Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Рубрики

Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
  •   Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
  •   Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
  •   Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
  •   Кроки на линві
    Як жили ми тут?
    У місті, де жовтень шулікою
  •   День мовчання
    День,
    Коли хочеться помовчати,
  •   Коса Береніки
    Коли мені бракувало зашморгу
    Для нірвани солодкої,
  •   Дерев’яний він
    Люди-колібрі
    Проколюють собі вуха
  •   Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
  •   Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
  •   Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
  •   Довершено: Місто Мертвих Дерев
    Мертві дерева
    Собі збудували місто:
  •   Довершено: Місто Нудьги
    У кожному пабі іграшок,
    У кожній ресторації ностальгій,
  •   Зворотна сторона готики
    На зворотній стороні готики*
    Венеціанське свічадо.
  •   Крейдяне лезо
    Нанизую сонця
    На ниточку майбутнього:
  •   Довершено: Місто Осокорів
    Місто в якому живуть осокори
    (Тільки!)
  •   Божевільний волейбол
    (Сучасне)
  •   Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
  •   Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.
  •   Папороть у руках
    Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…
  •   Те, що існує
    Те, що існує
    (Бодай на мить)
  •   Дух води
    Північ: надто холодна роса
    Змушує поважати
  •   Під зливою
    Небо – це просто розкрита книга
    Яку ми хотіли би прочитати,
  •   Зелений плащ волоцюги
    Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
    Або в майбутньому, або в минулому
  •   Довершено: Місто Мишей
    Місто, що живе в сутінках,
    Місто, яке завжди було сірим
  •   Довершено: Місто Даймон
    Місто,
    На дорогах якого
  •   Довершено: Місто Чуми
    Де кожен доктор на лелеку схожий –
    Дзьобатий.
  •   Довершено: Місто Темряви
    Щоночі
    Я будую Місто з кавалків темряви
  •   Прозорий попіл
    У жмені своїй
    Затискаю попіл,
  •   Вітер помер
    У цьому селищі вітер помер,
    Його поховали під дольменом старим,
  •   Господар дому сього
    Господар дому сього
    Ніколи не запалював свічки:
  •   Довершено: Місто Голосу
    Так незвично бачити Фавна
    З флейтою кумедних слів,
  •   Довершено: Місто Юрби
    Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
    Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
  •   Довершено: Місто Старого Саду
    Він давно не з’являвся:
    Ні в своєму саду
  •   Довершено: Місто Старих Образ
    Місто старих образ – босоногих жебрачок,
    Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
  •   Любас мандрагори
    Колишній ватаг флібуст’єрів
    А нині шукач таємного,
  •   Мовчазна подружка
    Я живу в кам’яному домі –
    Старому, як напівзабуті спогади
  •   Вересове Сонце
    Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
    Це сліди вересового Сонця –
  •   Літо довершилось
    Літа краплі останні
    Додав до віскі терпкого
  •   Ніде
    - Де ти був, Адаме?
    Може ти був тінню
  •   Нічого крім темряви
    А за вікном – нічого крім темряви
    (Друже, ти гортаєш книгу,
  •   На стежi
    Всі йдуть – навіть схимники,
    Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
  •   Пiд покровом Неба
    Під покровом неба –
    Там, де холодний вітер і птахи
  •   Вино солодке літа
    Літо вином черленим
    У келих днів моїх недоречних,
  •   Довершено: Мiсто Вечора
    Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
    Місту
  •   Невблаганні годинники
    Ви думали Час невблаганний
    Нагадує море прозоре й бездонне
  •   Довершено: Місто Далеке
    Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
    Місто, в яке приводить Шлях
  •   Вихор, що гасить полум’я
    Шеймасу Шейге*. Щиро.
  •   Довершено: Місто Вогнів
    Місто, де продають черевики
    З вогнетривкими підошвами,
  •   Вітрила втечі
    Любас мандрагори – розстріляний капітан
    Кермує свою каравелу незриму
  •   Розіп’яті вечори
    Кожен вечір бородатим пророком
    Зазирає в вікна моїх спогадів –
  •   Людина в сірому
    У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:
  •   Довершено: Місто Нескінченності
    Місто нескінченного часу:
    Такого липкого й текучого:
  •   Сонце померло
    Ви чуєте? Люди!
    Сонце померло
  •   Часопростір
    Життя – це потріпана книга
    З видертими сторінками
  •   Довершено: Місто Сумних Трамваїв
    У цьому місті живуть сумні трамваї,
    Що вештаються вулицями без пасажирів,
  •   По лезу
    Стежка вузька, наче лезо –
    Крізь ліс темний, як сама смерть.
  •   Золотар-безхатько
    Сонце монахом-схимником
    Тиняється над іржавими дахами
  •   Перехожий
    Перехожі – всі ми перехожі
    На вулицях міста життя.
  •   Срібні дні
    Тільки срібло.
    І не лишень серед ночі модерну,
  •   Літопис синього неба
    Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.
  •   Срібні черевики
    У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:
  •   Між світами
    Написано в ніч на Самайн.
  •   Слухаю тишу
    Лишається
    Слухати тишу
  •   Замурований барабан
    У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:
  •   Коли приходить Щось
    Осінь слідами крука-нездари
    На мокрій землі сподівань
  •   Довершено: Місто Рудих Чуприн
    Місто, в якому поселилося сонце
    І фарбувало кожну чуприну
  •   Ірландський час
    Ірландський час шарудить
    Шкутильганням старого колієра,
  •   Зелена троянда в ніч на Самайн
    Шемасу Гіні – щиро.
  •   Вулиці, на яких ми вмирали
    Пам’яті полеглих за свободу
    На вулицях Будапешта у 1956 році
  •   Холод
    А я теж не здатний
    Жити в інших широтах:
  •   Живе срібло зірок
    Розбитим термометром зір
    Я міряю температуру
  •   Ірландський ноктюрн
    Шеймасу Гіні. Щиро.
  •   Холод і простір
    Джозефу Броду. Щиро.
  •   Замок Пака
    В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:
  •   Леді Лейсі
    У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:
  •   Леді Евлін
    У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:
  •   Доктор Колвілл
    26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:
  •   Кроки леді Ізабель
    У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...
  •   Стiни i плющ
    На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:
  •   Леді Стайрс
    В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:
  •   Стукiт годинника
    Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.
  •   Друже Вiльяме!
    Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.
  •   Ясен
    Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.
  •   Капітани життя
    Ми капітани - наші вітрильники
    Тесані й клепані з прозорих слів,
  •   Гончар-водолiй
    Ви примушуєте мене думати
    Про те, чого я не знаю,
  •   Година
    Всім вбитим за правду.
  •   Теслі шибениць
    Пам’яті добровольців 1798 року
  •   Мій друг вітер
    Вітер теж бачить сни –
    Такі ж скуйовджені,
  •   Бiле крилo
    Біле крило в високому чистому небі -
    Воно тріпоче доти,
  •   Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
  •   Талер сновидь
    Інколи в снах моїх кольорових,
    Що прибиті іржавим цвяхом
  •   Клану Елiотт
    «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
    У пошуках білого глоду -
  •   Човни, в яких ми пливемо
    Човни, в яких пливемо в невідомість:
    Вони такі легкі, і навіть легковажні,
  •   Скляний свiт
    Я попливу
    На кораблі скляному -
  •   Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
  •   Край небосхилу
    Великдень. 1916. Сто років минуло…
  •   Рання осінь
    Рання осінь
    Зазирає в вікно мого дому –
  •   Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
  •   Бажання
    Бажання
    Сповнює кожен листок
  •   Небажання
    Місто клаптиків неба –
    Місто якого ніколи не існувало,
  •   Капiтану Ґалагеру
    Ти думав, що ліс це домівка,
    Що кожне дерево
  •   Пам'ятi Томаса МакДонаха
    Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
    Кожен камінь бруківки – дзеркало
  •   Вогненний лелека
    Вогненний лелека
    На тіні дитинства нашого постріхованого
  •   Довершено: Місто Медуз
    У Місті Медуз – там під хвилями часу,
    Там в глибині життя нашого невизначеного,
  •   Темноочки
    Пам’яті захисників замку Дунбой
  •   Полювання на залiзних мамонтiв
    У залізних печерах
    Люди запалюють світло
  •   Осiння проза
    Коли судний день настане
    Осіннє небо чорним апокрифом
  •   Каменi, що знайшлися
    Ранок – це важкий камінь,
    Який ми кладемо в підмурок
  •   Те вiчне, що поруч
    Блукаю осіннім садом,
    Де замість листя
  •   Танго в домi порожнечi
    Дім, в якому поселилася порожнеча,
    В якому вона живе в кожній кімнаті,
  •   Одна ніч
    Ніч-комірчина – одна,
    Самотня, як сокіл – бо в Небі
  •   Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
  •   Дві ноти
    Серед темряви цієї комірчини-світу
    (Хоч неозорої, але таки комірчини)
  •   Вогонь спить
    Поспи іще, вогню одвічний,
    Спи,
  •   Танець смаку помаранча
    А в нас в Ірландії
    Не ростуть помаранчі
  •   Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
  •   Посередники
    Вони лише посередники.
    Провідники через хиткий міст
  •   Людські слова
    Людські слова
    Падають на скляну поверхню
  •   Обличчя вітру
    Мені зазирав в обличчя вітер -
    Той самий, що нині весняний,
  •   Довершено: Місто Сажотрусів
    У цьому місті кожен будинок-опудало
    Додаток до комина - високого й чорного,
  •   Довершено: Місто Плісняви
    У цьому місті крім людей та собак
    Поселилась докучлива пліснява:
  •   Довершено: Місто Снігу
    Я знав людину,
    Що народилася в Місті Снігу,
  •   Довершено: Місто Трави
    Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
    Місто вусатих равликів-поспішайликів
  •   Довершено: Місто Весни
    Довершено - весна невловима,
    Як місто, яке я будував в імлі
  •   Довершено: Мiсто Холодного Сонця
    Я блукав містом камінним:
    Містом, де холодна бруківка,
  •   Довершено: Мiсто Торби
    Торба окупанта:
    Там завжди знайдуться кишені,
  •   Довершено: Мiсто Вiтру
    Я жив у місті,
    Яке збудував вітер.
  •   Довершено: Мiсто Осенi
    Дієзи цієї осені (скрипка):
    Люди ідуть в простір дощу
  •   Довершено: Мiсто Мжички
    Кавові такі вірші:
    Наче збираєш яблука
  •   Щур, що дарує шматочки страждання
    Південними вечорами
    Країни нетутешньої
  •   Пісня мовчання
    Пісня,
    Яку мені заспівати
  •   Довершено: Місто Повітря
    Місто, в яке прилітають,
    А не приїжджають,
  •   Довершено: Заборонене Місто
    Місто потріпаних заборон –
    Дірявих, як шкарпетки Тіберія
  •   Довершено: Місто Слів
    Ми муруємо місто зі слів -
    І все намарно, мури руйнуються,
  •   Довершено: Місто Сумної Конячки
    У цьому місті
    Так багато щурів
  •   Довершено: Місто Міст
    Я мандрую дорогами,
    Я блукаю містами,
  •   Така ж земля
    Тут теж росте колючий ялівець минулого,
    Тут теж деревина буків буття тверда,
  •   Край для рибалок
    Жити в недобрих краях -
    Покликання для старого рибалки,
  •   Теж
    Він теж старий – цей блідий дивак,
    Цей сивий сторож нічного неба –
  •   З темряви в темряву
    Між двома темними безоднями,
    Між двома нескінченностями,
  •   Темрява на сніданок
    Білі птахи дзьобають темряву
    (Чорніють кінця крил),
  •   Дороги самотніх
    На шляху
    Хтось поставив тріснутий глек
  •   Слова копача картоплі
    Розкажіть мені бувальщину –
    Важку і темну, як брила торфу,
  •   Вино і вода
    Він був теслею.
    Зайшов якось у глухе село,
  •   Вистава в темряві
    На сцені сьогорічної вистави
    Пусто.
  •   Серед ляльок
    Поету важко жити серед масок,
    Бачити фальш штучних облич,
  •   Мій друг світло
    Памяті Бориса Нємцова
  •   Серед людей
    Нині вистачає видовищ.
    І навіть в надлишку.
  •   Серед квітів
    Я любив серед квітів
    Думати про вічне,
  •   Серед листя
    Серед листя живуть птахи,
    Доки ці клапті життя
  •   Серед снів
    У царстві снів
    Нині всі сни чужі.
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Дощ березолю
    Дощі березолю – холодні й відверті,
    Як сторінки давньої книги,
  •   Подарунки тиші
    Сьогодні тиша роздає подарунки:
    Кожному схимнику і жебраку
  •   Манускрипти весни
    Ця весна сміялася
    Трьома кольорами ірландського прапора:
  •   Лох Луйбе
    Пірнаю в Озеро Трави,
    Занурююсь у його глибини,
  •   Сутінковий шарлатан
    У сутінкову епоху –
    Сіру, як миша Аполлона,
  •   Капловухі вітрильники
    Яблуко-сонце
    Кинув у глибінь моря
  •   Земля крапок
    Є багато земель і країн
    У світі передчуттів апокаліпсису
  •   Шати для істини
    Листям весняних дерев мені
    Шелестить Слово.
  •   Вусате літо
    Вусате літо
    Вітає мене гудінням
  •   Сліди на піску
    Сліди на піску.
    Їх лишали босоногі монахи
  •   Передчуття дощу
    Вдягну туман замість одежі,
    Осідлаю хмару замість коня,
  •   Дублін 1348 року
    Ми думали – знову війна,
    Знову чужий король
  •   Птахи і люди
    Є птахи, які віщують вечір –
    Такий лагідний і теплий,
  •   Озера вічності
    Ми падаємо.
    Сонце сумним волоцюгою
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Діти Дубліна. Гра.
    В дитинстві ми бавились в хованки.
    Ми – діти старого Дубліна.
  •   Гумовий пес мiста
    Сіре місто кульгавим сухотником
    Шкандибає на цвинтар вигадок.
  •   Діти Дубліна. Вулиці.
    Діти старого Дубліна:
    Я теж колись з вами босоногими
  •   Тим, хто лишився в небі
    Там – за хмарами – тиша.
    Там – над хмарами – тільки небо.
  •   Вітрило храмовиків
    Я теж язики полум’я
    Здіймав, як вітрила
  •   Маєток Пауерскорт
    Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
    Я був би тоді джентльменом,
  •   An Ioslainn
    Коли ірландці у дірявому човні надії
    Вирушали скорботної п’ятниці
  •   Слухаю дощ
    Якби хто знав
    Як я люблю в суботу
  •   Кожне місто синє
    У цій країні всі міста сині:
    Чи то у серпанку, чи то нині смог.
  •   Запах полину
    Моя земля завжди пахла вересом –
    Невагомим та оксамитовим,
  •   Розірване намисто
    Наш світ зруйновано.
    Намисто днів і слів розірвано.
  •   Острів сокола
    Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
    Хоча слід було б назвати Ар Аш,
  •   Селище гiрких суниць
    Селище гірких суниць
    Справляє свято одновухого вовка.
  •   Синя сорочка
    Дні мої світлі в синій сорочці:
    Дарую вас туманному світанку.
  •   Острів червоних ягід
    Після синяви неба і моря,
    Після сталевих вечорів півночі
  •   Острів скляного мосту
    Там все прозоро – і внизу вода,
    Ми бачимо минуле й майбутнє,
  •   Острів млина
    Острів, який виринув з туману «нічого»,
    Який з’явився на видноколі ранком,
  •   Острів маленького кота
    У нас закінчись яблука – ті солодкі,
    Як закінчиться колись все,
  •   Острів Очікування
    Вони очікували – але не нас.
    Вони теж – орачі холодного моря,
  •   Острів пташиного крику
    Острів, де жили лише вільні птахи
    На сліпих скелях сірої зневіри,
  •   Острiв коней
    Епона – богиня коней
    Пасе на острові табуни вітру,
  •   Острів Орла
    Я останній з супутників Брендана,
    Останній, хто лишився у світі людей,
  •   Острiв кам'яних дверей
    Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
    Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
  •   Острів яблук
    Яблука виснуть важкими тягарями
    На островах нашої свідомості,
  •   Острiв монаха
    На цьому острові всі птахи монахи,
    Вода в долонях стає дзеркалом,
  •   Звертання майстра щіток до одного містера
    Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
    З невидимою парасолькою Мадейри,
  •   Чотири вогні
    Під злими променями чорного сонця
    Зачіпаю черевиками минулого
  •   Співці рапсодій і пеанів
    Між тишею і пеаном – мить,
    Між словами рапсодії – павзи.
  •   Дорогами прочан
    Водив мене вітер
    Дорогами Островів Відчаю,*
  •   Наповнення
    Бавлюсь з темнотою старих речей
    Які ховаються по закутках кам’яного дому.
  •   Белтайн
    У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:
  •   Вогник
    Через гущавину зневіри,
    Через очеретяні болота втоми,
  •   Сувій пергаменту
    Судного дня
    Попрошу косарів нескінченного поля
  •   Великодні дзвони Ірландії
    Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
    Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…
  •   Мiсто вогнiв
    Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:
  •   Середмістя
    Серед міста
    В якому всі будинки сірі,
  •   Дороги весняного вітру
    Дороги весняного вітру
    перетинаються біля старого ільма,
  •   Папірус пелюстки вишні
    Весна – це хатинка для їжаків:
    Всі мої думки колючі,
  •   Птах Місто
    У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:
  •   Повернення
    Наша перша колиска – тиша.
    Людське життя – це вічне повернення
  •   Зелений день
    Дні як і вірші бувають різних кольорів: білі, чорні і навіть зелені. 17 березня якраз зелений день – люди вдягають зелений одяг, зелені капелюхи і навіть фарбують сиві бороди у зелений колір. Я подумав, що в нас, ірландців, більшість днів меланхолійно-дощаві. Але тільки не цей! Мені чомусь пригадалась давня легенда про мореплавця Майль Дуйна: під час плавання він приплив до острова де паслися тільки чорні і білі вівці. Якщо чорна вівця потрапляла у біле стадо, то автоматично ставала білою і навпаки. Я подумав, що в День святого Патріка всі ми вівці, а пастор у нас один і написав таке:
  •   Країна бородатих
    На острові, що відкритий всім вітрам,
    На острові, що зачісує свої кучері трави,
  •   Країна білого неба
    Країна, в яку прийшла війна
    Має тепер землю не чорну, а сіру:
  •   Серце світу сього
    Сонце зазирає цієї весни
    В кожну зворохоблену душу.
  •   Моря хмар
    Мій сон – реальність.
    А реальність – лише сон,
  •   Божевiльнi велосипеди
    У місті повітряного ренесансу
    На бруківці з чорних доломітів
  •   1916. Тiльки голос...
    Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
    Ті, хто підняв прапор республіки
  •   Голос цвiркуна
    На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…
  •   Чорнокнижник
    Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:
  •   Зелений плащ
    Коли я втомлений,
    Коли не пишуться вірші,
  •   Мій друг Да Хока
    Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:
  •   Iмболк
    Імболк.
    День провісник.
  •   Окуляри зайця
    Отаке от життя в верховітті:
    Там лише гнізда і листя.
  •   Бiлий паротяг
    Поїзд приїхав на станцію Небо.
    Паротяг зроблений з хмар
  •   Белфаст 1972
    А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
    Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
  •   Ольстер 1972
    Казали: дощ змиє все –
    Навіть якщо це душа,
  •   Слідами Одіссея
    А світанок – це марево острова Ман,*
    Тінь зими, що сховалась неквапно
  •   Коли вбивають вірші
    Пам’яті Сергія Нігояна
  •   Коли 48 ангелів плачуть
    Ірландія - це човен,
    Без вітрил і весел,
  •   Пам’яті Яна Палаха
    Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті пахмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...
  •   Розпродаж
    Продаються опудала –
    Бездушевні фанатики
  •   Лорд Островів
    Ми всі живемо на островах.
    Навіть вони – бедуїни,
  •   Трилисник на кашкеті
    Пам’яті ірландської бригади, що полягла в битві під Фредеріксбергом 13 грудня 1862 року.
  •   Ангел без крил
    У нас в Ірландії в кожному графстві є свої традиції святкування Різдва Христового. Наприклад, в графстві Корк прийнято на Різдво підвішувати до стелі рослину омелу (хоч отець Коннан О’Ніл казав, що це гріх). Згадавши все це я написав таке:
  •   Наш острів
    Наш острів – це скеля,
    Що стирчить з океану часу
  •   Пісня про плоть
    Плоть наша – це корабель Магеллана
    Сколочений з дощок вчорашніх днів,
  •   Міст через річку Ліффі
    Колись давно я стояв на дерев’яному мосту над річкою Ліффі – потоком нашої долі і довго дивився зачаровано в глибини чи то води чи то буття, яке теж є потоком і подумав, що все минає, окрім Ірландії. І тоді згадавши і «Міст через річку Куай», і «Міст Мірабо» я написав таке:
  •   Коли сонячно
    Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:
  •   Памяті Пітера Шеймаса Лоркана О’Тула
    Вертаючись з пустелі людської душі
    Зазирнувши в потворний світ
  •   Біле молоко чорної корови
    Хлопець який зазирнув у темряву,
    У холодне єство світу сього
  •   Світло і темрява
    Колись в епоху дуже готичну
    Перенасичену книжниками і фарисеями
  •   Корабель падолист
    Буває саме такий падолист,
    Що залізним конкістадором
  •   Злий птах Див
    На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:
  •   Шибеник вітер
    Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.
  •   Осінь – дитина
    Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:
  •   Хтось у сірому
    Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…
  •   Спроба відлюдництва
    Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:
  •   Будівничий театру
    Будівничий лялькового театру
    Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
  •   Чоловіки клану О’Коналл
    Чоловіки клану О’Коналл –
    Старі воїни в кілтах кольору
  •   Над річкою Бойн
    Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…
  •   Crann Lá Fhéile Pádraig
    Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:
  •   Пiдставляючи обличчя холодному вiтру
    Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
  •   Пам’яті Шеймаса Гіні
    Чому, коли викопують картоплю
    З нашої важкої ірландської землі
  •   Вдягненi в волосяницю
    У судний день
    Візьму з собою вівцю.
  •   Олівець в руках
    Сон. Коли хмари кольору горобців,
    То марево, як кіно, проектується в небо.
  •   Ті, що блукають навколо
    Місто, в якому замість людей
    Живуть мовчазні манекени,
  •   Дублiнський джаз
    Ліффі – це мажорна струна банджо
    Натягнута між кольоровими дверима.
  •   Граннег
    Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:
  •   Той, хто зазирає
    Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:
  •   Монолог на базарi
    А ви знаєте
    Як пахнуть цвяхи?
  •   Руда чуприна Сонця
    У Дубліні дощ:
    Літній і сумний –
  •   Де i коли
    Відчиніть двері -
    Пустіть літній дощ
  •   Дерево на пагорбi
    Гарячий чайник моєї юності –
    Заварю в ньому міцну каву емоцій,
  •   Калошi мрiйника Квазiмодо
    Шум новобудови.
    Хтось зачарований
  •   Уривок книги дорiг
    Жовтень на бруківці пише
    Плямами жовтого листя
  •   Весла повiтря
    Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:
  •   Гра в хованки
    Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:
  •   Сховане в торбу
    Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:
  •   Мiй кiлт
    Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:
  •   Трiснута амфора
    Друже Евкліде!
    Як тісно душі у твоїх клітинках
  •   Каламутнi дзеркала
    Калюжі – це дзеркала
    Виставлені на вулиці
  •   Затемнення світила
    Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:
  •   Туман як гума
    А насправді весна. Зрозумій.
    Твоє замкнене коло Спінози
  •   Пагорб тихого вітру
    У лісі в який ніхто не ходить*
    (Навіть їжаки оминають його)
  •   Сестри прядуть
    Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:
  •   Колюча вовна
    Моя вдова
    Сплела мені светр
  •   Мох. Крокiв не чути
    Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:
  •   Тiнь вишнi
    Розмовляю з гомінкою луною
    Ще не викопаного колодязя,
  •   Зелений капелюх
    Написано 17 березня - в День святого Патріка.
  •   Дикi гуси
    Вітер з океану
    Холодним віскі
  •   Бiле i зелене
    Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:
  •   Білі світлофори
    Дивлячись на калюжі майбутньої весни
    Подумав ненароком, що
  •   Бородатий водолаз
    Пірнаю у глибини Землі,
    Як в море зотлілих книг.
  •   Спогдядаючи мурашник
    Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:
  •   Тепло згаслого вогнища
    Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
  •   Непрозорiсть
    Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:
  •   П'ятий Мананнан
    Емайн Маха. Її холодні камені
    І зелені пагорби журби
  •   Коло броду
    Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:
  •   Вiдчиняю дверi
    Пустив у сни свої маляра
    З відрами фарби та пензлями.
  •   Мiсто сирiт
    Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
  •   Високе
    Вони будували вежу зі слів.
    Ніхто не знає навіщо.
  •   Листи до Гiльгамеша
    Глиняні люди
    Пишуть свої глиняні книги
  •   Вулиця чорних плащiв
    Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:
  •   Жорстокий карнавал
    Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:
  • Переглянути всі твори з цієї сторінки