.
    Хода тверда,
    бо горе - не біда,
    коли в ученні витерпів -
    терпи в бою.

    Розверни плече, покажи могуть,
    налаштовуй знов озброєння!
    Перед боєм - цить, серед бою - лють,
    наостанок - упокоєння...

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  7. Олена Побийголод - [ 2021.06.03 10:38 ]
    04. Клич глашатаїв
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    Коли в цей тривожний час
    не зіграєм збір -
    Соловей освище нас,
    й піде поговір:

    ніби трон у нас - так-сяк,
    надувний,
    й ніби зовсім не казак
    Євстигній.

    Хто вгамує цю шайку сугубу,
    ліквідує цю кляту напасть -
    цар тому неабияку шубу
    від щедрот своїх царських віддасть!

    Коли славні звитяги минулі
    кров хвилюють - йди в бій на шляху!
    З натурального хутра хохулі
    цар віддасть тобі власну доху.

    Он, указ уже лежить
    у секретаря:
    той, хто честь підосвіжить
    батечка-царя,

    хто влаштує Солов’ю
    «соловки» -
    піде до царя в сім’ю, -
    у зятьки.

    Хто здолає ватагу злочинну,
    щоб тікала вона сторчаком, -
    буде царства тому половина,
    а царівна - так просто цілком!

    Тут нема будь-якого махлярства,
    тут омани нема і душку:
    в бій - за вісім шістнадцятих царства
    й за цілісіньку царську дочку!

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  8. Олена Побийголод - [ 2021.05.30 21:03 ]
    03. Серенада Солов’я-розбійника
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    Ну, виходь, я тобі присвячу серенаду!
    Хто тобі серенаду іще просвистить?
    Можу - цілу добу, до упаду,
    як натхнення мене навістить!

    Це я поки що тільки жартую та кплю,
    це я поки тримаю фасон.
    Я образу терплю, та коли я скиплю -
    я палац підпиляю, спалю, розвалю,
    як не визирнеш ти на балкон!

    Ти відгукнись до мене неодмінно,
    розбійницькому серцю не відмов!
    Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
    послухай серенаду про любов!

    Гей-гей-гей, тинди-ринди!
    От коли б думками не шмигала ти десь-інде,
    я б тоді, як в пісеньці,
    сів би попід присінці,
    й ми б лузали соняхи без принди.

    Вся рідня моя щодо дарунків не скнара, -
    на весілля притягнуть кори на усіх.
    Так у чому тобі я не пара,
    так чому я тобі не жених?

    Так тебе я кохаю, що ніччю не сплю,
    а удень - голова як в чаду.
    От і голос зірвав, і сиплю, і хриплю,
    я себе загублю, може, й зовсім згублю,
    але врешті - тебе украду!

    Я женихів твоїх - через коліно!
    Я попсую твоєму тату кров!
    Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
    не нищ мою розбійницьку любов!

    Гей-гей-гей, тари-бари!
    От якби ти, Груне, клопоталась при амбарі,
    я б тоді, як в пісеньці,
    сів би попід присінці,
    й ми б лузали соняхи у парі.

    Так давай вже, Горпинко, весілля призначим!
    Серце нечисті - чисте моє - не розбий!
    І залишу я дідькам чортячим,
    через тебе залишу розбій!

    Наспіваю тобі, напою, захмелю,
    й на дружків я знайду угомон;
    я замовлю новіший концерт скрипалю -
    ще й знайомі в Кремлю надішлють по рублю, -
    тільки визирни ти на балкон!

    Оці мої освідчення терпи-но,
    бо це - кохання справжнє, c’est la vie...
    Ялинки-дринки, вийди вже, Горпино,
    тебе ж - ти бачиш? - будять Солов’ї!

    Гей-гей-гей, витребені!
    Годі вдома киснути, немов на бюлетені!
    Треба нам, як в пісеньці,
    сісти попід присінці
    та лузати соняхи зі жмені...

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  9. Олена Побийголод - [ 2021.05.27 18:01 ]
    02. Соловей-розбійник з причтом
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    - Як у лісі у дрімучім,
    нажбурлявшись каменюччям,
    намахавшись здуру дрюччям,
    ми нудьгуєм та канючим...

    Так чого ж сидіти сидьма,
    ніби в нас нема ватаги?!
    Коли ти - відьмак чи відьма,
    гайда, зважимо розваги!

    Ми - в болоті мочені,
    в трясовинні вимиті,
    в звичному оточенні,
    в ріднім мікрокліматі!

    Як у лісі у дрімучім
    всім живучим надокучим
    торохтінням невгавучим,
    на взірець телеведучим...

    В річці водоверть закрутим,
    вуха наскубем забродам,
    на взірець всім шалапутам
    як ніхто наколобродим!

    Мавки та літавиці,
    лісуни та щезники!
    У містах за вправи ці -
    шлють у витверезники!

    - Перший Соловей в окрузі -
    я привітний та обачний,
    бо такі́ у мене друзі,
    що мені самому лячно!

    Страх боюся нежить злісну,
    як почне бешкетувати;
    та і сам я, тільки свисну -
    враз душа тікає в п’яти!

    Як спливуть русалочки -
    ляку я збуваюся, -
    не заради галочки
    я до них лицяюся!..

    - Нумо, всиплемо везучим,
    ніс пихатим напиндючим,
    перехожих перемучим
    та зурочим оком злючим!

    І багатий, і убогий
    не долічаться пожитків, -
    вздовж широкої дороги
    поперек наробим збитків!

    Люди будуть речі ті
    через ліс ізнов везти...
    Все гаразд у нечисті:
    справа - в чистій совісті!

    (2018)
    М.В.Шевченко + Олена Побийголод


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  10. Олена Побийголод - [ 2021.05.25 16:11 ]
    01. Ярмарок
    Висоцький. «Іван та Мар’я»

    Гей, шановний люд празникуючий!
    Не барись, - мерщій завертай сюди!
    Погуляєш тут, не сумуючи,
    порозважишся на всі засоби!

    Зранку вже місця в рядах
    всі захвачені,
    на прилавках й по кутках -
    купи всячини,

    а на площі - залюбки,
    всім на подив,
    ходять колом Чобітки-
    скороходи.

    Калабалик-шарварок,
    всі - до нас, на ярмарок!
    Тільки перескоч містки -
    й що нам той Сорочинський!

    Хоч заможники, хоч обідранці -
    вельми бажані тут усякі ви.
    Й чим не станете ви собі в кінці -
    покупці тепер з вас однакові!

    За харчами швидкома -
    для сніданочка -
    скатерка летить сама, -
    Самобраночка.

    Та якщо вона в корчму
    втрапить зранку -
    боронь бог її саму,
    Самобранку!

    Калабалик-шарварок,
    ось який в нас ярмарок!
    Бачите отутки ви
    бум торгово-збутовий!

    Онде - Шапочки-невидимочки,
    хутряні, диви, - як в боярина!
    Леденці блищать, мов льодиночки,
    і Жар-птиця є, правда - жарена.

    Окривіла уторік
    бідна Качечка, -
    ось із неї вам пиріг
    й смальцю пляшечка;

    з Курки-Ряби - пиріжок
    у фритюрі,
    та Солом’яний Бичок
    на шампурі.

    Калабалик-шарварок,
    ох, смачний же ж ярмарок!
    Духовитий, лагідний
    та «плодово-ягідний»!

    Он і блазні йдуть із сільпо гуртом, -
    де й побачиш ще такі витівки!
    Та від сміху тут - ляжеш покотом,
    наче деякі після випивки.

    Лайки й бійки, сміх і гріх -
    геть пригашує
    й наситити ладен всіх
    Горщик-з-кашею...

    Ви згадаєте таки
    той кандьор ще, -
    розібрали на скалки
    битий Горщик!

    Калабалик-шарварок,
    превеселий ярмарок,
    де гопцюють всі дівки,
    де гуляють парубки! [1]

    Тут Івасики та Телесики
    зустрічаються із Зміючками
    й, намагаючись їх улестити,
    пришановують їх тягучками.

    Жупани від кутюр’є
    з рединготами!
    І Червона свитка є
    із вильотами!

    Ось - із царського майна
    Черевички,
    й на усіх тварин - одна
    Рукавичка!

    Калабалик-шарварок,
    промтоварний ярмарок!
    Не згубили б часом ви
    чек контрольно-касовий!

    Ось Яйце-райце, - добре смажене
    із картоплею уперемішку.
    Ольдеквіт - диви! - врівноважено
    пана Коцького продає в мішку.

    Був такий цей Кіт-воркіт
    звір жахаючий,
    що застряв поміж воріт
    хвостик Заячий,

    Колобка ізлопав Вовк-
    сіроманець,
    а Кощій - в селі потовк
    всіх відданиць!

    Калабалик-шарварок,
    котолицький ярмарок!
    Он, Котигорошко там
    учинив дебош котам!

    Та кота за хвіст не тягтимемо:
    ніде в юрмі тут впасти яблуку, -
    хто прокотиться над хатинами
    на Летючому на кораблику?

    Ризик тут - не більш нуля, -
    гарантовано,
    бо вітрило в корабля -
    зачароване!

    І команда - молодці:
    із вітрила
    ніччю формені штанці
    покроїла!

    Калабалик-шарварок,
    легкокрилий ярмарок, -
    марно час не гаючи,
    з даху вниз літаючий!

    А у річці тут - молоко тече
    мимо берега киселевого;
    з човна веслами в ній колотячи,
    масло робимо - і в суфле його!

    Є й затоки кисляку,
    й навіть - пряжанки;
    і лежать на бережку
    ситі пляжники.

    Ходять аж за вісім верст
    по киселик:
    можна взяти на десерт -
    цілий келих!

    Калабалик-шарварок,
    на кефірі ярмарок:
    п’ють усі його гуртом,
    називають йогуртом!

    Усього того, що вам мріється, -
    вам наложимо повні кошики;
    хвіст пришиємо там, де ріпиця, -
    покажіть лише ваші грошики!

    Є тут склепи з толокном
    та цибулею,
    з дьогтем, чортом, тютюном,
    маком з дулею...

    В гаманці було б рублів
    хоч би й тридцять -
    то й тоді б не закупив
    всю крамницю!

    Калабалик-шарварок,
    марнославства ярмарок!
    Киньте ваші закути, -
    час помарнотратити!

    (2010)
    М.В.Шевченко + Олена Побийголод


    [1] М.В.Гоголь. «Сорочинський ярмарок»


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Коментарі: (2)


  11. Петро Скоропис - [ 2021.05.15 03:42 ]
    З Іосіфа Бродського. Розмова з небожителем
    Тут, на землі,
    де я і єресь ніс, і ставив свічі,
    де грівся, яко миша, в попелищі
    чужих жалів,
    де, гірше миші
    допавшись, гриз родимі словники,
    чужі тобі, де тільки завдяки
    тобі, себе і бачу з тої звиші,

    і то – мельком;
    де – ні душі, аби її глаголом
    будити міг, або, ослаблий горлом,
    бодай кивком,
    у кашлі, кроплячи уста в одній,
    кастальської натомість, слинній вільзі,
    над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
    у млі нічній,

    тобі твій дар
    вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
    а повели душі явити профіль,
    ти б угадав,
    що і вона
    є зліпком отого гіркого дару,
    що більше анічим не володала,
    що з ним тобі обіцяне сповня.

    Не обпечуть
    тебе глагол, ні каяття, ні кипи
    питань клятущих – отієї віспи,
    ядучіш трут
    густих наріч,
    заражених – хто зна? – чи не тобою;
    поважним, отже, чином ти від болю
    себе хистиш.

    Несила ждать
    яси твоєї, Янголе. Від клику
    не владного отак уяві лику,
    як твій, гучать
    хіба лящу –
    мовчанкою навідліг: у відлунні
    не вгомонять її ні сміх на кутні,
    ні зойк: "Почуй!"

    Ба, це мені
    і бавить вухо, чуле різнобою,
    і поміч перемові зі тобою
    у вишині.
    А що гонець
    не вернеться в Ковчег, вістує доста,
    що усіляка віра – ліпша пошта
    в один кінець.

    Ні небеса,
    ні плач сіром, як я, ані молебень
    не понукають до палких взаємин.
    Оце тобі – і доказ, і яса,
    що в наготі
    заручник днів не убоїться кражі,
    що я кладу на речі в камуфляжі.
    Там, на хресті

    не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
    Ні всеблагу мені не нести вість!
    Оскільки біль не виняток зі правил:
    страждання – хист
    субтильних тіл,
    і люди є випробувачі болю.
    Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
    то свій наділ.
    ___

    Тут, на землі,
    всі гори – у понятті суто людськім –
    кінчаються не піками, а спуском
    униз: вві млі,
    зціпив уста,
    стигмати свої рядячи в дерюгу,
    по другому речей ітимеш кругу,
    після хреста.

    Тут, на землі,
    від ніжности до умобіснування
    всі жизні форми є пристосування.
    У тім числі
    і нетерпець
    жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
    де кожного вистежує, заважим,
    меткий стрілець.

    Усе висить
    на гаках запитань, як булька з носа,
    нехай ти злодій, бард або філософ –
    у всі часи
    тут, на землі
    несе, як рибним духом, у обійми
    з природою, і у обійми діви,
    у зáмки слів!

    О, дух-цілитель!
    Я зі безодень мозерівських блюд
    так наковтався варива секунд
    і римських літер,
    що пильний слух,
    допіру ревний в помочі охочим,
    ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
    так я оглух.

    Не поміч, вибач,
    твою прохаю, неосяжна вись!
    Немає стрілок, щоб не розплелись
    самі опівніч.
    Катма свічі,
    коли, обійми нехтуючи пізні,
    м’яких перин будильники залізні
    гримлять вночі!

    Ні, ти пристанищ
    в онуці вавилонської – зі слів
    недобудови вічної – нічліг
    не обіцяєш!
    Така бо тиш
    там, угорі, доклалась до учину,
    що, на горище деручись, летиш
    в її пучину.

    Там, наверху –
    почуй одне: я дякую уклінно,
    що ти відняв усе, чим на віку
    владав я. Що доконане творіння,
    вінець зусиль
    є хліб злодюзі і прообраз Раю,
    вірніше – часу добич: от і раю,
    бодай відтіль,

    із-за утрат
    не смій гнівитись у розчаруванні,
    коли безодень Часу инші грані
    себе стократ
    проявлять разом: і морщавість рис,
    і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
    їх не розгладиш, нетривких, як иній,
    заледь торкнись.

    Утім, якась,
    остання, може, розуму крупиця,
    цінує, що увесь не приліпився
    до кущ отих, томів і словника,
    що ти не в масть
    моїм задаткам, комплексам і форам
    зайшов зі них – не лишив гиблим формам
    на глум нещасть.
    ___

    Ти за утрату
    вбачати це і мстою блазня міг,
    угодництвом стінному циферблату,
    моєю грою з Часом – далебіг!
    Куди мені!
    А хай і так, то неумисним свідком –
    отак мені зіяв за кожним диском
    тунель в стіні.

    Копай же, рий!
    Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
    ший серцю жах глибокої пори
    зі смертним часом.
    Ший хлані мук,
    ревнуй, перелицьовуй спересердя!
    Та думка щодо – як його! – безсмертя
    є голос усамітнення, мій друг.

    Цю фразу впору
    мені волати, гледячи заледь
    попереду – раз в перспективі смерть
    осяжна зору –
    хто оддалік
    зголоситься? Цих слів луна-сердега?
    А чи і там з поміхами нелегко,
    як на землі?

    Опівніч. Тиш…
    Чолом об стіл бодається заочник.
    Пора пічної миші і всеношних
    у млі підпіч.
    І у вікні
    товпа дерев у дерев’яній рамі,
    що ті легені в шкíльній діаграмі,
    як уві сні.

    Все відкололось...
    І час. І доля. І боги скупі…
    Лишилась тільки пам'ять по собі,
    спокійний голос.
    Одна вона.
    І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
    листів якихось коштом, фотографій,
    дзеркал, вікна –

    і тиш така….
    І гірко, що немає основного!
    Шкода, нема у християнстві бога –
    бодай божка –
    спогадування, ключника речей
    з кімнат забутих – ідолища з ликом
    лахмітника – давати ради лишкам
    глухих ночей.

    Опівніч… Тиш.
    Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
    І диму клапті риються у сховках
    піддаш, горищ.
    Стенання, крик
    безадресні у опівнічну пору –
    чого я, небожителю мій, спору
    нема, уник.

    Страсна. І ніч.
    І смак життя звів щелепу в судомі,
    так, ніби наслідив в чужому домі
    і вийшов пріч!
    І – вдар, як струмом!
    Зі тридев’ятих поверхів у млі
    вікно горить. Втина узагалі –
    навідліг – рубом,

    об чім тобі
    витійствував – одній із ляль, що суспіль
    облюбували опівнічний купол.
    Тепер відбій,
    і маяття,
    навіщо стільки чорного по білі?
    Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
    у ній – глевтяк

    не слів, не сліз,
    а подиву звитязі пізній снігу –
    цій потолочі світла у відлигу,
    що і колись,
    у мезоліт.
    А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
    маля кричить, і у вікні лікарні
    німує дід.

    Страсна. Квітневі візії весни.
    А світ не збувся льоду й білизнú.
    І зір маляти,
    не гожого звестись, і поготів
    не припускає танення снігів.
    І не уйняти
    цього резону – спогадом вперед –
    старому у лікарні на погоду:
    він бачить сніг і знає, що помре
    до танення його, до льодоходу.


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  12. Петро Скоропис - [ 2021.05.06 16:54 ]
    З Іосіфа Бродського.
    I
    Ніби денце стакана,
    нагадуючи печать
    на скатерці океану,
    що годі перекричать,
    світило рушає в другу
    зі півкуль, де ссавці
    зносять денну ядуху
    гірше риби у цій.

    II
    Звечора, моя люба,
    тепло. Запала тиш
    папуже німа, сугуба,
    доконана, як і ніч.
    Повня в кущ чистотіла
    зцідилася молоком:
    недоторканність тіла
    дотримується цілком.

    ІII
    Моя люба, що толку
    затятися і товкти
    воду у ступі. Голку
    годі тепер знайти
    в кипі людського сіна.
    Ліпше гайнути за
    тінню; чи, обопільно
    посувати ферзя.

    IV
    Все осібне, що разом
    берегли, далебі,
    перетирає часом,
    ніби гальку прибій,
    то – защедрий на ласку,
    то – з помоги різця –
    оберта у цикладську
    річ без ознак лиця.

    V
    О, що менша поверхня,
    менше і обнадій
    вірникам одкровення
    слідувати по ній.
    Може, і тіл пропажі
    потурає тамта –
    з боку дір у пейзажі –
    за сліпуватість мста.

    VI
    Тільки простору користь
    у вказівнім персті
    впору. Як і проворність
    світла – у пустоті.
    Так і псуються вічі:
    що ти далі проник;
    що постарівши вдвічі,
    що від читання книг.

    VII
    Ба, зацупка для ока
    мла. І за млу цупку
    у вертикалі плоске
    нидіє у боргу.
    І людина – лиш автор
    стиснутих кулаків,
    як сказав авіатор,
    що осідлав хмарки.

    VIII
    Дати відчаю раду
    легше, коли полегш
    занавісу, антракту,
    як замолоду, не ждеш.
    Світло сцен у кулісах
    меркне. І йтимеш пріч
    в рукоплескання листя,
    в американську ніч.

    IX
    Все це – товар на виніс:
    торсів, пенісів, чіл.
    Географії примісь
    в часі – людський наділ.
    Нехотя, зі-під палки,
    владу цю, як ніде,
    відчуваєш у Парки,
    що невгавно пряде.

    X
    Жухла вже незабудка
    мозку кривить мій рот.
    Що тридцять третя буква,
    я слідую сонмам чот.
    Різноязиким, прецінь,
    по кім голоси в журі –
    жертвам законів речень,
    ком і крапок наріч.

    XI
    Люба, нотацій млосних
    годі! мерців, живих.
    Учта лиш суголосних
    буквиць, їх ніг кривих.
    Добре грав достобіса
    свою роль свинопас,
    чий нечіпаний бісер
    переживе всіх нас.

    XII
    Ба, що густіше розсип
    чорного на листі,
    легше в минуле доступ
    бачиться пустоті
    будучин. Що, до речі,
    не віщує добра,
    а прискорює втечі
    по паперу пера.

    XIII
    Ти не почуєш звіту
    на питання "куди":
    сторони цього світу
    сходяться у льоди.
    Є і у мови полюс,
    північ, де сніг побляк,
    як Ельзевір, де голос
    не зметнеться, як стяг.

    XIV
    От і рядкам цим нічим
    крити потали сил,
    кутатись. Це, як двічі
    зась у одну постíль.
    Навіть коли, як милість,
    свіжу не подадуть.
    Це – не Сатурн, і з кілець
    в неї не плигнеш тут.

    XV
    Цю карусель без цілі
    оспівував Гесіод:
    зійдуть не там, де сіли,
    безліку ніг заброд.
    Кільки млою не колеш
    віч – керункам благим
    вторитиме одно лиш
    слово, – другим вкруги.

    XVI
    Так барана на вертел
    нижуть, разводять жар.
    Я, як зміг, обезсмертив
    те, що не удержав.
    Ти, як могла, простила
    все, що я натворив.
    От і пісня сатира
    вторить шелесту крил.

    XVII
    Люба моя, ми квити.
    Більше: це тільки ми
    віспу собі щепити
    зволили від чуми.
    І гримасі обличчя
    ще обирати з лих
    менше, і передпліччя
    збавлене цих утіх.

    XVIII
    О, щедроти пророчі –
    дням грядущим услід –
    бичування за отчі
    імена не болить.
    Ми, що лелеки окіл
    звитків незгойних кривд.
    Ми і живі, допоки
    є прощення і шрифт.

    XIX
    Ці дві речі зіллються
    у подобі зіниць
    подивованих з блюдця
    поглядів долілиць.
    І ні йоти неправди,
    якщо нас там нема,
    щоби зір астронавти
    не трудили дарма.

    XX
    Вийми, друже, з кіота
    лик Пречистий Жони.
    Зі родинного фото
    гурт малий озирни.
    Приятель звів мордатий
    кадр безцінний на пси:
    вибрав миті моргати;
    ба, і ніколи всім.

    XXI
    Недолугіш, чим ящір
    в філармонії, вид
    нас, відкладених в ящик.
    Узнаки, вочевидь,
    і криївки на завтра
    рідкуватий заміс:
    почуттів динозавра
    і кирилиці мікст.

    XXII
    Все іде до докуки,
    не гіркоти. І факт,
    що сучасні науки
    мало чим пособлять.
    Стоїк, дастьбі, є стоїк
    на третину, авжеж.
    Пил сідає на столик
    і його не зітреш.

    XXII
    Ці рядочки, по суті,
    старчих літ маячня.
    За повини їх судді
    не накинуть і дня.
    Іванову. Петрову.
    Ні на кістку крихку.
    Але вільному слову
    не до квит і покут.

    XXIII
    Так ми гасимо лампу,
    пнути щоб табурет.
    Усьому дати ладу
    часу, люба, ущерть.
    Краще вже у пролозі
    все звести до кінця,
    темноті у помозі
    мускулами лиця.

    XXIV
    Ось кінець перспективі
    нашій. І поготів –
    далі дивини дивні
    часу і зайвих днів,
    фінішних перегонів,
    містечкових чуток;
    зайвих слів і резонів,
    і про тебе – мовчок.

    XXV
    Океану зітхання,
    ніч улітку. Жара,
    як рука чужака на
    тім’ячку. Чи орандж
    кірки зі апельсина,
    жухлий. І на обряд,
    як жреці Елевсина,
    мухи усілись в ряд.

    XXVI
    Тім’я от-от попустить.
    Я слухаю шелест лип.
    Чуте гірше за гугіт
    і знаменитий схлип.
    Гірше, ба, аніж дітям
    заподіяний біль.
    Бо дедалі боліти
    нічому, далебі.


    1978


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  13. Олена Балера - [ 2021.04.26 00:03 ]
    Amoretti. Сонет LX (переклад з Едмунда Спенсера)
    Майбутнє всім небесних сфер знавцям
    Щорік розкаже кожна із планид.
    І коло Марса добіга кінця,
    Як шість десятків літ завершать хід.
    Коли крилатий Бог на небозвід
    Послав мою планету – диво з див –
    Рік проминув, що здався довшим від
    Тих сорока, що досі я прожив.
    За книгами закоханих митців,
    Цикл Купідона містить сорок літ.
    Вони ж тяглись у вирі марних днів
    Й подовжувались через муки злі.
    Плането Купідона, дні сумні
    Спини чи віку вкороти мені!


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (3)


  14. Петро Скоропис - [ 2021.04.22 18:08 ]
    З Іосіфа Бродського. "Разом із опаленням в кожнім домі..." Ritratto di donna
    Разом із опаленням в кожнім домі
    існує система відсутности. Сховані у стіні
    її беззвучні батареї
    сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
    цілорічно, незалежно від погоди,
    працюючи, вочевидь, від мережі
    на сировині, що постачається смертю, арештом або
    просто ревнощами. І температура
    підіймається щовечора. Один оберт ключа,
    і ви опиняєтесь там, де нема
    нікого: як тисячу літ тому
    або дещо раніше: в епоху обледеніння,
    до еволюції. Узурпований простір
    ніколи не цурається своєї
    неомешканости, як нагадування
    знахбнілій мавпі
    про одвічне, дольодовикове право
    пустки на житло. Відсутність є лишень
    домашня адреса небуття,
    котре обирає, урешті,
    під завісу, будучи буржуа,
    брили чи бурі мохи шпалери.
    Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

    ***
    Ritratto di donna

    Ото і свіжости – що в квітах у її
    руках. Що їх – омани, що свої
    жалі з жагою будучини. Карий
    взір проникає і сюди,
    де ані ваз, ні натяків води.
    Лишень гербарій.

    Тому – і складчатість. Сперва – уста,
    тоді – бордова, з іскрою, тафта,
    як полог, що задовго висів,
    приховуючи механізм ходи
    з безвихіді. Глухі кути
    бентег провидців.

    Нога в панчосі з плавленого скла
    блищить, хутка подолувати вплав
    Босфор і вимагаючи асфальту
    Європи, чи жадає, назворот,
    роздолля Азії, пустель, щедрот
    пісків, базальту.

    Камея в декольте глибокім. Під
    камеєю – мережний вислід літ,
    не чіпаний тамтих світилом,
    дві випуклості від ключиць,
    подібні вилицям у лиць
    і їх білилам.

    На килимі за спиною – клинки
    кинджалів? Ні, її ж роки,
    десятиліття. Уві снах – Петрови
    чи Сидорови, навіть не кажу
    за Іванових, бо не опишу
    пять літрів крови.

    Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
    Усмішка консула. Настійний гул
    юрми з базару. Мінарети класу
    земля-земля або земля-чалма
    (в Писанні – оболок). Зурна, сурма
    плекають расу.

    Плюс капелюшок типу лопухів
    в провінції і кольору мохів.
    Базіка з пензликом. Фотель. Британці
    такі виготовляли, чи – а-ля.
    Амур на тумбі: жаль, одна стріла
    у сагайдаці.

    Мальованим заціплим ротом
    лице волає "потім". "Потім"
    миліш, аніж "тепер" і ніже –
    "тоді"! А полотно – певняк,
    що трапите туди, куди ніяк
    не трапиш инше.

    Боги так діяли, вселялись то
    в рослину, то у камінь: до
    негаданого велелюддя. Себто –
    інерція метаморфоз
    з сієною, з краплаком роз –
    кивне з портрета,

    а не сама вона. Вона сама
    зістаріє, зійде з ума,
    помре слабуючи, під колесом, від кулі.
    А там, де не цінуються тіла,
    вона залишиться яка була
    тоді в Стамбулі.



    ***

    -------------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Петро Скоропис - [ 2021.04.20 17:18 ]
    З Іосіфа Бродського. Міст Прачок
    На мості Прачок, де і ми були
    вподібнювались стрілкам циферблата,
    обнявшись о дванадцятій, не діб
    заручники, а вічної розлуки,
    – на мості Прачок нині копіткий
    рибалка зі симптомами Нарциса
    не зводить віч, забувши поплавця,
    зі збрижених мінливих відображень.
    Ріка то молодить його, то старить.
    То юні риси відіб’ються в ній,
    то набігають на чоло морщини.
    Він там – натомість нас. По праву, геж!
    Так віднедавна все, що самотинне,
    символізує переміни в часі;
    а це – є ордером на простір.
    Бач,
    він дивиться спокійно в наші води,
    і там упізнає себе. Йому
    по праву і ріка тепер належить,
    як дім, куди і люстро хтось заніс,
    та не омешкав


    ---------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  16. Петро Скоропис - [ 2021.04.18 12:53 ]
    З Іосіфа Бродського. Доповідь для симпозіуму
    Пропоную вам невеличкий трактат
    щодо автономности зору. Зір автономний
    унаслідок залежности від об’єкта
    уваги, розташованого неодмінно
    зовні; саме себе око ніколи не бачить.
    Звужуючись, око пливе за
    кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
    огортається хмариною сновидінь,
    як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
    Уточнімо думку й візьмімо красуню.
    У певному віці ви розглядаєте красунь
    без надій покрити їх, без прикладного
    інтересу. Попри це, око,
    ніби невимкнутий телевізор
    у пустій квартирі, продовжує передавати
    зображення. Питається – чого заради?
    Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
    Зір – засіб пристосування
    організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
    цілком пристосовані, це середовище лишається
    абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
    в міру вашої в нім присутности;
    і зір загострюється. Прекрасне нічому
    не загрожує. Прекрасне не таїть
    небезпеки. Статуя Аполлона
    не кусається. Біле простирадло
    також. Ви спішите на шелест спідниці
    в пошуках мармуру. Естетичне чуття
    є зліпок з інстинкту самозбереження
    і надійніше, ніж етика. Потворне важче
    перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
    спотворити. Потрібен сапер,
    щоб зробити небезпечне безпечним.
    Цим спробам слід рукоплескати,
    надавати всіляку підтримку.
    Втім, відокремлене від тіла, око
    радше забажає оселитись де-небудь
    в Італії, Голландії або Швеції.


    --------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  17. Олена Балера - [ 2021.04.16 21:20 ]
    Amoretti. Сонет LIX (переклад з Едмунда Спенсера)
    Щаслива втричі впевнена в собі
    Дівчина з серцем, що належить їй.
    Їй душу не огорне жах в журбі
    І не привабить краща із подій.
    Так ріже хвилі корабель міцний,
    Йдучи несхибно далі промина,
    Його не спинить вітер навісний,
    Не вразить днина гожа і ясна.
    Ватага ворогів їй не страшна
    І друзів захват серця не зігрів.
    Байдужою лишається вона
    До друзів так, як і до ворогів.
    Щаслива певна, ніби мудрії,
    Везунчик той, хто покохав її.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  18. Петро Скоропис - [ 2021.04.13 10:21 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
    як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
    І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
    і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
    Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
    ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
    то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
    над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
    Онде – бань, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
    Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
    де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
    Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
    Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
    Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
    І зубчату пащеку заціп. Яко ціпнути вже на столі,
    чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

    -------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Нічия Муза - [ 2021.04.12 10:34 ]
    Віра у весну
    Знову проснулись весняні вітри
    зранку і аж до нічної пори
    то навівають, то шепчуть мені
    запахи ніжні і звуки нічні.
    Серденько, годі боятись!
    Має все-все помінятись.

    Кожного дня усе краще стає.
    Ми ще не знаємо, де вони є:
    квіту буяння, веселки розмай
    та у глибокій долині мій гай...
    серце, забудь свої муки,
    нині все – музики звуки.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.41)
    Прокоментувати:


  20. Ігор Терен - [ 2021.04.11 09:29 ]
    Відчуття весни
    Вітри проснулись весняні.
    Усе буяє ночі й дні
    У далині розмаю.
    О аромат, о гук новий!
    О, бідне серце, не болій!
    Весна все, все міняє.

    І кращає щоденно світ,
    І попереду – літ і літ
    Квітуючого раю
    І у долині, і в гаю:
    Забудь же, серце, що люблю!
    На жаль – усе минає.

    04/21


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  21. Петро Скоропис - [ 2021.04.04 16:43 ]
    З Іосіфа Бродського. Корнелію Долабелле
    Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
    Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
    Після нас – ні законів, ані калюж.
    Я і сам каменію і не маю права
    жити. Даруй, який уже етикет.
    Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
    І що значить артрит, щойно горить дуплет,
    як не потойбічне відчуття ліктя?
    Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
    В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
    Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
    одушевлену річ у надрах каменоломні.
    Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
    знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
    щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
    І мармур стискає мою аорту.

    ----------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  22. Петро Скоропис - [ 2021.03.28 17:19 ]
    З Іосіфа Бродського. Зупинка в пустелі
    Тепер так мало грека в Ленінграді,
    що ми поруйнували Грецьку церкву,
    щоб спорудити на тамтому місці
    концертну залу. Ця архітектура
    відгонить безнадією. Не те, щоб
    концертна зала з тисячею місць
    геть безнадійна: як не є, це храм,
    і храм мистецтва. І чия вина,
    коли дає поставлений вокал
    збір більший, чим знамена віри?
    Те прикро, що тепер оддалеки
    ми бачитимемо не нормальну баню,
    але потворну, штучну площину.
    А щодо упослідження пропорцій,
    то прикрощі людини не від них,
    а радше від пропорцій упосліджень.

    Пригадую і як її ламали.
    Була весна, і я тоді не раз
    заходив до татарської родини,
    що мешкала неподалік. Дививсь
    у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
    Все почалось з татарської розмови;
    а після додались сторонні звуки,
    зливаючись із нею попервах,
    а згодом – притлумляючи її.
    В церковний сад заїхав екскаватор,
    а на його стрілі гойдалась гиря.
    І стіни потихеньку піддалися.
    Бо годі не піддатись, коли ти
    стіна, а проти тебе – руйнувальник.

    Ба, екскаватор доста мав підстав
    її предметом бачити бездушним,
    як він, бо убачав її подобу
    в собі. А у бездушнім світі
    і поготів не прийнято пручатись.
    Туди зігнали потім самоскиди,
    бульдозери… І якось в пізній час
    сидів я на розвалинах абсиди.
    В проваллях олтаря зіяла ніч.
    А я – крізь ці дірки у олтарі –
    дивився проти ночі на трамваї,
    на череди померклих ліхтарів.
    І те, чого ніяк не стріти в церкві,
    міг бачити крізь призму тої церкви.

    Колись, мабуть, коли не стане нас,
    точніше – нас опісля і натомість
    сподобиться щось отаке явитись,
    чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
    Але таких не буде забагато.
    А так, лишень по пам’яті, собаки
    на звичнім місці задирають лапу.
    Горожу, бач, знесли давним-давно,
    та їм незмінно мариться горожа.
    Їх марення закреслюють яву.
    А, може, береже земля той запах:
    асфальту не здолати запах псини.
    Та що для них оцей потворний дім!
    Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
    А те, що очевидне для людей,
    собачому інстинктові байдуже.
    Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
    Коли що і казати усерйоз
    стосовно поколінь, як естафети,
    то вірю лиш в подібну естафету.
    Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

    Так, мало нині в Ленінграді грека,
    й за межами Еллади – зовсім мало.
    Принаймні, малувато їх, аби
    уберегти свої споруди віри.
    А вірити у наші розбудови
    від них не вимагають. І одне –
    належним чином націю хрестити,
    а хрест нести свій – достеменно инше.
    Один лиш був обов’язок у них.
    І впоратись вони не спомоглися.
    Незоране їх поле заросло.
    "Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
    а ми рішим, коли нам колоситись."
    Але вони про плуг погано дбали.

    Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
    і думаю собі, куди зайшли ми?
    Від чого ми допіру далі тут:
    від православ’я чи від еллінізму?
    Куди нам ближче? Що чекає нас?
    І чи не почалася инша ера?
    У чім залежні ми, якщо це так?
    І що належить принести у жертву?

    ---------------------------------


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  23. Петро Скоропис - [ 2021.03.26 01:33 ]
    З Іосіфа Бродського. Дедал у Сицилії
    Усе життя він щось будував, щось винаходив.
    То для критської цариці штучну корову,
    аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
    для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
    кепський приплід; то літальний апарат,
    коли цар урешті прознав, хто це при його
    дворі так зумів забезпечити себе роботою.
    Син під час польоту загинув, упавши
    в море, як Фаетон, котрий також нехтував
    батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
    десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
    сидить глибокий старець, здатний пересуватись
    повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
    Усе життя він щось будував, щось винаходив.
    Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
    доводилось тікати, ніби винаходи
    та споруди прагнуть збавитись креслень,
    як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
    повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
    позаду синіють зубці місцевих гір – та він
    ще змолоду винайшов пилу,
    скориставши зовнішню подобу статики й руху.
    Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
    довгу нитку, аби не заблукати,
    рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


    Осінь-зима 1993
    Амстердам
    ---------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  24. Петро Скоропис - [ 2021.03.23 09:57 ]
    З Іосіфа Бродського. Лідо
    Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
    як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

    Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
    засмагають на палубі, справні і недолугі,

    ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
    – променями прип’ятій немов листівці

    на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
    хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

    О, Середземне море! після твоєї пустині
    нозі кортить опинитись в уличній павутині.

    Палубні надбудови і поржавілий базис
    у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

    О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
    звівши, либонь, і входять у вушко голки,

    щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
    зі місцевою кралею під гірлянди

    і чути, як у південнім небі над корогов купальні
    шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

    ----------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (3)


  25. Олена Балера - [ 2021.03.20 18:32 ]
    Amoretti. Сонет LVІІІ (переклад з Едмунда Cпенсера)
    Їй, надто впевненій у собі

    Наївним є запевнення, що плоть
    Підвладна лиш сама собі завжди.
    Торкнеться часу руйнівне крило
    Тих, що плекають гордощів плоди.
    Вразлива плоть і всі її труди,
    Тріумф її здобутків нетривкий.
    Безжальний час нікого не щадить,
    Всю горду славу нищить на віки.
    Хоч мудрий, хоч багатий, хоч стійкий,
    Той, хто у власній силі бачить сенс,
    Нахай які б стелилися стежки,
    Не зможе зберегти нетлінним все.
    Чому ж тобі пишатись, далебі,
    Що так надмірно впевнена в собі?


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  26. Петро Скоропис - [ 2021.03.16 19:17 ]
    З Іосіфа Бродського. Арія. "В цій маленькій кімнаті у поміч спомину..."
    Арія


    І
    Иншої би співав
    опери, типу Верді.
    Сипав – як з рукава!
    Взагалі, з коловерті.
    Ба, вистачає гам.
    Ні об чім особово,
    су́голосно птахам.
    Головно – беззмістово.

    ІІ
    Скоро мені півста.
    Он гонориться бобрик
    кущика неспроста.
    Онде міниться облак,
    ніби абрис льодин,
    марля небесних клінік.
    Що це, я – тут один?
    Чи забрів у малинник.

    III
    Сам рум’яний бовван,
    я себе тут поставив.
    Обік і океан,
    місце води без правил.
    Мало під ким оне,
    сонця крім, вгомониться,
    як прикінці шепне
    аероплану птиця.

    IV
    Що-небудь про спіраль
    вежі. І про араба,
    і про його сераль.
    Рідкісна нині баба
    разу не зогрішить.
    Ум уникає збитку.
    Горло задеренчить –
    можна бити чечітку.

    V
    День промайнув. Бджола
    польською шепоче "zbrodnia".
    Як вчорашня хула –
    сьогоденній. Погоня –
    кричимо, пак взнаки
    Фатум ловким підошвам.
    Вкупі з ним, залюбки
    наше минуле топчем.

    VI
    Ах, попотіпав нить,
    "міль" – лопотить ряднина.
    Погляд не ціпне ниць
    нижче, чим віко кліпне.
    Краєвиди – на штиб
    латаного підштання.
    Пісенька сироти –
    втіха для меломана.

    -----------------------------

    В цій маленькій кімнаті у поміч спомину
    акваріум з рибкою – і по тому.
    І рибка плаває, косить в сторону
    оком зі свого скляного дому.

    З пори, як ти назавжди поїхала,
    діймає холод, і чай не спитий.
    Беручись мармуром, близь і віддалі
    ціпнуть у сутіні несусвітній.

    Колесо і каблук дають спокій вулиці,
    горделивий платан не міняє пози.
    Цибулинка годинникова на публіці
    після восьми обіцяє сльози.

    Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
    в туніці, мисливиця. Або, спляча
    оголеною, укоськуючи розлаписте
    червоне дерево в спальній хащі.

    Між квадрата вікна і портрета прадіда
    навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
    І ледь випадає згадати правило,
    то недоречно і наздогінці.

    Хитавиці не вистояти на палубі.
    Бурі не списуються з натури.
    У містах хіба що дрозди та голуби
    вірять у розвій архітектури.

    Усе каже, як воно має статися –
    швидко, гадаю, і некрасиво.
    Мозок – як айсберг, змалілий в абрисі
    в щирому захваті Куросиво.


    ----------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Олена Побийголод - [ 2021.03.15 06:22 ]
    Дитяча поема. [VI]
    Переморгуються радо
    учні, наче змовники:
    завтра - крос, спартакіада!
    Йдем у парк Сокольники!

        Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
        крос зимовий завихриться!
        Хай - пурга, буран, мороз, -
        завтра буде лижний крос!

    ...Без об’яви й перепросу,
    хутче темпу звичного -
    Вітька готував до кросу
    Ваню Диховичного.

        Вітька, чисто на престижі,
        виміг у фізорга лижі,
        вранці рівно в сім вставав
        й друга ревно тренував.

    Та коли дізналась мама
    про спортивні задуми -
    сталася у хаті драма
    з плачними тирадами:

        «По снігах - три кілометри?
        Не врятують жодні светри!
        А якщо впаде на сніг?..»
        Вані тато допоміг.

    Він сказав: «На що це схоже?
    Не влаштовуй драму тут!
    Може, всіх він переможе
    і одержить грамоту.

        Всі - на крос, а він - до їжі?
        Молодець, що став на лижі!
        І, до речі, на війні
        лижники були в ціні».

    Тільки мама - майже рюма,
    перейнята бідканням:
    «Ваня це не сам надумав,
    а під впливом Вітькиним!

        Він за місяць за останній
        став худий і невпізнанний!
        То від вчення був невроз,
        й раптом - цей злощасний крос...»

    (2020)аааааааааааааааааааа


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" 5.5 (5.45) | Самооцінка 6
    Коментарі: (2)


  28. Петро Скоропис - [ 2021.03.12 09:52 ]
    З Іосіфа Бродського. Янгол. Краєвид з пагорба. Запрошення до подорожі
    Білий бавовняний янгол,
    що досі висів у моїй комірчині
    на металевих плечиках. Дякуючи йому,
    нічого кепського за ці роки
    не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
    з помешканням.
    Скромний радіус, скажуть мені; а проте
    чітко окреслений. Твореним
    не як ми, за образом і подобою,
    а безплотними, янголам притаманні
    лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
    бути усюди. Отож і досі
    ти зі мною. Крильцята, бретельки
    дійсно у змозі обійтись і без торсу,
    струнких кінцівок, не кажу – кохання,
    знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
    розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
    Каліфорнії.


    ---------------------------
    ***

    Краєвид з пагорба

    Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
    Геометрія в млі оплакує геометра.
    Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
    Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
    дістатися океану. Витіюватість рік
    впадає до віч у місті, коли навколо рівнина.
    Дерево без коріння палає, як і торік.
    Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
    Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
    Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
    років тут обертає учора в завтра.
    І площа, як грамплатівка, дає круги
    вкіл штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
    літ тому, і появилась віха.
    Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
    Ви – їх луна якомога тиха.
    Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
    Не покидайте бара, не покидайте бара.
    Автомиша фарами і толоку колон
    напріч збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
    Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
    "Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
    Це відлуння у запису; мла, силует сенату,
    нудь і юга довкіл, температура, ви.
    Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
    цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
    Ваше таксі на шосе обганяє іще ландо
    з вінками, рухоме заледь по смузі
    в той же бік, що і ви, нехотя, далебі.
    Все це – ефект периметра, зов околиць,
    цоколів передмість, вилаяних уголос
    тепловозами, вітром, докорами судьбі.
    І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
    плоска місцина, де ні будівлі.

    Де робити нічого, якщо в деннім світлі
    лікар ви, зодчий, історик, актор,
    і, тим паче, відлуння. Всує кочує згук
    простором. Той чує тільки суму
    здійнятих хвиль, беспрецедентність шуму,
    котрий подолує лише звук
    зі сурми Гавриїла. Ось вам повний набір
    горизонтальних ліній. Майже ресора
    світобудови. Нею й петляє соло
    Паркера: просто инший напір,
    ніж у архангела; з нежитем, як-не-як.
    А далі, північніше, на пленері
    провалюється і виринає сейнер,
    як церква, що губиться у полях.

    2 лютого 1992
    Вашингтон
    --------------------------------


    Запрошення до подорожі

    Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
    Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
    Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
    відгвинти третю ніжку і намацаєш гроші.

    Не подайся до спальні, не ускладни життя,
    бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
    трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
    від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

    У залі очікувань, коли оголосять рейс,
    не сіпайся; потягнись і припини зівоту.
    У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
    з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

    Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
    зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
    ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
    вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
    1992




    --------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  29. Олена Побийголод - [ 2021.03.10 16:05 ]
    Дитяча поема. [V]
    Перший день шкільних занять!
    Вересневим ранком -
    всі зраділо гомонять,
    стрівшись перед ґанком;

    чути оповіді, сміх,
    хтось ричить в азарті;
    в кожного - мільон нових
    вигадок та жартів.

    Хто все літо вдома був -
    твердить легковірам,
    ніби за Урал гайнув
    й мандрував Сибіром...

    Вітька з Ванею завів
    диспути суворі:
    він в селі улітку жив,
    а Іван - на морі.

    Не бувавши у Криму,
    Ваню Вітька тішив:
    в запалі ручавсь йому,
    що в селі - гарніше!

        Вітьку там дідусь неначе
        брав на ферму жереб’ячу,
        на Онегу і на Лачу,
        і так далі, удостачу...

    «Що? Гарніше у селі?
    Ну й смішний дивак ти!
    Таж на морі - кораблі,
    таж на морі - яхти!

    А на річці - де там глиб
    й простір неозорий?»
    Ваня мало не захрип, -
    ратував за море.

    «Там вода - хоч спи на ній! -
    Ваня гарячився. -
    Я - за тиждень, чи й хутчій,
    плавати навчився!

    Мушлі там всіляких форм,
    й досхочу коралів!
    Краби є, а ще - був шторм
    в дев’ятнадцять балів!

    Я з дельфінами пірнав
    сто разів приблизно!» -
    трошки він фантазував,
    майже ненавмисно.

        Сперечалися, кричали -
        дзвоник ледь не прозівали;
        та їх вчасно перервали
        й на урок у клас зазвали...

            Ну, і тут (зненацька трошки)
            стався цей сумний почин:
            Вітьку витягли до дошки -
            й заробив «погано» він.

            Й тема - принагідна літу,
            і питання - майже пшик:
            навести частини світу,
            що проходили торік...

    (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  30. Ірина Вовк - [ 2021.03.08 11:21 ]
    Йоганнес Бехер. БАХ (переклад з німецької)
    Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості у Львівському літоб'єднанні "Гроно", в секції поезії старого Клубу Творчої Молоді та університетській літстудії "Франкова кузня". Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...

    Отож, Johannes BECHER. BACH.

    Готуючись, повільно лине спів:
    Нагряне ніби і відступить знову.
    І ось рука здіймається: готово!
    Й мелодією простір задзвенів.
    Летить угору. Згиньте перешкоди!
    Вона серця в обнову огорта.
    І ми вливаємось у відзвуків розводи,
    Прямуємо туди, де зріє висота.
    А звідси видно світ, - і все навколо,
    І все, що в нас, зійшлось в межу раптово.
    Для звуків тут панує певний лік:
    Ось цей – великий, той – малий, на диво!

    О світова співзвучносте правдива!
    З мелодією злий прийдешній вік!



    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  31. Олена Побийголод - [ 2021.03.06 22:21 ]
    Дитяча поема. IV
    «Вже будильника он трель!
    Вилізаймо із постель!
    Не чекатиме нікого
    міжпланетний корабель!

        Все готово: два лимони,
        довгий шнур від телефону,
        компас, хліба скільки треба,
        сірники і карта неба».

            Ваня зліз униз з балкона
            і спокійно доповів:
            «Взяв я ліску із нейлону,
            витривалу на розрив;

            на трапунок аварійний -
            йод та бинтовий рулон;
            й чорну каву традиціну, -
            щоб не впасти нам у сон».

            Тільки Вітька - не маруда,
            рішення прийняв - і квит:
            «Ні, аварій в нас не буде,
            зайве не берем в політ!

                І таке ще тобі зауваження:
                брати каву в батьків - ой, небажано!
                А при старті кожний грам
                вдесятеро стане нам, -
                це ж бо наслідок перевантаження!»

    «Ну, за справу; не зівай!
    Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
    Потихеньку розчинили
    дідусів старий сарай.

        Плани звірені раз сорок:
        третє березня, вівторок,
        п’ять п’ятнадцять - термін старту,
        зволікати більш не варто.

            Після пуску, як відомо,
            двигуни почнуть ревти
            й тіло стане надвагоме, -
            треба це перенести.

            Вітька перший в люк залазив,
            демонструючи снагу:
            вчора він не їв ні разу, -
            зайву зменшував вагу.

            Ну а Ваня Диховичний -
            в люку мало не застряв,
            й декілька порад практичних
            Вітька стиха другу дав...

                Вони горді сміливостю власною,
                й навіть дрож видається тут вчасною;
                Вітька бортжурнал узяв
                і ретельно записав:
                «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

    Бак заправлений пальним...
    Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
    Переведені системи
    всі у стартовий режим.

        Запалились речовини,
        задрижали в домі стіни,
        штатні запуску ознаки, -
        аж загавкали собаки.

            Мало з місця дім не здвинувсь,
            грім шибками шварконув;
            Вітькин дід - і той прокинувсь,
            хоч і глухуватий був.

            Тато Вані спав прекрасно,
            й раптом - гуркіт в сон вліза!
            Що таке: на небі ясно,
            а здається, що - гроза.

            «Мабуть, тут кербуда треба, -
            хай врятовує житло!..»
            Весь квартал дивився в небо,
            тільки - пусто там було.

                Ванін тато дошукував сутності,
                але мама - взірець чадолюбності,
                зразу - глип: а Ваня де?..
                Тут і Вітькин дід іде,
                каже, Вітька - також у відсутності!

    І такий почався рух
    й навантаження для вух -
    Вітькин дід від причитання
    мало зовсім не оглух.

        ...А тим часом їхні діти
        вже дістались до орбіти;
        пронизавши атмосферу,
        вийшли курсом на Венеру.

            Мріяли: коли удасться
            привенеритись на ній -
            буде більше, ніж у казці,
            явищ, див, пригод, подій!

            От хоча б: кортіло Вані
            встановити прецедент, -
            щоб місцеві венеряни
            видали йому в презент

            апарат такий - мобільний,
            невеличкий та легкий, -
            щоб читати міг він вільно
            текст на мові будь-якій!

                А за це він, як в справжнім лекторії,
                розповість їм про сад в Євпаторії,
                як поліз туди крізь тин -
                й раптом вдарив хтось у дзвін...
                й такі інші кумедні історії.

    Вітька, хоч кермо тримав,
    теж спокуси не здолав, -
    щільно сплющівши повіки,
    щось своє він уявляв:

        ось вони м’яку посадку
        довершили, все в порядку,
        і везуть їх до готелю
        на літаючім тарелю;

            враз - вмикаються екрани:
            поблизу - якийсь аврал!
            І начальник-венерянин
            Віктору дає штурвал.

            Вітька - кермовий умілий,
            визнаний пілот ракет;
            і умить він потерпілих
            доставляє в лазарет.

            І отримує він потім -
            за здолання перепон -
            вело-мото-кіно-фото-
            відео-магнітофон.

                Ну, а потім - повернення планове,
                від землян всіх - салют капітанові!..
                Знов на Землю прилетять -
                і тоді вже їх простять
                й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

    ...Але що за стукіт злий?
    Зовні, й наче вперебій...
    Треба мрійникам в кабіні
    відірватися від мрій.

        Невже квапились щосили,
        і тому - вже долетіли?
        Чи зблукали - й випадково
        прикометились раптово?

            «Де тут в нас частини світу?..»
            «Спрацював чи ні захва́т?»
            «Обрахуй ізнов орбіту
            на шкалі координат!»

            «Що ж це так іззовні б’ється?»
            «Трохи світло пригаси...»
            «Слухай, я уже, здається,
            чув колись ці голоси!»

                Що вирішує штат експедиції?
                Що підказує їм інтуїція?..
                Відчинилися на стук -
                і побачили крізь люк
                всіх жильців та сержанта міліції.

    Той сказав: «Який скандал!
    Недаремно був сигнал:
    в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
    розбудили весь квартал!»

        Їх соромили сусіди:
        що, мовляв, за непосиди!
        Ванін тато вибачався,
        Вітькин дід - той не з’являвся...

            Вітька мучивсь: де заїло?
            Що було зробити слід,
            щоб ракета полетіла?..
            Тут примчавсь сердитий дід.

            Як за Вітьку він узявся!
            Як не соромно, мовляв:
            «Коли ти летіти взявся -
            так летіти вже і мав!

            Звідки цей провал космічний,
            в чому наловив ти ґав?..»
            Тільки Ваня Диховичний
            знав причину... Та - мовчав.

                Але потім, при пошуку тріщини,
                Вітька був про причину сповіщений:
                Ваня зразу не сказав,
                що в ракету книжку взяв,
                от і стала вага перевищена.

    І пішов тут спір у них,
    чи тяжкий це Вані гріх:
    він узяв «Трьох мушкетерів», -
    відірватися не міг...

        «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
        почитав би сам цю книжку!»
        Й Вітька, тільки повечеряв -
        розгорнув «Трьох мушкетерів»...

            Й дуже Вітька уподобав
            д’артаньянівський девіз,
            й визнав: небезглузда спроба,
            гідну книжку Ваня віз!

            Й друзі, збуджені дошмиги,
            сіли составляти звіт:
            що́ поправити, щоб книги
            брати у новий політ.

            З’ясувалися деталі:
            будуть інші двигуни -
            і тоді в космічні далі
            зможуть рушити вони!

                Хай при здійсненні плану сміливого
                не упустять нічого важливого;
                ми їм зичимо удач,
                виконання всіх задач
                і повернення потім щасливого!

    (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  32. Петро Скоропис - [ 2021.03.05 15:21 ]
    З Іосіфа Бродського. Виступ у Сорбонні.
    Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
    після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
    суспільства – й поготів. Спершу слід
    навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
    рибу, варити пристойну каву.

    У протилежному випадку, моральні засади
    відгонять батьківським паском або перекладом
    з німецької. Спершу потрібно
    навчитися втрачати, ніж накопичувати,
    ненавидіти себе більше, ніж тирана,
    роками сплачувати за помешкання половину
    мізерної платні – перш ніж просторікувати
    про торжество справедливості. Котре настає
    завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

    Вивчати працю філософа слід крізь призму
    досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
    коли літери товпляться і коли
    гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
    для вас – світлина чи репродукція
    малярського полотна. Справжнє кохання
    на мудрости не наполягає на взаємности
    і обертається не шлюбом
    у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
    а байдужістю до себе самого,
    сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

    (Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
    жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
    злива – єдине, що нагадує Гегеля).

    Посутність істини полягає у тому, що істини
    не існує. Це не звільняє
    від відповідальности, а радше навпаки:
    етика – той вакуум, що заповнюється людською
    поведінкою практично постійно;
    той самий, якщо завгодно, космос.
    І боги полюбляють добро не за його вічі,
    але тому, що без добра вони б не існували.
    І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
    І можливо, навіть більш систематично,
    ніж ми; бо на нас важко
    покладатись. Хоча нас і так більше,
    аніж будь-коли, ми – не в Греції,
    для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

    Вивчати філософію слід, коли філософія
    вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
    що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
    сполучені між собою тіснішим чином,
    ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
    з вашими родичами. І що спільне
    у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
    Це споріднює міцніше, ніж парування
    або кров! Природно, що прагнути
    уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
    ви хворі, не обов’язково одужувати,
    нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
    люди після п’ятдесяти. От чому вони
    инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


    --------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  33. Олена Побийголод - [ 2021.03.04 09:04 ]
    Дитяча поема. III

    Друзі торкнули кувалду важку,
    рашпіля смугу бугристу...
    Й раптом помітили в дальнім кутку
    чорну велику каністру.

    Зразу згадали про дідів наказ,
    категоричну умову...
    Видно, каністра і містить якраз
    дідову фарбу казкову!

    Ні, не утриматись тут все одно, -
    надто принаджують тайни!
    Що заборонено - саме воно
    найцікавіше звичайно...

        Віко каністри відкрилось помалу;
        крапнули трохи на пасмугу скла, -
        фарба на хвильку блакитною стала,
        жовтим й червоним на землю стекла!

    Вгледівши цю небувалу красу,
    хлопці застигли; й потому
    дружно домовились, щоб завчасу
    не прохопитись нікому.

    Звідки взялося це диво із див,
    Вітька повідав не зразу;
    Ваня присягся, і Вітька відкрив
    дідову давню образу.

    ...Дідові - відгук прислали якось:
    «Витвір цей ваш - нецікавий!»
    Десь у інстанціях вирішив хтось:
    все це - дитячі забави.

        Задум назвали шкідливим й нечинним:
        вся ця алхімія - для неотес!
        Синє повинно лишатися синім,
        жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

    Радили люди: отам чи отам
    спробуй звернутися чемно...
    Тільки тут дід вже затявся і сам:
    «Видно, трудивсь я даремно...»

    Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
    Ваня все вирішив хутко:
    «Ми пофарбуємо наш апарат
    дідовим творчим здобутком!

    Й лист у газети напишем мигцем, -
    щирої правди заради!
    До “Піонерської правди” пошлем,
    й до “Комсомольської правди”!

        Як, мовляв, так, - геніального діда
        гнобить недбалий якийсь бюрократ!
        Дід виняткову продукцію видав, -
        он, подивіться на наш апарат!..»

    Ваня сказав: «Достобіса балак!
    Надто у тебе все лунко...
    Краще - візьми умости на верстак
    креслення та розрахунки».

    Й ось вже захоплено наші творці
    риси наносять на ватман...
    Потім утіляться креслення ці
    в перший міжзоряний флагман!

    Люди, відзначте собі цей момент:
    в цьому старому сараю
    розпочинається експеримент -
    й стежка у далеч безкраю!

    * * *

        Ну а допоки, примітливий змалку -
        Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
        І з будівництва - бетономішалку
        хлопці насилу вкотили в сарай.

    Не уявіть, що вони - крадії
    чи бешкетують без діла:
    як будівництво скінчилось - її
    муляри так і лишили.

    Звалене там будівельне сміття,
    цегла, потрощена дрібно...
    Й нате: бетономішалка ота
    хлопцям для чогось потрібна.

    Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
    добру зробили ми справу,
    бо заважав пожильцям цей утиль
    й нашому домоуправу!»

        Лозунг на школі ви, певне, читали:
        «Металобрухт, піонере, збирай!»
        Й Вітька із Ванею тиждень тягали
        труби від водопроводу - в сарай.

    Вітька їм місце знаходив ураз,
    й Ваня - завжди наготові;
    й майже два тижні носив цілий клас
    їм сірники побутові.

    Вітька голівки у них віддирав,
    й склав їх до скриньки ретельно;
    він її черепом декорував
    з написом: «Дуже смертельно!»

    Бачили всі, тільки жоден не знав,
    що там затіяли хлопці:
    щось розробляють, - чи то пароплав,
    чи паровоз у розробці...

        Боб-голубар із сусіднього двору
        (Вітька у контрах з ним часто бував)
        сів на паркані, цікавістю хворий,
        лускав насіння та спостерігав.

    Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
    й маявся він безпорадно:
    чи не ганятимуть голубів теж?
    Дуже було б це досадно!

    В Борьки вся слава - що в їхніх домах
    голубарів більш немає;
    а відбери це у нього - і крах,
    авторитет полиняє.

    От і послав він Володьку Сайка
    з братом та Жиліну Свєтку:
    чи не задумано голубника, -
    мали розвідати метко.

        Ввечері, тільки-но темрява згусла,
        трійця паркан подолала... В цю мить
        Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
        скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

    Ні, не завмерли вони, - навпаки,
    порозлітались, як пір’я;
    Борьчині вірні так звані дружки -
    не оправдали довір’я...

    (Звісно, тривога фальшива була,
    марно злякались знестями, -
    просто це фарба на пасмузі скла
    грала всіма кольорами.)

    Борька тоді спохмурніло сказав:
    «Щось підозріле там креслять!
    Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
    дім вісімнадцять дріб десять!»

        Батько Бориса байкам не повірив;
        він в поліклініці фельдшером був, -
        температуру у Борьки поміряв
        й потім на тиждень у хаті замкнув...

    В хлопців тимчасом - проблема з вікном,
    вихід шукають зі скрути:
    як на усіх кораблях загалом,
    круглим воно має бути!

    Ваня уже пів-Москви обійшов,
    вулиці ближні та дальні...
    Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
    у чоловічій вбиральні!

    Взяти його неможливо... Однак
    Ваня - таки комбінатор:
    вранці в сараї вже ліг на верстак
    шуканий ілюмінатор.

        Всі перебірки в бетономішалку
        впаяні міцно, старанно, навік;
        втягнуто вже аварійну мигалку
        й крісла-шезлонги в командний відсік.

    В отвір, куди заливали, було,
    суміш щебінки з цементом, -
    кругле вікно саме враз підійшло,
    стало воно елементом.

    Східці стрем’янки до люків ведуть,
    й зроблена приладна дошка:
    дев’ять будильників разом гудуть
    й фосфором світяться трошки.

    Вже перевірений кожний ланцюг,
    кожна дрібниця істотна;
    й навіть замки від віконних фрамуг
    вкручені в люки добротно.

        Труби насподі - це сопла ракетні,
        паливо - із сірникових голів;
        іспити вже відбулися макетні, -
        Вітька півста сірників попалив...

    Правда, нараз ледь не луснув весь план,
    ще не досягши орбіти:
    Вітька зібравсь зореліт-космоплан
    сірою фарбою крити!

    «Це - щоб не видно ракету було,
    захід безпеки так званий:
    раптом зустрінуться нам, як на зло,
    інопланетні буяни...»

    Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
    сварка страшного масштабу, -
    Ваня пішов у атаку учвал,
    в січу - за дідову фарбу:

        «Що про нас скажуть оті венеряни,
        тільки-но ступимо ми з корабля?
        “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
        певне, сіренька така - вся Земля...”

    А от якщо застосуємо ми
    винахід діда яскравий -
    поголос піде про це між людьми,
    й дід твій отримає слави!»

    Вітьку цей довід відразу скорив,
    й зайві подальші промови!
    Діда свого він, звичайно, любив, -
    дід був і справді чудовий.

    Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
    в захваті Вітька та Ваня:
    наче веселка, блищить апарат,
    наче від сонця вітання!..

        Навіть рішили найважче питання, -
        як їм для старту відсунути дах:
        кран будівельний надибав десь Ваня
        і до сараю на тижні притяг.

    Й ще в них одна з недокінчених справ:
    Ваня якось - на припоні
    звідкись щенятко привів, і сказав:
    «Буде у нас у загоні!

    Щоб не попасти в польоті у скрут,
    протистояти сюрпризам -
    вивчити треба, як житиме тут
    справжній живий організм!»

    Та організм все крутився чогось, -
    шустрий такий «номер третій»,
    що йому м’ясо давати прийшлось,
    щоб залишавсь у ракеті.

        І отепер, перед самим відльотом,
        мало в програмі не викликав зрив:
        місію виконав він, але потім
        вийти з ракети ніяк не хотів.

    Ваня і кликав свого протеже,
    і спокушав ковбасою...
    Вітька був майже готовий уже
    взяти щеня із собою.

    Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
    стреси космічні знімає,
    ризикувати собачим життям
    зовсім в нас права немає!»

    Так що - вручили на час двірнику
    пса - неофіта орбіти,
    перепросивши його нашвидку...
    Завтра уранці - летіти!

    (2021)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  34. Олена Побийголод - [ 2021.02.28 08:21 ]
    Дитяча поема. II
            Прочитайте знову
            про Вітьку Корабльова
            й дружка його одвічного
            Ваню Диховичного.

    Хто спіймав десь-інколи
    в табелі «погано»,
    має не канікули,
    а гірку оману:

    погуляти вийти - зась,
    на каток - тим паче,
    а сиди й хоч лоб розквась
    об якусь задачу.

        Й дуже прикро та завидно,
        бо з вікна прекрасно видно,
        як ватага дітвори
        радо ковзає з гори.

    Стукне сніжка у вікно -
    і затворник знає:
    це дружок його давно
    на дворі чекає.

    Та у майці - не втекти,
    й не для снігу - капці,
    і до того ж - стерегти
    доручили бабці...

        Й знов ученості заручник
        утикається в підручник:
        там в басейнах А та Б
        пішохід кудись гребе;

    а потому уві сні
    кляті водовози
    в ті басейни навісні
    наливають сльози.

    ...Ну, а хто - не лоботряс,
    вчив уроки вчасно, -
    той зимовий вільний час
    проведе прекрасно!

        Ось і Ваня Диховичний,
        хоч учивсь не феєрично, -
        вчення не занапастив,
        чверть закінчив без «хвостів».

    Та і Вітька Корабльов
    притягнув потиху
    добрий в табелі улов,
    дідові на втіху.

        Й мали хлопчаки-спілчани
        найзахоплюючі плани:
        спорудити з часом... Ет!
        Цить, це поки що - секрет.

    У дворі стояв сарай,
    зручний та просторий,
    та чомусь - секретний вкрай,
    завше на запорі.

    Дід проводив там колись
    просто дні та ночі,
    й заклопотаний якийсь
    повертавсь на спочив;

        не палив і не обідав,
        кривсь від рідних та сусідів,
        й знали всі, з яки́х причин:
        щось там винаходив він.

    Для онука дід - взірець!
    Чули Вітька й Ваня:
    він - відомий фахівець
    тканей фарбування.

    Дід, щоправда, років п’ять
    кривдився неначе,
    та продукт його занять
    в шпарку Вітька бачив:

        ніби чаклуни-араби,
        дід в цеберко, повне фарби,
        непомітне щось натряс...
        Й колір - інший став ураз!

    Та образив, як не слід,
    дехто діда, видно,
    й відтоді закинув дід
    справу винахідну.

    Вітька п’ять років шукав
    ключик від сараю,
    дід же капосний - ричав:
    «Де той ключ - не знаю!»

        Й раптом, в перший день канікул,
        обійшлось без грізних ікл, -
        дід сказав: «Ось ключ, тримай;
        фарбу тільки не чіпай!»

    Це була найкраща з днин,
    ліпше свят футбольних, -
    без уроків й перемін,
    дзвоників й контрольних!

    Ключ від таїн - ось, блищить!
    Здрастуйте, пригоди!
    Це була велика мить
    в перший день свободи.

        Добрий час для Вані й Вітьки, -
        час здійсняти всі намітки!
        Стерли те, що дряпав дід:
        «Для усіх закрито вхід!»

    І зайшли... Оце так так!
    Інструментів скільки!
    Гвинтики, дроти, верстак, -
    не барися тільки!

    Крутить низку шестерень
    древній мотоцикл...
    Загалом, прекрасний день -
    перший день канікул!

    (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  35. Петро Скоропис - [ 2021.02.26 11:55 ]
    З Іосіфа Бродського. Валка. Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)
    Скрип у гарби гучніш
    у гущі тіней узбіч,
    гучніш, що далі вони
    від уколів стерні.
    У колії від коліс
    підвід – і óбід, і вісь
    горластіш, що далі луг,
    і листя густіш округ.

    І вільхи – колій вкруги,
    і жовті беріз верхи
    ціпнуть у кілько кіп,
    як ціпне зв’язаний сніп,
    гледячи в неба звід.
    І корч підкидає віз.
    Дерева чують не птиць,
    а скрип дерев’яних шпиць
    і лайку гучну візниць.

    ***

    Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)

    В попоні лисячій – ба,
    лукавіш лиси з горба
    лісного, чий схил метка
    огинає ріка,
    минаючи і гайок,
    де вепрю стромляє бог
    в бочину жало стріли
    в напівсвітлі-півмлі,
    минувши знайомий мис,
    вона під яблуню із
    плодами п’ятнадцятьма
    навідалась – не сама:
    буцім ось-ось кивне,
    але мимо мене,
    дитя, що стискає плід,
    задивлене куди слід.



    -----------------
    ----------------



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  36. Олена Побийголод - [ 2021.02.25 13:58 ]
    Дитяча поема. I
            Початкове слово
            про Вітьку Корабльова
            й дружка його одвічного
            Ваню Диховичного.

    Що не так із п’ятим «А»? -
    Як зірвавсь зі швори весь!
    Віра Павлівна сама
    з ним не може впоратись.

        Долітали аж до стелі,
        як ракети «Фау-2»,
        то натоптані портфелі,
        то образливі слова.

        Хтось, досвідчений в дуелях,
        двері партою підпер,
        й герць наступний на портфелях
        далі гіршив інтер’єр...

    Коли це не жартома -
    буде ого-го іще!
    Що ж таке із п’ятим «А»,
    з чого все побоїще?

        Висновок чиєїсь мами
        був готовий нашвидку:
        «Це - від програшу “Динамо”
        в першім колі “Спартаку”!»

        «Ні, - згадав був тато Ірки, -
        свари - завжди про одне:
        хто до верхнього одвірка
        без розбігу дострибне...»

    І тоді, в бурхливий час
    диспуту завзятого,
    командирували в клас
    піонервожатого.

        Вчув здаля вожатий Юра,
        як буянить дітвора:
        «Головне - література!»,
        і - болільницьке «ура!»

        Та перечив дехто першим,
        і розносилось з вікна:
        «У добу космічних звершень -
        важить техніка одна!»

    Був вожатий - не дурний,
    мовив: «Й хай розноситься!
    Це - не розбрат голосний,
    це - різноголосиця».

        Перший голос був не зичний,
        не ревів, мов зграя труб, -
        був це Ваня Диховичний,
        всім відомий книголюб.

        Голос другий - винятково
        наполегливий й палкий, -
        тільки Віті Корабльову
        міг належати такий!

    Загалом, підстав нема
    для тривоги, геть її:
    не зчинилось з п’ятим «А»
    жодної трагедії.

    * * *

        Ваня був оратор вдалий:
        так цікаво повідав,
        що, заслухавшись, бувало,
        клас перерву пропускав!

        Й хай плели єхиди гірші,
        що пухкий він, наче сніг;
        а зате - напам’ять вірші
        довго він читати міг:

    хоч про «шашки наголо»,
    хоч про бій вітрильників...
    От півкласу і було
    Ваніних прихильників.

        Але й Вітька теж у масі
        певний мав авторитет:
        він зробив у третім класі
        гідро-пневмо-пістолет.

        Перевірку за рікою
        він для хлопців влаштував -
        пістолет стріляв водою
        й більш ста метрів струмінь дав!

    І в усіх дворах навкруг
    втішно всім завсідникам,
    що у них дворовий друг
    ходить винахідником.

        Зав’яжи йому всі очі
        та завдання розтлумач -
        то й на дотик він робочий
        зложить радіоприймач.

        Змайстрував електропраску
        аж на сорок кіньских сил
        та приладив автозмазку
        в холодильник марки «ЗІЛ»;

    місяць щось конструював
    із дротів та чобота -
    й школі враз подарував
    справдішнього робота!

        Та настройку Вітька здвинув,
        й робот став ловити ґав:
        він пізніше на хвилину
        дзвоник на урок давав;

        а іще - кружляв навколо
        й уривався раптом в клас...
        Діда вітькиного в школу
        викликали вже не раз.

    Дід сказав: «Вітька́ мого
    вплив псує спадковості;
    втихомирити його -
    на загальній совісті!»

        (Дід і сам, усім на подив,
        надто запальний бував;
        щось весь час він винаходив
        й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

        От і знадобились збори, -
        рішення якесь знайти;
        та, до речі, ще й докори
        щодо Вані розгребти:

    на історії Іван -
    у званні блискучого,
    в математиці - профан,
    в ролі відстаючого;

        він - знавець літератури,
        приклад з нього брав весь клас;
        на уроках фізкультури -
        він «захворював» ураз.

        Де колись якесь змагання,
        зразу перший - Корабльов;
        ну, а Диховичний Ваня -
        у болільниках ізнов...

    Вітька ж - не читав книжок,
    бо вважав причудами,
    й кожний в нього був рядок
    з помилками грубими;

        насмішив і педагога,
        Віру Павлівну саму:
        Біломор-канал у нього
        раптом впав у Колиму!

        Плутав дати історичні
        і культур взаємовплив;
        а зате він блискавично
        чи́сла множив та ділив.

    * * *

    ...Збори йшли - аж вився пил,
    кожен ладен битися;
    розділилися навпіл, -
    так зручніш сваритися.

        У дівчат - свої підходи,
        в справі цій - звичайно мир:
        хто у класі верховодив,
        той і був у них кумир.

        Та теперь - проблема, згодься:
        два рівнісінькі кути,
        два великих полководця;
        під чиї знамена йти?

    Супротивникам на страх
    готувались подвиги,
    й розійшлись по таборах
    навіть ліпші подруги.

        З цього боку: «Фізкультура!
        Техніки пріоритет!»
        А відтіль: «Література!»
        Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

        «Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
        й навіть робота зліпив!»
        «Космонавт Титов на вправи -
        з томом Пушкіна ходив!»

    Й так би й бились до сих пір
    повними портфелями,
    й жований літав папір
    справжніми шрапнелями...

        Та, почувши про Титова,
        всі по партах розійшлись, -
        після Ваніного слова
        запал дівся весь кудись.

        І тоді згадали, нащо
        був цей спір до хрипоти:
        не призначити, хто́ кращий,
        а двом хлопцям помогти.

    Й рішення знайшлось під сміх,
    вже без спору жодного:
    підопічним кожен з них
    став один у одного.

    * * *

        Вітька й Ваня сторопіли,
        вчувши про такий підхід;
        втім, що́ збори ухвалили -
        те й виконувати слід.

        «Значить, так: бігцем за місто!» -
        Вітька перший в шефи встиг.
        Ваня, хоч і змок геть-чисто,
        та до фінішу добіг.

    І даремно реготав
    Корабльов над Ванею:
    вдома Ваня Віті дав
    книжку про Іспанію.

        І змагались два лукавця
        не без грішної мети:
        кожний іншого старався
        до знемоги довести.

        Ваня трохи що не плаче:
        кожний день - то вплав, то вскач,
        то візьми ріши задачу,
        то сідай паяй приймач...

    Але й Вітьку він припер
    шимпанзе й горилами,
    й вірші той завчав тепер
    сторінками цілими!

        І під час взаємних звітів
        раптом Вітька проказав:
        «Знаєш, Ване, я помітив:
        залюбки читати став!»

        Й Ваня посміхнувся щиро:
        «Силу я набув таку,
        що тепер рази чотири
        підтягнусь на турнику!

    Добре, що мене привчив
    ти до акробатики...
    А на днях - мене хвалив
    вчитель математики!»

        І збагнули враз обоє:
        «Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
        Та такі, що і водою
        їх тепер не розіллєш.

        ...Кажуть, приклад - одиничний;
        та у школах знов і знов
        буде й Ваня Диховичний,
        буде й Вітька Корабльов.

    І не встежиш за всіма, -
    стільки їх з’являється...
    Ось що вийшло з п’ятим «А»!
    Як це вам вбачається?

    (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  37. Петро Скоропис - [ 2021.02.24 11:51 ]
    З Іосіфа Бродського. Скибочка медового місяця. Пісні щасливої зими
    Не забувай по світах,
    як б’є у пристань вода
    і синіє у ній
    неба круг рятівний.

    І чайки усе ячать,
    і щогли горі тирчать,
    і хмари низько летять,
    ніби зграя качат.

    Хай у серці тоді,
    як риби у цій воді,
    б’ються несамовиті
    миті на самоті.

    Хай чується мушель хруст
    і наїжиться кущ,
    і хай тобі помагає
    згага гарячих уст

    розуміти без слів,
    чом піна морських валів
    у ріні береговій
    чатує гребні нові.

    ***

    Пісні щасливої зими

    Пісню щасливу зими
    на пам'ять собі візьми,
    щоб линули наздогін
    звуки її радінь;
    місцина, куди як міг
    біг, не чуючи ніг,
    щастю твоєму в масть
    в рими щоб уляглась.

    Віддих дудою губ
    уберіг щоб погуб,
    як від пилу збавля
    оченя янголя.
    А іззовні – провал
    твоїх зим укривал,
    тих, що після відлиг
    не вибілює сніг.

    Отже, íде весна.
    Іч, як крівці тісна
    вена: лиш полосни,
    рине море весни.
    До безсмерть нас нести
    повінню самоти
    відпливуть в двійко уст
    парні рими осмут.

    Пісню радінь зими
    на пам'ять собі візьми.
    Те, що чулось у ній,
    не лунає в сумній.
    В ній чистіші сльози
    ожеледі лози,
    де твоя, серед віть,
    радість життя тремтить.


    ------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  38. Ігор Шоха - [ 2021.02.23 13:17 ]
    Пагорб, на який ми піднімаємось

    Коли народжується день за обріями світу,
    то ми питаємо себе, – кого він має гріти,
    якою гамою тонів, якими кольорами
    він розфарбує майбуття над синіми морями?
    І дізнаємося тоді, що спокою немає,
    і справедливість на землі не скрізь перемагає.
    Де розвидняється, там день висвітлює причини
    фатальності, що зріє ще і точить серцевину.
    Ми є нащадками дідів, що розірвали пута
    неволі, рабства і тому народ не обманути.
    Я темношкіра, в мене є лиш одинока мати,
    яка виховує мене. І я прийшла сказати
    що відчуваю цього дня напруженість моменту
    і довіряю наш девіз моєму президенту –
    якщо з юрбою віч-на-віч не зводити рахунку,
    то досягаємо мети найвищого ґатунку.
    Ми об’єдналися давно у неподільні штати,
    тому нікому не дано союз цей роз’єднати.
    Нехай в нас різні кольори, характери, культура,
    але між різними людьми у нас не буде мурів.
    Ми не зважаємо на всі відмінності між нами,
    бо уповаємо на те, що є над голова́ми,
    бо маємо вперед іти до миру і порядку
    і не допустимо ніде ні розбрату, ні сварки.
    Не треба зброї і біди. Беремося за руки,
    аби гармонія була і жодної розлуки,
    заради щастя й майбуття дітей земної кулі,
    а всі тривоги і жалі ідуть в часи минулі,
    коли нам боляче було і соромно за себе,
    та сподівалися на те, що нас єднає небо,
    що ми пов’язані у цій напруженій толоці,
    та цю дорогу не легку́ долають переможці
    і не тому, що ми ніде не знаємо поразки,
    але тому, що ми себе не ділимо на частки.
    Святе писання праотців усім нам обіцяє
    від виноградної лози плоди земного раю.
    Коли закопані мечі, то вистачає часу
    побудувати всі мости, аби одного разу
    побачити стрімке плато́ на пагорбі крутому,
    і не боятися іти по цій стезі додому.
    Ми успадковуємо день, який сьогодні вранці
    нам сили духу додає, бо ми – американці.
    Це із минулого путі в сучасне і грядуще –
    надійні засоби мети, щоб відновити суще.
    У нас є розум, і снага, і сили вистачає,
    що радше націю знесе, ніж знову роз’єднає.
    Без демократії чекай руїну та розруху
    і маячню та суєту, що заважають руху.
    Ще є періоди, коли ми сходимо з орбіти,
    та демократії ходу не можна зупинити.
    На те й історія, яка розподіляє ролі.
    Народи дивляться на нас як на гаранта волі.
    Новітня ера настає, в якій немає броду,
    та є у руслі течія до правди і свободи.
    Ще не готова до висот уся моя країна,
    але радіємо, – мине і ця лиха година.
    Коли питають: « Чи могло дійти до катастрофи?»
    Відповідаємо: « А ми – господарі епохи».
    Від катаклізмів на землі немає панацеї,
    та управляємо самі фортуною своєю.
    Ми не вертаємось назад, а ідемо до того,
    що на скрижалях житія начертане від Бога.
    Держава сильна на віки, а нація єдина –
    сувора з ворогом, зате непереможна й вільна.
    Нас не лякає ні вогонь, ні із небес каміння.
    Цю естафету понесуть майбутні покоління,
    аби інерція зусиль і непосильні речі
    не осідали тягарем на їхні юні плечі.
    Де милосердя і знання являють силу права,
    там буде правда, і добро, і цілісна держава.
    Ото ж, давайте, ради них відновимо країну
    сильнішу й кращу, ніж була в історії донині.
    Могутнім подихом грудей, що бронзою окуті,
    ми зцілюємо світ ідей на кожному розпутті.
    Підні́мемося до висот дорогою відваги,
    де наші предки підняли революційні стяги,
    де наша слава майорить від заходу до сходу,
    де вітер віє як озон північний для народу.
    Підні́мемося із озер вологою до півдня
    гарячого, де на віки – і чорні, й білі – рівні.
    У кожній гавані надій, у кожному куточку
    ми відбудуємо свій дім, як щит Свободи – зодчі.
    І являться у всій красі талановиті люди,
    яких історія ніде й ніколи не забуде.
    І запалає день новий картиною ясною,
    і сонце вийде із тіні зорею весняно́ю.
    Лише б це світло на землі ми не могли забути,
    якби ми тільки-но змогли цим світлом людям бути.

    01.2021


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  39. Петро Скоропис - [ 2021.02.21 22:39 ]
    З Іосіфа Бродського. Елегія
    Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
    у напрямку думки. Продовження квадрата або
    паралелепіпеда засобом, як казав би
    той же Клаузевіц, голосу або звивин.
    О, розміром зо клітину
    мозку кімната зі абажуром,
    шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
    канапка, ліжко, туалетний столик
    із ліками, розставленими як вежі
    кремля або, поточнімо, нью-йорка.
    Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
    змінити півкулю, дати вписати
    инші овали в чотирикутник
    – тим гучніш запилене мешкання
    наполягає на факті існування,
    жадає щоденних жертв від нової
    місцини, меблів, від силуету в жовтій
    сукні; зрештою – від самого себе.
    Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
    Еволюція – не пристосування виду
    до середовища, але перемога спогадів
    над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
    амебі. Розхлябаний хребет
    потягу, що гуготить у млі
    мимо щільно зціплених на ніч стулок
    дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
    надійного сховку перлини вмістом.
    1988



    --------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  40. Петро Скоропис - [ 2021.02.20 07:04 ]
    З Іосіфа Бродського. Дерево
    Безсенсове, злостиве віддаля,
    безлисте, ледь не стадії вугля
    сягаючи у кольорі, зі зла
    природою підібраного для
    безвихіді – яка і звихи віт
    ніяк не калькулює, і давно
    уже у кільцюванні зим і літ
    своїх неперебірливе, – воно,
    корінням ідучи у перегній
    зі свого листя прілого, у тьму
    верхівкою, тирчить і нині в ній,
    як символ всепогідности, чому
    ніхто не напучав нас, вперекір
    немозі сторонитися допір,
    бодай на невибагливий позір,
    ні сонця, ні зірок, ані сокир.


    ----------------------



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  41. Петро Скоропис - [ 2021.02.17 08:19 ]
    З Іосіфа Бродського. Заувага до прогнозів погоди
    Алея зі статуями з отверділої грязі,
    схожими на обрубані дерева.
    Деяких пізнаю. Когось
    бачу уперше. Вочевидь, це боги
    місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
    або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
    Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
    бачаться незавершеними, ніби думка;
    кожна намагається зберегти
    навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

    Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
    Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
    майбутнє і є панацея від
    того, чому властиво повторюватись.
    І по небу розкидані, як речі холостяка,
    хмари, зі вовною їх навиворіт
    і випрасувані. Тхне хвоєю,
    цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
    Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
    від сусідства своїх подоб, від розмитости
    навколишнього ландшафту.

    Озовися яка із них, і ти
    радше зітхнув би, аніж здригнувся,
    чуючи знайомі голоси, чуючи
    що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
    або: "Я вказав на нього, але від страху,
    не від ревнощів" – дрібні, двадцяти літ
    витримки, таємниці сліпих сердець,
    маній зі недолугою жагою влади
    над собі подібними і нечулих її
    тавтології. Кращі серед них
    були і жертвами, і катами.

    Добре, що чужі спомини
    втручаються у твої. Добре, що
    деякі з цих фігур тобі
    видаються сторонніми. Їх присутність натякає
    на инші події, на инший варіант долі –
    цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
    тобою змарнований. Це і вивільнює –
    і не так уяву, як пам’ять
    – і надовго, якщо не назавжди. Знати,
    що тебе обдурили, що остаточно
    про тебе забули чи, навпаки,
    що тебе досі ненавидять – украй
    неприємно. Та уявляти себе
    центром хай незугарної світобудови
    непристойно й нестерпимо.

    Рідкісний,
    можливо єдиний відвідувач
    цих місць, я гадаю, що маю
    право оповісти без прикрас
    побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
    наш украй занапащений маєток
    у часі, зі жменькою ревізьких душ,
    зі вгіддями, де вигостреному серпу,
    мабуть, особливо не розгулятися,
    і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
    поведінки у вакуумі.

    -----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  42. Нінель Новікова - [ 2021.02.11 16:57 ]
    Любов - країна чарівна Ельдар Рязанов переклад з рос.

    Як той метелик до вогню,
    Летіла в спраглім пориванні
    В любов – країну чарівну,
    Де я порину у кохання!
    Де кожна мить в раю немов,
    Де не страшне мені ненастя,
    Країна розкоші – любов,
    О, так, любов!
    І тільки в ній буває щастя!

    Та інший час тепер прийшов:
    Ти одягнув собі личину.
    Я зрозуміла, що любов
    Країна, де усі не щирі.
    Моя біда – скажу ізнов,
    Що я тобі наївно вірю,
    Країна брехунів – любов,
    Все та ж– любов!
    І жителі в ній лицеміри.

    Навіщо плачу від розмов
    І посміхаюсь недоречно?
    Країна зрадників – любов,
    Там люди, мабуть, безсердечні.
    Але трава проб’ється знов
    Крізь перепони і напасті.
    Країна весняна – любов,
    О, ця любов!
    Бо тільки там буває щастя,
    Буває щастя!

    09.02.2021


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.47)
    Коментарі: (2)


  43. Петро Скоропис - [ 2021.01.27 12:07 ]
    Романс Дон-Кіхота. Романс торгівця. Коментар."Уже кватирку сіпає Борей..."(З поеми "Хода")
    О, списе мій, мій списе, ти давно
    моя єдина зброя і майно.
    Уся моя могуть чаїться в нім,
    мандрую я зі списом іменним,
    як хороше мені сьогодні з ним.
    Об чім це я. О, ці мені міста,
    криві провулки їх, брудна вода,
    нічого в них цікавого нема,
    багатіїв стрічаю, зокрема,
    але такого списа в них катма!
    О, списе мій, мій списе, все моє
    майно, моя могуть, яка не є,
    завжди разом, куди не ідемо.
    Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
    мій списе, або відкоша дамо.
    Бо що міста з пляшками їх вина,
    до них велика близиться війна,
    біда безлика, і чия вина,
    що деяким із них не повезло,
    й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
    То що тепер, мій списе, чимале
    майно моє, дитя моє мале,
    настав, либонь, розлуці нашій час,
    добігла, бачмо, оповідь про нас,
    грими на голові, мій бідний таз!
    віднині одному із нас кінець!
    О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
    бувайте всі, я вже – анітелень,
    блищи мій таз, як янгельский вінець
    моїм нещастям, бігма день у день.

    ***

    Романс торгівця

    « …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
    щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


    У світі доста є речей
    пороблених на збут
    і заохочених очей
    купити що-небудь.

    І ось життя – уже актив,
    а у пасиві кров
    і гумовий презерватив,
    любов і нелюбов.

    Та як би ти не зискував,
    ощадив, як умів,
    дивись, як мало ти продав,
    як мало ти купив.

    Твоя крамниця прогорить,
    ти вистрибнеш з вікна,
    але говорить Хтось згори,
    що це не новина.

    О, Він укоськував азарт
    наїздом кілька ден
    в борделі, схожім на базар,
    і місті – на бордель.

    Якби Він тут і не бував,
    не навівав нам сни,
    якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
    КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

    то хто поперед короля
    умів їй дати лад,
    і люд, щасливий опісля,
    дивитись міг назад,

    і хтось нетягу пожалів,
    і хтось дзвонив затим
    у вбогій цвинтаря імлі
    на мого тліну дим.

    І попіл звіяв! Як лупу
    заціплих в млі погрудь!
    Немов і не було. А БУВ,
    та сам таким не будь.

    Бувай, мій пасинок, мій син,
    учись, як слід горіть,
    і скісним поглядом окинь
    вітчизну мимохіть.

    І помовчить над нами час,
    невидимий, як я,
    і слава викрикне чиясь
    німа, і не моя.

    Зі віку міткою взнаки,
    меткий не по літах,
    ховай, мій пасинку, зівки
    і усміх на вустах,

    вдихай і сперму, і бензин,
    і все, що надихне,
    іди в великий магазин.
    Не попрікай мене.

    ***

    Коментар до балади й романсу короля(уривок)

    ...Кошмар століття – в ядернім грибі,
    і ми обвиклі з тупотом чобіт,
    ми звиклі до обмежень у їді,
    роками лиш на хлібі та воді,
    ми і без ріски в роті, рік у рік
    продовжувати надилися рід,
    твердити генералів імена,
    от і на "хакі" мода не мина;
    терплячі, тихі та веселуни,
    жили ми від війни і до війни,
    малої, ба, чи більшої – хутчій
    у крові – у своїй, або чужій.

    Це звично нам. І нас не похитне
    ні вибухом, бодай і всеплане-
    тним, ані неміччю – страхіть,
    не те що усвідомити – в’явить.

    Ба, мовкну, позаяк не ущуха
    в лісах геополітики юга.
    Життя і смерть, і до небес нудьга.

    А далі – геж, яка не є – зима.
    Пишу, а труб колінця недарма
    заціплі – і прикручується кран,
    і вата прокладається між рам,
    тепер ти домосід, а ще звіздар,
    і протяг зі кватирки календар
    жовтневий сіпа, і зима в умах;
    і бачу я, як за церковним садом
    неоковирна бляха на дахах
    подобатись жадає снігопадам…

    ***

    34

    Уже кватирку сіпає Борей.
    Все рідше чути брякання дверей
    в квартирі, мов обмерлій до обіду,
    і пошта в скриньку падає сусіду,
    і напади нудьги тим пак взнаки,
    що телефон скупіший на дзвінки.
    Тепер півроку жити в темноті,
    долоні гріти лиш на животі,
    Удень писати, сутіні на зло,
    дивитися, як иній білить скло,
    немов дитина, дням радіти тим,
    коли не оминуть знайомці дім.
    Настали дні прозорі, ніби свист
    сопілки або флейти. Падолист
    під инеєм заціп і околів,
    а зі розбухлих тенісних столів
    на березі, біля фінляндських дач
    злітає вік, як пластиковий м’яч.
    Так вийти в передмістя, і назад
    приємно завітати в Ленінград,
    у глиці пофутболивши шишок,
    серед кашне і мокрих хусточок,
    газет і пальт, їх стійма комірів,
    і картузів, насунутих до брів
    і барв затоки цинкової, ниць –
    кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
    Добігти і розмові на порі,
    у достобіса виморочній грі,
    де гасла і речівки – все не те,
    де – прощавай моє мораліте
    (і розум – білка в колесі подій).
    Якого біса, друже дорогий!
    Аби і книжний черв, і менестрель
    кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
    і реготнув, а дехто у юрбі
    "куди воно" – поспівчував тобі.
    То що там на затоці – цинк води
    і вмерзлі в ріні берега сліди,
    розбухлі дач покинутих столи,
    вода, пісок і щоглові стволи,
    і вітерець ялозить по корі.
    І підсумок розмови на порі:
    коту кохання – темний лантушок.
    До ніг коханців падає сніжок.

    ***


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  44. Петро Скоропис - [ 2021.01.23 10:07 ]
    З Іосіфа Бродського. Зоф'я
    В Святвечір звався я на пироги.
    За вікнами описував круги
    вологий щовечірній снігопад,
    реклама загоралась невпопад,
    я голову тулив до вогких шиб:
    на розі постовий немов заціп.

    Торохкали трамваї в темноту,
    вагони гуркотіли на мосту,
    обстукувались кригою бики,
    донісся шурхіт криги від ріки,
    до перехрестя плівся чоловік,
    пильніше до кватирки я приник.

    Дув вітер, і почався снігопад,
    тирчали у заметі шість лопат.
    Блищали краплі талої води,
    обтяжувала ожеледь дроти.
    Рипів настил колодами навзнак.
    На перехресті п'яний ніби вкляк.

    Таким собі чотирибоким бра
    гойдалась тінь тарілі ліхтаря
    у головах п'яниці. Ще живий,
    від будки відділився постовий
    і здовж будівлі рушив оддалік,
    а тінь попрямувала в инший бік.

    Торохкали трамваї в темноту,
    здригалися колоди на мосту,
    крижаний шерех линув від ріки,
    під гуркіт вантажівки, навтьоки
    щодуху мчав кудись таксомотор,
    мигав на перехресті світлофор.

    Дув вітер, і щосили розвівав
    шинелю синьополу від халяв.
    П'яницю напад гикавки спіткав.
    Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
    А тінь ховало біле помело.
    Можливо, її зовсім не було.

    Скрадався постовий біля стіни.
    Свідома неминучої вини,
    тікала пріч від нього тінь його,
    він крався і боявся одного:
    що кинеться п'яниця навтьоки.
    І бозна-де були його думки.

    Дув вітер, і розгойдувався кущ,
    сніг сіявся під пеленами туч.
    За пеленою білою суціль
    щез постовий, біліш її білил.
    І слід його зі віхолою щез,
    немов і він навіявся з небес.

    І годі запобігти, ясна річ,
    було найнеминучішій зі стріч
    їх тріїці наразі. Третій – страх.
    Дув вітер, але млою неборак
    окутувало білою навкидь.
    Три кроки розділяли їх і мить.

    І разом вітер дунув, як у ріг,
    і тінь авта майнула поміж них,
    майнуло біле віхоли крило.
    І зір мені умить заволокло,
    донісся з перехрестя вигук "ні",
    на мить погасло світло у вікні.

    І знов на перехресті – ні душі,
    і півімла, і чорні в ній кущі,
    і циферблат внизу. Їм напоказ
    маячив безголовий двічі Спас.
    Чорніли плями талої води.
    Довкола плям щезали всі сліди.

    І тої миті думалось, що ніч,
    не гожа ані снігу стерти з віч,
    ні збутись на третину або чверть
    вологих тіней, повна ними вщерть –
    спосібними метілі, крім білил
    невíдомих мені додати сил.

    Отож, темніло снігу толокно,
    ще трішки я дивився у вікно,
    торохкали трамваї на новім
    колодянім настилі мостовім.
    У сутіні кущ ніби не тремтів.
    Я штору потихеньку опустив.

    Від ліжка шелестіли сторінки.
    Латала мати в одіжі дірки,
    лагодив батько фотоапарат.
    На ліжкові гортав журнали брат,
    кіт вуркотів, його живіт бурчав.
    Краватки я, німуючи, вивчав.

    Довкіл стояла тиш і півімла,
    пірнала голка в нитяні тіла,
    блищали окуляри в півімлі,
    блищали об'єктиви на столі,
    кіт з вуркотом кімнатою бродив,
    а я вузлом краватки шарудів.

    Лагодив батько фотоапарат,
    з журналом у руках всміхався брат
    різдвяним оповідкам про дива;
    до них години бронзовий овал,
    поблимуючи стеклами, буцав.
    Краватці я примірку обіцяв.

    Латала мати щось, і, як латки,
    календаря горталися листки,
    горіла лампа і рожевий блік
    підлогу плямував неподалік,
    з-під столу переймався, зиркав кіт:
    краватка, а чи що там шарудить.

    Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
    я, в дзеркало потуплений, мовчав,
    і вітер завивав, як у трубі.
    Краваткою новою на собі
    заскочений, собою вгору-вниз
    поводив я очима, як Нарцис.

    Зі спини світло падало, з-за пліч,
    не бачив я ні рис лиця, ні віч,
    біліла лиш рука на тлі лиця.
    Від черевиків і до комірця
    снував мій погляд, і було пора
    цьому замилуванню класти край.

    Та дзеркало тримало погляд ще:
    виднілось в нім освітлене плече,
    до себе крій сорочки зір привчав,
    мій черевик начищений блищав,
    (зі другим затінялася нога),
    Їм личила краватка дорога.

    Настоювалась тиш і півімла.
    Латати одіж голка ще могла,
    брат у журналі казна-що читав,
    бозна-де батько думкою витав
    із викруткою в пучці при столі.
    Стояв я проти дзеркала в півмлі.

    І нею розмивалися у склі
    усі ми разом, канулі в півмлі,
    у тиші цій, гнітючій від осмут
    і вбогого освітлення, як тут,
    де я – одне з зображень і нуди
    самотньої опінія сюди.

    Оббігла стрілка колом циферблат,
    журналом шелестів у ліжку брат,
    моєму черевику на долу
    спадало світло, цмулячи півмлу,
    на стіл, на руки батька. На стіні
    темніли фотографії рідні.

    Торкнувши штору, я зирнув за скло:
    сніг кружеляв, а мли вже не було,
    кружляв над кучугурами ліхтар,
    неторканий маячив календар,
    як Спас, обезголовлений здавна.
    Внизу дзиґар казав на першу дня.

    В рожевім світлі лампи на долу
    стільці облюбували півімлу,
    темнів переді мною власне мій
    двійник, напіводягнений у ній.
    Я погляд звів і мимохіть принишк:
    всі четверо дивилися в мій бік.

    Лагодив батько фотоапарат,
    в півмлі неясно блимав циферблат,
    брат кліпав горівіч у півімлу,
    його журнал валявся на долу,
    за вікнами казилася зима,
    тремтіла абажура бахрома.

    Дивилась півімла і тиш з вікна
    на голчині стібки, коли вона
    в шкарпеток вовну тикалася та
    чіплялася до шурхоту з кута,
    хоча, дарма кивати на кути,
    мені у гості час було іти.

    Я зір затримав на календарі,
    радіючи, що січень у дворі,
    за вікнами помовкував ліхтар,
    мовчав переді мною календар.
    Бентегою нечуваних речей
    розчулений, я рушив до дверей.

    І разом перемкнуло ніби всіх,
    брат сіпнувся, а звестися не міг,
    з-за столу мати якось, та звелась,
    упала з пучок голка на палас,
    татусь відклав свій фотоапарат,
    кіт задкував і погляд взяв назад.

    Дзиґар стінний перепросив за скрип,
    і засув, замість клацнути, заціп,
    я хутко обернувся і завмер:
    усі в кімнаті, хто замкне тепер?
    Осмикнув батько штору недарма,
    довіри більше засуву нема.

    Я задкував, а мла – мені услід.
    У плямі світла опинився кіт.
    Під стелею, де сліпувала мла,
    тепер блищала голка чимала.
    Від жаху я заледь не закричав,
    серед журналів батько мій стирчав.

    Кому із нас пороба завдалась!
    запало в вічі ще комусь із нас
    це деревце з пилюки та імли.
    Ба, губи ворухнутись не могли,
    поблідлі, як шпалери на стіні:
    від жаху я увесь заціпенів.

    Дерева простягались з віч людських!
    сягали зі очей стволини їх
    самої стелі, ніби залюбки
    від пилу обмітаючи кутки,
    корінячись в западинах, зі віч
    меткі у центр кімнати зусебіч.

    Оплів кімнату їхній живопліт,
    мені усюди чувся шурхіт віт,
    але без хвої-листя: недарма
    своє слівце замовила зима,
    була ялина навіть – без гілля,
    блискучу голку в маківку стромля.

    По дереву – із материних віч,
    у кожного – так само, ясна річ.
    Були, утім, різнимі в висоті
    вершини їх, однаково пусті.
    Голками прикрашались прикінці
    два дерева на кожному лиці.

    І враз пропало все, що почалось,
    все утряслось ураз, усе вляглось.
    Запанувала знову півімла,
    мигнула голка межи ніг стола.
    Заціп і я в півмлі біля вікна,
    і коливалась тиша навісна.

    Іще голок чекав моток ниток,
    журналом брата тішився куток.
    Іще не прояснився циферблат,
    а лагодив вже батько апарат.
    Вернувся засув в отвори дверні,
    і штора коливнулась у вікні.

    Скінчилося усе, усе вляглось,
    Своє заняття кожному знайшлось.
    Під лампою лежав похнюпо кіт,
    на нього світло падало навкидь.
    Я штору їв очима: далебіг,
    гадав – хто ворухнути її міг.

    Матуся щось з підлоги підняла,
    знов голка у руках її була.
    Ще гупало у скронях невпопад,
    а вже дала шкарпетці голка лад,
    блищали окуляри в півімлі,
    блищали об'єктиви на столі.

    Дув вітер, і густіла темнота,
    за вікнами гуділа пустота,
    я витяг з-за вікна своє вино,
    сніг бився у осліплене вікно
    і осипав імлу сніжинок дзвін,
    і телефон озвався наздогін.

    І, разом переймаючи пітьму,
    я кинувся з підмогою йому,
    безпам'ятний, кого я відпустив,
    безпам'ятний, кого не пригостив,
    чиїх не чув зітхань, не обійняв,
    чиїм впованням слухавку підняв:

    – Не буде свят у вас або для вас
    не буде вам ні чарок ані ваз

    не буде вам щасливого кіна
    не буде вам цілунків до рана

    не буде іменинних пирогів
    не буде вам розумних ворогів

    не буде вам полюцій уві сни
    не буде вам ні літа ні весни

    не буде вам ні хліба ні пиття
    не буде у вітчизні вам життя

    не буде вам долоні на чолі
    не буде вам жалю узагалі

    не буде вам ні дерева із віч
    не буде самоти у глупу ніч

    не буде вам потали ані зла
    не буде співчутливого тепла

    не буде вам ні щастя ні біди
    не буде вам ні хліба ні води

    не буде вам любови ані сліз
    не буде вам поблажливого "please"

    не буде вам жаданого листа
    не будуть словоблудними уста.

    Урешті, ви потонете у тьмі,
    сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

    Минуле вам без вікон і дзеркал
    одягне дійсність в пелену потал. –

    Я слухавку поклав, в собі заледь,
    а голос напосівся, буцім ґедзь.

    Я пов’язав краватку й вийшов геть.

    Глава друга

    В Святвечір звався я на пироги.

    За вікнами описував круги
    вологий щовечірній снігопад,
    реклама загорались невпопад,
    трамваї озивались; до ріки
    юрбою тупотіли хлопчаки,
    грозили чорні ворони весні,
    карнизи утопали в білизні,
    вітринами бентежились уми,
    бентега, згідно приписів зими
    охоплювала місто у півтьмі,
    агукалась неспокоєм в умі,
    і ліхтарі пірнали від воріт
    у білений снігами небозвід.

    Фургони від’їздили в темноту,
    трамваї торохтіли на мосту,
    ще голова від збудження гула,
    ріка, не взята льодом, ще текла,
    розгойдувався лист календаря,
    розгойдувалась тінь від ліхтаря,
    метались у півмороці стіннім
    вікно і заметіль назирці з ним.
    Гойдався над заметами забор,
    розгойдувався в сутіні собор,
    приділ його здригавсь і, поготів,
    гойдався горі дзвін його й гудів,
    годинні стрілки мірялись в басах,
    розгойдувався Бог на небесах.

    Розгойдувалась штора від плеча,
    собору двоголового свіча
    гойдалася, причетна торжества,
    розгойдувався сутінок Різдва.
    Хто знає, як розгойдують нудьгу,
    аби до скроні дотиком, в кутку
    розгойдувалась штора на вікні,
    розгойдувались тіні на стіні,
    щоб вихоплена лампочкою тінь
    як маятник гойдалась в почутті
    (піднесення – приниження – і мсти)
    з різницею, що коливався ти,
    з різницею нетями до пуття,
    з різницею, що звик до почуття.

    Щоб почуття всецілого єство
    опівніч не двоїлось під Різдво,
    щоб не кортіло ранити йому
    свічами двоголовими пітьму,
    щоб бійок в підворітті неборак
    не списував на морок, позаяк
    воді не слід перечити вогню.
    Минущинам – теперішньому дню.
    Всі смертні самотинні в почутті,
    всі почуття безсилі в наготі
    в передчутті убивчому вістей,
    так, буцім мордобою у страстей
    ніяких шансів збутися нема.
    І світло ви не вимкнули дарма!

    Сомнамбулою вуличних вогнів,
    їх прихистком, що тіні відтінив,
    обителлю їх протягів, про всяк
    гойдався офіцерський особняк,
    так, ніби біг услід йому кадет,
    непізнаний у сяйві еполет,
    покинутий у проймах анфілад
    долонями, що стиснуть шоколад,
    що обіймуть барокові сосці;
    які це піхотинці, ці юнці,
    до щік приллє хіба що їхня кров,
    і лишаться їх дами, і любов,
    їх яблука, що падають із ваз, –
    у межах недосяжности для вас.

    Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
    в передчутті своїх безмірних бід?
    Хто стрічною поробою прирік
    себе до коливань на цілий рік,
    у кого на душі нема гріха,
    чия душа не раз була глуха,
    хто вчасно проголошував табу
    на сором, завбачаючи ганьбу?
    Осміювання, осуд, глум і срам:
    рубіж їх необузданости – храм,
    примір тамтій опірности – горіх,
    примір у недторканости – гріх,
    примір у непорушности – бокал
    посеред нерозбиваних дзеркал.

    Хто вийшов променадом до Неви,
    обачніш і розважливіш, ніж ви,
    і гоголем простує в цвіті літ,
    хто вам не озиратиметься вслід,
    усміхнений чарівно, поготів –
    в чиєму серці вам ані слідів,
    в чиєму зорі – порожньо ураз,
    чиї чудесні миті – теж без вас,
    в чиїх очах розпластана Нева,
    чия пальтина чорна і блават
    у потемках і сяєвах вогнів,
    хто від відвідин ваших ціпенів?

    Не чуючи ні часу ані дат,
    у спільнім Solitude й Soledad,
    рукою, помічною голові,
    намацуючи болі світові,
    намацуючи гулі їх про всяк
    своєю головою в небесах,
    устами і колінами зате
    намацати усе, що нас веде –
    у безмір усамітнености душ
    удома, і куди дедалі – в глуш,
    намацувати вузлики знегод?
    В невірі – прости Господи, mein Gott,
    собі не Рай і Пекло – де-не-де –
    намацувати вихід у Ніде.

    В безмовній усолоді немовлят
    усе дитинство схильні до свічад,
    до янгольського личика неправд,
    чистішої води, ніж той смарагд
    в обрамленні кривих смішків гостей –
    урешті, досягнувши літ страстей,
    чи визнаємо все-таки за скарб
    той притаманний холодові карб,
    довкіл і вколо нього кружкома
    облич узагалі, і , зокрема,
    своє – вам достеменно узнаки,
    міняючись стократ, чи навпаки,
    в личині незворушного цабе,
    ви бачите у дзеркалі себе?

    Долаючи відразу чималу,
    сховавшись офіцером на балу,
    апоплексичні риси спогляда,
    яка в цім насолода і нуда:
    на дюрерівськім верхи скакуні,
    сахаючись від скронь у сивині,
    впадати в гріх і кидатись в біги
    на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
    укотре озираючись назад –
    зненацька поділяючи азарт
    гонитви сонмів тіней наздогін,
    і огнекрилих коней гупотінь
    під помахи небесного меча,
    що навпіл крає маятником час.

    Я бачу свою душу серед скла,
    душа моя нечувано мала,
    паперу клапоть й слово суміща, –
    нечувано чистіш моя душа,
    чудесна в нім душа моя, Господь,
    дедалі пречудовіша за плоть,
    дедалі мимохіть до мрійних рис
    дівчиська свою душу ти возніс, –
    гарнюня, як вона, моя душа,
    їй велич анічуть не заважа, –
    як притаманний юнці оптимізм,
    живе в душі моїй інфантилізм
    нечіпаний, не те, що міражі.
    За вікнами ні плоті, ні душі.

    За вікнами мигають ліхтарі.
    Душа моя німує на порі,
    німує від сум'ятиці в умі,
    душа моя німує у пітьмі,
    німує, як причинний January
    німує, як настінний календар,
    як потемки німує снігопад,
    як потемкам нечуваним у лад
    німує біль потилиці і скронь,
    німує і вікно, і телефон,
    німує і душа моя, і рот,
    німує невимовно мій народ,
    нечувано німа моя зима,
    серед життя і смерті без ума.

    Німуючи, я чую голоси.
    Німує тиш небесної краси,
    вітаючи вітчизну зоддаля.
    Юродствує, німуючи, земля.
    І завдяки світилам угорі –
    мого століття тьмаві ліхтарі
    при апокаліпсичнім табуні –
    хіба що жести тіней помічні,
    блідих зап'ясть продовження і вен
    бузкових кольорів, благословен
    творець цієї музики без нот,
    безногого оракула німот
    єдино чинний всюди заповіт:
    мовчання і невгасний горній світ.

    Німуючи, я чую голоси.
    Небесна тиш окутує ліси.
    Безмовний легіт чую в пустоті
    повітряній, де тіні почуттів
    рояться і метаються не без
    предивного умовчання небес,
    де згадка за принесення тільця
    стискає неприкаяні серця.
    І годі сколихнути пустоту
    молитвою, належною посту,
    поверненням чудесним в отчий дім
    чи маркою з конвертиком пустим,
    щоб почуття на прошуки негод
    у срібло одяглось авіапошт.

    І наче – це дурня, а онде – труд,
    І наче – це життя, а онде – блуд.
    І наче – онде бруд, а справді – кров,
    не гріх – а неприкаяна любов.
    Не диво, але мрія про дива,
    не праведник, але бубниш слова
    про себе, в сподіванні на сюрприз
    листом у посполитий парадіз,
    як зв'язковий причинної доби,
    так, буцім, не копилячи губи,
    твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
    мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
    онде – його долоня, і на ній
    твоє життя, як Іо, в далині.

    Щоб почуття, вподібнені дашку,
    сховали сина блудного й дочку
    прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
    собою не підживлювали міф,
    даремно бо Святвечора цього
    тікати зі помешкання свого,
    боятися пітьми заздалегідь,
    боятися усіх її жахіть,
    либонь, і покладатися на бронь
    душевну, уникаючи погонь
    наздогін, бо ліміт на чудеса
    дотримують прозорі небеса,
    не слід було писати вам листи,
    аби не душу – плоть свою спасти.

    Та годі надвечір’ю під Різдво
    пеняти тим, чого не йме єство,
    чому тим паче запобігти – зась.
    Чиє життя – корові білій в масть,
    ужалений ти буцім і осліп –
    за білою коровою услід,
    дзумилкою небесною оса
    освячує безмовні небеса,
    і ти дарма уник, як те не жаль,
    жахного, але кращого зі жал,
    даремно ти уник, бо все одно:
    страждань тобі однаково дано,
    страждання й забуття – одна труха,
    страждання не відрають від гріха.

    Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
    потугу обезсмертитися, душ,
    потугу упродовж всього життя,
    з тим зиском, що вціліє почуття,
    коли обидві скроні віддають
    столітньою поталою осмут,
    щоб почуття на прошуки негод
    у срібло одяглось авіапошт.
    Чи це передчував у снігопад
    в під’їзді, петроградський телепат,
    і розпростерті спомини смішні,
    – шпагатом від війни і до війни,
    він шепче, обігнувши Літній сад:
    немислимий мій польский адресат.

    Твоя любов – улюблениця фей,
    возлюблений твій – вуличний Орфей,
    а образ твій – фотографа момент,
    твій голос – здаленілий диксиленд.
    Гуляння в ботанічному саду,
    двох арій у пекельному чаду,
    з небесною гармонією лон –
    співзвуччя двоголосе в унісон,
    органний замираючий свинець,
    вінчальні квіти, з терену вінець –
    душа твоя нечулість відторга,
    душа твоя не відає гріха, –
    душа твоя, навпомацки йдучи,
    любов’ю плоть від плоті стаючи.

    Ніщо її потуг не сокрушить.
    Душа твоя, нагадую, грішить!
    Душа твоя нечувано слаба.
    Ти знаєш, що слабуєте оба.
    І почету весільному кінець
    душі твоєї істинний вінець,
    душі твоєї підвінечний квіт,
    блискучі шпичаки тернових віт.
    Душа твоя гріхи тобі простить,
    душа тебе єдиного зростить,
    душа твоя смоківницю зітне,
    душа твоя обійме і штовхне,
    душа твоя тебе і піднесе.
    душа у Судний День тебе спасе!

    Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
    Коханого осмута в нім щемка.
    Душа його на тишу не зважа.
    Від неї торопка його душа.
    А ти отим нічуть не перейнявсь.
    Ти, ніг своїх не чуючи, тинявсь.
    Ти переймався лясами хотінь.
    Душа твоя услід тобі, як тінь,
    кімнатою витає, коли спиш,
    закохана, куди мишві, – у тиш.
    У висліді – у тиші ти плавець,
    у висліді "невíдомий співець" –
    душа твоя не вірує в абсурд, –
    у висліді ти вештаєшся тут.

    У тишині – куди отій мишві,
    – любов твоя, від холоду душі
    під чорними деревами тремка,
    сторониться тебе і утіка.
    На вулиці тобі не по собі,
    там завше щось тікає, далебі,
    ти бачиш, як іржавіє карниз,
    ти дивишся не вгору, а униз,
    ти дивишся на знівечене вщент,
    ти бачиш сам себе – автопортрет,
    ти бачиш небеса і сонми туч,
    ти бачиш діабаз і чорний кущ,
    ти бачиш, як чорніє живопліт,
    в цій графіці панує мла і лід.

    Хто плоті борониться решетом,
    за власною душею, мов щитом,
    душевно дослухається олжі
    за випуклим щитом своїм душі.
    Усе твоє життя майне, як сон:
    два голоси, твоєму в унісон,
    долає віт розлогих мірний шум,
    прекрасними гризотами твій ум
    наповнений, як зернами гранат,
    у висліді – ти сам, як аргонавт,
    у висліді – ти сам вожак умів,
    у висліді – пануєш у пітьмі,
    еге ж, твоя кохана на виду
    з тобою пак, не в райському саду.

    Бодай без тупака, ніж брехуна,
    бодай без співака, аніж руна,
    бодай у гріх, бодай під три чорти,
    чи камнем тонути, чим сплисти.
    Урешті, не плавця або співця
    плекати, а покластись на гребця.
    Твій погляд млою звіявся і зник,
    ти чуєш піснеспіви Евридик,
    пісні кохання і пекельний чад,
    круг нього безголосиця розрад,
    круг нього лиш заціплені уста,
    круг нього тільки мла і пустота
    пускає чорним деревом внизу
    пісень її коханого сльозу.

    Яка чудова тиша навісна
    панує за обрамленням вікна,
    коли у млі недвижимий весь вік,
    як маятник, гойднеться чоловік,
    і тої ж миті, певним у порі
    засяє світлом, дивним для зорі,
    і рівний дзвін над піками горож
    спадатиме упоперек і здовж
    місцини, де на тіні не зважа,
    над плоттю височіючи, душа,
    і обрій майоріє зовні, і
    зорí проникні стекла у вікні,
    і разом відкривається вікно,
    і наче оживає полотно.

    Так слідував Орфей, співав Христос.
    Комусь податись в блазні довелось,
    ніскільки не соромлячись чуток.
    Уголос коливався їх зв'язок,
    розгойдуючи й високо здійма
    узяті ноти ними обома.
    Так слідував Христос, співав Орфей,
    твоя любов – улюблениця фей,
    сахалась і тікала з криком в степ,
    над нею в млі розгойдувався цеп,
    як телефон і циферблати стін,
    по ній у млі розгойдувався дзвін,
    розгойдувався бронзовий овал,
    розгойдувався смертний ідеал.
    Розгойдувався маятник зі слів,
    розгойдувався білостями млив,
    розгойдувався юнкою в вікні,
    розгойдувався хлопчиком вві сні,
    розгойдувався в соромі густім,
    розгойдувався в мешканні пустім,
    розгойдувався деревом очам,
    розгойдувався тут, внизу, і там,
    розгойдувався з юнкою в руках,
    розгойдувався криками в кутках,
    розгойдувався тінню по стіні,
    розгойдувався зовні і в мені,
    розгойдувався, блимав і тускнів
    у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

    Ти маятник сумлінь і їх мета,
    ти маятник від ясел до хреста,
    як маятник, ти сам собі взнаки,
    як маятник з банкнотою – руки,
    ти маятник туди-сюди на п’ядь
    від Лазаря у Гефсиманський сад,
    ти маятник любови, злої впіл,
    ти маятник кровобігових кіл.
    Ти маятник, тобі все ніпочім,
    ти маятник у мороці нічнім,
    ти маятник і маятнику брат,
    твоя душа чудовий циферблат,
    ти маятник нашіптаних потал,
    лице твоє, як маятник, овал.

    Ти маятник, розумник і тупак,
    ти маятник відтак і позаяк.
    За вікнами, гріховне і святе, –
    твоє зачаття раз у раз гряде.
    Ти маятник від нього і по гріб,
    ти маятник годин своїх і діб,
    як маятник, прости мені, Господь,
    як маятник душа твоя і плоть,
    ти маятник у кожній голові,
    ти маятник – дитиною в траві,
    ти маятник внизу и наверху,
    ти маятник стражданню і гріху,
    ти верхівець в картині видатній
    до коней апокаліпсиса в ній.

    Крик:

    Я маятник. Не сіпайте мене.
    Я маятник усього, що мине.
    За пристрасті майбутні і т.п.,
    я сам попереджатиму себе.
    Зізнатись бідоласі в співчутті,
    саме себе в’являти на щиті,
    завсідником шпиталів і пивниць –
    божественна удатність одиниць.

    Звитяга, нагорода і вінець,
    удатність завбачати свій кінець,
    чин лицарства, шляхетну іпостась,
    удатність, що чуттєвості придасть,
    удатність височіти невпопад,
    як маятник – чудовий телепат.

    Удатні до гойдань на волоску,
    удатні будувати на піску,
    удатні до свободи і узди,
    удатні до опали і звізди,
    удатні в кровозмішень впасти транс,
    удатні до любови і зараз,
    вам світло вимикати слід, – нічуть
    знайомці таємниць не бережуть,
    як не шкода, не кажучи – бажань:
    за вами почуття уже біжать.
    Не це дивує погляд ваш чимдуж,
    стосовно почуттів, дотичних душ
    у намірі до горла чимось там?
    Тож раю стати маятником вам.


    «квітень, 1962»

    ***


    ----------------------------------






    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  45. Петро Скоропис - [ 2021.01.19 09:54 ]
    З Іосіфа Бродського. "Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі..." Семенов
    Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
    гамують жагу вологою, і нетоптаний ряст
    безтурботний ще – суто в манері зелені –
    і зір затримується на узорі
    шпалеру, на цифрі календаря,
    на облігації, траченій колізеями
    нуликів, ти – що явився у світ
    під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
    чуєш в тиші вкруги, як перо біжить,
    у поміч зелу – пройтись рацією доконаного.

    ***


    Семенов

    Владіміру Уфлянду

    Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
    Був тільки зелений луг і на нім корова.
    Подалік бігли цугом стальні вагони, де теревенив
    люд і на південь їхав у відпустку в однім Семенов.
    Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
    не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
    Або Іванов, Петров, Сидоров були б при ділі,
    а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
    Міркуєш собі помалу, і, стрінувшись
    навіч з лугом,
    тетерієш і тупиш – коливаючись глуздом:
    якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
    то чом у них різні вирази існування?
    Ба, не лише з обличчя, а – що важливіше – в тілі?
    Схожість у них ота, що вони невіддільні,
    допоки існує Семенов: допоки він, виплід смутку
    часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
    допоки мукає потяг, вагон зеленіє й зелень
    коровою марить инде;
    допоки час іде, а Семенов їде.
    1993

    ***


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  46. Нічия Муза - [ 2021.01.16 12:15 ]
    Зимова пісня
    Мій сину, темно надворі.
    Не час у ліс одному.
    Не допоможеш ти сестрі,
    О, синку, будьмо вдома!

    Там люта холоднеча скрізь,
    І вітер виє сильно;
    Тому у цей дрімучий ліс
    Не йди, моя дитино!

    О мамо, мамо, втри свої
    Сльозою вкриті очі.
    Я знаю, що знайду її
    І викраду у ночі.

    Не буде ні спокійних снів,
    Ні радості самому;
    Я звик до снігу та вітрів,
    Чекай обох додому.

    Дивилась довго у вікно
    Зажурена матуся;
    Та син із ночі все одно
    У хату не вернувся.

    Розтанув сніг, і вітер стих,
    І засіяло сонце,
    А мати жде дітей своїх
    Весною у віконці.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.41)
    Прокоментувати:


  47. Тамара Швець - [ 2021.01.06 20:27 ]
    Різдво
    Порхал на Рождество снежок,
    Гулял морозец лёгкий,
    А шаловливый ветерок
    Сдувал снежинки с ёлки.
    Снежинки падали, кружась,
    Колокола звонили
    Как будто плыл небесный вальс…
    О Деве, о Марии
    Молитва в храме вознеслась,
    Что миру в утешенье
    Когда - то Сына родила
    Во благо и спасенье.
    Горит торжественно свеча
    И перед образами
    Молитва наша горяча:
    Бог да пребудет с нами!
    Татьяна Юдина

    Среда, 6 января 2021, 19:15
    Перевела на украинский язык 6.01.20 19.45
    Літав на Різдво сніжок,
    Гуляв морозець легкий,
    А пустотливий вітерець
    Здував сніжинки з ялинки.
    Сніжинки падали, кружляючи,
    Дзвони дзвонили
    Неначе плив небесний вальс ...
    Про Діву, про Марію
    Молитва в храмі піднеслася,
    Що світу в розраду
    Коли - то Сина народила
    На благо і порятунок.
    Горить урочисто свічка
    І перед образами
    Молитва наша гаряча:
    Бог хай буде з нами!
    Середа, 6 січня 2021, 19:15

    Переклала українською мовою 6.01.20 19.45


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  48. Нінель Новікова - [ 2021.01.06 16:36 ]
    СПРОБА РЕВНОЩiВ Марина Цвєтаєва перекл. з рос. мови
    Як живеться Вам із іншою,–
    Чи простіше? – Змах весла! –
    Чи по узбережжя лінії
    Швидко пам’ять відійшла
    Там, де я – плавучим островом
    ( В небесах – не по воді!)
    Душі, душі! – будьте просто ви
    Сестрами, не як – тоді!
    Як живеться вам з простою
    Жінкою? Без божества!
    Самодержицю з престолу
    Скинувши (сама зійшла).
    Як живеться вам – кохається –
    Щулиться? Встається – як?
    З митом вічної банальності
    Як вправляєтесь, бідняк?
    «Цих судом із перебоями
    Досить! Дім собі найму.»
    Як живеться без любові вам –
    Мною обраний, чомусь!
    Апетитніше й поживніше
    Їжа? Звикнеш – не пеняй…
    Як живеться вам з подібністю –
    Вам, хто знехтував Синай!
    Як ведеться вам з чужинкою,
    Із тутешньою! Пройшло?
    Сором Зевсовими віжками
    Не шмагає вам чоло?
    Як співається, здоровиться –
    Можеться-живеться як?
    Вічно з виразкою совісті
    Як вправляєтесь, бідняк?
    Як живеться Вам з товаром
    Ринковим? Ярмо – круте?
    Після мармурів Каррари
    Як з трухою живете
    Гіпсовою? (З брили висічений
    Бог розбитий там лежить!)
    Як живеться зі сто-тисячною
    Вам, який пізнав Ліліт?
    Ринковою новизною
    Ситі? Звикнувши до див,
    Як живеться із земною
    Жінкою без почуттів
    Шостих?
    Чи пізнали щастя?
    Ні? В провал без глибини ¬
    Як живеться, любий? Тяжче?
    Так, як з іншим і мені?

    2020




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.47)
    Коментарі: (5)


  49. Петро Скоропис - [ 2020.12.26 14:00 ]
    З Іосіфа Бродського. Сонет (Я знову чую голос твій тужливий…)
    Я знову чую голос твій тужливий
    на пустирях, і гавкання бульдогів,
    і рідний слід шукаю в млі околиць,
    і знову бачу скрізь різдвяну хвою
    і вогники, шипучі у заметах.
    Ніщо твою не викаже адресу
    точніше зойку, що блукає поніч,
    як чиста, кришталева крапля трути.
    Тепер і я стрічаю рік Новий
    на пустирі, в німому хороводі,
    і гаснуть свічі давні у мені,
    і по устах біжить вино Трістана.
    Уперше я на зов не озиваюсь…
    Я віднедавна бачу і без світла.


    ----------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  50. Петро Скоропис - [ 2020.12.23 09:11 ]
    З Іосіфа Бродського. Postscriptum
    Шкода, що тим, чим надило мене
    твоє буття у світі цім, не стала
    моя у нім присутність для тебе…
    …Укотре на старому пустирі
    дротами посилаю я у космос
    і свій мідяк, увінчаний гербом
    у суто безнадійній забаганці
    єднання мить звеличити…Та ба,
    тому, хто підмінити не зумів
    собою світ, лишається намарно
    щербатий обертати знову диск,
    як стіл на спіритичному сеансі,
    аби примара зголосилась ехом
    останнім зойкам зумера у млі.


    -----------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38