Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Молодий та уже сивий Могут подивився
Поглядом сумним на небо. Погляд опустився
На багаття, зітхнув тяжко та і мовив тихо:
- Ходив, братці. Довелося…Та собі на лихо.
- Розкажи! З того ж походу мало хто вернувся.
Для скількох людей бідою похід обернувся.
- Та я й сам якимось дивом живим залишився.
Кажуть люди, що в сорочці, мабуть народився.
Згадувати, навіть важко… Часом серед ночі
Прокидаюся, бо бачу друзів своїх очі,
Яким вже не повернутись. Навіки зостались.
Багатьом із них жорстока смерть тоді дісталась.
Та давайте все спочатку. Служив я в дружині
Володимира, що старшим був у князя сином.
Ярослав його на князя в Новгород відправив.
Тож ми там не надто знали про київські справи.
Володимир був гарячий, але досить вмілий.
Ми у похід переможний з ним на ємь ходили.
А так все буденні справи. Аж одного разу
З Києва прибув поспішно посланець від князя.
Повелів йому з Помор’я охочих наймати
Та з дружиною і тими в Київ поспішати.
На найманців прислав злата, велів не жаліти,
Але брати тих, хто вміє мечем володіти.
Та велів багато лодій також зготувати
І навесні в тих лодіях на Київ рушати.
Володимир встиг за зиму зробити багато:
І воїнів кілька тисяч в Помор’ї найняти,
І лодій побудувати, щоб всі змогли сісти
І спокійно до Києва по річках доплисти.
Десь у травні прибули ми до Києва й стали
У Почайні, де чимало вже лодій стояло.
Забили усю Почайну, так густо тулились,
Наче оті оселедці. А люду набилось,
Що не пройти на Подолі. Знайомі стрічались.
У розмовах з місцевими ми скоро й дізнались,
Що ітимем на Царград ми. А чого? Хто знає?
Князь мовчить, а народ різне про то розмовляє.
Одні кажуть, що убили купця у Царграді
З наших знатних. Тож потрібно відстояти правду
І кривдників покарати. Другі говорили,
Що варяги ту всю кашу, наче заварили.
Ті варяги у Царграді довгий час служили.
Імператори, щоправда, не всі їх любили.
А вони мінялись часто – всіх не пригадати.
Один із них і надумав варягів прогнати.
А Гаральда, що вже нині зятем в Ярослава,
У в’язницю без провини якоїсь відправив.
Той утік, на Русь подався, тут і одружився.
Отож і на правах зятя вмовлять заходився
Ярослава, щоб гнійник той увесь розорити.
А треті зовсім інакше взялись говорити.
Мовляв, коли Володимир, батько Ярослава
Із принцесою ромеїв був весілля справив,
Вона сина Ярослава йому народила.
А кров царська у ромеїв – то велика сила.
А, оскільки там царів тих труїли, вбивали,
То достойних на трон сісти було зовсім мало.
А тепер прийшла година, що кров Ярослава
Має на престол ромеїв чи найбільше право.
Сам він правити не хоче у Царграді тому.
Та ж чи може він синові відмовити в цьому?
Тож і взявсь велике військо Ярослав збирати,
Бо ж іде син Володимир свій трон воювати.
Де тут правда? Хто там знає? То не наше діло.
Всі ж бо знали, що Рогніда його народила,
А ніяка не принцеса Анна. Набрехали?
Врешті, на початок літа похід зготувалиий.
Десь чотири сотні лодій в похід подалися,
Їх вітрила, наче птахи над Дніпром знялися.
Нами Іван Творимирич – воєвода правив,
Бо ж перебрав Володимир над всім військом справи.
Ішов «полк» киян із нами з тисяцьким Вишатой.
Та полків усіх охочих ішло теж багато.
За три тижні прибули ми у дунайське гирло.
Там було для русів звичне у походах тирло.
Бо ж далі іти вже морем, треба відпочити,
Лодії усі оглянуть та ремонт зробити.
Поки ми відпочивали і посли примчали
Із Царграду. Мабуть, князя вмовляти почали.
Обіцяли, що за кривду можуть заплатити.
Та чи та дрібниця може князя зупинити?
Та і пізно. Треба було думати раніше,
Поки іще Володимир у похід не вийшов.
Пішли посли, не солоно довелось сьорбати.
Ми, щоправда, тут понесли свої перші втрати.
Бо загони невеликі «за хлібом» послали,
А ромейські вої раптом на них і напали.
Не став тоді Володимир за ними ганяти,
Не захотів свого часу даремно втрачати.
Тож знялися й подалися вздовж берега далі.
Часом кораблі ромейські на нас нападали.
Та не змогли зупинити. Нас було багато.
Куди там тим кільком суднам нас було спиняти?
Вже почався липень, коли ми в Босфор дістались.
І у сутінках вечірніх берега пристали.
За ніч добре відпочили. Ромеї не стали
Нас, напевно турбувати – від страху дрижали.
Їхній флот, що стояв в бухті згорів нещодавно.
Отож, справи виглядали в ромеїв погано.
Стягли, кажуть, все, що можна вони до столиці
І думають із тим «флотом» супроти нас биться.
Коли сонце піднялося уранці над схилом,
Наші лодії протоку перегородили.
Від берега до берега у протоці стали.
Коли ворог на бій вийде, спокійно чекали.
Та ромейські судна вийшли в ранковім тумані.
Деякі були і зовсім в жалюгіднім стані.
Стали вони у протоці і стоять, чекають,
А берегом кінні вої ромейські гасають.
Князь хотів, аби ромеї із протоки вийшли,
Тоді б ми їх оточили й потопили більше.
Та вони не поспішали. Тим часом до князя
Знову посланці прибули. Із чим цього разу?
Імператор благав знову з князем замиритись,
Обіцяв, що згоден златом від нас відкупитись.
Князь погодивсь, як ромеї достатньо заплатять:
Мають тисячу статирів на лодію дати.
Імператору, одначе то здалось багато.
Так до вечора усім нам довелось стояти.
Уже сонце і на захід почало схиляти,
Як ромеї все ж надумали на нас нападати.
Три великі досить судна нас атакували.
Наші судна їх одразу в кільце брати стали.
Оточили й намагались швидко захопити.
Та ж у них судна високі. А ромеї звідти
Взялись камені кидати і списи метати.
Наші узялись їм діри у днищі рубати.
Та тут раптом одізвались ромейські «гармати»,
Стали вони «вогнем грецьким» по наших плювати.
Ми про річ ту колись чули, хоч бачили вперше.
Скажу чесно: його вигляд усе перевершив.
Де вогонь той тільки падав, все умить горіло.
І не можна його було змити, навіть з тіла,
Бо й вода його не брала. І вода займалась.
Тоді наші відступати від греків узялись.
А весь флот ромейський рушив проти наших лодій.
І було їх так багато, що спинити годі.
І не стільки було страшно з ними в бій вступати.
Як боялися, що будуть ті вогнем плювати.
Лодії всі розвертались, в море відступали.
Лише зовсім не багато на місці стояло,
Щоб ворога зупинити. Та вже ніч спускалась.
Тож і битви, як такої у той день не сталось.
Відступили ми у море. Та тут нове лихо.
Цілий день було на морі безвітряно, тихо.
А тут буря налетіла зненацька зі сходу.
Тому вітру страшенному опиратись годі.
Лодії, немов шкарлупки, по морю жбурляло.
Які скоро потопило, на скелі погнало,
Щоб розбити. Хто спромігся – берега дістався.
Де знайти собі рятунок, врешті сподівався.
Але ж зброю і кольчуги в них море забрало.
Тож вони кінним ромеям там за здобич стали.
Княжу лодію розбило, княжий воєвода
Підоспів, а то б забрали князя вражі води.
Нашу лодію розбило об гостре каміння.
Коли б не моє з дитинства плавати уміння,
Там би, мабуть і зостався. Та виплив, на щастя,
Аби на тому камінні ледь живим упасти.
А на ранок буря стихла й стало зрозуміло,
Що з ромеєм воювати вже не було сили.
З флоту мало що зосталось. Але залишились
Кілька тисяч тих, що, врешті берега прибились.
Кого могли, на лодії вцілілі забрали.
А всіх інших на березі вражім залишали.
Утомлені і беззбройні – що робити з нами?
Під ворожими лишалось згинути мечами.
Тоді тисяцький Вишата з лодії спустився,
Добровільно на березі з нами залишився.
Сказав князю: - Коли жити, то разом із ними.
А, як прийдеться вмирати, то з воями тими!
Пішли лодії на північ, а нас полишили.
Скоро їм услід ромейські судна поспішили.
Це пізніше я дізнався, що-таки догнали,
Коли лодії у бухті якраз спочивали.
Ледь ромеї їх уздріли, у бухту ввірвались
І накинулись на наших, добить сподівались.
Наші ж теж не ликом шиті, про погоню знали,
Отож, пастку тим ромеям були зготували.
Не всі лодії у бухті були на ту пору.
Ледь ромеї в неї вперлись, як зненацька з моря
Нові лодії з’явились, що досі ховались.
Деякі ромеї встигли втекти, врятувлись.
А всі інші потопили або захопили,
А ромеїв, що там були усіх перебили.
Та й попливли собі далі, на Русь повертались.
А ми під самим Царградом так і залишались.
Втім Вишата досить швидко нас привів до тями.
Вишикував для початку і заявив прямо,
Що ми не юрба, а військо. Як хочемо жити,
То повинні, хоч і пішки вибиратись звідти.
А всіх нас було шість тисяч –чималенька сила.
Правда, зброю врятувати більшість не зуміла.
- Зброю у бою здобудем! – заявив Вишата.
Тут кіннотники ромейські взялись нападати.
Але наші, хто при зброї, їх швидко прогнали.
Ще й трофейну першу зброю для війська дістали.
Отож, рушили ми звідти на північ вздовж моря.
Натерпілися в дорозі тій чимало горя.
І від голоду страждали, і ромеї кляті
І вдень, і вночі заповзялись на нас нападати.
Хоча ми і відбивались та людей втрачали.
З кожним днем нас усе менше і менше ставало.
Та Вишата не здавався, казав: -Трохи, братці
Ще натиснути й Дунаю зможемо дістаться!
А ми йому довіряли. Кому ж іще мали?
Ті слова нам наші сили лише й поповняли.
Пів Болгарії пройшли вже, до річки дістались,
Що місцевими, здається, Варна називалась.
Тут спинились на спочинок, бо вже сил не мали.
Табір собі тимчасовий все ж облаштували.
Тут позвав мене Вишата та велів податись
Поза річку та гарненько там пороззиратись,
Чи нема там військ ворожих, чи вільна дорога.
Я, хоч втомлений, подався до берега того.
Річка була невелика, легко перебрався
Та і тихцем вздовж дороги битої подався.
Дослухався, удивлявся скрізь пильно, одначе,
Небезпеки ніякої для наших не бачив.
Відійшов вже далеченько від річки отої,
Коли раптом почув гуркіт бою за спиною.
Зрозумів, що то на табір вороги напали.
Помчав назад. І з пагорба мені видно стало,
Що нема чого спішити. Хіба що померти.
Бо ворогів так багато. І, хоч наші вперто
Боронилися від нього, було зрозуміло,
Що для наших то останні миті наступили.
Я дивився зі сльозами, як падали вбиті,
Як в’язали, кого змогли живим захопити.
Бачив, як Вишата наших «стіною» шикує.
А я сиджу, тільки крики та дзвін мечів чую.
Оточили з усіх боків ту «стіну» ромеї.
Не знають, як підступитися, крутять навкруг неї.
Врешті стали, перемови з нашими почали.
Вже не знаю, що там саме їм наобіцяли,
Аби лише склали зброю. Вмовили, прокляті.
Бачу, а вже наші зброю почали складати.
Тут накинулись ромеї, їх в’язати стали.
Багатьох, Вишату з ними кудись потаскали,
Та зосталось іще наших живими багато.
Узялись ромеї тут же усіх їх вбивати.
Кому голови рубали, кому ноги й руки.
Вигадували для нещасних жорстокіші муки.
Аж до вечора казились, доки й всіх убили.
Та тіла їх над рікою так і залишили.
А я на все те дивився – живий, нещасливий,
Бо від баченого за ніч зробився весь сивий.
Ви уже, напевно чули, що із тими стало,
Кого разом з Вишатою у полон забрали.
Було їх аж вісім сотень. Їх в Царград пригнали
І там всіх, немов злочинців якихось скарали.
Кому викололи очі, кому праві руки
Відрубали та й лишили живими на муки.
Аж три роки тих, хто вижив, в полоні тримали.
Коли ж договір із Руссю греки підписали,
Полонених відпустили, сліпих і калічних.
- А ти як же? – Я подався, переважно ніччю
До Дунаю. Люди добрі стрілись по дорозі.
Побачили, що я далі іти вже не в змозі,
В монастир прилаштували. Там я відлежався
І тоді вже повний сили на Русь і подався.
Бог беріг мене в дорозі. А, то би без Нього,
Не вдалось мені б здолати ту важку дорогу.
Могут змовк, піднявши очі в небо подивився,
Мовби з тими, що у вирій подались, зустрівся.

Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.

У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
Задоволений вернувся звідти із наваром.
У Києві зупинився на кілька день нині.
В них з Микулою частенько спільні були справи.
Не раз у Царград ходили, разом відбивались
Від проклятих печенігів, які нападались
На порогах на лодії. Налітала лава
На судна, які по суші довелось тягнути.
Бо ж водою ті пороги пройти неможливо.
Доводилось мечі в руки тоді брати живо,
Аби біду, що зі степу суне, відвернути.
Але то діла минулі. Вже давно Микула
Не ходив сам до Царграду – не ті уже сили.
Уліб же молодший нього, тож сам веде діло.
А Микула…Хоч йому те на душі і муля,
Мусить слати приказчиків в далеку дорогу.
Свої справи у Царграді чужим довіряти,
На жаль, сина-спадкоємця не сподобивсь мати,
Отак життя нещасливо склалося у нього.
Уліба зустрів, як брата, бо ж давно не бачив.
Вранці пішли до Софії службу постояти.
Улібу прийшлося вперше в храмі побувати.
Тож стояв та не міг очі відвести, одначе
Від усього, що в Софії перед ним постало:
І мозаїка, і фрески. Сім’я Ярослава.
За красою геть забувся про всі свої справи.
Хоча, звісно, храмів бачив у житті немало.
Бував і в святій Софії в Царграді самому.
Але київська Софія вразила, одначе.
Витав у ній особливий дух незримий, наче
Сама Мудрість Господняя поселилась в ньому.
Вже верталися додому, Уліб став питати:
- Чув я, що святу Софію Ярослав поставив
На тім місці, де здобута була князем славна
Перемога над ордою печенігів клятих.
Чи то правда? - Ні, неправда, - Микула озвався.-
Бо цей храм ще Володимир почав будувати.
Ярославові ж прийшлося його завершати.
Через рік, як з печенігом славний бій той стався,
Храм уже і освятили. Звісно й пов’язали
З перемогою. Бо ж дуже вже воно співпало…
Я і сам до перемоги до тії доклався.
- Ти? А не казав ніколи. То розкажи, друже,
Як усе то воно сталось та як відбулося.
Бо ж про те все мені чути ще не довелося,
А хочеться ж із уст перших послухати дуже.
- Ну, поки додому йтимем, встигну розказати.
Тоді я ще молодим був та жив на Подолі.
Ще тоді не усміхнулась мені моя доля,
На Почайні вантажником ходив працювати.
Як Мстислав в Тмутаракані віддав душу Богу
І зостався Ярослав лиш правитель єдиний
На всю Русь, рішив поставить тоді свого сина
Князювати у Новгород. Зібрався в дорогу.
Із собою взяв дружину та сина, звичайно.
Подалися Дніпром вгору. Дорога неблизька.
Кого стрінеш – невідомо. Тож ніяк без війська.
А ми якраз вантажили човни на Почайні,
Коли вістка прилетіла: іде орда з поля.
Дізналися супостати, що немає князя.
Зібрали всі свої сили й подались одразу.
Вже й не знаю, який з ханів той набіг очолив.
Тільки вістка прилетіла, усі похапались.
Хоч давно вже печеніги в Києві не були,
Але діди ще набіги їхні не забули.
Вістка швидко розлетілась. Усі заметались.
Прихопили найцінніше та й бігом тікати.
Хто в ліси у навколишні, ну, а хто на Гору.
А орда вже попід стіни з’явилася скоро.
Довелось на заборолах усім годним стати.
Із князівської зброярні видали нам зброю.
Кому списа, кому меча, кому тільки лука.
Бо ж зброєю володіти – то ціла наука.
Та вже скоро було місто готове до бою.
Воєвода Ждан, вже сивий, досвідчений воїн,
Знав, що слід йому робити та як керувати.
Не так легко печенігам було місто взяти.
Хай якою б великою не прийшли ордою.
Хоч немолодий та швидко зумів лад навести,
Навіть, вісника до князя в Новгород відправив.
Добре знав, що нам без князя не рішити справи.
Довелося нам – містянам важку ношу нести.
Стояв я на заборолі із сумом дивився,
Як орда Поділ грабує, як палають хати.
Як ринулись печеніги здобичі шукати
По окрузі. А вже скоро і Клов задимівся.
Кинулись було ординці на київські стіни.
Та куди їм? На високі стіни не забратись.
Довелося печенігам від стін відступатись.
Але ворог взяти Київ ідею не кинув.
Поставили своїх вежі на усіх околах,
Розпалили скрізь багаття і стали чекати,
Коли місто вже від голоду стане помирати,
Або зробиться від того воно зовсім кволим,
Та відчинить їм ворота. Тоді й погуляють.
Так поволі дні й минали. Ми в місті сиділи.
Печеніги навкруг міста вогнища палили,
Натякали: відступатись бажання не мають.
Розтягли по всіх околах дерев’яні хати,
Щоб було чим оті їхні вогнища палити.
Відправлялися частенько, аби люд ловити.
Вряди-годи збиралися стріли в нас пускати.
Ми ж дивилися із сумом, як Поділ пустіє.
Як витоптуються трави, ліси вирубають.
Після себе лиш пустелю кляті залишають.
І тримались, бо на князя все ж були надії.
Хоч і танули потроху. Зі стін поглядали,
Чи не рухається військо. А його не було.
Лише орди гелготання з усіх боків чули.
Якось стріла прилетіла, нам вістку подала,
Що князь з військом уже поряд. Війська небагато,
Тож вночі прорватись хочуть крізь порядки вражі.
Ждан печатку подивився, усе добре зважив
І повелів наготові ворота тримати.
Вночі в стані ворожому паніка знялася.
Почалося з Оболоні. Там заметушились.
Печеніги у темряві, як дурні носились.
Здавалося: орда, врешті, з-під міста знялася.
Скоро Боричевим військо в Київ піднялося.
Справді, було невелике: князівська дружина,
Ще варяги доєднались, що були у війнах
Загартовані добряче, слідом утяглося
Ополчення новгородське. Ото і все військо.
Супроти орди тієї, що під містом стала,
Навіть, з нами – киянами було зовсім мало.
Та князь з нами, а то для нас найгарніша вістка.
У надії, що ординці всі геть подалися,
Дочекались ранку, але, коли сонце встало,
Всі надії на звільнення в одну мить пропали:
Печеніги, як і перше, під містом товклися.
Хоч і тісно, але військо в місті розмістилось.
Привезли припасів трохи, на кілька днів стачить.
Тож, сидіти довго в місті не збирались, значить.
Справді, вже на другий ранок вістка розлетілась:
Вийдемо за місто битись, не будем сидіти.
Хай багато печенігів – треба бій їм дати.
А на ранок полки з місті стали виступати.
Князь велів, аби тихенько стали то робити,
Печеніги щоб не чули. Як світати стало,
Ми вже вийшли за ворота, стали шикуватись,
Щоби мури помагали війську захищатись.
Хоч ворота зачинили та і міст підняли.
Це, щоб нам не відступатись, із ворогом битись.
Ми-то, наче, відступати зовсім не збирались.
Згідно з княжим повелінням в полі шикувались.
Велів Ярослав варягам в центрі розміститись.
Справа від них ми – кияни свій полк шикували,
Зліва стали новгородці своїми полками.
Ледве тільки зготувались, а вже перед нами
Розлючені печеніги кінним валом стали.
Земля раптом задрижала, як вони знялися.
На нас стріли полетіли і вслід їхня лава.
Та на нас їх дикий вереск враження не справив.
Ми від того лиш тісніше у рядах зійшлися.
Від орди відгородились щитами й списами.
Сулиці стрімкі над нами у них полетіли.
Вдарила орда, натисла з усієї сили.
Замелькали криві шаблі ординські над нами.
Ми й на крок не відступили, списи вгородили
В живу плоть і земля миттю кров’ю окропилась.
І десятки печенігів зі смертю зустрілись.
Ми щитами відбивались, а списами били.
У тісній тій колотнечі переваги мали.
Хоча кляті печеніги весь час налягали,
Та ми вперлися у землю і не відступили.
Утративши людей купу, врешті, відкотились
Печеніги…лиш для того, щоб сили набрати.
Стали до них усіх боків нові прибувати,
Що до цього навкруг міста в пошуках крутились.
І знов орда налетіла, намагалась збити.
Вже багато в колотнечі списів поламали.
Вже мечами печенігів відбивати стали.
Вже мусили новгородці трохи відступити,
Бо затисли із двох боків. Але недалеко.
Бо ж позаду рів глибокий. Куди відступати?
Печеніги на варягів стали налягати.
Та варягів потіснити – то зовсім нелегко.
Печеніги налітали, знову відступали.
Набирали нові сили і на нас летіли.
Ми вже й мечі харалужні свої затупили.
А тих клятих печенігів менше не ставало.
Вже і сонечко зібралось за обрій сідати,
Вже і руки утомились, мечі не тримали.
А тут нова налетіла ординська навала,
Сподівалась наостанок нас-таки здолати.
Стяг зненацька Ярославів над полком піднявся.
Відчинилися ворота та міст опустився.
Полк варязький на два боки раптом розступився
І в прохід той загін кінний князівський ввірвався.
Свіжі коні увірвались в печенізьку лаву,
Розметали її миттю, дружинники грізні
Стали повчать печенігів каленим залізом.
За сигналом Ярослава й ми вступили в справу.
Поки орда розібралась: що та як робити,
Ми врубалися у неї слідом за кінними.
І взялись орду косити мечами своїми.
Тож тепер розпочалася зовсім інша битва.
І побігли печеніги в страху в різні боки,
Бо не знали, куди саме від нас утікати.
Одні кинулися Либідь глибоку долати,
Ще деякі з печенігів відбивались поки.
Другі кинулись Подолом на північ втікати,
Бо ж бачили, що тут Либідь їм не подолати.
А налякані були всі – життя б врятувати.
Дісталися до Ситомлі. Там боліт багато.
В болотах тих та у річці топитися стали.
Один пхались по одному, разом і тонули…
А відтоді шлях на Київ назавжди забули.
Мабуть, дітям і онукам всім заповідали.
Бо відтоді їх не видно було і не чути.
А на другий рік Софію святу закінчили
І тій славній перемозі її присвятили,
Щоби дітям і онукам про то не забути.

Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
Аж під стіни. Та не надто щось у них таке виходить.
Вже, здавалось, під вершечок, під самісінький підводять,
А на ранок дивним чином насип знову опустивсь.
Може, тут якіїсь чари? Чи то корсунці вночі
Землю з насипу тихенько в місто міхами тягають?
А князь сердиться та швидше насипати вимагає,
Здачі отих непокірних кілька місяців ждучи.
Сам він у шатрі своєму прохолодному сидить.
Хоч сердитий, але мусить до кінця довести справу.
Імператори ромейські поступили не по праву.
Він примусить їх фатальну ту помилку зрозуміть.
Знов думками повертає до минулих тих подій,
Що цьому його походу кілька літ передували.
Співправителі у царстві у Ромейськім правували –
Василь разом з Костянтином. Василь виступив на бій
Із болгарами і там військо все своє утратив,
Ледве вибрався живий, повернувся до Царграду.
Та давно на сході вже у ромеїв тліла зрада.
Варді Скліру царський трон не давав спокійно спати.
Ледве тільки він дізнавсь про болгарів перемогу,
Тут же заколот підняв, військо на Царград повів.
Він столицю захопити чимскоріше захотів.
Щоби його зупинити, імператори для того
Варду Фоку із тюрми випустили й повеліли
Заколот той придушить. Той не дурень, звісно був,
Узяв військо в свої руки (та ж в’язницю не забув),
Варду Скліра захопив, з заколотниками сили
Поєднав та і повів їх усі проти Царграду.
А в Царграді сил нема, щоб йому протистояти.
Тож послали спішно в Київ Володимира прохати
Помогти військами дати заколотникам тим раду.
Він погодився, але зажадав, аби віддали
Сестру Анну за жону. Їм діватись було ніде,
Адже ворог вже під боком. Покомизились для виду
Та й погодились, одначе, все ж одну умову мали:
За язичника, мовляв, не захочуть сестру дати.
Як він хрещення прийме, тоді й будуть говорити.
Він погодився на те – що було йому робити?
Сам подумував над тим, аби віру якусь взяти.
Навіть, бесіди провів з богословами чужими.
Звісно, добре пам’ятав свого батька Святослава,
Який церкви зруйнував, після матері як правив,
Християн всіх перебив, не морочився із ними.
Брата й то не пожалів. Та часи уже минули.
Похрестився знову люд, особливо люд багатий,
Кому часто довелося у Царграді побувати.
Святославову різню, вже, здавалося забули.
Тож, погодившись на те, військо він в Царград відправив.
Шеститисячний загін на човнах поплив за море.
Та військова допомога вже взнаки далася скоро,
В імператорів на краще повернули зразу справи.
У жорстокому бою, де третина русів пала,
Ворогів перемогли, з заколотом покінчили.
У Києві за тим часом й Володимира хрестили.
Тож на вдячність від Царграда з дня на день тепер чекали.
Та Царград, немов забув, що устиг наобіцяти.
На питання: ну, коли? Знов умови ставить стали.
Мовляв, хоч князь охрестивсь, але того іще мало.
Треба ще й хрестити Русь, щоби Анну князю мати.
Він погодився й на те. Охрестив киян в Почайні.
Капища всі зруйнував, послав Новгород хреститись,
Хоч народ і не хотів, але мусив поступитись.
Правда, князь то добре знав, ідолам молились в тайні.
Що б, здавалося іще? Та Царград не поспішає.
Тягне, мов кота за хвіст. Мабуть, хоче одурити?
Звісно, що його усе те не могло, не розізлити.
Він же зайвого не просить, лише своє вимагає.
За що проливала кров його військо у Царграді?
Як добром не віддають, треба силою забрати.
Тож велів він воєводам військо у похід збирати,
Щоб в облудників лукавих відстояти свою правду.
На Царград він не пішов, знав болюче місце йо́го.
В Тавриці велів пристать, Херсонес в облогу взяти.
Хай без хліба посидять імператори в палатах,
Може, згодяться скоріше дотримати слова свого.
Думав швидко захопить. Та високі надто стіни.
Кілька місяців сидить він безвилазно під містом.
Повернутись без жони в Київ теж не може, звісно.
Тож, за будь-яку ціну взяти Херсонес повинен.
Тут біля шатра якраз радісний почувся гомін.
Князь піднявся й поспішив, щоби новину дізнатись.
Бачить, втомлений дружинник хоче до шатра пробратись.
Та сторожа не пускає, мабуть, їм він не знайомий.
- Що ти, воїне, хотів? – став у нього князь питати.
Той показує стрілу, яку у руці стискає:
- Тут із міста, князю, я потаємну вістку маю.
То якиїсь Анастас здумав поміч нам надати.
- Пропустіть, - князь повелів. Воїн підійшов, вклонився.
- Що в посланні? – Пише він, як нам місто легше взяти.
Є підземний водогін. Як його перекопати,
Щоби клятий Корсунь цей без води зовсім лишився.
Не протягне довго він, мусить відчинить ворота.
Тут ще вказується, де саме слід його шукати.
Князь негайно повелів водогін перекопати.
Таким чином і вдалось опір Корсуня збороти.
Міста він не руйнував, Цілим ще нехай побуде.
Послав в Царград посланців із погрозами такими:
Якщо мови не знайдуть вони спільної між ними,
То й Царграду таке ж саме, як і Херсонесу буде.
Імператорам, звичайно, поступитись довелося.
Правда, щоб не виглядати в чужих очах брехунами,
Заявили, мовляв згодні, вже б сестру й послали прямо,
Але хрещення князівське не, як треба відбулося.
Досить йому похреститись по ромейському обряду
І одразу сестра Анна зможе із ним одружитись.
Володимир не збирався довго в Тавриці возитись,
Похрестився в Херсонесі, хоч уже і вдруге, правда.
Тут уже всі аргументи в імператорів пропали,
Довелося віддавати за варвара сестру свою.
І поїхала принцеса з імператорських покоїв
В київський князівський терем, бо жоною князю стала.

Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
Б‘ються хвилі смертним боєм, камінь вічний підмивають,
Розбиваються об камінь й знов до моря повертають.
Піниться під скелі море, наче злиться на невдачі,
Але й вітер не спроможний йому таку силу дати,
Щоб здолати кляті скелі. Аж від того небо плаче.
Дрібні сльози кроплять скелі, щоби морем також стати.
А на тих високих скелях, поміж голого каміння,
Що від вітру захищає, хоч від дощу не рятує,
Миготить мале багаття, навкруги кидає тіні,
Видається, навкруг нього якісь велетні вартують.
А навкруг багаття люди, вдягнуті в звірині шкури.
Смажать собі якесь м’ясо, видно звіра вполювали.
Молоді, але між ними сивий дід очиська щурить.
Вже сльозяться його очі, видно, бачили багато.
Утомилися від того, та й дим очі виїдає.
Доводиться раз по разу йому сльози витирати.
Молодим воно не надто. Вони зір ще гарний мають.
Кутаються люди в шкури, вітер таки продимає,
Тісняться біля багаття, щоб зігрітися від нього.
Аж тут один у старого хрипким голосом питає:
- Може ти нам заспіваєш? – Заспівати? А про кого?
- А чи знаєш ти про Сарда, сина славного Геракла,
Що привів був наших предків на оцей далекий острів?
У старого, правда, пальці вже від холоду заклякли.
Тими пальцями на лірі струни перебрать не просто.
Та чому ж не заспівати? Небагато їх зосталось,
Хто ще добре пам’ятає про часи далекі, славні.
Пролетіли, промайнули ті часи та й забувались.
Він, із тих, хто пам’ятає, може бути і останній.
Пальці вдарили по струнах, голос хрипкий одізвався.
Перекликуючись з вітром слова пісні рознеслися
Поміж каміннії стіни. Голос ріс і піднімався.
І, здавалось, навіть вітер соромливо відступився.
- У степах таких безмежних, як оце безмежне море,
Між річок, які спокійно шлях до моря прокладають.
Де жили всі наші предки в ту таку далеку пору,
І туди, напевно, тільки боги лиш дорогу знають.
У річках там повно риби, у степах там звіра повно,
Трави там такі високі, що і вершника сховають.
Жилось в тих степах вільготно тоді предкам нашим кровним.
Є що їсти, є що пити, ворогів зовсім немає.
Старі правили родами так, як їм того хотілось.
А молоді виростали, в них енергії багато.
Вони б мирно не сиділи, вони б уже з кимось бились.
У степах отих безмежних їм ставало тіснувато.
Хто зна, може б і сиділи вони й далі попід хати.
І мечі без діла їхні в тісних піхвах пропадали.
Та вождь молодий знайшовся, Його Сардом було звати.
Кинув клич, щоб всі гарячі мечі свої діставали.
- Поведу я вас, - сказав він, - у краї чужі, далекі.
Може, знайдемо там землю, де не буде тісно жити.
Скажу чесно: попереду нас чекає шлях нелегкий.
Але,що ж нам – аж до смерті у степах оцих сидіти?!
І зібрались навкруг нього молоді всі і гарячі.
Кому вдома не сиділось, хто хотів здобути слави.
Ті, хто смерті не боявся, ті, хто ворога не бачив,
Але мріяв меча свого поскоріше закривавить.
Принесли богам прадавнім щедрі і криваві жертви,
Аби ті їм у дорозі в їх нелегкій помагали.
Щоб забрали душі в вирій, коли прийдеться померти.
І тоді уже на захід шлях свій прокладати стали.
Через ріки, через гори, крізь краї пустельні й дикі
Довелось їм продиратись, поки прибули в Ахайю.
Так місцеві люди землю прозивали ту одвіку.
Десь отам на сході сонця вона й досі бути має.
Тут вороже їх зустріли, в містах своїх поховались.
За високі неприступні з каменів великих стіни.
Підступилися до міста, що Мікени називалось.
Сард велів, щоби здалися, тоді ніхто не загине.
Хитрий цар мікенський виліз на стіну і став питатись:
- Чого хочуть чужі люди? Чом під стінами з’явились?
- Ми шукаєм собі слави! Хочемо землі дістатись,
Де би ми запанували і назавжди поселились!
- Вам Ахайя не підійде! – став їм цар тоді казати.-
Землі наші дуже бідні. Тут поживи вам немає.
Та я раджу чимскоріше вам до берега рушати.
Там живуть ті, що по морю, наче посуху блукають.
А за морем, кажуть, землі є родючі і багаті.
Там і золота здобути можна й слави бойової.
- Гарні вісті, - Сард їм каже, - але маєш відкуп дати,
Бо інакше все розорим навкруги фортеці твої!
Мусив цар Мікен пристати на такі легкі умови.
Срібла, золота віддали, харчів дали на дорогу.
І пішли вони вони горами і стежками далі знову,
Прославляли богів грізних та іще і Сарда свого.
Як дісталися до моря, справді там людей зустріли,
Що човни великі вміли із дерева будувати.
На човнах тих вони морем без страху зовсім ходили.
Отож, Сард, коли зустрілись, заходився в них питати,
Чи то справді десь за морем землі є дуже багаті?
Чи дістатись туди можна, щоб добра собі нажити?
Та чи човни такі довго доведеться будувати?
- А, навіщо будувати? Досить лиш проголосити,
Про похід в далекі землі і зберуться сюди люди
Із готовими човнами і з умінням плисти морем.
Аби всіх вам перевезти, тих човнів достатньо буде.
Кинув клич Сард всім і, дійсно, тих човнів зібралось скоро
Так багато, що весь берег зайнятий був тільки ними.
Люду, наче тих мурашок кругом берегом блукало.
І став Сард у них питатись: - А куди найперше йтимем?
І які багаті землі там попереду лежали?
А місцеві говорили: - Як на південь плисти будем,
То пристанемо до Кріту. Землі ті колись багаті
І могутні, кажуть були. Та прогнівалися боги
На людей тих, що там жили і вогнем взялись карати
Та потопами топити, не залишивши нічого.
А на схід як подамося, то земель дістатись зможем,
Де багаті фінікійці свої міста збудували.
Кажуть, золота і срібла повно там на кроці кожнім,
Бо ті кляті фінікійці їх віками наживали.
- Що ж, - Сард їм на те промовив, - ідемо до Фінікії!
Зіштовхнули човни в море, підняли на них вітрила.
Сіли всі та й подалися на човнах в морську стихію.
То із вітром, то на весла налягаючи щосили.
Пливли поміж островами, що усіяли все море.
Так, що видно було добре вже сусідній із оцього.
Підбирали всіх охочих з островів отих і скоро
Острова, що звався Родос всі дістались. Після нього
Їм відкрились уже землі, що тяглися і тяглися.
Видно, то уже не острів. Міст там було не багато.
Які вони захопили, а які самі здалися.
Хоч добра і не багато там вдалось награбувати.
Боги були їм прихильні, море видалось спокійним.
Налітав іноді вітер, в бухтах довелось ховатись.
Видно, фінікійські боги лютувались уже сильно.
Завадити далі плисти будуть іще намагатись.
Та їх спроби були марні, бо на обрії вже скоро
Міста перші фінікійські довгождані появились.
Жилось, видно, їм спокійно, не чекали біди з моря.
І тут раптом чужі з моря у їх землі нагодились.
Запалали міста їхні – Тір, Сідон із Угарітом.
Фінікійці опирались, добро своє захищали.
Та зледачіло їх дуже те спокійне життя, сите.
Наче, колос під косою, під мечами полягали.
Все, що можна, захопивши та усе розграбувавши,
Стали думати, що далі їм тепер усім робити.
До богів Сард був звернувся, кров’ю жертв наповнив чашу.
І боги йому вказали, що він має далі плисти.
Попливли вони на південь, дісталися Палестини.
Стали край той воювати аби племена скорити.
Але бідні оті землі – пісок кругом та каміння
Не сподобалися Сарду. Там узнав він про Єгипет,
Що лежав на південь далі. А місцеві говорили,
Що там добра усім вдосталь, золото там під ногами.
Що куди тим фінікійцям до багатств долини Нілу.
Тож і поплив з Палестини до Єгипту Сард був прямо.
Не так легко те вдалося. Видно, що боги Єгипту
Все ж сильніші фінікійських були, тож і не пускали.
Тільки но від Палестини удалося їм відплити,
Як південні стрічні вітри на човни їхні напали.
Кілька день вони боролись, Сард просив постійно богів
Аби вони заступились, богів чужих відігнали.
Видно, боги постарались і розчистили дорогу.
Вітри дути припинили і одразу десь пропали.
- Тепер вперед, на Єгипет! – подав Сард команду людям
У надії, що вже скоро схилиться до ніг Єгипет.
Та, поки вони з вітрами бились в морі груди в груди.
Фараон встиг флот зібрати і назустріч їм відплити.
Недалеко дельти Нілу їхня зустріч відбулася.
Стрімкі човни фараона попереду море вкрили.
І між них велика битва серед моря почалася.
Від ударів тисяч весел море, мовби закипіло.
Цілий день тривала битва, кров до вечора лилася.
Кораблі тонули, люди з криком плавали між ними.
Як зоря ясна вечірня в сірім небі піднялася,
Встигли вже насолодитись боги жертвами такими.
Розійшлися човни в морі, єгиптяни відступили.
Але і човнів у Сарда залишилось зовсім мало.
Вже на другий день на битву не було у нього сили.
В темряві посеред моря своїх живих підбирали.
А під ранок налетіла раптом буря десь зі сходу
Та й погнала всі човни їх морем в далеч незнайому.
Обірвало їм вітрила, ледь встигай черпати воду.
Вже й надії ніякої повернутися додому.
Лиш богам хіба молитись, у них помочі прохати.
Десять днів човни по морю неспокійному носило.
Видивлялись люди в далеч: де би берега пристати.
Врешті, ледь живих, безсилих їх до берега прибило.
Витягли човни на берег та на скелі піднялися,
Що над морем нависали. Місяця зовсім незнайомі.
Відпочили, а тоді вже роззиратися взялися.
Хоча то уже пізніше змогли впевнитися в тому,
Що потрапили на острів. Там вони і залишились.
Підкорили незабаром дикунів, які тут жили.
На тім острові походи їх, нарешті, завершились.
Тут вони міцні фортеці із каміння заложили.
На честь Сарда, що привів їх на оцей далекий острів,
Стали вони себе називати – сарди. І потомки їхні
Досі острів населяють – горді, сильні і сміливі…
Пісня раптом обірвалась, ліра у руках затихла.
А старий заплющив очі та лице підставив зливі.

Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісно, наче віттям навіки сплелися.
Опустили у потічок свої довгі коси.
Поміж верби над берегом маленька галява.
А на ній пала багаття. Ще не прогоріло,
Але, видно, що за світла його розпалили,
Готували на багатті на вечерю страву.
Та уже усе поїли, при вогні усілись
П’ятеро. По всьому видно, до такого звичні.
У чотирьох іще й вусів нема на обличчях.
Молоді. За день, звичайно, трохи утомились.
П’ятий чоловік вже сивий та міцний доволі.
Сів обличчям в бік потічка, пильно приглядався,
Мов побачити цікаве щось там сподівався.
Молоді вели розмови між собою кволі.
Як по одягу судити – то всі вони скіфи.
Та й земля ця була скіфська з прадіда і діда.
Армії чужі в цих землях зникали без сліду.
Кожен куток цих просторів окутаний міфом.
Хлопці раптом замовчали, один став питати:
- Скажи, Скіре, ти степами мандрував чимало.
Знаєш, де які народи навкруг проживали.
Що ти можеш про незнані землі розказати?
Скір на те все усміхнувся: - Хочете почути
Про народи, що незнані землі населяють?
Різні чутки про ті землі між людей гуляють.
Мені ж лиш між андрофагів доводилось бути.
- А хто такі андрофаги і де проживають?
- Андрофаги – дикі люди або ж людоїди.
Вони наші, хоч далекі, все ж таки сусіди.
Вони судів і законів людських геть не мають.
Землі Скіфії безмежні тягнуться від Істру
До Дніпра, що його греки Борисфеном кличуть.
І далі на схід степами між неспинних річок,
Також наші – скіфські землі аж до Танаїсу.
Там вже землі савроматів лихих, войовничих.
Вони нам рідня далека, схожу мову мають.
То живуть із нами мирно, а то нападають.
Ну, та це така проблема між сусідів вічна.
Як Дніпром піднятись вгору, де лісів багато,
То там неври і будини свої землі мають.
З нами вони досить жваву торгівлю тримають,
Тож немає чого з ними нам і воювати.
А за землями отими, де живуть будини,
Коли йти від Борисфена на північ все далі,
Якраз оті андрофаги в лісах проживали.
Та, напевно, проживають вони там донині.
Свого в них нема нічого, окрім, хіба мови.
Адже мова в них не скіфська, якась дика зовсім.
А от одяг вони скіфський, як оце й ми, носять.
Полюбляють їсти м’ясо людське й пити крові.
Убивають чужоземців, хто до них лиш втрапить.
Як нема чужих нікого, збирають ватагу
Та і йдуть в сусідні землі, вхоплять бідолагу
Та і тягнуть, щоби з’їсти від голоду, мабуть?
Спершу скальп здеруть із нього та носять на грудях,
Як відзнаку героїчну. Тіло ж порубають,
Зварять в казані великім, кістки обгризають
Та й кругом порозкидають. А найбільше в людях
Череп цінять. Візьмуть його, виварять добряче.
Золотом його обіб’ють, чашу зроблять з нього
Та і п’ють, неначе з чаші, із черепа того.
Я усе колись очима то своїми бачив…
- А як то було? – вже в хлопців очі загорілись.
Скір задумавсь на хвилинку, потер собі лоба,
Про діла давноминулі пригадати щоби.
- Ми із ними якось влітку під лісом зустрілись.
Було мені тоді, мабуть, як вам оце нині.
Дядько здумав у Гелоні товару продати
Та і собі, що потрібно там понакупляти.
Навантажив все на воза, взяв старшого сина.
І я з ними напросився. Що вдома сидіти?
У Гелоні ж мені досі не прийшлось бувати.
До Гелону зоставалось зовсім не багато.
Стали ввечері під лісом ми перепочити.
Повечеряли і вклались при вогнищі спати.
Своя земля. Чого нам було тут боятись?
Не бачили, як ті злидні стали підкрадатись.
Вони ж спідтишка уміли, кляті нападати.
Накинулись аж по кілька на нас на одного.
Дядько, правда, був здоровий, розметав проклятих,
Встиг одному з них добряче, навіть в зуби дати
Так, що й увесь дух одразу вилетів із нього.
Ті ж накинулись юрбою і таки скрутили.
Міцно пов’язали руки та й кудись погнали.
Вбитого свого до палиць міцно прив’язали.
Отам прямо поховати чомусь не схотіли.
Йшли ми довго – днів із десять на північ все далі.
Уже й отой їхній вбитий добре засмердівся.
Я при сонячному світлі їх хоч роздивився.
Вдягнуті, як скіфи, наче та позаростали,
Мов не стриглися ніколи й голови не мили.
Як від вбитого, від них теж добряче смерділо.
У всіх у них людські скальпи на грудях висіли.
А, як їли, якесь пійло із черепа пили.
Нас зовсім не годували, тож, коли прибули
В їхнє стійбище, ми ледве на ногах стояли.
В стійбищі вони халупи із хмизу зладнали,
Наче то вони не люди – дикі звірі були.
Нас побачили, одразу всі повилізали.
І малі, й жінки страшенно замурзані, наче,
Ніхто з них води, хоча би, у річці не бачив.
Бігали навкруг і дико усі верещали.
Далі страшно й пригадати… Трохи вгомонились,
До нас стали придивлятись, про щось розмовляли.
Потім мене до дерева міцно прив’язали
А до дядька й мого брата одразу вчепились.
Брат жінкам дістався й дітям. Що вони робили,
Я не бачив, але крики брата добре чути.
Я ті крики й до сьогодні не можу забути.
А дядька кудись повели і там, мабуть вбили.
Я вже бачив, коли тіло дядькове рубали.
І тіло того, якого йому вдалось вбити.
Покидали у казан все та й стали варити.
А самі навкруг багаття дико танцювали.
Від того, що я побачив, зробився весь сивим.
Розумів, що мене доля теж така чекає.
І, що звідси чимскоріше вибиратись маю.
Але міг я сподіватись у тім лиш на диво.
Андрофаги вже наїлись і спати уклались,
А я стояв, намагався з мотуззя звільнитись.
Добре, що із тим не треба було, навіть, критись.
Усі п’яні андрофаги навкруги валялись.
Просив в богів допомоги. Зглянулись, напевно.
Бо мотузка ледь ослабла і витяг я руку.
Розв’язався, прихопив ще добрячого дрюка
Та й подався світ за очі, поки іще темно.
Поки іще не кинулись людожери кляті,
Встиг далеко я забратись. Хоч блукав у лісі,
Але жоден із тих злиднів мені не зустрівся,
Щоб я міг йому криваву данину віддати.
Врешті, вибрався із лісу. Там уже простіше.
По зірках, потім по сонцю визначив дорогу.
Їв, що зміг собі добути. Бувало й нічого.
Та надією, що скоро дійду, себе тішив.
Як діставсь землі гелонів, вже й не пам’ятаю.
Там від’ївся, відлежався та й знову в дорогу,
Поки, врешті, повернувся і до роду свого…
Отак прийшлось побувати у тім дикім краю,
Де живуть ті людожери, андрофаги кляті.
У лісах своїх далеких, забитих, дрімучих,
Поміж боліт непрохідних, бездонних, смердючих.
Якби ж то про те їх племְ’я нічого не знати!
Якби ж вони із боліт тих і не вилізали.
Якби ж вони у лісах тих самі себе жерли,
Від болячки від лихої усі перемерли.
Щоб без тих потвор на світі спокійніше стало.

«Москву» як наші потопили,
Москальський скреп на дно пустили,
На болотах піднявся вий:
- Та як таке можливо було,
Щоб наша гордість потонула
Фактично не вступивши в бій?!
Хіба коли таке бувало,
Як «дєди» наші воювали?
Перемагали всіх-всіх-всіх!
А я згадав подію давню,
Для москалів зовсім безславну.
Одну із багатьох таких.
Ще за царя оте бувало,
Москалі крейсер збудували.
Проект у німців узяли.
Свого туди надодавали
І «Жемчугом» його назвали.
На Дальній Схід перевели.
Від тих «покращень» став він гіршим
Та москалів все рівно тішив.
А тут японцями війна.
Хоч москалі весь час кричали,
Що флот непереможний мали
Та вразила світ новина:
Їм під Цусімою дісталось,
Лиш деякі порятувались,
«Аврора» з «Жемчугом» втекли.
На Філіпінах заховались,
Кінця війни там дочекались.
Мовляв: а що ми ще могли?
Як москалі війну програли,
То ці тихцем назад примчали.
А флоту ж більше в них нема.
Тож москалі носились з ними,
З тими коритами своїми.
«Престиж» їм «Жемчуг» піднімав.
Тут Світова війна. На морі
Німецькі рейдери вже скоро
Нікому не давали жить.
На судна часто нападали,
Торпедами на дно пускали.
Доводилося їх ловить.
Один такий німецький «Емден»,
На базі загрузив торпеди
Та в Тихий океан подавсь.
І там розбійничати взявся,
На різні судна нападався,
Торпедами топив «на раз».
В союзників замало сили,
Тож москалів і попросили
Прислати в поміч кораблі.
Тож «Жемчуг» мусив вирушати,
Щоб на той рейдер полювати,
Податися на край землі.
Для москалів то було дико:
Та ж Тихий океан великий,
А «Емден» той такий малий.
Чого ото за ним гасати,
Як можна і позасмагати.
Отож, на острів прибули
У порт, який Пенангом зветься.
Тут лбазуватись доведеться.
Щоби англійський адмірал,
Якому мали підкорятись,
Не став занадто придиратись,
Рішили влаштувать «аврал».
Бігом техогляд влаштували
І всі котли порозбирали,
Мовляв, не здатен поки він
За якимсь «Емденом» ганятись,
Потрібно підремонтуватись.
Всі офіцери, як один,
Бігом на берег подалися,
Вивчати острів узялися:
Готелі, пляжі, ресторан.
А тут і жінка капітана
З’явилася зовсім «неждано».
Ну, що ви? Та який там план?
Все випадково! Він не кине
Одну ж на березі дружину.
Тож крейсер також залишив.
Але матроси всі зостались.
Та зрозуміло чим займались…
А хто, скажіть би тут не пив?
…А «Емдену» тут закортіло
В Пенангу провернути діло,
Щоб там спокійно не жили.
Іще трубу прилаштували,
Щоб за англійця їх приймали
Й спокійно у Пенанг ввійшли.
На очі «Жемчуг» потрапляє,
Борти, як цілі підставляє.
Як тут торпеду не пустить?
Торпеда у корму влетіла,
Вода у трюм забулькотіла.
Матроси кинулися вмить.
Вони б і раді здачі дати
Та ж не працюючі гармати.
Вони – залізо без котлів.
А ті розібрані. Матросам,
Хоч врятуватися вдалося,
Хто в море скочити успів.
Друга торпеда прилетіла,
Якраз попід місток вліпила.
А там лежав боєзапас.
І все взялося вибухати,
Неначе феєрверк на свято.
Тож крейсер похиливсь ураз.
Був корабель і вже немає,
На дні у бухті спочиває.
«Бездомні» стали москалі.
Схотілося їм спочивати.
Додому як тепер вертати?
Застрягли на чужій землі.
Такі із них морські вояки.
Вигадують дурниці всякі,
Про героїзм «дєдов» своїх.
А, коли кинешся до діла,
То там дебіли на дебілах.
Хай прибере Господь усіх!

Ой, за Прутом, за Дунаєм
Козаченько конем грає,
Проти війська султанського
На бій лютий виступає.
Прийшли кляті, жінку вбили,
Малих синів полонили.
Зроблять із них яничарів,
Щоб султанові служили.
Як козак про те дізнався,
На коня, за шаблю взявся.
Один проти всього війська
Виступити не злякався.
Погнав слідом чужим краєм.
Догнав їх аж за Дунаєм.
Став на коні гарцювати.
На бій турків викликає.
Турки стали насміхатись.
Що їм козака боятись.
Зловлять та на гак почеплять,
Буде знать, як задиратись.
Десять турок виступили,
На козака налетіли.
Він домаху свою витяг –
Так голови й полетіли.
Сотня турок виїжджає,
На козака нападає.
Як пальнув козак з мушкета –
Була сотня і немає.
Тут вже туркам не до сміху.
Стрілися собі на лихо.
Тисяча вже виступає,
Влаштувати щоб потіху.
Козаченька обступили,
Ятагани замигтіли.
Тисяча турецька кров’ю
Землю рясно окропила.
А козак, немов не бився.
Лиш на турок подивився.
Грізним голосом султана
На бій звати заходився.
- Вийди, християнський кате,
Покажи на що ти здатен!
Чи спроможний ти до бою
Із характерником стати?
Та султан сидить в наметі,
Велить цілити з мушкетів.
Кулі швидко козаченька
Перетворять на решето.
Тут мушкети загриміли,
Кулі хмарою злетіли.
Якісь, наче і попали,
Врешті у козацьке тіло.
Усміхнувсь козак із того,
Підняв дибки коня свого
І посипалися кулі
Всі коневі попід ноги.
А султан, як пику скорчив,
На коня хутенько скочив
І подався чимскоріше
Кудись степом світ за очі.
Військо вслід за ним помчало,
Усю зброю покидало.
Весь ясир, добро возами
У таборі полишало.
Вертав козак в Україну.
На коні із ним два сина.
Не бути їм в яничарах!
Будуть в козаках віднині!
А ясир весь за ним слідом
На возах турецьких їде.
Повертають люди вільні
У свої домівки рідні.
Люди вільні повертають,
Славу козаку співають.
Бо, хто краще, ніж козаки
Україну захищає?!

Сидять дідусь з онуком над ставок,
За поплавцями мовчки позирають.
Та риба щось клювати не бажає,
Пустий в воді бовтається садок.
Дідусь сидить спокійно, а онук
То схопиться метелика зловити,
То бабка прогуде над ним сердито,
А той вхопити не встига до рук.
Дідусь лише всміхається на те.
Засиділось дитя, нехай пограє,
Надії на улов і так немає
Та ж на природі побува, проте.
Онук, нарешті, коника зловив
В траві, прибіг дідусю показати,
Як той з долоні учиться стрибати.
А далі мову про таке завів:
- Дідусю, а це річка чи ставок?
- Узагалі-то річка. Там он, глянь,
Високу дамбу люди спорудили
І нею течію загородили…
Відносно твоїх дальших запитань,
То річку цю Інгулом люди звуть.
Там в дамбі є місток, вода під нього
Стікає далі, проклада дорогу
До моря… Що іще хотів почуть?
- А чому річку цю Інгулом звать?
Дідусь вже думав, що питань не буде,
На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
Від тата ще доводилось чувать
Історію одну… - То розкажіть,-
Онук питально заглядає в очі,-
Я дуже про Інгул почути хочу.
І знов дідусь задумався на мить.
Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
Поставив свою вудку на рогачик:
- Ти про Інгул почути хочеш, значить.
Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
То розкажу так, як і сам почув
Від тата свого, коли був маленьким.
Було то, кажуть люди, вже давненько.
Тоді татарин у степах цих був
Господар. Тут овець свої пасли.
Звідсіль до нас ходили у походи,
Як тільки така трапиться нагода,
Звідтіль ясир невольничий вели.
А предки наші ближче до лісів
Тоді тулились. Села над річками
Стояли із біленькими хатками,
Що гарно виглядали між садків.
Навколо колосились пшениці,
Ячмінь і жито зерна наливали.
З рання до ночі люди працювали,
Щоб урожаї виростити ці.
В однім селі такому над ріку
Жила вдовиця, двох синочків мала,
Виховувала їх і годувала.
Не проклинала долю нелегку.
Росли сини, неначе із води.
Та вже з малого були зовсім різні.
Бо старший добивався всього слізьми,
Із хлопцями гуляти не ходив.
Сидів на лавці, боки підставляв
До сонця. Зате менший – непосида.
То він на річку, то до лісу піде.
І старшого з собою зазивав.
Та той лише відмахувався був:
«Ти сам іди. А я іще посиджу.
На сонечку отут себе поніжу».
Від нього менший іншого й не чув.
Так воно й вийшло, що малий у них
Був, наче старший, верховодив братом.
Кидався, коли треба, захищати.
Для старшого був, наче оберіг.
Уже вони добряче підросли,
Вже можна було йти козакувати,
Аж тут орда враз налетіла клята.
Вони обоє у садку були,
Коли татари вдерлися у двір.
То старший став кричати з переляку,
А менший ухопив мерщій ломаку
Та кинувся на них, як дикий звір.
Та що беззбройний міг би він зробить?
Тож пов’язали їх обох татари
Та і погнали всіх, немов отару
В степи на південь. Довелось прожить
У Аккермані їм аж кілька літ.
В татарина багатого жилося
Не солодко. Трудитись довелося,
Вставати до роботи ще досвіт.
Малий лиш зуби зціплював, а брат
Постійно плакав та просивсь до мами,
За що частенько битий батогами.
А братових не слухався порад –
Господаря дарма не дратувать.
Тож, аби брата з того врятувати,
Узявсь його тихенько умовляти
При першій же нагоді утікать.
Той злякано відмахувався лиш:
А, коли зловлять, знову будуть бити?!
А, може, краще далі тут сидіти?
А час мина. А б’ють усе сильніш.
Урешті вмовив. Вибрались вночі
Та і на північ степом подалися.
Та по дорозі сторожко велися,
Старались берегтися, ідучи.
Уже далеко клятий Аккерман,
А степу ще нема кінця і краю.
Усе частіше старший спочиває,
Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
Молодший то береться умовлять,
То підганяє, то ляка, що кине.
Оте останнє і було єдине,
Що змушувало старшого вставать.
Уже б давно, напевно і дійшли,
Якби не старший. Менший теж втомився
Але вперед з надією дивився.
А якось раз спинилися були,
Бо знову старший сів і не встає.
Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
А той у очі дивиться невинно
І зрушити із місця не дає.
Аж тут молодший дослухатись став:
«Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
«Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
Ходім до річки. І на ноги встав.
Коли вони на пагорб піднялись,
То, справді, річку унизу уздріли.
Обоє несказанно їй зраділи
Й нагінці вниз до річки понеслись.
Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
Загін татарський кинувся за ними.
Злякався старший та малий нагримав:
«Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
Ускочили у воду й попливли.
Їм би другого берега дістатись,
А там у очеретах десь сховатись,
Татари б там довіку не знайшли.
Молодший добре плава, бо ж бував
На річці часто. Старший ледь не тоне.
Та усе плаче вголос, усе стогне,
Щоб брат його самого не кидав.
І той пливе та брата не кида,
З собою тягне, витрачає сили.
Уже й татари берега доспіли.
Але холодна їм здалась вода.
Тож стали вслід утікачам кричать,
А далі стали луки діставати
І гострі стріли навздогін пускати,
В надії, хоч стрілою тих дістать.
Таки дістали. Меншому якраз
Стріла під саме серце увіп’ялась.
Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
З останніх сил своїх молодший взявсь
До берега жаданого штовхати
Такого слабовільного – та ж брата.
Його порятував, а сам зоставсь.
Вода вхопила тіло молоде
Та й ген до моря понесла, погнала.
Татари іще трохи постріляли.
Живих вже не помітили ніде
Та й подались собі. А старший сів
На березі, геть зовсім розум втратив.
Все виглядав, гукав із річки брата.
«Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
Та козаки там мимо проїздили
І хлопчака нещасного уздріли,
Питалися, як його занесло
У ці краї. А він одно бере,
Показує й «Ген гул!» своє виводить.
«То він так річку називає, вроді?
Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
Забрали хлопця, аби не пропав
Та відвезли у монастир віддали.
А річку вже так називати й стали…
Ось тато так мені розповідав.

В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
Бо ж треба вірне рішення прийняти –
Чи це священне місце полишати,
Де віковічно Хорсові народ
Пожертви ніс? Та виконати волю
Кагана Володимира, який
Прислав гінця. Наказ суворий свій,
Що має Хорса вирішити долю,
Замаскував проханням. Повелів,
Аби кумира Хорсового скоро
Привезли і поставили на Гору,
Поміж других могутніх теж богів.
З одного боку – як же може буть,
Щоб капище правічне зруйнувати?
Тут довелося Хорсові стояти
Віки й віки. Сюди всі роси йдуть
Аби йому пожертви принести.
Тут Хорсунь славний росів войовничих.
Чи ж полишати місце оце личить?
Та й між богами Хорса помістить?
Чи не впаде від того його гнів
На рід увесь? Зрівнять його з другими?
Нехай богами, але все ж чужими.
Хоча, то ж Київ, де каган сидів.
З другого боку – Хорсунь вже не той.
Тут зовсім мало росів залишилось.
Все більше й більше в Києві селились.
Були причини, звісно, що на то.
І що каган у Київ перебравсь,
Забрав дружину. Знать вся потяглася.
Столиця майже пусткою взялася.
Лиш ті, хто старих звичаїв тримавсь,
Іще сиділи в Хорсуні. Між тим,
Від міста уже мало що зосталось.
Від угрів при Олегові дісталось
Йому добряче. Лиш вогонь та дим
Вони тоді лишили по собі.
Всі селища навколо зруйнували,
Ордою аж до Києва погнали,
З собою взявши сотнями рабів.
А нині Степ кидає раз по раз
Невпинні орди печенігів клятих.
А чи старі спроможні їх спиняти?
Для Хорсуня настав непевний час.
Поки над Россю росії жили,
Вони мечами ворога стрічали.
Тож в Хорсуні і стін не будували,
Бо самі роси стінами були.
Тепер, коли від Хорсуня того
Лишилася тільки минула слава,
Здавалось, Хорс вже краєм цим не правив.
Позбавились прихильності його.
І от каган, що в Києві сидів,
Велів і Хорсу в Київ перебратись.
А Торд не має сили опиратись.
Уже давно немає тих часів,
Коли одним лиш Хорсовим ім’ям
Він міг кагана волю зупинити.
І той нічого з тим не міг вчинити.
Бо Хорс Великий понад всіх стояв.
Міг будь-кого у жертву принести
Й каган супроти стати не посміє.
А нині залишились лиш надії
Щоб Хорсу чужоземця піднести.
Ні, із походів вдалих, далебі,
З Царграду, чи Ітилю, чи Хвалисів,
Сюди дружини росів ще тяглися,
Вели рабів, як здобич, при собі.
Струмки криваві на олтар лились
В подяку, аби Хорса вдовольнити.
Та чи то стали рідко так ходити?
Чи то від свого бога відреклись?
Минають Хорсунь і на Київ йдуть.
То, може й, справді, Хорсу перебратись?
Учора зранку став його питатись.
Без його волі ж бо не поведуть.
З самого ранку день похмурим був
І сірі хмари Хорса лик сховали.
Жерці півнів вгодованих дістали,
Щоб він їх крик привітливий почув.
Та крик півнів тих хмар не розігнав.
Торд взяв тоді жертовний ніж у руки.
За мить, під величальних гімнів звуки,
Півням він їхні голови зрубав.
І полилася життєдайна кров.
Півні ще в корчах смертних тріпотіли,
Як хмари промінь сонця пропустили.
Здавалось, Хорс нарешті їх зборов.
Та ненадовго. Бо уже за мить
Зробилось небо знову темно-сірим…
От і лама Торд голову допіру,
Не знає, як усе то пояснить.
Десь підсвідомо відчуває він,
Що в Києві добра їм не чекати.
Там справжніх росів зовсім не багато.
Кого не запитай – то слов’янин.
Їх там багато. Через то каган
Уже почав і князем прозиватись.
І їхньому Перуну поклонятись.
Хто зна, що на них в Києві чига?
Але й лишатись тут – також біда.
Нема кому від Степу захистити…
Ще місяць блідочолий з неба світить,
Прислужникам він вже наказ віддав.
Як виднокрай вже рожевіти став,
Взялися треби перед ним творити.
І співами тужливими просити,
Щоб він на шлях далекий дозвіл дав.
Скропили кров’ю кам’яні вуста,
Навколо нього кров’ю все полляли.
Волів з важкою мажею пригнали.
Сам Торд перед Великим Хорсом став,
Вклонився низько. Наче у отвіт,
Над виднокраєм стрімко Хорс піднявся.
Світ осіяв. Торд більше не вагався.
Велить їм Хорс, що вже збиратись слід.
Прислужники за заступи взялись,
Щоб кам’яного Хорса обкопати.
Йому віками довелось вростати
У землю цю, віднайдену колись.
І от тепер прийшов, нарешті, час
Собі нове пристанище шукати.
Із Хорсуня прийшли всі помагати.
Їх поміч знадобилася якраз.
Бо ж Хорс важкий. Ледь витягли з землі,
Понесли і на мажу положили.
Дорогу щедро кров’ю покропили.
Так Торд своїм прислужникам велів.
Аж зарипіла мажа від ваги,
Чи то від жалю? Всі кругом стояли
І піт рясний та сльози утирали.
Бо ж ідола донести до снаги
Іще було. А як їм бути далі?
Бо ж то не ідол – бог їх полиша.
Отож болить у кожного душа.
Воли пішли – всі на коліна впали.
Боялися: впаде враз божий гнів
За те, що свого бога відрікались.
З тривогою у небеса вдивлялись.
Та Хорс байдуже з висоти світив.
Хоч знав: лише коротких вісім літ
Йому прийдеться в Києві стояти.
А далі князь велить все зруйнувати,
Щоби Христу відкрити новий світ.
Перуна стягнуть Ручаєм в ріку,
Аж до порогів будуть проводжати,
Щоб людям і надії не лишати.
Для інших улаштують смерть легку.
На цурки порубають та в огні
Попалять. А от Хорса будуть бити
Кувалдами, на порох щоб скришити…
Та Хорс байдужим буде в вишині.

До одного селянина унадивсь вовчисько.
Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
Той потилицю почухав, купив вівці нові,
Збудував для них кошару міцну та здорову,
Щоби вовк не зміг улізти. Прийшов вовк до неї,
Обійшов навкруг кошари нової тієї,
Все обнюхав. Не зайде. На покрівлю лізе.
Кулики продер, крізь дірку і скочив донизу.
А собаки, як почули вовка, як зачали
Гавкотню, що у всіх хатах люди повставали.
Вийшов чоловік із хати, до кошари глянув:
Тупотять овечки, хвіртка закрита старанно.
Зазирнув крізь хвіртку, бачить – аж там сіроманець
Сидить між овець і світить очима, поганець.
Став тоді той чоловічок сусідів скликати:
- Йдіть скоріше, вовка треба в кошарі спіймати!
Позбігалися сусіди полювати звіра.
- Ти, Василю, бери довбню. Ти, Карпе, сокиру.-
Порядкує чоловік той, - Ви дрючки хапайте
Та навкруг тії кошари з дрючками ставайте.
Я оце відчиню хвіртку та стану у неї.
А ти, Петре, на покрівлю до дірки тієї.
Що вовчисько в неї вскочив. Бери собі в руки
Та лякай через ту дірку сіроманця дрюком.
Як злякається вовчисько та у хвіртку скочить,
То я його макогоном лусну межи очі.
Так, що, хлопці, не зівайте! Починаймо спільно!
Налякав Петро зі стріхи вовка того сильно.
Як рвоне той з переляку, вилупивши очі,
Чоловікові між ноги проскочити хоче.
А у того ж шаровари козацькі з матнею.
Вовк заплутавсь головою з розгону у неї.
Чоловік не втримавсь, гепнув вовкові на спину.
І той метнувсь городами – вершника не скинув.
Летить вовк городиною, нічого не бачить,
А чоловік переляканий, немов конем скаче.
Не далеко вовк і скочив. Чи то з переляку,
Чи від того, що заплутав у матні мордяку,
Упав раптом та й здох клятий. Чоловіка ж того
Аж на ранок відшукали в полі ледь живого.
Посивів до ранку бідний. Скільки буде жити,
Буде знати, як не треба тих вовків ловити.

Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
Ще козацькії ватаги були невеликі.
Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
А траплялося й розбоєм займались у полі.
Після стрічі подорожні залишались голі.
Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
Лише того, з кого зиску чималого мали.
Діставалося й татарам, й москалям від того,
Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
Московія відправляла «упоминки» Криму
Аби від страшних набігів відкупитись ними.
А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
Аби та їй помагала воювать з Литвою.
Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
Вже намірилися Руссю себе називати
І для того Україну під собою мати.
Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
Своїх селян оббирали – татарам платили.
Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
Торгували соболями у Криму своїми.
Та все зваблювали хана Литву нападати,
Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
Надумались полякати послів із купцями,
Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
Та так треба було клятих гостей налякати,
Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
Тож покликав воєвода київський Пацевич
Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
- Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
- Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
- Візьми, може із десяток, бо більше немає.
Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
- Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
Бо без того московітів степ дуже лякає.
- Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
Там литва порядкувала тоді у ті роки.
Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
Передав від воєводи він таємне слово,
Домовився – як посольство вертатиме знову
До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
На той бік ніяким чином не переправляти.
Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
І швидкого заробітку розбоєм шукає.
Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
Як ті згодяться московське посольство лякати.
Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
Тож зосталося чекати Богданові лише.
Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
Голубець та Васько Жила - знані отамани
Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
До дрімучого байраку у степу дістався.
Там його зустріла сотня степового люду,
Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
Що їх довго умовляти? То справа остання.
Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
- Хлопці, щось для України хочете зробити
Та, при тому, ще чимало добра заробити?
Загули козаки схвально: - Чого і питати?
Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
Козаки в степах чудово знали всі дороги,
Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
Везли добра чималенько в довгому обозі.
Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
Купці везли диковинні із Криму товари,
Сподівались чималого із того навару.
А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
Насторожено навколо у степ позирали.
Та у степу все спокійно – татар не боялись,
Бо за ханською тамгою від них заховались.
Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
- Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
А ті сіли обідати і, наче й не чують.
Посли тупають ногами, купці помагають:
- Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
І сторожа на те дійство роззявила рота,
Про обозу охорону яка там турбота!
Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
В один момент охорону усю ту побили.
Охорона, що так грізно перше виглядала,
Покидала свою зброю та і драла дала.
Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
А за ними й купців слідом раків годувати.
Усе то часу забрало зовсім не багато.
Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
Богдан виділив для себе посольського воза,
Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
Козакам велів купецькі вози забирати.
Козакам того і треба – вози розвернули
Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
З тої здобичі припасів зможуть докупити,
Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Симфонія складається з 4 частин представлених на 3 відео.
Українське лібрето в субтитрах "українською мовою".

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



ІІІ частина



4 частина



________________________________________________________________
Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Структура мантр.

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

«Колискова» в контексті е-симфонії.

Продовження музичної розповіді з історії Духа, що мав утілитися на Землі.
"Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Композиція здійснює цілющий вплив на слухачів.

1. Вступ - знайомство із тримірною Землею
2. Створення Духом з Душею нової тілесної сутності
3. Народження тілесної сутності
4. Колискова
5. Сон тілесного "я"
6. Дитинство

Музика і тексти - Ляшкевич В.

– Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
Чий це буде трактор та чий це комбайн?
То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
Чи невже вам поля й техніки замало?
– Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
– Так, хто ж тут хазяїн? –
– Хазяїв немає!
– Як це так – немає? Така добра нива,
аби працювалось!..
От диво, так диво.
– Це усе не наше, загальне – народне,
так сказать, державне, для нас не пригодне.
– В мене коло хати є своя ділянка.
Я на ній працюю,
це тобі не ланка…
Стану ритись в полі майже за безплатно.
Хай гниє картопля…
Мені все обратно.
– Голові не раз уже хлопці говорили:
Всю картоплю вириєм за літр на рило…

жовтень 1988 р., Київ

В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
Саме дійшли у розмові про ту славну битву
Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
- Було то у таку ж пору, як оце допіру.
Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
Що збирає Кантемір той для походу сили.
Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
То у Барі собі військо гуртувати взявся.
Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
Збиралися і приватні, й охочекомонні.
Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
Десь сім сотень було наших, аби принагідно
Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
Із великою ордою. Та сказати мушу,
Що не були іще ляхи готові до битви.
Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
Тож ординці в них під носом ріку перетнули
Та й на захід подалися під Перемишль самий.
Заходились грабувати землі понад Сяном.
Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
Скоро він і повідомив – вертають татари
Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
І скоро біля Мартинова вже розташувався.
Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
Переправитись на той бік щоб не допустити.
Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
Що у нього війська мало і боїться биться.
Велів, щоб бігом селяни засіки робили
На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
Біля Галича була теж гарна переправа.
А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
Отож, рішив на початку біля тої стати,
Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
Що татари усім кошем за горами стали.
Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
Послав загін у розвідку поперед собою,
Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
Побачили і без бою усе, що хотіли
Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
Як стемніло, велів війську здійматися разом.
Через Дністер перебрались та й попростували
До Галича, де на ранок орду стріти мали.
Думав отак Конєцпольський татар одурити,
Під удар усього війська орду заманити.
Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
Ледве ми лишили табір біля переправи,
Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
Поки ми іще не встигли табора закласти.
Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
На пагорбах над рікою табір розгорнули.
Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
Мали орду заманити під вогонь прицільний.
Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
Видно, що орда татарська за нами летіла.
Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
Головне, щоби за нами татари вчепились.
Але знову не вдалося мурзу одурити.
Велів орді не гнатися, назад відступити.
Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
Що орда у його пастку іти не схотіла,
Велів табору спускатись з пагорбів в долину
Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
Кантемір таке побачив, орду розвертає
І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
Закружляла танок смерті невгамовна доля.
Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
Аж поки і тулумбасів почулись удари.
Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
Тепер вози на два боки розійтись повинні.
А ми мали відступати й татар заманити
Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
Як ударили мушкети з усієї сили.
Враз орда уся змішалась, назад повернула.
Поки вона у безладді налякана була,
Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
Щоби її не пустити на той бік без бою.
Нам багато говорити про то і не треба.
Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
Усміхалося, неначе за нас пораділо.
Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
До старої переправи у безладді рвалась.
А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
Кількасот бурхлива річка татар потопила.
Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
А бігом до переправи й за річку помчали.
Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
Але йому не вдалося то легко зробити.
Поодинці проривались та у поле мчали,
А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
Попереду кіш татарський посувався шляхом.
Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
Стали кошем поспішати, полонених бити,
Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
По всім шляху під ногами кинуте лежало
Добро, що його татари в страху покидали.
Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
Про що, власне і жалію більше всього досі.
Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
З ним татар не так багато, більшість перебили.
Чи військові, чи селяни всіх переловили
По лісах та по яругах, де вони ховались.
Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.

- Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у тряский п’ястук.
- Доводилось Івана зустрічать.
По молодості, ще. Іще до Хмеля.
Часи у нас і нині невеселі,
А тоді ж ляхи спромоглись здолать
І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
Скупали Україну у крові.
Розбіглися по світові живі:
Хто в Дике Поле, хто і за границю.
Я розрахунки з паном своїм звів –
Спалив стодолу клятому й подався.
На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
Пристати у курінь якийсь хотів.
А там залога ляська вже стоїть.
Ледь не схопили. Довелось тікати.
В степу самому важко промишляти,
Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
І татів, що чимало їх було
По балках і байраках. Сторожили
Шляхи-дороги. А кого зустріли,
Того до раю душу віднесло.
На одному з дніпрових острівців
Землянку собі викопав, в ній крився,
На звіра полював та жити вчився.
На все життя мені уроки ці.
Якось козу я дику вполював,
Яких тоді в степах було багато.
Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
А я за нею по сліду помчав.
Уже здавалось – от-от дожену,
А вона раптом з балки та й нагору.
Я також схилом видряпався споро
Й козу побачив…Але не одну.
Вона уже лежала. Навкруги
Кінні стояли люди незнайомі,
На мене позираючи при тому.
Тікати пізно та й не до снаги.
Один, по виду – їхній отаман,
Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
І де він козака в мені побачив?
А я стою, дивлюся, як баран.
- Чого мовчиш? Чи язика нема?
- Та є. – озвався я. А що казати?
- Ти сам-один чи тут таких багато?
Я до того очей не підіймав
Та ж зважився, на нього подививсь.
Стояв біля коня він вороного,
А той губами тягся все до нього.
Хто ж він такий – той мій незваний гість?
На зріст – середній та, однак, кремезний,
Такого не звалити – наче, дуб.
Темно-русявий теліпає чуб.
І світлі очі, погляд - наче лезо.
- То ти один, чи ще ватага є?
- Та сам-один. – наважився сказати.
Став поспіхом про все оповідати,
Про те, як склалося життя моє.
Він мовчки усе вислухав й сказав:
- Загонщиком у мене хочеш стати?
- А то кого я маю заганяти?
- Тих, хто би людям жити не давав:
Татари, таті, ляхи, москалі…
- Чому б і ні?! З такими я готовий/
Пустити їм хоч цілу діжку крові,
Щоб менше було горя на землі…
Отак я вперше Богуна і стрів.
Він – козак вільний, як любив казати,
Не просто взявся по степу блукати –
З забродами війну постійну вів.
Метались ми загоном по степах,
То десь чамбул татарський перестріли
І його здобич у бою відбили,
А то ловили татів на шляхах.
То на черкесів із донцями йшли,
Бо ж ті донські станиці грабували.
Купецькі каравани переймали,
Що бусурмани по степах вели.
Наш отаман нікому не служив –
А ні царям, ні королям ніяким.
І москалі для нього, і поляки –
Однакові були. Він тільки й жив
Свободою та степом. А війна –
Його стихія. Хитрий, обережний,
Нахабний, коли треба, бойовий,
Він безоглядно кидався у бій,
Коли до нього зготувавсь належно.
Удачливий, сміливий, чесний був.
Даремно кров не проливав ніколи.
І рівних не було йому у полі.
Неговіркий. Від нього я не чув
Ніколи про його життя-буття.
Це уже хлопці часом на привалах
Про отамана переповідали,
Хоч і самі не знали до пуття.
Було йому десь сорок літ тоді.
Шляхетського був роду, не простого .
Приїхав батько із Литви у нього,
Маєтністю над Бугом володів.
Сусідів-ляхів розуму учив,
Коли на його землі позирали.
А, коли наливайківці повстали,
До них пристав. Немилість заслужив
Від короля. Той землі й відібрав.
Щоб синові життя порятувати,
До німців мати здумала віддати.
Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
Щось жебонів на мові невідомій.
З Німеччини не повернувсь додому
Та й де то був, спитати, його дім?
В Варшаві зупинився при дворі
У короля. Та скоро те обридло.
Душа його свободи прагла, видно,
І він тою свободою горів.
Король добро дав і Богун подавсь
До Кодака, аби у нім служити.
У степ широкий на татар ходити.
Щоправда, довго там не залишавсь.
Його на волю у степи вело.
Фортечні стіни волі не давали.
Коли уже нестерпно зовсім стало,
Його на Січ козацьку потягло.
Та в козаках, що були на Січі,
Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
Тоді залога ляська там чимала.
Тож козакові лиш сиди й мовчи.
Тоді й зібрав охочий він загін,
Щоби в степу гуляти вільним вітром.
Що захотів би, те і став робити.
Отут й відчув, нарешті волю він…
Так от, багато часу не пройшло,
Як я пристав до Богуна. Стояли
Ми в балці над рікою, спочивали.
Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
Аж тут сторожа мчить. І привела
Якогось козака ледь-ледь живого.
І скоро ми довідались від нього,
Що їхня валка саме з Дону йшла,
На Січ верталась. Як на перевіз
Казанський саме добулись і стали
Та переправу через Дон почали,
Тут москалі де тільки і взялись.
Напали раптом, вирізали всіх.
Добро забрали, що везли додому.
Порятуватись удалось лиш йому.
Та й то, що він вже річку перебіг,
Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
Та дяка Богу, зміг порятувати.
І ледве не заплакав чоловік.
А отаман, як тільки то почув,
Весь запалився раптом: - От же кляті!
Хіба таке ми можемо прощати?
А я ж до них прихильний досі був!
Полон відбив татарський, відпустив
Всіх москалів без викупу на волю.
А скільки разом воювали в полі,
Орду ганяли, брали «язиків»?
Здавалось, зараз скочить на коня
Й помчить у степ. Але того не сталось.
У нього нас десятків сім зібралось.
З таким загоном мчати навманя
Він не схотів. Гінців порозсилав
До отаманів, що десь поряд були.
І двоє днів відтоді не минуло,
Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
В поході всі Іванові скорялись.
Ми степом й подалися отак о.
Від перевозу Борівського ми
Вже за добу до Дону аж домчали.
Та ж коней запасних з собою мали,
Шляхами уже їздили тими,
Тож і не дивно. Біля Дону вже,
Поки наш стан у балці розкладався,
Богун одразу ж у дозор подався.
Бо він не ліз ніколи на рожен.
Я з ним подався. Берегом пройшли
Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
На пагорб понад річкою забрались,
Звідкіль глядіть околиці змогли.
Так, звісно, москалі ще тут були.
Як видно, на загони розділились.
Одні на тому боці зупинились
І халабуди у ліску звели.
Другий загін на цьому боці став.
Тут колись кріпость земляну зробили:
Вали звели та вкруг ровів нарили,
Ще і острожок між валів постав.
В острожку було з сорок чоловік,
На тому боці більше сотні, мабуть.
- Я думаю, ми з ними зможем зладить.
Вже більш не зачіпатимуть повік.
Вернулись в стан. Богун команду дав,
Аби Ігнатов із людьми своїми
Тихцем пробрався, непомітний тими
Й на березі засідку влаштував.
Як тільки з того боку попливуть
На цей у поміч – хай їх зустрічає
Вогнем мушкетним. Не пустити має.
Діждав, поки Ігнатові дійдуть
Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
Як ми зненацька викотили лавой.
Ті ж у острожку знали свою справу.
І скоро вже в лице мушкети б’ють.
Ми всі з коней, ударили в отвіт.
Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
На тому боці зрозуміли скоро,
Схопили зброю, на човни, на пліт,
Що наготові у кущах були.
До середини лиш ріки дістались,
Як із кущів мушкети одізвались,
То наші козаки вогонь вели.
Ті із човнів стріляти почали.
Але куди, бо ж наші поховались,
Вони ж відкрито у човнах бовтались,
Як на долоні у стрільців були.
Звалились в воду кілька і тоді,
Човни назад взялися розвертати
Та і по наших з берега стріляти.
Та кулі ті нам не страшні були.
Без помочі острожок залишивсь.
Тепер його вже можна сміло брати.
Богун не став, одначе, поспішати,
Він з пагорба ще добре роздививсь
І спланував все наперед, мабуть.
Отож, одним він повелів стріляти,
Щоб москалям спочинку не давати,
Других відправив очерет добуть.
А воно ж травень. Очерет стоїть
Сухий стіною. Шаблями рубали
Та до острожка поряд і складали.
Ще і водою повелів полить.
- От, викине знов фортель отаман, -
Казали козаки, що добре знали.
Бо з ним у справах вже не раз бували.-
Обкуримо, напевно, вражий стан.
Як купа вже добрячою була,
Надвечір, ми її і підпалили.
Затріскотіло, димом повалило
І хмара та стелитись почала
У бік острожка. Уже скоро він
В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
Із диму люди стали вибігати,
Від диму задихались, як один.
А ми одразу ж і приймали їх,
В мотуззя брали. А хто опирався,
Той там навіки на землі й зостався.
Вже скоро пов’язали геть усіх.
А, пов’язавши, на коней бігом
Та і у степ від Дону подалися.
Зо три версти від’їхали, взялися
Здобутку роздивлятися свого.
Полонені – охочі з козаків,
Що згодилися в степ іти служити,
Якусь собі копійку заробити.
Чи ж в нашому загоні не такі?
Спиталися, як далі з ними буть:
Чи відпустити, чи з собою взяти?
Вони ж гуртом всі почали прохати,
Що з нами разом у похід підуть.
А зайва шабля не завадить нам.
Тож узяли. На Сіверський помчали.
На тому боці спочивать не стали.
Над Міусом пройшли було, а там
Широку сакму у степу знайшли.
Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
Орда з-під Курська, певно повернула.
Ясир великий при собі вели.
«Читати» сакму кожен з нас умів.
По ній судити – кілька тисяч мала
Ота орда. Нам сили б не достало
Її здолати. Та ж Богун схотів
Пошарпати хоч трохи ту орду.
Коней забрати. За табун хороший
Отримати можливо купу грошей.
Отож ми й подалися по сліду.
Ішли й недовго. В балці у одній
Орда спинилась, щоб відпочивати.
По балці вогнищ розвели багато.
Ясир сидів у центрі між вогнів.
Та нам ясиру того не дістать.
Нерівні сили. Та й чого вмирати?
Щоб москалів з полону виручати?
Діждались, як татари вклались спать.
Коней пустили пастись по траві.
Табун сторожа, звісно, пильнувала.
Та в Богуна вже думка визрівала,
Як би табун той у татар він звів.
Аж на світанку, коли сон міцний,
Богун загін наш розділив надвоє.
Одну взяв половину із собою,
Щоби орді раптовий дати бій.
Ми налетіли на татарський стан
Із гиком й криком, стали шматувати,
Стараючись найперше налякати.
Богун затіяв, звісно той обман,
Аби другий загін щосили мчав,
Поки метались балкою татари,
Зненацька на табунщиків ударив,
Табун зайняв і в степ його погнав.
Пройшлися краєм ми тії орди,
Що потоптали, кого порубали,
А далі схилом в степ помчати мали…
Я, звісно не чекав зовсім біди.
Уже татар проскочили та враз
Туге вхопило щось мене й звалило
З коня в траву. Я підхопивсь насилу
Та з ніг звалився знову в той же час.
Аркан татарський туго затягнувсь.
Не вирватись. А наші вже далеко…-
Цей спогад дався дідові нелегко.
Він з люлькою до рота потягнувсь.
Але у ній вогню вже не було.
Поки розповідав, все перетліло.
Та на душі ще не переболіла,
Його біда – отой страшний полон.

А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
Костянтинова той гамір аж досягав.
Хоч потомлені всі та завзяття від бою
Їх ще не полиша. Є про що говорить.
Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
Все добро, що притяг, покида за собою.
Круг одного багаття січові козаки.
Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
Що казати, як всі і без того все знають?
Прохолоду вечірню несе від ріки.
А іще мошкара від боліт налетіла.
Тне проклята і кров сподівається пить.
Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
Коли раптом один з козаків підхопився:
- То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
- Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
А іди но сюди! Той спинився на мить.
Придивився, хто ж то його добре так знає.
- Хто це там козака своїм криком спиняє?
А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
- Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
- Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
Після дружніх обіймів розсілися знов.
І Микола присів біля того багаття.
- Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
- Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
Тож цидулку носив, що полковник послав.
А, відносно того, де це я пропадав…
Та багато чого пережить довелося…
Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
З його хлопцями там у степах тирлувався,
Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
І Максим нас у поміч Богдану повів.
І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
Потім Хмель зупинився, Максима послав
Аби він Україну від ляхів звільняв,
Які поки іще де-не-де залишились.
Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
Із Лубен із полком своїм вибрався він,
Якось на правий берег пробратись вдалося.
Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
Тих, хто звірові тому у лапи попався.
Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
Хоч і билися люто та здолать не змогли.
Звідти під Костянтинів вороги відступили.
Там до них доєднались чималі іще сили.
Та й до нас ще загони із селян прибули.
Поміж нами ріка Случ несла свої води.
Щоб дістатись до них, її треба здолать.
А вони ж наготові усім військом стоять
Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
В сотні у Полуяна був я…Знали його?
Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
Коли тільки до річки став Максим підступати,
Ми ішли попереду всього війська свого.
В сподіванні, що військо враже геть відступило
Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
Повернули у місто Костянтинів…Та от
Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
І списами кололи, з мушкетів стріляли.
Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
Коли браття на бік сили вражої стали?!
Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
- Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
Я побачив лишень, як з коня його збили
І в’язать почали. Вже не порятувать.
Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
Я не знаю вже, як удалося й пробитись
І дістатись на берег, де наші стоять.
Я полковнику все, що дізнався, повідав.
Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
Вони нам на той бік закривали дорогу.
І по виду чимало у них сили було.
Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
А у центрі – піхота із гарматами. Годі
Було, навіть і думать легко брід подолать.
Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
На цей бік перебрались та на герць стали звать.
Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
Тож поміряти сили ми із ними подались.
Герць недовгим був, правда. Не до того було.
Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
На той бік повернули. Наше ж військо пішло
Усім фронтом вперед аби річку здолати.
Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
І на місце загиблих нові й нові ставали.
А вже й наші гармати одізвались за тим.
Понад голови наші густо ядра летіли.
А той берег все ближче і ближче. Та ось
Ледь до берега нам добрести удалось,
Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
Що то двері до пекла зненацька відкрились.
Сотні наших поранені й мертві втопились.
Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
Все ж найперші за берег таки зачепились
Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
Мабуть, не сподівалися зовсім того.
Доки ворог збентежений був, козаки
Стали шанці копати, вози підтягнули.
Як оговтався ворог, то пізно вже було –
Вже і табір на березі виріс ріки.
А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
Ледве облаштувались – піхота поперла.
Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
Усе більш козаків на цей бік перейшло.
Підтягли і гармати, на валах встановили
І вогонь упритул по піхоті відкрили.
Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
Відступила назад, де б вогонь не дістав.
Вишневецькому то було не до вподоби,
Тож негайно велів боягузам тим, щоби
Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
Знову ворог іде на укріплення наші.
Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
Закривавили шаблі в ворожій крові
І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
Але то все дарма. Нас тим не налякати.
Стріли влучним вогнем і погнали назад.
Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
Тож не став тих побитих у атаку кидати.
Вивів власні хоругви і повів козаків
На укріплення наші. То була страшна сила.
Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
Кров лилася рікою. Українська, однак …
А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
Хотів вибити всіх до одної людини.
Вже здавалось, що він-таки гору бере.
Вже його козаки у наш табір прорвались.
Вже у таборі наші із ними рубались,
Відступали до річки. А той пре і пре.
Хоч і важко було та не кинулись ми
На той бік через Стир. Усі бились завзято.
Довелось полишити Яремі гармати,
Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
За спиною ріка. Ворог все насідає.
Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
Але жалості й ми теж до нього не маєм.
Та ще з берега того нам поміч іде.
Козаки і селяни весь час прибувають.
Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
Не схотів він Яремі у поміч іти.
Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
Вже Ярема, здається й не так налягає.
Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
Тож велів козакам відступати своїм.
Прихопили, щоправда з собою гармати,
Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
Прапори, що недавно належали їм.
Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
Огризаючись зграєю лютою псів,
Відступили вони, скоро і подались
Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
А на другий загонами всі розбрелись
Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
Правда, взяти її не було у нас змоги,
Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
Щоби спільно усім битву ворогу дать.
Отож ми із полком під Пиляву й примчали.

Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
А тут якраз затишно і вітру немає.
Тож погріти можна кості та погомоніти
Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
Дід Микола – зовсім сивий, краще інших вдітий,
Бо ж в дружині князя, навіть, встиг повоювати.
Більше інших бачив світу, походив із князем.
Бував в Литві, бував в ляхів, з татарами бився.
Був у ляхів у полоні із князями разом.
Князь загинув у тій битві, з ангелами стрівся,
А Микола кілька років у ляхів просидів.
Про то мало він говорить, згадувать не хоче.
- А як ти в полон потрапив? – питається в діда
Дід Степан і зазирає тому прямо в очі.
Зітхнув тяжко дід Микола: - Як тобі сказати?
Билися під Вількомиром та й в полон попали.
- Розкажи нам про ту битву?! – стали всі питати, -
Бо лиш чули ми про неї. Хочем більше знати.
Задумався дід Микола, закрив, навіть, очі,
Наче, хотів знов побачить, як все воно було.
Здавалося, говорити про то він не хоче,
Душа прагне, щоби все то стерлося, забулось.
Потім зітхнув та і каже: - Чом не розказати?
Хоч і тяжко то для мене пережити знову.
Ішло тоді мені, мабуть, літо двадцять п’яте.
Помер Вітовт, князь литовський, що був рідним братом
Ягайлові, який сидів на троні в Варшаві.
Тоді ж князя Свидригайла в Литві посадили
Князювати. Свидригайло той був князем славним.
Прагнув, щоб Литвою ляхи вертіти не сміли.
Ляхам то не до вподоби, звичайно, що було.
Тож і стали воювати. Бились між собою.
На Волині Володимир ті ляхи здобули.
Луцький замок намагались та не взяли з боєм.
Замирились на два роки та знову зчепились.
Свидригайло за батьківську ще тримався віру.
Тож князі й бояри руські до нього тулились,
А литовські ображались, вважали допіру,
Що у них є привілеї. Через ту образу
Вони з ляхами злигались та й проголосили
Брата Вітовта - лихого Жигимота князем.
Тоді ж з ляхами військові поєднали сили.
Стали ляхи і литовці все більш насідати,
Потіснили Свидригайла, хоч той відбивався.
Мусив собі союзників по світу шукати.
Перш за все, на князів руських вірних опирався.
Далі знайшов спільну мову з магістром лівонським.
Той давно вже точив зуби й на Литву, й на ляхів.
Мав підтримку невелику в князівстві московськім,
Бо ж жону мав тверичанку Ганну. Тож без страху
Став супроти ворогів тих. Взявсь військо збирати.

Мав і сам він кілька тисяч дружини своєї.
Стали князі православні руські прибувати.
Із півсотні їх зібралось для битви тієї.
Був між ними й князь Михайло, що Києвом правив.
Я тоді і був на службі у його дружині.
Князь усій своїй дружині обладунок справив.
Було піших небагато та були і кінні.
Прибули ми в спільний табір, де вже всі зібрались.
Крім князівської дружини і дружин удільних
І лівонці із магістром, із своїм примчались.
Захотіли поживитись на грабунку Вільно.
Ми тоді на них уперше якраз й подивились.
Прислав тесть загін із Твері, кількасот ординців
Прибули зі степу. Слідом прибули й гусити,
Ті, що добре надавали німчурі по пиці.
Вони добрий досвід мали, як ворога бити.
На чолі із Жигимонтом, сином Корибута.
Той був в чехів кілька років, воював з панами,
Знав, як військом керувати, як на полі бути.
Найдосвідченіший, певно, був він поміж нами.
З таким військом Свидригайло на битву і рушив.
Підійшли до Вількомиру на на ріці стали,
Що Святою прозивалась. Та сказати мушу:
Допомоги від Святої ми зовсім не мали.
Може, тому, що не було єдності між нами.
Свидригайло – воєвода виявивсь невдалий.
Князі руські над рікою стали своїм станом.
Чехи табором окремим трохи збоку стали.
Те ж лівонці, не схотіли разом з нами стати.
Збудували власний табір, наче нас цурались.
Як же можна було військом таким керувати?
А от ляхи і литовці добре згуртувались.
То пізніше я дізнався, у полоні бувши.
Жигимонт сам керувати військом не збирався.
Син Михайло повів військо, кілька тисяч рушив,
Доки з ляським більшим військом, нарешті з’єднався.
Ляським військом воєводив Якуб Кобилянський.
Воїн знаний, під Грюнвальдом з тевтонами бився.
Отож, рицарів німецьких зовсім не боявся.
Звісно, гарний його досвід у бою згодився.
А, тим паче, що Михайло не став задаватись,
А віддав все керівництво у руки Якуба.
От з тим військом й довелося, врешті нам спіткатись.
Підійшло воно небавом й стало нам на згубу.
Ми стоїм і вони також, всі чогось чекаєм.
А тут дощі зарядили, хоч і кінець літа.
Бачимо, що у болоті уже потопаєм.
І надумавсь Свидригайло перебратись звідти
Ближче десь до Вількомира, де земля твердіша.
То вже третій день почався нашого стояння.
Стали ми згортати табір. Князь велів жвавіше.
Та й знялися й подалися із самого рання.
Вже би краще там стояли. Ледве розтяглися,
Як ті ляхи і литвини на нас налетіли.
Нас в похідному порядку рубати взялися.
А ми відсічі їм дати просто не зуміли.
Князь далеко, князі ж наші, певно розгубились.
Та і кожен лиш своїм міг керувать загоном.
Тож одні взялись за зброю і з ляхами бились,
А другі враз полякались та й погнали гоном.
Розрубали військо навпіл, притисли до річки
Й до озерця, що на біду нашу розлилося.
Перешкода та, здається, може й невеличка
Та мало кому із наших подолать вдалося.
Князь Михайло не злякався і ми біля нього.
Стали разом відбиватись від тої навали.
Та всіх ляхів зупинити ми не мали змоги.
Скоро князь наш був убитий, його стяги впали.
Ляхи стали нас в’язати, у полон збивати…
Як побачив Свидригайло, що військо втікало,
Хоча і завзято бився, мусив відступати.
Коня втратив, втратив зброю, до чехів пробився.
Ті устигли за возами сховатись своїми.
Жигимонт на князя, кажуть, з жалем подивився.
Велів дати коня, зброю, ледве не нагримав,
Як князь хотів далі битись. Велів утікати.
Бо вже ж було зрозуміло – пощади не буде.
Сам він залишився битись, князя прикривати.
Мужнє серце, мабуть билось в Жигимонта грудях.
Свидригайло взяв з собою три десятки воїв.
Велів на коней сідати та й в Полоцьк подався.
Лишив військо помирати не військом – юрбою.
Жигимонт же помирати із людьми зостався.
Поки нас ламали ляхи, лівонці сиділи
В таборі та позирали зі своїм магістром.
Бо ж кидатися у бійку було мало сили.
Все одно, що в пащу леву головою лізти.
Розуміли, що пощади, звісно, їм не буде.
Тож здаватись не збирались, а лише чекали,
Поки стануть з вражим військом врешті груди в груди.
Та, мабуть, до свого Бога молитви складали.
Як розправилися ляхи та нас розтрощили,
Тоді вже взялись до чехів. Ті сміливо бились.
Але скоро Жигимонту ляхи бік пробили,
Чехів усіх пов’язали, що живі лишились.
Тоді взялись до лівонців. Табір обложили.
Довго билися лівонці, але не здавались.
Скоро їхнього магістра Керсдорфа убили,
А тоді рицарське військо добивати взя́лись.
Згинув там весь цвіт лівонців, поліг там на полі.
Мало кого тоді ляхи у полон узя́ли.
Та і з наших князів тоді посміялась доля.
Крім мого князя Михайла ще багато впало
На тім полі. А ще більше в полон подалися.
Мужній Жигимонт в полоні тому був не довго.
Чи помер від рани, чи то, ляхи його вбили.
Я тоді, у ту хвилину не був біля нього.
Тож не знаю. Хоча різне про то говорили.
Отак тоді й закінчилась та неславна битва.
Втратив тоді Свидригайло надію на владу.
Довелось йому ту рану до кінця носити.
Ото, хлопці, про ту битву уся моя правда.

- Миколо Петровичу, от поясніть,
Бо я ніяк не зрозумію.
Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
Чому він Європою сіє
До нас недовіру, вставляє дрючки
В колеса Європі і НАТО?
І він не один там, напевно ж такий,
В Угорщині. Бо ж обирати
Його би не стали, якби він робив
Те, що для угорців не миле?
Чи вже і угорці у нього – раби,
Як в Путіна всі ті дебіли,
Що пальцем вказав – воювати пішли
Братів своїх, як вони кличуть?
Чи то вже угорці забути могли
Свій п’ятдесят шостий трагічний?
- По-перше, як мова зайшла про братів,
То угри брати їм скоріше.
Прийшли у Європу з Московщини ті
Ордою. Скажу, навіть, більше:
Ті угри і ті – один корінь у них.
Адже москалі – не слов’яни.
По крові братів відчувають своїх,
Один до одного і тягне.
По-друге, на нас у них зуб вже давно.
Не раз із війною ходили.
Але не виходить у них, бач, воно –
Не раз наші предки їх били.
Їм наша земля, як більмо на очах,
Віками в краї наші пхались.
Ось, можу тобі розказати, хоча б,
Що літ вісімсот тому сталось
У нас в Україні, на Галичині.
Було то іще до монголів.
Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
Одно князі б’ються у полі.
А нашим сусідам то в радість усе,
Бо ж можна на тім поживитись.
Дивися – здобуток похід принесе,
Як руські князі будуть битись,
А хитрий сусід і шматок увірве
Собі від родючого краю.
Хоча, для часів тих то все не нове.
Народ же при тому страждає…
Тоді місто Галич багатим було.
Боярство на тім наживалось,
Що кілька шляхів торгівельних ішло
Крізь місто. То й добре, здавалось.
Але… Те багатство сусідам кругом
Спокійного сну не давало.
Всяк прагнув собі прихопити його.
Бояри ж тим і махлювали.
Хоч землі то все споконвічні Русі
Та уграм же дуже хотілось
Аби їм ті землі належали всі,
Тож їх воювать заходились.
Боярам же галицьким усе одно –
Свої чи чужі будуть княжить,
Аби їх багатств не чіпало воно
І князь робив, як вони скажуть.
Але то бояри. Народ же, проте,
З чужинцями зовсім не ладив.
Як знайдеться князь, що візьметься за те,
Щоб правити в Галичі – раді.
Роман – князь волинський був Галич узяв,
Боярам від нього дісталось.
Він їх убивав, не жалів, мордував,
По норах всі порозбігались.
До угрів багато хто з них повтікав.
Таких там ласкаво стрічали,
Хто був би за гроші і батька продав.
Вони свого часу чекали.
Загинув Роман, залишив двох синів –
Данила й Василька маленьких.
І знову у Галичі угрин засів,
Стрічали їх, наче рідненьких.
Бояри з своїх повилазили нір,
Вернулись і ті, що втікали.
Привели чужинців в слов’янський наш двір,
Ті в Галичі запанували.
Не скоро, не скоро брати підросли,
Вдалося їм сили набрати.
І знову на Галич війною пішли
Аби звідти угрів прогнати.
Не просто те, зовсім не просто було.
Могутні у Галича стіни.
З Угорщини військо у поміч прийшло…
А тут між князями ще війни.
Чернігівський князь Київ мать захотів.
Із військом подавсь його брати.
Данило на Київ дружину повів,
Щоб Києву поміч надати.
Допоки він київські справи ладнав,
Зібралися з силою угри
І син короля Андраш з військом погнав
Здолать Володимира мури.
Щоб раз і назавжди Данила скорить
І Галич собі відібрати.
Удалу якраз собі вибрали мить,
Коли на Волинь нападати.
Ішли не самі, Галич військо зібрав
У поміч угорцям. Тим часом
Той Андраш уже і до Случі дістав,
Навкруг озираючись ласо.
Одначе, на Случі його перестрів
Загін невеликий сторожі.
Боярин його Владислав сюди вів –
А раптом спинити їх зможе
Чи трохи затрима? Тим часом послав
Гінців із тривожною вістю
Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
Померти готовий на місці
Та ворога не пропустити. Чи він
І, справді, так бився затято.
Чи той невеликий волинський загін
Так угрів зумів налякати,
Що ті відступились й хутенько пішли
До Шумська, щоб станом там стати.
Вони у облогу те місто взяли,
Хоч думали швидко узяти.
Данило, ледь вістку тривожну почув,
Що в Києві князя застала,
Все військо на захід своє розвернув.
Та бачить, що часу замало.
Тож кинув обоз і піхоту свою.
З кінною дружиною лише
На захід помчав. У рішучім бою,
Гадав, і так угрів покришить.
В дорозі Василько його перестрів
Із військом. Мав часу для того,
Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
Долаючи швидко дорогу.
До Вілії, що навкруг Шумська петля,
Надвечір, нарешті дістались.
Побачили й місто вони звіддаля,
І угрів, що станом розклались
Під стінами міста. Поки глупа ніч
І угри в шатрах спочивають,
Князь річку долає. Нікого навстіч,
Ніхто йому не заважає.
Волинські полки на висоти зійшли,
Аби уграм шлях перетяти.
Тут угри здолати би їх не змогли,
Висоти так легко не взяти.
На ранок, волинську помітивши рать,
Внизу угри стали полками.
Час йде та полки ті на місці стоять.
Волинські полки так же само.
Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
Бояри Данилові радять
На ворога тут на висотах чекать.
Данило ж такому не радий.
Не хоче чекати. Готовий у бій,
Аби силу вражу здолати.
Дружину надійну - свій полк головний
У центрі почав шикувати.
А справа поставив Василька полки,
Другі полки зліва від себе.
Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
Стояв на чолі. Сонце в небі
Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
Полки з висот рушили спішно.
Данило з дружиною кінно помчав,
Василько й Дем’ян вели піших.
Щити червоніли, блищали списи.
Спускалася грізная сила.
Аж угри завили на всі голоси,
Спинити ту силу не сміли.
Дружина Данила, як сокіл, немов
На вражі полки налетіла.
І землю зросила загарбників кров,
Злякалися угри Данила,
Розбіглися в боки. Він полком промчав
Ворожі ряди. Доки бились,
Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
У вражім тилу розгубились.
А ворог ряди свої знову зімкнув.
Списами в лице наїжачив.
З дружиною князь у тилу угрів був,
А що з того боку – не бачив.
Тим часом і піші полки підійшли,
Врубалися в силу ворожу.
Списи і мечі у роботу пішли.
А князь керувати не може?
Відрізаний він вже від війська свого.
Дружина не зна, що робити.
Розгублені вої скакають кругом.
А там розгоряється битва.
Дем’ян, що очолював ліве крило,
В бою з галичанами стрівся.
Хоча його воям нелегко було
Та він попереду всіх бився.
Хоч як намагався його Судислав,
Що був галичан воєвода,
Спинити. Та той їх рубав і рубав.
Спинити його було годі.
Як ніж, він панахав ворожі полки.
За ним його вої ступали.
Хоча галичани стояли поки,
В лещата Дем’яна стискали.
Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
Помітив Дем’янові стяги.
Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
Пора показати відвагу.
І знову, як коршуни впали вони
На галицьке військо із тилу.
І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
Рубаючи ворога вміло.
Крізь місиво люду пробились таки
Назустріч Дем’яновим воям.
Не зміг Судислав стримать натиск такий,
Полки розірвали надвоє.
Побачив Данило тепер, що Дем’ян
І сам раду дасть галичанам.
А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
Бо ж угри б’ють, наче тараном.
Лишивши дружини частину в бою
Дем’яну у поміч, закликав
До себе другу половину свою.
Загоном отим невеликим
Подався тилами на праве крило,
Щоб уграм ударити в спину.
Та напівдорозі, немовби на зло,
Кінноту угорську він стрінув.
Зчепились в бою, не до помочі вже.
Самим би живими зостатись.
Хоч князя дружина його стереже
Та змушений він відступатись.
А угри насіли, розбили загін
На купки, що бились між ними.
І скоро вже князь пробивався один
З мечем поміж уграми тими.
Тим часом, Василько в бою устоя́в,
Списи силу вражу спинили.
Василько сам сулицю міцно тримав
І порався нею уміло.
Сам в перших рядах і волинці за ним.
Насіли на угрів й погнали
Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
Що там за спиною – не знали.
Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
Уже їх полки оточити?
Тож кинулись задні тікати без слів.
Переднім теж хочеться жити.
Помчали зненацька угорські полки.
Волинці рубали їх люто.
А князь іще б’ється, не знає поки,
Що вже перемога здобута.
Хоча галичани й тримали ще стрій
Та, угрів помітивши втечу,
Теж стали втікати. Затих скоро бій.
А князь ще не знає, доречі,
Де дівся Василько. Дружину зібрав.
І стали в угорському стані.
Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
Поки не сховались останні.
Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
Не стало кого і рубати.
Утомлений з військом своїм повертав
Василько до старшого брата.
Той переживав: де ж Василько подівсь,
Не радий був і перемозі.
Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
Зустрілись вони на дорозі
Та і обнялись, як належить братам.
А угри у Галич примчали.
За мури сховався мерщій Андраш там.
На військо Данила чекали.
Та той не прийшов. Сил багато поклав
Під Шумськом. Вже не до облоги…
Попереду їх Ярослав ще чекав –
Далека до нього дорога.

Зимова ніч спустилася на ліс.
Сніг припинився, але що від того?
Усе біліло навкруги від нього,
Лежав на гіллі сосен і беріз.
У верховіттях вітер завивав,
Дарма старався між дерев сховатись.
Ліс не збирався вниз його пускати.
Тож він сердито голос подавав.
Внизу ж стояла тиша. Буревій
Усе живе загнав у дупла й нори.
Чого його й блукати у цю пору?
Хоча…Ген на галявині одній
Багаття хтось велике розпалив.
Навколо люди, гріючись, розсілись.
Чого вони у лісі опинились?
Скидаються скоріш на втікачів,
Бо з клунками, що навкруги лежать.
Що похапцем устигли прихопити,
Із тим тепер доводилося й жити.
Чи часом не із Києва біжать,
Який орда монгольська узяла
В тісні лещата? Сивий дід між ними.
Червоні очі, певно, що від диму,
Чи то від горя, що пережили.
Всі дослухають, що говорить дід.
А він неспішно так веде розмову,
Немов усе переживає знову
За ті десятки ним прожитих літ:
- Нема Мстислава! Жаль, що вже нема.
Був би Удатний, він би стрів навалу.
З-під Києва орда б та утікала.
Бо ж недарма він прізвисько те мав!
- А вам його доводилося знать? -
Спитав хтось. – А чому б мені не знати?
З ним довелось разом повоювати…
- А можете що-небудь розказать
Нам про Мстислава? – А чого б і ні?!
Про Липицю, напевно, що всі чули?
- Коли і чули, то уже й забули.
- Так от, тоді то й довелось мені
Із князем вперше разом воювати.
Я з Торчеська був родом. Певний час
Йому там князювати довелося.
Я, хоч малий був, пам’ятаю й досі,
Як здибався із князем перший раз…
Та то таке… Як вже дорослим став,
Князь знову в Торчеськ зазирнув проїздом.
Ну, я до нього і звернувся, звісно,
Щоб він мене в дружину свою взяв.
А був міцний я парубок тоді.
Підкови гнув, мечем умів махати.
Чого б було такого і не взяти?
В той час без діла князь якраз сидів.
Сам винен був. Із Торопця його
У Новгород покликали на князя.
Він, звісно і погодився одразу.
Бо що ж, насправді, Торопця того?!
А Новгород – то Новгород. Якраз
Чудь землі новгородські діставала,
Спокою ніякого не давала.
Тож треба був для Новгорода князь
Відомий. А Мстислав якраз із тих.
Не раз ходив з ордою воювати.
Перемагав. За що й прозвавсь Удатним.
Та ще і тим підходив князь для них,
Що прямодушний був, не інтриган.
Порядний, чесний – де такого взяти?
Тож і пішов Удатний князювати
У Новгород. Дав чосу ворогам
Так, що вони про Новгород й забули.
Примусив чудь ту данину сплатить…
Так десять літ вдалося просидіть
У Новгороді князю. Правда, були
Там чвари між бояр – одні із них
Були за нього, а другі, одначе
За суздальців. І гадили добряче.
В князі хотіли з суздальців отих.
Ну, звісно, те робили не за так.
Їх суздальці грошима споряджали
Тихцем. А ті за гроші і «бажали»…
А князь інтриг тих не хотів ніяк.
Оскільки він наївним трохи був,
Вони його на тому й підловили:
Чутки брехливі нишкові пустили,
Що Галич «вільний». Князь про те почув
І кинувсь в Галич, щоби князем стать.
Та по дорозі вже про те дізнався,
Що Галич сину короля дістався
Угорського. А вже куди вертать?
Тож цілий рік він півднем проблукав.
Заїхав якось в Торчеськ по дорозі.
Був при дружині вірній, при обозі.
Там до його дружини я й пристав…
А в Новгород за князя узяли
Із суздальців одразу ж Ярослава.
Не довго він у Новгороді правив,
Бо суздальці одразу ж почали
Нахабно пхатись в новгородські справи.
Бояр то зачепило, бо ж вони
І кликали князів зі сторони,
Щоб воював за них князь, а не правив.
Отож і «закоторилось» між них.
Князь залишив намісника й подався,
Робити шкоди Новгороду взявся,
Шляхи всі перерізав, по яких
У місто хліб та і товар везли.
«Печаль і вопль» у місті піднялися.
Голодні смерті з часом почалися.
І новогордці на поклон пішли
Знов до Мстислава: виручай, мовляв.
Не став князь собі ціну набивати.
Велів свою дружину піднімати
І в лютому на Новгород помчав.
Йшли по річках, по кризі, навпрошки.
З’явились, коли нас і не чекали.
Зненацька ми на Новгород упали
І змусили посадника-таки
Тікати з міста. Сів у нім Мстислав,
Став до походу сили набирати.
Союзників під прапори скликати,
Кого нахабством Суздаль той дістав.
Прийшли зі Пскова в поміч нам полки,
Прибув смоленський князь також з військами.
І в березні ми подалися прямо
На схід, поки не скресли ще річки.
Йшли на Ростов… Тут слід іще додать.
Що суздальці все ж єдності не мали.
Брати поміж собою не ладнали.
Все через батька. Всеволодом звать
Його було. Та ще й Гніздом Великим
Прозвав народ. Бо ж купу дітей мав.
Синам ще за життя князівства дав.
А, як вмирати став, тоді покликав
Найстаршого, що Костянтином звавсь,
Щоб йому стіл свій в спадок передати.
Його ж Ростов велів віддати брату.
А той уперся, вже ж тут вкнязювавсь.
Або Владимир, каже, і Ростов,
Або не хочу, батьку твого столу!
Той розізлився на таку крамолу
І тут же сину відповідь знайшов.
Хоч по закону старший править мав,
Та стіл віддав він Юрію. Між ними
Котора почалася. Не підтримав
Ніхто з братів найстаршого. І став
Той врешті у своїм Ростові править.
Хоч на братів він зло і затаїв.
Мстислав послав таємних посланців
В Ростов отой, щоб Костянтина звабить.
Пообіцяв йому батьківський стіл,
Як допоможе Юрія здолати.
Того ж зовсім не довелось вмовляти,
Погодився додати своїх сил.
В Великдень ми Ростова досягли,
Де з Костянтином радісно зустрілись.
Князі хрест цілувати заходились
Й на Переяслав військо повели,
Де і сидів той клятий Ярослав,
Який цю кашу заварив. Одначе,
Той дременув, загрозу ледь побачив,
Скоріш до брата Юрія помчав.
Той, склавши рук, звичайно, не сидів,
Усіх братів на поміч став скликати
Аби Мстислава разом подолати.
Збирати ще й ополчення велів.
Отож, по селах всіх і по містах
Чоловіків до війська заганяли.
Чи хочуть, чи не хочуть – не питали.
З тим військом Юрій Юр’єва досяг.
Туди ж ми і небавом підійшли.
Полоненого наші упіймали.
Тож скоро ми про військо враже знали
Усе, що тільки визнати могли.
Зайняв князь Юрій гору на той час,
Яка найвище вгору тут здіймалась,
Звідкіль уся округа проглядалась.
Тож звідти йому добре видно нас.
Крутезний схил кущами геть заріс,
Який вони й тинами укріпили,
Й кілками. Та й за тим усім засіли.
Дивилися презирливо униз.
Не всі, звичайно, прагли до війни,
Багато хто в похід рушати мусив.
Отож, частина з них була не в дусі,
Не надто битись мріяли вони.
Тож Юрій на бенкет усіх зібрав
Та і хутро ведмедя ще живого
Ділити взявся – в разі перемоги,
Роздати землі всім наобіцяв
Братам, із тих, хто вийшов з ним на бій:
Тому Смоленськ, той Новгород отрима.
А там і Галич буде взятий ними,
І Київ… Бач, не жадібний такий.
Мстислав дарма теж часу не втрачав.
Зайняв сусідню, хоч і нижчу гору
Та і до бою зготувався скоро.
Та спершу посланців своїх послав
Аби вороже військо розділити:
Мовляв не прагне битися з всіма,
Він зло на Ярослава лиш трима,
Отож і з ним одним і прагне битви.
Та вороги не клюнули на те.
Ще намагався ворога зманити,
Щоб на рівнині дати йому битву.
Те намагання теж було пусте.
Отож, квітневий ранок наступив
І наше військо вже було готове
Пустити залішанам трохи крові.
Князь у стремено бойове ступив,
Об’їхав на коні свої полки.
Спинивсь перед смолянами і нами,
Що йшли із новгородськими полками
І голос пролунав його дзвінкий:
- Мужайтесь, браття, ворог перед нами!
Ми на чужій, ворожій нам землі.
А вороги могутні всі і злі,
То ж маєм битись, я скажу вам прямо,
Хоробро, лиш на Бога уповать,
Забувши і про сім’ї, і про хати.
Готові, браття, ви до бою стати?!
- Готові, князю!- стали ми кричать.
- Що ж, обирайте: битись кі́нними,
Чи пішими із ворогом схопитись?!
А всі ж уже шалено прагли битись.
Тож поголовно спішилися ми,
Та чоботи свої мерщій зняли,
Аби на гору легше підніматись.
Смоляни стали також роззуватись
І пішими із нами в бій пішли.
Спустились схилом, який мокрим був,
Бо ж уночі ще трохи накрапало,
А далі схилом підніматись стали.
Йшли мовчки, важке дихання я чув.
Слідом за нами кінний полк ішов,
Смоленський князь послав нам помагати.
Та помочі з них поки не багато.
А в нас гаряча нуртувала кров.
Там попереду стяги Ярослава,
Що сала всім за шкуру так залив.
Він нас неімовірно розізлив.
А далі Юрій із полками справа.
Поки долали ми крутезний схил,
Поміж кущів і кілля продирались,
Ми не цікаві ворогу здавались.
Вони лишень кричали з усіх сил.
Чи криком нас хотіли налякать,
Чи свого страху заглушить хотіли?
Та сулиці в нас скоро полетіли
І довелося нам до бою стать.
Стикалися сокири у бою,
Кров полилася – наша і ворожа.
Кіннота десь відстала наша, схоже.
Та ми на лють поставили свою.
І суздальці злякалися, мабуть,
Від натиску шаленого такого.
Не вірили вони у перемогу
Та й як воно інакше може буть?!
Спочатку задні кинулись втікать,
За ними і передні подалися,
А ми рубати втікачів взялися,
Тілами їх всю землю устилать.
Хтось підрубав був Ярославів стяг.
Тут і кіннота наша нагодилась,
З кіннотою ворожою зчепилась,
Посіявши між них ще більший страх,
Як ще один ворожий стяг упав.
То, мов яким сигналом послужило.
Вороже військо кинулося схилом,
Князь Ярослав найпершим утікав.
Нам зоставалось тільки гнати їх
Та тим нездарам голови рубати.
Обоз смоляни стали грабувати,
З возів бігом хапали, хто що міг.
Мстислав же кінних чимскоріш зібрав.
Та й ми на коней підоспілих сіли,
Добити, врешті, ворога хотіли.
Він безоглядно у страху втікав,
Встеляючи всю землю на шляху
Тілами вбитих. Юр’єва дістались.
Які у місті хутко заховались,
А хто знайшов у річці смерть лиху.
Кінні – ті в Переяслав подались,
Хто у Владимир. Коней не жаліли.
А князі їхні перед всіх летіли.
Дізнався я, як вже вони здались,
Що Ярослав аж трьох коней загнав,
Поки до Переяслава дістався.
А Юрій, щоб ніхто не здогадався,
Свій обладунок миттю поскидав
І у одному спідньому втікав.
На те, що холод, не звертав уваги.
Забув про військо і забув про стяги.
Той, кажуть, чотирьох коней загнав.
Примчав у місто стольне піднімать
Народ на бій… А тим нема охоти.
Раз боягуз – то вже твоя турбота.
Прийшлося князю голову схилять
Повинну перед братом Костянтином.
Той стіл батьківський врешті-решт зайняв,
А Юрію на Волзі град віддав.
А той і радий, що хоч не загинув.
Звідтіль до Переяслава пішли,
Щоб Ярослава також покарати.
Той відчинив ворота перед братом
І на колінах прощення молив.
Так і скінчилась смута вся ота.
Князі в Заліссі врешті помирились,
На кров людську пролиту не дивились.
Що кров людська, тут головне – мета:
Здобути стіл, а там хоч всім вмирай.
Мстислав героєм в Новгород вертався…
А скоро й Галич князеві дістався
І той подався в свій жаданий край…
Задумавсь дід: - Нема тепер князів
Мстиславу рівних. Все якісь ледачі.
Отож орда й гасає краєм нашим,
Нема того, хто б кляту зупинив.
А скільки люду в прі тій полягло
Через князів таких та їх амбіцій.
Не утікали б нині від чужинців
Якби таких от липиць не було.

Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непомітно.
Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
- Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
- А чого мені брехати, як і, справді було.
Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
Загорнув в торбину речі та й собі подався.
А дорога то неблизька, верстов відмотати
Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
Йду якось одної днини, уже сутеніє.
Бачу село при дорозі вогниками тліє.
Завернув у крайню хату та взявся просити,
Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
- Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
Натомився у дорозі, засну, як убитий.
Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
Дала мені повечерять, я й уклався спати.
Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
«Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
А хазяйка біля печі ножика узяла
Та й встромила у долівку. Через нього вміло
Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
А за нею друга, третя, загула й остання.
А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
І так мене захопило, втриматись не в змозі.
Не біда, що утомився в далекій дорозі.
Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
Витягло мене трубою, у небо підняло,
Над лісами, болотами кудись потаскало.
Й притаскало до Києва на Лисую гору.
А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
Тільки мене опустило, як відьма підходить,
Що у неї ночував я. І коня підводить
Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
В того голову свинячу, а в того собачу.
А одне на мене оком таким подивилось,
Що у мене руки й ноги умить затрусились.
Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
Замість коня між ногами палицю тримаю.
Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
Довелося з півдороги у полк повертатись.

Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.

Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би землі у сусіда переполовинить,
Доточити нові землі до свого наділу.
І ніхто не дослухався до голосу крові:
Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
Убивати рідню свою вже були готові
Аби тільки землі більше під рукою мати.
Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
Що за брата були ладні і гори звертати.
Прожили життя в любові братній вони гідно.
То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
Був колись могутнім князем Роман на Волині.
Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
Як не стало батька-князя, піднялись бояри
У стольному місті Галич проти малих діток.
Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
А у вдови ніякої помочі немає.
Обіцяв король угорський та забув, напевно.
Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
Там поки іще бояри князям служать ревно.
Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
Але галицькі бояри знов змови складають.
Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
Все розправитися з ними князів закликають.
Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
Уночі обох таємно вивезли із міста.
Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
Там надовго довелося їм утрьох осісти.
Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
Дав притулок та таємно повів перемови
З королем угорським, своїм союзником давнім.
Домовились об’єднатись і почати знову
Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
Начебто для того саме, щоб братам вернути.
Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
А Данила в Угорщину до двору забрали.
Так вони декілька років в чужині й прожили.
І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
Але скоро із Берестя посланці прибули
До Кракова та на князя Василька просили.
Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
Поки був малий Василько, всім правила мати.
Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
Правили вони й зростали, мріяли вернутись
В стольний город Володимир, боярство здолати.
Але тому ще не скоро удалося збутись.
Довелось багато років їм на те чекати.
Уже, як дванадцять років Василькові стало,
Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
Ще на той час не багато вони років мали,
Та не було досі сварок, роздорів між ними,
Бо Василько був за старшим, немов за стіною
І в усьому його слухав, підтримував ревно.
Мріяли обидва брата мрією одною,
Один за другим тримались, як належить кревним.
Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
Що належали ще батьку їм не покорялись.
Довелося за ті землі ще повоювати,
Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
Коли землі повернути мирно намагались.
Довелося брати зброю і йти воювати.
Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
Налетів на край раптово, полону набрався.
Та недовго радів тому. Братні воєводи
Наздогнали його військо і полон відбили.
Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
І ще довго сюди лізти силою не сміли.
Згодом стали і бояри до князів схилятись,
Бо помітили їх силу, здатну захистити,
Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
А під сильним князем завше спокійніше жити.
Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
Віддав братові Данило стольний Володимир.
Та і далі в своїх землях вони князювали
І ніякої незгоди не було між ними.
Саме в ті роки Василько вперше одружився,
За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
А той давав братам поміч у постійних війнах.
З ким лишень не довелося братам воювати.
Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
Князі руські прагли землі в братів відібрати.
І щоразу князь Данило на брата спирався.
Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
І страшну орду монгольську разом пережили.
Пережили та монгольським ханам не скорились.
Аби скинути ярмо те, готували сили.
А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
Привів її хан Куремса землі розорити.
Знов Василько меча свого діставати має.
І пішов разом із братом в поле орду бити.
Не раз орді діставалось від Василька в полі.
Довго ті ординські кості по степах біліли.
Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
Що ці князі непокірні його так побили.
Хан великий у Сараї дуже розізлився.
Як посміли князі руські опір їм чинити.
Чому йому той Данило досі не вклонився?
Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
Витоптала орда степи, річки осушила.
Мов піднялися зі степу усі орди древні.
Де супроти орди тої було взяти сили?
Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
Розумів: в лісах і горах важко воювати.
Тож спинив орду у полі, готував до битви,
Але спершу послів князям вирішив послати.
Прибули ординці, стали хитро так питати:
- Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
Не зустрінете – довіку ворогами бути!
Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
А поїдеш – головою можеш заплатити.
Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
Та Василько дуже хоче брата не пустити.
- Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
Та на Господа обоє будем уповати.
Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
Та Василько йому сміло в очі подивився.
Бурундай тоді з другого боку підібрався.
- Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
Хан вас силою своєю захищати б взявся.
Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
Хан великий за поразку і голову зніме.
А тут можна і без бою перемогу мати.
Хай збудоване князями й знищиться самими.
Що Василькові робити? Брата не спитати.
Довелось йому самому рішення приймати.
Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
Аби лише від ординців її врятувати.
А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
Велить братам брати військо і в похід рушати.
Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
Знов Василько взяв на себе і братову долю.
Відмовив, аби Данило був у тім поході.
Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
Брату землі залишати без пригляду годі.
Поки орда тупцювала, нагонила страху,
Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
А, коли фортець не стало і міста стояли,
Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
Йшли монголи та з радості руки потирали:
Без утрат такі фортеці могутні збороли.
Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
Важко було пережити братам оте лихо.
Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
Усе знову починати – ні часу, ні сили.
Болить серце, старі рани нити починають.
Першим з братів став здавати старший брат Данило.
Хоч державних справ не кидав, вів переговори
З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
Не стачило йому сили, не стачило часу.
Помер раптом – самотою Василька залишив.
А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
Воювали з сусідами та й поміж собою,
Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
Нема кому на ординців вставати до бою,
Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
Хоч по черзі у Василька поради питали,
За порогом забували його мудрі речі.
Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
Син єдиний Володимир від неї зостався.
Йому скоро виходити за батька на сцену.
Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
Плакали за своїм князем гірко усі люди,
Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
У тіні тій. Адже словом завше і оружно
За народ свій, за країну непохитно бився.

Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було тут багато.
Налетять на Україну ордами татари,
Ясир женуть продавати – кого в яничари,
Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
Надумались козаченьки той Азов узяти.
Зібралися усім кошем думати-гадати,
Як би стіни подолати та військо розбити,
Та добра собі набрати й християн звільнити.
Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
Лише дарма товариство під стіни положуть.
Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
А ми силою не будем оті стіни брати.
Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
Поробили вози собі, ружжя поскладали.
А самі чумацький одяг собі повдягали.
Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
Коли уже до Азова зовсім близько було,
На вози ті козаченьки бігом полягали,
А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
- Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
- Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
- Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
І, поки спокійно місто те турецьке спало,
Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
Запалили з усіх боків – місто запалало.
Турки спершу ті пожежі заливати стали.
Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
Дременула аж за море бісова порода.
А козакам залишилось і добро, і слава.
Отакі то в козаченьків були славні справи.

Обоз великий вулицею мчав.
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво позирав услід
Та пил ковтав, що той обоз підняв.
Та все ж цікавість, видно брала гору.
Хоч люду й не багато на цю пору,
Багато хто у полі працював.
В кареті князь задумавшись сидів.
Вже від дороги довгої втомився,
Ледь задрімав, навколо не дивився.
Уже й новій кареті не радів.
Якби не гонор, сів би у сідло.
Та ж князеві це, начебто не личить.
Уже спинялись на дорозі тричі,
А це, нарешті, в’їхали в село.
Чи, може й місто. Князь не запитав
Слуги про теє. Та яка різниця?
Можливо, треба б знову зупиниться?..
Та тут обоз чомусь раптово став.
Князь стрепенувся. Сотник підлетів.
Поштиво над віконцем нахилився.
- Чому обоз так стрімко зупинився?-
- Пробачте пане, але на путі
Попався хлоп. Дорогу перейшов.
Так хлопці узялись його провчити.
- Давайте швидше! – кинув князь сердито.
Поринути хотів у думи знов.
Але цікавість гору узяла.
З карети вийшов аби подивитись,
Як хлопа того хлопці будуть вчити.
Усе ж розвага хоч якась була.
Хоча складалось все не зовсім так,
Як уявляв. Від того цікавіше.
Думки державні у ту ж мить полишив.
Хлоп виявився не простим, однак.
Два пахолки наїхали кіньми,
Нагайками розмахували люто.
Їх цьвохання сюди аж було чути.
А він крутивсь між хлопцями тими,
Неначе вуж, до тину відступав.
Вловив момент, вхопив дрючка із тину,
Коню одному опустив на спину.
Рвонувся той, аж пахолок упав.
А кінь й коня другого завалив
Із пахолком. Хлоп ухопив нагайку.
І лупцювати взявся тих негайно.
Добряче бив, нікого не жалів.
Тут пахолки, що були недалік,
Коней своїх на поміч розвернули.
Дістали шаблі. Злі на хлопа були.
А той побачив та відскочив вбік.
З землі дрючка миттєво підхопив,
Став попід тином спину прикривати.
Не кинувся, як боягуз тікати.
- Спиніться! – князь раптово повелів.
Хто зупинився, хто і недочув.
Та сотник миттю зміг їх зупинити.
Бо ж князь не буде двічі говорити,
Хоча і сам здивований тим був.
- Нехай до мене хлоп той підійде!
Не зачіпати! Хай іде спокійно.
Хлоп дрюк не кинув, підійшов повільно,
Не знаючи іще, що його жде.
Вклонився, наче, з викликом, однак.
Сміливо князю в очі подивився.
- Де ти так, хлопе, битися навчився?
- Життя навчило. – відповів юнак.
- Як тебе звати, хлопе? – Северин! –
Сказав і князю усміхнувся щиро.
Хто би такій людині не повірив?
Князь теж всміхнувся. «От же, сучий син!»-
Подумав, але вголос проказав:
- Підеш до мене в козаки надвірні?
Мені потрібні відчайдухи вірні…
Так Наливайко козаком і став.

Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку долю.
Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
Таких вже було багато у тім чистім полі,
Хто шукав для себе слави та вільної волі.
Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
Щоби добре слідкувати за її ходою.
Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
Там і взявся будувати разом з козаками.
Ставили дубові стіни, вали насипали.
Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
Пише Байда листа тоді королеві свому
Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
Листи шле та ні одної не прислав гармати.
Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
Як не дав король, то треба десь піти здобути.
А там саме при березі Дніпра турки стали,
Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
Та походом не ходити в татарські улуси.
Байда на те подивився й задуматись мусив.
Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
Та на мурах там гармати потрібні стояли.
От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
Не встояла та фортеця супроти козаків,
Розігнали яничарів по балках, байраках.
Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
Привезли та й у фортеці своїй встановили.
Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
Ще прибули яничари у поміч до нього
І всі разом подалися козаків карати,
Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
Біля острова малого опиняться скоро.
Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
Думали, що легка справа, той похід їм буде,
Але стріли козаченьки орду груди в груди.
Захотіли турки острів з суден захопити,
Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
А хто острова дістався – голови позбувся.
Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
Та за місяць там, де був він, там і залишився.
Полягло орди чимало у тому поході,
Але ханові, здається, нікого не шкода.
А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
На мурашник на татарський із мурів глядіти.
Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
«А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
Та тихенько на той берег татарський дістались,
А уже там запосілись, на орду напали,
Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
До татарських аж улусів гнали без упину,
Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
Хану кримському добряче прочуханки дали.
Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
Готуватись до походу знову заходився.
Поплакався до султана, просив про підмогу.
І той знову яничарів присила до нього.
Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
Байда також не чекає, листи посилає
Й королеві, і цареві – помочі прохає.
Та від них зимою снігу випросить нелегко.
Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
Знову степ навкруг татари устелили тілом.
Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
Знову місяць не змовкала в степу канонада.
Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
Скоро порох закінчився і ядер не стало.
Та і їжі у запасах залишилось мало.
Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
Уночі та посідали хто в свої байдаки,
А хто бродом через плавні і пішки подався.
Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
Розлютився, як побачив – козаків немає.
Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
Але довго у степах тих так і не побули.
Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
Також турки й молдавани подались за ними.
А козаки знов вернулись, на острові стали.
Правда, нову там фортецю вже не будували.

Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.

Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
А молодших вкриєш матом,
Змусиш дарма працювати.
Озирнутися не вспів,
Вже і орден заслужив.
Кому слава, кому горе…
Розкажу я вам про море,
Що Гаркушиним зовуть.
Не доводилося чуть?
Було то в п’ятидесятих.
Полігон побудувати
Повеліли генералу,
Щоби там солдат навчали,
Як потрібно воювати.
Перемоги здобувати.
Генерал чекать не став,
Щоб все хтось прорахував,
Сам узявся малювати,
Який вигляд буде мати.
Хто робити буде то́го?
Ціла ж армія у нього.
З тої сили дармової
Можна стати і Героєм.
Та і техніки доволі.
Є чим рити шанці в полі.
Та Гаркуша далі мітить,
Хоче річку городити,
Щоб училися солдати
Перешкоду ту долати.
Правда, в річковій долині,
Кілька сіл стоять ще нині.
Та кому то все цікаво?
Полігон – державна справа.
Всіх селян із сіл зігнали,
Навіть, згоди не питали.
І робота закипіла.
Армія гранітні брили
У кар’єрі добувала,
Майже у ручну тягала,
Щоби річку городити.
Та чого солдат жаліти.
Скоро річку загатили,
Купу брил там навалили.
Ніде дітися воді.
Стала повнитись тоді
Річкова долина, поки
Розтеклась на усі боки,
Аж по греблю піднялася
Та й по брилах подалася
Униз далі водоспадом.
Генерал страшенно радий,
Рапорти хвалебні пише
Та майбутнім себе тішить.
Геть забув про тих селян,
Чия втоплена земля.
Про солдат, що там лягли,
Непідйомне ж бо тягли.
Водоспад той Вчелька звуть.
Одні кажуть, що, мабуть,
В честь якогось там солдата,
Що загинув в тім «стройбаті».
Другі кажуть – в честь села,
Що вода там залила.
Ще й граніт той слід згадати,
Що уклали в ту загату.
Бо ж граніт то не простий,
З нього клали у Москві
МГУ їх знамените.
Генерал же ті граніти
Просто в греблю угатив.
Гроші чималі пустив
Тим на вітер. Генерала
Смерть уже давно забрала.
А те «море» є і досі,
Воду Гнилоп’яті зносить
Водоспадом з брил гранітних.
Приїжджайте поглядіти
На той пам’ятник «совкові».
Краєвиди ж там чудові.

Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
Щогодини всіх лякає хворобою тою.
Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
Та і вміє дуже гарно про все розказати.
Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
- А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
То москалі раз по разу за сокири брались,
Коли щось у діях влади було не до смаку.
А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
У самій Москві «людішки» часто бунтували.
Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
Були й інші, не відомі мені, очевидно.
- Бунтувати бунтували…коли напивались
Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
Тоді вила чи сокири вони в руки брали
Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
Похапає буйних влада, зачне їх карати,
Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
Що то не їм довелося піднятись на плаху.
Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
- Про такого і не чув я. А коли він стався?
І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
- Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
Тоді вела Московія на всі боки війни.
То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
А найбільше – то татарам й туркам дістається.
До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
Потоптали вони турок із татар ордою,
Показали усім силу москальської зброї.
Та чомусь при тім забули вони пригадати,
Що чуму із тих походів привезли солдати.
Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
Так, що люди в Московії помирати стали.
Восени в Москві з’явилось морове повітря.
Та нікому не хотілось про те говорити.
Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
Лікарів тоді в країні було зовсім мало
Та і ті із-за кордону всі поприбували:
Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
Москаликів поміж ними не було ніяких.
Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
Та для лікарів московських – як горох об стіну.
- То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
А тим часом усе більше людей помирало.
А на весну та на літо чума розгулялась.
Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
Помираючі та мертві лежали повсюди.
А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
Нема кому перейматись проблемами тими.
Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
Хоч цариця наказала карантина ввести.
Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
А про цього щось у книгах дізнатися годі.
Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
А від чуми з Москви драла довелося дати.
Розсердилась Катерина на нього за теє,
То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
«Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
Відірватися не можу, бо зайнята надто».
А тим часом в Москві люди мусять помирати.
Нема в місті начальників, повтікала влада.
Народ сам собі шукає, як би дати раду.
Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
Потяглися юрби містян до ікони тої.
А що може бути гірше ідеї дурної?
Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
На відміну від начальства, Москву не покинув.
Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
Тож велів він ту ікону подалі забрати.
Але стали дурні чутки по місту гуляти,
Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
«Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
Били черниць із ченцями, пощади не мали.
А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
Іще більше люду в місті за дубці взялися.
Тут уже палили й били, хто кого захоче –
Грабували всі будинки, що впадали в очі.
А частина юрби злої подалась шукати
Амвросія, аби його як слід покарати.
В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
На хорах в одному храмі бідного спіткали.
Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
Шарпали на усі боки та дрючками били.
Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
Ну, а далі грабувати монастир поперла.
Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
Кого б ще за чуму тую треба покарати.
Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
Тож вони і відповісти за таке повинні.
Озвіріла юрба темна кинулась ловити
Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
Дісталося й ще одному між них малоросу
Самойловичу Данилу – вижити вдалося
Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
Хоча саме він без страху боровся з чумою,
Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
Дурні хохли рятували москалів від смерті,
А за те їх москалі ті віддали у жертву.
Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
«Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
Та й подався із народом тоді «розмовляти».
- Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
Із дрючками на те військо пхатися почали.
Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
І червону площу кров’ю довелось залити.
Як почула юрба слова добре зрозумілі,
То розбіглася миттєво. Правда, залишила
Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
Та побачили гармати, до бою готові
Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
Тут уже і Катерина взялася до справи,
Надумала в Москву військо послать на розправу.
На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
Того зразу й відправили на смерть і на муки.
Трьох повісили, десятки батогами били,
Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
Як карають тих, хто з ними разом колотився.
Той попався й прийма муку, а цей залишився
І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
Коли винних і невинних скінчили карати,
То тоді вже нагороди взялись роздавати.
Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
А кому в казармах далі годувати вошей.
Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
А хтось прийшов на готове та й озолотився.
Так на тому й закінчилось кривава бравада –
Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.

- Скажи-но, куме, чому Орбан так
Тепер вчепився в Закарпаття наше?
Я розумію – помагає Раші,
Відволікає сили в нас, однак,
Яка йому до Закарпаття діло?
Що він там втратив? І угорці з ним?
Я довго думав над питанням цим.
От, поясни-но куме зрозуміло.
- Щоб зрозуміти, куме, треба би
На сотню літ та й більше повернути
В минуле. Як війна скінчилась люта
І світ у мир найперший крок робив.
Антанта, яка виграла війну,
Тепер свої умови диктувала.
Німеччина, яка війну програла,
Спокутувати мусила вину.
Союзникам її дісталось теж:
Одна Австро-Угорщина розпалась,
Шматків від неї декілька зосталось,
Які своїх не визначили меж
Та до сусідів зирили весь час,
Як би у них собі щось прихопити.
Те українцям не вдалось зробити
І досі доля розділяла нас
Між москалів і ляхів. Ще землі
Румуни були трохи прихопили.
А Закарпаття до розвалу жи́ло
Під скіпетром угорських королів.
Так само, як Словаччина. Одначе,
Розпалася імперія у ось
Його забрати чехам удалось.
Чого їм угри не змогли пробачить.
Як упустили угри ласий шмат?
Та ж в москалів проклятих научились:
Там довго комуняки колотились,
Поки Європа навела в них лад.
У тому й чехи участь прийняли,
Тож Закарпаття, врешті і забрали.
І двадцять років майже обіцяли,
Що б, навіть, автономію дали
Народам, що в державі проживають.
Та все якісь причини заважають.
Тож так нічого дати й не змогли.
Тим часом Гітлер канцлером зробивсь
В Німеччині. Теж москалів робота:
Війни їм, бачте, нової охота,
Щоб у Європі кожен з кожним бивсь.
А, як уже знесиляться усі,
То Сталін усіх прийде «визволяти».
Тож Гітлер довго не збиравсь чекати.
Під гул німецьких схвальних голосів,
Французів вигнав з Рейну. Далі взявсь
Вже Австрію до себе доєднати.
Судетських німців спробував підняти,
Їх там відсоток чималий набравсь -
Мільйонів п’ять. Тож Гітлер зажадав,
Щоб Чехія Судети ті віддала.
То Чехія, звичайно, не бажала.
Та Гітлер з нею панькатись не став.
І заявив: Судети не дадуть,
То він війною проти чехів піде.
Погано мати отаких сусідів,
Які нахабно так себе ведуть.
Щоб це питання вирішити так,
Аби воно законно виглядало,
То арбітраж у Мюнхені зібрали.
Були там Гітлер та не сам, однак,
А з Муссоліні (ще тиран один).
Був Чемберлен від Англії. Четвертим
Став Даладье – француз. Скажу відверто –
І той, і той, напевно – сучий син.
Їм оті чехи без нужди були.
Їм тихо й мирно досидіть хотілось.
Як Гітлеру Судетів закортіло –
Нехай бере. Що ми, мовляв, могли?
І це оті союзнички, які
Із Чехією договори мали
Про спільний захист. Так от захищали!
Забрав Судети Гітлер. А меткі
До нього угри й ляхи доєднались.
Сілезький Тешин ляхи зайняли,
А угри у Словаччину зайшли
І Закарпаття. Їм тоді дістались
І Ужгород, й Мукачево. Не весь
Їм край дістався – лише та частина,
Де угрів була ледь не половина.
А в них же на всю землю інтерес.
А Чехія, позбавившись землі,
Де були і укріплення, й заводи,
Ослабилась, що й боронитись годі.
А навкруги одні сусіди злі.
Ті «миротворці», що її здали,
Не надто довго в мирі спочивали.
П’ять місяців від мюнхена промчали
І німці нові ігри почали:
Мовляв, як хочуть чехи далі жить,
То мають здатись Гітлеру на милість.
Інакше він їх зовсім скоро виїсть.
А що зосталось чехам ще робить?
Союзничкам вже годі довірять.
Вони об палець пальцем не ударять.
Хіба тим пальцем Гітлера посварять.
І хто ж захоче з чехів помирать?
Коли питання вже до того йшло:
Чи то боротись, чи країну здати.
Надумалися чехи, врешті дати
(Хоч воно, звісно, й пізно вже було),
Хоча би автономію якусь.
І українці узялись за діло.
Обрали владу, армію створили.
Щоправда, уряд перебрався в Хуст,
Бо ж Ужгород вже угри зайняли.
Та й армія – лише дрібні загони,
Беззбройні, хоча віддані до скону
Ідеї незалежності були.
Отож, лише п’ять місяців пройшло
І Гітлер ставить чехам ультиматум:
Під нашим живете протекторатом,
Або… Оте або й перемогло.
Здалися чехи. А словакам він
Велів: чи незалежними ставати,
Чи може їх Угорщині віддати.
І Тісо – був там прихвостень один
Німецький, «незалежність» і обрав.
Теж, звісно, під німецьким патронатом.
А Закарпаттю з чого обирати?
Про те ні слова Гітлер не сказав.
Можливо, теж би незалежність дав
Та Сталіна боявся турбувати.
Ще і угорцям обіцяв віддати.
А час все швидше й швидше упливав.
Тож, не діждавшись рішень ніяких,
Рішили українці не чекати,
Про незалежність власну заявляти.
Бо ж угри уже пхають на поріг.
Проголосили. Заявили з тим,
Що їхня незалежність – лиш початок.
Всю Україну мають доєднати,
Щоб вільно жити у краю своїм.
Для Сталіна недобра новина.
Почухав він потилицю і мовить.
(Не можу повторити слово в слово):
Мовляв, комашка доєдна слона.
Недовго незалежність та була.
Лиш кілька днів, бо не було ще сили,
Яка би військо угрів зупинила.
А їх же сила величезна йшла –
По десять вояків на одного.
А в українців й зброї було мало,
Ото лиш те, що в чехів відібрали.
Та й звідки взяти досвіду того,
Щоб воювати? Бились, як могли.
Кого побили угри, кого взя́ли
В полон і тут же скоро й розстріляли.
А ще ж і ляхи з півночі пішли
У поміч уграм. Уряд не всиді́в.
Волошин у Румунію подався.
(Він першим президентом обирався).
Хоч дехто бився ще багато днів.
Найкращі помирали у борні,
Свободу кров’ю власною кропили,
Дивилися у очі смерті сміло.
Та що вони могли змінить одні?
І кожен з них із вірою вмирав,
За що й життя був ладен положити,
Що ще остання попереду битва.
Ще час для перемоги не настав.

Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
Побачив люльку в Савки у руках
Й надумав одурити козака,
Себе міцненьким тютюнцем потішить.
Як Савка вклався на траві поспать
Після обіду, той тихенько скрався.
Та лиш за люльку лапою узявся,
Як, наче, сонний Савка його хвать.
- Та я ж тебе давно уже зачув!
Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
Узяв за карк козак чортяку того
Та й в очерет псяюку потягнув.
Там догори ногами прив’язав
До пня старого та й сердито каже:
- Сидіти будеш тут довіку, враже!
Як уже Савку чорт той не прохав.
- Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
Як ти для мене зробиш добру справу!
А то знайду на весь твій рід управу!
І не просися більше! – відрубав.
Та і пішов собі. А тут якраз
Смеркати стало, ляхів підступило
До того ставу чималенька сила.
Навкруг порозглядались якийсь час.
Побачили, що небезпек нема
Та й заходились пити і гуляти.
Та краков’як і польку танцювати.
Аж пилюгу до неба підійма.
Вже перед світом, о других півнях
Покликав чорт собі другого чорта,
Що виліз з навколишнього болота,
Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
- Скажи йому, що добре діло є.
- А яке діло, що йому сказати?
- Нічого. Як йому зарані знати,
То діло і не вигорить моє.
Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
- Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
- Е ні, скажи отак комусь дурному.
Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
- Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
Чорт перший здався, став розповідати:
- Там за байраком ляхів є багато.
П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
А в балці коні. Переловим їх
Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
Піду та подивлюся оком власним,
Щоб одурити ти мене не зміг.
Тихцем-бігцем та попід той байрак
Пробрався Савка аж до самих ляхів.
Ті веселяться, мов не мають страху.
«Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
Без чорта того. Позову своїх,
Коней із балки зможем відігнати,
Тоді вже ляхів можна добувати».
Пробравсь до коней, а побіля них
Стоїть кругом сторожа чимала.
Не підступитись. Що його робити?
Прийдеться чорта все-таки просити.
Вернувся Савка, витер піт з чола
І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
Але щоб тільки ляхи наші були!
- Я все зроблю… Але мотузка муля.
Ти відпусти мене скоріш, аби
Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
Твою натуру я чудово знаю.
Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
Ти краще позови чортів своїх.
Як вони зроблять все, так тому й буть,
Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
Чортів одразу налетіло, звісно.
А чорт велить, нехай до пекла йдуть
За зіллям до знайомої чортихи.
А Савка хай своїх збирать іде
Та понад балку в очеретах жде,
Поки вже час наступить для потіхи.
Чорти метнулись, зілля принесли,
Що їм чортиха в пеклі спорядила
Та й сіяти по балці заходились,
Де ляхи коней на траві пасли́.
А оте зілля й проросло умить.
Взялися коні зілля оте рвати
Чи то на нього просто наступати,
Воно, неначе стогне і тріщить:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
Наїлись коні чортового зілля,
На землю повалилися безсилі,
У кожного розперло живота.
Лежать у балці, мов колоди всі.
Тут козаки на ляхів налетіли,
А ті на коней скочити хотіли.
Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
А козаки хапають ляхів тих,
В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
В ставку втопились, риб нагодували.
Не залишилось жодного із них.
А лях же із гуляння залишив
Наїдків із напоями чимало.
Тож козаки за ляхів догуляли.
І Савка чорта, врешті відпустив.
А зілля те розсіялось кругом.
Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
Чи то зубами починає цупить,
Воно стогнати почина бігом:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
«Цикута» кажуть також ще на нього.
Тепер ви, звісно, знаєте – чого.

Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.

Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.

- Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Тепер від того соромом пече.
Надворі його темрява зустріла.
Яскраві зорі блимали з небес,
Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
Та віз уже стояв посеред двору,
На ньому навантажені міхи
З пшеницею. Тож виїздити скоро.
Таки устиг – прогнав усі страхи.
Тут тато вивів і волів з-за хати.
- Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
- Я зараз хутко і зберуся, тату.
Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
Умився прохолодною водою.
Шмат м’яса з хлібом мама подала
Та молока вечірнього удою.
Доїти вранці ще ж не почала.
Їв чи не їв – скоріше, причастився.
І от вже віз їх полишає двір.
Він поряд з татом хутко примостився
Та й подались під супроводом зір.
З села на биту вибрались дорогу,
Що понад Ворсклу в темряві вела.
- А чи далеко до Гелону того?
- Не дуже. Доля, як не буде зла,
За три години будем біля нього.
- А що за місто, тату, той Гелон?
Попереду ще не близька дорога,
Воли ідуть неспішно за селом.
Для них дорога ця, напевно, звична,
Не треба зайвих витрачати слів.
Поки нема попутних, а ні стрічних,
Тож тато кинув погляд на волів
Та й мовить: - Синку, то велике місто.
Мабуть, у світі більше всіх воно.
Чимало люду в нім буває, звісно,
Чимало оселилось вже давно.
Навкруг вали насипані з ровами.
А на валах стіна з дубових паль.
Із неї зручно битись з ворогами,
Що зазирають у наш край, на жаль.
Як тільки вістка розлетить по краю,
Що ворог суне – всі мерщій туди.
Тож ворог лише облизня й впіймає,
Метається навкруг туди-сюди,
Розорить землю та хати попалить
По селах і вертається ні з чим.
Тоді назад вже люди повертали,
Бо ж усе слід відбудувати їм.
- А хто живе в тім місті? – син питає.
- Кого там, синку тільки і нема?!
Будини, звісно, перше проживають,
Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
Прийшли гелони та й там оселились.
Від неврів теж чимало прибуло.
А потім й греки в край наш нагодились,
Їм тут де розвернутися було.
З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
Везуть товар: і хутра, і зерно,
Знаряддя всяке, посуд різновидний.
В Гелоні продається все воно.
Продав, що є, купив те, що потрібно
Та і додому можна вирушать.
Тож, греки й зачастили сюди, видно,
Чогось купить, а щось своє продать.
Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
Бо там, на півдні є міста у них.
Отож, вони зерно туди і правлять.
А нам товарів навезуть своїх:
І посуд всякий, і прикраси різні,
І зброю гарну їхню, і вино.
Хтось тут уже і оселився, звісно,
Живе в Гелоні, наче свій, давно.
- А чому місто не Будин назвали?
Це ж землі наші? – Так то воно так,
Але гелони перші збудували
Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
А далі наші предки долучились.
Дубові стіни поряд возвели.
Коли ж багато люду заселилось,
Тоді уже всі разом узяли
Й поставили міцні дубові стіни
Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
Ти сам побачиш його скоро, сину.
От проминем отой великий ліс,
Що в сутінках попереду чорніє
І буде видно стіни нам його.
А вже на сході небо рожевіє,
Хорс скоро лика візьметься свого
Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
Той чорний ліс на їхньому путі.
Вже чується коліс скрипіння слідом.
Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
- А звідки тут гелони узялися?
Чому в своєму не живуть краю?
На лантухах зручніше умостився
Й продовжив тато розповідь свою:
- Колись гелони тут не проживали
Та й звалися по іншому, не так.
Як кіммерійців у степах їх знали.
Лякався того імені усяк.
Бо ж вони були дуже войовничі,
Носились степом із кінця в кінець.
Вважали: землю їм орать не личить.
Тож кожен кіммерійський верхівець
Лише на війни й здобич сподівався.
В степу тоді їм рівних не було.
Говорять, кіммерійський цар дістався
Аж ген за море, сіючи там зло.
Країни сильні перед ним упали,
Міста лежали спалені кругом.
Бо кіммерійці жалості не знали…
Хотіли світу звоювати всього.
На те і час, і сили витрачали,
Забувши зовсім про свій рідний дім.
А вороги тим часом поглядали
На їх степи. Хотілось дуже їм
У тих степах безмежних панувати.
Тож кіммерійці витрачали сил,
Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
І кіммерійцям вдарили у тил.
Ті похопились та вже пізно було,
Зібрати сили проти не могли.
Та й у зневірі на усе махнули.
Царі їх войовничі ще були,
А люд простий не захотів вмирати.
Навкруг чимало вільної землі,
Податись можна світом, пошукати.
Податися за море, взагалі.
І, як царі їх їхні не вмовляли
За землю битись – не погодивсь люд,
Отож, царі одні на битву стали,
Але не десь зі скіфами, а тут –
Перед народом. Розділились навпіл
І між собою билися на смерть.
Народ лише дививсь на їхній запал.
Скропили кров’ю вони землю вщерть.
Коли ж упав останній із останніх,
Тіла зібрали й поховали там.
Курган високий насипати стали
У пам’ять про царів загиблих нам.
Коли ж курган насипали високий,
То розділились та і розійшлись.
Одні за море подалися, поки
Іще про них там згадки збереглись.
Другі в Таврійські гори перебрались,
Де й досі, звані таврами, живуть.
А треті, що гелони прозивались,
Направили на північ свою путь.
Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
Пішли у край, де і степи, й ліси.
В цім краї предки наші панували,
Отож взялись гелони їх просить
Притулок дати. Їх бо не багато.
А предки добрі прихисток дали.
Ті стали свою кріпость будувати
І в кріпості над Ворсклою й жили.
Орали землю та хліба ростили,
Торгівлю із сусідами вели.
Сюди будини свій товар возили,
А місто саме так і нарекли.
«Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
Ото відтоді так і повелось.
Хоч стільки люду там живе сьогодні
Та назвисько від перших збереглось…
Ось уже й ліс півтемний проминули.
І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
Його лице світ раптом осяйнуло
У той ранковий прохолодний час.
Вози позаду голосно скрипіли,
Уже зібралась валка чимала.
Усі з товаром у Гелон спішили.
Туди дорога з’їжджена вела.
Лиш ліс минули і перед очами
Постав Гелон могутній вдалині.
Дубові стіни на валу стирчали,
Провал воріт відчинених виднів.
Туди вози поволі заїздили
Ті, що до міста перші досягли.
І мито вартовим в’їздне платили,
Щоб в місті вільно торгувать могли.
Здалека, навіть враження справляли
Високі стіни Наче, дивний сон.
Ворота, як обійми розкривало
Перед хлопчиськом місто це – Гелон.

Посол московський до Москви вернувсь -
Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
Усім цікаво – як же все там було,
Чого від Баязида він добувсь.
Зібралось перших купою бояр,
Розсілися на лавках попід стіни.
Всі, як належить, сіли, згідно чину.
Іван на троні – московітський цар.
Бояри всі – холопи лиш його,
Тож він на них лиш зверхньо позирає,
Лише ім’ям холопським прозиває…
Зайшов Плєщеєв і упав бігом
Перед царем (аж гупнув) на коліна.
Цар голову підвести повелів,
Аби той про посольство доповів
В Туреччину, поки іще єдине.
Той на колінах голосно повів:
- Я твою волю виконав, мій царю!
Лицем перед султаном тим не вдарив!
- Чи виконати все, як слід зумів?
Зам‘явся той: - Не всього удалось.
Та ж той султан хотів багато надто:
Я перед ним мав на коліна стати,
Як я стою перед тобою ось.
Та я не став! Царя не осрамив!
Купити ще мене вони хотіли –
Халат прислали, грошенят вручили.
Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
Хотіли, щоб з пашами говорив,
А не з султаном. Та я їм відмовив.
Тримався міцно, царю, твого слова,
За що в темницю, навіть, загримів.
Але не здався. Зрештою, султан,
Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
Я був таки допущений до нього
І на турецький не піддавсь обман,
Султана змусив грамоти вручить
Аби купцям там нашим торгувати
І утисків від турків тих не мати.
Хоч більш нічого не вдалось зробить…
Бояри в залі схвально загули,
Мовляв, нехай там турки наших знають
І, як належить, посланців стрічають.
І, навіть, цар підвестися велить…
В Стамбулі два сановники сидять
В хамамі, між собою розмовляють.
Один другого якось і питає:
- Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
Чому того московського посла
До падишаха зразу не пустили?
І, навіть, до зіндану посадили.
Яка причина у тому була?
- Ти не повіриш – та ж він так смердів,
Неначе зроду ще ніде не мився.
Від смороду я ледве не сказився.
В хамам його відвести повелів.
Не дай Аллах, від смороду того
Султана могло й знудити. Одначе,
Уперся клятий. Митися він, бачиш,
Не мав наказу від царя свого.
Султан стрічатись з ним не захотів,
Лиш грамоти велів йому віддати
Та зі Стамбулу утришия гнати,
Щоби столицю він не засмердів.

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на ніч у вибалку одному.
Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
Багаття розвели, хтось риби наловив.
І аромати вже такі навкруг несуться,
Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
Зварили кулішу із рибою, усілись
Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
Зготовились уже лягати, спочивать.
Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
- Здорові, молодці! – легенько уклонився.
- Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
- Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
Та недалечко тут під Кічкасом село.
- Охота ото вам бовтатися по світу?
Таж людям молодим й так гарно б тут було.
- Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
Урочища того, що Сагайдачне звуть.
Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
Там на губернію їх стачило б, мабуть.
- А що за гроші то? – ті чумаки питають.
- Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
- Казали щось старі, що трохи про те знають.
Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
- Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
Старішого, ніж я, нікого не знайти.
Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
Вже корені давно в землі оцій пустив.
Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
Не було на землі міцнішого коза́ка,
Тож по собі й лишив він славу отаку.
Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
Вам, певно і не знать, як то воно було.
Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
Куди там воювать? Забрали всю старшину.
Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
Забрали землю всю, майно і всю скотину.
Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
Самих же козаків по світу розселили.
Кого у москалі до війська загребли,
А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
І каже нам козак: «Давайте утікать!
Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
Там добре буде нам, кругом же ліс густий
Та скелі і яри. Ніякої турботи.
Згадаємо уклад свій добрий січовий.
Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
Вночі всі на коней та й степом подались.
Слобод ще не було степами у ту пору,
Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
Зробили курені й козакувати взялись.
А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
А у степу хіба татари й чумаки.
Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
Татарам же часом дісталося таки.
А то ще москалі, як степом проїздили,
То їх пограбувать із радістю було.
Отак ми років три чи то чотири жили.
І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
Він вдома більш сидів, побіля куренів.
Бо ж і худобу слід було там доглядати.
Та і на зиму хліб придбати він умів.
А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
Чому б не потрусить ледачих тих панів?
На Київщину ми ще без пригод дістались.
Там розійшлись, аби розвідати доріг.
А тут на лихо нам москальське військо взялось
Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
Примушувать взялись до війська нас вступать.
Віднікувались ми. Та що робити мали?
Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
Повісити велів москальський офіцер.
Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
Погодились служить. Тож в козаках тепер,
Але під москалем. Десь рік отак ходили.
А потім повели нас воювати Крим.
Показувати шлях до Криму нам веліли,
Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
Де німці по сей день в колоніях живуть.
Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
Поки через ріку понтони наведуть.
І стало жаль мені старого Сагайдака,
Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
Прокрастися рішив, повідати козаку.
Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
Помітили мене та й узялись стрілять.
Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
Вдалося допливти, до берега дістать.
А там в чагарники й до куренів дістався.
Було тоді там, може, з десяток козаків,
Хоч я тоді на те не надто роззирався.
Не до того було. Часу на кілька слів.
«Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
Бо скоро тут уже москальське військо стане
І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
Схопились козаки, зібралися тікати.
Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
Все золото зложив у шкуру й до води.
На скелю на середню затяг й поміж каміння
Пустив. Все те багатство там лише загуло.
Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
До біса грошенят там в золоті було.
Затяг те у барліг, поміж каміння того,
Гарненько загорнув й до берега помчав.
Гадав, що козаки чекають там на нього.
А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
«Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
Лишився сам-один на березі нещасний
Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
В землянку заховавсь з залізними дверима.
А я вже на коня та й крізь чагарники.
На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
Мачаю у воді свої сухарики.
Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
Скомандував майор, щоб військо виступало.
Примчали у той ліс – немає козаків.
Лиш курені пусті полишені стояли.
Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
Курінь той був міцний, мурований з каміння.
Взялися відкривать – не виломить дверей.
Вмовляти почали, нехай старий відчине.
А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
Давай вони тоді у вікна йому лізти.
Старого допекли – узявся він стрілять.
Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
Прийшлося москалям скоріше відступать.
А там стіжок стояв гречаної соломи.
Взялися москалі солому ту возить.
Обклали геть усе та узялись по тому
Солому пропихать, землянку щоб набить.
Управились гуртом, а потім підпалили.
Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
Щоб вмерти та живим не датись москалям.
Ще довго москалі на місці тім стояли.
Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
Цілий табун коней в Сагайдака забрали
Та й подались на Крим. І я із ними. От
Прийшлося в козаках ще довго послужити.
Аж доки й постарів й відставку получив.
З забродами ходив був рибу половити,
Аж доки козаків знайомих не зустрів,
Які у слободі місцевій поселились.
То й я до них пристав, та й став із ними жить…
- А золото знайшли, що сховане лишилось?
- Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
Отож, я і кажу – чого ото блукати.
Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.