Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
Посла ляського до себе в ставку викликає.
У присутності усього ханського Дивану
Йому кліпати прийшлося. Від калги-султана
Довелось почути те, що хана розлютило,
Бо козаки в ханські землі набіг учинили.
Стояв довго посол ляський, потупивши очі,
Бо ж війни Річ Посполита із Кримом не хоче.
Не до того, в Лівонії з Москвою зчепилась.
Там вся сила королівства з москалями билась.
Вимагав хан, аби ляхи розбій припинили
І козацтву в Крим ходити всім заборонили.
А то…далі йшли погрози війну розпочати.
А послу лиш головою прийшлося кивати.
Стояв, наче рак – червоний, гнів його аж душить:
Як посміли королівські накази порушить?!
Звісно, в Польщу не так часто татари вчащали,
Вони більше в Україні земельку топтали.
Хіба з хлопа що убуде? Вже б перетерпіли.
А тепер он скільки йому клопоту зробили.
Обіцявся посол: звісно, король прийме міри,
Хоч словам його не було у хана довіри.
Що ж так хана розлютило? Хто винен у тому,
Що не спалося спокійно і хану самому?
У той час Річ Посполита в Лівонії билась,
І вся сила запорозька там їй би згодилась.
Тож зібрав Самійло Кішка на Січі охочих
Аби вести воювати в землі полуночні.
На Січі у малій силі вольниця козача.
І Григорія за себе наказним призначив.
Молодий іще полковник добре знавсь на справі.
Бо ходив уже в походи і на морі плавав.
Знав, орда ледве прознає, що пішли козаки,
Налетять на Україну її зарізяки.
Тож не став того чекати, зібрав всіх, що має:
- А давайте, - каже, - в гості в орду завітаєм.
Ще татари і не встигли в похід зготуватись,
Як у рідних у аулах прийшлось захищатись.
Пройшлись вогнем козаченьки, багатьох побили,
Тож татари того року в похід й не ходили.
Та подія й розлютила хана до знетями –
Не вдалося в Україні розжитись рабами.
Та Григорій Ізапович на тім не спинився,
Вже за рік морським походом піти спорядився.
Не для того, щоб турецькі міста штурмом брати –
Кораблі перестрівати та бранців звільняти.
Недалеко від Кілії галеру зустріли,
Турків в море поскидали, всіх бранців звільнили.
А побіля Аккермана, як назад вертали,
Ще галеру захопили та суден чимало
Торгівельних. Триста бранців звільнили при тому.
Тож спокійно повертатись можна і додому.
Та в лимані їх ескадра турецька зустріла,
Гасан-паша чималеньку вів супроти силу.
Та не стали козаченьки перед ним тікати,
Узялися кораблі ті ледь не штурмом брати.
Гасан-пашу оточили, ледве-но відбився,
Був раденький, як у морі врешті опинився.
Повернулись козаченьки з славного походу,
Завдали проклятим туркам чималої шкоди.
Якось взимку прийшла вістка тривожна зі сходу,
Що султан Бухар ногайський зібрав цілі орди
Та і рушив аж від Волги в похід в Україну.
Знов чекати в ріднім краї лихої години.
Похопились ляхи, звісно від новини тої,
Але що їм Україна? Ближчі краї сво́ї.
Хто ж зупинить ту навалу? Хто на шляху стане?
Бо ж орда, як розійдеться, й Києва дістане.
Вийшли знову козаченьки на бій на кривавий,
Рідні землі боронити та шукати слави.
Знов Ізапович на Січі зібрав усі сили,
Щоб орду на Україну вони не пустили.
А орда уже здолала й Дніпро міцним льодом
Та й до Корсуня прямує нестримним походом.
Не став гетьман за стінами від орди ховатись,
Зустрів її понад Россю. Тій куди діватись?
Довелося з козаками ставати до бою.
Думали вмить роздушити козаків ордою.
Стріли мужньо козаченьки ординську навалу.
Так зустріли, що покотом ординці лягали.
Устелили усе поле своїм мертвим тілом.
Схаменулись, дременули, бо жити хотіли.
Провели їх козаченьки до Дніпра самого
І ногайцями встеляли до ріки дорогу.
Ледве з залишками війська Бухар утік звідти
Та зарікся в Україну більше не ходити.
Ще не встигли козаченьки від бою спочити,
Коли нові лихі вісті встигли долетіти.
Знову кримці піднялися, у похід зібрались,
То розвідники із Криму від своїх дізнались.
Ждуть, як вкриють броди льодом лютневі морози,
Щоби ніг не замочити було голомозим.
Старший ханський син, відомо, орду ту збирає,
Адже трон він після батька посідати має.
Тож потрібно ще здобути у поході слави…
Їх зустріли козаченьки біля переправи.
Розколошкали орду ту, аж пір’я летіло,
Орда ще до України дістатись не вспіла.
Розігнали її степом. Хто живий зостався,
Знов не солоно сьорба́вши, в улус повертався.
А на весну Ізапович знов похід готує,
І охочих набирає, і «чайки» будує.
Рішив гетьман, що пора вже на Варну сходити,
Аби туркам в місті тому легко не сидіти.
Вийшли «чайки» в синє море, біліють вітрила
І несе їх, наче птахів, нестримная сила.
Знов галер десяток стріли біля Аккерману.
Ті не думали, що скоро ще до бою стануть.
А козаки налетіли та турок побили
Та й собі оті галери пусті захопили.
До Кілії повернули, де їх не чекали,
Наче коршуни зненацька на фортецю впали.
Поки турки лаштувались ставати до бою,
Козаки уже на стінах Кілії самої.
Опирались турки, звісно, люто опирались,
Аж нікого з гарнізону поки не зосталось.
Як побили усіх турок, флотом зайнялися.
Лаштувати всі галери до бою взялися.
Вправних козаків зібрали, на них посадили,
Ще і вимпели турецькі назад почепили.
З того часу, як Нечаю вдалось Варну взяти,
Змогли турки високії мури збудувати
І вважали – неприступна тепер ця фортеця.
Все ж Ізапович ту Варну узяти береться.
Вранці-рано з мурів Варни флот турецький вздріли,
Допомозі тій нежданій дуже пораділи.
Увійшли галери в гавань, ніхто не стріляє.
Раптом флот цей на турецькі судна нападає,
Що у гавані стояли. Зчепились бортами,
Лізуть на них козаченьки морськими чортами.
А з фортеці все то бачать, але не стріляють,
Бо де свої, де чужі там – вже не розрізняють.
Позбігалися на мури з фортеці всієї,
Захопилися у страху битвою тією.
А тим часом усі «чайки» по річці піднялись
І у озері за містом у тилу зібрались.
Поки турки на галери очі витріщали,
Козаки з тих «чайок» мури швидко «осідлали».
Увірвалися у місто із другого боку.
Звідки турки й не чекали. Отож вони поки
Розібралися та опір чинити зібрались,
Козаки уже у місті шаблями рубались.
Тут, галери захопивши, козаки і з моря,
Стали дертися на стіни. Й захопили скоро.
Оточені з усіх боків, турки не здавались,
Де-не-де іще боролись, люто захищались,
Адже знали , що пощади не буде нікому.
Тож під шаблями лягали один по одному.
Як погинули всі турки, що в місті сиділи,
Козаки всіх їхніх бранців нещасних звільнили.
А було їх там чимало з Польщі, України,
Угорщини, ще багато з якої країни.
Одні стали укріплення турецькі ламати,
Інші скарби приховані взялися шукати.
А багато турки всього в місті наховали,
Так що з Варни козаченьки чималенько мали.
Як закінчили всі справи, все перетрусили
І нічого із укріплень цілим не лишили.
Посадивши невільників усіх на галери.
Полишили вони Варну, як після холери.
Щоб і далі над Високим знущатись Порогом,
На галерах майоріли гетьманські корогви.
Пройшли мимо Аккерману, Очаків минули.
Турки з мурів ледве шиї собі не звернули.
А, коли уже в лимані при березі стали,
Всі гармати на галерах хутко познімали.
На очах у турок судна турецькі спалили,
Щоб вони вже бузувірам клятим не служили.
А невольників на «чайки» усіх розібрали
Та із гетьманом до Січі вертатися стали.
Був між тими козаками у поході тому
Й Сагайдачний. Став він гетьман вже роки по тому,
А тоді лише полковник, досвід набирався,
До великої до слави тільки піднімався.

Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
Хоча був він не простого, а княжого роду,
Проте легко спільну мову з козацтвом знаходив.
Бо ж козацтву усе рівно – простий чи багатий,
Головне, щоб умів шаблю у руках тримати.
А Зборовський махав добре шаблею своєю,
Де він тільки не залишив слід кривавий нею.
В Трансільванії, Молдові, Речі Посполитій,
І з Баторієм під Псковом проти московітів.
Там під Псковом тоді ляхи надовго засіли.
Недостатньо у них було проти міста сили.
Тож велів король Самійлу до козаків мчати
Аби сили козацької в поміч їм набрати.
Доки їхав, геть забувся доручення свого,
Бо з’явилися надії великі у нього.
Адже вабив більше всього його трон Молдови.
З кримським ханом про ту справу вів він перемови.
Обіцяв хан йому поміч…легко ж обіцяти.
Адже слово можна дати, можна і забрати.
Поки вони домовлялись, турки наказали,
Щоб татари проти персів коней повертали.
Хан тут і рішив Самійлу свиню підложити:
Спершу підем з козаками, каже, персів бити,
А тоді вже на Молдову… Почухав той лоба
Та й на Січ, вести розмови з козаками, щоби
Ті у Персії далекій туркам послужили…
Розізлились козаченьки, ледве не втопили
У Дніпрі за те Самійла. Ледь живий лишився.
Повинивсь перед козацтвом, до ніг уклонився,
Попросив собі у поміч Молдову здобути.
Та й погодилось козацтво – так тому і бути.
То ж не з персом воювати у краях далеких.
Проти турка козакові збиратися легко.
Бо ж Молдова у ті роки під турком ходила
І султани правителів на трон в ній садили.
Як почули козаченьки, що на турка йтимуть,
Де й поділись суперечки, що були між ними.
Бити турка – любе діло завжди козакові,
Добре шаблю напоїти турецькою кров’ю.
Пішли в похід два загони – один суходолом,
Другий вниз Дніпром водою, аби потім полем
Піти з Бугу на Молдову. Та не так все склалось,
Як у голові Самійла гарно лаштувалось.
Пройшли Дніпром до лиману, щоб до Бугу звідти,
А там турка довелося у лимані стрітить.
І було у того турка кораблів до біса,
Ні один байдак козацький крізь них не пробився.
Хоч і бились козаченьки мужньо та відважно,
Але ж усі переваги мала сила вража.
Б’ють гармати з усіх боків та байдаки топлять,
Раді турки, як живого козаченька схоплять.
Притискають козаченьків до берега кляті,
Ні до Дніпра, ні до Бугу не хочуть пускати.
Так насілись, так старались, побити хотіли,
Що одна галера їхня на мілину сіла.
Сіла вона на мілину, козаки зраділи
І самі на ту галеру влізти захотіли.
Але турки заходились так з гармат стріляти,
Що, чи хочеш, чи не хочеш – прийшлось відступати.
Зійшли з «чайок» козаченьки на правому боці,
А там ями кабанячі на кожному кроці.
Полюбляли кабани тут боки вигрівати,
Тепер є де козаченькам голову сховати.
Хто у ямах, хто у шанцях, що встигли нарити.
Узялись від турка берег мужньо боронити.
Хоча турки з гармат берег рясно поливають,
Та козаки із мушкетів їм відповідають.
Хто зна,чим би закінчилась ота колотнеча.
Та прийшла орда татарська зі степу надвечір.
Оточили козаченьків, у кільце узяли
І вже турки переможно руки потирали.
Зібрав гетьман козаченьків, став у них питати,
Хто заради товариства ладен смерть прийняти?
І зібралися охочі, сміливі й завзяті.
Велів їм тихцем Самійло у човни сідати.
Пройшли тихо між галери, а уранці рано
Раптом вдарили на турка всі гуртом неждано.
Доки чухалися турки, доки відсіч дали,
Доки всіх тих козаченьків стріляли, рубали,
Весь загін зібрався хутко, поранених взяли,
На останні вісім «чайок» безпомічних склали
Й подалися у верхів’я, до витоків Бугу.
А по березі сторожа тихцем «пугу-пугу».
Турки врешті подолали неждану «підмогу»,
Кого вбили чи кайдани надягли на кого.
Кинулись - нема козацтва, й сліду не лишилось.
Обшукали увесь берег – наче провалились.
Мов якась чарівна сила їх кудись поділа,
Чародіїв воювати вони не схотіли.
Відписали до султана переможні вісті,
Що погинуло козацтва, може, тисяч двісті.
А козаки тим же часом Бугом піднялися,
Тут і кінні козаченьки у полі знайшлися.
Знов Самійло має військо, знову силу має,
Але інша небезпека у степу чигає.
Чим те військо годувати, як припасів мало.
Всі припаси у лимані з «чайками» пропали.
Йшли козаки голим степом під сонцем палючим.
Йшли голодні, вночі спали під терном колючим.
Все, що можна, вже поїли ще і спрага клята.
Хто ж Молдову з таким військом піде здобувати?
А тут ще від ляхів вісті лихіші щоднини,
Вороги проти Самійла плетуть павутину.


Турки скарги шлють в Варшаву, війну обіцяють
Ну, а ляхи війни тої зовсім не бажають.
Ледве-ледве із Москвою війну закінчили.
Ще із турком воювати вже не мали сили.
Збираються хмари чорні над Самійлом в Речі,
Хоч би зберегти вдалося голову на плечах.
Довів військо до Савранки, де і хліб, і риба
Та і полишив, сам подався відводити кривди.
Все би обійшлося, може, та Замойський клятий
Велів славного Самійла у кайдани взяти.
Пригадали все Самійлу, усі його вини
Та й у Кракові зрубали голову повинну.
Та це все було вже потім. Козаки, тим часом,
Нагулявши трохи тіла на рибі та м’ясі,
Поспішили на Січ-матір братів піднімати,
Щоб полонених на Бузі козаків звільняти.
Зашуміло, загуділо козацтво від вістки.
- Чого було, - закричали,- в ту Молдову лізти?
Але згодились, що треба братів виручати.
Але ж треба для походу гетьмана обрати.
Та над цим питанням довго вони не гадали:
- Микошинського Богдана! – гуртом закричали.
Був Богдан на Січі знаний, бойовий, завзятий.
Під таким із турком легко буде воювати.
Вже не раз ходив у море…Тільки-но обрали,
Як одразу нові «чайки» готувати стали.
Зготували добрих «чайок» собі для походу
Та й спустили їх хутенько на бистрі її води.
Поставили гаківниці, підняли вітрила
І до моря, наче птахи, стрімко полетіли.
Чи стоїть в лимані турок? Чи зможуть застати?
Чи прийдеться аж за море за тим турком гнати?
Та даремні всі тривоги. Розвідка доносить,
Що святкують перемогу турки іще досі.
Прикували козаченьків на весла та й раді,
Що ніхто тепер на морі для них не завада.
Опустилась нічка темна, тихо на лимані.
І підкрались козаченьки вранці у тумані.
Виринули із туману, як чарівні птахи,
Турки, навіть, помолитись не встигли Аллаху,
Як галери оточили, з гаківниць пальнули
І накинулись одразу на турок поснулих.
Брали судна абордажем, рубались завзято,
Щоби турка ні одного в живих не лишати.
Іде люта колотнеча за каторгу кожну
Та відбитись від козаків турки не спроможні.
Хто погинув, хто у воду, аби врятуватись,
Хоча б плавом до берега живими дістатись.
А з Очакова за всім тим турки виглядають.
Хоч гармати добрі мають, але не стріляють,
Бо ж своїх скоріше вцілять, аніж у козаків.
Отож поміч їм надати не можуть ніяку.
А тим часом козаченьки добре напосілись,
Уже скоро всі галери у них опинились.
Позвільняли козаченьки братів із неволі,
Хоч ті вже й не сподівались на щасливу долю.
А галери потопили на очах ворожих.
Більше в морі воювати вони вже не зможуть.
А самі у «чайки» сіли й подались додому,
Із піснями вигрібали, не знаючи втоми.
Пливе, гетьмана козацтво свого прославляє –
Микошинського Богдана… Тож і ми згадаєм.

Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.

Наді мною Христос плакав…
Я ж негідне дитя Його рук!
Світ довкола мене – клоака
перекреслених мною букв.
Небеса, словеса, країни –
я за ніч одну розкроїв
і німі потрухи-руїни
іменами прозвав вождів:
тих, що різали, тих, що вішали,
тих, що тішились, а не тішили,
що в музеях розклали кістки
бухенвальдської комуністки,
а церквам розписали стіни
стріли крові моєї дитини.
Там за нею Христос плакав…
Я ж її – під червоний прапор!
Я ж її – на всесвітнє свято,
де усім язики відтято,
де усі, під одну гребінку,
лиють злидні в пусту торбинку…
Вибач, синку: не я – хазяїн.
Боже, каюсь. Я – Кай … ні! Каїн!

5 серпня 1990 р., Київ

Калини віття
Через століття
Кров українську для нас берегли,
Щоб пропри зради й чесності вади
Гени козацькі не полягли.

Є ДНК українське в колоссі,
Що на розлогих полях вироста,
І у дівчати малого в волоссі,
Що українську косу запліта.

Слід його знайдено і в попелищі,
Що залишилось від хати дідів,
В квітів пучечках, які на горищі
Там, де очіпок бабусин висів.

Навіть у річці, десь там за горою,
В кожній краплині її й на містку
Сховано гени, щоб злою ордою
Не утоптали нам волю хистку.

Наш генофонд в чорнобривцях і мальвах,
У кропиві, споришу, бузині
В крилах лелечих, у сутінків барвах,
В співі птахів у садах на весні.

І віття верби -
То народу герби,
Що споконвіку карбують скарби
Нашого роду - любов і свободу,
Щоб й наші діти все це берегли.

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

Самотня «чайка» серед моря плине.
Одна. Морське безмежжя навкруги.
Козакам вже гребти не до снаги,
А шлях іще гай-гай до України.
Пливли до Кафи, але стріла їх
Турецька сила в Керченській протоці.
І переваги всі на її боці.
Хоча козацтво, то жалітись гріх,
І не з такими у бої встрявало
Й перемагало. Та біда у тім,
Що голова в бою потрібна їм,
А от її якраз і не бувало.
Бо що за гетьман той Перебийніс,
Чи писар Богуславець біля нього?
Вони ж не бачать далі носа свого.
Згубили флот. Забрав би обох біс.
Не здатні вдалий вибрати маневр,
Підставили всі «чайки» під гармати.
Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
І хто за це все відповість тепер?
За сотні душ, загублених в бою,
Іще за сотні, що в полон попали?
За «чайки», що на дні морськім пропали?
Хтось, може, склав і голову свою
Чи туркам у невільники попав.
Та що тепер про те усе гадати?
Тепер своє б життя порятувати.
Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
Вже диво, що прорвались крізь вогонь
І від галер турецьких відірвались.
Хоч цілий день на веслах управлялись,
Та вирвались. Достатньо і того.
Про завтра – то уже Господь подба,
Як на те буде, звісно, Його воля.
Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
І не поглине ця морська вода…
Розслабившись, сиділи козаки,
Дивились на скривавлені долоні,
Раділи, що живі і не в полоні,
На краще сподівалися-таки.
На лавці поряд молодий козак
І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
Молодший пильно дивиться на того,
А той шепоче, не змовка ніяк:
- Де той Нечай? От був би тут Нечай,
Ми б того турка в морі потопили
Та ще б собі галери захопили.
Нечай знаходив вихід зазвичай.
- А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
Встряв молодий, - я також хочу знати,
Як треба з турком в морі воювати.
Старий поглянув та замовк на мить.
Заклав за вухо довгий чуб собі,
На сонце глянув, що палило з неба.
- Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
Можливо, знадобиться і тобі.
Нечая я уже давненько знав.
Не раз ходили у морські походи,
Тож він умів поводитись на водах
І дуже вдало в морі керував.
Отож, коли Богданко захотів
Прокляту Кафу врешті розтрощити
Та християн-невольників звільнити,
В похід збиратись козакам велів.
Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
Невольників на судна посадити
І в море. Хто там їх тоді знайде?
Або у інші поженуть міста
Через гірські вузенькі перевали.
Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
Він іще й «чайки» лаштувати став.
Нечаєві якраз і повелів
Собі п’ять тисяч козаків узяти,
Нікого з Кафи в море не пускати,
Поки б і він із військом підоспів.
Ми легко Крим по морю обійшли,
Із моря Кафу у облогу взяли.
Всі кораблі турецькі зупиняли
І жодному пробитись не дали.
Нахабних брали всіх на абордаж,
Топили чи для себе забирали.
На гетьмана із військом не чекали.
Коли ж то він проб’ється степом аж?!
Нечай послав частину козаків,
Щоб всі шляхи із міста перетяли
Та зайняли у горах перевали,
Бо ж уже добре знали – де які.
Поки Богданко крізь орду пройшов,
Весь час від мурз настирних відбивався,
Нечай вже й місто штурмувати взявся,
У порт із боєм «чайками» зайшов,
Із фальконетів місто обстріляв
І висадив козацтво попід стіни.
Хоч турки і стріляли без упину
Та козаків вогонь той не лякав.
А тут і військо сушею прийшло.
Злякались турки від такої сили,
Від міста відступитися просили,
Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
Що там в неволі православний люд,
Який орда для продажу пригнала.
Серця у нас від помсти аж палали
Вогнем пустити цей бісівський кут.
Лише Богданко булаву підняв,
Як дружно ми подерлися на стіни
І вони кляті впали за годину.
Не довго і у місті бій тривав.
Велів Богданко клятих не жаліть,
Що православним людом торгували.
Тож ми нікого у полон не брали:
Хотіли дуже крові – то жеріть!
Коли останній з гарнізону впав,
Ми кинулися бранців визволяти.
А їх у місті було так багато –
З півтисячі був хтось нарахував.
Залишивши руїни по собі,
Ми на Козлов всі разом подалися.
Повів Богданко степом своє військо.
Нечай же морем «чайками» побіг,
Щоб місто з моря знов заблокувати,
Не випустити жодного звідтіль.
Ми не жаліли на шляху зусиль,
Аби нам швидше той Козлов дістати…
Та не судилось…На ріці Салгир
Козацтво стріли посланці від хана.
Богданку в ноги кинулись з проханням
Крим не трощити й учинити мир.
За то хан купу грошей обіцяв.
Й невільників, що у Криму страждали,
Усіх-усіх звільнити обіцяли.
Богданко на умови ті пристав.
Іще сімсот невільників забрав,
Дари багаті та й на Січ подався.
А що робити нам? Нечай спитався
У гетьмана. Той довго не гадав.
Призначивши Нечая наказним,
Велів іти невольників звільняти
В Синопу і Трабзон, де їх багато,
Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
А нам то в радість. Море не ляка.
Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
У турка в гостях ми ще не бували,
А він нас, клятий, навіть не чека.
Вітри на морі були в поміч нам
І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
Вже за добу, як коршуни упали
На те «кохання місто», а вже там
Ми, врешті, свою душу відвели.
Розбіглись турки, коли нас уздріли.
Лиш небагато опір учинили,
Але від шабель хутко полягли.
А ми не стали витрачати час,
Поки у місті рейвах, страх панує,
Козацтво усі виходи пильнує,
Щоб турок раптом не напав на нас.
Самі, тим часом в місті узялись,
Що найцінніше хутко відбирати
Та ще братів по вірі визволяти.
Такі в чималій силі віднайшлись.
Нечай нам дав на все кілька годин,
Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
Тривожна вістка швидко долітає.
Поперед неї прагнув бути він.
Чи все знайшли, чи визволили всіх?
Звичайно, часу було не багато,
Як пролунав сигнал в човни сідати.
Нечай чекать не буде – хто не встиг.
У «чайки» сіли й подались на схід.
У турка ще «позичили» сандали,
Куди колишні бранці посідали
Й неспішно подались за нами вслід.
Поки ще вістка берегом повзла
Аж до Трабзона, що козак гуляє,
Вже «чайки» в гавань міста запливають.
Сторожа вся шокована була.
Поки вони до тями вже прийшли,
Ми кораблі турецькі захопили,
На вулиці беззахисні ступили
І в шаблі кляте місто узяли.
Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
Нечай тепер не стримував нікого
І ми в Трабзоні гарну мали змогу
Обпатрати його практично весь.
Тут і полон чималий узяли
Із яничар. В дорозі ще згодяться,
І запорізьких позвільняли братців
Усіх, кого у місті лиш знайшли.
Та й здобич нам багатою була,
Куди побільше, аніж у Синопі.
Що буде з містом – то султанів клопіт,
А нам дорога вже на Січ лягла.
Забравши ще турецьких кораблів,
На весла яничарів посадили,
Невольниками палуби забили,
Щоб відвезти до рідної землі.
Тут ще з Синопи наші підійшли,
Що попливли услід нам на сандалах.
Отож всі разом подалися далі…
Та скоро і до Січі прибули.
Отак от славно погуляв Нечай.
Про нього і в Варшаві говорили.
Самі б ніколи ляхи не посміли
Туди піти. Уміють лиш повчать.
Тепер же розхоробрились вони.
Раз козаки спроможні турка бити,
Чому б те в користь Речі не пустити?
Та ще й щоб обійтися без війни.
Тож сам Баторій гетьману велів
Піти Кавказом трохи погуляти,
Щоб не в Європу турку носа пхати,
Колотиться нехай в своїй землі.
Отож Богданко знову сил зібрав,
Щоби пройтися з ними суходолом,
Та на Кавказі випробувать долю,
Нечаєві ж наказа знову дав,
Три тисячі узяти козаків
Й похід той з боку моря прикривати
Аби турецьким кораблям не дати
Вчинить ворожі дії ніякі.
Тож ми спустились «чайками» в лиман,
А далі навкруг Криму до Кубані.
Хоч турки вже втомилися в чеканні,
Ми уночі підкрались, як туман
Між кораблі, що ждали нас в протоці
І турків узяли на абордаж.
Тут добре досвід пригодився наш
Й раптовість, що була на нашім боці.
Поки «допетрав» турок, що й чого,
Ми вже на їхні палуби стрибали
І всіх підряд шаблюками рубали.
Все,що зосталось з флоту отого
В Азов, під його стіни дременуло.
А нам того і треба лиш було.
Все непридатне враз на дно пішло,
А ми тепер на південь повернули.
Там турок нас, напевно, не чекав.
Ми лущили фортеці, як горіхи.
І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
Уздрівши нас, вже турок утікав
І бою не приймаючи. А ми
Пускали півнів та і далі мчали.
З неволі всіх полонених звільняли.
І брали турок у полон самих,
На каторги на весла посадить,
Нехай везуть невольників додому.
Нехай відчують, як то без утоми
На веслах тих прикутими сидіть.
Як до Стамбула вістка доповзла,
Що знов Нечай гуляє синім морем,
Несе містам турецьким смерть і горе,
Султан скарав і вісника зо зла.
А сам велів негайно слати флот,
Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
І до Синопи також не пустити.
І та підмога попливла. Та от,
Ми перестріли їх на пів путі.
Вони нічого й зрозуміть не встигли,
Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
Взяли «у шаблі» всі галери ті.
Пославши турок рибу годувать,
Ми кораблі побиті потопили,
А інші попере́д себе́ пустили.
Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
Вперед галери, а ми вслід за ними.
І знову хутко, так, як після Криму,
Ми брами й мури міста узяли.
Хоч турки й опиралися, проте,
В кінці кінців здались чи повтікали
Ті, що від шабель ще не повмирали.
А здобич наша все росте й росте.
Й невільників знов визволить вдалось.
Добро, що кораблі ми захопили,
На них всіх тих нещасних посадили.
«Помилувати» турок довелось.
На весла посадили, хай гребуть,
Своє життя нещасне заробляють.
А вже і осавули нас скликають,
Бо ж до Синопи ще долати путь.
З Синопою теж швидко обійшлись,
Знов каторги попереду пустили,
А вслід за ними місто й захопили.
Повчити трохи турок довелось…
А далі вже надумались на Січ.
Вже «чайки» повні й каторги набиті.
А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
- Чому б і не сходити, звісна річ!
Султан нахабства того не чекав.
Він же послав аж цілий флот за нами.
А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
Коли Босфор вогнями запалав
І окурились чорним димом стіни,
Вогнем пішли палаци навкруги.
Ми всіх повирізали до ноги
І відомстили туркам за всі ви́ни.
Поки султан оговтатися встиг
І флот супроти нас устиг зібрати,
Ми полишили у вогні Галату
І впали на Болгарію, як сніг.
Болгар ми не чіпали, звісна річ,
Нам турок по фортецях вистачало.
Вони одна за одною упали,
Горіли потім яскравіше свіч.
З останніх легко Варну узяли,
Знов турок з кораблями одурили.
Здається, їх нічого не навчило.
Вже б якось придивитися могли.
Тож поки витріщалися вони
На кораблі, що за свої вважали,
Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
Вгатили так – звалили пів стіни.
А далі хутко «чайки» увійшли
І місто наше…Турок опирався,
Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
А що вони супроти нас могли?
Остання, врешті, впала Кілія.
То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
Всі відчували – Січ на нас чекає,
Втомилися вже трохи у боях.
Отож, спаливши ту фортецю вщент,
Ми подалися до Дніпра, додому.
Забулася умить вся наша втома.
Вже уявляли радісний момент,
Як ми на Січ припливемо з усім.
Важкі галери приведем з собою,
Не знайдені, але здобуті з бою,
Товаришам похвалимось своїм.
Нечай, щоправда, іншу думку мав,
Бо розумів, що зайва то морока.
І що вони нам ще потрібні поки.
Коли ж дійшли Очакова, сказав
Невільників густіше посадить
На ті галери, які легші були.
А інші всі на дно морське пірнули,
Аби уже під турком не ходить.
Коли ж Аслан-Керменя досягли
Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
Велів Нечай і ті на дно пускати,
Невільники вже й пішки йти могли.
Тож без галер вернулись ми на Січ,
Хоча і тим, що привезли з собою,
Здобутого в краях турецьких з боєм,
Нам стачило хвалитись, звісна річ.
Про той похід враз слава розійшлась,
Дісталася вже скоро і Варшави.
Нечаєві співали ляхи славу,
Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
Не задля слави у похід ходив,
А трохи турка клятого провчити
Та ще братів-невільників звільнити
Із тої чужоземної біди.
Султан був злий, від ляхів вимагав
Аби вони нас люто покарали.
Та ляхи того учинять не стали
Іще й король всім нагороди дав,
Кому дарунки, кому привілеї,
Кому чини. Лише простий козак,
Дістав, хіба що, купою подяк
Від усієї почесті тієї.
Та ми в похід не задля того йшли.
Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
Отож вважали – не в накладі були
Іще й для Січі славу здобули…
Тепер, якби Нечай із нами був,
То турку нас здолати б не вдалося.
Були б вони на дні морському досі.
- А я оце іще на Січі чув,
Встряв молодий,- що саме кошовий
Нечай мав цей похід збирати.
- Так він його і взявся готувати.
Та гетьман, щоб він досі був живий,
Призначив не Нечая наказним,
Нездару отого́ – Перебийніса.
Який із нього отаман у біса?
Одразу ж у халепу встряли з ним.
Чому не дав Нечаю булави?
Чи, може, щось вигадував для себе?
Чи, може, просто думав, що не треба
До тої булави ще й голови?..
Та, синку, ти надії не втрачай.
Живі-здорові і то слава Богу.
Коли на Січ не знайдемо дорогу,
Тоді прийде на поміч сам Нечай!

Він степом пробирався цілий день,
Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
Тепер же відпочив би десь охоче,
Як для спочинку місце віднайде.
Помітив балку, завернув туди.
Високі схили заросли кущами,
Продрався тихо, коли бачить – прямо
Вже майже біля самої води
Багаття невеличке майорить.
Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
Ще кілька чоловік сидять навколо.
Охрім спинив коня, завмер на мить.
Що то за люди? Що в них в голові?
По виду на татарина не схожі.
А раптом то виві́дники ворожі?
Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
Один тут раптом басом одізвавсь:
- А хто там за кущами схоронився?
Як православний – то ходи, не бійся!
Тут ворогів немає серед нас!
І на додачу ще й перехрестивсь.
Охрім тоді до вогнища спустився,
Перед всіма також перехрестився,
Коня пустив та й на землі усівсь.
Помовчали, той самий запитав:
- А хто ти будеш, добрий чоловіче,
Що сам-один блукаєш степом ніччю?
- Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
- Та ні. Я просто їду та і все.
Шукаю у степу своєї долі.
Уже смертей набачився – доволі.
Та хто зна, що вона ще піднесе.
- А я Остап. А то Петро, Семен…
- А я – Богдан,- найстарший одізвався.
Він пильно до Охріма придивлявся,
Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
- То хто ж ти – селянин, а чи козак?
Чого в степах на самоті блукаєш?
Та ще й місцини тихої шукаєш?
Такої нині не знайти ніяк.
Тож розкажи, що бачив по світах.
- Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
Чотири роки з Півторакожухом
Ми поминки справляли по братах,
Що кляті ляхи їх замордували,
Як придушили весь козацький гнів.
Хтось, може, тихо на Січі сидів,
А ми їм спать спокійно не давали.
- То ти з Карпом чотири роки був? –
Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
- Ну, зустрічались кілька років тому…
Охрім і сум у голосі відчув,
І інтерес, аж очі засвітились:
- Почути більше про Карпа б хотілось.
Ти з ним від часу Остряниці був?
- Так. Як усе козацтво піднялось,
Як попід ляхом землі запалали,
Ми у селі також сидіть не стали,
Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
Спалили спершу клятий панський двір .
Самого пана не вдалось впіймати.
Мов відчував, утік скоріше, клятий.
А був же пан наш лютий, наче звір.
Зібралися шукати козаків,
Аби із ними разом ляхів бити…
Не встигли, правда, і село лишити,
Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
Хто не утік, у муках той сконав –
Кого на палю, кого під сокиру.
Мені вдалося врятувати шкіру.
Сокирою я ляха зарубав,
Забрав його і шаблю, і коня
Та і погнав пристанища шукати.
Когось, до кого міг би я пристати.
Спочатку їхав просто навмання
Та бачив села, що вогнем горять.
І крики чув змордованих, побитих.
Та що супроти міг один зробити?
Вдалось одну ватагу розшукать,
Яка до Мерлі потайки ішла,
Де, як казали, отаман збирає
Тих, хто іще боротись сили має.
Отам нас вперше доля і звела
З Карпом. Він осавул колишній,
Що й тямовитість, й мужність проявив,
Як разом з Острянином ляхів бив.
Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
А завжди спершу все обміркував…
Зібрались козаки і посполиті
На раду – треба ж все обговорити,
Обрати того, хто би керував.
Бурхлива, кажуть, була ота рада,
Багато хто від криків аж захрип.
То мій товариш розказав – Пилип,
Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
Урешті-решт погодились усі
І гетьманом Карпа проголосили.
Ми вже до них за кілька днів приспіли,
Як збір уже Карпо проголосив,
Закликав всіх, хто ще поки живий
І хто боротись має в собі сили,
Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
Він піднімає помсти стяг новий.
Почувши клич, збиратись почали
До нас всі ті, що ще не склали зброї,
Кому дороги не було другої,
Бо вже назад вернутись не могли.
Та ляхи скрізь наставили застав
Та перекрили геть усі дороги
Аби до нас не пропустить нікого.
А Єремія військо своє взяв
Та і привів його супроти нас.
Жорстока, люта січа почалася.
Ні той, а ні другий не піддавався.
Князь посилав в атаку раз по раз,
А ми її, одначе, одбивали.
Вже кров струмками в річку потекла.
Все ж вража сила гору узяла.
Ми відступили, а вони не стали
За нами йти. Злякалися, мабуть,
Зосталися зализувати рани.
А ми на південь подалися прямо,
Щоб там в степах до часу перебуть.
Карпо на Січ тоді нас не повів,
Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
Як сила ляська звідусіль надбігла
І голову там не один зложив.
Та й мала Січ вже гетьмана свого,
Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
І стали ми в степу похідним станом.
Де землі Січі з боку одного,
А з другого татарські вже краї.
Щоб ворогів між них не наживати,
Карпо січовикам велів сказати
Що буде з півдня захищати їх.
Татарам же запевнення послав,
Що він не буде землі їх чіпати,
Бо прагне лише з ляхом воювати.
Тож хан наш табір також не чіпав.
Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
Та поодинці, через перепони
Приходили до нашого загону,
Хто не злякався утисків лихих.
Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
Вони постійно військо посилали,
Аби воно в кайдани нас побрало
Або зі світу просто ізвело.
Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
Коли загін маленький – бив у полі,
Нема чого в степу шукати долі.
Коли ж загін великий нападав,
Відводив табір у татарський край.
Туди вже ляхам зась було ступати,
Бо ж з ханом доведеться воювати.
Побродять ляхи, погрозяться, знай
Та і вертають. А ми тут як тут.
З татарами навчились поряд жити.
Коли вдавалось ляхів наловити,
Нав’яжемо на руки-ноги пут
Та і татарам враз відвеземо.
Вони ж за них великий викуп мали.
А нам за те овець, биків давали.
Без їжі ж довго не проживемо.
Отак воно й минуло пару літ:
Із ляхом бились, з мурзами мирились.
Вже й сил у нас достатньо накопилось,
І досвіду – як ляха бити слід.
Та тут чутки степами поповзли…
Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
А землі їх аж за Кубань сягали.
Калмики там сусідами були.
Чого забаглось мурзам тих калмик,
Того не знаю. Та вони напали,
Чогось ногаїв різати поча́ли.
Піднявсь страшний над усім степом крик.
Хан кримський, звісно, орди всі підняв
Аби калмицьким ордам відсіч дати.
Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
Щоб хан один їм якось раду дав.
Тож до Карпа у поміч і послав.
Той вислухав, потилицю почухав,
Зібрав старшину, ще її послухав
Та, врешті, хану свою згоду дав.
Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
З другого боку – скільки поряд жили.
Не воювали, хоч і не дружили
Та якось торували спільний шлях.
Хан продовольство й зброю обіця
Та ще і непогано заплатити…
А козакові ще чого хотіти?
Та нам ще і згодиться зброя ця.
Тож ми знялися й подались на схід,
У кількох битвах орди ті побили
Й вони назад до Волги відступили…
- Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
Як саме ви з калмиком воювали,-
Сказав Богдан. – А що там говорить?
В степу орду нелегко й так побить.
Вона зненацька раптом нападала
Й зникала. А ми табором ішли,
Вози важкі, на них легкі гармати.
У таборі нелегко нас узяти,
Ми відсіч дати будь-кому могли.
Орда заманить ворога на нас,
А ми з гармат її й мушкетів косим,
Калмиків кров’ю усю землю зросим.
Татари повертаються в цей час
Та й добивають ворога, женуть,
Поки не встелять трупом усе поле.
Калмики розбігаються навколо,
Ховаються – не видно і не чуть…
Кінні татари й піші козаки –
То, я скажу – велика дуже сила.
Ми разом ляха хутко би побили…
- А із Карпом що трапилось-таки?-
Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
Чимсь у поході?! – Не було такого.
Я у останні дні був біля нього.
Якби отрута – я би додививсь.
Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
За кілька днів всього його й не стало.
Ми серед степу табором стояли,
Тримали його тіло на руках,
Не знаючи – як тут і поховать.
Адже навкруг нема і деревини
Аби зробить по-людськи домовину.
Тож довелося діжку нам узять
Із-під горілки. В ній він і лежить
Десь серед степу у краю чужому.
Хреста хіба поставили по йому.
Але, навряд чи досі він стоїть…
Охрім замовк. Мовчали також всі,
Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
А що, Карпо ходив у кожусі,
Чи в півтора, що так його прозвали?
- Та ні. Про то історію я чув.
Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
Як тут татари на село напали.
Тож козаки хутенько на коней.
Карпо із ними. Тих татар прогнали.
А, як на Січ уже гуртом вертали,
Хтось з козаків Карпові і гукне:
- Ну, що, козаче, що в бою надбав?
Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
- Як півтора? – потилицю той чуха.
- Я одного надвоє розрубав,
Другого вбив – тож разом – півтора…
Відтоді й став він Півторакожуха…
Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
Кінчалася в степах її пора.

З корчми,прийнявши добре медовухи,
Микола повертавсь до куреня.
Хоча мороз його хапав за вуха,
Зі степу вітер в спину підганяв.
Та медовуха гарно душу гріла
Та й в курені натоплено, тому
Крізь заметіль він посувався сміло,
Вже небагато й лишилось йому.
Зима таки добряче діставала
Та він і не таке переживав.
Якраз йому зима на думку спала,
Якої він до того і не знав.
Тоді він був ще молодим, гарячим,
В надвірних Вишневецького служив.
Життя лиш починалося козаче.
Ярема ще Лубнами володів.
Там і була ота надвірна сотня,
В яку Миколу також узяли.
В той час було не надто і роботи –
Зібрались та пішли, де князь велить.
Козацтво низове сиділо тихо
Після кривавих з ляхами боїв.
З татарами бува наскочить лихо
Та князь умів давати відсіч їм.
Селяни мовчки в полі працювали,
Міщани теж не брались бунтувать.
Часи, здавалось «золоті» настали –
Так ляхи їх взялися називать.
Зима в тім році дуже була люта,
Сніги мели, замети вище стріх.
У комині лиш завивання чути,
Мов дідько вивів всіх чортів своїх.
Морози річки аж до дна скували,
Шляхами тоді мало хто ходив,
Бо часто люди в полі замерзали.
Отож Микола у теплі сидів
І мріяв, як і всі, мабуть, козаки,
Просидіти отак аж до весни.
Бо ж сила і не вижене ніяка
Нікого з дому. Але днем одним
Надії всі порушились одразу.
Уже, вважай під Новий рік було,
Примчав гонець і вістю усіх вразив:
Татарське військо у набіг пішло.
Іслам-Гірей, не дивлячись на зиму,
Послав орду Московщину палить.
Сам не пішов в набіг шляхами тими,
Бо ж можна у дорозі й задубіть.
Послав туди свого калгу- султана.
Ніхто татар узимку не чекав.
Вважали – як тепло уже настане,
Тоді би, може, кримець і напав.
Та , бачте, хан не став тепла чекати.
На Рильськ, Путивль посунула орда.
Усе навкруг взялось вогнем палати.
Не було сили, хто би відсіч дав.
За стінами сиділи воєводи,
Дивились, як пожадлива орда
З усіх усюд ясир до купи зводить,
Винищує всі села без сліда.
І села, і містечка невеликі
Погинули в розорі і вогні.
Носилися повсюди орди дикі
І вороння вслід чорне в вишині.
Не маючи чим ворога спинити,
Звернулися до ляхів москалі,
Військову поміч узялись просити.
Так договір підписаний велів.
Тож польний гетьман Миколай Потоцький
Із панських почтів військо назбирав,
Узяв усіх своїх, що мав при боці
І навперейми тій орді помчав.
Помчав…то, може голосно занадто,
Бо ж всі шляхи замети замели,
Мороз на місці не давав стояти.
Тож ляхи чи то йшли, чи не ішли
У сторону Охтирки. Врешті стали.
Орду б здолали, але зиму – ні.
Бо тисячами люди замерзали
І коні. Польний гетьман впав у гнів,
Кричав, просив, але затялись ляхи –
Не підем далі, княже, хоч убий.
Зима на них-таки нагнала страху.
Отож притлумив гетьман гонор свій
Й послав гінця тоді в Лубни до князя,
Мовляв, збирайся, княже, виручай.
Князь, звісно, не сприйняв то за образу,
Бо ж мусив боронити й власний край.
Підняв усіх та на морози вигнав,
Подався сам у війська на чолі.
То добре, що річки скувала крига,
Не відрізнити воду від землі.
Він – не Потоцький, козаки – не ляхи.
Тут повеліли, значить, треба йти.
Перед зимою теж не мали страху
І напрямки летіли до мети.
Князь поспішав та, звісно, обережно,
Сторожа пантрувала всі боки
Та і порядок князь тримав належний,
Тож втрат у війську не було поки.
Вже в Новий рік, як досі пам’ятає,
Князь до Путивля волохів послав,
Нехай роз’їзд усе, як слід узнає,
Щоб про орду він відомості мав.
Орда на той час вже набіг скінчила,
З ясиром поверталася у Крим.
Людей в ясирі тому було сила
І як в такі морози було їм?
Дізнавшись то, велів всім князь рушати
Вслід за ордою. Ворсклу перейшли.
Зима сліди не встигла замітати,
Тож добре видно, як татари йшли
Та на сліду замерзлих залишали.
Татар не часто, більше – москалів.
В степу татари більший досвід мали,
Як їм на голій вижити землі.
А москалі –то звикли в теплій хаті.
А тут женуть півголих крізь мороз,
Ні обігрітись, ні кудись сховатись,
Тож замерзати лише й довелось.
За Ворсклою сторожа вість прине́сла,
Що понад Мерлю моститься орда
На відпочинок. Козакам же, чесно,
Поміж замерзлих на шляху хода
Кров розігнала, гнів палав у грудях.
Дай князь сигнал, то б кинулись умить
Орду рубати, рятувати люди.
Та князь до ночі зачекать велить.
Як темна ніч на землю опустилась
І де-не-де проглянули зірки,
Вже недалеко від татар спинились.
Князь розіслав, щоб оточить, полки.
А далі…Далі на орду упали
З усіх боків, ясир враз відсікли
І зляканих татар рубати стали,
Наскільки уже злі на них були.
Татари, звісно, люто опирались,
Червоним сніг зробився навкруги.
Та ледве зірка вранішня піднялась,
Лягли, як під косою вороги,
А хто зумів, то у степи прорвались,
Понесли в Крим до хана вість лиху.
На бойовищі козаки зостались,
Ясир звільняли, що дрижав в страху
Й від холоднечі. Жаль, тоді багато
Уже замерзли, на снігу лежать.
Та багатьох вдалося врятувати
Й назад у свої землі відіслать.
Уже коли гарячка бою спала,
Коли полон весь удалось звільнить,
Відчули холод, вогнища розклали,
Щоб і себе, та і коней зігріть…
Ота зима й прийшла йому на спомин,
Поки з корчми по снігу простував.
Ось і курінь, лежак і теплий комин,
Який йому так душу зігрівав.

Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.

На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.

Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.

Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.

Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
Між каменів пробив собі дорогу.
Вони прийшли поглянути на нього,
Бо скільки чули від батьків своїх,
Що то неперевершена краса –
Із древніх скель дивитися на воду,
На ще не занапащену природу.
А ще яскраві зорі в небесах…
- А звідки така назва – Мертвовод? –
Спитав один. Тут другий одізвався:
- Я від одного дідуся дізнався
Про те одну історію. Так от,
Колись, як панувала тут орда,
Татари часто у похід ходили,
Людей вбивали або полонили.
Отож у край приходила біда.
А вже назад вертались вороги,
То тут над річку кошем зупинялись.
Тоді шатрами поле укривалось,
І вогнища палали навкруги.
Ділили здобич та вкладались спать,
Щоб вранці в річці від крові умитись
Та і у Крим до себе волочитись.
Вдалося людям про таке прознать
І вирішили ту орду звести.
Із трав отруйних трунок наварили
І вранці у ріку повище зли́ли.
Взялись татари воду ту нести
Умитися чи юшки наварити.
Та так на тому березі й лягли,
Укрили мертвим тілом береги.
Ото і назва річки, кажуть звідти.
- А я ще чув. – відкликнувся другий,-
Історію про річку оцю іншу.
Орда, неначе, з України вийшла,
Закінчивши похід кривавий свій.
Багато собі здобичі взяла,
Обтяжена, над річку зупинилась
Та вогнища палити заходилась,
Вечеряти спокійно почала.
Аж тут настигли козаки її,
Затіялась між них кривава січа,
Запрудилася трупом уся річка…
Не стало видно, навіть, течії.
Відтоді і назвали річку так…
- Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
Тут голос до них з темряви озвався,-
Звідкіль походить назва ця. Однак,
Насправді все по іншому було…-
Старий дідусь із темряви з’явився,-
Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
Що вас у край наш славний привело?
- Багато чули, тому і прийшли,-
Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
Сідайте біля нас та відпочиньте.
Та, може б, заодно розповіли,
Звідкіль у річки назва ця взялась.
Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
- Історія коріннями своїми
У давнині далекій почалась.
Тоді тут скіфи-сколоти жили,
В оцих степах безкраїх кочували,
Тут табуни й отари випасали.
Господарями в цих краях були.
Одне з племен ці землі обжило.
І був вождем у них могутній воїн
На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
Два сина в нього на той час було.
Найстарший Орік вже дорослим став,
Був прийнятий у братство чоловіче.
Коли до себе батька смерть покличе,
Його змінити саме Орік мав.
Був парубок веселим і розумним ,
Чим саме люд до себе привертав.
Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
З таким вождем жилося б їм не сумно.
Молодший брат Асар уже підріс,
Хоч в чоловіче братство й ранувато,
Але вождем він мріяв потай стати,
Хоча з думками тими і не ліз.
Та заздрив брату, косо позирав
І, навіть, думав, як його згубити,
Щоб батьковим мечем заволодіти.
Та поки лише мріяв і мовчав.
Була іще причина поміж них,
Що ворогами їх обох робила –
Причина та була і гарна, й мила.
І звалась Опіс. У очах своїх
Могла втопити, а могла спасти,
Якби когось отвітно покохала.
На Оріка вона все поглядала
І він не міг їй не відповісти.
Асар же мучивсь, дивлячись на те,
Адже на Опіс також задивлявся,
До себе привернути намагався.
Але ж кохання – діло не просте.
Тож думав – поки Орік є живий,
Йому на Опіс нічого глядіти
Та її серцем не заволодіти.
Коли б не стало… У душі своїй
Вже бачив Опіс поряд із собою,
Тож ради того ладен був на все.
Лиш брата смерть надію принесе,
Тож ради того й братовбивство б скоїв.
Якось на турів вибрались у степ.
Здобути м’яса, показати силу.
Не кожен проти тура вийде сміло.
Та інша чи можливість буде, де б
Як справжній воїн можеш проявитись?
Хіба коли на ворога іти?
Та ж треба, перше ще його знайти.
Не кожному вдається з ним зустрітись.
У пошуках по степу розбрелись,
Шукали здобич, готували зброю.
По степу їхав Орік сам собою
Туди, де турів зустрічав колись.
Не бачив, що крадеться брат услід.
Та, якби й бачив, не звернув уваги,
Знав, що замало в братові відваги
Та й не гадав, що стерегтися слід.
Спинив коня над урвищем. Навкруг
Лише каміння унизу стирчало.
Здавалось – степ надвоє розорало,
Пройшовся тут якиїсь божий плуг
І вивернув каміння те з землі,
Лишивши борозну таку глибоку…
Не чув, коли Асар підкрався збоку,
Упірив в нього очі свої злі
І так штовхнув, що той злетів з коня
Й по каменях донизу покотився.
А, поки долетів униз – розбився.
Так рідний брат життя його відняв.
Сам же Асар навколо озирнувсь,
Чи часом свідків злочину не бу́ло.
Але навколо лише степ поснулий.
І Асар задоволено всміхнувсь.
Тепер йому в вожді відкрито шлях,
Тепер і Опіс за дружину буде,
Від нього вже не дінеться нікуди.
Він буде панувати в цих степах…
Про злочин той іще ніхто не знав,
Бо ж з полювання ще не повертались.
Всі в стійбищі роботою займались,
А, коли Хорс обличчя заховав
На заході за пагорби, вляглись
В своїх шатрах й кибитках спочивати.
Адже до ранку треба сил набрати,
Щоб за роботу знову всі взялись.
Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
В шатрі над нею тихо нахилився:
- В степу загинув,- каже, - Орік твій.
Й картина перед очі їй страшна:
На каменях лежить розбите тіло.
Ще поки вороння не налетіло
Та каркання лихе вже долина.
Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
Коханого. Старий її спиняє.
- Хіба ти сили врятувати маєш?
Не кожен здатний мертвого піднять.
- Допоможи! Прохаю! Підкажи,
Як можу я його порятувати.
- Найперше, треба справді покохати,
Щоб мертвого знов спонукати жить.
- Та я без нього дня не проживу!
Хіба, скажи це, діду, не кохання?
- Умова це далеко не остання.
Знайти потрібно мертву і живу
Для нього воду. Мертвою його
Омити треба, щоб злічились рани.
- А де ж ту мертву воду я дістану?
- Із річки мертвих – Стікса отого,
Через який Харон переправля
Всі душі мертвих у підземне царство.
- Скажи, а як мені туди попасти?
І чи далеко Стікс той звідсіля?
- Стікс – то підземна річка і туди
Ніякий смертний не знайде дороги.
Туди пройти спроможні лише боги.
Та ти туди, дівчино й не ходи.
Я знаю, звідки той тече потік.
Отам на північ пагорби високі,
А поміж ними в балці у широкій
Здоровий камінь похиливсь на бік.
Як камінь той, натужившись, звалить,
Діра під ним відкриється широка
І потече вода стрімким потоком.
Води тієї смертним годі пить.
Бо то вода зі Стіксу того є.
Колись боги джерело те сховали,
Щоб люди мертвих не порятували.
Ти у відерце набери своє
Води тієї, та його обмий,
Щоб його рани всі позакривались.
Дивися, щоб вода не розливалась,
Бо пропаде умить вся сила в ній.
Як рани зарубцюються усі,
Тоді живою можеш обмивати.
- Води живої де мені дістати?..
Але вона вже не розчула слів,
Бо сон пропав, її хтось розбудив.
Вона схопилась, й слова не сказала.
Лиш на коня та і у степ помчала
Шукати тої мертвої води.
На другий день дісталася горбів,
Знайшла ту балку, камінь кособокий.
Що виявився заважким, нівроку.
А руки в неї, хоч і не слабі,
Ніяк не в силах повалить його.
Вона і так, і так вже підступала.
Мотузкою, нарешті, обв’язала
Та причепила до коня свого.
Уже вони натужились удвох
І камінь поступово похилився,
А далі в балку взагалі звалився,
Посипалось каміння, як горох,
Вода із дірки раптом полилась,
Побігла яром та подзюркотіла.
Тут дівчина відерце ухопила,
Води набрала та і подалась.
Стрімким потоком балкою ріка
Котила, а наввипередки з нею
Летіла Опіс з ношею своєю,
Тримала її міцно у руках.
Аж ось і скелі. Глянула – лежить
Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
І омивати тіло заходилась,
Щоб знову дати сили йому жить.
І, дійсно, рани швидко затяглись.
Але ж потрібно ще води живої,
А де ж вона узяти має тої?
З очей у неї сльози полились
У відчаї. Бо ж марні всі старання.
Закапали ті сльози на лице
Коханому…і, мов в отвіт на це,
Відкрив він очі і легке зітхання
Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
А в неї й сльози висохли одразу –
Таки вдалося милого спасти!
Що ж, справді, животворніше, ніж ці
Кохання сльози? – Усе добре, милий.
Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
А усмішка аж сяє на лиці…
Отак з’явилась річка Мертвовод,
Що греки її звали Ексампеєм –
«Шляхи священі», бо ж навколо неї
Могил багато залишив народ
Той скіфський, щоб у царство мертвих
Не надто довгим для душі був шлях.
Везли сюди ховати звіддаля,
Останню й річці віддавали жертву.
- То що, і правда – мертва ця вода?-
Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
Всі її чари вже давно пропали,
На сонці майже зникли без сліда.
Хіба що залишилась гіркота.
Та вчені зводять все на мінерали,
Мовляв, вода їх десь порозмивала…
- А Орік той вождем, нарешті став?
- Про то, на жаль, не відаю. Однак,
Мені пора, а то вже засидівся.
Дідусь хапливо з каменя підвівся,
Такий проворний, начебто юнак.
І раптом зник у темряві, немов
І не сидів… Десь річка жебоніла,
Ще довго мовчки юнаки сиділи,
Пригадували чуте знов і знов.

Живу чи доживаю – все одно
буває давнє оживе наразі
і як у спіритичному сеансі
переглядаю з друзями кіно.

Така була напевне їхня карма,
коли ще готувались у політ,
а нині вже ніяка телеграма
не викликає їх на білий світ.

Нема квартету. А було – до пари...
Та випала усім далека путь
і дрова одинокої гітари
уже ніколи їм не загудуть.

Останнього іще чекає щастя
розвіятися як у небі дим,
аби не сумувати хоч за тим,
чого немає у Еклізіаста.

Багато опечалених думок
ще навіває пожовтіле фото
із юності... останній наш урок,
а далі доля запитає, – хто ти?

Були надії і була мета –
пізнати до кінця усі дороги...
пізнали біля Отчого порогу, –
усе на цьому світі – суєта.

Ідуть і бідні, і багатії
до фінішу... ніщо не допоможе.

Посіви є. Чи будуть врожаї,
не відає і провидіння Боже.

Та марні думи і діла мої,
які ніхто продовжити не може.

01.2022

В часи смутні, коли непевна влада
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.

Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.

Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


Вдивляюся у глибину віків.
Чим далі, тим все образи смутніші
І голоси історії тихіші,
Й не розібрати, навіть, хто такі.
Колись вони могутніми були
І цілими краями управляли,
І учинили подвигів чимало.
Та їхні роки вже давно пройшли
І не знайшлось якогось геродота
Чи то страбона, щоб про те узнав,
В історії потомкам написав.
І лише археологів робота
Нам відкриває залишки буття,
Яке колись у цих краях буяло.
Тут городище, там село стояло,
В якому колотилося життя.
Але ні назв, а ні імен яких.
Лиш попіл давній та якісь ще речі –
Меч чи сокира, полумисок, глечик,
Що час на порох стерти ще не зміг.
Вдивляючись у залишки оті,
Відновлюють учені по крупинах,
Якою могла бути та людина
І що зробити встигла у житті…
Сидів якось та сторінки листав
Історії про давнину далеку –
Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
Хто тільки тут колись не проживав.
Й попалася на очі в якусь мить
Замітка про прадавнє поховання
Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
Яке вдалось не так давно відкрить.
П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
Що згинули в однім бою, напевно.
При них і зброя, й інші речі древні,
Що їм поклали у останню путь.
Задумався – а хто були вони
У ті часи далекі. Як їх звали?
Коли й чого їх разом поховали?..
Й заснув…І, певно з тої давнини
Прийшло видіння, наче на екрані
Вони постали з глибини віків.
І голоси, захриплі чи дзвінкі
Почулися мені в часу тумані…
Над річкою широкою село
Чи то, скоріше, навіть, городище
На пагорбі здіймалося повище.
Не надто і велике то було,
Як глянути із нинішніх часів.
Але тоді вважалось чималеньким.
За частоколом хатинки низенькі.
Навколо зеленіє вже посів.
Худоба понад річкою блука,
Скубе собі зеленої травички
Та з річки п’є холодної водички.
Рибалка невід у ріці шука.
Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
Жінки за хатню узялись роботу.
Навкруг гасають діти безтурботні,
Якоїсь, певно, забавки знайшли.
Усе, як у звичайному селі.
Хоч це і городище. Бо у ньому
Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
У племені саварів на чолі.
Тут він сидів, хоч племені його
Тяглися землі навкруги далеко.
Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
Бо й місця не доходили того.
Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
Що сам на сам на тура міг піти.
І воїв проти ворога вести,
Хоч воювати поки було ні з ким.
З сусідами не чубились давно,
Чужі сюди також не зазирали.
Тож вої лиш від старості вмирали,
Хоча, можливо й ліпше так воно.
Мав Крук тоді багато діточок,
Але між ними тільки-но два сина.
З них старший Сейм уже був не дитина,
Досяг уже такого віку, що
Пора його в чоловіки приймать.
А там, дивись і батька змінить скоро.
Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
Хоч пару літ до того ще чекать.
Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
Все тишком-нишком норовив зробити,
Що мусив батько часто його бити,
Щоб вибити усіх отих облуд.
Та все дарма. Вродився, бач такий,
Все мріяв батька врешті-решт змінити,
Аби саварів долею вершити.
Хоч шанс на те у нього ніякий.
Бо ж старший син наслідує батьків,
Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
І воями в походах керувати.
У Блуда все ж амбіції такі,
Що ладен через все переступить
Аби вождем опісля батька стати.
Лиш треба брата зі шляху прибрати.
Він довго думав, як то все зробить.
І якось раз підмовив одного
Здорового такого парубійка,
Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
Обмовив просто перед тим його.
Хоч Сейм і менший був, але зумів
Добряче дати прочуханки тому.
Здавалося, побились та й по всьому.
Але минуло з того кілька днів
І парубка убитого знайшли.
Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
І смерть за смерть на вічі прокричали,
Хоч і не всі упевнені були,
Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
Блуд лиш на те дивився й посміхався,
Як вдало він із братом розібрався.
Щоб виручити Сейма із біди,
Товариші умовились тікати.
Вночі зібрались, хлопця узяли,
Хоч він і опирався й повели
За річку. Краще разом пропадати.
Зробилися ізгоями вони
Та ладні були все то пережити.
Є руки, ноги, звіра вміють бити –
Не пропадати ж хлопцю без вини.
Пішли вони на південь у степи,
В яких тепер безлюддя панувало.
Їх сколоти раніше населяли,
Тепер, коли сармат сюди ступив,
Прогнали тих, збезлюдніли краї,
Сармати вслід побитих подалися,
Мов всіх під корінь знищити взялися.
Тож в полі тиша вже давно стоїть.
Хто не дурний – то там не пропаде.
Навколо звіра, птиці розвелося,
Саме до тебе на гостину просить,
Стоїть, немов стріли твоєї жде.
Отож жили, мов ті кочовики,
Одного місця довго не тримались,
Пополювали трохи та й знімались,
Тримались завше ближче до ріки.
Так проминуло швидко кілька літ.
Знайшли таких же блукачів у полі,
Тож їх загін і множився поволі…
Жили, блукали…доки якось схід
Не розбудив далеким зранку гулом.
Прислухалися – аж дрижить земля.
Мабуть, якась орда іде здаля.
Зібрались швидко, лиш таке почули
Та і на захід хутко подались,
Аби орді не втрапити під ноги,
Бо ж та затопче чи змете з дороги.
Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
Але орда, немов не відставала.
Позаду гул усе гучніш лунав.
Він їх на захід усе далі гнав,
Хоча там невідомість теж чекала.
Отак змагались з долею, поки
Широка річка шлях перепинила.
Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
Хоча вздовж річки вгору подались
І брід знайшли. Так річку й подолали.
І знову коней без упину гнали,
Поки, нарешті, втомлені, здались
І зупинились. Тиша навкруги.
Кудись орда, напевно, повернула.
І всі таке полегшення відчули,
Неначе зовсім зникли вороги.
Хоч то не так. Поволі розжились
На тому боці. Знову кочували.
Хоч тут іще сармати не бували,
Тож люд частіше навкруги селивсь.
І досить войовниче їх стрічав.
Чужих до себе в села не пускали,
Щоправда хліб із радістю міняли
На хутро, що загін уполював.
Так проминуло іще кілька літ.
Якось вони у балці спочивали,
Якраз старого тура вполювали,
Тож вдосталь було їжі на обід.
Аж тут почулись крики вдалині,
Металу дзенькіт наближавсь поволі.
Між кимось, певно, бій іде у полі.
Сейм наказав сидіти при вогні,
А сам нагору із ярка піднявся,
Щоб подивитись – що воно і як.
Уздрів загін бастарнських зарізяк,
Яким венедський в пазурі попався.
Венедів менше було в кілька раз.
Тож хутко їх бастарни оточили,
До відступу шляхи загородили
І видно, як спливає їхній час.
Несправедливість Сейм терпіть не міг.
Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
Вони великій силі не даються,
Хоч від утоми валяться із ніг.
Чому ж бо їм своїм не помогти?
Скотився хутко до своїх у балку,
А ті ідею підхопили палко:
Братів-венедів треба їм спасти.
Як вихор з балки вимчали вони
І на бастарнів з криком налетіли.
Ті спершу опиратися хотіли.
Венеди ж, зі своєї сторони
Натисли. Опинившись між вогнів,
Бастарни похопилися і ходу.
Їх, навіть, наздогнати було годі.
Тож незабаром зникли в далині.
Венедський вождь до Сейма підійшов,
Затисши на руці криваву рану:
- Я звуся Стир – вождь племені боранів.
Спасибі, що на поміч нам прийшов!
Хто ти і звідки ви тут узялись?
- Я звуся Сейм із племені саварів.
У вас, я бачу із бастарном чвари?
Чого вони вас бити узялись?
- Ідуть з-за гір, все мало їм землі
І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
У них же, клятих, сили чималі.
Так звідки ви? Бо я племен таких
Іще не чув. Напевно, іздалека?
- Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
Не кожен подолати б його зміг.
Туди на схід іти багато днів
Та ще й ріку широку подолати.
Не знаю, навіть, як її назвати.
Отам, у тій далекій стороні
Й живуть савари. Тільки поміж нас
Саварів справжніх зовсім небагато,
А іншим захотілося пристати.
Бо ж одному нелегко в такий час.
От і блукаєм разом по кутках,
Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
Що меч тримати вміють у руках.
Ви будете від зайд нас боронить,
А ми спожинок будем вам давати.
Можливо, досить вам уже блукати.
Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
Порадившись з своїми, Сейм рішив
На те прохання дати свою згоду.
Тож в городищі опинились згодом,
Де, власне, Стир з дружиною і жив.
З дружини, правда, мало вже було,
Дались взнаки набіги тих бастарнів.
Та й ті були уже усі у ранах.
Тож все на плечі Сеймові лягло.
Та він до того, мабуть, мав талан,
З округою швиденько розібрався,
Шляхи під нагляд взяти постарався,
Щоб жоден ворог, хай через обман,
Не зміг таємно й близько підійти.
Громив бастардів де лише з’являлись.
Вони на легку здобич сподівались,
А він їх, навіть, близько не пустив.
Тож скоро слава навкруги пішла,
Що у боранів сила нездоланна,
Їх землі краще обійти старанно,
Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
Ще підтяглись сусідні племена,
Взялися в Стира помочі просити,
Щоб злодіїв у землі не пустити.
І потекла до Стира данина.
Він багатів, зростала міць його,
Бастарни землі стали оминати,
Місця другі для прожиття шукати,
Усе ж життя жаліючи свого.
І знов отак минуло кілька літ.
Сейм зі своїми зовсім обжилися,
Поміж місцевих, як свої велися,
Хоч зрідка позирали все ж на схід,
Де залишився їхній рідний дім.
За ним вони найбільше сумували.
Десь там брати і сестри їх зростали
Та не дано того побачить їм.
Сейм також часто, як не було справ,
Виходив в поле поза городище,
Здіймавсь на пагорб над ріку повище
І на схід сонця з сумом поглядав.
Душа, неначе, відчувала щось
І в отчий край вернутися хотіла…
Недобрі вістки зі степів летіли –
Сарматське знов нашестя почалось.
То йшли язиги та якісь аорси,
Тепер вже роксолани підтяглись.
Вони в степу селитися взялись,
Що після скіфів пустував ще й досі.
Та ворогів собі шукали скрізь,
Яких би можна було обібрати,
В ліси на північ стали зазирати,
Куди і войовничий скіф не ліз.
Відчувши, наче, що йому пора
У рідний край, нарешті повертати
Аби його від зайд тих захищати,
Сейм побратимів всіх своїх зібрав
Спитати думку їхню. Всі вони
Із ним разо́м податись зголосились.
З боранами гостинними простились,
До рідної помчали сторони…
На схід перенесе́мося на мить.
Неспокій панував поміж саварів,
Збиралися на півдні чорні хмари
Аби на землі їхні налетіть.
Страшні у своїй люті роксолани,
Які зі сходу у степи прийшли,
Шукати собі здобич почали.
Навідаються пізно, а чи рано.
Тож і жили в тривозі увесь час.
Аж ось і вістка чорна прилетіла –
Орда сарматська в чималенькій силі
На північ суне ще й туди якраз,
Де оселились і жили савари.
Забулися всі суперечки й чвари,
Усім сказав в похід ладнатись князь.
Сам вже старий тож синові велів
Похід очолить, роксолан спинити
Аби в саварські землі не пустити.
Тож Блуд пішов у війська на чолі.
Амбіцій в нього було через край,
А от талан, щоб військом керувати
Боги, мабуть, забули йому дати.
З таким на перемогу не чекай.
Десь серед степу стрілися вони
І роксолани, бувши в більшій силі,
Саварів військо хутко оточили,
Накинулись, як демони війни.
Кого побили, кого полонили.
Небагатьом вдалося утекти
І шлях додому і свій град пройти.
Розповіли, що суне вража сила.
А в Крука, навіть, воїнів нема.
Усі, вважай там голови зложили.
Зібрав, що мав, ворота зачинили,
Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
І він прийшов. Хай і не вся орда.
Але й того для граду забагато.
Другі десь подалися грабувати,
Не лише до саварів йшла біда.
Крук зі стіни орду ту споглядав
І раптом сина власного побачив,
Йде до стіни й не полонений, наче,
А недалеко уже зовсім став
Та і кричить: - Великий вождь велить
Щоб ви ворота хутко відчинили
І роксоланам опір не чинили
Інакше вам ні одному не жить!
- То ти до рідних ворога привів?
- Я лиш скорився його більшій силі.
І ви скоріться – будете всі цілі!
Тут Крука охопив зненацька гнів.
Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
У саме серце свого сина втрапив.
Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
Але він зраду сина не простив.
Сармати й не почухались в отвіт.
Їм зрадника також не жалко було.
Лежав один, про нього всі забули,
Дививсь очима мертвими у світ.
А далі що? Візьмуть сармати град,
Бо ж сил його утримати немає,
Все розграбують та усіх скарають.
Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
А ті свої повозки підтягли,
З якими по степах весь час блукали.
Уже довкола вогнища палали,
Уже худобу на заріз тягли.
Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
Часу у нього й здобичі багато,
Діждуться, поки покориться князь.
Чого на стіни пертися оті,
Сармати штурмувати їх не вміють
Та і, мабуть, життя свої жаліють.
То їм чужих зовсім не жаль життів.
Так кілька днів під стінами вони
Товклися та обложених лякали,
Показуючи, що на них чекало.
Аж з західної раптом сторони
Із лісу вимчав чималий загін,
Між стійбища сарматського врубався.
Одразу лемент там гучний піднявся.
Обложені дивилися зі стін,
Як вміло вої лавою пройшли,
Шатра вождя сарматського дістались,
Підрубане, воно враз захиталось,
Хтось налетів конем, його звалив.
Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
Велів чужинцям йти у поміч стати.
Хоч їх було і зовсім не багато,
Але ж сармат тікати вже почав,
Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
Кидали все нагарбане у полі,
Просили в поміч милостиву долю
І кожен чимскоріш до річки біг.
Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
Тож гинули в бою і ті, і другі.
Як трохи спала у бою напруга
І ворог за ріку вже відступив,
Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
Чому у поміч саме нам пристали?
- Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
Щоб захистить від ворога своє!
- То син мій тут? Позвіть його сюди!
Я хочу його бачити!.. Одначе,
Живого сина він вже не побачив.
Хтось меч йому у груди вгородив
І він востаннє землю обійняв,
Яка його ізмалечку зростила.
З якої він і черпав свої сили.
І от востаннє до її припав.
Зійшлись над його тілом геть усі,
Дивилися, як батько на колінах
Прохав востаннє прощення у сина
Та ще для нього вирію просив.
Вже бій затих і ворога нема,
Зник за рікою і не наздогнати.
Взялися вбитих полем підбирати
І тих, хто рани завеликі мав.
Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
Туди тіла загиблих помістили,
Як то чинилось поміж них одвік.
І запалали вогнища оті,
Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
Навкруг савари хмільні меди пили,
Щоб перешкод не було на путі.
А потім попіл в горщики згребли,
П’ятнадцять ям у полі покопали.
В найбільшу в центрі сітулу поклали
Із прахом Сейма. Та умбон взяли
Його щита, ту сітулу накрили,
Зігнули меч, як звичаї велять,
Щоб вже ніхто не зміг його узять
Та й інші його речі положили.
А поряд поховали воїв всіх,
Аби йому у вирії служили.
Засипали землею ті могили
Та знов медами пом’янули їх.
А далі Крук збиратися велів.
- На північ підем у ліси, у нетрі
Аби не стати ворогам за жертву!
Бо ж вернуться обов’язково злі.
Та ще велів нікому не забуть
Про те чому і хто отут загинув.
Аби ім’я не забувалось сина,
Не заросла до того місця путь,
Щороку вої молодії йшли
Сюди, до Сейма аби клятву дати,
Відважно свою землю захищати.
І те ім’я віками берегли.
Дві тисячі минуло з того літ.
Сейм тихо плине повз могили воїв,
Що захистили рідний край собою.
І нам про них теж забувать не слід.

Сидить старий вже зовсім сивий дід
На лавці та онуків поучає:
- Ви знаєте, який великий світ?
Не знаєте? Зате я добре знаю.
Бо де ж я тільки в світі не бував –
В Хозарах, і в Булгарах, і у греків.
Із ким я тільки-но не воював,
Ходив в походи за моря далеко.
Батьківський меч – єдиний спадок мій
Мені поміг багатства заробити.
На старості і терем маю свій,
І є що залишити своїм дітям.-
Старий задумавсь, мабуть, пригадав
Бої й походи, радості й печалі.
А із онуків кожен заглядав
Йому у очі та чекав – що ж далі.
І от найнетерплячіший смикнув
Старого за рукав його свитини:
- Дідусю, чи про нас ти не забув?
Та ж розкажи хоча би про єдиний
Найбільш цікавий у житті похід.
- Найбільш цікавий?! – дід на мить задумавсь,-
Тоді мені було сімнадцять літ…
Ох, ці сімнадцять! Як згадаю – сумно…
Куди тепер поділися вони,
Як ми могли усе, чого хотіли?
Ми прагнули всі крові і війни.
І смерті в очі зазирали сміло.
Нам – росіям несолодко жилось
Тоді у нашім прабатьківськім краї.
Бо ж плем’я угрів по землі пройшлось,
Воно ж лиш смерть позаду залишає.
Спалили наші села і міста,
Змогли ми, правда, Хорсунь відстояти.
Та смерті дух навколо ще витав.
Вони хотіли іще Київ взяти,
Але Олег того не допустив.
Отож ,велику данину узявши,
На захід Альмош з уграми побрів,
В спокої полишивши землі наші.
Олег уже й до того вимагав
Від росіїв і родіїв покори,
Лиш Київ стольним градом бути мав,
Отож і Хорсунь й Переяслав скоро
Під свою владу міцно перебрав,
Каганів наших змусив покоритись.
Хтось покорився, хтось під меч попав,
Хтось мусив на чужі краї дивитись,
Щоб там свою державу збудувать,
Чужі народи силою скорити.
Пішли – про них і досі не чувать.
Мабуть, зустрінемся на тому світі.
Каган наш Івор в Хорсуні сидів.
Брати його вже подались по світу,
Шукаючи отих самих країв,
А Івор якось думав усидіти.
Якби ж не угри…Принесли розор
У роський край, усе потолочили.
По краю слідом прокотився мор,
Бо ж поховати швидко всіх не вспіли.
Олег отим не надто переймавсь,
Для нього Київ важливіш здавався.
А Івор, хоч за все разом хапавсь,
Поправити хоч трохи намагався
Та все дарма. За літом літо йшло,
А села досі пусткою стояли,
Людей у місті мало теж було.
Багатші – ті до Києва втікали.
Отож надумавсь Івор у похід
До греків – злата-срібла прихопити,
Царград отой пошарпати як слід.
Забули вже, як від русі тремтіти!
І кинув клич аби зійшлася русь,
Яка готова у похід за море.
Зійшлось багато, скільки – не берусь
Сказати. Та на Росі скоро
Зацюкали сокири. Із дубів,
Що їх слов’яни брались нам сплавляти,
(Ну, то з дитинства кожен рус умів)
Міцні, надійні лодії справляти.
І скоро вже з півсотні їх, мабуть
На хвилях Росі вільно колихались.
Збирався кожен у далеку путь
І їжею, й водою запасались.
А в середині літа відпливли,
Спустилися Дніпром аж до порогів.
Ви ще ніколи там і не були
Та ж чули, мабуть? То важка дорога.
Пройти пороги треба ще зуміть,
Ті камені, що русло перекрили.
Вода навколо і реве, й шумить,
На камені жбурля човни щосили.
Тож, де водою поміж каменюк,
Де й волоком по березі всі разом
Під той страшний води шалений гук
Пройшли пороги ми, хай не одразу.
Зітхнули лиш як гук той став стихать
Десь за спиною. Далі тихим плавом
Змогли, нарешті, Хортича пристать,
Де дуб стоїть відомий достославний.
Його ніхто із русів не мина,
Бо ж Хорс його із жолудя злеліяв,
Жерці говорять. Та й не дивина -
Такий, що і півсвіту обігріє.
Там ми півнів у треби принесли,
Щоб Хорс нам легку виправив дорогу.
А далі плавом вниз Дніпром пішли,
Під захистом могутнішого бога.
Як уже вийшли з течії ріки
В лиман, то біля берега спинились.
У лодіях заклеїли дірки
Аби бува у морі не втопились.
Вітрила перевірили і все,
Бо ж в морі, точно не до того буде.
Бува, далеко вітер віднесе
У море, де вода одна повсюди.
Там кожна дірка на погибель всім.
У морі з цим не можна жартувати.
Бо ж лодія – то, наче рідний дім,
Що захистить і зможе врятувати.
А далі Івор – от уже мастак
До всяких різних хитрощів, повідав,
Що на Царград ми підемо не так,
Як зазвичай. Повернемо на південь
Аби ромейський Хорсунь полякать.
Вони ж, звичайно, тільки про нас взнають,
Встигають вістку у Царград послать.
Приходимо, а там уже чекають.
Тож десять лодій наш каган послав
Тих вісників у морі захопити,
Сам на округу хорсунську напав.
На Хорсунь той нема чого ходити –
Високі мури, спробуй їх візьми.
А от в окрузі здобичі багато.
Поки округу розоряли ми,
Ті встигли свого вісника послати,
Гадаючи, що ми такі дурні.
Та наші його в морі захопили.
Десь досі він покоїться на дні.
Ми ж, в розпачі, неначе, відступили
Й, «рятуючись», на північ подались.
Коли ж з очей із хорсунських сховались,
До берега на захід подались,
З своїм десятком лодій поєднались.
Стрибожі внуки гнали легко нас
На захід, доки й берега уздріли.
Та приставати берега не час,
До ночі ми далеко морем пли́ли,
Лиш в темряві до берега прийшли,
Аби в глухій місцевості спочити.
Тут наші вої вже колись були,
Тож знали, де сховатися від світу.
А на зорі вітрила підняли
І в море знов з лихих очей подалі.
Як втомляться вітри в вітрила дуть,
Тоді ми всі на весла налягали,
Лише по Хорсу визначали путь.
Коли ми до Месемврії дійшли
І на ніч стали там відпочивати,
Розвідники нам вісті принесли,
Що Івор аж зібрався танцювати.
Чутки ходили в селах і містах,
Що сутужно якраз ромеям нині.
Бо агаряни на своїх човнах
Прийшли із моря ледве не під стіни
Царг раду. Тож відбитися від них
Послали кораблі усі, що мали.
Ніхто від нас град стольний не стеріг,
Загрозу з боку іншого чекали.
Тож, аби дарма не втрачати час,
Ми вже пішли вздовж берега відкрито.
Ромеї хай дізнаються про нас,
Нема в них сили аби нас спинити.
І запалали села і міста,
Які нам по дорозі зустрічались.
Ми оббирали всі їх дочиста
І знов пливли, і знову зупинялись.
У лодіях вже й місця не знайти,
Від здобичі нема куди ступити.
Але назад ніхто не хоче йти,
Бо ж можна іще більше захопити.
В Сілімврії, щоправда, вість прийшла,
Що голови нам трохи остудила.
Не вся ескадра грецька геть пішла.
Вони з десяток кораблів лишили
Аби Царгород з моря захищать.
Супроти нас – то завелика сила,
Бо ж їхній човен з нашим не зрівнять,
Вони б, як кошенят нас потопили,
Коли б зустріли. Але йти назад,
Коли усе так вдало розпочали?
Помножити хотілося стократ.
Тож ми на флот ромейський не зважали.
Щоправда на Царград, все ж не пішли –
Даремно лише сили витрачати,
Але ромеїв обдурить змогли.
І знову Івор. От уже завзятий.
Рішив, дарма вздовж берега іти
Туди, де наші вже колись бували.
Надумався на південь повести,
У Мармурове море, де стояли
По березі і села, і міста.
Там ворог не бував, мабуть, ніколи.
І кожен стільки б здобичі дістав,
Що заздрили б тому усі довкола.
Отож, щоб греків знову одурить,
Ми вийшли в море, стали проти граду,
Хай ворог наші лодії узрить
І думає, як з нами йому зладить.
Закриє Суд залізним ланцюгом
І кораблі свої що нас чигають.
Хай дивляться зі стін на нас зі злом
Бо ж скільки нас – вони того не знають.
А ми діждались ночі і тихцем
Під протилежним берегом пробрались.
А вранці із веселим вітерцем
За здобиччю, за золотом пода́лись.
Лишили в морі на виду у всіх
З десяток лодій, щоб лише виднілись.
Нехай ромеї дивляться на них
І думають, що ми ніде не ділись.
Поки ті дурні насміхались з нас,
Мовляв, прийшли та облизня спіймали,
З протоки вийшли в море ми якраз
Й до берега південного пристали.
А тут палаців за одним другий,
Ми золото складати не встигали,
І залишали слід кривавий свій,
Бо всіх, кого лиш бачили, вбивали.
Рабів з собою взяти не могли,
Для викупу часу́ у нас не бу́ло,
Тож не жаліли і не берегли,
Аби не скоро тут про нас забули.
Два дні спочинку не було у нас ,
Два дні в диму й пожарищах метались,
Текла ромейська кров і не спинялась,
А вже на третій Івор дав наказ
Всім лодіям збиратися докупи,
Бо маємо негайно відпливти.
Всі майже вчасно встигли підійти.
Лише п’ять лодій не вернулись з групи,
Яку Ровальд на захід десь повів,
Туди, куди усі ми не дістались.
Мабуть, набрати більше намагались.
Ровальд завжди найбільше всіх хотів.
Ах, звісно, ви ж не знаєте – Ровальд –
То був племінник Івора. Нестримний,
Завжди на воїв обзивався, гримав,
Не слухавсь ні наказів, ні порад.
От і тепер, взяв лодії свої
Та і подавсь ромеїв грабувати,
Хоч чув, коли потрібно повертати
Та вздрів, напевно здобичі тії
Багато, тож про все умить забув.
Жадоба йому очі засліпила,
Нагарбати – бажання охопило,
Нічого і не бачив, і не чув.
Коли минув уже належний час,
А лодії Ровальда не з’явились,
На Івора всі пильно подивились,
А він поглянув у той бік ще раз,
Звідкіль Ровальд давно мав підійти
Й махнув рукою в море - відпливаєм!
То, значить, ми Ровальда не чекаєм?
Як поспішить, ще встигне нас знайти.
На весла усі дружно налягли
Аби хутчій від берега подалі.
Ми Івора нічого не питали,
Бо ж всі у ньому впевнені були.
Як уже зовсім берег зник з очей,
Побачили ми здалеку вітрила.
Ромейські кораблі до нас спішили,
Зловити сподівалися, ачей.
Ми то їх бачим, а вони нас ні,
Бо ж ми вітрил своїх не піднімали,
А лодії низькі вода ховала.
Вітрила скоро й зникли в далині.
Ми ж розвернулись й хутко подались
До Цареграду, бо ж дорога вільна.
Якщо там перепона – то не сильна.
Вітрила над човнами піднялись
Й стрибожі внуки хутко нас погнали
На північ, повз ромейський стольний град.
В надії озиралися назад,
Товаришів своїх іще чекали.
В протоці стріли кілька кораблів
Ромейських. Вони наших пантрували,
Щоб нам на поміч не пішли, бувало.
На них напасти Івор нам велів.
Але вони, лише уздріли нас,
Одразу в Суд сховатися помчали.
Ну, ми за ними вже тоді не гнали
Аби даремно не втрачати час.
Із нашими з’єднались і пішли
По гладі моря повні срібла-злата.
Знайдеться, чим нам Русь подивувати…
- А тих, що залишилися, знайшли?-
Спитавсь один онук. – На жаль, нікого…
Уже було по тому кілька літ,
Коли з Олегом ми пішли в похід
На Цареград, ледь не ввірвались в нього.
Олег щита їм до воріт прибив
І договір примусив підписати.
Так от, між іншим, нам вдалося взнати,
Як Ровальд через жадібність згубив
Своє життя, життя тих руських воїв,
Які за ним, довірившись, пішли.
Усі отам на березі й лягли,
Мов скошені кривавою косою.
Ромейський воєвода всіх велів
Побити, а кого в полон узя́ли,
То на хрестах над шляхом розіп’яли.
Такі були на те ромеї злі.
А воєвода потім розписав,
Яку здобув він славну перемогу,
Що жоден ворог не утік від нього
І він усіх належно покарав.
Та хай йому… Я ж зовсім не про те.
Були часи і справи були славні.
Хто пригадає про літа ті давні?
От ви до моїх літ доживете,
Отож онукам і перекажіть
Все, що від мене нині ви почули.
Щоб не забулися діла минулі,
У пам’яті їх, дітки, збережіть.

Онук прибув в село до дідуся.
Чого у місті в спеку ту сидіти?
В селі ж завжди знайдеться, що робити,
З’їжджається тут дітвора уся
До дідусів і до бабусь своїх.
Отож воно улітку оживає.
Малеча по усюдах всіх гасає
І спробуй ще у дім загнати їх.
Отож Миколка, звався так онук,
Прибув уперше у село до діда.
Що то- сільське життя іще не відав,
Приїхав спочивати від наук.
Дідусь Миколку радісно зустрів,
Бо в хаті сумно одному сидіти.
А тут онук! Як тому не радіти?
Батьків на ранок за село провів
Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
Хоч господарства – кури, кіт, собака.
Та на городі ще робота всяка.
Але найперше – вже поспів горох
І його можна рвати і лузати.
Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
Хоч там не будеш цілий день сидіть.
- Ходім, онучку, трохи погуляти
Над річку. Може схочеться пірнуть.
Вода якраз прогрілася доволі,
Вже дітлахи там плещуться півголі.
Ходім-ходім та плавки не забудь.
Пройшли до річки. Плюскотить вода,
Шепоче щось у очеретах вітер.
Яскраве сонце з піднебесся світить,
Милується, у річку загляда.
Пташки у осокорах гомонять.
Від річки віє легка прохолода
Аж хочеться ускочити у воду.
- Як річка зветься? – став онук питать.
- О, річка Вовча зветься з давнини.
- А чому Вовча? Тут вовків багато? –
Миколка став навколо озирати.
- Та ні, давно вже зникли тут вони.
Отож не бійся. Хоч раніш було,
Казали люди, тут вовків багато.
Могли і на худобу нападати,
Узимку зазирали і в село,
Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
- То назва річки від вовків отих?
- Не від усіх. Від однії вовчиці.
- Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
- То давай сядем там он на травичку,
Опустим босі ноги у водичку…
Ріка собі у далеч десь біжить
І жебонить, колише вербам віти,
Мов хоче теж розповісти про те.
А, може, про безмежний рідний степ.
Та мову річки важко зрозуміти.
- Було то все у той далекий час,
Як у степах цих люду було мало.
Татари – ті над морем проживали,
Ордою набігали раз по раз.
Тож люд все більш на півночі селивсь,
Тулились села одне до одного,
Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
Коза́ки вже пізніше узялись.
Хоч у той час також козакували.
Збиралися собі в малі гурти,
Щоб полювання у степах вести,
Рибалити. Між них й такі бували,
Що грабували людність на шляхах.
Такий був час. Такі бували люди.
Це вже яка душа у кого в грудях –
У кого добра, а чия – лиха.
Так от, жив хлопець у однім селі
Під Києвом. Робив собі на пана.
Жилося людям, наче й непогано,
Трималися батьківської землі.
Урядник панський їх не діставав,
Старий вже був і мудрості набрався.
Даремно до людини не чіплявся,
Тож люд його за те і поважав.
Та час прийшов і той старий помер.
Прибув від пана молодий, гарячий,
Який себе заледь не паном бачив.
Не стало у селі життя тепер.
На панщину ганяв, коли захоче.
Бурчали люди та все по кутках,
Відкрито не давав казати страх,
Боялись йому глянути у очі.
Микола – саме так той хлопець звавсь,
Робив роботу мовчки, не жалівся.
Жив сам-один, ще поки не женився
І надто усім тим не переймавсь.
Аж поки якось тин собі латав.
Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
- Я норму відробив свою. Доволі.
- Хіба про норму я тебе питав? –
Урядник враз почервонів, мов рак,-
Кидай усе й мерщій робити в поле!
Цього уже не витримав Микола:
- Я відробив своє. Вже не піду!
- Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
Та я тебе, псяюка отака,
За то зі світу білого зведу!
Та й усмуружив хлопця по спині,
Що аж сорочка репнула на ньому.
Микола того б не простив нікому.
Хоч той сидів високо на коні,
Схопив його під пахви в дві руки
Й об землю гехнув, аж пішло луною.
Упав на землю, наче купа гною.
«Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
Майнула думка,- Що його робить?
Тікати треба, поки не оклигав.
Бо переверне все догори дригом,
Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
Микола хутко склав у торбу речі,
Накинув перше, що вхопив на плечі,
Сів на коня урядника й помчав.
Спочатку не подумав і куди,
Кінь сам на південь повернув у Поле.
У тих краях ще не бував Микола.
Та де ще рятуватись від біди?
Чував, що люди в тих краях живуть,
Хоч від орди часом, бува, страждають,
Але при тому вільну-волю мають.
Там його панські слуги не знайдуть.
З думками тими їхав день по дні,
Ночами в балках вогнище розводив.
Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
Бувало, грушки-дички лиш одні.
Спочатку все навколо озиравсь
Аби для когось здобиччю не стати,
Але яко́сь поволі став звикати.
Тому, мабуть, татарам і попавсь.
Ледь тільки з балки вибрався зрання,
Як з-за кущів татари налетіли,
Арканом руки в одну мить скрутили
І полетів небога із коня.
Татари щось галайкали кругом.
«Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
А далі із землі його підня́ли
Та і погнали у байрак бігом.
В байраку ще таких же підняли,
Десь у степу нещасних їх напали.
Усіх одною купою зв’язали
Та і на південь степом повели.
Той шлях Микола добре пам’ятав.
Нещасні ноги до крові збивали,
За день у роті й рісочки не мали,
Води в татар ніхто і не питав,
Бо враз заробиш батога тоді,
А то ще й списом можуть поштрикати.
Микола був надумавсь утікати,
Та як втечеш і головне – куди.
Пригнали їх у стійбище своє,
Яке аулом ті татари звали.
Тут врешті полонених розв’язали
Та розібрали миттю де чиє.
Микола до татарина попав,
Якого полонені всі боялись,
Бо інші всі за батоги хапались,
А саме він списом усіх штрикав.
Жилось в аулі всім нелегко їм,
Хоч тут поїли їх і годували.
Здається, що на продаж готували,
Бо на слуху постійно було «Крим».
Звідсіль нелегко було утекти,
А з Криму того й думати даремно.
Тікати треба! Уночі, як темно,
Бо саме місяць в небі не світив,
Микола собі руки розв’язав,
Із ями виліз, де вони сиділи.
Питав і інших, але не схотіли,
Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
Ох і дарма! Уже на другий день
Татари його виловили в полі.
В дорозі познущалися доволі –
Від батогів не дінешся ніде.
А вже в аулі на очах у всіх
Пошматували спину аж до крові.
І вкинули його до ями знову.
Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
Та хлопець він здоровий, молодий,
Оклигав, став поволі оживати.
Та думки не полишив – утікати,
Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
Коли відчув достатньо в собі сил,
Втік серед ночі, у степу таївся,
З татарами у піжмурки водився,
Які кружляли в пошуках навкіл.
На третій день таки його знайшли.
Із криками страшними налетіли
І тут же до безпам’яті побили.
Такого й до аулу привезли,
Що виживе – не впевнені були,
Покинули на сонці – хай конає.
Щоб знали – втікачам отак буває.
Ворони вже кружляти почали,
Гадаючи, що то пожива їм.
Та він очуняв вже під самий вечір.
Татари десь кричали недалечко.
Поворушився, збіглися над ним,
Погелготіли. Щось один сказав.
Якби ж то мову ту Миколі знати,
До чого себе треба готувати.
Тут хтось прийшов, води йому подав.
Микола випив. Розійшовсь туман.
Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
І чує рідне: - Та віддати хочуть
У чабани тебе. – То не обман?
Така покара… - Не радій дарма.
Як утекти надієшся – забудься.
Вони такого в чабани не пустять,
Скалічать перше. Там надій нема.
- Надія є завжди, - прошепотів,-
І знов закрив сльозаві свої очі.
Прокинувся уже посеред ночі,
Піднятися на ноги захотів.
Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
Дивився з сумом на зірки у небі
Та все молився Господу про себе.
А вранці знову круг татар зібрав.
Схопили та притисли до землі.
Поки одні нещасного тримали,
Другі ножами п’яти шматували,
Як їм господар бранця повелів.
У рани стали волос напихать.
А потім все старанно зав’язали,
Зарубцюватись ранам отим дали
Так, щоб без болю він не міг ступать.
Як рани врешті добре затяглись,
Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
І з криками в аул свій полетіли,
А він один із болем залишивсь.
Ходив, ступав, кривився весь від болю.
Такий далеко, дійсно не втечеш,
Коли воно штрикає і пече.
І, наче й воля, а таки неволя.
Із часом звик. З отарою ходив,
Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
Овець тих пестив, наче малі діти.
За зграями за вовчими слідив.
А якось він сидів у курені,
Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
Чи то господар врешті-решт провідав?
А то якийсь татарин на коні
До самої отари підлетів,
Вхопив вівцю, звалив перед собою.
Микола, наче привчений до бою,
Метнув гирлигу. У коня хотів,
Та злодію дісталось по спині
І він, як лантух, із коня звалився.
Микола дочалапав, придивився
Чи диха той, чи, може, уже й ні.
Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
А злодій без свідомості валявся.
Миколі шлях до втечі відкривався,
Якого він давно уже чекав.
Зібравши миттю все добро своє,
Зліз на коня й погнав по степу чвалом
Туди, де воля справжняя чекала,
Якщо вона, звичайно, десь ще є.
Тримав на північ напрям кілька днів,
Назад все на погоню озирався.
Здавалося, за ним ніхто не гнався.
Чи, може, то він сам того хотів.
Безмежний степ навкруг його лежав,
Трава суха під вітром шурхотіла.
І він, і кінь напитися хотіли,
Але річок він поки не стрічав.
Та що річок, хоча б який струмок.
Аби вода. Та де його узяти.
І їжі було в нього не багато.
Тож голова аж пухла від думок:
А далі як? А як наздоженуть?
А як води не стріне на дорозі?
Коня нагодувати він ще в змозі,
А без води десь упаде, мабуть.
Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
Щоб на думки лихі не спокушатись.
Уже і сил не було поспішати…
Аж раптом, понад яром проїжджав,
Кінь миттю схарапудився й рвонув.
Микола сонний не чекав такого
І сторчака у яр скотився з нього,
Поміж кущі колючі шугонув.
Устиг лише помітити, як вслід
Коневі сірі тіні шугонули.
«Вовки», - миттєво в голові майнуло
І потемнів в очах одразу світ.
Очуняв вже надвечір. Почекав,
Як в голові не стало колотити.
Задумався: а далі що робити?
Він без коня в степу, вважай, пропав.
Але себе одразу ж осадив,
Зібрався з духом…та й почовгав далі
На північ, де зоря йому моргала,
Хоч кожен крок зі стогоном робив.
Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
І далі йшов, де тільки брались сили.
Світило сонце, зорі мерехтіли,
А він собі зламатись не давав.
Найбільше спрага мучила його.
Просив у Бога всю дорогу пити,
Хоча б маленьким дощиком полити,
Та Бог, неначе і не чув того.
Коли вже зовсім не лишилось сил,
Ще повз поволі, до землі тулився.
Вже не просив нічого і не злився,
Не чув нічого, що було навкіл.
Аж доки й не накрила чорнота…
Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
Бо біля нього дівчина вродлива,
Вона до нього прихилилась та
Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
І справді – хтось облизує лице.
Розплющив очі – «Господи, не це!»
Вовк сірий в очі зазирає прямо.
Він не злякався лиш прошепотів
Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
Чого від нього ця тварина хоче?
А вовк його за комір ухопив
І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
Микола зовсім і не опиравсь
І, навіть, помагати намагавсь.
Душа якесь вспокоєння відчула.
Втомився вовк, спинився відпочить
І так печально дивиться у очі,
Неначе щось сказати йому хоче.
Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
Як придивився – то ж не вовк, а то
Вовчиця, молоко із неї капа.
Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
А захистити не зумів ніхто.
Отож вона і мається. Однак,
Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
Чи нору хоче вирити отак?
Вовчиця риє і земля летить
З-під її лап на всі чотири боки.
Микола ледь живий за кілька кроків
В безхмарне небо дивиться, лежить.
Дощу прохає в пана Бога знов,
Хоча б краплину губи промочити.
І раптом…десь взялося дзюркотіти.
Невже струмок? Безсилля поборов,
Перевернувся, глянув у той бік,
Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
Якось зуміла до води дориться
І із нори струмок маленький тік.
Підповз Микола, губи умочив.
Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
Вовчиця воду добула для нього
І він вже пив її холодну, пив.
Де та вовчиця ділася тоді,
Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
З свідомістю чого лиш не буває.
Та він не думав, так воді зрадів.
Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
А може то привиділось йому.
Та був струмок, вода в струмку тому,
Ніхто на світі кращої не знає.
Оклигав трохи та і знов пішов
Вслід за струмком, який котив , мов грався,
Десь із струмочком із другим з’єднався,
Собі дорогу у степу знайшов.
Петляв струмок той по степу весь час,
Немов шукав найлегшої дороги.
Микола йшов, тримався біля нього,
Щоб не шукати воду кожен раз.
Незчувся, як струмок рікою став,
Збираючи потоки по дорозі.
Свій сон чи яв забутися не в змозі,
Він оту річку Вовчою назвав.
Ішов він довго, осінь вже прийшла.
Вже час було пристанища шукати,
Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
А досі ні хатини, ні села.
Та і куди йому тепер іти?
Чи до панів, чи до татар вертати?
Надумався землянку збудувати,
Десь біля річки балочку знайти.
Щоб і гайок поблизу був якийсь,
І щоб житло у очі не кидалось.
Рибачилось щоб там і полювалось.
Отож знайшов таке та й зупинивсь.
Хоч і каліка – руки ж золоті.
Зробив собі, що в господарстві треба,
Дичини вдосталь настріляв для себе.
Тут же навкруг несходжені путі
І дичина не лякана зовсім.
Лови її хоч голими руками.
І з річковою рибою так само.
Тож до зими запасся він усім.
А по зимі хатинку став тулить,
Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
Але ж який другий він вихід має,
Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
- Що ж було далі? – смикає Миколка.
- А далі… Прибуло до його полку…
Чоловіків з десяток і жінок –
Утікачів до нього забрели,
Спросилися та й стали поряд жити,
Рибалити із ним та звіра бити,
У балці тій хатки собі звели.
Хоч і маленьке та усе ж село
Над Вовчою з’явилось під Самару.
Хай поряд воловодились татари
Та лихо стороною обійшло.
- А звідки ти, дідусю, все то взнав?
З тих пір минуло вже років чимало.
Мабуть, села того давно не стало,
Бур’ян по тих хатках повиростав.
А то спитати я хотів би ще:
Хто він тобі, що все про нього знаєш?
Від тих подій і сліду вже немає,
Хіба що річка, ось вона – тече.
І лагідно всміхнувсь до нього дід:
- Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
Аби своїм онукам розказати,
Миколко - з нього починавсь наш рід.

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Як до людей ти – так вони до тебе,
Добром завжди віддячать за добро.
Ніяких див шукати в тім не треба.
Я зараз розказати хочу про
Одну таку історію вже давню,
Що була дев’ять сотень літ тому назад.
В часи хрестові – і гіркі, і славні
(Та не було іще епох без вад).
Тоді якраз в далекій Палестині
Був королем славетний Балдуїн.
А що навкруг весь час велися війни,
Меч не ховав, з коня не злазив він.
І не лише зберіг всі володіння,
А ще й розширив, в сарацин забрав.
Чи то йому було в житті везіння,
Чи він і справді хист великий мав?
Та ми говорим про хороші вчинки.
В однім поході (їх не полічить)
Знайшли солдати мусульманку-жінку
Яка ось-ось збиралась народить.
Король велів красуню не чіпати,
Накрив плащем і килим простелив,
Велів негайно лікаря позвати
Ще й молоком дитятко напоїв.
Та й відпустив з рабинею одною
Аби її додому довела.
А сам із військом знов пішов війною
Де невсипуща доля їх вела.
Пройшов десь рік, випадок той забувся,
Згубився між важливіших подій.
Король знов в обладунок одягнуся,
Щоб сарацинам новим дати бій.
А сарацин удесятеро більше
Ніж має війська славний Балдуїн.
Але вони себе даремно тішать,
Бо відступати і не дума він.
В бою невдача короля спостигла,
В жорстокій січі весь загін поліг.
Його здолала мусульманська сила
І він нічого вдіяти не зміг.
Один-єдиний ледь живий сховався
В густих кущах, що поле поросло.
А уночі він до Рамли дістався
Де трохи війська власного було.
На ранок сарацини оточили
В великій силі місто. І тоді
Усі,хто був у місті, зрозуміли,
Що неминуче бути їм в біді.
Не зможе місто вистояти довго
Супроти сарацинської орди.
Лишалося молитися до Бога,
Бо битися уже не до снаги.
До смерті усі стали готуватись
І сам король молився серед них.
Але ж повинно було таке статись:
Заледве денний гамір трохи стих,
Якийсь емір зі стану сарацинів
Пробравсь таємно й запропонував,
Що короля він виведе за стіни.
Бо хід таємний з цього міста знав.
- Чому мене ти хочеш врятувати? –
Спитав король здивований його.
Той відповів: - Це, Балдуїне, плата
За жінку і за сина мойого.
Хоч ти мій ворог – та не маю права
Злом відповісти на добро твоє.
Як зрозумів король у чому справа,
Сказав: - А як же військо все моє?
Не можу я покинути солдатів.
Помру вже краще з ними та і все.
Але солдати почали благати:
- Іди, королю! Хто ж іще спасе
Від сарацин без тебе королівство?
За нас не бійся, Бог не кине нас.
І зі сльозами проводжало військо
Його з фортеці через темний лаз.
Емір від слів своїх не відступився
Аж до Арсуфа короля довів.
Там зі сльозами вони обнялися.
Один і другий – справжній чоловік.
А далі війни і нові походи,
Король на місці знову не сидів.
Та більше в нього не було нагоди
Аби свого рятівника зустрів.
Все ж не про те у нас сьогодні мова.
А про добро, віддячене людьми.
І я вважаю, що було б чудово,
Якби так само поступали й ми.

Вже третій рік, як Хорсові жерці
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.

Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
Прислав послів, що мир пропонували.
Сенатори, почувши це, поча́ли
Схилятися, щоб замиритись з ним.
Розбите військо, ворог біля стін,
Такі умови – чом не дати згоду?
Навіщо знову гинути народу
І так зазнав утрат великих він?
Аж Аппій Клавдій обізвався враз,
Найстарший з них, сліпий і ледве дише,
Його раби в носилках носять лише:
- Панове, сором мені чути вас!
Я до цих пір жалів, що я сліпий
Та, коли чую, як ви знову й знову
Таку от підлу ведете розмову,
Жалію, що не став іще й глухий.
Сенатори відчули, мов, вину,
Від слів тих дуже соромно їм стало
І миру із царем не підписали
Та виграли в кінці кінців війну.

Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
За гріх той перед Богом йому відповідать
І дітям, і онукам на плечі ляже гріх,
На смертні муки грішник теж посилає їх.
Чи ж думав князь великий владимирський тоді,
Що вчинком своїм сина полишить у біді.
Гуляв собі князь Юрій в Кучковому дворі
З дружиною своєю на вранішній зорі,
Уздрів жону Кучкову і серцем запалав,
Забув про Боже слово, у мужа відібрав.
Був до жінок охочий, до гарних молодих.
Тож вчинок свій, напевно, він не вважав за гріх.
Господаря ж учинок той дуже розгнівив,
Він під замок дружину невірну посадив.
Шукає князь красуню – немає і сліда,
На Кучку зле й сердито все більше погляда.
Не стримався – в запалі за барки ухопив
І у безумнім шалі мечем нараз убив.
До ранку до самого тривала ще гульня,
Бо п’яної ватаги кров зовсім не спиня,
Дружинники за князя осушують чарки,
Що жадібний господар погинув навіки.,
Жоной не поділився із їхнім князь-вітцем
Тож, звісно, справедливо покараний за це.
На голову тверезу князь, начебто, прозрів,
Убитого даремно відверто пожалів,
Відмолював запально, так само, як вбивав
І, як зарадить лиху, у Бога все питав.
Та як тепер зарадиш? Життя не повернуть.
Душа Кучкова, врешті, трима до раю путь.
Щоб якось згладить рідним їх горе, князь рішив
Узять до свого двору обох його синів
Сиріт Петра й Якима. Хай при дворі ростуть,
Можливо, зможуть батька із часом позабуть?!
Його доньку Улиту за сина свого взяв
Андрія. І Кучкам так за свояка він став.
Хотів, аби забули мерзенний його гріх
Між милості і ласки, і князевих утіх.
Забути можуть люди, а Бог не забува
І через роки в душах синів та біль жива.
Не батькові, так сину платити довелось
За те, що у Кучковім обійсті відбулось.
Пройшли роки відтоді. Князь Юрій вже й помер,
Андрій великим князем владимирським тепер.
Боголюбивий, кажуть, хоч норовом крутий
І править, і дружину веде, як треба, в бій.
Запа́льний, як і батько. Коли не по його
Тоді чекати можна від князя усього.
Він Київ стер на порох, церкви не пожалів,
Як на престольний город упав князівський гнів.
У запалі, бувало, навколо сіяв смерть
І страхом душі повнив довколишніх ущерть.
Впав гнів його, говорять, на одного з синів,
Якого колись батько іще малим пригрів.
Страх може, навіть, з зайця сміливого зробить.
Кучковичі зібрались, рішили князя вбить.
Життя порятувати,помститись за вітця.
Жила занадто довго в їх душах кривда ця.
Зібрали навкруг себе покривджених других
Аби гріхом убивства ізмити смертний гріх.
Казали, що для помсти настав потрібний час:
«Сьогодні він скарає того, а завтра-нас!
Отож подбати треба про князя оцього!»
Дійшла й до князя звістка про те, що жде його.
Та він махнув рукою, не вірячи тому,
Все думав: Бог поможе у час лихий йому.
Він стільки церкви зводив, на храми скільки дав,
Недужим він і вбогим завжди допомагав,
Завжди молився ревно. Тож заслужив, мабуть,
Від Бога допомоги на весь життєвий путь.
Забув про гріх батьківський, про київські церкви,
Забув про тих, що скривдив, позбавив голови.
Даремно сподівався, що й Бог про те забув.
І в п’ятницю спокійно у ложниці заснув.
А змовники, тим часом, ножі свої гострять,
Вином гірким свій трепет стараються заллять.
Не можуть страх здолати, хоч і багато їх.
Їм страшно було брати на душу смертний гріх.
Та від вина забулись і совість залили
І у ложницю князя із зброєю пішли.
Ламати двері стали. Збудився князь Андрій,
У гніві сподівався меч вихопити свій.
Та змовники зарані меча того взяли,
Отож без страху п’яні до ложниці зайшли.
Накинулись на князя у темряві вони,
За руки ухопили, приперли до стіни.
Та він був сильним, дужим, одного ухопив,
Під себе його кинув. Від змовницьких мечів
Той враз залився кров’ю. Гадали, що то князь.
Аж доки розібрались, накинулися враз,
Сікли його мечами і шаблями сікли
І списами кололи. Та вбити не могли.
Весь у крові і ранах, він бився, наче звір,
Зібрав докупи сили, усі,що мав допір.
Знав, що нема пощади: чи він, а чи його,
Тож захищав щосили від них життя свого.
Та він один, їх – двадцять при зброї, п’яні, злі.
Чи знайдеться людина одна хоч на Землі,
Що зможе залишитись живою в цій борні?
Упав, нарешті, мовив: «Пощо ви так мені?
Яке вам зло від мене, що кров мою ллєте?
Дивіться, Бог помститься, коли мене вб’єте!»
Закрились його очі і затремтів увесь.
А змовники зраділи: кінець йому, кінець!
Із ложниці помчали в великому страху
Аби вином залити свій гріх. Та на лиху
Годину, князь оклигав, став кликати людей,
Зібравши усі сили, подався до сіней.
Вони ж почули голос, злякалися ураз:
Невже живий лишився страшний у гніві князь?!
Знов кинулись в ложницю, а князя там нема.
Враз холодом у серце повіяла зима.
Якщо живий лишиться князь – горе їм усім,
Жорстоко він помститься. Не жить на світі їм.
У страху поспішили мерщій його знайти,
Тепер не душу – тіло аби скоріш спасти.
І запалили свічі, і по слідах пішли
Сліди його криваві помітні їм були.
А він сидів, тим часом, під східцями в сінях,
Молився, прохав Бога, долав і розпач, й страх.
Знав: Бог лиш порятує. На диво сподівавсь,
Відтягував хвилину ту смертну бідний князь.
Даремно сподівався. Спустилися, знайшли
І знов його мечами штрикати узяли.
А він у мить останню із Богом говорив,
Який нещасне тіло так і не захистив.
Побили, порубали, аж від душі злягло,
А це вже на світанні на самому було.
І кинулись в палати за златом-серебром,
Кишені набивати всім князевим добром.
А біле тіло княже в городи відтягли,
Хотіли псам віддати, настільки злі були.
Ще вчора князь могутній, а нині – хто він є?
Нікому не потрібний скінчив життя своє.
Слуга єдиний вірний прибіг, його шукав,
Знайшов. І довго плакав, до Бога закликав,
Просив корзно чи ковер у злодіїв отих,
Щоб загорнути тіло. Вмолив нарешті їх.
Князь жив завжди в достатку, а вмер – і що він мав?
Прикрити навіть тіло слуга у вбивць благав.
Два дні не міг в божницю він тіло занести,
Просив вітця святого: «Відкрий та нас пусти!»
Та не пускали. Двері тримали на замку
І лиш слуга над паном пускав сльозу гірку.
Що лишилось від слави, що за життя була?
Куди вона від князя по смерті відійшла?
І все за гріх батьківський та і за власний гріх,
Що зупинить гординю і злість свою не зміг.
Покинутий, забутий, роздягнутий лежав
Хто керував ще вчора могутньою з держав.
Чекав, доки крамола утихне, накінець,
І мученика люди вдягнуть йому вінець.
Раб Божий Боголюбський по імені Андрій,
Що з долею своєю програв останній бій.

Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
Блакитніш небо, зеленіш трава,
Душею він немов відпочивав
І почувався якось спокійніше.
В країнах дальніх, в розкошах чужих
Він не знайшов ні правди, ні спокою.
А гроші, що текли до рук рікою?
Він не знайшов тепла і щастя в них.
Хоч там його за мудрість поважали
І обіцяли гори золоті.
Та це, хіба, найкраще у житті?
Повага, гроші – цього всього мало.
Хіба за гроші купиш простір цей?
А це повітря, травами налите?
А сонце, що якраз, як треба, світить
І вітер прохолодний у лице?
Чужа країна, то чужа країна
І там усе не те і все не так.
І лиш помандрувавши по світах,
Він зрозумів, що саме він покинув.

Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Що не лише вони мають право
Плюндрувати чужинські поля.
І що їхні походи криваві
Відомстяться колись. Бо земля
Кажуть, кругла. І помста настала,
Он вона попід стіни стоїть.
Військо варварів-готів чимале,
Все навколо вогнями горить.
Рим принижень таких не згадає
Ще із галльських далеких часів –
Дикий варвар під стіни горлає,
Вимагає покори й дарів.
І зігнув Рим принизливо спину,
Посланців до Аларіха шле,
Щоб він місто в спокої покинув,
Не чинив «місту вічному» зле.
Вже бундючний Аларіх чекає,
На послів погляда звисока.
Їх той погляд звіриний лякає,
Грізний меч теж ляка у руках.
Та вони не показують виду,
Кажуть: «Рим є кому захистить.
Коли всі проти варварів вийдуть,
То ніхто їх не зможе злічить!»
Та Аларіх у відповідь мовив:
«Краще трави косить, як густі!»
І додав: «Як не хочете крові,
Балачки свої киньте пусті.
Я піду, як візьму ваше злато,
Ваше срібло та ще всіх рабів.
Та врахуйте, що довго чекати
Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
Посланці з ляку мовили лише:
«Поясни тоді нам до пуття,
Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
І Аларіх промовив: «Життя!»

А Роман (послав) великі дари Х-л-гу, цареві Русії, і підмовив його…
І прийшов він вночі до міста С-м-к-раю і взяв його злодійським способом…
І пішов…і воював проти Кустантіни на морі чотири місяці. І згинули там богатирі його…
І пішов він морем в Персію, і загинув там він і весь стан його.
Кембріджський документ. Х ст.


- От, кажете ви – Святослав, Святослав –
Великий воїтель, скоритель держав,
Поставив хозар на коліна.
А я пам’ятаю ще давні літа,-
Казав сивий дід, хоч ніхто й не питав,
На сонечко гріючи спину. –
Було то з півсотні тому, мабуть, літ.
Ми хижо уже позирали на світ,
Бажаючи слави здобути.
Аби не іржавіли наші мечі,
Готові до бою і вдень, і вночі,
Лиш голос кагана почути.
Було їх аж троє тоді на Русі
І рівні були між собою усі.
Один був каганом у росів.
Він в Хорсуні славнім на Росі сидів,
І містом, і родом своїм володів.
Другий – в Переяславі правив.
Рід родіїв був під началом його,
Отримав по праву від батька свого,
Хоч імені ще не прославив,
Та був молодий і гарячий, однак.
Хельгедом по-роськи той звався юнак.
Про нього розмова і піде.
У Києві князь на горах цих сидів,
Він родом полянським тоді володів,
Що роським родам був сусідом.
Князь київський рівним з каганами був
І право те прадід його ще здобув.
Й поляни вже руссю прозвались.
Як правив князь Дір на полянах, чомусь
Синів не дали грізні боги йому.
Нічого йому не зосталось,
Як видати заміж дво доньок своїх.
Одна подалася в далекі краї,
За Рюрика у Новий город.
Друга за Аскольда у Хорсунь пішла.
Як Дірові смертна година прийшла,
Аскольд зміг піднятись на Гору.
Полянами й росами правити став.
Та Хорс йому щастя у тому не дав.
Невдалий похід до Царьграда
Та голод у Києві…Син був один,
Загинув в бою із болгарами він.
Аскольд, врешті, Хорсові зрадив
І віру чужинську ромейську прийняв,
Мов захисту в бога чужого шукав.
Народ збунтувавсь проти того.
Прогнали Аскольда із Києва всі,
Бо зрадникам місця нема на Русі.
Без князя зосталися свого.
Тож кинули клич і послали послів,
Щоб Рюриків син місце князя посів.
Не Рюрик… Та й він в ту годину
Відправився вже до богів на віки.
Син Ігор, хоча й був маленький поки,
Мав право на Київ єдино.
Він в Київ із дядьком Олегом приплив.
Аскольда Олег із засі́дки убив.
В Угорському княжа могила.
Поки Ігор ріс, поки сил набиравсь,
Олег на Русі був, немов, справжній князь.
З часом набирав лише сили.
Скорив навколишні Русі племена.
Рікою до нас попливла данина,
Що перше хозари збирали.
Древлян підкорили та уличів ще,
По всіх непокірних пройшлися мечем
І аж до Царьграда дістали.
Вказали ромеям їх місце в житті,
Аби не стояли в Русі на путі,
Щита на воротях прибили.
Аби досягти того, слід було всім,
Єдиною силою буть на Русі,
Тож родії, як не хотіли,
Під руку Олегову мусили йти.
Хоч їхній каган владу мав зберегти,
Але, що за влада під кимось?
Як Ігор підріс, владу всю перебрав
І князем над Руськими землями став,
Зміцнив лише владу над ними.
В часи ті й з’явився був Хельгед на світ.
З дитинства все мріяв про дальній похід,
Про славу, у битвах здобуту.
Як виріс, каганом у родіїв став.
Дитячої мрії він не забував.
Та й як її можна забути?
А ще хотів власну державу здобуть,
Аби під чужою рукою не буть.
А був він, казав я, гарячий.
Надумав і кинув між родіїв клич,
Кого до кісток допекла уже піч,
Хто смерть дещо іншою бачить,
Нехай відправляється з ним у похід.
І слави здобуде й багатства у рід.
Якщо вже помре – то у битві.
І нас кілька тисяч до нього зійшлось.
Достатньо човнів для походу знайшлось.
Ніщо не могло нас спинити.
Дніпром ми спустились в самісінький Понт,
Херсон проминули у Тавриці й от
Вночі до Самкерца дістались.
Каган наш і був ще, хоча, молодий,
Але нерозумно не кидався в бій.
Це ми уже потім дізнались.
Задумавши лише далекий похід,
Він все у купців розпитався, як слід,
Тож знав все про місто, що треба:
Хозарський правитель подався кудись
І вої десь слідом за ним подались.
Для нас – подарунок від неба.
Вночі ми у місто тихенько ввійшли
І стіни, і замок без бою взяли.
Прокинулось місто уранці,
Вже підданим не у хозарських царів…
(Хоч люд за цим, видно, зовсім не жалів
Та взявся спокійно до праці).
А ми за околиці скоро взялись,
Щоб землі поблизу теж нам піддались,
Бо ж місто – то ще не держава.
Збирали, як завше із них данину
Та проти хозар готували війну,
Хотіли мечі закривавить.
І довго чекати їх не довелось,
Під стінами військо хозарське зійшлось,
Щоб силою нас подолати.
Ми вийшли у поле, зійшлися в бою.
Такого не бачили в тому краю.
Та нам до війни не звикати.
Війна ж бо у русів з малого в крові.
І заздрили мертвим хозарам живі,
Від трупів не було де стати.
І, врешті, хозари таки подались,
А ми доганяти і бити взялись…
Хоч чув від купця я одного,
Як той воєвода хозарський Песах,
Свою «перемогу» тоді розписав.
Сміявся я лише із того.
Хозари пішли, ми в Самкерці були,
Округу собі підкорити змогли,
Хоч Хельгед не надто був радий.
Він більшого, мабуть, від того хотів.
Тому невеселий в Самкерці сидів,
Приносячи Хорсові кради.
І відповідь, наче, від Хорса прийшла,
Бо з Києва рать на Царьгород пішла,
Сам Ігор за море подався.
І Хельгед, почувши цю вістку, зрадів,
В похід готуватися всім нам велів.
У місті загін наш зостався,
А інші всі в лодії сіли й гайда
За Понт, де багатство нас всіх вигляда,
Бої, звісно… Слава чекає.
Хоча на Царьград Хельгед нас не повів,
Він слави своєї здобути хотів.
Собі Ігор сам хай шукає.
Поки Ігор там із ромеями бивсь,
Царьграду самому розором грозивсь,
В Віфінії суші пристали.
Є там у ромеїв багата земля,
Великі простори, родючі поля.
Тож здобичі було навалом.
Місцевий народ нас вороже зустрів,
З багатством прощатись ніяк не хотів
І владою нас визнавати.
Отож довелось брати в руки мечі
І неслухів всіх уму-розуму вчить,
Щоб думали з ким справу мати.
Ми сіяли смертю, щоб страхом зійшло
І потом кривавим вкривало чоло
Та все виявлялося марно.
Багатства ми, звісно, собі здобули
Та край цей скорити ніяк не могли,
Розвіялась мрія примарна
Про власну державу в багатих краях.
Зав’язли надовго в кривавих боях
З ромеями, що нагодились.
Зібрались на нас полювати, як пси,
Стягли з усієї імперії сил.
Хоч як ми хоробро не бились,
Та їх забагато було проти нас,
Тіснили й тіснили до моря весь час.
Ще звістки сумні долетіли,
Що Ігоря ворог таки подолав,
Десь флот його в морі уже відпалав,
Їм море було за могилу.
Лиш решткам малим удалось відійти
Та Ігоря-князя заледве спасти.
Ромеї з того осміліли
І кинули сили усі проти нас.
Та Хельгед здаватись зовсім не збиравсь.
Стягнувши докупи всі сили,
Ми врешті прорвали вороже кільце.
І слава велика кагану за це.
Дістались до моря, до лодій.
Хоч ворог й на морі на нас пантрував,
Відплисти спокійно ніяк не давав.
Та нас зупинити їм годі.
Вночі понад берегом ми подались,
Лишили мечі і за весла взялись,
Минули спокійно сторожу,
А далі у море і спробуй – знайди.
Вода поховала всі наші сліди,
Не знайде їх сила ворожа.
В Самкерц купи здобичі ми привезли,
Усе, що в Віфінії взяти змогли,
Безмірно багатими стали.
Але не раділи багатству тому.
У місті малому затісно йому.
Та й ми не за те воювали.
Хотіли кагану державу знайти,
Але знов далеко від тої мети…
За місяцем місяць минає.
Хозари кружляють навколо, однак
До бою із нами не стануть ніяк,
Бо ж силу уже нашу знають.
Аж ось надсилають до нас посланців,
І мовлять хозари каганові ці,
Що хочуть із нами миритись.
Що вісті хороші вони принесли
І місце чудове кагану знайшли,
Де можна йому збагатитись.
Отам на Кавказі є річка Кура,
На ній у Бердаа є купи добра,
Які тільки сили чекають.
Народ від багатства розніжений там
І мужності в ньому немає й на грам.
Араби те місто тримають.
Арабів прогнати і знай – володій.
То місто багатства, то місто надій!
І шлях не такий і далекий.
Хозари по землях своїх проведуть,
У поміч ще й підданих власних дадуть,
Тож взяти його буде легко.
То слухав каган і в душі розцвітав.
Про місто оте від купців уже знав.
Хоч хитрість хозарську і бачив:
Самкерц вони силою взять не змогли,
Виманювать з міста тепер почали.
Пізнали каганову вдачу.
Бо тут знову місто залишиться їм
Та ще й допоможемо добре у тім,
Що зможем арабів здолати,
А ті ж вже хозарам життя не дають.
І так одним махом двох зайців уб’ють…
Кагана ж не треба й вмовляти.
Засидівся він у дірі цій тісній,
Жадає походу та рветься у бій,
Тож згодився швидко на теє…
Щоправда, із ними я вже не подавсь,
Бродячий алан мені в полі спіткавсь
І вразив стрілою своєю.
Відлежавсь в Самкерці, а далі куди?
Хельгеда за горами спробуй, знайди.
Тут роські купці нагодились.
Вертались на Русь, тож мене узяли,
Для захисту в диких степах найняли.
Бач, тут мої вміння згодились…
Отак із купцями отими на Русь
Я, врешті, з походу того й повернувсь.
Що, кажете з Хельгедом стало?
Ходили чутки – крізь хазарів пройшли
І легко доволі Бердаа взяли.
Населення там не чіпали,
Бо ж думав каган,що держава його
Почне розширятись від міста того.
Він стане володарем краю.
Хоч пхались араби, щоб росів прогнать,
І ледь не щотижня кривавая рать.
Та наших же хто подолає?
Де сила арабська здолать не змогла
Там клята різачка їй допомогла.
Як пошесть по місту пройшлася.
І купка із тих, хто лишився живий,
Хто витримав з тою хворобою бій,
З проклятого міста знялася.
Та мало хто з того походу вернувсь,
Невтішна за ними поплакала Русь,
Про долю загиблих дізналась.
І Хельгед лишився навік в тім краю,
Не знаю – загинув він був у бою
Чи смерть від хвороби дісталась.
Та досі й забулось його вже ім’я,
Хіба пам’ятаю про те лише я.
Та скоро й мене вже не стане.
І хто тоді славне ім’я це згада?
Не лишиться в пам’яті, навіть, сліда.
Без пам’яті ж жити погано.

Пливуть-пливуть по Каспію човни,
Біліють в морі сотнями вітрила,
Розправили, мов птахи свої крила,
Тримають шлях в далекий край вони.
На першому, найбільшому човні
Стоїть каган Руальд і пильним оком
Вдивляється у небеса високі
Та морську далеч. Лиш хмарки одні
Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
Ніхто не бачить і ніхто не знає,
Що скоро руси з’являться у краї.
Тож поки сплять спокійно вороги.
Біля кагана сивий-сивий дід
Стоїть, спокійно в море поглядає.
Він шлях оцей не перший раз долає,
Вже бачив цей далекий русам світ.
Каган же з нетерплячки аж горить.
Йому скоріше хочеться дістатись
Країв, де він збирається зостатись,
Щоб землю русам і собі скорить.
Там він свою державу заснує.
Державу сильну, звісно і багату.
Йому би там ногою міцно стати,
А там уже він забере своє.
- Ну, Ікморе, іще повідай нам,
Як ви минулий рік в похід ходили.
- Та ж ми про це не раз вже говорили.
- Скажи іще раз, як було все там.
Помовчав Ікмор, мов думки збирав
Та й став слова вже звичні говорити,
Як йшли Дніпром човни минулім літом,
Шістнадцять їх каган в похід послав.
Про Руське море, Меотиду та
Ітиль, яким до Каспію спустились.
Хозари лише мовчки подивились,
Ніхто спиняти їх човни не став.
- Хваліським морем далі ми пішли
Знайомим шляхом понад узбережжям.
Ішли лише ночами обережно
Аби місцеві бачить не могли.
До Абескуна підійшли вночі,
Аж до зорі ранкової чекали,
А потім несподівано напали.
Вже не таїлись, хай усяк кричить.
Чим більше шуму – тим сильніший страх.
А нам його якраз було і треба.
Юрба металась у страху від себе,
Ніхто не брався заступати шлях.
Щоб знали, як же мало нас було,
То, може бути, опір би чинили.
А так лише від жаху голосили…
Тож, поки лико Хорсове зійшло,
Ми вже над містом владарі були,
Усе, що цінне до човнів стягали.
Достатньо часу для грабунку мали,
Отож багато віднайти змогли.
Не встиг ніхто скарби свої сховать,
Тож нам було від чого поживитись.
Не встигли, навіть, добре і втомитись,
Як Сфенкел повелів в човни сідать,
Що від добра аж сіли у воді.
Рабів не брали, місця було мало.
Та вони б нам добряче заважали.
Пройшлися ще вздовж берега тоді.
Пограбували все, що на шляху
За два-три дні по березі зустріли,
А далі вже додому полетіли,
Щоб долю не накликати лиху.
В Ітилю здобич нашу продали.
Чого із нею аж на Русь тягтися…
Он хмари дивно купчаться, дивися.
Там місце, де б сховатися могли.-
Махнув рукою сонцю навздогін,-
Вели човнам до берега вертати,
Там бурю зможем ми перечекати.-
І знов на небо подивився він.
Під сильний вітер витягли човни
Скоріш на берег від води подалі.
Нещадну бурю там перечекали,
А тоді далі подались вони.
- На Абескун ми, звісно, не підем.
Навряд за рік вони розбагатіли.
Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
Нехай і не при березі воно,
Але найменше там вони чекають,
Що хтось напасти на них з моря має.
А нам би місто захопить одно
І ми би звідти покоряли край.
Хай спробують за мурами дістати.
- Там місто не таке уже й багате.
Та й мури там зовсім слабкі. Давай
На Решт підемо. Він і ближчий нам.
І там візьмемо здобичі багато…
- Ні, Решт ми поки що не будем брати,
Нехай побільше їх збереться там.
Тоді уже ми й прийдемо туди,
Аби належну здобич собі взяти…
І полетіли здобичі шукати
Ті білі птахи посеред води.
Сарі спокійно спалося в ту ніч,
Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
І, коли перші крики пролунали,
Ніхто не сполошився, певна річ.
Та гвалт зростав, котився звідусіль.
Метались люди в пошуках спасіння.
Літали руси містом, наче тіні,
Долали опір зовсім без зусиль.
А незабаром місто зайнялось.
Палало все, що лиш могло горіти.
В огні, диму ніяк не усидіти,
Тож місто залишити довелось.
І руси поза містом розбрелись,
Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
Хапати все, що може буть товаром,
Та ще й рубати голови взялись
Тим, хто надумав опір їм чинити.
Людей хапали - чим же не товар.
Відправлять й продадуть поміж хозар.
На тому можна гарно заробити.
Коли вже Хорс піднявся в небесах,
Велів Руальд всім у човни вертати.
Аби до ночі здобич зрахувати
Та визначити свій подальший шлях.
На Сарі вже надії не було.
Згоріло місто, що у нім сидіти?
Подумати б – яким заволодіти,
Щоб враже військо взяти не змогло.
А вже по краю розлетілась вість
Про те, що руси з моря знов напали.
Правителі десь військо вже скликали,
Копичачи на русів свою злість.
На Решт тепер надумались піти,
Отож човни на захід повернули.
Поки війська ворожі не прибули,
Ще можна вдосталь здобичі знайти.
Та з поспіху не врахував каган
Що і рабів, й поранених багато,
Човни окремі стали пропускати.
Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
Щоб все добро на березі лишить
Аби воно в бою не заважало.
Нехай би на повернення чекало.
Бо час не жде. Потрібно поспішить.
До берега приправили човни,
Які уже ремонту вимагали.
Туди ж добро з човнів все поскладали,
Лишили триста воїв, щоб вони
Добро оте з рабами стерегли
Та і човни, як треба, полатали.
Самі ж на весла налягати стали
Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
Місцеві за тим часом піднялись,
Побачили, що русів зовсім мало.
Ватаги чималі своїх зібрали
І битися із ними подались.
Вночі вони підкралися тихцем
Та і човни всі руські підпалили,
Тоді на русів кинули всі сили,
Затиснувши їх у тісне кільце.
То був жорстокий і кривавий бій.
Не так то просто русів подолати,
Хоч не вдалося їм «стіною» стати
Та кожен меч кривавив сміло свій.
Навкруг лягали трупом вороги.
Один десяток забирав з собою.
Та мало їх було для того бою,
На ранок всіх побили до ноги.
Руальд у морі полум’я уздрів
І зрозумів, що то човни палали,
Велів своїм аби всі повертали,
Але, на жаль, спізнився, не зумів
Нікого зі своїх порятувати.
Нападники ж розбіглися умить,
Ледь довелося руський флот уздріть,
Хоч встигли добре стан пограбувати.
Був дуже тим розлючений Руальд.
Своїх побитих руси всіх зібрали,
В могилі братній разом поховали.
А що тепер? Вертатися назад?
Та гнів каганом вже заволодів.
Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
Але каган вже помстою затявся,
Збиратись знову на човни велів.
І знов летять по Каспію човни,
Неначе птахи сонце доганяють,
Помститись руси за убитих мають,
Бо саме так велить закон війни.
На ранок вже до берега дійшли.
Ще з моря видно стало - у долині
Біліли міста невисокі стіни.
На берег руси із човнів зійшли
І стрімко подалися навпростець
Через долину в жадобі скоріше
Кривавим цвітом Хорсові потішить,
Помститися за вбитих, накінець.
Але не встигли близько підійти,
Як стало військо з міста виступати
І русам шлях у Решт перепиняти.
Та руса за пів кроку від мети
Хіба можливо було зупинити!
Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
Мечі до бою. Вітер аж війнув
В обличчя смерті від бажання битви.
Та ледве знову рушила «стіна»,
Як десь позаду крики рознеслися:
- Назад кагане швидко подивися!
Із моря флот ворожий вирина!
І справді, йшли великі кораблі.
На них від шабель аж суціль блищало.
Уже вернутись руси не встигали,
Прийдеться бій прийняти на землі.
Отож звернувсь до воїнів каган:
- Пробачте, браття, що завів у пастку.
Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
Усім померти від смертельних ран.
Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
В бою з мечами прадіди вмирали.
Хіба онуки гірші за них стали?
Один раз жить, один раз помирать!
Отож покажем нині ворогам,
Що значить – руси. Помремо у славі!
Хотів створити власну тут державу
Та голову складу, напевно сам.
За мною, браття! Кров’ю ворогів
Заллєм долину Хорсові в дарунок.
Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
Зустрінемось на небі у богів!
І вдарила шалено руська рать.
Мечі співали дружно пісню смерті.
Допоки русу кожному померти,
Встигав він щедрий урожай зібрать.
Та тут наспіли сили з кораблів,
З усіх боків на руську рать насіли.
Були до того вже нерівні сили,
Тепер переважали взагалі.
Упав каган, пронизаний наскрізь.
Зступились руси, тіло заступили,
Віддати на поталу не схотіли.
А ворог без упину ліз і ліз.
Все менше русів, рушиться «стіна»,
Яка здавалась досі ще міцною.
Все менше здатних лишилось до бою.
Та тішить думка всіх живих одна:
Що помирати їм не на печі,
Як справжнім русам – у бою вмирати,
Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
Стискаючи з останніх сил мечі.
Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
Іще лишився серед поля бою.
На військо глянув поперед собою.
Батьківський меч узяв міцніше свій.
І усміхнувся ворогам в лице,
Аж ті від страху крок назад зробили.
Звідкіль в цього старого стільки сили?
Але не мали відповідь на це.

У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.


Над річкою вогні палахкотять,
Осяяна яскраво вся долина.
Навкруг багать дружинники сидять,
Одні куняють, інші щось їдять.
Десь гомонять та пісня степом лине
Проста, яку співали ще батьки
Й діди, коли на битву вирушали.
Пливе вона над берегом ріки,
В ній смуток відчувається легкий
Й нестримна сила бойового шалу.
Навкруг одного із таких багать,
Що весело жаринами кидає,
Розімлілі вже дружинники сидять,
Наїлися та стиха гомонять.
Один повчально щось розповідає,
А інші тихо слухають, бува
Якесь словечко зрідка уставляють.
Що ж він за таємниці розкрива,
Які такі знаходить їм слова,
Що слухають та не перебивають?
Вже сивий зовсім, старший проти них,
То ж, мабуть, знає більше набагато.
Склада докупи спогадів своїх,
Іноді дружний викликає сміх…
Послухаємо й також будем знати.
- Олег, що б знали, і не князь зовсім,
Хоча, звичайно, княжого він роду.
Як Рюрик вмер, був Ігор ще малим,
Тож став Олег опікуватись ним
Та скористався, певно із нагоди,
Аскольда вбив і самовладцем став.
Ім’ям кагана Ігоря і правив.
Каганів світлих притіснять почав
А Київ «містом-матір’ю» назвав,
Єдиним центром Руської держави.
Тепер ні Хорсунь, ні Переяслав,
Ні ті кагани, що у них сиділи,
Не мали вільних, незалежних прав,
В русі Олег єдиний керував
І Київ набирав все більше сили.
Я знаю, бо з Олегом всі роки,
Ще з Новгорода в Рюрика дружині.
На Київ шлях пройшов з ним нелегкий.
Аскольд загинув від ції руки,
Про що жалкую, мабуть і донині.
Та річ моя сьогодні не про те.
Вам же цікаві битви та походи.
Ви ж на Царград з Олегом ідете.
Тож, звісно, ратних спогадів ждете.
Що ж, будуть вам ці спогади сьогодні.
Олег, що не кажіть, а мудрий є.
Щоб міцно Русь в своїх руках тримати,
Він русам спочивати не дає,
Весь час із кимсь воює, когось б’є,
Щоб до Русі ті землі приєднати.
І Русь росте, і воям в радість те,
Бо ж здобичі багато у походах.
Пригадую те літо не просте.
Древляни, ледь дізналися про те,
Що вмер Аскольд, зібрались всім народом
В надії хутко Київ захопить
Й свої прадавні землі повернути.
Нам удалося той набіг відбить,
Древлян біля Ірпені зупинить,
Хоча вони за річку рвались люто.
Добро, що осінь швидко надійшла,
А там зима… Древляни розбрелися.
Але загроза, звісно, ще була,
Адже древлян Олег не подолав,
Вони весни чекати узялися
Аби весною вдарити на нас,
Зібравши сили по древлянських хащах.
Але Олег не став втрачати час,
Зібрав дружину й по снігу якраз
Повів древлянськім звірові у пащу.
Поки древляни грілись по кутках
У сподіванні легкого походу,
Олег пройшовся льодом по річках,
Взяв кілька градів та посіяв страх,
Завдав древлянам чималої шкоди.
Поки вони на опір спромоглись,
Ми вже тоді й до Києва дістались.
Ділити гарну здобич узялись.
З Русі охочі в Київ підтяглись,
Які також на здобич сподівались.
Коли ж весна вступила у права,
Річки в лісах древлянських розлилися,
Здавалося – сиди, відпочивай,
Поки нова не наросте трава.
Олегові ж на місці не сидиться.
В древлянський край вивідників послав,
Щоб кожен їхній крок найменший знати.
Сам військо руське в Києві зібрав,
Навчав його, до битви готував,
Велів древлян поки що не чіпати.
Нехай вони копичать свою злість,
Тоді із ними легше воювати.
Нарешті в Київ прилетіла вість,
Непроханий іде лісами гість,
Пора його виходити, стрічати.
Перуну й Хорсу жертви принесли
Аби вони підтримали в поході.
І шлях в ліси на захід узяли,
Хоча далеко в край чужий не йшли,
Нехай древляни із лісів виходять.
Олег розумно військо розділив.
Одну частину табором поставив,
Вдавати нерозважливих велів,
Мовляв, спокійно їм на цій землі
І не лякають їх древлянські лави.
А більшість раті в лісі заховав,
Велів сидіти тихо та чекати.
Він сам сигнал до бою дати мав.
На вісті про похід древлян чекав
Аби вірніше рішення прийняти.
Аж ось древлянська показалась рать.
Сторожа їхня табір як уздріла,
Взялася все навколо оглядать
Та небезпеки не знайшла, видать,
Отож древляни кинулися сміло
Аби Олегів табір рознести,
Його самого, може, захопити.
Та поки перший із древлян добіг,
Олег вже «стіну» вишикувать встиг
І рать ворожу на списи зустріти.
І почалася січа іще та.
Древляни, наче хвилі налітали
Та русь, в червлених схована щитах,
Весь час назад юрму ту поверта.
Уже трава навкруг червона стала.
Уже древляни покотом лежать,
Своїм на нас кидатись заважають.
Та ті затялись ворога зламать,
Втомились наступать і відступать,
Все ж відступитись зовсім не бажають.
Бо ж мало нас. Так хочеться здолать.
А там і Київ в здобич може стати.
Чого ж такого шансу утрачать?
Тож раз по раз кидаються, кричать,
Навкруг уже й забули позирати.
Тоді Олег велів трубити в ріг.
Рознісся звук навкруг по всьому лісі.
І ворог озирнутися не встиг,
Як кинулись зусюди з усіх ніг
Ті, хто до часу в схованках таївся.
І вже древлянам ходу нікуди.
З усіх боків рать руська насідає.
Пробитися не в змозі крізь ряди,
Металися вони туди-сюди,
Хоч бачили, що виходу немає.
Роботи мали досита мечі,
Уже втомились руки, кров лилася.
Хотілося закінчити хутчій,
Останнього, нарешті, прикінчить.
Та ріг Олегів знову обізвався.
Його почувши, зупинились ми.
Між нас юрмились злякані древляни.
Уже й не бу́ли воями тими́,
Що йшли на рать. Здавалося, візьми,
Махни мечем і їх умить не стане.
Але Олег мудріше поступив:
Велів древлянам зброю поскладати.
Звичайних воїв зразу відпустив,
Дружину, князя й воєвод лишив
Заручниками. Слів велів послати
У Іскоростень. Все, що вимагав:
Древляни мають Києву коритись.
На роздуми седмицю часу дав.
Поки древлян чіпати більш не став,
Хоч ми і прагли гарно поживитись.
«Ще встигнете! - на те всміхався він,-
Роботи ще попереду багато!
Що візьмете від тих древлянських стін?
Чи ж рід древлянський навкруги один?
Не поспішайте – будете все мати».
А скоро прибули і посланці,
Схилились перед князем в знак покори,
Тримали гілля дуба у руці
І жаліслива міна на лиці
Посвідчила про їхню здачу скору.
А скоро і старійшини прийшли,
Щоб клятвами перед Перуном-богом
Їх обіцянки скріплені були.
Ще й данину найпершу привезли,
Поклали з сумом князеві під ноги.
Олег сказав, що відтепер вони
По чорній куні кожен рік від диму
Платити мають в виді данини,
Коли не хочуть нової війни.
З умовами погодилися тими.
Тож князь велів заручників пустить,
Забрав добро і всю добуту зброю,
Вернувся в Київ, де його зустріть
Зібрались всі, хто лише міг ходить.
Бо ж він древлян, нарешті заспокоїв.
А взимку вперше з князем ми пішли
В древлянські землі данину збирати.
До сказаного більше узяли
І не питали – скорені були.
Не треба меч супроти нас здіймати!
Древляни гамували свою злість,
Хоча щомиті ладні були вжалить.
Але поки на те не спромоглись.
А ми, немов господарі велись,
На злість оту древлянську не зважали.
А навесні знов ріг похід сурмить.
На заклик князя нова рать зібралась
Іти туди, куди князь повелить,
Якого роду- племені скорить –
Усе одно – похід-бо русам в радість.
Дзвенять по всьому Києву мечі,
Давно такої сили не збиралось.
Олег поки про намір свій мовчить.
Полянська, руська мова скрізь звучить,
Вже вої засиділись, зачекались.
Нарешті князь із терема з’явивсь,
Маленький Ігор біля ніг у нього.
Олег на рать велику подививсь,
Всміхнувся, мов отримав гарну вість,
Спитав: «Ну, що, готові у дорогу?»
«Веди нас, княже! – вої загули,-
Куди накажеш – ми туди і підем!
Древлян скорити лиш за рік змогли.
Скори́м і інших – тільки повели!»
Олег, немов задумався для виду,
А далі мовив: «Так тому і буть!
Йдемо скоряти сіверян! Готові?
Там же хозари крутяться, мабуть.
Вони так просто край не віддадуть!?»
«Готові, княже! Пустимо їм крові!»
Тоді ж бо іще плем’я сіверян
Хозарам данину щорік платило.
Десь в землях тих стояв хозарський стан,
Загін військовий там тримав каган,
Щоб справно данина ішла Ітилю.
Зачувши ледве, що Олег зібравсь
Хозар прогнати, сіверян скорити,
Хозарський воєвода не злякавсь,
Велів, щоб кожен сіверянський князь
Привів дружину ворога зустріти.
Зійшлись князі, дружини привели,
Хоч битись проти русів не бажали.
Ніколи з нами ратей не вели,
Хозарам же відмовить не могли,
Тож проти раті нашої стояли,
Постійно озираючись тихцем.
Якщо кортить хозарам воювати –
Нехай воюють. Воля їх на це.
А їм дивитись смерті у лице
З-за чого? Данину кому давати –
Усе одно. Чи тим, чи то другим.
Хто переможе – той збирати буде.
Отож, хозарам битися одним
Прийшлося з нами. Всі на полі тім
І полягли. А сіверянські люди
Розбіглися по селам й городам.
Поки на полі ратному стояли,
Прислали старців поклонитись нам.
Олег тоді до старців вийшов сам.
Вони в покорі голови схиляли.
Хоча Олег і радий був тому,
Але зі слами говорив сердито.
Мовляв, чого противились йому?
«За те з вас відкуп чималий візьму…
Проте, оскільки не дійшло до битви,
Щорічно данину давайте нам,
Яку хозарам до цих пір давали.
Я ворог їм, то ж нічого і вам.
Як сікатися будуть – відсіч дам!»
Лиш головами ті діди кивали.
Узявши відкуп – не дарма ж ходить,
До Києва ми повернулись знову.
Було від чого Києву радіть -
Вдалося легко сіверян скорить,
При тому не проливши майже крові.
А ще за рік послав Олег послів
Радимичам, на Сожі що сиділи,
Спитатися настійно повелів
У тих, хто в їхнім роді на чолі,
Кому донині данину платили.
«Хозарам», – ті послам відповіли,
А сли князівську волю переда́ли:
Хозарам не платити князь велить,
По шелягу, як до цих пір були,
Тепер на Київ віддавати мали.
Радимичам нема чого робить:
Хозарин де, а Київ он – під боком.
А їм-то все одно – кому платить,
Олег же, в разі чого,захистить…
Чи за непослух покара наскоком,
Як це робили руси вже не раз.
Попалять хати, продадуть в неволю.
Настав для них тепер непевний час,
Край сіверянський скорений якраз,
А він же ближчий до хозар, до поля.
Тож думали – не думали вони
Та мусили урешті-решт скоритись.
Щорік нести у Київ данини,
Дружини слати у часи війни,
А там самим в походах поживитись.
Зростала Русь. Всього за пару літ
Древлян із сіверянами скорили,
Радимичі пішли за ними вслід.
Розширився покірний русам світ,
Хоча вони ще більшого хотіли.
Тепер на південь кожен позирав,
Де землі давні втрачені лежали,
Колись їх клятий улич відібрав.
Тепер, можливо, врешті час настав -
Потесмення щоб руси повертали.
І знов скликає воїв княжий ріг,
Похід супроти уличів готує.
Зібралися охочі всі, хто міг.
Хто вже нагарбав, хто іще не встиг
Та торбу для здобутого лаштує.
Нарешті рать відправилась в похід.
Олег коня сідлає вороного.
За ним дружина княжа йде услід,
А далі рать, яку не бачив світ,
В надії мати від походу того.
Вже поле Перепетове пройшли,
Здолали Рось. На південь потяглися,
На Пересічень улицький пішли,
Там рать у полі улицьку знайшли.
Спинив князь військо. Пильно подивився.
Зібрали кляті чималеньку рать,
Нелегко буде силу ту здолати.
Полки до бою зладжені стоять.
Кому, нарешті, битву починать?
Олег не став на ворога чекати.
Знов ріг сурмить і русичів «стіна»
Долає поле стрімким ратним кроком.
Як хвиля насувається вона.
Тут хмара стріл і сулиць вирина,
Летить на руську рать із того боку.
Упали перші вбиті на траву
Та русів то й на хвильку не спинило.
Жива стіна наткнулась на живу
І вже мечі плоть ненаситно рвуть,
І сила виступає проти сили.
Ніхто й на крок не хоче відступить.
Для русів помста і жага здобутків,
А уличам - їх сім’ї захистить,
Інакше доведеться в рабстві жить.
А улич про таке не хоче й чути.
Бо ж грає в ньому древня антська кров,
Яка колись ромеїв покоряла.
Негоже, аби рус їх поборов.
Кидаються на «стіну» знов і знов,
Яка їх неупинно відтісняла.
Вже чують руси переможний клич,
Ще натиск й будуть уличі зім’яті.
А далі гнати полем, звісна річ…
Аж нова рать з’явилася навстріч.
То уличам йде тивер помагати.
Супроти двох не встояти русі.
Олегу то все зразу зрозуміло.
Велів поволі відступати всім,
Хоч ворог «стіну» зграєю обсів.
Але зламати спробуй її силу!
Тож руська рать до Росі відійшла,
Ворожим трупом устеливши поле.
Хоч уличів скорити не змогла
Та відсіч гідну ворогу дала.
За Рось він вже не сунеться ніколи.
Олег же наостанок погрозив,
Що знову прийде уличів скоряти.
Хоч уличі не чули його слів,
Але, хто бачив - добре розумів,
Що вже спокійно уличам не спати.
Тож став Олег у Києві сидіти
І землі навколишні підбирать.
Древлянами вже міг він володіти,
І сіверян, радимичів скорити,
Мав з уличами й тиверцями рать.

Біда, як кажуть, ходить не одна.
З весни дощу ні краплі не упало,
Все на полях посохло і пропало.
А тут іще зі степу сарана
З’явилась на Русі в великій силі,
Доїла те, що трохи ще росло.
Тож людям їсти нічого було,
Траву, кору́, коріння всяке їли,
Пташок ловили, вороння уже
Кружляти понад Києвом боялось,
Десь облетіти в стороні старалось
Аби не опинитись під ножем.
Хоч руси жертви Хорсові несли,
Поляни своїх богів ублажали,
Вони допомагати не бажали,
На щось, напевно, дуже злі були.
Кагана винуватили жерці,
Що він узяв,батьківську віру зрадив,
Громадили і правду, і неправду.
Ім’я у всіх було на язиці.
Аскольд же мовчки те усе терпів,
Молив до Бога до свого нового
Аби прийшов із поміччю до нього.
Так йому новий «пастир» говорив,
Який до нього від болгар прибув
Аби зміцнити у кагана віру.
Усе хистким здавалося допіру,
А особливо, як прокльони чув
Де вголос, де хто пошепки, бува,
Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
І як тут укріплятися у вірі?
Тут не поможуть ніякі слова.
А пастир все гугнить йому: «Чекай!
Бог все поправить, але май терпіння.
Серед гонимих ти, кагане, нині.
Гонителем ще станеш – так і знай!
Тих, хто на Бога посила хулу,
Він покарає, вірних же підніме.
Не переймайсь прокльонами отими,
Не дай у душу поселитись злу».
І він терпів, дививсь на те, як люд
Від голоду аж вітром хилитає.
Він вже і так комори відкриває.
Чим помогти іще їм можна тут?
Не може ж він до цурки все роздать,
Йому іще дружину годувати,
Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
Хто ж край голодний буде захищать?
Послав купців з возами до хозар
Аби харчів побільше закупили,
Каганового злата не жаліли
Й везли на Русь скоріше весь товар.
Чекав в надії він той караван…
Та лиш гінця побитого діждався.
Як той відхекав трохи, відлежався,
До нього зразу підступив каган:
- А де ж купці? Де куплені харчі?
- Біда, кагане! Печеніги стріли,
Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
Отож купці вертаються ні з чим…
Ті печеніги й так розбійний люд,
Які купцям проходу не давали,
А тут на степ теж сарана напала.
Де пасти скот? То ж ходу й не дають
Вони нікому. Що його робить?
Одна надія на товар той бу́ла,
Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
Каган Аскольд задумався на мить.
Щось знов в душі прокинулось його,
Велів негайно воєводу звати
І всі дружини в Києві збирати,
Нікому не говорячи – чого.
Коли зібралась, врешті, руська рать,
Пішов він степом, аби не блукати -
Купецьким шляхом ту орду шукати,
Щоб за розбій належно покарать.
Вів русів гнів та досвід брав своє.
Сторожа пильно степом пантрувала,
Усі сліди знаходила й «читала»,
Аскольду сповіщала: хто де є.
Нарешті руси втрапили сліди
Ордою в них поцупленого краму.
Тоді вже подались слідами прямо
Шукати тої самої орди.
Ніяк не думав печенізький хан,
Що у степу когось боятись має.
Тут лише вітер носиться, гуляє.
Отож розбив у балці собі стан
Та й став добро купецьке розбирать.
Гадав - там срібла-золота багато.
А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
Пасти худобу й все то споживать!
Розклалася у балці тій орда.
Худобу свою степом розпустила
Та на харчі скоріше напосіла,
Не знаючи, що слідом йде біда.
Отам у балці їх каган й застав.
Тихенько руси балку оточили
І з криками зненацька налетіли.
Мов кари меч на голови їм впав.
Схопилися лише на ноги та
Устигли свої шаблі похапати.
А коні де? На кому їм скакати?
Табун уже за пагорб поверта.
А без коня що може печеніг?
Він без коня – не воїн. Отож русам
Або в полон скоріше здатись мусять,
Або лягти скривавлені до ніг.
Все ж у них гордість гору узяла,
Вже як могли, так опір і чинили,
Помилування, навіть, не просили.
І вся орда у балці тій лягла.
Забрали руси все добро своє
І печенізьке разом прихопили.
Всі табуни й отари в купу збили –
А їх в орди-таки чимало є.
І з тим добром верталися усі.
Вперед послали посланців із вістю,
Що скоро буде всім чого поїсти
І вже відступить голод від Русі.

По синові минуло кілька літ.
Аскольд вже заспокоївся, змирився
І поглядом властителя дивився
На землі русів й навколишній світ.
В очах з’явився попередній блиск,
Але якась тривожність проглядалась.
Там, під Царградом просто все здавалось:
Прийняв він віру аби мати зиск.
Ромеїв думав просто одурить
Та якось все не так воно складалось.
І люди досить холодно тримались,
Жерці взялися хорсові грозить,
Про кари за ту зраду говорити.
Якийсь з богів і сина он забрав.
Чи, справді, Хорс за зраду покарав,
Чи бог новий дістав його аж звідти
За те, що його здумав одурить?
Та і ромеї не дають спокою.
Він не чекав настирності такої,
Але не знав, що саме з цим робить.
Он «пастиря» прислали в стольний град,
Як чорний ворон навкруги кружляє,
Людей до віри нової схиляє.
І не відправиш же його назад.
Відносини і так між них хисткі,
Хоч договір, неначе й підписали,
Й купці в Царгород учащати стали.
Але ж ромеї хитрі ще й які.
Як важко їм – то згодяться на все,
Коли ж зміцніють – гнуть уже своєї.
Насілися із вірою тією,
А що вона з собою принесе?
Ще ж добре, що не в Хорсуні вони,
Бо вже б той «пастир» в требищі і згинув.
А він – каган у тому був би винен
І не минути нової війни.
Хоч, може й справді, підніматись слід
Та йти новим походом на Царгород,
Бо той вже зовсім знахабніє скоро,
А, значить, не минути нових бід.
В таких думках і мучився Аскольд,
Не знаючи, як правильно вчинити.
Уже спекотне наступило літо,
Уже і свято Хорсове от-от.
І тут слуга до терема прибіг:
- Біда, кагане, десь ромей подівся!
Аскольд миттєво з лавки підхопився,
Із терема метнувся за поріг.
- Вели шукать! – Оббігали кругом!
Тут служки Хорса з вечора крутились,
А нині зранку хутко десь поділись.
Вони, можливо, викрали його?!
Бо ж завтра свято Хорсове!.. – Біда!
Ромеї не простять того ніколи,-
Сказав Аскольд. – Чи перехопим в полі?
Вели-но воям мчати по слідах!
Та у сам Хорсунь вже хай не ідуть.
Там над жерцями я не маю влади…
Нічим Аскольд убивству не зарадив,
Хоч знав: ромеї відповідь дадуть.
І, справді, скоро вісті донеслись,
Що росів всіх в Царгороді схопили
І за наказом кесаря убили.
Русі звідтіль грозити узялись.
Народ криваву помсту зажадав
За ті убивства. А жерці учили
(Мов не вони тому були причина),
Що Хорс на той похід знамення дав.
Хоч на морський похід вже був не час,
А піше військо довго б добиралось,
Каган велів і на човнах зібрались
Іти, щоб місця досягти якраз
До того часу, доки на морях
Спокійно і штормами не лякає.
Для того часу небагато мають,
Та, може, встигнуть. На ромеїв страх
Знов наженуть та й здобичі візьмуть.
Знайомим шляхом по Дніпру спустились.
На Хортичім, звичайно, зупинились,
Бо ж требище як Хорсове минуть?
Їх море непривітливо стрічало,
Уже гуляли навкруги вітри
І хвилі підіймали догори
Та роси лиш на весла налягали,
Тримаючись поближче берегів
Аби у морі їм не заблукати
Та жертвами штормів страшних не стати,
Бо знають всі, який в Стрибога гнів.
Болгарію над берегом пройшли,
Місця стоянок досі пам’ятали,
З очей ховались, знову випливали
І так аж до Царгорода дійшли.
Вже видні мури здалека були.
Іще пів дня аби зненацька скочить.
Не стануть вже очікувати ночі.
На весла роси знову налягли
Аби стрімкий човнів посилить лет…
А тут зненацька небо почорніло,
Стрибожі внуки звідкись налетіли
І не пускають русів уперед.
Високі хвилі в морі піднялись,
Човни взялись водою заливати.
Вітри – вітрила на човнах зривати
І гнати все в невідоме кудись.
Тут ще дощем із неба полило.
Човни кидало, наче шкаралупи.
Куди уже там їм триматись купи?
Тут на воді би втриматись було.
Аскольд стояв, тримався за щоглу
І відчай краяв серце йому: звідки
Взялась ця кара? Боги тому свідки,
Він же хотів лише помститись злу!.
Ні, це не Хорс, це новий бог карав,
Не допустив неправедного гніву.
Коли додому вернеться щасливо,
Не буде з Хорсом мати більше справ.
Бо новий Бог сильніший, бачить сам,
Тому Ромейське царство й багатіє.
«Лиш хай врятує Бог з халепи тії
І я належну шану Йому дам!»
На ранок човен берега пристав,
Аскольд навколо розіслав сторожу,
Бо ж треба знати, чи спочити можуть,
Чи то хутенько знов пускатись вплав.
Як виявилось згодом – човен їх
До берега болгарського прибило.
Тоді уже спокійно відпочили,
Бо вже ні рук не чули, ані ніг.
Спочили, знов сторожа розійшлась
По березі врятованих шукати.
Не міг же Понт усіх собі забрати,
Хоча б мала частина – та спаслась.
Місцеві згодом також надійшли,
Харч принесли і помочі надали.
Тепер по всьому берегу шукали
Та помагали, як кого знайшли.
За кілька день з десяток лиш човнів
Вдалося уцілілих відшукати.
Ще кілька днів прийшлося зачекати,
Палити понад берегом вогні.
Але даремно. Більше не було.
Із тисяч тих, хто у похід зібрався
Лише десятий кожен врятувався.
А інших море, мабуть, узяло.
Він вірити, звичайно, не волів,
Що хтось ромеям був до рук потрапив.
Ромеї вміють вигадати страти,
Аж заздритимеш тим, хто не вцілів.
Зібравши всіх, хто залишивсь живий,
Аскольд на північ до Дніпра подався.
Та, як не бився, як не намагався,
Вертав назад скажений вітровій.
Мабуть, не доля, вирішив каган
Й в Болгарії на зиму залишився.
Там вірою у Бога укріпився,
Злічився трохи від душевних ран.
А навесні, нарешті, відплили…
Хоч на Русі вже про поразку знали,
Повернення з надією чекали –
А раптом вісті – вигадки були?!
Але дарма. Побачили човни,
Що ледь Дніпром угору піднімались
І зрозуміли – саме те і сталось,
Чого найбільш боялися вони.
Піднявся плач на березі і крик,
Жінки і діти враз заголосили,
Вернути їм мужів, батьків просили.
Аскольд відводив лише очі вбік.
Та свого Бога нового прохав
Аби терпіння дав все пережити.
Хотів відгородитися від світу,
Щоб ця година ми́нула лиха.

В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
Никонівський літопис

Коли у них помирає хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину покійника. Після цього отвір могили закладають, і жінка вмирає в ув'язненні.
Ібн-Русте. Дорогі цінності.


- Орда іде! – злетів над містом крик,-
Болгар без ліку сунеться із поля!
З тривогою гляділи всі в той бік,
Тут же болгар не бачили відколи.
Давно орда вже оминала край,
Бо ж русів зачіпати всі боялись.
Від них такої відсічі чекай,
Що добре, як самі би врятувались.
Вони ходили в землі до слов’ян
Та печенігів часом зачіпали.
Тож дуже був здивований каган,
Коли до нього сто́рожі примчали.
- Звідкіль взяли, що то болгари є?
- Та ж ми, кагане, у степу з малого,
Щоб відрізнити плем’я де чиє.
Болгари то. – Багато війська того?
- Чимало їх кучкується в полях.
Звести докупи – то багато буде.
Сюди на північ прокладають шлях.
Уже снує сторожа їхня всюди.
З одними ледь не стрілися уже,
Коли сюди, до тебе поспішали.
Вдалося прошмигнути нам вужем,
А то б вже десь побитими лежали.
Каган задумавсь: - Скоро їх чекать?
- Гадаю – скоро, коли їх сторожа
За Трубежем вже дозволя блукать.
Седмицю-півтори і прийдуть, може.
- Ну, за седмицю ми зберемо рать.
Пошлем у Хорсунь, Київ по підмогу.
Тож буде з чим орду ту зустрічать.
Вели гінцям ладнатися в дорогу! -
То вже слузі,- Нехай летять мерщій.
Збираєм сили, щоб орду стрічати
Ти досі тут? Біжи бігом, не стій!
Не можна нам й хвилини утрачати.

Аскольд в своєму теремі сидів
У роздумах – як далі йому жити.
Відтоді, як на шию хрест надів
І перестав на требище ходити,
Якась, неначе, виросла межа,
Що його від народу відділила.
А він Русі лише добра бажав,
Вкладаючи у те свої всі сили.
То все жерці! Вони мутять народ!
Вони зневіру у кагана сіють.
Аякже, без каганових щедрот
Мошна у слуг у Хорсових пустіє.
Із Хорсуня аж в Київ дістають,
Аби йому побільше насолити.
Та по-старому, звісно, вже не буть,
Бо ж нова віра набирає сили…
І тут у сінях рипнуло, когось
Принесло йому думи обірвати.
Озвався грубим голосом: - Чого?
Не можна було трохи зачекати?!
- Ніяк не можна. Там гонець примчав
Зі Славії. Говорить – терміново.
- Ну, що ж, зови.- Аскольд із лави встав,-
Послухаєм гінця отого слово.
Ввійшов гонець, каганові вклонивсь:
- Біда, кагане. Поміч твоя треба!
Болгарський хан з ордою нагодивсь.
Не можем сподіватись лиш на себе.
Каган у Хорсунь і сюди послав,
Щоб воєдино сили всі зібрати…
«Ну, що ж, від дум пора уже й до справ.
Коли зібравсь, не буде хан чекати!»
- Добро! Іди! Я поміч надішлю.
Отак кагану й можеш передати.
Сам не піду та синові велю.
Пора йому вже самостійним стати.-
Це вже про себе ледь прошепотів.
Велів негайно відшукати сина.
Той швидко до світлиці улетів,
Вже знаючи, напевно, що повинен.
Тож посмішка широка на вустах
Його бажання миттю видавала.
Дір перед батьком своїм сивим став,
Високий, гарний. - Чого, тату, звали?
- Болгари, кажуть за Трубіж ідуть,
Тож родії про допомогу просять.
Із Хорсуня дружини приведуть,
Багато там заядлих у Пороссі.
Ти ж візьмеш гридів і також рушай.
Не слід в дорозі часу витрачати.
Устигнути до раті треба край,
В однім строю із родіями стати.
Ти вже зі мною на Царград ходив,
Тож бачив, як воно на полі бою.
Уважно на обставини гляди
Та і не ризикуй дарма собою,
Бо ти ж у мене лиш єдиний син.
Тобі від мене владу переймати.
Візьми Руара, допоможе він,
Завжди щось мудре може підказати.
Давай, вже гриді ладяться в похід.
Іди на Заруб, там перейдеш бродом.
А далі шлях торований на схід
І Славія – мета твого походу.
Каган востаннє сина обійняв.
Уже дорослий, виріс вище батька.
Хоч батькового досвіду не мав
Але каганом добрим може стати…
Дір гридів вів понад Дніпром униз,
Хоч був постійно у думках далеко.
Дніпровський проминули перевіз
І Вітечівський брід позаду. Легко
Йшли вої, сили вдосталь в молодих,
Що їм якісь далекі переходи.
Та Дір постійно думав не про них,
Він військо вів і був від того гордий.
Хотілось всім на світі довести́,
Що на великі справи він спроможний.
Що може воєводський меч нести
Із честю. На те зважиться не кожний.
Раніше все під батьком він ходив.
Отой Царград – то батькова заслуга.
Він слави тої також би хотів,
Тож вирішив, що батька не послуха.
До Славії не піде, поведе
Загін свій аж під Родень, далі бродом
У степ, а там, як стан орди знайде,
Накинеться, завдасть такої шкоди,
Що ті не будуть знати і куди
Їм утікати…У рожевих мріях
Минув він Заруб. – Нам же слід туди,-
Руар до нього. – Знаю я, що дію!-
Відрізав Дір, - Не заважай мені.
Руар в тривозі мусив відступитись.
А гриді молоді та голосні
Ішли вперед в надії – скоро битись.
У них гаряча нуртувала кров.
Були б бояри батькові. Ті, звісно,
Уперлись би… Тож мовчки вслід пішов,
Але у грудях серцю стало тісно…
Здолавши брід, у поле перейшли,
Сторожу на всі боки розіслали
Аби якісь сліди орди знайшли.
Тоді б вночі зненацька і напали.
Та що за досвід був у молодих?
Болгар з малого у степу зростає.
Він знає, як сховать слідів своїх.
Чужі сліди він миттю відшукає.
Поки сторожа плуталась в траві,
Болгарські вої полем пантрували.
Їх на дружину хутко слід навів,
Вони вже й кількість й силу усю знали.
Побачивши, що більш нема ніде
Других загонів руських – пораділи.
У пастку воєвода тих веде.
Тихцем зібрали сили, оточили
І вигулькнули раптом із ярів,
Коли на них і зовсім не чекали.
Руар з усіх найпершим зрозумів
В яку халепу всі вони попали.
Не встиг ще Дір відкрити, навіть рот,
Як той велів усім «стіною» стати.
Лиш кілька митей ми́нуло і от
Рать вже готова ворога стрічати.
Щити червлені із усіх боків
«Стіну» оту від ворога закрили,
Град сулиць лави вершників зустрів
Й вони своїм під ноги полетіли.
Списи зустріли гостряками тих,
Хто через трупи все-таки проскочив.
Вони хотіли русів збити з ніг.
Та мало хто чого на світі хоче.
Коли «стіною» стала руська рать,
Її уже не просто подолати.
Тут сили і уміння треба мать
Та й досвіду військового багато.
Кружля орда, кидається щораз,
Лишає трупи й знову відступає.
Дір вже прийшов у себе на той час,
Атаки серед перших відбиває.
Карта себе, що дурно так вчинив,
Що батька не послухав і Руара.
В кривавий меч весь свій вкладає гнів
Та сам на себе накликає кари.
Й накликав. Гостра здалеку стріла
Крізь поле бою раптом прилетіла.
Комусь, можливо, смерть вона несла
Та бог змінив їй лет і просто вцілив
У око Діра. – Княжича рятуй!-
Почув останнє і завмер навіки.
Узяв Руар на себе битву ту,
Не дивлячись, що ворога без ліку…

- Біда, кагане! Битва в полі йде!
Болгари росів київських напали!
Каган на ноги підхопився; - Де?
- Біля Супою! – Як туди попали?
- Не знаю, але точно то вони.
- Скликай дружину хутко! Вирушаєм!..
Здалеку чути – в полі сталь дзвенить
І тупіт, крики. Вороння літає.
Орда навколо росичів кружля,
В запалі бою геть про все забула.
Дрижить від її тупоту земля,
Здається, перемогу вже відчула.
Зненацька смерть обрушилась на тих,
Хто вже готовий був і святкувати.
Коней і піших геть збивали з ніг,
Мечі взялися голови стинати.
Поки останніх гострий меч карав,
Передні все ще росів обступали.
І хан орду весь час у наступ гнав,
От-от, здавалось, роси впасти мали.
Коли ж, нарешті, до болгар дійшло,
Що щось непевне чиниться навколо,
То для орди запізно вже було:
Оточені, всі збилися у коло.
Затиснуті, немов між двох вогнів,
Металися і виходу шукали.
Хто зміг у степ прорватися – вцілів,
А інші або мертвими упали,
Або пішли до русів у полон.
Сам хан болгарський ледве врятувався.
Але й без нього здобичі було.
Та мало хто із русів посміхався.
Бо ж тіло Діра мертвого лежить
Між гридями, які навкруг стояли.
Як в очі їм Аскольдові глядіть,
Бо ж синові життя не врятували?

Страшна у Київ прилетіла вість,
Яка у серце вразила кагана:
І жаль, і відчай, ненависть і злість.
Кривавила в душі болюча рана.
Якби то знав – то сам би в степ пішов,
Повів дружину. Сам у всьому винен.
У скронях глухо стугоніла кров.
Усе б віддав аби вернути сина.
Не чув, як містом чу́тки поповзли,
Що то покара від богів за зраду.
Жерці той наклеп Хорсові звели
І на кагана сіяли неправду.
Та ще й вину: то винен він, мовляв,
Що скільки гридів молодих пропало.
Це Хорс і русів за оте карав,
Що проти зради божої не стали.
Аскольд нічого того і не чув.
Коли б почув – то йо́му не до того.
Він біля сина десь далеко був,
Про щось молив тепер до Бога сво́го…

Як тіло сина в Київ прибуло,
Стояв, дивився мовчки через силу.
Лиш нові зморшки пролягли чолом
І сивина всю голову покрила.
Велів могилу синові робить
Там, де всіх знатних русів поховали.
Взялися ледве та тут жрець біжить,
Велить аби нічого не копали.
Оскільки винен в смерті гридів він,
Хорс проти того аби тут ховати.
Нехай каган шука – де його син
Окремо від усіх буде лежати.
Аскольд озлився та змирив свій гнів,
Бо ж донесли йому про настрій люду.
А люд не за кагана говорив,
Супроти нього говорили всюди.
Тож сам боярам місце указав,
Де мали б його сина поховати.
Щоб він з Гори можливість завжди мав
Могилу ту здалека споглядати.
Хоч був каган уже християнин
Та сина ще по-роськи поховали,
Бо ж нову віру не прийняв ще він.
Глибоку яму спершу прокопали,
Обклали стіни деревом аби
То було схоже на останню хату.
Робити те примусили рабів
Яких в бою в степу вдалося взяти.
Коли ж усе закінчили, знесли
У ту могилу тіло, положили.
Туди ж усякі речі почали
Складати, щоб йому і там служили.
Поклали одяг, у якім ходив.
І золоті браслети біля нього.
Поклали безліч поряд з ним харчів,
І посуд із напоями в дорогу.
Монет іще карбованих туди
Поклали, щоб йому не бідувати.
Коня, що під малим іще ходив
Привели з стайні, стали опускати.
Він злякано очима лиш водив,
Хропів сердито, доки й опустили.
Там жрець меча у груди засадив
І кров’ю той скропив оту могилу.
Нарешті і рабиню привели.
Дір досі не жонатий був за віком,
А без жони сховати як могли?
По-руськи – жінка йде за чоловіком.
Споїли зіллям сонним і її
Спустили теж до Діра у могилу.
Тоді взялись за заступи свої,
Могилу щільно деревом укрили
Й насипали над нею ще й курган.
Коли ж вже Хорс іти зібрався спати,
Велів напоїв принести каган
Та їжі – тризну синові справляти.
Сам же над тим курганом простоя́в,
Не чув, не бачив навкруги нічого.
Слова гіркі постійно повторяв
Та все чогось просив у свого Бога.

ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
Повість минулих літ


Сьогодні, браття, я вам розповім,
Як Цареград – могутній і величний,
Який стояти міг,здавалось, вічно,
Схилився низько. І то перед ким?
Перед Аскольдом, що ромей його
Лиш варваром звик доти називати.
Та варвар зміг урок Царграду дати
І досягти положення того,
Що горде місто мусило тоді
Із варваром незнаним домовлятись
І золотом та сріблом відкуплятись
Аби не опинитися в біді.
Все почалось ще за багато літ
До того, як каган в похід зібрався.
Уже зі світом руський рід спізнався,
Уже в Ітиль ходили і на Схід –
В Табаристан, Хваліси і Багдад,
Звідтіль купців в своїх краях приймали,
Щороку там з товарами бували,
Вже добре знали шлях і у Царград.
Хозарам то не до душі було,
Що надто вільно ми Ітилем ходим.
Мовляв, торгівлі ми хозарській шкодим.
Аби усе по-їхньому ішло,
Вони Саркел над Доном возвели,
Ми його Біла Вежа називаєм.
Те місто шлях на схід перекриває.
А їм у тім ромеї помогли.
Тож ще відтоді руси мали гнів
На Царгород. А тут якраз дізнались,
Що над купцями нашими знущались
Ромейські власті. У один із днів
Прийшли купці жалітись до кагана,
Що відібрали весь товар у них,
За мури міста вигнали самих.
Тож Київ хай на їхній захист стане.
А скоро і рибалки прибули,
Які в Білобережжі тим займались.
І знову до ромеїв позивались,
Бо ж ними геть розорені були.
Стерпіти вже того каган не міг.
Та й вої-руси, видно засиділись.
Їм у походи, битися хотілось,
А тут сидять, плюють через поріг.
Ні здобичі, ні слави. Вже мечі
Іржею їхні братися почали.
Батьки їх завжди в битвах помирали,
А їм, мабуть, прийдеться на печі.
Та й у кагана намір дальній був,
Як Русь перед сусідами підняти,
Аби про неї в світі було знати,
Щоб голос її Царгород почув.
Отож, зібравши в купу всіх причин,
Велів Аскольд човни в похід ладнати.
Не в Києві – вивідників багато –
А в Витачеві ще й таємно він
Велів дуби ладнати у човни
Так, щоб на весну все було готове.
Та і вітрила готували нові,
Щоб витримали дальній шлях вони.
Лиш воєводи знали про похід,
Аби чутки Царград не сполошили.
В Болгарію таємно сли спішили,
Бо з нею теж домовитися слід,
Щоб навесні та пропустила рать,
Що має міста берегом дістатись.
Ті від ромеїв звикли відбиватись,
Тож згодилися русам помагать.
Отак на весну й зладилося все.
Човни готові, воїв лиш чекали.
Шляхи-дороги воєводи знали.
Тепер Царград ніщо вже не спасе.
Удало дуже вибраний був час.
Від наших, що по світові мотались,
Каганові новини всі стікались.
Тож знав Аскольд, що Царгород якраз
Війська проти арабів посила.
Сам імператор Михаїл зібрався
У той похід. А флот увесь подався
Проти піратів. Сила чимала
Полишила Царгород навесні.
На стінах зовсім мало і зосталось.
Тож нам тихцем добратися лишалось,
Узяти місто і кінець війні.
Зима тоді холодна не була,
Дніпро іще в березозолі скреснув.
Отож не треба ждати пізню весну,
В березозолі рать вся і пішла.
Човни вітрила дружно підняли
І вниз Дніпром хутенько подалися.
А піші раті над Дніпром зійшлися
Та і униз вздовж берега пішли.
Біля порогів стрілися флот і рать.
Там вже човни при березі чекали.
Їх берегом перетягати стали
Аби човнами не ризикувать.
На острові на Хортичім вожді
Принесли треби Хорсові під дубом
Аби поміг ромеєві на згубу
І вже униз відправились тоді.
В Білобережжі стали знов човни.
На берег хутко витягли їх вої,
Оглянули – чи ладні вже до бою,
Чи часом не пошкодились вони.
Бо ж морем йти, дорога нелегка.
Заскочить буря, може й потопити.
Тож все надійно треба укріпити,
Поки ще піші надійдуть війська.
Отак і йшли. Попереду човни
Долали шлях й при березі чекали.
Човни надійно берегом ховали,
Щоб в очі не кидалися вони.
Як діставалась врешті піша рать,
Знімались знову і вперед рушали.
Без поспіху, як кажуть, поспішали,
До часу щоб Царгород не злякать.
Болгари помагали нам у тім,
Бо зуб великий на ромеїв мали,
Таємними шляхами проводжали.
Хотілось з нами теж податись їм.
Коли дійшли ромейської межі,
То піша рать спинилася чекати.
А на човнах велів каган підняти
Вітрила і вночі, щоб сторожі
Не вдарили на сполох, підійти
Під самі стіни гордого Царграда.
Стояло літо. Вітер хмари ладив,
Потроху з неба почало текти.
Так, що стояла зовсім глупа ніч,
Хоч око стрель, як в нас про неї кажуть.
Спокійно спочивала сила вража.
Зовсім ніде не чулась людська річ.
Царгород щось своє відсвяткував,
Сторожа теж до келихів приклалась,
Тож під дощем їй дуже міцно спалось,
Ніхто й ланцюг у Суд не піднімав,
Аби чужі в затоку не зайшли.
Як нам таким було не скористатись
Під мури самі, як не підібратись?
Над Судом мури нижчими були,
Тож легше було нам на них збиратись.
Велів каган й на мур подерлись ми,
Хоч мокро, слизько – падали, зривались,
Та дерлись з усіх сил, не відступались.
Лиш спалах блискавиці із пітьми
Нам іноді підсвічував той шлях,
Який іще потрібно подолати.
В тих спалахах нас добре було знати.
Комусь, мабуть не спалось по ночах,
Побачив нас і в місті крик підняв.
Півсонна хутко кинулась сторожа
І стріли враз посипались ворожі,
І дощ камінний падати почав.
Лилась потоком дощова вода,
Лилася кров. У блискавок мигтінні
Тіла із мурів падали й каміння,
Щоб зникнути у морі без сліда.
На мури нам забратись не вдалось,
Занадто швидко кинулась сторожа.
Якби пізніше, хоча б трохи, може
Стрічати ранок в місті б довелось.
Хоч мало нас та страх десятерить.
У темряві хто зміг би розібрати
Чи мало нас дісталось, чи багато.
Але, на жаль, утрачена вже мить.
На ранок ми від мурів відійшли.
Частина пішців мусила чекати
Та заодно у бухті споглядати,
Ромеї щоб ланцюг не натягли.
А інші за протоку подались
Багаті замки й села грабувати.
Чого дарма під стінами стирчати.
Вогонь і дим до неба піднялись.
Лунали зойки жалібні кругом
Та ми на те,звичайно, не зважали.
Хай би у місті бачили й дрижали.
Вони теж дочекаються того.
Велів каган нікого не жаліть,
Палити все, що на шляху стрічаєм.
Хай Царгород весь дивиться і знає
Та не спроможний буде щось зробить.
А там суціль жила царградська знать,
Було де нашим здобич добувати.
Забиті сріблом-золотом палати,
Встигай лише до торби все складать.
А ще церкви кругом, монастирі
Також набиті золотом і сріблом.
Лише попів побити всіх потрібно
І все, що хочеш звідтіля бери.
Палав весь схід і зляканий Царград
Із мурів з жахом на все те дивився.
Мабуть, своєму богові молився,
Щоб покарав «отих північних зайд».
Та хто із нас би на таке зважав?
Поки ми дружно били і палили
І пішці наші скоро підоспіли.
Всіх воєвод каган навкруг зібрав
Порадитись, як далі поступать.
Оскільки стіни надто зависокі,
На них не здертись ні з якого боку,
Потрібно вал високий насипать
Аби на рівень мурів виріс він.
По валу тому легко перебігти
На мури, хутко ворога побити,
Спуститись в місто із високих стін
І там гуляй!.. Взялася наша рать
Тягати землю, вал той насипати,
І день і ніч ті лантухи тягати.
Став вал повільно, але виростать.
Немов на кару, Царгород глядів
На те, як вал все ближче підступає.
Бо ж розуміли, що на них чекає.
Уже минуло з того вісім днів,
Вже виріс вал із муром нарівні.
Ще трохи, може й можна виступати…
Та сталось те, що не могли чекати.
Уранці, у один із ясних днів
Одні відкрились раптом із воріт
І звідти вийшли, начебто на свято
Попи місцеві, вдягнуті багато.
Найперший - сивий, а йому услід
Неспішно з співом увесь інший люд.
Усі повільно до води спустились.
Ми лиш на те здивовано дивились,
Як сивий увійшов неспішно в Суд,
Тримаючи щось на своїх руках,
А потім злегка до води схилився,
Щоб лиш краєчок того намочився.
Тоді уже поповз між військом страх.
Що він отам чаклує на воді?
Чого від того можна нам чекати?
Вже, навіть, хтось намірився втікати,
Хтось оком уже зляканим глядів.
Бо ж битися в відкритому бою –
То зовсім інше, ніж з чужинським богом.
Хто знає, що чекати нам від нього?
А раптом він нагонить течію
І вона змиє миттю всі човни?
Чи блискавиці із небес ударять?
Кому хотілось би такої кари?
Бог же нас знищить порухом одним.
І раптом, наче відповідь для нас,
Про те чаклунство - трапилося диво –
Високий вал, насипаний дбайливо
Став осипатись, меншати ураз.
І військо раптом кинулось в човни
Аби від чар тих вирватись подалі.
Тримати воєводи їх не стали,
Самі були налякані вони.
Проте Аскольд, належне слід віддать,
Велів човнам пливти через протоку.
Царград в спокої залишити поки
Та трохи ще по краю поблукать.
Коли у війську влігся трохи страх,
Аскольд повідав, що не було чарів.
Підкоп ромеї попід вал поча́ли,
Отож вал і осипавсь на очах,
Бо всі опори у підкопі тім
Вони в момент потрібний поламали.
Ну, а коли опори всі упали,
То й вал осів. Спокійніш стало всім.
Знов на ті мури стали позирать,
Мечами до Царгорода грозитись.
А тут і сли з Царгорода проситись,
Щоб якось місто їм порятувать.
Каган тоді почав про договір,
Який ромеї мають підписати:
Великий відкуп за рятунок дати,
Який другим платили до сих пір.
Купців з Русі приймать без перешкод,
Кагана собі рівнею признати.
І там іще він говорив багато,
А сли стояли, не відкривши рот.
Тоді назад у місто подались
Властителю усе то передати.
А ми в окрузі кинулись гуляти,
Де знов вогні з димами піднялись.
Це щоб не надто довго думав він
І швидше дав на уговір той згоду.
Хай дивиться на то, якої шкоди
Царг раду буде, як зійдем зі стін.
Він, видно, все прекрасно зрозумів,
Бо скоро вже і сли назад вернулись
І нові перемовини відбулись.
Царградський імператор відповів,
Що згоден підписати все то він…
Окрім одного – рівного кагана
До себе визнавати він не стане:
Аскольд же варвар – не християнин.
От коли б віру їхню він прийняв,
То імператор рівним його визна.
Ну, що ти скажеш – логіка залізна.
Аскольд же довго думати не став.
Якщо така дрібниця на путі,
То він прийняти чужу віру згоден.
Щоб стати вище зі своїм народом.
Адже того він саме і хотів.
Хреститися – не зрадити богів.
То лиш для виду, ради перемоги.
Його простять за той учинок боги,
Не упаде на нього їхній гнів.
Тож він спокійно хрещення прийняв.
Домовились, що слів пришле в Царгород,
Нехай усе детально обговорять,
Щоб договір усе урахував.
Нарешті «подарунки» привезли,
Як викуп ті ромеї називали.
Вози добряче золотом напхали,
У засіках, напевно, нашкребли.
Отримавши усе, чого хотів,
Велів Аскольд збиратися в дорогу.
Вже середина літа, слава богу,
Осінні ж морем нелегкі путі.
Для чого ж їм негоди дожидатись?
Як можна тихим морем перейти
І пішу рать спокійно провести,
До осені до Києва дістатись.
Отак і закінчився той похід.
Кагана з перемогою вітали,
Хоча жерці тривожно поглядали,
Не знаючи, чого чекати слід…

По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського

І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.