Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Сергій Губерначук (1969 - 2017)
Уставаймо з колін!
Розпрягаймо свій спів.
Україну єднаймо,
шануймося!



Рубрики

Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Мені здається – я вже трішки твій…
    Мені здається – я вже трішки твій,
    а те, що я тобою не хворію,
  •   Радше, аби не одне і те ж…
    Радше, аби не одне і те ж,
    залишу тебе теж.
  •   Ромшардо́
    Не всім удавався обід з Ромшардо́
    (це, власне, його псевдонім),
  •   Акустика у грубі
    Я був би у марах
    собою-собою,
  •   Ярий Славе мій дивний…
    Ярий Славе мій дивний!
    Наспіваймо пісень
  •   Отже, помер актор ніби…
    Отже, помер актор ніби.
    І поховали його ніби за цвинтарем.
  •   Ярославе! Мій друже…
    Ярославе! Мій друже!
    Мій сильний – великий!
  •   Між чорним дощем і білою зливою…
    Між чорним дощем
    і білою зливою
  •   Побовтайся в останньому з морів…
    Побовтайся в останньому з морів
    мого кохання.
  •   Увертюра…
    І. Увертюра
  •   Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн...
    – Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
    Чий це буде трактор та чий це комбайн?
  •   Я з вітром полечу…
    Я з вітром полечу –
    мені так буде легше…
  •   Пісенька-біль театрального актора
    Ой, на сцені, як в житті,
    хтось на кого кличе.
  •   Мав би покровителя…
    Бездоганна усмішка
    має буть у мене.
  •   Так яро славу здобуває хтось…
    Так яро славу здобуває хтось,
    що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
  •   Задовольняєшся меншим…
    Задовольняєшся меншим.
    Задовольняєшся меншим.
  •   Світ за́ очі йдучи…
    Світ за́ очі йдучи,
    без будь-яких причин,
  •   Годиннику
    Переб’єшся.
    Все одно переб’єшся.
  •   Весна – уві сні…
    Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
    і осінь охолоне під кінець,
  •   Шість хвилин, як я прокинувсь…
    Шість хвилин, як я прокинувсь.
    А тут мені повідомляють,
  •   Лячно мені і тужно…
    Лячно мені і тужно
    чути такі слова:
  •   Забуте слово
    Емзе… Незрозуміле слово?
    і забуте…
  •   Жарт
    Кажуть, жарти вже не в моді.
    Жарт – не дупа на городі
  •   Акторе…
    Акторе,..
    полум’я по ролі, в рампах ніч!
  •   Вільна тема
    На вільну тему вірш?..
    Для на́с це не проблема.
  •   Так трапилось, що небо безцвітне…
    Так трапилось, що небо безцвітне,
    що до сонця далека дорога в тупик,
  •   Пост-естетика
    Моя кохана пахне часником
    і убиває всі мої мікроби,
  •   День любові
    День найкращий для твого кохання,
    день, коли здивуєш ти мене,
  •   Неділя заступає…
    Неділя заступає.
    День святих
  •   Тринадцятий
    Той, хто рахує вірші, –
    навряд чи не вміє спати,
  •   За мною спостерігають…
    За мною спостерігають.
    І роблять досліди.
  •   Голод
    На вітрилах бабиного літа
    сто хрестів Ґеоргія і я.
  •   З року – в рік
    – Ми йшли так довго
    по пустелі в обман.
  •   Аби ти з пам’яті пішла…
    Аби ти з пам’яті пішла –
    я б у театрі мав аншлаг.
  •   У світлі дні твоя свята душа…
    У світлі дні твоя свята душа
    відвідає мою самотність грішну,
  •   З висоти
    На справжній висоті
    усіх життів і долей
  •   Інші
    Над віхолою – час,
    над часом – часом віхола.
  •   Біля тебе
    Де літо
    гойдає бірюзові віти,
  •   Небо України
    Власне, лічені хвилини –
    до відльоту, до прощання.
  •   Чи не в нас сьогодні свято…
    Чи не в нас сьогодні свято,
    чи не в нас?
  •   З голоду
    А якщо я втечу,
    і шукайте,
  •   Ясноокий мій соко́ле…
    Ти живеш на верховині,
    де холодний вітер нині
  •   Очищення
    Дві хвилини
    мені відведено
  •   Протистояння
    Мрія знову несе – між мелодій і слів.
    Ні про що і про все ти мені розповів.
  •   Ніби вже й ніч…
    Ніби вже й ніч…
    Погасло небо.
  •   Про війну
    Тут у дворі кота спалила
    одна скотина.
  •   Dances (Танці)
    I dance.
    Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
  •   Ода грошам
    "Куплю – продам."
    "Куплю – продам!"
  •   Життя
    Тобі канун. І чорна рвана рань.
    Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
  •   Чорна субота і вірш про неї…
    Чорна субота і вірш про неї.
    От і не стало маленької феї.
  •   Не схожі ні на кого
    Не схожі ні на кого люди
    снують їдять – їдять, снують…
  •   Кожному…
    Падай-падай, Сонцю!
    А любов Моя живе
  •   Скелі
    Ближчають скелі.
    З’являються орки.
  •   Гра в кубики (Китай)
    Весно, на да́ху дірки вітерцем –
    залатай!
  •   Веґетація
    Ми стільки років процвітали,
    що, врешті, зовсім процвіли…
  •   Гладіолуси в осіннім саду
    Квітка за квіткою здіймається.
    Обрій цвіте, роса зливається.
  •   Не поспішай
    Найліпше – здогади облиш,
    підстави для жури – даремні.
  •   Доки ви сприймати в стані…
    Доки ви сприймати в стані,
    хтось, шановні читачі,
  •   навмання…
    навмання
    маніяк
  •   О, ретельна…
    О, ретельна.
    О, скільки в тобі терпіння!
  •   Клич
    Клич мене своїм,
    я ж бо тільки твій…
  •   Якби та й з очей замість сліз…
    Якби та й з очей замість сліз
    котилися краплі крові, –
  •   Спас
    Країна протухлих яєць!
    Мов хлам перекопаних вулиць!
  •   Лишаючи когось незнано з ким…
    Лишаючи когось незнано з ким,
    доводиться ще й не таке вважати.
  •   Розворушити почуття твої не важко…
    Розворушити почуття твої не важко.
    Але реакції твої чомусь зворотні.
  •   Поруч
    Буду твоєю тінню.
    Потойбічним хлопчиком.
  •   Де ти дзвонитимеш завтра…
    Де ти дзвонитимеш завтра
    дзвоном своїх сережок?
  •   Аварія серця
    Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
    звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
  •   Цілком таємно
    Була таємниця у Льолі і Гриця,
    та стала відома для Джері і Тома.
  •   Якщо ти один
    Ти зараз живеш у жахливому місці,
    без тіні, без друга, у хаті без стін.
  •   Троянда жовта…
    Троянда жовта.
    Повновидий цвіт.
  •   Богдани́*
    Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу**
    колишуться мрії, як ліс на вітру!
  •   Хочеш, я тебе намалюю…
    Хочеш, я тебе намалюю?
    Хочеш, я тебе поцілую?
  •   Тропічна полька
    Наш поцілунок сонцем став
    і вітром став, і перестав.
  •   Юний вітер
    Подаруй, подаруй мені вітер,
    вільний вітер люблю над усе.
  •   Біля білої груби…
    Біля білої груби –
    тепло,
  •   Рубінове яблуко
    Далеко по той бік добра і зла,
    на пагорбі, засіяному сонцем,
  •   Опус ХVІІ. Соло в дупле полнолуния
    Лианы.
    Синий колдун ушёл.
  •   Це ще липень…
    Це ще липень.
    Оскар Уайльд ще не мав на увазі
  •   Сяй!
    А тепер от крапка й край!
    Місяць повно час тримає.
  •   А завтра
    Квадратні знаки
    Сивина у скрині
  •   Тепер, коли осушено бокал…
    Тепер, коли осушено бокал,
    коли по венах розлилась отрута,
  •   Заклинання від горя мого
    Моя найдорожча дитино –
    три тижні тобі віку
  •   ХХІ століття
    Земний ковчег на хвилях вічного життя
    то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
  •   Космічна лічилка
    Знову залишаю
    мій маленький острів.
  •   Матіоловий сон (2)
    Ти вся моя.
    Ти вся моя тепер була.
  •   Матіоловий сон (1)
    Чемно відмовився вечір від ночі,
    тихо покинув престол
  •   Сон-сонет
    Свят-траури, столи на членські внески,
    нудне тертя гуртом навколо кону!
  •   Опус ХVІ. Улыбка в темноте
    Лампа сгорела насмерть.
    Иссяк источник вольфрама.
  •   Тепер я добираю сили йти…
    Тепер я добираю сили йти
    у безмеж, у тривогу і за браму,
  •   Твердо спати…
    Твердо спати. У го́ловах – книги.
    Тяжко знати. Думки, мов кормиги!
  •   Намалюю тобі червоного птаха…
    Намалюю тобі червоного птаха.
    Напишу на крилі – "Yamacha".
  •   Син маму в богему штовхає…
    Син маму в богему штовха́є
    і робить із чистого бруд.
  •   Ховаючись за ясністю причин…
    Ховаючись за ясністю причин,
    з відкритістю і щирістю доводжу,
  •   Білі квіти
    Білі квіти, як той перший сніг,
    впали стиха до біленьких ніг
  •   Ярославові Гаврилюкові
    Народився Ярослав –
    і за мить відомим став,
  •   Феліца́та
    Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
    присіла в Бога на долоні,
  •   Отакої
    Отакої. У мене… украли копієчку.
    Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
  •   Як непомітно ти мене відчуєш
    На видноколі сходу
    сон п’є студену воду
  •   Калаге́р
    – Слухай, Мунько, що́ було!
    Не потрібне й еНеЛО́!
  •   Юна
    Коли свій сон я розкажу тобі,
    тоді, боюсь, відмовишся від мене.
  •   Яблунева весна
    Кружляє весноцві́т, мов снігові́й,
    і застеляє стежку до дале́ка!
  •   Полісся, що з тобою стало...
    Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
    Від спеки вицвілий пісок.
  •   Скаче кінь з невидимкою у сідлі…
    Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
    нарочитий чудними командами,
  •   Калейдоскоп думок…
    Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
    колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
  •   Важке питання…
    Важке питання, бо національне.
    І ти скажи кому – то не повірить.
  •   Критичний реалізм
    Знаю, що дурний,
    а кажу – розумне.
  •   Там, де стигне врожай…
    Там, де стигне врожай
    в українській бабусиній казці,
  •   Сни твої розвіються…
    Сни твої розвіються.
    Сни твої забудуться.
  •   Ефект свого добробуту не в нас
    Безпо́міч наша – у чужій руці.
    Немає блага правоті́ не Вкрайни.
  •   Я буду твій
    На тихій вулиці сумній
    Зламались раптом
  •   У день тяжкий…
    У день тяжкий, народжуючи гнів,
    Тобі, мій друже, шлю легкі привіти!
  •   Чужі небеса
    Набридло це все,
    а з усім – і ви всі!
  •   Демократія
    Є у людей –
    Мавзолей:
  •   Твоїм очам…
    Якби ти знала, хто ти є така!..
    Твоя душа давно живе у мене.
  •   Змі́ни стилю…
    Змі́ни стилю – це штампи постійні,
    це екскурсії у підсвідомість,
  •   Камертон
    Інструмент камертон…
    Інструмент камертон…
  •   Рись
    Крик скаженої рисі.
    Кров на людному місці.
  •   Гама лі я ?
    Чому я маю жити так, як ви?
    Тому ніяк не бути! –
  •   Ризикуєш підпасти під гніт…
    Ризикуєш підпасти під гніт.
    На голову сіла сила коханок рожевих.
  •   Дванадцятий Перґамент
    Час змінити гнів на милість
    і маніжитись весною.
  •   Опус ХV. Мавзолей иллюзий
    Прописью скользящей в лабиринте
    четырнадцатого дня
  •   Одинадцятий Перґамент
    Заносить наді мною меч мойого страху
    сатана.
  •   Четвертий Перґамент
    Падає стеля згори.
    Знизу тисне підлога.
  •   Перший Перґамент
    Піраміду звели єгиптяни.
    Нехай там живе мумія.
  •   Десятий Перґамент
    Ось десять їх.
    Віршів моїх.
  •   Образа
    Найтоншим порухом
    замлоєного тіла
  •   Опус ХІV. Внутри пещеры закона
    Я убеждён до удивления и знак вопроса
    равен знаку восклицания.
  •   Комерсантка
    Ніч – моя свобода, я – її споруда.
    Голе серце білим світило.
  •   Халепа
    Знаходяться вірші, яких не було.
    Слова вже такі, мов дорослі люди!
  •   Байстрюк
    За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
    Він ховався від вас й усіляких наук.
  •   Ти – глиба…
    Ти – глиба,
    з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
  •   О, ти була його остання…
    О, ти була його остання.
    Ти з ним жила через кишеню,
  •   Тим не менше
    Збудиш – нікуди не дінешся!
    Бо мені на роботу.
  •   Неабияка
    Ти таки – влаштувала мені самоту
    доскональну,
  •   Од жарту до жаху…
    Од жарту до жаху
    життям зловживаєш.
  •   Ти хочеш цього…
    Ти хочеш цього?
    Так і буде!
  •   Опус ХIІІ. Не про́пасть, но мост
    Противостояние Божества с миром божественным –
    не про́пасть между концом и началом, но мост у дворца.
  •   І тепер ти тривожна…
    І тепер ти тривожна.
    Шекспір на … четвертім сонеті
  •   Снег
    От снега город поблек…
    И вот за окнами снег
  •   З ювілеєм
    Не кажи мені, скільки,
    лиш одне – «Ювілей!»
  •   Треба мати…
    Треба мати, тільки мати
    розгубила моє щастя.
  •   Опус ХIІ. Под сферой влияния нот (реквием)
    Рояль чёрно-белый не от хорошей жизни.
    Играть горазд чёрные ноты, белые звуки.
  •   Ти загубила оберіг…
    Ти загубила оберіг,
    який я завжди сам стеріг,
  •   Довга балка…
    Довга балка.
    Воду беру.
  •   Здається, після себе я…
    Здається, після себе я
    зненацька спалахну новим життям,
  •   Після тебе руками розводжу сліпий…
    Після тебе руками розводжу сліпий,
    і повітря хапаю безмовно, як риба.
  •   Попіл…
    Нащо мені мрії,
    коли жить до ранку.
  •   Тебе немає, друже, ти загинув…
    Тебе немає, друже, ти загинув,
    так просто зник, упавши з висоти.
  •   Лягай негайно спати…
    – Лягай негайно спати! –
    крикне мати,
  •   Ніхто ніколи не згадає вас…
    Ніхто ніколи не згадає вас,
    богів, потрощених на тріски.
  •   Хай грішний я вартую спрагу слів…
    Хай грішний я вартую спрагу слів,
    розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
  •   Благання
    О Боже мій… Яка глибока суть
    в Твоїх очах, наповнених Тобою…
  •   Горлає невідоме дитинча…
    Горлає невідоме дитинча
    з акцентом невідомого фольклору,
  •   Не витримую ліній…
    Не витримую ліній…
    Папір залишаю вам.
  •   За все тобі є прощенням любов…
    За все тобі є прощенням любов!
    Наперекір придурництвам й обману,
  •   Щось тебе не видно… (2)
    Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
    а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
  •   Паралелепіпед
    Сновиддя. Я нереальний.
    Спанієль зі смурними зіницями.
  •   Шоковий вузол голосу…
    Шоковий вузол голосу –
    справжнє моє зонґе,
  •   Опус ХI. Похвально, но…
    Вкусно́.
    Красно.
  •   Опус Х. Колыбельная Рождества
    Купа́ла.
    Вы́купала.
  •   Відьма
    Ти виростаєш із пі́тьми
    суцвіттям бузку з весни
  •   Очі – як у тамаґочі…
    Очі – як у тамаґочі.
    Губи – наче дверці з гру́би.
  •   Серця твого кровоносні віти…
    Серця твого кровоносні віти
    вітер гойдає тирадовий.
  •   Братці! Є у нас сусіди...
    Братці! Є у нас сусіди –
    дядько Вова й тьотя Ліда,
  •   Язикеня
    Говорила, аж втомилась,
    на пів слові зачепилась,
  •   На Київ – гроза…
    На Київ – гроза.
    Але сліз не чекай.
  •   Як крові напила́ся муха…
    Як крові напила́ся муха,
    й з дощем звінчалася посу́ха,
  •   Загадка
    Я не маю горя бути вбитим
    чи у землю заживо заритим,
  •   Іронія мінорів
    Тремчу на паралоні,
    де бомжі ночували.
  •   Уявив сам себе я калікою…
    Уявив сам себе я калікою,
    що з обрубками рук;
  •   Біля віконця, що дихало миртою…
    Біля віконця, що дихало миртою
    з дня, світло-білого дня.
  •   Колобок
    Я раніше – був добрішим?..
    Злі́шим став – то й став старішим!
  •   Віриш, я знав, що приїдеш…
    Віриш, я знав, що приїдеш.
    Вірш написав принагідно.
  •   На пальмі жіночої статі…
    На пальмі жіночої статі
    розказує какаду,
  •   Формула любові
    Життя або є, або не є.
    Є – система любові і еґоїзму.
  •   Хай буде це не привселюдно сказано…
    Хай буде це не привселюдно сказано,
    але на хліб нічого не намазано,
  •   Щонайжахли́віше – визначеність...
    Щонайжахли́віше – визначеність,
    визначеність себе.
  •   У море окунувся лиш на старість я…
    У море окунувся лиш на старість я.
    Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
  •   Вночі мене душить мавпа…
    Вночі мене душить мавпа.
    Від сорому в глупий час
  •   Я від злив потерпаю…
    Я від злив потерпаю,
    і грому боюся,
  •   Закляття
    Оселися в останній молитві грішника,
    кому самий лише вид храму вже настрій псує.
  •   Стану деревом або Пісня неприкаяної
    Піду у даль, у даль, подалі від любові,
    подалі від людей, у хащі загадкові,
  •   Засни…
    Засни. Зосередься. Ти гарна,
    як є.
  •   Її врятував дельфін…
    Її врятував дельфін.
    Вона загулялася в морі,
  •   В одній кімнаті з годинником
    10-та година.
    10-та хвилина.
  •   Яскравість
    Коли відомі напере́д
    усі завдання, всі задачі,
  •   Хіромантія
    Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
    Де з головою, а де по коліна буває.
  •   Пора пом’янути минуле
    Зоря прозаїчно стихає.
    Над ніччю ступають громи.
  •   Невагомість
    Сила тяжіння віднині відсутня.
    Амфори з білим вином здійняли́ся.
  •   Троянди розцвіли в Китаю…
    Троянди розцвіли в Китаю.
    Я Книгу Перемін гортаю.
  •   Чай з медом
    Ось я маю сюрприз делікатний
    через любих своїх посередників –
  •   Місто
    Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
    сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
  •   В райських покоях мене розманіжила тиша...
    В райських покоях мене розманіжила тиша.
    Жити між звуків так важко на грішній землі.
  •   Наввипередки мчать літа...
    Наввипередки мчать літа,
    так одчайдушно!
  •   Юнак
    Твій сон прокинувся, ти – спав.
    Я ненавмисно свідком став.
  •   Ніч під вербами…
    Ніч під вербами.
    Ніч під рукою дурною.
  •   Ґранчак єлейного вина
    Ґранчак єлейного вина
    несе до вуст печаль одна –
  •   Нашесть
    Сірі стіни. Їх – чотири.
    Посередині – цвях.
  •   Місяць
    Вочевидь не осягнутий простір,
    призупинений склом у вікні,
  •   Між нагромаджених думок…
    Між нагромаджених думок
    і чакр, зачинених навічно,
  •   Ну чому я не воїн…
    Ну чому я не воїн?
    Чому не на службі у Марса?
  •   Бог терпів…
    Бог терпів –
    і Нам велів!
  •   Хліб артиста…
    Хліб артиста.
    Сіль актора.
  •   Мені спокійно…
    Мені спокійно.
    Ноги теплі.
  •   Ой, оскільки ти мене взяла́…
    Ой, оскільки ти мене взяла́
    просто проти ночі й край села,
  •   Єванґеліє
    Лежало під кленом, мов лист, пожухле
    загублене кимось Єванґеліє.
  •   На добраніч, діти!
    Ступає Цар Господь убогою землею,
    скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
  •   Шапіто
    Шапіто веселий!
    Я дивлюсь і сміюсь!
  •   Айстра
    Білої айстри чорний неґатив.
    Квітка архівна у викопно́му кадрі.
  •   Актор – це месія…
    Актор – це месія,
    а місія в тому,
  •   Омана
    Та хоч би раз
    мені у руки впала
  •   Я у мами, я і в тата…
    Я у мами, я і в тата
    хлопчик, синчик, пацифіст.
  •   Знову розвидніли озеро…
    Знову розвидніли озеро
    зорі – прозорі дні,
  •   Опус ІХ. Опадающие осколки радуги
    Недоразумение во всём, чем они дорожат.
  •   Цей поцілунок сонцем цвів…
    Цей поцілунок сонцем цвів
    у свіжім холодку лісів,
  •   Уже сьогодні ввечері йду містом…
    Уже сьогодні ввечері йду містом.
    Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
  •   Ранок…
    Ранок.
    А зрештою, скільки ще ранків,
  •   Ой, на тум березі́…
    Ой, на тум, та й на тум
    березі́
  •   Йоллаапуккі
    У Зиимовій Країні Еесті
    Сееред Таартуу наа перехрестіи
  •   Лідз
    А з мене сну ніц.
    Сну ніц – аж по Лідз,
  •   Таке оголене плече…
    Таке оголене плече,
    кістляво-прозоре скло,
  •   Ореля
    На орелі гойдається вітер.
    Звуки дзьобають у висок.
  •   Опус VІІІ. Стаккато следов по полосе прибоя
    Куриный бог найден.
  •   Стілець
    Стілець увесь час в однім місці стоїть
    у бухґалтерськім кабінеті.
  •   Я еру мав свою…
    Я еру мав свою
    давно-давно.
  •   Монте-Крісто
    Міняю свою трикімнатну труну
    У центрі міста –
  •   Ходить вітер по дорозі…
    Ходить вітер по дорозі,
    намочивши ноги босі,
  •   Ворожба
    Зараз кину монету.
    Що випаде – так і буде.
  •   Індиґо
    На іклах ветхих лисих жриць
    пронумеровано народи.
  •   До неба!
    До неба вів гай,
    де за зіркою зірка
  •   Поцілунок
    Ой, хамелеонся, скільки влізе.
    Я тебе відчую, я радар.
  •   Любити слід…
    Любити слід,
    але любити – слід,
  •   Опус VІІ. Ливень, соединяющий жаждущих
    За воду живую даже дождь кровь отдаёт.
    Иначе капли подстерегут меня в пути.
  •   Голубих очей океан
    Час мине.
    Ти пробачиш знов мене.
  •   Течія
    Я кладу тебе в човник,
    і пускаю по річці,
  •   Мамочко моя золота…
    Мамочко моя золота!
    І чого ж ми завше
  •   На!
    Не посміхайся у мене за спиною,
    це однаково, що сліпому
  •   Опус VІ. Рейд молитвы по жилам
    Молитва совершила рейд по многим жилам
    уже умирающего прошлого.
  •   Очі
    в озері ока острів – ти
    вогка, холодна, вогка
  •   Нічого, я виживу…
    Нічого, я виживу.
    Хоч серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
  •   Затемнення душі. Палким серцям – віва́т…
    Затемнення душі. Палким серцям – віва́т!
    Трясеться ніч моя стеблинками повік.
  •   Каяття
    Наді мною Христос плакав…
    Я ж негідне дитя Його рук!
  •   За все йде розплата…
    За все йде розплата,
    за добре і зле.
  •   Опус V. Огниво рук Андерсена
    У двери́ огонь на цепи.
    За порогом ночи блуждает птица с глазами.
  •   Опус ІV. Нет пророчества, достойного сверчка
    Сверчок как посредник
    между буйством и увяданием
  •   Опус ІІІ. Критикой не опрокинуть
    Бутылка, ложка, селёдка.
  •   Усе так просто…
    Усе так просто.
    Час кудись вітрує.
  •   Не цікався й не сердься…
    Не цікався й не сердься
    з масюнького серця.
  •   Опус ІІ. Победа белого отражения
    Бьюсь горяче́й и прозрачней вазы.
  •   Цілу ніч, не зімкнувши очей…
    Цілу ніч, не зімкнувши очей,
    я тебе переслухала.
  •   Блазень
    Не вистачало вільних місць
    в апартаментах царських тих,
  •   Опус І. Молодость, собранная по цветку
    Завтра стол будет напоминать
    лучший из букетов палисадник.
  •   Їду в Київ…
    Їду в Київ,
    звідки влітку
  •   Десь у середніх снах…
    Десь у середніх снах
    з’являється реальність,
  •   У весільну подорож свою…
    У весільну подорож свою
    кличеш ти мене лише як свідка.
  •   Фальшиве solo… noi
    Увігнутий асфальт.
    Калюжа голуба.
  •   Боже, благослови Україну…
    Благослови Україну.
    Благослови моїх рідних.
  •   Ти належиш моєму перу…
    Ти належиш моєму перу.
    Нам цікаво складати літопис.
  •   Україна молода
    Синє небо. Жовті луки.
    Предковічний храм.
  •   Вогні
    Вогні-вогні, хто знає їх буття?
    Вони, як люди, повсякчасно вперті.
  •   Сон першого дня війни
    Проста сільська хатня кімната,
    мазана білою крейдою.
  •   Ця світла ніч спіткала темний край…
    Ця світла ніч спіткала темний край,
    де ти молився на Північне Сяйво,
  •   Чоло гречанки скульптор висікав…
    Чоло гречанки скульптор висікав
    з тупого й неслухняного каміння.
  •   До друга
    Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
    а тільки те, що зрію я очима.
  •   Воспоминание
    Я помню радость и тоску,
    я помню счастье и тревогу,
  •   Нехай у долоні твоїй спочиваю…
    Нехай у долоні твоїй спочиваю.
    Нехай очі ріжу тобі склом.
  •   Віршик
    Пишуть же люди віршики, –
    нема куди душечці дітись!
  •   Ґанок дзвенів кришталем…
    Ґанок дзвенів кришталем
    і, оздоблений сріблом, яскрився.
  •   Нащо мій біль ти приспала
    Нащо мій біль ти приспала
    під колискову зорю?
  •   Ліра
    Сьогодні ліра не пішки ходила.
    Допіру у ліри виросли крила.
  •   Мій анґел живе на землі…
    Мій анґел живе на землі.
    Бо має крила малі.
  •   Дякувати Богові. Дует
    Дякувати Богові –
    досі в силі договір,
  •   Цитаты, афоризмы (1)
    Когда у меня будут собственные ключи
    от этого солнца, от этого неба,
  •   Не поклоняйся вшам...
    Не поклоняйся вшам,
    изгрызшим голову твою
  •   Дивна річ…
    Дивна річ! А й досі пам’ятаю,
    за яким ліском спить сущий жах!
  •   І вже до тебе я холодний лід…
    І вже до тебе я холодний лід.
    Слід невловимий ти спіймала
  •   Місто дихає гнилим…
    Місто дихає гнилим.
    Всі каналізації відкрито.
  •   Журба рожевого желе
    Найліпша Роль моя – це Ти!
    І я спинився без мети.
  •   Залишаю тебе…
    Залишаю тебе,
    моя найвродливіша пташко,
  •   Чемно відмовився вечір від ночі…
    Чемно відмовився вечір від ночі,
    тихо покинув престол
  •   Плач у туалеті
    Безмозкий член сім’ї
    пив третю склянку зла,
  •   Патріотизм у апогеї…
    Патріотизм у апоґеї.
    Дружина шиє прапори
  •   Я човгаю містом…
    Я човгаю містом,
    малюю колеса,
  •   Кожен має свій піар…
    Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
    а обличчя власного не бачить.
  •   Я – не поет, а час…
    Я – не поет,
    а час…
  •   Я чую вас, кому потрібні вірші…
    Я чую вас, кому потрібні вірші,
    летючі фрази й дози антитез.
  •   Очі знову…
    Закарбовано очі в душі аж пророчій,
    аж запеклій і вічній небесній душі.
  •   Мені сниться – не насниться…
    Мені сниться – не насниться
    журавлиная криниця
  •   Полюбилися двоє…
    Полюбилися двоє.
    І немає вже сну,
  •   Серпневі сни
    Я заблукала у серпневому бажанні
    під зорепадом по нічному дну.
  •   Я не оставлю слов…
    Я не оставлю слов на зеркале помадой
    и не оставлю слов, бегущих в проводах,
  •   Дай, я буду таким, як хочу….
    Дай, я буду таким, як хочу,
    щоб не всі мене розуміли…
  •   Висновки
    Мінливість чужого щастя
    у реґламентованості подій;
  •   Ми побагатшали ще аж на мить…
    Ми побагатшали ще аж на мить,
    довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
  •   Мандрівний монах кохає
    Ніч перед брамою міста стояла,
    м’яту холодную п’ятами м’яла.
  •   Коста-Ріка
    Через океани
    з рифів і лагун
  •   Але
    "Але" з останньої сльози
    спаде краплинкою роси.
  •   Тиша
    Стихає начебто. Крапка. Стихло.
    Мені, коли тиша , так в очі – ями.
  •   Держава, мов дерево…
    Держава, мов дерево,
    ширилася на чотири боки,
  •   Мріє жадана…
    Мріє жадана, ось золото,
    здерте з твоїх куполів!
  •   Поетом бути – то нещастя…
    Поетом бути – то нещастя.
    Чи щастя чути риму?
  •   Ювіляру – Шептекіті!
    Зливаєш сотні тон потів
    у океан ударів серця!
  •   Оклахома-сіті
    В Оклахома-сіті
    всі давно вже ситі,
  •   Що не ніч…
    Що не ніч – поїзди, поїзди
    стуком рейковим сни відчиняють..,
  •   Час розсекретив останки…
    Час розсекретив останки –
    це поховати їх час.
  •   Що зробити
    Провести́ рукою по корі,
    босою ступнею по глиці,
  •   Древнє вино, нарізане ножем…
    Древнє вино, нарізане ножем,
    тремтить на манежі дзеркального блюда.
  •   Другий Перґамент
    Ви не несіть свою високу моду,
    не ждіть Пророка кроків по Русі, –
  •   Епітафія 2
    Такі, як ти, лише марнують час,
    коли вирішують за мною полювати,
  •   Епітафія
    Вихор сплів надгробний вірш
    на забутім кладови́щі
  •   Я тут…
    Я тут,
    бодай мене взяли чорти!
  •   Пані Інфузоріє…
    Пані Інфузоріє?
    Дні минають хутко?
  •   ОЗ
    Лягай в одежі освітлілі,
    у – "порозумієш".
  •   Добре, я твій, – а що́ без тебе…
    Добре, я твій, – а що́ без тебе?
    адже останні мої вуста.
  •   Я зі мною живу…
    Я зі мною живу,
    на папері існую,
  •   Каста па́ріїв
    Ти з касти па́ріїв?
    Ходи-но сюди.
  •   Космос, удостоєний кількаярдів зірок…
    Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
    не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
  •   На галявині в діброві…
    "На галявині в діброві
    сплять корови кольорові.
  •   Кантата
    Семиокий,
    блаженний і неврівноважений знахар,
  •   That's right
    Я не маю про шо думать,
    люблю
  •   На вулиці, під брамою базару…
    На вулиці, під брамою базару,
    соромлячись, у сутінках стоїш
  •   Повз грім собак у кліть промчу…
    Повз грім собак у кліть промчу!
    Віддихаюсь у цій неволі.
  •   Штучні анґели
    По два крила́ вмонтовано у спину.
    По німбу вбито в голову цвяха́ми.
  •   Народу 30-х – 70-х років
    Йому на голову – лавровий німб,
    на ноги – кайдани,
  •   Ти кажеш по правді своїй…
    Ти кажеш по правді своїй,
    що спочатку
  •   Джаз
    Мої руки.
    Підйомні крани
  •   Перед тим, як піти у відпустку…
    Перед тим, як піти у відпустку,
    весь мій мозок нагадує пустку.
  •   Та ж сама історія…
    Та ж сама історія:
    знову на морі я.
  •   Май 13
    Май тринадцяте.
    Біда не від того числа!
  •   Прощання з весною
    Це була весна.
    Це в її орґа́н
  •   Дубчик
    Ріс у лузі довгий дубчик.
    Мав ще довші хвіст і чубчик.
  •   Розбавляється барва бірюзова…
    Розбавляється барва бірюзова
    амадеусовим сонячним рондо.
  •   Базарний день
    Голосили всі коти
    від такої красоти.
  •   Кигичеш, чайко…
    Кигичеш, чайко.
    Годі! Годі! Годі!!
  •   Хоча би вітер віяв…
    Хоча би вітер віяв
    та прогнав
  •   Який веселий світ…
    Який веселий світ.
    А світ веселий.
  •   Відцвітуть і ці сади…
    Відцвітуть і ці сади…
    облетять квіти,
  •   Сплю в пелюстці екзотичній…
    Сплю в пелюстці екзотичній
    на вишневім долі.
  •   Поламали бузок над криницею…
    Поламали бузок над криницею,
    обпатрошили – ані квіточки!..
  •   Про́ща
    Уко́тре я прощу́ тобі таке?
    А слово в тебе, звісно, не тривке.
  •   Чий сон не мине
    Знову ніч пропливу
    і до ранку причалю
  •   Разлоґаліще
    У ногах – незабудки.
    У голові – глисти.
  •   ЩÓ
    Я спершу зрозумів,
    що я пишу для себе —
  •   Жасмин
    Еміле-Еміле,
    потрощені хвилі
  •   Екскурсія
    Каштани цвіли. Шаленіло життя.
    По вулиці мчав вітруган.
  •   Дощ цілує нам кінчики пальців
    Прийди, в мій дім старий постукай,
    спочинок дай душі.
  •   У чорному тілі тримали тебе…
    У чорному тілі тримали тебе,
    тобою тебе обзивали на "бе",
  •   Мелодія жалю
    Усе мені не так…
    Без тебе білий світ
  •   День ударив у вікна…
    День ударив у вікна, мов ядерний спа́лах.
    Сонце виросло міцно, як атомний гриб.
  •   Хай птаство виспіває мій затятий голос…
    Хай птаство виспіває мій затятий голос,
    хай молода весна змалює мій екстаз,
  •   Бачте, сьогодні – війна…
    Бачте, сьогодні – війна.
    Клята!
  •   Я палко вірю у твою невинність…
    Я палко вірю у твою невинність,
    твою весну вишневу цнотоцвіту.
  •   Прононс 4
    Я висуваю попередні припущення.
  •   Мой дом
    Мой дом для Вас всегда открыт.
    Он ждёт с надеждой.
  •   Покарання Господнє 2
    Не без того, щоб любити,
    ще не був, так будеш битий,
  •   Покарання Господнє 1
    Не без того, щоб грішити,
    ти живеш і будеш жити.
  •   Боже наш! *
    Боже наш!
    Не гнівайся – а змилуйся!
  •   Дай чисту віру! *
    Дай чисту віру
    грішному миру,
  •   Православний час *
    Православний час
    править при свічах –
  •   Про що мій лист тобі говорить?
    До тебе шлю п’янкі привіти
    з найкращих наших слів,
  •   Тост
    Ото ідеш, а навкруги – весна,
    нова, пахуча і різнокольорова…
  •   Поквапся на сповідь…
    Поквапся на сповідь.
    Бо в мандри Христові
  •   Засмаглі сосни сохнуть…
    Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
    Від спеки вицвілий пісок.
  •   Ставицькому
    Не встиг Ти цей день зачепити
    прожогим жестом, сценкою з життя.
  •   Чорнобильські сомнамбули
    Ніхто нічого ще не знав
    ні сном - ні духом
  •   Обличчя весни
    На чолі весни стоїть зима,
    наче льодом скута радість жінки,
  •   Закон про сало
    Ходить краля по селу,
    носить думку чималу:
  •   Оранжеве зелене реґі…
    Оранжеве зелене реґі
    далеко в парк у спогад восени
  •   Правосуддя
    Спокійно, я помиляюся.
    Визнаючи неміч здійсненого,
  •   Хандра
    Тіло вживалося в світло
    і спершу лежало.
  •   Тугим вузлом зав’язані вуста…
    Тугим вузлом зав’язані вуста,
    кінці якого стягнуто жінками.
  •   Я біля тебе
    Я спав на вітах бірюзових літа.
    Повз мене з неба падали зірки.
  •   Олено!
    Пташки уві сні
    співають пісні,
  •   Волевиявлення
    Розбилося вікно.
    Фуґас упав на стіл.
  •   Ми пішли гуляти в ліс…
    Ми пішли гуляти в ліс –
    їжачок до нас приліз,
  •   Авіалінія
    Користолюбством вирізняєшся між інших…
    Між іншим, величаво добра зовні…
  •   Весна (2)
    Дощі роз’їли землю і втопили.
    Ми ходимо у вогкому взутті.
  •   Мовчазний свідок
    – Не звертаймо на нього уваги.
    – А що він? Навмисне дражниться?..
  •   Однак, три дні тривало це весілля…
    Однак, три дні тривало це весілля?
    склотару теж здаватимо три дні?
  •   Я пла́чу не за тим…
    Я пла́чу не за тим
    безруким чоловіком,
  •   Подоляночка
    Я все скажу, бо не скажу нічого.
    Моя любов маленькою була.
  •   Ай, риба…
    Ай, риба..,
    ніби вдих у воді…
  •   Хоккайдо
    Терпне бамбукове листя,
    мліють коліна холодні:
  •   Православна весна…
    Православна весна
    у церковному сквері
  •   Про Митця і про нарід, Україну і приплід
    Ви не бачили Митця?
    Не аматора – знавця!
  •   Щастя було таким прозорим…
    Щастя було таким прозорим,
    ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
  •   Ти – сон
    Кохання – Тихий океан,
    який нас викинув на сушу.
  •   Оліґархічний час
    Коли б змінився час, а не закон,
    який до зашкарублості – первісний,
  •   Якщо чорним ти будеш…
    Якщо чорним ти будеш –
    я чорнішою стану,
  •   Не коханим ти став у моєму промінні…
    Не коханим ти став у моєму промінні,
    не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
  •   Чому народилось так само…
    Чому народилось так само
    те, що померло так само?
  •   Чим ти мовиш до мене, німий…
    Чим ти мовиш до мене, німий,
    коли облачу тебе в розкіш,
  •   Любов, мов електронна гра…
    Любов, мов електронна гра,
    рідко закінчується додатковим часом.
  •   Арканзас переміг…
    Арканзас переміг;
    етажерка; Плєханов, архаїка;
  •   Не в театрі щастя…
    Не в театрі щастя, а на вулиці,
    й не на вулиці горе, а в театрі.
  •   Колір коричне́вий…
    колір коричне́вий
    має сніг,
  •   Цигарки…
    Цигарки.
    Пива пляшка.
  •   Чому я гостро чую твій прихід…
    Чому я гостро чую твій прихід
    тепер, коли минуло все з тобою?
  •   Прононс 15
    З якимось урочи́стим нетерпінням
    я знов долаю звивистість гори.
  •   Турботи*
    Світе милостивий! Жодної з причин
    я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
  •   Незакінчений вірш
    Моя маленька музо,
    ти прийшла?
  •   На нагострених травах напружена шкіра…
    На нагострених травах напружена шкіра
    тебе вороного і ніжного
  •   Коли кажуть: Я не ревную…
    Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
    Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
  •   Чому?
    Чому твоє слово,
    як сонце схололе,
  •   Бездітність
    Протяжливі звуки тонкі
    застудженим голосом – ти.
  •   Шовінь
    Лупцює ретродощ по ши́бках – степ.
    Ступає мокрий голуб підвіконням,
  •   Висота
    Ми згоріли у полум’ї щастя свого.
    Ми, коханням окрилені, йшли на вогонь.
  •   Заснув поет у світлій спальні літа…
    Заснув поет у світлій спальні літа,
    на кухні осені, в гостинній у зими, –
  •   За поворотом сну
    За поворотом сну
    йде звивиста дорога.
  •   Смерть мухи
    Сліпа весняна мухо,
    про тебе
  •   Цокаючись з задзеркаллям
    Цокаючись з задзеркаллям
    чаркою оковитої,
  •   Щось тебе не видно…
    Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
    А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
  •   Торкнешся вустами – розтану…
    Торкнешся вустами – розтану
    й незнано куди пропливу.
  •   Тарасова гора
    Аж поки сили вистачить в Дніпра
    гонити в світ свої поспішні води,
  •   Майорієш
    Як добре, що ховатися не вмієш,
    а в променях стоїш – і майорієш!
  •   Я – яра…
    Я – яра. Я – яскрава.
    Готуюсь весну завагітнити.
  •   Вона мала руки, мов дуги…
    Вона мала руки, мов дуги,
    привітно розкинуті влітку.
  •   Квітка
    Малесенька свіжа тендітна рослинка –
    листочки ще менші на ній –
  •   Весноводи ойдуть…
    Весноводи ойдуть!
    Сновигай по мені,
  •   Ні, я ненавиджу…
    Ні, я ненавиджу.
    Безтямні очі опустились в яму…
  •   Друге березня. Сон…
    Друге березня. Сон.
    Ви, мій любий герою,
  •   Веснянка
    Переливайся з себе – в мене,
    цю кров поезії помнож,
  •   Мрія сирого моря
    Січень минув, як липень.
    Лютий повторить серпень.
  •   Зринув ранок на день…
    Зринув ранок на день
    з круговерті туману.
  •   Прононс 2
    Що таке «залога»?
    Фінікійці,
  •   Прононс 3
    Слід свідчити відверто і зада́рма.
  •   Хор
    Хор у одній людині…
    Вона намагнічена піснею жити.
  •   Він сидів, розбитий сонцем…
    Він сидів, розбитий сонцем,
    з синім оком, біля столу,
  •   Корозія
    Ось іржавого серця останні гудки
    мене залізного.
  •   Я приверну тебе оце до себе…
    Я приверну тебе оце до себе
    самим червінцем чи одним притулом,
  •   Згага
    Ступаємо ра́зом
    однаково в сніг,
  •   Перстень
    Я перенесу перстень з руки на руку.
    Зі своєї руки на руку свою.
  •   Іро… Ні! Я?
    Снідають снігом пні –
    бути весні…
  •   Любі у шлюбі
    Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
    Снуєш забобонів попону –
  •   Щем
    Поговорили і вода з водою,
    і вітер з вітром,
  •   Коло підніжжя колосальної свічки…
    Коло підніжжя колосальної свічки –
    воскові фігурки святих.
  •   Покликання свого не розумію…
    Покликання свого не розумію.
    Занедбані слова, уривки почуттів.
  •   Ти на підносі принесла мені – любов…
    Ти на підносі принесла мені – любов.
    Готуєш добре.
  •   Той, хто гарячими руками…
    Той, хто гарячими руками
    торкається мене щоночі
  •   Хула-хуп
    Сумнівний, ти мій, і хиткий
    хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
  •   Бомж
    Час прийшов. Годинник став.
    Кукурікають зозулі.
  •   Прононс 6
    Кімнатні ґазони з високим ворсом.
    Альфа Центавра крізь абажур.
  •   На четвертому спомині – гріх…
    На четвертому спомині – гріх!
    Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
  •   У катакомби смутку завели…
    У катакомби смутку завели
    мене не ревнощі,
  •   Холодна пісня
    Сніг і живі орхідеї –
    мій архаїчний сон.
  •   Усе обопільно…
    Усе обопільно.
    Підпільно.
  •   На могилу з трав великих, синіх…
    На могилу з трав великих, синіх,
    чебрецем затоплену високим,
  •   Дорогою у зоряний рай
    Пролітають вітри від весни до весни.
    Віддає все сповна нам земля восени.
  •   Її вікно – щоразу без завіс…
    Її вікно – щоразу без завіс,
    щоранку навстіж дзенькає шибками,
  •   Розл(у)ючення
    А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
    Приходь до мене в радості
  •   Деміург
    Тоді я мову знаходив.
    Шукав, як назвати серце.
  •   Грулі
    Вийшла з тільця білої кицьки
    душа інша.
  •   Безнатхненно
    Возлетіла птаха
    сама
  •   Останній день своєї злої долі…
    Останній день своєї злої долі
    ти на пустій панелі провела,
  •   Прононс 22
    У небі – пташо́к недоліт,
    в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
  •   Поверни мені її в цілості…
    Поверни мені її в цілості,
    у придатності, у принадності,
  •   Любов уві сні
    Ти малював любов уві сні.
    Ти цілував у вуста ясні.
  •   Постскриптум
    Фон червоний.
    Ліхтарі гой-да, гой-да!!
  •   Поету місце – в стратосфері…
    Поету місце – в стратосфері!
    Напівживий лечу до втрат.
  •   До України
    До України крок лише один
    з усіх її вершин, з усіх глибин!
  •   Бранець
    О, вража душе!
    О, харци́зо люта!
  •   Там, де ти
    Ні! Ти скорись мені –
    такий мій наказ!
  •   Море і мрія…
    Море і мрія.
    Зима і мороз.
  •   Не гніти мені душу...
    Не гніти мені душу,
    замовкни, та й годі…
  •   Горішня мрія
    Горішня мрія!.. А слова ж які!
    Але, повір, вона не за словами.
  •   Університети червоніли…
    Університети червоніли
    від такої довгої хвали –
  •   Не відмов мені…
    Не відмов мені.
    Не зумов мене.
  •   Ой, не треба, не треба, не треба…
    Ой, не треба, не треба, не треба
    диким голосом рвати мене.
  •   Господе, мій Боже, прости цю провину…
    Господе, мій Боже, прости цю провину,
    для очей цікавих зовні не значну́,
  •   Де ти, щастя?
    Я від злив потерпаю,
    і грому боюся,
  •   Галактична ніч…
    Галактична ніч.
    Почесне життя на планеті.
  •   Окремішність і перевтома
    Плакатиму – лише прочитаю тебе,
    лише розгадаю той тай ієроґліфів…
  •   Транс
    З червоної лінії встануть перші слова –
    ультимативна форма.
  •   Моїми мріями не хтив…
    Моїми мріями не хтив,
    вони – мої високі гори –
  •   Я від Слова Його довго живий…
    Я від Слова Його довго живий
    довше й слова промовлятиму.
  •   Жовта пшениця, блакитне небо…
    Жовта пшениця, блакитне небо.
    Жовте сонце, блакитне море.
  •   Меломáнія
    Ти – мій !
    І май це на увазі !
  •   Інакший голос…
    Інакший голос,
    ти якого ось.
  •   Епістоляр я, епістоляр…
    Епістоляр я, епістоляр,
    конвертами обвішаний.
  •   Тонке́, ледь помітне торкання ранкове…
    Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
    мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
  •   Не лишайся сама…
    Не лишайся сама –
    перекинеться ліжко.
  •   Зізнатися у тому, що неправда…
    Зізнатися у тому, що неправда!
    Звести́ на себе на́клеп до знаття!
  •   Коли горить престол…
    Коли горить престол, і ти – на ні́м,
    і слуги мчать з палаючого замку,
  •   Надіє моя…
    Надіє моя!
    Я без тебе не я.
  •   Апокаліпсис
    Якщо змінити час трагічний
    на – фантастичний,
  •   Щодня він ходив на край світу…
    Щодня він ходив на край світу
    і щоразу запізнювався.
  •   Засмучений, приречений…
    – Засмучений, приречений,
    занурений бездонно,
  •   Луна вірменської землі
    Печально і тривожно затрубила
    погорблена земля Кавказьких гір –
  •   Я винен кожній травинці…
    Я винен кожній травинці,
    кожній піщинці,
  •   Прононс 1
    День – суто кілер,
    чиє потіння
  •   Я зрозумів зими нестачу…
    Я зрозумів зими нестачу,
    коли бажав тобі: "На вдачу!"
  •   Білорусія плаче…
    Білорусія плаче.
    Білі сльози стекли.
  •   О, добре як, що любиш ти…
    О, добре як, що любиш ти!
    О, добре як!
  •   На відрозі чарівно́го сумніву…
    На відрозі чарівно́го сумніву
    постривай, моя лю́бко люби́сткова,
  •   А чому у баби Соні…
    А чому у баби Соні
    ходять свині всі сторонні –
  •   Мысли вдруг и мимолётно
    Беседы с мнимым другом
    рождают зависть и молву.
  •   Прононс 5
    Пане професоре, ви мерзляк?! –
    мої щирі співчуття.
  •   Під залізне іржання ранкових трамваїв…
    Під залізне іржання ранкових трамваїв
    ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
  •   Гроза каламутна у небі сирому…
    Гроза каламутна у небі сирому
    з гримасою смерті над світом нависла.
  •   Ковзанка
    Не вмію на ковзанах їздити.
    Ходити на ковзанах незвично.
  •   Лісовик
    Тільки туман.
    Голі-голі дерева
  •   На тім прощальному містку…
    На тім прощальному містку
    мене лише зима вітала,
  •   Перша пісня Серафітуса
    Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
    але від Бога ми лише маленька тінь.
  •   Перша пісня Мінни
    О, хто ти, любий Серафітусе,
    хто ти?
  •   А ти говориш…
    Розплутати клубок мого життя
    не зможе аніхто,
  •   Зупиніться ось тут…
    Зупиніться ось тут…
    Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
  •   Бог підказав мій сенс…
    Бог підказав мій сенс –
    я втілив у слова.
  •   Є – ніч
    Є – ніч, облудлива химеро!
    А в інший час не смій-таки
  •   Не жахайся мене
    Не жахайся мене.
    Я не стільки страшний,
  •   О, добре як, що любиш ти…
    О, добре як, що любиш ти!
    О, добре як!
  •   Єдине, що вірно зроблю…
    Єдине, що вірно зроблю –
    Це запевню любов у любові.
  •   Клопіт
    Клопоту більше, ніж треба,
    у прерозумних людей.
  •   Оба́біч дороги вморожений місяць…
    Оба́біч дороги вморожений місяць
    мій погляд усо́тує хитрим промінням,
  •   Коли я вітром оперезався…
    Коли я вітром оперезався
    і літати научався,
  •   Плейбой
    Я це вже бачив,
    я це чув
  •   Згадую тебе, мов прілу осінь…
    Згадую тебе, мов прілу осінь.
    Паростя осик навколо лісу.
  •   Ліктик
    Він міцно й владно
    в бік рукою вп’явся.
  •   Траєкторія
    З-перед вістря гострого спису,
    що насамперед,
  •   Гамаши
    Есть у маленькой Наташи
    очень взрослые гамаши.
  •   Спи, моя радосте, цить…
    Спи, моя радосте, цить –
    бо й простирадло вже спить.
  •   Доля
    На неоднаковому полі,
    що сяє від зорі до сну,
  •   Злам
    Немає сумніву.
    Червоні черевики
  •   На лихолітті вдавлена нудьга…
    На лихолітті вдавлена нудьга
    уже створила деякі умови,
  •   Культурне
    Стає на ноги велика культура,
    колосальна і довгострокова!
  •   Я любив твої ноги в пуантах…
    Я любив твої ноги в пуантах,
    той балетний перебіг ніг,
  •   Вибори або Як Петрович став народним депутатом
    День виборів.
    В червоному сільрада.
  •   Колись
    Колись
    чекала ти
  •   Сказ
    Скажена сучара вкусила мене.
    Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
  •   Експресоб’ява
    Терміново потрібен закуток
    для виробів з власної шкіри,
  •   Коли ти тепер і зараз…
    Коли ти тепер і зараз –
    і більше ніколи для мене,
  •   Очима зачарованого капітана
    Корабельні вітрила –
    полотна, розписані вітром;
  •   Якби не твій глумливий вигук…
    Якби не твій глумливий вигук,
    що вдерся в аз, який ще вчу;
  •   Дідусь у рожевому кепі…
    Дідусь у рожевому кепі
    навприсядки показав.
  •   Одгові́р
    Безбо́жниця, грі́шниця, вого́нь, різни́ця,
    калейдоско́п, опу́дало, ґвалт, пропа́сниця,
  •   Лет
    Тільки тобою серце тліє
    в цю темну
  •   Невдача
    Морок. Мороз. Ворони
    кашляють на каштані.
  •   Цвірінькнув годинник…
    Цвірінькнув годинник,
    і хвиля злетіла,
  •   Сонне Царство
    Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
    Ані тобі турбот, ані мені тривог?
  •   День без поезії
    Розмножилися дні, –
    що значить – «суєта».
  •   Моя любове, не сліпа, а зряча…
    Моя любове, не сліпа,
    а зряча.
  •   Вітражі
    Після чорної й білої лжі
    б’ються посуд, трюмо й вітражі,
  •   Говорила змія зі змією…
    Говорила змія зі змією
    на краю кам’яної пустелі,
  •   Якщо хочеш весь день собі зіпсувати…
    Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
    зранку покури – і лягай спати.
  •   Не виходить легко…
    Не виходить легко –
    треба труд трудить.
  •   Павук
    Ото лізе павук по сходах,
    от уже і десятий поверх,
  •   Жінка хоче
    – Скажіть,
    чому ви не приєднуєтесь до компанії?
  •   Не горюй, що загубив багато…
    Не горюй, що загубив багато,
    та й не бідкай, що те раптом сталося.
  •   Змирає листя...
    Змирає листя –
    завмирає місто.
  •   Ча-ча-ча
    Чорний квадрат Малевича.
    Віолончель Ростроповича.
  •   Я кві́тну, люба радосте, й тужу…
    Я кві́тну, люба радосте, й тужу
    на купині́ бездонного болота.
  •   Хто ти – не хочу навіть знати…
    Хто ти – не хочу навіть знати.
    Хто я – зумій запам’ятати.
  •   Я намагаюся тебе плекати так…
    Я намагаюся тебе плекати так,
    щоб жодної пилинки не лягало
  •   Лінощі велета
    Лінощі велета, ніби вулкана, що спить,
    ніби кита, що на хвилі розлігся роками,
  •   Арсенальна станція метро…
    Арсенальна станція метро.
    Поїзд мчить за вітром під землею.
  •   Шмат увірву твойого часу…
    Шмат увірву твойого часу
    дорогоцінного;
  •   Жаль
    Жаль, що на волі моя печаль,
    що з нею знайомі всі,
  •   Діамантове кольє
    Зимове діамантове кольє,
    холодних почуттів ясні крижинки.
  •   Ґламур
    Знов обличчя це – не налице́,
    а навиворіт, як після лому!
  •   Розпитаю я про себе в тебе сам…
    Розпитаю я про себе в тебе сам –
    кажуть, ти співаєш славу Небесам –
  •   Мій перший загублений перстень…
    Мій перший загублений перстень – це ти.
    Любов – золота, а кохання – червінне.
  •   У залах тихих дух мигдальний…
    У залах тихих дух мигдальний,
    старий ледачий вітерець
  •   Ти даєш мені все…
    Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
    На палаючий день перероджуєш ніч
  •   Шлях у Національні Збори
    Який до Себе довгий марафон!
    до справедливості, відваги і пожертви.
  •   Змирає листя…
    Змирає листя –
    завмирає місто.
  •   Туман
    Опісля зливи в ліс осіла хмара,
    суха і тиха, наче рання осінь.
  •   Забираю слова…
    Забираю слова,
    вони занедужали, друже.
  •   Талант і ґеній
    Хай час прочинить двері після мене
    для золотих беззахисних дітей.
  •   Усе – твоє!
    Твоїм є все занадто й досить,
    елементарно над усе!
  •   Винен
    Поплещу я тебе по плечу,
    ніби друга.
  •   Завіса з дивної тканини…
    Завіса з дивної тканини
    оберне сцену – на вівтар,
  •   Я – голова імперії моїх думок…
    Я – голова імперії моїх думок,
    колонізую простори нові́,
  •   Хитрі очі
    Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
    я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
  •   Колись любив я, в білому ходив…
    Колись любив я, в білому ходив,
    злости́вся – зодягався у червоне,
  •   Скорпіон. 634.
    Я залишився не тим, ким був.
    Я залишився цим.
  •   Відоме лише одне місце позбавлення волі…
    Відоме лише одне місце позбавлення волі.
    Серце, і тільки серце.
  •   Шишкін
    Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
    жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
  •   Червоні прапори – і прапори
    Червоні прапори – і прапори "Пори"!
    Гранітний Ленін – Золота Софія!
  •   Стріла летіла
    Стріла летіла
    Убити не хотіла.
  •   Снобродство
    Коли ти вказуєш іти на північ –
    я вже на півдні попри все!
  •   Заборонений лист
    Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
    замикаю листа, мов приховую зраду.
  •   Китайська троянда вже губить листя…
    Китайська троянда вже губить листя
    од вітру, що з протягу вбіг у кімнату,
  •   З апартаментів панни Гі…
    З апартаментів панни Гі,
    з якою ми романи пишем,
  •   Просо
    Простір просотано просом простим,
    прісно просіяним – лиш прорости!
  •   Садко
    У рожевому трико
    з шлейфом сонної пастелі
  •   Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся…
    Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся,
    мешкає поруч у будинку номер сорок шість.
  •   До кожного подвір’я…
    До кожного подвір’я
    дійшло таке повір’я:
  •   Імпровіз
    Точиться той імпровіз
    крізь натомлені очі акторів –
  •   Архів
    У чорній книжці сатанинській,
    у чорних списках демонів
  •   Печія́ пече, а я пишу…
    Печія́ пече, а я пишу.
    Печія́ пече, я не лягаю.
  •   Нена́висть і любов боролись на мечах…
    Нена́висть і любов боролись на мечах –
    і кожна за ім’я́ твоє стояла,
  •   Заздрість
    Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
    Бентежно напружені жести.
  •   Хобот у вересі
    Цвів верес.
    Йшли тумани, мов слони.
  •   Молочай
    Ще буде час – й увійде в моду вірш,
    захочуть люде говорити в риму.
  •   Сам себе брешу…
    Сам себе брешу (брехня маленька)…
    На покотті слів тривала лжа
  •   Я твій помічник, о, часу далекоглядний…
    Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
    о, нескінченності лезо філіґранне!
  •   У вітрилах оксамитових пальм…
    У вітрилах оксамитових пальм,
    на тлі зорі, яка так тонко тане,
  •   Коли відцвітуть калачики…
    Коли відцвітуть калачики
    і лист з виноґрадних лоз,
  •   Останній мій прихід…
    Останній мій прихід
    у нетутешній світ
  •   Натомість – нерухомість…
    Натомість – нерухомість.
    Невичухана совість
  •   Реґіна
    Я чекав тебе, ще більше вчора.
    День розкраяв на чотири зла.
  •   Правда про Чиюсь Тінь
    Чиясь Тінь так бездумно і скуто
    відповзала все далі від Сонця
  •   Сомбреро
    Ворожи на кохання
    в іспанській в’язниці
  •   Гроші з’їли планету…
    Гроші з’їли планету.
    Планета у череві гро́шей.
  •   Скандал
    Я люблю його,
    не заважайте
  •   Акваланґістка
    Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
    Ніби в мушлю, у вухо морське!
  •   Переступи через ґрань протиріч…
    Переступи через ґрань протиріч –
    і розцвітає вже інша країна,
  •   Багатство
    День побагатшав на Феба,
    на перспективу лугів,
  •   Я покажу вам той момент…
    Я покажу вам той момент,
    яким я був і ким я став.
  •   Кархарадон
    Шукачі перлин на східнім бе́резі
    зустрічають сонце Полінезії –
  •   На політичній мапі світу – ніби й лад…
    На політичній мапі світу – ніби й лад:
    ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
  •   Земле моя…
    Ох… Ох… Земле моя.
    Один, як перст, у тобі я.
  •   Смерть
    Стаю зорею.
    Відчуваю легкість.
  •   Недо́́сип
    Кроки.
    Ворухнувся ліфт.
  •   Це ти показала, якою буваєш…
    Це ти показала, якою буваєш,
    коли завітаєш у постіль чужу?
  •   Яблуко від яблуні…
    яблуко
    від яблуні
  •   Виявити – сам собі я даю завда́ння…
    Виявити – сам собі я даю завда́ння.
    Виявити!
  •   Над кожним днем ще вище небо…
    Над кожним днем ще вище небо.
    Бо нижчає земля.
  •   Там-то і там-то…
    Там-то і там-то,..
    і я там буду…
  •   Хресний хід
    Біле каміння
    у синьому небі –
  •   Коли мій мозок розтане…
    Коли мій мозок розтане
    під сонцем твоєї любові,
  •   Прононс 24
    "У часи фінансово-промислового капіталу
    і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
  •   Скарб мій
    Хай кожен твій сон
    обрамляється сірим папірусом ранку.
  •   Художники з маленького села…
    Художники з маленького села,
    ви оприлюднили любов до світу.
  •   Ідеале мій, ти, мов "Титаник"…
    Ідеале мій, ти, мов "Титаник",
    який швидко іде на дно.
  •   Оранжева сажа
    Лежить картина,
    чорна сажа.
  •   Зрадниця
    Триває правда з вуст моєї зрадниці,
    але чи скоро голос мій признається,
  •   Прононс 23
    Бавлячись людським мозком,
    усіма його відгалуженими збоченнями,
  •   Хтось промине коханого в юрбі…
    Хтось промине коханого в юрбі,
    хтось не помітить датою папери,
  •   Моє дитинство – сосни й небеса…
    Моє дитинство – сосни й небеса
    з хмарками, що заплутались в верхівках,
  •   Кинь свій погляд небесний…
    Кинь свій погляд небесний
    на неї, засуджену зовсім –
  •   Післямова
    Я – поет. Але сила поета –
    на Землі. І в імлі, бо в імлі…
  •   Машиною часу…
    Я повертаюся з тобою на чолі
    у давнину запеклу і ворожу.
  •   Сільська, весняна і весільна
    Ой, тільки б не випав сніг літом,
    ой, тільки б дощі – не зимою,
  •   Хтось утішить тебе…
    Хтось утішить тебе,
    на комп’ютерну вілу запросить,
  •   Собака плаче…
    Собака плаче.
    Собаку жалко.
  •   Ще тихше…
    Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
    не спробую ніяк відповісти́.
  •   Нісенітниця
    Піч холодні млинці пече.
    Сонце на схід заходить.
  •   Лист
    Вуста, помадою так старанно відтиснені
    в кінці листа твого, нагадують печать.
  •   Первісно інший прихожий
    Первісно інший прихожий,
    дійсно живий тут і тепер,
  •   Я
    Коли надходить натхнення –
    я в очі беру ніч,
  •   Руйнація
    Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
    у генах,
  •   Скна
    Як незасіяна рілля,
    до злив і сонця збайдужіла,
  •   Розбрат
    Не взнаки́ тобі плакати,
    названий брате.
  •   Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!..
    Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!
    П’ять пальців по руці – це все, що є.
  •   Ех, ти, Скорпіоне…
    Ех, ти, Скорпіоне!
    Ти жалиш!
  •   Вічно серце живе…
    Вічно серце живе
    по тілах по людськи́х,
  •   Пісенька про прийми
    А ти ж мною шила,
    шила-вишивала
  •   Мов гілочка плакуча…
    Мов гілочка плакуча,
    ти тулишся до мене,
  •   Педагоґічне
    Велика криса* не їла рису,
    а виключно целофан.
  •   Хай кожен день, мов скромна ікебана…
    Хай кожен день, мов скромна ікебана,
    мов невигадливий орнамент на підлозі,
  •   На горі козаки вогонь розкладали…
    На горі козаки вогонь розкладали.
    А в долині круки турок доїдали.
  •   Багатокрапка…
    Постав багатокрапку –
    і замовч…
  •   Вулиця Правди
    По вулиці Правди –
    дерева посадять,
  •   На все свій час…
    "На все свій час."
    Так мовить Той, Хто Вічність.
  •   Я плекаю тебе…
    Я плекаю тебе,
    із розсади думок вибираю одну –
  •   А ось і ти, мій непоспішний ранку…
    А ось і ти, мій непоспішний ранку,
    дістав мене з нічної площини,
  •   Схованка
    Схований за ширмою старості,
    вдало під смерть замаскований,
  •   Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав…
    Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
    Село вимирало поволі.
  •   Стривай, захоплена…
    Стривай, захоплена!
    Ти вже вогнем гориш.
  •   32 сліди
    І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
    огромні, злі, помножені на чудо,
  •   Дзвонар
    Я готуюсь до відходу,
    кореґую час каплиці,
  •   Не знаю…
    Не знаю.
    Як добре, що не знаю.
  •   Ляпаси
    Перший ляпас, якого отримав від тебе,
    був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.
  •   Над морем поздіймалися вітрила…
    Над морем поздіймалися вітрила
    земного ранку від земної ночі.
  •   Так скупо відображені життя…
    Так скупо відображені життя –
    а смертю так нахабняче розвінчані?
  •   Яка нея́сна глибина історії…
    Яка нея́сна глибина історії!
    Я́к завтрашні зірки закаламучені!
  •   Понавизбирує цитат…
    Понавизбирує цитат
    моя любов у твій підручник,
  •   Безпам’ятства глибока течія…
    Безпам’ятства глибока течія
    рубцює землі пращурів моїх.
  •   Тавро
    Коли відступить Борисфен,
    синкопи хвиль заллють мольберт
  •   Забувай минулий день
    Розбуджу тебе вночі,
    поцілунком привітаю,
  •   Шедевр
    У номінації шедеврів ти у списку.
    На полотні їси квадратний виноґрад.
  •   Світ, який освятити слід
    Не стоятиме більш на заваді
    ця невинна блакить небес.
  •   Ясніє ніч від аури собору...
    Ясніє ніч від аури собору.
    Три ластівки обмилували хрест.
  •   Ажіотаж без ажіотажу або Прости прасотнею
    Не пропаґуй мене, а занотуй…
    Прости прасотнею "прощай"!
  •   Ти відшукай мій голос у траві…
    Ти відшукай мій голос у траві,
    завви́шки в світ.
  •   Свята повія
    Знала в небі тільки Бога,
    грішна йшла лише на сповідь,
  •   Ліщина
    Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
    Уко́тре підряд знов горішнику ряд
  •   Перша…
    Перша.
    Її світлість.
  •   Ґеніальний спосіб був і є…
    Ґеніальний спосіб був і є –
    Книгою…
  •   Лезо
    Вічний голос замерз…
    Звичний холод обрид…
  •   Ховала ніч закохані дощі…
    Ховала ніч закохані дощі
    удалині, ген-ген поза лісами.
  •   У деяких містах лежать мої листи…
    У деяких містах лежать мої листи.
    У декількох листах тісняться вірші.
  •   Блокада
    Тривога. День. Народження царя.
    Сурмлять ґазети про блокаду міста.
  •   Чай
    Гірський
    Гіркий.
  •   Люди псуються…
    Люди псуються. Годинники – теж.
    Стрілка мінливо погрожує.
  •   Ти промайнула пташкою у просинь…
    Ти промайнула пташкою у просинь,
    у провесінь,
  •   Бокал
    Тепер, коли осушено бокал,
    коли по венах розлилась отрута,
  •   А, може, потрібен нам був…
    …А, може, потрібен нам був
    струс мозку чи поглядів зсув,
  •   Місія московіта
    Підпалююся на вершині піку
    Камінної Трагедії Підніжжя
  •   Гадина
    Немає тут нена́висті.
    А гадина вкусила.
  •   Сни мину…
    Сни мину –
    й повернуся до нього.
  •   Свіфту
    Сьогодні на світі – світ.
    А на папері – діло.
  •   Постукайте тихо у двері мої…
    Постукайте тихо у двері мої.
    Не будьте такі навіжені.
  •   Дияволу
    Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
    покинуте розбійниками в лісі!
  •   Запали мені вогник…
    Запали мені вогник!
    Я в ньому згорю,
  •   Рим
    Де той Рим був?
    У ті ще часи!
  •   Інтоксикація
    На Бога надійся – і сам не гріши.
    Не плач і не смійся –
  •   Проклинаючи некомпетентність слідчих…
    Проклинаючи некомпетентність слідчих
    у питаннях справи не своєї,
  •   Будують і гризуть вітри…
    Будують і гризуть вітри
    чужою кров’ю вмиті ґрати.
  •   І погас вогник…
    І погас вогник.
    То й що?
  •   Ти життя в пеленý збирала…
    Ти життя в пеленý збирала:
    роси, сльози, німби, фібри.
  •   Я дивуюся, що вже четвертий рік…
    Я дивуюся, що вже четвертий рік
    полягає у безодні часу!
  •   Режисура
    Різкий штрих. О́браз.
    Герой, доведений до конвульсій,
  •   Недомовки
    Поста́ло світочі велика гра.
    Привабливість життя людви
  •   Чи
    Ніко́ли чи ні́коли?
    Ніко́му чи ні́кому?
  •   Мінлива
    Я всі ночі не сплю,
    мов палаю в котлі…
  •   Активне сонце золотить церковні бані…
    Активне сонце золотить церковні бані,
    вдаряє променем одним у Божу ціль!
  •   З превеликим задоволенням…
    З превеликим задоволенням
    постану перед Вами в образі не то́му!
  •   Тихою-тихою сапою…
    Тихою-тихою сапою
    ранок підходив, як фронт.
  •   І пишу – і пишу…
    І пишу – і пишу – і писатиму.
    І складу – і складу – і складатиму.
  •   Я не…
    – Я не
    – Не?
  •   Бабусина молитва
    Ви, зорі-зоряниці,
    ви місяцеві сестриці,
  •   Деінде
    Деінде, та вже не в мене
    лишайся й лишайся на́ ніч.
  •   Є дві бандури…
    Є дві бандури.
    Кінь. І жінка.
  •   У червоному не червоні
    Ті, у червоному, ховали обличчя.
    Копали траншеї ті, у червоному.
  •   Діаґноз
    Можна сказати, що тут психоз
    з помітно вираженим орґазмом,
  •   Розрослись кульбабки…
    Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
    Ти – моє дитятко вже чимало літ.
  •   Народилося третє диво!
    Два ключі на пам’ять, без яких
    не буває ні зими, ні літа.
  •   Поли́н
    На серці гірко сіється поли́н.
    Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
  •   Судний день
    Реліквія Божа, на бомжа схожа,
    винесена на показ,
  •   Я відчув подих Святого Духа…
    Я відчув подих Святого Духа,
    Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
  •   Віра
    Той, хто без віри існував –
    йдучи на смерть – усе ж повірив.
  •   Отченаш
    Золотом пишеться Боже ім’я
    і промовляється золотовусто.
  •   Євжені
    Є? – вже – ні
    Банка ікри об підлогу скляну!
  •   На крівлі сонячного часу…
    На крівлі сонячного часу
    рихтує свій фундамент Дух.
  •   Яйце пасхальне…
    Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
    Світлиця в білім полотні.
  •   Я знав Марію ще святою…
    Я знав Марію ще святою,
    ще Богородицею знав,
  •   Пливу всім плином по Тобі…
    Пливу всім плином по Тобі,
    де зупинилися два серця.
  •   Ти лівшею лишаєшся чи правшею…
    Ти лівшею лишаєшся чи правшею?
  •   Рідкісна твань на болоті…
    Рідкісна твань на болоті,
    йдеш: під ногами – кров.
  •   У бажаннях моїх загубися тепер…
    У бажаннях моїх загубися тепер
    і ховайся по снах таємничих.
  •   Терпеціум мобіле...
    Терпеціум мобіле –
    серце бійця
  •   Чао
    Де ти ріс, коханий о’нарцис?
    Де це швидко так сніги розтанули?
  •   Не гречно…
    Не гречно! Ні!
    Забуду сам.
  •   Ховаймося, люди, від смерті своєї…
    Ховаймося, люди, від смерті своєї,
    чужій – оддаваймо дану.
  •   Как странно, каждый день под занавес уходит…
    Как странно, каждый день под занавес уходит,
    во тьме ночной растаяв пеленою,
  •   Теологічний безлад
    Піст потішний. Бог понурий.
    Замість анґелів – тортури.
  •   Народження
    Ці вірші написалися не мною?
    Не знаю. Може, й справді, це є так.
  •   Даремне твоє обличчя…
    Даремне твоє обличчя.
    Воно не ціловане зовсім.
  •   Старый дуб
    Шелестя упругими ветвями,
    укрывая от жары дневной,
  •   Академіку А.Сахарову
    І він побачив,
    що рука його
  •   Сон
    Я в сон печальный погружён:
    "Мой сад, мой дом пред мной сожжён.
  •   Постать, спинившись на постаменті…
    Постать, спинившись на постаменті,
    довго чекала до себе параду…
  •   Попід зіркою гірко́ю…
    Попід зіркою гірко́ю,
    понад гі́ркою парко́ю,
  •   Мне Бог сослал небесную жену…
    Мне Бог сослал небесную жену,
    с которой я здесь похожу по дну –
  •   Зустрівши кілька снів…
    Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
    закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
  •   В ночном саду мы встретились вдвоём…
    В ночном саду мы встретились вдвоём:
    рука в руке, и взгляд напротив взгляда,
  •   Наперекір, усупереч…
    Наперекір, усу́переч
    мені відмовиш – ні!
  •   Жирандолі
    Миготіли жирандолі
    у простій сільській стодолі.
  •   Сльоза
    Я загубив роки́
    як слово поначалу,
  •   Когда прилетят снегири…
    Когда прилетят снегири,
    гроздь алой рябины сорви.
  •   Аби в твої вуста – та й правда…
    Аби в твої вуста – та й правда..,
    я б зосередився на них.
  •   Чудо
    Я вже був колись… Пам’ятаю
    цю осліпленість збожевілля,
  •   Мудрість
    "Так буде з кожним,
    хто знатиме ознаку
  •   Тини… Дірки…
    Дірки…
    В тинах дірки.
  •   Отці
    Стовпи стогнали, вкопані в степи,
    прострумлено, заглиблено в роботу.
  •   Ме-ке-ке
    Ме-ке-ке!
    Ме-ке-ке!
  •   В усіх обрядах світу будь святим…
    В усіх обрядах світу будь святим.
    Не зневажай святих обрядів світу.
  •   Не знал я, не думал, спасайся, беги…
    Не знал я, не думал, спасайся, беги!
    Откуда у нас, у поэтов, враги?
  •   Весна
    Я чую: йде весна,
    нехай розтане сніг –
  •   Воспоминанья наши стали...
    Воспоминанья наши стали
    по всей квартире вдоль стены.
  •   З маленькою любов’ю
    Створю тобі вірша
    для тих, кому за тридцять,
  •   Бог мне не враг…
    Бог мне не враг и чёрт – не заяц,
    но ты как древний царь Горох
  •   Вічно сьогодні жива
    Ліно! Найвища моя казко.
    Шлейф по землі без Землі.
  •   Мне хочется постичь…
    Мне хочется постичь –
    откуда вы пришли,
  •   Робота сексота
    Емансипація.
    Колгоспознавство.
  •   Усецільна
    Драгуни – дні, драгуни – дні
    то по тобі, то по мені!
  •   Велика Ніч
    Там, за вікном, живе Велика Ніч,
    а я сховався тут і помираю.
  •   Полуда
    Горбатого чіпляли на хреста.
    Він грішник і просив у себе вмерти.
  •   Спокута
    А зірки все кінчали життя самогубством,
    відмовлялись від неба, за обрій котили.
  •   Цей березень на рівностої днів…
    Цей березень на рівностої днів
    так задубів і так закрижанів,
  •   Пролісок
    На тлі твоєї сонної печалі
    сповільнюється час, зникає рух,
  •   И зачем такие нервы…
    И зачем такие нервы?
    И зачем такие дни?
  •   Коротко кажучи
    Кермую.
    Друкую.
  •   Лікареві Боткіну за його хворобу
    Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
    повітря дощове, палата паром дише,
  •   Вогонь
    Тремтять вогні в космічній далині –
    дурманить ніч їх зоряне безсоння…
  •   Ты помнишь, враг, те времена…
    Ты помнишь, враг, те времена,
    когда средь нас не шла война?
  •   Як солодко відчути повне право…
    Як солодко відчути повне право
    на вільний дотик до хмільного тіла,
  •   Індульґенція з Галілеї
    Спимо смиренно ми
    в сувоях чорних ґротів,
  •   Якийсь таємний запах у весни…
    Якийсь таємний запах у весни,
    він проникає в душу, як проміння.
  •   Цензура
    1. Якби словами
    такими
  •   Відкинь щодення…
    Відкинь щодення!
    Твердощі ствердінь.
  •   Термінатор у темряві…
    Термінатор у темряві –
    мама у валянках –
  •   Откуда эти триста пять чертей…
    Откуда эти триста пять чертей,
    в охапке та́щащие ночь из-под ногтей?
  •   Передчуття
    На кінчиках пальців твоїх
    миттєвості, стиснені в вічність.
  •   Тринадцятий Перґамент
    Візьми Шевченкові томи –
    і плач над ними, плач над ними.
  •   Древньокитайська притча на український лад
    Коли всевладний майстер-Бог
    створив в екстазі чоловіка,
  •   Наречена
    На вламаних гілках гойдалась наречена.
    Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
  •   Місячна пісня
    Зорі в криниці холодні, як пальці.
    Крик веселить село.
  •   На пороге мирозданья…
    На пороге мирозданья,
    без тревоги, без страданья
  •   Клён и берёза
    Вот клён с берёзой над рекой стоят:
    берёза низко ветви наклонила,
  •   Любовь
    О, устреми мой разум
    и не прекословь.
  •   Гірський кришталь
    Гірський кришталь
    утворений зі сліз Богів.
  •   Третій Перґамент
    У глухому куті
    на колінах
  •   Я не умею уходить…
    Я не умею уходить
    и притворяться чьей-то тенью.
  •   Семь
    Распечатанный мозг несёт наказание.
    Первая ошибка – признание.
  •   Докладно про погоду
    Лавра всто́їть. Час розщепить стронцій.
    Ще один легенький землетрус,
  •   Сосна
    Сосна по весні нацвілася так рясно,
    так зелено-ясно пустилася росту,
  •   Bye-bye, my February
    Bye-bye, my February,
    двадцять дев’ятий день.
  •   Прононс 9
    Уроки географії були мої улюблені.
    З учителькою з Африки
  •   Гавкіт
    Вештався люд, і серед його слідів
    я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
  •   Прононс 7
    Ох, злісний час.
    Для нас
  •   У парниках огірки великі вироста́ють…
    У парниках огірки великі вироста́ють,
    і в’ються довго,
  •   Я потерял один стих…
    Я потерял один стих.
    Ну да ладно.
  •   Прононс 8
    Пляшковий спосіб знайомства.
  •   Відповідь
    Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
    Я приберу в кімнаті і піду.
  •   Дождь
    Спасение в тебе, мой вечный дождь.
    Моя беда, война, и боль, и ложь.
  •   Едельвейс
    Є висока гора Химера,
    на піку якої крах,
  •   Вдруг детство опрометчиво сбежало…
    Вдруг детство опрометчиво сбежало.
    На мраморную кость упало одеяло.
  •   Це все. Зупинено усі дощі…
    Це все. Зупинено усі дощі.
    Правда у тім, що ти нікуди не підеш,
  •   Співана поезія
    Я кукурікнув!
    Де - ци - бе - ло!
  •   Вуж
    Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
    звиваючись, незлякано пливе
  •   Пустіть мене у вільну торгівлю…
    Пустіть мене у вільну торгівлю!
    Реалізуйте мене за вільними цінами!
  •   О мой любимый день…
    О мой любимый день,
    искрящийся мираж,
  •   Гм…
    Гомер помер.
    Але гм…
  •   Блеф
    Цей рух між елементами буття –
    злиденний покер аж до самогубства –
  •   Забвение
    Совсем уж старая зима
    уходит молча на покой.
  •   Атестат
    Ви вийшли вже в останнє із-за парти,
    а далі – світ, який ще спробуй – взнай.
  •   На тих бульварах, де зима й сніги…
    На тих бульварах, де зима й сніги
    давно розсілись по глибоких лавах,
  •   Я с ветром полечу…
    Я с ветром полечу –
    так легче будет мне.
  •   Іго-го!
    Іго-го! Іго-го!
    "Злізьте з коника мого!" –
  •   Їжачок
    Ми пішли гуляти в ліс –
    їжачок до нас приліз,
  •   Адамові. Посмертно
    Тебе породили в Бедламі,
    ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
  •   Ти – поте́ря…
    Ти – поте́ря.
    Ти – тетеря.
  •   Когда прилетят снегири…
    Когда прилетят снегири,
    гроздь алой рябины сорви.
  •   Коли сніг мерехтів…
    Коли сніг мерехтів
    з золотих обідків ліхтарів,
  •   Вознесенье
    Вознесенье!
    Как далёк закат весенний.
  •   Тихо-незаметно ночь уходит вдаль…
    Тихо-незаметно
    ночь уходит вдаль.
  •   Істина
    …однак померли твої арханґели,
    безсмертя їх спіткала істина.
  •   На повсякчас
    Ти врятуй нас, Господи!
    Розклади́ на ро́зклади!
  •   Шостий Перґамент
    Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
    од Кого Земля не віддільна.
  •   Золотко моє заснуло в люлі…
    Золотко моє заснуло в люлі,
    яблучко затиснуло в руці,
  •   Уж как любви ни жаль…
    Уж как любви ни жаль,
    но я не всемогущ.
  •   Аморальний вчинок
    І було світло в усьому домі,
    на всіх поверхах світло сяяло.
  •   Имя
    Я – украинский поэт,
    спешаще пишущий по-французски.
  •   Перед великим завмирає час…
    Перед великим завмирає час,
    де кожна мить – скупенька панахида…
  •   Дев’ятий Перґамент
    І що́ розм’якшить серце кожне?
    Що при Мериві було – не згадає ніхто?
  •   Тебе
    Подражая себе,
    нет любви от любви.
  •   Спи і сопи… (Моя ідилія)
    Спи і сопи.
    Це та ідилія моя,
  •   Восьмий Перґамент
    Чи мудре слово те?
    Чи не мудре слово те?
  •   Сопілка
    Гей, ти моя сопілонько!
    Я не вмію грати.
  •   Гама
    Ми звернулися до мами,
    щоб і нас навчила гами,
  •   Амнезія
    Ані згадаю,
    ані пригадаю.
  •   Чупа-Чупс
    – А чому Оленчин пупс
    завжди смокче чупа-чупс?
  •   Чуба́нь
    Наш Чуба́нь такий чубатий!
    Ну, такий уже чубатий!!
  •   Горобина
    За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
    під зливою, під снігом без упину.
  •   Щокою червінною рань притулилась до шибки…
    Щокою червінною рань притулилась до шибки,
    зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
  •   Реквієм
    Там є все.
    Але ти – прочахла.
  •   Ремінець
    Загубився ремінець –
    і знайшовся на кінець.
  •   Мозаика
    Сидит во кресле,
    будто в туче дождь,
  •   Мозаїка
    Сидить у кріслі,
    мов у хмарі дощ,
  •   К◦
    Сиґналом до збройного повстання
    було вирішено оголосити сніг.
  •   Хобі
    Моя кімната – це Китай.
    Китайські цигарки смердючі, жах!
  •   В оплаканих межах
    Зупинилися дні.
    Ночей не суть.
  •   Мораль
    Вислуховую мораль.
    Коло вуст, які ліворуч,
  •   Серце
    Правда,
    що серце в неволю прагне.
  •   Моцарт…
    Моцарт.
    Серенада тоді замовчаного серця,
  •   Є ти, єдиний плоттю…
    Є ти, єдиний плоттю,
    собою ж – роздвоєний.
  •   Прононс 12
    Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
    З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
  •   Героям Крут
    На кривавому полі,
    на горбочку край Крут
  •   Колискова
    Випити кави
    й не спати, не спати.
  •   Ілюмінацій грайво переморгується…
    Ілюмінацій грайво переморгується,
    тролейбуси скотилися у яр,
  •   На обличчя накладаєш…
    На обличчя накладаєш
    грим старий
  •   Ієроґліф
    О, ієроґліфе злий!
    Беззастережний оракуле!
  •   У духовному спостереженні
    Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
    Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
  •   Боже, любовь храни…
    Боже, любовь храни,
    ведь от неё все беды.
  •   П’ятий Перґамент
    Співайте, сини!
    Ваші батьки – орфеї!
  •   Як ікона вповні стане
    Три лікті полотна
    грубого сірого
  •   Урбанавт
    І навіть не поцікавилась.
    Є коло у парку імені Ґолікава,
  •   Поспіх удаваний твій
    Збав ходу, і я поруч піду,
    обережно ступаючи кроки,
  •   Храм
    Хвилями котиться,
    множиться й божиться
  •   Господня молитва – Людині
    Людино, Пасхо Золота!
    Яйце, невиїдене Змієм!
  •   Робінзонада
    На безлюддя сільських ландшафтів
    визвірився собака на це́пу,
  •   Как много боль предáть…
    Как много боль предáть!
    Но окрестясь любовью
  •   Ми по першому снігу…
    Ми по першому снігу
    протопчемо стежечку в рай,
  •   Минута смерти…
    Минута смерти… Наступила –
    и миг короткий жизненной длины
  •   А міст, взагалі, не існує у світі…
    А міст, взагалі, не існує у світі, –
    їх просто малюють, а потім будують.
  •   Відстань
    Відстань.
    Кілометрів триста.
  •   Зламаю плани…
    Зламаю плани!
    Більше незалежна!
  •   Яма
    Серце поступово відхиляється від норми,
    а з ним – і бажання.
  •   Різдво
    У хлів увійшов – і осліп:
    яскриться пшениці сніп!
  •   Я не из тех, кто должен Вам, мой друг…
    Я не из тех, кто должен Вам, мой друг!
    Кто изыскал нужду в моих хоромах,
  •   Єрусалим
    Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
    Святині й руїни Твої, Боже, дай.
  •   Отсечены все злые языки…
    Отсечены все злые языки,
    и мир в душе высок и прочен,
  •   Воскресши у музі
    Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
    Сни-сніги во зимі.
  •   Коричнева зима
    Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
    так ніби був найкращим двірником, –
  •   Альпініст
    Оскільки зима – це пора грітися,
    вживати запаси раніше здобутого –
  •   Літурґія
    Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
    у невмирущу предковість і юність.
  •   Країна Я
    А замість яблук, груш, черешень, вишень
    і плодів більш вишуканіших і гарних
  •   Дві руки
    Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
    Але Поет – щасливий, як Актор,
  •   Чиясь поезія – закам’янілий ліс…
    Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
    де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
  •   Новий рік
    Гірлянди словес на ялині гри –
    цей Новий рік.
  •   Мечеть…
    Мечеть.
    Коралові орнаменти небес.
  •   У темний вечір я спіткав тебе…
    У темний вечір я спіткав тебе –
    як сонце серед ночі!
  •   Аґонія або етюд з невипалих снігів
    Дійду до крапки на дні калюжі.
    Заграю на флейті етюд.
  •   Сьомий Перґамент
    Ти стаєш моєю душею.
    Я щасливий під Богом стою.
  •   Віола
    На трьох вітрах заведена віола.
    У двох руках і по одній струні
  •   Случилось счастье...
    Случилось счастье. Ночь ронимым тьмом
    сверкнула в муть сосны, прордевшей ветхим.
  •   Пласти
    Кора дерев.
    Кора земної кулі.
  •   Осени маленький столбик…
    Осени маленький столбик –
    клёна вишнёвого ствол.
  •   Життя – щасливе відчуття...
    Життя – щасливе відчуття,
    щасливе від життя.
  •   Урок
    А був би урок –
    якби не оброк,
  •   Тронна промова після інавгурації
    Значить так!
    Не смі́ти мені казати "ні"!
  •   Фортеця
    Ні, я люблю. І зрада була.
    І напевне, що зрада була велика.
  •   Гріх
    Я є якоюсь мірою
    і у деякій мірі.
  •   Frivolus suite (из цикла «Вышгород»)
    Когда поэт засел в тюрьму
    чужих стихов и песнопений –
  •   На тлі біди
    Кремезний сон хропе у мавзолеї,
    давно без нагляду "музейний експонат",
  •   Мерцанье ума межи мрака извилин
    Мерцанье ума межи мрака извилин
    едва освещает пещерную живопись.
  •   Паризька хроніка
    Все! Відвисі́в причіпленим до неба
    на заднім плані на початку дії!
  •   Йде піт
    Довго йде з тебе піт,
    я тебе обіймаю,
  •   Я чту места любви и столбенею…
    Я чту места любви и столбенею
    от пустоты твоих осенних глаз.
  •   Ніколи не любіть динозаврів…
    Ніколи не любіть динозаврів.
    Не жалкуйте, що вони зникли.
  •   Червоний буйвіл п’є…
    Червоний буйвіл п’є.
    Вже в озері нема.
  •   Сонячний зайчик – пустуне́ць…
    Сонячний зайчик – пустуне́ць
    з мене – на тебе,
  •   Повелеваю – жить!
    Повелеваю – жить!
    И с болью – расставаться!
  •   Однаково тобі…
    Однаково тобі.
    Твій океан великий.
  •   Без слів
    Нащо мені твої слова?
    Зараз німіє все.
  •   Порожня банка
    Порожня банка – ґеніальна річ!
    холодна – лід,
  •   Якби мені зір коршака…
    Якби мені зір коршака,
    зіниці – гострі шпиці –
  •   Україно рідна!
    Україно рідна –
    Вкраїно моя,
  •   Українська молитва
    Ми зберемо́ся всі до купи
    й піде́мо
  •   Оце моє таке життя…
    Оце моє таке життя.
    Мої продовження у дітях.
  •   Фа́тум
    Не розумію. Що це? Фа́тум?
    Зла доля чи такий собі маразм
  •   Молитва
    Люди мої дорогі,
    як багато серед вас людей
  •   Коники
    З хліба коники ліпив.
    На одно́го наступив.
  •   Етичний експромт
    Між нами, акторами, кажучи,
    усі вже давно є акторами.
  •   Стовп…
    … стовп,
    холодний і невтішно сірий,
  •   Світозарство…
    Світозарство.
    Коли без тебе світ цей перевернеться,
  •   Анахорет
    На вільховім атолі,
    де чорний очерет,
  •   Якщо цей день і означає щось…
    Якщо цей день і означає щось,
    так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
  •   Сквира
    У наших краях – де до Києва пішки
    вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
  •   Сиві́є осінь на схилі днів…
    Сиві́є осінь на схилі днів.
    Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
  •   Холодне підземелля слів або Осінній розклад
    Гриби. Соління грибів.
    Холодне підземелля слів.
  •   Блакитний корабель відчалив уночі…
    Блакитний корабель відчалив уночі,
    повільно і печально пливучи.
  •   Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…
    Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
    просто він хотів прошмигнути непомітно.
  •   Час одяг міняти й манери…
    Час одяг міняти й манери.
    Попадали літні шпалери,
  •   Ти – та…
    Ти – та.
    Тому й ненавиджу я іншу.
  •   Осіння колисанка
    Осінь моя пізня,
    злякана зимою,
  •   Поезії мої, але твої
    Я перевдягся в чорного сича.
    Сів уночі на дерево печалю.
  •   Печаль
    Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
    Це віник в кутку, це вінок після року…
  •   Прононс 19
    Твоє тіло, мов луг.
    У бокалах квіто́к,
  •   Дарунок
    Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
    Ми обручені, чи що?
  •   Просто
    Волосся моє стало жовтим,
    як осінь.
  •   Орел
    Бог боронив од напасті зграю.
    Біля латаття збирав.
  •   Таємниця
    Вибачайте, жодних передмов!
    Творчість – це суцільна таємниця.
  •   Осінь золотом листи писала…
    Осінь золотом листи писала,
    відпускала їх в конвертах-журавлях,
  •   Уздовж якдовших галерей…
    Уздовж якдовших ґалерей
    із тисячів картин
  •   Колаж
    На слові "ніколи" замкнулося коло.
    Моя аномалія – ніби Австралія.
  •   Симфонія життя присвячена…
    Симфонію життя присвячено коханню!
    На цій найвищій ноті я завис
  •   Перед потопом
    Змирала осінь айстрами скупими.
    Летіли ген за обрій журавлі.
  •   Як циган, живу я в барвистому таборі осені…
    Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
    Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
  •   (Сокровенно)
    Тихий світ однієї молитви
    упокоєно і сокровенно
  •   Сонце комунізму
    Сонце комунізму.
    Допекло до спраги.
  •   Озеро Зе́ро
    Налякаю тебе голубою гостинністю
    на далекому й жовтому озері Зеро.
  •   Горе
    Той ранок дійшов до рук,
    як сука з останніх сук!
  •   Мамут
    Є сни, яким ціна – поява.
    Сни ясновиді.
  •   Філософ
    Ну от не весело мені й усе.
    І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
  •   Миті
    В осінній каламуті
    туманами сповитій,
  •   Не доживу до тебе…
    Не доживу до тебе.
    Просто у шторм відчалю
  •   Поки йде серце
    О, ми! Вихиляємо небо,
    хапаючи дощ за пронизок!
  •   Бйорк
    Я пригадав, як ти на соколі висіла,
    на беркуті, на ґрифі, на орлі –
  •   Нині
    У країні заводів і фабрик немає поетів.
    Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
  •   Лави
    Білими смугами зроблено лави,
    і коли присідають на них зірки,
  •   Москва
    Без перебільшення, ця купа не мала;
    мурашки копошать напружено,
  •   Космічні тенденції
    Прийшов той час, коли усе,
    давно пов’язане з Землею,
  •   Хилилася й не падала свіча…
    Хилилася й не падала свіча,
    немов Пізанська башта.
  •   Горіхи
    Я вам розкажу,
    а з чого́ ж
  •   Жаба
    Камінь металевий – троном у воді
    гіркій, гірській, іржавій.
  •   Саморевізія
    Стан саморевізії,
    ревізії самого себе.
  •   Ша… Осінь шелестіла…
    Осінь шелестіла.
    Щось схоже на…
  •   Засідки
    Маєш патрони і протигаз?
    Мариш у засідках довгий час?
  •   Історія
    Забутая дорого у пітьмі!
    Тебе шукала не одна потвора,
  •   Білі коні
    Їдьмо, мамо, туди, на той бік –
    я собі там коня пристеріг…
  •   Депресія
    Уже на Другій Пречистій
    місто – у падоли́сті!
  •   Мавка, Вітер і Журба
    Мавко моя лісова,
    ось аж де ти заховалася…
  •   Сон сновиди або ж анабіоз для чужої пародії
    Розляглися в чотири боки
    три дороги, як дві стежини.
  •   Арфа в оркестрі
    Арфістка схилилась на арфу
    і тихо заснула,
  •   У світі є одна деталь…
    У світі є одна деталь.
    На жаль.
  •   Фонтан
    – Коли за північчю ми стежили з тобою
    з низин любовно зібганого ложа,
  •   Уперше за багато літ і літер…
    Уперше за багато літ і літер
    я наздогнав заримований вітер!
  •   Тобі невідома мелодія білого лебедя…
    Тобі невідома мелодія білого лебедя.
  •   Кіт
    Нечутно, налякано, по-балетному,
    тікає кіт од гріха подалі.
  •   Щолі́та літа́ пролітали…
    Щолі́та літа́ пролітали.
    Розвої вулканів згасали.
  •   Махаон
    Великий жовтий махаон помер.
    Він народив подібного до себе.
  •   Мага́йбі
    Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
    Бо перше й останнє вирішує Бог.
  •   Древня абетка
    Хрест перевернутий.
    Ноги на прив’язі.
  •   Циганський дощ
    Циганський дощ злигався з вітром,
    промчав до сонця – і назад!
  •   Ходім зі мною в ліс далеко…
    Ходім зі мною в ліс далеко,
    де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
  •   Амінь
    Розчавлено лежала долі тінь
    тебе, святого…
  •   Меланхолія
    Рожевий капюшон насунула на сум,
    гадаючи, що відвернула зливу.
  •   Я зараз пишу на осінній воді …
    Я зараз пишу на осінній воді,
    в якій перед бурею літо втопилось,
  •   В осонні вересень так радісно сурмить…
    В осонні вересень так радісно сурмить
    у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
  •   Прононс 11
    Євген Геннадійович і Анфіса Афанасіївна
    (на їх вимогу робиться це поіменне вказування),
  •   Тим, хто любить читати вірші…
    Тим, хто любить читати вірші,
    надто ласий до вихилясів,
  •   Вітер
    Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
    на печальних і радісних витоках з лих,
  •   Тихий терем
    По черзі зупинялися годинники
    у теремі, де мешкали годинники,
  •   Прононс 10
    Скрегонула зубами,
    злості крихту вичавила
  •   Між цим і між іншим...
    Між цим і між іншим
    жиє однина.
  •   Лиш промайне мій день...
    Лиш промайне мій день,
    мов чаплі крик короткий, –

  • Огляди

    1. Мені здається – я вже трішки твій…
      Мені здається – я вже трішки твій,
      а те, що я тобою не хворію,
      є результатом згублених надій,
      якими я щоразу червонію.

      17 липня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 94"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Радше, аби не одне і те ж…
      Радше, аби не одне і те ж,
      залишу тебе теж.
      Прокладу нестандартні рейки і шпали
      через міста, де ми спали.
      Протягну низьковольтні лінії,
      посаджу замість стовпів актинідії,
      розкручу ручну електростанцію
      і засвідчу неприкінчену урбанізацію.

      Світла мого кишеньковий ліхтарик
      помітить, яка ти карлик.
      Минуле порі́внилося з меґаполісами,
      де впали з фортунного колеса ми.
      Нам слід було мешкати десь на узліссі.
      Дикі й голодні, ми б ужилися.

      19 травня 1995 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 159"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Ромшардо́
      Не всім удавався обід з Ромшардо́
      (це, власне, його псевдонім),
      коли цей митець після пляшки "Бордо",
      виносив на вулицю дім.

      Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
      Сами́й мельхіор і кришталь!
      Численні зразки у безцінних томах!
      Суцільний Толстой і Стендаль!

      Він стильно вдягався і пари шукав,
      як правило, з верств не дурних,
      втирався в довіру, а потім зникав
      з усім, що зникало у них.

      А ще подавав оголошення скрізь
      на згідний до настрою кшталт.
      Бувало, писав до ґазет: "Озовись
      на мій не талан, а талант!

      Я, мабуть, уперше й востаннє пишу,
      шукаючи щирість, яка б
      соратником стала в усім, що вершу,
      хоча б на папері й думках.

      Нічого, окрім розуміння (це жарт!),
      я нé вимагаю собі,
      бо маю характер, складний до дівчат,
      які то в сльозах, то в журбі.

      Отож, принагідно тобі навзаєм
      я з радістю враз відповім
      на лист і підписане фото твоє,
      де ти, і де батьківський дім!.."

      А в скромні часи, коли справи не йшли,
      чи раптом прокол, чи застій,
      він прямо звертавсь: "Здорове́нькі були!
      Писатиму жінці прості́й.

      Я – сам, при здоровому глузді блондин,
      при пам’яті досить тверді́й,
      дивлюсь на всі речі тверезо: один,
      один я, як є, ще й водій.

      Водій без машини, але є права.
      А пару шукаю, як я –
      середнього зросту, нехай випива,
      аби була жінка моя!

      Освіта і здібності – теж середняк,
      статура, натура і вік,
      нехай і за сорок, аби не мертвяк,
      я ж поки що ще чоловік!

      Ну, тобто, середнє нехай буде все,
      щоб жінка – середніх вимо́г!
      Та й фота не треба! Під душ – і в басейн!
      І буду любити, як бог!.."

      Виходило так, що клювали й не ті,
      але, в основному, жінки.
      Адже Ромшардо́ – то ще той був крутій,
      до будь-яких гро́шей в’юнкий.

      Знайде, присобачиться, вип’є "сто-ґрам"
      і зникне з загальних очей,
      по всьо́му лишивши такий тарарам,
      аферу з огнем і мечем!

      Інсу́льтів, інфа́рктів по декілька в день –
      від нього вже стільки було!
      Топилося стільки хороших людей –
      не вмістить добряче село!

      А скільки дівчат розгубило надій,
      ще скільки пішло на аборт!
      Лише Ромшардо́, цей страшни́й лиходій,
      не здохне, візьми його чорт!

      Проте, й на старуху проруха бува!
      Створив капітал Ромшардо́ –
      й рішилася світла його голова
      "Узяти на понт закордон".

      Йому став потрібен той виклик один,
      запрошення, так, на дурняк.
      А поки мав гроші на кілька хвилин
      покласти у вигідний банк.

      І треба ж було, щоб того́ са́ме дня
      з далекого міста Віті́м
      комп’ютерник, хакер всі грошики зняв
      з рахунків у банкові тім.

      Отак Ромшардо́ без проблем збанкруті́в,
      до то́го ж, і взявши кредит,
      а в органах наших багато ротів –
      то ж, швидко обпікся бандит.

      З вустами солодкими, ніби халва,
      зустрів він клієнтку круту.
      Насправді ж, вона – міліцейська вдова
      і па́сти навчилась братву.

      Питала: "Це правда, що Ви – Ромшардо́?
      У мене тринадцятий Ви…"
      А далі – прийом з айкідо та дзюдо –
      на нари, в обійми братви!

      Історія ця про "ту-ту в Воркуту"
      і "губи, розкатані вряд"
      не має кінця, адже гроші ростуть –
      і в ко́гось у банку мільярд!

      1 квітня 2003 р., Київ






      ""Переді мною...", стор. 93–96"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Акустика у грубі
      Я був би у марах
      собою-собою,
      з’явив би даремні слова,
      а зараз
      у цих залогічних спробах
      не те я – не те сказав.

      Ці рими націлені Римом
      на варварство прози строкатої,
      але все одно – мимо.
      Я був під стріхатою хатою
      роззявою волохатою.

      Там очі мені не випекла
      химерна гора діамантів.
      Там з мозку мого не витекло
      й струмочка у гирло талантів.
      Жодного кроку
      за цілий спокій!

      Є й плюскле насіння
      в моїм вознесінні.
      Де правда, де гріх? – відрізни,
      серйозно чи смішно,
      але вже як вийшли
      мого непрозріння сни.

      По-друге,
      я в світі нічого не бачу;
      по-перше, не бачу себе,
      я б, може, коханню свому завдячив,
      але не люблю на «бе».

      Смолою стріляє з багряної груби
      у мене якийсь маніяк,
      от стану я сірим, легким, не трупом,
      а попелом ніби як…

      І буду у марах
      собою-собою,
      вримую таємні слова,
      а зараз
      у цих залогічних спробах
      не те я – не те сказав!

      Як день приступає
      поволі-поволі –
      сенсорність така з димаря!
      Хмаринки повзуть,
      наче коники кволі;
      а сонце – гніздо глухаря…

      29–31 січня 1992 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 66–67"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Ярий Славе мій дивний…
      Ярий Славе мій дивний!
      Наспіваймо пісень
      у пралипень чарі́вний
      і в один той же день*!

      28-ої ночі,
      28-го дня
      ра́зом зді́ймемо очі
      до Всевишнього «Я»!

      Я без тебе у тузі –
      часом, інший зовсі́м.
      Невідомо, хто друзі,
      хоч прощаємо їм...

      ...чорну правду чи пам’ять,
      накопичено злу.
      А, однаково, з нами
      хай поборють імлу!

      Ярославе мій любий!
      Друже многості сцен!
      Найдушевніші труби
      пропускаю в Едем!

      Голос їхній про тебе –
      тільки тему згадай!
      За лаштунками неба
      за́вжди сховано рай.

      4 січня 2005 р., Київ

      ____________________________________
      * День народження Сергія Ґуберначука
      та Ярослава Ґранка один і той же.

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 47"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Отже, помер актор ніби…
      Отже, помер актор ніби.
      І поховали його ніби за цвинтарем.
      І окремі могили видніються.
      І люди приносять квіти.
      Шанувальники творчих моментів,
      любителі сцени і прихильники тих ролей,
      герої яких уночі сходяться,
      сідають довкола могили
      і мило про щось перешіптуються…

      31 січня 1994 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 56"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Ярославе! Мій друже…
      Ярославе! Мій друже!
      Мій сильний – великий!
      Перемножений ро́лями вщент!
      Не гнітися байду́же –
      хай світ многоликий
      перетворює час на портрет.

      Ти – найвища ціна
      розлиття золотого
      серед тих незакріплених меж,
      де пануюче чудо
      причастя святого
      як пророк на останок даєш!

      Вік, як за́вше,
      вминатиме тіло в могилу,
      викликаючи «пам’ять» і «час».
      Я не дам, Ярославе,
      розтратити силу!
      Я не дам покалічити нас!

      24 березня 2004 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 55"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Між чорним дощем і білою зливою…
      Між чорним дощем
      і білою зливою
      з’являється зоряний рай.
      І поки себе
      відчуваю щасливою –
      набутись нещасною дай.

      За хвилями сліз
      веселка ховається,
      тож ти мене не́ ображай.
      З любові лише
      починається
      дорога у зоряний рай,
      і саме з Землі починається
      дорога у зоряний рай.

      "«У колисці мрій», с. 133"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Побовтайся в останньому з морів…
      Побовтайся в останньому з морів
      мого кохання.

      Твій флот підірвано, він вибухнув, згорів
      неподалік від берега мовчання.

      Хай тиша пише лист.
      Твій SOS почують інші,
      розумніші.

      Запросять в гості.
      Земля їх – круглий острів.
      Скупий Турецький острів.
      Гострий.

      22 листопада, 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 181"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Увертюра…
      І. Увертюра

      Ти?
      Ти?
      Ти?
      Запити віолончелі.
      Немає кого їсти.
      Немає кого пити –
      сьорбаю наступні ноти…
      ретельні допити.

      ІІ. Тема

      Ау…
      Улито…
      у…
      у нього на пульті чи пюпітрі
      листи,
      умотивовані листи-партитури –
      успішні тури,
      мандри ти...,
      мандри ти…

      ІІІ. Після теми і увертюри

      Тихі
      тортури
      концерту номер три…

      з оркестром.

      24 листопада 1993 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 41"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн...
      – Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
      Чий це буде трактор та чий це комбайн?
      То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
      Чи невже вам поля й техніки замало?
      – Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
      – Так, хто ж тут хазяїн? –
      – Хазяїв немає!
      – Як це так – немає? Така добра нива,
      аби працювалось!..
      От диво, так диво.
      – Це усе не наше, загальне – народне,
      так сказать, державне, для нас не пригодне.
      – В мене коло хати є своя ділянка.
      Я на ній працюю,
      це тобі не ланка…
      Стану ритись в полі майже за безплатно.
      Хай гниє картопля…
      Мені все обратно.
      – Голові не раз уже хлопці говорили:
      Всю картоплю вириєм за літр на рило…

      жовтень 1988 р., Київ

      "«У колисці мрій», стор. 138 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Я з вітром полечу…
      Я з вітром полечу –
      мені так буде легше…
      Оброки всі сплачу –
      лиш стану громом першим.
      Закрию очі сном –
      коли посиплюсь градом.
      А там воскресну знов –
      побитим виноградом…

      30 квітня 1989 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 65"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Пісенька-біль театрального актора
      Ой, на сцені, як в житті,
      хтось на кого кличе.
      А у залі жінка
      вся в сльозах кигиче.
      Може, їй, як чайці,
      хтось надрізав крила.
      А чи, може, може, жінка
      світом занудила.

      Приспів 1:

      Жінко-жінко, ти ж свята!
      Працю всю переробила!
      І в оглядній залі
      світом занудила!


      Подивись на мене –
      я роблю в театрі!
      В мене є натхнення,
      а нема зарплати!

      Режисери-сери
      мною попихають,
      а на всі прем’єри
      хваворіток пхають!
      (Пхають! Пхають!)

      Приспів 2:

      Жінко-жінко, ти ж свята!
      Дома все переробила!
      І в оглядній залі
      просто занудила!

      Жінко-жінко пресвята!
      Жінко, все переробила!
      Чом ти, моя жінко,
      світом занудила?!

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 73"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Мав би покровителя…
      Бездоганна усмішка
      має буть у мене.
      Я повинен з криком
      вибігать на сцену.

      Я мушу бути за́вжди
      у найкращій формі.
      Піжо́нів дивувати,
      давати всім фо́ри.

      Ні́, пано́ве, блага́ю вас –
      краще не лізьте в душу!
      Не марнуйте, панове, час –
      застерегти вас мушу.

      Приспів:

      Мав би покровителя,
      що мене одягне,
      і тоді байдуже,
      що́ душа́ моя прагне.

      Шмато́к би він зі столу
      кидав, як собаці.
      І я тала́нт свій скоро
      втопив би у чарці.


      Ні, панове, благаю вас –
      не лізьте в мою душу!
      Не марнуйте, панове, час –
      застерегти вас мушу.

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 72"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Так яро славу здобуває хтось…
      Так яро славу здобуває хтось,
      що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
      А Ви, чиє ім’я збулось,
      знов сипте зерна у тривожну осінь.

      Чекайте знову сходів молодих,
      тих усмішок, які Вас щиро гріють,
      щоб мати щастя вжинків золотих
      у зорях липня, коли очі мріють.

      Поет лишає Вам один пароль:
      той День, коли Ви ра́зом народились,
      єдиний Смак і, навіть, спільну Роль,
      і Світ, як Фільм, який не додивились...

      Крізь цей цинічний світ проходячи щодня,
      знімайте оплески що далі, то рясніші!
      Вас яро славить не лише ім’я,
      а й добрі справи, й дні ще цікаві́ші!

      4 січня 2005 р., Київ

      "«Моє на підмостках життя…», стор. 28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Задовольняєшся меншим…
      Задовольняєшся меншим.
      Задовольняєшся меншим.
      Молодшим.
      Наївнішим.
      Ортодоксальнішим.
      З коротким волоссям,
      з характером легшим
      і фейсом найнепривабливішим.

      Я знаю, що він полюбляє спорт
      і ставить тебе на лижі.
      Від нього – курінь, лісовий комфорт,
      ще й запахи пруть найпростіші.
      Він улаштовує тобі – невроз,
      варикоз,
      ще й мозолів десятки
      в місцях, до яких необхідно всерйоз
      підходити
      й лагідно братки *.

      Задовольняєшся меншим.
      Меншим задовольняєшся!
      Хай не люблю тебе, як уперше –
      то всоте не гірше ж стараюся!
      Твоя сексуальність
      дійшла до ручки.
      Твій образ – банальність,
      а одіж – ону́чки.

      Ти перейшла на смурні рюкзаки,
      на чорне і чорне,
      на біле і біле,
      від тебе бувають такі матюки,
      як вища освіта в дебіла.

      Збагни! На-вра-ті-ло-ва!..
      Ця комбінація –
      зад-голова –
      і щораз ампутація!
      З чим ти залишишся?
      Може, ще з меншим?
      Молодшим.
      Наївнішим.
      Не незалежним.
      Таким собі збоченим
      молокососом,
      що здатен поставити
      тільки засоса...
      на персах твоїх,
      яко глеки з напо́єм,
      що п’єш і п’янієш,
      що поруч з тобою,
      що ми є обоє –
      радієш і знаєш,
      спокійно береш –
      і до дна випиваєш…

      Кажу вже, як друг
      і коханець минулий,
      роки́ хай майнули,
      чуття хай майнули…
      Знайди когось більшого!
      Люби когось з більшим.
      І со́пель не вішай на себе!
      не вішай!

      9–10 січня 1996 р., Київ

      _________________
      * бра́ти


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 129–130"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Світ за́ очі йдучи…
      Світ за́ очі йдучи,
      без будь-яких причин,
      ваш чин поміж личин не помічаючи,
      я стану голубим,
      як пролісок, як дим,
      як цілий океан для потопаючих.

      Як цілий океан,
      реве душа від ран.
      А змерзле серце мо́рзить «SOS» з «Титаніка».
      А пам’ять (о, біда!)
      за борт вас викида,
      усіх, кого спіткала ваша паніка.

      Коли я вас спіткав,
      я іншого чекав ,
      я марив, мов Асоль червоним парусом.
      Та в мій малечий шал
      ускочив ваш шакал
      і світ зробивсь брудним і драним памперсом.

      І все накрилось ним,
      і проліски, і дим,
      і суходіл, і вічні сльози Всесвіту,
      що навіть гіркоти
      я не відчув затим,
      бо з вельзевулом вів солодку бесіду.

      3 січня 2002 р., Київ




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Годиннику
      Переб’єшся.
      Все одно переб’єшся.

      Переб’єшся.
      Все одно переб’єшся.

      Серце моє, переб’єшся.
      Любов моя, переб’єшся.

      Переб’єшся, як пташка у путах?
      Як увесь весільний посуд, переб’єшся?

      Як народи за межу, переб’єшся?
      Як нове щось народжу, переб’єшся?

      А якщо не народжу, переб’єшся?

      Переб’єшся.
      Все одно переб’єшся.

      24 листопада 1993 р., Київ



      "«Перґаменти», стор. 128"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Весна – уві сні…
      Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
      і осінь охолоне під кінець,
      а там – зима, і присиплятиме мороз:
      такий закон нестримної природи.

      11 серпня 1987 р., Київ

      "«Соняшник», стор. 29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Шість хвилин, як я прокинувсь…
      Шість хвилин, як я прокинувсь.
      А тут мені повідомляють,
      що я вже шість годин, як зраджую.
      Ну так я зараз просто вирву язика,
      відіб’ю́ його молотком,
      поперчу його, посолю.
      кину на розпечену сковорідку –
      і буде мені чим поснідати.
      Я не людожер –
      я продуктивно використовую
      ті язики, які брешуть!
      Ха-ха! Ха! Ха!!
      Можеш обрубати мій так само.
      Настане тиша, якої я чекаю.
      Мій статус-кво у цій квартирі –
      зміниться!
      …Твої претензії, немов цигани,
      які окупували електричку! –
      програ́ють цю війну зі мною!..
      Пішла любов,
      а з нею всі мої проблеми!
      Я оправдовуватися не буду більше.
      Зміни свій тон.
      Постав на цьому крапку.
      Любов це??
      Ну так, а ґіц ін параво́з!

      29 лютого 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Лячно мені і тужно…
      Лячно мені і тужно
      чути такі слова:
      "Треба всім разом, дружно!
      Кроком руш: раз-два…"
      Хочеться запитати:
      "Куди ж ви зібралися йти?"
      У відповідь: "Йдемо спати!"
      або ж "… обідати!"
      Це зветься – дисципліна,
      це зветься – порядок дня…
      Це море по коліна
      для тих, хто чоботи зняв.
      Усі ми отак ходили.
      Та іноді й досі йдемо.
      В казарменої сили
      бездумність – надійне кермо.
      Лячно мені і тужно
      чути такі слова:
      "Треба всім разом, дружно –
      вечеряти – раз-два!.."

      24 березня 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Забуте слово
      Емзе… Незрозуміле слово?
      і забуте…
      Емземою і мною, певна річ.
      Якби я був до неба не прикутий,
      мабу́ть, давно б уже настала ніч.
      З Емземою про це ми говорили.
      Вона прикута теж, але не там.
      Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
      потухла би від побутових драм…

      30 серпня 1989 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Жарт
      Кажуть, жарти вже не в моді.
      Жарт – не дупа на городі
      (не усі його помітять).
      Жарт – якщо у дупі віхоть,
      або навіть смолоскип,
      загорівся і прилип!

      18 листопада 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 276"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Акторе…
      Акторе,..
      полум’я по ролі, в рампах ніч!
      Тривога у тобі ще змалку мліє…
      В оглядинах тупих і божевільних вч
      твій Гамлет помилятися не вміє.
      У нього вибір ще лишається один,
      а ти альтернатив не маєш жодних.
      Актор, який дожився до сивин, –
      вертепів син і водевілів модних.
      У повну залу завітав Шекспір,
      вминаючи свій бутерброд з беконом.
      Хай на підмостках часу виє Лір,
      проте трагізм не може бути повним.
      На хлібі, на воді сидить актор,
      міняє бороди і лики, мов злочинець,
      а це суспільство, цей балет і хор,
      готує драматургові гостинець –
      новий терор, старий забутий ор,
      красиву й неприємну травіату,
      голодомор і прапор-триколор
      на кожний день, на кожну Божу хату.
      Помри по-справжньому, звали цю груду слів
      на совість тих, кого застерігаєш.
      Не вберегти від стадності ослів,
      якщо вже з ними спільну мову маєш.
      Ховайся в спинах наших поколінь,
      посмійся куцо в Урочистих Зборах,
      побав їх баєчкою про роботу й лінь,
      зостанься, брате, в масах і в акторах…
      Але Театр – без форми, без нужди,
      без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
      не піде звідси, бо не йде сюди,
      де тхне стоїчним потом від естетів.
      Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
      своїх прекрасних п’єс бібліотека.
      Ти – не актор, бо не померти час.
      Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

      26 жовтня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 175"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Вільна тема
      На вільну тему вірш?..
      Для на́с це не проблема.
      Я сів – пишу. Ти – спиш.
      Кохання вільна тема.

      10 липня 2007 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 276"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Так трапилось, що небо безцвітне…
      Так трапилось, що небо безцвітне,
      що до сонця далека дорога в тупик,
      що іскри від моїх копит
      для всіх перехожих,
      немов од салюту розвага.
      Я виснаживсь
      бігти
      у безвість
      у безвідповідальність
      за себе.
      Але те, чого я шукаю, –
      аморфне.
      Дорога́ мені людина
      без смаку,
      кольору
      і запаху.
      Жодних знаків уваги.

      30 червня 1994 р., Київ

      " "Поезії розбурханих стихій", стор. 97"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Пост-естетика
      Моя кохана пахне часником
      і убиває всі мої мікроби,
      я злизую, мов з миски язиком,
      з її натертих ніг пітни́й доробок.

      Вона солона, ніби океан.
      Вона недраяна, як темні ночви.
      Її боїться кожен мій фаланґ.
      Вона працює кимось деннонощно.

      "Пхе", – телевізор каже на таке.
      А ми натомлені сільські естети,
      чий душ – пісок, не просимо ракет
      і силіконових груде́й котлети.

      Ми намалюємо свою любов гірку
      любистком, м’ятою і полином звичайним.
      Сивуха тхне, зраділи огірку
      і що нам щонайвищий лайнер?

      Бо щастя, бо воно од всіх оском,
      бо стрілися голодні хлібороби,
      коли кохання пахло часником
      і лікувало згадані хвороби.

      20 березня 1993 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 146"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. День любові
      День найкращий для твого кохання,
      день, коли здивуєш ти мене,
      не забуду, бо щодня бажання є –
      бажання є!

      День любові, не зійди ніколи
      з теплих рук і пожаданих вуст.
      Повсякденності, яка навколо,
      не боюсь!

      Приспів:

      День любові –
      поцілунок троянд.
      Будьмо в змові
      тільки вдвох,
      щоб здолати все
      в цей день любові…

      Поцілунок троянд!
      Ми у змові
      тільки вдвох,
      щоб здолати все!..


      Не звертай уваги на стороннє
      і минулим більше не хворій.
      Ця любов – вершина великодніх мрій,
      наших мрій!

      Хай душа твоя пречиста буде –
      я вином проллюсь в її кришталь.
      Пий мене, коханий, хай забуду теж
      я свій минулий жаль.

      Приспів.

      Достигають осінню троянди.
      – Де любов? – спитаю я тебе.
      Серце рветься в дикі мандри –
      знову в любов, у будь-який день!!!

      Приспів.

      "«Матіоловий сон», стор. 126"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Неділя заступає…
      Неділя заступає.
      День святих
      і безробітних
      день.
      Ми відпочинемо
      усього день,
      гаразд?
      під ковдрою затримаємось
      довше?
      під ковдрою – тепло́;
      підозр напіврозпа́д
      так швидше протікає
      і керованіше…
      Відімкнемо всі прилади?
      всі телефони…
      дзвоники,
      усе,
      усе-усе!..
      А поки сплять секрети в темноті,
      є дещо не з секретів,
      дещо є:

      "Ось тіло я кладу,
      і тіло ти кладеш.
      Вони є різні сфери
      почуттів,
      окремі зони
      генні
      ерогенні;
      пластичні операції часів
      зліпили ці тіла,
      на диво андрогенні,
      для чогось
      спільного…
      але твої вуста
      сміялись тисячу століть назад,
      мої лиш зараз плачуть.
      Коли
      взаємопоглинаються вони
      в єдиний присмак
      з при́тиском голодним,
      час зникне враз –
      і враз немає нас.
      Є тільки те,
      що тисячу століть назад сміялось,
      і плаче зараз…
      є…
      але грудьми твоїми
      кормиться дитина,
      з якої вироста́ю я
      чи й ти,
      мої ж соски безплідні
      і не повні
      нічим, крім лоскотливої снаги,
      яку, вкусивши, ти грайливо лестиш.
      Ти лестиш їх.
      а я п’ю молоко
      з дитинства…
      Так радість
      є заміною рокі́в,
      вона зростає…
      є…
      але ось раптом зойк
      і раптом подих ось
      і завжди раптом це
      і із ніку́ди.
      Біль не відчутний, коли радість це;
      а слово тільки виражає слух,
      підсилює, що час є радість.
      Отак скажу до ранку ці слова,
      бо тіло звуком є
      твоє
      моє;
      і дещо,
      що не мовчить,
      минає й настає,
      секрети слів в обіймах захищає…"

      17–18 вересня 1994 р., Богдани́





      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 137–139"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Тринадцятий
      Той, хто рахує вірші, –
      навряд чи не вміє спати,
      навряд чи підслухає тишу,
      навряд чи захоче співати… –
      він номер лише напише
      і буде його читати…
      А тиша живе! –
      колише
      свої мовчазні цитати*…

      18 травня 1989 р., Київ

      * в іншому авторському варіанті: «свої геніальні цитати»

      "«У колисці мрій», с. 119"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. За мною спостерігають…
      За мною спостерігають.
      І роблять досліди.
      Надто вже все символічно
      виходить.
      Хай люди, які постраждали від цього
      спокійно ідуть загоряти на пляж,
      на спеку, і мліють.
      А я дотягнуся до істини
      всіх НЛО і ОЛН.
      Я в цьому процесі знайду своє щастя.
      І досліди будуть над ними.
      Вони не бояться мене
      і не люблять.
      Хай буде їм легше від того,
      що це був останній дослід наді мною.
      Бо піді мною – 10 поверхів висоти.
      Гойдаються.
      Летять.

      30 червня 1994 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 109"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Голод
      На вітрилах бабиного літа
      сто хрестів Ґеоргія і я.
      Полети і ти повз колорити
      орденів у павутинстві дня?
      Торт великий на столі накритім –
      це твоя незаймана земля,
      зупини десант на верховітті
      кремового павутинства дня.
      Маєш ніж і їж, і не цурайся,
      поки не заче́рствіла рілля –
      ти ж герой поваленого царства,
      ти ж павук у павутинстві дня!
      Так бракує бабиного літа,
      грудень парить з хмарами узвар –
      от-от-от на голову корито
      тим, хто літом вигриз бабин яр.

      22 грудня 1992 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. З року – в рік
      – Ми йшли так довго
      по пустелі в обман.

      – Ти бачиш світло?
      – Ні, це просто туман,
      а сніг так швидко замітає сліди.

      – Куди ж іти нам?
      – А ходімо туди…

      – В Україну, де Великодня зима.
      – Я серед друзів часто мрію сама.
      – Ти не винна, бо Святий Миколай
      під Рік Новий всіх запрошує в рай.

      – Хай минуле рік старий прибере.
      – Ти не винна – пригадала старе.
      – А натомість хай розмріється шлях,
      на якому сплять тополі в снігах…

      – Білий вітер світлу путь простелив
      ясно-сніжну, і мій сум підловив.
      – По наметах літні сни тихо сплять.
      – Я надворі буду Рік цей справлять.

      – Нам кохання переповнює спів.
      – А бажання – що хотів – поготів...
      – У сніжинку знову перетворюсь
      і тобою, любий мій, захоплюсь…

      Не даремно Рік Новий настає.
      Не даремно. Все, що є, – так і є.
      Я з тобою на верхівці злеття
      упокою проминуле життя.

      З року – в рік, знову з Роком Новим
      крізь надію з кожним словом живим.
      Я вдячний Богу за щедроти земні,
      які ще Рік подарує мені!!!

      27 листопада 2010 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 158"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Аби ти з пам’яті пішла…
      Аби ти з пам’яті пішла –
      я б у театрі мав аншлаг.
      Але аншлаг думок – у голові.

      Актором за́вжди був, як був, –
      у бутафорські труби дув.
      Але твій лик усюди – візаві.

      Звідкіль спливаєш, болю мій,
      на хвилі радісних подій?
      у час, який здається чарівним…

      Червона постать на горбі
      тобі зіграла на трубі –
      люби той звук і переймайся ним.

      Аби ти бе́звісті пішла –
      я б ще надію полишав,
      що то не люб..., а витівка дурна.

      Але життя твоє сумне
      скрізь супроводжує мене,
      то сниться незакопана труна.

      24 січня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 171"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. У світлі дні твоя свята душа…
      У світлі дні твоя свята душа
      відвідає мою самотність грішну,
      щоб серце, мов народжене лоша,
      у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

      щоб защеміло між сріблавих трав,
      насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
      щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
      на рай, а не допало мертвих вирвищ.

      Віддай усе, що заслужив мій тлін,
      земним шарам у споконвічний спадок,
      постав мене на ноги з цих колін,
      де затягнувсь приземлений припадок.

      Я поцілую руки голубі
      своєї удоволеної тіні
      і, возлюбивши безвість у собі,
      злечу, мов птах у вир, прозоросинім.

      Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
      повз пам’ять, перемножену на много,
      свою любов навряд чи підійму –
      бо дух легкий лише любов’ю Бога.

      12 лютого 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 60"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. З висоти
      На справжній висоті
      усіх життів і долей
      тебе я вже забув, –
      тебе ж уже нема.
      Увесь минулий час
      такий старий і кволий,
      а ти – прийшла сюди,
      сліпа, глуха й німа.

      З воскреслих кольорів
      із музики, зі слова
      я вибудував рай,
      не втілюючись більш.
      Душею ввився ввись,
      бо небеса – основа.
      Вони – малюнок мій,
      мелодія і вірш.

      Тут світ новим звучить
      і бавиться, і грає.
      Укотре оживу,
      зійду, зміню ім’я.
      Вічно живим є все,
      крім то́го, що вмирає.
      По-перше – ти,
      по друге – ти,
      по-соте – я.

      13 липня 2007 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 245"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Інші
      Над віхолою – час,
      над часом – часом віхола.
      Змія сповзла повз нас –
      повзла й морозом дихала.

      Твоя рука така
      холодна і невпевнена.
      Розлука, мов ріка,
      мов снігом ніч пере́рвана.

      Приспів:
      Не переймайся дотиком зими.
      Зими.
      Я зрозуміла – стали ми
      іншими.
      Інші ми!


      Чому так мало слів?
      Чому мовчання – золото?
      Ти та́кож зрозумів:
      нас надвоє розколото.

      Розхристано серця
      на дві порожні камери!
      Невже дійшли кінця
      твої хороші наміри?

      Приспів.

      Серединка:
      На дні розлук –
      уся моя любов,
      на дні розлук.
      Питає знов:
      навіщо ти пішов
      до інших рук,..
      інших рук!

      Приспів.

      "«Матіоловий сон», стор. 33"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Біля тебе
      Де літо
      гойдає бірюзові віти,
      де з неба
      в безодню падають зірки,
      засну я,
      немов ледь-ледь помітний вітер,
      у вербах
      навколо райської ріки.

      Там тихо,
      самотнім бути там не тяжко.
      Там квіти,
      які для іншої зірву.
      Там зранку
      мене розбудить райська пташка.
      Там спокій,
      що біля тебе не живу.

      Приспів 1: Я біля тебе. Я біля тебе –
      не живу.
      Я біля тебе, біля тебе
      не живу!
      Не живу.


      Волосся,
      в якому я заплутав крила,
      та й очі,
      в яких я по́ночі літав,
      та й тіло,
      яким ти інших полонила,
      просити
      і повертати перестав.

      Приспів 2: Я біля тебе. Я біля тебе –
      перестав.
      Я біля тебе, біля тебе
      перестав!
      Перестав…


      Не знаю,
      чому так гину за тобою.
      Не знаю,
      чому одну тебе любив.
      Ти впала,
      мов рання зірка, Бог з тобою, –
      бо й Бога
      я біля тебе загубив.

      Приспів 3: Я біля тебе. Я біля тебе –
      загубив!
      Я біля тебе, я біля тебе
      загубив,
      загубив…


      Де літо
      гойдає бірюзові віти,
      де з неба
      в безодню падають зірки,
      засну я,
      немов ледь-ледь помітний вітер,
      у вербах
      навколо райської ріки.

      Там тихо,
      самотнім бути там не тяжко.
      Там квіти,
      які для іншої зірву.
      Там зранку
      мене розбудить райська пташка.
      Там спокій,
      що біля тебе не живу.

      Приспів 1.

      "«Матіоловий сон», стор. 87–88"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Небо України
      Власне, лічені хвилини –
      до відльоту, до прощання.
      Той, хто родом з України,
      знає: пісня – то кохання!

      Я кохаю, бо співаю –
      як життя любити треба…
      І в польоті обіймаю
      українське синє небо….
      У польоті обіймаю
      українське синє небо.

      Приспів:

      Небо. Небо. Небо України!
      Знову чути вечір солов’їний.
      Попрощаюсь – а сльоза не тане…
      Україно, серденько кохане.

      Синє небо глибше океану!
      Люба земле, я для тебе стану
      піснею, яка зорею лине
      у натхненне небо України.


      Я земель багато бачу –
      є людей по світу різних.
      Їхні зви́чаї ніза́що
      не замінять нам Вітчизни.

      Зустрічання і прощання
      я лишатиму для себе.
      Сяє в снах мого кохання
      українське синє небо…
      Бо в очах мого кохання
      українське синє небо!

      Приспів.

      Небо. Небо. Небо України!..

      "«Матіоловий сон», стор. 5"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Чи не в нас сьогодні свято…
      Чи не в нас сьогодні свято,
      чи не в нас?
      Йде сьогодні Катеринка
      в перший клас!

      "«Тобі, золотко моє…»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З голоду
      А якщо я втечу,
      і шукайте,
      де хочете?
      Не боюся тепер
      ні пропасти,
      ні збочити.
      Я тікатиму
      довго
      від вас
      до Країни
      Варених
      Ковбас!

      "«Тобі, золотко моє…»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Ясноокий мій соко́ле…
      Ти живеш на верховині,
      де холодний вітер нині
      у сумні трембіти дме.
      З буків осінь відлітає,
      а куди? – ніхто не знає.
      Ти звикаєш до розлуки
      і рубаєш сиві буки,
      бо ніщо вже не пройме.

      А у мене рветься голос!
      А у горах сніг – по пояс.
      Ще й попереду зима!
      Не така твоя провина,
      щоб урвалась половина,
      щоб лишилась я сама!

      Приспів:

      Ясноокий мій соко́ле,
      ти не зраджував ніколи,
      і не зрадив би ніколи,
      просто трапилась біда.

      Сизокрилий мій голу́бе,
      серце любе,
      просто високо літав!
      Як ти високо літав!

      "«Матіоловий сон», стор. 102"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Очищення
      Дві хвилини
      мені відведено
      до втрати втрат,
      сто двадцять секунд…
      сто двадцять хрестів
      я перецілую
      пошепки
      і щезну?

      15 травня 1989 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Протистояння
      Мрія знову несе – між мелодій і слів.
      Ні про що і про все ти мені розповів.
      Між мелодій і слів – всюди наша любов.
      Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
      Промовчавши – знайшов.
      Промовчавши – знайшов!

      Приспів:
      Хай знов і знов наше протистояння
      призве любов, ніби спершу – востаннє.

      Люблю – й боюсь, і не боюся.
      По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

      За всю любов, за святе надкохання –
      протистояння в нас. Протистояння!!!
      Протистояння…


      Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
      Я не скорена ще, але ти зрозумій:
      що в раптових листах не чорнила, а кров –
      бо в відпущених днях зволікаєш любов!
      Зволікаєш любов…
      Зволікаєш любов.

      Приспів.

      А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
      мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
      Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
      Ні про що і про все глибині́й у мені.
      Глибиній у мені!
      Глибиній у мені!!!

      Приспів.

      "«Матіоловий сон», стор. 107–108"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Ніби вже й ніч…
      Ніби вже й ніч…
      Погасло небо.
      Земля не дихає,
      Земля летить…
      шукає більшого,
      шукає виходу,
      поки ще ніч,
      поки є ще час,
      поки Космос кругом,
      поки день погас..,
      поки тінь моя –
      невидимая..,
      поки тінь моя –
      не моя…

      20–21 квітня 1989 р., Київ


      "«У колисці мрій», стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Про війну
      Тут у дворі кота спалила
      одна скотина.
      Добре зв’язала, потім обли́ла
      його бензином.
      І підпалила, і довго дивилась
      на смертні муки.
      Грала в війну – уявляла людину,
      свербіли руки…

      22 червня 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 152"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Dances (Танці)
      I dance.
      Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
      Є шанс у нас
      з дощем танцювать в унісон.

      А за обрієм
      птиці у танці купаються.
      Yes – ша́лал-лалалла-лай!
      Погляньте – осінь гойдається!

      А тоді до дерев
      біг я зранку по воді
      між машин і людей
      через арки золоті!

      А пальці
      струн кришталевих торкаються.
      А – бо піде сніг –
      згадка зостанеться!

      А танці!
      Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
      Є шанс у нас
      з дощем танцювать, танцювать
      в унісон!..

      жовтень 1992 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 95"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Ода грошам
      "Куплю – продам."
      "Куплю – продам!"
      "Куплю – продам!!!"
      Не купував – не продавав ніколи.
      Мене маленьким вигнали зі школи
      за те, що рахувати вчився сам.

      Вигадуючи власні величини,
      мораль яких ясна́ лише мені,
      я за́вжди помиляюсь у ціні,
      коли кажу, що цей товар – безцінний.

      Я бачу райдугу – радію і живу,
      кому платить за неї? – я не знаю;
      хай платить той, хто зайві гроші має –
      мільйоном райдуг кличе Голівуд.

      Я мав кохання горде й безкоштовне,
      яке найшло на побутовий риф,
      де вимальо́вувало свій страшний тариф
      за кожний поцілунок, слово кожне.

      Коли вмирає дорога душа,
      ти нищиш все, всього себе продав би;
      ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
      той, хто їх мав – даремно поспішав.

      Між статком і нестатком – середина,
      де балансує більшість громадян,
      там ходять гроші – це душевний стан,
      в якому завжди втомлена людина.

      "Куплю – продам."
      "Куплю – продам!"
      "Куплю – продам!!!" –
      кричить планета і торгує жваво –
      на всі скарби́ поширюється право.
      Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

      23 жовтня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 114"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Життя
      Тобі канун. І чорна рвана рань.
      Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
      Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
      Світлоефект зробила темна сила.
      Нова смертельна ніч
      старий словник відкрила –
      і для початку цей епіґраф ось такий.
      Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

      Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
      мій Брамс не так короткий, як щасливий,
      мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
      мій Сальвадор Далі честолюбивий,
      прийшов. Прийшов і я.
      Ми не згуртуємося, ми?
      Зара́ні вдячний.

      День плавати навчився без води,
      я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
      Тобі він на́що? Захлинешся ти,
      мій враже кровний.
      Тебе врятую я, якщо неглибоко,
      якщо не глибоко ця злість є у мені,
      мій враже кровний…
      Ні.

      Якщо гітара вдосконалить лад
      до самих меж найближчої Нірвани,
      то зупинити зможе кровний брат
      блаженство дня останнього на ґрані.
      І ширші стануть звуки у гітар,
      і неушкодженим повернеться Ікар,
      мій кровний брат,
      себе всепокоритель.

      А отже епілог мій – твій канун.
      Навчись у брата всі висоти брати.
      Ціна за це – сімсот священних рун,
      які я буду вголос віршувати.
      Якщо не ворог ти, продай мені життя,
      яке не гріх назвати словом я́.

      20 лютого 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 121"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Чорна субота і вірш про неї…
      Чорна субота і вірш про неї.
      От і не стало маленької феї.

      Бджілки літають, струмок сюркоче.
      Твій повелитель нічого не хоче.

      Що то бажання і що то надії.
      Супроти смерті нічого не діє.

      29 червня 1996 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 80"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Не схожі ні на кого
      Не схожі ні на кого люди
      снують їдять – їдять, снують…
      Хто їх зупинить, хто розбудить?
      Вони ж своїх, себе жують!

      Будують нібито сумлінно
      загальнолюдський інститут –
      от – ні! – майбутні покоління
      бездумно обкрадають тут!

      Їх там попереду – немає…
      Нікого, чуєте?! Зима!
      голодна, вічна і німая,
      без сонця, світла і тепла.

      Куди тепер? В безкраїй космос
      чи в океан до мертвих риб?
      щоб знов роздягненим і босим
      навчитись вперше говорить?..

      31 травня 1989 р., Київ




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Кожному…
      Падай-падай, Сонцю!
      А любов Моя живе
      на видноколі Сну Мого.
      А Ти така вся… вдягнута в нове,
      але Щастя ніц нема.
      Океан Емоцій
      у музиці, яка не є –
      опісля Почуття Твого…
      А Ти така вся
      вдягнута в нове…
      Та попереду зима.

      Кожному Своя Потреба.
      Кожному Своя Потреба!
      Кожному Своя Потреба!!!
      Та й не знай, Що Мені треба!


      Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
      і Бажання оживе
      на видноколі Сну Твого.
      А Ти така вся…
      вдягнута в старе,
      наче поцілунків тьма.
      За Твоїм віконцем
      хтось до рук ножа бере
      і ріже Небо Сну Твого.

      Не продавайся!
      Без вікон і дверей
      замкни в тюрму того!

      Кожному Своя Потреба.
      Кожному Своя Потреба!
      Кожному Своя Потреба!!!
      Та й не знай, Що Мені треба!


      Бо з нами за́вжди Бог!
      Бо ми, як Анґели небесні,
      завжди вдвох.
      Не спокушайся –
      бо є лише одне Життя…
      Вороття у Буття.

      Кожному Своя Потреба.
      Кожному Своя Потреба!
      Кожному Своя Потреба!!!
      Та й не знай, Що Мені треба!


      20 листопада 2004 р.

      "«Матіоловий сон», стор 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Скелі
      Ближчають скелі.
      З’являються орки.
      Множаться зграї крукі́в!
      Ви – пустомелі.
      Ми – гарсії лорки
      напередо́дні гробків.

      Правда ж, красиво,
      коли по пустелі
      котиться в штормі прибій?
      Кривда ж, пасивно
      веселі пастелі
      глипають подивом з вій?

      Неба земля я
      і скеля найближча
      Богом повтілених скель.
      Я розмовляю
      навпо́мовчки – й нищу
      каменем вас, пустомель!

      Середа, 2 лютого 2006 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 64"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Гра в кубики (Китай)
      Весно, на да́ху дірки вітерцем –
      залатай!
      Я малюю кубики не про це –
      про Китай!

      «До зеленого бузку, бджілко «жу-жу́́», –
      не літай!»
      З пляшки зроблену трубу наво-оджу-у́ –
      на Китай!

      13 жовтня 1992 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Веґетація
      Ми стільки років процвітали,
      що, врешті, зовсім процвіли…
      І мимоволі загнили…
      І нас не стало…

      6 березня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 43"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Гладіолуси в осіннім саду
      Квітка за квіткою здіймається.
      Обрій цвіте, роса зливається.
      Квітка за квіткою – до осені.
      Літо ще спить у гладіолусі.

      Зрада пройшла грозою тихою.
      Чуєш, як холодно я дихаю?
      Мов каяття в твоєму голосі,
      бджоли гудуть у гладіолусі.

      Гладіолуси в осіннім саду
      не скоро відцвітуть,
      бо йду від тебе, йду.

      Гладіолуси в осіннім саду
      за вітром упадуть
      у відчай і біду


      Поки блукав я у розчуленні,
      хто вас плекав, мої улюблені?
      Руки чиї, як не коханої!?
      Сльози чиї, як не жаданої!?

      Мій гладіолусе, наляканий,
      ти, як і я, дощем заплаканий…
      Квітка багряна та й за квіткою
      вишита в серці, та не ниткою!...

      Гладіолуси в осіннім саду
      не скоро відцвітуть,
      бо йду від тебе, йду.

      Гладіолуси в осіннім саду
      за вітром упадуть
      у відчай і біду!


      11 лютого 1998 р., Київ

      "«Журавлиная криниця», стор. 56–57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Не поспішай
      Найліпше – здогади облиш,
      підстави для жури – даремні.
      Гляди – сама себе провчиш
      за всі фантазії буремні!

      А раптом справдяться вони,
      бо ти до них давно готова?
      Хоч я й ні в чім не завинив –
      мене ти звинуватиш знову?

      Приспів:

      Не поспішай знайти любов, не поспішай!
      Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
      Не поспішай, а залишись і почекай…
      Я повернусь до тебе з піснею новою.

      Не поспішай і долю більш не спокушай.
      Кохання сховане мелодією в слові.
      Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
      Інакше – ми не зрозуміємо любові.


      Коли ти знову у журбі,
      я переймаюся тобою –
      і раджу плакати тобі,
      й лікую, виключно, любов’ю.

      Кохай сьогодні і тепер,
      а завтра – буде те, що буде.
      Перед тобою я завмер,
      не поспішаючи нікуди!

      Приспів.

      Найгірші спогади облиш,
      бо я їх та́кож полишаю.
      Коли ти просто поруч спиш,
      я спішно в сон той вирушаю…

      Приспів.

      9 серпня 2002 р., Богдани́

      "«Матіоловий сон», стор. 30"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Доки ви сприймати в стані…
      Доки ви сприймати в стані,
      хтось, шановні читачі,
      знову вірш про партизанів
      вам складатиме вночі.

      Час по колу чи спіралі,
      нагнітаючи віки,
      мостить пастку для моралі
      вам, жінки й чоловіки…

      30 жовтня 2016 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 248"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. навмання…
      навмання
      маніяк
      мене
      вбиває!
      краєм ока
      космос
      не буває

      5 жовтня 1992 р., Богдани́

      "«Перґаменти», стор. 77"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. О, ретельна…
      О, ретельна.
      О, скільки в тобі терпіння!
      Скільки засобів для існування!
      Ти враховуєш кожне веління
      і найменше моє побажання!

      Я вродився примхливим на славу
      і на диво собі м’якосердим.
      П’ю твою ексклюзивну каву,
      щоб не спати з тобою так твердо.

      Ой, набридла.
      Ця правда тобі не потрібна.
      Я – гора, за якою твій біль пролягає.
      Тільки скарга твоя за двериною рипне –
      так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

      Не приходь!
      Не тягнися в мої лещата.
      На інакший манір побудуй своє серце.
      Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
      бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

      9 вересня 1995 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 142"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    61. Клич
      Клич мене своїм,
      я ж бо тільки твій…
      Хочеш солов’їв? –
      будуть солов’ї.
      Хочеш до зірок? –
      зараз полетим!
      Хочеш, буду я
      ангелом твоїм?

      Я тебе спасу
      у недобрий час,
      і ніякий біс
      не розлучить нас…

      Клич мене своїм,
      Клич мене своїм…
      Хочеш над зірки! –
      зараз, полетим –
      Клич… О!!! Зачекай…
      відштовхнусь хвостом…
      Будеш мати все
      зі своїм чорто-ом!
      Ха – ха-а – ха-а-а…

      3 травня 1989 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 88"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Якби та й з очей замість сліз…
      Якби та й з очей замість сліз
      котилися краплі крові, –
      я кров’ю писала би лист
      коханому до́норові!..

      19 грудня 1989 р., Київ

      "«Переді мною...», стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Спас
      Країна протухлих яєць!
      Мов хлам перекопаних вулиць!
      Смерди собі, хай тобі ґрець!
      Мов риба, яка задихнулась!

      О, Господи, я отруївсь!
      Ковтнув-таки ртутного пару!
      Мов з трупів отрути наївсь
      у вигляді Божого дару!

      Мерщій на повітря! на Спас!
      під церкву хоча б яку-не́будь!
      Молитва врятує в той час,
      як все́ це́ Всевишній угледить!

      6 серпня 1995 р., Київ

      "«Перґаменти», стор. 179"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Лишаючи когось незнано з ким…
      Лишаючи когось незнано з ким,
      доводиться ще й не таке вважати.
      Ввижається все зрадництвом низьким.
      Лишається не знати і лежа́ти.

      На ту поталу кинуті листи
      літають од адреси до адреси.
      Тікаєш, нетямущий, з міста ти
      до совісті, до злої критикеси.

      Намірюєшся вивчити думки,
      як ті слова у букварі найперше.
      Біжать години в тебе, як віки,
      глобально, боляче, на тлі великих звершень!

      Знаходиш сяйво Боже у кутку,
      за днем приходить свічка до ікони,
      стоїть, мов на прощальному містку,
      горить і молить, як поет до скону.

      За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
      хоч легко осягнути простір зором.
      Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
      щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

      Цей світ майне коротким манівцем,
      затисненим скарба́ми між ґалактик,
      але бажання це, й не тільки це,
      загорне цілу Біблію у фантик!

      22 червня 2004 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 47"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Розворушити почуття твої не важко…
      Розворушити почуття твої не важко.
      Але реакції твої чомусь зворотні.
      Невже не може ліжко бути полем гри?
      Якщо любов така серйозна й щира річ,
      чому б її не зве́сти в ранг роботи?
      Тоді б щодня вона займала певний час,
      і ти б отримувала грошики за працю.
      Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
      Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
      Я гнівався – ти тішилася з того.
      А ніжив я тебе – то ти злостилась,
      і навіть випускала пазурі.
      Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
      за всі ці марні спроби й марні дні?
      Невже любов, якої я був повний,
      закономірністю для тебе є лише?
      Що ж виняток тоді?
      Невже моя ненависть?
      Вона тебе подвигне на кохання?
      Вона приборкає цей хворобливий стан?
      О, ні, вона лише знайде мені заміну.
      Бо та краса і шарм, якими володієш,
      стоять над мізером, який даси взамін.
      Що вмієш ти?
      Робити навпаки.
      Щоб місце гри здавалось полем брані.
      Мені твої погони не потрібні,
      бо я тобі присвоював звання,
      і пільги мала ти лише від мене.
      За те, що мала цю привабливість і шик,
      високе підборіддя й гострі очі.
      За те, що говорила завжди мало,
      хоча і навпаки.
      За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
      за впевненість у завтрашнім мені.
      Але зворотними реакціями ти
      добилася ненависті моєї.
      Так навпаки зробив нарешті я.
      І це тобі сподобається, люба.
      Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
      сміятимуся я, поки не вдариш.

      14 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 162–163"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Поруч
      Буду твоєю тінню.
      Потойбічним хлопчиком.
      Ліхтарик згасне.
      Ти – ні.
      Терзай мене.
      Знущайся наді мною.
      Мені не боляче.
      Я тінь
      блудлива…
      Сміятимусь, коли захочеш.
      Плакатиму, коли підеш.

      10 червня 1991 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 66"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Де ти дзвонитимеш завтра…
      Де ти дзвонитимеш завтра
      дзвоном своїх сережок?
      Не допалила "Ватри"
      і поповзла в сніжок.

      Побігла понад тином,
      вимазала бурнус,
      ні, це не ти скотина;
      ні, це не я – Стус.

      У пальті старої моди жінка,
      мов в деревах древніх тротуар.
      От така твоя моя сторінка,
      от такий тобі мені кошмар.

      Цирк та й годі у твоїх зіницях,
      не перебродило ще вино.
      Ти найкраща в світі молодиця,
      перехрестя: "він", "вона", "воно".

      Триєдина, тризна і тризуба,
      не боїшся жодних потрясінь,
      лиш одне питання ставиш руба:
      де ти є сама, а де є – тінь;

      а те, де дзвонитимеш завтра…
      (ет, я вже сам не свій).
      Який з мене буде автор,
      коли не співатиму їй?!

      2–13 квітня 1992 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 82"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Аварія серця
      Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
      звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
      Я лише прошепчу: «Чи цього ти хотів?»
      і за серце вхоплюсь – це аварія серця.

      У коханні пройде непоміченим зло,
      і покора солодкою за́вжди здається.
      Я уже не згадаю, з ким серце було.
      Де нікого нема – там аварія серця.

      Аварія серця! Аварія серця.
      Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
      Аварія серця. Аварія серця!
      Послухай його – воно вже не б’ється?!


      Я у ложі твоєму, у сніжному сні
      граю роль мовчазну, ніжну смерть Нефертіті.
      Так остання любов відраховує дні
      до аварії серця – найбільшої в світі.

      Аварія серця. Аварія серця.
      Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
      Аварія серця. Аварія серця.
      Як порожньо тут – воно вже не б’ється…


      23 січня 1997 р., Київ

      "«Матіоловий сон», стор. 49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Цілком таємно
      Була таємниця у Льолі і Гриця,
      та стала відома для Джері і Тома.
      І вже через тиждень у Зіни і Наді
      з’явилися дивні жучки у помаді.

      Жили таємниці: одна – у копиці,
      одна – в гарбузи́нні, одна – в жабуринні,
      а друга – у торбі, а третя – у стрісі,
      і всі призначались для тьоті Орисі.

      Цілком таємно ставлять гриф
      на справах тих і справах цих.


      Була таємниця у Льоліка й Гриця
      та стала відома для хитрого гнома.
      І вже за годину у Ніни та Наді
      з’явилися дивні сліди на помаді.

      Цілком таємно ставлять гриф
      на справах тих і справах цих.


      Жили таємниці в забутій темниці…

      "«Матіоловий сон», стор. 90"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Якщо ти один
      Ти зараз живеш у жахливому місці,
      без тіні, без друга, у хаті без стін.
      Вітри тобі носять найгіршії вісті,
      а з них будуть вірші – якщо ти один.

      Ти зараз у Бозі в наявній тривозі,
      ти ніби стоїш у лайні до колін.
      Аж ось на порозі, і там, на дорозі,
      з’являються люди, якщо ти один!

      Один – то не два і не три.
      Один – то без брата й сестри.
      Один – то не сім і не сто,
      а поруч усі – і ніхто.


      Так буде і буде, так буде і буде!
      Так мамця сказали тобі, а проте…
      Слізьми світовими блукають приблуди,
      а ти завіршуєш самоття святе!

      Я завжди з тобою, я вірно з тобою,
      самотносте люба, самотносте зла.
      Від міста – до міста, від бою – до бою,
      від пісні – до пісні, від тіла – до тла!

      Один – то не два і не три.
      Один – то без брата й сестри.
      Один – то не сім і не сто,
      а поруч усі – і ніхто!


      8 травня 2003 р., Богдани́

      "«Матіоловий сон», стор. 109"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Троянда жовта…
      Троянда жовта.
      Повновидий цвіт.
      Зневаги колір?
      Зради певний символ?
      Неправда ваша!
      Кілька марних літ,
      що пахнуть солодко
      безумством милости́вим –
      троянда жовта!

      Ви жінка горда.
      Ваш серйозний вид –
      смішної долі
      лиш одбиток мстивий –
      неправду каже
      кілька марних літ.
      Я викохав з трудом
      для вас останнє диво –
      троянду жовту.

      12 жовтня 1994 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 70"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Богдани́*
      Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу**
      колишуться мрії, як ліс на вітру!
      З нас предки глядять на сучасне село
      і думають нами, щоб щастя жило!

      Цим Світом дани –
      і Миром дани –
      Господом Богом дани Богдани!
      Цим Світом дани –
      і Миром дани –
      і Господом Богом дани Богдани!


      З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
      освячено шлях золотих Богдані́в!
      Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
      боронячи правду дідів і матусь!

      Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
      Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
      Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
      Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

      Цим Світом дани –
      і Миром дани –
      Господом Богом дани Богдани!
      Цим Світом дани –
      і Миром дани –
      і Господом Богом дани Богдани!


      16 травня 2013 р., Київ

      ––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
      * https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)
      ** Літерами ŏ та ÿ представлено місцевий діалект

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 10"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Хочеш, я тебе намалюю…
      Хочеш, я тебе намалюю?
      Хочеш, я тебе поцілую?
      Хочеш, щоб багато-багато зірок
      були всі у твоїх очах?
      У снах…
      я тебе намалюю…
      твої очі, волосся і осінь.
      І мою любов
      заплету в той малюнок пастельний,
      заплету, бо люблю,
      бо кохаю, бо навіть
      і думки не маю,
      що я проживу
      без пастелі
      скажених ночей,
      коханих очей,
      що сяють, як полум’я,
      ясно…
      Я вірю, ніколи не згасне
      та осінь, в якій я і ти.
      Я буду тебе берегти.
      І знай!
      Я тебе ще не раз намалюю
      пастеллю, гуашами,
      маслом, любов’ю.

      ~ 1990 р.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Тропічна полька
      Наш поцілунок сонцем став
      і вітром став, і перестав.
      Тоді тебе я знову взяв
      і коло тебе танцював.

      Тропічна полька – то не сміх.
      Тропічна полька – то не гріх.
      Потанцював – і далі в путь,
      і діти, як гриби, ростуть.

      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!


      Ось баобаб. Ось евкаліпт.
      Ось слон. Он море й риба-кит.
      Усі б хотіли буть людьми.
      Усі танцюють так, як ми!

      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!


      Тропічну польку танцював,
      з вустами цими розмовляв,
      просив-молив, про все забув,
      бо танець наш гарячим був!

      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
      Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

      "«Журавлиная криниця», стор. 86–87"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Юний вітер
      Подаруй, подаруй мені вітер,
      вільний вітер люблю над усе.
      І не думай політ зупинити,
      хай любов нашу юність несе.

      Хай про нас ще нічого не знають,
      зайві сумніви просто зітри.
      Ще збагни, що, крім тебе, бувають
      дуже злі і підступні вітри.

      Вітре мій, вільний вітре мій,
      ти летиш по душі моїй.
      Обігрій і довірся їй,
      вітре мій, юний вітре мій.


      Ти так любиш дивитися в очі,
      прокладаючи шлях до зірок.
      Під крилом ніжно серце лоскоче,
      ми до вічності робимо крок.

      Нам кохання одне допоможе
      подолати розбіжність світів.
      Є багато простих перехожих.
      Мало – юних і вільних вітрів.

      Вітре мій, вільний вітре мій,
      ти летиш по душі моїй.
      Обігрій і довірся їй,
      вітре мій, юний вітре мій.

      "«Журавлиная криниця», стор. 60–61."

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Біля білої груби…
      Біля білої груби –
      тепло,
      пальці звикають до неї,
      чоботи бачили ліс
      і тепер коло неї чорніють на варті,
      вогка одежа звисає,
      мов хмара надворі;
      світло стискається,
      сутінки суто,
      миша підпільно в кутку шарудить;
      дощик щебече за шибкою,
      пахне грибами і рибою,
      сном наповняється хата.

      14 липня 1993 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 139"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Рубінове яблуко
      Далеко по той бік добра і зла,
      на пагорбі, засіяному сонцем,
      гуляла ти, а яблуня цвіла,
      й легкий серпанок плив то тій сторонці.

      Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
      Рубінове яблуко вже достигло і впало.
      До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
      З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.


      Казали всі: даремно йти туди,
      бо то ж не рай, а марево та й годі.
      Але бажання раяло: піди
      і знову все віддай дівочій вроді.

      Ти уривала ніч – я довжив дні,
      щоб у коханні довше бути разом.
      Твій райський сад сподобався мені.
      Але чогось не вистачало ча́сом.

      Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
      Рубінове яблуко стало серцем і впало.
      До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
      З рубіновим яблуком нам ще солодко й досі?


      – А яблуко рубінове – то гріх, –
      призналась ти і зникла загадково.
      І я його знайшов та вже не зміг
      своє життя переробити знову.

      Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
      Рубінове яблуко вже достигло і впало.
      До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
      З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.


      14 серпня 2000 р., Богдани́

      "«Журавлиная криниця», стор. 62–64"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Опус ХVІІ. Соло в дупле полнолуния
      1.

      Лианы.
      Синий колдун ушёл.
      Но нет. Скоро возвращаться время.
      Дорожки баснословных истин – дуры.
      Дорожки, протоптанные пяточками ног,
      сбежали в сказку.
      Орхидея. Старая бабушка колдуна.
      Одноногая.

      2.

      В дендрариуме разрожаюсь лепесточками.
      Умная мысль– маточка.
      Глупая – пестик.
      Старая песня.
      В дупле полнолуния соло – раздумие.

      3.

      Забывается в поступательном сне – осеннее дерево.
      И называется с тех пор – сокращение мудрости.
      Да ну вас всех. Хвойных.
      Край заповедного пространства не очерчен.
      Там снег.
      И вот смогу опечатать следами.

      4.

      Мотивчик – ля-ля-ля.
      Колеблюсь и взрослею.
      Дымок курильщика –
      орхидея. Висящая в пространстве.
      Для тебя это зараженный воздух.
      Ты колдун.
      Меняешь цвет волос и формы зубов.
      Но исход смертелен.

      5.

      Не получилось сохранить душману душу.
      Такое слово неприятное – аж фу.
      У меня смех в последнее время такой дурной.
      Расколдуйте меня.
      До свидания.

      "«Силуэты снов», с. 30–31"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Це ще липень…
      Це ще липень.
      Оскар Уайльд ще не мав на увазі
      леді Уїндермір;
      крила багатьох космонавтів
      ще не готові до таких далеких перельотів;
      Бахчисарайський фонтан ще працює;
      сусідка ще не чула,
      що її чоловік герой нашого часу;
      мені ще не сказали,
      що я "поганий стіхотворець";
      для багатьох троячка ще гроші;
      ще не вмерла Україна;
      бурхливі оплески ще можливі;
      температура повітря
      ще не досягла критичної відмітки;
      терор ще буде оголошено окремо;
      я ще люблю тебе;
      по телевізору ще не сказали:
      закрийте кватирки;
      ще є порох у порохівницях;
      продовження роману, де всі багаті
      плачуть, ще буде далі;
      ваші очі ще не дійшли
      до наступного рядка; –
      а тільки Бог усе уже Його знає.

      25 грудня 1992 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Сяй!
      А тепер от крапка й край!
      Місяць повно час тримає.
      Довго-довго дня немає.
      Пі́тьма й розпач: сонцю, сяй!

      Це самотність – і нехай!
      Осінь за́вжди мало гріла.
      На кленове листя пріле
      сніг улігся: сніже, сяй!

      Вийди, серцю, сліз не край!
      Бо без тебе попри вдачу
      зір утрачу – й не побачу
      щиру зраду: серцю, сяй!

      Отже, любко, час не гай!
      Бо без серця, снігу й сонця
      геть затьмарено промовця!
      Сяй коханням – іншим сяй!

      26 липня 2003 р., Богдани

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 222"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. А завтра
      Квадратні знаки
      Сивина у скрині
      Електрика подрібнює будинки
      Любов і тіло
      Мармурові сходи
      На місці намальована фара
      О, баки-банабаки
      А свині не винні
      Такої ексцентричної людинки…
      суддю на мило!
      лжеалжирські моди?
      то у однині́ скорочено А́РО

      20 березня 1993 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 114"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Тепер, коли осушено бокал…
      Тепер, коли осушено бокал,
      коли по венах розлилась отрута,
      я звільнений, мої пудові пута
      обсипались уламками дзеркал,
      тепер, коли осушено бокал.

      Тепер, коли мої слова гірчать,
      коли язик – запріснявіла паперть,
      не буду на папір чорнилом крапать,
      а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
      тепер, коли мої слова гірчать.

      О, світе мій, ти був моєю тінню,
      бо я руками сонце пеленав.
      Навіщо тільки я тебе пізнав,
      піддаючись земному похотінню,
      піддаючись земному похотінню,

      Нащо любив одну і не одну,
      покірний і безсовісний неначе?
      Скажи мені, прожитий мій юначе,
      ти ж колисав не груди, а труну,
      о, колисав не груди, а труну.

      Ти ж сни свої верстав не наяву,
      так звідки ж в тебе винайшлось уяви
      під оплески вмирати і під браво
      і рани заривати у рову,
      а рани заривати у рову.

      Якби ти знав, який тобі кінець,
      якби цей біль тоді тебе дірявив,
      ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
      і був на небі Божий одинець,
      якби ти знав, який тобі кінець…

      Тепер, коли осушено бокал,
      коли по венах розлилась отрута,
      я звільнений, мої пудові пута
      обсипались уламками дзеркал,
      обсипались уламками дзеркал…

      19 червня 1993 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 54"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Заклинання від горя мого
      Моя найдорожча дитино –
      три тижні тобі віку
      і смерті тобі три тижні
      у плавнях аборту.

      Проклинаю я зачинателя.
      Проклинаю себе зачинателя
      сонець, злитих у яйцеклітину,
      як солоних акул за бортом
      затонулої субмарини.

      Де була тої миті душа моя,
      тепер кинута на смітник пуповина?
      на дні океану,
      серед мертвих міст,
      у руїнах єси…

      Буду я двадцять один день у траурі.
      І ще двадцять один день слідкуй за мною.

      Тоді, як жах на жаль обернеться –
      і тільки –
      воскресни
      зачином на ложі ворога мого
      стільки разів,
      скільки
      можеш народитися сином
      найзапеклішого ворога мого.

      23 січня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 116"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. ХХІ століття
      Земний ковчег на хвилях вічного життя
      то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
      Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
      а наші голоси – багатомовний хор!

      Ми так живемо від війни і до війни,
      і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
      Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
      і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

      ХХІ століття, нам надію пошли!
      Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
      ХХІ століття промайне між зірок!
      ХХІ століття – двадцять перший урок.


      Хай наші долі вже у вимірах нових,
      бо не стоїть на місці світовий прогрес.
      Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
      і в нашій пам’яті воістину воскрес!

      Тримає іспит наше людство молоде
      задля ідеї гуманізму і добра.
      Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
      то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

      ХХІ століття, нам надію пошли!
      Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
      ХХІ століття промайне між зірок!
      ХХІ століття – двадцять перший урок.


      Наш космічний корабель
      мчить у вир чужих світів!
      Десь існує інша паралель
      для бездоганних життів,
      наших нових життів!

      ХХІ століття промайне між зірок!
      ХХІ століття – двадцять перший урок.
      ХХІ століття, нам надію пошли!
      Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.


      ХХІ століття промайне між зірок!
      ХХІ століття – новий урок.

      З нами – Бог!

      18 вересня 1999 р., Богдани́

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 154–155"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Космічна лічилка
      Знову залишаю
      мій маленький острів.
      Знову вирушаю
      у космічний простір.
      Корабель – на старті.
      Двигуни – в роботі.
      Капітан – на варті.
      Всі пілоти – в поті!

      Десять, дев’ять, вісім, сім.
      Пильнувати треба всім.
      Сім, шість, п’ять, чотири, три –
      як лічилку повтори.
      Три – вже два, а два – один.
      Нуль годин і нуль хвилин.
      Крізь вогонь і землетрус
      нам планета каже: Пуск!
      Пуск!!!


      Нерви відпустили.
      Йде політ нормально.
      Протестує тіло.
      А душа – астральна.
      Вже з-під влади світу
      нам пора нато́мість
      вийти на орбіту
      через невагомість.

      10, 9, 8, 7.
      Слідкувати треба всім.
      7, 6, 5, 4, 3.
      Низ на нас повзе згори.
      3 – вже 2, а 2 – 1.
      Йде годинник без годин.
      Де твоє – а де моє?
      Невагомість настає.


      Кожен з астронавтів –
      трішечки психолог,
      чи то бортмеханік,
      чи мікробіолог.
      В кості не зіграєш,
      в шахи теж не зможеш.
      Всьо́го, що і маєш –
      досліди проводиш!

      10, 9, 8, 7.
      День чи ніч, а спати – всім.
      7, 6, 5, 4, 3.
      Не кусають комарі.
      3 по 2, а я – один.
      Земле, я – твій вірний син!
      Знов на вахті, знов не сплю!
      Не скажу, кого люблю!


      Досліди проводжу,
      найскладніші в світі:
      скільки жити зможуть
      бджілки на орбіті.
      Можуть чи не зможуть,
      але річ не в тому!
      Сам, на бджілку схожий,
      вже лечу додому!

      10, 9, 8, 7.
      Дома бочку меду з’їм!
      Ще й 6, 5, 4, 3.
      Ти мені борщу звари!
      Нам за два йде рік один,
      рік один без половин!
      А
      Сергій – це я!
      Здрастуй, матінко! Земля!
      Земля-а-а!!!


      7 серпня 2000 р., Богдани́

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 282–284"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Матіоловий сон (2)
      Ти вся моя.
      Ти вся моя тепер була.
      Чемно відмовлюся від тебе.
      Спи.

      О, вона спала.
      І ніби квітка під місяцем цвіла.
      І я потраплю в сон її,
      потраплю в сон її
      блаженний.

      Я в сад нічний виходжу, літній сад.
      О, матіоли, ви запаші́ли так,
      як удоволені вуста коханої, моєї.

      О, ви співаєте на свій снотворний лад!
      І поринаю в вас, і сплю,
      і бачу сон коханої моєї…

      Матіоловий сон.
      Матіоловий сон.
      Солов’їна пітьма.
      Скрізь п’янкий аромат.
      Матіоловий сон.
      Голубий зорепад.
      Перша втіха моя –
      матіоловий сон.

      Цілуються птахи і ніч блідніє.
      Весь голос мій – сумна віолончель.
      Спокійний стан коханої, моєї.
      О, матіоли, загляніть під довгі вії
      її святого сну – скажіть, скажіть,
      чи зараз я ріднішим є для неї?

      Матіоловий сон.
      Матіоловий сон.
      Солов’їна пітьма.
      Скрізь п’янкий аромат.
      Матіоловий сон.
      Голубий зорепад.
      Перша втіха моя –
      матіоловий сон.

      Ти стрепенулася всім тілом уві сні
      від подиху безсонних матіол.
      О, спи…
      О, спи…
      О, спи…
      Чаруй мене собою.

      Матіоловий сон.
      Матіоловий сон.
      Солов’їна пітьма.
      Скрізь п’янкий аромат.
      Матіоловий сон.
      Голубий зорепад.
      Перша втіха моя –
      матіоловий сон.
      Матіоловий сон.
      Солов’їна пітьма.
      Скрізь п’янкий аромат.
      Матіоловий сон.
      Голубий зорепад…

      Ти вся моя.
      Ти вся моя тепер.
      Чемно признаюся до тебе.
      Про – бу – джу-у-у…

      27 квітня 1997 р., Київ,
      ніч, Свята Пасха.

      "«Матіоловий сон», стор. 21–22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Матіоловий сон (1)
      Чемно відмовився вечір від ночі,
      тихо покинув престол
      подарував їй ментолові очі
      й запах кількох матіол.

      Він їм наказував ранку діждати
      і передати йому,
      щоб той не смів навіть вітром чіпати
      ночі цнотливу пітьму.

      Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
      спокій порушити твій.
      Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
      ранку з-під сонячних вій.

      Хай тобі сниться, що я покотився
      вітром у дальні степи.
      Щоб матіоловий сон не розбився,
      спи, моя ластівко, спи.


      Сон нам наказував ранку діждати,
      і пам’ятати мені,
      щоб я не смів навіть пальцем торкати
      радість мою уві сні.

      Поруч прощання, а ранок ще блище
      морок на клаптики рве,
      рве матіоловий сад, над яким ще
      сон твій красиво пливе.

      Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
      спокій порушити твій.
      Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
      ранку з-під сонячних вій.

      Хай тобі сниться, що я покотився
      вітром у дальні степи.
      Щоб матіоловий сон не розбився,
      спи, моя ластівко, спи.


      21–22 серпня 1995 р., Богдани

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 104"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Сон-сонет
      Свят-траури, столи на членські внески,
      нудне тертя гуртом навколо кону!
      Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
      Є рамка – тільки вкрадено ікону!

      Де режисер – месія й панацея?
      Де поводир без хтивості і понту?
      Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
      останній акт свого євроремонту?!

      Можливо, винна трупа й запах трупи?
      Чи сцена замала́? Чи, може, варто
      зібрати всіх мойсеєвих до купи
      і кожного обмити й одіпрати?

      Від хабарів, гріхів, експериментів,
      спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

      15 червня 2006 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 152"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Опус ХVІ. Улыбка в темноте
      1.

      Лампа сгорела насмерть.
      Иссяк источник вольфрама.
      Улыбнись в темноте.
      Не вижу.
      Глупость.
      Несколько раз повторяется.

      2.

      – Доиграешься.
      – Выход?
      – Шумная компания.
      – Точка.
      – Издеваешься?
      – Над собой.
      – Знак восклицания.
      – Над тобой.
      – Бог в помощь.

      3.

      Кенгуру.
      Абориген.
      С бумерангом.
      Далее идёт перечисление
      достопримечательностей Австралии.
      – Поехали?
      – Поехали.
      – Станем сумчатыми и поедем.
      – В коробке всем хватит места.
      – И только «Дон» и «Магдалина»
      ходят по морю туда*.

      4.

      – Жарко параноикам.
      – С жёлтыми волосами.
      – Учти, что надо
      и так походить
      немножко.
      – Пока темно…
      – Неужели так тяжело купить
      новую лампочку?
      – Заведи себе фонарик.
      Пусть кусает уродов.
      – Ура! Мотылёк.

      5.

      Не бойся щекотки,
      бедняга.
      Привет.
      Это лёгкий
      укус утренний.
      Телефон.
      Радио.
      Рокс.
      Вставай.
      Прими информацию
      к сведенью.
      Эка любовница
      уж.

      ~ 1994 г.

      ––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
      * цитата из стихотворения Редьярда Киплинга
      «На далёкой Амазонке» (перевод С. Маршака)

      "«Силуэты снов», с. 28–29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. Тепер я добираю сили йти…
      Тепер я добираю сили йти
      у безмеж, у тривогу і за браму,
      обрамленого барикадами Абрама
      бажаючи знайти.

      Він має вчену степінь Бога.
      Я маю трохи меншу і тому
      моя душа – Його мала небога, –
      лягає полежати у труну.

      1994 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Твердо спати…
      Твердо спати. У го́ловах – книги.
      Тяжко знати. Думки, мов кормиги!

      Вивчив історію роду свойого,
      мов проваливсь серед льоду тонкого!

      Очі чатують. Читаю в каплиці.
      Може почують майбутнього вбивці?

      Звідки спливають сьогоднішні чвари? –
      Звідки хозари й монголо-татари!

      Я ж нагострив у минуле мешти,
      у сльози архівні – доноси й арешти.

      Чому Україна так сіяла й жала!
      що зараз, по всьому, злиденною стала?!

      Напевне, пане! тому ми бідні,
      що гарні плани в Москві та Відні?

      Ми своєрідні! Цуралися роду,
      щоб зараз повсюдно зробить загороду?

      Нам розуму мало в державних мужів –
      вони відштовхнулись од книг до ножів…

      Європа чекає. Свобода – це шанс!
      Народ вірно робить, що ходить без вас.

      Лиш вільні у всьому ми будем багаті
      у кожній конкретно збудованій хаті!

      І кожний історик спокійно засне,
      в книжка́х про прийдешнє, врожаєм рясне.

      23 грудня 1994 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 21"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Намалюю тобі червоного птаха…
      Намалюю тобі червоного птаха.
      Напишу на крилі – "Yamacha".
      Щоб од страху не іржа́віли крила,
      треба, щоб ти птаха обдурила.
      Щоб одразу не гладила і не годувала,
      щоб з паперу прозорого пастель не опала.
      І щоб не показувала усім
      під музично-розважальний грім.
      Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
      уміють крила розправляти у вихрі,
      уміють справжніх птахів копіювати,
      люблять сидіти супроти кватирки
      і про горе твоє співати…

      7 червня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Син маму в богему штовхає…
      Син маму в богему штовха́є
      і робить із чистого бруд.
      Син мамою яму копає
      й оспівує каторжний труд.

      Син мамі розказує правду,
      бо мама наївна була.
      Розкривши за картою карту,
      син бачить, як мама злягла́,

      як мама поси́віла скоро
      як мамині руки тремтять,
      як опір зникає й опора,
      не в силі цю правду тримать.

      Син бачить – і служить богемі,
      змальовує мамину смерть.
      Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
      Але я, прошу́ тебе, – геть."

      І що тут робитиме ґеній?
      Чи треба ця творчість комусь?
      Син носиться з трупом по сцені.
      Труп сином лякає матусь.

      12 січня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 135"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Ховаючись за ясністю причин…
      Ховаючись за ясністю причин,
      з відкритістю і щирістю доводжу,
      що в самоті є сенс, що я один,
      що це над вами досліди проводжу.

      Як сяє в одинокості свіча,
      то це омана, їй повітря – спільник.
      Це знає той, хто з вогником в очах,
      для кого світло – не лише світильник.

      Я концентруюся, і мій секретний центр
      працює сильно і на пульсі часу.
      Моя любов – одна – на кілометр,
      де я збираю всю критичну масу.

      5 серпня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 96"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Білі квіти
      Білі квіти, як той перший сніг,
      впали стиха до біленьких ніг
      і сплелись у тендітний вінок…
      Ноги знову пішли у танок,
      розлітались, як крила лелечі..,
      а вінок скочив вище – на плечі,
      покотивсь поміж станом гнучким,
      там, де плаття зібралось в пучки,
      таке ж світле, прозоре, м’яке,
      як її ніжне тіло, легке,
      як ця музика чиста й свята.
      Балерино, моя золота,
      ти летіла в чиїхось руках,
      наче горлиця, сніжна така…
      І вінок з моїх білих квіто́к
      над голівкою німбом замовк,
      всю осяяв тебе, освітив
      і прославив на цілі світи.
      Балерино, моя золота,
      ти ж, як музика, чиста й свята,
      нам вклонялась, виходила знов –
      і літала на сцені любов…
      А коли закінчилось усе –
      стало стомленим біле лице,
      і вінок більш триматись не міг:
      білі квіти, як той перший сніг,
      стиха впали до стомлених ніг.

      16 жовтня 1988 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 129"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Ярославові Гаврилюкові
      Народився Ярослав –
      і за мить відомим став,
      бо усі відомі люди
      позбігалися на крик!
      Тільки крик одразу зник.
      І з’явилася інтриґа,
      радість і підозра тиха,
      і півлітра, і закуска,
      пісня і жіноча хустка!
      То ж потрошечку отак,
      так і сяк, і сяк і так,
      Гаврилюк, як психіатр,
      шлях проклав у цей театр!
      В кожну сцену, в кожну яв
      входить хлопчик Ярослав!
      Поміж інших Ярославів
      якнайліпший Ярослав!
      Ми питаєм: «Гаврилюче,
      що за витівки падлючі?
      І на сцені й за «лаве»
      розсмішив ти все живе!»
      Каже він: «Отож. Панове!
      Гумор – почуття здорове!
      Найшановніша падлюка
      зрозуміє, в чому штука!»
      Не погодитися – гріх.
      І за це – наш щирий сміх!
      І вітання, і кохання,
      і найліпші побажання!
      Хай колись ти був – дударик,
      то тепер ти – ювілярик!
      Ну то й що, що 50?
      50 – не 60!
      60 – не 70…
      Кожен день і кожен рік –
      то твій друг, і твій повік.
      Хай буремний твій талант,
      мов священний фоліант,
      не для когось і колись,
      а тепер, сьогодні й скрізь
      має успіх в читача,
      слухача і глядача!
      Ну, а ми – твоя сім’я,
      Моїсеєв, ти і я!

      4 листопада 2001 р., Київ,
      Молодий театр

      "«У колисці мрій», с. 153–154"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Феліца́та
      Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
      присіла в Бога на долоні,
      а Він тебе, як пташку, вкрав
      і має в ніжному полоні.

      За це – від Нього все – твоє,
      усе, що є, хоч трошки гріє.
      За це – і церква в дзвони б’є,
      і всепростить свята Марія.

      Такий невтішний монастир
      з твоїх очей блаженством сяє.
      Чернець, читаючи псалтир,
      лише твоє ім’я вмовляє.

      Мов стріли, дні летять у ціль
      з оруд земних до знань небесних,
      коли ти молишся про біль
      нас, многогрішних і безчесних.

      Твоя молитва – не моя,
      яку тривким життям затято.
      Хоча й не сплю до солов’я
      і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

      3 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 224"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Отакої
      Отакої. У мене… украли копієчку.
      Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
      Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
      а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
      Без копієчки грошей в кишені,
      з голодним животиком,
      я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
      Посаджу її в кліть,
      як до го́рщичка квіточку,
      черв’ячком нагодую
      крикливого ротика.
      Чудо в клітці!
      Дивлюся, радію я.
      На копієчку мав би я щастячка.
      Задоволення – теж на копієчку.
      І здоров’ячка теж – на копієчку…
      От пошию вороні я платтячко,
      так, щоб міг я ще більше подобаться,
      і збиратиму по карбованцю
      з тих падлюк, які вкрали копієчку!

      25 лютого 1991 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 151"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Як непомітно ти мене відчуєш
      На видноколі сходу
      сон п’є студену воду
      і цілий ранок монотонний дощ пливе.
      Давно моє безсоння
      громами б’є по скронях.
      Але покійна мрія вже не оживе!

      Як непомітно ти мене відчуєш!?
      Твій тихий подих заблукає у мені.
      Як непомітно ти про все забудеш,
      усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

      Як непомітно ти мене відчуєш.
      Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
      Тремтливим подихом любов розчулиш –
      і пролетять між нами сльози голубі.


      По небесах минулих,
      по чудесах поснулих
      літає біла мрія чорним журавлем.
      Ти у чужім покрові
      вмираєш без любові.
      А зовсім поруч квітне зоряний Едем!

      Як непомітно ти мене відчуєш!?
      Твій тихий подих заблукає у мені.
      Як непомітно ти про все забудеш,
      усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

      Як непомітно ти мене відчуєш.
      Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
      Тремтливим подихом любов розчулиш –
      і пролетять між нами сльози голубі.

      "«Матіоловий сон», стор. 67"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Калаге́р
      – Слухай, Мунько, що́ було!
      Не потрібне й еНеЛО́!
      Позавчора, у четвер,
      я застала калагер.

      Мамка знає: я у школі,
      потім ще на баскетболі –
      (десь до п’ятої години),
      далі – хор і піаніно.
      А на сьому – йду в театр
      на виставу «Брат плюс брат».
      Ну, спектаклик, так, – фуфло:
      про сільське добро і зло.
      Ті – погані, ці – хороші..,
      марно викинуті гроші.
      Краще б я пішла до Вови
      чи до свідків Ієґови.
      Ти ж – дурна, що не схотіла:
      ми в буфеті та́к гуділи!
      Від антракту – до метро
      пива випили відро!
      А Телесик все проспав –
      тільки уві сні ридав.
      Ледве встигли ми, сестричко,
      на останню електричку.

      Приїжджаю я додому –
      потрапляю до Содому!
      Мамка – в центрі, за столом,
      на столі – мужик з веслом,
      через голову й плече
      зараз, точно,.. упече!
      Мабуть, тої миті я
      вберегла чиєсь життя,
      бо забігла до кімнати
      на добраніч мамці дати.
      А у неї – нині гості,
      п’яні сало, м’ясо й кості –
      скрізь лежать самі дядьки́
      і порожні тарілки́.

      Озирається той тип,
      «глип» – очима, носом – «хлип»
      і не знає, що сказати…
      «Познайомся. Це твій тато», –
      через мить знайшлася мама,
      спантеличена так само.
      «Він – рибалка і моряк,
      бо до мандрів має смак.
      Був колись до нас заплив
      і тебе мені зробив.
      А тепер – пенсіонер.
      Де йому плисти тепер?
      От і вирішив він, доню,
      притулити сиву скроню –
      від тюрми і від суми́ –
      до таких дурних, як ми»…

      Мамка вивільнила миску
      ще у двох дядьків з-під писку –
      і продовжила пото́му:
      «Пам’ятаєш дядю Рому?
      Він для нас зробив багато.
      Нас хотіли виселяти.
      Ти була ще немовлям.
      Він – твій батько теж, затям».
      Мамка сіла поруч кума:
      «Потім, – каже, – стала ду́ма,
      я́к би доню охрестити,
      щоб під Богом їй ходити.
      Він – це твій хрещений батько…
      До́нько, хто цей кожен дядько?
      Ну, згадай, як я навчила?»
      Я й усіх перелічила:
      «Цей, на ліжку, дядя Влас,
      він возив на море нас.
      Біля нього – дядя Гліб,
      завжди нам приносить хліб.
      Дядя Гена – на підлозі,
      він знайшовся по дорозі:
      ми у лісі заблукали,
      він нас вивів – ми б пропали.
      Цей, праворуч, дядя Ігор,
      грав зі мною в кілька ігор,
      як була маленька – грав,
      кожен день на руки брав.
      А тепер…», – і я замовкла, –
      бо від стра́ху вся аж змокла –
      і сказала так, як є:
      «… а тепер він пристає!
      Дядько Валентин – альфонс!
      Дядько Стас – пародонтоз!
      Той – на милицях – Мирон
      продає нам самогон!
      А двом рилам в олів’є
      мамка за відмазку є:
      розважаються собі,
      бо обойко голубі!
      Так що, всі оці дядьки –
      без брехні – мої татки!!!»

      Розказала – і присіла,
      ніжку Буша з хріном з’їла,
      губи втерла і спитала,
      бо мені здалося мало:
      «А коли прийшов наш тато –
      вже гостей було багато?
      Щось не бачу дяді Вови?
      Він у нас такий здоровий!
      Любить мамку за горбушу,
      як свою боксерську грушу…
      Просто, він багато п’є –
      і як завжди – морди б’є…»

      А мужик увесь цей час
      на столі стояв між нас.
      Підвелася я, Марусьо,
      й на весло його дивлюся:
      «Наші гості – це десант!
      Наша мама – екскурсант
      і влаштовувач дозвілля!
      Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
      Просто з рук беру весло –
      та й усім смертям на зло,
      як угрію ним у груди –
      той і впав на стіл, як блюдо!

      Стало потім якось лячно.
      Після слів «Спасибі, смачно»
      я поглянула на мамку,
      як на де́що, як на самку,..
      вийшла в двір – а недалеко
      дві підпільні дискотеки…
      Там я подружку знайшла –
      зранку в школу не пішла…

      Слухай, Муньо, просто – жах,
      видно, в мене їде дах.
      Знай, оце лежу в траві –
      калаге́р у голові.
      Тільки очі я заплющу,
      мов пірну в п’янющу гущу, –
      бачу мамку між дядькі́в,
      бачу банку огірків,
      що розлазяться, гидкі,
      остогидлі і бридкі,
      осоружні й примітивні,..
      хлопці всі мені противні!

      1 вересня 2003 р., Богдани́

      "«У колисці мрій», с. 147–150"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Юна
      Коли свій сон я розкажу тобі,
      тоді, боюсь, відмовишся від мене.
      А ми ж з тобою, наче квітки дві,
      чия любов, як літо це зелене.
      Літо це зелене.

      Сьогодні так тривожно на душі.
      Кохані очі сонні й непривітні.
      Летять з моїх обіймів – у чужі,
      немов пелюстки, почуття тендітні.
      Почуття тендітні.

      Я знаю, що ти зраджуєш мені.
      Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
      Але, коли залишимось одні,
      мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
      Дуну.

      Тоді погасне тихо ця любов.
      Бо ти ще зовсім юна, юна, юна,
      щоб іншим разом спалахнути знов
      через років безмежні дюни, дюни.
      Дюни.

      Я від біди тебе оберігав.
      Ти ще в житті окріпнути не встигла,
      а чорний сон так швидко віщим став,
      ще літо грає, а любов притихла.
      А любов притихла.

      Я знаю, що ти зраджуєш мені.
      Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
      Але, коли залишимось одні,
      мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
      Дуну.

      Нехай погасне тихо ця любов.
      Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
      Нехай ти прийдеш іншим разом знов
      через років безмежні дюни, дюни.
      Дюни.

      1 вересня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 108"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Яблунева весна
      Кружляє весноцві́т, мов снігові́й,
      і застеляє стежку до дале́ка!
      Зросла в душі захопленій моїй –
      між посмішкою й радістю – веселка!

      Несамовито яблуні цвітуть.
      Дощем умите сонце шле привіти...
      Коханий, я збагнула справжню суть:
      чому для тебе я воліла б жити!

      Яблунева весна.
      Яблунева весна
      з першим проблиском дня
      білим квітом ясна́!
      Хоч не вірила я –
      перевірила я,
      що любов навісна́.
      Ой, любов – навісна́!

      Яблунева весна.
      Яблунева весна
      познайомила нас
      і чутки рознесла́.
      Хоч не вірила я –
      перевірила я:
      всюди винна одна
      яблунева весна!

      Посто́яти я зможу за любов,
      але ти сам ще більше вміти мусиш.
      Бо ніжною рукою пестиш знов,
      а іншою – тендітну квітку глумиш.

      Несамовито яблуні цвітуть.
      Дощем умите сонце шле привіти.
      Але, коханий, хай сніги впадуть –
      і ти згадаєш, як псував ці квіти.

      Яблунева весна.
      Яблунева весна
      з першим проблиском дня
      білим квітом ясна́!
      Хоч не вірила я –
      перевірила я,
      що любов навісна́.
      Ой, любов – навісна́!

      Яблунева весна.
      Яблунева весна
      познайомила нас
      і чутки рознесла́.
      Хоч не вірила я –
      перевірила я:
      всюди винна одна
      яблунева весна!

      27 вересня 1999 р., Богдани́

      "«Журавлиная криниця», стор. 34–35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Полісся, що з тобою стало...
      Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
      Від спеки вицвілий пісок.
      Їх обсипає сном глибоким
      і пропікає до кісток.

      Нестерпна спека, а над нею,
      мов божевільні чи святі,
      так легковажно над землею
      лежать розстріляні хмарки.

      Полісся, що з тобою стало?!
      Стара чорнобильська земля…
      Яка війна тобі здаля
      цей смертний вирок надіслала?
      Яка війна?.. Яка війна
      мене від тебе відірвала?

      Твої джерела і криниці
      від сонця й спраги не спасуть,
      бо не жива у них водиця, –
      позабували їхню суть…

      Там, де сумують хати білі,
      й сади бур’яном поросли –
      гуляють коні здичавілі,
      блукають злякані бусли…

      Полісся, що з тобою стало?!
      Стара чорнобильська земля…
      Яка війна тобі здаля
      цей смертний вирок надіслала?
      Яка війна?.. Яка війна
      мене від тебе одірвала?..

      31 жовтня 1988 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 38"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Скаче кінь з невидимкою у сідлі…
      Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
      нарочитий чудними командами,
      через яр, через море – і знов по землі
      курс тримає путями безладними.

      І ні разу не впав, і копита не збив,
      для стороннього щастя підків не губив.
      Хто в сідлі? Хто той кінь? Ти не бачив його?
      Завжди мимо промчить – круги тебе кругом!

      Зупинився б хоч раз біля ясел моїх,
      повних сіна, вівса і самотності.
      Видно, вершник ніяк не втече од усіх.
      Кінь привчився до безповоротності…

      З невиди́мою волею ми несемось,
      осідлавши відразу любов’ю когось.
      Ми минуле минаємо з ґрацією,
      світ шокуючи демонстрацією.

      7 березня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 6"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Калейдоскоп думок…
      Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
      колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
      цей якнайдовший шлях у світ літератури,
      цей лабіринт у склі розбитих Україн,
      мене ані́ шалить і мало інтриґує,
      бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
      які дурна рука лише автоґрафує,
      бо кожна думка є струмком у Стікс.

      16 січня 2001 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 114"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Важке питання…
      Важке питання, бо національне.
      І ти скажи кому – то не повірить.
      Ти українцем є? Лише орально…
      (Ти українцем є, але без віри).
      А хтось ще інший – то без міри.

      ~ 1990 р.

      "«У колисці мрій», с. 111"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Критичний реалізм
      Знаю, що дурний,
      а кажу – розумне.
      Знаю, що нема,
      а таки – даю.
      Тільки ж не беруть:
      згодні, а бояться.
      А я що, не боюсь?!.

      20 червня 1989 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 113"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Там, де стигне врожай…
      Там, де стигне врожай
      в українській бабусиній казці,
      там, де з русла Дніпро
      забігає у жилку мою,
      під камінням недугів чи
      в довготривалому щасті
      Україну свою
      я безмежно люблю.

      30 березня 1997 р.

      "«У колисці мрій», с. 111"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Сни твої розвіються…
      Сни твої розвіються.
      Сни твої забудуться.
      Аж ніяк не втіляться.
      Підуть і заблудяться!

      Руки простягалися.
      Ноги не верталися.
      Очі здогадалися.
      Не було – а сталося!

      Сталося, що малося,
      що насправді снилося,
      на яву збувалося,
      в очі ж не дивилося.

      Може, ти осмілишся,
      поки в цьому горі я:
      наді мною схилишся,
      й трапиться історія!

      Вечір мій прові́даєш.
      Вибач, рани точаться.
      Більше не завидуєш?
      Дай води – та́к хочеться!

      Слів мені – по за́в’язку.
      Сліз – по вінця ві́нцеві.
      Снів – по яв без за́́хистку
      й очі твої сфінксові!

      Сни твої розвіються.
      Сни твої забудуться.
      Аж ніяк не втіляться.
      Підуть і заблудяться!

      9 листопада 2005 р., Богдани́

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 241–242"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Ефект свого добробуту не в нас
      Безпо́міч наша – у чужій руці.
      Немає блага правоті́ не Вкрайни.
      У нас є сила при Русі кінці́
      прожити й жити вічно й файно.

      Не о собі співає соловей,
      як жи́то жи́ттє і своє, й совітське*…

      22 липня 1989 р., Богдани́–Київ

      –––––––––––––––––––––––––––––––––
      * у першому варіанті автора: «радянське»

      "«У колисці мрій», с. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Я буду твій
      На тихій вулиці сумній
      Зламались раптом
      ці веселі кроки
      і ти стоятимеш у тиші
      доки –
      я буду твій…
      Я буду твій.
      Я буду твій…

      Я буду твій,
      я буду твій.
      я буду твій…


      Я буду твій –
      я буду твій…
      Я буду твій!

      28 грудня 2007 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 245"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. У день тяжкий…
      У день тяжкий, народжуючи гнів,
      Тобі, мій друже, шлю легкі привіти!
      Бо Ти один, хто так любити вмів
      крізь сон і втіху, крізь зими на літо…

      Хай не мене, а ту обожнив Ти,
      хто є Театр, хто честі – вічна злука!
      Тепер щезай, як є, однак лети…
      і знай, що всю Любов з’єднає мука –

      Це Твій великий дар!
      А Ти – володар!
      Ґротеску цар
      й Одвічності господар!

      2 листопада 2015 р., Київ

      "«Поезії розбурханих стихій», стор. 171"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Чужі небеса
      Набридло це все,
      а з усім – і ви всі!
      Саме існування – безглузда еклектика.
      Ча́с сонце це ссе,
      а з ним – і месій,
      трактуючи Господа як теоретика.

      А всюди – народ!
      Під чужі небеса
      звертає хрести й запускає супутники.
      З убогих щедрот –
      скрізь сама ковбаса,
      трикутники, кола і чотирикутники.

      Чужі небеса.
      Ой, чужі небеса
      стоять над душею, на щось сподіваючись.
      Мертовна краса –
      і жертовна краса.
      І я тут чергую, слізьми умиваючись.

      1 жовтня 2008 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 56"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Демократія
      Є у людей –
      Мавзолей:
      з дверима в темний рай,
      на стінах якого зорі –
      заходь, вибирай.

      – Скільки їх хочеш?
      – Скільки завгодно!

      Ти арґонавт –
      з Моря Шахт:
      і номер твій є – 6,
      на шкірі твоїй – вугілля,
      під шкірою – не́-на́-ви́сть.

      – Скільки ти хочеш!
      – Скільки завгодно?

      А угорі́ –
      Журавлі:
      довічний ключ на ні́ч,
      цей траур для когось правда –
      ти з Сонцем же віч-на-віч.

      – Скільки захочеш?
      – Скільки завгодно!

      Весь вільний час –
      це Екстаз,
      чи право на ривок –
      у горах є квітка горда –
      сніг тане, а з ним – твій строк!

      – Скільки ще хочеш?
      – Скільки завгодно!

      Д Е М О К Р А Т І Я !!!

      1992 р., 4 березня 2003, Київ

      "«У колисці мрій», с. 34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Твоїм очам…
      Якби ти знала, хто ти є така!..
      Твоя душа давно живе у мене.
      Я – щастям переповнена ріка.
      Ти – кров моя, що випинає вени.
      Якби ти знала, хто ти є така!..

      Як міг тебе не знати я раніш?!
      Без тебе світ – розбурхана пустеля.
      Без тебе кожна ніч – мов в серце ніж.
      З тобою – розцвітають дні веселі.
      Як міг тебе не знати я раніш?!

      В устах твоїх кохання наберу,
      в очах бездонних відшукаю зорі,
      і саму найвіддалену зорю
      пущу, як рибку золоту, у море…
      В твоїх очах натхнення я знайду.

      В твоїх очах знайду своє натхнення,
      і в очі ці віддам.
      Я з вуст твоїх кохання наберу.
      Пущу на щастя.
      Втоплю у морі.
      І загадаю щастя море!..
      Твоїм очам…
      Твоїй душі…
      Твоїй любові…

      ""Матіоловий сон", стор. 101"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Змі́ни стилю…
      Змі́ни стилю – це штампи постійні,
      це екскурсії у підсвідомість,
      а затим, поміж проміжків ліні,
      навпаки – у свідомість, натомість.

      8 травня 2003 р., Богдани́

      "«У колисці мрій», с. 32"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Камертон
      Інструмент камертон…
      Інструмент камертон…
      Упіймай, як цвіте азалія.
      Жоден бутон.
      І от – бутон.
      Квіток аномалія!

      А як цвіте і відцвітає любов?
      Бов-бов!
      Бов-бов!
      Як серце на жилці гойдається.
      І от – помиляється камертон.
      Інструмент камертон помиляється.

      28 лютого 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 60"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Рись
      Крик скаженої рисі.
      Кров на людному місці.

      Крадькома – так, щоб звідси –
      так, щоб далі від міста…

      Знов долається відстань.
      Знов лишаєшся чистим.

      Знов позаду у місті
      кров на людному місці.

      Причаївся в Поліссі
      крик скаженої рисі.

      Ліс під листям навислим
      збереже чорні мислі…

      Од землі і до висі
      крик скаженої рисі.

      Тільки гріх воплотився –
      но́вий план народився…

      Ось не вистачить хисту!
      Ось над прірвою виступ!

      Далі міст, далі пристань.
      Далі відстань і місто.

      Там – що пити, що їсти.
      Тут – подохнеш колись ти.

      Так прийдеш, ніби гість ти.
      Принесеш добрі вісті.

      Уживешся на місці.
      З кимось спатимеш в ліжці*.

      Цілуватимеш ніжки.
      Вдень читатимеш книжку.

      А вночі тишком-нишком –
      наче котик на мишку!

      Гроші в шафі й під ліжком,
      гроші всюди, ще й з лишком.

      Залишається нижче
      познайомитись ближче.

      Пошукаймо дурних ще –
      і повернемось вище.

      26 липня 1996 р., Богдани́

      –––––––
      * попередній варіант: «в ліжку»

      "«У колисці мрій», с. 31–32"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Гама лі я ?
      Чому я маю жити так, як ви?
      Тому ніяк не бути! –
      Зганяючи до стійла корови,
      складуючи у скрині скрути;
      мугикаючи і кричачи,
      постійно плутати ключі
      від погребищ і кладовищ?..
      Чому мені під шкіру кліщ
      не вліз так само, як і вам?
      Тому що я єдино сам.
      І сам не гам – і вам не дам
      волати побутових гам!

      24 березня 1992 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 37"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Ризикуєш підпасти під гніт…
      Ризикуєш підпасти під гніт.
      На голову сіла сила коханок рожевих.
      Любити трьохсот – триста літ,
      пити триста узварів грушевих.

      Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
      Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
      ніж те, що любив триста літ.
      Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

      26 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 157"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Дванадцятий Перґамент
      Час змінити гнів на милість
      і маніжитись весною.
      Божа слава розсурмилась
      над твоєю стороною.

      Не дивуйся – Пасха скоро,
      гусли дай своїм поетам.
      Запроси мене знадвору,
      напишу твого портрета.

      О, королю, добрий пане,
      український президенте,
      веселися разом з нами,
      йди під церкву на концерти!

      Тут свята́ вода ще зранку
      гріх фонтаново змиває.
      Дай народу обіцянку
      перед Богом, перед раєм.

      Перед тим, як розговітись,
      обіцяй не согрішити,
      вчись за кожного молитись,
      щоб для кожного прожити.

      Гусли дай своїм поетам,
      хліба дай своїм голодним.
      Ми минуле розсекретим
      під майбутнім святоводним.

      Ми радітимемо разом,
      тільки ти не схиб дороги,
      перейнявшись новим часом,
      свій народ веди до Бога.

      5 вересня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 59"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. Опус ХV. Мавзолей иллюзий
      1.

      Прописью скользящей в лабиринте
      четырнадцатого дня
      вышиваю свой старый плащ.
      Будет дождь
      когда-нибудь пронизывать
      переплетённые нервами окончания.

      2.

      Едкий про́тивень прогорел.
      Обуглен пирог и не съеден.
      Кошка задохнулась в угаре рассеянного
      хозяйства.
      Трагедия на лицо.
      И нечего делать дома.
      Усну в подворотне.

      3.

      Чистый фасад издали.
      Промёрзший костяк профиля
      лежит в мавзолее иллюзий.
      Доступ закрыт.
      Путешественник прибыл в страну без дверей.

      4.

      Подари мне красную корочку.
      С удивительными знаками отличия.
      С ней в лабиринте налево смело шатнусь.
      Есть тупики – но…
      Нет выхода – без путеводителя
      в стране без дверей.

      5. (Нарваться на мину)

      Четырнадцатый колодец иссяк.
      Дождь перестал.
      Полиняли нитки
      и волосы
      позавчерашние.
      Шелушится одежда и кожа
      вчерашняя.
      И сегодняшняя суматоха со сгоревшим
      скелетом дружна.
      Ну и узорчик для вышивки
      в то время, как жизнь ни при чём.
      Раньше ты обещала зашить мне дырку.
      Но поздно.
      Я оборвался доне́льзя.
      Я обнажён и смешон.
      И в сумраке переулочном
      оголенной конечностью
      нарвусь на мину.

      28 октября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 26–27"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Одинадцятий Перґамент
      Заносить наді мною меч мойого страху
      сатана.
      А дух мій – меч в руці мойого
      Бога.
      Я – син двобою доброго добра і злого зла,
      дитина сутичок в нутрі себе самого.

      Новонароджуюсь з ударів гострих я
      розпеченої криці двох оружжів.
      Що́ ж голова ця котиться щодня
      у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

      Так покаяння сходить боляче на ум,
      який порозставляв по всіх своїх куточках
      раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
      з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

      О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
      возненави́дь це ідолопоклонство.
      По полю пролетів автомобіль.
      Так в’їде сатана в своє господство.

      31 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 55"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Четвертий Перґамент
      Падає стеля згори.
      Знизу тисне підлога.
      Ти – говори, говори.
      Нам залишилось недовго…

      Спертість повітряних мас.
      Юрми потворних масок.
      Місто. Країна. Час.
      Я, ще щасливий сучасник.

      Тихий охайний Марсель.
      Мрії про мандри французькі.
      Пам’ять жене карусель.
      Коло по колу – дзуськи!

      Горе ввімкнуло комбайн.
      Косить людей на асфальті.
      Гинуть мільйони тайн.
      Шанс – серед моря, на Мальті.

      30 січня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 25"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Перший Перґамент
      Піраміду звели єгиптяни.
      Нехай там живе мумія.
      А сапфірові очі сфінкса!
      Щоб сліпли народи світу.

      Через бархани верблюди
      розвозять вологу горбами.
      У надрах пустелі глеки
      з винами для всіх спраглих.

      Ти це де завгодно можеш
      читати, писати, вигадувати.
      Але всередині змісту
      по східцях золота пірамідного.

      Фараони кажуть живим
      і не говорять до мертвих:
      "Ось тут копайте,
      де могила".

      1 серпня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 5"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. Десятий Перґамент
      Ось десять їх.
      Віршів моїх.

      Кожне читаю з них –
      звідки ви?

      Переполовинив би я,
      та їх утаїти як?

      Очі скрізь.
      Не те, що колись.

      Утіхо моя!
      Ой, сліпа моя!

      Тільки любись.
      На них не дивись.

      Що не здолав –
      у перґаменти склав.

      Згорнув, мов руно.
      І п’ю, як вино.

      І п’яний я.
      І співаю я.

      Утіхо моя!
      десяти ночей…

      30 серпня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 51"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Образа
      Найтоншим порухом
      замлоєного тіла
      не витримала
      ти
      свій
      невиди́мий
      біль,
      мов гілочка тернова затремтіла
      над шляхом,
      де ось-ось автомобіль;
      і знову тиша,
      крізь якою – сила;
      і очі
      в свічку вперлися – сама;
      і посередині того – заголосила
      жіночості
      невиявлена
      тьма;
      "Ма, ма … ма! ма!!.
      Я гордою не стала.
      Я просто високо несла своє чоло.
      Я вам тернову гілочку зламала;
      рука пече,
      по ній тече –
      було-о-о!"
      Це, зго́рбившися,
      ти робила дзвоник
      йому у ніч
      за тисячі ночей
      так,
      ніби він – невиліковний хронік
      і вип’є те, що в тебе із очей,
      так,
      ніби він і є
      найтонший порух,
      народження твоїх переживань…
      "Я понаповнивсь
      натяків прозорих," –
      відмовив він
      і спати ліг на камінь,
      на гострий камінь,
      де усе сказав:
      "Коли чекання –
      навіть не образа,
      а пограбунок
      кроків
      і рокі́в,
      твоя самотність,
      мов забита фраза,
      лякає
      випадкових
      мужиків."

      30 серпня 1993 р., Богдани́






      ""Перґаменти", стор. 129–130"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Опус ХІV. Внутри пещеры закона
      1.

      Я убеждён до удивления и знак вопроса
      равен знаку восклицания.

      Кем разрушен квадрат покоя?
      Схоластична находка виновников оных руин.

      2.

      Во-первых, закон безупречен для судей
      и бесконечен для обречённых.

      Решётка – ржавым арабеском на́ небе.
      Мир тесен, как квадрат покоя.
      Любить закон разрешено законом.
      Пока.

      3.

      Второе. Чудо заключения оправданным
      непостижимо.
      Клетка – импровизация свободы.
      По́стриг – не причёска, а импровизация
      для головы.
      Каюсь, виновен.

      4.

      Трижды умолчим.
      Доказуя причину гибели фазана,
      вернёмся к динозаврам.

      Останки обнаружены внутри пещеры,
      где обитал закон?

      5.

      Ноль.

      сентябрь 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 25"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Комерсантка
      Ніч – моя свобода, я – її споруда.
      Голе серце білим світило.
      Пред’явила вроду, розв’язала груди,
      відпустила тіло – на діло…

      Мій комерсанте,
      я теж комерсантка:
      моя комерція – це я,
      уся до останку.

      От і ранок морить, от і розплатились.
      Теплими грошима вдягаюсь.
      Поки ще за штори сонце не скотилось,
      час не гаю – спати лягаю…

      Ніч – моя свобода,
      я – її споруда.
      В голе серце "Біле" вливаю.
      Воно густо бродить,
      розпирає груди…
      І ридає скрипка, ридає.

      10 лютого 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Халепа
      Знаходяться вірші, яких не було.
      Слова вже такі, мов дорослі люди!
      Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
      враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

      5 вересня 1999 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 98"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. Байстрюк
      За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
      Він ховався від вас й усіляких наук.
      Він у по́сті тривав і тримав голубів,
      що витали над світом людей і богів.

      Чи, бувало, гроза, чи повальний знетрус,
      він одне розумів: він не Стус, а загруз.
      На околиці міста, якому каюк,
      він молився за вас в Асамблеї Наук.

      Хай чекаєте просто на відповідь зла
      і ховаєте штамп у незлі́ ремесла,
      але він, необманутий, пише щодня
      на простому папері римуюче "я".

      31 березня 2003 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 93"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Ти – глиба…
      Ти – глиба,
      з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
      Я – метеорит,
      що вже впав у твою ковилу.
      Я надто невдячний –
      ніколи не стукаю в двері,
      заходжу, сідаю,
      приймаю, як хліб, похвалу
      за вірші свої
      і за риму свою кострубату
      я мало беру –
      мідний ламаний гріш, і не більш.
      А тут –
      ти осипала всім, чим багата ця хата,
      і я вже не знаю,
      навіщо читаю цей вірш.
      Є очі у тебе,
      яких в Україні немає,
      і навіть,
      якби стала жінкою наша земля,
      навряд чи їй вистачить
      Дону, Дніпра і Дунаю,
      щоб викапать очі
      ще глибші, ніж туга твоя.
      Ти маєш волосся,
      з яким порівнялися б ночі,
      усі, які є
      у безмежному Всесвіті цім,
      і шию шовкову,
      мов пам’ятник з Божої площі,
      напроти якої
      я ставлю небесний свій дім.
      Тебе возвеличу,
      ти – глиба, якої не буде,
      щоб я
      розбивався об неї по стільки разів!
      Ти – та,
      хто мільйони поетів розбудить,
      щоб тільки один
      так зайшов, подивився – і сів…

      8 липня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 124"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. О, ти була його остання…
      О, ти була його остання.
      Ти з ним жила через кишеню,
      а він давав тобі у жменю
      грошима все своє кохання,..
      бо ти була його остання.

      2 вересня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 133"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Тим не менше
      Збудиш – нікуди не дінешся!
      Бо мені на роботу.
      Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
      і народжуєш … ноту.
      А я? Орю, сію, мелю.
      Тим не менше, кого я люблю.
      Тим, хто бачить мої вчинки,
      не менше розцвітуть барві́нки,
      не менше засяє в липні
      ді́ждана відпустка літня.
      А тобі – грати, грати, грати.
      А на вікнах – ґрати, ґрати, ґрати!
      І тим не менше, я тебе, Оксанко,
      висвячу зранку
      і піду на роботу –
      через скорботу…

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 225"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Неабияка
      Ти таки – влаштувала мені самоту
      доскональну,
      щоб я мріяв і міряв саму висоту
      нереальну,
      мануально безмежну,
      астрально таку, вже таку..,
      неабияку,
      не від себе залежну
      чи там од якогось дзвінку,
      а від – вироку!

      Ти вчинила – не так, щоб тебе проклясти́
      чи пробачити,
      чи подерти напам’ять останні листи
      і віддячити,
      а зробила «красиво»:
      ввійшла необтяжено так,
      як стороння,
      й неймовірно щасливо
      здійснила кидок, як літак,
      з підвіконня…

      27 липня 2003 р., Богдани́




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Од жарту до жаху…
      Од жарту до жаху
      життям зловживаєш.
      Чи шашки, чи шахи –
      на гроші ти граєш.

      А розум – з півложки,
      а ложка – з копійку,
      сушитимеш дошки,
      потрапивши в бійку.

      Яка б не гидота –
      все вип’єш до краплі.
      Аби не робота –
      ступаєш на гра́блі.

      Неси́те, немите,
      під носом зелене…
      Тому і не сватайся
      більше до мене!

      30 січня 2002 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 281"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Ти хочеш цього…
      Ти хочеш цього?
      Так і буде!
      Залежиш від мене, мій боже.
      Життя не стражданнями схоже,
      а даром приблуди й іуди.

      Ти хочеш цього?
      Так і буде…
      Я знову малюю ікону.
      Бо чую дзеркальність і дзвони.
      Я бачу: ось анґели й люди.

      За нами спливла
      атлантида.
      Ось крила скажені згоріли.
      Ви, мабуть, мене зрозуміли?
      Не завжди там стидно, де видно!

      15 грудня 2007 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 165"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Опус ХIІІ. Не про́пасть, но мост
      1.

      Противостояние Божества с миром божественным –
      не про́пасть между концом и началом, но мост у дворца.

      Прости. Убегая сквозь радугу, не замочу ног.
      Замо́к.

      2.

      Эх, глубок ров. Тоска легка. Крепок мост.
      Но день, как слёзы мужчины, не сошедшего с ума,
      краток.

      Где ночует филин страха?
      Во дворце, на котором замо́к.

      3.

      Тройка из его, его и его – самоубийство Единого.

      Кто-то, воздев руки, блаженствует
      в мире божественном.

      Алилуйа.

      4.

      Счастье в птице.
      Птица в небе.

      Что ж, полетели?

      5.

      Нет про́пасти, если нет глаз.
      Родина слепого противостояния –
      мир божественный.

      Смельчак обезоружен на месте своего исхода.

      Искушая Божество, впитываю сок стойкости
      через пуповину матери.
      Берите ключи от начала и по рукам.
      Алилуйа!

      8 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 24"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. І тепер ти тривожна…
      І тепер ти тривожна.
      Шекспір на … четвертім сонеті
      опустив свою браму на наше чоло.
      Ми єдиною думкою, якої не можна,
      ще у третім
      розкраяли все, що було.

      І тепер я не смирний.
      На площі фонтановий вогник
      розтулив тоскну ніч в я́сній спині твоїй.
      Ти блукала лелекою, крокуючи вірно
      там, де коник
      удень слід повторював свій.

      Оштрафоване місто
      на сто незакоханих тисяч
      землетрусу чекало вже кілька століть.
      Ми повітрям давилися, співаючи пісню,
      так, як личить,
      розтративши все, що болить.

      2 травня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 158"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Снег
      От снега город поблек…
      И вот за окнами снег
      гребёт лопатой полусонный человек.
      Зиме он явно не рад,
      она нарушила лад.
      Лень убирать.
      Стоят в снегу и двор, и сад.
      Кружат снежинки в ответ,
      сведя работу на «нет»,
      стерев дорожки, оставляют белый след…

      Вот так и я иногда,
      когда приходит беда,
      не успеваю расчищать свои снега:
      изнеможённый сижу,
      вдаль обречённо гляжу –
      всё жду весну – она растопит холода.

      Я тихо выйду во двор,
      как незамеченный вор,
      развеять грусть;
      есть ветер? – пусть!
      Всё это вздор!
      И подниму воротник –
      уже теплее, старик!
      Смотри – фонарь, – и веселей,
      а ты поник…

      Пускай кочуют ветра,
      да я б гулял до утра –
      ждут гости.
      С Новым годом! Мне пора…

      От снега город поблек –
      и вновь за окнами снег
      гребёт лопатой утомлённый человек.
      Кружат снежинки в ответ.
      От них спасения нет –
      покрыв былое, оставляют белый след…

      8 декабря 1987 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 72"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. З ювілеєм
      Не кажи мені, скільки,
      лиш одне – «Ювілей!»
      Для красивої жінки
      ювілей – привілей.

      А тим більш – для актриси,
      з гордим прізвищем Швець,
      всі вітання й репризи
      зводять сум нанівець!

      Ой, Оксано-Оксано,
      ти підходиш для всіх!
      І для мене так само
      ти є квіткою втіх.

      Перша втіха – розмова
      чесна і рятівна.
      Друга – вдачі підкова.
      Третя – губи з вина.

      Далі руки і рухи,
      сльози й голос-тіроль,
      сміх із силою духу!
      Роль за роллю у роль!

      І коли в твої очі
      зазирає глядач –
      вже не знає, що хоче,
      бо з ним сміх був і плач.

      Я ж коли в них дивлюся,
      в море це голубе, –
      у барвінку топлюся
      і не чую себе.

      "«Поезії розбурханих стихій», с. 170"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Треба мати…
      Треба мати, тільки мати
      розгубила моє щастя.
      Чи когось тепер тримати
      за минуле, як зап’ястя?

      Нам іти з тобою треба
      до життя з коханням з вірним.
      Жаль, що я лечу між неба
      і лишаюсь непокірним.

      15 березня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 233"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Опус ХIІ. Под сферой влияния нот (реквием)
      1.

      Рояль чёрно-белый не от хорошей жизни.
      Играть горазд чёрные ноты, белые звуки.
      Прозрачная музыка.

      Разбивается о клавиши реквием.

      2.

      Хо́ры расписаны сердоликами грешных василисков,
      вырванных с корнями со страниц.

      Слышу витражи, мозаично сло́женные из пассажей.

      Собор сочувственных труб.

      3.

      Руки Амадеуса видны в цветных бликах
      бессловесных животных пауз.

      Non-tempo.

      4.

      По кругу маятник. Мираж ушедших судеб близок.
      Отсвечивает придурью рояль.

      Исполнители по одному уходят.
      Гайдн.

      5.

      Вращаясь под сферой влияния нот,
      собирается немой хор утешающих ртов.

      Принесите тело умершего.

      8 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 23"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Ти загубила оберіг…
      Ти загубила оберіг,
      який я завжди сам стеріг,
      який за щастя я купляв
      і сам на тебе почіпляв.
      То був споріднення рушій,
      то теплий маятник душі,
      то праведна поверхня серця.
      то те, об що все зло зітреться,
      то знак і візерунок долі,
      то доказ літ, що йшли поволі,
      то враз з твоєї шиї зник
      мого кохання провідник.

      17 листопада 1996 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 53"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Довга балка…
      Довга балка.
      Воду беру.
      Вірю палко –
      скоро помру.

      Шлях ще довший.
      Воду несу.
      Розлити можу
      надію всю.

      Найдовше вдома,
      найдовше – п’ю.
      Позаду втома.
      Любов не вб’ю.

      30 серпня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 158"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Здається, після себе я…
      Здається, після себе я
      зненацька спалахну новим життям,
      побачу і піду, навчусь новим словам,
      і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
      перш, ніж скажу, що я відвідав храм
      свого життя, натхнення і любові…
      Здається, й після себе я
      піду у світ..,
      але на іншій мові…

      6 липня 1989 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Після тебе руками розводжу сліпий…
      Після тебе руками розводжу сліпий,
      і повітря хапаю безмовно, як риба.
      З мене хтось після тебе каліку зліпив
      і веде очманілого вмерти на дибу.

      Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
      ні сльози покая́нної з білого ока.
      "Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
      тільки мокра пора і калюжа глибока.

      28 листопада 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 180"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Попіл…
      Нащо мені мрії,
      коли жить до ранку.
      Нащо мені віра,
      коли Бог не мій.
      Паперові змії,
      вилетівши з банки,
      сповістили космос,
      що я справжній змій.
      Я – зелений змій,
      я – повзуча сила.
      Відгоріли крила –
      ставте могарич…
      Я – безмозкий простір
      я – стара повія.
      Я не маю віри,
      віруючи в ніч…

      10–11 жовтня 1989 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 101"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Тебе немає, друже, ти загинув…
      Тебе немає, друже, ти загинув,
      так просто зник, упавши з висоти.
      Ти тільки й встиг, що душі наші вийняв
      на огляд Бога з антинімоти.

      Ти нанівець розбився – і розсипав
      чимало мрій, сяйни́х сердець, погрудь.
      Мов пташеня з гнізда, додому випав –
      на смертний одр у невимо́вну путь!

      Безповоротно згорблено прикуто
      усіх обабіч чорної труни.
      Комусь ти – смерть, комусь – тяжка покута,
      а винен випадок без жодної вини!

      10 серпня 2002 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 168"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Лягай негайно спати…
      – Лягай негайно спати! –
      крикне мати,
      шкарпетки стягне з тебе
      й пі́де прати,
      і шум води
      із ванної кімнати
      уже несе тебе понад усе,
      і ти вже бродиш снами,
      снами, снами
      досліджуєш на сонці
      чорні плями,
      чи в Амазонії у джунглях
      зводиш храми,
      чи десь долаєш швидкісне шосе…

      14 грудня 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. Ніхто ніколи не згадає вас…
      Ніхто ніколи не згадає вас,
      богів, потрощених на тріски.
      Спалили ваш іконостас.
      Звалили ваші обеліски.

      Час фанатизму – і зневіри час,
      шеренги роботів – і хаос
      поцілили в безцінних вас,
      повісивши на довгий фалос.

      Колись ваш голос у книжка́х читавсь,
      тепер він у вогні німіє.
      Ніхто ні з чим і не зоставсь.
      Ніхто нічого і не вміє.

      На черзі час нових ідейних нас,
      іде про віру і довіру мова.
      Мене зламають не в останній раз,
      життя немає знову, знову, знову…

      5 грудня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 95"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. Хай грішний я вартую спрагу слів…
      Хай грішний я вартую спрагу слів,
      розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
      хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
      які вмиває ранок чорним милом.
      Хай певно знатиму, що лиш така любов
      мою сумну дорогу налаштує.
      Невдячності очікую я знов,
      розтринькуючи поцілунки всує.
      Але чому, чатуючи свій гріх,
      бездумний я не збочую дороги?
      Чом з образа́ми всіх образ твоїх
      до тебе йдуть гріхами збиті ноги?

      Усім, кого люблю, я винен знов.
      Моя вина – на всіх одна любов.

      2 травня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 87"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Благання
      О Боже мій… Яка глибока суть
      в Твоїх очах, наповнених Тобою…
      Не засинай* – я хочу їх відчуть,
      пройнятися їх святістю святою…
      О… не ховай Cвою глибоку суть…

      5 квітня 1989 р., Київ


      * інший варіант: «Не відвертай …»

      "«У колисці мрій», с. 110"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. Горлає невідоме дитинча…
      Горлає невідоме дитинча
      з акцентом невідомого фольклору,
      бо ще ніхто ніколи не вивчав,
      що́ – сльози немовлят у ранню пору?

      Ридає сон з сусіднього вікна,
      крізь яв на інший лад і бік скривившись;
      чого воно? – без розуму, без дна,
      ще майже не радівши й не злостившись?

      Ми виростаємо, перевернувши світ,
      під ноги падають уявлення минулі;
      а не згадаємо видіння перших літ, –
      де доля таємниче тиче дулі…

      21 липня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 124"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Не витримую ліній…
      Не витримую ліній…
      Папір залишаю вам.
      Думки забираю у вирій
      до позаземлених мам.
      Їх багато…
      Повні хати…
      І скрізь голуби миру
      сотають любов ще щиру
      і гидять на будь-який храм…
      як на вату, яку
      вам віддам
      по блату
      до ваших
      збагачених ям!

      3 листопада 2015 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 154"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. За все тобі є прощенням любов…
      За все тобі є прощенням любов!
      Наперекір придурництвам й обману,
      я серце віддаю тобі і кров –
      я смертю буду, бо життям я стану!
      Я смертю буду, бо життям я стану!

      А пліснява брехні, як тятива,
      натягнута безсилою рукою!
      Як квітка в раю вічністю жива,
      я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
      Я зірваний твій гроб перепокоїть

      Щасливим був би ти в моїх краях –
      розбудував би замки над оркестри.
      Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
      Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
      Ми разом – і кохання розреєстрим!

      Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
      що відповідь: стіна, стіна, стіна!

      Субота, 24 грудня 2005 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 249"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Щось тебе не видно… (2)
      Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
      а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
      Серце зачинилось ключем журавлиним,
      що в пошуках літа за обрій полинув.
      Та й там загубився в хмарах каламутних,
      а тебе, любове, не видно, не чутно.

      Ти б хоч показалась, без фальшів одначе,
      бо я тебе досить несправжньою бачив.
      Прийшла б запитала, як мені живеться,
      відкрила б назавжди моє хворе серце –
      вилетіли б з нього стуки, стуки, стуки,
      покотили б геть від мене камені розпуки.

      Що ж ти не приходиш, може, де блукаєш?
      Чом себе тривожиш і мене лякаєш?
      Дні дощем спливають у брудні потоки,
      мов струєні ріки, як безмовні роки…
      А тебе не видно, а тебе не чутно,
      і мені без тебе смутно, ой, як смутно…

      жовтень 1988 р.

      "«Поезії розбурханих стихій», с. 161"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Паралелепіпед
      Сновиддя. Я нереальний.
      Спанієль зі смурними зіницями.
      Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
      Спи.
      Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
      Спи.
      Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.
      Спи.

      Дотик на останок.
      Дотик до холодних останків.
      Кремезна машина світу
      роздушила під шинами паралелепіпед.
      Сплю у тобі, оббитім,
      у траурнім оксамиті...
      Колошматиться гість у кожусі,
      я – убитий.
      На́ ніч лишається гість у кожусі,
      я – убитий!

      Розтрощений скелет із порцеляни,
      порівняний з його душевним станом.
      Порівняний у паралелепіпед
      розґардіяш кімнатний.
      Апатія, апетитна апатія.
      Клеопатрою стану чи матір’ю.
      Сопе мій супутник постільний.
      Непостійний.

      Не кує, не меле.
      Мила моя фіґура віолончелі.
      Хто гратиме на ній? –
      програє.
      Я стаю паралелепіпедом.
      То мені
      помагає.
      Мені легше,
      мій біль безпричинний
      (о́знак дурної личини)
      геометрично ха-ха
      лягає х-ха
      на
      сміх.

      25–26 грудня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 23"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Шоковий вузол голосу…
      Шоковий вузол голосу –
      справжнє моє зонґе,
      коли пазурі – в подушку
      і пульс – до шизи, до тромбів!

      Коли во плоті́ із ліній
      мереживо мрій закуто, –
      воно доросте до спрута,
      воно і тебе скрутить,
      і тих, хто у сотім коліні,
      якщо їхня плоть із ліні.

      Просто і пізно знайдено
      острів з єдиною пальмою.

      31 січня 1992 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. Опус ХI. Похвально, но…
      1.

      Вино.
      Вкусно́.
      Красно.
      Оно.
      Смешно.
      Но.

      2.

      Больно.
      Вольно.
      Холодно.
      Выскочило.
      «Здрасте».

      3.

      Нормально.
      Похвально.
      Но.
      Не сегодня.
      Слишком.
      Светло.

      4.

      Карусель.
      Весела́.
      Выросла.
      Слава Богу.
      Приобрела.
      Поумнела.

      5.

      Синие.
      Носы.
      Колба́сы.
      Дело.
      Табак.

      8 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. Опус Х. Колыбельная Рождества
      1.

      Купа́ла.
      Вы́купала.
      Купола́.
      Спеленала.
      Дитя.

      2.

      Громкий.
      Резвый.
      Прислушиваюсь.
      Я.
      Новорождённый.

      3.

      Покрова.
      Кроватка.
      Запах.
      Сердцебиение.
      Колыбельная.
      Осень.

      4.

      Рождество.
      Было.
      Бегом.
      Ножками.
      Снегом.
      Первенец.
      Ангел.
      Высота.
      Отец.
      Дух.

      5.

      Пасха.
      Пресно.

      8 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. Відьма
      Ти виростаєш із пі́тьми
      суцвіттям бузку з весни
      як спогад у дослід.
      Коли ми були ще дітьми,
      ти вголос читала сни
      як вірші дорослі.

      Телепортуєшся вко́тре
      з майбутнього – в давнину
      повз час і крізь простір.
      Побудеш хвилини зо́ три,
      насправді ж, це рік – збагну,
      лиш кі́нчаться гості.

      Вічна мана́ за маною –
      з реальним тісни́й контакт
      підтримує нами.
      Ти так переймаєшся мною!
      А як розірву контракт,
      що стане зі снами!?

      Дзеркало в дзеркалі знову
      наближує нас в одне,
      єдино те ж са́ме!
      Подай мені хоч би слово,
      як милостиню, нудне,
      але з небесами!

      Ти повертаєш у пі́тьму,
      у морок, у тінь з весни
      як здогад про марне.
      Я знаю тебе як відьму,
      як я́сний кінець війни,
      як зориво гарне!

      16 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 104"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    163. Очі – як у тамаґочі…
      Очі – як у тамаґочі.
      Губи – наче дверці з гру́би.
      Скули – мов масла́ в кобили.
      А саме́ – таке щасливе!

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 279"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. Серця твого кровоносні віти…
      Серця твого кровоносні віти
      вітер гойдає тирадовий.
      Голос, посаджений низько-низько
      не піддається сумніву
      лише тому,
      хто на тому
      кінці
      проводу
      проводу
      проводу.
      Довгі гудки моїх розмов
      самого з собою
      самого з собою
      кличуть на поміч
      швидку допомогу
      або аварійну газу.

      Вибух скоро.
      Скоро трапиться.
      Буду сміятися скоро
      з відвертості авторучки
      на цій табулі расі.
      Куди ти прокралась, патетико?
      О, лицемір’я! Шовковим будеш.
      Не підпущу ні на крок.
      На нервах моїх граються літери
      в скреготі власного підпису.

      26 серпня 1992 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 163"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. Братці! Є у нас сусіди...
      Братці! Є у нас сусіди –
      дядько Вова й тьотя Ліда,
      в них є трійко близнюків,
      неслухняних хлопчаків.

      Адже кожної суботи
      у батьків свої турботи.
      А вони в азарті ігор
      по квартирі мчать, мов вихор.

      Якось гралися в ялинку,
      підпалили на хвилинку
      всі гірлянди, всі вогні –
      і великі, і малі.

      Потім прилади вмикали,
      та їм виявилось мало!
      Саме газова мережа
      розповсюдила пожежу.

      Вибух стався, а вони,
      вже без жодної вини,
      утекли на двір й дивились,
      як красиво розгорілось.

      Раджу вам я, любі діти,
      так ніколи не робити
      і не з сірниками грати,
      аби не спалити хати.

      ~ 2009 р.

      "«У колисці мрій», с. 196 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. Язикеня
      Говорила, аж втомилась,
      на пів слові зачепилась,
      заїкається тепер…

      15 липня 2009 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 197"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. На Київ – гроза…
      На Київ – гроза.
      Але сліз не чекай.
      Наш Бог тихо хтивить розтріскані душі.
      Нам Ганс розказав,
      як розкаявся Кай.
      А ми – сміємо́ся на клаптику суші.

      На Київ – печаль.
      Але ми замалі
      для траурних маршів, для сонних процесій.
      Нам гра – зазвича́й.
      Нам життя – на землі.
      Нам – вибір великий дорослих професій.

      На Київ – війна.
      Але Київ – один,
      засіяний весь золотими хрестами!
      Його таїна
      герцем наших родин
      рятує наш рід і святить між містами!

      ~ 2008 р.

      "«У колисці мрій», с. 112"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. Як крові напила́ся муха…
      Як крові напила́ся муха,
      й з дощем звінчалася посу́ха,
      подревумислився про Русь
      сиве́нький згорблений дідусь.

      Прапращур, прадід, бабця й мати
      пройшли таємні каземати,
      не поверталися живі,
      а він, відтак, служив Москві.

      Демонстрував беззубий гаспид
      серпастий-молоткастий паспорт
      і з натовпом старих сестер
      виводив гімн СРСР.

      Для фори красно в протилежність –
      став матюкати незалежність.
      А пластунів, що вийшли з храму,
      назвав ще зовсім пісюнами.

      Його соромив перехожий,
      а дід стрибав, на чорта схожий,
      і закликав пролетарів
      єднатися і бить козлів!

      Коли поліція спитала,
      чому козак так випив мало, –
      трибун, на більший свій протест,
      пішов на алкоґольний тест.

      Дружина враз зам’яла діло
      і геть пішла, щоб не смерділо.

      2 жовтня 1999 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 86"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. Загадка
      Я не маю горя бути вбитим
      чи у землю заживо заритим,
      я не маю щастя покохати
      і дитя в колисці колихати,
      я себе ніколи не побачу,
      і не засміюсь, і не заплачу,
      навіть, голос свій я не почую,
      бо мене нема, бо я ночую…

      8 лютого 1989 р., Київ



      ""Переді мною...", стор. 96"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. Іронія мінорів
      Тремчу на паралоні,
      де бомжі ночували.
      До космосу – долоні,
      а тіло – по підвалу.
      На стінах – цвіль і сирість,
      десь очі твої сонні
      кодують співчутливість
      у фібровім осонні.
      Спіткать-то ти – спіткала,
      п’янка і подорожня,
      вустами дотикала
      до святості – безбожжя,
      де пропивав я гривни,
      й хотілось бути битим,
      тим темним, тим інтимним,
      аби тебе любити.
      Зустріть-то ти – зустріла,
      але були провидці,
      котрі вбачали трилер,
      кінець якого сниться.
      Які кричали – Боже!
      ти з нею станеш бомжем,
      ти з нею очманієш,
      не поділивши ложе.
      Я впав з гори та й в горе,
      зламавши крил мажори
      об нотки найчерствіші –
      іронію мінорів.
      Яке прекрасне тіло
      під вражими дахами!
      пітніло і смерділо
      незмитими духами.
      Воно перерождалось.
      Воно звелось поволі.
      Бо сталось те, що сталось –
      іронією долі.

      19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
      3–4 березня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 147"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. Уявив сам себе я калікою…
      Уявив сам себе я калікою,
      що з обрубками рук;
      що з цурпалками ніг
      милувавсь кавуно́вою скибкою
      і не міг її з’їсти – не - міг!

      Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
      ти не зможеш, як слід, оцінити?

      28 серпня 1995 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 107"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. Біля віконця, що дихало миртою…
      Біля віконця, що дихало миртою
      з дня, світло-білого дня.
      Ваше чоло під священною митрою
      тільки й угледіла я.

      Ви пропливли упродовж, коридорами,
      крила й хоруґви несли́.
      І понад слід Ваш моли́твами скорими
      наші монашки лягли́.

      12 лютого 1999 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 175"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. Колобок
      Я раніше – був добрішим?..
      Злі́шим став – то й став старішим!
      (З лішим спав – і пострашнішав…)
      Але більш не подобрі́шав…
      Тільки колобка зліпивши –
      дещо віршики поліпшив…

      24 липня 2007 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 277"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. Віриш, я знав, що приїдеш…
      Віриш, я знав, що приїдеш.
      Вірш написав принагідно.
      Бачиш, збуваються вірші.
      Начебто, й правдоподібно?

      Про́шу зайти до госпо́ди.
      Може, здорожившись, спала б?
      Сонцем лягла б у воду,
      як найдорожчий спалах!

      Тільки поїж напочатку.
      Бачиш, вечеря чекає.
      Будемо, будемо спатки.
      Боже мій, я ще кохаю!

      22 серпня 1995 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 105"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. На пальмі жіночої статі…
      На пальмі жіночої статі
      розказує какаду,
      як я в полотняному платті
      з Платоном по Азії йду.

      Під руку взявши Платона,
      здіймавсь на гірське плато
      оддать на поживу тритонам
      бажань гріхопадлих притон.

      По пласі жіночої статі
      котяться дві голови.
      Усі, неприсутні на страті –
      ви, азіяти, ви.

      Дурний, не читаю Платона –
      люблю платонічно я.
      Безплідна краса – незаконна.
      Його голова і моя.

      Думок подолавши табір,
      зірвавсь обопільний груз
      у море, що пахне крабом
      з кружлявих чашок медуз.

      Дурний, не читаю Платона,
      живу платонічно я
      у морі, де завжди тоне
      його голова і моя.

      3–4 листопада 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 139"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. Формула любові
      Життя або є, або не є.
      Є – система любові і еґоїзму.
      Люблю – означає беру на одиницю виміру
      поцілунок,
      і знаходжу
      через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
      найвищий пік любові.
      Далі вона рівно пливе,
      або зупиняється в одній точці
      і спадає, мов спека з полудня,
      ще довго вимірюючись поцілунками
      до тої межі,
      доки вони дієздатні.
      Коли поцілунки втрачають силу
      і стають автоматичними дотиками губів –
      за одиницю виміру ні́чого взяти,
      окрім себе,
      хто несхитно веде до піку еґоїзму.
      Його досягають лише через себе.
      У кого ще є хоч трохи любові,
      хоч до себе, хоч до кого –
      той любить, той є.
      А не є –
      смерть котиться з піку еґоїзму.

      30 січня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 132"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. Хай буде це не привселюдно сказано…
      Хай буде це не привселюдно сказано,
      але на хліб нічого не намазано,
      ні масла, ні паштету, ні ікри:
      з’їж пісний хліб – і правду говори!

      17 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 127"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. Щонайжахли́віше – визначеність...
      Щонайжахли́віше – визначеність,
      визначеність себе.
      Коли вже сам знаєш: вистачить,
      ось – це і є твоє.
      Ніби всіма вже й визнаний,
      нібито й пізнають…
      Стане твоєю тризною –
      до тупика путь.
      Краще вже ки́датись в крайності,
      краще знайти кінець,
      чим заливатись од радості,
      знаючи, що молодець.

      23 березня 1989 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 22"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. У море окунувся лиш на старість я…
      У море окунувся лиш на старість я.
      Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
      Час караванами товари розповсюджував.
      Багато з них – до рук моїх озброєних.
      Багатим бедуїном став на старість я.

      Серед піску шатро із шовку зводив я.
      Для чорної жони пологи в білому.
      Маленькі бідні бедуїни бігали,
      чалми ні разу не вдягаючи.
      Серед піску дітей на ноги зводив я.

      За всю пустелю лиш два дощі мене холодили.
      Юність гайлива і скроня сива.
      Я бивні слона і буйвола роги
      знайшов за барханами випадково.
      Значить, раніше дощі тут частіше ходили.

      Тепер у мене хурма і гранати цвітуть
      біля дому мойого в оазисі.
      Збиравсь закопати загарбане золото,
      а звідти – фонтан прісноводий напористо!
      Тепер ось у мене дерева цвітуть і дають…

      У морі, по коліна все скінчи́лося.
      Слизька́ медуза ноги всі пожалила.
      Води багато бедуїну не потрібно так.
      Її в горбах верблюдів слід знаходити.
      П’ю: це щасливо подорож скінчи́лася.

      1 липня, 2 жовтня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 133"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. Вночі мене душить мавпа…
      Вночі мене душить мавпа.
      Від сорому в глупий час
      згоріла двадцята лампа.
      Однаковий резус у нас.

      Залізного ліжка вольєра
      алжирським пропахла піском.
      Ми з нею зіграли Мольєра
      і звірячий скрегіт оском.

      Коли б нам горилова врода,
      коли б нам у руки банан, –
      я вийшов би родом з народу
      під гордим ім’ям – африкан.

      Але за вікном – копиця,
      аж хмари захрясли в ній.
      І мавпа моя – молодиця,
      що їсть екзотичний гній.

      11 листопада 1992 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 130"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. Я від злив потерпаю…
      Я від злив потерпаю,
      і грому боюся,
      і падаю в мокру траву.
      Свій талан обкупаю,
      слізьми обіллюся –
      і голос од страху зірву.

      Повечеряю хлібом.
      Поснідаю хлібом.
      І далі голодний піду.
      Порятуюся бігом
      між сонцем і снігом,
      а все ж таки щастя знайду!

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Маю горе,
      ніби скло прозоре.
      Де та громовиця,
      щоб йому розбиться?!

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Де ти, мріє?
      Я у тебе вірю!
      Я дійду до краю
      зоряного раю!

      Серед синього гаю
      прокинулась пташка,
      і пісню співала мою.
      Не лети, я благаю,
      мені дуже важко,
      я ледве під Богом стою.

      Не покинь мене, щастя!
      Хоч трохи любові
      душі моїй стомленій дай.
      Я терпінням запасся
      од плоті до крові
      дорогою в цей зорекрай.

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Маю горе,
      ніби скло прозоре.
      Де та громовиця,
      щоб йому розбиться?!

      Здрастуй, щастя!
      Золоте причастя!
      Молоде кохання,
      перше і останнє!
      Здрастуй, мріє?
      Я у тебе вірив –
      і дійшов до краю
      зоряного раю!

      12 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 101"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. Закляття
      Оселися в останній молитві грішника,
      кому самий лише вид храму вже настрій псує.
      Тягнися в сумнім існуванні
      межи всіх людиноненависників
      несказаним словом, предметом неназваним
      і кричи: "Я –– є!"

      3 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. Стану деревом або Пісня неприкаяної
      Піду у даль, у даль, подалі від любові,
      подалі від людей, у хащі загадкові,
      піду в ліси бамбукові, у джунґлі, у ліани,
      зустріну звіра хижого, загину – і стану…

      Стану деревом,
      деревом з бурштиновим стовбуром.
      Стану деревом,
      деревом з гілками пурпуровими.
      Стану деревом,
      деревом з корінням закривавленим.
      Стану деревом,
      деревом з отруєними ягодами.

      Якби ж ти був при мені, хіба б я блукала,
      хіба б нужди та розпусти
      в безумстві зазнала?
      Хіба б зайшла так далеко,
      спливаючи кров’ю?
      Я б отруїла тебе цією любов’ю!..

      Стану деревом,
      деревом з бурштиновим стовбуром.
      Стану деревом,
      деревом з гілками пурпуровими.
      Стану деревом,
      деревом з корінням закривавленим.
      Стану деревом,
      деревом з отруєними ягодами.

      29 квітня, 2 травня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 136"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. Засни…
      Засни. Зосередься. Ти гарна,
      як є.
      У тебе моє і лише моє.
      Червоне намисто
      не тисне
      не тисне.
      Отже, й мені не тісно…

      3 листопада 2015 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 132"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    185. Її врятував дельфін…
      Її врятував дельфін.
      Вона загулялася в морі,
      над стадом торпед і мін
      на хвилях фантасмаґорій.

      Її чоловік – рибак,
      який воював зі штормом,
      повзе в підупалий барак
      і плаче потроху для форми.

      Її не шукав ніхто.
      Вона не спішить ні до кого.
      Дельфін її, хвиль через сто,
      привіз в африканське То́го…

      5 серпня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 188"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. В одній кімнаті з годинником
      10-та година.
      10-та хвилина.
      10-та секунда.
      Десяте коліно.

      10-та година.
      20-та хвилина.
      30-та секунда.
      У когось дитина.

      20-та година.
      20-та хвилина.
      20-та секунда.
      Чогось середина.

      30-та година.
      20-та хвилина.
      10-та секунда.
      Померла людина.

      30-та година.
      30-та хвилина.
      30-та секунда.
      Мого переклину.

      25 березня 1995 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 96"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. Яскравість
      Коли відомі напере́д
      усі завдання, всі задачі,
      і ти вже маєш свій портрет,
      де дід старий сидить на дачі,
      тоді тобі уже й не жить,
      тобі вже – вечір, і смеркає,
      тоді ота остання мить
      тебе тривожно погукає
      і розкладе таке життя,
      як рішення на "за" і "проти",
      і вже не буде вороття,
      бо й пільги скінчаться і квоти.
      Загрузне молодість в імлі,
      трагічний випадок спіткає –
      хто ж носить старість по землі,
      той не знаходить, бо шукає.
      А що залишиться? Краї,
      які ти так і не побачив,
      розгублені батьки твої
      й нові завдання і задачі!
      Так невідомість над усе
      життя дратує, а цікавість,
      весь шал завівши, нас несе
      в непередбачену яскравість!

      2 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 194"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. Хіромантія
      Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
      Де з головою, а де по коліна буває.
      Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
      Зірка ночами – талан і талант розвиває.

      Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
      гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
      Саме поезію серце цінує за те,
      що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

      Саме зі словом я щеплюю інші дари,
      і повертається дерево в пору цвітіння.
      Корінь мовчання полий: говори, говори,
      вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

      Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
      Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
      Ми пливемо́ на долонях планети – удвох,
      глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

      21 березня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 149"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. Пора пом’янути минуле
      Зоря прозаїчно стихає.
      Над ніччю ступають громи.
      Ні світла, ні тіні немає.
      Але вже побачились ми.

      Свята німота́ не зворушна.
      Без неї – безправні слова.
      Поезії хвиля потужна.
      Поета слабка голова.

      Між нами не просто стосунки.
      Роки заримовані в міф.
      Знаходжу її подарунки
      то в склепах, то в усмішках німф.

      Ні сну, ні хвороб не питає:
      у траур, у секс, у клозет
      без дозволу нагло влітає!
      Для неї існує – Поет!

      Довічна моя наречена!
      Чи буде весілля для нас?
      Ти вбила стількох – й не провче́на,
      а вкупі зі мною ще раз.

      Якщо вже всі вірші поснули,
      й не знати те завтра яке –
      пора пом’янути минуле
      і думкою па́сти в піке!

      7 листопада 1999 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдяч"Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 14"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. Невагомість
      Сила тяжіння віднині відсутня.
      Амфори з білим вином здійняли́ся.
      Біле лилося й пливло по повітрю.
      П’ю й спочиваю по білому світі.

      Ду́хи тепер по землі заходили,
      схожій на мильну замріяну кульку.
      А від темниць, з-попід нетрів могили
      чути д’горі віщувальну зозульку!

      І не біда, що загинув мій анґел –
      я, врівноважений світлою смертю,
      вже на прозрінні найвищої Ванґи
      над примітивом, як Сонце над твердю.

      Більше нікому не зможу скорити
      серце, вмуроване в тіло тривале!
      Як метеори – не метеорити,
      так і астролоґи теж – не астрали.

      14 березня 2003 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. Троянди розцвіли в Китаю…
      Троянди розцвіли в Китаю.
      Я Книгу Перемін гортаю.

      У Києві – церковний дзвін.
      А я гортаю Книгу Перемін.

      Художники свої портрети
      теж продають за три монети.

      Я кину дріб’язок, щоб знати цінне –
      чому життя важке, чому незмінне?

      Сказала Книга Перемін мені,
      що в місто треба в’їхать на коні.

      Якщо уважно прочитав я Книгу,
      то можна потім з’їздити в Пекін, у Рим і Ригу…

      2 листопада 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 145"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. Чай з медом
      Ось я маю сюрприз делікатний
      через любих своїх посередників –
      лист пустий, лист нічого не здатний,
      нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

      Кожен з них усере́дині кожного,
      кожен ти всереди́ні наступного.
      Я пішла від скупого й заможного,
      я пішла від рогатого й крупного.

      Серце – морзе адреси зворотної,
      розум – море любові минулої.
      Ієроґліф актриси скорботної –
      знак-гарпун над душею-акулою.

      Плач фольклорний людини жіночої,
      сміх класичний актриси народної –
      результати вистави наочної,
      роль собаки без літери жодної.

      Начиталась я, наіснувалась я
      у квартирі чужій засекреченій,
      чаю з медом понапивалась я
      від хвороб, на які ти приречений.

      З однієї маленької чашки
      чай удвох будем пити роками
      не з тобою, а з тим, з ким не важко
      йти на ти між пустими рядками.

      5 лютого 1996 р. Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 134"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. Місто
      Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
      сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
      Пожежу загасила ніч на мить,
      бо вже ось ранок поблизу блукає.

      День – брат Дракона, друг його очей, –
      розплавивши язик свій полум’яний,
      полизує йому брудне плече –
      той просинається – і все довкілля в’яне.

      Йдуть чорні хмари на моє село,
      на зело з вітру пил свинцевий сипле,
      вже падає не дощ, а бите скло
      на людство це, на намертво прилипле.

      Воно Драконові в пожертву шле дітей,
      жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
      Земля відбилася від рук своїх людей –
      без рук своїх людей земля гуляє.

      На цвинтарі – утричі більш села.
      А до Дракона ж – кожна ця родина
      безмежним гладіолусом цвіла,
      бо батько вчив цінити землю сина.

      Лилося справжнє біле молоко
      з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
      з якої виростав один закон –
      закон землі і всьо́го українства.

      Колись драконами лякали нас
      лише в казка́х чудесних чужоземних,
      аж ось прийшов урбаністичний час
      піти з землі і жити в шахтах темних.

      Я вишкрябаю пригорщу зерна,
      на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
      і колобочка, розуму сповна́,
      спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

      20 липня 1996 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 67"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. В райських покоях мене розманіжила тиша...
      В райських покоях мене розманіжила тиша.
      Жити між звуків так важко на грішній землі.
      Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
      вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

      Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
      Грому не чую, та блискавку бачу й дрижу –
      я пригадав свою мову, заповнену блудом…
      Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу…

      21 лютого 1993 р.

      "«Сопілка», с. 179"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. Наввипередки мчать літа...
      Наввипередки мчать літа,
      так одчайдушно!
      Свята мета давно не та –
      смішна й неслушна.
      Змінились цінності, і сни
      не позбувались.
      Лише щороку, восени,
      сини ховались.
      За ними скралась сивина
      і сльози смутку…

      Наввипередки мчать літа,
      так одчайдушно!
      Моя мета давно не та –
      смішна й неслушна.
      Найкращі мрії всі – вони
      не позбувались.
      Літа мої!
      Куди ж ви, любі, заховались…

      "«Сопілка», с. 188"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    196. Юнак
      Твій сон прокинувся, ти – спав.
      Я ненавмисно свідком став.

      "Я вся – в тобі…
      Я вся – лише в тобі.
      Для мене це Господня нагорода.
      Приємний біль,
      коли це рідний біль –
      в садах любові біль – це насолода".

      Її казковий стогін я впізнав
      одразу – як знайомі співи птаства!
      Вона колись була – моя весна,
      і перша юнка першого юнацтва!

      А тут начасі вже твоя пора
      відкрила розхвильовані вітрила.
      Лети, юначе, не журись, що вкрав –
      це в ме́не просто вже відсохли крила.

      За згагою твоєю я́ тремчу
      в болючій пам’яті невиліковно.
      Якби ж не бачив я, якби ж не чув!
      Любов не йде, а струменить віковно.

      Лети, хутчій! Не хочу знати я
      ані нових казок, ані дороги!
      На цім краю розбитого життя
      я прокляну лише свої пороги.

      Але з прокляттям житиму не так,
      як буйні вої чи монахи прісні,
      а рівно навпаки, як був юнак:
      не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

      І загороди ставитиму там,
      де юні сни у зрілі переходять,
      а вже як розрахуються літа,
      нехай не проклинають – а проводять…

      …Ти ненавмисне свідком став.
      Мій сон прокинувся. Я – спав.

      11 листопада 2002 р., Богдани́



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 215"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. Ніч під вербами…
      Ніч під вербами.
      Ніч під рукою дурною.
      Ніч під пліткою.
      Ніч над тобою одною.

      Ніч легка.
      Естакади чуттів повногрузі
      час від часу
      провозили сни по напрузі.

      По напрузі під вербами,
      по напрузі з руками,
      між думками розверстими
      між не нами і нами.

      На поблідлій тобі,
      на поблідлій землі
      я червоний вогонь
      Сальвадора Далі.

      Тонка лінія йде
      з-під руки до верби
      і розумних людей
      підійма на диби.

      Підіймається лють
      в оксамитовім ложі.
      В полотні не поснуть
      фарби дві, дві несхожі.

      25 квітня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 150"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. Ґранчак єлейного вина
      Ґранчак єлейного вина
      несе до вуст печаль одна –
      а далі ллються день у день
      самі "дзелень-дзелень-дзелень!",
      блажені струмені пісень!

      Полоще ніч у ніч той стан
      думок жорстокий океан –
      а на розмитих берегах
      за мить від бою на ножах
      смертельно оживає жах…

      Складе годинника "цвірінь!"
      ціну усіх таких прозрінь.
      Хай не лякає Вас ціна –
      коли не випито до дна
      ґранчак єлейного вина!

      2, 3 липня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 220"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. Нашесть
      Сірі стіни. Їх – чотири.
      Посередині – цвях.
      Голубими кивками в квартиру
      у кватирку
      ускочив
      птах.
      І на цвях – цвях!..

      26 січня 1990 р., Київ





      ""Перґаменти", стор. 72"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. Місяць
      Вочевидь не осягнутий простір,
      призупинений склом у вікні,
      кличе хлопчика хворого в гості
      на химерні бурлески нічні.

      Хлопчик спить, але місяць крізь шибку
      дзеленчить голоском цвіркуна,
      розвертає зі скибки на скибку
      книгу ночі, мов плід кавуна.

      Він – наточена гостра підкова,
      він – дзеркальний уламок од дня,
      він – спішить розтривожити знову
      це намучене болем маля.

      Хлопчик спить, а над тоскним обличчям
      позліта́лися мрії його,
      з каруселі веселої кличуть:
      іго-го́! іго-го́! іго-го́-о-о-о!..

      Хореограф танків іграшкових,
      хитрий місяць, спокусник дітей, –
      ще сильніший, ще більше готовий
      у полон заманити оцей.

      Попливли ескімо і банани,
      шоколад і горіхи в медах,
      на високі зефірові сани
      місяць сів під глазуревий дах.

      Хворе щастя, що мліє в колисці,
      бідний хлопчик, ще трохи, ще спить, –
      а вже мацає ручками місяць,
      хоче сонце спросоння вхопить.

      Тиха радість плачем роздробилась,
      і порізались ручки об скло –
      те, що нібито сонцем світилось,
      лиш маленьким уламком було.

      9–10 серпня 1995 р., Богдани́



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 99"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. Між нагромаджених думок…
      Між нагромаджених думок
      і чакр, зачинених навічно,
      душа говіє, мов димок,
      про щось сиґналить потойбічно.

      Ти п’єш – і губиш божество,
      природу кидаєш у грубку,
      програвши все своє єство,
      вступаєш з бісом в оборудку.

      Отрута зéлої змії
      просякла всі ряснí початки –
      на творчі задуми твої
      складає смерть хмільні нотатки.

      Хай найдотепніший талант,
      хай хоч священне провидіння –
      а все ж, руйнується атлант
      від щохвилинного сп’яніння.

      12 квітня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 208"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. Ну чому я не воїн…
      Ну чому я не воїн?
      Чому не на службі у Марса?
      Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
      і великого культу простого Шевченка Тараса –
      професійно нездатна
      і ветха, як супротигаз.

      Ну чому я не кат?
      Чому не на службі у біса?
      Скільки рук закривавлених
      гладять невтішних малят!
      Скільки темних очей
      насувають на правду завіси!
      Ну, чому я не воїн,
      чому далебі я не кат?

      Серед жертв,
      перероблених у золоте послухнянство,
      опинити не схочу обрубаний свій інтелект.
      Український резон – в наркотичному зіллі
      й пияцтві!?.
      Не віддай свій талант
      чинарям
      в кон'юнктурний проект!

      5 травня 1995 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 31"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. Бог терпів…
      Бог терпів –
      і Нам велів!
      Тілько ж Ми не чули слів
      після того до волів:
      "Не терпіте ж, поготів!!!"

      23 грудня 2005 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 228"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. Хліб артиста…
      Хліб артиста.
      Сіль актора.
      Фільм досвідченого майстра.
      Титри йдуть по тлах прозорих.
      Кожне прізвище – шахрайство.

      Іменини.
      Ностальґія.
      Плебісцит думок великих.
      Анґел, мов стара повія,
      візажує в різних ликах.

      Добрий день.
      І добра осінь.
      Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
      Навіть тиха роль голосить.
      Всіх нас грає Мельпомена.

      Той, хто зрадив –
      став артистом.
      Хто ще вірний – є актором.
      Пан, який з найгіршим хистом,
      стане ґеніальним скоро.

      1 листопада 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 82"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. Мені спокійно…
      Мені спокійно.
      Ноги теплі.
      Руки теплі.
      По всіх кімнатах розійшлась любов.
      У небуде́нному вбранні́
      вона незвично ліктем сперлась
      на мій живіт,
      мов на основу всіх основ.

      Я роздягнув любов –
      побачив лиш прозорість,
      в якій вуста відігравають роль,
      я знаю, що ти зараз пишеш повість –
      вітрила вуст несуть мою Асоль.

      Які швидкі вітрила вуст твоїх!
      Який спокійний і далекий вітер!
      Як ніжно й свіжо, й сильно шепіт ліг
      на море це, що штилем повно вкрите.

      Мені спокійно.
      Поруч барви теплі
      пливуть по покривалі світанковім.
      Дай трішки сонця золотої трелі,
      і я спочину в тілі загадковім.

      31 серпня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 180"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. Ой, оскільки ти мене взяла́…
      Ой, оскільки ти мене взяла́
      просто проти ночі й край села,
      заваливши в сіножать святу
      й показавши штуку непросту,

      я змовчу, але за це тобі
      доведеться витримати бій!
      Стати зранку якнайто́ншим шовком
      на моїх зубах, бо буду вовком.

      А на день, як очерет присохне,
      норов твій в моїх обіймах здохне!
      Розпливеться, вивітриться к’ ночі
      і покаже тілько очі в очі.

      За́вжди вечір, не розказаний, як ти,
      буде прямувати крізь вітри
      у мою сволочу казку…
      й ласку.

      28 березня 2004 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 99"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. Єванґеліє
      Лежало під кленом, мов лист, пожухле
      загублене кимось Єванґеліє.
      Глаголило тихо.

      Не спав монастир – дівоцтво притрухле
      у корчах шукало Єванґеліє.
      Не молено, тихо.

      В єгумної матері ноги попухли –
      раніш прикладала Єванґеліє.
      Снотворило тихо.

      Старчиха в печері осліпла, оглухла,
      але перепише Єванґеліє.
      Повторене тихо.

      Водилась монашка з козою і кухлем,
      доїла під кленом Єванґеліє.
      Утомлена, тиха.

      За Словом – ні сло́ва, а повні вуха:
      "Єванґеліє – Є – Єванґеліє."
      І тихо, і тихо…

      24 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 19"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. На добраніч, діти!
      Ступає Цар Господь убогою землею,
      скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
      Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
      Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

      Регоче Сам Творець над власними думками!
      І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
      …що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
      …та раптом Світло – "блим"!!!!! І вже Кінець Кінця!!!!!!!!

      Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
      Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.
      Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
      та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!

      Неділя 3 липня 2016 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 251"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. Шапіто
      Шапіто веселий!
      Я дивлюсь і сміюсь!
      Ловко!
      Ха!
      Хула-хуп упаде.
      Компроміс.
      Цирк закривсь.
      Змовкло!
      Ха!

      Шапіто – "super-star"!
      Зніме грим і дурним
      стане
      хоч би раз.
      Вкрав перо
      у П’єро,
      пише:
      "Не лупцюй коня мого!"
      О-го!
      Буйного!
      Сильного!

      Шапіто веселий!
      Я дивлюсь і сміюсь! Ловко! Ха!
      Хула-хуп упаде.
      Компроміс. Цирк закривсь. Змовкло! Ха!
      Шапіто…

      жовтень 1992 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 167"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. Айстра
      Білої айстри чорний неґатив.
      Квітка архівна у викопно́му кадрі.
      Від кіноапарату зоставсь лише штатив
      і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

      На Байковому : бай-бай-бай,
      актриса спить давно.
      З полущеної плівки не прозирне вистава:
      ні слів, ні сцени не змогло
      зафіксувать кіно –
      лиш в айстрі білій збереглася
      її найперша слава.

      Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
      новенький скарб на престарому складі –
      30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
      і залишав її талант при владі.

      Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
      Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
      І позитивом стане чорний день,
      коли актрису святотатець стратив.

      Айстри білої чорний неґатив,
      мов попіл, яким посипаємо голови,
      є символом – досі не втілених див
      у досвід безцвітний духовного голоду.

      9 вересня 1995 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 109"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    211. Актор – це месія…
      Актор – це месія,
      а місія в тому,
      що те, що посіяв
      крізь радість і втому,
      збираєш потому.

      Збираєш потому
      так, ніби востаннє,
      по світу простому
      складні запитання,
      прокльони й вітання.

      Прокльони й вітання,
      як дірка в кишені:
      в нетворчому стані
      усі навіжені
      б’ють мимо мішені.

      Б’ють мимо мішені –
      заходять у побут.
      Актори ж блаженні,
      їх нищить добробут..,
      бо добре – должно буть?*

      Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ

      * у першому варіанті автора цей рядок:
      «актор їсть-п’є, що заробить.»

      ""Переді мною...", стор. 91"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. Омана
      Та хоч би раз
      мені у руки впала
      із будь-яких небес,
      аби мені,
      у слушний час,
      коли не вистачало
      твоїх чудес
      та імені!

      Невже – любов?
      Я бачив світлі крила
      у потічка́х з боліт
      і воду пив,
      брудну, мов кров,
      яка відструменіла
      потоком літ,
      що марно вбив!

      Я вірив у відлуння – а не в голос!
      Я бачив світло – а не Божий світ!
      Я винен, що така любов кололась
      і кропивою жалила сиріт –
      маленьких іродів великої омани...

      20 травня 1991 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 48"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. Я у мами, я і в тата…
      Я у мами, я і в тата
      хлопчик, синчик, пацифіст.
      Хай у ко́гось скраю хата,
      а у мене вся планета
      як у справжнього поета
      повна фантастичних міст!

      Кожна за́гадка чи гадка
      мають місце в різний час.
      Я у мамки, я і в татка
      вимагаю миру й рими
      на фронтах між нами й тими,
      хто тероризує нас!

      Краще я нашлю прокляття
      в поетичній формі цій,
      аніж буду чужим платтям
      руки мазати на герці
      чи носити кулю в серці,
      чи ґранату у руці!

      З нами Бог, і віра з нами,
      і талан з талантом спіль,
      як і в тата, як і в мами!
      А на ворогах моїх
      хай стоїть цей вірш на сміх,
      наче хрест у зла наті́ль!

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 83"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. Знову розвидніли озеро…
      Знову розвидніли озеро
      зорі – прозорі дні,
      мініатюрні прообрази
      безсоннів на полі снів.

      Знов прилетіли з космосу
      жаби по комарів,
      мініатюрні прообрази
      права на полі слів.

      22 березня 1989 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 58"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    215. Опус ІХ. Опадающие осколки радуги
      1.

      Недоразумение во всём, чем они дорожат.

      2.

      Появляется изверг фиолетовый.
      Похоже, никогда он не считался с золотом.
      Визави к свету оба непримиримых облака.
      Молния.

      3.

      Феерия весёлых и дополняющих лес
      насекомых расстраивается влажностью
      атмосферы.
      Опадают коричневые осколки радуги,
      оставляя разноцветные полозья между
      листьями.

      Тонкая игра фиолетового изверга.

      4.

      Остатки жары на хвосте саламандры
      танцуют искристым веером.

      Та же феерия.

      5.

      Убитые лесные гады выставлены
      в рамах раболепия. Ради явления.
      Царственного.

      Недоразумение во всём, чем они дорожат.

      8 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 20"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. Цей поцілунок сонцем цвів…
      Цей поцілунок сонцем цвів
      у свіжім холодку лісів,
      цих евкаліптових лісів,
      куди нас цей танок завів!

      Цей поцілунок довгим був,
      де вітерець легенько дув,
      де вітерець у флейту дув,
      якої голос я забув!

      Тропічну польку танцював,
      з вустами цими розмовляв,
      з моїм я щастям розмовляв –
      у губи щастя цілував!

      Цей поцілунок не вщухав
      для мавп, для какаду і ґав,
      хто не ловив тропічних ґав,
      той заразився й танцював!

      Цей поцілунок довго цвів
      для тигрів, зайців і слонів,
      п’ять фіолетових слонів –
      і кожен танцювать хотів!

      Тропічну польку танцював,
      з вустами цими розмовляв,
      з моїм я щастям розмовляв –
      у губи щастя цілував!

      11–12 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 98"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. Уже сьогодні ввечері йду містом…
      Уже сьогодні ввечері йду містом.
      Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
      Важка валіза. Час додому пізній.
      Тягну з вокзалу мертвий цей багаж…

      Як за́вжди, форс-мажор у понеділок.
      Банальна зрада. Ревнощі з ножем.
      А потім зранку задзвенів будильник.
      За сім хвилин – я в електричці вже…

      Не повернуся в ті краї ніза́що.
      Мене не бачили – і не побачать більш.
      У го́стях добре – тільки ж дома краще!
      Відкрив валізу – ти лежиш і ніж…

      Четвер, 10 листопада 2005 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 89"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. Ранок…
      Ранок.
      А зрештою, скільки ще ранків,
      так мало сумних
      і веселих так мало,
      так само, як мало молочних сніданків
      даєш з кожним днем від народження,
      мамо.

      Дорослий, багатий, високий, як скеля;
      могутній, як сто в купу зігнаних скель!
      Це я – твій щоранковий син-пустомеля –
      прийшов привітати батьків-пустомель.

      17 липня 1995 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. Ой, на тум березі́…
      Ой, на тум, та й на тум
      березі́
      сниться сум, сниться сум
      бере́зі
      на морозі –
      при дорозі –
      в очі Господові-Бозі
      молилася дівка та й
      красная,
      бо її доля,
      бо її доля
      рознещасная!

      Ой, на тум, та й на тум
      березі́
      сниться сум, сниться сум
      бере́зі
      на морозі –
      при дорозі –
      в очі Господові-Бозі
      був побився хлопець у кров
      красную
      за свою любов,
      за свою любов
      рознещасную!

      Ой, на тум, та й на тум
      березі́
      сниться сум, сниться сум
      бере́зі
      на морозі –
      при дорозі –
      в очі Господові-Бозі
      вже калина геть уся
      красная,
      бо під нею земля,
      бо під нею земля
      рознещасная!

      17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

      ""Матіоловий сон", стор. 93"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. Йоллаапуккі
      У Зиимовій Країні Еесті
      Сееред Таартуу наа перехрестіи
      П’ятогоо роокку, у грудніи,
      Маайже у день буудніий,
      Стааласяа диивна подіияа.
      Яа про такке й не мріияув!

      Ну-у, Аннє Веескі!
      Ну-у, Тиинніс Мяґґі!
      Ну-у, Йаак Йолла!
      Чи Канделлааккі!?
      Аа туут знеенацка піид переестуккі
      Попаувсь піид траанмваай сам Йоллаапуккі!

      Аа що ж у мішкуу в Йоллаапуккі?
      Аа де ж подарункии? Неемаа подарунків!
      Лишее дваа по дваа віискіи –
      Й калюужа гоорілки з пердцеем поо-украаїнскіи!
      Віин ніис синіий ніис піид яалинку роозпукки!
      Яак сооромноо діитяам заа Йоллаапуккі.

      П’ятниця, 23 грудня 2005 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 90"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. Лідз
      А з мене сну ніц.
      Сну ніц – аж по Лідз,
      на вслід – за коханням туманним.
      Воно – з блискавиць.
      Воно – з громовиць.
      Воно, мабуть, стане останнім…

      Я, здуру – без літ,
      мандрую цей світ
      навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
      Що зрадило нас
      під київський час?..
      Але я знайду нашу відьму!..

      25 липня 2006 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 145"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. Таке оголене плече…

      Таке оголене плече,
      кістляво-прозоре скло,
      або обрубане крило,
      воно вам тече
      і пече.

      А що мій дотик додавав!
      я ледь не порізав рук:
      ви викришталюєте звук,
      щоб інший кришталь
      годував.

      30 травня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 150"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. Ореля
      На орелі гойдається вітер.
      Звуки дзьобають у висок.
      Ми з тобою давно не діти.
      Ми живі персонажі казок.

      Є ще віра в щасливу розв’язку.
      Може, й вдасться розбігтися нам.
      Почуття нас загнали в казку
      і тримають на прив’язі там.

      Ми тверезі, дорослі люди,
      не поділимо пасочки́,
      на орелі гойдатися будем
      і кривлятися, мов дурачки.

      Це хронічним стає й ритуальним.
      Але зветься любов’ю це.
      Серце рветься вулканом стобальним
      і лякає ймовірним кінцем.

      5 березня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 84"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. Опус VІІІ. Стаккато следов по полосе прибоя
      1.

      Куриный бог найден.

      Для глаза. Он солнечная щель и камень.

      2.

      Не пасмурный закат, а лампа
      Аладдина разбилась о каменья.

      Желания рассыпаны внутри меня.

      3.

      С тебя три исполнения.
      С меня четыре слова.

      Очень хорошо.
      Тону, как в море брошенный куриный бог.

      4.

      Пройдут по полосе прибоя
      разверстые стаккато следов,
      зачем опрокинуты водоросли,
      если будет прилив?

      Это эхо тебя, загадывающей
      на камешках мою любовь.

      5.

      Исполню.

      Задержи закат.

      Куриный бог поможет солнцу.

      7 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 19"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. Стілець
      Стілець увесь час в однім місці стоїть
      у бухґалтерськім кабінеті.
      На нім весь час одним місцем сидить
      зад, що зацикливсь на де́беті й діабеті.
      Жирнючий гладезний зад,
      йорзаючи штаньми об стільчик,
      розхитуючи його вперед і назад,
      ніяк не відмиє грошової нички.
      Згризаючи по п’ять олівців на день,
      як справжня «канцелярська криса*»,
      зад повністю всі підрахунки веде
      і товщає кожна його риса.
      Стільчик не витримав – дійшов кінця,
      у нього стомилися ніжки!
      Хрусь! Посковзнувсь! Зад упав зі стільця!
      І тепер у нас знов по зарплатні знижки!

      20, 21 квітня 2004 р., Київ
      ____________
      * пацюк



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. Я еру мав свою…
      Я еру мав свою
      давно-давно.
      А ти, від молодої парості
      стеблинко,
      витаєш поруч,
      поруч все одно!
      Чекаєш ча́су для…
      такого ж вчинку!

      Гадаєш, вчиш
      прамудрості мене?
      Дурна,
      запеленґована віками!
      Я вмру тоді,
      коли життя мине,
      а Ти блукатимеш
      з ногами і з руками.

      Я маю пульт
      до току джерела,
      багряну кров розкраплюю
      між Миру.
      А той, хто зміг,
      чи потайки змогла,
      зламали словом злим без-
      -мовність щиру…

      6 лютого 2003 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 216"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. Монте-Крісто
      Міняю свою трикімнатну труну
      У центрі міста –
      На три однокімнатні
      По спальних районах
      З доплатою!

      Відтак, у всесвітній потік упірну,
      Як Монте-Крісто!
      А клопоти всехатні
      Зарию в каньйонах
      Лопатою!

      Вівторок, 15 листопада 2005 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 90"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    228. Ходить вітер по дорозі…
      Ходить вітер по дорозі,
      намочивши ноги босі,
      і колише мокрі ставні на вікні.

      Це красиво, ой, красиво!
      Тільки знов зимова злива
      прокотилась по тобі і по мені.

      Не треба сліз отих,
      немов розталий сніг.
      Не треба сліз –
      з такого голубого неба.
      Не треба сліз,
      коли дорогу замели
      безмовні дні.
      Вони мені вже більш не треба.

      Ходить вітер по стежині,
      цвіт лоскоче на ожині
      і малює на калюжі міражі.

      Це красиво, ой, красиво!
      Йде звичайна літня злива,
      навіть вітер гріє мрію у душі.

      Не треба сліз отих,
      немов розталий сніг.
      Не треба сліз –
      з такого голубого неба.
      Не треба сліз,
      коли дорогу замели
      безмовні дні.
      Вони мені вже більш не треба.

      8 березня 1995 р., Київ

      "«Матіоловий сон», стор. 26"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. Ворожба
      Зараз кину монету.
      Що випаде – так і буде.

      Об стелю блакитну – вдарилось.
      По жовтій підлозі задзеленчало.

      Чи обманули мене?
      і випало, що обманули.

      А тільки в житті мало що помінялось.
      Тільки стеля – вже жовта, а підлога – блакитна.

      Я завтра йду до ворожки.
      А після завтра до знахаря.

      Але ж рідко я кидаюсь грошима!
      Монетами ще рідше.

      Завтра мені розстелили карти.
      Знахар знімає пристріт після завтра.

      Якби ворожити я сам умів,
      я б знав, звідки загроза.

      Карти казали, що я король.
      Зараз – червовий, а був би – хрестовий.

      Якби ворожити я сам умів,
      то був би піковим, то був би піковим!

      Знахар з ножем, чиє серце – піка,
      вирізує серце з хреста.

      Якби ворожити я сам умів,
      то мав би такого ножа.

      І ті, хто був дамою хрест і король бубна,
      були б сині.

      Тепер я дивлюся на всіх людей
      через пі́кову призму монети.

      Спасибі, що є ворожбити,
      а то б я лише моливсь.

      2 серпня 1995 р., Київ



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. Індиґо
      На іклах ветхих лисих жриць
      пронумеровано народи.
      А наші люди – в морі птиць
      Свободи!

      Рушаймо, браття, на Майдан,
      де пророста́є горде слово!
      Точімо плуг зорати лан,
      панове!

      Проріжмо путь на вільний шлях!
      За нами наші діти йтимуть.
      Єдино-український стяг
      нестимуть!

      Зламаймо владу на нову –
      неперевершено і дико!
      Ми – світла раса! Клич: живу –
      в індиґо!

      28 липня 2008 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 23"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. До неба!
      До неба вів гай,
      де за зіркою зірка
      зривалася й падала
      з гілки на гілку,
      а ми у траві
      розляглися з тобою
      й лічили бажання
      й ділились любов’ю.

      Віддай мені смак
      перестиглої рути –
      я ночі такої
      не хочу заснути.
      Візьми і вуста
      і тривожні обійми,
      на серце моє
      обернися між ними!

      Забудься про все –
      хай працюють молитви,
      якими ми встигли
      півнеба полити!
      Лише поділися зі мною –
      собою!,
      і в небо одне́ об’єдна́ймось
      обоє!

      1 серпня 2002 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 183"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. Поцілунок
      Ой, хамелеонся, скільки влізе.
      Я тебе відчую, я радар.
      У твоїй невмощеній валізі,
      у твоїй захопленій валізі,
      у твоїй придуреній валізі –
      дар!

      Не сховаєш ти його нікуди,
      він крізь очі блиском продає,
      він же прогикнувся через груди,
      знову прогикнувся через груди,
      знову прогикнувся через груди!
      він вже є!

      Поцілунок, поцілунок, поцілунок,
      поцілунок, поцілунок, по…
      по мені губами ти малюнок,
      у мені брандспойтовий малюнок,
      ти не їдь: між нами наш малюнок
      про любов…

      2 квітня 1992 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 125"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. Любити слід…
      Любити слід,
      але любити – слід,
      який лишається
      рубцем червоно-синім після нього –
      ненормально!

      Отримувати ці рубці щоразу легше,
      але любити легше вже не буде.

      Слідити по собі?
      Якщо сліди ведуть від тебе?
      Якщо сліди ведуть куди??
      Куди ведуть його сліди???

      Від тебе!!!

      Знайди, кого любити слід,
      зроби йому рубець червоно-синій
      і перевір,
      куди він піде?

      Від тебе.

      Зажди.
      Не слід повзти назустріч,
      прослідкуй,
      куди ж той слід відвернутий од тебе?

      14 червня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 90"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    234. Опус VІІ. Ливень, соединяющий жаждущих
      1.

      За воду живую даже дождь кровь отдаёт.
      Иначе капли подстерегут меня в пути.

      Доро́гой, которая течёт также, как и часы,
      дилижанс желаний опаздывает
      со своим ливнем.

      2.

      Ты раздражительна от склок и ожиданий.

      Объясняясь с собой, часы наказуя,
      как унижают рыбу отсутствием воды.
      Живой?

      3.

      О, сердце, навести меня.
      Пролейся насколько возможно
      от берега чувств до крови.

      Символ таков, что отгадывая сны,
      ты уходишь за границу воды.
      Живой?

      4.

      Рано говорить стихом о том,
      что вечно.

      5.

      Чего нет – всё ты.

      Ливень да будет чертой,
      соединяющий жаждущих.

      7 сентября 1993 г., Киев



      "«Силуэты снов», с. 18"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. Голубих очей океан
      Час мине.
      Ти пробачиш знов мене.
      Я не винна, ти не винен –
      тільки час...

      Тут зима.
      Тут ні слів, ні сліз нема.
      Довго, довго скнієш –
      гинеш враз кожен раз.
      О, винен час!

      Все згадай –
      і хоча б надію дай
      повернути все забуте –
      все-все-все.

      Все пробач –
      і любов мою побач.
      Поверни серце в груди,
      щастя це, горе це.
      О, щастя це!

      Приспів:

      Голубих очей океан.
      Це душа твоя, твій обман.
      Буду я тонути –
      ти мені покажеш,
      скільки маєш ска́рбів там.
      Голубих очей океан!


      Хто тобі
      дав ці очі голубі?
      Хай тепер сама не знаю,
      що роблю.

      Час летить,
      я твоя маленька мить,
      я в очах цих блукаю,
      як в раю, як в раю.
      О! я люблю.

      Приспів.

      Переспів:

      Адже все не даремно –
      покинув страх.
      Хоч усюди так темно,
      а в очах –
      но́ве кохання!


      Приспів.

      3–4 червня 1996 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 42"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. Течія
      Я кладу тебе в човник,
      і пускаю по річці,
      і роздмухую вітер –
      пливи.

      Кореандрові запахи
      у божественній лійці –
      так назву я твій подих –
      пливи.

      Там покажеться небо,
      і ти вийдеш за обрій.
      то глибокі Байкали –
      пливи.

      Черешне́ве намисто
      на заквітчаній кобрі –
      так назву я твій танець –
      пливи.

      Тільки з’являться гори –
      їхні зуби загострені
      вже облизує море –
      пливи.

      Помаранчева чайка
      огніздилась на острові –
      так назву я твій голос –
      пливи.

      Океан Океанів,
      Океан Океа́новий,
      теплий, теплий і теплий –
      пливи.

      Течія́ – ти чи я?
      Око бачиш під каменем?
      Куди хочеш, як бачиш, –
      пливи.

      21 жовтня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 112"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. Мамочко моя золота…
      Мамочко моя золота!
      І чого ж ми завше
      батьків своїх караємо?
      Невже не розуміємо?
      Невже не знаємо?
      Може, в нас лише й лишилося
      оце –
      черстве́ лице
      і погорблені працею руки?
      Що ж там на само́му дні
      нашої розрухи?
      Печальні дні?
      Безокі ночі?
      Нашвидку вмощені мізки?
      Майбутні мощі?

      Мамко моя сердечная!
      Я прошу тебе безкінечно:
      допоможи мені любити це
      життя
      до гроба!
      Нехай омине мене
      пречорна роба,
      а тебе – хвороба!

      Мамко моя, спасибі тобі
      за все!
      Бо я –
      вічне дурне теля,
      що цицьку ссе!

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. На!
      Не посміхайся у мене за спиною,
      це однаково, що сліпому
      дулю до носа підносити.
      Заклей таку усмішку слиною
      або подаруй скупому
      чи оскопленому.

      Краще вже будьмо разом
      ідіотами,
      поведеними на саркастичних жартах
      роботами.
      Я теж зловживаю тобою,
      перемежовуючи з вульгарними анекдотами.

      Якби не наші загальні регалії,
      що рогами обростають,
      укорінившись в ґеніталії –
      я легко воздвиг би себе у ранг
      падла чи бидла,
      але я питаю:
      – Тобі не набридло?

      Я ж гриф,
      що тебе заклює як графиню.
      Я тебе переполовиню.
      А ти і надалі будеш зі мною
      така лагідна,
      така одіозно аудіо…

      Я гриф.
      На мене чекає риф.
      Самота і сліпота.
      Гніздо зі скряжок
      чи з черепахових панцирів.
      Шматочки роздертих пташок
      і поздоровлення канцлерів.

      Я окремо курсую маршрутами світу,
      я катапультую найдотепнішу Афродіту.
      Мене не дратують смішки.
      Я – вуаль твою! – voila*;
      під очима твоїми – мішки,
      переповнені дурневалянь,
      під зав’язку сліз,
      під маску сліз,
      наших розізольованих сліз.

      Вийми я очі пестливі,
      випий крові дурної до дна –
      знову ми рівні-сліпі-щасливі:
      я – один; ти – одна.
      На!

      15 січня 1994 р., Київ

      ______________________
      * voilà (франц.) – вуаля

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 98–99"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. Опус VІ. Рейд молитвы по жилам
      1.

      Молитва совершила рейд по многим жилам
      уже умирающего прошлого.

      Святые иносказания принимая
      за толкование непонятных символов,
      ты чувствуешь разумом и разумеешь.

      2.

      Ещё если вчера это было твоею жизнью,
      то стало стечением смешных иероглифов
      сего дня.

      Под Киевом осень вырыла пещеры
      для игр в прятки.
      Постой, не греши.

      3.

      Снег изумрудный для тебя.
      Купол, зияющий в небе.

      Слова́ зимой прячутся в тени́ пещерной,
      а соль осталась на белой пряди причетника.

      Это святость.

      4.

      Тебе спать на свету́ – наказание
      и видеть тёмные силуэты снов – послушание.
      Одежды монахов не в силах
      спеленать Содомское облако,
      они россказни для сокрытия тайн.

      5.

      Пять – число любви.

      Молитв не понимает.

      7 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 17"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. Очі
      в озері ока острів – ти
      вогка, холодна, вогка
      як своєчесно від ти піти? –
      переплисти до сусіднього ока.

      в озері іншого ока – він
      теплий, голодний, теплий
      щоб, як невчасно він навздогін? –
      очі під сон померкли…

      17 лютого 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 123"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. Нічого, я виживу…
      Нічого, я виживу.
      Хоч серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
      Я виживу, але мені не треба гроші.
      Вони мене спаскудили,
      вірніше, їх відсутність
      і так.
      Нічого, я виживу,
      хоч у пам’яті більше тебе і більше
      і серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
      Піду на чотири сторони
      світу
      і хоч у одній стороні
      знайду свою церкву –
      тінь з лагідними руками,
      тінь з ясними очима,
      тінь з приглушеним голосом
      чистим, як Бог,
      від Якого відмовились всі.
      Я виживу тільки один.
      Я нести тягарі не умію.
      Бо мало здоров’я лишилось від серця.
      І пам’яті більше і більше від тебе.
      І що?
      Що?
      Я стану великим, всемощним,.. ідолом.
      З краплинкою серця, яка присихає.
      Не хочу!!!!!!!!!!!
      Одинадцять знаків оклику…
      І три крапки

      30 червня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 110"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. Затемнення душі. Палким серцям – віва́т…
      Затемнення душі. Палким серцям – віва́т!
      Трясеться ніч моя стеблинками повік.
      Мого страждання мить, цього безсоння шмат
      присвячую тобі, від кого я відвик.

      Далекий мій тиран, вогонь моїх думок…
      Як ти змогла тепер так легко відлягти,
      коли до інших рук, чужих сердець – лиш крок,
      і раптом зна́ний рух: це не інакше – ти?

      Я дозволу прошу в тієї, хто не спить,
      на цю мізерну мить, на цей безсонний грам,
      аби здаля почуть: любить чи не любить…
      твій силует на тлі британських діарам.

      18 серпня 1992 р.,
      3 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 147"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. Каяття
      Наді мною Христос плакав…
      Я ж негідне дитя Його рук!
      Світ довкола мене – клоака
      перекреслених мною букв.
      Небеса, словеса, країни –
      я за ніч одну розкроїв
      і німі потрухи-руїни
      іменами прозвав вождів:
      тих, що різали, тих, що вішали,
      тих, що тішились, а не тішили,
      що в музеях розклали кістки
      бухенвальдської комуністки,
      а церквам розписали стіни
      стріли крові моєї дитини.
      Там за нею Христос плакав…
      Я ж її – під червоний прапор!
      Я ж її – на всесвітнє свято,
      де усім язики відтято,
      де усі, під одну гребінку,
      лиють злидні в пусту торбинку…
      Вибач, синку: не я – хазяїн.
      Боже, каюсь. Я – Кай … ні! Каїн!

      5 серпня 1990 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 71"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. За все йде розплата…
      За все йде розплата,
      за добре і зле.
      Твій розум – палата,
      чийсь – збіжжя мале,
      комусь – виростати
      та цвітом буяти,
      когось – поховати
      і жити, але…

      11 червня 2005 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 12"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. Опус V. Огниво рук Андерсена
      1.

      У двери́ огонь на цепи.
      За порогом ночи блуждает птица с глазами.

      Это руки расплёскивает тьма Копенгагена.

      Цём, усни.

      2.

      До свидания доплывающая льдина
      крохкий и розовый подаёт луч навстречу.

      Волна наивна, берёт ожесточённое,
      копкое, синее убожество в свою постель.

      3.

      Волосы птицы красные.

      Перьями засыпан берег.

      4.

      Замёрзшее огниво рук Андерсена
      ласкает бесконечную нить прошлого.

      Строчки окоченевшие согревая.

      5.

      Замечательно у двери смотреть
      ребёнку на порог роняя замечания.

      Сказка – огонь на цепи или
      море в стакане – бывает.

      7 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 16"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. Опус ІV. Нет пророчества, достойного сверчка
      1.

      Сверчок как посредник
      между буйством и увяданием
      вечером падает с дерева.

      Будешь ли ты бояться
      падения или упадка,
      пророчеством исполненный?

      2.

      Играет струнный инструмент ухода
      единомыслящих октав и нот.

      Молчит мой избранный сверчок,
      он инок в местах лишения.

      3.

      Когда устанешь слушать голоса –
      молчи
      под деревом его падения.

      Однажды все деревья родят сверчков.
      Однажды все сверчки родят молчание.

      4.

      Зелёным яблоком
      катится случайность ночи.
      Собака чёрная ушла,
      настало свыше.

      И нет пророчества, достойного сверчка.

      5.

      Глаза не обрели лучей твоих.

      А руки уже смычок.

      4 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 15"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. Опус ІІІ. Критикой не опрокинуть
      1.

      Бутылка, ложка, селёдка.

      Петров-Водкин.

      2.

      Рыба, ты была заманчивой натурой
      в свободном океане мыслей.

      А знатоки засолки и солений
      тебя замуровали в каталоге.

      3.

      Бутылка на холсте.

      Не опрокинуть никакой критикой.

      4.

      В глубине чайник
      для равновесия композиции.

      Ложка – завершающее.

      5.

      Кушая искусство,
      Петровым-Водкиным не напьёшься.

      Натюрморт.

      4 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. Усе так просто…

      Усе так просто.
      Час кудись вітрує.
      А я містую, містую –
      я при серці своїм,
      мов на защібці дім,
      я себе не пускаю,
      никаю….

      Серце – годинник.
      У битві секунд
      загине моя сила.
      Буде тоді
      не віл, не бунт,
      а просто –
      схололе тіло.

      Буде затим
      дубовий дім
      і світ, подертий на клаптики.
      І буде потім
      біда не в тім,
      а в тій,
      що назавжди змогла б таки…

      31 грудня 1989 р., 5 лютого 1992 р.,
      Київ

      ""Перґаменти", стор. 49"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. Не цікався й не сердься…
      Не цікався й не сердься
      з масюнького серця.
      Якщо пташка – лети в далині…
      Я відчув тебе так, що питанням озвешся
      і без крил увірвешся
      в мені…

      Ти мій травень безмежний,
      моя ностальгія…
      Слово чесне – і правді кінець.
      Я ж – країна залежна,
      я ж утоплена мрія,
      як каліка й нетребний правець…

      Не соромся собою,
      я падаю ниці
      в той Тілець….

      9 грудня 2009 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 36"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    250. Опус ІІ. Победа белого отражения
      1.

      Бьюсь горяче́й и прозрачней вазы.

      Слагаюсь из огня,
      глины белой-белой
      чёрным-чёрным прахом.

      2.

      В глуби источника японских красок
      бьёт терракота насыщенно
      и кромешно чернит серебро.

      Чистильщик ваз устал.

      3.

      Их не обидит порошком время
      и предоставит лаки для письма.

      Я смотрю на сосуд равноденствия
      белым оракулом.

      4.

      Что в силе красок –
      то засохшая невозмутимость терракоты.

      Победа белого отражения
      серебряного зеркала.

      5.

      Светлое существо глины
      исполнено руками человека.

      Мастер, умирая, пишет
      белые кимоно на вазах.

      4 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. Цілу ніч, не зімкнувши очей…
      Цілу ніч, не зімкнувши очей,
      я тебе переслухала.
      Ти проходив крізь сни,
      ніби місяць, оточений хмарами,
      ніби ангел, захоплений злими
      і добрими духами,
      то кричав уві сні,
      то здригався в солодкому маренні.
      Ти долоні моєї за ніч
      ані разу не випустив.
      А вона б полетіла у вир за твоїми
      проблемами,
      подолала б усі коливання,
      пустоти і відстані
      й повернулась до ранку
      з блідими, як сніг,
      хризантемами.

      Хризантеми.
      Хризантеми.
      Ми з тобою.
      Тільки де́ ми?
      Наші дні і ночі чисті й ніжні,
      наче хризантеми білосніжні.
      Хризантеми.
      Хризантеми…

      24 липня 2000 р., Богдани́



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    252. Блазень
      Не вистачало вільних місць
      в апартаментах царських тих,
      де був охоч усякий гість
      до сну, обіду чи до втіх.

      Де нализався спирту цар
      і свита з шестисот господ,
      там спорожнився кожний бар
      і з’ївся кожний бутерброд.

      Під дев’яностий свій романс
      циганки розвалились сном.
      Дворяни грали в преферанс
      години зо три під столом.

      Блукала привидів сім’я
      по замку серед п’яних тіл.
      Там жах розгублено стояв,
      лякаючись усіх довкіл.

      І тільки блазень молодий
      тієї ночі не заснув,
      зірвавши свій ковпак рудий,
      він матюки на себе гнув.

      Він грав свою найгіршу роль,
      бо правда більш гірка в брехні,
      бо жив на світі цар-король,
      йому вкорочуючи дні.

      Бо смів над ним стояти цар,
      дурний, як бла́зневе вбрання,
      дурний, як серед дня ліхтар,
      і ще дурніший, бо щодня.

      Тверезий блазень озвірів,
      царівну п’яну зґвалтував,
      на трон посів та й так здурів,
      що ґав до смерті рахував.

      А вранці пробудився цар,
      і в свити з шестисот господ
      він попросив крізь перегар –
      горілки, блазня й бутерброд.

      29 серпня 1996 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 166"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    253. Опус І. Молодость, собранная по цветку
      1.

      Завтра стол будет напоминать
      лучший из букетов палисадник.

      А из вечера,
      уходящего на всю ночь,
      получится утро.

      2.

      Но нигде в этом созвездии
      не угаснет цвет от букетов.

      Раз и я не угасну утром.

      3.

      Ледени ветром.
      Жги светом.
      Позади вечер,
      где уходят запасы света
      того утра вчерашнего,
      которое и было запечатлено днём.

      4.

      Азимут терпения во свету тьмы
      на плечах стола,
      кой был подносом букетам
      от дня до вечера.

      5.

      Бабушка собрала по цветку
      всю твою молодость.

      Теперь я стою у палисадника
      и держу её букет.

      4 сентября 1993 г., Киев

      "«Силуэты снов», с. 12"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. Їду в Київ…
      Їду в Київ,
      звідки влітку
      вітер солодкий мій дме.

      Їду в Київ,
      бачу чітко
      Лавру за сотні ке-ме.

      Їду в Київ
      брати гору
      над самовитим Дніпром.

      Їду в Київ –
      к бісу море,
      пальми, дівулі та ром.

      Їду в Київ
      спати в сквері
      і малювати церкви́.

      Їду в Київ,
      де в печері
      ви, мої пращури, ви.

      3 жовтня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 149"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    255. Десь у середніх снах…
      Десь у середніх снах
      з’являється реальність,
      залежність від подій,
      усе, як у житті.

      Тоді лечу, як птах –
      і це не аномальність –
      як риба у воді,
      як звір на самоті.

      Тоді, що хочеш – я,
      та тільки не людина.
      У мене інший склад,
      завдання надлюдські.

      Комусь – усе життя,
      мені – всього́ година.

      ~ 2005 р.


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 104"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. У весільну подорож свою…
      У весільну подорож свою
      кличеш ти мене лише як свідка.
      Мов у вільці паперова квітка,
      я у тебе вплетена стою.

      Бачу, з ким ти поруч повсякчас
      млоїшся у сонячній задусі,
      за́вжди не зворушна в кожнім русі
      щодо нього, тільки ж не для нас.

      Ту весільну подорож твою –
      за одне-єдине рідне слово –
      у валізі лялькою готова
      змандрувати в будь-якім краю.

      Не гніви мене лише при нім
      зайвим блиском світської уваги,
      не спростовуй сном нічні розваги.
      Бо насправді – я обох вас з’їм!

      28 липня 2004 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 89"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. Фальшиве solo… noi
      Увігнутий асфальт.
      Калюжа голуба.
      Альберт настроїв альт
      і звуків нарубав.

      Злітали з клену вниз
      купюри у футляр.
      За це фальшивий твіст
      виконував фіґляр.

      Ось вискнула струна.
      Він грав лише на ній.
      Ось перед ним – вона
      в калюжі голубій.

      Альбіна духова
      в осінній гожий день
      сухі листочки два
      в його футляр кладе.

      Чи світ переламавсь,
      чи ще не поглумивсь?
      З калюжі відбивавсь
      звук справжній, як колись.

      То губки в дзвін звелись:
      любов її – в трубі.
      Сурмилось, як колись –
      м’Альбертом по тобі!

      2–3 березня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 83"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    258. Боже, благослови Україну…
      Боже!
      Благослови Україну.
      Благослови моїх рідних.
      Благослови всіх дітей.
      Благослови батька й неньку.
      Благослови мою землю.
      Благослови навіки.

      ~ 1988 р.

      ""Дай, я буду таким, як хочу...", стор. 11"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. Ти належиш моєму перу…
      Ти належиш моєму перу.
      Нам цікаво складати літопис.
      Я чимало ще слів доберу,
      не один ще накрапаю опус.

      У гірляндах неонових фарб,
      тих, якими святково змалюю
      все багатство твоє, весь твій скарб,
      чи помітиш, як чемно люблю я?

      Чи дістанешся справжніх причин,
      найінтимніших точок дотичних,
      щоб сп’яніти, не хлиськавши джин
      з ілюзорних джерел патетичних?

      Щоб відчути перві́сний інстинкт,
      щоб дітей, мов книжо́к, наплодити!
      Хай любов – це вже наш лабіринт,
      де приємно по колу ходити.

      Але з чим же опинимось ми,
      коли раптом, надибавши вихід,
      осяйнемось – з якої пітьми
      ми ліпили блаженну безвихідь?

      Мабуть, те, що належить перу,
      та любов, що складає літопис,
      залишивши печеру стару,
      спише Землю, покинувши глобус.

      9 вересня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 81"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. Україна молода
      Синє небо. Жовті луки.
      Предковічний храм.
      Вільні дзвони. Срібні звуки.
      Все належить нам.

      Час веде сюди дороги
      звід усіх усюд.
      Ми знайшли свою свободу тут.

      Україна веселкова –
      мирний ореол.
      Чиста врода світанкова.
      Юний рок-н-рол.

      Центр великої Європи
      неповторний світ,
      хор зірок і анґелів політ.

      Ще в снігах поліські сосни,
      а в Криму – весна,
      з теплим сонцем чорноморським
      грається лиман.

      Ген, Карпати урочисті
      з Богом угорі!
      Б’є у дзвони Київ на Дніпрі!

      Сяють-сяють чорнобривці
      пізньої пори.
      Ніби зорі українцям
      падають згори.

      Поки квітку цю плекає
      сонце молоде,
      доти лихо нас не віднайде!

      5, 6, 9 листопада 1995 р.,
      23 жовтня 1996 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 9"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. Вогні
      Вогні-вогні, хто знає їх буття?
      Вони, як люди, повсякчасно вперті.
      Вогні натхнення, радості й життя,
      вогні занепаду, війни і смерті.

      Тремтять вогні в космічній далині –
      дурманить ніч їх зоряне безсоння.
      Знов мерехтять у рідній стороні
      вогні надій, як зорі в тій безодні.

      Як мирно полум’я гасає в комині,
      коли над ним клопоче сива мати.
      Та на війні – примушують вогні
      над попелищем згорблено ридати.

      Кохання іскра в серце попаде
      і розведе вогонь життя заради.
      Але любов згорить і пропаде
      в вогнищі, що звелось від іскри зради.

      Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
      Вони, як люди, повсякчасно вперті.
      Вогні натхнення, радості й життя,
      вогні занепаду, війни і смерті.

      Є два вогні поміж усіх людей.
      Вогонь-творець – дарунок Прометея –
      закляття від облудливих ідей –
      найвища, найрозумніша ідея.

      Вогонь нищитель – здобуває смерть
      і ласо пожирає свою жертву.
      Він – не творець, він роздовбає твердь,
      не здатний возвести, а лиш роздерти.

      Отак і люди ходять по землі,
      як два вогні… Одні – її руйнують,
      а другі – відбудовують її,
      аж поки інші знову не сплюндрують.

      Вже страшно людям по землі ходить.
      Бояться люди землю відчувати:
      убити легше, аніж породить,
      зламати швидше, аніж збудувати.

      Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
      Вони, як люди, не завжди відверті:
      вогні натхнення, радості й життя,
      вогні занепаду, війни і смерті.

      15–16 жовтня 1988 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. Сон першого дня війни
      Проста сільська хатня кімната,
      мазана білою крейдою.
      Там, де звичайно буває піч, –
      суцільний припічок,
      на якому сидить
      типова українська тітонька
      з типової української їдальні
      і накидає зі своїх безодніх ясел
      різновидові порції
      для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
      Вони усі стоять у черзі до припічка,
      набивши повну кімнату.

      За одного чоловіка до моєї черги́,
      одна приблизно тридцятилітня жінка
      з привілейованістю червоного в одязі,
      зави́тим волоссям,
      приваблива
      набралася багато різного покупу у продави́ці.
      Майже все вона підняла,
      а от пару чарунків з маленькими кефірами
      лишалися на прилавку.
      "Хто допоможе мені?" –
      поспиталася затуркано жінка.
      "Хто допоможе їй?" –
      синхронно перепитала продавиця у білих шатах.

      Чоловік, що стояв поперед мене,
      власне, позад цієї жінки,
      відповів: "Я не допоможу".
      Наступна моя черга відповідати:
      "А я допоможу", –
      сказав,
      і взяв пакети,
      і заніс їх туди,
      куди натякав мені сенс
      і голос червоної жінки.
      Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
      кудись на широке високе
      залізово-зелено-дзеркально-квадратове
      перинове ліжко
      те все під ватяну ковдру,
      я повернув до черги.

      Звісно, моя вже черга́ пройшла,
      і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
      двоє дітей з мисками борщу
      та іншими стравами
      одходили від припічку.
      "Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
      підскочив я до прилавку.
      "Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
      сказав хлопчик, поперед якого я став
      і який опинився за мною.
      А черга́ моя –
      і я кажу
      до тітоньки у білому поварському циліндрі:
      "Ну, то виберіть йому їжу."

      Аякже.
      Поки це,
      я постійно сперечався з продавцем,
      винувативши українські їдальні хати;
      вона поза час дивилася на мене
      неквапливими злими ненавидами
      і казала
      щось таке схоже на погляди її.
      Але у якийсь момент
      я зрозумів,
      що краще буде,
      якщо я закінчу речення вибаченням
      перед цією жінкою
      і ще скажу, що я неправий.

      Відразу лице –
      поварихи, продавиці, куховарки,
      тітоньки, жінки, годувальниці –
      нетипово звеселіло,
      ніби довго ту́жилося у серйозі;
      вона відповіла щось подібне
      і почала рідніти.
      Це, нарешті, мені набирали їжу,
      шубовськаючи борщем по тарілці.
      Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
      нікого немає у черзі;
      і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
      і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
      то побачив перед собою
      не кухарку,
      а рідну свою бабусю.
      мамину маму Марію,
      яка щедра і моя.

      Переді мною на тарілці
      (уявіть собі поліно)
      лежав такий-от шмат,
      утричі більший за неї.
      Я навіть його покуштував.
      Але у цей час
      до кімнати убігли батьки,
      і мати моя почала кричати,
      яка погана бабуся,
      а батько був злий на мене
      і докоряв непокорою.
      Я теж розлютувався
      і кидав філософію їм у обличчя.
      Суперечка закінчилась тим,
      що я, – сказавши, що кожен з нас,
      включаючи мого брата і бабусю,
      у цій сім’ї
      п’є крові порівну,
      і що вихід єдиний:
      це розійтися по різні кімнати, –
      розтулив очі.

      Отак закінчився сон.
      І тепер я його переписав
      на білий аркуш в клітинку.
      І не дійшовши до кінця –
      дзвінок у двері.
      Мені здається – це військкомат
      прислав бійця забрати мене на війноньку.
      Я відчуваю це.
      І не сиджу на місці,
      дописуючи цю хроніку.
      Бо якщо я відчиню –
      буде сон у руку.
      Усе так,
      ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
      війна.

      Я підіймаюся,
      іду на кухню розігрівати сніданок
      і бачу на камфорці
      каструльку з борщем
      і великий, на пів каструлі,
      шмат м’яса.

      27 вересня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 72–75"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. Ця світла ніч спіткала темний край…
      Ця світла ніч спіткала темний край,
      де ти молився на Північне Сяйво,
      де ти ділився з морем часом зайвим,
      де з оленем на кризі плив у рай.

      Ця світла ніч постала в темний час,
      коли хурделилася смерть серед торосів,
      коли взялися льодом сто матросів,
      один за одним загубивши шанс.

      Ця світла ніч пробила темний день,
      немов броню останню – перемога,
      немов степи незаймані – дорога,
      немов раптовий пагін – древній пень.

      Ця світла ніч навчила темний люд,
      як мати очі і Полярну зірку,
      як рятуватися від смерті стрімко,
      як доплисти у рай з усіх-усюд.

      Ця світла ніч зробила б ще не мало,
      якби кохання наше врятувала.

      14 травня 1995 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 89"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. Чоло гречанки скульптор висікав…
      Чоло гречанки скульптор висікав
      з тупого й неслухняного каміння.
      Коли б матеріал краси не мав, –
      не вистачало б майстрові сумління.

      Скульптура в задумі – тонка, як скло.
      І глиба голуба – не піддавалась.
      Чотири роки об тверде́ чоло́
      натхнення за натхненням розбивалось.

      До ранку місяць контури зрізав,
      до ночі сонце камінь розплавляло,
      бо скульптор до майстерні світ пускав:
      природним – вигадане під різцем ставало.

      На п’ятий рік окреслилось чоло,
      як перші зморшки молодого майстра.
      Хоч ще гречанки вповні й не було –
      був поцілунок долі в лобик щастя.

      17 березня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 87"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. До друга
      Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
      а тільки те, що зрію я очима.
      Високий замок дружби не згорів,
      хоча у снах палає надто зримо.

      Моя дорога йде окремо знов,
      душа моя, розверста суховієм,
      тепер лише зізнала цю любов,
      любов до жінки з іменем надії.

      Але ріка моя з глибоким дном,
      і я дивлюсь у неї тільки зранку,
      коли позад мої напруження зі сном
      вже перескочили найвищу планку.

      І я спокійний можу написать
      лиш погляд мій на все, мій любий друже,
      де кожна хвиля і прозора гладь
      кохані мною і кохані дуже.

      То пропливають лики дорогі,
      події, фарби, запахи, предмети.
      Бо почуття – не ремені тугі,
      а у майбутнє ностальгічні злети.

      Бо в однині я буду не одним –
      струмком, зозулею, піщинкою, нащадком.
      Мені однаково, раніше став я ким,
      бо все вже ідеальне від початку.

      Нехай конкретно буду я нічий –
      і те́ мене звільняє від напруги.
      Відчуть блаженство у воді нічній –
      це не роби́ть над пам’яттю наруги.

      Немає часу, є лише – тепер.
      Є зараз ти. Це завжди серце знає.
      І покій мій, і мій відкритий нерв
      складають рай, бо я усе вже маю.

      12 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 63"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. Воспоминание
      Я помню радость и тоску,
      я помню счастье и тревогу,
      тебя средь лета и реку,
      и нашу зимнюю дорогу,
      твой первый взгляд, наш первый день,
      слились две тени в одну тень…
      Тогда «Люблю» – сказали мы
      средь снега, счастья и зимы.

      Казалось, счастлив буду я,
      но сам, не зная, что со мною,
      тогда забыть сумел тебя,
      тогда я встретился с другою.
      И вот сейчас, когда один,
      я понял, что тебя забыл,
      я понял – пред тобой в долгу…
      Прости меня, ведь я не лгу…

      Я помню радость и тоску,
      я помню счастье и тревогу,
      тебя средь лета и реку,
      и нашу зимнюю дорогу…
      А жизнь промчалась, как стрела.
      Прости меня, ведь ты одна.
      Но всё ж былого не вернёшь.
      Прошла любовь, цена ей – грош…

      20 октября 1986 (автору 17 лет), Киев

      "«Журавлиная криниця», с. 153"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. Нехай у долоні твоїй спочиваю…
      Нехай у долоні твоїй спочиваю.
      Нехай очі ріжу тобі склом.
      Хай подіями стаюсь на лоні чола
      і потоками недоречностей розтліваюсь об чоло.

      Можу стрімголово од тебе – нехай.
      А й можу прокльонами врости
      у суглину, у камінь, у полон.

      Станься ударом чи контрапунктом
      на партитурі життя мого –
      а я не опікатиму тебе любов’ю,
      бо не опікаю утвори рук не моїх.

      Отже, отже.

      23 січня 1994 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 105"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    268. Віршик
      Пишуть же люди віршики, –
      нема куди душечці дітись!
      Випускають з віршиками збірники,
      щоб дорослі читали і діти.

      Якийсь композитор складе музику
      на одного з таких віршиків
      про собачку, скажімо, Тузика
      чи про шафу і життя вішалок.

      У дитсадку вихователька
      на баяні цю пісню загрюкає,
      а дітки́ заспівають старанно
      і полюблять таку музику.

      Ой, спасибі! – скажуть письменникам
      і поетам, і композиторам,
      вихователькам і диригентикам
      за те, що всі вони такі розумні!

      30 травня 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 103"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. Ґанок дзвенів кришталем…
      Ґанок дзвенів кришталем
      і, оздоблений сріблом, яскрився.
      Я ще не був королем,
      але код на замку́ підкорився.

      Рухнула брама важка,
      знявши пил з канонічної влади,
      і в брудному вбранні ватажка
      я зайшов до Верховної Ради.

      Місяць за спиною ливсь,
      мерехтіли зірки в канделябрах,
      білий килим до трону стеливсь,
      тіні предків літали на швабрах.

      Мала трагічну луну
      найпорожні́ша з будівель.
      Трон третейський скидавсь на труну
      з чорним скрипом між білих покрівель.

      Жовтих паперів птахи
      у потоках сирого повітря
      стисло каркали кашлем сухим,
      рвали лет об флаґштокове вістря.

      Я не мав за собою мас,
      щоб прихід свій ославити ґімном.
      Мав обду́мок ватагу і час,
      поки ранок грозою не гримнув.

      Йшов подивитись народ
      на свого короля ново́го.
      Пилом сповнений переворот
      вів мене вже далеко від нього.

      19–20 березня 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 58"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. Нащо мій біль ти приспала
      Нащо мій біль ти приспала
      під колискову зорю?
      Знати б, куди ти сховала
      зброю безжальну мою.
      Куплений лагідним словом
      десь поміж ночі і дня
      спав я, осяяний дивом,
      геть відпустивши коня.

      Прокинься, козаче, прокинься!
      Сміються твої вороги.
      Відкинься від неї, відкинься.
      Ти встав не з тієї ноги.
      Отямся, казали, отямся.
      Вона вже не з першим отак!
      Але я з нею побрався –
      простий український козак…

      2004 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. Ліра
      Сьогодні ліра не пішки ходила.
      Допіру у ліри виросли крила.
      Вона стрепенулась, знялась,
      забриніла…
      Давно сріблострунна сказати хотіла,
      що перш, ніж отак вигравати
      про крила,
      потрібно, щоб ліра угору
      злетіла…

      11 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 151"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. Мій анґел живе на землі…
      Мій анґел живе на землі.
      Бо має крила малі.
      Сто місяців, діб і годин
      він на землі один.

      Стоячи біля стіни
      й спостерігаючи сни,
      він знає, чого я бажаю,
      і часто лише заважає.

      Як тільки його попитаю,
      коли він мене покатає,
      хоч трішки покаже рай, –
      він просить мене: "Не питай…"

      Навіщо ж цей хрест ношу я?
      Як тільки про щось попрошу я,
      він робить усе навпаки,
      поклавши на те роки.

      Щодня, розігнавшись по лінії злету,
      він хоче покинути нашу планету.
      Та крила слабкі. Не той політ.
      Він знову тут, оббігши світ.

      Якщо ти земний анґелочок, –
      знайди мені райський куточок
      у будь-якій точці планети,
      де б міг я спокійно померти?

      Він місце призначив мені – уві сні,
      втягнувши в ікону, яка на стіні.
      Але не було там нікого,
      крім мене, так званого Бога.

      21 січня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 148"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. Дякувати Богові. Дует
      Дякувати Богові –
      досі в силі договір,
      проміж нами рівний паритет.
      Хоч не за́вжди радує
      "на́впіл, а не на́двоє",
      але в нас дует, а не квартет.

      Те, що вдвох не склалося –
      вчотирьох розпалося –
      увісьмох заціпило думки
      з бійкою в шістнадцяти!..
      А крізь ступінь -надцятий –
      гине все без Бога навпаки.

      Дякувати Богові,
      а не злу чи йогові,
      є між нами сталі почуття.
      Так життя й поріднює:
      "мінус", "плюс", "дорівнює"…
      З двох народиться одне дитя…

      1 січня 2008 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 155"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. Цитаты, афоризмы (1)
      * * *
      Когда у меня будут собственные ключи
      от этого солнца, от этого неба,
      от этого мира, от этого мира, когда?

      * * *
      Мир – не журнал и не эфир,
      а живой огромный мир.

      * * *
      Шагает жизнь сквозь очередь веков,
      сквозь прошлые и будущие лица,
      рождая мудрецов и простаков,
      влюблённым разрешив уединиться…

      * * *
      Чередою рушатся дни и поколения.

      * * *
      Не бойся, брат, в нас Бог давно влюбился.
      Ведь Он – Любовь и путеводная звезда.

      * * *
      Как некрещённым толкать
      жизнь, как жену под венец?

      * * *
      Спасает всех Господь, однажды… и в конце.

      * * *
      Кто сказал, что судьба не моя мне дарована?

      * * *
      Судьба никогда не льстит.

      * * *
      Судьба моя, тебе я благодарен вновь –
      судьбе, предвосхищающей любовь.
      С тобой, судьба, я не отчаиваюсь жить,
      всю грусть забыть и жизнь свою любить.
      Моя судьба! Судьба моя!..

      * * *
      Совесть. Снова душа – паперть. Снова слезам капать.

      * * *
      Сердцу не прикажешь нипочём, потому что сердце горячо.

      * * *
      Там, где любовь, сбудется всё, что иначе не сбудется.
      Там, где любовь, родиной кажется каждая улица.

      * * *
      Без любви теряются дни.

      * * *
      Кто сказал, что любовь не моя мне дарована?

      * * *
      Любовь – не ложь, достоинство – не скверна.

      * * *
      Праздновать мир между мной и тобою – я величаю большою любовью.

      * * *
      Верность, как птица-затворница.
      Спасайся. Лети – а не хочется.
      Верность, как матерь кормящая, –
      забота и боль настоящая.

      * * *
      Верность не порок, а всего лишь пролог большой любви.

      * * *
      От измены до любви – километры.

      * * *
      Ярче солнца звёзды после первых слёз.

      * * *
      Не превратится боль в гранит.

      * * *
      Где много сил, – там так терпенья мало.

      * * *
      Отягощает – плоть, всем злом в одном лице.

      * * *
      Дела бегут бесперерывным кроссом.
      Пока не труп – за временем беги.

      * * *
      Года уходят, им не хочется вернуться.
      Они кучкуются и нам дают понять,
      как мы не ценим их, как наши жизни рвутся,
      лишь потому, что мы всегда стремимся вспять.

      * * *
      Клок воспоминаний, превращённый в клон,
      манит и обманет, как обычный сон.

      * * *
      Если даже во сне люди не спят,
      значит, слушает ночь их тишину.

      * * *
      Создай мечты, где оживут мои цветы.

      * * *
      Мечта не испарится, ведь она не дождь, не птица.

      * * *
      Живи всё дольше и помни больше только о любви.

      "«Озеро моей мечты»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. Не поклоняйся вшам...
      Не поклоняйся вшам,
      изгрызшим голову твою
      в тюрьме раздумий.
      Не двигай прошлое
      и Бога не гневи.
      Не сокрушайся.
      Вверх не бросай топор –
      с небес он упадёт на землю
      и усечёт всю дурость.
      Живи сегодня,
      наслаждайся
      и радуйся ночам и дням,
      которые твои,
      и Бога славь!

      4 июля 1998 г.

      ""Мозаика", с. 103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. Дивна річ…
      Дивна річ! А й досі пам’ятаю,
      за яким ліском спить сущий жах!
      Міряю слова – а повертаю
      стогони, загострені в очах!

      Я малим наперстком був котився
      по чарівно вмощеній ріллі!
      Але вчитель мій – старий вовчисько –
      направляв мене на справи злі.

      Як будують виміри крізь ліри
      ці непередбачені вітри –
      я кричу: Йому я тільки й вірив.
      І мовчу: Тепер не говори!

      Мудрості такої не вітаю,
      бо від неї тягне мерлюком!
      Справді, дивно. Як я пам’ятаю
      випадок, що стався за ліском?

      Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    277. І вже до тебе я холодний лід…
      І вже до тебе я холодний лід.
      Слід невловимий ти спіймала
      в зіницях втомлених моїх.
      Взірцем була – блюзнірством стала
      глевка принада для дурного хлопця…
      Ковтаєш музику сліпого сонця
      і губи-п’явки з болем роздуваєш,
      маленькі руки, пальчики-уламки
      ламаєш далі…
      йдеш, гукаєш
      і міст хитаєш галасливим сумом.
      Обсотаний фатою і фатумом
      великий бюст, мов танк, на мене суне.
      І вже під гусениці я лягаю – еть!..
      В мій гострий лід стріляють дула-очі –
      я розлітаюся на краплі сліз дівочих
      і регочу, бо чую, що лечу
      від тебе геть.

      20 липня 1991 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 128"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. Місто дихає гнилим…
      Місто дихає гнилим.
      Всі каналізації відкрито.
      Очі ввечері – блим-блим,
      і лечу під землю, мов корито.

      З виду подорож проста –
      біг по лабіринтах пустомелля.
      Числа крейдою простав
      на чавунних лядах підземелля!

      17 березня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 80"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. Журба рожевого желе
      Найліпша Роль моя – це Ти!
      І я спинився без мети.
      Найгірша роль моя це я,
      бо так закінчилось життя.

      Я перемріюю любов.
      Не розумію, я́к пішов.
      Але тепер тобі скажу –
      НЕ ПЕРЕХОДЬ СВОЮ МЕЖУ.

      Тут страшно болісно і зле,
      журба рожевого желе…
      Здається РАЙ, але у нім
      весь шоколад в лайні земнім.

      Тут всюди Бог і Бог ти сам,
      є християнство, є іслам,
      всі віри вір, всі рештки решт,
      зате всі голі і без мешт.

      Голосять, б’ються за гріхи,
      за кожен подум свій лихий,
      тому біжіть до церкви всі,
      щоб час вам став на небесі.

      Я стільки грішний, скілько й ні.
      Тому мов байдуже мені.
      Лише кажу, що ще люблю,
      а відчуваю смерть свою…

      Якщо забула – забувай,
      себе рятуй і пам’ятай.
      Бо буде так, як і мені.
      Літав, все зрив… А рай на дні…

      22 жовтня 2016 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. Залишаю тебе…
      Залишаю тебе,
      моя найвродливіша пташко,
      на землі сидіти.
      Літатиму себе
      у пригорщах і поза пригорщами
      тоталітету.

      Космосів безлік.
      І це мені не стрепенеться
      жодною авіамірою.

      Невже я комета,
      за хвіст якої причепився сяй очей твоїх?

      Покинь і ти, як я залишаю тебе.
      Не розтривож мене дзвоном трелі.
      Я Азію теплих країв
      сам досягну,
      сам обігрію
      ще легшим своїм пурханням.

      Це що люблю я
      пір’я.
      Це що блефує риба
      лускою.
      Тощо.
      А тощо і є…

      23 січня 1994 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 132"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    281. Чемно відмовився вечір від ночі…
      Чемно відмовився вечір від ночі,
      тихо покинув престол
      подарував їй ментолові очі
      й запах кількох матіол.

      Він їм наказував ранку діждати
      і передати йому,
      щоб той не смів навіть вітром чіпати
      ночі цнотливу пітьму.

      Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
      спокій порушити твій.
      Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
      ранку з-під сонячних вій.

      Хай тобі сниться, що я покотився
      вітром у дальні степи.
      Щоб матіоловий сон не розбився,
      спи, моя ластівко, спи.

      Сон нам наказував ранку діждати,
      і пам’ятати мені,
      щоб я не смів навіть пальцем торкати
      радість мою уві сні.

      Поруч прощання, а ранок ще блище
      морок на клаптики рве,
      рве матіоловий сад, над яким ще
      сон твій красиво пливе.

      Спи, моя радосте, я відмовляюсь
      спокій порушити твій.
      Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
      ранку з-під сонячних вій.

      Хай тобі сниться, що я покотився
      вітром у дальні степи.
      Щоб матіоловий сон не розбився,
      спи, моя ластівко, спи.

      21–22 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 104"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. Плач у туалеті
      Безмозкий член сім’ї
      пив третю склянку зла,
      наповнену слізьми його дружини.
      Зеленої змії
      вкусить пора прийшла, –
      жона ж пропонувала сік ожини.

      Небачений який
      антимужицький акт! –
      щоб самогона не було у хаті!
      І визивно, взнаки,
      сімейний свій контракт
      порушив грубо він, мов звір лахматий.

      Ударивши її
      по голові ясній,
      пообіцявши щойно ще котлету,
      безмозкий член сім’ї
      погрожував жоні,
      аж поки не схотів до туалету.

      Не встиг цвірінькнути
      у тиші унітаз,
      як двері клацнули, і світло перестало.
      І член відімкнутий
      відчув п’янкий екстаз,
      і зрозумів – вона його спіймала.

      Сидів у темряві
      на унітазі він –
      і мав себе за дурня в мокрій ступі,
      думками-нетрями
      хапавсь за злив, мов дзвін,
      б’ючи водою по даремній купі.

      Спочатку він мовчав,
      як справжній рак.
      Та раптом заспівав, немов зварився.
      Урешті ж, закричав,
      але відтак,
      ні разу не просивсь – лише сварився!

      Дружина звільнена
      відда́лася собі,
      з дочкою математику зробила.
      Душа розпилена
      на тріснутій губі
      невинну кров свободи пригубила.

      Розумна жінка йшла
      у хлібний магазин,
      у перукарню, в гості, по ґазети.
      Мов зіп’ятий лошак
      іржав за всіх мужчин
      її любитель випить – з туалету.

      17 березня 1995 р., Київ


      " "Поезії розбурханих стихій", стор. 123–124"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    283. Патріотизм у апогеї…
      Патріотизм у апоґеї.
      Дружина шиє прапори
      із залишків старих матерій.

      Зшиває їх,
      пере́ й прасує.
      І Україні це пасує.

      Стою на ярмарку,
      мов шах,
      мов президент у прапорах.

      "Народе, нумо, йди до мене!
      Купи собі нові знамена!"
      І на товар біжить базар.

      Неперевершений товар!

      Хтось на парад його несе
      і підіймає над усе.

      Комусь потрібен він для хати,
      аби ним ноги витирати.

      Хтось оббиває ним труну.
      Когось веде він на війну.

      Десь надихає він таланти,
      він – жовті і блакитні банти,

      ним укриваються зимою,
      він – над сенатом, над тюрмою.

      З ним поруч церква і астролог.
      Його публічно палить ворог.

      Водно́час, у містах Антанти
      ним спекулюють еміґранти,
      бо він дорожчий там, ніж нам.
      Купіть його – він просить сам!

      За світовий ідіотизм,
      за гривну, рубель, долар, марку –
      ми продамо патріотизм!
      і купимо горілки чарку!

      14–15 березня 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 85"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    284. Я човгаю містом…
      Я човгаю містом,
      малюю колеса,
      приводжу дурне до ладу́.
      Ти – пекар, я – тісто.
      Де київські плеса –
      візьми мою злість молоду!

      А в місті, в конкреті,
      я й знати не знаю,
      коли всі мобілки мовчать:
      живий ти чи мертвий?
      чи в Пеклі чи в Ра́ю?
      чи варто нам… (знать)?

      Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. Кожен має свій піар…
      Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
      а обличчя власного не бачить.
      Через клавіші обнов десь голосить про любов,
      ніби щось вона для нього значить!

      Ходять люди без харизм, поруч грається фашизм,
      гидить скрізь і ніг не обтирає.
      Ллється кров, а Путин – ссе! Україна над усе!
      Світ горить-горить-горить, та не згорає!

      Але дівчинка йшла до мами…
      А тепер я виймаю їх з ями…

      22 жовтня 2016 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. Я – не поет, а час…
      Я – не поет,
      а час…
      Я – сила сили,
      те слово вгадане,
      яке читаєш ти.
      Давно колись,
      мене вже всі любили,
      але не подолали суєти.

      18 жовтня 1999 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    287. Я чую вас, кому потрібні вірші…
      Я чую вас, кому потрібні вірші,
      летючі фрази й дози антитез.
      Без нас, поетів, наступає тиша
      на кожен ваш поступливий протез.

      І я не в Бога, просто є печалі,
      які людина вимушено жде,
      йдучи півколом злої пекторалі,
      не зупиняючись подумати ніде́.

      Рядок біди, рядок великих струсів,
      заспрагла кров на істини мирські!..
      А знали б ви отих древетніх русів,..
      і все одно не вправили б мізки́!

      31 березня 2003 р., Київ


      "«Усім тобі завдячую, Любове... », стор. 201"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. Очі знову…
      Закарбовано очі в душі аж пророчій,
      аж запеклій і вічній небесній душі.
      Щось у серці полоще. Це кров
      чи вже мощі?
      Ні. Напевно, це щось найстрашніше
      й страшніш…
      Це любові любов за останком кохання
      на обмеженій го́йдалці вічного пхання
      у минуле, у ті прапрапраправіки,
      де я зна́в тільки дотик твоєї руки…
      Де тебе вже нема…
      бо до тебе не встиг.
      А тепер з усіма
      я ховався між них…
      Сірі будні стекли у прозору печаль.
      Знову все це дарма…
      всюди біль та вінчаль…
      Ця скажена вінчаль… від якої втечу
      в зосереджене "знову мовчу".

      3 листопада 2015 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 53"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. Мені сниться – не насниться…
      Мені сниться – не насниться
      журавлиная криниця
      у бабусинім селі,
      там, де ніженьки малі
      рік за роком виростали –
      і тепер моїми стали,
      де стоптали всю травицю,
      забруднилися в землицю,
      обходили всі стежини
      і подряпались в ожині –
      та й побігли без нужди
      десь за обрій, назавжди́.

      Мені сниться, не насниться
      розмальована світлиця
      сонцем, барвами світанку,
      на столі – легкий сніданок,
      молока духмяний глечик,
      а бабуся – коло печі
      (в мисці щось на ослінці)..,
      то вона пече млинці.
      Зараз тихо підійду
      і одненького вкраду,
      та й чкурну мерщій із хати –
      хто ж бо стане доганяти?

      Десь сховаюсь без нужди
      за туманом, назавжди́,
      де криниця журавлина,
      де бабусина хатина,
      де на місці не сидиться…
      Мені сон той не насниться.

      16 жовтня 1988 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 76"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. Полюбилися двоє…
      Полюбилися двоє.
      І немає вже сну,
      і немає вже дня
      без молитви…

      Помолилися двоє.
      І немає вже сну,
      і немає вже дня
      без любові…

      11 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. Серпневі сни
      Я заблукала у серпневому бажанні
      під зорепадом по нічному дну.
      Я запросила, любий мій, тебе востаннє
      у передпокій до свойого сну.

      Давно не чула я признань таких солодких
      і в поцілунках довгих не була.
      Невже я сплю на глибині ночей коротких,
      а десь любов зорею пропливла?

      Приспів:

      Серпневі сни –
      мого бажання цвіт.
      Серпневі сни –
      бездумний наш політ.

      Ще сплять вони,
      а я весь час люблю.
      Серпневі сни,
      продовжте ніч мою!


      Я заблукала у серпневому бажанні
      під зорепадом по нічному дну.
      Ти зрозумій, коханий мій, моє прохання,
      а я всі почуття твої збагну.

      Приспів.

      Я стану вірною, щоб завтра впасти з неба
      у зорепаді до твоїх долонь.
      Я стану вічною, якщо тобі це треба –
      і сни серпнево допливуть аж до безсонь.

      Приспів.

      13 вересня 1999 р., Богдани́

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 308"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. Я не оставлю слов…
      Я не оставлю слов на зеркале помадой
      и не оставлю слов, бегущих в проводах,
      ведь в рамке не найти дыханья и отрады,
      она, как приговор, начертана в словах.
      Ведь в рамке не найти дыханья и отрады,
      она, как приговор, начертана в словах.

      Я не оставлю слов средь суеты поблекших
      и позабывших сон и правду влажных трав.
      Душа запечатлит безудержность полёта,
      и близость берегов, и аромат забав.
      Душа запечатлит безудержность полёта,
      и близость берегов, и аромат забав.

      Я не оставлю слов, ни похвалы, ни лести
      и не оставлю слов, рождённых горячо.
      Ты поднимись со мной туда, где всё известно,
      обманные слова там не сбылись ещё.
      Ты поднимись со мной туда, где всё известно,
      обманные слова там не сбылись ещё.

      Я не оставлю слов живого сердца слепком,
      ведь если ты пришёл открыть все грани сам,
      всю мудрость всех веков в прикосновеньи женском,
      причастие твоё через неё богам.
      Всю мудрость всех веков в прикосновеньи женском,
      причастие твоё через неё богам

      Я не оставлю слов на зеркале помадой.
      И не оставлю слов…

      ""Озеро моей мечты", с. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. Дай, я буду таким, як хочу….
      Дай, я буду таким, як хочу,
      щоб не всі мене розуміли…
      Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
      Я вбачаю у цьо́му – крила!..

      8 лютого 1989 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 82"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. Висновки
      Мінливість чужого щастя
      у реґламентованості подій;
      поклади моєї пристрасті
      на мапах острова "Свій";
      єдність протилежностей
      на нарах спальні верхів,
      а протилежності єдності
      в покоях тюрми низів;
      анекдотичність ситуації
      в невинності презумпції;
      римовані новації
      на кшталт кривої вулиці;
      гоній за побігеньками
      малює ілюстрації,
      а геній за опеньками
      не бачить декорації…

      Дотичність даній вічності
      призводить до трагічності.

      25 грудня 1992 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 134"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. Ми побагатшали ще аж на мить…
      Ми побагатшали ще аж на мить,
      довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
      кожне з яких через відстань щемить
      і залітає у вірші й малюнки.

      Як соловіє твоя маєта
      у говіркому гіркому польоті!
      Хай нездійсне́нна сьогодні мета
      завтра в найвищій лунатиме ноті!

      Серцем усім неспростовно ловлю
      юно-цнотливий твій спокій-неспокій.
      Диво народження слова "люблю" –
      у таїні неймовірно глибокій.

      12 липня 2001 р., Осівці

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 185"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. Мандрівний монах кохає
      Ніч перед брамою міста стояла,
      м’яту холодную п’ятами м’яла.
      Вечір окреслював мури пітьмо́ю,
      мов обіймався, мов з нею самою.

      Ставши останками денного праху,
      крапали зорі Чумацького Шля́ху.
      Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
      так прокидається місяць хоробрий.

      Хмелем духмяним витало в повітрі,
      пахло тобою під зорями в ски́рті.
      Груди пливли, мов лукаві сирени,
      похіть лоскочучи, прямо на мене.

      Серце гуде, ніби з бджолами вулик!
      Як ти знайшла мій мандрі́вний притулок?
      Що ти тут коїш на тілі монаха?
      Завтра у місті чекатиме плаха!

      Ніч над горою єлейного сіна,
      мов сирота, спати вигнала в сіни,
      хлипала, в пітьмах поранивши п’яти,
      ставши на нас, у коханні розп’я́тих.

      27 серпня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 106–107"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. Коста-Ріка
      Через океани
      з рифів і лагун
      їду по банани,
      каву та тютюн.

      Там, де гори й ріки,
      сам не знаю де,
      райська Коста-Ріка
      українця жде.

      На всесвітній карнавал!
      Прямо з корабля – на бал!

      Приспів:

      Коста-Ріка, Коста-Ріка –
      справжній рай для чоловіка!
      Полум’яні сеньйорити
      і блакитні кораблі.

      Коста-Ріка, Коста-Ріка –
      відшукаю бухту дику.
      Вічне сонце, вічне літо,
      як кохання на землі!


      Огорнулась пристань
      в сонця обідок.
      Пальма золотиста
      тягне в холодок.

      Залишу́сь до ранку
      зовсім без монет.
      Там костеріканки
      й стукіт кастаньєт!

      Я до вас на карнавал!
      Прямо з корабля – на бал!

      Приспів.

      7 грудня 1997 р., Київ


      ""Матіоловий сон", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. Але
      "Але" з останньої сльози
      спаде краплинкою роси.
      На противагу почуттям
      і протиріччям тут і там.
      Та неоправдано "але"
      з великого мале.

      ~ 1990 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 11"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. Тиша
      Стихає начебто. Крапка. Стихло.
      Мені, коли тиша , так в очі – ями.
      Так зразу ж тягне хореєм чи ямбом
      почути голос своєї мами.

      І муза знов сторінки гортає,
      кодує все, що збагнув до сьогодні.
      І, як в дитинстві, я знов літаю,
      і бачу все, що мені завгодно…

      А ніч тихенько просуне тишу.
      Спитає ранок мене віршами.
      "Ти вже прокинувсь? " – до мене дише
      присутній голос моєї мами.

      6 липня 1989 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. Держава, мов дерево…
      Держава, мов дерево,
      ширилася на чотири боки,
      на чотири гілки влади,
      в яких прогризали свої коридори
      довгоносики, стоноги,
      короїди, хробаків різновиди;
      плоди засихали, гнили́, падали,
      стояло дерево без поради;
      бідні мурашки, українці, росіяни,
      білоруси, тунгуси,
      бігали зранку до рана,
      відчували землетруси,
      хиткість існуючого ладу;
      чорні ворони, птахи-цигани,
      перелітали з дерева на дерево,
      від держави до держави,
      співали пісні, танцювали;
      літали євреї до Єрусалиму,
      де посадили для себе красиву країну,
      звили кубла на тому дереві,
      як ластівки в скелі
      на березі моря Середземного;
      в день, коли Нострадамус сказав,
      дерево-дуб розпалося на чотири раки,
      у нього вдарив грім, над ним пройшла гроза,
      народи різали пилками порохню,
      протоплювали нею холодні бараки;
      але дуже скоро жолуді,
      ті плоди, які не посиріли в павутинні,
      яких не поїли дикі свині,
      вірніше, хробаки,
      довгоносики, стоноги, короїди,
      загодовані до рівня свиней, –
      ті жолуді швидко пускали коріння,
      кожен народ сідав на своє дерево,
      охороняв свою державу,
      що ширилася на чотири боки,
      поки…
      А поки що Україні – неповних чотири роки;
      на рік – по гілці;
      на день – по коридору;
      росте наша влада вшир та вгору!

      21 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. Мріє жадана…
      Мріє жадана, ось золото,
      здерте з твоїх куполів!
      Місто, на дзвони розколоте,
      б’ється об цеглу голів!

      Мріє моя цикламенова,
      час згородив частокіл!
      Місячна поза роденова
      журить убитих довкіл!

      Декотрі, гетьте за смертію!
      Декотрі, суньте пласто́м
      мрією вкрай розпростертою –
      й стійте між нами мосто́м!

      Світе, в віках перевтілений!
      Вийди назустріч мені!
      Вийди, брудний і поділений!
      Вийди – в орді і війні!

      Стань-но на мо́сті орантовім
      мрію всю вголос читай!
      Ноти вітай музикантові!
      Хай починається рай.

      4 березня 2003 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 212"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. Поетом бути – то нещастя…
      Поетом бути – то нещастя.
      Чи щастя чути риму?
      Як примітивно! Римо, здрастуй!
      І вже до щастя стимул!

      Невже такі переконання
      тобі тюрми не варті?
      Ти можеш будь-яке причастя
      прикі́нчити на старті!

      Мій час – не смерть, мій час – сумління,
      невизнана тривога.
      Цей тиск на мене – лиш веління
      невпізнаного Бога.

      31 березня 2003 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 17"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. Ювіляру – Шептекіті!
      Зливаєш сотні тон потів
      у океан ударів серця!
      Вміщаєш тисячі життів –
      в одне, яке акторським зветься!

      Опісля сцени, у думках,
      стоїш над світом, як лелека,
      бо кожен о́браз твій, мов птах,
      сягає у блакить далеку!

      Хай замалюється чоло,
      високе, горде, надкосмічне!..
      Ти стешеш го́ру над селом –
      і місто з’явиться античне!

      Ти кожне слово пронесеш,
      мов дивну амфору з напо́єм,
      і хто почує – скаже те́ ж,
      бо заворожений тобою!

      Мистецтво – вишуканий гріх!
      Театр – розкиданий по світу!
      Продайте нам возів – на всіх,
      старий Кайда́ше-Шептекіто!!

      20 грудня 2000 р., Київ

      "«Поезії розбурханих стихій», стор. 172"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. Оклахома-сіті
      В Оклахома-сіті
      всі давно вже ситі,
      взуті і побриті
      в Оклахома-сіті.

      У ціло́му світі
      всі брудні, не миті,
      з латками на свиті –
      у цілому світі!

      В Оклахома-сіті
      всі в однім кориті,
      при грошах, в просвіті
      в Оклахома-сіті.

      А в цілому світі,
      хоч ти на Гаїті,
      хоч ти на Таїті –
      в смітті й безробітті!

      В Оклахома-сіті
      скоро будуть биті!
      Будуть ситі биті
      в Оклахома-сіті.

      18 серпня 2001 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 277"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. Що не ніч…
      Що не ніч – поїзди, поїзди
      стуком рейковим сни відчиняють..,
      і я знову розводжу мости
      між собою і сном – через Пам’ять.

      Що не ніч – починаю брести
      по тих водах, покинувши берег,
      і плисти.., і дурниці плести…
      Що не ніч – визираю за двері.

      Мабуть, там повернулася ти?
      Ні. То просто твій голос примарив…
      Що не ніч – поїзди, поїзди...
      колесують мій спомин кошмаром…

      8 квітня 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. Час розсекретив останки…
      Час розсекретив останки –
      це поховати їх час.

      З дна водосховища танки –
      точно наводять на нас.

      Збірні війська кісткові –
      смертять маневри в лісах.

      Щоб по-пластунськи по крові –
      повзав мурашками жах.

      Скільки ще мін не зірвалось –
      скільки ще жде матерів.

      Стільки же часу лишалось –
      нам на спокуту гріхів.

      Спільні війська кісткові –
      наших героїв і ні

      проти Германій, Московій –
      мирно лежать на війні.

      6 червня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. Що зробити
      Провести́ рукою по корі,
      босою ступнею по глиці,
      чемно частувати комарі,
      щоб були червоні й повнолиці,
      назбирати в пелену шишо́к,
      жодного грибочка не чіпати,
      не забути вдома посошок,
      хай горять сокири і лопати!
      назбивати першої роси,
      лапа в лапу з лісом ходити,
      очманіть од справжньої краси –
      і любити.

      27 квітня 1993 р., Київ


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 58"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. Древнє вино, нарізане ножем…
      Древнє вино, нарізане ножем,
      тремтить на манежі дзеркального блюда.
      Дивне воно, доведено ж бо вже:
      з’їси – і взнаєш, що було́ і що буде.

      Десять століть у хра́мовій стіні
      у муро́ваній ванні вино достигало.
      Дайте його мені і сатані –
      хай бу́де сутичка секири і жала.

      Зброя найвища – пра́ведні слова
      довгої віри у віках і винах.
      Церква з румовищ зво́диться нова́,
      мов пізнє ґроно, зняте Богом для Сина.

      Смак неповторний будить почуття,
      всі о́брази, пам’ять від ство́рення світу.
      Господи – Ти! Дійшов до Тебе я
      з кінця – на по́чинок Твого́ Заповіту.

      1–2 вересня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 189"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. Другий Перґамент
      Ви не несіть свою високу моду,
      не ждіть Пророка кроків по Русі, –
      не Він постане перед вами згодом,
      в утішний час без жодних потрясінь.

      Не Він шугне вогнем по злих долонях,
      по мармуром умощених містах,
      не Він заграва в піднебеснім лоні,
      не Він пожежі блискавичний птах.

      А той, хто білим словом назоветься
      і оголосить про нові псалми,
      звідкуди гріх сільни́м потоком ллється,
      де всі по черзі є пророки – ми.

      17 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. Епітафія 2
      Такі, як ти, лише марнують час,
      коли вирішують за мною полювати,
      я завдяки таким отримав шанс
      стояти з бронзи і на всіх плювати.

      Я можу й сам рішитися життя –
      інтриги нас доводять до пуття.

      17 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. Епітафія
      Вихор сплів надгробний вірш
      на забутім кладови́щі
      про життя, якого гірш –
      тільки смерть, що в ніздрі свище.

      Як поет – всі пера стер
      над плитою потайною,
      між останків двох сестер,
      між Холерою й Війною…

      Він розносив їх колись
      по фронтах і по блокадах,
      щоб боля́чки завелись
      на ще вищих барикадах!

      Ніби з пекла виринав –
      і трощив людські́ знамена.
      Ворогів коронував –
      жер підкорені племе́на.

      Та коли поганий мир
      гарні війни переважив,
      то крізь землю, мов упир,
      провалився вихор вражий!

      Й обійшовши кола злі
      та пекельні всі тортури,
      він сьогодні – на землі.
      Знов гребе надгробні мури!

      Так з труни та й на труну,
      як самий Недобрий знає,
      знов Холеру і Війну
      вражий вихор об’єднає!

      Тих, хто поруч завжди йде
      по життю – і після смерті –
      він і в сотий раз зведе
      у пекельній круговерті!

      26, 27 липня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 223"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. Я тут…
      Я тут,
      бодай мене взяли чорти!
      Щасливий
      від чаю гарячого
      мозку кипучого
      чаю гарячого
      Щасливий!
      Цілуймо мене,
      мономани!
      Цукру не треба!
      не треба захоплення цукром!
      Я сам покладу
      і скажу: "Україно!
      Спасибі за цукор
      за свіжий!
      за друзів
      по чаю!
      по триста чаїв!"
      Я тут.
      Я хворів.
      А тепер,
      бодай мене взяли чорти!
      я в колі стола,
      в несні́ заяложених скатертин,
      у дірці від бублика
      чаю запиваю
      раєм!
      вітрин.

      24 березня 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 81"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. Пані Інфузоріє…
      Пані Інфузоріє?
      Дні минають хутко?
      Знову суша морем є.
      Ера без прибутку.

      На очах полощуться
      дві останні риби.
      А навіщо про́щення?
      Ми ж бо, ніби німби…

      24 лютого 2004 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 98"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    314. ОЗ
      Лягай в одежі освітлілі,
      у – "порозумієш".
      У ніч поміж немальованих лілій
      заміж вийдеш.

      За сина свого.

      У грудях твоєї … молоко старіє
      у проявах пульсу.
      Не стань на колінах поперед Марію –
      зійди у спокусу.

      За батька свого.

      Грішну природу запояснуло
      екстазове світиво ночі.
      Мов рибу у мулі, тебе задихнуло,
      іди за того, хто хоче.

      За брата свого.

      Найди весільну сорочку в шафі,
      постанови вогник.
      Як воску і сліз рівно накрапало…

      За мужа свого.

      кінець 1993 р., 3 березня 1994 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 80"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. Добре, я твій, – а що́ без тебе…
      Добре, я твій, – а що́ без тебе?
      адже останні мої вуста.
      Не потривож їхній ранній молебень,
      адже за тебе молитва та.

      Ти захисти від жаху погляд,
      який проско́чить у яв зі сну.
      Адже якщо не залишишся поряд, –
      шлях мій з любові аж на війну.

      Падають бомби скрізь листами
      і телеґрамами звідусіль.
      Добре, я твій, – а що́ між нами?
      Битви, поранення, втрати й біль.

      24 вересня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 141"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. Я зі мною живу…
      Я зі мною живу,
      на папері існую,
      вимальовую літери ці.

      Риму, білу вдову,
      вечорами цілую
      з одночасним пером у руці.

      19 березня 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 24"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. Каста па́ріїв
      Ти з касти па́ріїв?
      Ходи-но сюди.
      Сміття́ збираєш?
      Добре.
      Дуже добре.
      А знаєш:
      буде все!
      От-от!
      Так от...

      Я маю жирафову ферму.
      О, па́ріє!
      Учора вплодилося жирафеня,
      потішне,
      геть біле,
      як стигла бавовна.
      Воно ледь обсохло – побігло,
      хитаючись, ніби на цирлах,
      до повної циці
      матусі-імператриці
      оранжевої жирафиці.
      А та його –
      відштовхнула,
      копитом брикнула
      і мало не забила!
      Бо воно не таке,
      як уся рідня,
      воно – альбінос,
      особливе...
      Ти з касти па́ріїв...
      Мені потрібні вихователі для нього.

      На Батьківщині в мене є оранжерея:
      там у теплі цвітуть
      алое й каланхое.
      А за парканом – будяки і кропива́,
      заквітчані не гірше,
      навіть ліпше,
      лікують теж усі хвороби,
      але нікому не потрібні,
      бо свої,
      бо звичні...
      Ти з касти па́ріїв.., сміття збираєш...
      Мені потрібні збирачі рослин.

      Велика віра в вашій Індії,
      а в нас...
      У хаті в по́куті –
      легка й сумна ікона,
      яка сама знаходить відбиття
      Закону.
      Ти їй – гріхи,
      вона тобі – проще́ння.
      Реліквія,
      із роду в рід передається.
      А хочеш – покажу?..

      То, може, словом ти мене зачепиш?
      Заці́пило – в зубах сміття?
      Ти па́рія?
      Не маєш права говорити з вищим?
      То будь моєю кастою!
      Мені вже не життя.
      А я візьму твою страхі́тну долю,
      ту долю світову жінок,
      ту долю світову дітей,
      ту долю світову чоловіків,
      які збирають мокрий бруд –
      і буду, буду, буду –
      разів чотири буду вуду я не я!
      Невже і це не чудо?
      Це просто так –
      бо я простак.
      Я з касти простаків.

      Колись сказав мій друг
      слова твоєї мрії:
      "Ці тварі всі є діти Божі.
      Ці люди всі – диявольське поріддя."
      Твоєї праці я не бачу тут.
      Іди-но геть, хоча ходи сюди!
      Хай буде все
      от-от!
      От тільки...
      Па́ріє,..
      легка й сумна
      пречорна, вже аж синя,
      шкіра твоя́
      ікону Аїда
      обпинає,
      розтроюючись.

      Каста па́ріїв.
      Каста па́ріїв.
      Каста па́ріїв.

      Три не великих
      чолові́ки
      кажуть мені:
      Я – то не я.
      Я – це вони
      у майбутньому.
      Вони – не вони.
      Вони – це я.
      Я у минулому.

      Будемо.

      28 серпня 2003 р., Богдани́


      ""Переді мною...", стор. 35–37"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. Космос, удостоєний кількаярдів зірок…
      Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
      не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
      ані Президентом Сполучених Штатів
      чи України,
      ані Верховним Головнокомандуючим
      Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.

      Тоді законно постає питання:
      звідки у нього стільки зірок?

      Саме над цим і слід би попріти астрономам,
      перш ніж зривати зірки з неба,
      присвоюючи їх – або їм – або нам –
      усілякі неземні звання...

      31 січня 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 20"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. На галявині в діброві…
      "На галявині в діброві
      сплять корови кольорові.
      Біля кожного дубка
      повний глечик молока". –

      Цей малюнок від Тараса,
      від Остапенка, з Донбасу.

      "Їжачок з голка́ми в лісі,
      а всі інші звірі – лисі." –

      Цей малюнок від Дмитра,
      від Чужа́ із-за Дніпра.

      ~ 2005 р.

      "«У колисці мрій», с. 198"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. Кантата
      Семиокий,
      блаженний і неврівноважений знахар,
      що ворожить
      на гущі твоїх таємниць –
      тиждень.

      Понеділок.
      Зелене око.
      Глибоке
      занепокоєння матері
      з приводу мого тяжкого народження.
      Хлипають двері зеленої зали
      після відвідин святого Се́ргія.
      На оксамитовому ложі лі́та
      несамовита
      чи божевільна орґія
      земного немовляти.

      Вівторок.
      Друге зелене око,
      яблуком якого грається дитинча.
      Беззубе звіреня, спинаючись, утримує
      сконцентрований сік.
      По грудях стікає ні́якове молоко.
      Солодкі залишки несвідомого дитинства.
      Раннє снідання.

      Середа.
      Жовте око.
      Мозок, просякнутий словом, як сонцем.
      Лепетання дурниць істинних.
      Опеньки в пожухлому листі засмажились,
      бо схожі на загони паразитів довкола люлі.
      Праведна наїна́ перемагає.
      Рятівний сміх у любисткових купелях.


      Четвер.
      Червінне око.
      Кроки зрушили з місця Божі задатки.
      Хлопчик у космос піснями сигналить:
      є на Землі моє існування!
      Сутички літер гризуть олівець.
      Потяги ієроґліфів ламаних
      руку ведуть до евріки.
      Пік сонця.
      Грамота.

      П’ятниця.
      Каре око.
      Кінь чи людина – однаково –
      буває осідланим.
      Понеділкові пошуки серед снігів
      не щастям повняться.
      Виповнюється занепокоєння матері,
      неслухняний син до табу підкрадається.
      Яблуко ще раз падає на голову.
      Сонячні плями з’являються.
      Виявляються ознаки ґеніальності.
      Навіть у лютому був зимородок кмітливим.
      Сила силенна сил!
      Вершник.

      Субота.
      Сіре око.
      Волооке диво!
      На місці льоду – вода.
      На місці сонця – місяць.
      Сі́м’я вивержене
      занурює коріння
      у весняну захарусту.
      Росте практична формула життя.
      Дерево мудрості.
      Смерть мами обриває пуповину.
      Справжня любов до матері.
      Це непроціджене молоко на вустах обсохло.
      Це правда.

      Неділя.
      Напівголубе і напівчорне око.
      Смерть і воскресіння – весна.
      Свято і траур – весна.
      Уособлений мозок ося́тий – весна.
      Обгортаєте цупкими хламидами
      королів,
      щоб переховувався їхній прах
      поруч з юродивими.
      В день, коли роздвоїться Всесвіт
      на "до" і на "після",
      сива дитина замовкне,
      бо у освічених на все – одна відповідь:
      пора летіти.
      Це неділя допонеділкова,
      коли політ стає інстинктом,
      коли на землі́ майська квітка
      чорно-голубим мандражем майорить,
      і на вулиці виходить усе місто,
      щоб провести у останню путь
      свій вихідний.
      Сивий хлопчик – актор,
      що в неділю працює,
      кажуть, вмер.
      Ориґінал!
      Виняткова карма.

      Мій семиокий тиждень –
      щоденна заміна очей і
      зосереджена робота над винятковими
      кармами, –
      говорить в інтерв’ю
      з видатним західним журналістом
      невідомий східний знахар.

      29 жовтня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 69–71"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    321. That's right
      Я не маю про шо думать,
      люблю
      спать,
      ну, шо ти дасиш, шо?
      копійку, дві, п’ять?
      ну, уб’ю я час,
      ну, проп’ю…
      чого ти не спиш?
      я не маю про шо
      казать…
      під фунікулер потрапив кіт,
      ну,
      у пішохідний перехід
      потрапив я,
      квітами душу відвів,
      осінніх мух літом штук
      двадцять одну задавив,
      закопав парашута в лісі,
      чую: стук,
      упіймав за хвоста лиса,
      фарбованого у Франка,
      тиняюсь тепер
      від тинка до тинка,
      відтак я ото лисий,
      і не маю про шо думать,
      і не маю про шо
      казать,
      лиш спать
      люблю,
      ну, шо ти дасиш, шо?
      копійку, дві, п’ять?
      ну, уб’ю я час,
      ну, проп’ю…

      26–27 лютого 1992 р., Київ


      That's right – (англ.) правильно.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 68"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. На вулиці, під брамою базару…
      На вулиці, під брамою базару,
      соромлячись, у сутінках стоїш
      між продавців неясного товару
      і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

      Ти роздаєш по скляночці чорниці,
      з коробки ликової мовчки беручи, –
      на дні очей шуга́ють дикі птиці,
      давно приручені, як хустка на плечі.

      Ці рухи тихі лагідно лягають
      вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
      коли зітхаєш – птиці завмирають,
      коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

      У хащах диких ягоди збирала,
      за гроші мріяла продати сльози ці,
      але пташки, яких ти в лісі вкрала,
      склювали все в твоєму ґаманці.

      Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
      бо чуєш, як співає й кличе ліс,
      немов дочку, тебе – свою черницю;
      а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

      Але поважності тобі не вистачає,
      ти б кинула це місто і втікла.
      "Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
      бо навіть ягід спро́дать не змогла.

      На вулиці, під брамою базару,
      соромлячись, у сутінках стоїш
      між продавців неясного товару
      і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

      6 серпня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 97"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    323. Повз грім собак у кліть промчу…
      Повз грім собак у кліть промчу!
      Віддихаюсь у цій неволі.
      Я перед гонами прочув,
      я́к б’ють рушниці та пістолі.

      Померти у своїй дірі
      я не збирався анітрохи.
      Тому, мій враже, говоріть –
      хто́ з нас на паперті епохи?

      Я вискочив на тло світів,
      непередбачуваний завше!
      Я не загинути хотів
      повз грім людський у рай промчавши!

      Нехай я звір, яких нема!
      Нехай ці вельми гострі ікла
      мені належали дарма,
      до них моя істота звикла…

      То ж не коріть своїх собак
      за те, що в них маленькі зуби.
      Ви, вбивці, виховали смак –
      до страти вишукано грубий.

      12 лютого 1999 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 175"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. Штучні анґели
      По два крила́ вмонтовано у спину.
      По німбу вбито в голову цвяха́ми.
      Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
      І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

      Читав про Бога, вірував в ікони.
      Спостерігав затемнення кохання.
      І все прощав, законне й незаконне.
      І німб чіпляв на вбожество останнє.

      Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
      Але тепер, загнавши звіра в кліття,
      я сам – трагедія, спресована у вічність,
      на бе́резі нового лихоліття!

      Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
      хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…

      14 червня 2006 р., Київ


      "«Усім тобі завдячую, Любове…», стор. 203"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    325. Народу 30-х – 70-х років
      Йому на голову – лавровий німб,
      на ноги – кайдани,
      а в руки – серп і молот…
      Ще й наказали: "Йди за ним!"

      То й він, окрилений від то́го "оптимізму",
      поповз собі,
      на місці стоячи,
      повз культ і голод,
      Ге-ен –
      "До комунізму!"…

      11 листопада 1988 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 16"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    326. Ти кажеш по правді своїй…
      Ти кажеш по правді своїй,
      що спочатку
      сповзала потоками лави
      з початку,
      а тепер вона каменем стала
      і стала Говерлою.

      І винен тепер я, що правда твоя –
      непорушна,
      і маю тепер я обходити все, –
      що ти кажеш по правді своїй,
      і набираю я в рота води, скільки треба,
      аби затонув корабель язика мого,
      і не ковтаю, бо проковтну…

      Ви, ті, хто читаєте казку цю,
      сказали б, що я у полоні?
      Але ваша правда – по правді своїй.
      Тоді б ви сказали, що я на волі?
      Але по своїй правді – правда ваша.

      Це крики на кухні,
      де їжа готується
      і місце для неї;
      і не казатиму більше нічого туди,
      де усе на десерт,
      де мого невеличка краплина
      ні в які канони не лізе.

      9 серпня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 126"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. Джаз
      Руки.
      Мої руки.
      Підйомні крани
      душевного стану.
      Задушевного тану
      кремезні залізяки.
      Упродовж обопільного танку
      анґелів і супостатів –
      індійські сурдознаки.
      Зможуть розштовхати
      секунди?
      Виміри секунд.

      Як вчасно ти стоїш біля
      піднесених.
      Як часто ти можеш,
      але не стаєш
      улесливим.
      Ти полюєш
      секунди.
      Виміри секунд.

      Лінія життя найпростіша.
      Любиш ти когось чи ненавидиш
      у перснях чи в колодках
      ідеш чи падаєш?
      Згорю на язику твоєму
      чи стулю вуста твої зубами?

      Тільки не гребуй
      і не погребуй тим
      вінком (хай віником)
      до ніг принесеним.

      Щоки горять.
      А руки тримають
      сором,
      а губи тремтять –
      а губи тремтять –
      багатооральним хором.
      Немає риси для тебе,
      яка підходить.
      Ну,
      червоній, тореадоре,
      і бенґальськими руками
      тягни поперед мене
      своє червоне!

      Стою на голові.
      Проклинаю неміч
      принципового.
      На́йми мої примусові
      сторонню любов обслуговують.
      Руками.

      Хіт-парад найпопулярніших вуст
      мій ворог влаштовує.
      Чи можна доземніше кланятись вам,
      колись білоруким жінкам
      з уже розпатяканими
      губами?
      Так після танцю я
      впав у свою
      деґрадацію.

      Наперелийте з пригорщі часу
      світлих симптомів джазу.
      Хай допоможе хтось
      руками по клавішах струн.
      Хай допоможе хтось
      хоч деякі варіації.

      14 січня 1994 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 67–69"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. Перед тим, як піти у відпустку…
      Перед тим, як піти у відпустку,
      весь мій мозок нагадує пустку.
      Стіни потріскані.
      Посередині миска.
      Перевернута невісткою.
      Продавлена мо́зковою кісткою.

      Всі думки розпливлись по підлозі,
      під якою живіт у берлозі.
      Висихають думки.
      Досипає душа,
      непідживлена розумом вищим.
      Нижче серце в облозі – ша!
      Ша, серце в облозі свище.

      Може, причину шукати
      у сім’яних канатах?
      На сім’яних канатах
      повісився сенс сексу,
      він же майбутній тато,
      він же сподвижник прогресу.
      Після стресу
      прийнявши ванну
      і компрес,
      він повис і не воскрес.

      Відтак, мої ноги давно б теліпались,
      але ж у них сила ще певна зосталась.
      Коли я кажу, що сам себе відпускаю,
      ноги не йдуть у відпустку!
      вони тримають мою пустку,
      вони жевріють мій живіт,
      між них пашить еротичний цвіт,
      ані до лікаря, ані до ката
      вони не спішать, бо не знають дороги…

      Десь була голова дурнувата, –
      раз усе перейшло з голови та й на ноги.

      12 травня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 126"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. Та ж сама історія…
      Та ж сама історія:
      знову на морі я.
      Ганяю за крабом і падаю в воду,
      на́ сміх народу!

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 263"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. Май 13
      Май тринадцяте.
      Біда не від того числа!
      Ми ж посвячені в братці.
      Я ж сестра. Я ж змогла.

      І з твоєю душею
      я поруч зляглась,
      дорожу дорожею
      й на щось і на нась!

      Це тепло недотепле
      я в ноги беру
      і бужу поміж снів
      у свою дорожу.

      І не ві́рші це зовсім,
      а дерева вздовж шлях.
      Май тринадцяте зросте
      упо́вні в нулях!

      9 грудня 2009 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 36"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    331. Прощання з весною
      Це була весна.
      Це в її орґа́н
      поринали ми
      кожен Божий день,
      кожну нашу ніч
      Всесвіт відморгав
      зоряним вінком
      неземних пісень.
      То була весна
      щирої жаги,
      дзвони молитов
      на вечірнім тлі,
      макового сну,
      коли всі боги
      дарували нам
      ранки золоті.
      То була весна
      одної тебе,
      одної тебе
      у моїх очах.
      Ти мені цвіла
      осяйним вогнем
      золотавих кіс,
      щоб я не прочах.
      У полоні мрій,
      в екстазі душі
      я бажав, палав,
      я тобою жив!
      З твоїх ніжних вуст
      злизував нектар,
      милував тебе,
      білі груди пив.
      Я тобою жив…
      себе рятував
      від шалених днів,
      од пустих розмов…
      Але дзвін оглух.
      Але цвіт опав.
      Відійшла весна,
      відійшла любов,
      відійшла і ти…
      А за ким вина?
      Ти, як пташка та,
      далі полетиш.
      А зі мною ніч,
      вчорашня весна…
      Де ти?! Повернись!
      Ти ж мені болиш…

      27–30 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 152"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    332. Дубчик
      Ріс у лузі довгий дубчик.
      Мав ще довші хвіст і чубчик.

      Тільки хто його ламає –
      той по попі гарно має!

      18 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 265"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    333. Розбавляється барва бірюзова…
      Розбавляється барва бірюзова
      амадеусовим сонячним рондо.
      Блаженна музика біла.
      Біла, як світ.

      Тут кожна пауза –
      птах на моєму плечі.
      Птах білий,
      що довго дивиться на сонце.
      І не сліпне.

      Злети,
      хай буде музика біла.
      Біла, як світ.

      Як бузку наламаю
      білого.
      І запахи розбавляються, як небо
      амадеусовим сонячним рондо.

      О! О! О! Букет – мов скрипковий оркестр!
      Кожну квіточку відщипну,
      мов од струни ноту.

      Злети,
      хай буде музика біла!
      Біла, як світ!

      14–15 березня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    334. Базарний день
      Голосили всі коти
      від такої красоти.
      Травень пахне п’янким безом.
      Сонце ріжеться, мов лезом.
      В зоопарку крокодили
      навіть яйця почавили.
      А на березі Дніпра
      скаче гола дітвора́,
      ніби там пасе акула
      чи п’яни́ця вже втонула.
      Бо на Житньому базарі
      продається все у па́рі.
      Двоє літрів з двох годин,
      а по гро́шах – за один.

      18 серпня 2001 р., Богдани́







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    335. Кигичеш, чайко…
      Кигичеш, чайко.
      Годі! Годі! Годі!!
      Ти висиділа зойки із яєць.
      Безплідна ти.
      Над морем при погоді
      жонґлюєш бумерангами сердець
      тих одиноких слухачів прибою,
      хто йде до моря виключно на смерть.
      Кигичеш, чайко,
      щоб мені з тобою
      хотілось проклясти обридну твердь.

      26 жовтня 1994 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 148"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    336. Хоча би вітер віяв…
      Хоча би вітер віяв
      та прогнав
      мене одсіль,
      билину степовую,
      попри куди,
      аби не рідний край
      та і не рай,
      бо й там не заживу я.
      Не заживе мені тота запекла кров
      дітей Украйни, вбитих за нізащо,
      скалічених незлічених підков
      обдурених
      заморених
      трудящих.
      На їх колінах – вічні мозолі,
      дірявих душ каміння не задушить.
      На ковбасу міняють москалі
      священне
      відвойоване
      грядуще.
      Козацьку мову терен сповива:
      посів вершечок гад,
      тримає пута.
      Відшепелявить правильні слова,
      а далі – по землі пливе отрута.
      Отак воно спокон усіх віків
      на Україні панувать не гадкі.
      Робучий віл, забутий, наче скіф,
      чи лишиться про тебе добра згадка?
      Коли ти сам обрав собі ярмо,
      а жити хочеш у пречистім полі,
      коли іудам доручив кермо
      своєї долі – вічної неволі!
      Чого мовчиш?
      Кричи за небо й хліб!
      Бо заберуть,
      бо не дадуть –
      віддячать.
      Бо заженуть, як на́зиму у хлів,
      а там весни і сонця не побачить.
      Народе мій, сміється з тебе світ,
      коли танцюєш і співаєш – плаче…
      А Боже праведний!
      Ще скільки літ і бід
      нас "адурачют" ?!

      7 серпня 1990 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 69–70"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    337. Який веселий світ…
      Який веселий світ.
      А світ веселий.
      І тільки в цьому світі
      можна здохнуть
      від сміху,
      так і не бачивши нічого
      сумнішого
      від цього
      сміху.
      Прості слова, як пень.
      Їх зрозуміє кожний
      пень.
      Коли ідеш Хрещатиком
      і плачеш –
      то є губити що.
      І знов ідеш Лук’янівкою,
      плачеш –
      знов є губити що.
      Ідеш у дім,
      в поштову скриньку зазираєш
      і плачеш –
      ну, загубив, і є губити що.
      У холодильник дивишся,
      у телевізор,
      у очі рідних і близьких людей –
      немає,
      нуль.
      І світ веселий!
      Бо все, що тільки можна –
      загубив,
      украли
      чи пропили,
      або немає.
      І тільки
      ха - ха - ха
      та ги - ги - ги
      з грудей, потрісканих од сміху,
      маю.

      1 липня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 140"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    338. Відцвітуть і ці сади…
      Відцвітуть і ці сади…
      облетять квіти,
      пелюстками по воді
      попливуть в літо…

      Попали мої листи,
      пороби золою –
      моє серце відпусти
      услід за весною.

      Гірш не стане тим садам,
      яблуками всипаним,
      якщо нас не буде там
      з весняними квітами…

      16 квітня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 44"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    339. Сплю в пелюстці екзотичній…
      Сплю в пелюстці екзотичній
      на вишневім долі.
      Сняться бджоли хаотичні,
      п’ють нектар у полі.
      Сняться блискавки весняні
      і вода висока.
      То берези полотняні
      постікали соком.
      В абрикосову пелюстку
      ти з дощем упала
      і в сльозах – циганську хустку,
      мов дитя, купала.
      Якби ля́гла та й заснула,
      чо́вни б наші стрілись.
      Тільки й бачив, – промайнула,
      десь між хвиль поділась.
      Скрізь пливуть, пливуть пелюстки
      гарні, та порожні.
      Хто без сліз, а хто без хустки…
      прокидаюсь – можна.

      6 березня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 85"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    340. Поламали бузок над криницею…
      Поламали бузок над криницею,
      обпатрошили – ані квіточки!..
      Тин повалено, знято хвірточку
      і зчаровано в ніч білолицюю.

      Білолицюю, ще дівицею,
      заворожено, ще й одурено –
      городським ото зшури-мурено
      під криницею, за криницею…

      20–21 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 50"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    341. Про́ща
      Уко́тре я прощу́ тобі таке?
      А слово в тебе, звісно, не тривке.
      А пісня довгоспівана, стара.
      А зрада, вже й не зрада, а мара́.

      Маґніт, який тримає нас обох, –
      лише в моїх руках, але не Бог.
      Навіщо турбуватися Йому,
      якщо комусь так хочеться в тюрму.

      Тому сьогодні крапку ставлю я.
      Нехай тебе терпітиме земля.
      Нехай тебе прощатиме Господь.
      А я зникаю геть, ні в кров, ні в плоть!

      14 серпня 2001 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    342. Чий сон не мине
      Знову ніч пропливу
      і до ранку причалю
      на Великім Ковші
      з перекинутим дном.
      Знову в синій полин
      з гіркотою й печаллю
      побреду і впаду
      переповнений сном.

      Хай наснить лиш вона
      і ніколи нічого,
      й золотий горизонт
      переріже мене,
      молодого вдівця
      від роси голубого,
      від утрати сліпого,
      чий сон не мине.

      10 грудня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 69"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    343. Разлоґаліще
      У ногах – незабудки.
      У голові – глисти.
      У вухах – "Купаться!!!"
      і море блукає і му́кає.
      У грудях – кефір, сир, сироватка, соплі.
      Живіт похмільний синдром розпирає
      обвугленою пусткою
      з єдиним вікном у пупі́.
      У зубах – цілий світ
      зав’яз
      задньою своєю півкулею.
      Кулею, кулею, кулею ….. –
      Луна на кінці кінця.
      Роса на кінці кінця,
      до якого прилипла весна
      роєм бджіл,
      візерунком метеликів
      і кількомастими трутнями
      в шлемах на танках
      з любов’ю в очах.
      Разлоґаліще руки зробили –
      розірвали тілесну субстанцію
      і скорили, впокорили і прирекли
      на розчленованість пальцями
      силу.

      25 квітня 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 111"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    344. ЩÓ
      Я спершу зрозумів,
      що я пишу для себе —
      і вперше врозумів
      ЩÓ я пишу для себе.

      У віршах через щось
      виблискує: – А ЩÓ?!!
      Чогось питаю ось:
      навіщо все ніщо?

      29 квітня 2003 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 203"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    345. Жасмин
      Еміле-Еміле,
      потрощені хвилі
      в одне твоє око вмерзають,
      а з іншого море –
      зелено-прозоре,
      де хитро інтриги гасають.
      Ти голий шантаж.
      Ти брехлива комета.
      Однаково,
      зіткнень не буде.
      Малюєш міраж,
      де одна сигарета
      в диму твій Содом розбудує.
      Не треба хворобу свою вихваляти, –
      помилуй себе
      і дитину,
      що знати
      хотіла б,
      а не проклинати;
      що звати
      любила б
      не катом,
      а татом,
      що
      вже
      не боїться
      себе
      дозволяти
      під запах жасми́ну
      дурити невпинно!

      7 грудня 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 108"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    346. Екскурсія
      Каштани цвіли. Шаленіло життя.
      По вулиці мчав вітруган.
      Ти вперше на ноги поставив дитя,
      а я йому нишком моргав.

      Ми йшли у музей – експонати живі,
      ми дружно дивилися – на…
      Церкви́ калатали стодзвін-передзвін
      про те, що …… весна.

      Здавалося, хтось дуже любить людей,
      бо звідки цей повний вдих? –
      у грудях, мов сонце заходить у день,
      потоки мотивів нових!..

      14 травня 1993 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    347. Дощ цілує нам кінчики пальців
      Прийди, в мій дім старий постукай,
      спочинок дай душі.
      Стає нестерпною розлука,
      коли ідуть дощі.

      Приспів:

      Є тут у мене тобі сюрприз:
      серце, що тоне в шаленому танці,
      руки – назустріч і крок – на карниз.
      Хай дощ цілує нам кінчики пальців.

      Дощ цілує нам кінчики пальців,
      дощ цілує нам кінчики пальців,
      дощ цілує нам кінчики пальців,
      дощ…


      Вночі тут затишно і тепло,
      тут ще живе любов.
      Все, що, здавалося, померло,
      назви коханням знов.

      Приспів.

      Нехай погасне мокре місто
      в далекій суєті.
      Хай серце молотом іскристим
      проб’є по темноті.

      Я був веселим – став монахом
      твоїх сумних очей.
      Твій поцілунок повен страху,
      бо ти хотіла б ще.

      Приспів.

      1, 15 листопада 1995 р., Київ


      ""Матіоловий сон", стор. 119"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    348. У чорному тілі тримали тебе…
      У чорному тілі тримали тебе,
      тобою тебе обзивали на "бе",
      глумилося кожне, знущались гуртом
      і гнали з очей хто бичем, хто хлистом.
      Тебе зачиняли на день і на ні́ч
      у чорні хліви за якийсь могарич.
      Тебе проклинали не знано за що́
      і били й кричали: "Давайтє їщо!"
      А ти ж їм служила і плуга тягла́,
      а ти ж не одне їм лоша привела.
      Було і в неділю, було і в свята́
      тебе проганяли крізь села й міста.
      Було й простої́ш без вівса, без води,
      бо в п’яних лобах не добродять меди.
      А плата – попруга, а відповідь – сміх,
      і сили немає, і валишся з ніг…
      Учора у трави тебе завели,
      водиці студеної раптом дали.
      Ти ве́сну вдихнула – та пізно було…
      У маї, коли все так густо цвіло.

      27 липня 2001 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    349. Мелодія жалю
      Усе мені не так…
      Без тебе білий світ
      немилосердно серце крає.
      В мелодіях жалю
      рожевий медоцвіт
      мене довкола себе обертає.
      В мелодіях жалю,
      безмовного до сліз…
      Хоч маєш серце в золотій оправі –
      в очах твоїх
      на скрипці грає біс,
      нема там вірності,
      її украв він.

      Все! Все мені не так!
      І голос твій – не твій
      такі чужі пісні співає:
      "Весна – мара.
      Любові не буває.
      Весна – мара любові…"
      Я не знаю
      навіщо я, коли цей голос – твій?!
      Навіщо я..,
      коли тебе немає…

      Усе мені не так…
      Без тебе білий світ
      немилосердно серце крає.
      В мелодіях жалю
      весняний дивоцвіт
      так болісно красиво опадає...
      Німі між нами дні.
      І я мовчу услід:
      "Побач мене, зігрій!
      У тебе ж тепле серце.
      Прийми мене у свій
      немилостивий світ!.."
      Але у відповідь –
      безбожно грім сміється,
      рве струни блискавиць,
      дощем плюється…
      Осатанілий гнів!..

      11 березня 1989 р., 27 березня 1990 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 47"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    350. День ударив у вікна…
      День ударив у вікна, мов ядерний спа́лах.
      Сонце виросло міцно, як атомний гриб.
      Ще в поко́ях моїх ніч натомлена спала
      і священне безбарв’я ковтало понурених риб.

      Щастям-долею ще, мов дощем, заливало
      те вчорашнє натхнення мій кволенький сон.
      Ти комп’ютер закинула – і вишивала
      в українській хатині французький шансон.

      Колоритне звикання – і вигідна ничка,
      і накинутий міст у мою доброту.
      Ранок жаром горів, як безсовісне личко,
      пропоноване сонцем сліпому кроту.

      Не куплюся ні за́ що тобі яскраві́шій.
      Затулюся фраґментом найвіщого сну.
      Золотаво осяй мене в ма́ревній ніші –
      і достатньо, щоб зовсім проспати весну.

      5 вересня 2003 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 113"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    351. Хай птаство виспіває мій затятий голос…
      Хай птаство виспіває мій затятий голос,
      хай молода весна змалює мій екстаз,
      хай ти далека, як південний полюс,
      удариш сонцем, як у мідний таз.

      Хай я дзвенітиму, мов джміль навколо мальви,
      невже я ніч не солоно проспав?
      Хай ті, для кого був я завжди зайвим,
      трамбують свій засніжений анклав.

      Я хочу так, моя – висока міра.
      Адже в моїх долонях є дитя.
      Повз кожен перст його прозора шкіра
      освітлює отцеві майбуття.

      2 травня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 155"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    352. Бачте, сьогодні – війна…
      Бачте, сьогодні – війна.
      Клята!
      Мала б мене вона
      мати.
      Але я загинув
      ще в сорок п’ятому.
      Майже в Берліні,
      на Ад./Гітлерові розіп’я́тому.
      І сьогодні, внуче,
      накручуй онучі,
      у чоботи встромляйся,
      обороняйся!
      Шеренги
      потрібні не для зрівнялівщини –
      для єдності духу,
      чуття плеча,
      розуміння спадщини!
      Модним стане воювати?
      А гинути?
      Хочеш завтра мати?
      То захисти Україну ти!

      22 червня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 44"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    353. Я палко вірю у твою невинність…
      Я палко вірю у твою невинність,
      твою весну вишневу цнотоцвіту.
      Твою хитку природу я, мов вітер,
      прощу і пропущу в тріпотну плинність.

      Пливи зі мною, у мені і з нами,
      тримай шаленство за волосся й одяг.
      Лиш встигни вчасно виголосить – годі!!
      мені, хто вже не чує під ногами.

      І я спиню, і спину заламаю
      перед тобою, праведносте вірна.
      Легким, досяжним стану і покірним
      і переймусь твоїм благим розмаєм.

      Зажди мене тоді, щоб я не вмер,
      бо я ж лише у сумнівах живію.
      У мить таку я лиш любити вмію,
      любити, щоб не вірити тепер.

      12 травня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 61"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    354. Прононс 4
      Я висуваю попередні припущення.

      Ти – латинянин.
      Твій вид воластий
      з наморщеним чолом –
      середньовічний склеп,
      де кістяки пильнують рештки жаху,
      відкинувшись на спинки трун.
      Твої слова – проснулі вурдалаки,
      чиїм нахрапом думка деґрадує.
      Твій мозок – випарник для гною,
      а гній з тих місць,
      звідкуди їде гість
      ланами на ландо ... до тебе;
      через аркади світових кордонів,
      без талера чи лана у кишені,
      без ліри чи юаня на умі...
      Бебех! І от він тут,
      або давно вона...

      Загавкали собаки у дворі,
      рекомендуючи її таку особу.

      "Приїхала полемістка з Тернопільщини,
      мадам,
      хто зіставляє попередні допущення
      на основі латинських поговірок,
      нерозлучена
      пані Репачо́к!"

      Теза перша.
      (сівши за інкрустований бронзою стіл):
      "Це подача допомоги. Мене вимусили."

      Відповідь була:
      "Спасибі, що дозволено мені, а не бику."

      Вона швидко призвичаюється
      до латинського способу життя.
      Заходиться прибирати у вітальні,
      застеляє меблі вишиванками,
      готує теплі напої
      і, крапнувши чаєм на скатерку,
      знову сідає до столу,
      і починає чемно вивчати мертві очі
      латинянина.

      Теза друга
      (вивчаючи мертві очі латинянина):
      "У череді серед товару трапляються
      й бики,
      але ж корів там більшість".

      Відповідь була:
      "Ваш сміх – це дяка Богу.
      І дяка Богу, що корів там більшість."

      Вона сиділа і мугикала під ніс
      історію про те,
      які глейкі ґрунти на Батьківщині...

      Він стримував свої страшні інстинкти.

      Теза третя
      (дійшовши до питання
      людської вірності
      під кутом зору
      служби у військових лавах):
      "Яким шляхом її виховувати?
      Від українського фольклору –
      до методичних вказівок".

      Відповідь була:
      "Ви приїхали сюди шахраювати?"

      Вона ... заплакала,
      вона поклала руки собі на вдих,
      собі на полотняний одяг, на колінця –
      і розідрала знизу догори
      скаженим смиком
      вишиту сорочку.
      Вона заплакала.

      Він стримував свої
      страшні інстинкти.

      Теза четверта (крізь сльози):
      "Я є на службі противідомих сил.
      Я йду крізь терміни.
      Я сором України.
      Середньовіччя – відповідний час
      для злочинів відсталої натури.
      Коли така полеміка дратує вас, –
      підіть в ХХ-ий вік на Україну
      і дочекайтеся мого відходу звідти,
      моєї смерті, невідомої для інших,
      і викликаної відомо чим –
      думками –,
      які ще там,
      серед постійної війни,
      серед звірин,
      шукали близькість з вами...
      Як я лежатиму на лаві мертва –
      лягайте поруч..."

      Відповідь була.

      Але, латинянине,
      ти її не скажеш,
      бо я мовчатиму,
      а ти вже цілував...

      P.S. Як хочеш бути
      нерозлучна з нами –
      мов мови наші дві
      вмирають ра́зом –
      не руш і ти
      повідану
      латинь.

      21–22 грудня 1993 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 17–19"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    355. Мой дом
      Мой дом для Вас всегда открыт.
      Он ждёт с надеждой.
      В нём Ваша музыка парит
      и Ваша нежность.

      Ваш чистый образ бережёт
      зеркал мерцанье.
      Идут часы, а дом всё ждёт
      им в отрицанье.

      Припев:

      Мой дом. Старый дом.
      Подолгу гостили Вы в нём.
      Мой дом. Добрый дом.
      Окажет Вам теплый приём.

      Мой дом. Дом с трубой.
      Завидя Вас, громко трубит.
      Мой дом за собой
      остаток любви сохранит.


      Бушует за окном пурга.
      Трещат морозы.
      А в этом доме никогда
      не вянут розы.

      Согрет он памятью о Вас
      такой большою.
      Он был и будет каждый час
      моей душою.

      Припев.

      14 августа 1997, Богданы́

      ""Озеро моей мечты", с. 9"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    356. Покарання Господнє 2
      Не без того, щоб любити,
      ще не був, так будеш битий,
      Бо в останній день кохання
      за зітханням – йде прохання…
      "Боже-Боже, поможи-но –
      забери мою дружину…
      Не її – так хоч мене.
      Все одно життя майне,
      мов сірник, згорить одразу,
      в бійках, сварках та обра́зах.
      Все одно, Всевишній Боже,
      серце розцвісти не гоже,
      очі, мов порожні доти,
      руки, мляві до роботи,
      бач, лише Тебе люблю.
      Збав! Бо вб’ю її ще – вб’ю!.."

      І карає Господь Бог –
      залишає їх удвох.

      10 листопада 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 278"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    357. Покарання Господнє 1
      Не без того, щоб грішити,
      ти живеш і будеш жити.
      Хай у тих, чиї пороки,
      ти береш-береш уроки.
      Хай за те, що хтось підхопить –
      людство галасу наробить.
      Стане душ твоїх багато.
      Стане гріх, і стане свято.
      Адже всі до болю схожі –
      там, де слава, там і гроші.
      Суєта породить хаос,
      людство, яко збірний фалос,
      пробиватиме святині
      повсякчасно, прісно й нині.
      Але взавтра – не без того –
      більший пеніс стане Богу.
      Гріх, як грім, за ним – полуда, –
      дасть Ісус, Аллах та Будда.

      9–10 листопада 1996 р., Київ



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    358. Боже наш! *
      Боже наш!
      Не гнівайся – а змилуйся!
      Боже наш!
      Ми всі – перед Тобою!
      Боже наш!
      Нам небеса відкрилися –
      Любов’ю
      в молитвах – молитвах цих
      від очей Твоїх!

      Боже наш!
      Усе – з Твоєї милості!
      Боже наш!
      Ми – Твій довічний витвір!
      Боже наш!
      Навчи нас терпеливості
      в молитвах
      пречистих-пречистих цих
      до очей Твоїх
      святих!

      Ніхто не знищить віри нашої –
      Христової –
      в якій душа до раю входить!
      Ніхто не змінить правди старшої,
      що лине з Біблії,
      із Книги Книг!

      Слово –
      від Бога
      у Бозі
      світить нам!
      Нам!
      О, Боже наш!
      Ти віру для життя
      вручив!

      З повних чаш
      покірних православних душ,
      Боже наш,
      хай сві́тлиться ця вдячність!
      Боже наш!
      Зневіри гору з місця зруш!
      Вбий заздрість!
      Дай радість!
      Дай радість!
      Дай радість!

      Боже наш!
      Наставнику Великий наш!
      Будь славен!
      Будь славен!
      Слався, Боже наш!

      Боже наш!
      Зрадій за нас – і змилуйся,
      Боже наш,
      у день Страшного Суду!
      Боже наш!
      Володарю Небесний наш!!!

      Боже наш!!!
      Боже наш!!
      Боже наш!

      3 вересня 1999 р., Київ

      ____________________________________________
      * ІІІ частина духовної кантати "Православний час"


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 159–160."

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    359. Дай чисту віру! *
      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи!
      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи!
      дай!

      Бог наш по крихті з хаосу ночі
      світло і світ цей створив.
      З кожного тіла вогник душі
      зорів.

      Царства земного вічний неспокій
      скоєний тільки людьми.
      То у гордині, то у зневірі
      ми.

      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи!
      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи!
      дай!

      Світлі собори дивляться в небо –
      молять прощення для нас.
      Хай в наших дітях
      б’є православний час!

      Хай їм живеться з Богом і миром!
      Сили їм, Господи, дай!
      Може, колись на землю цю зійде
      рай!

      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи!
      Дай чисту віру
      грішному миру,
      Господи,
      дай!

      22 серпня 1999 р., Київ

      __________________________________________
      * ІІ частина духовної кантати "Православний час"


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 158–159."

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    360. Православний час *
      Православний час
      править при свічах –
      і Господь над ним.
      Православний час
      зустрічає нас
      Словом праведним.

      Божий Заповіт
      у чужій душі зрости,
      кожну заповідь
      і я, і ти
      пронесімо в світ
      православним шляхом цим
      святим.

      Православний час
      проводжає нас
      Словом праведним.
      Православний час
      служить при свічах,
      лиш Господь над ним.

      Тисячі церков
      заспівали в дзвони знов.
      Це прийшла до нас
      Його Любов.
      Не чіпай меча
      в православний добрий час
      святий.

      За нами – Віфлеєм
      і зорі Візантії,
      і довгі війни й унії –
      і все це бачить Бог.

      Православний час –
      у живих очах
      золотих ікон.
      Православний час
      хрест кладе на нас,
      бо Єдин Закон.

      Тисячі церков
      заспівали в дзвони знов.
      Це прийшла до нас
      Його Любов.
      І відкрив нам слух
      православний чесний Дух
      Святий.

      Православний час
      нині сяє в нас
      Cловом праведним.
      Православний час
      звів іконостас,
      наш Господь над ним!

      Тисячі церков
      сповістили в дзвони знов
      час Його Любові,
      час Любові,
      час Любові…
      Вже Любові – Час!..

      Православний час.
      Православний час.
      Православний час.

      1 липня 1999 р., Київ

      ___________________________________________
      * І частина духовної кантати "Православний час"
      (перша назва кантати – "Майбутньому")

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 157–158."

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    361. Про що мій лист тобі говорить?
      До тебе шлю п’янкі привіти
      з найкращих наших слів,
      горну в конверт вербові віти
      і запах стиглих слив.

      Збираю роси з материнки,
      несу з айви нектар:
      і от, між кожної сторінки –
      мого бажання шарм.

      Про що мій лист тобі говорить,
      коли мене нема,
      коли в очах твоїх прозорих
      уже давно зима?

      Про що мій лист тобі розкаже
      і перекаже знов –
      нехай любов моя не та вже,
      бо більша за любов.

      Коли весна розбудить небо
      пересічним дощем,
      відчую я в тобі потребу,
      відчую гострий щем.

      Це серце шле п’янкі привіти –
      вже самота́ не та,
      я надішлю весня́ні квіти
      і но́вого листа.

      Про що мій лист тобі говорить,
      коли мене нема,
      коли в очах твоїх прозорих
      уже давно зима?

      Про що мій лист тобі розкаже
      і перекаже знов –
      нехай любов моя не та вже,
      бо більша за любов.

      12 серпня 1995 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 100"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    362. Тост
      Ото ідеш, а навкруги – весна,
      нова, пахуча і різнокольорова…
      Я сам себе сьогодні не впізнав –
      по жилах кров вирує оркестрово!

      І я носій – її бокал.
      І сонце не помре від жовтої гарячки,
      воно тривожить світ на одчайний вокал –
      на все живе напала нетерплячка.

      Розбігались коти на лоскіт хромосом,
      надулись голуби, медують абрикоси,
      товстішають томи зелених аксіом,
      а в лимонаді тонуть перші оси…

      І хочеш втнути щось в кінці кінців,
      щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
      щоб Фіґаро у чорта в кулаці
      на тому світі легенько гикнулось.

      Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
      серед людей, трамваїв і мелодій,
      в портретах перехожих оживеш
      чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

      Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
      Уже позаду зимні інциденти.
      Я не боюся випити до дна.
      Моїй весні – мої аплодисменти!

      13 квітня 1989 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 55"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    363. Поквапся на сповідь…
      Поквапся на сповідь.
      Бо в мандри Христові
      гріхи не попустять тебе.
      Додай до любові
      слова, вже готові
      здійснитися тут і тепер.

      Візьми свого друга
      за жінку і брата,
      віддай йому батьківський дім.
      Хай вірності туга
      й жертовності свято
      вас близять у сході твоїм.

      Не край за нечесність
      кохану родину –
      карайся за вибір тяжки́й.
      Ти йдеш на воскреслість?
      Ти йдеш до загину!,
      не знаючи, хто́ ти такий…

      9 вересня 1999 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 156"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    364. Засмаглі сосни сохнуть…
      Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
      Від спеки вицвілий пісок.
      Їх обсипає сном глибоким
      і пропікає до кісток.

      Нестерпна спека, а над нею,
      мов божевільні чи святі,
      так легковажно над землею
      лежать розстріляні хмарки.

      Полісся, що з тобою стало?!
      Стара чорнобильська земля…
      Яка війна тобі здаля
      цей смертний вирок надіслала?
      Яка війна?.. Яка війна
      мене від тебе відірвала?

      Твої джерела і криниці
      від сонця й спраги не спасуть,
      бо не жива у них водиця, –
      позабували їхню суть…

      Там, де сумують хати білі,
      й сади бур’яном поросли –
      гуляють коні здичавілі,
      блукають злякані бусли…

      Полісся, що з тобою стало?!
      Стара чорнобильська земля…
      Яка війна тобі здаля
      цей смертний вирок надіслала?
      Яка війна?.. Яка війна
      мене від тебе одірвала?..

      31 жовтня 1988 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 38"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    365. Ставицькому
      Не встиг Ти цей день зачепити
      прожогим жестом, сценкою з життя.
      До забуття погорджене знаття
      не в стані Твої навички вхопити.

      То друзі Твоєї кончини,
      невинні – зовні, внутрішньо – праві.
      Є легковажна фраза "се ля ві",
      з якої висновків, їй-Богу, до причини…

      Спинилося стомлене серце,
      геть зникли нерви, ясно мозок згас.
      Але, насправді, смерть – то тільки час,
      який лише для нас тече й не рветься.

      У вічності, Вчителю, нині
      Тобі видніше, чи життя – театр
      і чи театру присвятити варт
      усе життя, як нені чи дитині.

      За колом малим і великим
      Твоя увага, більша, ніж любов,
      переглядає наші ролі знов
      тим про́зиром живим, багатоликим.

      Хай пам’ятним словом для Тебе
      слугує короте́нький епізод,
      коли Твій учень після всіх гризот
      іде на сцену, бо веде потреба.

      Хай пізно, хай прі́сно – він "мушу", –
      і поринає в таїнство старе.
      Лише актор на щоглі сцени вмре,
      підкинувши до неба грішну душу!..

      Прощай..!..

      27 серпня 2003 р., Богдани́


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 32"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    366. Чорнобильські сомнамбули
      Ніхто нічого ще не знав
      ні сном - ні духом
      про те, що дехто вже сконав.
      Земля їм пухом.

      Ми йшли на зоряний парад
      Хрещатим Яром,
      несли червоний транспарант.
      Собі ж на кару.

      Дурна отара чи табун
      з розв’язки казки.
      Не Перемоги День то був,
      а День Поразки!

      Палав багряний рубікон
      серед опали.
      Радянський зраджував закон,
      а люди – спали.

      Та враз прокинулись! Віват!
      Ось Незалежність!
      А лиши́вся Бюрократ!
      От, обережність!

      Чим старший чин, чим вищий ранґ –
      тим зрада вища!
      Радіоактивний бумеранґ
      ще ближче свище.

      Хоч офіційно, на словах,
      "пожежа згасла" –
      під бутафорський саркофаґ
      підлито масла.

      Для можновладця – час майнув,
      мов листя з вільхи –
      він потерпілих обманув,
      забравши пільги.

      Щороку довшають ряди
      на кладовищах.
      Байдужа влада до біди
      доб’є, донищить!

      Сумні сомнамбули повзуть
      по коридорах,
      роками витяги несуть
      про тяжкохворих.

      А що ж герої? Взагалі:
      вони ж – "халява"!
      Їх, мов немає на землі.
      Яка їм "Слава!"?

      А як згадати, скільки душ
      потруїв атом!?
      І скільки їх тягло той гуж,
      лише сказати!?

      А хто пішов у лабіринт,
      як слід не взувся,
      накинув щось – і до сих пір
      не повернувся!.?

      Чи радіація у них
      імен питала?
      Вона пронизувала всіх
      і всіх ковтала!

      Хіба герої не вони,
      хіба чужинці?
      Вони – народові сини
      і Українці!

      А брита зграя розбишак
      на іномарках
      та їхній вибраний вожак –
      лише припарка.

      Тому, шукаючи людей,
      які в законі,
      ми не знаходимо ніде
      закону в зоні…

      Десь на отруєній землі
      стоять оселі,
      в які вертає звідусіль
      тьма самоселів.

      На це один "значний орел"
      складав куплети:
      "Якщо ти, братцю, "самосел" –
      то й сам – осел ти!

      То ж зона, звісно, пролягла
      не на Поліссі –
      а в годівниці для орла
      в безхмарній висі.

      Там він сидить, немов пахан,
      і корчить лоба:
      – "Хто? Самосел? Якась блоха!.."
      А скрізь – жалоба.

      Попід Чорнобилем святим –
      старі хатини,
      не сплять, і стовпчиками дим
      у небо лине.

      Там хлипнуть двері, там млинці
      спекла бабуся.
      Я сяду теж на ослінці,
      перехрещуся.

      Я запитаюся про час
      після гонитви.
      Нехай тоді звучить для нас
      лише молитва.

      Стара: "Вже вечір," – відповість. –
      "Мені смеркає.
      Людина в цьому світі – гість,
      чогось чекає.

      Мені не жити вже ніде́.
      Мені вже – вечір"…
      І мирно руки покладе
      життю на плечі.

      Сонливі тонкощі чудні
      Полісся звіє.
      Цей вечір скрався і мені.
      Це сутеніє.

      6 липня 2003 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 10–14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    367. Обличчя весни
      На чолі весни стоїть зима,
      наче льодом скута радість жінки,
      що з очей холодні дні вийма
      та з кишень розтрушує сніжинки.

      По щоках весни пливуть річки,
      десь коло повік скресає крига,
      десь човни зриває, десь свічки –
      та й ридає скрізь людська кормига!

      Спить Говерла, свій задравши ніс,
      з-під якого вже течуть Карпати,
      з ручок-ручаїв Господь приніс
      людям свят-водиці поспитати.

      "П’їть, не плачте! Вустонька весни,
      поцілуйте, люде, поцілуйте!
      Хай вам посміхаються вони.
      Покохайте світ і помилу́йте!"

      Як почула заклик Той весна,
      ніби вість благую крозь безпліддя, –
      поцілунків пісня голосна
      їй розм’якла черствість підборіддя!

      Так обличчя стало у весни
      ликом молодим високовитим.
      Бо всі Божі до́ньки та сини
      йшли вербу до церкви посвятити…

      30 березня 2005 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 200"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    368. Закон про сало
      Ходить краля по селу,
      носить думку чималу:
      що їй дасть "Закон про сало",
      чи не вдарить по столу?

      Був закон про самогон.
      Про рідке пальне – закон.
      А тепер їм сала мало –
      подавай арахідон!

      Це, так звана, кислота.
      Кислота – та не проста.
      У свині вона зростала –
      а в людині пророста!

      У Верховній Раді – ґвалт!
      Кожен повний депутат
      вимагає, щоб давали
      тонну сала на мандат.

      Довго краля чула дзвін –
      та не знала, звідки він.
      Поки їй свиню не вкрали,
      самогон і весь бензин!

      11 вересня 2003 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 282"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    369. Оранжеве зелене реґі…
      Оранжеве зелене реґі
      далеко в парк у спогад восени
      сторічним теплим смутком одступає.
      На білій лаві постарілий леґінь
      мав посмішку зі зморшками вини.
      Мелодія, яку він забуває,
      на сто юнацьких літ назад лунає.

      1 жовтня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 147"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    370. Правосуддя
      Спокійно, я помиляюся.
      Визнаючи неміч здійсненого,
      реґулюю свої основні положення.
      Мій зміст – це цитадель переконань,
      яку оточує щодня брехня.
      Станом на вісімнадцяте жовтня я –
      дитина, що бачить усе перевернутим.
      Спокійно, це не вада.
      А спосіб не зґвалтувати себе і інших.
      Є широкий життєвий простір
      або досвід:
      сім смертних гріхів.
      Тим, хто не помиляється,
      доля дозволила їх опига́шувати.
      Спокійно,
      я сиджу відносно їх усіх за нон-ґратами
      і не їм…
      Станом на вісімнадцяте жовтня
      можна сказати:
      "Правосудді, ви помиляєтесь.
      Кате, не вбий…"

      18 жовтня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 17"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    371. Хандра
      Тіло вживалося в світло
      і спершу лежало.
      Ящури всіюночі тікали під спину
      і там їм землі мало.
      Трава на очах росу народила,
      смерть сталася на полюсі,
      йшлося до загибелі цілого тіла
      в зеніті літоосені.
      Досі "ні!" – таким операціям
      відрізувати в реанімації. –
      "Тіло млоїться – все загоїться!.."
      Хотіло – пітніло.
      Бувало – вмирало.
      Але це не бажало.
      Воно кортіло
      піддати кремації
      усі неосвічені о́ргани,
      усі симуляції.
      Так згоріла гортань: а горлала,
      доки хлопчик біль-лявий бавився.
      Його тіло заразу немиту вживало
      і довживалося –
      ткнулося носом у прямі промені
      і спершу лежало.
      Потім знялося волосся полум’ям, –
      і тіло старим стало.
      Встало,
      пішло
      і сіло
      у могилу.
      Тіло.

      10–11 жовтня 1993 р., Київ




      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 51"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    372. Тугим вузлом зав’язані вуста…
      Тугим вузлом зав’язані вуста,
      кінці якого стягнуто жінками.
      Остання з них – є справа непроста,
      не секс, а штурм відвертими думками.

      Сипіння зреченого, кволе й зле,
      вже просто навмання свої прокльони шле.

      8, 12 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 134"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    373. Я біля тебе
      Я спав на вітах бірюзових літа.
      Повз мене з неба падали зірки.
      Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
      якого ти не здунула з руки.

      Я біля тебе.

      В твоїм волоссі я заплутав крила.
      В твоїх очах заплющених літав.
      Я бачив сон, де ти мене зігріла
      духмяним тілом – на мої вуста.

      Я біля тебе.

      27 червня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    374. Олено!
      Пташки уві сні
      співають пісні,
      веселі й сумні,
      німі й голосні.

      А ти – полонене,
      ще юно-зелене,
      не чуєш, не бачиш,
      не знаєш про мене.

      Я – яв на яву.
      Важливо живу,
      про тебе все знаю
      від маю до маю.

      Маймай коло мене,
      й віконце засклене
      помане з туману
      й напише "Олено!"

      23 січня 2010 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 182"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    375. Волевиявлення
      Розбилося вікно.
      Фуґас упав на стіл.
      Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
      Під вибух душ від тіл
      кров при́снула в вино.
      Це вже не просто прояв реакційний!

      Це виділення зла.
      Це вивільнення сил.
      Це виявлення волі, як сваволі.
      Як і в усі часи,
      сплюндровані дотла,
      невинні люди гинуть у знедолі!

      Ми – жертви на кону!
      Ви – нації кінець.
      Ми – дослідні кролі, що йдуть на розтин.
      І нам, і вам – хай грець!
      Ковтнімо всю вину,
      вином і кров’ю окропляймо кості.

      Пируймо, гості всі,
      хто вибивав шибки,
      глумив добро в тоді ще мирнім домі,
      хто різав залюбки
      своїх нових месій
      і бомби рвав з людьми на іподромі!

      Вируймо у юрбі,
      смакуючи теракт,
      або створі́мо іншого Ґонґадзе!..
      Пліч-о-пліч жертва й кат
      ідуть в останній бій,
      як волю виявляють камікадзе!

      25 червня 2004 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 41"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    376. Ми пішли гуляти в ліс…
      Ми пішли гуляти в ліс –
      їжачок до нас приліз,
      нас помітив і замовк,
      заховався у клубок.

      ~ 2005 р.

      "«Тобі, золотко моє…»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    377. Авіалінія
      Користолюбством вирізняєшся між інших…
      Між іншим, величаво добра зовні…
      По літаках, де поруч тебе в кріслі
      знаходжусь я,
      минають дні безмовні,
      куняють тисячі ночей безбарвних,
      і сотні стюардес пішли у безвість;
      а ти рахуєш, одягнувши окуляри,
      перевіряючи валют надземну твердість…
      Я поруч тебе в чеках і контрактах,
      нулях, абзацах, відомостях, актах,
      я в окулярах у твоїх, у літаку твоєму
      обожнюю фігуру о’ об’ємну…

      Кому приємно,
      тому при-єм-но.

      Плюю на все, я не новатор –
      але запаяно ілюмінатор.

      Тому при-єм-но,
      кому приємно…

      Авіалінією темною
      ми строго по курсу
      і впевнено
      волаємо благим діаматом!..

      Нас зустрічає діловий Нью-Йорк.
      Ми не врі́залися в жодну комету.
      Цілому світові подаємо урок,
      як приземлитися по лінії злету.

      30 липня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 43"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    378. Весна (2)
      Дощі роз’їли землю і втопили.
      Ми ходимо у вогкому взутті.
      Весна була востаннє у житті.
      Ми вперше так любили – й розлюбили!

      Весна в калюжах березень купала.
      Я з буханця щипав для горобців,
      грів по́думки твій дім, а прикінці,
      нарешті, в свій зайшов,..
      ще мама спала…

      Вівторок, 9 серпня 2005 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 235"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    379. Мовчазний свідок
      – Не звертаймо на нього уваги.
      – А що він? Навмисне дражниться?..
      – Нажлугтився хлібної браги…
      – А більш ні на що́ не наважиться?
      – Йому відібрало мову –
      так когось злякався…
      – Зажди, він не скаже ні слова?..
      – Кривляється, бо наклався.
      Не дрейфи, здирай з нього шкуру,..
      – Годинник якийсь довоєнний…
      Хіба він нам свідок? Він – жмурик…
      – Поріж-но йому вени!..

      (Зло на світ випускають з клітки –
      і гинуть навіть мовчазні свідки…)

      23 червня 2004 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    380. Однак, три дні тривало це весілля…
      Однак, три дні тривало це весілля?
      склотару теж здаватимо три дні?
      Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
      і на коня! і довго на коні!!

      17 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 146"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    381. Я пла́чу не за тим…
      Я пла́чу не за тим
      безруким чоловіком,
      якого жінка – заживо в труну,
      дебела жінка.

      І не за родичем,
      якого добрий слід,
      якого жовта тюль у гробовім бузку
      прощали білий світ.

      І не за Сином Божим
      без синів і без дітей,
      які наввипередки ту труну забили,
      на глибині сховали і пішли.

      А під піском,
      у темнім-темнім гробі,
      вимірюючи велич мерлюка,
      мураха повз по лобі.

      Ось ця жива душа і нерозумна,
      яку сосна струснула у труну,
      є мною вочевидь, коли за нею б’юся
      на трупі часу в похованні сну.

      14 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 166"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    382. Подоляночка
      Я все скажу, бо не скажу нічого.
      Моя любов маленькою була.
      Вона мене зайняла на недовго…
      і загула.

      Найперше почуття несупокою
      між нами, між нерівними двома,
      я перевірю вогкою рукою –
      уже нема.

      То ніч була в кав’ярні на Подолі
      під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
      Просив не вірити в твою нещасну долю
      здоровий ґлузд.

      До столу сіла жінка ексцентрична
      і, вимінявши пиво на вино,
      вона спитала майже істерично:
      "Вона – воно?!"

      Я розповів, як ми товаришуєм,
      і алкоголю темного долив.
      Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
      я не вловив…

      Вона нас раптом в гості запросила.
      Я квіти дарував їй і пісні.
      Вона нас дома поглядом скосила,
      вже уві сні.

      На ранок вона ще була п’яною,
      надвечір ще п’янішою була.
      Куди б не йшов, то з думкою одною:
      "Любов – мала".

      Любов жила у жінки на Подолі,
      чекаючи, коли я знов прийду.
      Вони здружилися у їх нещасній долі –
      і на біду…

      Коли на призьбу радісно заскочив,
      гукаючи в розчахнуте вікно,
      мене злякали тої жінки очі –
      вони питали знов: "Вона – воно?"

      Моя мала любов за три купюри,
      за дещо з одягу і за єдину ніч
      цю віру відіслала на тортури
      і зникла з віч.

      Тепер публікуватися не буду,
      не буду признаватися ні в чім.
      Коли зустрінете мою малу приблуду…
      але зачім?

      6 червня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 127–128"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    383. Ай, риба…
      Ай, риба..,
      ніби вдих у воді…
      потрапив до сита вихор,
      вітре мій ти…
      Розтинала ти тіло таємне
      і зябра знайшла,
      на тарелі тонка́ тарантела
      перестала звучать…
      Схоже, не риба, ай зохотить,
      а й ро́ки молоді –
      слизенька музика виходить
      і слізоньки мої…
      Капосний піт нікро-ложно
      між ноти капати став.
      Розклав клаві-синове ложе.
      О, Боже, розклав…

      6 квітня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 114"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    384. Хоккайдо
      Терпне бамбукове листя,
      мліють коліна холодні:
      Хоккайдо – японська північ,
      пагода крайня – Хоккайдо.

      Рушим до гейзерів, гейшо,
      Токіо смоґом покрився:
      Хоккайдо – японська північ,
      пагода крайня – Хоккайдо.

      Місяць посріблює снігом
      місце, де танки напише:
      Хоккайдо – японська північ,
      пагода крайня – Хоккайдо.

      Читаю з японського моря,
      Будді і гейші молюся:
      Хоккайдо – японська північ,
      пагода крайня – Хоккайдо.

      18 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 179"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    385. Православна весна…
      Православна весна
      у церковному сквері
      присіла
      і молилась
      під звук
      і під запах – один:
      реп солодких бруньо́к..,
      ще не всі, хто хотів, прилетіли;
      перший шпак на хресті
      анґелочком здававсь золотим.

      Другий шпак,
      ніби еквілібрист ненормальний,
      по бордюру вузькому,
      по банях опуклих стрибав;
      на голоблях дерев,
      демонструючи трюки фатальні,
      був одним з мефістофелів,
      хто моє серце придбав.

      Півгодини назад
      я у храмі просився: "Помилуй",
      на священика вийшов,
      признався й молив: "Одпусти", –
      а оце у церковному сквері,
      позаздривши крилам,
      навпаки,
      у новому гріху починаю брести.

      11 квітня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 79"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    386. Про Митця і про нарід, Україну і приплід
      Ви не бачили Митця?
      Не аматора – знавця!
      Він опише вам за гривні
      два початки й три кінця!

      Сяде в тумбу при соші́ –
      й ві́рші строчить від душі.
      Ну, такі вже примітивні,
      ніби після анаші!

      Щось про атомну війну
      і про ядерну весну.
      Рима – так, аби до складу!
      Краще зрізати сосну!

      Люди ходять, мов мерці,
      носять дулі в кулаці.
      То ламбаду, то баладу
      пропонують їм Митці.

      А народ купує хліб
      і рахує кількість діб
      поки вийде строк чи здохне
      Президент-одноосіб.

      Отже, вичхався нарід
      на митецький свій приплід!
      Хай за ним свинюка рохне
      чи корова йде на лід!

      Може б, це вже й був кінець,
      та Митцю ввірвавсь терпець!
      Він побіг шукати музу
      від джерел аж навпростець!

      Каже: "В іншого вкраду,
      як у себе не знайду!"
      І несе по пісні пузо
      "у прохожих на виду"!

      Назбирав довкола ґав –
      тільки музу він не вкрав!
      Бо її на Україні
      ще ніхто до рук не брав.

      То ж, чита́чу, витри рот,
      з’ївши з ві́ршем бутерброд.
      І затям, що в цій країні
      у митцях – увесь народ!

      16 лютого 2004 р., Київ


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 286"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    387. Щастя було таким прозорим…
      Щастя було таким прозорим,
      ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
      У ньому злива́вся художник з актором,
      з музикантом поет, з вальтами – дами.

      З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
      на поло́тнах темних маніжився ранок,
      бо ви довели́ елементи кокетства
      до щастя повного, до сліз на останок.

      Ховаєтесь, люба моя царице,
      за сирітством своїм, як за власним троном.
      Мені не можна бути провидцем,
      бо я бачу й бачу вашу корону.

      Руки – безсмертні предмети щастя,
      бо ви ними виконуєте шедеври.
      Я поцілую лише зап’ястя,
      бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

      Подаруйте мені агатовий перстень,
      чорний від вашого чорного мужа.
      Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
      адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

      От коли я на цім полотні зосереджусь
      і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
      і на вашому тілі вже більш не належусь –
      буде дата стояти, ім’я і олія.

      26 жовтня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 174"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    388. Ти – сон
      Кохання – Тихий океан,
      який нас викинув на сушу.
      Я не тебе любити мушу, –
      тоді врятуємось від ран.

      Ти – сон, що гасне на очах.
      Ти – крах замріяного дня.
      Мовчиш – і слід од сліз прочах.
      Зникаєш ти, зникаєш ти,
      зникаєш ти… любов моя…

      Між нами ще остання мить,
      байдужих поглядів примара.
      А далі ночі чорна хмара,
      де кожен з нас безжурно спить.

      Ти – сон, що гасне на очах.
      Ти – крах замріяного дня.
      Мовчиш – і слід од сліз прочах.
      Зникаєш ти, зникаєш ти,
      зникаєш ти… Любов моя…

      26 грудня 1992 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 298"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    389. Оліґархічний час
      Коли б змінився час, а не закон,
      який до зашкарублості – первісний,
      безсовісно нахабний і зловмисний,
      життя б не виставлялося на кон!

      Знов "Поділи все – і володарюй!":
      той самий принцип між держав стаґнує.
      А час – той самий – рабство проґрамує:
      "Іди на ринок праці – й не горюй!"

      Над нами – влада, сильна і нова.
      Шукає свіжий зміст, недалеченька.
      Чекає крові! Мало їй Шевченка!
      Їй подавай – сучасніші слова!

      А чим новіші лю́дські "кров" і "страх",
      якими зло вмивало й утирало,
      й рабами, як волами, час орало, –
      від свіжого поняття "оліґарх"?

      Хто цей один, якого чорна тьма
      ордою прихвоснів усі "нички́" посіла?
      Невже в грабіжництві й злодійстві справжня сила?
      Прийшов, накрав – а сліду вже й нема!

      А ми – сьогодні й після смерті – ми
      вручаємо "карт-бланші" і "страховки"
      і всі права – у чорні лапи вовка,
      що втік від політичної тюрми!

      Ми голосуємо за "кожен день – назад!",
      за виродків, перевертнів з народу,
      за вірну зраду й смерть-винагороду!
      Ми винні всі, що оліґарх – наш кат!

      А вихід є: лише змінити нас!
      А не закон, що Всесвіт реґулює!
      Протестувати! Хай не штабелює
      нас цей "новий" оліґархічний час!

      3 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 15–16"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    390. Якщо чорним ти будеш…
      Якщо чорним ти будеш –
      я чорнішою стану,
      якщо млітимеш, любий, –
      я з тобою так само.

      Розцілую розп’яття,
      якщо ти є на ньому,
      і впаду на багаття,
      мов на тіло знайоме.

      Щоб мене не вмолив ти,
      щоб мене не вблагав ти,
      я посіяла квіти
      біля нашої хати.

      Хай цвітуть, хай говорять.
      що моя це оселя.
      А сама з того горя
      оселюся в пустелі.

      Там, де каторжна праця,
      там, де шлях твій проходить,
      де від станцій до станцій
      жінка сина народить.

      І назве його сином
      той, хто вийде з етапу
      з рідним ликом орлиним,
      чорно-білий оракул.

      І скажу я пото́му:
      – Я чорнішою стала,
      відведи нас додому
      чи покинь, як бувало.

      У кайда́нах – то вирвись.
      У недузі – то вирвись.
      Я на сильних і дужих
      йшла сюди подивитись.

      Ти себе переступиш?
      Ти мене переступиш?
      Оселюсь у пустелі –
      якщо чорним ти будеш.

      Далі буде, що буде…
      згасне дівчина з хлопцем
      з поцілунком Іуди
      під юро́дивим сонцем.

      27 жовтня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 115"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    391. Не коханим ти став у моєму промінні…
      Не коханим ти став у моєму промінні,
      не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
      не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
      а лише починала до тебе дорогу.

      Я звикала до тебе, десь музику чула,
      під високим торшером напам’ять читала,
      я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
      і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

      Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
      був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
      ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
      поки я не помститись була вже не в змозі.

      Я не вбила тебе, а лише приглушила,
      осліпила і руки собі розв’язала.
      Я в лісах сиротою тебе залишила,
      ха, не вбила тебе, а цю правду сказала.

      Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
      Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
      Ти великий творець всемогутньої тіні,
      де повіки ти й будеш
      і будеш повіки.

      12 березня 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 141"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    392. Чому народилось так само…
      Чому народилось так само
      те, що померло так само?
      Чому повернулось так само
      листя до сонця так само?
      Чому пригадалось так само
      надійно забуте так само?
      Чому саме в цю хвилину.
      чому саме в цю хвилину
      лише через стільки років
      так само, так само, так само?
      Це ти, циферблат зламавши,
      це ти, повернувши стрілку,
      несеш мою пам’ять завжди
      назад, де ще буде стільки!

      24 червня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    393. Чим ти мовиш до мене, німий…
      Чим ти мовиш до мене, німий,
      коли облачу тебе в розкіш,
      в украдений кошт уберу,
      коли нагодую уволю
      і в дощ на Іллю помолю?

      Чим ти мовиш до мене, німий,
      коли опущу тебе в ліжко,
      розшите мереживом місяця?
      в одтінках, матеріях, китицях,
      коли весь твій страх утоплю?

      Чим ти мовиш до мене, німий?
      вустами, якими я снідаю?
      очима, якими вечеряю?
      чи в марах за кращою ерою
      тим, що не мій ти, не мій…

      10–11 липня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 93"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    394. Любов, мов електронна гра…
      Любов, мов електронна гра,
      рідко закінчується додатковим часом.
      Отримав сигнал: "Любити пора." –
      граєш відразу!
      граєш відразу
      день, півтора..,
      а потім знову платиш у касу.

      6 грудня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 111"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    395. Арканзас переміг…
      Арканзас переміг;
      етажерка; Плєханов, архаїка;
      божевільна зима спростувала своє амплуа;
      на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
      голова попливла – колуар, колуар, колуар*;
      семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
      у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
      кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
      в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
      дирижабль – антипод;
      на полицях великої фізики
      семимильна хода набувала свого ef-em-a**;
      науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
      Арканзас не програв –
      над Пророком процесу нема.

      7 грудня 1992 р., Київ

      _________________________
      * від франц. couloir
      ** f = m∙a – другий закон Ньютона


      ""Перґаменти", стор. 113"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    396. Не в театрі щастя…
      Не в театрі щастя, а на вулиці,
      й не на вулиці горе, а в театрі.
      В актора не завше душа на варті,
      не завше й мозок до серця тулиться,
      як у простої людини з вулиці.

      Актор вимагає себе, а інших – дратує.
      З актором трапляються дивні метаморфози.
      Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
      себе калічить – вас демократує.
      Бо щастя від горя рятує.

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 204"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    397. Колір коричне́вий…
      колір коричне́вий
      має сніг,
      березневі реви
      на поріг,
      дівочі-парубочі –
      сміх,
      а мої-пророчі –
      гріх…

      5 жовтня 1992 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    398. Цигарки…
      Цигарки.
      Пива пляшка.
      Порожні тарілки.
      Арахіс.
      Сіль.
      Радіо.
      Кухня.
      Зошити.
      Авторучки.
      Рукою пишу.
      Запальничка.
      Попільничка.
      Салфетки брудні.
      Повечеряли.
      Хліба окрайці.
      Цукор.
      Банани.
      Три.
      Ха-ха-ха.
      "А-ХА" – група така
      західна.
      Пива наллю.
      Чекаю бабусю.
      Голодну.
      Холодну.
      Мою.
      Свято Пасхи минуло.
      Попереду День Перемоги.
      Подзвоню вночі тобі?
      Чи не так оп’янію?
      Гавкіт.
      Музика.
      Інша.
      Не "А-ХА".
      Стан тупий.
      І вологий від пива.
      Ще трохи – і сон.
      Друга година ночі.
      Усе.
      Не вистачає
      паперу.
      Але на полях
      напише
      рука:
      /арабськими
      літерами/:
      Хочу в пустелю.
      Де без цигарок
      спрагло.
      І без пива
      сухо.
      І не росте
      арахіс,
      а смажиться.
      Де радіо – сам
      собі.
      Де пише міраж
      обстановки.
      І бабуся
      в Україні
      під гавкоти псів
      засинає
      о другій годині
      ночі.
      Усе.
      Не вистачає
      пісків,
      щоб арабом
      лишатися
      стільки.
      Я хочу тебе.
      Я голодний.
      Стан тупий
      і вологий від пива.
      Але ти по руках…
      Не вистачило
      паперу.
      Цигарки.

      6 травня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 106–108"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    399. Чому я гостро чую твій прихід…
      Чому я гостро чую твій прихід
      тепер, коли минуло все з тобою?
      М’які вуста, зневоджені, мов глід,
      з’явили спрагу, прагнучи́ двобою.

      Тернова гілка у моїй руці
      цвіте нестямно, довго і болюче.
      Це ти зламала протиріччя ці,
      якими сон твоя поява мучить.

      Ти одягла́ся в рясу голубу
      і зникла в монастир, чий скит у хмарах.
      Утішся тим, що я твоїм побув,
      бо то була вкрай несумісна пара.

      Є самота́, якої не збагнеш.
      Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
      коли додому на́ ніч не ідеш,
      коли цілуєш не жону, а брата.

      І звикнути до неї – півжиття,
      яке ножем іржавим відшматаю.
      Але ще гостро чую, чую я –
      як ніжно шовк до наших ніг спадає.

      16–17 вересня 1994 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 159"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    400. Прононс 15
      З якимось урочи́стим нетерпінням
      я знов долаю звивистість гори.
      Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
      які запрошують диявола до гри.

      31 серпня 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    401. Турботи*
      Світе милостивий! Жодної з причин
      я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
      І одна безодня, змощена з турбот,
      ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

      _____________
      * (не в гуморі)

      20 травня 2015 р., Київ


      "Добірка поезій Сергія Губерначука "На межі""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    402. Незакінчений вірш
      Моя маленька музо,
      ти прийшла?
      Моя маленька музо,
      ти заграла…
      І по моїх закінчених віршах
      повідчиняла сонячні забрала.

      Сонця упали –
      роз’єднали суть.
      Сонця упали –
      роздвої́ли першість.
      І тим осяяний
      боятимусь заснуть,
      поллюсь словами музи
      в нескінченність…

      11 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 16"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    403. На нагострених травах напружена шкіра…
      На нагострених травах напружена шкіра
      тебе вороного і ніжного
      обрізається в порухах торсу і вітру
      у стогоні розманіженому.

      Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
      тебе вороного і ніжного.
      Йди на волю по полю, по стежці вузькій
      в ті краї, де не ріжуть ближнього.

      Ти волошок не рви, молочай не чіпай
      і яблук не їж диких –
      будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
      Людей і Любовей Великих.

      А мені залиши щойно збиту росу
      з ледь помітними крапками крові,
      щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
      всю вологу Моєї Любові!

      19 липня 1994 р., Вітебськ


      ""Перґаменти", стор. 144"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    404. Коли кажуть: Я не ревную…
      Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
      Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
      немов миші, нала́джують хо́ди повсюди, –
      і от ревнощі вже: голос, вуха і груди,
      і хода́ не та, і очі сволочі,
      і тривога за завтрашні дні і ночі.
      А якщо, не дай Бог, хтось підійде збоку
      і спитає, прискіпливо скалячи око:
      «Ну, ревнуєш?! Я вбив би давно за таке», –
      погляд змінює фокус на тіло п’янке,
      осоружніє шкіра м’яка й еластична,
      йде охота на всіх підозрілих – дотичних!
      Усихає любов на податливім ґрунті,
      на врожайному сонці, дощовім перепутті, –
      і ти кажеш собі: слід любов пережити,
      з ким завгодно, крім неї, на світі дружити…
      Нищать ревнощі факти і аксесуари,
      палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.
      Лиш у снах, засушивши шалені уривки,
      чуєш голос не свій: «Я ревную?! – Ніскільки!»

      21 березня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 152"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    405. Чому?
      Чому твоє слово,
      як сонце схололе,
      як серце волове,
      що б’ється спрокво́ла?

      Чому така тиша
      не ліпша й не гірша
      за ніч, якій лишиш
      яснійшого вірша?

      Чому – я питаю –
      без лиха зітхаю
      з пів слова на краю
      знечулого раю?

      Чому по весні я
      не мрію, не скнію?
      Чому мовчазнію?
      Чомусь мовчазнію…

      Четвер, 18 травня 2006 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 236"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    406. Бездітність
      Протяжливі звуки тонкі
      застудженим голосом – ти.
      Я – саламандра суха,
      покритий ковдрою німоти.
      Заповзай у постіль мою пустельну –
      отримаєш дозу смертельну
      доброти.

      Чи я руки ці не цілував,
      що вони так мене обв’язали?
      Чи в кружалах нічної зали
      я на горлі тебе не катав?
      Наші очі – сирени, ліхтарі, фари.
      Наше ліжко – машина примар і кошмарів,
      і наших особистих справ.

      Я не спав.
      Ти не спала.
      Ковдра мокрою стала.
      Це злилися докупи дощами ми
      і сохнемо між звуками протяжливими.
      Де вони, наші діти,
      маленькі космополіти?
      зашорених політиканів
      з волами пеліканів…

      7 липня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 65"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    407. Шовінь
      Лупцює ретродощ по ши́бках – степ.
      Ступає мокрий голуб підвіконням,
      сердито позирає в сюрвертеп,
      де Мій папуга гріється законно.

      26 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 77"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    408. Висота
      Ми згоріли у полум’ї щастя свого.
      Ми, коханням окрилені, йшли на вогонь.
      Ми літали над містом, над часом, над снами.
      А сьогодні немає нічого між нами…
      …немає.

      Ти для мене створив небеса золоті.
      Ти навчив мене жити на цій висоті.
      Твій самотній кораблик внизу пропливає,
      бо віднині між нами нічого немає…
      …не-ма-є.

      Приспів:

      Немає рук твоїх, холодних чи жагучих.
      Немає вуст твоїх, грайливих чи беззвучних.
      Нема тепла в морози злі.
      Нема ні сонця, ні землі.
      Є тільки сум і самота,
      і ця смертельна висота…
      і висота!


      Була повною квітів, а зараз пуста
      ця квартира, ця перша моя висота.
      Я в минулому часі замкнуся надовго –
      адже більше між нами немає нічого…
      …нема-є.

      Приспів.

      8 серпня 1996 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    409. Заснув поет у світлій спальні літа…
      Заснув поет у світлій спальні літа,
      на кухні осені, в гостинній у зими, –
      і на порозі весен, ледь прогріті,
      прокинулися вірші, себто, ми.

      Що з нами буде? і куди піти нам?
      Які вітри підхоплять різних нас?
      Одні зупиняться, мов папірці під тином,
      а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

      Якісь потраплять до макулатури
      чи то під чорний чайник злидняка,
      або в архіви міністерств культури…
      І невідомо в кого путь яка.

      Поет знайшов для кожного годину
      під Божий час, відведений йому.
      Він кожного зачав, немов дитину,
      перш ніж піти самому у пітьму́.

      У цьому вірші він говорить просто,
      не кваплячись розставивши слова:
      люби поезію, ходи до неї в гості,
      хоч раз на рік – послухай, чи жива?

      27 серпня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 24"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    410. За поворотом сну
      За поворотом сну
      йде звивиста дорога.
      Її наздожену,
      потрапивши в сюжет.
      А поки що пітьма́ –
      нікого і нічого –
      й роз’яснення нема,
      та вихід знаю вже.

      Хай осідлаю ніч –
      колеса всі і крила –
      усім думкам настріч
      мене вона промчить!
      Тій, найяснішій з них,
      яка мене зморила,
      я – завтрашній жених
      і драматична мить!

      За поворотом сну
      ще обертів чимало,
      але мету одну
      я вийму з міражів –
      крізь сотні маршкидків,
      мов забаганку сталу –
      з ґротéскових витків
      й абсурдних віражів!

      З глибин тортурних ям –
      до палевих ідилій,
      утілених життям
      в надсонний обертон,
      я винесу весну
      у сонячнім екзилі;
      десь помолюсь, засну –
      а то вже віщий сон!

      4 листопада 2002 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 213"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    411. Смерть мухи
      Сліпа весняна мухо,
      про тебе
      пишу вірша,
      сліпа весняна мухо.
      Ти – паразит.
      Допіру, у четвер,
      мені влетіла ти у ліве вухо.
      Та так спрожогу
      і зненацька так
      (десь, мабуть, навмання
      свій курс тримала),
      що я про все забув,
      спалив прокатний фрак –
      на плитку сів,
      вбив хом’ячка кинджалом…
      Бо саме перед тим повторював слова,
      бо я ж актор,
      хом’як – замість партнера.
      Кажу йому: «Стривай!»,
      підвів, як слід, кинджал,
      а муха – бац!!
      і я його – між ребра,
      та так спрожогу і зненацька так…
      Мабуть, ніколи я не бачив
      стільки крові.
      Мене взяв дикий біль чи переляк, –
      я сів на плитку,
      фрак спалив ще новий…
      А муха безперестанку гула
      і тупала всередині по вуху.
      Вона б чи з розуму мене звела,
      чи довела б квартиру до розрухи.
      Чого вже тільки я їй не робив,
      і чим у вусі я не колупався,
      і димом раз у раз її труїв,
      і головою вниз висів, гойдався.
      Не хоче вилізти,
      гуде – хоч плач!
      Турбіною качає кволі нерви.
      Червоне вухо, в’яле, наче квач,
      приборкало собі несхитне стерво…

      Коли ж годинник північ відгатив, –
      із вуха випала маленька кришка.
      Піджаті лапки…
      Справжній неґатив
      на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

      Зелена мертва мухо,
      до тебе́ мені на зло
      фортунило, щастило…
      І що це був за день? –
      Тринадцяте число?!
      Ти, часом, мухо,
      не нечиста сила?..

      23 квітня 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 112–113"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    412. Цокаючись з задзеркаллям
      Цокаючись з задзеркаллям
      чаркою оковитої,
      несамовитая краля
      хижо мене запитує:

      – Хто поміж цілого світу
      чи то, тим більше, Всесвіту
      най-най!-миліша кобіта?
      Ну ж бо, скажіть, мій велету!?

      (Саме просватав я Зою,
      звісно, мовчання – золото),
      але такою красою
      навпіл мене розко́лото!

      – Не чарівне я люсте́рко
      і не тарілка з яблуком.
      Але так солодко й терпко
      вас осягати зда́леку.

      – Отже, підсядьте-но, – каже, –
      ближче до мене в крі́слечко
      і повідомте нам Ваше,
      буцімто, справжнє ім’ячко?

      (Хоч і просватав я Зою,
      і заприсягся в вірності),
      звідкись, як перед грозою,
      стало мені покірності.

      Я не на жарт захопився,
      натеревенив дечого…
      Як не крути – оступився!
      чорного чорновечора…

      – Хто ж поміж цілого світу..? –
      Знову мене питалося, –
      Пізно ти, брате, помітив!
      Що мало бути – сталося.

      Серце в цейтноті застигло.
      Гнів засліпив вражаюче..!
      Дивне створіння побігло,
      регіт з грудей скидаючи…

      Відповідь краще дові́ку
      сперти глухою стінкою.
      Жінка була – чоловіком!
      Жінка була – не жінкою!

      5, 6 липня 2003 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 87"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    413. Щось тебе не видно…
      Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
      А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
      Серце зачинилось ключем журавлиним,
      що в пошуках літа за обрій полинув,
      та й там загубився в хмарах каламутних,
      а тебе, любове, не видно, не чутно.

      Десь луна далека шляхом простягла́ся –
      молодий лелека у гнізді зостався.
      Так і я лишаюсь лікувати крила,
      десь моїй любові пора не ступила.
      Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
      та й додолу падав, бився, розбивався.

      Раттю вороною насувають круки,
      щоб любов небесна та й не впала в руки –
      не зайшла й спитала, як мені живеться,
      і не розхитала моє хворе серце,
      щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
      й покотили геть від мене камені розпуки.

      Залилися груди стопташиним плачем,
      то тебе я досить несправжньою бачив!
      Щастя зачаїла під горою тіла –
      ледве виглядала, ледве животіла,
      зупиняла серце, що хололо наче –
      і казав мій розум: не любов я бачив.

      Дні дощем спливають у брудні потоки,
      мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
      Де б літав я птахом та й зіркою падав,
      там лиш громовиці шлють невтішну правду,
      там лиш янгол гріє свої сизі боки,
      і говорить розум: не любов це поки.

      І живу на небі, і ходити трудно,
      де жінки літають у хустках трикутних.
      Їм складаю вірші, коротші і ширші,
      про птахів, що люблять більше і не гірше.
      А собі любові не видно, не чутно.
      Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

      22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 68"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    414. Торкнешся вустами – розтану…
      Торкнешся вустами – розтану
      й незнано куди пропливу.
      Для тебе хтось інший настане
      так само у ніч грозову.

      А я не забуду довіку
      твій дотик блаженно легкий,
      як з хлопчика став чоловіком,
      і норов з’явився такий,

      що мало землі під ногами
      й повітря для юних легень,
      ще менше того, що між нами,
      ще менше того, що щодень!

      Я знаю, де твій відпочинок,
      і як ти відходиш до сну.
      А кожен твій вираз і вчинок
      дратує примхливу весну

      для дива мойого буяння,
      допоки тебе не торкнусь!
      Я, просто, не знаю кохання –
      і, чесно, любові боюсь.

      3 серпня 2003 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 227"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    415. Тарасова гора
      Аж поки сили вистачить в Дніпра
      гонити в світ свої поспішні води,
      стоятиме стара Тарасова гора,
      повернута лицем до нашого народу.

      Цей голий нерв священної землі,
      її форпост, якому назва – совість,
      пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
      він пише поміж нас свою правдиву повість.

      І хоч не завжди слухали її –
      вона свята, бо не припала пилом…
      Минувсь той час, бо на своїй землі,
      Тарасе, ти здобув надійну силу.

      Ми – Україна! Ми – її народ!
      Не яничари! Наші пам’ять, мова
      не заслужили забуття й негод,
      коли лише в піснях лунало рідне слово…

      Ми скажемо – настала вже пора –
      тим, хто наввипередки вгору преться,
      щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
      У нас живе його велике серце."

      Аж поки сили вистачить в Дніпра
      гонити в світ свої поспішні води,
      стоятиме Тарасова гора
      як обеліск безсмертному народу.

      1988 р.

      ""Перґаменти", стор. 4"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    416. Майорієш
      Як добре, що ховатися не вмієш,
      а в променях стоїш – і майорієш!
      Хай бачать, як ярить тебе любов –
      це гідність, до якої я дійшов!
      Це вірність з найпотужніших чеснот,
      які тримають не один народ!

      У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
      як стигне світ; і в сонці – майорієш!
      Несеш дітей, годуєш і ростиш –
      щоб колосом ставав слабкенький книш!
      Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
      О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

      3 серпня 2001 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 155"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    417. Я – яра…
      Я – яра. Я – яскрава.
      Готуюсь весну завагітнити.
      Май мене, маю. Ти маєш право
      заграву на стегнах помітити.

      Я – самка. Я – самотинка.
      Між фраків строкатих стривожилась.
      Хочу від кращого з вас – дитинку.
      Забий в мене клин – я здорожилась.

      Я – грішна. Я – ґротескова.
      Екстраваґантно вагі́тнію.
      Не проявлю поведінку зразкову,
      поки не стану столітньою.

      Я – жінка. Я – вічноплинка.
      Покликана, та непокликана.
      Сексу весною наснилося, синку.
      І я свою роль виконала.

      6–7 березня 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 144"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    418. Вона мала руки, мов дуги…
      Вона мала руки, мов дуги,
      привітно розкинуті влітку.
      Він ускочив до неї вже вдруге
      у глибоку грудну клітку.

      Вона приручила його хлібом
      і привчила літати на нитці.
      Мокре пір’я здіймалося дибом,
      жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

      Вона вже не відпустить його, як вперше.
      Руки її вже, як стріли – у небо.
      Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
      і держить, і держить того, хто їй треба!

      А він? А він?! А він?!! А він!!!
      За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
      Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
      об неї загострену раниться.

      Сидить у душі її й лузькає сон,
      збирає зерно її образів.
      Забув горизонт, але був резон
      потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

      Вона мала руки, мов дуги,
      привітно розкинуті влітку!
      Він був тим окриленим другом,
      хто першим у дзьобі ніс квітку.

      12 травня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 26"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    419. Квітка
      Малесенька свіжа тендітна рослинка –
      листочки ще менші на ній –
      цвіте непомітно,
      ледь біло-блакитно,
      й корінчик пускає в глибінь.

      Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
      а квітка – не знала бджоли,
      їй навіть мурашку
      тримати заважко,
      а з неї нектари текли.

      Той цвіт, невиразний для нашого ока,
      завбі́льшки з пшонинку просту,
      був кожній комашці,
      був кожній мурашці
      відчутний уже за версту.

      І навіть якщо та верста для комашок
      складається з ліктів своїх,
      то світ, що для нас є –
      великим, ґіґантським,
      ще більшим здається для них.

      Вони попри все вип’ють дивного соку,
      для них то цілюща трава,
      як нас, тяжко хворих, –
      женьшеневий корінь,
      так їх – той нектар рятував.

      Вони мають сили ще більші, ніж наші,
      по краплі лікуючи світ,
      а ми балансуєм,
      псуємо все всує,
      йдемо в надкосмічний політ.

      Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
      долаючи власну версту,
      прокреслить проєкти
      польоту ракети
      з цієї планети – на ту.

      Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
      відчувши тонкий аромат,
      спитає: чи варто
      нарощувать атом?
      і кине під прес автомат.

      Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
      і меду на стіл принесе,
      як щось хочеш мати –
      навчись цінувати
      й мале берегти над усе.

      12–13 серпня 1995 р., Богдани́


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 102–103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    420. Весноводи ойдуть…
      Весноводи ойдуть!
      Сновигай по мені,
      на мені, у мені,
      за хребет упіймися,
      о, зелений мій вітре,
      зеленаво холодний мій,
      у кістках у моїх
      там
      остовпинься.

      Красна квітка
      в очах
      мов серце стоїть, –
      спинуте те щасливе кволля!
      Покажися з водин,
      льодовитих водин,
      недожитих любовей
      символіє…

      Зимко моя –
      о - ля - ля - о - ля - ля!
      Лямблія біла скарлючена,
      запаморожена труна
      твоя
      на катафалку
      з гори відпущена…
      на катафалку
      з лижею прикрученою.

      Сидь-посидь.
      Глянь-поглянь.
      У вакуумі передцвітнім.
      Тільки вітер
      утробних моїх сновигань
      за двадцять чотири квітні!

      28 лютого 1994 р., Київ
      (автору 24 роки)


      ""Перґаменти", стор. 138"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    421. Ні, я ненавиджу…
      Ні, я ненавиджу.
      Безтямні очі опустились в яму…
      Метелики весною більш не народяться
      серед хмільного хламу,
      бо вже ненавиджу –
      така весна.
      Тетерею глухим блукаю я,
      коли люблю.
      Сліпим опудалом на пустирі стою,
      де зріє мрія,
      вкрадена тобою…
      І що мені тепер – вперед?
      Не бачу і не чую я нічого…
      Самий портрет
      писав убого
      і то лиш не по самі груди…
      Скрипить перо – постскриптуму не буде!
      На стелі – піт, це натрудився світ;
      щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
      по-перше, утікти від себе…
      Хай легше – я ненавиджу тебе…
      за зело райдужок,
      за тло твойого тіла,
      за зло плачу тобі добром:
      сміятимуся завжди над тобою,
      як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
      Тоді засну я легше і міцніше,
      рахуючи похід від тебе,
      квітуючи на папороті похіть,
      вбиваючи усі війська мойого пульсу
      з багатотисячей до зеро…

      24 березня 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 54"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    422. Друге березня. Сон…
      Друге березня. Сон.
      Ви, мій любий герою,
      на кордоні поезій чужих і моїх.
      Зсуньмо зримий заслон
      з тих думок, що горою
      тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

      Хід минулих подій
      з щонайвищої вежі –
      шлях по колу, протоптаний кілька разів.
      Ви ж – не той лиходій,
      хто порушує межі,
      а дивак, який гору цю в злеті посів.

      Я свідомо пройду
      на ґраничному рівні,
      несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
      Обернувши біду
      на реалії рідні,
      Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

      Ви – єдиний, хто Все́
      взяв з собою у мандри
      з цих великих томів, на яких я сиджу.
      Скрізь, де Вас пронесе,
      люди кинуть троянди,
      а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

      2 березня 1997 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    423. Веснянка
      Переливайся з себе – в мене,
      цю кров поезії помнож,
      дерева зодягни в зелене,
      гаї фантазій розтривож.

      Відвідай місто після зливи,
      де скніє три мільйони я́,
      весновельможна диво-діво,
      квітнева райдуго моя.

      Постав у сауновім сонці
      перезимованих істот,
      знайди святих на цьому боці,
      дай сили вийти з нечистот.

      Утілься в образи знайомі,
      піднявши їм куточки вуст,
      згуртуй нас, весно, в цьому домі
      і подаруй здоровий ґлузд.

      Як поспішатимуть лелеки
      з осінніх африк-антарктид
      через варяги, через греки
      на український краєвид, –

      візьми мою закляклу руку
      і нею, весно, розмалюй
      на рай цю землю марнозвуку –
      посадку анґелам готуй!

      8 грудня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 131"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    424. Мрія сирого моря
      Січень минув, як липень.
      Лютий повторить серпень.
      Рік під ногами рипне.
      Наше кохання терпне.

      Руки твої прогрію
      радістю після горя.
      Вірю в свою Марію,
      мрію сирого моря…

      16 лютого 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 227"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    425. Зринув ранок на день…
      Зринув ранок на день
      з круговерті туману.
      Ніч загине
      в найдальшому вирі від нас.
      Знов одурена ти,
      біла, мов порцеляна,
      ніби статуя
      біля вікна на весь час.

      Терпко запах світанку
      занурився в скроні –
      у сережках розтанув,
      мов лід, хризоліт.
      Знову поїзд пішов,
      десь в останнім вагоні
      з шибки блимаю я
      на твої сорок літ.

      Долетіти б тепер,
      попередивши темінь,
      повним вражень сердечних
      і вільним від пут
      потопати вві сні,
      розстібаючи ремінь,
      у новій резиденції
      там, а не тут.

      Добре знають жінки
      цю природу юнацьку –
      першу стиглість
      і впертість у ліжку лише…
      Як баского коня
      осідлаєш зненацька?
      Адже він утікає,
      скидає й ірже.

      26 грудня 1996 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 172"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    426. Прононс 2
      Що таке «залога»?
      Фінікійці,
      філістимляни із сектора Ґаза,
      семітологи,
      що таке «залога»?
      Я надумав від’їжджати до Венесуели, –
      але
      задник мого годинника погнутий,
      а за стрілками волочиться час,
      ім’я якому «залога».

      Що ще є аналогією до моєї «залоги»?
      Алогізми,
      з яких сконструйовано
      мій пересувний апарат,
      точніше,
      авіамодель моєї віри.
      Політ, узятий на шарніри,
      в який, і без того,
      завжди ззаду цілять.
      А влучивши,
      закапують атропіном
      свою цікавість
      і трагікомічно глипають очима.
      Будь-які дрібні наслідки тоді – мимо,
      а от велика аварія – неоцінима,
      бо впадає в очі насамперед
      і зветься
      «катастрофою».

      Слава Богу, моя «залога»
      не набуває характеру бунтівного
      і поволі стає «голгофою».

      Пам’ятаєте? –
      Був жив Великий Бунтівничий,
      але до чорта у нього було
      заморозків мозку.
      Єдине, чим він користувався,
      жадібно й охоче,
      супроти всякої залоги,
      так це облогою:
      обкладеться, бувало, книжками –
      та й навхрестоматійно
      строчить!
      строчить!
      строчить!

      21–22 листопада 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 9–10"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    427. Прононс 3
      Слід свідчити відверто і зада́рма.

      Якщо церковний жертовник
      у місті Содом –
      заплі́снявілий, –
      потреба на анкети відпадає,
      натомість є Содом.

      Хлюпки́й, неврастенічний перекладач
      з содомської на ту чи іншу –
      є порок (не плутати з Пророком).
      Він проникає.

      Його критичний,
      дієтичний,
      майже юрисконсультський,
      сніданок
      сьогодні розпочався
      з підкреслення юної цноти фінляндки
      (підкресленому вірити)..,
      а от кінець його був –
      виверженням сказу
      по засмаглих стегнах
      переляканої абориґенки з Вануа́ту.

      До обіду
      він лягає на живіт
      і починає переможно блакитнішати...

      Якщо так упевнено ти кажеш:
      "Содом згорів",
      то чому тебе не було
      минулої п’ятниці
      серед тих,
      хто з надер могили
      після званого обіду
      вирив трупа
      і мав з ним
      щось надто віддалене
      від любові?..

      Про вечерю падлом і нечистю
      у Содомі завжди співають,
      ніби вона таємна.

      Кожен, хто живе в цьому місті давно
      і снує асоціативні пороки
      (знову ж таки, не плутати з Пророком),
      нівроку
      перекладач
      Біблії.

      7 грудня 1993 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 12–13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    428. Хор
      Чуєш?
      Хор у одній людині…
      Вона намагнічена піснею жити.
      Є ноти-дерева.
      Є ноти-струмки.
      Кульмінаційна нота – ти,
      хто слухає
      нині,
      хто чує
      людину –
      хор
      між суєти.

      31 липня 1994 р., Київ






      ""Перґаменти", стор. 74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    429. Він сидів, розбитий сонцем…
      Він сидів, розбитий сонцем,
      з синім оком, біля столу,
      відганяв офіціантів,
      ніби мух неакуратних,
      ляпав лапами важкими
      їх по заду і по спині
      і мовчав, і пив з бокалу
      білу піну без упину.

      Дві красуні говорили,
      лінь у затінку сховавши,
      про сучасний стан у моді,
      у стосунках з кобелями,
      з голубими і самцями –
      і крізь довгі соломи́нки
      білу піну без упину
      споживали, споживали.

      "Він на тебе подивився
      так, мов зовсім не напився.
      На собі такий я погляд
      не спіймала, не спіймала…"
      Її подруга, скривившись,
      тільки подумки сказала:
      "Най тобі не тільки погляд, –
      а й бджолу на кінчик жала!"

      Він лежав біля калюжі
      і мутнів здоровим оком:
      два роти у білій піні,
      дві роздерті навпіл сукні,
      дві хутрові хуртовини
      викрили, які то суки.
      Аж хвости мелькали довго.
      Аж у пса короткі руки.

      18 липня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 131"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    430. Корозія
      Ось іржавого серця останні гудки
      мене залізного.
      Ось байдужа сльоза й допотопні плітки
      тебе первісного.

      Ти в сухій халабуді, а тут під дощем
      уже не в змозі я…
      Це докупи не стулиш ніяким ключем,
      бо це – корозія.

      Хоч зліпив і не ти мій чудни́й механізм
      комусь для користі,
      але ж мчав на душі на моїй в комунізм
      і жив без совісті.

      Це напруження вище, ще більший тягар –
      тобі коритися.
      Краще бути авто́ без коліс і без фар
      й іржею вкритися!

      Я – людина, і серце зове, мов сурма,
      коня залізного.
      Я – машина, й нічого в людині нема,
      окрім перві́сного.

      Ти даремно мене в голубе фарбував
      і барсом звав іще.
      Просто так ти на цвинтар себе готував,
      а я – на звалище.

      2 січня 1998 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 176"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    431. Я приверну тебе оце до себе…
      Я приверну тебе оце до себе
      самим червінцем чи одним притулом,
      скую з любові, ле́беде, для тебе
      зручну й простору клітку золотую.

      Твій білий стан вустами розмалюю,
      в губів гарячім спаренні дводзьобім
      так само лебедем себе не уявлю я,
      бо чорний ко́ршак я з вогнем в утробі.

      Я прагну забуття твого і млості,
      що шквалом ґраду б’ють усе довкола.
      Зі спо́кою – в стихію, в жертву – з гостя
      з-під кігтів вирвешся, моя любове квола.

      Добудеш пастки ти в таких обіймах,
      старчиху-смерть дівицею застанеш,
      труною попливеш в російських зимах, –
      бо я купив тебе, і ти це знаєш.

      20 вересня 1995 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 185"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    432. Згага
      Ступаємо ра́зом
      однаково в сніг,
      римуючи фрази
      та фази доріг.
      Я – прояв, ти – вияв.
      Погорджений Київ
      від згаги лютневої нас не встеріг.

      Як чада блаженні
      ми бачимо дух.
      У мене в кишені
      продовжуєш рух.
      Ти – мариш, я – мрію.
      Ти – мерзнеш, я – грію
      між згаги в пальті вдячну
      відданість рук.

      Нехай шлях – не вихід,
      а крок – ще не слід.
      Хоч робимо вигляд,
      що холод і лід,
      тебе обійму я –
      і згагу втамую!
      От саме тому я й тону стільки літ…

      8 лютого 2006 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 243"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    433. Перстень
      Я перенесу перстень з руки на руку.
      Зі своєї руки на руку свою.
      Не зумів перенести так само розлуку.
      Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

      Ой, у золоті п’ю.
      Ой, у золоті золотому.
      Зі своєї руки на руку твою
      не буде потому…

      12 травня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    434. Іро… Ні! Я?
      Снідають снігом пні –
      бути весні…
      А мені?
      Ні.
      Ніде…
      Ніде мені…
      Як на війні –
      дні.
      Люди гудуть на дні,
      скрізь прапори одні –
      жовто-блакитні вогні…
      Ніде…
      Ніде мені…
      Що там у тій далині:
      тижні темні й нудні?
      тіні німі й сумні?
      Ні.
      Далебі, що ні –
      жлоб на моїм коні!
      я не в своїм вікні –
      на цілині при свині!
      Ніде…
      Ніде мені…
      Сни – все химери дурні.
      Ніби давно я в труні.
      А нагорі у багні
      снідають снігом пні.
      Бути весні – уві сні…
      Скільки ще буде днів?
      Скільки ще буде пнів?
      Скільки отак мені
      в будні і вихідні
      дивні пісні голосні
      вискнуть "Ганьба!" чи "Ні!",
      інших забутих слів
      впертих ослів –
      хохлів!?

      22, 28 серпня 1990 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 68"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    435. Любі у шлюбі
      Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
      Снуєш забобонів попону –
      та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
      тебе до ново́го полону!

      Зимові гілки, ніби нерви дерев.
      Ажурні будівлі, мов вази.
      І ми попри час – молоде та старе –
      форсуєм шляхи й перелази.

      Ми любі у шлюбі, якого нема
      і, мабуть, ніколи не буде.
      Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
      Я – кінь з сивиною повсюди.

      8 лютого 2006 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 240"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    436. Щем
      Поговорили і вода з водою,
      і вітер з вітром,
      і вогонь з вогнем
      на цій землі,
      перш ніж ти йшла ходою
      по цій землі
      холодним білим днем.

      Сніги куйовдили деревам гриви,
      і холод тріскався, і паморозь цвіла
      в твоїх очах, не схожих на оливи,
      бо вже зима на цій землі була.

      Вона гуляла у сніжки з роками,
      які позаду ковзались не в лад,
      які попадали і ходять з синяками,
      обтрушуючи наш з тобою зад.

      Але знімай! свою зимо́ву одіж,
      щоб спогади звільнились від хутра,
      в яких ти неодягненою ходиш
      у водах, у вогнях і у вітрах.

      Якщо я щем сьогоднішній ще маю
      на цій землі, де ти ходою йшла,
      мов серед саду, ніби серед маю, –
      то, може, ти зі мною теж жила?

      10 грудня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 153"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    437. Коло підніжжя колосальної свічки…
      Коло підніжжя колосальної свічки –
      воскові фігурки святих.
      Чим дужче згорає вона й стає нижчою, –
      тим дальший од неї ти.

      Тим більше музики стає церковної,
      знімають Ісуса з хреста.
      Віск налипає слізьми молитовними
      на задубілі вуста.

      Здається, вона, – а не я віддаляюся
      в небесний іконостас,
      де анґели в біле та в чорне вдягаються
      дві тисячі літ для нас.

      Собор на свято стає свічкою,
      замість хрестів – огні.
      Дух випаровується. Бог – з табличкою.
      Страшно мені.

      25 січня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 71"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    438. Покликання свого не розумію…
      Покликання свого не розумію.
      Занедбані слова, уривки почуттів.
      І тільки ти, кого кохати вмію,
      для мене став ознакою світів.

      Мій частоколе по огрудах серця!
      Мій вірний ляче в стані німоти!
      Я розповім про тебе після герця,
      який зламає наші два світи.

      Загину скоро у твоїй долині
      з твоєю жінкою, яка тепер моя.
      Ми всі віднині несусвітно винні.
      Моє дитя – але твоє ім’я.

      28 березня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 39"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    439. Ти на підносі принесла мені – любов…
      Ти на підносі принесла мені – любов.
      Готуєш добре.
      Я з’їв її.
      Тепер от кістку з горла
      ніяк не витягну.
      У хрипах захлинаюсь.
      Як ти могла?!
      Зуміла…

      На підносі
      ти принесла мені
      …ЛЮБОВ…

      ..
      .

      10 червня 1991 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 137"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    440. Той, хто гарячими руками…
      Той, хто гарячими руками
      торкається мене щоночі
      і, наче в сніг лягає, –
      гадає,
      що цілуючи мої хвороби,
      літає.
      На видноколі мертвих почуттів
      я з ним суворий і одноманітний,
      я – лев ледачий,
      він – макака спритний;
      між нами все, що важко припинити –
      дурний ти!
      Ти такий дурний,
      що якось крила мав обрізані до крові
      і присягнув чужій любові.

      25 липня 1992 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 75"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    441. Хула-хуп
      Сумнівний, ти мій, і хиткий
      хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
      що ж, не витримали нитки,
      знову лялька додолу – гуп.

      Знову серце в грязюку – ляп,
      скільки можна отак
      надурняк!
      голос хрупає, наче сніг:
      не добіг…

      Кожен раз, як до мрії – ступ,
      а від себе у далеч – геть,
      сумнівається мій хула-хуп:
      чи, бува, я, того, не вщерть?..

      25 лютого 1992 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 51"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    442. Бомж
      Час прийшов. Годинник став.
      Кукурікають зозулі.
      Бомж в кишеню заховав
      дулю.

      Сніг і той труситись став.
      Від морозу коси сиві.
      Бомж і очі заховав
      псиві.

      Говорити про таке некрасиво?
      Але він, як пес, прохав: дива, дива!

      Адже час прийшов і став,
      жисть хороша.
      Я усе, усе проспав
      Не до бомжа…

      29 листопада 1989 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 66"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    443. Прононс 6
      Кімнатні ґазони з високим ворсом.
      Альфа Центавра крізь абажур.
      Об’єкт об’їдається фісташковим морозивом
      і примочує маминою блузкою підбитий жмур.

      Грають у комп’ютері черв’ячні інстинкти
      і зводять дитину в надщелепний рівень.
      Але в астронавти ніяк не вийти,
      коли ти чванько з електронним живленням.

      Людина відтискує тінь під сонцем,
      схожу на ченця в залізорудній рясі,
      ставши знавцем з превеликим носом,
      якого відрубують на спеціальній пласі.

      Мудрий носач – авантюрними відгадками
      прикриває свій феноменалізм –
      зупиняє обвалення наукових спадків
      і нарощує справність галактичних лінз.

      Йому Альфа Центавра вістку приносить,
      як відкохати необ’єктивних дітей,
      коли звільнити анексований півострів
      і звідки чекати наступних вістей...

      Найцінніша заслуга у тій інформації,
      яка
      непоміченою
      просочується
      між
      пальцями.

      19 лютого 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 26"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    444. На четвертому спомині – гріх…
      На четвертому спомині – гріх!
      Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
      Відчай луснув, мов грецький горіх,
      мо’ про себе подумати варто?

      За тобою йдучи слід у слід,
      не встигаю на те, як зникаєш.
      Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
      тілько день погориш – й облітаєш?

      Розчинити чотири стіни?
      Заманити Усіх, окрім те́бе?
      (Пийте, Всі, за присутність вини
      і банальну відсутність потреби!)

      Обернутись на гострий граніт?
      На сумний барельєф чи погруддя?
      (Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
      до підніжжя, мов до правосуддя?)

      Як було, так не буде ніяк!
      Три розлуки, як три зорепади!
      І вчетверте я висіяв мак
      під зірки для кохання і зради.

      Тілько це вже – без сумніву – гріх!
      Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
      Серце б’ється від кроків твоїх,
      чи наступиш на нього ти завтра?

      27 липня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 197"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    445. У катакомби смутку завели…
      У катакомби смутку завели
      мене не ревнощі,
      не гнів, ані досада.
      З бурульок льодяних стікає хлад,
      мороз вологий,
      серця заморока.
      Сиджу у лабіринті,
      йти не гожий,
      цілую пломінь рук,
      що під грудьми
      тримають пам’ять
      бісову й тривожну,
      мою любов.
      Заблудишся, не йди.
      Не йди!
      Все лиш по колу
      і по закутках без ходу…
      Не рвися над печери,
      в сонце.
      в рай,
      ходи по пеклу і шукай!
      Лякай спокійне благо і постійність,
      які у місті залишились
      в Одесі одіссеями з людьми.
      Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
      якою я оздоблюю їх ясність.
      Нехай живе їх горденосна лінь!
      Нехай помре в мені їх добра даність.
      Я, часточкою будучи лише,
      зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

      12 жовтня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 39"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    446. Холодна пісня
      Сніг і живі орхідеї –
      мій архаїчний сон.

      Серед твоєї пустелі
      сніг і чудні́ орхідеї
      мруть в унісон,
      мруть в унісон…

      8 квітня 1989 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    447. Усе обопільно…
      Усе обопільно.
      Підпільно.
      І сильно.
      Стосунок єдиний.
      Між нами.
      Вже ними.
      Коротке дрижання
      в тілес поєднанні.
      Зарошення цвітом.
      Запліднення літом.
      Вагітність осіння.
      Холодна пустиня.
      Безсонна і біла.
      Дитина.
      Могила.

      А стужа, мов держално
      довге крижасте.
      Од жала зими
      ні померти - ні впасти.
      А тільки закляклому
      ніч у жалобі
      чекати народження
      млості на лобі.
      Нестиме вода
      по земних простирадлах
      розмерзлі хвороби, обірвані патла.
      А в дотику мертво на звук скавуліла
      постійно в очах ти, дитина, могила.

      14 квітня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 125"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    448. На могилу з трав великих, синіх…
      На могилу з трав великих, синіх,
      чебрецем затоплену високим,
      на мохи сухі і пересрібні –
      ти кладеш середньовічні кроки.

      На зозулин льон сніжинки ллються,
      мов кульбаби пізні облітають.
      Хмари снігові за літом б’ються –
      на могилу пух і прах лягають.

      Ой, яка ж вона висока, мамо!
      Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
      На правічний сніг, що ліг між нами, –
      я кладу хоч кам’яну, а квітку.

      9 червня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    449. Дорогою у зоряний рай
      Пролітають вітри від весни до весни.
      Віддає все сповна нам земля восени.
      А ми вдвох після шлюбу ще декілька днів,
      але ти вже замерзла, а я зголоднів.

      Живемо, мов орли на високій горі.
      Полювати йдемо на ранковій зорі.
      І, промчавши по колу й ускочивши в дім,
      на байдужість твою я таке відповім:

      Приспів:

      – Дорогою у зоряний рай
      піду я сам собі, ти – собі.
      Дорогою у зоряний рай
      я гратиму на срібній трубі.

      Мелодію обжитих небес
      намрію я, а ти пригадай,
      як ніс тебе твій зоряний пес
      дорогою у зоряний рай.


      Буду вірним тобі від весни до весни.
      А як зрадиш хоч раз, – не пробачу вини.
      Тільки дім свій замкну і тебе проведу
      до найближчої зірки, з якої впаду...

      Приспів.

      11–12 січня 1998 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 85"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    450. Її вікно – щоразу без завіс…
      Її вікно – щоразу без завіс,
      щоранку навстіж дзенькає шибками,
      щоб у бінокль закохано дививсь
      один дивак з підступними думками.

      Роздягнена – прасує білий бант,
      руками плаває по тілу, по тканині,
      по хвилях звукових, де нині Гайдн
      розвіює її вбрання інтимні.

      Вона озвучено стоїть перед вікном;
      свій білий бант на чубчику, мов квітку,
      з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
      бо той дивак є невідступним свідком.

      11 січня 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 145"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    451. Розл(у)ючення
      А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
      Приходь до мене в радості
      зі спо́кою в принадності.
      Ось твій віник. Хату підмети.

      Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
      Висохла вода – і почуттів немає.
      Я не знаю, навіщо тебе займаю
      пеклом долонь і фалосом горя.

      Ну що я тобі зробив, заразо?
      Що́ ти поглядом з мене знущаєшся?!
      Я маю відразу відразу
      і більш не з’являюся.

      Нас розл(уч)ютив гнів Богів.
      Ми звірі з різних таборів.

      25 червня 2005 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 98"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    452. Деміург
      Тоді я мову знаходив.
      Шукав, як назвати серце.
      Не знав, як хвороба зоветься.
      Безмовним я був і хоробрим.

      З попруг тонкошкірого тіла
      я гостру кольчугу сплів.
      Але всіх не знаючи слів,
      був ладен, щоб злість говорила.

      Навпомацки світ зондував
      опісля кулачного бою
      зі стінами, з небом, з собою!
      Я серце відчув – і назвав.

      Тепер позолочена рака,
      і глупі бредуть повз Творця,
      закінчився спів янгольця́ –
      ц. брама* на серці до ранку.

      _______________________
      * ц. брама – церковна брама

      21 січня 1998, Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 163"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    453. Грулі
      Вийшла з тільця білої кицьки
      душа інша.
      Мудрість її невимовна
      зачаїлася, наче миша.
      Розпливлися зіниці –
      й немає різниці,
      чайне перш?.. чи блакито́вне?..
      згасло вічко моєї киці…

      Снігом падай – і не лякайся,
      і не кайся.
      Ще раз, хоч як, повернися,
      пригорнися – й зостанься.
      Замурчи біля серця –
      й на мене не сердься…
      Хмарко біла, ген, у висі!
      На цій грі зосередься!..

      19 липня 2006 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 112"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    454. Безнатхненно
      Возлетіла птаха
      сама
      не у вирій.
      Розгойдала крила
      і лягла на небо.
      Возлетіла птаха…
      Зима.
      Я не вірю,
      бо не маю сили
      перейти до тебе
      через око Феба,
      через білу плаху…
      Під снігами вітер
      коси травам чеше,
      за мої пристріти
      ніч дорогу бреше;
      я зійду на плаху,
      страху трохи збуде –
      де ти зараз, птахо?
      упади на груди!
      вийми мені очі,
      вирви мені серце –
      сам пісень наврочив
      серед вдалих терцій!
      Сцено, моя плахо:
      сам не заспіваю,
      як немає птахи –
      то й пісень не маю.

      11 листопада 1992 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 20"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    455. Останній день своєї злої долі…
      Останній день своєї злої долі
      ти на пустій панелі провела,
      в старім пальті в дірках від молі
      одеколон прострочений пила́.

      Собаки грали, бились поліцаї,
      всі ліхтарі електрику дали,
      твою трясучку в млосному розмаї
      мільйони ламп до ранку розтягли́.

      Сопіло місто носом через труби,
      двірник мітлою в урні шарував,
      у моргу вранці розкладали трупи,
      ти ще лежала трошечки жива.

      Двірник газету зняв з твойого лоба
      і наказав: "По-доброму, давай!.,"
      а ти не йшла, а він мітлою дзьобав –
      твоє хирляве тіло добивав.

      Спустила дух о шостій на алеї,
      де сорок літ назад цвіла, мов мак,
      коли додому йшла на всі легені,
      затискуючи гроші у кулак.

      28 вересня 1994 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 141"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    456. Прононс 22
      У небі – пташо́к недоліт,
      в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
      всі муки – на старості літ,
      Господен кілок – не стеблинка.

      Повийшли на паперть попи
      у білих святкових ризах.
      Я пасочку з снігу зліпив
      і свічку купив за мізер.

      Попльовує віник з відра
      водою святою в обличчя.
      Собору справляти пора
      своє чотирьохсотріччя.

      На цирлах жебрачка стримить,
      рублі засмальцьовує в жменях.
      Невже це не трепетна мить –
      скупатися в благослове́ннях?

      А я розпізнав тебе сам,
      моя викривальнице й строгість.
      Але поділити не дам
      на всіх параф’ян нашу совість.

      Мій стаціонарний візок
      везе мене тільки до церкви.
      Купіть паперовий бузок –
      наш цвіт у гроба́х не меркне!

      3 листопада 1996 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 67"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    457. Поверни мені її в цілості…
      Поверни мені її в цілості,
      у придатності, у принадності,
      з кредом пе́рвісної привітності,
      з медом першої безпорадності.

      Дай мені її ту, неклопітну,
      дивом здибану і розчулену,
      дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
      її мак упритул розтулений.

      Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
      сію-сію я з ностальґією,
      сходить-сходиться, стало-сталося:
      смерть сховалася в чорну лілію.

      11, 14 червня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 90"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    458. Любов уві сні
      Ти малював любов уві сні.
      Ти цілував у вуста ясні.
      Випий мої сльози – і лети.
      Вітер – мій художник, а не ти.

      Там,
      уві сні,
      коханим ти став мені.

      Ти, мов огнем, мене обіймав –
      ніч стала днем, ти коханим став.
      Рано перший дотик, перший звук.
      Ранок після тебе йде до рук.

      Приспів 1:

      Не сон мій прийшов.
      Не сон, а любов.
      Дозволь, мій коханий,
      я засну в твоїх обіймах знов.

      Любов уві сні.
      Любов уві сні.
      Мовчи, я благаю –
      залишай себе у мені.


      Кожен твій день – це свято моє.
      Ясно одне – ти насправді є.
      Ма́буть, тільки анґели і Бог
      знають те, куди йдемо ми вдвох.

      Приспів 1.

      Зорі впали нам до ніг –
      тихо спитаю: я́к ти зміг?
      Кохай мене так, ніби це останній раз!
      Сон відходить.
      Бачиш,
      сонце сходить, сонце сходить
      для нас!

      Приспів 2:

      Не сон – а любов.
      Не сон – а любов.
      Тепер, мій коханий,
      я засну в твоїх обіймах знов.

      Любов уві сні.
      Любов уві сні.
      Мовчи, я благаю –
      ти залишай себе,
      ти залишай,
      ти залишай себе у мені!


      …Не залишай мене́ уві сні.
      …уві сні.

      9 лютого 1996 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 120"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    459. Постскриптум
      Фон червоний.
      Ліхтарі гой-да, гой-да!!
      Униз головами, на довгих цепах,
      мов лампади…
      Скриплять очі,
      відчиняючись, мов стопудові две-рі,
      і зачиняючись…
      Що буде з тобою?
      Мабуть, ще не знаю.
      Страшне́…

      Але вчора шпаки прилетіли.
      Станув сніг, і в глибокім колодязі
      небо з’явилось блакитне,
      і пташки спливали по нім.
      Сьогодні вони вже деінде.
      Знова лід, у колодязі лід.

      І прощай, моє селище гар-не…

      7 березня 1998 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    460. Поету місце – в стратосфері…
      Поету місце – в стратосфері!
      Напівживий лечу до втрат.
      У шатрах раю в ефемері
      стоїть нова епоха страт.

      Уроджений слуга народу,
      нового Риму кошовий –
      поет – не я, мій сад – без плоду.
      Я – вас, майбутніх, вартовий.

      Цілую ваші чисті ризи
      чорнилом цих постертих пер.
      Чекаю совісті-підлизи
      й засвідчення: поет помер…

      24 квітня 1998 р.,
      с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 163"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    461. До України
      До України крок лише один
      з усіх її вершин, з усіх глибин!
      До пісні, що бринить на видноколі
      з її душі, яка живе на волі!
      До серця між коханням і зітханням!
      До неньки, оповитої чеканням!
      До джерела, яке струмить так чисто
      лісами снів, по спогадах дитинства!
      До казки, де гуляє Колобок,
      де б ти не був, а буде тільки крок!
      Дорогою до рідної оселі,
      долаючи минулого пустелі!
      По пам’яті йдучи, йдучи, йдучи!
      Тікаючи від себе – не втечи!
      Попри всі відстані і виміри годин –
      до України тільки крок один.

      24 серпня 2004 р., Богдани́


      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 8"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    462. Бранець
      О, вража душе!
      О, харци́зо люта!
      О, лиходійко з мармуровим серцем!
      Різдвя́на стужа
      чорта в свято втрутить –
      мій затишок шовковий роздереться,
      трусне́ться пам’ять,
      заімля́ться скроні,
      непрошені думки заколядують,
      тебе покваплять
      ве́рхи на драконі,
      тебе, харцизо, мною нагодують!
      Ти явиш сили
      чорні ореоли,
      де в засідках – скаженство вуст блудливих,
      де чудом схилиш
      в ароматні смоли,
      щоб я кипів у почуттях примхливих.
      Таке кохання –
      із джерел мерто́вних,
      бо що краса твоя? – упир під нею.
      Бо що бажання? –
      вогнище жертовне,
      в якім кремуєш ти бутон лілеї.
      Я полоні́ю,
      потюпцем крадуся,
      намацуючи слід чужого серця
      по тьмах, де скніють
      го́рдощі в задусі,
      де вихід мій навряд чи одверзе́ться.
      Любов від впливом –
      не просте злодійство –
      панічний час з преображенним гадом!
      З волоссям сивим
      ледь живе дитинство
      покірно служить за старим обрядом.

      3–5 жовтня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 111–112"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    463. Там, де ти
      Ні! Ти скорись мені –
      такий мій наказ!
      Ні, наяву чи в сні –
      любов не для нас!
      Хай ти надієшся –
      а я не стерплю
      злість і поблажливість
      твою.
      ________________________
      Приспів:

      Там, де ти –
      море сліз,
      а я сміюся і танцюю скрізь,
      а я радію,
      що від мене знов
      пішла любов..,
      така любов.

      ________________________

      Тінь під вікном стоїть,
      а що́ – у руці?
      Знову у шибку
      стукають камінці.
      Ні, я не вийду,
      я піду в інший бік,
      зникну на день, на рік –
      наві́к.

      Приспів.

      Жаль, що ніяк
      не розмине́мося ми.
      Вирвусь від тебе,
      наче з клітки-тюрми.
      А на честь того́ дня,
      коли ти згас і померк,
      друзям влаштую
      феєрверк!

      26 лютого 1997 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 81"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    464. Море і мрія…
      Море і мрія.
      Зима і мороз.
      Сльози на віях.
      Розлука й серйоз.

      З кров’ю на лезах
      долають глибінь
      кілька поезій
      і кілька видінь.

      Власне безхитря
      на сніг покладу,
      в я́сне повітря
      увесь увійду.

      Десь розпочнеться,
      хоч з кимось, хоч знов,
      кілька Венецій
      і кілька розмов.

      3 серпня 2001 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 186"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    465. Не гніти мені душу...
      Не гніти мені душу,
      замовкни, та й годі…
      Дай домарити мрію про інше життя!
      Я міняю цю стужу,
      ці гори в погорді –
      на небесну любов без знаття й вороття!

      Я продам білий світ –
      і куплю собі крила
      у знайомого анґела в Чистий Четвер.
      Я відчую політ,
      бо мені так кортіло
      стартувати з усіх джомалунґм і говерл!!

      Як душа прагне волі,
      а серце – любові,
      мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
      так крізь темряву болю,
      крізь двері дубові,
      я ступлю – і злечу в світло вічних життів!

      Що робитиму там?
      Жаль, того не згадаю!
      Скільки повних разів зрину так між зірок?
      Дещо випало й нам,
      з чим тебе і вітаю.
      Тут – година: там – вік, тут – до Сонця, –
      там – крок!
      Ти прокинешся зранку,
      ображена вчора…
      У прочинені вікна посиплеться пух.
      Сніг засяє на ґанку,
      мов постіль прозора.
      Відімкнися – уві́йде не тіло, а дух…

      Середа, 2 листопада 2005 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 237"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    466. Горішня мрія
      Горішня мрія!.. А слова ж які!
      Але, повір, вона не за словами.
      Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
      розкидані пелюстками між нами.

      Чому я мить люблю не так, як ти,
      а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
      Горішні мрії, сховані світи,
      в моїй красі земній горять, як ватра!

      А вище – ти, розгадана навпі́л,
      для когось зла, для когось сокровенна,
      але для всіх – накритий Богом стіл,
      хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

      Отож, хіба я спробую тебе?
      Горішня мрія вже не за гора́ми.
      Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
      розкиданий пелюстками між нами.

      11 січня 2002 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 181"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    467. Університети червоніли…
      Університети червоніли
      від такої довгої хвали –
      українець з українцем говорили
      про любов до рідної землі;
      вийшли в сніг,
      перехрестили Київ
      на тролейбусі,
      а другий на метро;
      в хмарах місяць свій окраєць виїв
      на каштани, кутані в хутро,
      і, здавалось, кожний проповідник
      відморозить вуха чи язик…
      Треба критика,
      вона такий годинник,
      що стрілка́ми цілить цілий вік.

      21 листопада 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    468. Не відмов мені…
      Не відмов мені.
      Не зумов мене.
      Щось мине в огні.
      Хтось огнем майне.

      Серце прокляне
      кожну дію злу,
      кожну частку "не-",
      збільшено малу.

      Снігом по селу
      не ходи сама.
      Ніч зведе к’ столу,
      на якім зима.

      На мені нема
      жодної вини.
      Звідки війська тьма
      і печать війни?

      5 березня 2005 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 236"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    469. Ой, не треба, не треба, не треба…
      Ой, не треба, не треба, не треба
      диким голосом рвати мене.
      Я без тебе, без тебе, без тебе.
      Час мине…

      Ти вже їдеш на довгому возі.
      То не відчай, а пісня твоя.
      Хай стоїть на сусідній дорозі
      хтось і я.

      Не дивися на нас, не давися
      недоспіваним словом своїм.
      Ми, над шляхом, з пожухлого листя
      зводим дім.

      Я кладу інші руки на груди,
      інший ранок знаходжу в очах.
      Кожне слово достойне споруди,
      навіть жах.

      12 травня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 88"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    470. Господе, мій Боже, прости цю провину…
      Господе, мій Боже, прости цю провину,
      для очей цікавих зовні не значну́,
      для людей байдужих зовсім не помітну,
      а для себе, Боже, вічно всенічну́!

      Незвичайна скарга на се́бе самого,
      невидюща сила у самім собі!
      Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
      і щитом тримаю в гадській боротьбі!

      Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
      Є у мене книги, повні теорем!
      Маю телескопи, бачу всі орбіти!
      І гарем тримаю, зоряний гарем!

      Учини ж зі мною найре́вніше диво!
      Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
      Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
      Сну!

      28 липня 2002 р., Богдани́



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 189 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    471. Де ти, щастя?
      Я від злив потерпаю,
      і грому боюся,
      і падаю в мокру траву.
      Свій талан обкупаю,
      слізьми обіллюся –
      і голос од страху зірву.

      Повечеряю хлібом.
      Поснідаю хлібом.
      І далі голодний піду.
      Порятуюся бігом
      між сонцем і снігом,
      а все ж таки щастя знайду!

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Маю горе,
      ніби скло прозоре.
      Де та громовиця,
      щоб йому розбиться?!

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Де ти, мріє?
      Я у тебе вірю!
      Я дійду до краю
      зоряного раю!

      Серед синього гаю
      прокинулась пташка,
      і пісню співала мою.
      Не лети, я благаю,
      мені дуже важко,
      я ледве під Богом стою.

      Не покинь мене, щастя!
      Хоч трохи любові
      душі моїй стомленій дай.
      Я терпінням запасся
      од плоті до крові
      дорогою в цей зорекрай.

      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання,
      перше і останнє?
      Маю горе,
      ніби скло прозоре.
      Де та громовиця,
      щоб йому розбиться?!

      Здрастуй, щастя!
      Золоте причастя!
      Молоде кохання,
      перше і останнє!
      Здрастуй, мріє?
      Я у тебе вірив –
      і дійшов до краю
      зоряного раю!

      12 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 101"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    472. Галактична ніч…
      Галактична ніч.
      Почесне життя на планеті.
      Безсовісний свист, а зірки – голуби.
      Як день – то порожня голуб’ятня.
      Супутники, дезорієнтовані коханням,
      спонукають безладні стосунки між людьми.
      А ті, хто супутники ми,
      зраджуєм інших путників*,
      яким листи несуть
      не менш красиві голуби.

      Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
      Ми живемо за сонцем,
      яке творить німб над куполом кожного знаку.
      Ти під знаком кого?
      Якщо під моїм – я твій супутник.

      Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
      Найвипадковіший знак.
      Знак винятку.
      Людина зміюку несе,
      чи змія вже її отруїла?
      Чи людина така, як змія,
      демонструє силу
      (від слова монстр),
      якщо вже когось не вбила?
      Тому над Змієносцем найменший німб.

      Сходяться знаки,
      поговорять,
      попораються.
      І розходяться.

      Добре ходити по небу,
      правда?

      ___________________
      * путник – подорожанин

      15 травня 1995 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 38"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    473. Окремішність і перевтома
      Плакатиму – лише прочитаю тебе,
      лише розгадаю той тай ієроґліфів…
      У синонімах діб від "повік" – до "тепер"
      ця розверста душа – тупо "по́-фіґу"!

      Кроком прямую – у масу проблем,
      з "табули раси" крізь стреси в ідилію.
      З верхнього пекла зроняю в едем
      з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

      Чи, навпаки, десь на дні свого раю
      яблуко власне шукаю…

      Ніби поліно, обжерте вогнем,
      дуже просто, Душе! аж надто просто
      я собою підпалюю нижній едем,
      павши вгору на блискавку, в прах і кості…

      Божі грози сповідують віру мені,
      дириґують моєю аурою!
      Я окремішньо сплю в перевтомі на дні –
      бо новим ієроґліфом марю я…

      Попри мрії старі передохлі,
      "Я" – останній затаєний ієрогліф…

      Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
      власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
      Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
      і забарвлю озера по всій Галактиці!

      Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
      Хай ім’я – абсолютно покірне.
      Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
      невідомий, як Рим, бо невірний…

      Хо́роше як, коли перевтома
      не десь застає – а вдома…

      Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
      я вже відпасся серед отави…
      Знов ієроґліф, число і Washington.
      Є для цього у мене підстави!

      Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
      я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
      Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
      Перевтоми такої не матимеш.

      Плакатимеш, прочитавши мене.
      Пла́катимеш – і плека́тимеш…

      11 грудня 2006 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 121"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    474. Транс
      З червоної лінії встануть перші слова –
      ультимативна форма.
      Себто, щось важить твоя голова –
      формул розумна норма.
      Хоч від наказів твоїх – сказ
      голий та екзальтований,
      я пропишу і цей маразм,
      тобою загартований.
      Обабіч дороги я реагую
      на рух кольорових колес,
      мов заграває і мов торгує
      з Духом Святим стрес,
      мов не вагаюся гріхопасти
      під коло найтяжчих гріхів
      і перейти до найнижчої касти –
      мертвих паріїв.
      Себто, не важить моя голова,
      а зайва рука ведеться,
      і проклинаються перші слова,
      де лімфова лінія ллється.

      19 липня 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 102"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    475. Моїми мріями не хтив…
      Моїми мріями не хтив,
      вони – мої високі гори –
      їх ще ніхто не прикорив,
      їх був створив мій Бог суворий.

      Коли ти зводиш нанівець
      своє життя – не псуй чужого.
      Я сам плету собі вінець
      з троянд і хмелю запашного.

      Ці мрії вищі за любов,
      якою ти мене тавруєш…
      Дай, Боже-Господи, обнов
      цим прагненням, що їх даруєш!

      Але тобі лишу́ я хліб,
      бо сам ріллі ти не обробиш.
      Твоя душа – пекучий німб,
      гориш під ним – і не говориш…

      Не зводь дві істини в одно!
      Моє ім’я повік зі мною.
      Сьогодні – виткане рядно,
      а далі – рушники по морю!

      15 червня 2000 р., Київ (у соборі)


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 180"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    476. Я від Слова Його довго живий…
      Я від Слова Його довго живий
      довше й слова промовлятиму.

      Сам я у тілі живу,
      а останнє – душа.

      Знаю вас.
      Говоріть зі мною.

      … На високому пагорбі мислі єдиної –
      Господь з вами.

      А ще там святі апостоли
      без риз,
      та аж після п’ятниці й до понеділка…
      і свято.

      Дерево росте помаранчеве,
      і звичайно діти невинні ще
      бавляться з мудрецями,
      сміються й запитують
      про першого свого грішка,
      дізнаються
      й сміються,
      ще не розуміючи
      Слова Його.

      … Я з тих дітей,
      хто грішить
      трохи раніше за інших
      і трохи раніше за інших
      кається.

      … І от я спитався, чи правда,
      що раніше від Бога був Бог?

      І відповідь знову була:
      "Ти сам сказав."

      І так я сміявся з себе.
      (Гріх мій перший.)

      … Ненависть коли в мені народжувалася,
      то лише не до себе.
      І гріх мій далеко наступний
      я знаю й тепер.

      Злість і ненависть – це дві сестри,
      два брата
      і стонадцять іуд.
      Їхня кров безцвітна,
      але тоді з’являється,
      коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

      … Щоки підставляючи,
      по колу ходити
      попід пагорбом мислі єдиної
      скільки треба й не треба…
      це вже не гріх.

      Бо, очікуючи на справедливість,
      злого багато трапляється,
      що схоже лише на одне тільки зло
      і від чуда настільки далеке й однакове,
      що забудеться скоро.

      То ж терпіння стає непомітним,
      а чудо вже ось.

      … І тоді я на пагорбі знову
      поміж інших таких ось, як я, мудреців,
      тішу вас, непорочних новонароджених,
      налаштовую вас по Слову Його,
      щоб щонайперший грішок
      був легший за мій колись.

      А помаранчеве дерево
      росте і росте – до неба.
      І вісті Господні ближчі.

      Скоро засяє Земля

      з Божої милості.

      15 лютого 1997 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 190–191"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    477. Жовта пшениця, блакитне небо…
      Жовта пшениця, блакитне небо.
      Жовте сонце, блакитне море.
      Жовті леви, блакитні гори…
      Україні вони не треба?

      6 липня 1989 р., Київ

      "Роздуми про Україну"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    478. Меломáнія
      Ти – мій !
      І май це на увазі !
      Навіть якщо ампутуєш свій член,
      потóму втопивши його в унітазі !
      навіть якщо відчикрижиш язик,
      свій солодкий і пружний імітатор правди!
      все одно! ти лишатимешся моїм!
      ти б не зміг
      пальці свої на руках відрубати!
      довгі, вправні, дворянські пальці свої
      ти залишиш мені?
      ти залишиш мені!
      (бо музикант ти!)
      (бо твій інструмент –
      паль-ці!)
      (пальці одні –
      завжди, завжди оберігав ти!)
      о!
      щастя…
      щастя себе вгамувати…
      ними…
      форте-піан! – ними…
      ріх-тер-сь-сь-ки-ми та-ки-ми-и-и-и-и…
      рі-х-х-х-тер-сь-сь-к-к-и-и-м-м-и-и-и
      т-т-т-а-а-а…

      2–3 листопада 1995 р., Київ




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    479. Інакший голос…
      Інакший голос,
      ти якого ось.
      Прононс біди
      в концертній залі ранку.
      Сюди іди –
      тут щастя відбулось
      і шлях роздоливсь
      повз хмарки́ серпанку.

      Інакший голос,
      ти якого блеф,
      якого вдих –
      застуджена реальність.
      З долонь моїх
      твій білий барельєф,
      напнувши воло,
      корчить ґеніальність.

      Інакший голос
      тільки не кричить,
      він мій завмуз,
      що подає команди.
      Лукавий блюз
      тепер щодня звучить,
      мов пса запрошує
      з зимової веранди.

      3 січня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    480. Епістоляр я, епістоляр…
      Епістоляр я, епістоляр,
      конвертами обвішаний.
      Листи надсилаючи, зовсім охляв
      на тлі паперових вирішень.

      Щодня я чатую біля вікна,
      очікуючи голуба,
      що пахне чорнилом – тим сортом вина,
      яке з задоволенням пробував.

      Невже у безодню я кидаю лист,
      де літери плавні і сіпані?
      Мовчання – мороз, що понтонить міст
      на то́й бік, де мрії приспані.

      Примари моїх паперових злук
      зимують на тому мо́сті,
      жонґлюючи в холоді замкнених рук
      краплинками млості.

      Співавторе мій, розтули вуста –
      адреса до болю проста…

      31 жовтня 1993 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 59"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    481. Тонке́, ледь помітне торкання ранкове…
      Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
      мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
      Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
      А далі – без тебе, а далі – дорога.

      В імлі передчасно поси́віли скроні,
      бо місяць старий має профіль кулястий
      і гріє, вморожений в сонячнім лоні
      засніжений шлях золотисто-сріблястий.

      На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
      мов сонце і місяць у вранішню пору,
      поріднені ми так розлучені підло:
      я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

      31 липня 2002 р., Богдани́

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 198"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    482. Не лишайся сама…
      Не лишайся сама –
      перекинеться ліжко.
      Йде погрітись зима –
      заморозишся нишком.

      Не стогни в однині –
      це до старості звуки.
      Покорися мені –
      приручи мої руки.

      Не будуй перепон
      з ковдр і по́душок з баю.
      Мов товарний вагон
      я тебе розгрузаю.

      Ти відходиш в аске́з,
      а в екстаз потрапляєш.
      Пахнеш терпко, як без,
      пахнеш – і умовляєш.

      19 червня 1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 160"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    483. Зізнатися у тому, що неправда…
      Зізнатися у тому, що неправда!
      Звести́ на себе на́клеп до знаття!
      Так хочуть інші! Так бажає влада!
      Але не я – і не моє Життя!

      Дрібненький жарт, доведений до жанру!
      Питомий фарс, затертий до нудьги!
      Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
      щодня встає, та не з тої́ ноги.

      ~ 2010 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 136"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    484. Коли горить престол…
      Коли горить престол, і ти – на ні́м,
      і слуги мчать з палаючого замку,
      я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
      я́к не купитись на таку приманку?!

      Гнівись – хай швидше вигорить усе,
      і я нехай згорю до тла з тобою!
      Хай вітер наші душі віднесе
      на свіжу землю для ново́го бою!

      Я залишусь без ніг і голови,
      твій меч мене розтрощить на уламки,
      але ти сам попросиш: "Оживи",
      бо я любов, а ти́ – останки замку.

      Знов радо йду од тебе геть та геть,
      бо вірно знаю, я́к мене багато,
      ще більше стане, бо маленька – смерть,
      а все Велике вміло вигравати!

      10 березня 1999 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 177"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    485. Надіє моя…
      Надіє моя!
      Я без тебе не я.
      Чомусь я довірив тебе
      тобі.
      А ти …
      захотіла перемогти
      усі ті бої,
      де ти не ти.

      Хіба я повинен про це
      співати?
      Це я винуватий!
      Обнадійнува́тий…

      28 березня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 229"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    486. Апокаліпсис
      Якщо змінити час трагічний
      на – фантастичний,
      якщо спокійно осягти світи,
      де ти – міфічний,
      незвичний
      для науки тих істот,
      які тебе знайду́ть серед пустот;
      чи архаїчний,
      чи навіть той, якого не знайти –
      ти, –
      тоді цей апока́ліпсис потрібний,
      і необхідний.

      Бо плідно знати щось
      про нас, безплідних.
      Бо слід не йти туди,
      куди сліди
      (а поки так велось,
      що до біди).
      Бо по одній
      розплавленій піщинці
      вони складуть ціну́ мені –
      людинці.

      Яка зі смертю наодинці стала...
      Яка від смерті наодинці впала...
      Якої пів ребра чи пів монети
      упали в космос з нашої планети...

      Лиш антропологи по вивченню сердець
      не зможуть пояснити наш кінець.

      28 листопада 1994 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 11"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    487. Щодня він ходив на край світу…
      Щодня він ходив на край світу
      і щоразу запізнювався.
      ?

      Щодня на 12:00
      він поспішав на край світу
      і щоразу не встигав.

      Учора він вийшов з дому
      о пів на дванадцяту –
      і запізнився!

      Сьогодні він вийшов
      без однієї хвилини дванадцять годин –
      і встиг!

      Просто край світу
      з кожним днем –
      наближався.

      1 лютого 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 10"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    488. Засмучений, приречений…
      – Засмучений, приречений,
      занурений бездонно,
      безсонням забезпечений
      без Вас, моя Мадонно!

      Зіллюсь дурними винами
      над злими напівснами.
      Дітьми́ дорогоцінними
      не тішуся, як Вами!

      Не втішу я, не вбачу вже
      зорею оповиту
      в п’янкий та золотий дюшес
      Любов мою блакиту.

      Скрі́зь титул невимо́вний Ваш –
      на канделябрі кожнім,
      на кожній книзі, в кожній з чаш –
      і скрізь думки безбожні!

      Коли хоча б одну сльозу –
      полегшало б на вічність!
      Але коли б на цю грозу –
      Її Високу Світлість!..

      – Без паніки… Вона вже тут…

      12 лютого 1999 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 176"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    489. Луна вірменської землі
      Печально і тривожно затрубила
      погорблена земля Кавказьких гір –
      аж злякана луна, рятуючись, влетіла
      у наш спокійний дім через ефір.
      Струснулось десь невидиме каміння
      незнаної підземної гряди –
      і ніби у раптовім безгомінні
      побито вікна меншої біди…
      Вірменіє, твоя душа в руїнах,
      в уламках болю, долей і епох –
      вона загоїться, бо зараз вся родина
      країни нашої – з тобою вдвох.
      Ти ще розквітнеш цвітом неповторним,
      ясним і пречудовим – як раніш.
      Тебе – такої – не обніме горе,
      бо ти стоїш – сильніш його і більш.
      Бо кожен твій камінчик буде бити
      у дзвони неперервного життя –
      ще буде по твоїй землі ходити
      дитя надій – майбутності дитя…
      Аби людська любов не обміліла,
      Вірменіє, це горе з місця зруш –
      аби від землетрусу наших душ
      ще довго та свята луна гриміла.

      грудень 1988 р.


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 25"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    490. Я винен кожній травинці…
      Я винен кожній травинці,
      кожній піщинці,
      голці в копиці.
      А Чоловіку чи Жінці –
      нічого не винен я.

      Нехай розтану в сніжинці,
      десь на стежинці
      серед чужинців.
      А Чоловіку чи Жінці –
      не дам я своє ім’я.

      3 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 205"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    491. Прононс 1
      Доба.

      День – суто кілер,
      чиє потіння
      в роботі очей
      і спусканню курка.

      Гине малеча,
      як гинуть надвечір
      комахи-поденки:
      викрикнувши,
      вона захлинулася
      сльозами Грабовського –
      на ніч.

      Ніч – вправна швачка,
      яка латає
      снами
      од куль уденяшніх дірки.

      Сон аспіранта –
      це злісний захист
      стосовно змін у системі суддівства;
      сон Грабовського –
      новітній швейцарський піджак
      у старих добрих бебехах Шекспіра.

      Доба.

      Доки день іще на видноколі,
      а ніч уже на віддалині
      (і навпаки),
      доти потопає у чебрецях
      моя задоволеність.

      Я посаджу кукурудзяний ліс
      і прививатиму до високої тростини
      цілодобовий і консервативний
      оптимізм.

      20 листопада 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 4"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    492. Я зрозумів зими нестачу…
      Я зрозумів зими нестачу,
      коли бажав тобі: "На вдачу!"
      на червні впавши у глибінь.
      Я знав уже чому тобі
      сніги і я́сний холод милі,
      чому арханґели – безкрилі,
      коли приходять чорні дні.
      Відомий біль тепер мені –
      і я тужу́ю за минулим,
      де спало тіло і не чуло,
      як будуть різати його
      за зло нове гріха твого!

      5 вересня 1999 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 188"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    493. Білорусія плаче…
      Білорусія плаче.
      Білі сльози стекли.
      І була ж не ледача,
      так язик відсікли.

      Ходять зубри по пущі.
      Газ російський пливе.
      Кажуть всі всюдисущі:
      «Білорусь не живе.»

      В Україні не легше.
      Але, браття-сябри,
      видно – хтось зовсім бреше
      проти «младшей сєстри».

      6 березня 1995 р., Київ

      ""Знахідки""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    494. О, добре як, що любиш ти…
      О, добре як, що любиш ти!
      О, добре як!
      Коли обваляться світи –
      це буде знак.
      Це означатиме, що ти
      і тільки ти –
      була в основі самоти
      в кінці мети.
      Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
      той день і час.
      коли одна – з усіх пісень –
      один лиш раз! –
      з одним лиш словом, що було
      і вмерло знов:
      любов, любов, любов, любов,
      любов, любов!

      21 жовтня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 115"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    495. На відрозі чарівно́го сумніву…
      На відрозі чарівно́го сумніву
      постривай, моя лю́бко люби́сткова,
      поступися мені, неприсутньому,
      грізно ча́су позич, пізня блискавко!

      Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
      почуттів, мов кульбаб розпорошених,
      хай квитатимусь, та не розплатою,
      а думками й словами хорошими.

      Ти найлегша від сяйва до спомину.
      Ти найтяжча від гадки до відстані.
      Я так мрію прославити промені,
      кожним кроком твоїм перелистані.

      14 серпня 2001 р., Богдани́




      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 193"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    496. А чому у баби Соні…
      А чому у баби Соні
      ходять свині всі сторонні –
      чорна, бура і руда.
      Де ж рожеві? От, біда!

      10 грудня 2008 р., Богдани́

      "«У колисці мрій», с. 197"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    497. Мысли вдруг и мимолётно
      Беседы с мнимым другом
      рождают зависть и молву.
      Я проведу тебя глазами,
      а слухи разнесут – зову…

      Твоя любовь – остаток прошлого,
      дурной осадок сна дотошного,
      как знойный день внутри затмения
      или сомненье без сомнения…

      ~ 2005 г.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    498. Прононс 5
      Пане професоре, ви мерзляк?! –
      мої щирі співчуття.

      Чи варто витісувати з мене ясочку?
      коли я здатен подобрішати
      лише біля бочки з ячною брагою.
      Це надто схоже на ваші сульфіди:
      спочатку – поєднання сірки з металами,
      а врешті решт – вірусний гепатит!

      Ви, як наша ґардеробниця, чесне слово, –
      не маючи власних дітей,
      вона є повитухою чужої одежі,
      чим і живе.

      Хіба це наука? це здобний коржик,
      яким ви мене годуєте.
      А я віднікуюся,
      тікаю на бровку,
      конкретно порушую загальноміські порядки –
      мені миліше лягти на каміння
      і споживати ґудрон.

      Можна звужувати поняття,
      і міняти стилі...
      цебто здійснювати постійні екскурсії
      з підсвідомості – у свідомість
      і навпаки.

      Але, виходячи з ваших лекцій,
      це схоже на те, як дитина,
      у певному віці
      вивчаючи свої ґеніталії,
      інколи їх калічить.

      Ви вбачаєте зв’язок
      між цими двома "інстанціями",
      не більше-не менше – "у голові"!:
      роблячи з мене піддослідного кролика
      чи ідіота;
      а він (зв’язок) утримується
      за допомогою переносних арготизмів,
      простіше кажучи,
      не наших з вами домовленостей.

      Це чернетка
      моєї майбутньої дисертації.

      Можете ковтати слину
      чи пілюлі.
      Усе одно час вашої лекції закінчується.
      Мені навіть нецікаво,
      яку я отримаю оцінку з вашого боку...
      ясно одне:

      я кладу на стіл
      перед очі пана професора
      психологічну міну –
      прононс номер п’ять.

      31 грудня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 22–23"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    499. Під залізне іржання ранкових трамваїв…
      Під залізне іржання ранкових трамваїв
      ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
      І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
      і припала до мене, дійшовши до тями.

      Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
      мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
      поки гостра щетина і руки-лещата
      не затиснули слово твоє розпочате.

      Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
      з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
      з глухотою землі, по якій не ходити,
      з обома небесами очей говори ти.

      Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
      Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
      Слово – жайвір високий чи пауза звисла
      від душі, у якій переповнилась Вісла.

      26 червня 1997 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 186"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    500. Гроза каламутна у небі сирому…
      Гроза каламутна у небі сирому
      з гримасою смерті над світом нависла.
      Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
      лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

      Даремно роблю, хоч не маю підстави,
      щоб Бога гнівити й на час нарікати.
      Але ще втомлюсь од земної забави,
      та й встигну до дошки останньої хати.

      Мінлива погода межує контрасти
      по цілому світі, у кожній істоті –
      нервовий поет з недоро́бком смугастим
      з друкарні прийшов і заснув на роботі;

      байдужий професор розбив окуляри,
      здрімнувши від власної лекції вко́тре;
      молодший сержант чи то спить чи то марить,
      пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

      Колекції душ на сто сьомому небі
      у рамках коштовних чекають погрому.
      А людство смакує свій довгий пере́біг,
      сновидячи в першому небі сирому.

      15 липня 2000 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 168"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    501. Ковзанка
      Не вмію на ковзанах їздити.
      Ходити на ковзанах незвично.
      Каток розкішний.
      Маєво казкове на катку.
      І музика казкова на катку.
      Добра жінка просить ковзани.
      У касі за долари не може
      згадати свою пору довгокосу,
      легкокосту, молоду.
      Хоче так, просто, безкоштовно – за так.
      Беріть, жінко, їздьте.
      Мої беріть, жінко, – їздьте.
      Упадіть хоч раз.
      Об лід чи сніг, обі все,
      або вбийтесь на смерть.
      Я не вмію вас зрозуміти.
      Я маю лише 37 хвилин
      на світ ілюзій,
      що через 37 хвилин
      розтане разом з вами.
      Ви уб’єтесь? Я вас благаю –
      упадіть,
      наверніться ось цими са́мими,
      са́ме цими ось ковзанами.
      Фіґурне катання під льодом,
      підлідне катання у фіґурах –
      Браво!..
      Браво,
      ви чуєте – я вам кричу Браво!
      10 разів браво!
      110 разів браво!
      Блискуче!..
      Я був неправий!
      О, ви!..
      даруйте,
      що я вас образив –
      ви королева спорту,
      а не простий аматор,
      ви зробили потрійний тулуп,
      ви зробили чотири! рази
      потрійний тулуп,
      ви четвертинний тулуп зробили!
      На рівному місці!
      Ви виконали...
      ви зробили ... і вбились на смерть...
      о – ви!
      Об лід чи сніг, обі все...
      Ви, королева спорту,
      красуня, вродлива...
      Бідна...
      У моїх ковзанах загинула,
      талант загинув у моїх ковзанах,
      фіґурне катання загинуло,
      загинуло в моїх ковзанах
      серце фіґурного катання...
      фіґурна фіґура
      накрилася
      чорними-чорними
      моїми черевиками
      з такими сталевими
      злими лезами,
      що крила порізали в кров
      справжньої,
      справжньої,
      рідкісної
      такої,
      дійсно такої!.,
      моєї
      беладонни...

      Вона, справді, нежива
      лежить,
      красива ця
      жінка...

      13 грудня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 32–33"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Лісовик
      Тільки туман.
      Голі-голі дерева
      ходять по першій зимі
      недорізані,
      дзвоном голосять,
      мов пили нагострені,
      плачуть з дощем,
      перемішаним з снігом.

      Я без кори,
      без коріння, без гілки.
      Я вже колода –
      лежу.
      Сіло на мене –
      загін лісорубів.
      Гріються.
      сало їдять,
      матюкаються.

      Хочте - не хочте, а я розкажу
      правду і кривду про ліс.
      Ген, крізь туман просуваються постаті
      голих і голих дерев,
      ген, крізь туман хтось іде й не боїться,
      злазить на дерево, влазить у дерево,
      десь чи в дупло, чи під кору ховається
      й десь поза вітром свистить і хропе.

      Тільки про нього і встигну згадати,
      перш ніж завсохну цілком…
      Спить лісознавець, лісник, лісовод,
      юний натураліст,
      вчителька спить з природознавства
      й увесь ваш "Green Peace".

      Тільки не він –
      він лише спочиває –
      вірний старий лісовик.
      Дудка, якою птахі́в повертає,
      поруч повз нього лягла до весни.
      Інша, якою він гадів ганяє
      і присипляє у кодлі одному,
      глухо гуде над далеким болотом
      і через день прилетить.

      Букова палиця, схожа на дятла,
      мертві і хворі дерева лікує.
      Жорна підземні – ґрунт і підґрунтя –
      труться і мелють увесь перегній –
      листя, траву, насінини, гриби,
      жолуді, падалки, скалки та тріски.
      Рухають жорна від кожної мислі
      й сну лісовика.
      Та…

      1 листопада 1997 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 143–144"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. На тім прощальному містку…
      На тім прощальному містку
      мене лише зима вітала,
      обійми білі розгорта́ла,
      скрізь кригу сте́лючи жорстку́.
      На тім прощальному містку…

      Там говорили ясени,
      що їх зрубає смерті вітер
      десь у наступні осени,
      але всміхалися крозь віти.
      Так говорили ясени…

      Шуміла ти у голові.
      Пускала толк, але запі́зно.
      Життя зі смертю візаві,
      як ти і я, скопали тризну.
      Шуміла ти по голові…

      Ось як буває на землі!
      Знаходиш молодість і губиш!
      Не відчуваєш взагалі!
      Бо ще не любиш – вже не любиш!
      Ось, як буває … на землі…

      На тім прощальному містку
      зі мною пам’ять говорила,
      туманом світ довкола вкрила,
      тебе тримаючи чітку…
      ген … на прощальному містку…

      22 червня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 232"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Перша пісня Серафітуса
      Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
      але від Бога ми лише маленька тінь.
      Його думки з осяяних небес –
      мов пахощі єванґельських чудес.

      Вбираймо вчасно їх, несімо їх у світ,
      де сонце тонко точить віковічний лід,
      де під високим снігом спить весна:
      і всюди – час, і всюди – таїна.

      _________________________________
      Приспів:

      О Мінно,
      я вже маю крила,
      неосяжні крила, безмежний дух.
      О Мінно,
      є єдина сила,
      хаотична сила – небесний рух.
      _________________________________

      Послухай, дівчинко земна, який концерт
      дає природа нам у цей святий момент.
      Як можна плакати так близько до небес?
      Де сяє дух, там почуття – ґротеск.

      Приспів.

      16 жовтня 1995 р., Київ

      "Лібрето «Серафіта» за романом О. Бальзака"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Перша пісня Мінни
      О, хто ти, любий Серафітусе,
      хто ти?
      Я вільна біля тебе і спокійна,
      мов дивна квітка ця, що встигла розцвісти
      в оазисі, довкіл якого ніч постійна.

      О, хто ти, любий Серафітусе,
      хто ти?
      Я помираю від незнаної любові,
      я за тобою вслід хотіла б довго йти,
      щоб вірити в твої слова чудові.

      ______________________________
      Приспів:

      О Серафітусе!
      Ти Всесвіт осягнув!
      Таким прекрасним
      ти ніколи ще не був.
      О Серафітусе!
      Коли така зима,
      не хочу залишатися сама.
      ______________________________

      О, хто ти, любий Серафітусе,
      хто ти?
      Чому, коли я плачу, ти не плачеш?
      Невже холодний ти, як сніжні ці світи?
      Невже крізь ці льоди́ любов мою не бачиш?

      Приспів.

      О, хто ти, любий Серафітусе,
      хто ти?..

      16 жовтня 1995 р., Київ

      "Лібрето «Серафіта» за романом О. Бальзака"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. А ти говориш…
      Розплутати клубок мого життя
      не зможе аніхто,
      хіба що тільки я…
      У спогадах своїх глибоких,
      в далеких мріях,
      у піснях високих
      лишитись витерплю –
      все ж, розв’яжу вузли
      хитросплетінь своєї долі –
      і відповідь знайду на все своє буття…

      Вона ж підкаже радісно чи з болем
      подальшу путь зі знаком запитання:
      Яким же буде мій той шлях останній?..
      Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
      чи непомітно сірим існуванням?
      Нехай коротким, а таки ясним…

      А ти говориш: жити нащо…
      Мені відомо, а тобі?..
      Відкриє смерть беззубу пащу
      та й проковтне колись, а ти
      туди не зможеш не піти
      і в пам’яті людській лишитись гідно
      теж не зумієш, бо душею бідний,
      бо ходиш якось непомітно,
      не полишаючи сліди…
      Ти ще як тільки народивсь –
      враз зупинивсь і причаївсь.
      Не придивився до пуття,
      якого кольору життя…

      7 листопада 1988 р.

      ""Перґаменти", стор. 36"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Зупиніться ось тут…
      Зупиніться ось тут…
      Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
      а його вже нема,
      і зима побілила портрет…
      Скільки їх тут лежить
      під зірками
      ще юних "афганців"–
      Їм би жить!
      Хто їм дав кулемет?!

      Не поступиться ніч
      перед сяйвом фанерної зірки.
      Не відсунеться сніг
      від могили сирої землі…
      Розстріляти б ту ніч
      до кінця,
      до останньої дірки,
      що убила тебе!
      й не дала народитись мені…

      7 грудня 1988 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 39"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Бог підказав мій сенс…
      Бог підказав мій сенс –
      я втілив у слова.
      А чи не зрада се?
      Чи не мара́, бува?
      Отут продовжу я
      ці четверко рядків:
      – Поезія – моя!
      А ви самі́ звідкіль?
      Частково звідусіль,
      а зрештою – із Рад!
      І зрад, од тих, чий біль
      будує метроґрад
      на зсованім піску,
      попід яким віки!
      А на моїм візку –
      мізки́, мізки́, мізки́!

      29 квітня 2003 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 201"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Є – ніч
      Є – ніч, облудлива химеро!
      А в інший час не смій-таки
      вінчати з перлами Гомера
      ці передумані думки!

      Я вийду сам до тебе в темінь
      з охайних сонячних кімнат!
      Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
      О, Псевдомузо! Я твій Кат!

      Мої любові потаємні,
      кохання всі, які колись
      перетруї́ла ти даремно,
      я воскрешу! То ж – боронись!

      Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
      Чи, може, в зовсім інший час?
      Туди, де твій порядок діє –
      шаблонно позатертих фраз?!

      Що не ефір – з твоїм гарчанням!
      Я виб’ю фальш твою скляну!
      Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
      Або малюнком прокляну…

      15 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 202"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    9. Не жахайся мене
      Не жахайся мене.
      Я не стільки страшний,
      скільки впертий у тебе, мій світе!
      Ти живеш день за днем,
      непоспішно смішний,
      простеляєш мій шлях до молитви.

      А на чреслах небес,
      там, де хмари лежать,
      заскиртовані вітром, мій світе,
      стільки правиться мес,
      що моя жахожать
      одсікає язик говорити.

      Я лежу при траві
      у країні життя,
      у пекельній своїй Україні.
      Сам себе я навіяв,
      сам і світом затяв.
      Тож, ні коні, ні свині – не винні.

      21 травня 2004 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 87"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. О, добре як, що любиш ти…
      О, добре як, що любиш ти!
      О, добре як!
      Коли обваляться світи –
      це буде знак.
      Це означатиме, що ти
      і тільки ти –
      була в основі самоти
      в кінці мети.
      Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
      той день і час.
      коли одна – з усіх пісень –
      один лиш раз! –
      з одним лиш словом, що було
      і вмерло знов:
      любов, любов, любов, любов,
      любов, любов!

      21 жовтня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 115"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Єдине, що вірно зроблю…
      Єдине, що вірно зроблю –
      Це запевню любов у любові.
      Єдине, що вірно люблю –
      почуттів повноводу повінь.

      Сумнівайся – я маю кулак
      розтрощити кінцівки страху,
      маю сили ловить вовкулак
      і мішками скидати з даху.

      Сумнівайся – а я докажу
      тимчасовість твойого вагання,
      вирішальної ночі впряжу
      триста коней мойого кохання.

      Ти не бачила справжньої міці,
      чоловіка не бачила в розпачі.
      Хай я буду в столітньому віці –
      тільки серце у серце встромлячи.

      30 серпня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 108"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Клопіт
      Клопоту більше, ніж треба,
      у прерозумних людей.
      Похапцем кинутий жереб –
      ворогом скорим гряде.

      Думкою розбагатівши,
      можна скорити світи,
      розум ніколи не втішить
      серце, примушене йти.

      Діти ж такі не розумні,
      як безрозу́мні діди!
      Їм не загрожує сумнів,
      що призведе до біди.

      Їх не чіпає тривога,
      з вірою в завтрашній день.
      На анархічного Бога
      погляд ніде́ не впаде.

      Тільки до чо́го ж цей клопіт,
      ві́ршем записаний тут?
      Часто поета на допит
      всі непоети ведуть.

      10 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 195"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Оба́біч дороги вморожений місяць…
      Оба́біч дороги вморожений місяць
      мій погляд усо́тує хитрим промінням,
      а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
      одне голосіння.

      Здавалося б, світ на чудне́ призволяще
      до нас, до сумних товстосумих найнявся.
      А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?
      Оце так нещастя!..

      10 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 191"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Коли я вітром оперезався…
      Коли я вітром оперезався
      і літати научався,
      ставало легше не мені,
      а тим, хто лишався.
      Просто писалося кожній букві,
      кожній крапці
      час у свідки набивався.
      Бо свідок такого не я і не ті…
      я – летів
      по появі своїх почуттів,
      по піднебінню неба,
      і вище – до Феба,
      у рай-надсвіти,
      де, так і знай,
      діставався,
      а діставався
      мети,
      тих золотих досконалих світил,
      де світ розбивався,
      де я як не був…
      падав у Буг чи Прип’ять, –
      римований блеф по воді обу́х!
      Хай хвилі тепер щось ліплять.

      10 червня 1993 р., Одеса


      ""Перґаменти", стор. 123"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Плейбой
      Я це вже бачив,
      я це чув
      і вчив,
      казок і приказок
      цікаві прометеї..,
      згорав, харкав
      і знову приручив
      себе до ручки злої Галатеї.

      – "Я та, я та?" –
      твої вуста пита.
      – "Ти та, ти та",
      але така робота,
      коли б я краще написав листа,
      щоб тільки ти не розтуляла рота.

      Ростуть мої протести, як трава,
      мов деревій цвіте мій біль білявий;
      а я люблю вночі,
      а вдень – ов-ва!
      овацій розкривається халява…

      Тебе я долучаю до Ґюго,
      а ти ведеш до м’яса і сокири,
      і в кожному сидить такий еґо..,
      що півквартири
      йде
      на півквартири…

      Самотня ніч.
      Сіамський кіт і я.
      Мені ти голову так вдало відрубала,
      мов ця зима без снігу не моя
      втомила осінь
      і під ноги впала..,

      хоч я це бачив, я це чув і вчив –
      всі груди мають запахи і форми,
      о, Галатейко, зліплена вночі!
      твої не сплять
      і досхочу накормлять…

      Так, знов пішов;
      та й, може, я й не той,
      кого б хотіли всі жінки на світі?
      Венера вмерла,
      народивсь плейбой, –
      ой, хитрий він,
      як всі брехливі діти!

      11 лютого 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 124–125"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Згадую тебе, мов прілу осінь…
      Згадую тебе, мов прілу осінь.
      Паростя осик навколо лісу.
      З поцілунків наш небесний досвід.
      Десять актів і одну завісу.

      Згадую, не мружачись на сонце.
      Стаючи безмовним, як осика.
      Це хіба кохання? Це віконце,
      у якому ти така безлика!..

      24 лютого 2004 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 65"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Ліктик
      Він міцно й владно
      в бік рукою вп’явся.

      А інший, хто лежав
      націлений в екран,
      спокійно й мило кажуть:
      "Ліктик? Заважає…"

      І перший ліктя прибирає,
      мов той слухняний пес,
      і вірний і люб’язний!

      То в глибині – кохання, чи не так?
      Проблеми всі вирішуються швидко?..

      З любов’ю?

      8 квітня 2002 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 96"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Траєкторія
      З-перед вістря гострого спису,
      що насамперед,
      стебло встигає на коліна впасти,
      бо усе за законами трави:
      де подихи, прояви, сік і тяжіння.

      Полишивши роздірливу яму,
      що довго у яр обертається,
      вістря гострого спису спиняється,
      а я отримую право
      бути безвісти мурахою,
      рудим, захеканим, із дзьобом птаха,
      упійманим стеблиною за шкірки,
      тілесі о́бвислі страшненької людинки,
      яка налякана.

      Опісля вістря гострого спису
      по мене хрущ охриплий прилетить,
      у ямі ямку вириє і зникне.

      27–28 липня 1993 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 112"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Гамаши
      Есть у маленькой Наташи
      очень взрослые гамаши.
      Ходит, не снимая их,
      и рассказывает стих:

      "Эти милые гамаши
      лично девочки Наташи.
      Велики, но носит их –
      для людей читая стих:

      Есть у девочки Наташи
      очень взрослые гамаши!
      Носит, не снимая их,
      всем всегда читает стих!"

      Сунь гамаши в одеяло
      и читай свой стих сначала!

      Есть у маленькой Наташи
      очень взрослые гамаши…
      (повтор с начала)

      4 ноября 2015, Киев

      ""Озеро моей мечты", с. 26"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Спи, моя радосте, цить…
      Спи, моя радосте, цить –
      бо й простирадло вже спить.

      По́душки більш не вищать.
      Ковдри посохли й блищать.

      Навіть заснуло трюмо,
      ані дзеленькне воно.

      Сплять туалети і душ,
      креми, помади і туш.

      Дрихне бюстґальтер в кутку;
      й туфлі в відрі в смітнику.

      Хай без шпильо́к ще посплять –
      поки в ремонт відправлять.

      Впро́голодь спить гаманець;
      і без зубів гребінець.

      Ось зупинивсь, позіхнув
      й тихо годинник заснув.

      А калатав, голосив,
      поки я хату трусив!

      Потім заснув табурет,
      потім – кастет, пістолет…

      Сплять за парканом без ніг
      трійко коханців твоїх.

      Хто навідру́б, хто під ди́х;
      ти не тривожся за них.

      Я́ тільки, любко, не сплю,
      а стережу і люблю.

      Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
      он котик сіренький вже спить.

      Тільки не дуже хропи;
      спи, моя радосте, спи.

      18 липня 2001 р., Богдани́


      "«Журавлиная криниця», стор. 88–89"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Доля
      На неоднаковому полі,
      що сяє від зорі до сну,
      я зустрічав мінливу долю,
      нечисту і ясну.

      Вона то в санях серед снігу,
      застрягне, лізе чи повзе,
      то в яґуаровому бігу
      на Сонце завезе.

      Я не збагну її природу
      між маятників, цифр і стріл.
      То в чорну воду на колоду –
      то за найцарший стіл.

      Якби вона була людсько́ю,
      я б не вловив стосо́т пісень.
      Але якби-таки й такою –
      давно б співало все!

      О, доле, ти – то даль, то дуля.
      О, доле, ти – вершина й діл.
      Свята, мов німб, земна, як куля!
      Для душ – мембрана з тіл!

      15 квітня 1999 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 166"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Злам
      Немає сумніву.
      Червоні черевики
      дорогу перейшли не там.
      Я попрощавсь з твоїм життям.
      Злам.

      Є певні докори.
      Це докори сумління,
      які будують красний храм.
      Але ж довкіл церков – бедлам.
      Злам.

      Привіт, метелики!
      Ви – відповідь на горе,
      що постає з глибезних ям!
      От-от злечу на зло всім злам!
      Злам!

      15 квітня 1999 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 178"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    23. На лихолітті вдавлена нудьга…
      На лихолітті вдавлена нудьга
      уже створила деякі умови,
      і безпока́раність, мов кістяна Яга,
      туди дійшла, де вже на неї лови.
      А ти, хто та́к мені не довіряв,
      стоїш і просиш спогадів про неї.
      Хіба тобі хоч раз я докоряв?
      Ми ж не Боги́, і навіть не Енеї!
      Зіпсуй себе ще більше попри все,
      що тоскно кличе всіх до вознесіння,
      налий тому, хто цю труну несе,
      бо надто дороге твоє спасіння.
      Від себе я нічого не додам,
      бо всі слова розве́дені думками…
      А ти рахуй: цей вірш – хорей чи ямб
      і не читай нічого між рядками.

      11 січня 2002 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 189"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Культурне
      Стає на ноги велика культура,
      колосальна і довгострокова!
      Бичаче обличчя, свиняча фіґура,
      талісман – золота підкова.

      Фіґове листя їй срам прикриває.
      Плащик полотняний вкрали.
      Вона ходить по асфальту і ремигає.
      Рекламує старе сало.

      Минулої середи опоросилась
      просто у оркестровій ямі,
      сліпунці на гастролі просились
      у діаспору, до Майямі.

      А вона шелеснула боком
      і циці не дала.
      Інформативна сорока
      на яйці гадала.

      Давню репутацію маючи
      на радіо і телебаченні,
      культура понавиздихувала всіх духом,
      і земля їй пухом.

      Але так просто вмирати –
      то за старими традиціями;
      так що, прийдеться раніше вставати
      і відбиватись копитцями.

      12 серпня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Я любив твої ноги в пуантах…
      Я любив твої ноги в пуантах,
      той балетний перебіг ніг,
      де ставав самохіть арештантом
      у клітинах вуалей твоїх.

      Ти сягала надтрюкових пе́ршів
      у польоті чайковських, всіх,
      і була фантастично найперша
      у клітинах вуалей твоїх.

      Симбіози балету і цирку
      ритуалили сльози, сміх.
      Я фанат, бо вмираю за зірку
      у клітинах вуалей твоїх.

      Я платонік арени і сцени,
      я слідів танких оберіг.
      Я поріжу розбурхані вени
      на клітини вуалей твоїх.

      Бо люблю твої ноги в пуантах
      до щемління натомлених ніг*,
      бо стаю що не мить протестантом –
      рву клітини вуалей твоїх.

      28 вересня 1993 р., Київ

      __________________
      * цей рядок в іншому авторському варіанті:
      «до щемління щілин між ніг»

      ""Перґаменти", стор. 156"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Вибори або Як Петрович став народним депутатом
      День виборів.
      В червоному сільрада.
      Безлюддя.
      Ранок.
      Вестибюль.
      Вазони.
      Акваріум.
      Плакат "Вся влада – Радам!"
      Від радіо пострілює Кобзоном.

      Петрович.
      Бюлетень. (І тута він!)
      Кабіна.
      Не пише паста.
      Дмухаю.
      Не пише!
      Часу нема!
      Уже підсохло сіно!
      Хоча б не дощ?!
      Бомажку – в урну!
      Швидше!..

      20 червня 1989 р., Київ



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 16"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Колись
      Колись
      чекала ти
      і я чекав.
      Колись
      гукала б ти
      і я б гукав.
      Але тепер, тепер, тепер –
      дива!
      Ми вдвох римуємо
      одні і ті ж слова.

      Колись
      сміялися б
      од слів таких,
      тепер
      співаєш ти –
      а я притих.
      Тепер говориш ти мені –
      моє,
      а я дивуюся,
      бо більше нас стає…

      14 серпня 2001 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 192"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Сказ
      Скажена сучара вкусила мене.
      Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
      Медичка-паскуда з чужого села –
      назавтра не то́го укола дала.

      Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
      а час переходить, і чую я – сказ!
      Біліє обличчя, колінце дрижить,
      нема й апетиту, й робота лежить!

      Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
      Убив би сучару, та в місті вона!
      Поїхав би, братці, спіймав, приволік –
      та в неї там – мати, дитя й чоловік.

      18 серпня 2001 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 165"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Експресоб’ява
      Терміново потрібен закуток
      для виробів з власної шкіри,
      потрібні вампіри,
      шукаю безсоння постійне
      і фіру для вічних скитань,
      не пропоную зітхань,
      не бажано знахарок,
      можна кохань
      відро або два,
      але, все одно, я їх виллю в помиї, –
      така голова, –
      знайти себе вмію,
      для тебе це легко:
      дзвонити у рейку,
      дзвонити у рейку,
      дзвонити у рейку,
      спитатися Вія:
      де наша повія,
      де наша повія,
      де наша повія?

      3 березня 1993 р., близь хутора Михайлівського

      ""Перґаменти", стор. 137"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Коли ти тепер і зараз…
      Коли ти тепер і зараз –
      і більше ніколи для мене,
      така отут паморозь, парость,
      що горе тобі, Мельпомено..,

      я чую на пальцях кігті,
      я бачу на сцені – стіни,
      і граю шовковий віхоть
      живого твого голосіння.

      Осіння зима і синя
      і жовтогарячі вдачі,
      що значить таке воєдино,
      коли лиш гляда́ч вдячний?

      Проспекти пародій на правду?
      Театр позаду і задум…

      30 березня 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 182"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Очима зачарованого капітана
      Корабельні вітрила –
      полотна, розписані вітром;
      плав елемайський –
      фарба, якою пливе вітер на парусину;
      угледіла чайка таке –
      випрямила крила,
      прошила вітрила,
      і щоглою стала;
      тут, як завжди, подали допомогу
      дельфіни –
      один, з плавником, став кормою,
      у другого був водограй,
      мов справжнє флотське кормило,
      а третьому хвиля задрала хвоста,
      і він залишився з носом.

      Якби ще довкола гасала акула,
      окреслюючи палубу, –
      це – стало би
      надовго моїм кораблем,
      я ліг би у море
      і – потонув…

      Але подиви, ажень сліду від моря
      немає.

      28 квітня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 105"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Якби не твій глумливий вигук…
      Якби не твій глумливий вигук,
      що вдерся в аз, який ще вчу;
      якби не був твій ниций вирок,
      мов горб у спину горбачу;
      коли б тобою я хоч трохи
      у цьому світі володів
      і молодив ту ветху похіть,
      та ще коли б того хотів;
      якби краси я більш не видів
      і не моливсь у тлі церков,
      і без кохання нив та нидів –
      й узяв тебе під свій покров;
      коли б я плакав через силу
      й сміявся з пальця мудреця, –
      я б мав твоє лайливе рило,
      я був би – ти, і до кінця!

      12 лютого 1999 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 73"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Дідусь у рожевому кепі…
      Дідусь у рожевому кепі
      навприсядки показав.
      "Од предків не сте́пи, не репи, –
      а ловкий гопак!" – сказав.

      І стали його обнімати
      дві дівки п’яні́ вдрабадан,
      "Отєц, ти што птаха пархатий!
      Фольклор нам, канєшна, нє дан."

      Дітей і собак понабігло,
      роззяви питали: "А шо?"
      А дід спростував: "Бо обідно,
      куди наш фокльор* зайшов"…

      _________
      * фольклор

      14 травня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 48"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Одгові́р
      Безбо́жниця, грі́шниця, вого́нь, різни́ця,
      калейдоско́п, опу́дало, ґвалт, пропа́сниця,
      лі́тери, бу́кви, стовпи́, табли́ці,
      табло́, ема́левий по́суд, поти́лиця,
      про́тяги, ста́нції, шко́ли, в’язни́ці,
      дерево падає, медузові корінці́
      і на кінці́
      три українські голубці́.

      22 вересня 1993 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 279"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Лет
      Тільки тобою серце тліє
      в цю темну
      непритомну ніч,
      де один я знову.
      І повернути
      вже ніколи не зумію я
      подих твій
      і щирі сльози з віч.

      Ти не верне́ш,
      як весна ця зла і ві́тряна,
      як зимова віхола;
      і ніхто тебе не спинить..,
      як ту любов,
      із котро́ї тебе викрано,
      а мене обікрано…
      Збути зраду вже не встигну.

      Я не забуду
      тих далеких світлих сподівань.

      Знов не засну
      і знов потраплю
      у вічний і самотній склеп,
      де надій не буде.
      Більше ніколи
      вже тобою не забарвлю я
      темну ніч
      і цей останній лет…

      Дощ фарбує вікна нотами…

      травень–червень 1991 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 153"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Невдача
      Морок. Мороз. Ворони
      кашляють на каштані.
      Урни димлять на пероні.
      Поїзд утік останній.

      Місяць наставив роги.
      Вітер за комір лізе.
      Кіт перебіг дорогу –
      зара вкрадуть валізу.

      16 березня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 58"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Цвірінькнув годинник…
      Цвірінькнув годинник,
      і хвиля злетіла,
      сіла мені на плече
      і довго зі мною про вас говорила,
      не відчинявши очей.
      Я думав, вона ваша мама
      чи пошти
      надірваний мною зв’язок,
      а вийшло простіше – короткий
      поштовх
      рядочків з дитячих казо́к;
      наївні загадки пливли по скронях,
      мов плавлений віск;
      я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
      і крила підніс на біс!
      я гладив плече,
      на якому сиділа
      хвиля-хвилинка про вас;
      пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
      а ціле – екстаз…
      Цитати могли і до вас долітати,
      але ви далека моя;
      я ра́дий, бо радив би вам прочитати
      те місце, де "ваша" – "твоя",
      де "ви" – просто "ти",
      як в дитинстві..,
      а зараз
      цвірінькнув годинник і все…
      А є ще у мене така фраза:
      але це для вас есе.

      16 квітня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 107"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Сонне Царство
      Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
      Ані тобі турбот, ані мені тривог?
      Одна розкутість скрізь, саме багатство,
      блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

      Медовий виноград, єлейна полуниця,
      гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
      Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
      ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

      Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
      усміхнено пливли твої вуста туди.
      Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
      від іскри – до вогню й від краплі – до води.

      Минали сотні діб для когось поза нами,
      щезали кораблі й губились літаки,
      а ми вели любов вдоволеними снами
      й пояснювали їй, які ми "не такі"…

      Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
      невже й тепер не пригадаєш нас
      у тім добрі й не подаси хоч крихту
      від тих щедрот у цей недобрий час?

      Я знаю, це для тебе марнотратство
      на зайвий спогад, мертвий ефемер.
      Але якщо проснеться Сонне Царство,
      ти зрозумієш, що твій цар помер!

      17 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 171"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. День без поезії
      Розмножилися дні, –
      що значить – «суєта».
      Тому однакові «минуле» і «майбутнє»
      на тереза́х моїх,
      які я зву – «мета» –
      їх порівну, – а от «тепер» – відсутнє.

      Поезії нема, –
      я жив без неї день.
      Бо вічність поділяв лише на «до» і «після».
      Тут літо – там зима,
      але нема пісень…
      Є мить, – якої раптом щезла пісня!

      Прошу, твори тепер –
      твори своє «тепер».
      За «вчора» відроби своє наступне «завтра».
      Якби ти не помер –
      то все одно б помер,
      але сьогодні – вічним бути варто.

      5 березня 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 119"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Моя любове, не сліпа, а зряча…
      Моя любове, не сліпа,
      а зряча.
      Чому ж мене ти обійшла
      неначе?
      Чому від мене ти все далі
      одступаєш?
      Невже і краплі у душі тепла
      не маєш?
      Куди тепер? Так щастя ти
      не зловиш…
      Невже і слова більше
      не промовиш?
      А може, ти кохання
      загубила?
      Моя любове, може, й
      не любила?
      Любове, ти ж.., ти не сліпа,
      а зряча.
      Я ж бачу – твої очі
      плачуть.
      Я ж чую – твоє серце
      б’ється…
      Воно повернеться,
      воно знайдеться…

      16 жовтня 1988 р., 2 грудня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 48"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Вітражі
      Після чорної й білої лжі
      б’ються посуд, трюмо й вітражі,
      гинуть книги, портрети й листи –
      тільки я залишаюсь і ти.

      Я виймаю з очей твоїх зло
      й розбиваю на ска́лки і скло,
      щоб знайти за межею межі
      і собор, і нові вітражі…

      …Щоб застигнувши в мармурі й склі,
      дочекатись когось на землі,
      хто з промінням моєї душі
      не повторить чужі віражі.

      29 січня 2002 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 196"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Говорила змія зі змією…
      Говорила змія зі змією
      на краю кам’яної пустелі,
      злившись кольором,
      потім – думками,
      над бентежною прірвою – вкотре,
      про обмеженість світу,
      що ж далі,
      навіть ні́куди більше повзти.

      "Рідко мудрість шукає книгу,
      книга швидше до мудрості схильна.
      То ж навіщо нам ці суперечки?
      Їх – багато, а нас – лиш двоє:
      мудрість – ти, ця змія навпроти,
      дурість – я, твій пові́тряний змій…"

      19 травня 2002 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 198"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Якщо хочеш весь день собі зіпсувати…
      Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
      зранку покури – і лягай спати.

      Сонна химера кошмарного монстра
      нерви, мов зуби, тобі загострить.

      Вулиця п’яна, мов спіраль м’ясорубки,
      виверне з тебе яйця голубки.

      Школа спливе, мов музична фортеця,
      в класі для скрипки все й розпочнеться.

      Белли Анатоліївни білий манус
      просольфеджує, як усе відбувалось.

      Паузи в сні прокричиш баяном –
      скрипці й йому вже сто літ під диваном.

      23 листопада 1995 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Не виходить легко…
      Не виходить легко –
      треба труд трудить.
      Твій пророк далеко,
      з неба в ріг труби́ть.

      Побудуєш сходи
      з каменів і скла?
      Хай пройдуть народи
      вище й вище зла.

      8 грудня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 136"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Павук
      Ото лізе павук по сходах,
      от уже і десятий поверх,
      а у жінки високий каблук:
      стук та стук.

      Закидає павук петлицю
      на жіночу пухку спідницю,
      а у неї високий каблук:
      стук та стук.

      Шерстяна і гаряча пустеля,
      крок за кроком – все ближче стеля,
      невідомий і тихий звук,
      стук - не стук…

      Неосяжних одінь простори,
      перед оком безстидника гори,
      десь з-під низу карбується "стук" –
      то каблук.

      Запашіли захекано груди,
      ой, щось буде, мабуть, щось буде,
      а у жінки усе каблук
      стука: стук!

      Павутинка стежину прошила
      аж до шиї, уже до шиї;
      не стомився іще каблук:
      стук та стук.

      Під ногами легенький хруст –
      то підлазить павук до вуст,
      ой, до чого ж високий каблук:
      стук і стук!

      Вп’явсь павук у жіночі губи
      і цілує її й голубить,
      захитався ото каблук:
      стук-стук-стук…

      Задивився павук у око –
      ой, до чого ж натура глибока,
      сексуально скрипить каблук:
      ситиук…

      Чхнула жінка від лоскоту в носі,
      ой, чого б їй не бути босій, –
      не підпав би павук під каблук:
      стук-пристук!!!

      – Тук-тук-тук?
      Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
      Ет! Загинув такий павук!
      Краще б ти поламала каблук!..

      тік-так-тук…

      1 лютого 1992 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 111–112"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Жінка хоче
      – Скажіть,
      чому ви не приєднуєтесь до компанії?
      чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
      Ви чините, як громадянка
      консервативної Анґлії, чи то Британії,
      або як міністр,
      у якого поцупили портфель.
      Я, власне, перейняв її,
      тому що мені завжди подобалось,
      як вона вимірює мене оком
      ось уже скоро четвертий рік.
      Я чув, і не раз, що вона в мене влопалась –
      влопалась!
      але мене завжди зупиняв її похилий вік.
      У мене б удома знайшлася для неї
      чаїнка і цукру крупинка,
      аби заварити міцний нашатирний чай –
      я високо ціную в ній те, що вона жінка,
      жін-ка!
      жінка зі стажем,
      яку ще піди відгадай.
      Може б, вона хотіла,
      щоб перед нею я впав на коліна?
      щоб на її ґанку щоранку чекали на неї
      квіти живі?
      але ж це абсурд!
      це досить сумна картина –
      поєднувати колір мій
      з таким, що вже перецвів.
      – А якщо я спитаю у вас,
      чого б вам більше всього хотілося,
      що означає ваш погляд,
      який поступово ґвалтує мене?
      Вона ще мовчала,
      але вже ... просто наскрізь дивилася
      все нижче і нижче
      на місце одне і ... одне.

      29 листопада 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 64"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Не горюй, що загубив багато…
      Не горюй, що загубив багато,
      та й не бідкай, що те раптом сталося.
      Трудитимешся – то й більше заробиш,
      а як виграєш так само раптом –
      цінуй надалі
      і подаруй більшість добра свого
      тим, хто губив разом з тобою.

      Вони жадібні, як і ти були.
      Падали у постіль нечисту,
      плакатися аби та голосити,
      голови розбиваючи за багатством зниклим.

      Ось візьмуть від тебе срібла удосталь –
      і що робитимуть з ним,
      окрім того, що губитимуть?
      А ти приклад той май –
      і помножиться частка твого золота,
      і не губитимеш більше.

      Що даремне воно – потім дізнаєшся.
      А зараз – хоча б збережи його,
      аби не йшло на злодійство
      та на розмноження,
      бо смерть банкує.

      А що найкраще – то труд.
      Бо він і є добро.
      Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
      так і слізьми ж не запиватимеш.
      Бо завтра легша праця,
      якщо сьогодні багато встиг.

      Я вже бачу, як радієш ти,
      хоч і загубив чимало.
      Зрозумів ти, що сам – знахідка
      і багатство велике.
      То ж зберігай себе і остерігайся
      себе ж нерозумного,
      себе ж нерозважливого,
      гордовитого чи зневіреного
      та занепалого себе.

      6 серпня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 81–82"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Змирає листя...
      Змирає листя –
      завмирає місто.
      Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
      Залізне вістря
      злого футуриста
      пером поріже гробове каре
      змирання листя –
      завмирання міста –
      ночей осінніх, де юнацтво мре!
      Паперу відстань,
      крізь яку за вбивство
      поета хтось, мов хвойду, пропере..!

      Труни бордюри –
      струн високих мури –
      над тишею холодної землі –
      то культ культури
      в поховальні хури
      поліг і їздить по смішнім селі,
      де здохли кури
      й снігу кучугури
      лежать іще з минулої зими,
      де з міст похмурих
      на ведмедів бурих
      пішли митці, націлені людьми.

      До ста каратів
      є в сільської знаті
      знаття про хід цивільного життя.
      Стоять на варті
      в навіть мертвій хаті
      старі ікони, бавлячи Дитя.
      На тій посвяті
      в рідні сестри й браття
      ставав наш рід з довколишніх звитяг
      супроти раті
      пик і розпихаття,
      котрі на себе грішний світ натяг.

      Не йди, дорого,
      до цього порогу,
      зведи розпусту в іншу круговерть.
      Чужа тривога
      цим благим на Бога?
      ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
      До літа – довго,
      та й до прощі – много.
      Не урожай несе весня́на твердь.
      Хоча б до ко́го,
      хоча б живого
      торкнися, Боже! – все зникає геть.

      1 серпня 1998 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 179–180"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Ча-ча-ча
      Чорний квадрат Малевича.
      Віолончель Ростроповича.
      Сто фуете царевича
      на полотні Григоровича.

      Кава, шино́к, пів сандвіча
      в центрі старого Дрогобича.
      Спів Василя Зінкевича.
      Приспів Івана Поповича.

      Я – псевдоні́м Тобілевича.
      Ти – псевдоні́м Леонтовича.
      Гумор – це кінь Корнілевича
      і фойле-штик Рабіновича.

      Ча-ча-ча.

      17 листопада 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Я кві́тну, люба радосте, й тужу…
      Я кві́тну, люба радосте, й тужу
      на купині́ бездонного болота.
      І вшир, і вглиб земного дренажу́
      щоденно просувається робота.

      Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
      маленькі за́родки, закінчені останки.
      А я тут зріс: мов при порозі гість,
      аби піти, чекаю тільки ранку.

      Моє коріння, сотане з праднів,
      у дні втручань стає отруйним кодлом.
      А стиглий стовбур, повний воску снів –
      як свічка тризни над отим розздохлям!

      Од шибеників зламане гілля
      вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
      На твань оту́ все листя скину я!
      Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

      23 грудня 2000 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 178"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Хто ти – не хочу навіть знати…
      Хто ти – не хочу навіть знати.
      Хто я – зумій запам’ятати.
      Лишилось: квіти, корабель,
      туман по палубі і в морі,
      і курс між скель, і курс між скель
      у спільнім горі.

      Хто я – зумій запам’ятати.
      Хто ти – не хочу навіть знати.
      Що буде?: сім затемнень сонць
      і якір, кинутий на Яві,
      і берег манґовий, і щось
      лише в уяві.

      Хто ти – не хочу навіть знати.
      Хто я – зумій запам’ятати.
      Є: час для наших таємниць,
      і незіпсовані вітрила,
      є ти і я у морі лиць –
      і океанська сила.

      10 листопада 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 128"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Я намагаюся тебе плекати так…
      Я намагаюся тебе плекати так,
      щоб жодної пилинки не лягало
      на це пальто, на цей старий піджак,
      і щоб здавалось завжди віку мало.

      Я намагатимусь тебе доберегти́,
      допоки сам існую на планеті,
      щоб міг ти взяти пісню й увійти
      в мою любов у кожному куплеті.

      7 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 138"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Лінощі велета
      Лінощі велета, ніби вулкана, що спить,
      ніби кита, що на хвилі розлігся роками,
      схожі на Всесвіт, в якого живіт буркотить:
      зовнішньо – спокій, а внутрішньо – сповненість нами.

      Велетень ти у таланті своєму й думках.
      Палець об палець удариш лише перед смертю.
      Ти безтурботно помітиш, як їде твій дах,
      і машинально напишеш симфонію третю.

      Тільки коли розгнівився ти в бурі своїй,
      корчачись в архіновому своєму оркестрі –
      виказав раптом секрет, здиригований їй,
      тій, хто прийшла розвести кольори на мольберті.

      І зупинилися звуки на білій стіні,
      названій згодом картиною про диригента.
      Треба було завітати до неї мені,
      щоб записати цей вірш у щоденник поета.

      22 лютого 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Арсенальна станція метро…
      Арсенальна станція метро.
      Поїзд мчить за вітром під землею.
      Це цивілізоване нутро
      спростувало древню ахінею –
      про підземність пекла, про чортів,
      котрі нас, полощучи в окропі,
      у смолі гарячій і крутій,
      нібито відвернуть од утопій.
      Перша ночі. Пекло на замку.
      Запізнився на останній поїзд.
      Я тунелі криками замкну,
      затягну під пояс голод-голос.
      І піду додому пішака –
      в рай, де розгалужуються роги,
      без сльози, без Вас, без піджака,
      без рубля, без віри, без дороги.

      27, 28 грудня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 149"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Шмат увірву твойого часу…
      Шмат увірву твойого часу
      дорогоцінного;
      шмат спокою твого,
      більш непорушного, ніж я,
      загарбаю;
      величності твоєї добрий шмат
      привласню; –
      усе, чим наділяєш лиш себе ти,
      поміряю,
      вдягну,
      продемонструю
      перед невдахами останнього століття,
      хто є для тебе ницим братством куцим.
      Усе, що тільки недостойним є тебе,
      вчиню
      і зароблю на тому капітал –
      твою ненависть.
      І поки хліба шмат простий
      для мене коровай,
      я не цуратимуся чо́рної роботи,
      яку ти не доводиш до кінця,
      яку ти не вважаєш за доцільну,
      яка псує тобі натхнення вищих форм.
      Я вже вдягаю більші рукавички,
      виконую роботу десятьох
      і не забруднюю свою тканину білу,
      бо вже навчився праці,
      приловчи́всь,
      бо майстром стану трішки більших форм,
      бо навіть спідню тіменицю їхню
      висвітлюю,
      описую,
      мізкую,
      рахую запозичення століть,
      і авторство, і плаґіат лічу,
      на тебе натикаюся поволі –
      і маю вищу форму сам.
      Велике склалося з малесеньких шматочків.
      Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
      Які довершив я, малий,
      які, амбітний я,
      лиш складував помалу
      і наполегливістю сталою своєю
      оформив у любов до слова і людей.
      Судіть самі мене.
      Я вже не можу.

      23–24 серпня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 105–106"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Жаль
      Жаль, що на волі моя печаль,
      що з нею знайомі всі,
      що білий кінь піде в чорну даль
      по цій ще земній красі.

      Жаль, що сьогодні в останній день,
      а завтра в останній час
      хтось, не почувши моїх пісень,
      осудить за мене вас.

      Жаль, що за вереснем сніг летить
      на дотик з усім неживим,
      що Бог помиливсь, та ні на мить
      не був я в розлуці з Ним.

      Жаль – не з кохання все почало́сь,
      я – не безмежна спіраль,
      та трохи б ще – і ось воно, ось
      нічого вже більш не жаль.

      21 вересня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 146"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Діамантове кольє
      Зимове діамантове кольє,
      холодних почуттів ясні крижинки.
      Усе, що на рахунку в тебе є, –
      це сміх і сльози звільненої жінки.

      Давно я не така, як ця зима.
      Терпіти сил уже давно нема.

      Ти даремно мене спокушаєш
      діамантовим сніжним кольє.
      Ти нічого, нічого не знаєш.
      Віриш ти у всесилля своє.
      Хитра гра дорогого каміння
      осліпила і зрадила нас.
      Розірвалось кольє, мов терпіння…
      Прощавай! Не затримуй мій час!

      Усе, що ти мені подарував,
      я вже давно на видноті́ поклала.
      Ти набагато більше обікрав,
      мою любов, яку я в серці мала.

      Кольє несе у дзьобі синій птах.
      Найкраще відбувається у снах.

      Ти даремно мене спокушаєш
      діамантовим сніжним кольє.
      Ти нічого, нічого не знаєш.
      Віриш ти у всесилля своє.
      Хитра гра дорогого каміння
      осліпила і зрадила нас.
      Розірвалось кольє, мов терпіння…
      Прощавай! Не затримуй мій час!

      13 листопада 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 128 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Ґламур
      Знов обличчя це – не налице́,
      а навиворіт, як після лому!
      Я – великий. І знаю про це!
      Не вміщаюсь ні в чому малому!

      Я надмірно – в самому собі –
      у самому мені не самому!
      Розкотив би губу по губі –
      покатав би ґламурну знайому!

      Знов у дзеркалі – рана, мов рай!
      Ще не пізно знімати побої?
      Хай би гори звернулися вкрай
      на кордоні грози світової!

      Хай би був я маленьким, як щур,
      і розносив по людях заразу,
      ніж отак мордувати ґламур –
      з бійки в бійку, відразу й щоразу!

      23 листопада 2006 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 100"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Розпитаю я про себе в тебе сам…
      Розпитаю я про себе в тебе сам –
      кажуть, ти співаєш славу Небесам –
      те, що Богові належиш – добрий знак,
      то, напевне, ти не збрешеш просто так.

      Я люблю одну людину на ім’я,
      без якого не спроможний жити я.
      І особа ця існує в Небесах,
      бо в миру її розбили в пух і прах.

      Я щодня блудив по вулицях міських,
      так шукав знайомі риси лиць людськи́х.
      Дуже мало нас, хто любить тільки так.
      Вас не більше – і тому це добрий знак.

      Я дійшов одного разу до мети,
      бо сказав: "Усе, що хочеш – тільки Ти".
      І в печері, де ховаємось від вас,
      ми прекрасно провели свій вільний час.

      Що робили – наша справа і резон,
      то ж послухай мій останній справжній сон.
      Я лежу та й бачу небо й Небеса –
      і мене цілує в губи ця краса.

      І рука краси цієї ще жива,
      а від смерті вже здивована брова,
      вже розгублена тривога і любов,
      вже стріла червона і … червона кров.

      Сон продовжився вже вчора наяву.
      Цю красу знайшли за містом у рову.
      Я стою сьогодні зранку межи всіх.
      Чорний похорон, а в мене сміх і гріх.

      Я кохаю труп у ямі й Небеса,
      під якими ця загинула краса…
      Я прийшов просити смерті за любов,
      за любов, яка чекає смерті знов.

      Ми однакові були в своїх чуттях,
      формах тіла, формах духу і в гостя́х.
      Тільки в го́стях ми були такі, як всі –
      натуральні вчинки й одяги прості.

      Я ж прийшов до тебе в наготі тепер,
      щоб засвідчив ти, що справді я помер.
      Відправляй мене – і службу відправляй…
      – Мій метелику!
      Мій любий Батерфляй!..

      8 березня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 168–169"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Мій перший загублений перстень…
      Мій перший загублений перстень – це ти.
      Любов – золота, а кохання – червінне.
      Прости мене, друже, мій Боже, прости –
      бо винен я дуже, бо серце не винне.

      Люби́стки твої я тримаю в руках.
      Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
      Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
      у снах карооких і марах ніяких?

      Любив тебе зразу, всім духом своїм,
      обмеженим вірою і супостаттям.
      А тільки відразою став – став твоїм
      і не марнотраттям, і не марнотраттям!

      15 березня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 225"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. У залах тихих дух мигдальний…
      У залах тихих дух мигдальний,
      старий ледачий вітерець
      ховає локон свій овальний
      під мій ажурний комірець.

      Я ніч провів у кріслі слави,
      в оточенні важких портьєр.
      З щурячим зморщеним оскалом
      нам ноги лиже бультер’єр.

      Я експонат твого музею,
      новé центральне полотно.
      З гидкою пристрастю твоєю
      весь двір обізнаний давно.

      Твої слова – французькі вина –
      як хочеш, так і розумій.
      Я просто золота дитина,
      яку вже викрав з раю змій.

      9–10 листопада 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 125"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Ти даєш мені все…
      Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
      На палаючий день перероджуєш ніч
      і на крилах пісень, полохливих і диких,
      надсилаєш мене до божественних віч!

      Верховію і я! Понад хвилями ліри
      обживаю висоти фантазій стрімких,
      тих, які – від землі, з протиріччями віри,
      одцурались колись у небесні струмки!

      Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
      над хрестами, які вже мохами цвітуть,
      бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
      як одразу крізь смерть нарождається суть.

      Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
      мов поривчастий вітер, до тебе несе!
      На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
      Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

      10 квітня 2003 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 208"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    63. Шлях у Національні Збори
      Який до Себе довгий марафон!
      до справедливості, відваги і пожертви.
      Тепер мені у руки – мікрофон!
      хай голос мій ніхто не сміє стерти.
      Ні, не кричу – а ледве шепочу
      цей многий лист, подовжений роками,
      про жовті зливи пізнього дощу,
      про те, як стали люди павуками,
      як неможливо спати на землі
      перед чиєюсь осінню й зимою,
      як огніздились мертві журавлі
      в однім кублі з любов’ю і зі мною.

      Це, певне, все, про що я розповів.
      За мить язик до Києва довів.

      3 червня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 88"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Змирає листя…
      Змирає листя –
      завмирає місто.
      Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
      Залізне вістря
      злого футуриста
      пером поріже гробове каре
      змирання листя –
      завмирання міста –
      ночей осінніх, де юнацтво мре!
      Паперу відстань,
      крізь яку за вбивство
      поета хтось, мов хвойду, пропере..!

      Труни бордюри –
      струн високих мури –
      над тишею холодної землі –
      то культ культури
      в поховальні хури
      поліг і їздить по смішнім селі,
      де здохли кури
      й снігу кучугури
      лежать іще з минулої зими,
      де з міст похмурих
      на ведмедів бурих
      пішли митці, націлені людьми.

      До ста каратів
      є в сільської знаті
      знаття про хід цивільного життя.
      Стоять на варті
      в навіть мертвій хаті
      старі ікони, бавлячи Дитя.
      На тій посвяті
      в рідні сестри й браття
      ставав наш рід з довколишніх звитяг
      супроти раті
      пик і розпихаття,
      котрі на себе грішний світ натяг.

      Не йди, дорого,
      до цього порогу,
      зведи розпусту в іншу круговерть.
      Чужа тривога
      цим благим на Бога?
      ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
      До літа – довго,
      та й до прощі – много.
      Не урожай несе весня́на твердь.
      Хоча б до ко́го,
      хоча б живого
      торкнися, Боже! – все зникає геть.

      1 серпня 1998 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 179–180"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Туман
      Опісля зливи в ліс осіла хмара,
      суха і тиха, наче рання осінь.
      Кохана, це туман, це явище природи,
      яке всі інші прояви поглине,
      всі інші явища і прояви людини,
      бо ми йдемо в туман…
      Але, кохана,
      скажений звір фіалку здивував,
      коли непрохано ломився через ліс
      і наступив їй на останній лист,
      що вже віджив своє красиве літо
      і не болів.
      Цим звіром буду я.
      Тому тримай цю квітку і обожнюй
      яву минулу, що жила у лісі.
      Між нетрів розпухнастився туман,
      тому, кохана, ми йдемо не в хащах,
      а там, де гілка іноді – в лице,
      або за коси тягне й не пускає.
      Ти – гілка.
      І лише один туман,
      коли зі мною ти тріскочеш поруч.
      Не цілься в око…
      Влучиш в інший бік.
      Тобі давно вже в інший бік, кохана.

      19 червня 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 147"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Забираю слова…
      Забираю слова,
      вони занедужали, друже.
      Роздягаюся, сплю на камінні, не сплю.
      Філософія – завжди обман,
      завжди впевненість дужа і дуже.
      Я – її обираю за те, що когось не люблю.

      Я хотів би з ненависті вирости в сфінкса і вмерти.

      22 листопада 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 181"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Талант і ґеній
      Хай час прочинить двері після мене
      для золотих беззахисних дітей.
      Хай хоч один, але крилатий, ґеній
      між ними буде зватись – Прометей.

      Мій дух нестиме ягоди для нього
      в руках його бабусі чи сестри,
      коли замкнуть бешкетника малого,
      щоб він уроки Всесвіту зубрив.

      І ягід з’їсть – і буде знати всує
      у покровительстві Всесвітнього Знання.
      Що не довчить – нехай дофантазує,
      бо так і станеться, бо ґарантую я.

      Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
      яка оберігатиме від зла.
      Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
      ця аура є, буде і була.

      Коли кохання матиме й загубить,
      і жити не захоче Прометей –
      тут при́йде Бог: якого він полюбить,
      розсіявшись любов’ю між людей…

      Талант і ґеній у одній особі –
      це всі світи в єдинім слові: Бог…
      Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
      перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.

      11 січня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 123"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Усе – твоє!
      Твоїм є все занадто й досить,
      елементарно над усе!
      А голос просто слова просить –
      і не говорить попри се.

      Усе – твоє, але без мене.
      У сім достатку я дивак.
      Я б ліпше плем’я чужоземне
      обрав для всіх своїх ознак.

      Я б осоромився накраще
      сліпим жебрацтвом чи тавром,
      отриманим напризволяще,
      чи просто б став комусь рабом.

      Але звикає плоть до плоті,
      а кров без крові не тече,
      і дві душі в однім оплоті
      до спільних близяться речей.

      Бо й далі ти чатуєш серцем
      мій кожний погляд, кожний крок,
      щоб часом у раптовім герці
      гори не взяв презлий пророк.

      Щоб сміх (не недолугий стогін)
      витав в обрамленнях ікон,
      глядиш мої думки убогі –
      і підкоряється Дракон!

      Щасливий я – усе твоїм є!
      Нещасний я – усе моє!
      Вертаю в Стародавній Рим я,
      щоб знала ти, ким раб твій є.

      6 листопада 2002 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 210"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Винен
      Поплещу я тебе по плечу,
      ніби друга.
      Ти не дурень: по жесту відчув –
      це наруга.

      Поплещу я тебе й по щоці,
      мудрагелю.
      Та й усім, що у мене в руці –
      умегелю.

      Кров’ю з носа мене не лякай,
      чоловіче.
      Винуватий – то тупо чекай
      "суду Лінча".

      Не скінчу́ вже ніколи – провчу –
      замордую.
      Ти не чуєш? Ні. Краще почуй
      річ простую.

      Той, хто зраджує друзів отак
      тривіально,
      наотримує ще і в п’ятак,
      ще й орально.

      І морально, щоб (зрадник…) мовчав,
      покалічу.
      Та якщо вже я віршем почав –
      то й закінчу.

      Мало в нас із тобою було,
      ти, ледащо?
      Що ж ти, падло, мене продало
      за ні - за́ - що?

      Мало випив зі мною чи з’їв,
      вурдалако?
      Слухай, може б, ти хоч відповів –
      і не плакав?

      Не пускай тільки сопель, прошу.
      Ти ж не дівка.
      Уставай, я тебе обтрушу,
      просто дірко.

      Я востаннє тебе підніму –
      більш не буду.
      Через тебе я сяду в тюрму,
      ти, приблудо.

      Раз наза́вжди собі зарубай,
      хоч на носі:
      зрадив друга – то й сам потопай
      у поносі.

      Що сидиш, як на греблі бобер,
      у грязюці.
      Роззувайся – і плавай тепер…
      Дай-но руцю.

      Дай багнюку зніму, освіжу,
      витру спину.
      Друзі – все… Хоч, по правді, скажу –
      ти й не винен.

      15 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 92–93"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Завіса з дивної тканини…
      Завіса з дивної тканини
      оберне сцену – на вівтар,
      хвилини хрещення дитини
      на ймення – Цар.

      А ти вже впала на коліна
      перед безтямним немовлям,
      ти сурогатна мати сина.
      Я не віддам!

      10 листопада 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 125"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Я – голова імперії моїх думок…
      Я – голова імперії моїх думок,
      колонізую простори нові́,
      захоплюю в полон тебе, о раб зухвалий,
      і маю при собі таким, як хочу.
      Моя є сила ефемерна і уявна.
      На справжню сушу, жайворове поле,
      на гідростанції і історичні пам’ятки землі
      фізично не поширююся – ні.
      Живу на подаяння фантазерів,
      так само автономних,
      так само анархічних,
      так само схимників
      земних монастирів
      і неземних коранів, біблій, тор і маґій.

      Я голосом твоїм незадоволений.
      (Тремтить, хвилюється, міняючи октави).
      До мене ти підходу більш не матимеш.

      22 листопада 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 129"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Хитрі очі
      Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
      я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
      Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
      насміха́єшся в по́зирах війок різких
      і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
      ти мене обдурила – бо я того варт…

      Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня,
      пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
      повиляє мій слід від воріт до воріт,
      від очей до очей, попри врок та пристріт,
      і загубиться десь – і печаль зарегоче:
      я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

      19 липня 2006 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 241"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Колись любив я, в білому ходив…
      Колись любив я, в білому ходив,
      злости́вся – зодягався у червоне,
      тужив – у чорному, прощення не просив
      у кольорах тілесних, без корони.

      Тепер мій колір – жовтий, золотий,
      оранжевий, рудий, огненно-сонций,
      я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
      в пустому перевернутому оці.

      22 листопада 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 130"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Скорпіон. 634.
      Я залишився не тим, ким був.
      Я залишився цим.
      Мене обминають скандали й бум,
      повалені Крим і Рим.

      Я торжествую від почуттів
      і демонструю екстаз.
      Бачте – досяг я, чого хотів,
      і стяг свій підняв нара́з.

      На ньому мій герб і мої кольори.
      Усе означає любов.
      Рожево й блакитно, Плутоне, гори –
      зігрій нетерпивцям кров.

      26 жовтня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 189"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Відоме лише одне місце позбавлення волі…
      Відоме лише одне місце позбавлення волі.
      Серце, і тільки серце.
      Оволодіти собою неможливо,
      а воно так і підштовхує
      своїми імпульсивними вдарами до прірви.
      Лишається хоча б приховати те,
      яким серце є насправді.
      Може, тоді воно хоча б на недовго
      заспокоїться…
      і не розповість вам більше нічого.

      18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

      ""Перґаменти", стор. 186"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Шишкін
      Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
      жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
      Вона відпочила в тайзі на картині,
      де грають ведмеді і риють свині.

      Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
      вона обтіклася холодним потом,
      сльозу проковтнула й спитала нишком:
      «Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

      Я їй відповів, що музей закриваю
      і більше про Шишкіна ніц не знаю.

      29 серпня 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 168"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Червоні прапори – і прапори
      Червоні прапори – і прапори "Пори"!
      Гранітний Ленін – Золота Софія!
      Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
      ламається об "так!", що вільним вітром віє!

      Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
      з прокляттям жертв двадцятого століття!
      Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
      за табірний совок і скрізь колюче дріття!

      Та в Україні більш цей номер не пройде́!
      Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
      Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
      Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

      Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 29"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Стріла летіла
      Стріла летіла
      Убити не хотіла.
      Поранити не хотіла
      Налякати не хотіла.

      А налякала.
      А поранила.
      А вбила.

      Стріляла людина.
      Людина бачила ціль.

      Живу.

      16 січня 1994 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 228"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Снобродство
      Коли ти вказуєш іти на північ –
      я вже на півдні попри все!
      Коли вже й захід мружиш сонним оком –
      я свій світанок маю тут, на сході!
      Коли твій силует аж десь на пляжі
      з піску стримить обвугленим плечем –
      я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

      Маршрутами і коридорами вагань,
      чи зволіканнями трасуючи безодні,
      нам збито капсулі на кожному патроні!
      Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
      На цім снобродстві, вталеному в сон
      твого далекого розчуленого тіла!
      Усе, крім тебе, моя зоре мила!

      Ми вичерпали ризику ліміт.
      Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
      Північний захід і південний схід…
      Не кожна гілка птаху на притулок.
      Не кожне небо зірці на взірець.
      І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
      Лише для нас початок – то кінець.

      27 квітня 2003 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Заборонений лист
      Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
      замикаю листа, мов приховую зраду.
      Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
      тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

      Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
      хто підійде надве́чір погратися мною,
      хто в листах безборонно свій час призначає
      і до тіла свого мою душу привчає.

      Я втаю від усіх вас, сторонніх цікавих,
      те ім’я з чотирнадцяти літер яскравих,
      той конверт, на якому зворотна адреса
      й, видно, каву варила якась стюардеса.

      Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
      Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

      4 червня 1997 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 148"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Китайська троянда вже губить листя…
      Китайська троянда вже губить листя
      од вітру, що з протягу вбіг у кімнату,
      щоб в осінь мою ти вступав урочисто
      на жовтий килим у жовті шати.

      Хай квітка остання тобі радіє
      і свята чекає на голій гілці –
      зайди, мій яскравий, моя надіє,
      це все, що треба самотній жінці.

      Ти йдеш по весні, між п’янких абрикосів,
      між пахощів юних своєї природи,
      минаючи дім, у якому осінь
      запрошує сніг на перші сходи.

      Я п’ю алкоґоля високу чару
      за друга, якого ти ніжно тру́їш –
      далеко я чую твою гітару,
      ще далі бачу, кого цілуєш…

      Слізьми я троянду свою поливала –
      вона не цвіла, а лише опадала.

      29 серпня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 145"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. З апартаментів панни Гі…
      З апартаментів панни Гі,
      з якою ми романи пишем,
      літали блюда дорогі,
      немов фанера над Парижем.

      А панна Гі у ніґляжі
      гляділа з висоти балкона,
      як Ми робили віражі
      і з Нас не падала корона.

      Дракон з’явився з-під землі,
      лиш роги маючи в обоймах, –
      посол далекого Малі
      пан Гі достойніший з достойних.

      Але цінителька мужчин
      ридала вслід мого́ трамваю,
      апартаменти муж трощив –
      і я їм щиро співчуваю.

      22 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 284"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Просо
      Простір просотано просом простим,
      прісно просіяним – лиш прорости!
      Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
      Колос шовко́во сховавши під шаль!

      Коло по колу котила літа
      зе́рном по зе́рну земля прасвята!
      З гречки – на просо, з роси – по стерні
      босо гасали й згасали ті дні!

      Захистком визріло золото нив
      з пам’яті тих, кого голод гонив!
      Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
      Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

      16 березня 2003 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 216"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Садко
      У рожевому трико
      з шлейфом сонної пастелі
      плівся фуетист Садко
      по мальованій пустелі.

      Сам, як зморщений кажан,
      кинутий з польоту – в старість.
      Ніс, мов синій баклажан.
      Грим. Костюм. Недосконалість.

      16 лютого 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 224"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся…
      Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся,
      мешкає поруч у будинку номер сорок шість.
      Тільки-но ти прокидаєшся,
      йдеш на кухню й пораєшся –
      як у двері вже
      дзвонить щастя непрошений гість.

      Гість шепоче крізь щілину,
      за якою лютує хурделиця
      і жбурляє сніжки в обличчя твоє у вікні,
      гість дратує тебе,
      набивається й викобенюється:
      "Відчиняй, я кажу, –
      все одно ти належиш мені."

      Може, п’яне те щастя,
      раз тисне людині на психіку
      і говорить, як справжнє нещастя,
      не вибираючи слова:
      "Я твій побут зміню.
      Не піддам тебе жодному ризику.
      Ні про що і ніколи
      не болітиме ця голова."

      Навпроти – балкон,
      звідки влітку фотоґрафують твій вихід
      у прозорій сорочці,
      з волоссям твоїм після душу ще мокрим.
      Ти у щастя свого на очах.
      Його очі блакитні і тихі.
      Проводжають на захід
      пізнє сонце твоєї тілесної охри.

      Ти ніколи ще з ним
      так, щоб тісно, не співторкнулася
      і не знаєш,
      що художньо обдароване щастя твоє.
      Десять років,
      як ти від нещастя психічно звихнулася
      і женеш у три шиї
      всі щастя, які тільки є.

      21 лютого 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 63–64"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. До кожного подвір’я…
      До кожного подвір’я
      дійшло таке повір’я:

      "Коли відчинені ворота
      чи хвірточка неза́мкнена,
      а ніч повисла, як гризота,
      і місяць мліє злякано,
      то в тім дворі –
      нечиста сила!"

      І що́ б ти, доню, не робила –
      не замикалась, не божила
      чи, не дай Боже, ворожила –
      усе одно! Чекай біди!

      До того двору – більш не йди!

      4 серпня 2003 р., Богдани́


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 280"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Імпровіз
      Точиться той імпровіз
      крізь натомлені очі акторів –
      та бачимо рухи сталеві.

      До́вжиться ідіотизм
      поза затиск тілес, вух та щелеп –
      так Змій сучить яблуко Єві.

      Жаль, декорацій нема.
      Чорна сцена з дрючком замість свічки.
      Художник, напевно, Малевич?

      Довго голосить імам
      над розбитими ночвами ночі –
      то йде на Царград цісаревич!

      От уже, братці, спектакль!
      Безстроко́ві рулади-рулети –
      полощуть мізки слухачеві!

      Здох драматурґ-птеродактиль!
      Щось не видно за ним режисера!
      Ці оплески всі – Глядачеві!

      Він-бо лишився один...
      Аж завіса принижено впала –
      від оплесків цих Глядачеві!

      25 травня 2004 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 85"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Архів
      У чорній книжці сатанинській,
      у чорних списках демонів
      … я знайшов Твоє святе ім’я.
      Не стерлись літери латинські,
      у підземельній темені
      нарешті все вже розумію я.

      Архів одкрився надто щедро,
      бо він був розташований
      … десь углиб не на одне життя.
      Ліг, мов асфальт, на кілометри
      папір відретушований
      не разом з Тим, що розумію я.

      Детальні тексти, де де-факто
      Суб’єкт мого дослідження
      … є однаково Святим і Тим,
      Хто насилає катаракту
      та інші упослідження
      на тих, хто не погоджується з Ним.

      Стає безБожною людина
      і повертає ідолів
      … у той час, як Бог не знано з ким.
      Назветься Другою дитина
      і після довгих вишколів
      воскресне, не погоджуючись з Ним.

      Подай Господь, щоб та Істота
      була з людей, не з демонів –
      … щоб щодня був Нею кожен з нас.
      Людина віритиме вко́тре,
      бодай з свойого племені
      був Той, Кого б любили без прикрас.

      8 липня 1996 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 76"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Печія́ пече, а я пишу…
      Печія́ пече, а я пишу.
      Печія́ пече, я не лягаю.
      Світу цього́ велетенський шум
      більшим болем з волі ремиґає.

      Хто замкнувся в келії своїй,
      той не просить соди чи розради,
      він думками в пущі голубій
      і найкращі ліки кра́де.

      29 червня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 16"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. Нена́висть і любов боролись на мечах…
      Нена́висть і любов боролись на мечах –
      і кожна за ім’я́ твоє стояла,
      і кожна гинула.
      І тисячі тебе́ аплодували!

      Я слово честі дав
      сказати це ім’я із вуст одних.
      Але мені тепер однаково чиїх.
      Мій гонор стих!

      Любов лежить на золотій арені.
      Ненависть – на арені золотій.
      Я співчуваю тут і цій, і тій.
      О, краще б гралися ви в теніс!

      Я – без відношення до тебе,
      без чуттів.
      Ти – просто ідол, даність, окаянність.
      Твоє ім’я́ я визнати хотів!

      Але любов дорівнює – ненависть…

      29 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 137"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Заздрість
      Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
      Бентежно напружені жести.
      Заточено очі в німій глибині.
      Претензій жахливі інцести.

      Холоне душа, як за кавою чай.
      Дивуюся знову і знову.
      Ти ж ніби й не ворог мені, зачекай?
      Навіщо ця дивна відмова?

      Пора б наздогнати вітри голубі,
      як подих цей теплий і м’ятний!
      Виходить, що винен я сам у собі.
      Мій успіх такий неприйнятний!

      8 квітня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 226"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Хобот у вересі
      Цвів верес.
      Йшли тумани, мов слони.
      Їх вуха чиркали тайгу
      й високовольтні лінії.
      Їм довгі горизонти далини
      встелили осінь під ногами синіми.

      Висіли над туманом не бусли,
      а духи від боліт, мов білі лілії.
      І пахло вересом, і килими цвіли
      услід слонам, що йшли по цій ідилії.

      Я був дитям,
      тому й виразно чув,
      як з півночі вожак трубив у хобота,
      і як розходилися сосни у плачу,
      мов бабці, у яких багацько клопоту.

      Так вечір падав на сумну тайгу.
      В моєму кошику – туман.
      Я вже без кошика!..
      Сова – гу-гу!
      Мов стадо, серце – гуп-п!
      Весь світ, що впав, зі мною мчить –
      на пошуки!

      Гула земля,
      боліла голова,
      щось рахували очі невщухаючі.
      Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
      мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

      Свій сон у вересі
      я до сих пір несу
      в колиску діткам
      і на вухо милій.
      Там кожен слоник хоботком росу
      спиває, ніби бджілка, з білих лілій.
      До кошика, загубленого десь,
      злітаються, наповнюють нектаром –
      і знов стають у зріст і розмір весь,
      піднявши хоботи,
      сурмлять блакитним паром…

      Прокинувшись,
      я бачу хутір свій
      та вересу мережива навколо.
      А замість кошика,
      у запашній траві
      загублений слонами хобот грає соло.

      8–10 липня 1996 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 85–86"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Молочай
      Ще буде час – й увійде в моду вірш,
      захочуть люде говорити в риму.
      Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
      пересічно́му зорепіліґріму.

      Славетні вчинки стануть за звича́й.
      А наші – перетворяться на ниці.
      Але цвістиме зелий молочай
      десь на моїй сторінці…

      22 грудня 2006 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 201"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Сам себе брешу…
      Сам себе брешу (брехня маленька)…
      На покотті слів тривала лжа
      реєструє вдалі побрехеньки
      од тупа́ до гострія́ ножа!

      Я поет, я маю право в злості,
      відгорнувши чресла поколінь –
      подивіться: ви – сучасні гості
      ваших, саме ваших, предкотлінь!

      8 травня 2003 р., Богдани

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 217"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Я твій помічник, о, часу далекоглядний…
      Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
      о, нескінченності лезо філіґранне!
      О, сонце, що розплутується вічно,
      я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
      я спалаху твого мікроскопічна часточка,
      в якій живе моя чумна галактичка.
      Світила обертаються в мені,
      докожне з них – мій вірний помічник,
      їх не лякає смерть моя можлива:
      назад повернуться даровані світила
      крізь цю мембрану, за якою – я,
      твій помічник з субстанції – Земля,
      крізь оболонку тимчасового майданчика –
      й Галактикою стане ця галактичка.

      28 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 183"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. У вітрилах оксамитових пальм…
      У вітрилах оксамитових пальм,
      на тлі зорі, яка так тонко тане,
      два профілі: макака й павіан,
      у вечері зачуханому встане;
      зосередженість закоханих мавп
      має відстань таку короткозору,
      має пристрасть непродовжених лап, –
      простір просто відсутній в цю пору;
      лише м’язів заповзятливий пульс
      та пар звіриний першого інстинкту, –
      так альпініст, побачивши Ельбру́с,
      уперше йде не вгору, а на стінку,
      так у маєві лахудрових кіс
      два хвости, ледь торкаючись китиць,
      піднімають банановий ліс
      на тріпотне стрічання дивитись,
      ледь покинутий левицею лев,
      старі слони, политі фіолетом,
      та сто папуг – свій відчай, заздрість, рев
      уперли в мить сімейного портрету;
      це табу і це табун, це труба!
      це рветься фото навпіл і наза́вжди!
      це дві секунди – і прикушена губа
      з’являє кров навколишньої правди!
      у вітрилах оксамитових пальм,
      на тлі зорі, яка ще трохи – й кане,
      ці два звіра: макака й павіан,
      пороздираються на все, як є; на рани.

      17 червня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 127"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Коли відцвітуть калачики…
      Коли відцвітуть калачики
      і лист з виноґрадних лоз,
      я з’їм довгі "дамські пальчики",
      якими кишить Привоз.

      Коли Молдаванка зміниться,
      й розтане південний сніг,
      Одеса у море кинеться
      з усього мільйону ніг.

      Коли всі ґастролі проваляться,
      я в порт, мов бичок, запливу.
      Ти ба! після сітки не в баночці –
      в акваріумі живу!

      Коли я відчалю в Азію,
      Одеса сім-сорок разів
      розкаже: "Ти чула оказію?
      Він вовка морського з’їв!"

      17 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 183"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Останній мій прихід…
      Останній мій прихід
      у нетутешній світ
      застав мене старим,
      зробив мене убогим…
      Себе я ще не знав,
      коли цей шлях бурив*
      у перший свій прихід
      стежиною не-бога.

      5 травня 1989 р., Богдани́

      ___________________
      * бурити – руйнувати

      " "Поезії розбурханих стихій", стор. 52"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Натомість – нерухомість…
      Натомість – нерухомість.
      Невичухана совість
      спливе по мозолях чужих долонь.

      Десь на Печорі зорі
      згорять вгорі і в го́рі,
      забувши Куренівку й Оболонь…

      23 січня 2010 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 141"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Реґіна
      Я чекав тебе, ще більше вчора.
      День розкраяв на чотири зла.
      Й хоч молився так, як ваша Тора,
      але ти моєю не була.

      О, Реґіно, чорнооке юдо,
      білосніжна шкіра над усе,
      я вірнішим за єврея буду –
      хай мене мій Православ трясе!

      Де той брат, що брав твої обійми?
      Де той ворог, що пробив твій страх?
      З ким, кохана, ще вступати в війни,
      щоб пропасти у твоїх ногах?

      Ні! Я па́стиму ці ніжні ніжки
      цілу ніч, як зором вовк ягнят!
      Ні! Я пестиму Реґіну ліжком,
      сплетеним з мільйонів рут і м’ят!

      О, Реґіно, більше, ніж учора,
      клаптів зла з свого жалю́ нарву!
      Світ замовк, бо він давно – потвора
      проти мрій, що мріють на яву.

      Стрінусь я з тобою там, де схочеш.
      Де не схочеш, – буде мені смерть.
      Ти – вода? То на́що ж серце точиш?
      Міць моя – то не камі́нна твердь.

      2 березня 1997 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 168–169"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Правда про Чиюсь Тінь
      Чиясь Тінь так бездумно і скуто
      відповзала все далі від Сонця
      до труни, оповитої смутком,
      до життя, що уже відбулося…
      Те життя, наче камінь на стежці,
      заважало протиснутись Тіні –
      то вона його – кулею в серце,
      бо належала владній людині.
      То вона йому виїла мозок,
      ще й вінки на могилу поклала –
      і пустила по світу обози,
      на яких навіть правда брехала.
      Тінь зростала, і ширились мірки
      на всі боки нічного мундира,
      щоб на нього чіплялися зірки
      перші, другі.., а там – цілий вирій.
      Щоб за зірками тими сховати
      все, що темної ночі не видно –
      "Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
      вона завжди поводиться гідно!"
      Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
      що собою весь світ затулила,
      але в декого бачили очі,
      як світила убога могила,
      як ще дихає стомлений пломінь
      в склепі темряви місячним сяйвом,
      як маленьким невиразним колом
      Тінь до себе він не́ підпускає…
      "То виходить, – замислились люди, –
      запали́сь ми в пориві єдинім,
      і тоді знову сонячно буде,
      і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
      Ні, не правда, що всі ми не в силі
      всю цю Тінь споконвічну здолати!..
      Щоб покінчити з нею на ділі –
      треба Правду їй в вічі сказати…

      22–23 листопада 1988 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 9"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Сомбреро
      Ворожи на кохання
      в іспанській в’язниці
      серед часу злягання
      перста і десниці
      через кліть, зашифровану
      кодами їх,
      їхніх здогадів, сповнених
      прагнень твоїх!

      Грають гнів і свавілля,
      і Мексики згага!
      Не тремтиш з богомілля –
      його в тобі ма́га!
      Те крислате сомбреро,
      протиснуте в кліть,
      і коротке інверо
      прояснюють хіть!

      29 квітня 2003 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 100"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Гроші з’їли планету…
      Гроші з’їли планету.
      Планета у череві гро́шей.

      Я хотів заробити на книжку,
      щоб видати вірші.
      Про-грав.

      Гроші ходять окремо,
      кишки́ набиваючи товще,

      закупоривши вихід у світ
      перетравлених, правлених
      справ.

      22 листопада 1995 р., Київ

      "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 130"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Скандал
      Я люблю його,
      не заважайте
      і не зневажайте ви мене,
      хто вогонь –
      нехай попалить слайди,
      хто вода –
      нехай позахлине,
      я люблю його,
      і ці концерти
      я даю сере́дночі не вам;
      у торосах торсів
      па́перть вперта
      відправляє будні ваших драм…
      А своє
      я тут відпочиваю,
      я люблю його
      і вас прощаю.

      21 листопада 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 96"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Акваланґістка
      Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
      Ніби в мушлю, у вухо морське!
      Враз підводного світу сьорбну́ла
      і скотилась на дно, на м’яке!

      Хтось чекав тебе довго на суші,
      більше року тужливо зітхав.
      Океан запоро́шені мушлі
      на зруйнований пірс видихав.

      Став дельфінчик твоєю душею,
      хвилька билась од серця твого,
      хтось докинув монетку дешеву –
      щоб, бува, не втопила кого.

      21 липня 2001 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 196"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Переступи через ґрань протиріч…
      Переступи через ґрань протиріч –
      і розцвітає вже інша країна,
      збочена воля – далеко не Січ,
      не Україна це! Неукраїна!

      29 квітня 2003 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 101"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Багатство
      День побагатшав на Феба,
      на перспективу лугів,
      на річку, що впала з неба
      вчорашнім дощем нічним,
      на мир у душі і тілі,
      на золото з-під землі,
      якого ми так хотіли
      і ключ від якого знайшли.

      День побагатшав на сонце,
      на райські свічада жнив,
      бо са́ме у цій ось точці
      я голову в шані вклонив;
      конем і життям сумирним
      водно́час розбагатів –
      і всім, що здається дивним,
      і всім, що я так хотів.

      Багате моє світило,
      любове єдина моя,
      колись ти мене опустила
      на дно одинокого дня,
      колись ти моєю рукою
      хрестила надії і сни,
      бо знала – я біль заспокою,
      і швидко здійсня́ться вони.

      То ж маю я сенс під сонцем
      і секс неймовірно живий,
      хоча й ще у свіжій воронці
      з осколком на дні голови,
      але це святе роздолля
      і те, що ми знову одні –
      є вищою дякою долі,
      що я ні на мить не збіднів.

      30 квітня 1996 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 144"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Я покажу вам той момент…
      Я покажу вам той момент,
      яким я був і ким я став.
      У кожного із нас є свій секрет,
      який Бог дав, а диявол вкрав.

      16 грудня 2015 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 188"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Кархарадон
      Шукачі перлин на східнім бе́резі
      зустрічають сонце Полінезії –
      і до скону в споконвічній манії
      поринають в очі Океанії.

      Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
      Он, кархарадон той плин обписує,
      довго довгий, білий, ніби з мармуру,
      осліпля́ючи знімальну камеру.

      Сплять на сонці гості – іхтіологи,
      мореплавці та палеонтологи.
      Ними вже відміряно й обчислено,
      як його зубами дно все ввіслано.

      Сонна яхта стомлено колишеться.
      Білим білий акула́к тим тішиться…
      Судиться з судно́м – і враз злягається –
      їсть-поїсть і їсти не вагається…

      Тихий Океан з нудьгою милою
      є мертовно тихою могилою.
      Дно різцями точать кості в му́лові.
      Саме так минає час акуловий…

      У мені кархарадон змагається –
      то зникає, то за мить з’являється!
      Розтинаю знову не в останнє я
      хижо-біле серце Океанії!

      Сяє Всесвіт зорями-медузами!
      Мчать круїзи з Робіками Крузами!
      Шукачі перлин на східнім бе́резі
      проводжають сонце Полінезії…

      7 липня 2007 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 99"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. На політичній мапі світу – ніби й лад…
      На політичній мапі світу – ніби й лад:
      ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
      у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
      усо́тує всі нації й закони;
      країни на виду – столиці, поготів,
      чарують назвами уяву мандрівничу;
      і Ти вже досі зачаївся між світів,
      новий наш Войовничий Будівниче!

      Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
      А раптом розгадав картату карту світу,
      який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
      у вічну лунку, кровію залиту?..
      Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
      як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
      Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
      Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

      24 серпня 2004 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 73"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Земле моя…
      Ох… Ох… Земле моя.
      Один, як перст, у тобі я.

      Ох… Земле, земле моя,
      чорная травиця…
      не дихнеш, не сколихнеш
      злу дияволицю.

      Вона очі витріщає
      і досі на тебе
      та лапищами-кліщами
      гребе і ковтає.

      Земле, земле… (отруїли)
      чорная травиця,
      не дихнеш, не сколихнеш
      злу дияволицю,
      що вік очі витріщала
      на тебе, велику,
      що від завидок тріщала
      і неслась від крику…
      Дияволів наплодила
      по усіх усюдах
      і на тебе наступила, –
      і почавсь Іуда.
      Він припав до тебе, мамо,
      обома руками,
      цілував, ридав, сміявся,
      зліпив з того камінь,
      посолив його словами
      смертного пристріту
      і закинув гей за обрій
      до білого світу.
      Гори виросли відразу,
      степи розірвавши.
      Матір Божа згорбилася,
      калікою ставши.
      Та й стерпіла.
      А Іуда
      відхаркнув та плюнув
      у той бік, де цвів полин
      під зіркою бруду.
      Де води було не треба,
      там вона і вийшла.
      Нове море впало з неба,
      церкви потопивши.
      Богоматір знов стерпіла,
      аж поки не зникла,
      А Іуда із портфеля
      десять "правил" виклав:
      убивати, красти, пити,
      рідного цуратись,
      цілувать козлу копита,
      у гною купатись,
      всіх боятися, брехати,
      себе зневажати
      і щодня готовим бути
      на той світ рушати.
      І завчили добрі люди
      і дітей навчили
      тим правилам людоїдським…
      Та й оцей спочили.
      Всі до одного.
      Немає роду в Україні.
      Ходять тільки три іуди
      і чотири свині.
      Повмирало все на світі.
      Земля помарніла,
      бо при чортовім копиті
      отрута чорніла.
      Запеклась у кожнім сліді
      у кожній канаві,
      а де земля ще дихала,
      то ковтнув диявол
      її красу, її волю,
      її кровних діток
      і пустив золу по полю
      і темінь по світу.

      Земле, земле, отруїли –
      чорная травиця.
      Не дихнеш, не сколихнеш,
      не спіткнеш провидця.

      1991 р.


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 18–20"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Смерть
      Стаю зорею.
      Відчуваю легкість.
      І сонячність така, що Люцифер осліп.
      Був – він, став – нею.
      Ось законів ветхість! –
      ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

      Стаю зорею.
      Небом заливаюсь.
      Облиште тіло в рамках забуття!
      Йду в Іудею.
      Звідти направляюсь
      найближчим шляхом в сад едемський я.

      Стаю зорею.
      З вами розмовляю
      німими жестами споріднених стихій.
      Понад землею
      сорок днів гуляю
      і на могилі хрест хитаю свій.

      Стаю зорею
      і являюсь часто
      у тих місцях, де корчило мене.
      Спускаю фею
      білу і пухнасту,
      чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

      2 березня 1997 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 120"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Недо́́сип
      Кроки.
      Ворухнувся ліфт.
      Завівсь.
      Політав.
      Завис.
      Кроки…
      Це люфт-пауза моя.
      Це мій спонтанний міст.
      Це коли беру я руки в боки.
      Тьохкає твій дзвоник, мов докі́р,
      або серед ночі в двері грюки.
      Це коли у цей цупкий папір
      входять нетерплячі закаблуки.

      21 листопада 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 135"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Це ти показала, якою буваєш…
      Це ти показала, якою буваєш,
      коли завітаєш у постіль чужу?
      Так от як ти злість фантастично зриваєш!
      Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

      Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
      з якої я питиму ціле життя!
      Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
      зніму на приховану камеру я…

      А згодом, у День Золотого Весілля,
      сховавшись під пледи, тобі покажу:
      розкішні архіви, кохане свавілля,
      те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

      Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 241"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Яблуко від яблуні…
      яблуко
      від яблуні
      впало
      недалеко
      поле
      поламалося
      молоком
      із глека
      хтось
      пішов
      дорогою
      з лісу
      аж у люди
      буде ще
      немало
      їх
      і багатих
      буде

      23 серпня 1992 р., с. Осівці

      ""Перґаменти", стор. 84"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Виявити – сам собі я даю завда́ння…
      Виявити – сам собі я даю завда́ння.
      Виявити!

      Руки по лікті занурю в очі,
      все, що тільки хорошого бачив –
      помацаю.
      А те все, що прогле́дів, схоплю –
      й не пускатиму,
      якщо тільки впіймаю тебе.

      Виявити – сам собі я даю завдання.
      Виявити!

      Очі чесно закрию руками по лікті,
      можеш чесно ховатися –
      і чекати.
      Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
      диктофон
      залишити в рожевій траві.

      Виявити – сам собі я даю завдання.
      Виявити!

      Красиві́шим дедалі стає твій голос,
      і все далі од мене він грає –
      у пі́джмурки.
      Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
      й розбиваю її, як годинник,
      на мільярди малесеньких радостей.

      19 липня 1996 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Над кожним днем ще вище небо…
      Над кожним днем ще вище небо.
      Бо нижчає земля.
      Пітьом та сонць смугаста зебра
      носила немовля.

      Воно зросло на чоловіка.
      А згодом – старика.
      З тих літ між поколінь без ліку
      і ллється ця ріка.

      22 грудня 2007 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 56"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Там-то і там-то…
      Там-то і там-то,..
      і я там буду…
      на пустирях колишніх воскресінь
      мене не поховаєш,
      як приблуду,
      а принесеш во жертву на хресті…

      Терен цвіте у густих туманах –
      ой, застирчать зимою колючки;
      це добре, що вмираю я так рано –
      переживеш усі мої свічки.

      Молитв не треба за грішну душу,
      хоч раз в житті за Бога помолись;
      як добре, що любити я не мушу,
      бо там-то й там-то
      ми би не злились.

      Може, день,
      може, ніч відвоюю,
      намучив фату́м серце
      і розпряг.
      Кохання – Церква,
      тільки-от свою я
      не возведу на диких пустирях.

      18 січня 1991 р. (автору 20,5 років), Київ


      ""Перґаменти", стор. 22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Хресний хід
      Біле каміння
      у синьому небі –
      Софія стара,
      золота собою.
      В сонячнім тлінні
      майнули молебні –
      ликів священних
      мара над тобою.
      Ликів мара
      святата над тобою.

      Біле братерство
      хвильнуло за браму –
      новітній Христос
      во житті – між ними.
      Маючи серце
      покинути маму –
      ді́лить по-братськи
      свій торс на частини.
      Жертвує торс,
      хрестячи́ на частини.

      Тіло – в’язниця.
      Артерії – пута.
      Каторга серця.
      Каторга серця.
      Сі́м’я поститься.
      Душа ж розкута.
      Віра смішить.
      Софія сміється.

      26-27 березня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Коли мій мозок розтане…
      Коли мій мозок розтане
      під сонцем твоєї любові,
      коли я забуду пам’ять
      і кинусь тобі під ноги,
      коли серце іскрою блимне,
      а попелом тіло кане
      на дно…
      але так інтимно,
      на дно – до твоєї осанни,
      що квітне на згустках крові –
      тоді я твоїм стану...
      Нехай тільки мозок розтане
      під сонцем твоєї любові…

      2 травня 1989 р., Богдани́

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Прононс 24
      "У часи фінансово-промислового капіталу
      і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
      наше кобзарство на відмі́лині стало
      і підлягає покозаченню!" –
      таким формальним експозе
      Ники́форович одкрив засідання профкому.
      ("От голова! А таке верзе!" –
      подумав Іванович, але не сказав нікому.)
      "Ось покуштуйте! Аґрусове вино!
      Новинка з нашої плодово-ягідної лінії!
      Ну, й чим гірше за виноґрадне воно?
      Але кобзарство
      в нашому господарстві
      усе одно – на відмі́лині!
      Навіщо ми стільки коштів угатили в клуб?
      Нащо наймали іміджмейкера аж із Арзамасу?
      Нам, кров з носа, потрібен не совєцький*,
      а щиро український кобзарський гурт,
      щоб їздив по селах і рекламував продукції масу!
      Таке собі – культурне обжарювання споживача,
      танці з шаблюками, щоб кожен міг беркицьнутися,
      або відмахати кебету, чи дати строкача,
      чи просто у залі сидіти заба́рно й дивитися!"
      Тут Іванович одкришив трохи бринзи і запив вином:
      "Ну, спасибі. 18:00. Пора й линяти."
      Піднявся з-за столу, пришторив вікно.
      "Піду вмикну наші самогонні апарати!"
      "Що за випирання з контексту?!" – заперечив Голова,
      але Йванович уже вийшов і матюкався дорогою.
      "От... свиняча культура! От Україна ... нова́!
      Передушив би їх... усіх, їй-Богу я!.."
      "А без культури – продовжував Никифорович на профкомі,
      ми змогли б нашу землю аґреґатувати?
      Хіба що дописемною мотикою заборонувати!
      Або потрапити, як мій батько, на табірні рудники
      у Республіку Комі!.."

      Неділя, 6 листопада 2005 р., Богдани́

      _______________
      * радянський

      ""Переді мною...", стор. 70–71"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. Скарб мій
      Хай кожен твій сон
      обрамляється сірим папірусом ранку.
      Мов чудний агат
      поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
      Ти, ніби дитина,
      чиї безсистемні питання, мов допит,
      збивають мене з пантелику
      й розхитують пам’ять і дійсність.

      – Так, ми на десятому поверсі…
      Ні, я читав ще в дитинстві…
      Напевне, тобі до лиця,
      але краще – помірніший колір…
      А! Мавпи? Ну, є у Японії –
      в ґейзерах гріються деякі види…
      На верхній полиці два йоґурти…
      Так, я люблю холодильник…

      І межі твої
      я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
      І вихід один –
      цю голівоньку брати, це тіло любити,
      щоб хоч би ось так
      попередити час і твою досконалість…
      На кожне питання
      є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
      ох, скарб мій!.."

      2 листопада 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 165"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Художники з маленького села…
      Художники з маленького села,
      ви оприлюднили любов до світу.
      Картинна галерея розцвіла
      у місті, де проводжу кожне літо.

      Художники з маленького села,
      ви світ ліпили з глини й малювали.
      Картинна галерея ожила
      у місті, де пейзажі позмирали.

      Художники з маленького села,
      не залишайтеся ніколи в цьому місті.
      Картинна галерея замала,
      щоб помістити ваші добрі вісті.

      Художники з маленького села,
      з вогню, землі і снігу роблять рамки,
      в яких згорають вечори дотла,
      і воскресають жайворонки-ранки.

      29 лютого 1996 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 135"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Ідеале мій, ти, мов "Титаник"…
      Ідеале мій, ти, мов "Титаник",
      який швидко іде на дно.
      Гинеш ти, але я, твій романтик,
      не повірю в це все одно.

      Моя вірність, мов чайка на щоглі,
      коли палуба вся в сльозах.
      Нас не чують на дальнім атолі.
      бо смішним уявляється крах.

      Там чекають вінки переможців,
      там ранкова сурма́ зове.
      Гляньте ви, ідеальні промовці, –
      ніч, мов траурна стрічка пливе…

      Марний "SOS" про жахливу загибель
      світ почує, та не тепер.
      Ідеале, ти – тиха обитель,
      де наш час окаянний помер?

      Не один в океані панічнім
      корабель затонулий мій.
      Раз ти став, ідеале, трагічним –
      то й молюся в каюті твоїй.

      14 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 137"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Оранжева сажа
      Лежить картина,
      чорна сажа.
      Музею сірого підлога.
      Зі стін по краплі фарба ваша,
      іржа коричнево-червона.

      Лежать колони,
      гільзи, гільзи,
      Авіабомб підземні гнізда,
      акул, забитих серед міста…
      але картина – свіжа й чиста.

      Лежить художник,
      спить дитина.
      Мов літній джміль в осінній айстрі,
      даремно трудиться людина
      в музеї щастя і нещастя.

      Лежить дорога
      через Бога.
      Сто тисяч бра від підземелля,
      і задумів багатоскелля,
      і втілювання відчайно́го…

      Лежать руїни,
      стеля долі.
      Зі стін по краплі фарба ваша.
      Удосталь після воєн волі!!!
      Оранжевим підпише сажа!

      18 червня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 145"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. Зрадниця
      Триває правда з вуст моєї зрадниці,
      але чи скоро голос мій признається,
      що я порушник перший, а не ти?
      що я повинен, а не ти, піти?

      Минає середа, четвер і п’ятниця –
      навколішках стоїть кохана зрадниця,
      але чи довго я ще буду бігати
      до телефону, щоб на іншу дихати?

      Нічого більш страшнішого не станеться,
      як більш не зрадить зрадникові зрадниця, –
      а що́ як скаже жінка і соратник:
      "Ти – боягуз, але ніяк не зрадник"?

      16 вересня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 149"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Прононс 23
      Бавлячись людським мозком,
      усіма його відгалуженими збоченнями,
      сірою речовиною з ланцетним лоском,
      розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
      маючи політосвітський диплом
      й анархо-синдикалістські переконання,
      трапляється асфіксія професійним ярмом
      і шанс обледащі́ти для банального вітання.
      Отже, мене не вітайте (навіть повторно),
      пане парапсихологу!
      Бо як загрібни́й свого паранормального ковчегу
      не відчуваю вас одухотво́реним,
      бо я бачу вас голого
      на цій міфічній друзі, яка потоне в першу чергу!
      Я вкушу вас з усією безапеляційністю,
      коли натягуватимете мені гамівну́ сорочку!
      Я є неабиякою цінністю:
      зображатиму відтак порожню бочку,
      у якій зі щиґликами туркоче голодна щиґли́ха,
      наворковуючи вам верстви лиха
      і не відповідаючи на жодні запита́ння
      без калорійного ланчу і привітання!

      Субота, 5 листопада 2005 р.

      ""Переді мною...", стор. 69–70"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Хтось промине коханого в юрбі…
      Хтось промине коханого в юрбі,
      хтось не помітить датою папери,
      хтось не збагне хворобу у собі –
      зате боготворить свої химери.

      Вони зростають з непробудних хащів
      байдужості до власної персони.
      Химери слави зраджують ледащів,
      саджаючи в лайном залиті трони.

      Химери сну вкорочують життя:
      прокинувся – а вже забили гроба!
      Химера ґеніальності – сам я
      і те, що скаже всім астролог Глоба.

      Реальність через призми почуттів,
      яка трапляється химерою зненацька,
      відсутня вже давно і поготів, –
      бо не стійка природа вурдалацька.

      Є мрії – до небес, а ці – в туман,
      де грань землі провалюється в пекло.
      Є самозречення, а це – самообман:
      живеш один, а людство – перемерло!

      Що ж, запитань немає до таких,
      хто сам спішить мерщій своїх фантазій
      попри хао́с химерних сил лихих
      вирощувати рибок в унітазі.

      30 листопада 1996 р., Київ

      "Збірка віршів Сергія Губерначука "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Моє дитинство – сосни й небеса…
      Моє дитинство – сосни й небеса
      з хмарками, що заплутались в верхівках,
      озера і луги, де дідова коса
      духмяне сіно слала для корівки.
      Це бараболя, спечена вночі,
      коли навколо нас пасуться коні,
      пісні до ранку, та такі гучні,
      що аж підспівують в сусідньому районі, –
      на тому березі ріки…
      Туди тепер не долітає голос.
      Даремно там з рентґенами боролись
      мого дитинства вкрадені роки.

      16 березня 1989 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 39"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Кинь свій погляд небесний…
      Кинь свій погляд небесний
      на неї, засуджену зовсім –
      невідмовну трибуну
      для хворих жебрацтвом батьків.
      Не сяйни, не воскресни,
      а просто, лишившись при Бозі,
      зосередься на ній,
      на одній з багатьох батраків.

      Я люблю її страшно
      за чесну безмовну провину,
      що застрягла в глибинах
      семи чи восьми поколінь.
      Але Ти, вірний Друже,
      мій Душе Єдиний Єдиних,
      проплекай її шлях
      по стежині дитячих велінь!

      31 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 210"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. Післямова
      Я – поет. Але сила поета –
      на Землі. І в імлі, бо в імлі…
      Між тенет на лаштунках скелету
      розмовляють ці рими малі.

      Зачепи мене словом – і смерть.
      Зачепи мене поглядом – біль.
      На шляхах невримованих – твердь
      і розмножені волі свавіль!!!

      Я поет без задач про поетів.
      Невідомо, чи вірш цей знайду́ть.
      Може, де, в Ґалереї Портретів,
      є ім’я, але суть – ніц не суть…

      23 липня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 203–204"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Машиною часу…
      Я повертаюся з тобою на чолі
      у давнину запеклу і ворожу.
      О, скільки мрій жило у цім селі,
      забожених і до людей не схожих!

      А скільки воєн виходило тут,
      кістяк на кістяку лежить ще й досі.
      Тут був редут, а осьдечки цей бруд
      ще від монгольських походеньок в осінь.

      А хліб, що на столі, з яких вимог!?
      з яких залежностей від праці до роботи!?
      У слові "хліб" лише півслова – Бог,
      а ще півслова – в крові, плоті й поті.

      Чому цураєшся багатої землі?
      Вона ще всіх нас прибере старенька.
      Колись мій дід ходив по цім селі
      і руки мав робучі, мов обценьки.

      Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
      лісився весь і був таким ґілю́зним!
      Чи на чолі з тобою доповзем
      до коренів моїх, чи не загрузнем?

      Ти вибачай за ці мої слова.
      Є ще асфальт і ро́боти горбаті.
      А будуть ще і не такі дива,
      машини ча́су в українській хаті.

      11 січня 2002 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 162"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Сільська, весняна і весільна
      Ой, тільки б не випав сніг літом,
      ой, тільки б дощі – не зимою,
      о, скільки пшениці б і жита,
      о, скільки б тобі та й зі мною!

      Ой, радуйся, радуйся, мила,
      ой, краще не плач і не бідкай!
      Земля нас росою умила –
      раніш просинайся, мов квітка…

      Як чайка летить над водою,
      так дні стрімголові і ночі,.. –
      я завжди з тобою одною
      і тільки для тебе буть хочу.

      Ми в праці себе загартуєм,
      а в ліжку відпустимо сили,
      у снах і обіймах забудем,
      як відрами горе носили.

      Ще зранку нас дощик сполоще –
      ми дах зведемо свій уранці,
      аби були дітки хороші,
      а гроші... – у банку чи в банці!

      Ой, тільки б не випав сніг літом,
      ой, тільки б дощі – не зимою!
      О, скільки пшениці б і жита!
      О, скільки б тобі та й зі мною!

      8 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 66"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Хтось утішить тебе…
      Хтось утішить тебе,
      на комп’ютерну вілу запросить,
      і у власний літак
      через рік ти вже сядеш сама,
      під тобою – міста,
      над тобою – неви́мовний простір,
      у якому опори і віри
      шукати дарма.

      Переймаєшся ти
      дивним випадком долі своєї
      і пливеш у басейні,
      мов риба чиясь золота.
      Ти багата, як Рим,
      як чотири Південні Кореї,
      тільки в бідному серці
      кімнатка любові – пуста.

      27 червня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 93"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Собака плаче…
      Собака плаче.
      Собаку жалко.
      Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
      Я кутався у білі рядна,
      у холоді свій ніс тримав,
      він замерзав
      і літнім льодом покривався,
      а чув усе тим запахом,
      яким
      не чуєш ти –
      бо море було морем непростим,
      бо пес був чорним, як туман з’їдає,
      він лапу клав мені на плечі сам,
      і я його не вчив,
      бо сам собака,
      я – білий дінґо,
      який у дисках моря повертавсь.
      Тумани падали на плечі нам обоїм,
      а об’єктив чийогось апарата
      довкола клацав і не попадав.
      Я знав, що буде це на згадку,
      що фото не спіймає таємниці,
      як ти мою спідницю не спіймала,
      бо мало білого…
      Одеса плаче.
      Собаку жалко.
      Тоді він кромкою застудженого моря
      від почуттів неясно утікав, –
      (а ти збирала той туман
      на плівку!),
      немов Помпея раптом!
      і нема…
      На світлі засвітилося інтимне, –
      і все, що кадрами обмежувала ти,
      сховалося в мені
      на повну згадку.

      13 червня 1993 р., Одеса

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 59"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Ще тихше…
      Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
      не спробую ніяк відповісти́.
      Ти дякуєш за ці святі світи –
      і більш на волі жити не дозволиш!
      Ще тихше…
      я збираюсь з раю
      йти…

      Четвер, 11 серпня 2005 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 234"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Нісенітниця
      Піч холодні млинці пече.
      Сонце на схід заходить.
      Річка з долу навзгі́р тече.
      Мертве живе народить.

      Нісенітниця – та й усе!
      А назирни пильніше –
      і прочитай: "Такі есе –
      тільки поет і пише!"

      3 серпня 2003 р., Богдани́



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 276"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Лист
      Вуста, помадою так старанно відтиснені
      в кінці листа твого, нагадують печать.
      Солодкий логотип любові й відстані
      наказує писати і чекать.

      Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
      полки думок моїх, які вступили в гру –
      на лід крихкий… У темнім теплім озері
      вони займуть позицію стару.

      Кохана ніч, твої вуста зображено,
      на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
      Беру папір, розлукою ображений,
      і прямо в губи ці… цілую я.

      6 грудня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 130 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. Первісно інший прихожий
      Первісно інший прихожий,
      дійсно живий тут і тепер,
      сі́м’я свого нарозмножив –
      завтра раптово не помер!

      Відтак, почав жити вічно,
      бра́ти взнаки́ кожного з нас –
      доля моя пересічна
      зіркою впала на Парнас!

      Первісно інший прихожий –
      о́браз в оправі золотій,
      хрест на могилі прегожій,
      смерть передчасна при житті!

      Звати його то Ісусом,
      то Аллахом, то Бог-зна як –
      тільки не Укром, не Русом!
      Зайда, та й годі – не Козак!

      Первісно інший прихожий
      душі здирає з наших тіл!
      Ой! Одгукнися, Дажбоже!
      Ой! Заступися, поготів!

      Вівторок 1 листопада 2005 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 162"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Я
      Коли надходить натхнення –
      я в очі беру ніч,
      шукаю приховану річ:
      своє найкоротше ймення.
      Думка відчує дорогу;
      і от у якусь мить
      там, де темніло довго,
      частина від’Я зоренить…

      7 серпня 1990 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 18"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Руйнація
      Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
      у генах,
      у крові
      метастазів смертельний орга́н;
      пробігла по контурах тиші миша,
      крапкою такого вироку постав тарган;
      лікоть сповз,
      кулак розплющив крапку,
      хвороба квіткою горить;
      смішно надіятись на паперовий клаптик,
      він не помістить краплю, що переповнила…
      мить,
      тяжку годину зливши воєдино
      з ерою і людиною,
      яких люблю,
      яку ловлю думками,
      яких прошу думками,
      де пророки вийшли на фехтування
      і закололи чомусь мене,
      яку чую! та не…

      Тому тільки твій дзвоник,
      а не десь зітхання,
      і слів декілька,
      а не сліз злива,
      і подих альбіоновий : торк.
      Лише така підтримка.
      О, я такий щасливий,
      що строк гідності моєї
      за час цієї руйнації
      не строк.

      28 липня 1992 р. (автору 23 роки), Київ

      ""Перґаменти", стор. 173"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Скна
      Як незасіяна рілля,
      до злив і сонця збайдужіла,
      так само довга скна твоя
      без сильного, як сі́м’я, тіла.

      Так само сиплеться сніжок,
      з якого зими ліплять за́мок,
      розтане, й знов – на посошóк –
      із року в рік усе так само.

      Якби ж дійти туди, де ти,
      і не злякати сивиною
      зафантазовані світи
      твоєю місячною скною!

      Якби ж засіяти пустир
      зерном од нашої сполуки!
      Якби ж за мріями – у вир!
      Якби ж нам крила – а не руки!..

      Щó вже цей спізнений привіт?
      Йому лише луна радіє,
      де ліс наріс по схилах літ
      на Мисі Доброї Надії!..

      П’ятниця, 23 вересня 2005 р., Богдани́



      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Розбрат
      Не взнаки́ тобі плакати,
      названий брате.
      Я з тобою, як з матір’ю
      разом ридаю.
      А сміюся – без тебе,
      бо іншого знаю,
      і тепер з ним одним
      я, як є, винуватий.
      Я без нього вже марю
      й гублюся без тебе.
      Ой, у силі своїй чоловічій
      ховаюсь.
      Не лечу, не цілуюсь,
      до вуст не питаюсь,
      а на хвилях гойдаюся
      білий, як лебідь.
      Знаєш,
      де всі гріхи я збираю докупи?
      На вокзалі, в холодному кріслі,
      і плачу.
      Я тебе не зіста́рю
      і більш не побачу.
      Твій перон тихо рушить.
      Так розбрат наступить.

      15 березня, 2004 р., Київ,
      9 вересня 2004 р. Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 66"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!..
      Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!
      П’ять пальців по руці – це все, що є.
      Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
      трудись, людино, бо ж не все – твоє.

      На всі віки, на всі премногі літа
      молитву калібруєш позалад.
      Повір у себе! І не будеш бита
      сама собою ж – не ввійшовши в Ад.

      Тепер про Ад. Він тут, між нас, безвірих.
      На що́глах тих, що хрест чи сонця сяй,
      не зосередь, людино, Бога-Звіра,
      а май любов свою і серце май.

      24 липня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 222"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Ех, ти, Скорпіоне…
      Ех, ти, Скорпіоне!
      Ти жалиш!
      Повернутий спиною – Злом!
      А спробуй убити –
      на-зав-жди –

      Добром.

      24 липня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 219"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Вічно серце живе…
      Вічно серце живе
      по тілах по людськи́х,
      не в однакових ритмах кочує.

      Десь фонтаном прорве
      між артерій вузьких,
      десь мелодію Брамса прочує.

      Десь зганятиме кров
      у калюжу життя
      і потопить чиїсь бриґантини.

      Десь спізнає любов
      і з’ясує, хто я,
      десь багаж невзаємний нести́ме.

      Як мотор, як реле,
      як звичайний стоп-кран
      чи проста запальничка – спрацює!

      Вічно серце не мре,
      б’ється, мов партизан,
      і по совісті ери лупцює!

      Форма серця ясна́.
      Той, хто вправний хірург,
      може наші серця поміняти.

      Серце – вічно весна!
      Знову пташечка – пурх! –
      від спочилого – до немовляти.

      21 грудня 1997 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 184"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Пісенька про прийми
      А ти ж мною шила,
      шила-вишивала
      мережані рушники,
      лєнти й покривала.

      Потім з світу зжи́ла,
      жила-виживала.
      Дала в руки клумаки
      і скибочку сала.

      Я пішов по світу
      темними путями.
      Поки свитку обідрав –
      повернувсь до тями.

      І матка сміються,
      і татко регочуть:
      "Тілько, синку, піввідра
      йти у прийми хочуть!"

      8 листопада 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 278"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Мов гілочка плакуча…
      Мов гілочка плакуча,
      ти тулишся до мене,
      але під нами – круча,
      в ній глибина – шалена,
      неміряна тривога,
      невиказана правда,
      немов життя без Бога
      чи доля безпорадна!
      Пере́д немає ходу,
      назад не повернуся!
      Але в таку погоду
      я вуст твоїх торкнуся –
      хай та́м єдиний вихід,
      і там єдина про́ща,
      де ми і сльози тихі,
      і туга найдорожча.

      16 січня 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 183"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Педагоґічне
      Велика криса* не їла рису,
      а виключно целофан.
      Жила на світі в одній кобіті,
      що влізла у сарафан.

      Попереду довгі роки вигна́ння
      на каторгу у Сибір,
      плювати, у ній жевріє останнє:
      її хромосомний добір.

      Якби ту кобіту до страти пришито,
      це б був правовий екстенсив.
      Тому у криси крамольні риси –
      плакатно-надійний курсив!
      ____________
      * щур

      2 грудня 1992 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 146"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Хай кожен день, мов скромна ікебана…
      Хай кожен день, мов скромна ікебана,
      мов невигадливий орнамент на підлозі,
      хай ні на мить мене в твій дім не звано,
      коли б не йшов ти – я стою на розі.

      Можливо, я свій сором загубила,
      коли найперше ці зустріла очі.
      Нехай щодня так скромно я любила,
      бо й ти вигадував приходити щоночі.

      Як вабить ніч – так день пересторога,
      але хіба даремним є терпіння,
      коли в екстазі тратяться пороги
      в походах до найвищого склепіння.

      Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
      Ось день, і знов переді мною – скнара.

      23 липня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 95"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. На горі козаки вогонь розкладали…
      На горі козаки вогонь розкладали.
      А в долині круки турок доїдали.

      Реготала вся Січ над їхнім султаном,
      що призначив сю ніч смерть своїм османам.

      Усміхавсь отаман: "Хай ще посилає!
      Видно, доля у них нещасна такая."

      Засміявсь осавул: "Най нагострять шиї.
      Бо макитру тоді ніхто не пришиє."

      Сотник теж не мовчав: "Хай везе гареми.
      Настругаю йому дарунків від мене!"

      Реготала вся Січ над їхнім султаном,
      що призначив сю ніч смерть своїм османам.

      На горі козаки кварти підіймали,
      поминали усіх, кого поховали:

      "Хай їм пухом земля та царські полушки…
      Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

      Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
      щоб завжди в Україні була – Україна!

      Краще всі як один вмремо по-отецьки,
      ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

      Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
      Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!"

      Струсонулась гора, м’ята гопаками,
      мов Христос до Дніпра діставав руками.

      А за тим на ставах вороних купали.
      І ще довго луна грала над степами.

      Реготала вся Січ над отим султаном,
      що призначив сю ніч смерть своїм османам.

      На горі козаки вогонь розкладали.
      А в долині круки турок доїдали…

      26 листопада 1989 р., Київ

      "«Поезії розбурханих стихій», стор. 21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. Багатокрапка…
      Постав багатокрапку –
      і замовч…
      навіки чи на мить,
      для думки чи мовчання,
      спочатку чи в кінці,
      на правду чи на дощ,
      заради них
      чи їхнього змирання,..
      чи просто так,
      чи, може, не спроста,..
      для себе чи для всіх,
      або вже ні для кого,..
      стосовно перших сліз
      чи проти всяких сліз,
      за сміх
      у різних стилях виконання…
      Постав без зайвих ком,
      чи крапок і тире,
      без знаків оклику
      чи, пак, питання…
      Прояснюючи суть,
      багатокра… не вмре,
      а утвердивши, –
      вимовить останнє…

      3 травня 1989 р., Богдани́

      ""Дай, я буду таким, як хочу...", стор. 4"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Вулиця Правди
      По вулиці Правди –
      дерева посадять,
      по вулиці Правди –
      ходитимуть люди,
      на вулиці Правди –
      відкриють їдальню,
      знесуть аварійне –
      нове побудують.

      На вулиці Правди
      не будуть брехати!
      Сказали ж: не будуть,
      то значить – не будуть!
      Зачинять – сказали –
      старі аґітха́ти,
      знесуть застаріле –
      нове побудують…

      На вулиці Правди
      стоять світлофори,
      їх слухають вдячні
      старі лімузини…
      Слухняні полуплені
      автопокори,
      коли б вам червоне
      навік засвітило!

      Ця вулиця Правди
      уже ж пішохідна?
      Ця вулиця Правди
      лише ж всенародна!
      Сказали ж уже,
      що вона необхідна
      і безперехресна,
      і безгоризонтна,
      і вічнозелена,
      і безповоротна…

      Так дайте ж народу
      пройтися стихійно
      по вулиці Правди
      до площі Свободи!

      7 травня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 43"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. На все свій час…
      "На все свій час."
      Так мовить Той, Хто Вічність.
      Але всяк раз
      існує Потойбічність.

      5 березня 2005 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Я плекаю тебе…
      Я плекаю тебе,
      із розсади думок вибираю одну –
      найміцнішу,
      за короткий сезон
      здобуваю фантазії рідкісний сорт,
      ці реальні плоди
      я до столу подам якнайшвидше,
      поки бажаний смак,
      той, що сам так і проситься в рот.

      Ласуй стиглим добром,
      пам’ятай, хто для нього підґрунтя
      удобрив безплідне,
      спокушайся й куштуй
      свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
      хай ясниться твій ум,
      що за ґранню колізій не видний,
      що думкам-літакам
      подає до приземлення трап.

      16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 81–82"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. А ось і ти, мій непоспішний ранку…
      А ось і ти, мій непоспішний ранку,
      дістав мене з нічної площини,
      ще раз покривши ніч, стару циганку,
      свою коханку й матір сатани.

      Вона позаронила в тебе звізди,
      які осліпнуть швидко й пропадуть,
      і ти, одурений, мене примусиш злізти
      з мого кентавра знов на пішу путь.

      Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
      на поміч молодих невтішних сліз,
      чиї безсилі очі в чорнім за́мку
      пекучим злом ялозить білий біс.

      Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
      і мовою його заговорю –
      і непомітно донесу знадвору
      ранковий вітер і нічну зорю.

      "О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
      не випадково в парі і в тюрмі.
      А ось тепер – на Божий світ дивися.
      Тут – твій порок, а там – він між людьми.

      Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
      щоб у дворі собака не вкусив,
      щоб на кордоні в тебе пильний вершник
      був не поцілив у скрутні́ часи.

      Щоб ти досяг вершин своєї слави
      спокійним виходом з кількох порочних кіл,
      щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
      і вдосконалив прояви людські́…"

      Затим уже я юності не вглежу
      і залишуся з білим бісом сам.
      О, любий ранку мій, кому належу,
      так це в тобі пробудженим думкам.

      22 червня 1997 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 178"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Схованка
      Схований за ширмою старості,
      вдало під смерть замаскований,
      вдесятеро дешевший собівартості,
      зниклим бе́з вісті зареєстрований
      він отримав побачення з нею,
      на ко́го не мав жодного права,
      бо давно вже не був енеєм,
      бо геройство – невдячна справа.

      Відданість – мов нива незрошена –
      гине від зерен до спомину,
      вірність – мов косовиця неукошена –
      трутневі набиває оскомину!
      А тут – юність така бездоганна!
      Цікаво, я́к вона зберегла́ся?!.
      – Ганно! Добре це чи погано?
      Я не вірю очам, на часі…

      Схований у стані останньому,
      ліг він на одр передчасності.
      – Вдавнюєшся, – відмовила вона́ йому, –
      кепські справи, все від необачності.
      Опікаючи цю богадільню,
      призна́юсь, лікують неуспішно.
      Ось тому я, оскільки вільна,
      поспішала сюди не спішно.

      – Хто ти, Ганно? Дай мені відповідь…
      Звідки в волоссі водорості?
      Бачу скрізь циферблати, тільки сві́т стоїть.
      Де рецепти твоєї молодості?
      – Ми знайомі навряд чи з тобою,
      адже́ живеш ти, братчику, вперше.
      Ти раніше дружив з любов’ю
      і накоїв чимало звершень…

      Стомлено, гризотно й докучливо,
      майже нічого не тямлячи,
      згадував він удавнені обручини,
      в клятві вірності зраду бавлячи.
      – То ти – Смерть?.. – тільки й встиг запитати
      і враз закотився за праобрій…
      – …Досить схованки обирати –
      не сховаєтесь, люди добрі!

      3 листопада 2002 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 27–28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав…
      Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
      Село вимирало поволі.
      Давно вже весілля ніхто не справляв,
      лиш по́минки в лісі та в полі.

      Лиш сива трава соловіла під ніч
      заспівана стомленим вітром.
      Лиш баба старезна, залізши на піч,
      пищала в порожню макітру.

      Про пісню не знали онуки міські.
      На літо, коли приїжджали,
      усім, чим завгодно, звільняли мізки:
      а так, щоб співать – не співали…

      І раптом під вечір я чую – хори́
      з далекого хутору линуть!,
      ту пісню прадавню про три явори,
      які під грозою загинуть.

      Жінки мали тугу, бо мали любов,
      і серце моє розривали –
      воно пригадало ту музику знов,
      мов знов у дитинство вертало.

      Я голос знайшов, мов од хати ключі,
      загублені бабою в лузі.
      Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
      де предки в кріпацькій напрузі.

      Тремтливі хори вже замовкли давно,
      а я, притулившись до ґанку,
      співаю, що знаю, пірнувши на дно
      дня, вечора, ночі і ранку.

      14 серпня 1995 р., Богдани́




      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 77"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Стривай, захоплена…
      Стривай, захоплена!
      Ти вже вогнем гориш.
      Ти коси обсмалила у екстазі.
      Ти – дерево, що розцвітає лиш,
      а листя вже у полум’яній смазі.
      Пожежа поруч.
      Це любов твоя.
      А я?
      – Лечу шукати свіжу липку.

      20 травня 1991 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 50"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. 32 сліди
      І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
      огромні, злі, помножені на чудо,
      я розкажу, що всі ми є жиди,
      жлоби, хохли, кацапи та іуди!

      Ми поцілуймося під тридцять два сліди,
      яких зробили ще не наші ноги.
      А ми, хохли чи ляхи, чи жиди
      розклали вогнище на Бухенвальді вбогім.

      Хай нас так звуть, хай зекономлять гроб,
      розвіють попелом над чорним Бундесратом.
      Але ж єврейська дівчинка і "жлоб"
      були у газовій, однак, сестрою й братом.

      28 березня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 55–56"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. Дзвонар
      Я готуюсь до відходу,
      кореґую час каплиці,
      наливаю мертву воду,
      зрію в зорі-зоряниці.

      Вибух атомного сонця,
      мій сердешний фотофініш,
      ніч аналізів на стронцій,
      ніч, коли ти серце виймеш?

      Досихає чорна вишня,
      розхиталася каплиця,
      б’ю у дзвони – в груди вийшло,
      я дзвонар і самовбивця.

      Возпаряюсь над церквами
      у живому калатанні,
      тіло, висміяне вами,
      спить за цвинтарем в євшані.

      23 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 75"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. Не знаю…
      Не знаю.
      Як добре, що не знаю.
      Обличчя – вогке простирадло.
      Це мама.
      Дерева гілками у вікна.
      До Сонця ще далеко,
      тиждень.
      А все уже зелене і чекає.
      Не знаю.
      А може ще чогось не знаю?
      Сова.
      Усі собі пішли.
      Акацій хрускіт над землею.
      У грудні снігу катма.
      І коти давно занесені в Червону Книгу.
      Долоні, ноги, голова.
      Не знаю.
      А.
      Як добре, що не знаю.
      У рямцях "ще і вже"
      я – і.
      Індик, інкоґніто, ікона.

      17 червня 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 83"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. Ляпаси
      Перший ляпас, якого отримав від тебе,
      був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

      Другий ляпас, якого отримав від тебе,
      залишився тавром і всьому́ був кінцем.

      Третій ляпас, якого отримав від тебе,
      Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

      І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
      покаранням самого себе.

      28 серпня 1995 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 107"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. Над морем поздіймалися вітрила…
      Над морем поздіймалися вітрила
      земного ранку від земної ночі.
      Вляглася тиша – тиша говорила б –
      але навіщо? коли мовлять очі!

      Весня́ні очі – дві краплини з моря –
      дві зірки з півдня – дві душі від мене –
      мої ще темні, а твої прозорі! –
      кохання й гріх, і страху тло зелене.

      Несу тривогу я, мов перша хвиля,
      заходячи у твій високий спокій;
      мов чайок голосне багатокрилля,
      розносять хіть мої подальші кроки.

      Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
      і шторм стає на всі дванадцять балів.
      Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
      від бриґантини, зниклої у шквалі…

      Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
      Водою теплою відмию нас од крові.
      В обох очах я біль твій розцілую
      і розщіплю любов на дві любові.

      Збере́мо одяг наш по узбережжю –
      мов з квітки повисмикані пелюстки –
      й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
      у ніч, у море, в панцир, два молюски…

      28 листопада 1998 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 174"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. Так скупо відображені життя…
      Так скупо відображені життя –
      а смертю так нахабняче розвінчані?
      У стосах документів з забуття
      волають ску́ті, досі не помічені!

      Мов піліґрими, ста́ріють віки
      і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами,
      а ці життя, а ці єретики́,
      поза́вше штампами обвішані найгіршими!

      Брудні сліди державного тавра
      по особо́вих справах, по посвідченнях,
      по всіх життях – криваве слово "враґ"
      і вирок "розстріляти" на закінчення.

      Хто владі дошкуляв аж до тертя,
      полеміку розводячи й дискусії,
      з півслова правди – вже́ не мав життя,
      а тільки час на лічені конвульсії.

      Навряд чи час підніме імена,
      усі-усі з німого диму-пороху,
      бо й ще на нас тримається вина
      боязні й ницості перед свавільним ворогом.

      Державний інквізиторе, стривай,
      ти ще не навчений новітньою крамолою!
      Невільне людство хлине через край
      і вирве правду мовою некволою!

      Тоді – нехай це буде хоч колись –
      по книзі, повній чистої історії,
      навчиться правді попотомок чийсь
      і всі лани засіють зерна о́ріїв!

      27 липня 2001 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 182"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. Яка нея́сна глибина історії…
      Яка нея́сна глибина історії!
      Я́к завтрашні зірки закаламучені!
      О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
      О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

      Людина – посередині як істина:
      то "Одіссея", сповнена патетики,
      то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
      то двопалаття: мрійники і скептики.

      А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
      Дощами йдуть комети й астероїди.
      На Сонці вітер підіймає куряви…
      А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

      І єдності не буде – як минулого:
      у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
      Першолюдина жне ячмінь майнулого,
      бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

      15 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 206–207"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. Понавизбирує цитат…
      Понавизбирує цитат
      моя любов у твій підручник,
      душа напише реферат
      про те, який з Амура лучник!

      А на високому вікні
      ту мить, коли ввійду на іспит,
      розтануть вірші льодяні –
      і буде вуст гарячий виступ!

      Усе складу тобі до ніг!
      І не чекатиму оцінки!
      Я бачу рух думок твоїх,
      коли цвітуть очей барвінки!

      Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
      долати власні загороди.
      У порівняннях сотень тиш –
      зерно такої нагороди!

      Комусь – гризот бджолиний рій,
      комусь – недо́їдки зі столу.
      А ми сховали море мрій
      в одну маленьку матіолу.

      30 січня 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 184"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. Безпам’ятства глибока течія…
      Безпам’ятства глибока течія
      рубцює землі пращурів моїх.
      Чи ця могилка дійсно нічия?
      Чи з часом виросте в один курган на всіх?

      Скресає крига відчаєм в очах,
      пливуть сумні льоди рікою сліз.
      Навко́ло серця крижаніє жах,
      бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

      У тих, хто звик дивитися на це,
      мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
      живі й мерці – всі на одне лице
      й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

      Ані згадає той своїх дідів,
      ані спитає вчасно ні про що,
      а тільки дасть ще декілька життів
      таким, як сам, і зникне у Ніщó.

      Як листя прозаїчно облетить,
      народжене для витівок вітрів,
      так ці життя, немов за миттю мить,
      попадають безцільно в чорний рів.

      І я́к їх пробудити від мани?
      Як вивести з дрімучості на шлях?
      Між цих питань сплив океан вини,
      без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

      9, 10 листопада 2002 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 211–212"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. Тавро
      Коли відступить Борисфен,
      синкопи хвиль заллють мольберт
      і перейдуть у твій портрет, –
      я скіфську амфору знайду.
      У золоту її орду
      з монет, комет і домінант
      сам Нострадамус взорив кант, –
      а я впаду,
      мов раб на трон!
      І буду в ній,
      як ембріон
      первіснорождених століть,
      вдихати першу скіфську хіть, –
      а не тебе, а не любов.
      Передчутливий ембріон? –
      На вічній амфорі тавро:
      "Відступиш ти, як не Дніпро."

      23 грудня 1992 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. Забувай минулий день
      Розбуджу тебе вночі,
      поцілунком привітаю,
      погойдаю на плечі
      і на шиї покатаю,
      понесу тебе у сад,
      де цвіркун лоскоче тишу,
      де спадає виноград,
      утворивши штучну нішу,
      покладу в старий гамак,
      розхитаю, розтривожу,
      розпитаю, що не так?
      що для тебе ще я можу?
      Теплим серпнем догоджу,
      довгим вереснем утішу,
      сніжним днем наздожену –
      так ніколи й не зали́шу.
      Не покину рідний рай
      цих очей перепочилих –
      молодий шумливий гай
      повний дотиків чутливих.
      Цю найвранішню зорю,
      цю – царівну, цю – чарі́вну
      задурю, заговорю:
      "Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
      Тиху відповідь твою
      я присплю і розсміюся –
      я люблю тебе, люблю…
      ранку, ранку я боюся.

      8 березня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 140"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. Шедевр
      У номінації шедеврів ти у списку.
      На полотні їси квадратний виноґрад.
      Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
      за допомогою паперу, пензлю й фарб.

      Один відвідувач моєї ґалереї
      пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
      Він, профілюючись на мокрій акварелі,
      так само розумівсь на зміні форм і мір.

      Його жива уява все домалювала –
      автомобіль, котедж і той сумний момент,
      коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
      шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

      15 серпня 1995 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. Світ, який освятити слід
      Не стоятиме більш на заваді
      ця невинна блакить небес.
      Я підозрюю світ у зраді –
      і качаю-качаю свій прес.

      Я кохатиму тільки сильних
      і безстрашних твоїх дітей.
      Світе мій, ти не любиш – вільних,
      так, як я, – випадкових гостей.

      Скориставшись з мого благочестя,
      ти й надалі пасеш мене,
      щоб не Божим було пришестя,
      а таким, що формальне мине.

      Я тобі все одно не скорюся –
      утечу на рекорди – в спорт,
      відокремлюся, відчахнуся,
      світ, мов м’ячик, візьму на корт.

      Буду гратися й гратися з світом,
      раптом з космосу гляну вниз –
      і твоїм жалюгідним дітям
      надішлю за сюрпризом сюрприз.

      Синє сонце, червоні дерева,
      сніг – улітку, а взимку – дощ,
      смерть – від щастя, життя – рожеве,
      кожній вірі – священну мощ.

      Бо в моїх ти руках, о світе!
      Хай принадиш одно́го злом,
      інший – знатиме, що зробити,
      бо помолиться перед сном.

      12 липня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 120"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. Ясніє ніч від аури собору...
      Ясніє ніч від аури собору.
      Три ластівки обмилували хрест.
      Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
      присвячуючи Богу кожен жест.

      У парі з вітром є́ден я на світі.
      Мій шовк бринів, коли сюди я мчав.
      Природа прагне, щоб цієї миті
      мій Бог мене зі мною повінчав.

      Набігло хмар з позаземних окраїн.
      Ударив грім, бо я не так хрещусь.
      Але якщо я сам собі хазяїн, –
      ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

      Тепер я вірний, і собі не зраджу,
      бо я у шлюбі з Духом у собі,
      Який почув мене й до мене каже:
      "Збудуй собор за містом, на горбі".

      16 вересня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 119–120"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. Ажіотаж без ажіотажу або Прости прасотнею
      Не пропаґуй мене, а занотуй…
      Прости прасотнею "прощай"!
      І не влаштовуй сабантуй,
      ба, навіть – примітивний чай.

      Пройди, позбавлений харизм,
      до сліз, усотаних у раж.
      Наздожени наш кожен "-ізм",
      без нас він – не ажіотаж.

      Удосконалюй простоту –
      поїдь сьогодні на гробки.
      Співай з людьми молитву ту –
      за Ким я – був-таки.

      29 квітня 2003 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 218"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. Ти відшукай мій голос у траві…
      Ти відшукай мій голос у траві,
      завви́шки в світ.
      Поклич на поміч дощ чи буревій
      чи сто спекотних літ.

      Нехай хоч трішки визирне земля
      краєчком з-під трави,
      щоб я вдихнув, як спе́ршу немовля
      знаходить світ живий.

      Я, мов зерня́, загублене життям.
      Хто-зна́, який мій плід?
      Почуй мій справжній голос і затям:
      зворотний хід – на схід.

      Назад молодшаєш і вже цвітеш,
      а квіт не облетить,
      а забрунькується і теж.., і теж
      сховається на мить.

      27 липня 2001 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове..., стор. 188"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. Свята повія
      Знала в небі тільки Бога,
      грішна йшла лише на сповідь,
      мало гріш який давала
      на розвагу чи на вільця.
      А когось утамувавши,
      а розклавши тіла роздріб
      перед очі неївбивці,
      жалкувала-жалкувала…
      Яко вчено несусвято,
      яко вичерпано досталь
      начуття її сумного!..
      А для неї – ошукали!
      Ремісна? А я́к би йнакше?
      Як могло їй стати волі?
      На зарученому ложі
      так, без зірки, неба клаптик…

      8 травня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 244"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. Ліщина
      Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
      Уко́тре підряд знов горішнику ряд
      з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
      долаючи неміч і товщі сторіч.

      Як добре над лугом лягти́ у траву,
      в якій після битв обновлюсь, оживу,
      яка пам’ятає всіх пращурів сни
      і берег тримає й майбутні човни.

      Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
      за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
      за дно водосховища й море боліт
      у лузі, якому неміряно літ.

      Тепер заповідником зветься земля,
      де все доведеться почати з нуля,
      де в штучних лісах можновладці такі ж
      стріляють усе, що тікає скоріш.

      Ламають ліщину вже вкотре підряд,
      укотре підряд прокладають асфальт,
      а небо гойдається, і де-не-де
      підніметься птах та й пробитий впаде.

      29 липня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 194"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. Перша…
      Перша.
      Її світлість.
      Акварельний силует.
      Ще контур з-під п’ят,
      і от – вже витонченість,
      ще трохи і лет!..
      Та кіс дика ліана
      хвоста покинула в джунґлях;
      він зачепився за пальму,
      упав, обійняв другу,
      заплутався у корінні
      і колючках акацій,
      наповз на слонові бивні
      (загрозу тамтешніх плантацій), –
      і вперта слоняча вдача
      скуйовдила фарби волосся,
      і ярусів непрохіддя
      спинили її першість…
      Тепер там цілі види
      на рівні аматорства джунґлів
      малюють
      емблему цнотливості
      на довгому-довгому-довгому шлейфі
      сукні її першості.
      О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
      на горизонтах чийого
      завмерли колібрі,
      на оберегах чийого
      лелеками сплять фламінґо
      і, густо міняючи ноги, падають
      у болото, –
      чому ти така прозора?..
      В мажорах відверто відвертого ору
      під лемент циганського кодла
      мусону гидлива злива
      розсуне басейн Гангу.
      Всі в курсі: це буде скоро,
      не в міру тяглося же довго.
      І стане Святою чи Богом
      світлість її перша!

      11 грудня 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 119–120"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. Ґеніальний спосіб був і є…
      Ґеніальний спосіб був і є –
      Книгою…
      напиши її рукою
      лівою –
      не виходить!
      піт цигкий на пучках
      стане кригою –
      надто холод розуму
      попід гривою
      бриґантиною здавався,
      бриґантиною…

      напиши її рукою
      правою:
      в тебе право є
      і приправа є –
      а однаково!
      серед тих бравад
      я
      отруєний,
      я
      облаяний…

      Ґеніальний спосіб був і є
      Книгою….
      тільки ж хто її писав
      лівою?
      тільки хто ж її творив
      правою?..

      мабуть, браво ґеніальним,
      браво їм.

      17 вересня 1992 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 53"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. Лезо
      Вічний голос замерз…
      Звичний холод обрид…
      Час – загострювач лез…
      поміж сцілл і харібд…

      Неділя, 13 листопада 2005 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 251"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. Ховала ніч закохані дощі…
      Ховала ніч закохані дощі
      удалині, ген-ген поза лісами.
      Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
      порозумілися – й співали все те ж са́ме .

      Ця вірна пара і єди́н поет
      спинили час розмовою про Всесвіт –
      бо в кожного душа відчула злет
      крізь дотики в мрійливому блаженстві.

      Як свято мати друзів при собі!
      Вони лікують серце невгамовне.
      Нехай далеко з кимось буде бій,
      але між нами – тут злиття духовне!

      Дай, Боже, вам так само, як мені,
      цінити ночі й зустрічати дні!

      субота, 18 серпня 2007 р., Богдани́


      ""Поезії розбурханих стихій", стр. 28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. У деяких містах лежать мої листи…
      У деяких містах лежать мої листи.
      У декількох листах тісняться вірші.
      Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на "ти",
      моє колишнє… почуття поспішне.

      Як промінь попереджує зорю –
      так сонце понароджує проміння.
      Що першим є, коли в тобі горю, –
      постійний гріх чи нинішнє прозріння?

      Тебе я не прокличу більше так,
      як рік тому чи триста літ потому,
      коли комусь сподобається смак
      початків найнаївнішого тому.

      Хай помилково розреґулював
      я наші болі на дві різні долі,
      хай я не все по правді змалював,
      а й винуватив сам себе в крамолі…

      Бо як обра́за піде в небуття,
      я попрошу когось на тебе схожу –
      хай розкладе рядки мого життя
      і зносить потайки в твою прихожу.

      1 січня 1998 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 148–149"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. Блокада
      Тривога. День. Народження царя.
      Сурмлять ґазети про блокаду міста.
      Переворот. У вас на шиї – я,
      моя пречиста діво орґаніста.

      Біжіть, біжіть, біжіть негайно в двір –
      там з літаків порозкидали святці.
      Дізнайтеся, хто ще спустився з гір –
      інакше сам поїду на колясці!

      Я видужу! Але в останнє вже!
      На всіх підносах яблук намалюю,
      дорозбиваю ли́шки Фаберже
      і від облави двері замурую!

      Стоять томи в оправі дорогій,
      мов мушлі, що на сонці сушать ребра.
      Пали ось цей – вечерю розігрій,
      ми тáк охляли – нам ще жити треба!

      22 грудня 1997 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 80–81"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. Чай
      Чай.
      Гірський
      Гіркий.
      Густий.
      День
      Міський.
      Діркий.
      Пустий.

      Термос –
      луснув!
      Чайник –
      з носом!
      Творчість –
      усна.
      Праця –
      тоскна.
      Саме
      так!
      Саме
      так –
      виходить
      холодний
      японський
      танк!

      4 жовтня 2008 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 44"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. Люди псуються…
      Люди псуються. Годинники – теж.
      Стрілка мінливо погрожує.
      Гинуть легенди, стрибаючи з веж
      в прірвища новопороджені.

      Тільки Тебе я несу крізь думки,
      вірю у Тебе єдиного,
      Дух відмикає старезні замки
      і досвятковує тризною.

      Плаха Поетові – вся з молито́в,
      вся вперемі́ж із прокляттями.
      Римою ллється неміряна кров,
      склавшись ясни́ми бага́ттями!

      Йди поза час, Боже праведний мій,
      йди, обминай нерозкаяних.
      Сло́ва подай мені, думку – навій,
      вируч свідомість з окраїни.

      19 квітня 2001 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 17"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. Ти промайнула пташкою у просинь…
      Ти промайнула пташкою у просинь,
      у провесінь,
      та той бік океану впала досі,
      навіяна моя, ще вчора осінь…
      Не в голосі,
      що марно струни рве, біда моя,
      не в колесі,
      що місяцем зійде і упаде на полюсі,
      не в фотографії, що жовкне на підлозі…

      В незмозі!..

      2 квітня 1992 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 50"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. Бокал
      Тепер, коли осушено бокал,
      коли по венах розлилась отрута,
      я звільнений, мої пудові пута
      обсипались уламками дзеркал,
      тепер, коли осушено бокал.

      Тепер, коли мої слова гірчать,
      коли язик – запріснявіла паперть,
      не буду на папір чорнилом крапать,
      а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
      тепер, коли мої слова гірчать.

      О, світе мій, ти був моєю тінню,
      бо я руками сонце пеленав.
      Навіщо тільки я тебе пізнав,
      піддаючись земному похотінню,
      піддаючись земному похотінню,

      Нащо любив одну і не одну,
      покірний і безсовісний неначе?
      Скажи мені, прожитий мій юначе,
      ти ж колисав не груди, а труну,
      о, колисав не груди, а труну.

      Ти ж сни свої верстав не наяву,
      так звідки ж в тебе винайшлось уяви
      під оплески вмирати і під браво
      і рани заривати у рову,
      а рани заривати у рову.

      Якби ти знав, який тобі кінець,
      якби цей біль тоді тебе дірявив,
      ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
      і був на небі Божий одинець,
      якби ти знав, який тобі кінець…

      Тепер, коли осушено бокал,
      коли по венах розлилась отрута,
      я звільнений, мої пудові пута
      обсипались уламками дзеркал,
      обсипались уламками дзеркал.

      19 червня 1993 р., Київ

      ""Матіоловий сон", стор. 117–118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. А, може, потрібен нам був…
      …А, може, потрібен нам був
      струс мозку чи поглядів зсув,
      чи доза банального сексу,
      чи вічно проплачений вексель,
      чи, просто, кімната для сну, –
      аби ти помітив весну?..

      13 серпня 2005 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 92"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. Місія московіта
      Підпалююся на вершині піку
      Камінної Трагедії Підніжжя
      надхмарно, безсенсорно, сніжно
      від іскор…

      Останній сірничок без кисню тріснув.
      Зламавсь хребет остилої надії.
      Я неподільно світом володію,
      що ізо мною злісно несумісний.

      Радів би я, як он радіє сонце,
      та в грудях вуглекислий газ не кисне.
      Цей пік – мого безсмертя нонсенс,
      де обеззброєний, мов на гачку повисну.

      А ви дивіться в кольорові скельця –
      і вірте радо, що заради зради
      на п’ятачку омріяного ладу
      я доживу своє спітніле серце.

      3 жовтня 1990 р., Київ



      ""Учорашнє", стор. 48"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. Гадина
      Немає тут нена́висті.
      А гадина вкусила.
      Десь при́ листі, десь нá листі
      у мосі скніла сила...

      Погорджена, закублена,
      ображена на сонце,
      опісля сну роздýплена,
      зі смертю в кожнім оці...

      Тут випадок – не випадок
      і спокій – не спочинок.
      Тут видимо-невидимо
      скарлючених личинок...

      Біжать стежинки вусами,
      а я – скаженим лисом,
      пожалений-покусаний
      усім звіриним лісом...

      Любив, тепер – ненавиджу.
      Кохав, тепер – чманію.
      З отрутою відправи жду.
      Замріяно марнію...

      Без мира і без ладану,
      кончину вкривши мохом,
      я сповиваю гадину
      і повзаю потроху...

      25 травня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове…", стор. 231"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. Сни мину…
      Сни мину –
      й повернуся до нього.
      Промайну
      до чола осяйного.
      І до вуст
      світанковим цілунком
      підіймусь
      спасом над порятунком.
      Горнеш ти
      мою душу під себе,
      мов світи,
      що загарбати треба.
      Зупини
      темні очі і руки.
      І збагни,
      звідки наші розлуки…

      7 грудня 2010 р., Київ


      ""Знахідки""

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. Свіфту
      Сьогодні на світі – світ.
      А на папері – діло.
      Ким був би сьогодні Свіфт –
      вождем чи дебілом?
      Щоб ще не пройшло сто літ,
      ось відповідь на питання:
      якщо ти вождистий Свіфт –
      то в тебе дебільна манія.
      Виповзли б очі з орбіт
      твоєму Гуліверу,
      якби він пірнув у світ
      списаного паперу.

      28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ


      ""Учорашнє", стор. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. Постукайте тихо у двері мої…
      Постукайте тихо у двері мої.
      Не будьте такі навіжені.
      Тут риби поезії мліють на дні
      і бавляться барви блажені.

      Тут пнеться в окутанні ніч молода,
      от-от – і ранко́ві пологи.
      Я знаю, як стукає справжня біда
      у замкнені скроні тривоги.

      Я знаю, що сталось уже напере́д.
      Я чую ваш дух занепалий.
      Від грішного анґела новий секрет
      сховали ви в ніжні овали.

      Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
      поставши в оцій мікросфері,
      де знищу дотла́ невдоволену хіть…
      Постукайте тихо у двері.

      23 жовтня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 116–117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. Дияволу
      Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
      покинуте розбійниками в лісі!
      Ти – дика рись, розідрана в двобою
      з Архангелом, Якому вічно жити.
      Ти – хворий хід пустелі на долину,
      яка цвіте на знак твого безпліддя!
      Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
      в околицях монастиря мого.
      Ти блимаєш смолою й скаженієш,
      коли тобою нехтують герої.
      Ти – на добро лише іржава клямка
      і зух сухих озлоблених очиць.
      Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
      на власному могильнику щодень.
      Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
      А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

      25 серпня 2000 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. Запали мені вогник…
      Запали мені вогник!
      Я в ньому згорю,
      бо маленький, як гномик,
      велике впорю.
      Упорю – і впорю в ту пору,
      коли йтимеш угору і в гору.
      Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
      з цього світла і мною ж умилась.
      Воцарилась, як рання зоря,
      од печери не чорно, не зря,
      не мале́нько, а так достеменно –
      сонно ні́чно і свято денно!

      29 березня 2004 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове…", стор. 231–232"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    196. Рим
      Де той Рим був?
      У ті ще часи!
      Варварами стоптаний.
      Нам, українцям і німцям не потрібний.
      А імена! А силуети!
      Звідки ми є собою?
      Рим нам рідний!
      Він тут –
      у самих наших карих очах –
      адріатична норма!
      Рим тут – перемога Константинополя!
      Рим тут – остаточний жах!
      Як "наша" американська картопля!
      І тепер спитаємо, куди дійде релігія?
      Невже в іслам?
      Але нам (допишу і не сховаюсь)
      так необхідна своя висвячена,
      мощами вкладена височина́!
      Перемога православ’я у Римі!
      Бо Рим вирвав християнське вим’я!
      Бо Рим став – і стоїть!
      А Константинополь – завойований.
      І тільки Київ його бере.

      25 квітня 2004 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 4–5"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. Інтоксикація
      На Бога надійся – і сам не гріши.
      Не плач і не смійся –
      не псуй, не бреши.
      Вершини найвищі
      в глибинах душі
      пришвидши, пришвидши,
      пришвидши мерщій!
      Токсичність
      довкіл поприйдешня й чужа,
      лише візерунок,
      дражлива межа!
      Тебе обездолив не Бог і не цар!
      Твій інтоксикатор – твій псевдовівтар!
      Ти віриш, ти знаєш,
      ти – все, так, як є…
      Але вириваєш волосся своє…
      Біжиш понад прірвою безліч років,
      лиш гніваєш Бога і мрії батьків…
      Занадто все просто,
      бо й простір один.
      Та в час голокосту
      ти є просто син.
      І чим ти токсичний,
      коли стільки зла?
      Ну, дещо критичний,
      ну, десь без житла…
      І зрештою – я розумію тебе.
      Минуле майнуло в майбутнє, цабе.
      І ти, мій розумнику,
      ціла формація,
      де вся інформація –
      інтоксикація.

      14 січня 2016 р., Київ


      ""Знахідки""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. Проклинаючи некомпетентність слідчих…
      Проклинаючи некомпетентність слідчих
      у питаннях справи не своєї,
      я вже впевнений – мене охопить відчай,
      як якогось урку в мавзолеї.

      Я вже бачу відстані тюремні
      поміж мною і тобою, слідчий.
      Гомоню премудрості даремні
      і впадаю в віршів вічний звичай.

      На колоді перед нас калюжа,
      чорна-чорна, як печаль зимою.
      Скільки ж ти калік перепаплюжив!
      Краще познущайся наді мною.

      Не докрапав віск свічок небесних.
      З них ліплю я віршів обеліски.
      Скоро зашумить – і крига скресне –
      вип’єш кров, як добру юшку з миски.

      На вівтар біди поклав ти камінь,
      щоб забили ним невинну душу.
      Як ікона, у віконній рамі –
      тінь забута…
      Я згадати мушу.

      8 лютого 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 72"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. Будують і гризуть вітри…
      Будують і гризуть вітри
      чужою кров’ю вмиті ґрати.
      А ти, хламидище, помри!
      Яке ти право мав карати?!

      Смерть – жах, спотворення святе,
      здивоване зачаття роду.
      Нехай її проклянете́,
      але вона тримає моду!

      За те й помри. Лишайся тим,
      чиї повицвілі очата
      за тим серйозом золотим
      побачать смерть, зустрівши ката.

      25 квітня 2004 р., Київ;
      14 вересня 2004 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 21–22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. І погас вогник…
      І погас вогник.
      То й що?
      Якщо свічку палиш кожен раз?
      Сплатити вірою не можна.
      Я тільки хочу зрозуміти,
      навіщо нам вогонь…
      А в склепах,
      де пообгризено кістя́
      (людське!
      Людьми!!!)
      невже не вогник був?..
      Увечері
      і по вече́рі
      як свято, любі друзі, сидите!
      Ви не голодні?
      Ні?

      неділя, 25 квітня 2004 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 27–28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. Ти життя в пеленý збирала…
      Ти життя в пеленý збирала:
      роси, сльози, німби, фібри.
      Лантух тепер ущерть.
      І не лякає смерть?
      І не лякає смерть.

      Чому ж я, леле-бабусю,
      смерті твоєї боюся?
      Я з пелени твоєї
      ноги спустив на землю,
      я із руки твоєї
      спрагу мою гамував.
      Не перекриє й гребля
      поту моїх предків –
      кожен твій день казав.
      Мову моїх предків
      Бог мені не подав…
      переказала бабуся,
      переспівала бабуся.
      І от я тепер став.
      І от я тепер став?

      Леле, прошу, не треба
      очима мріяти небо.
      Ти зашепчи мені ляк.
      Дай з пелени – роси.
      Дай з пелени – сльози.

      Бо як я тоді, як?
      Бо як же тоді, як?

      11 січня 1992 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 54"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. Я дивуюся, що вже четвертий рік…
      Я дивуюся, що вже четвертий рік
      полягає у безодні часу!
      Господи, те все, що пристеріг,
      не зганяй у балакучу масу!

      Не струми єлеєм, не гальмуй
      часточкою мертвого потоку.
      Дай мені сльозу за вдячний сум.
      Дай мені хоч ще чотири роки!

      7 лютого 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 209"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. Режисура
      Різкий штрих. О́браз.
      Герой, доведений до конвульсій,
      втрачає все.

      Оглядна зала озирається на мене.
      Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.

      Актор встає і кланяється.

      Взяти таке за руку – гидко.
      Однаково, що цілувати покійника – противно.

      Хай пишуть, чия заслуга.

      22 вересня 1993 р., Київ


      " "Учорашнє", стор. 83"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. Недомовки
      Поста́ло світочі велика гра.
      Привабливість життя людви
      у на́ймах знана.
      Хто мечоносець – стиха помира,
      хто лицедій?..

      Ніякі тіні – вже не Тіні тут.
      Біда – вже не біда, а лиш балада вдала.
      Космічних і сейсмічних війн редут
      на однойменних картах…

      Алеї. Лави. Ліхтарі.
      Старі.
      І застаріло колесо між траєкторій.
      Здається, раїна́ вже на порі́,
      а я пекельний, бо пишу…

      Пото́му тімениць великий тиск.
      Плоди екземові нових амфітріонів.
      Пророк, що свічку не згадав – є віск,
      якого переплавили…

      Коли постане світоч постійна́
      демаршовим кидком страшно́ї сили, –
      то зробить крок до Бога сатана,
      і другий…

      7 вересня 1993 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. Чи
      Ніко́ли чи ні́коли?
      Ніко́му чи ні́кому?
      Чи вручимо вимпели
      малому й великому?
      Чи в молодь обернемо
      старого і кволого?
      Чи світ переве́рнемо
      самі чи з уфологом?
      Історію вті́лимо
      і в книгу загорнемо
      як чорне по білому
      чи біле по чорному?
      У вуличній кі́птяві –
      між чмокання й чмихання –
      питання чи відповідь?
      Чека́ння чи чи́кання?

      2 жовтня 2008 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. Мінлива
      Я всі ночі не сплю,
      мов палаю в котлі…
      З кожним віршем лягаю на ноти…
      Так страждаю й люблю,
      як ніхто на землі!..
      Й до сих пір сумніваюся: хто́ ти?..

      24 січня 2007 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 82 "

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. Активне сонце золотить церковні бані…
      Активне сонце золотить церковні бані,
      вдаряє променем одним у Божу ціль!
      Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
      докупи у одній руці оцій!

      Ти гинеш після радості так по-дурному,
      маленьким павучком сповзаєш по струні,
      яку поранив Бог, яка клекоче громом
      усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

      13 квітня 2000 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 164"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. З превеликим задоволенням…
      З превеликим задоволенням
      постану перед Вами в образі не то́му!
      Де Ви? Пані Інфузоріє?
      На біса здайтеся мені, молодому!
      Розкажіть про найжахливі́ше,
      про запаморочення в океані світовому
      у ту мить, як мені миліше
      злягати в неґліже золотому.
      Розкажіть, пані Інфузоріє,
      я́к одноклітинні доросли до людей?
      Інакше спитаю у Бога і в зо́рій я,
      what is your day today?

      29 квітня 2004 р., Київ




      ""Перґаменти", стор 142"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. Тихою-тихою сапою…
      Тихою-тихою сапою
      ранок підходив, як фронт.
      Мов під ведмежою лапою
      грівся і млів горизонт.

      Ти мене слухала й слухала,
      пахла грудним молоком,
      ніжно бажання роздмухала
      бути твоїм малюком.

      Гралася тихо з пір’їнкою –
      аж лоскотала всього́,
      доки не вранилась фінкою
      гострого тіла мого́.

      Боляче сойкою зойкнула,
      вдерлась очима в пітьму́
      і полетіла сторонкою
      подумки в пам’ять німу…

      …Тихою-тихою сапою
      ворог копав і копав.
      Над українською мапою
      стяг жовто-синій упав.

      Ніч повернулася дниною,
      де вже зі мною війна
      ходить, як матір з дитиною,
      любить, як він і вона.

      16 березня 2001 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 60"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. І пишу – і пишу…
      І пишу – і пишу – і писатиму.
      І складу – і складу – і складатиму.
      Дивно, сучасники хочуть сучасності,
      страшно дотичні до матеріальності.

      У маленькій скарбничці
      лежить діамант.
      Ну то й що?

      25 квітня 2004 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 50"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    211. Я не…
      – Я не
      – Не?
      – Не!
      – Не …
      – Бо?: ..
      – Небо.
      – Га?
      – Небога.
      – Я!
      – Коли?
      – Ха! Всей вік…
      – Не Бога я колихав сей вік:
      Я небо гасив – і в крик!
      Я небо гасив…
      Та й в Бога просив:
      Най темне вогнем сяйне.
      Най небо сяйне!..
      А небо не я.
      Я, небо, – не я:
      Я – Не.

      30 вересня 1990 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 47"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. Бабусина молитва
      Ви, зорі-зоряниці,
      ви місяцеві сестриці,
      Господні помічниці,
      ви високо літаєте,
      багато видаєте,
      всім допомагаєте,
      допоможіть і мені,
      рабу Божому Сергію
      од усякого нещастя,
      од усякої хвороби,
      унушіть мені ум і розум,
      одверніть од мене перешкоди,
      усе зло і все недобре,
      пошліть мені щастя, любов і надію
      у моєму житті.
      Амінь.

      13 квітня 2004 р., Київ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. Деінде
      Деінде, та вже не в мене
      лишайся й лишайся на́ ніч.
      Деінде, де зло знаме́нне
      усіх зажене в пара́ліч.
      Деінде, де гори й доли
      у го́рі і до́лі вкупі,
      або у сумній гондолі,
      або у веселій ступі!..

      Покинь моє серце літнє,
      як сонна весна відходить.
      Це сонце – моє, обіднє!
      Це жито – для мене, родить!
      А ти вже таке не рідне,
      загублене в кожнім слові…
      деінде, де-де, деінде…
      забуду тебе в любові!

      7 лютого 2001 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 185"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. Є дві бандури…
      Є дві бандури.
      Кінь. І жінка.
      І лабіринт історії правічний!
      Глибокі мури…
      А в барвінку
      ти спиш, козаче мій зазвичний!

      Чекаєш долі золотої,
      на ранок випестившись скною.
      А де ж був я хвилини тої?
      Я був зі мною.

      25 квітня 2004 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 230"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    215. У червоному не червоні
      Ті, у червоному, ховали обличчя.
      Копали траншеї ті, у червоному.
      З червоних зробивши німе каліччя,
      поштурхали всіх на дно по о́дному.

      Летіло вороння – сміялося в відчаї:
      тепер хробаччя тут повечеряє!
      Земля ковтнула червоні тисячі –
      їй розпанахали чорне черево.

      З тих пір її в безплідді корчать
      зариті заживо високі істини.
      З тих пір у нас не бачать очі,
      що вся земля така розхристана…

      23–31 липня 1989 р. (автору 20 років), Київ

      ""Учорашнє", стор. 23"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. Діаґноз
      Можна сказати, що тут психоз
      з помітно вираженим орґазмом,
      складна форма вікових метаморфоз,
      атеїзм укупі з виділенням газів.

      Метеоризм. Так, і через дисбактеріоз
      глибинне поєднання душ і привид.
      Погляньте, у нього – коронарний короноз
      і для леталу космічний привід.

      Доведено, що в таких маргіналів часті інсульти.
      Ниркова недостатність – бо мішки під очима.
      А очі – як дві катапульти!
      От клопіт! Напишіть: просто запущений мужчина.

      13 лютого 2004 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 101"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. Розрослись кульбабки…
      Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
      Ти – моє дитятко вже чимало літ.
      То ж пішли по полю (бачиш далечінь?)
      стрінемо тополю, працю, біль і лінь.

      Україна всюди, рідна, запашна,
      домовиті люди, квіте й борошна́,
      молоді ягнята, зорані лани
      й у борні зернята сплять аж до весни…

      Похололи ніжки від незвички в ній,
      спить самотнє ліжко у колисці мрій.
      Виростайте, дітки, спокушайте світ
      від лещат, від клітки, многа й многа літ!

      Виберіть щокраще з наших помилок.
      Промайніть якдалі поміж злих зірок.
      Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
      хто за неї гине, жінка чи то муж…

      Порятуйте завше злид і ворогів,
      не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
      владу не шануйте, в Церкву більш ходіть.
      Власне серце чуйте і без зайвих слів…

      13 квітня 2016 р., Київ

      ""Знахідки""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. Народилося третє диво!
      Два ключі на пам’ять, без яких
      не буває ні зими, ні літа.
      Каруселька диптихів моїх,
      де твою тривогу за́́вжди вбито!

      Дві ціни, і на одне́ і те́ ж,
      ті, що ти і я так ріжно склали,
      ні від вогких стін, ні від пожеж
      так шедеврів цих і не сховали!

      Двоє діток, спільних панацей,
      схожих то на тебе, то на мене,
      ні в музей, ні навіть в мавзолей
      не здадуть моє життя шалене!

      8 лютого 2001 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 181"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. Поли́н
      На серці гірко сіється поли́н.
      Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
      і проводжаю журавлиний клин
      настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

      Цим проводам уже над двадцять літ,
      але лічильник Ґейґера завзято
      пищить на ліс, на воду і на лід,
      на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

      По кладови́щах більшає хрестів,
      і на гробки вже багатьох не вгледиш.
      Провідаєш дитинство, як хотів,
      і в космос гірко все віденерґетиш…

      Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
      В очах і снах ввижатимуться зиму
      гриби, чорниці, річка, поплавок…
      Усе лишилось тут і більш не стимул.

      Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
      Закине час у далечінь цю казку.
      Полісся стане іншим, а мене
      живе минуле видасть за поразку.

      Але щора́з, між будь-яких цілин,
      (я проґрамую це, що́ б не казали),
      як розцвіте гірким вогнем полин,
      то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

      2 липня 2007 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 234"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. Судний день
      Реліквія Божа, на бомжа схожа,
      винесена на показ,
      на сонці згоріла –
      юрма уздріла
      анафемовий екстаз!

      Тіла́ і потилиці суятило.
      Ти́снулося до небес.
      Культові бані худо́бим дибом!
      Буде*!! –
      Христос Воскрес!

      Асиметрична і холерова
      переруїнена длань
      зійшла,
      схопила нашу корову
      і утворила – лань!

      Усе село золотавим зе́лом
      горіло і цвіло,
      я маком став, а сусіда – кленом,
      і перевеслом – весло.

      Стозоро стало і просторово,
      винесено на показ,
      я правив Трійцю, сусіда – Покрову,
      було все доречним,
      якраз!..

      Колись, як в печері зробили двері,
      сховавши там власний прах, –
      баби́ волали про те, що мали,..
      бо то був не Бог, – а страх…

      29–30 травня 1993 р., Київ

      _________________
      * досить (поліське)

      " "Учорашнє", стор. 75"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. Я відчув подих Святого Духа…
      Я відчув подих Святого Духа,
      Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
      Видно, й на старуху бува проруха.
      Я ожив ледь певним способом.
      Пелюстки облетять к' маю.
      Листячко пожовкне к' осені.
      Плід свій (коробочку)
      вже руками займаю.
      Тільки ще не час.
      Ми ще не опоросені…

      За тим голосом почутим і піду…

      13 квітня 2004 р., Київ



      ""Перґаменти", стор. 25"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. Віра
      Той, хто без віри існував –
      йдучи на смерть – усе ж повірив.
      Нехай молитви він не знав,
      але в той ранок суто сірий,
      коли займалася зоря
      для всіх на світі й не для нього,
      коли забув своє ім’я, –
      він ліг по-під десницю Бога –
      і очі матері зустрів,
      і "Отченаш" її далекий
      його крізь землю провалив
      й ураз підніс в небесний клекіт!
      … – Ти прощений, – його спинив
      таємний голос конвоїра.
      Без щонайменшої вини
      син осягнув, що значить – Віра!

      8 лютого 2001 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 161"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. Отченаш
      Золотом пишеться Боже ім’я
      і промовляється золотовусто.
      Біль відспівала всенощна сім’я,
      ранок надходить – і в храмі препусто.

      Срібними ризами блиснув ключник
      крізь випадково прочинену браму.
      Гупнули двері, й останній нічник
      згас угорі у вікні над хора́ми.

      Вітер по сивих деревах пробіг,
      снігом скропивши сухий понеділок,
      й десь поміж бань обминути не зміг
      бронзові дзвоники й море сопілок.

      Звуки бриніли, як мій "Отченаш"
      у монастирській зимовій альтанці.
      І до душі, яка входила в раж,
      ближче за всіх молодій параф’янці.

      Сіла заплакана, біла, як день,
      добра ікона в мій храм запустілий –
      тільки вуста, що лише для пісе́нь,
      разом зі мною одне шепотіли.

      Тихий "амінь" вдячні погляди злив.
      Небо найвище вбирають ці очі.
      З них виглядає небачено див,
      тих, що в молитвах до Тебе, мій Отче!..

      Не починається проза моя,
      бо вже цілується солодко й густо,
      золотом пишеться Боже ім’я
      і промовляється золотовусто.

      5 лютого 1997 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. Євжені
      Є? – вже – ні
      Банка ікри об підлогу скляну!
      Бах – і немає!
      З кожної грудочки
      злої ікринки
      риба свята прозирає.

      Смерте, о де ти!?
      Ти їм не допа́ла –
      їм народитися в мні.
      Падають слізоньки в Мертвеє…
      море життя…
      Евжені.

      7 лютого 2004 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 163"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. На крівлі сонячного часу…
      На крівлі сонячного часу
      рихтує свій фундамент Дух.
      У храмі тім космічну расу
      сподобить Він, як гряне зух.

      Вона розселиться у Дусі,
      перебере безмежний код,
      аби по фібру, в кожнім русі
      зійти Христом у свій народ.

      Не тільки ж неба, що над світом.
      Є – Мисль, Яка найвищий чин.
      Вона в присязі з Заповітом,
      Якого склад Господь Єдин!

      8 лютого 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 156"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. Яйце пасхальне…
      Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
      Світлиця в білім полотні.
      Рушник червоно-чорний при іконі
      з блакитно-жовтим обрієм на склі.

      Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
      Напроти жінки – чоловік.
      Любов’ю – почуттям Христовим –
      розписане кохання їх.

      Від чоловіка писанка до жінки
      котилася і падала до рук,
      мов Біблія, гортаючи сторі́нки,
      людською вірою продовжувала рух.

      Служилося в світлиці і волілось.
      На покуть у паски́ зійшло з небес.
      Христос Воскрес, – і свічка загорілась.
      Любове, я … Воістину Воскрес!

      22–23 квітня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 80"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. Я знав Марію ще святою…
      Я знав Марію ще святою,
      ще Богородицею знав,
      коли ще чистим храм стояв
      і не над хворою водою,
      коли він золотом сіяв
      разом з Праматір’ю святою…
      Я ті часи запам`ятав –
      тому й знущатися над ними
      я не буду!

      6 грудня 1988 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 8"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    228. Пливу всім плином по Тобі…
      Пливу всім плином по Тобі,
      де зупинилися два серця.
      Поміж рожевих голубів,
      між світлих душ і чорних вдів.
      Тепер не смійся і не сердься!

      Тепер ми зернятко одне,
      хай вітер нас закине в гори.
      Хто знав Тебе або Мене –
      нехай ті гори обмине..,
      бо наше щастя – їхнє горе!

      Не забувай! Прости!
      Не забувай про сни,
      про всі мої пісні,
      які Тобі я присвятив.
      Не забувай! Прости!

      30 травня 2013 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 27"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. Ти лівшею лишаєшся чи правшею…
      Ти лівшею лишаєшся чи правшею?

      А з ким мрієш одружитися?.,
      з кулею чи з мішенню?

      Мабуть, з душею…

      14 червня 2008 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 238"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. Рідкісна твань на болоті…
      Рідкісна твань на болоті,
      йдеш: під ногами – кров.
      Вільхам гнилим обдертим – го-ов!
      В руки солоні і терпкі – знов
      неба волога крихта
      з чесного слова: любов.
      Морок злизав зарано
      манну небесну-оману,
      і закотилося в яму:
      МА-А-МО-О!
      То сонце!..
      діра вогняна,
      ні – крокодил з ополонки;
      радуйся, люба, – весна,
      встав золоті коронки.

      7 липня 1991 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 51"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. У бажаннях моїх загубися тепер…
      У бажаннях моїх загубися тепер
      і ховайся по снах таємничих.
      Знову виринь на світ у пречистий четвер,
      збута болю й думок войовничих.

      Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
      і на Бога чекай аж допоки –
      не завию без тебе в північних полях,
      провіщаючи вічний наш спокій.

      9 липня 2007 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 246"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. Терпеціум мобіле...
      Терпеціум мобіле –
      серце бійця
      або лиш двигун
      від мого терпеця.
      Урватись терпець
      може кожну хвилину,
      наприклад, у черзі,
      за черству хлібину…

      5 жовтня 1992 р., Богдани́

      " "Учорашнє", стор. 64"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. Чао
      Де ти ріс, коханий о’нарцис?
      Де це швидко так сніги розтанули?
      Крапкою між ординат-абсцис
      ти відміть на карті, щоби знали ми.

      Як люблю я квіти весняні!
      Сонце їх плекає до кондиції.
      Запахи тонкі і чарівні
      втихомирять всі мої амбіції.

      Мій нарцисе, де ти був розцвів?,
      там, мабуть, не бігають тролейбуси…
      Чао в тім, що зникне флорофіл,
      перш ніж осягнеш помийок ребуси.

      5 лютого 1992 р., Київ



      ""Учорашнє", стор. 58"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    234. Не гречно…
      Не гречно! Ні!
      Забуду сам.
      Що взяв на дні –
      наверх віддам.

      13 квітня 2004 р., Київ


      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 228"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. Ховаймося, люди, від смерті своєї…
      Ховаймося, люди, від смерті своєї,
      чужій – оддаваймо дану.
      Погляньмо, як чисто домножують феї
      квітками всіляку труну!

      Не будьмо сумні у поточному часі.
      Я ще озиваюсь до вас!
      Я вас так люблю! Як на іконостасі!
      Кохаймо себе – і свій час!

      7 лютого 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 16"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. Как странно, каждый день под занавес уходит…
      Как странно, каждый день под занавес уходит,
      во тьме ночной растаяв пеленою,
      смирясь с тоской, смирясь с самим собою.
      В ночи, как я, он незаметным бродит.

      И ищет что-то, ничего не видя,
      и говорит, хотя его не слышат.
      Лишь ветер иногда его покой колышет,
      и проклинают те, что ненавидят.

      Но верю я: ко мне вернётся сила.
      Средь этой ночи я проснусь, быть может.
      И эта тьма, что день мой поглотила,
      начало новым дням сама же и положит!

      Да, день не понят, где его не видят:
      он так хотел в звезде увидеть солнце,
      что отдал весь огонь и опустел до донца –
      теперь его не страшно ненавидеть…

      29 ноября 1987 г. (автору 18 лет), Киев



      ""Мозаика", с. 83"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. Теологічний безлад
      Піст потішний. Бог понурий.
      Замість анґелів – тортури.
      Крає плоть і смокче соки
      зле лесбійство й зависоке.

      Плоть і пліть. Язик і віра.
      Тіло терпить. Тіло – міра.
      Не спокутується в Бога
      перевірена тривога.

      Гак – і знак на шкурі часу
      колесує ласу масу.
      Щоб від болю не кричати –
      поцілуймося, дівчата!

      Цвіт бездумний. Світ бездімний.
      Різні – всі, а гріх – подібний.
      Ми – дими після зими.
      Скоро Паска там, де ми.

      18 лютого 2007 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 70"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. Народження
      Ці вірші написалися не мною?
      Не знаю. Може, й справді, це є так.
      Бо, може, й я далеко не земною
      посіяний був матір’ю, як мак.

      27–28 серпня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 80"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. Даремне твоє обличчя…
      Даремне твоє обличчя.
      Воно не ціловане зовсім.
      Ти – ніби між середньовіччя –
      блукаєш не люблена досі.

      Немов на якусь звірицю,
      на тебе я викопав яму
      й чекаю, коли знадобиться
      звільнити тебе так само!

      А ти, моя та́ткова доцьо,
      своїми стежка́ми обходиш –
      і спиш у шовко́вій сорочці,
      і темні вогні виводиш…

      8 лютого 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 186"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. Старый дуб
      Шелестя упругими ветвями,
      укрывая от жары дневной,
      широко раскинулся над нами
      старый дуб в несносный летний зной.

      С тенью и спасительной прохладой
      плавно начинается рассказ –
      ровный говор с тайною отрадой
      тихо опускается на нас:

      "Сотни лет стою я над дорогой,
      сотни лет я вглядываюсь вдаль,
      жизнь пройдёт с неясною тревогой…
      Жизнь пройдёт… Прощаться с нею жаль.

      Жизнь – ведь это непростая штука.
      Надо нам уметь прожить её.
      Чтоб не завладела жизнью скука,
      нужно цель иметь – идти вперёд!

      Жизнь – всё та́ же пыльная дорога.
      Ты идёшь и кажется тебе:
      впереди так километров много!
      Нет конца дороге и судьбе…

      Есть конец. Когда-то он наступит.
      Но потомок твой продолжит путь:
      по пути идти он прямо будет,
      не посмеет он с него свернуть!"

      И рассказ опять взлетел к вершине,
      и над бархатным шатром застыл…
      Меж ветвей, как караван в пустыне,
      месяц с вереницей звёзд проплыл…

      30 июня 1986 г. (автору 16 лет), Киев


      ""Мозаика", с. 75"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. Академіку А.Сахарову
      І він побачив,
      що рука його
      підне́сла сонце
      над безмежним світом.
      Йому пекло́..,
      а пе́кло не могло
      очей його
      і голосу спалити!

      Пішла луна…

      29 травня 1989 р., Київ


      ""Учорашнє", стор. 15"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. Сон
      Я в сон печальный погружён:
      "Мой сад, мой дом пред мной сожжён.
      И я один, и я молчу.
      Мне кажется, что я лечу.

      Лечу туда, где нет огня,
      где все забыли про меня,
      где средь берёз не слышен стон,
      всех тех, кого сожрал нейтрон.

      Удар! Конец… Прощай любовь…
      С тобой не встретимся мы вновь…"
      Пусть ночь пройдет, и средь листвы
      так скажешь рано утром ты:

      "Как хорошо, что это сон,
      и что не слышен страшный стон.
      Как хорошо, что есть Земля,
      и на Земле той – ты и я."

      25 июня 1986 г. (автору 16 лет), Киев

      ""Мозаика", с. 60"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. Постать, спинившись на постаменті…
      Постать, спинившись на постаменті,
      довго чекала до себе параду…

      Квіти посохли і стали паперами –
      постать ніколи не набридала.

      Коні подохли і стали екзотикою –
      постать ніколи не набридала.

      Місто струснулось і стало руїнами –
      постать ніколи не набридала.

      Небо тримало останню зірку,
      зірку з рубіну… Постать ніколи…

      Люди, знайшовши безлюдний острів,
      не будували більш постаментів.

      31 серпня 1989 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 27"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. Попід зіркою гірко́ю…
      Попід зіркою гірко́ю,
      понад гі́ркою парко́ю,
      серед ночі поміж літа
      проти вітру полетів ти…

      Хто міг знати, що так буде?
      Я гукав тебе крізь груди!
      Я не знав про хресні крила,
      бо любов не говорила…

      Богородиці в коханні
      був зізнався аж в останнє.
      І Вона сказала: хто́ ти,
      біль мій звівши до нудоти…

      Хай! Тепер сховаймо спомин.
      Ти вже попіл, я ще ко́мин.
      Хтось підходить, руки гріє.
      Це не гріх, Свята Маріє?..

      26 червня 2007 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 238"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. Мне Бог сослал небесную жену…
      Мне Бог сослал небесную жену,
      с которой я здесь похожу по дну –
      и поднимусь, будь ею защищён,
      поскольку не бывает свяче жён.

      23 ноября 2013 г., Киев


      ""Мозаика", с. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. Зустрівши кілька снів…
      Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
      закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
      на тиші днів нових, між проявів тонких,
      радію світлу я і посміхаюсь чудно.

      Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
      аби згадати все до кінчиків коріння,
      коли конем-вогнем у табуні чумнім
      я мчав крізь смерть до кращого створіння!

      Не треба ані книг, малюнків чи пісень;
      ба, навіть солов’ї вже зайве нарочиті,
      коли ти знаєш сам, що це останній день,
      а всі майбутні сни завчасно відпочиті.

      10 грудня 2008 р., Богдани́



      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. В ночном саду мы встретились вдвоём…
      В ночном саду мы встретились вдвоём:
      рука в руке, и взгляд напротив взгляда,
      молчим в тиши, но сердцем мы поём
      тот гимн любви, что нам лишь надо.

      Под этот гимн и песню соловья
      из пелены молочного тумана
      всплывёт, как сон, печальная луна
      и, как мираж, исчезнет утром рано.

      И облик твой, и синие глаза,
      и нежных губ приятное ласканье –
      всё утром унесёт весенняя гроза
      с тем ливнем и ручья журчаньем.

      19 марта 1986 г. (автору 16 лет), Киев

      ""Мозаика", с. 65"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. Наперекір, усупереч…
      Наперекір, усу́переч
      мені відмовиш – ні!
      Коли ж тебе усю́ береш –
      дурні́ слова, дурні́.

      Такого наговорюєш,
      оспівуєш таке,
      що "ні!" вже перетворюєш
      на "так" м’яке й п’янке.

      Тобі видніше – з темного,
      глибокого кутка –
      як вірш мене приємного
      тобою дотика.

      Тобі так чутно здалечку,
      із ковили віків –
      як дириґентську паличку,
      зламав тебе мій спів.

      Захочу – зацілуюся,
      до дна душі дійду,
      всім серцем заворкуюся,
      візьму все доладу́.

      Захочу – завтра викину
      від голови й до ніг
      тебе, яку вже виконав
      і теж відмовив – ні!

      7 лютого 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 187"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. Жирандолі
      Миготіли жирандолі
      у простій сільській стодолі.
      На солом’яну голівку,
      на солом’яну долівку
      воском крапало поволі
      сяйво на роздерту дівку.

      Ніч мовчала і повчала,
      та очей не вистачало
      одному́ ґвалтівникові,
      золотому юнакові
      з німбом світлого печалю,
      у личині павуковій.

      Канделябри з колосками
      іскор в небо напускали!
      Дух од трупу відділявся –
      молодий панич сміявся.
      Коні стали хижаками.
      Од стодоли прах зостався.

      Так юнак казився з волі…
      Скрізь-поскрі́зь у чистім полі,
      понавезені з палаців
      над кістьми́ нещасних ґрацій,
      мов розгнуздані паролі,
      маячіли жирандолі…

      29 липня 2008 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій". стор. 133"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    250. Сльоза
      Я загубив роки́
      як слово поначалу,
      як вихід попервах
      і за – – – далеке ЗА!

      Ой, ви ж мої такі!
      Мене всього кінчали!
      Ховали в поверха́х!
      А я ж лише сльоза…

      7 лютого 2004 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 162"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. Когда прилетят снегири…
      Когда прилетят снегири,
      гроздь алой рябины сорви.
      Попробуй разлуку на вкус.
      Как горько!.. Но я не вернусь.

      Не сладко обиду любить,
      достаточно взять и забыть.
      Попробуй разлуку на вкус.
      Не сладко… – холодная грусть.

      Я буду стоять у двери,
      когда прилетят снегири…

      ~ 2007 г.

      ""Мозаика", с. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    252. Аби в твої вуста – та й правда…
      Аби в твої вуста – та й правда..,
      я б зосередився на них.
      Вони – твоя кози́рна карта
      у грі, де мій затято вдих.

      Чим більше ці вуста цілуєш,
      чим солодше милуєш їх,
      тим швидше зрадженим ти будеш,
      тим віритимеш довше в них.

      Переступивши забобони,
      я склав усе своє майно
      до ніг прекрасної горгони –
      і обманувся все одно.

      Взамін я маю дуже мало –
      ні слова правди і тебе,
      у кого кожна лжа – це жало
      твого великого цабе.

      Однак, тебе любити варто
      за присмак ба́йок чарівни́х.
      Аби в твої вуста та й правда.., –
      я б не образився на них.

      6 березня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 240–241"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    253. Чудо
      Я вже був колись… Пам’ятаю
      цю осліпленість збожевілля,
      на навколішках власних останків
      неприховане незусилля,
      як літав сорок день без себе,
      але мав ще про себе згадку.

      Я вже був колись. Бачив небо
      на примруженні мо́го світанку…
      Я вже є – і мене немає.
      Я кричу – і ніхто не чує,
      як сьогодні мене приймають
      у обійми нового чуда.

      19 грудня 1989 р., Київ


      ""Учорашнє", стор. 32"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. Мудрість
      "Так буде з кожним,
      хто знатиме ознаку
      віддаленості від власної хати
      знаку Сонця, значень Сиріуса,
      невизначеності гомо космосікуму…" –
      сказав би я,
      коли б не Ти.

      12,15 серпня 1991 р., Запоріжжя

      ""Учорашнє", стор. 52"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    255. Тини… Дірки…
      Тини…
      Дірки…
      В тинах дірки.
      В дірках тини.
      Хати в дірках.
      Люди в дірках.
      Постіль в дірках.
      За тинами – життя.
      Життя в дірках,
      бо дірки в тинах.
      А ти в одній дірці,
      бо ти одна.
      Я можу
      тебе спостерігати
      тільки одним оком,
      бо на двох тебе
      не вистачить.
      Тікай, дурна!
      І я бігтиму за тобою.
      Тоді ти будеш вся в дірках,
      бо тини в дірках,
      бо хати в дірках,
      бо люди в дірках,
      бо постіль в дірках,
      бо життя в дірках –
      а ти хочеш жити…

      22 жовтня 1991 р., Богдани́

      ""Знахідки""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. Отці
      Стовпи стогнали, вкопані в степи,
      прострумлено, заглиблено в роботу.
      А дні стояли, мов старі снопи,
      мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

      Спливла війна в криваву круговерть,
      і тиші так нечувано препало
      на ті лани, які скосила смерть,
      до всіх отців, яких вона приспала!

      По голокосту з кожного села –
      і до́ста струму йде колючим дротом!
      Багряна хура куряву зняла́ –
      то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

      Великий біс з маленького кутка
      з’явився в світ, розмножився у людях!
      Хоч праця й є, та тільки не така,
      щоб після неї птах співав у грудях!

      За тим останнім покликом землі,
      якої ні онук, ні син не чують, –
      то Отчий Труд ті Вічні Мозолі
      на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

      6 лютого 2001 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 161–162"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. Ме-ке-ке
      Ме-ке-ке!
      Ме-ке-ке!
      Тепле шерстяне й м’яке.

      Ме-ке-ке!
      Ме-ке-ке!
      Дітки! Хто воно таке?

      (Козенятко)

      13 лютого 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 268"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    258. В усіх обрядах світу будь святим…
      В усіх обрядах світу будь святим.
      Не зневажай святих обрядів світу.
      Якщо кохаєш – я твій побратим.
      Коли знена́видів – спіймай і бійся вбити.

      Хтось – представник яскравих модних риз.
      Хтось – кутюр’є своїх тонки́х заду́мок.
      І поки світ не покотився вниз,
      не поспішай приготувати трунок.

      Хай уночі настане дивна мить
      розгрому сумнівів з єдно́го вдару щастя –
      так зникну я, так інший повістить,
      що твій пасьянс зі мною не розкласться.

      Обряд прощання – світлий не кінець,
      а тільки крок до звільнення сердець.

      18 травня 1997 р., Богдани́



      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 142"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. Не знал я, не думал, спасайся, беги…
      Не знал я, не думал, спасайся, беги!
      Откуда у нас, у поэтов, враги?
      Печатью обмана прижат я к стене,
      как женщиной, нанятой на стороне.

      Прости меня лучше... чем в прошлый мой раз,
      когда восхищался я прелестью нас!
      Изведай просторы огромной страны,
      где мы никому сообща не нужны.

      13 апреля 2004 г., Киев





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. Весна
      Я чую: йде весна,
      нехай розтане сніг –
      покотиться вода,
      умиє тротуари.
      І цей такий скупий
      на легковажність світ
      після зими
      «лицем в грязюку вдарить».
      Та й оживе собі,
      адже відчує біль
      у згорблених кістках –
      і перше слово скаже!
      А там вже й не спинить…
      Штурмуй безмовний штиль
      відродженою мовою пейзажів!

      1 березня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 117"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. Воспоминанья наши стали...
      Воспоминанья наши стали
      по всей квартире вдоль стены.
      Осталась капля в одеяле
      твоей осознанной вины.

      Черты́ веков в руках предплечий,
      пои́мки чувств из высоты,
      и глубина противоречий
      везде, где я, везде, где ты.

      13 апреля 2004 г., Киев



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. З маленькою любов’ю
      Створю тобі вірша
      для тих, кому за тридцять,
      а для тих, кому за сорок,
      хай чекають ще п’ять років.
      Про цей намір
      складеться дивне враження,
      ніби це й не вірш,
      а якесь відображення
      мене – від тебе,
      як анґела – від неба.
      Але не забувай про час,
      про те, що для нас
      хотілося б мати все навпаки,
      ніж в інші віки́.
      То ж ліпше лишаймося
      при великій вірі,
      середній надії
      і маленькій любові…

      29 березня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове…", стор. 226"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. Бог мне не враг…
      Бог мне не враг и чёрт – не заяц,
      но ты как древний царь Горох
      упал и корчишься, валяясь
      у неходьбой умытых ног.

      Рекомендуй мне покаянье
      услышать из смешного рта.
      Рекомендуй мне в наказанье
      подземный выводок крота.

      Я не жилец на этом свете,
      который изначально мёртв.
      Как в яблоке, я червь в планете,
      но червь изысканных сортов.

      Из этой боли нашей общей
      улыбку вынимаю… и
      икону с Матерью, Что ропщет
      в обнимку с Богом и людьми.

      13 апреля 2004 г., Киев



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. Вічно сьогодні жива
      Ліно! Найвища моя казко.
      Шлейф по землі без Землі.
      Важко добути від тебе вселаски
      тим, хто велико малі.

      Сіно з тобою хай всохне в не сіно –
      з скирти зіскочить той дух,
      з ликом який поєднався в єдино
      і забезпечує рух.

      Рибо не з Ворскли, Хохори чи О́стра,
      Тетерів чий оберіг,
      тупом – тупа, бо во істину гостра
      з тим, хто під землю вже ліг.

      Хочеш на мене, як хоч, ображайся –
      з Місяця в море пливи!
      Тільки з Дніпра, тілько з нашого царства
      знову цю совість з’яви!

      І не пекелься життям солов’їним –
      раз на німо́ті слова.
      Ти – мій ґротеск, Україна і Ліна
      вічно сьогодні жива!

      15 травня 2008 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 250"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. Мне хочется постичь…
      Мне хочется постичь –
      откуда вы пришли,
      такие острые отрывки вне души.
      Ведь я ни разу и не смел спросить,
      зачем на этом свете нужно жить?
      Я за туманом отстаю от вас,
      смешно устраивая древний реверанс.
      Я понял лишь одно –
      не суждено.
      Но если суждено, то не дано.
      И в эту ночь я ожидаю смерть.
      Но видит Бог, что мне не умереть.

      23 ноября 2013 г., Киев

      ""Мозаика", с. 43"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. Робота сексота
      Емансипація.
      Колгоспознавство.
      Зреволюціонізованість.
      Секс.

      ДніпроГЕС.
      Маґнітка.
      Ріббентроп-Молотов.
      Секс.

      Велика війна.
      Велетенська розруха.
      Велетневотонний голод.
      Невеличкий секс.

      Відбудова.
      Розбудова.
      Перебудова.
      Секс.

      Загальне зубожіння мас.
      Незалежність.
      Духовність.
      Секс.

      Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
      інколи:

      Вечеря.
      Капці.
      Ліжко.
      Секс.

      ... але це не принципово!

      25 грудня 1992 р., Київ


      ""Учорашнє", стор. 68"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. Усецільна
      Драгуни – дні, драгуни – дні
      то по тобі, то по мені!
      Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
      женуть по снігу, по весні
      з обрубком нас у стремені
      космічні коні навісні,
      годин – хвилини, років – дні.

      Хай на війні – не на війні,
      а у тобі і у мені
      ці щохвилини і щодні,
      мов струси мозку кам’яні,
      децибелують сатані
      свої прощання голосні.

      Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
      Бо завжди відстані одні
      до горизонту, де вогні
      то по тобі, то по мені!

      11 січня 1992 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 53"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    268. Велика Ніч
      Там, за вікном, живе Велика Ніч,
      а я сховався тут і помираю.
      Мої думки – така маленька річ
      у безконечності нічного зорекраю.
      Мої думки – така маленька річ…

      Я вже не знаю: хто я і нащо́?
      На що я?.. Що́ я? Що себе шукаю?
      Усе, що вічне – вічне поки що́?
      Чи все, що вічне поки що, буває?
      І вже не знаю, хто я і на що́!

      Життя – це закодований Псалтир.
      Що зміг порозуміти – те і маю.
      Мої думки – маленький поводир:
      веде сліпого, а куди не знає.
      Мої думки – маленький поводир.

      Думки мої… Говорячи, мовчу
      і сам з собою у мовчанку граю.
      А що було б, якби мене хто чув?
      Подумали б, що, справді, я вмираю…
      Говорячи, я подумки мовчу...

      Я чую стукіт сонних поїздів.
      Я чую: дише та, кого немає…
      Ця Ніч – вода на дні колодязів,
      де я дрімаю…

      Велика Ніч. Велика Ніч.
      Я сам з собою знову віч-на-віч.
      Я сам з собою знову тет-а-тет.
      На всіх один секрет –
      Велика Ніч!..

      21, 22 червня 1989 р.;
      19, 20, 27 березня 1990 р.,
      Київ

      " "Учорашнє", стор. 37"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. Полуда
      Горбатого чіпляли на хреста.
      Він грішник і просив у себе вмерти.
      Він від життя натхнення не дістав,
      так тужився його почути в смерті.
      Зібрався суд і не відмовив жертві,
      хтось згоду дав від імені Христа,
      люд з горбаня сміявся –
      й не признав
      Ісуса,
      Що прощався вдруге,
      втретє…

      31 липня 1989 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 24"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. Спокута
      А зірки все кінчали життя самогубством,
      відмовлялись від неба, за обрій котили.
      Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
      оббивали пороги своєї могили.

      Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
      Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
      Ми бажаємо смерті зіркам, щоб скоріше
      загадати бажання на тризні спокути.

      31 травня 1989 р., Київ

      " "Учорашнє", стор. 18"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. Цей березень на рівностої днів…
      Цей березень на рівностої днів
      так задубів і так закрижанів,
      що на віконниці захмарних храмів
      святих рівноапостольських Авраамів,
      дочок небесних і благи́х синів,
      посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

      Три блискавки, звиваючись в одну,
      вдаряли в неба сніжну глибину,
      валяли ліс, на річці лід трощили,
      хрестили цей безбожний світ щосили!
      Я скільки жив-не-жив, а не збагну
      таку ману весни, чи ба, ціну́!

      Ще до беріз не доточився сік,
      а їх – під лід, гатилом у потік!
      Ще сосни зовсім не попросинались,
      а вже, де ліс, – розвалля позостались!
      Та цур мені! Ні слова про людей!
      Давно в селі ані душі ніде́!..

      4 березня 2003 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 218–219"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. Пролісок
      На тлі твоєї сонної печалі
      сповільнюється час, зникає рух,
      а соло тиші шириться в звучанні,
      яке біда опісля всіх наруг…

      Мій проліску над сірими снігами,
      голівку підійми та й усміхнись.
      Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
      не знаєш, чи оклигаєш колись.

      Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
      Тобі нектарів квітень наточив,
      щоб ти росло з нещасного нероби
      у перший ряд найліпших молодчин!

      6 жовтня 2007 р., Київ (у лікарні)

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 246"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. И зачем такие нервы…
      И зачем такие нервы?
      И зачем такие дни?
      Сколько мерить бегом мерным
      весь периметр простыни́?

      Сколько капать с потолка
      прям на решку пятака?
      И зачем слеза такая
      несолёная пока?

      29 марта 2004 г., Киев


      ""Мозаика", стор. 28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. Коротко кажучи
      Кермую.
      Друкую.
      Кормлю.
      Коридорами крокую
      по Кремлю.

      Кукурікаю
      на всю країну
      в екран.
      Прикриваюсь
      Україною
      від ран.

      Українці!
      Українці!
      Брати!
      Поверніться!
      Поверніться!
      У хати!

      Не виходьте
      не виходьте
      у двір!
      Не знаходьте
      не знаходьте
      сокир!

      Не рубайте
      не рубайте
      кінці!
      Українці
      і ті
      і ці!

      17 березня 1995 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. Лікареві Боткіну за його хворобу
      Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
      повітря дощове, палата паром дише,
      під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
      до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

      І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
      на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
      як промиває жовч і гіркоту не сік,
      а днів потік повільний та затримний.

      Щоденну крапку ставить медсестра –
      електрику згасивши, грюкне в двері.
      Це душам інфікованим пора
      заткнути пельки й очі при шпалері.

      Спи, хвора Україно, клекоти
      турбінами у видихи хрипляві,
      імунітетом – проти блекоти́!
      печінкою – по "Квасовій Сваляві"!

      Спи, хворе покоління, завтра вдень
      професор Боткін проведе уколи,
      хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
      по скибочці прикрасить юшку голу.

      Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
      по черзі літо оком полоскочуть,
      по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
      свого Життя, якого довго хочуть.

      16 червня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 161"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. Вогонь
      Тремтять вогні в космічній далині –
      дурманить ніч їх зоряне безсоння…
      Я не боюсь стрічати нові дні,
      хоч що не день, то вогняна безодня.
      Безодня невідомих відкриттів,
      непередбачених, непередчутих!
      Я вже давно торкнутися хотів
      їх праскелетів, згорблено прикутих…
      Я коло них збагну своє єство:
      мене погасить тільки час всевладний!
      Виходить, я – покірливий вогонь?
      і безпорадний…

      13 листопада 1998 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    277. Ты помнишь, враг, те времена…
      Ты помнишь, враг, те времена,
      когда средь нас не шла война?
      Ты был мне другом, а она…
      Она одна, на всех одна,
      как в небе чистая луна.
      Ты помнишь, враг, те времена?

      Дружны мы были с ранних пор,
      ведь ты – сын гор, и я – сын гор…
      Как редок был средь нас раздор!..
      И вдруг она: грудь, губы, взор…
      С тех пор обоим нам – позор!
      Дружны ж мы были с ранних пор.

      Любовь была – и нет любви.
      Ушла она – и не зови.
      И мы с тобой остались, враг.
      Меж нами бой, меж нами мрак,
      рекою кровь меж нас плыла…
      И нет любви – любовь была…

      Ты помнишь, враг, те времена?..

      26 июня 1986 г. (автору 16 лет), Киев


      ""Мозаика", стор. 74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. Як солодко відчути повне право…
      Як солодко відчути повне право
      на вільний дотик до хмільного тіла,
      до губ, зволожених жагою, до яскравих,
      до рук, підсолених перемаганням сили,
      до ластовиння на твоєму лоні,
      до мочок вух, не стомлених чутками,
      до скарбу вій, перлин твого безсоння, –
      до тих очей, які зорять зірками.
      В одному оці я, твій полонений,
      а в другім оці ти, моя безмежна,
      чаклуємо у червнях літ белених
      два простори любовей протилежних!
      Вони зійду́ться у єдину воду,
      у ту вологу, що при поцілунках
      продовжує непереривність роду,
      народжує історію в малюнках,
      у пам’ятях, у дотиках, у злетах,
      у ностальгічних пориваннях в очі,
      назад, але в святі моменти,
      у менти перших почуттів пророчих.
      Такою я тебе пізнав спочатку,
      блудницею священною і злою.
      але як лоскотно зависла в серці гадка,
      що лиш зі мною ти була такою.
      Бо тільки тіло буде потерпілим,
      а те, що доторкнулося – вже вічне:
      моя душа з твоєю полетіли,
      тримаючи зв’язок міжгалактичний.

      18 грудня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 146"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. Індульґенція з Галілеї
      Спимо смиренно ми
      в сувоях чорних ґротів,
      відтворюючи свій дрімучий лик
      з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
      меж цего часу аж у найпревік.

      Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
      земля наповнювала нам святі часи,
      адже жінки вітали нас дарунком –
      вагітним сонцем і дітьми з роси́.

      Похилим стогоном дубів посеред степу
      хрестами стали деякі із тих,
      у кого віра – сказ глевкого лепу,
      кому Ісус допомогти не встиг…

      А той, хто українець – не ледащо –
      орав і засівав священний пай –
      постав!, не підставляючи щоку пропащу!
      Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

      Красу минущу плин життя покаже –
      і млин буття все перемеле знов,
      бо вся любов на Україну ляже…
      А де любов – там завжди ллється кров!

      Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
      Тривожать гнів пробуджених століть!
      Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
      хоругвами зганяють з верховіть!

      Шалений тиск на Україну зовні,
      зворотньо всіх дітей послав на бій,
      щоб злій вражені, знаній і голодній,
      вказати ще раз, де є місце їй.

      Московія ж горить. Йде час давно без неї.
      Ми, хто зітхає з істинних глибин
      шлемо молитву сонну з Галілеї
      до України з багатьох причин…

      22 жовтня 2015 р., Київ


      ""Знахідки""

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. Якийсь таємний запах у весни…
      Якийсь таємний запах у весни,
      він проникає в душу, як проміння.
      Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
      які ти жив давно і без сумління.

      Леткі уривки древніх повістей
      про незбагненну розкіш і злиденність
      моїх життів, життів моїх ідей
      зліпили цю доречність і щоденність.

      Я – глина. Ідеальний матеріал
      для виправлення помилок минулих.
      Життя істот – предовгий серіал,
      в якому тільки титри обминули.

      Між серіями чорно повсякчас.
      Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
      то Космос – безіменний автор нас –
      трембітами безсмертності урочить.

      Якби ж усі побачили себе
      у повний зріст від кінчика коріння –
      ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
      була б весна, відродження, горіння…

      Я так люблю той запах від весни,
      що будить зранку, вітерцем тріпоче:
      "Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
      тебе не налякали серед ночі?"

      7 серпня 1990 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    281. Цензура
      1. Якби словами
      такими
      та й вірші складалися, –
      то перегноїв би він вас
      разом з іншими
      такими.
      2. А як говорите ви
      просто і нелагідно,
      то звідкіля взятися
      гніву апостольському?,
      3. бо сказано однією:
      "Не чіпай, то й
      не смердітиме".
      4. Чорні язи́ки наші,
      бо думки одна кожній,
      мов дорогу переходить;
      5. а як кожна за одну
      ховається?
      6. То й не проститься нам таке,
      бо проща не у такого, як він сам.
      7. Коли загинаєш словом,
      як це,
      то знатимеш:
      не відхреститися - не відмолитися,
      8. а як читатиме хто?
      9. Перепаде і мені з язика на вуха.
      10. Чому я тоді чую вас?

      11. Не це пливе з мене
      манна небесна,
      а стається.
      12. Ви це, як вино золоте,
      так що тоді
      перехилялося?
      13. І від кого воно?
      14. Що від Бога прийшло,
      то на Бога і впало.
      15. Впаду і я, як захоче.
      16. Бо і листя падає.

      8 червня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 61–62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. Відкинь щодення…
      Відкинь щодення!
      Твердощі ствердінь.
      Залиш печаль на покуті спонуки.
      Відзнач любов на тлі як світлотінь,
      моя художнице, моя розлуко!

      Зажди ще мить…
      Зажди маленьку мить,
      яка в життя обгорнута чужими.
      Мені щемить – тобі не менш щемить.
      Вони помруть між нами ще живими.

      А лабіринт?
      О, Боже, Лабіринт!
      Сама весна суцільна поміж нами!
      Ми не зганьбили мить. Ми – миті мить.
      Прости мене. Прости мене! Вустами…

      23 липня 2003 р., Богдани

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 207–208"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    283. Термінатор у темряві…
      Термінатор у темряві –
      мама у валянках –
      на холері скінчилася черга;
      для параду планет без військової техніки
      усере́дині сфери печера;
      на лопатки покладена кімната;
      атрофовані роговиці очей;
      аґітую рецепторів упізнати
      ката,
      того, хто зсере́дини риє печеру;
      переможну невігласку, звану Гетерою,
      ніч за коси волочить по гострій бруківці;
      аґітую рецепторів призначити
      вбивцею
      того, хто зсередини риє печеру;
      золотими буквами забава!
      або та, хто скинула з плечей!
      Рекомендую:
      це вона на лопатки кімнату поклала
      і того, хто її забере у печеру!

      19 листопада 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 139"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    284. Откуда эти триста пять чертей…
      Откуда эти триста пять чертей,
      в охапке та́щащие ночь из-под ногтей?
      Откуда рой безумства и толпы
      ломает спину солнечной лупы?
      Умри, мой Боже, я уже хочу
      увидеть эту чёрную свечу
      и на закате воспалённых глаз
      извергнуть правду непорочных нас.
      Мне больно жить. Во мне остался след
      от многих недостойнейших побед –
      за это мне страдания во благо.
      Я от себя не отступлю ни шагу.
      Войду во храм печали и забот,
      чтоб каждый смог закрыть
      свой праздный рот.

      23 ноября 2013 г., Киев

      ""Мозаика", стор. 12–13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. Передчуття
      На кінчиках пальців твоїх
      миттєвості, стиснені в вічність.
      Лише доторкнися смичком –
      і ти їм даси свободу…
      Вони утічуть аритмічно
      повз нерви натягнених струн.
      Це буде твій власний струм
      із звуків чужого століття…
      Це сльози моєї скрипки
      на кінчиках пальців твоїх…

      30–31 березня 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 44"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. Тринадцятий Перґамент
      Візьми Шевченкові томи –
      і плач над ними, плач над ними.
      Шевченком Бога обійми –
      й хрестись хрестами золотими.
      Хай сльози відповідь дають
      на все пригноблене дитинство,
      на те, як зміцнювалась лють
      і поставало українство.
      Чи Бог нас плакати навчив?
      Чи Бог нас до тюрми спровадив?
      Невже Шевченка Бог убив?
      Хто дав Шевченку стільки правди?
      Чом правда ця – бравад томи,
      і плач над ними, плач над ними!
      Ісус, Тарас, конкретні ми
      були здебільшого сумними?
      Чи, може, діти сатани
      пристерегли́ колись Ісуса?
      Чи запобігли б тим вони
      Шевченку кожному чи Стусу?
      Ось повна людством є земля.
      Воно будує власне право.
      Воно росте, а з ним – і я.
      Воно – карає. Я – караю.
      Якщо моєї думки слід
      порушує його закони,
      знаходять Бога – і привіт!
      Так роблять з Бога – забобони.
      Шевченко Бога був знайшов,
      коли у ньому сумнівався?
      а, може, Бог – це злість і жовч,
      в яких Тарас перестарався?
      Хто у Шевченкові бродив,
      коли поет любився з нами,
      коли повідав стільки див,
      перекотивши світ піснями?
      Ісус багато що сказав,
      але Його почули мало.
      Той, хто Його маленьким знав,
      у Біблії попав в опалу.
      Так само, вирісши, Тарас
      став на Голгофі над панами,
      щоб кожен з них казав в свій час:
      Його "повісили меж нами".

      21 жовтня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 61–62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    287. Древньокитайська притча на український лад
      Коли всевладний майстер-Бог
      створив в екстазі чоловіка,
      то той мав сплачувати борг
      лише добром, лише до віку.

      Так і було б. Але юнак
      зненацька занедужав дуже,
      занудьгував, та так, та так,
      що світ йому став осоружним.

      І тут замислився Господь,
      і дивлячись на хлопця муки,
      почав творити іншу плоть,
      піднявши вище неба руки.

      Він взяв сто променів палких,
      зірниці загадкову казку
      і тихий плескіт хвиль морських,
      і вітру трепетную ласку,

      далекий жур прекрасних зір,
      цнотливість місячного сяйва,
      величність непокірних гір,
      принадність ночі, сонця барви

      і ґраціозність диких сарн,
      і запах першої троянди,
      ще й іскру блискавки, та з хмар
      невтримний дощ із діамантів,

      і гнучкість ви́ткої лози,
      і жар вогню, й солодкість меду,
      і свіжість ранньої роси... –
      краси довічної прикмети!

      Господь все воєдино склав –
      і виліпив богиню, Жінку,
      життя вдихнув і так сказав,
      той дар вручивши чоловіку:

      – Бери, що є, і не сумуй.
      Її змінити ти не пробуй.
      Блаженствуй з нею, рід заснуй.
      Добром плати свій борг до гробу!

      6 березня 1990 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 25"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. Наречена
      На вламаних гілках гойдалась наречена.
      Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
      Цим поцілунком злим її з дитинства вчено,
      але дівоча скна не розуміла зла.

      Та вже котився дзвін раптового вінчання,
      і неживих істот накли́кала луна.
      Бо триста зморних літ нечистого мовчання
      споку́тує ось-ось пречистая вона.

      Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
      його короткий дух сидів при діві злий
      і мацав полюси її земної вдачі,
      і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

      Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
      Але про це мені розповідали сни.
      Як угатив не грім, а бій поміж світами –
      і прокотився лик живого сатани.

      Земля стояла вщент погорблена, побита!
      Курилися дими з вітрами навпіл там.
      І той космічний пил заніс надію жити
      на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

      (…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
      Вигукує мене усе життя твоє.
      А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
      Бо день не настає. І ніч не настає.)!

      Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
      а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
      Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
      і поїть чортенят молочними грудьми.

      4 серпня 1999 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 56–57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. Місячна пісня
      Зорі в криниці холодні, як пальці.
      Крик веселить село.
      Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
      компреса би на чоло…

      Сюніч приповз поранений Фавн,
      м’якуш кришив на поріг совенятам,
      і знову нещасний пан Ян
      місячний стовп шукав обійняти.

      На довгих ліанах гойдався звук!
      недовго … воронячий кар
      вирвав у Яна скрипку із рук,
      крапнувши жирний бекар.

      І світ спростувався; і зорі недобрі,
      де мріявся спів;
      і місяць так вірно і рівно за обрій
      професор якийсь довів…

      Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
      Так вже призвівся світ,
      що поцейбічних істот свавілля
      нищить незвичний цвіт…

      Русалка ключем від нотного стану
      лоскоче не тих осіб…
      Скрипко, дай змогу панові Яну,
      бодай, заробити на хліб…

      27 лютого 1992 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 106"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. На пороге мирозданья…
      На пороге мирозданья,
      без тревоги, без страданья
      просто музыка звучала
      в пустоте.

      Бог молчал, а Разум мыслил.
      Он был чист и независтлив,
      прикасаясь к невозможной
      простоте…

      5 июня 2013 г., Киев

      ""Мозаика", стор. 42"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. Клён и берёза
      Вот клён с берёзой над рекой стоят:
      берёза низко ветви наклонила,
      а клён, как будто в чём-то виноват,
      стоит печально: молвить он не в силах.

      И лёгкий ветер листья их колышет:
      "Скажи, признайся…" – шепчет ей трава.
      Берёза тихих слов её не слышит,
      и клёну не слышны печальные слова.

      Вдруг страшный сильный ветер разразился,
      в одну большую кучу сгнал он тучи,
      а с туч на землю летний дождь просился,
      на клён с берёзой, что стоят на круче.

      А молния шальная беспощадно
      пронзила небо всё от края и до края,
      и грянул гром, гудя надсадно,
      и дождь пошёл, по зелени играя.

      Смотри, берёза, клёна больше нет:
      лежит несчастный молнией сражённый,
      и лист зелёный не дрожит в ответ –
      он высох весь, и клён весь обнажённый.

      Над ним берёза низко наклонилась
      и сбросила росу с измученных ветвей;
      она не верила: "Вдруг это снилось…
      Проснись же, милый, встань же поскорей…

      Люблю тебя…" – берёза пала,
      а через миг так тихо стало,
      лишь в горькой, серой пустоте
      "Люблю тебя…" – трава шептала…

      5 марта 1986 г. (автору 16,5 лет), Киев

      ""Мозаика", стор. 63"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. Любовь
      О, устреми мой разум
      и не прекословь.
      Взыщи всё разом,
      не срамя любовь…

      Ах, заживи те раны,
      по́лнящие боль…
      Пусть мы – тираны –
      пьём свою любовь.

      Опять мольба без сердца
      не вещает зла.
      Судьба младенца
      вас пережила.

      Живи всё дольше, дольше,
      дольше, но живи.
      И помни больше
      только о любви.

      9 октября 2013 г., Богданы́

      ""Мозаика", стор. 41"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. Гірський кришталь
      Гірський кришталь
      утворений зі сліз Богів.
      Святковий посуд
      зроблено з гірського кришталю.
      Добірне товариство їсть і п’є
      у свято з посуду,
      яке з гірського кришталю,
      що був утворений зі сліз Богів.

      Ось починає плакати один,
      надпивши Божих сліз.
      Ось інший банку кришталеву
      вниз зроняє.
      Ось ти встаєш з-за столу
      і говориш так:
      "Ви глумите у свято Божий скарб,
      надпивши Божих сліз!.."

      Один за о́дним
      гості посуд добивають,
      підводяться по черзі
      і говорять так:
      "Ми глумимо у свято Божий скарб,
      надпивши Божих сліз!.. –
      а як інакше?!.
      Якби Боги раділи – ми б не били!.."

      З’являються Боги,
      винищують добірне товариство.
      Знов розліта́ються по різні скелі
      й плачуть.
      А той гірський кришталь,
      утворений зі сліз таких,
      іде на посуд за́вжди
      й швидко б’ється.

      До чого притча ця?
      Не всім відомо, ма́буть,
      що люди і Боги
      святкують зовсім різне.

      3 грудня 1996 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 60–61"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. Третій Перґамент
      У глухому куті
      на колінах
      на солі
      перший день
      другий день
      ледве стоїш,
      сіль пропалює шкіру,
      проїдає мозо́лі,
      не молися так довго,
      знущання облиш.

      Мудро писана правда,
      але немовлята –
      вовченята нена́вчені
      хижі й сліпі,
      довго ссуть молоко,
      мов бояться не ссати, –
      і тремтять
      у кутку
      на колінах
      тупі.

      Поки світу не знаєш,
      то линеш до Бога,
      до ікони, яку за копійку купив.
      Спробуй сам, розмалюй
      підошва́ми дорогу,
      ту,
      якою Ісус на Голгофу ходив.

      21 серпня 1994 р., Богдани́

      " "Перґаменти", стор. 20"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. Я не умею уходить…
      Я не умею уходить
      и притворяться чьей-то тенью.
      Я так хочу тебя любить
      и предаваться вдохновенью.

      Мне свыше сказано летать,
      перемещать любовь повсюду,
      и обязательно мечтать,
      и для тебя таким я буду!

      ~ 2011 г.

      ""Мозаика", стор. 49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. Семь
      Распечатанный мозг несёт наказание.
      Первая ошибка – признание.
      Вторая – расположение.
      Третья – боль во всеуслышанье.
      Четвёртая – кровь сухая рыжая.
      Пятая – жара летняя.
      И шестая – нота предпоследняя.
      Вечно смешная ля.
      А си – просто гроб неси.

      15 июля 2004 г., Киев

      ""Мозаика", с. 38"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. Докладно про погоду
      Лавра всто́їть. Час розщепить стронцій.
      Ще один легенький землетрус,
      мінус тридцять, дощ – і довге сонце
      переважить з мінусів на плюс!

      Ще один буран у атмосферах
      пополоще наші кісточки,
      що не встигли в Лавру, де в печерах
      заточились вічні балачки.

      Десь електропоїзд зійде з рейок,
      чи автобус упаде в Дніпро,
      чи голодний страйк старих єврейок
      десь провалить станцію метро.

      Це ще буде тільки раз, останній –
      і мине диявольський гіпноз.
      Київ оживе. І диктор зрання
      помилковий виправить прогноз!

      Дням і душам, свіжим і погожим
      Бог відчинить сонця довгий шлюз.
      Вірю я: Він мріє серцем кожним
      переважить з мінусів на плюс!

      23 грудня 1994 р., Київ

      " "Перґаменти", стор. 152"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. Сосна
      Сосна по весні нацвілася так рясно,
      так зелено-ясно пустилася росту,
      що я був не втримався і передчасно
      ті свічі поніс до твойого погосту.

      Я їх наламав, і запахлася хвоя,
      і шлейфом гіркотним лилася за мною.
      Коли повертався, не знаючи хто я, –
      сосна вже стояла сім літ неживою.

      Північна Росія мене одурила,
      зманила тобою за пскову, за вепси.
      Сім років зі мною не так говорила
      білявка, в якої лиш очі та перса.

      Сніжинками впоране, мов ластовинням,
      там сонце вставало й розносило ве́сну
      і клало під себе… – й з-під себе я вийняв!
      ту вроду холодну й породу нечесну.

      Спливає, мов казка, сьогодні минуле.
      Стежина скуйовдилась посеред лісу.
      Я сам розцвіту, якщо сосни поснули.
      Хай вітер зламає й несе мене к бісу.

      26 грудня 1996 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 169"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. Bye-bye, my February
      Bye-bye, my February,
      двадцять дев’ятий день.
      Зими бездушної
      останній поцілунок.
      Спалю поліно розмальоване,
      зодягнене в фату,
      прикрашене стрічками
      паперовими.
      Мій ко́мин теплий
      слухає мене,
      він ще від пра́діда
      сповідує родину.
      "Bye-bye, my February," –
      дрижу й кажу йому
      і кочергою
      б’ю в лице поліно.
      Яскряться очі
      ідолки-зими,
      тріщить кістяк,
      обплутаний вогнями,..
      о, єретичко,
      злі твої пророцтва, злі!..
      я загубив той слід,
      що йшов од мене з осені.
      Мов кіт, засну,
      побачу сни спотворені.
      Прокинуся
      на ліжку березневому.
      Хай завтра, в перший день
      весни своєї високосної
      я в синє небо кину м’яч –
      "Good morning, March!"
      Дурна луна
      розкотиться низькими тембрами –
      "Good bye, my winter!
      Bye, my darling February!"

      29 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 139"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. Прононс 9
      Уроки географії були мої улюблені.
      З учителькою з Африки
      ми грали в географію.
      Підручники тоді були придумані,
      і ми на картах ворожили і на глобусах,
      у чорнім гримі і з пов’язками на стегнах
      зі стрілами
      довкола школи бігали.
      Автобусом
      за місто виїжджали у ліси,
      і Африку прохо́дили ми всі
      з учителькою з нашою з розважливою.
      Вона саджала нас під дубом золотим,
      виймала бубон, задавала ритм
      й співала блюзно африканський гімн;
      ми чули світ, ми бачили той світ,
      де не слова – а голоси птахі́в,
      де вже не дуб – а баобаб розцвів.

      "Ми звідти, діти. Діти, звідти ми,
      де чорний континент втягнув живіт.
      На карті океан за безліч літ
      розмив пів-Африки!
      Ми! Фа́нґи, па́нґве, пахуїни.
      Ми! Яунде. Ми! Бу́лу, бе́не, бе́ті –
      одна сім’я, що зветься гордо – Ба́нту!
      Збираєм злидні знов у білий лантух,
      ми знову бідні,
      ми у рабстві знов,
      у річці не вода – колоніальна кров.
      Під аґресивний час
      наш пересохлий стан
      благає від Богі́в зволоження саван!
      Зволоження саван!"

      І ми ховались од дощу під жовтий баобаб.
      Учитель-раб і поруч учень-раб.

      Вона ж була
      й скотаркою простою,
      ще й аґротехніком,
      перепряжним конем,
      і вовком сивогривим,
      і ковбоєм,
      залежно даних тем,
      цікава кожним днем.

      І відпрохатися ніколи не хотілось
      з її уроків, звідки час летів.
      Яко́сь гранулометрії навчились,
      привчились визначати склад ґрунтів...

      І вчились визначати склад душевний.
      "Породи кам’яні є також між людей," –
      казала вчителька
      і не псувала нервів,
      коли траплялось з класом щось не те.

      Ми дарували вчительці, мов квіти,
      у зошиті в клітинку – рози вітру,
      троянди вітру,
      хризантеми вітру
      довкола Києва збирали учні-діти.

      Невимушена гра, жива й негрішна.
      Але одного ранку запанувала тиша.
      Зайшов директор,
      просторікуватий і проімперський,
      й оголосив, що у нашої вчительки
      диплом – вахтерський,
      а не вчительський,
      а не географічний,
      і що вона створює в школі
      образ міфічний,
      бо хоче ввійти в історію
      з новим прочитанням,
      і що, взагалі,
      у нашому класі відсутнє вентилювання,
      і що вона
      схильна висмоктувати з пальця факти,
      а учні – дурні́ –
      відсмоктують
      і пишуть не ті реферати,
      і що з райвно вже давно
      прийшов відгук листовний,
      де сказано одно́,
      і досить змістовно:
      припровадити вчительку географії
      як представничку необуржуазної мафії
      зі школи геть!
      під загальне висвистування –
      і не пересолювати "впрєть!
      такім вот учітєльствованьєм!"

      І її звільнили за критерії оцінок.
      Вона не вміла нас оцінювати всіх.
      Ми грали з нею, ніби у пристінок,
      на ті оцінки під дитячий сміх.

      Скільки б інстанцій, підстанцій, нотацій
      на нас не насилали перевірок вирій,
      ми ходили до неї, мов на бальні танці, –
      наша школа продовжувалась на її квартирі.

      В учительки вдома жила тхори́ця,
      не в клітці, а так –
      вона бігала по тахті,
      спала, виключно, на шерстяній спідниці
      або в окремому ящичку для листів.

      Квартиру стеріг ротвейлер Ректор,
      і ми спочатку боялися пса.
      Від його гавкання
      можна було просто померти,
      хоч він ніколи нікого і не кусав.

      У тераріумі під лампою
      відпочивала ґюрза Улита,
      але вона теж нікого не могла пожали́ти.
      Перед тим, як її посадити у скляний куб,
      їй видалили ужальний зуб.

      Ми ходили до вчительки географії –
      і знали зоологію, історію, ботаніку.
      Приходили з кавою, пили каву,
      бо цікаво нам було з нею, було цікаво.

      І коли директор продовжував
      язиком бо́втати,
      судомисто сіпався
      і був схожий на робота, –
      ми клеїли по вулицях
      такі інструкції:

      "Директор школи номер вісім
      став старим, мішкуватим і лисим!
      І це не просто костюму мішкуватість,
      а його недбайливість і непрацездатність!
      Він розкидається кращими вчителями
      і проторгувався дітьми – нами!
      Прийдіть о дев’ятій нуль-нуль до школи –
      і зробіть йому в місце потрібне укола!!!"
      Укола!
      Укола!..

      Нас спіймали і вигнали з рідної школи.
      Нас відправили в рекрути
      до Анґоли.

      А вчителька пише листи:

      "Ти, мій любий хлопчику, ти
      пам’ятай, що трохи північніше від тебе
      Африка вбирає живіт під ребра.
      Глянь на карту:
      її і так розмило пів-океаном,
      і не варто
      завдавати їй зайвої рани.
      Адже і ми – фанґи, панґве, пахуїни!
      Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
      збираєм злидні, ламаєм спини
      під дубом осіннім,
      під баобабом смерті.
      Це аґресивний час.
      Кров не поліпшить стан.
      Благай від Бога не зволоження саван."

      І я ховаюся від куль під жовтий баобаб.
      Спасибі, вчителько, що й досі я не раб.

      10 листопада 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор 38–42"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. Гавкіт
      Вештався люд, і серед його слідів
      я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
      Ти стояла біля розкладу електропоїздів
      і хотіла їхати у північному напрямку.

      Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
      нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
      Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
      межував на щоці зі сльозою грайливою.

      Ти не вміла зустріти рукою мене,
      ти боялася зустріти мене рукою.
      Ти давала мені ковбаси – я не…
      я не міг її їсти зимою такою.

      Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
      я ще довго за потягом бігтиму в північ.
      Твої очі у шибці і зляканий хлип
      такі ж самі, як мій поневолений відчай.

      12 травня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 145"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. Прононс 7
      Ох, злісний час.
      Для нас
      життя є певна місткість
      відрадних фактів і дошкульних гнид,
      які віднадить запотиличник мільярдний.
      І самовбивця – адекватний плід
      цього пустого віку.
      Чоловік
      не владний
      над своїм звучанням,
      бодай він орнітолог, віршописець
      чи в осавули хрещений анґлієць.
      Одного разу в протягах доріг,
      де біль голінний здрібнює бажання,
      насилу багрячи суспільне серце, –
      він пада з ніг,
      і пуповина рветься
      між ним і Розумом.
      В очах шалених тих
      я бачу тільки смерть.
      Я не відкрию твердь,
      повідану Богами,
      я – людина.
      Уродженець жінок з нокаутів мужчин.
      Я йду ногами.
      Серце – середни́на.
      І весь мій стан від аварійності причин
      є вихолощення мого таланту.
      Ох, злісний час, де зорі з діаманту,
      а склеп шатровий із живих дерев!
      Безсмертний канібал, який помер,
      щоб світ і смерть тримати в домінанті...
      Тобі, хто нас прирік на муки в раю,
      я поклоняюся – і завмираю...

      25 травня 1994 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 30"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. У парниках огірки великі вироста́ють…
      У парниках огірки великі вироста́ють,
      і в’ються довго,
      аж до зими…

      А люди в хатах нидіють, страждають,
      розсольники п’ють
      в огорожах пітьми…

      21 серпня 1994 р., Богдани́



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. Я потерял один стих…
      Я потерял один стих.
      Ну да ладно.
      Может, его кто-то найдёт.
      Стих задышит для него ладаном,
      и чьё-то горе пройдёт…

      29 марта 2004 г., Киев

      ""Мозаика", стор. 52"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. Прононс 8
      Пляшковий спосіб знайомства.

      Досить виставлення півлітри самограю,
      одного в’яленого нанайського в’юна
      і односельця – діда Миколая,
      заслуженого українського шерстяника.

      Гопля! Гопля! Язиком Золя.

      Ось чарка за чарчиною несеться.
      Ось аксіоми ставляться під сумнів.
      Ось дід кричить, що пляшечка пустенька,
      а баба – і беззуба, і безумна.

      Де вичерпання нас наповні спирту?

      У керогазі – керосин. У грубі – дрова.
      У хаті – тінь тіні у чорній карсетині.
      Це шугається вістка, стара вістка по хатині
      про те, від чого померла дідова корова.

      А вилошником її, щоб молока не перевернула!

      На столі – перехрестя страв і сфер,
      а у діда вибухнула слів маса:
      "Зрости на Збручі – і не бачити печер,
      в яких шаблі лежать, сточивши ляси?!"

      Відважуймось на безвідносні відсилання...

      Його тендітний розум має хист,
      але суцвіття літ давно зачахлі.
      Це наче надійшов пляшковий лист
      з древньої Нубії чи сучасної саклі.

      А хто кому набрати досвіду звелів?

      Я пишу точнісіньку копію життя
      між адре́сами дідового віроломства,
      пливу напам’ять, мов у бутлі перґамент, я.
      Я відроджую пляшковий спосіб знайомства.

      8, 11 червня 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. Відповідь
      Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
      Я приберу в кімнаті і піду.
      Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
      а я люблю того, кого знайду.

      Людину ту, яка мене спіткає,
      мій щирий слух і відповідь чекає.

      28 вересня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 47"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. Дождь
      Спасение в тебе, мой вечный дождь.
      Моя беда, война, и боль, и ложь.
      Зачем ты гложешь сердца упокой?
      А вместо сна горишь одной звездой…

      Моя печаль, моя безумная тоска,
      как сам себя за волосы таскал –
      искал тебя, мой зной, тебя в тебе в моей судьбе!
      Но ты – всего лишь дождь.

      13 сентября 2013 г., Богданы́

      ""Мозаика", стор. 39"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. Едельвейс
      Є висока гора Химера,
      на піку якої крах,
      в ній, мов прірви, – печери,
      де змії
      мріють
      у черепах,
      де плекають надії
      і вирощують перли,
      облизуючи кістки
      альпіністів,
      святих,
      померлих
      і віків…

      Там живою стовпить нова ера
      і білий монастир,
      падали, мов з неба, дерева –
      на подолян у пустир,
      і калічились люди
      та ікону просили
      та не насилати гнів…
      Едельвейс розцвітав на могилах
      найсміливі́ших синів.

      Що, як і я прикинуся птахом
      і полечу на шпиль,
      стану сухим і білим монахом,
      попихачем хвиль,
      побачу, як мудро кричать
      Мономахи,
      безбожники
      і коти,
      коли спадкоємиця трону Жахів
      відрубує їм хвости?..

      Це ніч,
      лиш вона нас карати вміє,
      відрубуючи мрії.
      Це ми уночі
      так химерно кричим
      і просимо помочі, –
      тільки зачім?
      Зачім,
      як хотіли подовжити рейс
      туди, де цвіте едельвейс?
      І потім гору граніту
      возити з собою по світу?
      Коли ось він поруч –
      старий гобелен
      на місці
      справляє
      моле́бень…

      13 квітня 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 43–44"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. Вдруг детство опрометчиво сбежало…
      Вдруг детство опрометчиво сбежало.
      На мраморную кость упало одеяло.
      И Бог, коснувшись Вашего чела,
      не больно улетел, яко пчела.

      Изысканность времён – есть чудо, что дано.
      В них сам поэт и композитор – лишь зерно.

      30 сентября 2013 г., Богданы́

      ""Мозаика", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. Це все. Зупинено усі дощі…
      Це все. Зупинено усі дощі.
      Правда у тім, що ти нікуди не підеш,
      і я не піду.
      Ми ховалися довго тут од зливи,
      казали любові – ні,
      і хаос занехаяли.
      Бо більше нас, ніж усіх на світі…

      14 квітня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 105"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. Співана поезія
      Я кукурікнув!
      Де - ци - бе - ло!
      Тіроль пернатий розшматав!
      Шалений півень на Говерлу
      вночі ногою свійсько став.

      Червоний гребінь – сонце килем
      над шпилем ґі́мново зроста.
      Скотився з гір гуцульський килим
      в ілюмінації хвоста.

      З-під крил, які ґіґантський міксер,
      летіло пір’я золоте.
      Йшов день, як той… прем’єр-міністр
      людей порадувать іде!

      20 жовтня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 82"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. Вуж
      Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
      звиваючись, незлякано пливе
      по рясту стислому і павутинням скутому
      забутому паю́ покинутих земель,
      викручуючи кола на піску,
      мов по́значки для кубел черепах,
      занурюючись у нори для мишей,
      малює танці страху у степах.
      Два ока жовтих гостряться в норі,
      мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
      переплітає в шкірочки́ старі
      слов’янську книгу гуннових новел.
      Він перетягує нові клітини й мертві,
      він синтезує земноводну мудрість,
      щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
      і світ зустрів пристойно цих дітей.
      Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
      з якою збочував у снах хвилястий вуж,
      за кожну ніч давала по алмазу,
      блукаючи в поезії щоразу.
      Під вечір вуж був схожий на артиста,
      який тримає залу три години.
      Я бачу, як червона жаба гине,
      як їсть лелека той червоний подив.
      Коли мільйони жаб листи писали,
      хамелеон з меланхолійним оком
      зачитував по радіо цитати
      шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
      Мій вуж – зразок і виняток природи,
      він сам є витоком найбільшої уяви.
      У нього ввечері росте крило яскраве,
      і він повторює досягнення Ікара.
      Гнучким є існування невдоволених.
      Суха земля, але кмітлива фауна.
      До витоків мистецтва вуж пливе.
      Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
      тому що в ньому інструмент живе –
      показувати шлях і різні форми неповто́рені
      природно так, ефектно, безсвідомо,
      назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

      24 серпня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 23–24"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. Пустіть мене у вільну торгівлю…
      Пустіть мене у вільну торгівлю!
      Реалізуйте мене за вільними цінами!
      Хай повільно.
      Хай довільно.
      Я стомився стискати рядки між колінами,
      як непорозуміння між поколіннями.
      Задовольніть моє динамо.
      Дами, читайте мій плаґіат
      з ваших фантастичних орґазмів.
      Ці канти сота́є смугастий пірат,
      підступно схоплений
      за крок до жіночої вітальні.
      А ви спіймайте його на гарячому –
      не те що щоденники його побачите,
      а сядете з ним на один корабель,
      звільнений у битві за вічність…
      і серед стихійного лиха,
      й ув’язненості довкілля
      наша мореплавна каравела
      набиратиме вузли
      і в апоґеї спалахне
      волелюбства вольтами!
      Так ви здоволите, дами,
      моє динамо!
      а чоловіки,
      придбавши себе за вільними цінами,
      екзотично вгамують своє піратство
      вами…
      Невже це не фактичні переваги
      вільного ринку поезії?!
      Хай повільно.
      Хай довільно.
      Але такої ночі запамороченої
      мене виштовхують з каплиці
      ваші непорозуміння.

      28 жовтня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 20–21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    314. О мой любимый день…
      О мой любимый день,
      искрящийся мираж,
      что даже спорить лень –
      он больше мой иль Ваш.

      В укромном уголке,
      от суеты вдали,
      я, как вода в реке,
      как стебель от земли.

      О мой любимый день,
      дарующий покой.
      Зарвавшейся звезде
      был послан день такой.

      Пусть отойду от Вас,
      на шаг, и на версту.
      Или умру сейчас,
      иль вознесу звезду.

      Спасает всех Господь,
      однажды… и в конце.
      Отягощает – плоть
      всем злом в одном лице.

      Но просится душа,
      и этот день поёт.
      Не смейте ей мешать,
      поймите вы её!

      27 августа 2000 г., Богданы́

      ""Мозаика", стор. 37"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. Гм…
      Гм…
      Гомер помер.
      Але гм…

      24 листопада 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 71"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. Блеф
      Цей рух між елементами буття –
      злиденний покер аж до самогубства –
      повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
      блеф задля гри в життя без каяття!

      П’яніє ґеніальність у нужді –
      зливається з божественним началом –
      їй коряться піґмеї і вожді –
      а музика мовчала і звучала!

      І розмір був: марш тріумфальних труп –
      і голос був: дух тихих туб і труб –
      і вітер знявся цвітом над землею –
      з обличчя, що нагадує лілею!

      Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
      а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

      23 листопада 2006 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 39"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. Забвение
      Совсем уж старая зима
      уходит молча на покой.
      И черно-белые дома
      плывут, как корабли домой.

      Одним движением воды
      следы любви смывает дождь.
      Лишь дрожь оттаявшей звезды
      мешает мне пуститься в ночь.

      О многом письма говорят.
      Касаясь их, теряешь слог.
      Когда сжигаешь всё подряд,
      судьбу читаешь между строк.

      Не сокруши мои мечты
      последним росчерком пера.
      Придёт пора – и вспомнишь ты,
      кого́ давно любить пора!

      Не всё потеряно для нас,
      не превратится боль в гранит.
      Когда забуду этот час,
      пускай Господь тебя хранит!

      15 декабря 1999 г., Киев


      ""Мозаика", стор. 36"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. Атестат
      Ви вийшли вже в останнє із-за парти,
      а далі – світ, який ще спробуй – взнай.
      Знайти свою стежину кожен вартий,
      і кожен з вас відбудеться нехай!

      Ми ж, що могли, що наші душі мали,
      які знання наверстані були –
      щодня по крихті вам передавали,
      щоб ви росли, міцніли й розцвіли.

      Щоб решту років, світ складний, широкий
      ані бентежив, ні лякав, ні злив,
      прига́дуйте оті найперші кроки,
      коли вас вчитель азбуці навчив.

      Ви йшли малі, тримаючись за ручки,
      а далі – самостійно з класу в клас,
      і всюди вихователь влучно й гнучко
      мав направляти вірним шля́хом вас.

      Він вас учив любити і радіти,
      виконуючи сотні побажань!
      І ось тепер ви вже дорослі діти,
      цей атестат – ваш перший урожай.

      Ідіть в дорогу, вирушайте в люди!
      Своїх батьків колосся золоте!
      І буде хліб та ще й до хліба буде!
      Й не забувайте: все святе – просте.

      Де б не були – цінуйте Україну!
      Вона є мати, школа і сім’я.
      Ваш атестат – плекати Батьківщину
      і пам’ятати вчительське ім’я!

      18 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 268–269"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. На тих бульварах, де зима й сніги…
      На тих бульварах, де зима й сніги
      давно розсілись по глибоких лавах,
      де в темних ліхтарях нічні боги́
      використовують вогонь у власних справах,
      де зустріч неможлива ані з ким,
      окрім єдиної супутниці – розлуки,
      на тих бульварах я шукаю дім,
      якого номер – Ваші теплі руки.
      Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
      на ковзанах думок своїх гуляю.
      Що я вчиню? який наступний хід?
      невже впаду – і більш не покохаю?..

      6 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 136"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. Я с ветром полечу…
      Я с ветром полечу –
      так легче будет мне.
      Оброки уплачу –
      лишь стану громом первым.
      Глаза закрою сном –
      когда посыплюсь градом.
      А там воскресну вновь –
      побитым виноградом…

      30 апреля 1989 г., Киев

      ""Мозаика", стор. 31"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    321. Іго-го!
      Іго-го! Іго-го!
      "Злізьте з коника мого!" –
      просить Ігор Гришу,
      Галю та Оришу.

      "Ми сміливі козачки!" –
      аж стрибають кісточки́
      в коника і в Гриші,
      в Галі і в Ориші.

      Іго-го! Іго-го!
      "Не зламайте Ви його!"

      ~ 2006 р.

      "«У колисці мрій», с. 197"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. Їжачок
      Ми пішли гуляти в ліс –
      їжачок до нас приліз,
      нас помітив і замовк,
      заховався у клубок.

      ~ 2006 р.

      ""Добірка віршів для дітей""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    323. Адамові. Посмертно
      Тебе породили в Бедламі,
      ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
      Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
      своє і твоє волосся рвуть,
      свої і твої кістки заламують,
      і сльози купують, і сміх продають
      у Бедламі.

      Тебе смиряли уколами і рубахами –
      для них: ти бішений;
      тобі гормони давали жіночі,
      щоб ти не збочив,
      а ти просто дружив з каліками і бідолахами
      і зі мною, коли я був помішаний.
      Ми катались, катались на ламі
      у Бедламі.

      Ти один, хто не вірив,
      що світ цей увесь є Бедлам.
      Ти залазив на ґрати,
      на люстри, на стелю, на небо.
      Ти хотів возвести́ божевільню –
      у звільнений храм;
      Богом звільнений храм
      нам, скаженим, був треба від тебе.

      В ніч, коли ти прочах,
      твоє ліжко ми винесли в хол,
      і у кожного був на очах –
      жах довічно лишаться в Бедламі,
      у димах дімедролових
      підбадьорив усіх мюзик-хол,
      де пара́ліч юродивих
      танцювальними звавсь номерами.

      Було вити весільно нам,
      радісно вити було.
      У смугастих піжамах
      метелики хворі літали.
      Не на світло,
      а в похорон світу цього́,
      Де ми Бидлом Бедламовим стали.

      Стали…
      І стояли.
      І не знали, куди тебе закопати.
      Потім тіло ховали від медперсоналу,
      і стали щодня по туалетах тебе
      ховати-ховати,
      і щоночі у холі тебе виставляли,
      поки ти не зник,
      поки тебе не вкрали
      ті, із медперсоналу.

      Співаймо ж, блаженну свою панахиду
      за́вжди у Бедламі!
      тільки у Бедламі!
      Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
      через тягучих дев’ять місяців
      народжувати гниду
      при Адамі.

      1 червня 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 28–29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. Ти – поте́ря…
      Ти – поте́ря.
      Ти – тетеря.
      Ти не тямиш.
      Прешся в двері.
      Набридаєш вічно
      зично і мімічно.
      Лізеш, наче крокодил,
      на маленький мій поді́л.

      13 квітня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 266"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    325. Когда прилетят снегири…
      Когда прилетят снегири,
      гроздь алой рябины сорви.
      Попробуй разлуку на вкус.
      Как горько!.. Но я не вернусь.

      Не сладко обиду любить,
      достаточно взять и забыть.
      Попробуй разлуку на вкус.
      Не сладко… – холодная грусть.

      Я буду стоять у двери,
      когда прилетят снегири…

      ~ 2005 г.

      "Мозаика", с. 35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    326. Коли сніг мерехтів…
      Коли сніг мерехтів
      з золотих обідків ліхтарів,
      коли місяць, мов пані,
      в тумані приховував на́спані зморшки,
      й хтось тремтів од морозу
      чи, може, в жароті горів, –
      я присів біля когось на лаву
      погрітися трошки.

      Цей озноб – не зима,
      а, напевне, самотність сама.
      Ніздрі, ніби димар,
      випускають цей пар безсловесно глибокий.
      Я не мовлю до тебе,
      бо очі – блакитний лиман,
      по якому бурхливе благання
      давно розпливлось на всі боки.

      Я з твоєї кишені
      дістану малесеньку книжечку сліз –
      прогорта́ю, назад покладу,
      не вкраду, а лише зачитаю
      ті місця, де закладинки,
      де перевернуто зміст,
      ніби ми вже знайомі
      та так, що я гори звертаю…

      Ніч спиталася в мене –
      о ко́трій годині піду?
      Вітер холоду хутко нагнав
      з берегів молодих льодовитих.
      І в дрижанні твоєму я чув:
      не пройти повз останню біду,
      бо за нею – успіння
      чи райдуги вуст оповитих.

      Я цілую тебе відсьогодні
      у стужу таку,
      що льоди не вціліють,
      а люди не вийдуть, не вгледять.
      Тільки Бог пропливе
      поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
      а за Ним – у воскреслім танку
      наші зорі кохання окреслять…

      … блискавично самотність закреслять –
      і скресне імла,
      і збиратимуть подив
      засніжені зорі зі сходу.
      Ледве місто прокинеться тут,
      ледь одкриються вулиці зла,
      непомітна весна
      нашу лаву оберне на човен –
      і пустить на воду.

      9–10 листопада 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 150–151"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. Вознесенье
      Вознесенье!
      Как далёк закат весенний.
      Но чем ближе буду с вами –
      исказится за словами
      Вознесенье.
      Вознесение!

      Вознесенье!
      Звёздный вздох над летней сенью!
      Но чем ниже буду с вами –
      вознесясь, падёт словами
      Вознесенье.
      Вознесение!

      27 августа 2000 г., Богданы́

      "Мозаика", с. 32"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. Тихо-незаметно ночь уходит вдаль…
      Тихо-незаметно
      ночь уходит вдаль.
      За весною – лето.
      И опять февраль.

      Мой любимый месяц.
      Снег и снова дождь.
      Голубое сердце.
      Голубая дрожь…

      ~ 2005 г.

      "Мозаика", с. 33"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. Істина
      …однак померли твої арханґели,
      безсмертя їх спіткала істина.
      Душа твоя, не ними забрана,
      життям твоїм була освистана.

      Ти кисень жер в уявних про́сторах,
      в печерах власного добробуту,
      де відходили чорні чоботи,
      відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

      По простирадлах закривавлених
      убивця на потвору лізтиме..
      … та не відродяться арханґели
      благословити вбивство істинне.

      9 липня 2008 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 22"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. На повсякчас
      Ти врятуй нас, Господи!
      Розклади́ на ро́зклади!
      О, Ісусе Христосе Божий!
      Стережи нас миті кожної!
      Зарахуй нам кожну хвилину!
      Подаруй нам кожну годину!
      Кожен день
      хай додасть пісень!
      Хай кожного місяця
      сонцем щастя виситься!
      Кожен рік!
      Цілий вік!
      Слава Тобі, Господи,
      за священні ро́зклади!
      За духовний наш багаж –
      хвала Тобі, Боже наш!
      Хвала як Отцю і Сину
      з нас за ціле й за частину!
      За життя й за землю пухом
      хвала скрізь Святому Духу!
      Слава хай воскресне
      анґелам небесним
      невідомим, звісним
      і нині, і прісно!
      І на ві́ки вічні
      слава всім незвичним!

      3 вересня 2004 р., Богдани

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    331. Шостий Перґамент
      Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
      од Кого Земля не віддільна.

      Я лину у ветхі часи,
      коли не було заповітів.

      Поки не знали Тебе, Господи,
      жертви приносили Їм.

      І жертви, жорстокі так само,
      чому Ти приймаєш од нас?

      Мене закида́ли камінням у середині віків,
      а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

      Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
      Ви не віддільні завжди.

      А ми, мазохісти Ваші,
      любимо біль великий.

      Беру всі епіґрафи з Біблії,
      наводжу траґедій цитати.

      Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
      Невже Ви старші од Господа?

      Не лишиться жертв на Землі,
      аби Господинею Вашою бути Їй.

      Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
      він до дівчаток байдужий.

      5 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 33–34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    332. Золотко моє заснуло в люлі…
      Золотко моє заснуло в люлі,
      яблучко затиснуло в руці,
      долі спочиває шлем з каструлі,
      скрізь пасуться коники-стільці.

      Бовкає годинник – і зозуля
      на́ніч вилітає із гнізда
      і рахує в запиналах люлі
      іграшки, розкидані по снах.

      24 грудня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 160"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    333. Уж как любви ни жаль…
      Уж как любви ни жаль,
      но я не всемогущ.
      Пора уйти в февраль,
      под своды снежных туч.

      Пора метель поймать,
      всё отпустить долой,
      Но на щеке опять
      замёрзший поцелуй…
      (оставленный тобой…)

      27 июля 1997 г.


      ""Мозаика", с. 34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    334. Аморальний вчинок
      І було світло в усьому домі,
      на всіх поверхах світло сяяло.
      І курив неформал ментолове зілля
      під буквальною назвою "DORAL",
      у своєму томливому закутку
      з підвіконням,
      з шибка́ми, продертими в ніч,
      й орнаментами настінними,
      кожного дня постійними.

      Грала музика в ма́зі,
      конкретно сучасна музика,
      з вібраціями –
      голосовими –
      з перкусіями,
      і фантазії подавали голові
      уроки проституції;
      літали дівки голобокі,
      з’являлися монстри тисячоокі;
      акти статеві
      в новій соціальній формації
      захоплювали хлопця
      сяйвом
      анімаційної прострації...
      Він дзвенів,
      немов телефон,
      і приймав стресовними руками
      пітне тіло як еталон.

      І вибило світло в одному під’їзді,
      по всім стояку,
      у великім будинку,
      по цілому місту.
      Вибило!
      Вибило музику,
      вибило анімацію,
      проституцію вибило і конфіґурацію...
      стін, підвіконня, запиленого кактусу,
      і тіла тремтливого
      від приголосу до анусу.
      Лишалася, що?
      Не-ві-до-мість.
      Підкралася, хто?
      Не-при-то-мність.

      І став неформал – формально нормальним,
      а ґіґантський анклав –
      з-за межі́ стратосфер –
      нічим не визначальним.
      І сигаретна жарина!
      набула якостей комети, –
      як єдине світило!
      падала з висоти планети,
      через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
      розтинала астральним кінцем
      космічну діафраґму...

      А вас сповістили про вчинок неформала,
      коли мама за нього в міліції
      гроші виймала?

      20 жовтня 1994 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 47–49"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    335. Имя
      Я – украинский поэт,
      спешаще пишущий по-французски.
      Думающий иногда, как эстет,
      а иногда, как … русский,
      слыша иногда Божье имя,
      подозревая себя во многом,
      созреваю в колыбели с немыми,
      глухо не с моими от Бога.
      А на ожерелье лет
      висит странный амулет
      из костей предков,
      зуборедкий скелет
      и метка.
      На ней имя – Поэт.

      29 марта 2004 г., Киев

      ""Мозаика", с. 27"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    336. Перед великим завмирає час…
      Перед великим завмирає час,
      де кожна мить – скупенька панахида…

      А, може, я, забігши перед вас,
      відзначу до годинника огиду?

      Перед любов’ю завмирає час,
      наповсякчас і ще на повсякчас.

      19 вересня 1993 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    337. Дев’ятий Перґамент
      І що́ розм’якшить серце кожне?
      Що при Мериві було – не згадає ніхто?
      А залякані – ми.

      Я один, хто осмілився
      перед гнівом Твоїм.
      Бо дорогий Ти мені,
      аби мовчати перед Тобою.

      Вийду з отари я,
      з-під руки Твоєї –
      перед очі Твої високі
      і молитимуся за всіх,
      і проситиму за кожного.

      Не можеш ненавидіти Ти,
      бо любов є Бог.
      Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
      і місце відпочинку – рай?
      Бо в пеклі я.

      Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
      Не одним би був – так іншим.
      Адже залежу я від доріг моїх.
      Але вийшов один я,
      і не за себе, Господи.

      Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
      Бо пекло – на одного мене менше.
      Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
      Бо Ти – на одного мене багатший.
      І прошу я, Господи, – не за себе.

      Я, хто скорений завжди
      непорушною присягою Твоєю, –
      молитимуся тільки,
      щоб виходили з отари Твоєї
      перед очі Твої, Господи!

      Назбирається їх –
      і скажеш тоді?

      30 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 48–49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    338. Тебе
      Подражая себе,
      нет любви от любви.
      Потакая судьбе,
      непрестанно живи!
      Изыщи свой покой
      на огрызке Луны
      и уже никакой
      упокой наши сны.

      Возникая во мне,
      нет любви без любви.
      Если даже на дне,
      всё равно не зови!
      Твой осколок теперь –
      тёплый айсберг внутри.
      Не пытайся, не верь,
      сам себе отвори.

      13 января 2003 г., Киев

      ""Мозаика", с. 25"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    339. Спи і сопи… (Моя ідилія)
      Спи і сопи.
      Це та ідилія моя,
      коли снага у сні твоєму
      має сенс.
      Бо ти є син мій.
      Мій дорослий син,
      чий сон охороняю я
      казками
      про спокій ми́ровий,
      про всю любов до тебе.
      Сопи спокійно.
      Вся любов до тебе.

      2 липня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 188"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    340. Восьмий Перґамент
      Чи мудре слово те?
      Чи не мудре слово те?
      А я́к сказано воно,
      коли мудрість у хаті давно?
      А прине́сене слово те.

      Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
      Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
      Куди покласти спати сон твій,
      щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
      Дома я.

      Що́ значать новини твої,
      смерть довкола?
      Що́ значать вісті суєтні,
      весілля земне?
      Чи не тут мудрість моя?

      А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
      Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
      І мудрість нашу не говори.
      Ось вона ним любується.
      Бо й любо йому.

      30 серпня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    341. Сопілка
      Гей, ти моя сопілонько!
      Я не вмію грати.
      Вже й кричала на мене серед ночі мати.

      Гей, ти моя сопілонько!
      вирізана з клена,
      ще не почорніла, ще майже зелена!

      Гей, ти моя сопілонько,
      на горищі сухо –
      дмись, свищись до ранку – нікого не слухай!

      Грати я не вмію – все одно навчуся!
      Будуть танцювати тато і матуся.
      Все село, вся область, місто і держава!
      Грай, моя сопілонько!
      Нас чекає слава.

      16, 22 жовтня 1995 р., Київ

      "«Тобі, золотко моє…»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    342. Гама
      Ми звернулися до мами,
      щоб і нас навчила гами,
      щоб співали ми усі –
      до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

      Наша мама – найгарніша.
      Наша мама – наймаміша.
      Навіть ноти знає всі –
      до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

      Що не робить, де не ходить –
      всюди пісеньку заводить:
      до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!
      До - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

      22 липня 2001 р., Богдани́

      "«У колисці мрій», с. 198"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    343. Амнезія
      Ані згадаю,
      ані пригадаю.
      тримаю голову чужу в руках,
      думок жадаю!
      Тримаю голову чужу в руках,
      відповідаю:
      "Ані згадаю…
      Ані пригадаю…"

      Я під землею міста,
      я в метро.
      Ця голова порожня,
      як відро,
      закинуте у темряву колодязя,
      де у воді минулого мутанти водяться,
      примари родяться
      у пам’яті минулого,
      забулого.

      Ані згадаю…
      Ані пригадаю…
      Ще глибше головою падаю,
      спадаю –
      б’ючись контужено
      об гострі стінки пам’яті
      напружено,
      гранітні стінки пам’яті,
      відчужено!
      Я пропадаю!
      Пропадаю!

      …Ось дно.
      Усе одно –
      холодне дно колодязя.
      Своїм відром
      з калюжі воду взяв.
      А не згадаю
      і не пригадаю,
      щоб плакалось колись,
      як тут без сліз ридаю!
      Бо пропадаю!
      Пропадаю!

      3 листопада 2005 р., Богдани

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 233"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    344. Чупа-Чупс
      – А чому Оленчин пупс
      завжди смокче чупа-чупс?
      Он, наприклад, у Наташі
      Барбі їсть супи і каші.

      Відізвалася Оленка:
      – Це тому, що він маленький.
      Ще немає в нього зубок,
      а у каші повно бубок.

      Заперечила Наташа:
      – Пупсикам корисна каша.
      Він не робить жодних кроків,
      а йому ж уже п’ять років!
      Ще ж до ясел ми ходили,
      як його тобі купили.

      І заплакала Оленка:
      – Ні! Для мене – він маленький!

      18 серпня 2003 р., Богдани́

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 264"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    345. Чуба́нь
      Наш Чуба́нь такий чубатий!
      Ну, такий уже чубатий!!
      Ну, такий-такий чубатий!!!
      Що, бувало, буде спати –
      а в цей час з його кімнати
      від кімнати до кімнати,
      від кімнати до кімнати,
      через двері просто з хати
      виповзає чуб гуляти –
      і подвір’я підмітати!

      Ви не вірите, малята?
      То хіба не ваша хата?

      18 серпня 2003 р., Богдани

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 268"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    346. Горобина
      За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
      під зливою, під снігом без упину.
      Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
      на сто голодних бунтів горобиних.

      Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
      потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
      Життя, як горобина, з каскадами подій
      схиляється поволі до любові.

      Як чоловік міський я дивний у снігу́,
      зимою темною, без стежки, без підтримки,
      я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
      щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

      У них я солод чую, від них не горенить,
      це смак прадавній, звідки є людина.
      Побачив я – як стомлено стоїть,
      мов щира мати, віща горобина.

      16 вересня 1994 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 7"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    347. Щокою червінною рань притулилась до шибки…
      Щокою червінною рань притулилась до шибки,
      зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
      в здивованім оці підстрибують радісні рибки
      і точать білок молодої моєї зими.

      Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
      сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
      мов сік, що з бурульок по крапці на шибці стікає,
      мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

      Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
      рівниною серце в нудній анемії лягло.
      Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
      Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

      Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
      Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
      хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
      …це я припадаю щокою на око святе.

      29 грудня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 132"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    348. Реквієм
      Там є все.
      Але ти – прочахла.
      Же попала у протяг смерті.
      Павутиння стеряло жертву.
      Вперта ти – так казали книги.
      Їхню правду вогонь злистає,
      прочитає, але не скаже…

      Там на тебе не вижде око:
      сонцем зирить,
      звідтіль – потоки
      чи патьоки
      чи просто сльози,
      (скоро вже темнота на світі?)
      сльози світла – то ж антисльози.
      Спів спалив і мене, супостата,
      там-тарам: ми завжди співаєм,
      там-тарам ми завжди…

      Ти казала колись, же змовкнеш,
      же любили тебе нізащо.
      Бог не дав мені вміння слухать,
      так украв необхідність бачить!
      Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
      В яму котяться наші звуки,
      наші руки спізнали землю,
      наші руки цілують тричі,
      наші руки землі допали –
      закопали: і ти – не тутешня,
      мертва блискавка у домовині,
      у диму…
      проростеш сосною – і згориш.
      Тут нема нічого…

      Душе мій! Тебе мозок злапав!
      Там є все.
      Але ти прочахла.
      Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
      Під ногами земля зів’яла.
      Моя згадко, тремтиш на свічках
      і в очах на сльозах дотліваєш.
      До - тлі - ва - єш…

      І я возлюбив
      чорні вікна,
      запнуте дзеркало,
      всі годинники зупинив –
      щоб не дзенькали.
      Тільки серце у двері – стук!
      Анічого не маю тут!
      Анічого немає там…

      ?.. там-тарам ..?

      19 червня – 27 липня 1990 р.,
      Богдани́, Київ

      ""Переді мною...", стор. 102–103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    349. Ремінець
      Загубився ремінець –
      і знайшовся на кінець.

      – Що ж і зараз без кінця
      ходиш ти без ремінця?

      Швидше, Ромцю, одягни,
      з тебе ж падають штани!

      Може, в тебе їх немає?
      – Ні, я зараз пошукаю.

      І шукає кілька днів
      з ремінцем – а без штанів.

      2 серпня 2001 р., Богдани́

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 266"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    350. Мозаика
      Сидит во кресле,
      будто в туче дождь,
      кожа
      с переполненными водою пóрами;
      ощущаю,
      как она обтягивает спину
      рассеянного моего натурщика.

      Живот его обособленно дышит,
      ровно подымаясь вверх;
      то наружу тужится дух,
      всё выше и выше.

      Отвлечённое сердце стоит на столе
      либо иногда ходит
      вокруг порожней сулеи
      и цокает.

      Ноги на стуле
      отдельно.

      Включённый светильник –
      голова,
      подвешенная и тёмная.

      Одна рука ползёт по подоконнику,
      желая ухватиться за свет ;
      иная же – левая –
      отсутствующая, неумелая
      ампутированная на полу стынет.

      Было сексуальное влечение,
      да и то отбыло
      (куда?)
      в ноль ноль-ноль
      с тридцатого пути…

      Меня разбросанность такая
      интересует как художника.

      Ранее я был простым любителем
      разбитой натуры,
      но убедившись, что эта халтура,
      помимо меня, есть мнимой,
      я начал складывать из цветного стекла
      тебя,
      мой любимый.

      Ты соберись в мозаиках моих,
      и за стеною красок будь за мною.
      Это я – твоя интуиция.
      Голая.

      Ведь как отобразить тебя
      так,
      чтоб узнавался человек?

      11 января 1994 г., Киев

      ""Мозаика", стор. 12–13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    351. Мозаїка
      Сидить у кріслі,
      мов у хмарі дощ,
      шкіра
      з переповненими водою по́рами;
      відчуваю,
      як вона обтягує спину
      розсіяного мого натурщика.

      Живіт його відособлено дихає,
      рівно здіймаючись угору;
      то назовні пнеться дух
      усе вище й вище.

      Відокремлене серце стоїть на столі,
      або інколи ходить
      навколо порожньої сулії
      і цокоче.

      Ноги на стільці
      окремо.

      Увімкнутий світильник –
      голова,
      підвішена і темна.

      Одна рука повзе по підвіконню,
      бажаючи вхопитися за світ;
      а інша – ліва
      відсутня, неуміла
      ампутована долі холоне.

      Був сексуальний потяг,
      та й той від’їхав
      (куди?)
      о нуль нуль-нуль
      з тридцятої колії...

      Розкиданість така
      мене цікавить як художника.

      Раніше я був простим любителем
      розбитої натури,
      але ж упевнившись, що це мене,
      дратує, –
      я почав складати з кольорового скла
      тебе,
      мій любий.

      Зберися у мозаїках моїх;
      і за стіною фарб і будь за мною.
      Це я – твоя інтуїція.
      Гола.

      Адже як
      відобразити тебе
      так,
      щоб упізналася людина?

      11 січня 1994 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 24–26"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    352. К◦
      Сиґналом до збройного повстання
      було вирішено оголосити сніг.
      Дубам от-от цвісти…
      Останнім
      гукав до себе невідомий Кінґ.
      Літала мошкара, кусалася.
      Було важко падати стовпам.
      Малі беззубі огризалися.
      Ніяк не виходила зима.

      Сиґналом до збройного повстання
      було вирішено оголосити дощ.
      Зимі от-от цвісти…
      Останнім
      гукав до себе всім відомий Борщ.
      Літала завірюха мухами,
      білими, як день, як білизна.
      Лящало у великих поза вухами.
      Ніяк не виходила Вітчизна.

      13 травня 1989 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    353. Хобі
      Моя кімната – це Китай.
      Китайські цигарки смердючі, жах!
      Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
      Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
      І все з мойого рота.

      Коли покину я палити,
      мабуть, спалю свою кімнату.
      І цілі етноси моїх захоплень
      відчужаться від рідної домівки,
      складуть своє добро у вузлики і підуть
      за довгу димову китайську стінку.

      Але, коли і ти мене покинеш,
      я матиму захоплення нове.
      Пляшки збиратиму і питиму горілку.
      Зберу клінічну публіку в руїнах,
      благеньких алкоголіків, недужих,
      скажімо, суто на цироз печінки.
      Влаштую їм концерти вередливі
      з наочними поличчями твоїми.
      І розпростертий на портретах жінки
      здихатиму, мов кінь після погоні.

      Якщо щось краще не уметикую, –
      я прокляну тебе,
      назвавши
      першим хобі.

      22–23 вересня 1993 р., Київ

      " "Переді мною...", стор. 105–106"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    354. В оплаканих межах
      Зупинилися дні.
      Ночей не суть.
      У двері балкону вітри не дмуть.
      Мир замуровано ще за війни
      в цинкових межах твоєї труни.

      А не вийде струни
      із твоїх стрілянин,
      що завме́рили море в полеглі льони,
      що покаяли сутінь до самих хат
      і прибрали того, хто не був винуват.

      Так прибрав я тебе
      у одежі лляні,
      у долоні черстві клав чички́ вогняні,
      щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
      там зустрів ти того, хто не був винуват.

      В териконах піску,
      на завалах кісток
      ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
      Єреміє, не плач: – угорі на хресті
      ми напишемо так – що то люди прості.

      Крові смак пригадала і ця земля.
      На таке не поллє води Ілля…

      15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 106–107"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    355. Мораль
      Вислуховую мораль.
      Коло вуст, які ліворуч,
      вихиляється вуаль
      і витає докір поруч.

      Винуватець у мені
      біля грубки кочегарить.
      Ще поси́джу на вогні,
      доки твій мороз не вдарить.

      Ти влаштовуєш теракт
      так підступно, так гостинно –
      цокають до серця в такт
      білих перлів намистини.

      Чую, як тривожно це
      голоси твої стинає.
      І плювки в моє лице
      лиш вуаль перепинає.

      Що мені старовина!
      Дотик з антикваріатом!
      Ти – одна! Ти – викопна!
      Поруч з окаянним братом.

      Висих твій ґотичний шарм
      по коробочках з-під гриму.
      Під вуаллю – злий жандарм
      корчить дівку нескориму.

      Тільки вийду в коридор
      но́ву маску натягнути,
      ти зіллєш у мій кагор
      наготовану отруту!

      А вчиню зворотний хід –
      обшукаю й арештую, –
      сипоне твій гострий лід
      і на смерть розрешетує!

      Що лишається? Мораль.
      Вищі докори сумління
      зайві там, де ти, на жаль, –
      переходиш до гризіння.

      3–4 січня 1998 р., Київ

      "Перґаменти", стор. 53–54"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    356. Серце
      Правда,
      що серце в неволю прагне.
      Правда.
      Тільки
      у серця є деякі пільги,
      оскільки,
      воно – як вино,
      одурманює все одно
      і веде
      на власні святки і поми́нки,
      без зупинки.

      Дійсно,
      серце нічого не робить навмисне.
      Дійсно.
      Просто,
      безліч думок п’ють його кров без тосту.
      Просто.
      Так,
      був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
      Факт!
      Отже,
      схоже, що серце нічого не може.
      Боже!

      10 грудня 1994 р., Київ


      "Перґаменти", стор. 37–38"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    357. Моцарт…
      Моцарт.
      Серенада тоді замовчаного серця,
      коли по венах варикоз нещастя
      пнеться.
      Щастя прозора сутінь
      виявляється…

      2–3 травня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 14"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    358. Є ти, єдиний плоттю…
      Є ти, єдиний плоттю,
      собою ж – роздвоєний.
      Тобі здавалося,
      то й не довершив.
      Караючи самоє своє,
      мов дерева викорінював.
      А як дух тікав од тебе,
      то наздоганяв його інший.

      Яструбом був,
      то матері́ синів своїх тобою величали.
      Се́стри за мужа тебе обирали
      і черне́чим покривалися.

      Я ж не коситиму твого
      і не ховатимуся у твоєму.

      І де б тільки трава наросла
      вище дерев твоїх?
      Де персти мої о неї порізалися?
      А знайду я таки,
      аби посміявся ти наді мною
      і роздвоєно душу свою
      потро́їв.
      Бо сила у мене,
      а любові покли́калося,
      і вона то – не до свого́..

      За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
      (побачмо ж кров на перстах її),
      пострічався брат з нею
      і каже:
      – Біблію вичитуєш…
      – А правди не говориш…
      Виміряла тоді вона йому відстань
      долонею на чолі його
      і поклала руку на камінь.
      Заговорив той.
      А брат онімів.

      Не псуй і ти
      і п’ятірнею своєю і п’ятою…

      10 червня 1993 р., Одеса

      ""Переді мною…", стор. 77–78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    359. Прононс 12
      Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
      З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
      Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
      чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

      То, може мрія, розпросторивши яку,
      ти перетруджуєш свої думки думками
      і ніч пливеш у зорянім танку́,
      і чудо щупаєш ранковими руками?

      Так сяє далеч несподівана твоя,
      де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
      Змогла вродити сяй засіяна рілля,
      згадавши безкорівне безтовар’я!

      Ти переселишся в хатину хуторську,
      ти, декадент, "якого правди сила..."
      зламала віру в правильність міську
      і діалект московський підкосила.

      Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
      а з часом купиш чизель-культиватор –
      і будуть джунґлі злакові цвісти
      між хуторів привітних і багатих!

      А місто, не гостинне і густе,
      з проставленими галочками фабрик,
      лейкозами задме сталепрокатний цех...
      і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

      Утікши від властей, замівши власний двір,
      читаєш книжечки йвано-франківські,
      ідеш долиною, доки сягає зір,
      обвітрюючись небом українським.

      Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
      і проліски на зрошених плішинках,
      відкопуєш міста, живеш серед могил,
      поміж жінок бажаючих, в обжинках...

      Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
      летить яструбеня циклографічне.
      Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
      людська душа, що прагне волі вічно.

      1 березня 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 57–58"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    360. Героям Крут
      На кривавому полі,
      на горбочку край Крут
      вітруганища голі
      забігають в редут,
      мертвим холодом стрілять,
      світ шугають на сме́рть,
      мов надіються й вірять
      відстоя́ти цю твердь!

      Під скривавленим полем,
      під горбочком край Крут
      разом з подихом кволим
      ледь ворушиться ґрунт.
      То закопано – юність,
      не добито – стрільця,
      більшовицька безумність
      і початок кінця!

      Сунуть ніч московити,
      мов червону труну.
      Українці, мов квіти,
      впали в яму одну!
      І далеко за Київ
      розкотився стодзвін
      як божественний вияв
      українських сторін!

      Світ єднали ті Крути,
      ті звитяжні серця.
      Краще – вбитим, ніж бути
      як в отарі вівця!
      Бо найкраще багатство –
      наша пісня й земля.
      І попáдало братство,
      там, де ти – там і я!

      У червоного за́вжди
      є червоним багнет.
      Після бою без правди
      не мовчить кулемет,
      він диктує терором,
      він прицілено б’є –
      за загарбанням скорим –
      в рідне слово твоє!

      Стань і ти – боротьбою
      на горбочку край Крут!
      Той, хто мріяв тобою,
      дуже глибоко тут!
      Всі вони – українці,
      всі вони – молоді,
      всі давали по пиці
      цій червоній орді!

      Знов останні клярнети
      репресованих душ
      ці вітри́, мов поети,
      в рай підносять чимдуж!
      І народ твій горою
      стане з Крут до небес!
      Вічна слава героям
      й хрест – щоб кожен воскрес!

      7 лютого 2001 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 11–12"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    361. Колискова
      Випити кави
      й не спати, не спати.
      Плюнути голосно вниз.
      Якби ж мені снилися
      тільки Карпати
      чи рими нових реприз.

      Яка ти була…
      яка ти, яка ти!
      З котами, неначе з дітьми.
      Не сміла признання мої
      лякати
      на хвилях нової пітьми.

      Портрети твої
      я давно каламучу
      на сюрі спітнілих шибок.
      О, тільки тепер
      за тобою я скучив,
      гамуючи крик чи зойк.

      Схватила б ти зараз
      мене за руку
      і повела, повела…
      А знаєш,
      що перша моя злука
      такою гидкою була:

      Якою ціною,
      ціною якою
      від неї мені відкупитись?
      Рукою якою,
      якою рукою
      від неї мені відхреститись?

      Це смішно, як сміх,
      і сніжно, як сніг!
      Не вмію я мрії
      ронити до ніг…

      Портрети твої
      я давно каламучу
      на сюрі спітнілих шибок.
      О, тільки тепер
      за тобою я скучив!
      А інше було, мов змовк.

      13–14 лютого 1992 р., Київ

      " "Перґаменти", стор. 99–100"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    362. Ілюмінацій грайво переморгується…
      Ілюмінацій грайво переморгується,
      тролейбуси скотилися у яр,
      і далі – ні на колесо.
      Депо.
      Наліво – супермісто.
      Направо – юність і дитинство.
      Угору – сон.
      Униз – кошмар.
      Не має значення куди,
      іди.

      Якщо ти музики захочеш,
      послухай, як комахи дзеленчать...
      або як струм на дроті тонко морзе пише.
      А звикнеш –
      буде тиша,
      ти-ша.

      А он людина рання йде,
      яка навчити віршів може...
      Те. Ша.
      Потисне руку серед поля,
      потя́гне до найближчої тополі,
      ото душа!
      Ото Тарас Шевченко.

      Якщо ти пригадаєш Катерину,
      зустрінь Оксану –
      і малюй картину.
      Або прокинься рано-рано,
      біжи у луг, знайди калину –
      й малюй Оксану,
      теж картину.

      Але у лузі ти зустрів корову
      німецької породи,
      чорно-білу.
      Вона картину з’їла.
      А Катерина подоїла,
      обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
      якщо ти пригадаєш Катерину...

      Ось це село, де день.
      Де мальви і жоржини.
      Де до обіду не працює магазин.
      Де тракторець на всіх один.

      Годі йти.
      Лишайся.
      Ось тобі хата, двір.
      Колодязь.
      Молода і красива.
      Ковбаса, сир.
      Безсуєтність сива.

      Ні?
      Вертайся в депо...
      Ні.
      Ну, то мовчи мені,
      бо як дам!
      То буде мало місця!

      Ось тобі цяця.
      Ось мамина циця.
      Грайся й смокчи.
      І мовчи!

      Ти безголосий ідеш.
      Не маєш значення куди...
      ну, йди.
      Але далі інша країна.
      Не Україна.
      Польща, Німеччина.
      Сполучені Штати.

      А тут твої батько і мати.
      Тобі наплювати?
      Тут твоя ти-ша
      і Те, Ша.
      Тобі наплювати?
      Тут Бабин Яр,
      а там Освенцім!
      Там за таку роботу
      не платять пенсій!
      Там інша мова,
      і кольорова корова, –
      а не та їхня,
      яка для нас но́ва,
      не чорно-біла,
      яка для них застаріла!
      Там тебе поховають як еміґранта...

      Ні.
      Ти йдеш не за кордон.
      Ти ходиш по собі.
      І не по сьогоднішній Україні,
      ще жовто-синій,
      а по вчорашній,
      по ковбасі домашній,
      по сирниках і по фарбованих яйцях.
      Прийшла пора міняться?
      Осучаснюваться!

      Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
      Ні те, що буде, ні те, що було.
      Ні.

      Ти типовий українець.
      якому все рівно...

      Я розумію,
      бо це я.
      Розумію...
      Просто інакше не вмію,
      не хочу,
      не буду,
      не треба.
      Так.

      Радієш уже тому, що маєш.
      А більше не вмієш, не хочеш,
      не будеш, не знаєш.

      Мабуть, потрібна ще одна окупація.
      Ні.
      Ну то сходи за кордон, –
      там все одно
      ненаперепереморгується ілюмінація.

      15 травня 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 6–9"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    363. На обличчя накладаєш…
      На обличчя накладаєш
      грим старий
      і навіки покидаєш
      хутір мій.

      Чи тебе чи цілувати
      чи клясти́,
      чи себе опанувати
      й провести?..

      Сядьмо з білої карети
      в чорну знов.
      День обожнює секрети,
      ніч – любов.

      Чи тебе чи цілувати
      чи прокля́сти,
      чи себе опанувати
      чи пропасти?..

      Сядьмо з чорної карети
      в білу знов.
      Ніч обожнює секрети,
      день – любов.

      Біля дзеркала розколото
      стоїш.
      Забираєш кожне золото,
      облиш.

      8 грудня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 133"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    364. Ієроґліф
      О, ієроґліфе злий!
      Беззастережний оракуле!
      Краще вже, Дракуло, згний!
      Згинь – пропади, каракуле!

      Зміна – за зміною форм!
      Псевдо- чи архіновація?
      Суперечсуперінформ!
      Повна новин інформація!

      Джунґлі влаштують демарш!
      Вийдуть мільйони мауґлі!
      Раж перекрутять на фарш
      шаржі в ґазетах Анґлії!

      А об’єктив – не такий!
      Бо ієроґліф зламано
      через плеткі чутки,
      скинуті в пресу найману!

      Шпальтами жовтих видань
      кожен клозет заповнено!
      Кількість поточних питань
      примхами шефів зумовлено!

      Шеф – інтуїції брат!
      Батько нічного часопису!
      Кожній сенсації сват
      після кошторису й опису!

      Неперевершений блеф!
      "Зовсім нове́ про Конфуція"!
      Нафантазовував шеф
      мозком ще легшим, ніж унція!

      Швидше допише вже він
      сам ієроґліфа дикого
      й перекладе навздогін
      незрозуміло столикого!

      Що той Конфуцій йому!?
      Утилізована грамота,
      схожа на ґрати й тюрму
      в мертвих клітинках мамонта!..

      Ви не наводьте мені
      факти зумисне спаплюжені.
      А напишіть на стіні,
      чим ваші очі збуджені?

      Обов’язково вмістіть
      правду всю в знаку єдиному!
      Витягніть, витрусіть сіть,
      більше не ставте – загинемо!..

      Скоро хворіє старе,
      інформаційно залежане.
      Сенс ієроґліфа вмре,
      фотопорогом обмежений.

      Та за поріг брехні
      злий ієроґліф не вискочить.
      Краще згниє на нім
      ще сто разів, ще й тисячу!

      3 серпня 2003 р., Богдани́


      ""Перґаменти", стор. 18–19"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    365. У духовному спостереженні
      Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
      Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
      Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
      і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

      ~ 2005 р.

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 12"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    366. Боже, любовь храни…
      Боже, любовь храни,
      ведь от неё все беды.
      Но обо мне – ни-ни,
      нет и не нужно сле́ду.

      Русский ли немец я,
      в жёнах искавший счастья,
      из золотого дня
      павший трефóвой мастью!?

      Солнцем твоим не быть,
      смелым рукопожатьем
      я завещаю – жить
      всем разлюбившим братьям!

      18 октября 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 252"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    367. П’ятий Перґамент
      Співайте, сини!
      Ваші батьки – орфеї!

      Співайте, сини!
      Бог дозволяє вам!

      Співайте, сини!
      І жінок научайте!

      Співайте, сини!
      Місто чекає від вас!

      Співайте, сини!
      Повернулись євреї!

      Співайте, сини!
      Я нічого за це вам не дам!

      Співайте, сини!
      І навіки прощайте!

      Співайте, сини!
      Фарисеї послухають вас!

      Мовчали вони.
      Грали арфи, цимбали та цитри.

      22 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 27"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    368. Як ікона вповні стане
      Три лікті полотна
      грубого сірого
      принесла стара й убога,
      подає і відає і:
      …до Бога зверталася
      дев’яносто з гаком літ,
      де й взявся – Бог, привернув до мене
      долю,
      а я ж на неї робила, як руки тремтять.
      Пощо ж вона нагнала мене вітром?
      І землею напнула?
      Що ж я се
      три лікті полотна
      грубого сірого
      принесла стара й убога?
      Заки начати мені наново ткати
      на той світ?
      так хоч загорни мене в їх,
      аби земля не лякала.

      І мовив їй той, хто брав од неї:
      …мені понад сим не хмари водити
      і не отари вести,
      мені свого полотна вдосталь,
      аби руки од землі витирати,
      а сим я Бога окутаю.

      21–22 серпня 1993 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 104–105"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    369. Урбанавт
      І навіть не поцікавилась.
      Є коло у парку імені Ґолікава,
      по якому щовечора чиркає відчай,
      його камуфлює незвичний
      для цих місць
      ароматно блакитний дим
      "Rothmans".
      Поруч посольство Сполучених Штатів.
      Але відчай – мій.
      І він не рветься у чужі обійми.
      Навпроти посольства Сполучених Штатів –
      лікувальні заклади
      інституту кісткових захворювань,
      але мій відчай не скаржиться
      на хитку опорну систему.
      Він сідає на зелену лаву,
      щойно пофарбовану,
      і констатує весну,
      яка дивно прилипла до демісезону.

      У відчаю голос красивий.
      От-от надірветься.
      Улюблена пісня у відчаю – "Ніч",
      про сосни, які стоять до ранку…
      Ти навіть не поцікавилась,
      чому я у відчаї.
      Але я люблю цю пісню співати,
      стоячи на східцях
      дванадцятиповерхових прольотів!

      Там я росту по-справжньому.
      Там простір, якого більше ні́де знайти.
      Там ніхто, ніхто не ходить.
      І я можу вільно кататися на поручнях.
      Спускатися перилами
      до необхідної відмітки.
      І ходити пішки щоразу вгору.

      28 березня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 94"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    370. Поспіх удаваний твій
      Збав ходу, і я поруч піду,
      обережно ступаючи кроки,
      біля тебе, півночі, півроку,
      півжиття без знаття проведу.

      Ти розгледь, це моя напівсмерть,
      щоб отак про одне лиш благати –
      зачекати мене, пригадати,
      ледь почути, відчути ледь-ледь.

      Як давно я тобі все одно,
      ще давнішою є ця наївність,
      ще старішою є ця невинність
      і любов, за якою я йшов.

      У траві, де мій біль – деревій
      білі кетяги ллє за тобою,
      я стою після смерті з косою,
      сміх! і поспіх удаваний твій.

      Поспішай, і мене залишай
      у місцині прегарній, претихій;
      що ж, якщо це єдиний наш вихід,
      не зважай на любов – зневажай!

      28 квітня 1996 р., Пуща-Водиця

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 143"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    371. Храм
      Хвилями котиться,
      множиться й божиться
      щастя народу мого!
      і невідомо, якого свого
      я відчуваю щастя!
      Лину вітрами-просторами
      за долинами, го́рами!
      У ліс залітаю,
      на пречервону горобину сідаю
      і співаю без горя
      від щастя!
      Дійдіть до мене у сумі своєму!
      У розлуці, пилюці, спонуці.
      Скажіть мені, рідні мої Українці,
      я́к хочете щастя?
      Я дам вам причастя
      з горобинової брості,
      щоб не ломило кості,
      щоб робота йшла з душі
      у правші і лівші,
      щоб на пісню виходив труд
      з одовсіх оруд!
      А буде гірко – залатайте дірку!
      Не губіться ніколи!
      Не ходіть по колу!
      Біжіть прямо й прямо
      до святого Храму!

      29 березня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 199"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    372. Господня молитва – Людині
      Людино, Пасхо Золота!
      Яйце, невиїдене Змієм!
      Твій Бог забрів у болота,
      що живляться з Твоїх помиїв!

      Твій Бог з драглистого багна
      простягує останні руки,
      а Ти на крилах з полотна
      ширяєш швидше світла й звуку!

      Твій Бог давно на видноті́,
      зійшов з Небес, ствердів, як камінь.
      То тонеш ти у висоті,
      а я пильную тлінну гавань!

      То гинеш Ти во жертву зла,
      розіп’ята поміж Галактик,
      Ти – Богу смерть розпочала,
      а Бог – живий, бо не фанатик.

      15 квітня 1999 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 10"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    373. Робінзонада
      На безлюддя сільських ландшафтів
      визвірився собака на це́пу,
      це доказ моєї бездарності,
      прорив свійських кілометрів,
      це тиранія великого міста,
      множена на нулі сповитух-пупорізок,
      що жодну мою думку не приймуть
      до складу мовних колізій,
      це ізоляція.
      І от захоплені працею руки
      мозолять скупі обжинки,
      масолять обжиті ділянки
      з ранку до ночі,
      з ночі до ранку,
      і тільки бусли-еквілібристи
      високо міряють стра́ху вольти,
      вони вольтметри електродро́тів
      і жертви короткого замкн…
      Хто́ на безлюддя сільських ландшафтів
      визволить пса з це́пу,
      щоб дичавів
      і вчився жерти
      жертви короткої смерті?
      У кого не праця – ізоляція?
      Хто у стані плачевних полотен
      відбувається?
      Кому усі діаґнози брешуть поліартрит,
      коли він знає, що вирощує розу вітрів,
      а грози злітаються
      і крапають гроші?
      Хто ці дощі занотовує у товстий зошит?
      Хто Робінзон Крузо не я
      і доказ моєї бездарності?

      29 листопада, 1 грудня 1992 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 5"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    374. Как много боль предáть…
      Как много боль предáть!
      Но окрестясь любовью
      в отпетом воздухе
      опешившей души,
      в какой восторг вуздать..,
      какой пролиться кровью?..
      дабы не я, а ты
      достиг моих вершин!

      Что понял ты?
      Три этажа полёта.
      Пять лет слезы!
      И много-много нот.
      Грешны мы?.. – а, святы́!
      Уже вредна́ работа,
      и правда – злости сыпь –
      меня к тебе зовёт!

      Когда рисунок дня
      по-ангельски закончен,
      я подпишусь тобой
      под этим лоскутком.
      Но раз уж скорбен я,
      и боль вонзилась в очи, –
      её разящий рой
      не сбить простым платком!

      Сестра моя в гробý,
      её чудесно знаешь.
      Ей захотелось в март
      лет пять тому назад.
      Никак не разгребу,
      зачем меня листаешь?
      Раз девять красных карт
      о сердце говорят!

      7 июля 2000 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 253"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    375. Ми по першому снігу…
      Ми по першому снігу
      протопчемо стежечку в рай,
      через парки міські,
      між поснулих дерев до окраїн,
      по полях неживих,
      крізь ясний порцеляновий гай –
      зупиняючись там,
      де ознаки майбутнього раю.

      Там малюємо ми,
      так знаходимо музику й вірш.
      Не біда, що за нами не йдуть,
      бо й нікого, крім нас, не пропустять.
      Тих, хто просить художника:
      "Ну, щось душевненьке вріж!",
      залишають наза́вжди
      дрижати в своєму нехлю́йстві.

      Ми отримали право,
      хоч ми й дуже грішні нехай,
      перейти синій ліс,
      що зроста́ється з небом синішим,
      й увіслати полотнами нашими
      стежечку в рай
      і довкілля його –
      щоб ставало для інших виднішим…

      На межі голубій
      між лісами і небом – весна.
      Там дідусь волохатий
      виходив з казкової хати,
      брав і кидав у пекло святого ножа,
      аж до дна –
      і казав: "Я вам зняв.
      Без гріхів далі легш мандрувати…"

      11 листопада 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 9–10"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    376. Минута смерти…
      Минута смерти… Наступила –
      и миг короткий жизненной длины
      не равен более ни той, ни этой силе,
      что может быть лишь толикой вины.

      Я – в самом деле – знаю, кто такая –
      твоя с кинжалом слитая рука,
      о, мой герой, грусть неземного мая,
      испепелённый жизнью на века!

      Чернее зла врата жемчужной ночи,
      но я, изненавидящий любовь,
      сейчас взмахну собой, и только мощи
      ты будешь целовать из нови в новь!

      Грущу, что след не видим мой покá что.
      Грущу, что раньше времени живу!
      Ты глуп, но жизнь – не только жажда.
      Ты скуп, но миру о тебе совру.

      18 октября 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 255"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    377. А міст, взагалі, не існує у світі…
      А міст, взагалі, не існує у світі, –
      їх просто малюють, а потім будують.
      Є тло, на якому дерева у цвіті.
      Є тло, за яким ці дерева зимують.

      І фон всюди білий, і всюди спокійний,
      сніги в позолоті, мов зуби у роті…
      як Сонце в будинку засне на хвилинку,
      відразу відтіниться місто в роботі.

      Відтіниться місто в роботі, – в пейзажі,
      в олії, пастелі, гуаші, у сажі.
      Ти чорною сажею намалювала
      будинок, де Сонце моє спочивало.

      Я знов із Ним вийду на вулиці міста,
      я плачу від щастя, що сажі не бачу,
      я можу розсипати ясне намисто,
      вхопивши за шию Його необачно.

      Я можу Його цілувати при людях.
      Якщо намалюєш це сажею, мила, –
      це буде вночі, і неправдою буде.
      Я так поцілую, щоб ти зрозуміла.

      І вийду по тлу до високого буку,
      а далі за нього лиш Сонце заходить,
      візьми мою руку, тягни мою руку –
      за буком не Сонце, а Місяць холодить…

      А міст – не буває, зовсім не існує,
      їх просто будують, а потім – руїни.
      Якщо я тебе ще хоч раз намалюю,
      то Сонцем лише і велику картину.

      5 червня 1994 року, Київ


      ""Перґаменти", стор. 109"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    378. Відстань
      Відстань.
      Кілометрів триста.
      Шлях суботній,
      аж в останніх числах
      літа
      з вересневим листям…
      Так самотньо..
      Так це серце стисла
      відстань –
      між листо́м і листом –
      з текстом
      непростого змісту,..
      з жестом
      від антре́-артиста…

      Відстань,
      ні брудна, ні чиста,
      бо зворотня –
      істинно плямиста…
      … Пристань –
      у минуле виступ,
      у безодню
      тьмяно-променисту…
      Звісно, –
      я до тебе свисну,
      блисну
      здалеку намистом…
      Міцно –
      серцем стисну відстань!

      19 серпня 2006 р., Богдани́

      ""Переді мною…", стор. 114"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    379. Зламаю плани…
      Зламаю плани!
      Більше незалежна!
      А думка, що?
      Закрийте книжку зараз…

      А тим, хто залишається, – скажу…

      В останні дні, які ламають грудень,
      і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
      я все одно Життя любити буду,
      якщо це тіло, а не купа гною!

      Я полечу з цілунками крізь вічність,
      до тих галактик, що вплотились щойно,
      і мовою думок з’явлю колишність,
      і стверджу правду часу недостойну.

      Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
      людей, у голові яких збагатство!
      Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
      бо чресла світлості тримають наше братство.

      Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
      Хитаймося на кладці й на дорозі!
      Живімо й думаймо про справедливий нарис,
      повіданий в неодноріднім Бозі.

      15 грудня 2007 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 248"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    380. Яма
      Серце поступово відхиляється від норми,
      а з ним – і бажання.
      Розгойдують Землю кліматичні шторми:
      і в жилах – дрижання.

      Це страшно, бо люди з’їжджають з розуму,
      а "вумні" механізми
      дорогою влади зчиняють розголос
      про всякі "-ізми"!

      Що ти зробиш тепер, паранормальна людино,
      чоловічожіноча структуро!
      Ти й не винна і нібито винна,
      половинно чи вповні й здуру!

      Цікаво, які ти ями копатимеш
      дітям – своїм – роботам?
      Якими цифрами називатимеш
      їхні пики зі свинцевим хоботом?

      І чи потрібна буде тобі ялинка
      з новорічними іграшка́ми?,
      якщо кожна твоя хвилинка
      йде до вічної сміттєвої ями?!

      23 січня 2010 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 153"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    381. Різдво
      У хлів увійшов – і осліп:
      яскриться пшениці сніп!

      Коло корівки телятко сповито!
      Золота молотого в ясла налито!

      З морозу – в таке тепло!
      Любов – це тривке джерело!

      10 листопада 2005 р., Богдани

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 242"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    382. Я не из тех, кто должен Вам, мой друг…
      Я не из тех, кто должен Вам, мой друг!
      Кто изыскал нужду в моих хоромах,
      пусть коротает бедный наш досуг –
      он взаперти доступен для немногих!

      Куда уж сердцу праздновать года?!
      Смешно сказать: покой не за горами…
      Одна любовь притворствует тогда,
      как мы теперь в ночной кибитке с Вами.

      Опомнюсь, мнимый друг, и невзлюблю
      твоих глазищ невзрачных буераки.
      Запомнюсь, мимодруг, и всё спалю!
      И пусть горят бессовестные маки!

      Мы во степи, на отмели ветров,
      тайги не сыщем – только слóмим ноги.
      А ведь за солнцем, в осени боров,
      малютка-сын улёгся на пороге!

      Я не рожу! Но выучен в любви
      случающимся схваткам эйфории
      по тем, мой друг, кого собой зови
      от имени безропотной Марии.

      20 мая 1998 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 256"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    383. Єрусалим
      Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
      Святині й руїни Твої, Боже, дай.
      Дай з трьох джерел випити віри
      іудеїв, християн і мусульман.
      Поспитаюся в себе тоді я:
      коли я тут жив?

      Як міг Володимир Великий,
      як міг Ясне Сонечко він,
      язичницький Київ хрестити,
      не бачивши Єрусалим?

      Швидше б християнство йшло
      у душі стрибогових русів,
      якби кожне місто жило
      не в злому – в Святому Дусі.

      ~ 1995 р.


      ""Перґаменти", стор. 6"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    384. Отсечены все злые языки…
      Отсечены все злые языки,
      и мир в душе высок и прочен,
      как небеса прочны и высоки.
      Исход молитв – силён и точен.

      Совсем иная цель пути к тебе,
      в пещерный храм с истёртым Богом,
      с личинкой равнодушия в мольбе
      и с ощущением беды перед порогом.

      Весь мир – не здесь, он жив едва-едва,
      и прошлый ветер рыщет подземельем.
      Но ты – во мне в тени крестов – жива
      и возвращаешься болезненным похмельем.

      Я слышу еле влажные персты́
      на лбу, на животе и на предплечьях.
      Я вижу, как по капле плачешь ты
      от этих встреч, как будто от увечий.

      Но, боль моя, признай: грешны не мы ль?
      Но радости исток не здесь ли?
      Печальна новь, как несказанна быль
      о нашей первой некрещённой песне.

      Владычица моя, когда уйду –
      не трогай приземлённой свежей пыли.
      Она – лишь хрупкий потолок в аду,
      где мы полюбим так же, как любили.

      Отсечены все злые языки,
      и мир в душе высок и прочен,
      как небеса прочны и высоки.
      Исход молитв – силён и точен.

      21 октября 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 254"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    385. Воскресши у музі
      Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
      Сни-сніги во зимі.
      Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

      Десь у висях божественних поміж астральних світил
      місяць-мім, сонце-мім
      ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

      На арені Сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
      сію звізди дзвінкі.
      Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

      За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
      Діти ветхих віків
      засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

      7 січня 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 132"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    386. Коричнева зима
      Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
      так ніби був найкращим двірником, –
      відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
      злизав льоди відмерзлим язиком.
      Мо’ завтра в лісі вискочать опеньки,
      й розкажуть їжаки останні сни,
      як грудень розлюбив зиму стареньку
      й атлантикою дихав до весни?
      Він вивів на коричневу дорогу
      у рік новий здивованих людей,
      які вперед ішли далеко й довго,
      але морозу не знайшли ніде́.
      І навіть січень, заступивши стиха,
      нікого не побив і не посік.
      Мабуть, ми стільки натерпілись лиха,
      що вже настав найлегший теплий рік?

      19 грудня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 70"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    387. Альпініст
      Оскільки зима – це пора грітися,
      вживати запаси раніше здобутого –
      дозвольте мені біля вас розговітися
      і вдати з себе всім тілом прикутого?

      Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
      кладете в найкращі свої подушки.
      Але все одно – ви мене не знаєте –
      а може, я той, хто збирає вершки?

      Я – альпініст, я долаю вершини
      й падаю часто до ніг жінок.
      Бувають то гори зо́ три аршини,
      то зо́ три гори – один тільки крок.

      Я чесно зізнався – тому й лишуся.
      Хай скресне мороз, і розправиться море,
      хай світ закишить у квітневому дусі –
      ми рушимо з вами в Альпійські гори.

      Але якщо ви боятися схочете,
      то зможете знизу дивитися – ввись.
      Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
      самим лише поглядом – тільки дивись!

      Бо ваше тепло дорівнює щастю!
      Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
      Це знак завести́ альпіністську династію, –
      оскільки зима і пора грітися…

      26 грудня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 177"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    388. Літурґія
      Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
      у невмирущу предковість і юність.
      Мене тут дух прапращура уздрів,
      щоб я відчув свою близьку майбутність.
      Він колихав верхів’я і видав
      з найвищої сосни старого лісу,
      як з кожним днем слабішала хода
      і як кружляла, боячись завіси:
      аби не в темну ніч, аби не назавжди.
      Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
      Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
      на Божий суд свою нестримну старість.

      Беріть її, Боги! У Ваших небесах
      вона майне вогнем і, може, не загине.
      А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
      уже сплелось гніздечко голубине.

      28 лютого 1989 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 34–35"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    389. Країна Я
      А замість яблук, груш, черешень, вишень
      і плодів більш вишуканіших і гарних
      у цій країні, яка така авторитетна і авторитарна,
      кожне дерево плодоносить кожен день і тиждень
      виключно літерами "Я".

      "Я" – великими і ще більшими.
      "Я" – товстими і ще товстішими.
      "Я" – твердими і ще твердішими.
      "Я" – червивими і ще червивішими.
      Виключно літерами "Я".

      Досить стати під деревом
      і сказати: "Я можу!" –
      як плоди одразу ж збільшуються
      і ростуть безповоротно.
      Досить стати під деревом
      і сказати: "Я хочу!" –
      як плоди одразу ж падають
      прямісінько до вашого рота.
      Виключно літерами "Я".

      Важливо у цій країні не перебрати.
      Визначити одне дерево і врожай збирати
      виключно літерами "Я".

      Так ви знайде́те,
      знайде́те,
      знайде́те!!
      власне "Я"
      вашого
      найнайнайкращого автопортрету.

      10 січня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 28–29"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    390. Дві руки
      Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
      Але Поет – щасливий, як Актор,
      виводячи з безсоння пісню кволу
      на Божий світ на свій-таки престол.

      Хто є Поетом – той згубився в пісні.
      Але Актор – щасливий, як Поет,
      коли своє життя чужим притисне
      до німоти́, після якої – злет!

      Як дві руки – Поезія і Сцена.
      Невладна ліва, в ній – акторська суть.
      А права – пише, пише навіжено,
      тягне на кін свою тривожну путь.

      2 січня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    391. Чиясь поезія – закам’янілий ліс…
      Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
      де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
      де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
      пролізши в збірки прямокутне черево.

      Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
      і в час морозний не зігріє вогнищем,
      але заходить інколи простак
      у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

      І що він робить, бачачи плоди сумні?
      крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
      І як до нього встигнути мені
      на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

      Спочатку я пейзажі розстелю,
      а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
      нафантазуєш те, що я зроблю,
      щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

      16 серпня 1996 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    392. Новий рік
      Гірлянди словес на ялині гри –
      цей Новий рік.

      "Скільки новин, подарунків, чудес!"
      цей Новий рік.

      Перший сюрприз – грошова одиниця;
      цей Новий рік.

      Другий сюрприз – мокра потилиця;
      цей Новий рік.

      Третій сюрприз – перевиборів гонка;
      цей Новий рік.

      Четвертий сюрприз – розквіт Ґонконґа;
      цей Новий рік.

      П’ятий сюрприз – золоті запаси;
      цей Новий рік.

      Шостий сюрприз – на військові припаси;
      цей Новий рік.

      Сьомий сюрприз – урожай в Україні;
      цей Новий рік.

      Восьмий сюрприз – ой, наїлися свині;
      цей Новий рік.

      Дев’ятий сюрприз – я похуд, бо голодний;
      цей Новий рік.

      Десятий сюрприз – у риму – холодний
      цей Новий рік.

      Далі сюрпризів ще ціла вервечка
      в рік кабана, пацюка чи овечки…

      24 листопада 1993 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 110"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    393. Мечеть…

      Мечеть.
      Коралові орнаменти небес.
      Магометанства молитовна сквира.
      Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
      міняється з туристом на сокиру.

      Коран.
      А за курганом риє ураган
      братерські ями догори ногами.
      Мов постріли злилися в балаган,
      скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

      Плече-в-плече.
      І чорну аличу пече
      світило лежебоке у долині.
      Палає алича.
      Горить мечеть.
      Сердешний дервіш розганяє свині.

      3 вересня 1993 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 81"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    394. У темний вечір я спіткав тебе…
      У темний вечір я спіткав тебе –
      як сонце серед ночі!
      В очах твоїх я бавлюся тепер –
      і потонути хочу!

      Ти світлий сяй! І розум голубий…
      З тобою легше мати,
      ніж загубити чи піти в двобій,
      чи тупо вимирати…

      Мій Іскандере – втілився й живеш
      на тій межі, де зорі знову Со́нця!
      Ти поводир, якого не знайде́ш!
      Ікона і віконце!

      22 червня 2007 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 246"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    395. Аґонія або етюд з невипалих снігів
      Дійду до крапки на дні калюжі.
      Заграю на флейті етюд.
      Так мені крихітно, так мені тужно
      під сонцем уранових руд!

      Там, у ногах, небезпека мурашить
      останню із двох смертей.
      Не догодивши ні вашим, ні нашим:
      життя – то брудний Бродвей…

      Якби хоча жменьку снігу в руки,
      а то все пече, пече…
      Не флейта зламалась – зламались звуки,
      не кров – а душа тече…

      Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
      Усім вистачає квитків?
      Я більше нічого вам не зіграю.
      Завіса навіки-віків!..

      25 січня 1990 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 34"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    396. Сьомий Перґамент
      Ти стаєш моєю душею.
      Я щасливий під Богом стою.
      З неба дощ золотою шрапнеллю
      розстріляв ту скорботу мою,
      ту твою неспокійну душу,
      яка сум обернула на страх,
      ту, яку я обрати мушу,
      щоб тримати під Богом в очах.

      Ти стаєш моєю душею.
      Я щасливий під Богом стою.
      Я ніколи не буду мішенню,
      бо озброєний віри стаю,
      бо тримаючи душу в обіймах,
      ту, яка залетіла на мить,
      я не зраджу цих страхів інтимних,
      я не зможу тебе розлюбить.

      7 липня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 37"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    397. Віола
      На трьох вітрах заведена віола.
      У двох руках і по одній струні
      гойдалась на смичку забавка гола –
      і соловіла музика в мені.

      Траплявся вітер, поглинався тілом,
      ковтався голосом в усю її глибінь.
      А я холов, хоча ще й був стожилим,
      але той струм співав мені амінь.

      Чому, віоло, я не чув ніколи,
      щоб так занизько падала сльоза́,
      і вплакала струна цей світ довкола,
      до хмарних меж, де бавиться гроза?

      Скоріш, тому, що сам відповідаю
      на кожний схлип космічним почуттям.
      Скоріш, тому, що в небо попадаю
      і бачу музику на висоті життя!

      19 квітня 2001 р., Київ

      "«Усім тобі завдячую, Любове...», стор. 28"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    398. Случилось счастье...
      Случилось счастье. Ночь ронимым тьмом
      сверкнула в муть сосны, прордевшей ветхим.
      Случись и мы – над церковью потом
      Господь взольётся сатанинским смехом!

      Моя молитва, праздная, как мир,
      усопла в прериях молниеносных, дышлых!
      И ктó теперь отверзнет монастырь,
      зашоренный от умных до безмыслых?

      Вот я и сыт, и полон во пустé –
      а всё рождается в убогой ипостаси!
      Есть счастье тем – кто в пакостном кусте
      воркует рой рождений с восвояси!

      Мне млечна грудь, но горек виноград,
      соединённый с радугой вдоль крыши,
      когда я тот же и ничуть не рад
      предáвшей девушки счастливый возглас слышать!

      Случилось счастье! Ночь родимой тьмой
      свернула в муть сосны́, прердевшей ветхим.
      Случись и мы – над церковью пустой
      ульётся сатана Господним смехом!

      20 мая 1998 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 259"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    399. Пласти
      Кора дерев.
      Кора земної кулі.
      Надмозкова кора...
      чи черепахи склеп,
      чи шкіра кашалота,
      панцир краба,
      зміїна шкіра
      чи людська́
      і вовна,
      і шерсть, що вирвана зі шкірою
      шакала
      вночі в степу́,
      де під корою літ –
      шкаралупи динозаврячих яєць,
      які кінець своєї ери склали,
      від льоду, криги,
      мерзлої кори:
      усе є до пори.
      Усе покрите тліном
      чужих ориґінальних задумів,
      плодів,
      малих екзем,
      великих катаклізмів,
      ґіґантських розладів надсонячних систем;
      усе брудними часточками
      впало
      на цей асфальт
      під закаблуки нам –
      новим продуктам ґенних інженерій,
      хто, як у ветхий час,
      шкоринки хліба їсть,
      терпку ворсу айви зрізає в піст,
      картоплю лупить
      і луску яскрить красиву
      морської риби
      над відром униз,
      під ноги,
      в сміттєпровід
      многоліть.
      Усе, що, власне, кожному
      болить
      є брудом інших зроблених очищень.
      І накопичується дивним чином
      так,
      що ця кора –
      єдиний мертвий пласт,
      що не розклався
      і не розтрусивсь.
      Його не зрушу я.
      Бо бути в ньому маю.
      Коли кору́ дерев ножем
      займаю,
      я очищаю дерево
      й себе – знущаю.
      Знищаюся у бруд і дерево тягну
      супроти часу
      прахом
      по багну.

      27 вересня 1994 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 58–59"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    400. Осени маленький столбик…
      Осени маленький столбик –
      клёна вишнёвого ствол.
      Снега целу́и в лобик,
      ревности злой протокол.

      Выше всё те же звёзды,
      но не видны сквозь день.
      Чтó, как не всё́, увёз ты?!?!?
      В белую ночь сирень…

      18 октября 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 252"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    401. Життя – щасливе відчуття...
      Життя – щасливе відчуття,
      щасливе від життя.
      А як зібрався в небуття –
      не пнися власним "я".

      Чекай на анґелів – вони
      протиснуться в думки,
      а мовні ди-я-во-ли-ни
      зжеруть себе-таки.

      29 березня 2004 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 207"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    402. Урок
      А був би урок –
      якби не оброк,
      сплативши який,
      відпустивши курок,
      ту правду для всіх,
      від землі до зірок,
      ти впевнено вбив –
      та й отримав свій строк!

      А був би урок –
      якби без морок
      ти перш, ніж зробив
      той безпам’ятний крок,
      прийшов би й спитав:
      хто між нами Пророк?!
      А потім стріляв!..
      (От який огірок…)

      27 липня 2008 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 57"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    403. Тронна промова після інавгурації
      Значить так!
      Не смі́ти мені казати "ні"!
      Я не терплю заборон!
      Я ваші закони, достойні фіґні,
      змету під свій трон!
      Я змету і спалю їх,
      як бруд у вогні
      мойого вивільненого жала!
      Хай кричатиме хтось,
      хто підпав під цей гнів,
      що в мені благородства мало,
      що я тиран або самодур,
      що стою на землі без правил!
      Але, вибачайте, від ваших тортур
      усе моє тіло справа – червона заграва!
      а зліва – синя олива!

      Я, ставши царем своїх думок,
      державцем безмежної сили,
      зриваю з мойого законного замку замо́к
      і умиваюсь з милом
      після ваших каправих очей і рук,
      заполощених трупним гноєм.
      В тятиві є стріла,
      і стрілятиме лук
      по гнилих і блюзнірських законах!

      Ноєм
      був цар після потопу.
      Хай мокрим спочатку ступали стопи,
      але перейшовши болото й розруху,
      ноги станцюють на місці, де сухо.

      Бо хто на колінах –
      не чує ніг!
      Закони ж людей –
      усередині них.

      І якщо я на себе беру багато,
      значить так:
      лише те, що не зміг не брати!

      24 листопада 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 101–102"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    404. Фортеця
      Ні, я люблю. І зрада була.
      І напевне, що зрада була велика.
      Але пригадай, я́к ти жила,
      коли не було ні любові, ні лиха?

      Більш ні на думку не йди вперед –
      кого я кохаю чи ні – здогадайся,
      є на стіні ще більший портрет,
      з якого сьогодні мені – посміхайся.

      Така розлука, мов на Сибір!
      і ґіґантських розма́хів досягло серце!
      хто його так – сам перевір,
      якщо ти боєць – відчиню цю фортецю.

      7 лютого 1996 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 136"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    405. Гріх
      Я є якоюсь мірою
      і у деякій мірі.

      Росте з мене.

      Отже, як зерня, лежу
      у сухому ґрунті.
      А лежебоцтво – гріх?

      Чи волога, якої бракує,
      для прояву сили моєї – провина?

      З мене ягода визріє тільки
      на старість?

      Колір, якого ягода – гріх?

      Навіть пташка не їсть мене,
      бо я червоний.
      А люди їдять.

      Навіть пташка не їсть мене,
      бо я отруйний.
      А люди їдять.

      Тепер у гріхах таких
      я сили набираю.
      Розум – гріх?

      Молодість, пріч од мене!

      Талій гнучких у пучки́
      понав’язує,
      через голову перекине
      на плечі…

      Біжить, іде, чвалає
      обтяжена гріхами
      молодість,
      зрілість,
      старість.

      І немає гріхів після неї.


      5 грудня 1994 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 8–9"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    406. Frivolus suite (из цикла «Вышгород»)
      I

      Когда поэт засел в тюрьму
      чужих стихов и песнопений –
      и просит кланяться ему,
      и всюду ставит подпись "Гений!",

      тогда ль не сжечь оригинал,
      злой опус старой поэтессы,
      вонзившей свой кривой кинжал
      в его младенческие пьесы!

      II

      Мне предложили Вас прочесть
      (хотя Вы сами мне слагали),
      и мне, как школьнику, почесть
      стога вуалей и регалий.

      Всю сдунув пыль, раздену Вас,
      никем не тронутую больно.
      Оскорблена? О нет, сейчас –
      я знаю – мною ты довольна.

      III

      За то, что кое-кто уснул
      во время брачного сезона,
      ты молча спустишь всех акул
      с цепищи братца Посейдона.

      И проследив издалека
      за непутёвым новобрачным,
      помянем рюмкой паренька
      за то, что был Большим и Смáчным.

      IV

      Почто Вам Вышгород, дружок?
      Он исчерпал былую древность.
      Его почтовый посошок
      едва хромает в повседневность.

      Давно распахан княжий двор.
      Снят колокол времён прошедших.
      Всё ж строят памятник – забор,
      где клеят письма сумасшедших.

      V

      Ты взвоешь, Анна, и взревёшь,
      когда обмолвлюсь я при встрече,
      в устах каких блядей живёшь,
      и для чего им служат свечи!

      Церковный томик теребя,
      ты сыщешь мне цитат немало.
      Попросишь выпороть себя,
      чем Бог пошлёт, по чём попало!

      VI

      Тебя загнали навсегда
      в мои стихи чужие люди.
      Но это только их беда.
      Перо поёт – перо и судит!

      Пусть пьют, резвятся в анаше,
      пусть думают, что месть уснула.
      Но душно пахнущим саше́
      ты очень многих траванула.

      VII

      Ах, мы достойны похвалы!
      Хотя друг друга избиваем.
      Мы злы, но тут же мы милы.
      А просто ад пропитан раем.

      Теперь свободны на века.
      Отпущены, легко́ одеты.
      Взаимны – эго. Спесь – кротка́.
      Ах, Анна, Вы Сергеем спеты!

      13 августа 2000 г., Богданы́

      ""Мозаика", с. 19–21"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    407. На тлі біди
      Кремезний сон хропе у мавзолеї,
      давно без нагляду "музейний експонат",
      і пролетів, мов осінь по алеї,
      у чорних чергах пролетаріат.

      Сатрап лежить, доведений до трупа,
      до лампочок у скронях і руках,
      а під землею тіл багряна купа
      ту лису смерть несе на кістяках!

      Тримає мавзолей нечиста сила,
      уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
      і матір, що над сином голосила,
      який стеріг вождя у сніг і дощ.

      На тлі біди прокинеться загроза,
      як кане сон, розкутавши Москву.
      Розкраять землю Клара, Карл і Роза
      кремлівським колумбарієм по шву.

      Паде́ стіна, вивалюючи урни,
      постане в сморід вікопо́мний прах –
      і знов парад військово-фізкультурний
      вітатиме партійний патріарх!

      …Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
      світ не святи – сама до світла йди,
      бо вкотре підростуть нові піґмеї
      на тлі минулого твого, на тлі біди.

      16 березня 2001 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    408. Мерцанье ума межи мрака извилин
      Мерцанье ума межи мрака извилин
      едва освещает пещерную живопись.
      Блуждая в потёмках твоих рассуждений,
      войдя в лабиринт, современность рассыпалась!

      Итак, соревнуясь с докаменным веком,
      новейшая эра – на грани старения!
      А я, кто связался с таким человеком,
      поэму унизил до стихотворения.

      15 июля 2000 г., Богданы́

      "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 255"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    409. Паризька хроніка
      Все! Відвисі́в причіпленим до неба
      на заднім плані на початку дії!
      Тепер вдягтися – й вирушати треба
      у справжній світ у пошуках події…

      Тут, кажуть, сонце інколи буває
      і можна навіть стрінути людину…
      Я зараз, тільки очі заховаю
      у окуляри темного пошиву.

      Я бачу: зовсім не фанерний місяць
      стримить у небі, зроблений на совість.
      А це таке не паперове листя
      примусило мене спалити повість,

      де ви́сів я причіпленим до неба
      фанерним місяцем, його зворотним боком,
      де свіжий вітер порахує ребра
      пропелером тринадцятого року…

      18 квітня 1989 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 10"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    410. Йде піт
      Довго йде з тебе піт,
      я тебе обіймаю,
      твій солоний привіт
      я вустами займаю,
      закликаю в свій світ,
      у натруджені надра,
      де десятками літ
      понапинано шатра
      з тих блакитних тканин,
      у яких без вагання
      я готовий один
      йти на кожне кохання..;
      в мене внук є і син,
      і бувала дружина,
      з одурманених вин
      обирала провину,
      спершу – першу любов,
      нерозбірливу й гожу,
      згодом, після розмов –
      другу, гожу й заможну,
      але третя, що знов
      призвела до мовчання –
      це твій розум прийшов,
      це тверезе кохання.
      То ж, готуйся зайти
      до блакитного лона.
      Чи лякаєшся ти,
      моя крихто солона?
      Маю досвід старий,
      як поквапити юних.
      Отже, очі закрий –
      удаваймо поснулих.

      1 травня 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 167"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    411. Я чту места любви и столбенею…
      Я чту места любви и столбенею
      от пустоты твоих осенних глаз.
      Войдя в оледеневшую аллею,
      уже не знаю Вас, в который раз!

      На "Вы" сошли не только разговоры,
      (но как цветы искусственно живы!)
      Я провожал тебя в окне сквозь шторы
      и в зеркале встречал себя на "Вы".

      Почтенный возраст книг клевещет правду
      о многих, об изысканных местах,
      но лишь тебе как истинному барду
      я отсекаю не язык, а страх.

      Войди в меня – и я войду в то место,
      где вдоль зимы колдует соловей
      о том, что я всегда твоя невеста,
      а ты – играй, но проиграть не смей!

      18 октября 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 259"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    412. Ніколи не любіть динозаврів…
      Ніколи не любіть динозаврів.
      Не жалкуйте, що вони зникли.
      Мине місяць-другий,
      і їхні сліди заростуть
      твердою шкірою землистого кольору.
      А ще через рік ви зможете купити
      у найближчому магазині
      зуб-сувенір, знайдений неподалік
      від місця вашої любові.
      Сядете на доісторичний валун
      і виплюнете через ліве плече
      усю свою палеонтолоґію.

      10 червня 1991 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    413. Червоний буйвіл п’є…
      Червоний буйвіл п’є.
      Вже в озері нема.
      Повітря сохлим тхне.
      По Африці зима.

      Червоний буйвіл п’є.
      Є ніздрі повні мух.
      На спині ґави є.
      Води нема, є дух.

      Він сильний, він ще п’є
      уявну рідину,
      де бегемот встає
      і тупає по дну,

      де тростина вмира,
      і смерть чеканий гість.
      Це африканська гра,
      де хто кого поїсть.

      Чи тигр-тореодор
      його сьогодні вб’є,
      коли, мов кров з-під шпор,
      червоний буйвіл п’є?

      Чи пума не дарма́
      в савані дожида,
      коли для всіх зима –
      однакова біда?

      Гіпопотам упав
      і покидає нас.
      Мільйони чорних ґав –
      в його останній час.

      Немов один Адам
      в мільйонах чорних єв,
      зимує буйвіл там.
      Він – сонце, воду п’є.

      20 вересня 1994 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 73–74"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    414. Сонячний зайчик – пустуне́ць…
      Сонячний зайчик – пустуне́ць
      з мене – на тебе,
      з тебе – на мене!

      Що він і хто?!
      Не приховуй його на колі́нцях у себе!

      Уїдливе вухате сонечко,
      маленький метлявий гризун,
      що в очі лізе
      і ко́леться
      сліпучою шерсткою,
      настирливо ризикує
      позбутися двох зайвих вух!

      Що він і хто?!
      Не приховуй когось на колінцях у себе!

      Зацькований мисливець у високих чоботях,
      з рушницею напоготові,
      до ночі бігатиму по кімнаті
      і розстрілюватиму
      зелені, мов ліс, шпалери,
      засніжені лінії гардин,
      кришталеві фужери в серванті,
      запилені стелажі з поетичними спадками,
      портрети співробітників,
      автопортрет і тебе, –
      усе неживе, що оживало
      в грайливому баловнищі
      цієї округленої ясноти́.

      Що він і хто?!
      Розстріляю і спатиму.
      Спокійно.

      І тоді уранці на колінцях твоїх
      я рахуватиму гільзи,
      а з-за пояса тягтимуться вуха
      великого запатентованого світла.

      Це моя здобич.
      Це я здобуду день, коли ніхто і ніколи
      не наважиться зазіхати на наші скарби!
      на моє мужнє ставлення до твоїх колінець!

      29 січня 1994 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 131–132"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    415. Повелеваю – жить!
      Повелеваю – жить!
      И с болью – расставаться!
      Невыносимый всплеск огромных чайных глаз,
      виденье Бога, ночь
      и часть земного танца
      в постели снов у Ваших ног – для Вас!

      4 августа 1999 г., Киев

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 256"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    416. Однаково тобі…
      Однаково тобі.
      Твій океан великий.
      Ти маєш право на свої глибини.
      Та надто вже багато скарбів тоне
      в твоїй буремності,
      що нею спокушаєш
      найбільший спокій мертвого каміння.
      Хто зміг би так бездумно покохати?
      Не знаю я….
      Мов поплавок на хвилях,
      купався я в твоїй п’янкій принаді,
      корали, перли, скрині золоті
      щодня стрічав,
      я дихати не думав навіть,
      бо вічна ти, а я такий, як всі –
      однаковий тобі…
      На глибині, на дні
      я сліз своїх солоних не відрізню
      і не відчую, мабуть,
      виблискування срібною лускою
      у кожній хвильці місяця сумного,
      що ти його щоночі зустрічала.
      Така глибінь, русалко, наді мною,
      такі тенета і така байдужість!
      Я зосереджусь на своїй провині –
      у кожній римі,
      що колись стулила
      тебе й мене в одну рожеву казку…
      Хай завтра й ти відмовишся від ролі:
      твій океан великий, як безумство,
      як Всесвіт поміж мною і тобою.
      Його любов’ю звати я не смію,
      він – скоєна луна мойого болю.

      10 червня, 11–12 грудня 1991 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...",стор. 52"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    417. Без слів
      Нащо мені твої слова?
      Зараз німіє все.
      Вуста я закрию тобі поцілунком.
      Мовчи…

      Чужіє, чужіє усе своє.
      А ти от моя, нова…
      В очах твоїх я нічого не бачу.
      Там є?

      Похіть веде нас на цей подвиг.
      Очі ночі сухі.
      Камінь упав на мої ноги –
      і я при тобі.

      Я проковтну увесь твій біль,
      бо сивим – не боюсь.
      Зате, коли трафить зима чи сніг,
      ти видихни літо з легень.

      Але побійся носити ноти
      усіх моїх пісень:
      голос проріжеш в своєму горлі
      на все.

      У мене є одна лишня струна,
      яку прокляли усі.
      Якби ти знала, яка вона,
      то плакала б уві сні.

      Не обертала б мене в свою віру,
      красиву і нетривку,
      а мовчки при долі своїй сиділа б,
      раділа б дзвінку…

      Але я німію, коли щасливий.
      Тільки мозок пульсує це;
      він завжди пояснював дивне вміння
      щасливим кінцем,

      він завжди боявся свободи слова
      навколо власних справ,
      він завжди запевняв, що моя свобода
      це – те, ким я став,

      і що повіє тепер за одною одна,
      одна за одною – ти…
      А так цвіте ще багато модних,
      розумних та не пустих.

      І мій мозок – мій.
      І я – це я.
      І струни ніхто не рве.
      Нащо мені твої слова?
      Мовчи…

      Я в світло виллю даремні стіни
      і на вікні напишу
      велику літеру
      чи ціле ім’я
      твого фокстер’єра.
      Піду.

      Тіні на стінах швидко вистигнуть.
      Слова ти забудеш сама.
      Більше у тебе ніхто не вистрелить.
      Буде зима…

      19 листопада – 24 грудня 1990 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 79–80"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    418. Порожня банка
      Порожня банка – ґеніальна річ!
      холодна – лід,
      прозора – світ,
      пластмасову по́кришку скинь:
      море – вухо болить!
      Чим літровіша за розміром,
      тим більше почуттів,
      тим менша твоя аномалія розвитку,
      тим краще…
      Сям-там –
      а порожня банка
      на припічку
      або падає і вщент,
      тоді ти шукаєш іншу
      і не знаходиш… –
      Феноменальний момент!
      прив’язаності до порожньої банки.

      25 грудня 1992 р., Київ

      " "Переді мною...", стор. 73"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    419. Якби мені зір коршака…
      Якби мені зір коршака,
      зіниці – гострі шпиці –
      я б землю не навідував,
      я б землю озирав!
      Я б з викопного горщика
      з трипільської землиці
      зростав із зе́рня в ідола –
      і смерть на смерть скарав!

      Нехай життя б котилося
      безмежно й нетурботно –
      тіла єднали з душами
      суцільний океан!
      Нехай би все світилося
      дзвінке й мільярдновольтне –
      закони з місця б зрушили
      у свій законний стан!

      Знаття б пустопорожнього
      зі слізної кормиги
      з минулим розгубилося:
      не сліпки – подивись!
      Щоб кожен бачив кожного,
      читав думки, мов книги!
      А небо розступилося
      для злетів у надвись!

      2 жовтня 1993 р., Київ (початок),
      30 вересня 2008 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 12"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    420. Україно рідна!
      Україно рідна –
      Вкраїно моя,
      люблю тебе щиро,
      милая земля!

      Ліси, степи, луки,
      і Дніпро реве.
      Ні за які муки
      не віддам тебе...

      2 жовтня 1981 р., Мосток

      Вірш написано, коли автору було 12 років,
      не включено автором до основних творів.

      "«У колисці мрій», с. 13"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    421. Українська молитва
      Ми зберемо́ся всі до купи
      й піде́мо
      за кинутим уперед яблучком
      з Едему.
      На кожній зупинці нашій
      збудуємо пам’ятник,
      в останнім гріховнім кутку
      зупинимо маятник,
      заллємо водою кострище –
      нехай краще вітер свище.
      А за горою мармуро́вою
      зійде́мося силою здорове́нно-здоровою
      докупи
      з кожної халупи,
      з терему, замку,
      з землянки.
      Станемо ми, українці,
      і заспіваємо!
      Станемо ми, українці,
      і всім розкажемо, що знаємо.
      Що маємо – покажемо
      і роздамо на розмноження
      без нівечення, без ототожнення.
      І розі́йдемося далі по світу,
      читаючи ту молитву
      Українську!

      29 березня 2004 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 3"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    422. Оце моє таке життя…
      Оце моє таке життя.
      Мої продовження у дітях.
      Цвіт яблуневого злиття
      в обіймах цих, немов на вітях.

      Любистком пахне тихий одр.
      На кораблі з рожевих весен,
      де гомонів живий народ,
      приплив я човником без весел.

      Час кинув якір у глибінь
      останніх роздумів про суще.
      Але чи зникне голубі́нь,
      якщо життя я попрошу ще?

      О, ти! моє таке життя!
      слізьми закінчуйся чи сміхом,
      а все одно – без тебе я
      залишусь жити ві́ршем тихим.

      29 червня 1996 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 36–37"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    423. Фа́тум
      Не розумію. Що це? Фа́тум?
      Зла доля чи такий собі маразм
      як дивний прояв особистої історії
      у схемах світових надбань?
      Чи дату цю запам’ятати?
      Чи, може, мій тривкий екстаз
      лише чиєсь самозакохане повторення?
      І не потрібно жодних знань ані бажань?

      Не слід цвісти, густи, співати,
      кудись іти, давати і вмирати?
      Покинути тумани, сонце, роси –
      і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

      Велике льодовите небо!..
      Не розумію, що це! Фатум!
      Тоді продовження я жодного б не зрів!
      Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
      натомість здав би, ніби так і треба!
      Продовження не можна було б мати!..
      До того ж, я співавторів зустрів
      з єдиного фатального каналу..,

      які хто малював, хто музику складав,
      чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
      підкорений і вдячний за цю дикість,
      за творчу голосну багатоликість!

      Чи просто вчився сенсу просто неба!
      Невже тоді вже жер край неба фатум?..
      В однім котлі варився з тими я,
      напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
      хто потім з мене мав корисливу потребу,
      хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
      А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
      з предорогими ді́тьми золотими!

      Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
      у небі, морі-океані, суходолі,
      цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
      Лише у закутку, де миші і коти!

      Тепер чолом об землю я не б’юся.
      Лише дивуюся. Це фатум?
      Чи від вина – вина, чи від горілки?
      Від чоловіка чи від жінки йде провина?
      П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
      Бо хочу бути ще на щось придатним,
      комусь змінити одяг чи підстилку,
      води подати й оминути трясовину…

      На озері мого печалю – лід.
      Під льодом – шторм і скоро льодохід!
      Замерзлі сльози наростають скрізь,
      де не було ані журби колись..,

      десь у північнім небі вічно льодовитім!
      Після розмов з самим собою – фатум?
      Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
      Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
      і темінь цю знезорену, знежиту
      зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
      розправившись повік з чужим морозом!
      Хай буде так!..

      Та й знов за круглу браму місяця майне,
      зали́шивши на фа́тумів мене..,
      чекаючи, чи щось нове завбачу,
      чи, може, просто, зупинюся вдячно…

      Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
      ніби мале божа…

      24 липня 2007 р., Богдани́

      " "Переді мною...", стор. 111–112"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    424. Молитва
      Люди мої дорогі,
      як багато серед вас людей
      і як мало людей.
      Написав я на руках і лобі
      формули для багатьох прості.
      Все одно, не запам’ятаю.
      Все одно, люди, мої дорогі,
      не любити вас був мені наказ,
      а я
      загрібаю жар ваш.
      Грішний, безсовісний, красивий я;
      тільки по вас міряюсь я.
      Темна шкіра чиясь – моя така.
      Чиста віра чиясь – моя така.
      Руки чиїсь – мозолисті.
      Справи чиїсь – чиїсь.
      У ліфт забредеш – молишся;
      в деревах стоїш – молишся;
      цілуєш очей бурштин – молишся,
      молишся,
      молишся,
      і все за якісь гріхи –
      нормальне людське паломництво,
      що страхом повниться,
      а не вірою.
      Сірою, ловкою, схожою на вовка,
      прошмигнеш, людино,
      повз автомобілі,
      сектантство і ласощі,
      і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
      просте вирішення –
      оковите я.
      Через бінокль, мікроскоп
      чи примітивні призми
      випукло-впуклі-опукло-випуклі,
      через контактні лінзи
      чи телевізор я.
      Вдавайся до дива,
      вдивляйся, давай, –
      бо у кожній нашій домашній каші
      знайдеться камінчик
      на хворий зуб,
      і хрусне щелепа,
      і захитається світ,
      і з язика піде кров…
      людська…

      2 квітня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    425. Коники
      З хліба коники ліпив.
      На одно́го наступив.
      Мама каже: – Що це, Во́во?
      Що ти плачеш, як корова?
      – Та я ж коники ліпив,
      на одного наступив.
      Я хотів його спіймати,
      він давай мене брикати!
      Мамо, дай мені батон,
      я ліпитиму ворон!
      – Гріх так, синку, хліб глумити.
      Годі, Во́во, ґав ловити…
      Мама – враз до магазину,
      накупляла пластиліну.
      Потім каже: "От пустун!
      На, зліпи собі табун."

      2 серпня 2001 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 264"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    426. Етичний експромт
      Між нами, акторами, кажучи,
      усі вже давно є акторами.
      Життя – до нестями вражаюче –
      цвіте драматичними творами.

      Підігнано ролі під кожного –
      супутнього і перехожого,
      довірливого і безбожного –
      герой на героя не схожого.

      Підігнано – та не розіграно
      інтриґ вирішальної партії.
      Мистецтвом ще стільки не ввібрано
      експромтів акторської братії!

      Одні дорікають дотичністю
      високих матерій і проявів.
      А інші – в той час – неетичністю:
      бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

      Ще є – закидають бульварщину,
      потребами людства замизкану –
      або практикують вульґарщину,
      по всіх переходах розприскану.

      Театр – не конвеєрна паприка!
      Не стильний салон! і не вулиця!
      Актори – не цех і не фабрика!
      Актори – то ті, хто проснулися!

      То ті, хто свій подив знаходячи,
      тримаючись купи – на відстані,
      з людьми – найтає́мніші родичі.
      То ті, хто експромтом розхристані.

      24 серпня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 33"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    427. Стовп…
      … стовп,
      холодний і невтішно сірий,
      мов смерк померлий шансів полудневих,
      мов мумія …
      … РЕПІТ? (repeat?)
      … стовпостопрірва,
      праця опоєних і оповитих м’язів,
      не зсовується стовп, о укорінений!
      о сила максимально нелю́дська,
      о прояв міри і сподвижник асфальтів,
      Я обійняв тебе у стані розбалансованості…
      Стовпи́ш, Я так хотів тебе,
      мов жінку непридатну,
      ніготь зламав,
      переламався надвоє,
      виламувався, о перед тобою,
      комизився і не повертавсь
      назад
      назад
      назад
      назад
      назад…
      Рости, стовпарику! Рости, скажений тату!
      Ці ахінеєві рядки вбирай.
      Про́від, що звис аж до бровки,
      я перескочив…

      16 червня 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 91"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    428. Світозарство…
      Світозарство.
      Коли без тебе світ цей перевернеться,
      уздри мене у світлі, яко птаха.
      Усмійся, радосте моя, не обізлися.
      Не облизися вуст сухих –
      а воспари
      до мене тільки.
      Будемо тоді ми
      не в чорних земах,
      а в далеких змахах
      притяжливостей наших голубиних.
      Я в ту хвилину
      на колінах злетлих
      стоятиму у воздухах підваших
      і говоритиму простити
      світозарність моїх перенапружених гріхів.
      Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
      То буде лестість гола і відверта.
      То буде маїта телесна.
      То буде дещо перевтілене у щезнь,
      якої тмінь,
      якої світозарство.

      2 липня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 52"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    429. Анахорет
      На вільховім атолі,
      де чорний очерет,
      де риба на берег скаче,
      жиє ґубернатор Анахорет,
      панує і плаче.

      І сиві його смоли,
      мов рідкісний бурштин, –
      слізьми з бороди у воду,
      не броду шукали роки між тим,
      а хоч би колоду.

      Щоб сісти й плисти собі
      за море-океан,
      дістатися то́го світу,
      де в метушні дитсадковий тан
      сюркоче політно.

      Де дамби високі
      і не чорний очерет,
      а помаранчеві гони;
      де народився Анахорет
      у церкві під дзвони…

      Тим часом укорінивсь
      сановний пан-курінь,
      і пані-соха засохла;
      величність-природа
      зреклася борінь,
      бо все передохло.

      Лиш тіло мазохіста,
      хиткий старечий торс,
      в татарці* захрясає….

      Життя в однині не розжилось,
      де смерть в множині нависає.
      _________
      * аїр (бот.)

      19 вересня 1993 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 89"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    430. Якщо цей день і означає щось…
      Якщо цей день і означає щось,
      так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
      що з пам’яті таким дзвінким відлунням
      нагадує – чому́ ж пережилось.

      Якщо цей день і означає щось,
      то свіжу усвідомлену секунду,
      з якої невідомо, що ще буде,
      якщо забути – що́ ж пережилось.

      Якщо цей день і означає щось,
      то те лише, що це червона дата,
      яку я буду за́вжди святкувати,
      щоб пам’ятати – я́к пережилось.

      28 серпня 1995 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 79"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    431. Сквира
      У наших краях – де до Києва пішки
      вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
      де сонна імла і зоря світанкова
      то в хмари, то з хмар наринає раптово,
      де кілька розчахнутих навпіл дубів
      лякають з дороги побожних бабів,
      де блискавка ходить по всохлій ріллі,
      а з дощиком родить усе на землі,
      де тільки й розмов про врожай та худобу,
      де праці превірна людина до гробу,
      там здавна, угледівши тучу з грозою
      і темінь тяжку, що пливе над лозою,
      і збочені зихи від краю до краю,
      що сунуть на тебе все небо від маю,
      а ще моросіння дощу-легковіра –
      говорять: "Погляньте, от сквира, так сквира!"

      16 травня 2003 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 219"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    432. Сиві́є осінь на схилі днів…
      Сиві́є осінь на схилі днів.
      Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
      А нам – по задубілості снігів –
      аж шпари позаходили під шпори.

      Спадає долом осінній шлейф,
      дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
      Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
      а сни дерев – у спогади друїдів.

      У квітці з ельфом веснянка спить.
      То першопро́лісок чи остання хризантема?
      Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
      Така проста земна музична тема…

      11 травня 2003 р., Богдани

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 197"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    433. Холодне підземелля слів або Осінній розклад
      Гриби. Соління грибів.
      Холодне підземелля слів.
      Трофеї. Спро́квола застілля.
      Похмілля.

      Ряди. Сто сорок рядів.
      Холодне підземелля слів.
      Актори. Гра вкрай нікудишня.
      О.Вишня.

      Дзвінок. Ще кілька дзвінків.
      Холодне підземелля слів.
      Мов мову, я тебе вивчаю.
      Час чаю.

      Король. Каре королів.
      Холодне підземелля слів.
      Серед сестер молодший брат.
      Квадрат.

      2 жовтня 1999 р., Богдани́

      ""Перґаменти", стор. 86"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    434. Блакитний корабель відчалив уночі…
      Блакитний корабель відчалив уночі,
      повільно і печально пливучи.

      Повз акваторію земного океану
      він віз до мене смерть мою кохану.

      Без нашого злиття ще на світанку
      вона, немов холодна лесбіянка.

      Слизька – як риба, сонна – як змія,
      співала, називала на ім’я…

      А я – собі зелене море мав,
      забув про мам, розводив пав і мавп.

      Я існував як принц, поет, нероба –
      я лікувавсь, бо це морська хвороба…

      Життя на пірсі й романтичні будні –
      це ще не все, це ще не смерть на судні!

      Щоночі нищив я кошмари злі,
      а ранки зустрічав, мов кораблі.

      9 жовтня 1996 р., Київ

      "«У колисці мрій», с. 21"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    435. Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…
      Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
      просто він хотів прошмигнути непомітно.
      Уночі, згортаючи традиційного килима,
      він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

      Було чутно, як він приголомшено охкає,
      крекче, спираючись на горіховий костур,
      б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
      і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

      Ранок видався дивним гідропарком інею
      зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
      На херсонський квиток листопад виміняв
      хризантемок дрібних білосніжні концерти.

      6 листопада 1993 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 45"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    436. Час одяг міняти й манери…
      Час одяг міняти й манери.
      Попадали літні шпалери,
      насипавши листя під ноги,
      лишивши розхристання вбоге.

      Рутинні осінні картини.
      Пресумно порожні курти́ни.
      Вірш випаде снігом на тижні –
      від Тебе, о Боже Всевишній!

      14 листопада 2005 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 228"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    437. Ти – та…
      Ти – та.
      Тому й ненавиджу я іншу.
      Ти – та.
      Тому є свідками літа.
      Ти – та.
      І біль наш порівну побільшав.
      Ти – та,
      чия корона золота.

      Та ти
      в дорогоцінній іпостасі
      та – ти,
      яка жадала простоти,
      та – ти,
      яка любові не зреклася,
      та – ти,
      до кого в змозі довго йти.

      16 грудня 1994 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 69"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    438. Осіння колисанка
      Осінь моя пізня,
      злякана зимою,
      не тремти останнім листом,
      не біжи за мною
      жовтим вітром,
      шляхом битим,
      полем, полем, полем…

      23 жовтня 1988 р.,
      Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    439. Поезії мої, але твої
      Я перевдягся в чорного сича.
      Сів уночі на дерево печалю.
      Але ж така невпевнена печаль.
      Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

      Від одинокості до смерті тільки крок.
      Я це читав – але це ти писала.
      Не я сміюсь – сміється мій порок
      од лоскоту твого тупого жала.

      Перерахуй пір’їни золоті –
      це сяє сивина моя ранкова.
      Це сліпну я, як сліпли всі оті,
      для кого ця печаль не загадкова.

      Не прилітай на дерево моє,
      я вже спалив давно святкову одіж.
      У мене тільки чорне свято є,
      і чорний сміх, по край якого ходиш.

      Ой, не впади з такої висоти,
      мої поезії складалися для сильних.
      Але, здається, не всесильна ти,
      бо не дітей, а віршів маєм спільних.

      22 липня 1995 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    440. Печаль
      Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
      Це віник в кутку, це вінок після року…
      Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
      Це висновки долі. Це пізні уроки.

      І треба печаль, щоб була, і не треба.
      Цей час пожуритись у когось на грудях,
      але вже без тебе, без тебе, без тебе
      повзтиме печально на людях, по людях…

      23 лютого 2010 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 146"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    441. Прононс 19
      Твоє тіло, мов луг.
      У бокалах квіто́к,
      завжди повних нектаром,
      я губи змочу пересохлі.
      Я груде́й твоїх друг,
      я до ніг твоїх крок,
      я той кінь, що над яром
      цілує покоси пожовклі.

      Ніч пасусь на тобі
      і п’янію з вина,
      еліксиром покори
      я змазую гострі підкови.
      Раз прийшов на цей бік,
      де своя сторона, –
      то вжени мене скоро
      у стійло сухе і зимове.

      Місяць в осінь уживсь.
      Ніби митрополит
      у святому поса́ді
      приймає вітання монахів,
      так і я в тебе вливсь
      після літа – в політ!
      і в небесній засаді
      ловлю поцілункових пта́хів.

      Ось я анґелом став
      понад лугом твоїм,
      сном утішений злегка –
      численний давальник династій.
      Ось усе, що я дав,
      повертається в дім,
      на якому лелека
      тримає у вузликах щастя.

      Твоє тіло – як вік.
      Твоє тіло – момент.
      Океан у долонях,
      де стало солодким солоне.
      Був собі чоловік –
      став душі дириґент,
      опонент у безоднях,
      кохання, яке не холоне.

      30 листопада 1995 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 62"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    442. Дарунок
      Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
      Ми обручені, чи що?

      Яким треба бути майстром,
      аби вирубати з мертвого дерева
      собі запоруку!
      Якою треба бути необрученою,
      аби піти у заручини
      до такого майстра?

      Я ці стовбури лікував оліфою,
      привертав святі духи,
      відганяв лихо
      і тихо, неголосно виколихував.
      Поклади мене коло себе.

      Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
      Хрип-хрип: так помирає дерево
      і душа його відлітає.
      Той майстер,
      хто встигає
      взяти її у обійми.
      Обійми́ мене своїми руками
      сильно.
      Оберни моє останнє тепло
      у талісман.

      Рано-вранці на Андріївському узвозі
      стоїть майстер дерев’яних каблучок
      і кільцює цілеспрямованих.

      Виявляється:
      "Під корою глибоко є серцевина,
      найбільш ранима і своєрідна
      частина…"
      Так це на пальці каблучка
      від самого серця дерева!
      Це подарунок,
      на дотик якого
      холодна рука оживає…

      23, 28 вересня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 46–47"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    443. Просто
      Волосся моє стало жовтим,
      як осінь.
      Висвітлилося.
      З одного боку штучно,
      а з іншого – природно,
      як осінь.
      Загорілося.
      У глибині, наприклад, серце,
      а на поверхні усмішка,
      як осінь.
      Бо недовга.
      Буду дивно одягатися-перевдягатися,
      як осінь.
      Понесло́ся.
      І до прикладу дійшлося.
      Я схотів пофарбуватись,
      щоб у тебе попитатись:
      "Як осінь?"

      22 вересня 1993 р., Київ

      " "Перґаменти", стор. 128"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    444. Орел
      Бог боронив од напасті зграю.
      Біля латаття збирав.
      Люди ніколи не бачили раю.
      Хмиз догорав.
      Вони розбігались за здобиччю знову
      й тягнули в загальний котел
      кішку, собаку, вівцю, корову.
      На скелі сидів орел.
      Він одвертав свої очі від людства
      і сонце пером затуляв.
      Його дратувало мирське безпутство.
      Він з Богом лише розмовляв:
      "Я довго слідкую за цим народом,
      я, Твій чорний монах.
      І бачу, як мавпяча зла порода
      вже ходить на двох ногах.
      І чую, як гуки зливаються в мову
      і в перші матюки…
      Навіщо за мавп Ти берешся знову?
      Вже краще б обрав пацюки.
      Тоді б ця ненависть приносила користь –
      я б жер їх і жер би, і жер!
      Невже в цих дебелих дебілів совість
      коли-небудь з’явиться, Сер?"
      А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
      та кидав камінці.
      І от на цей раз Він улучив у вухо
      вождевій дочці.
      І похорон був біля вогнища славний –
      дівчину з’їли за мить.
      Господь зрозумів, що народ безправний,
      коли хтось над ним сидить.
      Він вирішив злізти з сьомого неба
      і налякати людей.
      Орел попереджував: "Пане, не треба.
      Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
      Але Господь Бог подивився на птаха –
      і той на півдня осліп,
      і не побачив, як люди від страху
      прийняли і їли хліб.
      З тих пір вони стали за плуга братись.
      А Бог – невідомо де.
      Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
      серед нормальних людей?
      Лише орел сидів на скелі.
      Полуду з очей знімав.
      Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
      Він жертви від людства приймав.

      6 березня 1995 р., Київ.

      ""Перґаменти", стор. 63–64"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    445. Таємниця
      Вибачайте, жодних передмов!
      Творчість – це суцільна таємниця.
      На́ ніч я завішую трюмо.
      А чому? Та вам – яка різниця?
      Кожну ніч завішую трюмо…

      До світанку – лівою пишу,
      сходить сонце – я стаю правшею.
      Знов – чому? Я вам не розкажу.
      Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
      Щось сказав, а більш не розкажу…

      Правда таємницею жива.
      Тож, не слід багато говорити.
      Бо інакше – лишаться слова,
      зовсім протилежні до молитви.
      Знов, як завжди, лишаться слова…

      10 липня 2008 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 15"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    446. Осінь золотом листи писала…
      Осінь золотом листи писала,
      відпускала їх в конвертах-журавлях,
      але ті ніяк не долітали
      у краї, де золота земля,
      все на півдорозі випадали
      срібним снігом у своїх полях…

      А я ж знаю, що у тих листах
      осінь вірші золотом писала…

      7 листопада 1988 р.

      ""Перґаменти", стор. 51"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    447. Уздовж якдовших галерей…
      Уздовж якдовших ґалерей
      із тисячів картин
      проходив за́вжди сон один,
      старенький, мов хорей.

      Опісля сну вдаряла яв,
      мов блискави́чний грім!
      Знов промінь дня, мов піліґрим,
      ішов і танцював.

      Полотна ті ввібрали рух
      людськи́х правічних снів,
      і Господа природній гнів,
      і ранку юний дух.

      І ходиш ти, немов маля,
      сирий твій погляд ще.
      Зміст кольорів, мов сніг з дощем,
      з тобою розмовля…

      Ти розумієш тільки вдих,
      а видиху нема,
      лиш на яке́ньку мить пройма…
      тебе жура чи сміх…

      Але коли ти пензля взяв
      і чисте полотно –
      те грізне блискавичне дно
      з’єднало сон і яв.

      Ти не в художники прийшов,
      а в ґалерею ту́,
      де в ґеніальну простоту
      ввійшла свята любов.

      18 лютого 2001 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 190"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    448. Колаж
      На слові "ніколи" замкнулося коло.
      Моя аномалія – ніби Австралія.
      Могло б моє серце поїхати в Грецію.
      І вже до печінки дісталися б інки.
      Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
      Та тіло по спину впряглось в Україну.

      Чому я не вірю у смерть ніколи?
      Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
      Я б висушив жили на пальмах Маніли.
      А Кремль проковтнув би, немов карамель.
      І десь у Китаї з червоним глитаєм
      рубавсь до загину за ту Україну.

      Але моє небо сказало: "Не треба".
      У полі поет загинає тополі.
      На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
      чіпляють вареник за браком таланту.
      І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
      Та й як Україну не називали ще?

      Не краще б іти і себе не цікавити?
      Із грудочки глини розже́вріти сина.
      А зламану гілку узяти за жінку.
      І, море знайшовши, посісти у човник.
      І бути поетом, обпливши планету,
      де, що не людина, – така́! Україна…

      11 квітня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 42–43"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    449. Симфонія життя присвячена…
      Симфонію життя присвячено коханню!
      На цій найвищій ноті я завис
      у вашій партії фортепіанній
      і час тягну, не падаючи вниз!

      Тепер я соло мрію в обертóнах,
      позбавлений музичної канви!
      Невже кінець?! Ще домінанта стогне!
      Та вже злягли за інструментом ви!..

      Симфонію життя, присвячену любові,
      я зіпсував без жодних коливань.
      Завмер оркестр – і оплески готові.
      Ми виконали ролі двох кохань.

      1 грудня 2006 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 244"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    450. Перед потопом
      Змирала осінь айстрами скупими.
      Летіли ген за обрій журавлі.
      Пустими вікнами халупки хаменіли,
      як бегемоти, на вечірнім тлі.
      За греблею упали в річку хмари,
      набралися холодної води.
      Потоне це нещасне "Монте-Карло"
      як не в дощах, то з іншої біди.
      Невже вкраде оці стежки прадавні
      новітній непродуманий проґрес,
      і зляже хрест і перемоги славні
      під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
      Агов! Тепер уже ніхто не знає –
      за що діди рубались на мечах!..
      Тепер усе так хутко засинає –
      шовковиця прочахла на очах.
      Трухляві дупла виганяють духів,
      згоріло листя на останній раз…
      А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
      мій рід помер, і я його не спас.
      На вигонах гули старі корови –
      переживали власних хазяїв, –
      мов ліс, уже приречений на дрова,
      хватав їх за хвости, вовками їв…
      Змирала осінь з айстрами скупими.
      Мов бегемоти на вечірнім тлі,
      пустими вікнами халупи каменіли:
      після потопу прийдуть кораблі?..
      На кладочці, немов на краї світа,
      старий з старою вивіряли зір:
      як стало жить за ці немногі літа..,
      як нас потоплять, то кому вже вір?..

      30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 31"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    451. Як циган, живу я в барвистому таборі осені…
      Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
      Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
      за скинуті гори її безкоштовного золота,
      за опади листя і тиху свободу мою.

      Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
      На хліб свій озимий я повного снігу просив,
      а випало щастя іти в листопадову звершеність,
      брести в зосередженім трансі в оазис краси.

      Любити природу одну, що змінилася іншою,
      складати колекцію барвну з фіналів її,
      моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
      призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

      4 вересня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 18"

      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    452. (Сокровенно)
      Тихий світ однієї молитви
      упокоєно і сокровенно
      став Твоїм, став моїм знаме́ном –
      небом..,
      небом чистих святих сподівань.

      Найдорожче, що є поміж нами,
      упокоєне і сокровенне,
      ні болить, ні хвилює зовсім –
      мрія..,
      мрія, повна святих сподівань.

      Час – божественна пісня про відстань,
      упокоєна і сокровенна –
      ні біжить, ні стоїть на місці –
      лине..,
      лине хором святих сподівань.

      Я з Тобою в квадратній планеті –
      упокоєний і сокровенний;
      не живу ані з ким, крім Тебе –
      Боже,..
      Боже, в ложі святих сподівань.

      Славлю серцем усіх полонених,
      упокоєних і сокровенних,
      тих самотніх несхибних монахів,
      вічно,
      вічно схимник святих сподівань.

      21 липня 2001 р., Богдани

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 180"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    453. Сонце комунізму
      Сонце комунізму.
      Допекло до спраги.
      Розтинаю простір у пошуках зливи.
      Довгими руками певної надії
      міряю дорогу до Вертепу Щастя.
      Довгими руками – довгими роками…
      накладаю грим,
      щоночі знімаю
      сонце комунізму –
      і воно пливе по каналізаційних трубах.
      Не знімай обличчя з маски непокори! –
      умовляла мама…
      Розтинаю вітер у пошуках зливи.
      Як його дізнати, ту Свободу Щастя?
      На воді, на хлібі
      ні брати́, ні рідні
      про те не питають.
      Де ти? Десь на півдні…
      Асканія Нова.
      Скуйовджена ковила,
      жодного села.
      А зебри люблять Україну
      більше, ніж Африку…
      Так-то, бабцю.
      Чую: не дійду.
      Якщо тут копати
      глибоко-глибоко,
      можна стати таким,
      як усі ваші ідоли,
      можна дістатися
      сонця комунізму…
      І тоді я не хочу мати
      ваші мозолисті руки.

      1 березня 1991 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 49"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    454. Озеро Зе́ро
      Налякаю тебе голубою гостинністю
      на далекому й жовтому озері Зеро.
      Усолоджу високим вином з вірогідністю,
      що зломлю об портрета твойого всі пера!

      Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
      малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
      Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
      почеплю на правиці одруженій місяць.

      Ти моєю озвешся на вранішній порух.
      Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
      І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
      як скрипіли й ламались малюючі пера!

      Кароока надіє моя невпорочена,
      я цікавість твою вдовольняю для себе.
      Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
      вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

      Я клоную себе, бо мене так багато!
      Я повинен заповнити озеро Зеро!
      І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
      і вродити нову зорелику Венеру!

      Золотою водою в обурені погляди
      вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
      і яскраво осяється розум – що доля ти –
      й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

      … Це все буде тоді, як тобі перехочуться
      ці далекі листи, це псування паперу…
      У чутливій воді тихо мрії полощуться
      на далекому жовтому озері Зеро.

      5 вересня 1999 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 22"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    455. Горе
      Той ранок дійшов до рук,
      як сука з останніх сук!
      І на прощальному пні
      лишились кістки одні…

      У відчаю плаче час
      про нас, не згадавши за нас,
      а глуму накоївши гори…
      Цей шлях обізвався:
      – Я – Горе…

      27 червня 2009 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 29"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    456. Мамут
      Є сни, яким ціна – поява.
      Сни ясновиді.
      Під пензлем дійсниться уява.
      І ніч просидів...

      Посеред Голубого Нілу
      є затока парадових лілій;
      я просидів од крейдового періоду –
      до мазаної білою крейдою віли.

      Вона повисає у повітрі,
      ніби фонтан політний.
      Вона розпурхує переді мною двері
      сотнями, тисячами колібрі.

      На паласові з павових віял
      лежав стомлений любов’ю юнак.
      Він палив – і кальянове зілля
      притлумляло до неї смак.

      У прозорих сувоях диму
      плавала пісня про Неонілу,
      ледь допадаючи до вуха,
      мов рибина, приглушена обухом,
      мов контужений птах...

      Сонце сіло на дах,
      а я сів на сонце –
      і аж до самого обрію
      дивився на закоханого хлопця.

      «Одинокий фараон, – думав я.
      О-ди-но-кий».
      І перескочив на місяць однобокий.
      І ніч проседів.

      Як перша зірка стежила за нами
      через димаря монокль!
      Як передостання зірка стежила за нами
      через димаря монокль!

      І як остання зірка знову стала сонцем –
      підступивши клубком у горлі
      самотнього хлопця
      аж до очей –
      так сльози пішли;
      і я пішов.

      Кажу явно тепер
      і казатиму на схилі,
      лишаючи за собою не білу,
      а кришталеву вілу:

      «Ось – я очистив любов свою.
      У спокою».

      6 січня 1994 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 13–14"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    457. Філософ
      Ну от не весело мені й усе.
      І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
      який заліз на високий стілець
      і гойдає по тридцять чортів
      на кожній нозі,
      а не весело.

      Мені сьогодні у руки вставляли пензлик,
      клали переді мною чистенький альбом,
      нагадували про їжачка,
      як він колеться,
      як зараз у лісі збирає гриби, дикі груші і яблука.
      Я зробив математику: три плюс три
      і підпалив один бенґальський вогонь,
      а от не весело.

      Добре, я буду космонавтом
      або двірником.
      Все одно, НЛО я уже бачив,
      тільки-но,
      воно пролітало повз нашу кватирку,
      схоже на зірку, що впала в тарілку.
      А далі знову пусте вікно.
      І не весело мені знов.

      Я, мабуть, таки філософ,
      бо люблю дивитись на шибку,
      що пітніє-пітніє, а потім – видніє-видніє;
      і я можу побачити в ній себе,
      орелю за вікном, вікно чи мутний піт,
      або усе, що тільки забажаю.

      Єдине, що мене дивує, дратує і тривожить:
      чому сиджу я на стільці,
      гойдаю стільки різних чортиків ногами,
      хапаю п’ятий раз за хвостика котка –
      а от не весело мені й усе!?

      3 жовтня 1993 р., Київ

      ""Переді мною…", стор. 108"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    458. Миті
      В осінній каламуті
      туманами сповитій,
      на самоті забутій
      довершуються миті:
      твоїх коротких вражень
      яскраві замикання,
      непередчутих скаржень
      натхненні зволікання,
      невчасні першоцвіти
      щасливого осоння,
      мов блискавка, розквітлі –
      а далі знов безсоння.

      Такий стрибок форелі
      у потічку гірському
      чи мокрі акварелі
      на небі геть сухому,
      необережний трунок,
      чи порух, яко порох,
      раптовий поцілунок
      на офіційних зборах,
      чи навіть мить скорботи
      без явної причини –
      повторюється вко́тре
      і невмолимо гине!

      А світ сидить закутий
      поточними думками,
      ковтаючи секунди
      роками і віками,
      а ти бредеш по світі,
      вивчаючи закони,
      переступаєш миті,
      найстисліші ікони,
      найширші голосіння,
      найско́рші перельоти,
      найвищі воскресіння,
      не допитавшись: хто́ ти…

      26 липня 2002 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 167"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    459. Не доживу до тебе…
      Не доживу до тебе.
      Просто у шторм відчалю
      до Островів Печалю,
      не підкоривши неба.
      Не доживу до тебе…

      Крига майбутнє вкрила.
      Зовсім тебе не видно.
      Марю, як плачеш, бідна, –
      бо загубила крила.
      Крига майбутнє вкрила.

      Дивно цей світ почався.
      Я – непоправно раніше.
      Ти – набагато пізніше.
      Ми розминулися в Ча́сі.
      Дивно цей світ почався…

      Сльози солоні і теплі
      крапають просто зі стелі…

      11 липня 2007 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 249"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    460. Поки йде серце
      О, ми! Вихиляємо небо,
      хапаючи дощ за пронизок!
      О, ми! Винаходим для себе
      сферично-космічний ризик!
      Де кожен віраж – то пришестя
      Америки чи Росії.
      Де смерть – золоте перехрестя
      в моменті зачаття месії,
      в моменті зачаття месії.
      Ми ті, хто упорав безодню,
      мов циган коня за гриву.
      Ми ті, чий собор великодній –
      землі велетенська нива,
      землі велетенська нива..,
      де будеш ти, доки йде серце,
      і будеш ти, доки йде серце.
      Де будеш ти, доки йде серце..?
      І будеш ти, доки йде серце.
      Обличчя з людини зотреться.
      Людина з обличчя зотреться.
      Ми є херувими Господні!
      Ми є серафими Господні!
      До вас попри мури віконні
      задля́ли молитви іконні,
      задляли молитви віковні,
      задляли молитви Господні.

      26 квітня 1994 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 61"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    461. Бйорк
      Я пригадав, як ти на соколі висіла,
      на беркуті, на ґрифі, на орлі –
      чи то на коршуні?
      А може на мені?
      І як хотіла.

      Я пригадав, як ти не бачила землі
      і як зомліла,
      коли притихли крила і пісні,
      а хвиля океанська
      голосніла.

      А хвиля океанська навісніла,
      і світ тонув,
      а ми – летіли,
      мила,
      північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

      Я чув тоненький голосок,
      що різав параною і шизу на спині птаха.
      Я чув тонки́й ісландський фольк
      чи рок,
      який нагнав на мене страху.

      Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
      як хороше вкусила, мила Бйорк,
      як боляче
      ти крила на вітрила замінила,
      щоб на плаву дісталися Європи ми.

      Весь континент пройшли дрібними кроками,
      коли дістались на плаву твоїх думок
      Європи ми,
      коли ми Африку промчали антилопами,
      коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

      Я пригадав, як ти любила сніг,
      як ми лавину осідлали в квітні,
      Ісландіє, прощай!
      Прощайте, гори рідні –
      ми летимо, позбувшись ніг!

      Ми різні люди, Бйорк.
      Какофонічний шок
      у музиці ти розвиваєш всує –
      на шиї сокола,
      який давно сумує…

      Сумує, що не скинув горду Бйорк.

      29 лютого 1996 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 170–171"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    462. Нині
      У країні заводів і фабрик немає поетів.
      Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
      Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
      і по півкабана на півсотню мисливських рушниць.

      Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
      Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
      Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
      це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

      Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
      обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
      але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
      хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

      21 липня 1995 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 88"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    463. Лави
      Білими смугами зроблено лави,
      і коли присідають на них зірки,
      мохнаті, як дві чилійські лами,
      вони палають, як сірники!

      Я проводжаю вогні Одеси,
      у море просторе щоночі йдучи,
      як тихо входять під час меси
      до церкви, що вклякла поклони б’ючи.

      Просякнутий шквалом до тебе вскочу,
      у руки, груди, пихаті дими.
      Я довше таким лишатися хочу,
      якими прощалися ми…

      Тоді можна бризом-сюрпризом усюди
      рекламою грати, немов "меґастар",
      мести двірником й увійти в люди,
      у свіжі плітки й пивний перегар.

      Я маю право на двох волохатих
      блискуче чарівних чилійських лам!
      Чвалати парком, не йти до хати,
      а спати просто між білих лав!

      25 липня 2007 р., Богдани́

      ""Переді мною…", стор. 118"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    464. Москва
      Без перебільшення, ця купа не мала;
      мурашки копошать напружено,
      немає правди у ногах натруджених
      в периметрах, параметрах подужаних,
      по всіх стежках великого села.

      Живого місця не знайдеш, не виявиш.
      Москва болить Росією своєю,
      в одне лице злилося зле і злеє –
      а не здереш із тімениці теї
      три кольори, сполощені помиями ж…

      У прапори давно душа закуталась,
      але між жовтим і блакитним я,
      мені чужа ця вицвіла земля,
      де я – не я, і де моє ім’я
      на різний лад в п’яних словах заплуталось.

      Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
      де кожен вид – впосліджена ізба,
      де ближнього і дальнього руба
      матюк на матюці, і не ганьба, –
      а звичка це така – ввижатись звірами…

      Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
      і я побачу на Росії тільки
      слід кедра і старання білки, –
      вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
      а так за що? лише тривога, га?

      Прощай, столице но́вих кріпаків.
      Ми вчасно встигли з красного засватання,
      ми красно власними руками здатнимо
      і Україну-Русь наддіамантнимо
      за всі поневіряння трьох віків.

      3 березня 1993 р.,
      Красноармійськ, Московська обл.

      ""Учорашнє", стор. 73–74"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    465. Космічні тенденції
      Прийшов той час, коли усе,
      давно пов’язане з Землею,
      змінивши сутність, нас несе
      у божевільну ґалерею.

      8 лютого 2001 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 184"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    466. Хилилася й не падала свіча…
      Хилилася й не падала свіча,
      немов Пізанська башта.
      Мелос лос-анджелеський звучав
      ту ніч із келій монашок.
      Майстер очей не звів, замолював
      куток монастирський
      і достеменно змальовував
      лики остобісівські.
      З найтиповіших рис злочинців
      методом фоторобота
      він складав сатану по частинці,
      мозаїчного й антиіконистого.
      Скляне панно людського зросту
      превалювало сірим кольором,
      у бік життя дивився просто
      красивий лель з-під німба чорного.
      Монах у ненависті був великим,
      але у любові ще більшим,
      думав він люциферовим ликом
      роз’яснити гріх грішним.
      Але сам покохав потвору
      з крильми і очима анґела,
      який оживав дуже скоро
      і щоночі про себе нагадував.
      Перш за все, він нагадував дівчину,
      кинуту монахом ще в юності.
      Літній муж з почуттями незвичними
      потопав у цілунках й бездумності.
      Він дрижав і запліднював ідола,
      а ідол знепліднював монаха.
      Вже горіла не свічка, а Біблія,
      і чекала на площі плаха.
      У монаха щоночі народжувались немовлята,
      і він їх душив таємно.
      З люцифером про це полюбив розмовляти,
      поки ще тепло й темно.
      То було шепотіння покійного батька,
      що скидалось на лячну дитячу казку:
      "Я лежу на городі, забитий дядьком.
      Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
      А на фронті лежав забитий дядько
      і теж тихо хрипів голосом люцифера:
      "Я забив на городі твойого батька.
      Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
      Майстер, який готував себе в келію змолоду,
      раптом життя зажадав звичайного,
      він розгадав, хто його морить голодом –
      церква і біс – монастирською тайною.
      Трудне панно задля віри у Господа,
      втілене чудом у ангела чорного,
      душу метало від болю до лоскоту,
      поневірявши монаха скорботного.
      Перемоливсь. Голова його скрипнула.
      Він був побачив – себе розмаїтого.
      Був табуретом розбив свого ідола,
      сірого тлом і на віри розбитого.
      Знову мільйони скляних уламків –
      білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
      темних, блакитних, густих останків,
      що зма́лку збирав до старої комори.
      "Це ти на підлозі лежиш, монаше?
      Чому не складаєш мозаїку знову?"
      Встає і бере порцелянову чашу,
      півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

      07–10.05.1995 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 41"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    467. Горіхи
      Я вам розкажу,
      а з чого́ ж
      мій кожен день починався,
      кожен мій день починався.

      У мене під ліжком у вазі горішки,
      ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
      Беру я ще зранку горішка,
      і за горішком горішка,
      і в постілі ранньо-ноктюрній
      музичній такій просто постілі
      ми чуємо перші постріли.

      Це тріщать у тривожних лещатах зубів
      наші з тобою горішки,
      повні горішки, порожні горішки –
      мені все одно які,
      для мене є всі вони ґрецькі,
      ґрець і тільки.

      Тому що трощу я горіхи
      і на твої долоні
      кладу тільки зерна.
      Мені шкаралупа лишається,
      під по́душку нишком складається –
      відходи і лишки від ґрецьких горішків.
      І все;
      все на цьому скінчається.

      Любов і кохання скінчаються.
      Любов і кохання – це ж зерна,
      що вправно тобою
      і швидко тобою,
      і тільки тобою з’їдаються.

      Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
      тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
      Бо ваза моя спорожніла,
      а ти вже мене їла.

      Якщо не правий я,
      якщо не правий я –
      то ти принеси мені
      трішки
      горішків.

      9–10 січня 1996 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 65"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    468. Жаба
      Камінь металевий – троном у воді
      гіркій, гірській, іржавій.
      Мокрій королеві мало володінь,
      королеві-жабі.

      Тіняви густої мало з берегів –
      темниць, в’язниць гіллястих.
      Склеп очеретяний уночі згорів
      з королем у ластах.

      Крижані потоки вимивають бруд,
      гілля, гнилля, останки.
      В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
      не з луку, а з танку.

      Майже все згоріло, а вона жива,
      слизька, близька до стресу,
      волом трембіто́вно владу обійма –
      відправляє месу.

      На поминках зранку їла комарів,
      своїх, чужих, усяких!
      Жаби акапе́лло в пам’ять королів
      лопались від страху.

      Їх не залякала обвуглена яв,
      лякав сам стан безвладдя.
      Реквієм повсюдно в траурі стояв
      і кректав достатньо.

      Уцілілий камінь, металевий трон,
      тримав її величність.
      А вона свистіла в гільзу, чий патрон
      ранить в око звичність.

      8–14 вересня 1994 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 133"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    469. Саморевізія
      Стан саморевізії,
      ревізії самого себе.
      Сумнівів дивізії,
      де кожен під себе гребе
      з купи світових амбіцій
      фарш на тимчасовий шніцель!

      Чим відсікти сумніви,
      сумніви голосні й навісні?
      Відповіді рунові
      знаходжу у кожному сні,
      щезнувши крізь одр спокути
      тлінно в тунель прямокутний!

      Са́ме інтуїція,
      інтуїція замріяних сфер
      синявою птицею
      мене розжене вже тепер!
      З ві́дчаю втечу – у звичне
      Це́́, самокритичне вічне!

      17 грудня 2008 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 40"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    470. Ша… Осінь шелестіла…
      – Ша…
      Осінь шелестіла.
      Щось схоже на…
      пошарпані шати
      чи забóлене тіло.
      Щось нешумнé…
      Ша…
      Шанобли́ве.
      Виголошує лише
      те..,
      що віджи́ле.

      3 вересня 1993 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 56"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    471. Засідки
      Маєш патрони і протигаз?
      Мариш у засідках довгий час?
      Лідерством скутий? Віри завзятий?
      Пельку замкнути й не роззявляти?

      Зе́млі свої ти вже відвоював?
      І на чужі – не ловитимеш ґав?
      Кров’ю розпишеш ім’я свого Бога
      на пограбункові храму чужого?

      Візьмеш залізом, лишивши золу?
      Сам є з імли, то й повернеш в імлу?
      Не поділяючи жодних взаємин?
      Як не по-тво́єму – б’єш по моє́му?

      Тільки до за́сідок я не піду.
      Стану, як є, у людей на виду.
      Згину – то згину, якщо так годиться!
      Хай, хто ховається, – той і боїться!

      30 жовтня 2006 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 163"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    472. Історія
      Забутая дорого у пітьмі!
      Тебе шукала не одна потвора,
      малюючи слідами на зимі
      криваві кола.

      У нетрях цих безлюдність світова
      ховалася від Господа і Бога.
      Тут, що не крок, – пророка катував,
      збивав дорогу.

      Та й так завів, що ледвечки жива,
      вона тягла свої священні мощі –
      у сивих головах потріскані слова –
      на лобну площу…

      … щоб розцвісти чорнобилем густим,
      припорошитись снігом аміачним…
      Тепер їй легко вийшло б зарости –
      хрестом не лячно.

      Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
      бо той чорнозем гірше каменища,
      і у хаток, що цілі де-не-де,
      у грудях свище…

      Загублена дорого у пітьмі,
      тобою бігла не одна потвора,
      коли сиділа мудрість у тюрмі,
      а злість – довкола.

      А ми, аморфна маса поту й сліз,
      залякано прохаючи про поміч,
      не знали, що дорога наша – вниз,
      що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

      Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
      бо наша правда з предками єдина.
      Сьогодні ми відчулись на тобі
      і зрозуміли: кожен з нас – людина.

      Ти маєш бути нам за вожака,
      бо на тобі наш рід порозумнішав.
      Ти – є його відрубана рука
      і кров … ще свіжа.

      4 вересня 1990 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 45–46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    473. Білі коні
      Їдьмо, мамо, туди, на той бік –
      я собі там коня пристеріг…

      Там, на тій стороні,
      за туманом,
      ходять коні сумні,
      як в омані,
      білі коні, як дим,
      як сметана,
      виїдають дірки
      із туману,
      щоб вовки їх вночі
      не задрали,
      щоб побачили ї́х ми
      й забрали!..

      Їдьмо, тату, туди, на той бік –
      я собі там коня пристеріг.
      В нього грива хвиляста й м’яка,
      ніби вилив хто ківш молока.
      В нього хвіст, наче хмара пливе…
      Тату, їдьмо! Я чую: він зве!

      16 жовтня 1988 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 262"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    474. Депресія
      Уже на Другій Пречистій
      місто – у падоли́сті!
      У геометричній проґресії
      зростають осінні депресії,
      мно́жаться сльози дощів,
      хма́рять рої ́́кліщів,
      ви́сить жовтень на жовтні,
      весь листопа́д – у безодні!
      Ні. Не в творчім процесі я.
      Це просто депресія.

      Через постійне напруження –
      штучне нервове збудження,
      майже до божевілля.
      Як результат – безсилля!
      Я дою цю священну корову –
      і веду небесну розмову.
      Бо на Покрову
      усе повторилося знову.
      Я ж не якесь недбайло –
      і загнав її в стійло на Михайла!

      Бачиш, як гарно?
      Що гарно – те марно!
      Самого себе репресія –
      ця проґресивна депресія!
      На вікна дивні й давні
      я причиняю ставні
      і накладаю руки
      на всі свої розлуки!
      А сам виходжу на вулицю:
      а нехай щось відбудеться…

      4 листопада 2005 р., Богдани

      " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 239"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    475. Мавка, Вітер і Журба
      Мавко моя лісова,
      ось аж де ти заховалася…
      Чом же ти не озивалася?
      Я вже всей світ облітав…
      Мавко моя лісова,
      чом ти така засмучена?
      В мене з весною заручини –
      в тебе осінні слова…
      Мавко моя лісова…
      Чом серед степу мертвого
      плачеш сльозами впертими,
      ніби мене й нема?
      Ніби уже і нікому
      висушить сльози втіхою?
      Знаєш же, сестро, сама:
      я не буран чи віхола,
      я тебе ніжно викохав,
      виколихав у снах.
      Я ж тебе, Мавко, випестив,
      листом калини вимостив
      стежки в твоїх лісах…
      Чом же ти їх покинула?
      Нащо в степи прилинула –
      мало квіток в косах?
      Ні?.. То чого ж зажурена?
      Може, ти ким одурена?
      Може, вже й нежива?!
      Чую, що б’ється серденько!
      Падають сльози-зернятка –
      скоро твої жнива?..
      Бач: над людською могилою
      хрестик стоїть похилений –
      це вже не наша земля.
      Кинь. Летимо, сестриченько.
      Там за тобою вслід річеньку
      лиє слізьми верба.
      Мавко, твоя вербиченька!..
      Чом одвертаєш личенько?..
      Може, тебе хто вмовляв,
      що ти ліси́ покинула?..
      Хрест у степу заковиленім,
      кажеш, твоя… Журба?..

      20–22 березня 1989 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 41–42"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    476. Сон сновиди або ж анабіоз для чужої пародії
      Розляглися в чотири боки
      три дороги, як дві стежини.
      І, побачивши світ широкий,
      я сховався в кущах ожини,
      а чи, може, в кущах верболозу,
      щоб не лізти в колючки марно;
      чекав ночі я анабіозно,
      поки сонце не впало за хмари.
      І, відкривши зажмурені очі,
      я ліворуч від себе побачив,
      що не видко дороги праворуч, –
      і весь світ почорнів неначе...
      Аж якісь променисті сходи
      підказали мені вихід –
      я спускався по них, доки
      не продовжив свій сон тихий.
      То далеко на тому боці,
      там, де річка була безмоста,
      я побачив холодне сонце,
      до якого тягнула помста.

      21 червня 1988 р., Київ

      ""Учорашнє", стор. 7"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    477. Арфа в оркестрі
      Арфістка схилилась на арфу
      і тихо заснула,
      хоча ще пружинило струни,
      і золото грало,
      а ніч біля моря
      у рота води набирала
      й по хвилі, по звуку, по краплі
      весь світ проковтнула.

      Оркестр задрижав,
      тільки арфа ранкова мовчала,
      снували смички,
      мов у темному вулику бджоли,
      гудів контрабас,
      ніби джміль переорює поле,
      і сакси, як оси, –
      й в усіх інструментів по жалу.

      Страшна увертюра,
      де ноти струминками меду
      в пітьмі обсотали
      невдалу поверхню планети.
      У хорі бриніли
      таємні вселенські куплети,
      і в кожній строфі
      протилежно мінялося кредо.

      Виходив балет,
      але гнів стосувався арфістки,
      яка серед бурі
      у ложі своїм спочивала,
      возлігши душею крізь струни
      на теплі овали
      й щипаючи се́рденьком сни,
      мов духмяні любистки.

      Пустою литаврою
      місяць упав на дорогу.
      Нічні чумаки
      набрели на карбованець срібний,
      сховали на возі у сіль
      та й поплентались дрібно
      у край,
      де любистки духмяні їм вистудять ноги…

      Арфістку щасливу
      флейтисти сумні розбудили –
      в оркестрі розвіялись сутінки
      й море гриміло.
      Вона здивувалася
      й струни вхопила невміло,
      й усі інструменти
      в орнаменті дня заходи́ли.

      Постали в її переливах
      високі сюїти,
      казки пропливали
      на сцені зеленого замку.
      У світлій постлюдії моря
      спливали уламки
      і брались докупи
      в нови́й корабель нерозбитий.

      Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
      Усе поверталось
      від арфи
      повз арфу
      до арфи.

      22 лютого 1996 р., Київ



      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 126–127"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    478. У світі є одна деталь…
      У світі є одна деталь.
      На жаль.
      Святий Ґрааль з’являє нас
      крізь світлу даль.

      І диво чуда повертає біль
      у смак,
      якого Ти, мій Боже, правиш
      за́вжди так!

      Так – тільки так
      кохання виграє.
      Бо все, що є –
      моє.

      29.02.2008 р., Київ


      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 179"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    479. Фонтан
      – Коли за північчю ми стежили з тобою
      з низин любовно зібганого ложа,
      коли відпочивали ми, як завжди,
      після твого орґазму, що пройшов,
      і від мого, який лише збирався,
      коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
      і сходила у сірий сад, мов місяць,
      тривожачи коханців з ближніх місць,
      коли це трапилось – я зрадила тобі.

      – Ти правильно вчинила..,
      що зізналась.
      Тепер візьму я з більшою любов’ю
      тебе,
      щоб зрадити могла ти ще страшніше.
      Щоб ти чекала зради
      і боялась
      мого кохання, більшого за неї.

      Коли я вранці, привітавши сад,
      проходив мимо нашого фонтану,
      я не почув, щоб він водою грався –
      фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
      струмки висіли і не розкида́лись,
      вода застигла, ніби лід в очах.
      Я зазирнув на дно – і все розгледів:
      що і за чим було, і звідки жах
      такий,
      що все заклякло…
      Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

      – Тепер що буде нам?..
      Якщо я можу з іншим..,
      то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
      так само, як і я, фонтан зупиниш?


      – Я швидше серце зупиню своє,
      або тебе спиню в своєму серці…
      Я почекаю.
      Хай наступна ніч
      покаже ранок нам чи лиш мені одному.
      Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
      коли я не засну
      й не задрімаю.

      – Я обіцяю, любий, бути поруч.
      Але чи зможеш ти любити так,
      як той,
      хто сірий сад зробив зеленим,
      коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
      фонтан салютував жіночим щастям,
      жіночим задоволенням злетів…
      і лиш тому повис і заспокоївсь,
      що я тебе згадала –
      чи ти спиш…

      – Я сплю.

      13 січня 1996 р., Київ

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 54–55"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    480. Уперше за багато літ і літер…
      Уперше за багато літ і літер
      я наздогнав заримований вітер!
      Налупцював його, розцілував,
      віршем на аркуш паперу поклав.

      Вітер завмер. Пішло щодення.
      Душу мою колише натхнення,
      рожеве письмо і голубе.
      Знічев’я вітер читає себе.

      Картини й скульптури дерев березневих
      з гілками оголеними, як нерви,
      щодня прописані моїм вітром,
      я страчу цим набоєм літер!

      Нема приходу небесного зонду,
      коли іґноруєш природу!
      Ні слова правди в цей світ з імли
      не дам, бо барви на ні зійшли!

      Стирчатиму опудалом на городі
      віршами зодягнений по древній моді,
      якщо не вивітрю протест
      через меланхолійно перенапружений ґротеск!

      Якщо не стешу короткий анекдот
      десь у вузькому коридорі –
      то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
      і не спіймаю свій вітер надво́рі!

      9 липня 2008 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове..." , стор. 247"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    481. Тобі невідома мелодія білого лебедя…
      Тобі невідома мелодія білого лебедя.

      Коли розгубилися очі
      і плечі твої зні́тилися,
      я́к знати могла ти
      Слово,
      таке випадкове і рятівне?

      "Осінь," – промовила ти
      і кинулася до дерева.

      І тиша, якої стояло багато,
      на менті одному
      тріснула,
      викотивши стиглий каштан
      із колько́ї мембрани.

      Не рано – не пізно, а так вчасно – "осінь".

      І от у таку суєту
      я почув
      мелодію білого лебедя:
      з дерев позлітали
      пернаті партитури "осені",
      ніби для оркестру;
      але був єдиний кивок голови
      білого лебедя,
      це значить, що в нього під горлечком
      глибоко є:
      "я вдячний, послухайте серце моє".

      Воно калатало.., і ти – відгадала
      мелодію білого лебедя.

      22 вересня 1993 р., Київ

      ""Переді мною...", стор. 78"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    482. Кіт
      Нечутно, налякано, по-балетному,
      тікає кіт од гріха подалі.
      Його знайшли по нявканню фальцетному,
      коли він кидавсь на велосипедні педалі.

      А тут не миша, не пес, не опудало,
      ні землетрусу найменші прояви,
      а він навшпиньках, легенько, поплутано
      тікає в ліс і спить під сухостоями.

      Його робінзоном прозвали диким,
      котом-бойкотом і сільською раною.
      Як ніч, так зразу – тріщання й крики:
      о! знов третирує всю флору з фауною.

      20 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Поезії розбурханих стихій", стор. 125"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    483. Щолі́та літа́ пролітали…
      Щолі́та літа́ пролітали.
      Розвої вулканів згасали.
      Космічний пристріт.
      Старішає світ.
      От-от – і мине неоліт.

      Не вічна Людина й амбітна.
      Підкрався маразм непомітно.
      Їй на́слано смерть.
      Земля вже не твердь.
      Життя відбулось на чверть.

      Загинули всі астрофоби.
      Лишилися тільки мікроби.
      Єдин Святий Дух –
      душ вічний пастух –
      спрямовує Розуму Рух!

      8 листопада 2005 р., Богдани


      ""Усім тобі завдячую, любове..." , стор. 209–210"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    484. Махаон
      Великий жовтий махаон помер.
      Він народив подібного до себе.

      На павутинці обертається крило –
      чудне́ знаме́но бабиного літа.

      Де паузи – там вітер і роки,
      і ти з зими.

      Але не пам’ятаю…
      У нього вусики були рожеві?


      9 січня 1996 р., Київ


      ""Перґаменти", стор. 166"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    485. Мага́йбі
      Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
      Бо перше й останнє вирішує Бог.
      А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
      диявол.., щоб Бог повінчав нас обох.

      Невже б та спокуса мене не сп’янила?
      Чи жив би я з Господом так, як тепер?
      Напевне, що … ні. Бо мене б ти зманила –
      і був би я досі від горя помер.

      Якби не "спасибі", коли б не "магайбі",
      я в Лавру б на по́стриг кохання віддав.
      А там з молито́в переносився в рай би
      і згодом, по ті́м, найблаженішим став…

      Але, обираючи людям служити,
      за думкою – в слово – крізь дію – пишу
      про те, що, магайбі, любити і жити,
      якщо й не мені, то, принаймні віршу́…

      22 липня 2007 р., Богдани́

      "«Переді мною...», стор. 123"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    486. Древня абетка
      Хрест перевернутий.
      Ноги на прив’язі.
      Осіння цинга.
      Дерева лисі.
      Опадів морзе.
      Собори дивляться.
      Безграмотний я.
      Вчитель втопився.
      Свиснули раки.
      Мембрана лопнула.
      Все на долоні.
      Очам полегка.
      Горе конкретне.
      Вим’я нездоєне.
      Гріх абсолютний.
      Винна абетка.

      28 листопада 1992 р., Київ


      "Перґаменти", стор. 113"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    487. Циганський дощ
      Циганський дощ злигався з вітром,
      промчав до сонця – і назад!
      З туману хмар нацупив хитро –
      й заграв ураз на інший лад:
      завівся зливою густою,
      стіною непроглядно став –
      і над землею й над водою –
      то падав ниць, то виростав!..

      Отак і ти, моя вар’ятко!
      Фанатко театральних площ!
      То затанцюєш, мов дитятко,
      дрібнéнько, як циганський дощ,
      то вихором зірвавши одяг,
      чужу увагу прикуєш
      і, ледве викликавши потяг,
      холодним душем обіллєш!..

      Чом ти мінлива, мов погода,
      й кмітлива в межах слів і див?
      Невже природа винна й врода,
      якою Бог не обділив?
      І навпаки – чому постійна
      в усіх відхиленнях своїх?
      Можливо, дійсно, врода винна –
      та й просто так, про лю́дський сміх?..

      Ані доко́рів, ані прощ.
      Твоя душа – циганський дощ!

      22 серпня 2002 р., Богдани́

      ""Переді мною...", стор. 115"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    488. Ходім зі мною в ліс далеко…
      Ходім зі мною в ліс далеко,
      де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
      де сонце, в мох закутане, цвіте
      і в кущиках багна парує терпко.

      Ходім, я покажу, де спить сова,
      те місце, де в дуплі здихає здобич,
      де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
      на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

      Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
      з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
      скриплять молитви лісових потвор,
      і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

      Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
      де сперто дух правікового лісу,
      де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
      іде по казці, мов стара актриса.

      Ходім, бо ти сама не трапиш,
      твоя уява ще скупа на чудо,
      вона ніяк про місто не забуде,
      і ти її без мене не поквапиш.

      Ходімо швидше, ще живі дива –
      метелики в осіннім павутинні,
      у постолах з бабусиної скрині
      знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

      27–28 вересня 1995 р., Богдани́


      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 110"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    489. Амінь
      Розчавлено лежала долі тінь
      тебе, святого…
      і по ній ходили,
      як по землі…
      І лиш твоє: «Амінь!»
      про існування Бога говорило…

      24 березня 1989 р., Київ


      ""Переді мною...", стор. 122"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    490. Меланхолія
      Рожевий капюшон насунула на сум,
      гадаючи, що відвернула зливу.
      Пішла, помірно стримуючи струм,
      ще не закохана, вже не щаслива.

      Не райський плід належав цим вустам.
      Вони грішили ві́ршами три роки.
      А я позаду відбувався сам,
      складаючи несиметричні кроки.

      Не знаю навіть, я́к я не помер?
      І, взагалі, невже кохання – траур?
      Така ти є для мене на тепер,
      меланхоліє, втілена у мармур!

      Від теплих рук, шалених і легких
      скресають ріки, воскресають лики!
      А ти бажаєш холодно втекти
      і розчинитися в чужих жіночих криках?

      Тебе розбавлю барвами в олії –
      і розфарбую всі меланхолії!

      9 липня 2008 р., Київ


      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 235"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    491. Я зараз пишу на осінній воді …
      Я зараз пишу на осінній воді,
      в якій перед бурею літо втопилось,
      на листі каштану, яке у листі
      знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

      Мов стіни собору, цей день розпишу
      фраґментами давніх повчальних історій.
      Себе запечалю, тебе розсмішу,
      а далі ця п’єса – для інших акторів.

      Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
      так само й себе до кінця не збагнути.
      Сьогодні я знову найзліший нехай,
      а згодом – не зможу без тебе заснути.

      Кохання – це розкіш щоденна твоя
      та мій раз у рік рознервований почерк.
      Хіба не тому розливаюся я
      у схованках з фарб і лише через очі?

      Малюється світ тим, хто весь перед ним.
      Увесь розвернуся від нього до тебе
      і йтиму назустріч найвищим святим.
      Я звістку пришлю – ти подивишся в небо.

      25–26 липня 1996 р., Богдани́

      " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 14–15"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    492. В осонні вересень так радісно сурмить…
      В осонні вересень так радісно сурмить
      у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
      перебирає струни верховіть
      мільярдом арф осіннього початку.

      Збігаються вітри з усіх-усюд
      гойдати ліс у сонячній колисці,
      аби приспати безперервний труд
      весни і літа – в тихім падоли́сті.

      Вже починається, вже день – на волоску,
      який узимку навпіл перерветься.
      Час, мов мурашка в мокрому піску, –
      не б’є, а шарудить шершавим серцем.

      Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й,
      чиї щедроти, як ліщина повна,
      не покидай мене, не полишай
      так швидкохо́до, так безповоротно!

      … Але не був помірним той відхід –
      пручалася природа і зітхала,
      з дерев, мов з таємничих пірамід,
      година – за секунду в сніг сповзала.

      У сніг не той, що холодом бере,
      не той, з якого ліплять білу бабу,
      а в той, що – сум, у той, що – нота "ре"
      й передчуття кінцевого етапу.

      Там листя стрілами посипалося враз,
      земля жовтогарячим запалала,
      з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
      коли тебе, осоннього, не стало.

      27 жовтня 1995 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 113"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    493. Прононс 11
      Євген Геннадійович і Анфіса Афанасіївна
      (на їх вимогу робиться це поіменне вказування),
      сто років улаштовуючи дім,
      на старість черепки побили в нім.

      Подавши в арбітраж свої прохання
      про якнайскорше їх розмежування
      та довідки про ненаявність маразму,
      клигали додому
      робити клізми од головного спазму.

      Уперше в житті не взявшись під ручки,
      вони чвалали мовчки,
      і золоті обручки
      ввижалися старим – уярмленням і пристрітом,
      для одного – катарактою,
      для другого – поліартритом.

      Дома на них чекали пухові кубла,
      де в окремих покоях їх пам’ять ску́бла,
      де снідало охами старе покоління,
      прокльоном вечеряло і скавулінням.

      Вони намагалися через стінку говорити
      і якнайдовше одне одного проморити
      тими спогадами, тими зізнаннями в коханні,
      імітуючи секс в авантюрницькому зітханні...

      І от настав день суду.
      Арбітр демонтував паперів споруду.
      Розумів, що чинити, та не знав, як сказати,
      запрошуючи старезних позивачів до кімнати.

      Анфіса Афанасіївна у сукні з креп-армюру
      не приховувала свою у минулому фігуру.
      Сівши з краєчку на стілець,
      діставши зі шкіряної сумочки
      косметичний олівець,
      дивлячись у люстерко і підводячи очі,
      вдавала, ніби говорити не хоче.

      – Якщо можна, я переб’ю паняночку, –
      так Євген Геннадійович,
      управляючи своє благеньке вбра́ннячко
      (сорочку баєву у штанці ледь не драні),
      розпочав невеличке оповідання:

      – Знаєте, моя рідна сторонка –
      калмицька глибинка, чи пак, "автономка".
      Потім – фронт. Прага.

      – Вино і брага, –
      перебила його дружина.

      – У неї вже давно лопнула пружина, –
      стукаючи пальцем по скроні,
      відрізав старий і потер у долоні.

      – Вона вважає себе фракійкою!
      А потім базікає про своє старослов’янське коріння!
      Краще б вона була звичайною жінкою.
      Корчить із себе незрозуміле створіння.

      Анфіса Афанасіївна закашляла сміхом,
      і мружачи очі в розтулене дзеркальце,
      раптово, безбарвно, напрочуд тихо
      сказала:
      – Дворянка. А в нього істерика це.

      Суддя закляк. Вона відвернулася
      й, напирскавши щось в ротову порожнину,
      невинно, мов дівчинка, посміхнулася:
      – Вибачте, пане. Я хвора людина.
      ... А ви народились у Калмицькій АеРеСеР?
      Теж вибачте,.. сер.

      Попльовуючи у носовичок і язика витираючи,
      викрикнув з болем Євген Геннадійович
      – Я хочу порівну поділити квартиру!
      – Ха!
      Цей самонадійний тип десь віднайшов сокиру,
      не дав спати, півночі б’ючись у двері,
      хотів мені голову відсікти.
      Якщо треба, – я можу на Біблії присягти...

      Суддя:
      – Якщо ваші слова матимуть затвердження письмове
      з боку свідків, тоді не може бути й мови, –
      справа повернеться у бік кримінальний,
      бо це вчинок, Євгене Геннадійовичу,
      надто аморальний".

      – Та невже ви не бачите, що це за птиця?! –
      підскочив старий:
      Ми ж щастя з нею вдоювали по самі вінця,
      вогнем воно гори!

      Яка, до біса, сокира?!
      У неї галюцинації!
      Я хочу розміняти квартиру
      і померти в ізоляції.

      Він припав до стільця, млостю обтікши,
      а вона промовила ще тихіше:
      – Бачте, я за фахом – фізик,
      і в нас є таке поняття – "іонізатор".
      Цей тип – електризує довкілля,
      створює для життя ризик.
      Я живу в окупованій квартирі,
      де цей націоналізатор
      розпоряджається успадкованим мною майном
      і збирається передати його державі.
      Якби він знав, скільки моїм батькам коштувало воно.
      Два хрести в Елісті́ в огорожі іржавій...

      І швидкими руками з вивернутими пальцями
      вона дістала з сумочки фотокартку:
      – Женя. Онук мій. Загинув на війні з афганцями.
      Єдиний спадкоємець нашого достатку.

      Дід поблід. Стара трималася:
      – Ось таке з нами сталося.
      Дочка́ на себе наклала руки,
      втративши сина, одненького мого внука.
      І цей дурачина – усьому причина.
      Благословив дитину в чужу-чужанину.

      – Хто ж міг знати?.. –
      І старий вийшов із кімнати.

      – Хай іде, –
      від цих слів вона літ на сорок помолоділа. –
      Хай іде. Я давно цього хотіла.

      Суддя папери складав у стіл.
      А вона сиділа,
      і папір шелестів.

      – З нього був колись пречудовий хлопчина.
      Ми з батьком були на засланні в Елі́сті.
      У степу, в перевеслах накошеної чини,
      я знайшла його очі сонливо імлисті...
      Однак, у мене спина ниє від пересиджування.
      Пане суддя, закінчуйте це безґлузде досліджування.

      Вона підвелася. Суддя довів її до дверей:
      – Анфісо Афанасіївно,
      державу цікавить ваш музей.
      Там є безцінні ікони, рукописи, документів сила!

      – Не хвилюйтесь.
      Я як зранку виходила – квартиру підпалила...

      Я не можу робити на державу покладання,
      яка відбирає у мене останнє.

      Суддя:
      – Але ж про це писатимуть центральні ґазети.
      Що казатимуть люди,
      дивлячись на ваші портрети?

      – Я впоралася з власним майном.
      Імені не приховую.
      Хай проклинають. І перераховують.

      Се-ер, я – добровільно потопаюча
      і не потребую рятунку від вимираючих.

      Двері рипнули.
      Суддя мав вибирати:
      або спалити все,
      або вмирати.

      15–17 січня 1995 р., Київ


      ""Переді мною…", стор. 49–53"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    494. Тим, хто любить читати вірші…
      Тим, хто любить читати вірші,
      надто ласий до вихилясів,
      раджу Гессе, Превера, Ніцше,
      будь-кого хоч з яких пасьянсів…

      Тим, хто любить читати тишу,
      хто мовчить, хто людей не будить,
      думку Божу знайти простіше…
      Без людей Любов їх людить…

      А таким вже, як я, найтяжче,
      не сподвигне ні Бог, ні Ніцше…
      Бо пишу! Отаке ледащо!
      А ви просто читайте вірші!

      27 вересня 2016 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 251"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    495. Вітер
      Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
      на печальних і радісних витоках з лих,
      зі святкі́в, з одкровень, од пісень до пісень
      на човні́, що пливе після ночі на день!

      Розчеши мої коси, щоб їх не було.
      Висій сім’ям пророслим у давнє село.
      Змилуй, вітре, усі ці скажені думки,
      зажени їх в макитру й спали на віки́.

      А пото́му з лісів, од Карпат на поля,
      принеси мене, вітре, новим немовлям!

      13 квітня 2004 р., Київ

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 230"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    496. Тихий терем
      По черзі зупинялися годинники
      у теремі, де мешкали годинники,
      дубові й позолочені годинники,
      гранітні й електронні, теж годинники,
      мініатюрні і масштабні, теж годинники,
      пісочні, сонячні і зоряні годинники,
      і африканські, й австралійські, всі годинники,
      усі, що йшли, – спинялися годинники.

      Той, хто ладнав пружини, стрілки, маятник,
      оздоблення, частини, корпус, маятник,
      склив, фарбував, метався, ніби маятник,
      той жив у теремі, в кінцях якого маятник,
      важкий, бетоннотонний точний маятник,
      з яким погодив майстер кожний маятник,
      і сам потрапив під удар, під маятник,
      той, хто ладнав годинниковий маятник.

      Тік-таки, стуки, гуки, крики, дзвоники,
      перкусії, зозулі, шумові ефекти, дзвоники,
      немов на фабриці перед закінченням роботи – дзвоники,
      немов верстати втомлені, вщухали дзвоники,
      по о́дному, по черзі глухли дзвоники,
      як осінь глухне в лісі – глухли дзвоники,
      останній час на циферблатах фіксували дзвоники:
      то молоточком мертвий майстер бив у мертві дзвоники.

      27–28 червня 1995 р., Київ

      ""Перґаменти", стор. 103"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    497. Прононс 10
      Скрегонула зубами,
      злості крихту вичавила
      розпиральна машина –
      заражена критицизмом дівчина!
      Довго влюблялася
      у відстороненого фіхтеанця,
      довго вагалася
      запросити до білого танцю!
      Холодною головою
      підпираючи колону дискотечну,
      блимала смолою
      на його посмішку недоречну!
      На його флірти
      та на вдавану безкорисність
      з дівками, які вимагають квіти
      за свою візуальну бридкість!
      "За розумової відсталості,
      поклавшись на попередні домовленості,
      вони легко позбудуться невинності,
      завдяки його красномовності!" –
      скреготала думками дівчина,
      поки хлопець дівчат навінчував.
      "Він – стьожковий черв’як
      на фінній стадії ґрадації.
      Неперероблений шлак
      в азотистоводне́вій реакції!"

      Не встигла дівчина думки
      пооправляти,
      як раптом одеколон п’янкий
      став протравляти
      всі сумніви її, зсередини її
      став виганяти правила дурні.

      Він поруч стояв затуманений, статури атлетичної,
      і голос надлив мови проникливої і звичної:
      "А мені казали, – ви кричатимете на всю глотку.
      А ще розповідали, – ви неабияка поліглотка...
      Мені здається на рідкість
      привабливою ваша незалежність..."
      І вона відчувала до нього близькість
      і водночас протилежність:
      "Ви – щонайбільше – політик
      і – щонайменше – нахаба."
      "А ви – якнайбільше – критик
      і – якнайменше – баба.
      І мені хочеться до вашого серця докричатися."
      "І для цього потрібно до всіх залицятися?
      Так от. Вам не вдасться мене роздобри́ти.
      Це однаково, що розковувати танк
      На тонюсінькі бритви."
      "Я за фахом механік; а ви – поетеса?
      Слово грає, мов риба,
      кинута в поетичні плеса!"
      "Так от.
      Зараз воно заграє всіма своїми плавничками."
      "Невже ви в риму говорите
      навіть матючками?.."
      Вона відкрила конспект і почала вчити
      про дуелі Канта з молитвами Фіхте.

      "Якщо можна,
      я теж прочитаю невелику поему –
      зачіплю брудними руками наболілу тему.
      Ні. Не лякайтеся. Не сексуальну.
      А нашу з вами ... загальну.
      Глобальну!

      Ти могла б домостити і цей утинок шляху
      диким каменем часу і щебенем страху,
      щоб по ньому промчали уланські полки,
      а за ними – піхотні, як віршів рядки –
      на війну з іновірцем, з фашистом і катом!,
      хто любив тебе так, що не зміг подолати.
      Отже, й смерті чекав,
      та й до інших ліпився,
      теж конспекти читав
      і твоєму навчився –
      підійшов до колони
      і став набридати..."
      "І через море одеколону
      примусив перебрідати.
      А коли побачив, що мішень уражена
      і хвилями приголомшена,
      почав їй робити обезкровлення
      віршами хорошими."
      "Ой, вона не всто́яла – і вставила слово,
      а він, просто, тягся до неї..."
      "Він був Казано́ва?"...
      "Ні. Він просто нічого не хотів знати"...
      Вони зблизили погляди. І вона кинула читати.

      Сміялись обоє у білому танці
      в несподіванках вуст
      від коханки – коханцю.

      4 січня 1995 р.

      ""Переді мною…", стор. 44–46"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    498. Між цим і між іншим...
      Між цим і між іншим
      жиє однина.
      Жиє однина.
      Жиє однина.
      Питає Господь:
      "… чом ти одна?
      …Чом ти одна?
      Ну, чому ж ти одна?"

      Вона відпові́ла –
      і очі одкрила –
      і крила розкрила –
      і Бога зустріла:
      "У мене є Ти,
      а всі інші світи
      я скоро сходила…
      Я хворо сходила…"

      2 травня 2008 р., Київ

      " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 250"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    499. Лиш промайне мій день...
      Лиш промайне мій день,
      мов чаплі крик короткий, –
      мій стиглий плід впаде
      у ночі океан,
      і невідомо де
      орбіти, мов обгортки,
      одвернуть од людей
      у невагомий стан
      це золоте руно,
      це яблуко вагоме,
      яке за день один
      так налилось вином,
      що як його надпить! –
      лише мені відомо,
      що як його розбить! –
      лише мені дано.

      Зоря вечірня йде
      у колодках в темницю.
      Повз яблуньку стару
      з вуаллю павутин
      дивлюсь на обрій я,
      де не спіймав жар-птицю,
      а жив для горобців,
      які вже відпустив.
      Пітьма – хороший час
      для сліз моїх і поту,
      і поки мить моя
      протя́гнеться ще мить,
      я пригадаю вас,
      хто дав мені роботу,
      де дух врятовано,
      і серце вік щемить.

      7–8 серпня 1994 р., Богдани́

      ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 55–56"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --


    Сторінки: 1   2