Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо за версту.
А відбувалось все воно отак.
Більшовики, що владу захопили
В Московії, тоді ще не ділили
Свою бандитську партію ніяк.
Для них одна Московія була,
Хоч сотні там народів проживали,
Великороси всюди панували.
І партія ту ж лінію вела.
Імперію не прагли розділить
І незалежність націям надати,
Як встигли вже усім наобіцяти.
Робили, що імперський дух велить.
Їх в Україні також розвелось,
Як тарганів… Хоч, як порахувати
На весь народ – то зовсім не багато.
Не встигли владу взяти, довелось
Втікати, адже Брестський договір
Велів їм з України забиратись.
Куди там було німцям опиратись?
Втікали звідси, як побитий звір.
Зібралось в Таганрозі те лайно,
Зализувати рани узялися,
До думки до одної всі зійшлися:
«Вони нас в двері, ми до них – в вікно!
Раз Україна незалежна то,
Ми маємо компартію склепати,
Та ще і українською назвати.
Тоді вже не зупинить нас ніхто.
Ми ж – українська партія!» Отак
Вони у Таганрозі порішили,
У Леніна спитатись поспішили,
А він подумав і сказав «Ніштяк!»
Тож влітку в вісімнадцятім, в Москві
Зібралися оті, що драла дали.
Вони ніяких, звісно, прав не мали.
Втекли із України всі живі.
Як же можливо партію творить,
Як в Україні спільників немає?
Це ж ким ЦеКа їх керувати має?
Хто буде там політику робить?
Та коли то спиняло комуняк?
В Москві дві сотні «діячів» зібралось,
Що українці тільки називались.
Сам Ленін на їх «з’їзд» прибув, однак.
І керував ним. Хто він був такий
Для України? Там не був ні разу.
Але до рук взяв керівництво зразу,
Бо ж розумів: без України бій
Зі світом їм не виграти ніяк.
Від голоду всі скоро передохнуть.
Не встигнуть комуняки, навіть охнуть…
Хотілося б сказати ще однак,
Про кількість комуністів і їх склад.
Чотири тисячі з хвостом тоді їх мали.
Тридцять мільйонів в Україні проживало
Населення. Яка там влада Рад?
А українців з комуняк отих
Було тоді аж … цілих три відсотки!
Ті, що «за Україну рвали глотки»,
Були євреї й москалі. Для них
Лиш годівниця була Україна,
Тому і рвались, щоб її «звільнять».
Рішив той з‘їзд повстання готувать,
Поставить незалежну на коліна.
Під гасла їхні всі: «Совєтам власть»,
«Звільнивши», до Росії приєднати.
Хоч Ленін встиг раніш наобіцяти,
Що незалежність всім, хто схоче, дасть.
Хоч партія і створена була
Та самостійна, звісно ж, не вважалась,
Вона в Російську партію включалась
Й політику однакову вела.
Створили, звісно і ЦеКа тоді,
Яке повинно ними керувати.
Секретаря взялися теж обрати.
Тим місцем П‘ятаков заволодів.
Він, як і Ленін – родом із дворян
Російських. Батько в нього мав заводи.
Чим йому рідний тато так «нашкодив»,
Що він в лайно те більшовицьке встряв?
В ЦеКа взялися членів обирать
І кандидатів. З двадцяти одного,
Євреїв в ньому було більше всього –
Аж дев‘ятеро, росіян ще п‘ять,
Грузин був німець і поляк у нім.
Щоб в Україні з них не глузували,
Ще українців чотирьох обрали.
Отож, нарешті й покінчили з тим.
Взялися Україну визволять…
Від українців. Славно послужили
Більшовикам. Хоч довго й не прожили.
Про долі їх хотілося б сказать.
Чотири в громадянській полягли…
Чи так її можливо називати?
Раз москалі прийшли нас воювати,
То ж війни завойовницькі були.
Ще трьох до самогубства довели
«Товариші» – бо чимось не вгодили.
По таборах сидіти не схотіли,
Тож добровільно із життя пішли.
В кінці тридцятих в одинадцятьох
Знайшли «гріхи» і просто розстріляли.
Ще два баланду табірну сьорбали.
Знайшов, як саме покарати Бог.
І лиш один єврей-таки зумів,
Напевно, власну долю одурити,
Репресії щасливо пережити.
Чом не упав на нього Божий гнів?
Того не знаю. Та і чорт із ним.
Хотілося, аби ви просто знали,
Із чого комуністи починали
І хто, насправді всі були вони.

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

Про Карпа Перебийноса одні зло говорять.
Кажуть, краще б не пускали нездару на море.
Через нього скільки люду згинуло в поході.
Другі кажуть: бруд на нього уже лити годі.
Був він славним полковником, не раз в морі бився.
І похід отой невдалий не так закінчився,
Як то недруги говорять. Ті хвалять. Ті лають.
А більшість про Карпа того нічого й не знають.
То й не дивно, бо про нього мало що відомо.
Але ж хочеться дізнатись трохи й більше. Тому
Розповім. А чи то правда, чи вигадки, може.
Вірити чи ні, то хай вже обирає кожен.
Отож, якось хан із Криму вдерся на Поділля,
Попалили села, люду захопили силу.
Із добром та із ясиром до Криму погнали,
А козаки перейняти орду не встигали.
Отож, гетьман рішив «чайки» на море послати,
Щоб хоч з Криму невільників тих повизволяти.
Три тисячі козаченьків у ті «чайки» сіли
І ті стрімко вниз до моря Дніпром полетіли.
На чолі того походу гетьман і поставив
Був Карпа Перебийноса, що знав морську справу.
Бо не раз ходив походом до турків чи Криму,
Знав, як саме поступати у морі із ними.
Тож спустились до лиману, ночі дочекались
І мимо того Очакова у море прорвались.
За задумом полковника, треба було скоро,
Поки не продали іще той ясир за море,
Перекрити порти кримські, галери стрічати,
На наявність християн в них всі перевіряти.
Почали ще від Козлова – перший на дорозі.
Варта гарнізон не встигла піднять по тривозі,
Як «чайки» уже пристали та «шерстить» взялися.
А татари з переляку у степ подалися.
Далі дійшли до Судаку, Кафу погромили.
І повсюди невільників багатьох звільнили.
І такого вже нагнали на Крим увесь страху,
Що татари аж у горах молились Аллаху.
Та бігом просили поміч турецького флоту.
А козаки вже під Керчю взялись за роботу.
А тим часом зі Стамбулу та ще й із Азову
Навідався флот турецький – галери здорові.
Сонечко у небі встало, осява протоку,
А турки ідуть з одного і з другого боку.
Що проти такої сили «чайки» можуть мати?
Та ще й вдень? У них на кожній по боках гармати.
І не по одній – десятки. Як бахнуть всі разом,
То і половину «чайок» потоплять одразу.
Утікати від них дарма, піднімуть вітрила,
То доженуть дуже скоро козаків безсилих
Та і з гармат розстріляють. Щоб порятуватись,
Велить отаман із флотом турецьким змішатись.
Налягли на весла хлопці, «чайки» полетіли.
Турки лише одну-двоє вцілити зуміли.
Швидкохідні, в’юнкі «чайки» між галер метались,
А турки з гармат стріляти і не намагались,
Щоб у своїх не поцілить. Коли і стріляли,
То над «чайками» низькими ядра пролітали.
А козаки з фальконетів по галерах били,
Жодне ядро не пропало – мимо не летіло.
Цілий день отак метались, море гуркотіло.
Поки, врешті ніч настала й тиша наступила.
Козаки тоді зібрались та й в море чкурнули.
Доки турки зрозуміли, їх уже й не було.
Без втрат, звісно, не минулось. Турки так палили,
Що кілька козацьких «чайок» таки потопили.
Кількадесят запорожців у полон узяли.
Кого виловили в морі, того й пов’язали.
Поміж них і Богуславця – писаря із Січі.
Уже місяць хижим оком зазирає в вічі,
Як турки прийшли до тями та угомонились.
Уклалися спочивати, бо за день втомились.
А частина флоту зразу ж подалась на захід,
Щоб козакам перекрити повз Очаків шляху.
Та у тиші світанковій «чайки» знов з’явились.
Туркам тоді ще, напевно, сни солодкі снились.
Налетіли на них «чайки», хутко погромили.
Кілька галер й галеотів у морі спалили.
Визволили усіх бранців, що на суднах були,
А тоді уже на захід, на Крим повернули.
Пройшлися по узбережжю, татар розігнали.
Багатьох людей з полону тоді позвільняли.
А на рейді при Козлові і тих турок стріли,
Які шлях перепинити їм на Січ хотіли.
Погромили і військові, й торгові судна.
А на суднах тих турецьких рабів було людно.
Усіх вони позвільняли. Між них відшукався
Й писар Іван Богуславець, що в полон попався.
На радощах у Козлові козаки зостались.
Непогано їм в татарськім місті спочивалось.
Навіть, встигли одружити писаря Івана,
«Висватали» йому дочку якогось там хана.
Забрали усіх невільників – було ж їх багато
Та і стали преспокійно на Січ повертати…
Чи то правда, чи неправда – того я не знаю.
Але у житті, говорять й не таке буває.

Історія повторюється знов
В трагедії, комедії чи фарсі.
І ті, що одержимі богом Марсом,
Готові проливати знову кров.
Коли твій край між ворогів лежить,
Що силами помірятись бажають,
Твого бажання зовсім не питають.
Під бомбами тобі прийдеться жить.
Для них твій рідний край – то полігон.
І ти нічого з тим зробить не в змозі.
І ллються впереміш і кров, і сльози.
І землю рідну пожира вогонь.
Ти – лиш пішак у їх великій грі.
Нікому твоя доля не цікава.
Рішаються якісь глобальні справи!
Дрібното, не відсвічуйте, замріть!
Війна сьогодні в Україні йде,
Росія виступає проти НАТО.
- Ми тут при чому? – хочеться спитати, -
Ніхто нас в НАТО, навіть і не жде.
Але кого цікавить голос наш?
Ми – полігон, тож маємо терпіти.
Не пам‘ятають миру наші діти,
Бо вже Росія увійшла у раж.
Я ще одну історію згадав:
Страшні події на землі іспанській.
Ішла війна три роки громадянська,
Хоча війни ніхто і не бажав.
Та хто питався? Лише полігон
Була тоді Іспанія, як нині
Лиш полігон кривавий – Україна.
У сильних світу цього свій закон.
Як дивно б не звучало, ту війну
Політика москальська породила.
Хоч їх уся Європа розділила,
Коли спиняла відстань «сарану»?
Як владу узяли більшовики
В Московії, то на своїх багнетах
Хотіли рознести по всій планеті
Свої порядки. Щоби на віки
У світі панували лиш вони,
Дебільний комунізм свій будували.
Та у Європі одкоша їм дали,
Спинили розповзання «сарани».
Та Комінтерн створили москалі,
Компартії взялись плодити світом,
Щоб їхніми руками захопити
Усі країни нашої Землі.
Тих горлопанів стільки розвелось.
Бо ж москалі їм грошики давали,
Останнє у народу відбирали,
Щоб втілити мету свою вдалось.
Й в Іспанії компартія була.
Такі ж, як всюди – трутні й горлопани,
Утілювали там москальські плани.
Іспанія не в розкоші жила.
А там, де бідність – слово комуняк
Про те, як відібрати й розділити
Завжди знайде прихильників неситих.
А ще ж, до того, пригадати як,
Що розгорілась криза світова,
То бідних в краї іще більше стало.
Тому і комуняки процвітали,
В «родючий грунт» їх падали слова.
Та й інші «ліві» партії були
В Іспанії аж надто популярні.
Всі їхні брехні не пропали марно,
Вони до влади врешті-решт прийшли.
З‘єдналися в один Народний фронт,
Створили уряд й запорядкували.
Ні досвіду, а ні ідей не мали,
По бездоріжжю десь вели народ.
Подобалося, звісно то не всім.
Бо «ліві» ті могли докеруватись,
Що й без штанів народ би міг зостатись.
Тож через рік всього ударив грім.
«В Іспанії усій безхмарне небо» -
Сигнал по всій країні прозвучав,
В Марокко Франко армію підняв,
Адже країну рятувати треба.
Іспанія так само піднялась,
Аби від влади «лівих» тих прогнати,
Угробити країну їм не дати.
Війна так громадянська й почалась.
Франкісти теж не са́мі по собі.
Вони підтримку з-за кордону мали,
Фашисти за їх спинами стояли,
Що вже зійшлися в лютій боротьбі
Із ситою Європою, бо ж мало
«Життєвого» їм простору було.
Усе в Європі до війни ішло.
Фашисти полігон собі шукали,
Щоб досвіду військового набуть,
В боях новеньку перевірить зброю.
Тож Франко не піднявся сам собою.
Він знав, що йому поміч нададуть.
Іспанія надвоє розділилась:
Республіку хтось щиро захищав,
Хтось на бік Франко в боротьбі тій став.
Один одного нищить заходились.
Страхіття громадянської війни
У тому, що піднявся брат на брата.
Готовий кожен рідну кров пускати
Й немає того, хто би це спинив.
А що Європа? Як до цього світ?
Європа сита влазить не схотіла.
Мовляв, до того нам немає діла.
Втручатися нікому в те не слід.
Про «невтручання» в Лізі прийняли,
Заборонили зброю постачати,
Щоб розгорітись тій війні не дати.
На тому й заспокоєні були.
А як же ті, хто все це розпочав?
Московія так само заявила,
Що до війни тії нема їй діла.
Та московіт, як і завжди, збрехав.
Став Комінтерн їх баламутить всіх
Та добровольців світом закликати
Іспанію іти, порятувати.
Зібралося десятки тисяч їх.
Бригади цілі створені були
Проти «фашизму» аби воювати.
Приїхали вмирати і вбивати.
З Москальщини теж люди прибули.
Та більше офіцери, генерали,
Ще льотчики, танкісти. А, крім тих,
«Чекістів» напустили ще своїх,
Аби ті з «ворогами» воювали
В тилу. А вже ж досвідчені були.
Чимало вже понищили народу
В Союзі. Тому, поки є нагода,
Іспанців тому вчити почали.
А ще, хоча Союз і заявляв
Про невтручання. Підло обдурили.
Бо зброю до Іспанії возили
Таємно. Кораблями поставляв
Він танки і гармати, й літаки.
Не одиниці – сотні поставляли.
І все то так надійно маскували.
«Палитися» їм було не з руки.
Бо ж в Лігу націй тільки прийняли,
Відтоді ще й три роки не минуло.
Європі тільки рівними відчули.
А за таке й поперти їх могли.
А що «фашисти»? Як вони із тим?
А вони критись зовсім не збирались,
Відкрито у війну оту втручались,
Бо ж то служило полігоном їм.
Німеччині «до лампочки» була
Та Ліга націй. Ще у тридцять третім,
Як «розплодились» Гітлера портрети,
Вона із Ліги із тії пішла.
А Муссоліні теж не відставав.
Він вже на Ефіопію напався
І рішень тої Ліги не злякався.
Її пізніше трохи сам «послав».
(Бо ж Ліга націй, як оце ООН,
Була беззуба і зовсім безсила,
Війну у свті так і не спинила,
Тож розпустилась – нащо то воно?!)
Тож з тих країн і техніка ішла,
І зброю безперервно поставляли.
І льотчики німецькі там літали.
«Фашистська» ціла армія була.
Десь триста тисяч за усю війну
В Іспанії з країн тих побувало.
Вони військовий досвід здобували.
З їх поміччю знов Франко повернув
Собі удачу. Узялись тіснити
Республіканців на фронтах усіх.
Союз нічого вдіяти не зміг,
Аби своє втручання не розкрити.
Та й не хотів він Гітлера лякать
Зарані – нехай сили набирає.
Він Сталіну ще послужити має,
Як візьметься Європу здобувать.
(Я знов до України поверну.
Багато від союзників залежить.
Хоч москалі оті постійно брешуть,
Що з НАТО можуть виграти війну.
Та, щоби не Корея та Іран,
Не їхня зброя та іще й солдати,
Могли б ми уже ворога прогнати.
Бо ж друга в світі армія – обман.
Країни бідні, але, бач, змогли
Підтримати Московію. А наші?
Як помогли вони нам проти Раші?
І скільки зброї нам до рук дали?
Дискусії влаштовують весь час:
Давати нам ту зброю – не давати.
А нам нема, на жаль чим воювати.
Тож москалі і посувають нас).
Теж саме і в Іспанії було:
Фашисти ні на кого не звертали,
І зброю, і солдат своїх давали.
Те, звісно, дуже Франко помогло.
В Республіки ж помічників нема.
Хоч Сталін слав, але із тим ховався.
А «Вільний світ», хоча і не втручався,
Республіці всю поміч переймав.
Тим Франко й виграв, що союзники
Були надійні, добре помагали.
А ці таких союзників не мали,
Хоч якось і протримались роки.
Під крики Ліги націй довелось
Усі інтербригади розпустити.
Республіку із ворогом лишити
Без помочі. Тож Франко удалось
Дістатися до самого Мадрида.
«Гризота» поміж «лівих» почалась
Й Республіка урешті-решт здалась,
Ще трохи покомизившись для виду.
Свої ж оту Республіку й здали,
Самі ж свою ідею й погубили.
Продатися якнайскоріш спішили.
Але вони інакше й не могли.
Патріотизм їх лише на словах,
Щоб локшину навішати на вуха
Отим, хто із розкритим ротом слуха.
А у самих, одначе в головах
Лиш влада й гроші. Той, хто більше дасть,
Тому і бути над такими паном.
І в нас таким живеться непогано,
А припече – то все і всіх продасть.
Один іспанський генерал казав:
- Моїх чотири буде наступати
Колон на місто. Звідти вдарить п’ְята.
Він «патріотів» тих прекрасно знав.
Щоби такого не було і нам.
Бо ті, хто більше всього репетують,
Як рідний край від ворога рятують,
Продати можуть скопом всіх, як крам.
Не буде вихвалятись патріот.
Він зціпить зуби й справу йде робити
Чи то в тилу, чи то кацапів бити.
Якраз і є то справжній наш народ.

Ви скажете: не було москалів,
Коли Європа чехів продавала?
А таки, справді, їх туди не звали,
Але…як придивитись, взагалі
Москальський дух над Мюнхеном висів.
Хто зна, як би Європа поступила,
Якби на схід зі страхом не гляділа,
Де той москаль з дубиною засів.
Не так боялись Гітлера вони,
Як Сталіна і орди його дикі.
Бо відчували вже криваві ріки,
Як москалі запалять гніт війни.
Тож віддавали Чехію, аби
На схід нацистські орди повернути.
Хай б’ються між собою звірі люті,
Хай згинуть в результаті боротьби.
Дарма вони надіялись! Дарма!
Бо Сталін одурив їх, як малечу.
Звалив їм того Гітлера на плечі
Аби він у напрузі їх тримав.
Він вигодував Гітлера, зростив,
Щоб на Європу скоро напустити,
Його руками континент скорити,
А, коли б Гітлер те зробить зумів,
Прийшов би Сталін, аби всіх «звільнить».
Його б Європа квітами стрічала,
А уже згодом на коліна б стали,
Училися би по-ординські жить.
Так, Сталін міг би чехів врятувать,
Бо ж договір про спільний захист мали.
У Сталіна вже й плани розробляли,
Як в центр Європи будуть прямувать.
А це було за Гітлера страшніш.
Рішили: краще Гітлеру віддати,
Щоб Сталіна в Європу не пускати,
Бо то ж Європі, наче в серце ніж.
Гадали, що стравили хижаків,
Своє життя ситеньке врятували,
Поп-корн, спостерігати, зготували.
Та Сталін їх надії одурив.
І так усю ту справу повернув,
Що «миротворцям» першим же й попало.
Лиш всілись зручно…схоплюватись мали,
Бо Сталін хитру штуку провернув.
На перемови з Гітлером пішов.
Два хижаки зібралися закрито,
Щоб світ поміж собою розділити,
Європі ситій випустити кров.
На карті розділили олівцем
Кому які держави воювати,
Кому які народи підкоряти.
І так зробили потаємно це,
Що спершу так ніхто й не зрозумів,
Що їхню долю вже і «порішали»,
Що «миролюбства» жертвами вже стали.
Адже минуло лише кілька днів
Від того пакту – Гітлер і почав:
Напав на Польщу, щоб її скорити.
Йому війну прийшлось оголосити
І Англії, і Франції, бо ж мав
Із Польщею з них кожен договір
Про спільну оборону. Й почалося.
Розбити Польщу Гітлеру вдалося.
А Сталін… той чекав аж до тих пір,
Як Гітлер польську армію здола,
Йому війну Європа оголосить.
Тоді лиш Сталін свій удар наносить,
Про «визвольний похід», проте, вола.
Здавалося б, напали хижаки.
Та Гітлера агресором назвали,
А Сталіну і слова не сказали,
Хоч він був співучасником-таки.
Тепер на захід Гітлер повернув,
Бо ж там йому війну оголосили.
А Сталін тільки набирає сили.
Поки Європа зайнята, майнув
Фінляндію до себе приєднати.
Хоча отримав добре по зубах,
Країни шмат в лігво своє потяг.
В Прибалтиці узявсь порядкувати
Аж поки ті країни і скорив.
В румунів Бесарабію відтиснув.
З метою благородною все, звісно.
Та, врешті сам себе і одурив.
Бо Гітлер вже Європу звоював,
До острівної Англії добрався.
І тільки тут, нарешті, здогадався,
Що саме Сталін на увазі мав.
Аби не бути хлопцем для биття,
Він розвернув війська й «бліцкріг» почався.
Аж до Москви самої був дістався.
Уже стояло на кону життя
Ординської москальської держави.
Та ті, хто перше Сталіна боявсь,
Тепер ще більше Гітлера злякавсь,
Зі Сталіним взялись робити справи.
Все, що потрібно Сталіну дали,
Аби не зміг він цю війну програти.
Нацизм вдалося до лігва загнати,
Хоч пів Європи москалям здали.
Тож в Мюнхені теж Сталін правив бал,
Хоча і близько там його не було.
Тепер Європа про те все забула.
Уроки ті не вивчили, на жаль.
В Московії (й то добре треба знати)
Чи Сталін, чи то Путін на чолі,
Ордою зостаються москалі
Й про це не слід ніколи забувати.

Три роки вже іде страшна війна.
Три роки ворог рідний край мордує.
А вітер долі то в наш бік подує,
То в бік москальський. Нестійка вона.
Хоч ворог сили стільки літ збирав
Та нас здолати він ніяк не годен.
Але і зупинити його годі.
Він сотні тисяч вже у землю вклав
Та пре і пре. Де стільки куль набрати,
Щоб зупинити ту страшну орду?
Союзники ж дискусії ведуть:
Давати зброю нам чи не давати.
Дадуть, як вкрадуть й результату ждуть,
Що ми тим можем ворога здолати.
Самі ж ніяк не хочуть воювати.
За спинами за нашими живуть
І думають, що доля їх мине,
Що ми не пустим ворога в Європу.
Тож нині в них такий з’явився клопіт.
Гадають, що той Путін ще утне.
А той заокеанський дядько Сем,
Що себе пупом на Землі вважає,
Напружуватись надто не бажає.
Мовляв, дамо і трохи підождем.
Тут люди гинуть, зброї геть нема,
А в них ідуть дискусії: давати
Чи, може іще трохи почекати.
Три роки Байден впроголодь тримав.
І от дорвався Трамп до влади знов.
Кричав: війну він здатен зупинити,
Лиш за добу все ладен він змінити.
Він зробить все, щоб не лилася кров.
І от засів він знову в Білий дім,
Найперше, взявся Путіну дзвонити.
Із ним узявся мило говорити.
Як видно, говорилось добре їм.
І вже у Трампа Путін рве за мир,
І так виходить, що то ми всі винні,
Що поступитись Путіну повинні,
Він такий «няшка», а не дикий звір.
Уже удвох політику вершать,
Ні в кого на те згоди не питають.
Час колоніалізму повертають.
Поділять світ та й будуть керувать.
Трамп чужі землі взявся роздавать,
Як в давній тій комедії, згадайте:
«Вам Кемську волость треба? Забирайте!»
Чому б «хорошим людям» не віддать?!
Себе також не хоче обділить.
Гренландію, Канаду йому дайте.
Канал йому Панамський повертайте.
По праву сили тепер будем жить.
Тож видно, що зберуться хижаки
І нашу долю візьмуться вершити:
Що в нас забрати, а що залишити.
І вибір у нас буде нелегкий.
Бо Трамп хижак, від Путіна не кращий.
Він прагне, мабуть, Бога замінить.
Указувати буде, як всім жить,
Роззявивши свою бездонну пащу.
І я про Мюнхен чомусь пригадав.
Там Чехію поставили на плаху.
Від тупості, можливо чи від страху
Світ її вільну Гітлеру віддав.
Шукали миру, а знайшли війну.
Гадали, що тим умиротворили.
Насправді, додали нацизму сили,
Забувши, мабуть, істину одну:
Що злого вовка скільки не годуй,
Він все одно до лісу поглядає,
Бо свій інстинкт хижацький пам‘ятає.
Чекали миру, але на біду
Прийшла війна (самі ж і згодували).
І море крові в світі пролилось.
Шість років воювати довелось,
Поки вовка у лігво знов загнали…
Як Гітлер став у німців на чолі,
Почав їм мізки чимскоріш вправляти,
Німеччину «Велику» будувати,
Бо ж німці – вища раса на Землі.
Арійці! Став всіх німців закликать
З’єднатись до єдиної держави.
Австрійцям дуже швидко мізки вправив,
Щоб Австрію до себе приєднать
А далі більше. Рейх почав рости.
Адже багато німців проживало
В сусідніх землях. В Чехії чимало.
Нацизм там швидко корені пустив.
Судетські німці скоро почали
Проти своєї влади бунтувати.
Повстання, навіть удалось підняти,
Хоч чехи подавити то змогли.
Німеччина тут, звісно, «ні при чім».
Бо Гітлер говорив всім: «Нас там нєту!»
Хоч зброя і бійці ішли в Судети,
Ламаючи єдиний чеський дім.
Вдалося владі заколот здолать.
Та Гітлер, навіть сльози взявся лити,
Просив «німцеязичних» пожаліти,
Що ж їм від влади чеської страждать?
Став зброєю він бряцати, мовляв,
Як не віддасть їм Чехія Судети,
То вже війни ніяк не відвернете.
У чехів ніхто дозвіл не питав.
Зібрались Чемберлен і Даладьє –
Англійський і французький «миротворці»
До Мюнхена у тридцять восьмім році.
Всяк дипломата з себе видає.
Приїхав Гітлер й Муссоліні з ним.
Оця четвірка долю і рішала,
Що Чехія робить надалі мала:
Чи поступитись Гітлеру своїм,
Чи опиратись. Чехів не пустили.
Веліли в коридорчику чекать.
Став Чемберлен у Гітлера питать,
Якби йому Судети уступили,
Він би спинився і не воював?
Той взявся клястись, що то вже останнє.
Він більш нічого вимагать не стане.
А сам же очі, як Сірко ховав.
- Ну, коли так, тоді тому і буть! -
Так сильні світу цього порішили.
А чехам результат оголосили.
Волання їх не захотіли й чуть.
Тож Гітлер і Судети відібрав,
А там усі укріплення, заводи
Військові. «Миротворцям» то не шкода.
Аби у них народ спокійно спав.
Що Чехію порвали на шматки,
Нікого то уже не хвилювало.
Поляки із угорцями напали,
Вхопили по шматку й собі таки.
Зима пройшла, хижак знов «зголоднів».
Забув про те, про що недавно клявся.
На залишки від Чехії напався
І всю її одразу захопив.
Словаки відділилися бігом,
Їх пастор Тісо з Гітлером злигався.
А закарпатський край тоді дістався
Угорцям, захопили ті його,
А потім Польща… та і понеслось.
Ті зрадники, які шукали миру,
Війну страшну отримали допіру.
Їх зраду заливати довелось
Людською кров’ю – ріками, морями.
Мільйони і мільйони полягли.
Здолати хижака таки змогли…
Тепер те ж саме, мабуть, чинять з нами.
Про нас без нас вирішувать взялись.
Хижак, що підло на наш край напався
І дядько Сем, що «мир спасти зібрався»…
Як не годуй, а вовк глядить на ліс.

Султан нікого не боявся так,
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.

Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

З часів прадавніх, як з далекого Мілету
Сюди найперші поселенці прибули,
Вони величну тоді Ольвію звели,
Яку здолать не спромоглися грізні гети.
Тепер на березі широкого лиману,
Куди втіка швидкий, величний Гіпаніс
Стояло найвеличне з грецьких міст.
Якби хтось з висоти небес поглянув,
Побачив би трикутник стін міцних,
Які від степу місто добре боронили.
Їх вороги ніяк здолати не зуміли.
О, скільки орд уже розбилося об них!
Але, на жаль, у світі вічного нема.
Тяжкі часи, нарешті в Ольвії настали.
Із тих часів, як Македонія напала
На персів. Олександр меч здіймав
Уже в Єгипті. Круто все перемінилось.
Упав Мілет, який скорятись не хотів.
Усі торгові перерізано путі.
А з того всього здавна Ольвія кормилась.
Скупала хліб у скіфів, в Грецію везла.
Звідтіль привозили вино, олію, речі,
Які в торгівлі були варваром доречні.
Тепер торгівля у занепаді була.
Ті, хто в товар уклався, дарма сподівавсь
Тепер ці гроші якимсь робом повернути.
Торговці в більшості зробилися банкрути
І ґвалт гучний їх понад Ольвію здіймавсь.
А їх багато, а ще ж люди біля них.
А ще раби, яких у місті теж чимало.
Ці протиріччя спокій в місті розривали.
Але в доповнення до негараздів тих
Іще страшніші вісті з заходу прибули:
З великим військом сюди пха Зопіріон.
Борисфенітам то страшний, неначе сон.
І вже спасіння з того Ольвії не було.
Про македонців в місті знали, далебі.
Як вони Персію могутню подолали,
Хоча і війська свого мали зовсім мало
Могутнім персам не злякались дати бій.
Поки на півдні громив персів їхній цар,
Його намісник, що у Фракії, зібрався
І воювати міста еллінські подався,
Щоби Елладі нанести страшний удар.
Взяв, кажуть війська тридцять тисяч у похід.
Супроти Ольвії і того забагато,
Бо в ній могли лиш двадцять тисяч проживати.
Можливо, еллінський і допоможе світ
Із тих, які з усіх боків обсіли Понт.
Але надії на таке і зовсім мало.
А тут ще в Ольвії проблеми назрівали.
Дивись, що скоро геть збунтується народ.
Хто ж тоді буде стіни міста захищать?
Що в ситуації архонтам з цим робити?
Хіба ворота перед ворогом відкрити
І на коліна перед варваром тим стать?!
Сидів, задумавсь син Евксена Каллінік
Над тим, як рідне місто врятувати,
Де гідні сили задля опору зібрати,
Просив богів щось підказати чоловік.
Бо ж завтра рада, треба рішення приймать,
А в нього думок з цього приводу немає.
Під ранок спати невдоволений лягає
Аби хоч трохи перед радою поспать.
А уві сні до нього Зевс спустивсь з небес
Та підказав, що саме має він робити.
Тож вранці знав він, що на раді говорити.
Коли народ на площі вже зійшовся весь,
Він слово взяв: - Тяжкі настали в нас часи.
Отож і рішення тяжкі прийняти маєм.
Найперше вирішим – борги усі прощаєм!
Враз лихварі усі повісили носи.
Але у місті небагато було їх,
А більше тих, що у них гроші позичали,
Тепер же зовсім віддавати чим не мали,
Тож таке рішення привабливе для них.
Тепер їм є навіщо місто боронить,
Вони негайно згодні зброю в руки взяти.
Та й лихварі ще досить мають що втрачати,
Тож краще, справді їм борги оті простить.
Відсто́ять місто, гроші знову наживуть.
Тож, як подумати, то не великі втрати.
Бо хто зна, що Зопіріон тут вчинить клятий.
Раз так рішили, то вже так тому і буть.
Та Каллінік ще не закінчив говорить:
- Хоч громадяни всі нехай на стіни стануть,
Не зможем ворога ми ввести у оману.
Занадто мало нас, щоб все оборонить.
Я пропоную також громадянство дать
Метекам всім, які у місті проживають.
Вони роками на подібне щось чекають.
Тож є можливість їм із нами поряд стать!
І знову гамір над юрбою прокотивсь.
Всі були згодні, хоч до цього уважали,
Що всі приїжджі рівних прав у них не мали.
Був громадянином, хто в місті народивсь.
Тож і це рішення всі разом прийняли.
Та Каллінік на цьому не збиравсь спинитись.
Потрібно більше люду, щоб на стінах битись.
Метеки рішення це радо сприйняли.
Як крики трохи утихати почали,
Він знов сказав: - Я пропоную ще одне.
Нехай хтось, може і засуджує мене:
Щоб більше мати в місті воїнів могли,
Я пропоную волю дати і рабам,
Які готові наше місто захищати.
Юрбі від слів отих прийшлося замовчати.
Раби ж – не люди, а товар, звичайний крам.
І як же можна було волю їм давать?
Як можна було дати зброю їм у руки?
Біда, одначе, хоч гірка, але наука,
Яка спроможна всі традиції зламать.
Погомонівши, люди згодились й на те.
- Тепер останнє. Нам без помочі ніяк.
Бо ж македонці – то не зграя зарізяк.
Від них відбитися – то діло не просте.
Оточать місто та підкоп влаштують десь.
А то не важко, бо ж під нами не каміння.
Підриють землю і впадуть всі наші стіни
І попаде на рабський торг народ увесь.
Я пропоную в скіфів помочі просить.
Вони єдина в цих степах спроможна сила.
Якби вони сюди зі степу підступили,
То ми б змогли від міста ворога відбить.
- А хто поїде? – запитали із юрми.
- Хто зможе вмовити царя нам помагати?
- Я можу місію таку на себе взяти.
- Їдь, Каллінік! Тобі довіримося ми!..
І от в Гілею прибуває Каллінік
Аби з царем зустрітись Скіфії Агаром.
Той посланця приймає гідно незабаром.
Міцний на вигляд, хоч солідний має вік.
Дари найперше Каллінік йому віддав.
Тоді без цього, навіть слухать не хотіли.
Агар прийняв дари, тож перейшли до діла.
І Каллінік мету пояснювати став.
Він не казав про ситуацію тяжку.
Того цареві не потрібно було знати.
Царя узявся перспективами лякати.
А той багато чого бачив на віку.
Царя Атея долю добре пам’ятав.
Яка могутня була Скіфія при ньому.
Весь степ був скіфський аж від Істру і до Дону.
Атей на битву смертну із Філіппом став,
Здолавши Істр – ту тричі прокляту ріку.
І сам загинув і життів поклав багато.
Тяжка була для племен скіфів ота втрата
І провіщала й далі долю нелегку.
Хоч поки ще в степах суперників нема.
Ще скіфський клич страшенно ворогів лякає.
Вони, той крик зачувши, чимскоріш втікають.
Та цар, на жаль, в руках всіх скіфів не трима.
Про македонян він усе прекрасно знав.
Його не треба було, навіть тим лякати.
Та чому б еллінів не змусити прохати?
Не так же часто гордий еллін щось прохав.
- А чи далеко військо ворога дійшло?
- Як виїздив я, то вже вісті долетіли,
Що враже військо аж під Тіру підступило.
Можливо, зараз уже й місто узяло.
Йде на Ніконій. Як лимани обійде,
Ніконій візьме, шлях до Ольвії відкритий.
- А ви спроможні місто довго боронити?
- Хто зна? Великих сил у нас нема.
Та, може тиждень-два стояти іще будем.
А там… - аж серце в нього стислось в грудях, -
Як Ніка допоможе нам сама…
Тоді-то, може, рідне місто й відстоїм?!
Проте, надії на таке і зовсім мало.
Ми ж вже давно ніде й ні з ким не воювали.
Чи ж дамо раду завойовникам отим?!
- Що ж, - помовчавши, відповів Агар, -
Ми допоможем. Є у нас свої рахунки
До македонян. Отож ми смертельним трунком
Напоїм їх. Такий наш буде клятим дар.
Шляхом до Ольвії вертався Каллінік,
А там вороже військо уже табором стояло,
Зі степу місто й понад морем облягало.
Отож звертати довелося йому вбік.
Там в очеретах його човен вже чекав.
Як добре, що потурбувавсь про то зарані.
Поки спокійно ще у македонськім стані,
Човном у темряві лиман він подолав.
Що він вернувся, вістка швидко рознеслась,
Юрму велику серед площі вмить зібрала.
Всі добрі вісті з уст в уста передавали.
Юрма до ранку з площі і не розійшлась,
Бо всі в тривозі уже стільки днів жили.
Флот невеликий македонський підкрадався,
Зненацька місто захопити сподівався,
Але трієри відігнать його змогли.
Та от купець, що пару днів тому прибув,
Сказав, що ті на Левку татями напали
І храм Ахілла, наче там пограбували.
Він сам горлання їхні п’яні добре чув.
На ранок вибрався на стіни Каллінік,
Щоб стан ворожий роздивитись, оцінити.
Та розібратись, що збираються робити.
Став рахувать намети, але втратив лік.
Як видно, той Зопіріон не поспішав.
Мабуть, чекав свої облогові машини.
Інакше важко буде подолати стіни.
Поки що хору навкруг міста грабував.
Та іще пращники кидалися свинцем,
Щоб зі стіни когось з борисфенітів збити.
Отож в обидва ока довелось глядіти,
Щоб тим свинцем та не заїхали в лице.
Тож день отой якось спокійно проминув.
Зате вночі зі степу крики долітали.
І македоняни, неначе й ніч не спали.
У їхнім таборі весь час неспокій був.
Кудись кіннотники уранці подались.
Аж по обіді тільки в табір повертались.
Мабуть, дарма в степу за скіфами ганялись.
В своїх степах ті ворогам не піддались.
Відтоді так було, здається, кожну ніч.
Вночі спокою македоняни не знали,
Весь час набіги дикі скіфські відбивали.
Хоч у бою і не стрічались віч-на-віч.
Проблеми, видно, в їхнім війську прибули,
Бо скіфи щільно всі шляхи перекривали,
До них обози з продовольством не пускали.
Та і машини для облоги не прийшли.
Кидати ж військо у атаку без машин,
Зопіріон, здається, зовсім не збирався.
Ще кілька днів на щось, напевно, сподівався,
Можливо, поміч мав отримати ще він.
Тож македонці тільки того і могли:
Свинцем кидати та ще стріли випускати.
Високі стіни не рішались штурмувати.
А якось вранці враз збиратись почали.
Причому, поспіхом. Знімався вражий стан.
Напевно, військо скіфське було на підході.
Цікавих всіх зі стін зігнати було годі.
По вражім стану мов пройшовся ураган.
Що захопили, що покинули й пішли.
В степу ще довго пил за ними піднімався.
Всяк скіфське військо ще побачить намагався.
Та скіфи, мабуть Гіпаніс десь перейшли
Повище, бо ж вони всі броди знали.
Нарешті, все поволі стихло. Хтось бігом
В стан македонський поспішив знайти чого.
Бо нині всяке у пригоді стати мало.
А Каллінік велів трієри готувать,
Пливти до Левки, щоб тих татів геть прогнати,
Які посміли храм священний грабувати.
Вдалося флот ворожий там іще застать.
Уздрівши еллінів, зібралися ті вмить
Та й у бік Істру подалися чимскоріше.
Хоча в осіннім морі панувала тиша,
Але Ахілл, напевно тих не зміг простить.
Бо звідкись з моря шквал зненацька налетів.
Трієри еллінів за островом стояли,
Тож їх від вітру того скелі прикривали.
А македонський флот той вітер підхопив
Та закрутив, по морю швидко розкидав.
Чи й удалось комусь з тих татів врятуватись?
Борисфенітам можна було повертатись,
Адже у місті було ще багато справ.
Поки сліди всі прибирали ворогів,
З походу свого стали скіфи повертатись.
Від них вдалося гарні вістки їм дізнатись:
Зопіріон втекти від скіфів не зумів.
Його до Істру вони гнали по степах.
Вночі і вдень йому спокою не давали.
Поки на змучених над Істром вже напали
І всіх понищили. Тож кожен скіф притяг
З собою купу скальпів, що звисали збоку.
А тим, кому вдалося все-таки втекти,
Спасіння все одно не удалось знайти.
Бо там за Істром пантрував за кожним кроком
Трибалл їх мстивий, який не забув,
Як цар Філіпп криваво в землях їх пройшовся.
Тепер об’єкт для помсти справжньої знайшовся.
І жоден, мабуть, тої долі не минув.
Ну, а у Ольвії тим часом весь народ
Ще святкував аби відзначить перемогу.
І на руках носили переможця свого.
Дали аж тисячу йому з міських щедрот.
Та порішили: Каллінік той заслужив,
Щоб на честь нього в місті пам’ятника звести,
Аби прийдешнім поколінням все донести
Про те, який тут чоловік славетний жив.

Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і пригадавсь мені.
Про Дарія відомо всім, мабуть.
Це той правитель персів, що поперся
Скоряти скіфів і у край наш вдерся.
Гадав, що скіфи з хлібом-сіллю ждуть.
Та трупом війська увесь степ встелив
І сам заледве звідси врятувався.
Отож, дарма у наші землі впхався.
Хоч декого цей приклад не навчив.
Та не про те розмову я почав.
Цікаво те, як став він царювати.
Хоч його рід був знатний і багатий,
Та на престол, одначе, прав не мав.
Потомки Кіра правили тоді.
Сам Кір в Центральній Азії загинув,
Державу на Камбіза – сина кинув.
А той одразу опинивсь в біді,
Бо заколот в країні запалав,
Взялись за зброю скорені народи.
А то для брата Бардії нагода,
Який царем теж бути забажав.
Камбіз оті повстання придушив.
До брата ж вбивцю потайки направив
І той-таки вчинив ту підлу справу.
Камбіз те в таємниці залишив.
А сам Єгипет покоряти взявсь.
Кривавий шлях позаду залишався.
А тут гонець із Персії примчався
І вість погану той Камбіз дізнавсь.
Що, наче, «вбитий» брат його живий
І тепер він на троні воссідає.
Камбіз тепер ніяких прав не має.
Від новини той став страшенно злий.
Рішив назад із військом повертати.
Та доля злий зіграла жарт із ним,
Бо він мечем поранився своїм,
Як на коня свого збиравсь сідати.
Від того, кажуть скоро й дуба дав.
А Бардія став правити спокійно.
Він слави не шукав собі у війнах.
Із бункера свого не вилізав.
Аби народ підтримував його,
Дав на три роки звільнення з податків.
Та перестав до себе знатних звати.
А ті ураз задумались – чого?
Хтось чутку поміж персами пустив,
Що той не може буть Камбізу братом,
Скоріше маг проклятий Гаумата
У Сузах владу царську захопив.
Один, хто збагатився на війні,
Рішив до правди, врешті, докопатись.
І у доньки своєї став питатись
Таємно – чи то Бардія, чи ні.
Вона ж в гаремі царському була,
Тож до «царя» якиїсь доступ мала.
Хоч Бардію в лице вона не знала,
Отож по виду взнати не могла.
Та батько їй приміту передав,
Що Кір колись, через якусь провину
В темницю царську Гаумату кинув
І там відрізать вуха наказав.
Тож, якщо вух в «царя» того нема,
То він не справжній… Та вночі і взнала.
І батькові новину передала,
Що то зовсім не Бардія, а маг.
До себе знатних він шістьох позвав
І розповів, про те, про що дізнався.
Ще і богами перед всіх поклявся,
Що саме правду він їм розказав.
Ті розгубились: що його робить?
Хоч ненавистю їх серця палали,
Але ж самі собі не довіряли.
А раптом хтось до мага поспішить?
Собі життя врятує, а других
Чекає смерть. Тож Дарій узяв слово:
- Хоч ми, здається, зовсім не готові
Та шанс єдиний втратить буде гріх.
Давайте звідси у палац підем.
Як боги нам у тому допоможуть,
То ми убити Гаумату зможем,
А ні – то славну смерть собі знайдем.
Так і вчинили. В’їхали у двір,
Де євнухи з мечами їх зустріли.
Та змовники їх легко перебили.
Маг, що сидів в палаці до цих пір,
Почувши шум, так сильно налякався,
Що кинувся ховатися бігом.
Та змовники-таки знайшли його
І клятий маг без голови зостався.
Хто зна, чи то, насправді, так було,
Чи Бардію ті змовники убили.
Бо то ж вони так людям говорили.
І так воно аж і до нас дійшло…
Історія не скі́нчилась на цім.
Бо ж «царя» вбили. Хто на трона сяде?
Кому до рук перейде царська влада?
Задумалися змовники над тим.
Надумались довіритись богам.
Як вони скажуть, хай то так і стане.
Рішили, коли сонце вранці встане,
Вони поїдуть в передмістя й там,
Чий кінь із них найпершим заірже,
Тому царем у Персії і стати.
До ранку розійшлися вони спати.
І кожен мріяв, поміж тим, уже,
Що він – є цар. І Дарій поміж них.
Йому не спалось. Конюха покликав,
Пообіцяв тому золоті ріки,
Якби царем той стати допоміг.
А конюх на те хитро посміхнувсь:
- Все буде добре, цар, не переймайся.
Не лиш на божу волю сподівайся.
Сам на підборах миттю розвернувсь
Й до стайні до своєї поспішив.
Узяв кобилу, вивів в передмістя.
Там прив’язав її надійно, звісно.
Туди коня він Дарія привів
Та дав йому кобилу ту покрити…
А вранці знатні сіли на коней.
Все чинно, ніхто коней не жене.
Ледь їм вдалось на вулицю ступити,
Де уночі кобила та була,
Як Дарієвий кінь почав іржати…
Отак йому царем вдалося стати.
Від нього і династія пішла…
Та я вертаюсь знову до боліт.
Що «цар не справжній» ширяться розмови.
Що то двійник, лунає знову й знову.
І ті чутки вже поповзли у світ.
Можливо, там готуються уже
Аби зі світу двійника прибрати.
Та поки не спроможні ще обрати,
Чий кінь на тих болотах заірже.

Із Треполя над Стугною загін виїжджає.
Зі стін кріпості їх люди в похід проводжають.
Вирушає молодий ще князь Мстислав у поле,
Хоче, мабуть упіймати за хвіст свою долю.
Бо ж набридло то в Торопці глухому сидіти,
Що й новини вже протухлі лиш почуєш звідти.
У Треполі веселіше, бо ж степ зовсім поряд.
Та і лодії прямують з верхів’їв до моря.
Тож є про що послухати. Та ж кров буйна грає.
Душа з ворогом зіткнутись у бою бажає.
Та доводилось сидіти в Треполі оцьому,
Бо половці замирились, наче ж з Руссю, тому
У набіги не ходили, Русь не грабували.
А то би вони і Треполь його не минали.
Сумно цілий день сидіти. А меч іржавіє.
А тут раптом йому дядько подає надію.
Як гонець йому повідав, то так було діло.
Ростислав із батьком саме на лови ходили
Під Чорнобиль. Тут до нього посланці примчали,
Ліпші мужі від клобуків чорних їх прислали.
Стали вийти умовляти на половців його,
Поки снігу іще мало й не важка дорога.
А у нього й так до діла вже руки свербіли,
Тож не довго і вмовляли – вмовити зуміли.
Поки батько не дізнався, бо ж не пустить, звісно,
Він тихцем покинув того та й подався лісом.
Зібрав вборзі всю дружину, закликав охочих.
До сестричича у Треполь послав проти ночі.
А Мстислав, лише почувши, за те ухопився,
Бо ж у Треполі отому уже й засидівся.
Зібрав бігом всю дружину та й помчав до Росі,
Де би невелике військо з дядьковим зійшлося.
Зима була досить тепла, снігу, справді мало.
Під копитами земля аж гулом віддавала,
Бо ж промерзла. Хоч замети не треба долати.
Можна полем аж до Росі преспокійно мчати.
Їде Мстислав, поряд із ним його воєвода,
Старий Сдислав Жирославич. Він дружину водить
Вже давно, тож досвід має. Та й знає багато.
А Мстиславові набридло їхати й мовчати.
Став питати воєводи чи він досвід має,
Чи то вперше на половців в похід виступає.
- Ходив, княже і не раз вже. Доводилось битись.
Та не хочу, проте, княже я отим хвалитись.
Не зважай, адже твій дядько гарний досвід має,
Бо ж не вперше на половців в похід виступає.
Іще кілька років тому послав його батько
До Торчеська, щоб Поросся там оберігати.
Кундувдий якраз приперся, що жадав помститись.
Але з князем Ростиславом не схотів зустрітись.
Розорив одне містечко та і в степ подався.
Звісно, Ростислав за все те в боргу не зостався.
Прийшли теж клобуки чорні та стали просити
На половців із походом отвітним сходити.
Князь не надто й опирався, бо ж руки свербіли.
Взяв дружину та клобуків й подався на «діло».
Тоді теж зима стояла й була досить тиха.
Ніхто з половців, звичайно, не відчував лиха.
Дійшли вони до порогів, за Дніпро майнули,
У Протолчім на безмежні луки завернули.
А там, що стада худоби великі бродили,
Що табуни цілі коней та й кибиток сила.
Нахапалися полону, стада прихопили
Та й за Дніпро у Поросся знову поспішили.
Коли половці дізнались, то сили зібрали
І слідом за Ростиславом по степу погнали.
Вже на третій день догнали, бо ж ті йшли повільно.
Ту худобу та й полон той не підженеш сильно.
Чує князь страшенний тупіт, аж земля трясеться,
Мабуть, орда половецька вслід йому несеться.
Велів війську зупинитись, шлях загородили
Та й чекають, щоб половці ближче підлетіли.
Коли ті були вже ладні їх атакувати,
Велів князь над військом стяги свої піднімати.
Половці, мабуть гадали, що тут лиш клобуки,
Вони здобиччю легкою попадуть у руки.
А тут і князь, і дружина. Половці змішались.
Битися іще й із князем все ж не сподівались.
Затримались не надовго та то було досить.
Руські лучними ступили й стрілами їх косять.
У половців, як не вийде ворога зім’яти,
Вони зразу ж кидаються у степ утікати.
Наші ж рухались неспішно, бо худобу гнали,
Тож і коні їхні сили ще достатньо мали.
А половці три дні гнали, коней потомили.
Хоч втікали, та догнати їх наші зуміли.
Кому голови зрубали, кого в полон взяли.
Хана їхнього Кобана, навіть, пов’язали.
А потім уже спокійно за Рось повертались.
Половці за те помститись, звісно, намагались.
Усе літо довелося під Каневом стати,
Щоби землю від поганих тих оберігати…
У розмовах тих до Росі, нарешті дістались,
Там на військо Ростислава скоро дочекались.
Далі рушили кар’єром, коней підганяли,
Розлякували диких звірів, що в степу блукали.
Коли ж вибралися, врешті і у дике поле,
То вже їхали неспішно, виславши навколо
По степу свою сторожу, щоб все обдивилась,
Чи де часом орда якась та й не зачаїлась.
Мстислав їхав біля дядька, весь час придивлявся,
Розпитував, зрозуміти усе намагався.
Хоч той лиш на вісім років старший був за нього,
Але мав уже достатньо він досвіду свого.
Вже надвечір дійшли річки, що Івлею звалась.
Тут до рук їм половецькі сторожі попались.
Узяли їх наші тихо, до війська примчали,
А тут уже перед князем гарно допитали.
Від сторожі тої дещо цікаве узнали:
Що половці своїм станом близенько стояли,
Лише в однім переході на південь у балці.
Вирішили між собою – не будем спиняться.
Виступили в ніч негайно, рухались тихенько.
В темряві дістались стану доволі близенько,
Оточили його тихо, не гавкнув й собака.
А на самому світанку по княжому знаку
З усіх боків на стан вражий разом налетіли.
Хто з половців опирався, то тих перебили.
А більшість в мотуззя взяли. Здобичі багато.
«Княжичів» і «мужів добрих» вдалося узяти
Там чимало. А челяді, колодників різних,
Навіть і не рахували. Та й худоби, звісно
Стада й табуни дістались. Було з чим вертати.
Тож і рушили повільно, щоб худобу гнати.
Мстислав їхав з себе гордий: побував у ділі,
Обагрив меча у крові, відчув в собі силу.
Щоб не дядько, він би й далі у степи подався,
Бо його дух молодечий ще не нагулявся.
Проте розум підказував – щоб чогось добитись,
Треба князеві уміти вчасно зупинитись.
Половці зібрались в силі та їх наздогнали
Та на військо нападати на руське не стали.
Бо їх виявилось менше, хоча й не відстали,
До самісінької Росі так і проводжали.
Вже за Россю розділились, клобуки лишались,
Бо вони ж на цих просторах саме й тирлувались.
Мстислав узяв свою здобич, на Треполь подався,
Де, народ уже, напевно, його зачекався.
Буде в них подвійне свято, бо ж Різдво на носі.
А до свята скільки всього здобути вдалося.
Ростислав вернувся в Торчеськ. Не сидів там довго.
Прийшла вістка, що зібрався скоро у дорогу
До батька подавсь у Вручий, повіз «саїгати»,
Щоби батькові належне з походу віддати.
Батько на Литву збирався. Стрів його сердитий,
Через нього довелося похід відмінити.
Князь великий із Києва, як про те дізнався,
Що з половцями із-за сина тепер мир зірвався,
Накинувся на Рюрика та став дорікати,
Адже тепер знов зі степом треба воювати.
Про похід в Литву прийшлося Рюрику забути,
І на південь полки свої тоді повернути.
А сина, щоб, не дай Боже, великому князю
Не попався десь на очі і одного разу,
Відправив в Смоленська до брата, потім у Владимир.
А половці приходили. І Мстислав був з тими,
Хто стеріг Русі кордони. Йому теж попало.
Але його те не надто сильно налякало.
Дух у йому войовничий батьківський прокинувсь.
Жаль, що батько не побачить уже свого сина.
Міг би, мабуть ним гордитись. Може, з неба гляне,
Як син його вже в походах ганяє «поганих»…
Весна, літо проминули. Половців відбили,
Хоч до зими наступної кордон сторожили.

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.

Москаля, хоч як старайся вивести у люди,
Він і в сьомому коліні тим москалем буде.
І зрадить тебе, і обдурить, і пустить по світу,
Бо інакше москаль просто не уміє жити.
Згадалася історія двох родів москальских –
Шем’ячичів і таких же, як і ті – Можайських.
Не прості роди – князівські, потомки отого
Князя Дмитра, що ми знаєм під псевдо «Донського».
Як урізав Донський дуба, то син його правив
Василь, а по смерті на той стіл мав право
Онук Дмитра, який дивно – теж Василем звався.
Йому стіл той в десять років всього лиш дістався.
Того його дядько Юрій не став визнавати,
Бо самому захотілось в Москві князювати.
І почалась колотнеча на четверть століття,
Кому саме у Москві тій за князя сидіти.
Зчепились в борні кривавій і жалю не знали.
Розоряли землі «вражі», палили, вбивали.
До бійні тії й синочки Юрка доєднались –
Василь та Дмитро. Найперше Василю дісталось.
Упіймали й за наказом тезки осліпили.
Вороги ж «око за око» вірно зрозуміли.
Через десять літ і князя Василя впіймали
Та очі під гиготіння теж повидирали.
Той був Косий, цей став Темний – отак і рівнялись.
Врешті влада в Москві Дмитру Шем’яці дісталась –
То меншенький син Юрія. Але ненадовго.
Скоро уже Василь Темний попер звідти його.
Самого Шем’яку скоро просто отруїли.
Москалі і тоді, бачте вже таке уміли.
А синок того Шем’яки, що Іваном звався,
Зрозумів, що все пропало й у Литву подався
Разом з дядьком двоюрідним Можайським Іваном.
Казимір, як князь литовський стрів їх непогано.
Як не як, рідня то кровна московського князя.
Дивись, схочуть відомстити тому за образи.
Та з підмогою литвинів знову в Москві сядуть.
Свої люди в Московії Литві не завадять.
Але то все на майбутнє. Литва гарно стріла,
Володіннями обширними князів наділили.
І не десь, а в прикордонні із Москвою близько.
Один Сіверщину цілу заодно із Рильськом,
Другий Гомель з Стародубом. Обвиклися скоро,
Стали тягти нові землі до свойого двору.
Величезні володіння в прикордонні мали,
Але вірними державі від того не стали.
Звикли в себе в Московщині жити, як вважали,
Тож ні про які закони чути не бажали.
Дали тому Можайському Брянськ під управління,
Так він здумався ламати всіх через коліно.
А ті ж звикли до порядку, що діють закони.
Мусили від свого князя стати в оборону.
На той час уже старого не було живого.
Та ж синочок і онучок всім пішли у нього.
Перли на той Брянськ нахрапом, дійшло до конфлікту,
В результаті онук Федір в Брянську був убитий.
Казимир, щоб припинити ті дикі розбрати,
Мусив Брянськ у тих Можайських, врешті відібрати.
Та біднішими від того ті князі не стали.
На той час вони вже власні війська свої мали.
Не гидували московських купців грабувати.
Хоч на волю Казиміра мусили зважати.
Бо ж землі-то не спадкові, дані в володіння,
Все від князя великого залежить хотіння.
Схоче – зможе відібрати. Мали озиратись
І вислужитись перед князем постійно старатись.
Вислужились. Вже й Чернігів Можайському дали.
Тепер їхні володіння суцільно лежали
Під самим Московським царством. Розміром з державу.
А у Москві Іван Третій на той час вже правив.
Теж «збирач земель» відомий. Усе тяг, що бачив.
Заявив: ворогів батька він уже пробачив.
Став таємні перемови вести із отими,
Щоб в Москву перебирались…з землями своїми.
Обіцяв їм пільги всякі і землі спадкові.
І прокинулось чуття в них москальської крові.
Прийшли в Литву голі й босі, а тут розжилися
І тепер у «рідну говєнь» вертати взялися.
А в москалів у крові то – живуть-поживають,
Добра по краях сусідніх собі наживають.
Та, як тільки «рідна говєнь» забулькає раптом,
То збиратись починають, до неї вертати.
Та вертають якось дивно – плачуть і волають,
Що їм тут, мовляв «нацисти» жити заважають.
«Прийди, Москва, забери нас з землею цією,
Бо ми зовсім не бажаєм розлучатись з нею!»
А Москва того й чекає, війська посилає
І в сусіда шмат добрячий землі відбирає.
Москалі їй ті не треба, їй землі все мало.
Вона б, коли було можна, все б собі забрала.
У Литві вже Олександр тоді саме правив,
Хоч, здається із Москвою вирішив він справу.
І договір підписали – людей не манити
«Ні з землями, ні без оних» в свої краї жити.
Що москалям договір той? Коли так бувало,
Щоби москалі та й слово власнеє тримали?
Завили князі приблудні, що їх «зобижають»,
Молитися в православні храми не пускають.
Хоча Литва православна ще в ті часи була,
Лиш декого в католицьку віру навернули.
Тим не менше, не дарма ж ті стали завивати,
Москва тут же «православних» прийшла захищати.
Війна Москви із Литвою скоро почалася
І чергова авантюра Москві удалася.
Були то литовські землі, а московські стали,
Хоч відношення, звичайно до Москви не мали.
Стали зрадники ці вірно Івану служити.
Втім, Можайському не довго удалось прожити.
Помер, сину Василеві мало все дістатись.
Той відтепер Стародубський почав називатись.
Пішов вгору, поріднився із самим Іваном.
Та радіти почав, видно той Василь зарано.
Бо, хоч двічі і женився та дітей не мали.
Тож по смерті усі землі Москва і забрала.
Недовго й Василь Шем’ячич радів, що «вернувся»,
Бо вже скоро мідним тазом уділ навернувся.
«Запідозрив» Василь Третій Шем’ячича в зраді,
Що той, наче відносини з Литвою наладив.
Велів до Москви прибути. Що його робити?
Звернувсь Василь за поміччю до митрополита.
Той обіцяв – не зачеплять, приїзди із Богом.
Московського ж попа слово не варте нічого.
Довірився той Шем’ячич, прибув до столиці
І одразу ж опинився у царській в’язниці.
Промучився кілька років та й помер небога.
А всі землі і маєтки відібрали в нього.
Бо, як тільки в Москві його у кайдани взяли,
То жінку й дітей одразу в монастир загнали,
Поробили з них монахів, щоб і прав не мали.
Тож, по смерті їх і роду їхнього не стало.
Так Москва за зраду платить. Але мізки «ватні»
Засвоїти ту науку й за віки не здатні.

Як сів князь Гліб на стіл отчий в Києві святому,
Тоді половці зібрались зі степу усього.
Одні прийшли під Пісочен, до міста отого,
Що за ним вже Переяслав. І стали при ньому.
Другі прийшли другим боком, під Корсунем стали.
І послали і ті, й другі посланців до князя.
Щоб не було поміж князем й ханами образи,
Вони договір укласти поміж ними мали,
Як усі князі робили, щоб зі степом жити
В мирі й злагоді. Не став князь традицій ламати.
Сказав послам: «Прийду скоро!» та зібрав дружину
Порадитись, куди саме спочатку податись:
В Переяслав чи то в Корсунь? З ким перш домовлятись?
Князь тоді переяславський був іще дитина,
Мав всього дванадцять літ він. Тож і порішили
Їхати у Переяслав. До других послали
Посланців, сказати, аби вони зачекали,
Поки князі в Переяслав на стрічу спішили.
Там зустрілись із ханами та все порішали.
І договір підписали, й дари князь роздав їм.
Подалися ті половці до своїх кочів’їв.
А князь Гліб на другий берег, на Корсунь погнали.
А ті половці не стали на князя чекати.
Чи образились, чи, може, жадоба здолала.
Князя в Києві немає й війська зовсім мало.
Чого б не піти на Київ, не пограбувати?
І підняли свої вежі, на північ помчали.
Запалали міста, села та кров полилася.
Набирать собі полону орда узялася.
Здобич собі нахапали, на вежі складали.
Крик і плач знялись над краєм. А князь то не знає.
Він ще їде домовлятись з половцями тими.
А уже богиня помсти встала поміж ними
На достойний отвіт князя половцям чекає.
Сімця половці дістались, Полонний здолали.
Взяли уже сіл без ліку, полону багато.
Тоді уже й розвернулись, щоб у степ вертати.
Табуни коней, отари та череди гнали.
Перепетівським вже полем князь на стрічу мчався,
Коли вістка та трагічна до нього дістала,
Що половці край пустошать, його не діждали.
Розгнівався князь, одразу за меча узявся.
Рішив іти навперейми, злодіїв скарати.
Та спинили берендеї, що вість ту примчали.
- Не їдь княже. Їх багато! – казати почали.
Тобі можна на них з військом сильним виступати.
Коли браття прийдуть в поміч. А то сам загинеш.
Посли краще когось з братів та ми із ним підем
За ордою злодійською пройдемо ми слідом,
Хоч затримаємо трохи, поки ти наспінеш.
Задумався князь, покликав Михалка до себе,
Що був його рідним братом. Велів сотню взяти
Із князівської дружини та і в степ скакати.
Бо хоч трохи тих половців затримати треба.
Попрощавсь Михалко з братом – чи живим ще буде.
Узяв братову дружину, узяв берендеїв,
Що прийшли на поміч князю ордою всією.
Було тисяча їх та ще половина люду.
Половців багато більше та то не лякало.
Стрінуть ворога, тоді вже будуть щось рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Отож, військо невелике по сліду помчало.
Берендеї добре вміли ті сліди читати.
Знайшли, де стоїть сторожа у степу куманська,
Об’їхали, оточили, напали зненацька.
Не дали з трьохсот нікому у степ поскакати.
Кого вбили, кого миттю в полон пов’язали
Та допитувати стали про ординські сили.
- Нас сім тисяч у поході! – вони заявили.
Що тепер робити з ними? Адже війська мало.
При собі тримати дарма, відпустити – годі,
Бо ж помчаться, донесуть тим, загублять всю справу.
Довелося влаштувати їм лазню криваву,
Щоб вони не заважали загону в поході.
Сам Михалко молодий ще, мав досвіду мало.
Мав мудрого воєводу, втім Володислава,
Брата Яневого. Той знав добре свою справу.
Перебивши полонених, далі не чекали.
Подались орді назустріч. Та й не забарилась.
Не вся, звісно, лиш частина з полоном вертала.
Із засідки несподівано зусібіч напали.
Хоча половці затято і сміливо бились,
Але наші їх здолали і полон звільнили.
У половців полонених знов стали питати,
Чи ще війська вслід за ними рухає багато?
Ті сказали, що позаду них іде вся сила.
Вже не стали вперед рватись, а тут зупинились.
Місце стрічі досить вдале, є де воювати.
Стали в полі дружинники, хоч їх небагато:
З сотні тільки дев’яносто воїв залишилось.
Але стали та орді тій шлях загородили.
Князь хотів із ними стати, берендеї знову
Не дали того зробити, бо ж знали чудово,
Що в надійнім керівництві уся їхня сила.
З’явилося на дорозі і вороже військо.
Побачило наших воїв, супроти них стало.
На кожного з наших воїв десять припадало.
Але всі вони сміливо з ворогом зійшлися.
Налетіли берендеї, з кінними зчепились.
Січа люта серед поля того закружляла.
Насідали половчани, наші боронились.
Ні на крок не відступили, із ворогом бились.
Вже нашого стягоносця кляті порубали.
Ледве устиг воєвода стяг той підхопити.
Бо ж, не буде стяга, військо зневіритись може.
Закликали вої в поміч собі силу Божу.
Сталі усі кругом стяга, аби боронити.
І вдарили на половців з сил своїх останніх.
І їхнього стягоносця умить порубали.
І під ноги половецьке знамено упало.
Замішання почалося в половецькім стані.
Хоча іще насідали, на князя напали.
Та стегно двома списами Михалку пробили,
Третім йому кріпко руку в бою прохромили.
Але з коня не звалили. Відступати стали.
Спершу задні подалися, а за ними й другі.
Наші ж кинулися слідом та усіх рубали
Та в’язали тих, які вже руки підіймали.
Не втримала орда, врешті, нашої потуги.
Побіг хан Тоглій, а слідом і всі подалися.
Доки дня, то берендеї вслід за ними гнали.
Кого били, кого швидко у мотуззя брали.
Десь із півтораста тисяч у полон здалися.
Повертав Михалко в Київ, з ним переяславці,
Що князь Гліб йому зоставив, та ще берендеї.
Полонені повертались до землі своєї,
Щоб хати відбудувати, взятися до праці.
Зустрічав їх радо Київ, князь навстрічу вийшов,
Щоби брата привітати з подвигом великим.
Слідом гнали і полон весь половецький дикий.
Які очі перед князем опускали лише.
Дзвони у церквах дзвонили, воїв зустрічали.
На землі на Руській свято – здолали поганих.
Сподівалися, що мирні вже часи настануть.
Та на Бога й на дружину княжу уповали.

День до вечора хилився, вітер спати вклався,
А в байраку степовому банкет починався.
Кіш Ісачка із Брацлава приймав гостей знатних.
Тож козаки вполювали дичини багато.
Смажилося на багатті і звіра, і птиці,
Щоб зустріти побратимів щедро, як годиться.
Бо прибули в кіш козацький не якісь заброди –
Такі ж самі отамани, аби дійти згоди.
Іван Держко із Черкас та іще Карпо Масло.
У степу вони останніх між кошів не пасли.
Мали кожен під собою кілька сот козаків.
І не було в степах більших за них забіяків.
Доки козаки місцеві гостей годували,
Отамани за окремим «столом» розмовляли.
- Одна справа наклюнулась! - Ісачко говорить, -
Можем трохи грошеняток заробити скоро.
- А у чому полягає ота сама справа? –
Запитав Карпо, що всівся від Ісачка справа.
Той по боках озирнувся, чи там хто не слуха,
Щоб розмова, раніш часу не втрапила в вуха
Чиїсь чужі: - Князь Сангушко просить товариство
Трохи клятому султану в пазуху залізти.
Треба взяти той Очаків, що турки засіли,
Аби турка проти ляхів ми тим розізлили.
- Ну, - затяг Іван, що зліва сидів від Ісачка, -
Я можливості такої поки що не бачу.
Це ж потрібно стільки «чайок» в похід зготувати.
Та і пороху, і шабель треба вдосталь мати.
Звідки взяти? - Не турбуйся, - Ісачко до нього. –
Щодо «чайок», князь нам злато передасть для того.
І свинець, і порох буде для того походу.
Аби ми лишень для того дали свою згоду.
- Ну, коли так воно буде, чого ж і гадати?
Чого би нам до султана і не завітати, -
Сказав Іван. Карпо також підтримав ідею:
- Як князь стрима своє слово, то, звісно, підемо!
А вже скоро і сокири зацюкали в плавнях.
Взялись «чайки» майструвати козаченьки вправно.
Вже стояла осінь тепла, ліси пожовтіли,
Коли три десятки «чайок» у похід відплили.
Ішли Дніпром, течією, не дуже скрадались.
Бо у плавнях когось стріти і не сподівались.
Коли ж плавні розступились, течію відкрили,
То налягли козаченьки на весла щосили,
Аби швидше проскочити, не втрапити в око
Тим татарам, що отари пасуть з обох боків.
Господь милував, укрив їх від очей ворожих.
Доберуться Очакова непомітно, може.
Вийшли посеред лиману, берегів не знати.
Доки вже почне сіріти, довелось чекати.
А тоді на весла знову налягли щосили
І під самий той Очаків в темряві приплили.
Обв’язали весла віхтям, щоб плеску не чути.
Свої «чайки» під берегом лишили припнуті,
А самі тихцем прокрались під високі стіни.
Там, напевно, десь сторожа стояти повинна.
Дослухались усі довго – нічого не чути.
Може бути, що й сторожі удалось поснути?!
Стали кішки закидати, якось зачепили
І нагору по мотузка перші поспіщили.
Сторожа і, справді, спала. Хутко пов’язали,
Убивати її сонну бажання не мали.
Що із мертвого узяти? А живих схопити,
Можна аспрів вимагати викуп заплатити.
Спустилися у фортецю, кинулись шукати
Турків, які її мали добре захищати.
Заодно і по будинках багатих пройшлися.
Там і одяг, і прикраси хутко віднайшлися.
Місто швидко прокидалось, почулися крики.
Вискочив загін турецький зовсім невеликий.
З три десятки горлорізів. Стіни захищати,
Їх би досить. На вулиці ж що там воювати?
Притисли їх попід стіни. П’ятьох зразу вбили,
Чотирьох ще поранили й здаватись веліли.
А що туркам тим робити? Шаблі й покидали
Й усі перед козаками на коліна стали.
Ісачко вмів по-турецькі добре говорити,
Велів туркам, коли хочуть вони далі жити,
Нести гроші, то їм тоді нічого не буде.
Двадцять згодились одразу: нехай так і буде!
Інші стали артачитись, мов грошей немає.
Але козаки в цій справі уже досвід мають.
Як немає грошей, то ми майном будем брати.
Зоставили голих й босих. Ще встигли багатих
Купців в місті потрусити. Також повеліли,
Аби ті за себе викуп великий платили.
А ні… Вже купці учені. Знайшли швидко злато.
Козакам не довелося нічого й шукати.
Не розбійники ж ніякі, козаки порядні.
Отож, викуп заплатили та ще й були раді.
Ще сонечко не сідало, козаки зібрались,
Посідали в свої «чайки» та й назад подались.
Ще, щоправда, прихопили в полі табун коней.
Біля сотні. Козаки їх по березі гонять.
«Чайки» пливуть по лиману, берега тримають,
А козаки понад берегом табун поганяють.
Так і до Дніпра дістались, піднялися вгору…
Про той похід у Стамбулі дізналися скоро.
Султан аж зробився білий, аж ногами тупав.
Слав на голови козацькі він прокльонів купи.
Та ж їх йому не дістати. Велів листа слати
Королеві ляхів. Того війною лякати.
Король, звісно, налякався, велів розбиратись.
Та ж до козаків у полі йому не дістатись.
Довелось з казни своєї відступне платити,
Щоб турецького султана лишень не лютити.
А козаки повернулись, здобич розділили
Та і кошем своїм кожен у полі зажили.

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Молодий та уже сивий Могут подивився
Поглядом сумним на небо. Погляд опустився
На багаття, зітхнув тяжко та і мовив тихо:
- Ходив, братці. Довелося…Та собі на лихо.
- Розкажи! З того ж походу мало хто вернувся.
Для скількох людей бідою похід обернувся.
- Та я й сам якимось дивом живим залишився.
Кажуть люди, що в сорочці, мабуть народився.
Згадувати, навіть важко… Часом серед ночі
Прокидаюся, бо бачу друзів своїх очі,
Яким вже не повернутись. Навіки зостались.
Багатьом із них жорстока смерть тоді дісталась.
Та давайте все спочатку. Служив я в дружині
Володимира, що старшим був у князя сином.
Ярослав його на князя в Новгород відправив.
Тож ми там не надто знали про київські справи.
Володимир був гарячий, але досить вмілий.
Ми у похід переможний з ним на ємь ходили.
А так все буденні справи. Аж одного разу
З Києва прибув поспішно посланець від князя.
Повелів йому з Помор’я охочих наймати
Та з дружиною і тими в Київ поспішати.
На найманців прислав злата, велів не жаліти,
Але брати тих, хто вміє мечем володіти.
Та велів багато лодій також зготувати
І навесні в тих лодіях на Київ рушати.
Володимир встиг за зиму зробити багато:
І воїнів кілька тисяч в Помор’ї найняти,
І лодій побудувати, щоб всі змогли сісти
І спокійно до Києва по річках доплисти.
Десь у травні прибули ми до Києва й стали
У Почайні, де чимало вже лодій стояло.
Забили усю Почайну, так густо тулились,
Наче оті оселедці. А люду набилось,
Що не пройти на Подолі. Знайомі стрічались.
У розмовах з місцевими ми скоро й дізнались,
Що ітимем на Царград ми. А чого? Хто знає?
Князь мовчить, а народ різне про то розмовляє.
Одні кажуть, що убили купця у Царграді
З наших знатних. Тож потрібно відстояти правду
І кривдників покарати. Другі говорили,
Що варяги ту всю кашу, наче заварили.
Ті варяги у Царграді довгий час служили.
Імператори, щоправда, не всі їх любили.
А вони мінялись часто – всіх не пригадати.
Один із них і надумав варягів прогнати.
А Гаральда, що вже нині зятем в Ярослава,
У в’язницю без провини якоїсь відправив.
Той утік, на Русь подався, тут і одружився.
Отож і на правах зятя вмовлять заходився
Ярослава, щоб гнійник той увесь розорити.
А треті зовсім інакше взялись говорити.
Мовляв, коли Володимир, батько Ярослава
Із принцесою ромеїв був весілля справив,
Вона сина Ярослава йому народила.
А кров царська у ромеїв – то велика сила.
А, оскільки там царів тих труїли, вбивали,
То достойних на трон сісти було зовсім мало.
А тепер прийшла година, що кров Ярослава
Має на престол ромеїв чи найбільше право.
Сам він правити не хоче у Царграді тому.
Та ж чи може він синові відмовити в цьому?
Тож і взявсь велике військо Ярослав збирати,
Бо ж іде син Володимир свій трон воювати.
Де тут правда? Хто там знає? То не наше діло.
Всі ж бо знали, що Рогніда його народила,
А ніяка не принцеса Анна. Набрехали?
Врешті, на початок літа похід зготувалиий.
Десь чотири сотні лодій в похід подалися,
Їх вітрила, наче птахи над Дніпром знялися.
Нами Іван Творимирич – воєвода правив,
Бо ж перебрав Володимир над всім військом справи.
Ішов «полк» киян із нами з тисяцьким Вишатой.
Та полків усіх охочих ішло теж багато.
За три тижні прибули ми у дунайське гирло.
Там було для русів звичне у походах тирло.
Бо ж далі іти вже морем, треба відпочити,
Лодії усі оглянуть та ремонт зробити.
Поки ми відпочивали і посли примчали
Із Царграду. Мабуть, князя вмовляти почали.
Обіцяли, що за кривду можуть заплатити.
Та чи та дрібниця може князя зупинити?
Та і пізно. Треба було думати раніше,
Поки іще Володимир у похід не вийшов.
Пішли посли, не солоно довелось сьорбати.
Ми, щоправда, тут понесли свої перші втрати.
Бо загони невеликі «за хлібом» послали,
А ромейські вої раптом на них і напали.
Не став тоді Володимир за ними ганяти,
Не захотів свого часу даремно втрачати.
Тож знялися й подалися вздовж берега далі.
Часом кораблі ромейські на нас нападали.
Та не змогли зупинити. Нас було багато.
Куди там тим кільком суднам нас було спиняти?
Вже почався липень, коли ми в Босфор дістались.
І у сутінках вечірніх берега пристали.
За ніч добре відпочили. Ромеї не стали
Нас, напевно турбувати – від страху дрижали.
Їхній флот, що стояв в бухті згорів нещодавно.
Отож, справи виглядали в ромеїв погано.
Стягли, кажуть, все, що можна вони до столиці
І думають із тим «флотом» супроти нас биться.
Коли сонце піднялося уранці над схилом,
Наші лодії протоку перегородили.
Від берега до берега у протоці стали.
Коли ворог на бій вийде, спокійно чекали.
Та ромейські судна вийшли в ранковім тумані.
Деякі були і зовсім в жалюгіднім стані.
Стали вони у протоці і стоять, чекають,
А берегом кінні вої ромейські гасають.
Князь хотів, аби ромеї із протоки вийшли,
Тоді б ми їх оточили й потопили більше.
Та вони не поспішали. Тим часом до князя
Знову посланці прибули. Із чим цього разу?
Імператор благав знову з князем замиритись,
Обіцяв, що згоден златом від нас відкупитись.
Князь погодивсь, як ромеї достатньо заплатять:
Мають тисячу статирів на лодію дати.
Імператору, одначе то здалось багато.
Так до вечора усім нам довелось стояти.
Уже сонце і на захід почало схиляти,
Як ромеї все ж надумали на нас нападати.
Три великі досить судна нас атакували.
Наші судна їх одразу в кільце брати стали.
Оточили й намагались швидко захопити.
Та ж у них судна високі. А ромеї звідти
Взялись камені кидати і списи метати.
Наші узялись їм діри у днищі рубати.
Та тут раптом одізвались ромейські «гармати»,
Стали вони «вогнем грецьким» по наших плювати.
Ми про річ ту колись чули, хоч бачили вперше.
Скажу чесно: його вигляд усе перевершив.
Де вогонь той тільки падав, все умить горіло.
І не можна його було змити, навіть з тіла,
Бо й вода його не брала. І вода займалась.
Тоді наші відступати від греків узялись.
А весь флот ромейський рушив проти наших лодій.
І було їх так багато, що спинити годі.
І не стільки було страшно з ними в бій вступати.
Як боялися, що будуть ті вогнем плювати.
Лодії всі розвертались, в море відступали.
Лише зовсім не багато на місці стояло,
Щоб ворога зупинити. Та вже ніч спускалась.
Тож і битви, як такої у той день не сталось.
Відступили ми у море. Та тут нове лихо.
Цілий день було на морі безвітряно, тихо.
А тут буря налетіла зненацька зі сходу.
Тому вітру страшенному опиратись годі.
Лодії, немов шкарлупки, по морю жбурляло.
Які скоро потопило, на скелі погнало,
Щоб розбити. Хто спромігся – берега дістався.
Де знайти собі рятунок, врешті сподівався.
Але ж зброю і кольчуги в них море забрало.
Тож вони кінним ромеям там за здобич стали.
Княжу лодію розбило, княжий воєвода
Підоспів, а то б забрали князя вражі води.
Нашу лодію розбило об гостре каміння.
Коли б не моє з дитинства плавати уміння,
Там би, мабуть і зостався. Та виплив, на щастя,
Аби на тому камінні ледь живим упасти.
А на ранок буря стихла й стало зрозуміло,
Що з ромеєм воювати вже не було сили.
З флоту мало що зосталось. Але залишились
Кілька тисяч тих, що, врешті берега прибились.
Кого могли, на лодії вцілілі забрали.
А всіх інших на березі вражім залишали.
Утомлені і беззбройні – що робити з нами?
Під ворожими лишалось згинути мечами.
Тоді тисяцький Вишата з лодії спустився,
Добровільно на березі з нами залишився.
Сказав князю: - Коли жити, то разом із ними.
А, як прийдеться вмирати, то з воями тими!
Пішли лодії на північ, а нас полишили.
Скоро їм услід ромейські судна поспішили.
Це пізніше я дізнався, що-таки догнали,
Коли лодії у бухті якраз спочивали.
Ледь ромеї їх уздріли, у бухту ввірвались
І накинулись на наших, добить сподівались.
Наші ж теж не ликом шиті, про погоню знали,
Отож, пастку тим ромеям були зготували.
Не всі лодії у бухті були на ту пору.
Ледь ромеї в неї вперлись, як зненацька з моря
Нові лодії з’явились, що досі ховались.
Деякі ромеї встигли втекти, врятувлись.
А всі інші потопили або захопили,
А ромеїв, що там були усіх перебили.
Та й попливли собі далі, на Русь повертались.
А ми під самим Царградом так і залишались.
Втім Вишата досить швидко нас привів до тями.
Вишикував для початку і заявив прямо,
Що ми не юрба, а військо. Як хочемо жити,
То повинні, хоч і пішки вибиратись звідти.
А всіх нас було шість тисяч –чималенька сила.
Правда, зброю врятувати більшість не зуміла.
- Зброю у бою здобудем! – заявив Вишата.
Тут кіннотники ромейські взялись нападати.
Але наші, хто при зброї, їх швидко прогнали.
Ще й трофейну першу зброю для війська дістали.
Отож, рушили ми звідти на північ вздовж моря.
Натерпілися в дорозі тій чимало горя.
І від голоду страждали, і ромеї кляті
І вдень, і вночі заповзялись на нас нападати.
Хоча ми і відбивались та людей втрачали.
З кожним днем нас усе менше і менше ставало.
Та Вишата не здавався, казав: -Трохи, братці
Ще натиснути й Дунаю зможемо дістаться!
А ми йому довіряли. Кому ж іще мали?
Ті слова нам наші сили лише й поповняли.
Пів Болгарії пройшли вже, до річки дістались,
Що місцевими, здається, Варна називалась.
Тут спинились на спочинок, бо вже сил не мали.
Табір собі тимчасовий все ж облаштували.
Тут позвав мене Вишата та велів податись
Поза річку та гарненько там пороззиратись,
Чи нема там військ ворожих, чи вільна дорога.
Я, хоч втомлений, подався до берега того.
Річка була невелика, легко перебрався
Та і тихцем вздовж дороги битої подався.
Дослухався, удивлявся скрізь пильно, одначе,
Небезпеки ніякої для наших не бачив.
Відійшов вже далеченько від річки отої,
Коли раптом почув гуркіт бою за спиною.
Зрозумів, що то на табір вороги напали.
Помчав назад. І з пагорба мені видно стало,
Що нема чого спішити. Хіба що померти.
Бо ворогів так багато. І, хоч наші вперто
Боронилися від нього, було зрозуміло,
Що для наших то останні миті наступили.
Я дивився зі сльозами, як падали вбиті,
Як в’язали, кого змогли живим захопити.
Бачив, як Вишата наших «стіною» шикує.
А я сиджу, тільки крики та дзвін мечів чую.
Оточили з усіх боків ту «стіну» ромеї.
Не знають, як підступитися, крутять навкруг неї.
Врешті стали, перемови з нашими почали.
Вже не знаю, що там саме їм наобіцяли,
Аби лише склали зброю. Вмовили, прокляті.
Бачу, а вже наші зброю почали складати.
Тут накинулись ромеї, їх в’язати стали.
Багатьох, Вишату з ними кудись потаскали,
Та зосталось іще наших живими багато.
Узялись ромеї тут же усіх їх вбивати.
Кому голови рубали, кому ноги й руки.
Вигадували для нещасних жорстокіші муки.
Аж до вечора казились, доки й всіх убили.
Та тіла їх над рікою так і залишили.
А я на все те дивився – живий, нещасливий,
Бо від баченого за ніч зробився весь сивий.
Ви уже, напевно чули, що із тими стало,
Кого разом з Вишатою у полон забрали.
Було їх аж вісім сотень. Їх в Царград пригнали
І там всіх, немов злочинців якихось скарали.
Кому викололи очі, кому праві руки
Відрубали та й лишили живими на муки.
Аж три роки тих, хто вижив, в полоні тримали.
Коли ж договір із Руссю греки підписали,
Полонених відпустили, сліпих і калічних.
- А ти як же? – Я подався, переважно ніччю
До Дунаю. Люди добрі стрілись по дорозі.
Побачили, що я далі іти вже не в змозі,
В монастир прилаштували. Там я відлежався
І тоді вже повний сили на Русь і подався.
Бог беріг мене в дорозі. А, то би без Нього,
Не вдалось мені б здолати ту важку дорогу.
Могут змовк, піднявши очі в небо подивився,
Мовби з тими, що у вирій подались, зустрівся.

Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.

У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
Задоволений вернувся звідти із наваром.
У Києві зупинився на кілька день нині.
В них з Микулою частенько спільні були справи.
Не раз у Царград ходили, разом відбивались
Від проклятих печенігів, які нападались
На порогах на лодії. Налітала лава
На судна, які по суші довелось тягнути.
Бо ж водою ті пороги пройти неможливо.
Доводилось мечі в руки тоді брати живо,
Аби біду, що зі степу суне, відвернути.
Але то діла минулі. Вже давно Микула
Не ходив сам до Царграду – не ті уже сили.
Уліб же молодший нього, тож сам веде діло.
А Микула…Хоч йому те на душі і муля,
Мусить слати приказчиків в далеку дорогу.
Свої справи у Царграді чужим довіряти,
На жаль, сина-спадкоємця не сподобивсь мати,
Отак життя нещасливо склалося у нього.
Уліба зустрів, як брата, бо ж давно не бачив.
Вранці пішли до Софії службу постояти.
Улібу прийшлося вперше в храмі побувати.
Тож стояв та не міг очі відвести, одначе
Від усього, що в Софії перед ним постало:
І мозаїка, і фрески. Сім’я Ярослава.
За красою геть забувся про всі свої справи.
Хоча, звісно, храмів бачив у житті немало.
Бував і в святій Софії в Царграді самому.
Але київська Софія вразила, одначе.
Витав у ній особливий дух незримий, наче
Сама Мудрість Господняя поселилась в ньому.
Вже верталися додому, Уліб став питати:
- Чув я, що святу Софію Ярослав поставив
На тім місці, де здобута була князем славна
Перемога над ордою печенігів клятих.
Чи то правда? - Ні, неправда, - Микула озвався.-
Бо цей храм ще Володимир почав будувати.
Ярославові ж прийшлося його завершати.
Через рік, як з печенігом славний бій той стався,
Храм уже і освятили. Звісно й пов’язали
З перемогою. Бо ж дуже вже воно співпало…
Я і сам до перемоги до тії доклався.
- Ти? А не казав ніколи. То розкажи, друже,
Як усе то воно сталось та як відбулося.
Бо ж про те все мені чути ще не довелося,
А хочеться ж із уст перших послухати дуже.
- Ну, поки додому йтимем, встигну розказати.
Тоді я ще молодим був та жив на Подолі.
Ще тоді не усміхнулась мені моя доля,
На Почайні вантажником ходив працювати.
Як Мстислав в Тмутаракані віддав душу Богу
І зостався Ярослав лиш правитель єдиний
На всю Русь, рішив поставить тоді свого сина
Князювати у Новгород. Зібрався в дорогу.
Із собою взяв дружину та сина, звичайно.
Подалися Дніпром вгору. Дорога неблизька.
Кого стрінеш – невідомо. Тож ніяк без війська.
А ми якраз вантажили човни на Почайні,
Коли вістка прилетіла: іде орда з поля.
Дізналися супостати, що немає князя.
Зібрали всі свої сили й подались одразу.
Вже й не знаю, який з ханів той набіг очолив.
Тільки вістка прилетіла, усі похапались.
Хоч давно вже печеніги в Києві не були,
Але діди ще набіги їхні не забули.
Вістка швидко розлетілась. Усі заметались.
Прихопили найцінніше та й бігом тікати.
Хто в ліси у навколишні, ну, а хто на Гору.
А орда вже попід стіни з’явилася скоро.
Довелось на заборолах усім годним стати.
Із князівської зброярні видали нам зброю.
Кому списа, кому меча, кому тільки лука.
Бо ж зброєю володіти – то ціла наука.
Та вже скоро було місто готове до бою.
Воєвода Ждан, вже сивий, досвідчений воїн,
Знав, що слід йому робити та як керувати.
Не так легко печенігам було місто взяти.
Хай якою б великою не прийшли ордою.
Хоч немолодий та швидко зумів лад навести,
Навіть, вісника до князя в Новгород відправив.
Добре знав, що нам без князя не рішити справи.
Довелося нам – містянам важку ношу нести.
Стояв я на заборолі із сумом дивився,
Як орда Поділ грабує, як палають хати.
Як ринулись печеніги здобичі шукати
По окрузі. А вже скоро і Клов задимівся.
Кинулись було ординці на київські стіни.
Та куди їм? На високі стіни не забратись.
Довелося печенігам від стін відступатись.
Але ворог взяти Київ ідею не кинув.
Поставили своїх вежі на усіх околах,
Розпалили скрізь багаття і стали чекати,
Коли місто вже від голоду стане помирати,
Або зробиться від того воно зовсім кволим,
Та відчинить їм ворота. Тоді й погуляють.
Так поволі дні й минали. Ми в місті сиділи.
Печеніги навкруг міста вогнища палили,
Натякали: відступатись бажання не мають.
Розтягли по всіх околах дерев’яні хати,
Щоб було чим оті їхні вогнища палити.
Відправлялися частенько, аби люд ловити.
Вряди-годи збиралися стріли в нас пускати.
Ми ж дивилися із сумом, як Поділ пустіє.
Як витоптуються трави, ліси вирубають.
Після себе лиш пустелю кляті залишають.
І тримались, бо на князя все ж були надії.
Хоч і танули потроху. Зі стін поглядали,
Чи не рухається військо. А його не було.
Лише орди гелготання з усіх боків чули.
Якось стріла прилетіла, нам вістку подала,
Що князь з військом уже поряд. Війська небагато,
Тож вночі прорватись хочуть крізь порядки вражі.
Ждан печатку подивився, усе добре зважив
І повелів наготові ворота тримати.
Вночі в стані ворожому паніка знялася.
Почалося з Оболоні. Там заметушились.
Печеніги у темряві, як дурні носились.
Здавалося: орда, врешті, з-під міста знялася.
Скоро Боричевим військо в Київ піднялося.
Справді, було невелике: князівська дружина,
Ще варяги доєднались, що були у війнах
Загартовані добряче, слідом утяглося
Ополчення новгородське. Ото і все військо.
Супроти орди тієї, що під містом стала,
Навіть, з нами – киянами було зовсім мало.
Та князь з нами, а то для нас найгарніша вістка.
У надії, що ординці всі геть подалися,
Дочекались ранку, але, коли сонце встало,
Всі надії на звільнення в одну мить пропали:
Печеніги, як і перше, під містом товклися.
Хоч і тісно, але військо в місті розмістилось.
Привезли припасів трохи, на кілька днів стачить.
Тож, сидіти довго в місті не збирались, значить.
Справді, вже на другий ранок вістка розлетілась:
Вийдемо за місто битись, не будем сидіти.
Хай багато печенігів – треба бій їм дати.
А на ранок полки з місті стали виступати.
Князь велів, аби тихенько стали то робити,
Печеніги щоб не чули. Як світати стало,
Ми вже вийшли за ворота, стали шикуватись,
Щоби мури помагали війську захищатись.
Хоч ворота зачинили та і міст підняли.
Це, щоб нам не відступатись, із ворогом битись.
Ми-то, наче, відступати зовсім не збирались.
Згідно з княжим повелінням в полі шикувались.
Велів Ярослав варягам в центрі розміститись.
Справа від них ми – кияни свій полк шикували,
Зліва стали новгородці своїми полками.
Ледве тільки зготувались, а вже перед нами
Розлючені печеніги кінним валом стали.
Земля раптом задрижала, як вони знялися.
На нас стріли полетіли і вслід їхня лава.
Та на нас їх дикий вереск враження не справив.
Ми від того лиш тісніше у рядах зійшлися.
Від орди відгородились щитами й списами.
Сулиці стрімкі над нами у них полетіли.
Вдарила орда, натисла з усієї сили.
Замелькали криві шаблі ординські над нами.
Ми й на крок не відступили, списи вгородили
В живу плоть і земля миттю кров’ю окропилась.
І десятки печенігів зі смертю зустрілись.
Ми щитами відбивались, а списами били.
У тісній тій колотнечі переваги мали.
Хоча кляті печеніги весь час налягали,
Та ми вперлися у землю і не відступили.
Утративши людей купу, врешті, відкотились
Печеніги…лиш для того, щоб сили набрати.
Стали до них усіх боків нові прибувати,
Що до цього навкруг міста в пошуках крутились.
І знов орда налетіла, намагалась збити.
Вже багато в колотнечі списів поламали.
Вже мечами печенігів відбивати стали.
Вже мусили новгородці трохи відступити,
Бо затисли із двох боків. Але недалеко.
Бо ж позаду рів глибокий. Куди відступати?
Печеніги на варягів стали налягати.
Та варягів потіснити – то зовсім нелегко.
Печеніги налітали, знову відступали.
Набирали нові сили і на нас летіли.
Ми вже й мечі харалужні свої затупили.
А тих клятих печенігів менше не ставало.
Вже і сонечко зібралось за обрій сідати,
Вже і руки утомились, мечі не тримали.
А тут нова налетіла ординська навала,
Сподівалась наостанок нас-таки здолати.
Стяг зненацька Ярославів над полком піднявся.
Відчинилися ворота та міст опустився.
Полк варязький на два боки раптом розступився
І в прохід той загін кінний князівський ввірвався.
Свіжі коні увірвались в печенізьку лаву,
Розметали її миттю, дружинники грізні
Стали повчать печенігів каленим залізом.
За сигналом Ярослава й ми вступили в справу.
Поки орда розібралась: що та як робити,
Ми врубалися у неї слідом за кінними.
І взялись орду косити мечами своїми.
Тож тепер розпочалася зовсім інша битва.
І побігли печеніги в страху в різні боки,
Бо не знали, куди саме від нас утікати.
Одні кинулися Либідь глибоку долати,
Ще деякі з печенігів відбивались поки.
Другі кинулись Подолом на північ втікати,
Бо ж бачили, що тут Либідь їм не подолати.
А налякані були всі – життя б врятувати.
Дісталися до Ситомлі. Там боліт багато.
В болотах тих та у річці топитися стали.
Один пхались по одному, разом і тонули…
А відтоді шлях на Київ назавжди забули.
Мабуть, дітям і онукам всім заповідали.
Бо відтоді їх не видно було і не чути.
А на другий рік Софію святу закінчили
І тій славній перемозі її присвятили,
Щоби дітям і онукам про то не забути.

Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
Аж під стіни. Та не надто щось у них таке виходить.
Вже, здавалось, під вершечок, під самісінький підводять,
А на ранок дивним чином насип знову опустивсь.
Може, тут якіїсь чари? Чи то корсунці вночі
Землю з насипу тихенько в місто міхами тягають?
А князь сердиться та швидше насипати вимагає,
Здачі отих непокірних кілька місяців ждучи.
Сам він у шатрі своєму прохолодному сидить.
Хоч сердитий, але мусить до кінця довести справу.
Імператори ромейські поступили не по праву.
Він примусить їх фатальну ту помилку зрозуміть.
Знов думками повертає до минулих тих подій,
Що цьому його походу кілька літ передували.
Співправителі у царстві у Ромейськім правували –
Василь разом з Костянтином. Василь виступив на бій
Із болгарами і там військо все своє утратив,
Ледве вибрався живий, повернувся до Царграду.
Та давно на сході вже у ромеїв тліла зрада.
Варді Скліру царський трон не давав спокійно спати.
Ледве тільки він дізнавсь про болгарів перемогу,
Тут же заколот підняв, військо на Царград повів.
Він столицю захопити чимскоріше захотів.
Щоби його зупинити, імператори для того
Варду Фоку із тюрми випустили й повеліли
Заколот той придушить. Той не дурень, звісно був,
Узяв військо в свої руки (та ж в’язницю не забув),
Варду Скліра захопив, з заколотниками сили
Поєднав та і повів їх усі проти Царграду.
А в Царграді сил нема, щоб йому протистояти.
Тож послали спішно в Київ Володимира прохати
Помогти військами дати заколотникам тим раду.
Він погодився, але зажадав, аби віддали
Сестру Анну за жону. Їм діватись було ніде,
Адже ворог вже під боком. Покомизились для виду
Та й погодились, одначе, все ж одну умову мали:
За язичника, мовляв, не захочуть сестру дати.
Як він хрещення прийме, тоді й будуть говорити.
Він погодився на те – що було йому робити?
Сам подумував над тим, аби віру якусь взяти.
Навіть, бесіди провів з богословами чужими.
Звісно, добре пам’ятав свого батька Святослава,
Який церкви зруйнував, після матері як правив,
Християн всіх перебив, не морочився із ними.
Брата й то не пожалів. Та часи уже минули.
Похрестився знову люд, особливо люд багатий,
Кому часто довелося у Царграді побувати.
Святославову різню, вже, здавалося забули.
Тож, погодившись на те, військо він в Царград відправив.
Шеститисячний загін на човнах поплив за море.
Та військова допомога вже взнаки далася скоро,
В імператорів на краще повернули зразу справи.
У жорстокому бою, де третина русів пала,
Ворогів перемогли, з заколотом покінчили.
У Києві за тим часом й Володимира хрестили.
Тож на вдячність від Царграда з дня на день тепер чекали.
Та Царград, немов забув, що устиг наобіцяти.
На питання: ну, коли? Знов умови ставить стали.
Мовляв, хоч князь охрестивсь, але того іще мало.
Треба ще й хрестити Русь, щоби Анну князю мати.
Він погодився й на те. Охрестив киян в Почайні.
Капища всі зруйнував, послав Новгород хреститись,
Хоч народ і не хотів, але мусив поступитись.
Правда, князь то добре знав, ідолам молились в тайні.
Що б, здавалося іще? Та Царград не поспішає.
Тягне, мов кота за хвіст. Мабуть, хоче одурити?
Звісно, що його усе те не могло, не розізлити.
Він же зайвого не просить, лише своє вимагає.
За що проливала кров його військо у Царграді?
Як добром не віддають, треба силою забрати.
Тож велів він воєводам військо у похід збирати,
Щоб в облудників лукавих відстояти свою правду.
На Царград він не пішов, знав болюче місце йо́го.
В Тавриці велів пристать, Херсонес в облогу взяти.
Хай без хліба посидять імператори в палатах,
Може, згодяться скоріше дотримати слова свого.
Думав швидко захопить. Та високі надто стіни.
Кілька місяців сидить він безвилазно під містом.
Повернутись без жони в Київ теж не може, звісно.
Тож, за будь-яку ціну взяти Херсонес повинен.
Тут біля шатра якраз радісний почувся гомін.
Князь піднявся й поспішив, щоби новину дізнатись.
Бачить, втомлений дружинник хоче до шатра пробратись.
Та сторожа не пускає, мабуть, їм він не знайомий.
- Що ти, воїне, хотів? – став у нього князь питати.
Той показує стрілу, яку у руці стискає:
- Тут із міста, князю, я потаємну вістку маю.
То якиїсь Анастас здумав поміч нам надати.
- Пропустіть, - князь повелів. Воїн підійшов, вклонився.
- Що в посланні? – Пише він, як нам місто легше взяти.
Є підземний водогін. Як його перекопати,
Щоби клятий Корсунь цей без води зовсім лишився.
Не протягне довго він, мусить відчинить ворота.
Тут ще вказується, де саме слід його шукати.
Князь негайно повелів водогін перекопати.
Таким чином і вдалось опір Корсуня збороти.
Міста він не руйнував, Цілим ще нехай побуде.
Послав в Царград посланців із погрозами такими:
Якщо мови не знайдуть вони спільної між ними,
То й Царграду таке ж саме, як і Херсонесу буде.
Імператорам, звичайно, поступитись довелося.
Правда, щоб не виглядати в чужих очах брехунами,
Заявили, мовляв згодні, вже б сестру й послали прямо,
Але хрещення князівське не, як треба відбулося.
Досить йому похреститись по ромейському обряду
І одразу сестра Анна зможе із ним одружитись.
Володимир не збирався довго в Тавриці возитись,
Похрестився в Херсонесі, хоч уже і вдруге, правда.
Тут уже всі аргументи в імператорів пропали,
Довелося віддавати за варвара сестру свою.
І поїхала принцеса з імператорських покоїв
В київський князівський терем, бо жоною князю стала.

Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
Б‘ються хвилі смертним боєм, камінь вічний підмивають,
Розбиваються об камінь й знов до моря повертають.
Піниться під скелі море, наче злиться на невдачі,
Але й вітер не спроможний йому таку силу дати,
Щоб здолати кляті скелі. Аж від того небо плаче.
Дрібні сльози кроплять скелі, щоби морем також стати.
А на тих високих скелях, поміж голого каміння,
Що від вітру захищає, хоч від дощу не рятує,
Миготить мале багаття, навкруги кидає тіні,
Видається, навкруг нього якісь велетні вартують.
А навкруг багаття люди, вдягнуті в звірині шкури.
Смажать собі якесь м’ясо, видно звіра вполювали.
Молоді, але між ними сивий дід очиська щурить.
Вже сльозяться його очі, видно, бачили багато.
Утомилися від того, та й дим очі виїдає.
Доводиться раз по разу йому сльози витирати.
Молодим воно не надто. Вони зір ще гарний мають.
Кутаються люди в шкури, вітер таки продимає,
Тісняться біля багаття, щоб зігрітися від нього.
Аж тут один у старого хрипким голосом питає:
- Може ти нам заспіваєш? – Заспівати? А про кого?
- А чи знаєш ти про Сарда, сина славного Геракла,
Що привів був наших предків на оцей далекий острів?
У старого, правда, пальці вже від холоду заклякли.
Тими пальцями на лірі струни перебрать не просто.
Та чому ж не заспівати? Небагато їх зосталось,
Хто ще добре пам’ятає про часи далекі, славні.
Пролетіли, промайнули ті часи та й забувались.
Він, із тих, хто пам’ятає, може бути і останній.
Пальці вдарили по струнах, голос хрипкий одізвався.
Перекликуючись з вітром слова пісні рознеслися
Поміж каміннії стіни. Голос ріс і піднімався.
І, здавалось, навіть вітер соромливо відступився.
- У степах таких безмежних, як оце безмежне море,
Між річок, які спокійно шлях до моря прокладають.
Де жили всі наші предки в ту таку далеку пору,
І туди, напевно, тільки боги лиш дорогу знають.
У річках там повно риби, у степах там звіра повно,
Трави там такі високі, що і вершника сховають.
Жилось в тих степах вільготно тоді предкам нашим кровним.
Є що їсти, є що пити, ворогів зовсім немає.
Старі правили родами так, як їм того хотілось.
А молоді виростали, в них енергії багато.
Вони б мирно не сиділи, вони б уже з кимось бились.
У степах отих безмежних їм ставало тіснувато.
Хто зна, може б і сиділи вони й далі попід хати.
І мечі без діла їхні в тісних піхвах пропадали.
Та вождь молодий знайшовся, Його Сардом було звати.
Кинув клич, щоб всі гарячі мечі свої діставали.
- Поведу я вас, - сказав він, - у краї чужі, далекі.
Може, знайдемо там землю, де не буде тісно жити.
Скажу чесно: попереду нас чекає шлях нелегкий.
Але,що ж нам – аж до смерті у степах оцих сидіти?!
І зібрались навкруг нього молоді всі і гарячі.
Кому вдома не сиділось, хто хотів здобути слави.
Ті, хто смерті не боявся, ті, хто ворога не бачив,
Але мріяв меча свого поскоріше закривавить.
Принесли богам прадавнім щедрі і криваві жертви,
Аби ті їм у дорозі в їх нелегкій помагали.
Щоб забрали душі в вирій, коли прийдеться померти.
І тоді уже на захід шлях свій прокладати стали.
Через ріки, через гори, крізь краї пустельні й дикі
Довелось їм продиратись, поки прибули в Ахайю.
Так місцеві люди землю прозивали ту одвіку.
Десь отам на сході сонця вона й досі бути має.
Тут вороже їх зустріли, в містах своїх поховались.
За високі неприступні з каменів великих стіни.
Підступилися до міста, що Мікени називалось.
Сард велів, щоби здалися, тоді ніхто не загине.
Хитрий цар мікенський виліз на стіну і став питатись:
- Чого хочуть чужі люди? Чом під стінами з’явились?
- Ми шукаєм собі слави! Хочемо землі дістатись,
Де би ми запанували і назавжди поселились!
- Вам Ахайя не підійде! – став їм цар тоді казати.-
Землі наші дуже бідні. Тут поживи вам немає.
Та я раджу чимскоріше вам до берега рушати.
Там живуть ті, що по морю, наче посуху блукають.
А за морем, кажуть, землі є родючі і багаті.
Там і золота здобути можна й слави бойової.
- Гарні вісті, - Сард їм каже, - але маєш відкуп дати,
Бо інакше все розорим навкруги фортеці твої!
Мусив цар Мікен пристати на такі легкі умови.
Срібла, золота віддали, харчів дали на дорогу.
І пішли вони вони горами і стежками далі знову,
Прославляли богів грізних та іще і Сарда свого.
Як дісталися до моря, справді там людей зустріли,
Що човни великі вміли із дерева будувати.
На човнах тих вони морем без страху зовсім ходили.
Отож, Сард, коли зустрілись, заходився в них питати,
Чи то справді десь за морем землі є дуже багаті?
Чи дістатись туди можна, щоб добра собі нажити?
Та чи човни такі довго доведеться будувати?
- А, навіщо будувати? Досить лиш проголосити,
Про похід в далекі землі і зберуться сюди люди
Із готовими човнами і з умінням плисти морем.
Аби всіх вам перевезти, тих човнів достатньо буде.
Кинув клич Сард всім і, дійсно, тих човнів зібралось скоро
Так багато, що весь берег зайнятий був тільки ними.
Люду, наче тих мурашок кругом берегом блукало.
І став Сард у них питатись: - А куди найперше йтимем?
І які багаті землі там попереду лежали?
А місцеві говорили: - Як на південь плисти будем,
То пристанемо до Кріту. Землі ті колись багаті
І могутні, кажуть були. Та прогнівалися боги
На людей тих, що там жили і вогнем взялись карати
Та потопами топити, не залишивши нічого.
А на схід як подамося, то земель дістатись зможем,
Де багаті фінікійці свої міста збудували.
Кажуть, золота і срібла повно там на кроці кожнім,
Бо ті кляті фінікійці їх віками наживали.
- Що ж, - Сард їм на те промовив, - ідемо до Фінікії!
Зіштовхнули човни в море, підняли на них вітрила.
Сіли всі та й подалися на човнах в морську стихію.
То із вітром, то на весла налягаючи щосили.
Пливли поміж островами, що усіяли все море.
Так, що видно було добре вже сусідній із оцього.
Підбирали всіх охочих з островів отих і скоро
Острова, що звався Родос всі дістались. Після нього
Їм відкрились уже землі, що тяглися і тяглися.
Видно, то уже не острів. Міст там було не багато.
Які вони захопили, а які самі здалися.
Хоч добра і не багато там вдалось награбувати.
Боги були їм прихильні, море видалось спокійним.
Налітав іноді вітер, в бухтах довелось ховатись.
Видно, фінікійські боги лютувались уже сильно.
Завадити далі плисти будуть іще намагатись.
Та їх спроби були марні, бо на обрії вже скоро
Міста перші фінікійські довгождані появились.
Жилось, видно, їм спокійно, не чекали біди з моря.
І тут раптом чужі з моря у їх землі нагодились.
Запалали міста їхні – Тір, Сідон із Угарітом.
Фінікійці опирались, добро своє захищали.
Та зледачіло їх дуже те спокійне життя, сите.
Наче, колос під косою, під мечами полягали.
Все, що можна, захопивши та усе розграбувавши,
Стали думати, що далі їм тепер усім робити.
До богів Сард був звернувся, кров’ю жертв наповнив чашу.
І боги йому вказали, що він має далі плисти.
Попливли вони на південь, дісталися Палестини.
Стали край той воювати аби племена скорити.
Але бідні оті землі – пісок кругом та каміння
Не сподобалися Сарду. Там узнав він про Єгипет,
Що лежав на південь далі. А місцеві говорили,
Що там добра усім вдосталь, золото там під ногами.
Що куди тим фінікійцям до багатств долини Нілу.
Тож і поплив з Палестини до Єгипту Сард був прямо.
Не так легко те вдалося. Видно, що боги Єгипту
Все ж сильніші фінікійських були, тож і не пускали.
Тільки но від Палестини удалося їм відплити,
Як південні стрічні вітри на човни їхні напали.
Кілька день вони боролись, Сард просив постійно богів
Аби вони заступились, богів чужих відігнали.
Видно, боги постарались і розчистили дорогу.
Вітри дути припинили і одразу десь пропали.
- Тепер вперед, на Єгипет! – подав Сард команду людям
У надії, що вже скоро схилиться до ніг Єгипет.
Та, поки вони з вітрами бились в морі груди в груди.
Фараон встиг флот зібрати і назустріч їм відплити.
Недалеко дельти Нілу їхня зустріч відбулася.
Стрімкі човни фараона попереду море вкрили.
І між них велика битва серед моря почалася.
Від ударів тисяч весел море, мовби закипіло.
Цілий день тривала битва, кров до вечора лилася.
Кораблі тонули, люди з криком плавали між ними.
Як зоря ясна вечірня в сірім небі піднялася,
Встигли вже насолодитись боги жертвами такими.
Розійшлися човни в морі, єгиптяни відступили.
Але і човнів у Сарда залишилось зовсім мало.
Вже на другий день на битву не було у нього сили.
В темряві посеред моря своїх живих підбирали.
А під ранок налетіла раптом буря десь зі сходу
Та й погнала всі човни їх морем в далеч незнайому.
Обірвало їм вітрила, ледь встигай черпати воду.
Вже й надії ніякої повернутися додому.
Лиш богам хіба молитись, у них помочі прохати.
Десять днів човни по морю неспокійному носило.
Видивлялись люди в далеч: де би берега пристати.
Врешті, ледь живих, безсилих їх до берега прибило.
Витягли човни на берег та на скелі піднялися,
Що над морем нависали. Місяця зовсім незнайомі.
Відпочили, а тоді вже роззиратися взялися.
Хоча то уже пізніше змогли впевнитися в тому,
Що потрапили на острів. Там вони і залишились.
Підкорили незабаром дикунів, які тут жили.
На тім острові походи їх, нарешті, завершились.
Тут вони міцні фортеці із каміння заложили.
На честь Сарда, що привів їх на оцей далекий острів,
Стали вони себе називати – сарди. І потомки їхні
Досі острів населяють – горді, сильні і сміливі…
Пісня раптом обірвалась, ліра у руках затихла.
А старий заплющив очі та лице підставив зливі.

Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісно, наче віттям навіки сплелися.
Опустили у потічок свої довгі коси.
Поміж верби над берегом маленька галява.
А на ній пала багаття. Ще не прогоріло,
Але, видно, що за світла його розпалили,
Готували на багатті на вечерю страву.
Та уже усе поїли, при вогні усілись
П’ятеро. По всьому видно, до такого звичні.
У чотирьох іще й вусів нема на обличчях.
Молоді. За день, звичайно, трохи утомились.
П’ятий чоловік вже сивий та міцний доволі.
Сів обличчям в бік потічка, пильно приглядався,
Мов побачити цікаве щось там сподівався.
Молоді вели розмови між собою кволі.
Як по одягу судити – то всі вони скіфи.
Та й земля ця була скіфська з прадіда і діда.
Армії чужі в цих землях зникали без сліду.
Кожен куток цих просторів окутаний міфом.
Хлопці раптом замовчали, один став питати:
- Скажи, Скіре, ти степами мандрував чимало.
Знаєш, де які народи навкруг проживали.
Що ти можеш про незнані землі розказати?
Скір на те все усміхнувся: - Хочете почути
Про народи, що незнані землі населяють?
Різні чутки про ті землі між людей гуляють.
Мені ж лиш між андрофагів доводилось бути.
- А хто такі андрофаги і де проживають?
- Андрофаги – дикі люди або ж людоїди.
Вони наші, хоч далекі, все ж таки сусіди.
Вони судів і законів людських геть не мають.
Землі Скіфії безмежні тягнуться від Істру
До Дніпра, що його греки Борисфеном кличуть.
І далі на схід степами між неспинних річок,
Також наші – скіфські землі аж до Танаїсу.
Там вже землі савроматів лихих, войовничих.
Вони нам рідня далека, схожу мову мають.
То живуть із нами мирно, а то нападають.
Ну, та це така проблема між сусідів вічна.
Як Дніпром піднятись вгору, де лісів багато,
То там неври і будини свої землі мають.
З нами вони досить жваву торгівлю тримають,
Тож немає чого з ними нам і воювати.
А за землями отими, де живуть будини,
Коли йти від Борисфена на північ все далі,
Якраз оті андрофаги в лісах проживали.
Та, напевно, проживають вони там донині.
Свого в них нема нічого, окрім, хіба мови.
Адже мова в них не скіфська, якась дика зовсім.
А от одяг вони скіфський, як оце й ми, носять.
Полюбляють їсти м’ясо людське й пити крові.
Убивають чужоземців, хто до них лиш втрапить.
Як нема чужих нікого, збирають ватагу
Та і йдуть в сусідні землі, вхоплять бідолагу
Та і тягнуть, щоби з’їсти від голоду, мабуть?
Спершу скальп здеруть із нього та носять на грудях,
Як відзнаку героїчну. Тіло ж порубають,
Зварять в казані великім, кістки обгризають
Та й кругом порозкидають. А найбільше в людях
Череп цінять. Візьмуть його, виварять добряче.
Золотом його обіб’ють, чашу зроблять з нього
Та і п’ють, неначе з чаші, із черепа того.
Я усе колись очима то своїми бачив…
- А як то було? – вже в хлопців очі загорілись.
Скір задумавсь на хвилинку, потер собі лоба,
Про діла давноминулі пригадати щоби.
- Ми із ними якось влітку під лісом зустрілись.
Було мені тоді, мабуть, як вам оце нині.
Дядько здумав у Гелоні товару продати
Та і собі, що потрібно там понакупляти.
Навантажив все на воза, взяв старшого сина.
І я з ними напросився. Що вдома сидіти?
У Гелоні ж мені досі не прийшлось бувати.
До Гелону зоставалось зовсім не багато.
Стали ввечері під лісом ми перепочити.
Повечеряли і вклались при вогнищі спати.
Своя земля. Чого нам було тут боятись?
Не бачили, як ті злидні стали підкрадатись.
Вони ж спідтишка уміли, кляті нападати.
Накинулись аж по кілька на нас на одного.
Дядько, правда, був здоровий, розметав проклятих,
Встиг одному з них добряче, навіть в зуби дати
Так, що й увесь дух одразу вилетів із нього.
Ті ж накинулись юрбою і таки скрутили.
Міцно пов’язали руки та й кудись погнали.
Вбитого свого до палиць міцно прив’язали.
Отам прямо поховати чомусь не схотіли.
Йшли ми довго – днів із десять на північ все далі.
Уже й отой їхній вбитий добре засмердівся.
Я при сонячному світлі їх хоч роздивився.
Вдягнуті, як скіфи, наче та позаростали,
Мов не стриглися ніколи й голови не мили.
Як від вбитого, від них теж добряче смерділо.
У всіх у них людські скальпи на грудях висіли.
А, як їли, якесь пійло із черепа пили.
Нас зовсім не годували, тож, коли прибули
В їхнє стійбище, ми ледве на ногах стояли.
В стійбищі вони халупи із хмизу зладнали,
Наче то вони не люди – дикі звірі були.
Нас побачили, одразу всі повилізали.
І малі, й жінки страшенно замурзані, наче,
Ніхто з них води, хоча би, у річці не бачив.
Бігали навкруг і дико усі верещали.
Далі страшно й пригадати… Трохи вгомонились,
До нас стали придивлятись, про щось розмовляли.
Потім мене до дерева міцно прив’язали
А до дядька й мого брата одразу вчепились.
Брат жінкам дістався й дітям. Що вони робили,
Я не бачив, але крики брата добре чути.
Я ті крики й до сьогодні не можу забути.
А дядька кудись повели і там, мабуть вбили.
Я вже бачив, коли тіло дядькове рубали.
І тіло того, якого йому вдалось вбити.
Покидали у казан все та й стали варити.
А самі навкруг багаття дико танцювали.
Від того, що я побачив, зробився весь сивим.
Розумів, що мене доля теж така чекає.
І, що звідси чимскоріше вибиратись маю.
Але міг я сподіватись у тім лиш на диво.
Андрофаги вже наїлись і спати уклались,
А я стояв, намагався з мотуззя звільнитись.
Добре, що із тим не треба було, навіть, критись.
Усі п’яні андрофаги навкруги валялись.
Просив в богів допомоги. Зглянулись, напевно.
Бо мотузка ледь ослабла і витяг я руку.
Розв’язався, прихопив ще добрячого дрюка
Та й подався світ за очі, поки іще темно.
Поки іще не кинулись людожери кляті,
Встиг далеко я забратись. Хоч блукав у лісі,
Але жоден із тих злиднів мені не зустрівся,
Щоб я міг йому криваву данину віддати.
Врешті, вибрався із лісу. Там уже простіше.
По зірках, потім по сонцю визначив дорогу.
Їв, що зміг собі добути. Бувало й нічого.
Та надією, що скоро дійду, себе тішив.
Як діставсь землі гелонів, вже й не пам’ятаю.
Там від’ївся, відлежався та й знову в дорогу,
Поки, врешті, повернувся і до роду свого…
Отак прийшлось побувати у тім дикім краю,
Де живуть ті людожери, андрофаги кляті.
У лісах своїх далеких, забитих, дрімучих,
Поміж боліт непрохідних, бездонних, смердючих.
Якби ж то про те їх племְ’я нічого не знати!
Якби ж вони із боліт тих і не вилізали.
Якби ж вони у лісах тих самі себе жерли,
Від болячки від лихої усі перемерли.
Щоб без тих потвор на світі спокійніше стало.

«Москву» як наші потопили,
Москальський скреп на дно пустили,
На болотах піднявся вий:
- Та як таке можливо було,
Щоб наша гордість потонула
Фактично не вступивши в бій?!
Хіба коли таке бувало,
Як «дєди» наші воювали?
Перемагали всіх-всіх-всіх!
А я згадав подію давню,
Для москалів зовсім безславну.
Одну із багатьох таких.
Ще за царя оте бувало,
Москалі крейсер збудували.
Проект у німців узяли.
Свого туди надодавали
І «Жемчугом» його назвали.
На Дальній Схід перевели.
Від тих «покращень» став він гіршим
Та москалів все рівно тішив.
А тут японцями війна.
Хоч москалі весь час кричали,
Що флот непереможний мали
Та вразила світ новина:
Їм під Цусімою дісталось,
Лиш деякі порятувались,
«Аврора» з «Жемчугом» втекли.
На Філіпінах заховались,
Кінця війни там дочекались.
Мовляв: а що ми ще могли?
Як москалі війну програли,
То ці тихцем назад примчали.
А флоту ж більше в них нема.
Тож москалі носились з ними,
З тими коритами своїми.
«Престиж» їм «Жемчуг» піднімав.
Тут Світова війна. На морі
Німецькі рейдери вже скоро
Нікому не давали жить.
На судна часто нападали,
Торпедами на дно пускали.
Доводилося їх ловить.
Один такий німецький «Емден»,
На базі загрузив торпеди
Та в Тихий океан подавсь.
І там розбійничати взявся,
На різні судна нападався,
Торпедами топив «на раз».
В союзників замало сили,
Тож москалів і попросили
Прислати в поміч кораблі.
Тож «Жемчуг» мусив вирушати,
Щоб на той рейдер полювати,
Податися на край землі.
Для москалів то було дико:
Та ж Тихий океан великий,
А «Емден» той такий малий.
Чого ото за ним гасати,
Як можна і позасмагати.
Отож, на острів прибули
У порт, який Пенангом зветься.
Тут лбазуватись доведеться.
Щоби англійський адмірал,
Якому мали підкорятись,
Не став занадто придиратись,
Рішили влаштувать «аврал».
Бігом техогляд влаштували
І всі котли порозбирали,
Мовляв, не здатен поки він
За якимсь «Емденом» ганятись,
Потрібно підремонтуватись.
Всі офіцери, як один,
Бігом на берег подалися,
Вивчати острів узялися:
Готелі, пляжі, ресторан.
А тут і жінка капітана
З’явилася зовсім «неждано».
Ну, що ви? Та який там план?
Все випадково! Він не кине
Одну ж на березі дружину.
Тож крейсер також залишив.
Але матроси всі зостались.
Та зрозуміло чим займались…
А хто, скажіть би тут не пив?
…А «Емдену» тут закортіло
В Пенангу провернути діло,
Щоб там спокійно не жили.
Іще трубу прилаштували,
Щоб за англійця їх приймали
Й спокійно у Пенанг ввійшли.
На очі «Жемчуг» потрапляє,
Борти, як цілі підставляє.
Як тут торпеду не пустить?
Торпеда у корму влетіла,
Вода у трюм забулькотіла.
Матроси кинулися вмить.
Вони б і раді здачі дати
Та ж не працюючі гармати.
Вони – залізо без котлів.
А ті розібрані. Матросам,
Хоч врятуватися вдалося,
Хто в море скочити успів.
Друга торпеда прилетіла,
Якраз попід місток вліпила.
А там лежав боєзапас.
І все взялося вибухати,
Неначе феєрверк на свято.
Тож крейсер похиливсь ураз.
Був корабель і вже немає,
На дні у бухті спочиває.
«Бездомні» стали москалі.
Схотілося їм спочивати.
Додому як тепер вертати?
Застрягли на чужій землі.
Такі із них морські вояки.
Вигадують дурниці всякі,
Про героїзм «дєдов» своїх.
А, коли кинешся до діла,
То там дебіли на дебілах.
Хай прибере Господь усіх!

Ой, за Прутом, за Дунаєм
Козаченько конем грає,
Проти війська султанського
На бій лютий виступає.
Прийшли кляті, жінку вбили,
Малих синів полонили.
Зроблять із них яничарів,
Щоб султанові служили.
Як козак про те дізнався,
На коня, за шаблю взявся.
Один проти всього війська
Виступити не злякався.
Погнав слідом чужим краєм.
Догнав їх аж за Дунаєм.
Став на коні гарцювати.
На бій турків викликає.
Турки стали насміхатись.
Що їм козака боятись.
Зловлять та на гак почеплять,
Буде знать, як задиратись.
Десять турок виступили,
На козака налетіли.
Він домаху свою витяг –
Так голови й полетіли.
Сотня турок виїжджає,
На козака нападає.
Як пальнув козак з мушкета –
Була сотня і немає.
Тут вже туркам не до сміху.
Стрілися собі на лихо.
Тисяча вже виступає,
Влаштувати щоб потіху.
Козаченька обступили,
Ятагани замигтіли.
Тисяча турецька кров’ю
Землю рясно окропила.
А козак, немов не бився.
Лиш на турок подивився.
Грізним голосом султана
На бій звати заходився.
- Вийди, християнський кате,
Покажи на що ти здатен!
Чи спроможний ти до бою
Із характерником стати?
Та султан сидить в наметі,
Велить цілити з мушкетів.
Кулі швидко козаченька
Перетворять на решето.
Тут мушкети загриміли,
Кулі хмарою злетіли.
Якісь, наче і попали,
Врешті у козацьке тіло.
Усміхнувсь козак із того,
Підняв дибки коня свого
І посипалися кулі
Всі коневі попід ноги.
А султан, як пику скорчив,
На коня хутенько скочив
І подався чимскоріше
Кудись степом світ за очі.
Військо вслід за ним помчало,
Усю зброю покидало.
Весь ясир, добро возами
У таборі полишало.
Вертав козак в Україну.
На коні із ним два сина.
Не бути їм в яничарах!
Будуть в козаках віднині!
А ясир весь за ним слідом
На возах турецьких їде.
Повертають люди вільні
У свої домівки рідні.
Люди вільні повертають,
Славу козаку співають.
Бо, хто краще, ніж козаки
Україну захищає?!

Сидять дідусь з онуком над ставок,
За поплавцями мовчки позирають.
Та риба щось клювати не бажає,
Пустий в воді бовтається садок.
Дідусь сидить спокійно, а онук
То схопиться метелика зловити,
То бабка прогуде над ним сердито,
А той вхопити не встига до рук.
Дідусь лише всміхається на те.
Засиділось дитя, нехай пограє,
Надії на улов і так немає
Та ж на природі побува, проте.
Онук, нарешті, коника зловив
В траві, прибіг дідусю показати,
Як той з долоні учиться стрибати.
А далі мову про таке завів:
- Дідусю, а це річка чи ставок?
- Узагалі-то річка. Там он, глянь,
Високу дамбу люди спорудили
І нею течію загородили…
Відносно твоїх дальших запитань,
То річку цю Інгулом люди звуть.
Там в дамбі є місток, вода під нього
Стікає далі, проклада дорогу
До моря… Що іще хотів почуть?
- А чому річку цю Інгулом звать?
Дідусь вже думав, що питань не буде,
На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
Від тата ще доводилось чувать
Історію одну… - То розкажіть,-
Онук питально заглядає в очі,-
Я дуже про Інгул почути хочу.
І знов дідусь задумався на мить.
Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
Поставив свою вудку на рогачик:
- Ти про Інгул почути хочеш, значить.
Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
То розкажу так, як і сам почув
Від тата свого, коли був маленьким.
Було то, кажуть люди, вже давненько.
Тоді татарин у степах цих був
Господар. Тут овець свої пасли.
Звідсіль до нас ходили у походи,
Як тільки така трапиться нагода,
Звідтіль ясир невольничий вели.
А предки наші ближче до лісів
Тоді тулились. Села над річками
Стояли із біленькими хатками,
Що гарно виглядали між садків.
Навколо колосились пшениці,
Ячмінь і жито зерна наливали.
З рання до ночі люди працювали,
Щоб урожаї виростити ці.
В однім селі такому над ріку
Жила вдовиця, двох синочків мала,
Виховувала їх і годувала.
Не проклинала долю нелегку.
Росли сини, неначе із води.
Та вже з малого були зовсім різні.
Бо старший добивався всього слізьми,
Із хлопцями гуляти не ходив.
Сидів на лавці, боки підставляв
До сонця. Зате менший – непосида.
То він на річку, то до лісу піде.
І старшого з собою зазивав.
Та той лише відмахувався був:
«Ти сам іди. А я іще посиджу.
На сонечку отут себе поніжу».
Від нього менший іншого й не чув.
Так воно й вийшло, що малий у них
Був, наче старший, верховодив братом.
Кидався, коли треба, захищати.
Для старшого був, наче оберіг.
Уже вони добряче підросли,
Вже можна було йти козакувати,
Аж тут орда враз налетіла клята.
Вони обоє у садку були,
Коли татари вдерлися у двір.
То старший став кричати з переляку,
А менший ухопив мерщій ломаку
Та кинувся на них, як дикий звір.
Та що беззбройний міг би він зробить?
Тож пов’язали їх обох татари
Та і погнали всіх, немов отару
В степи на південь. Довелось прожить
У Аккермані їм аж кілька літ.
В татарина багатого жилося
Не солодко. Трудитись довелося,
Вставати до роботи ще досвіт.
Малий лиш зуби зціплював, а брат
Постійно плакав та просивсь до мами,
За що частенько битий батогами.
А братових не слухався порад –
Господаря дарма не дратувать.
Тож, аби брата з того врятувати,
Узявсь його тихенько умовляти
При першій же нагоді утікать.
Той злякано відмахувався лиш:
А, коли зловлять, знову будуть бити?!
А, може, краще далі тут сидіти?
А час мина. А б’ють усе сильніш.
Урешті вмовив. Вибрались вночі
Та і на північ степом подалися.
Та по дорозі сторожко велися,
Старались берегтися, ідучи.
Уже далеко клятий Аккерман,
А степу ще нема кінця і краю.
Усе частіше старший спочиває,
Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
Молодший то береться умовлять,
То підганяє, то ляка, що кине.
Оте останнє і було єдине,
Що змушувало старшого вставать.
Уже б давно, напевно і дійшли,
Якби не старший. Менший теж втомився
Але вперед з надією дивився.
А якось раз спинилися були,
Бо знову старший сів і не встає.
Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
А той у очі дивиться невинно
І зрушити із місця не дає.
Аж тут молодший дослухатись став:
«Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
«Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
Ходім до річки. І на ноги встав.
Коли вони на пагорб піднялись,
То, справді, річку унизу уздріли.
Обоє несказанно їй зраділи
Й нагінці вниз до річки понеслись.
Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
Загін татарський кинувся за ними.
Злякався старший та малий нагримав:
«Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
Ускочили у воду й попливли.
Їм би другого берега дістатись,
А там у очеретах десь сховатись,
Татари б там довіку не знайшли.
Молодший добре плава, бо ж бував
На річці часто. Старший ледь не тоне.
Та усе плаче вголос, усе стогне,
Щоб брат його самого не кидав.
І той пливе та брата не кида,
З собою тягне, витрачає сили.
Уже й татари берега доспіли.
Але холодна їм здалась вода.
Тож стали вслід утікачам кричать,
А далі стали луки діставати
І гострі стріли навздогін пускати,
В надії, хоч стрілою тих дістать.
Таки дістали. Меншому якраз
Стріла під саме серце увіп’ялась.
Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
З останніх сил своїх молодший взявсь
До берега жаданого штовхати
Такого слабовільного – та ж брата.
Його порятував, а сам зоставсь.
Вода вхопила тіло молоде
Та й ген до моря понесла, погнала.
Татари іще трохи постріляли.
Живих вже не помітили ніде
Та й подались собі. А старший сів
На березі, геть зовсім розум втратив.
Все виглядав, гукав із річки брата.
«Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
Та козаки там мимо проїздили
І хлопчака нещасного уздріли,
Питалися, як його занесло
У ці краї. А він одно бере,
Показує й «Ген гул!» своє виводить.
«То він так річку називає, вроді?
Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
Забрали хлопця, аби не пропав
Та відвезли у монастир віддали.
А річку вже так називати й стали…
Ось тато так мені розповідав.

В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
Бо ж треба вірне рішення прийняти –
Чи це священне місце полишати,
Де віковічно Хорсові народ
Пожертви ніс? Та виконати волю
Кагана Володимира, який
Прислав гінця. Наказ суворий свій,
Що має Хорса вирішити долю,
Замаскував проханням. Повелів,
Аби кумира Хорсового скоро
Привезли і поставили на Гору,
Поміж других могутніх теж богів.
З одного боку – як же може буть,
Щоб капище правічне зруйнувати?
Тут довелося Хорсові стояти
Віки й віки. Сюди всі роси йдуть
Аби йому пожертви принести.
Тут Хорсунь славний росів войовничих.
Чи ж полишати місце оце личить?
Та й між богами Хорса помістить?
Чи не впаде від того його гнів
На рід увесь? Зрівнять його з другими?
Нехай богами, але все ж чужими.
Хоча, то ж Київ, де каган сидів.
З другого боку – Хорсунь вже не той.
Тут зовсім мало росів залишилось.
Все більше й більше в Києві селились.
Були причини, звісно, що на то.
І що каган у Київ перебравсь,
Забрав дружину. Знать вся потяглася.
Столиця майже пусткою взялася.
Лиш ті, хто старих звичаїв тримавсь,
Іще сиділи в Хорсуні. Між тим,
Від міста уже мало що зосталось.
Від угрів при Олегові дісталось
Йому добряче. Лиш вогонь та дим
Вони тоді лишили по собі.
Всі селища навколо зруйнували,
Ордою аж до Києва погнали,
З собою взявши сотнями рабів.
А нині Степ кидає раз по раз
Невпинні орди печенігів клятих.
А чи старі спроможні їх спиняти?
Для Хорсуня настав непевний час.
Поки над Россю росії жили,
Вони мечами ворога стрічали.
Тож в Хорсуні і стін не будували,
Бо самі роси стінами були.
Тепер, коли від Хорсуня того
Лишилася тільки минула слава,
Здавалось, Хорс вже краєм цим не правив.
Позбавились прихильності його.
І от каган, що в Києві сидів,
Велів і Хорсу в Київ перебратись.
А Торд не має сили опиратись.
Уже давно немає тих часів,
Коли одним лиш Хорсовим ім’ям
Він міг кагана волю зупинити.
І той нічого з тим не міг вчинити.
Бо Хорс Великий понад всіх стояв.
Міг будь-кого у жертву принести
Й каган супроти стати не посміє.
А нині залишились лиш надії
Щоб Хорсу чужоземця піднести.
Ні, із походів вдалих, далебі,
З Царграду, чи Ітилю, чи Хвалисів,
Сюди дружини росів ще тяглися,
Вели рабів, як здобич, при собі.
Струмки криваві на олтар лились
В подяку, аби Хорса вдовольнити.
Та чи то стали рідко так ходити?
Чи то від свого бога відреклись?
Минають Хорсунь і на Київ йдуть.
То, може й, справді, Хорсу перебратись?
Учора зранку став його питатись.
Без його волі ж бо не поведуть.
З самого ранку день похмурим був
І сірі хмари Хорса лик сховали.
Жерці півнів вгодованих дістали,
Щоб він їх крик привітливий почув.
Та крик півнів тих хмар не розігнав.
Торд взяв тоді жертовний ніж у руки.
За мить, під величальних гімнів звуки,
Півням він їхні голови зрубав.
І полилася життєдайна кров.
Півні ще в корчах смертних тріпотіли,
Як хмари промінь сонця пропустили.
Здавалось, Хорс нарешті їх зборов.
Та ненадовго. Бо уже за мить
Зробилось небо знову темно-сірим…
От і лама Торд голову допіру,
Не знає, як усе то пояснить.
Десь підсвідомо відчуває він,
Що в Києві добра їм не чекати.
Там справжніх росів зовсім не багато.
Кого не запитай – то слов’янин.
Їх там багато. Через то каган
Уже почав і князем прозиватись.
І їхньому Перуну поклонятись.
Хто зна, що на них в Києві чига?
Але й лишатись тут – також біда.
Нема кому від Степу захистити…
Ще місяць блідочолий з неба світить,
Прислужникам він вже наказ віддав.
Як виднокрай вже рожевіти став,
Взялися треби перед ним творити.
І співами тужливими просити,
Щоб він на шлях далекий дозвіл дав.
Скропили кров’ю кам’яні вуста,
Навколо нього кров’ю все полляли.
Волів з важкою мажею пригнали.
Сам Торд перед Великим Хорсом став,
Вклонився низько. Наче у отвіт,
Над виднокраєм стрімко Хорс піднявся.
Світ осіяв. Торд більше не вагався.
Велить їм Хорс, що вже збиратись слід.
Прислужники за заступи взялись,
Щоб кам’яного Хорса обкопати.
Йому віками довелось вростати
У землю цю, віднайдену колись.
І от тепер прийшов, нарешті, час
Собі нове пристанище шукати.
Із Хорсуня прийшли всі помагати.
Їх поміч знадобилася якраз.
Бо ж Хорс важкий. Ледь витягли з землі,
Понесли і на мажу положили.
Дорогу щедро кров’ю покропили.
Так Торд своїм прислужникам велів.
Аж зарипіла мажа від ваги,
Чи то від жалю? Всі кругом стояли
І піт рясний та сльози утирали.
Бо ж ідола донести до снаги
Іще було. А як їм бути далі?
Бо ж то не ідол – бог їх полиша.
Отож болить у кожного душа.
Воли пішли – всі на коліна впали.
Боялися: впаде враз божий гнів
За те, що свого бога відрікались.
З тривогою у небеса вдивлялись.
Та Хорс байдуже з висоти світив.
Хоч знав: лише коротких вісім літ
Йому прийдеться в Києві стояти.
А далі князь велить все зруйнувати,
Щоби Христу відкрити новий світ.
Перуна стягнуть Ручаєм в ріку,
Аж до порогів будуть проводжати,
Щоб людям і надії не лишати.
Для інших улаштують смерть легку.
На цурки порубають та в огні
Попалять. А от Хорса будуть бити
Кувалдами, на порох щоб скришити…
Та Хорс байдужим буде в вишині.

До одного селянина унадивсь вовчисько.
Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
Той потилицю почухав, купив вівці нові,
Збудував для них кошару міцну та здорову,
Щоби вовк не зміг улізти. Прийшов вовк до неї,
Обійшов навкруг кошари нової тієї,
Все обнюхав. Не зайде. На покрівлю лізе.
Кулики продер, крізь дірку і скочив донизу.
А собаки, як почули вовка, як зачали
Гавкотню, що у всіх хатах люди повставали.
Вийшов чоловік із хати, до кошари глянув:
Тупотять овечки, хвіртка закрита старанно.
Зазирнув крізь хвіртку, бачить – аж там сіроманець
Сидить між овець і світить очима, поганець.
Став тоді той чоловічок сусідів скликати:
- Йдіть скоріше, вовка треба в кошарі спіймати!
Позбігалися сусіди полювати звіра.
- Ти, Василю, бери довбню. Ти, Карпе, сокиру.-
Порядкує чоловік той, - Ви дрючки хапайте
Та навкруг тії кошари з дрючками ставайте.
Я оце відчиню хвіртку та стану у неї.
А ти, Петре, на покрівлю до дірки тієї.
Що вовчисько в неї вскочив. Бери собі в руки
Та лякай через ту дірку сіроманця дрюком.
Як злякається вовчисько та у хвіртку скочить,
То я його макогоном лусну межи очі.
Так, що, хлопці, не зівайте! Починаймо спільно!
Налякав Петро зі стріхи вовка того сильно.
Як рвоне той з переляку, вилупивши очі,
Чоловікові між ноги проскочити хоче.
А у того ж шаровари козацькі з матнею.
Вовк заплутавсь головою з розгону у неї.
Чоловік не втримавсь, гепнув вовкові на спину.
І той метнувсь городами – вершника не скинув.
Летить вовк городиною, нічого не бачить,
А чоловік переляканий, немов конем скаче.
Не далеко вовк і скочив. Чи то з переляку,
Чи від того, що заплутав у матні мордяку,
Упав раптом та й здох клятий. Чоловіка ж того
Аж на ранок відшукали в полі ледь живого.
Посивів до ранку бідний. Скільки буде жити,
Буде знати, як не треба тих вовків ловити.

Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
Ще козацькії ватаги були невеликі.
Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
А траплялося й розбоєм займались у полі.
Після стрічі подорожні залишались голі.
Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
Лише того, з кого зиску чималого мали.
Діставалося й татарам, й москалям від того,
Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
Московія відправляла «упоминки» Криму
Аби від страшних набігів відкупитись ними.
А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
Аби та їй помагала воювать з Литвою.
Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
Вже намірилися Руссю себе називати
І для того Україну під собою мати.
Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
Своїх селян оббирали – татарам платили.
Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
Торгували соболями у Криму своїми.
Та все зваблювали хана Литву нападати,
Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
Надумались полякати послів із купцями,
Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
Та так треба було клятих гостей налякати,
Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
Тож покликав воєвода київський Пацевич
Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
- Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
- Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
- Візьми, може із десяток, бо більше немає.
Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
- Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
Бо без того московітів степ дуже лякає.
- Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
Там литва порядкувала тоді у ті роки.
Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
Передав від воєводи він таємне слово,
Домовився – як посольство вертатиме знову
До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
На той бік ніяким чином не переправляти.
Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
І швидкого заробітку розбоєм шукає.
Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
Як ті згодяться московське посольство лякати.
Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
Тож зосталося чекати Богданові лише.
Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
Голубець та Васько Жила - знані отамани
Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
До дрімучого байраку у степу дістався.
Там його зустріла сотня степового люду,
Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
Що їх довго умовляти? То справа остання.
Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
- Хлопці, щось для України хочете зробити
Та, при тому, ще чимало добра заробити?
Загули козаки схвально: - Чого і питати?
Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
Козаки в степах чудово знали всі дороги,
Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
Везли добра чималенько в довгому обозі.
Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
Купці везли диковинні із Криму товари,
Сподівались чималого із того навару.
А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
Насторожено навколо у степ позирали.
Та у степу все спокійно – татар не боялись,
Бо за ханською тамгою від них заховались.
Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
- Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
А ті сіли обідати і, наче й не чують.
Посли тупають ногами, купці помагають:
- Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
І сторожа на те дійство роззявила рота,
Про обозу охорону яка там турбота!
Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
В один момент охорону усю ту побили.
Охорона, що так грізно перше виглядала,
Покидала свою зброю та і драла дала.
Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
А за ними й купців слідом раків годувати.
Усе то часу забрало зовсім не багато.
Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
Богдан виділив для себе посольського воза,
Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
Козакам велів купецькі вози забирати.
Козакам того і треба – вози розвернули
Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
З тої здобичі припасів зможуть докупити,
Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Симфонія складається з 4 частин представлених на 3 відео.
Українське лібрето в субтитрах "українською мовою".

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



ІІІ частина



4 частина



________________________________________________________________
Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Структура мантр.

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

«Колискова» в контексті е-симфонії.

Продовження музичної розповіді з історії Духа, що мав утілитися на Землі.
"Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Композиція здійснює цілющий вплив на слухачів.

1. Вступ - знайомство із тримірною Землею
2. Створення Духом з Душею нової тілесної сутності
3. Народження тілесної сутності
4. Колискова
5. Сон тілесного "я"
6. Дитинство

Музика і тексти - Ляшкевич В.

– Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
Чий це буде трактор та чий це комбайн?
То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
Чи невже вам поля й техніки замало?
– Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
– Так, хто ж тут хазяїн? –
– Хазяїв немає!
– Як це так – немає? Така добра нива,
аби працювалось!..
От диво, так диво.
– Це усе не наше, загальне – народне,
так сказать, державне, для нас не пригодне.
– В мене коло хати є своя ділянка.
Я на ній працюю,
це тобі не ланка…
Стану ритись в полі майже за безплатно.
Хай гниє картопля…
Мені все обратно.
– Голові не раз уже хлопці говорили:
Всю картоплю вириєм за літр на рило…

жовтень 1988 р., Київ

В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
Саме дійшли у розмові про ту славну битву
Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
- Було то у таку ж пору, як оце допіру.
Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
Що збирає Кантемір той для походу сили.
Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
То у Барі собі військо гуртувати взявся.
Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
Збиралися і приватні, й охочекомонні.
Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
Десь сім сотень було наших, аби принагідно
Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
Із великою ордою. Та сказати мушу,
Що не були іще ляхи готові до битви.
Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
Тож ординці в них під носом ріку перетнули
Та й на захід подалися під Перемишль самий.
Заходились грабувати землі понад Сяном.
Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
Скоро він і повідомив – вертають татари
Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
І скоро біля Мартинова вже розташувався.
Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
Переправитись на той бік щоб не допустити.
Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
Що у нього війська мало і боїться биться.
Велів, щоб бігом селяни засіки робили
На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
Біля Галича була теж гарна переправа.
А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
Отож, рішив на початку біля тої стати,
Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
Що татари усім кошем за горами стали.
Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
Послав загін у розвідку поперед собою,
Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
Побачили і без бою усе, що хотіли
Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
Як стемніло, велів війську здійматися разом.
Через Дністер перебрались та й попростували
До Галича, де на ранок орду стріти мали.
Думав отак Конєцпольський татар одурити,
Під удар усього війська орду заманити.
Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
Ледве ми лишили табір біля переправи,
Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
Поки ми іще не встигли табора закласти.
Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
На пагорбах над рікою табір розгорнули.
Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
Мали орду заманити під вогонь прицільний.
Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
Видно, що орда татарська за нами летіла.
Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
Головне, щоби за нами татари вчепились.
Але знову не вдалося мурзу одурити.
Велів орді не гнатися, назад відступити.
Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
Що орда у його пастку іти не схотіла,
Велів табору спускатись з пагорбів в долину
Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
Кантемір таке побачив, орду розвертає
І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
Закружляла танок смерті невгамовна доля.
Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
Аж поки і тулумбасів почулись удари.
Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
Тепер вози на два боки розійтись повинні.
А ми мали відступати й татар заманити
Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
Як ударили мушкети з усієї сили.
Враз орда уся змішалась, назад повернула.
Поки вона у безладді налякана була,
Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
Щоби її не пустити на той бік без бою.
Нам багато говорити про то і не треба.
Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
Усміхалося, неначе за нас пораділо.
Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
До старої переправи у безладді рвалась.
А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
Кількасот бурхлива річка татар потопила.
Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
А бігом до переправи й за річку помчали.
Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
Але йому не вдалося то легко зробити.
Поодинці проривались та у поле мчали,
А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
Попереду кіш татарський посувався шляхом.
Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
Стали кошем поспішати, полонених бити,
Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
По всім шляху під ногами кинуте лежало
Добро, що його татари в страху покидали.
Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
Про що, власне і жалію більше всього досі.
Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
З ним татар не так багато, більшість перебили.
Чи військові, чи селяни всіх переловили
По лісах та по яругах, де вони ховались.
Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.

- Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у тряский п’ястук.
- Доводилось Івана зустрічать.
По молодості, ще. Іще до Хмеля.
Часи у нас і нині невеселі,
А тоді ж ляхи спромоглись здолать
І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
Скупали Україну у крові.
Розбіглися по світові живі:
Хто в Дике Поле, хто і за границю.
Я розрахунки з паном своїм звів –
Спалив стодолу клятому й подався.
На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
Пристати у курінь якийсь хотів.
А там залога ляська вже стоїть.
Ледь не схопили. Довелось тікати.
В степу самому важко промишляти,
Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
І татів, що чимало їх було
По балках і байраках. Сторожили
Шляхи-дороги. А кого зустріли,
Того до раю душу віднесло.
На одному з дніпрових острівців
Землянку собі викопав, в ній крився,
На звіра полював та жити вчився.
На все життя мені уроки ці.
Якось козу я дику вполював,
Яких тоді в степах було багато.
Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
А я за нею по сліду помчав.
Уже здавалось – от-от дожену,
А вона раптом з балки та й нагору.
Я також схилом видряпався споро
Й козу побачив…Але не одну.
Вона уже лежала. Навкруги
Кінні стояли люди незнайомі,
На мене позираючи при тому.
Тікати пізно та й не до снаги.
Один, по виду – їхній отаман,
Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
І де він козака в мені побачив?
А я стою, дивлюся, як баран.
- Чого мовчиш? Чи язика нема?
- Та є. – озвався я. А що казати?
- Ти сам-один чи тут таких багато?
Я до того очей не підіймав
Та ж зважився, на нього подививсь.
Стояв біля коня він вороного,
А той губами тягся все до нього.
Хто ж він такий – той мій незваний гість?
На зріст – середній та, однак, кремезний,
Такого не звалити – наче, дуб.
Темно-русявий теліпає чуб.
І світлі очі, погляд - наче лезо.
- То ти один, чи ще ватага є?
- Та сам-один. – наважився сказати.
Став поспіхом про все оповідати,
Про те, як склалося життя моє.
Він мовчки усе вислухав й сказав:
- Загонщиком у мене хочеш стати?
- А то кого я маю заганяти?
- Тих, хто би людям жити не давав:
Татари, таті, ляхи, москалі…
- Чому б і ні?! З такими я готовий/
Пустити їм хоч цілу діжку крові,
Щоб менше було горя на землі…
Отак я вперше Богуна і стрів.
Він – козак вільний, як любив казати,
Не просто взявся по степу блукати –
З забродами війну постійну вів.
Метались ми загоном по степах,
То десь чамбул татарський перестріли
І його здобич у бою відбили,
А то ловили татів на шляхах.
То на черкесів із донцями йшли,
Бо ж ті донські станиці грабували.
Купецькі каравани переймали,
Що бусурмани по степах вели.
Наш отаман нікому не служив –
А ні царям, ні королям ніяким.
І москалі для нього, і поляки –
Однакові були. Він тільки й жив
Свободою та степом. А війна –
Його стихія. Хитрий, обережний,
Нахабний, коли треба, бойовий,
Він безоглядно кидався у бій,
Коли до нього зготувавсь належно.
Удачливий, сміливий, чесний був.
Даремно кров не проливав ніколи.
І рівних не було йому у полі.
Неговіркий. Від нього я не чув
Ніколи про його життя-буття.
Це уже хлопці часом на привалах
Про отамана переповідали,
Хоч і самі не знали до пуття.
Було йому десь сорок літ тоді.
Шляхетського був роду, не простого .
Приїхав батько із Литви у нього,
Маєтністю над Бугом володів.
Сусідів-ляхів розуму учив,
Коли на його землі позирали.
А, коли наливайківці повстали,
До них пристав. Немилість заслужив
Від короля. Той землі й відібрав.
Щоб синові життя порятувати,
До німців мати здумала віддати.
Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
Щось жебонів на мові невідомій.
З Німеччини не повернувсь додому
Та й де то був, спитати, його дім?
В Варшаві зупинився при дворі
У короля. Та скоро те обридло.
Душа його свободи прагла, видно,
І він тою свободою горів.
Король добро дав і Богун подавсь
До Кодака, аби у нім служити.
У степ широкий на татар ходити.
Щоправда, довго там не залишавсь.
Його на волю у степи вело.
Фортечні стіни волі не давали.
Коли уже нестерпно зовсім стало,
Його на Січ козацьку потягло.
Та в козаках, що були на Січі,
Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
Тоді залога ляська там чимала.
Тож козакові лиш сиди й мовчи.
Тоді й зібрав охочий він загін,
Щоби в степу гуляти вільним вітром.
Що захотів би, те і став робити.
Отут й відчув, нарешті волю він…
Так от, багато часу не пройшло,
Як я пристав до Богуна. Стояли
Ми в балці над рікою, спочивали.
Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
Аж тут сторожа мчить. І привела
Якогось козака ледь-ледь живого.
І скоро ми довідались від нього,
Що їхня валка саме з Дону йшла,
На Січ верталась. Як на перевіз
Казанський саме добулись і стали
Та переправу через Дон почали,
Тут москалі де тільки і взялись.
Напали раптом, вирізали всіх.
Добро забрали, що везли додому.
Порятуватись удалось лиш йому.
Та й то, що він вже річку перебіг,
Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
Та дяка Богу, зміг порятувати.
І ледве не заплакав чоловік.
А отаман, як тільки то почув,
Весь запалився раптом: - От же кляті!
Хіба таке ми можемо прощати?
А я ж до них прихильний досі був!
Полон відбив татарський, відпустив
Всіх москалів без викупу на волю.
А скільки разом воювали в полі,
Орду ганяли, брали «язиків»?
Здавалось, зараз скочить на коня
Й помчить у степ. Але того не сталось.
У нього нас десятків сім зібралось.
З таким загоном мчати навманя
Він не схотів. Гінців порозсилав
До отаманів, що десь поряд були.
І двоє днів відтоді не минуло,
Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
В поході всі Іванові скорялись.
Ми степом й подалися отак о.
Від перевозу Борівського ми
Вже за добу до Дону аж домчали.
Та ж коней запасних з собою мали,
Шляхами уже їздили тими,
Тож і не дивно. Біля Дону вже,
Поки наш стан у балці розкладався,
Богун одразу ж у дозор подався.
Бо він не ліз ніколи на рожен.
Я з ним подався. Берегом пройшли
Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
На пагорб понад річкою забрались,
Звідкіль глядіть околиці змогли.
Так, звісно, москалі ще тут були.
Як видно, на загони розділились.
Одні на тому боці зупинились
І халабуди у ліску звели.
Другий загін на цьому боці став.
Тут колись кріпость земляну зробили:
Вали звели та вкруг ровів нарили,
Ще і острожок між валів постав.
В острожку було з сорок чоловік,
На тому боці більше сотні, мабуть.
- Я думаю, ми з ними зможем зладить.
Вже більш не зачіпатимуть повік.
Вернулись в стан. Богун команду дав,
Аби Ігнатов із людьми своїми
Тихцем пробрався, непомітний тими
Й на березі засідку влаштував.
Як тільки з того боку попливуть
На цей у поміч – хай їх зустрічає
Вогнем мушкетним. Не пустити має.
Діждав, поки Ігнатові дійдуть
Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
Як ми зненацька викотили лавой.
Ті ж у острожку знали свою справу.
І скоро вже в лице мушкети б’ють.
Ми всі з коней, ударили в отвіт.
Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
На тому боці зрозуміли скоро,
Схопили зброю, на човни, на пліт,
Що наготові у кущах були.
До середини лиш ріки дістались,
Як із кущів мушкети одізвались,
То наші козаки вогонь вели.
Ті із човнів стріляти почали.
Але куди, бо ж наші поховались,
Вони ж відкрито у човнах бовтались,
Як на долоні у стрільців були.
Звалились в воду кілька і тоді,
Човни назад взялися розвертати
Та і по наших з берега стріляти.
Та кулі ті нам не страшні були.
Без помочі острожок залишивсь.
Тепер його вже можна сміло брати.
Богун не став, одначе, поспішати,
Він з пагорба ще добре роздививсь
І спланував все наперед, мабуть.
Отож, одним він повелів стріляти,
Щоб москалям спочинку не давати,
Других відправив очерет добуть.
А воно ж травень. Очерет стоїть
Сухий стіною. Шаблями рубали
Та до острожка поряд і складали.
Ще і водою повелів полить.
- От, викине знов фортель отаман, -
Казали козаки, що добре знали.
Бо з ним у справах вже не раз бували.-
Обкуримо, напевно, вражий стан.
Як купа вже добрячою була,
Надвечір, ми її і підпалили.
Затріскотіло, димом повалило
І хмара та стелитись почала
У бік острожка. Уже скоро він
В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
Із диму люди стали вибігати,
Від диму задихались, як один.
А ми одразу ж і приймали їх,
В мотуззя брали. А хто опирався,
Той там навіки на землі й зостався.
Вже скоро пов’язали геть усіх.
А, пов’язавши, на коней бігом
Та і у степ від Дону подалися.
Зо три версти від’їхали, взялися
Здобутку роздивлятися свого.
Полонені – охочі з козаків,
Що згодилися в степ іти служити,
Якусь собі копійку заробити.
Чи ж в нашому загоні не такі?
Спиталися, як далі з ними буть:
Чи відпустити, чи з собою взяти?
Вони ж гуртом всі почали прохати,
Що з нами разом у похід підуть.
А зайва шабля не завадить нам.
Тож узяли. На Сіверський помчали.
На тому боці спочивать не стали.
Над Міусом пройшли було, а там
Широку сакму у степу знайшли.
Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
Орда з-під Курська, певно повернула.
Ясир великий при собі вели.
«Читати» сакму кожен з нас умів.
По ній судити – кілька тисяч мала
Ота орда. Нам сили б не достало
Її здолати. Та ж Богун схотів
Пошарпати хоч трохи ту орду.
Коней забрати. За табун хороший
Отримати можливо купу грошей.
Отож ми й подалися по сліду.
Ішли й недовго. В балці у одній
Орда спинилась, щоб відпочивати.
По балці вогнищ розвели багато.
Ясир сидів у центрі між вогнів.
Та нам ясиру того не дістать.
Нерівні сили. Та й чого вмирати?
Щоб москалів з полону виручати?
Діждались, як татари вклались спать.
Коней пустили пастись по траві.
Табун сторожа, звісно, пильнувала.
Та в Богуна вже думка визрівала,
Як би табун той у татар він звів.
Аж на світанку, коли сон міцний,
Богун загін наш розділив надвоє.
Одну взяв половину із собою,
Щоби орді раптовий дати бій.
Ми налетіли на татарський стан
Із гиком й криком, стали шматувати,
Стараючись найперше налякати.
Богун затіяв, звісно той обман,
Аби другий загін щосили мчав,
Поки метались балкою татари,
Зненацька на табунщиків ударив,
Табун зайняв і в степ його погнав.
Пройшлися краєм ми тії орди,
Що потоптали, кого порубали,
А далі схилом в степ помчати мали…
Я, звісно не чекав зовсім біди.
Уже татар проскочили та враз
Туге вхопило щось мене й звалило
З коня в траву. Я підхопивсь насилу
Та з ніг звалився знову в той же час.
Аркан татарський туго затягнувсь.
Не вирватись. А наші вже далеко…-
Цей спогад дався дідові нелегко.
Він з люлькою до рота потягнувсь.
Але у ній вогню вже не було.
Поки розповідав, все перетліло.
Та на душі ще не переболіла,
Його біда – отой страшний полон.

А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
Костянтинова той гамір аж досягав.
Хоч потомлені всі та завзяття від бою
Їх ще не полиша. Є про що говорить.
Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
Все добро, що притяг, покида за собою.
Круг одного багаття січові козаки.
Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
Що казати, як всі і без того все знають?
Прохолоду вечірню несе від ріки.
А іще мошкара від боліт налетіла.
Тне проклята і кров сподівається пить.
Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
Коли раптом один з козаків підхопився:
- То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
- Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
А іди но сюди! Той спинився на мить.
Придивився, хто ж то його добре так знає.
- Хто це там козака своїм криком спиняє?
А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
- Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
- Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
Після дружніх обіймів розсілися знов.
І Микола присів біля того багаття.
- Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
- Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
Тож цидулку носив, що полковник послав.
А, відносно того, де це я пропадав…
Та багато чого пережить довелося…
Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
З його хлопцями там у степах тирлувався,
Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
І Максим нас у поміч Богдану повів.
І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
Потім Хмель зупинився, Максима послав
Аби він Україну від ляхів звільняв,
Які поки іще де-не-де залишились.
Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
Із Лубен із полком своїм вибрався він,
Якось на правий берег пробратись вдалося.
Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
Тих, хто звірові тому у лапи попався.
Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
Хоч і билися люто та здолать не змогли.
Звідти під Костянтинів вороги відступили.
Там до них доєднались чималі іще сили.
Та й до нас ще загони із селян прибули.
Поміж нами ріка Случ несла свої води.
Щоб дістатись до них, її треба здолать.
А вони ж наготові усім військом стоять
Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
В сотні у Полуяна був я…Знали його?
Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
Коли тільки до річки став Максим підступати,
Ми ішли попереду всього війська свого.
В сподіванні, що військо враже геть відступило
Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
Повернули у місто Костянтинів…Та от
Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
І списами кололи, з мушкетів стріляли.
Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
Коли браття на бік сили вражої стали?!
Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
- Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
Я побачив лишень, як з коня його збили
І в’язать почали. Вже не порятувать.
Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
Я не знаю вже, як удалося й пробитись
І дістатись на берег, де наші стоять.
Я полковнику все, що дізнався, повідав.
Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
Вони нам на той бік закривали дорогу.
І по виду чимало у них сили було.
Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
А у центрі – піхота із гарматами. Годі
Було, навіть і думать легко брід подолать.
Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
На цей бік перебрались та на герць стали звать.
Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
Тож поміряти сили ми із ними подались.
Герць недовгим був, правда. Не до того було.
Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
На той бік повернули. Наше ж військо пішло
Усім фронтом вперед аби річку здолати.
Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
І на місце загиблих нові й нові ставали.
А вже й наші гармати одізвались за тим.
Понад голови наші густо ядра летіли.
А той берег все ближче і ближче. Та ось
Ледь до берега нам добрести удалось,
Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
Що то двері до пекла зненацька відкрились.
Сотні наших поранені й мертві втопились.
Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
Все ж найперші за берег таки зачепились
Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
Мабуть, не сподівалися зовсім того.
Доки ворог збентежений був, козаки
Стали шанці копати, вози підтягнули.
Як оговтався ворог, то пізно вже було –
Вже і табір на березі виріс ріки.
А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
Ледве облаштувались – піхота поперла.
Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
Усе більш козаків на цей бік перейшло.
Підтягли і гармати, на валах встановили
І вогонь упритул по піхоті відкрили.
Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
Відступила назад, де б вогонь не дістав.
Вишневецькому то було не до вподоби,
Тож негайно велів боягузам тим, щоби
Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
Знову ворог іде на укріплення наші.
Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
Закривавили шаблі в ворожій крові
І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
Але то все дарма. Нас тим не налякати.
Стріли влучним вогнем і погнали назад.
Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
Тож не став тих побитих у атаку кидати.
Вивів власні хоругви і повів козаків
На укріплення наші. То була страшна сила.
Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
Кров лилася рікою. Українська, однак …
А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
Хотів вибити всіх до одної людини.
Вже здавалось, що він-таки гору бере.
Вже його козаки у наш табір прорвались.
Вже у таборі наші із ними рубались,
Відступали до річки. А той пре і пре.
Хоч і важко було та не кинулись ми
На той бік через Стир. Усі бились завзято.
Довелось полишити Яремі гармати,
Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
За спиною ріка. Ворог все насідає.
Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
Але жалості й ми теж до нього не маєм.
Та ще з берега того нам поміч іде.
Козаки і селяни весь час прибувають.
Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
Не схотів він Яремі у поміч іти.
Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
Вже Ярема, здається й не так налягає.
Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
Тож велів козакам відступати своїм.
Прихопили, щоправда з собою гармати,
Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
Прапори, що недавно належали їм.
Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
Огризаючись зграєю лютою псів,
Відступили вони, скоро і подались
Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
А на другий загонами всі розбрелись
Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
Правда, взяти її не було у нас змоги,
Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
Щоби спільно усім битву ворогу дать.
Отож ми із полком під Пиляву й примчали.