Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)

Із О.А.Галича

От стою я перед вами під насмішкою,
на плечах моїх – тягар злої доленьки...
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін»¹ її водив, і в Сокольники².

Хустку їй подарував оксамитову,
під палатою гуляв Грановитою³...
А дружинонька, товаришка Миронова,
мандрувала в цей час закордонами.

    Повернулась – їй привіт, анонімочка:
    фотознімочок, а там – я та Ніночка...
    Прокидаюся – нема моєї булочки,
    ні речей її усіх, ні цидулочки!

        Ну – нема,
        ну, просто – геть нема!

Я – до неї, в суєту виконкомову,
і винюся, і уже в ноги падаю:
«Ти пробач мені, товаришко Миронова,
що зв’язався із тією я падлою!»

А вона як закричить, вся аж коралова:
«Ти із нюнями – йди геть на всі сторони!
Начувайся, я заяву відправила,
ти постій перед людьми, перед зборами!»

    І трясе її, немов лихоманкою,
    й холуї вже тут як тут з валер’янкою:
    і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов,
    та іще той референт, що із «органів»⁴.

        Тут як тут,
        ну, просто – тут як тут!

Ну, приходжу я на збори назначені,
протискаюся зі входу службового.
Звісно, в мене лікарняний заначений,
ще і лист із диспансе́ру нервового.

А Миронова – у модному шарфику;
як ввійшов я – залила́ся жовти́зною.
Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!»,
а про мене – перегодом, у «різному».

    Як про Гану⁵, всі – в буфет, за курчатами;
    я би теж взяв, та біда з грошенятами...
    Тут згадали і про мене нероби ці:
    «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!»

        Всі як є,
        ну, просто – всі як є!

І стою я перед ними під насмішкою,
й на душі моїй – тягар злої доленьки!
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін» її водив, і в Сокольники.

І кажу, що у моральному вигляді
я під вплив попав розтлінного Заходу;
та трапляється ж потьмарення іноді,
що й не виявиш ворожого запаху!

    І на жалість я купляв їх, мучителів,
    і папірчик, що я псих, їм зачитував –
    а пішов звідтіль добряче обтесаним:
    із доганою, авжеж, із занесенням!

        Ой-йой-йой,
        ну, просто – ой-йой-йой!

Взяв букет я, та і став під конторою
біля входу номер сім, для начальників.
А Миронова, як вийшла, – стала чорною,
шмиг у «Волгу»⁶ – і без мене відчалила...

Я тоді у роздягальню заскакую,
тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!»
А вона мені: «Ну ні! З аморалкою
мати справу ми, пробач, не приречені.

    І племінниця моя, Ніна Яківна,
    має судження зі мною однакове,
    тож вона розторгувалась редискою –
    і додому відбула, за пропискою».

        Чорт зна що,
        ну, просто – чорт зна що!

Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, –
особисту, та іще й з нотабеною!
А у Грошиної – глядь, моя булочка,
й видно, з подиву – вся стала зеленою...

Ми застигли, на ослінчику містячись,
й посміхнулася товаришка Грошина:
«Строгача він упіймав – ну, і вистачить,
помиріться ви тепер по-хорошому!»

    І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді,
    і дістались до «Пекіну» у злагоді.
    Вона випила «Дюрсо»⁷, а я – «Перцевої»
    в честь радянської родини взірцевої!

        От і все!

(2023)

Із О.П.Охріменка

Був син шевця Іосип Джугашвілі,
з дитинства він погану вдачу мав.
Звладати з ним батьки були безсилі,
народ його появу проморгав.

Не працював ні взимку, ні улітку,
і, звикши жити на партійний кошт,
ще й мав нахабство розпускати плітку,
що так і має учиняти Вождь!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Жив-бу́в біля древнього Рима
Гай Сцевола Муцій¹ один,
людина іще несудима,
Вітчизни турботливий син.

Він був від природи лівшею,
за справу всіх правих борець,
готовий лягти за ідею,
усім громадянам взірець.

Був схоплений він ворогами,
вони розпалили вівтар,
та він без надмірної драми
поклав свою руку у жар.

Всіх вразив моральною міццю,
хоч виявивсь трошки махляр, –
бо ж він не шульгу, а правицю
засунув хоробро у жар.

Печально рука догоряла,
зомліло гетер кілька штук...
Тоді медицина не знала
протезів для ніг та для рук.

П’ючи валер’янку спроквола,
я вам розповів не зі зла,
яка неймовірна сцево́ла
колись біля Рима жила!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Я завдяки Шекспіру
прогайнував квартиру,
квартиру із роздільним санвузлом!
Хазяйка тої хатки –
шекспірова фанатка,
що й зіпсувало справу, загалом.

Увечері, бувало,
вона мене тягала
в місцевий парк, на танці та в кіно;
й сказала якось Іра:
«Ходімо на Шекспіра!
Куди і що за п’єса – все одно».

Вона – ще та́ персона:
струнка, як Дездемона,
красива – як Офелія в труні!
Я ж – майстер по шарнірах,
а от в отих шекспірах
сказати, що шурупаю, – так ні.

І так вона в’їдалась,
такий чинила галас,
й маман її також псувала кров, –
що задля рівноправ’я
всім трьом квитки придбав я
на – як його? – «Підступність і любов».

Звідкіль взялась би хмара
у ложі бенуара? –
а Іра зажурилась, позаяк
вклепалась в офіцера –
синочка Фон-Вальте́ра...
Шекспір, падлюка, так і перетак!

Та я дивився п’єсу
не задля інтересу, –
сюжет класичний витворив я знов:
мамулю в склянці брюта
пристерегла отрута, –
оце і є підступність та любов!

Тут Іра – от кобила! –
мій кримінал розкрила,
і виправдань я навіть не шукав:
схопив її кумира –
пудовий том Шекспіра –
і ним востаннє Іру приласкав...

Таку незлу квартиру
я завдяки Шекспіру
зміняв на магаданський лісосплав!
І кажуть старожили,
що хибно засудили,
адже цю п’єсу Шиллер написав!

(Квітень 2023)

перестиглої ягоди димчасті кисті-
бродить в чорній смородині сусло із соку;
павутинною ниткою - ніжно- іскристо
перев'язане гілля,- із яблунь високих
вперемішку із листям плоди недолугі
облітають з гілОк як незАвидна ноша,
і подерши боки в трави падають глухо-
знАйдуть, може?
..
ось листочком заклеєно слід плодожерки,
бік сучком розпороло і тріщенок кільця:
біля аґрусу - три, два - на кущику зверху
а одне ,як на списі, на зламаній гілці,
кожне яблуко десь у своєму куточку-
соком бродять і запахом винним дурманять;
на землі - барабан, і щодня і щоночі,-
барабанять...
..
пахнуть яблуком губи, волосся, ключиці;
заворожує ніч , на хмарині неспішно
срібний місяць пливе, і по краплі сочиться
поміж гілля до саду ;
травинкою ніжно
мою шию торкнеш - так метелик торкає
ледве- ледве крилом і злітає до неба;
я з тобою і ім'я своє забуваю :
може , Єва?

2023.01.
Лилиана Сашина
Время яблок

перезрелой смородины тусклые кисти —
бродят в лопнувшей ягоде пряные соки;
паутинною нитью — непрочной, искристой —
перевязаны ветви, — у яблонь высоких
незавидное бремя, и паданцы часто
вниз летят вперемешку с пожухлой листвою,
и, бока оцарапав, о землю стучатся —
вдруг откроют?

..
червоточины след под травинкой прилипшей,
бок распорот сучком, тёмных трещинок сетка:
у крыжовника — три, два — под шумною вишней,
а одно накололось на нижнюю ветку,
остальные нашли уголки понадёжней —
прелых яблок в саду аромат нескончаем;
не земля — барабан, перетянутый кожей, —
застучали...

..
пахнут яблоком волосы, губы, ключицы;
нет волшебней ночей, и луна-ворожея
в воды тёмные светом по капле сочится,
низко-низко зависнув; соломинкой шею
тронешь ласково — так мотыльки задевают
еле-еле крылом и сливаются с небом;
даже имя своё я с тобой забываю:
может, Ева?

Із О.П.Охріменка

Тиняється Гамле́т із пістолетом,
подумує устрелити когось.
У нього в голові – суцільний нетям,
він думає: чи бути, чи вже – ось?

Його удо́ва матір согрішила,
за другого не гаючись пішла,
а ще ж і черевиків не зносила,
в яких за гробом першого брела.

Офелія, Гамле́това кохана,
негадано рішилася ума,
і це, товариші, усім догана,
бо Данія, бач, – гірша, ніж тюрма.

Вона якимось чином потонула,
не знявши вчасно щільний свій наряд...
І тут на кров Гамле́та потягнуло,
калічити почав усіх підряд.

Дотримуючись розкладу Шекспіра,
виймав із піхов Га́млет-молодець
важку комскладову́ свою рапіру –
і наступав Полонію кінець.

Задумав у злобі́ Гамле́т виставу,
щоб розігнати сумніви свої,
укоїти баталію криваву
і декого кінчити із сім’ї.

На сцені королева-потаскуха
зжива́ зі світу мужа завчасу:
піпеткою отруту ллє до вуха,
душевну демонструючи красу.

Король нарешті звів усе докупи,
і тут Гамле́т – всіх різати давай!
Уранці там знайшли чотири трупи,
і хто є хто – іди упізнавай...

Шекспір – у кеб, мерщій на поле бою,
тіла́ він моментально упізнав;
й, не дивлячись на приступ геморою,
за уїкенд всю п’єсу написав.

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Я був батальйонний розвідник,
а він – писарець тиловий,
Росії усій я догідник,
а він – лиш дружині моїй...

Ой, Клаво, як сталося, Клаво,
невже все зійшлося водно,
щоб ти проміняла, шалаво,
орла – на таке от лайно?!

Забула орла-сім’янина,
ганьбила подружній альков,
а я – від Москви до Берліна
по трупах фашистських ішов.

Ішов, а було, в медсанбаті
в обіймах у смерті лежав,
ридали сестрички кирпаті,
ланцет у хірурга дрижав.

Дрижав, а сусід мій, рубака,
майор, кавалер орденів –
шинеллю накрившися, плакав,
слізьми фронтовими ряснів.

Ряснів фронтовою сльозою
стрілецький увесь батальйон,
коли мені Зірку Героя
чіпляли під лівий погон.

А потім вручили протьози
й відправили в тил на спочив.
Притрушені сажею сльози
кондуктор на літер пролив.

Пролив – і відразу, собака,
узяв за посадку хабар!
Не витримав я і заплакав,
ох, думаю, скільки ж є скнар!

Грабіжники, наволоч тилу,
як тільки земля носить їх!
Боюсь, хтось із них у могилу
потрапить від милиць моїх...

Я в хату, мов куля, ввірвася,
до Клавиних рідних тілес;
дружиною я утішався,
поклавши під ліжко протез...

Осколок в паху наче лезом
штрикає в міхур сечовий;
під ліжко поліз, за протезом,
а там – писарець тиловий!

Я бив писарця в білі груди,
котилася з нього медаль...
Ой, люди російські, ой, люди,
ой, світла російська печаль!..

* * *

Дружину я, братці, так сильно любив,
на неї протез не піднявся,
її тільки костуром трохи побив –
і з нею навік розпрощався.

Відто́ді весь час пред очима – вона,
так само приваблива й мила...
Ой, краще налийте вже склянку вина,
казати іще щось – несила!

Налийте, втоплю я печаль у вині
і спогад про шлюбне те ложе;
а ще, добрі люди, подайте мені
копієчку, скільки хто може...

(2023)

Із О.П.Охріменка. Вільний переклад

Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?

Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.

Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..

Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...

Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:

– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!

Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!

Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.

Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.

Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!

(2023)

Із Д.Мінаєва

В одній землі, в часи колишні,
з’явився між людьми ураз
моральний звих, чи навіть сказ, –
такий, що всі, святі і грішні,

здійняли лемент до небес, –
немов завзяті однодумці
(хоч кожний – різне мав на думці):
– Ех, от якби в нас був прогрес!..

Прогрес, насправді, був не трібний
тоді нікому в тій юрмі,
жили там добре і в пітьмі,
а світ... на що він, друзі, здібний?!

Та кожний – скиглив, наче пес,
усім навкруг в обидва вуха,
або, як сич надутий, ухав:
– Ух, от якби в нас був прогрес!..

А чорт один – прибіг відразу
у ту країну чарівну:
злість охопила сатану,
коли він вчув дурну цю фразу;

і щоб тамтешніх неотес
приструнчити та полякати,
надумав він прогрес їм дати:
– Стривайте, буде вам прогрес!..

Прогрес немов звалився з неба –
і тут почав виття та плач
усяк «передовий» горлач,
кому було прогрес той треба:

його спостиг нараз бельмес,
що весь бариш – приносять ду́рні,
а тут – пройшли часи безжурні,
і в цьому винний – так, прогрес.

Вся журналістика захляла,
у неї ґрунт пішов з-під ніг,
бо псевдосенсаційних книг
вже публіка не купувала.

Читач колишніх днів почез,
і журналісти-крокодили
одне на одного насіли,
пославши геть увесь прогрес!

Секрети взнавши гігієни
в обхід лукавих лікарів,
ніхто вже більше не хворів;
і лікар, зліший від гієни,

звихнувшися з таких чудес,
похмуро пив шартрез із Шартра
і бурмотів: коли вже в тартар
оцей провалиться прогрес?..

«О, доле наша, як гірка ти!
Ніхто не судиться дарма,
вже навіть і убивств нема! –
стогнали всюди адвокати. –

Хоча б один якийсь процес!
Про що завгодно, про дрібниці!
Життя – безглузде, дні – безлиці,
коли панує скрізь прогрес!..»

Всі сфери, прошарки та кола
змінилися; нема поем,
городових, плетух-нікчем
та ябед, що кругом – крамола;

юрба завсідників трапе́з
узялась раптом за роботу...
Коротше – лиш бучну нудоту
в країну ту приніс прогрес.

Отак нечистий більше року
тримав населення в нуді;
та згодом знудивсь, і тоді –
розвіяв вщент прогрес, нівроку.

Й коли скінчив нарешті край
цю прогресивну грати п’єсу,
збагнули всі: лиш без прогресу
можливий в їхнім царстві рай!

(Лютий 2023)

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Де утікала із під ніг,
земля, що не тримала більше,
там, пройдених вітри доріг,
гасили гіркоту тих віршів.

Що надавали слАбих сил,
продовжити дорогу знову.
Про милість день іще просив, -
ніч притягла свої окови.

І, метушню прибравши ту,
ні, не сестра, але чаклунка.
Взамін на марноту пусту,
Потроїла мої рахунки.

Поїла очі та вуста,
росою дивного безсилля.
І безсоромна і проста
мені доламувала крила.


16-18.06.2023 року.

Із Д.Мінаєва

I.

Іздавна світ увесь здригався:
в пекельних муках, із імли
до світла й волі поривався
титан, прикутий до скали.

Був лід під ним, і лід на ньому, –
такий, що наче лезом тне;
і в небі, ніби льодяному,
дрімало сонце льодяне.

І цей титан несамовито
тягнувся всім єством туди,
де лагідне довічне літо
з людьми лишилось назавжди,

де люди – вільні, наче мрії,
де неба й моря бірюза...
І крізь його промерзлі вії
палка котилася сльоза.

Сповиті гнівом та журбою,
пройшли віки без жодних змін...
Та враз – із хмари над собою
почув оглушний голос він:

«Мені шкода тебе, титане!
Мій справедливий гнів ослаб.
Скидай оці усі кайдани,
іди, віднині ти не раб».

Божественне обличчя Зевса
на мить майнуло крізь буран –
і, мовби старовинна п’єса,
скінчився раптом довгий бран.

II.

Герою світ новий відкривсь
братерства, волі та любові;
він запал відчував у крові,
і сам немовби заіскривсь...

Але – він та́к вже звик до ночі,
до рабства душу так привчив,
що блиск свободи засліпив
його зіпсуті млою очі.

І розквітаючу кругом
не міг прийняти він свободу;
між незалежного народу
він відчував себе рабом.

І з почуттям якогось болю,
не бачачи мирських принад –
до скелі рвався він, назад,
в свої кайдани, у неволю.

«О, Зевсе! – вимовив титан. –
Гнітить мене цей світ казковий...
Віддай мені мої окови!
Я повернутись хочу в бран,

на ту мою гранітну скелю
у смерку крижаних небес...»
«Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. –
Ти хочеш у свою пустелю?

Хай буде так. Такий кінець
оця дістане епопея...»
І знов титана Прометея
прикув, зітхнувши, на ланець.

(Лютий 2023)

Пошуки у домі марні.
Окрім сутінок, один
буде день зимовий, гарний,
І незімкненість гардин.

Тільки, в мокрих білих грудках,
промайне лапатий сам
сніг, що на дахах усюди,
І нікого більше там.

І буття прокреслить іній,
Знову запанують в нім:
вся нудьга торішніх сплінів
І зима минулих днів.

Так ятритиме донині
невідпущеність вини.
І вікно по хрестовині
здавить голод дров'яний.

Та порт'єрою до строку
пробіжить сум'яття все ж.
В тиші, міряючи кроки,
як майбутнє ти ввійдеш.

З'явишся. Відчиниш двері.
В білім одягу сама.
В чомусь із таких матерій,
шиє сніг з яких зима.

8-9 лютого 2020 року.

переклад віршу Бориса Пастернака " Никого не будет в доме" 1931 року

Із Д.Мінаєва

Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
        давайте чесно, ми ж не діти!
        Дивуюсь я на те завжди:
        бідняк – він звик нужду терпіти,
        і з того мало нам нужди!
                Дивись, не платять янголятам –
                і пеклом їм здається рай...
                А от – як жити на́м, багатим?
                Хоч, просто, ляж та помирай!

Ціна на паливо, всі кажуть,
для бідняка – це щось страшне!
Та бідний – справу врівноважить:
він швидко знайде десь «пальне»,
        вином зсередини зігрітий,
        утопить горе у вині;
        а як останній гріш пропитий –
        він сам же винуватий, ні?..
                Тож видно: нуждарям завзятим
                дає́ ще дещо рідний край;
                а як ведеться на́м, багатим?
                Хоч ляж до гробу та вмирай!

Ми здавна звикли до комфорту;
та враз – в життєвій боротьбі
віддати маєш розкіш чорту,
в усім відмовити собі!..
        Кімнат займавши скільки треба,
        я жив, як дозволяв бюджет;
        тепер – зросла ціна до неба,
        і це якийсь дурний сюжет!
                Моя пошана бідним хатам,
                але – нам трібний не сарай...
                Такі часи, що нам, багатим, –
                хоч ляж під небом та вмирай!

Де дні безжурні дешевизни?
Банкрутство шле нам свій уклін,
і хоч – із бідної вітчизни
біжи в Монако чи в Берлін,
        бо тут, на тлі старої слави –
        ущерть зубожать нас таки
        настирних підприємців лави
        та домовласників полки.
                З них кожний пнеться бути хватом,
                хоча по суті він – шахрай...
                Як жи́ти нам, колись багатим?
                Заплющи очі та вмирай.

Хто був завжди в житті нетяга,
щоб вижити, зі шкіри ліз, –
над нами в нього перевага,
бо вміє жити він в обріз;
        і роль свята літератури –
        плекати не його, а нас,
        реальних носіїв культури
        й освічений, пробачте, клас!
                А тут – суспільний ультиматум
                нам преса ставить, зла украй,
                і нам, тривалий час багатим –
                хоч, справді, ляж та помирай!

(Лютий 2023)

Із Д.Мінаєва

          Ні, докторе, ти не приходь,
          Наука тут не допоможе.
          (Із старого романсу¹)

Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
таврують згубними то борщ, то огірки,
й виносять вирок то лафіту, то кларету.
          Педанти-доктори! Звичайно, вам – хвала,
          та нам поради ваші – ніби зайцям бубни;
          й коли про шкоду мова вже зайшла,
          то навіть просто жити – дуже згубно.

Повітрям дихати, що вдихуємо ми,
бруднитися у життьовій безодні,
читати те, що курячі уми
зовуть літературою сьогодні...
          Загляньте у моральний той провал,
          куди веде нас преса галасливо, –
          й повірите в одне з лихих начал:
          на світі жити – для душі шкідливо.

А як живеш – не скритися тоді
від епідемій дурощів, холери,
корупції, блазенства у суді,
від богобоязкої атмосфери,
          коли насильства сповнена «любов»
          силкується примусити до згоди,
          цькує людей, псує невинним кров
          і завдає постійно безліч шкоди.

Для розвитку у нас нема причин,
й навіщо б нам? У нас це – не в чесноті,
за це, вважає справжній слов’янин,
сидіти маєш в чорта на болоті.
          Тому – вгамуйся, докторе, й мовчи!
          Закинь кудись своє латинське чтиво!
          Шкідливі – не лише вино й харчі,
          на світі жити – згубно та шкідливо.

(лютий 2023)

Із Д.Мінаєва

– Де́ це, прово́дарю, ми?
Голі степи невмолимі,
тоскні зелені зими...
Мо’, не туди забрели ми?

Після бундючних словес –
видай вже правду назовні:
це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!..

В села заводить їх путь:
вгрузнули в землю хатинки;
зниділе стадо пасуть
діти в самих сорочинках;

чахлий на полі овес,
гноїще біля воловні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Місто відкрилося їм:
думка дріма́ як дрімала,
тільки шепочуть крізь дим
два-три змарнілих журнала;

млявих завсідників п’єс
мислені втіхи гріховні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Труд від зорі до зорі,
бідність терзає жорстоко.
Злидні – в суспільнім нутрі,
блиск та достаток – про око.

Ласки продажних метрес...
Цифри боргів красномовні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні...

(Січень 2023)

1.
Кривоногий місько
Через ліс бреде,
Він збирає шишки,
До кишень кладе.
Як трафляє шишка
Міськові в чоло,
Репетує місько:
«Путін то-ло-ло».

2.
Ой цвіте калина
Побіля струмка
Втюрилась дівчина
В хлопця-пияка.
З того пиячиська
Толку ніц нема.
Ох, любов російська,
Гірша, як тюрма.

3.
Я пам’ятаю файну хвилю,
Як з бодуна явилась ти
І я тікав аж цілу милю,
Мов гналися за мнов чорти.

Із Федора Достоєвського (1821-1881)

Звідкіль всесвітня скрута враз прийшла?
Хто винний тут, хто перший починає?..
Народ ви спритний, це усякий знає;
та слава йде про вас доволі зла!
Подумайте: можливо, вам би слід
приводити до ладу вла́сну хату?
Не варт на злам випробувати світ,
під небом місця – для усіх багато!
Та й смішна нам фантазія така:
французом – налякати русака!

Знайома Русі низка чорних днів,
було їй те, що не бувало з вами.
Татарин під п’ятою нас давив,
а опинився він же під ногами.
Та Русь далеко з тих часів пішла,
їй тісно поряд з вами, боязкими!
Заморський зріст вона переросла;
хто стане в ряд з богатирями цими?
Окиньте зором розмір наш увесь,
якщо звихнути ший не боїтесь!

Страждала Русь у сварах безґрунтовних,
спливала кров’ю ледве не дотла
у боротьбі братів єдинокровних;
але свята й живуча Русь була!
Ви розумніші – вам і книги в руки;
чесніші ви, бо честь вам так велить...
А ми зате – терпіти гідно му́ки
навчились у перебігу століть!
В минуле гляньте, – свідок вам воно:
союз ваш – не страшний для нас давно!

Ви кажете, що винні ми в нашесті,
що росіяни – зрадники присяг,
що в нас замало лицарства та честі,
що вас прикли́кав ваш союзний стяг,
що вам шкода країн – сусідів наших,
що хочеться загарбань різних нам,
що те і се... В нападках цих і дальших
вам відсіч дана, ніби школярам:
вам щось не те? – прийдіть самі до тями,
не бриль же нам ламати перед вами!

Росії дії – важити не вам!
Призначення її – від вас укрите!
А Схід – її. Усі народи там
в її обіймах мріють відпочити!
Царюючи над Азією зроду,
вона усім нове життя дає,
й відродження притаєного Сходу
(Так Бог звелів!) із нею настає.
Це владна Русь, підданство це царя,
майбутнього це сяюча зоря!

Меч Гедеонів візьмемо як зброю,
є в Ізраї́лі сильний Судія!
То, Боже, цар, збережений Тобою,
помазанець десниці Твоєя!
Де два чи три для Господа готові –
Господь між них, як сам нам обіцяв.
Мільйони нас чекають тільки слова,
й нарешті строк Твій, Господи, настав!
Звучить сурма, і наш орел двоглавий
на ворогів несеться величаво!

(2023)

(фрагмент фіналу)

Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.

Життя в борні невпинній і суворій
Дитя, юнак і старець хай ведуть,
Щоб я побачив в силі пречудовій
Мій вільний край і мій щасливий люд.

Тоді би я сказав: жадана мить,
Затримайся, чудова, зупинись!
І не наважився потік віків би змить
Мої сліди, що залишив колись.

В жаданні щастя, в тій хвилині
Найвищу мить я відчуваю нині.

1980 р.

Завершує свій шлях охлялий рік.
Торує рік новий стрімкі стежки:
Він лагідність ранкову шле навстріч,
Віщує мир і радісні думки.
Нехай безмежна втіха на віки
Розвіє біль і розум наш зміцнить,
Очистить серце від гріхів тяжких,
Позбавить муки і гризот жахних.
А новорічний спалах осяйний
Пошле в похмурий світ промінчик свій,
Що змінить бурі подих навісний
На дихання весни в красі усій.
В скрутні часи врятує лиш любов,
Що біль на радощі оберне знов.

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееее
(2022)

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Із Володимира Висоцького

Скільки наших бійців - хто від рани заслаб,
хто вернувсь у труні...
У воєнні часи сповіщає Генштаб
лиш про втрати на тій стороні.

Тільки успіхи нам не даються, повір,
просто так, просто так:
он у полі застиг, наче здоланий звір,
весь у сажі, скалічений танк.

Наш товариш закрив, без вагань чи промов,
там прорив черговий...
А у зведеннях - ворога втрати ізнов;
ну а ми - на рубіж вогневий.

2022

Із Володимира Висоцького

Солдат не нив, не скнів,
прибути в строк устиг -
й немов із килимів,
ми трусим пил доріг.

        Наш рух невтримний поки,
        й радіє вороння;
        лисніють наші щоки,
        вилискує броня!

                По спаленій рівнині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай...
                        Гарний берет!

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

Стрічає нас цвітінь,
горить все після нас,
й летить над нами тінь
того, хто дав наказ.

        З поживою в кишені
        додому вернемось,
        й русяві наречені
        потішать нас чимось...

                Та це - пізніш, а нині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай!
                        Як в очерет...

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий¹.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

(2022)

¹Див. ru.wikipedia.org: «Мы как мученики попадём в рай, а они просто сдохнут».

На узбережжі світів
зустрічаються діти.
Вітає їх небо безкрає
і хвиль невтамовність,
ультрамарину танок,
вільні подихи, ваби -
на березі вод кольоровий
веселий гармидер.

Їх тішать палаци з піску,
перламутрові мушлі,
і човники з палого листя
над плеском безодні,
О віддані як вони грі.
Недорослі ще ладом.
На смузі з безмежжям світів.
Просто діти, як діти.

Не вміють пірнати, плисти,
щось у сіті ловити,
та, мов ті, перлин шукачі,
і купці під вітрилами бистрі, -
збирають свої камінці,
та, зібравши, їх знов розкидають,
не прагнучи більших скарбів
і поло́нених в сіті.

І море сміється, і хвилі
із далеку линуть,
буремні наспівує дітям
пісні й колискові:
неначе це мати гойдає
і весь білий світ у колисці -
у смуті мирських берегів
зустрічаються діти,

де твердь, як мінлива вода,
й ходять бурі у небі,
де тонуть швидкі кораблі
і димляться руїни,
і смерті невпинна хода,
але граються діти -

з безмежністю поруч,
зібравшись на зустріч велику.

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

                    Якщо у тебе є фонтан, заткни його.
                                        Козьма Прутков

Ну і плітка розійшлася
щодо цензора: зокре́ма –
нібито смутить Михася
пана Дарвіна система!

Годі, Мишенько! Наразі
хвіст не маєш на сідниці,
й не шукай собі образи
в допотопній таємниці.

Лізти в наукові те́рни –
не резон при всім народі:
нагадаю, що й Коперник
із Мойсеєм був не в згоді.

Коли так тобі важлива
іудейська епопея,
мав би ти уже цнотливо
скасувати й Галілея.

Та згадай-но, будь ласкавий,
що наука – вільна, начеб;
твій контроль – з якого права?
Світу створення ти бачив?

Нас у світ могли прийняти
і поволі, не спрожогу;
чи зібравсь ти диктувати
спосіб дії навіть Богу?

Планом, за яким Всевишній
дійсності давав спонуку,
не керує шеф безгрішний
Комітету в справах друку.

Й треба визнати, почасти
(я, повір, не фанаберюсь):
ме́жі Божій силі класти –
це, Михасю, справжня єресь!

Бо ознака це тривожна,
що зазнала віра втрати;
тож тебе за скепсис можна
аж на Соловки загнати!

Та й Адам не мав причини
корчити із себе пана:
чим, пробачте, грудка глини
краща за орангутана?

Та припу́стимо на хвилю,
що верзе дурниці Дарвін;
твій погром – з якою ціллю?
Він безглуздим є, ще й марним!

Бо згадай деталь останню,
що тобі завдасть проблеми:
не Китайський мур, Мишаню,
нас від людства відокремив;

з Ломоносовим почавши,
рух пізнання та освіти
проникає в дебрі наші
попри всі твої молитви;

і тепер наука може
пояснити стрій натури,
де планети ходять Божі
без інструкції цензури;

і уже ця сама сила,
коли вірити прикметам,
в царство розуму вступила
без узгоджень з Комітетом.

Тож утям, непогрішимий:
б’ють ключем живі ідеї,
й не заткнеш його; так стримуй
рухи затички своєї!

(2022)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого (1868)


                    Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нѣтъ.
                                        Несторъ. Повѣсть времянныхъ лѣтъ³

1
Сідайте, дитинчата!
Почну я, ма́буть, так:
земля у нас багата,
та в ній – порядку брак.

2
Знайшли ще предки наші
причину всіх невдач:
живем у єралаші,
нема порядку, бач!

3
Й вони, набравши зваги,
рішилися ураз:
«Пошлімо по варяги, –
хай в князі йдуть до нас!

4
Німецька їхня вдача –
ставати до керма;
земля ж у нас добряча,
порядку лиш нема».

5
Гінці під пишним стягом
відправились ту ж мить,
і дейкають варягам:
«Добродії, прийдіть!

6
Ми вам насиплем злата
по вінця, й ще повніш;
земля у нас багата,
нема порядку лиш».

7
Варягам, звісно, лячно,
та ризик – їхня суть:
«Що ж, спробуєм обачно, –
ходім, коли зовуть!»

8
І от прийшли три брати,
і бачать: жах і тьма!
І хоч земля багата,
порядку скрізь нема.

9
«Ну, – думають, – команда!
Зламає ногу й чорт!
Es ist ja eine Schande,
wir müssen wieder fort⁴».

10
Та брат найстарший, Рюрик,
сказав братам своїм:
Fortgeh’n wär’ ungebührlich,
vielleicht ist’s nicht so schlimm⁵.

11
Хоч тут – паршива банда,
одна лиш тільки шваль,
Wir bringen’s schon zustande,
versuchen wir einmal⁶».

12
Став княжити завзято,
сімнадцять років дбав;
земля була багата,
порядок – не настав.

13
За ним став князем Ігор,
а регентом – Олег;
das war ein großer Krieger⁷
та видатний стратег.

14
Затим – княгиня Ольга;
за нею – Святослав;
So ging die Reihenfolge⁸
язичницьких держав.

15
А тільки Володимир
зайняв отецький трон –
da endigte für immer
die alte Religion⁹.

16
Він заявив народу:
«Поточна віра – твань;
хрестімось! Марш у воду!»
І нам зробив йордань.

17
«Перун – не трібний спадок!
Паліть його мерщій –
побачите, порядок
встановиться який!»

18
Послав і за попами
у Царгород, в Афон;
попи прийшли товпами,
зі стосами ікон,

19
співали приворотно,
свічок зладнали збут...
Земля, як є, щедротна,
а от з порядком – скрут.

20
Як тільки Володимир
в належний день сконав,
новий відкрити вимір
узявся Ярослав.

21
Він, може, все б утямив,
й порядок би навів...
Та ні: він між синами
всю землю розділив.

22
Не досить крок був мудрий:
синочки, на біду,
зчинили галабурди
й усобну ворожду...

23
Почули це татари –
збудилися чомусь,
напнули шаровари,
приїхали на Русь:

24
«Ми зробим вашим чварам
зупин, кінець кінцем,
і повний незабаром
порядок наведем!»

25
А як дійшло до дані –
то хоч святих винось!
Й чимало знову твані
на Русі завелось:

26
намови брат на брата
отримує Орда...
Земля, кажись, багата,
з порядком – геть біда.

27
Іван явився Третій
й поклав цьому угав;
він мовив: «Ми не кметі!» –
й татарам дулю дав.

28
І от земля рішуче
знегод і бід збулась;
квітуча та родюча,
але порядку – зась!

29
Настав Іван Четвертий,
що Третьому онук;
він був державець тертий
і жон мав кілька штук.

30
«Іван Василич Грозний»
він заробив ярлик, –
за те, що був серйозний,
солідний чоловік.

31
Він був жорстких повадок
і зраду бачив скрізь;
такий завів порядок,
що хоч у землю лізь.

32
Життя, мабуть, величне
в добу таких манер...
Але ніщо не вічно,
і цар Іван помер.

33
За ним царем став Федір,
геть батькові контраст;
до справ державних ледар,
в церквах лише гаразд...

34
Борис же, царський шурин,
з розумних був персон,
і з виглядом похмурим
він сів на царський трон.

35
При ньому йшло все гладко
і майже без бунтів;
ледь-ледь було порядку
в землі він не завів.

36
На лихо, Самозванець –
і звідки чорт приніс? –
такий укоїв танець,
що враз помер Борис.

37
Здобувши трон буденно,
цей хлопець не зівав
і в Польщі наречену
не гаючись придбав.

38
Напевне, мав чар-зілля,
та й був же не глупак;
але під час весілля
зчинив дебош поляк.

39
А це нам не до серця;
і от в одну з ночей
ми їм завдали перцю,
прогнавши геть з очей.

40
Піднявсь на трон Василій,
та скоро навідріз
його ми попросили,
щоб він із трону зліз.

41
Вернулися поляки,
а з ними – козаки;
ізнов пішли всілякі
дебоші та бійки.

42
От козаки й поляки
нас луплять день при дні,
ми ж без царя – мов раки
сидим на мілині.

43
Землі – незмірні п’яді,
порядку ж – ні на гріш.
Бо звісно, що без влади
далеко не умчиш.

44
Щоб трон зміцнити царський
і влади благодать,
тут Мінін та Пожарський
мерщій зібрали рать.

45
Й ця рать ізнов упхала
поляків за кордон,
а у Москві – Михайла
Земля¹⁰ звела на трон.

46
Чи він прийняв угоду
та слово дав якесь
про вільності народу –
не знаєм і поднесь.

47
Уже Варшава й Вільна
прислали свій привіт;
земля ген-ген привільна...
чи є порядок? Ніт.

48
Взявсь Олексій за справи,
й родив тоді Петра;
настала для держави
цілком нова пора.

49
Петро любив порядок –
як грізний цар Іван:
і в лютості нащадок,
і випивши – буян.

50
Казав: «Мені вас жалко,
ви згинете вкінець;
та є у мене палка,
і я вам всім отець!

51
Не мріяли, випа́дком,
що вам порядок дам?..»
Й негайно за порядком
подавсь у Амстердам.

52
Коли ж вернувся звідти –
усіх нас поголив
та у голландські свити
ретельно обрядив.

53
Та я не з тих, хто лунко
Петра за те кляне:
буває, що для шлунка
корисне проносне.

54
І хоч така пожива –
із надто гострих страв,
а при Петрі, на диво,
порядок більший став.

55
Та смерть прийшла скорботна
за ним, як за всіма...
Земля, диви, щедротна,
порядку знов нема.

56
Тоді вже заповзято
плекали трону міць –
царів не так багато,
а більш було цариць.

57
Бірон царив при Анні;
він справжній був жандарм,
при ньому ми як в бані
були, daß Gott erbarm!¹¹

58
Безклопітна цариця
була Єлисавет;
а поки веселиться –
нема порядку, ет!

59
Яка отут причина
і в чому корінь зла –
й Велика Катерина
збагнути не могла.

60
«Madame, при вас наспіє
порядок та добро! –
писали їй в Росію
листи Вольтер з Дідро. –

61
Вам тільки слід народу,
якому матір ви,
надати вже свободу
під вдячні молитви».

62
«Messieurs, – відповідала
вона, – vous me comblez¹²», –
і в Україні втяла
кріпацтво надто зле...

63
Павло царити взявся,
мальтійський кавалер¹³,
та не завжди вдавався
до лицарських манер.

64
Цар Олександр Перший
настав благословен;
він інших перевершив
як щирий джентльмен:

65
коли, урвавши жарти,
посунув силу лав
на нас Буонапарте,
він чемно відступав...

66
Цю пляму на престижі,
здавалось, не зітре –
а ні: вже ми в Парижі,
з Louis le Désiré¹⁴.

67
Й Росія так вільготно
простерлась швидкома,
й земля така щедротна...
Порядку лиш нема.

68
Я б міг вести сказання
і далі, тільки – цить:
нарвусь на покарання, –
monsieur Veillot¹⁵ не спить!

69
Іти буває слизько
по камінцях отих,
отож про те, що близько,
промовчати не гріх.

70
Облишмо краще трони
й займімося притьмом
міністрами корони...
А там – такий содом!

71
Зате нарешті бачим
той шуканий наряд:
на санках мчать із плачем
міністри всі підряд.

72
Котять з гори юрбою,
in corpore¹⁶, й сповна
уносять із собою
і власні імена:

73
це Норов, це Путятін,
це Панін, це Метлін,
це Брок, а це Замятнін,
це Корф, це Головнін.

74
Згадати всіх не можна,
їх стільки – це страхіть!
Та тим же курсом кожний
униз кудись летить...

75
Я грішний: літописний
на мить забув я стиль,
й картині живописній
піддався мимовіль.

76
Мабуть, ліризм природний
нараз пойняв мене;
хай Нестор преподобний
ізнову надихне,

77
мою вгамує совість,
врятує від видінь,
щоб я вже міг цю повість
скінчити – і амінь...

78
От зараз вернемось ми –
куди вела канва:
в рік шістдесят, ба, восьмий
(у численні Різдва).

79
Понеже став недужий
керунок наших справ,
зело меткого мужа
Господь нам ниспослав.

80
За потерпання наше
й на заздрість ворогам –
яви себе, Тімашев,
створи порядок нам!

81
...Що аз багатогрішний,
забувши про угав,
переписав незбіжно
або не дописав,

82
ви, браття, це читайте,
як буде вільна мить,
й де треба – виправляйте,
а да́рма не кляніть¹⁷.

83
Зібрав з билин й билинок
цю оповідь подій
худий смиренний інок,
раб Божий Олексій.

(Січень-лютий 2022)

Тепер ви бачите...

Тепер ви бачите,що я не помилявся,
Як в найчорніші миті вам казав:
"У вашім погляді, котрий надію дарував,
Лиш зради глум уже ховався".

"Люблю тебе",-- ваш погляд промовляв
Слова заучені, облудні знов і знову.
І погляд ваш мінявся і брехав,
Коли клялись мені ви у любові.

Пори поганої немає у природи,
Немає тому перешкод, хто закохався.
Яка ж то мить була гіркої насолоди,
Коли я впевнився, що я не помилявся!
Поль Верлен
(переклад з французької)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Збунтувалися кастрати,
йдуть до папи у палати:
«Через що ми не жонаті?
В чому винуваті?»

Папа крикнув із чертога:
«Що це тут за синагога?
Ви не боїтеся Бога?
Геть з мого порога!»

Ті йому: «Тобі все ладно,
ти живеш собі принадно,
а от нам так безвідрадно,
дуже вже досадно!

Ти вибрикуєш на волі,
мо’, набив собі мозолі,
ну, а ми всі - поневолі
на жіноцтво кволі!»

Папа їм: «Мої ж ви діти!
Треба сперш було глядіти;
втративши свої бушприти,
маєте терпіти!

Боляче за ваші втрати;
може, я вам для приплати
латки накажу роздати
із нової вати?»

Ті йому: «Нам вата нащо?
Хай у ній лежить ледащо!
Не м’яке, а щось годяще
ти роздай нам краще!»

Папа каже їм врочисто:
«В рай призначу вас, геть-чисто!
Там вже буде і невіста,
ще й на бу́лки тісто!»

Ті йому: «Який ти геній!
Нащо тісто нареченій?
Пристрій трібний їй - такенний,
зовсім не печений!»

Папа їм: «Так ви, гевали, -
глуздом теж не кардинали!
Кажуть же: що з воза впало,
те, рахуй, пропало!»

Розлютилися кастрати:
«Отже, Пію ти дев’ятий¹,
остогидло нам співати
фуги та кантати!

А давай, усім на диво,
сам затягнеш “Casta diva”²?
Й так тонесенько, пискливо,
як це на́м властиво!»

Тут злякався папа: «Діти!
Як я буду пискотіти?
Це кебет у вас кульбіти,
чи дурниць привіти?»

Ті йому: «Нема проблеми!
Не забули ще оце ми:
маєм бритву, й маєм схеми,
де і що́ в нікчеми!»

Папа в шоці: «От же шкоди!
Я хіба шукав нагоди
збутися дарів природи?..»
Шле за Де-Мероде³.

Де-Мероде тими днями
тренувався біля брами
захищати рідні храми
з папськими стрільцями:

всі з поставою військових,
черевики на підковах,
у підрясниках шовкових
й ківерах бордових.

Тут прибігли єзуїти:
«Треба віру боронити!
Хочуть там скопці, бандити,
папу холостити!»

Гарний в ролі воєводи,
стрепенувся Де-Мероде:
«Видно, хтось шука пригоди?
Ну, заждіть, юроди!»

Засурмили зразу труби,
взяв бійців азарт сугубий,
так і дивляться, кому би
полічити зуби?

Де-Мероде, страж устоїв,
на двоколку всіх пристроїв
і везе мерщій героїв
до святих покоїв.

Як війшли туди солдати,
налякалися кастрати,
кажуть: «Будемо співати
зовсім без оплати!»

Папа вільний: притчі мовить,
може і прийняти сповідь;
й Де-Мероде ґав не ловить,
суд за бунт готовить:

«Хто тут вівся як іуда,
тих повішаю за муда!»
Папа ж муркнув, як з-під спуда:
«Тільки в разі чуда...»

                Варіант для дам:

        «Хто тут мрів про бунт успішний -
        покарає вас Всевишній!»
        Папі ж - голос був утішний:
        «Ти один безгрішний!»

Та настав кінець докорам;
той же при дворі декорум,
і пищать кастрати хором
геть ad finem saeculorum⁸.

(2022)

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

1
Хочеш вийти у майори -
у конторі не служи,
а як служиш, то про шпори
да́рма тугу не тужи.

2
Щоб не стати геть збіднілим,
пильно витрати рахуй;
руки - добре, мий із милом,
а на ноги - не марнуй.

3
Стій на смерть у вартім спорі,
у дрібницях - знижку дай;
напинайсь чимдуж в запорі,
а проносу не тримай.

4
На штани собі в їдальні
ляпнувши з виделки жир,
не скидай їх у вітальні,
а іди на задній двір.

5
А якщо невільним звуком
підведе когось живіт,
всупереч усім наукам
не вигукуй: «Довгих літ!»

6
Будь люб’язним на обіді,
борщ хвали та деруни,
і зухвало у сусіди
вату з вуха не тягни.

7
Підзапавши на сусідку,
не бери її на змор
й для сумісного ужитку
не хапай її прибор.

8
І коли ураз від столу
по потребі ти ідеш,
сповіщати дам довкола
про оце - не треба теж.

9
Як сусіду по клозету
зробиться недобре вкрай,
ти скоріш йому газету
із новинами віддай...

10
Вивчи родичок начальства
й розважати їх приходь,
та грайливість до зухвальства
все ж ніколи не доводь:

11
не прохай у тещі шмату
для обтирки шкарбанів,
й бабку не питай завзято,
скільки в неї є зубів;

12
згадуй стриєн іменини,
проводжай кузин вночі,
та під пахви без причини
часто їх не лоскочи;

13
з невістками будь у зладі,
та пристойність не втрачай
й робаків на променаді
їм за комір не впускай;

14
дочок за кущі секретно
не тягни, бодай на сміх,
і з племінниць нешляхетно
силоміць не рви панчіх;

15
без невчасної бравади
всіх своячок привітай,
й годувальниці принади
в немовлят не відбивай.

16
Словом, дівами не гребуй,
розважай та весели,
без нагальної потреби
не показуй їм тили.

17
На вакаціях в помісті
їх зведи на скотний двір, -
для тієї лиш користі,
щоб розвити кругозір;

18
тільки там - вгамуй гординю
й не жартуй натощака:
щоб навчити їх доїнню,
не підсовуй їм бика.

19
І було би не до ладу
палець совати в кулак
із резоном, що шараду
мають розгадати так...

20
Взагалі, пильнуй манеру
й ме́жі жартів; далі - цить,
як годиться офіцеру
і як служба нам велить.

21
Коли раптом твій начальник
щойно поховав дочку,
розкажи йому повчальну
алегорію яку;

22
та дивись, роби це вміло,
щоб не впало на язик,
що у тебе теж кобила
переставилась торік;

23
чи про те, що наші втрати
неминучі, вір - не вір,
й буде тільки бевзь ридати
та вбиватися надмір.

24
Бо якщо гаряча вдача
у начальника, чи сум -
зганить він тебе добряче
й прожене, усім на глум.

25
Розкидати перла свиням -
нерозсудливо таки:
вслід за ратаєм сумлінним
ходять жадібні граки.

(Січень 2022)

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

«Докторе! При всій шанобі, -
якось ляпнув паламар, -
від крутих яєць в утробі
з часом робиться янтар!»

Скептик лікар, друг клістиру,
буркнув: «Ач, який мудрець!» -
і в досаду члену кліру
проковтнув п’ятсот яєць.

Горе! Б’є дячок у дзвони,
тягне дроги пара шкап:
через фронду й закидони
вмер безбожник ескулап.

Від могили попідручки
розійшлися всі живі,
а у причту після учти
бродить хміль у голові.

«Не минуло й днини, пробі, -
все торочив паламар, -
як у доктора в утробі
утворивсь таки янтар!»

(2022)

Із Петра Вяземського (1792-1878)

Степ широкий, неозорий
вдовж і впоперек лежить,
наче полум’яне море
жаром сонячним пашить.

Не відчути у повітрі
жодних вітру ворушінь;
й хоч би десь хмарки нехитрі
навели на землю тінь...

Небо - наче купол мідний;
голо все, там-сям хіба -
куций захист хаті бідній -
напіввисохла верба.

Все - те са́ме, звідси й доти,
й ніби вкляк життєвий дух;
почуття й думки - в дрімоті,
голодують зір та слух.

Звіку так цей степ німіє,
та ріднішим нам стає:
все це - матінка-Росія,
отака, яка не є!

(2022)

Із Володимира Висоцького

Хлопчик Вова, ро́ків сім, відкрити думав кран,
й тут його пойняв зненацька подив:
в раковині шастав неабиякий тарган,
вусами довжезними поводив.

Вова сперш злякався і ледь-ледь не заволав,
та потому - сам пішов у наступ:
з краника червоного він струмінь спрямував
точно на комаху ту довгасту.

    А тарган - холоднокровний
    й безтурботний, як на згляд -
    вилізти хотів назовні,
    та зісковзував назад.

    Грізний знищувач зарази,
    Вова мимрив: «Стій, не руш!
    Хто по смітниках полазив -
    той приймай гарячий душ».

    І намочений тарганчик,
    роздратований вкінець,
    заховався за стаканчик;
    й причаївся тарганець.

Хлопчик Вова в раковині бурю підійма,
хвилею комаху заливає...
(Та, якщо насправді, - він почав війну дарма,
бо тарган людину не кусає).

    Кличе він сестричку Нінку, -
    вдвох топити таргана;
    ну, а Нінка комашинку
    хвать - і кинула з вікна!

    І тепер тарган - на волі,
    увіпхався у бур’ян;
    ходить-бродить в чистім полі
    харчовий шкідник тарган...

Збурившись, у Ніну Вова
кинув шкарбанцем брудним
й заревів - немов корова,
аж прокинувсь цілий дім.

Мама й тато бачать: Вова плаче, одяг змок...
Розібрались, прийняли ухвалу:
Вову в покарання припровадили в куток,
ну, а Ніна - печиво дістала.

    І тоді наш винуватий
    всі звів засновки водно:
    щоб тарган забравсь із хати,
    не берись його втопляти,
    а випихуй у вікно,
    після чого мама й тато
    поведуть тебе в кіно!

(2020)

Із Петра Вяземського (1792-1878)

Чи питались ви порою,
що таке «російський бог»?
Ось назбируваний мною
недокладний каталог.

Бог вибоїн та заметів,
подорожніх всіх тривог,
тарганів з усіх буфетів -
ось він, ось російський бог.

Бог неситих та холодних,
хто знесиливсь та усох;
бог маєтків недоходних -
ось він, ось російський бог.

Бог сідниць й грудей відвислих,
тоскних погребальних дрог,
і вершків, і фізій кислих -
ось він, ось російський бог.

Бог фонвізінських паньматок, -
статей, певна річ, обох;
бог слив’янки до курчаток -
ось він, ось російський бог.

Бог чинуш із орденами,
бог дворових-випивох,
хо́дів хресних з корогвами -
ось він, ось російський бог.

Ду́рні в нього мають ласки,
мудрі - тільки тьму вимог;
бог нудної свистопляски -
ось він, ось російський бог.

Бог усього, що зчиняє
метушню й переполох,
дурість без кінця та краю -
ось він, ось російський бог.

Бог мандруючих чужинців,
чи заброд, а чи забрьох
(тобто, найчастіше німців) -
ось він, ось російський бог.

(2022)

їїїїїїїїїї іііііііііі

***
Вікторіє, журо моя! О, серце, не ридай
І рабською покорою – любові, не карай.

Ганьбою опорочене лишаємо юрмі;
Оманою зурочене, щезає у пітьмі;

Лукавої історії минає чорний час,
що у їдкому полум’ї не опікає нас.

За пеленою темною яріє світла мить,
Та раною смертельною у грудях ще ятрить:

В пориві духу вищому, чужій душі на зло
Усі тенета нищимо і їх – як не було!

05.2022

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

                    Скажи мне, Украйна...
                    М.Светлов. «Гренада»

...Уникнувши штрафу,
радів я до сліз
(на вулицю Яффо
трамвай мене віз).
В надії, що втямлю,
торочив сусід, -
в святковому штраймлі²
кремезний хасид³:

- Єшиву⁴ покину,
свій «узі»⁵ візьму
й мерщій в Україну
гайну на війну!
Ми разом укоїм
вікторію там,
щоб слава - героям,
щоб смерть - ворогам!..

Я вірю, він вдіяв
усе, що казав:
приїхав у Київ,
пройшов крізь вокзал,
а звідти - до бою,
і втік московит!
А над «меркавою»⁶
метляє цицит⁷.

(Травень 2022)

Із Костянтина Симонова (1915-1979)

Коли ти́ не змиривсь із тим,
щоб схилитися перед Кремлем,
щоб віддати рашисту дім
і усе, що Вітчизною звем, -

знай: Вітчизну ніхто не спасе,
коли ти її не спасеш;
знай: рашиста ніхто не уб’є,
коли ти його не уб’єш.

І допоки його не вбив,
пишні фрази в собі тримай,
і країну, де виріс та жив,
ти Вітчизною не називай.

Раз рашиста убив твій брат,
раз рашиста убив сусід, -
це вони за Вітчизну мстять,
а тобі за безчинність - стид.

Так візьми, нарешті, і вбий
ти - рашиста, а не́ навпаки,
щоби плач був не в хаті твоїй,
а у хаті його́ таки.

Він зі смертю прийшов, пам’ятай,
й хай його́ стріне смерть крива,
й не дружина твоя нехай,
а його - хай буде вдова.

Й рідна матір нехай не твоя,
а його - залиши́ться сама;
не твоя, а його сім’я
хай чекає на батька дарма...

Так убий же хоч одного!
Хай сконає скоріш лиходій!
Скільки раз побачиш його -
стільки раз ти його і вбий!

(Березень 2022)
аа

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Якось раз дворучний кашник
в гай з виделкою пішов;
наштовхнулись на мурашник,
й та - збісилася немов!

Стала, бавлячись, штрикати
той мурашник так і сяк,
і мурашки бідні з хати
розповзлися від атак.

Кашник ласий на потіху:
руки в бо́ки впер якось -
й надривається від сміху:
«Ісполаті!¹ Аксіо́с!²
Всіх здолав хоробрий рос!³»

Тут у нього впала кришка,
а в мурашок - вже задишка;
кленучи весь білий світ,
наповзли йому в живіт.

Ма́буть, час кричати пробі:
зборисько комах в утробі!
Ухопившись за боки,
він пустився напрямки.

Годі! Буде знати кашник,
як вдиратися в мурашник!
А не лізь, як той гультяй,
у всілякі закапелки,
пильно друзів добирай
й не вподібнюйсь до виделки!

(2022)

«Люблю тебе!» - шепнула дню зоря,
обнявши небеса і світ сором'язливо
і промінь сонця крізь ліси й моря
із усмішкою цілував це явне диво.

А день, не довіряючи, неначе,
Своїй зорі і здійсненню палких надій,
Спускався із небес... о, він за нею плаче,
І утирає сльози кришталевих мрій.

Мороз і сонце, день урочий!
Мій друже, протирай-но очі –
Пора, ясна моя, проснись;
Тебе вітають неозорі
Світи у сяєві Аврори,
Зорею півночі явись.

Вночі, від заметілі злої
Укрились небеса імлою;
Та, пам'ятаєш, все одно
Крізь хмари сяяло світило
І ти засмучена сиділа –
А нині... виглянь у вікно:

Під голубими небесами
Земля, укрита килимами,
Летить у сонячну блакить;
Прозорий ліс один чорніє,
Ялина в інії біліє
І річка засклена блищить.

Кімната бурштиновим світлом
Осяяна. Веселим тріском
Тріскоче піч... а поруч – ти
І лінь злізати із лежанки...
То, може: повеліти в санки
Нам сивку-бурку запрягти?

І разом, навперейми снігу,
Друг милий, віддамося бігу
Нетерпеливого коня,
Відвідаємо луки, ниви,
Ліси і пущі білогриві
І берег мій ясного дня.

Переклад із російської мови


***

В усьому прагну я дійти
Самої суті.
В роботі, в пошуках путі,
В серцевій смуті.

До сутності старих часів,
До їх причини
І до засад і корінців,
До серцевини.

Весь час нитки в руках тримать
Подій, фортуни,
Кохати, мислить, відчувать
Життя буруни.

О, тільки б я лишень зумів
Хоча б почасти,
Я б вісім присвятив рядків
Жаги пристрастю.

І беззаконню, і гріхам,
Бігам, погоням,
Несподіванням в похапках,
Рукам, долоням.

Я вивів би її домен
І суть підвалин.
Я б шепотів її імен
Ініціали.

Я б вірші виплекав, як сад,
Дрижали б жижки.
Цвіли б там липи всі уряд,
Уздовж доріжки.

У вірші дихання б уніс
Троянд і м’яти,
Осоки, луки, сінокіс,
Дощів стакато.

Отак Шопен уклав колись
Нетлінне чудо
Могил, фільварків та узлісь
В свої етюди.

Досягнутого торжества
І гра, і мука –
То є напнута тятива
Тугого лука.

12.02.2022

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

Паутинки мыслей
Каждый слог через себя мы пропускаем,
Каждый вздох в стихи свои вдыхаем,
Каждый взгляд хранит свою картинку,
Отражая мысли паутинку.

Ниточкою, чёрточкой иль словом,
Возрождаемся мы, каждый - в чём-то новом!
Красной нитью по судьбе страны
Наши песни каждому видны!

На эпохе сделать бы зарубку,
Да не угодить бы в мясорубку
Жерновов беспамятства железных,
Чтоб для поколений быть полезным.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 7.02.22 Швец Т.В.


Павутинки думок
Кожне словечко через себе пропускаємо,
Кожен подих у вірші свої вдихаємо,
Кожен погляд зберігає свою картинку,
Відображаючи думки павутинку.

Ниточкою, рисочкою чи словом,
Відроджуємося ми у чомусь новому!
Червоною ниткою по долі країни
Наші пісні кожному відомі !

На столітті зробимо малюнок,
Дітям та онукам подарунок.
Знищемо безпам'ятство залізне,
Щоб для поколінь бути корисним.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 7.02.22 Швець Т.В.