Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
А то військо запорозьке по шляху іде,
Славний гетьман Дорошенко в Крим його веде.
Не, як завше, щоб татарам добре чосу дать,
Попалити міста їхні, бранців позвільнять.
Іде, ханові у поміч військо те веде,
Бо десь хан сидить в облозі, тую поміч жде.
Їде гетьман, задумався, мабуть, пригадав,
Коли він Мехмед-Гірею в союзники став.
А було то уже років, мабуть, з п’ять тому,
Колотнеча почалася тоді у Криму.
Помер хан старий, на троні Мехмед сісти мав.
Та турецького султана він не влаштував,
Бо був надто самостійний, то ж султан велів
Аби трон в Бахчисараї Джанібек посів.
Джанібеку ж на підмогу яничарів дав
І до Кафи кораблями військо те послав.
У Мехмеда війська досить та ж кіннота все,
Яничарський полк з мушкетів вмить його знесе.
Хто зна, чим би все скінчилось та якраз тоді
Поверталися козаки повз Крим по воді
Із далекого походу, стали при Керчі,
Відпочити, взяти воду собі та харчі.
Хан би, може, військо кинув проти козаків
Та був брат Шагін у нього. Той відговорив.
Краще, каже позвем в поміч проти яничар…
Привів Шагін козаченьків в Карасубазар,
Де стояли вже татари. Стали козаки
Поряд, з ким ворогували вже віки й віки.
Аби разом зустрічати спільних ворогів.
Скоро з військом яничарським й Джанібек наспів.
Думав, справиться хутенько із ордою він
Та ударили козаки, цілячись з колін,
Закрутилась веремія, кинулась орда,
Повтікали яничари, нема і сліда.
Сам паша із Джанібеком в Кафу полетів
Та хутенько на галеру турецькую сів,
Щоб не втрапити у руки злючених татар.
А були ж такі надії на тих яничар.
Як султан про те дізнався, був страшенно злий,
Але мусив примиритись до таких подій,
Послав грамоту Мехмеду, що той справді хан,
Хоч і далі сплітав сіті, лаштував обман.
А козаки? Як героїв Крим їх проводжав,
Щоб козаки не втомились, хан вози їм дав.
Ще і золота та срібла не пожалкував
Та приходити на службу знову закликав.
А за рік на Запоріжжя знов прибув Шагін,
Привіз договір союзний з козаками він.
Та іще вози горілки, ласощів і вин
І коштовностей – був славним Саадата син.
Як послухали козаки Шагінову річ,
Полетіли вгору шапки, згодилася Січ.
Домовлялися в союзі далі разом жить,
Спільно ворога стрічати, разом його бить.
От і трапилась нагода. Клятий Кантемір
По наказу Джанібека (а той до цих пір
Не полишив ще бажання в Криму ханом стать)
Привів орду білгородську на Крим воювать.
Не було у хана сили той набіг відбить,
В Чуфут-Кале у облозі довелось сидіть.
Тож Шагін гінців поквапно до Січі прислав
Аби гетьман Дорошенко в поміч поспішав.
І веде козацьке військо Дорошенко в Крим,
Розбудивши степ раненько поступом своїм.
По дорозі завернули на Іслам-Кермень.
Там османи сторожили і вночі, і вдень,
Щоб козацтво не ходило морем у похід,
Щоби, звісно не лякало весь османський світ.
Зруйнували ту фортецю кляту на Дніпрі
І при тому полк козацький, навіть не зопрів.
Перебили всю залогу, узяли гармат.
Тепер вільно повертатись зможуть і назад.
А, тим часом проминули вже і Перекоп.
Ішли табором похідним всю дорогу, щоб
Не наскочили ногаї раптом звідусіль.
Десь маячить попереду уже їхня ціль.
За шість діб здолали, врешті весь татарський край,
Ось уже перед очима і Бахчисарай.
Невеличка річка Альма шлях перепиня,
На тім боці Кантемір вже осідлав коня.
А за ним вороже військо, як стіна стоїть,
Вже готове козаченьків у шаблі зустріть.
Козаків було не більше тисяч чотирьох,
А татар на тому боці, наче то горох.
Не злякались козаченьки, вдарили з гармат,
Аж орда на тому боці подалась назад.
Почалась кривава січа берегом ріки,
Бо й ногаям відступати, наче не з руки.
Та і славним козаченькам відступати зась.
Тож страшенна колотнеча берегом знялась.
То ногаї налітають, то козаки б’ють,
Відпочити і на хвильку орді не дають.
Врешті-таки подолали козаки орду,
Не чекаючи, що в поміч мурзи підійдуть,
Кинувсь Кантемір до Кафи, щоб сховатись там.
Вийшов козаків стрічати Мехмед кримський сам.
Та козакам то не в радість, всі сумні стоять,
Зо дві сотні козаченьків вбитими лежать.
Хоч побили козаченьки на полі орди,
Не змогли порятувати гетьмана з біди.
Знайшла його підла куля, груди пройняла,
На скаку в бою спинила, із життя звела.
Разом з ним колишній гетьман Голуб Оліфер,
Перестрів у полі кулю, неживий тепер.
Пожурилися козаки, як тепер бувать:
Чи рушати слідом з ханом, чи назад вертать?
Подумали, порішали – раз гетьман велів
Іти хана рятувати – то для козаків
Смерть нічого не міняє – значить, треба йти
І уже до перемоги справу довести.
Пішли степом козаченьки до Кафи тії
Аби разом з ханським військом узяти її.
Більше місяця під містом військо пробуло,
Але взяти кляті стіни так і не змогло.
Лише голови зложили сотні козаків
В результаті відчайдушних і жарких боїв.
А тут вістка долетіла – поміч шле султан
Джанібекові до Кафи. Розлютився хан,
Бо зненацька мурзи, беї кинули його,
Подались до Джанібека – зрадника того.
Залишивсь Мехмед з Шагіном серед козаків.
Мусив Мехмед вгамувати свій, нарешті, гнів.
Бо ж татари ополчились, ладні нападать,
Лиш козаки і спроможні його врятувать.
І подались козаченьки через Арабат,
Хан ще довго після того озиравсь назад,
Все на віщось сподівався, хоч усе дарма,
Адже сил, щоб повернути трон собі, не мав.

Де поділось Дорошенка тіло у Криму?
Кажуть, кляті відрубали голову йому
І на списа настромили в Кафі на стіні.
Та ніхто гаразд не знає: правда то чи ні?!
Може, десь в Бахчисараї спить він вічним сном
Та нагадує потомкам, що уже давно
Ми з татарами в союзі рівному були,
Рідний край від зайд усяких захистить могли.

В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.
Як першу радість стрічі прилили,
Розговорились про життя, про долю.
Один козакував у Дикім полі
І звався між товаришами Клим.
Другий – Остап, той був городовим,
Хоч в Полі теж бувати довелося.
В обох уже посивіло волосся,
Зробилось чисто, як з багаття дим.
- Ти, Климе як? – питається Остап,-
Чи удалось добра тобі нажити?
- Нічого, брате. Хай життя не сите
Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
То з татарвою зчепимся, бува,
То сходим морем турка полякати.
Всього нелегко і переказати. –
Клим знов до столу корчмаря позвав.-
А ти от як? Поки ходили ми
На турка морем трохи щоб поскубти ,
Ви тут із ляхом поскублися, чути.
- Так, довелось зіткнутися грудьми.
- Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
Тепер на турка. Жмайла би тримався.
І з ляхами би гарно порубався,
Пустив би, може й не одному кров.
За що зчепились, хоч би розкажи.
- Ми ж козакуєм ще із молодого,
Вже чобітьми стоптали всі дороги,
Багато хто вже й голови зложив
За честь і славу Речі Посполитой.
От я, наприклад й під Хотин ходив
Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
В Московію не раз прийшлось сходити,
Спочатку за царевича Дмитра,
А потім, щоб всадити Владислава,
Що на Москву отримав якесь право.
Московських міст, доводилося, брав.
Бо ж обіцяли гори золоті
Козацтву ляхи за безцінну поміч.
А з чим весь час верталися додому?
Ото, що прихопили по путі!
Ми рятували скільки уже їх,
А чим вони віддячили? Нічого
Нам не дали з обіцяного того,
Напризволяще кинули усіх.
Хіба ж багато треба нам було:
Віддати пла́тню, що пообіцяли,
Щоб православну віру не чіпали.
Аби козацтво, врешті решт, могло
Зрівнятись ляській шляхті у правах…
І щоб охочих всіх до служби взяли…
Ото і всього, що ми вимагали.
Але і то було для ляхів страх.
Сейм відповів відмовою на те,
Сказав, що ми занадто знахабнілі,
Не розійде́мось – скоримося силі
Або тікати мусимо у степ.
Ми ж по маєтках у той час жили
У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
З маєтків панських мали їжі вдоста,
Чим іще більше панство допекли.
Тож уряд Конєцпольського послав
З великим військом, щоб нас приструнити.
Велів король нікого не жаліти
Та й кожен лях так само відчував.
Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
Чимало знаті війська доєднались.
Ледь не пів Речі у похід ладналось,
Перелічити, навіть, важко всіх.
І всі кінні ще й з купою гармат,
Та й німців найняли собі у поміч.
Нелегко раду дати війську тому.
Та слід навести між козацтва лад.
Оліфер Голуб – гетьман на той час
Між «випищиків» всім велів збиратись
Під Каневом. Велів до Січі мчатись
Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
Поки збирались купи козаки,
Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
Тож з Канева козацтво по дорозі
Похідним табором знялося й вздовж ріки
Дніпра посунуло у сторону Черкас.
Слідом повів кінноту Одживольський.
Все намагався той очільник польський
Спинити табір та зламати нас.
Але ми так пошарпали його,
Що довелось ні з чим йому вертати.
Нам же Крилова удалось дістатись,
А звідти бродом за Дніпро бігом.
Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
Та він чомусь подався правим боком.
А там же ляхи всі пантрують кроки.
Хотіли перебратися й до нас,
Але човнів достатньо не знайшли,
Тож всі даремні спроби й полишили.
Ми ж знов назад вернутись поспішили,
Поки ще запорожці не прийшли.
У гирлі у самім Цибульника
Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
Стояли ляхи в сподіванні скоро
На нас напасти. Що там та ріка?
При ляській силі нас не захистить.
Та ж від кінноти треба боронитись,
Отож і довелося городитись,
Як з військом Жмайло має надійти.
І він прийшов, хоч помочі привів
Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
І ще, мабуть, повернуться не скоро.
Багато хто з козацтва вже й жалів,
Що ляхів до такого довели.
Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
Але не було між козацтва страху.
Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
І він вже перемовини почав
Із Конєцпольським – що робити далі.
І ляхи на своїм наполягали,
І Жмайло в них посту́пок вимагав.
Поговорили та, видать, дарма.
Ми ляхам поступатись не збирались,
Вони ж нас залякати намагались
І кожен свою вигоду тримав.
На другий день і розпочався бій.
На нас кіннота ляська полетіла,
А ми її з мушкетами зустріли,
Свинцем сипнули у обличчя їй.
Та дощ свинцевий не спинив її,
Тіснити нас усе сильніше стали,
Аж доки і до табору загнали.
Але, коней жаліючи своїх,
Не кинулись наш табір штурмувать,
А найманців німецьких надіслали.
Ті в пішому строю атакували.
Та ми змогли їм врешті раду дать.
Як німці відступилися, тоді
Взялися ляхи із гармат стріляти,
Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
Тож відчайдухів вибрав і послав,
Аби дістались до гармат ворожих
І знищили їх скільки уже зможуть.
Але на те дарма надії мав.
Козак з конем ніколи не зладна.
Поки добігли, то кіннота ляська
Їм навперейми звідки і взялася.
Там голова упала не одна.
Слідо́м уже і вечір наступив.
Затихли ляхи. Та і ми втомились
І темрявою, як плащем укрились
Ті, хто цей день нелегкий пережив.
На завтра сили битись не було
Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
На герці в поле ляхів викликали,
Щоб те й те військо бачити могло.
Ми ж дружно табір укріпляли свій,
А ляхи штурм, напевно, готували,
Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
Щоб врешті з нами закінчити бій.
Та Жмайло був досвідчений козак
І бачив – місце вибрали невдале,
Бо шансів нам відбитись не давало.
Та він про те мовчав весь день, однак.
А, вже, як знову темрява лягла,
Велів багаття добрі розкладати,
До сну, неначе табір готувати.
Коли ж зоря вечірняя зійшла,
Тихцем він табір в темряві підняв
Із Таборища у Медвежі Лози.
Там менше для оточення загрози.
А місце він зарані вже обрав.
Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
Лишив аж три загони по дорозі,
Аби сховались по кущах і лозах
Й могли погоню ляську зустрічать.
А ми, лише на місце прибули,
Взялись одразу табір споряджати.
Там ще руїн старих було багато,
Тож ми тим скористатися могли.
Тим часом перші постріли знялись,
То уже наші, певно, в бій вступили.
Ми прислухались та хутчій робили,
Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
А канонада все гучніш луна,
Мабуть, нелегко браттям діставалось,
Але вони й на крок не відступались.
Ніхто не повернувсь. Не дивина.
Козак загине - задньої не дасть.
Хоч всі померли – військо врятували.
Ми час, щоб табір укріпити, мали,
Аби оту утримати напасть.
Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
Хоч коні були втомлені добряче,
Та ледь Замойський табір наш побачив,
Велів атакувати в той же час.
Кінна лавина ринулась умить,
Щоб сходу всі укріплення прорвати.
Але ревнули в відповідь гармати,
Слідом мушкети кинулись палить.
І лава поріділа на очах.
Замойський сам отримав кулю в груди.
К’оби не панцир, став би перед су́дом
Господнім. Коні плутались в корчах,
В болоті грузли, бились на землі,
Отримавши, так само, нашу кулю.
Ми передсмертні крики ляхів чули,
Але ж були на них страшенно злі.
Тож сипали навстріч їм той свинець,
Аби навалу їхню зупиняти.
І врешті ляхи мусили вертати,
Побачивши, що тут їм всім кінець.
Ми навздогін ще стрілили були,
Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
А то не буде чим наступних стріти.
Багато запастися не змогли.
Ще і частину втратили в путі,
Коли від ляхів клятих відбивались.
Десь там те зілля на возах зосталось.
Ох, як потрібні нам запаси ті!
Бо ж тут уже і німці надійшли
І узялись наш табір штурмувати.
А ті, прокляті, вміють воювати,
Ми ледь від них відбитися змогли.
І то, коли б не ранили того,
Хто керував їх строєм, то, як знати,
Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
Так підхопили й відійшли бігом.
Тоді прибулий Конєцпольський вже
Велів з гармат по табору палити,
Аби проломи у валах зробити.
Дерева всі зрізало, як ножем
І догори здіймалася земля
Від вибухів. Та ми того чекали
І, ледь гармати бити перестали,
Хутчій засіли за валами для
Того́, щоб знову ворога стрічать.
А він, звичайно і не забарився.
Весь виднокіл кіннотою укрився,
Бо лях атаку знов на нас почав.
Сам Конєцпольський на коні летів,
Своїх аби на полі надихати.
Та нас таким ніколи не злякати,
Ударили у лави ті густі.
І ще, і ще. А тут біля валів
Уже у шаблі ляхів зустрічали
І землю трупом по той бік встеляли,
Хоч і самі валились по землі.
Тим часом і «комишники» з води,
Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
Із засідок з боків у них стріляли.
А спробуй-но їх в сутичці знайди.
Жорстокий бій до вечора кипів,
Поки, нарешті, ляхи відступили.
І в них, і в нас закінчувались сили.
Із темрявою спокій наступив.
Ми готувались зранку дати бій,
Здавалось, у житті уже останній.
Знов Солониця в очі наші гляне
І мертвим буде заздрити живий.
Та вранці лях гінця свого прислав,
Велів свої умови виставляти,
До перемовин будем приступати.
Я, чесно, тим словам не довіряв,
Як і багато із козацтва хто.
Та більшість все ж дала на теє згоду.
А Жмайло нами вже не верховодив,
Бо Дорошенко вибрали на то.
Він більш меткий у політесах тих,
Уміє із панами розмовляти,
А Жмайло вміє добре воювати,
Зовсім не майстер він розмов пустих.
Чотири дні на все оте пішло,
Урешті договір все ж підписали.
Ми, звісно, зовсім не того чекали,
Але куди діватися було.
Реєстр лише шість тисяч встановив,
Заборонялось в море нам ходити
І велено всі «чайки» попалити
Та іноземних не приймать послів.
Також нікого з тих, хто воював,
Пани рішили зовсім не карати
І видачі старшин не вимагати…
Ще і платню їм вищу обіцяв.
- Що ж добрими зробилися вони?
Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
Бо ж там війна зі шведом назріває.
Тож ляхам готуватись до війни.
Чим більше ляхів ляже через нас,
Тим менше піде з шведом воювати.
А ще ж і нас туди потрібно звати,
Як то було завжди в тривожний час.
Як тільки ляхам добре припече,
Вони одразу нас у поміч кличуть,
Тоді й багатство нам і славу зичать,
Аж нудить від солодких їх речей.
А ще ж боялись – вернетеся ви
З морських походів – взнаєте про битву
І можете на поміч прилетіти,
Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
Тож підписали з ляхом договір
Та й на зимові подались квартири.
Ми з ними замирилися допіру
Та чи ж надовго цей між нами мир?

В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

9 вересня 1995 р., Київ

Лук’янівка. Спекотним днем іду.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.

Рід Вишневецьких знаний в Україні.
Та хто ж із нас не пам’ятає нині
Дмитра, що першу Січ побудував.
Ярему, що зчепився з Кривоносом,
Від його страт здригаєшся ще й досі.
Народ не дарма катом його звав.
Та нині про Михайла мова піде,
Того, що був тому Яремі дідом.
Він все життя своє провоював.
То з турками й татарами, що пхались,
Добра собі нажити намагались
На Україні. Він їх зустрічав
Та проводжав, щоб пам’ятали довго,
Ворожим трупом устеляв дорогу.
А то ішов в похід на москалів,
Що українські землі захопили
Та мало їм – ще більшого хотіли.
Тож їм гарячі голови студив.
Ходив в похід на них не раз, не двічі,
Громив в бою, як козакові й личить,
Міста брав штурмом – мури не спасли.
От про один з таких його походів
Розповісти б хотілося сьогодні,
Коли б цікаві слухачі були.
Отож, було то в час, коли Баторій
Псков облягав у сподіванні, скоро
Його під королівську руку взять.
Застряг надовго, правда попід містом.
А тут іще ідуть тривожні вісті,
Що цар війська нові почав збирать.
Щоб якось царську відвернуть увагу,
Велів підлеглим проявить відвагу,
Посмикати Московію з боків.
Михайло був у той час каштеляном
У Києві. Відкликнувся негайно
Та і на Січ одразу поспішив.
Зібрав усе там лицарство низо́ве,
Що крові москалям пустить готове.
Й тих, хто за гроші королю служив.
Ще долучив і слуг, і всіх охочих,
Які давно до бою шаблі точать.
Таким от робом військо собі збив.
А далі рушив вверх Дніпра походом.
Одні – човнами, другі – кінним ходом.
І, таким чином у Чечерськ пристав.
Дорогою до нього доєднались
Ті старости, що теж в похід зібрались
І кожен з них загін оружний мав:
Із Гомеля і Річиці, з Пропойська,
Із Овруча зійшлося трохи во́йська.
І, навіть, чашник київський прибув.
Туди ж привів козацтво Оришовський,
На ті часи «поручник понизовський»,
Що головним у реєстрових був.
У середині серпня із Чечерська
Пішли похідним маршем до Трубчевська,
В якім московський гарнізон сидів.
Був замок добре зміцнений, багато
Було у нім запасу і гармати.
Тож відбиватись міг багато днів.
Міг…На таке він, справді, сподівався,
Та Вишневецький, як туди дістався,
Одразу взявся стіни штурмувать.
Козацтво те робило дуже вміло,
Тож хутко стінами заволоділо
Та кинулися браму відчинять.
Хоч московіти опір і чинили
Та мусили скоритись, врешті, силі,
Здались на милість. Все ж у січі тій,
Говорять, люду згинуло багато,
Ще багатьох в полон вдалося взяти.
Сам воєвода, геть програвши бій,
В полон потрапив. Замок попалили
Та і на захід далі поспішили.
Князь по-татарськи військо розпустив
Аби округу всю пограбували
(Бо саме так тоді і воювали –
Хто більше взяти із війни зумів).
Зібралися тим часом воєводи
Прилеглих замків супроти походу
З Путивля, Брянська, Почепа, Орла,
Із Новгорода, Стародуба, Рильська,
Стрільці та із дітей боярських військо,
З донських коза́ків сила надійшла
Із їхнім отаманом Модиваном.
І кинулося військо те негайно,
Щоб князю перетяти далі шлях.
Над річку Судость, врешті наздогнали.
Якраз війська на переправі стали.
Всі старости на розсуд свій і страх,
З військами на той берег перебрались,
Заночувати там уже збирались,
А козаки на цьому ще були.
Побачивши таку зручну нагоду,
Всі московіти налетіли сходу
На старост. Ті захоплені були
Зненацька. Та, однак, не розгубились,
Їм часу небагато знадобилось,
Щоб лад навести в війську, почали
Чинити опір. Добре так чинили,
Аж доки в поміч козаки наспіли.
І разом бити ворога взялись.
А ті такого, видно, не чекали,
Тож незабаром з поля й повтікали
І по лісах, яругах розбрелись.
В полон усе ж потрапило багато.
На ранок стали вбитих рахувати,
Десь аж півтори тисячі знайшли.
Отож, здобувши славну перемогу,
В зворотню вони рушили дорогу
І так спокійно Брагина дійшли…
Це був останній із походів славних,
Хоч Вишневецький не полишив справи
Козацькі. Їм протекцію складав.
Перед сенатом захищав всіляко,
Бо ж добре розумів, що крім коза́ків,
Хто б рідну Україну захищав?

Полуденне сонце іще припікало,
Хоч спеки вже літньої і не було.
І валка повільно шляхо́м простувала,
Полишивши зранку привітне село.
Позаду зосталась Пилява і поле,
Де ляська і слава, і сила лягла.
А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
Поранені в тій бойовій веремії
Тепер безпорадні вертали назад.
Воли, у ярмі натираючи шиї,
Везли переможців. Та хто тому рад?
Хто тяжко поранений і ледве дише,
У кого ті рани не надто тяжкі,
Лежать на возах, озираються лише
На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
На першому возі козак говірливий,
Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
Візниці старому розказує живо
Де був і що бачив. Здорова рука
Стискає шаблюку, що поряд на возі.
Без неї козак, начебто й не козак.
Вже трохи і голос захрип у дорозі,
Але помовча́ти не може ніяк.
- Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
Колись воювати отут довелось.
Татар налетіла великая сила.
З ордою десь тут наше військо зійшлось.
Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
Вже холодом з півночі трохи війнуло,
Як краєм пронісся стривожений крик:
«Татари!». Орда чималенька зібралась –
Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
Летів хижим птахом попереду страх.
І вибрали ж кляті удалу годину,
Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
Зосталась, хіба що, кварцяна частина
Хмелецького, більше і сил не було.
Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
Лишаючи сльози і кров по слідах…
Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
Від наших людей, що були у степах,
Про те, що замислили кляті ординці.
Тож ми перетяли на захід їм шлях.
Побачивши, що їм там не поживиться,
Вернулись за Рось на Катонські поля,
Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
Три дні на те все їм відведені бу́ли.
Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
Кварцяний свій полк під орудою мав,
Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
Піхота Корецького також наспіла.
Зібрались усі під Оратів поки,
Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
А далі, пославши хоругву одну,
Щоб ворога ще віддаля чатувати,
Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
Де ми його військо і мали чекати.
Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
Армату і все, що потрібно для бою.
Всі інші полки на місцях полишав,
Щоб села й міста прикривали собою.
Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
Як ми під Криловом були у біді,
На мужність не дивлячись і на відвагу,
Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
Уже ми від неї рятунку не бачим…
Він якось із ляхом домовитись зміг
І голови тим врятувати козачі.
Відтоді у Жмайла забрав булаву,
Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
І, ледве упала роса на траву,
У сторону Білої рушили шляхом.
Знав добре Хмелецький де стала орда,
Проте невідомо, які в неї сили.
Щоб з того не бу́ла велика біда,
Велів, щоби десь «язика» прихопили.
І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
Загін невеликий та слідом подався.
Татарин же малим числом не блукав,
Розбійничав, але все ж остерігався.
Урешті обоз десь татарський знайшли
І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
До війська того «язика» привели,
Хмелецькому перед його ясні очі.
Татарин від страху усе розповів:
Де військо стоїть і яка його сила,
Хто орди свої у набіг цей повів.
Із допиту того було зрозуміло:
Ще кіш на Катонському полі стоїть,
Там мурз і солтанів зібралось до біса.
Щоб більше ясиру собі наловить,
Окремі чамбули за Рось подалися.
Те поле широке між давніх валів,
Як для оборони – то дуже придатне.
Отож недарма тут татарин засів.
Для бою – то так, але от… відступати…
Це був для татар своєрідний ланту́х,
Куди вони са́мі себе ж і загнали…
Вали гальмували стрімкий кінний рух,
Татари ж інакше і не воювали.
Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
Оскільки татар було більше утричі,
Він табір рухомий ладнати велів,
Що міг нам придатися добре у січі.
Він ночі тієї, вважай, не лягав,
Полки шикував, готувався до бою.
А перший ледь промінь на землю упав,
Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
Та на півдорозі спинитись прийшлося,
Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
Яких так багато отут у Пороссі.
Він шлях до орди нам перегородив.
Татари на те й сподівались, мабуть,
Раділи, що гарно від нас заховались.
Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
І виходу, наче, немає, здавалось.
Кіннота ще якось той вал подола,
А з табором як? А без нього - пропасти.
Й надумав Хмелецький: кінноту послав
Той вал перейти і на ворога впасти.
Піхота ж вози хай за вал проведе,
Поки татарва буде зв’язана боєм.
А вже на тім боці знов табір зведе
І слідом до бою стає із ордою.
Отак і вчинили. Хмелецький повів
Хоругву свою на орду нуреддіна,
Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
Що аж подалася її середина.
Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
І мурзи у нього були найзнатніші,
Хмелецький ударом найпершим же змів,
На них натискаючи більше і більше.
А тут підоспіли і інші полки,
Врубалися з лівого й правого боку,
Затисли в лещата ударом стрімким.
Татари іще опиралися поки.
Іще намагалися нас обійти,
Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
Хоч дехто уже намагався втекти…
Тим часом і наша піхота прибу́ла
Із табором. Вдарили звідти з гармат,
Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
Татари від ядер метнулись назад,
При тому й на полі упало багато.
Ми билися справа, Хмелецький послав,
Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
Аби утекти жоден шансу не мав.
І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
А сам Дорошенко, як справжній козак,
Попереду війська з татарами бився.
Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
Не витягне спис. Так у нім і зостався.
На нього ми, дивлячись, брались собі
Орду підлу ту на капусту кришити.
Татари метались у тісній юрбі,
А ми, наче в полі покосами жито,
Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
Щоб в купу велику побільше зігнати.
Години за дві, вже й втомилися ми,
Як перші ординці взялися тікати.
А далі посунула слідом орда,
А ми вже за нею, її проводжати,
Лишаючи вбитих татар по слідах,
Хто квилив «аман» - у полон того брати.
І так, поки й темрява вкрила орду,
Тоді лише стали назад повертатись.
Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
Аби уночі знову сили набратись
Й напасти гуртом розпорошених нас.
Тим паче, за Россю ще й досі блукали
Чамбули, що мали вертатись якраз.
А в кожному з них було сили чимало.
Хмелецький дарма хвилювався, проте,
Орда хитрувати зовсім не збиралась,
Їй страх не давав спромогтися на те,
Летіла й назад озиратись боялась.
Тож вранці Хмелецький загони послав.
Одні – щоб на бродах орду перестріти,
Другі – перекрити усіх переправ,
Татарські чамбули за Рось не пустити.
П’ять днів полювання на ворога йшло,
П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
Багато орди перебито було,
Багато полону усякого взя́ли.
Одних лише мурз із півсотні, простих
Татар більше тисячі. Ляхи старались,
Кого зустрічали – рубали усіх,
Ми ж більше узяти в полон намагались.
Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
На наших братів у орді обміняти.
А скільки добра нами взято було?!
Одних лише коней настільки багато,
Що кожен з «бахматом» додому вернув,
А дехто привів, навіть, двоє і троє…
Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
Вернувшись думками знов до того бою.

Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.

Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
Посла ляського до себе в ставку викликає.
У присутності усього ханського Дивану
Йому кліпати прийшлося. Від калги-султана
Довелось почути те, що хана розлютило,
Бо козаки в ханські землі набіг учинили.
Стояв довго посол ляський, потупивши очі,
Бо ж війни Річ Посполита із Кримом не хоче.
Не до того, в Лівонії з Москвою зчепилась.
Там вся сила королівства з москалями билась.
Вимагав хан, аби ляхи розбій припинили
І козацтву в Крим ходити всім заборонили.
А то…далі йшли погрози війну розпочати.
А послу лиш головою прийшлося кивати.
Стояв, наче рак – червоний, гнів його аж душить:
Як посміли королівські накази порушить?!
Звісно, в Польщу не так часто татари вчащали,
Вони більше в Україні земельку топтали.
Хіба з хлопа що убуде? Вже б перетерпіли.
А тепер он скільки йому клопоту зробили.
Обіцявся посол: звісно, король прийме міри,
Хоч словам його не було у хана довіри.
Що ж так хана розлютило? Хто винен у тому,
Що не спалося спокійно і хану самому?
У той час Річ Посполита в Лівонії билась,
І вся сила запорозька там їй би згодилась.
Тож зібрав Самійло Кішка на Січі охочих
Аби вести воювати в землі полуночні.
На Січі у малій силі вольниця козача.
І Григорія за себе наказним призначив.
Молодий іще полковник добре знавсь на справі.
Бо ходив уже в походи і на морі плавав.
Знав, орда ледве прознає, що пішли козаки,
Налетять на Україну її зарізяки.
Тож не став того чекати, зібрав всіх, що має:
- А давайте, - каже, - в гості в орду завітаєм.
Ще татари і не встигли в похід зготуватись,
Як у рідних у аулах прийшлось захищатись.
Пройшлись вогнем козаченьки, багатьох побили,
Тож татари того року в похід й не ходили.
Та подія й розлютила хана до знетями –
Не вдалося в Україні розжитись рабами.
Та Григорій Ізапович на тім не спинився,
Вже за рік морським походом піти спорядився.
Не для того, щоб турецькі міста штурмом брати –
Кораблі перестрівати та бранців звільняти.
Недалеко від Кілії галеру зустріли,
Турків в море поскидали, всіх бранців звільнили.
А побіля Аккермана, як назад вертали,
Ще галеру захопили та суден чимало
Торгівельних. Триста бранців звільнили при тому.
Тож спокійно повертатись можна і додому.
Та в лимані їх ескадра турецька зустріла,
Гасан-паша чималеньку вів супроти силу.
Та не стали козаченьки перед ним тікати,
Узялися кораблі ті ледь не штурмом брати.
Гасан-пашу оточили, ледве-но відбився,
Був раденький, як у морі врешті опинився.
Повернулись козаченьки з славного походу,
Завдали проклятим туркам чималої шкоди.
Якось взимку прийшла вістка тривожна зі сходу,
Що султан Бухар ногайський зібрав цілі орди
Та і рушив аж від Волги в похід в Україну.
Знов чекати в ріднім краї лихої години.
Похопились ляхи, звісно від новини тої,
Але що їм Україна? Ближчі краї сво́ї.
Хто ж зупинить ту навалу? Хто на шляху стане?
Бо ж орда, як розійдеться, й Києва дістане.
Вийшли знову козаченьки на бій на кривавий,
Рідні землі боронити та шукати слави.
Знов Ізапович на Січі зібрав усі сили,
Щоб орду на Україну вони не пустили.
А орда уже здолала й Дніпро міцним льодом
Та й до Корсуня прямує нестримним походом.
Не став гетьман за стінами від орди ховатись,
Зустрів її понад Россю. Тій куди діватись?
Довелося з козаками ставати до бою.
Думали вмить роздушити козаків ордою.
Стріли мужньо козаченьки ординську навалу.
Так зустріли, що покотом ординці лягали.
Устелили усе поле своїм мертвим тілом.
Схаменулись, дременули, бо жити хотіли.
Провели їх козаченьки до Дніпра самого
І ногайцями встеляли до ріки дорогу.
Ледве з залишками війська Бухар утік звідти
Та зарікся в Україну більше не ходити.
Ще не встигли козаченьки від бою спочити,
Коли нові лихі вісті встигли долетіти.
Знову кримці піднялися, у похід зібрались,
То розвідники із Криму від своїх дізнались.
Ждуть, як вкриють броди льодом лютневі морози,
Щоби ніг не замочити було голомозим.
Старший ханський син, відомо, орду ту збирає,
Адже трон він після батька посідати має.
Тож потрібно ще здобути у поході слави…
Їх зустріли козаченьки біля переправи.
Розколошкали орду ту, аж пір’я летіло,
Орда ще до України дістатись не вспіла.
Розігнали її степом. Хто живий зостався,
Знов не солоно сьорба́вши, в улус повертався.
А на весну Ізапович знов похід готує,
І охочих набирає, і «чайки» будує.
Рішив гетьман, що пора вже на Варну сходити,
Аби туркам в місті тому легко не сидіти.
Вийшли «чайки» в синє море, біліють вітрила
І несе їх, наче птахів, нестримная сила.
Знов галер десяток стріли біля Аккерману.
Ті не думали, що скоро ще до бою стануть.
А козаки налетіли та турок побили
Та й собі оті галери пусті захопили.
До Кілії повернули, де їх не чекали,
Наче коршуни зненацька на фортецю впали.
Поки турки лаштувались ставати до бою,
Козаки уже на стінах Кілії самої.
Опирались турки, звісно, люто опирались,
Аж нікого з гарнізону поки не зосталось.
Як побили усіх турок, флотом зайнялися.
Лаштувати всі галери до бою взялися.
Вправних козаків зібрали, на них посадили,
Ще і вимпели турецькі назад почепили.
З того часу, як Нечаю вдалось Варну взяти,
Змогли турки високії мури збудувати
І вважали – неприступна тепер ця фортеця.
Все ж Ізапович ту Варну узяти береться.
Вранці-рано з мурів Варни флот турецький вздріли,
Допомозі тій нежданій дуже пораділи.
Увійшли галери в гавань, ніхто не стріляє.
Раптом флот цей на турецькі судна нападає,
Що у гавані стояли. Зчепились бортами,
Лізуть на них козаченьки морськими чортами.
А з фортеці все то бачать, але не стріляють,
Бо де свої, де чужі там – вже не розрізняють.
Позбігалися на мури з фортеці всієї,
Захопилися у страху битвою тією.
А тим часом усі «чайки» по річці піднялись
І у озері за містом у тилу зібрались.
Поки турки на галери очі витріщали,
Козаки з тих «чайок» мури швидко «осідлали».
Увірвалися у місто із другого боку.
Звідки турки й не чекали. Отож вони поки
Розібралися та опір чинити зібрались,
Козаки уже у місті шаблями рубались.
Тут, галери захопивши, козаки і з моря,
Стали дертися на стіни. Й захопили скоро.
Оточені з усіх боків, турки не здавались,
Де-не-де іще боролись, люто захищались,
Адже знали , що пощади не буде нікому.
Тож під шаблями лягали один по одному.
Як погинули всі турки, що в місті сиділи,
Козаки всіх їхніх бранців нещасних звільнили.
А було їх там чимало з Польщі, України,
Угорщини, ще багато з якої країни.
Одні стали укріплення турецькі ламати,
Інші скарби приховані взялися шукати.
А багато турки всього в місті наховали,
Так що з Варни козаченьки чималенько мали.
Як закінчили всі справи, все перетрусили
І нічого із укріплень цілим не лишили.
Посадивши невільників усіх на галери.
Полишили вони Варну, як після холери.
Щоб і далі над Високим знущатись Порогом,
На галерах майоріли гетьманські корогви.
Пройшли мимо Аккерману, Очаків минули.
Турки з мурів ледве шиї собі не звернули.
А, коли уже в лимані при березі стали,
Всі гармати на галерах хутко познімали.
На очах у турок судна турецькі спалили,
Щоб вони вже бузувірам клятим не служили.
А невольників на «чайки» усіх розібрали
Та із гетьманом до Січі вертатися стали.
Був між тими козаками у поході тому
Й Сагайдачний. Став він гетьман вже роки по тому,
А тоді лише полковник, досвід набирався,
До великої до слави тільки піднімався.

Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
Хоча був він не простого, а княжого роду,
Проте легко спільну мову з козацтвом знаходив.
Бо ж козацтву усе рівно – простий чи багатий,
Головне, щоб умів шаблю у руках тримати.
А Зборовський махав добре шаблею своєю,
Де він тільки не залишив слід кривавий нею.
В Трансільванії, Молдові, Речі Посполитій,
І з Баторієм під Псковом проти московітів.
Там під Псковом тоді ляхи надовго засіли.
Недостатньо у них було проти міста сили.
Тож велів король Самійлу до козаків мчати
Аби сили козацької в поміч їм набрати.
Доки їхав, геть забувся доручення свого,
Бо з’явилися надії великі у нього.
Адже вабив більше всього його трон Молдови.
З кримським ханом про ту справу вів він перемови.
Обіцяв хан йому поміч…легко ж обіцяти.
Адже слово можна дати, можна і забрати.
Поки вони домовлялись, турки наказали,
Щоб татари проти персів коней повертали.
Хан тут і рішив Самійлу свиню підложити:
Спершу підем з козаками, каже, персів бити,
А тоді вже на Молдову… Почухав той лоба
Та й на Січ, вести розмови з козаками, щоби
Ті у Персії далекій туркам послужили…
Розізлились козаченьки, ледве не втопили
У Дніпрі за те Самійла. Ледь живий лишився.
Повинивсь перед козацтвом, до ніг уклонився,
Попросив собі у поміч Молдову здобути.
Та й погодилось козацтво – так тому і бути.
То ж не з персом воювати у краях далеких.
Проти турка козакові збиратися легко.
Бо ж Молдова у ті роки під турком ходила
І султани правителів на трон в ній садили.
Як почули козаченьки, що на турка йтимуть,
Де й поділись суперечки, що були між ними.
Бити турка – любе діло завжди козакові,
Добре шаблю напоїти турецькою кров’ю.
Пішли в похід два загони – один суходолом,
Другий вниз Дніпром водою, аби потім полем
Піти з Бугу на Молдову. Та не так все склалось,
Як у голові Самійла гарно лаштувалось.
Пройшли Дніпром до лиману, щоб до Бугу звідти,
А там турка довелося у лимані стрітить.
І було у того турка кораблів до біса,
Ні один байдак козацький крізь них не пробився.
Хоч і бились козаченьки мужньо та відважно,
Але ж усі переваги мала сила вража.
Б’ють гармати з усіх боків та байдаки топлять,
Раді турки, як живого козаченька схоплять.
Притискають козаченьків до берега кляті,
Ні до Дніпра, ні до Бугу не хочуть пускати.
Так насілись, так старались, побити хотіли,
Що одна галера їхня на мілину сіла.
Сіла вона на мілину, козаки зраділи
І самі на ту галеру влізти захотіли.
Але турки заходились так з гармат стріляти,
Що, чи хочеш, чи не хочеш – прийшлось відступати.
Зійшли з «чайок» козаченьки на правому боці,
А там ями кабанячі на кожному кроці.
Полюбляли кабани тут боки вигрівати,
Тепер є де козаченькам голову сховати.
Хто у ямах, хто у шанцях, що встигли нарити.
Узялись від турка берег мужньо боронити.
Хоча турки з гармат берег рясно поливають,
Та козаки із мушкетів їм відповідають.
Хто зна,чим би закінчилась ота колотнеча.
Та прийшла орда татарська зі степу надвечір.
Оточили козаченьків, у кільце узяли
І вже турки переможно руки потирали.
Зібрав гетьман козаченьків, став у них питати,
Хто заради товариства ладен смерть прийняти?
І зібралися охочі, сміливі й завзяті.
Велів їм тихцем Самійло у човни сідати.
Пройшли тихо між галери, а уранці рано
Раптом вдарили на турка всі гуртом неждано.
Доки чухалися турки, доки відсіч дали,
Доки всіх тих козаченьків стріляли, рубали,
Весь загін зібрався хутко, поранених взяли,
На останні вісім «чайок» безпомічних склали
Й подалися у верхів’я, до витоків Бугу.
А по березі сторожа тихцем «пугу-пугу».
Турки врешті подолали неждану «підмогу»,
Кого вбили чи кайдани надягли на кого.
Кинулись - нема козацтва, й сліду не лишилось.
Обшукали увесь берег – наче провалились.
Мов якась чарівна сила їх кудись поділа,
Чародіїв воювати вони не схотіли.
Відписали до султана переможні вісті,
Що погинуло козацтва, може, тисяч двісті.
А козаки тим же часом Бугом піднялися,
Тут і кінні козаченьки у полі знайшлися.
Знов Самійло має військо, знову силу має,
Але інша небезпека у степу чигає.
Чим те військо годувати, як припасів мало.
Всі припаси у лимані з «чайками» пропали.
Йшли козаки голим степом під сонцем палючим.
Йшли голодні, вночі спали під терном колючим.
Все, що можна, вже поїли ще і спрага клята.
Хто ж Молдову з таким військом піде здобувати?
А тут ще від ляхів вісті лихіші щоднини,
Вороги проти Самійла плетуть павутину.


Турки скарги шлють в Варшаву, війну обіцяють
Ну, а ляхи війни тої зовсім не бажають.
Ледве-ледве із Москвою війну закінчили.
Ще із турком воювати вже не мали сили.
Збираються хмари чорні над Самійлом в Речі,
Хоч би зберегти вдалося голову на плечах.
Довів військо до Савранки, де і хліб, і риба
Та і полишив, сам подався відводити кривди.
Все би обійшлося, може, та Замойський клятий
Велів славного Самійла у кайдани взяти.
Пригадали все Самійлу, усі його вини
Та й у Кракові зрубали голову повинну.
Та це все було вже потім. Козаки, тим часом,
Нагулявши трохи тіла на рибі та м’ясі,
Поспішили на Січ-матір братів піднімати,
Щоб полонених на Бузі козаків звільняти.
Зашуміло, загуділо козацтво від вістки.
- Чого було, - закричали,- в ту Молдову лізти?
Але згодились, що треба братів виручати.
Але ж треба для походу гетьмана обрати.
Та над цим питанням довго вони не гадали:
- Микошинського Богдана! – гуртом закричали.
Був Богдан на Січі знаний, бойовий, завзятий.
Під таким із турком легко буде воювати.
Вже не раз ходив у море…Тільки-но обрали,
Як одразу нові «чайки» готувати стали.
Зготували добрих «чайок» собі для походу
Та й спустили їх хутенько на бистрі її води.
Поставили гаківниці, підняли вітрила
І до моря, наче птахи, стрімко полетіли.
Чи стоїть в лимані турок? Чи зможуть застати?
Чи прийдеться аж за море за тим турком гнати?
Та даремні всі тривоги. Розвідка доносить,
Що святкують перемогу турки іще досі.
Прикували козаченьків на весла та й раді,
Що ніхто тепер на морі для них не завада.
Опустилась нічка темна, тихо на лимані.
І підкрались козаченьки вранці у тумані.
Виринули із туману, як чарівні птахи,
Турки, навіть, помолитись не встигли Аллаху,
Як галери оточили, з гаківниць пальнули
І накинулись одразу на турок поснулих.
Брали судна абордажем, рубались завзято,
Щоби турка ні одного в живих не лишати.
Іде люта колотнеча за каторгу кожну
Та відбитись від козаків турки не спроможні.
Хто погинув, хто у воду, аби врятуватись,
Хоча б плавом до берега живими дістатись.
А з Очакова за всім тим турки виглядають.
Хоч гармати добрі мають, але не стріляють,
Бо ж своїх скоріше вцілять, аніж у козаків.
Отож поміч їм надати не можуть ніяку.
А тим часом козаченьки добре напосілись,
Уже скоро всі галери у них опинились.
Позвільняли козаченьки братів із неволі,
Хоч ті вже й не сподівались на щасливу долю.
А галери потопили на очах ворожих.
Більше в морі воювати вони вже не зможуть.
А самі у «чайки» сіли й подались додому,
Із піснями вигрібали, не знаючи втоми.
Пливе, гетьмана козацтво свого прославляє –
Микошинського Богдана… Тож і ми згадаєм.

Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.

Наді мною Христос плакав…
Я ж негідне дитя Його рук!
Світ довкола мене – клоака
перекреслених мною букв.
Небеса, словеса, країни –
я за ніч одну розкроїв
і німі потрухи-руїни
іменами прозвав вождів:
тих, що різали, тих, що вішали,
тих, що тішились, а не тішили,
що в музеях розклали кістки
бухенвальдської комуністки,
а церквам розписали стіни
стріли крові моєї дитини.
Там за нею Христос плакав…
Я ж її – під червоний прапор!
Я ж її – на всесвітнє свято,
де усім язики відтято,
де усі, під одну гребінку,
лиють злидні в пусту торбинку…
Вибач, синку: не я – хазяїн.
Боже, каюсь. Я – Кай … ні! Каїн!

5 серпня 1990 р., Київ

Калини віття
Через століття
Кров українську для нас берегли,
Щоб пропри зради й чесності вади
Гени козацькі не полягли.

Є ДНК українське в колоссі,
Що на розлогих полях вироста,
І у дівчати малого в волоссі,
Що українську косу запліта.

Слід його знайдено і в попелищі,
Що залишилось від хати дідів,
В квітів пучечках, які на горищі
Там, де очіпок бабусин висів.

Навіть у річці, десь там за горою,
В кожній краплині її й на містку
Сховано гени, щоб злою ордою
Не утоптали нам волю хистку.

Наш генофонд в чорнобривцях і мальвах,
У кропиві, споришу, бузині
В крилах лелечих, у сутінків барвах,
В співі птахів у садах на весні.

І віття верби -
То народу герби,
Що споконвіку карбують скарби
Нашого роду - любов і свободу,
Щоб й наші діти все це берегли.

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

Самотня «чайка» серед моря плине.
Одна. Морське безмежжя навкруги.
Козакам вже гребти не до снаги,
А шлях іще гай-гай до України.
Пливли до Кафи, але стріла їх
Турецька сила в Керченській протоці.
І переваги всі на її боці.
Хоча козацтво, то жалітись гріх,
І не з такими у бої встрявало
Й перемагало. Та біда у тім,
Що голова в бою потрібна їм,
А от її якраз і не бувало.
Бо що за гетьман той Перебийніс,
Чи писар Богуславець біля нього?
Вони ж не бачать далі носа свого.
Згубили флот. Забрав би обох біс.
Не здатні вдалий вибрати маневр,
Підставили всі «чайки» під гармати.
Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
І хто за це все відповість тепер?
За сотні душ, загублених в бою,
Іще за сотні, що в полон попали?
За «чайки», що на дні морськім пропали?
Хтось, може, склав і голову свою
Чи туркам у невільники попав.
Та що тепер про те усе гадати?
Тепер своє б життя порятувати.
Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
Вже диво, що прорвались крізь вогонь
І від галер турецьких відірвались.
Хоч цілий день на веслах управлялись,
Та вирвались. Достатньо і того.
Про завтра – то уже Господь подба,
Як на те буде, звісно, Його воля.
Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
І не поглине ця морська вода…
Розслабившись, сиділи козаки,
Дивились на скривавлені долоні,
Раділи, що живі і не в полоні,
На краще сподівалися-таки.
На лавці поряд молодий козак
І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
Молодший пильно дивиться на того,
А той шепоче, не змовка ніяк:
- Де той Нечай? От був би тут Нечай,
Ми б того турка в морі потопили
Та ще б собі галери захопили.
Нечай знаходив вихід зазвичай.
- А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
Встряв молодий, - я також хочу знати,
Як треба з турком в морі воювати.
Старий поглянув та замовк на мить.
Заклав за вухо довгий чуб собі,
На сонце глянув, що палило з неба.
- Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
Можливо, знадобиться і тобі.
Нечая я уже давненько знав.
Не раз ходили у морські походи,
Тож він умів поводитись на водах
І дуже вдало в морі керував.
Отож, коли Богданко захотів
Прокляту Кафу врешті розтрощити
Та християн-невольників звільнити,
В похід збиратись козакам велів.
Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
Невольників на судна посадити
І в море. Хто там їх тоді знайде?
Або у інші поженуть міста
Через гірські вузенькі перевали.
Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
Він іще й «чайки» лаштувати став.
Нечаєві якраз і повелів
Собі п’ять тисяч козаків узяти,
Нікого з Кафи в море не пускати,
Поки б і він із військом підоспів.
Ми легко Крим по морю обійшли,
Із моря Кафу у облогу взяли.
Всі кораблі турецькі зупиняли
І жодному пробитись не дали.
Нахабних брали всіх на абордаж,
Топили чи для себе забирали.
На гетьмана із військом не чекали.
Коли ж то він проб’ється степом аж?!
Нечай послав частину козаків,
Щоб всі шляхи із міста перетяли
Та зайняли у горах перевали,
Бо ж уже добре знали – де які.
Поки Богданко крізь орду пройшов,
Весь час від мурз настирних відбивався,
Нечай вже й місто штурмувати взявся,
У порт із боєм «чайками» зайшов,
Із фальконетів місто обстріляв
І висадив козацтво попід стіни.
Хоч турки і стріляли без упину
Та козаків вогонь той не лякав.
А тут і військо сушею прийшло.
Злякались турки від такої сили,
Від міста відступитися просили,
Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
Що там в неволі православний люд,
Який орда для продажу пригнала.
Серця у нас від помсти аж палали
Вогнем пустити цей бісівський кут.
Лише Богданко булаву підняв,
Як дружно ми подерлися на стіни
І вони кляті впали за годину.
Не довго і у місті бій тривав.
Велів Богданко клятих не жаліть,
Що православним людом торгували.
Тож ми нікого у полон не брали:
Хотіли дуже крові – то жеріть!
Коли останній з гарнізону впав,
Ми кинулися бранців визволяти.
А їх у місті було так багато –
З півтисячі був хтось нарахував.
Залишивши руїни по собі,
Ми на Козлов всі разом подалися.
Повів Богданко степом своє військо.
Нечай же морем «чайками» побіг,
Щоб місто з моря знов заблокувати,
Не випустити жодного звідтіль.
Ми не жаліли на шляху зусиль,
Аби нам швидше той Козлов дістати…
Та не судилось…На ріці Салгир
Козацтво стріли посланці від хана.
Богданку в ноги кинулись з проханням
Крим не трощити й учинити мир.
За то хан купу грошей обіцяв.
Й невільників, що у Криму страждали,
Усіх-усіх звільнити обіцяли.
Богданко на умови ті пристав.
Іще сімсот невільників забрав,
Дари багаті та й на Січ подався.
А що робити нам? Нечай спитався
У гетьмана. Той довго не гадав.
Призначивши Нечая наказним,
Велів іти невольників звільняти
В Синопу і Трабзон, де їх багато,
Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
А нам то в радість. Море не ляка.
Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
У турка в гостях ми ще не бували,
А він нас, клятий, навіть не чека.
Вітри на морі були в поміч нам
І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
Вже за добу, як коршуни упали
На те «кохання місто», а вже там
Ми, врешті, свою душу відвели.
Розбіглись турки, коли нас уздріли.
Лиш небагато опір учинили,
Але від шабель хутко полягли.
А ми не стали витрачати час,
Поки у місті рейвах, страх панує,
Козацтво усі виходи пильнує,
Щоб турок раптом не напав на нас.
Самі, тим часом в місті узялись,
Що найцінніше хутко відбирати
Та ще братів по вірі визволяти.
Такі в чималій силі віднайшлись.
Нечай нам дав на все кілька годин,
Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
Тривожна вістка швидко долітає.
Поперед неї прагнув бути він.
Чи все знайшли, чи визволили всіх?
Звичайно, часу було не багато,
Як пролунав сигнал в човни сідати.
Нечай чекать не буде – хто не встиг.
У «чайки» сіли й подались на схід.
У турка ще «позичили» сандали,
Куди колишні бранці посідали
Й неспішно подались за нами вслід.
Поки ще вістка берегом повзла
Аж до Трабзона, що козак гуляє,
Вже «чайки» в гавань міста запливають.
Сторожа вся шокована була.
Поки вони до тями вже прийшли,
Ми кораблі турецькі захопили,
На вулиці беззахисні ступили
І в шаблі кляте місто узяли.
Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
Нечай тепер не стримував нікого
І ми в Трабзоні гарну мали змогу
Обпатрати його практично весь.
Тут і полон чималий узяли
Із яничар. В дорозі ще згодяться,
І запорізьких позвільняли братців
Усіх, кого у місті лиш знайшли.
Та й здобич нам багатою була,
Куди побільше, аніж у Синопі.
Що буде з містом – то султанів клопіт,
А нам дорога вже на Січ лягла.
Забравши ще турецьких кораблів,
На весла яничарів посадили,
Невольниками палуби забили,
Щоб відвезти до рідної землі.
Тут ще з Синопи наші підійшли,
Що попливли услід нам на сандалах.
Отож всі разом подалися далі…
Та скоро і до Січі прибули.
Отак от славно погуляв Нечай.
Про нього і в Варшаві говорили.
Самі б ніколи ляхи не посміли
Туди піти. Уміють лиш повчать.
Тепер же розхоробрились вони.
Раз козаки спроможні турка бити,
Чому б те в користь Речі не пустити?
Та ще й щоб обійтися без війни.
Тож сам Баторій гетьману велів
Піти Кавказом трохи погуляти,
Щоб не в Європу турку носа пхати,
Колотиться нехай в своїй землі.
Отож Богданко знову сил зібрав,
Щоби пройтися з ними суходолом,
Та на Кавказі випробувать долю,
Нечаєві ж наказа знову дав,
Три тисячі узяти козаків
Й похід той з боку моря прикривати
Аби турецьким кораблям не дати
Вчинить ворожі дії ніякі.
Тож ми спустились «чайками» в лиман,
А далі навкруг Криму до Кубані.
Хоч турки вже втомилися в чеканні,
Ми уночі підкрались, як туман
Між кораблі, що ждали нас в протоці
І турків узяли на абордаж.
Тут добре досвід пригодився наш
Й раптовість, що була на нашім боці.
Поки «допетрав» турок, що й чого,
Ми вже на їхні палуби стрибали
І всіх підряд шаблюками рубали.
Все,що зосталось з флоту отого
В Азов, під його стіни дременуло.
А нам того і треба лиш було.
Все непридатне враз на дно пішло,
А ми тепер на південь повернули.
Там турок нас, напевно, не чекав.
Ми лущили фортеці, як горіхи.
І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
Уздрівши нас, вже турок утікав
І бою не приймаючи. А ми
Пускали півнів та і далі мчали.
З неволі всіх полонених звільняли.
І брали турок у полон самих,
На каторги на весла посадить,
Нехай везуть невольників додому.
Нехай відчують, як то без утоми
На веслах тих прикутими сидіть.
Як до Стамбула вістка доповзла,
Що знов Нечай гуляє синім морем,
Несе містам турецьким смерть і горе,
Султан скарав і вісника зо зла.
А сам велів негайно слати флот,
Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
І до Синопи також не пустити.
І та підмога попливла. Та от,
Ми перестріли їх на пів путі.
Вони нічого й зрозуміть не встигли,
Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
Взяли «у шаблі» всі галери ті.
Пославши турок рибу годувать,
Ми кораблі побиті потопили,
А інші попере́д себе́ пустили.
Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
Вперед галери, а ми вслід за ними.
І знову хутко, так, як після Криму,
Ми брами й мури міста узяли.
Хоч турки й опиралися, проте,
В кінці кінців здались чи повтікали
Ті, що від шабель ще не повмирали.
А здобич наша все росте й росте.
Й невільників знов визволить вдалось.
Добро, що кораблі ми захопили,
На них всіх тих нещасних посадили.
«Помилувати» турок довелось.
На весла посадили, хай гребуть,
Своє життя нещасне заробляють.
А вже і осавули нас скликають,
Бо ж до Синопи ще долати путь.
З Синопою теж швидко обійшлись,
Знов каторги попереду пустили,
А вслід за ними місто й захопили.
Повчити трохи турок довелось…
А далі вже надумались на Січ.
Вже «чайки» повні й каторги набиті.
А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
- Чому б і не сходити, звісна річ!
Султан нахабства того не чекав.
Він же послав аж цілий флот за нами.
А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
Коли Босфор вогнями запалав
І окурились чорним димом стіни,
Вогнем пішли палаци навкруги.
Ми всіх повирізали до ноги
І відомстили туркам за всі ви́ни.
Поки султан оговтатися встиг
І флот супроти нас устиг зібрати,
Ми полишили у вогні Галату
І впали на Болгарію, як сніг.
Болгар ми не чіпали, звісна річ,
Нам турок по фортецях вистачало.
Вони одна за одною упали,
Горіли потім яскравіше свіч.
З останніх легко Варну узяли,
Знов турок з кораблями одурили.
Здається, їх нічого не навчило.
Вже б якось придивитися могли.
Тож поки витріщалися вони
На кораблі, що за свої вважали,
Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
Вгатили так – звалили пів стіни.
А далі хутко «чайки» увійшли
І місто наше…Турок опирався,
Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
А що вони супроти нас могли?
Остання, врешті, впала Кілія.
То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
Всі відчували – Січ на нас чекає,
Втомилися вже трохи у боях.
Отож, спаливши ту фортецю вщент,
Ми подалися до Дніпра, додому.
Забулася умить вся наша втома.
Вже уявляли радісний момент,
Як ми на Січ припливемо з усім.
Важкі галери приведем з собою,
Не знайдені, але здобуті з бою,
Товаришам похвалимось своїм.
Нечай, щоправда, іншу думку мав,
Бо розумів, що зайва то морока.
І що вони нам ще потрібні поки.
Коли ж дійшли Очакова, сказав
Невільників густіше посадить
На ті галери, які легші були.
А інші всі на дно морське пірнули,
Аби уже під турком не ходить.
Коли ж Аслан-Керменя досягли
Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
Велів Нечай і ті на дно пускати,
Невільники вже й пішки йти могли.
Тож без галер вернулись ми на Січ,
Хоча і тим, що привезли з собою,
Здобутого в краях турецьких з боєм,
Нам стачило хвалитись, звісна річ.
Про той похід враз слава розійшлась,
Дісталася вже скоро і Варшави.
Нечаєві співали ляхи славу,
Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
Не задля слави у похід ходив,
А трохи турка клятого провчити
Та ще братів-невільників звільнити
Із тої чужоземної біди.
Султан був злий, від ляхів вимагав
Аби вони нас люто покарали.
Та ляхи того учинять не стали
Іще й король всім нагороди дав,
Кому дарунки, кому привілеї,
Кому чини. Лише простий козак,
Дістав, хіба що, купою подяк
Від усієї почесті тієї.
Та ми в похід не задля того йшли.
Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
Отож вважали – не в накладі були
Іще й для Січі славу здобули…
Тепер, якби Нечай із нами був,
То турку нас здолати б не вдалося.
Були б вони на дні морському досі.
- А я оце іще на Січі чув,
Встряв молодий,- що саме кошовий
Нечай мав цей похід збирати.
- Так він його і взявся готувати.
Та гетьман, щоб він досі був живий,
Призначив не Нечая наказним,
Нездару отого́ – Перебийніса.
Який із нього отаман у біса?
Одразу ж у халепу встряли з ним.
Чому не дав Нечаю булави?
Чи, може, щось вигадував для себе?
Чи, може, просто думав, що не треба
До тої булави ще й голови?..
Та, синку, ти надії не втрачай.
Живі-здорові і то слава Богу.
Коли на Січ не знайдемо дорогу,
Тоді прийде на поміч сам Нечай!

Він степом пробирався цілий день,
Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
Тепер же відпочив би десь охоче,
Як для спочинку місце віднайде.
Помітив балку, завернув туди.
Високі схили заросли кущами,
Продрався тихо, коли бачить – прямо
Вже майже біля самої води
Багаття невеличке майорить.
Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
Ще кілька чоловік сидять навколо.
Охрім спинив коня, завмер на мить.
Що то за люди? Що в них в голові?
По виду на татарина не схожі.
А раптом то виві́дники ворожі?
Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
Один тут раптом басом одізвавсь:
- А хто там за кущами схоронився?
Як православний – то ходи, не бійся!
Тут ворогів немає серед нас!
І на додачу ще й перехрестивсь.
Охрім тоді до вогнища спустився,
Перед всіма також перехрестився,
Коня пустив та й на землі усівсь.
Помовчали, той самий запитав:
- А хто ти будеш, добрий чоловіче,
Що сам-один блукаєш степом ніччю?
- Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
- Та ні. Я просто їду та і все.
Шукаю у степу своєї долі.
Уже смертей набачився – доволі.
Та хто зна, що вона ще піднесе.
- А я Остап. А то Петро, Семен…
- А я – Богдан,- найстарший одізвався.
Він пильно до Охріма придивлявся,
Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
- То хто ж ти – селянин, а чи козак?
Чого в степах на самоті блукаєш?
Та ще й місцини тихої шукаєш?
Такої нині не знайти ніяк.
Тож розкажи, що бачив по світах.
- Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
Чотири роки з Півторакожухом
Ми поминки справляли по братах,
Що кляті ляхи їх замордували,
Як придушили весь козацький гнів.
Хтось, може, тихо на Січі сидів,
А ми їм спать спокійно не давали.
- То ти з Карпом чотири роки був? –
Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
- Ну, зустрічались кілька років тому…
Охрім і сум у голосі відчув,
І інтерес, аж очі засвітились:
- Почути більше про Карпа б хотілось.
Ти з ним від часу Остряниці був?
- Так. Як усе козацтво піднялось,
Як попід ляхом землі запалали,
Ми у селі також сидіть не стали,
Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
Спалили спершу клятий панський двір .
Самого пана не вдалось впіймати.
Мов відчував, утік скоріше, клятий.
А був же пан наш лютий, наче звір.
Зібралися шукати козаків,
Аби із ними разом ляхів бити…
Не встигли, правда, і село лишити,
Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
Хто не утік, у муках той сконав –
Кого на палю, кого під сокиру.
Мені вдалося врятувати шкіру.
Сокирою я ляха зарубав,
Забрав його і шаблю, і коня
Та і погнав пристанища шукати.
Когось, до кого міг би я пристати.
Спочатку їхав просто навмання
Та бачив села, що вогнем горять.
І крики чув змордованих, побитих.
Та що супроти міг один зробити?
Вдалось одну ватагу розшукать,
Яка до Мерлі потайки ішла,
Де, як казали, отаман збирає
Тих, хто іще боротись сили має.
Отам нас вперше доля і звела
З Карпом. Він осавул колишній,
Що й тямовитість, й мужність проявив,
Як разом з Острянином ляхів бив.
Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
А завжди спершу все обміркував…
Зібрались козаки і посполиті
На раду – треба ж все обговорити,
Обрати того, хто би керував.
Бурхлива, кажуть, була ота рада,
Багато хто від криків аж захрип.
То мій товариш розказав – Пилип,
Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
Урешті-решт погодились усі
І гетьманом Карпа проголосили.
Ми вже до них за кілька днів приспіли,
Як збір уже Карпо проголосив,
Закликав всіх, хто ще поки живий
І хто боротись має в собі сили,
Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
Він піднімає помсти стяг новий.
Почувши клич, збиратись почали
До нас всі ті, що ще не склали зброї,
Кому дороги не було другої,
Бо вже назад вернутись не могли.
Та ляхи скрізь наставили застав
Та перекрили геть усі дороги
Аби до нас не пропустить нікого.
А Єремія військо своє взяв
Та і привів його супроти нас.
Жорстока, люта січа почалася.
Ні той, а ні другий не піддавався.
Князь посилав в атаку раз по раз,
А ми її, одначе, одбивали.
Вже кров струмками в річку потекла.
Все ж вража сила гору узяла.
Ми відступили, а вони не стали
За нами йти. Злякалися, мабуть,
Зосталися зализувати рани.
А ми на південь подалися прямо,
Щоб там в степах до часу перебуть.
Карпо на Січ тоді нас не повів,
Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
Як сила ляська звідусіль надбігла
І голову там не один зложив.
Та й мала Січ вже гетьмана свого,
Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
І стали ми в степу похідним станом.
Де землі Січі з боку одного,
А з другого татарські вже краї.
Щоб ворогів між них не наживати,
Карпо січовикам велів сказати
Що буде з півдня захищати їх.
Татарам же запевнення послав,
Що він не буде землі їх чіпати,
Бо прагне лише з ляхом воювати.
Тож хан наш табір також не чіпав.
Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
Та поодинці, через перепони
Приходили до нашого загону,
Хто не злякався утисків лихих.
Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
Вони постійно військо посилали,
Аби воно в кайдани нас побрало
Або зі світу просто ізвело.
Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
Коли загін маленький – бив у полі,
Нема чого в степу шукати долі.
Коли ж загін великий нападав,
Відводив табір у татарський край.
Туди вже ляхам зась було ступати,
Бо ж з ханом доведеться воювати.
Побродять ляхи, погрозяться, знай
Та і вертають. А ми тут як тут.
З татарами навчились поряд жити.
Коли вдавалось ляхів наловити,
Нав’яжемо на руки-ноги пут
Та і татарам враз відвеземо.
Вони ж за них великий викуп мали.
А нам за те овець, биків давали.
Без їжі ж довго не проживемо.
Отак воно й минуло пару літ:
Із ляхом бились, з мурзами мирились.
Вже й сил у нас достатньо накопилось,
І досвіду – як ляха бити слід.
Та тут чутки степами поповзли…
Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
А землі їх аж за Кубань сягали.
Калмики там сусідами були.
Чого забаглось мурзам тих калмик,
Того не знаю. Та вони напали,
Чогось ногаїв різати поча́ли.
Піднявсь страшний над усім степом крик.
Хан кримський, звісно, орди всі підняв
Аби калмицьким ордам відсіч дати.
Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
Щоб хан один їм якось раду дав.
Тож до Карпа у поміч і послав.
Той вислухав, потилицю почухав,
Зібрав старшину, ще її послухав
Та, врешті, хану свою згоду дав.
Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
З другого боку – скільки поряд жили.
Не воювали, хоч і не дружили
Та якось торували спільний шлях.
Хан продовольство й зброю обіця
Та ще і непогано заплатити…
А козакові ще чого хотіти?
Та нам ще і згодиться зброя ця.
Тож ми знялися й подались на схід,
У кількох битвах орди ті побили
Й вони назад до Волги відступили…
- Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
Як саме ви з калмиком воювали,-
Сказав Богдан. – А що там говорить?
В степу орду нелегко й так побить.
Вона зненацька раптом нападала
Й зникала. А ми табором ішли,
Вози важкі, на них легкі гармати.
У таборі нелегко нас узяти,
Ми відсіч дати будь-кому могли.
Орда заманить ворога на нас,
А ми з гармат її й мушкетів косим,
Калмиків кров’ю усю землю зросим.
Татари повертаються в цей час
Та й добивають ворога, женуть,
Поки не встелять трупом усе поле.
Калмики розбігаються навколо,
Ховаються – не видно і не чуть…
Кінні татари й піші козаки –
То, я скажу – велика дуже сила.
Ми разом ляха хутко би побили…
- А із Карпом що трапилось-таки?-
Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
Чимсь у поході?! – Не було такого.
Я у останні дні був біля нього.
Якби отрута – я би додививсь.
Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
За кілька днів всього його й не стало.
Ми серед степу табором стояли,
Тримали його тіло на руках,
Не знаючи – як тут і поховать.
Адже навкруг нема і деревини
Аби зробить по-людськи домовину.
Тож довелося діжку нам узять
Із-під горілки. В ній він і лежить
Десь серед степу у краю чужому.
Хреста хіба поставили по йому.
Але, навряд чи досі він стоїть…
Охрім замовк. Мовчали також всі,
Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
А що, Карпо ходив у кожусі,
Чи в півтора, що так його прозвали?
- Та ні. Про то історію я чув.
Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
Як тут татари на село напали.
Тож козаки хутенько на коней.
Карпо із ними. Тих татар прогнали.
А, як на Січ уже гуртом вертали,
Хтось з козаків Карпові і гукне:
- Ну, що, козаче, що в бою надбав?
Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
- Як півтора? – потилицю той чуха.
- Я одного надвоє розрубав,
Другого вбив – тож разом – півтора…
Відтоді й став він Півторакожуха…
Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
Кінчалася в степах її пора.

З корчми,прийнявши добре медовухи,
Микола повертавсь до куреня.
Хоча мороз його хапав за вуха,
Зі степу вітер в спину підганяв.
Та медовуха гарно душу гріла
Та й в курені натоплено, тому
Крізь заметіль він посувався сміло,
Вже небагато й лишилось йому.
Зима таки добряче діставала
Та він і не таке переживав.
Якраз йому зима на думку спала,
Якої він до того і не знав.
Тоді він був ще молодим, гарячим,
В надвірних Вишневецького служив.
Життя лиш починалося козаче.
Ярема ще Лубнами володів.
Там і була ота надвірна сотня,
В яку Миколу також узяли.
В той час було не надто і роботи –
Зібрались та пішли, де князь велить.
Козацтво низове сиділо тихо
Після кривавих з ляхами боїв.
З татарами бува наскочить лихо
Та князь умів давати відсіч їм.
Селяни мовчки в полі працювали,
Міщани теж не брались бунтувать.
Часи, здавалось «золоті» настали –
Так ляхи їх взялися називать.
Зима в тім році дуже була люта,
Сніги мели, замети вище стріх.
У комині лиш завивання чути,
Мов дідько вивів всіх чортів своїх.
Морози річки аж до дна скували,
Шляхами тоді мало хто ходив,
Бо часто люди в полі замерзали.
Отож Микола у теплі сидів
І мріяв, як і всі, мабуть, козаки,
Просидіти отак аж до весни.
Бо ж сила і не вижене ніяка
Нікого з дому. Але днем одним
Надії всі порушились одразу.
Уже, вважай під Новий рік було,
Примчав гонець і вістю усіх вразив:
Татарське військо у набіг пішло.
Іслам-Гірей, не дивлячись на зиму,
Послав орду Московщину палить.
Сам не пішов в набіг шляхами тими,
Бо ж можна у дорозі й задубіть.
Послав туди свого калгу- султана.
Ніхто татар узимку не чекав.
Вважали – як тепло уже настане,
Тоді би, може, кримець і напав.
Та , бачте, хан не став тепла чекати.
На Рильськ, Путивль посунула орда.
Усе навкруг взялось вогнем палати.
Не було сили, хто би відсіч дав.
За стінами сиділи воєводи,
Дивились, як пожадлива орда
З усіх усюд ясир до купи зводить,
Винищує всі села без сліда.
І села, і містечка невеликі
Погинули в розорі і вогні.
Носилися повсюди орди дикі
І вороння вслід чорне в вишині.
Не маючи чим ворога спинити,
Звернулися до ляхів москалі,
Військову поміч узялись просити.
Так договір підписаний велів.
Тож польний гетьман Миколай Потоцький
Із панських почтів військо назбирав,
Узяв усіх своїх, що мав при боці
І навперейми тій орді помчав.
Помчав…то, може голосно занадто,
Бо ж всі шляхи замети замели,
Мороз на місці не давав стояти.
Тож ляхи чи то йшли, чи не ішли
У сторону Охтирки. Врешті стали.
Орду б здолали, але зиму – ні.
Бо тисячами люди замерзали
І коні. Польний гетьман впав у гнів,
Кричав, просив, але затялись ляхи –
Не підем далі, княже, хоч убий.
Зима на них-таки нагнала страху.
Отож притлумив гетьман гонор свій
Й послав гінця тоді в Лубни до князя,
Мовляв, збирайся, княже, виручай.
Князь, звісно, не сприйняв то за образу,
Бо ж мусив боронити й власний край.
Підняв усіх та на морози вигнав,
Подався сам у війська на чолі.
То добре, що річки скувала крига,
Не відрізнити воду від землі.
Він – не Потоцький, козаки – не ляхи.
Тут повеліли, значить, треба йти.
Перед зимою теж не мали страху
І напрямки летіли до мети.
Князь поспішав та, звісно, обережно,
Сторожа пантрувала всі боки
Та і порядок князь тримав належний,
Тож втрат у війську не було поки.
Вже в Новий рік, як досі пам’ятає,
Князь до Путивля волохів послав,
Нехай роз’їзд усе, як слід узнає,
Щоб про орду він відомості мав.
Орда на той час вже набіг скінчила,
З ясиром поверталася у Крим.
Людей в ясирі тому було сила
І як в такі морози було їм?
Дізнавшись то, велів всім князь рушати
Вслід за ордою. Ворсклу перейшли.
Зима сліди не встигла замітати,
Тож добре видно, як татари йшли
Та на сліду замерзлих залишали.
Татар не часто, більше – москалів.
В степу татари більший досвід мали,
Як їм на голій вижити землі.
А москалі –то звикли в теплій хаті.
А тут женуть півголих крізь мороз,
Ні обігрітись, ні кудись сховатись,
Тож замерзати лише й довелось.
За Ворсклою сторожа вість прине́сла,
Що понад Мерлю моститься орда
На відпочинок. Козакам же, чесно,
Поміж замерзлих на шляху хода
Кров розігнала, гнів палав у грудях.
Дай князь сигнал, то б кинулись умить
Орду рубати, рятувати люди.
Та князь до ночі зачекать велить.
Як темна ніч на землю опустилась
І де-не-де проглянули зірки,
Вже недалеко від татар спинились.
Князь розіслав, щоб оточить, полки.
А далі…Далі на орду упали
З усіх боків, ясир враз відсікли
І зляканих татар рубати стали,
Наскільки уже злі на них були.
Татари, звісно, люто опирались,
Червоним сніг зробився навкруги.
Та ледве зірка вранішня піднялась,
Лягли, як під косою вороги,
А хто зумів, то у степи прорвались,
Понесли в Крим до хана вість лиху.
На бойовищі козаки зостались,
Ясир звільняли, що дрижав в страху
Й від холоднечі. Жаль, тоді багато
Уже замерзли, на снігу лежать.
Та багатьох вдалося врятувати
Й назад у свої землі відіслать.
Уже коли гарячка бою спала,
Коли полон весь удалось звільнить,
Відчули холод, вогнища розклали,
Щоб і себе, та і коней зігріть…
Ота зима й прийшла йому на спомин,
Поки з корчми по снігу простував.
Ось і курінь, лежак і теплий комин,
Який йому так душу зігрівав.

Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.

На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.

Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.

Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.

Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
Між каменів пробив собі дорогу.
Вони прийшли поглянути на нього,
Бо скільки чули від батьків своїх,
Що то неперевершена краса –
Із древніх скель дивитися на воду,
На ще не занапащену природу.
А ще яскраві зорі в небесах…
- А звідки така назва – Мертвовод? –
Спитав один. Тут другий одізвався:
- Я від одного дідуся дізнався
Про те одну історію. Так от,
Колись, як панувала тут орда,
Татари часто у похід ходили,
Людей вбивали або полонили.
Отож у край приходила біда.
А вже назад вертались вороги,
То тут над річку кошем зупинялись.
Тоді шатрами поле укривалось,
І вогнища палали навкруги.
Ділили здобич та вкладались спать,
Щоб вранці в річці від крові умитись
Та і у Крим до себе волочитись.
Вдалося людям про таке прознать
І вирішили ту орду звести.
Із трав отруйних трунок наварили
І вранці у ріку повище зли́ли.
Взялись татари воду ту нести
Умитися чи юшки наварити.
Та так на тому березі й лягли,
Укрили мертвим тілом береги.
Ото і назва річки, кажуть звідти.
- А я ще чув. – відкликнувся другий,-
Історію про річку оцю іншу.
Орда, неначе, з України вийшла,
Закінчивши похід кривавий свій.
Багато собі здобичі взяла,
Обтяжена, над річку зупинилась
Та вогнища палити заходилась,
Вечеряти спокійно почала.
Аж тут настигли козаки її,
Затіялась між них кривава січа,
Запрудилася трупом уся річка…
Не стало видно, навіть, течії.
Відтоді і назвали річку так…
- Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
Тут голос до них з темряви озвався,-
Звідкіль походить назва ця. Однак,
Насправді все по іншому було…-
Старий дідусь із темряви з’явився,-
Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
Що вас у край наш славний привело?
- Багато чули, тому і прийшли,-
Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
Сідайте біля нас та відпочиньте.
Та, може б, заодно розповіли,
Звідкіль у річки назва ця взялась.
Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
- Історія коріннями своїми
У давнині далекій почалась.
Тоді тут скіфи-сколоти жили,
В оцих степах безкраїх кочували,
Тут табуни й отари випасали.
Господарями в цих краях були.
Одне з племен ці землі обжило.
І був вождем у них могутній воїн
На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
Два сина в нього на той час було.
Найстарший Орік вже дорослим став,
Був прийнятий у братство чоловіче.
Коли до себе батька смерть покличе,
Його змінити саме Орік мав.
Був парубок веселим і розумним ,
Чим саме люд до себе привертав.
Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
З таким вождем жилося б їм не сумно.
Молодший брат Асар уже підріс,
Хоч в чоловіче братство й ранувато,
Але вождем він мріяв потай стати,
Хоча з думками тими і не ліз.
Та заздрив брату, косо позирав
І, навіть, думав, як його згубити,
Щоб батьковим мечем заволодіти.
Та поки лише мріяв і мовчав.
Була іще причина поміж них,
Що ворогами їх обох робила –
Причина та була і гарна, й мила.
І звалась Опіс. У очах своїх
Могла втопити, а могла спасти,
Якби когось отвітно покохала.
На Оріка вона все поглядала
І він не міг їй не відповісти.
Асар же мучивсь, дивлячись на те,
Адже на Опіс також задивлявся,
До себе привернути намагався.
Але ж кохання – діло не просте.
Тож думав – поки Орік є живий,
Йому на Опіс нічого глядіти
Та її серцем не заволодіти.
Коли б не стало… У душі своїй
Вже бачив Опіс поряд із собою,
Тож ради того ладен був на все.
Лиш брата смерть надію принесе,
Тож ради того й братовбивство б скоїв.
Якось на турів вибрались у степ.
Здобути м’яса, показати силу.
Не кожен проти тура вийде сміло.
Та інша чи можливість буде, де б
Як справжній воїн можеш проявитись?
Хіба коли на ворога іти?
Та ж треба, перше ще його знайти.
Не кожному вдається з ним зустрітись.
У пошуках по степу розбрелись,
Шукали здобич, готували зброю.
По степу їхав Орік сам собою
Туди, де турів зустрічав колись.
Не бачив, що крадеться брат услід.
Та, якби й бачив, не звернув уваги,
Знав, що замало в братові відваги
Та й не гадав, що стерегтися слід.
Спинив коня над урвищем. Навкруг
Лише каміння унизу стирчало.
Здавалось – степ надвоє розорало,
Пройшовся тут якиїсь божий плуг
І вивернув каміння те з землі,
Лишивши борозну таку глибоку…
Не чув, коли Асар підкрався збоку,
Упірив в нього очі свої злі
І так штовхнув, що той злетів з коня
Й по каменях донизу покотився.
А, поки долетів униз – розбився.
Так рідний брат життя його відняв.
Сам же Асар навколо озирнувсь,
Чи часом свідків злочину не бу́ло.
Але навколо лише степ поснулий.
І Асар задоволено всміхнувсь.
Тепер йому в вожді відкрито шлях,
Тепер і Опіс за дружину буде,
Від нього вже не дінеться нікуди.
Він буде панувати в цих степах…
Про злочин той іще ніхто не знав,
Бо ж з полювання ще не повертались.
Всі в стійбищі роботою займались,
А, коли Хорс обличчя заховав
На заході за пагорби, вляглись
В своїх шатрах й кибитках спочивати.
Адже до ранку треба сил набрати,
Щоб за роботу знову всі взялись.
Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
В шатрі над нею тихо нахилився:
- В степу загинув,- каже, - Орік твій.
Й картина перед очі їй страшна:
На каменях лежить розбите тіло.
Ще поки вороння не налетіло
Та каркання лихе вже долина.
Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
Коханого. Старий її спиняє.
- Хіба ти сили врятувати маєш?
Не кожен здатний мертвого піднять.
- Допоможи! Прохаю! Підкажи,
Як можу я його порятувати.
- Найперше, треба справді покохати,
Щоб мертвого знов спонукати жить.
- Та я без нього дня не проживу!
Хіба, скажи це, діду, не кохання?
- Умова це далеко не остання.
Знайти потрібно мертву і живу
Для нього воду. Мертвою його
Омити треба, щоб злічились рани.
- А де ж ту мертву воду я дістану?
- Із річки мертвих – Стікса отого,
Через який Харон переправля
Всі душі мертвих у підземне царство.
- Скажи, а як мені туди попасти?
І чи далеко Стікс той звідсіля?
- Стікс – то підземна річка і туди
Ніякий смертний не знайде дороги.
Туди пройти спроможні лише боги.
Та ти туди, дівчино й не ходи.
Я знаю, звідки той тече потік.
Отам на північ пагорби високі,
А поміж ними в балці у широкій
Здоровий камінь похиливсь на бік.
Як камінь той, натужившись, звалить,
Діра під ним відкриється широка
І потече вода стрімким потоком.
Води тієї смертним годі пить.
Бо то вода зі Стіксу того є.
Колись боги джерело те сховали,
Щоб люди мертвих не порятували.
Ти у відерце набери своє
Води тієї, та його обмий,
Щоб його рани всі позакривались.
Дивися, щоб вода не розливалась,
Бо пропаде умить вся сила в ній.
Як рани зарубцюються усі,
Тоді живою можеш обмивати.
- Води живої де мені дістати?..
Але вона вже не розчула слів,
Бо сон пропав, її хтось розбудив.
Вона схопилась, й слова не сказала.
Лиш на коня та і у степ помчала
Шукати тої мертвої води.
На другий день дісталася горбів,
Знайшла ту балку, камінь кособокий.
Що виявився заважким, нівроку.
А руки в неї, хоч і не слабі,
Ніяк не в силах повалить його.
Вона і так, і так вже підступала.
Мотузкою, нарешті, обв’язала
Та причепила до коня свого.
Уже вони натужились удвох
І камінь поступово похилився,
А далі в балку взагалі звалився,
Посипалось каміння, як горох,
Вода із дірки раптом полилась,
Побігла яром та подзюркотіла.
Тут дівчина відерце ухопила,
Води набрала та і подалась.
Стрімким потоком балкою ріка
Котила, а наввипередки з нею
Летіла Опіс з ношею своєю,
Тримала її міцно у руках.
Аж ось і скелі. Глянула – лежить
Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
І омивати тіло заходилась,
Щоб знову дати сили йому жить.
І, дійсно, рани швидко затяглись.
Але ж потрібно ще води живої,
А де ж вона узяти має тої?
З очей у неї сльози полились
У відчаї. Бо ж марні всі старання.
Закапали ті сльози на лице
Коханому…і, мов в отвіт на це,
Відкрив він очі і легке зітхання
Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
А в неї й сльози висохли одразу –
Таки вдалося милого спасти!
Що ж, справді, животворніше, ніж ці
Кохання сльози? – Усе добре, милий.
Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
А усмішка аж сяє на лиці…
Отак з’явилась річка Мертвовод,
Що греки її звали Ексампеєм –
«Шляхи священі», бо ж навколо неї
Могил багато залишив народ
Той скіфський, щоб у царство мертвих
Не надто довгим для душі був шлях.
Везли сюди ховати звіддаля,
Останню й річці віддавали жертву.
- То що, і правда – мертва ця вода?-
Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
Всі її чари вже давно пропали,
На сонці майже зникли без сліда.
Хіба що залишилась гіркота.
Та вчені зводять все на мінерали,
Мовляв, вода їх десь порозмивала…
- А Орік той вождем, нарешті став?
- Про то, на жаль, не відаю. Однак,
Мені пора, а то вже засидівся.
Дідусь хапливо з каменя підвівся,
Такий проворний, начебто юнак.
І раптом зник у темряві, немов
І не сидів… Десь річка жебоніла,
Ще довго мовчки юнаки сиділи,
Пригадували чуте знов і знов.

Живу чи доживаю – все одно
буває давнє оживе наразі
і як у спіритичному сеансі
переглядаю з друзями кіно.

Така була напевне їхня карма,
коли ще готувались у політ,
а нині вже ніяка телеграма
не викликає їх на білий світ.

Нема квартету. А було – до пари...
Та випала усім далека путь
і дрова одинокої гітари
уже ніколи їм не загудуть.

Останнього іще чекає щастя
розвіятися як у небі дим,
аби не сумувати хоч за тим,
чого немає у Еклізіаста.

Багато опечалених думок
ще навіває пожовтіле фото
із юності... останній наш урок,
а далі доля запитає, – хто ти?

Були надії і була мета –
пізнати до кінця усі дороги...
пізнали біля Отчого порогу, –
усе на цьому світі – суєта.

Ідуть і бідні, і багатії
до фінішу... ніщо не допоможе.

Посіви є. Чи будуть врожаї,
не відає і провидіння Боже.

Та марні думи і діла мої,
які ніхто продовжити не може.

01.2022

В часи смутні, коли непевна влада
На світ до біса виповзає того гада,
Що аж ніяк не хоче просто працювати,
А норовить чуже у когось відібрати.
І люду бідному нема куди подітись,
Тож вони змушені наругу ту терпіти,
Та ще до Господа у молитвах благати,
Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
Приходить час і кожен відповідно має
По своїх справах хто покару, хто подяку.
Душа від того не сховається ніяка.
Так от, було то, кажуть у часи далекі,
В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
Та лише час собі сприятливий чекали,
Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
Панам у замках можна і пересидіти.
А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
На їхні голови і сиплються ті біди.
Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
Іще й свої понад шляхами промишляють,
Кому легкої захотілося поживи.
У кого взяти – для таких то не важливо.
Неначе липку ладні будь кого обдерти,
Аби самим було що пити і що жерти.
Отож, говорять, у одному лісі якось
Розбійна зграя дуже люта завелася.
І на шляхах вони проїжджих грабували
Та і на села часто-густо нападали.
Так оббирали, що нічого не лишали.
Хто опирався – того люто убивали.
А керувала ними, жінка, як не дивно.
Була, казали і розумна, і красива
Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
Таку про милість да́рма було і просити.
Звідкіль вона, чому такою злою стала,
Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
Самі її, немов вогню того боялись,
За кожним словом – чи не чує – озирались.
Але ішли за нею, бо ж уміла клята
І срібла, й золота багато здобувати.
Собі всі скрині тою здобиччю забила
Та і розбійники при ній розбагатіли.
Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
Прикупить землю, хату та і буде жити,
Щоби життя своє по-людськи завершити.
Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
В село ходили, їсти-пити запасались.
І на дорозі подорожнього зустріли
Та над нещасним познущатися схотіли.
Взяли у коло, узялись його штовхати,
Веліли хутко всі кишені вивертати.
Та не знайшли у нього й мідної копійки.
Вони від того, бачте, розлютились тільки.
А особливо розійшлася верховода.
- На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
Чи то повісити,чи голову зрубати?
Та чоловік спокійно їй відповідає:
- Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
Бо чув багато про твою натуру люту.
Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
І не минути покарання тобі свого.
Лише одне тебе ще зможе врятувати:
Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
Тому, у кого свого часу і забрала…
Уся ватага з того лише гиготала.
А далі жінка ніж у серце устромила
«Балакуну» та і до лісу поспішили…
Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
Негарні зміни стала жінка помічати.
Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
Вона вже й знахарів відомих підключила
Аби зняли оте прокляття люте з неї.
Але з напастю ті не справились цією.
Її розбійники, ледь тільки те прознали,
Забрали здобич і хутенько повтікали.
Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
Що то гріхами цю покару заробила.
Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
- Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
- Гляди чия? – все сподівалась повернути
І Божу кару за наругу відвернути.
Сама ж все більше обростала шпичаками.
Її волосся поробилося листками.
А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
Тепер великими стручками торохтіли
Так і завмерла деревиною над шляхом.
Спочатку люди геть обходили від страху.
Та згодом звикли, вже далеко й не минали
Та і гледичія те дерево назвали.
Росте те дерево понад шляхами й досі.
Говорять люди, що є гарним медоносом.
Що бджоли так навколо нього і кружляють
Й спекотним літом на квітках поживу мають.
Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
Аби на світі знову, як людина жити.
А поки…Поки тільки листям і шурхоче
«Гляди чия» немов би всім сказати хоче.

Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.

Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


Вдивляюся у глибину віків.
Чим далі, тим все образи смутніші
І голоси історії тихіші,
Й не розібрати, навіть, хто такі.
Колись вони могутніми були
І цілими краями управляли,
І учинили подвигів чимало.
Та їхні роки вже давно пройшли
І не знайшлось якогось геродота
Чи то страбона, щоб про те узнав,
В історії потомкам написав.
І лише археологів робота
Нам відкриває залишки буття,
Яке колись у цих краях буяло.
Тут городище, там село стояло,
В якому колотилося життя.
Але ні назв, а ні імен яких.
Лиш попіл давній та якісь ще речі –
Меч чи сокира, полумисок, глечик,
Що час на порох стерти ще не зміг.
Вдивляючись у залишки оті,
Відновлюють учені по крупинах,
Якою могла бути та людина
І що зробити встигла у житті…
Сидів якось та сторінки листав
Історії про давнину далеку –
Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
Хто тільки тут колись не проживав.
Й попалася на очі в якусь мить
Замітка про прадавнє поховання
Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
Яке вдалось не так давно відкрить.
П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
Що згинули в однім бою, напевно.
При них і зброя, й інші речі древні,
Що їм поклали у останню путь.
Задумався – а хто були вони
У ті часи далекі. Як їх звали?
Коли й чого їх разом поховали?..
Й заснув…І, певно з тої давнини
Прийшло видіння, наче на екрані
Вони постали з глибини віків.
І голоси, захриплі чи дзвінкі
Почулися мені в часу тумані…
Над річкою широкою село
Чи то, скоріше, навіть, городище
На пагорбі здіймалося повище.
Не надто і велике то було,
Як глянути із нинішніх часів.
Але тоді вважалось чималеньким.
За частоколом хатинки низенькі.
Навколо зеленіє вже посів.
Худоба понад річкою блука,
Скубе собі зеленої травички
Та з річки п’є холодної водички.
Рибалка невід у ріці шука.
Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
Жінки за хатню узялись роботу.
Навкруг гасають діти безтурботні,
Якоїсь, певно, забавки знайшли.
Усе, як у звичайному селі.
Хоч це і городище. Бо у ньому
Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
У племені саварів на чолі.
Тут він сидів, хоч племені його
Тяглися землі навкруги далеко.
Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
Бо й місця не доходили того.
Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
Що сам на сам на тура міг піти.
І воїв проти ворога вести,
Хоч воювати поки було ні з ким.
З сусідами не чубились давно,
Чужі сюди також не зазирали.
Тож вої лиш від старості вмирали,
Хоча, можливо й ліпше так воно.
Мав Крук тоді багато діточок,
Але між ними тільки-но два сина.
З них старший Сейм уже був не дитина,
Досяг уже такого віку, що
Пора його в чоловіки приймать.
А там, дивись і батька змінить скоро.
Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
Хоч пару літ до того ще чекать.
Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
Все тишком-нишком норовив зробити,
Що мусив батько часто його бити,
Щоб вибити усіх отих облуд.
Та все дарма. Вродився, бач такий,
Все мріяв батька врешті-решт змінити,
Аби саварів долею вершити.
Хоч шанс на те у нього ніякий.
Бо ж старший син наслідує батьків,
Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
І воями в походах керувати.
У Блуда все ж амбіції такі,
Що ладен через все переступить
Аби вождем опісля батька стати.
Лиш треба брата зі шляху прибрати.
Він довго думав, як то все зробить.
І якось раз підмовив одного
Здорового такого парубійка,
Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
Обмовив просто перед тим його.
Хоч Сейм і менший був, але зумів
Добряче дати прочуханки тому.
Здавалося, побились та й по всьому.
Але минуло з того кілька днів
І парубка убитого знайшли.
Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
І смерть за смерть на вічі прокричали,
Хоч і не всі упевнені були,
Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
Блуд лиш на те дивився й посміхався,
Як вдало він із братом розібрався.
Щоб виручити Сейма із біди,
Товариші умовились тікати.
Вночі зібрались, хлопця узяли,
Хоч він і опирався й повели
За річку. Краще разом пропадати.
Зробилися ізгоями вони
Та ладні були все то пережити.
Є руки, ноги, звіра вміють бити –
Не пропадати ж хлопцю без вини.
Пішли вони на південь у степи,
В яких тепер безлюддя панувало.
Їх сколоти раніше населяли,
Тепер, коли сармат сюди ступив,
Прогнали тих, збезлюдніли краї,
Сармати вслід побитих подалися,
Мов всіх під корінь знищити взялися.
Тож в полі тиша вже давно стоїть.
Хто не дурний – то там не пропаде.
Навколо звіра, птиці розвелося,
Саме до тебе на гостину просить,
Стоїть, немов стріли твоєї жде.
Отож жили, мов ті кочовики,
Одного місця довго не тримались,
Пополювали трохи та й знімались,
Тримались завше ближче до ріки.
Так проминуло швидко кілька літ.
Знайшли таких же блукачів у полі,
Тож їх загін і множився поволі…
Жили, блукали…доки якось схід
Не розбудив далеким зранку гулом.
Прислухалися – аж дрижить земля.
Мабуть, якась орда іде здаля.
Зібрались швидко, лиш таке почули
Та і на захід хутко подались,
Аби орді не втрапити під ноги,
Бо ж та затопче чи змете з дороги.
Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
Але орда, немов не відставала.
Позаду гул усе гучніш лунав.
Він їх на захід усе далі гнав,
Хоча там невідомість теж чекала.
Отак змагались з долею, поки
Широка річка шлях перепинила.
Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
Хоча вздовж річки вгору подались
І брід знайшли. Так річку й подолали.
І знову коней без упину гнали,
Поки, нарешті, втомлені, здались
І зупинились. Тиша навкруги.
Кудись орда, напевно, повернула.
І всі таке полегшення відчули,
Неначе зовсім зникли вороги.
Хоч то не так. Поволі розжились
На тому боці. Знову кочували.
Хоч тут іще сармати не бували,
Тож люд частіше навкруги селивсь.
І досить войовниче їх стрічав.
Чужих до себе в села не пускали,
Щоправда хліб із радістю міняли
На хутро, що загін уполював.
Так проминуло іще кілька літ.
Якось вони у балці спочивали,
Якраз старого тура вполювали,
Тож вдосталь було їжі на обід.
Аж тут почулись крики вдалині,
Металу дзенькіт наближавсь поволі.
Між кимось, певно, бій іде у полі.
Сейм наказав сидіти при вогні,
А сам нагору із ярка піднявся,
Щоб подивитись – що воно і як.
Уздрів загін бастарнських зарізяк,
Яким венедський в пазурі попався.
Венедів менше було в кілька раз.
Тож хутко їх бастарни оточили,
До відступу шляхи загородили
І видно, як спливає їхній час.
Несправедливість Сейм терпіть не міг.
Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
Вони великій силі не даються,
Хоч від утоми валяться із ніг.
Чому ж бо їм своїм не помогти?
Скотився хутко до своїх у балку,
А ті ідею підхопили палко:
Братів-венедів треба їм спасти.
Як вихор з балки вимчали вони
І на бастарнів з криком налетіли.
Ті спершу опиратися хотіли.
Венеди ж, зі своєї сторони
Натисли. Опинившись між вогнів,
Бастарни похопилися і ходу.
Їх, навіть, наздогнати було годі.
Тож незабаром зникли в далині.
Венедський вождь до Сейма підійшов,
Затисши на руці криваву рану:
- Я звуся Стир – вождь племені боранів.
Спасибі, що на поміч нам прийшов!
Хто ти і звідки ви тут узялись?
- Я звуся Сейм із племені саварів.
У вас, я бачу із бастарном чвари?
Чого вони вас бити узялись?
- Ідуть з-за гір, все мало їм землі
І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
У них же, клятих, сили чималі.
Так звідки ви? Бо я племен таких
Іще не чув. Напевно, іздалека?
- Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
Не кожен подолати б його зміг.
Туди на схід іти багато днів
Та ще й ріку широку подолати.
Не знаю, навіть, як її назвати.
Отам, у тій далекій стороні
Й живуть савари. Тільки поміж нас
Саварів справжніх зовсім небагато,
А іншим захотілося пристати.
Бо ж одному нелегко в такий час.
От і блукаєм разом по кутках,
Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
Що меч тримати вміють у руках.
Ви будете від зайд нас боронить,
А ми спожинок будем вам давати.
Можливо, досить вам уже блукати.
Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
Порадившись з своїми, Сейм рішив
На те прохання дати свою згоду.
Тож в городищі опинились згодом,
Де, власне, Стир з дружиною і жив.
З дружини, правда, мало вже було,
Дались взнаки набіги тих бастарнів.
Та й ті були уже усі у ранах.
Тож все на плечі Сеймові лягло.
Та він до того, мабуть, мав талан,
З округою швиденько розібрався,
Шляхи під нагляд взяти постарався,
Щоб жоден ворог, хай через обман,
Не зміг таємно й близько підійти.
Громив бастардів де лише з’являлись.
Вони на легку здобич сподівались,
А він їх, навіть, близько не пустив.
Тож скоро слава навкруги пішла,
Що у боранів сила нездоланна,
Їх землі краще обійти старанно,
Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
Ще підтяглись сусідні племена,
Взялися в Стира помочі просити,
Щоб злодіїв у землі не пустити.
І потекла до Стира данина.
Він багатів, зростала міць його,
Бастарни землі стали оминати,
Місця другі для прожиття шукати,
Усе ж життя жаліючи свого.
І знов отак минуло кілька літ.
Сейм зі своїми зовсім обжилися,
Поміж місцевих, як свої велися,
Хоч зрідка позирали все ж на схід,
Де залишився їхній рідний дім.
За ним вони найбільше сумували.
Десь там брати і сестри їх зростали
Та не дано того побачить їм.
Сейм також часто, як не було справ,
Виходив в поле поза городище,
Здіймавсь на пагорб над ріку повище
І на схід сонця з сумом поглядав.
Душа, неначе, відчувала щось
І в отчий край вернутися хотіла…
Недобрі вістки зі степів летіли –
Сарматське знов нашестя почалось.
То йшли язиги та якісь аорси,
Тепер вже роксолани підтяглись.
Вони в степу селитися взялись,
Що після скіфів пустував ще й досі.
Та ворогів собі шукали скрізь,
Яких би можна було обібрати,
В ліси на північ стали зазирати,
Куди і войовничий скіф не ліз.
Відчувши, наче, що йому пора
У рідний край, нарешті повертати
Аби його від зайд тих захищати,
Сейм побратимів всіх своїх зібрав
Спитати думку їхню. Всі вони
Із ним разо́м податись зголосились.
З боранами гостинними простились,
До рідної помчали сторони…
На схід перенесе́мося на мить.
Неспокій панував поміж саварів,
Збиралися на півдні чорні хмари
Аби на землі їхні налетіть.
Страшні у своїй люті роксолани,
Які зі сходу у степи прийшли,
Шукати собі здобич почали.
Навідаються пізно, а чи рано.
Тож і жили в тривозі увесь час.
Аж ось і вістка чорна прилетіла –
Орда сарматська в чималенькій силі
На північ суне ще й туди якраз,
Де оселились і жили савари.
Забулися всі суперечки й чвари,
Усім сказав в похід ладнатись князь.
Сам вже старий тож синові велів
Похід очолить, роксолан спинити
Аби в саварські землі не пустити.
Тож Блуд пішов у війська на чолі.
Амбіцій в нього було через край,
А от талан, щоб військом керувати
Боги, мабуть, забули йому дати.
З таким на перемогу не чекай.
Десь серед степу стрілися вони
І роксолани, бувши в більшій силі,
Саварів військо хутко оточили,
Накинулись, як демони війни.
Кого побили, кого полонили.
Небагатьом вдалося утекти
І шлях додому і свій град пройти.
Розповіли, що суне вража сила.
А в Крука, навіть, воїнів нема.
Усі, вважай там голови зложили.
Зібрав, що мав, ворота зачинили,
Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
І він прийшов. Хай і не вся орда.
Але й того для граду забагато.
Другі десь подалися грабувати,
Не лише до саварів йшла біда.
Крук зі стіни орду ту споглядав
І раптом сина власного побачив,
Йде до стіни й не полонений, наче,
А недалеко уже зовсім став
Та і кричить: - Великий вождь велить
Щоб ви ворота хутко відчинили
І роксоланам опір не чинили
Інакше вам ні одному не жить!
- То ти до рідних ворога привів?
- Я лиш скорився його більшій силі.
І ви скоріться – будете всі цілі!
Тут Крука охопив зненацька гнів.
Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
У саме серце свого сина втрапив.
Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
Але він зраду сина не простив.
Сармати й не почухались в отвіт.
Їм зрадника також не жалко було.
Лежав один, про нього всі забули,
Дививсь очима мертвими у світ.
А далі що? Візьмуть сармати град,
Бо ж сил його утримати немає,
Все розграбують та усіх скарають.
Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
А ті свої повозки підтягли,
З якими по степах весь час блукали.
Уже довкола вогнища палали,
Уже худобу на заріз тягли.
Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
Часу у нього й здобичі багато,
Діждуться, поки покориться князь.
Чого на стіни пертися оті,
Сармати штурмувати їх не вміють
Та і, мабуть, життя свої жаліють.
То їм чужих зовсім не жаль життів.
Так кілька днів під стінами вони
Товклися та обложених лякали,
Показуючи, що на них чекало.
Аж з західної раптом сторони
Із лісу вимчав чималий загін,
Між стійбища сарматського врубався.
Одразу лемент там гучний піднявся.
Обложені дивилися зі стін,
Як вміло вої лавою пройшли,
Шатра вождя сарматського дістались,
Підрубане, воно враз захиталось,
Хтось налетів конем, його звалив.
Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
Велів чужинцям йти у поміч стати.
Хоч їх було і зовсім не багато,
Але ж сармат тікати вже почав,
Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
Кидали все нагарбане у полі,
Просили в поміч милостиву долю
І кожен чимскоріш до річки біг.
Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
Тож гинули в бою і ті, і другі.
Як трохи спала у бою напруга
І ворог за ріку вже відступив,
Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
Чому у поміч саме нам пристали?
- Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
Щоб захистить від ворога своє!
- То син мій тут? Позвіть його сюди!
Я хочу його бачити!.. Одначе,
Живого сина він вже не побачив.
Хтось меч йому у груди вгородив
І він востаннє землю обійняв,
Яка його ізмалечку зростила.
З якої він і черпав свої сили.
І от востаннє до її припав.
Зійшлись над його тілом геть усі,
Дивилися, як батько на колінах
Прохав востаннє прощення у сина
Та ще для нього вирію просив.
Вже бій затих і ворога нема,
Зник за рікою і не наздогнати.
Взялися вбитих полем підбирати
І тих, хто рани завеликі мав.
Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
Туди тіла загиблих помістили,
Як то чинилось поміж них одвік.
І запалали вогнища оті,
Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
Навкруг савари хмільні меди пили,
Щоб перешкод не було на путі.
А потім попіл в горщики згребли,
П’ятнадцять ям у полі покопали.
В найбільшу в центрі сітулу поклали
Із прахом Сейма. Та умбон взяли
Його щита, ту сітулу накрили,
Зігнули меч, як звичаї велять,
Щоб вже ніхто не зміг його узять
Та й інші його речі положили.
А поряд поховали воїв всіх,
Аби йому у вирії служили.
Засипали землею ті могили
Та знов медами пом’янули їх.
А далі Крук збиратися велів.
- На північ підем у ліси, у нетрі
Аби не стати ворогам за жертву!
Бо ж вернуться обов’язково злі.
Та ще велів нікому не забуть
Про те чому і хто отут загинув.
Аби ім’я не забувалось сина,
Не заросла до того місця путь,
Щороку вої молодії йшли
Сюди, до Сейма аби клятву дати,
Відважно свою землю захищати.
І те ім’я віками берегли.
Дві тисячі минуло з того літ.
Сейм тихо плине повз могили воїв,
Що захистили рідний край собою.
І нам про них теж забувать не слід.

Сидить старий вже зовсім сивий дід
На лавці та онуків поучає:
- Ви знаєте, який великий світ?
Не знаєте? Зате я добре знаю.
Бо де ж я тільки в світі не бував –
В Хозарах, і в Булгарах, і у греків.
Із ким я тільки-но не воював,
Ходив в походи за моря далеко.
Батьківський меч – єдиний спадок мій
Мені поміг багатства заробити.
На старості і терем маю свій,
І є що залишити своїм дітям.-
Старий задумавсь, мабуть, пригадав
Бої й походи, радості й печалі.
А із онуків кожен заглядав
Йому у очі та чекав – що ж далі.
І от найнетерплячіший смикнув
Старого за рукав його свитини:
- Дідусю, чи про нас ти не забув?
Та ж розкажи хоча би про єдиний
Найбільш цікавий у житті похід.
- Найбільш цікавий?! – дід на мить задумавсь,-
Тоді мені було сімнадцять літ…
Ох, ці сімнадцять! Як згадаю – сумно…
Куди тепер поділися вони,
Як ми могли усе, чого хотіли?
Ми прагнули всі крові і війни.
І смерті в очі зазирали сміло.
Нам – росіям несолодко жилось
Тоді у нашім прабатьківськім краї.
Бо ж плем’я угрів по землі пройшлось,
Воно ж лиш смерть позаду залишає.
Спалили наші села і міста,
Змогли ми, правда, Хорсунь відстояти.
Та смерті дух навколо ще витав.
Вони хотіли іще Київ взяти,
Але Олег того не допустив.
Отож ,велику данину узявши,
На захід Альмош з уграми побрів,
В спокої полишивши землі наші.
Олег уже й до того вимагав
Від росіїв і родіїв покори,
Лиш Київ стольним градом бути мав,
Отож і Хорсунь й Переяслав скоро
Під свою владу міцно перебрав,
Каганів наших змусив покоритись.
Хтось покорився, хтось під меч попав,
Хтось мусив на чужі краї дивитись,
Щоб там свою державу збудувать,
Чужі народи силою скорити.
Пішли – про них і досі не чувать.
Мабуть, зустрінемся на тому світі.
Каган наш Івор в Хорсуні сидів.
Брати його вже подались по світу,
Шукаючи отих самих країв,
А Івор якось думав усидіти.
Якби ж не угри…Принесли розор
У роський край, усе потолочили.
По краю слідом прокотився мор,
Бо ж поховати швидко всіх не вспіли.
Олег отим не надто переймавсь,
Для нього Київ важливіш здавався.
А Івор, хоч за все разом хапавсь,
Поправити хоч трохи намагався
Та все дарма. За літом літо йшло,
А села досі пусткою стояли,
Людей у місті мало теж було.
Багатші – ті до Києва втікали.
Отож надумавсь Івор у похід
До греків – злата-срібла прихопити,
Царград отой пошарпати як слід.
Забули вже, як від русі тремтіти!
І кинув клич аби зійшлася русь,
Яка готова у похід за море.
Зійшлось багато, скільки – не берусь
Сказати. Та на Росі скоро
Зацюкали сокири. Із дубів,
Що їх слов’яни брались нам сплавляти,
(Ну, то з дитинства кожен рус умів)
Міцні, надійні лодії справляти.
І скоро вже з півсотні їх, мабуть
На хвилях Росі вільно колихались.
Збирався кожен у далеку путь
І їжею, й водою запасались.
А в середині літа відпливли,
Спустилися Дніпром аж до порогів.
Ви ще ніколи там і не були
Та ж чули, мабуть? То важка дорога.
Пройти пороги треба ще зуміть,
Ті камені, що русло перекрили.
Вода навколо і реве, й шумить,
На камені жбурля човни щосили.
Тож, де водою поміж каменюк,
Де й волоком по березі всі разом
Під той страшний води шалений гук
Пройшли пороги ми, хай не одразу.
Зітхнули лиш як гук той став стихать
Десь за спиною. Далі тихим плавом
Змогли, нарешті, Хортича пристать,
Де дуб стоїть відомий достославний.
Його ніхто із русів не мина,
Бо ж Хорс його із жолудя злеліяв,
Жерці говорять. Та й не дивина -
Такий, що і півсвіту обігріє.
Там ми півнів у треби принесли,
Щоб Хорс нам легку виправив дорогу.
А далі плавом вниз Дніпром пішли,
Під захистом могутнішого бога.
Як уже вийшли з течії ріки
В лиман, то біля берега спинились.
У лодіях заклеїли дірки
Аби бува у морі не втопились.
Вітрила перевірили і все,
Бо ж в морі, точно не до того буде.
Бува, далеко вітер віднесе
У море, де вода одна повсюди.
Там кожна дірка на погибель всім.
У морі з цим не можна жартувати.
Бо ж лодія – то, наче рідний дім,
Що захистить і зможе врятувати.
А далі Івор – от уже мастак
До всяких різних хитрощів, повідав,
Що на Царград ми підемо не так,
Як зазвичай. Повернемо на південь
Аби ромейський Хорсунь полякать.
Вони ж, звичайно, тільки про нас взнають,
Встигають вістку у Царград послать.
Приходимо, а там уже чекають.
Тож десять лодій наш каган послав
Тих вісників у морі захопити,
Сам на округу хорсунську напав.
На Хорсунь той нема чого ходити –
Високі мури, спробуй їх візьми.
А от в окрузі здобичі багато.
Поки округу розоряли ми,
Ті встигли свого вісника послати,
Гадаючи, що ми такі дурні.
Та наші його в морі захопили.
Десь досі він покоїться на дні.
Ми ж, в розпачі, неначе, відступили
Й, «рятуючись», на північ подались.
Коли ж з очей із хорсунських сховались,
До берега на захід подались,
З своїм десятком лодій поєднались.
Стрибожі внуки гнали легко нас
На захід, доки й берега уздріли.
Та приставати берега не час,
До ночі ми далеко морем пли́ли,
Лиш в темряві до берега прийшли,
Аби в глухій місцевості спочити.
Тут наші вої вже колись були,
Тож знали, де сховатися від світу.
А на зорі вітрила підняли
І в море знов з лихих очей подалі.
Як втомляться вітри в вітрила дуть,
Тоді ми всі на весла налягали,
Лише по Хорсу визначали путь.
Коли ми до Месемврії дійшли
І на ніч стали там відпочивати,
Розвідники нам вісті принесли,
Що Івор аж зібрався танцювати.
Чутки ходили в селах і містах,
Що сутужно якраз ромеям нині.
Бо агаряни на своїх човнах
Прийшли із моря ледве не під стіни
Царг раду. Тож відбитися від них
Послали кораблі усі, що мали.
Ніхто від нас град стольний не стеріг,
Загрозу з боку іншого чекали.
Тож, аби дарма не втрачати час,
Ми вже пішли вздовж берега відкрито.
Ромеї хай дізнаються про нас,
Нема в них сили аби нас спинити.
І запалали села і міста,
Які нам по дорозі зустрічались.
Ми оббирали всі їх дочиста
І знов пливли, і знову зупинялись.
У лодіях вже й місця не знайти,
Від здобичі нема куди ступити.
Але назад ніхто не хоче йти,
Бо ж можна іще більше захопити.
В Сілімврії, щоправда, вість прийшла,
Що голови нам трохи остудила.
Не вся ескадра грецька геть пішла.
Вони з десяток кораблів лишили
Аби Царгород з моря захищать.
Супроти нас – то завелика сила,
Бо ж їхній човен з нашим не зрівнять,
Вони б, як кошенят нас потопили,
Коли б зустріли. Але йти назад,
Коли усе так вдало розпочали?
Помножити хотілося стократ.
Тож ми на флот ромейський не зважали.
Щоправда на Царград, все ж не пішли –
Даремно лише сили витрачати,
Але ромеїв обдурить змогли.
І знову Івор. От уже завзятий.
Рішив, дарма вздовж берега іти
Туди, де наші вже колись бували.
Надумався на південь повести,
У Мармурове море, де стояли
По березі і села, і міста.
Там ворог не бував, мабуть, ніколи.
І кожен стільки б здобичі дістав,
Що заздрили б тому усі довкола.
Отож, щоб греків знову одурить,
Ми вийшли в море, стали проти граду,
Хай ворог наші лодії узрить
І думає, як з нами йому зладить.
Закриє Суд залізним ланцюгом
І кораблі свої що нас чигають.
Хай дивляться зі стін на нас зі злом
Бо ж скільки нас – вони того не знають.
А ми діждались ночі і тихцем
Під протилежним берегом пробрались.
А вранці із веселим вітерцем
За здобиччю, за золотом пода́лись.
Лишили в морі на виду у всіх
З десяток лодій, щоб лише виднілись.
Нехай ромеї дивляться на них
І думають, що ми ніде не ділись.
Поки ті дурні насміхались з нас,
Мовляв, прийшли та облизня спіймали,
З протоки вийшли в море ми якраз
Й до берега південного пристали.
А тут палаців за одним другий,
Ми золото складати не встигали,
І залишали слід кривавий свій,
Бо всіх, кого лиш бачили, вбивали.
Рабів з собою взяти не могли,
Для викупу часу́ у нас не бу́ло,
Тож не жаліли і не берегли,
Аби не скоро тут про нас забули.
Два дні спочинку не було у нас ,
Два дні в диму й пожарищах метались,
Текла ромейська кров і не спинялась,
А вже на третій Івор дав наказ
Всім лодіям збиратися докупи,
Бо маємо негайно відпливти.
Всі майже вчасно встигли підійти.
Лише п’ять лодій не вернулись з групи,
Яку Ровальд на захід десь повів,
Туди, куди усі ми не дістались.
Мабуть, набрати більше намагались.
Ровальд завжди найбільше всіх хотів.
Ах, звісно, ви ж не знаєте – Ровальд –
То був племінник Івора. Нестримний,
Завжди на воїв обзивався, гримав,
Не слухавсь ні наказів, ні порад.
От і тепер, взяв лодії свої
Та і подавсь ромеїв грабувати,
Хоч чув, коли потрібно повертати
Та вздрів, напевно здобичі тії
Багато, тож про все умить забув.
Жадоба йому очі засліпила,
Нагарбати – бажання охопило,
Нічого і не бачив, і не чув.
Коли минув уже належний час,
А лодії Ровальда не з’явились,
На Івора всі пильно подивились,
А він поглянув у той бік ще раз,
Звідкіль Ровальд давно мав підійти
Й махнув рукою в море - відпливаєм!
То, значить, ми Ровальда не чекаєм?
Як поспішить, ще встигне нас знайти.
На весла усі дружно налягли
Аби хутчій від берега подалі.
Ми Івора нічого не питали,
Бо ж всі у ньому впевнені були.
Як уже зовсім берег зник з очей,
Побачили ми здалеку вітрила.
Ромейські кораблі до нас спішили,
Зловити сподівалися, ачей.
Ми то їх бачим, а вони нас ні,
Бо ж ми вітрил своїх не піднімали,
А лодії низькі вода ховала.
Вітрила скоро й зникли в далині.
Ми ж розвернулись й хутко подались
До Цареграду, бо ж дорога вільна.
Якщо там перепона – то не сильна.
Вітрила над човнами піднялись
Й стрибожі внуки хутко нас погнали
На північ, повз ромейський стольний град.
В надії озиралися назад,
Товаришів своїх іще чекали.
В протоці стріли кілька кораблів
Ромейських. Вони наших пантрували,
Щоб нам на поміч не пішли, бувало.
На них напасти Івор нам велів.
Але вони, лише уздріли нас,
Одразу в Суд сховатися помчали.
Ну, ми за ними вже тоді не гнали
Аби даремно не втрачати час.
Із нашими з’єднались і пішли
По гладі моря повні срібла-злата.
Знайдеться, чим нам Русь подивувати…
- А тих, що залишилися, знайшли?-
Спитавсь один онук. – На жаль, нікого…
Уже було по тому кілька літ,
Коли з Олегом ми пішли в похід
На Цареград, ледь не ввірвались в нього.
Олег щита їм до воріт прибив
І договір примусив підписати.
Так от, між іншим, нам вдалося взнати,
Як Ровальд через жадібність згубив
Своє життя, життя тих руських воїв,
Які за ним, довірившись, пішли.
Усі отам на березі й лягли,
Мов скошені кривавою косою.
Ромейський воєвода всіх велів
Побити, а кого в полон узя́ли,
То на хрестах над шляхом розіп’яли.
Такі були на те ромеї злі.
А воєвода потім розписав,
Яку здобув він славну перемогу,
Що жоден ворог не утік від нього
І він усіх належно покарав.
Та хай йому… Я ж зовсім не про те.
Були часи і справи були славні.
Хто пригадає про літа ті давні?
От ви до моїх літ доживете,
Отож онукам і перекажіть
Все, що від мене нині ви почули.
Щоб не забулися діла минулі,
У пам’яті їх, дітки, збережіть.

Онук прибув в село до дідуся.
Чого у місті в спеку ту сидіти?
В селі ж завжди знайдеться, що робити,
З’їжджається тут дітвора уся
До дідусів і до бабусь своїх.
Отож воно улітку оживає.
Малеча по усюдах всіх гасає
І спробуй ще у дім загнати їх.
Отож Миколка, звався так онук,
Прибув уперше у село до діда.
Що то- сільське життя іще не відав,
Приїхав спочивати від наук.
Дідусь Миколку радісно зустрів,
Бо в хаті сумно одному сидіти.
А тут онук! Як тому не радіти?
Батьків на ранок за село провів
Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
Хоч господарства – кури, кіт, собака.
Та на городі ще робота всяка.
Але найперше – вже поспів горох
І його можна рвати і лузати.
Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
Хоч там не будеш цілий день сидіть.
- Ходім, онучку, трохи погуляти
Над річку. Може схочеться пірнуть.
Вода якраз прогрілася доволі,
Вже дітлахи там плещуться півголі.
Ходім-ходім та плавки не забудь.
Пройшли до річки. Плюскотить вода,
Шепоче щось у очеретах вітер.
Яскраве сонце з піднебесся світить,
Милується, у річку загляда.
Пташки у осокорах гомонять.
Від річки віє легка прохолода
Аж хочеться ускочити у воду.
- Як річка зветься? – став онук питать.
- О, річка Вовча зветься з давнини.
- А чому Вовча? Тут вовків багато? –
Миколка став навколо озирати.
- Та ні, давно вже зникли тут вони.
Отож не бійся. Хоч раніш було,
Казали люди, тут вовків багато.
Могли і на худобу нападати,
Узимку зазирали і в село,
Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
- То назва річки від вовків отих?
- Не від усіх. Від однії вовчиці.
- Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
- То давай сядем там он на травичку,
Опустим босі ноги у водичку…
Ріка собі у далеч десь біжить
І жебонить, колише вербам віти,
Мов хоче теж розповісти про те.
А, може, про безмежний рідний степ.
Та мову річки важко зрозуміти.
- Було то все у той далекий час,
Як у степах цих люду було мало.
Татари – ті над морем проживали,
Ордою набігали раз по раз.
Тож люд все більш на півночі селивсь,
Тулились села одне до одного,
Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
Коза́ки вже пізніше узялись.
Хоч у той час також козакували.
Збиралися собі в малі гурти,
Щоб полювання у степах вести,
Рибалити. Між них й такі бували,
Що грабували людність на шляхах.
Такий був час. Такі бували люди.
Це вже яка душа у кого в грудях –
У кого добра, а чия – лиха.
Так от, жив хлопець у однім селі
Під Києвом. Робив собі на пана.
Жилося людям, наче й непогано,
Трималися батьківської землі.
Урядник панський їх не діставав,
Старий вже був і мудрості набрався.
Даремно до людини не чіплявся,
Тож люд його за те і поважав.
Та час прийшов і той старий помер.
Прибув від пана молодий, гарячий,
Який себе заледь не паном бачив.
Не стало у селі життя тепер.
На панщину ганяв, коли захоче.
Бурчали люди та все по кутках,
Відкрито не давав казати страх,
Боялись йому глянути у очі.
Микола – саме так той хлопець звавсь,
Робив роботу мовчки, не жалівся.
Жив сам-один, ще поки не женився
І надто усім тим не переймавсь.
Аж поки якось тин собі латав.
Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
- Я норму відробив свою. Доволі.
- Хіба про норму я тебе питав? –
Урядник враз почервонів, мов рак,-
Кидай усе й мерщій робити в поле!
Цього уже не витримав Микола:
- Я відробив своє. Вже не піду!
- Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
Та я тебе, псяюка отака,
За то зі світу білого зведу!
Та й усмуружив хлопця по спині,
Що аж сорочка репнула на ньому.
Микола того б не простив нікому.
Хоч той сидів високо на коні,
Схопив його під пахви в дві руки
Й об землю гехнув, аж пішло луною.
Упав на землю, наче купа гною.
«Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
Майнула думка,- Що його робить?
Тікати треба, поки не оклигав.
Бо переверне все догори дригом,
Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
Микола хутко склав у торбу речі,
Накинув перше, що вхопив на плечі,
Сів на коня урядника й помчав.
Спочатку не подумав і куди,
Кінь сам на південь повернув у Поле.
У тих краях ще не бував Микола.
Та де ще рятуватись від біди?
Чував, що люди в тих краях живуть,
Хоч від орди часом, бува, страждають,
Але при тому вільну-волю мають.
Там його панські слуги не знайдуть.
З думками тими їхав день по дні,
Ночами в балках вогнище розводив.
Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
Бувало, грушки-дички лиш одні.
Спочатку все навколо озиравсь
Аби для когось здобиччю не стати,
Але яко́сь поволі став звикати.
Тому, мабуть, татарам і попавсь.
Ледь тільки з балки вибрався зрання,
Як з-за кущів татари налетіли,
Арканом руки в одну мить скрутили
І полетів небога із коня.
Татари щось галайкали кругом.
«Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
А далі із землі його підня́ли
Та і погнали у байрак бігом.
В байраку ще таких же підняли,
Десь у степу нещасних їх напали.
Усіх одною купою зв’язали
Та і на південь степом повели.
Той шлях Микола добре пам’ятав.
Нещасні ноги до крові збивали,
За день у роті й рісочки не мали,
Води в татар ніхто і не питав,
Бо враз заробиш батога тоді,
А то ще й списом можуть поштрикати.
Микола був надумавсь утікати,
Та як втечеш і головне – куди.
Пригнали їх у стійбище своє,
Яке аулом ті татари звали.
Тут врешті полонених розв’язали
Та розібрали миттю де чиє.
Микола до татарина попав,
Якого полонені всі боялись,
Бо інші всі за батоги хапались,
А саме він списом усіх штрикав.
Жилось в аулі всім нелегко їм,
Хоч тут поїли їх і годували.
Здається, що на продаж готували,
Бо на слуху постійно було «Крим».
Звідсіль нелегко було утекти,
А з Криму того й думати даремно.
Тікати треба! Уночі, як темно,
Бо саме місяць в небі не світив,
Микола собі руки розв’язав,
Із ями виліз, де вони сиділи.
Питав і інших, але не схотіли,
Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
Ох і дарма! Уже на другий день
Татари його виловили в полі.
В дорозі познущалися доволі –
Від батогів не дінешся ніде.
А вже в аулі на очах у всіх
Пошматували спину аж до крові.
І вкинули його до ями знову.
Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
Та хлопець він здоровий, молодий,
Оклигав, став поволі оживати.
Та думки не полишив – утікати,
Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
Коли відчув достатньо в собі сил,
Втік серед ночі, у степу таївся,
З татарами у піжмурки водився,
Які кружляли в пошуках навкіл.
На третій день таки його знайшли.
Із криками страшними налетіли
І тут же до безпам’яті побили.
Такого й до аулу привезли,
Що виживе – не впевнені були,
Покинули на сонці – хай конає.
Щоб знали – втікачам отак буває.
Ворони вже кружляти почали,
Гадаючи, що то пожива їм.
Та він очуняв вже під самий вечір.
Татари десь кричали недалечко.
Поворушився, збіглися над ним,
Погелготіли. Щось один сказав.
Якби ж то мову ту Миколі знати,
До чого себе треба готувати.
Тут хтось прийшов, води йому подав.
Микола випив. Розійшовсь туман.
Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
І чує рідне: - Та віддати хочуть
У чабани тебе. – То не обман?
Така покара… - Не радій дарма.
Як утекти надієшся – забудься.
Вони такого в чабани не пустять,
Скалічать перше. Там надій нема.
- Надія є завжди, - прошепотів,-
І знов закрив сльозаві свої очі.
Прокинувся уже посеред ночі,
Піднятися на ноги захотів.
Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
Дивився з сумом на зірки у небі
Та все молився Господу про себе.
А вранці знову круг татар зібрав.
Схопили та притисли до землі.
Поки одні нещасного тримали,
Другі ножами п’яти шматували,
Як їм господар бранця повелів.
У рани стали волос напихать.
А потім все старанно зав’язали,
Зарубцюватись ранам отим дали
Так, щоб без болю він не міг ступать.
Як рани врешті добре затяглись,
Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
І з криками в аул свій полетіли,
А він один із болем залишивсь.
Ходив, ступав, кривився весь від болю.
Такий далеко, дійсно не втечеш,
Коли воно штрикає і пече.
І, наче й воля, а таки неволя.
Із часом звик. З отарою ходив,
Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
Овець тих пестив, наче малі діти.
За зграями за вовчими слідив.
А якось він сидів у курені,
Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
Чи то господар врешті-решт провідав?
А то якийсь татарин на коні
До самої отари підлетів,
Вхопив вівцю, звалив перед собою.
Микола, наче привчений до бою,
Метнув гирлигу. У коня хотів,
Та злодію дісталось по спині
І він, як лантух, із коня звалився.
Микола дочалапав, придивився
Чи диха той, чи, може, уже й ні.
Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
А злодій без свідомості валявся.
Миколі шлях до втечі відкривався,
Якого він давно уже чекав.
Зібравши миттю все добро своє,
Зліз на коня й погнав по степу чвалом
Туди, де воля справжняя чекала,
Якщо вона, звичайно, десь ще є.
Тримав на північ напрям кілька днів,
Назад все на погоню озирався.
Здавалося, за ним ніхто не гнався.
Чи, може, то він сам того хотів.
Безмежний степ навкруг його лежав,
Трава суха під вітром шурхотіла.
І він, і кінь напитися хотіли,
Але річок він поки не стрічав.
Та що річок, хоча б який струмок.
Аби вода. Та де його узяти.
І їжі було в нього не багато.
Тож голова аж пухла від думок:
А далі як? А як наздоженуть?
А як води не стріне на дорозі?
Коня нагодувати він ще в змозі,
А без води десь упаде, мабуть.
Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
Щоб на думки лихі не спокушатись.
Уже і сил не було поспішати…
Аж раптом, понад яром проїжджав,
Кінь миттю схарапудився й рвонув.
Микола сонний не чекав такого
І сторчака у яр скотився з нього,
Поміж кущі колючі шугонув.
Устиг лише помітити, як вслід
Коневі сірі тіні шугонули.
«Вовки», - миттєво в голові майнуло
І потемнів в очах одразу світ.
Очуняв вже надвечір. Почекав,
Як в голові не стало колотити.
Задумався: а далі що робити?
Він без коня в степу, вважай, пропав.
Але себе одразу ж осадив,
Зібрався з духом…та й почовгав далі
На північ, де зоря йому моргала,
Хоч кожен крок зі стогоном робив.
Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
І далі йшов, де тільки брались сили.
Світило сонце, зорі мерехтіли,
А він собі зламатись не давав.
Найбільше спрага мучила його.
Просив у Бога всю дорогу пити,
Хоча б маленьким дощиком полити,
Та Бог, неначе і не чув того.
Коли вже зовсім не лишилось сил,
Ще повз поволі, до землі тулився.
Вже не просив нічого і не злився,
Не чув нічого, що було навкіл.
Аж доки й не накрила чорнота…
Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
Бо біля нього дівчина вродлива,
Вона до нього прихилилась та
Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
І справді – хтось облизує лице.
Розплющив очі – «Господи, не це!»
Вовк сірий в очі зазирає прямо.
Він не злякався лиш прошепотів
Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
Чого від нього ця тварина хоче?
А вовк його за комір ухопив
І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
Микола зовсім і не опиравсь
І, навіть, помагати намагавсь.
Душа якесь вспокоєння відчула.
Втомився вовк, спинився відпочить
І так печально дивиться у очі,
Неначе щось сказати йому хоче.
Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
Як придивився – то ж не вовк, а то
Вовчиця, молоко із неї капа.
Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
А захистити не зумів ніхто.
Отож вона і мається. Однак,
Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
Чи нору хоче вирити отак?
Вовчиця риє і земля летить
З-під її лап на всі чотири боки.
Микола ледь живий за кілька кроків
В безхмарне небо дивиться, лежить.
Дощу прохає в пана Бога знов,
Хоча б краплину губи промочити.
І раптом…десь взялося дзюркотіти.
Невже струмок? Безсилля поборов,
Перевернувся, глянув у той бік,
Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
Якось зуміла до води дориться
І із нори струмок маленький тік.
Підповз Микола, губи умочив.
Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
Вовчиця воду добула для нього
І він вже пив її холодну, пив.
Де та вовчиця ділася тоді,
Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
З свідомістю чого лиш не буває.
Та він не думав, так воді зрадів.
Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
А може то привиділось йому.
Та був струмок, вода в струмку тому,
Ніхто на світі кращої не знає.
Оклигав трохи та і знов пішов
Вслід за струмком, який котив , мов грався,
Десь із струмочком із другим з’єднався,
Собі дорогу у степу знайшов.
Петляв струмок той по степу весь час,
Немов шукав найлегшої дороги.
Микола йшов, тримався біля нього,
Щоб не шукати воду кожен раз.
Незчувся, як струмок рікою став,
Збираючи потоки по дорозі.
Свій сон чи яв забутися не в змозі,
Він оту річку Вовчою назвав.
Ішов він довго, осінь вже прийшла.
Вже час було пристанища шукати,
Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
А досі ні хатини, ні села.
Та і куди йому тепер іти?
Чи до панів, чи до татар вертати?
Надумався землянку збудувати,
Десь біля річки балочку знайти.
Щоб і гайок поблизу був якийсь,
І щоб житло у очі не кидалось.
Рибачилось щоб там і полювалось.
Отож знайшов таке та й зупинивсь.
Хоч і каліка – руки ж золоті.
Зробив собі, що в господарстві треба,
Дичини вдосталь настріляв для себе.
Тут же навкруг несходжені путі
І дичина не лякана зовсім.
Лови її хоч голими руками.
І з річковою рибою так само.
Тож до зими запасся він усім.
А по зимі хатинку став тулить,
Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
Але ж який другий він вихід має,
Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
- Що ж було далі? – смикає Миколка.
- А далі… Прибуло до його полку…
Чоловіків з десяток і жінок –
Утікачів до нього забрели,
Спросилися та й стали поряд жити,
Рибалити із ним та звіра бити,
У балці тій хатки собі звели.
Хоч і маленьке та усе ж село
Над Вовчою з’явилось під Самару.
Хай поряд воловодились татари
Та лихо стороною обійшло.
- А звідки ти, дідусю, все то взнав?
З тих пір минуло вже років чимало.
Мабуть, села того давно не стало,
Бур’ян по тих хатках повиростав.
А то спитати я хотів би ще:
Хто він тобі, що все про нього знаєш?
Від тих подій і сліду вже немає,
Хіба що річка, ось вона – тече.
І лагідно всміхнувсь до нього дід:
- Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
Аби своїм онукам розказати,
Миколко - з нього починавсь наш рід.

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Як до людей ти – так вони до тебе,
Добром завжди віддячать за добро.
Ніяких див шукати в тім не треба.
Я зараз розказати хочу про
Одну таку історію вже давню,
Що була дев’ять сотень літ тому назад.
В часи хрестові – і гіркі, і славні
(Та не було іще епох без вад).
Тоді якраз в далекій Палестині
Був королем славетний Балдуїн.
А що навкруг весь час велися війни,
Меч не ховав, з коня не злазив він.
І не лише зберіг всі володіння,
А ще й розширив, в сарацин забрав.
Чи то йому було в житті везіння,
Чи він і справді хист великий мав?
Та ми говорим про хороші вчинки.
В однім поході (їх не полічить)
Знайшли солдати мусульманку-жінку
Яка ось-ось збиралась народить.
Король велів красуню не чіпати,
Накрив плащем і килим простелив,
Велів негайно лікаря позвати
Ще й молоком дитятко напоїв.
Та й відпустив з рабинею одною
Аби її додому довела.
А сам із військом знов пішов війною
Де невсипуща доля їх вела.
Пройшов десь рік, випадок той забувся,
Згубився між важливіших подій.
Король знов в обладунок одягнуся,
Щоб сарацинам новим дати бій.
А сарацин удесятеро більше
Ніж має війська славний Балдуїн.
Але вони себе даремно тішать,
Бо відступати і не дума він.
В бою невдача короля спостигла,
В жорстокій січі весь загін поліг.
Його здолала мусульманська сила
І він нічого вдіяти не зміг.
Один-єдиний ледь живий сховався
В густих кущах, що поле поросло.
А уночі він до Рамли дістався
Де трохи війська власного було.
На ранок сарацини оточили
В великій силі місто. І тоді
Усі,хто був у місті, зрозуміли,
Що неминуче бути їм в біді.
Не зможе місто вистояти довго
Супроти сарацинської орди.
Лишалося молитися до Бога,
Бо битися уже не до снаги.
До смерті усі стали готуватись
І сам король молився серед них.
Але ж повинно було таке статись:
Заледве денний гамір трохи стих,
Якийсь емір зі стану сарацинів
Пробравсь таємно й запропонував,
Що короля він виведе за стіни.
Бо хід таємний з цього міста знав.
- Чому мене ти хочеш врятувати? –
Спитав король здивований його.
Той відповів: - Це, Балдуїне, плата
За жінку і за сина мойого.
Хоч ти мій ворог – та не маю права
Злом відповісти на добро твоє.
Як зрозумів король у чому справа,
Сказав: - А як же військо все моє?
Не можу я покинути солдатів.
Помру вже краще з ними та і все.
Але солдати почали благати:
- Іди, королю! Хто ж іще спасе
Від сарацин без тебе королівство?
За нас не бійся, Бог не кине нас.
І зі сльозами проводжало військо
Його з фортеці через темний лаз.
Емір від слів своїх не відступився
Аж до Арсуфа короля довів.
Там зі сльозами вони обнялися.
Один і другий – справжній чоловік.
А далі війни і нові походи,
Король на місці знову не сидів.
Та більше в нього не було нагоди
Аби свого рятівника зустрів.
Все ж не про те у нас сьогодні мова.
А про добро, віддячене людьми.
І я вважаю, що було б чудово,
Якби так само поступали й ми.

Вже третій рік, як Хорсові жерці
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.

Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
Прислав послів, що мир пропонували.
Сенатори, почувши це, поча́ли
Схилятися, щоб замиритись з ним.
Розбите військо, ворог біля стін,
Такі умови – чом не дати згоду?
Навіщо знову гинути народу
І так зазнав утрат великих він?
Аж Аппій Клавдій обізвався враз,
Найстарший з них, сліпий і ледве дише,
Його раби в носилках носять лише:
- Панове, сором мені чути вас!
Я до цих пір жалів, що я сліпий
Та, коли чую, як ви знову й знову
Таку от підлу ведете розмову,
Жалію, що не став іще й глухий.
Сенатори відчули, мов, вину,
Від слів тих дуже соромно їм стало
І миру із царем не підписали
Та виграли в кінці кінців війну.

Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
За гріх той перед Богом йому відповідать
І дітям, і онукам на плечі ляже гріх,
На смертні муки грішник теж посилає їх.
Чи ж думав князь великий владимирський тоді,
Що вчинком своїм сина полишить у біді.
Гуляв собі князь Юрій в Кучковому дворі
З дружиною своєю на вранішній зорі,
Уздрів жону Кучкову і серцем запалав,
Забув про Боже слово, у мужа відібрав.
Був до жінок охочий, до гарних молодих.
Тож вчинок свій, напевно, він не вважав за гріх.
Господаря ж учинок той дуже розгнівив,
Він під замок дружину невірну посадив.
Шукає князь красуню – немає і сліда,
На Кучку зле й сердито все більше погляда.
Не стримався – в запалі за барки ухопив
І у безумнім шалі мечем нараз убив.
До ранку до самого тривала ще гульня,
Бо п’яної ватаги кров зовсім не спиня,
Дружинники за князя осушують чарки,
Що жадібний господар погинув навіки.,
Жоной не поділився із їхнім князь-вітцем
Тож, звісно, справедливо покараний за це.
На голову тверезу князь, начебто, прозрів,
Убитого даремно відверто пожалів,
Відмолював запально, так само, як вбивав
І, як зарадить лиху, у Бога все питав.
Та як тепер зарадиш? Життя не повернуть.
Душа Кучкова, врешті, трима до раю путь.
Щоб якось згладить рідним їх горе, князь рішив
Узять до свого двору обох його синів
Сиріт Петра й Якима. Хай при дворі ростуть,
Можливо, зможуть батька із часом позабуть?!
Його доньку Улиту за сина свого взяв
Андрія. І Кучкам так за свояка він став.
Хотів, аби забули мерзенний його гріх
Між милості і ласки, і князевих утіх.
Забути можуть люди, а Бог не забува
І через роки в душах синів та біль жива.
Не батькові, так сину платити довелось
За те, що у Кучковім обійсті відбулось.
Пройшли роки відтоді. Князь Юрій вже й помер,
Андрій великим князем владимирським тепер.
Боголюбивий, кажуть, хоч норовом крутий
І править, і дружину веде, як треба, в бій.
Запа́льний, як і батько. Коли не по його
Тоді чекати можна від князя усього.
Він Київ стер на порох, церкви не пожалів,
Як на престольний город упав князівський гнів.
У запалі, бувало, навколо сіяв смерть
І страхом душі повнив довколишніх ущерть.
Впав гнів його, говорять, на одного з синів,
Якого колись батько іще малим пригрів.
Страх може, навіть, з зайця сміливого зробить.
Кучковичі зібрались, рішили князя вбить.
Життя порятувати,помститись за вітця.
Жила занадто довго в їх душах кривда ця.
Зібрали навкруг себе покривджених других
Аби гріхом убивства ізмити смертний гріх.
Казали, що для помсти настав потрібний час:
«Сьогодні він скарає того, а завтра-нас!
Отож подбати треба про князя оцього!»
Дійшла й до князя звістка про те, що жде його.
Та він махнув рукою, не вірячи тому,
Все думав: Бог поможе у час лихий йому.
Він стільки церкви зводив, на храми скільки дав,
Недужим він і вбогим завжди допомагав,
Завжди молився ревно. Тож заслужив, мабуть,
Від Бога допомоги на весь життєвий путь.
Забув про гріх батьківський, про київські церкви,
Забув про тих, що скривдив, позбавив голови.
Даремно сподівався, що й Бог про те забув.
І в п’ятницю спокійно у ложниці заснув.
А змовники, тим часом, ножі свої гострять,
Вином гірким свій трепет стараються заллять.
Не можуть страх здолати, хоч і багато їх.
Їм страшно було брати на душу смертний гріх.
Та від вина забулись і совість залили
І у ложницю князя із зброєю пішли.
Ламати двері стали. Збудився князь Андрій,
У гніві сподівався меч вихопити свій.
Та змовники зарані меча того взяли,
Отож без страху п’яні до ложниці зайшли.
Накинулись на князя у темряві вони,
За руки ухопили, приперли до стіни.
Та він був сильним, дужим, одного ухопив,
Під себе його кинув. Від змовницьких мечів
Той враз залився кров’ю. Гадали, що то князь.
Аж доки розібрались, накинулися враз,
Сікли його мечами і шаблями сікли
І списами кололи. Та вбити не могли.
Весь у крові і ранах, він бився, наче звір,
Зібрав докупи сили, усі,що мав допір.
Знав, що нема пощади: чи він, а чи його,
Тож захищав щосили від них життя свого.
Та він один, їх – двадцять при зброї, п’яні, злі.
Чи знайдеться людина одна хоч на Землі,
Що зможе залишитись живою в цій борні?
Упав, нарешті, мовив: «Пощо ви так мені?
Яке вам зло від мене, що кров мою ллєте?
Дивіться, Бог помститься, коли мене вб’єте!»
Закрились його очі і затремтів увесь.
А змовники зраділи: кінець йому, кінець!
Із ложниці помчали в великому страху
Аби вином залити свій гріх. Та на лиху
Годину, князь оклигав, став кликати людей,
Зібравши усі сили, подався до сіней.
Вони ж почули голос, злякалися ураз:
Невже живий лишився страшний у гніві князь?!
Знов кинулись в ложницю, а князя там нема.
Враз холодом у серце повіяла зима.
Якщо живий лишиться князь – горе їм усім,
Жорстоко він помститься. Не жить на світі їм.
У страху поспішили мерщій його знайти,
Тепер не душу – тіло аби скоріш спасти.
І запалили свічі, і по слідах пішли
Сліди його криваві помітні їм були.
А він сидів, тим часом, під східцями в сінях,
Молився, прохав Бога, долав і розпач, й страх.
Знав: Бог лиш порятує. На диво сподівавсь,
Відтягував хвилину ту смертну бідний князь.
Даремно сподівався. Спустилися, знайшли
І знов його мечами штрикати узяли.
А він у мить останню із Богом говорив,
Який нещасне тіло так і не захистив.
Побили, порубали, аж від душі злягло,
А це вже на світанні на самому було.
І кинулись в палати за златом-серебром,
Кишені набивати всім князевим добром.
А біле тіло княже в городи відтягли,
Хотіли псам віддати, настільки злі були.
Ще вчора князь могутній, а нині – хто він є?
Нікому не потрібний скінчив життя своє.
Слуга єдиний вірний прибіг, його шукав,
Знайшов. І довго плакав, до Бога закликав,
Просив корзно чи ковер у злодіїв отих,
Щоб загорнути тіло. Вмолив нарешті їх.
Князь жив завжди в достатку, а вмер – і що він мав?
Прикрити навіть тіло слуга у вбивць благав.
Два дні не міг в божницю він тіло занести,
Просив вітця святого: «Відкрий та нас пусти!»
Та не пускали. Двері тримали на замку
І лиш слуга над паном пускав сльозу гірку.
Що лишилось від слави, що за життя була?
Куди вона від князя по смерті відійшла?
І все за гріх батьківський та і за власний гріх,
Що зупинить гординю і злість свою не зміг.
Покинутий, забутий, роздягнутий лежав
Хто керував ще вчора могутньою з держав.
Чекав, доки крамола утихне, накінець,
І мученика люди вдягнуть йому вінець.
Раб Божий Боголюбський по імені Андрій,
Що з долею своєю програв останній бій.

Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
Блакитніш небо, зеленіш трава,
Душею він немов відпочивав
І почувався якось спокійніше.
В країнах дальніх, в розкошах чужих
Він не знайшов ні правди, ні спокою.
А гроші, що текли до рук рікою?
Він не знайшов тепла і щастя в них.
Хоч там його за мудрість поважали
І обіцяли гори золоті.
Та це, хіба, найкраще у житті?
Повага, гроші – цього всього мало.
Хіба за гроші купиш простір цей?
А це повітря, травами налите?
А сонце, що якраз, як треба, світить
І вітер прохолодний у лице?
Чужа країна, то чужа країна
І там усе не те і все не так.
І лиш помандрувавши по світах,
Він зрозумів, що саме він покинув.

Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Що не лише вони мають право
Плюндрувати чужинські поля.
І що їхні походи криваві
Відомстяться колись. Бо земля
Кажуть, кругла. І помста настала,
Он вона попід стіни стоїть.
Військо варварів-готів чимале,
Все навколо вогнями горить.
Рим принижень таких не згадає
Ще із галльських далеких часів –
Дикий варвар під стіни горлає,
Вимагає покори й дарів.
І зігнув Рим принизливо спину,
Посланців до Аларіха шле,
Щоб він місто в спокої покинув,
Не чинив «місту вічному» зле.
Вже бундючний Аларіх чекає,
На послів погляда звисока.
Їх той погляд звіриний лякає,
Грізний меч теж ляка у руках.
Та вони не показують виду,
Кажуть: «Рим є кому захистить.
Коли всі проти варварів вийдуть,
То ніхто їх не зможе злічить!»
Та Аларіх у відповідь мовив:
«Краще трави косить, як густі!»
І додав: «Як не хочете крові,
Балачки свої киньте пусті.
Я піду, як візьму ваше злато,
Ваше срібло та ще всіх рабів.
Та врахуйте, що довго чекати
Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
Посланці з ляку мовили лише:
«Поясни тоді нам до пуття,
Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
І Аларіх промовив: «Життя!»