Легенда зовсім коротенька
Оце згадалася мені.
Жила дівчина молоденька
В селі звичайному однім.
Росла з дитинства сиротою,
Батьків Господь давно забрав.
А була ж гарною такою,
Що кожен хлопець позирав.
Про щастя мріяла небога,
Нелегко бу́ло їй одній.
Все виглядала на дорогу,
Чи принц не їде на коні.
Принц не приїхав…Замість нього
Татари вскочили в село.
Не врятував Господь нікого,
Села, неначе й не було.
Взяли в сирицю і дівчи́ну,
Погнали шляхом Чорним в Крим.
Татарський спис штовхає в спину,
Все далі й далі рідний дім..
Іде нещасна, гірко плаче
Над молодим життям своїм,
За щастям, що вже не побачить,
Бо розминулася із ним.
І сльози рясно землю кроплять
По її босому сліду,
А сльози горе її топлять,
Не відвертаючи біду.
А через рік там, де сльозина
Гірка упала(диво з див),
Зросла у полі цибулина.
Мабуть, Господь так повелів,
Щоб ми й тепер не забували
Про тяжку долю тих усіх,
Що гіркі сльози проливали,
Коли татари гнали їх.
Бува, розріжеш й сльози котять.
А ми й не знаєм до пуття:
Ті сльози є слізьми скорботи
За їх змарнованим життям.

Козак збирався у похід далекий,
За гори й ріки у краї чужі
(Що, навіть, назви вимовить нелегко),
Де у той час взялися за ножі
Французи та іспанці. Щось ділили,
Та розділити, мабуть, не змогли.
Отож козаків в поміч запросили
Аби козаки їм допомогли.
Король французький гори золотії
Їм обіцяв. Чому б і не піти?
А то, дивись і шабля зіржавіє.
Пита дівчину, що їй привезти
З країв заморських від щедрот французьких
Коралі, персні, злато чи шовки?
- Ти сам вернись! - Ну, звісно ж, повенуся,
Хіба ж то, люба, ми не козаки?!
А дівчинонька сльози утирає
На козака із сумом погляда:
- То привези мені з чужого краю
Незнану квітку… Дні, немов вода
Спливали, відміряючи розлуку.
Вона чекала, він десь воював,
Вивчав нелегку воїнську науку,
Її прохання теж не забував.
І якось у перерві між боями
В однім садочку квітку він уздрів.
Аж засліпило. Як прийшов до тями,
Господаря продати попросив.
А той ніяк не може зрозуміти
Чого від нього хоче цей солдат
Чужинський. Щось показує на квіти.
Поки дійшло, що той проха продать.
Пішов, приніс із хати цибулину
І, навіть, грошей брати не схотів.
Мовляв, порадуй, парубче, дівчину
Красою із невідомих країв.
Козак ту квітку – подарунок милій
Побіля серця увесь час тримав
І це, неначе, додавало сили.
Він з нетерпінням зустрічі чекав.
Та доля по другому розсудила –
Його чекала зустріч не така:
У чистім полі куля налетіла
І попід саме серце козака.
Вмирав козак далеко на чужині
Та все свого товариша прохав
Аби дівчині в рідній Україні
Він оту квітку дивну передав.
Товариш вірний в рідну Україну
Привіз привіт останній козака.
Лише одна маленька цибулина
В дівчини від коханого в руках.
Вона її в садочку посадила
Сльозами землю щедро полила.
Як на могилку кожен день ходила.
А навесні та квітка розцвіла
Така ж червона, як і кров козача
Пролита у далекій стороні.
Цвітуть тюльпани й серце моє плаче
Легенду цю нагадує мені.

В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.

Гіркий полин – трава моїх степів.
Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
У пам’яті зненацька оживив
Легенду дуже давню про Атрака.
Цей степ раніше Половецьким звавсь.
Тут орди половецькі кочували.
На Русь ходили у набіг не раз
Самі ударів руських зазнавали.
Тут паслись їх безчислені стада,
Тут їхніх предків висились могили,
Стрічала тут чи радість, чи біда
І ця земля їм надавала сили.
Та ось прийшов із військом Мономах
І розігнав всі половецькі вежі.
В степах безмежних поселився страх
З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
Розсіялись всі орди по степу,
Сховавшись по ярах та по байраках.
І, долю проклинаючи, сліпу,
Хто уцілів, зібрались до Атрака.
Син Шарукана, сильного колись,
Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
І на Кавказ вони всі подались,
Бо відчували – тут життя не буде.
Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
Як Будівник в історії відомий,
Із радістю зустрів його прихід,
Сказав, щоб почувався, як удома.
Не сам прийшов, із військом чималим,
Яке царю так у пригоді стало,
Щоби князям грозити бунтівним,
І непокірним нагадать васалам,
Що сила є в грузинського царя,
Щоб неслухів усяких покарати.
І піднялась Атракова зоря.
Він став поважним в Грузії і знатним.
Багатство, слава… Що потрібно ще?
Радів Атрак і половці раділи.
Хіба коли щось в серці запече
За степом, що навіки залишили.
Але не всі втекли тоді з степів.
Атраків брат Сирчан таки лишився.
Десь понад Доном половців водив
Та рибою одною лиш живився.
В нужді постійній, та в своїй землі.
Постійно потай, та в степах у рідних.
Він вмерти тут у цих степах волів.
Ніж на чужині згинути безслідно.
Аж ось помер той грізний Мономах.
Який спустошив половецьку славу.
Вільніше стало жити у степах,
Нема страху́ від руської облави.
І хан Сирчан музику Ора зве,
Який у нього тільки і лишився.
Чиї пісні проймали за живе
Всіх, хто в степах цих половцем родився.
І каже: - Йди у Грузію мерщій.
Знайди там брата мойого Атрака.
Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
І перепон тепер в степу ніяких.
Вернися, брате, у батьківський край!»
А, як не схоче мову твою чути,
Йому пісень батьківських заспівай.
Хіба їх може половець забути?
Та як не допоможуть і пісні,
Понюхати дай цього євшан-зілля.
Він вернеться сюди, повір мені.
Я знаю, яка у євшану сила.
Відправився музика в дальній путь,
Поніс в своїй торбині жмут полину,
Щоб половців своїх в степи вернуть
Або самому на шляху загинуть.
Та доля Ора, певно, берегла.
Шлях і напасті ли́шились позаду,
Запилений, у драних постолах
Вступає він до стольного, до граду.
Знайти Атрака в місті у чужім
Було для Ора справою легкою:
Вся Грузія стелилась перед ним,
Він у царя був правою рукою.
Привели Ора у його палац.
Навколо слуги, золото аж сяє,
Все оксамит та шовк або атлас
І сам Атрак на троні воссідає.
- Хто ти, людино? - грізно запитав.
- Я посланець до тебе від Сирчана.
Зачув про брата, лагідніший став:
- Ну що там, брата ще сюди не тягне?
- Сирчан сказав, що Мономах помер
І можеш ти в степи свої вернути.
- А що я там робитиму тепер?
Атрак про степ не хоче навіть чути.
- Тут в мене слава, гроші і життя.
А що в степу –байраки та могили?
Ні, навіть не кажи про вороття.
Мені цей край сьогодні більше милий.
І заспівав тоді своїх пісень
Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
Але уперся –Ні, не повернуся!
Махнув рукою, каже: - Припини!
Ми тут пісні уже другі співаєм,
Хай не такі, як у батьків вони.
Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
Зняв тоді Ор торбину зі спини,
Дістав уже засохлий жмут полину:
- Візьми-но, хане, оцього нюхни.
Можливо, це хоч думку твою змінить?!
І взяв Атрак той степовий полин
Підніс із недовірою до носа…
І враз, немов спинився часу плин
І все навколо маревом взялося.
З ним рідний степ немов заговорив
І вільний дух безмежних тих просторів
На серці рани давні роз’ятрив.
Що вже присохли. З розпачу і горя
Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
- Вже краще кі́стьми у землі лежати,
Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
Ніж у чужому краї славу мати.
Він кинув все: багатство, славу, дім
І повернувся у степи безкраї.
Ось таке диво учинив із ним
Простий полин зі степового краю.
Я розумію – не в полину річ.
Він нагадав лиш ханові про землю,
В якій одній і зоряніша ніч,
І затишніші ріднії оселі.
Вода смачніша. А яка роса?
Такої у чужих краях немає.
А степові річки? Яка краса?!
Вода тихенько плине – не тікає.
А вже повітря – цей настій із трав.
Один лиш подих вільним тебе робить.
І я б його також не проміняв
На всі багатства у чужих народах.

Старий дідусь усівся на осонні.
Весна вступала у свої права,
Зазеленіла навкруги трава
І мухи вже літали напівсонні.
Закрив він очі та і задрімав,
Вдихаючи забуті аромати.
Схотілось йому просто подрімати,
Хоч весну з таким трепетом чекав.
Вже скільки їх в житті його було,
Та кожна з них жадана, неповторна
І відступала безнадія чорна,
І радістю в душі його цвіло,
Бо сподівався: як весни діждав,
То вже, напевне, далі буде жити.
Так не хотілось полишати світу,
В якому весь свій вік провікував.
В думках отих незчувся, як заснув.
Легенький вітер сивину куйовдив.
І час навшпиньки повз його́ проходив
Аби не обірвати того сну.
І раптом крик: - Дідусю! – Вже за мить
Старий зі сну зі свого стрепенувся.
«Хто розбудив?» - навколо озирнувся.
Аж то онучка радісна спішить.
На серці у старого відлягло.
В такому віці на душі тривожно
І вона крик не так сприймає кожний,
Як то у роки молоді було.
А та підбігла і букет в руці.
- Поглянь, дідусю, які гарні квіти!
- Так, так і справді гарні первоцвіти!
А де ж знайшла ти квіточки оці?
- Там за селом багато їх цвіте.
І я букетик швидко назбирала.
Як ви, дідусю квіти ці назвали?
Дідусь всміхнувсь на стрекотіння те.
- Сідай, онучко, трішечки посидь,
А я тобі все розповім про квіти.
Хоч не хотілось дівчинці сидіти,
Але взяла цікавість, вочевидь,
Над її непосидливістю гору.
Вмостилась хутко біля дідуся,
До нього тісно притулилася,
Поглянула запитливо: ну, скоро?!
Старий собі у вуса посміхнувсь,
Погладив нетерплячу по голівці.
Мабуть, таким був сам у її віці,
Але за ро́ки трохи призабувсь.
Та і неспішну мову розпочав:
- Сидів Петро святий побіля раю.
Він праведників лише пропускає,
Того, хто у житті гріхів не мав.
Так от, сидів він так біля воріт,
Аж раптом якийсь ангел прилітає:
- Там хтось ключі до раю підбирає,
Пролізти хоче, полишивши світ!
Петро від несподіванки аж встав.
Бо ще ж ніколи того не бувало.
Ключі ж від раю з рук його упали,
Він змоги підхопити їх не мав.
І полетіли ті ключі униз
Та по дорозі за зірки чіпляли,
Аж іскри в усі боки розлітали
І звід небесний раптом освітивсь.
Петро негайно ангелу велів
Знайти ключі, у небі підхопити.
Той кинувся услід ключам летіти,
Та зазівався, не перехопив.
Ключі на землю впали золоті.
Тут саме слідом ангел нагодився,
Схопив ту в’язку, але слід лишився,
За формою, немов, ключі оті.
А на тім місці квітка проросла
Теж на ключі апостолові схожа.
Тепер її побачить кожен може,
Якщо цвіте – то вже весна прийшла.
Ці квіти, як апостола ключі,
Що відкривають двері нам до літа,
Коли теплу ми можемо радіти,
А не сидіти, грітись на печі.
Тому і звем ми первоцвітом їх …
- Я зрозуміла: то ключі від літа.
Ніколи вже не рватиму ці квіти,
Нехай ростуть і радують усіх!

Кохання – то безцінний Божий дар
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.

У давній час. Настільки давній час,
Тепер нам навіть важко уявити.
Як прадідів не було ще й на світі
Їх прадіди родилися якраз
І від дідів своїх в дитинстві чули
Легенду давню. Як через віки
Вона пройшла? Серед часу ріки
Як ця легенда часом не втонула?
Та збереглась не писана ніким
Із вуст в уста вона передавалась.
Змінилась трохи чи така ж зосталась
Не знаю я. Та справа не у тім,
А в ній самій. Тож нині хочу я
ЇЇ і вам, шановні, розказати.
Все розповім, що зміг запам’ятати.
Так от, було це в степових краях
Де сонце світить і гуляє вітер,
Додолу гне нетоптану траву,
Хмаринки легкі в небесах пливуть,
Готові часом і дощем полити.
Де в ті часи блукали табуни
Не ляканих ніким тарпанів, турів
І лиш дуби в байраках, як «фігури»
Стояли. Ще не зрубані вони
Охороняли спокій цього краю.
В густому листі вітер спочивав
Та шелестів, немов розповідав
Новини. Хто ж за нього більше знав?
А ще кружляли в небесах орли
Не ті, що нині. Нині їх немає
Дрібнота нині в небесах кружляє.
А ті орлами справжніми були.
У небесах їм рівного не бу́ло.
Були й сильніші,та дружніші – ні,
Усі разом ставали до борні
Заледве клич про допомогу чули.
Могутні крила піднімали їх,
Дзьоби залізні тіло враже рвали
І вороги від страху утікали
Із усіх крил чи то із усіх ніг.
Злітав у небо переможний клич
І вороги по схованках ховались.
Але орли за битими не гнались,
Бо вміли битись лише віч-на-віч.
Ні підлості, ні хитрощів не знали,
Підступності між ними не було,
Аж доки в степ не завітало Зло.
Воно з орлами битися не стало,
Бо знало силу крил і міць дзьобів.
Підступність на озброєння узя́ло,
Вінок дубовий у степу поклало
Так, щоби кожен з неба углядів
І «Найвеличнішому» в ньому написало.
Орли злетілись до того вінка,
Настала мить трагічна і гірка,
Коли вони той напис прочитали
І суперечка поміж них пішла,
Кому із них вінка того носити.
Ніхто не думав іншому вступити.
І все пішло за задумкою Зла:
Орли зчепились, пір’я полетіло,
На землю густо полилася кров.
Вінок проклятий силу їх зборов,
Підступність Зла могутність їх скорила.
Хто не загинув у сліпій борні,
Подався світом в інший край літати.
Не стало кому край цей захищати
В чужій їх клекіт чути стороні.
А Зло сюди наве́ло вороння,
Що степ навколо чорнотою вкрило.
Його багато і від того сміле
Усе живе зі степу проганя.
Згадав легенду цю я недарма,
Бо знов часи такі для нас настали:
Зло хоче, щоб ми ворона обрали,
Бо, бачте, в нас орлів тепер нема.
А я не вірю! Є між нас орли!
І є кому Вкраїну захищати.
Потрібно лише правильно обрати,
Щоб ми, як люди, знову жить могли.
24.10.2004

Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
З ким довелося тобі життєвий шлях долать
Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
Історія одна. Як хочте – розповім?!
Жила колись давно – давно у нашім краї
Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
Казали, що у них було все до ладу.
Господар то в хліву, то в полі із косою,
Дружина в домі все робила. На біду,
Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
По вітру, по дощу металась по господі,
Промокла, пройняло так скоро і злягла.
Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
Лишився чоловік з маленькою дочкою,
Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
Була й своя дочка у жінки у нової
Та чоловік на те тоді не подививсь.
Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
А як дочка сприйме? У неї все питався
Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
Була нова жона метка та роботяща
У домі всьому лад завжди у неї був,
А на столі і борщ, й вареники, і каші.
Тож скоро чоловік про сумніви забув.
І робить, і дочку його не зобижає
І лагідна із ним – в усьому догоджа,
Ніколи не кричить, ніколи не полає,
Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
З зорі і до зорі працює, наче віл.
Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
Бо на землі усіх не переробиш діл.
Увечері прийде, поїсть і знову спати,
А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
Не бачить, як свою дочку голубить мати,
А на його дочку, як вовком позира.
Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
Його – лише тоді, як він побачить міг.
Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
Що сльози набіжать в очах її сумних.
Отож її дочка росла у всіх достатках,
Для неї було все й робота не важка,
А у його дочки усе об’їдки й латки
Та мачуха весь час роботу їй шука.
На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
Бідненький, він і так зовсім не спочива.
Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
Не сподівалася на лагідні слова.
Не солодко було їй у батьківській хаті
Та стало гірше ще, як батько занеміг,
Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
І жар його пече, і холодом морозить.
Ніякі лікарі уже й не помогли,
Не помогли й дочки його гіркії сльози
І прабатьки й його до себе узяли.
Не встигли понад ним насипати могилу,
Як мачуха усе у руки узяла
І на нерідну всю роботу навалила,
А рідная дочка, як лялечка жила.
Нерідна то пряде, то миє, то копає,
А рідна спить і їсть, та знову спочива.
Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
А рідній все смачне і лагідні слова.
А та усе частіш покрикує на матір:
То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
От виросли вони і подались по світу
У кожної свій шлях і доля теж своя,
А матері одній прийшлось вік доживати
Аж поки прийняла урешті – решт земля.
Ховали її все чужі нерідні люди,
Бо з дочок ні одна так і не прибула,
Не капнула сльоза їй ні одна на груди
І, наче сирота, в останню путь пішла.
Душа її весь час навколо все літала
Доки її везли, та й вже, як погребли,
Та рідного когось в надії виглядала
Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
Чужі – то є чужі. Насипали могилу
Та і пішли собі свої діла робить,
А бідная душа кружля навколо тіла:
То птахою літа, то на горбку сидить.
Та виглядає все, та все іще чекає,
Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
Чи добрим словом та колись її згадає?
І зна душа, що в тім лише її вина.
А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
Та й виховала зло, що любить лиш себе.
А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
Живе десь і усе під себе лиш гребе.
Нащо їй мати та – стара і негодяща,
Нащо могила, що десь у степу стоїть?
Вона собі завжди знайде заняття краще
Ніж над горбком отим полишеним сидить.
Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
Ніколи у житті добра їй не було.
І рідна не прийде, бо матінка у неї
Уклала скільки « Я », що викохала зло.
Поволі заросла могила бур’янами
І нікому було за нею доглядать,
А змучена душа все квилила так само,
Їй не хотілось так те місце полишать.
Усядеться, бува, над тим горбком у полі
Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
Та думає усе про сво́ю гірку долю.
А сонечко встає… А сонечко сіда…
І якось проросла вона в землі корінням,
І листям піднялась над горбиком отим.
А листя у її було доволі дивним:
Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
А зверху доторкнись – мов холод віддає.
Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
Аж хоче розказать про горе про своє.
Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
За дивнії листки рослина здавна ця.
По урвищах росте, та по ярах плететься,
Вишукує завжди вологіші місця.
А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
Хоча й не знає: де шукати до пуття.
Та ж хоче їх знайти та і перепросити
За те усе, чим їм скалічила життя.

Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
Ніколи не бачив їх у такій силі
І звідки взялися вони тут на схилі?
З німим запитанням на небо поглянув,
На хмарки, що простір долали старанно.
Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
І час зупинився… І час відступився.
Почув я історію давню, забуту
Тож хочу, щоб ви могли також почути.
У давні часи тут містечко стояло,
Звичайне, маленьке. Укріплене валом
З густим частоколом дубовим по ньому.
Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
Жили у містечку тому землероби,
Що землю орали, ростили худобу,
Часом полювали в лісах навколишніх.
Раділи світанкам, оманливій тиші.
Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
Про війни князів, половецькі навали.
Але сподівались на захисток Божий
Та ще на високу міцну огорожу.
Жило в тім містечку дівча молоденьке.
Не мало воно ані тата, ні неньку.
Тут гості з товаром колись проїздили,
Вони у містечку дитя і лишили.
Сказали, що десь підібрали у полі,
Сиділо, дрижало в страху напівголе.
Як звати,що сталось - напевно, не знало.
Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
Взяли ту дитину до себе старенькі,
Аби замінити їй тата і неньку.
Забрали до хати, вдягли, годували.
У місті ту дівчину Найдою звали.
Росла вона, але з часо́м стало видно:
Та давня біда не минула безслідно.
І так на дитя те подіяла сильно,
Що розумом так і лишилась дитина.
Із часом, звичайно, всі звикли до того,
Вважали: такі є під захистом Бога.
Отож не чіпали і не насміхались,
Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
Вона ж собі тихо по місту блукала,
До лісу ходила, чогось там шукала.
Приносила часом букети, віночки.
А якось принесла з корінням дзвіночка.
Ішла через місто, із чогось раділа,
Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
А потім за валом на са́мому схилі
Дзвіночок отой узяла й посадила.
Відтоді до нього щодень заглядала,
Садила росточки та все поливала.
Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
Як схил той дзвіночками скоро укрився.
Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
Воно й справді гарно. Та краще би брала
І на огороді корисне саджала.
А що їй поясниш? Дитя та і годі.
Ще шкоди наробить на тому городі.
Були і злі люди, що часом, бувало,
Ходили тим схилом та квіти топтали.
Та Найда поплаче, нікого не лає,
Погладить рослину і та оживає.
І сяде на схилі, щось слухає, наче.
«Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
«Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
Той слухає, навіть, заплющує очі.
Нічого не чути. «Тобі то здається!»
«Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
А якось вночі дзвін ударив на сполох,
Всі миттю на стіни і бачать: навколо
Орда половецька дереться по схилах.
Ще б трохи й містечко уже б захопили.
Та люди устигли узятись за зброю,
Щоб в битву вступити з тією ордою.
Жорстока була і кривава та січа,
Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
Вже ледве тримали в руках вони зброю,
Але покорятись орді не збирались,
Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
І, врешті, здалася орда, відступила,
Побачила що не здолає їх силу.
Пішла більш слабкого для себе шукати.
А люди взялися загиблих ховати.
Усіх підібрали, усіх поховали.
Між ними і Найду смерть також спіткала.
Ординська стріла із-за стін прилетіла
І серце дівчи́ни навік зупинила.
Коли поховали загиблих останніх,
Зібрались вцілілі усі на майдані.
І вийшов старійшина, всім уклонився,
Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
А далі промовив: «Хотілося б знати,
Хто місто від ворога встиг врятувати?
Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
Ми Богу за нього молитися будем».
Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
Тут батюшка вийшов теж на середину
І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
Нехай серед ночі він закалатає.
То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
Я дзвона другого у місті не бачив».
«То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
« Я знаю, хто місто зумів врятувати.
Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
То дзвоники, що Найда їх насадила…»
«Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
« Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
Як квітка одна – то її і не чути.
А, як усі разом, таке може бути,
То голос, неначе у дзвона і справді!
Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
І мовчки усі подалися за місто.
Орда столочила на схилах все чисто.
Від дзвоників мало чого залишилось.
Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
Загиблому цвіту вклонилися люди
Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
Аж поки всі схили не стануть блакитні.
Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
Як пам’ять про давні забуті події.
І, доки цвітуть, не вмирає надія,
Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.

Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.

Летіло вороння – сміялося в відчаї:
тепер хробаччя тут повечеряє!
Земля ковтнула червоні тисячі –
їй розпанахали чорне черево.

З тих пір її в безплідді корчать
зариті заживо високі істини.
З тих пір у нас не бачать очі,
що вся земля така розхристана…

23–31 липня 1989 р. (автору 20 років), Київ

У балці степовій зіткнулися коза́ки
З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
Та й татарва також за зброю узялась.
Татар, як мурашви, козаків лише сотня
Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
Панове козаки, усі до одного!
А ти мерщій жени коня свого Семене,
До Січі донеси оцю невтішну вість.
Готуються нехай гостей стрічати чемно.
Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
І смерть свої жнива невпинно почала.
Не думав отаман, що так все оберне́ться .
Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
Загинути отут в оцім останнім герці.
Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
Все менше козаків лишається навколо
І в отамана вже втомилася рука.
Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
Де з смертю танцював останнього танка.
Через багато літ не ли́шиться нічого,
Все поле бою це травою поросте.
І сліду на землі не буде вже від нього,
А хочеться хоч щось залишити, проте.
Ударила стріла у груди отамана,
Думки його сумні спинились лиш на мить .
Скотився у траву і знав, що вже не встане,
Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
Скривавлений туман осів йому на очі.
Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
Безвусних юнаків і козарлюг старих,
В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
Останнє, що козак побачив перед смертю:
Десь там удалині піднявся чорний дим.
Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
І сонце назавжди закрилось перед ним.
В далекому селі спинилась стара мати,
Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
Дістала десь в степу косою смерть лиха.
Вже скільки літ болить душа її за сином,
Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
Щоб здалеку в степу було її видать?
У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
А його все нема, з походу не верта.
Виходить за село та мне в руках хустину,
В проїжджих козаків про парубка пита.
Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
Дівчина на шляху звертається до Бога:
Хай до другої та аби живий прийшов.
Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
Чорнявому йому червоне до лиця.
Закрила очі і стоїть та уявляє.
В червоному вінку козака-молодця.
Згадати слід іще про козака Семена,
Що отаман послав зі звісткою на Січ.
Догнала і його в степу стріла скажена,
Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
То добре: вірний кінь роботу свою знає.
Козацьку чату сам серед степів знайшов.
Що було далі він зовсім не пам’ятає.
Між смертю і життям провів багато днів.
Та тіло молоде хворобу побороло
І рана від стріли із часом зажила.
Потроху став козак сам виїжджати в поле.
Та думка увесь час в душі його шкребла:
Десь у степу лежать побиті побратими
І хочеться йому поїхати туди.
Хай через довгий час та попрощатися з ними.
Та бою де того знайти в степу сліди?
А все ж набрався сил і вирушив поволі.
Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
Надіється що все ж ту балку він знайде.
Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
Що балка на шляху та сама, що шукав.
Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
Така, ж як та була, та тільки не така.
Зневірився уже, хотів назад вертати.
Та вирішив іще заїхати в одну.
І серце наче знов щось стало відчувати,
Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
Бо видалось йому, що балка вся в крові.
Червона кров тече у балку ту із поля.
Аж придивись - а то лиш квітки польові.
Червоні, наче кров пролита тут козацька
Як маківки шапок козацьких далебі.
«Тож, маківкою хай і буде називаться!
Подумавши, козак промовив сам собі.
Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
Яку за свій народ проли́ли козаки,
Перетворилася́ на квіти ці чудові,
Як пам’ятник живий загиблим на віки.

Почалось це в час далекий, в глибині віків,
Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
Я не буду про події ті розповідать,
То все можете у міфах грецьких прочитать.
Розповім лише про те я, чого в міфах тих
Не сказали давні греки. Чом? Питайте в них.
Ну так от, коли титанів Зевс усіх здолав,
То в Тартар він їх відправив. Потім клопіт мав
Із Тіфоном стоголовим. Переміг й того.
І нема, здавалось, сили, щоб здолать його.
Але Гея, його бабця, все ще була зла
І пробачити титанів йому не могла.
Бо ж то були її діти, як же Зевс посмів
Так безжально віднестися до її синів.
Отож, думала-гадала, що б таке вчинить,
Аби внукові своєму добре насолить.
Але сил вже тих не мала – хоч і була зла:
Невеликого титана спорядить змогла.
І назвала його Атом. Чому так – хто зна?
Мабуть, Зевса обдурити здумала вона.
Спорядила та й послала під Олімп його
Із презирством Зевс оглянув ворога того.
Що з малого? Він великих подолати зміг.
Тож і блискавок метати Зевс не став своїх.
Вхопив першу каменюку та й пожбурив вниз.
Та ковтнув той її миттю і одразу зріс.
Здивуванню бога Зевса не було межі.
Як же воно могло статись отаке, скажіть?
Ухопив ще більший камінь – ну, тримайся, гад.
А за ним і третій, п’ятий – той же результат.
Вже й не карлик під горою, а титан стоїть.
Каменюкою такого не так просто вбить.
Як ногою Атом тупнув, то й Олімп затряс.
Тут потрапив чорний камінь Зевсові якраз.
Ухопив, не глянув, кинув – велетень завмер
Після того, як той камінь на льоту він зжер.
І стоїть, не ворухнеться. Зевс у арсенал,
Блискавку вхопив найбільшу, в Атома послав.
Розірвась титан миттєво на дрібні шматки
І шматки ті розлетілись на усі кутки.
Гея скоро заховала їх у глибину
Та й на тому закінчила врешті-решт війну.
І лежали дрібні частки Атома в Землі.
Вже й віки пройшли із часу то́го чималі.
Та жила частинка кожна, повнилася зла,
Мріяла, щоб об’єднатись у одне могла.
Отоді уже б помстився Атом геть усім.
І Олімп розніс на шмаття – Зевесовий дім.
І свою матусю Гею на шматки б розніс,
Адже саме через неї у Землі томивсь.
Час минув, уже про Зевса і забув народ.
Вже й себе вважа за бога на Землі. Та от
Хтось із вчених докопався й часточки знайшов
Того Атома, якого Зевс колись зборов.
І така таїлась сила в часточках отих,
Що, якби собі на службу та й поставить їх,
То не було б на планеті рівного йому.
Така сила і не снилась Зевсу самому́.
І взялись збирати люди часточки в Землі.
І докупи їх тулили. А ті страшно злі
З того всього лиш раділи: вже багато нас,
Зберемося всі докупи – прийде помсти час.
А, яка то грізна сила дали зрозуміть,
Коли люди заходились бомби з них робить.
Але що там у тій бомбі часточок отих,
От якби зібрати разом та побільше їх.
То була б вже справжня сила. Час минув і ось,
Підкорити собі силу ту надумав хтось.
І зібрали їх багато – часточок отих
Та кайдани чорні зразу ж одягли на них.
Обдурили! Скільки злості вихлюпнулось враз.
А кайдани задля того й одягли, якраз,
Щоб тримати у покорі силу ту і лють,
Хай енергію дешеву злом своїм дають.
І працює зла та сила, у АЕС сидить
Та чека, щоб хтось кайдани зняв хоча б на мить
І в ту мить помститься атом світові за все,
Хоч частину невелику, але рознесе.
Об’єднається з братами, скованими теж
І тоді не буде помста уже знати меж.
І здригнеться з тої помсти матінка-Земля.
От що людство могло мати від Чорнобиля.
Та на щастя у годину ту для нас лиху
Не боги́, а люди стали на його шляху.
Хоч життям ризикували та здолать змогли:
Знов в кайдани закували й світ уберегли.

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Коли занадто влади у руках,
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.

Жила вдова в селі одному.
Був чоловік. Козакував.
Тож довго не сидів удома,
Спокою ворог не давав.
Сусіди тільки-но й дивились,
Як би шматок собі вхопить.
Тут від одного ледь відбились,
Як другий зуби вже гострить.
Отак у війнах і походах,
Аж поки й згинув у бою.
Поплакала вона та й годі,
Бо ж треба піднімать сім’ю.
А мала жінка двоє діток –
Синочка й донечку, вони
Росли, як дві маленькі квітки.
Отож жила тепер для них.
Нічого дітям не жаліла,
Від біди-лиха берегла,
Та Богородицю молила,
Щоб їм здоров’ячка дала.
Вона ж від ранку і до ночі
То в полі, а то у дворі.
Сама усе вхопити хоче,
Всім догодити дітворі.
Вони ж турбот зовсім не знали,
Росли під маминим крилом.
Їх одягали, годували.
Дитинство радісним було.
Та людська доля невблаганна,
Себе не жа́ліла вдова,
Тож підірвала сили рано,
Прийшла із поля ледь жива,
Злягла й за кілька днів згоріла.
Лишила по собі сирі́т.
Кому до чужих діток діло?
Жорстоким виявився світ.
Дітей самих не залишили,
На те і влада у селі.
До тітки їх переселили,
В якої ще свої малі.
Хоча і рідна кров, одначе,
Свої ж рідніші, далебі.
Вона вдяга, годує, наче
Та все зі скрипом – заробіть.
Свої ще сни останні бачать,
А цих ранесенько зганя,
То тим, то іншим озадачить.
А жалітись кому – рідня?
Та й так спасибі – прихистила,
Пригріла, як могла, сиріт.
В селі, по людях говорила:
Про них турбується, як слід.
Сама ж покрикувати стала,
А то, бувало, і поб’є.
Бо, бач, роботу загадала,
А воно досі не встає,
Чи то поволі надто робить,
Чи то багато надто їсть.
І позирає завше, щоби
На комусь з них зігнати злість.
Зі смертю мами закінчилось
Дитинство радісне для них.
Та й плакати вже розучились,
Забули, що таке є сміх.
Єдине, як хвилинку мали,
До мами на могилку йшли,
Там свої біди виливали,
Там і поплакати могли.
Сльозами ту могилку зросять,
Розкажуть про життя своє.
У мами помочі попросять
Та й легше на душі стає.
Прийшли вони одного разу -
Духмяна квітка розцвіла.
Повірили вони одразу,
Що то матуся їх прийшла.
Вони ту квітку не зірвали,
Сльозами рясно полили
І материнкою назвали.
До неї кожен раз ішли
Дві гіркі долі-сиротинки.
Вже не одно друге втіша,
Їм гріє серце материнка,
Неначе мамина душа.

Запала в пам’ять, а чому – не знаю
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.

«Гладіус»- то «меч» по-латині.
Є між інших дивна квітка, яка
Гладіолус прозивається й нині,
А історія у неї така.
Ще коли в нас панували сармати
І коней своїх поїли з Дніпра,
У одному роді жи́ли два брата.
А була то неспокійна пора.
Рим могутній, мов на дріжджах здіймався,
Пожирав країни цілі умить
І до Таврії уже добирався,
Край багатий той хотів полонить.
Та не з того були тіста сармати,
Щоб піддатися, нехай то і Рим.
Стали дружно рідний край захищати
І боротися нещадно із ним.
У однім бою, сарматам невдалім –
Полягло багато, разом із тим
У полон до римлян грізних попали
Поміж інших два сармати-брати.
Одного уразив дротик у груди,
А другий, хоч увесь рід відступав,
Став над братом із мечем і нікуди.
До останнього його захищав.
І не думав чи живий той, чи вбитий.
На поталу не лишив ворогам.
Він би став і проти цілого світу.
Але що він проти армії сам?
Бився, доки з ніг самого не збили
І в мотузки спеленали всього…
Мужніх римляни в ту пору цінили,
Тож одразу не убили його.
Брат, який прийшов небавом до тями,
У полоні з братом теж опинивсь.
Так обоє вони стали рабами.
І, оскільки в бою добре велись,
І статури були оба міцної,
В гладіатори обох продали,
На арені щоб ставали до бою
І тим римлян розважати могли.
Доля їм була до часу привітна.
Хоч боїв чимало пережили
Та живими поверталися звідти,
А загинути ж у кожнім могли.
На розвагу дикій римській голоті
Проливали вони варварську кров.
Навіть звикли до такої роботи,
Ризикуючи життям знов і знов.
Якось в честь якоїсь там перемоги
Імператор був свята влаштував.
А у Римі що за свято без того,
Щоб видовищ не було. І зібрав
Гладіаторів він сотні до Риму
З різних, навіть найвіддалених міст.
І були брати-сармати між тими,
Хто мав битись на забаву юрмі.
Аж на п’ятий день кривавого свята
Вони вийшли на арену. Юрма
Не спинялася щось п’яно горлати,
Вже від крові очманіла сама.
Битись стали двадцять вправних сарматів
Проти галлів і також двадцяти.
За сигналом мали битву почати
І, напевно, більшість смерть тут знайти.
Імператор в своїй ложі мостився,
Розпашілий від вина чи крові́,
Він похмуро на арену дивився,
Де стояли мертві, хоч ще живі.
За сигналом два загони зійшлися,
На арену перша кров пролилась.
Кожен знав, що за життя власне бився
Тож за спини за чужі не ховавсь.
Досить швидко на арені змінилось:
Із сарматів майже кожен поліг,
Тільки двоє ще живих залишилось
І десяток галлів су́проти них.
Бачать браття, що нелегко їм буде,
Стали, вперлися спина до спини.
Кожен зможе захистить свої груди,
Значить ззаду у безпеці вони.
Закружляв танок смертельний навколо.
Галли кидались на них зусібіч,
Наражались на удари й уколи,
Цебеніла кров із ран, звісна річ.
Ось один упав із галлів і другий,
Далі третій і четвертий за ним.
А юрма аж шаленіє з напруги:
«Чим закінчиться? Закінчиться чим?»
Коли їх лишилось двоє на двоє
І не страшно відкривати спини.
Стали з галлами до рівного бою.
Браття знали: переможуть вони.
Та радіти почали певно рано.
Галла меч одного брата дістав.
Закривавилися груди від рани
І сармат, немов підтятий, упав.
В брата, наче, якийсь біс уселився,
Ледь побачив він на братові кров,
Супротивник враз за груди вхопився,
А за мить він і другого зборов.
І,забувши все, схилився над братом.
Той живий ще та все меншає сил.
Просить брат його: « Не треба вмирати!»
А юрма все шаленіє навкіл.
Їй поранених вирішувать долю:
Чи добити, чи лишити живим.
Але є ще й імператора воля
І останнє слово завше за ним.
І, усупереч юрмі, що жадала
Дарувати ще живому життя,
Імператорська рука показала
Пальцем вниз. А чому так, до пуття
Імператор сам, напевно, не відав.
Був не в дусі, тому так і вчинив.
А юрма лиш загуділа для виду,
Суперечити ніхто не посмів.
І сармат, узявши брата на руки,
По арені по кривавій поніс.
Колізей завмер. Навколо ні звуку.
Хтось неначе Риму рота затис.
Він ішов і краплі падали долі,
Краплі крові на пісок золотий.
І у погляді було стільки болю
І благання: « Він живий! Він живий!»
Та не зміниш імператора волю.
Брат пораненого брата поклав,
Подивився грізним оком навколо,
Аж здалось завмерлим, наче, прокляв.
І ударив його меч в груди брата.
І тоді ударив в груди свої…
І лежали на арені сармати,
Кров червона заливала її.
А отам, де кров сарматська проли́лась,
Крізь затоптаний пісок уночі
Квітка дивна невідома пробилась.
Листя в неї, наче гострі мечі.
Цвіт червоний, наче кров’ю залляло.
І у пам’ять про загиблих братів,
Гладіолусом ту квітку назвали.
Так ото воно бува у житті.

Коли ж то, саме, все ото було?
В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
Хоч знаю, що віків-віків пройшло
З тих пір багато. Власне, що із того?
Не в часі річ. Пройшло то і пройшло.
Я ж розпові́сти про вовка́ зібрався.
Так от, по Сотворінню то було.
Вже рід людський Землею розселявся.
Якось до Бога заявився чорт
Та став Йому на рід людський жалітись,
Мовляв, геть розпаскудився народ,
Свою худобу не бажа глядіти.
Вона ж у шкоду лізе повсякчас.
Потрібно якось їх, мабуть, провчити,
Щоб думала людина кожен раз,
Як хоче десь худобу відпустити.
Подумав Бог та й чорту повелів
Узяти глину і вовка зліпити.
Той хутко взявся, скоро вже й привів.
Старався, глини не схотів жаліти,
Тож вовк у нього вийшов із коня.
Бог подивився: «Завеликий!» - мовить,-
Візьми ножа та добре підрівняй.
І чорт узявся до роботи знову.
Стругав, стругав, тріски летять навкруг
(З трісок, пізніше, потай він натеше:
З великих – шершнів, з трохи менших – мух,
А кровопивців-комарів – з найменших).
Нарешті чорт вовчиська достругав,
Лиш хвіст залишив довгий. Хай вже буде.
Боліло вовку, злий страшенно став,
Сказав, що то́го не пробачить люду.
Не лиш худобу жертиме. Коли
Він де людину стріне, не пропустить.
А чортові ж і треба такий злий.
Та сам у тому впевнитися мусить.
Надумав до села його вести
Й на чоловіка нацькував у полі.
А той благає вовка: «Відпусти!
Дай, хоч помиюсь, бо ж не мивсь відколи!
Як ти брудного жертимеш мене?»
Вовк відпустив. Вода у річці тепла.
І той у воду раз-другий пірне
Та й дума: як би вибратись з халепи.
Як вилізав, то дрюка підібрав,
Сховав за спину та й давай казати:
«Я ж зовсім мокрий. Може би ти дав
Хвостом твоїм обтертися пухнатим?!»
Вовк повернувся. Чоловік вхопив
Хвоста і ну гамселити щосили.
Вже вовк вертівся, і гарчав, і вив
Та чоловіка те не зупинило.
Аж поки вовк добряче не рвонувсь
І не залишив пів хвоста у того.
Оскаженілий до чо́рта метнувсь,
Аби зубами вп’ястися у нього.
Чорт з переляку тут як дремене
Лише його копита замелькали…
Тож, кажуть люди: коли вовк жене,
Роззявить пащу – щоби не чіпали,
Бо то якраз за чортом він «пече».
І, коли во́вка в мить таку спинити,
То чорт тоді від нього утече,
А вам прийдеться дуже пожаліти.
Не знаю: що тут правда, а що ні.
Можливо, люди все перебрехали.
Та баєчка сподобалась ця мені,
Тож хочу, щоб і ви про неї знали.

Я знав Марію ще святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам`ятав –
тому й знущатися над ними
я не буду!

6 грудня 1988 р., Київ

Було колись давно одне село…
Так люди зазвичай оповідають.
А чи насправді так воно було,
Про то лише степи безмежні знають.
Але повірим, що таки було,
Над озером у зелені стояло,
Життям таким, як і усі жило:
То працювало, а то святкувало.
І в нім, говорять, дівчина жила,
Хоча і бідна, але дуже гарна.
В хатинці на околиці села
На свого принца виглядала марно.
До озера приходила бува
Аби собою в нім помилуватись.
Сидить, бідненька, наче нежива,
Коханого не може дочекатись.
А в озері водився водяний
І якось раз дівчину ту побачив.
І став відтоді наче сам не свій,
Схопив і тягне. Та благає, плаче,
Мовляв, нечиста сило, відпусти.
А той: виходь за мене і по всьому,
Царицею моєю будеш ти
Інакше не дістанешся нікому.
Від страху в неї зуби цокотять:
Дружиною такого страхопуда?!
Та краще вже кохання не спізнать.
Уперлася: повік цього не буде!
Розгнівався від того водяний:
- Не матимеш мене за чоловіка,
На Україні відіграюсь всій,
Перетворю на озеро велике.
Злякалася дівчи́на слів отих,
Погодилася йти за водяного.
Навіки змовк її веселий сміх
Десь там в глибинах озера отого.
Відтоді, кажуть, кожен ранок та
І кожен вечір виплива на воду
Прекрасна біла квітка, розцвіта,
Чека як сонце сходить і заходить.
В безодні щастя не знайшла свого
Й на білий світ від нелюба втікала.
А люди дивувалися з того́
І лотосом ту квітку називали.

Спинилось сонце, з місця ані руш,
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».

Міняється із часом геть усе,
Що гіршає, що краща, що зникає,
З’являється нове і викликає
Наш подив. Але мова не про се,
А про часи далекі стародавні,
Коли ще круки білими були
І не нахабно ще себе вели,
Були веселі, лагідні і вправні.
За це й за мудрість весь пташиний рід
Обрав їх над собою правувати,
Зерно ділити, слабких захищати,
Адже комусь же керувати слід.
І круки з честю це звання несли
Та з часом влада й слава їх змінили:
Вже й по землі, як інші не ходили,
Уже їм гнізда ті́сними були.
Своїм вважати стали все навколо
І суперечки поміж них пішли,
Уже і бійки до крові вели,
Аж пір’я розліталося по полю.
І той кричить: - «Моє!» і той: - «Моє!»
І кожен мітку чорну свою ставить
Та ще й волає вголос: - «Маю право!»,
Поперед себе влізти не дає.
У чорне так забрьохались відтоді,
Що не відмитись їм тепер, мабуть.
Віки й віки один за одним йдуть,
А круки чорні все землею ходять.
Повчитись людям, як не треба жить.
Та ми чомусь уваги не звертаєм,
Що ухопили – вже не відпускаєм.
То й будем в пеклі душами чорніть.

В’юнка рослина в’ється на паркан.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.

Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
Вже скоро й до Чернігова дісталась.
Дружина Мономахова збиралась
На поміч брату у нелегку путь.
Дружинникам дано́ часу́ до ранку,
Щоб зготуватись добре у похід.
З ріднею попрощатися, як слід
Й чекати вранці князя біля ганку.
Іван – дружинник княжий, молодий,
Ще ледь пушок пробився над губою,
Швиденько зготувавши речі сво́ї,
Побіг мерщій до ве́рби, при якій
З коханою своєю зустрічався
Щовечора, як випаде лиш час.
Сватів збирався засилать якраз,
Аж князь неждано у похід зібрався.
Прибіг, Оксана вже його чека,
Стоїть, а сльози котяться гарячі.
Хто ж витримає, як кохана плаче?
Обняв. Затріпотіла у руках:
«Куди ж ти, Ладо? Як же я без тебе?»
«Все буде добре. Тільки ти не плач.
Така вона – князівська служба, бач:
Як князь іде, то й нам, звичайно, треба!
Але не плач, я скоро повернусь.
Чи ж половців нам вперше в полі бити?
Іще не встигне розпочатись літо
І я отут стоятиму, клянусь!»
«Якби ж то так?! Та ж, Ладо – то війна.
На ратнім полі спробуй вберегтися?!»
«А ти за мене, Ладонько, молися
Й мене не візьме шабля ні одна.
Щовечора запалюй на вікні
Для мене свічку, щоб далеко видно
І я на вогник той вернуся, рідна,
В якій би не знаходивсь стороні!»
Під ранок аж розсталися вони.
Він поспішив до князя. Час рушати.
Оксана повернулася до хати,
Чекати свого милого з війни.
Минає час. Вістей поки нема.
Щодень вона виходить на дорогу,
Чекає, доки і не стерпнуть ноги,
А на ніч свічку на вікні трима.
Горить червоний вогник цілу ніч.
Вона то спить, то, часом лиш дрімає,
Кидається спросоння: ще немає?
Та вибіга, як чує чиюсь річ.
Уже і літо, врешті, надійшло,
А з ним і вісті, краще б їх не знати,
Що половцям вдалось князів здолати
Й на Стугні усе військо полягло.
Не вірила. Все плаче та гука,
І ходить кожен день на шлях стрічати.
І свічка та продовжує палати,
Щоб Ладо уночі не заблукав.
Нарешті князь у місто повернув,
Дружинників з ним зовсім небагато.
Пішла до них, хотіла розпитати -
Де ж її Ладо? Чом її забув?
Крізь сльози майже і не чула слів,
Як вийшли всі вони у чисте поле,
Як половці металися навколо,
Від їх кибиток виднокіл ряснів.
Як князі́ військом Стугну перейшли
І хмари стріл зіткнулися в двобої.
Як половці ударили юрбою,
Дружину Святополкову змели.
А потім за чернігівців взялися,
Їх потіснили, потім Ростислав,
Що в центрі війська їхнього стояв,
Подавсь назад та й в Стугні утопився.
Тож мало хто за Стугну перебравсь.
Вони в Чернігів з князем подалися.
«А як Іван?» В один голос кляли́ся:
«Ніхто не бачив, дівчино, із нас
Його убитим. Може де в полоні?
А може де поранений лежить?
Оклигає та й скоро прибіжить.
Тож слізоньки утри свої солоні!»
Утішилася дівчина хоч тим.
Чекає далі, на дорогу ходить,
Для себе заспокоєння знаходить,
Що він живий, що усе добре з ним.
А час іде, дівочий вік мина,
Однолітки давно уже заміжні.
Її постійно умовляють рідні:
Знайди другого, що ж ти все одна.
І не один сватів вже засилав,
Всім відмовляла: «Він живий!Я знаю!
Я Ладо свого милого чекаю!»
І вогник на вікні всю ніч палав.
Отак сама і вік свій дожила,
Зістарілася, в самоті й померла.
Можливо б, з часом, пам’ять людська стерла
Про неї спогад. Але зберегла
Через той вогник на вікні її ,
Що милому освітлював дорогу,
Яскрава квітка виросла із нього.
І досі в когось на вікні стоїть
І цвіт її нагадує про вічне
Кохання. Вогник або бальзамін -
От звідти саме і з’явився він
І став з тих пір для нас доволі звичним.

У Миргороді сотник один жив.
Козакував ще молодим на Січі,
Ходив супроти турка морем двічі,
Там славу за геройство заслужив
І прізвисько від козаків – Нетреба.
Бо у бою назад не озиравсь,
Шаблюкою із ворогом рубавсь,
Мов креслив смертне коло навкруг себе.
Ворожим трупом землю устеляв.
Як хто ж спішив йому на допомогу,
То лиш одне коротке чув від нього:
«Не треба!» Отож саме звідтіля
Й взялося в нього прізвище козаче.
Можливо, досі б він козакував,
Але на волость якось простував
Й в селі одному дівчину побачив.
І покохав. Та так, що не було
У нього сил хоч день без неї жити,
Аби в зелені очі не глядіти.
Весілля справив на усе село.
Та й залишився і служити став,
До сотника, нарешті, дослужився,
У Миргороді хатою розжився,
При ній і господарство гарне мав.
Кохана жінка, дім – чого іще?
Ну, звісно, ще хотів би мати сина.
Та народила лиш діво́к дружина.
Він їх любив, але…на серці щем
Від того, що це дочки, а не син,
Якого б він учив козакувати,
Учив би шаблю у руках тримати.
Міг батькові наслідувати він
І прізвище козацьке зберегти,
Що батькові далося не за очі.
О, як він дуже собі сина хоче!
Та як же мрії тої досягти?
Вже й по ворожках з жінкою ходив,
Настої різні трав’яні приймали,
І Господа вже по церквах благали
І слухались заїжджих лікарів.
Але нічого не допомогло:
Не може жінка сина народити.
А вже ж і скроні почали сивіти,
Йому ж за сорок, уважай, було.
Та якось їхав він селом одним
І завернув до двору, де криничка,
Самому щоб напитися водички
Та і коневі дати. Перед ним
Стояла лавка і на ній бабуся
Сиділа, поглядала з-під руки,
Бо ж сонечко у очі б’є-таки.
«Добридень, бабцю. Я води нап’юся?!»
«Та пий, чого там. Тож на те й вода!..»
Попив козак, коневі дав попити.
Сидить бабуся та й питає звідти,
Що той, мовляв, так сумно вигляда.
Хотів віджартуватись, а, проте,
Подумав: а чого йому втрачати?
Сказав бабусі: «Хочу сина мати
Та згоди Бог все не дає на те».
Бабуся мовить: «Синку, підійди,
Бо я здалеку так погано бачу…
Та руку дай мені свою козачу».
І довго щось на неї так глядить,
А далі мовить: «Буде в тебе син,
Але, на радість чи біду – не знаю,
Бо ти від нього берегтися маєш,
Інакше смерть прине́сти може він.
Як тільки ти до нього доторкнеш,
Ото одразу й смерть твоя наступить.
Ще хочеш сина?» Посміхнувся скупо
Й крізь зуби врешті вимовив: «Авжеж!»
Бабуся йому тра́ви принесла,
Сказала, як їх треба заварити…
І жінка змогла, й правда, народити
Йому синочка. Хоч сумна була.
І він сумний, бо ж не візьме на руки,
Не зможе пригорнути до грудей.
Ростиме син поміж чужих людей,
Яка для батька неймовірна мука.
Поки чекали сина, то вони
Домовилася, що вона із дітьми
До Києва поки поїде жити,
Бо ж він, хоча дожив до сивини
Та помирати поки що не хоче.
Отож, нехай подалі од гріха.
Можливо, доля зглянеться лиха
І сину він колись погляне в очі,
За плечі його міцно обійме
І до грудей по-батьківськи притисне.
Усе то лише мрії були, звісно…
Життя кудись котилося саме,
А він на службі душу і відводив,
Бо вдома, звісно, хто його чека.
Ходити від кутка і до кутка,
Таким вспокоїть душу було годі.
Десь там далеко жінка його з дітьми,
Десь там синок без нього вироста.
Воно, здавалось: що дорога та?
Та не здолаєш її, навіть, кіньми.
А час ішов, а час летів невпинно.
Вже в сотника і сива борода,
Вже з-під руки на світ він погляда,
Уже без нього десь ведуться війни…
Аж тут гонець із Києва примчав,
Повіддя кинув та ступив до хати.
Козаче серце вміло віщувати,
Він щось погане з ночі відчував.
Тож з ніг не збила новина його
Про те, що син в бою отримав рану
І що тепер лежить зовсім поганий,
Хоч біля ліжка лікарі кругом,
Але нічого вдіяти не можуть.
Вже смерть десь ходить, в вікна загляда,
Невтішна мати день і ніч рида.
І що там як, то все у волі Божій.
Можливо, уже досі і помер…
Тих слів останніх вже не слухав батько.
Саме життя, не те що якісь статки,
Для нього вже не важили тепер.
Він скочив на коня й помчав у Київ.
Загнав одного, на другого сів,
Розхристаний до хати залетів,
Упав на груди, обійняв за шию.
Упали сльози з батькових очей
На ті криваві незаживні рани,
Що лікували лікарі старанно,
З яких іще кривавиця тече.
І сталось диво – рани затяглись
І син, нарешті, зміг прийти до тями.
Прошепотів лише губами: «Мамо!
Хто це?» А та йому: «Дивись,
Бо це твій тато!» Посміхнувся син.
І то останнє, що козак побачив,
Не витримало серденько козаче,
Помер на грудях у синочка він.
Помер козак, а на його могилі
Зросла ця квітка - справжнє диво з див,
Що вилікує і без лікарів,
Яка в народі зветься дев’ясилом.

Бо, кажуть, має цілих дев’ять сил
Від дев’ятьох хвороб нам допоможе.
Яка рослина позмагатись може
Із нею, хоч і стільки їх навкіл?

Жили-були дід та баба, як у казочці одній.
Хоч, насправді, це легенда і розказується в ній
Про одну стареньку пару, що колись в селі жила.
Вже пройшло багато років, як любов до них прийшла
Та жили все душа в душу у хатинці край села.
За одним жаліли: доля так дітей і не дала.
Хоч бабуся так молила і дідусь весь час просив,
Не лунали на подвір’ї їх веселі голоси.
Не було на кого «строго» для годиться покричать.
А уже в такому віці, що і правнуків стрічать.
Тож кохалися у квітах, що із часом розвели.
Від весни і до морозів у садочку тім цвіли.
Дід копав, бабуся слідом ловко гра́блями гребла,
А тоді у сад торбинку із насіннячком несла
І творила своє диво, що ходили всім селом
Подивитися, як гарно і духм’яно все цвіло.
А вони, бува під вечір удвох сядуть у саду
І розмову поміж себе про життя-буття ведуть.
Та любуються на квіти, утішається душа.
Аж до перших півнів, часом, іти спати не спішать.
Але доля невблаганна, підійшов бабусин вік
І лишився геть самотнім в пустій хаті чоловік.
Поховав в саду він жінку, щоб далеко не ходить,
Над могилкою поси́діть, подумки погомоніть.
Сутужно на серці в нього, сумно стало у дворі
І в душі його вже вогник, як раніше, не горів.
Вийде, сяде він на лавці, як з бабусею колись
Та й розказує тихенько про новини і, дивись,
На душі, неначе, легше, хоч нема вогню того.
Так сидить, аж доки й півні заженуть у дім його.
Як померла жінка, садом дід займатись перестав,
Бо, по-перше, сил достатньо він для того вже не мав,
А, по-друге, він без жінки і без вправних рук її,
Без душі, яку вкладала, не зростить краси тії.
Ну, прополе його трохи, вирве, часом, бур’яни,
Щоб не надто розростались, не глушили цвіт вони.
Запустів садок поволі, лиш травичка де-не-де
Та ще квіти, де насіння із відцві́лих упаде.
Якось вийшов він уранці до могилки, як завжди,
Бачить, хтось неначе квітку незнайому посадив.
І розквітли синьо-синьо скоро пелюстки́ на ній.
А здалось йому, неначе, там розсілися півні.
Ті півні, що їх до хати проводжали уночі.
Ті півні, що не давали довго спати на печі.
Довго він стояв, дивився на той дивний синій цвіт,
Зрозумівши, що то жінка посила йому привіт.
Щоб не бу́ло йому сумно в пустій хаті одному́,
Було з ким погомоніти, пожалітися кому.
Розвелися квіти скоро з її легкої руки
По селу, по краю й звали їх в народі півники.

Було це, кажуть, в ті часи, коли
Усі степи займало поле Дике
І українці зрідка там жили,
Селилися у селах невеликих
По балках, по байраках береглись
Від скорого татарського набігу.
Хоч, звісно, боягуз тут не селивсь,
Лиш той, який від ворога не бігав,
А зустрічав його з мечем в руці
Міг оселитись у Орди під боком.
Стояли рідко степом села ці,
Зростали, багатіли рік за роком.
Міцніли, набирались добре сил.
Якісь й орді не по зубам ставали.
Розорювали всі степи навкіл
Та хлібом із Ордою торгували.
Орда ж не зачіпала їх за те.
Хоча, Орда – то ж, власне, не держава.
Там і родів, і зграй усіх мастей,
Які вважали, наче мають право
В степах пограбувати будь-кого,
Бо тут вони господарі єдині.
І, навіть, хан не міг спинить того.
Таких, хіба що, добрий меч зупинить.
Так от, стояло у степу село,
В широкій балці від очей ховалось.
Не знаю, скільки люду там жило
І як воно, насправді називалось.
Жила між інших там одна сім’я:
Батьки старенькі, донька з чоловіком
Та її брат (чи був жонатий, я
Того не знаю). Хата невелика
Стояла у вишневому садку.
Над річкою зорали поле гарне,
Худобу мали, птицю там яку.
Трудилися і, мабуть, що не марно,
Бо молоді збирались відійти,
Вже свою власну хату будувати…
Не знали, що уже стріла летить
Аби життя їх мирне обірвати.
Вночі, коли село спокійно спить,
Загін розбійний тихо підібрався.
Усю сторожу пов’язали вмить,
А потім кожен до «роботи» взявся.
В’язали тихо по хатах усіх,
Аби живого більше взять товару.
В Азак чи Кафу як доправить їх,
То матимеш добрячого навару.
На ранок всіх зігнали на майдан,
Старих одразу хутко відділили.
Бо ж зиску з них не матиме орда,
Тож їх в селі вмирати залишили.
Пройшлися ще при днині по хатах,
Забрали все, що цінність якусь мало.
Уся худоба, живність, навіть, птах
Найменший – і того позабирали.
Й погнали всю ту валку по шляху,
Під плач і крик нещасного «ясиру»,
Що свою долю проклинав лиху
І у спасіння ніяке не вірив.
Але, давайте вернемось в село.
Окрім старих і немічних, у ньому
Ще кілька порятованих було,
Які устигли вирватися з дому
І скористатись ніччю. Поміж них
Марія – жінка, що ми вже згадали,
Бо чоловік її схопитись встиг
І, доки вороги його «ламали»,
Вона устигла вилізти в вікно
І між дерев у темряві гайнула.
Тепер, коли розвиднілось воно,
Всі втікачі поволі повернулись.
Поплакали, звільнили стариків
Та й стали собі думати-гадати
До чого вдатись, дії би які
Дали б усіх додому повертати.
Та й вирішили: слід до хана йти,
Хай він отих розбійників накаже
Чи допоможе хоч своїх знайти.
А хто ж піде́? Тоді Марія й каже:
«Піду-но я. Татарську знаю, ось,
Прикинуся татаркою до часу.
До хана б лиш дістатися вдалось,
А він до грошей, чула, дуже ласий.
Візьму зі сховку (а у ті часи
Гроше́й ніколи не тримали в хаті,
Бо ж степом чорт розбійників носив,
Могли напасти й геть усе забрати.
Тож кожен сховок десь надійний мав,
Якого годі відшукати бу́ло.
Там він до часу гроші і тримав)
Отож, як тільки ніч лише минула,
Марія в торбу їсти узяла,
В хустинку срібло-золото сховала
Та і в дорогу з сонечком пішла,
Весь час на південь напрямок тримала.
Про шлях тяжкий не буду говорить,
Про те й самі, напевно здогадались.
Аж ось, нарешті, та жадана мить:
Вона до хана в стійбище дісталась.
Упала в ноги ханові тоді
Й просити стала захисту у нього.
А той, як ідол на траві сидів,
Очицями дививсь на неї строго.
А далі мовить: « А кого би ти
З полону повернула, якби змога?
Хто там у тебе: чоловік, брати?»
«Найперше б повернула брата сво́го!»
«А чому брата?» - здивувався він.
«Бо чоловіка я ще можу мати,
Синів ще може бути не один,
Але ніколи вже не буде брата».
Подивувась хан мудрості такій
Та відповів їй хитрістю своєю -
Зірвав він квітку та й говорить їй:
«Тримай. Підеш із квіткою цією
По всій орді і можеш всіх забрать
З рідні і близьких, кого лиш зустрінеш.
Але одне ти маєш пам’ятать:
Бери усіх зада́рма, якщо встигнеш,
Допоки не зів’яне квітка ця…
А, як зів’яне – теж рабою станеш!..»
Марія аж збіліла вся з лиця:
Яка ж то квітка скоро не зів’яне?
Та швидко пересилила себе,
Взяла ту квітку в нього: «Згода, хане!
Хай за добро віддячить Бог тебе,
А я вже Бога дякувати стану!»
Іде вона, за нею вояки́,
Які очей з Марії не спускають,
Ніяк не дочекаються, поки
Її до хана повернути мають.
Вона ж іде із квіткою тою́
І в молитва́х звертається до Бога.
Збирає сльози і печаль свою,
Гнів незборимий проклада дорогу.
У квітку все душа передає…
І день мина, і другий, третій слідом,
А квітка, як була, така і є
І зовсім не міняється із виду.
Вже й стомлені відстали вояки,
Вона ж зовсім не відчуває втоми,
Пройшла степи, пройшла міста, в яких
Живим товаром торгували. Тому
Вдалося їй знайти ледь не усіх,
Кого орда тоді була забрала.
І брат її живий був поміж них,
І чоловіка сво́го відшукала.
Всі разом повернулися в село,
Де їх чекали, втративши надії.
І знов воно, як перше, зажило.
У праці і достатку. А Марія
За образами квітку берегла,
Де найдорожче всяк собі тримає.
Й безсмертником відтоді нарекла,
А ми її ще й цмином називаєм.

Сиджу собі на лавці попід тином.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька років,
Маленькі роги, зовсім чорні боки
Лиш біла пляма животом внизу.
Іде коза, вибрикує, бувало,
Бабуся міцно мотузок трима
Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
«Ану, насіння чорта, чого стала?
Іди чи що, бо сил уже нема!»
Козу пустила, сіла відпочити
На лавці біля мене у тіньку.
Коза пасеться, хоч, здається, сита,
Але ж тут краще, ніж біля корита
Траву скубти, лиш вибирай яку.
Мене ж цікавість трохи розібрала,
Помовчав трохи та, все ж, запитав:
«Чому насінням чортовим назвали
Свою козу? Щось на увазі мали?
Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
На мене скоса глянула бабуся,
Упевнилась, що не жартую я,
Над нею, над старою не сміюся,
А й, справді, зацікавлено дивлюся.
«Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
Часом підводить?!» Я не став ховатись,
Сказав бабусі, хто мої батьки.
«А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
А ти у гості? Утомивсь навчатись?
Отож бо і цікавий ти такий.
Чому козу свою я так назвала?
Та хто ж у нас в селі того не зна?
Хіба батьки тобі не розказали
Звідкіль всі кози на землі постали?»
«Та ні, тож це для мене новина!»
«Ну, слухай, що я буду говорити.
Було це в дуже-дуже давній час,
Коли Господь почав наш світ творити:
Вже є Земля і сонце в небі світить
І шостий день тут наступа якраз.
Прийшла пора створити і людину
За образом й подобою Його.
Узяв Господь, змочив кавалок глини,
Ліпити став і м’яти на колінах
Й зліпив людину із шматка того.
Вдихнув у неї Божий дух і стала
Людина перед Богом, ожила.
Щоправда, вона одягу не мала,
Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
Бо на Землі єдиною була.
Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
Дививсь за тим, як саме Бог робив.
А потім теж узявся до роботи,
Свою подобу виліпить охота.
Теж глину взяв, тугий кавалок збив
Та й виліпив спочатку морду, роги,
Почав ліпити тулуб та, якраз
І сонечко за повелінням Бога,
Свою щоденну скінчує дорогу
Та сутінків вже наступає час.
Тож світла в чорта майже не лишилось,
А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
І далі він ліпив, вже як ліпилось,
Поки і зовсім сонце не скотилось.
І ось момент, нарешті, наступив,
Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
(Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
Роботи не багато, але змучивсь,
Хотів козу ту роздивитись «луччє»
Та вирвалась вона від сатани.
Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
Але той хвіст в руках його й зоставсь.
Короткий хвіст козиний саме звідти,
Все, що вдалось козі тоді лишити.
Вона ж сама по світу подалась.
От з того часу кози і з’явились…»
«І все то правда?» «А чому б не так?..
Ото, хоча б, скажи мені на милість,
Як так воно на світі получилось,
Що в кози морда, наче у чорта́?
І я, повір, ніколи ще не чула,
Що відьма молоко в них відбира.
В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
Але козу ще жодна не дійнула.
Бо відьма зна – не буде їй добра.
Вона козу боїться зачіпати.
А чому кіз у стайні хтось трима?
Щоб чорт коней не брався дратувати,
Хай краще із козою буде грати,
Для нього краще й забавки нема…»
Пішла уже бабуся із козою,
А я сидів у задумі, мовчав:
Що саме правда з побрехеньки тої,
Чи вигадкою все ото одною,
Адже в книжках такого не стрічав.

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами –
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну… Постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

31 серпня 1989 р., Київ

Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
Дідусь, бабуся та із ними третім я.
Ще череда не йшла із паші на ту пору.
Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
Нас рятувала тінь великого горіха,
Легенький вітерець, що з поля залітав.
Дідусь газету м’яв, бурмочучи щось стиха,
Чи щось коментував, чи просто так читав.
А я сидів, дививсь безжурно на дорогу,
Де кублились собі грайливі горобці.
Тоді і запитав: - Бабуню, а від чого,
Вони стрибають, а не ходять так, як всі?
Бабуся й почала, неначе лиш чекала,
Коли її онук про щось та й запита:
- То, кажуть люди, все давно уже бувало,
Тоді пташиний рід, як і тепер, літав
У пошуках того, чим би прогодуватись,
А хитрий горобець унадився в людей
Все красти. То яко́сь в комору може впхатись,
А там шпарину вже і в засіки знайде.
А люди всіх птахів за злодіїв вважали.
Зібралися вони, аби тавро це змить.
Зловили горобця і лапки зав’язали
Та й кинули його в темницю: хай сидить.
Та хитрий горобець і звідти виліз якось,
Хоч лапки і не зміг звільнити він від пут.
Тепер он, бач, який - стрибає, забіяка…
- Ви, бачу, горобців не жалуєте тут?!
- А є хіба за що? То ж чортова порода.
Вони ж колись Христа розп’яти помогли.
Бо ластівки катам тоді чинили шкоду
І крали цвяхи в них та геть кудись несли.
А кляті горобці ті цвяхи відшукали
І принесли́ назад. За що ж-то їх любить?
Тут обізвавсь дідусь: - Ну, звідки ти це взя́ла?
Та ж зовсім за друге тавро на них лежить!
Коли уже Христос був на хресті розп’ятий,
І думали кати, що він навік почив,
То горобці: «Жив!Жив!»- навкруг взялись кричати.
Тож кат узяв списа́ та й груди прохромив.
За те Господь прокляв те плем’я горобине
І не дозволив їм до вирію летіть.
Відтоді горобців багато взимку гине,
Бо взимку спробуй-но прожить, як сніг лежить.
Та тут бабуся знов своє встромила слово:
- Та ж, гинуть горобці не лиш серед зими!
Казали мама, я пригадую чудово,
Що ночі є і звуть їх горобиними.
У ніч таку на світ виходить нечисть всяка.
Чи свято в них, чи то, весілля… Хто там зна.
Та буря наліта і грім страшенно гряка,
І блискавка, і дощ із градом, як стіна.
Усе те горобців ляка, казали мама,
Під стріхами вони не можуть усидіть,
Під градом і дощем літають між хатами
І гинуть без числа…Бо вранці їх лежить
Багато по селу, хоч і бери лопату
Та нагрібай у міх… - Тут знов дідусь устряв:
- Ну, як не знаєш, то нащо́ його й казати.
- То розкажи своє, щоб і онучок знав.
- Та горобина ніч буває на Семена.
- То перше вересня, - бабуся додає.
- Так от, коли вже ніч укута землю темна,
А місяць ще чека, на небі не встає,
То горобці усі збираються на раду
І зграями вони у темряві летять
Кудись в очерети́. Не знаю, чи то правда,
Але в очеретах уже чорти сидять.
У кожного із них на добру четверть мірка.
До мірок тих вони згрібають горобців.
Як нагребуться так, що вже набралась гірка,
То зайвину зчеркнуть. Тож з зайвини оці
Летять собі назад у гнізда попід стріхи.
А з четверті оті у пекло чорт скида…
- А й, справді, ти дивись…- бабуся мовить тихо.-
Таж від Семена їх багато пропада…
Тут саме череда минула нашу хату,
Бабусі з дідусем роботи прибуло.
А я лишився сам дорогу споглядати
І думати над тим: було чи не було.

Добра і зла на світі є багато
І кожен по-своєму прагне жить:
Хтось хоче всі хвороби злікувати,
А хтось їх на нещасних напустить.
Усе від того, що в душі у нього
І чим живе, до чого прагне він:
Чи стіни зводить, городить дорогу,
Чи щось велике взагалі без стін.
Почув оце історію недавно
І вам схотілось переповісти.
Можливо, опові́дач я невправний,
Спішу, боюсь що-небудь пропустить.
Було це, кажуть, у часи далекі
В степах у наших у селі однім.
Дітей тоді приносили лелеки,
Не те, що нині – часто в кожен дім.
Але й вмирало люду теж багато,
То від хвороб, а то – від ворогів.
І смерть частенько входила у хати
І сиротила діток і батьків.
Так от, жив-був в селі тім чолов’яга.
Дружину мав, та Бог її забрав.
Лишився сам на світі, бідолага
З донькою, що Марією назвав.
Нелегко бу́ло чоловіку жити:
І господарство, і мале дитя,
Отож рішив іще раз одружитись,
Собі й доньці полегшити життя..
Дружина була гарна і проворна,
Усе встигала і усе могла,
Але душа була у неї чорна,
Отож підступна і лиха була.
Дитя мале одразу незлюбила.
При чоловіку наче все гаразд,
Але без нього шпетила і била.
А та втікала з дому раз по раз.
Та батькові не жа́лілась ніколи,
Турбот у нього вдосталь без того:
Він від світання і до ночі в полі,
Навіщо ще засмучувать його?
І от якось Марійка захворіла,
Життя нелегке да́лося взнаки.
З лиця одразу якось помарніла,
Не має сил аби піднять руки.
Подався батько знахарку шукати,
Була одна в далекому селі,
Яка б могла доньку порятувати.
Натер, доки дістався, мозолі.
А та його послухала і каже:
- Не знаю, навіть, чим допомогти.
Можливо, що моя сестра підкаже,
Але до неї так далеко йти.
Подався батько до сестри тієї,
Вона в ще дальші посила краї:
- Сходи, як хоч, до матері моєї,
Вона поможе в гореві твоїм.
Стер чоловік до дір підошви сво́ї,
Але дійшов до матері-таки
У сподіванні, що вона загоїть
Усі хвороби любої доньки.
Послухала стара його розмову
І каже: - Добре, поможу доньці.
Дістань з-під стріхи клунок той здоровий,
Бо вже немає сили у руці.
Взяла із клунка меншеньку торбину,
Із неї іще меншу дістає,
А з неї витягає насінину
Маленьку й чоловікові дає.
- В насінні цім доньки твоєї доля,
Отож воно мале та не просте.
Прийдеш додому, посади у полі
Та поливай – нехай собі росте.
Коли четвертий випустить листочок,
Зірви його легенько, завари.
Хай п’є відвар із того листя дочка
Щодня потроху ранньої пори.
То може де й подінеться хвороба.
Взяв чоловік насіння та й пішов.
Удома все, як наказали, робить
І скоро вже і пагінець зійшов.
Але ж потрібно й в полі працювати,
Тож він дружину просить, щоби та
Взялася листя з пагона зривати,
Відвар варити. Справа ж бо проста.
А та йому: - Не бійся! Не хвилюйся!
Зроблю усе. Іди собі, роби,
Я за донькою добре подивлюся.
А у самої думки, як гриби:
«Так полікую! Ізведу зі світу.
Он скільки крові з мене попила!»
Пішов у поле чоловік робити,
Пора гаряча саме надійшла.
Уранці йде, нагадує дружині:
- Зірви ж листочки та відвар звари,
Та дай відвару випити дитині!
І в поле аж до пізньої пори.
Дружина ж вийде, обірве листочки,
Порве, розтопче, щоб і не було
Лише водою напуває дочку,
Плекає в серці своє чорне зло.
Проходить час – не кращає дитині,
Худіє, блідне прямо на очах,
А мачуха рахує гроші в скрині,
Красується у придбаних речах.
Кофтину, плаття нові приміряє,
Обновки в скриню у свою склада.
А чоловік працює і не знає,
Яка у хаті робиться біда.
Прийде в півночі, на доньку погляне
І серце мліє від жалю його:
Не може бачить, як дитина в’яне.
Не зрозуміє він ніяк – чого?
Підозра в серце стала закрадатись,
Рішив провірить він свою жону.
Як завжди вранці в поле став збиратись
Та не пішов – за пагорок гайнув
І заховався. Бачить – вийшла з хати,
Листки зірвала й розтоптала вмить.
- Дружина підла! Мачуха проклята!
У одній хаті нам удвох не жить!
Вернувсь додому та прогнав дружину.
Заплакав гірко. Що ж його робить?
Довірив підлій мачусі дитину.
Почав у Бога помочі просить.
Тут листя те, що мачуха стоптала,
Ураз укрило пагінець тонкий.
Хоча дрібненьке і м’якеньке стало,
Та чоловік поміг доньці своїй.
Зварив відвар, дитині й легше стало,
Насіння й справді будо не просте.
Траву ж тисячолистником назвали,
Вона і досі по степу росте.

Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
Вона жінкам другим початок да́ла
І рід жіночий Землю заселив.
Чоловіків тоді ще не було.
Жили жінки та господарство ве́ли,
Об’єднувались в невеликі села.
Не знаю, скільки літ-віків пройшло
Та стало сумно на Землі жінкам.
Ніхто не приласка, не приголубить,
Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
Та ще й робота дістає тяжка.
Тож стали вони Мокоші просить
(А Мокош – то була така богиня,
Жіноцтву покровителька єдина),
Якось життя на краще їм змінить.
Щоб хтось у полі тяжко працював
І, бажано, усі сім днів на тиждень,
А, поміж ділом, їх голубив ніжно
Та й від напа́стей всяких захищав.
Послухала богиня усе те,
Всміхнулася з наївності людської
Та, щоб задача не була легкою,
Знайшла, нарешті, рішення просте:
Хай кожна жінка літом назбира,
Чи льону, чи коноплі, чи то лика
І з того всього зробить чоловіка.
А, коли літня скінчиться пора,
У перший день осінній Мокош зійде
І удихне у все то дух живий.
Отрима кожна жінка витвір свій.
А там уже: підійде – не підійде,
За те богиня не відповіда.
І почали жінки нелегку працю –
Щодня одна із одною змагаться,
У кого саме краще вигляда.
Та з конопель, а та собі із льону,
Та лико дерла, та, щоб менш робить,
Рішила з хмелю тіло те зліпить,
Друга солому для роботи горне.
А та із глини ліпить, та з піску.
Та, щоб далеко не ходити – з гною.
Все літо не було жінкам спокою…
Аж ось і осінь, врешті, на містку.
А з нею й Мокош прилетіла в гості,
Поглянула на всі творіння ті:
Робили всі, хто з чого захотів,
Якого хоч були і виду, й зросту.
Отож, дихнула й все то ожило,
У плоть живу усе перетворилось.
А вже із чого, що і як робилось,
Таке і потім у житті було.
Щоб зрозуміти розвиток подій,
«Ліричний» відступ хочу я зробити.
В часи того ще молодого світу
Був механізм природний ще новий:
Мінялись, як належно пори року –
Три місяці сезону і ні дня,
Весна одразу зиму заміня
І осінь, звісно, не чекає, поки
Надума літо відгулять своє.
Тоді ще не втручалася людина,
І не ламала механізм єдиний,
Скажімо, так, як нині воно є.
Але продовжим розповідь. В той час,
Поки жінки трудилися все літо,
Якаясь баба, поселилась жити
У лісі і не знала те. Якраз
На осінь з лісу вибралася в люди
І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
Чоловікі́в усі собі ведуть.
Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
І стала вона в Мокоші просить,
Щоб чоловіка їй також зробити.
А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
А я не можу осінь відмінить!»
Та баба так просила, так благала,
Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
І в осінь трошки літа додала
Аби й ця баба чоловіка мала.
Та часу кілька днів всього дала.
Із чого можна швидко все зладнати?
Та павутиння кинулась збирати,
Але зібрать достатньо не змогла.
Тож час пройшов – нічого не готове,
Давай вона богиню знов благать
Ще трохи літа осені додать,
Вона зібрати спробує щось но́ве.
Богиня знов назустріч їй пішла,
І трохи літа додала у осінь.
А баба то одне, то друге носить,
Так, розібратись, врешті, й не змогла
Із чого чоловіка їй зробити.
Отак вона й ли́шилася одна.
Я думаю, що то не новина:
Як перебірлива – сама і буде жити,
Отак самотньою, напевно, і помре…

А літо Мокош те чіпать не стала
Його ще потім «бабиним» назвали,
Бо раптом та рішиться, обере…
Жінкам же хочу просто нагадати,
Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
Із гною – са́мі знаєте який,
С такими лише будете страждати.
А усі інші – то сказати мушу:
Якщо вже вам дістався чоловік,
То вам трудитись треба весь свій вік
Ліпити вже не тіло, але душу.

Було це у далекі ті віки,
Що ми про них забули, коли й знали.
От лише душі по світах літали
Й у ті часи дісталися-таки
І звідти нам крупинки принесли
Історії, легенди? Я не знаю.
Та, як почув, так переповідаю,
Аби і ви дізнатися змогли.
Тож, наші предки в час отой далекий
Жили уже не берегах ріки,
Що назву зберегла й через віки
І звалась – Рось. Жилося їм нелегко.
Бо ж поряд степ і дикі орди там
Постійно хочуть їсти. А робити
Не хочуть, то ж їм краще налетіти
І відібрати вже готовий крам
У тих, хто не жаліє сил і поту,
Працює від зорі і до зорі.
Тож зброю не лишали ратарі,
Виходили з мечами й на роботу.
Христа тоді не знали ще вони,
Вклонялися своїм богам великим,
Що їх було по світові без ліку,
Але у наших предків головним
Був Хорс – бог Сонця, як вони вважали.
Йому пожертви без кінця несли
До капищ тих, які вони звели,
Жерці-волхви за ними доглядали.
Найпершим містом Хорсунь був у них,
В честь свого бога так його назвали.
Тут в капищі і ідоли стояли,
І Хорс камінний перший серед всіх.
До нього йшли, щоб помочі просить,
Йому несли за поміч ту подяки.
Всім племенем отут чекали знаку
Від нього. Хоч ті знаки зрозуміть
Могли лише волхви. Вони лиш знали,
Що саме кожен знак той означа.
А простим людям як його стрічать?
Хіба лиш коли сонечко вставало.
А треба ж знати, коли Хорс встає,
Коли вже їм потрібно уставати,
Коли, нарешті, сонечко стрічати,
А хто про це їм знаки подає?
Тож став народ просити у волхвів
Аби вони звернулися до бога
І випрохали врешті-решт у нього
Такого, хто б про все оте повів.
Щоб їм щодень до капищ не ходити,
А знати божий розпорядок всім.
І Хорс послав нарешті півня їм,
Щоб через нього люду говорити
Про те, як він діла свої веде
На небесах. Бо спить він зовсім мало.
Лиш тільки перші півні заспівали,
То Хорс вже встав, до сонечка іде.
Як другі півні пісню заведуть,
То Хорс зорю ранкову випускає,
Вона ж усім повідомляти має,
Нехай вони на сонечко вже ждуть.
А треті півні сповіщали їм,
Що Хорс, нарешті, сонечко виводить,
Й воно ще сонне, аж червоне сходить,
Аби зігріти всіх теплом своїм.
Півні, що предки наші розвели,
Були для них священним птахом божим.
У те беззастережно вірив кожен,
Адже вони багато що могли:
І криком своїм нечисть розігнать,
І про пожежу людям сповістити,
Погоду передбачить, захистити
Двір. З півнем можна погадать,
Яким у дівки наречений буде,
І попередить, якщо гості йдуть.
Та і багато ще чого, мабуть,
Дізнатися могли від нього люди.
Тож півень був у кожному дворі,
Його фігура – в кожного на хаті,
На рушниках їх стали вишивати…
Півні ж бували різних кольорів.
От білий – символ чистого вогню,
Його у жертву Хорсові давали.
А чорного – із ніччю парували,
Він – символ смерті, супротивник дню.
Ховаючи загиблих у бою,
Тих чорних півнів у воді топили,
Аби загиблим воям пісні піли
І провели їх аж до вирію.
І так воно було віки й віки.
Вже й Володимир Хорса в річку скинув,
Вже й рід наш Рось на довгий час покинув.
Багато що забулося-таки.
Але співають до цих пір півні,
Як символ невмирущості і сили,
Бо нас ні час, ні ворог не зломили,
Й зломить не зможуть, віриться мені.

Було це в ті часи, як на Русі
Роди князівські без кінця плодились,
Князівства їхні між синів ділились
Та, все одно, не стачило на всіх.
Безперестанку чубились вони
Поміж собою, аби брат у брата
Міг шмат землі для себе відібрати.
Ще й кликали собі зі сторони
Когось у поміч: угрів або ляхів,
А то якусь ще степову орду.
Війна у край приносила біду,
Міста і села повнилися страхом.
Жила тоді в селі сім’я одна,
Такі собі прості трудящі люди,
Яких чимало на Русі усюди.
І от селом пробігла новина,
Що жінка трійню хлопців народила,
Три сокола. Як із води росли.
Всі троє дуже схожими були,
Буяла в них і молодість, і сила.
Їх карі очі, наче мед гречаний,
І чорні брови дивували всіх,
Що, хоч ім’я своє мав кожен з них
Та Чорнобривці всі їх величали.
Як виросли, на ноги стали діти,
То кожен своїм ділом зайнялись.
В одного був до золотарства хист,
Тож став прикраси з золота робити.
Другий в гончарстві свій талант знайшов,
Прекрасний посуд з рук його виходив.
А третього в різьбярстві було годі
Комусь здолати. Рік, другий пройшов,
На всю округу стали вони знані.
Усяк в село приїхати хотів,
Товар умить розходився в братів.
Отож вони трудилися старанно
Та набирались досвіду, аби
Все кращі й кращі витвори зробити.
Заможно скоро стали вони жити.
А чому ні? Живи собі, роби…
Та доля завжди добра не бува.
Війна село обходила до часу,
Хоча сусіди й позирали ласо…
Та якось, вже закінчились жнива,
Чужинське військо у село ввірвалось,
Якась орда, яку сусід позвав.
А степовик пощади не давав
Нікому. Аби здобичі дісталось.
З усіх кінців враз запалали хати,
Хто меч схопив, той у борні поліг,
В сириці опинився, хто не встиг.
Усіх чужинці кинулись в’язати,
Бо ж за морями гарний то товар-
Раби слов’янські. Нащо убивати,
Як можна гарні гроші вторгувати.
Лише встигай і матимеш «навар».
Чужинці пов’язали і братів.
І весь товар, який знайшли, забрали,
Бо гарні речі також цінували,
Теж маючи продати на меті.
Тут, правда, князь із військом підоспів,
Отож чужинці мусили втікати.
Та встигли досі півсела забрати
Й погнати десь у глибину степів.
Тужили довго по синам батьки.
Та де шукати, де про них питати?
Уже і доньку народила мати,
Щоб було горе не таким гірким.
Уже з роками й виросла вона
І бачить, що батьки за чимось тужать.
Розпитувати не хотіла дуже,
Бо раптом гірше стане…Хто там зна?
Та якось бабця у селі одна
Їй про братів, розповіла, що знала.
І дівчина тоді батькам сказала,
Що піде їх розшукувать вона.
Батьки її просили та вмовляли,
Страхали, як могли, не помогло –
Зібралась та й покинула село
І по краях чужих блукати стала,
Розпитуючи про своїх братів,
Таких високих, гарних, чорнобрових.
Питала, перепитувала знову,
Сходила вже неміряно світів,
Аж поки не зустріла дідуся,
Який повідав: бачив він у хана
Трьох парубків однакових і гарних,
І чорнобрових. Дівчина уся
Аж затремтіла з радості: знайшлися!
- А що ж, скажіть, із ними, де вони?
Дідусь зітхнув: - Ці жадібні хани́…
Коли б вони наїлись, напилися?!
Від хлопців хан роботи вимагав,
Бо, бачте, награбованого мало.
Та хлопці дружно, як один стояли.
Уже і умовляв їх, і шмагав.
Вони одне: - На чужині не здатні
Зробити так, як дома би змогли!..
І хан урешті став настільки злий,
Що наказав їх бити-убивати.
Кати до смерті хлопців засікли…
- Скажіть, дідуню, де ж їх поховали?
- Та ж не ховали, винесли у степ
Та й кинули. – Де ж саме місце те?
Хоч покажіть! – дівча його благало.
Повів дідусь і місце показав,
Де досі лише кісточки біліли.
Зібрала їх сестра, в ріці обмила,
В торбину склала та й пішла назад.
Змарніла, схудла, але, все ж, дійшла.
Батьки, що й сподіватися лишили,
Доньку свою із радістю зустріли,
Хоч новину й погану принесла.
Поплакали, поплакали батьки
Над долею синів своїх нещасних
Та й поховали у саду, де рясно
Розсіялися маки й нагідки.
Ходили часто на могилку ту…
Сестра, напевно, і щодня ходила.
Одного разу бачить: на могилі
Якісь незнані квіточки ростуть.
Покликала батьків. Ті в один голос:
- Це ж чорнобривці! – З того і пішло…
Де в Україні знайдеться село,
Щоб чорнобривців не було у когось.
Отак вернулись хлопці в рідний край
Нетлінною красою. Гарно дуже,
Коли розквітнуть у садочку. Друже,
Поглянь на квіти і братів згадай.

Ой, були в селі одному біда за бідою,
Почали туди вчащати чорти чередою.
То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
То й господаря самого доведуть до гробу.
Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
Коли саме і до нього біда завітає.
І не знали, що робити і до кого вдатись,
Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
Стали люди полишати село те потроху,
Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
Поміж братчиків ходила про козака слава,
Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
Як надума що – не спинить його вже нічого.
Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
Вітер бавив оселедця на голові голій.
Їде козак, думу дума, згадує походи.
Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
Та ще злякано постійно назад позирає…
- Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
Чи женуться за тобою по шляху татари?
Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
Не дають спокійно жити і спокійно спати,
То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
- А ви пробували якось боротися з ними?
- Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
Виставляли обереги, кола малювали,
Із іконами стояли і ночей не спали.
Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
Тож потроху з села люди почали тікати.
Почухався козак Сава та тоді й питає:
- А де саме село ваше і як називає?
- Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
Та це Саву не знітило, харч при собі має,
А поспати – он травичка, там і подрімає.
Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
Засів собі поза тином у садку під хату
Та і дивиться, що буде, аби добре знати
Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
Щоби потім спланувати, якось їх побити.
Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
Опівночі поза річку почулося, наче,
Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
Дивиться, що далі буде, молитви читає.
А чортяки розходились: там шопу спалили,
Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
Веселилися аж поки і півні запіли.
Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
Запалив та й став гадати, що його робити.
А що довго козакові думати-гадати,
Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
Й став підрубувати дошки, по яких допіру
Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
А опівночі за мостом знов загуркотіло,
Закричало, завищало та дурним запіло
І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
А, як дошки уломились, то нечисті просто
Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
Та козак лише сміється та і в вус не дує.
А, коли йому погрози оскому набили,
Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
І дісталося усім їм від дрюка добряче,
Що аж стали усі разом проситися в Сави.
Але він, немов не чує, робить свою справу.
У селі і півні треті вже пісні пропіли.
У козака вже і руки, врешті, заболіли.
Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
Покляніться, що село це будете минати!
І не будете робити шкоди тут ніколи!
Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
І дорогу у село те навіки забули.
Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
Сказав Сава людям зуби круг села садити,
Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
Посадили люди зуби, а уже на осінь
Урожай з того багатий зібрати вдалося.
А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
Та щорік садили люди і щорік збирали.
Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
Через сморід сатанинський, що далеко чули.
Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
Та і назву своє має, як бачите, звідти.
Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
Тільки-но його почує, згадає козака
І тоді уже скоріше те місце минає.
Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.

Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.

Тини…
Дірки…
В тинах дірки.
В дірках тини.
Хати в дірках.
Люди в дірках.
Постіль в дірках.
За тинами – життя.
Життя в дірках,
бо дірки в тинах.
А ти в одній дірці,
бо ти одна.
Я можу
тебе спостерігати
тільки одним оком,
бо на двох тебе
не вистачить.
Тікай, дурна!
І я бігтиму за тобою.
Тоді ти будеш вся в дірках,
бо тини в дірках,
бо хати в дірках,
бо люди в дірках,
бо постіль в дірках,
бо життя в дірках –
а ти хочеш жити…

22 жовтня 1991 р., Богдани́

Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
Забажала раз Венера чи то Афродіта,
Опуститися на землю, світом походити.
Подивитися на смертних не з гори, із неба,
Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
Черевички гарні взула, що до свят тримала.
І пішла, неначе пава, світом погуляти,
Подивитися на інших, себе показати.
Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
Назбігається, бувало, звідусіль багато,
Бо краси тоді такої не бачили зроду.
А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
Щоб красу її побільше люду могло бачить.
Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
Та найбільше золотії модні черевички.
Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
Коли в лісі у густому одна опинилась.
Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
І, улігшись на травичку, спочивати стала.
Спить утомлена богиня, сили набирає,
Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
І собі такі гарненькі мати захотіла.
Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
Летить лісом зозуля та, крилами махає.
Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
Не якесь там кострубате одоробло в нього,
А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
Знайшли вони черевичок той, що залишився,
Походив навколо ремез, добре обдивився.
«Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
Не із золота, звичайно. Того я не можу».
Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
Підкладала свої яйця до кого завгодно
Аби самій було часу по лісу літати,
Усім птахам черевички свої показати.
А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
Залишила та і боса подалася далі.
З черевичка, що то значить, коли божа сила,
Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
Уже усім черевички свої показала.
Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
А яка ж то жінка буде щось таке носити,
Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
Скинула ті черевички, викинула люта.
Та за стільки літ устигла геть усе забути:
І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
Тож і стала одиноко зозулею жити.
А ту квітку з того часу так і називали –
Зозулині черевички. Іноді, бувало,
Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скіфські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,
до всіх отців, яких вона приспала!

По голокосту з кожного села –
і до́ста струму йде колючим дротом!
Багряна хура куряву зняла́ –
то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

Великий біс з маленького кутка
з’явився в світ, розмножився у людях!
Хоч праця й є, та тільки не така,
щоб після неї птах співав у грудях!

За тим останнім покликом землі,
якої ні онук, ні син не чують, –
той Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

6 лютого 2001 р., Київ

Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.

Сонечко із неба уже добре гріє,
На землі травичка гарно зеленіє.
У таку погоду в хаті ми не всидим,
Тож пішли раненько до лісу із дідом.
Іти недалечко – проминули поле,
Вже й дерева голі то́впляться навколо.
Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
Які й не зважають на ходіння наші.
Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
Хтось ліловий килим простелив довкола.
Вітерець повіє, аромат доносить,
Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
Чи то хто ванілі у траву просипав?
Поки я на місці в захваті топтався,
На ліловий килим дід мерщій подався.
Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
Став топтати й чую я із уст у нього:
«Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
Щоби і на той рік міг його топтати».
Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
А тоді й питаю: «Що воно за штука?
Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
«Щось питань багато у тебе, дитино.
Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
Оця квітка рястом зветься у народі,
Квітне вона різно, кажуть, у природі:
Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
Але найчастіше отакі – лілові.
Звідки вона в лісі отака взялася?
Стара оповідка в мене збереглася.
Колись біля лісу та й село стояло,
В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
До пори, до часу ніхто і не відав,
Що ця мила жінка справді злая відьма.
Бо вона в селі тім шкоди не робила,
На мітлу сідала та кудись летіла
У другії села, там робила шкоду:
То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
То дощі відгонить, що нема врожаю.
Ко́ротше – робила все, що забажає.
Ледве нічка темна, то вона й літає,
А уже під ранок назад повертає.
Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
Кожному всміхнеться, кожного вітає.
Тож ніхто й не знає, що вона літає.
А був у селі тім чоловік-п’яничка.
Ішов якось мимо він темної нічки
Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
В нього з переляку навіть хміль пропала.
Ледве дочекався ранку той п’яниця,
Став казати людям, що вона за птиця.
Але всі сміялись: менше пити треба,
Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
Ті його насмішки дуже зачепили,
Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
Доки перші півні ще не заспівають.
Бо, як тільки півень та й закукуріка,
Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
Кажуть, відьми довго молоді та гожі
Не тому, що тихо щось собі ворожать,
Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
І на неї скинуть років половину,
А в другої вроди заберуть нівроку
Та і молодяться аж до часу, поки
Вже не будуть здатні себе змолодити.
І тоді миттєво можуть постаріти.
Вчора була дівка, а вже бабця нині…
Дочекавсь п’яничка темної години,
Взяв під пахву півня з сідала й подався,
Біля хати відьми у садку сховався.
Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
Сидить чоловічок, дрімає потроху.
Півень під пахвою теж собі дрімає.
А відьму десь носить, все її немає.
Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
Десь сова у лісі почала кричати:
«Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
Тінь якась у небі промайнула, наче.
Як скубне він півня того з переляку.
Півень як підскочить і на всю горлянку
Як закукурікав – аж луна від лісу.
І зненацька відьма тут де не візьмися.
Глянула сердито, рукою махнула –
Горластого півня наче і не бу́ло.
А вона другою махнула рукою,
На мітлу і зникла аж ген за рікою.
Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
Сидить чоловічок геть старий та сивий.
Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
Відьма свої роки скинула на нього.
А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
Тому його люди і назвали рястом.
Квітки його наче голова у півня.
І не знали люди, звідки вона дивна
Така узялася. Аж прийшов до тями
Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
Не узяв до рота, став сумним і тихим,
Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
А, стосовно рясту, то говорять люди,
Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
І, неначе, в ньому збереглася сила,
Яка колись відьму було молодила.
І весною варто рясту потоптати
Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
Може, десь по світу до цих пір літає.
Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
І простій людині зловить її годі…»
Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
А я все думками до рясту вертався.
І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
Буду приїздити щовесни до діда.
Не лише для того, щоб погостювати –
А щоб із ним разом рясту потоптати.

Не за гірським високим станом
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.

Чи двісті чи то триста літ тому
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.

В часи минулі, хоч які - не знаю
В хатині на околиці села
Одна-одною жіночка жила,
Казали люди - відьмою була.
Чи так чи ні - усякого бувало.
Буває, навигадують таке,
Що наче і ні в тин, і ні в ворота.
Та уже ж людям не закриєш рота,
Коли попліткувати їм охота,
А слово часом ну таке липке,
Отож, чи була відьмою чи ні,
Ніхто того у неї не питався.
Та й плітками ніхто не переймався,
Хоч, йдучи мимо хати, озирався
Чи то чого не вгледить у вікні.
Вона ж усе самітнилася в хаті,
Завішуючи вікна від очей.
Хоча, бувало, посеред ночей,
Світило в хаті полум’я свічей
Аби поживу пліткаркам додати.
Жила відлюдно, а, проте, людей
Не сторонилась. Всі в окрузі знали,
Якщо хвороба, не дай Бог, напала,
Чи там собака злюча покусала.
Та жінка швидко з поміччю прийде.
Щось там пошепче, напої́ть відваром
Чи просто свою руку прикладе
І вся хвороба в одну мить пройде.
Від всіх болячок, було, віднайде
Якеєсь зілля. І усе задаром.
Не брала зовсім плати від людей.
Казала: гріх за поміч плату брати.
Прийде, поможе і мерщій із хати.
«Додому, - каже, - треба поспішати».
І чимскоріше за ворота йде.
Добра чимало поробила всім
І всі її поважливо вітали,
Хоча у спину скоса поглядали
Та потай кості всі перемивали,
Але тихенько, словом боязким.
А що, як справді відьма, що тоді?
Візьме і щось такеє йому зробить,
Що на городі зовсім не уродить.
Чи то почне зі світу його зводить.
Чи ж довго опинитися в біді?
Людськая заздрість – і суддя, і кат.
Добро, ми чомусь, швидко забуваєм
А зло, невдачі в пам’яті тримаєм
І завжди тому винного шукаєм,
Хай він не винен у тому́ стократ.
Прийшов на їхню землю неврожай.
Нещадне сонце все навкруг спалило,
Дощі з весни із ранньої не ли́ли,
Хоч люди Бога кожен день молили
Та розуміли – голоду чекай.
І все шукали справжньої причини
За що Господь карає бідних їх,
Який вони такий вчинили гріх,
Що він на землю посухою ліг,
Бо не упало з неба ні краплини.
І не знайшов ніхто в собі гріха,
Всі бачили себе ледь не святими,
Вишукували гріх поза другими
Аби вину поставить перед ними
Що доля їх навідала лиха.
І тут хтось кинув:
«Відьма мабуть винна!»
І мов прорвало: справді, хто ж іще!
Це через неї сонце так пече,
Це через неї з неба не тече,
Це через неї мають всі загинуть!
Авжеж , відразу винного знайшли.
Це ж легше, ніж вину на себе брати.
Все голосніше: «Винна відьма клята!
Це все вона, вона одна хвостата!»
По всім селі гармидер підняли.
Забули вмить усе добро її,
Що вона ледь не кожному зробила.
О, гнів юрби-то є велика сила.
Усіх немов гарячка охопила.
Зійшлися люди із усіх країв
Кричать, гудуть: «Втопити її кляту!»
І, підігріта криками юрба
Нестримно покотилася з горба
До її хати. А вона слаба
Могла лиш в страху в вікна виглядати.
Все ближче, ближче знавіснілий люд.
Кілки, сокири у руках мелькають.
Чого вони від неї вимагають?
За що нещасну, злякану карають?
Чого мов звірі в хату її йдуть?
Метнулася із хати на поріг
Мерщій до лісу - може порятує!?
Юрба уздріла. Іще більш лютує:
Хто хату палить, хто її чатує
І мчить за нею слідом з усіх ніг.
Біжить нещасна із останніх сил.
Немолода, куди вже їй тікати
Та лиш встигає Господа благати
Аби устиг її порятувати.
Та все мов відцуралося навкіл.
Ліс, наче, й не наблизився нітрохи
І трави заплітаються в ногах,
Душею біга відчайдушний страх
І лиш одна молитва на устах.
Та усе важчі повільніші кроки.
Вже обступають знавіснілі, злі,
Готові тут же на шматки роздерти.
О, не дай Боже від їх рук померти
Вона ще не готова стати жертвой,
Ще хоче жити на оцій землі.
Здійняла очі: «Господи, де ти?
Спаси невинну душу від наруги!»
І у очах така глибока туга!
А злодії вже тягнулися навкру́ги,
Готові ухопити й потягти.
Та враз від болю з зойками сахнулись,
Бо ухопили між своїх долонь,
Замість агнця жертовного свого,
Якусь рослину: листя - що вогонь,
Аж пухирі їм на долонях здулись.
Де ділась жінка - то ніхто не знав.
Чи то у небо хмаркою спари́лась
І між долонь між їхніх просочилась,
Але з тих пір частенько хто стрічав
Кропиву(люди так її назвали)
Біля будівель, в заростях густих
І на галявах світлих лісових,
Біля доріг, біля осель людських.
Спочатку її люди обминали:
Пекуча надто, краще не чіпать.
Та потім звикли, навіть, полюбили:
І лікувались, і борщі варили
Та дивувались наймовірній силі,
Яку проста рослина може мать.
Вона ж , хоч від людей пізнала зло,
Зла у собі надовго не тримала
І людям, як могла, допомогала
Та, як раніше, все їм віддавала,
Бо добре серце у грудя́х було.

Емансипація.
Колгоспознавство.
Зреволюціонізованість.
Секс.

ДніпроГЕС.
Маґнітка.
Ріббентроп-Молотов.
Секс.

Велика війна.
Велетенська розруха.
Велетневотонний голод.
Невеличкий секс.

Відбудова.
Розбудова.
Перебудова.
Секс.

Загальне зубожіння мас.
Незалежність.
Духовність.
Секс.

Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
і інколи:

Вечеря.
Капці.
Ліжко.
Секс.

...але це не принципово!

25 грудня 1992 р., Київ

Нам казкою сьогодні видається
Те, що колись, без сумніву, було.
Отам, де нині хвиля в берег б’ється,
Стояло здавна чимале село.
Підносились хатинки чепурненькі,
Серед вишневих тулячись садів,
Тримались одна одної близенько,
Вслухаючись у солов’їний спів.
Вставало сонце і віталось з ними,
Щоночі місяць небом пропливав.
Весна щороку проганяла зиму
Посеред річки, що аж лід тріщав.
А в тім селі жили звичайні люди,
Ростили хліб на нивах золотих
І у село з’їжджались звідусюди
Купці заїжджі, хліб купляти в них.
По світу йшла про хліб незвичний слава,
Який незмірно сили додавав,
З яким смачніші видавались страви,
Яких ніхто без хліба й не вживав.
Хто б не приїхав, люди їх стрічали
Гостинно, наче рідними були,
Високу ціну за товар не брали,
Хоча, якби хотіли, то б могли,
Бо не було ніде такого в світі.
Чи від землі то, чи то від людей.
Багато хто старався зрозуміти,
Бо думав, що багатство з тим прийде.
Купляв і сіяв на найкращім полі
І доглядав, сапав і поливав.
Щодень раби трудились напівголі.
Та хліб звичайний з того виростав.
Не додавав ані снаги, ні сили,
Лише звичайно голод проганяв.
І це усе нещасного бісило,
Аж на рабах він зло своє зганяв.
Один настільки вже було затявся:
«Не взнаю,- дума,- то уже й не жить».
В село звичайним бідаком подався
Аби навчитись хліб отой ростить.
Прожив два роки. День і ніч у полі,
Як і усі – з зорі і до зорі.
Вже й проклинав свою нещасну долю
І спеку, й холод, дощ і комарів.
Але навчився, записав до коми
Усе, як слід. Мозолі заробив,
Але тихцем, не зізнававсь нікому,
Щоденник свій агрономічний вів.
А потім взяв зароблене й додому.
Рабами поле чимале зорав
І до роботи гнав їх без утоми,
Що не один посеред поля впав.
Зійшла пшеничка, дощиком полита
Та виріс дуже добрий урожай.
І як йому хотілося радіти,
Як розломив гарячий коровай.
Узяв до рота, скуштував…і кинув.
Не та, все рівно, хоч убий – не те.
Чи ж не так само гнув він свою спину?
Чого ж то хліб, як треба, не росте?
І знов подався у село далеке,
Уже й не крився, прямо запитав:
Чому то їм усе дається легко,
А він так само в полі працював,
Але не зміг зростити хліба того,
Який дає і силу, і снагу.
«Скажіть, нарешті, звідки то, від чого?
Задовольніть моїй душі жагу!»
«Невже ти сам не можеш зрозуміти?
Щоб виріс хліб такий, як ти хотів,
Його повинні не раби ростити,
А щоб ти сам собі його зростив.
І поливав не кров’ю – своїм потом,
Солоним потом, змішаним з дощем.
Так, щоб ломило спину від роботи
І щоб у серці відчувався щем.
Коли стоїш серед безмежжя поля
І бачиш праці власної плоди.
Щоб хліб був справжнім йому треба воля.
Землі для того мало і води!»
Послухав той. Чи зрозумів – не знаю,
Але пройшло відтоді стільки літ.
Уже давно й села того немає,
Уже змінився невпізнанно світ.
А хліб росте і світ годує й досі,
Дає йому і сили, і снаги.
І нива п’є холодні ранні роси
І, наче море, б’ється в береги.

На степ поволі опустилась ніч,
Скотилось сонце стомлене за обрій
І засіяли міріади свіч
У чорнім небі. Наче хто із торби
Розсипав їх. У балці степовій
На березі маленького потічка,
Що й серед літа був іще живий
Та йменувався досить гордо – річка,
Горів вогонь. Навколо чумаки,
Які сиділи, а які лежали,
Вели розмови ні про що, поки
Зготується вечеря їм чекали.
Вози від степу городили стан,
Голоблі в темну ніч позадирали.
Воли скубали степовий бур’ян
І смачно на всю балку ремиґали.
Ні вітерця, ні хмарки угорі ,
Від річки віє легка прохолода,
Дзижчать навкруг набридлі комарі.
Вони, як люди, полюбляють воду.
Окремо гурту вже старий чумак
Лежить на спині, дивиться у небо,
А поряд нього примостивсь юнак
Іще безвусий, показний із себе.
Старого все питаннями дійма.
А дід, хоча і сердиться для виду
Та свою марку мудрого трима,
Адже, здається, все на світі віда.
Юнак, підвівши очі в небеса,
Що мерехтіли в зорянім сіянні,
Зітхнув про себе: «Господи, краса!»
Й поставив діду чергове питання:
- А що то, діду, зірок, як горох,
Немов по небу густо хтось насипав?
Мабуть, від справи відволікся Бог,
Як хтось його із янголів покликав!?
Дід помовчав і вуса покрутив,
Кахикнув і повів повчально мову:
- Ти б ще яких дурниць наговорив.
Та молоде – зелене, одне слово.
Зірки оті – то є Чумацький шлях.
Його так здавна люди називають
І в нас, і у навколишніх краях.
А чому так? Усяк оповідають.
Чув я малим історію одну
Від свого діда. Й досі пам’ятаю .
Було то у далеку давнину.
Жили теж люди у оцьому краї.
І серед них водились чумаки,
Які за сіллю їздили до моря.
А час тоді також був нелегкий
І вистачало і біди, і горя.
А жив чумак у одному селі,
Немолодий та і небідний, наче.
Мав і вози, й десятки два волів,
І світу за життя своє побачив.
Але хотілось над усе йому
В святій землі, говорять, побувати,
На гроб Господній глянуть самому,
Щоб було що онукам розказати.
Грошей нажив, до смерті стачить їх.
Чи все життя ганятися за ними?
Отож надумав і волів запріг
Та і подався до Єрусалиму.
Далекий шлях нескоро подолав.
Не дні, не тижні, місяці минули.
Але дійшов і з гордістю ступав
Він по землі, яка Ісуса чула.
Здійснивши мрію, побувавши скрізь
По тих місцях, що Біблія писала,
Знов став збирати у дорогу віз,
Адже домівка кинута чекала.
Але чумак – чумак, де би не був.
Як-то додому їхати без солі?
А у святій землі( і я то чув)
Добра того завжди було доволі.
Є там, говорять, озеро таке,
В яке іще Йордан святий впадає.
Воно від солі, кажуть, аж гірке.
Її там набирати не встигають.
Нагріб він тої солі повен віз,
Його надійно повстю устеливши.
Ну і додому той товар повіз.
Але, в дорозі добре притомившись,
Заснув на возі. Йдуть воли та йдуть.
Їх поганяти навіть і не треба.
А, кажуть, звісно, всяке може буть,
В святій землі є шлях прямий на небо.
Тож, поки спав чумак, його воли
По тій дорозі в небо почвалали.
І чималенький шлях уже пройшли.
Та, видно, миші повсть попрогризали,
Бо сіль за возом сипалась на шлях,
Аж доки вся не висипалась долі.
Чумак прокинувсь, глянув і закляк,
Прошепотів лиш: « Боже, твоя воля!
Куди це круторогі завезли?»
А озирнувся – солі геть немає.
- Ах, проклятущі,- вигукнув,- воли!
Як я додому повертатись маю?!
Зі злості плюнув, випряг тих волів.
Ідіть, куди лиш бачать ваші очі.
Сам воза кинув, в інший бік побрів.
Нічого чути й бачити не хоче.
Он, бачиш – сіллю висипаний шлях,
Пряма дорога до Єрусалима.
В степу, хто заблука, по тих зірках
І серед ночі добереться Криму.
А онде Віз, голоблю, бач , задер.
А справа Віл очима зірок світить.
Трави на небі вже чимало зжер.
Хтось в нього вже і палицею мітить.
То не чумак, він в іншій стороні
Іде, бідак, за голову вхопився.
Блукає й досі там у вишині.
Знайшов би шлях, напевно би спустився.
На нього люди кажуть Волопас.
Який він Волопас, скажи на милість?..
Та тут настав якраз вечері час
І всі розмови миттю припинились.

Я думаю, у пам’яті у нас
У кожного історія біблійна,
Як Бог для світу сотворив людину,
Коли настав для цього саме час.
Зліпив із глини, душу удихнув
Аби вона над світом панувала…
Чи так було? Мені розповідали,
Що той сюжет інакший трохи був.
Мені збрехали, то збрешу і я.
Та, що почув, те й вам розповідаю.
Підправте, може, як хто краще знає,
Повніша буде розповідь моя.
Так от, надумав Бог створити світ.
П’ять днів трудився, доки все постало
Так, як у планах його бути мало.
Поглянув Бог – і гарний лад, і вид.
Зрадів із того всього, що створив.
Але здалось – чогось не вистачає.
Хтось же в цім світі панувати має.
Отож людину сотворить рішив.
Як бачте, все, як в Біблії було:
Зліпив із глини…Далі зупинився.
Тут Змій-спокусник саме підкотився,
В якім зібралось все прадавнє зло.
- Про що, Господь, задумався? – пита.
- Та от створив. Поглянь лише на неї,
За образом й подобою моєю,-
І головою схвально так хита,-
Вона в цім світі буде панувати.
- А що ж ти їй даси?- питає Змій.-
Адже, щоб панувати, треба їй
Багато вміти і багато знати.
- Я в неї дух свій Божий удихну.
Порядність, чесність,
доброту, привітність.
І радість буде панувати в світі…
Хіба це мало? – Кажеш дивину.-
Озвався Змій: - Хіба з таким набором
Спроможний хтось у світі панувать?
Щоб панувати, треба всіх лякать,
Дурить, вбивать. На суші і на морі,
Щоб всі боялись, як людина йде.
От що потрібно, аби править світом.
- Але ж то будуть вже не Божі діти!?
- А, ну ж, давай-но дослід проведем.
Створи й мені іще одну людину.
Та у свою свій Божий дух вдихни.
А я в свою. І хай живуть вони.
Побачим, хто з них лишиться єдиний
Над світом править. – Ні,- говорить Бог,-
Не хочу я подібного чинити.
А Змій ніяк не хоче відступити:
- Ну, Боже, добре. Як не хочеш двох,
Давай з одним. Вдихнем ти свій, я свій
І хай сама людина обирає,
Якою саме вона бути має.
Нехай життя розсудить нас: якій
Людині саме в світі панувати.
Як ти гадаєш, дух сильніший твій,
То буть людині чесній і прямій,
І добрій…а як мій, то буде мати
Жорстокість, підлість,
ненависть, брехню.
Чи згоден, Боже, спробувати? – Згоден.
Нехай людська вирішує природа.
І я експеримент тоді спиню,
Коли людина остаточно скаже,
Чий саме дух до серця більше їй.
Тоді їй вже довіку буть такій.
Та передчасно не радій. Не раджу.
З тих пір в людині дві душі живуть.
Одна весь час нашіптує: «Не бійся!
Хапай, бреши, над горем чужим смійся!
Про себе думай, про других забудь!»
А інша шепче: «Не роби! Не смій!
Врятуй, підтримай, поможи, всміхнися.
На світ навкруг з любов’ю подивися.
Віддай себе – тоді він буде твій!»
Хто з нас не слухав голосу того?
Хто між двох рішень часом не метався
І шлях обрати правильний старався?
Хоча й не знав, в чім правильність його.
Той голос Божий, що звучить весь час
І нас від злого умислу спиняє,
Ми поміж себе «совість» називаєм.
І, доки чуєм – Божий дух у нас.

Є в Індії релігія, прихильники її
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.

Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...

Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?

Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.