І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.

Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.

Задумавшись, князь їхав у візку
Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
Стоптавши сніг на повному скаку.
«Свої» загони він не відпуска.
Повинні бути завжди під рукою,
Готові миті кожної до бою.
А він вже десь попереду чека.
Зима навколо снігом замела,
У час такий десь у теплі б сидіти,
А не війська заметами водити.
Та що робить, коли орда прийшла?
Вже й вік не той. За шістдесят уже.
Онуків би глядіти в теплій хаті.
Та не дають спочити вічні раті,
Ще й згадка душу точить, як ножем,
Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
А пам’ятає все одно, як нині,
Коли орда пройшлась по Україні,
Лишивши по собі пожарищ слід.
Умовив хана князь Москви Василь,
Ще й дав на те упоминки добрячі,
Щоб той не на Москву подався, значить,
А ляхам напаскудив скільки сил.
Ті і пішли…До Любліна дійшли,
Збираючи свою страшну дани́ну.
Розкраявши нещасну Україну.
Ясиру та худоби узяли.
Тож князь разом із ляхами помчав,
Аби орду ту, врешті, наздогнати
Та ту всю її здобич відібрати.
А кіш уже під Сокалем стояв,
Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
Тоді їх розділяв. Татарам треба
Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
Та військо княже перекрило рух.
Як ляських ротмістрів він палко умовляв
Не поспішати. Поміч почекати,
Яка вже скоро має прибувати,
Бо ж сили хан за їхню більше мав.
Та ротмістри уперлись, як один.
Їх гонор вимагав негайно битви.
Готові були на той бік летіти.
Просив їх також зачекати він,
Коли орда долати Буг почне,
Тоді уже ударити на неї.
Та думки не уставив їм своєї.
Вони усе торочили одне,
Що польський гонор й шабля у руках
І так спроможні ворога здолати.
Вмовляв іще їх так у полі стати,
Щоб схили прикривали по боках.
Та де там! Говорила ляська кров.
Зірвалися й за річку подалися.
Татари ж з берегів крутих взялися
Пускати у них стріли знов і знов.
Червоним обагрилася ріка
Від крові гонорової всієї.
Бо ж ляхи всі під зливою тією
І сила їх, як та ріка стіка.
Підняв своїх Острозький та й повів
Шукати броду нижче за рікою.
Там переправа видалась легкою
І він із тилу на орду насів.
Поки та зрозуміла: що і як,
Поки те військо княже зупинила,
Вже й ляхи переправитись зуміли
І вдарили із усіх сил. Однак…
У чистім полі подолать орду
Ще й маючи багато менше сили?
Хоч ляхи і коза́ки їх косили
Та нові виростали на сліду.
Кружляли, відступали, били знов.
Вимотували…Ляхи вже й не раді.
Ще і рілля суха їм на заваді.
Крізь пил густий лилася щедро кров.
Не бачачи, що робиться навкруг,
Звідкіль татари будуть нападати,
Несли поляки чималенькі втрати,
Не маючи вже й сили для потуг.
Поки Острозький аж до них діставсь
І разом вони крізь орду пробились
Та в сокальському замку опинились…
Орда ж за переправу узялась.
Не стала більше надто насідать.
Навіщо зайво голови складати?
Їй здобичі дісталося багато.
А ляхи хай за стінами сидять
Та дивляться, як чималий ясир
Татари безборонно геть погонять.
Стоптали битий шлях татарські коні…
А князеві пече аж до цих пір,
Що не знайшов тоді належних слів,
Щоб ротмістрів утримати гарячих.
Він вже багато чого в світі бачив,
А от простого зовсім не зумів.
Тепер уже не літо, а зима.
Чого татарам не сидиться вдома?
Чи то Москва знов посприяла тому
Аби не стала здобиччю сама?
Та більше йому муляло оте
Бажання їм за Сокаль відомстити.
Тож мчав, аби орду перехопити,
Поки вона ще не пробилась в степ.
Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
Бо якось несподівано все сталось.
Татар же взимку і не сподівались.
І раптом звістка, наче влітку сніг.
Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
Розкраявши надвоє Україну.
А там уже розпалася єдина
Чамбулами і швидко почала
Кидати «невід», щоб ясир ловить,
Зганяючи усе живе докупи.
Міста палали, села, гори трупів.
Весь край був розполошений умить.
Та від орди не легко утекти.
Куди не кинься – людолови всюди.
А там уже, чи тобі шаблю в груди,
Чи у ясир в мотузках потягти.
Людей, худобу - гнали все у кіш,
Щоб в Перекопі потім розділити.
Тепер же треба більше захопити
І у свій степ проскочити скоріш.
Повільно йшла обтяжена орда,
Від здобичі багатої розмліла.
На сотню миль чамбули розпустила,
Лиш згарища лишала по слідах.
Вже скоро й степ, а там шукай її.
В степу татарин, наче в себе вдома.
Там не здолати вже його нікому.
В степу татарам звичніше бої…
Отож Острозький слідом поспішав
Аби орду не випустити в поле.
Бо там її не зловиш вже ніколи…
І сам не спав, і військо своє гнав,
Стрічаючи лиш пустку на шляху,
Що по собі орда та полишила.
Хто врятувався – по лісах сиділи,
Щоб якось долю обійти лиху.
З дороги збитись не боявся князь.
Його орда кістками позначала,
Де зазвичай татари ночували.
За кількістю отих кісток, якраз,
Можливо знати і орди число.
Бо ж ті щоночі різали худобу
У розрахунку, відповідно, щоби
По три-чотири на п’ятсот було…
Вже січень був на сконі, як вдалось
Татар під Ольшаницею догнати.
Князь військо в бій, однак, не став кидати,
Чекав, поки докупи все зійшлось.
Бо ж розтяглося на важкім шляху.
Велів одразу табір будувати
І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
Щоб долю не накликати лиху.
Татари ж за вечерю узялись
І ворога, здавалось, не чекали.
Для них це несподіванкою стало,
Отож вони збентежені були
І цілу ніч нападників чекали.
Та руський табір, видавалось, спав.
Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
Отож на ранок злі татари стали.
Прийнявши дії князеві за страх,
Вони удень взялися нападати,
На битву ворогів провокувати,
А там вже перемогу дасть Аллах.
Але дарма тривожили коней,
Із табору на бій ніхто не вийшов.
Самі надвечір натомились лише
Та зрозуміли врешті-решт одне –
Боїться ворог, в таборі сидить,
Бо сил, мабуть, занадто мало має.
Нічого, завтра силу він пізнає,
Орду не можна так нахабно злить…
Та завтра вже по іншому було.
Ще сонце й не збиралося вставати,
Як князь велів Дашкевичу рушати,
Щоб військо кіш татарський обійшло.
А слідом Слуцький в другий бік рушав.
Поки татари іще будуть спати,
Вони коней повинні відігнати,
Щоб ворог тої швидкості не мав.
Густий туман над табуном стояв,
Ховав усе, що коїться навколо.
Отож коней спровадили у поле,
Де б їх татарин піший не догнав.
А на світанку вдарив князь на них.
Татари сонні кинулись до коней.
Та ті були уже за кілька гонів.
Не вміють битись пішими вони.
То вже була не битва, а різня.
На сніг татарські голови летіли,
Хто захищався, того не жаліли.
І князь криваву помсту не спиняв.
Щоправда, кіш татарський не один.
Другий до бою, видно, готувався,
Під стягами під ханськими зібрався.
Там, мабуть ханський син перебував.
Здолавши без зусиль той перший кіш,
Ударив князь на другий. Закрутилось.
Татари тут, немов скажені, бились.
Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
І так затято билась татарва,
До вечора їх не могли здолати.
Прийшлося в битві й князю участь брати.
А день поволі в сутінки спливав.
Тут ще наспіли були в поміч ті,
Кого татари у ясир погнали.
І очі в них від помсти аж палали,
Мов це найважливіше у житті.
Татари розуміли це, тому
Вмирали та «аману» не просили.
Як сутінки на землю, врешті сіли,
Упав останній та і по всьому.
Тих, що прорвались, козаки знайшли,
Дашкевича і також перебили.
З ордою остаточно покінчили,
Полон великий досить узяли.
Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
Хоча на поле в сутінках дивився,
За душі вбитих подумки молився.
А там скінчились тисячі життів.
Свої-чужі – Господь не розрізня.
І, наче й помста серце вже не муля,
Напевно, залишилася в минулім.
Острозький тихо розвернув коня,
Подумавши, що досить вже смертей.
Не знав ще, що полонених багато.
А чим їх у дорозі годувати?
Задумавшись урешті-решт про те,
Велів всього сім сотень залишить,
За кого гарний викуп можна взяти,
А інших усіх просто повбивати
Аби «своїм» можливість дати жить.
Він не Господь, не порятує всіх
На тих шляхах, розорених ордою.
А йти прийдеться пішою ходою,
Так само, як татари гнали їх.
Татарських коней купу узяли,
Так користі із того не багато.
Хіба що їх у їжу споживати,
Такі охлялі всі вони були.
Щоб хоча б якось зберегти дітей,
Їх у татарські гарби посадили,
Пани свої карети їм звільнили,
Самі усілись на своїх коней.
І рушили топтати знову путь
Туди, звідкіль татари і пригнали.
Чи дійдуть всі живі – того не знали.
Та сподівався кожен, що дійдуть.
Князь мовчки їхав на своїм коні.
До слави їхав… та не радий тому.
Проте не говорив того нікому,
Лише душі утомленій одній.

Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

В глибокій балці степовій
Над річкою, що тихо плине
Під вербами через долину,
Палає вогник ледь живий.
Вже вогнище перегоріло
І на ніч від очей лихих
Не кидали дрівець сухих,
Тож воно ледве-ледве тліло.
Навкруг монахи розляглись
В траві. Вечерю закінчили.
Лежали, стиха говорили…
Хтось став навколішки, моливсь.
Їх доля у степу звела.
З Литви, Москви та України
Ішли в далеку Палестину.
Дорога неблизька була
Та й небезпечна. Людолови
Постійно шастали кругом.
Помітять, вихоплять бігом
І не поможе й Боже слово.
Та вірили, що Бог, усе ж
Того не може допустити.
Обереже від злого світу
Та й від стихії злої теж.
Монах московський Феофіл
Лежав біля Петра з печерських.
Весь час побіля нього терся
Та бубонів. Не було сил
Уже і слухати його.
Та той ніяк не замовкає,
Москву свою все вихваляє.
Ото б спитатися – чого?
От і тепер – поїв, розмлів
Та і давай Петра повчати:
- Да, Києв славєн бил когда-то,
Магуч и сказочно красів.
А нинє что? Да смєх одін.
Дєрєвня, может, да і только.
В ньом раньше храмов било сколько.
Тєпєр лиш пару мєж руін.
А вот Масква вєсь час растьот,
Красу и сілу набіраєт.
От златих куполов сіяєт.
Нємного врємєні пройдьот
І она станєт Трєтій Рім,
Об’єдініт мір хрістіанскій.
Град Константінов уж османській,
Стол патріарший вмєстє с нім.
Одна надєжда на Маскву.
Отсюда вєри свєт прольйотся,
В Масквє вся святость собєрьотся.
Увідіш, скоро назовут
Йейо святою. Відіт Бог,
Нє зря мітрополіти ваши,
Что в Кієвє сідєли раньше,
Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
Собрать даров святих нємало.
Златиє дискос и потир –
Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
Тє, что в Софіі прєбивалі ,
У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
Масквє в подарок прєподньос…
Петра мов осінило враз.
Згадав чутки, які ходили,
Про те, що їх московський князь
І був причиною якраз,
Що Київ татарва спалила.
Виходить, правда, коли хан
З ним здобичею поділився?
І підлий той не подавився?
Слова - облуда і обман.
Діяння – підлі і підступні:
Призвати нехристя, аби
Він православний люд побив.
Спочатку – Київ, хто наступний?
І в тих розклочених думках
Він повернувся в ту годину,
Як смерть прийшла на Україну,
Орда насунула стрімка.
Ніщо не свідчило біди.
Татари, коли і ходили,
То на Волинь чи на Поділля,
Не завертаючи сюди.
Отож Ходкевич, який став
У Києві за воєводу,
Кріпити місто мав нагоду,
Та в голову того не брав.
І тішився лиш тим, що він
Із ханом ладить непогано.
Тож хан на Київ йти не стане.
Навіщо ж зміцнювати стін?
Хоч замок Київ таки мав
На Замковій горі, одначе,
Оту б фортецю хто побачив.
Хіба лінивий би не взяв.
Та будувати щось нове
Ходкевич явно не збирався
Та й тим ремонтом не займався.
У замку мало хто живе.
Містяни обжили Поділ,
Там купчились, там торгували,
Там і майстерні відкривали.
Навіщо дертися на схил?
А замок? Як прийде біда,
То в ньому можна заховатись.
Чого зарані перейматись?
Давно не зазира орда.
Розслабились за мирний час,
За стінами і не гляділи,
А ті поволі трухлявіли…
І на Семенів день якраз
Прийшла біда, яку не ждали…
Щоправда, ще за кілька днів
Тривожний гомін пролетів,
Що йде орда. Тож час ще мали
Аби хоч стіни підлатать.
Все наспіх, наскоро робили.
Що встигли, а що так лишили.
Народ із сіл став прибувать,
Шукаючи для себе захист.
Ходкевич все ще сподівавсь,
Що хан деінде вже подавсь,
Тож люд дарма дрижить од страху.
Не справдилось. В Семенів день
Здійнявсь на півдні пил угору
І з того пилу дуже скоро
Орда з’явилася. Лишень
Устигли збігтися до замку,
Ворота наспіх зачинить,
Вже на Подолі дим вали́ть.
Завмерли люди з переляку,
Угледівши потік страшний,
Який навколо розливався.
Де стільки сили хан набрався?
Весь Крим, напевно, зрушив свій.
Розграбувавши вже Поділ,
Татари замок обступили
Та йому стіни підпалили,
Самі ж товпилися навкіл,
Не надто пхаючись на стіни.
Чекали, поки догорять,
Тоді вже замок штурмом брать…
Ходкевич відчував провину,
Бо бачив, як вогонь меткий
Соснові стіни пожирає,
Бо ж він даремно час прогаяв,
Про замок не подбав-таки.
А далі сталося… Умить,
Як тільки стіни прогоріли,
Татари в замок залетіли.
Ніхто не зміг їх зупинить…
Петро в послушниках ходив
В Печерській лаврі… Тої днини
Монахів добра половина
З ігуменом, як той велів,
Скарбницю в замок потягли,
Аби за стінами сховатись.
Ті ж, хто надумав залишатись
Чи то устигнуть не змогли,
Спустились до своїх печер,
Щоб лихо там перечекати.
Ну, хто їх буде там шукати?
Отож Петро сидів тепер
В печері, в темряві густій
Та все до звуків дослухався.
Хоч щось почути сподівався,
Весь слух напружуючи свій.
Та скоро димом потягло
Так, що аж дихання спирало.
Монахи до землі припали,
Де диму трохи менш було.
Уже нічого і не чув.
Ковток повітря би вхопити.
До смерті захотілось жити…
Прийшов до тями і відчув,
Що дим розсіюватись став
Так, що і дихати вже можна.
Він ледь піднятися спроможний.
Шукати братію почав.
Але, кого би не знайшов,
Ті, навіть не поворухнулись,
Напевно, димом задихнулись.
Тож сам напомацки пішов
Туди нагору, хоч і страх
В ясир потрапити, бентежив.
Та просувався обережно
Із ім’ям Божим на вустах.
Надворі день вже починавсь.
Який? Петро не міг і знати,
Бо ж скільки міг він пролежати
Без тями. Йшов і прислухавсь
До тиші. Згарищем несло.
Ні галалакання… Здається
З ордою вже ніхто не б’ється.
Відбились, може? Пронесло?..
Та ледве вийшов він на світ,
Як всі надії і пропали.
Побачив – Києва не стало.
Навколо мертвих згарищ слід.
Та ще мерці… Мерці кругом
Серед тих згарищ. Мертве місто.
Поділ згорів, то видно й звідси.
Спалили нехристі його.
Петро всю лавру обійшов,
Шукаючи, чи хто зостався.
Але даремно сподівався.
Живим нікого не знайшов.
Спустився з пагорбів, подавсь
До замку. Може, там вціліли?
Лиш пси по згарищу бродили.
Деінде дим ще піднімавсь.
І тиша. Страшно так було
Одному на велике місто.
Весь час ішов, молився, звісно,
Хотів, щоб то все сном було.
Але не сон – страшне життя.
Ніде від нього не подітись.
Одно й лишається – молитись
Та гартувати почуття.
Він до Софії підійшов,
В якій не раз бував до того.
Тепер стояла перед нього
Зчорніла. Боязно зайшов.
Суцільна пустка, образи
Обдерла та орда проклята.
І лише матінка Оранта
Мовчить. В очах ані сльози.
Він на коліна впав, почав
Молитву Господу творити,
Просив хоч землю захистити,
Коли вже Київ не встоя́в…
Все промайнуло в одну мить
У голові Петра… Московський
Монах щось бубонів ще досі,
Проте Петро удав, що спить.

Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.

Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
Сніговика не зліпити,
Не з’їхати на санчатах.
Ото у хаті сидіти
Та у вікно виглядати.
А візерунки на шибках,
Морозу дивні картини.
Слід постаратися кріпко
Аби продихать шпарину
Сидить Василько, сумує,
З роботи маму чекає.
Теплом шпаринку продує
Та в неї все виглядає.
Так і заснув непомітно,
На підвіконня схилився.
Йому наснилося Літо,
З яким він раптом зустрівся.
Таке задиристе, видко,
Часом аж надто гаряче.
Василько взнав його швидко,
Хоча і вперше побачив.
Чемненько з ним привітався,
Йому низенько вклонився
Та про здоров’я спитався.
Той посміхнувся, спинився.
- Чого ти, хлопче, шукаєш,
Чого блукаєш по світу?
- Тебе, мабуть і чекаю,
Бо ти ж і є, певно, Літо?
-Так, мене звуть, справді, Літо.
Чого ти хочеш від мене?
- Набридло в хаті сидіти.
Мороз надворі скажений.
Прогнав би ти його звідси?!
Хай буде тепло надворі.
Щоб прогулятись до лісу
Чи то скупатися в морі.
А той Мороз заважає,
Лютує дні він і ночі.
Тепло пустить не бажає
Та сипле снігом у очі.
Ти ж зустрічав його, звісно,
Старезного дідугана.
Вже зовсім сивий і лисий
Із отакими губами.
Червоний ніс із сопля́ми.
Вся одяганка зі снігу,
Яка не пралась віками.
На ногах чоботи з криги.
Якщо дихне він помалу,
То холод і невеликий.
А, як озлиться, бувало,
То заморозить геть ріки…
- Та я і рад це зробити,
Але не можу, насправді,-
Відповіда йому Літо.
- А що ж тобі на заваді?
- Крім мене є іще троє:
Зима, Весна та і Осінь.
Ми ділим рік між собою.
Раніш не так було зовсім.
Ще тільки світ сотворився,
Господь був вічно у справах.
Хто першим був похопився,
Той цілим роком і правив.
А то було і роками
Зима тривала чи літо.
А інші черги чекали,
Щоб трохи часу вхопити.
Коли ж Господь то побачив,
Навів у тому порядок,
Свій час усім нам призначив
Аби було все до ладу.
Тепер три місяці кожен
По черзі роком правує.
А інший влізти не може,
Бо, як Господь то прочує,
То добре дасть прочухана.
- А як морози у травні?
- Не все бува без обману.
Не всі у тому старанні.
А ще скажу тобі, хлопче,
Не плутай Зиму з Морозом.
Він ходить, як собі хоче.
З Зимою їм по дорозі,
То він іде з нею разом.
А час її як минає,
Вона зникає одразу,
А він ще світом блукає.
Вважає, що йому мало
Зими вділили для справи.
Колись часи вже бували,
Як світом віками правив.
Укрив його весь у кригу
Та снігом навкруг завіяв.
За всім дивився,все бігав.
Щоб вічно так було, мріяв.
Господь же, як все поправив,
Та розділив рік між нами,
То мрії його позбавив.
От потайки він, не прямо
Бува, приходить раніше,
Як Осінь, часом, взіває.
Бурульок своїх навіша,
Калюжки понакриває.
Чим ближче Зима,нахабно
Мороз себе той тримає.
А Осінь здихатись рада б,
Та сили на те не має.
А вже, як Зима відходить,
Весна ще не в повну силу.
Мороз весь час колобродить,
Себе почуває сміло.
І спробуй його прогнати?
Вони ж жіночки, не в змозі.
До травня, бува, гуляти
Ночами дає Морозу.
Й до мене хотів добратись,
Вночі похазяйнувати.
Прийшлося за нього взятись,
Добряче у пику дати.
Я ж хлопець такий гарячий,
Морозу терпіть не буду.
Минає тепер, як бачить,
І боком обходить всюди.
Та в Зиму я прав не маю,
Нічого зробить не можу.
До сонця сходи, не знаю,
Можливо, воно поможе?!
Пригріє з неба добряче,
Мороз і відступить трохи.
І стріхи тоді заплачуть
З бурульок, немов горохом.
І крига на річці скресне,
Струмки потечуть в долину.
І стане схоже на Ве́сну…
І тут Василько прокинувсь.

- Дядьку Степане, ви ж були
Із нашим князем Святославом.
Русі з ним здобували славу.
І, кажуть, бачили, коли
Загинув він від печенігів.
Вже сивий, хоч і не старий
Степан в отвіт заговорив.
А голос в нього, наче крига:
- Так, бу́ло, синку. Все було.
І славу з князем здобували,
Аж у Болгарії бували,
Долаючи ромейське зло.
Та підлість гору узяла
І мужність нашу подолала.
Ми кров даремно проливали…
Сльоза щокою потекла.
Він рукавом її утер,
Мов в пам’яті туман розвіяв.
- Ні, ні про що я не жалію.
Лиш про одне – що він помер.
В бою відкритому його
Не спромоглись здолать ромеї,
Тож, згідно підлості своєї,
Аби добитися свого,
Купили недругів вони
І, як хортів, їх нацькували.
Ми перемоги здобували,
Але не виграли війни.
Князь з військом Свенельда послав,
А з нами в лодіях подався.
Вже аж до Хортича дістався.
Але там печеніг стояв.
Пробитися не було змоги.
Нас мало – їх - ціла орда.
Не порятує і вода,
Бо ж попереду злі пороги.
Там, хоч не хоч, на берег йти,
По суші лодії тягнути…
Тож довелося повернути,
В Білобережжя відпливти.
Зимівля там страшна була.
Хоча добра собі надбали
Та їжі вдосталь ми не мали.
Тож голова коняча йшла
За полугривню. Що робити?
Як холод лютий навкруги,
Шлях перекрили вороги
Й потрібно їсти, щоби жити.
Багато наших там лягло
В холодну землю негостинну.
Там хліба ми пізнали ціну,
Якого зовсім не було.
Ледь-ледь діждалися весни.
Як скресла крига – подалися,
До Хортича знов піднялися,
Піт утираючи рясний.
Бо ж звідки було взяти сил
Після такого зимування?
Геть виснажило веслування,
Тож озирнулися навкіл,
Чи ворог часом не чига
Та і до острова пристали.
Хоч сили відновити мали
На тих гранітних берегах.
Під дубом жертви принесли,
Як подорожні всі робили.
Та і поснули на тих схилах,
Настільки втомлені були.
Сторожа теж уся поснула.
А в полі клятий печеніг
Наш кожен крок весь час стеріг.
Підкрався, що ми і не чули,
Дніпрову хвилю подолав
І став рубати сонних воїв.
Хтось крикнути устиг: «До бою!»
І криком тим усіх підняв.
Хоч які втомлені були
Та за мечі умить вхопились,
У купки невеликі збились,
Щоб спини захистить могли.
А далі вже рубали шлях,
Аби із іншими з’єднатись.
До князя стали пробиватись,
Де майорів з тризубом стяг.
А він, той стяг, уже хитавсь,
До скелі Чорної хилився .
Князь з печенігами ще бився
Та, уже видно, подававсь.
Бо ж поряд наших не було,
Одна лиш печенізька зграя,
Мов пси скажені, насідає.
Нас зло від відчаю взяло.
Тож ми ще більше налягли,
До князя прагнучи пробитись.
А стяг все швидше став хилитись.
Ми зойк утримать не змогли,
Застигли вмить, як він упав,
Не вірячи, що все насправді.
Орда враз заволала радо…
І бачимо, як хтось підняв
Над нею голову…його…
Оскаженіли ми від того,
Рубали крізь орду дорогу,
Смерть люту сіяли кругом.
Тож в страху кинулась орда
Ярами, балками у воду.
Собі забрала нагороду,
А нам зосталася біда…
Хвалився потім печеніг,
Із черепа зробивши чашу,
Що відібрав він славу нашу,
Здолати Святослава зміг.
А ми помститись не змогли,
Піймай його у чистім полі,
Де його сила, його воля…
Хоча уже роки пройшли,
Не припиняю я жаліти,
Що біля князя не стояв,
Вже краще я би смерть прийняв,
Він, може б, залишився жити.

Долаючи то хащі, то болота,
Все далі простував полянський рід.
Далеко залишивши рідний світ.
У страху озиралися, бо вслід
Йшли дикою ордою хижі готи.
Чи просто так співпали їх шляхи,
Чи ті за ними справді полювали.
Але й на мить спинитись не давали,
Хоча, здавалось, сили вже не мали
Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
Спинились аж на березі ріки,
Що широко їм шлях перепинила.
Її здолати вже не мали сили,
На пагорб піднялися, відпочили,
Вслухаючись: чи не луна важкий
Та хижий тупіт готської орди.
Але навколо панувала тиша.
Пташиний спів та рев тваринний лише
Та вітер листя на дубах колише.
А, може,загубили їх сліди?
Минуло у спокої кілька днів.
Огледіли поляни свої втрати,
Не було часу досі рахувати.
І зрозуміли – втратили багато,
Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
А уся мудрість лишилася там,
В густих лісах і в болотах безкраїх.
Хоч сиві є, але старих немає,
Тих, хто покони давні пам’ятає.
Лишився рід в чужому краї сам.
Та треба жити, годувати рід.
Спустилися мисливці в хащі дикі.
Хоча здобутки були невеликі
Та дичина – найкращі в голод ліки.
І вже інакше дивишся на світ.
Потроху обживатись почали,
Такі-сякі хатки побудували,
Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
В лісах у навколишніх полювали,
Де звірі ще не лякані були.
А далі що? Того ніхто не знав.
Своїх богів у поміч закликали,
Бо ж імена їх добре пам’ятали.
Та молитви, мабуть, не долітали
Чи божий рід тут інший панував?
Якось мисливці чагарями йшли,
Щоб здобичі для роду вполювати
І раптом вздріли на галяві хату.
Людей тут не доводилось стрічати,
Отож вони здивовані були.
Наблизились тихенько – хто там зна,
Які їх несподіванки чекають.
Можливо, там розбійники чигають.
Тож зброю наготовлену тримають.
Хвилина у напруженні мина
І раптом двері рипнули й надвір
Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
Не здивувався, подивився лише
І його голос пролунав у тиші:
- Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
Мисливці зброю опустили вмить,
Бо ж сивину привчились поважати.
- Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
Як важко вам тут місце обживати…
- Так хоч порадою допоможіть?!
- Допоможу, навчу, пораду дам.
Я жив багато, тож багато знаю…
- А як вас звати, діду? – хтось питає.
- Мене дід Велес, синку, прозивають
І я чекав, щоб бути в поміч вам.
- Ви знали, що ми прийдемо сюди?
- Я, синку, так багато чого знаю.
І що було, що потім вас чекає.
Для мене в світі таємниць немає…
- А чому ви тут живете один?
- Тому, що рід мій весь на небесах,
Мене давно до себе вже чекає.
Та я тут справи доробити маю,
Отож до них поки не поспішаю.
Живу самотньо у оцих лісах.
- А як ту річку широченну звуть,
Що ми її не годні подолати?
- Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
Вам з нею поряд жити-існувати.
Вам її води славу принесуть.
- То теж Дніпро?- показує один
На тихі води далі поза хату.
- Ні, синку, річку ту Печальна звати…
Вона теж буде значити багато
У долі роду вашого. - І він
Замовк, немов задумався на мить.
А далі мовив: - Прийде час колись,
Коли ви у цю річку увійде́те
І тим усіх богів своїх уб’є́те.
Мисливці усміхнулися: «Та де там?
Як люди бога вбити б спромоглись?»
Чи то мисливці не дочули так,
Чи то пізніше вже перекрутили.
«Почайна» на ту річку говорили.
Та пам’ятали і дітей учили:
В тій річці не купатися, однак.
Та то пізніше, а дідусь поки
Знов перевів розмову на сьогодні:
- Я добре знаю, дітки – ви голодні.
Але за річку там на оболоні
Мої бички пасуться й корівки.
Беріть собі та доглядайте їх.
Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
Потроху накопичите запаси,
А там розбагатієте із часом.
Мені ж багато і не треба з них.
Чи кухоль молока принесете,
Чи м’яса шмат – мені і досить того…
Пішли мисливці радісні від нього.
На оболонь розвідали дорогу,
Знайшли на луках гарне стадо те.
На другий день навідали його,
Дарунки принесли йому у хату,
Просили землеробству їх навчати,
Адже до м’яса треба й хліба мати,
Хоча й не мали сіяти чого.
Але дідусь і не питав про те.
Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
Аж до Дніпра самого діставався,
Велів, щоб кожен за сокиру брався
Й рубав усе, що навкруги росте.
Сказав по тому пні покорчувати,
Пройти з сохою поле все велів.
Надвоє його потім поділив.
Свою комору врешті-решт відкрив
Аби зерна їм для посіву дати.
Вони одне засіяли з полів,
А друге залишили спочивати
Та сили для посіву набирати…
Поділом місце стали називати,
Питалися: чи на Поділ ходив?
Багато чого Велес їх навчив,
Багато чого стали вони знати:
Гончарити, знаряддя майструвати,
Ростити хліб і хати будувати.
А якось у один з осінніх днів
Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
На небі рід уже давно чекає.
Вас вже не втікачами залишаю –
Господарями цього всього краю.
Вони стояли, слухали сумні
З сльозами його мовчки проводжали
Дивились, як туман його сховав,
Вслухалися, як човен відпливав,
Аж доки звук і зовсім не пропав.
Та вірити поляни не бажали,
Що він полишив рід їх назавжди.
Щодня ходили до його хатини,
Несли хто молока, а хто хлібину,
Хто дичину впольовану, рибину.
Просили поміч у часи біди.
Хатинка та розсипалася згодом,
То на тім місці требище звели,
Волхви постійно службу там несли,
Розмову з богом Велесом вели,
Слова його передавали роду.
На тих завітах піднімався рід,
Міста на горах й над рікою зводив.
Князь Кий з братами заснували згодом
І місто Київ, де й осіли з родом,
Закінчивши в Ромейщину похід.
В Почайну – річку, навіть, не ступали.
Хоч плавали, звичайно, у човні,
Але, щоби купатися – ні-ні.
Волхви казали людям, що по ній
У царство мертвих душі відпливали.
Отак було в полян до того часу,
Як Володимир князювати став.
Він віри все по світові шукав.
А якось до Почайни всіх зігнав.
Прийшли якісь попи у чорних рясах
І князь велів зайти у воду всім.
Дружинники у тім допомагали,
Вони списами гострими шпигали
Тих, хто старі завіти пам’ятали.
Та щось змінити не вдалося їм.
Князь всіх велів насильно охрестить,
А ідолів і требища зламати.
Тоді полянам довелось згадати,
Як Велес брався їх попереджати,
Що всіх богів купання може вбить.
І справдились оті його слова –
Старих богів Почайни води змили.
Хоч люди ще таємно їх молили,
В дрімучих хащах требища робили
Та стала віра на Русі нова.
А Велес десь із неба поглядав,
Не маючи можливості змінити,
Дивився, як страждають його діти.
Але старе повинно відступити.
І він про це ще від початку знав.

Відрились з рипом двері в курені,
Знадвору лютим холодом війнуло.
Вогонь у каганці ледь не задуло,
Він задимів і тіні по стіні
Пробіглися від подиху отого.
В курінь заскочив молодий козак
Закутаний у сірий кобеняк.
- Я ще морозу і не знав такого!
Щось розходилась матінка-зима,
Боюся, щоби ніс не відморозив!
А сам рукою витирає сльози
І кобеняка свого не зніма,
Хоча доволі тепло в курені,
Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
Сидять, чомусь зажурені, сумні.
Озвався сивий, наче лунь, козак:
- Ще молодий ти, іще зим не бачив!
Легенький морозець довів до плачу!
Прожив би стільки – не казав би так.
В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
Якби ти був тоді на Дрижиполі,
То нині би не жа́лівся на долю.
Та ж молодий, рівняти з чим нема!
- А що за Дрижиполе? Розкажіть!
А то усі говорять – Дрижиполе,
Я ж достеменно і не чув ніколи…
Старий козак задумався на мить,
Поглянув на своїх товаришів,
Яким також послухати схотілось,
Бо всі так зацікавлено дивились,
Потилицю почухав і повів:
- У п’ятдесят четвертому якраз
Із осені ще напосілись ляхи,
Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
Що татарвою люди звуть у нас.
Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
Тоді іще сопливий син Іслама,
Стоптали всю Брацлавщину полками
І ота сила усе далі пре.
Зима і та не зупинила їх.
Хоча раніше по хатах сиділи,
Заледве білі мухи налетіли.
А тут і січень сани вже запріг,
А ляхи з татарвою пруть і пруть.
Нарешті і до Умані дістались.
Там Богуна козаки окопались
В надії, що на поміч їм прийдуть.
Богдан сидів же в Білій увесь час
Та слав листи цареві із проханням,
Щоб той військову поміч слав негайно,
Бо власних сил було замало в нас.
Нарешті в січні вибрались -таки.
Зима ж у тому році лютувала,
Сніги мела, морозами скувала
Річки й озера. Шлях був нелегкий.
Богдан з собою козаків узяв
Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
Боярин Шеремета з москалями,
Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
Гармат з півсотні з Білої взяли.
Як для зими – то військо чималеньке.
Нам би дістатись Умані швиденько.
Коли до неї ляхи підійшли,
То вдаримо на них із двох боків.
А, коли ні, то Богуна візьмемо
І проти війська вражого підемо.
Були в Богдана плани ось такі.
Ішли похідним табором, вози
З обох боків підходи боронили.
Бо ж десь ордою татарва бродила
Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
Йшли насторожі, хоч не вірили,
Що хтось дурний надума воювати.
Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
І ми б, напевно, у теплі були,
Коли б не воля самого Богдана.
Хто ж здумає ослухатись його?
Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
Який ми усі топчемо старанно.
Десь попереду Пушкаря загін
На ворога постійно виглядає,
Все військо вчасно попередить має,
Якщо побачить небезпеку він.
Тож ми спокійно по шляху ішли
За Пушкарем й за нашими возами.
Бурульки аж дзвеніли під вусами.
Ми їх збивали, а вони росли.
Не знали ми, на жаль, іще тоді,
Що татарва вже Пушкаря здолала
І в замочок Охматівський загнала,
Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
Та попередить нас не було змоги.
З усіх сторін обсіла татарва.
Весь час кружляла та стіна жива,
Всі перекривши і стежки, й дороги.
А ляхи, добре знаючи шляхи,
Полишили під Уманню залогу
Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
У сподіванні намірів лихих,
Уже свої націлили гармати
На шлях, яким спокійно ми ішли.
Та ми того ще знати не могли
І сподівались, що часу багато
У нас іще до Умані. Богдан
Спокійно їхав в санях перед військом.
А смерть вже чатувала зовсім близько,
У неї був на цей день власний план.
Шлях пролягав долиною ріки,
Здається, Багви, що блищала льодом,
Здіймалась хмара пару над походом,
Адже мороз добрячий був-таки.
І враз, мов перешкода на путі
Непереборна перед військом стала.
Ще задні на передніх напирали,
Не знаючи, що бачили вже ті.
А попереду у ранковій млі
Виднілось військо ладне вже до бою,
Весь виднокрай займаючи собою
І білих піднімаючи орлів.
І у ту ж мить гармати заревли,
Змітаючи передні наші лави.
Накинулися ляхи зліва й справа,
Поки ми ще розгублені були.
Ввірвалися у табір між возів
І стали нашим голови рубати
Та шлях собі кривавий прокладати,
Поки Богдан оговтатись не вспів.
Дісталося найперше москалям,
Вони, здавалось, й опір не чинили,
Їх ляхи, наче косами косили
І трупом укривалася земля.
А наші звичні, хто уже як міг:
Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
Козацька пригодилася наука.
І, поки лях крізь москалів пробіг,
Його з возів зустріли козаки,
Нехай і не мушкетним дружним боєм,
Бо ж розберися з колотнечі тої,
Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
Став гальмувати, як з обох боків
На них важкі посипались удари.
І шабельками їм махати марно,
Голобля вмить ламала й не такі.
А заодно і голови отих,
Хто козака убити намагався.
Тут кожен за життя своє змагався:
Хто лишиться живий – той переміг.
Не витримали ляхи, подались.
А ми тоді взялись вози здвигати,
Аби козацький табір влаштувати.
Не встигли…Бо татари понеслись,
А слідом ляхи… І так цілий день.
Ми відбивались, табір городили,
Самі в атаку проти них ходили,
Та крові більше пролили, лишень.
Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
Здавалося, вони не мають страху
І вал із тіл навколо виростав.
Лежали, вже замирені навік
Татари, ляхи, наші з москалями.
Укрили білий сніг криваві плями.
А смерть лиш тільки починала лік.
З-за того валу відбивались ми
Від ляхів, що до ночі колотились.
Надвечір вже і німці накотились,
Але, піймавши злу картеч грудьми,
Якою ми їх чемненько зустріли,
Таким же робом подались назад.
Потоцький уже, мабуть, був не рад,
Що вони шлях Богдану заступили.
Настала, врешті, довгождана ніч
І гуркіт бою скоро став стихати.
Ми стали рахувати свої втрати.
А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
Гадали ми, що день тяжкий минув,
Що вистояли – далі легше буде.
Возами обгородимось зусюди,
Ще вищу трупом зведемо стіну
Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
Якось забулось, що навкруг зима,
Що нам вогню розвести чим нема.
В бою усе то прозаїчні речі.
Та, коли стихло поле бойове,
Почав мороз потроху діставати.
А в полі де від нього заховатись?
Хто трохи ще ворушиться – живе.
А в кого сил на те уже нема,
Хто зранений чи втомлений від битви,
До ранку уже встиг заледеніти.
І шансу не дала йому зима.
Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
Напевно, зранку усі сили кинуть,
А нам же краще у бою загинуть,
Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
Та сонце встало – ляхи не ідуть,
Рішили, мабуть, сил не витрачати,
Зимі на розтерзання нас віддати
Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
Ми сподівались бою та дарма,
Сиділи за возами і за валом
Із трупа, що його навкруг наклали,
А лютий холод все сильніш діймав.
Не дочекавшись, кинулись самі,
Аби зігрітись, на ворожі лави.
Хоч розуміли – безнадійна справа.
Хто повернувся, кого сніг замів.
Хоч здихатися татарви вдалось,
Якій набридло в полі замерзати,
Тож розбрелася здобичі шукати.
А з ляхом вже яко́сь розберемось.
Два дні іще стояли ми отак,
Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
Не знали, як нам вирватись на волю,
Надії не втрачаючи, однак,
Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
На третій день зібрали усі сили
Для того, чого лях від нас не жде.
Чотирирядним табором з возів
Ми рушили по сніговому полю,
Ще вірячи в свою козацьку долю,
Богдан, нарешті, на прорив повів…
Та не туди, де сподівався лях,
Не шляхом відступаючи на Білу,
А вдарили із усієї сили,
Аби до Пушкаря прокласти шлях.
Вчепились ляхи у кривавий сніг,
Уперлися, аби нас не пустити.
Та нам, як не пробитись – то не жити.
Хоча картеч впритул збивала з ніг.
Ми крок за кроком той долали шлях,
Відстрілюючись влучно на всі боки.
Хоч важко нам давалися ті кроки,
Та дорого платив за те і лях.
Хоча вони скажено боронились,
І степ укрився трупом навкруги.
Спинити нас було не до снаги -
Крізь їхні лави ми таки пробились.
Ми, як ведмідь поранений, повзли,
Якого злі собаки обступили
Та рвали всю дорогу його тіло,
Але здолати так і не змогли.
З Охматова Пушкар ударив встріч
І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
До Тетієва шляхом відступили
І там вже стали табором на ніч.
Потоцький, зрозумівши, що йому
Богдана подолати вже не сила,
Полки свої, помітно поріділі,
Відвів на Жашків та і по всьому…
Тому, хто був на тому Дрижиполі,
Під шаблями й від кулі не поліг,
Та холоднечу подолати зміг,
Дарма, напевно, жалітись на долю.
Якщо вже Дрижиполе пережив -
Морозу не боїться ніякого.
Страшнішого не буде вже нічого,
Мабуть, аж до останку його днів.

Над річкою, в тіні у верболозах,
Круг вогнища, що ледь палахкотить,
Бо вже вечерю встигли наварить,
Чоловіки, утомлені в дорозі,
Хто всівся, хто розлігся на траві,
Ведуть свої розмови неквапливі.
Часом сумні, а часом – жартівливі.
Один улігся далі на живіт
Та щось своє в душі переживає.
Ще не старий, неначе та, проте
Вже зовсім сивий. Мабуть, не просте
Життя , що сивиною укриває.
Коли розмова стала затихать,
Бо вже відоме переговорили,
Хтось обізвавсь до нього: - Гей, Давило,
Чи то не досить там тобі зітхать?!
Ти, кажуть, був на Калці, розкажи,
Як саме там воно було насправді.
Бо ж так ніхто не знає і до ладу,
Чому монгол всіх наших положив.
Та ж в наших сила чимала була,
Князі дружини по Русі зібрали
Й якимсь монголам січу там програли.
Назад лише дрібниця з них прийшла.
Поглянув сумно чоловік, сказав:
- Звідкіль ти взяв, що я на Калці бився?-
Піднявсь повільно, на траві усівся,-
Я на тій Калці кілька раз бував,
Та то було задовго до монголів.
Хоча дружини руські зустрічав,
Розмову із Мстиславом – князем мав,
Коли вони рушали в Дике поле.
- То розкажи. Цікаво ж бо усім.
Що знаєш ти і ми то будем знати,
Бо ж ми книжок не вміємо читати.
Та й звідки тут в степу узятись їм?
- Якщо цікаво, добре – розкажу.
Я, значить, сам з Чернігівщини родом.
Жили ми понад Сеймом біля броду.
Щодень, немов ходили по ножу,
Бо ж Дике поле майже за горбом
І половці там круками кружляють,
На наші села ласо позирають.
Бо ж хочуть поживитися добром.
Якось, я був,вважай уже, юнак,
Пішли ми в луки з батьком, покосили.
Аж тут ці кляті круки й налетіли
І якось несподівано отак.
І невелика зграя, а, проте,
Чоловіків, хто бився, порубали,
А усіх інших у сирицю взяли.
Для них знайоме діло і просте.
Набрали здобич й подалися в степ.
На південь дуже швидко нас погнали,
Мабуть, аби сторожа ні піймала.
Досвідчені, бо ж добре знали, де б
Швиденько непомічено пробратись.
По стежках, добре знаних їм, ішли
Аж поки в степ відкритий прибули.
А у степу чого вже їм боятись?
Там вже відкрито не таїлись так,
Хоча, усе ж, тривожно озирались.
Когось, напевно, все-таки, боялись.
Можливо, таких самих зарізяк.
Та обережність їм не помогла,
Бо на дорозі бродники зустрілись.
З забродами ті довго не возились.
Вся половецька зграя полягла
В бою нерівнім. Витерши мечі,
Взялися здобич бродники ділити.
Вони – звичайні степові бандити,
Як половці, з розбою живучи,
Все ж корені свої не забували.
Нас після бою розв’язали всіх.
Хто хоче – хай єднається до них.
А інших вони просто відпускали.
Та серед степу ти куди підеш?
Тут половці, як вороння кружляють.
Тож вибору у звільнених немає
Та і бажання, зрозуміло,теж.
Отак я скоро бродником і став.
Хоча ми степом довго не бродили.
То понад бродом в засідці сиділи,
Як караван гостей пройти тут мав.
То полювали, то в поводирі
До тих же самих до гостей наймались.
Від половців частенько відбивались.
І так от від зорі і до зорі.
А то ще сіль ходили добувать.
Тут половці нам поступку робили,
Самі ж бо працювати не любили,
Але хотіли з цього частку мать.
Добуту сіль в Олешшя ми везли
І там гостям заїжджим продавали.
Із того гарний приробіток мали,
Тож бідаками зовсім не жили.
Та все ж таке життя не по мені.
Коли грошима трохи я розжився,
То у Олешші ,врешті, залишився,
Купив будинок по легкій ціні.
Та думав завести собі сім’ю,
Щоб далі бобилем не проживати.
А якось в степ подався полювати,
Згадавши долю бродницьку свою.
Якраз весна, весь степ зазеленів.
Вся живність стала силу набирати,
Тож можна щось собі уполювати.
Надумав погуляти кілька днів.
На третій день, здається, тупіт чуть.
Орда, напевно рухається степом.
Я навкруги поглянув хутко – де би
Сховатися, бо ще в полон візьмуть.
Ще бродницького вміння не забув,
Хутенько на курган з конем забрався,
В траві високій з ним рядком уклався.
Тоді вже степ навколо озирнув.
І справді, степом рухалася орда.
Але орда зовсім не половецька.
Монголами вона, здається, зветься,
Бо ж зовсім по другому вигляда.
Про них в Олешші чули уже ми.
Казали, що десь половців розбили
І в Тавриці фортеці захопили,
Напевно, там пережили зими.
І от орда з півтисячі, мабуть,
У бік Олешшя рухалася швидко.
Лежу я тихо, їм мене не видко
Й не знаю зовсім, як то далі буть.
Помчати попередити? Та де?
Вони, мов пси, в степу усе пантрують.
Отож мене одразу уполюють.
Від клятих не сховаєшся ніде.
З одного боку – що Олешшя те.
Ніщо мене там, звісно, не тримає.
З другого боку – десь же бути маю?!
Та із життям зрівняти – то пусте.
Отак очима ту орду провів
Та і подалі від тих зайд подався
На північ. Десь до броду сподівався
Дістатися. Там , може би осів.
На другий день знов тупіт степом чуть,
Вже з півночі, зовсім з другого боку.
Я в тому розбирався вже нівроку:
То вже кіннота руська може буть.
Усе ж хутенько у траві заліг,
Щоб першими вони мене не вздріли.
Бо ж мало що вони в степу хотіли?
Як мало залишалося до них,
Побачив, врешті, що то, справді, руси.
Піднявся та рукою помахав.
Нікого, звісно,тим не настрахав,
Бо більше сам буть вціленим боюся.
Загін спинився. Чималий, однак,
Мабуть, їх ціла тисяча тут буде.
І всі в доспіхах аж сіяють груди.
Тут князь чи воєвода робить знак,
Щоб підійшов я. Підійшов, вклонився.
- Ти хто? Поганин чи християнин?
Чи, може, бродник? – гнівно глянув він.
Та я уже без страху подивився.
- Я із Олешшя. А ти хто такий?
Тут воїн поряд за меча вхопився,
Бо надто вже нахабно я повівся.
Мабуть, то воєвода не простий.
- Я – князь Мстислав, - озвався той,- а то
– Мій зять Данило. А тебе як звати?
- Давилою назвала мене мати.
Був син селянський. А тепер ніхто.
- В степу монголів, часом, не стрічав?
- Два дні, як на Олешшя полетіли.
- Чого ж стоїм, марнуєм час і сили?
Показуй шлях! – І наш загін помчав.
Ще здалеку помітний чорний дим.
Чи запізнились? Чи іще встигаєм?
Сторожу на всі боки посилаєм,
Бо у степу тут не жартують з цим.
І ось, нарешті, мчать сторожові,
Сигнал дають – монголи на підході.
Про нас не знають. Це ж яка нагода!
Застигли вої, наче неживі.
А тупіт ближче, ближче. З-за горба
Загін монгольський раптом вилітає,
Помітив та спинитись не встигає.
Сигнал князівська подає труба.
І весь в броню закований загін
Врізається в легкі монгольські лави,
Рубаючи наліво і направо.
Як ніж крізь масло пролітає він.
А на шляху розчахнуті лежать
Страшні своєю дикістю монголи.
А ще живі розбіглися навколо,
Але чомусь далеко не біжать.
Зненацька кілька вихопилось враз,
Пораненого із землі вхопили.
Тоді усі зірвались, полетіли,
Ще сподівались утекти від нас.
Та коні в нас вгодовані, стрімкі
І ми від них не дуже і відстали,
Поволі шлях долали, доганяли.
Хоч вони стріли цілили меткі.
Та від броні відскакували ті
І шкоди ніякої не завдали.
Ординці враз, мов по команді стали.
Цікаво, що в них саме на меті?
Вони ж в атаку кинулись дурну,
Бо що могли супроти нас зробити?
Але мені вдалося углядіти,
Як кілька з них неслися в далину,
Пораненого між коней несли.
Якогось хана, мабуть, рятували.
Коли останні від мечів упали,
За втікачами слід ми узяли.
Ось і курган високий степовий,
Що Половецьким здавна мені знаний.
Проскочили ми, але за курганом
Нікого. Степ, неначе не живий.
Куди ж ото поділись втікачі?
Втекти далеко часу в них не було.
Можливо, в балку степову пірнули.
А уже вечір. Спробуй уночі
В степу глухому когось упіймати!
Тож розбрелися вої навкруги,
Сліди шукали – де ж ті вороги?
Та з ними разом я не став шукати.
Рішив піднятись на курган тоді
Із нього степ оглянути навколо.
Та круг кургану степ безлюдний, голий.
І раптом бачу: - Он вони, глядіть!
Показую. Там двоє степом мчать.
Та думаю: «А третій де подівся?
Поранений?!» І раптом похопився.
«Десь спробували, певно, заховать?!»
Десь, може, в балці чи, можливо, тут,
В якійсь норі глибокій на кургані?
І я став озирати все старанно.
Сліди побачив. А куди ведуть?
Пішов слідами…Ось і він лежить
У ямі ледь прикритий бур’янами.
Покликав воїв. І ось перед нами
Монгол , і справді, не простий, мабуть.
Його, як взнали, Гемебеком звать.
Це все, що він сподобився сказати.
А ні словечка про монгольські раті
Із нього вої не змогли дістать.
Пообіцяли, коли вже мовчить,
То половцям живим його віддати,
Нехай що хочуть, те і роблять з клятим,
Можливо, зможуть все ж розговорить.
Не надто вої переймались тим,
Бо ж ворога так легко подолали.
Даремно, певно, половці лякали.
В передчутті сіяли – от ми їм!
Ми розійшлися під курганом тим.
Князь дав мені за поміч золотого
І я поїхав до Олешшя свого,
Хоч князь пропонував податись з ним.
Олешшя дуже скоро я діставсь.
Радіти чому не було, одначе –
Одне лиш тільки згарище побачив.
Тож залишатись далі там не став.
Подавсь на північ, через степ на Русь.
Хоч було лячно їхати одному,
Та на шляху не стрівсь нікому злому
Й з монголами, що добре, не зіткнувсь.
За Россю вже догнали мене ті,
Хто від монголів з Калки рятувався.
Від них про битву ту страшну дізнався.
Й був радий, що йти з князем не схотів.

- Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
Багато книг розумних прочитав,
Чому наш Київ, як руїна став?
Хто перед Богом відповісти має?
- Князі повинні…А найбільше той,
Хто, хоч і православним називався,
Але в душі поганином зостався.
Він у розорі винен, як ніхто.
Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
То він орду до Києва привів,
Розор дводенний в ньому учинив.
Таким відтоді Київ і зостався.
- Як може бути – Боголюбський і
Такі злодійства, скільки зла чинити?
Як він при тому Бога міг любити?
Як він гріхи замолював свої?
- Та Боголюбський зовсім не тому,
Що надто сильно полюбив він Бога.
Маєток Боголюбово у нього,
То ж звідти дали й прізвисько йому.
- А ти про нього більше розкажи.
Та ще про те, як руйнував він Київ.
Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
- Так, довелось самому пережить.
Князі за Київ билися давно.
Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
Великим князем славно посидіти,
Але, на жаль, не кожному дано.
Бо ж розплодилось тих князів тепер.
Де володіння кожному узяти?
Воюють часто, аби землі мати.
Один другого, мабуть, би пожер.
Один із Мономахових синів,
Що звався Юрій, батьковим велінням
Відправився в далекий край. Донині
Там фінські племена жили одні.
Князі там ще ніколи не були,
Хіба ото посадники сиділи.
Збирали данину. Та ще раділи,
Як в Київ повернутися могли.
Був, кажуть, Юрій половчанки син,
Мабуть, не надто батькові і любий.
У дикім краї мріяв аж до згуби,
Як в стольний град поверне знову він.
Отож його до Києва тягло.
Він тричі за життя сюди вертався,
Великим князем гордовито звався,
Бо ж Київ – то не те його село,
В якому він з веління батька правив.
Вже його й гнали з Києва та він,
Вертався знову й знову, вражий син.
Тут, врешті, крапку у житті поставив -
Отруту випив та і дуба дав.
Не знаю, як Господь його прийняв.
Та він синочків по собі зоставив.
Одним із них і був отой Андрій.
Був батько половцем наполовину
Та кров додав ще половецьку сину,
Бо ж одружився на княжні отій,
Що донькою була Аєпи-хана.
Тож кров слов’янська ледве там текла.
Кров половецька гору в нім взяла.
Отож і виріс отакий поганин.
Та ще ж в далекій глухомані ріс
Із дітлахами по лісах носився.
Чого він там хорошого навчився?
Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
З дружинниками батька він не знавсь,
Які б чогось порядного навчили.
Їх потім взагалі відсторонили.
Він з «отроками» тільки і якшавсь,
Яких набрав із тих племен півдиких.
Тож, звісно, Київ – чужина для них.
Дав йому батько від земель своїх
У князювання місто невелике,
Що звалось Володимир. Там осів.
Став з нього щось величне будувати,
Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
Ворота Золоті у ньому звів,
Як в Києві. Хоч було тому місту
До Києва – як свиням до небес.
Та все життя мав власний інтерес,
Хоча, до батька дослухався, звісно.
На Київ, навіть було, з ним ходив.
На полі Перепетовім злякався,
Тож Києва собі не домагався.
У Вишгороді князем посидів
Та й втік до Володимира свого.
Там відчував себе великим князем.
По смерті батька Суздаль взяв одразу
І більше з рук не відпускав його.
Та сам у Володимирі сидів,
Братів, рідню по світу розігнавши.
Бо ж він тебе у роді був найстарший,
Тож об’єднати Русь всю захотів.
Щоб, сидячи у болотах своїх,
Всіма князями звідти керувати.
Хотів був митрополію забрати
Із Києва. Такий вчинити гріх.
Та патріарх не дав йому того.
Тож він на Київ іще більш озлився.
В своєму Боголюбові закрився,
Гадаючи, як досягти свого.
Він розумів, що, поки Київ є,
Всі будуть стольним градом величати.
Лишається його поруйнувати,
Тоді він все й поверне на своє.
Хай в Києві сидить митрополит,
Та можна ж всі святині відібрати,
І храмів у лісах набудувати.
Дивись, мине якихось кілька літ
Й митрополит сам слідом прилетить
І буде слізно кафедри просити.
Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
І Володимир стольний задзвенить!
Весь час себе втішаючи отак,
Зібрав він, врешті, чималенькі сили
Й під стольний Київ вони приступили.
Та Київ не відкрив воріт, однак.
Мстислав там із дружиною засів
Та ще клобуки чорні приступили.
Щоправда, у Мстислава мало сили,
Бо ж син все військо в Новгород повів.
Але й кияни за мечі взялись,
Коритись залішанину не стали.
Законного вони вже князя мали.
Три дні заброди біля стін товклись.
Потрапити у місто намагались.
Мстислав підмогу увесь час чекав.
Та хто ж поможе? І момент настав,
Коли клобуки з міста раптом зня́лись
Та і на Рось до себе подались.
Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
Та і тихцем покинув тоді стіни.
Кияни, всіма кинуті, здались.
Таке раніше вже не раз бувало.
Приходив князь, хотів зайняти стіл,
Як боронитись не достало сил
Чи то старого князя проганяли.
Ворота відчиняли та і все.
Князь стіл займав, життя тривало далі.
Тож іншого кияни і не ждали.
Хто ж думав, що цей підлий принесе?
Ледь Київ їм ворота відчинив,
Щоб князя свого нового стрічати,
Як половці киян взялись топтати…
Для Києва настали дні сумні.
Два дні, коли горів увесь Поділ,
Гора, монастирі, свята Софія.
Від того всього досі серце тліє,
Бо бачити таке не було сил.
І милості нікому не було:
Церкви горіли, християн вбивали,
Других зв’язали і у степ погнали,
Там більшість з них і смерть свою знайшло.
Жінок насильно брали від мужів,
А діти, ними лишені ридали.
Та звірі ті добра зовсім не мали.
Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
Пообдирали церкви догола,
Усі ікони, все майно забрали
І, навіть, в церквах дзвони познімали.
Лишили пустку, мов орда пройшла.
Печерський запалили монастир
Та, слава Богу, оберіг святиню…
Не відродився Київ і донині.
Тож істину скажу одну: не вір
Тим, хто в залісських болотах сидять.
У них нема ні святості, ні віри.
Вони, немов оті голодні звірі,
Готові всіх навколо обідрать,
Аби вони не краще них жили.
Готові всіх і кожного провчити
І змусити своїм поконом жити.
Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
Такий і є отой поганський світ.
Отак перекрутити слово Боже:
До Києва піднятись не спроможний,
То, значить, Київ опустити слід.
І опустили, діти Сатани,
Попрали Божі і людські закони.
Тепер на наші моляться ікони,
Свої гріхи відмолюють вони.

Понад річкою сиділи люди при багатті.
Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
Поки в казані вечеря булькала, варилась,
Вони стиха розмовляли, думками ділились.
Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
Дослухався до розмови та щось своє думав,
А в очах його застигли дві крижини суму.
- А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
Кажуть, батько його також приходив на Київ
Та добряче надавали клятому по шиї.
- Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
Двадцять років з того часу ледве проминуло.
Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
Що був гарним правителем…Не буду брехати.
Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
Бо вважали князі інші, що їх обділили,
Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
Захотіла вся Залісська та босота вража
Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
Вони там в своїх болотах множились й плодились.
За широкі наші спини від Степу сховались
Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
Замість того, щоб боротись з половцями злими,
Князі їхні родичались, женихались з ними.
Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
Його пика половецьку нагадує дуже.
Половецькою княжною була його мати.
Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
Запросили на підмогу ще й половців диких.
Так що, військо зібралося у нього велике.
Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
Ізяслав про те все відав і не став чекати,
Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
Адже їхній король Геза був зятем у нього.
Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
У ополчення позвали. То й я поміж ними.
Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
Підійшло було до річки, вже човни спускає.
Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
Так човнами Дніпро міцно перегородили,
Вороги й до середини його не доплили.
Повернули й подалися пошукати броду.
Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
Також далі середини річки не пустили.
Подались вони шукати Зарубського броду.
Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
Ледве половці ордою у річку вступили,
Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
Перед князем потім воїв своїх винуватив,
Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
А він сам супроти війська не вдіє нічого.
Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
Він до Києва закликав усі свої сили.
Укріпились ми і стали ворога чекати,
А він тільки-но з’явився – став атакувати.
Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
А ми тут із цього боку Либеді стояли
Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
Аби скинути у річку забродів одразу.
І ударили клобуки і княжа дружина
І загнали всіх у Либідь аж на середину.
У страху вони за Либідь так швидко втікали,
Що і броду через річку, навіть, не шукали.
Одних ми із них побили, інших полонили.
А вони так утікали, що й коней лишили.
Залишили серед вбитих і хана одного,
Говорили, наче сина Боняка самого.
Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
Та зарано половчанин грозитися взявся,
Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
Став на захід від Києва хутко відступати
Та за стінами міцними свата зачекати.
Або хоч би перебратись мостом через ріку.
Білгородці ледь уздріли того князя пику,
То ворота і закрили та йому й сказали:
«А у Києві ворота тобі відкривали?
Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
А таких от нахлібників знати не бажаєм».
Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
Аби сватові назустріч іти була змога.
Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
Де здіймалися високі прадавні могили.
Там ті зайди зупинились і табір розбили.
Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
Перемовини, одначе, не дали нічого.
Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
- Не схотіли супостати звіритись на слово.
Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
Мечі наші харалужні – запорука тому!
І пішли ми через поле, готові до битви…
Та Господь чомусь не зволив того допустити.
Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
Затопила все туманом, що й списа не видно.
А, до того, й сильна злива почалася слідом.
Але то нас не спинило, ми багно місили,
Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
Але озеро широке між нами з’явилось.
Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
Не дала нам на забродів вдарити щосили.
Так, поскубалися трохи крилами із ними.
А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
Ізяслав слідом за ними негайно подався.
Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
Та і ранку суботнього в надії чекали.
Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
В свої бубни ударили вістові щосили.
Стали війська шикуватись до нового бою.
Врешті, вирішити справу треба між собою.
Стали сходитись полками для Божого суду,
Здавалося, уже січа неминуче буде.
Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
Заховатися за річку знову захотіли,
Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
Вдарити на вражу силу та слави добути.
А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
Лише ми поки стояли, чекали в низині.
Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
Дикі половці й одної стріли не пустили,
Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
Та одразу довелося списа поламати.
Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
І щит йому обірвати, і шолома збити.
Та самому йому ледве вдалось врятуватись
І живим поміж полками своїми сховатись.
Ізяслав також між перших кинувся до бою
І повів полки нестримні слідом за собою.
Не схотів поза полками спокійно сидіти,
Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
Між поранених і вбитих внизу опинився.
Але січа за тим часом зовсім не стихала.
Полки наші на ворожі стрімко насідали.
Ті відходили поволі, назад озирались,
Мов за половцями слідом втікати збирались.
Врешті Ольговичі того не втримали бою,
Подалися й полки свої потягли з собою.
Слідом Юрій із синами за річку подався.
Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
У тисняві величезній і у спішці сильній
Утікали і топтали своїх же в «грязині».
Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
Полонили, хто не здався, то тих убивали.
А як з ворогом чинити, як показав спину?
Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
Половцям також дісталось, багатьох побили,
Хоча вони з поля січі перші поспішили.
Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
Потім їх уже на наших в орді обміняли.
Коли січа вже до Руту й далі покотила,
То й ополчення, нарешті на поле ступило.
Повеліли воєводи нам пройтися полем,
Підібрати поранених й побитих навколо.
Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
Аби знали, як ходити до чужого краю.
Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
«Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
«Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
От таку от може доля устругнути штуку.
Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
Кому б тоді від забродів Київ боронити?
Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
І сльоза скупа стареча скотилась щокою.

Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.

- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.

Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.

Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Іде, аж бачить липу розлогу.
Дістав сокиру аби рубати.
А липа мовить раптом до нього:
- Не рубай, діду. Вертай до хати.
Я дрів для тебе вже нарубала.
Тобі й на зиму, напевно стачить.
Ще й у сараї під стінку склала.
Вертай додому і сам побачиш.
Дід шкандибає назад додому
І, справді, бачить, що дрів багато.
Та баба злиться і каже йо́му:
- Чому ж ти хліба забув спитати?
Просив би хліба, було б що їсти.
Іди до липи, питайсь, роззява!
І дід подався назад до лісу,
Бо ж сперечатись, то марна справа.
Прийшов до липи, вклонився, мовить:
- Просила баба хліба спитати…
А липа йо́му: - Вертайся знову
У свою хату. Все будеш мати.
Дід повертає назад додому
І бачить всюди муки запаси.
Ще й хліб свіженький так пахне йо́му…
Та баба руки в боки взялася:
- Чого ж ти, дурню, питався хліба,
А не спитався ні разу грошей?!
І дід до лісу знову подибав,
Зігнувся, наче важенна ноша.
- Чого, - питає у діда липа,-
Тобі ще баба твоя згадала?
Стоїть нещасний, очима кліпа:
- Та каже грошей аби ти да́ла.
- Іди додому. Все добре буде.
Дам тобі грошей, не переймайся.
Дід тільки в хату – там гроші всюди.
А баба: - Знову у ліс вертайся!
У нас же грошей тепер багато.
Як лихі люди про те дізнають,
То налетять вмить, щоб відібрати…
Тож нас боятись всі люди мають.
Біжи до липи, проси, хай зробить,
Аби в окрузі нас всі боялись!
Йде дід до липи, просити, щоби,
Вона востаннє ще постаралась.
Прийшов, вклонився та став прохати:
- Зроби, будь ласка, як баба просить,
Бо ж з’їсть же діда та відьма клята…
- Зроблю востаннє. Та далі – досить…
Йде дід додому. Відчиня хату,
А звідти раптом з ревінням диким
На нього баба – звір волохатий,
Як шугонула. В страху великім,
Що він для баби перестарався,
Дід теж зробився тим диким звіром.
Слідом за нею у ліс подався.
Від них ведмеді в лісі й допіру

- Вставай, Васильку! Годі уже спати!
Пора іти на вулицю гуляти.
Там уже снігу за ніч намело.
Поснідай та хутенько одягайся,
Піди надвір, із друзями пограйся,
Із гірки поз’їжджайте за селом.
Василько кинувсь до вікна. І справді:
Ніч розродилась, врешті, снігопадом.
Укрила білим навкруги рядном.
Сніжинки зрідка падали ще з неба
Та снігу намело вже скільки треба.
А він же мріяв про таке давно.
Отож поснідав хутко та й подався.
Аж до обіду з друзями загрався,
Розчервонілий з вулиці прибіг.
Поки сидів та грівся біля печі,
Звернувся до бабусі: - А, до речі,
Бабусю, звідки той узявся сніг?
Бабуся усміхнулася до нього:
- От вже, цікавий, хлопче, ти, їй Богу.
Все хочеш знати. Добре, розповім,
Що ще малою від бабусі чула.
А, бачиш, ще і досі не забула.
Отож, уважно слухай. Справа в тім,
Що, коли Бог створив наш світ, в ті роки
Оцього снігу не бувало поки.
Зима була, а снігу не було.
Морози злі всю зиму лютували,
Вітри холодні по землі гуляли
Та пилюгу лиш по землі несло.
Хто куди міг, від холоду ховався,
Зігрітися хоч якось намагався.
Та де ж було всім схованки знайти.
А про рослини годі й говорити,
Вони ж не можуть нікуди подітись,
Зірватися й ховатися піти.
Отож природа з холоду страждала,
З тих холодів і гинуло чимало.
Хто зиму пережив – то веселивсь.
А землеробам, що зима – то клопіт.
Уся осіння пропада робота.
Весною знову сіяти берись.
Але життя все ж рухалось поволі,
Крутила колесо скрипуче Доля.
Один родився, інший – помирав.
Як прожили – те в результаті мали:
Безгрішні душі в небо піднімались,
А грішні душі пеклом Бог карав.
В раю велося душам дуже легко,
Проблеми рай обходили далеко.
Тут тиша, спокій, ніяких турбот.
Живи собі, нічим не переймайся,
Як стане нудно, то чим хоч займайся:
Усе від Бога матимеш. Та от,
Не зразу душі до того́ звикали,
Бо ж день у день постійно працювали,
Там на землі роботу ж кожен мав.
Тепер же без щоденної роботи
Якось не так. Зробити щось охота.
А у раю роботи і катма.
Якось душа до раю завітала,
Колись в митця у тілі існувала,
Що свій шедевр усе життя творив.
Хотів прекрасну він створить картину,
Але не встиг. Так з пензлем і загинув,
Як ворог його місто захопив.
Його душа потрапила до раю.
Минає час та все вона страждає,
Бо ж втілить свою мрію не змогла.
Весь час в саду у райському блукала,
Чогось, неначе, до душі шукала,
Самотньою й нещасною була.
Якось вона під деревом сиділа,
У далеч пустим поглядом гляділа,
А руки якось по собі самі,
Устигли хмарних крапель ухопити
І стали з них небачене ліпити,
Що за життя художник, мабуть, вмів.
Спинилася душа лишень від крику:
- Погляньте-но на диво це велике!
Яка іще не бачена краса!
Що це таке? - Я і сама не знаю,-
В сум’ятті та душа відповідає,-
Бо ж я недавно тут на небесах.
- Давайте назвемо оце сніжинка!-
Озвалася душа якоїсь жінки.
А інша каже: - Нумо, всі гуртом,
Давайте теж сніжинки ці робити,
Різдво вже скоро, треба ж його стріти.
А заодно і вияснимо, хто
Сніжинку кращу, аніж інші зробить.
Всі душі закричали: - Добре! Добре!
Й робота закипіла серед них.
Незчулися , сніжинок тих зробили,
Навколо цілі хмари навалили.
Та усі ж гарні. Вибери між них?
Тут хтось і каже:- Бачите, нам свято.
У нас сніжинок всяких так багато.
А люди ж цю не бачили красу.
Давайте їм на землю також кинем,
Нехай Різдво у цій красі зустрінуть,
Можливо, душі хоч якісь спасуть.
І стали всі кидати снігу долі.
Сніжинки опускалися поволі.
Кружляли, тихо падали з небес.
Під снігопадом люди тим стояли,
Здивовано на небо поглядали,
Аж поки сніг і закінчився весь.
Та ковдра біла усю землю вкрила,
Рослини від морозу захистила.
І радість всім на землю принесла.
Побачили то у раю й рішили,
Щоб кожну зиму теж отак робили,
Аби зима у радість всім була.
І дітям, і дорослим, і тваринам,
Що у снігу, неначе у перині,
Й рослинам, що під ковдрою, немов.
Нехай морози зиму всю лютують,
Нехай вітри, немов скажені, дують.
Усіх спасе небесний той покров.
От з того часу зими сніжні й стали,
Іноді, правда, снігу бува мало.
Але самі то люди винні в тім.
Мабуть, багато надто нагрішили
Й безгрішні душі у раю рішили,
Багато снігу не давати їм.
Глянь на сніжинку, що на руку впала,
Поки вона ще зовсім не розтала,
Чи ж не душа висока то творить?
Хіба природа може так зробити,
Так гарно візеруночки зліпити…
- Бабусю, а як сніг-крупа летить?
- Бува, онучку. І таке буває.
Бо ж чорні сили також не дрімають.
Як дуже злі, то кинуться умить.
Оті сніжинки на льоту хапають
Та всю красу потрощать, поламають
І не сніжинка вже униз летить,
А та крупа, що сіється із неба.
Та всяка нечисть хай виходить з себе.
Їй радість все одно не відібрать.
Хай і крупа, на землю ляже рівно,
І вона знову виглядає дивно.
А нам Різдво у тій красі стрічать.

Надворі вітер гне дерева долі
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідного гуляти.
Не та погода, щоб надвір іти.
Та він сидить, не проситься, не плаче,
Самому вийти на подвір’я лячно.
Бо ж щось так хижо у дворі свистить.
Але й сидіти просто нудно в хаті,
Тож у бабусі кинувся питати:
- Бабусю, а про вітер розкажіть!
Ви ж стільки всього знаєте такого.
А я про вітер ще не чув нічого.
Бабуся зупинилася на мить,
Від вишивки своєї відірвалась
І до Василька лагідно озвалась:
- Про вітер хочеш? Добре, розповім.
На столик свою вишивку відклала
Й неспішну свою розповідь поча́ла:
- Було то, кажуть, у селі однім.
Жили-були тоді в селі два брата -
Один був бідним, а другий – багатим.
Багатий жив над озером якраз.
Поставив дім, обгородив дворище
Парканом, за будинок, навіть, вищим,
Худобу мав і збіжжя про запас.
Землі для себе накупив багато,
Бо ж мав чим її добре обробляти,
Ще й батраків, коли сезон, наймав.
Мав вдосталь вже і в полі , і в коморі.
Але багаті, кажуть, люди хворі,
Бо ж все здавалось, що ще мало мав.
Брат бідний жив від озера подалі.
Земля врожаї тут давала ма́лі.
Тож ледь з кінцями зводились кінці.
Бувало, хліб спекти немає з чого,
Та бідний не печалився із того.
Казав одне: «У Божій все руці!»
З поклоном не ходив до брата свого,
Хоча він і багатий та від нього
І снігу, навіть, взимку не діжде́ш.
Тож сподівавсь на себе й на погоду,
Як вчасно дощ піде́, то нива вродить.
Як попрацюєш добре, то й візьме́ш.
Одного року никав брат багатий,
Гадав, як більше золота надбати
Та скоса подивлявся на село.
От якби так зробити була змога,
Аби дощі ішли лише у нього,
А в інших щоб і краплі не було.
То б він скупив би землю всю навколо,
Було б у нього величезне поле.
А уродило б – скільки б грошей мав.
Яку схотів би ціну – ту й загилив.
Другі б ту ціну перебить не сміли.
Та як зробити – того він не знав.
Якось заїхав в місто до ворожки,
Насипав в руку грошенят їй трошки
Та і поради в неї попросив.
Вона ж, заледве гроші ті уздріла,
Сказала: - Знаєш, що би я зробила?
Я б захопила у полон вітрів.
- Як то вітрів? Як можна то зробити?
- Міхів потрібно шкіряних нашити
І причаїтись у яру якось.
Вони там досить часто спочивають,
А потім звідти в поле вилітають,
Ганяти хмари в небесах. Так ось.
Ти можеш їх в міхи ті половити
І десь тихцем у річці притопити.
Ганяти хмари нікому буде́.
Тож сонце набере у хмари воду,
А зрушити кудись ті хмари годі,
Тож дощ лиш біля озера й піде́.
Зрадів багатий хитрій тій пораді
Та й кинувся виконувати радо.
Вітри міхами у яру зловив.
По каменюці причепив та й кинув
У озеро на саму середину
Та й радісний до берега поплив.
З тих пір змінилося усе у краї.
В багатія дощ часто випадає
Хліб колоситься густо на полях.
А в бідаків їх ниви сонце палить,
Бо ж від весни і крапельки не впало,
Від спраги аж порепалась земля.
Уже не знають люди, що й робити -
Кого просити чи кого молити.
Не буде урожаю – пропадуть.
А усі ж бачать – десь вітри поділись.
З весни ні разу і не нагодились.
Не знають люди зовсім як тут буть.
Тож бідний брат надумався, зібрався
Та і шукати ті вітри подався.
Просити щоб вернулися до них.
Його в дорогу люди спорядили,
І торбу склали, й добре нарядили,
Бо ж, як не як – посла́нець від усіх.
Іде той брат та все людей питає,
Але ніхто про ті вітри не знає.
Самі гадають: де ж пропали всі.
Бо ж і у них нема дощу вже довго
І на полях не виросло нічого.
Хіба лише один осот засів.
Якось, ідучи по дорозі, бідний
Зустрів одного геть старого діда,
Який не йшов, а, начебто, летів.
Волосся сиве, білі вуса довгі
І борода аж до колін у нього.
А шаровари той дідусь надів.
Не шаровари, а тобі вітрила.
В руках батіг. Ним цвьохає уміло.
Іде і гучним голосом гука:
- Де ви сховались, Стрига і Вітрило?
Агов-но, Сівер й Літник, де поділись?
Напевно, той дідусь когось шука?!
- Кого, дідусю ви оце шукали?
Кого ви гучним голосом гукали?
Можливо, я в дорозі їх зустрів.
Дід батожищем по халявах стука:
- Шукаю, синку, я своїх онуків.
Кудись поділись. Я й не услідив.
- А як їх звати й скільки їх, дідусю?
- Багато синку. Навіть, сам зіб’юся,
Як називати імена почну:
Найстарші – Сівер, Стрига і Вітрило
Та Літник. А вже меншеньких – то сила,
Боюся, щоб когось не проминуть:
Грозо́вий, Дмухач, Степовий і Вихор,
Бігун, Верховник і Ласкавець-втіха.
Та Буревій, Горі́шній і Помірок.
Ще Смерч, і Бирса, Польовий, Шарпун,
Труба, Посвистач та Крутій-літун,
До́лішній …Ледь язик не стер до ді́рок.
- А вас, дідусю, як же називати?
- Стрибогом, синку, називала мати.
Так от з тих пір усі мене й зовуть.
- Так, значить, вітри - ваші то онуки?
Я ж саме вас шукаю! От так штука?!
Де ж ті онуки ваші можуть буть?
- Не знаю, синку, сам оце шукаю.
Самі десь, може, по світах блукають,
В чужій десь загубились стороні.
А, може, хтось їх силою тримає.
Накинув зашморг і не відпускає.
От, горечко на старості мені!
- Ходім, дідусю, тоді вдвох шукати,
Бо ж без вітрів нам прийде горе в хату.
Й удвох вони по світові пішли.
Не знаю, скільки часу промайнуло,
Вони уже півсвіту проминули
Та так вітрів ніде і не знайшли.
Вони уже й питалися, й шукали,
Лісами і болотами блукали,
Здіймались в гори, річками пливли.
Здавалося, ось-ось на слід напали,
Уже за поли втікачів хапали,
Але вхопити так і не змогли.
Прийшли якось до озера одного.
Бідак, лише поглянувши на нього,
Враз закричав: - То ж озеро моє!
Он там на тому боці моя хата.
А сюди ближче – то двір мого брата.
Світ обійшли. Та де ж вітри ті є?
Стрибог тут одізвався: - Ану, тихше!
Здається, чую, десь онучок дише!
І не один…Десь тут вони! Чекай!
Хтось їх, мабуть, у озері ховає.
Поглянь, чи поряд десь човна немає?!
Пройдись, кругом уважно пошукай.
Знайшовся човен. Вони в нього сіли,
На середину озера поплили,
Бідак пірнати із човна почав.
Знайшов міхи та камені одрізав,
Ті самопливом й піднялися знизу.
Стрибог їх половив і розв’язав.
Як вихопились ті вітри на волю,
Засиділись, рвонули в чисте поле,
Аж поза хмари миттю піднялись.
На кривдника всі разом налетіли
І вже йому робили, що хотіли.
Під натиском паркан враз поваливсь.
Зірвали дах, хліви всі потрощили,
Поля усі його потолочили.
Ні цурки не залишили йому.
А далі хмари почали хапати,
Погнали їх дощами поливати.
Бідак стояв, лиш дивувавсь тому.
Стрибог же собі в вуса посміхався
І за батіг свій, навіть, не хапався.
Лиш головою сивою вертів.
Не треба бу́ло ві́три й підганяти.
- Засиділись у тих міхах, хлоп’ята!-
Тихцем собі під носа бурмотів.
Отак було… Чи вигадки? Не знаю.
Але на світі всякого буває…
Хтось вітер нині розізлив, мабуть,
Тож він і розходився, як на лихо.
Та скоро заспокоїться і стихне
І лагідно та ніжно буде дуть.

І
Минулого лубочні сторінки –
це не лише пейзажі лукомор’я.
Росія закріпила на віки
своє багатолике безголов’я.

Украдена історія Русі,
і міфи, і легенди літописні
на українській Росі, у сльозі
народу – реквієм Вітчизні.

ІІ
Не слуги, не лакеї записні,
не орки і злодії-супостати,
не найманці й заброди кацапні
покликані за неї воювати.
Не еРПеЦе, і не Опезеже,
і не колаборанти Лугандону
не кривослав’я душі береже
і захищає вікові кордони .

Московією оглашенний рід
і дикої орди, і золотої
на південь, північ, захід і на схід
приєднані мечем, вогнем і кров’ю.

ІІІ
Не розуміє банда у Кремлі,
що нинішні окраїни свободи
на теренах союзної землі –
це проти зла об’єднані народи.

А само-ізольовані брати –
нащадки Бату-хана й Калити
у шапці Мономаха і донині:
убивці, узурпатори, кати
і їхнє місце у своїй руїні...
................................
Нам – до мети, а їм – «у рай» іти.
Палити нерозведені мости
заповідає небо Україні.

01.2021

Василько біля двору грався якось
Під наглядом бабусиним. Вона
Не виглядала, як бува, з вікна.
Сховалась під розложисту гілляку
На лавці під парканом. У тіні
Собі цікаву книжечку читала
Та за Васильком скоса поглядала,
Чи все в порядку з онучком, чи ні.
Василько, звісно, вже до того звик,
Тож на бабусю не звертав уваги.
В штанцях, вже потемнілий від засмаги,
Мотузкою тягав свій броньовик.
Щось там гурчав про себе, торохтів,
Неначе, справді то двигун машини.
Лише в кіно, на щастя, бачив війни…
Аж тут зненацька вихор налетів.
І звідки взявся, раптом закружляв,
Підняв пилюку у танку стрімкому.
Якиїсь папірець мелькав у ньому,
Десь він, напевно, із трави підняв.
Василько заворожено дививсь,
Як вихор той до нього наближався.
З цікавістю дивився, не лякався.
А той все вище піднімавсь, крутивсь,
Туди-сюди носився по дорозі,
Здіймаючи все більше пилюги.
Та підіймав усе, що до снаги,
Що він знайти і що підняти в змозі.
Аж тут бабуся вздріла вихор та:
- Васильку, - закричала,- йди до хати!
Не треба у той вихор потрапляти.
Давай, швиденько! Ну, чого ти став?!
Василько швидко в двір полопотів
Та все на отой вихор озирався,
Який слідом за ним, здавалось, гнався,
Немовби за штанці вхопить хотів.
Вже з двору озирнувся. Вихор вмить
Промчав повз двір і далі покотився.
Василько зупинився, подивився:
Куди він по дорозі побіжить?
А він пробігся трохи і пропав.
І пилюга розвіялась за вітром.
І знову кругом тихо, знову літо.
Й не вірилося, що він утікав.
- Бабусю, звідки вихор той узявсь?
І чому слід від нього утікати?
Навряд чи зміг би він мене підняти.
Лиш пилюгою й папірцями гравсь.
- Біда не в тім, - бабуся почала,-
Що міг той вихор десь тебе вхопити.
Іди на лавці трохи посидіти,
Щоб я тобі усе розповіла.
Василько до бабусі примостивсь.
Йому ж цікаво. Чом не посидіти?
- Було давно то. Вже людей по світу
Бог розселив. Уже розпорядивсь,
Хто, як і чим займатися повинен.
Дав людям Десять заповідей Він…
Та був між Божих ангелів один,
Що загордився й Господа покинув.
Він по землі надумав сіять зло
І став людей збивати з пантелику.
Хотів, як Бог, зробитись він великим,
Для цього йому треба лиш було
Людей збивати більше у гріхи.
Коли людина заповідь порушить,
То йому легко захопити душу
Для своїх власних намірів лихих.
Прозвали його люди Сатана.
Він слуг своїх чортів розвів повсюди,
Які весь час дивились, які люди
Сповзли у гріх, яка їхня вина.
Чим більший гріх, тим чорт візьме скоріш
Ухопить душу й вже не відпускає.
А Сатана, чим більше душ тих має,
Тим, зрозуміло, в світі важливіш.
Бог за тим всім лише спостеріга.
Душа людини – її власна справа,
Усе робити має повне право.
Тож душу кожен сам оберіга.
Бо заповіді – не закон, вони
Дані людині, наче шлях до раю.
Хто їх дотримав – той і право має
У рай попасти. А хто завинив,
Того бере до себе Сатана.
Чорти для того й шастають по світу,
Щоб душу грішну де не пропустити.
Щоб в пеклі опинилася вона.
Та грішних душ йому не вистача,
Бо ж більшість люду – чесні і порядні
І Господу вони не хочуть зрадить.
А Сатана без того вплив втрача.
Тож часом й намагаються чорти
Й безгрішну душу також ухопити.
А потім її легко очорнити
І Сатані під руку привести.
Та Бог все бачить. І, як чорт, бува
Простягне лапу, щоб вхопити душу,
Хто заповіді Божі не порушив,
Бог ні одної миті не взіва.
По лапі дасть нахабному чорту,
Що той умить закрутиться від болю,
Кружлятиме й сичатиме по полю
Іноді, не спиняючись, версту.
На лапу буде дмухати весь час
Аби той біль пекучий затушити.
А ми ж чорта не можем углядіти,
Тож видається здалеку для нас,
Що то так просто вітер закрутив.
Крім пилюги, нічого там немає.
То чорт ногами пилюгу здіймає.
Буває, часом й декілька чортів
Невинну душу прихопить схотіли,
Тоді вже вихор не один гуля…
Отож дивись на нього звіддаля,
Щоб часом й твою душу не вхопили.

Василько на подвір’ї собі грався,
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.

На захід вітром чорні хмари відігнало,
Дощ, що періщив, мов з відра, потроху стих,
Ще досить рясно, правда, капало зі стріх
І зрідка крапельки калюжами стрибали.
Та вже на фоні хмар веселка піднялась,
Немов село від чорних чар відгородила.
Десь, мабуть, сонечко крізь хмари ті світило.
Інакше, звідки би іще вона взялась?
Василько вискочив із хати на поріг,
Вдихнув на повні груди свіжого повітря.
Нарешті можна по калюжах побродити.
Устиг вже й скинути сандалики із ніг,
Щоб часом їх не замочити у калюжах,
А то від мами за таке перепаде.
А тут якраз і мама із роботи йде…
Так, що калюжі, мабуть, відпадають, друже.
Тут він веселку раптом вздрів у небесах –
Така яскрава, кольори її аж грають.
Вони ж, веселки,зовсім різними бувають.
Бувають тьмяні, ну, а тут така краса.
Завмер, дивився, поки й мама підійшла.
- А звідки, мамо ця веселка узялася?
Отак мостом під небесами здійнялася.
Вона, мабуть, для чогось створена була?
- Так, синку. Так. Але ходім скоріш до хати.
Я тут якраз тобі гостинець принесла…
(Інакше б в хату заманити й не могла)
Там про веселку тобі зможу розказати.
Поки Василько із цукерками возивсь,
Швиденько мама у домашнє одяглася,
А тоді вже й розповідати узялася:
- Було то, кажуть, вже давним-давно колись.
Уже Земля життям охоплена була.
По всьому світу уже люди розселились,
Як заповів Господь: і множились, й плодились,
Метались в сумнівах поміж добра і зла.
Коли ж життя людське доходило кінця,
То їхні душі мали в небо підніматись,
Там суду Божого, нарешті дочекатись.
Незнана душам же була дорога ця.
Небесні ангели спускалися згори,
Людськії душі по усій землі збирали,
А потім їх усі на небо піднімали.
А вже на небі Бог над ними суд творив.
Великих грішників до пекла відправляв,
Аби гріхи свої вони спокутували,
Безгрішні ж душі - ті до раю потрапляли
Аби спочити від земних щоденних справ.
Все було б добре та дощі часо́м ішли.
Бувало, ангел душі людські позбирає
І вже на небо з ними підніматись має,
А тут із неба ливень чималий полив.
Намокнуть крила білі в ангела й тоді
Немає сили в нього душі піднімати.
Тож певний час йому доводиться чекати,
Допоки сонце раду дасть отій воді.
А час іде. На людські душі Бог чека.
У Нього ж, звісно і без того є роботи.
Воно і ангели піднятися не проти
Та що робити, як вода із крил стіка?
І от звернулися до Господа вони,
Та стали в Нього слізно помочі прохати:
Щоб вони вчасно могли душі доставляти
Аби Він, врешті, якесь диво учинив.
Господь подумав і рукою лиш махнув
Й веселка в небі раптом весело заграла.
Місток на небо тепер ангели вже мали,
Аби він кожному здале́ку видний був.
Як десь бува під дощик ангел потрапля
І вже злітати в небо, поки що, не в силах,
Важкі донизу тягнуть його мокрі крила,
Тоді веселкою й єднається земля
Із небесами. Й по містку отім
Вже може ангел легко в небеса піднятись.
І Божий час дарма не буде витрачатись,
Бо ж людські душі вчасно стануть перед Ним.
Так, що веселка, синку – то місток, який
Єднає часом нашу Землю з небом,значить.
Якщо придивишся, то зможеш і побачить,
Як білі ангели збираються по ній.

Густий туман спустився на село,
Сховав хати, паркани і дорогу.
Не видно за два кроки вже нічого,
Хоч сонечко вже, наче і зійшло
Та крізь туман воно не проглядає.
Лиш чується, що вже село не спить.
Десь корба над цямриною скрипить.
Хтось воду із криниці набирає.
Десь пастуха вже цвьохає батіг,
Збирає череду на пасовисько.
Вже й тупіт череди лунає близько.
Коли пастух зібрати її встиг?
Собаки проводжають череду,
Невидимі та голосні в тумані.
Корови двір минули вже останні
І далі десь по вулиці ідуть.
Василько теж на вулицю хотів,
Але бабуся з двору не пускає:
- Заблудишся!- весь час його лякає,-
Там же в тумані водиться чортів.
Туман – то ж відьми прядиво прядуть,
Щоб всяка нечисть по селу блукала
Та чисті душі довго не шукала.
Дивись, бо й твою душу віднайдуть!
Василько не лякався, а, проте,
Бабусі суперечити не брався.
Дідусь же лише стиха усміхався,
З куточка позираючи на те.
- А хочеш знати, звідки взявсь туман?-
Спитав нарешті у свого онука,-
Я не про те, що каже нам наука,
Хоч, звісно, не кажу, що то обман.
Але в народі різне гомонять
Іще від діда-прадіда відоме.
Не знаю я, наскільки правди в тому.
Та самому було цікаво знать.
Бабуся каже: відьми то прядуть
Аби нечисту силу приховати.
Та ж нечистю всі звикли називати,
Пояснення для чого не знайдуть.
Мій дід мені про те розповідав.
Колись, як світ ще тільки народився,
Хоча в лісах вже всякий звір водився
І всякий птах у небі вже літав,
Але людей ще не було тоді.
У дикій тій природі первозданній
Водилися істоти нам не знані,
Водилися й на суші і в воді.
Одні зовсім малесенькі були,
В лісах, степах із крильцями літали,
Хоч як маленькі люди виглядали.
Другі у норах земляних жили.
Водилися іще напівпрозорі
В лісах собі блукали і в воді.
Русалки ще водилися тоді,
Сирени – тобто їхні сестри в морі.
Й багато інших водних, лісових,
Яких сьогодні вже ніхто й не знає,
Бо їх давно вже на землі немає
І згадки не лишилося від них.
Істоти ті зовсім не бу́ли злі,
Жили собі, нікого не чіпали,
Хоч часом надзвичайні сили мали,
Що люди їх не мають взагалі.
Жили вони не знаючи біди…
Аж поки, врешті, люди не з’явились
І по землі поволі розселились.
А люди ж, знаєш, добрі не завжди.
Як їм погано – крайнього знайдуть,
Хто може бути в їхніх бідах винен.
За те ж хтось поплатитися повинен,
Інакше і не може просто буть.
Тим більше, люди, як не як – царі
Природи, як самі себе назвали.
Вони ж цілком до Бога схожість мали.
А тут от від зорі і до зорі
Перед очима носяться потвори –
І люди і не люди взагалі –
Ті півпрозорі, ті зовсім малі,
Ті у лісах, ті у річках чи морі.
І вигадали купою всього,
Про злих потвор, що тільки людям шкодять.
І вже цькують, де тільки лиш знаходять,
Зживаючи зі світу із цього.
Хоч ті істоти дещо і уміли,
Але чинити опір не могли,
Занадто малочисельні були,
Не вистачало їм боротись сили.
Отож ховатись стали од людей,
Аби на очі їм не потрапляти.
Якісь місця впотаєні шукати,
Де їх людина жодна не знайде.
В воді знайшли свій сховок водяні,
Туди ж русалки також заховались,
Іще якісь істоти приєднались,
Їх назви вже й не в пам’яті мені.
В лісах густих сховались лісові.
Лиш домові, що звикли в хатах жити,
Не захотіли сховок свій лишити,
Шукати собі сховки десь нові.
Хоч і взивали люди злими їх,
Але, насправді, ті лиш відбивались,
Як люди надто вже напосідались,
Вдавались до таємних сил своїх.
А людям добрим шкоди не було.
Коли з домовиком господар ладить,
Ніколи той господі не завадить
І, навіть, буде відганяти зло.
Коли з добром людина в ліс прийде,
То й лісовик нічим їй не нашкодить
По лісі у блуканні не поводить
І в пастку ніяку не заведе.
Але ж не вічно в сховках існувать.
Хтось хоче перейти в другу господу,
Хтось хоч на трохи залишити воду
На березі танок потанцювать.
Хтось політати хоче, як було,
Над квітками, нектар із них попити.
Хтось хоче просто тихо посидіти.
Але людське їм заважає зло.
А уночі? Та ж страшно уночі,
Бо ж всяка справжня нечисть вилітає
І, справді, всьому шкодить, не питає.
Отож, жили й боялись, живучі.
А люди, розігнавши всіх істот,
Яких вони потворами вважали,
Тепер у бідах між своїх шукали.
Хтось має ж бути винним. Ну, так от,
Взялись тепер за відьом, відьмаків,
Як люди їх між себе називали.
Вони якісь знання таємні мали,
А,значить, були зовсім не такі,
Як усі інші, й запросто могли
Якоїсь шкоди іншим всім завдати.
Те, що хвороби брались лікувати
І багатьом в житті допомогли,
То швидко забувалося. А зло,
Чи, може, заздрість в душах піднімались
І люди вже топити відьом брались,
Як хтось лиш плітку кине на село,
Що та дощі на землю не пуска,
Чи то корів чиїхось за ніч здоїть.
Чи то чогось ще гіршого накоїть.
І вже на відьму кара зла чека.
Зібрались якось відьми і всі ті,
Кому від зла людського діставалось
І радитися всі разом узя́лись,
Які шляхи обрати у житті,
Аби хоч якось легше жити стало.
Сиділи довго, радились були
І, врешті, вихід хоч якийсь знайшли.
Найперш, тумани відьми прясти мали,
Щоб накривати ними часом світ,
Сховати від людського ока злого,
Як лісовик виходить з сховку свого,
Русалки залишають глиб ріки
Аби на берег вийти, посидіти,
Часом танок русальний поводити.
Домовичок, тим часом, потайки
Господаря міг залишити злого
І перебратись в більш привітний дім
Аби спокійно потім жити в нім
І більше не боятися нічого.
За те всі мали відьмам помагать,
Секретами прадавніми ділитись,
За травами і квітами дивитись,
Які хвороби здатні лікувать.
Попереджати, якщо раптом хтось
Злий люд підніме відьму покарати.
Можливо, ту ораву полякати
І відвернути зло би удалось.
Чому ж, гадаєш, відьми у казках
Живуть у хижці між густого лісу?
Там лісові їм допоможуть, звісно.
І там раптова кара не чека.
Та й трав і квітів повно навкруги.
Весну і літо відьми їх збирають.
А от, коли вже осінь наступає,
Зігріти сонцю вже не до снаги.
Сідають відьми і прядуть туман,
Який навколо землю огортає.
Людина змоги бачити не має,
Що робиться у нім. Отой обман
Дає можливість сховки залишить
Усім істотам, що ховались досі.
Русалки із річок виходять босі,
Домовичок у інший дім спішить.
Літають феї, бродить лісовик.
Прислухайся якось в туманній тиші.
Почуєш: хтось у тебе поряд дише,
А там тихенько тупа домовик.
А то десь крила раптом лопотять,
То феї не лякаючись літають.
А там від річки хлюпіт долітає.
Русалки?.. Скрізь вчувається життя.
Хтось, може, скаже: «Ти дурню несеш!»
Не бачивши, не слід казать – немає.
Бо в світі часом й не таке буває.
Тож треба просто вірити і все

Прийшов онучок до бабусі й діду́ся.
- Ти нині не надто веселий чогось,-
Питає бабуся,- Чи щось не вдалось?
Скажи-но, онучку, чого ти не в дусі?
- Та в школі завдання таке задали.
Я вже всі книжки переглянув у себе,
А досі не можу знайти чого треба.
- Так, може би ми тобі допомогли?
Кажи, не соромся, онучку, ну-ну.
Ми ж знаєм таке, чого й в книгах немає.
- Та вчителька з нас на урок вимагає,
Щоб кожен знайшов про рослину одну
Легенду. Мені ж найскладніша дісталась,
Що в книгах про неї нічого нема.
- А як саме зветься рослина сама?
- Спориш… - Ну, таке,- знов бабуся озвалась.
Чи ж мало на світі легенд про спориш?
Дідусю, легенду онуку повідай.
Ти ж розповідав – чув від власного діда.
Дідусю, агов, ти там часом не спиш?
- Чого розкричалась? Не сплю я, чого?
Пригадую просто, щоб не пропустити.
Бо ж ми тоді бу́ли маленькі ще діти,
Як чув я легенду від діда свого.
Тож слухай, онучку. Було це тоді,
Як ще Україна під Польщею бу́ла.
Багато століть з того часу минуло,
Багато пройшло з того часу подій.
В селі проживала вдовиця одна.
Козак-чоловік десь в поході загинув,
А в неї лишилась маленька дитина,
Сама її мала підняти вона.
Та дивного в тому нічого немає,
Бо ж час був такий, вдів багато було.
Ще кілька десятків таких на село
Самотньо своїх діточок піднімає.
Дочка ж удовиці Настуся росла
Красунею, кращої годі й шукати.
Вже й хлопці юрмилися побіля хати,
З сусіднього, навіть, ходили села.
Микола-сусід вже також задивлявся.
А парубок ріс козаком, хоч куди.
З Настусею ще із дитинства ходив.
І грались разом. І, як кажуть…догрався,
Без неї не може і дня вже прожить,
І він їй, здається, також не байдужий.
А чому ж? Він парубок статний і дужий.
Чому б їй такого і не полюбить?
Здається, уже й до весілля ішло…
Аж якось селом пан зі свитою їхав.
Й побачив красуню Настусю на лихо.
І, хоч йому за сімдесят вже було,
Та все ще із себе вдавав молодого.
Побачив красуню і мов онімів.
Привести дівчину до себе велів.
Метнулися пахолки через дорогу,
Схопили за руки Настусю без слів.
Вона ж виривається. Стала кричати.
Микола почув, миттю вискочив з хати,
Із тину добрячий кілок прихопив
Та взявся тих пахолків розуму вчити.
Вони з переляку розбіглись ураз,
Забули від пана суворий наказ,
Бо ж можна кілком по спині заробити.
Побачивши це, пан страшенно озливсь,
Схопив пістолет і в Миколу поцілив.
Уп’ялася куля смертельна у тіло
І парубок тут же на землю зваливсь.
Настуся до нього, упала, ридає.
А пан знову слугам схопити велить.
Від крику ті посміливішали вмить
Та і оборонця вже в неї немає.
Схопили Настусю, на коней мерщій
Та й хутко з села по дорозі помчали.
Настуся молила, ридала, кричала,
Сльозами кропила шлях відчаю свій.
І там, куди падали сльози її,
Зненацька трава-мурава виростала,
І килимом густо дорогу встеляла,
Якою в чужі її ве́зли краї…
Тим часом селом подорожній ішов,
В житті довелось йому бачить чимало.
Нарвав він трави, що зі сліз виростала,
До рани приклав. Зупинилася кров,
А потім і рана умить затяглась.
Відкрив хлопець очі, пита: - Де Настуся?
Я клятому пану за неї помщуся!
- Та зграя туди по шляху подалась,-
Сказав подорожній,- Шукай по траві.
Трава-мурава ця – то сльози дівочі.
По ній і знайдеш людоловів, як схочеш.
Юнак, що удруге родився на світ,
Умить на коня свого білого скочив,
Взяв шаблю до рук і по сліду помчав.
Вже аж біля Чорного лісу догнав.
У викрадачів ледь не вилізли очі,
Як «мертвий» козак знов на них налетів.
Короткий був бій, лише шабля мигтіла
І голови вражі у порох летіли.
Пан стрелити вже на цей раз не успів.
Коли порубав ворогів до ноги,
Настусю свою посадив коло себе
Й поїхали разом закохані, де би
Дістати їх примхи панів не могли.
Кінь мчав по степу, залишаючи слід,
Копита неорану землю кресали,
Насіння цілющих тих трав розсівали,
Засіяти ними хотіли весь світ.
От з того часу й розрослася трава
По всьому відомому білому світу.
Вона собі право виборює жити
У спорі з негодою, вітром. Жива,
Не гине, копитами стоптана зовсім,
Палаюче сонце теж не спопеля.
Підтримує сили їй матір-земля,
Тож гордо «спориш» свою назву і носить.
Ота боротьба саме повнить її
Цілющими соками. Тим і багата.
За що люди мають її поважати,
Лікуючи нею недуги свої.
Ну, от і усе, наче… - Діду, зажди,-
Тут знову бабуся з куточка озвалась,-
Я якось з Горпиною тут спілкувалась.
Отою, що з висілка ходить сюди.
Так от що вона мені розповіла.
Спочатку всі знали спориш, як бур’ян,
Що здатна одно лиш засмічувать лан.
Тож справжня «війна» проти неї була.
Угіддя усі розорали кругом,
Вже нікуди бідній траві і подітись.
Зживають постійно із білого світу.
І от розізлилась трава із того
Й рішила назовсім піти від людей,
Податися в гори і там далі жити.
Там камені килимом то́встим встелити,
Де жадібність людська її не знайде…
У горах тих ста́ра ворожка жила.
Там трави збирала, в печері сушила,
Як треба, людей лікувати ходила.
Якось до печери із травами йшла,
Аж бачить: повзе невеличка трава.
Питає ворожка: - А як тебе звати?
- Трава-мурава. Можеш так називати
Або ще спориш люди кличуть. – Овва.
Так я ж тебе знаю! Куди шлях тримаєш?
- У гори іду, геть аби від людей.
Від них вже споко́ю немає ніде.
Усе розорали кругом в усім краї.
- Вертайся травичко, в горах пропадеш.
Селися, рости там, де є лише змога:
В садах, на городах, в дворах, над дорогу.
А, щоб менше шкоди було від людей,
Я їм розкажу, що природа заклала
Цілющії сили в тобі… З тих часів
Спориш лікувальної слави зажив
І люди зі світу його не зживали.
До речі, спориш – бо він споро росте.
Де би не засіявсь, там стелеться скоро.
У нас он встелив своїм килимом двору.
Ти ж, мабуть, звернув вже увагу на те?!

Печально і тривожно затрубила
погорблена земля Кавказьких гір –
аж злякана луна, рятуючись, влетіла
у наш спокійний дім через ефір.
Струснулось десь невидиме каміння
незнаної підземної гряди –
і ніби у раптовім безгомінні
побито вікна меншої біди…
Вірменіє, твоя душа в руїнах,
в уламках болю, долей і епох –
вона загоїться, бо зараз вся родина
країни нашої – з тобою вдвох.
Ти ще розквітнеш цвітом неповторним,
ясним і пречудовим – як раніш.
Тебе – такої – не обніме горе,
бо ти стоїш – сильніш його і більш.
Бо кожен твій камінчик буде бити
у дзвони неперервного життя –
ще буде по твоїй землі ходити
дитя надій – майбутності дитя…
Аби людська любов не обміліла,
Вірменіє, це горе з місця зруш –
аби від землетрусу наших душ
ще довго та свята луна гриміла.

грудень 1988 р.

Поповзли чутки по краю, що Москва із ханом
Литву скоро воювати, руйнувати стануть.
Що під Білгородом, наче вже хан із ордою,
Дяк московський перед ханом трясе бородою.
Скоро вирушить те військо степами, полями
І найперше Україні дістанеться саме.
Та не став Ружинський того нашестя чекати,
Бо надумав, як до краю його не пускати.
Зібрав гетьман усе військо, що мав під рукою
Та й подався до Білгорода ходою швидкою.
На Дінці, де вже роз’їзди татарські гуляли,
Козаченьки на березі високому стали.
Стали там, де річка бистра по степу петляє,
Із трьох боків стан козацький вона прикриває.
А з четвертого Ружинський вози свої ставить,
Бо ж орди повадки вивчив, знає свою справу.
Війська в нього зовсім мало тягатись з ордою.
Але знає, що робити з тією бідою.
Як дізнався хан, що військо козацьке під боком,
То розправитись надумав із ним одним скоком.
І посунула орда та, кількістю лякає.
Козаки ж уже готові, вже її чекають.
Як посунули татари на табір щосили,
Стріли хмарами знялися та й сонце закрили.
Та у відповідь озвались козацькі мушкети.
От де смерть улаштувала криваві банкети.
Куля здобич не шукає, що її шукати,
Тісним полем орда суне прямо на гармати.
Сам татарин свою кулю знаходить у полі,
В тісній юрмі дуже важко оминути долю.
Мчать татари, мов отара, назад відлітають,
Вдають, наче злякалися та і відступають.
Виманюють козаченьків за вози у поле,
Щоб там тісно обступити, дати шаблям волю.
Та Ружинський калач тертий, та й не поспішає,
Всі у нього козаченьки з мушкетів стріляють.
Ніхто, навіть не думає на коня сідати,
Хоче гетьман якнайбільше орди постріляти.
Цілий день отак кидались на табір татари,
Але спроби усі їхні виявились марні.
Вже надвечір велів хан їм в поле відступити,
Щоб до ранку почекати, трохи відпочити.
Бо ж нікуди ті невірні не дінуться за ніч,
А вже зранку орда знову пантрувати стане.
Розляглася орда в полі, зализує рани
І готується почати свою справу зрана.
Та на ранок зовсім інша справа почалася.
Уночі козацька сила тихенько знялася.
Всю сторожу ворожую розвідники зня́ли,
А тоді коней татарських бомбами злякали.
Бомби ті татарським коням шкоди не завдали,
Бо ж стрибали, наче зайці, та все вибухали.
Полякалися від того табуни ординські,
Кинулися в кіш татарський, прямо всередину.
Потоптали, промчалися, паніку підняли,
А тут уже й козаченьки з трьох сторін напали.
Шаблями татар рівняли, сили не жаліли,
Мало які з того пекла татари вціліли.
Поверта козацьке військо назад переможне,
Веде здобичі багато, все, що взяти можна
Із татарського обозу разом з табунами
І полоненими топче на захід шляхами.
Скоро-скоро уже військо козацьке зустріне
І уклониться низенько ненька-Україна.
Вже й козаки відчувають близькість свого дому.
Та орда буджацька хоче завадити тому.
Як дізналися буджаки про кримського хана,
Що вся здобич, яку орда збирала старанно,
Тепер в руках у козаків уся опинилась,
То ж ту здобич відібрати дуже захотілось.
От і рушили буджаки навперейми швидко.
Адже знали куди саме військо йде і звідки.
Та одного лиш буджаки не урахували:
Що козаки степ навколо добре пантрували.
Лише вийшла орда в поле, а вже гетьман знає.
І як саме орду стріти думає-гадає.
Тож, відправивши всю здобич до Умані шляхом,
Сам Ружинський рушив з військом назустріч без страху.
Доки ото ще татари до Бугу дістались,
Вже козаки через річку усі й перебрались.
Добре знаючи, де саме орда буде мчати,
Гетьман вирішив над річкою Кодимою стати.
Там місцевість болотиста, обійти нелегко,
А обходити, то треба кружляти далеко.
Заховавши усі сили в ярах над дорогу
Й в очеретах, стали ждати суперника свого.
Тож, не відаючи пастки, буджаки промчали,
Поки в оту мишоловку козацьку попали.
А, коли усі втяглися вони між болота,
То ударила з мушкетів козацька піхота.
А буджакам розвернутись і місця немає,
Попереду і позаду також смерть чекає.
Майже всю орду козаки там і положили.
Ті, що вирватися встигли, помчали щосили.
До самого Аккермана козаки домчали,
Поки гостей тих непроханих назад проводжали.
І сікли їх, як капусту, дорогу встелили,
Щоби більше в Україну вони не ходили.
Повертався славний гетьман із походу того,
Переможне славне військо ішло позад нього.
Відібрали і в буджаків здобичі багато,
Тож було їм в Україну із чим повертати.
І співали козаченьки Ружинському славу.
А він мовчки попереду конем своїм правив.
Веселилися козаки, є привід для втіхи.
Лише гетьман попереду чомусь сумний їхав.
Радів кожен козаченько, що живий, не згинув,
А от гетьману боліла доля України.

Був, говорять, отой Венжик з рангової шляхти.
Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
У маєтку родовому. Але ж не сиділось,
Все йому у чисте поле на коні хотілось.
Тож подався в степ широкий він козакувати
Аби згодом осавулом генеральним стати.
Між козацтва до старшини тоді не бувало,
Щоб когось за гарні очі лишень обирали.
Тож, напевно, мав заслуги та ще і чималі,
Щоб на колі осавулом козаки обрали.
А вже коли помер славний Ружинський Остафій,
То прийшлося Хмельницькому і гетьманом стати.
В непростий час довелося. Як татари взнали,
Що страшного їм Ружинського на світі не стало,
То зібралися хутенько дві орди великі
Аби врешті Україну вогнем попалити
Та набратися ясиру за багато років.
Не давав же їм Остафій ступити і кроку.
От тепер, коли нарешті гетьмана не стало,
То зібралися татари і в набіг помчали.
Не полізли старим шляхом, козацтво лякало,
Тож вони через Молдову шлях собі обрали.
Запалало все Поділля, криком закричало.
Вже татари й до Волині ордами домчали.
А там скоро і до Польщі доберуться кляті.
Але хто ж супроти того з військом має стати?
Зажурилися поляки, думують-гадають,
Бо ж такого полководця славного не мають.
І тоді король надумав грамоту послати
Аби саме Хмельницькому над тим військом стати.
Того війська ще й немає, ще зібрати треба.
Отож Венжик реєстровців збира навкруг себе.
Закликає запорожців та і всіх охочих,
Тих, хто смерті не боїться заглянути в очі.
Ще і польські гарнізони підібрав в дорозі,
Хоч зрівнятися по силі з ордою не в змозі.
Тож рішив татарську силу хитрістю здолати.
Попереду всіх загонам велів виступати,
Щоби скубали обози й татарські чамбули,
Аби їм ані хвилини спокою не було.
Велів лише нападати й одразу тікати,
Аби здобиччю татарським чамбулам не стати.
Ох, озлилися ж татари, не чекали того,
А козаки їх постійно скубли всю дорогу.
Там обоза перестрінуть, виріжуть до біса.
Там чамбула перехоплять між густого лісу.
І не зловиш отих клятих - бою не приймають,
Лиш постійно в неспокої всю орду тримають.
Врешті-решт аж до Заслава татари дістались,
Хоч затримались в дорозі, бо все огризались
На набридливі загони, що не відставали
І орду, немов собаки, за п’яти хапали.
А тут уже їх Хмельницький чекає із військом.
Зробив вигляд, наче дуже орди він боїться,
Тож обставився возами і засів за ними,
Щоб відсидітися, мабуть, за возами тими.
Битися у чистім полі не хоче з ордою,
Знає: справитись не зможе з силою отою.
А татари аж зраділи: от табір здолаєм,
Тоді уже дуже гарно навкруг погуляєм.
Бо ж не буде на Вкраїні уже тої сили,
Яка би орду татарську тоді зупинила.
Не такий простий був Венжик, як хан думав со́бі.
Знав, що в полі із ордою нічого не зробить,
Тож у таборі залишив піших і гармати,
Щоби ними з-за укріплень татар віншувати.
А сам з кінними сховався до пори до лісу.
Тож татари і обсіли отой табір, звісно.
Напосілися, полізли його штурмувати,
А їх з-за возів зустріли мушкети й гармати.
Ой, озлилися татари, зовсім озвіріли,
Хоч і сотнями лягали, атак не спинили.
Захопилися до того отим штурмом, значить,
Що нічого і не чують навкруг і не бачать.
Поки ті татари скопом табір обсідали,
Сам Хмельницький з козаками їх у кільце взя́ли.
Засвистіли козаченьки, як кільце замкнули.
Тільки тут ото татари усе і збагнули.
Кинулися утікати вони світ за очі,
Кожен вирватись скоріше з тої пастки хоче.
А козаки з обох боків, як косою косять
І татари кров’ю трави, як росою росять.
Зупинити усю орду козаки не в силах,
Тож чамбули шлях до втечі врешті-решт пробили.
Подалися геть на південь рятунку шукати,
А Хмельницький вслід подався, аби проводжати.
Добре знав татарську хитрість: начебто тікати,
А тоді в одному місці всю орду зібрати
Та і вдарити на того, хто слідом женеться.
І тоді вже переможцям плакать доведеться.
Тож він виділив загони, що татар ловили,
А сам вів посередині усю свою силу.
Як він думав, так і сталось – орда в степу збилась
І на силу на велику знов перетворилась.
Сподівався хан, що гетьман розпорошить сили,
Бо ж подума, що орду вже усю перебили.
От тоді хан і ударить, ворога здолає…
Але кинувся – назустріч військо виступає.
Розбив знов орду Хмельницький та погнав степами,
Відібрав усе, що мала з ясиру і краму.
Утікала орда швидко, вже й не наздогнати.
Військо славне в Україну стало повертати.
Попереду сам Хмельницький попід корогвами
Всміхається: так і буде з всіма ворогами!

Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.

Була у князя дочка-одиначка,
Красунею казковою росла,
Але при тому дуже зла була.
Таку уже нестерпну мала вдачу,
Що діставала, навіть і батьків,
Хоча самі були і винні в тому,
Адже відмови не було ні в чому
З іще зовсім малесеньких років.
Не по її – вона одразу в крик.
А що від неї служкам діставалось,
Уже ледь її бачили – ховались,
Із острахом дивились в її бік.
Бо ж в гніві і скалічити могла.
Пожбурить тим, що у руках тримає
І добре, коли лише гулю маєш.
А хлопців скільки з розуму звела?
Хто лиш побачить, то від неї мліє.
Краси такої ще не бачив світ.
Вона ж їм лиш плювалася услід.
Сама ж бо про якогось принца мріє.
Ходила, гордо задирала ніс,
Не бачила попереду нікого.
Всі мали відступатися з дороги,
Бо ж знали: в ній сидить добрячий біс.
Отак вона на самоті й жила,
Усе на принца на свого чекала,
По замку часом привидом блукала
Та гнів свій проявляла, де могла.
Коли ж уже їй замок набридав,
То на коня найкращого сідала
І по дорозі навстріч вітру мчала.
То для селян уже була біда.
Бо хто зійти з дороги не встигав,
Міг стати під копитами каліка,
Або і зовсім вкоротити віку.
А хто відскочив, тих нагай шмагав.
Якось летіла на коні селом,
А на дорозі діти саме грались.
Вона ж летіла і не зупинялась,
Їй ліньки навіть глянути було.
І раптом в якусь мить перед конем
Стара, неначе з-під землі з’явилась,
Стояла, мовчки на коня дивилась.
А він її уже не омине.
На дибки став і заіржав зо зла.
Князівна ледь на землю не звалилась.
І за нагайку тут же ухопилась,
Але руки підняти не змогла.
Якаясь сила стримала її,
Чи очі, що від гніву аж палали.
Вона в житті таких не зустрічала.
А тут така перед конем стоїть.
- Ти, мабуть, зовсім з розуму зійшла!-
Стара зловісним голосом сказала,-
Ледь діточок малих не потоптала.
Це добре – недалеко я була.
Я чула про потворність, про твою.
Багато чула, бо ж говорять всюди.
Та думала, що обмовляють люди.
І бачу не людину, а змію.
Пора спинити вибрики оці,
Уже змололи все, що треба, жорна,
Отож душа оця твоя потворна
Нехай проступить на твоїм лиці!
Сказала, розвернулась та й пішла.
Князівна довго ще конем стояла
І, що робити їй тепер, не знала.
Та піднімалась, врешті хвиля зла.
Вернулась в замок, тож дісталось всім,
Не знали служки, де ж би їм подітись.
Князівна ладна зжити всіх зі світу.
Але ж найперше дістається їм.
На ранок трохи злість її пройшла.
За звичкою в люстерко зазирнулась
І у страху від нього відсахнулась,
Бо там потвора, начебто була.
Усе лице у виразках страшних
Та бородавки все його укрили.
І закричала та, заголосила,
Піднявши в замку вмить на ноги всіх.
Три дні кричала й злилася вона
Лупила всіх направо і наліво.
А виглядала з кожним днем жахливо,
Що всі розбіглись служки, як одна.
Побігла вона жалітись батькам,
Кричала, щоб стару ту покарали,
Яка отак красу її украла.
Сама веліла слугам. Та де там.
Усяк тепер боявся й підступить.
А раптом відьма з ними таке зробить.
Чи слід на гнів її нарватись, щоби
Цю ненависну злюку захистить?
Нарешті мати вмовила якось,
Що покарання їй не дасть нічого.
Краси своєї не поверне з того.
І що вона повинна, а не хтось
Піти сама і вмовити стару,
Щоб та із неї це зняла прокляття.
Як треба, й на коліна має стати,
Хоч як самій їй це не по нутру.
Князівна злилась іще кілька днів
Та все в своє люстерко поглядала,
Та з часом ще потворнішою стала
І, хоч кричала на весь замок: «Ні!»
Усе ж таки наважилась й пішла.
Довгенько перед хатою стояла
І на ту відьму на стару чекала.
Та дочекатись так і не змогла.
На другий ранок знов прийшла туди
І знову лиш даремно простояла.
В щілину, мабуть, відьма позирала.
А ти тут стій отак, на неї жди!
Минали дні. Змирилася вона.
Уже стояла, жалібно дивилась
Аби стара на очі появилась.
А та лиш зрідка визира з вікна.
В якиїсь день до того вже дійшло –
Вона відчула, що зробить повинна
І на дорозі вклякла на коліна.
Її при тому не діймало зло.
Коли смиренну позу прийняла
І голову покірно нахилила.
Стара, нарешті двері відхилила
Й до неї на дорогу підійшла.
- Благаю, зжалься,- шепотить княжна,-
Я всі свої помилки зрозуміла.
Та жити отакою вже не сила.
І у поклоні хилиться вона.
Стара стояла мовчки якийсь час,
А далі тихо так заговорила.
- Я помогла б тобі, якби уміла.
Ти розізлила дуже у той раз.
То ж я таким прокляттям прокляла,
Що не спроможна досі щось змінити.
- Що ж, я тепер такою й буду жити?
- Кажу, що я б прокляття і зняла,
Але не в силах. Можеш тільки ти.
- Тоді скажи, що маю я робити.
Готова, навіть, я тобі служити,
Аби мети своєї досягти.
- Мені служити хочеш? Зовсім ні!
Є, бачиш, в мене чарівне насіння.
Якщо у себе ти його посієш
І поливатимеш багато днів.
Та не водою, а лишень слізьми.
Слізьми своїми та ще можеш потом.
Я думаю, не будуть квіти проти.
Ось на, у цьому вузлику візьми.
Іще одне при тому не забудь:
Щодень робити маєш добру справу.
Чим більше справ, тим швидше цвіт розправить.
А вже, коли ці квіти зацвітуть,
Нарви та і відвару навари.
І тим відваром мий лице щорана.
І воно скоро зовсім чистим стане.
Таким, як Бог його і сотворив.
Змінилася князівна із тих пір,
Вже на людей не кидалась від злості…
А скоро зачастили в замок гості
І принц жаданий зазирнув у двір.
Хоч ще з дитинства визначений їй
Та чув плітки, яка вона потворна.
Та ще яка душа у неї чорна
А тут в красі втопився неземній.
Від неї очі відірвать не міг.
- Скажи, як ти така красива стала.
Князівна засміялась і сказала:
- То чистотіл мені в тім допоміг.

Ішли якось дід з онуком без дороги полем,
Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
А онук усе питає, все йому цікаво,
І дідусь відповідає на питання справно.
Де які пташки літають, де які рослини,
Бо ж онуку передати дід знання повинен.
А він так багато знає, за життя настачив,
Скільки чути довелося, скільки всього бачив.
Онук ловить кожне слово, від діда почуте,
Він таким, як дід, розумним також хоче бути.
А при тому ще дитинство таки в ньому грає,
Бо ж дивується усьому, про що він питає.
Йшли, ішли та говорили. Тут онук спинився
І здивовано на землю раптом подивився.
- Дивина,- кричить,- дідусю! Он рослину бачу,
А листочки, як ведмеже вушко в неї, наче!
Усміхнувсь дідусь на теє:- Ти, як хочеш знати,
Дивиною цю рослину люди й стали звати.
А іще ведмеже вушко, коров’як, бувало,
Царський скіпетр чи свічка іще називали.
- Ого, скільки у рослини різних назв буває?!
А чого народ цю квітку отак називає?
Дід подумав та й говорить: - Довелось чувати.
Іще прадід мені теє взявся розказати.
То було в часи далекі ще до Катерини,
Вже під царською п’ятою була Україна.
Москалі вже розповзлися по містах і селах,
Тож життя на Україні було невеселе.
Бо заводили московські в нас кругом порядки,
Щоб ми вольності козацькі стали забувати.
І, можливо, то би швидко москалям вдалося,
Якби вільному козацтву в Січі не жилося.
Не скорилося козацтво ні турку, ні ляху
Та і перед москалями не відало страху.
Ті, хто вільний був душею, не хотів скорятись,
На козацьке Запоріжжя могли сподіватись.
Тож стікались ручаями, а то і річками
На Січ ті, хто не скорився перед москалями.
Як більмо була на оці царю Січ та стала,
Через неї й Україна часом бунтувала.
Бо ж дивилась, як на Січі козакам жилося,
Пам’ятала, як з Богданом теж отак велося.
Врешті взявся цар московський Січ зі світу звести
І свою орду велика на неї навести.
Аби вона Січ козацьку взяла потоптала,
Щоб і в пам’яті народній її не бувало.
Зібрав силу незчислену з Московії всеї,
Узяв скіпетр та й рушив на чолі із нею.
Слід сказати, що той скіпетр мав велику силу,
Поки цар в руці тримає, доки він і смілий.
Доки й бігають круг нього бояри-лакизи,
Виціловуючи руки та чоботи знизу.
А без скіпетра бояри на нього плюються,
Не виконують накази та іще й сміються.
Тож тримав цар отой скіпетр міцною рукою,
Коли вів орду велику над Дніпром-рікою.
Як дізнались запорожці, яка суне сила,
Стали думати-гадати, як би її стріли.
Не лякалися, звичайно. Й не такі ходили,
Потім довго їхні кості в степу дощі мили.
Але ж треба було знати про силу ворожу,
На що саме вона здатна і до чого гожа.
Тож відправили сміливців на орду поглянуть,
Аби знати її силу і всі її плани.
Поміж іншими подався й Коров’як Микола.
На Січі козак відомий, бо вже там відколи.
Як насправді його звати ніхто і не знає,
Бо ж на Січі товариство як хоч називає.
Чому звали Коров’яком, то теж невідомо,
Вже, напевно, не згадати й Миколі самому.
Був Микола між козацтва вже багато років.
Сам по собі чоловічок зовсім невисокий
Та верткий і хитруватий, куди хоч пролізе.
Та і шабля в руках його дуже зброя грізна.
Був, як в ті часи водилось, секрет один в нього.
Як узнав від ворожбита колись він одного,
Аби доля його мала скрізь обороняти,
Мав завжди ведмеже вухо при собі тримати.
Він носив те вухо в торбі, талісман, неначе.
І поганого нічого із тих пір не бачив.
Шабля його не дістала й куля оминала,
Мабуть, те ведмеже вухо, справді силу мало.
Тож відправився Микола москалів стрічати
Аби визнати їх плани, орду зрахувати.
Ходив-блукав,хоч дороги знав доволі добре,
Відчував себе хоробрим, доки в руках торба.
Якось вранці у тумані заблукав небога,
Завернула його доля не на ту дорогу.
Чи, можливо, саме тую вибрав він дорогу,
Бо ж залежав отой вибір зовсім не від нього.
Простував в густім тумані, ледве-ледве плівся
Та й забрів аж в середину ворожого війська.
На шатро якесь наткнувся, у діру проскочив.
Від побаченого в нього аж розбіглись очі.
Все там сяяло у златі та срібно блищало,
Поряд нього якась палка золота стирчала.
Він не довго думав, хутко палицю у торбу
Та швиденько з шатра виліз на вулицю, щоби
Його часом не зловила була охорона.
Бо ж потрапити їй в лапи – хай Господь бороне!
Хаміль-хаміль, задки-задки, вибрався подалі.
Аж почув, як раптом крики в таборі підняли.
Піднялась орда ворожа, всі заворушились,
Стали бігати, шукати чогось, як сказились.
А Микола шмиг до лісу та і заховався.
Він такого гармидеру і не сподівався.
Думав трохи пересидіть, хай паніка втихне.
А воно іще гучніше стає, як на лихо.
Став до криків дослухатись, хоч мова й ворожа,
Але все ж на українську таки добре схожа.
Щось про скіпетр кричали, чи ніхто не бачив,
Бо без нього цар московський і не цар, неначе.
Тут Микола здогадався, що саме поцупив,
На ту цяцьку в позолоті подивився тупо.
Рішив не ризикувати, до своїх тікати,
Аби ту москальську цяцьку козакам віддати.
Але висунувся з лісу – москалі навколо.
А дорога на Січ-матір іде степом голим.
Якщо зловлять москалі, то він те не боявся,
Аби лише клятий скіпетр знов їм не дістався.
Отож вирив на узліссі невелику яму,
Кинув туди свою торбу з усім, що в ній прямо.
Закопав, прикидав листям, приховав надійно.
Тепер можна вирушати у розвідку вільно.
Зробив, правда, ще зарубку аби не забути,
Де захована торбина в лісі має бути.
Ходив довго круг табору та все придивлявся,
Зрахувати орду кляту усе намагався.
А вона ж, як мурашвою навкруги кишіла,
Але з місця не рушала. Шляхи перекрила.
Перехожих всіх ловила та перевіряла,
Усе скіпетр той царський, напевно, шукала.
Чим скінчилось все, Микола не скоро дізнався,
На сторожу на ворожу якось та й нарвався.
Забув він ведмеже вухо із торби дістати,
Не було кому козака та й охороняти.
Москалі з своїх мушкетів вцілили нівроку
І упав козак Микола у траву високу…
Скільки часу проминуло, як прийшов до тями
На Січі вже в лазареті поміж козаками.
Поки рана заживала, багато дізнався,
Що московський цар до Січі так і не дістався.
Постояв ото на місці, військо колотилось,
Потім раптом повернуло й назад покотилось.
В чім причина, то на Січі ніхто і не знає,
А Микола лиш у вуса усмішку ховає.
А коли вже став на ноги, то взяв побратимів,
Бо сказав: за незвичайним трофеєм ітиме.
Ну, не міг же він сказати, що він та причина,
Яка змусила орду ту піти з України.
От коли дістане торбу, тоді все й розкаже,
Та ще й скіпетр той царський золотий покаже.
Прийшли врешті-решт на місце, ось зарубка, наче.
Та спинився враз Микола, мов диво побачив.
- Дивина! – одне і мовив, - Дивина та й годі.
Я ж отут свою торбину і залишив…вроді.
А тепер тут якась квітка виросла, пригожа,
Листя в неї,наче вухо у ведмедя схоже.
А стебло із жовтим цвітом, як скіпетр, наче!..
А козаки лиш сміються: - Де б ти його бачив?!
От відтоді й повелося квітку різно звати.
І ведмежим вушком люди звуть її багато.
Царський скіпетр бувало й свічка називають.
Хтось козака Коров’яка іще пам’ятає.
А найбільше дивиною квітку оцю кличуть,
Бо вона іще й хвороби дуже гарно лічить.

Пішли два кума рибки половити.
У жі́нок відпросилися своїх.
Ті неохоче відпустили їх
З умовою: там не багато пити.
З собою по «півлітрі» узяли,
Погрітися та і улов прилити,
Бо ж рибки сподівались наловити,
Із вудками бо недарма пішли.
Ще сонечко не випило росу,
Адже воно, по правді, не вставало.
Ще лише обрій рожевів помалу,
Ховаючи в півтемряві красу.
Стежиною знайомою пройшли,
Якою не один вже рік ходили.
Тож в сутінках зовсім і не блудили,
Одразу і до річки підійшли.
Усілися удвох, де очерет
Давав можливість плесо проглядати
Та стали свою вудки розкладати,
Дістали черв’ячків і… уперед!
Поки там риба здобич розбере,
Поки вона надумає клювати,
Потрібно вже ж почати приливати,
Бо й в горлі від холодного дере.
Перехилили вдвох по гранчаку,
Солоний огірочок розділили.
Вже й сонечко над обрієм висіло,
Червоно позираючи в ріку.
Качаються ліниво поплавці,
Напевно, риба довго любить спати.
Хлібцем її взялись підгодувати,
Розтрушуючи крихти по ріці.
Але і те не дуже помогло.
Тож довелося знов за пляшку братись,
Аби не надто з того знервуватись.
А вже за другим третє вслід пішло.
Як застрибав у кума поплавець,
Вони уже добряче наприймались,
Але на ноги швидко похапались.
Прокинулася риба, накінець!
Кум надто різко вудлище вхопив,
На березі слизькому поточився
Та за очеретину ухопився,
Поки ото сторчма в траву летів.
Петро не знав, чи кума рятувать,
Чи вудочку хапати і тягнути.
Стоїть, не знає, як йому і бути.
Лежить Іван, не поспіша вставать.
Долонею долоню затиска,
А звідти вже червоне проступає.
Таж очерет листочки гострі має,
Тож, мабуть, і порізалась рука.
Потрібно чимось зупинити кров,
А вже «півлітра» зовсім опустіли.
Коли устигли? Наче, ж тільки сіли?
Петро свою непевність поборов,
Провітрилося миттю в голові.
Чого б узяти аби кров спинити?
Й побачив жовто-золотаві квіти,
Що добре були видні у траві.
І тут, немов прозріння надійшло,
Нарвав тих квітів та приклав до рани.
Знав точно – кров точитись перестане.
І справді, не багато і пройшло,
Як кров спинилась, рана затяглась.
Він від сорочки відірвав шматину,
Закутав куму руку, як дитину,
Зв’язав тугенько, щоб не розійшлась.
На тім рибалка скінчилась для них.
Петро зібрав всі їхні причандали,
Хоч жодної рибинки не впіймали.
Та й подалися до жінок своїх.
Кум по дорозі у Петра пита:
- Ти звідки знав про ті цілющі квіти?
Що саме ними можна кров спинити?
Потилицю Петро почухав: - Та,
Було давно, я геть уже забув.
А це побачив і згадав одразу.
Пішов я на качок одного разу,
Рушницю взяв та чоботи не взув,
В яких бува рибалити ходжу.
Якраз пернатих зграї налетіли,
Тож залишалось тільки лиш поцілить.
Я заховався у кущах, сиджу.
Аж бачу – гуска раптом виліта.
Я підхопився та «бабах» із ходу.
Крутнулась гуска та шубовсть на воду.
Помчав її чимдуж шукати та
Вона десь очеретах залягла.
А без чобіт я ж не полізу в воду.
Ходив-ходив над очеретом. Шкода,
Але ні з чим вернувся до села.
На другий день подався знов туди,
Сів у кущах та здобичі чекаю.
Сьогодні ж, певно, пофартити має.
Аж бачу, гуска у траві сидить.
Ледь-ледь з трави тієї вигляда
Та пильно озирається навколо.
Тоді схопилась й подалася полем.
Дивлюсь, а в неї із крилом біда.
«Моя вчорашня»,- зрозумів ураз,
Підняв рушницю, вже хотів добити.
Та думаю: куди б це їй спішити
Пораненій у цей ранковий час?
Аж бачу – зупинилася вона,
Трави якоїсь дзьобом прихопила
І до своєї рани притулила.
Потримала отак от. Дивина.
А потім ще зробила кілька раз.
«Невже отак лікує свою рану?
Ні, убивати я її не стану
Та подивлюся ще якиїсь час».
Ще кілька раз на місце те прийшов.
Траву, що гуска скубла ту примітив,
Її великі золотаві квіти,
Що схожі на наперстки, віднайшов.
Та гуска скоро й зовсім не прийшла,
Мабуть, своє крило залікувала
І далі десь собі помандрувала.
А я, коли вернувся до села,
То в діда Гната гарно розпитав,
Що то за квітка, як її назвати.
А діда ж, знаєш, варто лиш спитати.
Надвечір все про квітку тую знав
Перстач ту квітку, гусячий зовуть.
Давно вже люди нею користують
І кров зупинять, й рани полікують…
Запам’ятай, згодиться як-небудь.

Зупиніться ось тут…
Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
а його вже нема,
і зима побілила портрет…
Скільки їх тут лежить
під зірками
ще юних "афганців"–
Їм би жить!
Хто їм дав кулемет?!

Не поступиться ніч
перед сяйвом фанерної зірки.
Не відсунеться сніг
від могили сирої землі…
Розстріляти б ту ніч
до кінця,
до останньої дірки,
що убила тебе!
й не дала народитись мені…

7 грудня 1988 р., Київ

Ледве-ледве із-за гори сонечко гляділось,
Туманцем легким холодним долина укрилась.
Йшов Петро селом раненько, дивився навколо.
Вже дерева жовтолисті стоять напівголі.
Зимний вітер все частіше селом пролітає,
Від зими привіт, напевно, передати має.
Йшов Петро селом повільно, нікуди спішити.
Вихідний та вже й немає в полі що робити.
Роздивлявся, що за тином робиться у кого.
Де господар, то, звичайно, і порядок в того.
А де ледар, зрозуміло – його зразу видно.
Як то, думає, людині буває не встидно.
Дійшов врешті і до хати, до кума Івана,
Бачить, той сидить на призьбі чи хворий, чи п’яний.
Бо хитається та стогне чогось, неборака.
Зайти треба, запитати, чи поміч ніяка
Не потрібна куму. Виліз через перелаза.
Підійшов. Та кум помітив його не одразу.
- Здоров куме! Чого стогнеш? Перебрав учора?
- Та ні, куме. Не до того. В мене таке горе.
Хоч сказати – засміють же мене добрі люди.
- Кажи, куме, сміятися я точно не буду!
- Розумієш, другий день вже мучуся. Та де там!
А ніяк сходить не можу я до туалета.
І сидить, як каменюка, виходить не хоче,
Хоч і тужуся, бувало, аж вилазять очі.
Хотів сходить до ворожки баби Катерини,
Та ж в селі то буде знати й остання людина.
Ти ж ту бабу добре знаєш, пліткувати любить.
Репутацію навіки всю мені погубить.
І не знаю, що робити і куди податись,
На чию таку пораду мені сподіватись.
- Знаєш, куме, - Петро каже,- знаю що робити.
Ще колись зовсім маленьким я ходив по світу,
То покійниця-бабуся мені говорила,
Що крушина у цій справі має справді силу.
В дідуся колись подібні проблеми бували,
Так бабуся із крушини гілок наламала.
Принесла та заварила дідусеві чаю.
Так дідусю, я сам бачив, зразу полегша́ло.
Тож біжи мерщій до лісу крушину шукати.
Вона зможе твою хворість умить злікувати.
Ще хотів чогось додати та кум вже схопився
Та, тримаючись за пузо, у ліс покотився.
Хотів крикнути услід та…а як хто підслуха.
То сміятимуться з кума в очі й поза вуха.
…Минув тиждень. Знову кума Петро зустрічає:
- Як ся маєш? –у Івана весело питає,-
Помогла тобі крушина? Чи знайти вдалося?
- Знаєш, куме, без крушини усе обійшлося.
- Як то сталось? Розкажи-но, послухати хочу.
А Іван сопе під носа й опускає очі:
- Розумієш, як подався я ото до лісу…
Як крушина виглядає – я то знаю, звісно.
Знаю, що вологу любить, пішов до болота,
Хоч таскатися по лісу не було охоти.
Ще здалеку запримітив кущики крушини,
Взявся гілочки ламати, класти до торбини.
Коли чую, десь позаду хтось по лісу пхає.
Я спочатку і уваги на те не звертаю.
Але кроки усе ближче. Повертаюсь. Мамо!
Величезний ведмедисько йде на мене прямо.
Став на дибки, заревів так, що заклало в вухах.
Я забув про все на світі та й рвонув щодуху.
Вже не знаю, чи він гнався, а чи ні за мною.
Зупинився, озирнувся вже аж під горою.
І хвороба без крушини вся минула клята.
Довелося…штани, правда...біля річки прати…
Кум сміється: - Ти ж, Іване, мене не дослухав.
А кричати ж я не буду, як ти мчиш щодуху.
Справа в тім, що ще бабуся мені розказала,
Звідки люди про крушину, її силу взнали.
Затіявся прадід в осінь до лісу ходити,
Назбирати сухостою, щоб хату топити.
Ходив якось, раптом бачить – ведмідь лісом пхає,
Роздивляється навколо, мов чогось шукає.
Причаївся прадід, стиха дивиться, що далі.
Знайшов ведмідь кущ крушини, наламав цурпалля
Та й став кору обгризати, тішитися нею.
А наївся, до барлоги подався своєї.
Прадід, звісно, знав багато про звірину всяку,
То ж для нього те не мало загадок ніяких.
Укладався ведмідь спати аж на зиму цілу,
Не хотів, щоб все у шлунку у нього сиділо.
Перед тим , як уже йому у барлозі спати,
Він крушиною свій шлунок брався очищати.
А тоді уже спокійно спати укладався,
Що воно йому «заграє» в шлунку – не боявся…
Тож для прадіда у тому не було секрета.
Я хотів тобі сказати про ведмедя…Де там?!
Ти помчав, аж за тобою слідом закурілось.
Я й подумав, що, навряд чи, ви б з ведмедем стрілись.
А воно, ти глянь, як дивно усе обернулось…
- Ну, нічого,- Іван каже, - було та й забулось.
Ти ж дивись, лишень, нікому не кажи про теє,
Як позбавився хвороби клятої своєї.
Бо ж сміятимуться люди, не дадуть проходу.
Навигадують усяке про мою пригоду.

У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Та питалися даремно, бо тим лиш і треба
Аби руські усі землі підгребти під себе.
В ті часи у місті Овруч в шляхетській родині
Народився син Остафій. В буремну годину
Виростать йому прийшлося, гартувати волю,
З Україною зв’язавши усю свою долю.
Де би доля норовлива часом не кидала,
Все робив, щоб Україна його сильна стала.
А нещасній Україні тоді діставалось,
Бо ж Москва й Литва за неї постійно змагались.
А до того не давали й татари спокою,
То воюючи з Литвою, а то із Москвою.
А шляхи ж лежали їхні нашими краями,
Тож найбільше діставалось Україні саме.
Попервах служив Остафій литовському князю,
Кажуть, може місяцями із коня не злазив.
На Москву ходив походом не раз і не двічі.
Били литву московити – не впадав у відчай.
Набирався знань у полі, вчився воювати,
Адже, сидячи удома – досвіду не мати.
Потім з гетьманом Острозьким в Москві опинився,
Князь литовський дуже сильно на нього озлився.
Від Москви став вимагати «зрадника» віддати,
Аби міг його належно за те покарати.
Та ж не був Остафій зрадник, не чувався винним.
Не чужим князям служив він – лише Україні.
А в Москву пішов служити не князю Івану,
А полоненому в битві своєму гетьма́ну.
Доки той був у полоні, доти й служби було.
Правда, тільки-но повстання в Литві спалахнуло,
Що підняв Михайло Глинський за волю країни.
То Остафій привів військо в поміч Україні.
Не вдалося князям тоді вибороти волю,
Не вдалося повернути українську долю.
Бо ж не вся знать Україні вірна залишилась,
Не взялась за зброю, князю Литви поклонилась.
Не пішла разом із Глинським волю здобувати,
Тож залишилась в неволі Україна-мати.
Прослуживши кілька років в Московській чужині,
Із Острозьким повернувся втікач в Україну.
Заступивсь за нього гетьман, не дав покарати,
Навіть, випросив для нього старостівство дати.
Бунтаря такого поряд хто ж тримати стане?
Тож відправився Остафій старостою в Канів.
Там тривожне прикордоння, там татари поряд
І бунтарський дух із нього вивітриться скоро.
Та Остафія татари зовсім не лякали,
В нім татарського в самому знайшлося б чимало.
Бо на вигляд він і справді, як татарин, наче,
Як у одязі татарськім його хто б побачив,
Та почув, як по-татарськи ловко розмовляє,
То подумав: перед себе татарина має.
Взявся в Каневі й Черкасах Остафій рядити,
Став дивитися, як краще край цей боронити.
Де і як орду стрічати на шляхах широких,
Де поставити застави із якого боку.
Хоч мав війська й не багато, але не журився
І добряче з супостатом в прикордонні бився.
Не один раз і не двічі давав клятим чосу
І лягала орда клята, як трава під косу.
Мав він військо невелике, але все завзяте.
І знайшов, де рубак гарних для себе узяти.
В ті часи в степових балках та і по байраках
Вже збиралися сміливці, що звались «козаки»
Не хотіли у магнатів жили надривати,
Подалися в чисте поле, щоб козакувати.
Жили кожен в своїй балці, кожен своїм станом,
Керувалися окремим своїм отаманом.
Жили з того, що траплялось, у степу добудуть ,
Тож до часу уважались розбійницьким людом.
От зібрав таких Остафій, вийшов перед ними
І звернувся зі словами до них отакими:
- Чи не досить в очеретах як таті сидіти,
Може краще бусурманів на шляхах глядіти?!
Ідіть хлопці, збирайтеся під мої корогви
Та послужим Україні і Господу Богу!
Зібрав хлопців відчайдушних Остафій до себе.
Із такими й Литви поміч йому вже не треба.
Перестріли орду в полі не раз і не двічі,
Довго чухались татари після тої стрічі.
Довго мимо все ходили та все озирались
Аби часом на козацьке військо не нарвались.
Та ж татари без грабунку, то вже не татари.
Ворожнеча між Литвою і Москвою стара
Знову вилилась війною, гуркочуть гармати.
На Московщину татари подались гуляти.
І Остафій теж козаків повів Москву бити,
Щоби Сіверщину врешті у Москви відбити.
Розгромили військо враже, стали міста брати,
Та татари розбрелися, взялись грабувати.
Що їм дертися на мури та під кулі пхатись,
Якщо можна лиш грабунком простим наживатись.
Та й Остафій із походу повернувсь не бідним,
Удалось повоювати йому дуже плідно.
Ледь гармати перестали землю шматувати,
Як татарам закортіло знов пограбувати.
Без Литви в Московські землі не схотіли лізти,
Тож рішили з України поживитись, звісно.
Стрів Остафій орду кляту над Дніпром-рікою.
Цілий день тривала січа Врешті-решт із боєм
Удалось козакам знову татар відігнати,
Та Остафію прийшлося полоненим стати.
Узяли його татари, в мотузя зв’язали
І у Крим живим ясиром хутенько погнали.
Довго плакали козаки, гетьмана шукали.
Де подівся, що з ним стало – нічого не знали.
Ой, не солодко в полоні йому там жилося
Та втекти із Перекопу тим часом вдалося.
Повернувся у свій Канів злий на орду кляту,
Обіцяв, що їй спокою не буде давати.
Повів військо молодецьке на Очаків скоро,
Було туркам і татарам з тим велике горе.
Попалили козаченьки усе передмістя.
Врятувались, хто в фортеці устигли засісти.
Потім взяв Іслам-Керменя над Дніпром-рікою,
Щоби плавали козаки по ріці в спокої.
А тоді до Криму взявся, пролетів, як вітер.
Узяв здобичі багато, полон пригнав звідти.
Ой, озлилися татари, прийшла орда вперта
Аби Канів і Черкаси на пороха стерти.
Та даремно сподівались, даремно збирались,
Як отримали добряче, то й назад подались.
Там зібрали більшу силу і знов підступили.
Князь Острозький і Остафій ту орду зустріли
Біля річки Ольшаниця. Добре шанувались,
Майже вся орда в тім полі навіки зосталась.
А тоді пішов Остафій на Очаків знову,
Із ордою була в нього коротка розмова.
Попалив, набрав в поході здобичі багато,
Буде чим велике військо йому годувати.
А під славнії корогви сходилось чимало,
Собі славу, Україні волю здобували.
Пішла слава про ту силу вже кругом по світу,
Вже козаків і сусіди прагнуть запросити.
Вже опальний хан із Криму в Черкаси втікає,
Де від помсти Саадата схованки шукає.
Новий хан прийшов з ордою аж під самі стіни.
Видай, каже, втікача нам, а то й сам загинеш.
Не злякала Остафія та ворожа сила,
Яка місто, наче зграя, навкруг обступила.
Місяць билися татари, місяць колотились,
Але, облизня зловивши, врешті відступились.
Дивувався хан татарський, в захваті дивився,
Як Остафій сам без війська в таборі з’явився.
Говорив як рівний з рівним із великим ханом,
Не зважаючи на помсту, не боявсь обману.
Хан, нарешті відступився та у Крим подався,
А Остафій за козацьке військо своє взявся.
Розділив його полками й сотнями до того.
В тому війську панувала дисципліна строга.
Закріпив за кожним полком відповідне місто,
Стали полки називатись з його назви, звісно.
В місті тім сидів полковник, вибраний на колі,
Всі козаки підкорялись в полку його волі.
Кожне місто полковеє було, як фортеця,
А то раптом чи татарин, чи москаль припреться.
На валах його чекали готові гармати.
Окрім шаблі козак мав ще і рушницю мати.
Отож, ворога стрічала не якась ватага,
Добре навчені загони під гетьманським стягом.
А Черкаси у козацтва столицею стали,
Тому довго ще козаків черкасами звали.
Чигирин тоді ж поставив, де тримав до часу
Необхідні для козацтва військові припаси.
Так з’явилось в України своє власне військо.
Він хотів був заснувати ще й Січ запорізьку,
Щоб стрічати орди вражі в підступах далеких.
Та добитися від влади то було нелегко.
Хоч послухали на сеймі гетьманську ідею,
Але сили налякались, напевно, тієї.
Як би там воно не було та козацтво стало
І татарам, як раніше, гулять не давало.
Зустрічало, коли треба та і проводжало
Так, що кості просто неба довго ще лежали.
Знав Остафій все зарані, як орда рушає,
Бо ж він очі свої й вуха у тих степах має.
Сам бувало виряджався степом побродити,
Від татарина ж нелегко його відрізнити.
Пробирався по аулах, як у себе вдома.
Всі йому татарські плани ставали відомі.
Лише хан собі надума по ясир податись,
А із ним вже ціле військо виходить стрічатись.
Тож коли Литва з Москвою знов завоювали
То із радістю татари у похід пристали.
Пішов з ними і Остафій Московщину бити,
Хоч уже мав вік поважний, дома би сидіти.
Та душа його гаряча не всидить удома,
Давай коня, давай шаблю, давай битву йому.
Йшов не сам – козацьке військо ішло за спиною,
Булаві його послушне, зрощене війною.
Те козацтво, яке згодом реєстровим звали,
Коли вже по його смерті ті реєстри склали.
Йшло козацьке військо полем, шляхи торувало,
А за ним іще розмиті постаті вставали
Тих, хто гетьмана продовжить справу розпочату,
Хто найпершу Січ козацьку буде будувати.
Хто згуртує запорожців у єдину силу,
Хто супроти панування ляхів стане сміло.
Хто прославиться в походах проти бусурманів,
Проти Криму і ногаїв, і проти османів.
Хто підніме народ, врешті на велику справу,
Щоби вільна, незалежна постала держава.

Читав я книжку про часи сумні
Далекого тепер середньовіччя.
І було страшно й боляче мені,
Бо ж гинув люд, згоряв, неначе свічка.
І у прямому сенсі, звісно, теж.
По всій Європі вогнища палали.
Людей, які виходили із меж
(А і тоді таких було чимало),
Хапали і на вогнище тягли,
Аби вогнем очистить душі грішні.
Чи то часи такі тоді були?
Чи люди були набагато зліші?
А скільки відьм згоріло у вогні,
Лише за те, що відали незнане.
Читав і було гірко так мені,
Пекла якась іще одвічна рана,
Бо ж уявляв, як боляче було
Отак живому на вогні горіти.
Ще й бачити, як місто все прийшло
Аби на твої муки поглядіти…
Перегорнув сторінку і… дива:
Та й не такі вже й злі попи, одначе,
Бо ж знали, як конає плоть жива
І як душа і корчиться, і плаче.
Тож відьмі, перед вогнищем самим
Давали зілля одного попити.
Багато чого було в зіллі тім,
Що помагало болі притупити.
І серед всяких мінералів, трав
Була і беладона в зіллі тому.
Я, звісно, про таку рослину знав,
Росла в нас недалеко біля дому.
Батьки мені казали: «Не чіпай!
Бо і до смерті може отруїти».
Тож я і не чіпав. Росте нехай,
Мені ж не заважає вона жити.
А тут задумавсь: знаю стільки літ,
Але нічого, справді, геть не знаю.
Звідкіль вона з’явилася на світ?
Чому таку цікаву назву має?
Старих людей потроху розпитав.
Щось по книжках порився, подивився
І, що почув, і все, про що узнав –
У цій легенді з вами поділився.
Колись, вже кілька сотень літ тому
До нас приїхав знатний італієць.
Схотілось світ побачити йому
Чи то у справах…Звісно, ця подія
В літописах ніде не збереглась.
Тож я не знаю, як там його звати.
В Італії він був, можливо, князь
І був, напевно, знаний і багатий.
Узяв з собою він сестру свою,
Яку, я точно знаю, Белла звали.
Була красуня у своїм краю,
Відбою від закоханих не мала.
По нашим міркам захуда була
Та і занадто, мабуть, блідувата.
В тіснім палаці все життя жила,
То де ж було їй там позасмагати.
Та й модно так в Італії було.
Але у нас жили своїм порядком…
І от оцю красуню занесло
До України, краєм мандрувати.
Вважаючи чарівною себе,
На всіх вона дивилась гордовито.
Якщо воно в Італії «цабе»,
То в цім краю лиш павою ходити.
Отак вона й ходила, звисока
На «дикий» люд місцевий поглядала.
Тримала горностая на руках.
Так модно у Європі тоді стало,
Щоб воші перелазили хутчій
На ту тваринку. Іншого не знали.
Бо ж митися тоді в Європі тій
Аристократи звички ще не мали.
Духами забивали сморід свій,
Косметикою бруд свій прикривали.
І це за звичне видавалось їй.
Тож «дикуни» її і дивували.
А люди озирались їй услід
Та за спиною закривали носа,
Бо ж тягся слідом той «духмяний» слід,
Що дибки піднімалося волосся.
Якось, йдучи по Києву, вона
Зустріла козаченька молодого.
Спинилася на мить, немов дурна:
От, коби запопасти їй такого!
Та миттю себе в руки узяла
І повелася, як їй і годилось.
Побіля нього павою пройшла,
Лиш крадькома у очі подивилась.
А далі очі томно підвела,
Мовляв, поглянь, яка я вся із себе.
Я сотні вже із розуму звела,
Прийшла пора узятися й за тебе!
Але козак уваги не звернув,
Пройшов, немов її і не помітив
І голови услід не повернув.
Ох,же яка вона була сердита.
Та вирішила досягти свого.
Зі скринь найкращу вдяганку дістала,
У очі щось накрапала того,
Від чого очі, як в кота блищали.
Натерла щоки теж не знати й чим,
Аби вони, немов огнем горіли.
Та і пішла. Хоч Київ і не Рим,
Але народу сновигає сила.
Як би не пропустити козака!
Ішла, а по боках очима стригла.
Аж ось удача їй, та ще й яка,
Помітити його краєчком встигла.
І знову мимо павою іде
І, наче, очі скромно опускає
Та все уваги від коза́ка жде.
А він її, немов не помічає.
Пройшов та і очей не повернув.
Хіба отак в Італії бувало?
Там перший-ліпший шию би звернув,
Якби вона повз нього простувала.
На третій день полює знов вона.
Уже сама рішила не чекати.
Бо ж час її у Києві мина,
Вже скоро далі вирушати з братом.
Знов одяглася, наче на банкет,
Духів пів пляшки вилила на себе.
Взяла не горностая, а букет.
Сказала брату, що пройтися треба.
Іде, очима знов людей пасе
Та поміж ними козака шукає.
Аж знов назустріч юнака несе.
Тепер вже в сіті його упіймає!
Вона впритул до нього підійшла,
Всміхнулась криво, як належить донні.
І руку для цілунку простягла.
Манери козакові невідомі.
Тож донні руку лиш злегка потис,
Боявся, видно, щоб не розчавити.
Не став рукою прикривати ніс,
Хоча духи розпочали смердіти.
А він до таких запахів не звик.
Вона прошепотіла: - Донна Белла.
Він відступив від неї трохи вбік,
Заграла в нього посмішка весела.
- Говориш, Белла. Ну й ім’я твоє?!.
А я Максим, було б тобі відомо.
- Я донна Белла! – знов та за своє.
-Ну, добре Белла, хай вже буде донна,-
Всміхнувсь козак,- пробач, та маю йти.
Багато справ, ще забіжу додому.
Але, ще перед тим, як далі йти:
- Прощай,- сказав іще раз,- Белла…донна.
Піймавши знову облизня, вона
Розлючена додому подалася.
І думка її мучила одна:
Чому її задумка не вдалася?
Козак її краси не оцінив?
Ну, що ж, вона знайде на нього силу
(В Італії в цім зналися вони,
Он скільки Борджа люду потруїли)
Дістала вдома скриньку з багажа:
Всілякі трави, порошки та мазі.
Все має бути, як вона бажа!
Вона нікому не проща образи.
Але зі світу встигне ще звести,
Спочатку треба змусити кохати,
Коханням тим до сказу довести,
А потім відштовхнути… Стала брати
Зі скриньки все, що лиш у ній було,
Щось там товкла, мішала, колотила.
Від того стільки смороду було,
Що вона навстіж вікна всі відкрила.
Враз залетів в кімнату вітерець,
Вхопив те зілля, у обличчя кинув.
Вдихнула повні груди. Хай їй грець!
В безсиллі раптом впала на коліна.
Схопилася, рвонула до вікна
Аби повітря свіжого вдихнути.
Та раптом зникла, наче та мана.
Лиш одяг залишився, мов забутий.
Брат всю округу в пошуки підняв,
Просив, грозився, сам ходив шукати.
Хоч він великі гроші обіцяв…
Прийшлось самому в рідний дім вертати.
А у садочку, де вони жили
У Києві хтось дивну квітку бачив.
Згадати й старожили не могли
Нічого, навіть схожого, одначе.
Брудно червоним цвітом зацвіла,
А далі чорні ягоди вродила.
Отруйна, люди бачили, була,
Тож не чіпали, ягоди не їли.
Козак,що цю історію узнав,
Згадав про дивну стрічу перед того,
Й ту квітку беладоною назвав,
А люди підхопили вже від нього.

Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,
Немовби шрам – глибокий смерті слід.

Його дитинства радість рукотворна
І благодатна як сама земля,
Вросла у землю полиново чорну.
Дарма її гукати звідтіля.

Старий як світ, давно чекає стрічі
Із болем, що весь вік переорав,
Запалює над світом чорні свічі
На спомин незворотних переправ.

28.11.2020

Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг
Аж ген до тих далеких лісосмуг.
Та в темряві хоч можна буде встати,
Попити…Ет, закінчилась вода.
І від учора вже нема й краплини.
А джерела немає на вершині…
Він витер губи репані і сині.
Надбігла раптом думок череда.
Під вибухами думка лиш одна:
Як вижити. Тепер же їм просторо.
Одна на одну лізуть, як на гору.
Згадалось раптом рідне Чорне море
І він у хвилі без кінця пірна…
Заплющив очі та відкрив за мить.
Не спати! Ніч – то подруга ворожа.
Він в темряві підкрастись тихо може
І пропадай тоді подоба Божа.
А як почуєш, як в вухах шумить.
Підвівся, подивився пильно вниз,
У темряву, що далеч огорнула.
Десь там машина світлом фар змигнула.
Але далеко. Вітерцем війнуло.
Як хороше у тиші – аж до сліз.
Бо ж цілий день як пекло на Землі:
Снаряди й міни пагорб люто рвали,
І голови підняти не давали.
Вже й стела пошматована упала
Й навкруг живого місця взагалі.
Чи хто живий ще? Чи зостався сам?
Ні, бачить, он підводяться поволі.
Їх лише кілька на вершині голій,
Кому життя продовжила ще доля…
Надовго? Чи вже завтра дев’ять грам,
Чи то осколок прямо в серце вцілить.
Ні, ці думки потрібно гнати пріч.
Спочити треба поки іще ніч.
А завтра знов зі смертю віч-на-віч.
Й душа чиясь полишить бренне тіло…
Ні, таки гнати геть лихі думки.
Раз вижив він в смертельній круговерті,
То, значить ще не час йому для смерті.
Він буде жити. Хлопець він упертий…
Далася втома врешті-решт взнаки.
Він не помітив, навіть, як заснув.
Хоча те сном назвати важко бýло.
Його немов туманом огорнуло.
Туман той вітерцем злегка війнуло
І поряд він когось іще відчув.
Рука миттєво стисла автомат.
Огледівся й здивовано побачив:
На камені сидить людина, наче…
Одягнута незвично, чуб козачий.
І люльку справжню у руках трима.
«Ти хто?» « Я – Сава, чи Савур, бо так
На Січі мене здавна охрестили».
«То це виходить, тут твоя могила?»
«Тут поховали побратими тіло.
Душа ж, як бачиш, ще жива, однак.»
«Як то було?» Той люльку запалив.
Неспішно разів кілька затягнувся.
Відкинув оселедця, усміхнувся,
Навколо подивився-озирнувся
І врешті-решт неквапну річ повів.
«Колись стояла наша чата тут
І на орду татарську чатувала.
Он там «фігуру» ми побудували…»-
Махнув рукою в бік, де стела впала,-
Щоб попередить навколишній люд
І побратимів на сусідній чаті,
Якщо, не дай Бог, з’явиться орда.
Бо ж буде краю усьомý біда.
Ходили в степ, читали по слідах.
Чи часом не скрадалися прокляті.
Але дарма. Усе ж не встерегли.
Підкралися в ранковому тумані
І кожен при шаблюці, при аркані.
Як ми їх не помітили зарані?
За шаблі все ж схопитися змогли.
Харциз «фігуру» кинувся палить,
А ми його взялися прикривати.
А татарви набігло так багато,
Що довго проти них не простояти,
І клята діжка чомусь не горить.
Та бачим: все ж позаду запалало.
Я побратимам: «Швидше на конѐй!
Та у тумані по степу гайнем!»
Аж тут аркан перехопив мене…
Я бачив, як душа моя злітала,
Що хлопці вже далеко у степу,
Пала «фігура» на сусідній чаті,
Орді ні з чим прийдѐться повертати,
Як будуть козаки її стрічати
То перемелять на дрібну крупу…»
«І я б хотів загинути отак,
Аби свій рідний край порятувати…»
«Ні, хлопче, тобі рано помирати,
Бо в Батьківщини ворогів багато.
Хто ж порятує, коли не козак?
Хай помирають краще вороги.
А козаки повинні довго жити
Аби орду нарешті зупинити,
Бо ж вона ладна світ весь полонити.
Поки є ми – їм те не до снаги!»
І враз туман розсіявся, пропав.
Савура теж неначе й не бувало.
Нічна навколо тиша панувала.
У небі зірка вранішня палала.
Так то був сон? То він, напевно спав?
Підвівся подивився навкруги:
Донецький степ. Закінчується літо.
І гамлетівське: жити чи не жити?
Хто має Батьківщину захистити,
Коли її шматують вороги?
Загинути – то найпростіша річ.
А вижити, завчасно не згоріти,
Щоб цю орду нарешті зупинити?!
Він буде жити! Він повинен жити!..
Кінчалася серпнева темна ніч.

В давнину в любистку дівчаток купали,
Щоб вони із того гарні виростали.
Щоб любили хлопців гарненькі дівчата,
Хлопчиків в любистку слід було купати.
Ще дівчаткам в ліжко той любисток клали,
Щоб не чуже – власне щастя обирала.
І щоб було щастя з нею то навіки,
Щоб жила з коханим своїм чоловіком.
Аби було щастя і достаток в домі –
Любисток в садочку – запорука тому.
Спасе од пристріту, заздрісного ока
Поряд біля хвіртки кущик невисокий.
Щоб завжди дівчині коханою жити,
Треба біля дому любисток садити,
А вже молодиці - для сім’ї міцної…
Зв’язано багато з квіткою отою
Було в Україні з прадавнього віку.
Звідки ж узялася оця дивна квітка?
Чому скільки всього зв’язано із нею,
Начебто, простою квіткою тією?
У селі одному у часи вже давні
Жила собі дівка уже на вида́нні.
Добра і розумна та іще вродлива.
Та була не зовсім дівчина щаслива.
Був у неї хлопець гарний, синьоокий,
Ходив коло неї уже більше року.
Клявся у коханні, дарував їй квіти,
Обіцяв довіку лиш її любити.
Вона з ним ходила по селу, як пава.
Говорили люди – яка гарна пара.
Юнака дівчина серцем всім кохала
Але…одну рису нехорошу мала,
Бо була ревнива та дівчина дуже,
Їй щодня та ревність колотила душу.
Все їй видається, що її коханий,
Хоч і біля неї, а на другу глянув.
А коли не було його поряд неї,
То аж закипала з ревності тієї.
І, хоч був коханий чесний і порядний,
Та вона шукала в ньому якісь вади.
Сама колотилась, його колотила,
А це ж на рушник ще вони не ступили.
Він вже намагався звести все на жарти,
Що, мовляв, немає чого ревнувати.
Часом і сам злився, коли діставала.
Та ж кохав безтямно…І вона кохала.
І мирились, наче. Наче забували…
Але ж не надовго. Ревність не давала.
Бачила дівчина, що добра не буде,
Що коханий кине і навік забуде,
Тож кожної ночі спати не лягала
Та все у богині Мокоші питала:
«Мокоша, Мокоша,
Будь мені хороша.
Прошу не багато,
Та дай мені знати,
Коли мій коханий
Та й на другу гляне.
Поможи ж, мати,
Про мене згадати».

Так вона просила, так вона питала,
Поки аж богиня вві сні завітала.
Завітала й каже: - Дам тобі пораду,
Як здолати ревність й хлопця не відвадить.
Піди на Купала до лісу раненько,
Знайдеш на галяві кущик чималенький,
Листя – як в петрушки, в кущика отого.
Запах – як в селери. Накопаєш з нього
Ти собі коріння. Посади при хаті
І тоді не будеш біди-горя знати.
Полоскай волосся у відварі з нього,
Парубки не будуть давати дороги,
Будуть за тобою табуном ходити,
В тебе попід тином до ранку сидіти.
Заший його листик у весільне плаття
І проблем сімейних ти не будеш знати.
Буде поміж вами вірність і кохання,
Доки і надійде мить твоя остання.
А як твій коханий десь поїде з дому,
То заший листочок у підкладку йому.
І тоді ніяка найгарніша з себе
Твого чоловіка не відбере в тебе.
Можеш відпускати на край світу сміло,
Бо я в цвіт звичайний вклала таку силу,
Що чаклунство, навіть, її не здолає,
Хай яку завгодно воно силу має.
Отаке сказала й стала пропадати.
Кинулася дівка: - Хочу ще спитати –
Як же я ту квітку називати маю?
- Зви її любистком!- та відповідає.
Мовила й пропала. Чи була? Чи снилась?
Дівка із постелі раненько схопилась.
Піднялася дівка, наче і не спала.
«Та ж сьогодні ранок Івана Купала!»
Сонечко краєчком вийшло із-за хати,
А вона вдяглася, схопила лопату,
Подалась до лісу шукати те зілля,
Як не як, а скоро вже її весілля.
Недовго й шукала, недовго й ходила.
Чи її Мокоша за руку водила?
Нарила коріння та й хутко додому
Аби посадити у садочку свому.
Посадила квітку, рясно поливала
Та вже свого хлопця так не ревнувала.
І волосся мила, і в плаття зашила.
Парубки і справді табуном ходили.
Вже від неї, навіть, не відходив милий.
Все боявся, щоби хлопці не відбили.
А приспіла осінь, весілля згуляли
І жили та діток собі наживали.
Донечку, а потім зразу двох синочків.
Розрісся любисток у її садочку.
Розрісся любисток, злагода у домі,
Бо ж і справді скільки сили було в ньому.
Все би було гарно, все би було добре.
Але ж доля часто викрутаси робить.
Пролетіла чутка, що в чужу столицю
Козаки посольством їдуть до цариці.
І так уже долі повернуть вдалося,
Що і чоловіку їхать довелося.
Жінка у дорогу все, що слід, зложила,
А ще і любисток в підкладку зашила.
Бо ж і гарний з виду, і такий пригожий.
Чи ж перед дівками устояти зможе?
Прибули в столицю козаки й чекали,
Щоби до цариці їх скоріш позвали.
А, поки чекали, всякого чували,
Що, мовляв, цариця «женихів» міняла
Ледве не щоночі. Красеня побачить
І уже на нього має види, значить.
А хто ж їй відмовить? Та ж вона – цариця!
Чутками такими повнилась столиця.
Козаки на теє не надто зважали,
Бо ж свої питання вирішити мали.
Врешті звані були у царські палати.
Було там, звичайно, гарного багато.
В когось, може й очі розбігались з того.
Але не зманило багатство нікого.
А сама цариця на троні усілась
І все на козацтво пильно так дивилась.
Бо ж усі вже ставні, чується в них сила…
І тут молодого козака уздріла.
Як тільки уздріла, душа запалала.
До своєї спальні його забажала.
Слуги уже знані, миттю похопились
І до козаченька тихцем підступились.
Давай шепотіти, давай умовляти,
Щоб вночі привести у царські палати.
Це ж сама цариця! Хто ж то їй відкаже?
- Не піду, хоч ріжте! – козак на те каже.
Ті подивувались, наче відступились.
Та цариця люто на них подивилась.
«Хто ж посмів відмовить у її коханні?»
Хоч не хоч, а треба виконать бажання.
Зрозуміло, сила тут не допоможе.
Що не може сила, то чаклунство зможе.
А було в столиці чаклунів багато,
Деякі і справді вміли чаклувати.
І біля цариці теж такі крутились,
Тож до них ті слуги миттю й покотились.
Набралися зілля в них для привороту
І тихцем взялися за підлу роботу.
Козакові в їжу всипали те зілля.
А воно і справді, мало таки силу.
Якийсь провал, наче, в голові вчинився,
Не зна, як в палатах царських опинився.
Лежить та цариця на пухких перинах.
Чи Єлизавета, чи то Катерина
Та козака кличе – йди, мовляв, козаче.
А він, наче сонний, лише її бачить.
«Роздягайсь, козаче! Йди мене кохати!
Час дорогоцінний не слід марнувати!»
Скида козак шапку та свитку знімає
І тут крізь підкладку листок відчуває,
Той, який удома кохана зашила…
І всі привороти утратили силу.
Де чаклунство й ділось, в одну мить пропало.
Усе козакові зрозуміло стало.
Глянув на царицю, низько уклонився
Та не став кричати, хоч і розізлився.
Сказав: - Можеш мені голову зрубати,
Лиш свою дружину буду я кохати.
Бо ж я перед Богом вінчаний із нею
І не хочу знатись з ласкою твоєю.
Шукай собі того, хто заради чину
Може і забути кохану дружину.
Я ж своїй коханій вірним залишуся
І самої смерті, навіть, не боюся.
Не стала цариця козака карати,
Хоч, слуги й хотіли кинути за грати.
Може, пожаліла, може, здивувалась,
З вірністю такою давно не стрічалась.
А, може й Мокоша за ним слідкувала
Та й від смерті хлопця тоді врятувала.
От такий любисток. Вірте чи не вірте
Але не забудьте в садку посадити.