Іде Горою чинно Святослав,
Хоча йому всього п’ять літ від роду
Та дивиться уже на всіх спогорда,
Бо ж такий юний, а вже князем став.
Вже й військо в бій з древлянами повів,
І списа кинув, щоб той бій почати.
Тож має відповідно і ступати…
Хоч як би з задоволенням хотів
Пробігтися по вулиці, як всі,
Собак через паркани подражнити.
У Ручаї скупатися сходити.
Та матері перечити не смів.
Та і кормилець Асмуд повсякчас
То супить брови, скоса позирає
І все повчає, більш турбот не має,
Як князь повинен вестись кожен раз.
От і тепер слідом за ним іде,
Ступає чинно, як йому й належить,
За кожним кроком Святослава стежить
І тільки на якиїсь промах жде,
Аби тихенько так прошепотіти:
«Не можна, тобі, князю, так чинить!»
Дитячі мрії обірве умить.
А як воно малому не хотіти?
Нарешті до узвозу підійшли,
Що круто до Подолу опускався.
Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
Яким воли на Гору віз тягли.
Спинилися, щоб віз той пропустить
І Святослав у Асмуда спитався:
- Чому узвіз цей Боричевим звався?
Хто був той Борич? Що він міг зробить,
Щоб залишити в пам’яті ім’я?
- Не знаю, княже. Боричів та й годі.
Чомусь так прозивають у народі.
А чому – то не можу відать я.
Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
З полян місцевих, тож і має знати
Чому узвіз так стали називати.
Хоча, можливо і вона не зна…
Увечері, вкладаючись вже спати,
Спитав у няньки Вісти Святослав
Про те, на що він цілий день чекав:
- Чому узвіз той Боричевим звати?
Всміхнулась нянька лагідно йому,
Присіла поряд на високе ложе:
- Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
Той би ніколи не спитав: «Чому?»
Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
Бо ж Святославом недарма назвали.
Про Боричів схотів, щоб розказала?!
Що ж, я ще не забула, далебі
Історію, хоча вже досить давню,
Яка ще досі між полян живе.
Чому народ узвіз той так зове?
Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
Було то у далекі ті часи,
Коли поляни на горах сиділи,
Лиш землями навколо володіли
Й були, неначе кістка в горлі всім.
Древляни їх постійно діставали,
Мовляв, їх землі древні зайняли.
Ще руси нагодитися могли
І всіх підряд,не дивлячись хапали…
- Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
Їх же усі он руссю прозивають?!
- Ні, адже різних вони предків мають.
Про русів говорити не берусь,
А наші предки з заходу прийшли,
Колись давно в цих землях оселились.
За що древляни, врешті і озлились,
Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
Окраїнні…Тоді іще Дніпро
Не був шляхом отим з варяг у греки,
Яким спуститись аж до моря легко,
На лодіях доставити добро.
Були ж поляни мудрі і тямущі,
Жили особно на горах оцих.
І звичаї були хороші в них,
Від предків ще зосталися, тому що.
Вони і тихі, й лагідні були,
Поштиві до жінок своїх. Жінками
У них було заведено так само.
А всі навколо, наче звір жили,
Бо вічно один одного вбивали,
Нечисте їли. І весіль у них
Теж не бувало (от великий гріх)
Дівчат для себе просто умикали
Коло води. Отак от і жили.
Радимичі і в’ятичі, бувало
Срамні слова перед батьків вживали
І перед невістками теж могли.
А у полян було все по-людськи:
Весілля, як ще предки заповіли,
По наречену хлопці не ходили.
Приводили увечері батьки
В дім жениха. А вранці ще несли
Їй придане, яке повинні дати…
Ой, щось не те взялась розповідати…
Так от, поляни на горах жили.
По смерті Кия, рід його тримав
В полян княжіння. Але його діти
Та і онуки,ніде правди діти,
Ніхто завдатків Києвих не мав.
Тож рід ослаб й сусіди почали
Його постійно зусібіч тіснити.
Доводилось їм на горах сидіти,
Де хоч би захиститися могли.
Довкола ж гір болота і бори.
Звірина всяка в тих борах водилась.
Отож поляни звіром тим живились,
Спускаючись на лови із гори.
Але життя на місці не стоїть.
Лише звірини роду було мало,
Їм хліба, перш за все, не вистачало.
Без нього важко родові прожить.
Де велелюдний унизу Поділ,
Було болото з хащами густими.
Поляни, врешті зайнялися ними,
Дерева стали вирубать навкіл,
Пні корчувати та палити їх
Аби золою землю удобрити.
Березозоль зоветься саме звідти,
Весняний місяць, перший з поміж всіх.
Бо ж тих беріз найбільше і було.
Так от, поля ті скоро засівали,
А вже на осінь вдосталь зерна мали,
Щоб плем’я вдовольнитися могло.
Потроху так й очистили Поділ,
Між сім’ями всі землі поділили…
- Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
- Лежи спокійно, княжичу… Наділ
Отам, як тільки спустишся узвозом,
Дістався сім’ї Борича тоді.
Він, як і всі, теж на Горі сидів,
Туди із поля урожай і звозив.
Але на своїм полі молотив.
Те місце зветься Боричевим током.
Отам, в кінці узвозу правим боком.
Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
Так от, той Борич тихим був таким,
Хоч силу мав велику від природи.
Його комусь здолати було годі.
Ніхто тому й не зачіпався з ним.
Але і він нікого не чіпав,
Хазяйнував, як водиться, у себе,
Допомагав комусь, коли потреба.
За те і рід його весь поважав.
Було б все добре та сусіди злі
Життя тоді полянам не давали.
То хліб уже дозрілий відбирали,
А то й самих хапали, взагалі.
А особливо ласі до жінок,
Що рід полянський славився од віку.
Полянську мати було в радість жінку,
Яка і в господарство, і в танок.
А князь… А той лиш на Горі сидів
Та в небезпеку тільки супив брови.
Хіба що виїжджав коли на лови
І всю дружину чималу водив.
Одного літа й сталася біда.
Князь знов на лови у ліси подався.
З дружинників з десяток десь зостався,
Околиці з дитинця оглядав.
Настала жнивна у полян пора.
Жінки у полі хліб серпами жали,
Снопи в’язали, в копички складали.
А Борич своє поле вже зібрав
Та саме заходився молотить,
Заввиграшки великим ціпом правив,
Робив, вже видко, свою звичну справу,
Лише пилюка навкруги стоїть.
Жіночий зойк зненацька пролунав,
А слідом всі жінки теж закричали
Та й до узвозу утікати стали,
Немов якиїсь дикий звір напав.
Але то був не дикий звір якраз.
Древляни раптом вискочили з лісу
Й хапати молодих дівчат взялися.
А ще загін напереріз помчавсь.
Мабуть, усіх рішили захопити,
Які тоді на полі тім були.
Жінки втікали, як лише могли.
Чоловіків не було захистити.
Та Борич, тільки крики ті почув,
Одразу зрозумів, що саме сталось.
Йому часу втекти іще зосталось,
Бо він же поряд із узвозом був.
Але тікати він не захотів.
Коли древляни перші вже надбігли,
Перед жінками до узвозу встигли,
То він важенним ціпом їх зустрів.
Став молотити, наче ті снопи.
Кого вдавалось ціпом тим дістати,
Не міг вже довго після того встати.
А Борич, не спиняючись, лупив.
Древляни сторопіли: як же так –
Та ж їх багато, полянин – єдиний.
Вони ж його скрутити вмить повинні,
Але не в змозі й підступить, однак.
Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
Кому під нього втрапити охота?
І дядько – і юрбою не збороти,
Тож змушені скоріше відступить.
Та клятий молотар не відстає,
Женеться слідом й ціпом знай молотить.
І кинулись древляни до болота.
Можливо, там для них спасіння є.
Жінки узвозу саме досягли,
А гурт древлян женеться вслід за ними,
От-от уже останніх і затрима,
Голосять десь вже ті, що не втекли.
Іще наддати й здобич у руках…
Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
Жінок, напевно захистити хоче.
Вони ж у переможних ще думках
Від здобичі, що легко їм дісталась,
Поки по полю гнали жіночок,
Не бачили, здавалося, нічого,
Тож легко подолати сподівались.
А Борич став, узвіз весь перекрив
Своїм важким та досить довгим ціпом.
Хто налетів під той удар зослі́пу,
Одразу носом землю і прорив.
Хтось спробував проскочити убік
Та й там добряче ціпом тим отримав.
Стоїть один із ціпом перед ними,
Розлючений страшенно, наче бик.
Не підступитись і не обійти.
Дарма на легку здобич сподівались.
Дружинники узвозом вже спускались.
Самим тепер скоріше би втекти.
І кинулися ті, що на ногах
До лісу знову, облизня піймавши.
А Борич, свій важений ціп піднявши,
Пішов знов лупцювати по снопах…
Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
Але народ ім’я його прославив.
Із тих часів узвіз, що боронив
Той славний Борич – Боричевим став,
А його поле – Боричевим током.
Там він древлян намолотив нівроку…
А Святослав вже міцно в ліжку спав.

Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
Озлоблені вернулись до Січі козаки,
За вбивство Дорошенку, оскільки не помстились,
То думали, як справу цю довести таки.
А у мутній водиці завжди знайдеться щука,
Яка з тої нагоди, напевно, скориста.
Хто ж булаву не схоче взять гетьманську у руки,
Коли сірома лише охочого пита.
Був писарем на Січі юнак доволі вчений,
Читати і писати та й мови різні знав.
Петром він ще батьками колись був наречений,
А Суховієм – то вже козацький люд прозвав.
А ще він був племінник покійного Івана,
Того, за кого мстити козацтво поклялось.
Отож, шукати довго не довелось гетьма́на.
Хоча, мабуть, охочих і більше би знайшлось.
Та в війська січового занадто мало сили,
Тим більше – Суховія підтримали не всі.
Тож помочі, як завше, у Криму попросили.
А тим вже Дорошенко і так остобісів.
Татарам було добре, як лихо в Україні,
Тоді їм вільно можна палити й грабувать.
Влаштовує їх добре становище, як нині,
Й одним, і другим можна постійно «помагать».
А клятий Дорошенко все хоче поламати,
Затіявсь зі Стамбулом розмову он вести,
Щоб стала Україна під їх протекторатом.
Готуються вже, певно, договірні листи.
А як же буть татарам? Хто ж дасть їм грабувати
Султанових підлеглих? Ото буде біда.
Тож статися такому ніяк не можна дати,
Пора вже Дорошенка із гетьманства скидать.
А тут є і нагода. Примчали запорожці
Просити допомоги новому гетьману.
А ханові все рівно, буть на якому боці,
Аби на Україні не припинять війну.
Був Суховій не дурень, хоч молодий занадто,
Листи патріотичні навколо розіслав,
Що він про Україну одну лиш буде дбати,
Що ради України своє б життя поклав.
Що треба українцям, нарешті,об’єднатись
Аби прогнати ляхів і клятих москалів,
За шаблі усім разом козацтву треба взятись
І вільно панувати тут на своїй землі.
Листи ті запорожці розвозили полками,
Аби до Суховія пристали козаки.
Де слухали, а де їх стрічали і кілками
Та, все ж, якась частина послухалась-таки.
Тож, замість того, аби змагатись з москалями
І виперти, нарешті із України їх,
Прийшлося Дорошенку знов на степи поглянуть,
Де знову піднімались свої проти своїх.
Сам Суховій не надто велика був загроза,
Але ж із ним татари ще й чимала орда.
І знов на Україні змішались кров і сльози,
І знову братовбивства прийшла у край біда.
Микола був у перших, хто став за Суховія,
Такі потрібні речі умів той говорить.
Із ним в душі козацькій з’явилася надія,
Що той і справу Хмеля зуміє завершить.
Січовики й татари пройшлись Лівобережжям,
Хто сам до них прибився, хто силою прибув.
Орда хапала здобич, палали скрізь пожежі.
А гетьман в Чигирині іще з полками був.
Григорій-брат, що був тут в полках за наказного,
З татарською ордою управитись не зміг.
Подавсь на правий берег також до брата свого.
Один лиш Многогрішний лишився із усіх.
А де узяти сили супроти Суховія,
Тим більше, що вояк він і зовсім ніякий.
Була в нього єдина на москалів надія,
Із ними разом дати орді нахабній бій.
А москалям нічого другого і не треба,
Дали йому у руки, як цяцьку, булаву
І знову лівий берег взялись кроїть під себе,
Цидулу підписавши із «гетьманом» нову.
Ще й гетьманську столицю перенесли у Глухів,
Аби поближче була до їхньої руки.
Не вистачило в нього чинити опір духу,
Чи то, як Брюховецький, вичікував поки.
А Суховій побачив, що проти нього сила –
Піднявся лівий берег та ще і москалі.
На правий перебрався. Але його зустріли
Не надто і гостинно також на цій землі.
В Пилипівку подався він взяти Чигирина,
Але йому фортеця не по зубах була.
Тоді він під Вільшану полки з ордою кинув,
Але і тут на камінь коса його найшла.
Бо корсунський полковник його з ордою стрінув
І стріча Суховію нелегко обійшлась.
А тут ще й нагодився Григорій Дорошенко,
Який з Лівобережжя полки свої привів.
Орді і запорожцям добавив хорошенько.
І Суховій із військом, нарешті, відступив
Під Вільховець, під Канів. Тут ще Сірко з’явився,
Привів він запорожців і власних козаків.
На Суховія дуже вороже він дивився,
Бо той татарські орди у рідний край привів.
Хоча і з Дорошенком Сірко не надто ладив
Та тут рішив підтримать його у боротьбі,
Аби орді татарській «хазяйнувать» завадить
Й тягти із України вервечкою рабів.
Отож, полки з’єднавши козацькі піші й кінні,
Сірко за Суховієм до Канева помчав.
Десь там із Батирчею татари буть повинні,
Бо Суховій на нього надій найбільше мав.
Козацтва залишилось у нього не багато,
Лише заядлі самі. Тож без татар ніяк
Йому би не вдалося і далі воювати.
Тож з ними сподівався відбитися, однак…
Максим із козаками подався у сторожу.
Сірко такі загони повсюди розіслав,
Щоб знати добре сили й розміщення вороже.
Отож загін Максима по полю простував,
Укритім щедро снігом. Адже ж зима навколо.
Лунка стояла тиша, нема слідів ніде.
Крізь сірі хмари сонце ледь проглядало кволе.
Не вірилось, що скоро кривава битва жде.
Згадав, що Канів близько, де стрілися із братом,
Щоправда, то все бу́ло на іншій стороні.
Невже з ним доведеться ізнов до бою стати?
Коли, нарешті, прийде кінець оцій війні?!
Зненацька кінський тупіт порушив зимні чари,
Козаки стрепенулись, дістали шаблі вмить.
З-за пагорба з’явились, немов мана, татари.
Чамбул, якого легко козакам не відбить.
Лишається на полі лиш голови зложити,
Забравши із собою побільше ворогів.
І зав’язалась люта між них кривава битва
І падали на землю у сніг одні й другі.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все меншою надія пробитися була.
Побачити б востаннє іще хоч раз Миколу,
Сказати – не тримає нехай на нього зла.
Тут крикнув хтось: «Козаки!». Максим туди поглянув.
Летів загін маленький, якийсь хорунжий вів.
Такий не допоможе, хіба що смерть відтягне.
І знову хтось із жалем: «Тож Суховієві!»
Татари іще більше на козаків насіли,
Затисли між ордою, не вирватись ніяк.
Козаки Суховія до бою підлетіли,
Спинились, роздивитись, що робиться і як.
Максим впізнав зненацька в хорунжому Миколу,
Не стримався у крикнув: «Миколо!» У ту мить
Здригнувся усім тілом він від різкого болю.
Устиг татарин шаблю під серце устромить…
Микола теж загоном у розвідку подався.
Про ворога дізнатись велів їм Суховій.
Він довго попід лісом, поміж горбів скрадався,
Аж поки не почули десь недалеко бій.
Пізнавши, що татари когось ось-ось здолають,
Помчалися у поміч «союзникам» своїм.
Хоча татари цього не надто полюбляють,
Не хочеться ділити ту перемогу їм.
В останню мить Максима почув він крик, спинився,
Огледівся й побачив, як той з коня летить.
І вже над ним татарин з усмішкою схилився,
Шукаючи, що можна у здобич прихопить.
Тут щось перевернулось в душі Миколи, наче,
Застугонів у серці неімовірний гнів.
Подумав: «Що ж ти робиш між ворогів, козаче,
Хто на очах у тебе узяв і брата вбив?»
На козаків поглянув, що за спиною в нього.
У них в очах питання, відоме і без слів.
Вхопив Микола шаблю: «Хто вірує у Бога,
За мною!» І врубався у лави ворогів.
Бій той тривав не довго, коза́ків було мало,
Отож, один по однім на полі тім лягли.
Микола то не бачив, засліплений від шалу,
Татар він, мов капусту до ніг собі валив.
Але й його, нарешті, дістала шабля гостра,
Упав на тіло брата, востаннє обійняв.
Душа його звільнилась від гніву і від злості,
Він тільки посміхнувся, хоч кров’ю і спливав…
Чим бій той закінчився, брати уже не взнали…
У битві Суховія Сірко ущент побив,
З орди чотири тисячі на полі тім поклали,
Сам Суховій заледве втекти із поля вспів.
Січовики, Сірка лиш на полі бою вздріли,
Не захотіли битись, до нього перейшли.
Здавалось, Україна єднає знову сили…
Але, насправді, мрії примарними були.
Миколу і Максима смерть, врешті, замирила
Та інших замирити ще довго не могла.
І в лютій колотнечі вражда перетворила
В Руїну Україну…Так воля й не прийшла.

Микола довго вовком на козаків дивився,
Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
Неначе той був винен в поході більше всіх.
Ловив постійно вісті найменші з України,
Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
І вся ота полуда з очей народу згине,
Постане Україна єдина вздовж ріки.
А вісті долітали не райдужні, одначе.
В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
І знов землею ллється густа народна кров.
Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
Поклав і так багато в борні козацьких душ.
І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
Продовжував з султаном турецьким загравати.
На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
Татар теж не цурався, неначе й помирився:
Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
Із планами своїми геть від усіх таївся,
Не обіцяв нікому й давав надію всім.
А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
Неначе і не було ніяких в нього справ,
Ловити і палити він відьом заходився,
Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
А москалі тим часом все більше нахабніли,
Народ уже до краю нещасний довели,
З порядками своїми зовсім на шию сіли,
Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
Раз гетьман не перечить, московські воєводи
Взялися рахувати весь український люд,
В казну свою московську податки переводить,
Сповзалися московські «халявники» з усюд.
В народу вже терпіння на те не вистачало,
Готові були братись за вила і ножі.
Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
Бо теж перебувало терпіння на межі.
А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
Знялася колотнеча козацька на Дону,
Що згодом охопила заледь не пів країни.
Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
Зібрав старшинську раду і там оголосив,
Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
І треба в шию гнати проклятих москалів.
А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
І булаву віддати, як кине той Москву.
Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
А, як набрався сили і вибрав слушний час,
Докупи Україну усю зібрати хоче.
І як же така справа обійдеться без нас?!
А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
Де силою, де словом прогнали москалів.
Лишили воєводи лиш Київ за собою,
В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
Збирали свої сили на весну москалі.
Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
Весна у тому році була холодна й пізня,
Уже по Великодню упав великий сніг
Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
Та трохи з москалями в війні він допоміг,
Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
Тоді й московські раті через кордон пішли,
Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
Туди ж і Брюховецький подався із полками.
Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
Його вели козаки розлючені юрбою
Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
Іще не зрозумівши, що то все означа,
Івана до гармати міцненько прикували.
А той не боронився і, навіть, не кричав.
Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
Підняв угору руку, а потім… опустив.
Накинулись на бранця розлючені козаки
І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
Усі від того, наче, на мить оторопіли.
Давно поміж козацтва такого не було
Аби без суду й слідства та козака убили.
Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
Посипались прокльони, за шаблі похапались,
А особливо ті, хто із Січі прибули.
Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
І просто так стерпіти наруги не змогли.
Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
Велів тягти горілку та військові роздати,
Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
Метались запорожці із шаблями всю ніч.
Якби знайшли, то може його чекала б кара,
Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
А самі запорожці надвоє розділились.
Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
Що він порушив звичай прадавній січовий.
Але одні вважали, Максим був поміж ними:
Іванової смерті той, справді, не хотів,
То козаки невірно, напевно, зрозуміли
Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
Із вбивцею стояти не будем у строю.
Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
Або вертатись будем назад на Січ свою.
Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
Зібралися на ранок та й подались собі.
Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
І москалі топтались, і гетьман не спішив,
Хотів без братовбивства закінчити виправу,
Спровадити без бою із краю москалів.
Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
Щось ляхи затівають на теренах своїх,
Підтягують хоругви. Послав він брата свого
З полками аби трохи утихомирить їх.
Та й на татар надії ніякої немає,
У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
Не скільки допоможуть, як людність похапають
Та і до свого Криму ясиром поведуть.
А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
З проклятою Москвою? Отак і воював.
Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
Про наміри майбутні свої попереджав.
Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
Лишив за наказного полковника Дем’яна,
Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
А з того полководець узагалі ніякий.
Знов вперлись в Україну із військом москалі.
Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
Та зачіпатись надто із ними не велів.

Розбилося вікно.
Фуґас упав на стіл.
Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
Під вибух душ від тіл
кров при́снула в вино.
Це вже не просто прояв реакційний!

Це виділення зла.
Це вивільнення сил.
Це виявлення волі, як сваволі.
Як і в усі часи,
сплюндровані дотла,
невинні люди гинуть у знедолі!

Ми – жертви на кону!
Ви – нації кінець.
Ми – дослідні кролі, що йдуть на розтин.
І нам, і вам – хай грець!
Ковтнімо всю вину,
вином і кров’ю окропляймо кості.

Пируймо, гості всі,
хто вибивав шибки,
глумив добро в тоді ще мирнім домі,
хто різав залюбки
своїх нових месій
і бомби рвав з людьми на іподромі!

Вируймо у юрбі,
смакуючи теракт,
або створі́мо іншого Ґонґадзе!..
Пліч-о-пліч жертва й кат
ідуть в останній бій,
як волю виявляють камікадзе!

25 червня 2004 р., Київ

Максимові не довго на Січі сумувалось.
Не встигли ще гармати як слід заговорить,
Підгайці штурмувати лиш козаки збирались,
Як кошовий на раду зібрати всіх велить.
І довбиші взялися товкти у тулумбаси,
Вся Січ завирувала, зійшлася на майдан.
Для чого їх зібрали, ніхто не знав до часу,
Напевно, про то відав один лиш отаман.
Та, замість кошового Сірко почав розмову,
На діжку чинно вибравсь та тиші зачекав.
Його умить впізнали, в очікуванні слова
Затих весь гурт козацький. Тоді Сірко почав:
- Не бороню я ляхів, гнобителів народу
Та з двох лих обираю я менше. Головним
Я ворогом вважаю того, хто більше шкодить,
Нам перше воювати потрібно саме з ним.
Орда проклята з нами вогнем й мечем воює,
Наповнює пустелі жінками і дітьми.
А скільки на галерах чоловіків гарує?
Чи маєм таке право з отим миритись ми?
Сам Бог велить нам зілля антихристове бити,
Помститися за кривди, за спалені церкви.
Ідіть усі за мною! Я поведу вас, діти,
Щоби могли помститись за усі кривди ви.
В цей саме час немає кому Крим боронити,
Тож хай кривава помста на нього упаде.
Братів, сестер нещасних ми можемо звільнити.
Отож, питаюсь, браття вас – хто зі мною йде?!
Майдан весь відгукнувся одноголосно: «Згода!»,
«Веди нас, отамане!», «Йдемо з тобою в Крим!»
Зібралось кілька тисяч козацтво до походу.
Із усіма зібрався хутенько і Максим.
Стояла хоч осіння та тепла ще погода.
Шлях подолали швидко під самий Перекоп.
Татари не чекали, тож захопили з ходу,
А далі розділились на дві частини, щоб
Одна з Іваном Рогом, що кошовий на Січі,
Пішла стрімким походом й Арбаутук взяла.
А друга половина, здолавши степ і річки,
Дісталася до Кафи і звідти почала
Громити землі беїв і мурз, що в Україні
Ясирством ненаситним були прославились.
Максим з товаришами були в тій половині,
Що вів Сірко. Й на Кафу з ним стрімко подались.
Татари не чекали козацького наскоку,
Тож діставались легко аули і міста.
Велів Сірко козакам вести себе жорстоко,
Нікого не жаліти. Хай швидше вістка та,
Про помсту запорозьку дістанеться до хана
Й до мурз і беїв, котрі тепер хапають люд
Нещасний український . Хай їм відомо стане,
Як мстяться запорожці на їхніх людях тут.
А особливо в землях отого Ширін-бея,
Якого в Україні хіба глухий не чув.
Що славився нахабством й жорстокістю своєю,
А нині в Україні десь з Дорошенком був.
І піднялось димами тепер татарське горе,
Палали їх оселі і люд ясиром брів.
Наскільки запорожці наскок зробили скоро,
Що, навіть, син Ширіна сховатися не вспів.
Схопили того сина, схопили його «мамку»,
Адже йому сім років було лише тоді.
Схопили його дядька… і все добро у «замку»
Дісталося козакам. Максим теж не сидів.
Метався по аулах ледь не по Криму всьому.
Хто чинив опір, того рубав і не жалів.
Звільняв нещасних бранців, в’язав татар натомість
І тяг добро, добуте з боями, до возів.
Там на Січі поділять, а поки нема часу.
А поки треба швидко «пустити півнів» в Крим,
Поки ще не лунають тривожно тулумбаси,
Шлях не перепиняє татарське військо їм.
За тиждень, що козаки по Кримові гуляли,
Взяли добра багато, ясиру тисячі,
Дві тисячі нещасних з полону позвільняли,
Як прилетіла звістка, що хан до Криму мчить.
Він з військом готувався іти на Україну,
«На поміч» Дорошенку, але не встиг, мабуть,
Бо втікачі принесли йому страшну новину,
Що козаки полоном, вважай, весь Крим ведуть.
Що у Криму з живого лиш пси й коти зостались,
І все добро «нажите» дісталось козакам.
І, у жаданні помсти, орда у Крим верталась,
Хан покарать зухвальців за все збирався сам.
Ледь долетіла вістка про небезпеку, хутко
Зібралося козацтво, полон зігнало свій,
Пішло до Перекопу, його щоб проминути,
А там у чистім полі хан буде не страшний.
Хоч рухалися швидко та, все одно, не встигли,
Бо хан на Перекопі з ордою вже стояв.
Утікачі із Криму до нього вже надбігли,
Тож він велику силу вже на ту пору мав.
І довелось козацтву нелегкий бій прийняти.
Три дні й дві ночі бились, степ кров’ю полили.
А від орди нелегко у полі відбиватись,
Тим більше, що татари страшенно злі були.
Сліпило сонце очі, німіли в битві руки,
Здавалося, не стачить до перемоги сил.
Аби полон татарський не втнув був підлу штуку,
Не вирвався й не вдарив зненацька війську в тил,
Велів Сірко всіх моцних і всіх старих потнути.
Дві тисячі нещасних лишились голови.
Та на війні жорстоким й не хочеш – маєш бути
Аби тобі і війську лишитися живим.
Три дні, як у тумані, дві ночі, як в дурмані.
Максим й на мить коротку не міг зімкнуть очей.
Встигав лиш зав’язати, якщо помітив, рану,
А часто і не бачив, як тілом кров тече.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все більше піднімався з ворожих трупів вал.
І червоніло кров’ю пропитанеє поле.
Та не стихав в татарах їх войовничий шал.
Коли вже сил не стало і шаблю піднімати,
Від спраги і пилюки у грудях аж пекло.
Не бу́ло де ногою на вільну землю стати…
Над бойовищем сонце скривавлене зійшло
І наступила тиша, п’янка ранкова тиша,
Навколо не лунало настирливе: «Алла!»
І було тільки чути як степ натужно дише.
Орда в ночі пропала, напевно відійшла
Не в силах подолати була козацьку впертість.
Лишила гори трупів козачих і своїх.
Вже войовничі духи взяли достатню жертву
Аби спинити бійню й розвести, врешті їх.
Живі життю раділи, а мертвих поховали,
Коли ж останню шану полеглим віддали,
На Січ, у рідні стіни свої попрямували
Й татар, що залишились живими, повели…
Микола повернувся на Січ страшенно злючий.
Максимові з порогу сказав все, що хотів:
- Навіщо подалися ви у той Крим смердючий?
Чим ваш Сірко той думав, як вас туди повів?
Та ж ми уже тих ляхів в Підгайцях зачинили,
Ще б трохи посиділи під містом без харчів
І миру в Дорошенка б, як милості, просили.
А той Сірко утнув бач, неначе тать вночі.
Та тільки-но татари про ваш похід узнали,
Переметнулись зразу до ляхів. Як було,
Під Зборовом і Жванцем вони вже учиняли.
А все ж до перемоги вже над Собєським йшло.
Та замість перемоги, з-за вашого походу,
Отримали знов підлий, зовсім не гідний мир.
А битись проти ляхів з татарами нам годі,
Полки б лиш положили у тім бою, повір.
Хай вже Сірко, Максиме, а ти чого подався?
Невже немає в тебе своєї голови?
Та ж Крим той проклятущий навіщо тобі здався?
То добре, що вернувся звідтіль хоча б живий.
Максим сидів лиш кліпав, не знав, чого й казати.
Й Сірко правий був, наче…Й Микола теж правий.
Але уже по тому нема що жалкувати,
Бо лише час даремно отим змарнуєш свій.

– Не звертаймо на нього уваги.
– А що він? Навмисне дражниться?..
– Нажлугтився хлібної браги…
– А більш ні на що́ не наважиться?
– Йому відібрало мову –
так когось злякався…
– Зажди, він не скаже ні слова?..
– Кривляється, бо наклався.
Не дрейфи, здирай з нього шкуру,..
– Годинник якийсь довоєнний…
Хіба він нам свідок? Він – жмурик…
– Поріж-но йому вени!..

(Зло на світ випускають з клітки –
і гинуть навіть мовчазні свідки…)

23 червня 2004 р., Київ

Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку українців ніяку не питали,
Роздерли по живому надвоє без ножа.
Від тих вістей недобрих вся Січ завирувала,
Готова роздушити і ляха, й москаля.
Хоч від Москви, звичайно, добра вже не чекали,
Але ж вола про поміч скривавлена земля.
Вже скільки пролилося на неї тої крові,
Вже скільки лягло люду в кривавій тій борні…
Відмовитись від волі? Все починати знову?
І ні кінця, ні краю проклятій тій війні…
Не маючи вже віри ані Москві, ні ляхам,
До турка Дорошенко підтримати звернувсь.
Чи в боротьбі за волю не мав другого шляху,
Ніж з поміччю Аллаха закінчити війну?
Якщо уже гетьмани не знали, що робити,
То як простому люду в тім розібратись всім?
Тож прагли свої сім’ї найперше захистити,
Нещастя не пустити, хоча би, в рідний дім.
То до Москви хилились, а то приймали ляхів,
То гетьманів тримались, що як гриби росли.
Лиш вижити старались, як квітка серед шляху,
Що будь-якої миті наїхати могли.
Як кинув Дорошенко клич у похід збиратись,
Щоб хоч Правобережжя від ляхів захистить,
А з поміччю османів до Вісли аж дістатись,
Сказати ляхам врешті: «Там тихо і сидіть!»
Зачувши клич, Микола дістав свою шаблюку,
Лиш поговір про ляхів - вже всидіти не міг.
Бо ще із часів Хмеля свербіли в нього руки,
Щоб виставити ляське все кодло за поріг.
Взяв шаблю і торбину, Максима звав з собою.
Дарма ж тому татарська наука не пройшла.
Тож усміхавсь до брата, хитав лиш головою,
Не знаючи, від кого країні більше зла.
Поки ще Дорошенко у Корсуні збирався,
Полки ладнав до бою, з султаном вів торги,
Великий кіш татарський вже зі степів припхався,
Йому в степу сидіти було не до снаги,
Коли така нагода когось пограбувати.
Пройшовся по Поділлю, Волині, взяв ясир…
Все літо Дорошенку йшли орди «помагати»,
Одна перед другої вчащали до тих пір,
Поки геть не озлили населення у краї,
Йому вже Дорошенко не визволитель, ні.
Із Дорошенком лише розорення чекає,
Мабуть, триматись ляхів вже краще в цій війні.
Тож, коли Дорошенко повів полки походом
На захід, то побачив всі наслідки того.
І зрозумів, якої завдав, насправді, шкоди –
Місцеві зустрічали, як ворога його.
Цим скориставсь Собєський, тодішній гетьман польний.
Розумний і дієвий. Хоч війська мало мав,
Але призвав до зброї населення навколо
І кілька тисяч хлопів під прапори зібрав.
З тим військом і зібрався він ворога стрічати.
Найперше, всі дороги у краї перекрив,
Аби орда не мала можливості «гуляти»,
Бо скрізь її чамбули вогонь свинцевий стрів.
Сам же із військом рушив хутенько до Підгайців,
Став табором під містом, свій табір укріпив.
Хай спробує у силі із ним хто позмагаться.
Там військо Дорошенка вогнем він і зустрів.
Прийшли полки козацькі по ліву руку стали,
Прийшла татарські орди – пів поля зайняли.
Нахабніші вже й поряд із ляхом гарцювали
Та виманити військо з укріплень не змогли.
Микола скільки років був з Хмелем у походах,
Тож добре розумівся на справах отаких.
Таких міцних позицій, мабуть, не взяти з ходу.
Обрати гарне місце Собєський клятий зміг.
Сам добре укріпився, ще й мури за спиною,
А поле розділяє усе широкий яр.
Отож козакам битись одною стороною,
І помочі чекати даремно від татар.
Та й що там того поля – вузеньке понад яром,
Не розгорнути сили, гармати б’ють вприціл.
Хіба що знає гетьман якісь таємні чари
Чи покладе під містом багато надто сил.
Спочатку там за яром пішла орда на ляхів,
Від тупоту і крику здригнулася земля.
Та ляхи її стріли вогнем з гармат без страху.
Микола за тим боєм дивився звіддаля
І бачив, як нелегко доводиться татарам,
Нема де розгорнутись, щоб ляхів обійти.
А з земляних редутів впритул гармати шкварять,
Від них орді рятунку на полі не знайти.
А тут іще й хоругви пішли в атаку польські,
Тіснити узялися, збивати шал орди.
Полки козацькі в полі стояли тихо досі,
Від бою яр широкий бо ж їх відгородив.
Тут гетьман булавою сигнал дав для атаки,
Щоб, поки ляхи б’ються з татарами, полки
Ударили вздовж ставу у фланг і тил полякам.
Тут ляхи їх і стріли на березі ріки,
Що називалась Брідки. Зіткнулися дві сили.
В долині у вузенькій хоругви і полки,
То козаки хоругви до річки потіснили,
То поміч ляська знов відтисла від ріки.
У колотнечі лютій змішались коні, люди.
Здавалось – іще трохи і ляхи побіжать.
Та поки іще бились дві сили груди в груди
Лиш мертві під ногами долиною лежать.
Й ніхто на те уваги ніскільки не звертає,
Бо кожен вже затявся, щоб досягти свого.
Микола піт кривавий втирати не встигає,
Весь у крові, не знати – чужій, а чи його.
Уже кінноту ляську в Загайці відтіснили,
Ще трохи і відкритий в тил ляхам буде шлях.
Та, мабуть що, татари атаки припинили,
Бо кинув своїм в поміч кінноту нову лях.
А тут іще й гармати ударили з редутів,
З валів обозна челядь напала козаків,
Кіннота із Загайців устигла повернути,
Полки в вузькій долині затисли з трьох боків.
У тисняві великій прийшлося відступати,
Лишаючи загиблих під ноги ворогів.
Кінчався день, вже й сонце збиралося сідати…
Так закінчився перший із підгаєцьких днів.
Вночі знесли татари своїх загиблих в хати
Та й запалили. Звичай у мусульман такий
Аби своїх померлих у землю не ховати…
Козаки теж зібрали страшний пожинок свій
Та і у трьох могилах край шляху поховали
На пагорбі високім, щоб видно звіддаля.
На ранок польський табір вже не атакували,
Нехай спочине кров’ю просочена земля.
Побачивши, як важко Собєського здобути,
Надумалися разом і гетьман, і калга
Закрити всі підходи, нехай вже голод лютий
Примусить ляхів здатись. А він на них чига,
Бо ж поспіхом збирались, запасів не зробили.
Протриматися довго у них не стачить сил.
Татари і козаки шляхи всі перекрили.
Взялися грабувати татари все навкіл,
І тут усі пізнали чи мудрість, чи підступність
Собєського. В фортецях він військо посадив
І варто лиш чамбулам у бік якийсь сіпнутись,
Як їх вогонь свинцевий на всіх шляхах зустрів.
Та ще й місцеві люди озлились не на жарти,
Взяли, що можуть, в руки «захисників» стрічать.
Отож на їхню приязнь надіятись не варто.
А де ж узяти їжу, щоб військо годувать?
Збирались було ляхів тут голодом морити,
А вийшло, що й самим їм припасів не знайти.
Але, все ж, до останку надумались сидіти
Та і до перемоги цю справу довести.
У таборі козацькім дивились не весело,
Сидіти у окопах не в радість, далебі.
Татари попалили навкруг містечка й села
І похапали здобич, яку знайшли собі.
Та й козаки – не таті, своїх щоб грабувати,
Хоч тут і ляська волость та ж люди не чужі.
Пострілювали в ляхів мушкети і гармати,
Вночі, кому в охоту, пускали в хід ножі.
Та ще було на герці поляків викликали,
Щоб силу молодецьку у полі показать.
Татари від козаків також не відставали,
Їм вже хоча б якоїсь та здобичі узять.
Адже сидіти довго не по душі козаку,
Йому б у чистім полі та у стрімкий наліт.
Сидіти та чекати, як перемруть поляки
Від голоду під містом...Озлишся на весь світ.
Але ж сиділи…Тиждень чи й більше проминуло.
У таборі татарськім щось загуло ураз.
Нервово заметались туди-сюди чамбули,
Частина підхопилась і шляхом подалась.
Тут сотники примчали із гетьманським велінням
Копати рів і валом весь табір городить.
За ляхами дивитись і день, і ніч сумлінно,
При тому й за ордою «союзною» слідить.
Миколі зразу Зборів і Жванець пригадались,
Як зрадно повелася із гетьманом орда.
Невже і з Дорошенком таке ж, як з Хмелем сталось?
Як зрадили татари – то козакам біда.

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Навідатись додому іноді поривались.
Та ж там їх Брюховецький найперше і знайде.
Його все більше й більше попід Москву хилило,
Бо хто ж за нього стане, як встануть козаки?
А москалі із ляхом в Андрусові ділили
Нещасну Україну уздовж Дніпра-ріки.
Питається: за віщо тоді ми воювали,
Як нашу землю ділять, нас не питаючи?
Ми ж ту Москву у поміч супроти ляха звали,
Тепер же вона чинить, неначе тать вночі.
Уже на Дорошенка все більш надії мали,
Що на Правобережжі наводив трохи лад.
Як він усе поверне, з надією чекали.
- Ну, що, підемо в поміч? – питав Миколу брат,-
Чого отут сидіти даремно виглядати?
Можливо, шабель наших йому й не вистача.
Погодився Микола: - А що, ходімо, брате.
Чого в Січі без діла ми маємо стирчать?
Зібралися обидва. А що їм там збирати?
На плечі торбу добру та шабля у руках
І, хоч би й на край світу вже можна виступати
Та сподіватись: доля щаслива там чека.
Була дорога дальня і досить неспокійна,
Бо татарва ордою знов шастала кругом,
Адже її годують оті постійні війни,
Десь паленим запахло – вже вони й тут бігом.
Хоча брати і злились та добре розуміли,
Що без татар, напевно, ніяк не обійтись.
Якби їх проти ляхів тепер не запросили,
Вони би спільно з ляхом сюди би подались.
А ляхи, за тим часом, все більше нахабніли,
Король відправив військо в Поділля на постій.
Тут люди і без того вже ледве животіли,
А то ще й жовнір буде шматок хапати твій.
Поки брати, нарешті, дістались Чигирина,
Уже корогви перші в Поділля прибули,
Вже на міста і села розклали ту повинність,
Щоб люди цілу зиму їх годувать могли.
Обуривсь люд від того: просили, вимагали,
Бо й так уже зазнали наруги через край.
Хто міг, майно хапали, в Волощину тікали,
Повернуться, лиш трохи розвидниться, нехай.
Дізнавшись такі вісті, зібралася старшина,
Щоб рішення прийняти, як саме учинить.
Рішили, що козацтво всіх ляхів тих повинне
Геть виперти з Поділля і більше не пустить.
Тож козаки й татари взялись тіснить поволі
Усе те ляське військо, щоб й духу не було.
Нехай себе годують і гріються у полі…
А тут з Маховським військо і основне прийшло.
Побачивши, що місця нема їм на Поділлі,
Рішив Маховський просто - кордони обійти.
Рішив, що мав достатньо попід рукою сили,
Щоб покарати хлопів, порядок навести.
Подався на Браїлов, щоб звідти Дорошенку
Удар нанести й потім за спротив покарать.
А той не став чекати, подумав хорошенько
Й рішив на марші ляхам удар стрімкий завдать.
Ішли полки козацькі, орда котила полем,
Збивали сніг, бо ж грудень у розпалі стояв.
Усе живе від того ховалося навколо.
Браїлова дістались. Маховський не чекав
Того стрімкого лету, хоч, звісно, готувався.
Йшов табором по полю, готовий до атак.
Але на таку силу ніяк не сподівався,
Узявся боронитись у відчаї. Однак,
Побачив, що нелегко із ворогом змагатись,
Прикривши шлях загоном, до річки відступив.
Став на льоду, корогвам велів приготуватись,
Ударити з розбігу на ворога хотів.
Микола із Максимом ішли в полку козацькім,
Коли ворожий табір обсіла татарва,
Металася навколо та налітала хвацько.
Та здобичі своєї ніколи не взіва.
Полки спинились в полі, чекаючи сигналу,
Аби атакувати ворожий табір…Та
Наказу Дорошенка, мабуть, дарма чекали.
Полки у бій кидати Петро чомусь не став.
Все позирав здалека, що діється у ляхів.
Мав щось своє на думці, нікому не казав.
Ті рухались поволі перед ордою шляхом,
Хоча і огризались та рухались назад.
І постріли, і крики далеко вже лунали,
Став гетьман шикувати в шеренги козаків,
Велів аби мушкети усі наготували.
Кінні корогви вивів, поставив із боків.
Стоїть козаче військо, чекаючи сигналу.
Десь там понад рікою туманом сніг встає.
Ледь чутні звуки бою здалека долинали.
Чого чекає гетьман, наказу не дає?
І раптом якось стрімко все стало наближатись,
Із-за горбів з’явилась нажахана орда.
Корогви ляські, видно, почали розгортатись,
А в них , як розженуться, такий важкий удар.
Орда летіла полем, втікаючи, все ближче.
Вже злякані обличчя Максим міг розглядіть.
Ще трохи і шеренги вона козацькі знищить,
А ляхам залишиться лиш козаків добить.
Та, наче в мить останню, орда враз розчахнулась,
Метнулась в різні боки і перед козаків,
Постала ляська лава, що саме розгорнулась
І вал той полем стрімко назустріч їм котив.
Команда пролунала і вдарили мушкети,
А потім ще і ще раз…немов коса пройшла.
Валились коні, люди…Спинитися б…Та де там,
Так просто зупинитись вже лава не могла.
А тут орда вернулась і ляхів знов обсіла.
Тепер уже не військо, тепер уже юрму.
За дві години бою лягла вся ляська сила.
Якщо уже пробитись тоді вдалось кому,
То їх татари гнали до Летичева, кажуть.
Максим того не бачив, бо ж він не на коні.
Їх з братом не дістала тоді ні шабля вража,
Ні куля. Пощастило, як кажуть, на війні.
Із ляхів, хто лишився, той у ясир потрапив.
І сам Маховський також ясиром в Крим пішов.
Орда на усю здобич свою наклала лапу,
А потім розбрелася по всій окрузі знов,
Збираючи для себе за поміч звичну плату.
Полісся і Поділля, Волинь і аж по Львів.
Десяткам тисяч, кажуть, прийшлось ясиром стати,
Як то уже бувало колись в часи старі.
А що міг Дорошенко? То ж вже не Україна,
Ще Хмель ті землі мусив полякам відступить.
Хоча там українці всі, як одна людина
І їм за прорахунки доводиться платить.
Аби того не бачить. Аби того не чути,
Як плаче від наруги і відчаю земля.
Прийшлось братам до Січі своєї повернути,
На ті усі події дивитися здаля.

Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
Бреде поміж ордою понурений ясир.
Уже нема надії, уже немає страху,
Лиш відчай та розпука у душах із тих пір,
Як, схоплені ордою, людьми уже не бу́ли,
Уже перетворились в худобу чи товар.
Брели по шляху мовчки, немов слова забули,
Лунали лише крики й веселий сміх татар.
Максим ішов між люди такий, як всі – понурий
І роздуми усякі в душі лишали слід.
Оцей наліт татарський життя козаче збурив
І змусив подивитись по-новому на світ.
«А, може, брат був пра́вий? Надійніше з Москвою?
Юрась дарма, напевно, із ляхом замиривсь?
Привів у поміч ляхів, слідом орда з розбоєм
І знову в Крим з ясиром вертають, як колись.
А він же так повірив, що ляхи допоможуть,
Що встане Україна із ними нарівні.
Та ляхам довірятись, а ні на мить не можна.
Не буде кінця-краю проклятій цій війні.
Ех, щоб, хоча би, брата вдалося врятувати!
Він скільки літ із Хмелем із ляхом воював
За вільну Україну. Кров проливав… і нате…
Коли б то все те знати, що нині він пізнав?!.»
Він, навіть, не помітив, як татарва тривожно
Поча́ла озиратись…І раптом вся знялась,
Кудись метнулась степом, лишивши лиш сторожу.
А звідти стрілянина з мушкетів донеслась.
- Коза́ки!!! - зашуміли ясирники від того.
З’явилася надія на визволення в них…
Сторожа позирала тривожно на дорогу.
Максим іще нічого придумати не встиг,
Як поряд стрілянина зненацька пролунала
І татарва із коней попадала умить.
Ясирники, напевно, цього лише й чекали,
Бо кинулись на тих, що змогли ще уціліть…
Отак і опинився козак Максим на Січі,
Вертатись до Юрася в свій полк не захотів.
Бо ляхам помагати чи ж козакові личить?
Проте, чи не запізно оце він зрозумів?!
Тоді ще Брюховецький на Січі верховодив,
Хоча її душею Сірко, насправді, був.
Проти татар козацтво водив він у походи.
Про нього в Україні хіба глухий не чув.
Сірко не був прихильний ані Москві, ні ляхам
Та вів непримиренну з татарами війну.
Ледь про Сірка зачувши, орда дрижала в страху,
Молилась аби часом до них не завернув.
Він воював з Виговським, що з ляхами єднався,
Покинув Хмельниченка, зачувши про Чуднів.
Але й Сомку з Москвою не надто довірявся,
Чим викликав у того, беззаперечно, гнів.
Вважав Сомка з Юрасем призвідцями розколу,
Зібрати чорну раду й прогнати обіцяв.
Юрась із булавою сам попрощався скоро,
У монастир подався і там монахом став.
На гетьманство Тетерю тоді Павла обрали,
Що з ляхами водився. Сомко ж поки сидів,
Хоча старши́на проти весь час інтригувала,
Найперш Золотаренко «підсидіти» хотів.
Москва ж на тому добре у свою дудку грала,
Їй була до вподоби вся колотнеча ця.
Тож стиха колотила старшину, підбирала,
Хто їй поступок більше із них наобіця.
Сомко не дочекався призначення Москвою,
Так «наказним» й зостався. Позбувся булави,
Якої, зрозуміло, був зовсім не достоїн.
Разом з Золотаренком позбувся й голови…
Все це Максим дізнався, вже будучи на Січі,
Куди із України приходили вістки́.
Від того, що творилось, часом впадав у відчай,
Ніяк не міг зробити свій вибір нелегкий.
В шістдесят третім, врешті, зібралась чорна рада.
Як то було Сомкові Сірко і обіцяв.
До булави Сомкові став першим на заваді,
Тож Брюховецький, врешті, там гетьманом і став.
Та ледве той проноза почав гетьманувати,
Забув , хто йому взяти ту булаву поміг.
Про це Сірку прийшлося вже скоро жалкувати,
Що оцю підлу душу розгледіти не зміг.
Бо той злигавсь з Москвою, дозволив військом стати.
Озлились на те ляхи, король війська зібрав
Й подавсь Лівобережжя для себе воювати.
І сил, йому здавалось, на те достатньо мав.
Знов кров’ю захлиналась нещасна Україна,
Яку геть роздирали сусіди на шматки.
Під прапори вставали і батько проти сина,
І брат супроти брата. Стиналися полки,
Які іще із Хмелем в однім строю ходили.
Тепер же бились, наче, закляті вороги.
То не лише Варшава з Москвою сотворили,
Їм так все закрутити було не до снаги.
То все старшина клята, за булаву, маєтність
Звела в бою кривавім своїх проти своїх.
Засліплена забула, що сила наша – єдність.
Роздерла Україну, як ворог би не зміг.
Рік шістдесят четвертий був зовсім неспокійним,
Максимові без діла сидіти не прийшлось.
Тетеря із Чарнецьким й ордою сили кинув,
Їм аж попід Черкаси дістатися вдалось.
Туди їм навперейми Сірко із військом рушив,
Максим із козаками в поході був тому.
Тяжкі думки про брата іще терзали душу,
Хотілося татарам помститися йому.
Із ворогом зустрілись в долині Капустяній,
Затисли запорожців в вузькому місці враз.
І билися козаки, немов в житті востаннє
Та насідали кляті з усіх боків весь час.
Максим уже втомився і шаблею махати
Та не встигав втирати з лиця кривавий піт.
Але не мало військо куди вже відступати,
Отут в оцій долині тепер увесь їх світ.
Закінчувались сили, зникала і надія…
Аж раптом пронеслося: - Сірка погинув брат!
Розкраяла ворожа йому шаблюка шию
І голову на списа враг настромити рад.
Ледь козаки зачули про ту Сіркову втрату,
Озлилися миттєво аж сили додалось.
І довелося ляхам від козаків тікати,
Полишити свій гонор на полі довелось.
А козаки їх гнали і голови рубали…
І їм, і їх татарам, і козакам отим,
Що під хоругви польські з Тетерею устали,
Не бу́ло порятунку, не бу́ло жалю їм.
По бою тім ще довго долиною бродили,
З Сірком взялися разом всі голову шукать.
Та куди кляті ляхи ту голову поділи?
Без голови коза́ка прийшлося й поховать.
Максим у отамана по тому відпросився,
Під Богуслав поїхав теж брата пошукать.
Але також даремно туди-сюди носився,
Ніхто не зміг нічого Максиму розказать.
Весь рік полки Сіркові метались стрімко краєм.
То супроти Тетері, то з ляхами на бій,
А то орду татарську він за розор карає,
Аби сиділа тихо в берлозі у своїй.
Хоч не хотів, з Москвою мав спільно воювати,
Бо справитись самому забракло б йому сил.
Максим все намагався про брата розпитати
Та де, як колотнеча така стоїть навкіл.
То ляхи усім військом дістались аж під Глухів,
То Брюховецький військо на Чигирин привів.
Блукали поміж люду усе чорніші слухи,
Що не могли наснитись і з найстрашніших снів.
Що Богуна поляки «за зраду» розстріляли,
Про спалені містечка і села навкруги.
Чи москалі, чи ляхи – хто гірший з них – не знали.
Одно лиш розуміли – і то, й то вороги.
Згубивши у походах і гонор свій, і силу,
Під Глуховом поклавши багато вояків,
Задумалися ляхи й, нарешті, відступили,
Бо бачили ненависть лише з усіх боків.
Тим часом і в Тетері погані були справи,
Усе Правобережжя супроти піднялось.
Як він не намагався та діла не поправив,
Тож булави позбутись йому теж довелось.
Став гетьман Дорошенко, розумний і амбітний.
Здавалося, у краї настане, врешті, мир.
Гетьманчиків усяких порозганяв він звідти,
Що розплодились в краї, неначе дикий звір.
Сірко вернувсь в Мерефу, Максим на Січ подався.
Затихли трохи ляхи, принишкла татарва…
Аж на Лівобережжі народний рух піднявся,
Який своїм нахабством прискорила Москва.
Бо ж завести хотіла свої порядки в краї,
Чому і Брюховецький немало посприяв.
Він же за вірну службу вже чин боярський має…
Отож народ, нарешті, не втримався – повстав.
Гуртом на Переяслав повстанці подалися
Та місто захопили…Злякались москалі.
Разом із Брюховецьким гасити узялися
Вогонь, що розгорівся ураз на цій землі.
У поміч Дорошенко послав свої загони
І запорожці також не стали в стороні.
Як міг Максим сидіти, коли така нагода,
А, може, долю брата узна десь на війні.
Поки вони збирались та поки шлях долали,
Вже й битва відбулася біля Гельмязова.
Ні ті, ні другі в битві жорстокій не здолали.
Тож москалі з своїми до Переяслава
По битві відступили, повстанці у Піщане.
Куди і запорожці, нарешті, підійшли.
Максим козацький табір з цікавістю оглянув,
Який повстанці хутко над річкою звели.
Поговорив із тими, хто починав повстання.
Дізнався, як же саме воно розпочалось.
Як жадібний полковник Єрмоленко востаннє
Повів їх на Черкаси. Але не довелось.
Хотіли з Брюховецьким також розрахуватись,
Що забагато влади тут москалям віддав.
Та він устиг у Гадяч від гніву заховатись.
Полковником Хоменко, колишній сотник став.
Пішли на Переяслав, скарати воєводу,
Який розсівся, наче його то отчий стіл.
Хоча міські ворота змогли узяти з ходу.
Та гарнізон великий, тож не достало сил.
Тепер он Брюховецький свої полки збирає
Та й москалі, напевно, підмогу нададуть.
Хоч Дорошенко також їм поміч обіцяє
Та, хто зна, чи даремно вони на неї ждуть.
А вранці надійшли вже і гетьманські загони,
По всьому, мали більше, аніж повсталі сил.
Та билися козаки із ворогом до скону,
Ступити ніде було на полі з мертвих тіл.
Хоч билися завзято та не змогли здолати.
Полки на Переяслав гетьманські відійшли,
Повстанцям довелося теж з поля відступати,
Бо другої атаки відбити б не змогли.
А при Золотоноші знов вороги напали,
Затялися, напевно повстання подолать.
І у бою останнім усе-таки здолали
Та й заходились хутко усіх живих хапать,
Щоб, звісно, покарати, аби другим наука.
Максим з товаришами прорвався крізь кільце.
Поки стискали шаблі потомлені їх руки,
Дивитимуться смерті спокійно у лице.
Вже вирвалися з поля, дісталися до лісу,
Як долетіли крики, знайомий голос чуть:
- Ви, прихвосні москальські, ідіть-но всі до біса!
Над козаком над справжнім ніколи вам не буть!
Максим аж зупинився ураз: - Так то ж Микола!
От бісова личина, та ж він живий-таки!
Я ж не покину брата! Тому не буть ніколи!
І кинувся у поміч, а слідом козаки.
У сутичці короткій нападників прогнали,
Миколу прихопили та і гайда бігом…
Вже, як на правий берег дістались, тоді стали
І розпитать спокійно Максим зумів його.
Як там під Богуславом татари полишили,
Не стали зачіпати, бо ж він був ледь живий.
Як доповзти до хати чиєїсь стало сили
І пролежав в гарячці він майже місяць в ній.
- А потім в Переяслав до полку повернувся.
Вважав, що Україні ще має послужить.
Хоча старих ілюзій поки що не позбувся,
Та зовсім по другому навколо став глядіть.
На ту ж саму старшину, що край свій продавала,
Сомки, Золотаренки… усе нові й нові.
Як москалів у краї все більш і більш ставало
Й вели себе, неначе у себе у Москві.
Той самий Брюховецький за клятий чин боярський
Оті статті Московські зопалу підписав.
З москалькою побрався, обласканий по-царськи,
Хіба він Україну тоді на думці мав?
І так уже дістала нас зверхність та старшинська,
Нахабства воєводські, жорстокість тут і там.
Навіщо годувати нам військо те чужинське?
Як Брюховецький хоче, то хай годує сам.
Єрмоленко – полковник, то та іще падлюка,
Визискувач жорстокий, піди ще пошукай.
Отож і довелося нам шаблі брати в руки,
Від наволочі тої щоб захистити край.
З полковником вдалося розправитися легко,
Жаль, Брюховецький в Гадяч сховатися устиг.
А то б він із тим гадом висів теж недалеко…
Московський воєвода також відбитись зміг…
Куди ж тепер нам, брате? Не хочу з москалями,
Із ляхами, сам знаєш, ніколи й не хотів.
І тут Максим озвався: - Ходімо, брате, з нами.
Мені тепер з тобою, здається, по путі.
Йдемо на Запоріжжя, там поки іще воля,
Там люди почувають себе іще людьми.
Побачимо, як саме розпорядиться доля
Та ще за Україну поборемося ми.

Коли б змінився час, а не закон,
який до заскорузлості– первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов «Поділи все – і володарюй!»:
той самий принцип між держав стаґнує.
А час – той самий – рабство проґрамує:
«Іди на ринок праці – й не горюй!»

Над нами – влада, сильна і нова.
Шукає свіжий зміст, недалеченька.
Чекає крові! Мало їй Шевченка!
Їй подавай – сучасніші слова!

А чим новіші лю́дські «кров» і «страх»,
якими зло вмивало й утирало,
й рабами, як волами, час орало, –
від свіжого поняття «оліґарх»?

Хто цей один, якого чорна тьма
ордою прихвоснів усі «нички́» посіла?
Невже в грабіжництві й злодійстві справжня сила?
Прийшов, накрав – а сліду вже й нема!

А ми – сьогодні й після смерті – ми
вручаємо «карт-бланші» і «страховки»
і всі права – у чорні лапи вовка,
що втік від політичної тюрми!

Ми голосуємо за «кожен день – назад!»,
за виродків, перевертнів з народу,
за вірну зраду й смерть-винагороду!
Ми винні всі, що оліґарх – наш кат!

А вихід є: лише змінити нас!
А не закон, що Всесвіт реґулює!
Протестувати! Хай не штабелює
нас цей «новий» оліґархічний час!

3 серпня 2003 р., Богдани́

У козака старого Степана Білонога
Було два гарних сина – Микола і Максим.
Микола літ на двадцять був старший брата свого.
Так склалася вже доля Степана. Справа і тім,
Що, як вони з жоною ще первістка чекали,
Орда прийшла зі степу. Степан в похід пішов.
А там стріла татарська коза́ка і дістала.
Поки він озирався, аби спинити кров,
Аркан його змотузив… Так на галеру втрапив
І двадцять літ, як вічність, з веслом не розлучавсь.
Посивів там до часу, уже й надію втратив…
Та доля посміхнулась, бо «чайки» якось раз
Галеру перестріли одну посеред моря
І браття-козаченьки взяли на абордаж …
Отак і повернувся додому…Хай не скоро.
Вже синові під двадцять. Вже вищий батька аж.
А згодом і Максимко у нього народився.
Хай пізнє та жадане Степанове дитя.
Він з ним іще з малого ледь не щодня возився,
Все приучав до шаблі й козацького буття…
Як захмеліла врешті, повстала Україна,
Пішов Микола з Хмелем пускати ляхам кров.
Лиш зрідка долітали в село вістки́ від сина,
То гарні, то невтішні. Здавалось, Хмель зборов
Ту кляту лядську гідру, аж знову піднялася.
Їй голови рубають та нових нароста.
І татарва «союзна» знов за старе взялася,
Бере, де хоч, ясиру й нікого не пита.
Мабуть, від безнадії, Хмель до Москви звернувся
Аби в борні жорстокій вона допомогла.
Бо ж браття православні… Та ще й не озирнувся,
Як вже московська гідра в країну заповзла.
Хмель думав дати раду…Не вистачило часу.
Помер і залишилась Вкраїна поміж тих
Сусідів, що на неї все позирали ласо.
І не було достойних, щоб зупинити їх.
Бо й самі українці не знали, що робити.
Хмель так заплутав вузол, що на оцій землі
Одні уже з Москвою хотіли ляха бити,
А другі з ляхом разом громити москалів.
А тут ще і старшина із-за своїх амбіцій
Все прагла прислужитись одним чи то другим.
Зіткнулись між собою лобами українці,
Бо де ж би розібратись в тій колотнечі їм,
Як гетьмани метались між Польщею й Москвою…
Мінялись булавою та все кудись вели.
Козаки з ким завгодно готові йти до бою.
Та з ким їм воювати? З ким битися, коли
То ми із москалями, а то вже ляхам служим.
Постійна колотнеча та розберись, піди,
Хто нині тобі ворог, і з ким ми нині дружим.
А при таких порядках недовго й до біди…
У батьковому домі зібралися два сина.
Не часто так бувало, щоб з’їхались разом.
Обидва козарлюги, любили Україну
Та в час такий непевний були не за одно.
Миколу, що із Хмелем пройшов війни горнило,
Був у Сомка на лівім на березі Дніпра,
Від однієї згадки про ляхів аж трусило.
Отож, як Хмель з Москвою єднатися обрав,
Микола свято вірив, що порятунок в тому.
Йому аби з ким-небудь супроти ляха стать…
Максимко ж, коли виріс та вибрався із дому,
До Богуна подався, щоб там козакувать.
Він москалям не вірив ще більше, аніж ляхам,
Бо ж бачив ті порядки, які вони несуть.
Тож сподівавсь, вірив і воював без страху
В надії – Бог і гетьман усе-таки спасуть
Нещасну Україну від заздрісних сусідів.
А вже із ким в союзі – то гетьману видніш.
Виговський з ляхом ладив та й Хмельниченко слідом.
Потрібно виграть часу і станемо сильніш.
Отож вони й зустрілись у батьковій оселі,
Хоч вже багато років стрічатись не прийшлось.
І за столом сиділи від чогось невеселі,
Мовчали досить довго та супились… Аж ось
Не витримав Микола: - То як там твої ляхи?
Юрась їм п’яти лиже й татарам заодно?
Мабуть, під Слободищем наклав в штани від страху?!
Йому ж гетьманувати від Бога не дано!
- Коли б не оті ваші Сомки й Золотаренки,
Іще б Виговський, мабуть, продовжив Хмеля шлях.
За пряники москальські, бач, продались скоренько.
Пора би розібратись тобі в таких речах.
- Москва нам православним у всьому допоможе,
От проженемо разом і ляхів, і татар,
Тоді всю Україну відвоювати зможем.
- Чи не осліп ти, брате, від тих москальських чар?
Москаль про себе дбає, нас прагне прив’язати.
Якщо і допоможе - все потім відбере.
Я хочу Україну свою побудувати,
А не поклони бити перед чужим царем.
- Це твій Юрась будує із ляхом Україну?
Це він із татарвою оберіга її?
Він так скоріш поставить козацтво на коліна…
- Сомко не на колінах перед царем стоїть?..
Якби ото не батько, то,може б, і побились,
Прийшов, нагримав, щоби той припинили спір.
Послухались, замовкли, але не помирились.
Все позирали скоса, неначе дикий звір…
Роз’їхалися скоро і руки не потисли,
Один у Переяслав, а інший у Брацлав…
І знову чорні хмари понад Дніпром нависли,
«Звільняти» лівий берег Юрась якраз почав.
Пішов на Переяслав, узяв його в облогу,
Де наказний козацький Сомко з полком засів.
Зібралося козацтва багато біля нього,
Тож місто він завзято й рішуче боронив.
Та кликав на підмогу полки лівобережні,
А також звав у поміч московськії полки.
Полковники, щоправда, велися незалежно.
Хоча б Золотаренко, діждався аж поки
Прийшли війська московські, тоді аж рушив з ними,
Хоч, начебто, Сомкові який не є – свояк.
Та у скрутну хвилину його, бач, не підтримав.
На його місце мітив, напевно що…Однак,
Сваритися з Москвою йому теж не хотілось,
Тож показав, як вірно він служить і кому.
Московські воєводи, зібравши усі сили,
Пішли на Переяслав у поміч. А, тому,
Дізнавшись цю новину, Юрась облогу кинув
Та поспішив на південь вздовж берега Дніпра.
Сомко ж із москалями вже дихав йому в спину,
Аби не допустити того до переправ.
І їм таке вдалося. Під Каневом навпроти,
Побачивши, що ворог на п’яти насіда,
Велів Юрась козакам узятись до роботи
І табір будувати. Татарськая ж орда,
Уздрівши небезпеку, вмить за Дніпро рвонула,
«Союзників» лишила у битві сам на сам.
А вже полки ворожі і зовсім поряд були.
Юрась велів в атаку летіти козакам,
Аби зірвати наступ ворожої кінноти
І дати час, щоб табір собі добудувать.
Мчать козаки в атаку на ворога…а проти
Такі ж самі коза́ки із криками летять.
Хоч злі були сомківці, звичайно, за облогу,
Але, чим ближче ворог, тим вигуки тихіш.
А раптом брата стрінеш, чи, може, батька свого?
Не ляхи, не татари, а козаки… свої ж!
Зіткнулися дві лави…Чи бились, чи не бились…
Траву потолочили, вдивляючись облич.
Аж тут раптом рейтари московські нагодились,
Ударили щосили під войовничий клич.
І покотилась лава козацькая повз табір,
Рятуючись від шабель, що не жаліли їх.
Хтось, правда, намагався ще захищатись слабо
Та від ворожих щабель попід копита ліг.
У тій гарячці бою Микола мчав по полю,
З рейтарами гнав слідом по луках до Дніпра.
Радів, що із Максимом тут не звела їх доля,
Бо ж він гріха такого на душу би не брав.
Та тільки-но подумав, як бачить раптом брата,
Що на скаку злітає і на землі лежить.
Кінь полетів по полю, Максим збирався встати,
А вже рейтар на нього із шаблею летить.
Микола першим скочив, Максима збив на землю,
Ошкірився рейтару, мовляв, не зачіпай
Мою законну здобич. Той бачить, що даремно,
Помчав по полю далі. -Максиме, не вставай.
Лежи, нехай проскочать подалі ці рейтари.
Хоч ти і зрадник, а́ле, все рівно ж, мені брат.
Отак з своїм Юрасем і дочекались кари!..
- Вам теж за братовбивство Господь воздасть стократ!
- Чи ж я тебе вбиваю? Вже краще сам загину,
Але не дам злетіти тут голові твоїй!
- Мене ти порятуєш, а як же Україна?
- Нічого, живі будем, врятуємо й її!..
Бій скоро закінчився. Хто в полі не загинув,
Той кинувся у річку де скоро й потонув.
До берега дісталась хіба що половина.
Юрась зі старшино́ю до лісу завернув,
А там човни знайшлися, щоб річку переплисти.
У розпачі Хмельницький у Чигирин помчав.
Спочатку від невдачі перелякався, звісно,
Але прийшов до тями і військо знов зібрав.
Тим часом воєвода московський загордився,
Що військо все вороже він до ноги побив.
Тож військом із Приклонським надвоє поділився,
Велів, щоб той на берег на правий переплив
З Золотаренком й вдарив на Чигирин одразу,
Аби добити військо вороже до кінця.
Сам під Лубни подався, де була його база,
Бо, бачте, утомила кампанія оця.
Приклонський перебрався на той бік і подався
На Чигирин. Що бачив, все на шляху палив:
Від Балаклії, й Сміли, і Орловця зостався
Лиш попіл і руїни. Нікого не жалів.
Юрась, однак, на диво, оговтавсь дуже швидко,
Взяв два полки козацькі та ще татар позвав.
І рушив із тим військом за річку Тясмин, звідки
Приходу військ ворожих із дня на день чекав.
Ішло московське військо походом переможним,
Не сподівалось, навіть, ворожих сил зустріть.
Гадали й Чигирин їм узяти з ходу можна
Та добре погуляти. .. І саме у цю мить
Дізнався воєвода, що ворог уже поряд.
Велів ладнати табір рухомий, щоби йти
Так до Дніпра. За нього щоб перебратись скоро
І там підтримку війська великого знайти.
Але не встигли, навіть, той табір укріпити,
Як вдарили козаки, а слідом татарва.
І почали московське те військо молотити.
Здається, і недовго жорстокий бій тривав.
Помчали московити разом із козаками,
Які Москві служили, бігом до переправ.
Покинули гармати та й через воду прямо.
Під Бужином тим літом Дніпро мілкий стояв.
Та втікачів, одначе, то не порятувало –
Топилися від кулі та від татарських стріл.
На той бік перебралось із війська зовсім мало,
Дніпро немов роздувся тоді від мертвих тіл.
Ще багатьох татари собі в ясир забрали.
Кого вхопити встигли, то вже, вважай, пропав.
Та здобичі тієї татарам було мало,
Тож хан свої чамбули навкруг порозпускав.
І почались грабунки не згірш, як і до Хмеля.
Стогнала від розбою сплюндрована земля.
Збезлюдніли містечка, осиротіли села,
Зате орда весела вертала звідтіля…
Максим зі своїм полком також в бою тім бився,
Мчав на московський табір та голови рубав.
Але в гарячці бою усе одно дивився
Аби на брата часом він руку не підняв.
Вже потім після бою від сотника дізнався,
Що тут Золотаренко був із полком своїм,
А брат в полку Сомковім як був, так і зостався.
Тож він на полі бою й не міг зустрітись з ним.
Зрадів, бо ж бачив, скільки козацтва потонуло,
Боявся, щоб в ясир той татарам не попав…
Тут викликав полковник Максима, дав цидулу
Та повелів стрілою летіти в Богуслав.
Максим взяв кілька коней, щоб мчати без зупинок,
Вздовж Тясмина промчався, здолавши тиху Рось,
Віддав у Богуславі цидулу та й у шинок,
Де трохи відпочити з дороги удалось.
Поївши, відпочивши, Максим почав дрімати,
Коли це раптом в шинок юрмою козаки,
Щось весело гигочуть…Максим став дослухатись,
Почувши про сомківців і зрозумів-таки:
Якийсь загін сомківців під Богуслав забрався
Та козаки місцеві, як визнали про те,
Облаву влаштували. Він, врешті, їм попався.
Одних вони побили, для них, мовляв, пусте,
А хто живий лишився, то роздягли до тіла,
Зв’язали та й відвезли над річку в мочарі.
Десь там у очеретах усіх і полишили,
Щоб зрадницької крові попили комарі.
Максим аж похопився, до козаків метнувся
(А що, як там Микола у мочарах вмира?)
Затих весь гурт козацький, на нього обернувся:
Чи часом теж не зрадник штани тут протира?!
Максим, як міг, хапливо, сказав їм про Миколу,
Просив вказати місце, де лишили отих.
Ті, хоч і неохоче, усівшись коло столу,
Розповіли, як краще дістатися до них.
Хоча і пригрозили, якщо когось відпустить,
Окрім свойого брата(коли там справді є),
То його також зловлять і швидко крові пустять.
А гетьман не указ їм. В них старшинство своє.
Максим бігом метнувся до місця над рікою,
Де очерет розрісся і хмари комарів.
Туди-сюди проскочив, бо ж справа нелегкою
Була, знайти нещасних посеред мочарів.
Кричав, щоб відгукнувся Микола, коли є тут,
Аж поки тихий стогін почув з гущавини.
Стрибнув з коня, продерся крізь щільні очерети.
Зрадів й злякався разом із тим – ось де вони!
Розпухлі й посинілі людські тіла лежали
Частково у багнюці у хмарі мошкари.
Такі, що й найрідніші їх, мабуть, не впізнали б.
І лише мертві очі дивились догори.
Один заворушився. Максим метнувсь до нього,
Перевернув на спину: – Миколо, ти живий?
Зрадів: ще не скінчилась Миколина дорога.
Дістав хутенько з торби козацький свій напій,
Дав випити Миколі, розрізав йому пута,
Повідганяв нахабних, розпухлих комарів.
Хутенько зняв сорочку та тіло брата вкутав,
Завдав собі на спину й потяг з тих мочарів…
В гайку, що недалеко розрісся біля річки,
Розвів вогонь. Над братом, як мама, ворожив,
А в того уже й трохи порожевіли щічки,
Вже й усміхався зрідка. Здавалося, ожив.
Возився біля брата, все говорив до нього:
- От, бачиш, ворожнеча до чого привела?
Свої ж брати-козаки дійшли вже до такого,
Що й вражина не кожна такеє би змогла.
Ми маєм бути разом, та чубимось від чогось,
Самі ж свою свободу чужинцям віддаєм.
Нам помочі чекати не треба ні від кого,
Бо, коли всі ми разом – то сила у нас є.
А вороги облудні лиш тим і користають,
Всього наобіцяють, щоб лише нас приспать.
А потім, як худобу звичайну налигають
І будуть в нашім краї, як в себе, панувать.
Нам із тобою,брате, нема чого ділити.
Одна в нас Україна, другої не знайти.
Хіба її не зможем разом ми захистити,
Ворожі всі загрози від неї відвести?!
От відлежися трохи та сили наберися.
Тоді ми сядем разом та й будем мізкувать,
Хто друг нам, а хто ворог – до часу зачаївся,
Аби в своє залізо нас згодом закувать.
Він не змовкав, неначе хотів наговоритись,
Чи братові всі рани хотів тим злікувать…
Незчувся, як татари враз налетіли звідкись,
Відчув аркан на шиї, не встиг і шаблю взять.
Рвонув коня татарин і потягло козака,
В очах зробилось темно, злякатися не встиг.
Не бачив, що зробили із братом-небораком,
І він йому ні в чому допомогти не міг.
Майнула лише думка: « Напевно, брат загинув.
А він тепер в мотузках піде ясиром в Крим.
Хто ж буде рятувати нещасну Україну,
Коли не удалося порятувати їм?»

І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.

Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.

Задумавшись, князь їхав у візку
Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
Стоптавши сніг на повному скаку.
«Свої» загони він не відпуска.
Повинні бути завжди під рукою,
Готові миті кожної до бою.
А він вже десь попереду чека.
Зима навколо снігом замела,
У час такий десь у теплі б сидіти,
А не війська заметами водити.
Та що робить, коли орда прийшла?
Вже й вік не той. За шістдесят уже.
Онуків би глядіти в теплій хаті.
Та не дають спочити вічні раті,
Ще й згадка душу точить, як ножем,
Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
А пам’ятає все одно, як нині,
Коли орда пройшлась по Україні,
Лишивши по собі пожарищ слід.
Умовив хана князь Москви Василь,
Ще й дав на те упоминки добрячі,
Щоб той не на Москву подався, значить,
А ляхам напаскудив скільки сил.
Ті і пішли…До Любліна дійшли,
Збираючи свою страшну дани́ну.
Розкраявши нещасну Україну.
Ясиру та худоби узяли.
Тож князь разом із ляхами помчав,
Аби орду ту, врешті, наздогнати
Та ту всю її здобич відібрати.
А кіш уже під Сокалем стояв,
Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
Тоді їх розділяв. Татарам треба
Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
Та військо княже перекрило рух.
Як ляських ротмістрів він палко умовляв
Не поспішати. Поміч почекати,
Яка вже скоро має прибувати,
Бо ж сили хан за їхню більше мав.
Та ротмістри уперлись, як один.
Їх гонор вимагав негайно битви.
Готові були на той бік летіти.
Просив їх також зачекати він,
Коли орда долати Буг почне,
Тоді уже ударити на неї.
Та думки не уставив їм своєї.
Вони усе торочили одне,
Що польський гонор й шабля у руках
І так спроможні ворога здолати.
Вмовляв іще їх так у полі стати,
Щоб схили прикривали по боках.
Та де там! Говорила ляська кров.
Зірвалися й за річку подалися.
Татари ж з берегів крутих взялися
Пускати у них стріли знов і знов.
Червоним обагрилася ріка
Від крові гонорової всієї.
Бо ж ляхи всі під зливою тією
І сила їх, як та ріка стіка.
Підняв своїх Острозький та й повів
Шукати броду нижче за рікою.
Там переправа видалась легкою
І він із тилу на орду насів.
Поки та зрозуміла: що і як,
Поки те військо княже зупинила,
Вже й ляхи переправитись зуміли
І вдарили із усіх сил. Однак…
У чистім полі подолать орду
Ще й маючи багато менше сили?
Хоч ляхи і коза́ки їх косили
Та нові виростали на сліду.
Кружляли, відступали, били знов.
Вимотували…Ляхи вже й не раді.
Ще і рілля суха їм на заваді.
Крізь пил густий лилася щедро кров.
Не бачачи, що робиться навкруг,
Звідкіль татари будуть нападати,
Несли поляки чималенькі втрати,
Не маючи вже й сили для потуг.
Поки Острозький аж до них діставсь
І разом вони крізь орду пробились
Та в сокальському замку опинились…
Орда ж за переправу узялась.
Не стала більше надто насідать.
Навіщо зайво голови складати?
Їй здобичі дісталося багато.
А ляхи хай за стінами сидять
Та дивляться, як чималий ясир
Татари безборонно геть погонять.
Стоптали битий шлях татарські коні…
А князеві пече аж до цих пір,
Що не знайшов тоді належних слів,
Щоб ротмістрів утримати гарячих.
Він вже багато чого в світі бачив,
А от простого зовсім не зумів.
Тепер уже не літо, а зима.
Чого татарам не сидиться вдома?
Чи то Москва знов посприяла тому
Аби не стала здобиччю сама?
Та більше йому муляло оте
Бажання їм за Сокаль відомстити.
Тож мчав, аби орду перехопити,
Поки вона ще не пробилась в степ.
Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
Бо якось несподівано все сталось.
Татар же взимку і не сподівались.
І раптом звістка, наче влітку сніг.
Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
Розкраявши надвоє Україну.
А там уже розпалася єдина
Чамбулами і швидко почала
Кидати «невід», щоб ясир ловить,
Зганяючи усе живе докупи.
Міста палали, села, гори трупів.
Весь край був розполошений умить.
Та від орди не легко утекти.
Куди не кинься – людолови всюди.
А там уже, чи тобі шаблю в груди,
Чи у ясир в мотузках потягти.
Людей, худобу - гнали все у кіш,
Щоб в Перекопі потім розділити.
Тепер же треба більше захопити
І у свій степ проскочити скоріш.
Повільно йшла обтяжена орда,
Від здобичі багатої розмліла.
На сотню миль чамбули розпустила,
Лиш згарища лишала по слідах.
Вже скоро й степ, а там шукай її.
В степу татарин, наче в себе вдома.
Там не здолати вже його нікому.
В степу татарам звичніше бої…
Отож Острозький слідом поспішав
Аби орду не випустити в поле.
Бо там її не зловиш вже ніколи…
І сам не спав, і військо своє гнав,
Стрічаючи лиш пустку на шляху,
Що по собі орда та полишила.
Хто врятувався – по лісах сиділи,
Щоб якось долю обійти лиху.
З дороги збитись не боявся князь.
Його орда кістками позначала,
Де зазвичай татари ночували.
За кількістю отих кісток, якраз,
Можливо знати і орди число.
Бо ж ті щоночі різали худобу
У розрахунку, відповідно, щоби
По три-чотири на п’ятсот було…
Вже січень був на сконі, як вдалось
Татар під Ольшаницею догнати.
Князь військо в бій, однак, не став кидати,
Чекав, поки докупи все зійшлось.
Бо ж розтяглося на важкім шляху.
Велів одразу табір будувати
І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
Щоб долю не накликати лиху.
Татари ж за вечерю узялись
І ворога, здавалось, не чекали.
Для них це несподіванкою стало,
Отож вони збентежені були
І цілу ніч нападників чекали.
Та руський табір, видавалось, спав.
Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
Отож на ранок злі татари стали.
Прийнявши дії князеві за страх,
Вони удень взялися нападати,
На битву ворогів провокувати,
А там вже перемогу дасть Аллах.
Але дарма тривожили коней,
Із табору на бій ніхто не вийшов.
Самі надвечір натомились лише
Та зрозуміли врешті-решт одне –
Боїться ворог, в таборі сидить,
Бо сил, мабуть, занадто мало має.
Нічого, завтра силу він пізнає,
Орду не можна так нахабно злить…
Та завтра вже по іншому було.
Ще сонце й не збиралося вставати,
Як князь велів Дашкевичу рушати,
Щоб військо кіш татарський обійшло.
А слідом Слуцький в другий бік рушав.
Поки татари іще будуть спати,
Вони коней повинні відігнати,
Щоб ворог тої швидкості не мав.
Густий туман над табуном стояв,
Ховав усе, що коїться навколо.
Отож коней спровадили у поле,
Де б їх татарин піший не догнав.
А на світанку вдарив князь на них.
Татари сонні кинулись до коней.
Та ті були уже за кілька гонів.
Не вміють битись пішими вони.
То вже була не битва, а різня.
На сніг татарські голови летіли,
Хто захищався, того не жаліли.
І князь криваву помсту не спиняв.
Щоправда, кіш татарський не один.
Другий до бою, видно, готувався,
Під стягами під ханськими зібрався.
Там, мабуть ханський син перебував.
Здолавши без зусиль той перший кіш,
Ударив князь на другий. Закрутилось.
Татари тут, немов скажені, бились.
Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
І так затято билась татарва,
До вечора їх не могли здолати.
Прийшлося в битві й князю участь брати.
А день поволі в сутінки спливав.
Тут ще наспіли були в поміч ті,
Кого татари у ясир погнали.
І очі в них від помсти аж палали,
Мов це найважливіше у житті.
Татари розуміли це, тому
Вмирали та «аману» не просили.
Як сутінки на землю, врешті сіли,
Упав останній та і по всьому.
Тих, що прорвались, козаки знайшли,
Дашкевича і також перебили.
З ордою остаточно покінчили,
Полон великий досить узяли.
Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
Хоча на поле в сутінках дивився,
За душі вбитих подумки молився.
А там скінчились тисячі життів.
Свої-чужі – Господь не розрізня.
І, наче й помста серце вже не муля,
Напевно, залишилася в минулім.
Острозький тихо розвернув коня,
Подумавши, що досить вже смертей.
Не знав ще, що полонених багато.
А чим їх у дорозі годувати?
Задумавшись урешті-решт про те,
Велів всього сім сотень залишить,
За кого гарний викуп можна взяти,
А інших усіх просто повбивати
Аби «своїм» можливість дати жить.
Він не Господь, не порятує всіх
На тих шляхах, розорених ордою.
А йти прийдеться пішою ходою,
Так само, як татари гнали їх.
Татарських коней купу узяли,
Так користі із того не багато.
Хіба що їх у їжу споживати,
Такі охлялі всі вони були.
Щоб хоча б якось зберегти дітей,
Їх у татарські гарби посадили,
Пани свої карети їм звільнили,
Самі усілись на своїх коней.
І рушили топтати знову путь
Туди, звідкіль татари і пригнали.
Чи дійдуть всі живі – того не знали.
Та сподівався кожен, що дійдуть.
Князь мовчки їхав на своїм коні.
До слави їхав… та не радий тому.
Проте не говорив того нікому,
Лише душі утомленій одній.

Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

В глибокій балці степовій
Над річкою, що тихо плине
Під вербами через долину,
Палає вогник ледь живий.
Вже вогнище перегоріло
І на ніч від очей лихих
Не кидали дрівець сухих,
Тож воно ледве-ледве тліло.
Навкруг монахи розляглись
В траві. Вечерю закінчили.
Лежали, стиха говорили…
Хтось став навколішки, моливсь.
Їх доля у степу звела.
З Литви, Москви та України
Ішли в далеку Палестину.
Дорога неблизька була
Та й небезпечна. Людолови
Постійно шастали кругом.
Помітять, вихоплять бігом
І не поможе й Боже слово.
Та вірили, що Бог, усе ж
Того не може допустити.
Обереже від злого світу
Та й від стихії злої теж.
Монах московський Феофіл
Лежав біля Петра з печерських.
Весь час побіля нього терся
Та бубонів. Не було сил
Уже і слухати його.
Та той ніяк не замовкає,
Москву свою все вихваляє.
Ото б спитатися – чого?
От і тепер – поїв, розмлів
Та і давай Петра повчати:
- Да, Києв славєн бил когда-то,
Магуч и сказочно красів.
А нинє что? Да смєх одін.
Дєрєвня, может, да і только.
В ньом раньше храмов било сколько.
Тєпєр лиш пару мєж руін.
А вот Масква вєсь час растьот,
Красу и сілу набіраєт.
От златих куполов сіяєт.
Нємного врємєні пройдьот
І она станєт Трєтій Рім,
Об’єдініт мір хрістіанскій.
Град Константінов уж османській,
Стол патріарший вмєстє с нім.
Одна надєжда на Маскву.
Отсюда вєри свєт прольйотся,
В Масквє вся святость собєрьотся.
Увідіш, скоро назовут
Йейо святою. Відіт Бог,
Нє зря мітрополіти ваши,
Что в Кієвє сідєли раньше,
Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
Собрать даров святих нємало.
Златиє дискос и потир –
Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
Тє, что в Софіі прєбивалі ,
У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
Масквє в подарок прєподньос…
Петра мов осінило враз.
Згадав чутки, які ходили,
Про те, що їх московський князь
І був причиною якраз,
Що Київ татарва спалила.
Виходить, правда, коли хан
З ним здобичею поділився?
І підлий той не подавився?
Слова - облуда і обман.
Діяння – підлі і підступні:
Призвати нехристя, аби
Він православний люд побив.
Спочатку – Київ, хто наступний?
І в тих розклочених думках
Він повернувся в ту годину,
Як смерть прийшла на Україну,
Орда насунула стрімка.
Ніщо не свідчило біди.
Татари, коли і ходили,
То на Волинь чи на Поділля,
Не завертаючи сюди.
Отож Ходкевич, який став
У Києві за воєводу,
Кріпити місто мав нагоду,
Та в голову того не брав.
І тішився лиш тим, що він
Із ханом ладить непогано.
Тож хан на Київ йти не стане.
Навіщо ж зміцнювати стін?
Хоч замок Київ таки мав
На Замковій горі, одначе,
Оту б фортецю хто побачив.
Хіба лінивий би не взяв.
Та будувати щось нове
Ходкевич явно не збирався
Та й тим ремонтом не займався.
У замку мало хто живе.
Містяни обжили Поділ,
Там купчились, там торгували,
Там і майстерні відкривали.
Навіщо дертися на схил?
А замок? Як прийде біда,
То в ньому можна заховатись.
Чого зарані перейматись?
Давно не зазира орда.
Розслабились за мирний час,
За стінами і не гляділи,
А ті поволі трухлявіли…
І на Семенів день якраз
Прийшла біда, яку не ждали…
Щоправда, ще за кілька днів
Тривожний гомін пролетів,
Що йде орда. Тож час ще мали
Аби хоч стіни підлатать.
Все наспіх, наскоро робили.
Що встигли, а що так лишили.
Народ із сіл став прибувать,
Шукаючи для себе захист.
Ходкевич все ще сподівавсь,
Що хан деінде вже подавсь,
Тож люд дарма дрижить од страху.
Не справдилось. В Семенів день
Здійнявсь на півдні пил угору
І з того пилу дуже скоро
Орда з’явилася. Лишень
Устигли збігтися до замку,
Ворота наспіх зачинить,
Вже на Подолі дим вали́ть.
Завмерли люди з переляку,
Угледівши потік страшний,
Який навколо розливався.
Де стільки сили хан набрався?
Весь Крим, напевно, зрушив свій.
Розграбувавши вже Поділ,
Татари замок обступили
Та йому стіни підпалили,
Самі ж товпилися навкіл,
Не надто пхаючись на стіни.
Чекали, поки догорять,
Тоді вже замок штурмом брать…
Ходкевич відчував провину,
Бо бачив, як вогонь меткий
Соснові стіни пожирає,
Бо ж він даремно час прогаяв,
Про замок не подбав-таки.
А далі сталося… Умить,
Як тільки стіни прогоріли,
Татари в замок залетіли.
Ніхто не зміг їх зупинить…
Петро в послушниках ходив
В Печерській лаврі… Тої днини
Монахів добра половина
З ігуменом, як той велів,
Скарбницю в замок потягли,
Аби за стінами сховатись.
Ті ж, хто надумав залишатись
Чи то устигнуть не змогли,
Спустились до своїх печер,
Щоб лихо там перечекати.
Ну, хто їх буде там шукати?
Отож Петро сидів тепер
В печері, в темряві густій
Та все до звуків дослухався.
Хоч щось почути сподівався,
Весь слух напружуючи свій.
Та скоро димом потягло
Так, що аж дихання спирало.
Монахи до землі припали,
Де диму трохи менш було.
Уже нічого і не чув.
Ковток повітря би вхопити.
До смерті захотілось жити…
Прийшов до тями і відчув,
Що дим розсіюватись став
Так, що і дихати вже можна.
Він ледь піднятися спроможний.
Шукати братію почав.
Але, кого би не знайшов,
Ті, навіть не поворухнулись,
Напевно, димом задихнулись.
Тож сам напомацки пішов
Туди нагору, хоч і страх
В ясир потрапити, бентежив.
Та просувався обережно
Із ім’ям Божим на вустах.
Надворі день вже починавсь.
Який? Петро не міг і знати,
Бо ж скільки міг він пролежати
Без тями. Йшов і прислухавсь
До тиші. Згарищем несло.
Ні галалакання… Здається
З ордою вже ніхто не б’ється.
Відбились, може? Пронесло?..
Та ледве вийшов він на світ,
Як всі надії і пропали.
Побачив – Києва не стало.
Навколо мертвих згарищ слід.
Та ще мерці… Мерці кругом
Серед тих згарищ. Мертве місто.
Поділ згорів, то видно й звідси.
Спалили нехристі його.
Петро всю лавру обійшов,
Шукаючи, чи хто зостався.
Але даремно сподівався.
Живим нікого не знайшов.
Спустився з пагорбів, подавсь
До замку. Може, там вціліли?
Лиш пси по згарищу бродили.
Деінде дим ще піднімавсь.
І тиша. Страшно так було
Одному на велике місто.
Весь час ішов, молився, звісно,
Хотів, щоб то все сном було.
Але не сон – страшне життя.
Ніде від нього не подітись.
Одно й лишається – молитись
Та гартувати почуття.
Він до Софії підійшов,
В якій не раз бував до того.
Тепер стояла перед нього
Зчорніла. Боязно зайшов.
Суцільна пустка, образи
Обдерла та орда проклята.
І лише матінка Оранта
Мовчить. В очах ані сльози.
Він на коліна впав, почав
Молитву Господу творити,
Просив хоч землю захистити,
Коли вже Київ не встоя́в…
Все промайнуло в одну мить
У голові Петра… Московський
Монах щось бубонів ще досі,
Проте Петро удав, що спить.

Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.

Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
Сніговика не зліпити,
Не з’їхати на санчатах.
Ото у хаті сидіти
Та у вікно виглядати.
А візерунки на шибках,
Морозу дивні картини.
Слід постаратися кріпко
Аби продихать шпарину
Сидить Василько, сумує,
З роботи маму чекає.
Теплом шпаринку продує
Та в неї все виглядає.
Так і заснув непомітно,
На підвіконня схилився.
Йому наснилося Літо,
З яким він раптом зустрівся.
Таке задиристе, видко,
Часом аж надто гаряче.
Василько взнав його швидко,
Хоча і вперше побачив.
Чемненько з ним привітався,
Йому низенько вклонився
Та про здоров’я спитався.
Той посміхнувся, спинився.
- Чого ти, хлопче, шукаєш,
Чого блукаєш по світу?
- Тебе, мабуть і чекаю,
Бо ти ж і є, певно, Літо?
-Так, мене звуть, справді, Літо.
Чого ти хочеш від мене?
- Набридло в хаті сидіти.
Мороз надворі скажений.
Прогнав би ти його звідси?!
Хай буде тепло надворі.
Щоб прогулятись до лісу
Чи то скупатися в морі.
А той Мороз заважає,
Лютує дні він і ночі.
Тепло пустить не бажає
Та сипле снігом у очі.
Ти ж зустрічав його, звісно,
Старезного дідугана.
Вже зовсім сивий і лисий
Із отакими губами.
Червоний ніс із сопля́ми.
Вся одяганка зі снігу,
Яка не пралась віками.
На ногах чоботи з криги.
Якщо дихне він помалу,
То холод і невеликий.
А, як озлиться, бувало,
То заморозить геть ріки…
- Та я і рад це зробити,
Але не можу, насправді,-
Відповіда йому Літо.
- А що ж тобі на заваді?
- Крім мене є іще троє:
Зима, Весна та і Осінь.
Ми ділим рік між собою.
Раніш не так було зовсім.
Ще тільки світ сотворився,
Господь був вічно у справах.
Хто першим був похопився,
Той цілим роком і правив.
А то було і роками
Зима тривала чи літо.
А інші черги чекали,
Щоб трохи часу вхопити.
Коли ж Господь то побачив,
Навів у тому порядок,
Свій час усім нам призначив
Аби було все до ладу.
Тепер три місяці кожен
По черзі роком правує.
А інший влізти не може,
Бо, як Господь то прочує,
То добре дасть прочухана.
- А як морози у травні?
- Не все бува без обману.
Не всі у тому старанні.
А ще скажу тобі, хлопче,
Не плутай Зиму з Морозом.
Він ходить, як собі хоче.
З Зимою їм по дорозі,
То він іде з нею разом.
А час її як минає,
Вона зникає одразу,
А він ще світом блукає.
Вважає, що йому мало
Зими вділили для справи.
Колись часи вже бували,
Як світом віками правив.
Укрив його весь у кригу
Та снігом навкруг завіяв.
За всім дивився,все бігав.
Щоб вічно так було, мріяв.
Господь же, як все поправив,
Та розділив рік між нами,
То мрії його позбавив.
От потайки він, не прямо
Бува, приходить раніше,
Як Осінь, часом, взіває.
Бурульок своїх навіша,
Калюжки понакриває.
Чим ближче Зима,нахабно
Мороз себе той тримає.
А Осінь здихатись рада б,
Та сили на те не має.
А вже, як Зима відходить,
Весна ще не в повну силу.
Мороз весь час колобродить,
Себе почуває сміло.
І спробуй його прогнати?
Вони ж жіночки, не в змозі.
До травня, бува, гуляти
Ночами дає Морозу.
Й до мене хотів добратись,
Вночі похазяйнувати.
Прийшлося за нього взятись,
Добряче у пику дати.
Я ж хлопець такий гарячий,
Морозу терпіть не буду.
Минає тепер, як бачить,
І боком обходить всюди.
Та в Зиму я прав не маю,
Нічого зробить не можу.
До сонця сходи, не знаю,
Можливо, воно поможе?!
Пригріє з неба добряче,
Мороз і відступить трохи.
І стріхи тоді заплачуть
З бурульок, немов горохом.
І крига на річці скресне,
Струмки потечуть в долину.
І стане схоже на Ве́сну…
І тут Василько прокинувсь.

- Дядьку Степане, ви ж були
Із нашим князем Святославом.
Русі з ним здобували славу.
І, кажуть, бачили, коли
Загинув він від печенігів.
Вже сивий, хоч і не старий
Степан в отвіт заговорив.
А голос в нього, наче крига:
- Так, бу́ло, синку. Все було.
І славу з князем здобували,
Аж у Болгарії бували,
Долаючи ромейське зло.
Та підлість гору узяла
І мужність нашу подолала.
Ми кров даремно проливали…
Сльоза щокою потекла.
Він рукавом її утер,
Мов в пам’яті туман розвіяв.
- Ні, ні про що я не жалію.
Лиш про одне – що він помер.
В бою відкритому його
Не спромоглись здолать ромеї,
Тож, згідно підлості своєї,
Аби добитися свого,
Купили недругів вони
І, як хортів, їх нацькували.
Ми перемоги здобували,
Але не виграли війни.
Князь з військом Свенельда послав,
А з нами в лодіях подався.
Вже аж до Хортича дістався.
Але там печеніг стояв.
Пробитися не було змоги.
Нас мало – їх - ціла орда.
Не порятує і вода,
Бо ж попереду злі пороги.
Там, хоч не хоч, на берег йти,
По суші лодії тягнути…
Тож довелося повернути,
В Білобережжя відпливти.
Зимівля там страшна була.
Хоча добра собі надбали
Та їжі вдосталь ми не мали.
Тож голова коняча йшла
За полугривню. Що робити?
Як холод лютий навкруги,
Шлях перекрили вороги
Й потрібно їсти, щоби жити.
Багато наших там лягло
В холодну землю негостинну.
Там хліба ми пізнали ціну,
Якого зовсім не було.
Ледь-ледь діждалися весни.
Як скресла крига – подалися,
До Хортича знов піднялися,
Піт утираючи рясний.
Бо ж звідки було взяти сил
Після такого зимування?
Геть виснажило веслування,
Тож озирнулися навкіл,
Чи ворог часом не чига
Та і до острова пристали.
Хоч сили відновити мали
На тих гранітних берегах.
Під дубом жертви принесли,
Як подорожні всі робили.
Та і поснули на тих схилах,
Настільки втомлені були.
Сторожа теж уся поснула.
А в полі клятий печеніг
Наш кожен крок весь час стеріг.
Підкрався, що ми і не чули,
Дніпрову хвилю подолав
І став рубати сонних воїв.
Хтось крикнути устиг: «До бою!»
І криком тим усіх підняв.
Хоч які втомлені були
Та за мечі умить вхопились,
У купки невеликі збились,
Щоб спини захистить могли.
А далі вже рубали шлях,
Аби із іншими з’єднатись.
До князя стали пробиватись,
Де майорів з тризубом стяг.
А він, той стяг, уже хитавсь,
До скелі Чорної хилився .
Князь з печенігами ще бився
Та, уже видно, подававсь.
Бо ж поряд наших не було,
Одна лиш печенізька зграя,
Мов пси скажені, насідає.
Нас зло від відчаю взяло.
Тож ми ще більше налягли,
До князя прагнучи пробитись.
А стяг все швидше став хилитись.
Ми зойк утримать не змогли,
Застигли вмить, як він упав,
Не вірячи, що все насправді.
Орда враз заволала радо…
І бачимо, як хтось підняв
Над нею голову…його…
Оскаженіли ми від того,
Рубали крізь орду дорогу,
Смерть люту сіяли кругом.
Тож в страху кинулась орда
Ярами, балками у воду.
Собі забрала нагороду,
А нам зосталася біда…
Хвалився потім печеніг,
Із черепа зробивши чашу,
Що відібрав він славу нашу,
Здолати Святослава зміг.
А ми помститись не змогли,
Піймай його у чистім полі,
Де його сила, його воля…
Хоча уже роки пройшли,
Не припиняю я жаліти,
Що біля князя не стояв,
Вже краще я би смерть прийняв,
Він, може б, залишився жити.

Долаючи то хащі, то болота,
Все далі простував полянський рід.
Далеко залишивши рідний світ.
У страху озиралися, бо вслід
Йшли дикою ордою хижі готи.
Чи просто так співпали їх шляхи,
Чи ті за ними справді полювали.
Але й на мить спинитись не давали,
Хоча, здавалось, сили вже не мали
Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
Спинились аж на березі ріки,
Що широко їм шлях перепинила.
Її здолати вже не мали сили,
На пагорб піднялися, відпочили,
Вслухаючись: чи не луна важкий
Та хижий тупіт готської орди.
Але навколо панувала тиша.
Пташиний спів та рев тваринний лише
Та вітер листя на дубах колише.
А, може,загубили їх сліди?
Минуло у спокої кілька днів.
Огледіли поляни свої втрати,
Не було часу досі рахувати.
І зрозуміли – втратили багато,
Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
А уся мудрість лишилася там,
В густих лісах і в болотах безкраїх.
Хоч сиві є, але старих немає,
Тих, хто покони давні пам’ятає.
Лишився рід в чужому краї сам.
Та треба жити, годувати рід.
Спустилися мисливці в хащі дикі.
Хоча здобутки були невеликі
Та дичина – найкращі в голод ліки.
І вже інакше дивишся на світ.
Потроху обживатись почали,
Такі-сякі хатки побудували,
Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
В лісах у навколишніх полювали,
Де звірі ще не лякані були.
А далі що? Того ніхто не знав.
Своїх богів у поміч закликали,
Бо ж імена їх добре пам’ятали.
Та молитви, мабуть, не долітали
Чи божий рід тут інший панував?
Якось мисливці чагарями йшли,
Щоб здобичі для роду вполювати
І раптом вздріли на галяві хату.
Людей тут не доводилось стрічати,
Отож вони здивовані були.
Наблизились тихенько – хто там зна,
Які їх несподіванки чекають.
Можливо, там розбійники чигають.
Тож зброю наготовлену тримають.
Хвилина у напруженні мина
І раптом двері рипнули й надвір
Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
Не здивувався, подивився лише
І його голос пролунав у тиші:
- Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
Мисливці зброю опустили вмить,
Бо ж сивину привчились поважати.
- Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
Як важко вам тут місце обживати…
- Так хоч порадою допоможіть?!
- Допоможу, навчу, пораду дам.
Я жив багато, тож багато знаю…
- А як вас звати, діду? – хтось питає.
- Мене дід Велес, синку, прозивають
І я чекав, щоб бути в поміч вам.
- Ви знали, що ми прийдемо сюди?
- Я, синку, так багато чого знаю.
І що було, що потім вас чекає.
Для мене в світі таємниць немає…
- А чому ви тут живете один?
- Тому, що рід мій весь на небесах,
Мене давно до себе вже чекає.
Та я тут справи доробити маю,
Отож до них поки не поспішаю.
Живу самотньо у оцих лісах.
- А як ту річку широченну звуть,
Що ми її не годні подолати?
- Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
Вам з нею поряд жити-існувати.
Вам її води славу принесуть.
- То теж Дніпро?- показує один
На тихі води далі поза хату.
- Ні, синку, річку ту Печальна звати…
Вона теж буде значити багато
У долі роду вашого. - І він
Замовк, немов задумався на мить.
А далі мовив: - Прийде час колись,
Коли ви у цю річку увійде́те
І тим усіх богів своїх уб’є́те.
Мисливці усміхнулися: «Та де там?
Як люди бога вбити б спромоглись?»
Чи то мисливці не дочули так,
Чи то пізніше вже перекрутили.
«Почайна» на ту річку говорили.
Та пам’ятали і дітей учили:
В тій річці не купатися, однак.
Та то пізніше, а дідусь поки
Знов перевів розмову на сьогодні:
- Я добре знаю, дітки – ви голодні.
Але за річку там на оболоні
Мої бички пасуться й корівки.
Беріть собі та доглядайте їх.
Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
Потроху накопичите запаси,
А там розбагатієте із часом.
Мені ж багато і не треба з них.
Чи кухоль молока принесете,
Чи м’яса шмат – мені і досить того…
Пішли мисливці радісні від нього.
На оболонь розвідали дорогу,
Знайшли на луках гарне стадо те.
На другий день навідали його,
Дарунки принесли йому у хату,
Просили землеробству їх навчати,
Адже до м’яса треба й хліба мати,
Хоча й не мали сіяти чого.
Але дідусь і не питав про те.
Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
Аж до Дніпра самого діставався,
Велів, щоб кожен за сокиру брався
Й рубав усе, що навкруги росте.
Сказав по тому пні покорчувати,
Пройти з сохою поле все велів.
Надвоє його потім поділив.
Свою комору врешті-решт відкрив
Аби зерна їм для посіву дати.
Вони одне засіяли з полів,
А друге залишили спочивати
Та сили для посіву набирати…
Поділом місце стали називати,
Питалися: чи на Поділ ходив?
Багато чого Велес їх навчив,
Багато чого стали вони знати:
Гончарити, знаряддя майструвати,
Ростити хліб і хати будувати.
А якось у один з осінніх днів
Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
На небі рід уже давно чекає.
Вас вже не втікачами залишаю –
Господарями цього всього краю.
Вони стояли, слухали сумні
З сльозами його мовчки проводжали
Дивились, як туман його сховав,
Вслухалися, як човен відпливав,
Аж доки звук і зовсім не пропав.
Та вірити поляни не бажали,
Що він полишив рід їх назавжди.
Щодня ходили до його хатини,
Несли хто молока, а хто хлібину,
Хто дичину впольовану, рибину.
Просили поміч у часи біди.
Хатинка та розсипалася згодом,
То на тім місці требище звели,
Волхви постійно службу там несли,
Розмову з богом Велесом вели,
Слова його передавали роду.
На тих завітах піднімався рід,
Міста на горах й над рікою зводив.
Князь Кий з братами заснували згодом
І місто Київ, де й осіли з родом,
Закінчивши в Ромейщину похід.
В Почайну – річку, навіть, не ступали.
Хоч плавали, звичайно, у човні,
Але, щоби купатися – ні-ні.
Волхви казали людям, що по ній
У царство мертвих душі відпливали.
Отак було в полян до того часу,
Як Володимир князювати став.
Він віри все по світові шукав.
А якось до Почайни всіх зігнав.
Прийшли якісь попи у чорних рясах
І князь велів зайти у воду всім.
Дружинники у тім допомагали,
Вони списами гострими шпигали
Тих, хто старі завіти пам’ятали.
Та щось змінити не вдалося їм.
Князь всіх велів насильно охрестить,
А ідолів і требища зламати.
Тоді полянам довелось згадати,
Як Велес брався їх попереджати,
Що всіх богів купання може вбить.
І справдились оті його слова –
Старих богів Почайни води змили.
Хоч люди ще таємно їх молили,
В дрімучих хащах требища робили
Та стала віра на Русі нова.
А Велес десь із неба поглядав,
Не маючи можливості змінити,
Дивився, як страждають його діти.
Але старе повинно відступити.
І він про це ще від початку знав.

Відрились з рипом двері в курені,
Знадвору лютим холодом війнуло.
Вогонь у каганці ледь не задуло,
Він задимів і тіні по стіні
Пробіглися від подиху отого.
В курінь заскочив молодий козак
Закутаний у сірий кобеняк.
- Я ще морозу і не знав такого!
Щось розходилась матінка-зима,
Боюся, щоби ніс не відморозив!
А сам рукою витирає сльози
І кобеняка свого не зніма,
Хоча доволі тепло в курені,
Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
Сидять, чомусь зажурені, сумні.
Озвався сивий, наче лунь, козак:
- Ще молодий ти, іще зим не бачив!
Легенький морозець довів до плачу!
Прожив би стільки – не казав би так.
В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
Якби ти був тоді на Дрижиполі,
То нині би не жа́лівся на долю.
Та ж молодий, рівняти з чим нема!
- А що за Дрижиполе? Розкажіть!
А то усі говорять – Дрижиполе,
Я ж достеменно і не чув ніколи…
Старий козак задумався на мить,
Поглянув на своїх товаришів,
Яким також послухати схотілось,
Бо всі так зацікавлено дивились,
Потилицю почухав і повів:
- У п’ятдесят четвертому якраз
Із осені ще напосілись ляхи,
Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
Що татарвою люди звуть у нас.
Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
Тоді іще сопливий син Іслама,
Стоптали всю Брацлавщину полками
І ота сила усе далі пре.
Зима і та не зупинила їх.
Хоча раніше по хатах сиділи,
Заледве білі мухи налетіли.
А тут і січень сани вже запріг,
А ляхи з татарвою пруть і пруть.
Нарешті і до Умані дістались.
Там Богуна козаки окопались
В надії, що на поміч їм прийдуть.
Богдан сидів же в Білій увесь час
Та слав листи цареві із проханням,
Щоб той військову поміч слав негайно,
Бо власних сил було замало в нас.
Нарешті в січні вибрались -таки.
Зима ж у тому році лютувала,
Сніги мела, морозами скувала
Річки й озера. Шлях був нелегкий.
Богдан з собою козаків узяв
Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
Боярин Шеремета з москалями,
Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
Гармат з півсотні з Білої взяли.
Як для зими – то військо чималеньке.
Нам би дістатись Умані швиденько.
Коли до неї ляхи підійшли,
То вдаримо на них із двох боків.
А, коли ні, то Богуна візьмемо
І проти війська вражого підемо.
Були в Богдана плани ось такі.
Ішли похідним табором, вози
З обох боків підходи боронили.
Бо ж десь ордою татарва бродила
Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
Йшли насторожі, хоч не вірили,
Що хтось дурний надума воювати.
Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
І ми б, напевно, у теплі були,
Коли б не воля самого Богдана.
Хто ж здумає ослухатись його?
Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
Який ми усі топчемо старанно.
Десь попереду Пушкаря загін
На ворога постійно виглядає,
Все військо вчасно попередить має,
Якщо побачить небезпеку він.
Тож ми спокійно по шляху ішли
За Пушкарем й за нашими возами.
Бурульки аж дзвеніли під вусами.
Ми їх збивали, а вони росли.
Не знали ми, на жаль, іще тоді,
Що татарва вже Пушкаря здолала
І в замочок Охматівський загнала,
Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
Та попередить нас не було змоги.
З усіх сторін обсіла татарва.
Весь час кружляла та стіна жива,
Всі перекривши і стежки, й дороги.
А ляхи, добре знаючи шляхи,
Полишили під Уманню залогу
Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
У сподіванні намірів лихих,
Уже свої націлили гармати
На шлях, яким спокійно ми ішли.
Та ми того ще знати не могли
І сподівались, що часу багато
У нас іще до Умані. Богдан
Спокійно їхав в санях перед військом.
А смерть вже чатувала зовсім близько,
У неї був на цей день власний план.
Шлях пролягав долиною ріки,
Здається, Багви, що блищала льодом,
Здіймалась хмара пару над походом,
Адже мороз добрячий був-таки.
І враз, мов перешкода на путі
Непереборна перед військом стала.
Ще задні на передніх напирали,
Не знаючи, що бачили вже ті.
А попереду у ранковій млі
Виднілось військо ладне вже до бою,
Весь виднокрай займаючи собою
І білих піднімаючи орлів.
І у ту ж мить гармати заревли,
Змітаючи передні наші лави.
Накинулися ляхи зліва й справа,
Поки ми ще розгублені були.
Ввірвалися у табір між возів
І стали нашим голови рубати
Та шлях собі кривавий прокладати,
Поки Богдан оговтатись не вспів.
Дісталося найперше москалям,
Вони, здавалось, й опір не чинили,
Їх ляхи, наче косами косили
І трупом укривалася земля.
А наші звичні, хто уже як міг:
Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
Козацька пригодилася наука.
І, поки лях крізь москалів пробіг,
Його з возів зустріли козаки,
Нехай і не мушкетним дружним боєм,
Бо ж розберися з колотнечі тої,
Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
Став гальмувати, як з обох боків
На них важкі посипались удари.
І шабельками їм махати марно,
Голобля вмить ламала й не такі.
А заодно і голови отих,
Хто козака убити намагався.
Тут кожен за життя своє змагався:
Хто лишиться живий – той переміг.
Не витримали ляхи, подались.
А ми тоді взялись вози здвигати,
Аби козацький табір влаштувати.
Не встигли…Бо татари понеслись,
А слідом ляхи… І так цілий день.
Ми відбивались, табір городили,
Самі в атаку проти них ходили,
Та крові більше пролили, лишень.
Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
Здавалося, вони не мають страху
І вал із тіл навколо виростав.
Лежали, вже замирені навік
Татари, ляхи, наші з москалями.
Укрили білий сніг криваві плями.
А смерть лиш тільки починала лік.
З-за того валу відбивались ми
Від ляхів, що до ночі колотились.
Надвечір вже і німці накотились,
Але, піймавши злу картеч грудьми,
Якою ми їх чемненько зустріли,
Таким же робом подались назад.
Потоцький уже, мабуть, був не рад,
Що вони шлях Богдану заступили.
Настала, врешті, довгождана ніч
І гуркіт бою скоро став стихати.
Ми стали рахувати свої втрати.
А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
Гадали ми, що день тяжкий минув,
Що вистояли – далі легше буде.
Возами обгородимось зусюди,
Ще вищу трупом зведемо стіну
Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
Якось забулось, що навкруг зима,
Що нам вогню розвести чим нема.
В бою усе то прозаїчні речі.
Та, коли стихло поле бойове,
Почав мороз потроху діставати.
А в полі де від нього заховатись?
Хто трохи ще ворушиться – живе.
А в кого сил на те уже нема,
Хто зранений чи втомлений від битви,
До ранку уже встиг заледеніти.
І шансу не дала йому зима.
Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
Напевно, зранку усі сили кинуть,
А нам же краще у бою загинуть,
Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
Та сонце встало – ляхи не ідуть,
Рішили, мабуть, сил не витрачати,
Зимі на розтерзання нас віддати
Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
Ми сподівались бою та дарма,
Сиділи за возами і за валом
Із трупа, що його навкруг наклали,
А лютий холод все сильніш діймав.
Не дочекавшись, кинулись самі,
Аби зігрітись, на ворожі лави.
Хоч розуміли – безнадійна справа.
Хто повернувся, кого сніг замів.
Хоч здихатися татарви вдалось,
Якій набридло в полі замерзати,
Тож розбрелася здобичі шукати.
А з ляхом вже яко́сь розберемось.
Два дні іще стояли ми отак,
Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
Не знали, як нам вирватись на волю,
Надії не втрачаючи, однак,
Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
На третій день зібрали усі сили
Для того, чого лях від нас не жде.
Чотирирядним табором з возів
Ми рушили по сніговому полю,
Ще вірячи в свою козацьку долю,
Богдан, нарешті, на прорив повів…
Та не туди, де сподівався лях,
Не шляхом відступаючи на Білу,
А вдарили із усієї сили,
Аби до Пушкаря прокласти шлях.
Вчепились ляхи у кривавий сніг,
Уперлися, аби нас не пустити.
Та нам, як не пробитись – то не жити.
Хоча картеч впритул збивала з ніг.
Ми крок за кроком той долали шлях,
Відстрілюючись влучно на всі боки.
Хоч важко нам давалися ті кроки,
Та дорого платив за те і лях.
Хоча вони скажено боронились,
І степ укрився трупом навкруги.
Спинити нас було не до снаги -
Крізь їхні лави ми таки пробились.
Ми, як ведмідь поранений, повзли,
Якого злі собаки обступили
Та рвали всю дорогу його тіло,
Але здолати так і не змогли.
З Охматова Пушкар ударив встріч
І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
До Тетієва шляхом відступили
І там вже стали табором на ніч.
Потоцький, зрозумівши, що йому
Богдана подолати вже не сила,
Полки свої, помітно поріділі,
Відвів на Жашків та і по всьому…
Тому, хто був на тому Дрижиполі,
Під шаблями й від кулі не поліг,
Та холоднечу подолати зміг,
Дарма, напевно, жалітись на долю.
Якщо вже Дрижиполе пережив -
Морозу не боїться ніякого.
Страшнішого не буде вже нічого,
Мабуть, аж до останку його днів.

Над річкою, в тіні у верболозах,
Круг вогнища, що ледь палахкотить,
Бо вже вечерю встигли наварить,
Чоловіки, утомлені в дорозі,
Хто всівся, хто розлігся на траві,
Ведуть свої розмови неквапливі.
Часом сумні, а часом – жартівливі.
Один улігся далі на живіт
Та щось своє в душі переживає.
Ще не старий, неначе та, проте
Вже зовсім сивий. Мабуть, не просте
Життя , що сивиною укриває.
Коли розмова стала затихать,
Бо вже відоме переговорили,
Хтось обізвавсь до нього: - Гей, Давило,
Чи то не досить там тобі зітхать?!
Ти, кажуть, був на Калці, розкажи,
Як саме там воно було насправді.
Бо ж так ніхто не знає і до ладу,
Чому монгол всіх наших положив.
Та ж в наших сила чимала була,
Князі дружини по Русі зібрали
Й якимсь монголам січу там програли.
Назад лише дрібниця з них прийшла.
Поглянув сумно чоловік, сказав:
- Звідкіль ти взяв, що я на Калці бився?-
Піднявсь повільно, на траві усівся,-
Я на тій Калці кілька раз бував,
Та то було задовго до монголів.
Хоча дружини руські зустрічав,
Розмову із Мстиславом – князем мав,
Коли вони рушали в Дике поле.
- То розкажи. Цікаво ж бо усім.
Що знаєш ти і ми то будем знати,
Бо ж ми книжок не вміємо читати.
Та й звідки тут в степу узятись їм?
- Якщо цікаво, добре – розкажу.
Я, значить, сам з Чернігівщини родом.
Жили ми понад Сеймом біля броду.
Щодень, немов ходили по ножу,
Бо ж Дике поле майже за горбом
І половці там круками кружляють,
На наші села ласо позирають.
Бо ж хочуть поживитися добром.
Якось, я був,вважай уже, юнак,
Пішли ми в луки з батьком, покосили.
Аж тут ці кляті круки й налетіли
І якось несподівано отак.
І невелика зграя, а, проте,
Чоловіків, хто бився, порубали,
А усіх інших у сирицю взяли.
Для них знайоме діло і просте.
Набрали здобич й подалися в степ.
На південь дуже швидко нас погнали,
Мабуть, аби сторожа ні піймала.
Досвідчені, бо ж добре знали, де б
Швиденько непомічено пробратись.
По стежках, добре знаних їм, ішли
Аж поки в степ відкритий прибули.
А у степу чого вже їм боятись?
Там вже відкрито не таїлись так,
Хоча, усе ж, тривожно озирались.
Когось, напевно, все-таки, боялись.
Можливо, таких самих зарізяк.
Та обережність їм не помогла,
Бо на дорозі бродники зустрілись.
З забродами ті довго не возились.
Вся половецька зграя полягла
В бою нерівнім. Витерши мечі,
Взялися здобич бродники ділити.
Вони – звичайні степові бандити,
Як половці, з розбою живучи,
Все ж корені свої не забували.
Нас після бою розв’язали всіх.
Хто хоче – хай єднається до них.
А інших вони просто відпускали.
Та серед степу ти куди підеш?
Тут половці, як вороння кружляють.
Тож вибору у звільнених немає
Та і бажання, зрозуміло,теж.
Отак я скоро бродником і став.
Хоча ми степом довго не бродили.
То понад бродом в засідці сиділи,
Як караван гостей пройти тут мав.
То полювали, то в поводирі
До тих же самих до гостей наймались.
Від половців частенько відбивались.
І так от від зорі і до зорі.
А то ще сіль ходили добувать.
Тут половці нам поступку робили,
Самі ж бо працювати не любили,
Але хотіли з цього частку мать.
Добуту сіль в Олешшя ми везли
І там гостям заїжджим продавали.
Із того гарний приробіток мали,
Тож бідаками зовсім не жили.
Та все ж таке життя не по мені.
Коли грошима трохи я розжився,
То у Олешші ,врешті, залишився,
Купив будинок по легкій ціні.
Та думав завести собі сім’ю,
Щоб далі бобилем не проживати.
А якось в степ подався полювати,
Згадавши долю бродницьку свою.
Якраз весна, весь степ зазеленів.
Вся живність стала силу набирати,
Тож можна щось собі уполювати.
Надумав погуляти кілька днів.
На третій день, здається, тупіт чуть.
Орда, напевно рухається степом.
Я навкруги поглянув хутко – де би
Сховатися, бо ще в полон візьмуть.
Ще бродницького вміння не забув,
Хутенько на курган з конем забрався,
В траві високій з ним рядком уклався.
Тоді вже степ навколо озирнув.
І справді, степом рухалася орда.
Але орда зовсім не половецька.
Монголами вона, здається, зветься,
Бо ж зовсім по другому вигляда.
Про них в Олешші чули уже ми.
Казали, що десь половців розбили
І в Тавриці фортеці захопили,
Напевно, там пережили зими.
І от орда з півтисячі, мабуть,
У бік Олешшя рухалася швидко.
Лежу я тихо, їм мене не видко
Й не знаю зовсім, як то далі буть.
Помчати попередити? Та де?
Вони, мов пси, в степу усе пантрують.
Отож мене одразу уполюють.
Від клятих не сховаєшся ніде.
З одного боку – що Олешшя те.
Ніщо мене там, звісно, не тримає.
З другого боку – десь же бути маю?!
Та із життям зрівняти – то пусте.
Отак очима ту орду провів
Та і подалі від тих зайд подався
На північ. Десь до броду сподівався
Дістатися. Там , може би осів.
На другий день знов тупіт степом чуть,
Вже з півночі, зовсім з другого боку.
Я в тому розбирався вже нівроку:
То вже кіннота руська може буть.
Усе ж хутенько у траві заліг,
Щоб першими вони мене не вздріли.
Бо ж мало що вони в степу хотіли?
Як мало залишалося до них,
Побачив, врешті, що то, справді, руси.
Піднявся та рукою помахав.
Нікого, звісно,тим не настрахав,
Бо більше сам буть вціленим боюся.
Загін спинився. Чималий, однак,
Мабуть, їх ціла тисяча тут буде.
І всі в доспіхах аж сіяють груди.
Тут князь чи воєвода робить знак,
Щоб підійшов я. Підійшов, вклонився.
- Ти хто? Поганин чи християнин?
Чи, може, бродник? – гнівно глянув він.
Та я уже без страху подивився.
- Я із Олешшя. А ти хто такий?
Тут воїн поряд за меча вхопився,
Бо надто вже нахабно я повівся.
Мабуть, то воєвода не простий.
- Я – князь Мстислав, - озвався той,- а то
– Мій зять Данило. А тебе як звати?
- Давилою назвала мене мати.
Був син селянський. А тепер ніхто.
- В степу монголів, часом, не стрічав?
- Два дні, як на Олешшя полетіли.
- Чого ж стоїм, марнуєм час і сили?
Показуй шлях! – І наш загін помчав.
Ще здалеку помітний чорний дим.
Чи запізнились? Чи іще встигаєм?
Сторожу на всі боки посилаєм,
Бо у степу тут не жартують з цим.
І ось, нарешті, мчать сторожові,
Сигнал дають – монголи на підході.
Про нас не знають. Це ж яка нагода!
Застигли вої, наче неживі.
А тупіт ближче, ближче. З-за горба
Загін монгольський раптом вилітає,
Помітив та спинитись не встигає.
Сигнал князівська подає труба.
І весь в броню закований загін
Врізається в легкі монгольські лави,
Рубаючи наліво і направо.
Як ніж крізь масло пролітає він.
А на шляху розчахнуті лежать
Страшні своєю дикістю монголи.
А ще живі розбіглися навколо,
Але чомусь далеко не біжать.
Зненацька кілька вихопилось враз,
Пораненого із землі вхопили.
Тоді усі зірвались, полетіли,
Ще сподівались утекти від нас.
Та коні в нас вгодовані, стрімкі
І ми від них не дуже і відстали,
Поволі шлях долали, доганяли.
Хоч вони стріли цілили меткі.
Та від броні відскакували ті
І шкоди ніякої не завдали.
Ординці враз, мов по команді стали.
Цікаво, що в них саме на меті?
Вони ж в атаку кинулись дурну,
Бо що могли супроти нас зробити?
Але мені вдалося углядіти,
Як кілька з них неслися в далину,
Пораненого між коней несли.
Якогось хана, мабуть, рятували.
Коли останні від мечів упали,
За втікачами слід ми узяли.
Ось і курган високий степовий,
Що Половецьким здавна мені знаний.
Проскочили ми, але за курганом
Нікого. Степ, неначе не живий.
Куди ж ото поділись втікачі?
Втекти далеко часу в них не було.
Можливо, в балку степову пірнули.
А уже вечір. Спробуй уночі
В степу глухому когось упіймати!
Тож розбрелися вої навкруги,
Сліди шукали – де ж ті вороги?
Та з ними разом я не став шукати.
Рішив піднятись на курган тоді
Із нього степ оглянути навколо.
Та круг кургану степ безлюдний, голий.
І раптом бачу: - Он вони, глядіть!
Показую. Там двоє степом мчать.
Та думаю: «А третій де подівся?
Поранений?!» І раптом похопився.
«Десь спробували, певно, заховать?!»
Десь, може, в балці чи, можливо, тут,
В якійсь норі глибокій на кургані?
І я став озирати все старанно.
Сліди побачив. А куди ведуть?
Пішов слідами…Ось і він лежить
У ямі ледь прикритий бур’янами.
Покликав воїв. І ось перед нами
Монгол , і справді, не простий, мабуть.
Його, як взнали, Гемебеком звать.
Це все, що він сподобився сказати.
А ні словечка про монгольські раті
Із нього вої не змогли дістать.
Пообіцяли, коли вже мовчить,
То половцям живим його віддати,
Нехай що хочуть, те і роблять з клятим,
Можливо, зможуть все ж розговорить.
Не надто вої переймались тим,
Бо ж ворога так легко подолали.
Даремно, певно, половці лякали.
В передчутті сіяли – от ми їм!
Ми розійшлися під курганом тим.
Князь дав мені за поміч золотого
І я поїхав до Олешшя свого,
Хоч князь пропонував податись з ним.
Олешшя дуже скоро я діставсь.
Радіти чому не було, одначе –
Одне лиш тільки згарище побачив.
Тож залишатись далі там не став.
Подавсь на північ, через степ на Русь.
Хоч було лячно їхати одному,
Та на шляху не стрівсь нікому злому
Й з монголами, що добре, не зіткнувсь.
За Россю вже догнали мене ті,
Хто від монголів з Калки рятувався.
Від них про битву ту страшну дізнався.
Й був радий, що йти з князем не схотів.

- Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
Багато книг розумних прочитав,
Чому наш Київ, як руїна став?
Хто перед Богом відповісти має?
- Князі повинні…А найбільше той,
Хто, хоч і православним називався,
Але в душі поганином зостався.
Він у розорі винен, як ніхто.
Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
То він орду до Києва привів,
Розор дводенний в ньому учинив.
Таким відтоді Київ і зостався.
- Як може бути – Боголюбський і
Такі злодійства, скільки зла чинити?
Як він при тому Бога міг любити?
Як він гріхи замолював свої?
- Та Боголюбський зовсім не тому,
Що надто сильно полюбив він Бога.
Маєток Боголюбово у нього,
То ж звідти дали й прізвисько йому.
- А ти про нього більше розкажи.
Та ще про те, як руйнував він Київ.
Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
- Так, довелось самому пережить.
Князі за Київ билися давно.
Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
Великим князем славно посидіти,
Але, на жаль, не кожному дано.
Бо ж розплодилось тих князів тепер.
Де володіння кожному узяти?
Воюють часто, аби землі мати.
Один другого, мабуть, би пожер.
Один із Мономахових синів,
Що звався Юрій, батьковим велінням
Відправився в далекий край. Донині
Там фінські племена жили одні.
Князі там ще ніколи не були,
Хіба ото посадники сиділи.
Збирали данину. Та ще раділи,
Як в Київ повернутися могли.
Був, кажуть, Юрій половчанки син,
Мабуть, не надто батькові і любий.
У дикім краї мріяв аж до згуби,
Як в стольний град поверне знову він.
Отож його до Києва тягло.
Він тричі за життя сюди вертався,
Великим князем гордовито звався,
Бо ж Київ – то не те його село,
В якому він з веління батька правив.
Вже його й гнали з Києва та він,
Вертався знову й знову, вражий син.
Тут, врешті, крапку у житті поставив -
Отруту випив та і дуба дав.
Не знаю, як Господь його прийняв.
Та він синочків по собі зоставив.
Одним із них і був отой Андрій.
Був батько половцем наполовину
Та кров додав ще половецьку сину,
Бо ж одружився на княжні отій,
Що донькою була Аєпи-хана.
Тож кров слов’янська ледве там текла.
Кров половецька гору в нім взяла.
Отож і виріс отакий поганин.
Та ще ж в далекій глухомані ріс
Із дітлахами по лісах носився.
Чого він там хорошого навчився?
Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
З дружинниками батька він не знавсь,
Які б чогось порядного навчили.
Їх потім взагалі відсторонили.
Він з «отроками» тільки і якшавсь,
Яких набрав із тих племен півдиких.
Тож, звісно, Київ – чужина для них.
Дав йому батько від земель своїх
У князювання місто невелике,
Що звалось Володимир. Там осів.
Став з нього щось величне будувати,
Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
Ворота Золоті у ньому звів,
Як в Києві. Хоч було тому місту
До Києва – як свиням до небес.
Та все життя мав власний інтерес,
Хоча, до батька дослухався, звісно.
На Київ, навіть було, з ним ходив.
На полі Перепетовім злякався,
Тож Києва собі не домагався.
У Вишгороді князем посидів
Та й втік до Володимира свого.
Там відчував себе великим князем.
По смерті батька Суздаль взяв одразу
І більше з рук не відпускав його.
Та сам у Володимирі сидів,
Братів, рідню по світу розігнавши.
Бо ж він тебе у роді був найстарший,
Тож об’єднати Русь всю захотів.
Щоб, сидячи у болотах своїх,
Всіма князями звідти керувати.
Хотів був митрополію забрати
Із Києва. Такий вчинити гріх.
Та патріарх не дав йому того.
Тож він на Київ іще більш озлився.
В своєму Боголюбові закрився,
Гадаючи, як досягти свого.
Він розумів, що, поки Київ є,
Всі будуть стольним градом величати.
Лишається його поруйнувати,
Тоді він все й поверне на своє.
Хай в Києві сидить митрополит,
Та можна ж всі святині відібрати,
І храмів у лісах набудувати.
Дивись, мине якихось кілька літ
Й митрополит сам слідом прилетить
І буде слізно кафедри просити.
Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
І Володимир стольний задзвенить!
Весь час себе втішаючи отак,
Зібрав він, врешті, чималенькі сили
Й під стольний Київ вони приступили.
Та Київ не відкрив воріт, однак.
Мстислав там із дружиною засів
Та ще клобуки чорні приступили.
Щоправда, у Мстислава мало сили,
Бо ж син все військо в Новгород повів.
Але й кияни за мечі взялись,
Коритись залішанину не стали.
Законного вони вже князя мали.
Три дні заброди біля стін товклись.
Потрапити у місто намагались.
Мстислав підмогу увесь час чекав.
Та хто ж поможе? І момент настав,
Коли клобуки з міста раптом зня́лись
Та і на Рось до себе подались.
Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
Та і тихцем покинув тоді стіни.
Кияни, всіма кинуті, здались.
Таке раніше вже не раз бувало.
Приходив князь, хотів зайняти стіл,
Як боронитись не достало сил
Чи то старого князя проганяли.
Ворота відчиняли та і все.
Князь стіл займав, життя тривало далі.
Тож іншого кияни і не ждали.
Хто ж думав, що цей підлий принесе?
Ледь Київ їм ворота відчинив,
Щоб князя свого нового стрічати,
Як половці киян взялись топтати…
Для Києва настали дні сумні.
Два дні, коли горів увесь Поділ,
Гора, монастирі, свята Софія.
Від того всього досі серце тліє,
Бо бачити таке не було сил.
І милості нікому не було:
Церкви горіли, християн вбивали,
Других зв’язали і у степ погнали,
Там більшість з них і смерть свою знайшло.
Жінок насильно брали від мужів,
А діти, ними лишені ридали.
Та звірі ті добра зовсім не мали.
Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
Пообдирали церкви догола,
Усі ікони, все майно забрали
І, навіть, в церквах дзвони познімали.
Лишили пустку, мов орда пройшла.
Печерський запалили монастир
Та, слава Богу, оберіг святиню…
Не відродився Київ і донині.
Тож істину скажу одну: не вір
Тим, хто в залісських болотах сидять.
У них нема ні святості, ні віри.
Вони, немов оті голодні звірі,
Готові всіх навколо обідрать,
Аби вони не краще них жили.
Готові всіх і кожного провчити
І змусити своїм поконом жити.
Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
Такий і є отой поганський світ.
Отак перекрутити слово Боже:
До Києва піднятись не спроможний,
То, значить, Київ опустити слід.
І опустили, діти Сатани,
Попрали Божі і людські закони.
Тепер на наші моляться ікони,
Свої гріхи відмолюють вони.

Понад річкою сиділи люди при багатті.
Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
Поки в казані вечеря булькала, варилась,
Вони стиха розмовляли, думками ділились.
Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
Дослухався до розмови та щось своє думав,
А в очах його застигли дві крижини суму.
- А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
Кажуть, батько його також приходив на Київ
Та добряче надавали клятому по шиї.
- Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
Двадцять років з того часу ледве проминуло.
Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
Що був гарним правителем…Не буду брехати.
Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
Бо вважали князі інші, що їх обділили,
Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
Захотіла вся Залісська та босота вража
Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
Вони там в своїх болотах множились й плодились.
За широкі наші спини від Степу сховались
Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
Замість того, щоб боротись з половцями злими,
Князі їхні родичались, женихались з ними.
Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
Його пика половецьку нагадує дуже.
Половецькою княжною була його мати.
Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
Запросили на підмогу ще й половців диких.
Так що, військо зібралося у нього велике.
Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
Ізяслав про те все відав і не став чекати,
Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
Адже їхній король Геза був зятем у нього.
Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
У ополчення позвали. То й я поміж ними.
Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
Підійшло було до річки, вже човни спускає.
Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
Так човнами Дніпро міцно перегородили,
Вороги й до середини його не доплили.
Повернули й подалися пошукати броду.
Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
Також далі середини річки не пустили.
Подались вони шукати Зарубського броду.
Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
Ледве половці ордою у річку вступили,
Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
Перед князем потім воїв своїх винуватив,
Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
А він сам супроти війська не вдіє нічого.
Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
Він до Києва закликав усі свої сили.
Укріпились ми і стали ворога чекати,
А він тільки-но з’явився – став атакувати.
Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
А ми тут із цього боку Либеді стояли
Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
Аби скинути у річку забродів одразу.
І ударили клобуки і княжа дружина
І загнали всіх у Либідь аж на середину.
У страху вони за Либідь так швидко втікали,
Що і броду через річку, навіть, не шукали.
Одних ми із них побили, інших полонили.
А вони так утікали, що й коней лишили.
Залишили серед вбитих і хана одного,
Говорили, наче сина Боняка самого.
Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
Та зарано половчанин грозитися взявся,
Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
Став на захід від Києва хутко відступати
Та за стінами міцними свата зачекати.
Або хоч би перебратись мостом через ріку.
Білгородці ледь уздріли того князя пику,
То ворота і закрили та йому й сказали:
«А у Києві ворота тобі відкривали?
Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
А таких от нахлібників знати не бажаєм».
Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
Аби сватові назустріч іти була змога.
Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
Де здіймалися високі прадавні могили.
Там ті зайди зупинились і табір розбили.
Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
Перемовини, одначе, не дали нічого.
Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
- Не схотіли супостати звіритись на слово.
Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
Мечі наші харалужні – запорука тому!
І пішли ми через поле, готові до битви…
Та Господь чомусь не зволив того допустити.
Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
Затопила все туманом, що й списа не видно.
А, до того, й сильна злива почалася слідом.
Але то нас не спинило, ми багно місили,
Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
Але озеро широке між нами з’явилось.
Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
Не дала нам на забродів вдарити щосили.
Так, поскубалися трохи крилами із ними.
А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
Ізяслав слідом за ними негайно подався.
Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
Та і ранку суботнього в надії чекали.
Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
В свої бубни ударили вістові щосили.
Стали війська шикуватись до нового бою.
Врешті, вирішити справу треба між собою.
Стали сходитись полками для Божого суду,
Здавалося, уже січа неминуче буде.
Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
Заховатися за річку знову захотіли,
Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
Вдарити на вражу силу та слави добути.
А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
Лише ми поки стояли, чекали в низині.
Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
Дикі половці й одної стріли не пустили,
Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
Та одразу довелося списа поламати.
Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
І щит йому обірвати, і шолома збити.
Та самому йому ледве вдалось врятуватись
І живим поміж полками своїми сховатись.
Ізяслав також між перших кинувся до бою
І повів полки нестримні слідом за собою.
Не схотів поза полками спокійно сидіти,
Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
Між поранених і вбитих внизу опинився.
Але січа за тим часом зовсім не стихала.
Полки наші на ворожі стрімко насідали.
Ті відходили поволі, назад озирались,
Мов за половцями слідом втікати збирались.
Врешті Ольговичі того не втримали бою,
Подалися й полки свої потягли з собою.
Слідом Юрій із синами за річку подався.
Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
У тисняві величезній і у спішці сильній
Утікали і топтали своїх же в «грязині».
Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
Полонили, хто не здався, то тих убивали.
А як з ворогом чинити, як показав спину?
Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
Половцям також дісталось, багатьох побили,
Хоча вони з поля січі перші поспішили.
Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
Потім їх уже на наших в орді обміняли.
Коли січа вже до Руту й далі покотила,
То й ополчення, нарешті на поле ступило.
Повеліли воєводи нам пройтися полем,
Підібрати поранених й побитих навколо.
Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
Аби знали, як ходити до чужого краю.
Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
«Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
«Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
От таку от може доля устругнути штуку.
Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
Кому б тоді від забродів Київ боронити?
Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
І сльоза скупа стареча скотилась щокою.

Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.

- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.

Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.

Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Іде, аж бачить липу розлогу.
Дістав сокиру аби рубати.
А липа мовить раптом до нього:
- Не рубай, діду. Вертай до хати.
Я дрів для тебе вже нарубала.
Тобі й на зиму, напевно стачить.
Ще й у сараї під стінку склала.
Вертай додому і сам побачиш.
Дід шкандибає назад додому
І, справді, бачить, що дрів багато.
Та баба злиться і каже йо́му:
- Чому ж ти хліба забув спитати?
Просив би хліба, було б що їсти.
Іди до липи, питайсь, роззява!
І дід подався назад до лісу,
Бо ж сперечатись, то марна справа.
Прийшов до липи, вклонився, мовить:
- Просила баба хліба спитати…
А липа йо́му: - Вертайся знову
У свою хату. Все будеш мати.
Дід повертає назад додому
І бачить всюди муки запаси.
Ще й хліб свіженький так пахне йо́му…
Та баба руки в боки взялася:
- Чого ж ти, дурню, питався хліба,
А не спитався ні разу грошей?!
І дід до лісу знову подибав,
Зігнувся, наче важенна ноша.
- Чого, - питає у діда липа,-
Тобі ще баба твоя згадала?
Стоїть нещасний, очима кліпа:
- Та каже грошей аби ти да́ла.
- Іди додому. Все добре буде.
Дам тобі грошей, не переймайся.
Дід тільки в хату – там гроші всюди.
А баба: - Знову у ліс вертайся!
У нас же грошей тепер багато.
Як лихі люди про те дізнають,
То налетять вмить, щоб відібрати…
Тож нас боятись всі люди мають.
Біжи до липи, проси, хай зробить,
Аби в окрузі нас всі боялись!
Йде дід до липи, просити, щоби,
Вона востаннє ще постаралась.
Прийшов, вклонився та став прохати:
- Зроби, будь ласка, як баба просить,
Бо ж з’їсть же діда та відьма клята…
- Зроблю востаннє. Та далі – досить…
Йде дід додому. Відчиня хату,
А звідти раптом з ревінням диким
На нього баба – звір волохатий,
Як шугонула. В страху великім,
Що він для баби перестарався,
Дід теж зробився тим диким звіром.
Слідом за нею у ліс подався.
Від них ведмеді в лісі й допіру

- Вставай, Васильку! Годі уже спати!
Пора іти на вулицю гуляти.
Там уже снігу за ніч намело.
Поснідай та хутенько одягайся,
Піди надвір, із друзями пограйся,
Із гірки поз’їжджайте за селом.
Василько кинувсь до вікна. І справді:
Ніч розродилась, врешті, снігопадом.
Укрила білим навкруги рядном.
Сніжинки зрідка падали ще з неба
Та снігу намело вже скільки треба.
А він же мріяв про таке давно.
Отож поснідав хутко та й подався.
Аж до обіду з друзями загрався,
Розчервонілий з вулиці прибіг.
Поки сидів та грівся біля печі,
Звернувся до бабусі: - А, до речі,
Бабусю, звідки той узявся сніг?
Бабуся усміхнулася до нього:
- От вже, цікавий, хлопче, ти, їй Богу.
Все хочеш знати. Добре, розповім,
Що ще малою від бабусі чула.
А, бачиш, ще і досі не забула.
Отож, уважно слухай. Справа в тім,
Що, коли Бог створив наш світ, в ті роки
Оцього снігу не бувало поки.
Зима була, а снігу не було.
Морози злі всю зиму лютували,
Вітри холодні по землі гуляли
Та пилюгу лиш по землі несло.
Хто куди міг, від холоду ховався,
Зігрітися хоч якось намагався.
Та де ж було всім схованки знайти.
А про рослини годі й говорити,
Вони ж не можуть нікуди подітись,
Зірватися й ховатися піти.
Отож природа з холоду страждала,
З тих холодів і гинуло чимало.
Хто зиму пережив – то веселивсь.
А землеробам, що зима – то клопіт.
Уся осіння пропада робота.
Весною знову сіяти берись.
Але життя все ж рухалось поволі,
Крутила колесо скрипуче Доля.
Один родився, інший – помирав.
Як прожили – те в результаті мали:
Безгрішні душі в небо піднімались,
А грішні душі пеклом Бог карав.
В раю велося душам дуже легко,
Проблеми рай обходили далеко.
Тут тиша, спокій, ніяких турбот.
Живи собі, нічим не переймайся,
Як стане нудно, то чим хоч займайся:
Усе від Бога матимеш. Та от,
Не зразу душі до того́ звикали,
Бо ж день у день постійно працювали,
Там на землі роботу ж кожен мав.
Тепер же без щоденної роботи
Якось не так. Зробити щось охота.
А у раю роботи і катма.
Якось душа до раю завітала,
Колись в митця у тілі існувала,
Що свій шедевр усе життя творив.
Хотів прекрасну він створить картину,
Але не встиг. Так з пензлем і загинув,
Як ворог його місто захопив.
Його душа потрапила до раю.
Минає час та все вона страждає,
Бо ж втілить свою мрію не змогла.
Весь час в саду у райському блукала,
Чогось, неначе, до душі шукала,
Самотньою й нещасною була.
Якось вона під деревом сиділа,
У далеч пустим поглядом гляділа,
А руки якось по собі самі,
Устигли хмарних крапель ухопити
І стали з них небачене ліпити,
Що за життя художник, мабуть, вмів.
Спинилася душа лишень від крику:
- Погляньте-но на диво це велике!
Яка іще не бачена краса!
Що це таке? - Я і сама не знаю,-
В сум’ятті та душа відповідає,-
Бо ж я недавно тут на небесах.
- Давайте назвемо оце сніжинка!-
Озвалася душа якоїсь жінки.
А інша каже: - Нумо, всі гуртом,
Давайте теж сніжинки ці робити,
Різдво вже скоро, треба ж його стріти.
А заодно і вияснимо, хто
Сніжинку кращу, аніж інші зробить.
Всі душі закричали: - Добре! Добре!
Й робота закипіла серед них.
Незчулися , сніжинок тих зробили,
Навколо цілі хмари навалили.
Та усі ж гарні. Вибери між них?
Тут хтось і каже:- Бачите, нам свято.
У нас сніжинок всяких так багато.
А люди ж цю не бачили красу.
Давайте їм на землю також кинем,
Нехай Різдво у цій красі зустрінуть,
Можливо, душі хоч якісь спасуть.
І стали всі кидати снігу долі.
Сніжинки опускалися поволі.
Кружляли, тихо падали з небес.
Під снігопадом люди тим стояли,
Здивовано на небо поглядали,
Аж поки сніг і закінчився весь.
Та ковдра біла усю землю вкрила,
Рослини від морозу захистила.
І радість всім на землю принесла.
Побачили то у раю й рішили,
Щоб кожну зиму теж отак робили,
Аби зима у радість всім була.
І дітям, і дорослим, і тваринам,
Що у снігу, неначе у перині,
Й рослинам, що під ковдрою, немов.
Нехай морози зиму всю лютують,
Нехай вітри, немов скажені, дують.
Усіх спасе небесний той покров.
От з того часу зими сніжні й стали,
Іноді, правда, снігу бува мало.
Але самі то люди винні в тім.
Мабуть, багато надто нагрішили
Й безгрішні душі у раю рішили,
Багато снігу не давати їм.
Глянь на сніжинку, що на руку впала,
Поки вона ще зовсім не розтала,
Чи ж не душа висока то творить?
Хіба природа може так зробити,
Так гарно візеруночки зліпити…
- Бабусю, а як сніг-крупа летить?
- Бува, онучку. І таке буває.
Бо ж чорні сили також не дрімають.
Як дуже злі, то кинуться умить.
Оті сніжинки на льоту хапають
Та всю красу потрощать, поламають
І не сніжинка вже униз летить,
А та крупа, що сіється із неба.
Та всяка нечисть хай виходить з себе.
Їй радість все одно не відібрать.
Хай і крупа, на землю ляже рівно,
І вона знову виглядає дивно.
А нам Різдво у тій красі стрічать.

Надворі вітер гне дерева долі
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідного гуляти.
Не та погода, щоб надвір іти.
Та він сидить, не проситься, не плаче,
Самому вийти на подвір’я лячно.
Бо ж щось так хижо у дворі свистить.
Але й сидіти просто нудно в хаті,
Тож у бабусі кинувся питати:
- Бабусю, а про вітер розкажіть!
Ви ж стільки всього знаєте такого.
А я про вітер ще не чув нічого.
Бабуся зупинилася на мить,
Від вишивки своєї відірвалась
І до Василька лагідно озвалась:
- Про вітер хочеш? Добре, розповім.
На столик свою вишивку відклала
Й неспішну свою розповідь поча́ла:
- Було то, кажуть, у селі однім.
Жили-були тоді в селі два брата -
Один був бідним, а другий – багатим.
Багатий жив над озером якраз.
Поставив дім, обгородив дворище
Парканом, за будинок, навіть, вищим,
Худобу мав і збіжжя про запас.
Землі для себе накупив багато,
Бо ж мав чим її добре обробляти,
Ще й батраків, коли сезон, наймав.
Мав вдосталь вже і в полі , і в коморі.
Але багаті, кажуть, люди хворі,
Бо ж все здавалось, що ще мало мав.
Брат бідний жив від озера подалі.
Земля врожаї тут давала ма́лі.
Тож ледь з кінцями зводились кінці.
Бувало, хліб спекти немає з чого,
Та бідний не печалився із того.
Казав одне: «У Божій все руці!»
З поклоном не ходив до брата свого,
Хоча він і багатий та від нього
І снігу, навіть, взимку не діжде́ш.
Тож сподівавсь на себе й на погоду,
Як вчасно дощ піде́, то нива вродить.
Як попрацюєш добре, то й візьме́ш.
Одного року никав брат багатий,
Гадав, як більше золота надбати
Та скоса подивлявся на село.
От якби так зробити була змога,
Аби дощі ішли лише у нього,
А в інших щоб і краплі не було.
То б він скупив би землю всю навколо,
Було б у нього величезне поле.
А уродило б – скільки б грошей мав.
Яку схотів би ціну – ту й загилив.
Другі б ту ціну перебить не сміли.
Та як зробити – того він не знав.
Якось заїхав в місто до ворожки,
Насипав в руку грошенят їй трошки
Та і поради в неї попросив.
Вона ж, заледве гроші ті уздріла,
Сказала: - Знаєш, що би я зробила?
Я б захопила у полон вітрів.
- Як то вітрів? Як можна то зробити?
- Міхів потрібно шкіряних нашити
І причаїтись у яру якось.
Вони там досить часто спочивають,
А потім звідти в поле вилітають,
Ганяти хмари в небесах. Так ось.
Ти можеш їх в міхи ті половити
І десь тихцем у річці притопити.
Ганяти хмари нікому буде́.
Тож сонце набере у хмари воду,
А зрушити кудись ті хмари годі,
Тож дощ лиш біля озера й піде́.
Зрадів багатий хитрій тій пораді
Та й кинувся виконувати радо.
Вітри міхами у яру зловив.
По каменюці причепив та й кинув
У озеро на саму середину
Та й радісний до берега поплив.
З тих пір змінилося усе у краї.
В багатія дощ часто випадає
Хліб колоситься густо на полях.
А в бідаків їх ниви сонце палить,
Бо ж від весни і крапельки не впало,
Від спраги аж порепалась земля.
Уже не знають люди, що й робити -
Кого просити чи кого молити.
Не буде урожаю – пропадуть.
А усі ж бачать – десь вітри поділись.
З весни ні разу і не нагодились.
Не знають люди зовсім як тут буть.
Тож бідний брат надумався, зібрався
Та і шукати ті вітри подався.
Просити щоб вернулися до них.
Його в дорогу люди спорядили,
І торбу склали, й добре нарядили,
Бо ж, як не як – посла́нець від усіх.
Іде той брат та все людей питає,
Але ніхто про ті вітри не знає.
Самі гадають: де ж пропали всі.
Бо ж і у них нема дощу вже довго
І на полях не виросло нічого.
Хіба лише один осот засів.
Якось, ідучи по дорозі, бідний
Зустрів одного геть старого діда,
Який не йшов, а, начебто, летів.
Волосся сиве, білі вуса довгі
І борода аж до колін у нього.
А шаровари той дідусь надів.
Не шаровари, а тобі вітрила.
В руках батіг. Ним цвьохає уміло.
Іде і гучним голосом гука:
- Де ви сховались, Стрига і Вітрило?
Агов-но, Сівер й Літник, де поділись?
Напевно, той дідусь когось шука?!
- Кого, дідусю ви оце шукали?
Кого ви гучним голосом гукали?
Можливо, я в дорозі їх зустрів.
Дід батожищем по халявах стука:
- Шукаю, синку, я своїх онуків.
Кудись поділись. Я й не услідив.
- А як їх звати й скільки їх, дідусю?
- Багато синку. Навіть, сам зіб’юся,
Як називати імена почну:
Найстарші – Сівер, Стрига і Вітрило
Та Літник. А вже меншеньких – то сила,
Боюся, щоб когось не проминуть:
Грозо́вий, Дмухач, Степовий і Вихор,
Бігун, Верховник і Ласкавець-втіха.
Та Буревій, Горі́шній і Помірок.
Ще Смерч, і Бирса, Польовий, Шарпун,
Труба, Посвистач та Крутій-літун,
До́лішній …Ледь язик не стер до ді́рок.
- А вас, дідусю, як же називати?
- Стрибогом, синку, називала мати.
Так от з тих пір усі мене й зовуть.
- Так, значить, вітри - ваші то онуки?
Я ж саме вас шукаю! От так штука?!
Де ж ті онуки ваші можуть буть?
- Не знаю, синку, сам оце шукаю.
Самі десь, може, по світах блукають,
В чужій десь загубились стороні.
А, може, хтось їх силою тримає.
Накинув зашморг і не відпускає.
От, горечко на старості мені!
- Ходім, дідусю, тоді вдвох шукати,
Бо ж без вітрів нам прийде горе в хату.
Й удвох вони по світові пішли.
Не знаю, скільки часу промайнуло,
Вони уже півсвіту проминули
Та так вітрів ніде і не знайшли.
Вони уже й питалися, й шукали,
Лісами і болотами блукали,
Здіймались в гори, річками пливли.
Здавалося, ось-ось на слід напали,
Уже за поли втікачів хапали,
Але вхопити так і не змогли.
Прийшли якось до озера одного.
Бідак, лише поглянувши на нього,
Враз закричав: - То ж озеро моє!
Он там на тому боці моя хата.
А сюди ближче – то двір мого брата.
Світ обійшли. Та де ж вітри ті є?
Стрибог тут одізвався: - Ану, тихше!
Здається, чую, десь онучок дише!
І не один…Десь тут вони! Чекай!
Хтось їх, мабуть, у озері ховає.
Поглянь, чи поряд десь човна немає?!
Пройдись, кругом уважно пошукай.
Знайшовся човен. Вони в нього сіли,
На середину озера поплили,
Бідак пірнати із човна почав.
Знайшов міхи та камені одрізав,
Ті самопливом й піднялися знизу.
Стрибог їх половив і розв’язав.
Як вихопились ті вітри на волю,
Засиділись, рвонули в чисте поле,
Аж поза хмари миттю піднялись.
На кривдника всі разом налетіли
І вже йому робили, що хотіли.
Під натиском паркан враз поваливсь.
Зірвали дах, хліви всі потрощили,
Поля усі його потолочили.
Ні цурки не залишили йому.
А далі хмари почали хапати,
Погнали їх дощами поливати.
Бідак стояв, лиш дивувавсь тому.
Стрибог же собі в вуса посміхався
І за батіг свій, навіть, не хапався.
Лиш головою сивою вертів.
Не треба бу́ло ві́три й підганяти.
- Засиділись у тих міхах, хлоп’ята!-
Тихцем собі під носа бурмотів.
Отак було… Чи вигадки? Не знаю.
Але на світі всякого буває…
Хтось вітер нині розізлив, мабуть,
Тож він і розходився, як на лихо.
Та скоро заспокоїться і стихне
І лагідно та ніжно буде дуть.

І
Минулого лубочні сторінки –
це не лише пейзажі лукомор’я.
Росія закріпила на віки
своє багатолике безголов’я.

Украдена історія Русі,
і міфи, і легенди літописні
на українській Росі, у сльозі
народу – реквієм Вітчизні.

ІІ
Не слуги, не лакеї записні,
не орки і злодії-супостати,
не найманці й заброди кацапні
покликані за неї воювати.
Не еРПеЦе, і не Опезеже,
і не колаборанти Лугандону
не кривослав’я душі береже
і захищає вікові кордони .

Московією оглашенний рід
і дикої орди, і золотої
на південь, північ, захід і на схід
приєднані мечем, вогнем і кров’ю.

ІІІ
Не розуміє банда у Кремлі,
що нинішні окраїни свободи
на теренах союзної землі –
це проти зла об’єднані народи.

А само-ізольовані брати –
нащадки Бату-хана й Калити
у шапці Мономаха і донині:
убивці, узурпатори, кати
і їхнє місце у своїй руїні...
................................
Нам – до мети, а їм – «у рай» іти.
Палити нерозведені мости
заповідає небо Україні.

01.2021

Василько біля двору грався якось
Під наглядом бабусиним. Вона
Не виглядала, як бува, з вікна.
Сховалась під розложисту гілляку
На лавці під парканом. У тіні
Собі цікаву книжечку читала
Та за Васильком скоса поглядала,
Чи все в порядку з онучком, чи ні.
Василько, звісно, вже до того звик,
Тож на бабусю не звертав уваги.
В штанцях, вже потемнілий від засмаги,
Мотузкою тягав свій броньовик.
Щось там гурчав про себе, торохтів,
Неначе, справді то двигун машини.
Лише в кіно, на щастя, бачив війни…
Аж тут зненацька вихор налетів.
І звідки взявся, раптом закружляв,
Підняв пилюку у танку стрімкому.
Якиїсь папірець мелькав у ньому,
Десь він, напевно, із трави підняв.
Василько заворожено дививсь,
Як вихор той до нього наближався.
З цікавістю дивився, не лякався.
А той все вище піднімавсь, крутивсь,
Туди-сюди носився по дорозі,
Здіймаючи все більше пилюги.
Та підіймав усе, що до снаги,
Що він знайти і що підняти в змозі.
Аж тут бабуся вздріла вихор та:
- Васильку, - закричала,- йди до хати!
Не треба у той вихор потрапляти.
Давай, швиденько! Ну, чого ти став?!
Василько швидко в двір полопотів
Та все на отой вихор озирався,
Який слідом за ним, здавалось, гнався,
Немовби за штанці вхопить хотів.
Вже з двору озирнувся. Вихор вмить
Промчав повз двір і далі покотився.
Василько зупинився, подивився:
Куди він по дорозі побіжить?
А він пробігся трохи і пропав.
І пилюга розвіялась за вітром.
І знову кругом тихо, знову літо.
Й не вірилося, що він утікав.
- Бабусю, звідки вихор той узявсь?
І чому слід від нього утікати?
Навряд чи зміг би він мене підняти.
Лиш пилюгою й папірцями гравсь.
- Біда не в тім, - бабуся почала,-
Що міг той вихор десь тебе вхопити.
Іди на лавці трохи посидіти,
Щоб я тобі усе розповіла.
Василько до бабусі примостивсь.
Йому ж цікаво. Чом не посидіти?
- Було давно то. Вже людей по світу
Бог розселив. Уже розпорядивсь,
Хто, як і чим займатися повинен.
Дав людям Десять заповідей Він…
Та був між Божих ангелів один,
Що загордився й Господа покинув.
Він по землі надумав сіять зло
І став людей збивати з пантелику.
Хотів, як Бог, зробитись він великим,
Для цього йому треба лиш було
Людей збивати більше у гріхи.
Коли людина заповідь порушить,
То йому легко захопити душу
Для своїх власних намірів лихих.
Прозвали його люди Сатана.
Він слуг своїх чортів розвів повсюди,
Які весь час дивились, які люди
Сповзли у гріх, яка їхня вина.
Чим більший гріх, тим чорт візьме скоріш
Ухопить душу й вже не відпускає.
А Сатана, чим більше душ тих має,
Тим, зрозуміло, в світі важливіш.
Бог за тим всім лише спостеріга.
Душа людини – її власна справа,
Усе робити має повне право.
Тож душу кожен сам оберіга.
Бо заповіді – не закон, вони
Дані людині, наче шлях до раю.
Хто їх дотримав – той і право має
У рай попасти. А хто завинив,
Того бере до себе Сатана.
Чорти для того й шастають по світу,
Щоб душу грішну де не пропустити.
Щоб в пеклі опинилася вона.
Та грішних душ йому не вистача,
Бо ж більшість люду – чесні і порядні
І Господу вони не хочуть зрадить.
А Сатана без того вплив втрача.
Тож часом й намагаються чорти
Й безгрішну душу також ухопити.
А потім її легко очорнити
І Сатані під руку привести.
Та Бог все бачить. І, як чорт, бува
Простягне лапу, щоб вхопити душу,
Хто заповіді Божі не порушив,
Бог ні одної миті не взіва.
По лапі дасть нахабному чорту,
Що той умить закрутиться від болю,
Кружлятиме й сичатиме по полю
Іноді, не спиняючись, версту.
На лапу буде дмухати весь час
Аби той біль пекучий затушити.
А ми ж чорта не можем углядіти,
Тож видається здалеку для нас,
Що то так просто вітер закрутив.
Крім пилюги, нічого там немає.
То чорт ногами пилюгу здіймає.
Буває, часом й декілька чортів
Невинну душу прихопить схотіли,
Тоді вже вихор не один гуля…
Отож дивись на нього звіддаля,
Щоб часом й твою душу не вхопили.

Василько на подвір’ї собі грався,
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.

На захід вітром чорні хмари відігнало,
Дощ, що періщив, мов з відра, потроху стих,
Ще досить рясно, правда, капало зі стріх
І зрідка крапельки калюжами стрибали.
Та вже на фоні хмар веселка піднялась,
Немов село від чорних чар відгородила.
Десь, мабуть, сонечко крізь хмари ті світило.
Інакше, звідки би іще вона взялась?
Василько вискочив із хати на поріг,
Вдихнув на повні груди свіжого повітря.
Нарешті можна по калюжах побродити.
Устиг вже й скинути сандалики із ніг,
Щоб часом їх не замочити у калюжах,
А то від мами за таке перепаде.
А тут якраз і мама із роботи йде…
Так, що калюжі, мабуть, відпадають, друже.
Тут він веселку раптом вздрів у небесах –
Така яскрава, кольори її аж грають.
Вони ж, веселки,зовсім різними бувають.
Бувають тьмяні, ну, а тут така краса.
Завмер, дивився, поки й мама підійшла.
- А звідки, мамо ця веселка узялася?
Отак мостом під небесами здійнялася.
Вона, мабуть, для чогось створена була?
- Так, синку. Так. Але ходім скоріш до хати.
Я тут якраз тобі гостинець принесла…
(Інакше б в хату заманити й не могла)
Там про веселку тобі зможу розказати.
Поки Василько із цукерками возивсь,
Швиденько мама у домашнє одяглася,
А тоді вже й розповідати узялася:
- Було то, кажуть, вже давним-давно колись.
Уже Земля життям охоплена була.
По всьому світу уже люди розселились,
Як заповів Господь: і множились, й плодились,
Метались в сумнівах поміж добра і зла.
Коли ж життя людське доходило кінця,
То їхні душі мали в небо підніматись,
Там суду Божого, нарешті дочекатись.
Незнана душам же була дорога ця.
Небесні ангели спускалися згори,
Людськії душі по усій землі збирали,
А потім їх усі на небо піднімали.
А вже на небі Бог над ними суд творив.
Великих грішників до пекла відправляв,
Аби гріхи свої вони спокутували,
Безгрішні ж душі - ті до раю потрапляли
Аби спочити від земних щоденних справ.
Все було б добре та дощі часо́м ішли.
Бувало, ангел душі людські позбирає
І вже на небо з ними підніматись має,
А тут із неба ливень чималий полив.
Намокнуть крила білі в ангела й тоді
Немає сили в нього душі піднімати.
Тож певний час йому доводиться чекати,
Допоки сонце раду дасть отій воді.
А час іде. На людські душі Бог чека.
У Нього ж, звісно і без того є роботи.
Воно і ангели піднятися не проти
Та що робити, як вода із крил стіка?
І от звернулися до Господа вони,
Та стали в Нього слізно помочі прохати:
Щоб вони вчасно могли душі доставляти
Аби Він, врешті, якесь диво учинив.
Господь подумав і рукою лиш махнув
Й веселка в небі раптом весело заграла.
Місток на небо тепер ангели вже мали,
Аби він кожному здале́ку видний був.
Як десь бува під дощик ангел потрапля
І вже злітати в небо, поки що, не в силах,
Важкі донизу тягнуть його мокрі крила,
Тоді веселкою й єднається земля
Із небесами. Й по містку отім
Вже може ангел легко в небеса піднятись.
І Божий час дарма не буде витрачатись,
Бо ж людські душі вчасно стануть перед Ним.
Так, що веселка, синку – то місток, який
Єднає часом нашу Землю з небом,значить.
Якщо придивишся, то зможеш і побачить,
Як білі ангели збираються по ній.

Густий туман спустився на село,
Сховав хати, паркани і дорогу.
Не видно за два кроки вже нічого,
Хоч сонечко вже, наче і зійшло
Та крізь туман воно не проглядає.
Лиш чується, що вже село не спить.
Десь корба над цямриною скрипить.
Хтось воду із криниці набирає.
Десь пастуха вже цвьохає батіг,
Збирає череду на пасовисько.
Вже й тупіт череди лунає близько.
Коли пастух зібрати її встиг?
Собаки проводжають череду,
Невидимі та голосні в тумані.
Корови двір минули вже останні
І далі десь по вулиці ідуть.
Василько теж на вулицю хотів,
Але бабуся з двору не пускає:
- Заблудишся!- весь час його лякає,-
Там же в тумані водиться чортів.
Туман – то ж відьми прядиво прядуть,
Щоб всяка нечисть по селу блукала
Та чисті душі довго не шукала.
Дивись, бо й твою душу віднайдуть!
Василько не лякався, а, проте,
Бабусі суперечити не брався.
Дідусь же лише стиха усміхався,
З куточка позираючи на те.
- А хочеш знати, звідки взявсь туман?-
Спитав нарешті у свого онука,-
Я не про те, що каже нам наука,
Хоч, звісно, не кажу, що то обман.
Але в народі різне гомонять
Іще від діда-прадіда відоме.
Не знаю я, наскільки правди в тому.
Та самому було цікаво знать.
Бабуся каже: відьми то прядуть
Аби нечисту силу приховати.
Та ж нечистю всі звикли називати,
Пояснення для чого не знайдуть.
Мій дід мені про те розповідав.
Колись, як світ ще тільки народився,
Хоча в лісах вже всякий звір водився
І всякий птах у небі вже літав,
Але людей ще не було тоді.
У дикій тій природі первозданній
Водилися істоти нам не знані,
Водилися й на суші і в воді.
Одні зовсім малесенькі були,
В лісах, степах із крильцями літали,
Хоч як маленькі люди виглядали.
Другі у норах земляних жили.
Водилися іще напівпрозорі
В лісах собі блукали і в воді.
Русалки ще водилися тоді,
Сирени – тобто їхні сестри в морі.
Й багато інших водних, лісових,
Яких сьогодні вже ніхто й не знає,
Бо їх давно вже на землі немає
І згадки не лишилося від них.
Істоти ті зовсім не бу́ли злі,
Жили собі, нікого не чіпали,
Хоч часом надзвичайні сили мали,
Що люди їх не мають взагалі.
Жили вони не знаючи біди…
Аж поки, врешті, люди не з’явились
І по землі поволі розселились.
А люди ж, знаєш, добрі не завжди.
Як їм погано – крайнього знайдуть,
Хто може бути в їхніх бідах винен.
За те ж хтось поплатитися повинен,
Інакше і не може просто буть.
Тим більше, люди, як не як – царі
Природи, як самі себе назвали.
Вони ж цілком до Бога схожість мали.
А тут от від зорі і до зорі
Перед очима носяться потвори –
І люди і не люди взагалі –
Ті півпрозорі, ті зовсім малі,
Ті у лісах, ті у річках чи морі.
І вигадали купою всього,
Про злих потвор, що тільки людям шкодять.
І вже цькують, де тільки лиш знаходять,
Зживаючи зі світу із цього.
Хоч ті істоти дещо і уміли,
Але чинити опір не могли,
Занадто малочисельні були,
Не вистачало їм боротись сили.
Отож ховатись стали од людей,
Аби на очі їм не потрапляти.
Якісь місця впотаєні шукати,
Де їх людина жодна не знайде.
В воді знайшли свій сховок водяні,
Туди ж русалки також заховались,
Іще якісь істоти приєднались,
Їх назви вже й не в пам’яті мені.
В лісах густих сховались лісові.
Лиш домові, що звикли в хатах жити,
Не захотіли сховок свій лишити,
Шукати собі сховки десь нові.
Хоч і взивали люди злими їх,
Але, насправді, ті лиш відбивались,
Як люди надто вже напосідались,
Вдавались до таємних сил своїх.
А людям добрим шкоди не було.
Коли з домовиком господар ладить,
Ніколи той господі не завадить
І, навіть, буде відганяти зло.
Коли з добром людина в ліс прийде,
То й лісовик нічим їй не нашкодить
По лісі у блуканні не поводить
І в пастку ніяку не заведе.
Але ж не вічно в сховках існувать.
Хтось хоче перейти в другу господу,
Хтось хоч на трохи залишити воду
На березі танок потанцювать.
Хтось політати хоче, як було,
Над квітками, нектар із них попити.
Хтось хоче просто тихо посидіти.
Але людське їм заважає зло.
А уночі? Та ж страшно уночі,
Бо ж всяка справжня нечисть вилітає
І, справді, всьому шкодить, не питає.
Отож, жили й боялись, живучі.
А люди, розігнавши всіх істот,
Яких вони потворами вважали,
Тепер у бідах між своїх шукали.
Хтось має ж бути винним. Ну, так от,
Взялись тепер за відьом, відьмаків,
Як люди їх між себе називали.
Вони якісь знання таємні мали,
А,значить, були зовсім не такі,
Як усі інші, й запросто могли
Якоїсь шкоди іншим всім завдати.
Те, що хвороби брались лікувати
І багатьом в житті допомогли,
То швидко забувалося. А зло,
Чи, може, заздрість в душах піднімались
І люди вже топити відьом брались,
Як хтось лиш плітку кине на село,
Що та дощі на землю не пуска,
Чи то корів чиїхось за ніч здоїть.
Чи то чогось ще гіршого накоїть.
І вже на відьму кара зла чека.
Зібрались якось відьми і всі ті,
Кому від зла людського діставалось
І радитися всі разом узя́лись,
Які шляхи обрати у житті,
Аби хоч якось легше жити стало.
Сиділи довго, радились були
І, врешті, вихід хоч якийсь знайшли.
Найперш, тумани відьми прясти мали,
Щоб накривати ними часом світ,
Сховати від людського ока злого,
Як лісовик виходить з сховку свого,
Русалки залишають глиб ріки
Аби на берег вийти, посидіти,
Часом танок русальний поводити.
Домовичок, тим часом, потайки
Господаря міг залишити злого
І перебратись в більш привітний дім
Аби спокійно потім жити в нім
І більше не боятися нічого.
За те всі мали відьмам помагать,
Секретами прадавніми ділитись,
За травами і квітами дивитись,
Які хвороби здатні лікувать.
Попереджати, якщо раптом хтось
Злий люд підніме відьму покарати.
Можливо, ту ораву полякати
І відвернути зло би удалось.
Чому ж, гадаєш, відьми у казках
Живуть у хижці між густого лісу?
Там лісові їм допоможуть, звісно.
І там раптова кара не чека.
Та й трав і квітів повно навкруги.
Весну і літо відьми їх збирають.
А от, коли вже осінь наступає,
Зігріти сонцю вже не до снаги.
Сідають відьми і прядуть туман,
Який навколо землю огортає.
Людина змоги бачити не має,
Що робиться у нім. Отой обман
Дає можливість сховки залишить
Усім істотам, що ховались досі.
Русалки із річок виходять босі,
Домовичок у інший дім спішить.
Літають феї, бродить лісовик.
Прислухайся якось в туманній тиші.
Почуєш: хтось у тебе поряд дише,
А там тихенько тупа домовик.
А то десь крила раптом лопотять,
То феї не лякаючись літають.
А там від річки хлюпіт долітає.
Русалки?.. Скрізь вчувається життя.
Хтось, може, скаже: «Ти дурню несеш!»
Не бачивши, не слід казать – немає.
Бо в світі часом й не таке буває.
Тож треба просто вірити і все