В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

ІІ

Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

І

Не в мені вина – не спали мене.
Знай,життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
Чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
Темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
Сонця світлина́ – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
Ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
Мій життя просвіт – не спали мене!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Людей нецікавих у світі немає,
у людях цікавого доста буває.
У кожного щось особливе, своє,
родзинка якась хоч маленька, та є.

Якщо непомітно хтось жив у цім світі
і в ту непомітність заплутавсь, як сіті –
одначе цікавий такий чоловік,
що так нецікаво згубив цілий вік.

Існує у кожного світ потаємний:
у то́го – гіркий, у другого – приємний.
У всякого станеться прикрості час,
але його мить – невідома для нас.

Коли відлітає душа у людини,
за нею мандрує і перша стежина.
І перший цілунок, і радість з любов’ю
вона забирає назавжди з собою.

Звичайно, лишаються книги, поло́тна,
вірші, стадіони, двірцеві колони…
Лишитись багато чого може, та
тілесна не вічна, на жаль, красота!

Життєвий закон як безжалісна гра:
відстукав годинник – в дорогу пора.
Життя пролетіло у мандрах земних,
та знаємо що ми по суті про них?.

Отих, хто пішов за завісу віків:
про друзів, знайомих, братів і батьків,
про жінку кохану чи рідних дітей…
Як мало ми знаємо більшість людей!

Але ті відходять і їх не вернуть,
у кожного Богом одміряна путь.
Лиш хмари пливуть та ще дзвони звучать...
Як хочеться руки піднять і кричать!

Пішла. Та гіацинти ждали,
І не будив ще день вікна,
І у легкій жіночій шалі
Розквітла тиша чарівна.

Осяяна вечірнім пилом,
Я знаю, знову прийдеш ти,
Щоб араматом нільських лілій
Манливі сіті заплести.

Люблю я руки ці чутливі,
І мову цю неголосну,
Граційну талію звабливу,
І пліч округлих білизну́.

Та в імені твоїм – безмірність,
І у імлі очей твоїх
Зміїну вгадую невірність,
І ніч повір’їв грозових.

Земному світові підвладна,
Ти ще сама не осягла,
Які ти звершуєш обряди,
Яку ти віру прийняла.

Ввійди, своїй не владна волі,
Очима добрими поглянь,
І темним поглядом до болю
У серце трепетне порань.

Вповзи, немов змія повзуча,
Посеред ночі оглуши,
Замуч цілунком уст жагучих,
Косою чорною вдуши.

Коли помирає любов,
вам лікар нічим не поможе.
Насильно, всі знають давно,
людина любити не може.

Можливо любов сколихнуть
зірки, що засвітяться зрання.
Несила серцям спалахнуть,
коли в них немає кохання.

І кожне тут слово мов ніж,
що ріже між душами ниті,
рубає стосунки поміж
сердець спалахнулих на миті.

Тут Всесвіт палає з імли,
триває лиш мить перемир‘я.
Любов помирає, коли
людина втрачає довір‘я.

Тут сварка як танковий бій,
безжальний, кривавий, останній.
Не варто плекати надій,
коли помирає кохання.

14.02.2017

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.

Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

2013 рік

"Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua



(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

Як це, бува, не провінційно, я
наполягаю, що існує птаха
на часі півстакрила вже. Що є
пернаті, більші усього повітря,
пак вигодовані просом літ
і падаллю десятків років.
Тому їх не потурити відтіль
і їм деінде годі приземлитись.
Їхній появі передує звук –
сукупний пошум, звичний півста крилам
зі вимахом в півнеба кожне, і
ви їх не бачите усіх одразу.
От я і називаю їх "кутами".
У них в оперенні щось є від суми мешкань,
від закапелків міст, які мені
колись траплялись. Ця подоба
маскує їх посутню потойбічність.
Я розглядаю риси їх без страху:
в мої п’ятдесят три їх дзьоби
та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
загроза бебехам, а язику – тим паче.
Я – не пророк, вони – не серафими.
Вони гніздяться там, де більше місця,
аніж у цім, чи тім кінці
галактики. Для них я – цята,
вершина гострого або тупого –
розціпленого кількимога їх крильми –
кута. Десь глибоко у борозні
клинопису, що тне повітря. Врешті,
вони складаються, щоб опуститись,
але не навпаки, – не те, що букви.
"Там, нагорі", як перси гомонять,
кутові обридає розсуватись
і тягне звузитися. Іноді кути,
зібгавшись віялами, градус в градус
дають упевнитись, що їх увага вашій
минаючій хвилині є рефлекс
на неминуче: безкінечність також,
я так гадаю, уразли́ва (та ж
нестача іменно тверезих
дослідників). Меткіші у такі от
дні й востромляють перпендикуляри,
поводять циркулем або, навспак, черкають
пером зиґзаґи, буцім громовержці.
Щодо мене, то, чуючи сурму,
я відсторонююся від вікна
і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

«1993, New York»

Я не чекаю, що мій шлях благословлять святі,
І не вважаю, що чорти мене зіб’ють з путі.
Радітиму, як буде так, як ні – не треба дум
Про тих, кого я залишив, і тих, кого знайду,
Бо кожен, хто приходить в світ, невдовзі з нього йде.
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Звеличу праведників я і їх ясну зорю,
Бо я дивуюся й собі, коли добро творю,
І на дурного за гріхи не покладу вини,
Бо переважну більщість їх я подумки вчинив.
Чи то святенник-ереміт, язичник-аморей,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як нудно слухати когось, я вух не затулю,
Згадавши, що я тисячам наскучив до жалю.
Чванливу роль без кепкувань і сумнівів прийму,
Оскільки вихвалянь також не бракло самому.
Чи справжні ми на цій землі, чи марево бліде,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як випадково від людини прикрощів зазнав,
Я не таю в душі образ, то помилок ціна.
Я не здивуюсь і тоді, як добре зробить хтось,
Бо чемно й відсторонено і я втішав когось.
Тих, що дають і що беруть, і хто б не виграв з них,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Коли ж народ страшні гріхи у свій закон внесе,
Не вибачу такого я, це гірше над усе.
Хіба що Небо або Тьма мене запевнять в тім,
Що будь-який спокутний гріх в житті чи поза ним.
Чи буде остаточна смерть? Та мертвих чи живих,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Я людям віддавав себе в пошані і хулі
І ці братерські узи – все, чим жити я волів.
Все, що стосується моїх досягнень і гріхів,
Оцінюйте на розсуд ваш, не так, як я хотів.
Можливо, буду я співцем юрби чи короля,
Митцем, який лише свій час і кола прославляв.
(І скажуть, що доводять це і вчинки, і слова,
Куди б не йшов, чого б не знав і де б я не бував)
Із чим я жив і увійду у Вічність, що гряде:
«Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.»

Є шлях забутий до воріт в землі, що замели вітри.
Орда безжальна стерла тих, кому ворота Бог відкрив.
Навік загинув славний рід од рук безумних злих заброд,
Лише Всевишній знає все про героїчний той народ.

Вино заграло в голові, розширилися груди –
Себе вважали за царів оскаженілі юди,
Проголосили світ новий: безтрудний, нежурливий,
І гасло: «Створимо сьогодні майбуття щасливе»,
Пророками й священиками теж себе вважали,
А люди злочини вождів розгледіли із жалем –
Очільників, що за суддю не визнали нікого,
Підживлюючись пристрастями натовпу сліпого.

Вони досягнення батьків паплюжили щосили,
Фортеці давні і міцні дощенту розвалили.
Натомість – марші показні, що мідяка не варті,
Й місця дозвілля для нікчем, що оточила варта.
Демагогічним крикунам тиран платню потроїв,
Аби цькували ворогів, селян і справжніх воїв.
Зі страхом люди поміж них противників шукали
І Бога створювали, що врятує від навали,
А іншим націям його намісників прислали,
У кожного своє ім’я, що «мудрий» означало.

Вони спитали: «Хто леліє заздрощі зміїно?
Нехай він контролює все: і працю, і людину.
Кого зжирає марнотратство й лінощі огидні?
Нехай збирає данину, для праці він негідний.
Хто одержимий прагненням над кимось мати владу?
Нехай доносить нам усе про вчинки інших радо.
Чи є такий, що і закон сприймає без пошани?
Якщо він допоможе нам, законодавцем стане.
І злодій виніс вирок всім, хто був йому немилий,
А вбивця хизувався, що в суді його звільнили.

У провінційних жителів із нелюдським знущанням
Було відібрано усі зароблені надбання.
Вони підбурили братів до злоби і відрази,
І тішились од крові, що текла за їх накозом,
Усіх підвладних їм царьків навчали бунтувати,
А після виграшу і їх усунули завзято.
Кричали ті, мов пішаки: «Хвала перевороту!»,
Обдурені і впевнені у правоті достоту.
Знехаяли їх владарі, як дрантя чи ряднину,
І всі здобутки давнини зламали до піщини.
Повірені катів також понищили злостиво
Могутність, мудрість, віру та освітлені пориви.
Вони мистецтво і науку ганили захланно,
Їх ціль і цінність, остороги і пророцтво знане:

«Запала тиша, Бог надав їм все, чого вони воліли,
І серце звіра в тому місці, де людське, живе боліло.»

Як заливалися вином, посилювали чвари,
Та серед чистої блакиті вже нависла кара.
Вони відчули, що ніхто не омине розплати,
Руїна сунулась – вони продовжили мовчати
І прикидалися, немов не бачили химери,
Не помічали помилок, та оплітав їх дерен.
І натовп рухався на них, наточував каміння,
Наївно думали вони, що стане їм везіння.
І не було потреби ні у конях, ні у стрілах,
Бо їх всього лише недбалість власна погубила.
Зі сміхом сіяли кукіль, та він дозрів для жатви,
Вони утратили довіру і забули клятви.
Пожирачі хлібів чужих, що не втомились дуже,
Прибічники умиротворення завжди байдужі,
Лишивши незахищеною, втратили державу,
Вона від націй перейшла невігласам кривавим.

Печерний люд сказав: «Бувай,
Романтико! Вона пішла
Разом із кісткою. Вбива
Вірніше кременем стріла.
З богами ловів полишай
Життя, Романтико! Бувай!»

Зітхнув озерний рід: «Бувай!
Ми славили твої віки.
В гірських печерах спочивай,
Минаючи поріг людський!
Вершини втрачені для нас.
Бувай, Романтико сумна!»

«Бувай!» – солдат пробурмотів, –
«Мечем не виграти в добу,
Де йдуть бої поміж димів,
І кулеврин, і аркебуз.
Хто вразив ціль – піди узнай…
Тому, Романтико, бувай!»

«Бувай!» – торговець говорив, –
«Ми обійшли моря усі,
Ретельно вивчили вітри,
Що дмуть на судна звідусіль.
Шляхи – відомі зазвичай.
Відтак, Романтико, бувай!»

«Бувай! Утрачено старе
З вугіллям…» – капітан прорік, –
«Де повний пари уперед?
Як баржа між причалів рік,
На точній швидкості йдемо.
Романтико, лишай кермо!»

«Тебе не доженеш бігом,
Романтико», – запричитав
І дачник теж, – «Разом з гудком
Місцевий потяг, мов розтав...»
Його невидимо для мас
Вела Романтика сама.

На важелі її рука
І потяг відчайдушно мчить,
І будить звук її свистка
Замети снігові умить.
Уздовж млинів і рудників –
Богині паротяжний спів.

І сіє чари там вона,
Де кров пульсує у серцях,
І світлим дивом вирина
В задивлених назад світах.
Промовив обраний співець:
«Учора був її кінець!»

Ми біля батьківських могил,
Де часом вражено хрести.
В них залишки безладних тіл,
Що Схід зі сталлю освятив.

Пошанування все нові
І кожен голову схиля,
І посивілий чоловік,
І недосвідчене маля.

Одне прохання є до вас,
Герої, Господа моліть:
Хай кожен без ганьби стріва
Випробування лихоліть!

Казала ти мені „люблю“,
але вночі і то – крізь зуби.
А вранці лиш гірке „терплю“
притримували ледве губи.

Я вірив в темряві губам,
рукам лукавим і гарячим.
Але не вірив по ночам
твоїм нічним словам незрячим.

Ти не брехала при свічі,
а покохать мене хотіла.
Могла брехати лиш вночі,
коли душею править тіло.

Та вранці, у тверезий час,
коли душа тверда й не мріє,
ти „так“ сказала хоч би раз.
Я так чекав цього в надії…

Тут враз війна, від‘їзд, перон,
що далі буде – невідомо.
І дачний клязмінський вагон,
до Бреста їхати в якому.

Вмить вечір без надій на ніч,
на щастя, на тепло постелі.
Як відчай з криком віч-на-віч –
смак поцілунку на шинелі.

Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
не плутав давніми словами,
мені сказала враз „люблю“
майже спокійними губами.

Тебе не бачив я такої
раніш, до слів гірких розлуки.
„Люблю, люблю…“ і ми лиш двоє,
та з горя схолоднілі руки.

19.10.2016

Брехлива тайна без секрету,
не можна сміючись страждать.
Не стати просто так поетом,
та й просто так – ніким на стать!..

Хто нас розсудить? Боже правий,
навіщо терпим маячню,
коли кричать безумці: „Браво“,
щоб знов співали їм брехню?!.

Чи в родах істини є зерня,
а може це лиш досвід твій?
Чом просимо тоді прощення
навколішках: „О, Боже мій“?!.

Людино, ще недосконала,
печальні сумніви вгамуй
й пізнати вічності начало
бажання ти свої тамуй.

Ще ні одна душа на світі
не появилась просто так.
Все спалахне в потрібні миті,
бо Всемогутній – не простак!

І Всесвіт – це не плід уяви,
земні тут є і плоть, і кров.
Тут геній часто в світлі слави
блюзнірством підміня любов.

Добро і зло – два вічні стяги
ще ворогуючих сторін.
Частіш перемагає Яго**
і довше все панує він…

Бо зло всю Землю підкоряє,
хоч опір й чинить йому світ.
Від тебе в цій борні чекають
яскравих подвигів, піїт!

29.04.2017

Очі чорнії, очі сяючі,
Очі пристрасні і палаючі!
Як люблю я вас! Як боюся вас!
Бо зустрів я вас у недобрий час!

Ох, темніші ви ночі темної!
Чую подзвін я по душі моїй,
Бачу полум'я спопеляюче,
Серце спалене в нім страждаюче.

Не сумую я, не печалюсь я,
Бо такою є доленька моя.
Все, що доброго Бог одміряв нам,
Я пожертвував огняним очам!

Зимний вітер терниною грається,
У вікні задуває свічу.
Ти на зустріч з коханцем зібралася.
Я один. Я прощу. Я мовчу.

Ти не знаєш, на кого ти молишся –
Він кохає тебе жартома.
Ти об терня холодне поколешся,
Як ітимеш додому сама.

Я, до щастя свого дослухаючись,
Зачекаю тебе при вікні.
Хай із ним ти жагуче кохаєшся,
Таїна ця належить мені.

Все, що в серці твоєму туманиться,
Я у тиші своїй зрозумів.
І коли він з тобою розстанеться,
Ти даси мені знати без слів.

Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
І етер майже бешкет, адже так роздувсь,
що не диво прияти боїнг за мотиля.

Це ми живемо не там, де родимося – а так
усе на своєму місці, і не корить судьби,
а як стачить дрібниці, щоб з’їхав дах,
напохваті вільха, в’язи, або дуби.

Як могутніш коріння, то кріпше під осінь бздо,
щойно ти просто лист, Жодних, втім, заборон
хоч горіти всю ніч, як ввімкнеш гніздо –
і взяти на облік своїх ворон.

Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
Та землю, в яку лягати – раніше, а чи пізніш,
і тільки у самоті, можна не цілувать.


«1993»

Вночі, коли засне тривога,
І місто гасне у імлі –
О, скільки музики у бога,
Які ж то звуки на землі!

І що мені життєві грози,
Коли розквітла ти мені!
Чого людські вартують сльози
На тлі призахідних вогнів!

Прийми, Володарко всесвітня,
Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
Жагучий кубок заповітний
Від недостойного з рабів!

I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.

Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве

пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.

II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.

А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки

і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.

III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.

Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?

А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.

IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.

Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.

Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.

V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –

– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,

пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.

VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,

на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала

й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.

VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста

в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.

А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.

VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:

твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.

Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,

IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих

пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині

всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.

X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині

біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,

що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.

XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.

Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус

з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.

XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті

діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім

порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.

XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.

Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,

блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.

XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,

стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога

і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,

XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі

з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,

готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.

XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях

не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки

неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.

XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах

узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму

та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.

XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом

твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері

гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому

XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,

сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі

є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.

XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою

по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,

після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат

XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню

зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака

то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.

* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).

"1985"

Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...

Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,

Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.

Але навколо сутінки, наче остигла зола,
Твоє серце тоді невимовна накриє імла.

І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.

Сонце зійде – без мене пройде новий день,
Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.

Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...

Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.

Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.

Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.

І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...

І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...

Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!

ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!

I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.

II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.

III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменя – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французских королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".

IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.

V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?

В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.

VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.

Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.

X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.

XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?

А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.

XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".

XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.

І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.

XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.

XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.

XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
наразі мій, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і спорядить Армаду,
те, – але час уже б тираду
кінчати і перукам лік,
упалим зі голів упалих
(о, глупа нескінченність), він,
один-єдиний твій уклін,
до буч і бунтів небувалих
у публіці не сподобив,
хоч звів на ноги й ворогів.

XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій, мимоволі
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, учув доволі
цікаві речі, – у смітті нехай.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлуку, бач, губі, а не покусу
співати (ні цензури, ні офір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.

XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.

XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
зі тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.

В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.

Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.


«1974»

За містом постав чудернацький квартал
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.

Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.

У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.

Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.

Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.

Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.

Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.

Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.

Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

С. Е. ( Сергію Ефрону)

Я з викликом ношу його кільце!
–У Вічності – жона, не по бумагах!
Його вузьке, загострене лице,
Неначе шпага.

Безмовний рот, що кутиками вниз.
І болісно-розкішні, горді брови.
Трагічно у роду його злились
Дві древні крові.

Тонкий, як віти юних яворів.
Чудові очі – марні і безмірні! –
Під крилами розкинутості брів –
Дві прірви.

В його особі лицарям усім
Я вірна – вам, хто помирав без страху!
Такі – в фатальні грозові часи
Складали станси – та ішли на плаху.

29.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

С. Э.

Я с вызовом ношу его кольцо! –
Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно- великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
Под крыльями раскинутых бровей –
Две бездны.

В его лице я рыцарству верна.
–Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы и идут на плаху.

03.06.1914

БАБУСІ

Трохи довгастий, точений овал,
Одягу розтруби пишні…
Юна бабусю! Хто Вам цілував
Губи - погордливі вишні?

Руки, що в залах палацу колись
Вальси Шопена так грали…
А вздовж обличчя блідого вились
Локонів чорні спіралі.

Погляд вимогливий, темний, прямий,
До оборони готовий.
Так ще дивитися спробуй, зумій!
Юна бабусю, то хто Ви?

Скільки можливостей з Вами пішли
І не можливостей – лячно! –
У невситиме провалля землі,
Двадцятирічно полячко!

День був невинним і вітряним був.
Зорі темніли, згасали.
Юна бабусю! Жорстокий цей бунт
В серце – не Ви мені вклали?

27.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:


БАБУШКЕ


Продолговатый и твердый овал,
Черного платья раструбы…
Юная бабушка! Кто целовал
Ваши надменные губы?

Руки, которые в залах дворца
Вальсы Шопена играли…
По сторонам ледяного лица
Локоны в виде спирали.

Темный, прямой и взыскательный взгляд.
Взгляд, к обороне готовый.
Юные женщины так не глядят.
Юная бабушка, кто вы?

Сколько возможностей Вы унесли,
И невозможностей сколько? –
В ненасытимую прорву земли,
Двадцатилетняя полька!

День был невинен, и ветер был свеж.
Темные звезды погасли.
Бабушка! Этот жестокий мятеж
В сердце моем – не от Вас ли?

Переклад з російської мови

З-під плюшу пледу, як знемога,
Сон учорашній визирав.
Що це було? Чи перемога? –
І хто програв?

Все передумую щоразу.
Усе переживаю знов.
У тім, чому не знаю назву.
Чи то любов?

Хто був мисливець? – Хто пожива?
Все по бісівськи – навпаки!
Що зрозумів глядач важливий –
Сибірський кіт?

У цій дуелі, хто був слабше?
Хто, в кого був лиш тільки м’яч?
А серце – чи моє, чи Ваше
Летіло вскач?

Що все-таки було – хто знає?
Чого так хочеться весь час?
Не знаю, чи перемогла я?
А чи здалась?


26.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

ПОД ЛАСКОЙ ПЛЮШЕВОГО ПЛЕДА


Под лаской плюшевого пледа
Вчерашний вызываю сон.
Что это было? – Чья победа?
Кто побежден?

Все передумываю снова.
Всем перемучиваюсь вновь.
В том, для чего не знаю слова.
Была ль любовь?

Кто был охотник? – Кто добыча?
Все дявольски-наоборот!
Что понял, длительно мурлыча,
Сибирский кот?

В том поединке своеволий
Кто, в чьей руке был только мяч?
Чье сердце – Ваше ли, мое ли?
Летело вскачь?

И все-таки – что это было?
Чего так хочется и жаль?
Так и не знаю, победила ль?
Побеждена ль?

НІНЕЛЬ НОВІКОВА

Переклад з російської мови

***

Чудово, що не Вами хвора я,
Чудово , що і Ви не хворі мною,
І що важкою кулею земля
З-під наших ніг не попливе весною.

Що можу бути щира і чудна,
Розкута і не гратися словами,
І що палкою хвилею одна
Не паленію, стрівшись рукавами.

Чудово те, що іншу при мені
Спокійно обіймаєте за плечі,
Не прагнучи в пекельному вогні
Спалить мене, ревнуючи, в цей вечір.

За те, що, ніжний мій, моє ім’я
Вдень і вночі не згадуєте всує…
І що ніколи в тиші церкви я
Над нами не почую: алілуя!

Вам дякую рукою й серцем теж,
Що Ви мене – не знаючи, на щастя! –
Так любите – за спокій мій без меж,
За вечорами зустрічі нечасті.

За наші не прогулянки нічні,
За сонце не у нас над головами, –
Що Ви, на жаль, не мною хворі, ні!
І що, на жаль, хворію я не Вами!

25.04.2017

Примітки: Оригінал вірша

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью всуе…
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: алиллуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что Вы меня –не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами.

За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, –
За то что Вы больны – увы! – не мной
За то, что я больна – увы! – не Вами!

03.05.1915

1
Речі та люди нам
застять світу. Що ті,
що ці узнаки очам.
Ліпше жить в темноті.

Я усівся собі
в парку, дивлюсь услід
несусвітній товпі.
Світ мені остогид.

Місяць січень. Зима.
Усе по календарю.
Коли остогидне тьма,
тоді я заговорю.

2
Пора і почать. Незле б
уникнути свербежу
губ. Не мати халеп.
І ліпше, коли скажу.

За що? За день, або ніч
тощо. Або за ні-
що. Чи осяжну річ.
Ліпше речі, аніж

люд. Ці істоти мруть.
Всі ми. Така яса.
Суто пропащий труд.
Як на вітрі роса.

3
Кров моя льодяна.
Вистиг я до костей,
як ріки які, до дна.
Я не люблю людей.

Дуже млоять мене
їх житія, і квит.
Лиця їх мають зне-
пліднений ніби вид.

Є у гримасах лиць
щось, огидне уму.
Що їх пластає ниць
невідомо кому.

4
Речі миліш. У них
ані зла, ні добра
зовні. А щойно вник
вглиб – у нутрі нутра.

У нім порядкує пил.
Порох і шашіль-жук
стінок. Сухий мотиль.
Жадних відбитків рук.

Пил. Позір наугад
вихопить пил полиць,
як і чим об заклад
з темрявою не бийсь.

5
Зовні старий буфет,
сховків його попри,
видається на мент
Нотр-Дам де Парі.

В надрах буфету тьма.
Швабра, епітрахіль
пил не зітре. Сама
річ, що властиво, пил

не дужає побороть,
відрухом брів немов.
Іменно пил є плоть
часу; і плоть, і кров.

6
Оце віднедавна я
сплю удень взагалі.
Буцім і смерть моя
мені відмовля у млі,

дзеркальцем біля уст
спитує, чи зітхну
засвітла, після трут,
чи виборсаюсь зі сну.

Я мов укляк. Взамін
остуда бере своє.
Кінцівок венозна синь
мармуром віддає.

7
Витіявши сюрприз
складчиною кутів,
річ випадає із
світобудови слів.

Річ вовтузню словес
нехтує, пак німа.
Річ суто обшир, без
якого її нема.

Річ можна пхати в піч,
нівечити, ламать.
Знищити. Жадна річ
не крикне: "Ї…на мать!"

8
Дерево. Тінь. Земля
під деревом. Корінні
вензелі, пліть, петля.
Глина. Ряд валунів.

Корені. Їх вузли.
Камінь, який угруз
в землю, спитує глиб
дії системи уз.

Він нерухомий. Ні
пут попустити й скріп.
Тінь його наші дні
манять, як сіті – риб.

9
Річ. Коричневий грим
речі. Її погорд.
Сутінь. Імли окрім
стерте все. Натюрморт.

Смерть угледить умить
тіло, що і візит
смерти, немов прихід
жінки, відобразить.

Все це абсурд, брехня:
череп, скелет й т.і.
Смерть увійде, і я
очі вбачу твої.

10
Матір пита Христа:
син ти мені, чи мій
Бог? Ти поніс хреста.
Як мені тут, самій?

Вічі б мої немог
збавив, урозумив:
син ти мені, чи бог?
Мертвий ти, а чи жив?

Він їй рече: жоно,
мертвий я, чи живий,
буде усе одно.
Син, або Бог, я твій.
«1971»

* Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить життя, яку даруєш!
За жаль і втіху, сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Приспів: Алилуя (4 рази)

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я:
весни цвітінні, співі птиць,
вечірнім спалаху зірниць
понад земним простором – Алилуя!

Приспів

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

Приспів

25-26.04.2016

Алилуя!

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить буття, яку даруєш!
За радість, сум, за сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я.
Благослови нас на життя,
даруй нам мирне майбуття
під небом України – Алилуя!

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

06.02.2023
Галина Виноградська

В ненависті можна кохати,
Позбувшись примарних надій.
Жадати з останннім прокляттям
Останнього щастя - в одній!

О, хтиві, безжалісні губи,
Блудливих очей таїна,
Весь вигляд, і ніжний і грубий,
Розмови жагуча мана.

Хто магію темної влади
Підступно в єство її влив,
Хто пристрасті згубної ядом
Обійми її напоїв.

Я б кляв її, та мимоволі
Про любощі звичні молю.
Страждаю від страху і болю,
Та знов промовляю: люблю!

В глумливих очах я читаю
Омани підступної знак ...
Одначе ганьбою впиваюсь
Захоплено, наче юнак.

Як вістря нічного цілунку
Впивається в душу мою,
Немов Одіссей про Ітаку,
Я мрію не бачить її.

Каліпсо покинув я щойно,
І знову сумую по ній.
Той жереб, позначений чорним,
На лихо дістався мені.

Зустрілися ми випадково,
Та в душу запала вона,
І довго жила загадкова
В печалі моїй таїна.

Настала омріяна хвиля –
Повідав їй тайну свою;
Рум'янцем вона засвітилась,
Почув я жадане «люблю».

І погляди вмить спалахнули,
Злились воєдино уста.
Ця казка про юність минулу
Зі мною на вічні літа.

Прощай, невмивана Росіє,
країно смердів і панів –
усі, хто зло повсюдно сіє,
і ти – народ, що онімів.

Стіна Кавказьких гір високих -
чи перешкода для кликух,
усевидющого їх ока
та всюдисущих їхніх вух?


2001 – 2017



Михаил Лермонтов

* * *

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
Що задивитися у віть, що в корінь –
навіє памороку, млість, нудоту;
ото і споглядаю воду,
бодай і прісну. Утікачку пак – від місця,
міст, набережних, пристаней, бідову,
з-під мосту – з-під вінця мов, через вíнця,
і кликати її – сєрова.
А як жіноче, пак! і як життю покревні
гладіні плес її, схвильовані поверхні
бентег, жури, і нестрим, і могуття
в стремлінні устя
і безіменности. І хвилі доста волі
сліди оглядин змити, кпини долі
перемішати з обрієм, з розсолом –
з минулим болем.


1986

ЛІНА КОСТЕНКО

ПРАЩУР

Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір, –
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів із хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих суктовищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась
І розум був іще кошлатий… Бр-р!
Сліпого духу зарослі дрімучі,
печерна тінь у потолоччі трав,
він ще себе питаннями не мучив,
не каявся, не сіяв, не орав.
У груди сарні вскіплював стрілу
і твердо спав, упоравши ведмедя.
І наче Богу, кланявся дуплу,
Де срібні липи чаділи від меду.
Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.
Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
погладив раптом рябомизу самку
і перший в світі винайшов печаль.


Перевод с украинского языка

НИНЕЛЬ НОВИКОВА

ПРЕДОК

Когда рыдали сосны янтарями
и динозавры нежились в траве,
когда праптицы в небесах шныряли,
а в пралесах охотился пралев,
сходили льдины с гор возле пещер,
не ящерица, ящер был нередок –
каким он был тогда, мой личный предок,
неандерталец, вертикальный зверь?
А он ведь был, тот дикий, прадалёкий.
что уголёк с пожара приглядел,
на стойбища людские приволок он
медведя – в смертной схватке одолел.
Ему любовь тогда ещё не снилась.
Он, может, знал одну лишь букву «р-р-р».
Душа ещё ничем не осенилась,
И разум был ещё косматым… Бр-р!
Слепого духа заросли дремучие,
пещерной тенью в чаще он мелькал,
вопросами себя ещё не мучил,
не каялся, не сеял, не пахал.
В грудь быстрой серне всаживал стрелу
и твёрдо спал, разделавшись с медведем.
Он словно Богу, кланялся дуплу,
где липы мёд вдыхали на рассвете.
Из лапы ел. Он мясо с кровью чавкал.
А в ночь одну, когда зацвёл миндаль,
погладил вдруг веснушчатую самку
и первый в мире испытал печаль.
2017

Коли слабує рівновагою
твоя пиха, до стіп вибаглива,
і лага сходинок за лагою
тікає із-під ніг,
як палуба,
коли людське в тобі паплюжити
з руки нічній твоїй самотности,
а неміч
рає надолужити
зневірою у непорочности
ідей, гіпотез, в собівартости
мистецтва і служіння музам,
і – навіть – у зачаття таїнстві
Мадонни сина, Іісуса, –
то ліпше поклонятись даному
з глибокими його могилами,
що згодом, не тобі
останньому,
такими видадуться милими.

Так.
Ліпше поклонятись даному
з короткими його дорогами,
які в майбутньому
осяжному
угледяться тобі
широкими,
наскільки є уяви,
різними,
усіяними компромісами,
великими здадуться крилами,
здадуться птахами величними.

Так. Ліпше поклонятись даному
зі вбогими його мірилами,
які невабом, в разі крайньому,
вряди-годи стають перилами
(бодай і не удоста чистими),
для опертя, либонь, людиною,
так наполегливою в істині
зі вищербленою драбиною.

(1959)

Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
чиряк припечім в'їдливим креозотом,
босоніж, у сорочині станьмо під вітерцем,
і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
прийдешнім! Будучина завжди
виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
дріж бере наодинці з грядущим.
Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
вся природа, як ящірка чи то олень,
тільки туди й прямує, куди вхожі сліди
на державний заважать злочин.

В ущелині грізній Дар`ялу,
Де Терек вирує в імлі.
Над прірвою вежа стояла
На чорній високій скалі.

У вежі старій, височезній
Цариця Тамара жила,
Прекрасна, як ангел небесний,
Як демон, підступна і зла.

І там у тумані щоночі
Яскрів промінець золотий,
Впадав подорожньому в очі,
Манив на спочинок нічний.

І чувся там голос Тамари,
Що кликав, жадав і благав,
Всесильні були в ньому чари,
Була невтолима жага.

На голос незримої пері
Йшов воїн, купець, мандрівник.
Йому відчинялися двері,
Стрічав його хмурий служник.

В парчовій одежі сиділа
На пишній постелі вона,
Чекала на гостя.. Іскрились
Два кубки хмільного вина.

Гарячі спліталися руки,
До уст прилипали уста
І дикі, нечувані звуки
Всю ніч розлягалися там.

Неначе до вежі пустої
Ватаги коханців палких
Зійшлися до тризни нічної,
До буйних весільних утіх.

Та щойно ранкове проміння
Торкалось гірського хребта,
Ізнову імла й безгоміння
Нараз оселялися там.

Лиш Терек гримів по камінню,
Здіймаючи грізні вали;
У клекоті вод білопінних
За хвилями хвилі пливли.

З риданням знеживлене тіло
Спішили вони віднести;
На вежі тоді щось біліло,
Звідтіль долинало: прости.

Так ніжне було те прощання,
Так солодко голос звучав,
Неначе майбутнє стрічання
І пристрасті шал обіцяв.

ЛІНА КОСТЕНКО

РАНА ВЕДМЕДЯ

Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
жили в печерах дикі племена.

Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші.
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.

Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя –
і зупинився дикий чоловік.

Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав –прокинулась уява.
І це був перший – первісний! – митець.

Не знаю, де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисячі віків.

Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не є – спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози.

Перевод с украинского языка

НИнель НОВИКОВА

РАНА МЕДВЕДЯ

Ещё не знали кисточки и краски,
Ещё веками скрыты письмена.
Была нага природа и прекрасна.
В пещерах дико жили племена.

Ещё тех сосен не касался иней
и плуг земле не грезился в тиши.
Изысканное совершенство линий
не волновало дикости души.

И не было ни анта, ни венеда.
Но раз под вечер, на разливе рек,
старик-валун похож был на медведя –
остановился дикий человек.

Нет, муза не дарила вдохновенья.
Не рассветало в сумерке сердец.
И разум спал – проснулось озаренье.
То первый – первобытный! – был творец.

Не ведаю, где краску эту брал он.
В каких моллюсках пурпур тот нашёл?
Стоит медведь – цветёт живая рана –
Из глубины веков до нас дошёл.

Глухих лесов «прапрааборигены».
Людского духа даже не азы,
но как ни есть, спасибо вам за гены.
Пусть дальше совершенствуется жизнь.

2017

Що краще: чи мовчання, чи слова?
Як говорю, у ній палає гнів.
Мовчання – серце болем розбива
І душать жовчі хвилі навісні.
Моєму серцю то подвійний гніт,
Бо гордощі скували язика.
Вуста і думку ціпило мені
І я при ній бовваном замовкав.
Та серце і у тиші відшука,
Як сокровенне мовчки донести.
Легкого погляду стріла тонка
Очам її писатиме листи.
Її глибокий розум без проблем
Читати зможе мій сердечний щем.

Весна почалася зненацька, мовби за ніч у околі
зроблено по шпаківні тим, хто підспівує весні.
Квітів і поготів, буцім у фільмі пострілів,
і березню суголосне ім’я жіноче Ненсі.
Ось ми і знову маємо годящі температури,
хоча дощ перетворить Дізі Ґіллеспі в лабуха,
і ліпше у сутінь вуличну не рипатися без "дури":
весною, коли що падає на голову, то не яблука.

Ми залюблені в астрономію, у космос весь, ми закохані
в тан орбіт, кілечок, еліпсів зі їх точністю.
А робиш, бувало, крочок у передпокої
убогім зніяковіло, і мнешся-топчешся.

І що, як небесне тіло виписує, та не колами,
а виляє навгад, куди випаде – що, на практиці,
до вподоби порі, котрій і калюжі формами
приємні чимдуж розмитими, не кажучи вже – галактиці.

(1994)

Сам-один виходжу на дорогу,
У тумані битий шлях блищить;
Тиха ніч. Пустеля чує бога,
І зоря з зорею гомонить.

Як прекрасні небеса безкраї!
Спить земля у сяйві голубім...
То чому ж душа моя страждає?
Жду чогось? Шкодую я за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені,
Я свободи й спокою шукаю,
Я б хотів забутися у сні.

Та не тим холодним сном могили...
Я би так хотів спочити в сні,
Щоб не згасли життєдайні сили.
Щоби вільно дихалось мені.

Щоб вночі і вдень щонаймиліший
Про любов я чув солодкий спів,
Щоби, наді мною нахилившись,
Дуб зелений листям шелестів.

1
Ні, не тебе так палко я люблю,
Мене краса твоя не полонила,
Люблю в тобі страждання відболіле
І молодість загублену мою.

2
Коли дивлючсь на тебе віддаля,
І погляд у твоїх очах блукає,
Я потайки неначе розмовляю,
Та не до тебе серце промовля.

3
До подруги звертаюсь юних днів,
В тобі шукаю риси її милі,
В устах живих уста, що заніміли,
В очах вогонь, що вже перегорів.

Без Бога нація – юрба,
Об’єднана п’янким поривом,
Або дурна, або сліпа,
Або – що найстрашніше – мстива.
І хто б не був над нею пан,
З яким би не високим словом –
Вона пребуде як юрба,
Допоки не почує Бога.


Оригінал
Без Бога нация – толпа,
Объединенная пороком,
Или слепа, или глупа,
Иль, что еще страшней, – жестока.
И пусть на трон взойдет любой,
Глаголющий высоким слогом,
Толпа останется толпой,
Пока не обратится к Богу!
2016

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

О, знав би я , що так буває,
Коли ішов на той дебют,
Де пишуть – кров’ю і немає
Поета, поки не уб’ють!

Жартуючи, поранять легко
І ніби іншим я воскрес.
А успіх був такий далекий,
Такий непевний інтерес.

Але роки – то Рим, готовий
У шоу масок, сміху, поз
Побачити не гру актора
У смерть, а гибель усерйоз.

Де почуття перемагає
Раба арени, ти – живий.
Але ілюзії немає,
Де подих долі неземний.

                              1997,2017

О ти, життя солодка таємнице!
Нарешті, зрозумілий мені зміст
Бажань, сум’яття, пошуків одвічних,
Щемких пустих надій, палючих сліз.

Ввесь світ шукає тільки лиш любові,
Усіх чуттів веде до неї шлях,
І серце поривається на поклик,
Любові, що керує у віках. (4 рази)

2015



Ah! Sweet mystery of life, at last I've found thee
Ah! at last I know the secret of it all
All the longing, seeking, striving, waiting, yearning
The idle hopes and joy and burning tears that fall.

For 'tis love and love alone the world is seeking
And 'tis love and love alone I’ve waited for
And my heart has heard the answer to its calling
For it is love that rules for evermore. (4 times)

(Lyrics by Rida Johnson Young, music by Victor Herbert, 1910)

(scenes from “Naughty Marietta”, 1935, with Jeanette McDonald and Nelson Eddy)

Утихає зал. І я на сцені
До людей іду із-за куліс.
Чую я далеке сокровенне,
Що усіх очікує колись.

Чорний морок за імлою ночі
Сліпить і пронизує мене,
Та якщо можливо, Авва, Отче,
Хай мене ця чаша омине.

Я люблю сценарій непохитний
І у п'єсі гратиму на біс.
Та у драмі цій я буду вбитий.
Кожна крапля крові – море сліз.

Все жадає миті однієї.
Від своєї долі не втекти.
Я один. У ложі – фарисеї.
Жити – це не поле перейти.

                              1997, 2017

Не зупиняє нас імла,
Ні сніг, ні лід, ні дощ, ні вітер.
Нам вистачатиме тепла
Для душ, в романтиці зігрітих.

Хай вітер лиця обпече,
Нехай зігне утома ноги,
Не проміняти ні на що
П'янку романтику дороги.

Наш шлях завжди за горизонт,
Де скелі небо закривають,
Де гір неписаний закон,
З якого винятків немає.

Та тільки ось одна біда –
Час повертатися в долини.
Та пам’ятаємо завжди,
Що є не скорені вершини.

Щоб в душах пломінь не схолов,
Ми падаєм, щоб підніматись,
Змовкаєм, щоб співати знов,
Йдемо удаль, щоб повертатись.

2008 – 2017

В юності чистим був ти,
мов сонце світив.
Сяй же, красо безумства!
Нині ж у тебе в очах
лиш провалля і жах.
Сяй же, красо безумства!
Ось дитинство і слава —
і ти в перестрілці
тягнеш важку сталь.
Сяй же мішенню
далеких насмішок.
Ти вже чужинець,
легенда і жертва, на жаль.

В тайну сягнув, як пророк,
запрагнув зірок.
Сяй же, красо безумства!
Ночі й сліпучого дня
страх пройняв аж до дна.
Сяй же, красо безумства!
Ти є надто ретельним,
що аж до нудоти
тягнеш важку сталь.
Сяй же, бунтарю,
ти ж ясновида
і проповідник,
художник та в’язень, на жаль.

Де ти тепер — тут чи там?
Віддався вітрам?
Сяй же, красо безумства!
У тебе багато личин,
я туди ж, і не один.
Сяй же, красо безумства!
Повернувшись у світло
вчорашньої слави,
тягнеш важку сталь.
Сяй же, хлопчисько,
програв ти звитягу,
правди старатель і чистих ілюзій, на жаль.

(лютий 2017)