знімала із мертвих золото,
шукаючи гроші,
елітна бидлóта; зóпалу
раділа, панóшилась;

не гребала навіть їжею,
ні Богом від нині;
на тлі розіп’ятих тішилась –
робила світлини ;

поганців зігнáли злигодні
під праведні гасла;
вужі отруїли Тихона –
вдягли його ряси;

в обіймах з Кирилом з п’ятниці
Введéнський сміється:
горілкою зброя святиться –
прийшли обновлєнци;

ніхто відірвать не сúлиться –
кирвáвицю п’ють ту:
лигають брехню з помийниці
з тваринною люттю;

шукають в Завіті вúлазки,
щоб виправдать ката;
у власній злобí втопилася
глотá біснувата;


порядок лихі набáзграли
з убивств, жебранини;
спустились на землю Ангели,
щоб Звіра спинити.

коли Ти вінчалася в церкві
з майбутнім своїм чоловіком,
я був за спúною в тебе –
в тілі дрýжки, яка
тримала корону:

в ту мить, коли «Я» ввійшов у тіло дрýжки,
в неї затерпла рука, що тримала вінець,
почалась менструація,
в голові затарахкотіли думки,
мов колеса в плацкартному пóтягу:
«боржійотче – отлихо – боржійотче –
отлихо – боржійотче – отлихо»;

душа дружки звільнила тіло
і, скоцюрбившись під склепінням храму
саме на оці намальованого Бога, тремтіла так,
що коли один із весільчан здійняв голову
й зустрівся поглядом із намальованим Богом,
цей Бог йому видався справжнім,
наче сон, коли прокидаєшся весь заплаканий;

я стояв позаду Тебе у жіночому тілі
(таке вперше зі мною трапилось)
і кайфував:
у мене перед очима промайнули
усі оргазми жіночої плоті,
пройшли гей-паради вулицею Придушених Спогадів,
я проплакав три дні після аборту
і прокляв того турботливого хлопця,
від якого завагітнів,
який мене обіймаючи утішав,
а усі його правильні слова
були огиднішими за слину ґвалтівника,
яка скрапує на тіло поваленої цнотливої дівчинки;
бо ґвалтівник – це ґвалтівник,
а цей пекельний вúплодок, насолодившись,
улесливо підвів до прірви і підштовхнув,
бо від споглядання, як я падав, він ще більше збуджувався і ще більше втішав мене,
а моїми слíзьми вигодовував Звіра;

у ту мить я хотів його сране кохання
запхати в утробу його матері,
щоб та – замість мене –
вишкребла з плоті своєї цього батька-абортника
ще сімнадцять років тому…

я стояв у тілі дрýжки і відчував, як з піхви тече Лéта:
у цій річці чорти й ангели миють кінцівки,
в ній вмивається Смерть
споглядаючи, як коливається
її віддзеркалення: вона бачить Життя і навпаки);

коли Ти йдеш, люба,
твоя сідниця, улúпнута джинсами,
схожа на кубик Рубіка в руках Господа,
який провертає навперемінно –
туди-суди – бічні грані сідниці;

коли Ти спиш, люба,
ти схожа на осяяння Шекспіра
«Ромеом і Джельєттою»;

коли Ти смієшся, люба,
твій сміх схожий на звуки скрипки,
яку змайстрував і випробовує Страдіварі;

в тілі дружки я почувався задоволеним,
наче двадцятидворічний Шолохов
з краденим рукописом,
що за тридцять років
сміючись із жартів Вєшенських станичників,
згадуватиме Сартра…

ти знаєш, що мені хотілося кинути до біса корону,
уперіщити з усієї люті твого коханого,
схопити тебе і поцілувати справжньо і глибоко,
щоб язик, наче Ісус, що відвалив камінь,
вийшов з печери
і зустрівся з твоїм язиком-Марією;

… але ж Ти не відала, що в тілі дружки «Я»,
а не «дружка», тому все це було б дико й безглуздо…

Я легенько-легенько торкнувся весільної сукні
й уявив найстрашніше:
як тебе роздягатиме Він,
як цю сукню зриватиме з тебе,
як оголишся Ти –
від думок цих, від люті я збýджувався й шаленів:

перемінив руку з короною,
посміхнувся (не «Я», а «дружка»),
як щаслива дурепа, що радіє за подругу:
такими посмішками
люди обгортають свої нещастя й самотність,
наче патологоанатоми ганчірками
мізки і легені небіжчика,
якого зашивають після розтину,
щоб нічого не брязкало й не хлюпало,
як його нестимуть…

в моїх («дрýжки») очах замість зіниць
лежали дві збиті автівками дворняги,
які залиті кров’ю і обліплені мухами
посеред розпеченої асфальтованої дороги
згадували руки п’яного безхатьки,
що їх гладили і годували,
в якого бліх було більше ніж у всієї їхньої зграї,
що кублиться біля смітника;

в очах тих збитих автівками дворняг
замість зіниць стояла дружка і тримала вінець…

буц, буц – дитятко зсередини било ніжкою

Слово сиділо на гілці
й слухало Солов’я
(яким же ж людяним був його спів!):
так бездомний дворняга торкається
шерехатим язиком руки, що годує…
Слово заздрило Солов’ю,
як виноградні жмúхи заздрять вину у пляшках…
Соловейко затих і спитав: «А ти хто?»
«Мене поет розіпнув у вірші на аркуші,
а потім воскресив на вустах,
я злетіло угору й почуло тебе»

далі вони вже співали удвох…

а молодий чоловік,
притуливши вухо до вагітного животика дружини,
слухав, як співають
Слово і Соловейко…

«Це щось надзвичайно Божественне» –
шепотів чоловік…

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

Убоге, обірване йшло
замурзане Слово до книжки;
і чухало пальцями лоб –
горбате, сопливе і клишаве

(під каркання зграї ворон
його рогоносці хрестили);
усе , що уміло воно –
сякатися гучно в хустинку;

нездара нездару хвалив:
«Ці соплі зелені і теплі,
як трави у травні, коли
в садку солов’їв чути трелі»

пробитися важко крізь терн –
бракує таланту? мо’ сили?
що вірші слабенькі – пусте:
якби ж то їх ще не хвалили…

Оці дурнуваті слова:
«Мороз аж по шкірі». Лепечуть
«Так затишно стало». Овва!
Читаєш, а там порожнеча…

віслюча упертість і лінь
учитися; всмоктує... Де я?
мов олень, дивлюся з колін,
бо це вже якась діарея...

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

До вуст не доніс келíшок –
розхлюпав; розірвалось вітрило;
«Коло кістки м'ясо смачніше», –
гріховні спогади говорили.

Заплаканий глянув у дзеркало:
на мить схаменувся:
совість, як доля, змізе́рніла,
і струхлявіло брусся;

але потім за чарку вхопився;
гірка спокутує, тішить;
в калюжах топилося листя,
пив і плакав ще більше…

вірш видалено

Я медом вимастив місяць,
а в м’яті скупав зірки́;
душа не знаходить місця;
іконами образки́

цвітуть; карась в очереті
скидається; обліта
пилок з дерев; півнí треті
не пíли… вже зріксь Христа…

смереки втомились моли́ться,
Євангеліє від Петра…
у бджілки стерлися крильця –
під квіткою помира…

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

вірш видалено

Як засипане у мокрі чоботи зерно,
мíзки сушить безгрошів’я … Щонайпе́рше
світ здобути маю! Кутерно́га
доля шкандибає… «Старобе́шеве», –

ось пароль, щоб в Україну увійти…
Просапне́ рільни́цтво, щоб ти стя́милось!
Зміни наближаються – дуйни́й
вітер дме… Поклав у берестянку

паску, крашанки́ – йдемо́ у степ…
з радіо луна тюремна му́зина…
Нап’ємо́сь до напівсмерті – тре’
якось нам звикать, що ми вже ру́скіє…

Спитав маржину: «Де́ я, во́ле?», –
заїхавши в густющий ліс;
Бог відповів (а мо’ диявол?):
«Не знаю де́ ти, а я – скрізь».

зімкнулись раптом персть і небо,
порски́й з’явивсь крилатий кінь,
«Сідай і мчи!» – пищав мечве́док*;
«Мерщій!» – сказала власна тінь.

Як тільки сів, комонь гривастий
зірвався з місця – полетів
понад землею, понад часом…
– У пекло мчиш? – питаю.
– Ні!

Вниз подививсь – душа завмерла,
заціпнув, що й забракло слів:
той ліс – не лісом був, а пеклом,
волом був я, а мною – віл;

грома́к, як грім, летів навально,
я бачив все як є, на жаль;
і навіть вірші, що писав я
перетворилися на жаб;

(вода – це рінь; жебрак – це да́харь;
і щастя менше важить за
піщинку, що несе мураха;
і кожен вільний – гармиза́);

життя, яке вважав життям я, –
зволожений плевритом нерв…
– Живий лиш той, хто вмер… Затямте:
є Бог, диявол і Бодле́р…

* мечве́док – кажан.

Уцеркóвлена, як рілля дощем,
на Росí стоїш, як на вустах молитва,
Біла Церкво! Мироточи́вий щит,
рубець крíвляний* у затверділих криках;

дзвінкий злóтий – серед глухих розмов,
зарічанські плекаю садки і мрії,
ти поезія чиста, сита кров,
чудотворна іконо, – «Олександрія»;

Голенде́рні горло порізав день
сонцем втомленим – кров зелена святи́ться;
зірки́ лíчить Рось, а хмара – краде;
в дзвони дзвонить костьол: будить Брани́цьких?

Коліївщини: рогачí, списи́, –
наче зморшки на часі; Ярославе, чути
твоє ди́хання; квітне дев’яси́л,
місяць вповні, мов зябра сновиддя-щуки;

вогні міста, як сповідь, як віщий вірш;
як зерно в молоці, Юр’їве, я вмру́ так;
в тра́ви ди́кі зіро́к ди́кий падіж;
душа, мов розбита лопатою гру́дка;

твій Гайок і Ротóк, мов голова
і хвіст в риби, – спрямовують, визначають
рух і напрям; Білу Церкву трима’
Леваневський масив і масив Піщаний;

я плекаю ім’я твоє; вуста
заціловують небо хитке, бездонне;
майже вдвічі ти менша Христа;
висне Преображенський собор, мов гроно ;

мов калини кетяг в снігу, костьол;
не хова’ очей Марія Магдалина;
сповідáється лісом голостьóб**;
зе́мле – плачу навколішках – вибач сина,

в моїх жилах тече, дити́нцю***, – Рось;
моє серце б’ється по-білоцерківськи;
світ єднаєш, що гріхом наколовсь;
Біла Церкво, осе́рдя, як добра звістка;

я на Зáмкову гору вийду в ніч,
коли зорі падають з хрущами з ви́шень,
«Гайдамаки» Шевченка голотíч****
я читатиму вголос (надломів – зли́шок).

Батьківщи́но і бáтьківщино, мов
хліб, – духмяна, свята; нескінченна Россю;
ти вівтар, на якому лю́дська кров
запеклась; Біла Церкво, тривке́ колосся.

Ти, як сповідь не виказана; крик,
що проломлює чорно́зем в пáрку Слави;
спóвідь, прóщення; вистражданий мир;
Біла Церкво, молитва і колисáнка.

_______________________________________

• крíвляний – кривавий (словник Б.Грінченка);
• голостьо́б – вивищена місцина без рослинності;
• дити́нець – центральна укріплена частина староруського міста, огороджена стінами; кремль, замок;
• голотíч – під відкритим небом (словник Б.Грінченка);
• зли́шок – надлишок (словник Б.Грінченка);
• оцаритися – те саме, що оселитися .

Свята святúце, богодухновéнна!
у крóві крик вимочує ножі,
якими розріза’ яремні вени,
щоб спрагу втамував скажений звір;

Марієбóга, Йсусорозіпнéнна!
стоять дощі псалмами; мов халва
ніч розсипається і гіркне; ’крéмо
від грóбу – віко; нíтяться слова;

вже ранок – роси – цідить крізь мовчання;
церкви гріхи плекають: кревна річ!
молитвозéрна пéрсте, між ключами
один є крик, що відпирає ніч;

конáр вмовк вíшальником; волошково
розпухло небо й очі ссе; болять:
душа, зіниці; ниці кроплять кров’ю;
сюрчанням і чечéканням земля

вагітна: цвіркуни гарують; жодна
ікона не спасе – спитай Іллю;
ця позолота на церквах лиш ззовні;
співаю, плачу, наливаю – п’ю…

(зривались сльози, наче груші в зливу);
(синющі злидні здвинули столи);
(Йсус галушки́ їв; смерть кістки косила,
спитала в Нього чарочку – налив);

в сльозах вдовиних гіркла справжня правда;
серед усіх зображених розп’ять –
немає істинного; взяв лопату:
йдемо з Ісусом… Юду відкопать…

Що за мракобісся, Йосипе, колись
написав? Шевченко – до загину!
Бо лунатиме вкраїнська мова скрізь,
доки рот, ще не забили глиною…

Між молитвою й мовчанням – чоловік,
наче між рядками в тексті – відступ;
осінь, виснажена листям; задовіл:
впасти римою у тишу лісу;

крапля, що на павутині, наче плектр
на бандурних струнах; (бракне кисню!);
кажуть Бродський був холодний як поет,
і чомусь цієї ночі снився:

вийшов з клітки замість звіра й повернув
у напівсліпий провулок, швидко
у костел зайшов, на лаву сів; намул
у душі; кадилася куришка;

гріх, який тяжів, розсипавсь, мов осмів,
з вівтаря лилась червона піна;
мов у вусі Бога, Бродський шепотів
лиш чотири склади: «У-кра-ї-но…»

Ні, моє кохання не для сміху,
присягаю святим хлібом і вином,
Бог мені лишив єдину втіху –
помолитися за тебе перед сном…

Небо розпашіле, шибка вогка,
в самоту згорнулось щастя, стигне крів;
навіть після смерті буду Бога
дякувати, що в житті тебе зустрів…

Шлях Молочний в небі, як запішва;
між зірками точні рими мотляються.
… і пожалкував поет, що вірша
написав – і кинув зшиток в полум’я…

Наче піаніно, у Карпатах
розійшлись чорниці; ноти – єзвіро…
Сто і п’ятдесят день прибувала
літерами в зошити поезія…

Місяць розваривсь, мов гардибурка.
Згадують по ділу Бога інколи…
Стукається в сни мої голубка,
а в дзюбку у неї вірш оливковий…

Крихке вітрило, видко ледво,
читає світлі молитви.
Чом так від берега далеко?
Блакиті хоче надовбти?

Ворушить губи полотняні,
відкрило душу навстяжи.
Не буревій воно шукає
і не від затишку біжить.

Бортами воду мляву будить,
німб сонця б’є, стремить в розвой:
шукає пекло, мов Іуду
Ісус шукав, щоб зрадив той...

2012

Сонце закодовано у зернах,
а зерно в натруджених руках;
йдуть Затуливітер і Єсенін
у гостини до Римарука;

як земля: то ниви, то могили,
так слова: поеми, матюки…
взяв Пегаса Маланюк за гриву
і годує дичками з руки;

вишні вийшли, збігло тіло біле,
в окулярах кола на воді;
мертву бджілку винесла допіру
течія холодна в рукаві…

… як пшона у суп, зірок у море
Господь кинув і заправив сіллю…
Каже Йсусу Єва нерозборлива:
«Як скуштуєш плід, то й не розіпнуть».

в туалеті єретик вмер – Арій,
Катерина друга і Алексій;
і викльовує орел двоглавий
із Писання заповітів десять;

на колоді ґазда дрова коле,
мов чорт душі на вустах Іуди;
вітряки здолали донкіхоти –
гаспид вже нові їм напосудив;

день і час пізнаєш свій на дотик:
в них однакові з мовчанням риси;
загороджений до хліба дотовп,
криком стиснутий в страждання присмерк;

ніч зимова – тіням до сподоби;
від луни зірвався сніг у горах,
так виходять із водоймищ води,
коли крига пробиває горло;

сонце, мов розбитий заколоток;
«По воді ітимеш, Петре, взуйся!», –
відбиваються в краплині поту,
що звисає з підборіддя Йсуса…

– Швидко вмер сей чоловік магнитий,
хоч і Бог. А далі хто?
– Мазепа…
по Марусин поясок налита
самогонка у стаканах тепла…

І.
Іуди губи заціловує світань;
язик, що вивалився, мов червоний місяць;
і не знаходить кров без Духа в тілі місця;
скресають коники серед пустель мовчань.

«Згрішив я, зрадивши невинну кров», – розкаявсь:
як розривається земля від спеки, так
душа ламається від зради. Заховстай
розпуку – вірою. Панує право панське:

«Що нам до того? Сам собі дивись». Жбурнув
у храмі тридцять срібняків й пішов. Живу
продати віру не можливо. «Що я кою?!», –

трясло всередині – вдавивсь на видноті;
заупокійну службу ранок править і
кладе на груди тридцять молитов росою…


ІІ.
Кладе на груди тридцять молитов росою…
Тремтить осика так, немов душа ввійшла
Іудина у стовбур. Місяць, мов лоша,
за Возом йде Чумацьким; Бог вдягнув ґандзолля –

і не за грішми – за любов’ю до людей
прийшов; підняв Іуди серце на узбіччі
та повернуть не встигнув; і прокляття вічне
Іскаріот отримав; мов пісок з пустель,

з усіх усюд мете це порівняння зради:
«Іуди поцілунок»; важко в пекло падає
Апостол, який мав непереможну зброю;

кипить смола і булькає, немов у вірші
потужні рими; чорт встромив в атрамент ріжки;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю.


ІІІ.
Заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю.
За миро гроші вторгували й роздали
динарі вбогім; принесли волхви дари
Царю, а ти Царя; тримається на Слові

у світі все – Воно було в почині. Крав
пожертви грошові зі скриньки, бо апостол –
людина, що руба’ гріхи, кладе їх стосом.
Не все встигає порубати; йти – пора

на сповідь до осики, твій вівтар – мотуззя;
від тебе перші відвернуться вірні друзі;
в задусі мовчазній прорубана йордань –

гойдається у зашморзі бездухе тіло.
Повісивсь так, що не було нікому діла.
Тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!


ІV.
Тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!
У серце вкинув гаспид й виконав спокусу,
у руки сатани Отець віддав Ісуса, –
натомість ймення «Юда» кинули в отхлань.

Ісус молився сорок днів й ночей в пустелі –
і весь цей час Його диявол спокушав,
то це був Бог, а то людська душа:
обоє згинули… Іудин гріх дебелий:

спізніле усвідомлення гріха – вбива’,
знання первісне, що ти – Бог, – біда:
невіра і розп’яття, і душі немога.

«За всіх один хай краще вмре, ніж весь народ. –
Сказав Кайяфа. – Як неврод, то й невмолот.
Горілку заїдати брехнями – налога».


V.
Горілку заїдати брехнями – налога.
Ананій і Сапфіра втрапили в ковбирь,
це перші християни, що шукали мир...
Господь розтер їх, наче в оці запороху.

«Субота для людини, а не навпаки.
Не мир приніс – меча; і порізнити батька
із сином, з матір’ю – дочку», – казав вигадько…
Іуда думав про своє, був сторожким,

тримав скарбницю… Добра Новина: померлі
встають, глухі знов чують! Споживацька верва:
Іуда думав, щось й мені перепаде

з цього всього – матеріальне спонукання:
добро робить, йти за Ісусом на заклання…
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.


VІ.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
«Як помиляєтесь, що кажете, я зрадник,
мій поцілунок, мов тавро на тілі правди.
Вуста мої нечистий спрямував. Курбет

із самогубством – це моя спокута щира,
учитель знав, що буде так, а я знав те,
що буде з ним, такий вертеп…
бо Він месія, Він –Господь, а я – мужчина…», –

розплутуючи вузол, Юда мовив та й
розплакавсь, мов сліпець прозрілий. «Суть єства
не божа, а людська в людини. Я ладЕн

горіти в пеклі вічно, хай хто інший це
здола’. Дивіться в вічі!», – і сховав лице.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.


VІІ.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
В будинку Лазаря це усвідомив. Каже:
«Постійно вбогих маєте, мене ж не завжди».
Пита’ від сатани підступно крючкодер

(його слова стоять, як гроб з мерцем безвікий):
Податок кесарю чи маємо платить?
Навіщо, Йсусе, вибрав Юду? Щоб зробить
його апостолом чи зрадником навіки?

«Моєму недовірству, Боже, поможи!
У тебе є дванадцять нас – це вже зажин», –
обличчя сльози вкрили, як водОва вовна

ставок. В моєму колоску зерно – бузне.
Твоя кров на хресті мене вже не мине.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.


VІІІ.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.
«Коли Ти Божий Син, зійди з хреста, спасись».
За три дні храм! Зніми полуду із очиськ:
в розп’ятті Йсуса – Юда, як в криниці корба.

Крадій лишив гріхи в минулому житті.
Божественне й земне єднають піст й молитва.
Апостолів набрав, немов плодів на зрИвках.
Отримав кожен те, чого Господь хотів

чи допустив, щоб сатана здійснить спромігся?
Що мав: розбещеність, обжерливість, опійство, –
Іуда? Що? Питаю: «Юдо, хто єси?»

У відповідь із пекла відчайдушні крики,
віряни хрестяться: «Думки ці, – кажуть, – викинь».
Коли воскреснеш, брате, прощення проси.


ІХ.
Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Ісус тебе найбільш любив, довірив зраду,
бо знав, що зрадиш, наперед все знав. Цей задум
в дві смерті втілився; в Едемі натруси

плодів пізнАння, як потрапиш в рай, звичайно…
Хоча ти знаєш все, що треба знать. Чекай
в прокльонах і прокляттях на Ісуса. Хай
їх здивуванню меж не буде… Величають

вже не апостолом, а зрадником. Зажди,
в Христа дванадцятим увірував. Бо ти
є дріжджами у тісті, Бог діжу вчинив.

Коли воскресне Йсус, найпершим ти спасешся,
таким був замисел, щоб знищити мошенство.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?


Х.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
«Бо хто спокусить одного з малих цих, жорно
на шию – й в море». Каяття і гріх у шори
беруть в людини душу. Злісні голоси:

«Ось, кличе Він Іллю!» «Чекай, побачим: прийде
Ілля, щоб знять його чи ні». Іуда, Йсус
висять окремо. «Елої», – з правдивих вуст
злетіло. Й смерть прийшла тихенько, наче кривда

самій собі, без торжества. А сотник знав:
«Це чоловік був Сином Божим!» Вірний знак:
Смерть без коси, мов вИнна в чомусь; на Іуду

то Христа дивилась і не знала, як
і що робить: нове відкрилося життя.
Зараджувати ревно молитвами буду.


ХІ.
Зараджувати ревно молитвами буду.
Вся слава, почесті, Ісусе, все тобі;
якщо пробачиш, зрада зникне на землі.
О Боже! Прошу, змилуйся, прости Іуду!

Євангеліє він не написав своє
(але почав записувать); любив, був чесним
з тобою до кінця, Ісусе. Сили щезли
змагатися зі злом у нього. Нагаєм,

як воскресиш, опережи вуста Іуді
і обійми. Твої слова і вчинки мудрі,
бо ти є Бог, а він людина лише. Взяв

дванадцятим апостолом Ти не даремно.
Увік зробила зрада Вас братами кревними.
„Живий і прощений” – найвища із уяв!


ХІІ.
„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Блаженні: милостИві, вбогі духом, спраглі, –
нагірна проповідь. І прийде радість знагла:
«Ісус воскреслого Іуду обійняв».

На небесах – найвища нагорода. Будуть
ганьбити, гнати, наговорювать. Ви – сіль
землі, Євангелія. Притча про кукіль:
насіння добре – сіяв ЛЮдський Син; огуда

йде слідом за добром; а поле – світ; жнива –
кінець; женці – це янголи. Твої слова:
«Все приготує, йде попереду Ілля».

І деякі з приЯвних не скуштують смерти,
Допоки Сина не побачать. Юдо, де ти?
Скажи, Ісусе, що зробити маю я.


ХІІІ.
Скажи, Ісусе, що зробити маю я.
Почасту падаю в огонь, почасту в воду.
Лиш віра здатна вигнать нечестиве кодло.
З Іудою – Ісус – одна міцна сім’я.

Син чоловічий виданий у руки людям,
а той, хто видав, удавивсь: брат брата вбив.
Провина: «Це Ісус. Цар Іудейський». Мир
на небі, слава на вишИнах. Обоюду

розбійники від Сина на хрестах; один
із них сказав: «Нічого злого не зробив
це чоловік». А Він: «В раю зі мною будеш»

А потім сталась темрява по всій землі.
Я руки, ноги цілуватиму твої,
щоб Ти простив свого апостола Іуду.


ХІV.
Щоб Ти простив свого апостола Іуду,
я вже не прошу: вірю – буде так. Пізнав
Ісуса у ламанні хліба. З терну лавр
і палиця – клейноди Бога. Звідусюди

переконатись до печери люди йдуть:
відкочений від гробу камінь, тіло зникло…
На небеса вознісся. До Єрусалиму
Нового рушили апостоли. В саду

пташки співають, сонце сходить: свято, радість:
Христос воскрес! Воістину воскрес! Кошлаті
біжать хмарки, мов вівці; день збирає дань...

«Христос проща Іуду і цілує», – сниться….
вдавивсь дванадцятий апостол на осиці.
Іуди губи заціловує світань…


XV
Магістральний сонет

Іуди губи заціловує світань,
кладе на груди тридцять молитов росою;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю;
тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!

Горілку заїдати брехнями – налога.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.

Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
Зараджувати ревно молитвами буду.

„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Скажи, Ісусе, що зробити маю я,
щоб Ти простив свого апостола Іуду?

Іуди губи заціловує світань,
кладе на груди тридцять молитов росою;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю;
тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!

Горілку заїдати брЕхнями налОга.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.

Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
Зараджувати ревно молитвами буду.

„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Скажи Ісусе, що зробити маю я,
щоб Ти простив свого апостола Іуду?

О найсолодша із калин, найглибша із джерел,
і «Палімпсести» в тебе є, і є «Щоденний жезл».

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Княгине сонця, в тебе гріх, що ти іще жива,
вогонь крізь темряву несеш і той вогонь – Слова.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Глухим даєш почути як серця в них б’ються, бо
Твоя вся сила в чистоті, яку тобі дав Бог.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Черешні в надвечірній час цілують сонце в лоб;
зірки на цвинтарі, хрести, і місяць, наче гроб.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

О ти, хто смертникам кладе молитву з вуст в серця,
хто зліплює горшки, людей, повіки у мерця.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

О ти, хто відає шляхи, які ще тре’ пройти,
щоби народом став народ, а разом з ним і Ти.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Тебе ніщо не знищить вже: ні страта, ні арешт;
не вчать, забороняють – ти сильнішою стаєш!

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Не лиш абетка; свіжих слів надоєних відро,
в Тобі всі болі, що не встиг ще простогнать народ.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

У тебе вплівся виноград: «піт сонця» – нестемки,
щоб з нього римами давить поезій п’янкі.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Свята святице, Мово! Тьми зруйновано острог!
Отець і Син, і Дух Святий в тобі, бо Ти є – Бог.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

До жовчі вицвілі фіранки,
цілую в підборіддя схил Дніпра;
склепіння неба, вірші, рани –
загоїлись, мов зречення Петра;

змінила з чорної на білу
кров погляди; з гори котився дзвін:
з-під язика летіла піна,
горілку всі замовили на всі;

і покотилось далі, глибше:
на цвинтарі, між бур’янами, сплять
новопреставлені й колишні
і слухають, як місяць йде у в’язь.

І горілиць на конюшині,
зірками прицвяхований, розлігсь,
а з ран моїх розп’ятих синя
поезія тече медвяно в сизь…

Так млосно, солодко… ПарАлюш
росу розбив, мов гори – Карабах;
себе «Кавказом» відчуваю
живим в Паламаренка на вустах…

... калини грона, мов перса України,
цілую глибоко, до кісточок, мну так...
Дніпро тече кривавий, ковилою гіркну
на сторінках Євангелія, слів гущовина

летить, мов кінська піна; виснажені трави
у дощове харчання вглибились; грушки
боками в землю б’ються, мов шукають правди,
між сторінками „Кобзаря” я слово засушив...

об твої крики позбивав коліна,
в сльозах біду, щоб не псувалась, замочив;
на вівтарі твоє ім’я нетлінне, Україно,
а поряд серце й вірші, як мог’рич…

Ламались квіти в чорному відрі;
земля пророча, як бувають зорі;
кров смертю запеклась на вівтарі –
злітались мухи, але то все ззовні;

всередині Дніпро рвав береги,
мороз квітки шукав, а дощ – пустелі;
а сніг без ніг, а янголи без крил,
Йсус без Євангелія, я – без тебе;

Як тиші жити серед лун глухих,
де сонце вже сповідується тіні?
Підводжусь п’яний ледь… Іду на Ви,
кричу на повні груди: «Україна!»

п’ю нахильці, хитаюсь, матюком
безодню в самоту загнув; персть – зельна,
не від горілки п’яний… заразом,
як сповідь з вуст на хрест, упав на землю…

На латки – душу... Зрадила? Аби ж то...
Моливсь, трусивсь, плекав... Стражденним зась!
Панку, щоб з голоду не вмерти, нишком
за жменю жита в сінях віддалась…

Дитину вбиту розбирала в ночвах;
холодне з немовляти й’си чи ні?
У мисці в жиру сині колись очі,
застиглі зверху, свердлять світ, смачні…

Кров України – в Сонячних кларнетах,
„Кобзар” – незламне серце; рима з рук
йде Дівою Обидою у нетеч
розбурхать воду – плаче Римарук

чорноземними кетягами досі;
не виказані вірші, як мерці,
з чернеток постають, горілки просять,
знов лізуть в душу, смажаться зубці;

(киплять ковтки, під снігом верби стогнуть,
калина нині викинула цвіт,
нагору сонце видерлось, мов когут;
купаюсь в мові, наче в молоці…)

пишу ікону з України кров’ю,
Дніпро цілую в кручі; п’ю ріллю;
Собор Успенський підпираю Гробом
Господнім; Єлисей просив Іллю:

Хай буде на мені подвійний дух твій.
Тяжкого зажадав… Матусю, Січ –
ось колісниця й верхівці. Напругий
туман лягає; цвинтар – місце стріч.

У церкву – штрикавкою: гучно тромбом
зірвався дзвін, аж губи стисла персть…
відбився ніж в сумних очах корови,
до гицля лащиться бездомний пес...

у храмі перед Словом навколінці;
Ісусу на язик росою впав,
коли його розп’яли; пІтьму місяць
зрізає, наче бур’яни сапа…

і плачу безпорадно: розпач стебел:
течу по жилах зрізаних листків;
чим довше йду, тим далі ти від мене;
йду вперто, мов на запах крові – звір...

Світанок перший скресне на губах,
а другий – кров’ю вицвіте на зшитку;
котитиметься в прірву, мов клятьба,
Твоє Ім’я, покару щоб злекшити;

тріщить, горить Великий Льох, а Ви
біля багаття грієтеся п’яні;
в яскиню заховався ночовид,
Ніч серце витягла з води, мов якір;

Зійшла над Віфлеємом зірка, мов
над словом „віра” – крапка; збіранина
об’явлень: груди квітнуть молоком
і б’ється в лоні матері дитина...

( загусло небо сонцем, на корі
скажений сік; з хвиль страшно скеля лускала:
так серце билось Ірода коли,
дізнався про народження Ісуса…)

Черешнями пульсує скроня тиші,
горять зірки, немов свічки у церкві;
а місяць, наче жовта жаб’я лижка,
Петро й Андрій майструють сіть ловецьку;

Втомились цвіркуни на пуп кричати;
туман солодкі сни у луках брусить;
Ніч розлила росу на землю наче,
Марія літру мира на Ісуса;

Час витопче полову, наче буйвіл,
протягнуть спраглі руки, крикнуть: «Дайте!»
В поезії живе Господь; пильнуйте
про пуп’янки троянди й винограду…

А «Сонячні кларнети» – оборожень,
Тичина якось крикнув: «З колядою!
Я йду туди, куди ти йти не можеш,
але вже потім ти підеш за мною…»

Людина пише те, що Бог загледить,
як горобці зайдуться жвавим скерцо,
не на землі у віршів корінь – в небі:
яка поезія, таке і серце…

Судини днини стискають скроні,
величний вечір пантрує сильних;
мов серце, церква; до Паски – сто днів;
зірок сплеск; місяць, немов косинець;

ромашки марші – гримлять медвяно;
червоні коні в яру ржуть ницьма;
горить скажено фортепіано;
спинися, Йсусе, дасть жаба цицьки!

Сховалось літо снігам за щоки;
лід крутить небом, мов циган сонцем;
усе минеться, крім Слова; що ти
про день цей знаєш, годину? оцтом

втамовуй спрагу; Ілля все бачить…
Кривавить «Сад Гедсиманський»! Вирок:
любов: «лама савахтАні»; краще
змасти на похорон тіло миром…

з вуст меч виходить, на стегнах ймення:
«Царів Цар». Пий молитов здоїння,
тіла їж тисячників; явлЕна
земля і виголос «Україна!»

Будь-яке слово, вимовлене українською,
вже само по собі є молитвою за Україну.
Хлепчуть дощі чорноземну кров; Стуса місія:
щоб струмки пересохлі коню цілували знов гриву;

щоб кульбабу роса окульбачила й коників,
зачитавсь місяць «Виром» й згорів, як талант від горілки;
де мантачка й коса в конюшині потоплені,
і калюжа пасує ріллі, як нова сукня жінці….

Де співа’ пісню з вітром під храмом обідранка,
в словнику набрав слів, як бджола пилку в луці з ромашки;
хіть росте під коромислом з повними відрами,
булькотять вірші змістом крутим, як у глечику каша;

де по чорній воді місяць плига’ вивіркою,
кротовиння хова’ скупі сльози від посмішок щастя,
ґрунт на три метри вглиб коло хріну прогірклий.
Ти читав, Старий світе, «Марусю Чурай»? Начувайся!

Мовчатиме сила безсила; ліси
стоятимуть в золоті; славтесь дощами!;
сповідую літо стійке; хто єси?
Імення тавром запеклось; без пощади

насіння ґрунти пробивають; церкви
розламують банями небо – що далі?
Навколо престолу тварини ревли:
«Свят, свят, свят Господь»; сукровище звладали.

І слава і честь, і пошана – міцні;
мов неба твердінь, Україна глибока;
попадали старці і склали вінці
тій, хто на престолі; вузлами волоки

тримають Ісуса, ввійшли блатнарі
крізь тіло у хрест; стають поряд, хто гідний
на книзі печатки зламати; окріп
холоне від погляду; кров України,

ріллі манускрипти, сповіддя пшениць,
вівсяні світанки із текстом Малишка;
ставок, наче мрець, що лежить горілиць
із ротом відкритим, в якому спить тиша…

на крові Олени Теліги стоїть
цей Київ, ця совість, що втрачена, мова…
чотири похлібця її двадцять літ
ґвалтують, відтак відливають і знову…

оливи й вина не марнуй; ячменю
три мірки чи мірка пшениці – за гривню;
четверта печатка і Смерть на коні,
і Пекло йде слідом; криваве кириння;

повбивані душі за свідчення під
жертовником скресли, вдяглися в одежі:
«Поган усіх їхньою кров’ю кропіть».
Над Бабиним Яром: «Ой, верше, мій верше».

Вже чвакають душі гріховні слізьми,
Царі і вельможі ховають маєтки…
Великий день гніву прийшов: меч візьми,
на поміч живим постають убієнні…

із зарості вийшло дванадцять калин,
на кожній висить по дванадцять кім’яхів,
іконо морська, Севастополе, ми
єдині і хрещені Києвом; нахід

невігластва канув у Лету; прийшов
об’явлення час: Україна – це Слово,
і Бог було Слово; без нього ніщо
само не постало; тілами пагорок

усіяний, м'ясо смердить на кісках;
сім чаш гніву Божого нищать звірину;
за руки узявшись лише на обмах
охопите ледь «Кобзаря» половину…

поезіє, мово моя, до лиця
тобі навіть лайка вкраїнська; помітна
твоя кожна буква; мов руки мнеця,
велика і сильна; тендітна, мов квітка…

Горить Вавилон за розпусту; плачі
не вийшли, не видно ще полум’я міста
(загине усе за годину; вночі
у тілі живому душі мертвій тісно);

Ісус Україну за жінку взяв і
до Горської в гості вдвох; вірші – оденки
рече назарянин вкраїнською і
читає об’явлення від Мордатенка!


* блатнарь – цвях (словник Б.Грінченка)

Навіщо так віщо вихоплювать повінь,
плюндруючи гучно світи?
Горілка палюча, розбуркані коні,
молитва п’янюча, невстид;

блаженні – скажені, що втратили совість,
хурдига по ґрати в кістках;
вночі прокидаюсь, шукаю натомість
жагу втамувати; лиха,

розважлива, дика світань – чорний просип:
бундючні, прогірклі зірки;
пекельна печера, скривавлені роси,
спітнілі сновиддя крихкі;

чистилище випеклось на піднебінні,
душа, наче зЕрно бузне;
горілку п’ю, плачу, своїй власній тіні
сповідуюсь: вибач мене…

Я – прохрипла ріка, моє тіло – вода,
моя кров, як розгорнута Біблія.
молитов – ще невиплаканих – чередар;
подорожник, дорогу що зцілює;

мої очі – стовпи, на яких небо спить,
мої пальці – дерева розбуджені,
мов кобила жеребна, рілля у росі;
наче серце Тичини – завгрубшки ніч;

на траву молоком плачу, сльози бузком
витираю; ніч свічкою скрапує;
Плужник віршами душу мою, наче вовк,
розірвав на малесенькі клаптики...

сонце вийшло на світ, наче з риби ікра,
розіпне дощ суницю невзадовзі
наче перше соборне послання Петра,
поцілунком любови вітайтеся...

мої сльози в копицях; в калачики б’ють
цвіркуни, наче в бубни; весні – віск ллю;
на хрещених вітрах замордований люд
між собою мовчить... українською...

Вкраїнську мову люблю сильніше, ніж
прибиральниця з дипломом вчителя –
ненавидить владу… (Наче в серце ніж…)
Випробовування: скеля чи теля;

митець, скиглій, – хто ти? Рану не ятри!
Міць духовна – справжній ґрунт державности…
Вкраїна, як Господь, триєдина: Крим,
Донецьк і Галичина. Безжалісно

люби, печінкою землю цю. Начин:
усвідомити себе людиною!
Ріллю цілуй зерням, українську вчи!
«На початку було слово», – вдихую.

Слов’янства пуп… Київ… Хрещення Русі…
Горобини грона в грудні криками
кривавлять; крізь сухожилля цвяхи, сік
тече скронями, шалено гримає…

безодні безум – п’янкий, біблійний; в суть
просякать; Вкраїно, перше – книги ти!
стрясаю роси. Поезій нахлещусь –
навпрошки до серця сонця: дихати!

Ви, на Слово вбогі, спопеляйтесь:
серце вирвіть дзвону (з молитвами й банями) –
жлуктіть крики, всотуйте кров; натерть –
Ваші хирі тексти; слів живлющих – валява!

„Сонячні кларнети” – віща нерість;
пальці повідрубуйте Грінченком, Плужником...
визвіріться вщент, Аполлінером;
біль чужий в свої синці втирати здужайте!

Слід у слід ступайте, де прокльони
й тупість; гнівом збурений папір, лють творчости –
сильним струменить, вірш мозольовий
магму ллє, а в магмі на хресті Йсус корчиться...

щелепи ламайте чорній тиші,
вухо прикладіть до місяця і слухайте:
рими, наче риби, б’ються; злишок
серця з тіла памороззю впав; отуха ти,

Слово! Пахнеш хлібом. Наче шкварка
на картоплі смаженій, у слові наголос!
Сильно небокрай, мов орішарка,
сонце розколов; ось, прибирає засовень:

вічність відкривається; індиго
зорями жонглює; щоб не закощавіти
серцем – п’ю поезії; не дихаю:
після смерті словом в Словнику Мовчання
стає людина...

Сонце вмерзло, мов калабуха,
тиша посвячена б’є грімко;
річка від морозу розпухла,
наче обличчя від горілки;

коней табун, мов піаніста
пальці м’язисті, степ розкутий,
душне снігопаддя, мов кістка
в горлі, кровить; на повні груди

дихаю – не можу надихатись,
Боже, яке життя прекрасне…
голову в намет – свята дикість! –
всовую, наче в душу гаспид…

висповідь чавунна, кровиста;
чисте харчання, ніч – огняна;
вклякло на хресті оцарилась
паморозь; вивільнився: діяниє...

Пріє земля під снігом,
скрегочуть струмки льодисто,
вечір – слізьми розчімхав,
ніч має до серця приступ;

лебедям крила – лезом;
вода: з недомовок; ось що:
місяць, немов отеса,
у чорному возі ночі…

більма снігів – печуться
самотністю; схлипи – врозтіч;
сніг від снів – наодлуці;
розп’ятий на віршах… поки що…

далеч синіє, марить;
гоц ловить хмарки за відсип;
вірш тече з галябарда
воскреслий; риплять завіси;

зернами тік налитий,
кровотіч важка наразі;
збили труну із липи,
вомісто півчої – блазень,

з бубном на віці гробу
ногою в такт ментеляє:
«Швидше вже… З мене годі!
Життя пусте, як ця яма…»

Ця твердь схаменулась від кротости;
хороство, яке маєш намено?
Як мед первозданний із пролісків,
цнотливе занурення, спалення;

натиснуто клавіші, цівкою
з нот – музика; грає оцвітина;
крижасті крижини, націлені
чумні шпичаки в суть, незвідане;

цупка граціозність, лід біблії!
скляна, задзеркальна громушина;
і сало свіженьке на хлібові
сніжок зголоднілий притрушує…

«Що в нас спільного крім дітей?, –
запитала пригнічено жінка,
ледь не плАчучи. – Час іде,
та хіба ж я на це заслужила?»

Раптом знíтився чоловік
(твір дописував саме… про дійсність);
вголос жінці не відповів –
в кінці книги героя повісив…

Біль найбільший поетів – їх діти:
крихти з криласу в пекло потрапили;
запроваджені жмихи; на звіди
ходить совість в минуле; мокравини,

чорториї; заглиблені зморшки
в крик прозрілий; поглухлі галявини;
як панщАнна робота, особше
рупить вибір душі; маслосвятити,

микуляти очима, мотузити,
навманяки меннЯти; з недомислу
просякати в самотність: гра в кУзьмірки?
Може досить Ісуса контосити?

залиштОвник на скрині – відбитий,
ржавий струмінь кривавить розгорнуто,
відціловані пуп’янки; в гриву
горобини заховую голову…

Сніг повітря пропалював, лип до вогню,
на бервенні хвилини розколював;
мов замерзлу змію, задубілу ріллю
кам’яний морозяка напорював,

на шарлатову ляду криниці лягав
майже сніг, майже біль перероджений;
спав на вилицях степу марний вовцюган,
занімілий від пострілу; кождий мій

переповнений рух на триремі – топивсь,
уповільнювавсь безумом бачення;
задубілих сердець жага линула ввись,
і скрипів гаманець, грішми змащений;

як ікони завішені брали чорти,
жаско кИдали їх у запАдину,
в сновидіннях засилені сни мерзлоти,
корогви й корови затуманені, –

мені сниться прокляття вже третю добу –
як в шинку хтось дитину опАлубив,
як у сукні весільній лежиш у гробу,
як ти вмерла і я поховав тебе…

В пригорщах солоних скресле сонце,
наче котика, до кошика несу;
місяць учепивсь, мов колотОвця*,
ледь зірвавсь розпечений в росу;

править синьозора Милость Божа*;
очеретяні псалми; бджолиний дзвін!
День стоїть, як у сметані ложка;
небо чисте, мов Новий Завіт…

Цвіт з дерев стікає, мов жентиця;
розпашіле божевілля надовкруг;
сонце, мов Євангелія цицька,
випало із пазухи на пруг…

______________________________
колотОвця – подмаренник цепкий (льновый) (Galium aparine);
милость Божа – незабудка болотная.

Звуко́пис лопавсь в піснях високих,
на криці зцíлимо кров монархам,
Веселий Цвинтар тамує кроки,
торішній сонях на сніг потрафив;

моли́лась ни́ва, коло́ла ко́ла,
весільні співи лягали стосом,
розбіглись діти (мовчав Єгова),
прийшли на свято, на славу, Йо́сипе!

Книгарня гарна з вкраїнським словом,
вкраїнську мову покрали трави…
рілля м’язиста духмяне соло
співає сонцю, цвіт розгортає;

землí зіниці чорніють кров’ю,
налився небом клинок запізно;
зійшов Святий Дух: співа’ зі мною
Ісус Христос українську пісню…

Крига плигАє, дубіє вода,
вишні заклякли за хатою,
мов Голіафу Давид відрубав
голову; віра – у знАдобі;

серце холоне, підступна яса́,
їхати слушна нагода в Рим;
гуркіт скажений, скажені слова:
«Сина […] Єдиноро́дного»;

бігли анцихристи; білі сніги;
ситий ступнИк – призвичАєний…
за́дувка тин заховала, логИн;
СИмон і я між причалами…

Сталось: блаженні неплідні, і ті
груди, що не́ годували ще,
лона, які не родили; затíр –
м’литва; хрести: Череп: звАлище.

стАркою тіло і далі томлю́,
сумніви ширші від повені…
Хочеш сьогодні з Христом буть в раю?
Тридцять монет – Юді, сто – мені…

Я вірю в силу стиглих слив,
розіпнутих на деці…
тримає місяць, мов пасклИн,
глибоку ніч мертвецько;

ліщини щирі вина; сни,
розбуджені, марудні;
м’ясиста зірка мре; знатнИк,
спаситель чи орУдник?

Мерз ницелОз, родивсь Христос;
вівтар гріхом стринОжений,
залитий кров’ю білокОст
і пасока безбожна;

цвів місяць жовто, мов хробУст,
життям набухли груди;
в той день, коли родивсь Ісус,
зачатий був Іуда…

Дихала вíхола сивими рíками,
вклякла в ставок шелюга́…
сніг, мов душа немовляти, зарíканий;
серце болить, набіга́…

ось овескОві кривУльки морозяні,
витончені – на шибках;
зорі у небі, мов діти на ковзанці,
ковзають; місяць – монарх…

сніг розчепірив вже пальці – онучами
важко врочИсто летить…
падають ангели чисті і збуджені,
п’яно танцюють кадриль;

з бОвдурів дим виривався на хуторі,
цвинтар впирався в шинОк;
пляшку розпИли, розмови макУхові:
в ко’г було більше жінок…

Сита Віро, твої пастушки:
в злиднях вирізьблене лавреатство,
заболочені кров’ю стежки,
у зляганнях замовлена каста;

Рідна мово, дикунство моє;
(молоком сліпця очі промиті)
мов брильянт в кізяку; між гієн
ллєшся світлом; години зажнивні

найсолодші; спітнілі чуби,
спини спечені, сіль косовиці…
«На коржі трохи маку зімни́», –
Мова просить – я мну; крівавИця:

безпробудна мозольна жага́
світ змінити на краще; парУху
«Заповітом» занюхав; назгАд
на рамені тавро: тризуб, «Крути»;

Мова чистить цибулю й рядки
по щокам: «Реве та стогне Дніпр ши…»
Намовляння моє, навпрямки́:
Мова – вроки мої найсильніші…

Як веселка дзвінко-сміха
в пересмішеному лісі,
де бузок за сонцем біга’,
де черешня в чорній ризі;

де в потічка вічка сині,
де кульбаби, як дівчата,
бджолянисті чисті скрині
мед ховають непочатий,

віддзеркалюються роси
в намантаченому лезі,
де зірки, упалі, в просі
з цвіркуном сюрчать по черзі,

де жує корова літо,
коропи в намулі стогнуть,
посивіле плаче кійло
і віщує сонцю когут,

буда пса, де дрова стосом,
кіт від баби навдеранці,
там, де курява за возом,
мов міцна сивуха в пляшці,

на вагу сумління кожен
крайчик хліба, чинять тісто;
як човни в причалах Божі –
на стовпах лелечі гнізда…

під туманом вербам сонним –
став розчісує волосся;
на штахеті глечик сохне,
кварта висить, де колодязь…

де звисає дощ на віттю,
на воді від крапель – кола,
наче десять заповітів –
українська рідна мова.

Кров під корою хрипіла: «Рятуй!»;
гора розгорілась нарАквиця;
жОвна жоржини прожовкли; в міртУк
зірки полохливі ховаються…

жимолость: в жилах біжить журавЕць,
згорає гнів, голос геранії:
«Джигавки, бджоли і джаз навпростець».
Промінням стікає день зранений…

Спалахи темряви в чорних човнах,
на віях фіранки цератові…
вітер споріднений, став у мочах
Дніпро – проковтнув секвестрАторів…

Перець горів у вогні, нендзорі
як ті зірочки, що у загороді…
місяць у небі, немов оберіг,
і смерть, що прийшла в гості зАгоді…

Чара, чаклунське сполучення слів,
злиття літер, хриплі регалі…
Вірш – замовляння, пророцтва носій,
кодований грім в римі, гарпія…

Зміст – другорядне у вірші, із букв
буття синтезуються в істини,
зімкнення сенсів у космос; набув
знання: вірші – з видихів місиво…

Я не вірю собі, я не вірю тобі:
я – блаженний;
на асфальті сидів, під дощем на суді:
кажуть темний;

перерізана персть, Олександр Олесь,
дзвін церковний:
це душа плаче десь, це одне із чудес
молитовних;

Я повірив – пішов, взяв одну із книжок –
заповітну;
я заліз у мішок прямо в церкві; знайшов
мене вітер;

я за сонцем тужив, пережована жизнь:
«Трава Вам вся!»
Вітер каже: «Зажди, що ти робиш, скажи?»
«Заховався...»

Любов помирає з дощами
в яскині, вертепна, проціджена
крізь сито безсоння, міщанства;
шепоче: „Ніч лагідна”, Фіцджеральд;

любов помирає кущами,
відрубує руки сокирою,
безгубо цілує нащадків,
на серці рубець недотИркливий;

любов помирає не смертю,
гнітючі лишає новели,
найважче в коханні – остербати:
прощальним „прощай” молитвенно...

любов квітне соняхом, золотом,
джемів закликає духмяністю,
сичить, червоніє від сорому,
від радощів п’яна; ця ярість, лють

прикопана свіжим чорноземом,
освідчення – схована дарниця,
кохання минулого розсипи
тремтять, плачуть, схлипують, давляться...

На солодких скибках сонця
гарбузи ростуть,
виноградні стиглі хлопці
вирушають в путь;

яблуневі поцілунки,
в молоці печаль,
крапля крові впала лунко
в захмелілий гай;

загубились чорні сливи
в бур’янах – сліпі;
тишу я держу за гриву,
цей світанок твій;

на трояндах роси стигнуть,
кінь порвав оброть,
вже набрали сливи сили,
дощем в землю входь…

У тобі все до вподоби,
хоч любов крихка...
на губах твоїх солодких
крапля молока…

Зорі – це черешні, в яких замість
кісточок – верлібри, стигне ніч;
плаче місяць, мов ікона в храмі,
день народжується голотІч;

вклякли молитви, рогами сарни
підпирають небо, мАрник зник,
душі зачерствілі між хрестами,
крашанки, паски і бур’яни…

все застигло в дикому мовчанні,
назбиравсь невиплаканий плач:
тисне в грудях, сонце із гортані
витікає кров’ю; заклинач

чари промовляє над водою,
вітер збуджений підвівся, дме;
сходяться до роздоріжжя долі,
а моя не знаю досі де –

певно, забарилась… Повна чарка
не допомогла, і друга – теж…
Петре, ти скажи мені, ключарю,
на землі, в раю чи в пеклі легш?

Насолоджуюся: душу дУшу. Здвиження.
вечір зцілює дощами щем; відчуй
порожнечу в тінях; як цибуля скришена,
місяць виболілий; Біблію віщун

перечитує, звіряє роси з травами,
вовком конюшина дивиться на сніг;
і розкОші захлинаються коралами;
попід тином подорожник всівся; гріх

під повіками гойдає чорні проліски;
крук у колі небокраю; хрест навскіс;
проповідувати думав, а натомість
треті півні не співали – тричі зріксь…

Мій сніг у червні зеленіє приморозком,
давкий дим кУжілем – ставок горить,
росту по зорях, йду по пісні; виразка
мовчання – вибухнула плАчем; скит

в молитві; Біблія росте пророцтвами,
гримить скорбОтами, сичить, сопе…
розлиті вибухи, стрімкі сни; Орця
став шлях щаблястий, змучений овес:

морока – збутися в житті людиною,
тримати ласощі; у джерело
хмільний, засліплений дивлЮсь: так дивно мені –
троянди плЮскаються і джміль жало

вштрикнув у сонце, що напухли промені,
пісок знесиливсь хвилі рахувать;
хоронять тАїни степи неврОнені,
цнотливі скелі, загнаний бахмАт,

червове сонце, наче сало з прорістю;
хрущі заїжджені на травах сплять,
кринИці Йсуса розпинають прохолоддю
й цією кров’ю поять небеса…

Коли трава на повні груди зеленіє,
а приморозок в полуницях ще ховається,
коли світанки, наче ямочки на щічках
коханої, і волошкові ніжні пальці

в твоє волосся небо запускає, пестить,
і ти радієш, що живеш, що світ всміхається;
коли у горобців дзьоби гарячі; нЕстям
всередині від щастя; як п’янка акація –

солодкі марення; потріскані і спраглі
вуста, зволожені дощами помаранчевого,
смачного травня: хіть і пристрасть, мов Австралія –
в мої зіниці влізла й смокче, смокче, наче

весь я, душа – все потонуло, розчинилось,
лише уява чинна, вірші теж причинні,
я відчуваю, що не відчуваю; милість
Господня – вибухнула слізьми: це отчИна.

Усе, щоб не робив – блаженне, навіть дурість;
і навіть смерть у травні нереальна, вигадана...
Усі засліплені, зі стрілами амура,
несправжні, пристрасні, розпусні, вірні, гарні, давні...

Допоки світ не розірвався від цієї
краси гнітючої, розгубленого шалу,
хиткої тиші неприборканої, зцілюй,
мене, о Весно, бий, роз’ятрюй, щоб безжалісно...

В пиріжках не ідуть дощі,
в пиріжках цілковиті сутінки:
там мовчання і сум смачні
оселилися і живуть собі;

там стоять на одній нозі
білі чаплі в ставках відкушених,
яблуневий втрачає зір
і цвіте хмільна паперУшина;

мовчить начинка – страшно їй:
надсадив неслухняній бебехів,
на окраєць лягає сіль,
золоті унітази, лебеді,

в пиріжках не ідуть дощі
(побували в таких бувальцях!),
з пиріжків утікай мерщій –
навіть пси від них відвертаються .

написано 89р.після виходу книги Б Пастернака «Сестра моя — жизнь»
(яка н/р різниця коли написано)
Трипілля спить

капела ім.Ревуцького співає "В пиріжках не ідуть дощі",
а Надокучливий Помарач звертається до усіх чокнутих "Гей, яблуко, гей"

В білих пелюстках живе зима,
бджоли – диригентські палички натхнення,
замість кісточок в словах – стіна,
замість м’якуша – глибокі вени,

вічність, як сухе стебло в воді,
бабка, наче нАголос у слові, висне;
місяцем ожеребИлась ніч,
а солому підстелив їй присмерк,

чорна чорність, біла білість, сміх,
райдуга на скрипці, карамельні зорі;
важкість вдиху, приголосних збіг;
роси випадають, наче скОрбут…

віра чиста, як травневий дзвін,
дощ відвертий, наче сповідь перед смертю,
озеро утратило свій зір,
ковзав морок по легкій поверхні…

втратило мовчання сенс; в мішок
швайка заховалась; три життя на розі,
а за рогом смерть; так увійшов,
наче журавель в колодязь…

гроб у яму, рима у строфу;
тиша у фальцет загусла; вірш – намісник;
дійсні сновидіння, страдний рух
крОві в серці, аж коханню тісно…

на мові зляканих дерев,
на перерубаних дорогах
завійний вітер забере...
тебе, щоб крові випить трохи;

розбудять брили в камінцях
ще більші брили не підйомні
і струпи вкриють півлиця,
а інші півлиця – прокльони...

і реготатиме гробар,
останній цвях, в труну забивши...
я буду в тебе на устах
в гробу з мерцями слухать тишу...

Забудьте про Шевченка раз назАвжди,
видовбувать слова: «Месія наш!»,
портрети цілувати; квітів зажма…
Ганьба: не вмерти, не надсІвшися!

Сценарії гидотні дурні пишуть:
весілля, похорон – однаково;
спустошення байдуже, ницість вищу
ці януси являють; ракова

пухлина малоросів – це Шевченко:
де треба, де не треба – плачемо…
не усвідомлюючи долі, вчинків,
чому все так; чи буде краще нам…

Хмельницький впивсь і кінь його зносАтів,
ялозять «Заповіт»; забулися,
що поряд люди, про яких писав він,
із сім’ями, живі; ці мУлисті

промови про Пророка – у печінці;
огуда, перезріла зрадами;
замовкніть вже, ні пари з вуст; мовчіть (ці
слова стражденні, царські врАта

в державу незалежну), ось Шевченко:
студент стікає кров’ю в камері,
письменник – злидень, волоцюга; чемна
в метро співає бабця… А мені

старе толочать тирло: «Ми нещасні,
така вже доля». Дурні, вИблюдки!
Заткніться! Ось ярмо, чарки гранчасті –
це ваше: дійсність, можебИлиця.

Покірлива маржина більше важить
за ваш патріотизм, все марите!
Забудьте про Шевченка раз назАвжди.
Бо ти його не гідний, нАроде!

Чорнозем пінний в зливі – в моїй крОві,
крутіж Росі – в Русі – ґвалт, крик зчинив…
я віддзеркалююсь в очах корови,
як різкою її б’є череднИк;

степ за щокою – моє серце гріє,
струсили з лапок коники росу,
лягла під місяць вигоріла брила,
сховалась тиша в захмелілий зруб;

упала ніч, як з груби кочержИлно,
кульбаби з панні в пестощах зривав;
нажите жито, з жимолостю жили;
мурашник, мов чорноземний оргАн;

утамувавсь у зАв’язі ліщЕбник,
і верхньою губою небокрай
до носа сонцем дістає, священна
Вкраїно, із обійм не відпускай;

дзвіниця б’є, навколішках вертепник,
на гронах грому посмішка Христа;
на Твої зморшки молоко ллю тепле,
і промиваю рани соком трав;

горять смереками свічки медові,
лавандою пропахли крила у
рибалок; моря шерехатий кОпіт;
у Тебе, на руках Твої помру…

Калиною вагітна; горобцями
обтяжений борлак; зігнувся кряж
ДемІр-Капу; я обнесу копцЯми
всі рОдимки твої; за руки взявшись,

ми входим’ одне в одного назАвжди,
лежу на віях і гойдаюсь; чи
не зле, як почуваєшся? Аж зашпори
заходять в серце, коли ти мовчиш…

високостАнний випростався вітер;
з високости сягнула благодать
ламливу душу; сіло двадцятІрко
навколо ватри без вісьмох; печать

мовчання розірвалась криком мовчки,
випурхували з-під крила сичі,
з кремля ведмедя ворожбит наврочив,
п’яніло небо від поез Тичин;

«Сковорода» симфонія лунала
під рип морозних стриманих снігів,
кларнетно-сонячний сріблястий спалах
і віддзеркалювання чесних слів,

любов, розкОші, захмелілі плеса,
занесені, обтяті, мов чужі;
сніг – навпрошки; на чатах ліс; по черзі
нудьга і сум, зажурливо! тужив

рядок невдалий у строфі поета,
розграфоманилося не на жарт;
бажаю жалю, не шукати смерті,
траві коритися, підкорювати шал…

і більше зерня в жменю, більше сіять,
новозавітно вмолюватись по
сльозу застиглу в оці, число звіра
таврує, перетравлює єство…

але нічого: більшість і не знає,
яке нутро: заброджене, пусте,
забуте чи запевнене; Ісая
читаю-перечитую; крізь терн…

Коли осінь, хочеться ходити п’яним,
наче родич вмер, і голосити тугу;
молитви читать лИстячку, аж нестямитись,
цілувати крАплі на дахах, обшугувати

хлюпотіння від музики, сонце бачити;
рости знову, хочеться зустріти казку,
чи то пак любов минулу, зір инАчий:
Творця видно, очі його, руки; важко

в це повірить, та, наче, я сам лист лЮдяний,
не людИна сАме, а листок цвяхОваний;
легкі гнізда, як гроші дзвінкі Іуди;
ти кохання, Осене, моє; вже годі

приплітати Пушкіна до тебе, досить!
Ностальгія, хміль, сум, нездійсненне – ось, що
восОбила; щастя: в тобі бути Осередь
істин; мир, воздвиження, сучасність, мощі,

до яких блаженно припадаєш, зцілюєшся
від самотності тим, що вростаєш в небо,
в калюжі, у приморозок, трави; є ще
в тобі відблиск березня; беру огрЕбом

всі дари твої; камерність, всеосяжність;
прОстість, біль Шевченка в тобі; ці запросини
залюбки приймаю, надвелична, княжа,
я тебе кохаю, синява моя Осене…

Коли потрапляє сім’я чуже
у лоно коханої, хочеться вмерти
раптово, як світло вимкнути; гжель
розбить, розтрощити; замовити метрику.

Душа спопелилась; вигорів льох
з надіями, зі сподіваннями, вірою...
навколішки впав, цілую ріллю,
землею вмиваюся, небо обіручно

розхитую, Богу кричу: „Агей!
Зроби щось, а то зроблю я. Аж нестямлюсь,
під нігті голки повстромлював, ще й
обтяжив повіки цеглинами; брязкіт

кайданів, асфальту човгання; чом
важезні хвилини розрубують тіло?
І як це можливо, жить мертвим? Чорт
стоїть вже позаду з чарчиною; нІмо

із лівого в праве око тече
півсвіту, а з правого в ліве – вся туга,
яка може бути; час – мій лічЕць –
без руху лежить хворий; вічність – закудлана;

все втратило сенс, крім болю; і кров
пришвидшила оберт, щоб серце спинилось...
я пАстиму краще кіз чи корів,
ніж буть посміховиськом; боляче; вИголос:

не можу без тебе; доля смішна;
прощу все, що можна простити, благаю,
кохай мене, зраджуй, не полишай,
в тобі цілковито весь я, язібАбо;

бо що є солодшим за зраду, що?
Пробачення зради, кісток обмивання;
прощаю тобі і цим собі мщу,
на воду дивлюсь – бачу Йсуса, в ордАні...

На місяці, мов на шкірці банана,
Ніч послизнулась – ранок прийшов,
проміння на світ лилОсь невблаганно,
як масло на хліб, – щирий движОк:

любов у серцях, як риба в заплавах,
падають роси, роси стоять,
цієї води, щоб напитися – мало,
неба цього, щоб світ обійнять,

тумани читають вОдам нотації,
сонце зайшло у світ насилкОм;
як риба в ставку, на тілі скидається
пристрасть цілунками з язиком…

Це було непересічно, ще й
важко, мов заупокійна служба;
по хрести, ікони – сміхом вщерть
налилОся, аж склепіння кУжбилось,

бігла кров з оголених колін,
ключ, який дала, заходив вузько,
так дзвонив у твій церковний дзвін,
ледь дзвіницю не розніс на друзки,

між кролями втиснувсь ланцюжок,
груші дикі від сокир вищАли,
оболок на пАстівень прийшов
повидоювать корів дощами…

Мов бакенбарди Пушкіна у крОві –
із кетягів калини сік тече,
і відпускать варрАв уже доволі,
доволі змов таємних і вечерь;

сорокоуст важким розлився спомином
розтрощеного пусткою села,
ковтають злидні злигоднів потомлено,
у співі літургійному слова;

ікони плачуть, як ніхто не бачить;
в обручці, яку зняв, гріховний злюб;
пуста душа, як гнізда ластів’Ячі,
собаки брешуть, сніг іде, не сплю…

мертвотна тиша, казочка молочна:
без дозволу в кімнату місяць вліз,
а я лежу і слухаю, як очі
деруть в щокАх морщину сіллю сліз…

Як дід з драбини, Сонце в ніч
упало – зорі хлюпнули,
безсоння спогадом цинічно
залізло, мучся! В лютому!

Мороз хропів, рипів, горів –
чому? Скажіть це ви мені.
Сховався місяць до корів
і спав у них на вимені;

стільник промінню – затісний,
ніч зменшується болісно,
за вухом в кицьки літо спить
субтильно першим проліском…

Дубасить басом хуговій,
сивуха в сінях сИвіє,
рукав до носа навздогін
за чаркою: «Прости мені»;

Марія сина – в матербас…
Душа Христу запродана…
Зима з весною обнялась,
як Ольжич з батьком – подумки…

Мої слова – маленькі репетиції
перед великим відцвітанням лип,
коли по світу ходять муравИці
і перекочуються схлипи вглиб;

мов окуляри чоботом розчавлені –
мої слова, перезабуті сни,
перезамерзле небо; (колядчАні
в мішечок рими падають, візьми)…

Дубовий стіл мовчанням так пошкрябаний,
немов ножем його порізав хто;
мої слова – дощі на озерявину;
це та заглибина, що джерело

уторувАло; живлять сили дерева
мої слова, гойдають чистий сніг;
стоять на сто століть від вас попереду,
від забуття їх відділяє кірх;

могУть тендітна, збуджена галявина
росистим сміхом; мов колімажАрь,
мої слова, зі щік Ісуса прямо на
вуста Шевченка падають в «Кобзарь»…

Я хочу небу в блакитні губи,
        (як вода під кригою забута)…
струмує сиво їдкий дим з груби,
       (спорожнілі: серце, пляшка, – п’ю так);

крижини виснуть, хрумкі регалії,
       (перемерзлі, вИсліплі примари);
де серце проліска під снігами
       (молитовно б’ється, прозріває)…

втопилась пісня, здійнявся приспів
       (перебігле сонце вицвітає);
Слова крижИняться, цвіт краплистий
       (потомилися Парнок, Цвєтаєва)…

в заплавних плесах слова горіли,
слова забуті, слова правдиві,
у глеку з кров’ю троянди білі,
у росах зорі і місяць в милі…

високі ноти, на повне горло
провалля взЯло, мішались гуки,
котилось око в м’ясистий морок,
із мушлі в море виходив гуркіт…

кантата впріла, рипіло ліжко,
і вдих і видих злилися з рипом,
живе кресало сікло, а міждо
з меляси й меду цукрові ріки;

стільник знаннями наповнивсь щільно –
в книжках не знАйдеш, губились губи,
сивіло сіно, сопіло сильно,
ощИпок в маслі, відтинок грубий,

ножа встромила у хліб хазяйка,
хазяїн в стійло завів кобилу,
безкрає небо і всеосяжне
під ноги вибігло і кипіло;

такі голодні, такі неситі,
відверті, голі втрачали віру,
як впрілий Селінджер в пір’ї в житі
із СІльвією плигАли в прірву;

і тільки дурень – Марк Девід Чемпен –
скупавсь у крОві, з томатом сплутав,
ми наче вбивці, лунає Леннон,
кров Тель-Авіва, вся кров Бейрута

на простирадлі, світи здорові,
великі плями, спів кателИків,
ми наче вийшли із річки крові
щоб захлинутись у власних криках…

Страшне велике куце свято –
запроданські родини, «се ля ві»,
прийшли до чорта на оглядини,
сідниці лизькать гаспиду в кремлі,

так рідно б’ють чужі куранти,
виказувати сОлодко Христа,
немов своїй дружині зрадити
і в цей же день із нею переспать,

над кручею розквітли мУдики ,
цвіт синій над проваллям; суть ідей –
нажлуктитися; час розкутий:
ти йому межи очі сциш –
воно тобі кричить, що дощ іде.

Майбутнє сплюндровано, голий фільвАрок,
розчахнуте небо мовчить знедолено;
калЮжки, в яких відбиваються хмари,
мов очі дитини з дорослим поглядом;

вода мертвоснІжна, вогонь життєдайний
з’єдналися острахом, сонцем зІгнутим,
крізь морок засліплений, нетрі йду далі
питать у тандИтників справжні істини,

регочуть невігласи, совість як смішки;
душа розривається, крикнув згАряче:
„Ось фінку беріть чи кинджал, мене ріжте,
інакше я сам вас поріжу, наволоче...”

ікона з анцихристом в плісняві; нАрід:
сліпий, біснуватий, глуха недбАлиця!
Вже діти плюються на батька і матір,
ні встоять, ні всидіть – перевертаються

мерці у гробах... Але класика досі
рятує: ще ліпше, ніж муровАниця:
беру книгу і відкриваю наосліп,
читаю ті вірші, які відкриються...

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
в небі каміння зливно настЕляно,
в мозОльних пісках николАєць;

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
човен долає хвилі майстерно;
по синіх столах коровАєць –

човен пливе по морю, ніж клЕплю,
поезія їде наОхляп:
хвиля об скелю, хвиля об скелю,
об скелю б’є хвиля схвильовано…

На вкляклих снах, заціплих ланцюгах,
на перестиглих перерізаних чорнОтах
ідуть дощі і наперебеса
несуть нові дощі й криваве злото;

безумний день у безумі подій,
зблиск: ототожнюються пасока і стебла,
дороговказом витягнувся змій
і душі праведні спрямовуються в пекло;

за пекловодом йшов я слід у слід,
троянди кров’ю вибухали так пахучо,
усе скінчилось швидко, аж присів:
ні в рай ні в пекло не пустили – мучся!

Як жити? Відокремивсь, мов кора
міцна від стовбура, любіть мене: я – ближній;
цю осінь розіп’яли, як Петра
вниз головою на хресті, на чорних вишнях…

отак живу: чарчина, галушки
у комірчині зашморг, злива б’є ковтьОби;
Римаруку полагодив дужки
на окулярах і читаю Кисельова…

Якби я був медом, я б дякував квітам,
з яких позбирали цей мед,
осанну співав би акації, квітню,
квітковим духмяним цабе,

і лився б у каву так солодкопінно,
(шумить молоко? і нехай!);
якби я тобою був, я б неодмінно
такого, як я покохав…

пилком, що на лапці бджоли, наче нав’язь,
твій погляд, душі уверед:
в тобі я вмираю, в тобі захлинаюсь,
як бджілка, що впала у мед.

На віці гроба, яке згнило вже,
злягались відьми, злягались кляті,
свічки світив їм там носорОжець
і заганяв рогом рибу в ятір;

волхви казились, з вовками спали,
солоні нетрі чорніли димом,
голодні скелі жували гравій,
жували голод і гОрод гинув;

червові чвари приборкав струмінь
очей залізних, тряслись пульсари,
Господь на світ цей давно вже плюнув,
як мертву суку щенята ссали.

Тичинна, Бажанна і бажана
моя мова, як чорний хліб
у хустку загорнутий; ляжу на
духмянющому сіні під

розхитане небо розхристане,
цілуватиму зорі в лоб,
цвіркун мовою цвіркунистою
говоритиме вірші про

любов нерозділену, заманку;
як опуклість місяць набув;
кобилу з гомілкою зламаною,
що пристрелив конюх в степу;

здужала землистими пальцями
відставляєш з вогню баняк
без ганчірки, навіть нотації
не читаєш, а глянеш так,

що все зрозуміло; знебОжиться
не даєш своїм діточкам,
пекельство сидить запорОжицьке,
міцна і водночас гнучка.

О Мово, рілля свіжозорана
з пшеничним зерням, пробач,
не відають дідьки, нерОззнаки,
що люблять тебе наопАч...

нехай світ на тебе весь їжеться,
набивають до гику кавдун,
ріднесенька, сядь, твої ніженьки,
я обмию, спать покладу...

Не подих чистий, а срібний вітер
гойдає в лісі над лісом небо;
немає сонця цю ніч терпіти,
де місяць вгрузлий, щоб день цей стерти?

І тільки дике п’янке злягання,
коли на іклах вже слина з кров’ю,
тебе згадаю, моя панянко,
як хрипло стогнеш, змикаєш брови...

В’язкий загуслий сік вишневий з тіла по
губах стікав на розпашілий степ дзюрком,
я в тебе увійшов так несподівано,
як з вишні ягода у склянку з молоком;

нас ніжно обгортав одцвілий кОцурник,
просив я, Господи, не нас, гріхи обсмИч
(в одній руці був місяць, в іншій – сонце),
тілами тлінними стискали вічність ми;

скрижалі намагались гріхи вИзаконити,
чужа розкидана лежала мокра жень;
вершили скирту виснажено, високо,
немов залишилось нам жить останній день…

Ікона плакала на криласі,
церковний дзвін закрижанів…
Ніч місяцем ожеребилася,
жбурнула жменю кажанів;

в душі твій образ, мов остуда
в криниці, як церковний хор,
який співає алілуя;
загорнуте у омофор

дитя похрещене, розплакане;
мов книгозбірня, образ твій,
немов чистенька біла мазанка,
той скарб, яким не володію;

як губи вибухли криваво,
розтікся сік, перекотилось
із лівої груднини в праву
розбите серце – відродивсь!

На п’янких нашаруваннях травня
вітер виокремлював пісок,
бігла біла зав’язь, бігла п’яна
і стікала білим на бростОк;

розпашілі ці ночлігування,
випукле стегно, скажений вдих,
кров’ю білою згортавсь кровАвник,
збільшувався зміст солоних крихт;

наростав громами день; пересит:
злив, злягання, зелені, бузку…
запишались панночки нечЕсані,
приморозок землю копирснув…

і коли спустилися з гори всі,
спалах поєднання нависав
почуття первісні загострились:
ніс тебе я наперебеса…

Гарцював у погляді антипко,
дикий мед лигали навманці
із моїх долонь твої дві пипки,
мов сліпі брунатні горобці…

на розпашілих мапах острови
злились трикутно (обсипались дички!)
єдналось непоєднуване; віл
написане пером духмяно вИволочив;

кипів бузок, розшарпані часи
з осикою тремтіли геніально,
хмарки відкинуті, як свіжий сир,
краплинний попіл виснажень купальний…

знесилений, напівпорожній – я,
розрубана твоя черлена гілка,
безсилі, не наважимось ніяк
набратись сил, щоб в Колізей побігти,

поздмухувати пінку зі ставків,
тумани намотати на багаття,
лисиці з вікон позривать; тремтів
садок в хрущах вишневий коло хати...

і вічність розмальована в бузку,
і сльози, що повіки підпирають,
ми розмовляли з Богом так розкуто,
немов у нас були ключі від Раю...

У чорних змучених церквах
свічки на стіни лізуть,
горять хрести на вівтарях,
пробуджується візія;

в іконах звірі скавучать,
виляють викрутаси.
В крові забите ватуйча
на скриньку золотасту

Пілат поклав (церкви дзвенять!),
сказився раптом, з риком
схопив ножа і козеня
ножем тим штрикав, штрикав,

і кров на стіни, у лице
то бризкала, то цвіркала...
текла і скрапувала, це
скаженість у люципера

ще більш розбурхувало, впав
нарешті від несили
і плакав, плакав, кров липка,
липкий ніж, одяг; з тилу

стражденно Йсус дивися як!
впритул наблизивсь: „Брате!”
З ножем Пілата руку взяв,
став руку цілувати...

квітнули троянди піднебесно,
цукрились цукати справжньо,
кровоточив пруг в долоню десни;
в річку коні в яблуках і сажі

входили блаженно, чисто, свято;
тихо, навіть зірка не теленькне,
вулик засипав, а бджоленята
казочку просили солоденьку.

Душна ніч, а місяць, мов горщівка;
зеленисто, тяжко пахне сіно,
полунично поцілую в щічку:
сонце на язик багаттю сіло,

казка не минає, літо бродить,
ходить, нудиться, зриває горло...
вірша заспівав пісням на подив:
рими ритм тримали вправно, гордо...

і коли казки казковий пил свій
скинули і укріпились словом,
ззаду сучку пес хапав за писок
цілував, скавчав, квапливо совавсь...

Із осоки тебе украв, із осоки,
скажений день блукав поміж бездонням,
зірвалось море, зорі, як глазки
на сітці, коливались пружно, тонуть
в піску слова, розпечені в пісок,
важезно перегукувались дзвони;
згорталась кров у яслах; човгав, мок
замовклий ліс, як спалахнулий спомин.

За стригунцем – струнка качура; вир
розпатланого вигуком мовчання,
дощ перестиглий виноград чавив,
допоки дикі коні не примчали:
високі, чорні розпашілі всі...
бузковий сік надпили із долоні...
ледь-ледь гойдались шальки терезів,
як перса коливні здіймались повні...

пусте колосся, змучена земля,
непересічна ніч, лайливі стебла,
липневий дощ своє вже відгуляв,
свого вже натрусив по саму греблю,

по вінця, по самісінький розмай,
шаленство пересичене шаманством,
аж задихався, я тебе пізнав,
я тебе вибрав, як солодку паску;

самотні, сумом виснажені дні
на відривнім календарі абатства,
я закохався, знемощів, на дні
пустелі слізний, а навколо паства

таких, як я, примарних; бо сердець
не вистачить, щоб кров всю розігнати,
п’ю горобинно, квітне барвінець,
блакить кричить несамовито; з ката

на мертве тіло захололий піт
зайшовся, наче хоче оживити,
кохано, я кохаю сотні літ
тебе, вмирав і воскресав, коли ти

не знала, що я є, що я стою
любов охороняючи від лиха,
ось моє серце, ось від нього ключ,
кохано, я кохаю тебе, крихто;

як може тільки вершник покохать
безкрає небо на безкраїй плоті,
як колихались язики багать
і обгортали ніч шалено, „годі!”, –

кричали ненависники, а ми
наосліп в закаблуки йшли навіщось,
поет напише про любов томи,
а ми рядок, що переважить вічність.

Галасливі, збуджені круки
вирвались із вени невсипущо,
волошковим шерхотом корив
коник небо, Йсус ламав насущник,

бідаки волали: «Крові!» Вів
хриплий подих копійчану милість
на свічу, що крапала з голів
колуном відрубаних; дивились

мертві очі вицвіло на цвіт,
що розрісся в лісі спорожнілім,
борщ кипів у відрах; дощ на спід
падав, на губах губився; білі

лілії на воду чорну тінь
клали, мов козирну карту в дурня,
дим давив м’язисто, диво! він
повертав на схід зі сходу; вуркіт,

плескіт коней, лопотіння крил;
виснажені, мов черешня в червні,
спрагло, дико, смакував, надпив –
се було таємним, як Вечеря,

похитнулись бані на церквах,
похилились, поховались в покуть
марення з могутніх скель; ніяк
не збагне себе вогонь: наОпуль

перса персті, вибухлі зелом,
набубнявілі суничним стогоном;
ми лежалі голі наголо,
розліпившись полум’яні, з Богом; ми

лежалі голі, як форель
на крижині, такі чисті, злякані
і блаженні; заячий щавель
простелився й слухав, як ми плакали…

небо і земля злилися в сизь,
чарівні думки, немов птахи ви,
причаїлась тиша, зупинивсь
цілий світ і слухав, як ми дихали…

по роду і крові зрадники,
немилосердні вчинки…
щастя гріхом жебрАне; кинь,
життя це нізчимне…

світ неможливо виправить,
все іде до загибелі,
брехень й лукавства випари
стоять над церквами; виболів

Україною… Жить – безвихідно:
це не люди – якесь гадовИще…
Гоголь вчасно з відси виїхав,
бо його прокляли б тут і знищили…

Хтось скаже: вдалий хід – лихварський, певно
це лагідно, грубіше – (інше слово)... Себе запитую, чи
маю право називати вголос ці ймення:
виказувати засновників Біблії Людської. Мов битюки,

які вивезли із гріховень пороки; горілкою позаливали
рани, липовим чаєм відпоїли... Пишу й боюсь, а втім...
Знайшов те, про що мріяв, – стиль, мова, але...
Божа ласка чи прокляття потрібне?.. З колін

піднялося Слово Українське! Це така розкіш – читати Вас,
аж захлинатися від передчуття небосхилів, що відкриваються:
насолода росте пропорційно заглибленню в океан – маса
води стискає тіло, отак і письмо Ваше... рідне, безцінне! В муці

народжується література суща… Благаю, що ще
потрібно, щоб Ви писали, скажіть? Нема пророка
у своїй Вітчизні – не розуміють чи заздрять? Проща,
а не письмо, сповідування людства. Сила й безсилля. Трохи

якби Вашої кебети мав, щось би вже своє скандьорив...
Саме „скандьорив”: писати, як Ви, – це недосяжна площина,
єднання і скупчення слів, густіше за галактики... У морів
з океанами не вистачить солі, щоб сліз поробити людям... Щеня

скавучить під парканом... сліпе, як все людство... чи в Раю
краще, ніж на землі? Перечити негоже долі…
Читаю...
Божеволію...

Мовчить папір, дзвенять дзерáкла,
пісок ковтає глину – давиться…
пшениця в бур’янах зблукáлась,
чорнóземно блага’ вакáнець

орáла; вітер вирвав воду,
аж хвиля пінно зашипіла;
горілка здібності закопує;
вогонь: крок вправо чи крок вліво;

брехня простує прямо в вічі,
сміється ватра язиката…
безодня зради: сміх трагічно
на пісню з топорища ката

верлібно скрапує; горлає
в каламарі живий вірш сильний!
І не приймають росу трави;
в атраменті ніч, стиглі сливи

й гріх віддзеркалюються гостро,
жовтіє місяць перерізаний,
і совість душу так контóсить,
що в цьому тілі душі тісно…

Смолилась райдуга вороняча вночі,
а місяць не знаходив собі місця…
        Трійця!
Вербові і кленові гілочки
у стрісі, за іконами… З вовчúнця

слизький
сичав
паздéристий гріхами змій…
Пророцтво справдилося невзамíту:
у зашморг голову просунув, чую: «Стій!», –
собі сам закричав я з того світу…

Дощило…
Віко прибивали до труни,
я не давав: штовхав, кричав скажено…
Усе чим зміг собі допомогти –
на домовину кинуть віршів жменю…

Кривави’’ місяцем скріпИла
ніч душу; полилАсь на хрест
голодна кров; з’являлись рими,
мов якісний тверезий секс….

На грудях нАколки робили
безбожники… З церковних бань
круки злітали галасливо,
немов їх сам Христо’’ зганяв…

В сновиддях копирсавсь наосліп
змарнілий пруг, крихка роса
зволОжила мовчання; просить
земля дощів, мов Дагестан

в Росії миру… Тре бороться!
Поезія – моя любов.
Закоханий, як в Роговцеву
Аду –
Кость Степанков…

Небо не зростається, мов кальцію
бракне, щоби гоїлись кістки;
вечір згОдивсь на містифікацію:
я – не «я» і ти – уже не «ти»…

Віте’’ розгойдав труну в могилі,
наштрикнулось небо на свічу:
воском я своє обличчя вилив,
яке стане після смерті; не відчув

ні страху, ані жалю; атрамент
розливавсь червони’’ молоком;
Молитви рятують душі праведні:
якщо кров’ю плакати, по кому?

Життям упокОрений ранок,
соковиті пульсуючі стебла,
шалене буяння… нахрапом
сонце пробилось… Жеребна

росою трава…. Повсякчасно
захлинаються цвітом тумани…
відсвіжна прохолода; корчаста,
шепітна вибуховість; ламання

і зав’язування; змоклий шерхіт,
кров із присмерку; скам’яніле
лице Господа; павз шерЕга;
тече небо, як сивий ДнІпер…

Бездоганний, нестримний струмінь
слів не виказаних; перепона
руйнувалась мовчанням… Як струни
розривались – ’шла кров… Переконана

персть – насінням… Зухвала рослинність,
чути, дихає… Гирла крутлИвець
перерізав осотом, день виріс…
аж мурашники пересмикуються…

Є в мене шкільний друзяка,
ми з ним нерозлийвода…
випробування усілякі:
вогонь, мідні труби… Та,

що казати: рідніший брата…
На весіллі дружбою був
я у нього… І викрилась правда…
мені на біду…

З пацанами вчора у лазню
зібрались, водій – Вітьок –
каже: купіть водяри,
а ми знімем дівок…

Ось, на місті вже стіл накрили,
ще Вітька не було; кабалИк
веселий стояв. «Мало пива!»
Я за пивом пішов… Коли

повернувся, то вже дівчата
в простиралах сиділи і
щебетали, сміялися… Правда,
нас – п’ятеро, а їх дві…

Не зразу второпав: у Сяви
дивлюся – сидить вона –
дружина мого друзяки
на колінах; не знав,

що казати й робити; лажа;
як повести себе? , але…
Вона встала, підходить, каже:
«Ти не знаєш мене, я – тебе», –

відчужИлась… Яка ж наруга!
Як усі, так і я чинив…
І не знаю, казати другові
про жінку його чи ні?

Поезією світ обожнюю,
я в ньому прОстий нічліжАнин…
Банально, мов на дні нарОдження –
здоров’я побажати…

пишу і відчуваю: світ захищений
і мова українська… Цвів косарик…
Лихий підсів до мене ближче
й шепнув на вушко: «Хочеш слави?»

Уявляєте нісенітницю:
з кнИжки вірш утік в невідомість?
Тиша кинулась навздогінці…
– О вість!

Не буває такого? Скажете…
Бо зникають не лише люди…
Запитав Маяковський у Саші
Блока:
– Ти зі мною питимеш?
– Буду!

Оця уся статево-описова бридня
так званих «молодих поетів»,
що називають свої тексти «верлібрами» –
хай далі називається «верлібрами»,
бо милозвучність цього слова: «веРлібР»,
насправді викликає асоціацію «тупої поверховості»,
«прокляття роду», «рАбської покори моді»;
це нагромадження – «еР»,«еР» –
язик ламає і розорює, мов череслОм,
і піднебіння, і гармонію
афро-французьким злом
і Ейфелевою зверхністю пригнічує…
Бо вільні вірші – це думки прямі, що вибухають
і римОвані кордони – руйнують: свіжістю емоцій, почуттів;
світлина вражень – дУмза: думка прозою…

оригінал: «О закрой свои бледные ноги»
В.Брюсов, 1895р.
---------------------------------------

в перекладі Костянтина Мордатенка українською мовою:
"О закрий свої ноги бліді"*

---------------------------------------
P.S
* - гадаю, даний варіант перекладу схвалив би Агатангел Кримський та Григорій Кочур.

Як засипане у мокрі чоботи зерно,
мізки сушить безгрошів’я … Щонайперше
світ здобути маю! КутернОга
доля шкандибає… «СтаробЕшеве», –

ось пароль, щоб в Україну увійти…
Просапне рільнИцтво, щоб ти стЯмилось!
Зміни наближаються – дуйнИй
вітер дме… Поклав у берестянку

паску, крашанки – йдемо у степ…
з радіо луна тюремна мУзина…
Нап’ємОсь до напівсмерті – тре’
якось нам звикать, що ми вже рускіє…

Тексти, написані в стані сп’яніння,
такі ж недосяжні, такі ж божевільні,
мов тихе казíння; «душі запаління» –
діагноз письменницької самоти…

а серце в лещатах – я хочу вищати,
щоб зорі попадали, перевернусь
Джим Моррісон в гробі,
гріхів маю здóбіль!
щоб Місяць ушкварив такий рок-н-рол

на гладі озерній, щоб Смерть аж здригнулась,
церкви щоби вúблювали всі гріхи,
що поміж іконами, що причаїлись
в монетному дзвоні, у шерхоті гривнь!

Я хочу упасти у те блювотиння,
качатися довго й смердючим зайти
у тому у церкву: «Дивіться – причинний!»

Ні, я не причинний, я – совісті тінь,
яку загубили Ви, як підіймався
Ваш прýтень від погляду на дітей
в садочку, коли повз ішли на роботу,

де підлість відточуєте і брехню…
«Кар’єра, кар’єра!», – ох, як же ж багацько
злилóсь в цьому звуці для серця хохла…
Я Всесвіт вдихаю – і Всесвіт сміється:
«раденькі-дурненькі», Життя, як любов, -
брехня, і позаочі зради солодкі,
і каюсь й відхрещуюся від добра.

«Козли заважають нам жити!», – казали…
я Сонце на роги свої наштрикнув
і бігаю з ним, а казав Маяковський:
«Світити скрізь,
Світити вік,
Аж поки дні не згасли,
Світить
Без всяких заковик! –
Моє і сонця
гасло!»

Певно, люди втомилися бути людьми,
виконувать промисел Божий…
і від тюрми ... і від суми…
Отже…

Вилазять з людей могили,
земля розбиває – дощі…
здійснúлось прокляття насилу…
плісень роз’їла ощíп…

люди людей не бачать,
Зло причащає – всі п’ють,
в бéзумі, мертві наче
готують живим кутю…

Тихо живу… не знаю де й
лихо спіткало… чéрви
серце точать… немає дітей,
пусто ввечері…

«Твій чоловік, – мама в селі
кажуть, – гарний. Ти ж – винна!
Навіщо відбила його у сім’ї
із діточками малими?..»

Плакала мати, і я ревла,
аж доки надмірність вудила
не закусила: «Ось мій доклад:
я його полюбила!»
і розревілася більш ніж коли: «Боже, що наробила!»

Вірю в кохання з
першого погляду та…
В пекло, Відьмо, вези:
мертвецькі ідуть свята.

Сонцю синці я
віршами гою, бо…
це не Сицилія.
До Ноя линь, го-лубе…

Великдень! Волає смер-
рть (так не можна переносити!).
Дим!
Небіжчику в рот – пáсмо:
дружина вплач над ним…

Повинна малина не
цвісти – перемерзла вся…
Горілка вже ви-гнана…
Сльози течуть навкося…

Терористичні акти…
Вибухи у Росії…
Не втомлюються плакати
люди. Число Звіра…
Б’ються сто чи
тисячу століть…
Людські очі –
сльоза стоїть.
Кригою, кайданами
скуті гарно…
Заповіді зламані.
Машутіна Ганна…
З Москви в Одесу:
смерть обуджати.
Зрізали пейси,
імшедь – ножами…

Стало сумління óрця:
крикнява сморід, вереття…
об’яви по гучномовцю…
Пофарбовані лавки – обдерті,

жінка з дитям покинута
плакала, і дитина,
жаліючи матір, плакала,
а мати: «Я винна, я винна…», –

не схлипувала – завивала,
мов гостра пила, пронизливо…
поруч крутився собака
нічийний, п’яна мармиза

пляшку з урни дістала
і допила рештки…
цигани здійняли галас…
Ось охоронник… нарешті…

Ніч обмина’ вокзали:
до біса людей, всі їдуть…
У пошуках долі - далі
за собою іду по сліду…

Світ ділиться нáтроє:
хто прочитав «Брати Карамазови»,
ще не прочитав,
ніколи не прочитає…
Важкі слова,
особливо стосовно «Щоденного жезлу»… Сказано
про Пашковського… Бéзлюднень, а не час… Знева-
га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га

така, що стрясаються дзвони…
тому правиться у церквáх,
а не тому, що неділя чи свято –
це гріхи не дають колокíлкам ржавіти…

… ніж і квіти, як письменник і сім’я…
… писати хотів? Ну, як? Легко? Пекло тихе…

звісно, людині потрібно в житті прочитати дві книги,
але щоб збагнути, які це книги, – тре прочитати десять тисяч…
ось так і творчість, щоб збагнути, що є сущим –
тре понаписувати томи… Час висмикне невмируще…

А ми
не повинні замислюватись над безсмертям,
воно шукає людей, а не люди його…
Шинквас: мрячить пам’ять нéтям, –
з’єґóвдується час…

… праці шість маж, дáлій
буде… і піт, і крів – дно…
«Щоб добре писати, страждати потрібно,
страждати»…
Ні, Мово,
не вмреш – возвеличишся. В огéнь вій!
… вершки спий
роману-есея… Пашковський – геній…
Прокидаюсь – де я?

…збайДУЖіла, збайСúЛена, збайстрюкóвана,
з перегаром матюччя, Мова вкраїнська
в рундýк за чтивом побігла,
бо її графомáнить і сýржить, сірóму…

… не дратує – вбиває ця мовна конструкція,
коли чую у відповідь: «…так, але…»;
до фарисейства не звикнути… Кýпцем
з чеснотами блуди…Живу напропáле,

пишу напропáле… Чим глибше копаю,
тим регіт у спину сильніший луна’….
Згори плюють критики, кажуть: «Недбало»,
до читачів за проваллям стіна…

тяглóм тягну творчість, давно мої вірші
вищими стали за мене, давно…
Мир, супокíй, а в душі Коліївщина…
збірки – це військо : я – батько Махно!

… погляд вицвів… у зморшках
чорніють потоплені посмішки…
кожне око, як мóршень,
на лабетах Біди… «В горóсі

лопатки знатимеш!». Сльози
скам’яніли – не видушить… Гíркість
в тембрі голосу… Досить…
болючі-болючі вісті…

Про що не спитаєш – у відповідь
байдужі слова підкреслені…
сумирна розмова, як вíдпуст… «Їдь,
горе моє»… Ні, не весело…

І почав чоловік сей малíти:
єдина дитина відколи
зробилася інвалідом,
недоумком… Нéлюди голову

пробили… вночі перестріли
сина… Душа горе мерéндже…
«Їх знайшли, посадили… Тільки
жити не легше…»

Хмари як неба зажúмки,
відкривається – пишу…
і не загоїться крушина…
поезія – найтонший шурф…

У віршах, як в боргах, нічого…
Знов збірка, ще, іще, іще…
найвищий храм – із мови, чорне
світлішає… страх смерті щез…

і рими наче адмірали
(метелики) – душа по шву…
У вірші кожному вмираю,
народжуюся і живу.

Небо розтаємничило вітру останні слова калюж, що вмирали від старості, сівер навіював тугу:

Ламалися трави сухі від дощу;
цвіркуни ніби в зливу зайшлися,
музика стояла нечувана… Полóщу
сáван – для нового мерця… Час мочарúстий…

Сонце сходить – у виритій могилі тінь
народжується… Купа груддя, викинута із землі,
підпирає життя, підсиха’… Мов остров’їниця,
сторчма труна в росі… плачі просушуються… Сміх

котиться, але десь далеко-далеко і випірнає
таким голосінням, завбільшки як дикий регіт…
Мертве тіло завше вибір має:
крематорій, цвинтар… Нéгідь

на пóминках не проганяють – хай п’є,
але в цій нечистоті символ тяжкий, болючий, навіть, –
безум спотворює дійсність до привабливості… Холе-
ра нéсмаку вражає більш за холеру… скручена

огида у зарозумність зсунутих брів: «м-м-да-а-а…»;
думки про несправедливість виштовхують
з душі Христа: «Йди звідси! Бо тебе нема!»
однакову мають – цар і голобрúш – путь…

Однаково сильні день і ніч
в липні, мов у Варлама Шаламова
вірші і проза… Як Віра Річ,
світить і сонце, і місяць… Плакала

перша черга спадкоємців і нерóдичів…
Так влаштований світ: вмирають – розбухає хіть:
присвяти одна щиріша за іншу… На очі
збанували б на сорок днів – потім пишіть…


А то, звісно, помер чоловік – полились
чуття справжні, приспані – імпульсивно,
наче з гирла вулкану… Сльози з очиськ
ллються не за небіжчиком – невиплакані, сильні…

але чужі до горя, що проламалося, відбулось.
Молитви й молитвами не назвеш –
урочисто-траурне обдурювання Бога; інóсь,
хай будуть ці присвяти… Перш

за все смерть дарує найякісніші рядки,
траур шори зриває із серця. Ніч – весь день. Зник
рубець ненаписаного вірша в душі… Гидкий
присмак у словах правильних… Коли письменник –

особливо тоскно гортати некрологи,
але коли не байдуже, як це висловити, як? –
вдавлює очі всередину текст задушевний, нічóгий:
об’єднання підписів траурників – бомонд, окостЯк!

І хоч словом згадали б нехитро – без підпису,
без наголошування: ось бачите – текст і себе
не забув – прізвище моє, тому посуньтесь… Звідки тут
цей вилупок? О диви, і він під некрологом… Себто,

за що б не бралися – все як у людей… кайдашéвих.
Справжнє лихо: люди й болячки…
Твори мої не з дешевих,
як і ваші, так чи ні?

Художникам краще за інших: картини розуміють
навіть ті, хто не вміє читати… І – будь-ласка – дорого
коштують… Отакої… Мабýть,
література глибша за суттю… Е-е-е-е… тамтого,

кисень – не продають, але ж без нього життя хвилинне…
автівки коштують тисячі, а тому – безкорúсні…
Лопаються, душ збанкрутілих, істини? Сміється лагомúнець...
Має бути якесь роз’яснення… нині і прісно,
і во віки віків.

Віра усі шляхи погубила…
Поле краде – бачить ліс…
Бісові шелегейдики. Книга –
спасіння душі. Тісно:

дихати й жити… Неметена хата,
багато в ній невістóк…
Зашморг, стілець… Коли з нього падав,
хапнýв повітря ковток…

Гойднулась ікона, чарка порожня
впала… Мотузка – трісь.
Лежав на підлозі – забився… Негоже…
Підвівся, налив: «…за жизнь…»

Брехня – в палáці… правда тіснúться,
як хліб в печі… Вийшов на спáцір
місяць… Душа – вагівниця
світу… клацає

ніч зірочками – лячно:
не гріх – людська доля спить…
Сон, як побитий кулачник…
Мороз потúс.

Час – непроторéнний злодій…
Лід сніжно-щокий синів…
Вірші: рабство, воля чи?..
Як плита давитиме тіло в землі,
вже відчуваю... боляче…

Великий Піст…
То й що?
(здоров’я зірвав…)
Зайшов до букініста,
щоб здати Драйзера…

І стисло продавець… відразу:
«Не в моді: гривня – книжка…»
І в мене виросла така відраза,
як творчість того, хто у торбі,
звишки…

На світ, на себе – зливсь…
Гріхи – давняшні.
- Отак мо’ хтось колись
мої… за пляшку…

Тіні від луни на мед із пролісків
падали солодкими дієзами.
Тишу камертонну зливи голос вкрив.
Вена поєдналася і лезо… Рим

відвернув шляхи… залишив стежечку…
Місяць по ставку глибоке небо вчив…
І вростали тіні в присмерк лежачи…
І загоювався біль так, наче степ вночі…

Наче обценьки, спогади
душу стискають… На клапті –
минуле… З Волги дим
тумáнить… Дав клáді

собі… З кров’ю лязýрок
на сніг… Трикóлірне рабство…
Вісті ненависть збурюють…
У трунах тіла варáскаю:

попереверталися з сорому…
вмиваються ранки гíмнами –
небезпечне у вірші це слово… Гну
своє: «У Європу!», не Східну.

Зблужáтись… лабзюкувáтись!..
Від спілкування холодно…
Збайдужíння, ненáвисть –
голова в гóлову…

Як пересýв стрíлки;
вибір кайданного нáпряму?..
Мулом і дýші, й ріки;
замість борщу – вáрянка…

Та й молитви заклáнні…
з вовками хто жив – бійся!
вихватки кримінальні
на молоці чужинському…

Листи Антонича до Мордатенка, які не ввійшли до повного академічного зібрання творів Богдана Ігоря Антонича (друкуються вперше)

Тіло – це слово напúсане,
душа – вимовлене…
Небо: зірками виссане;
земля: струмками вимолена…

В горщ із кров’ю поклав гроші –
розмішав… зняв потім плáти
із дзеркал, щоб завісить ікони, а може
душу…
Понтій Пілат …

… праву руку – на серце, ліву – на Біблію…
… Небо дощем – на землю, Дніпро – в Чорне море…
Звільнилась, як від Іспанії Болівія,
від забобонів Поезія, взяла мене в шори…


Твіст:
рвався колос від щастя…
Світ
розкрамарювáвся…
Цвів
боз рік сьомий…
Ціль…
Розкузьóмились!..
Зціп.
Чужа чужанúця.
Слів
нема… зміст вицвів…

Хвилям – ще сили!
диригувати Всесвітом…
тіні опівдні щезли,
скрес втомою

Вітер у штилі:
пазурі розчепірив…
і стік піною… Вилляв
вогонь в чорні діри…

Хлюпає-шелестить,
розриває повітря…
Як парубок через тин,
Океян – через гору… Аж пір’я

солоне летить із хвиль,
солодке – з твоїх поцілунків..
Спершу мене знесиль,
а потім залий своїм трунком…


Тінь відкидає мене…
Жадні дзвони церковні…
Я відкидаю час… Нелюдська тиша…
Коні
з некінським ржанням:
ось-ось лусне шкіра і вилізе спроневíр’я…

Хмарку, мов теля, гоне…
Снігу, ти янгол неба…
даючий силу над родючістю…
диявол.
часи надії – люті… травою зв’яло
тіло…
душу роз’їло зіркóвістю – ходять в гості:
заздрощі і гординя…
віщі: від гори тіні…

Розбрелися корóви по Делі...
Христос в пустелі...
і горе голосить: «Де я?..»

У вíйни Бога і Диявола
люди лізуть і падають
на персть гільзами…

До болю солодкого цей труд:
вірші, тішуся вами…
Слова мруть і постають молитвáми…

Ніч з Гоголем: кішку звали,
вóрона, гада – звуки змішували… Христа побили – вчив
правді… Рóси з медом і молоком кобúлячим –
повний кáдіб розлив Ранок на світ і зóзла в трави тік…

Прямо на мене простують дерева
босі, обідрані, замість листя – ножі,
замість гілок – вужі,
мороком шелестить: «Тобі не жить…».

!…а-Га-Га-а…!
Печера… Вечеря… Тече мирна бéсіда…
А в паузах кипить лють.
І нам тре’ сідать –
дíдьки йдуть…

…Мороз розкрижанíв… на злóгах сидить ставок…
а снігу!, мов під землею тиші…
- Ме-е-еду! Метé-е-е!…
Життя літери до ста рóків
продовжую в слові…
…не те-е-е…

Богородиця кýца, Оченаш і спів
такі, що зимі жарко… Тишу тер, мак…
як пісок на зубах – на вістрі бурульки
«до-ре-мі-фа-соль-ля-сі».
Не так…

Орда сніжинок:
зігнула зéмлю в три погибелі,
мов кобилицю, пришпорила струмками…
обійнялися кров і вода, мов братúтелі…
вчорашня вода у льоді – минуле з білого каменю…

Свята не скінчились – а вже тóскно
(наче кохання, зачовгане в буднях).
Випадають слова з рýчки… мов кóси
у жінки, що годує груддю…

Нічне кáркання
(чорне русло ґав).
Поезією крушúну гою…
Дивуюся карколомності слова,
як вперше із жінкою…

зламалась душа чи гроно?
творчістю шлю болі
(зле вчинив?!),
мов простирадло червоно-чорне
після шлюбної ночі…

Зерно – землю, земля – зерно:
розтлумачують одне ’дного
Дощу прóща… Дико – звірно…
Вирощую Бога:
мовчання, галасу;
тиші, прибою…
Вечір… на месу
йдуть двоє:
Я і Доля

… день – ніч:
місяць – тіч…
Зірок жменя. Рос квап….
Світанок сліпе сонце водив…
Москва – подовження
татаро-монгольської орди…

Під вікнóм хліб лабзюкати –
до Кімлúцьких зáговін ждáти…
Осінь натерта грязюкою,
плаче за літом, мов мати…

Ні кус не помогло – ліг
вмирати – пече наперстянка…
Пожди, смерте, поки Біг
на кисіль шкурку натягне…

доля стовпáта, крóсно пряде нитки…
дим іде з хати… Млосно…
- Я вмер?
- Ні, Ти…

По коліна в Біблії – язиком по світу…
Куць виграв, куць програв:
у хмарі дощі затаїти,
і на жировий туз – град… Град!

передні коники – задні коники: ставки…
побéдрини – поперéчниці: сíдавки…
льóнки, мáґоль, штак,: спíдній навíй…
сýчка з зубами, пéсик, верхній навій…
шнур, камінь, чіп: поперéчниця
вýха, скракнúк, пóножі, нúчиниці,
нáбівка, бéдро, стріла, мотузи…
- Стійте! Навіть Ви… горно…
снúзька, основа, човник; на спідній навій
навите… полотно…

Чуже лихо за ласощі…
Все в очі віє вітер…
Хочу пожити ще
на білому світі…

«Долі зáлім чи пороблено,
Бíси взяли чи порода винна», – бабця казала:

«Край небокрай карає:
гавкотня, булька’ дання;
квітка… зі снігу ся;
сонце на ніч обміняв;
шабля об жабу зігнулася;
завбільшки з коня цвіркýнище
скаче від гнúлища,
несе жінку сиву, що робить –
уроки-урочища…
Винищ, святий Боже, нечисту силу,
зажени на багнища, забий в гроби…
Щирим серцем, низьким поклоном,
хлібом духмяним і медвяною гущею
прошу тебе: звільни раба Твого
Богдана Ігоря від ночі чорнющої,
Відверни врага підступний змаг,
прослав імéно Богдан Ігор у віках…»

І постала велика гармонія
зі слів первісних,
співала Єва коло змія,
кололась трава залізна:

сарпа, дама, лута, дата,
пава, нара, вам’я, трада
рос, бгу, да,
поґанда,
дася мася
рик, ваю –

сповідáюся зеленим Євангелієм,
мовою поганською… прощень – зáжма!
село є, голод зріє,
смерть бовваніє… Страшно…

До Велеса доберетеся шелестом бéреста,
до Христа – гріхи заховстáй, прозоро живи, як кристáль.

Первомати Лель, Первотато Орь!
Більшають: день, цомóги.
З дахів – сніг, з рамен – омофóр…
І прийшли листи від сімох:

Ефéс: ти любов свою першу покинув…
Смíрна: через горе і вбогість – багатий ти…
Пергáм: на камінчику білому ім’я невідоме…
Тіятúри: тримайте, що маєте, допоки не прúйде…
(вивіряю серця і нирки)
Сáрди: вже не викреслю з книги життя переможця
(вдягайтеся в білі одежі)
Філядéльфія: назовні не вийдеш – ім’я напишу на тобі Бога.
Лаодикíя: я вечерятиму з тим, хто двері мені відчинить..

Весни читати прозу вмію,
поезії пишу сам.
У відповідь: «Розумію… тішуся…»

«О панно Інно…»
Промінь у рис вскóчив…
Лисенко чи Паганіні – обидва пророчі : Б – І : Антонич…

Музики, подарунки – колáчини…
Немовля: «М-м-м-й-а-а-у-у-у…», – замуркало: плаче…
Злякано кицька прокинулась – дивиться,
мати сміється – світ обертається… душі ладнаються…

…і ось – збулось:
прийшла чума здáлі – тікаю…
… над проваллям по дошці…
- Скóрше йди, – крикнув хтось, наче в серце спис…
ламається хворшт – падаю вниз:

лечу… захрустіли перетинки
за спиною… прорізалась матерія
нова… Бере хтось мене тихо
і шепоче на вушко: «Це – я,

друже… Тарас Григорович,
а для тебе Тато Вишнéвий…»
розпростав крилами горе – лечу
хрущем… Ти ж, певно,

пам’ятаєш…

Час швидкоплинний заперечив
словами, зупинив століття…
Нема лише від себе втечі,
а вічність… хай постóїть…

зняв місяць шляпку, наче жолудь:
сів біля церкви… Вбий, заріж
мене, прочанине… йдуть – жоден
не кинув ні гроша, ні вірша…

Болить Стефаникова проза…
Взір визрів, затягнувся злют…
Це Всесвіт милостиню просить,
а віршописці подають…

Речі колонії – крів… Засинай…
Плечі камінні, холодні… Несла
штрúкавку мати… (знав син Каїн…)
Зірка зірвалась, мов крапля з весла,
впала й розбилася, моя…
1933-1936 роки.

Глаз - долой: кто помянет, что было -
за мечтой бегу дальше я,
но она, как степная кобыла,
необузданная...

Отсеките мне руку, если
я не прав: любовь – рак души.
Я мечтал сосчитать с тобой вместе
над пропастью звёзды во ржи.

Погода нагромаджена, важка і збита,
як вірші, що без розділових знаків…
Земля землиться, мов банúта…
втомилась розриватись, брякти…

пруг сонцем кровоточить, наче ясна…
І місяць в небі, як Ай-Сі-Бі-еН у книжці…
І доля, мов світань бризяста…
Поезією в майбуття крячúшся…

Сновиддя на горищі, як малеча,
так гарцювали, що збудили літо в сіні…
І падали Тютюннику на плечі
ефектні демпінгові рими – дієслівні…