Біжить стежина та й біжить,
Там де замети сніжні й білі,
Де ліс замріяний стоїть,
Де ще ростуть ялинки милі.

Там де струмок під снігом спить,
Де чарівні стоять Карпати,
Біжить стежина та й біжить,
Неначе хоче показати

Величність сяючих снігів,
Струнких смерек розкішну вроду
І неба дивну прохолоду,
Блакитний погляд чистих днів.

Струнких смерек співучий край
В красі та щасті розквітай!

Вже тане сніг, вже тане сніг
В проміннях сонця золотого
І кличе в мандри шум доріг,
Бажанням вічним до нового.

Там на дорогах весняних
Блакитне небо розквітає,
В проміннях сонця золотих
Серця та душі нам єднає.

Крізь неосяжну даличінь
Весна спішить в зелених шатах,
Під нею пишний білий кінь
У золотих летить дукатах.

Вся збруя сяє та горить
Від діамантів розмаїтих,
Весна, весна до нас летить
В хмаринках золотом розшитих.

На селі горілку п’ють,
Пивом запивають,
До куми гуляти йдуть,
Ще й пісні співають.
І співають цілу ніч –
Ніколи лягати!
Про козацтво та про Січ,
Як тут можна спати.
За козацтво вип’єм ми,
Та й по повній, друзі,
Їдуть, їдуть козаки
Аж луна у лузі!
Будуть, будуть козаки
Знову панувати,
Про країну та народ
Будуть добре дбати.
Будуть, будуть козаки,
В рідній Україні,
Бо набридли вже давно
Нам обличчя сині.
2004р.

За обрій сонечко сідає,
Спадає літня спека дня,
Край неба в хмарах догорає
Червона смуга вогняна.

Дарує вечір прохолоду
І ніжну пісню солов´я,
І відпочинок й насолоду
Які бажала так душа.

Зітхає вітер тихо в листі,
Тополі мріють в небесах,
Про їхні думи світлі й чисті
Співає пісню дивний птах.

І знову ти мовчиш,
Ледь тріскають крижини,
Байдужості вуаль
Спустивши на чоло.
Безмежне каяття
Великої провини.
На щастя чи на жаль,
Минуло, що було...

Ридає срібний день
Рожевими дощами.
Розгублюється час
В країні сновидінь
Кохаються думки
На сонці до нестями.
І падають на нас
Сплетінням янь та інь.

О! Знову ти мовчиш -
І душу мою краєш.
О! Краще б ти розбив
Словами мідний гріх.
Я зрадниця! Скажи -
Адже ти добре знаєш,
Що сон мене згубив,
Увівши в сад утіх.
10.05.02

В маршрутці товканина,
Притис Твої сідниці.
Між нами лиш тканина,
Штанів, трусів, спідниці.

На дворі страшна спека,
В маршрутці люди мліють.
Ти теж така гаряча,
Ще й вушка червоніють.

Ці ями на дорозі,
То вверх, то вниз, благаю!
Я ніц зробить не в змозі,
Й Тебе вже підпираю.

Я не забув про сором.
Та й якось не культурно…
Все добре. Ти всміхнулась,
Через плече: Бон жур но…
11.06.2006

Чуєш, рідний?..Голоси
вже сплітаються в хорали..
Небо мліє від краси.
Із глибин ростуть корали.
Море дихає теплом.
Сонце мружиться від блиску.
Біль розкришується склом,
не витримуючи тиску.
Підставляючи щоку
для ударів і покути,
я стояла у вінку
із містичних квітів рути.
Сум від себе відвела.
Як могла...Як тільки вміла.
З життєдайного тепла
проростає квітка біла.
Два магічні полюси
перехрещують дороги.
Чуєш, рідний, голоси?
Це космічні діалоги.

11 листопада”06

впала як тінь на пісок
сукня
б'є кастаньєтно висок
сутність
і у вологім піску
перса
на дерев'янім містку
п'єса
сукня на морі твоїм
скресла
нас понесли за буї
весла

зима вдягнулася в депресію
й почала плакати дощем
і світ сприймається як версія
одного з вимірів проблем
сніданок, кава і маршрутка
передбачаються святА
і знову в серце купа трутки
і знову маска і сміття
прокурю вечір до нестями
розберу ніч на вітражі
я замерзаю між
дощами
і світла дотики чужі

візьми мене в свої обійми ніч
і повплітай зірки мені в волосся
побудь зі мною хвилю віч на віч
щоб плакати самій не довелося

Де Ти була..? Коли розпавшись на краплини,
Мене збирали руки самоти.
Коли від порожнечі пласко для судини,
І відчаї розхитують мости.

Цих уст, мов жал, торкалися ікони,
Шмагали олівці паперу білизну...
Та барабанні вибивались перепони
На колобіг вказівок та зі сну.

Думки Тебе похоронивши воскрешали,
І перемотували власний плин знова -
На атом не доводячи до шалу,
На мить не зупиняючись в словах.

Мої молитви зліплені зі серця,
Твоє мовчання - цівка у спині...
Я розпинаюсь знову... І в люстерці
Ховає тиша перехожі дні.

20 Липня 2006

Ти погадала мені на руці.
Сказала, що в мене коротка
Інтелектуальна лінія
(Ха, здивувала!).
Загнала в глухий кут.
Я не знав що відповісти,
Бо так воно і є.
Ніде правди діти.
Логічний вивід,
Навіть без гадань усяких.
Та про тебе вже мовчу.
Я ж не Андрухович,
Щоб засуджувати інших.
Точно можу сказати
Лише про себе.
Так-от,
Загнала в глухий кут,
І себе також,
Бо я відповів:
«Інтелектуальна лінія
На руці коротка,
Зате з іншим пощастило!»

Подаруй мені останні квіти
цього літа.
Принеси мені бездумні ночі,
коли захочеш.
Обіцяй мені весну, ще й ранню –
таке бажання.
Обійми, зігрій мене зимою –
самим собою.
Закричи й застав мене радіти –
віддячу літом.
Помовчи, тримаючи сльозу гарячу, –
сповна віддячу.

Відчуваю: вросла у роль
п’яна осінь.
Світ, як голий стоїть король,
слова просить.
Повертати чи вліво, чи впра...
Хто підкаже?
Навигадував безліч правд
долі вражій.
Кроки-крики круками скрізь
не скресають.
Має простір кульгавий вісь
аж до Раю.
Дочитати рядок один...
Ґнотик гасне.
Спомин, наче ковток води,
передчасний.
Загубили і слід і сад
в падолисті.
Чуєш, час повертать назад
з хибних істин?

Ти повертаєшся, оберти робить земля — осягай.
Бачиш сузір’я дозріли чужі та вітчизни.
Пам’ять, як краплі дощу чи як крапельки крові.
Нехай
Падає сніг — незагублений, радісний, чистий.
Так, наче люди, що падати вчаться і вчасно впадуть.
Поночі буде і спрагло, і клітка для листя
не затріщить.
Намалюю мовчання, продовження, путь.
Тільки пробачення — із нефарбованих істин.
Ти обертаєшся, соняхи сонні кружала — на схід.
Тихе болото.
Навіщо такому нечисті!..
Бачити кавову гущу і знати про шахи та хід.
Більше нічого.
І ти...
Заблукала у місті...

Коротке літо – в стиглій аличі
Як парашути піною морською.
Чому палає у легкій оскомі
Цілунок тінню на твоїм плечі.

Ти як земля. В загойданій омані
Вітрами трави дзвонять як кришталь.
В душі – дощі. В руках твоїх – скрипаль,
Як дотик віями, уранці, у тумані.

Я відірвусь від плоті і планети.
Поглину вглиб засмаглої землі.
За крок від літа. В сутінках імли.
Зі мною – ти. Але насправді: де ти?

Золотавовечірні озвуться дощі
І поріжуть метал островів передніччя.
Закривавлений лист упаде на обличчя
У прощальній жалобі в осінній душі.

Озирнеться і ніж, й у калюжі впаде.
В міріаді оцій – океани свічада.
Металевий той дощ буде ніччю звучати
Й коли місяць блідий до води підійде?

дібрала якісні нитки
підрахувала їх необхідну кількість
пригадала узори за якими будемо жити
і все задля того аби був гарний светр
можливо що й вишита сорочка
тільки чому мені й досі пригадується мить
коли ти одягла мені своїми натрудженими руками
уперше стало так затишно і моторошно
чи це справді усе це для мене?

Я жив тоді – краплина на стеблі,
Де сніг Карпат – в полоні кришталевім.
Вона – із грані й подиху землі.
Сади довкола – вічні акварелі.

Мій сніг Карпат – краплина у руці.
Твоє ім’я – потоки і заграви.
Чи буду я зі сріблом хмари цим
Твоя краплина, що вколише трави?

На брюках неба – пояси доріг:
Літак зі срібним попелом на крилах.
Весна прийшла й пелюсткою згоріла
Як тіло ранку. Як прощальний сніг.

Якщо колись до тебе не прийду
І не торкнуся крилець стоголосо, -
Забуду я зволожене волосся,
Пір’їни рук на вранішнім льоту.

Мої дороги - за дощем доріг:
Крилом своїм торкнися металевих.
У ніг твоїх поснули мужні леви.
А мій літак - пелюсткою до ніг.

Ти малюєш на вікні
Мій настрій усміхом весняним.
А вітер наспівує пісні,
Такі смішні, солодкі й п’яні.
Хтось загубився у своїх думках,
Хтось думає про вічність світу.
А день купається у снах,
А ніч сміється так відверто.
Стирає межі почуттів
Бурхливе море хвилею своєю.
Й бажання диких відчутів
Так заховалося під тихою зорею.
І мить запуталась в волоссі -
Згубилася вона у снах,
Сховалась мрія у колоссі,
Щоби не плутатись в думках.
Лиш усміх, мальований тобою,
Огортає радістю в печаль,
І гріє серденько зимою,
Й стирає мій вчорашній жаль.

цеглинка тулить до цеглинки
з обвітреним лицем будинки
сальсує листя карнавал
то осінь пронеслась учвал
пісок усе пісок і порох
і листя під ногами ворох
і банди псів шукають сук
гітари тихий тихий звук
світить кому гітарні рани
і сумно тут без Адріани
від пива просихає тара
і замовка моя гітара
іду по вулиці самотній
то й що коли в бандані модній
кому світить бандери рани
коли нема тут Адріани
гірка була сьогодні кава
загусла в горлі чорна лава
солона ніч прогірклий ранок
гітару чуєш Адріано?

Я після себе певно щось залишу,
Можливо слід у небі, може тишу,
Чи просто кола в дзеркалі ріки,
Чи попрощаюсь помахом руки
І більш нічого не лишу на згадку.
(Візьму з собою і візитну картку
Душі своєї, й серця телефон...)
Натисну "стоп" - старий магнітофон
Помре раптово на високій ноті,
Динаміки затихнуть у скорботі;
Й лиш у вхідних заржавілих дверей
Тихенький плач почується з грудей.

14.12.2006

Побачив правду,ту,яку шукав роками
І відсахнувся...Ні, це не вона!
До неї бридко доторкнутися руками,-
Якась змертвіла зверху і до дна.

А інші її хвалять і голублять,
Та щиро так, що за версту смердить.
І, мабуть, поцілують і полюблять...
А я її не можу полюбить!

17.03.2005

Це не перина з пуху,піря,вати,
Це не промінчик сонця у вікні.
То є брудний асфальт утрати
Зі сріблом сліз на чорнім полотні.

Твій голос знов у далині,
Його я чую, а ти ні,
Бо ти згубилася нажаль,
Залишила мені печаль.

Я день за днем дивлюсь у очі,
Бо відповідь побачить хочу,
Яка в мені розбила горе,
А серце затопило море...

І тут останній день минав,
Тоді себе в тобі сховав,
І стала ти немов кришталь,
Неси мене моя печаль...

неймовірно уявити світ
у якому зникають фарби
безглуздо будувати хату
з вікнами не в садок
опинитися далеко за виднокраєм
і не стати щасливим
затамувала подих крапля
падаючи на твою щоку

Прокидайся дівчино,
Розчеши свої коси,
Хай обличчя умиють
Літні вранішні роси.

Краплі сперми моєї,
Що засохли на тілі,
В зайцях сонця завмерли
Ніби родимки білі.

Ех, як добре прокинутись
Поруч з файною пані,
З якою вовтузились,
Потопали в коханні.

Займались любов`ю,
На свіжому сіні.
Під запах природній,
Під звуки тваринні…

Я був там недавно.
Вже нема тої ферми.
Моє тіло й душа,
Пригадали, й завмерли.
11.10.2005

І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

Тепла ванна
Зимній вечір
"Це ти кохана?"
Цілуєш плечі.

"Іди до мене,
Води не бійся,
Одежа висохне."
Сміємся…

Холодна постіль,
Пекучий подих,
Умить палає,
Коханням чистим.

Злились докупи,
Смакує тіло.
Цілунки всюди.
Ласкаво-ніжно.

Спітнілі вікна,
Щасливі двоє,
Лежать в обіймах.
Так добре…

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

Якими словами, якими забутими текстами
Мені відправляли «за спокій», мене відправляли на силос.
Слів глупа, сумна кібернетика сексом і секстами
Продовжує сухо поститись, проситись на стилос.


Якими ділами, якими безмежними вчинками
Рантьє із кісток поцінує… мене зацілує косою?
І винно-музичними, повними квартами, квінтами
Вже інші ввійдуть у конфлікти з самими собою.

14.12. 2006 р.

сеньйорито рвіть сукню для вальсу
ми із вами станцюємо сальсу
хочу вам помогти сеньйорито
явить небові місячність скриту
сеньйорито моя сеньйорито

і тріпочуть ледь шкіра та пальці
горимо у небаченій сальсі
пелюстки розкрива орхідея
сеньйорито не знаєте де я
танцювать непогана ідея

сеньйорито моя сеньйорито
пелюстками цілунками вкрита
я люблю тебе рвійно і ревно
доки сонця не видно самбреро
догорає прозоре пареро

сама
чужа
холодна
і байдужа
безлюдна вулиця у місті без імен
де кожен крок -
занурення в калюжу
якісно свіжих і нових проблем
самотня вулиця
сліпий ліхтар і пляма
класично гостре і розбите скло
я вчора саме тут прийшла
до тями
і саме тут моє найглибше дно
мій тихий світ
порепаний в знемозі
порізаний ущент гострим ножем
я - просто вулиця
у когось по дорозі
я - просто вулиця у місті без імен

Танцювати на вістрі ножа.
Танцювати під дулом у спину...
Та чи зброї? Життя – людожать.
Ти людина? – Тоді ти загинеш...

Обирай собі танець, а ні –
Оберуть і без тебе. Не думай.
Танцю-радості й танцю-війні –
Всім готовлені смерті парфуми.

Ми приречені на полонез,
Котильйон, алеман, а чи танго,
Щоб в останньому па до небес
Відлетіти рожевим світанком.

Чи пізнати розпечений крик
За погрішні свої злодіяння,
І під марш похоронних музик
Крок в нікуди зробити останній.

Усміхнися! Різниці нема...
Вище голову! Випрями плечі!
Протанцюй все життя жартома,
Доки Хтось не покличе на втечу.

бандеру ріжем на бандани
сідлаєм збуджені банани
ш'єм на ніч із бандан бандеру
і ковдрою легке пареро
горять із топів команданте
розпочинаєм ніч анданте
зорять над пляжем секунданти
солоні ми солодка фанта
люблю тебе моя інфанта
порізав ногу в зорях ранок
бандану наклади на рану
бандеру неба ділять очі
солодкі ми солоні ночі

Воскресни, янголе біленький!
Розправиш крильця помаленьку,
Обличчям сонечко наллєш,
Свою любов іще знайдеш...
І заблистять зірками свічі,
Засяє посміх на обличчі,
Серденько битися помчить
І все погане замовчить!
Помолюсь, горенько, за тебе,
Не в упокій, то без потреби,
Щоби жила медово й красно...
Не блідни, янголе, й не гасни!

Люблю з природою віч-на-віч самоту,
У хмарах небо, сповнене дощу,
І першу чисту крапельку-сльозу
Тремтячу у долоні як несу...
Люблю спостерігати в небі зорі,
Перлинки, вшиті в простір, нерухомі,
Згасаючи під сонечком поволі
Ховають від очей свою красу...
Спинити час у спогадах люблю,
Бо шлях вони в минуле відкривають
І миле личко переді мною являють,
А личко те понад усе люблю!

Ніжні цілунки кохання дарує закоханим,
Ніжні обійми любов готує закоханим,
Ніжні слова з ніжних вустоньок сипляться,
Ніжно у вічі кохані закохані дивляться;
Ніжністю співи у серці коханому живляться,
Ніжністю справжнє кохання вовік не насититься.

Тебе любити просто. Наче дихати.
Ведеш до серця лінію пряму.
І плаче воском на прощання лихо. Ти
береш мене за руку... І чому
стихає дощ, коли Ти поряд ? Відстані,
що креслить час небесним олівцем,
такі немилосердні і розхристані,
коли далеко Ти...І сонячним лицем
всміхаються світанки, що народжені
Любов’ю Ночі від Любові Дня.
Сьогодні хмари білі та скуйовджені.
Сьогодні вітер щастя доганяв...
Догнав його, приніс в торбинці з вузликом.
Тепер воно нікуди не втече
і світить золотистим теплим вугликом,
коли схиляюсь на Твоє плече.

25 листопада”06

вірш схожий на батарею
засИдівся в серці мому
по клаптиках його клею
породжую тільки втому
вірш схожий на калорифер
гаряче палке представлення
залишиться в світі літер
бо грошей нема на опалення

Залишок осіннього тепла,
Ніжність не потрачена на вітер –
Все тобі… Для тебе віддала
І душа вогненним сонцем світить.

Лиш для тебе зорепад думок.
В небокрай летять жагучі мрії…
Відчинив незайманий замок,
Випустив на волю всі надії.

Ти в моїй душі і повсякдень
Пестиш сподівання поцілунком,
Вогнище усіх моїх натхнень –
ТИ в житті найкращим є дарунком.
13.12.06

Мене утримати не просто –
Я знаю… Ти мене прости…
Мені й самій від того млосно…
Злітаю знов до висоти.

Я - твоя мрія, я - бажання,
Ще - подих вітру, щастя мить.
Ти не утримаєш жаданням –
В найвищий пік вона летить.

Бо мрія – то уже не мрія,
Коли ти дотягнутись зміг...
Лишається одна надія –
Торкнутись, як розтане сніг…

помолися
свічку запали
зроби вигляд схожий на страждання
я померла
вчора уночі
не сягнувши справжності кохання
доторкнися
помахом крила
я вже ангел може буду завтра
я ніколи
дійсно не жила
лиш вдавала
це остання втрата

до нестерпності кроки
розгризають священну тишу
я навпохабць знімаю вроки
ні для кого помітно
...здишу
і біліють хрести на клумбах
і висока врожайність болю
ти охрестиш цю ніч, як "Сумно"
покидаючи поле бою

Я на плечі твоєму малював весну-
Зажурену, самотню, не кохану,
Із піснею в очах проте німу,
Ображену до сліз, тендітну панну.

Я залишав в твоїх очах печаль,
Дзеркальний блиск розбитий у долонях,
Солоним сріблом виткану вуаль,
І біль пекучу, що живе у скронях.

Останній раз я цілував в уста,
Як злодій крав солодкий поцілунок,
Пянів востаннє, випиваючи до дна,
Французький з гіркотою ніжний трунок.

Я відпускав тебе зі своїх рук.
Це так жорстоко...-Сам же різав крила,
І сам стрілу вложив у пружний лук,
І вбити хочу.Мушу!..та несила.

ти ховаєшся за псевдонімами
і боїшся сказти уголос,
що ти мату співець анонімний
що духовності - ні на волос

твій нонконформізм - тільки маска,
що ницість духовну ховає.
мені вже давно стало ясно,
що мозку у тебе немає.

ти ворог собі, не народу
народ не обманеш набором
незв'язаних слів. погоду
не зробиш, наклавши з прибором

Я написав поему про кохання.
Вона вмістилася, на диво, в кілька слів:
"Привіт","Кохаю","Вибач" і "ридання"...
І так завжди в безмежностях світів.

чому життя маленьку мить триває,
лиш мент один з народження до смерті?
чому так болісно горить вогонь у серці
коли воно безпам'ятно кохає?

чому душа так високо літає
а тіло б'ється з бідами у герці?
натхнення й ницість борються у серці
і споконвіку виходу немає.

та марна справа - турбувати бога
питаннями одвічними оцими
не дочекаєшся на відповідь від нього

лише з роками біль душі відлине,
і ти уже збираєшся в дорогу
у край, де море вічності спокійне...