ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.10.30 21:33
Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,

Євген Федчук
2025.10.30 20:00
А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від

Юрко Бужанин
2025.10.30 18:21
Землетруси, повені, цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.

Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки

Павло Сікорський
2025.10.30 11:18
Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.

Сергій Губерначук
2025.10.30 10:52
«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору

Микола Дудар
2025.10.30 10:03
Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…

Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів

Іван Потьомкін
2025.10.29 22:28
Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.

Борис Костиря
2025.10.29 21:47
Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,

С М
2025.10.29 18:32
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати

Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є

Сергій СергійКо
2025.10.29 17:54
Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,

В Горова Леся
2025.10.29 13:15
А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.

Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю

Микола Дудар
2025.10.29 11:51
Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…

Віктор Кучерук
2025.10.29 06:04
Пообіді в гастрономі
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,

Борис Костиря
2025.10.28 22:03
Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,

Сергій СергійКо
2025.10.28 16:14
Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,

Володимир Мацуцький
2025.10.28 12:32
Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом. Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття. Промишляв на скляній тарі та макулатурі. Якщо везло знайти пристойні ношені речі, здавав по п’ять гривен Вірці – стерві у дві точки: на барахолці і

Микола Дудар
2025.10.28 12:12
Коли думкам затісно в тілі,
А вихід замкнений назовні,
Причина навіть не в похміллі,
А в тім, що зникли полюбовні

Я сам по собі… думи вільні.
Інакше виникне дво-бійка...
І знов причина не в похміллі —

Сергій Губерначук
2025.10.28 11:46
Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,

Віктор Кучерук
2025.10.28 06:11
Хто сказав, що збайдужіло
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?

Борис Костиря
2025.10.27 21:24
Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.

Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.

Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.

Микола Дудар
2025.10.27 09:17
Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…

Світлана Пирогова
2025.10.27 08:32
Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.

Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,

Віктор Кучерук
2025.10.27 06:13
Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.

Ірина Білінська
2025.10.27 00:05
Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.

С М
2025.10.26 22:22
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так

ей
циганко

на самоті усівшись біля вогнища

Борис Костиря
2025.10.26 21:36
Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,

Іван Потьомкін
2025.10.26 21:12
Зазвичай блукати там, де тільки заманеться (Що взяти з того, в кого не всі дома?), Зійшов Корній на гору край села І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує. «Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.- А де ж обіцяні хліб-сіль?» «Та ж хліб ми вже здал

Вячеслав Руденко
2025.10.26 18:54
Був лицарський сон і минув непорядний,
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо

Володимир Бойко
2025.10.26 17:41
Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.

А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,

Сергій СергійКо
2025.10.26 16:29
Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к

Ніна Виноградська
2025.10.26 15:27
Прадавнина з мого роду) 1 Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що йо

Євген Федчук
2025.10.26 15:13
Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не

Володимир Ляшкевич
2025.10.26 14:35
І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.

Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о

Тетяна Левицька
2025.10.26 06:06
Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.

«Тебе ж, — волала рідна мати, —

Віктор Кучерук
2025.10.26 05:33
У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.

Микола Дудар
2025.10.26 00:27
Не все в цім світі українське…
З найважливіших запитань
Чому на смак, як мед, злодійське
І в шані виблядки і срань…
Чому нарід шанує панство
Можливо досить а, нарід?
Суцільно виключно зухвальство
Ми ж — джерело своїх же бід…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександра Ступак
2025.10.30

Гриць Янківська
2025.10.29

Роман Чорношлях
2025.10.27

Лев Маркіян
2025.10.20

Федір Александрович
2025.10.01

Ірина Єфремова
2025.09.04

Сергій СергійКо
2025.08.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Ірина Вовк - [ 2017.08.11 07:43 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІІ. З'ява І (продовження 8)
    ДІЯ ІІІ

    З'ЯВА І

    ЮДА
    (сам)
    В цій голові конає мисль остання...
    На очі впала ніч... А скроні палить
    заграва пекла... То вогнисті голки
    мого волосся в'язнуть мені в мозку
    зболілому—і шарпають... і рвуть його...
    кривавлять!!!
    А серце плаче за нею—
    Магдаленою! Чому?
    Вона ж повернеться!..
    Але ж верне́, запевне...
    Верне для чого? Для багатства? Ні!..
    Погордувала ним назавжди…
    Задля мене?
    І мною теж погордувала!
    Пішла за Ним... за Назарейчиком, а я—
    ха-ха-ха-ха—а я пішов за Ним...
    Але вже більше не піду...
    О, ні! Бо може
    вона повернеться!
    (Задумується.)

    Хіба вона Його покине—задля мене!
    Не хочу більше думати про це...
    не хочу більше! Так мене тут
    (показує на голову)
    палить... болить... і рве... і шарпає...
    кривавить!
    Так це ж до того, що моя кохана
    повернеться... повернеться...
    (Кличе невольників.)
    Магдале...
    (Озирається. Продовжує впевнено.)
    Ваша Пані
    зараз повернеться—ти чуєш?!

    НЕВОЛЬНИК
    Чую, Пане!

    ЮДА
    Чому не тішишся?!!

    НЕВОЛЬНИК
    Я тішуся, мій Пане.

    ЮДА
    (хапає його)
    Чому ж не ошалів на радощах?

    НЕВОЛЬНИК
    Але ж—я тішусь,
    навіть дуже!

    ЮДА
    Добре, що дуже тішишся! Скажи,
    нехай всі тішуться—хай роблять
    все, що хочуть—на радощах—
    все їм пробачу!

    НЕВОЛЬНИК
    Добре... Пане!

    ЮДА
    Поклич їх всіх! Нехай прийдуть сюди
    і привітають, що вертає...
    Магдалена!

    Невольник відходить.

    (Наслухає.)
    О Магдалено, йдеш...
    ідеш... вертаєш!

    Входять невольники.

    НЕВОЛЬНИК
    Магдалена—наша Пані
    вертається!

    ЮДА
    Крім неї не впускайте більш
    нікого... нікого!
    н—і—к—о—г—о!

    Невольники хочуть відійти.

    Почекайте!
    Коли прийде вона—
    … найкращими олійками намажте
    її волосся!
    ... рідкісні парфуми на ноги злийте!
    ... з молока ослиць—
    уперше ожереблених—влаштуйте
    їй купелю!..
    ... а мій плащ,
    із гіацинтового пурпуру—накиньте
    їй на рамена!..
    ... Застеляйте столи! Посипте квітами!
    Вином наповніть чари!..
    Сірійські лютнярі нехай прибудуть!..
    А нумідійки—танець заведуть!
    То буде учта!

    Невольниці похиляють голови.

    А котрий з вас першим
    до мене звістку принесе, що Магдалена
    вертається—йому верну я волю...
    до столу кликну...
    Чуєте?!!

    НЕВОЛЬНИКИ
    (разом)
    Чуємо! Чуємо!

    ЮДА
    Тоді ж чому ви стоїте?..
    Чому?

    НЕВОЛЬНИКИ
    Чи учту зараз готувати,
    чи чекати,
    аж Магдалена вернеться?!

    ЮДА
    (говорить до себе)
    То правда... ще не вернула!
    Треба доперва чекати,
    аж верне—чекати!
    (До невольників)
    Геть звідси!

    Невольники хочуть відійти.

    Зачекайте! Хоч би й навіть
    прийшла—вже не прийму її.

    НЕВОЛЬНИКИ
    То не впускати—Пане?

    ЮДА
    ... Назаретянин... Я Його
    прихильник...

    (До невольників.)
    Геть звідси... Геть!

    Невольники виходять. Юда залишається...
    щось зважує.

    (За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  2. Ірина Вовк - [ 2017.08.10 08:15 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'яваVІІ (продовження7)
    З'ЯВА VІІ

    На першому плані сцени сидить Магдалена.
    Боковими дверима, ніким не помічений входить
    Лазар, завинутий у поховальний сувій.

    МАГДАЛЕНА
    Так... Розкоші нехай віддам я душу,
    мій Лазарю!
    Нехай умру...
    і вже не чую більше холодних рук твоїх,
    закостенілих, мертвих... Нехай же не дивлюсь на твої очі,
    погаслі в холоді немилосерднім ночі...
    Мій Лазарю! Ти, може, і не знав,
    як палко я тебе кохаю...

    (Впадає в глибоку і болісну задуму.)

    ЛАЗАР стає за нею.
    Мовчить.

    МАГДАЛЕНА
    (ніби до себе)
    Як відійду відсіль—приймеш мене,
    мій Лазарю!

    ЛАЗАР
    (луною)
    Прийму тебе, Маріє...


    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    Ніщо тоді нас не розлучить,
    правда?

    ЛАЗАР
    (луною)
    Ніщо... ніщо... ніщо... Маріє...

    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    З тобою справді буду я щаслива!

    ЛАЗАР
    (луною)
    Правдиве щастя там, куди вестиму...

    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    Правда... правда...
    Усі земні розко́ші проминуть—
    і по собі нічого не залишать.

    ЛАЗАР
    Ніщо... ніщо... ніщо... Маріє...

    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    Адже ж казав, що інше моє щастя...
    Чому не слухала!
    Якби ж ти міг ожити—
    у стіп твоїх лежала б,
    брате мій!

    ЛАЗАР
    (луною)
    Тоді б
    сюди ти більше не вернула?

    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    Йшла би
    все за тобою... за тобою... за тобою...

    ЛАЗАР
    (луною)
    А коли б
    до тебе повернувся я, Маріє...

    МАГДАЛЕНА
    (про себе)
    О, вернися!
    Вернися, брате, перед тим, як згасну
    навіки!

    ЛАЗАР
    (твердим голосом)
    Я є тут! Маріє!

    МАГДАЛЕНА
    На Бога! Лазарю!
    О Лазарю!
    Мій брате!

    В глибині—голоси співбесідників.

    І-й БЕСІДНИК
    Як дивно палають очі Магдалени!

    ІІ-й БЕСІДНИК
    Кажуть,
    що очі Назарейчика сильніше
    несуть проміння.

    ІІІ-й БЕСІДНИК
    Я вина волію і його пожарів!

    МАГДАЛЕНА
    Мій Лазарю!
    Мій Лазарю!
    Мій брате!

    ЛАЗАР
    Тихо... тихо, Маріє—
    хай нас ніхто не чує.

    І-й БЕСІДНИК
    Лице горить вогнем—
    здалека палить.

    ІІ-й БЕСІДНИК
    Обличчя Назарейчика ясніш
    від сонця,
    дотепер того обличчя
    забути я не можу!

    ІІІ-й БЕСІДНИК
    То ж чому
    при Ньому не залишився?
    Приймає кожного!

    ІV-й БЕСІДНИК
    Бо він—як ми усі— вино воліє пити.

    МАГДАЛЕНА
    Мій Лазарю!
    Мій Лазарю...
    Мій брате!

    ЛАЗАР
    Тихо...
    тихо, Маріє,—
    хай нас ніхто не чує.

    МАГДАЛЕНА
    Хто воскресив тебе, на Бога?!!

    ЛАЗАР
    Він...

    МАГДАЛЕНА
    Хто-Він?!!

    ЛАЗАР
    Назаретянин...
    (Шепоче.)
    Ходи зі мною—до Нього!

    МАГДАЛЕНА
    Він воскресив тебе—для мене?
    Де Він—скажи скоріш—
    нехай до ніг Йому впаду...
    нехай подяку зложу!
    Мій Лазарю, веди мене до Нього!

    ЛАЗАР
    Ходи за мною... о, ходи за мною...

    Магдалена встає.
    Простягає руку—іде за Лазарем.
    Тим часом серед бесідників рух.
    Залишають столи—тиснуться до виходу.
    При тому чути поодинокі голоси.

    І-й ГОЛОС
    Гей! Назарейчик тут проходить,
    браття!

    ІІ-й ГОЛОС
    То, може, з нами келихами вдарить!

    III-й ГОЛОС
    З чола прекрасного
    подайте руж-вінець!
    Нехай до учти з нами тут сідає!

    V-й ГОЛОС
    Може, розкошів врешті зажадає!

    VІ-й ГОЛОС
    Що назвабливіше—
    дорогу перейде.

    АССАХАР
    Погляньте... Магдалена йде...
    до Назарейчика...
    в усій красі своїй...

    Стоїть Юда остовпілий. З ним—Аре.

    ЮДА
    О Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    (не чує)
    Веди мене...
    веди мене до Нього, брате мій!

    Лазар зникає в натовпі. Бесідники на голос Юди
    повертають голови. Вигляд Магдалени дивує їх.
    Відгукуються голоси.

    І-й ГОЛОС
    Тремтячу руку простягла вперед!

    ІІ-й ГОЛОС
    Жене її бажання
    невситиме!..

    ІІІ-й ГОЛОС
    Чи Назарейчика також
    піймала в сіті?

    АССАХАР
    (з іронією—до Юди)
    Глянь!
    Магдалена—
    що тебе так любить!

    ЮДА
    О Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    Брате мій, веди...
    веди мене мерщій...

    ІV-Й ГОЛОС
    Підем назустріч...

    V-й ГОЛОС
    З повними чарками!

    VІ-й ГОЛОС
    З вінками на чолах!..

    Магдалена наближається до виходу.
    П'яні співбесідники оточують її півколом у п'яних
    утіхах і вакхичних танцях. Надолі, недосяжнім для
    глядача, проходить хоровод учнів Христа—
    з Учителем на чолі.

    МАГДАЛЕНА
    (зупиняючись коло сходів,
    що ведуть на долину)
    Я—сестра Лазаря! Ти воскресив його,
    мій Пане!
    Славен будь!
    І будь мені коханим,
    о Христе!..
    (хвилюючись, продовжує)
    Назаретянине, що принесу Тобі
    в подяку?
    Всі багатства,
    котрі я маю, покладу в офіру
    до стіп Твоїх!..
    Або ж!
    Коли людина Ти—тоді невіста—
    несу я в розкошах красу
    моїх приваб!!
    Прийми їх, Пане мій,
    к собі в неволю...

    (Розхрестила руки— розкрила шати—чекає...)

    Христос дивиться на неї довго, уважно...
    Співбесідників охоплює неспокій... переляк...
    нічим не поянена тривога.
    Чути грізні окрики.

    І
    Кров стине в жилах!

    Опускаються їм рамена—випускають з обіймів
    вакханок.

    II
    Вино у чарах гусне!

    Випадають б'ються чари.

    III
    На скронях в'януть ружі!..

    Спадають їм вінці.

    МАГДАЛЕНА
    Дивись—яка прекрасна!
    Розгорися
    моєю звабою! Візьми мене,
    о Христе!!!

    (Дивиться очікуюче.)

    Не дивишся на мене?!
    Узри—і розгоришся!

    Пауза.

    Глядиш?! Не пломенієш?!
    Рамен не розкриваєш?!
    А знаєш—я їх розірву!

    (Поступає наперед—
    раптом припадає до землі, як прицьвяхована.
    Лякливим тривожним голосом продовжує.)

    Чому так сумно
    на мене споглядаєш?
    Вся тремчу. І в'яну... І хилюся
    до землі...
    До ніг Тобі клонюся!!!
    Як же дивно
    на мене дивишся, мій Пане!!!
    Погляд Твій
    в глибини серця мого проникає!
    Я чую очі
    Твої сумні, Пророче,
    на серця мого дно сльозу роняють
    гірку! Не плач, мій Пане!!
    А то—сама заплачу!!!

    Христос усміхається привітно, смутно.
    Хоровод проходить. Бесідники стоять закам'янілі.
    Магдалена хвилину стоїть, як взята на небо...

    ЮДА
    Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    (не чує)
    Іду до Тебе..
    Йду!

    (Сходить зі сходів... Зійшла).

    Урочиста тиша.
    Луною пливуть слова невидимої вже Магдалени.

    О смутні... о слізні очі
    мого Пана...

    (За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос.1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  3. Ірина Вовк - [ 2017.08.10 08:00 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'ява VІ (продовження 6)
    З'ЯВА VI

    Ті ж, заходить Юда.

    ЮДА
    Ходи ... щошвидше! Бачиш—як біжу
    до тебе... як тебе бажаю
    у п'янім прагнень шалі!
    Підійди—бо спаленію сам... бо спопелію
    від тих всепожираючих вогнів,
    котрі в мені ти запалила!

    МАГДАЛЕНА
    Юдо! Дай уста...
    я розгризу їх вщент, а тою кров'ю
    розпломенію твої груди! Чуєш...
    Пожари степові в мені гуляють!
    Вбери їх, Юдо, в себе...
    ...Чую вже—
    твої рамена повняться вогнем,
    наснажуються хтивістю і в'ються
    в напрузі пожадань!
    Вхопи мене... неси...
    Неси мене—щошвидше!

    П'яні голоси святкуючих бесідників
    на другому плані сцени.

    І-й БЕСІДНИК
    Вина сюди—а більше—потону
    нехай в вині!

    ІІ-й БЕСІДНИК
    В такій хвилині
    сильніше серце б'є,
    на очі сльози плинуть...

    ІІІ-й БЕСІДНИК
    Я нині
    в свої обійми світ весь захоплю...

    МАГДАЛЕНА
    Як львиця зранена
    в жарких пісках пустелі—
    я катулятись буду і ревти...
    занурюватись у твої широкі груди—
    бо небеса безкраї...

    ЮДА
    Як теє небо понад землею—
    понад тобою я зависну!

    МАГДАЛЕНА
    Подрімаю... хвилинку подрімаю...
    Не буди... о, не буди...


    ІV-й БЕСІДНИК
    Геть!
    Бо я готовий
    помірятися навіть з Богом!

    V-й БЕСІДНИК
    Ха-ха-ха-ха!..

    VІ-й БЕСІДНИК
    О, моя чудова... ходи до мене...
    ближче... ось сюди...

    МАГДАЛЕНА
    Упийся... впийся... хай в розкошах млію
    як винниці на землях Енгаддії...

    ЮДА
    Я тобою спраглий—
    як росяною ніччю спраглий день
    спрацьований...

    VІІ-й БЕСІДНИК
    Тихіше...
    на Бога... тихше...
    бо іде до мене
    божественна... усміхнена...
    о мисль моя... натхненна...

    VІІІ-й БЕСІДНИК
    Хі-хі-хі-хі...

    ЮДА
    О Магдалено!
    Віддиху вхопити не можу!
    Ноги летять у прірву...
    сточуюсь у темінь бездонного Еребу!..
    Хай небес
    ті зоряні склепіння западуться—
    розступиться, розверзнеться земля—
    і хай поглине нас
    в огнисте своє лоно!
    Коли ж разом углиб її впадемо—
    здобудем небо!

    МАГДАЛЕНА
    Тож риньмо в прірву!
    Що нам світ цілий—
    коли самі собі ми стали світом!
    Нащо нам захвати усіх отих людей—
    коли самі захоплені на небо!!
    Нехай уже не будять нас тим криком,
    нас,
    що погрузли в снах
    без прокидання...
    (Тривожиться, тремтить.)
    Без про-ки-дан-ня...
    Так... Без про-ки-дан-ня...

    ЮДА
    Як дивно мовиш... Голос твій тремтить,
    мов хлипає...
    Рука палає жаром невгасимим...

    МАГДАЛЕНА
    Він не прокинеться... не збудиться—
    ніколи!

    ЮДА
    Хто—Магдалено! Хто...
    Про кого мова?

    МАГДАЛЕНА
    (ніби до себе)
    Лазар не збудиться... не збудиться... не…

    ЮДА
    (голосно)
    Що?!! Брат твій не живе?!!

    Серед бесідників помітний рух.

    МАГДАЛЕНА
    Не гляне вже на мене—як і я
    на нього вже не гляну!
    (Плаче.)
    А прецінь я хотіла
    тебе узріти, Лазарю! Життям...
    життям би заплатила, щоб хоч раз
    побачити тебе, хоч раз єдиний!..
    До тебе бігла!..
    Допала твоїх порогів!..
    Впала, божевільна...
    О... Чуєте?
    (Звертається до всіх.)
    То тигри в серце впились пазурами...
    Згубила розум... А вони—допали...
    За твій поріг вхопилася зубами...
    За пасма волокли... на сміх... і осміяли...
    Оті знущання—гострі, як мечі,
    вбивали в серце... Кидали болотом...
    Травили псами... і вже потім... згодом—
    каміння придорожнє підняли...
    Мене хотіли, як звіря скажене...
    Мій Лазарю!
    Твою сестру хотіли... як те скажене...
    звіря...
    (Плаче.)

    Пауза.

    Хотіла вмерти там!
    Тут вмерти—мушу!
    то ж бачиш, чом так прагну...
    торжества!

    (До Юди.)
    Я зараз так бажаю, як ніколи,
    отих пожарів, щоби нас сповили
    і вколисали... і перетравили...
    і зжерли!..
    На віки вічні...
    хочу заглушити... вдавити...
    втлумити оті терпіння...
    Ти чуєш Юдо, хочу тебе вся!

    ЮДА
    Думки мені мутяться—
    в очах темнота!

    МАГДАЛЕНА
    Знаю... знаю,
    чому в очах твоїх
    так темно—шат весільних
    не маю, Юдо!..
    ... що мені ті шати,
    коли я вбрана в пурпур королівський
    моїх жадань!..
    ... навіщо діадема,
    коли злотистий сміх богів, богинь
    ув'яз в моїм волоссі...
    ... і навіщо
    сплетіння руж отих,
    коли пахуче
    на лоні в мене зацвіли дві чари ружані!

    ЮДА
    О, затопи мене вже... затопи
    потопом вогняним свого волосся
    злотистого!

    МАГДАЛЕНА
    Зависни на краю
    зворотнім уст моїх, а я потручу
    тебе в бездонну бездну...

    ЮДА
    На твоєму збуруненому лоні потону.
    Я потону навіки...

    МАГДАЛЕНА
    В глибини розкошів тебе я потягну...
    поглину...
    і зімкнуся над тобою...

    Пауза.

    А потім... потім...
    не на мілину—
    на сніжні пагорби моїх грудей
    я викину твій спраглий корабель,
    щоб віддихнув... спочинув...
    Мої води—
    збурунені, розхвилені, безкраї—
    ричати перестануть... і в мурчанні
    погрозливім закриють темну пащу...
    Мляні очиці їх поволі згаснуть...
    запрагнуть затишку...
    утихнуть...
    і зімліють...

    ЮДА
    О, моя Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    Юдо! Чую,
    як стихає, поволі утікає
    мені життя!

    ЮДА
    Що кажеш ти?!
    Чому мене тривожиш
    задаремно?

    МАГДАЛЕНА
    Не тривожу!
    Кажу, що чую, Юдо!

    ЮДА
    Магдалено!
    О, дай мені іще хоча б хвилину,
    яку я вже зазнав! Тоді нехай
    помру з тобою, згину
    назавжди!
    А те щастя, що згорну
    собі на груди—
    протриває вічно,
    піде в безсмертя...

    МАГДАЛЕНА
    Добре... добре, Юдо!
    Допоки згасну я...
    допоки піду,
    відкіль нема звороту—
    напочатку...

    ЮДА
    Обіймемось смертельним ми охватом,
    як смерчі два,
    коли скидають пута...

    МАГДАЛЕНА
    Як хвиля та гіганська
    двох морів
    розбурханих—так напливу на тебе...
    Згорнусь в клубок вогню!..

    ЮДА
    Як дві колони,
    руйнуючись, вистрілюють вогнем!..

    МАГДАЛЕНА
    Відлунням розпачу поразимо ми небо!

    ЮДА
    Розіпнемо блискучу тінь
    над віком наших домовин...

    МАГДАЛЕНА
    І в безконечність ра́зом попливемо...

    ЮДА
    Так. Разом... разом...

    Пауза.

    (Тихо продовжує.)
    О, яка прекрасна...
    Як повна смаків неземних!

    МАГДАЛЕНА
    Тяжить волосся... Розплести мушу...

    ЮДА
    Я звелю прислузі...

    МАГДАЛЕНА
    Є лишень одна, як день ясний,
    що гідна розплітати
    в злотисту зливу сонцесяйні пасма.

    ЮДА
    Скажи—прийде, тобі служити буде...

    МАГДАЛЕНА
    То—Аре...

    ЮДА
    (хоче її покликати)
    Зараз прийде сюди...

    МАГДАЛЕНА
    Вона—невільниця...

    ЮДА
    Що з того,
    що невільниця...

    МАГДАЛЕНА
    Сьогодні тільки вільні
    служить мені повинні...

    ЮДА
    Буде—як ти кажеш...

    МАГДАЛЕНА
    Так, Юдо... так... оголоси їй волю...
    Вертайся з нею!
    Я чекати буду...
    Вертайся!
    Хвиля наша близько...

    (Юда відходить.)

    (За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  4. Ірина Вовк - [ 2017.08.09 10:38 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'яваІІІ, ІV, V (продовження5)
    З'ЯВА III

    БЕСІДНИКИ
    Будь славна, Магдалено!
    Будь славен, Юдо!

    ЮДА
    Дякую вам... дякую...
    Нехай чигають круки! Хай метають
    прокляттями на нас!
    Ми веселімось—пиймо!
    (П'ють.)

    А зараз вас, братове, залишаю...
    Йду по кохану, йду по Магдалену.
    Іду... Біжу... Узрять вони—і глянуть—
    на наших скронях ружі не зів'януть,
    в долонях чари не заледеніють,
    не заморозять п'яного вина,
    а при мені прекрасна Магдалена—
    моя кохана—зацвіте буйніше,
    задихає пахучіше—і вже на віки-вічні
    лишиться моєю...моєю... вічно...
    (Відходить.)

    З'ЯВА IV

    Вбігає Марта.

    АССАХАР
    Що?.. і ти тут теж?

    МАРТА
    Де Магдалена?!.

    АССАХАР
    Готується до учти...

    МАРТА
    Хочу бачити її щонайхутчіше...

    АССАХАР
    Чого від неї хочеш?..
    Не мути їй щастя...

    МАРТА
    Хочу бачити її щонайхутчіше...

    АССАХАР
    Може й ти бажаєш—
    до столу з нами...

    БЕСІДНИК І
    Сядь—і почекай—
    надійде скоро...

    МАРТА
    Тож скажи нарешті,
    де Магдалена?!.

    АССАХАР
    Від самого ранку—
    у гроні служби—
    змащує все тіло,
    вкладає шати...

    МАРТА
    Це брехня... брехня—
    де Магдалена! Де сестра моя!
    (Вибігає.)

    Бесідники вдаряють у келихи, п'ють.


    З'ЯВА V

    Вбігає Магдалена—волосся розвіяне...
    ...шати в безладді—тяжко дихає...

    МАГДАЛЕНА
    Віта... Вітайте!
    Час настав святковий!
    Веселіться! Тіштесь...
    У спільній радості я також потону!
    Я учти ще не прагнула такої...
    Є вина... ружі... жили палить кров!
    То наше свято—щастя нам належить!
    Агей! Вина—багато...
    (П'є.)

    О, як же добре! Кожна крапля п'яна
    паде і розхиляє мені лоно...
    запалює пожари невгасимі!
    дивіться—вся горю! Нехай і вам
    запломеніють лиця, кров пульсує....
    нехай тремтять рамена!
    Пийте! Пийте!
    (Наливає.)
    Вино навчить вас прагненню розкошів!
    Тож пийте з Магдаленою...
    (П'є.)
    Де Пан мій—Юда? Де є мій коханок?

    АССАХАР
    Зараз повернеться—пішов Тебе шукати!

    МАГДАЛЕНА
    Мене шукати треба? Я завжди готова!
    Зараз—як ніколи!

    (За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  5. Ірина Вовк - [ 2017.08.09 10:21 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма). Дія ІІ. З'яваІ, ІІ (продовження4)
    Дія ІІ

    З'ЯВА І

    Учта—рій співбесідників. Юда—бесідники.

    БЕСІДНИКИ
    Будь славен Юдо!

    ЮДА
    Дякую вам... дякую!

    БЕСІДНИКИ
    Будь славна, Магдалено!

    ЮДА
    Будь славна, Магдалено—
    моя коханко!
    Приятелі, тіштесь
    моїм безмірним щастям! Все, що мав,
    я—син Іскаріоти—наказав
    на день святковий вам приготувати!
    зажийте тих веселощів, аби
    оцей день Юди довго пам'ятати!

    БЕСІДНИКИ
    …і день дочки Магдалю!

    ЮДА
    День святий, великий— обох коханців!


    З'ЯВА II

    Входять посланці архікапелана. Стають
    перед порогом.

    ЮДА
    Ба, навіть посланці архікапла́на
    прибули на бенкет,
    аби підняти
    величний келих і рознести блиск
    мого весілля:
    —Звольте на поріг!

    ПОСЛАНЦІ
    Гостини дому, що ганьбою вкрився—
    не можемо прийняти...

    ЮДА
    Ганьбою?... говоріть ясніш!

    ПОСЛАНЦІ
    Пере́люб—є ганьбою для людини.

    ЮДА
    Якщо для того тільки—відійдіть...

    ПОСЛАНЦІ
    Якої відповіді, Юдо, нам чекати?

    ЮДА
    А жодної...

    ПОСЛАНЦІ
    Як жодної?

    ЮДА
    Таку, принаймні, добре зрозуміють...
    Ба навіть Той, котрий стає щодня
    в оселі Божій—зрозуміє також,
    бо я сказав!

    ПОСЛАНЦІ
    Бо ти сказав!?. Послухай:
    від імені Того, хто нас прислав,
    тобі, Іскаріоте, сповіщаєм—
    від Храму Божого тебе ми відлучаєм,
    віднині не приступиш до святині...
    Офір твоїх не прийме вже вівтар!


    ЮДА
    Я маю інші вівтарі...
    На них душі моїй
    могутня вселюбов Отця
    явиться...

    ПОСЛАНЦІ
    Блазень!

    ЮДА
    То ви любов мою до Магдалени
    назвали перелюбством! Тоді знайте,
    що двох сердець ніколи не єднало
    таке святе і чисте почуття!
    Чого ж ви хочете?

    ПОСЛАНЦІ
    Прийшли до тебе, Юдо,
    від імені Того, котрий стоїть
    щодня в оселі Божій, нагадати—
    остережися тої ти ганьби...

    ЮДА
    Я те блюзнірство,
    як найпахучішу офіру Богу Ягве
    із глибини сердечної кладу...

    ПОСЛАНЦІ
    Нехай за учту ту, котру отут справляєш
    пахучі ружі в'януть, і нехай
    вина позліта в келиху замерзне,
    а серце перелюбки, як ті ружі,
    нехай зів'яне і заледеніє,
    як золото вина—тоді нехай
    навіки вже відступиться від тебе..
    Амінь!

    ПОСЛАНЦІ
    (Разом.)
    На віки вічні...
    Амінь... Амінь...
    Амінь...

    ЮДА
    А ті прокляття—нехай впадуть на вас!

    ПОСЛАНЦІ
    Сповнивши волю архікапелана— відходимо...
    (Відходять.)

    (За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  6. Ірина Вовк - [ 2017.08.08 10:26 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'яваV (продовження3)
    З'ЯВА V

    Входить Марта. Магдалена—Марта.

    МАГДАЛЕНА
    Марто!

    МАРТА
    Стою обурена... Не вимовлю ні слова...
    Ніг на перед посунути не здужу...
    Лиш очі мружу—
    тут не так, як в мене!..
    Не звикла я, бо інше тут повітря...
    і світло інше... і довкола барви...

    МАГДАЛЕНА
    Не тривожся, Марто! Підходь... Дай руку...

    МАРТА
    Дивно...

    МАГДАЛЕНА
    Що дивно, Марто?..

    МАРТА
    Я тобі сестра...

    МАГДАЛЕНА
    Про це я знаю...

    МАРТА
    А одначе...

    МАГДАЛЕНА
    Одначе?..

    МАРТА
    З сестрою щось не в'яжеться розмова.
    Як в домі цім інакше, ніж у мене—
    так інша в тебе річ, так інша мова!..

    МАГДАЛЕНА
    Завжди, скільки себе я пам'ятаю,
    завжди були не схожими з тобою,
    хоч від одної матері пішли...

    МАРТА
    Ти—в золоті коси... з очей блакиттю,
    з імлою туги в просторі зіниць—
    була Зорею вранішньою в небі...
    А я була при тобі, як земля
    та сіра... забруднена...

    МАГДАЛЕНА
    Я ж тебе волала,
    щоб ти пішла зі мною, хоч би раз,
    в пахучих збіж безкраї срібнозлоті...
    Я ж тобі казала,
    Що поза огорожею земною
    мільйон світів непізнаних живе...
    Бувало, піснею тебе
    все нянчу, ваблю,
    аби свій зір піднесла ти високо
    до зір... до неба...
    Ти завжди сиділа ... із оком
    у землю втупленим—
    твій погляд пригасав... і слух тупів...
    і сиротіла мова...
    Пощо сьогодні йдеш до мене знову...
    Адже ж відомо,
    як мене зовуть...

    МАРТА
    Я знаю... знаю...
    Тільки добре зваж,
    що привело мене сюди... Я чула,
    що торжество препишне ти готуєш...
    чи правда те, що кажуть?...
    (Підводить погляд.)
    О, яка ж
    ти гарна! Впізнати годі...

    МАГДАЛЕНА
    Що тобі до того—готую учту шлюбну.

    МАРТА
    Учта шлюбна—то радощі і щастя,
    і веселля...

    МАГДАЛЕНА
    Я повна щастя... Бо ж хіба не знаєш,
    що я вельможного Іскаріоти пана...

    МАРТА
    Чом не маю знати,
    коли ціла Юдея про це знає...
    (Понуро.)
    Про те , що привело мене Маріє,
    під твій покров...

    МАГДАЛЕНА
    (наказує службі відійти)
    Кажи... кажи на Бога...
    Ти чогось боїшся?!.

    МАРТА
    Правда... страх бере мене...
    Слова зав'язли в горлі...

    МАГДАЛЕНА
    Я готова
    все вислухати без тривоги...
    Бачиш—
    яка спокійна...

    МАРТА
    (твердо і понуро)
    Весілля
    не зможеш ти сьогодні святкувати.

    МАГДАЛЕНА
    Весілля
    не зможу я сьогодні святкувати?..
    А тож чому?..

    МАРТА
    Бо брат твій Лазар...

    МАГДАЛЕНА
    Зрікся... мене? Чи може...
    може прокляв?!. Скажи?..

    МАРТА
    (скам'яніло)
    Ні... Лазар... не живе...

    МАГДАЛЕНА
    Не живе?!
    О Лазарю, о брате мій коханий!

    МАРТА
    З тим і прийшла до Тебе...

    МАГДАЛЕНА
    Лазар не живе! Нема вже Лазаря!
    Погасли його очі... Лице—холодне,
    мертве, як той камінь
    могильний... Лазарю!

    (Тихіше.)
    Не чує...
    Такий байдужий... мовчазний... Устань!
    Устань, мій брате! Я тебе благаю—
    Марія... я... сестра твоя... Устань!—
    Мовчить—не чує... Холод на обличчі
    закам'янілім. Руки... руки дай!
    Мій Лазарю, холодні твої руки!
    Без руху... без чуття... закостеніли...
    Не дихаєш! Не глянеш на Марію—
    сестру свою... Відкрий повіки!
    Глянь!

    (Глухо.)
    Паде повіка, наче трумне віко—
    безладно... глухо... тяжко... Не живе!
    О, Лазарю!

    (Опановує себе.)

    Агей, Аре,
    подай мені святкові шати—швидко!
    ... Дай мені сукню, ткану з блискавиць,
    що блиск несе такий, аж очі всліпли
    невольницям отим, що її шили...
    ... Подай мені коралі, ті, що сонць
    конаючих стають кривавим криком
    в морській безодні стигнучім.
    ... Клади...
    вінець на скроні—ружами увитий,
    ті ружі квітли в Юдиних садах,
    коли ронило небо сльози жалю, неначе зорі...

    МАРТА
    Сестро... що ти кажеш—
    навіщо тобі все це?

    МАГДАЛЕНА
    Прагну бути
    такою гарною, як ще не був ніхто...
    ніколи...

    МАРТА
    У такій хвилині
    ти дбаєш про красу?
    О Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    Брате мій!
    До тебе поспішаю на весілля!
    А весілля буде,
    якого досі не було!

    (За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  7. Ірина Вовк - [ 2017.08.08 10:17 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІ. З'яваІІІ, ІV (продовження2)
    З'ЯВА III

    Входить Юда. Магдалена—Ассахар—Юда.

    ЮДА
    Вітай, мій Ассахаре!
    Як там твоє посольство!

    АССАХАР
    Сповнив його гідно і щасливо разом!
    Ніхто нам не відмовив.

    ЮДА
    Значить, будуть всі!
    О, як же тішуся!..
    Тобі я вдячний...

    АССАХАР
    Я радий теж над міру,
    що твою коханку—прекрасну Магдалену—
    кожен рад учтити.

    ЮДА
    Тож буде учта шлюбна, про котру
    ціла земля Юдейська
    розказувати буде!

    АССАХАР
    Не інакше, Юдо.
    Час мені... Відхожу. Прощавай!
    Прощай, о Магдалено!

    З'ЯВА IV

    Магдалена—Юда.

    ЮДА
    Ти моя... моя!
    Мені належить... округлість перс
    і пал твоїх очей,
    і тіла твого квітнучі розкоші!
    Моя... мій квіте сонячний Магдалю!
    Моя—нікого іншого!
    Чи правда?

    МАГДАЛЕНА
    Твоя... твоя...

    ЮДА
    Відтепер
    ходити будеш в пурпурі і злоті!
    Лиш пожадай,
    я до Опгір спроваджу кораблі
    по золото, по дерево тинове,
    по камені коштовностей—для тебе!
    …Що мені тепер
    маєтки дорогі, коли волосся
    злотого хвилею лоскоче мені руки,
    цілує рам'я, обплітає шию!..
    ... Що пахощі тепер мені чарівні,
    коли з коралової чари уст твоїх—
    спиваю я розкішне благовоння...
    ... Що міць Отця, могутність мого Бога,
    коли в своїх долонях я тримаю
    кулясті твої перса.
    ... Що для мене... що під землею...
    на землі і над...
    ... Що... що мені... дочко Магдалю...
    що, моя коханко!..

    МАГДАЛЕНА
    І завжди...
    завжди мене отак кохати будеш?

    ЮДА
    Допоки в очі,
    оті, що дивляться на мене, промінець—
    хоча б слабенький—проникати буде...
    Допоки є чуття в отих руках...
    і віддиху в груді, і крові в жилах!..

    МАГДАЛЕНА
    О, як же мені хороше з тобою,
    сину Іскаріоти! Як же добре...
    Мов біла летна хмарка потону
    я в шкаралупці губ твоїх гарячих!..
    В тьмяній... бездонній ночі
    твого вогкого плетива волосся
    вколишуся... принишкну... розтечуся...
    В стальних рамен охваті,
    як в скельнім кратері—запалюся вогнем...
    окропом закиплю... і затремчу,
    неначе в лихоманці...

    І вибухну—і спопелю—залию—знищу!

    (Встає і подається наперед.)

    ЮДА
    Ідеш до мене, наче хвиля з моря—
    запінена, збурунена... Пливеш...
    відхлинеш і готуєшся до скоку...
    і розверзаєш своє бездонне лоно—
    Магдалено!!!

    МАГДАЛЕНА
    (сахається від нього)
    Який же ти страшний... непереможний
    із блискавкою тигрячих зубів...
    із бурею, розбурханою в грудях...
    і велетенським розмахом рамен!..
    Важка і грізна хмара напливає—
    пливе чолом, що думи зборознили,
    пливе на очі... порива...тручає
    вітрила напнуті!
    Блиск... грім—і я твоя!..
    (Падає в його обійми.)

    Пауза.

    ЮДА
    А в хвилі відпочинку і спокою
    сидітимеш ти на слоновій кості—
    на троні!..
    Дорогі пацьорки
    твоє обляжуть тіло—
    кривавим криком сонця на заході...
    Рубіни, аметисти і опали
    тебе обсядуть зорянистим роєм...
    а ти... ти станеш тишею надвечір
    і будеш прясти розкоші нічні...
    Чекатиму я— втулений у тугу,
    у прагнення, у пожадання вічне!..
    Ми створимо самі для себе рай
    утрачений... Затемнить подив
    обличчя сонцю... Примружить очі зорям...
    Сам Бог-Отець здивує!!!

    МАГДАЛЕНА
    Здивує Бог-Отець... простягне руки—
    і поблагословить... І роз'ясниться
    Його чоло правічне,
    коли побачить з неба, скільки щастя
    знайшло собі тих двоє,
    котрих рукою викинув на землю,
    прокляту плодом...
    І може... дивлячись на нас—Він спогадає
    той світлий день,
    той шостий день творіння,
    коли стояв перед найбільшим ділом,
    яке вродив, — тоді Великий Ягве
    не сказав ні слова, лиш голову схилив
    в важкій задумі...

    ЮДА
    Він, дивлячись на нас, нарешті скаже:
    "Так!.. Добре Я вчинив!"

    МАГДАЛЕНА
    О, добре... добре вчинив Отець,
    коли звелів тобі
    мене сягнути хтивою рукою...
    Чи мить оту щей досі пам'ятаєш?

    ЮДА
    Так, пам'ятаю...
    Ти тоді стояла ціла у тремі...
    Уста твої тремтіли... і рамена...
    тремтіли перса, наче два ягнятка,
    заблуканих у бездоріжжі...

    МАГДАЛЕНА
    Ти ж... вхопив мене
    у панцир пломеніючих рамен,
    поклав мене цілу собі на груди
    киплячі... а залізними руками,
    неначе острогами блискавиць,
    на клоччя рвав і шарпав мої шати...

    ЮДА
    Стала тоді враз
    ціла ти сніжно-біла, як вершина
    Кармелю...

    МАГДАЛЕНА
    Перший раз
    твоїм очам явилась я такою!..
    А до того
    була сповитим в листя охоронне—
    квітковим келихом,
    з котрого пив
    той, кого гнала туга...
    і палила спрага
    мрій, ще не знайдених...

    ЮДА
    О Магдалено! Правда,
    що першим оглядав тебе такою?

    МАГДАЛЕНА
    Правда... Як правда те— що стала я твоєю...

    ЮДА
    Щастя мить...

    МАГДАЛЕНА
    Як правда—що барвисто спалахнула
    веселкою, як чару кришталеву
    моїх приваб поставив ти під сонце...

    ЮДА
    О Магдалено!

    МАГДАЛЕНА
    Тобі служити прагну...
    Твоєю зостануся навіки, щоби тільки
    стояти так... під сонцем... без кінця...

    ЮДА
    Те сонце—
    я запалив для Тебе!
    Не зайде воно, не згасне!
    Тільки будь моєю—
    моєю розкішшю бездонною і щастям,
    щоразу більшим!

    МАГДАЛЕНА
    Дам тобі я щастя,
    якого ти ще й досі не зазнав!
    Дам тобі щастя, дам тобі і розкіш,
    яка тебе ніколи не наситить—
    ніколи!
    ... Як той скупий, що золота жадає,
    отак тебе жадання розгойдає,
    буде змагатися... рости... просити пити—
    навіки невичерпне...
    навіки ненаситне...

    ЮДА
    Навіки невичерпне..
    Навіки ненаситне...
    (Зостаються в обіймах.)

    Тепер відходжу... Повернуся впору...
    Погляну, як готуються до учти.
    Коли ж проб'є, надійде час святковий,
    явись тоді в усій красі, як є!
    Хай споглядають:
    ... божественні ті бедра, що бажають
    зімкнуться, неначе два рамена,
    обіймів спраглі...
    і твою... зарожевілу звабу—
    в пориві і гарячім, і пестливім...
    ... і твої стопи—промені ясні,
    котрі біжать вздовж тіла
    в поцілунку...
    ... і лоно твоє збурене на ньому—
    нема спасіння!!!

    МАГДАЛЕНА
    Говори—
    хай слухаю!
    Твої слова, мов та кипляча лава,
    у спраглу кров стікають... опадають—
    і в сітку вогняну оповивають
    все моє тіло...

    ЮДА
    Говорив би так... постійно...
    без кінця... Але я мушу
    відійти... А—ти?

    МАГДАЛЕНА
    Допоки до мене вернеш—я отак...
    (Розкриває обійми.)
    отак чекати буду...

    ЮДА
    О моя Магдалено!!
    Агей, невольники!
    А прислужіть-но Пані!

    (Відходить.)

    Входить прислуга—невольники з начинням до миття ніг
    і флаконами, повними пахощів.

    МАГДАЛЕНА
    Ваш Пан справляє учту—
    мушу прибратися...
    Велика учта буде!

    Магдалені подають начиння з водою.


    ГРЕК І
    (На краю сцени)

    Поглянь на ноги...
    Вони спішать зануритись у воду,
    як дві вівці, коли пасуться в травах,
    виблискуючих росами...

    ГРЕК II
    Дивись,
    чи не помильні очі—
    два білих... молодих серпа
    ясніють...

    ГРЕК III
    Похилість пліч її, неначе спад
    тих многих вод, що рвуться в глиб
    бездонну...

    МАГДАЛЕНА
    Аре, мені волосся розплети...

    АРЕ
    О Пані!
    Як я до них доткнуся...
    мої пальці!..

    МАГДАЛЕНА
    Маєш білі, м'які— як ті пушки весняні.

    АРЕ
    Ясний день
    тобі прислужно гідний розплітати
    в злотисту зливу сонцесяйні пасма!

    МАГДАЛЕНА
    Не лести мені, Аре...

    АРЕ
    Тебе кохаю, Пані!
    Дивлюсь на Тебе—і мені здається,
    що бачу небо рідної землі...

    МАГДАЛЕНА
    Чи тільки за землею ти так тужиш?

    АРЕ
    Не тільки за землею—і за небом...
    А моїм небом був мені...

    МАГДАЛЕНА
    Коханець!.. Бідна моя Аре...
    А гарним був,
    скажи?

    АРЕ
    Як брат Твій—гарним був,
    кохана Пані...

    МАГДАЛЕНА
    Як брат мій...
    Ти бачила його не раз, Аре...
    Що правда, гарний?

    АРЕ
    Як мій коханець!

    МАГДАЛЕНА
    Якби ж ти тільки вглиб
    його душі поглянула!

    Душею
    мене він заколисував,
    а серцем...
    а серцем—годував,
    коли була дитям...
    Люблю його над зорі... і над сонце...
    і над повітря—навіть
    над життя.

    АРЕ
    І він тебе,
    о Пані,
    рівно ж любить...

    МАГДАЛЕНА
    Відкіль ти знаєш?

    АРЕ
    Бачила не раз, як його очі
    лишень тоді в безодню поринали,
    коли дививсь на Тебе...

    МАГДАЛЕНА
    (віддаючись спогадам)
    ... Коли гладив
    моє волосся, до грудей тулив,
    і піснею вколисував, що клалась
    тривожною і вітряною млою...
    перловою... чадною...

    АРЕ
    (під впливом згадок)
    ... Коли тремтячою рукою обплітав
    Твої рамена—як Тиберіаду—
    ласкають в братніх ласках
    береги...

    МАГДАЛЕНА
    (віддаючись спогадам)
    ... Коли водив мене в світи,
    в котрих тонула,
    як в спраглій глушині—лякливий плач
    пастушої сопілки—тоне.. .никне...
    Пауза.
    Дивно то, Аре, що не прибув ще...
    Учта зовсім близько...
    Його ж—нема...

    АРЕ
    А може... не прийде він.

    МАГДАЛЕНА
    Що ти кажеш?

    АРЕ
    Адже казав до Тебе:
    "З кожним днем
    моя до Тебе довшає дорога...
    В твої пороги вхожу несміливо...
    Я бідним є, а тут—багатства... розкіш..."

    МАГДАЛЕНА
    Казав так Лазар?..
    Правда... так казав?!.
    Ні, не може бути!

    Входить Невольниця.

    НЕВОЛЬНИЦЯ
    Пані,
    там якась жінка прийшла до Тебе,
    бачити бажає...
    Я їй казала, що небавом учта
    що ти збираєшся на час отой святковий...
    Так не зважає ні на що—
    наполягає...


    МАГДАЛЕНА
    До мене жінка?
    Хто ж би то мав бути?
    Скажи—нехай заходить.

    НЕВОЛЬНИЦЯ
    Як накаже Пані...

    (Виходить.)

    (За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  8. Ірина Вовк - [ 2017.08.07 09:51 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'ява ІІ (продовження1)
    З'ЯВА II

    Входить Ассахар.

    АССАХАР
    Немає Юди?

    МАГДАЛЕНА
    Його нема ще.
    Чи ти з ним бачитися хочеш?

    АССАХАР
    Дивитись хочу... дихати...
    тобою я волію, Магдалено,
    бо ти пахуча,
    наче тая ружа,
    що в ніч при місяці розкриє своє лоно...

    МАГДАЛЕНА
    Місячною ніччю тепер мені є... Юда...

    АССАХАР
    Бо Юда ходить, наче місяць вповні,
    у срібних шатах.
    Я—жебрак при ньому...
    О, коли б тільки я мав злото!

    МАГДАЛЕНА
    Зле мовиш, Ассахаре!
    Кохаю Юду не за те, що можний!
    Кохаю... його чоло, що думою ясніє...
    уста пурпурні... і стальних рамен
    охват любовний!

    АССАХАР
    О Магдалено, пригадай!
    Я, прецінь, першим
    відкрив ворота, що ведуть у щастя
    бездонні нетрі...

    МАГДАЛЕНА
    Не кажи про це!

    АССАХАР
    Казати я не перестану,
    бо ж моєю повинна бути...

    МАГДАЛЕНА
    Той для мене пан—
    перед яким я низько похилила
    запломенілі лиця...

    АССАХАР
    Знайдеться другий...

    МАГДАЛЕНА
    Помовч!
    До мене
    вже не прийде в о н о!

    АССАХАР
    Даруй, о Магдалено!
    То болю є вина, що смів тебе образити.

    МАГДАЛЕНА
    Зваж тільки,
    що приятелем ти його взиваєш!

    АССАХАР
    Так—правда...
    правда!
    То моя вина!
    Даруй...
    пробач, коханко Юди...

    ДАЛІ БУДЕ.

    За виданням: Ірина Вовк.Марія з Магдали (драма). - Львів: Логос,1995.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  9. Ірина Вовк - [ 2017.08.07 08:57 ]
    "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'ява І
    ДІЯ І

    З'ЯВА І

    Магдалена сама. Сидить у повені думок.
    Відчиняються двері. Входить Лазар.
    Кладе руку на голову Магдалени.

    МАГДАЛЕНА
    (поривається з окриком)
    Брате мій коханий!

    ЛАЗАР
    (похиляється до перс).
    О моя Магдалено!
    (Завмирають в братніх обіймах.)
    Я надто втомлений, хай трохи відпочину.

    МАГДАЛЕНА
    Сядь... відпочинь, мій брате...

    ЛАЗАР
    (зажурено)
    З кожним роком, днем
    моя до тебе довшає дорога...
    В твої пороги входжу несміливо...
    Я бідним є, а тут—багатства... розкіш...

    МАГДАЛЕНА
    (задумано)
    Далекою твоя дорога стала...
    Не тою, що була колись давніше...
    Чи ти забув?

    ЛАЗАР
    Про що, о Магдалено?

    МАГДАЛЕНА
    Про ті дороги,
    в які зі мною вирушав без втоми...
    Тоді була я ще дитям—згадай-но...

    (Горнеться до нього.)

    Коли тремтяче
    мені на голову ти клав свої долоні,
    і в ніч погідну, ясну
    розказував дива про світ наднебний...
    Бродили разом ми по луках росяних
    і по полях безкраїх...
    Вникали мовчки ми в відвічні пущі—
    наче трем, таємні...
    По світлій хмарці місячного сяйва
    втікали до зірок—о чуда... чуда...
    ти осягнути дав мені! І все це
    від Тебе мала я—від Тебе!

    ЛАЗАР
    Бо я хотів,
    щоб чудо ти ввібрала у глиб душі...
    і щоб тоді нарешті
    сама ти стала—чудом!

    МАГДАЛЕНА
    Брате мій коханий! Хіба ж ти не вчував,
    коли нашіптував слова ці чародійні—
    як билось серце... як палали скроні...
    і зблідло як уста мої дрижали...

    ЛАЗАР
    Чув то, чув...
    О як же був на той час я щасливим!
    Тим часом...

    МАГДАЛЕНА
    Що, брате?

    ЛАЗАР
    Померкли сни мої... Видіння відступили...
    і золоті мої надії на тебе -
    зів'яли... зблідли...

    МАГДАЛЕНА
    Що кажеш, брате!

    ЛАЗАР
    Так... Магдалено. Вів тебе на гору,
    а ти—до пилу темного припала...
    устами притулилась...

    МАГДАЛЕНА
    Устами притулилась, а не серцем!

    ЛАЗАР
    Забруднила шати..

    МАГДАЛЕНА
    (гаряче)
    Та духа глибини—не покаляла!
    Вмирало серце з голоду... волало...
    кричало щастя! В безумі облуди
    гонилася за ним... А голос твій
    дзвенів мені у вухах, повнив груди,
    як дзвін, що йде від неба до землі:
    "Є щастя—ти шукай лиш—щастя є!"
    Шукала—марно.
    (З болем.)
    З лопухів іржавих спивала каламуть,
    хоч прагнула роси криштальної, небесної!

    ЛАЗАР
    (з недовірою)
    Чи ще тобі і зараз
    він—Юда з Каріот—квітучим келихом?

    МАГДАЛЕНА
    Його кохаю... кохаю!

    ЛАЗАР
    (з притлумленим болем)
    Померкли сни мої... Видіння відступили...

    МАГДАЛЕНА
    Брате! Усі жалі і всі палкі жадання,
    що ти з душі моєї випрядав,
    тепер шукаю в ньому я для себе.

    ЛАЗАР
    Ні... Магдалено, ні!..

    МАГДАЛЕНА
    Його кохаю—він мене кохає!
    Сьогодні Юда учти зажадав...
    Ти будеш на ній... правда?..

    ЛАЗАР
    Інший шлюб...
    Я іншу учту вимарив для тебе.
    (Встає.)
    Що ж, коли ти мислиш
    при Юді своє щастя—будь щаслива...
    (Цілує її в чоло.)
    О, який бо інший я снив для тебе шлюб!

    (Виходить.)

    За виданням: Ірина Вовк.Марія з Магдали(драма). - Львів:Логос,1995.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (1)


  10. Ондо Линдэ - [ 2017.08.05 23:49 ]
    з Антонелли Анедди
    IV

    Ця мова не є незайманою
    - ти чуєш це по розпаду промов
    так наче й тут була війна
    інша війна але війна,
    і тим не менш, війна - під час посухи.

    І тому я пишу через силу
    кілька сухих рубаних фраз
    втиснутих у банальну мову
    яку я налаштовую на зов
    униз аж до самої пітьми
    що видзвонює

    ***

    Серед ночі є вікно
    де сплять дві темні фігури
    сірувато-коричневі як птахи
    що тілами відкреслюються від неба.

    Я спроквола пишу
    до вічності, у яку не вірю.
    Повільність приходить до мене з тиші
    і зі свободи - невидимої -
    про яку на материку й не знають
    - острів думки, що змушує мене
    приборкати час
    знайти простір
    надаючи цій мові її пустелю.

    Слово розщеплюється як деревина
    уламком, що збоку тріснув
    частково через вогонь,
    частково недогляд.


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.58)
    Коментарі: (1)


  11. Петро Скоропис - [ 2017.08.04 23:26 ]
    З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та (літня)
    I
    Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
    Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
    Чахла муха нудьгує на лопушинім
    еполеті, розжалуванім у чині.
    Уперше за "нижче трави" рослинам
    пояснюють гусені. На бурильні

    вишки кипреєві або рейвах
    джунглів повоєво-пирієвих
    удоста синяви в емпіреях.
    Салют парасольок болиголова
    здригається грабками чималого
    богомола. Темно-лілова

    серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
    завбачно вибухлу наполовину.
    Дягель вимахує, що рука – графину.
    І павук, як рибалки жона, що сітку
    cкрушно латає, сотає нитку
    з нехворощі на золоту суріпку.

    Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
    піхов осочих, спалий на почечуйник,
    щомиті підмінюваний рисунок
    кінського щавлику, дрож люцерни,
    чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
    для розуміння подій на сцені,

    де ні краю, ні центру. І злакам звільна
    Півночі з плевелами опівдня
    кидати тінь, – тих і тих насіння
    посівав сіяч вітряний, що прирік їх
    на сусідські пересуди, без'язиких.
    Вчуймо ж пошум у шелестівках

    півника-або-курочки! тонконіжки-
    ромашки оривки зі чету-лишки!
    Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
    об чім і лопоче притомна ледве,
    киваючи на лободину, Леда
    зелен-м’яти. О, літні зела,

    опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
    кропиви піраміда. Спекотно, парко.
    Пагоди папороті. Неборака
    ганус, що долу поклав колону,
    мінарет шавлії у мить поклону –
    трав’яниста копія Вавилону,

    зеленава версія Третьоримська!
    відкіля, як праворуч податись стрімко,
    то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
    І цвіркунчик, освідчившись балерині-
    капустянці, буцім герой в билині,
    ковзає поглядом по бадилині.

    II
    Зблизу прозорий, етер в пейзажі
    стає геть синім. Деінде – майже
    темно-синім. Ті ж антуражі
    сприяють рослинності: погляд на неї
    переконає вас в привілеї
    зел – зеленіти. Тінь на зеленій

    флорі у поміч натуралістам:
    відтінки, усотані її листям,
    передаються смагою лицям.
    Сумі красивих і некрасивих,
    даліючи, близячись, геж у силах
    вічі нітити ліпше синіх

    і якихось там барв. Окраска
    речі – спра́вдішня радше маска
    безконечности в масі деталей. Маса,
    еге ж, не кращий для сховку засіб
    енергії, що поділявся б
    квадратом швидкости від тертя об

    собі подібну. Оку б на неї спертись!
    пійняти одежин її потертість
    поблизу і поодалік! упертість
    просторіней, які допіру
    і зелу, і блавату міру
    якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,

    вид фанатизму! Як досвід мухи,
    чий дзум на липучці – не голос муки,
    а втілені в автопортреті звуки
    «ж». Як буквиця – алфавіту,
    тіло – яса просування виду
    за горизонт. І пейзаж – за свиту

    гайнулим до Азії, радим пальмам
    особам. Відданий щиро спальням,
    ранок липневий ялозить пальцем
    в пачці ясминових облігацій,
    струччі, луснулім у акацій,
    і обрій прозоріший комбінацій

    красуні невиспаної. У оковидах
    синява, зелень – зі знакомитих
    форм існування. У віч орбітах –
    нагло зупинене, мов Атилла
    вм’ятинами щита, світило:
    далі попросту не хопило

    подиву гідної голубіні
    етеру. Ним і натхненне, в липні
    світло цінує потуги тіні
    удатись до логіки переломлень
    в дальній дорозі, яку і промінь
    всю не охопить. Гідні захоплень

    III
    мальви, бабки, духмяности сіна,
    на Сеймі, Оредежі, картинно
    обсілі річок береги родини
    дачників, викапані наяди,
    згідні з ризиками у платті,
    плюск; на паузі у руладі

    сойки, умить зашарілий шелюг,
    білений смужками від бретельок
    намість купальників у купелях
    віч подалі; пахощі хвої, ріні
    й глини охра; коктейль жаріні
    з хмарністю; лусочки буцім рибні,

    хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
    чимдуж блискучі, що далі в хащі,
    чистіші, чим вічі зрячі,
    – озерні, в оточенні суші; вільгість,
    заосочені комиші, замшілість
    корчаки, ласкавість ряски, свіжість

    глечиків жовтих, тендітність лілій
    в лататті – чом бо не рай для ліній –
    щойно гайне, мов Христос, по синій
    гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
    сплескує, окидає оком
    світ. І, оговтатись щоб, прожогом

    відсахнеться назад, як з дупельця писок.
    Літо! Час сорочок навипуск,
    поголосу грибників про ризик
    трут од поганок, цятки біленькі
    мухомора, полеміки за опеньки
    і зморшки; пóкою оберемки

    у тиші галяв, тих купин мочала
    пополудні, де око опочивало,
    де пчола, як і каже жало,
    то зосліпу, мавши вас за махровий
    мак, чи за млинець корови
    на мураві, і летить, від проби

    зніяковіла, що в спеку квітка.
    Ліс – як через зубець гребінка.
    І осіле осібно в умі підлíтка
    "вище від кущика, нижче дуба",
    ошелешує так, як ніяка дружба
    зі трелями жайвора-життєлюба

    у небі. Літо! Ігрики решток
    зазубрених формул, орлів і решок;
    в одних – бубонів, прищів, задержок
    в инших – від ляку, що не осилиш;
    силуети технікумів, училищ
    навіть вві сні. Лиш прути удилищ

    зі свистом дрож угамують, врешті.
    В просвіті смаглі ключиці шкетів,
    сандалі, колеса велосипедів
    у траві, нікельовані їх педалі,
    петлиці мов кітелів, мов медалі.
    В їхній гумі або металі

    тавро – їх майбутнього, мітка віку
    Європи, що колій залізну нитку
    в полі на вітрі рвучкім, як гілку
    озеленила у полустанки –
    ліс, водокачка, лице селянки,
    горожа, і долі – твої, з бляшанки,

    право, ліво повзуть наївні,
    викопані біля хліва в гноївні
    черв’яки. І підвода з кіньми
    і наваляними у ній кулями,
    і виляє вижатими полями
    манівець. Колодязі з журавлями,

    церква – графином, копиці, хати,
    шифером криті і толем скати,
    скло у вікні, чиїх рам заради
    сонце сідає. І тінь од шпиці,
    ген до польської мало що не границі,
    гасає обочиною за матюком візниці,

    буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
    на сандалеті твоїм пиляка,
    в зубах травинка, в мізках білявка,
    камін на дачі – і, в верхотурі,
    геж, – журавель, а не вісник бурі.
    Слава нормальній температурі!

    На десять градусів нижче тіла.
    Слава всьому, до чого є діло,
    чим перейматися не обридло!
    Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
    панамі, крислатішій, аніж сонях,
    вальсу в далечині "На сопках".

    IV
    Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
    сутінок! Піт у льоху на жбанах,
    сталін-він-же-хрущов останніх
    новин і хор цвіркунців. З брусниці,
    браної неподалік в цім місці,
    варення. І вибілені, вапнисті

    щиколотки яблуневої алеї,
    біліші у млі, що навколо неї;
    а далі висяться бармалеї
    дикорослого дерева в гущі синьки
    вечора. Кухні, зади, косинки,
    пчихи пекельного, з керосинки,

    синього пломеню. Трапези на верандах!
    Картопля у всіх її варіантах.
    Редис, цибулька – подиву вартих
    розмірів, кріп, огірочки із кадки,
    помідори, і все це – прямцем зі грядки,
    і, у довершення, склянки-банки –

    ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
    Тіней танок на стіні. Таланти
    і шанувальники цих обрядів. Лати
    самовара і рафінад, від соли
    відокремлюваний мухвою. Соло
    одуда в листі, із-за стодоли

    ущухле, мов жаб у канаві чвари.
    У латах скипілого самовара
    гримаси овал і пускання пари,
    шерех газети, вуркіт відрижок;
    у вітальні вилунює чітко «чижик»;
    абзац з Симоніда стосовно ніжок

    хутко звіє осоловілий
    погляд з оглядин шпалер і гілей
    глоду: Ба, од колін безсилі й
    вічі відвестися. Тим-бо і цінна
    зору, як сховок, одінь тканина,
    що ковзнути дає з коліна,

    перекинутись візерунком ткані
    вверх. Наразі, чай у стакані
    остигає, туманить грані,
    і пломінь лампи дедалі никне.
    А після, під одіялом, дрібне,
    мерхлої стрілки дрижання, гідне

    нового компаса, що обере і
    Північ не гірш, як роки буремні,
    як прокурор який. Псячі брехні,
    скрип від розсохлого табурета,
    з курника ку-ку-рі тричверта,
    крик паровоза. Опісля й решта

    звуків тлумиться. А згодом – глухо,
    буцім те не обходить вухо –
    листя безлічі древ, як духи
    булих до нас на землі, лопоче
    щось, як ті язики пророчі,
    на діалекті зела́, чий почерк

    – плями, клинопису повней цяти,
    ні тобі, ні стіні не дляти.
    І довго соваюся на м’ятім
    рядні матраца, щось розплітаю,
    де ієрогліф, де в'язь сотаю;
    і буяє, не убуває,

    зовні не жовта ще, міць Китаю.

    (1981)


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (1)


  12. Ірина Вовк - [ 2017.08.02 10:16 ]
    "Мружать очки дрібнії дітки..." (дитяче)
    Мружать очки дрібнії дітки.
    Дрібним діткам спати пора.
    Сплять дерева, пташки і квітки.
    Нічка настала – спи, дітвора!

    Мружить вічка темная нічка,
    Коло пічки спить світлячок.
    Моя лялю, спи, моє личко,
    Спи, моя чічко, ляж на бочок.

    (З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  13. Ірина Вовк - [ 2017.08.02 10:07 ]
    "Буммі з Барбі польку тупцяють" (дитяче)
    Буммі й Барбі чемно тупцяють,
    Чемно тупцяють, подивись!
    І обоє плещуть руцями,
    Плещуть руцями – не журись!
    Буммі весело, Буммі весело,
    Ходить обертом голова.
    Барбі весело, дуже весело,
    Ох, як весело, раз і два!

    Буммі й Барбі чемно тупцяють,
    Чемно тупцяють, подивись!
    І обоє плещуть руцями,
    Плещуть руцями – не журись!
    Ми станцюємо гарну полечку,
    Гарну полечку, гай-гай-гай!
    Я і Олечка, і Миколочка,
    Гриць і Сонечка…
    Починай!

    (З музичної книжечки для дітей
    «В лапку джміль бере смичок». – Львів: Ліга-Прес,2008)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  14. Ірина Вовк - [ 2017.08.01 09:18 ]
    "В лапку джміль бере смичок…" (дитяче)
    В лапку джміль бере смичок,
    тихо скрипка грає.
    В танці муха й черв'ячок
    по траві кружляє.

    Каблучки - тук-тук, чав-чав!
    Ритми відбивали!
    Половинку калача
    музиканту дали!

    Потім черв'ячок навчав
    танцям слимачиху.
    Джміль за гарну гру дістав
    шоколад з горіхом!

    (З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  15. Ірина Вовк - [ 2017.08.01 09:05 ]
    "В літній вечір на полянці…" (дитяче)
    В літній вечір на полянці
    жабку смажили в сметанці.
    Так-так ось!
    Так-так ось!
    Чапля в гості жде когось...

    По болоту без дороги
    біжить бузько довгоногий.
    Так-так ось!
    Так-так ось!
    Бузько згамкає когось!

    Не добігла тільки качка,
    запізнилась - от невдачка!
    Так-так ось!
    Так-так ось!
    Облизатись довелось...

    (З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  16. Ірина Вовк - [ 2017.07.19 12:19 ]
    Газелі ІІ. "Срібнолиця моя..."
    ІІ

    Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
    Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

    Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
    о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

    Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
    дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

    (Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  17. Ірина Вовк - [ 2017.07.19 12:18 ]
    Газелі І."Не в мені вина..."
    І

    Не в мені вина – не спали мене.
    Знай,життя сумне – не спали мене.
    Проклену тебе – нас не обмине
    Чорних шат пітьма – не спали мене.

    Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
    Темна ніч в очах – не спали мене.
    Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
    Сонця світлина́ – не спали мене.

    У твоїм вікні сліз моїх свіча
    Ранок поміча – не спали мене.
    Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
    Мій життя просвіт – не спали мене!

    (Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  18. Козак Дума - [ 2017.07.11 21:53 ]
    Німий крик*
    Людей нецікавих у світі немає,
    у людях цікавого доста буває.
    У кожного щось особливе, своє,
    родзинка якась хоч маленька, та є.

    Якщо непомітно хтось жив у цім світі
    і в ту непомітність заплутавсь, як сіті –
    одначе цікавий такий чоловік,
    що так нецікаво згубив цілий вік.

    Існує у кожного світ потаємний:
    у то́го – гіркий, у другого – приємний.
    У всякого станеться прикрості час,
    але його мить – невідома для нас.

    Коли відлітає душа у людини,
    за нею мандрує і перша стежина.
    І перший цілунок, і радість з любов’ю
    вона забирає назавжди з собою.

    Звичайно, лишаються книги, поло́тна,
    вірші, стадіони, двірцеві колони…
    Лишитись багато чого може, та
    тілесна не вічна, на жаль, красота!

    Життєвий закон як безжалісна гра:
    відстукав годинник – в дорогу пора.
    Життя пролетіло у мандрах земних,
    та знаємо що ми по суті про них?.

    Отих, хто пішов за завісу віків:
    про друзів, знайомих, братів і батьків,
    про жінку кохану чи рідних дітей…
    Як мало ми знаємо більшість людей!

    Але ті відходять і їх не вернуть,
    у кожного Богом одміряна путь.
    Лиш хмари пливуть та ще дзвони звучать...
    Як хочеться руки піднять і кричать!


    Рейтинги: Народний -- (5.18) | "Майстерень" -- (5.02)
    Прокоментувати:


  19. Володимир Бойко - [ 2017.07.08 01:03 ]
    Пішла. Та гіацинти ждали (Переклад з О. Блока)
    Пішла. Та гіацинти ждали,
    І не будив ще день вікна,
    І у легкій жіночій шалі
    Розквітла тиша чарівна.

    Осяяна вечірнім пилом,
    Я знаю, знову прийдеш ти,
    Щоб араматом нільських лілій
    Манливі сіті заплести.

    Люблю я руки ці чутливі,
    І мову цю неголосну,
    Граційну талію звабливу,
    І пліч округлих білизну́.

    Та в імені твоїм – безмірність,
    І у імлі очей твоїх
    Зміїну вгадую невірність,
    І ніч повір’їв грозових.

    Земному світові підвладна,
    Ти ще сама не осягла,
    Які ти звершуєш обряди,
    Яку ти віру прийняла.

    Ввійди, своїй не владна волі,
    Очима добрими поглянь,
    І темним поглядом до болю
    У серце трепетне порань.

    Вповзи, немов змія повзуча,
    Посеред ночі оглуши,
    Замуч цілунком уст жагучих,
    Косою чорною вдуши.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  20. Козак Дума - [ 2017.07.07 10:07 ]
    Не варто плекати надій*
    Коли помирає любов,
    вам лікар нічим не поможе.
    Насильно, всі знають давно,
    людина любити не може.

    Можливо любов сколихнуть
    зірки, що засвітяться зрання.
    Несила серцям спалахнуть,
    коли в них немає кохання.

    І кожне тут слово мов ніж,
    що ріже між душами ниті,
    рубає стосунки поміж
    сердець спалахнулих на миті.

    Тут Всесвіт палає з імли,
    триває лиш мить перемир‘я.
    Любов помирає, коли
    людина втрачає довір‘я.

    Тут сварка як танковий бій,
    безжальний, кривавий, останній.
    Не варто плекати надій,
    коли помирає кохання.

    14.02.2017



    Рейтинги: Народний -- (5.18) | "Майстерень" -- (5.02)
    Прокоментувати:


  21. Ірина Вовк - [ 2017.07.05 10:10 ]
    "Гімн Хапі-Нілу"
    Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
    а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
    Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
    риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
    що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
    що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

    Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
    Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
    Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
    Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
    Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

    Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
    Зеленій! Зеленій! Зеленій!

    (Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

    (ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

    http://irynavovk.blog.net.ua


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (1)


  22. Ірина Вовк - [ 2017.07.04 10:05 ]
    «Пісня Семи Хатхор»
    Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
    Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
    Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
    Владичице музики серця, божественних знаків.

    Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
    Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
    Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
    Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

    Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
    Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
    Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
    Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

    Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
    Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
    Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
    Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

    2013 рік

    "Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

    http://irynavovk.blog.net.ua



    (Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (1)


  23. Петро Скоропис - [ 2017.06.27 14:42 ]
    З Іосіфа Бродського. Лист до академії
    Як це, бува, не провінційно, я
    наполягаю, що існує птаха
    на часі півстакрила вже. Що є
    пернаті, більші усього повітря,
    пак вигодовані просом літ
    і падаллю десятків років.
    Тому їх не потурити відтіль
    і їм деінде годі приземлитись.
    Їхній появі передує звук –
    сукупний пошум, звичний півста крилам
    зі вимахом в півнеба кожне, і
    ви їх не бачите усіх одразу.
    От я і називаю їх "кутами".
    У них в оперенні щось є від суми мешкань,
    від закапелків міст, які мені
    колись траплялись. Ця подоба
    маскує їх посутню потойбічність.
    Я розглядаю риси їх без страху:
    в мої п’ятдесят три їх дзьоби
    та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
    загроза бебехам, а язику – тим паче.
    Я – не пророк, вони – не серафими.
    Вони гніздяться там, де більше місця,
    аніж у цім, чи тім кінці
    галактики. Для них я – цята,
    вершина гострого або тупого –
    розціпленого кількимога їх крильми –
    кута. Десь глибоко у борозні
    клинопису, що тне повітря. Врешті,
    вони складаються, щоб опуститись,
    але не навпаки, – не те, що букви.
    "Там, нагорі", як перси гомонять,
    кутові обридає розсуватись
    і тягне звузитися. Іноді кути,
    зібгавшись віялами, градус в градус
    дають упевнитись, що їх увага вашій
    минаючій хвилині є рефлекс
    на неминуче: безкінечність також,
    я так гадаю, уразли́ва (та ж
    нестача іменно тверезих
    дослідників). Меткіші у такі от
    дні й востромляють перпендикуляри,
    поводять циркулем або, навспак, черкають
    пером зиґзаґи, буцім громовержці.
    Щодо мене, то, чуючи сурму,
    я відсторонююся від вікна
    і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

    «1993, New York»


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  24. Олена Балера - [ 2017.06.25 08:04 ]
    Шлях пілігрима (переклад з Джозефа Ред’ярда Кіплінґа)
    Я не чекаю, що мій шлях благословлять святі,
    І не вважаю, що чорти мене зіб’ють з путі.
    Радітиму, як буде так, як ні – не треба дум
    Про тих, кого я залишив, і тих, кого знайду,
    Бо кожен, хто приходить в світ, невдовзі з нього йде.
    Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

    Звеличу праведників я і їх ясну зорю,
    Бо я дивуюся й собі, коли добро творю,
    І на дурного за гріхи не покладу вини,
    Бо переважну більщість їх я подумки вчинив.
    Чи то святенник-ереміт, язичник-аморей,
    Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

    Як нудно слухати когось, я вух не затулю,
    Згадавши, що я тисячам наскучив до жалю.
    Чванливу роль без кепкувань і сумнівів прийму,
    Оскільки вихвалянь також не бракло самому.
    Чи справжні ми на цій землі, чи марево бліде,
    Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

    Як випадково від людини прикрощів зазнав,
    Я не таю в душі образ, то помилок ціна.
    Я не здивуюсь і тоді, як добре зробить хтось,
    Бо чемно й відсторонено і я втішав когось.
    Тих, що дають і що беруть, і хто б не виграв з них,
    Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

    Коли ж народ страшні гріхи у свій закон внесе,
    Не вибачу такого я, це гірше над усе.
    Хіба що Небо або Тьма мене запевнять в тім,
    Що будь-який спокутний гріх в житті чи поза ним.
    Чи буде остаточна смерть? Та мертвих чи живих,
    Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

    Я людям віддавав себе в пошані і хулі
    І ці братерські узи – все, чим жити я волів.
    Все, що стосується моїх досягнень і гріхів,
    Оцінюйте на розсуд ваш, не так, як я хотів.
    Можливо, буду я співцем юрби чи короля,
    Митцем, який лише свій час і кола прославляв.
    (І скажуть, що доводять це і вчинки, і слова,
    Куди б не йшов, чого б не знав і де б я не бував)
    Із чим я жив і увійду у Вічність, що гряде:
    «Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.»





    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  25. Олена Балера - [ 2017.06.25 07:58 ]
    "Місто з латуні" (переклад з Джозефа Ред’ярда Кіплінґа)
    Є шлях забутий до воріт в землі, що замели вітри.
    Орда безжальна стерла тих, кому ворота Бог відкрив.
    Навік загинув славний рід од рук безумних злих заброд,
    Лише Всевишній знає все про героїчний той народ.

    Вино заграло в голові, розширилися груди –
    Себе вважали за царів оскаженілі юди,
    Проголосили світ новий: безтрудний, нежурливий,
    І гасло: «Створимо сьогодні майбуття щасливе»,
    Пророками й священиками теж себе вважали,
    А люди злочини вождів розгледіли із жалем –
    Очільників, що за суддю не визнали нікого,
    Підживлюючись пристрастями натовпу сліпого.

    Вони досягнення батьків паплюжили щосили,
    Фортеці давні і міцні дощенту розвалили.
    Натомість – марші показні, що мідяка не варті,
    Й місця дозвілля для нікчем, що оточила варта.
    Демагогічним крикунам тиран платню потроїв,
    Аби цькували ворогів, селян і справжніх воїв.
    Зі страхом люди поміж них противників шукали
    І Бога створювали, що врятує від навали,
    А іншим націям його намісників прислали,
    У кожного своє ім’я, що «мудрий» означало.

    Вони спитали: «Хто леліє заздрощі зміїно?
    Нехай він контролює все: і працю, і людину.
    Кого зжирає марнотратство й лінощі огидні?
    Нехай збирає данину, для праці він негідний.
    Хто одержимий прагненням над кимось мати владу?
    Нехай доносить нам усе про вчинки інших радо.
    Чи є такий, що і закон сприймає без пошани?
    Якщо він допоможе нам, законодавцем стане.
    І злодій виніс вирок всім, хто був йому немилий,
    А вбивця хизувався, що в суді його звільнили.

    У провінційних жителів із нелюдським знущанням
    Було відібрано усі зароблені надбання.
    Вони підбурили братів до злоби і відрази,
    І тішились од крові, що текла за їх накозом,
    Усіх підвладних їм царьків навчали бунтувати,
    А після виграшу і їх усунули завзято.
    Кричали ті, мов пішаки: «Хвала перевороту!»,
    Обдурені і впевнені у правоті достоту.
    Знехаяли їх владарі, як дрантя чи ряднину,
    І всі здобутки давнини зламали до піщини.
    Повірені катів також понищили злостиво
    Могутність, мудрість, віру та освітлені пориви.
    Вони мистецтво і науку ганили захланно,
    Їх ціль і цінність, остороги і пророцтво знане:

    «Запала тиша, Бог надав їм все, чого вони воліли,
    І серце звіра в тому місці, де людське, живе боліло.»

    Як заливалися вином, посилювали чвари,
    Та серед чистої блакиті вже нависла кара.
    Вони відчули, що ніхто не омине розплати,
    Руїна сунулась – вони продовжили мовчати
    І прикидалися, немов не бачили химери,
    Не помічали помилок, та оплітав їх дерен.
    І натовп рухався на них, наточував каміння,
    Наївно думали вони, що стане їм везіння.
    І не було потреби ні у конях, ні у стрілах,
    Бо їх всього лише недбалість власна погубила.
    Зі сміхом сіяли кукіль, та він дозрів для жатви,
    Вони утратили довіру і забули клятви.
    Пожирачі хлібів чужих, що не втомились дуже,
    Прибічники умиротворення завжди байдужі,
    Лишивши незахищеною, втратили державу,
    Вона від націй перейшла невігласам кривавим.





    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  26. Олена Балера - [ 2017.06.24 12:53 ]
    Романтика (переклад з Джозефа Ред’ярда Кіплінґа)
    Печерний люд сказав: «Бувай,
    Романтико! Вона пішла
    Разом із кісткою. Вбива
    Вірніше кременем стріла.
    З богами ловів полишай
    Життя, Романтико! Бувай!»

    Зітхнув озерний рід: «Бувай!
    Ми славили твої віки.
    В гірських печерах спочивай,
    Минаючи поріг людський!
    Вершини втрачені для нас.
    Бувай, Романтико сумна!»

    «Бувай!» – солдат пробурмотів, –
    «Мечем не виграти в добу,
    Де йдуть бої поміж димів,
    І кулеврин, і аркебуз.
    Хто вразив ціль – піди узнай…
    Тому, Романтико, бувай!»

    «Бувай!» – торговець говорив, –
    «Ми обійшли моря усі,
    Ретельно вивчили вітри,
    Що дмуть на судна звідусіль.
    Шляхи – відомі зазвичай.
    Відтак, Романтико, бувай!»

    «Бувай! Утрачено старе
    З вугіллям…» – капітан прорік, –
    «Де повний пари уперед?
    Як баржа між причалів рік,
    На точній швидкості йдемо.
    Романтико, лишай кермо!»

    «Тебе не доженеш бігом,
    Романтико», – запричитав
    І дачник теж, – «Разом з гудком
    Місцевий потяг, мов розтав...»
    Його невидимо для мас
    Вела Романтика сама.

    На важелі її рука
    І потяг відчайдушно мчить,
    І будить звук її свистка
    Замети снігові умить.
    Уздовж млинів і рудників –
    Богині паротяжний спів.

    І сіє чари там вона,
    Де кров пульсує у серцях,
    І світлим дивом вирина
    В задивлених назад світах.
    Промовив обраний співець:
    «Учора був її кінець!»




    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  27. Олена Балера - [ 2017.06.24 12:17 ]
    Ветерани (переклад з Джозефа Ред’ярда Кіплінґа)
    Ми біля батьківських могил,
    Де часом вражено хрести.
    В них залишки безладних тіл,
    Що Схід зі сталлю освятив.

    Пошанування все нові
    І кожен голову схиля,
    І посивілий чоловік,
    І недосвідчене маля.

    Одне прохання є до вас,
    Герої, Господа моліть:
    Хай кожен без ганьби стріва
    Випробування лихоліть!



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (1)


  28. Козак Дума - [ 2017.06.23 09:08 ]
    Прощальне „люблю“*
    Казала ти мені „люблю“,
    але вночі і то – крізь зуби.
    А вранці лиш гірке „терплю“
    притримували ледве губи.

    Я вірив в темряві губам,
    рукам лукавим і гарячим.
    Але не вірив по ночам
    твоїм нічним словам незрячим.

    Ти не брехала при свічі,
    а покохать мене хотіла.
    Могла брехати лиш вночі,
    коли душею править тіло.

    Та вранці, у тверезий час,
    коли душа тверда й не мріє,
    ти „так“ сказала хоч би раз.
    Я так чекав цього в надії…

    Тут враз війна, від‘їзд, перон,
    що далі буде – невідомо.
    І дачний клязмінський вагон,
    до Бреста їхати в якому.

    Вмить вечір без надій на ніч,
    на щастя, на тепло постелі.
    Як відчай з криком віч-на-віч –
    смак поцілунку на шинелі.

    Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
    не плутав давніми словами,
    мені сказала враз „люблю“
    майже спокійними губами.

    Тебе не бачив я такої
    раніш, до слів гірких розлуки.
    „Люблю, люблю…“ і ми лиш двоє,
    та з горя схолоднілі руки.

    19.10.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.18) | "Майстерень" -- (5.02)
    Прокоментувати:


  29. Козак Дума - [ 2017.06.22 19:15 ]
    В очікуванні подвигів*
    Брехлива тайна без секрету,
    не можна сміючись страждать.
    Не стати просто так поетом,
    та й просто так – ніким на стать!..

    Хто нас розсудить? Боже правий,
    навіщо терпим маячню,
    коли кричать безумці: „Браво“,
    щоб знов співали їм брехню?!.

    Чи в родах істини є зерня,
    а може це лиш досвід твій?
    Чом просимо тоді прощення
    навколішках: „О, Боже мій“?!.

    Людино, ще недосконала,
    печальні сумніви вгамуй
    й пізнати вічності начало
    бажання ти свої тамуй.

    Ще ні одна душа на світі
    не появилась просто так.
    Все спалахне в потрібні миті,
    бо Всемогутній – не простак!

    І Всесвіт – це не плід уяви,
    земні тут є і плоть, і кров.
    Тут геній часто в світлі слави
    блюзнірством підміня любов.

    Добро і зло – два вічні стяги
    ще ворогуючих сторін.
    Частіш перемагає Яго**
    і довше все панує він…

    Бо зло всю Землю підкоряє,
    хоч опір й чинить йому світ.
    Від тебе в цій борні чекають
    яскравих подвигів, піїт!

    29.04.2017



    Рейтинги: Народний -- (5.18) | "Майстерень" -- (5.02)
    Прокоментувати:


  30. Володимир Бойко - [ 2017.06.19 17:24 ]
    Очі чорнії (переклад з Є. Гребінки)
    Очі чорнії, очі сяючі,
    Очі пристрасні і палаючі!
    Як люблю я вас! Як боюся вас!
    Бо зустрів я вас у недобрий час!

    Ох, темніші ви ночі темної!
    Чую подзвін я по душі моїй,
    Бачу полум'я спопеляюче,
    Серце спалене в нім страждаюче.

    Не сумую я, не печалюсь я,
    Бо такою є доленька моя.
    Все, що доброго Бог одміряв нам,
    Я пожертвував огняним очам!


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  31. Володимир Бойко - [ 2017.06.19 08:18 ]
    Зимний вітер терниною грається (переклад з О. Блока)
    Зимний вітер терниною грається,
    У вікні задуває свічу.
    Ти на зустріч з коханцем зібралася.
    Я один. Я прощу. Я мовчу.

    Ти не знаєш, на кого ти молишся –
    Він кохає тебе жартома.
    Ти об терня холодне поколешся,
    Як ітимеш додому сама.

    Я, до щастя свого дослухаючись,
    Зачекаю тебе при вікні.
    Хай із ним ти жагуче кохаєшся,
    Таїна ця належить мені.

    Все, що в серці твоєму туманиться,
    Я у тиші своїй зрозумів.
    І коли він з тобою розстанеться,
    Ти даси мені знати без слів.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (4)


  32. Петро Скоропис - [ 2017.06.12 15:48 ]
    З Іосіфа Бродського. Нова Англія
    Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
    І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
    І етер майже бешкет, адже так роздувсь,
    що не диво прияти боїнг за мотиля.

    Це ми живемо не там, де родимося – а так
    усе на своєму місці, і не корить судьби,
    а як стачить дрібниці, щоб з’їхав дах,
    напохваті вільха, в’язи, або дуби.

    Як могутніш коріння, то кріпше під осінь бздо,
    щойно ти просто лист, Жодних, втім, заборон
    хоч горіти всю ніч, як ввімкнеш гніздо –
    і взяти на облік своїх ворон.

    Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
    на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
    Та землю, в яку лягати – раніше, а чи пізніш,
    і тільки у самоті, можна не цілувать.


    «1993»


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (1)


  33. Володимир Бойко - [ 2017.06.08 17:04 ]
    Вночі, коли засне тривога (переклад з О. Блока)
    Вночі, коли засне тривога,
    І місто гасне у імлі –
    О, скільки музики у бога,
    Які ж то звуки на землі!

    І що мені життєві грози,
    Коли розквітла ти мені!
    Чого людські вартують сльози
    На тлі призахідних вогнів!

    Прийми, Володарко всесвітня,
    Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
    Жагучий кубок заповітний
    Від недостойного з рабів!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" 5.5 (5.62)
    Коментарі: (7)


  34. Петро Скоропис - [ 2017.05.26 14:23 ]
    З Іосіфа Бродського. Муха
    I
    Допоки ти співала – зосеніло.
    Лучина пічку розтопила.
    Доки літала-цокотіла,
    похолоділо.

    Тепер ти ледве дибаєш по гладі
    плити, волочиш лапки задні
    відтіль, де сонце не квітневе.
    Тепер ти ледве

    пересуваєшся. І пересічний ворог
    тебе б убив. Втім, як історик,
    кому цікавіша не смерть, а мука,
    я зглянусь, муха.

    II
    Чи ти літала, чи співала – листя
    поопадало. І злилися
    на землю води, і до зір калюжі
    блищать, байдужі.

    А ти, видати, геть осліпла. Можу
    повісти й колір крихи мозку
    до вицвілих під цвіт бруківки
    фасет сітківки

    і тетеріти. А тобі, недвижній,
    не важити на дух несвіжий
    житла, зелених штор гнітючість.
    Така вже участь.

    III
    Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
    ти буцім той старенький юнкерс
    зі чорних лент документальних
    епох днедавніх.

    Хіба не ти мені щоночі, мила,
    колиску мітила, дзуміла,
    з шиб гнана у віконній рамі
    прожекторами?

    А нині, уяви, мій жовтий ніготь
    не пріч твоє пузце потіпать,
    І ти ні скочиш лячно, ані хутко
    не здзизнеш, любко.

    IV
    Ти виспівалась, а у вікнах сірість
    насупилась. В пазах розсілась
    дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
    щоб накивати.

    Не си́тити тебе ні піраміді
    фаянсовій, давно не митій
    у водах раковини, ні сахарам
    з тарганом-мавром.

    Ба, не до них тобі. Не рівня
    ти мельхіорового торохтіння;
    ним перейматися – біду наврочу.
    За себе змовчу.

    V
    Як старомодні ці крилéчка, лапці!
    Угадується і вуаль прабабці,
    ажур, що обрії мережив
    паризькій вежі –

    – вік номер дев’ятнадцять, словом.
    У виборі нового з оним
    я видаюсь холоднокровним
    твоїм судомам,

    пером ручаючись нагоді
    покласти крайній термін плоті
    і визначитися зі строком.
    Даруй: жорстоким.

    VI
    Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
    та не обчислені ніким орбіти?
    Чи букву – дужу шестируку
    понуку руху,

    на аркуші залеглу плоскім,
    кирилиці пак, одголоском,
    єдиним, абрис чий, бувало,
    ти пізнавала

    й злітала? А тепер, собою
    владаючи заледь, здаєш без бою
    плацдарм жінкам, цим балакучим
    чорнявим штучкам.

    VII
    Літала ти, співала, бач, а птиці
    гайнули відси. В ручаях плотиці
    поменшало, в дібровах пусто.
    Хрустить капуста

    в полях од холодів, і вдіта мовби
    по зимньому. І розпач бомби
    будильник удає, німує в мигах,
    що згаяв вибух.

    А більше – нічого чувати.
    Дахи воліють світло відбивати
    назад, хмарині. Мурава пожухла.
    На серці скруха.

    VIII
    Тепер нас двоє, тої ще зарази
    розносників. Мікроби, фрази
    теж ближчі, аніж видатися може.
    Нас двоє, отже:

    твої, зужите тільце і хвороба,
    мої, набуті в ролі землероба
    з освітою – зо вісім уособлень
    в пудах. Плюс осінь.

    Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
    Був час, і пастуха сопілка
    опікувалась ним. І дяки варто,
    що – не пихато,

    IX
    що, аніскільки буцім не гидливо,
    взнаки не даючи, яка то "липа"
    йому підсовується в шелестівках
    малих, великих

    пархатостей. Ти відліталась.
    Такі відмінности, як старість
    і молодість у нім не чинні.
    Тим пак, причині

    всі наслідки чужі де-юре.
    А подані в мініатюрі
    і поготів. Як пучкам, врешті,
    орли і решки.

    X
    Час, доки ти виписувала кола
    під лампочкою й неї коло,
    відсиджувалась на бантині,
    збігав, як нині

    біжить собі, коли ти онде з пилом
    лигаєшся безбарвним і безсиллям
    мені щось заподіяти. Не думай
    у тузі згубній,

    що він – великий мій сподвижник.
    Ні, люба, я – тобі приспішник,
    поплічник, приятель, як видиш;
    строк не пришвидшиш.

    XI
    Надворі осінь. Безталання голих
    гілок кизилових. Як при монголах:
    шлюб сірої пожизно раси
    й жовти́зни в масі.

    Точніше – зносини. Кому яке є діло
    до нас з тобою, ким оволоділо
    оціпеніння – далебі, твій вірус.
    Є десь папірус

    з рецепцією числити сонливість
    витії ледь притомного, як схильність
    платити за сіє планеті
    в її ж монеті.

    XII
    Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
    Геж, зиски з існування зайві божій,
    сподобленій до співу в нім істоті.
    Я б раяв плоті

    діймати і календарі, і числа
    присутністю, позбавленою смислів,
    підказками речам стороннім,
    що це синонім

    порушень правил і попрань статутів.
    Роки тому і я баньки б утупив
    туди лишень. Ба, річ у тім, що
    тепер ти ближча.

    XIII
    Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
    дощ пробує шибки вологим дзьобом,
    штрихує нас без жодного зусилля.
    Ти склала крила.

    Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
    коли тобі кінець, і факт утрати
    моїм нотаткам явить відповідні,
    твої, несхибні,

    блискучі в виконанні, мертві петлі.
    Смерть, знаєш, розставля ретельніш
    крапки зі глядачем назирці,
    ніж наодинці.

    XIV
    Утім, гадаю, боляче не буде.
    Біль місця потребує, щоб відчуте
    збивало з пантелику тіло. З тилу
    сотало б силу,

    стискало щоб, моєю мов рукою.
    Та пальці зайняті пером, строфою,
    чорнильницею. Не вмирай, небога,
    доки є змога

    і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
    Плювати на халепу з мозком:
    річ, до керунку необов’язкова,
    тим і чудова,

    XV
    як мить нестримна. Що, причетом,
    жадає нарівні з моментом
    овацій навпаки дедалі.
    Жах – бік медалі

    з таблицею випробувань на зайдах
    безпомічности тіл і зайвих
    секунд. Одкашлюючись сухо,
    я, цокотухо,

    готовий пред’явити кревні.
    Ба, рації мої даремні:
    здаєш ти, шестилапа Шиво.
    Тобі паршиво.

    XVI
    В провалах пам’яті, в її підвалах,
    серед її скарбів – припалих
    порошею і щезлих (взагалі, їх
    ні при кощіях

    не обліковували, ні, до речі,
    пізніше), уцілілій решті
    бодай якісь гарантії безпеки
    в сусіках тезки

    неповної, на ймення Муза,
    дає пристанище. І відти, муха,
    ця її тяглість, натяки на свиту
    букв алфавіту.

    XVII
    Сіріє умлівіч. Опісля двору,
    мій орган протирань речей і зору
    вже зосереджується на шпалерах.
    У горніх сферах

    узір нацяткувати годі сидьма,
    тим пак не ошелешиш серафима
    там, в емпіреях, вклавши у молитву
    ідею ритму

    та вторення, що з їхньої дзвіниці –
    безглузда річ, бо коріниться
    у відчаї, що дзвін комахам
    розвіє махом.

    XVIII
    Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
    Ба, пасікою, чи сараєм,
    де, над малиновим варенням, сонним
    рояться сонмом

    твої посе́стри, звільна беручися
    в звук пізній осені, мов бруковиця
    в провінції. Піткнімось в двері,
    і рій в етері

    гайне у нас у головах хапливо
    до дійсности, її ж дбайливо
    щоб пеленати в паполому
    зими, в цілому

    XIX
    навіюючи – ув узірнім миготінні –
    непевним нам, що душі всепроникні
    в матерії, місця в пейзажі;
    що колір сажі,

    сам, як барвник, – у міру гущі
    міняється. Що купно, душі
    не вмістиш в племені чи расі,
    що колір в часі

    є камертоном рецитацій
    великого Галікарнасця*
    та розмаїтих в фас і профіль
    пейзажів окіл.

    XX
    Сахаючись од віхол бíлі,
    чи упізнаю в заметілі
    очільницю крилату рою?
    І ти, з югою

    по свійськи карк мій опосісти
    гайнеш, скучаючи по тирсі,
    чий шурхіт білий світ морочив?
    Як я второпав,

    після́ всіх гигнувши – столітня! –
    ти, любонько, чи не послідня
    в їх з’явищі. А умовивід
    спишу на клімат

    XXI
    місцини або просто забаганку
    весни її, коли якого ранку
    не йнятиму подивуванню,
    околиць тванню

    зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
    і, ледь подолуючи млявість,
    рукою вслід змахну. Й ніяка
    не Зодіака

    то буде жертва, а лишень душею,
    аби новій личинці з нею
    явити перегною стосу
    метаморфозу.

    * Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).

    "1985"


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (3)


  35. Роман Орєхов Орєхов - [ 2017.05.03 01:07 ]
    Переклад казі назрула іслама заклаття
    Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
    Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
    Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
    Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...

    Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
    Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
    Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
    і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,

    Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
    Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
    Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
    і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.

    Але навколо сутінки, наче остигла зола,
    Твоє серце тоді невимовна накриє імла.

    І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
    Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
    І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
    Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.

    Сонце зійде – без мене пройде новий день,
    Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
    Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
    І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
    Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
    І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
    Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
    І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.

    Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
    Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
    Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
    Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...

    Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
    Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.

    Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
    Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
    І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
    І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.

    Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
    Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
    Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
    Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.

    І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
    Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
    Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
    Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...

    І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
    Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
    Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
    А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
    І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...

    Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!

    ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  36. Петро Скоропис - [ 2017.05.02 13:41 ]
    З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
    I
    Марі, шотландці все-таки скоти.
    В якім коліні пак, в картатім клані
    ти бачилась провидцям на екрані
    чи статуєю, красячи сади?
    І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
    я трапив з посиденьок в ресторані,
    що той старий баран, в подивуванні
    з нових воріт і збіглої води.
    І стрінув Вас. І згадки молодечі,
    і позаяк "минуле ожило
    в схололім серці", в спитане жерло
    щосил товчу класичної картечі
    і трачу на посутні стрічі речі:
    на ваш анфас і витончені плечі.

    II
    В кінці війни великої й ікот
    зі смаженини з усього без сала,
    я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
    Леандр ішла туп-туп на ешафот.
    Сокира ката, як не ти казала,
    рівняє небозвід і горизонт
    (див. світило, що встає із вод).
    Ми згодом покидали темну залу,
    та сутінь досі вабить нас, заброд,
    назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
    приємніше, ніж потемки в Європі.
    Там знімки звізд, брюнет за головну;
    йдуть дві картини, черги там на обі.
    Там забували про війну.

    III
    Земних моїх доріг посередині,
    я, заявившись в Люксембургський сад,
    вдивляюсь в плісень каменя – сідини
    мислителів, мужів письменних; взад-
    вперед снують панове й пані чинні,
    синіє в листі зел поліціянт,
    фонтан воркує, діти лопотять,
    а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
    І ти, Марі, роками серед них
    стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
    французских королев, вдаєш безмовну
    казна з ким; гороб'я на голові.
    Сад постає, як помісь Пантеону
    й ідилії "Сніданку на траві".

    IV
    З красунею, яку міцніше, може,
    кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
    рис, схожих на твої, не обійти
    (шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
    як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
    обом не таланило, менше з тим.
    Вона кудись пішла у макінтоші.
    Що лінію руки, без перспектив,
    я перетнув був іншу – горизонту,
    зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
    Що вище неї голову держав,
    – не так заради кисню, як азоту,
    скипілого у зобі на журбу,
    гортань… того… вшановує добу.

    V
    Число твоїх коханців, о, Марі,
    авжеж, перевалило цифру три,
    чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
    Річ в порчі на короні підзаконній,
    невільній з ким попало переспать.
    (Тут і кінець заскоченій короні;
    республіки стійкіш на цю напасть
    з античности: у цій чи тій колоні.)
    Не волила твоя шотландська знать
    терпіти посягань на речі кровні.
    А пересічним скоттам наплювать,
    що ліжко – необхідна річ при троні.
    Рішає участь білої ворони
    не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

    VI
    Я вас кохав. Кохання (імовірно,
    що просто біль) кебеті узнаки;
    до дідька ум, – у друзки і шматки.
    Я мірявся стрілятись не позірно,
    як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
    В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
    а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
    Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
    як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
    Він, вищий Парменідових понять,
    навряд удруге надихне снагою
    на жар в грудині, на щелепи хруст,
    щоб пломби в пащі плавило жагою
    прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

    VII
    Париж змінився мало. Плас де Вож
    понині, запевняю Вас, квадратна.
    Ріка, текти до витоків не вдатна.
    Бульвар Распай чудесний, люд також.
    З нового пак – видовиська безплатно,
    для копошіння люду – ліпша з веж.
    Удоста з ким бесідувати славно,
    коли волати першим: "Як живеш"?

    В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
    і горе вуху з учти в носоглотці.
    І входить айне кляйне нахт мужик
    при вернипиці та косоворотці.
    Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
    І місяць, що генсек який, в правці.

    VIII
    На схилі літ, в краю за океаном
    (відкритім, я підозрюю, при Вас),
    зім’ятий свій ділю іконостас
    між піччю і продавленим диваном
    при гадці, що зведи нагода нас,
    не вельми надобилися б слова нам:
    ти кликати могла б мене Іваном,
    а я б не став перечити: "Alas".
    Шотландія стелила б нам матрац.
    Я б гордовитим носа втер слов’янам.
    Порт Ґлазґо караван за караваном
    приймав би лико, пряники, атлас.
    Могли діждать і смерти водночас.
    Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

    IX
    Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
    двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
    "Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
    "Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
    Посічені тіла, пусті очниці.
    Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
    …Зима, полоззя намість колісниці,
    примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
    "Там, де самець-павич гарніш самиці".
    "Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
    (за шашками – спочилому від ласк).
    Ніч так собі, по голлівудській мірці.

    Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
    виповнюють їх завивання вовчі.

    X
    Осінній вечір. Буцім у Камени.
    Чолом, утім, похилої в журі.
    Не перш уже. Нудою вечорів
    цінується і хор краснознаменний.
    "Сьогодні", овчорашнені у прі
    наявного і бажаного, певні
    в пері, папері, юшці у пельменній,
    у бондарі кульгавім, що морив
    дуб гамбурзький. Аурою речей,
    не бідних на подряпини і плями,
    і біглий час хутчій верта до тями,
    аніж зі свіжим овочем, ачей.
    Смерть за дверми постане на паркеті
    в посадськім, міллю їденім жакеті.

    XI
    Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
    сузвіздь, немов каракуль на вівці,
    од шлюбних до монаршого – вінці
    знімає з нас. І голови, зосібна.
    Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
    сімейні узи, відданість незгинна.
    А мізок, що у вежі кімнатина,
    де нидіють всамітнені жильці.
    Брати-сіамці в ділі цім знавці:
    один пиячить, а чманіють спільно.
    Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
    А ти не вміла "я одна, а вас...",
    латиною, собі бодай, приватно,
    на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

    XII
    Що двигає Історію? – Тіла.
    Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
    Ось Шиллер був: Історії влетіло
    від Шиллера. Ти знати не могла,
    за німця, що затявся і поклав
    підняти це, старе, по-суті, "діло":
    хоча, яке йому, скажімо, діло,
    дала ти там кому, чи не дала?

    А мо і німчурі чужий примір
    навів наш Фрідріх, боячись сокир?
    По друге, я скажу тобі, урешті,
    що нікому(в'яви собі), опріч
    митця, вхопити суті протиріч.
    Історію віддай Єлизаветі.

    XIII
    Баран хитає буклями(о, ніжне
    руно), вдихає пахощі трави.
    Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
    На часі їх пересуди новин:
    "Їй відрубали голову, і квит".
    "Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
    "Французи? Їм то що – до голови?
    – От не її б утяли, а що інше…"
    "Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
    "Про мене, це далеко не основа…"
    "Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
    "Ба, заковика з платтям безумовна…"
    "Геж, росіянам легше: Іванова
    відмінок сам обаблює уже".

    XIV
    Любов розлуку дужа, та розлука
    триваліша. Що статніший граніт,
    то менш у нім опуклостей ланіт
    чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
    Най ніг тобі не скинути в зеніт:
    на те і камінь (це хіба не мука?),
    а що жага, як Шива шестирука,
    безсила, – то і юбка моноліт.

    І не тому, що стільки утекло
    води і крівці (пак не голубою!),
    на самоті, куди не подивись,
    не камінь волю бачити, а скло,
    Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
    у погляді, що проникає крізь.

    XV
    Не те, кажу, тебе занепастило,
    Марі, що женихи твої в бою
    не звали теслів підіймать стропила;
    не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
    не капості безбарвного чорнила;
    не те, що – сказонути не вбоюсь –
    Єлизавета Англію любила
    cильніш, чим ти Шотландію свою
    (є рація, гадаю, в думці піпла);
    не пісня, що співалась солов’ю
    іспанському з темниці, а свавілля.
    Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
    зі тим, що не годилось для двірця
    на ті часи: краса твого лиця.

    XVІ
    Імла скрадає закути округ.
    Кругами робить, сказано, квадрати,
    і, уві млі загравами поятий,
    багряний ліс невидимому "кру-у-у"
    вібрує чуло порами кори;
    і сетер, пале листя полювати
    облишивши, полохає плеяди,
    задивлені в зозимілі бугри.
    Ба, не усе, що висльозила ніч,
    вціліє, а не витліє нівроку
    у перегної. Вічному перу
    з речей, що упадуть до віч,
    пасує вторити сумній часині року
    оспівуючи їй свою журу.

    XVІІ
    Оте, в чім подив виявив укрик
    рот аглицький, і що до мату
    падкий схиляє на помаду
    наразі мій, що відвернути вбік
    Філіпа від портрету лик
    примусило і спорядить Армаду,
    те, – але час уже б тираду
    кінчати і перукам лік,
    упалим зі голів упалих
    (о, глупа нескінченність), він,
    один-єдиний твій уклін,
    до буч і бунтів небувалих
    у публіці не сподобив,
    хоч звів на ноги й ворогів.

    XVІІІ
    Губам, які роняють "прощавай"
    тобі, окаменілій, мимоволі
    усе одно, що сьорбати без соли,
    несолене жувати що. Гай-гай:
    де ти, а де їх дореміфасолі.
    А що не так – не дуже й нарікай:
    язик, що той пацюк, учув доволі
    цікаві речі, – у смітті нехай.
    Звиняй мені, мій чарівний бовван.
    Розлуку, бач, губі, а не покусу
    співати (ні цензури, ні офір):
    між нами – вічність, бач, і – океан.
    Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
    Могли, пак, обійтись і без сокир.

    XІХ
    А острів'янам з вовною щастить
    (усе іззовні – щойно буцім з чистки).
    Життя о шостій гальмами рипить,
    піславши куди далі сонця зблиски.
    В озерах, – не дібрати їх угідь
    числа, – є монстри водні(василіски).
    І скоро буде нафти – лить і лить
    шотландцям у пляшки її, як віскі.
    З Шотландією, бачмо, все гаразд.
    І в Англії, гадаю, нині гоже.
    А ти в саду французькому не схожа
    на візії хлоп’ячих безпорад.
    І вабніш є у нім, з його плодами,
    та з вами обома не схожі дами.


    Пером простим – ніяким не амбітним! –
    співав я стрічу в деякім саду
    зі тою, з ким на осьмому году
    з екрану почуттям проникся дивним.
    Тож пропоную вашому суду:
    а) чи учився сам належним чином;
    b) виклад почуттів начистоту;
    c) відкоша відмінковим слабинам.

    В Непалі є столиця Катманду.
    Трапунок за сумісність з неодмінним
    на користь їх сородному труду.

    Те кладучи на кін, що я кладу,
    завдячую у пристрасті невинним
    листам паперу, крученим в дуду.


    «1974»


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (5)


  37. Володимир Бойко - [ 2017.04.29 21:31 ]
    Поети (переклад з Олександра Блока)
    За містом постав чудернацький квартал
    У місці багнистім, пустельнім.
    Жили там поети і кожен стрічав
    Колегу із усміхом зверхнім.

    Даремно і день сонцесяйний вставав
    Над цим сумовитим болотом;
    Бо кожен із мешканців тільки і знав –
    Вино і безтямну роботу.

    У дружбі клялись, напиваючись впень,
    Базікали п'яно й цинічно.
    На ранок їх рвало. Затим цілий день
    Вершили свій труд поетичний.

    Надвечір вилазили з будок, як пси,
    Дивились, як море горіло.
    І кожній зустрічній злотавій косі
    Втішались дотепно і вміло.

    Розніжившись, снили про вік золотий,
    Кляли видавців одностайно.
    Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
    Хмаринці в блакиті безкрайній.

    Так жили поети. Не гірше, ніж ти
    Шановний читачу, мій друже
    Не гірш обивательської суєти,
    Твоєї мілкої калюжі.

    Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
    Бо є у поета, одначе,
    Хмаринки, і коси, і вік золотий,
    А ти цього навіть не бачиш.

    Радієш собі і дружині своїй,
    Та ще конституції куцій,
    А ось у поета – всесвітній запій,
    І мало йому конституцій.

    Нехай я помру, під парканом, як пес,
    Хай доля у землю втоптала,
    Я вірю: то бог мене снігом заніс,
    То хуга меня цілувала!



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" 5.5 (5.62)
    Коментарі: (4)


  38. Нінель Новікова - [ 2017.04.29 17:35 ]
    Марина Цветаева Сергею Эфрону... Перевод
    Нінель Новікова

    Переклад з російської мови

    С. Е. ( Сергію Ефрону)

    Я з викликом ношу його кільце!
    –У Вічності – жона, не по бумагах!
    Його вузьке, загострене лице,
    Неначе шпага.

    Безмовний рот, що кутиками вниз.
    І болісно-розкішні, горді брови.
    Трагічно у роду його злились
    Дві древні крові.

    Тонкий, як віти юних яворів.
    Чудові очі – марні і безмірні! –
    Під крилами розкинутості брів –
    Дві прірви.

    В його особі лицарям усім
    Я вірна – вам, хто помирав без страху!
    Такі – в фатальні грозові часи
    Складали станси – та ішли на плаху.

    29.04.2017



    Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

    С. Э.

    Я с вызовом ношу его кольцо! –
    Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
    Чрезмерно узкое его лицо
    Подобно шпаге.

    Безмолвен рот его, углами вниз,
    Мучительно- великолепны брови.
    В его лице трагически слились
    Две древних крови.

    Он тонок первой тонкостью ветвей.
    Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
    Под крыльями раскинутых бровей –
    Две бездны.

    В его лице я рыцарству верна.
    –Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
    Такие – в роковые времена –
    Слагают стансы и идут на плаху.

    03.06.1914


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.47)
    Коментарі: (10)


  39. Нінель Новікова - [ 2017.04.27 10:39 ]
    Марина Цветаева Бабушке... Перевод
    БАБУСІ

    Трохи довгастий, точений овал,
    Одягу розтруби пишні…
    Юна бабусю! Хто Вам цілував
    Губи - погордливі вишні?

    Руки, що в залах палацу колись
    Вальси Шопена так грали…
    А вздовж обличчя блідого вились
    Локонів чорні спіралі.

    Погляд вимогливий, темний, прямий,
    До оборони готовий.
    Так ще дивитися спробуй, зумій!
    Юна бабусю, то хто Ви?

    Скільки можливостей з Вами пішли
    І не можливостей – лячно! –
    У невситиме провалля землі,
    Двадцятирічно полячко!

    День був невинним і вітряним був.
    Зорі темніли, згасали.
    Юна бабусю! Жорстокий цей бунт
    В серце – не Ви мені вклали?

    27.04.2017


    Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:


    БАБУШКЕ


    Продолговатый и твердый овал,
    Черного платья раструбы…
    Юная бабушка! Кто целовал
    Ваши надменные губы?

    Руки, которые в залах дворца
    Вальсы Шопена играли…
    По сторонам ледяного лица
    Локоны в виде спирали.

    Темный, прямой и взыскательный взгляд.
    Взгляд, к обороне готовый.
    Юные женщины так не глядят.
    Юная бабушка, кто вы?

    Сколько возможностей Вы унесли,
    И невозможностей сколько? –
    В ненасытимую прорву земли,
    Двадцатилетняя полька!

    День был невинен, и ветер был свеж.
    Темные звезды погасли.
    Бабушка! Этот жестокий мятеж
    В сердце моем – не от Вас ли?


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.47)
    Прокоментувати:


  40. Нінель Новікова - [ 2017.04.26 11:26 ]
    Під плюшем пледу
    Переклад з російської мови

    З-під плюшу пледу, як знемога,
    Сон учорашній визирав.
    Що це було? Чи перемога? –
    І хто програв?

    Все передумую щоразу.
    Усе переживаю знов.
    У тім, чому не знаю назву.
    Чи то любов?

    Хто був мисливець? – Хто пожива?
    Все по бісівськи – навпаки!
    Що зрозумів глядач важливий –
    Сибірський кіт?

    У цій дуелі, хто був слабше?
    Хто, в кого був лиш тільки м’яч?
    А серце – чи моє, чи Ваше
    Летіло вскач?

    Що все-таки було – хто знає?
    Чого так хочеться весь час?
    Не знаю, чи перемогла я?
    А чи здалась?


    26.04.2017



    Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

    ПОД ЛАСКОЙ ПЛЮШЕВОГО ПЛЕДА


    Под лаской плюшевого пледа
    Вчерашний вызываю сон.
    Что это было? – Чья победа?
    Кто побежден?

    Все передумываю снова.
    Всем перемучиваюсь вновь.
    В том, для чего не знаю слова.
    Была ль любовь?

    Кто был охотник? – Кто добыча?
    Все дявольски-наоборот!
    Что понял, длительно мурлыча,
    Сибирский кот?

    В том поединке своеволий
    Кто, в чьей руке был только мяч?
    Чье сердце – Ваше ли, мое ли?
    Летело вскачь?

    И все-таки – что это было?
    Чего так хочется и жаль?
    Так и не знаю, победила ль?
    Побеждена ль?


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.47)
    Коментарі: (6)


  41. Нінель Новікова - [ 2017.04.25 13:41 ]
    Марина Цветаева Мне нравится... Перевод
    НІНЕЛЬ НОВІКОВА

    Переклад з російської мови

    ***

    Чудово, що не Вами хвора я,
    Чудово , що і Ви не хворі мною,
    І що важкою кулею земля
    З-під наших ніг не попливе весною.

    Що можу бути щира і чудна,
    Розкута і не гратися словами,
    І що палкою хвилею одна
    Не паленію, стрівшись рукавами.

    Чудово те, що іншу при мені
    Спокійно обіймаєте за плечі,
    Не прагнучи в пекельному вогні
    Спалить мене, ревнуючи, в цей вечір.

    За те, що, ніжний мій, моє ім’я
    Вдень і вночі не згадуєте всує…
    І що ніколи в тиші церкви я
    Над нами не почую: алілуя!

    Вам дякую рукою й серцем теж,
    Що Ви мене – не знаючи, на щастя! –
    Так любите – за спокій мій без меж,
    За вечорами зустрічі нечасті.

    За наші не прогулянки нічні,
    За сонце не у нас над головами, –
    Що Ви, на жаль, не мною хворі, ні!
    І що, на жаль, хворію я не Вами!

    25.04.2017

    Примітки: Оригінал вірша

    Мне нравится, что Вы больны не мной,
    Мне нравится, что я больна не Вами,
    Что никогда тяжелый шар земной
    Не уплывет под нашими ногами.

    Мне нравится, что можно быть смешной –
    Распущенной – и не играть словами,
    И не краснеть удушливой волной,
    Слегка соприкоснувшись рукавами.

    Мне нравится еще, что Вы при мне
    Спокойно обнимаете другую,
    Не прочите мне в адовом огне
    Гореть за то, что я не Вас целую.

    Что имя нежное мое, мой нежный, не
    Упоминаете ни днем, ни ночью всуе…
    Что никогда в церковной тишине
    Не пропоют над нами: алиллуйя!

    Спасибо вам и сердцем и рукой
    За то, что Вы меня –не зная сами! –
    Так любите: за мой ночной покой,
    За редкость встреч закатными часами.

    За наши негулянья под луной,
    За солнце не у нас над головами, –
    За то что Вы больны – увы! – не мной
    За то, что я больна – увы! – не Вами!

    03.05.1915


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.47)
    Коментарі: (9)


  42. Петро Скоропис - [ 2017.04.14 07:38 ]
    З Іосіфа Бродського. Натюрморт
    1
    Речі та люди нам
    застять світу. Що ті,
    що ці узнаки очам.
    Ліпше жить в темноті.

    Я усівся собі
    в парку, дивлюсь услід
    несусвітній товпі.
    Світ мені остогид.

    Місяць січень. Зима.
    Усе по календарю.
    Коли остогидне тьма,
    тоді я заговорю.

    2
    Пора і почать. Незле б
    уникнути свербежу
    губ. Не мати халеп.
    І ліпше, коли скажу.

    За що? За день, або ніч
    тощо. Або за ні-
    що. Чи осяжну річ.
    Ліпше речі, аніж

    люд. Ці істоти мруть.
    Всі ми. Така яса.
    Суто пропащий труд.
    Як на вітрі роса.

    3
    Кров моя льодяна.
    Вистиг я до костей,
    як ріки які, до дна.
    Я не люблю людей.

    Дуже млоять мене
    їх житія, і квит.
    Лиця їх мають зне-
    пліднений ніби вид.

    Є у гримасах лиць
    щось, огидне уму.
    Що їх пластає ниць
    невідомо кому.

    4
    Речі миліш. У них
    ані зла, ні добра
    зовні. А щойно вник
    вглиб – у нутрі нутра.

    У нім порядкує пил.
    Порох і шашіль-жук
    стінок. Сухий мотиль.
    Жадних відбитків рук.

    Пил. Позір наугад
    вихопить пил полиць,
    як і чим об заклад
    з темрявою не бийсь.

    5
    Зовні старий буфет,
    сховків його попри,
    видається на мент
    Нотр-Дам де Парі.

    В надрах буфету тьма.
    Швабра, епітрахіль
    пил не зітре. Сама
    річ, що властиво, пил

    не дужає побороть,
    відрухом брів немов.
    Іменно пил є плоть
    часу; і плоть, і кров.

    6
    Оце віднедавна я
    сплю удень взагалі.
    Буцім і смерть моя
    мені відмовля у млі,

    дзеркальцем біля уст
    спитує, чи зітхну
    засвітла, після трут,
    чи виборсаюсь зі сну.

    Я мов укляк. Взамін
    остуда бере своє.
    Кінцівок венозна синь
    мармуром віддає.

    7
    Витіявши сюрприз
    складчиною кутів,
    річ випадає із
    світобудови слів.

    Річ вовтузню словес
    нехтує, пак німа.
    Річ суто обшир, без
    якого її нема.

    Річ можна пхати в піч,
    нівечити, ламать.
    Знищити. Жадна річ
    не крикне: "Ї…на мать!"

    8
    Дерево. Тінь. Земля
    під деревом. Корінні
    вензелі, пліть, петля.
    Глина. Ряд валунів.

    Корені. Їх вузли.
    Камінь, який угруз
    в землю, спитує глиб
    дії системи уз.

    Він нерухомий. Ні
    пут попустити й скріп.
    Тінь його наші дні
    манять, як сіті – риб.

    9
    Річ. Коричневий грим
    речі. Її погорд.
    Сутінь. Імли окрім
    стерте все. Натюрморт.

    Смерть угледить умить
    тіло, що і візит
    смерти, немов прихід
    жінки, відобразить.

    Все це абсурд, брехня:
    череп, скелет й т.і.
    Смерть увійде, і я
    очі вбачу твої.

    10
    Матір пита Христа:
    син ти мені, чи мій
    Бог? Ти поніс хреста.
    Як мені тут, самій?

    Вічі б мої немог
    збавив, урозумив:
    син ти мені, чи бог?
    Мертвий ти, а чи жив?

    Він їй рече: жоно,
    мертвий я, чи живий,
    буде усе одно.
    Син, або Бог, я твій.
    «1971»

    * Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (3)


  43. Галина Михайлик - [ 2017.04.11 15:14 ]
    Алилуя!
    Спасибі, Боже мій, за все,
    що день новий мені несе,
    за кожну мить життя, яку даруєш!
    За жаль і втіху, сльози й сміх,
    і за любов Твою до всіх,
    безмежну, всеосяжну – Алилуя!

    Приспів: Алилуя (4 рази)

    Спасибі, що зі мною Ти,
    мій Боже, на усі світи,
    у всьому, що найбільше так люблю я:
    весни цвітінні, співі птиць,
    вечірнім спалаху зірниць
    понад земним простором – Алилуя!

    Приспів

    Пробач за наш щоденний гріх,
    відкрите серце не в усіх
    відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
    І за дітей, і за батьків,
    братів, сестер і матерів –
    молюся і співаю – Алилуя!

    Приспів

    25-26.04.2016

    Алилуя!

    Спасибі, Боже мій, за все,
    що день новий мені несе,
    за кожну мить буття, яку даруєш!
    За радість, сум, за сльози й сміх,
    і за любов Твою до всіх,
    безмежну, всеосяжну – Алилуя!

    Спасибі, що зі мною Ти,
    мій Боже, на усі світи,
    у всьому, що найбільше так люблю я.
    Благослови нас на життя,
    даруй нам мирне майбуття
    під небом України – Алилуя!

    Пробач за наш щоденний гріх,
    відкрите серце не в усіх
    відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
    І за дітей, і за батьків,
    братів, сестер і матерів –
    молюся і співаю – Алилуя!

    06.02.2023
    Галина Виноградська



    Рейтинги: Народний -- (5.64) | "Майстерень" -- (5.79)
    Коментарі: (11)


  44. Володимир Бойко - [ 2017.04.09 23:38 ]
    В ненависті можна кохати (переклад з Валерія Брюсова)
    В ненависті можна кохати,
    Позбувшись примарних надій.
    Жадати з останннім прокляттям
    Останнього щастя - в одній!

    О, хтиві, безжалісні губи,
    Блудливих очей таїна,
    Весь вигляд, і ніжний і грубий,
    Розмови жагуча мана.

    Хто магію темної влади
    Підступно в єство її влив,
    Хто пристрасті згубної ядом
    Обійми її напоїв.

    Я б кляв її, та мимоволі
    Про любощі звичні молю.
    Страждаю від страху і болю,
    Та знов промовляю: люблю!

    В глумливих очах я читаю
    Омани підступної знак ...
    Одначе ганьбою впиваюсь
    Захоплено, наче юнак.

    Як вістря нічного цілунку
    Впивається в душу мою,
    Немов Одіссей про Ітаку,
    Я мрію не бачить її.

    Каліпсо покинув я щойно,
    І знову сумую по ній.
    Той жереб, позначений чорним,
    На лихо дістався мені.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  45. Володимир Бойко - [ 2017.04.07 13:58 ]
    Зустрілися ми випадково (переклад з Валерія Брюсова)
    Зустрілися ми випадково,
    Та в душу запала вона,
    І довго жила загадкова
    В печалі моїй таїна.

    Настала омріяна хвиля –
    Повідав їй тайну свою;
    Рум'янцем вона засвітилась,
    Почув я жадане «люблю».

    І погляди вмить спалахнули,
    Злились воєдино уста.
    Ця казка про юність минулу
    Зі мною на вічні літа.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  46. Юрій Кисельов - [ 2017.04.01 00:12 ]
    * * *
    Прощай, невмивана Росіє,
    країно смердів і панів –
    усі, хто зло повсюдно сіє,
    і ти – народ, що онімів.

    Стіна Кавказьких гір високих -
    чи перешкода для кликух,
    усевидющого їх ока
    та всюдисущих їхніх вух?


    2001 – 2017



    Михаил Лермонтов

    * * *

    Прощай, немытая Россия,
    Страна рабов, страна господ,
    И вы, мундиры голубые,
    И ты, им преданный народ.

    Быть может, за стеной Кавказа
    Сокроюсь от твоих пашей,
    От их всевидящего глаза,
    От их всеслышащих ушей.


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (15)


  47. Петро Скоропис - [ 2017.03.31 15:13 ]
    З Іосіфа Бродського. Ріки
    Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
    Що задивитися у віть, що в корінь –
    навіє памороку, млість, нудоту;
    ото і споглядаю воду,
    бодай і прісну. Утікачку пак – від місця,
    міст, набережних, пристаней, бідову,
    з-під мосту – з-під вінця мов, через вíнця,
    і кликати її – сєрова.
    А як жіноче, пак! і як життю покревні
    гладіні плес її, схвильовані поверхні
    бентег, жури, і нестрим, і могуття
    в стремлінні устя
    і безіменности. І хвилі доста волі
    сліди оглядин змити, кпини долі
    перемішати з обрієм, з розсолом –
    з минулим болем.


    1986


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (5)


  48. Нінель Новікова - [ 2017.03.23 17:16 ]
    Ліна Костенко Пращур Переклад
    ЛІНА КОСТЕНКО

    ПРАЩУР

    Коли ридали сосни янтарем
    і динозаври ніжились в щириці,
    коли ще жив у пралісі пралев,
    коли у небі глибали праптиці,
    коли льоди зсувалися із гір
    і ще була не ящірка, а ящір, –
    який він був, мій особистий пращур,
    неандерталець, вертикальний звір?
    А він же був, той дикий, той праперший,
    котрий жарину виглядів із хвищ,
    на стійбища людинячі приперши
    ведмедя із пралютих суктовищ.
    Йому іще кохання і не снилось.
    Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
    Душа іще нічим не осінилась
    І розум був іще кошлатий… Бр-р!
    Сліпого духу зарослі дрімучі,
    печерна тінь у потолоччі трав,
    він ще себе питаннями не мучив,
    не каявся, не сіяв, не орав.
    У груди сарні вскіплював стрілу
    і твердо спав, упоравши ведмедя.
    І наче Богу, кланявся дуплу,
    Де срібні липи чаділи від меду.
    Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.
    Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
    погладив раптом рябомизу самку
    і перший в світі винайшов печаль.


    Перевод с украинского языка

    НИНЕЛЬ НОВИКОВА

    ПРЕДОК

    Когда рыдали сосны янтарями
    и динозавры нежились в траве,
    когда праптицы в небесах шныряли,
    а в пралесах охотился пралев,
    сходили льдины с гор возле пещер,
    не ящерица, ящер был нередок –
    каким он был тогда, мой личный предок,
    неандерталец, вертикальный зверь?
    А он ведь был, тот дикий, прадалёкий.
    что уголёк с пожара приглядел,
    на стойбища людские приволок он
    медведя – в смертной схватке одолел.
    Ему любовь тогда ещё не снилась.
    Он, может, знал одну лишь букву «р-р-р».
    Душа ещё ничем не осенилась,
    И разум был ещё косматым… Бр-р!
    Слепого духа заросли дремучие,
    пещерной тенью в чаще он мелькал,
    вопросами себя ещё не мучил,
    не каялся, не сеял, не пахал.
    В грудь быстрой серне всаживал стрелу
    и твёрдо спал, разделавшись с медведем.
    Он словно Богу, кланялся дуплу,
    где липы мёд вдыхали на рассвете.
    Из лапы ел. Он мясо с кровью чавкал.
    А в ночь одну, когда зацвёл миндаль,
    погладил вдруг веснушчатую самку
    и первый в мире испытал печаль.
    2017


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.49) | "Майстерень" 5.25 (5.47)
    Коментарі: (3)


  49. Петро Скоропис - [ 2017.03.22 11:31 ]
    З Іосіфа Бродського. Самота
    Коли слабує рівновагою
    твоя пиха, до стіп вибаглива,
    і лага сходинок за лагою
    тікає із-під ніг,
    як палуба,
    коли людське в тобі паплюжити
    з руки нічній твоїй самотности,
    а неміч
    рає надолужити
    зневірою у непорочности
    ідей, гіпотез, в собівартости
    мистецтва і служіння музам,
    і – навіть – у зачаття таїнстві
    Мадонни сина, Іісуса, –
    то ліпше поклонятись даному
    з глибокими його могилами,
    що згодом, не тобі
    останньому,
    такими видадуться милими.

    Так.
    Ліпше поклонятись даному
    з короткими його дорогами,
    які в майбутньому
    осяжному
    угледяться тобі
    широкими,
    наскільки є уяви,
    різними,
    усіяними компромісами,
    великими здадуться крилами,
    здадуться птахами величними.

    Так. Ліпше поклонятись даному
    зі вбогими його мірилами,
    які невабом, в разі крайньому,
    вряди-годи стають перилами
    (бодай і не удоста чистими),
    для опертя, либонь, людиною,
    так наполегливою в істині
    зі вищербленою драбиною.

    (1959)


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (5)


  50. Петро Скоропис - [ 2017.03.20 13:14 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
    чиряк припечім в'їдливим креозотом,
    босоніж, у сорочині станьмо під вітерцем,
    і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
    прийдешнім! Будучина завжди
    виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
    виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
    дріж бере наодинці з грядущим.
    Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
    вся природа, як ящірка чи то олень,
    тільки туди й прямує, куди вхожі сліди
    на державний заважать злочин.



    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (3)



  51. Сторінки: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   38