Світлана Костюк

Гублю...

Вічно гублю ключі,
гроші,людей і віру...
        Софія Кримовська
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013

Ярослав Анонім

Знаходжу…

… і ніколи того не знаєш,
де згубиш і що знайдеш!
        Хтось сказав

Шукаю не гроші, а хоч що - будь…
Знайшов захмарне… Ох, немає ради,
й тулю химери ті о свою грудь,
і цей сюжет… також із того ряду:
я вже великий… і маленький… наче
хлопчина, що вдає усмішку…
А ти, не відкриваючи очей,
все тягнеш губ червонії пампушки…
Ох, ті пампушки! А я їх не узяв…
змовчав - в Сірка позичив очі…
Ото жорстока мить була… і яв,
аж згадувать ніколи я не хочу.
… Нових пампушок у моїм житті
не довго довелось шукати…
та пам’ятаються пампушки ті… і
не знаю, як я зміг їх не узяти?
…А гроші що? Теж не рахую їх…
Як є - то є. Не маю – хай не маю…
… І досі, як “знайду”, болить той “ гріх”,
колись згубив – тепер вже знаю,
що як би взяв (та це не оправдання),
то б потім не знайшов… своє кохання!
2014


Переклад з української жіночої… на українську чоловічу…
(спроба абсурдного тлумачення)

…навіявся щирістю авторки тексту - відвертість за відвертість: “Ох,ті горішки!” (Світлана Костюк) – “Ох, ті пампушки!” (Ярослав Анонім) . Ця спроба (своєрідний антипод – переклад з жіночої “мови”…) написати паралельну сповідь, здавалось би (за логікою перекладу), спрощувалася уже заданими параметрами Світланиного тексту (зміст – ритм - рими), але й ускладнювалась (видовжувалась) саме чоловічою логікою сценарію – все пояснити (виправдатись). Тому для повноти картини “сповіді” знадобилося ще й прозове доповнення - історія “його маленького хлопчика”. Ось:
    В другому класі школи він дівчат не боявся… був закоханий одночасно в двох - найменшу ростом ученицю, відмінницю - чорняву, кучеряву Зоню, і в іншу - кучеряву золотоволосу… вчительку. О мої кучеряві Зью! – називав він їх у своїх, уже дорослих, спогадах…
    Коли кохана, кучерява чорнявка, виходила відповідати урок і ставала поряд кучерявої коханої білявки, він рішуче поривався встати, підійти – обняти вчительку за талію і так, притулившись до її животика, слухати та милуватись першою... Чомусь між принад жіночого тіла він обрав саме животик… Його нестримний порив міг зупинити лиш строгий вигук коханої кучерявої білявки: а ти куди ідеш?! І вона потім ще додавала, давлячись сміхом, уже тихенько: йолопе малий! Напевне, добре пам’ятала, як одного разу на перерві він настирливо хапав її за талію… та тулився до неї. Але він був переконаний, що вона зрадіє тим обіймам і твердо постановляв собі: наступного разу не послухатись її окрику і таки…
    Але… наступного разу, уже дорослим хлопцем: “Ох ті пампушки! А я їх не узяв…” (Ярослав Анонім). Чому? В підсвідомості “його маленький хлопчик” мав інший сценарій?.. І пампушки губ – то не животик?.. (Ах! Ця залізна чоловіча логіка – відбрехатись будь якою ціною). Але четверта (насправді – перша та єдина) його жінка, хоч і не була кучерявою, але мала відповідного животика… і хоч довго відмовлялася брати “горішки…” (Світлана Костюк) , але він уперто виконував забаганку свого “маленького хлопчика” і блаженно… таки притулився… “знайшов своє кохання!” (Ярослав Анонім).

    Параметри Свіланиної сповіді, здавалось би, визначені звичайною жіночою ментальністю -“Ох,ті горішки!.Я їх не взяла” (Свілана Костюк) (справжня жінка з першого разу не бере-дає …), але виглядає так, наче вона й досі залишилась тією маленькою дівчинкою “з бантиками й білим комірцем...” (Світлана Костюк) , яка ще не зустріла своєї, уже дорослої, Світлани: “це просто історія дівчинки…” (Світлана Костюк).
    Насправді ж (мені здається) – цей сюжет вартий великої прози - повісті або роману: історія великої (маленької) Світлани розказана Світланою маленькою (великою)!

15.01.2013 р. Ярослав Саландяк
Худ. Я Саландяк
Коментарі (4)

Вітер Ночі – Научи…
(переклад Ярослава Аноніма)

Научи як то думать про дивне,
Тільки я про таке уже знаю.
Ув очах, що котяче-пасивні,
Літо будиться маревом маю.

Розкажи, що за вікнами осінь,
І що кривди дурні та невинні.
Все ж питань оминуть не вдалося,
Хай розмови і надто взаємні.

В незнанні загубивсь обопільнім,
Та заклявши фортуну й поетів,
Ми будем у тривозі про чільне
Так завзято про це говорити.

Вітер Ночі **
Научи...

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только мне не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об этом.



Куди дме вітер Вітра Ночі?..
(спроба абсурдної аналітики)

…так виглядає, наче цей “протяг” з готів* (іронічне ставлення до смерті): “…А коли я дійду до тебе, я вже буду старий і мертвий...”- “І вмер. Відносно. Чи навіки канув, Блаженна мить безликого єства.”- “Долає смерть прискіпливе життя. Я не пручаюсь, може й справді, вмерти?” (Вітер Ночі).
   Ну, звісно ж я жартую: іронія щодо питання смерті (насправді явища буденного) має право бути як світоглядний фантом і… у звичайній людській свідомості. “НЕстрах” Вітер часто вживає (може лячні комусь) слова “смерть – мертвий…” , а я на це скажу: “тільки я про таке уже знаю”( Вітер Ночі). Так спокійно про смерть може говорити, на мою думку, або людина, віруюча… у вічне життя, або так званий атеїст – показною хоробрістю… Але ні! – Тільки перший – особа, упевнена у безкінечності тривання ідеї:
Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.
Вітер Ночі

   Хто вона: “Ти вперта!” ? І мені намалювалася біла дама у чорному – костями торохтіла – хотіла, щоб я її боявся… вона уперта… але блаженно усміхається моє “звірятко невагомої душі” (Вітер Ночі) – а злови!
   Хто та друга Вітрова жінка, що до неї він іде? Ось:
А коли я дійду до тебе,
я вже буду старий
і мертвий.
Може, в цьому й була потреба,
щоб на дні відшукати
впертих.

І, солоне злизавши з тіла,
потойбіччя в нічев"я
кинеш.
Що,
окрайцем була?
Не вміла?
То моїми слідами
згинеш.

Та на дні,
де з"їдають краби
Твого тіла таємні хвилі,
я горнусь до тієї зваби,
мов ті риби
дворукокрилі.
Вітер Ночі

   Мені здається - Істина (вона ж перша). “…Я горнусь до тієї зваби… вже… старий і мертвий...”
   А третя Вітрова жінка – то Вічність (вона ж… друга, тобто перша): “…ти пестиш небуття і каяття”.Ось:
Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.
Вітер Ночі

   Так я прочитав ці, на мій погляд, містичні тексти… і нараз моє жартівливе посилання на субкультуру готів набуло більш реальних обрисів, зважаючи на частково-іронічну суть самої субкультури. Але дуже сумнівно, що Вітер Ночі – гот!
   І насамкінець, можливо, несподіваний висновок: вітер Вітра Ночі дме в напрямку... жінки!


*Го́ти… — субкультура… Від початку будучи молодіжною, нині у світі субкультура представлена людьми віком від 14 до 45 років і старшими… Також використовується безліч різних символів смерті — прикраси з кістяками, черепами, і т. д..
http://uk.wikipedia.org/wiki/Готи_(субкультура)
**Вітер Ночі -Навчи
(технічний переклад)

Навчи (научи) мене думати про чудне (дивне, дивовижне, химерне),
Тільки (лиш) я вже знаю про це.
І в погляді котячо-туманнім
Просинається маревом (примарою,привидом, маною, привиддям,марою) літо.

Розкажи (розповідай, оповідай), що за вікнами осінь,
Що образи (кривди) дурні (безглузді, нісенітні) і (та) невинні (наївні,безневинні, цнотливі).
Тільки (але, лише) мені не втекти (відійти) від запитань,
Як би не були розмови взаємні.

І, гублячись (ніяковіючи, торопіючи) в невіданні (незнанні, утаємниченні) дивнім (чуднім, химернім),
Заклинаючи долю й поетів,
Будем знову в тривозі (неспокої, збентеженні, хвилюванні) про чільне (головне, основне, пануюче)
Говорити, задихаючись , про це.
Худ. Я Саландяк.
Коментарі (8)

Василь Кузан

* * *
Був мокрий грудень. Чи майже грудень.
І сірий будень топтали люди,
І тіні стужі снували всюди,
І були груди твої наповнені теплом.

Згортала крила остання осінь...
І під покровом сирої ночі
Я слухав ніжні слова жіночі,
Що були схожі на слово "ні".

Якась невпинна хода асфальту
Повз непотрібні сліди освітлень...
Був майже грудень, чи, може, й січень,
У мокрих сплесках німих освідчень.

І плакав місяць на перехресті –
Великий сторож і слави, й честі.
А білий ангел на руки чисті
Лягав гарячим цілунком сліз...

... Не все збулося. Не все забулось.
Верба плакуча ще більш нагнулась,
Ще більше сили забрала осінь.
А я надії не втратив досі.


Що є ідея?..
…Матерія – сировина та будівельне сміття!.. Не знаю, хто це сказав, а Мирохович Андрій каже: “… - тексти читають нас…” *, а я думаю: ідея множиться (аж цілий космос), яко гриби після дощику. Ось:
Ярослав Анонім

ГРУДЕНЬ
        А білий ангел на руки чисті
        Лягав гарячим цілунком сліз...
            Василь Кузан
Так сумно є…
…а саме:
те, що білий ангел плаче,
а повний місяць, яко м’яч!..

… Ніч повниться сльозами,
а грудень грудкою у грудях…
хоч плач на людях –
хтось, може, мов малій дитині…
… не плач!
І от... сумую… та й
сльозу не потамую… Хай!..
“Тулюся матері о циці”
якусь мізерну мить…
і вже здається:
ті сльози – крихти…

Все ж якась рихта –
будЕмо жить!

1. Так сумно є,
бо грудень…
Серденько моє -
любові будень!
Усе і так твоє…
було і буде!

2. Так сумно є.
Жаль, яко злидня зрима
глибоко дістає
голодними очима
з холодної пітьми
цю мить.

3. Так сумно є:
дні, яко таті –
беруть усе моє…
Мені, мов немовляті,
сльозу ковтати…
у моїй хаті!?

4. Так сумно є:
тулюсь о себе…
і вже я бравий,-
так, наче медом
розбавить
сльозИ гіркої каву.

5. Так сумно є,
а небо, наче
плаксива жінка…
Рука не дістає
торкнуть хмаринку,
що плаче.

6. Так сумно є -
мелодія минаючого дня
серденько крає…
Ховаю якнайдалі
душі німої пташеня -
аж під крило печалі.

7. Так сумно є…
хандрить вона. О нє!
І не тулись!..
Часи настали трУдні…
і де ті мухи узялися
в грудні?..

8. Так сумно є:
трава не зеленіє.
Де? Червоні квіти...
і похилила віти
верба плакуча…
Погода… суча.

9. Так сумно є -
стареньке місто
меланхоліє.
Сум яко містер…
В тумані мріють
тонкі шпилі.

10. Так сумно є…
й собі лягає
байдужо ніч
обабіч сновидінь… Щоночі.
… Се очевидна річ -
не відкривати очі!

11. Так сумно є…
Яко мана витає…
Поміж дерев…
Нудьга снує
крізь ніч, “пся крев”, -
душу шмонає.

12. Так сумно є ,
а nostalgia-туга,
мов батьківщина друга
мене приймає…
Знай - параноя?
Але мОя!
2013

    *”ну, що ж, тут тільки одне сказати можу - тексти читають нас…” (Мирохович Андрій) – уривок коментаря. http://maysterni.com/publication.php?id=96914

худ. Саландяк Я - композиція на тему... (фотошоп).

Коментарі (2)

Підтекст – внутрішній, прихований зміст якого-небудь тексту, висловлювання…
… так каже “Великий тлумачний словник сучасної української мови” про це слово. Отже підтекст складова “якого-небудь тексту”. ..
    Беру перший-ліпший текст Поетичних Майстерень та буду шукати його підтекст. Ось:
Мирохович Андрій (1978)

Листопадовий Чин. комунікація

он бачиш ті шпилі Ельжбетки власне там
по всяких закапелках яких ніколи не бракувало
у культових спорудах тим паче римокатолицьких
(єзуїти розуміються на таємницях та педофілії
власне кажучи вони розуміються на всьому
ті чорні лицарі) ну от саме там вони і ховали
поміж ряс та квітів свої рушниці
револьвери гранати ну і звісно що ножі.
після уроків туди сходились школярі
вчились курити пити пиво червоне вино
і любити свою польщу так само пристрасно як
терезку із сусідського будинку чи пані малгожату
з великими білими грудьми та пишними ласкавими стегнами
(а груди і стегна терезки могли тільки уявити
і уявляли по декілька разів денно та неодмінно перед сном).
а потім вони галасливою юрбою пішли у двірець
повісили свій прапор і час від час пострілювали
по бічних вуличках та осіньому небу
адже найважливіше це спілкування
того й приділяли стільки уваги тим двом рейкам
і старим паровозам які сумно гули розуміючи
щось закінчилось щось инше не розпочалось
діалог культур час до часу кулеметно цокотів з цитаделі
пані малгожата зітхала споглядаючи тих донкіхотів
що розрізнялись лише нашивками на вилогах та рукавах
бідолашні хлопчики ніяк не затямлять що
щедрот її тіла місця на цій землі вистачить на всіх
кому воно направду є потрібним
    В підтексті першою “прочиталася” (іронічно) відома фраза Чарльза Дарвіна про “…конкуренцію за територію, харчові ресурси, самку…” * - Лаконічно та зрозуміло – перше, друге, третє, - Мирохович взяв друге (“вчились курити пити пиво червоне вино”) та третє у основу тексту - “…пані малгожата зітхала… “ - не о самиці йшлося…
    Далі у підтексті я “читаю”, а тим часом польська частка моєї сутності винувато опустила долу очі, добре розуміючи, що в “Листопадовому Чині” (А. Мирохович) ** зайшло про територію чужу – українську… Польський гонор та захланність призвела до засліплення політичної еліти, і та не побачила історичної перспективи (австрійська влада теж виявилась недалекоглядною) - повернути молодий український національний дух до боротьби за Східну Україну проти комуністичного режиму, долучивши світову антикомуністичну спільноту і таким чином спробувати повернути хід світової історії…
    Але закономірно сталося… безглуздо та програшно для обох сторін – прийшов третій - забрав і “територію і самку” (Ч. Дарвін)…
    А історія, як відомо, має звичку повторюватись…

* Основні положення еволюційної теорії. Боротьба за існування.Ч. Дарвін
**У жовтні 1918 р. імператор Австро-Угорської імперії Карл І оголосив про перетворення дуалістичної монархії у федерацію народів, внаслідок чого на Галичині помітно активізувався український національний рух. 18-19 жовтня 1918 р. у Народному домі у Львові відбулося засідання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини, греко-католицького єпископату та представників основних українських політичних партій. Під час засідання було утворено Українську Національну Раду (УНРада), яку очолив Євген Петрушевич. Завданням Ради стало національне самовизначення українців в імперії Габсбургів.
Водночас польські військово-політичні кола, намагаючись на момент розпаду Австро-Угорщини встановити контроль над Галичиною, створили 28 жовтня у Кракові Польську Ліквідаційну Комісію. Комісія мала організувати у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройний виступ для встановлення польської влади, про що був повідомлений австрійський уряд. Приїзд Комісії був запланований на 1 листопада.
Австрійський намісник Галичини Карл фон Гуйн відмовився передати владу в руки українців, після чого останні почали готувати збройне повстання з метою захоплення влади у Львові. Повстання українців очолив cотник УСС Дмитро Вітовський. Опираючись на підрозділи полку УСС, 1 листопада о 4-й годині ранку українські війська захопили ратушу, намісництво, радіо, телеграф та вокзали. Вже на ранок у місті замайоріли синьо-жовті прапори. Цього ж дня підрозділи УСС зайняли Станіслав, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші міста і містечка Галичини. Відбулася подія, що стала відомою в історії як Листопадовий зрив (чин) або Листопадова революція. Саме Листопадовий зрив спричинив проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та ознаменував початок українсько-польської війни за контроль над західноукраїнськими землями.
Інтернет: http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=257

    Технічний переклад – техніка перекладу з російської…
…котра є відгалуженням старої української мови…
    Тож переклад з російської, так би мовити, є справою техніки. Прискіпливо зроблена звичайна технічна зміна слів на український варіант є доброю половиною справи.

Тетяна Мілєвська

* * *
Могли бы вы уйти в «куда-нибудь»,
Исчезнуть, сев на самолет печали,
И, возвратясь из самой дикой дали,
Всем рассказать, в чем жизни толк и суть?
Что все не так, и что не просто вовсе
Отмерен жизни сладостный кусок,
Кому с мясцом, кому на масле постном,
Но вот беда: нельзя наесться впрок!
2000-2012

Я Анонім
(Текст Тетяни Мілевської)
Тех. Переклад

Могли би ви піти (податися, зайти) в «куди-небудь» (кудись, куди-будь),
Зникнути (счезнути, згинути, розтанути), сівши на літак печалі (смутку, суму, журби),
І, повернувшись (вернувшись) із самої (самісінької) дикої (відлюдної) далі (далечіні),
Всім (усім) розповісти (оповісти,розказати), в чім (у чому) життя (віку) глузд(розум, толк, сенс) і суть?
Що все (усе) не так, і що не просто (прямо) цілком (зовсім)
Відміряний життя солодкавий (ласий, розкіщний, лакомий) кусок, (шматок, кусень, клапоть)
Кому з м’ясцем, кому на олії,
Та от біда (лихо): неможна (ніяк, нема як)наїстися в запас (на схов, на пожиток)!

    Як я уже казав… З першими шістьма рядками не було ніякої мороки, хіба що в третьому рядочку “из самой дикой” перекладено на з дикої отої … можна було б і самої (самої дикої не виходить через наголос – “сАмой” - самОї, але дИкої …), та, як мені здається, “самой дикой” та дикої самої … не одне і теж, і читається не дикої самої … а з наступним словом …самої далі, то краще вже отої далі, що у моєму розумінні має саме такий рівень “дикості”, який має на увазі автор оригіналу… А в шостий рядок: “отмерен жизни сладостный кусок” - в життя узято лакомий кусок , замінено відміряний (“отмерен”) на узято, а решта згідно тех. перекладу… Була заминка зі словами “сладостный” – лакомий, та оскільки в наступному рядочку йдеться про м’ясце, а не про, скажімо, торт, то лакомість відповідає цьому змісту - як для солодкого, так і для м’ясного. Сьомий рядочок автор оригіналу не римує із жодним іншим рядочком, тоді вживання слова олії , що є безпосереднім перекладом “постного масла”, цілком прийнятне. Але Богдан Манюк зауважив, що п’ятий і сьомий рядок таки римуються: “вовсе” і “постном” мають спільне о-с, а зовсім та олії занадто далекі за звучанням, тому довелося поморочитися… і заримувалося: ділі – олії.
    От останній рядок завдав трохи мороки. Оскільки цей рядок лаконічно підсумовує увесь попередній зміст певним логічним висновком, тож хотілось і в перекладі подати його яскраво та якомога ближче до оригіналу. Технічний переклад звучить так: та от біда: не можна наїстися в запас, але у тексті потрібна рима до слова кусок (шостий рядок), а ще також забагато складів: аж чотирнадцять, коли в оригіналі десять… Слово кусок римується із словом ніяк і можна було би написати: назавжди ситим не будеш аніяк, але знову забагато складів… Якщо взяти: не всититься у схов ніяк і… та от: невсититься у схов ніяк – могло би бути… але це не так яскраво, як в оригіналі. А може взяти поєднання рим кусок – медок? Тим паче, що автором оригіналу попереду було вжито слово “сладостный” - виходить своєрідний перегук… і в підсумку: та от біда: не зїсти весь медок! Це підкреслює певну іронічність підсумкового рядка оригіналу: “ Но вот беда: нельзя наесться впрок!” . Отже маємо :
Я Анонім
(Тетяна Мілевська “Могли би ви піти…”)
***
Могли би ви піти в “куди-небудь”,
Пропасти, сівши на літак печалі,
Й, вернувшись з дикої отої далі,
Всім розказать, в чім сенс життя і суть?
Що все не те, не просто так на ділі
В життя узятий лакомий кусок,
Кому з м’ясцем, комусь і на олії,
Та от біда: не з’їсти весь медок!..
2013
    І ще один, інший за формою текст. Через короткість рядочків він обмежений у варіантах та вимагає лаконічних і адекватних вирішень… Ось:

Тетяна Мілєвська
Одиночество

Одиночество.
Мгла
Без отчества,
Ненакрытый стол,
Тяжести покой.

Одиночество...
Сны, пророчества,
За окном закат -
День прошел -
Ты рад!

Одинок
Не тот
Кто один. Совьет
Для него душа
Тихо, не спеша
Место для тепла.

Хуже,
Если души,
Зависть-холод
Сушит...
Вот тогда
она
Навсегда
одна.
    Ключове слово цього тексту “одиночество” українською буде – одинокість – самота… Звучить не так пафосно, як російське, що стоїть у ряду “величество – отечество…”. Маючи у своєму словнику слово сам та великий ряд само… “ самостоятельность, самодержавие, самозванство...”, російська мова не сприйняла поняття сам-ість як одинокість (хутчіше як самодостатність - “самолюбие”). Взагалі, певного моменту, вийшовши з руського простору та творячи нову мовну традицію, вона ( російська мова) вибирала звучніші та яскравіші слова, починаючи з назви нової держави – не Русія, а Россія, не ваша великосте, а ваше “величество”… Порівняйте: …ість та …єство - великість та "величество". Що звучить пафосніше?..
    Маючи два варіанти перекладу (одинокість – самота) , відчуємо, що однозначно бракуватиме тонусу… хіба що зробити одинокість, як звертання… Тоді добавиться ще один потрібний склад … Одинокосте? чи самота (ота самота) ? “Одиночество”, проходячи через увесь текст Тетяни, вивершує його словом “одна”, що асоціюється як число… В моєму другому українському варіанті перекладу сама (самота) – виключно, як внутрішній стан, що проникливіше та чуттєвіше… Але це ж переклад! Важлива близькість до оригіналу.
    Ліричний відступ…
…полягає в тому, що “одиночество” середнього роду (воно)… Одинокість ( вона ж самота) – жіночого і годиться винятково в чоловіче товариство:
Вельможна пані
Самото!
Вам признаюся у коханні,
лиш ви одна із доокола
не кинете мене ніколи…
Подібну фразу, впевнений, не один український поет вже казав… А ваше “высочество” – “одиночество”? - радше чоловічого роду… Тому для пані Тетяни Мілевської у російськомовному варіанті – те що треба…
    І тут виникає запитання, чи можливо зробити повноцінний переклад такого тексту на українську мову? Радше переспів (переспіви)! Отже, маємо два варіанти переспіву:

Одинокосте
(“Одиночество” Тетяни Мілевської)

Одинокосте.
Імла,
Рід, що не росте,
Ненакритий стіл,
Тягару покій.

Одинокості…
Сни пророчисті,
Дає сутінь лад –
День пройшов –
Ти рад!

Одинак
Не той,
Хто один. Сплете
Помало душа
Йому, тихо-ша
Місце для тепла.

Гірше,
Якщо душі,
Заздрість-холод
Сушить…
От тоді ж
Вона
Назавжди
Одна.

Ота самота.
(“Одиночество” Тетяни Мілевської)

Ота самота.
Мла
До темноти
Порожній стіл
Грузу супокій.

Ота самота…
Сновидіння та
Присмерк надій -
День минув –
Радій!

Самотня
Є не
Хто сама. Звине
Душа із лиха
Поволі, тихо
Кубло тепленьке.

Інше,
Коли дУші,
Завидки зимні
Душать…
У той раз,
Отам,
Повсякчас
Сама.



Самітність. (Т Мілевська)
Тех. Переклад

Одинокість (самота, самотина).
Імла (мла)
Без по батькові,
Не накритий стіл,
Важкості (тяжкості, трудності, скутості, тягару) спокій (супокій, покій).

Одинокість…
Сни, пророцтва (пророкування),
За вікном захід (присмерк, кінець) –
День пройшов (минувся, сплив, збіг) –
Ти радий (утішений)!

Одинокий
Не той (отой)
Хто один. Звиє (сплете, сповиє, зсучить)
Для нього душа
Тихо (спокійно, повільно, поволі)
Місце для тепла.

Гірше (поганіш),
Якщо душі,
Заздрість (завидки)-холод
Сушить (осушує)…
От тоді (отоді)
Вона
Назавжди (назавше, навік, до віку)
Одна.


    Порівняльний переклад…
…тексту (Марта Январская “Женское лето”) мав одну проблему. Три ключові слова, які небажано було міняти на синоніми: “рябине - странницу – сентябрь” - в українському варіанті кожне мало на один склад більше: горобині – мандрівницю - вересень… Хоч в результаті візуально рядочки перекладу вийшли коротшими (завдяки вживанню коротших, лаконічніших слів та зворотів). А тепер зіставимо… також із перекладом “Женского лета” зробленим Тетяною Мілевською.

МАРТА ЯНВАРСКАЯ

ЖЕНСКОЕ ЛЕТО

Ревнует осень, жалуясь рябине,
и не на шутку зла, как посмотрю,
на странницу в прозрачной паутине,
что летом «женским» липнет к сентябрю.

Ведь обе бабы. Но одна без права
на неба запоздалое тепло,
ворвётся, солнцем опадая в травы,
смешает карты, осени назло.

И в картах-листьях странница забудет
такой цветной и яркий как на грех -
прощальный снимок – тот, где счастлив будет
её сентябрь на глазах у всех.

2010
Тетяна Мілевська
Жіноче літо ( Марти Январської)

Ревниво осінь скаргу горобині
диктує вкотре,не до жартів, зла,
на мандрівницю, вкриту павутинням,
що в літо власне вересень гука.

Обидві ж баби. Та одна без права
на неба припізніле літепло,
увірветься, впаде із сонцем в травах,
все переплутає, щоб осені на зло.

І в плутанині кольору багрянця,
Таке яскраве й дороге, на жаль,
Прощальне фото втратиться без шансів,
де вересень щасливий крізь вуаль.
10.0.2012

Я Анонім

Жіноче літо ( Марти Январської)

Ревниво мовить осінь горобині
свій жаль, й сердита, як погляну,
на мандрівницю в тонкій павутині,
що вересень у «бабине» потягне…

Обидві молодиці. Одній вже зась
від неба запізніле млінь-тепло,
удерлась, сонцем в трави уплелася,
змішає карти, осені на зло.

І у листочках-картах мандрівниця
забуде барвні, ясні, як на гріх –
прощальні фото – де щасливі лиця
у вересеня її в очах у всіх.
Жовтень 2013

Технічний переклад
ЖІНОЧЕ ЛІТО (Марти Январської)

Ревнує осінь, жаліючись (скаржачись, бідкаючись, нарікаючи) горобині,
І не на жарт (збитки, збиточно) зла (лиха, люта,сердита), як подивлюсь,
На мандрівницю у прозорій павутині.
Що літом «жіночим» липне (пристає, береться) до вересня.

Адже (тож, але ж, таж, бо) обидві баби (жінки. Молодиці). Але (та, а,проте, однак, а все ж) одна без права (далебі, дійсно)
На неба (небес) запізніле (пізнє) тепло (літепло)Є
Увірветься (удереться), сонцем опадаючи (облітаючи, спадаючи) у трави (зілля),
Змішає (зплутає) карти, осені на зло (біду, лихо)

І в картах-листках мандрівниця забуде (знехає)
Такий кольровий (барвистий) і яскравий (ярий, ясний, осяйний, сліпучий) як на гріх –
Прощальний знімок – той (отой), де щасливим (по таланить) буде
Її вересень на очах (на виду) в усіх.

    Михайло Десна

***
Сірку
урегулював
сірник.
Дим згубив і напрям свій,
і фініш.
Віриш, втрачено невтрачене
"не звик"?
Бачу: усвідомлюєш
і віриш.

Декілька
миттєвостей
тому -
стільки сподівань вогню
і світла!
Сліпла поміркованість, що
напряму
щедро обридала. І...
обридла.

Правда
уживалася
в брехні.
Прагнення осушували
мрії.
Вії розривали рабство
уві сні.
Серце ходуном
воліло дії.

Море
призначалося
для рік.
Сім'я* призначалося
для росту.
Просто із речей у нас -
лише сірник.
Шоста ранку.
Одиночно шоста.

21.09.2013
* у значенні "насіння"

       Сірникові пристрасті або досконалий непорядок
       (пошук абсурдної гармонії вербального та візуального)

   Перше, що підсвідомо, а потім утвердно, а далі, як певний, бажаний (уже існуючий) стиль … прийшло мені на ум, так це слова Володимира Ляшкевича: “Поезія, це, в першу чергу, межі. Це, в першу чергу, оправданий Чимось Вищим порядок – сумарний порядок, даних Зверху ритмів, стилів, зачісок, подихів, рухів, думок – перекладений Поетом в означені образи.” *
   Друге, - слова Б - І Антонича: “… сіріють тіні просиво-зелені…” ** - як бажаний колір ночі (тло і нюанси)…
   І третє… банальна, обов’язково колись-кимось вже сказана фраза: “для того, щоб творити поезію, потрібно надихнутись*** - а щоб її читати .., треба бути не менш надихнЕнним!” (Хтось) .
   Та ось… не приходить до “споживача” мить “вдохновенна”? Залишається римований текст! В даному випадку – досконало римований – “сумарний порядок, даних Зверху ритмів…” (В Ляшкевич) , що Михайло Десна поскладав так:
…Декілька
миттєвостей
тому -
стільки сподівань вогню
і світла!
Сліпла поміркованість, що
напряму
щедро обридала. І...
обридла…
   А можна було поскладати й так:
Декілька миттєвостей тому -
стільки сподівань вогню і світла! Сліпла
поміркованість, що напряму
щедро обридала. І... обридла.
Але тоді текст був би менш піднесеним (видовженим), і оскільки: ”…із речей у нас - лише сірник…” (М Десна) , а сірник тоненький, довгий (високий)… хтось скаже: повний абсурд!. О-о-о, як я люблю такий досконалий “непорядок” (абсурд) у голові - вищу ступінь логічної гармонії!

* Володимир Ляшкевич Поезія і не поезія вільних віршів. В чому різниця? http://maysterni.com/publication.php?id=7921
** Богдан – Ігор Антонич Поезії вид. “Радянський письменник” 1989 ст. 50 Свічка:
В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітна свічка блимає зо скуки…
***Всіляко стараюсь оминати слово натхнення, бо цілковито пристаю на позицію Ігоря Качуровського, котрий “переконливо з’ясовує, що у слові натхнення корінь тх асоціюєть ся зі словом тхнути, тхір – тобто мати неприємний, смердючий запах… Зрозуміло, що корінь дх пов'язаний з поняттями зовсім протилежного, піднесеного змісту: дух, душа, духовний…”.
Богдан Метик На захист желехівки вид. Тріада плюс 2008 р. ст. 76

2013 р.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).
Коментарі (4)

Нінель Новікова

Нічний етюд

Заколисує тиша
На ніч трави шовкові,
І дерева складають
Оди юній весні.
Срібним пензликом пише
Місяць твори казкові.
В хороводах кружляють
Зорі в небі нічнім...

Хай так буде віками –
Ні кінця, ні початку.
В цьому світі чудовім,
Лихо, нас обмини!
Бо під боком у мами
Спить маленьке дівчатко
І йому кольорові
Ніч показує сни...
2013

Текст (зміст): візуалізація, ілюстрація - “композиція на тему…”
(абсурдні інспірації з приводу: зображення - зображення зображення*…)

    Реалізуючи власні амбіції в плані трансформації тексту (змісту) у візуальну площину, беручи сам цей текст за об’єкт візуальної композиції… щонайперше виникає проблема обрання іншими об’єктами для композиції образів заложених (схованих) у тексті, вже об’єкті даної композиції. З’являючись в уяві при читанні, вони (образи), природно “різночитні”**, а подаючи власний, візуальний образний ряд, автор ілюстративної композиції задає ”читність”, звужуючи або розширюючи загальну ідею до власного бачення…
   Отже: “ніч”, “трави”, “дерева”, “місяць”, “зорі” – “… під боком у мами спить маленьке дівчатко…”. Якщо перших п’ять об’єктів (окремо взятих) матимуть лиш незначні різночитання, то “… під боком у мами спить маленьке дівчатко…” має , як мінімум, два прочитання: просто матір - дитя (особини Homo sapiens) та - матір усього живого: матір – матері матір (материзна, матерія) а, отже тут і “матріархальні претензії” та (небезпідставне) підтвердження основоположності жіночого земного начала… і “ ні кінця, ні початку…” начебто засвідчує глобальність заявлень автора тексту… Що було перше – курка чи яйце? “Яйце” - воно, в даному випадку вона, а не він!?.
   Таке моє прочитання, очевидно, матиме якесь відображення в “композиції на тему…” – “кольорові ніч показує сни...” , але вільне сприйняття та “різночитання” загАлом уже самої візуальної композиції … поза “спроможністю” автора… Зрештою… все одно для усіх (для кожного окремо) буде не так, як задумано. Ніколи! Це оптимістичний висновок.

*”…зображення - зображення зображення” – в розумінні: зображення (іменник) - зображення (дієслово) зображення (іменник).
**Що? – Різночитання (тексту)! Читання (тексту – композиції), які - різночитні?! Різночитні – не різночитні – читні ?

Жовтень 2013 р.

Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).
Коментарі (2)

Валентина Попелюшка (1967)

Всплеск тепла, не нужный никому.

Что же ты, подруга златокудрая,
Веточкой стучишь в мое окно?
Знаю, что живу совсем не мудро я,
Но живу немудро все равно.

Я всегда старалась жить по правилам,
Душу отмывала до бела.
На свои места судьба расставила
Все благие мысли и дела.

Надо бы в который раз раскаяться,
Все, что не успела, наверстать.
Годы, словно листья, осыпаются...
Жизнь моя! Ты осени под стать.

Дворник подберет листву метелкою,
Чиркнув спичкой, скроется в дыму.
Может, от меня всего и толку-то -
Всплеск тепла, не нужный никому...
1998

Валентина Попелюшка
Сплеск тепла, не потрібний нікому.
(технічний переклад)

Чого же ти, подруга золотокучера,
Гілочкою стукаєш в моє вікно?
Знаю, що живу зовсім не мудро я,
Та живу немудро все одно.

Я завжди старалась жить по правилах,
Душу відмивала до біла.
На свої місця доля розставила
Всі благі думки і діла.

Треба би у котрий раз розкаятись,
Все, що не поспіла, надолужить (наздогнать).
Роки, мов листя, осипаються…
Життя моє! Ти осені під стать.

Двірник підбере листя мітелкою,
Чиркнувши сірником, зникне у диму.
Може, від мене усього і толку-то –
Сплеск тепла, не потрібний нікому…
    Зроблений згідно “Новітнього російсько-українського словника” (вид. Харків Сінтекс 2004), цей нехитрий послівний переклад, здавалось би, при невеликій доробці міг би мене влаштувати...
    Отже, в першому рядочку: “чого же ти подруга …” , слова”златокудрая” - “Новітній… словник” не містить, як і “Великий тлумачний словник української мови” не знає слова “золотокучера” , але “злото” – золото, а “ кудри” – кучері… То ж: “навіщо ти подруго золотокучера” - відповідно в третій рядочок потрібно знайти риму до “золотокучера” ( ми знаємо, що та “подруга” насправді - золотолиста, можна ще сказати - золотоволоса). Дослівний переклад третього рядка: “знаю, що живу зовсім не мудро я” , можна обернути на : “що живу не мудро я - признаю щиро“ , але невідповідність кількості складів оригіналу та перекладу, змушують зробити певну корекцію... Отже, перших чотири рядочки перекладу:
ПОщо пОдруго золотокучЕра,
Гілочкою стукаєш в вікно?
Живу не мудро я- признаю щиро,
Та живу ж немудро все одно.
    Далі згідно технічного перекладу: “я завжди старалась жить по правилах” - по правилах? Загалом так кажуть і українці, та українською ще кажуть – вилами “по” воді… Правильніше буде: жити за правилами, або - згідно правил - “я старалася завжди виконувати правила “ … Завелика кількість складів цього варіанту, змушує його корегувати, а далі буде згідно словникового перекладу, лиш слово “благі ”, хоч це звучатиме дещо утопічно, напрошується виправити на “благії” (був відкинутий такий варіант: “всі думки благі, як і діла”):
Пробувала жити згідно правил я,
Відмивала душу до біла.
Доля на свої місця розставила
Всі думки благії і діла.

Треба би черговий раз покаяться - мені більше подобається: “варто би і ще разок покаяться” …
Все, що не поспіла, наздогнать.
Роки, мов листочки, осипаються…
Життя моє! Ти осені під стать.

Підбере двірник листя мітелкою… але далі проблема двох рядків, що в оригіналі досконало римуються – “чиркнув сірник, і зник у диму”, та “сплеск тепла, не потрібний нікому” … У другому рядку забагато складів, та невідповідність наголосу: “димУ – нікОму”. А може переробити так: “чирк сірником – в дим заховався - сплеск тепла…а кому він здався?” . Чи краще буде: “сплеск тепла, що не зверне зиму”? Тож, хоч, на мій погляд, це буде не тотожний переклад, все ж:
Підбере двірник листя мітелкою,
Чирк сірником, і щезне в диму.
Може, і від мене всього толку-то
Сплеск тепла, що не зверне зиму.
    Але цієї миті нагодився Богдан Манюк, відомий майстер римування і слушно зауважує, що слово “кудрі” очевидно також і українське… Справді, “Великий тлумачний словник…” допускає його вживання, отже: “що же ти, подружко злотокудрая гілкою вистукуєш в вікно…”, ще далі він підказує у дванадцятому рядочку хороший варіант: “о життя!” замість “ життя моє! “. І останній рядочок, з яким я мав найбільше мороки, Богдан порекомендував зробити так: “сплеск тепла, а здався він кому?” . Я йому дуже вдячний!.. І в кінцевому варіанті маємо:

Валентина Попелюшка

Сплеск тепла, а здався він кому!?

Що же ти, подружко злотокудрая
Гілкою вистукуєш в вікно?
Знаю, що живу зовсім не мудро я,
Та живу ж немудро все одно.

Пробувала жити згідно правил я,
Відмивала душу до біла.
Доля на свої місця розставила
Всі думки благії і діла.

Варто би і ще разок покаяться
Все, що не поспіла, наздогнать.
Роки, мов листочки, осипаються…
О життя! Ти осені під стать.

Підбере двірник листки мітелкою,
Чиркне сірником, і щез в диму.
Може, і від мене всього толку-то
Сплеск тепла, а здався він кому!?.

    Але в процесі роботи над таким доладним жіночим текстом, очевидно... Комплексуючи, моя чоловіча ментальність витворює своє бачення цієї ідеї:


У тінях саду

Що же ти, подружко злотокудрая
Гілкою вистукуєш в вікно?
Валентина Попелюшка

Чому? Чому? Золотолистий жовтню,
теплом підтакуєш мені!?
Чому? В казковім сні
ця біла жінка - ню!?
… у тінях саду.

Так досконало… жодну ваду
не запримітив у її простих манерах…
Не марево принад блудливої Венери –
по золотому – безконечно білу владу
я запримітив: проблиск - ах! Ах! Ах!
Враз поховались чорні круки…
В її сяйних очах
                      мені… вже вільно потопати,
цю іронічність усміху спивать
устами й вислизати,
                            вислизати…
Нестримно вислизати
в її холодні руки
з терпких обіймів пафосної муки,
де мріють тіні золотого саду.
2013 р.

            Кант – про час *
        (Цитати вирвані з тексту і ремарки Я Аноніма)

    “Час не є емпіричне поняття, яке виводиться з якого-небудь досвіду…”(І. Кант). Але якщо “виведення”, ”споглядання” , без чого неможливе саме поняття часу, - являється результатом логічного досвіду?! Отже, слід зробити висновок, що поняття часу (також і простору) виникає одночасно та нерозривно з поняттям досвіду. Перша часточка досвіду буття ідеї-матерії була першим штрихом в ідеальній схемі часу… а оскільки час і вічність поняття тотожні, то і досвід також (вічний). Відповідно - час і досвід поняття нероз’ємні!.. І трохи термінологічного абсурду: а сама емпіричність поняття емпіричне? А апріорність – апріорне? (Я Анонім).
    “…в один і той же час (разом) чи в різний час (послідовно)…”(І. Кант) . А я сказав би: в один і той же час (разом) і в різний час (послідовно), але завжди тепер і тут, в ідеально-матеріальному просторі… (Я Анонім).
    “Усі явища можуть зникнути, сам же час (як загальна умова їх можливості) відсторонити не можна”. (І. Кант) . З цього твердження виникає запитання: “відсторонити не можна” від чого- кого? “Час є необхідне представлення, яке лежить в основі всіх споглядань”. (І. Кант) . Отже – “Час” як “необхідне представлення” “відсторонити не можна” від “споглядача”!? Виникає також “дилема” моменту “зникнення усіх явищ”. Яких саме явищ? Якщо “залишається” (існує) означення “явища” (нехай лиш у тексті Канта), то воно (явище) не зникло; якщо ж “усі явища” зникли разом із самим поняттям “явище” , то про що говорить автор? Чи допустиме таке нелогічне припущення у цій формально-логічній схемі, що нею є “Критика чистого розуму” Іммануїла Канта. (Я Анонім) .
    “Час має тільки один вимір: різні часи існують не разом, а послідовно…”. (І. Кант) . Слід (ще раз) усвідомити: час у багатовимірному просторі має один вимір – послідовність …послідовність “одночасностей”, подій (“явищ”) , що відбулися “…в один і той же час (разом)” … Названі Кантом “різні часи” існують водночас – в “одному вимірі” (теперішньому часі) на обширах одного ідеально-матеріального простору, і через багатовимірність того простору виникає потреба внесення у “схему часу” умовних понять минулий і майбутній… часи. Такий (як і будь який інший) висновок зроблено емпіричним способом, тобто перебуваючи у просторі досвіду, то ж великим запитанням є - чи існують вони (час – простір, чи що-небудь взагалі) апріорі (поза досвідом)?.. Впевнено можна стверджувати, що свідомість у схемі формально-логічного порядку (задля виведення висновків з певних передумов, беручи простір-час як передумову) виносить їх (простір та час) в апріорний простір (як наперед задані, передуючі новішому досвіду)… Але логіка вищого порядку повсякчас повинна усвідомлювати (“споглядати”) їх (простір-час), як такі, що витікають з попереднього досвіду буття вищого порядку, недосяжного формальній логіці… Ідея безкінечності існування простору-часу (ідеї-матерії) допускає і безкінечність існування досвіду “споглядання” і, очевидно, ”споглядача” також. (Я Анонім).
    Якщо “час є не дискурсивне, або, як його називають, загальне поняття, а чиста форма чуттєвого споглядання” і якщо: “усі явища можуть зникнути, сам же час (як загальна умова їх можливості) відсторонити не можна” (І. Кант) , тоді ці твердження суперечить одне іншому, бо сам час є ”явищем” - ”чистою формою чуттєєвого споглядання”. (І. Кант) (про це вже було сказано вище). (Я Анонім).

* Іммануїл Кант. Критика чистого розуму

Поетичні Майстерні – вірші про час
    Дві речі подивляють щоразу сильніше і по-новому,
    що частіше і довше роздумую про них, – це зоряне
    небо наді мною і моральний закон в мені…
        І.Кант


Іван Низовий (1942 - 2011)

* * *
Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

    Іван Низовий не надає імені “тому поїзду”,що “переслідує мене (Низового) … де колії нема”. Фатум? Ім’я його Фатум! Авжеж! Є такий різновид часу – доля, про який не згадує Кант, роздумуючи про час, стурбований “чистотою” апріорності процесу, - ”чистою формою чуттєєвого споглядання” (І. Кант) , і фатуму не бачить ”споглядаючи” реалії (не “зоряне небо наді мною і моральний закон в мені…” (І. Кант) ) . У часовому перебігу минуле – майбутнє, проміжна - єдина, справжня, теперішня мить уже ”фатальна” (неминуча), наперед заложена станом (вимірністю) простору та невідворотністю (інертністю) руху в “послідовність” (І. Кант) часу. “Здається, він мене наздожене” (І. Низовий) – турбується Іван, очевидно, біжучи поперед того “поїзда”, здогадуючись, що його доля (той фатум) залежить від того, хто та що (яка матерія) у “поїзді” їде:
…А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю…
    Але очевидно, розуміючи, що й сам є фатальним чинником ситуації, далі каже: “в тім поїзді, можливо, я сиджу?” і, зрештою, усвідомлюючи загальну химерність часу, стверджує далі: “А може, того поїзда – немає?” і, доводить ситуацію до формально-логічного абсурду:
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!
    Переводячи ситуацію на ”абсурдний” вищий логічний рівень, Іван Низовий констатує очевидний факт: що біжить на зустріч власній долі… і сам себе наздоганяє!
    Зрештою, усім нам таке невідворотно стається кожну мить - власну долю (фатум) від самого себе не відділити, куди б ти не біг – вона мов тінь… і залежно від того, де джерело світла (і скільки тих джерел), вона (тінь) може бути спереду чи ззаду… чи там і там одночасно… Напрошується образ (алегорія) часу: минуле та майбутнє, як тіні теперішнього “поїзда” …
    А Світлана Костюк… на велосипеді:
Я натискаю на педаль -
і мчу вперед...
крізь біль та відчай...
Ось, читай:

Світлана Костюк

Удари долі

За поворотом - знову даль...
безмежна даль...
далека відстань...
Я натискаю на педаль -
і мчу вперед...
крізь біль та відчай...
А світ вичікує мене...
Напевно,
все-таки спіймає...
А ви вчите, що все мине...
Чому ж лише
життя минає?..
Душа моя розбита вщент...
Як пазли,
знов її складаю...
Ти, світе, виждав цей момент -
удар...
якого не чекають...
Мене, незібрану як слід,
тепер, напевно,
не впізнати...
Чи зможу чорно-білий світ
іще хоч раз
розфарбувати?..
2012
За поворотом - знову даль...
безмежна даль...(C. Костюк) .
    Так - простір, як і час, мають один спільний вимір – безконечність - безмежну даль (протяжність)... і немає простору без часу… і немає часу без простору… Але Світлана, напевне, одної миті забоялася, що та безконечність обірветься:
…світ вичікує мене...
Напевно,
все-таки спіймає...
Або не усвідомлюючи всього оптимізму безконечні часу-простору, або вкладаючи у вислів “світ вичікує мене...” мізерніший зміст для поняття ”світу” – буденний... Саме це, напевне, мав на увазі і “хтось”, уже сказавши приблизно таке: світ його ловив, ловив… і не зловив! Маючи на увазі, що від мізерності світу цього “його” врятувала смерть (мов Джульєтту від нелюба)…
    “Мене, незібрану як слід…” - “Чому ж лише життя минає?..” – “Чи зможу чорно-білий світ іще хоч раз розфарбувати?..” (С. Костюк) . Так! Очевидно в мить душевної слабкості… бо “світ” Світлану давно упіймав… Але не цей, сірий.., а той - світ кольорових (не формальних) сутностей… світ досконалої поезії – безкінечного, ідеального простору-часу… нескінченності духу…
    От і Галина Михайлик, оцінюючи подібну часову ситуацію - “все-таки спіймає” (С. Костюк) , каже:

Галина Михайлик

дев’ятий день
        пам’яті архітектора Любомира Степанюка
і ось весна... бринять гаї
танцює небо
співають янголи вгорі
мені про Тебе
углиб захащених борів
тікає морок
без Тебе я вже дев’ять днів
за місяць – сорок...
05.04.2013
    Тут, “шукаючи себе” між символів та чисел, Галина вивела унівесальну, напевне, трохи абсурдну для формальної логіки, але усім зрозумілу формулу часу: “без Тебе… дев’ять днів за місяць – сорок...” .
    А тим часом Богдан Манюк в “сутінковому” просторі слухає тишу часу:

Богдан Манюк

СУТІНКОВЕ

Тиша як рута.
Законами кроку
нехтують сутінки.
Сім ліхтарів
тішать і сварять
погруддя бароко,
віщим модерном
дахівки старі.
Плющ ренесансу,
балкони Предтечі,
в рамах – Європа,
долівка – катрен,
ратуша в небо –
вівальдівська втеча,
шпилі, мов душі
одвічних імен.
Вулички в готиці,
обрисам тісно.
Птахами вкрадено
світлості плід.
Тихо стаєш
відображенням міста,
враз упіймавши
відлуння століть.

    Чи це Львів, чи вулички Праги?.. А комусь і - парижські видіння… але мені бачиться велика душа маленьких Підгаєць – “ратуша в небо…” (Б. Манюк) . А імена часу: “барокко…”, “модерном…”, “ренессансу…”, “в готиці…”, “враз упіймавши відлуння століть” (Б. Манюк) сплелися воєдино в ідеально-матеріальному просторі… і начебто усе згідно твердження Іммануїла Канта: “час має тільки один вимір…” – тепер… і, начебто уже й не кам’яне те місто , а “чиста форма чуттєвого споглядання.”(І. Кант) , бо “камінь”, з якого створено цю “архітектуру”, давніший за каміння – він основа людського духу… а відтак наріжний камінь Божого промислу (досвіду)…а за тим і вічність!
    Поряд, начебто у тому ж часовому вимірі, ще один майстер “чуттєвого споглядання” (І. Кант) – Василь Юдов ловить ”одну коротку мить, аби злетіть під зорями”.

Василь Юдов

ПІСНЯ СТЕПУ

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!
2007р.
… ловить, не дивлячись на те, що (можливо) від тих “зір” на сьогодні залишилось лиш світло “мільйонрічної” давності, а самі вони (зорі) давно згоріли… але якоїсь наступної миті ще… потужно зблиснуть космічним дивом у незбагненній химері часу-простору… Ілюзія з минулого: “зіронька залишить небеса” (В. Юдов) , та яв - “Базарні будні клопоти…” (В.Юдов) - все спресовується в “одному вимірі” (Е Кант) …
    То ж давай – стрепенись і гайда - “стрічати вічний день!” і “задихатися зорями...” (з Василем Юдовим).
    Але не тут то було - Світлана Костюк “вчора” гріє руки об “полум’я навісне”:

Світлана Костюк

Я вчора палила вірші...

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013
- “Поезіє, ти вже чужа...” (С. Костюк) – певне забула вона (Світлана) в тяжку хвилину, що минулого уже не змінити… Майбутнього вірша можна не написати, а минулого – не можливо спалити… (здається мені, що і майбутнього вірша фатально не оминути…). Куди тобі, якщо вже штучний інтелект (комп’ютер) не може позбутись вчорашньої інформації – ти її в корзину… але звідтіль будь-якої миті її можна повернути, ти її з корзини видаляєш, а вона десь там, у механічній пам’яті зберігається: минулого нема у минулому часі – папір згорів сьогодні… сьогоднішній вітер розвіває сьогоднішній попіл… тому то Світлана, розуміючи це, не папір, а “вчора себе палила...” , але вже сьогодні “в серці слова проростали... як з леза ножа...” (С. Костюк) . Палила себе і горіла сама - “кожна клітиночка тіла аж корчилась у вогні...” (С. Костюк) – папір у вогні горить, а душа? Ні! Парадокс, який міститься у тексті Світлани, є оптимістичною суттю і усієї ідеально-матеріальної дійсності: проростає живими квітами на попелищі, що залишилось від згорілого паперу (матеріального змісту), та постає знову й знову з “вогню” поезії химерними квітами в уяві і на папері … В час надихненний! Є і такий час – чи не найхимерніший та щасливіший з усіх сьогодні?!
    От і з Чорнявою Жінкою… вийшов подібний (як у Світлани Костюк) часовий парадокс (Чорнява можливо теж думає, що “згоріла”) на просторах Поетичних Майстерень… Начебто її тут уже немає, але від минулого неможливо відкараскатись… і я знайшов, сам уже не пам’ятаю як, її ”Три питання”. Ось:

Чорнява Жінка

Три питання

Ти бачив, як тремтить повітря
У час короткий, надвечірній,
Від аромату динь і яблук
На розі осені і літа?

Ти чув, про що шепочуть хвилі
З піском морським на узбережжі,
Коли їх пестить теплий вітер
На розі ночі і світанку?

Ти віриш в те, що вільні душі
В блакить здіймаються прозору
І їхні мандри нескінченні
На розі смерті і спасіння?

… і на її вчорашні запитання даю відповідь завтра (сьогодні): “Ти бачив, як тремтить повітря... ?”. (Ж. Чорнява) . Бачу: кольоровий серпневий вечір, тихо тремтить моя душа… (Я Анонім). “Ти чув, про що шепочуть хвилі … ?”. (Ж. Чорнява) . Чую: зелено-золота хвилька шепоче хвильці червоно-голубій: люблю… (Я Анонім). “Ти віриш в те, що вільні душі … ?”. (Ж. Чорнява) . Вірю, що вільні тільки душі “на розі смерті і спасіння!” (Я Анонім).
    Вільними будуть тільки вони (душі)… але чи вільними від часу… у тому просторі, де можна бути вільним… Та чи “вільно” буде там зробити так, як пише Ольга Будзан: “…я стулю всі пальці у долоні, притримаю життя у кулаці…”. Ось:

Ольга Будзан

Минає день за днем...

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.
2002
    А що було б насправді, якби “…зупинилась мить, мов на світлині…” (О. Будзан) - Кант з цього приводу каже: “Усі явища можуть зникнути, сам же час (як загальна умова їх можливості) відсторонити не можна”. Отже, зупинивши мить (явище), не зупинити часу ? Парадокс світлини, рукопису, пам’яті… полягає в тому, що вони мов “мій кулак - історії вокзал” (О. Будзан) . Але якщо зупинити не лише одну мить, мов світлину, а мов світлину в русі (кіно-відео… зображення голографічне…) і …о диво – “час зупиненого часу” - це він у твоєму “кулаці…”. І уже плутається свідомість, де час звичайний, а де “час зупиненого часу” і “де головні герої тільки тіні…” (О. Будзан) , а де реальні люди… - де реальний ти, і чи існує світ реальний?.. Чи є різниця між тут і там?
    Якщо Ольга Будзан пробує стиснути в кулаці час, як щось вагоме, матеріальне, хай і “світлинне”, то Володимир Ляшкевич наголошує на невагомості часу… і вільної душі:
“…невагомі дні - минущі,
і як ми…”
Ось:

Володимир Ляшкевич

* * *
Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...
2009
    Здавалось би, у цих рядках штучно створена єдність часового простору - фантастичний образ вічності:
Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...(В Ляшкевич)
    Ці слова повернули мене в недавні роздуми про час: “якщо рухається час і одночасно рухаються матеріальні об’єкти і їх ідеальні транскрипції, об’єкти ідеальні та їх матеріалізовані продукти… у різних напрямках… в ідеальних, матеріальних (матеріально-ідеальних) обширах - проблемною стає сама схема обліку параметрів простору (ідеї-матерії): числа (проблема пошуку початку (нуля)), швидкості (умовність процесу фіксації часових параметрів від-до), поняття послідовності ( від якого початку (початків))… Отже, щось мусить непорушно стояти, бо інакше світ перестане бути пізнаваним (зійде з розуму). Такою непорушною логічною точкою у формально-логічній схемі може бути лиш чисто ідеальна його складова – час, а в досконалішій схемі – сьогодні Бог, суб’єкт “чуттєвого споглядання”(згідно І. Канта) - з хронометром у руці.” (Я Анонім) *     Тоді видимість руху відбувається від нерухомої точки нинішнього (нуля) у безконечність поняття минулого… вірніше змінюється (рухається) сам простір-матерія-ідея… Тоді усе стає одним логічним рядом – світ розпочався сьогодні… а вся реальність в минулому до миті теперішньої включно… Але людська свідомість уперто вибудовує умовну схему часу (фатуму) – ілюзію руху в майбутнє… і парадокс “поїзда” Івана Низового в тому, що він (поїзд-час) стоїть нерухомо, а ми, утікаючи від себе, наздоганяємо себе… аж зрештою… забігаємо в себе самого (в той поїзд часу) і :
…теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить...(В Ляшкевич) .
    От і Еміль Боєв теж запримітив, що час стоїть: “зима, зима, зима, зима, зима…”, щоправда стоїть той час-простір з іншої, банальнішої причини, бо “трясуться змерзлюхи м’якотілі…”. Ось:

Еміль Боєв

56 лютого 2013 року

Зима, зима, зима, зима, зима,
Лежать сніги і курять заметілі,
Трясуться замерзлюхи м’якотілі -
Мороз нічний ще цілий день тривав.

Не чутно ні пташок дзвінкоголосих,
Ні сонечка не видно крізь туман,
Стоять, як стій, замети і тороси -
Зима, зима, зима, зима, зима.

Десь дятла стук лунає зовсім поряд.
А, ні, то бузьок дзьобом стрекотів!
Царює в нас січнево-лютий уряд...
Чи утече від нявкання котів?..
28.03.2013
    Вирішений в сатирично-іронічному ключі цей текст начебто констатує певну умовну відсутність майбутнього… рух на місці, хоча вже й “…бузьок дзьобом стрекотів!” (Е. Боєв) , а на календарі – “56 лютого 2013 року…” (Е. Боєв) і у вирій “бузьок” відлетить - “… лютого 2013 року…”. Хочеться запитати самого себе: а якого числа “лютого 2013 року” буде важлива для мене дата 2 червня 2015 року?.. Ця логічна абракадабра, фіксуючи зупинку часу у лютому місяці 2013 року, не припиняючи руху числа дня, є цілком логічною схемою для розуміння часу: можна вирахувати умовне число справжнього часу… тільки от що непокоїть мою свідомість - не хотілось би визначатися з цього приводу на “Північному полюсі”…
    А от Мирослав Артемович, начебто в подібній ситуації, оптимістичніше веде “облік літ… непомильний”, бо “як визначити справжній вік людини, коли душа брунькує почуття…” (М. Артимович) . Тут, в цьому тексті, час постає в іншій іпостасі – коли, здавалось би незворотні вікові зміни “простору” зупиняються… а то й “обертаються” незрозуміло де: “душа твоя ще в юності витає наперекір вкарбованим літам”. (М. Артимович) . Напевне Мирослав навчився в Ольги Будзан тримати “життя в кулаці”, і на його календарі ніколи не буде кимось там запрограмованого якогось там числа “лютого 2013 року” (Е. Боєв) . Ось, полюбуйтесь:

Мирослав Артимович

ТВІЙ ВІК

Як визначити справжній вік людини:
За метрикою, паспортом, навгад?
Урахувати кожні уродини,
Вертаючися подумки назад?

Чи вік той визначається роками
Від дня, коли з'явився ти на світ
Й відчув уперше ніжний доторк мами,
В житейський вирушаючи політ?

А чи його заховано у зморшки,
Уплетено в поважну сивину,
Чи, може, з примхи доленьки-ворожки
В свідомості зарито глибину?

Як визначити справжній вік людини,
Коли душа брунькує почуття,
А серце не змовкає й на хвилину:
“Люби життя! Люби, люби життя!"?

Ти спантеличено у паспорт заглядаєш,
Не вірячи засліпленим очам:
Душа твоя ще в юності витає
Наперекір вкарбованим літам.

Хоч вік тебе солідністю тривожить,
Все ж ти із ним уперто заграєш,
І лет років лише Господь стриножить,
Коли до дна свій келих ти доп'єш.

Коли доп'єш… А нині ти ликуєш —
Іще не бачиш дна. Яка краса!
Захоплено нектар життя смакуєш,
Звертаючи свій погляд в небеса.

Там облік літ ведеться непомильний,
І ти безсилий в ньому щось змінить.
Єдине — в чому внесок твій посильний —
Не звівши духу, вік як мить прожить!
2009
    Але автор усвідомлює, що поки ти “захоплено нектар життя смакуєш, звертаючи свій погляд в небеса”(М. Артимович) , то – “сьогодні Бог з хронометром у руці” (Я. Анонім) і- “там облік літ ведеться непомильний, і ти безсилий в ньому щось змінить”(М. Артимович) … Це, зрештою, стосується часу всього й усякого, і того, що у тексті Тетяни Мілевської. Ось:

Тетяна Мілєвська

Живу!!!

Усе мине...
веснянки пролетіли,
поблідли очі,
зникла голубінь.
Здивовано
у дзеркалі тріпоче…
можливо, я…
а, може,
світла тінь…
Усе мине,
і дощ оно
стихає,
і літо промайнуло
за межу…
Життя на мене
погляди
кидає, -
та не лякайся -
я іще ЖИВУ!
03.10.2012
…цікавий різновид часу вмістила Тетяна посередині, поміж відомих нам “часів” - минулого та майбутнього : “я іще ЖИВУ!” . Поміж химерного: я жив та я буду жити - одна мить “я… ЖИВУ!” - також химерна: “можливо, я… а, може, світла тінь…” (Т. Мілевська) . У теперішньому матеріально-ідеальному просторі, де “я… ЖИВУ!” подібні тіні не дивина… дивина те, що пояснення їм (тіням) шукають у матеріальному вимірі… а такого виміру (чисто матеріального) немає… без ідеального і приклад тому те, що час, як міцно не тримай “життя у кулаці” (О. Будзан) , вислизне в ідеальний простір… втече твоя душенька, хай як там пильно “світ вичікує мене...” (С. Костюк) , а не діждеться! І куди ж то?.. дінеться - та напевне у ті обшири де:
Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...(В. Ляшкевич) ,
чи може туди де:
Тиша як рута.
Законами кроку
нехтують сутінки.
Сім ліхтарів
тішать і сварять
погруддя барокко… (Б. Манюк) .
    А чи то не про ті часи ідеться, про які Ксенія Озерна каже: “... а були ж часи мужчинні!” ? Чи то може тільки ті самі мужчини?.. Не ті, що:
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.(К. Озерна) .
Судіть самі:

Ксенія Озерна

***
хто ти?... привід невідв'язний,
стиглості невідгомоння,
архітрав у лоні часу
чи диванна ніжна соня?
півмужчина, півомана,
сутність у гріху причинна,
в пирозі життя для жінки
ти не пуп землі - мачина,
взята спрагою на висів.
... а були ж часи мужчинні!
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.
2011
“... а були ж часи мужчинні!” (К. Озерна) . А був матріархат… вірніше продовжується, якщо “півпорожні вмістом нині ”. (К. Озерна) . От тобі ще один різновид часу: “а були ж часи…” - ностальгічний – а були часи… а прийдуть часи – пародокс у тому, що це (ностальгія) та ж сама властивість часу - протяжність - “час має тільки один вимір: різні часи існують не разом, а послідовно…” (І. Кант) . От і ностальгічно (не сумно) плакалася Ксенія , бо все ж таки “були”… (К. Озерна) , а що було, то насправді і є “один вимір”(І. Кант)!

* абсурдні схеми: ЧАС це…
… схема побудована логікою у системі ідеальних координат (“недоторканість” до матеріального простору, умовність понять, умоглядність висновків) за для констатації переміщень та змін матеріально-ідеального об’єкта у матеріально-ідеальному просторі, що послідовно віддаляється (рухається) від умовної точки відліку (початку загального процесу)… Ця схема вибудовується за одночасного усвідомлення понять простору та руху для вирахунку (передує поняттю числа) траєкторії (координат), відстані (розміру), швидкості… переміщення (змін), окремих об’єктів, для усвідомлення так званого процесу, як умоглядна передумова укладання формальної логіки аналогій, що передує загальній логіці абсурдів…
    В логіці абсурдів ця схема мала би мати вигляд безконечного числа різнонаправлених з різною швидкістю “движимих” матеріальних об’єктів – свідомісних ідеальних процесів (логічно послідовних рядів-рухів-траекторій… загального процесу), що рухаються в уявному просторі часу. Узагальнююча логічна схема процесу через нескінченність простору, різнонаправленість одночасного руху об’єктів, їхню виокремлену свідомістю матеріальну та ідеальну, чи матеріально-ідеальну природу та безконечний ряд нашарувань інших факторів – являє собою недоступну для аналогової логіки субстанцію матеріальних об’єктів та їх ідеальних віддзеркалень, їх змін (порухів), що відбулись, що відбуваються, що невідворотно відбудуться, і варіанти можливих змін-порухів, що ніколи не відбудуться…
Годинник…
…уявімо простір побудований за принципом механічного годинника… Тік – так! Уявімо собі , що в того годинника є лише секундна стрілка… від центру – простягається (уявно) у простір на таку довжину, де за один ”тік – так” вона (стрілка) кінчиком проходитиме у просторі один світловий рік… А на певній відстані від центру одне “тік –так” дорівнює одному твоєму кроку: там ідеш ти… чуть-чуть далі від центру – біжить кінь, їде автомобіль, летить із надзвуковою швидкістю літак, космічний корабель, космічна планета - усі (одночасно) на власних орбітах. За одну хвилину стрілка робить оберт – шістдесят твоїх п’ятдесяти сантиметрових кроків і в той же час шістдесят світлових років - немислиме порівняння (але допустиме згідно теорії відносності).
    А якщо простір безконечний?.. Катастрофізм поняття безконечності для матеріальної системи координат очевидний - обмеженість швидкості руху… Тому то дотепер, традиційно, використовують для обчислення часу рівномірно (послідовно) рухомі матеріальні об’єкти з періодичним характером руху (повторення): обертання землі… і найновіший - періоди випромінювання… атома цезію -133.
Хронометр…
… якщо рухається час і одночасно рухаються матеріальні об’єкти і їх ідеальні транскрипції, об’єкти ідеальні та їх матеріалізовані продукти… у різних напрямках… у ідеальних, матеріальних (матеріально-ідеальних) обширах - проблемною стає сама схема обліку параметрів простору (ідеї-матерії): числа (проблема пошуку початку (нуля)), швидкості (умовність часових параметрів від-до), поняття послідовності (для незалежних один від одного процесів (проблема самої їхньої незалежності))… Отже, щось мусить непорушно стояти (бути справді незалежним), бо інакше світ перестане бути пізнаваним (зійде з розуму). Такою непорушною логічною точкою у формально-логічній схемі може бути лиш чисто ідеальна його складова – час, а в досконалішій схемі – сьогодні Бог (згідно І. Канта - суб’єкт “…чуттєвого споглядання”) з хронометром у руці.
Серпень 2013 р. м. Вінниця.

Олександр Христенко (1958)
Я ПРИЙШОВ

Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси.

Сяйнуло світло у кінці тунелю –
І по-пластунськи, як козак, поліз,
А опинився з жінкою в постелі!..
Вона своїх не стримувала сліз.

Здається, ми давно уже знайомі:
Ці груди, запах, дотик теплих рук.
Від щастя ледь не втративши свідомість,
Я слухав пісню – мамин серця стук.
21.03.10р.

        Роздуми про матерію, любов та сумнів
            (спроба абсурдної аналітики)

    “…ніяке пізнання не передує у часі досвіду, воно завжди починається з досвіду” - так розпочинає Кант свою “Критику чистого розуму”, але завершуючи свій опус виводить, для себе, формулу чистого знання (“видимість” такої): “…керує одиночне подання я є, котре саме тому, що воно (невизначено) виражає чисту формулу всього мого досвіду, проголошує себе загальним положенням, значимим для всіх мислячих сутностей, і, хоч воно у всіх відношеннях є одиночне судження, воно містить у собі видимість абсолютної єдності умов мислення взагалі ж, тому поширюється за межі можливого досвіду.”
    Отже, спершу – “я прийшов” (Христенко), із за “межі можливого досвіду.” (Кант), із чистим ще розумом… Якесь мереживо свідомості (“одиночне подання я є” (Кант)) уже було (здається, що було вічно), на нього і чіплявся досвід, мов реп’яхи до штанів… Але, чи таке вже воно було чисте, без досвіду (“подання я є”)? Найперше – у ньому вже був досвід батьків, інстинкти теж досвід (жартую), а ще досвід матерії живої (так звані гени)… – не живої (хімічний склад речовини)… і, зрештою, “трансцендентальне” (Кант) – думаю, що все ж таки досвід, трансцендентальний… (такий, що виходить за межі реальності), бо якщо для усіх людей (і для всього живого) алгоритм свідомості типовий (оптимістичний), то його основа - не випадковий збіг передумов, інакше…
    І, насправді, аж набравшись досвіду віршування Олександр Христенко прийшов: “Від щастя ледь не втративши свідомість” … Прийшов, здавалось би, у простір матеріальний, приніс листок паперу змережаний фарбою… Але гляньте, як той простір нараз втратив обриси реальні і як образи чуттєві, зовні невидимі, наповнили душу… Сповнений абсурду Христенків сюжет:
Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси…
набуває якогось вищого змісту, відчуттів та “смаку”… - То тобі не сало з часником їсти!.. Але ж папір не усміхнувся від цього життєствердного містичного акту, камінь не ворухнувся, вода не закипіла… А я ? – Щонайменше усміхнувся – цілком прийнятний для свідомості образний ряд, можна сказати: і мені таке було!..
    Але далі уже не камінь, “а Говерла – королева-актриса”, уже не вода – “перлинки роси" :
Олександр Христенко
ЯСІНЯ

Затужавіли думки без роботи,
Заколисані в гірських ручаях.
Розляглися поміж гір безтурботно
Неквапливі, як хмарки, Ясіня.

Лазіщина, Лопушанка і Тиса
Поспішають до далеких морів,
А Говерла – королева-актриса, –
Величаво поглядає згори.

І куди лише дістанете оком,
Всюди трави, чагарник і ліси.
Синє небо, незбагненно-глибоке,
Запах сіна і перлинки роси.
21.08.10р
    І усе це у просторі матеріальному!? - Кант, розглядаючи простір (загальне поняття), має його за потойбічний (користується терміном трансцендентність) і визначає його (простір), як споглядальний, але в межах досвіду (емпіричності)… маючи матеріальність (“реальність”) та ідеальність за властивості того простору… Однак, як Канта зрозуміти: “… наші тлумачення показують нам реальність (тобто об’єктивну значимість) простору у відношенні всього..., хоча признаєм трансцендентальну (потойбічну) ідеальність його , тобто що простір є ніщо…”? * Але, хіба властивості предмета (реальність-ідеальність) не є сам предмет (простір) , та чи доцільно розглядати “реальність” та “ідеальність” окремо від “простору”, розриваючи їх (щось – ніщо) ?..
    Тa, щоб не ускладнювати, уточнимо (щоб було по Канту): текст Олександра Христенка “Ясіня” в просторі Поетичних Майстерень - “реальність” очевидна, “ідеальність його” (тексту) усвідомлювана, тобто, що цей відтинок простору (Христенкове “Ясіня”) ”є ніщо”, якщо забрати папір та фарбу… Коротко кажучи : ”на хліб не намастиш”, але в потойбіччя (“трансцендентність”) зануритись можна та й торкнутись реальних Карпат, при бажанні, можна – отже, все ж – “на хліб таки намастиш”. Ситуація, якщо й виглядає абсурдною, проте є цілком оптимістичною, - як хтось-колись влучно підмітив: нічого не розумію… але ж як красиво!..
    Та уже - нехай буде – у просторі матеріальному … далі все рухається само собою, досвід (інстинкт) шлях визначив, - “ гени настовбурчилися”… - отже - про любов:
Олександр Христенко
ЛЮБОВ НЕ ЗВИКЛА ДО ЗАСТОЮ

Битва пристрасті, сили і ласки,
З тінню остраху і недовіри –
Диких звірів із давньої казки,
Не народжених жити у мирі, –
Наче вогнище, тихо згасала,
Сповиваючи воїнів жаром.
Задоволення ніжним васалом
Огортало закохану пару.

Сексуально-вдоволено-сита
Муркотіла грайливо, як кішка,
Найщасливіша в цілому світі
Пригорнувши до мужнього тіла,
Королева двоспального ліжка,
Теплі руки.
Розслаблені м’язи
Цілувала і щось шепотіла –
Сексуально-відверто-сучасна.

Він, у позі могутнього лева,
Важко дихав і кучері гладив,
Обійнявши свою королеву,
Неповторно-жіночно-принадну.
І здавалось: віднині – довіку
Мир і злагода буде між ними...
Та любов
До застою не звикла:
Завтра знову
До бою
Підніме.
7.04.10р.
    І, мимоволі, постає перед очима сцена кохання левів – самець ніжно покушує самицю за вушко… - ну, чисто, як люди! Але із свідомості ніяк не йдуть попередні сцени – як той лев роздирає граційну лань, - а вона, мить перед тим, кохалася із своїм самцем… - ну чисто, як люди!
    Поодиноке життя (не біоценоз) коротке і левові прийде кінець - його труп роздиратимуть гієни…
Ніцше (“Антихрист. Прокляття християнству”) запитує сам у себе і відповідає: “що добре? – все що підвищує в людині відчуття влади, волю до влади, саму владу. Що погано? – Все, що стається із слабкості. Що є щастя – Відчуття наростаючої влади, відчуття переборюваної протидії…”?
    Впродовж людської історії так було не один раз – “леви” дерли на шматки “левів” … – Зрештою, їхні кості згризали “гієни – падлоїди” … Але, щоб зрозуміти, наскільки схоластичною (відірваною від дійсності) є намальована мною (згідно мого прочитання запитань – відповідей Ніцше) картина, уявімо, що “лева” Сталіна, переможця “лева” Гітлера (в боротьбі за “саму владу”), виставили голого, безоружного, сам на сам з голодним левом у первісній природі… В справжньому житті так і є: самці лані у боротьбі за самку уявили себе “левами” … - але, чомусь, справжнього лева це не лякає, і гієни чекають своєї черги.
    Людина не лев і не лань… у не схоластичному ряду. Навіть сповідуючи цинічну логіку Ніцше, людина все ж до “лева” не дотягує – беручи до уваги загальнопринятий спосіб добування (людиною) їжі, вона ближча до “падлоїда”. Навіть не наводитиму аргументів…
    Отже – влада для “падлоїда” – влада “падлоїда”, звучить не поетично… але не дивлячись на свою таку (підленьку) природу, вона (людина) може (інколи) дивитись на лань, не як на м'ясо!.. і на кохану жінку мов на лань (не левицю) … і дивуватись:
Олександр Христенко
ДИВУЮСЬ

Спіраль життя –
За днем приходить ніч...
Дивуюсь тим,
Хто може не любити:
Серцебиття,
П'янкий кохання клич,
Батьків хати
І яблуневі квіти.
2.11.2010.
    Чого б тут дивуватися? Бачиться, що начебто усе це буденне, - “за днем приходить ніч...” (Христенко), говориться про земне, - “батьків хати і яблуневі квіти”(Христенко), та особливість бачення (не просто пейзаж, в який гармонійно вписується “п'янкий кохання клич”(Христенко)) свідчить про потойбічний (“трансцендентальний” (Кант)) погляд, з того “неба” (“ідеалістичного” (Кант)), що у середині Олександра, і яке на думку Канта: “є ніщо…” - Оце то ніщо!..
    Але, пропустивши значну частину Олександрових сюжетів (того “ніщо”), залишається ще один важливий момент процесу пізнання – сумнів - щоб надати справді реальних рис цьому ідеально-матеріальному простору. Сам Кант, у “Критиці чистого розуму ”, обминає цей термін і не присвячує йому (сумніву) окремого розділу, але уже саме вживання терміну “критика” у назві, зрозуміло, витікає з сумніву в “чистоті розуму”. Очевидно, що сумнів – лексична категорія скоріше емоційна, чуттєва, ніж логічна, - розуму (врівноваженому) легше вираховувати “правильні” варіанти (“синтетичне судження” (Кант)) в процесі пізнання дійсності, опираючись на конкретність раціоналізму, ніж на невизначеність сумніву … Та яким би холодним не був розум – як кажуть росіяни: “очко то не железное”!.. і дійсність, насправді, не простий математично-логічний ряд… І навіть матерія може сумніватися (згідно теорії відносності): атомний реактор Чорнобильської електростанції на якусь мить засумнівався в геніальності її творців, а повинні були засумніватись вони (“леви” мудрості), і… Що вже говорити про нас грішників:
Олександр Христенко
Колезі – грішнику (філософське)
(переклад з російської Ярослава Аноніма) **

Я про смерть – шукаю слів…
Комарик на свічу сів
А вона якраз горіла…
Вогником зметнулось тіло
І упало в парафін.
Наче гордий син Афін,
Він завжди в світлім пориві,
В пошуку причин правдивих…

Думаєш, його душа
Полетіла просто в рай?..
Та по смерти
Ні шиша
Нам не світить
Так і знай!
2013 р.

    І аж насамкінець:
Ярослав Анонім
Колезі поету
(переспів)
        “…я о смерти не шучу…”
        Олександр Христенко

З слів про смерть наріжу січку:
ой, метелик сів на свічку,
що якраз тоді горіла…
Полум’ям душа злетіла –
тіло ж долу, в парафін…

Вже однак, чи “син Афін”
і однак, що свічка ж… ночі!
Що шукав?.. Закрились очі…

Думаєш, душа отак
В полум’ї шукала раю?..
І по смерти
Дулю з маком
Всім упертим?..

Ну… Не знаю.
2013 р.

* Отже, наші тлумачення показують нам реальність (тобто об’єктивну значимість) простору у відношенні всього, що може зустрітися нам по за нами як предмет, але в той же час показують ідеальність простору в відношенні речей, якщо вони розглядаються розумом самі по собі, тобто безвідносно до властивостей нашої чуттєвості. Отже, ми зберігаєм емпіричну реальність простору (у відношенні всякого можливого зовнішнього досвіду), хоча признаєм трансцендентальну ідеальність його, тобто що простір є ніщо, як тільки ми відкидаємо умови можливості всякого досвіду і приймаєм його за дещо , що лежить в основі речей самих по собі.
        Іммануїл Кант. Критика чистого розуму. Трансцендентальної естетики глава перша. Про простір.

** Олександр Христенко
КОЛЛЕГЕ – ГРЕШНИКУ(философское)

Я о смерти – не шучу...
Сел комарик на свечу,
А она как раз горела...
Огоньком взметнулось тело
И упало в парафин.
Словно гордый сын Афин,
Он всегда стремился к свету,
В жадном поиске ответов...

Думаешь, его душа
Улетела прямо в рай?..
После смерти
Ни «шиша»
Нам не светит –
Так и знай!
(1999-2009)гг.

2013 р. м. Вінниця.

худ. Я Саландяк .

Володимир Ляшкевич (1963)
Березень

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!
2008

             Я Анонім
        … на східцях хмародера
           (спроба абсурдної аналітики)

    На першій сходинці маленькій дитинці читав казочку весняну, аби сон не сполохати… Непоказну: ” А назустріч дядько Джміль” волохатий… А на другій: “Літні марева і сни…”. Щось хотів сказати… але бачу, що не в’яжу лика, ще раз перечитав… та й прикусив язик я…:
Володимир Ляшкевич
* * *
Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...
2009
    На сходинці третій пригадав собі, що дещо подібне ( як його “Нічний Поштар”), занадилось мені останніми ночами… дивні сни: приснилося якось, що ми з Валерієм Васильовичем Лобановським їмо моркву і не дивимося футбол… Судіть самі :
Володимир Ляшкевич
Нічний Поштар

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую – прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -

я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!
Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.

Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і мрев недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити
і славити, і матом крити і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар - у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду, і біллю світла не дорікатиму Тобі...
2009
    Нараз зробилися мені вже не такими, як колись, - “не ті раптові ранки”: “встав зранку порожньо у голові підняти б рівень оптимізму у крові валерій васильович казали гречно багато кофеїну небезпечно корисно їсти моркву не у сні бо буде так як сталося мені а наші дочки потакали в такт так-так так-так так-так так-так ну а моя так взагалі…”. Чи не пора уже збиратися… іти, “і я піду, і біллю світла не дорікатиму Тобі...” , все ж сподіваючись (лукаво), що “тіло ночі має червоні, червоні губи… і білі зуби…”.
   О, ніби-то класненький абсурдик вийшов собі!

    А ось уже і Володимирів хмародерчик виставився:
Володимир Ляшкевич
• Usgue ad nihilum (одному поету)

І
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!

ІІ
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.

ІІІ
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

ІV
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.

V
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

VI
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!

VII
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
Кажи!
Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
Туди, де жив...

VIII
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі -
і закружило, замело дитинством.

На мить подальше все здалось злодійством.
2000
    … кажуть (хмародер) має ліфти, а не східці… Та як же без сходів? Ну, очевидно, хоч би технічні (на всяк випадок) мусить мати…
    “Usgue ad nihilum” * – саме та хмаринка, яку та висока споруда зазвичай “дере” (щоб оправдати свою назву), а на ній уже сидить (живе) нігіліст “однин поет” , аж ноги звісив, балабамкає… Гукай хоч трісни – не почує, за ногу шарпаю – гай, гай…
    А уже ж треба нам (йому, власне) швидко бігти сходами вниз, на саме дно, бо так назва твору (ота хмаринка) зобовязує, “аж до нуля” :
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!
    Він там (здається) залишився, витає собі в небесах… “Тож осуди його… !” (разом із тілом) – але ні – він, “один поет” уже тут, вірніше… як він так може… “клейким намулом” вимастивши “тіло” , витати в небесах… і бути тут – на дні?
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.
А-а-а! Я думаю: чого він там (не чув мене) на тій хмарці… я його за ногу шарпаю… – “дзвонар “ : баламкає (не ногами) в той дзвін, але начебто уже:
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? – Як? Не дивлячись на таку поважну місію, сам про себе каже – ти? Вже добре, що не Ви… І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
- А хто ж..?
Відкрий для поклоніння сущим груди.
- Знову Бога хапати за бороду..? Зовсім з глузду зїхав там, на тій хмаринці?..
   Та ні! Прийшов до тями (начебто), тепер я розумію, як він так швидко опинився тут, на дні: на якусь мить втративши орієнтацію, “згубив падінням” … і навіть може бути - вже розуміє, який усе це мотлох, “такого не буває в небі” між хмарочок:
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.
Та й ну шукать товариша… “в любові” (краще, звісно, подругу)… одним словом пустився зовсім берега, упавши з хмарки (той поет):
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"**? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo***.
Хоч воно (також слизьке, але не як риба, бо тепле…) і “стосується земного” , але “у більш вузькому розумінні” … власне кажучи - це (все ж) неземне, бо:
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!
    І що? Давай знов сходами уверх? Знов на хмаринку пертись?:
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
Кажи!
Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
Туди, де жив...
Де жив? Та не на хмарці все ж! … і виринаєш із води… вдихнув повітря? Давно пора! І ось:
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі –
    Все ж таки на ту хмаринку вже хтось всадився, і бачу не один (святе місце порожнім не буває). Як добре, що йому, “одному поету” , уже:
і закружило, замело дитинством.
Тобто (для мене особисто) «на всю катушку» шаленний рок в цю мить лунає!

На мить подальше все здалось злодійством.

    … Ну не те, щоб аж “злодійством” , такою собі грою у поета на тлі загальної мотлоховості цього простору у проміжках між маніакальних нападів непереборного бажання ухопити Бога за бороду…
    І… для самого себе на сам кінець підсумую: якщо звучить ще рок старий… Аж до небес! Ну, і ти уже... старий облізлий пес, а тіло аж конвульсії беруть... то можеш думати: о, є-є-єс! За мою душу чортенята вже чуби деруть!

*Usque ad nihilum – аж до нуля.
**Amicus verus cognoscitur amore, more, ore, re – Справжній товариш пізнається любовю, відношенням, словом, ділом.

*** In sensu strictiori (strictiore) - В більш вузькому розумінні. - інформація з інтернету.
Травень не 2012

худ. Я Саландяк.

    Іван Гентош (1957)

Романс “Як же я без Вас…”

І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.


Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.

Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
        Ярослав Анонім
          Ти пішов…
      (спроба абсурдної аналітики)

    Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
    З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія

Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія

І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.

А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!

Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.

Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
    З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
    Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…

Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.

Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”

Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…

Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…

А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…

Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.

Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”

Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.

Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.

Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.

Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.

Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.

Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011

Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
    Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
    «Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
      І на завершення ліричний відступ :
  …пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
    Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
    Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…

* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.

Худ. Я. Саландяк.

(спроба абсурдної аналітики)
            Я Анонім
            Аналогії…

…щось колись подібне, те саме… відчував, переживав… писав-малював…
    Аналогія – один із стовпів світобудови, відправна точка процесу пізнання, а логічний аналіз будується за принципом подібності зовнішньої … відтак і внутрішньої…
    Подібні слова складаються в подібні речення, і ми думаємо, що аналогічні переживання колись відчував поет… Але ця ілюзія інколи виливається в непорозуміння, і… здавалось би, тлумачення очевидної реальності кількома людьми є кардинально різними, але ж скільки й абсурду завдяки принципу аналогії, який веде до того непорозуміння, та, здавалось би, як мало треба для гармонії…
    Усвідомлюючи можливість такого нестикування, починаю аналіз простору «ночі» в Поетичних Майстернях за принципом аналогії…
    Іван Низовий «Триптих». Однієї цьогорічної зимової ночі він навів на думку зробити такий аналіз. Ось:

Іван Низовий (1942 - 2011)
Триптих
1
Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.
2
У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою гріюсь.
3
Настільна лампа – соняшник нічний.
Мої думки – над соняшником бджоли.
Зимове літко у моїй оселі.
2001
    І снігу за вікном… кімнатні собачата скавучали (насправді жалібно нявчали котенята…) – хотіли кави, не давали забутись сном (минуло лиш півночі) і чекати, коли зашаріє “крайнебо” - все одно, що скавуліти в унісон… іду зігрітись кавою, як Іван “сигаретою” … щоб поставити свідомість на місце і вкласти спати своїх котенят (собачат) і… заховавшись в літо фотошопу…
    Але Іванові собачата, хоча й тихо, і там, в фотошопі, не давали спокою: чи то тих “собачок” Іван мав на увазі, що я перетворив на котенят? А мо, це ті, що їх має на увазі Галина Фітель. Ось:

Галина Фітель (1965)
Собака на сіні

Маленька собака на сіні
живе у великій людині.
Сидить, не куса і не гавка,
лиш тихо скавчить ця собака.
Не просить ні їсти, ні спати.
Щоночі приходить під хату
і вперто шепоче на вухо:
не дам, не дозволю, не слухай.
Не хочу, не будеш, не пущу
нічого ні в серце, ні в душу.
Де взяти би кішечку сіру,
щоб вигнати песика й сіно.
2010
І на кішку теж переводить розмову:
…Де взяти би кішечку сіру,
щоб вигнати песика й сіно.
Як і я (коти все ж ближчі моїй свідомості), тому що вона (і я) не хочемо бути, як собака на сіні, а про кішок навіть сіреньких так не кажуть… хоч березневими ночами вони (коти) лементують… куди тій собаці, що в Галини Фітель:
… Сидить, не куса і не гавка,
лиш тихо скавчить ця собака.
Ще може бути, що Іванові собачата це ті пси, що їх має на увазі Олег Завадський. Ось :

Олег Завадський (1968)
* * *
Мов пси на місяць, виють по ночах
Булькатих жаб зелені легіони.
Либонь, їм теж чогось не вистача, –
Завжди в усьому є свої резони.

Торішнє сіно пахне полином,
І злий комар настирливо дзизкоче.
Я розібрався б з ним уже давно,
Але нехай ще нерви полоскоче.

Його сопрано тішить самоту,
Без нього ніч позбавилася б змісту.
Він допоможе спекатися дум,
Що вже стомили пошуками істин.

До того ж говорив колись Платон:
Усі думки – лиш тіні та відлуння...
Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні.
1999
    Вони …на “місяць виють по ночах” (Олег Завадський), а Іван пустив їх у, ” у пухку кучугуру постелі” … і Олегу не завадить більше оптимізму, а то його:
…Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні
звучить якось наче в унісон, подібно тому, як його ж “…пси на місяць виють по ночах” …
    Але, може, Іван Низовий мав на увазі справжніх, живих “собачок” … І я знаю, для прикладу, одного такого
розумненького песика Тобіка, що сідає на стільці поруч своїх господарів, немов людина, і передні лапи ставить на стіл… Мені чомусь здається - інколи й спить у ліжку разом із тими людьми…

    Наступна ніч вписується в аналоговий ряд кольором та смаком:
Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині… (Людмила Калиновська)
І якщо з Іваном Низовим (хай десь там, в світах інших) я ще сподіваюсь на порозуміння, то Людмила, здається, мене не зрозуміє… хоч ніч (і певне, солодка) у її «Сливах» присутня, бо вона продовжує:
Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
але смаком наші сливи-ночі інші (а ночі, може, й не дуже). Ось:

Людмила Калиновська (1968)
СЛИВИ

Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині
присмак
гіркучий
і як на лихо
посеред літа
глянуть дими
невинними
що зарано
чекають на втіху…

Ранки приємні
ніжаться у простирадлах
і любов
як сльоза на обличчі...
як освідчення
що у конверті приватні
із різницею
до класичного…

наче розмова –
чужа
кардинально-інша
в сором уже
розповісти ночі…
я – закохалась
конвалією і віршем
що розкажуть
усе для охочих...

Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
я остання із літа
лишилася мавка...
А зоря…
хай іще
почекає…
серпень 2012
А мої… Ось: Сливи сині сливе* ніч, темні зверху, в нутрі – мед… тугі перса, ледь-ледь зрілі, і уста пругкі й солодкі, наче сливи перезрілі…
І зранку:
    – Чого хочеш на обід , любий?!
    – Вареничків, кохана, із сливами (і на умі сметана)!

    * сливЕ … - донедавна це слово у моїй свідомості ідентифікувалось як дієслово (як і у мові російській), аналог слова, видається, має славу … Але сли, слива і сливе поряд у Великому тлумачному словнику, і я для себе «відкрив Америку», сливе - це прислівник, який означає: те саме, що майже. Отже: сливи сині майже ніч… а в моїй свідомості уже склався усталений стереотип (видаються, мають славу…) солодкої літньої ночі кохання… Хай щоб там казала Людмила Калиновська, – якщо сливи – на умі у мене завжди сливові вареники у сметані…

    Раніше сказав би, що Іван Гентош сливе пародистом… тепер знаю, що слід казати … сливе пародист, але бачу – не сливе, а таки справді є пародистом, а сли (якщо) пародія це аналогія, хоч і іронічна… і сли йдеться (в даному випадку) про ніч - то це те, що мені треба… В пошуках нічної аналогії зустрів подвійну аналогію… а ще реальна ніч за вікном…
    Василь Кузан у своїй “Шоста тридцять...” будиться роздвоєним… І мені так часто буває: той я хоче назад у сон в сливову ніч, а інший - хоче кави, кави, кави! Щоб усвідомити, що, що ти далеко… і, і я хочу того ж, що і він, - зробитись одним я і при тому безконечно любити тебе (її)… Сюжет насправді абсурдний… абсурдний через Василеве небажання (і моє – ще кави не пив) навести логічний порядок своїй ранковій дійсності. Ось:

Іван Гентош (1957)
« Не пів на шосту! » пародія

Василь Кузан
поезія “Шоста тридцять...”

"Спочатку прокидається мій друг.
Він устає, потягуючись, і одразу
Починає настійливо вимагати тебе.
Його непереборне бажання проганяє сон.
Я прокидаюся, але встати не можу –
Мушу заспокоїти друга, бо інакше
Він стоятиме над душею цілий день
І заважатиме працювати.
Звичайні слова на нього не діють.
Він ніяк не хоче розуміти того,
Що ти далеко…
І лише переконливі аргументи про те,
Що ми скоро побачимося,
Бо і я хочу того ж, що і він,
Змушують його заспокоїтися.
І лише тоді
З ліжка встаю я.
На годиннику шоста тридцять."
    Але ось, не вникнувши (зрозумівши, що 1+1=2 та не усвідомивши, що два мінус один дорівнює нуль, бо один додати один дорівнює …один…) в абсурдну логіку Василя Кузана, що о шоста тридцять позбувався власного спросоння… Іван Гентош, очевидно, любитель арифметично-логічного порядку (певне і у снах), не дрімає. Ось:

Відкрию очі – тихо… І молю,
Щоб друг не чув – бо спíзню на роботу.
А він такий цінитель стилю “лю”!
Він має час, здоров’я і “охоту”…
А я – катмá! Голитися і душ,
Все по секундах – бутерброд і кава…
Як встати з ліжка? Дзуськи – кроком руш!
Така щоранку невесела справа…
А ти далеко. Як йому вдовблю?
Не хоче й чути бéстія проклята,
Ні совісті не має, ні жалю –
Такий невтомний, як солдат на чáтах.
Яких я тільки не знаходив слів,
І аргументів – ледь не виліз з шкіри!
Таке йому про вечір я наплів…
Та заспокоїв – схоже, що повірив.
А в мене цілий день – нелегкий труд,
Кручусь як білка – план, проблеми росту…

Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту!
26.10.2011
І очевидно Іван ніколи такого абсурду не переживав, бо іронізує: “а я – катмá! Голитися і душ”, та ще “ а в мене цілий день – нелегкий труд “ … Якщо ж все розуміє (Іван), то все ж таки не усвідомлює, коли іронізує…
    Не знаючи, чи то жаліти Івана, чи радіти за Василя, бо моя логіка вималювала ще абсурднішу логічну схему, в якій Василь, читаючи Іванову пародію, жаліє Івана (що той такого не переживав) , а Іван підсвідомо (насправді) знову ж таки жаліє себе самого (Ґемінгвей (словами Джона Донна) сказав: “…не питай по кому подзвін, він по тобі”, а маючи на увазі себе самого, додам - навіть і тоді, коли то ти дзвониш сам…), бо:
Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту! (Іван)
І ніяких тобі глюків… А що то за поет без галюцинацій? Так - пародист…

    А що, вже досить непорозуміння, аби текст вважався “спробою абсурдної аналітики”, чи ні? – Мало! Продовжимо далі… Про Анатолія Криловця впевнено кажу : Анатолій сливе пародист (випливає хоча б з того, що він свій твір пародією не називає)… узявши у Василя Кузана дев’ять рядочків як епіграф, написав. Ось:

Анатолій Криловець (1961)
***
Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли десь далеко
Бузьки... А у спокою дірки.
… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.
Василь Кузан
Як розпише ніч небес узори,
В голові лівіють враз думки.
І мені здається: то не зорі –
А звабливі молоді дірки,

І руді, й колючі, ніби сіно,
П’янко пахнуть небом й молоком.
Почергово клав би їх на спину
І кохав би довго отако…

«Місьйонере, – в сміх лелеки мудрі, –
Вершниця ж є, тачка, пантероз…
Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз».

А поет у відповідь лукаво,
Кладучи любасок на межі:
«Пози – то пусте. Мені цікаво
З тими, що далекі і чужі».

І додав, стріпнувши буйним чубом
(Сивина десь перша узялась):
«Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!»
30 грудня 2011 р.
І розвинув Василеву ніч без кохання, але не без жалю за ним (коханням)… “Якби… Я б тебе так віддано любив…” (Василь) у власний текст не без кохання, але… і сарказму також:
«…Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз» .
    Не скажу, щоб Анатолій не знався на коханні… та на ночі. Ось:
Ніч п’янко пахла цвітом лип.
З кущів бузкових при обочі
Доносився дівочий схлип,
Переростаючи в жіночий.
1992
    Але ж очевидно, що Василь Кузан, шкодуючи, що жіночий схлип уже неспроможний перерости в зворотньому напрямку у дівочий (любасок на межі дівочого та жіночого схлипу) і написав:
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину,
що Анатолій Криловець потрактував так:
Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!
Начебто йдеться про любителя неторканих дівчат, чи про такого собі специфічного ловеласа… Але ж текст Василя іменників у множині не містить (окрім зірки, дірки, бузьки), отже, на мій погляд, ідеться про апеляцію до однієї жінки (ті неоднозначного змісту дірки знаходяться або у космосі, або у свідомості) – так? А “Я уклав би молодість на спину…” (Василь) - ідеться про молодість однієї і тієї самої жінки… - “Сливи сині сливе ніч, темні зверху, в нутрі – мед…” - я так зрозумів (відчув, пережив…)…
    Та поки хлопці чубляться через дівчат посеред ночі, то дівчата… Ксенія Озерна не то кокетує, не то іронізує… але як тонко та дотепно. Ось:

Ксенія Озерна (1969)
***
Нічна прогулянка з Михайлом Бобиковим

Непролазна ніч.
Я згубив обличчя
необачно зором.

Все одно не зич
ранок у доби ще,
ти знайдешся скоро.

Хай там що - як сич,
я тебе вполюю,
не моргнувши доти.

Непролазна ніч.
Я уже цілую:
ти знайшлася...
- Хто ти?

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не цілуй,
невинна...

Рокітливе серце,
миготливі зорі,
окуляри ночі -
вогники
історій.

Одяганка лісу,
Зорова приправа,
Заховаюсь, любий,
у холодних
травах.

Незагасна свічка,
Неуловна хвиля,
я – твоя утома,
я - твоє
безсилля.

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не шукай,
невинна...
2012
    Михайло –
Хай там що - як сич,
я тебе вполюю,
Ксенія –
Заховаюсь, любий,
у холодних
травах.
і переводячи мову на матерії ще тонші (ледь уловиму іронію)… наче й справжнє співчуття продовжує:
Незагасна свічка,
Неуловна хвиля,
я – твоя утома,
я - твоє
безсилля.
    Уявляю, що би написав я, слідуючи грубій чоловічій логіці (поставивши себе не місце Івана Гентоша) на текст (як я зрозумів) Михайла Бобикова:
Непролазна ніч.
Я згубив обличчя
необачно зором…
    Приблизно щось таке:
Спам’ятався серед ночі…
до чортів допився,
інші гублять совісь, гроші,
ну а я… обличчя…
    Але перейшовши (перед тим) на жіночу логіку, буду їй слідувати надалі, взявши за зразок одну з ночей Тетяни Мілевської (а їх у неї чи не найбільше на сторінці), тим паче, що, перегукуючись із попередньою нічкою, вона стверджує:
…що вночі
Не одні блищать сичі….
Попередньо запитавши: “хто мене кохати буде”? Ось:

Тетяна Мілєвська (2011)
* * *
Парасольку ніч розкрила,

Посміхнулася щасливо:

- Хто мене кохати буде?


Щезнув день. Йому не люба

Темряви краса космічна.

Засміялася, бо звично

Скількись там уже віків

Все ганяється за ним -

Мріє - світлого коханця.


Парасольку вкрала в танці

У нічного чародія.

І тепер щосили діє:

Вже ввімкнула ясні зорі,

Пригостила вихром море,

Тільки день тікає й вабить.

Чим ми можемо зарадить?


Він не зрадив, він не клявся,

Просто раз колись, зізнався,

Весь світанок, ранок,днину

Вдвох були. Чому? Причини

Не відомі і донині!


Тільки спогад, що вночі

Не одні блищать сичі….

23.09. 2012
    Якщо Тетяна
Парасольку вкрала в танці
У нічного чародія…
то, можливо, Богдан Манюк знається з тим чародієм, бо
ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Але далі
… мовить мені:
наймилішій не вір… (Богдан)
Та зрештою, судіть самі. Ось:

Богдан Манюк (1965)
*****
Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.
2013р.
    Чи “кохати буде?” – запитує Тетяна, а Богдан відповідає: - Ні!
…розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
хоч
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
бо жаль тих …голубів… “за якими хотіли у вічне” ( Богдан). А вона (Тетяна):
Вже ввімкнула ясні зорі,
Пригостила вихром море,
але він (Богдан) мов відрубав:
… бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.
    І можливо, хтось вловить іронічну нотку у цій аналогії… Але я цього не хотів би. За словесними асоціаціями (Тетяни і Богдана) ховається душа, якій болить і біль живий, мов ріжуть серце…
    Але нехай той біль трохи погамує наступна ніч. Ось:

Олеся Овчар (1977) Для маленьких сонечок
Люляй

Є на світі (так і знай)
Хлопченя з ім’ям Люляй.
Кучерявий, в білій льолі,
Знає він казок доволі,
Має крилечка на спинці,
Сам не більший за мізинця.
Як тобі чомусь не спиться,
То Люляйко знадобиться.
Гарно очка закривай
І шепни: «Ходи, Люляй!»
Він прилине в хату нишком,
Прилаштується край ліжка
Та й зачне в’язати казку.
Ти прислухайся, будь ласка, –
Слово зá слово зав’яже
І такого нарозкаже,
Що казок для тебе стане
До самісінького рана.
2012
    І до хлопчика Люляя прийде дівчинка Люляйка годувати голубів. Парасолькою у танці закриватимуться вранці… А Олеся Овчар “для маленьких сонечок” має ще багато ніжності у своєму серці, а Галина Михайлик - таємницю фіолетової ночі. Ось:

Галина Михайлик (1969)
Фіалки

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…
1998 (2013)
    Фіолетовий колір (як і сірий) має властивість заспокоювати, байдужіти… якщо сірий (чорно-білий) освітлює ніч без варіантів, то сірий-фіолетовий завжди залишає за собою тепліший вибір…
Уже не 2012 року.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Володимир Сірий (1964)

Душа

Вона , мов зібгана ряднина,
У темнім закутку єства,
Вже розпрямитися повинна,
Та гине шанс – один зі ста.

Тому від світу неспростá
В собі ховається, причинна,
І приміряє на уста
Святі моління Августина.

Бо зле мине, і вічне стане.
І неба серце полум’яне
Погасне, - мов не до пуття,

Лише вона – шляхетна панна,
Перстом Господнім осіяна,
Просякне радістю життя.

23.02.13

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
        Я Анонім
    (спроба абсурдної аналітики)

    Не знаю, чи думав Володимир Сірий про Джульєтту, коли творив «Душу»… Джульєтта! - перше, що мені прийшло на ум, читаючи цей його твір… Парадоксальні шляхи мистецькі!

Ізабелла*
(шматки римованого тексту)

молить, молить, молить Бога –
одна їй бачиться дорога…
*
не лукава і не акторка…
хіба винувата небога,
що вона… недоторка.
*
любові не знає світ доокола,
лиш голод і… забаганки тіла -
смакувало, коли їсти хотілось,
а наївся… Ні, не вситИться ніколи...
*
коли Ромео бездиханний,
а світ - захланний, наглий вир …
Джульєтта боронилась, як уміла,
та й заховалась в монастир…
і нареклася – Ізабелла.

* ім’я Ізабелла – це самостійна форма єврейського імені Єлизавета, що означає “та, що поклоняється Богу” чи “Бог – моя клятва” (іспанск.) – інформація з ітернет простору.

        Концепція Ізабелли

    Реальна Джульєтта в реальному світі, вірогідно, не убила себе… Цей театральний жест Шекспіра… Але я не маю права так говорити про Шекспірову Джульєтту… і переводжу мову на Ізабеллу… Скорочено Белла, що співзвучно з потрібним мені кольором – біла і змістом чиста… та ще імпонує мені близькістю білого до значення імені Ізабелла – та, що поклоняється Богу (світлу)…

        Спрощена кольорова схема…

    … переводить увагу на чорний та білий кольори…
Є таке уявлення: начебто чорний існує, як окремий – ніщо, не світло–матерія, чорні діри в космосі…
    Але чорна матеріальна фарба проявляється, як і всі інші барви, на перший проблиск світла, а нічна темрява - це не присутність чорного, а відсурність того ж світла – ранок завжди ставить усе на свої місця… А чорні діри космосу? Як кажуть в народі : не їв - не знаю. А світло їв? - запитає скептик. Так, яблуком із сонячного світла смакував на повну губу!.. І тішусь кольорами.
не 2012

Василь Махно 1964
поет, перекладач, есеїст.

Прощання з ілюзіями*

наше життя – це прощання з ілюзіями
яких назбирується до 40 стільки
що решта часу залишається власне для прощання з ними:
що поезія – це не проза а проза – не поезія
що сніг – це вода а вода – сніг
що елементарне – це складне а складне твориться з елементарного
що перший сексуальний досвід у брудному гуртожитку
це не впадання у безмежність а тільки рип металевого ліжка
який чують у сусідній кімнаті
то може це музика життя?
симфонія яку виконують тільки два інструменти – оголені молоді тіла –
які приглушують їжакувату музику ритмічного руху
а потім розмовляють про усякі дурниці
палячи одну сиґарету на двох
пускаючи дим під стелю
її спина яку наче хтось посипав маковим зерням
і запах її поту паморочив тобі свідомість
так не паморочать тебе тепер вишукані красуні які обливаються Chanel №5
або парфумами від Gucci
що українське – це не европейське
польське не німецьке
албанське не сербське
що кілька віршів Целяна вартіші за вірші Лесі Українки
для кого? – запитають патрійоти
і звинуватять тебе в усіх гріхах

що призначення літератури – це не призначення кавоварки
і дедалі більше людей віддають перевагу кавоварці
а що чинити тим хто постійно п’є чай?
може ілюзії – це міста які будуються для того щоби їх руйнувати
або щоби їх засипав пісок життєвого досвіду й утоми?
вона запивала таблетки ркацетелі
носила у сумочці всілякий непотріб
користувалася жахливою помадою яку видлубувала пінцетом
яким вищипувала брови й волосся на ногах
час прощання з ілюзіями надходить тоді
коли ти наситився всім:
бароко – рококо – натуралізмом – модернізмом – постмодернізмом
здатен відрізнити Еліота від Павнда – Пікасо від Матиса
час від безчасся – зерно від полови
коли на її спині ти збирав язиком макове зерня поту
і приклеював слиною м’які світлі волоски до струни хребта
вона завжди питала: чи я люблю її
бо боялася завагітніти
вставала – наливала у брудний стакан сухого вина
ковтала запобіжну пігулку
і не соромлячись погладжувала себе нижче живота
кажучи: знову будуть місячні
й у нас попереду новий місяць любові
і це було найважливіше що може бути у цьому світі
але час прощання з ілюзіями також ілюзія

*Інтернет. http://www.vasylmakhno.us/index.htm

худ. Я Саландяк.

     Я Анонім
     ЧАПЛІН АБО…
   (спроба абсурдної аналітики)

   Це Василь Махно „ненав′язливо“ надихнув мене стлумачити останнє зображення, яке тілько-тілько-но додав до своєї теорії абсурду Славко Саландяк, попередньо уже сказавши своє „фундаментальне“: Усе Є! І такого немає, чого нема! І навіть, що нема,─ Є! (ряд „Картина світобудови“, 094, Підсумок філософії, 2010р. ДВП, олія, 81,5см -79,5 см.)
   Славко уже міг би не зосереджуватись на Махновім „ Прощанні з ілюзіями“, але „лишнє“ наголошення на реальності існування неіснуючого об′єкта (ілюзіїї) з авторитетного джерела лишнім не є, а тільки потверджує дану логіку та вивершує матеріалізацію і як результат олійне зображення вийшло чимось подібне своїми „штанами “ на знаменитого Чапліна ( і Василь Махно сьогодні обертається на батьківщині великого Чапліна, майстра ілюзії (ілюзіону). Як штани, Ярослав використав текст моєї імпровізації на тему мелодії QUEEN (композиція I Want It All) : кохав я Олю аж-аж до болю, любив я Галю аж до жалю… Так добре було тримать в полоні за пишні коси долю свою. Було весною – вечір з одною – нічку з другою – обох люблю. Ой як було! Ой як було! Ой як було! Вже так не буде…, що (здається Славкові) перегукується з Махновими „походеньками “ в „ Прощанні з ілюзіями “ : вона завжди питала: чи я люблю її … й у нас попереду новий місяць любові і це було найважливіше що може бути у цьому світі ─ ось тому тут і танцюючі жінки з „яблуками спокуси “ (Чаплінові очі) та прапором ІЛЮЗІЯ ─ Є-Є-Є! в усміхненій голові Чапліна, а ще, а ще, а ще: якщо Василь очевидно не радіє з того, що : але час прощання з ілюзіями також ілюзія (Чаплінові руки), бо може ілюзії – це міста які будуються для того щоби їх руйнувати або щоби їх засипав пісок життєвого досвіду й утоми?, то Славко навпаки ─ вельми вдоволений, що ті „міста“, скільки їх не руйнуй та засипай піском, постають знов і знов, додавши до свого абсурдного ряду ще одне “Є”, тим паче таке авторитетне, як Махнове (і Василя і аури фамілії Махно загалом)… А ще дрібніші містичні деталі: ненавмисно багато „фіолету “ (просто так вже якось вийшло непросто так), сам Махно на підтвердження вище проголошеного ─ Ілюзія - Є! ─ зблудив, чи то він Василь ,чи Нестор ( як здавалось Славкові) в очевидній реальності. А підгайцезнавець Гриць Жибак з першого погляду прочитав СССР замість Ілюзія Є-Є-Є! І справді ─ воно на то подібне ─ ба! Навіть закономірно, бо як Махнові, так і Саландякові ілюзії звідти родом…

жовтень 2010 р.

Вільна Айлен.

Навколо мене сад
Піст - це період духовного відродження і оновлення. Піст не повинен бути мукою,
він повинен стати святом для кожного, хто його дотримується))))

Навколо мене сад -
Сад духовного прозріння.
І коли прийде все в лад,
Нове розквітне покоління

І подарує новий світ
Для роздумів чітку основу.
Не зрошений і чистий плід
Не буде мати у собі полову.

І я, мов та сира земля,
Що спала після довгої зими.
Прокинусь й зацвітуть поля
З початком у душі моїй весни.

Я Анонім

(спроба абсурдної аналітики)
   
Зайшов на сторінку Айлен і ось!.. Щиро весняне… відчуття наповнило душу!А весни так хочеться, особливо впродовж цьогорічного зимового циклу (посту).

худ. Я Саландяк – композиція на тему... (фотошоп)
           
        І ТРИ СОНЦЯ… НІ, – ТРИ НЕБА!
         (кольорові інтерпретації)
    Пріоритет барви первісної природи – переважно сірий (чорно-білий)… Але вже давно світ розділено на основоположні кольори і простір наповнено – тепер усе логічно (ха-ха!) і очевидна сутність світу, а ти вільний творити - поезію та прозу… Але не забувай повертати усе на свої місця (розрізняти, де мальоване, а де первісне), хай час від часу, хай лише у власній голові, хай і до картини знову абсурдної (сірої)… тепер, там… Уже й сірий матиме відтінки.
Не 2012р.

Ірина Зеленько (1986)

* * *
Наповнюємо свій вакуум,
Пересипаним часом,
Щоб знову стікати
Мікропустелею
думок
у
скляний
циліндрик
колишньої фортеці з піску –
нашої пустелі неминучості…

2007


(спроба абсурдної аналітики)

    Знайшов у Ірини Зеленько десь приблизно посередині її сторінки в Поетичних Майстернях своєрідного (навіть і формою тексту) пісочного годинника: «Ми час пісків»… «Наповнюємо свій вакуум…» і уявилось на якусь мить, що Іринині тексти піщинками крізь своєрідну звужену скляну посудину падають та наповнюють її сторінку новим змістом, а зверху сиплеться ще новіший… Давній пісок внизу сторінки ущільнюється, каменіє, перетворюється в моноліт особистості… цифрові, компютерні варіанти – паперові видання…
    Але я з таким станом речей не погоджуюсь – насправді усе навпаки, зверху сиплеться пісок нашого давнішого досвіду, з текстів раніше опублікованих. Зрештою – з Пушкіна та Антонича… Рафаеля та Катерини Білокур… Достоєвського та Шевченка… І як же бути? - Та ж піщаного годинника будь якої миті можна перевернути! Поскладати у відповідному порядку - я так і зробив – дивіться що вийшло.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

(спроба абсурдної аналітики)

   Блукаючи нетрями Поетичних Майстерень «Навмання»… Ні! Брешу! Шукаючи Манюкову Козу… ні, вибачайте, знову брешу – Козу Івана Гентоша - трохи полистав Іванові сторінки. А майстер він плодовитий і в Майтернях добре відомий… Хоч пародист, а я пародистів не люблю (чи то боюся, чи то… сам такий?), вірніше, до певного моменту не любив, аж коли посварився з Мартою Январскою через Богдана Манюка… А Марта, як я тепер бачу, велика шанувальниця поезії Богдана, а Богдан – мій добрий товариш. А друг мого друга – мій друг… І я тепер не знаю, як мені бути… Отже, пані Марта переклала російською мовою Богданів текст, а я, не читаючи оригінального вірша, взяв (дурний) тай переклав російськомовний переклад Марти знову на українську, щоб подивитись, чи втрафлю я мислити подібно до Богдана… І от коли настала мить істини - я відчув себе в ролі пародиста! Саме так сприйняла мою спробу Марта… І все було б, як кажуть, «по барабану», якби не загальна (абсурдна) не на мою користь картина – я посварився з Мартою через Богдана, правда, там ще Пушкін з «Мідним вершником» долучилися… М’яко кажучи: ситуація варта пера Івана Гентоша : « Як Саландяк і Январска не поділили Манюка»….*
   Нарешті я знайшов «Козу», насміявся від душі, витер сльози і раптом так захотів помиритись з Мартою , що аж коти на душі зашкребли… (Тетяна Мілєвська мої котячі пристрасті зрозуміє) А! Давай, думаю, знайду (раз я і так вже тут) у Івана Гентоша пародію на текст Марти Январскої та як візьмусь її захищати, а вона побачить, що я люблю її, і допустить мене на свої сторінки… Окрилено взявся за справу - шукав, шукав – хоч вовком вий – нема… але знайшов Гентошеву давню перепалку з Оксаною Яблонською тай скинув на всякий випадок собі на комп, може, пригодиться. Ось:

СПЛЯЧИЙ ПАРОДИСТ

Розквітли майстерні, як завжди порою,
Вірші поетес так і манять усіх!
Пощо дивуватись розвою пародій,
Які викликають обурення, сміх?

Вірша хтось напише невинного наче
І в ньому ледь-ледь натякне на деталь,
А наш пародист уві сні вже побачить
Таке, що і сміх викликатиме й жаль.

Пародія - засіб, не щит і не зброя?
От авторам щастя, це стільки фавору!
Вросте пародист у кольчугу героя:
З вірша він чужого збиратиме фору...


Оксана Яблонська
поезія “сни пародиста”

пародія

Це вже занадто, подібне розбою,
Совість би мали паплюжити хист…
Так розквітали майстерні (порою),
Й на тобі… Звідкись з’явивсь пародист.

Виносив, злюка, ідеї нездалі,
Милий сюжет був і первісний твір…
Вріс у кольчугу героя – і далі:
Фора, фавора і слава до зір!

Потім в тачанці приліг за “Максимом”,
В вірші стріляє - ще є пістолет!
Добре, невправний – виходить все мимо,
Бо постраждали б рондель й тріолет…

Звісно, багато залежить від вміння –
То навидумує горе-мастак!
Що витворяє його Героїня!
(Я б і в житті не придумала так).

Файних поезій ще маю немало –
Знов креативом насичена мить!
Знати би точно – ще б написала…
Йду на сторінку – подивлюсь, чи спить…
20.07.2010

…тай забувсь, а десь через тиждень натрапив випадково на них, ще раз перечитав майстерно скомпоновані, сповнені думки, іронії... і раптом усвідомив, що не розумію, де чий текст… обидві композиції мають всі ознаки пародії: «Зображувати у смішному, карикатурному вигляді»** - «пародія» на пародиста і пародія пародиста на «пародію на пародиста»? Якоїсь миті втратив розуміння ситуації – хто де? Логічно начебто Яблонська зверху…але в цій «композиції текстів» вона знизу під першим як підпис? І зверху над другим як «шапка»:
«Це вже занадто, подібне розбою…»

Але логічно вона вище? А може ні… Потішившись якусь мить ситуацією абсурду ( надіюсь, що такою вона є виключно у моїй голові), тай знову на душі коти шкребуться – а як це допоможе мені помиритись з Мартою Январскою? А, напишу їй вірша російською мовою:

Начинаю мирится с Январской Мартой
уже в январе и, быть может, буду просить,
к восьмому марта меня простить.

Потім спробував перекласти цей текст українською мовою:

Помиритись з Січневою Берізкою
взявся у січні і, напевно, побачим:
на восьме березня вона мені й пробачить…

Ой! Така пародія виходить, що не приведи Господи… і покинув цю затію, а на душі всеодно котячий концерт – коли б то ми з Богданом через Марту посварились, я б його на дуель викликав… і загинув би (як Пушкін), бо проти нього у мене шансів немає, його поетичний «мушкет» вистрілює поезію, а мій… пародію…
   А, звернусь жартома до пані Январскої : Марто, ми з Богданом Манюком товариші, а не коханці… чого я маю з Вами через нього свариться?! Пустіть до «хати», дозвольте на Вас хоч подивиться, обіцяю руками нічого не торкатись, бігме!

* Переклад перекладу Мартою Январською Богдана Манюка…
http://maysterni.com/publication.php?id=82627
** Великий тлумачний словник….

19-01-не 2012р.

Маріанна Загородна


Моє місто

Моє місто в чарівному сні.
Наче марево срібних надій
Під ногами рипить тихо сніг,
Виграє в тон казкових він мрій.

Голі дерева пісню журливу
З вітром співають весь час.
Нічка зимова, наче перлина,
Дивом чарує і вабить всіх нас.

Чути іздалеку радісний звук.
Мабуть, весна йде в тишину.
Моє місто заснуло і будь-який гук
Не порушить його красоту.

27.07.1996 р.


худ. Я Саландяк – титулка М Загородної…папір, гуаш.

Ірина Садовська

Зі збірки «Чого ти гідне, серце людини»


Келих кохання

Неначе першого причастя
Чекала щирого «люблю».
Я уявляла собі щастя
Без сліз, тривоги і жалю.

Ти не один такий на світі,
Але любов моя одна.
І я заплуталась у сіті,
Втонула в келиху сповна.

Чи в тебе я одна-єдина –
Хотіла у зірок спитать.
У відповідь мені очима
Вони не знали, що сказать.

Я більше не скажу нічого,
Лиш тихо-тихо промовчу.
Але скажи, скажи, для чого
Тебе так щиро я люблю?

Чи вічне наше те кохання?
Чи вічна наша та любов?
Чи це лиш мрії і бажання,
А потім все, що було – знов?

Я радилася з почуттями
І келих випила до дна.
Я закохалась до нестями
Як від жагучого вина.

худ. Я Саландяк – титулка І Садовської…папір, гуаш.

Ксенія Озерна (1969)

***
у фотелях снігів рік вчорашній заснув
невагомістю дня ніжно танула ніч
ми знеможено йшли в перший ранок життя
тіло_я сон_це_ти тіні_мрій з усебіч
наче ті береги розшнурованих зваб
перші літери слів і дрімотливий лет
огортали життя переможцю услід
ми ступали крізь ніч першу ніч естафет
01.01 не 2012

(спроба абсурдної аналітики)

Вірші Ксенії Озерної, хоч вона «любитель поезії», і її слова - «поетом себе не вважаю» - лише додають їй чарівності (ніщо так не прикрашає жінку, як скромність) - не хочу з цим погодитися (я не про скромність та чарівність) - поезія або є, або її нема (відчуваю або ні!)… Але що говорити про поезію – краще просто прочитати вірша… я спробував намалювати певні моменти Ксениного тексту… Мені було важко малювати – боявся викривити довершений, повний нюансів, непростий світ (і не тільки Ксенії Озерної)… Мені здається – вона не матиме до мене претензій (не скаже), але матиму я… Та все ж спробував…знову.
І от такою я побачив картинку, вірніше її частинку… ще не торкав «тіла_я» (це було зробити найважче), а снів мені своїх не бракує (це моя улюблена стихія), тож нехай реальність виглядає трохи «примороженою» - хай, бо ж і зима цього року нівроку.
Минуле, мов сон - «рік вчорашній заснув», майбутнє, мов сон?.. Ні – «перший ранок життя» «крізь ніч першу ніч естафет» - «…тіло_я сон_це_ти тіні_мрій…». Але «тіло» я зарікався торкати… і не тому, і (тому), що дружина вже тут як тут… своїм чарівним личком усміхається, пальчиком махає…

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Я Анонім

НА ЗОЛОТОМУ НЕБІ

На цьому золотому небі зорі голубі… А снігу білі, білі, білі голуби поза вікном… І десь далеко, поза сном, але ввісні, на Вінницькім вокзалі горобці, мов навісні, збирали насінини чорні, що їх порозсипали розуму несповна бабусеньки моторні і я…біля порога… А ще десь далі, далі, далі… аж у Італії - ти, вся моя, - кохання-щастя і тривога…

Десь там колись, насправді аж на небі золотому, забувши всі тривоги і утому, і усяке лихо… соняшниковим зерням тим самим, що не доїли галасливі горобці, а мо і золотим годуватимемо з рук разом тихих білих голубів…

Тим разом (поки що), якщо не проснусь (я б хотів…). Ми вимушені годувати: я – нахабних горобців, ти - італійських прабабусь…

ПРЯМОКУТНИК

… на відміну від квадрата (квадратом якусь мить він може бути) не обов’язковою є рівно-розмірність сторін… Він, прямокутник, розширюється по горизонталі, мовби руки для обіймів… чи по вертикалі - головою, душею до самого Бога в надії на… знову ж на обійми… не те що квадрат, хоч він одночасно і прямокутник, - обмежений і кутами, і однаковими розмірами сторін, втрачає ту здатність обійняти, залишивши хоч би часточку тебе вільного… Квадрат жорстокий, мов свідомість тупого атеїста: розширюючись безконечно (згідно теорії світобудови (безконечності), хоче тебе накрити усього, з головою… Він (квадрат) не знає горизонту, не може бути річкою, пагоном, поїздом… і поки він ще маленький, зніми те прокляття - умову рівно-розмірності сторін - він же прямокутничок!..
Теорія «безкінечності» невірна, якщо (хоч би й навіть поки що) навіть ти (не Бог) тут можеш задавати ширину та висоту - хай би навіть маленькому прямокутничку...
Не 2012

(спроба абсурдної аналітики)

        Готуючи нові «Мандри…» та добираючи тексти «навмання» загадав взяти з невідомих мені поетів – таких, що мають в Поетичних Майстернях порівняно небагато публікацій, вмисне не читаючи коментарів на них. Отже першим - Алекса Севера, бо той нехтує правило Поетичних Майстерень: «Публікації… російською, … у випадку попередньої рівнозначної публікації (публікацій) українською мовою»!
    Ось цей текст:

Алекс Север (1958)

Скорее пусть проходит осень
О, как я осень ненавижу.

В лучах холодного рассвета

Зима становится все ближе,

И день за днем все дальше лето.

Я умираю вместе с каждым

Листом, багреющим в оконце.

Уносит ветер чувства... Жажда

Тепла, любви, воды и солнца.

Красива «сказка золотая»

И крик ворон многоголосен

Но я немножечко мечтаю -

Скорее пусть проходит осень.
2012г

Отже , як поважаючий свою ідентичність громадянин, щоб про цей текст щось сказати змушений робити переклад.

    (спочатку технічний)

Скоріше (швидше,худче,прудкіше) хай (нехай, я згоден) приходить осінь
О, як я осінь ненавиджу.

В промінні холодного (зимного) світанку

Зима стає (постає) все ближче,

І день за днем все дальше літо.

Я умираю (помираю, конаю) разом (укупі, сукупно, гуртом) з кожним (усяким)

Листком, багровіючим (темно-червоніючим) в (у) віконці.

Відносить (забирає, краде) вітер почуття (почування, відчуття)… Спрага (жага)

Тепла, любові (кохання), води і сонця.

Красива (гарна, красна) «казка (байка, вигадка) золота»

І крик (кричання,покрик, репет) ворон багатоголосий

Та я трохи (небагато) мрію –

Скоріше (швидше, хутчіше, прудкіше) хай проходить (проминає, спливає) осінь.

Згідно Новітнього російсько-українського словника – вид. Харків Сінтекс 2004


І вже на основі варіантного набору тлумачень цього тексту українською мовою вибираю прийнятний (для себе) варіант перекладу. Хай автор вибачає, коли, що не так (а ще краще – зробить власний переклад).


        Переклад Я Аноніма

        Алекс Север

Скоріше хай минає осінь
О, як я осінь ненавиджу.

В промінні зимного світання

Зима близька надивовижу,

Щодень про літо спогад тане

Я з кожним помираю вбого

Багріючим листком в віконці.

Чуття відносить вітер… Спрага

Тепла, любові, води, сонця.

Красива «казка золота»

І крик ворон різноголосий

Тож мрію трохи неспроста –

Скоріше хай проходить осінь.

    В Поетичних Майстернях, аналізуючи тексти один одного, учасники процесу віршотворення звертають увагу переважно на форму тексту ( збіги, наголоси, кількість складів… тощо), щоб добре звучало та легко читалось… Відносно цього «поетично-граматичного» моменту маю претензії скоріше до власного перекладу, аніж до тексту автора ( я уже натякав вище)...
    Алекс, читаючи ваш звучний текст зразу ж зауважив, якою болючою є та звучність (хай би було більше збігів приголосних, атож лиш трохи приглушується тими збігами «крик ворон многоголосен»). Не сприймаючи «фізіологічно» такого змісту, мою свідомість жорстко «різонула» цинічна нотка – «спрага тепла, любові, води, сонця» як «ненависть» до осені… Але зима як неминучість і до неї поблажливіше ставлення…
    Варіантність підтексту допускає, поміж інших, також можливість трактування тексту, як очевидне неприйняття автором самого акту смерті, що моєю свідомістю читається як атеїстичне неприйняття вічності – краще вже сама смерть (зима) ніж помирання (осінь)… Хоч сама круговерть зима, весна, літо, осінь і є, насправді, тою реальністю вічною (неминучою), а не зима (смерть) окремо взята…
    Можливо (бажано), що автор має (подасть) інший варіант тлумачення власного тексту, а поки що ось вам мій оптимістичніший переспів цієї теми.


        Я Анонім
        Люблю… і осінь.
    (переспів у вигляді етюду)
            Скоріше хай минає осінь
            О, як я осінь ненавиджу…
                    Алекс Север

    Між промінці холодного світанку зима уперто вже своє вплітає… Сну літнього примарливу обманку, що багровіючим листком вмирає за вікном, красиву «казку золоту», різкоголосе каркання ворон нараз розіб’є об крилату чорноту, оту, де сам той сон…

    Перебуває осінь перманентно між золота і чорних голосінь… а бабиного літа тонковолосінь сяйним моментом?..
2012
P S
Здавалось би, тут і «казочці кінець», але ж ні! Тут Алекс Север мене голосно запитав
- Чому ж це ти, Ярославе «фізіологічно» боїшся "такого змісту"?
І я, боязко оглянувшись довкола, зашепотів йому у відповідь
- Тому, Алек, що я теж боюся не так смерті, як помирання. ..

    А наступний текст

/ Володя Криловець (2006) /

***
Горить свіча, а тіні, наче люди,
Блукають сонно по кімнаті всюди.
У темряві, неначе блиск меча,
Палає грізно рятівна свіча.
17 грудня 2012 року

… вибрав, бо нагадав він мені Володимира Сірого, відомого, маститого учасника віршотворчого процесу на сторінках Поетичних Майстерень, який творить подібні, короткі, римовані композиції:

Чи день, чи ніч - сліпому не важливо,
Бо темний будь - який життя уривок.
Коли видючий світло оминає
І в темінь йде, - незрозуміле диво.
16.01.12.

    Якусь мить потішившись своєю безглуздою фантазією, що це, начебто, Володимир Сірий виставив свою дитячу «фотку» і не дитячий текст та підписався Володя Криловець… А що!?
Та ні! Якщо додати до цього ряду ще Антоничеву «Свічку»:

…Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки…

то стає очевидною ще не зпесимізована життєвим досідом наївна дитяча безпосередність та оптимістично-войовнича зримість образу:
… У темряві, неначе блиск меча,
Палає грізно рятівна свіча.

…і гідне подиву уміння римувати!

    Наступний текст вибрав, бо авторка, Леся Низова, про себе написала: «Я зараз не пишу ані віршів, ані прози…» і мені пригадалось « якщо можеш не писати – не пиши»*. Подібні словесні «абракадабри» - «не писати – не пиши», «не маю нічого» (маєш не мати нічого – не май нічого)… будучи фрагментом філософії абсурду завжди притягували мою увагу… Мені, на якусь мить, здалося, що Леся (і не тільки вона) саме тому «зараз не пише ані…ані…». Але очевидна абсурдність подібних «заперечень заперечень» в тому, що заперечуючи «не писати» твердженням «не пиши» слід розуміти – пиши!** Хоча в цій пропозиції «…можеш не писати – не пиши», «не пиши» є ствердженням (не запереченням заперечення) переднього «не писати»… А ще також очевидною є необов’язковість тої (і їй подібних) вимоги «якщо можеш не писати – не пиши», бо напрошується логічне продовження – але, якщо можеш писати – пиши! На якусь мить потішивши єхидну часточку власної сутності подвійною «абракадаброю» на зразок: Чехов не можучи не написати міг написати: «якщо можеш не писати не пиши»… Так і не усвідомивши до кінця, що ж насправді я ляпнув, та все ж прекрасно розуміючи, що мав на увазі він (може Ернест Хемінгвей): можеш – не пиши! (не можеш не писати – пиши)…
    Але ж і подвійне підтвердження на зразок - хочу хотіти значить ще нехочу, маю мати – ще немаю, в цьому випадку – «якщо можеш» могти значить ще не можеш!.. і це додає загальному логічному процесу певного оптимізму – ще колись та зможеш… на тому світі?!

* «Якщо можеш не писати - не пиши»(с)
Х.з. хто придумав цю фразу, але вона зустрічаєтьсяі і у Льва Толстого, і у Антона Чехова і у Ернеста Хемінгвея, та й у інших відомих письменників також …
(інтернет - навмання)
**Заперечення в логіці — унарна операція над судженнями, результатом якої є судження (у відомому сенсі) «протилежне» початковому. (інтернет – навмання)

    Зрештою, оминаючи всяку логіку (усілякі не-ні і так-таке) – просто, з превеликим задоволенням, намалював:


худ. Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Ольга Гуска


Хвилини хвилями у море
Летять, крила б’ють об скалу.
Була б для них якась спокуса –
Не сіяли б в життя золу.

Не плакала б за ними доля,
Що ми отак, без дум і мір
Б’єм крила. Вічної неволі
Скалу вмиваєм кров’ю вір.

Вино життя ллємо у простір
Й земля, сп’яніла морем сліз,
Тіка з-під ніг. Чи може, просто
Оте вино, розлите скрізь,

Скувало думи і печалі,
Дурманом вмило сотні душ.
Невтомних душ. І вічні далі
Шепочуть тихо: «Не поруш

Тієї тиші». Таємниче
Приходить ніч у сонний світ.
Ідилія. Ледь чутно дише
На землю небо. Й сотню літ

Даремно плаче, ронить сльози
На землю, що плела життя,
Пророче серце. Й плач не в змозі
Здолати тишу небуття.

Здолати скелі, щоб хвилини
Не били крила на льоту.
Якби зумів – то й не полинув,
Поніс би істину просту,

Що сіємо в житейське море
Не сльози, щоб зросла печаль,
Не камінь, щоб піднялись гори
Там, де умилась синя даль.

Ми кидаємо в море землю,
Хвилини, миті, а не прах.
Та чи пора гатити греблю?
Чи розлилась вона в віках?

Оті години дум і діб
В поту, розкошах, бідноті.
Тепер спинити їх не смієш.
Об скали б’ють вони круті,

Й біжать туди, у час майбутній.
Пливуть то чисті, то мутні.
Їм в спину вітер дме напутній,
Збирає думи з віч сумні.

Й зникають з обрію у вічність.
Приходить ніч у сонний світ.
Так і життя тіка за північ,
У синю даль майбутніх літ.

худ. Я Саландяк – титулка О Гуски…папір, гуаш.

Нестор


Марш

Іще наша батьківщина
Наша рідна Україна
Не вмерла

Ой, як піду я до лісу
Крикну, свисну, стрельну з кріса
Та раз-два

А як вийду на дорогу
То не пущу вже нікого
Та гей

Комуняку як злапаю
То вже добре поспитаю
Та раз-два

Кину бомбу до райкому
Аби швидше йшли додому
Та гей

Ой, візьму я в руки гвера
Буде вам новий Бандера
Та раз-два

1987 р.

худ. Я Саландяк – титулка Нестора…папір, гуаш.

Спроба абсурдного витлумачення

Узяв навмання три (чотири) тексти в Поетичних Майстернях своїх улюблених поеток… Однієї – бо видається мені, що вона найщиріша…Коли читаю її тексти, в моїй уяві завжди з’являється кохана дружина і… суворо махає пальчиком: но-но-но - дивись мені!; другої – бо несказанно красива, і я завмираю, заворожено видивляючись її Поетично-Майстерний образ…(тим часом дружина продовжує махати пальчиком); третьої, бо я її не розумію… (а дружина не покидає свого – погрожувати! ) Навіть не розумію чому.
Але якщо казати щиро, я не розумію жодної з них. Щось там відчуваю таке… А давайте я зроблюся необмежено відвертим і буду казати все, що прийде мені у голову.

Ксенія Озерна (1969)

***
Листопадовий крик.
Лише тінь так уміє мовчати.
Телефонні гудки. Безотвітні.
Тільки ти так умієш
мовчанням розрізати вени
і кричати безумством зі скронь.
По білому тілі чорнильний вогонь
запалю.
Та зими не зігрію,
зігрію.
Грію
до відлуння тепла,
до роси на морозяних скерцо.
Ртутно-білі листи. Непомітні.
Ти у відповідь пишеш.
І по білому білі сліди,
як по чорному чорні вітри,
уявляю.
А тебе не пробачу,
пробачу.
Бачу
кольорові нитки,
кольорові...

2012
Ксеню! Знаю, що тобі заборгував, але я ще виправлюся… Моє серденько щемить від усвідомлення власного безсилля, що “зими не зігрію, зігрію.” А зима така коротка, вже половини нема… незігрітої. “Кольорові нитки” в’яжуться, в’яжуться…доокола - сам не знаю чиєї зими… і твоє “не пробачу, пробачу” я “Бачу”… і тільки й усього…
Я хотів би, щоб ти мене не зрозуміла!

/ Жозефіна де Лілль (1980) /

Не шукай чорну кiшку

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Я аж злякався - ти давно у мені (“я давно у тобі…”)!? Віддавна боявся фліртувати з красивими жінками, щоправда фліртував завжди і з усіма (кожна жінка має щось таке… некрасивих жінок просто не буває). Жозефіно, май совість, я ж уже старша людина, вірніше старий, чорний котяра (можливо, Тетяна Мілевська мої котячі замашки краще розуміє) і шукати себе самого у чорній кімнаті - це усе, що мені залишилося в цьому житті. А ти таке виробляєш… Май совість!

/ Тетяна Мілєвська (2011) /

Інтимно осінь догора...(Миколаїв у листопаді)

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Тетяно! Я так не намалюю, як ти намалювала… хоч і бачив живу барву осінньої веселки… та й маю повно усіляких фарб і полотна… Щось бачу несказанне, читаючи тебе… І як намалюю!.. Ти мене не зрозумієш…Ти скажеш, що то я сам не зрозумів нічого (насправді, можливо так сказала б Оля Лахоцька). Але внутрішнім зором бачу, як “блищить в люстерці” осінь, а уже зима - вона так не уміє… Ані літо, ані весна… не зуміють так видивлятись у те люстерко. Весна гляне мельком, чи макіяж на місці. Літо й не дивиться туди – лиш зиркає кругом, чи ще витріщаються на перезріваючі плоди… і прагне до швидкого порозуміння - осінь вже не за горами… Не хоче розуміти того, що…
Але хіба нам обов’язково треба розуміти усе і одне одного?!*

*На місці тексту Тетяни мав би бути текст Олі Лахоцької – це ж я її “люблю не розуміти”… Але хай вже насправді усе буде навмання.


/ Оля Лахоцька /

Можливо

Дорога крутить чорно-білу корбу,
ідеш по світу непомітним гостем.
– А що ти забереш собі у торбу?
– Можливо, досвід, брате, тільки досвід.

Штурмує душу вічне передгроззя
із пам'яті покинутого саду.
– А що ти загубив на тій дорозі?
– Можливо, радість, брате, тільки радість.

Погасле небо опускає віти,
як руки, над безоднею простерті.
– А що тобі у темряві присвітить?
– Можливо, серце, брате, тільки серце.

Очевидно, “серце” не просто той невтомний м’яз, що у кожного із нас у грудях! Очевидно - “радість” не просто та буденна емоція фізіологічного задоволення тіла людини від їжі, тепла та сексу! Очевидно - “досвід” не просто спроможність майстерно уникати всіляких там життєвих труднощів!.. А тепер скажи, Олю, що я тебе не зрозумів!
Але я зараз “збрешу”, що начебто не сподівався від тебе такого жорсткого (жорстокого) тексту, і що лиш “можливо”( у заголовку) натякнуло, що треба шукати :
Ненадламане світло і день –
як алмази господні,
і від інею сива доріжка, якою ти йдеш…

…і що треба перевернути тебе усю (і всіх усіх) - від першого тексту до останньої крапочки, щоб зрозуміти, як насправді я “тебе (і всіх усіх) не розумію” і… аж плескати в долоні від захоплення!
Боже! Який безконечно-великий світ ти створив і гармонію, і дисгармонію, і гармонію гармонії та дисгармонії, і... і як я несказанно люблю все це диво не розуміти!
2012

Марія Патра

Останній сон

Осінній ліс такий прекрасний,
Немов казковий, чарівний,
Його краса аж взимку згасне,
Коли впаде сніжок легкий.

А зараз листя кольорове
Покрило землю килимом,
І шарудіння вечорове
Нагадує про тихий сон.

Вві сні я бачила красуню,
Яка махала рукавом.
Вона казала: «Я фарбую
Усе довкола, мов пером».

Це була осінь жовтокоса
На білосніжному коні.
Вона, мов пташка стоголоса,
Літала між дерев собі.

Осіннім лісом милуватись
Тільки хотілось знов і знов.
Я не хотіла прокидатись,
Та що подієш - це лиш сон.

Худ. Саландяк – Титулка Марії Патри… папір, гуаш.

Леся Нікітюк


Прихід весни


Втомилася природа,
Від довгого чекання,
Весна щось забарилась,
Зима снігом мете.
Мороз, як воєвода,
Із вечора до рання
Не може вгамуватись,
Всіх холодом пече.
Бо тихою ходою
Весна у край крокує.
Зима заметушилась
В дорогу час-пора.
Все вкрила пеленою
І щось собі чаклує,
В сніжинках заіскрилась
І зникла, як мара.
І відбулося диво –
Пташки хором співали,
З’явилися листочки, і квіти зацвіли.
А сонечко грайливо
Земельку зігрівало,
І потекли струмочки,
Це був прихід весни.

Худ. Саландяк – Титулка Лесі Нікітюк… папір, гуаш.

Богдан Манюк

***

Царство Боже не тут і не там.
Не зустріти.
Скрикнув оком – лишень пустота,
що не світить.
Скрикнув серцем – німб без окрас.
Бог світився:
царство Боже всередині вас.
Хто згубився?

худ. Я Саландяк – Титулка Богдана Манюка… папір, гуаш.

Надія Федорчук

Підгайці

Чарівне містечко під гаєм,
Де Коропець-річка тече.
Сьогодні тебе привітаєм –
Годинник на ратуші б’є.

Відлічено віку чимало.
Від спогадів сиве чоло:
Тудинка… Набіги татарів…
Спустошення – часу тавро.

Та нова оселя під Гаєм
Зводилась Бучацьким, росла.
«Віднині Підгайці, що маєм –
Це нашого серця струна!»

А славні твої підгайчани –
В них віра й надія жила, -
З законом твердим магдебурзьким
Трудилися в поті чола.

Не пестила доля ні разу:
Пожежі, холера, війна…
І злети стрімкі, і падіння
Із пам’яті час не стира.

Тут дзвонами церкви скликали
До Ринку, де вежі стоять.
З молитвою люди вклякали
У Бога просить благодать.

Величний золочений замок -
Карбований вік на гербі.
Розчинена кована брама:
З добром і любов’ю прийдіть!

Спливають роки за роками,
Та в гордій поставі стає –
Підгайці, Підгайці, Підгайці –
Улюблене місто моє.

28. 06. 2000 р.


худ. Я Саландяк - титулка Н Федорчук... папір, гуаш.

Ядловський з лемків. Перед ним був Василь Цибульський теж з лемків, як і Богдан Ігор Антонич… з щирих українців – лемків.

Анатолій Ядловський

Сумно ми

Сумно ми на серці, сумно невесело,
бо ся юж не верну нигда в своє село.
Ся не верну нигда до своєй Кам’яной,
де колиси дружно жили сой горяни.
Сниться мі Кам’яна й церковця древ’яна.
Знам же диво виджу, бо єм зашов в хижу.
Й цмунтер зароснений до неба соснами.
І не витко навіт же він – з могилами.
З них діди й прадіди в нас помочи просят.
Лем чужи не чує, як они голосят.

Худ. Я Саландяк – Ядловський, титулка. Папір, гуаш.

Ви також таке примітили: в довколишній реальності час від часу виникають об’єкти, що випадають з реальності, мов той качкодзьоб із схеми Дарвіна, – ссавець… нессавець. Мов той лилик – миша, що літає. Так сталося з цими ось зображеннями: видавець* забракував – не формат! Але світ їх повинен побачити.
Ось :
Василь Зіновійович Цибульський (1957 - 1993)

***
Если в небе солнце светит –
Не увидить мне звезды.
НОЧЬ даёт мне шанс заметить
Светлые твои следы.

худ. Я Саландяк – титулка… папір, гуаш. 2006р.
На ілюстрації – переспів Я Аноніма.

*КАМІНЬ ПОЕТІВ : Альманах. – Львів: «Тріада плюс», 2012. – 196 с.

Альманах представляє творчість літераторів і мистців з міста Підгайці на Тернопільщині, а також тих, хто так чи інакше пов’язані з ним, і є своєрідним підсумком за останні два десятиліття. Серед головних тем – відшукування свого місця в непростих життєвих ситуаціях, вічна пісня кохання, відгомін героїчних віків і відтворення старосвітської містечкової аури. Наскрізним мотивом проходить ідея пошуку локальної ідентичності.

Організатор і редактор Іван Банах.

        Мандруючи в безмежному просторі української поезії, натрапив у Сергія Жадана в його відомих «Метаморфозах…»* на провокуючий мою українську сутність текст.
        - Не знаю, не знаю?! Мене не покидає відчуття, що це було зроблено свідомо… Отже не втримався від критики та аналітики. Ось:

Андрій Бондар

ДІВЧИНКА. ДНІПРОПЕТРОВСЬК
7.04.2006

мама сказала своїй маленькій донечці з морозивом
трирічній здається
«ты гость в этом мире…»

прості та жорстокі це були слова
мудрі як євангеліє

а може вона просто сказала російською
бо якою ще мовою можуть сказати у дніпропетровську:
«сегодня мы пойдем в гости к бабушке» або
«сегодня к нам в гости придет бабушка»
або щось схоже на це
а мені як завжди щось не те причулось

мені причулось як завжди щось найгірше
хоча чому правда – це найгірше

а може просто мама належить до секти свідків єгови
і в них це нормально – так розмовляти з дітьми
не приховуючи найгіршого
не приховуючи простий факт смерті

а може щось просто залишилось поза кадром
і ми не побачили мертву пташку або збитого вантажівкою пса
яких побачили вони
і щоб якось пояснити мінливість світу
мама вдалася до афоризму
який у її секті хтось придумав бо це дуже гарно звучить
«ты гость в этом мире…»

російська мова несамовито афористична
українською так не скажеш
українською багато чого сказати просто неможливо
це якась дерев’яна мова
з якої тільки труну можна зробити
для дівчинки маленької дівчинки яка
йде тримаючись за мамину руку
йде поїдаючи морозиво пломбір
йде в гості до бабусі

чи просто додому


Далі Ярослав Анонім:

    Ти гість на цьому світі – у перекладі на російську буде: «ты гость в этом мире…». Втрачається подоба світу-світла і бере верх поняття мир-спокій і, якщо перекласти ще раз на українську, то вже буде так: ти гість у цьому спокої,- сказала мама дочці, акцентуючи увагу на довколишньому світовому неспокої… Ймовірно вийде ось така логічна «абракадабра», щось на зразок « у меня нет ничего»… Мало того що немає, то ще й нічого!..

        Але цю просту істину людина зрозуміла, щойно була вигнана з раю Богом: ти гість на цьому світі !.. І про це іншими словами безліч разів було сказано українською, ще до того, як російська з’явилася на світ як саме російська… Але твоя правда, Андрію, – «російська мова несамовито афористична»: лиш російською, ні не мовою - ментальністю можна так пихато, наче ти бог, сказати, що ти насправді не Бог! І тільки українською - ні не мовою – ментальністю можна так вишукано плюнути в рідну українську матір…

* Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років
Укладач ЖАДАН Сергій Вікторович
Вид. КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ. Харків 2011 ст.14

Юрій Лазірко

А мене нема (палiндром)

А мене нема -
кома. Замок
є. А мир тримає
око.
Диво. Та ні - малюю. Ламінат - овид
і трава на варті
різи. Ти зір,
а зирк - криза
вірити. Рити рів -
мати там
і світ і ті всі
дари тирад.

5 Серпня 2008

худ. Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Є знаком родового гнізда! (За книгою Є.Паламарчука та І.Андрієвського «Зорі Трипілля» (друге видання). Видавництво «Теза», Вінниця 2005 р.) Отже до нацистської символіки відношення ніякого немає!
Цікавим є сам майстер,чудовий спеціаліст візуальної поезії, що зареєстрований в Поетичних Майстернях Віть Вітько...
2012р.

Оля Лахоцька

Не-(г)ода

Зі спектра цвіту
перейти у біле –
така твоя, скиталице, пора.
Колись росло,
сміялось і шуміло,
а ти пішла туди,
де біль-гора…

Там шлях один –
в обійми вогнептаха
з ім'ям непевним –
чи то жар, чи жаль.
Ти йшла на гору,
а зійшла на плаху,
і в твого ката
очі, як мигдаль...

Сліпих вітрів
не зупинити бігу –
помолишся
за недруга палкіш,
бо кожен йде
перед сліпучим снігом
таємну осінь –
вогняний рубіж.


Я Анонім
ТИ В ОБІЙМАХ ВОГНЕПТАХА
(ображений аналог)

…в обійми вогнептаха
з ім'ям непевним –
чи то жар, чи жаль...
Оля Ляхоцька

Смієшся-плачеш…
Ти вся така…о-ох. Ха -ха!
В обіймах вогнептаха…
Роблю ВЕЛИКІ ОЧІ – бачиш?
Як я тебе не ро-зу-мі-ю!..

От якби не торкав устами десь,
от якби не тулився тілом ввесь…
ти б розуміла, як я глибоко вмію
і люблю тебе не розуміти…
І бАйдуже уже надалі - ха-ха! -
що ти була в обіймах вогнептаха,
а мої очі не мигдаль, ач! Знаю:
був катом для інтимних тіловин!..
Впродовж ночей… і маю?..
і досягнув ?! - лиш іронічних сміховин
в кутках заслізнених очей…

А так… а що? А я люблю тебе не розуміти!
2012

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

“Сонячна система, як і весь Всесвіт…” Далі читай: Ольга Будзан. «Замкнене коло або про порядок у Сонячній системі».
Поетичні Майстерні. http://maysterni.com/publication.php?id=82840

У своєму творі Ольга Будзан, “замкнувши” коло порядку в Сонячній системі, залишила логічно «незамкненим» коло Всесвіту подальшого (загальнішого) – всіх зірок (планетарних систем подібних сонячній) та чорних дір космосу. Там начебто існує (висловлюючись науково-популярно) такий порядок : чорні діри безупинно пожирають матерію і, зрештою… її поглинуть. Є й оптимістичний варіант – діра, поглинувши матеріальний простір та обновивши матерію, викидає її… знову в навколишній космос, можливо, з допомогою сонць (зірок).* Не буду стверджувати, що я правильно зрозумів природу цього явища і що це вже останнє коло Всесвіту, яке потребує логічного «замкнення»… Хочу зосередити вашу увагу на іншому - на субстанції нематеріальній… тій, що увесь цей колосальний (для людської свідомості) матеріальний простір пронизує одномоментно поза часом і простором – це ідея і Ідея ідеї – Бог.
Закономірно виникає запитання , як людська свідомість може, заперечуючи Бога, не усвідомлювати, що таке заперечення є всього–навсього мізерною ідеєю… і отже, яким би абсурдним не виглядав цей мій висновок, по суті, заперечення Бога має “божественну” (нематеріальну) природу.
Матерія без ідеї (інформації) - ось те «ніщо», що може існувати як абсолютне «ніщо»… Але якщо таке «ніщо» існує, то воно логічно вже щось (інформація)… А якщо інформація без матерії… “Абсурдність” існування для людської свідомості такого логічного ряду очевидна… Цей умовивід може бути аргументом на користь існування Ідеї ідей – Бога, це, щоправда, додає ще більше абсурду до загальної картини непотрібних доказів, бо Бог вимагає лиш віри…
То що таке ідея? Очевидно, що ця субстанція логічно - не коло, хоча зв’язка понять матерія–ідея більше ніж натякає на наявність кола… але ж виключно у філософському просторі ідеї – Ідеї ідей... Сама ж матерія начебто глуха та важко проникна… для самої матерії… А для ідеї? А для проникнення матерією в матерію з допомогою ідеї? Здавалось би, копаючи землю порівняно легко, проникаємо матеріальною лопатою в матеріальний грунт… Та насправді ж - скільки ідей! Починаючи з банальної, наприклад: а посадимо на тій грядці… І не завершуючи навіть ідеєю кристалічності будови сплаву заліза та вуглицю, з якого виготовлена лопата, яку штампували на звичайному заводі , але яку колись першим викував коваль, а те залізо… Очевидною є безконечність того ряду та оптимістична сила звичайної повсякденної ідеї.

А Ідеї ідей!?

* Інакше кажучи, інформація, що потрапила в чорну діру, у чорній дірі і зберігається. Виникає питання: «Для чого чорні діри?» Відповідно до тієї ж теорії суперструн, частки здобувають у надрах чорної діри таку колосальну енергію, що вона їх просто викидає… в 9-мірний простір!
Інтернет. Секрети всесвіту! Теорія чорних дір? http://www.esc.lviv.ua/zagadki-chornix-dir/

худ. Я Саландяк

Ольга Будзан (1961)

КАРИКАТУРИ ТІНЕЙ НА СТІНІ…

Карикатури тіней на стіні
малює ніч по чорному чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час між долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

худ. Ярослав Саландяк - ПЕРЕПЕТІЇ ЧОРНОГО КВАДРАТА (фотошоп)

Василь Світлий (1968)

ЦВІТ ПІЗНІЙ У ВЕЧІРНІМ САДУ

Привіт !
Я твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.
А хочеш, ще стану туманом,
Росою тебе освіжу,
Медовим цілунком духмяним
Уста твої ніжні торкну.
Промінчиком лагідним стану,
На вроду спогляну твою,
То вітром грайливим нагряну
У пору нестерпно-жарку.
Чи стану далеким, як зорі,
Солодким мереживом сну,
Краплиною щастя у тобі,
Струмочком кохання зійду.
В блакитно-небеснім узорі
В долоню твою упаду,
В любові з тобою і в горі
Земну цю дорогу знесу.
Бо ти, ти у мене єдина,
Одна в цілім світі така.
Лебідко кохана, тужлива,
О сестронько вірна моя.
А я — є твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.
вересень 2010р.

худ. Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Еміль Боєв

а в тумані

а
в тумані
ані ані
ані полі
ані тані
ані мані
ані гані
ані пана
ані пані
ані йоржиків
в сметані
тане тане
все в тумані
ані ані
ані ані
ані
ан
і
а

Оксана Маїк (1969)
*
як чорна кава
зранку до сніданку
не зроблена
не подана до ліжка
як ця агава
що цвіте на ганку
прощальним цвітом
як самотня кішка
трикольорова
наче б на удачу
й гірка цукерка
видана на здачу

такий мій світ
така судьба чи доля
яв чи омана
воля чи неволя

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Василь Кузан (1963)

« Гріх - 3»

Робити вибір з тисячі доріг
І думати –
Це неспасенний гріх.

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

худ. Я Саландяк - "Самота", композиція на тему... (фотошоп)*

* Тетяна Мілєвська (2011)

одинокие души

чужая-странная нелепо
прилипла к окнам этажа,
ты почему в квартире этой,
уйди, тревога не моя,
чужая женщина, случайность,
не понят мой тебе привет,
уйди, наивная нарядность,
не для тебя горит здесь свет.
не для тебя уют и чаши,
вода согрета не тебе,
я в ожидании гарячем,
а ты как прежде здесь и здесь.

чужая женщина в квартире,
стоит как прежде у окна,
который год холонут чаши,
она стоит, она одна...

11.09.2012

ЯРОСЛАВ ЧОРНОГУЗ

ОСІННІ РОЗДУМИ
Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

худ. Я Саландяк композиція Осінь 12 (фотошоп).

Автори / Юрій Кондратюк / Вірші

…доживу до весни і проп`ю

…доживу до весни і проп`ю
капелюха
там вже буде сонячно
і сухо
там не буде ні дощів ні
завірюхи
та ще мороз як та лиха
свекруха
і капелюх
ховає вуха…

худ. Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Роман Росіцький (1965)

Ріка часів розмила береги

Ріка часів розмила береги,
Джерела душ замулюючи страхом.
Збивають жал зміїних батоги
Пречистих мрій сліпучо-білих птахів.
2007
ФРАГМЕНТ КОМЕНТАРІВ

Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2012-06-18 19:15:35 ] - відповісти
Роман! Мене цікавить твій перший текст... Як ти дивишся на такий варіант?..

Роман Росіцький (Л.П./Л.П.) [ 2012-06-19 14:14:36 ]
...Такого оптимістичного прочитання не сподівався...

Я Анонім Мандри...

З вище наведених коментарів випливає якась різниця між двома об’єктами. Один: “Ріка часів...” наведений ось, вище. Інший - нижче.



худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Маріанна Шутко

"Я - Жінка з Адамового ребра"

Так мало у світі добра,
Бо ходить по світу лихо.
Я - Жінка з Адамового ребра
Плакати мушу тихо.
Який мій довгий вік,
Утома - на сонні вії.
Ти - бог, бо ти - чоловік,-
Нездійснені надії.



худ. Я Саландяк композиція на тему... (фотошоп)

З ТВОРІВ ЧОРНЯВОЇ ЖІНКИ
Переклад - Я Анонім

CRAZY - КОЛИСКОВА

під землею милою
мертвячки,
їх їдять без поспіху
хробачки,
їм, повір , малесенький,
все одно
тіло чиє гризти,
таж воно
не змахне сполохано
вітром рук,
лише дощик томиться:
тук та тук...

хто були покійнички
хробакам -
абсолютно в цілому
пополам,
злодій, лиходій, монах ти,
напівсвят,
кожний отут робиться
брату брат,
шлюха ти чи скромниця,
неспроста
під землею доброю,
як сестра.

прошепчи їм солодко:
баю-бай,
а відтак драбинкою
утікай,
шарик обертається
голубий,
спи, маля, не кИдайся,

Бог весь твій.

худ. Я Саландяк
1

МАНДРИ: ОПТИМІСТИЧНЕ УЗАГАЛЬНЕННЯ, ВИВЕДЕНЕ З РЯДУ ПЕСИМІСТИЧНИХ ПОДАНЬ.

Свідомість приречена вишукувати та робити оптимістчні висновки, виходячи навіть з іронічно-саркастичних сюжетів на зразок “бенкету під час чуми”*, що за логічну основу мали бунт проти Бога з ось такою (приблизно) мотивацією: чому ж Ти нас караєш усіх без розбору? Якщо Ти так, то й ми не будемо дотримуватись правил... Бунт звичайної людини, яка інколи, в час життєвих негараздів, каже: Боже – це ж несправедливо! Чи то Шевченків бунт:
...а до того
Я не знаю Бога ,
бо заступався Тарас за Україну :
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Молилася, турбувалась...
і незважаючи на “кривавість сюжету”, надіється поет на оптимістичне завершення :
Все покину, і полину
До самого Бога...**
...ачи “оптимістичної” ленінської (Володимира Ульянова) теорії раю без Бога (комунізм), перетлумаченої на бісівський лад ідеї Християнської справедливості, спотвореної модною на той час теорією атеїзму...*** Чи навіть і суті самого атеїзму - вкрай песимістичної логіки героя роману Федора Достоєвського, таки справжнього атеїста: ”Я не розумію, як міг до цієї пори атеїст знати, що нема бога, і не убити себе негайно ж?”****. Він обрав “найоптимістичніший” вихід з безглуздої для нього дійсності (без Бога) – кулю в лоб... Погодьтесь – вихід справді найпростіший, хоч чорно, та все ж оптимістичний, бо позбавляє героя від світоглядних мук його сумління!..Та чи позбавляє... і про яке сумління може іти мова за такого світобачення?
І ось, нарешті, представлена тут: “Божевільна колискова” Чорнявої жінки, очевидно, (мені так здається) творилась автором з усвідоленням непростої логіки світобудови – світоглядної іронії:
а відтак драбинкою*****
утікай...
але врешті, хоч з іронією, все ж оптимістичне завершення :
Бог весь твій.!

Людина приречена на оптимізм! Беручи на віру існування Бога, сумніваючись та утверджуючись у вірі, іронізуючи та шепочучи молитву покори... Ще за біблійних часів бунтуючому Йовові Бог сказав : “ Коли маєш рамено, як Бог...”******
- Але хто з людей має рамено, як Бог?!

*як результат оптимістичний: “Декамерон” Джованні Боккачо.
** Тарас Шевченко: “ Як умру то поховайте...”, “Розрита могила”.Цей аспект частково опрацьований мною в публікації: “ОКСАНА ЗАБУЖКО -- ШЕВЧЕНКІВ МІФ УКРАЇНИ. Гайдамаки (роздуми про долю і фундаменалізм)”. (Поетичні Майстерні. Аналітика).
*** Очевидно – йому (іудеєві) не давала спокою слава Ісуса Христа (також іудея)... – але на хресті розп’ятим він бути не хотів (і... розіп’яв півсвіту).
****Ф.М. Достоєвский “Бесы” - ”Я не понимаю, как мог до сих пор атеист знать, что нет бога, и не убить себя тотчас же? ”.
*****Ще за трипільської пори символ драбини використовувався в значені переходу в інший світ.
******Книги Старого Заповіту. Книга Йова 40.9

2

ЛОГІКА ІРОНІЇ

Загалом, як для такої назви ”Crazy-колыбельная”- “Божевільна колискова”, сюжет розвивається надто логічно, адекватність причинно-наслідкового ряду очевидна, за вийнятком одного моменту: а хто ж він, той “малесенький”? – якась третя особа, несвідома цього дійства чи читач цього тексту?..А хто ж тоді має вчинити дію:
прошепчи їм солодко:
баю-бай,
а відтак драбинкою
утікай…
Читач, що усвідомив ситуацію, ”утікай” від людей, які перебувають в ілюзії, а їм , дурненьким, “баю-бай”...?! Але ж кожна окрема людська свідомість, чи розуміючи, чи не тямлячи того, завжди тіло покине хробачкам та “драбинкою втече”... До кого ж тоді звертається автор: “спи, маля …”– не до хробачка ж? Але і хробачок, зрештою, теж вічноголодненьке “маля” . Бог і до нього (таким чином) виявляє свою прихильність!?.
А ще з цього тексту (“Crazy-колискова”) можна вичитати й таку оптимістичну мораль: не бійся, ці хробачки душу не гризуть (продовжити іронічний ряд риторичним запитанням: а що то за хробачок гризе твоє сумління зараз? Чи не хробак невіри та сарказму?)!
Тепер начебто усе стає на місце і Crazy-божевілля (логіка абсурду) вдало вписується в сюжет...
2012


ДОДАТКИ

Первісний текст

Чорнява Жінка

Crazy-колыбельная

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.
2012

ТЕХНІЧНИЙ ПЕРЕКЛАД
(згідно: Новітній російсько-український словник Харків Сінтекс 2004)

Crazy-колискова – Божевільна колискова

під землею (грунтом) ласкавою (пестливою, голубливою, приязною, привітною)
мертвячки,
їх їдять неспішні (не нагальні, не пильні)
черв’ячки (хробачки),
їм, повір мені, маленький,
усе одно (байдуже, однаково),
тіло чиє обгризати,
адже (же, таж, бо, але ж) воно
не змахне (не махне) злякано (сполохано, сполошено)
вітром (вітровієм) рук,
тільки (лише, лиш) дощик (хлющ) мається (томиться, знемагає, мучиться):
стук-та-стук (торохтить)...

ким (хто) були покійнички (небіжчички),
черв’чкам (хробачкам)
абсолютно (цілком, цілковито, зовсім) в загальному-то (загалом)
пополам (навпіл, наполовину),
крадій (злодій), лиходій, чи ти монах,
напівсвятий,
кожний (кожен, усякий) тут (отут) стає (робиться)
брату брат,
шлюха (перекладу немає) або (чи, чи то) скромниця,
неспроста (недарма, недурно)
під землею (грунтом) доброю (лагідною, ласкавою),
як сестра.

прошепчи їм солодке:
баю-бай,
а потім (далі, після, відтак) по драбинці (східцях)
утікай (тікай, біжи),
кулька (шарик, балабушка) все обертається (крутиться, вертиться)
голуба,
спи, малюк (маля), не здригайся (тіпайся, жахайся),

Бог з тобою.

ОКРЕМО ВДЯЧНИЙ БОГДАНУ МАНЮКУ. ВІН ЗНАЄ ЗА ЩО.

Василь Кузан (1963)

За вікном

Сніг поволі сповзає з полів –
Залишається чиста поезія
Бруду.
2012

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп).

Світлана Майя Залізняк (1963)

Натюрморт

У пучку – сіль.
І посипаю рану...
Синок жуків на синю тацю склав…
А місяць, ніби долька мармеладу,
Прилип до неба зоряного скла.

Айву, три смокви, грушу, перчик, сливу
Кладу на теракотову таріль...
До серця – мушлю, що везла із Криму.
Присмачує мій чай... солодка сіль.

2004-2012

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Я Анонім – Мандри...

ЖУКИ
(аналог)
Синок жуків на синю тацю склав…
Світлана Майя Залізняк ”Натюрморт”

І свічка вже не полум’яна,
і моя, ні... не сердечна рана,
і не такі жуки...
Лиш місяць той і сонечка
усі - на всі віки...

У тебе син - у мене донечка
й дружина кохана.
2012

Світлана Майя Залізняк (1963)

Натюрморт

У пучки - сіль.
І посипаю рани...
Палю листи...
І догоря свіча...
А місяць, немов долька мармеладу,
Прилип до неба зоряного скла.

Айву, три смокви, перець, сливу
Кладу на теракотову таріль.

Додому повернулася із Криму.
Присмачує мій чай... солодка сіль.

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Я Анонім - Мандри...

НЕВПОПАД
(аналог)
Додому повернулася із Криму.
Світлана Майя Залізняк “Натюрморт”

Вернувся з Криму...
(там не був ніколи...).
Ні! Не радію –
Світлана палить
не мої листи!

...Світлана - губки!
Світлана – щічки!
Світлана – оченятами блистить...

Не розрізняю букву... без...
а в окулярах - змісту,
не ловлю риму,
наводити мостів
не маю на меті –
і ні сюди, і ні туди...

Хлюпоче Чорне море об мої уста
солону хвильку... солодкої води.
2012

Тетяна Мілєвська (2011)

Я замуровую слова,
Ховаю душу.
Та вибиратися з тенет
Таки не мушу.

Я їх ховала у дощі,
В трояндах й сумі,
Вони зліталися у сні,
В серцях від глуму.

Я замуровую слова
Нехай так буде…
Незамуровані слова -
Це просто будень.


22.00.15.05. 2012
Патара Бачія (Л.П./Л.П.) [ 2012-05-15 23:32:09 ] - відповісти

Незамуровані слова -
Це просто будень,
А замуровані дива
Приносять людям!!!;-))))))

Юрій Лазірко (Л.П./М.К.) [ 2012-05-16 15:50:43 ] - відповісти

я замуровую
аж двічі
мур -
мур-мур
:)

Я Анонім Мандри...

Одним із значень дієслова замуровувати є: ... муруючи, вставляти що-небудь у середину чогось; вмуровувати... А “мур-мур” Юрія Лазірко такий симпатичний, бо дівоче прізвище моєї матері Кіт - мур-мур...
А десь там, у всесвіті інтернету, в сузірї Поетичних Майстерень, на одній маленькій планеті... цеглинка до цеглинки... З кожного по цеглинці... не камінь за пазухою!
2012

Богдан Манюк
УЧИТЕЛЬНИЦЕ

Вы нам с изюминкой о Блоке,
принцессой кланяясь ему…
Мне не до Блока на уроке,
встревожен я не потому.

Меня волнуете Вы сами
движеньем губ, сияньем глаз.
Мы с Блоком, восхищаясь Вами,
как песню, слушаем рассказ.

Но слышим только голос нежный,
забвенно-трепетную речь.
Ваш каждый взгляд – огонь небрежный!
О Боже, как его сберечь!

С улыбкой Блок в пыли портрета,
я улетаю в мир богов…
Звонок… и песня недопета…
Шаги… мелодия шагов…

Во след Вам солнечное эхо,
разлуки горькая звезда.
И мне, и Блоку не до смеха,
и мне, и Блоку – в никуда…
1982р.

Ярослав Анонім
Технічний переклад*
УЧИТЕЛЬЦІ

Ви нам з родзинкою (живчиком, перчиком) про Блока,
принцесою вклоняючись йому...
Мені не до Блока на уроці,
збентежений (стурбований, потривожений, занепокоїний) я не тому.

Мене хвилюєте (бентежите, тривожите, зворушуєте, збуджуєте) Ви самі (насправді)
рухом (порухом) губ, сяянням (зорінням, променінням) очей (віч).
Ми з Блоком (я з Блоком), захоплюючись (замилувавшись) Вами,
мов пісню, слухаємо розповідь (оповідання, оповідь).

Та (проте, але, однак, все ж, таки) чуєм тільки (лише, лиш) голос ніжний (тендітний),
Забуванно (непам’ятно)-трепетливу (тремтливу,тріпотливу,мерехтливу) мову.
Ваш кожен (кожний, усякий) погляд – вогонь (вогнище,багаття) недбалий (неуважний)!
О Боже, як його зберегти (заощадити)!

З усмішкою (усміхом, посмішкою) Блок в пилу (порохах, куряві) портрета,
я відлітаю (лечу, лину) у світ богів (поринаю в рай)...
Дзвінок (дзвоник)…і пісня (співанка) недоспівана (недовершена)…
Кроки (хода)… мелодія (мелодика, мелодійність) ходи…

В слід (услід) Вам сонячна луна (відзвук),
розлуки гірка зірка (зірниця).
І мені, і Блоку не до сміху (не смішно),
і мені, і Блоку – в нікуди…

* Згідно Новітнього російсько-українського словника. Харків Сінтекс 2004

МАНДРИ...

Сказати, щоб я був здивований появою російськомовного тексту на сторінці Богдана Манюка в Поетичних Майстернях? Богдана Манюка, відомого мені українофіла, патріота та й просто щирого українця? Ні! Просто цього разу був у курсі його творчих задумів. Але тут я дещо прикро вражений рівнем так званої “російської ментальності” (мене вона просто бісить) , але це, напевне, просто високий професійний рівень автора...
Воно то так, але однак явно проглядає і: ”Ах! Це є щось, бо воно російською!”.
- То візьми та переклади українською мовою, якщо це тебе так турбує! – запропонував Богдан.
- Знаєш... Я ніколи не був закоханий у вчительку російської мови – наша була старою занудною каргою, прости Господи. Та й тодішня ситуація... ти ж пам’ятаєш, як нас нагло силували любити комуністичну партію і “великий , могучий русский язык “... Мені ще й досі робиться гидко на душі від того “збочення “, та пригадується тогочасна популярна “реприза” на цю тему : то хіба що можна псові трохи сексу без любові! А оскільки процес цей триває і нині... Сам розумієш – буде не щиро!
- Справжній майстер повинен просто робити справу, а не шукати причини!
Зрештою, я погодився з таким аргументом (тим паче, що щось подібне я уже робив) і взявся спочатку просто перекласти, правильніше буде сказати – витлумачити Богданів текст українською мовою, бо перекласти в моїй свідомості уже викристалізувалось в афоризмах: перекласти з хворої голови на здорову, з пустого в порожнє, з кишені в кишеню... а термін – витлумачити - звучить об’ємніше... і згідно тлумачного словника сучасної мови одним із значень - витлумачити – перекласти.

З Богдана Манюка
УЧИТЕЛЬЦІ
(витлумачення українською)

Ви нам з родзинкою про Блока,
уклін принцесою йому...
Ні, не до Блока на уроках,
стурбований я... не тому.

Мене хвилюєте самі Ви
губ порухом – очей сіянням.
Ми з Блоком, мов на образ діви...
нам піснею оповідання.

Та тільки голос чуєм ніжний
Віддалену, щемку молитву
Ваш кожний погляд – вогневійний
О Боже, як не загасити!

З усміхом Блок в пилу портрета,
Я ж відлітаю...як завжди
Дзвінок...і змовкнула соната...
І крок ... мелодія ходи...

Услід Вам сонячного штриху,
розлук... зірниця гіркоти.
Мені і Блоку не до сміху,
мені, і Блоку в нікуди.


Але вже по ходу тлумачення так захопився, що покривив душею та зробив ще й переспів цього тексту (той же тлумачний словник каже : переспівувати - ... перекладати вірші,не дбаючи про точну відповідність оригіналові).


З Богдана Манюка
ВЧИТЕЛЬЦІ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
(переспів)

А ти із перчиком про свого Блока,
щораз поклони ставлячи йому...
Та не до Блока на твоїх уроках -
надміру збуджений... чомусь?

Сама й збентежила, насправді,
уст кольором , очей зорінням.
Я і без Блока цьому радий,
за пісню маю твоє воркотіння.

Сприймаю тільки голос ніжний,
мов таємничу трепетливість зову,
а погляд – мов вогонь пломінний...
О!!! Обпектися б знову й знову!

Єхидно Блок з-під порохів портрета,
а я прогулююся звільна світлим раєм...
Та дзвоник обриває ритми менуета...
І кроків твоїх музика стихає.

Вслід за тобою проблиску полуда
розлуки гіркістю: о, не здійсниться!
І що мені від того Блока буде,
коли пішла така цариця?..
2012

композиція - худ. Я Саландяк (фотошоп)

Оля Лахоцька

Несказане
уклякає,
важчає
мною
невловимо,
як рай, утрачене

неосвітлене моє
слово –
павутинки
прозора грація.

Сонце Місяць (Л.П./Л.П.) [ 2012-04-02 03:46:14 ] - відповісти

єдине ~ як дізайнєр дізайнєру ~
...а тема під темноводдям справді
айсберґ..

худ. Я Саландяк - композиція ... (фотошоп)

Ярослав Анонім - Мандри...

Але “як дізайнєр дізайнєру”, в унісон Сонце Місяцю тверджу: ”справді... “,
вірніше, насправді ж вся сила афекту ”темноводдя “ у світло-кольорових властивостях ”айсберґа “...
Ти, Олю, уже сказала, що сутність “неосвітленого слова” – “павутинки прозора грація”, і я побачив маленького павучка, який мандрує веселим, теплим небом душі кудись собі... в нікуди... Те нікуди – “айсберґ” - той, що на нього вказує “як дізайнєр“... і нічого, що холодність та твердість того образу (“айсберґа”) уже закладено у нашій свідомості, але ж і прозорість та нескінченність для промінчика світла в силу кришталевості структури... Твоє “неосвітлене моє слово” само є наче просвітом у таємничій природі того “темноводдя” і, проблиснувши там невловиме, воно може собі безконечно блукати цим світом, мов химерний фантомчик, або все ж таки упійматися в ту чорну, павутинну, згідно її природи, сіть логосу, традиційно-чорні тенета друкованого тексту ... Чи не смішно - павучок потрапив у павутиння...
Не переймайся! Чорний (освітлене слово) текст сам, мов айсберг... нараз як зблисне кольоровим промінчиком логічного парадоксу! - вже й не сподівався...
Чорні букви, незважаючи на свою зовнішню непривабливість та поглинаючу силу чорного, мають одну стійку властивість – матеріальність, а як усякий матеріальний об’єкт , вони намацальні... До них приходять сліпий і зрячий, ситий та голодний та... щоб торкнути, усвідомити, смакувати... сутність, і що вже, ну зовсім парадоксально – щоб відчути усю нематеріальність природи матерії.
2012

оформлення худ. Я Саландяк (фотошоп)

Лариса Омельченко (1967)

ОСІННІЙ ДОЩ
Краплі поту, шампанського, сліз…
Незакінчений свіжий ескіз.
Повний келих рясного дощу
Осінь п’є досхочу, досхочу.

Краплі щастя, потоки журби…
Ох, без свята лишились баби:
Літо бабине не відбулось,
Після спеки – дощем затяглось.

Краплі бід, ручаї сподівань…
Осінь в душу ввійшла без вагань.
Юність – десь там, за склом вітровим.
…У дощу вензель вийшов кривим.

Кожен – літеру бачить свою,
Я також її упізнаю…
26.10.1996.

оформ.худ. Я Саландяк - фотошоп.

Микола Дудар (1950)

ЗАВИСТЬ...

Ну а что, если нагло и смело?!.
Ну а что, если жаждет душа --
Обе зависти (черную с белой)
Хорошенечко перемешать?!.
Смолкнут звуки...Уставшим оркестром...
Языком прихожан...Рукоплеск !
-- Уступите- ка место, маєстро!
Больно сладок успеха блеск...
2011.

Технічний переклад з російського наріччя *

ЗАЗДРІСТЬ… (заздрості, заздрощі)

Ну а що, якщо (коли, як, раз) нахабно (зухвало) і сміливо (сміло)?!.
Ну а що, якщо жадає (прагне) душа (особа) –
Обидві заздрості ( чорну з білою)
Гарнесенько перемішать?!.
Замовкнуть (позамовкають,умовкнуть, ущухнуть) звуки...Утомленим (стомленим, змореним) оркестром...
Мовою (язиком) прихожан (у словнику нема)... Плескання (аплодування)!
-- Поступіться-но місцем, маестро!
Дуже (вельми, надто,сильно) солодкий (ласий) успіху блиск (виблиск, полиск, пишнота).

* Згідно: «Новітнього російсько-українського словника» -
Харків Сінтекс 2004

Оскільки Чорнява Жінка (редактор Поетичних Майстерень)має певні притензії що до вживання мною терміну "російське наріччя"(див. коментарі) подаю:
ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ
Ось Вам добірка цитат вирваних навмання з російського культурного простору:

«Вот богодухновенная Библия Ветхого Завета на российском наречии в переводе...

Изложение российским наречием Песни о избавлении Сербии // Антоновский М.И. ...

Велено было коллежскому секретарю обучить дикую птицу российскому наречию купно ...

Не будут его читать и ее друзья, живущие от нас далеко, и вряд ли вообще владеющие российским наречием...

інтернетний простір.

Ярослав Анонім
Прийнятний варіант українською мовою

ЗАЗДРІСТЬ…

Ну а що, як нахабно і сміло?!.
Ну а що, якщо прагне душа –
Власні заздрості ( чорну і білу)
Гарнесесенько перемішать?!.
Вщухнуть звуки... Заглохлим оркестром...
Словом пастви... Овації сплеск!
-- Поступіться-но місцем, маестро!
Вельми ласенький успіху зблиск...

ІДЕОЛОГІЯ КОЛЬОРУ. ВІДТІНОК СІРИЙ.

Ну а що, якщо прагне душа –
Власні заздрості ( чорну і білу)
Гарнесесенько перемішать?!.
Колір буде сірий (сіра заздрість)! Але даний кольоровий аспект, перебуваючи не у площині реальних (фізичних) кольорів, а у просторі чистої ідеї (чорно-білого тексту) не дає нам повної візуальної картини. Згідно усталеному стереотипу, сірий – нейтрально-сірий (суміш білого та нейтрально-чорного барвників), а моє кольорове розуміння зокрема полягає в тому, що є кольори: чорний нейтральний (ні той, ні інший), чорний той (червоний) і чорний інший (синій), білий (холодне світло), жовтий (тепле світло). Усі змішання чорних (ні того, ні іншого і того, і іншого) з білим врезультаті дають сірі (за аналогом) різної яскравості відтінки (власне, нейтрально-сірий, голубий, рожевий, світло-фіолетовий...) Чорний (ні той, ні інший) в силу своєї нейтральності усі інші кольори просто поглинає, роблячи картину світу чорною, нейтрально-сірий цю властивість зберігає, але уже не маючи такої сили, як чорний - просто робить картину нейтрально-сірою, як він сам...
Жовтий (тепле світло) реальні кольори творить: з чорним-синім – зелений різної насиченості, з чорним-червоним – помаранчевий... Освітлена білим (холодним світлом) картина грає кольоровими відтінками!
Зрештою, ось якою, на мій погляд, виглядає та картина у фізичних кольорах:

худ. Я Саландяк (фотошоп)

БОГДАН МАНЮК
***
Хоч бадьориться ще, хоч дзвінка і не квола,
Одзвучала душа, наче арфа Еола.
Таємниці пильнує. Мов сторож, колує –
Тільки кола любові тікають із кола.

худ. Я Саландяк (фотошоп)

ПЕРЕПЕТІЇ БАЧЕННЯ
Внутрішнім зором: образи швидкоплинні, асоціації ледь вловимі, суперечливі думки, незгідні з внутрішнім порядком свідомості... але свідомість шукає та вимальовує прийнятні варіанти та потрібну їй гармонію... Здавалось би, чорний текст...
Хтось інший побачить другу картинку та інші кольори – хтось в іншому вимірі... подивується, хтось – дальтонік...

Катя Тихонова

БУЛО І НЕ БУЛО

Все якось так - було і не було.
(старий сусіда човга в темний вечір).
Із вени брали кров. Пили вино.
Відкрили двері. Кликали Предтечу.
Згубивши совість, принесли вогонь
(щось має в дикій темряві світити).
Всі відcахнулись. Зупинились осторонь.
Хотіли жити.
А що життя? - було і не було.
Степи ж живуть копитами і травами,
над ними сонце не одне цвіло,
і не одна душа здавалась гарною.
Ось тут. Де все було і не було,
і там, де ще слова постануть справжністю,
ми сидимо. Терпке вино п"ємо.
Здаємося привітними і гарними.
Мовчить люстерко. Бо воно сліпе,
покрите пилом, щастя віджило
(тому воно й не розрізнить тебе).
Ось так і все - БУЛО І НЕ БУЛО...

Я Анонім

ПЕРЕПЕТІЇ (аналог)

В перипетії часу
ти
подумала: уже допили чашу,
хоч ще й нічого не бу - ло…
Воно так зАвжди – на усі світи,
і на усі смеркання та світання…
Здається - здогадалась ти:
мить перша - вона ж остання…

В перипетії часу
матеріальне тло
і фон?
А хто придумав час? Ньютон
(чи ще до того щось було?),
сказавши нам про абсолютний та відносний плин, маючи на увазі Бога – вічність і життя – мед та полин… а чи Ейнштейн, що насміхається над нами і часом-простором «кривляється матеріально…» та ще кванти…
Ах! Повсякчас торкаючись, здавалось би, матеріальності часу, хто не усвідомлював усієї ілюзії цього поняття?
Але якщо вже Ньютон та Ейнштейн… якщо Академічний тлумачний словник (1970—1980) тлумачить: ЧАС, у. філос. Одна з основних об'єктивних форм існування матерії, яка виявляється в тривалості буття.
То що ж, я можу взяти час у руки?.. І беру когось за горло... Поперед мене - простір! А де простір, там поступ, рух… і там час – найефімерніший із трьох. “Ось тут. Де все було і не було…” Відчуття ілюзії мене не покидає, і водночас страшно без поняття часу. А як би воно без нього?
- Ідея, вона ж матерія (позбувшись ілюзії часу) стає одночасною, безперервною та нерозривною… Уже нема - було і буде, - одне лиш Є завжди і всюди! Щезає простір та рух - ти мізерний атом і безконечний всесвіт одночасно ( ти ж створений... з ”глини”, то ж нею є) і лиш усвідомлюєш ілюзію простору – руху – часу! Ілюзію, що теж створена з глини Ідеї...
Чи не так?!

Вільна Айлен (1985)
Мій перший віршик

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві.
А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і
чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...
1994 рік.

НАЇВ

Наїв (примітивізм) як творчий метод мені добре відомий і рідний як стиль живопису...але якщо «наїв» - творчий метод, то наївність - стан душі. Душі якої?.. Яка не знає страху! Отже, все довкола і поезія також...підвладна тому пориву. Поезія, що є наївною за змістом, наївною за формою!.. Мандруючи сторінками Поетичних Майстерень, натрапив на подібні тексти у Айлен, а наведений вище текст ще й зумисне наголошує на наївності...
Але... усі поети, не дивлячись на їхню сьогоднішню величину, та вміння майстерно жонглювати словами, переймаючись, насамперед, тим, щоб це було майстерно, дуже часто за звучними зворотами та ретельно дібраними римами, правильними наголосами та вирахованою кількістю складів у рядках, гублять той початковий найщиріший (наївний) зміст.
Але! Усі поети були колись наївними... пишучи свій перший віршик!
Ось і мій перший римований текст:

ОСІНЬ

Уже тепло
З землі пішло.
Лишилась осінь
І вітер носить
Пожовкле листя.

Квіти пов’яли,
Вітер гуляє
Там, де вони
Собі росли,
Мов діти в колисці.

Сум заповзає -
Серце стискає...
Осінь в душі,
Мов надворі.
Небо сльозиться...
1976

Пародій принципово не читаю. Не-при-є-мно! Очевидно тому, що переважна їх більшість підпадає під другу частину визначення, що його дає Словник іншомовних слів: 2) Зовнішнє наслідування, яке спотворює суть. Просто кажучи – вони не «дружні»... Не будемо про неприємне.
Але ось трапилась мені на очі дружня пародія Ксені Озерної на вірш Михайла Бобикова "Сонце" (збірка "Трактування")... Не змінивши своєї думки про пародію, але будучи в захопленні від цього тексту, втяв (зробив) ось таку... антипародію:

З поміж багатьох еротичних текстів Поетичних Майстерень я вибрав два. Чудово римовані, чуттєві, грайливі, спокусливі... Ось:

Чорнява Жінка

І БУДЕ НІЧ...

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...


І другий вірш Чорнявої жінки:

ДРАЖНИЛКА

Я можу бути різною:
нахабною, капризною,
жаданою, шаленою,
як гімназистка, чемною,
коханкою Орфею...

от тільки не твоєю...

А ось проза, фрагмент моє перепалки на сторінках Поетичних Майстерень ( Мандри в космосі 5) , знову ж з - Чорнявою Жінкою:

Анонім Я Саландяк: ... Я Вас маю за жінку розумну...

Чорнява Жінка: ... Не пам’ятаю, коли ми так зближувалися, щоб Ви мене "мали"...

Спочатку я оторопів не розуміючи, що та ... Жінка мала на увазі. Того разу я промовчав... і аж усвідомивши «двомовну ментальність» авторки переглянув її сторінку та знайшовши там чудові україномовні зразки, зокрема, і еротичної поезії, наважився сказати наступне:
ІНТИМНА ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА НА СТОРІНКАХ ПОЕТИЧНИХ МАЙСТЕРЕНЬ.

Оте «иметь» в розумінні статевого акту в російському наріччі, робить ситуацію із вживанням цього слова анекдотичною: якщо українець може мати жінку, дочку та корову, з дужиною – кохаючись, дочку - ніжно люблячи, а корову - просто маючи за годувальницю, то... якщо росіянин «имеет жену, дочь и корову», - це вже таке статеве збочення!..
Чому ж це так? Бо з російської випало слово кохання. З яких причин? Можливо, це наслідок довготривалішого перебування цього словянського племені під татаро-монгольською ордою, яка, наслідуючи ідеологію первісних людей (завойовників), усіх чоловіків убивала, а жінок гвалтувала (маючи їх просто за племінний матеріал). Очевидно, врезультаті цього із свідомості російської жінки на кілька століть поняття «кохання» просто зникло. А можливо, це пізніші мовні перетрубації в ході революційного становлення російської великодержавності?..
Зрештою, у мовах усіх державних утворень, що оточують сьогодні Україну і є історичними вихідцями з її теритоії (праславянського, трипільського простору), слово кохання (в розумінні «статевий акт») збереглося в:
українській мові - Я тебе кохаю;
білоруській мові - Я цябе Каха;
польській мові - Ja cie kocham.

У російській мові – Я тебя люблю.
І що ж тепер залишається робити росіянинові? - «Любить Бога, любить ближнего и жену в кровати...иметь»?! Отже, так тепер виглядає, що за теперішніх мовних обставин українська еротична проза поетичніша за російську еротичну поезію?!
2012

Володимир Сірий

Лекція

Було це ще за атеїзму.
До клубу лектор завітав.
Про світлу путь до комунізму
Без Бога виклад зачитав.

Вкінці звернувся до присутніх:
- В знак згоди дулю утворіть
І дайте Богові! Ануте
Крушити релігійний гніт!

Всі як один скрутили дулі
І підняли немов штики,
Лише один старий дідуля
Не йшов за усіма таки.

- Дідусю, що ви, - каже лектор, -
Усе ще вірите в Христа,
У те, що рай і грізне пекло
Не небувальщина пуста?

А дідуся це усміхнуло,
Бо каже логіка сама:
- Кому показувати дулю,
Якщо Спасителя нема?..

2011

УРОК ІДЕАЛІЗМУ

Атеїзм - як проблему «ідеологічну» легко вирішити за логікою Володимирового «дідуся». Але атеїзм, як проблема світоглядна існувала ще до запанування у світі комуністичної ідеології і буде існувати, напевне, вічно...
Федір Достоєвський, передвіщаючи майбутні катаклізми (комунізм) у 1872 році опублікував роман «Біси». В цьому романі проблема «атеїзму», а саме її світоглядний аспект вирішується... за простою логічною схемою: світом керує чорна і світла сили - Бог і сатана, іншого не дано. Якщо ти світоглядний атеїст, і справді нема ні Бога, ні чорта, то довколишній світ і ти сам – природнє недорозуміння. А смерть невідворотна (для атеїста - рятівна)... Отже, немає логічного сенсу жити. Справжній атеїст Достоєвського пустив собі кулю в лоб... Решта живих атеїстів у романі - просто «біси». Атеїсти комуністичної пори наглядний тому приклад : так ненавидіти те, чого для них «насправді нема»!?
Але атеїзм - це лиш половина проблеми. Матеріалізм - ось фундаментальні основи того логічного непорозуміння! Саме ця ідея самодостатності матерії завдає клопоту і сьогодні не одній голові. Прочитавши «Лекцію» Володимира Сірого, пригадав, як колись вирішував «проблему» співіснування ідеалізму та матеріалізму сам. Можливо, тут усе складніше... а, може, й ні...Судіть самі. Ось та логічна схема:

Ідеаліст :
- Скажи голосно і розбірливо – матерія!
Матеріаліст:
- Ма-те-рі-я! І що?
- А те, що це твоє виголошення всього навсього - порожня ідея під назвою матерія. Матерія - насправді перед тобою. Торкни її!
- Торкнув – тверда і холодна! І що?
- І ти думаєш, що то була матерія?
- А що ж інакше?
- Я маю на увазі – тверда і холодна?!
- Ну? Також ідея… про властивості матерії… Гм!? Цікаво! А як же бути з самою матерією? Я ж її торкав!
- Я бачив, бачив! Але все залишається в межах ідеї: ти торкаєш, відчуваєш, робиш висновок – я підтверджую: матерія – є! Усе в межах ідеї.
- І що ж ми маєм? Ідею про матерію! А як нам дістатись до реальної матерії?
- А я знаю?
- А ти сам хіба не матерія?
- Звичайно матерія.
- Ну? От! А ти про якусь там ідею торочиш! Що таке ідея?
- Виходить – властивість матерії!
- Бачиш?! Матерія торкнула матерію… А ти казав: …навсього …ідея!
- Та таки ідея!
- Яка знову ідея?
- Ідея про те, що ідея є властивістю матерії!
- Ти знову за своє - ідея про те, що ідея є... ідеєю, а де ж знову матерія ділась?
- Та от: матерія і є ідеєю!
- Ні! Все навпаки: ідея є матерією - властивістю матерії! Ти ж сам казав.
- А яка різниця? Ідея є матерією – матерія є ідеєю…
- Бо щось мусить бути першим, головнішим – я кажу : ма-те-рі-я! Ну? Визнай!
- Що ж? Хай буде – ма-те-рія! Визнаю, визнаю - не погана ідея!
2012

худ. Я Саландяк

Чорнява Жінка

Помилка 4. «Хоч сам текст і віддаленіший від оригіналу.., і саме тому й подобається , бо «сплетіння», - хоч це і «чітко виражена жіноча манера», ( в Богдана аналогічно оригіналу – схрестя), але саме ця аналогія "скрещений" рук та ніг та доль в тексті Пастернака мені не подобається (я її розумію але відчуваю як сплетіння). … А що, Пастернак мав на увазі кохання дерев'яних брусів, які неспроможні обніматись (сплітатись)..? ... А якщо Пастернак уникаючи сплетіння вжив схрещення, маючи на увазі несерйозність стосунків…
Ну, тут все тягне на «смішно», якби не було так сумно. І знову – абсолютне нерозуміння образного складу Пастернака, для якого хрест – також один з найголовніших архетипів. Якщо навіть залишити його христіанське трактування, це ще й приреченість, нерозривність, та ж доля – «судьбы скрещенье».

Фігляр Шико (Л.П./Л.П.) [ 2011-12-18 13:33:01 ]

мені здається, що цей пост - звичайний тролінг почитайте при нагоді: http://alstvlasov.narod.ru/articles/001.html
це стаття Власова "Вірші Юрія Живаго" Значення поетичного циклу в загальному контексті роману Б. Пастернака"


КОНТЕКСТ

Запримітивши некоректний спосіб визначення Чорнявою Жінкою "помилки 4", хотів було не виправляти її. Чорнява розірвала мою думку саме в тому місці, з якого я продовжив: «то схрещення вжите тричі, на мою думку, несе смислове навантаження аналогічне сплетінню, але уже на вищому рівні»... Але Фігляр Шико постановкою «контексту» змусив: «Часть семнадцатая. СТИХОТВОРЕНИЯ ЮРИЯ ЖИВАГО» для мене було несподіванкою, бо «Доктора Живаго» я не читав, здавалось би...
Отже, визнаю: якщо прочитав би раніше (давно) «Доктора Живаго», я сьогодні мав би іншу думку, але, читаючи сьогодні цей роман, дотримуюся теперішнього переконання: роман Пастернака про грішне і "Зимова ніч" Юрія Живаго про те ж . Творчий метод Пастернака оригінальний, але я сам подібним користуюсь і розумію, що автор в такий спосіб не ховається від читача...Отже, переспівана "Зимова ніч" у виконанні Олександри Сергієнко мені подобається більше, бо зм'якшує ті неприйнятні для мене моменти...

Але оскільки мова зайшла про контекст, хочу зробити не ліричний відступ від теми: мої «інсинуації» під назвою «Переклад з Пастернака» містять також і свідому «провокацію»... Розуміючи, що лиш зачепивши «святі» для когось почуття, можна звернути увагу на «контекст» сьогоднішньої української реальності, на ті самі КМВ і КБВ...В попередньому «Виправленні помилок ...» було сказано лиш першу половину тлумачення поняття комплексу меншовартості (КМВ) – «того, як зневажається те, що не розуміється....», а друга половина того визначення звучить так: "того, як обожнюється те, що не розуміється". От та проблема обожнювання незрозумілого (на мою думку) куди гірша : але це ж Пастернак! Як так можна?! - А я кажу: Пастернак - не Бог! Якби не про Пушкіна чи Пастернака, а про себе я сказав, що не Бог, то хто б на це звернув увагу? Щодо поширеного хибного розуміння того, яка мова від якої походить...До абсурду доходить в деяких «КМВ-КБВ головах»: як може російська бути похідною від української!?

Отже, вважаю, що моя «провокація» частково вдалась.То ж, виправляючи свою «основну помилку», прошу вибачення в усіх тих, чиї «святі» почуття зачепив : вибачте! Але я це зробив, захищаючи власні «святі» почуття.
2011

ПРИКЛАД КОМПЛЕКСУ ВЕЛИКОВАРТНОСТІ

Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2011-12-16 13:38:39
Помилка 3. «Ця пихата російська ментальність вилазить всюди і в поезії теж».
Яскравий приклад виявлення КМВ (комплексу меншовартості), або того, як зневажається те, що не розуміється....

Виправляючи «Помилку 3», перед всього хочу зазначити, що не маю на меті образити Жінку Чорняву, чи заплямувати «святе» для когось ім’я Пастернака...

Отже : якщо існує поняття комплексу меншовартності то згідно логіки мислення повинно бути і поняття комплексу більшовартості КБВ. Але яке розуміння мало би бути підставлено під це поняття. Піду шляхом логічної трансформації (поданого Чорнявою Жінкою) визначення суті комплексу меншовартності. Отже, якщо КМВ визначено: «як зневажається те, що не розуміється....», то КБВ (комплекс більшовартності) визначаю: «як возноситься те, що розуміється...». Додам: возноситься не оправдано. Одними з уже існуючих термінів, що можуть служити прикладами, це часто вживані: шовінізм та богохульство.
Не буду вигадувати нічого нового: визначаючи своє ставлення до Зимової ночі Бориса Пастернака, я скромно його не застосував, надіючись, що мене зрозуміють...Тепер же кажу: моя особиста думка, - це «богохульство». Як кажуть в народі – не взивай надаремне імені Господнього. На мою особисту думку (без будь яких посилань на будь які авторитети): Пастернак не оправдано застосував символ «схрещення»...
Що ж до: « Ця пихата російська ментальність..." – то тепер конкретизую : ... плюс шовінізм .
І на завершення: визнаю, свій особистий "комплекс меншовартності" відносно Бога!
2011

оригінал--------------------------технічний переклад*


-------------------------------------Свіча горіла на столі,
-------------------------------------Свіча горіла.

* НОВІТНІЙ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИК Харків Сінтекс 2004

ПРЕТЕНЗІЇ АВТОРІВ один до одного, подаю без скорочень, з інших коментарів лише суттєві ( на мій погляд )уривки. ОТЖЕ :

Олександра Сергієнко (Л.П./Л.П.) [ 2011-12-11 18:22:38 ]
Цікаво порівнювати чуже і своє бачення!;) У вашому варіанті дуже сподобались деякі рядки:
І жар спокуси
Здіймать, мов янгол, два крила
Хрестато мусив.

В завіях лютий шаленів, - теж гарно звучить!
-------
Те, що ви сказали про важкість цього перекладу - це щира правда! Але, не ображайтесь, це трохи відчувається. Втратилась пастернаківська "легкість", і в цілому рядки якісь важкуваті вийшли((. І ще одне. Я ніколи не чула, щоб на сніг казали пластівці. Це якось більше до вівсянки. А сніг - просто лапатий:)
Буду рада побачити вас на своїй сторінці:
http://maysterni.com/publication.php?id=67785
це моя спроба перекладу цього ж вірша)

Богдан Манюк (М.К./Л.П.) [ 2011-12-11 23:05:45 ]
Олександро, встиг побувати на Вашій сторінці. Щодо Вашого перекладу: у Пастернака чіткий ланцюжок - "скрещенье"(3)-"крестообразно". Ваше "сплетіння" його порушує. Мої "пластівці" -це дійсно відносно снігу. Аналогія - переклад Снігової Королеви" Андерсена. Вже бачу, як вдосконалю свій переклад, чого і Вам бажаю.

КОМЕНТАРІ ДО ПЕРЕКЛАДУ ОЛЕКСАНДРИ СЕРГІЄНКО

НННННН ДДДДДД (Л.П./Л.П.) [ 2011-10-11 16:31:08 ]
Олександро, не перекладайте Пастернака. У Вас чітко виражена жіноча манера...

Осока Сергій (Л.П./М.К.) [ 2011-10-11 15:37:24 ]
...
Ну тріск я взагалі не хочу коментувати

Фігляр Шико (Л.П./Л.П.) [ 2011-10-11 14:18:18 ]
...ну за що ж Ви так Пастернака?

КОМЕНТАРІ ДО ПЕРЕКЛАДУ БОГДАНА МАНЮКА

Чорнява жінка
Йой, ... не в образу будь сказане :) на жаль, Богдане, тут забагато перекладача. більше, ніж автора.

Роксолана Вірлан (Л.П./Л.П.) [ 2011-12-11 15:36:48 ]
Ой, як гарно, що я тепер заспіваю цю пісню під гітару і українською мовою.Дякую, дякую, Богдане!

ПЕРЕКЛАД РИМОВАНИХ ТЕКСТІВ (ПОЕЗІЇ)

Найперше – порівняйте оригінал з технічним перекладом. Мені кинулося у вічі, що перекладати тут особливо нічого ( коли б це був текст прозовий). Порівняти б переклади цього тексту на мови віддаленіші, наприклад, на німецьку, не кажу вже про японську. На мою думку, якщо виправити очевидні промахи – це були б ідеальні тексти: «Ой, як гарно, що я тепер заспіваю цю пісню під гітару і українською мовою» . Навіть, більше того: « Богдане, тут забагато перекладача». Ні не перекладача, а досконалішої та мелодійнішої мови, хоча тут, на мій погляд, на шкоду обидвом перекладам тією досконалістю ще й знехтувано. Наприклад, основний, так би мовити « гвоздь программы» - "свеча горела" - перекладено обома авторами як – свіча горіла, але слово свічка (втрачене в російському наріччі, згідно словника за яким робився тех. переклад, як і слово очі і багато інших суттєвих слів ) має глибший підтекст, с-вічка – вічка світла, очі вогню. І справді, запалені в церкві свічки нагадують відкриті до Бога очі . Свіча , похідна від свічка і аналогію з оком викликає віддаленіше...
Але ж - "Свеча горела"! Це мені нагадує російське : Эх раз,еще раз... - Милион алых роз...- і ніяк не менше. Звичайна волошка в пшениці російського поета не влаштовує. Ця пихата російська ментальність вилазить всюди і в поезії теж. Ось чому я сказав в коментарі : «...Богданів переклад мені подобається, а от сам Пастернак -- ні!...»
А переклад Олександри подобається ще більше, за винятком одного : «чути тріск»...Хоч сам текст і віддаленіший від оригіналу, і саме тому й подобається , бо «сплетіння», - хоч це і «чітко виражена жіноча манера» ( в Богдана аналогічно оригіналу – схрестя), але саме ця аналогія "скрещений" рук та ніг, та доль в тексті Пастернака мені не подобається (я її розумію, але відчуваю як сплетіння). В тексті Олександри кохаються сплетені чоловік і жінка і це чуттєвіше... - Здається, що це вже не Пастернак, але як знати? А що, Пастернак мав на увазі кохання дерев'яних брусів, які неспроможні обніматись (сплітатись)..? А якщо Пастернак, уникаючи сплетіння, вжив схрещення, маючи на увазі несерйозність стосунків, то схрещення вжите тричі, на мою думку, несе смислове навантаження аналогічне сплетінню, але уже на вищому рівні... Але сплетіння рук, ніг, доль в українській мові визначає саме такий рівень, при тому уникаючи пихатості російської - чуть що, брати Бога за бороду...
Хто напевне знає, що мав на увазі Пастернак... зрештою, що із змісту власних слів він розумів, а що відчував... поза усякими словами? Хто знає?! Поза усіма сумнівами відчував (сподіваюсь) те ж, що і всі поети – неспроможність мови передати усі нюанси душевних "інсинуацій".

Що ж відносно спроб долучити до перекладів з інших мов і «переклади» поезії, то я маю особливу думку – це слід називати вільним перекладом, переспівом, зрештою просто аналогом. Якщо ж «переклад» з української (російського наріччя) на українську мову викликає такі заперечення : «ну за що ж Ви так Пастернака?», то що вже казати про «переклади» на, наприклад, на німецьку..!

PS. Окремо повинен наголосити, що роман Б Пастернака "Доктор Живаго" не читав.
2011

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.*

*Оксана Забужко - Друга спроба.

ДВАНАДЦЯТЬ ДРУГИХ СПРОБ

Наші живі класики на контакт в Поетиних Майстернях, як усім відомо, не ідуть. Але я взявся давати коментарі до « Другої спроби» Оксани Забужко. Не думайте, що я сподівався на відповідь: була мить, коли я навіть злякався - а раптом Оксана напише мені: відчепись! Напише так та, котру обожнюю...

[ 2011-09-24 16:33:28 ]
...Але вже досить того, «що бачила перли...»
І я трохи товк свого лоба об Вашу «Другу спробу...». Та лоб у мене не такий мідний... Ще спробую іншого разу. Теж хочеться бачити перли.
З повагою до Вас!
[ 2011-09-25 08:28:22 ]
А у мене такого не було... Відчуття, що намарно бився лобом і що ламав стіни... хоча мідій за життя наносився достатньо. Якось так було, що ішов по мідії, а зустрічались і перли. А ,може, то не перли були... але було щось несказанне!
Шановна Оксано! Мені здається, що водолаз "нагріб" і перлів...
[ 2011-09-30 10:57:51 ]
З третьої спроби знайшов Вашу Другу спробу у Вашій "Другій спробі". Вид. ФАКТ-2005 ст.246 по сусідству з Російським мотивом, що "...много, много, много раз" доступніший " Другої спроби "... Та спроба стала раптом страшнішою навіть за Російський мотив, бо "... вже зімкнулись назад чотири стіни.." - і на небо ніякого натяку.
[ 2011-10-04 06:47:59 ]
Роблю ще одну другу (іншу) спробу .
Як то я одразу не відчув звичної жіночої логіки: я там бачила перли, пробила лобом стіни, а він - що з нього візьмеш - приніс черствого хліба ( хоч думає -- начебто екзотичних мідій). А хоч би й мідій... З мідій не зробиш коралі!
Він винен, хоч то я сама і є... Загалом здорова людська логіка.
[ 2011-10-14 21:06:02 ]
Перечитав Другу спробу в черговий раз... Чи то настрій такий, чи то погода -- пригадалось нараз Антоничеве:
В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітна свічка блимає зо скуки...

Тільки замість свічки -- замучений комп’ютер.
[ 2011-10-27 15:16:14 ]
Поняття число - умовне. А стосовно суті поняття спроба, то слід вживати число один , всі решта спроби будуть іншими - другими. Першу спробу зробив Господь Бог : без неї не було б ні "перлів" ні понять "чотири стіни", "мідний лоб"… То ж Оксанина перша спроба була вже другою.
Прекрасна, фантастична реальність…
[ 2011-11-10 05:25:57 ]
І нарешті про нагальне -- другу спробу... помаранчевої революції. Знаю: про це даний текст не писався. Але як співзвучно з нинішнім часом -- "...на мідь невразливу нема плавильні у Бога!" І за Юлею «зімкнулись чотири стіни».
АЛЕ НЕ ПРО ЦЕ ПИСАВСЯ ДАНИЙ ТЕКСТ!!!
[ 2011-11-19 19:53:31 ]
І про нагальне . Друга спроба: щоб ламати стіни -- треба лома! Але "перлів" не розгледиш, бо хіба "перли" тепер нагальне... чи за, чи перед тими стінами, де нині Юля?
[ 2011-11-23 05:37:41 ]
- А навіщо поету мідний лоб?
- Мідний, мов дзвін! Щоб було далеко чути, коли буде битися об стіну...Може, Бог почує!
[ 2011-11-23 08:56:57 ]
- Чому ж водолаз?
- Перли ж то під водою!
- А-а-а! Що, мало тобі перлів, жінко! Он на твоїх грудях виблискують?
- Тю! Дурний! Та то діаманти, я їх шліфувала, шліфувала - от і блистять... А то перли!!!
- А-а-а!
[ 2011-11-26 18:11:08 ]
А що ж тоді я нагріб по підводдю? Думав, що хоч би мідій... А то якийсь мотлох. Добре: хоч лоб не палає.
[ 2011-11-26 18:17:13 ]
Ну, пора зав'язувати, поки лоб цілий та стіни не зімкнулись... і мотлоху довкола...Та все ж думка позад всього таки крутиться, а може, там, в тому мотлосі, перлинка трапиться....
2011

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос*
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

Чорнява Жінка
Поетичні майстерні 2011


МІФОДЕЛІЯ

* Хаос насправді був не дядьком, а...

Пояснюю: це було давно. Ну, дуже давно.І насправді все було не зовсім так, як описує Чорнява,тобто зовсім не так.( пишу прозою, бо рим ніяких - не лише « неба – треба» - ще не було)
Отже! В нічному клубі під інтригуючою назвою «Морок» зустрілись Хаос і Вселенная. Зрозуміло, що Вселенная була росіянкою, а Хаос чистородним українцем ( в українській мові Всесвіт не вона, і ,боюсь, що публіка мене не зрозуміє, хоч це було б цілком нормально, як для пануючої сьогодні логіки абсурду). Так от сидять собі в напівтемряві - він навпроти неї... захмелілі і переповнені плотського жадання. Він наче й не бачить того, що вона надміру розповніла, вірніше, це його ще більше заводить... а вона начебто й не помічає, який він потворний, очевидно, це їй теж додає хіті... Знаєте, як воно буває, а презервативів тоді ще не придумали... Зранку прокинулись вкупі – вона придивилась – скривилась, він глянув – взявся за голову... А що тепер зміниш? Чекають дитяти. Народилось аж двоє нараз – сестрички. Назвали Землею та Логікою. Але батько Хаос був нестримний. Я хочу сина! І похабно хапає Вселєнную за груди... І от через дев’ять місяців народився ще й син. Безмежно задоволений собою Хаос назвав його Абсурдом. Син в усьому пішов у батька - такий ж безтолковий та зловредний...
Сестрички Земля з Логікою прикрашаються квітами та звірятами... Коли створили метеликів, радості було! А шкодник Абсурд і своє підсовує - мурах та вошей... Логіка заспокоює сестричку Землю: хай вже будуть задля толерантності. А коли птахів творили та ссавців... Птахи будуть вилуплюватися з яєчок, а ссавці – народжуватись... Але тут Абсурд сестричці Логіці на зло тишком-нишком кажана підсовує – той і літає, мов птах і народжується як ссавець...
Що ж далі було, як появились люди та їхні держави, князі, гетьмани, президенти, філософи, поети?.. Шановний читачу, ти ж не із «загону мавп» - сам знаєш! А як ні, то глянь довкола прискіпливіше - ото вже братик Абсурд накрутив...
2011