На невольничім на ринку
В городі Стамбулі
Продавали українку
У часи минулі.
Продавали українку
З довгою косою
Не було на усім ринку
Гарної такої.
Йшов чужинець молоденький
По ринку по тому,
Обіцяв купити ненці
Прислугу для дому.
Ішов хлопець, придивлявся
До товару пильно,
Із купцями торгувався
По – турецькі вільно .
Аж побачив українку
Гарну, чорноброву .
Став, як пень, посеред ринку
І мовчить, ні слова.
Стоїть хлопець молоденький
Лиш очима лупа.
А серденько в грудях тенька,
А у скронях гупа.
А купці мерщій до нього:
- Купляй, видна дівка.
Глянь, які стрункії ноги,
Гарненька голівка.
- Скільки просите? - питає.
- Та п’ятсот курушів.
- В мене стільки і немає
Взяти вдома мушу.
Ви ж дивіться, не продайте.
Я ще повернуся.
Мене тутечки чекайте.
Та й їй посміхнувся.
Сам помчав мерщій додому
Аби гроші взяти
Поспішає,а самому
Хочеться співати.
Почуття аж розпирають
Молодії груди.
І на нього позирають
Перехожі люди.
Прибіг, матір не питає,
Узяв гроші з скрині
І скоріше поспішає
Назад до дівчини.
Прибігає. Купці склались,
Дівчини немає.
- Де дівчина подівалася? -
Знічено питає.-
- Продали,- купці говорять.
- Як? Ви ж обіцяли.
А в самого серце з горя
Аж тремтіти стало.
- Продали. Приїхав батько,
Викупив дівчину.
Мабуть, мав великі статки.
Не дививсь на ціну.
- А звідкіль же вона була.
Ця гарна дівчина?
- Ну, якщо ми вірно чули,
Десь із України.
Оббіг хлопець пів Стамбула,
Все шукав дівчину.
Чи не бачили, не чули,
Питав безупинно.
Повернувся, ледь не плаче
До своєї неньки.
- Що з тобою, хворий наче,
Сину мій миленький?!
- Ні, не хворий. Може й хворий.
Я і сам не знаю,
В мене, мамо, таке горе –
Дівчину кохаю.
- Це ж не горе, щастя, синку.
А хто ця дівчина?
- Бачив я її на ринку.
Кажуть – з України.
Ні ім’я її не знаю.
Ні ізвідки родом .
Що робити я не знаю.
Хоч із мосту в воду.
А без неї жить не хочу.
Й де вона – не знаю.
Як згадаю її очі.
Про все забуваю.
- Може, синку, ще забудеш!?
Утішає мати,-
Час таке, говорять люди
Вміє лікувати.
- Добре, мамо, почекаю…
Місяць, два проходить,
А юнак не забуває.
Місця не знаходить.
Каже:- Мамо, більш не можу,
Поїду шукати.
Треба, то об’їду кожну
В Україні хату.
- Ну, що ж, синку, їдь, як треба,
Тримати не буду.
Питай людей навкруг себе,
Знайдуть добрі люди.
Кинув хлопець землю свою
І домівку рідну.
За дівчиною молодою
В Україну їде
Вже об’їздив Україну
Від села до міста
Все шукав свою дівчину,
Хоч про неї звістку.
Не жалів ні час, ні грошей,
Почорнів від смутку.
Та все звістки не хороші,
Та сумнівні чутки.
Уже хлопець сил не має
Вже надію втратив.
Навіть дива не чекає.
Що дарма чекати?
Бачить, що знайти не може.
Просить в Бога милість:
- Впусти,- каже,- мене, Боже,
Де вона лишилась.
Яким хочеш, аби поряд,
Аби її бачить.
Бо помру без неї з горя.
А сам ледь не плаче.
Пожалів Господь хлопчину
Впустив квітом синім
У село те в Україні,
Де жила дівчина.
І з тих пір барвінок синій
Квітне і не в’яне
Жива пам’ять про хлопчину
Та його кохану.

Вже сотні літ душа не зна спочинку,
По світу бродить, спокою шука.
Скажи, о Боже, за які учинки
Мені дісталась доля ця гірка?
Хіба бажав я зла народу свому,
Коли з ярма із лядського звільняв,
Зібрав навкруг голоту і сірому,
Бажання помсти у серця їх вклав?
Так, ми чужої крові не жаліли
Та і свою не надто берегли.
Але ж пани самі того хотіли
Та і жиди її із нас пили.
Чого б то ми би мали їх жаліти?
Хіба вони нас жаліли колись?
Мільйони душ звели вони зо світу
І в тіло наше, мов кліщі, впились.
Мільйони душ волали вік про помсту,
Я лиш підняв тієї помсти меч.
Не від жадоби, заздрощів чи злості
Тяв без розбору голови із плеч.
То була помста і нічого більше
Та ще наука ляхам і жидам,
Щоб забирались з України ліпше
Й жадану волю дали врешті нам.
Та ще й Ярема в ненависті лютій
Чи мало крові, як тікав, пролив?
Чи ж можна було про таке забути?
За що жаліти лютих ворогів?
Одно жалію – що помер так рано
Й до Польщі дотягнутися не зміг.
Зробив би з неї я криваву рану
Й до мертвих була заздрість у живих.
Вже сотні літ душа моя блукає
Ніяк не може спокою знайти.
За що ж, Господь, мене ти так караєш?
Хоча б у пекло душу відпусти.

Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.

- Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
Чи ж забув ти, князю,
своїх предків славних,
Що від злих напастей берегли державу?
Ти продав державу, заодно і віру
І як тать бездомний блукаєш допіру.
- Я не тать і віри не продав своєї,
Бо я народився з вірою цією.
І свої для мене не якісь схизмати,
А Річ Посполита – то є моя мати.
Якщо чернь бажає її погубити,
Хто, як не я, зможе її захистити?
Ви за Україну печетеся,наче,
Та від вас, панове, вона гірше плаче.
Я карав на горло,відправляв на муки,
Але то для черні найліпша наука,
Бо простого слова їм не зрозуміти,
Вони все навколо ладні спопелити.
Ви мене взивали катом України,
Але хто інакше ребелію спинить?
Краще вже згубити сотню душ невинних,
Ніж навік згубити рідну Україну.
Кажете, що люду я замучив силу.
А ви, може, менше його погубили?
Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
Жидів та поляків вирізали в краю.
Я орду татарську не пускав до хати.
Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
Хто ж тоді, насправді,
є тим лютим звіром?
Не я Україну втягнув в колотнечу,
Не я її кинув в бійку проти Речі.
Чим то все скінчиться,
лиш Господь то знає,
Але Україна котрий рік палає.
За що українці б’ються проти ляхів
Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
Вони ж люблять вашу
цю схизматську віру,
Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
Давно на Вкраїну поглядають ласо.
А я дике Поле заселяв, тим часом.
А ви, святі люди, де ви тоді були?
По Січах сиділи та горілку дули?
А тепер зібрались все добро нажите
Все собі забрати, все собі лишити?
Ні, повірте слову, що того не буде,
Я із бунтом хлопів миритись не буду.
Знаю, яка буде ваша Україна:
Дуже скоро стане вона на коліна.
Бо сусіди люду не дадуть прожити,
Кожен схоче в неї пазурі встромити.
Лиш одна надія на Річ Посполиту.
Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
Зараз іще цього ви не зрозуміли,
Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
Але час настане, ви мені повірте –
Буде з того Хмелю голова боліти,
Будете жаліти, долю проклинати,
Тоді не забудьте і мене згадати.

Світ мене ловив, та не спіймав.
Не схотів. Такий я не потрібний
Світові, де очі всім застлав
Полиск грошей золотих та срібних.
Все моє багатство – голова,
Палиця й торбина за плечима.
А ученість світу – то слова,
Мудрість визначається не ними.
Скільки неотесаних стовпів
Підпирають царськії палати.
З деякими, власне, говорив.
Краще б їхню вченість нам не знати.
Кажуть, я злидар і бунтівник.
Ні, до бунту я, якраз, не кличу
Та для мене простий чоловік
Рівний, як сама Її Величність.
Ні, не бунт потрібен для людей.
Праця, простота, порядність, чесність.
Не заради влади чи грошей
Світові Господь дарує вченість.
Я пройшов Україну усю,
Істину шукаючи по людях.
Бачив і потворність, і красу
Та неправда й зло панують всюди.
Щастя на землі, на жаль, нема
Та його немає і на небі.
Жадібність й багатство, як чума,
Світом йдуть, де кожен сам за себе.
Кажуть, я сліпих й глухих учив.
Ні, вони на певний час поснули
Та колись прокинуться зі снів
І згадають, що від мене чули.
З тим, мабуть, і буду помирать.
Час прийшов. Господь зове до себе.
Не вдалося щастя тут впіймать,
Пошукаю ще його на небі.

Буває часом , що лежу без сну
І думаю: чи стала я щаслива?
Чи мріялось колись, що досягну
Такої слави і такої сили?
Я - Роксолана. І моє ім’я
Відомо нині по усьому світу.
То може в славі маю щастя я ?
Не кожен може стати знаменитим.
Тим більше, що рабинею була
І неймовірний шлях цей подолала.
То може у свободі я знайшла
Те своє щастя, що його шукала?
А поряд мене мій коханий спить,
Якого я у цій чужині стріла.
То може це і є прекрасна мить,
Яка мене щасливою зробила?
Щаслива мати , бо дітей своїх
Я у коханні справжнім народила.
Колись султаном стане хтось із них.
Я про таке і мріяти не сміла.
А про багатство взагалі мовчу
Бо маю все, що тільки забажаю.
І рук в воді холодній не мочу,
Корів задля цього не доглядаю.
Я досягла в житті своїх вершин.
Оце і є , мабуть, те саме щастя.
Але весь час у глибині душі
Ще плаче тихо українка Настя.

Що ж ви лякали, що боліти має?
Ну, а воно нітрішки не болить.
Так, може, зовсім трохи сіль щипає
Та кров лоскоче – по ногах біжить.
Я ж говорив, що смерті не боюся
І не лякаюсь цих наївних мук.
Здирайте шкуру, а я посміюся
З невправних і манірних ваших рук.
Ви цим мене хотіли залякати?
Та я ще більші муки пережив,
Коли народу довелось страждати,
А я тим часом вам-панам служив.
Хіба ці муки з тими порівняти?.
Деріть, деріть, хай Бог поможе вам.
Я знаю, за що маю помирати
І я цей шлях для себе вибрав сам.
Одне жалкую – мало вас потішив
І мало крові вашої пустив.
Ви не втомились? Ну те, веселіше,
Як вам той кнур годований велів.
Вам моїх сліз побачити не вдасться,
І стогону мого вам не почуть.
Не подарую я такого щастя
Хай хоч із мене шкіру всю здеруть.

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Татарський кінь ще не стоптав траву,
Яка з весною степ озеленила,
Безживний простір в одну мить змінила,
Перегорнула зимову главу.
По балці тихо пробиравсь ручай,
Десь за кущами витік заховався.
Поміж горбочків,як змія,звивався,
Йому до річки,бачите,і край.
А у блакиті жайворон співав
Так дзвінко-дзвінко,весело і гарно.
Та хоч дивись – побачить його марно.
Такий маленький скільки сили мав.
Козак вусатий верхи на коні
З могили степом чіпко озирався
Чи де татарин був не заховався?
Чи не здіймався дим у стороні?
Стояв один – десь попереду Крим,
Позаду його рідна Україна.
І він – надія для її єдина.
Вона уся лише за ним одним.
Прогавить він і запала земля,
Орда татарська сірим вовком рине,
Того в ясир візьме,хто не загине,
Попалить села,столочить поля,
Посіє смерть,пожне криваві жнива,
Зелені трави кров’ю окропить.
Один козак їй на шляху стоїть.
Та їй його об’їхать неможливо.

Н.Яковенко
Настала тиша в Україні
Після стількох кривавих літ,
Як гинув винний і невинний,
Як піднімався рід на рід,
Настала тиша…Не гасали
Татари по шляхах пустих
І ляхи в край не зазирали,
Москаль в Московщині затих.
Не чулось зойків передсмертних
І не здіймався вгору дим.
Ніхто вже не боявся вмерти,
Ніхто не кривсь ні перед ким.
Настала тиша…Брат на брата
Уже руки не підіймав,
Уже кривавий лик розплати
Над рідним краєм не вставав.
Не тому, що брати вжахнулись
Ці ріки крові проливать,
А просто нікому вже було
Один одного убивать.

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.

На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіяться й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натруджених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

3 березня 1993 р.,
Красноармійськ, Московська обл.

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

(За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:
ВІН – їх надія й має жити!
Та не судилося того!

Не врятуватися від долі!
Та ще й закляті вороги:
Підступні кроки їх поволі
здійснити задуми змогли!
Безвинна жертва заколоту
покинула брехливий світ!
Тим, хто здійснив брудну роботу,
Тримати перед Богом звіт!

Історія часів минулих…
Лежить на ній кривавий слід,
Що й загартованих розчулить,
Хоча пройшло немало літ.
Перегортаючи сторінку,
Забути хочеться сумне.
Позбутися поганих вчинків
І зло, дасть Бог, нас обмине!

21.08.2019
Свидетельство о публикации №119082103669

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Внуки Даждьбожі ідуть на смертельний двобій.
Правнуки Сварги, нащадки дітей Світовида.
Очі засліплені, розум до слова глухий, -
встала Обида!

Встала Обида, і тінь по землі пролягла
навхрест, розкраявши простір єдиного світу.
Сплеснули в небі два білих, два чорних крила, -
встала Обида!

Встала Обида, і жертви кладуть їй до ніг,
косять життя, наче те перестояне жито.
Ворони чорні сідають на кожен поріг, -
встала Обида!

Будемо босі брести по горілій стерні,
буде земля і сльозами, і кров`ю залита, -
хоч би лишилося це у тривожному сні!
Встала Обида…

2017

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018

Помни трагичный год — тридцать третий.
Людей придали голоду и смерти.
Стон раздавался, детский плач,
В Кремле ликовал убийца-палач.

Люди спасались в поездках, прошениях.
Их домой возвращали люди в шинелях.
В надежде остались только поклоны.
Так, голодной смертью погибли миллионы.

Вспомни голодный год - тридцать третий,
Как люди просили хлеба иль смерти.
Умирал от голода стар и млад,
Так потухал семейный очаг.

И каждый день, и на утро -
Везде валялись трупы, трупы...
Где одиноко, где несколько лежали.
Там мама мёртвая, а дети рядом засыпали.

О, Земля! Ты принимала не омытых,
Рукой голода убитых,
Тела твоих детей.
Жертвы убийцы и палачей?

Скорблю о ранней гибели усопших,
Дождями слёзы лью.
Я приняла в объятья изнемогших,
Чтоб облегчить им тяжкую судьбу.

Лежу у ваших ног я плодородна.
Для жизни всем полна.
Сила я - великого, свободного народа,
На благо жизни, мира и добра.

Барбос планує нищити ущент
усе, що захишає Україну,
і Rusia вираховує момент,
аби сильніше вдарити у спину.

Удар активізує група «Схід».
І оживають у могилах мерші,
бо почерк наших нинішніх сусід
той самий, що веде у 41-ий.

Історія відома і сумна,
та невідомо ще, чия вина,
і хто за це отримає по шиї...

Перевіряє азимут Батиїв
«вєлікая родімая страна», –
чи не дрімає о 4-ій Київ?

09/10/18

І знову чути веремію степу,
і при дорозі битій – чаєнят,
у Дикім полі – гетьмана Мазепу,
а у Полтаві – дикий каганат.

Петрові завойовує осанну
та сама дика чота Палія.
Не повезло у смерті отаману,
рятує молодого короля.

Ой не лікує зілля приворотне,
коли веде любов на манівці.
Минає слава і немає Мотрі.
Одне руків’я шаблі у руці.

І чаєнята квилять ще й донині
за іскрами у зрадженій родині
або за кочубеями в селі.

Чому, коли є вихід із руїни,
в руці у Мотрі – доля України,
а за Іваном лиш одні жалі?

09/18

І
Помолюсь, буває, і згадаю
проводи і зустрічі сумні,
верби і берези біля гаю
у далекі, ще дитячі, дні.

IІ
Ось і біла хата на помості
і червона присьба – находу
мамою підведена. Бо – гості,
їдуть гості!
Ну, а я іду,
я іду у вишитій сорочці
хрестиком у синьо-золоте....
А батьки готують кожній дочці
придане багате, як на те,
що до мене їдуть дві сестрички
із Донбасу та із цілини.
І які то файні вже вони?
Бо повиростали біля річки
із лози натикані вербички -
кожній ще далекої весни.

ІII
Ну, а нині – лози над водою,
на помості - терен і кущі,
що росли у проливні дощі.
Їду гомоніти із журбою,
із тією третьою вербою,
що мене чекає уночі.

03.2018

… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.

- Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.

Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!

Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!

Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…

І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:

- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..

1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".

Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.

Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…

Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…

А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.

«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)

Царю не вклонилась Вашті непокірна,
Каміння гірське обминає струмок.
Одну із красунь обирали в царівни,
Зібрали багато вродливих жінок.

Пів року мастили оливою тіло,
Наступні півроку у пахощах теж.
Розкішне жіноцтво заходило сміло,
Царівною в Сузах ? Реальність ? Авжеж.

Багато ілюзій буває на світі,
Зробив за царя вибір євнух Гегай.
Мав сторожа Ксеркс для жінок в своїй свиті,
Той вибрав Естер серед званих в цей рай.

Служниць було сім ще й кімната найкраща,
Плекала у розкошах вроду весь рік.
Гегай підказав - подарунки ? Нізащо !
Й що саме почути мав цар-чоловік.

Якщо захотіти - пів царства за вроду,
Мудрець Мордехай в сироти із рідні.
І вибрана Богом спасінням для роду,
"Померти чи жити" - звучить як ві сні.

Той жереб упав на дванадцятий місяць,
Злий ГAман приніс десять тисяч в казну.
Цар персня свого дав з руки нечистивцю
На повне понищення всіх, на війну.

Спасіння євреїв в прихильності неба,
"Прославили диво" у свято Пурім.
Зуміла Естер все зробити як треба,
І стало це свято веселим й гучним.

04.02.2018
НЙ

Пурім - пам'ять про спасіння євреїв більше 2400 р тому в період правління царя Ксеркса (Ахашвероша).
У 355 році до н. е. верховний сановник при дворі царя домігся від царя прийняття указу про повне знищення всіх євреїв в імперії.
Стараннями духовного лідера євреїв Мордехая і його племінниці Естер, яка стала дружиною царя, плани ГАмана були зірвані,
сам він загинув з іншими ворогами.
День, призначений для знищення євреїв, перетворився на день перемоги.

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Розбійник Мокша не діждався ласки,
що «воздає» і досі каганат
героям географії і казки,
як-то: Сусанін, Мінін і Пожарський,
а деінде Євпатій Коловрат.
Гниє у канцеляріях таємних
історії розтерзаної прах
на капищах і мощах убієнних,
що горами росли у болотах.
Найвищою ставала із віками
місцина на «Кощієвій» горі,
де у Кремлі ішли вперед ногами
один за одним виродки до ями,
де почивали парії-царі.
І очевидно, що земні закони,
формовані на костях і крові,
утворювали патогенні зони,
що виїдали глей у голові.
Тому ще від опричника Івана
до нинішнього Пу-богатиря
усі царі язичники-погани,
які не мають в голові царя.
А покручі-царевичі, бувало,
приходили до влади залюбки,
та неодмінно дурнями ставали,
хоча у казці – ніби навпаки.
Історія нічого не міняє.
На неї уповаємо дарма.
Недопалок «окурком» умирає.
Росія залишається тюрма.
А воля тиранію називає –
палата шоста, де нема ума.

                                      11.2017

Лишаються далеко не усі.
Завіялись моголи і татари.
А й досі ще живемо у ясі.
Історія Росії і Русі –
це дві калоші не одної пари.

Не має свого роду кацапня.
Її архіви – це одні наклепи,
фальшовані літописи, брехня...
Минуле наше завтрашнього дня –
оце й усі її духовні «скрепи».

Являються то лисі упирі,
то носії свинячої щетини.
І кожне, опинившись на горі,
усе ще риє ходи у норі
до ласої шматини України.

Московія прив'язана до пня,
що ріс віки у нашому городі
як дерево чужого їй народу.
І досі ще вирубує щодня
і корені, і віти мого роду.

На щастя, і часи уже не ті,
і юна зміна інша виростає.
Історія утопії минає.
Але, на жаль, не знають і святі,
яке минуле на її путі
несамовиту націю чекає.

                              10.2017

Поволі наближається майбутнє,
ущільнюючи пережитий час
за ко́гось – нами і кого́сь – за нас.
Не зайві і духовні атрибути
і тінями минуле і забуте
поповнює нічний іконостас.

Являються ровесники-ковбої
і пішими, і охляп на коні.
Буває, і полегшає мені…
Та іноді уже нові герої
навідуються у мої покої.
Це ті, кого убили на війні.

І ті, і сі – не уловимі душі,
і невмолимі ще, і не байдужі
до того, що турбує і мене…
І їх упізнають у тому крузі
і ОУН, і УПА, що у Союзі
покинули чистилище земне.

                              10.2017

Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.

Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.

https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Була пора – і я у лісі ріс,
аж поки явори пішли на лати,
а на ворини – нічого рубати.
Але новий – той самий Чорний ліс
по іншому не вмію називати.

Ішли роки, минаючи літа
галявинами, де упали роси,
які не оминали ноги босі.
Та ось уже і осінь золота
у сивину вплітає білі коси.

Чекають і на мене поруби.
Душа сумує, а на серці любо.
Оберігають велети дуби
окраїну далекої доби
і я, замшілий, ще не ріжу дуба.

Навідуюсь і нині до села,
увидіти дерева – аж до неба,
а іншої оказії не треба.

Отут ходила дівчинка мала,
тримаючись за руки тата й мами,
у Чорний Яр за білими грибами.

Епоха прошуміла й загула.
Але яка мелодія була!
Усе минає чорними лісами.

                              2017

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Горі Маківці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...

Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...

Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Дощечка 7Ж
Течуть ріки великі на Русі,
і многі води їх журчать, співають стародавнє.
Про тії боляри, якії не боялися… і літа многії
боролися о вольність руську.

Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого,
– тако ріки о них берегинять. І вітри буйні
гасають над ними, плачуть восени,
а в зимі студеній гурлихають по них.
І голублять дівоньки і ті це говорять,
як погибли тії у славі, а не оставили
землі своєї ворогам.
Ніби є ми, синове, також потомки
і не лишимо ми також землі нашої…

Дощечка 8
«Боронись, земле руська, і борони сама себе,
а щоб інші не були на твоїх крячах,
а тобто ворогам не далася охомитана
і до воза прив’язана, аби тягла той,
куди хотять чужії влади,
а нібито ти хочеш іти сама».

Дощечка 7А
«Єсьми многі, а вороги не суть такі многі,
як ми єсьми, русичі, а ворогів не стільки, як у нас.
А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і це на нас стараються,
і ці старання їхні марні будуть,
як вони були і в старі часи отців наших.

Дощечка 2А
«…А богів купальте і Дажба шануйте,
бо оце ж бо ми є русини, Дажбові внуки…»

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

болярин – боярин
берегинити – бити в береги, плескати на береги;
гурлихати – воркувати по-голубиному;
крячі – шия або ж плечі, рамена;
охомитати – накинути «хомут» на шию;
хомут – петля для запрягання коней;
лик – обличчя, образ;
лики – крики радості, веселощів;
многоликий – різнобарвний, або ж шумний, галасливий;
обоз – багато возів, таке собі «містечко на колесах», де ховають зброю, одяг і харчі під час облоги і військового походу.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

На Русі течуть ріки великі,
в ріках води журчать многоликі.
Ріки «многая літа» співають,
а роки все течуть, все минають.
Отчі лики в синах не загинуть, –
тако ріки о них берегинять,
а вітри буйно віють над ними,
плачуть в осінь, гурлихають в зими.
І голублять голубки – дівчата
тих, що в ноги не вміли крячати,
ще й тягти на крячах своїх воза
в хомутах до чужого обозу.
Єсьми руси і суть такі многі,
що нікому не падали в ноги,
а де падали в битві суровій
там земля наша кровна від крові.
Бережіть свої руки від крові!
Будьте, внуки, живі і здорові!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" ( у рукописі). Рік написання - 1990.

Дощечка 3
«Тримайтесь, браття наші, плем’я за плем’я,
рід за рід, і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим…»

«… Се ж бо ми є русичі, славці богів наших.
Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх. Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї
і товчем до неї, аби по смерті міг стати
перед Марморею і щоб сказала:

«Не маю винити того, який є повен землі
і не можу його відділити од неї».

І боги, будучі там, доречуть від себе:

«Єси русич і пребудеш ним, бо взяв єси
землі до рани своєї і приніс її до Нав’я.»

Дощечка 7Е
Той бо ніхто інший, тільки рус гордий:
ані грек, ані варяг, тільки славен роду славного,
і той іде по співах Матиресвих до лук твоїх,
Свароже великий.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Марморея – провісниця потойбічного життя, хоронителька лук Сварога, «мара» «морить» людей спекою, голодом, хворобою, війною.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Серед хмар на квітучій алеї
охорона стоїть Мармореї.
В охороні – квітуча алея,
у короні – сама Марморея.
А на тій на квітучій алеї
мармуровий палац Мармореї.

В тім палаці знайди Марморею
і розмову веди перед нею.
Стане так Марморея питати:
хто єси, себто як тебе звати?
Гордо стій на суді в Мармореї!
І тоді ти почуєш від неї:

«Хто шанує найменшого бога,
пам’ятає про луки Сварога,
хто тримається племені-роду,
віри пращурів, пісні народу,
хто бо рідною повен землею, –
той бо є нерозлучен із нею.»

В добру путь! На квітучу алею!
Добрим будь, не забудь Марморею!


(З "Дощечкової книги" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 8
Б’є крилами М а т и́ р с в а – с л а в а і каже
нам до січі іти, і нам ні до пиру, ні до їжі.
Маємо спати на сирій землі, а їсти траву зелену,
доки не буде Русь вольна і сильна.

Дощечка2А
Бо ось п т и ц я – М а т и ́р с в а співає… і жде
вона на часи з іншими, які повертають кола
Сварожі до нас, і часи тії завше ідуть до нас.
Говорить М а т и́ р с в а, що як будемо боронити
землю нашу, удержимося на ній.
І та все птиця говорить,
як огонь жару поносячи до нас,
і головою порушує, та то є гребінь її.

Дощечка7Е …
М а т и́ р с в а б’є крилами о боки свої з обох
сторін, які вогненним сяють світлом до нас,
всяке перо інше: червоне, синє, жовте і золоте,
срібне і біле, і ті бо світять, як сонце сару́ме…

Дощечка7Є
…а та п т и ц я сонцем не єсть, а тая єсть од
нього така стала бути.
…красна п т и ц я несе пращурам нашим огонь
до домів їх.Так слава наша потече
до М а т и р е с л а в и і пребуде в ній
до кінця кінців земських.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Кола Сваро́жі – оберти сонця, які свідчать про вічні і незмінні закони Всесвіту, закони життя і смерті.
Сару́мий – палаючий, блискучий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Б’є крилом красна птиця Мати́рсва
І про руське співа богатирство,
Кличе пращурів наших на віче,
Юних воїв вертає до січі.
Стелить пір’ячком землю могильну
За Русь вольну, і славну, і сильну.
Сяють пера, як світло саруме,
А Матирсва співає нам думи –
про часи і про звичаї гожі,
повертає нам кола Сварожі,
славу русів несе поміж люди,
а та слава вовіки пребуде.


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" ( у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка1
… то душі пращурів наших дивляться на нас…
…і ті світять зорями нам од І р у…

Дощечка 11Б
То бо єсть красен Ірій, а там Ра-ріка тече,
яка одділяє свергу од яви…

Дощечка 7Е
Пригляньмося до Ірію нашого, а побачимо
квіти красні, і дерева, і луки, і маємо в'яну
в'янити од піль тих, житву трудити і яшень полоти,
і просове збирати до закуть сварожих,
то бо од богощенства іншого,
бо земне було прахове, і болісне, і страдне.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Ра-ріка – сонячна ріка, ріка Сонця.
Ірій, вирій,вирай, рай – край вічного літа, куди відлітають душі
померлих.
Сверга – небо, невидимий світ Нави бога Сварога.
В’яну в’янити – сушити сіно.
Житву трудити – жати жито.
Яшень полоти – полоти ячмінь.
Закуть, закуття – відгороджений кут, місце для зерна.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

О зоре ранкова, займи небокрай
і нам розкажи про далекий вирай,
про пташку маленьку,
що в свиточці сірій
на зиму завжди відлітає у вирій,
де сонечко ясне,
де літечко красне,
де зірка ранкова палає – не гасне,
тут скине пташина
ту свиточку сіру,
бо знає, вона прилетіла до І р у.

Той Ірій далекий є квітами рясен,
І кожен на Ірії весел і щасен,
бо щастя велике
тут житву трудити
і яшень полоти, і в'яну в'янити,
де сонечко ясне,
де літечко красне,
де зірка ранкова палає – не гасне,
тут річка казкова розлилась не в міру,
бо знає, вона повноводить до І р у.

Тече Ра-ріка у спокої і мирі,
напевно їй райськи пливеться на І р і,
і пташка зимова
у свиточці сірій,
і зірка ранкова
нас кличуть у вирій.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Дощечка 11Б
…а Ч и с л о б о г числить дні наші
і каже богові числа свої, бути дневі Сварожому,
а чи бути ночі, і про всякого те.

Ті бо єсть явські і єсть
во дні божеськім, а в ночі ніякий не єсть,
тільки бог Дід, Дуб, Сніп наш.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Дід – дух Предка, Праотця.
Дуб – дух Лісу.
Сніп – дух Поля.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

В Числобога є мета
роки числити до ста.
Треба взяти рахівничку,
Числобогову сестричку,
най вона лічить поможе:
Числобоже, числи, боже!

Математика проста –
Вчися числити до ста.
Для матусі і для тата,
Куй, зозуленько, достату.
І зозуленька поможе:
Числобоже, числи, боже!

То робота золота –
роки числити до ста.
День і ніч, як сон у руку.
числи діду і онуку,
числи лісу, числи полю,
і пошли їм добру долю.

Най нам Доленька поможе.
Числобоже, числи, боже!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990).

Дощечка 11А
Се бо тайна велика єсть, бо ж С в а р о г –
П е р у н єсть і С в і т о в и д.
Тії два єсть удержувані у Сварозі
і обидва б і л о б о г і ч о р н о б о г борються,
їх С в а р о г держить, аби цьому світу
не бути поверженому.

Се бо, молячись, перше Т р и г л а в у
поклонятися маємо і тому велику славу співаємо.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Білобог – бог світла, дня.
Чорнобог—бог темряви, ночі.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ми богам співаєм славу,
поклоняємось Триглаву,
а Триглав є наш Сварог,
Чорнобог і Білобог.

В день ясний і білий з виду
поклонімось Світовиду.

В нічку темну, чорноруну,
поклонімося Перуну.

Білобог і Чорнобог
поділили світ на двох.
Та обурився Сварог:
я ж бо є верховний бог!

І щоб поділити славу,
поклонились ми Триглаву.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
Хвалимо і С в а р г а , діда божого,
бо ж той єсть роду божеського
начальником і всякого роду джерело
вічне, яке тече вліті од крині своєї
і взимі ніколи не замерзає, і його
воду живлячу п’ючи, живимося, доки
не перестанемо, як усі до нього
відійдемо до лук гойних райських.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Сварг,Сваро́г – бог Неба,сонячного вогню і місячного світла,
бог невидимого світу Нави.
Го́йний – багатий, щедрий.
Кри́ня – криниця.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Солодка Молочна Дорога
веде до дідуся Сварога.

Бог неба і місяцебог,
і божий прапрадід – Сварог.

Де хата багата – не вбога,
там хвалять дідуся Сварога,
хоч грізний, та праведний бог
всевладний дідусьо Сварог.

Б'є сяйво від місяцерога –
то день уродин у Сварога.

Як місяць повненький, без рога –
то настрій хороший в Сварога.

Як темінь впаде, не дай бог,
то гнівно свариться Сварог.

Та гірше усіх засторог -
огненно палючий Сварог.

Пустеля пуста і розлога –
то кара дідуся Сварога.

Як будете чемні, онуки,
Сварог поведе вас на луки...
А луки ті гойні в Сварога,
там навіть Молочна Дорога!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
І богу С в і т о в и д у славу речемо,
сей бо став бог П р а в и і Я в и, і тому
співаємо піснями, яко свят єсь…
… і через нього бачимо світ видимий
І Я в і бути, і той нас од Н а в и уберігає…
… і тому хвалу співаємо, …бо ж той
землю, сонце наше і звізди держить,
і світ кріпить.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Світовид – бог осіннього рівнодення; бог видимого і невидимого світу, що бачить чотири сторони світу, яруси Неба, Землі і Підземелля, пори року, тому він Мудрий і Старий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Був світлий дід,
він видів світ,
його назвали Світовид.
А скільки років
мав той дід?
Напевно, кілька тисяч літ!
Той дід був дивний чоловік:
північний бік – сніжком посік,
південний бік – на сонці спік,
а третій бік – на Сході зник,
четвертий бік – на Захід втік…
На цьому ми зупиним лік,
Бо як то можна, щоби дід
чотирибоко
бачив
світ.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
...живоття наше суть Я в а єсть текуща,
а творена в П р а в і. П р а в е бо єсть
невідомо уложене Дажбом…
Се бо Дажбо створив нам П р а в е і Я в е ,
яке єсть світ зорі, що нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу,
аши тая удержана була.
…Я в а коли одійде, смерть єсть.
Н а в а бо єсть по смерті: до тої єсть Н а в а
і по тій єсть Н а в а, а в П р а в і єсть Я в.

Дощечка 7Е
…а хто умре, до л у к і в Сварогових іде.
І каже йому С в а р о г:
«Іди, сину мій, до теї краси вічної
і там узриш твоїх діда, і бабу, і тітку
в радощах і веселіях тебе зрячих…
Ти до їх прибув – возрадувалися о
житті твоїм вічнім до кінця кінців».

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яве,Ява,Яв – видимий світ,у якому ми живемо.
На́ве,Нава,Нав – невидимий світ, у якому живуть душі предків.́
Пра́ве – правдиве, справжнє, все те, що з нами відбувається.
А́ши – щоб.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ти бачиш оком буйність трав?
То, значить, око бачить Яв!
Очко ліве, очко праве
кольорово бачить Яве.
Те,що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти чуєш вушком шепіт трав?
То, значить, вушко чує Яв!
Вушко ліве, вушко праве
галасливо чує Яве.
Те, що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти брав рукою стебла трав?
То, значить, брав у руки Яв!
Ручка ліва, чи то права
доторкалася до Ява.
Тільки ось у чому справа:
брала Ява ручка права,
ну, а ліва несміливо
повернулася наліво.

Ти відчуваєш запах трав?
То, значить, носик чує Яв!
І наліво, і направо
квітнуть трави,
пахнуть трави.
Бачиш – трави,
чуєш – трави,
значить, ти в країні Я в и !

Якщо ти Яви не впізнав,
то значить ти в країні Н а в .

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990).

Дощечка 7Г
Прощайся, народе мій, з Ладом
і творячи люби іди до стягів наших
і захищай тоті од ворогів на Русі.

Дощечка 8
Єдність єсь… Я р о, К у п а л в а,
Л а д і Дажбо.

А коли ж К у п а л в а прийде у вінку,
який возляже на голові його, зотканий
з віток зелених, і квітів, і плодів, того
часу маємо бути далеко по Непрі,
о смерті нашій не мислячи, і життя наше
на полі єсть красне.

Дощечка 3А
…Речемо, які то єсть ласкощі
божеські до нас і одійдемо ко сну,
день бо прийде і темнява розтане.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яро,Ярило – бог весняного сонця, родючості і плідності.
Купалва,Купайло,Купала – бог літнього дощу,
роси і води,бог жнив, він «купає» сонце
у найдовший день року,
день літнього сонцестояння 24 червня;
він «омиває» богів, очищає людей,
благословляє косовицю.
Лад,Ладо – бог любові і злагоди. Лада – його дружина.
Ладо та лада – коханий і кохана, наречені.
Люби – любов.
Непр – давня назва Дніпра.
Темнява – темрява.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

На Івана на Купала
красна зірка з неба впала,
лада ладонька шукала:
«Вийди, ладо, на Купала!».

На Івана на Купала
лада ладонька пізнала,
Лада з ладом Лад ладнала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
божа крапля з неба впала.
Гей. сльоза росою стала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
річка сонечко купала.
Красне мила-омивала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
зірка місяця кохала,
зірка серпика прохала
на Івана на Купала:
«Купайло,ану
пожни ярину,
косою майни
і май до весни!».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"
(у рукописі).Рік написання - 1990)