Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.

Гуляючи парком Богданка мала
На клумбу розквітлу попала.
Круг неї вона кілька раз обійшла,
Мов квіти знайомі шукала.
Одна квітка дуже сподобалась їй:
На вітах, що низько схилялись
Сердечок яскравих навішано рій.
Пелюстки у них розкривались
І пара світліших пелюсток із них
Цікаво на світ позирала.
Їй так закортіло торкнутися їх
Та лячно – аби не опали.
Тут мама до клумби якраз підійшла.
- Ой,мамо, поглянь, які квіти!
- То, доню, діцентра якраз розцвіла.
- Неначе з казкового світу…
- Не з казки, але із далеких країв
Вона на цю клумбу прибу́ла.
З Японії якось приве́зли її,
Дві сотні літ вже проминуло
Відтоді. Й тепер вона радує нас,
Хоч іноді й сум навіває.
«Розбитим сердечком» цю квітку якраз
Частенько іще називають.
«Сердечком Жанетти» у Франції звуть.
Легенду я чула про неї.
- Легенду? Я теж її хочу почуть.
- Ходім он до лавки тієї.
Присядемо, доню й повідаю я
Тобі цю історія дивну.
Було це давно у далеких краях
Французьких. Гарненька дівчина
Жанетта зібралася якось у ліс,
Щоб ягід, грибів назбирати.
І, мабуть, заплутав дорогу їй біс.
Зайшла та і стала блукати.
Направо піде – ліс стіною стоїть,
Наліво – дороги немає.
Злякалася бідна – чого їй робить
У лісі густому – не знає.
Взялася кричати: «Агов! Поможіть!
Не дайте у лісі пропасти!»
Та лише луна їй із лісу летить
Та геть розлітається птаство.
Й захрипла уже, вже і ноги болять,
По лісі ж півдня проходила.
Присіла сумна на пеньку спочивать,
Щоб трохи поправити сили.
Незчулася, як і заснула вона
В тривожному сні-сподіванні
Між лісу густого самотня, одна
Під тихе дерев колихання.
Наснилося їй, наче гарний юнак
Цілує в уста її палко…
Та очі відкрила в надії, однак
То був лиш мисливський собака,
Який підійшов і у щоку лизнув.
А вершник стояв трохи далі.
Зовсім молодим і прекрасним він був.
Всміхнувся і їй легко стало.
Неначе то він її поцілував.
Замріяно лише дивилась.
Та хлопець рукою махнув і сказав:
«Ну, що ж ти, дівчино, розсілась?
Хутенько до мене сідай на коня,
Щоб в лісі нам не ночувати.
Бо бачиш, кінець наближається дня,
Тож часу у нас не багато».
Куди вони їхали…Час промайнув,
Вона й не помітила того.
Він ніжно до себе її пригорнув,
Вона притулилась до нього.
І так на душі їй спокійно було,
Так хороше…Серце тремтіло.
Минути щоб це відчуття не могло -
Одного лише і хотіла.
Аж ось і село. Він з сідла її зняв,
На землю спустив. На прощання
В дівочі уста її поцілував,
Відчув мов Жанетти бажання.
Давно уже вершник за пагорбом зник,
Вона все стояла й стояла.
Вогнем поцілунок уста її пік,
Якого раніше не знала.
В наївності мрії плекала свої
(Та ж серце не стане брехати),
Що хлопець так само кохає її,
Інакше б не став цілувати.
Та все виглядала – не їде часом,
Стояла весь час на дорозі.
Жила тим коханням жаданим, як сном,
Нічого робити не в змозі.
Та дні проминали – його не було.
Невже він забув її, кинув?
Сміялось з наївності тої село,
Вмовляли даремно дівчину.
Вона ж свято вірила у почуття
Та серця свого дослухалась…
Коротке було у кохання життя.
Якраз у неділю то сталось.
Весільний кортеж крізь село проїздив.
Уквітчаний гарно, багатий.
Перед йому кінь з нареченими вів.
Жанетта устигла впізнати
Свого юнака. Радо він обіймав,
Біляву гарнесеньку панну.
Так, значить, її він зовсім не кохав?!
Був той поцілунок обманом?!
Немов від удару, схитнулась вона.
Ударила кров у обличчя.
Їй смерті подібна була новина.
На серці і туга, і відчай.
І серце умить розірвалось її,
Упала й завмерла навіки.
І виросли з серця Жанетти тії
Ці темно-червонії квіти.

Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»

Сидять два кума у корчмі якось.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.

- Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
Подай, онучку, тубу із аптечки.
Змащу бальзамом я коліна й плечі…
Ти що, її іще не відшукав?
Та ж «Шабельник» написано на ній.
Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
От дякую тобі, онучку любий.
- А що воно за шабельник такий?
Я про таке раніше і не знав.
Чому то дивно так його назвали?
- Ну, де б у місті ви його стрічали,
Як він лиш на болотах виростав.
Тому болотним ще його і звуть.
А звідки назва? Чув від свого діда,
А тому, певно, дід його повідав.
Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
Але було то в час, коли боги́
Спускалися на землю поміж люди.
На очі напускаючи полуду,
Розвіятись хотіли від нудьги,
Бо що ж робити там на небесах,
Де їх – богів по пальцях зрахувати.
Спускалися пригод собі шукати,
Блукаючи степами й по лісах.
Отак спустився Чорнобог якось
В надії поміж себе люд стравити.
Бо щось занадто мирно стало в світі.
Хоча, можливо, то йому здалось,
Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
Завжди за віщось світом воювали,
Безжально один одного вбивали.
Та він, напевно, більшого хотів.
Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
Що мирно жив серед степів широких.
Орав і сіяв. Над річок глибоких
Звів свої села і не відав бід.
Ворожих орд тоді ще не було
Аби їм мирно жити заважали.
Самі ж вони достатньо всього мали,
Щоб то до ворожнечі призвело.
Отож підступний Чорнобог рішив
Спуститися і люд той посварити.
Адже достатньо першу кров пролити
І вже б війну ніхто не зупинив.
Став він ходити селами і скрізь
Підбурити, стравити намагався.
Але дарма, як підлий не старався,
Як зі своїми кривдами не ліз,
Ніхто його і слухати не став.
Де мовчки із села випроводжали,
Де й штурхана добряче в спину дали,
Аби він язика не розпускав.
Озлився врешті Чорнобог на них
І весь їх рід надумав покарати.
Якщо іти не хочуть воювати,
То приведе війну їм на поріг.
Вернувсь на небо, добре роздививсь.
Знайшов в степах голодні орди дикі,
Що ладні крові проливати ріки.
До їх вождів озлоблених явивсь
І шлях вказав, де мирний рід той жив,
Мовляв, для них там знайдеться пожива.
А ті зібрали свої юрти живо
Й помчали степом. А за кілька днів
Земель багатих, врешті досягли
І, наче коршун, на ті села впали.
Ті люди вже давно не воювали,
Тож відсічі їм дати не змогли.
Покинули обжитий уже край
Й на північ стали у ліси тікати,
Аби своє життя порятувати.
А Чорнобог втішається: «Чекай!
Ще більші біди я нашлю на вас,
Щоб знали, як не слухатися бога!
Не пожалію поміж вас нікого.
Моєї помсти іще прийде час».
Тікали люди вже багато днів.
Орда безжальна по слідах летіла.
Бо ж відібрати і життя хотіла,
Так Чорнобог вождям їх повелів.
Уже й ліси – орда не відстає.
Загнала в хащі – й там нема спасіння.
Уже загнали їх у трясовини,
У мочарі де, лиш нога стає,
Провалюється і не чути дна.
Лише тоді орда від них відстала.
І люди в болота́х тих жити стали,
Де лиш багнюка навкруги одна.
А Чорнобог тумани напустив,
Які і сонце від людей сховали.
Важкі недуги на усіх напали
Аби зі світу чимскоріш звести.
У розпачі богам молився рід
Аби вони хоч люд порятували.
А ті чи сили в землях тих не мали,
Чи втратили свого народу слід,
Але на поміч так і не прийшли.
Одно лишалось – в мочарах вмирати.
З боліт хотіли виходу шукати,
Але знайти, одначе, не змогли.
Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
Що жив на острівці у халабуді.
Звернулися до нього в поміч люди,
Хай би, як знає, показав прохід
Із тих боліт. Той лише похитав
У відповідь печально головою.
«То ви спізнались, певно, сили злої.
Якиїсь бог на вас образу мав!»
«Та ж ми просили помочі в богів!»
«В цих болотах вони не мають сили.
Звертайтеся у поміч до Ярила.
Лиш він здолає злого бога гнів».
І увесь рід у відчаї звернувсь
До, їм тоді не знаного ще, бога.
Просити стали помочі у нього,
Аби він до життя їх повернув.
І Чорнобог почув ті молитви,
Спустивсь на землю у густім тумані,
Щоб власноруч прикінчити останніх,
Які ще залишалися в живих.
Та ледве він на мочарі ступив,
Як перед ним із шаблею Ярило.
Весь сяючий спустився, повний сили.
І бій між ними лютий закипів.
І день, і два змагалися бійці.
Адже богам і не таке під силу.
Нарешті вдарив шаблею Ярило
І та ураз зламалася в руці,
Шматочки розлетілися кругом,
У мочарі попадали й пропали.
У відчаї всі люди закричали.
Ярило ж раптом ворога свого
Вхопив руками, високо підняв
І з силою пожбурив в трясовину,
Де той, напевно, на віки і згинув.
А сам тієї ж миті і пропав.
Тумани пропадати почали
Що людям на очах, немов полуда.
Й побачили вони тоді, що всюди,
Якісь бордові квіти розцвіли.
І дивно, що з’явились в болотах,
Де шабля розлетілася Ярила.
І в квітах тих була велика сила,
Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
Тож і назвали шабельник її.
І користались силою тією.
Завжди вони зверталися до неї
Аби недуги злікувать свої.
Де ж Чорнобог впав у болото був,
З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
Але про квітку дивну не забув.
Отож і до сьогодні пам’ята
І для здоров’я користає сили,
Які прийшли до квітки від Ярила.
Така от, бачиш, квітка не проста.

- Іди, онучку, випити чайку!
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.

Онук приїхав в гості до бабусі.
Була з ним мама лиш на вихідні,
Сказала: « У суботу повернуся!»
І от вони залишились одні.
Бабусі в радість, бігає навколо.
Не знає, де онука посадить,
Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
Він у селі ні разу ще не був.
Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
Щоб все побачив і усе відчув.
Бабусі ж, звісно, від того морока –
Одного як же можна відпустить…
Кидає все і диба слідом, поки
Онукові захочеться спочить.
А той готовий бігати до ночі,
Аби усе побачити, як слід.
І там пройти, і те погладить хоче,
І з того скуштувати гарний плід.
От якось вони луками блукали.
Уже іти обідати був час
Бабуся, звісно, трохи і пристала,
Хотіла внука кликати якраз,
Коли то чує – він її гукає.
Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
І справді, якусь квітку розглядає,
З усіх боків її вже обійшов.
- Що то за квітка? Та така висока!
І який гарний в неї жовтий цвіт.
- То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
Пора б уже, онучку, на обід.
А той її, неначе, і не чує:
- А що то тирлич? Звідки узялась?-
І біля квітки зазира, тупцює.
Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
- Ходім, Сергійку, а я по дорозі
Все про ту квітку розповім тобі.
Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
- А можна, я зірву її собі?
- Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
Її Червона книга береже.
Ходімо вже, давай бабусі ручку,
Бо ж час-таки обідати уже.
Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
Все озиравсь, аж ледь не до села.
Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
Про тирлич повідати почала:
- Було давно то у селі одному.
Жили, говорять, дві сестри у нім.
Хоч виростали у одному домі
Та були зовсім різні, поміж тим.
Одна – красуня писана, неначе,
Що і очей було не відвести.
Та і, до того ж, бойова козачка,
Уміла було так відповісти,
Як хто хотів покривдити словами,
Що тому швидко затягло язик.
Не хитрувала, говорила прямо…
Був в неї також гарний чоловік.
І добрий, і красивий, і розумний.
В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
Їм вдвох ніколи не бувало сумно
Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
Друга ж сестра родилась не вродлива.
Іще з дитинства заздрила вона
Сестрі, що почувалася щасливо:
Та з парубками, а вона одна.
У тої чоловік – красивий, вмілий,
А їй хоча б плюгавенький який.
Так заздрила, що, навіть, почорніла,
Дивилась зло услід сестрі своїй.
Не щастя їй, а всяких бід бажала,
Хотіла в горі бачити сестру,
Аби вона все мучилась, страждала.
Щоб мор напав, кінець її добру.
Щоб її коси чорні посивіли,
Щоби зійшла уся її краса.
Отак частенько мріяла сиділа
Та ще й прохала в поміч небеса.
Та небеса в отвіт на те мовчали,
Доводиться все думати самій.
Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
Як то якось прийшло на розум їй.
Були у них обох тоді вже діти –
Синочки, віку, мабуть, одного.
Звичайно, дітям як не порадіти.
Та ж їй одній виховувать свого,
Бо ж чоловіка справжнього не мала.
А у сестри і в цьому радість є.
Отож вона якось прослідкувала,
Як син сестри раненько устає
Та йде до річки на човні кататись.
Бува, зовсім далеко заплива.
А на воді ж усяке може статись?!
От зла і накрутила голова.
Він човен на ніч залишав на річці,
Під берегом кілочком припинав.
Ох, і насолить же вона сестричці!
Вночі, як у селі вже кожен спав,
Пішла вона, знайшла той човен й тихо
Пробила в днищі дірку. Та й чека,
Як упаде сестрі на серце лихо,
Як доля їй повернеться гірка.
Та ж Бог на небі все на світі бачить.
Наруги тої він не допустив
І тою ж їй монетою віддячив,
Сестру від злої помсти захистив.
Уранці хлопець знову став збиратись
Поплавати на річці у човні,
Як тут прибіг до річки його братець –
Син злої та і просить: - Дай мені
Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
А хлопчик добре серце в грудях мав:
- Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
Він-то про плани тітчині не знав.
Стрибнув той хутко в човен та й подався,
Не бачачи, що човен протіка.
Коли ж помітив, то кричати взявся
У поміч. Та широка там ріка.
Чи ж докричишся аж із середини?
Той крик сестра почула лиш лиха.
Та ж думала, що то сестри дитина
Й собі раділа від того гріха
Та з радості аж руки потирала,
Бо ж «відомстити» за усе змогла…
Як гірко вона плакала, як взнала,
Що то її кровиночка була.
Що власними руками і зробила
Для сина пастку. І уся вона
Від того горя зсохла, пожовтіла,
Бо ж знала, що лише її вина.
І, як сльоза скотилася остання,
Упала й квітка виросла по ній,
Що буде нести всі її страждання
Аж до кінця, напевно, її днів.
Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
Нагадуванням служать для людей:
Не треба іншим людям зло робити,
Воно ж на твою голову впаде.

Зоря вечірня встигла вже зайти.
Червоний місяць видерся на стріху,
Вдивлявся пильно у долину тиху,
Задумавшись: чи трохи посвітить,
Чи знову закотитися і спати.
В селі потроху гамір затихав,
Хоча у такий час ніхто не спав,
Старалися роботу доробляти.
Завели пісні жаби на ставу
Так голосно, аж попід лісом чути.
Собаки озивались… та не люто,
А так, мов мали забавку нову.
На луках коні паслись в табуні.
Понад водою вогнище горіло.
Навколо нього пастушки сиділи,
Адже вони сьогодні у нічній.
Десь поза лісом гримало бува
І блискавиці небо осявали.
Але гроза відходила помалу,
Отож страху ніхто не відчував.
Горішки гризли, що сьогодні вдень
У лісі під ліщиною набрали.
Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
Ліниво позираючи лишень.
Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
Як зі шкарлупи зерня добували.
Але, здавалось, миті лиш чекали,
Коли питання вірне віднайдуть,
Аби з усіх боків обговорити.
Тут обізвався меншенький Андрій:
- А знаєте, казав мені дід мій,
Коли у небі почина гриміти,
То бог Перун розлущує горіх.
Оце неначе як і ми із вами.
Але горіх його не такий са́мий.
Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
Як він розлущить – то вода тече
Дощем на землю з однієї шкарлупи,
А з другої вогонь у землю лупить.
То блискавка… - А я от чув іще,-
Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
Ховатись завше під ліщину слід.
Розповідав мені також мій дід,
Звідкіль таке припущення походить.
Колись диявол з Богом сперечавсь,
Казав Йому: «Я можу так сховатись,
Що будеш ти за мною вік ганятись,
Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
А Бог йому: « Усе одно знайду
І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
Уб’єш мене – вона також загине!»
«Нічого, я поправлю ту біду.
Уб’ю її й небесне царство дам,
Але й тебе не залишу́ живого!»
І став тоді казати чорт до Бога,
Що зможе він сховатись там чи там.
Усе, що знав, вже перерахував.
Одну ліщину лиш забув згадати.
Тож блискавка скрізь може попадати,
Де би диявол схованки шукав.
Окрім ліщини – в неї не влуча,
Бо чорт під нею схованки не має.
Я от в кишені гілочку тримаю,
Так мій дідусь мене тоді повчав.
- А я чув, - одізвавсь іще один,-
Що то архангел Михаїл метає
Ті блискавиці. І, коли влучає
У дерево якесь, то, значить, він
Таки чортяку в схованці дістав.
Як дерево якесь вогнем палає,
То там чортяка в тім вогні конає.
А про ліщину я таке не знав.
Степан найстарший мудро обізвавсь:
- Горіхи, кажуть – то велика сила.
Не випадково в церкві їх святили,
Тому і Спас Горіховим назвавсь.
Казала бабця, що колись було,
Як перед Спасом за горіхи брались,
До лісу найстаріша посилалась.
Увечері стрічали всім селом.
І скільки з лісу принесе ота
Горіхів – то від того й міру брали
І, доки більш того не назбирали,
Із лісу хай ніхто не поверта.
- А я от, хлопці, про ліщину чув
Історію одну смішну від тата.
Як хочете, то можу розказати?!
- Давай, давай! – хор голосів загув.
- Жив чоловік із жінкою в селі
І мали одного надію-сина.
Раділи: коли виросте дитина,
То буде працювати на землі.
І їх догляне в старості самих.
Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
Та час минув і виросла дитина…
Але чомусь не радує то їх.
Батькам нема спочинку день по дні,
А син проснеться близько до обіду,
Поїсть та й ляже на ряднині піде
На сонечку. Та й мріє в напівсні,
Як піде він до міста й під кущем
Знайде важку торбину з золотими…
Отак і жив із мріями отими.
Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
Та і померли. Він лишивсь один.
Продав потроху, що батьки надбали,
Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
Задумався: як далі буде він?
Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
Та на зиму усе заготовляють:
Дрова несуть, усякий плід збирають.
Тож вирішив, що досить вже лежать.
Узяв лантух та і у ліс подавсь.
Блукав, поки ліщину не натрапив,
А там горіхів – устигай зривати.
Та він втомився, під кущем уклавсь,
Спочити трохи. Думає, лежить:
«От би горіхи як гарбуз родили.
Один зірвав і тиждень його б їли.
Не треба б було кожен день ходить».
Отак воно замріявся й заснув.
І сниться сон йому, що він, неначе,
Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
І в місто із горіхом тим прибув.
Як про те диво слава поповзла,
То до царя одразу запросили.
За диво те півцарства зголосили.
Та він уперся, що ціна мала.
Давай все царство і не менш того!
Та ще й принцесу гарну на додачу.
Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
Як дзизне своїм посохом його…
Схопився хлопець, сон умить пропав.
Де він, що з ним зробилося – не знає.
На лобі гуля як горіх зростає,
Який йому на голову упав.
Сидить він, гуля усе більш стає,
І думає: то добре Бог ладнає,
Що як гарбуз горіх не виростає.
Бо, як торохне – то одразу вб’є.
Всі посміялись. Аж Мишко тоді
Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
Мене тоді раненько вклали спати,
А він із кумом за столом сидів.
Щось говорили стиха. Я не спав
Та до розмови тої дослухався.
Кум щось таке почув та розсміявся,
А тато голосніше мовить став:
- Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
Мені Микита сам про те повідав.
Коротше, він почув від свого діда…
Не смійся, куме, я тебе прошу…
Так от, повідав, каже, йому дід,
Що гілочка ліщинова буває
Всі забаганки лю́дськії сповняє.
Але обов’язково знати слід,
Що гілочку ту легко не знайти.
Її в ніч на Купала слід шукати
І певний вона вигляд має мати –
Як вилочка – роздвоєна. Піти
Надумався Микита в темний ліс,
Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
Діждався, коли й сонечко спустилось,
З собою лише ніж маленький ніс.
Приблизно знав куди потрібно йти,
Хоч уночі ліс вигляда інакше
Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
Старається подалі завести.
Іде Микита, від страху дрижить,
А навкруги щось шурхотить, лякає,
Над головою тінню пролітає.
Напевно, намагається вхопить.
Та шепотить Микита «Отче наш»
В надії захиститись від напасті
Та дивиться, щоб часом не упасти.
Де й молодецький подівавсь кураж.
Уже й не радий, що у ліс пішов
Та скарб знайти до відчаю хотілось.
Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
Він хутко навкруг неї обійшов,
Вдивляючись, руками гілки мацав,
Шукаючи єдину ту, яка
Дасть знати, як опиниться в руках.
Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
Обмацавши, поліз в гущавину,
Розсунув гілки…й раптом перед очі
З’явилося якесь страхіття ночі.
Мороз Микиті шкірою майнув.
Воно ж до нього лапи простягло,
Неначе намагалося вхопити.
Вогняні очі втупились в Микиту…
Очуняв він, як біг уже селом…
Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
Із острахом у темінь позирали,
Немов якоїсь напасті чекали.
Здавалось, навіть, і вогонь притух.
Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
- А як же чорт в ліщині міг сидіти?
- Та не казав, що то був чорт, Микита,
То він сову, напевно налякавсь.
Микита то вже потім зрозумів.
Та уночі вже не ходив до лісу,
Подумавши, що ну його до біса.
Без того скарбу вже б і так прожив.
Всі засміялись і страхи бігом
Пропали. Знов про щось загомоніли.
Та про ліщину більш не говорили,
Тож дослухатись нам нема чого.

Все далі на північ ішов антський рід,
Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
Все менше у них залишається сили,
А десь, може, готи женуться услід.
Із жахом пригадують анти той час,
Як вістка родами страшна розлетілась,
Що готи у землях у антських з’явились,
Що Бус навперейми із військом помчавсь.
Хоча скільки років бік-о-бік жили,
Бувало усяко – бува й воювали,
Бувало в строю у єдинім стояли,
Як проти ромеїв походом ішли.
Та, наче, уже прижились та обвиклись,
Забули колишню за віщось вражду.
А тут раптом готи війною ідуть.
Можливо, тому, що зі сходу з’явились
Якісь дикі гунни? Панують в степах
І готи їм змушені були скоритись.
Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
Чи розуму збавив вождів готських страх?
Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
Що готські війська в битві Буса здолали,
Усе антське військо на полі поклали,
А Буса з синами в полон узяли.
Та не зупинились на тому, стрімким
Набігом і град стольний антський узяли,
Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
І, поки здіймався над згарищем дим
І Буса з синами, й старійшин вони
На полі за градом усіх розіп’яли…
Тож антські роди у страху утікали
Від тої нежданої зовсім війни.
Подалі на північ, в дрімучі ліси,
Де можна від готів було заховатись
І від небезпеки тії врятуватись,
Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
Страх гнав уперед, хоч готові були
Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
Та ж роду тоді вже не порятуватись.
Що купкою супроти війська могли?
Здолали вже купу річок на путі,
Пройшли болота і гаї невеликі.
Уже потяглися краї більше дикі,
Де анти іще не бували в житті.
Стояли дрімучі ліси навкруги -
Бори і діброви, неходжені людом.
Звірини бродило усякої всюди,
Полюй, якщо тобі таке до снаги.
Тож з голоду рід тепер не пропаде,
Вже й менше від страху назад озирались.
Навряд би чи готи сюди аж дістались.
Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
Спинились підвечір в долині одній,
В діброві густій на широкій галяві.
Жінки готували на вогнищах страви,
Співаючи стиха прадавні пісні.
А чоловіки полювати пішли,
Поки іще сутінки не опустились.
А інші шукати води заходились.
Тут скрізь ручаї із річками текли.
Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
Де, справді, широкий ручай протікав.
Там кожен напився, в цеберки набрав.
Холодна вода додала їм наснаги.
На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
Аби роздивитись, що за виднокраєм,
Що там попереду на рід їх чекає.
З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
Ще тільки здіймалося сонце на сході,
Криваво-червоне. Роса на траві.
Навколо незнаний, невіданий світ.
Людину зустріти у хащах цих годі.
- Он там, попереду, бач, гори якісь!-
Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
На горах тих легко нам оборонитись.
- Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
Можливо, і справді, осядемо там.
- А як ми поселення наше назвемо?
- Та ти почекай, поживем, обживемо.
Туди ще потрібно дістатися нам.
Над обрієм коло червоне знялось,
Від нього навколо все зачервонілось,
У водах струмка воно щедро відбилось…
Їм договорити так і не вдалось,
Бо тут од води одізвався синок:
- Татусю, то клов? Он челвона?– питає
(багато малих «р» ще не вимовляє),
Показує пальчиком їм на струмок.
Поглянули всі – а таки дивина.
- То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
Дажьбог умиває у ній своє личко,
Тому і червона зробилась вона.
А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
Чого над цим думати довго й гадати?
Так Кловом і будем струмок називати…
І жарт той всім настрій одразу підняв.
Хоч жартом назвати то важко, напевно,
Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
Так хлопчик струмку тому назву і дав
Й вона збереглася з часів отих древніх.

Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
На станції зійшов у перехід.
А там уже, і сам чому – не знаю,
Пішов не у ту сторону, де слід,
І вийшов упритул до залізниці.
Високий насип виднокіл закрив.
Внизу в бетоннім жолобі водиці
Стрімкий потік із шумом десь летів.
Поки я на потік той роздивлявся,
Як він у береги бетонні б’є.
- То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
А я й не бачив, що хтось поряд є.
- Це річка Либідь? Я б і не подумав.
Зовсім її другою уявляв.
Вона ж широка була у минулім
Із кілометр, може…Десь читав.
Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
Її нелегко було перейти.
Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
- Часи змінились. Місто розрослося.
Річки зміліли, зникли геть ліси.
Змін за віки чимало відбулося.
Нема вже тої древньої краси.
А знаєте чому так Либідь зветься?
- Та чув легенду: три брати й сестра…
Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
- Вигадник Нестор. Де він то набрав?
Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
А він то слухав та і записав.
- А ви щось інше про ту Либідь знали?
Тут чоловік ураз серйозним став:
- Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
Тут Кий з братами зовсім не при чім.
Бо ж їх часи тоді уже минули,
Наслідували правнуки вже їм.
Про Дівич-гору чули ви, напевно,
Її ще часом Лисою зовуть?
Там капище колись стояло древнє,
Слідів і не лишилося, мабуть.
Те капище богині Мокош було,
Її там ідол на горі стояв.
Ви, звісно, про таку богиню чули?
- Та, звісно, що доводилось, чував.
- Так от, богиня то була жіноча,
Чоловікам було на гору зась.
Жінки туди приходили охоче,
Коли проблема виникла якась,
Аби богиню чимось задобрити,
Пожертви їй належні принести.
Та і про допомогу попросити.
А Мокош їм могла допомогти,
Бо ж відала водою і землею,
Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
Приходили по п’ятницях до неї.
З собою несли Мокоші було
Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
Хустки і посуд, молоко і мед ,
Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
З надією, бо ж знали наперед,
Що Мокош допоможе їм у всьому.
Йшли породілі помочі питать.
Ішли сюди по ліки від утоми
Життєвої , йшли долю свою взнать.
При капищі жінки одні служили,
Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
В роботі тій для них найпершим ділом
І лиш цнотлива дівчина могла
З богинею єдина говорити.
Тож вибирались кращі від усіх.
Та їм за честь богині послужити.
Але була й найстарша серед них –
Верховна жриця, що всім заправляла.
Вона була не із простих людей,
Її із княжих дочок вибирали
Та й то із них не кожна підійде.
Найстарша жриця із князівських дочок
З малого ще заміну обира.
Бо ж мати час підготувати хоче,
Поки вмирати надійде пора.
Тож ще з малого та князівна знала,
Яка велика честь її чека.
На всіх звисока гордо поглядала,
Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
Так от, була у князя дочка Либідь
Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
Що саме їй пост передати слід.
І потяглися довгі дні навчання,
Бо ж жриці треба так багато знать.
Та загордилась, на сестер й не гляне,
Біля богині мріє швидше стать.
А росла ж гарна, що й не описати.
Чоловіки всі озирались вслід
І мріяли таку за жінку мати.
Але у неї серце, наче лід.
Пішла про неї слава по окрузі,
З’їжджатись стали із других країв
І князю натякали на союзи
Супроти всяких різних ворогів.
Він би і рад дочку за них віддати,
Але ж без її відома ніяк.
Хоча вона іще й не жриця-мати,
Але ж на те готується однак.
І все можливе лише з її волі.
Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
Вона ж свою вже визначила долю,
Тож їм давала гарбузи одні.
Коли ж стара померла жриця-мати,
Настав їй час на Дівич-гору йти.
Усі жінки зібрались проводжати,
До капища хотіли довести.
Та ледь вона спустилася узвозом
У супроводі радісних жінок,
Як парубка зустріла на дорозі
Прекрасного…Аж зупинила крок.
У очі його сині подивилась,
Завмерло серце – чи ж то не мана?
Мов зі своєю долею зустрілась.
А, може й доля? То лиш Мокош зна.
І він завмер, поглянувши на неї,
Немов ступити кроку сил не мав.
З півусмішкою дивною своєю,
Дивився і нічого не питав.
І натовп теж завмер, застиг навколо.
Усе, здавалось, добре розумів.
А в неї сльози на очах від болю,
Бо ж дуже пізно він її зустрів.
Тепер уже нічого не змінити,
Назад уже немає вороття.
Їй треба йти до Мокоші служити
І в тому буде все її життя,
Позбавлене кохання, що раптово
Зійшло у серце і зосталось там.
Вона була до цього не готова.
Та й парубок, також, здавалось, сам
Такого не чекав. А мить тяглася,
Здавалося для них, уже роки.
Вона на слово врешті спромоглася:
- Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
- Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
Вона себе у руки узяла,
Поки він їй у очі не дивився,
Всміхнулась сумно та й униз пішла…
Відтоді не було їй дня і ночі.
По нього лише думала щодень,
А уночі виплакувала очі.
А він…А він стояв, неначе пень
На березі ріки, що протікала
Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
Та все чекав. Та і вона чекала,
Хоч ні на що надій ніхто не мав.
Якось наснилась їй богиня-мати,
Схилилася, усмішка на устах:
- Я можу вас навіки поєднати,
Але не тут – лише на небесах.
І зникла. Либідь напівсонна сіла.
Нема нікого. А уже за мить
Вона спускалась вниз до річки схилом,
Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
А він стояв. Надіявсь в безнадії.
Лише побачив – зразу упізнав.
Ураз всі свої сумніви розвіяв
І їй назустріч до ріки помчав.
Ступали вони, сходячись, поволі,
Не зводячи закоханих очей.
Єдналися в одну гіркі дві долі,
Що щастя досі не пізнали ще.
Ріка спокійна місяцем сріблилась,
Немов доріжку викладала їм.
Десь там у хвилях врешті і зустрілась
Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
І понесла їх течія, помчала
Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
Відтоді річку Либідь і назвали.
Історія так закінчилась ця….
- А що ж із тим святилищем зробилось?
- Воно стояли довгі ще роки.
Аж доки Володимиру схотілось
Зробити Київ центром отаким,
Де б найважніші ідоли стояли
Аж попід княжим теремом самим.
Аби князі жерців контролювали,
Не дали бути незалежним їм.
Поставили Перуна проти Хорса,
Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
Не мало, не багато – вісім років.
А потім князь, як хрещення прийняв,
Великий учинив в Русі неспокій,
Бо ідолів усіх він порубав,
Перуна аж униз Дніпром відправив.
Велів тоді хреститися усім,
На капищі величний храм поставив…
Та, все одно, на пагорбі отім,
Що досі ще Дівич-горою кличуть,
Жінки збирались потай, крізь ліси,
Аби богиню Мокош возвеличить
І допомоги в неї попросить.
Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
Хтось уважав, що відьми то були
І Лиса – на ту гору говорили.
Та в пам’яті, бач, досі зберегли.

В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.

І
Феєрія фантазії і мрії
дописує комедію-роман
лихої долі... як зусюди віє
тривогою... сідає у туман
гаряче сонце... випиває літо,
настояна у нектарі жара...
ще не пора врожаєві горіти,
а пожинати сіяне пора.

ІІ
Так і життя – на грані за і проти,
народжене у зоряній імлі,
очікує нової катастрофи
що іноді загрожує Землі.
Уже й мечі, і рала у ріллі,
а не було, то і немає статку,
і ні тобі закону, ні порядку...
керує тля, і нападає міль...
і поки лихоманить звідусіль,
минають лугандонію нащадки
тих чумаків, які возили сіль.
Ще не було Московії і Риму
і дух орди вонючої не пах,
а скіфи кочували на плотах
до Понту... пам’ятає Аюдаг, –
ходили наші пращури до Криму,
до Таврії... у греки із варяг.

ІІІ
Засохне кров, поіржавіє криця
як засоби досягнення мети...
вода і на Тавриді освятиться,
та як і за Івана Калити
брехати будуть на щити лисиці,
як нас учили неуки-брати.
...................................................
Зупинимося на краю безодні...
історія не закарбує слід,
який лишає за собою рід...
і лиш сусіди, гнані та голодні,
аби учора не було сьогодні,
посіють бурю і запалять світ.

07.2021

Яскраве сонце скупо зігрівало.
Степ зеленів, наскільки оком кинь.
Крізь хмари проглядала неба синь,
Але холодним вітром повівало.
Зима мов не збиралась відступать.
Буває часом й снігом замітає
Та ще й скажений вітер налітає,
Що схованку доводиться шукать.
Зо два десятки втомлених людей
Долали степ. З важкими клумаками,
Простуючи звіриними стежками.
Кудись на північ доля їх веде.
Всіх попереду чоловік міцний.
В руці стискає кам’яну сокиру,
Вдивляється постійно в далеч сіру,
Чогось, неначе, виглядає в ній.
То Урс – вожак того дрібного роду,
Який нове пристанище шука.
Що їх отам попереду чека?
Чи вдасться всі здолати перешкоди?
Зовсім недавно ще вони жили
Великим гуртом материнським родом
Над річкою, що несла тихі води
В ріку широку. Там вони могли
В степу багато звіра полювати.
А особливо мамонтів, яких
Гуртом зганяли до ярів стрімких,
Де досить легко ноги поламати.
Коли ж тварина падала якась
І вже піднятись сил зовсім не мала,
Спускалися мисливці й добивали.
Тож їжі мали досить довгий час.
Та рід росте і здобичі катма,
Аби усіх було нагодувати.
Зібралися старійшини рішати
Хто саме з родом відділитись мав.
З усіх рід Урса найміцніший був,
Спроможний в інший край відкочувати,
Де здобичі би віднайшлось багато.
Він не перечив, коли то почув.
Зібрав у клунки все своє майно:
Знаряддя, щоб було чим полювати,
А потім, звісно, здобич обробляти .
Бо ж найцінніше то для них воно.
Вогонь несли в трухлявому пеньку,
В якім жарини тліли ледь помітно,
Щоб вогнище в дорозі запалити.
Хоч таємницю знали вже таку –
Як з дерева з’являється вогонь,
Коли одне об друге довго терти.
Але то все заняття для упертих.
В дорозі ж часу в них нема того,
Аби багато з вогнищем возитись.
Забрали шкіри з власного житла,
Що хижа їх обтягнута була.
В дорозі буде від дощу укритись.
Поки на новім місці зможуть ще
Новенькі шкіри з мамонтів дістати
Аби для себе хижі збудувати?
Чи ж під холодним мокнути дощем?
Жінки і діти то усе тягли
На саморобних ношах і на спинах.
Чоловіки ж дивились неупинно,
Щоб хижаки їх не підстерегли.
Чи рід чужий. Хоча таке навряд.
Людей в степу тоді селилось мало.
Тож днями йшли – нікого не стрічали.
І тому рід був безумовно рад.
Бо рідкі стрічі у степу родів
Нічим хорошим, звісно, не кінчались.
Чоловіки у далеч удивлялись,
Щоб вчасно їм зарадити біді.
Та поки степ спокійним виглядав.
Стада якісь удалині блукали.
Та, поки їжі ще достатньо мали,
Урс клич до полювання не давав.
Бо ж полювання вимага часу́.
Потрібно пастку віднайти, загнати
До неї звіра. Потім розібрати.
Все обробити. Все ж не донесуть.
От коли місце гарне віднайдуть,
Там, де стежки протоптані звірині.
Де мамонти гуляють по долині,
Там полювати, врешті і почнуть.
Тож стільки днів уже бредуть вони
На північ, стежки стоптані шукають,
Де мамонти нелякані блукають
Та й іншої багато звірини.
Дійшли, нарешті, пагорбів вони
Над досить швидкоплинною рікою.
Усе навколо дихало спокоєм.
З підвітряної стали сторони.
Аби в дорозі трохи відпочити.
Сам Урс кількох чоловіків узяв
Й на пагорб підніматися почав
Аби згори місцевість оцінити.
Знайшли більш-менш похилий вони схил
І піднялися споро на вершину.
Урс швидко оком пагорба окинув,
Тоді став роззиратися навкіл.
Вид був чудовий та краса йому
Була, звичайно, зовсім ні до чого.
Вони здолали чималу дорогу
Не для краси отої. А тому
Він видивлявся пильно навкруги
Чи табуни бізонів не ходили.
Чи мамонти поблизу не бродили.
Чи десь не поселились вороги,
З якими, може, битись доведеться,
Щоб місце на землі відвоювать.
Але чужих, здається, не видать.
А он і стежка понад річку в’ється.
А далі он ледь видні вдалині
І мамонти над річкою блукають.
Ось саме те, чого вони шукають.
Скінчилися напівголодні дні.
Тепер потрібно місце віднайти,
Де свої хижі можна збудувати.
Та ще місця в долинах відшукати,
Усе навкруг гарненько обійти,
Де пастки можна буде влаштувать,
Куди тварин нажаханих загнати.
Адже інакше їх не вполювати.
Здоровий мамонт здатний відсіч дать…
А скоро й місце гарне віднайдуть
На пагорбі, що до ріки збігає.
Високий схил від вітру захищає
І вся внизу долина на виду.
Там і спинились і, поки жінки
Якісь подоби хижок будували,
Чоловіки телицю вполювали,
Зігнавши її з кручі до ріки.
І влаштували ледве не бенкет,
Уперше, мабуть, досита наїлись.
Жінки тоді до шкіри заходились,
Теж не останній для життя предмет.
Кістки малі кидали у вогонь,
Бо ж з деревом тоді сутужно було.
Великі ж усі купою згорнули,
Вони іще згодяться для того́,
Щоб поробити шила та голки
Та ще гачки, рибалити ходити.
Багато можна із кісток зробити,
Чого навчились люди за віки.
А там уже і місце віднайшли,
Де можна було й мамонта загнати…
І почали місцину обживати.
То перші люди в Києві були.

Сидять два кума у шинку,
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?

Вже стільки літ у Києві живу,
Багато бачив і багато знаю,
Але іноді зустрічі бувають,
Що відкривають для мене нову
Сторінку міста. Якось йти мені
Прийшлось від Бессарабки до Майдану.
Утомлений. А тут на лавку глянув,
Які стоять вздовж вулиці в тіні.
Дай, думаю, посиджу. Час же є.
Чого кудись постійно поспішаю?
Сиджу та за людьми спостерігаю,
А їх же безліч навкруги снує.
Незчувся, як дідусь на лавку сів,
Вже зовсім сивий, палицю тримає,
Яка йому ходить допомагає.
Дідусь лиш хвильку мовчки посидів
Та і питає: - Гарно тут? Ага?
Люблю пройтися вулицею трохи,
Аби старим не обростати мохом.
Підводить, правда, вже мене нога.
Але нічого. Кожен день пройдусь,
Погомоню з людьми. Один же дома.
Дивись, куди і дінеться утома…-
А я і слово вставити боюсь,
Бо заговорить, забере весь час.
Не дасть мені спокійно відпочити.
А дідуся уже й не зупинити,
Говорить, бачу, за обидвох нас.
«Ну, - думаю, - посидів, відпочив».
Й перебивати дідуся не хочу.
Сиджу в задумі, опустивши очі:
«Хутчій би він ті ляси закінчив!»
Аж тут дідусь зненацька і пита:
- А знаєте, чом так Хрещатик зветься?-
Й на мене хитро дивиться й сміється.
- Та щось таке, здається десь читав.
Хрещатий яр отут, говорять, був.
Від нього й назва вулиці походить…
- Так-так. Таке говорять у народі.
А чом Хрещатий саме? – Я здвигнув
Плечима – звідки ж мені знати.
Дідусь підняв угору палець: - О-о!
Ніхто, напевно і не зна того,
Бо ж у книжках того не прочитати.
Мене уже цікавість розбира.
Бо ж сам люблю в минулому поритись,
Якісь незнані сторінки відкрити.
Дідусь замовк, лиш скоса позира.
Кажу: - Не знаю. Хрещення, мабуть,
Чи тут шляхи якісь перетинались?!
Десь ці мені відомості стрічались.
Дідусь сміється: - Справді, може буть.
Хоч про шляхи нічого не скажу,
А хрещення, і справді, місце мало.
Не те, що у літописах писали… -
А я уже вслухаюся, сиджу,
Бо ж зацікавив, мов заговорив.
А він уже слова плести узявся
У оповідь. Я тільки дивувався
І кожне слово мовлене ловив.
- Так от, як Володимир-князь узявсь
Хрестити Русь, велів усім зійтися
На березі Почайни. Сам явився.
І чималенький натовп тут зібравсь.
Прийшли із князем в чорному попи,
Яких він аж із Греції доправив.
Взялися хутко до своєї справи.
Князь першим перед натовпом ступив,
Велів усім заходити у воду,
Як хто не хоче з ним ворогувать.
Попи псалми затіялись співать.
Від чималої кількості народу
Вода в Почайні, навіть, піднялась.
Єпископ говорив, мов сіяв чари,
А люди мовчки слухали в страху,
Та проклинали доленьку лиху,
Чекаючи богів своїх покари.
Та божий гнів із неба не упав,
Хіба води хтось зайве наковтався,
Бо на слизькому дні не утримався.
Єпископ по закінченню спитав
У князя: - Ти народ зібрав, однак,
Щось, як для міста, малувато люду.
Князь усміхнувся: - Ще хрестити будем
Кого хрестом, кого мечем. Отак!
Всьому свій час! – та і пішов собі.
За ним слідом дружинники узвозом.
Народ чи воду витирав, чи сльози
Та мучився в душевній боротьбі.
Тим часом князь дружинників послав
По Києву, щоб нехристів шукали,
Які надію у душі плекали,
Щоб князь забув чи просто не чіпав.
Заходили вони у кожен дім
І вимагали всім: «Перехрестися!»
Хто відмовлявся, а чи то барився,
То вже окремо розбирались з ним.
Найбільш затятих поруб вже чекав –
Нехай посидить – розуму надбає.
А інших, як багато назбирають,
До річки гнали, де вже піп стояв.
Отак поволі Київ і хрестивсь.
Хоча волхви, як ідолів зламали,
Народ страшними карами лякали,
І він, хоч Богу новому моливсь,
Але й старих богів не забував.
До них ночами в відчаї звертався,
Та по лісах із требами ховався.
Звичайно, князь про все то добре знав.
Коли єпископ жалівся на те,
Що волхви десь таємно люд збирають,
Від Бога неофітів відвертають.
Бо ж знав, яке то діло не просте –
Народ хрестити. Послухи його
Уже багато що таємно взнали:
І де ті волхви ще народ збирали.
Найбільше визначали одного –
Волхва Перуна на імення Бус.
В яру, що круто до ріки спускався,
Народ щоночі юрбами збирався
І волхв той, хоч дугою вже зігнувсь,
Там треби правив і вогонь палив,
Дубові дрова там палахкотіли.
В Перуна люди помочі просили,
А Бус їм проти князя говорив.
Князь того Буса дуже добре знав,
Бо ж він ті треби на Горі ще правив,
Поки князь того ідола не сплавив
По Ручаю, який в Дніпро стікав.
Жорсткий то волхв. Такого не зламать,
І шкоди може князю наробити.
Чи то послати послухів убити,
Чи в порубі до смерті потримать?
Одної ночі всю дружину взяв,
Велів той яр тихенько оточити,
Аби нікого звідти не пустити,
А сам спускатись із другими став.
Вже видно добре князеві юрму,
Вже добре голос того Буса чути.
Як можна того голосу забути?
Як можна не піддатися йому?
Вогонь священний у яру горить
І постать Буса добре осяває.
Навкруг юрма стоїть, не помічає,
Що стане сама жертвою за мить.
І, лиш коли дружинники взялись
Дорогу князю крізь юрму робити,
Аби він вийшов до вогню, на світло,
Усі у різні боки подались.
Але, навкруг побачивши мечі,
Завмерли з жаху: що тепер чекає?
А князь до Буса прямо підступає.
Той зрозумів уже усе й мовчить.
- Ну, що, старий,- озвався першим князь,-
Допомогли тобі сховатись боги?
Ти би узяв, спитав Перуна свого,
Про свою долю – може б, врятувавсь.
Та ж він тобі, ти бач, не допоміг.
Сам сплив водою й інших слідом тягне.
Ти задурити людям мізки прагнеш?
Адже ж Христос Перуна переміг.
І люди вже увірували в нього,
А ти їх тягнеш знов у старий світ.
За одне це тебе скарати слід.
Готуйсь в далеку, нехристе, дорогу!
Всміхнувся волхв на всі оті слова:
- Даремно, княже, ти мене ховаєш.
Ти переможцем вже себе вважаєш.
Та пам’ятай: ще боротьба трива.
Тобі Перуна не перемогти,
Так само, як мене тобі не вбити. –
Махнув рукою до вогню і звідти
Зненацька, наче сам Перун летить –
Зметнулось в небо полум’я. Аж світ
Всім засліпило, хто стояв навколо.
Аж очі засльозилися від болю.
А, коли врешті прояснилось – й слід
Пропав від Буса. Наче й не було.
Зник, мов мара. Юрма захвилювалась,
Бо ж диво на очах на їхніх сталось.
Хоча то князя збити не змогло.
Він голосно звернувся до юрми,
Аби зневіру в ній перекричати:
- Злякався, бач! Умить пропав, проклятий,
Христом був переможений самим.
Дивіться, бо і вас таке чека,
Хто хоче жити, той хреститись має.
А усім іншим голови зрубаю. -
І меч підняв високо у руках.
Юрба на мить затихла й подалась
Вниз до Дніпра, щоб хрещення прийняти.
Відтоді яр той і прозвавсь Хрещатим,
Бо ж там хрестив киян затятих князь…
- А де ж той Бус від вогнища подівсь?
- Звичайна справа, волхви то уміли,
З собою завше зіллячко носили,
Вогонь з якого дуже б розгорівсь.
Поки сліпі стояли навкруги,
Він зник хутенько у густому лісі.
- Де ж потім він, по-вашому, подівся?
- Для себе сховок віднайшов другий.
Чув, може, є у Києві гора,
Що Бусовою зветься. На вершині
Якісь чарівні сили є і нині.
Тож Бус її для схованки й обрав.
Перун дубовий на горі стояв,
Бус треби йому правив. І таємно
Приходили до нього люди темні,
Хто з вірою старою не порвав.
Тривала часу неупинна гра.
Вже й Буса не було і волхви інші
Творили треби для Перуна. Лише
Так Бусовою й звалася гора.

Читає мама казочку на ніч
Своєму сину. Книжечку дістала
Про глухаря, якому усе мало.
Луна в кімнаті її тиха річ:
- Скида береза листя золоте
Та губить го́лки золоті модрина.
Осіння пізня надійшла година,
Холодний вітер листячко мете…
Але синок зненацька запитав:
- А що воно таке - ота модрина?
- То дерево таке велике, сину.
- Немов береза? – голову підняв,-
Але при чому тут тоді голки?
Голки ж лише сосна й ялина мають?
Та й на зиму вони не опадають.
Якесь незвичне дерево-таки.
- Так, справді, синку, не просте воно.
І голки має, й на зиму скидає.
Але на то причини свої має.
Говорять люди – то було давно. –
Відклала свою книжечку убік
Та й стала про модрину говорити:
- Було то, кажуть, ще тоді на світі,
Коли рокам був ще короткий лік.
Тоді дерева говорити вміли
Й тваринну мову кожен розумів.
От красень-кедр в одному лісі жив,
Стрункий, високий, гордий, повний сили.
У роздумах стояв він мовчазний,
Якщо і говорив, то зовсім мало.
За що дерева диваком вважали.
А поряд на галявині отій
Зросла модрина – писана краса.
Її за ту красу усі хвалили,
Усякі компліменти говорили,
Мовляв, немає кращої в лісах.
Вона й сама повірила у то.
«Ах, я красуня справжня» - говорила.
Собі зелену шубку нарядила
З м’якої хвої, що не мав ніхто.
Та все на того кедра позира,
Щоб він на неї теж звернув увагу.
На її гарну на гілках засмагу.
І так очима перед ним і гра.
А він стоїть, немов, не поміча.
Вона уже і сердитися стала,
Його черствим про себе обізвала.
А вже як лісом листопад промчав
Й дерева листя скинули своє
Аби отак аж до весни стояти.
Надумалась модрина здивувати
Ще шубкою, яка у неї є.
А шубка та жовтаво-золота
Була, і справді, дуже-дуже гарна.
Та перед кедром красувалась марно.
Той в її бік дивитися не став.
«Відлюдько! - так подумалося їй,-
Черствий пеньок, що про красу не знає».
На нього зло її аж розпирає.
Вона ж прекрасна в шубці золотій.
І тим щасливим робить світ кругом.
Він від її краси увесь аж сяє.
Нехай той кедр уваги не звертає,
Її всі люблять більше, ніж його.
Бач, красивішу в лісі не знайшли…
Стояла й хизувалася красою.
Аж тут до неї з хащі лісової
Голодні ведмежата підійшли.
Дивилися голодними очима
Й просили їсти жалібно отак.
Модрина розгубилася, однак,
Не знала зовсім, що робити з ними.
Нагодувати малюків? А чим?
Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
Щоб малюків нагодувати трішки.
Й тоді модрина, дивлячись за тим,
Як їжу ту хапають ведмежата,
Задумалась: а що з її краси?
Красу не одягнеш ту, не з’їси,
І світ вона не зможе врятувати.
Є щось важливіш, ніж ота краса.
І соромно зробилося модрині.
Чим ведмежатам помогти їй нині?
Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
«Коли одні бідують, то другі
Чи ж мають право в золоті купатись?
Порядними чи ж зможуть залишатись?-
Металась думка поміж берегів
Добра і зла. - Чи мають поділитись,
Нужденним дати часточку свого,
Не ради слави, просто для того́,
Щоб від гордині власної зціли́тись».
І тоді шубу скинула вона,
Ту золоту, якою хизувалась,
Щоб ведмежата нею укривались
Й зима морозна була не страшна.
З тих пір модрина і взялась скидати
На зиму хвою. Не як хвойні всі,
Які і взимку в тій своїй красі…
Можливо, й нам той досвід перейняти?

Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
То працювати з татом на батьківському полі.
Ранесенько вставати, поки трава з росою,
Іти слідом за татом, махаючи косою,
Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
Але, напевно, доля по іншому рішила.
Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
Батьків його убили, спалили йому хату.
Він сам від людоловів голоблею відбився,
Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
Не до роботи в полі, коли така наруга,
Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
В бою не знав пощади, як і не відав страху.
Доводилось й за море ходити проти турка,
Давалася не просто козацькая наука.
Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
Що рідну Україну взялися грабувати.
Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
Узяти косу в руки та по росі пройтися.
Але зірки на небі по іншому зійшлися.
Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
Знов запалають хати, і знову кров проллється,
Якщо по Україні ота орда пройдеться.
Помчалися козаки орду ту зупинити.
Як соколи упали та стали суд вершити.
І голови ворожі в густі летіли трави.
Та падали й козаки також у тій виправі.
Микола люто бився, метаючись по полю
І голови татарські летіли в трави голі.
Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
Аби від людоловства орду ту відучити.
Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
І світ померк для нього. Він із коня звалився.
Можливо, саме тому живим і залишився.
Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
Поранених і вбитих залишили у полі.
Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
Орда помчала далі, а вороння спустилось
Та і бенкетувати на полі заходилось.
Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
Дістався і до нього та й очі став клювати.
Із темряви і болю лиш звуки долітали,
Але вони нічого йому не підказали.
Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
У відчаї Микола забувся геть про рани.
Тож навмання подався, ступаючи обачно.
А вороння нахабне лише косилось лячно.
Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
«Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
Але йому у тому Микола допоможе.
Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
Один обом за ноги, другий обом за очі…
Аби лише татарин зненацька не наскочив.
Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
Козацькая сторожа дороги сторожила.
Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
Дістатися дістались, але там не зостались.
Куди таким калічним уже козакувати?
Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
Та, поки їхні рани потроху заживали,
Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
А інструмента свого для співу ти не маєш?»
«Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
«То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
«Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
Ось я собі зварганив такого інструмента,
Та, щоб пісні співати не виберу момента.
Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
«Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
« А що душа говорить, то і співай, козаче.
Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
Неправду і неволю, гірку народну долю.
От і співай та душу свою пускай на волю.
Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
Ходив собі по селах аби пісні співати.
Водив його хлопчина, показував дорогу.
Обоє й годувались і одягались з того.
Співав Микола гарно аж сльози виступали
Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
А він терзає душу у сумнівах, одначе.
Якось в селі одному дідусь уже старенький,
Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
«Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
Сказав та і почовгав дорогою своєю.
І залишив Миколу із думкою тією.
Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
Та грає, наче, кобза і непогано грає,
Але душі своєї чомусь не розкриває…
А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
Микола ж сам над яром, як палець залишився.
І вп’ялися у тіло його ординські стріли
Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
Летить душа козача перед ворота раю.
Тут ангели з чортами її уже стрічають.
Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
«Ми заберем у пекло її на вічні муки,
Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
Він шаблею своєю убив багато люду,
Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
«Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
Й душа моя щоразу в ній буде оживати».

Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.

Держава, мов дерево,
ширилася на чотири боки,
на чотири гілки влади,
в яких прогризали свої коридори
довгоносики, стоноги,
короїди, хробаків різновиди;
плоди засихали, гнили́, падали,
стояло дерево без поради;
бідні мурашки, українці, росіяни,
білоруси, тунгуси,
бігали зранку до рана,
відчували землетруси,
хиткість існуючого ладу;
чорні ворони, птахи-цигани,
перелітали з дерева на дерево,
від держави до держави,
співали пісні, танцювали;
літали євреї до Єрусалиму,
де посадили для себе красиву країну,
звили кубла на тому дереві,
як ластівки в скелі
на березі моря Середземного;
в день, коли Нострадамус сказав,
дерево-дуб розпалося на чотири раки,
у нього вдарив грім, над ним пройшла гроза,
народи різали пилками порохню,
протоплювали нею холодні бараки;
але дуже скоро жолуді,
ті плоди, які не посиріли в павутинні,
яких не поїли дикі свині,
вірніше, хробаки,
довгоносики, стоноги, короїди,
загодовані до рівня свиней, –
ті жолуді швидко пускали коріння,
кожен народ сідав на своє дерево,
охороняв свою державу,
що ширилася на чотири боки,
поки…
А поки що Україні – неповних чотири роки;
на рік – по гілці;
на день – по коридору;
росте наша влада вшир та вгору!

21 червня 1995 р., Київ

- А зараз я вам, дітки, розповім
Маленьку казку, - вчителька сказала,-
Про те, як пташки полишали дім
І в теплий край, у вирій відлітали
Та глухаря з собою не взяли
І зовсім не тому, що не хотіли…
Вітри холодні з півночі прийшли
І листя на деревах пожовтіло.
Збиратись стали зграєю пташки
Всі на узліссі. Беркут заправляє.
Всі знають – буде переліт тяжкий,
Не кожен таку віддаль подолає.
Але летять, бо ж скоро сніг впаде
І поживитись буде зовсім нічим.
А ще й мороз безжалісний прийде
І закоцюбнеш на віки на вічні.
Сім днів збирались пташки у політ,
Ладнались аби чогось не забути.
- Чи всі тут? Чи когось гукати слід?-
Спитався беркут. – Глухаря не чути!-
Озвався хтось із пташок. - Де пропав?
А ну, зозуле, полети до нього,
Скажи, аби негайно все кидав,
Бо час уже рушати у дорогу.
Летить вона, аж бачить – той сидить
На кедрі та горішки з шишок тягне.
- Шановний, тобі треба поспішить,
Уже вся зграя відлітати прагне.
Сім днів тебе чекаєм одного…
- Ну, і чого так рано сполошились?
Та ми ще часу маєм ого-го!
А, бач, горішків скільки залишилось!
Невже миша́м і білкам зоставлять?..
Вернулася зозуля та і мовить:
- Горішки лущить. Просить почекать…
Насупивсь беркут. Посилає знову
Моторну плиску в ліс до глухаря.
Велів тому негайно все кидати,
Бо ж відлітати в теплий край пора.
Та й полетіла все то передати.
Оббігла навкруг кедра десять раз,
Поки те: «Швидше! Швидше!» говорила.
А той на те: - У мене ще я час.
Адже в політ багато треба сили.
Не буде ж годувати нас ніхто,
А, як не стане сили долетіти?...
Пробіглась плиска, потрясла хвостом
Та й подалася зграю сповістити.
Розгнівавсь беркут - коли так воно,
Велів нікого більше не чекати…
Вже зграя і розтанула давно
У небесах …А шишок ще багато.
Вже глухареві і не лізе…Він
Зітхнув, нарешті та почистив дзьоба.
- Усього не подужаю один.
Тут треба нас таких багато, щоби
Поїсти все. Жаль кидати… Але ж
Десь зграя перед вильотом чекає.
Хоча і важко та злетів усе ж,
І до узлісся того долітає.
А там нікого. Відлетіли всі.
Полишили його зовсім одного.
Ніде не чуть пташиних голосів.
І сльози навернулися у нього.
- Без мене полетіли! Як же так?
Як я один тут буду зимувати?
Я ж тут не прогодуюся ніяк,
Лисиця легко зможе вполювати!
Він довго плакав і від сліз його
Чорненькі брови аж почервоніли.
Тож глухарів від випадку того
У вирій птахи брати не хотіли.
Ті жалілись і плакали весь час.
Тому у них такі червоні брови…
Завмер, ту казку слухаючи, клас,
Поки й останнє не затихло слово.
І тут один враз вчительку пита:
- Глухий він, справді, що так прозивають?
- Та ні, звичайно, - відказала та,-
Мисливців же здалеку відчувають.
Та навесні збираються вони
Перед самицями похизуватись.
І крутяться один перед одним,
Аби самицям кращими здаватись.
Токують, різні звуки видають:
І клацають, й сорокою скрекочуть.
І крилами розмахують і б’ють,
Суперника свого здолати хочуть.
А молоді десь на гілках сидять
Та на усе то мовчки поглядають.
Вони не мають права токувать,
Але уже готуються, вивчають.
Так от, коли глухар ото кричить
Аби до себе самку приманити,
Він зовсім глухне на якуюсь мить
І можна його запросто зловити.
Мисливці часто користають тим,
Коли повадки птахів добре знають…
Призвичаїлись глухарі до зим
І в теплий край уже не відлітають.

Гуляли мама з донькою якось
Маленьким сквером, що на Оболоні.
День ясним, тихим видався сьогодні.
Вже сонечко високо піднялось
І пригрівало. Та поміж дерев,
Що оце саме рясно квітували,
Вони лиш ніжний доторк відчували
Тих променів. І відчуття бере,
Що у раю розквітлому гуляєш.
Так хороше і легко на душі,
Що, хоч берися та пиши вірші,
Усе на те навколо надихає.
- А хто оце? – запитує донька,
На пам’ятник указуючи, - Дивно,
Він виглядає зовсім і не гнівним,
Хоча й меча тримає у руках.
- То, доню, Михаїл – архістратиг –
То наш небесний покровитель міста.
- Так. Нам у школі говорили, дійсно,
Про нього. Та учитель не устиг
Багато нам про те розповісти.
А ти, матусю, може більше знаєш,
Чом саме він наш Київ захищає?
Адже немало є других святих.
- Так трапилося, доню, що його
Найпершим місту в поміч запросили,
Коли при Володимиру хрестили.
В літописах ти не знайдеш того.
Було то в час, як Володимир взяв
У греків Херсонес і там хрестився.
А, в Київ повернувшись, заходився
Хрестити Русь. Найперше наказав
Дружинникам кумирів всіх звалити,
Що в капищі стояли на Горі.
Дружинники їх витягли з воріт
І заходились молотами бити.
Все на очах розгублених киян,
Які у стра́ху на таке дивились,
Щоб боги і на них не розізлились
Від завданих кумирам їхнім ран.
Чекали, що ударить грім з небес
І спалить всіх: і винних, і невинних.
Й поваляться на землю древні стіни,
І зникне Київ під землею весь.
Та поки тільки гупання неслось
Та цюкання сокир, які рубали
Кумирів дерев’яних, доки й впали.
Високе в небо полум’я знялось.
То дерев’яні ідоли горіли.
А люди кари ждали від богів,
У небеса даремно поглядали .
Та боги, мов розгублені, мовчали,
Не падав на людей небесний гнів.
Та раптом з жаху охнула юрма,
Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
Він за хвостом коня узвозом суне
І слідом хмару пилу підійма.
Кінь протягнув кумира крізь юрму
До Ручая. Надбігли слідом слуги,
Ще більшу учиняючи наругу
Не ідолу - Перуну самому,
Коли взялися палицями бити.
А дерево стогнало і гуло,
Неначе йому боляче було.
Юрба ж нічого не могла зробити,
Бо ж поряд он дружинники стоять
З мечами, миттю голову зрубають.
Тому кияни дивляться й ридають,
Не кидаються бога захищать.
Нарешті, вдовольнивши свою лють,
Вхопили слуги Перуна і в воду,
В Ручай і, щоб минути перешкоди,
Відштовхують від берега, женуть
Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
Усе ще сподіваючись на диво.
Що все для них закінчиться щасливо,
Перун, нарешті, кривдників знайде.
І там, де нині Видубичі є
Те диво сталось. Ідол зупинився,
Чи чимось під водою зачепився.
Здавалось людям, навіть, устає.
І закричали люди: «Видибай! –
До нього,- Боже, видибай, помстися!
На нас усіх нещасних подивися
Та кривдників, нарешті покарай!»
І ідол, наче ті слова почув,
Став підніматись, хоч і через силу,
Хоч слуги його палицями били
Аби він знову у Дніпро пірнув.
Але зробить нічого не могли.
Куди з Перуном їм самим тягатись?
Юрба у гніві стала насуватись,
Вже й кулаки озлоблено звели.
І тут єпископ грецький Михаїл,
Який приїхав з Херсонеса з князем,
Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
Перехрестив він ідола й що сил
Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
І тої ж миті, наче із небес,
З’явився воїн, в сяйві злата весь,
З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
А він у сяйві сонячному взяв,
Мечем торкнув Перуна й той у воду
Звалився знову на очах народу
Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
А слідом слуги хрестячись пішли
Аби його аж до порогів гнати.
Юрба ж не стала далі проводжати,
Усі і так налякані були.
А воїн раптом розвернувся й зник,
Немов його і не було ніколи.
Зашепотів між себе люд навколо:
«А хто то був? Що то за чоловік?»
Єпископ на той шепіт повернувсь:
«Архистратиг то Михаїл був, люди.
З ним Божа сила скоро тут пребуде».
А потім навкруг себе озирнувсь:
«На цьому місці храм йому воздвигну!
Щоб пам’ятали про подію всі.
Стояти буде тут у всій красі
І свідчити, як тут диявол згинув!»
Так Видубицький виник монастир
Святого Михаїла… День по тому
Князь Володимир повелів усьому
Чесному люду із Подолу й гір
Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
Той буде князю ворогом тоді.
І люд зійшовся, надто не радів,
Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
Що були заподіяні богам,
Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
Злякалися? Слабкі занадто були?
Тож і прийшли до річки берега́.
Тим більше, що архангел Михаїл
Перуна легко переміг в двобої.
Тож мовчки охрестилися водою,
На спротив не було вже у них сил…
- А Михаїл приходив лише раз? –
Спитала донька, - Чи таке ще було?
- Звичайно, доню, люди вже й забули.
Минув із тих подій чималий час.
Архистратиг, хоч місту помагав,
Та після того не з’являвсь на очі.
Ішли роки, змінялись дні і ночі,
Аж доки час тяжкий зовсім настав.
Прийшла зі сходу, зі степів орда
Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
Він десь на Стугні зупинився станом,
Але на Київ хижо погляда.
А вже ж про нього чули на Русі,
Що він жорстокий, милості не знає.
Міста горять, кров рі́ками стікає.
Отож зібралися кияни всі
Та й вирішили місто не здавать,
А разом від монголів боронити.
Прийшла орда, щоб місто обступити.
Куди не кинь – тумени їх стоять.
Батий шатро поставив на горі,
Що й досі ще Батиєвою кличуть.
Кияни стали упадати в відчай,
Поглянувши зі стін о тій порі.
Такої сили ще не знав ніхто.
Як від такої місто захистити?
Не краще в місто ворога пустити,
На милість його здатися, а то,
Пощади їм не бачити вовік.
Зі стін дивились, думали-гадали.
Наказ від свого воєводи ждали.
Аж тут з’явився раптом чоловік -
Михайло Семиліток. Всі його
У місті як людину тиху знали.
А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
Віддати міста хочете свого?
Та ж хан Батий його не пощадить.
Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
Тоді і поміч матимете з неба.
Чого даремно плакати сидіть?!»
Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
Ніхто такого в місті ще не бачив.
Наклав стрілу, лук натягнув добряче
Й в бік ханського шатра стрілу послав.
Хан саме всівся братись за обід,
Як тут стріла, немов із неба впала
Та у печеню на столі попала.
Від страху хан аж на обличчі зблід.
«Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
«Із Києва, мій хане, прилетіла!»
«Коли у їхніх воїв така сила, -
Подумав хан,- то я даремно взяв
Його в облогу. Що ж його робити?
Адже ніколи він не відступав
І скільки міст за свої роки взяв!
Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
Тож повелів він биричів послать,
Аби умову передать киянам.
Мовляв, він місто штурмувать не стане
Та мають того воїна віддать,
Який майстерно так пускає стріли…
Зібралися на раду геть усі,
За гамором не чути й голосів.
Судили довго і постановили
Батиєві Михайла все ж віддать.
Аби малою кров’ю мир здобути.
Як довелось Михайлу то почути,
Сів на коня й киянам став казать:
«Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
Прийдете вранці – їх уже немає».
Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
А у Михайла голос, наче лід:
«Дурна в вас рада – от скажу я вам:
Якби мене ви хану не віддали,
Ніколи б стіни київські не впали.
Ви б усім дали відсіч ворогам!»
Підняв на спис Ворота Золоті,
Неначе то звичайний сніп пшеничний.
Тут охопив юрбу безмежний відчай
Та не посмів хтось стати на путі.
Піднявся вершник той у небеса
Та і понісся ген до Цареграду.
Ніхто не став коневі на заваді.
І досі кажуть, є ота краса
В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
Що знов ворота вернуться до міста,
Але, коли для того прийде час.
А що монголи? Київ узяли,
Бо ж не було Михайла рятувати.
Батий же, не зважаючи на втрати,
Пороками ворота завалив
Та і спалив, понищив все навкруг,
Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
Побили люд увесь монголи злії
А, коли врешті гамір бою вщух
Й монголи собі далі подались,
Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
Лиш вітер дим над згарищем колише,
Що було містом Києвом колись…
Не так багато часу і пройшло.
З’явились люди, що змогли сховатись,
На згарищах взялися будуватись
І місто потихеньку ожило.
Але у праці і у боротьбі
Завжди Михайла в поміч закликали,
Адже його за оборонця мали,
Що зобрази́ли згодом й на гербі.

Вкладає матуся свого сина спати,
Бо ж пізня година, давно вже пора.
- Я казочку можу тобі розказати
Про Змія Горинича… Той позира
На неї серйозно: - Матусю, не треба.
Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
Якийсь Змій Горинич літає по небу,
Плюється вогнем?! Не буває таких!
Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
А знаєш, що Змій той у Києві жив.
І згадки про нього є в місті і досі,
Хоча й проминуло багато віків.
- Отой Змій Горинич? Що небом літає?
- Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
Яким в казочках малих діток лякають.
- Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
- То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
Як то все було в ті далекі часи.
Колись, на горах цих, де Київ допіру,
Росли непрохідні дрімучі ліси.
Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
До берега часом в човнах приставали,
Далеко, проте в густі хащі не йшли.
Земля ця древлянською тоді вважалась,
Окраїнні землі, тож хто тут бував.
Хоча Щекавиця уже обживалась,
Якиїсь древлянський там рід проживав.
Стояв городок там зовсім невеликий,
Укріплений, звісно – дубова стіна.
Від князя приходили воїни зрідка –
Усе, що їм треба – лише данина.
І так воно йшло довго мирно і тихо.
Аж поки й край цей поляни прийшли,
Яких утікати примусило лихо,
А лихом тим готи безжальні були.
Втікаючи через ліси і болота,
Дістались поляни урешті Дніпра.
Як не загубили сліди їхні готи,
Тут сховок надійний – висока гора.
Забрались на гору, град стали рубати,
Трудилися спішно і вдень, і вночі.
Нарешті поставили стіни і хати
За стінами тими. Отак живучи,
Потроху взялися навкруг полювати
Та землю орати, щоб хліба зростить.
З древлянами ще не прийшлось воювати,
Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
Були ті поляни розумні і мирні,
Чужого не брали й свого не дали.
Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
В них звичаї зовсім інакші були.
І хай би жили в своїх звичаях далі,
Полян не чіпали б та і по всьому.
Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
Що править в древлянському граді тому
Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
Ну, править, то й править. В полян є свої
Князі. І вони не підвладні нікому.
На тому полянський весь рід і стоїть.
Та якось дівчата полянські до лісу
Пішли аби ягід собі назбирать.
На лихо і не сподівалися, звісно,
Але, як назад уже стали вертать,
Одної дівчини не дорахувались.
Пропала та й годі. Шукали два дні.
Кричали, гукали – та не одізвалась.
Чи з’їли вовки десь у гущавині?
Тож погорювали та скоро й забули.
Таке лихоліття всі пережили,
Що смерті для них вже звичайними були.
Та знову до лісу дівчата пішли
І двох не вернулось. Задумались люди:
Чогось тут не теє?! То не хижаки.
Вже стали за всім приглядатися всюди,
І то, врешті-решт, услідили –таки,
Як Щек із десятком своїх горлорізів
Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
А потім хутенько сховалися в лісі.
Поки очевидець на поміч позвав,
Поки ще полянськії хлопці надбігли,
Древлян уже в лісі пропали й сліди.
Схопити тих злодіїв вони не встигли.
Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
По імені того, хто рід тут тримав)
Вони десь дівчат наших там поховали.
Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
Зібрались найбільш войовничі із князем
Та і до древлянського града пішли.
А ті зачинили ворота одразу,
Полянам до нього зайти не дали.
Самі ж повилазили миттю на стіни
І Щек разом з ними стоїть при мечі.
- Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
Полянський князь знизу до нього кричить.
А той усміхається хижо: - Чого б то?
У кожного звичаї, бачте, свої.
У нас, коли комусь женитись охота
Він дівку шука та і краде її.
Тож перед богами нема в нас провини.
Такий у нас звичай. Ми так живемо.
Тож я вам вертати нічого не винен.
Ми жодної дівчини не віддамо.
Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
Тож ви всі живете на нашій землі.
Тут боги не ваші, покони не ваші.
І вам я скажу, що мій князь повелів:
Віднині ваш рід має кожного року
Сюди добровільно приводить дівчат.
Красивих і юних. То ваші уроки.
Як ні, тоді силою змусим меча.
І тут заскрипіли ворота і звідти
Дружинники княжі накинулись вмить
І стали списами колоти і бити.
Тікали поляни. Що ж було робить?
Відтоді щороку із криками й плачем
Збирали поляни нещасних дівчат.
Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
Вони не повернуть у батьківський град.
Сумна та процесія взвозом спускалась,
Щоб знову піднятись на схил на крутий.
А там уже Щек і древляни збирались,
Чекали дарунок отой дорогий.
Щек хижо всміхався до них з заборола,
Дівчат забирали і в місто вели.
Що далі із ними – не взнали ніколи.
Чи десь їх везли, чи у граді жили?
Так було роками і та Щекавиця –
Гора та зміїна полянам пекла.
І мріяли потай, як Щеку помститься…
Аж доки година така не прийшла.
В полянського князя був син синьоокий.
Високий і статний, і сильний, як бик.
А тут на сестру його Щек поклав око,
Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
То мають її також з ними привести.
Інакше розправу всім пообіцяв.
Сказав, що кохати її буде й пестить,
Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
Робити нема чого – з плачем зібрали.
Князь власну дочку наостанок обняв.
Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
Стояв лише сльози з очей витирав.
А сина полянського князя не було
На той час у граді. Він десь полював.
Його Києм звали, до речі… Забула.
Так от, коли він з полювання примчав,
Дізнався, що сталося з його сестрою –
У Щека десь у полонянках вона.
Як батько дозволив наруги такої?
Чи ж розуму збавила геть сивина?
Тож він розізлився на те, не до жартів,
Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
Надумався Щека на бій викликати.
Хоч батько спиняв його, але де там…
Розмови із батьком не став, навіть, вести.
Пішли юнаки і той Кий перед них.
Під стінами стали, древлян взялись честить,
А їхнього Щека – найбільше від всіх.
Кий став його вголос на бій викликати,
Якщо він, звичайно, був не боягуз.
Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
Та й хто супротивник? Умить розберусь!
Розкрились ворота і вийшли древляни,
І стали півколом, поляни – другим.
І виступив Щек – ще моторний і вправний
Та бачить – безвусий юнак перед ним.
Почався двобій. Щек накинувся миттю,
Бажаючи вбити цього шмаркача.
Та Кий так уміло зумів відступити,
Що ледве не вибив у Щека меча.
Боролися довго відвага і досвід,
Тупилася криця, дзвеніли мечі.
Такого ще бою не бачили досі
Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
Коли вже терпіти було всім не сила,
Здавалось: кінця тому бою нема.
Кий раптом крутнувся на місці уміло
І Щека на хибному кроці впіймав.
Упав той і кров його землю скропила.
Древляни злякались, назад подались,
Ворота, проте, зачинить не зуміли,
Поляни ввірвались і в граді зійшлись
Уже із древлянами в смертнім двобої.
Ті опір чинили всі сам по собі.
Та скоро здалися і кинули зброю.
Шукати сестру Кий по граду побіг,
Але не знайшов. Став древлян він питати,
Куди Щек полянських дівчат подівав.
Лише від одного вдалося узнати,
Що він їх у граді оцім не тримав,
А, поки приїде від князя дружина
Аби данину взяти в Іскоростень,
Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
Нікому з своїх не повідав він те.
А було печер тих навколо багато.
Отам, де Кирилівська церква стоїть
Нарито було їх… А спробуй шукати.
А ще ж і дружина от-от прилетить.
Шукав Кий печери, шукав у печерах
І Велес, напевно, йому допоміг.
За декілька днів, десь уже під вечерю
Почув в одній плач… Повернутися встиг
На Гору, поки ще древляни примчали.
Озлились за вбитого Щека вони,
Та град на Горі штурмувати не стали,
Забрали з своїх за те більш данини.
А ті з Щекавиці, побачивши силу,
Яку Кий з полянського роду зробив,
Шукати десь іншого місця рішили.
Їх град після того зачах, опустів.
Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
Та ще про дівчат, яких він відбирав.
Народ небилиць вигадав, як уміє,
Що три голови він, а не одну мав.
Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
Носився по небу. Насправді – не так -
Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
І лиш Щекавиця про то пам’ята.

Було-було й травою поросло,
Кущами дикорослої чорниці
Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
Але не сумнівайтеся – було.
Колись між люду гноми ще жили –
Маленькі роботящі чоловічки.
Спускалися під землю кожну нічку,
Копали нори і звідтіль несли
То золото, то камені блискучі.
І все ховали у своє житло.
У кожного по різному було.
Одні копали схованки у кручах,
Другі в ярах, ущелинах, лісах
Під вузлуватим та міцним корінням,
Під яке страшно зазирнути й нині.
А то й в людських підвалах, погребах.
Таїлися зі скарбами вони,
Бо ж знали людську жадібність до того.
Вони усюди пхали носа свого
І миттю відблиск золота манив.
Тож і таїлись. Але люди злі
Весь час кругом з лопатами ходили
І усе рили, рили, рили, рили,
Шукаючи скарби ті у землі.
Їх зовсім не цікавило оте,
Що гноми ті скарби собі збирали.
Для того вони важко працювали,
Бо ж діло оце зовсім не просте.
А, відкопавши гномові скарби,
Ще й билися тоді поміж собою,
Не в змозі поділити їх без бою.
Тож гноми були змушені, аби
Скарби свої надійно зберегти,
Постійно переховувати з плачем.
Бо ж їхня праця пропадає,бачать.
А де ж надійну схованку знайти?
І у страху у вічному за те,
Що хтось скарби їх відібрати хоче,
Возилися із ними дні і ночі,
Надії, все ж, не маючи, проте.
Бо ж люди скрізь за ними вслід ідуть,
Кирки, мотики, заступи тягають
І знов копають, увесь час копають.
І все частіш буває, що знайдуть.
Зовсім маленький утомивсь народ.
Уже не знає, що його й робити.
Все менше нерозкопаного світу…
Зневірилися всі уже…Та от
Чорничний кущ, почувши плач малих,
Урешті-таки зжалівся над ними,
Під гілочками запросив своїми
Сховатись разом від очей людських.
Запрошення ті радо прийняли,
Свої багатства сховані дістали.
Що на собі несли, у торби склали,
Що на кротів, на ящірок змогли,
На ховрахів та ще звірину всяку
Нав’ючити, щоб ті допомогли.
І в зарості чорничні потягли,
Щоб не знайшла там жадібність ніяка.
При тому більші гноми пішки йшли,
Малеча ж вся на жаби повсідалась,
Та всю дорогу їхали, кривлялись,
У радісному настрої були.
Два дні й дві ночі тягся перехід,
Два дні й дві ночі чулось тупотіння
Там, де чорниці розрослися нині,
Ступали гноми хутко слід у слід.
А, як останній під гілками зник,
Настала в лісі неймовірна тиша.
Лиш чулося, як вітер тихо дише
Та ще зозуля відміряє вік.
Там в норах під чорницями й тепер,
Народ маленький ще господарює.
Все нори риє, день і ніч працює,
У схованки скарбів собі напер.
Та людям його нині не знайти
І ті скарби в землі не відкопати.
Змогла чорниця добре заховати
І від лихого ока вберегти.
Але в накладі не була й сама.
Бо ж гноми їй віддячити зуміли.
Вони чорницю водами поїли,
В яких всіляких мінералів тьма.
Бо не проста ота уся вода,
Руду водою гноми промивали
І золото у тій руді шукали,
А золото ж у воду попада.
Чорниця ж все то брала із води
Та у великі ягоди складала.
Тому у них корисного чимало.
Хто по скарби навідувавсь сюди,
Збирав тих ягід та і не жалів.
Бо ж то багатство, злату не зрівнятись.
Від ягід тих здоров’я будеш мати.
А що бува дорожчим на землі?

Ви можете не вірити мені,
Але в житті усякого буває.
Колись, в оті воєнні дні страшні,
Як німці володіли нашим краєм
Й арійським духом засмерділи все,
Лякаючи й лякаючись ходили.
Бо ж тут і дірка кожна смерть несе
Й смерека кожна може, раптом стрілить.
Говорять, то у Києві було,
Коли вже німці тут порядкували
І сіяли своє нацистське зло
Та від людей покори вимагали.
Був час, як найхоробріший «золь дат»
Боявся вийти в ніч патрулювати.
Не партизан боявся, а стократ
Страшніше - з леопардом справу мати.
Здавалося б, ну, звідки леопард?
Та ж це не джунглі? Не спішіть казати.
Бо ж німець був пограбувати рад
Усе, що бачив, в Дойчланд свій попхати.
Й на зоопарк чекала доля та.
Забрали живність, у вагони впхали.
Нехай німецькі радують міста.
Та не всі звірі на таке пристали.
Вже на вокзалі, кажуть, леопард
Не захотів в вагон товарний лізти.
Звільнився раптом та й помчав назад
Зруйнованими вулицями міста.
Чи полонені в тому помогли,
Яких ту справу змусили робити.
Зловити німці так і не змогли,
Стріляли вслід та не змогли убити.
Десь заховався, що і не знайти.
Таємних місць поміж руїн багато.
Собаки здичавілі і коти
Були за їжу, лиш встигай хапати.
Але по місту поповзли чутки,
Що він вночі зненацька нападає
На необачних тих людей, які
Чогось ото у темряві блукають.
Хоча година комендантська, все ж,
Крім німців, хто ж по вулицях гуляє?
А їм - іди по вулиці і стеж
Чи темрява десь звіра не ховає?
Так кілька тижнів місто і жило.
Чутки ходили, страх постійно точить.
Вночі ходити лячно всім було:
А раптом та звірюка звідкись скочить.
Аби порядок якось навести,
Щоб дух арійський перестав смердіти
Від страху, довелося провести
Облаву, спец команду спорядити.
Яка і стала містом полювать
На леопарда, щоб його убити.
Не знаю – часто їм штани мінять
Всім довелося. Ніде правди діти,
І так їм страшно в Києві велось,
Мов на вулкані кожен день сиділи.
А тут ще й це страховисько взялось…
Все ж леопарда вистежили й вбили.
Така була історія сумна
У Києві. Чому прийшлось згадати?
Коли уже в твій край прийшла війна,
То й леопарди будуть воювати.

Сидить дід Гриць на лавці
Попід розлогим в’язом
Утомлений від праці –
Весь день городом «лазив»:
Полов бур’ян, що лізе
З землі. Де і береться?
Носив водичку з «низу»,
Нехай земля нап’ється.
Часу не вистачало
Як слід і закурити.
У животі бурчало.
Вже баба десь сердита.
Бо ж кликала з обіду –
Зайди, бо ж борщ холоне.
А він зрання поснідав
Сальця ще напівсонний
Та й на город подався,
Забувши геть про їжу.
Вечері вже діждався.
От баба хліб наріже,
Та борщик підігріє.
Та часничку до нього.
Вона варити вміє,
Смачнішого ні в кого
Він ще борщу не бачив.
Та хай ще почекає.
Живіт бурчить, одначе,
Перекурити має.
Дістав з кишені древню
Та любу носогрійку.
Оглянув її ревно –
Бо ж їй вже віку й віку.
Продув – чи не забився
Чубук її бувало.
У чашку подивився –
Нічого не застрягло.
Дістав капшук з кишені,
Взяв тютюну у дрібку.
Затиснув люльку в жмені,
Щоб не просипать, кріпко.
Тютюн заклав і гарно
Ум’яв у чашці пальцем…
Чекала баба марно,
Ступила перевальцем
На вулицю із хати.
Де ж той старий подівся?
Чи десь пішов блукати,
Не дай Бог, заблудився?
Аж бачить – понад тином
Дим хмарою до неба.
- Я скільки звать повинна?
Вечеряти без тебе?
Чого ото розсівся?
Знов смалиш «баганоса»?
Дід, навіть, не підвівся,
Мов не до нього зовсім.
Звик, видно, до такого.
Та й баба то без злості
Промовила до нього,
Як то кому здалося.
Старому побурчати
То, мабуть, перше діло.
Прийшла до діда з хати,
На лавці поряд сіла.
Дід пахкає потроху,
Аж в носі в неї крутить
І комарі всі дохнуть,
Не годні тіло втнути.
Бурчить незлобно баба,
Мабуть, лише для виду.
Сама ж, напевно, рада,
Що має того діда.
Що має кого лаять,
Із ким поговорити.
Вона ж зовсім не злая.
А то б одній сидіти.
Та все ж повчає діда:
- Кидай уже смалити.
Тож гріх, чи ти не відав.
За те в смолі кипіти.
А дід на те сміється
Та їй відповідає:
- Хто курить й не плюється,
Той і гріха не має.
Ми всі з землі родились
І на землі живе́мо.
Коли ж смерть нагодилась,
То в неї знов піде́мо.
Кури та однієї
Не забувай умови.
Тих, хто плює на неї
Не прийме вона знову.
Тим в пекло і дорога…
Бурчать – дурна манера.
От покурю ще трохи
Та й підем до вечері.

Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
«Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
«Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
Але і наукову вони назву теж мають.
Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
Та історія, наче, в ті часи відбулася,
Як жили іще гноми – той маленький народ.
Вони були трудящі, у землі все копались.
Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
Золото під землею. Тож трудились весь час.
Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
Так, що в них заблукати дуже легко могли.
Що знайшли, доправляли до своєї оселі
Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
Там було чималенько золотої руди.
Працювали із ранку, й на обід не ходили,
Лиш холодної пили із джерельця води.
А надвечір високу гірку вже накопали,
Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
Уляглися під кущик та і міцно поснули
У надії, що завтра всьому раду дадуть.
Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
Що ж то може блищати, як немає роси?
Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
- Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
Чи господар багатства під кущами не спав.
Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
А вже з возиків руки стали дрова скидать.
Поскидали ті дрова, золото підібрали
Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
Дома вже розділили і в садках закопали
Та і спати вляглися аж щасливі вони.
Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
- Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
Розлютилися гноми від нахабства такого.
Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
Стали пропонувати один перед одного
Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
- Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
Будуть довго ходити із своїм отим горем:
Наче ж золото брали, а там глина лежить.
- Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
А давайте на квіти перетворим руду.
Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
А всім людям порядним, благородним і чесним
Будуть квіти ті радість і утіху нести.
Підніматися стануть із землі кожну весну
І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
На тому й порішили. Вранці злодії встали,
А на місці в садочку, де сховали руду,
Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
І над ними роями уже й бджоли гудуть.
Такі квіти красиві - люди всі любувались,
Але злодії натяк лише бачили в них.
Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
Їхні душі сховатись не могли від усіх.
З того часу злодюги вже спокійно не спали,
Озирались, ходили то туди, то сюди…
А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
Адже вона, і справді, народилася з руди.

Йому на голову – лавровий німб,
на ноги – кайдани,
а в руки – серп і молот…
Ще й наказали: «Йди за ним!»

То й він, окрилений від то́го «оптимізму»,
поповз собі,
на місці стоячи,
повз культ і голод,
Ге-ен –
«До комунізму!!!»…

11 листопада 1988 р., Київ

Сидить невеселий Сашко за столом
І ложкою нехотя кашу гортає,
Бо, бач, апетиту у нього немає,
А баба Одарка, напевно, на зло,
Примушує снідати, а то гуляти,
Сказала, не пустить. І що тут робить?
І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
І хлопці не згодяться довго чекати.
Отож і сидить, кашу ту огляда,
Неначе то ворог у нього найперший.
Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
Поїв би уже. То ж смачна така каша.
Це ж вам не міська ота хімія ваша.
То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
Відвести увагу бабусі, спитався:
- То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
А звідки прозвання це дивне взялось?
Із Греції кашу, чи що, привезли?
Чи греки найбільше її полюбляють?
Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
Говорять, часи то далекі були.
Та ти, давай – їж потихеньку, а я
Тобі розкажу, як мені розказала,
Коли стільки літ, як тобі оце мала,
Давно вже покійна бабуся моя.
Сашко набрав гречки, до рота поклав
Та й нехотя став її ротом ганяти.
Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
Бо в мене багато попереду справ.
- Було то давно, - почала вона річ,-
Тоді ще татари степами ганяли
І пращури наші спокою не мали,
Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
Ускочить та дика орда у село,
Почне всіх підряд до ясиру в’язати
І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
Тож жити у ті часи страшно було.
Жила тоді, кажуть, в одному селі
Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
Та хлопці уже почали увиваться.
Ходили круг хати, бо ж кожен волів
Аби лиш до нього вона посміхнулась,
Аби лиш йому своє серце дала…
Але…в одну нічку все перевернулось,
Зі степу біда у село те прийшла.
Ускочила раптом орда серед ночі
Та стала хапати усіх у ясир.
І не оминула вона жоден двір,
Забрала усіх, хто потрапив на очі.
Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
Красуню таку поміж всього полону,
Коня зупинив біля неї з розгону,
У очі заглянув й, мов закам’янів.
Велів він її на коня посадити,
Щоб ноги в дорозі не збила часом,
Весь час навкруг неї крутився він псом,
Хотілось йому лиш на неї глядіти.
Вона ж все ридала за домом своїм,
За мамою й татом, що там залишились,
Бо ж між полонених так і не зустрілись,
Мабуть, довелося загинути їм.
Аж за Перекопом орда розбрелась,
Забрав кожен здобичі власну частину.
Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
Яка йому кращою в світі здалась.
У власний гарем він її поселив,
Нехай невеликий, не ханові рівня.
Але похвалитися мав чим, все рівно.
Тепер же чекав у надії, коли
Привикне Оксана, лить сльози не стане,
Всміхнеться йому і його покоха.
Бо доля інакше чекає лиха…
А поки дівчина на нього й не гляне.
Все плаче сидить та шепоче собі:
- Вернутись до дому, до мами, до тата,
Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
На рідній землі опинитись аби.
І так день по дні її в плачі минають.
Вже висохла вся і поблідла краса.
Лиш очі свої зводить у небеса.
Мурза і робити чого вже не знає.
Надумавсь бабусю до неї прислать,
Що в нього у полі до того робила,
Вона в Україні колись давно жи́ла,
Можливо, вона зможе раду їй дать.
Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
Підсіла до неї, злегка обняла,
Щось їй шепотіти тихцем почала
І, наче, дівоче утишилось горе.
І сльози з очей перестали текти,
Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
Здавалось, вона ожила, оживилась.
Мурза ж собі місця не може знайти,
Так хочеться йому Оксану обняти
Та страшно: а раптом розплачеться знов.
А він же отримати хоче любов,
Наложниць і так може вдосита мати.
Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
Надумав на лови, тим часом, податись,
Чого по аулу без діла тинятись?
А там допоможе, можливо, Аллах.
Ледь тупіт копит над аулом затих,
Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
- Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
-Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
Усе тут не те. І повітря, й вода.
Десь там, може, мама мене вигляда.
Готова я бігти туди без утоми.
Хутенько зібрались, з аулу пішли
Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
Стежки тут усі їй відомі були.
Поки повернувся із ловів мурза,
Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
Позаду лишились татарські аули.
Та стала збиратись над ними гроза,
Як вістка про втечу мурзи досягнула.
Дізнавшись про те, відшукати велів.
Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
Загони ж у пошуках степом майнули.
Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
Вже сили немає і спрага вже мучить.
Десь там попереду Дніпровії кручі.
Та вже сумніваються, що і дійдуть.
Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
Вернутися хочу до рідного краю.
Не хочу померти у краю чужім.
То й сили дає їм з бабусею йти,
Долати безлюдні, безводні простори.
Аж тупіт погоні вчувається скоро.
Оксана знов: - Боженько, не допусти!
До рідного краю дозволь повернутись!
Не дай людоловам схопити нас знов.
Аби той мурза клятий нас не знайшов,
Я ладна й на квітку якусь обернутись.
І раптом дідусь перед ними стоїть.
Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
На дівчину пильно отак подивився,
Рукою махнув і Оксана умить
На зерня малесеньке перетворилась.
Бабуся те зерня у руку взяла,
До серця поклала і там берегла…
Погоня ж на мить біля неї спинилась.
Та бачать татари – бабуся одна,
Стара вже і сива, кому і потрібна.
А їм молоду треба зовсім і видну.
Усім зрозуміло, що то не вона.
Штовхнули її на прощання у плечі,
Аж впала на землю. Орда подалась.
Бабуся на ноги тихцем піднялась,
З землі підхопила свої бідні речі
Й пішла…В своє давнє забуте село
Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
Спинилася біля найпершого двору,
Бо далі іти уже й сил не було.
Спросила води у господарів та
У ямку зернятко мале посадила,
Гарненько водичкою тою полила.
Сказала тихенько: - Нехай пророста.
Та так і померла на рідній землі.
А з зернятка того рослина зродилась.
І цвітом духмяним та білим укрилась,
Якого й не бачили досі в селі…
- А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
Вона розрослася навколо у полі,
Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
Розносив усюди, тож і розрослася.
А влітку від цвіту такий аромат,
Що бджоли злітаються, мовби у сад,
Вони ж до такого страшенно як ласі.
А якось у серпні, ще сонце пекло
На Київ селом ішли греки-монахи.
Підвечір спинились спочити над шляхом.
А їжі з собою у них не було,
Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
Побачили кущики з зерням кругом,
Зібрали у горщик великий його,
Вогонь розвели та і кашу зварили.
А з каші такий аромат, що бігом
Навколишні збіглися аби спитати -
Що то. А монахи дали скуштувати…
То ж гречкою й зватися стала з того.
Сашко так заслухався, що, непомітно
І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
А потім побіг уже гратись, а там
Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.

У роздумах великих князь Данило.
Чутки зі сходу линуть все страшніш.
Знов злі монголи зі степів з’явились,
З якими зустрічався вже раніш
На Калці. Добре лють їх пам’ятає.
Добро, що звідти вирвався живим.
Тепер йому лиш вістки прилітають,
Як вони йдуть походом руйнівним.
Невже й сюди дістануться їх орди?
Невже зіткнутись доведеться знов?
Тут і без них є привід для походів,
Аби пускати всяким зайдам кров.
Хоча б той Конрад Мазовецький клятий,
Взяв Дорогочин в нього відхопив.
Тепер і думай, як назад забрати…
Отож, Данило в роздумах сидів,
Гадаючи, як справу провернути,
Не ляхи ж там за мурами сидять,
А хрестоносці. А то ворог лютий,
Його руками голими не взять.
Бач, Конрад хитрий, сил своїх не має,
Так він все хрестоносцям доруча.
Тевтонці прусів з лівами ламають,
Охрещують при помочі меча.
Тепер і тут віддав їм Дорогочин.
Ні, не тевтонам. Це другі якісь.
Та їхніми руками втримать хоче.
А ті, як влізуть – то лише держись.
Почнуть усе під себе підгрібати
Ті гідні слуги вічної війни.
Потрібно швидко їх у шию гнати,
Доки не вкорінилися вони…
Обдумавши усе, як слід за зиму,
Став ранньою весною рать скликать,
Пустивши слух по світу, що ітиме
Аби ятвягів зрадливих скарать.
Та так, щоб слух дістався в Дорогочин,
Щоб не злякати зайд зарані тих.
Нехай даремно не потомлять очі
І сплять спокійно по хатах своїх.
Бо й в нього часу також не багато,
Земля чекає ратая назад.
Отож потрібно все прорахувати
І хрестоносцям швидко дати лад.
Ще по холодних весняних дорогах
Пішли полки на північ. Потяглись
Дні у поході, але слава Богу,
Річки поки іще не розлились.
Діставшись до Берестя, розвернулись
І скорим маршем рушили шляхом
На Дорогочин. Скоро підтягнулись
Ятвязькі вої – пішки і верхом.
Вони давно на ляхів зуба мали.
На хрестоносців іще більш того.
Тож бік Данила в цій війні тримали
І силою підтримали його.
Крім того, що ішли із ним походом,
Ще й розвідку попереду вели.
Та перекрили всі шляхи, щоб згодом
На поміч місту ляхи не прийшли.
Тож ані ляхи, а ні хрестоносці
Не відали нічого до пори.
Вважаючи, що Бог на їхнім боці,
Данилової ще не знали гри…
Той Дорогочин – то міцний горішок,
Його наскоком просто не візьмеш.
Ледь зазівався, помилився трішки,
Ворота вже зачинені знайдеш.
А замок же на березі високім.
На нього здертись – справа не проста.
Буг омиває стіни із двох боків,
А в третім – мочарі і болота.
Як доведеться у облогу стати,
То можна там і військо положить.
Тут треба якось виманити клятих
У чисте поле, а вже там побить…
Спокійно сплять у місті хрестоносці,
Ніщо загрози не передвіща.
Сторожа на шляхах на кожнім кроці
Ніяких небезпек не сповіща.
Тож нападу боятися не треба.
Та і навколо поки ще зима.
Хто прийде? Й задоволений із себе
Магістр Бруно солодко дріма.
Зненацька у ранковому тумані
Заграли труби і сторожа зрить
Ятвязьку рать. Пробралася обманом?
Сигнал тривоги подано умить.
Піднявсь магістр сонний ще на вежу,
Оглянув простір. Розібрало зло.
Провчити треба отих зайд належно,
Щоб і бажання більше не було.
Велів сурмити збір і шикуватись.
Сам одягнувся в лицарську броню.
Перехрестився перед тим, як братись
За свого списа. Й волю дав коню.
Ворота замку тужно зарипіли
І перші арбалетники пішли.
Вони дорогу миттю перекрили
Й стріляти у ятвягів почали.
Як подих смерті, стріли полетіли.
Почулись крики болю вдалині.
Та вороги й на крок не відступили.
Для них смерть – то не диво на війні.
У відповідь знялися їхні стріли,
До замку, наче хмара, понеслись.
Які упали, інші зачепили,
У когось з арбалетників впили́сь.
А ті уже, аби часу не гаять,
Звільняти стали лицарям прохід.
І вилетіла з міста хижа зграя,
Аби провчити тих ятвяг, як слід.
Загледівши лише кінноту строєм,
Що все змітає на шляху своїм,
Ятвяги подались назад юрбою,
Куди тягатись з лицарями їм?
Сховалися ураз в густім тумані
І зникли із очей, немов мана.
Та ж лицарі спинятися не стануть,
У їх серцях нуртує вже війна.
Вони знайдуть тих клятих і розтопчуть,
Щоб, навіть, сліду не лишилось з них.
Сховатися вони в тумані хочуть?
Але ж то все даремно! От ми їх!
І раптом перед розпашілим строєм,
Який розгін вже чималий набрав,
З’явились вої і списи стіною.
А стрій вже час спинитися не мав.
Урізалися лицарі з розгону
У ті списи. Піднявся стогін, крик,
Поранені кричали люди, коні.
А задні, повернуть не в силах вбік,
По ним топтались. А списи кололи.
І нові, й нові падали униз.
Зробилося червоним миттю поле.
Магістр Бруно вже зламав свій спис
І намагавсь мечем той стрій пробити.
З ним поряд також лицарі кругом.
Лише тепер вдалося зрозуміти,
Що князь Данило обдурив його.
Бо ж перед ним, звичайно, не ятвяги,
А руські вої. Ось вони стоять.
А хрестоносцям знана їх відвага,
Таких нелегко змусить відступать.
Та злість у ньому тільки наростала.
Він рвавсь вперед, ламаючись крізь стрій.
Христова сила й не таких ламала,
Тож він повинен виграти цей бій.
І раптом крики страху десь позаду,
Могутній тупіт і удар страшний…
І тут дійшла до Бруно, врешті, правда:
Ще ледь почавши – він програв цей бій.
Потрібно якось військо рятувати?
Мерщій назад! Ворота зачинить!
Та відступати – легко лиш сказати,
Таке навколо, що й не зрозуміть.
Ледь розвернувся у страшній тисняві,
Як хтось у нього булаву метнув.
Удар за мить у темряву відправив,
Летить з коня - останнє, що відчув.
А військо…Військо вже було юрбою.
Рвонуло в місто рятувать життя.
Та зачинить ворота за собою
Ніхто і не збирався до пуття.
На їхніх плечах вдерлися до міста
І руські вої. Спрацював капкан.
Всіх лицарів, що залишились, звісно,
Взяли в полон. Хоча слабкий від ран,
Був знайдений і Бруно серед поля.
Брів, опустивши голову, між всіх.
Мабуть, на то була Господня воля
Раз Він тим хрестоносцям не поміг.

Я славу співаю тим руським князям,
Що власні образи забули,
І кожен меч помсти до рук своїх взяв,
На половців їх повернули.
І перший між ними – то був князь Мстислав,
Який у єдину їх рать об’єднав.

Почив на той час уже князь Мономах,
Що знав, як зі Степом ладнати,
Між орд половецьких посіявши страх,
Їх схованки змусив шукати.
Бо мова меча їм знайома й проста.
Спинились набіги на довгі літа

Та з часом забулось і страх той минув,
Набрались сміливості, кляті,
Не стало того, хто їм карою був,
Знов стали на Русь нападати.
Знов дим від пожарищ над Руссю піднявсь
І першим вдихнув його київський князь.

Самому йому не спинити орди,
Одному не справитись з нею.
Слід всім об’єднатись супроти біди,
Що встала над Руссю всією.
Тож він всіх князів біля себе зібрав
І мовити їм про загрозу почав:

«О, браття, про землю батьків і дідів
Нам треба подумати спільно.
Бо ж половець нині вкінець знахабнів
Вже Руссю розгулює вільно.
Вже Гречник, Залозний, Соляний шляхи
Спустіли вкінець від набігів лихих.

Чи ж будем терпіти аби християн
Тягли у свої вони вежі?
Чи вже не пора покарать за обман,
Порушення клятви належно?
Згадаєм путі і отців, і дідів
І їхнюю славу повернем тоді».

Підтримали слово Мстислава князі:
«Хай Бог нам у тім помагає!
Збираймо дружини, лаштуймо возів,
Негайно у степ вирушаєм!
Знайдем і скараєм прокляту орду
Аби від Русі відвернути біду!»

На заклик Мстислава зібралися ті,
Хто степ дикий мав у сусідах.
Поки у степу не розмерзлись путі,
Й життя половецьке не сите.
І коні охлялі стоять із зими,
І прогодуватись нелегко самим.

І тільки-но березозоль наступив,
Лежала земля іще гола,
Мстислав на коні у стремено ступив
І рушив у Дикеє поле.
Повів за собою велику він рать,
Щоб половців диких в степу покарать.

Ішов тут і Київ, і Переяслав,
І Новгород-Сіверські вої.
І Луцьк, і Трубчевськ своїх воїв послав,
І Турів. Готові до бою,
Ковуї також приєднались до них.
Топтали шляхами нетоптаний сніг.

Під Каневом легко Дніпро перейшли
Відомим із давна ще бродом.
І степом безлюдним на південь пішли,
Радіючи гарній погоді.
Бо ж легко ворожі сліди прочитать,
Коли завірюха їх не заміта.

Ішли дев’ять днів, сподівались на те,
Що ворог на них не чекає.
Вже бачать і вежі ворожі, проте
Орда похопилась, тікає.
Якийсь полоняник їм вість передав.
На половців впасти зненацька не дав.

Дісталася вість до кочів’їв і вмить
Схопились прокляті й побігли.
І вежі стоять, і добро все лежить,
І діти з жінками не встигли.
Та половцям, видно, усе то пусте:
Були би кістки – м’ясо ще наросте.

Взяли вої вежі по Углі-ріці,
Другі взяли на Сніпороді.
Та половці далі летять, мов зайці.
Здається, догнати їх годі.
Та що вони вижмуть з охлялих коней,
Як рать руська слідом на гарних жене?

Майнула орда за Дніпро через брід,
Щоб в Чорному лісі сховатись.
Та руські за ними майнули услід
І вже за мечі можна братись.
Притисли до лісу прокляту орду,
Потрапила в пастку на свою біду.

Криваво окрасились помсти мечі,
Смерть танець свій затанцювала.
Орда смертним криком пощади кричить,
Хоча багатьох порубали.
Та чом полонених не взяти собі,
Їх можна ромеям продать, як рабів.

Кого порубали, кого узяли,
В мотузки хутчій пов’язали.
Звільнили усіх, що в полоні були,
З неволі їх порятували.
Нехай повертають додому усі,
Бо ж їх зачекалась рідня на Русі.

Розбіглися половці, наче зайці,
Одних руська рать подолала,
Других же ковуї на Остер-ріці,
Потомлених ледве догнали.
І також побили, в мотузки взяли,
До княжого стану усіх привели.

Князі рахувати взялися полки,
Свої визначаючи втрати.
На щастя, всього після ратей таких
Лиш двох довелось поховати.
Малою їм кров’ю побіда далась.
Чому дуже радий був київський князь.

А вої раділи ще й з того, що їм
Така гарна здобич дісталась.
Багатство тепер принесуть у свій дім
З яким ще ніколи не знались:
Колодники і полонянки з дітьми
Із челяддю та зі скотом і кіньми.

Тож, Богу воздавши належну хвалу,
Рать рушила степом додому,
Надію плекаючи в душах малу,
Що більше віднині нікому
Не прийдеться жити в страху перед тим,
Що ворог зі степу ввірветься у дім.

У Києві свято подвійне було
Весняного ранку ясного -
Якраз на Великдень і військо прийшло,
Все місто раділо від того.
Із того раділа вся Русь навкруги:
Побиті князями були вороги.

Тече, біжить Ірпінь-ріка
І течія її стрімка –
Не зупинити.
Хоча пройшли літа й літа
Та досі річка пам’ята
Велику битву.
Прийшов великий Гедимін,
Привів полки литовські він
Та й українці
Полками теж сюди прийшли,
Нарешті сили віднайшли
З ордою биться.
Пройшло чимало з тих часів,
Як дикі орди зі степів
Прийшли з Батиєм,
Стоптали села і міста,
Що на шляху зустріли та
Спалили Київ.
І по європах теж пройшли,
Побити рицарів змогли,
Всіх подолали
Та втримати не було сил,
Засіли у степах навкіл,
Запанували.
Збирали данину з усіх,
Ходили ордами в набіг
На непокірних.
Не було спокою з тих пір,
Тягли добро, вели ясир,
Тримали вірних,
Слухняних у краю князів.
Хоча би й Станіслав сидів
У стольнім граді
Та, правлячи, усе робив,
Що хан ординський повелів,
З ордою ладив.
Час помсти наступив-таки,
Прийшли литовськії полки
І руські з ними.
Зібралась чималенька рать.
Прийшла орда її стрічать
Десь аж з-під Криму.
Аж два тумени їх прийшло,
Два Чингизиди їх вело –
Тимур з Дивлатом.
І Станіслав із ними став,
Привів Олег Переясла́в,
Щоб поряд стати.
Житомир Гедимін узяв,
Тепер на Київ поспішав.
Лишалось мало.
На берегах Ірпінь-ріки
Орда стояла і полки
На них чекали.
Не обійти, не оминуть,
Надійно перекрили путь
Свідомі сили.
Та не злякався Гедимін,
Мав силу за спиною й він.
Не відступили.
Орду вже знали на той час,
Уже приходила не раз
В Литву по здобич.
Тож знали, як здолать її,
Навчили уже їх бої
Як стріти, щоби
Не розтоптала їх орда,
Бо тоді військові біда.
На полі ляже.
Тож Гедимін привів полки,
Послушні помаху руки
І волі княжій.
Стіною стала в полі рать,
Готова ту орду стрічать
Стрілецьким боєм
Аби послабити удар
Та трохи випустити пар
З орди отої.
Бій саме так і розпочавсь,
Нестримний вал орди помчавсь,
Щоб потоптати.
Але злетіла хмара стріл
І тисячі упали тіл
Щоб вже не встати.
А тих, хто долетіти зміг
Підняли на списах своїх.
І закипіла
Кривава битва. Вал на вал,
Ганяв по полю дикий шал
І смерть ходила,
Згрібала тисячі ураз,
Раділа за той плідний час
Та все косила.
А перемога вдалині
Чекала, хто у цій війні
Здобуде гору.
Але уже і день мина,
Вона ж і досі ще не зна,
Хто кого зборе.
То видається, що орда
Усе сильніше насіда,
От-от здолає.
А то литовці й русь тіснять,
Готові ворога здолать.
Кінця немає.
Течуть кривавії струмки
У течію Ірпінь-ріки.
Вона приймає.
І червоніє гладь ріки,
Не знала стільки за віки
Й, дай Бог, не взнає.
Нарешті, видохлись бійці,
Повільніш шаблі у руці
Лиш злість нуртує.
А Гедимін все погляда,
Настільки видохлась орда,
Загін гуртує.
Як слушна надійшла пора,
Підняв він свого прапора
І кінна лава
Криваву битву обійшла,
Удар із боку завдала.
Й пішла кривава
Різня, бо ж не чекав ніхто,
Що має князь ще сил на то.
Та ж міць залізну
Його дружини не спинить.
Змінилась битва в одну мить.
Монголи грізні
Вже подаватись почали,
Удар той стримать не змогли,
Вже сил не було.
Та й страх ряди їхні посів,
Над скопищем отим висів,
Що геть забуло,
Що досі воїнством було.
Тепер то на ніщо зійшло,
Юрбою стало.
А сили що у тій юрбі,
Там кожен сам вже по собі.
Знамена впали.
Скінчився бій, то вже різня,
А князь її не зупиня.
Часи криваві.
Хто вирватись за річку встиг,
Життя порятувати зміг,
Хоча й безславно.
Та слава що? Життя важніш,
Коли вже над тобою ніж -
Не до моралі.
Тікала чимскоріш орда,
Литовці гнали по слідах
Та добивали.
Настільки січа зла була,
Там знать монгольська полягла -
Тимур з Дивлатом.
А що простих ординців – тьма
Та й руських – хто їх бік тримав,
Лягло багато.
Ледь не найперший із усіх -
Олег Переяславський ліг
На полі тому.
Хоч Киівський, бач, Станіслав
Життя своє порятував.
Мчав не додому,
У Київ, а в Рязань примчав.
Десь там по тому і пропав.
А Гедиміну
Своє князівство залишив.
Той після бою поспішив
Під древні стіни.
Хоч його Київ не прийняв,
На князя кілька днів чекав,
На Станіслава.
Бо ж, як не як, законний князь.
Та втратили даремно час
У тій виправі.
Немає князя – що ж робить?
Чи далі опора чинить
І з містом згинуть?
Пішли ворота відчинять
Та князя нового стрічать
Від Гедиміна.
Надовго, може, а чи ні
Він переміг у тій війні –
Того не знали.
Чи татарву чорт принесе
І вона спалить тут усе,
Що збудували.
Непевно тоді було жить,
Їх можна добре зрозуміть.
Це нині знаєм,
Що не на день Литва прийшла,
Татар перемогти змогла
У нашім краї.
Скінчилась Золота Орда,
Хоч на віки ще та біда
Із Диким полем.
Ще довго край наш потерпав,
Від орд тих боронитись мав.
Така вже доля.

У Малині, у теремі своїм
Мал – князь древлянський над столом схилився.
Сидів, здавалось, у куток дивився,
Не знаючи, як раду дати тим
Думкам, що в душу принесли неспокій.
Як поступити? Як йому чинить?
Чи брати меч і вражу кров пролить,
Чи далі жити, як раніше, поки
Боги його до себе не позвуть?
Раніше він би, навіть не вагався,
Він би за меч без роздумів хапався.
А нині що? Дається вже, мабуть
Взнаки сидіння тут багатолітнє.
Та і сім’я: і діти, і жона?
Він відповість, а в чому їх вина?
Теж все життя під наглядом сидіти
Чи теж померти під чужим мечем?
Хто зна, що краще? Він іще з малого,
Крім Малина не бачив більш нічого.
А якась туга у грудях пече.
Були колись часи і у древлян,
Коли вони цим краєм володіли,
Ще й на сусідів, на полян ходили
І з гордістю сліди носили ран.
Та, як поляни з русами зійшлись,
Вже його роду не до того стало.
Діди постійно боронитись мали.
Де руси на їх голову взялись?
А, як Олег у Києві засів,
Той коршун дикий, ладний все хапати.
І дід Яртур мав проти нього стати,
Щоб до древлянських не пустить лісів.
Та марно. В лютих січах коршун той
Зламав древлянську мужність і відвагу,
Упали родові величні стяги,
Не зміг тих русів зупинить ніхто.
З тих пір вони ходили в данину
В древлянські землі, як додому в себе,
І брали все, що було до потреби,
Хоч мали чорну куну брать одну
Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
Коли тепер на їхнім боці сила.
Терпіли люди, данину носили
Та сподівались: молодь підросте
І знову зможе зброю в руки взяти,
Щоб вигнати находників отих.
Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
Лиш коли дівся десь Олег проклятий
І замість нього Ігор князем став,
Вже підросли батьків загиблих діти,
Навчилися мечами володіти,
Лише чекали – хто би їх позвав.
Підняв Нискиня – батько Мала меч
Й повів народ супроти супостатів.
Йому вдалося русів тих прогнати
З лісів древлянських. Голови із плеч
Летіли і у русів, і в древлян.
Та руська рать, як невмирущий змій,
Дві голови з’являлись по одній.
Чи їх плодила матінка-земля?
Здолали, врешті. Іскоростень впав.
Нискиню, як призвідника, скарали
Та іще більшу данину наклали,
Ніж то Олег її до цього брав.
А Мала, хоча вік маленький мав,
У Малині оцьому посадили
Та витикатись в світ заборонили,
Аби повстання нове не підняв.
От і сидить він тут вже стільки літ.
Хоч попервах, як юність нуртувала
Й шалена сила виходу шукала,
Готовий був зірватися в політ
Аби його сторожа не спинила,
Та полетіти в Іскоростень, де
Народ древлянський свого князя жде.
Та час уже геть висотав всі сили.
Та проти і старійшини були,
З якими мав таємні перемови.
Ризикувати не хотіли знову.
Під русами вже вік свій прожили.
Напевно, звикли як і він, до того,
Чи то боялись, що проллється кров
І рід не зможе відродитись знов.
А з Києва не зароста дорога.
Як тільки починається зима,
То князь з мужами, а то воєвода
Із гридями кормитися приходять.
І тоді спасу вже від них нема.
Древляни, наче кари, зиму ждуть
І по крупинці данину збирають.
Самі, бува, від голоду вмирають,
Бо ж руси їм спокою не дадуть,
Як, не дай Боже, куна хоч одна
Не зійдеться у їхньому рахунку.
Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
А він мовчить, хоча і добре зна…
Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
Старійшини із вісткою прислали.
Вже данину всю Свенельдові дали,
Як того договір і вимагав.
Аж слідом Ігор із мужами йде
І данини теж вимагає дати.
А де ж йому тепер ті куни взяти?
А він не дослухається, не жде,
Бере усе й насилля чинить тим,
Хто власний дім береться захищати.
Що може він старійшинам сказати?
Він в цім питанні не порадник їм.
Князь без дружини – то іще не князь.
Як без дружини силу ту спинити?
А, потім? Потім що? А жінка, діти?
Чи вже запізно? Може в інший раз?
З тим і відправив посланця. Тепер
Сидить оце у теремі й гадає,
Як він із тим всім учинити має.
Десь у душі ще голос не помер,
Який ночами спати не дає:
«Ти князь, народ свій маєш захищати!
Один раз жити, раз і помирати!
В тім головне покликання твоє!»
Хоч як він прагнув голос той приспать,
Як не хотів до нього дослухатись.
Та раптом зрозумів: що має статись,
Того уже даремно оминать.
Він князь. Нехай дружини і нема,
Та ж є народ – то головна опора.
А із народом ворога поборем.
Не може бути вічною зима…
Та чи піде його народ за ним?
Чи вже забувся, навіть, не признає?
Чи правильну дорогу обирає…
І всю дорогу сумнівався в тім.
Коли прибув у Іскоростень він,
Старійшини похнюплені сиділи,
Один одному в очі не гляділи,
Мовчали в сутінках похмурих стін.
А на майдані гамірна юрма,
Мабуть, на їхні рішення чекала.
Напевно, Мала вони не впізнали,
Бо ж Ігор його в Малині тримав.
Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
І обізвалось в грудях серце болем,
Немов, не просто перейшов поріг,
Через межу якусь переступив
І вже назад ступити він не зможе.
Але того показувать не гоже…
І, наче загорівся враз від слів:
- Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
Мужам своїм всю данину віддав,
А сам надумавсь знову повернуть
І ще зібрати, бо здалося мало.
Що нам робити? Як чинити, Мале?
Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
Як вовк тягати візьметься овець,
То витягає всіх, якщо не вбити.
Отак і нам слід з князем тим зробити,
Бо ж він нас всіх погубить накінець!
І далі слів і слухати не став,
А вийшов зі світлиці перед люди:
- А хто зі мною русів бити буде?
І натовп, мовби князя упізнав,
Враз сколихнувся, і мечі знялись:
- Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
Від відчаю в очах немає й сліду.
Мал пильно у ті очі подививсь
І, наче сили від того набравсь,
Якої ще не відчував у тілі.
Й, радіючи тій неймовірній силі
Прошепотів полегшено: - Я – князь!

Побіля лісу вогнища горять,
Розсілися дружинники навколо.
Мабуть, ідуть походом в Дике поле
Якусь орду нахабну покарать,
Яка по селах бурею пройшла,
Все попалила, скот і люд забрала.
Отримати тепер покару мала,
Аби наука для других була.
Розсілись вої, стиха гомонять.
Десь сміх лунає у вечірній тиші.
Стих вітерець надвечір, ледве дише.
То ж голоси і сміх далеко знать.
Та не тривожить воїв то, однак,
Напевно, відчувають свою силу.
Та і сторожа стан навкруг обсіла,
Як що – ураз подасть тривожний знак.
Біля одного вогнища сидять
Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
В поході вперше, як судити з виду,
На воя зовсім сивого глядять
З захопленням. Весь в шрамах бойових,
Він може їм багато що повідать.
Всі слухають, а він веде бесі́ду
Про те усе, що пережити встиг.
Один не стримавсь та його й пита:
- А який бій запам’ятавсь найбільше?
Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
- Найбільше пам’ятається ота
Шалена битва в горобину ніч
Під Лиственом супроти Ярослава.
Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
Проти варягів битись, знана річ.
Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
Як блискавки шалені небо крають.
Такої битви більш не пам’ятаю,
Хоча пройшов далеко не одну.
- То розкажи! Як все воно було?
- Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
Іще тісніше біля воя сіли,
Щоб мимо жодне слово не пройшло.
- Було то так. Наш славний князь Мстислав
Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
Зломив якраз касожську силу вражу,
Редедю у бою на землю вклав.
А то, скажу вам, справа не проста.
Могутній був касожський хан із виду.
Та наш Мстислав страху зовсім не відав
І битися із ним сміливо став.
Та й подолав. Добро його забрав
І підкорив народ його й хозарів…
Та що з того? Бо ж він про більше марив
Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
Тож здумав собі Київ підкорить
І на столі на отньому сидіти.
Бо ж всі князі одного батька діти,
Чом Ярослав лиш має там сидіть?
У вдалий час на Київ ми пішли.
Бо ж голод саме в Суздалі почався,
Народ, волхвами зманений, піднявся,
Двори багатих грабить почали.
Тож Ярослав помчав мерщій туди,
А князь Мстислав тим самим скористався.
До Києва з дружиною дістався.
Ми за Дніпром спинилися тоді.
Князь посланців до Києва послав
Просити, щоб ворота відчинили.
Та нас кияни в місто не пустили,
Сказали, що вже є в них Ярослав.
Тоді ми до Чернігова пішли
І сіверяни радо нас прийняли.
Тож ми чекати Ярослава стали,
Бо ж в тому всі упевнені були,
Що не допустить Ярослав того,
Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
Що слід стрічати братика свого.
Той в Новгороді, звідти донесли,
Набрав собі дружину із охочих.
Та свій похід на певний час відстрочив,
Поки варяги ще не прибули.
Привів варягів Якун. Хтось казав,
Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
Що й без очей, в кінці кінців зостався.
А на очах він луду пов’язав,
Всю золотом обшиту. Чи то так,
Чи може ні, то ми того не знали.
Сиділи у Чернігові й чекали,
Як дасть сторожа виступати знак.
І от, нарешті, прилетіла вість:
Йде Ярослав, веде свої дружини.
Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
Хай лише прийде той жаданий гість.
Щоб він бува у Київ не пішов
Та більш дружини не привів нам звідти,
Князь вирішив його десь перестріти,
Бо й так у нього війська , будь здоров!
Куди там нам. Та вірили ми в те,
Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
Тож рушили назустріч, без бравади
Та з вірою й надією, проте.
І от, уже надвечір підійшли
До Листвена. Містечко над рікою.
До нього вже подати нам рукою.
Та ми поблизу пагорб зайняли.
Десь попереду з військом Ярослав
Та ми його побачити не в силах,
Бо чорні хмари щільно небо вкрили
І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
Гриміло десь і блискало весь час
І все, здавалось, у наш бік котилось.
Під дахом заховатися хотілось
Та не давав наказу того князь.
Чого стоїм, чекаємо чого?
Невже надумав у негоду битись?
Хоча ми й не збиралися жалітись,
Бо вірили в щасливий дар його.
Упали перші краплі дощові,
А потім мов з цеберка, полилося.
У безперервних сполохах здалося,
Що ожива якийсь примарний світ.
Ворушаться попереду кущі
І сунуть в нашу сторону все ближче!
То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
Від гуркоту аж у вухах лящить.
Князь дав наказ і сіверянська рать
Ударила варягам тим навстрічу.
Біліли в хижих відблисках обличчя.
І ті, і ті взялися щось кричать.
Ті крики ледве чутними були
Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
Коли зіткнулись, донеслося звідти
Й мечі свою роботу почали.
Ми ще стояли, дивлячись на те,
Як сіверян варяги ті косили,
Дивитися на те не було сили,
Та в поміч не послав Мстислав, проте.
Навкруг лило, а ми усе стоїм,
Стараємся в мигтінні блискавиці
Хоча би щось на полі роздивиться.
Нелегко бу́ло сіверянам тим
Під натиском ворожої броні.
Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
Вони ж самі війни скажені діти.
Родились й помирають на війні.
Наказ тут – бойовище обійти
І вдарити на Ярослава з тилу.
А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
Скоріше, саме для ції мети.
Поки варяги сіверян товкли
Й раділи, що так легко їх долати,
Ми в темряві, хоч нас і не багато,
Рубати їх іззаду почали.
Коли до них, нарешті то дійшло,
Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
Крутилися, а вирватись не в змозі.
Вже нам рубати легко їх було.
Затиснуті між нас і сіверян,
Вже думали, лиш як порятуватись.
Комусь вдалося в темряві прорватись,
А хто сконав на полі тім від ран.
А дощ ішов, і вітер завивав,
І блискало, й громи весь час гриміли.
Зібралися, здавалось, чорні сили,
Мов смерті лик крізь темінь уставав.
До ранку все закінчилось, вляглось.
Хто мав померти, ті уже сконали.
Хто жити мав – того не наздогнали.
Криваве сонце вранці піднялось,
Щоб освітити поле того бою.
Утомлені, ми всілись, хто куди.
А князь на полі смерті тім ходив
І говорив, здавалось, сам з собою:
«А хто, скажіть, не буде рад цьому?
Варягам, сіверянам смерть дісталась.
Своя ж дружина цілою зосталась!»
Лиш стогін полем відкликавсь йому.
І видно було: він зовсім не рад.
Чи то на інше зовсім сподівався
Та заспокоїть душу намагався?
Чи повернути все хотів назад?
А Ярослав із поля того втік.
І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
Але дорогу в темряві побачив,
Згубивши те, чим прикривав свій лик.
Я його знану луду підібрав.
Валялася на полі під ногами,
Вся золотими вишита нитками.
Та я її небавом і продав.
- А далі що? Чим кінчилась війна?
- Не став Мстислав вже далі воювати,
Велів посла до Ярослава слати.
Сказав, що їхня то обох вина.
Що, врешті, помиритися пора
І по Дніпру державу розділити.
І Ярославу в Києві сидіти,
А він собі Чернігів забира.
От тим і закінчилася війна.
Розумний був Мстислав, сказати треба.
Людині не стрибнути вище себе.
І він, як князь, то все прекрасно знав.

Сидять бабусі в тихому дворі
На лавці, гомонять поміж собою.
Одягнуті у теплому обоє,
Що дивно виглада о цій порі.
Та ж старість – то потрібно зрозуміть.
Уже тії енергії немає,
Що молодому тіло зігріває,
Тож одягом доводиться і гріть.
Обговорили вже, здається, все.
Знайомих і сусідів обсудили
І мовчки лиш дивилися, сиділи,
А раптом чорт когось ще принесе,
Щоб і про нього теж поговорити.
Але, на диво, пусто навкруги.
Щось вигадати ще – не до снаги.
Та й мовчки теж не хочеться сидіти.
От раптом стрепенулася одна:
- Маріє, хочу вже давно спитати.
Ти ж корінна, здається. Можеш знати…
- Так, я, Галино, справді, корінна.
Іще бабуся Настя тут жила,
Покійниця. Хай, царство їй небесне.
Немов на автоматі помах хресний
І звично очі до небес звела.
- Отож. А я ж приїжджа, із села.
Тож мало що про цю місцевість знаю.
Чому її так дивно називають?
Га? Бабин яр? Чи баба тут жила,
Якась відома? Чому ж без ім’я.
Чи то бабів старих отут багато,
То через те і стали називати?
От що тебе спитати хочу я.
Марія раптом, наче розцвіла:
- Що ж, недарма бабусю я згадала,
Бо то ж вона мені розповідала,
Коли була я ще зовсім мала,
Про отой яр. Ще й досі пам’ятаю,
Хоч літ і літ відтоді вже пройшло…
То все віки й віки назад було
І починалось не у цьому краї.
То час був, як ще правила орда.
Татарські беки у степах сиділи,
А ми їм, клятим, данину платили.
Бо, коли не заплатиш – то біда.
Тим часом піднімалася Литва
Та теж на наші землі позирала,
Потроху у татар тих відбирала
І край під нею скоро оживав.
Так от, жили в місцевості одній
Донька із батьком. Матір поховали
Ще як вона життя дитині да́ла.
Погорювавши певний час по ній,
Узяв дитину батько та й подавсь
У степ на південь. Десь понад рікою
Поставив хатку. Та й жили обоє.
Він полюванням, бджолами займавсь,
Що потім їхав в місто, продавав,
Аби якусь копійку з того мати.
Та став і доньку до того привчати.
Бо ж у степу прожити (хто ж не знав),
Багато чого треба було вміти.
І як від людолова вберегтись,
І як містечко затишне знайти,
Щоб небезпеку в нім пересидіти.
І з лука влучно вцілити, й з ножем
Вправлятись гарно, і сліди читати.
Та й шаблею уміти помахати.
То все тобі життя убереже.
То ж він дитину також всьому вчив.
Як піднялася – вже багато знала,
Вже батькові у справах помагала.
А він, на неї дивлячись, радів.
Татари поки не чіпали їх,
Хоча постійно шастали навколо.
Але на то воно і Дике поле,
Там можна заховатись від усіх.
Ховатись можна… та не назавжди.
Якось вернувся батько з полювання
Весь у крові. Тримався з сил останніх,
Криваві залишаючи сліди.
Вона його ледь в хату затягла,
Спинити кров даремно намагалась…
А скоро й сиротою вже зосталась.
Могилку обрядила, як змогла…
Та поклялася на могилці тій
Знайти убивцю батька й покарати.
Але зосталась жити в тій же хаті.
Хоч і самотньо, але звично їй.
Якось, в степу, шукаючи сліди,
Наткнулася на сакму нешироку.
Пройшла орда, хоч невелика, боком
На південь. Подалась слідом туди,
Щоб наміри ординців зрозуміти.
Проїхала версту чи, може, дві
Й почула раптом стогін у траві.
Під’їхала поближче поглядіти
Й уздріла: гарний парубок лежить
З стрілою в грудях, уже ледве дише.
Татарин, видно, встрелив та й полишив,
Побачивши, що вже тому не жить.
Вона хутенько сплигнула з коня,
Стрілу зламала, витягла із тіла,
Пов’язкою тугою кров спинила.
Ледь спромоглася на коня піднять
Та і до хати хлопця привезла.
На диво, не помер він по дорозі.
А потім кілька днів жила в тривозі,
Ходила біля хлопця, як могла.
І скоро вже до тями він прийшов,
Почав поволі з нею говорити,
Хоча було їй важко зрозуміти,
Адже текла у ньому ляська кров.
Тож мови української не знав,
Вона ж лише татарську трохи вміла.
Отож, по-українськи говорила,
А він по-ляські їй відповідав.
І звали того хлопця Домінік,
Був гарний з виду, тож і закохалась.
Як виходить то, може, сподівалась,
Для неї буде гарний чоловік.
Та доля знов круг пальця обвела.
Раз полювала й чорний дим уздріла
Звідтіль, де Домініка залишила.
Помчала швидко, як лише могла,
Картину щоб побачити страшну.
Таки знайшли татари її хату,
Товклося навкруги їх не багато.
Та що одній їй затівать війну?
Палала хата, Домінік стояв
Під деревом й татари, наче грали,
Із луків в нього на скаку вціляли.
Якби був не прив’язаний, вже б впав.
І гнів її нестерпний охопив,
Не знати як вмить вихопила лука.
Самі собою все робили руки.
Ординець жоден і не зрозумів,
Звідкіль на них упала ця біда.
З десяток уже корчилися в муках,
А інші, хоч також тримали луки,
Рвонули в степ і зникли без сліда.
Зосталася могилка ще одна
І з батьковою поряд. Потужила,
Усе, що мала цінне прихопила
Та й подалась світ за очі вона…
Якось, бредучи степом понад яром,
Почула крики й брязкіт бойовий.
Наблизилась тихенько. Що за бій?
І бачить, що розбійників отара
Напала раптом вершників кількох.
А ті здаватись видно не спішили,
Пробитися крізь татів тих хотіли.
Та досі залишились лиш удвох,
А інші вже побитими лежали.
Продовжували таті насідать.
«Несправедливо! Треба поміч дать!»
І знову стріли пісню заспівали.
Незрима смерть взялася їх косить.
А таємниця додає лиш страху.
Рвонули в різні боки бідолахи
І у яру в кущах пропали вмить.
Ті двоє озирнулися кругом,
Шукаючи, звідкіль прийшла підмога.
Юнак із луком вийшов на дорогу,
У поводі веде коня свого.
- Як тебе звати, чоловіче добрий?
- Я – Домінік, - той голосом тонким
І чемно поклонився в пояс їм.
- Ти, - старший каже,- парубок хоробрий.
Не побоявся купи зарізяк.
Куди прямуєш сам-один у полі?
Відповідає той: - Шукаю долю.
Але ще поки не знайшов, однак.
- Ходім із нами, раз такі діла.
Я тобі винен за спасіння, тому
Відмови ти не знатимеш ні в чому.
Бач, мо́я охорона полягла,
Тож будеш охоронцем при мені.
Я бачу, що ти парубок нівроку.
- А хто ти є? Бо ж я не знаю поки.
- Князь Володимир. Мабуть, чув…чи ні?
Отак у чоловічому вбранні
За парубка її тоді прийня́ли
І охоронцем княжим вона стала.
За ним слідком носилась на коні.
А час тоді якраз гарячий був.
Литовський Ольгерд у похід зібрався
І степ собі забрати сподівався.
До Києва спочатку завернув,
Зібрав князів українних полки
І рушив далі ворога шукати.
Могутні беки мали проти стати,
Що з силами збиралися поки.
Ті Хаджибей, Дмитро і Кутлубей
Тоді якраз Поділлям кочували,
Ледь не всім полем Диким панували,
Могутніми вважаючи себе.
Отож, почувши про литовську рать,
Зібрали все, що під рукою мали
І зустрічати ворога помчали
Аби урок йому хороший дать.
На річці Сині Води і зійшлись
Оті дві сили. З ранку і до ночі
Кривавим потом заливало очі,
І крики, й стогін навкруги неслись.
Здавалося, орда бере своє,
Ось вже вона литовців оточила.
Уже потроху тане їхня сила,
Ще трохи і орда усіх доб’є.
Та раптом розпрямились, наче лук
Полки литовські, вдарили щосили
І пів орди на землю положили,
А другі, шаблі випустивши з рук,
Вдались до втечі. В колотнечі тій
Був парубок (чи дівчина) із князем.
Не відступився у бою ні разу.
Коли потроху став схилятись бій
У бік литовців, ледь біда не сталась.
Зламалась шабля в князевих руках.
А навкруги ж одні ординці, страх.
Побачили таке, гуртом напались.
Та кинувсь хлопець їм напереріз
І блискавкою шабля замигтіла.
Поки татари справитись зуміли,
Литовці вже їх потіснили скрізь.
Хоча до хлопця шабля дотяглась
І він упав ординцям попід ноги.
Піднятися уже не було змоги.
Отак на полі тому і зоставсь…
Прийшла до тями вже на возі. Там
Лежали ті, хто мав тяжкії рани.
Була вже перев’язана старанно.
І кінь її ішов при возі сам.
Під’їхав князь, всміхнувся і сказав:
- То ти дівчина? Чому ж не сказала?
- А щось би це змінило, якби знали?
- Та ні. Щось я не з того розпочав.
Ти ж мене двічі врятувала. То ж
Усе життя тобі я вдячний буду.
Повір, того ніколи не забуду.
Подумай добре, моя мила, що ж
Ти би хотіла. Все то будеш мати…
Ось на капшук спочатку золотих.
Ти будеш мати, скільки схочеш їх…
Але пробач, спішу, бо справ багато.
Ото найменше, що вона бажа,
Щоб хтось вершив за неї її долю.
Вона так звикла до свободи в полі.
Хоч, може, князь по іншому вважав.
Тож, трохи лиш оклигавши, вона
Взяла манатки, на коня й гайнула,
До Києва дорога повернула.
Хоч їхала дорогою одна,
Ніхто її ні разу не спиняв.
Вже аж під самим Києвом над яром
Побачила якиїсь шино́к ста́рий.
Один як перст понад шляхом стояв.
Заїхала. Шинкар - старезний дід,
Нагодувавши, став її питати.
Сказав, що шино́к хоче вже продати,
Бо на покій в такому віці слід.
А їй набридли вже блукання ті.
Свого кутка схотілось врешті мати.
Надумалась шино́к той купувати,
Були ж оті князівські золоті.
Шинкаркою й зробилася вона.
Шлях був проїжджий, їхало багато,
Хтось залишався і заночувати,
Хтось тільки аби випити вина.
Велися справи легко, як на те.
Хоч сподівалась, як набридне, кине.
Та вже життя й на другу половину,
А кинути все - діло не просте.
Жила сама, хоч клеїлись бува,
Щоб у шинкарки стать за чоловіка.
Та, як згадає того Домініка,
То зразу «жениха» і відшива.
Шинок завжди в порядку в неї був.
Старий, ще дідів, розвалила скоро,
Новий уже відкрила на ту пору.
Такий гарненький, хто б не завернув.
І, хоч усякий в ньому люд бував,
І напивались, що і ніг не чули.
Але у неї все спокійно було,
Бо, як гостинністю хто зловживав,
Вона на місце ставила умить,
Бува, могла й урізати по пиці.
А вже кулак у неї, наче з криці.
Торохне так, що той буян лежить.
Як її звали, то ніхто не знав,
Шалена баба, звали поміж люду,
Ще Бісовою прозивали всюди.
Тож той шино́к так кожен й називав.
Вона крутого норову була,
Нікому спуску зовсім не давала,
Але гостинно в себе всіх приймала,
Отож торгівля її справно йшла.
Зачули й таті про шинкарку… та,
Дізнались, що сама вона у шинку,
Пограбувати захотіли жінку.
Подумали, що справа то проста.
Ввалились в шинок, вигнали усіх
Та стали з неї грошей вимагати.
Вона ж не стала слухати багато.
Зірвала шаблю зі стіни і тих,
Хто ото в двері вискочить не в змозі,
Взялась манерам вихованим вчить,
(А шаблею ж уміла володіть)
Й поклала в купу прямо на порозі.
Тож як було Шалена не казать.
Ніхто й не зазіхав уже відтоді.
Усякий тать отой шино́к обходив,
Бо із такою краще справ не мать.
Отак життя в шинкарстві і пройшло.
Жила самотньо, той шино́к тримала
Аж доки і старою зовсім стала.
Й нікого зовсім поряд не було.
Кому добро нажите все лишати?
Згадала все, що за життя було,
Чим її серце цей весь час жило
Й надумалась усе заповідати
В домініканський монастир. Чому?
Мабуть, кохала того Домініка,
Хоч і не став для неї чоловіком,
Та своє серце віддала йому…
Уже й її, і шинку не було
Та яр, де той шино́к колись знаходивсь
Так Бабиним і звався у народі.
Того ніщо змінити не змогло.

- Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
Звідкіль ця назва дивна узялася –
Шулявка.? Я в учителя питався,
То він мені повідав, що тут жив
Якийсь Шуліка. Птах чи то людина?
Я так від нього і не зрозумів.
Можливо, ти би краще пояснив ?!
- Ну, що ж, онучку. Назва, справді, дивна.
Та тут шуліка зовсім не при чім.
Походить назва зовсім від другого.
Я чув колись давно від діда свого
(А він тут знав усе про кожен дім)
Історію про парубка одного.
Хоча було це гай-гай як давно,
Та ж збереглось між люди, все одно.
Тож звали Шелва парубка отого.
Був він, говорять, печенізький син.
Привів раз воєвода із походу
Рабиню з сином (рік, хіба, від роду)
Й віддав княгині у служниці він.
Жили вони, як слуги, на Горі.
Як син підріс, приставили до справи.
Він знався з кіньми, управлявся справно,
Бо ж печеніг, хоч в Києві і ріс.
А то був час, як славний Святослав
Уже змужнів й дружину став водити.
Йому хозар вдалося покорити
І вже похід в Болгарію почав.
Скорив болгар, з ромеями, однак
Війна його занадто затяглася
І він, тим часом, з силами збирався,
Бо поступитись не хотів ніяк.
Дружину всю із Києва забрав,
З племен підвладних воїв теж закликав.
Тож силу згуртував собі велику.
Але забув, з ким, власне, справу мав.
Це він «Іду на ви!» попереджав,
Щоб ворог міг, як слід підготуватись.
Куди йому з ромеями змагатись,
Із тою найпідлішою з держав,
Яка, щоб свого в світі досягти,
Могла таємно вбити, підкупити,
Підступно в спину вдарити. Зробити
Все, що завгодно, й так перемогти.
Тож, поки князь в Болгарії сидів,
Ромеї печенігів підкупили
І на столицю княжу натравили,
Яка була беззахисна тоді.
Про те, що суне зі степів біда,
На щастя, вчасно в Києві дізнались,
Тож усі люди на Горі сховались.
І, коли місто облягла орда,
В поживу їй хати пусті дістались,
Які вона пустила за вогнем.
Та Київ їм не взяти одним днем,
Хоч не багато воїв там зосталось.
Тож вони місто щільно облягли
Так, що ні вийти, а ні вість послати.
А люду в місті збилося багато
Та їжі і води не запасли.
Княгиня Ольга з внуками також
Сиділа на Горі у тій облозі.
Із міста з ними вибратись не в змозі,
Сиділа в княжім теремі. Отож ,
Надія лиш на поміч в них була.
Та хто ж поможе, коли князь далеко?
Але ж, на жаль, людина не лелека,
Щоб долетіти в ті краї могла.
Іще є Претич. За Дніпром сидить.
Та, знову ж, вістку як йому послати?
Хоч сил у нього також не багато,
Та ж, може, щось придумає зробить?!
Зібралась рада в княжім терему
Та стала про те думати-гадати,
Як за Дніпро їм звістку передати,
Як пояснити Претичу тому:
Якщо до ранку щось не здума він,
Тоді ворота прийдеться відкрити.
В полон підуть і мати, й княжі діти…
Бо ж втримати не зможуть довго стін.
Та хто ж піде, як печенігів тьма?
Крізь їхній стан пройти ніхто не зможе.
І раптом тут з’явився хлопець гожий:
«Я передам, як іншого нема!»
Зашепотіли радники: «Хто ж то?»
Але княгиня його ж добре знала:
«То Шелва… з моїх конюхів. – сказала,-
Він зможе то зробити, як ніхто!
Бо ж печеніг і мову їхню зна».
У темну ніч, як місяць хмари «з’їли»,
Мотузкою зі стін його спустили,
В руках його вуздечка лиш одна.
Поки спускавсь тихенько він з гори,
Уже й зоря ранкова наступила.
Пішов він станом печенізьким сміло,
Біля багать спинявся, говорив,
Чи хто коня не зустрічав його?
Так потихеньку до Дніпра дістався.
А там…ніхто ж на те не сподівався,
У воду кинувсь. Кинулись бігом
Хапати печеніги свої луки,
Пускати стріли, гамір підняли.
Але дістати так і не змогли.
А хлопець плив…Уже втомились руки.
Та зносить вниз проклята течія,
А ще до того берега далеко.
Нелегко було хлопцю, ой, нелегко.
Та знав, що там на стінах десь стоять
І дивляться з надією на нього…
Аж тут почувся плюскіт вдалині,
Дружинники з’явилися в човні
Та й повезли до воєводи сво́го.
Все йому Шелва хутко розказав.
Став воєвода думати-гадати,
Як хоч сім’ю би княжу врятувати,
Бо, як поверне в Київ Святослав,
Тоді вже всім дістанеться від нього,
Погубить за таку провину їх.
Та ж воїв зовсім мало мав своїх,
Не мав прогнати печенігів змоги.
Отож, надумавсь, врешті, на таке,
Щоб в лодіях до берега пристати,
Лише княгиню й княжичів узяти
І на цей бік…Завдання нелегке.
Та гучно в труби повелів трубити,
На воду свої лодії спустив
Й через Дніпро до Києва поплив…
І важко печенігам зрозуміти,
Щоб хтось слабкий отак би себе вів.
Мабуть, то Святослав уже вертає.
А він такий, що жалості не знає.
Тож за ордою слід аж задимів.
Поки пристали берега човни,
Лиш вогнища по всім Подолі тліли.
Ворота місто радісно відкрило.
Як печеніги, думали й вони,
Що Святослав до Києва верта,
І,що загроза, врешті відступила.
Княгиня радо Претича зустріла.
Ледь він її розпитувати став,
Як в лодіях тривогу підняли,
Бо печеніги поряд знов з’явились.
Хоча ішли неспішно, сторонились.
Ні, ці напасти точно не могли.
Спустився Претич з воями з Гори.
Наблизились до нього печеніги,
За кілька кроків знічені застигли
Й один, напевно, хан, заговорив:
«А ти не князь?» «Ні, воєвода лиш.
Мене послав князь наперед в сторожу.
Він сам тут з військом скоро бути може». –
І цим злякав він хана іще більш.
«Будь мені другом!» - той пробелькотів.
«Хай буде так!» - і Претич вслід озвався,
Дарунками із ханом обмінявся
Й той до своїх раденький полетів.
Здавалось, час з полегшенням зітхнуть,
Адже зняли облогу печеніги.
Та порадіти в Києві не встигли,
Бо ж вісті від сторожі грізні йдуть.
Не подалась в степи свої орда,
Сторожа їх за Либіддю блукає.
Мабуть, чи князь повернеться, чекає.
А, як не верне князь – тоді біда.
Та як же князю вістку передать,
Як він далеко, десь аж за Дунаєм?
Сидять знов Ольга й радники, гадають,
Кого з тією вісткою послать.
Аж Ольга: «Може, Шелва знов піде?»
Веліла звати отрока негайно.
Побігли слуги, привели зі стайні,
Сказали, що княгиня його жде.
Сказала Ольга отроку тоді:
«Ти й так зробив для Києва багато,
Поверне князь, за те ти будеш мати.
Та треба знов зарадити біді.
Не кинув спроб проклятий печеніг,
Щоб стольний град зненацька захопити.
За Либіддю он тупають копита.
Боюсь, вдереться знову на поріг.
Просити хочу послугу одну:
Не зміг би ти відправитись, юначе
До князя за Дунай. Якщо побачиш,
То передай йому цю новину.
А ще скажи такі слова мої:
«Ти, княже, землі все чужі шукаєш,
Свою ж полишив зовсім і не дбаєш.
А твою матір і дітей твоїх
Ледь не взяли набігом печеніги.
Ще й досі он над Либіддю стоять,
Пожадливо на стольний град глядять,
Готуються до нового набігу.
Якщо не прийдеш й не оборони́ш,
То прийдуть й візьмуть. Чи не жаль старої
Твоєї матері і ма́лих діток тво́їх?
Чи ж отньої не жалко сторони?»
«Зроблю, княгине!» – мовив у отвіт,-
Прошу лиш коней дати у дорогу,
Щоб мчати без зупинки мав я змогу».
«Можливо, ще і воїв взяти слід?»
«Ні, не потрібно! Хай не зна орда.
Одному легше крізь степи проскочить.
Та й печенігом видаватись хочу,
Так вісника ніхто і не вгада».
«Ну, що ж – княгиня, - так тому і буть.
Візьми коней у стайні скільки треба.
В дорогу наготують все для тебе.
І ще оце узяти не забудь!»
Вона із шиї ладанку зняла.
«Покажеш це, щоб князь тобі повірив!
Бо ж вештається різний люд допіру!
Йому ж ця річ знайомою була!»
Вночі, узявши чотирьох коней,
Навішавши поклажу на одного,
Подався Шелва в нелегку дорогу,
У голові тримаючи одне,
Чого він, навіть, сам не розумів,
Звідкіль і знав. Як на шляху не збитись,
Як по зірках у темряві дивитись.
Тому в степу він і не заблудив.
І печенігів легко обманув,
І вовчій зграї у степу не дався.
Щоправда, із одним конем зостався
Та в руський стан, урешті, завернув.
Князь справу знав, порядок був кругом,
Його сторожа здалеку спинила.
До князя, звісно, зразу не пустила,
Чи не шпигун? Бо хто там зна його?
Та ладанку він князю передав
Й став незабаром перед очі князя.
Послухав мовчки, не спинив ні разу…
Послухавши, наказ негайно дав
Дружину по тривозі піднімати.
Все військо воєводам залишив,
А сам у стольний город поспішив
Аби від печенігів рятувати.
А Шелва степом поряд з князем мчав.
Хоч бачив: сили в Святослава мало
Та віри і надії додавало,
Що князь і сам би всю орду прогнав.
Так і було. Ледь в Київ прибули,
Поцілував князь мати й свої діти.
Велів спокійно в Києві сидіти,
А сам, зібравши все, що лиш могли
З найближчих міст, напав на печенігів
Й такої прочуханки їм дали,
Що ті ховались, де лише могли.
Порятувався той, хто швидко бігав.
А, повернувшись в Київ, Святослав
Покликав Шелву, став його питати,
Щоб той хотів за свої вчинки мати.
І Шелва сам по тому вільним став,
І його мати також вільна стала.
А ще князь Шелві землі наділив.
Під Києвом. Отам, де між полів,
На Білгород дорога пролягала.
Над озером над Надовим село,
Що Шелвовим відтоді зватись стало.
А ще там лісу гарний шмат стояло,
Хоч ліс – то надто б голосно було.
Не ліс, не бір, а так собі – боро́к.
Оскільки його Шелвові віддали,
Його ім’ям відтоді і назвали.
В літописах, затертих до дірок
Ці назви і донині збереглися.
Що сталось далі – то ніхто не зна.
Та ж вік минув – тому й не дививна.
І древній Київ за часи змінився.
Нема ні лісу, ні того сільця.
«Шелвів боро́к»– то щось незрозуміле.
Тож на Шулявку і перекрутили.
Тому і зветься так місцевість ця.

В нас на городі виріс дивний цвіт.
Це ще коли я був зовсім маленьким.
Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
Стоїть серед картоплі одинак,
Від неї вищий та й зовсім не схожий.
Подумав: квіточок нарвати, може.
В останню мить задумався, однак.
А що, як він тут неспроста росте?
Його для чогось, може, посадили?
Не став я обривати цвіт той білий,
Але у тата запитав, проте,
Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
- А ти його не зачіпав руками?
- Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
- Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
- Навіщо ж він отруйний тут росте?
Можливо, його вирвати та й годі,
Щоб не було отрути на городі?
А тато відповів мені на те:
- Усе отрута, як не знати міри.
А, як у міру – користь принесе.
Комусь здоров’я чи життя спасе…
На ті слова я здивувався щиро:
- Чи ж то отрута може врятувать?
Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
- Колись усе ти зможеш зрозуміти…
- До речі, а рослину ж ту як звать?
Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
Або датура. Ти не чув, напевно.
А, поміж іншим, це рослина древня…
Я про таке уявлення не мав.
- Чому ж дурман? – питаюся його.
- Бо, коли хто не знає чи не вміє –
Над міри вхопить і, немов дуріє,
Геть забува і хто він, і чого.
А може й вмерти запросто тоді.
Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
- А звідки він у нас узявся, тату?
- Питаєш, хто його тут посадив?
- Ні, звідки він узявся взагалі.
- Того, напевно, вже ніхто не знає.
Хто на Колумба знаного киває,
Мовляв, привіз з далекої землі,
Коли іще Америку відкрив.
А інші кажуть, що оцю рослину
Цигани, як дістались України,
Із прикаспійських привезли степів.
А ще легенда про дурман той є,
Колись бабуся ще розповідала…
Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
Легенди – то ж захоплення моє.
Я все ловив, що тільки лише чув.
А особливо захопився ними,
Як десь почув одну легенду Криму
Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
- Було то у козацький час, давно
Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
Хоч, взагалі, то значення не має,
Де саме відбувалося воно.
Містечко невеличке вздовж ріки
Розкинулось в долині у широкій.
Оточене гаями з усіх боків,
Купалося в серпанках у легких.
Жило спокійним, звичним вже життям,
Вставало рано, цілий день трудилось.
А, коли темна нічка нагодилась,
Вкладалось спати. От і все буття.
Та якось містом поповзли чутки,
Що вбитого знайшли серед дороги.
Давно у місті не було такого,
Бо, як татар прогнали козаки,
Ті більше сюди лізти стереглись.
Хто ж того чоловіка міг убити?
Ще й обібрати? То якісь бандити,
Мабуть, в якомусь лісі завелись.
Поговорили й стали забувать.
Аж тут у місті ще знайшли одного.
Теж череп був проломлений у нього
І хтось устиг до цурки обібрать.
Тоді занепокоїлись усі.
Послали козаків сторожувати
Аби скоріше вбивцю упіймати.
В дворах спускати стали з цепу псів.
Та час минув – убивці не було.
Можливо, вбив та й геть собі подався?
Чи то у лісі до пори сховався?
Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
На ранок знов убитого знайшли .
І знов його хтось обібрав до нитки.
Зосталася залита кров’ю свитка…
Тепер усі стривожені були.
Сам голова уже ночей не спав
Та засідки велів улаштувати,
Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
Бо ж він, напевно, маніяком став.
Тихцем засіли містом козаки,
Аби зарані вбивцю не злякати
Та й стали у тих засідках чекати,
Можливо, той проявиться-таки.
Й підстерегли. У засідці одній
Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
І тут удар, короткий крик і тиша.
Тут козаки метнулися мерщій,
Помітили: хтось в темряву шугнув.
Помчали слідом ще й сигнали подали
Аби усі шляхи перекривали,
Щоб той убивця з міста не гайнув.
Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
Але із міста не подівсь нікуди,
Бо ж засідки козацькі були всюди.
Куди ж він проклятущий був подівсь?
Хтось із місцевих – вирішили всі,
Бо ж і місцевість дуже добре знає
Та і надійний сховок в місті має.
Та як узнати – хто? Пустити псів?
Та пси по сліду недалеко йшли.
Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
Тож пси і повернулися небавом,
На тім сліду нічого не знайшли.
Щоправда, вбивця не розрахував,
Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
Але ударив зовсім неуміло
І той живий зостався. Хоч і впав,
Облившись кров’ю, але не помер.
Коли життя вернулося у нього,
Сказав, що геть не пам’ята нічого
Із того, що з ним сталось дотепер.
Сумний додому голова прийшов,
Не знаючи, що далі мав робити.
Як того вбивцю, врешті-решт зловити
Аби не порішив нікого знов?
Тут жінка на порозі зустріча,
На стіл накрила, снідати саджає.
Сама ж про все розпитує-питає,
Немов урядник, все як слід вивча.
А потім каже: - Так куди його?
У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
Хто його міг поцілити добряче!
А голова знизає: - Й що з того́?
Адже нічого він не пам’ята.
Що ж нам із того, що він міг побачить?
- Потрібно відьму запросити, значить.
Тут у селі живе одна, ота,
Що всі її Датуриха зовуть.
Уміє сни пророчі насилати,
Людина в сні все може пригадати.
Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
- А звідки дивне прізвисько таке?
- Був чоловік чи лях, а чи татарин,
Датура звався. Згинув десь під Баром.
Життя її вдовине нелегке.
Отож вона за зілля узялася,
Лікує рани, хворість проганя,
Ні перед ким дверей не зачиня.
Я думаю – вона б нам придалася.
Зібрав нараду спішно голова,
Відповідальність щоб не лиш на ньому.
Та й порішили всі – що будь по тому.
Послали вістуна, щоб на словах
Датурісі всю справу пояснив
Та попрохав був помочі для міста,
Пообіцяв винагороду, звісно.
Той повернувся та і розповів,
Що згоду їм Датуриха дала,
Пообіцяла все, що треба взяти
Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
Щоби в дорозі не самою йшла.
Помчав вістун Датуриху стрічать
Та скоро повернувся, ледь не плаче:
- Там…я таке…таке побачив…
Датуриху вже можем не чекать!
Її убито. На шляху лежить
Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
В її очах уже життя немає.
Всі радники схопилися умить…
Сховали жінку там, де і знайшли,
Понад шляхом насипали могилу.
Хоча і відьма та ж не заслужила,
Щоб просто неба кинути могли.
Жилось тривожно в місті з тих часів.
По місту озираючись ходили,
Ночами лише по хатах сиділи
Та сподівались на надійних псів.
Ночами сторожили козаки,
Теж поодинці містом не ходили,
Воротами шляхи загородили,
Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
А ти за його смерть відповідай…
Якось дружина голову зустріла:
- Я на могилу відьмину ходила…
- Навіщо – той пита її. – Вгадай,
Що я знайшла там, на могилі тій?
- І що ж знайшла ти на горбочку тому?
- Там виросла рослина невідома…
- І що із того? – він сердито їй.
- А, може, то те зілля проросло,
З якого сни пророчі можна бачить?
Ми можем з нього скористатись, значить,
Щоб місто заспокоїтись могло?!
Подумав голова та й сам побрів,
Не став нікому, навіть, говорити.
Зірвав він листя і біленькі квіти,
А вдома з того він відвар зварив.
І тим відваром напоїв узяв
Безпам’ятного зовсім чоловіка.
Заснув спокійно, але враз від крику
Схопився подивовано: - Згадав!..
Убивцю довго не прийшлось шукати.
Він писарем у ратуші служив,
Від голови десь недалечко жив,
Почув той крик та й кинувся тікати.
Його перехопили козаки,
По-своєму провчити захотіли
Та не розрахували, мабуть, сили.
Та що поробиш? Злі були-таки…
А та рослина скоро розрослась,
Датурою її так і назвали,
У знахарстві частенько споживали.
Але, коли хтось нерозумний бравсь,
Не знавши міри – то дурів, бува.
Від того часто, навіть, помирали.
Отож рослину ще дурман прозвали,
Аби розумно кожен споживав.

Кульгаючи, маленький Ярослав
Піднявся врешті-решт на забороло,
Став до бійниці, роззирнувсь навколо,
Неначе щось там унизу шукав.
Боліла досі ще йому нога,
Що вивихнув якось, з коня звалився.
Чи костоправ у чомусь помилився,
Чи то причина тому є друга,
Та біль в нозі ще й досі не здолав,
Отож весь час доводиться кульгати.
Пішов би, може із братами грати.
Вони пішли, а він не наздогнав.
Тож в теремі доводиться сидіть
Або тихцем піднятися на стіни
Та з висоти на пагорби й долини
Хоча би одним оком поглядіть.
Цікаво ж…Он звивається Ручай,
За ним стоїть висока Щекавиця.
От би туди забратись, подивиться!
А там Поділ, за ним ріка Пучай
Або Почайна, як її ще звуть.
А там безмежні луки Оболоні.
Вони туди уже ганяли коней.
А, може, скоро знову поженуть?
Хоча, поки не стихне біль в нозі,
Йому до коней мати не дозволить.
А то б промчав він на коні по полю…
Тепер хіба що верхи на лозі.
- Вітаю, княжич. – голос пролунав
І Ярослав на нього повернувся.
Дружинник батьків йому усміхнувся,
- Ти,бува, часом тут не заблукав?
Цікаво, правда? Я люблю і сам
Отак іноді над бійницю стати
Й життя внизу бурхливе розглядати,
Хоча, здається, все знайоме там.
Я ж тут усе навколо обходив,
У кожну шпарку зазирнув, напевно.
І пам’ятаю всі легенди древні,
Що ними дід мене нагородив.
- Ти скрізь бував? Скажи, а що отам
За Щекавицю? Я не був ні разу.
- Там Юрховиця. Онде, бачиш, зразу
Видніється. Я піднімався сам
Багато раз… Он шлях на Вишгород
Іде повз Щекавицю й Юрховицю.
А далі ще горби…Не видко звідси,
Дорогожичі їх прозвав народ.
- Дорогожичі? Дивно якось так!
Якась не наша назва видається.
- Ні, княжичу, то лише так здається.
Слов’янська назва взагалі…однак…
Історія то давня, взагалі…
Як хочеш, тобі можу розказати.
- Розказуй, бо ж цікаво мені знати,
Що тут було колись на цій землі.
- Ну, слухай. Це було у ті часи,
Коли твій прадід Ігор краєм правив.
В походах бойових зажив він слави,
Але древлянські болота й ліси
Його згубили. Ти це добре знаєш.
Княгиня Ольга мстити почала,
Війну вона з древлянами вела,
В надії, що убивців покарає.
А, поки колотнеча йшла лиха,
Поки слабкою була княжа влада
І не могла ще татям дати раду,
Їх розвелось до біса на шляхах.
Було купцям у Київ не пройти,
Лунав їх хижий посвист звідусюди.
Боялись, навіть з міста вийти люди,
Не те, що там товари провезти.
А скоро і під Києвом самим
Купці з товаром стали пропадати.
Хотів був воєвода раду дати,
Велів весь час дружинникам своїм
Об’їзд робити по шляхах навкруг,
Влаштовувати засідки на татів.
Та зарізяк тих не зумів піймати.
Чи в Києві у них багато вух,
І все, що воєвода замишля,
Одразу татям тим стає відоме?
Метався воєвода без утоми,
Але ховала всі сліди земля.
Якось купець до Києва прибивсь,
Увесь побитий, ледве тягне ноги.
Сам воєвода прилетів до нього,
Розпитувати спішно заходивсь
Й почув таке: - Ми з Вишгорода йшли,
На київську дорогу повернули.
Уже здалеку й Гору видно було.
Вже пагорби одесную були,
Ошую тягнулися боло́та,
Дорога поміж ними йшла вузька.
Як раптом посвист пролунав зблизька
І виросла навкруг юрба голоти,
Але усі при списах, при мечах.
Ми, навіть, зброю ухопить не встигли,
Отак в заціпенінні і застигли.
І вийшов чоловік один, почав
На наш товар спідлоба позирати.
Щось мурмотів собі: «Дорогожич!»
Що саме означала його річ?
Чи звуки він не здатен вимовляти?
Того я був не здатен зрозуміть.
Стоїть юрма, поки нас не чіпає.
А той неспішно між возів ступає
І щось своє під носа бурмотить.
Аж доки й близько біля мене став.
«Дорого жичь тепер! - почав казати,-
Доводиться отак-от заробляти».
А далі руку догори підняв
І вся юрба накинулась на нас.
Мене важким чимсь вдарили добряче.
Що було далі – я уже не бачив…
Прийшов до тями через якийсь час.
А справа вже надвечір аж була.
Ми ж думали устигнути до ночі…
Коли, нарешті, я розплющив очі,
То і зоря вже вранішня зійшла.
Я аж по саму шию у воді
Лежу на чомусь, що втонуть не да́ло.
Мабуть, всіх до болота повкидали,
Щоб зовсім не лишилося слідів.
Якимось чином вибравсь та й подавсь
До Києва. Не вбили, слава Богу.
Що ж чиниться у вас тут на дорогах?
Чому не прийме застороги князь?..
Чутки умить розбіглись поміж всіх
І скоро люди з жахом шепотіли,
Що таті на горбах отих засіли
І Дорогожич перший поміж них.
Десь там у хащах є його лігво́,
Куди він все багатство своє зносить.
І сотні люду утопив він досі
В болоті дорогожицькім його.
Чутки ті і до князя надійшли.
А князеві було сім літ від роду.
На його захист сподіватись годі,
Надії на княгиню лиш були,
Але вона в древлянських десь лісах,
Їй не до Дорогожича якогось.
Помститись би за чоловіка свого,
Що вже на то чека на небесах.
А Святослав, хоч зовсім і малий,
Та в Новгороді встиг покнязювати,
Велів кормильця Асмуда позвати,
Провідавши, мерщій у свій покій.
- Що будемо з цим, Асмуде, робить?
Що то за тать під Києвом з’явився?
Де він з своєю зграєю укрився?
Потрібно їх усіх переловить!
- Та ж воєвода вже не спить ночей,
Все лиху тому хоче раду дати.
Та ж татю хтось дає, напевно знати,
Бо ж він умить ховається з очей.
- Хто ж він такий, той Дорогожич є?
- Я думаю, із в’ятичів він, може.
Чи то радимич. Також дуже схожий.
Вони ж ведуть походження своє
Від ляхів. Тож і вимова така.
А більше що я можу ще сказати?
- Та ж треба їх всіх хутко пов’язати!
- Так, звісно. Але ж справа нелегка.
Вже ж воєвода пробував, однак…
- А ми ту зграю на живця піймаєм!
- Їх на живця піймати?! Ну, не знаю…
- Зате я знаю. Зробимо отак…
Вночі таємно з Києва в човнах
До Вишгорода вої подалися.
З них декілька купцями одяглися.
Для Вишгорода то не дивина.
Чимало тут стрічається купців,
Дніпром приходять, Прип’яттю, Десною,
Бува, стає і пристань затісною.
Отож не надто виділялись ці.
Скупили миттю всякого добра,
Вози добряче крамом тим набили
І валку ту на Київ спорядили,
Вже як вечірня надійшла пора.
Проїхались, щоб бачили усі
Велику валку і малу сторожу.
Повільна валка, тож зуміє кожен
Їх по вечірній обігнать росі.
Самі ж, коли заїхали у ліс,
Увесь товар, що на возах тих мали,
У криївку хутенько поскладали,
Дружинники уклались в кожен віз,
Що їх у лісі до тих пір чекали.
«Купці» вози знов затягли рядном,
Щоб в очі не кидалося воно
Та знов на Київ валку ту погнали.
На ранок оболоні досягли,
Дорога йшла поміж високі лози.
Здіймалась пилюга за кожним возом,
Адже давненько вже дощі не йшли.
Пройшли вони Ситомлю бродом та
Ступили на оту вузьку дорогу,
Затиснуту горбами із одного,
З другого – непрохідні болота.
І тут почувся раптом хижий свист.
Немов мана з’явились збройні люди
І оточили ті вози з усюди.
Тут невисокий чоловік на зріст
З юрби з’явився. Перед возом став,
Поглянув на «купців» недобрим оком,
Пройшов вздовж валки нешироким кроком:
- Ех, дорого жичь нині!- проказав.
Але підняти руку вже не встиг,
Бо раптом вої із возів з’явились
І татів всіх рубати заходились,
Ніхто й порятуватися не зміг.
Усі понад дорогою лягли.
Сам Дорогожич бився дуже люто,
Тож довелось мечем його проткнути.
Живим, на жаль, узяти не змогли.
Поставили там митницю з тих пір
Аби була під наглядом дорога
І всі купці спокійно б мали змогу
Проїхати до Києва. А бір,
Який ото за пагорбами був
В народі Дорогожич і прозвали.
Там довго люди ще скарби шукали,
Що тать своїм розбійництвом здобув.
Та, щоб знайшли, того не чув я ще.
Можливо, й досі десь в землі таяться
І знайденими бути не бояться,
Бо чарами закриті від очей.

Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.

Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!

Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.

Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
Але лишився Бюрократ!
От, обережність!

Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.

Хоч офіційно, на словах,
«пожежа згасла» –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.

Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.

Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!

Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.

А що ж герої? Взагалі:
вони ж – «халява»!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм «Слава!»?

А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?

А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?

Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!

Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!

А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.

Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…

Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.

На це один «значний орел»
складав куплети:
«Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!»

То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.

Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
«Хто? Самосел? Якась блоха!..»
А скрізь – жалоба.

Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.

Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.

Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.

Стара: «Вже вечір, – відповість. –
Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.

Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір»…
І мирно руки покладе
життю на плечі.

Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.

6 липня 2003 р., Богдани́

Іде Горою чинно Святослав,
Хоча йому всього п’ять літ від роду
Та дивиться уже на всіх спогорда,
Бо ж такий юний, а вже князем став.
Вже й військо в бій з древлянами повів,
І списа кинув, щоб той бій почати.
Тож має відповідно і ступати…
Хоч як би з задоволенням хотів
Пробігтися по вулиці, як всі,
Собак через паркани подражнити.
У Ручаї скупатися сходити.
Та матері перечити не смів.
Та і кормилець Асмуд повсякчас
То супить брови, скоса позирає
І все повчає, більш турбот не має,
Як князь повинен вестись кожен раз.
От і тепер слідом за ним іде,
Ступає чинно, як йому й належить,
За кожним кроком Святослава стежить
І тільки на якиїсь промах жде,
Аби тихенько так прошепотіти:
«Не можна, тобі, князю, так чинить!»
Дитячі мрії обірве умить.
А як воно малому не хотіти?
Нарешті до узвозу підійшли,
Що круто до Подолу опускався.
Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
Яким воли на Гору віз тягли.
Спинилися, щоб віз той пропустить
І Святослав у Асмуда спитався:
- Чому узвіз цей Боричевим звався?
Хто був той Борич? Що він міг зробить,
Щоб залишити в пам’яті ім’я?
- Не знаю, княже. Боричів та й годі.
Чомусь так прозивають у народі.
А чому – то не можу відать я.
Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
З полян місцевих, тож і має знати
Чому узвіз так стали називати.
Хоча, можливо і вона не зна…
Увечері, вкладаючись вже спати,
Спитав у няньки Вісти Святослав
Про те, на що він цілий день чекав:
- Чому узвіз той Боричевим звати?
Всміхнулась нянька лагідно йому,
Присіла поряд на високе ложе:
- Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
Той би ніколи не спитав: «Чому?»
Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
Бо ж Святославом недарма назвали.
Про Боричів схотів, щоб розказала?!
Що ж, я ще не забула, далебі
Історію, хоча вже досить давню,
Яка ще досі між полян живе.
Чому народ узвіз той так зове?
Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
Було то у далекі ті часи,
Коли поляни на горах сиділи,
Лиш землями навколо володіли
Й були, неначе кістка в горлі всім.
Древляни їх постійно діставали,
Мовляв, їх землі древні зайняли.
Ще руси нагодитися могли
І всіх підряд,не дивлячись хапали…
- Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
Їх же усі он руссю прозивають?!
- Ні, адже різних вони предків мають.
Про русів говорити не берусь,
А наші предки з заходу прийшли,
Колись давно в цих землях оселились.
За що древляни, врешті і озлились,
Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
Окраїнні…Тоді іще Дніпро
Не був шляхом отим з варяг у греки,
Яким спуститись аж до моря легко,
На лодіях доставити добро.
Були ж поляни мудрі і тямущі,
Жили особно на горах оцих.
І звичаї були хороші в них,
Від предків ще зосталися, тому що.
Вони і тихі, й лагідні були,
Поштиві до жінок своїх. Жінками
У них було заведено так само.
А всі навколо, наче звір жили,
Бо вічно один одного вбивали,
Нечисте їли. І весіль у них
Теж не бувало (от великий гріх)
Дівчат для себе просто умикали
Коло води. Отак от і жили.
Радимичі і в’ятичі, бувало
Срамні слова перед батьків вживали
І перед невістками теж могли.
А у полян було все по-людськи:
Весілля, як ще предки заповіли,
По наречену хлопці не ходили.
Приводили увечері батьки
В дім жениха. А вранці ще несли
Їй придане, яке повинні дати…
Ой, щось не те взялась розповідати…
Так от, поляни на горах жили.
По смерті Кия, рід його тримав
В полян княжіння. Але його діти
Та і онуки,ніде правди діти,
Ніхто завдатків Києвих не мав.
Тож рід ослаб й сусіди почали
Його постійно зусібіч тіснити.
Доводилось їм на горах сидіти,
Де хоч би захиститися могли.
Довкола ж гір болота і бори.
Звірина всяка в тих борах водилась.
Отож поляни звіром тим живились,
Спускаючись на лови із гори.
Але життя на місці не стоїть.
Лише звірини роду було мало,
Їм хліба, перш за все, не вистачало.
Без нього важко родові прожить.
Де велелюдний унизу Поділ,
Було болото з хащами густими.
Поляни, врешті зайнялися ними,
Дерева стали вирубать навкіл,
Пні корчувати та палити їх
Аби золою землю удобрити.
Березозоль зоветься саме звідти,
Весняний місяць, перший з поміж всіх.
Бо ж тих беріз найбільше і було.
Так от, поля ті скоро засівали,
А вже на осінь вдосталь зерна мали,
Щоб плем’я вдовольнитися могло.
Потроху так й очистили Поділ,
Між сім’ями всі землі поділили…
- Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
- Лежи спокійно, княжичу… Наділ
Отам, як тільки спустишся узвозом,
Дістався сім’ї Борича тоді.
Він, як і всі, теж на Горі сидів,
Туди із поля урожай і звозив.
Але на своїм полі молотив.
Те місце зветься Боричевим током.
Отам, в кінці узвозу правим боком.
Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
Так от, той Борич тихим був таким,
Хоч силу мав велику від природи.
Його комусь здолати було годі.
Ніхто тому й не зачіпався з ним.
Але і він нікого не чіпав,
Хазяйнував, як водиться, у себе,
Допомагав комусь, коли потреба.
За те і рід його весь поважав.
Було б все добре та сусіди злі
Життя тоді полянам не давали.
То хліб уже дозрілий відбирали,
А то й самих хапали, взагалі.
А особливо ласі до жінок,
Що рід полянський славився од віку.
Полянську мати було в радість жінку,
Яка і в господарство, і в танок.
А князь… А той лиш на Горі сидів
Та в небезпеку тільки супив брови.
Хіба що виїжджав коли на лови
І всю дружину чималу водив.
Одного літа й сталася біда.
Князь знов на лови у ліси подався.
З дружинників з десяток десь зостався,
Околиці з дитинця оглядав.
Настала жнивна у полян пора.
Жінки у полі хліб серпами жали,
Снопи в’язали, в копички складали.
А Борич своє поле вже зібрав
Та саме заходився молотить,
Заввиграшки великим ціпом правив,
Робив, вже видко, свою звичну справу,
Лише пилюка навкруги стоїть.
Жіночий зойк зненацька пролунав,
А слідом всі жінки теж закричали
Та й до узвозу утікати стали,
Немов якиїсь дикий звір напав.
Але то був не дикий звір якраз.
Древляни раптом вискочили з лісу
Й хапати молодих дівчат взялися.
А ще загін напереріз помчавсь.
Мабуть, усіх рішили захопити,
Які тоді на полі тім були.
Жінки втікали, як лише могли.
Чоловіків не було захистити.
Та Борич, тільки крики ті почув,
Одразу зрозумів, що саме сталось.
Йому часу втекти іще зосталось,
Бо він же поряд із узвозом був.
Але тікати він не захотів.
Коли древляни перші вже надбігли,
Перед жінками до узвозу встигли,
То він важенним ціпом їх зустрів.
Став молотити, наче ті снопи.
Кого вдавалось ціпом тим дістати,
Не міг вже довго після того встати.
А Борич, не спиняючись, лупив.
Древляни сторопіли: як же так –
Та ж їх багато, полянин – єдиний.
Вони ж його скрутити вмить повинні,
Але не в змозі й підступить, однак.
Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
Кому під нього втрапити охота?
І дядько – і юрбою не збороти,
Тож змушені скоріше відступить.
Та клятий молотар не відстає,
Женеться слідом й ціпом знай молотить.
І кинулись древляни до болота.
Можливо, там для них спасіння є.
Жінки узвозу саме досягли,
А гурт древлян женеться вслід за ними,
От-от уже останніх і затрима,
Голосять десь вже ті, що не втекли.
Іще наддати й здобич у руках…
Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
Жінок, напевно захистити хоче.
Вони ж у переможних ще думках
Від здобичі, що легко їм дісталась,
Поки по полю гнали жіночок,
Не бачили, здавалося, нічого,
Тож легко подолати сподівались.
А Борич став, узвіз весь перекрив
Своїм важким та досить довгим ціпом.
Хто налетів під той удар зослі́пу,
Одразу носом землю і прорив.
Хтось спробував проскочити убік
Та й там добряче ціпом тим отримав.
Стоїть один із ціпом перед ними,
Розлючений страшенно, наче бик.
Не підступитись і не обійти.
Дарма на легку здобич сподівались.
Дружинники узвозом вже спускались.
Самим тепер скоріше би втекти.
І кинулися ті, що на ногах
До лісу знову, облизня піймавши.
А Борич, свій важений ціп піднявши,
Пішов знов лупцювати по снопах…
Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
Але народ ім’я його прославив.
Із тих часів узвіз, що боронив
Той славний Борич – Боричевим став,
А його поле – Боричевим током.
Там він древлян намолотив нівроку…
А Святослав вже міцно в ліжку спав.

Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
Озлоблені вернулись до Січі козаки,
За вбивство Дорошенку, оскільки не помстились,
То думали, як справу цю довести таки.
А у мутній водиці завжди знайдеться щука,
Яка з тої нагоди, напевно, скориста.
Хто ж булаву не схоче взять гетьманську у руки,
Коли сірома лише охочого пита.
Був писарем на Січі юнак доволі вчений,
Читати і писати та й мови різні знав.
Петром він ще батьками колись був наречений,
А Суховієм – то вже козацький люд прозвав.
А ще він був племінник покійного Івана,
Того, за кого мстити козацтво поклялось.
Отож, шукати довго не довелось гетьма́на.
Хоча, мабуть, охочих і більше би знайшлось.
Та в війська січового занадто мало сили,
Тим більше – Суховія підтримали не всі.
Тож помочі, як завше, у Криму попросили.
А тим вже Дорошенко і так остобісів.
Татарам було добре, як лихо в Україні,
Тоді їм вільно можна палити й грабувать.
Влаштовує їх добре становище, як нині,
Й одним, і другим можна постійно «помагать».
А клятий Дорошенко все хоче поламати,
Затіявсь зі Стамбулом розмову он вести,
Щоб стала Україна під їх протекторатом.
Готуються вже, певно, договірні листи.
А як же буть татарам? Хто ж дасть їм грабувати
Султанових підлеглих? Ото буде біда.
Тож статися такому ніяк не можна дати,
Пора вже Дорошенка із гетьманства скидать.
А тут є і нагода. Примчали запорожці
Просити допомоги новому гетьману.
А ханові все рівно, буть на якому боці,
Аби на Україні не припинять війну.
Був Суховій не дурень, хоч молодий занадто,
Листи патріотичні навколо розіслав,
Що він про Україну одну лиш буде дбати,
Що ради України своє б життя поклав.
Що треба українцям, нарешті,об’єднатись
Аби прогнати ляхів і клятих москалів,
За шаблі усім разом козацтву треба взятись
І вільно панувати тут на своїй землі.
Листи ті запорожці розвозили полками,
Аби до Суховія пристали козаки.
Де слухали, а де їх стрічали і кілками
Та, все ж, якась частина послухалась-таки.
Тож, замість того, аби змагатись з москалями
І виперти, нарешті із України їх,
Прийшлося Дорошенку знов на степи поглянуть,
Де знову піднімались свої проти своїх.
Сам Суховій не надто велика був загроза,
Але ж із ним татари ще й чимала орда.
І знов на Україні змішались кров і сльози,
І знову братовбивства прийшла у край біда.
Микола був у перших, хто став за Суховія,
Такі потрібні речі умів той говорить.
Із ним в душі козацькій з’явилася надія,
Що той і справу Хмеля зуміє завершить.
Січовики й татари пройшлись Лівобережжям,
Хто сам до них прибився, хто силою прибув.
Орда хапала здобич, палали скрізь пожежі.
А гетьман в Чигирині іще з полками був.
Григорій-брат, що був тут в полках за наказного,
З татарською ордою управитись не зміг.
Подавсь на правий берег також до брата свого.
Один лиш Многогрішний лишився із усіх.
А де узяти сили супроти Суховія,
Тим більше, що вояк він і зовсім ніякий.
Була в нього єдина на москалів надія,
Із ними разом дати орді нахабній бій.
А москалям нічого другого і не треба,
Дали йому у руки, як цяцьку, булаву
І знову лівий берег взялись кроїть під себе,
Цидулу підписавши із «гетьманом» нову.
Ще й гетьманську столицю перенесли у Глухів,
Аби поближче була до їхньої руки.
Не вистачило в нього чинити опір духу,
Чи то, як Брюховецький, вичікував поки.
А Суховій побачив, що проти нього сила –
Піднявся лівий берег та ще і москалі.
На правий перебрався. Але його зустріли
Не надто і гостинно також на цій землі.
В Пилипівку подався він взяти Чигирина,
Але йому фортеця не по зубах була.
Тоді він під Вільшану полки з ордою кинув,
Але і тут на камінь коса його найшла.
Бо корсунський полковник його з ордою стрінув
І стріча Суховію нелегко обійшлась.
А тут ще й нагодився Григорій Дорошенко,
Який з Лівобережжя полки свої привів.
Орді і запорожцям добавив хорошенько.
І Суховій із військом, нарешті, відступив
Під Вільховець, під Канів. Тут ще Сірко з’явився,
Привів він запорожців і власних козаків.
На Суховія дуже вороже він дивився,
Бо той татарські орди у рідний край привів.
Хоча і з Дорошенком Сірко не надто ладив
Та тут рішив підтримать його у боротьбі,
Аби орді татарській «хазяйнувать» завадить
Й тягти із України вервечкою рабів.
Отож, полки з’єднавши козацькі піші й кінні,
Сірко за Суховієм до Канева помчав.
Десь там із Батирчею татари буть повинні,
Бо Суховій на нього надій найбільше мав.
Козацтва залишилось у нього не багато,
Лише заядлі самі. Тож без татар ніяк
Йому би не вдалося і далі воювати.
Тож з ними сподівався відбитися, однак…
Максим із козаками подався у сторожу.
Сірко такі загони повсюди розіслав,
Щоб знати добре сили й розміщення вороже.
Отож загін Максима по полю простував,
Укритім щедро снігом. Адже ж зима навколо.
Лунка стояла тиша, нема слідів ніде.
Крізь сірі хмари сонце ледь проглядало кволе.
Не вірилось, що скоро кривава битва жде.
Згадав, що Канів близько, де стрілися із братом,
Щоправда, то все бу́ло на іншій стороні.
Невже з ним доведеться ізнов до бою стати?
Коли, нарешті, прийде кінець оцій війні?!
Зненацька кінський тупіт порушив зимні чари,
Козаки стрепенулись, дістали шаблі вмить.
З-за пагорба з’явились, немов мана, татари.
Чамбул, якого легко козакам не відбить.
Лишається на полі лиш голови зложити,
Забравши із собою побільше ворогів.
І зав’язалась люта між них кривава битва
І падали на землю у сніг одні й другі.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все меншою надія пробитися була.
Побачити б востаннє іще хоч раз Миколу,
Сказати – не тримає нехай на нього зла.
Тут крикнув хтось: «Козаки!». Максим туди поглянув.
Летів загін маленький, якийсь хорунжий вів.
Такий не допоможе, хіба що смерть відтягне.
І знову хтось із жалем: «Тож Суховієві!»
Татари іще більше на козаків насіли,
Затисли між ордою, не вирватись ніяк.
Козаки Суховія до бою підлетіли,
Спинились, роздивитись, що робиться і як.
Максим впізнав зненацька в хорунжому Миколу,
Не стримався у крикнув: «Миколо!» У ту мить
Здригнувся усім тілом він від різкого болю.
Устиг татарин шаблю під серце устромить…
Микола теж загоном у розвідку подався.
Про ворога дізнатись велів їм Суховій.
Він довго попід лісом, поміж горбів скрадався,
Аж поки не почули десь недалеко бій.
Пізнавши, що татари когось ось-ось здолають,
Помчалися у поміч «союзникам» своїм.
Хоча татари цього не надто полюбляють,
Не хочеться ділити ту перемогу їм.
В останню мить Максима почув він крик, спинився,
Огледівся й побачив, як той з коня летить.
І вже над ним татарин з усмішкою схилився,
Шукаючи, що можна у здобич прихопить.
Тут щось перевернулось в душі Миколи, наче,
Застугонів у серці неімовірний гнів.
Подумав: «Що ж ти робиш між ворогів, козаче,
Хто на очах у тебе узяв і брата вбив?»
На козаків поглянув, що за спиною в нього.
У них в очах питання, відоме і без слів.
Вхопив Микола шаблю: «Хто вірує у Бога,
За мною!» І врубався у лави ворогів.
Бій той тривав не довго, коза́ків було мало,
Отож, один по однім на полі тім лягли.
Микола то не бачив, засліплений від шалу,
Татар він, мов капусту до ніг собі валив.
Але й його, нарешті, дістала шабля гостра,
Упав на тіло брата, востаннє обійняв.
Душа його звільнилась від гніву і від злості,
Він тільки посміхнувся, хоч кров’ю і спливав…
Чим бій той закінчився, брати уже не взнали…
У битві Суховія Сірко ущент побив,
З орди чотири тисячі на полі тім поклали,
Сам Суховій заледве втекти із поля вспів.
Січовики, Сірка лиш на полі бою вздріли,
Не захотіли битись, до нього перейшли.
Здавалось, Україна єднає знову сили…
Але, насправді, мрії примарними були.
Миколу і Максима смерть, врешті, замирила
Та інших замирити ще довго не могла.
І в лютій колотнечі вражда перетворила
В Руїну Україну…Так воля й не прийшла.

Микола довго вовком на козаків дивився,
Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
Неначе той був винен в поході більше всіх.
Ловив постійно вісті найменші з України,
Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
І вся ота полуда з очей народу згине,
Постане Україна єдина вздовж ріки.
А вісті долітали не райдужні, одначе.
В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
І знов землею ллється густа народна кров.
Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
Поклав і так багато в борні козацьких душ.
І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
Продовжував з султаном турецьким загравати.
На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
Татар теж не цурався, неначе й помирився:
Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
Із планами своїми геть від усіх таївся,
Не обіцяв нікому й давав надію всім.
А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
Неначе і не було ніяких в нього справ,
Ловити і палити він відьом заходився,
Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
А москалі тим часом все більше нахабніли,
Народ уже до краю нещасний довели,
З порядками своїми зовсім на шию сіли,
Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
Раз гетьман не перечить, московські воєводи
Взялися рахувати весь український люд,
В казну свою московську податки переводить,
Сповзалися московські «халявники» з усюд.
В народу вже терпіння на те не вистачало,
Готові були братись за вила і ножі.
Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
Бо теж перебувало терпіння на межі.
А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
Знялася колотнеча козацька на Дону,
Що згодом охопила заледь не пів країни.
Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
Зібрав старшинську раду і там оголосив,
Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
І треба в шию гнати проклятих москалів.
А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
І булаву віддати, як кине той Москву.
Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
А, як набрався сили і вибрав слушний час,
Докупи Україну усю зібрати хоче.
І як же така справа обійдеться без нас?!
А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
Де силою, де словом прогнали москалів.
Лишили воєводи лиш Київ за собою,
В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
Збирали свої сили на весну москалі.
Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
Весна у тому році була холодна й пізня,
Уже по Великодню упав великий сніг
Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
Та трохи з москалями в війні він допоміг,
Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
Тоді й московські раті через кордон пішли,
Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
Туди ж і Брюховецький подався із полками.
Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
Його вели козаки розлючені юрбою
Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
Іще не зрозумівши, що то все означа,
Івана до гармати міцненько прикували.
А той не боронився і, навіть, не кричав.
Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
Підняв угору руку, а потім… опустив.
Накинулись на бранця розлючені козаки
І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
Усі від того, наче, на мить оторопіли.
Давно поміж козацтва такого не було
Аби без суду й слідства та козака убили.
Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
Посипались прокльони, за шаблі похапались,
А особливо ті, хто із Січі прибули.
Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
І просто так стерпіти наруги не змогли.
Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
Велів тягти горілку та військові роздати,
Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
Метались запорожці із шаблями всю ніч.
Якби знайшли, то може його чекала б кара,
Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
А самі запорожці надвоє розділились.
Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
Що він порушив звичай прадавній січовий.
Але одні вважали, Максим був поміж ними:
Іванової смерті той, справді, не хотів,
То козаки невірно, напевно, зрозуміли
Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
Із вбивцею стояти не будем у строю.
Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
Або вертатись будем назад на Січ свою.
Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
Зібралися на ранок та й подались собі.
Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
І москалі топтались, і гетьман не спішив,
Хотів без братовбивства закінчити виправу,
Спровадити без бою із краю москалів.
Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
Щось ляхи затівають на теренах своїх,
Підтягують хоругви. Послав він брата свого
З полками аби трохи утихомирить їх.
Та й на татар надії ніякої немає,
У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
Не скільки допоможуть, як людність похапають
Та і до свого Криму ясиром поведуть.
А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
З проклятою Москвою? Отак і воював.
Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
Про наміри майбутні свої попереджав.
Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
Лишив за наказного полковника Дем’яна,
Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
А з того полководець узагалі ніякий.
Знов вперлись в Україну із військом москалі.
Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
Та зачіпатись надто із ними не велів.