Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Попереду ще нелегка стелиться дорога.
Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
Їде загін Залозником, степи оглядає:
Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
А таке в степу буває тепер досить часто.
Нема кому в степ далеко половців прогнати,
Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
І нещадною рукою злодіїв карати.
Нема вже перед князями у половців страху.
Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
Часто половців у поміч собі закликають.
І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
І від того ріки крові нескінчені ллються.
Попереду їде старший, літ отак під сорок.
У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
Звикли добре розглядатись вони у поході.
А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
Роззирається навколо, дивується всьому.
Задає весь час питання старшому отому.
Той спокійно отвічає йому поміж справи.
- А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
- То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
- А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
Задумався на мить старший, мов думки збирає:
- Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
Під Ратмирову діброву село наше було.
Там його уже немає. Вже й місце забули,
Змела сила половецька, як пройшла ордою.
А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
Та ще жінку молоденьку не привів додому.
Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
То зима, бува, замети скрізь понамітала,
То зі степу раптом вітри весняні подули
І усе пішло водою. Видно, того року
Половцям в степах їх диких незатишно було.
Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
Як орда прийшла зненацька з південного боку.
У такі часи ми, звісно, її не чекали.
Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
Вже череди і отари тіло нагуляли.
А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
Налетіла серед ночі, село запалила.
Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
А тут половець до двору конем залітає.
Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
Його коня за вуздечку одразу хапаю.
Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
На коня та і подався за село хутенько.
А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
Може, наших порятую, як будуть в поході.
З отакими от думками до яру подався.
Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
Усе воїнство ординське із села знялося.
Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
Отож, вони не бачили мене і не чули.
Подолали вони Сулу і Псел подолали.
Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
Туди і другі загони згодом прибували.
І полону усе більше у тім стані мали.
Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
Полонених не звільнити?! Що мене одного?
Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
Тоді б можна із ордою було розібратись.
Тож подався я на захід. З півночі постійно
Повертались половецькі загони з полоном.
У житті іще не було в мене таких гонів.
Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
Вони, ледве то почули, миттю оживились.
Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
Дуже скоро княже військо у поході стріли
Та про мене свому князю, видно, доповіли.
Вони про стан половецький і гадки не мали.
Ігор вислухав уважно усі мої речі,
Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
Хоча війська в нього було зовсім не багато.
Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
Як із половцями битись. Я з військом зостався,
Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
Води річок піднялися поміж берегами.
Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
Але князь не упустити орду сподівався.
А воно уже й сіріти стало на ту пору.
Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
Вже частина на тім боці з вежами своїми.
Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
Хто чинити брався опір, того убивали,
Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
Кого вода підхопила – уже не поверне.
Тож охочих поплавати було зовсім мало.
Захопили княжі вої полону чимало.
Полон, який залишився іще тут, звільнили.
Вежі важкі половецькі також захопили.
І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
Ще виднілись половецькі останні загони.
Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
Розуміє, що можливість має невеличку,
Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
В яке степ перетворився від дощу отого.
Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
Щоб здолати орду в полі було мало сили.
Та і так вдалось чимало добра захопити,
І худоби повернути, й полону звільнити.
Тепер уже можна було назад не спішити.
Не хотілось йому дуже теж багно місити.
Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
Важкі вежі половецькі добром набивали.
Мені коней половецьких також пару дали
І до князя на розмову одразу позвали.
Князь привітно подивився та і став питати,
Чи не хочу я в дружину до нього податись.
А чого б мені від того було відмовлятись.
Отак мені дружинником і вдалося стати.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки».
А про Сибір не варто й говорить.
Вона ж бо конкурентів там не мала,
Отож усе хапала і хапала
В надії хоч колись перетравить.
А руки загребущі вже тяглись
За море далі. Берінг постарався,
Уже і до Америки дістався.
Слідом авантюристи подались.
Займалися тим самим, що в Сибіру:
Місцевий люд взялися обдирать,
Аби примусити на себе працювать
Та хутряного полювали звіра.
То тільки у москальських казочках,
Яка у них історією зветься,
Аборигенам гарно так живеться
При «благородних», «щедрих» москалях.
Вони ж бо не англійці, не французи,
Не німці і колоній в них нема.
І «марку» та Московія трима:
Приходять москалі туди, як «друзі».
Насправді ж, на Алясці москалі
Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
Ті неодноразово повставали,
Через нахабний той грабунок злі.
Та москалі нікого не жаліли,
Стріляли непокірних, бо ж у них
Були гвинтівки проти луків тих.
Не знати скільки й тисяч перебили.
Із алеутами, тлінкітами вони
Велися так, як із народами Сибіру –
Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
Вбивали, навіть не питаючи вини.
А ще й хвороб з собою різних привезли.
Від них в туземців не було імунітету.
Десятки тисяч з того канули у Лету.
Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
Їх не цікавило міста побудувать,
Вони дороги не збирались прокладати.
Їм би хутро знайти, каланів вполювати
І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
Тож на Алясці збудували кілька міст
Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
А розвивати край їм було не охота.
Не, як господар москаль вівся, а як гість.
Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
Ні господарства, а ні міст не розвивали,
То у іспанців часом хліба купували
У Каліфорнії. Схотілось їм землі
Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
Тут обробляти вони землю планували.
Та ж москалі не люблять на землі робить.
Іспанці скоса позирали лиш на те,
Адже ці землі вони власними вважали,
Та з москалями загризатись не бажали.
А в москалів хліб поганенько щось росте.
Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
Аби на тому гарні гроші заробити,
Та не змогли й свою роботу окупити
За увесь час, що спромоглися там стирчать.
Та і Аляска при «господарях» таких
Прибутку зовсім москалям тим не давала.
Туди Московія лиш грошики вкладала,
Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
Там москалів не так багато і було.
Бо кріпаків туди московських не пускали,
Дворяни лише по Європах гарували.
То звідки б там оте населення росло?
Отож, Аляска, як валіза їм була
Без ручки – жаль і кинути, неначе.
Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
З людей розумних. Та ж Московія жила
Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
«Валізу», очі витріщаючи, тягли.
Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
Згноїли б, та не поступилися нікому.
Та ж час іде і та Московія росте.
Уже Центральну взялись Азію скоряти,
Щоб аж під Індію землі собі набрати.
А тут з Китаєм зачепились, як на те.
Обмахлювали і примусили Китай
Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
Вони і тут не устигають грабувати,
Куди тягтися ще й у той заморський край?!
А тут із Англією зовсім на ножах.
Захоче, клята, зможе легко відібрати.
А хто спроможеться ті землі захищати?
Тож ситуація така, що просто жах.
Розумні люди царям радили тоді,
Що ту Аляску треба би комусь продати,
Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
Але царі москальські впертими були:
Збирали предки, а ми маєм роздавати?
Поки живий, ніколи тому не бувати!
Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
Чого за свою власність мають ще й платити?
Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
А москалі у Форті вже рахують дні.
Усе ж швейцарцю землю всучили оту
За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
Та чи оддав – про новину не знаю ту.
А скоро Кримська розгорілася війна.
Москалі думали Туреччину здолати
І всі Балкани із протоками забрати.
Та повернулась по інакшому вона.
Нахабство москалів вже всіх дістало,
Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
Англійці разом із французами напали
На москалів. І зрозуміло стало всім,
Що та Московія лиш силою хвалилась,
Бо після перших же ударів повалилась.
Війна прийшла тепер до москалів у дім.
Про Севастополь скрізь горлають москалі,
Як героїчно вони місто боронили.
Та ж у Криму весь флот і армію згубили
Із адміралами своїми на чолі.
А ще ж англійці під Архангельськом були
І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
А то би запросто всю захопить змогли.
Микола Палкін від новин тих дуба дав.
А Александр був доволі тямковитий
І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
Отож реформи він проводити почав.
Велів між іншим і Аляску ту продать.
Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
Взялись англійцям спершу те пропонувати.
Та тим свойому б «господарству» раду дать.
Тож до Америки звернулися тоді.
Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
І дочекався. Як закінчилась війна,
То до питання того повернулись знову.
Тепер уже була Америка «готова».
Зуміла грошей накопичити вона.
Поторгувались та й зійшлися у ціні.
За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
Того не знаю. На Алясці москалі
Про то не знали. Тому дуже здивувались,
Коли про те, що вони продані, дізнались.
Але кому вони потрібні взагалі?!
Москві Америка всі гроші віддала,
Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
Тож говорили поміж люди, наче
Та шхуна, що ті грошики везла,
Десь затонула. Й грошики тю-тю.
Мені здається, що їх просто розікрали,
Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
Бо вони геть всі казнокради по життю.
Що ще цікаво. Коли москалі
Форт Росс продали, через кілька років
Там золота знайшли за кілька кроків.
І «лихоманка золота» на цій землі
Розпочалася. Та від того москалям
Лише оскома через такі втрати.
Могли би бути в золоті, багаті.
А мусили дивитись звіддаля.
А далі – гірше. Москалі пішли
З Аляски – не змогли її пожерти,
П‘ять доларів за кожен кілометр
Вони з американців узяли.
Не встиг москальський вивітритись дух,
Як на Алясці золото знайшлося.
І знову москалям тим довелося,
Роззявивши роти, ловити мух.
Здається, Доля насміхалась з них.
Чи вона, може просто не хотіла,
Щоб москалями ще і там смерділо.
Тож копняками й виштовхала їх.
Аляска, бач і нині процвіта
У піку теж багатому Сибіру,
Що з москалями зубожів допіру.
Багатим із багатством тим не став.

Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та народ бунтують.
Мабуть, стиха «революції» готують.
Стали бомби під чиновників кидати,
На царя взялись самого нападати.
Страшно, навіть і на вулиці з‘являтись,
Можна бомби попід ноги дочекатись.
А народ на те все дивиться й радіє,
У багатих є нагарбати надія.
А вже ж любить люд москальський грабувати,
Лиш послаблення якесь їм варто дати.
Тож і супиться, і сердиться «еліта».
Врешті, цар прокашлявсь, взявся говорити:
- Щось народець без війни наш засидівся.
І забздівся весь, добряче засмердівся.
Вже на владу почав косо позирати.
Треба якось, мабуть нам повоювати.
За війни народ всі «дурощі» забуде,
За царя і віру воювати буде.
Об‘єднається бігом навколо влади,
За Расєю піде помирати радо.
Тільки ж нам потрібно «ворога» обрати,
Щоб не довго з супостатом воювати.
Щоб війна була маленька й переможна.
На таку народ зманити легко можна.
Хай іде чужі народи грабувати…
Тож, якого би нам ворога обрати?
У Європі всіх слабких ми вже скорили.
Воювати з німцем в нас немає сили.
З турком братися та лізти на Балкани?
Так Європа знову разом на нас встане.
Лізти в Азію? Там Англія панує,
Тільки впхаємось, вона одразу «вздує».
- А давайте, - хтось озвався із «еліти», -
У Маньчжурію підем японців бити!
Щось вони там уже зовсім знахабніли,
Пхати носа у Китайнаш захотіли.
Наш народ терпіть не може «косооких»,
Тож нам вигідна війна і з цього боку.
Тих «япошок» подолати ми зумієм,
Візьміть карту та погляньте на Росію,
Що розкинулась, пів Азії займає.
А Японія ледь з моря визирає…
І від того збадьорилася «еліта»,
Узялась ногами радо тупотіти
Та «Маньчжуріянаш» вголос верещати.
І в народ пішли «глашатаї» завзяті.
Говорили про «япошок косооких»,
Що загрожують Росії з того боку,
Де вона уже утвердилась в Китаї.
На «нажите потом-кров’ю» зазіхають.
Одкоша потрібно тим «япошкам» дати,
Щоб не сміли «чесно на́жите» чіпати.
Хоч народ не мав з Маньчжурії нічого,
Та ж «вялічіє», немов інстинкт у нього.
Як це так – комусь Маньчжурію віддати?
Та ми шапками їх зможем закидати!
І «Маньчжуріянаш» став народ горлати,
Вже готовий з ким завгодно воювати.
Потяглись на Схід Далекий ешелони,
Москалями вщерть набиті всі вагони.
Колією однією все тяглися,
Бо ж прокласти другу ще не спромоглися.
Поки військо москалі перекидали,
Вже японці на Маньчжурію напали.
Всіх хвалених генералів погромили
І на північ поступово відтіснили.
Флот москальський потопили, розігнали.
І на морі враз господарями стали.
А, оскільки стали в морі панувати,
Хто ж їм буде війська везти заважати?
В москалів поки дивізія прибуде,
У японців ціла армія вже буде.
Ще й бездарні товстопузі генерали
Всі бої один по одному програли.
Тож японці Порт-Артур взяли в облогу
Та кільце стискали швидко навкруг нього.
Москалі ж все далі й далі відступали,
Хоча війська, часом більш японців мали.
Ляоян, Шахе, Мукден звучали світом,
Де японцям удалось їх погромити.
Москалів на фронті гинуло багато
Та чого за ними владі жалкувати.
Цар чекав на перемогу, генерали
Все реляції йому бравурні слали.
Що от-от вони Японію здолають,
Тільки хай ще більше війська присилають.
Та потрібно флот японський потопити,
Щоби він не міг поповнення возити.
Москалі усе, що плаває зібрали
І нову ескадру з Балтики послали.
Щоб далекої Японії дістатись,
Довелось навколо Африки їй пхатись,
Бо ж англійці по Суецу не пустили.
Отож довго вони пхалися, диміли.
Припливли…Японці, звісно їх чекали,
Москалі ж бо на весь світ про те кричали.
Під Цусімою японці їх зустріли,
Супер-пупер ті корита потопили.
А якісь іще на абордаж узяли.
Йшла ескадра ціла і за день не стало.
Нема флоту, піше військо відступає,
Порт-Артур уже японців зустрічає…
Тут уже «еліті» не до перемоги,
Як би цілими звідтіль уне́сти ноги.
Бо ж народ, що «рвався» так «япошок» бити,
Став на владу з «перемог» отих сердитий.
На горілку й до війни не вистачало,
А з війною грошей геть зробилось мало.
Як «япошок» не вдалось пограбувати,
Чому б царські не пошарпати палати?
Та й «буржуї» вже добряче нажилися.
Ще й тут різні горлопани узялися
Всіх багатих іти бити закликати.
Москалям аби кого пограбувати.
З «перемоги» там таке заколотилось,
Що за голову «еліта» ухопилась
Та взялась бігом Америку просити,
Щоб з Японією та прийшла мирити.
Замирились, нові землі не придбали,
Навіть втратили те, що до того мали.
Як народ наш дуже влучно одізвався:
«Йшов по вовну, але стриженим вертався!»
Віддали і Порт-Артур, пів Сахаліну,
Заплатили, правда не високу ціну.
Бо ж на карті, як Московію узяти,
То й не видно, майже отієї втрати.
Війну зовнішню, нарешті, завершили
Та країну вже добряче колотило.
Йшли справжнісінькі бої в містах і селах.
Ледь царя та «революція» не зме́ла.
На два роки розтяглось тії мороки.
Заспокоїли…всього на десять років.
А за десять років і царя не стало,
І «еліта» з горлопанів нова стала…
А не треба на сусідів нападати,
Бо гірка прийде урешті-решт розплата.

Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше шкоди вчинять,
Та потомки навішають всіх собак на нього.
І висить тавро на ньому те чорне й донині.
Я про князя Святополка, брата Ярослава.
Один «Мудрим» прозивався, другий «Окаянним».
Жили вони одночасно, але різна слава
Залишилася в потомках. Тож, давайте глянем,
В чому вина Святополка, що зробив такого,
За що те тавро отримав на віки на вічні.
Хоч не так багато й знаєм нині ми про нього.
Мало джерел збереглося про те історичних.
Ми ж того не знаєм, навіть, чиїм був він сином.
Одні кажуть, що «грекині», другі – «чешка»- мати.
Як «грекині», тоді інше знати ми повинні –
Хто був батьком? Бо ж літопис не став би брехати,
Кажучи, що та «грекиня» була жона брата
Ярополка. Володимир велів його вбити.
А її взяв за дружину. Адже була знатна
Та, при тому, вже й вагітна – вже могла носити
Святополка. Володимир назвав його сином.
А хто батько був, то, звісно, ніхто і не знає.
Було йому десять років – ще зовсім дитина,
А його вже Володимир в Турів відправляє
Князювати. Хоча дива немає у тому.
І до цього князі часто теж таке робили.
Як правило, воєвода мудрий був при ньому.
А княжич ріс та учився, набирався сили.
Знову ж, як в часи ті було прийнято робити,
Щоби з ляхами проблеми якісь порішати,
Володимир Святополка рішив одружити,
Дочку князя Болеслава за нього узяти.
З нею духівник приїхав, що Рейнберном звався.
Видно, княжичу багато нашептав на вуха,
Що той змову проти батька готувати взявся.
А хтось, видно, про ту змову синову підслухав
Та і доповів у Київ. Князь був страшно лютий.
Велів взяти у кайдани і сина, й невістку
І Рейнберна. Та й у поруб кинути закутих.
Мовляв, нічого у змову проти батька лізти.
За два роки Ярослав теж змовивсь проти батька.
Він у Новгороді правив, відмовивсь платити
Те, що місто те на Київ щорік мало дати.
Велів батько готуватись та мости мостити
Щоб йти, сина покарати. Та помер раптово.
І тут щось незрозуміле в Русі почалося.
Князівської пролилося чималенько крові.
А виявити – хто убивця й досі не вдалося.
Коли помер Володимир, сім синів зосталось.
А лише за рік по тому загинуло троє.
І ніхто не зна докладно, як все воно сталось.
Звинуватили в смертях тих нашого «героя».
Хоча сидів він у порубі з дружиною разом.
І, як дехто каже, зразу ж до Польщі подався.
Хоча інші кажуть, всівся в Києві одразу,
Ледве тільки про смерть батька рідного дізнався.
Чи вбивав братів, як то все в літописах пишуть,
Невідомо. Бо ж пізніше всі вони писались.
А могли потомки, звісно й локшини навішать.
Чи годили князю, чи то, сліди замітались?
В Святополка у одного потомків не було,
Тож нікому ім’я чесне його захистити.
І на нього усі смерті братів і звернули,
Аби справжнього убивцю за тим обілити.
Та й ті смерті якось дивно зовсім виглядали.
Борис був якраз в поході, як про смерть дізнався.
Мав дружину, що його би на стіл посадила.
А він розпустив дружину й чекати зостався,
Щоб прийшли якісь убивці та його і вбили.
Дочекався. Гліб же, наче з Мурома вертався
До Києва. Під Смоленськом люди Ярослава
Сказали, що до Бориса вбивця вже дістався.
Звідки в Новгороді знали, спитати цікаво?
Святослав же, що в древлянських тоді землях правив,
Як про смерть братів дізнався, кинувся тікати
Чи до чехів, чи до угрів свій загін направив,
Та убивці на дорозі встигли наздогнати…
Якось дивно виглядає вся оця картина.
Трьох братів убив, а решта що – не заважали?
Вже би винищив усіх він, зостався єдиний.
Чи то в нього на те часу було зовсім мало?
Але ж грошей, як не дивно, встиг накарбувати,
Доки Ярослав із військом під Любеч з’явився.
Зібрав військо, печенігів також встиг позвати.
Тож отам він під Любечем з Ярославом бився,
Але програв та з Києва мусив утікати…
Ярослав чомусь у Київ не зразу подався.
Чи кияни не пускали, чи ще з кимсь боровся?
А, коли, нарешті в Київ все-таки припхався,
То і церкви погоріли. З чого б то взялося?
Як на мене, то події не так розвивались.
Як помер князь Володимир, Святополк звільнився.
Він найстарший – тож і право в нього на те малось:
Прийшов в Київ й на стіл отчий князювати всівся.
Хоч, можливо, Володимир бачив там Бориса.
Але в того менше права. І то усі знали.
Він до справ державних зразу братись заходився.
Дружинники, що з Борисом були, як узнали,
То вертатись мали в Київ, там, де князь законний.
Адже вони князю служать, а Борис затявся.
Чи боявся, чи розсердивсь – не повернув коней
До столиці, а на Альті, мабуть, що зостався.
Хто убив його – не знати. Може й печеніги.
Може, й слуги Ярослава до нього дістались,
Доки він там понад Альту у розпачі бігав.
А потім те ж саме й Глібу під Смоленськом сталось.
Далі Ярослав із військом прийшов воювати
Стіл батьківський. Під Любечем довгенько стояли,
Кожен Дніпро повноводий долати боявся.
Доки, врешті, новгородці на киян напали
І розбили Святополка. Той кинувсь тікати.
Не до Києва – на захід з залишком дружини.
Навіть, жінку із Києва не устиг забрати.
Боявся, що, як ті двоє, від брата загине.
Ярослав же слідом кинувсь. А вісті тривожні
Долетіли до Волині, де Святослав правив.
Про смерть братів уже знав він, боявся, що, може,
І до нього тепер дійде у убивці справа.
Святополк встиг прошмигнути, до Польщі дістатись.
Святослава з дружиною варяги догнали.
Дружинники потомлені, звісно відбивались,
Але усі разом з князем під мечами впали.
У Києві Ярослава не радісно стріли,
Бо ж чутки про братовбивство вже містом блукали.
Тож до Києва пускати, мабуть не хотіли,
Довелося з боєм. Тому церкви і палали.
Святополк примчав до тестя помочі просити.
Скоро Ярослав із військом теж туди припхався.
Удалося одне місто йому захопити.
Та зима прийшла, тож в Київ, додому подався.
А вже влітку тесть із зятем рушили на Київ.
Десь на Бузі Ярослав їх перестрів з військами.
Але ляхи йому добре намилили шию.
Тож він звідти на Новгород поцурпелив прямо.
Святополк вступив у Київ, де його зустріли
З хлібом-сіллю. Чи б убивцю отак зустрічали?
Ярославу ж аж за море з ляку закортіло.
Новгорордці його ледве встигли – перейняли.
Найняли для нього військо, самі доєднались
Та уже й наступним роком рушили на Київ.
Болеслав подався в Польщу. Ляхи, що зостались,
Вирішили, що вже можуть всістися на шию
Місцевому люду, але в тім прорахувались.
Піднялися люди й ляхів всіх тих перебили.
А тут саме новгородці зі своїм припхались.
А у Святополка саме геть немає сили.
Тесть не прийде помагати, образився, звісно.
Довелося в степ тікати, печенігів звати.
Привів Святополк до Альти печенізьке військо,
З Ярославом тут зустрівся, щоб бій йому дати.
Цілий день тривала битва, доки Ярославу
Удалось зламати, врешті печенізьку силу.
Аж під вечір завершилась розгромом виправа.
Розгромлені печеніги у степ відступили.
А Святополк, що отримав у бою тім рану,
Утікати став на захід, чи до тестя свого?
Але з кожним днем все більше почувавсь погано.
Кажуть, десь між ляхи й чехи і помер небога.
Тоді його Окаянним ще не називали.
Хіба, гудили за те, що привів печенігів.
Братовбивцею, напевно ж, також не вважали.
Бо про те ані рядочка не було у книгах.
Вже пізніше, коли святих узялись шукати.
Бо ж у всіх є святі, бачте, а в Русі немає.
То на роль Бориса й Гліба надумали взяти,
Про їх смерть іще в народі досі пам’ятають.
Та ж на когось треба було тавро почепити
Братовбивці. Ну, не скажеш то на Ярослава,
Що і Мудрим його встигли вже проголосити.
То й «віддали» Святополка тоді на «розправу».
Дітей нема, нема кому за честь постояти.
Та і приклад для потомків, щоб так не робили.
За чужі гріхи прийшлося йому постраждати,
Нехай душі православній, коли вже не тілу.

Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бог, а інші всі – ніхто.
Він Україну вже б давно продав
Своєму другу Путіну, одначе,
Як то зробити «гарно» – ще не бачить.
Щоб ще за те і премію він мав.
Якби ж народ наш опір не чинив,
Якби ж Європа мовчки споглядала,
Вже б нам Росії гамузом продали,
Пішли б на всі умови москалів.
І, навіть не про Трампа я тепер,
А про оту Америку, що здатна
Таких, як Путін, легко зупиняти.
Він би супроти неї не попер.
Америка – хвалений лідер світу
«На стражі демократії стоїть».
Не здатна президента зупинить,
Що розтоптав століттями нажите.
Америці отій не первина
Союзників і друзів продавати.
Афганістан хоча би пригадати.
Вже півстоліття там іде війна,
Яку ще запалили москалі.
Коли Америку війна та зачепила,
В повітря башти-близнюки злетіли,
Америка взялась на цій землі
Довгостраждальній ворогів шукати.
Війська ввела, взялась навести лад,
Уклала грошей не один мільярд.
Взялася демократії навчати.
Та Трамп прийшов уперше, все зламав,
Заколотив так у цілому світі,
Що довелося забиратись звідти.
Та то не він, вже Байден розгрібав.
Так поспішали – кинули усе.
А головне – людей, що мали віру
В Америку й зосталися допіру
Беззахисні, бо знали, що знесе
Талібська буря всіх зі світу їх.
Американці їх не рятували,
Бо ні бажання, ні часу не мали.
Взяли на душу (вже не вперше) гріх,
На смерть страшну лишаючи людей.
Про гуманізм, про людяність забули,
Заледве тільки смалене зачули.
Вже не до демократій та ідей…
Чому не вперше? Бо ж уже давно
Стоїть на них страшне тавро В‘єтнаму.
Бо там колись також було так само.
Тут тільки повторилося воно.
Хто мого віку, добре пам‘ята,
Бо кожен день звучало у новинах,
Як бідні люди у В‘єтнамі гинуть,
Американська давить їх п‘ята.
І Сонгмі, і карателі, й напалм…
Але все те в‘єтнамців не зломило.
Вони в повітрі і у джунглях били
Тих, хто на них «підступно» так напав…
Насправді ж, звісно, все було не так.
Колись отам французи панували,
Індокитай – ті землі називали.
Війна у світі скінчилась, однак
Радянські і китайські комуняки
Поклали око на багатий край.
Комуністичний тут створити «рай»
Їм забажалось за ціну за всяку.
Знайшлися ті, хто втілював в життя
Дурні ідеї – кров лилась струмками.
Робилось все в‘єтнамськими руками.
Та в комуняк немає каяття.
Хай всі в‘єтнамці згинуть у борні,
Але розширить «світ соціалізму».
Йшла без кінця в країну зброя різна,
Горіло все в пекельному вогні.
Французи були змушені піти,
Боротись за ці землі не схотіли.
На четверо частин все поділили:
Лаос, Камбоджа стали, поряд з тим
Аж два В’єтнами. Землі під Китай
В‘єтнам Північний взяв, комуністичний.
На Півдні уряд був демократичний.
Здавалося б, війні прийшов вже край.
Ось вибори повсюдно проведуть
І вже тоді країну об’єднають.
Та комуняки ж совісті не мають,
Нікому обирати не дадуть.
На Півночі вождь їхній Хо Ши Мін
Усіх незгодних винищив безжально,
Бо в комуняк то правило нагальне,
Щоб міг спокійно верховодить він.
Та готуватись взявся до війни,
Щоби під себе й Південь підім‘яти.
Чого б їм жити вільно дозволяти?
До «раю» хай долучаться вони.
Як не земного, то на небеса
Одразу відправляються, до Бога.
Хоч комуняки і не вірять в Нього.
Над Півднем вже загроза нависа.
Народ там Нго Дін Д‘єма обира.
Загрозу він прекрасно розуміє,
Тож в нього на Америку надія,
Тож з нею домовлятися пора.
Америці то, звісно, ласий шмат,
Вважай, задарма. Тож пообіцяли
І поміч, й захист. Зброю надіслали,
Інструкторів теж чималенький штат.
Та й Нго Дін Д‘єм, звичайно не дрімав.
Дав людям землю, армію узявся
Творити, на народ свій сподівався,
Хоча проблем, звичайно купу мав.
Бо ж казнокрадів було, глитаїв,
Що крали і безбожно продавали
Та хабарі за оборудки брали.
Державні гроші мали за свої.
Це нам близьке… І в них таке було.
Тим часом Хо вже воювати взявся.
З договорами він не рахувався,
Робив усе, що в голову прийшло.
В’єтконгівці полізли звідусіль:
І через лінію, що землі роз‘єднала,
Через Камбоджу і Лаоса пхали.
Їм не важливо – як, важлива ціль.
Тож дуже скоро Південь запалав.
Американці ( бо ж пообіцяли)
Сюди війська все більше й більше слали.
В’ְєтнам американцям в горлі став.
Бо ж професійна армія у них
Лише тепер. Раніше – по призову
Служили всі – тож проливати крові
У чужі землі посилали всіх.
Не дивно, що і бунти там були,
Бо ж люди воювати не бажали.
Але тоді в них згоди не питали.
Тож домовини і везли й везли.
Хто винен в тому? Президент рішив,
Що Нго Дін Д’єм. Його слід замінити.
Дали команду, аби його вбити.
Їх ставленик переворот здійснив.
Але від того іще гірше стало.
Народ тому хоч трохи довіряв.
Тепер бардак у уряді настав,
Його ледь не щомісяця міняли.
В’єтконгівці ж, неначе таргани
З усіх щілин на Південь проникали.
Всіх «зрадників» нещадно убивали
І нищили все на шляху вони.
Американці і труїли їх,
І джунглі всі напалмом поливали,
І «килимово» все бомбардували.
Ніщо, як тарганів, не брало їх.
Їм би шляхи з Камбоджі перекрить,
Через Лаос на південь не пускати.
Але ж договори, кордони – свято.
Та й воювати треба також вміть.
От проти регулярних військ – то так,
А тут – удень йде в поле працювати,
А уночі хапає автомата.
І ти ж його не виявиш ніяк.
Народ сидів заляканий, мовчав.
Ще прийдуть уночі і вже не жити.
Бо ж комуняки – ті самі бандити.
Як президентом уже Ніксон став,
То хоч дозволив бити по шляхах
В Лаосі і Камбоджі. Та вже пізно.
Занадто сила піднімалась грізна
І доля Півдня бачилась лиха.
За Північ був комуністичний світ.
Не лише зброю безкінечно слали,
Але й народи світу «обробляли».
Америка, мовляв багато літ
Кров у В‘єтнамі щедро пролива.
Не хоче, щоб країна возз‘єдналась.
А люди по всім світі дослухались.
В Америці лунали теж слова,
Що із війною покінчити слід.
«Чого б десь наші хлопці помирали?»
Про те газети, радіо кричали.
До рішення «дозрів», нарешті світ.
Те комуняцьке на весь світ брехло,
Яке, на жаль, і нині не змовкає,
Людей наївних так переконає,
Що, навіть чорне білим в них було.
Про те, що там на Півночі, ніхто
Не знав нічого. А про Південь, звісно
Про все по світу розлітались вісті.
І кожна смерть вже виростала в сто.
В‘єтконгівцям люд всюди співчував,
Американців всяко обзивали.
Їх просто окупантами вважали…
І от, нарешті, той момент настав.
Щоб вибори наступні не програти
Із-за тієї клятої війни,
Американські узялись чини
Політику нашвидкуруч міняти.
Рішили, щоб самі в’єтнамці там
Із комуняками отими воювали.
Із Хо Ши Міном домовлятись стали,
Щоби, нарешті мирним став В’єтнам.
Домовились. Війська всі відвели,
Як в договорі те і прописали.
Та комуняки на те все начхали.
Війну вони і далі повели.
З Китаю і Союзу зброя йшла
Потоком наскінченим. Йшли військові
На Південь, щоби проливати крові.
До дупи їм домовленість була.
Америка ж, хоч обіцяла та
Покинула людей напризволяще.
Зі сторони ж бо споглядати краще,
Як «червоніють» села і міста.
Америка на те закрила очі,
Конгрес війська послать заборонив,
А через рік і поміч припинив.
Рятуйтеся, мовляв, хто вже як хоче.
Через два роки і Сайгон упав.
Американці, звісно ж «помагали»
Кількох «своїх» та сім’ї врятували.
А для країни смертний час настав.
Мільйони опинились в таборах.
Десь півмільйона море потопило –
Тікали, жити в «раї» не хотіли.
Запанував по всім В’єтнаму страх.
Америка ж забулася про них.
Що там в’єтнамці – вибори на носі!..
Такі вони зосталися і досі
І вже, мабуть, не переробиш їх.

В Московії чимало тих «святих»,
Яким хіба лише до пекла є дорога.
Вони ж не надто переймаються від того,
Бо в москалів завжди усе святе для них,
На кого вкаже нинішній їх «цар».
Нехай тавра уже на ньому ставить ніде,
Для москалів святий такий, одначе піде.
І Сатану вони піднімуть вище хмар.
Колись про Невського я вже розповідав,
«Пройшовся» якось по Суворову «святому».
Приділимо тепер увагу тому,
Хто від Наполеона, кажуть, «врятував»
Московію. Іще один «святий»,
Що носяться з ним москалі допіру,
Борець із тих, що за «царя і віру,
Й отєчєство» йшли з «ворогом» на бій.
Масон та ще й усім відомий педофіл
Святим зробився в москалів – і то не диво.
У москалів отих і не таке можливо,
Хай буде, навіть він із найтемніших сил.
Рід його давній був, іще із тих бояр,
Із новгородських, що їх Грозний колись різав.
Та цей рід вижив, мабуть добре «блюдолизив»,
Отож уникнув всіх отих пекельних кар.
Тож зрозуміло звідкіля Кутузов мав
Задатки гарні блюдолиза й інтригана.
І влаштувався, звісно, клятий непогано,
Раз і святим уже в Московії тій став.
Як всі дворяни, він у армії служив.
Не надто сильно в ряди перші висувався,
Перед начальством перше «послужить» старався,
Від того скоро і піднятися зумів.
Не за талант якийсь отримував звання,
За вміння гарно дуже лестити. От Зубов
Тоді був дуже Катерині в ліжку любий.
Тож «бравий офіцер» Мишко зрання
У особняк було до того поспішав,
Щоб йому каву по-турецькому зварити,
Іще півсонному піднести фавориту.
За що і «кавник» прізвисько він мав.
Але той зовсім не соромився цього.
Зате отримав, врешті, вигідну посаду:
Мав у Фінляндії усій військову владу.
Окрім - директора ще Корпусу того,
Де молодих тоді кадетів научали.
Кадети ж були завжди гострі на язик,
Як його бачили, услід здіймали крик,
«Хвіст Зубова!» начальство величали.
Та він на те уваги зовсім не звертав.
Зате устиг бігом земельку розпродати,
Казенну. Та ніхто не став карати.
Бо ж він і Катерині «зад лизав»,
Й Павлу, що був наступником престолу
Хоч ті, як кіт тоді з собакою були.
Та його лестощі Михайлу помогли
Пройти сувору «лизоблюдську» школу.
Він Катерину згодом на той світ провів,
З Павлом устиг ще трохи побенкетувати,
Синочок тата скоро порішив в палатах
І на престолі царювати сів.
І тут Кутузов також, звісно не пропав,
Бо лестощі – то є велика сила.
Царі москальські усі лестощі любили.
Як Александр воювати став
З Наполеоном тим уперше, то повів
Війська у поміч «бідній» Австрії вже битій.
Кутузов саме керував військами в битві.
І вже тоді під Аусте́рліцем довів,
Що він нікчема. Адже, мавши більше сил,
Програв цю битву, погубив купу солдатів
І бігом мусив з поля бою відступати,
Лишивши тисячі на полі тіл.
З Наполеоном скоро замирився цар,
Пообіцяв: не буде більше устрявати,
Як знову Франція візьметься воювати.
Та в москалів, мабуть, природній дар –
Все забувати. Двоє літ пройшло
І цар забувся та і знову в бійку лізе.
Наполеон набив йому мармизу.
Та до царя й тоді нічого не дійшло.
А що Кутузов? Цар затіяв було знов
Зі слабким турком на Балканах воювати.
Там військом мав Кутузов саме керувати.
Поїхав за царя свого «пролити кров».
Але найперше, з чого розпочав,
Узявсь собі бігом «владичицю» шукати,
Щоб не було йому отам самотньо спати
І вибір того педофіла тоді впав
На дівчину чотирнадцяти літ.
Але для нього то було усе звичайно.
Її йому туди доставили негайно.
Товстий, потворний, одноокий дід
Не міг, як говорили, існувати,
Щоб три-чотири жінки не було
Під боком в нього. Отоді воно гуло.
Коли йому було,скажіть, там воювати?!
А ви спитаєте, чи ж то він одруживсь.
Жонатий, звісно. Жінка часу не втрачала
І чоловіку також роги наставляла,
Поки по світу той Кутузов волочивсь.
Хоча таланту воювать Господь не дав,
Все ж турка у війні таки здолали.
Бо турки гірше москалів тих воювали.
А тут якраз Наполеон узяв напав.
Хоч на весь світ кричали москалі,
Що він напав злодійськи. Винні самі кляті,
Адже ножа знову зібралися встромляти
Тому у спину. Тож французи були злі,
Бо віри москалям вже не було.
Ті слова свого, кляті зовсім не тримали.
Договори, що тільки-тільки підписали,
Вони й порушили одразу. Все ж ішло
Вже до нової з москалякками війни.
І, щоб удару собі в спину не чекати,
Наполеон рішив самому нападати.
Тож заслужили, врешті, ту війну вони.
На чолі війська всього Александр став.
Та тями зовсім не було на те у нього.
Уславши трупом собі купами дорогу,
Москаль углиб країни швидко відступав.
Аби не впала на царя за те вина,
Що відступають, він рішив, поки не пізно,
Поки французька армія ще грізна,
Що й до Москви скоро докотиться вона,
Знайти бігом якогось дурня, щоб його
У тому програші можливо винуватить.
Такого довго не прийшлось йому шукати.
На те призначили Кутузова бігом.
Той велів війську далі відступати,
Щоби француз його часом не наздогнав,
А, коли, врешті, усе військо об’єднав,
Тоді рішив Наполеону битву дати.
Те славнозвісне їх Бородіно
Він теж програв і знову мусив відступати.
Слідом за тим іще й столицю залишати.
Отак невдало тоді склалося воно.
Тоді московський губернатор Ростопчин
Велів, столицю щоб так просто не здавати,
Спалити краще. І Москві прийшлось палати.
Спалив не просто вікову столицю він.
В вогні поранених згоріли тисячі,
Що їх Кутузов і не думав забирати.
Ну, зрозуміло, то були прості солдати.
Та хто загиблих у Московії лічив?
Французи вільно захопили стольний град,
Ще й намагались від вогню порятувати.
Кутузов мусив до Тарутіно втікати,
Аби навести у своєму війську лад.
Поки французи панували у Москві,
Кутузов, кажуть, знову за старе узявся,
Ні забезпеченням, ні військом не займався,
Собі дівчину молодесеньку завів
Та одягнув її, неначе козачка
І з нею спав. Куди там військо готувати?
Та ще велів з народом власним воювати.
Бо ж кругом склалась ситуація така:
Народ озлився за війну ту на панів,
За вила взявся. Скрізь маєтки запалали.
Отож солдати тих селян і воювали.
Мов на французах, власний вимістили гнів.
А ще Кутузов тоді кляузи писав,
Свою бездарність щоб на когось перекласти.
За це Барклаю довелось із «неба» впасти,
Хоч він до цього непогано воював.
Наполеон, тим часом, у Москві сидів.
Якби ж йому де продовольство було взяти,
Ніхто б не зміг його з столиці відігнати.
Та де було те продовольство в москалів?
Те кисле щі, що селянин ним смакував,
Французу їсти було зовсім понад силу.
Самі селяни скрізь упроголодь сиділи.
Тож і француз також в Москві голодував.
І, зрозумівши, що сидіти тут дарма,
Наполеон рішив на південь прориватись.
На Україні можна зиму протриматись,
А далі би Наполеон шанс новий мав.
Засіли в Малоярославці москалі,
Аби йому туди дорогу перекрити.
Гарматам довелося цілий день гриміти
І ріки крові пролилися по землі.
І знов Кутузов мусив з міста відступить.
Програв французам, навіть, більше сили мавши.
Що дивуватись, як він воював так завше?
Наполеону б той розгром і довершить.
Та він подумав, що той може утікати
Аж до Камчатки. Насувається зима.
А в солдат одягу зимового нема.
В голоднім краї нічим військо годувати.
Та ще й доріг ніяк нормальних не знайти.
Ліси кругом і болота. І люди дикі.
Наполеон тому і прозивавсь Великим,
Що зовсім вирішив з Московії піти.
Бо зрозумів, що все затіяно дарма.
Тут – не Європа, дика Азія. Розбити
Її можливо та Європу не зробити.
В цих болотах цивілізації нема.
Він свою армію старим шляхом повів.
Страшні морози їй і голод дошкуляли.
А москалі їх паралельно проводжали.
Чомусь напасти їх Кутузов не посмів.
А все тому, що був нездара й ледар він.
Сидів в Тарутіно, не зміг підготувати
До зими військо, не мав чим і годувати.
Про те писав його сучасник не один.
Мороз і голод Бонапарту дошкуляв.
Але добряче й москалям від них дісталось.
Немов вовки голодні по слідах скрадались,
Але ні разу той Кутузов не напав,
Аби добити. Битв великих не було.
Березіна могла французів зупинити.
Там можна було й Бонапарта полонити.
Та на Чичагова тримав Кутузов зло
Іще з турецької, бо, бачите, йому
Замість Кутузова все військо доручили.
Тож москалі не надто битися спішили
З Наполеоном відступаючим, тому
Наполеон спокійно річку подолав,
Поки Кутузов спочивав два дні із військом.
То з його боку було, звісно підло й низько,
Але такий Кутузов підлий норов мав.
Наполеон прорвався з диких тих боліт,
Пішов в Європу нове військо набирати.
Не став Кутузов за ним слідом поспішати.
Чому, спитаєте? А тут сказати слід,
Що той Кутузов, не вступаючи у бій
З Наполеоном, зміг понести такі втрати,
Що вже не було йому з ким і воювати.
Сто тридцять тисяч зміг поставити у стрій
Він у Тарутіно, а на кордон привів
Лиш тридцять тисяч. Де сто тисяч ще поділись,
Коли з французами серйозно і не бились?
Він сотню тисяч тих без бою загубив.
І до Європи він подався з «козачком»,
Бо як без дівки. По Парижу погуляли.
«Дурних ідей», немов собака блох набрали
Там москалі. І скоро кинулись бігом
Царя скидати. Та Кутузов не дожив.
Із «козачком» своїм, мабуть перестарався,
Отож в Бунцлау в руки смерті і дістався.
Жону «невтішною» вдовою залишив.
Що мав в кишені, «козачкові» заповів.
Хоча сумнівний спадок – все встиг прогуляти,
Що не було що й спадкоємцям залишати.
Хіба що цар тих спадкоємців пожалів
Та триста тисяч якось виділив з казни.
Того «старого, одноокого сатира»,
Як Александр називав його допіру
До Петербурга врешті-решт перевезли.
Там досі труп його в Казанському лежить.
Попи святим його надумали вважати.
Лише в Московії святим можливо стати,
Хоч все життя в гріху великому прожить.

Поляки – гонорові та часто так бувало:
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов москалі напали,
Питання це трагічне у Польщі знов підняли.
Приймаються закони, з трибуни виступають
І поміж українців знов ворогів шукають.
Забувши, очевидно, що ворог в нас єдиний –
Московія, що прагне здолати Україну
Й за Польщу потім взятись і знов її скорити,
Примусити поляків «па-русскі» говорити.
То ж все було… забули історію, напевно.
Супроти українців знов «ворогують» ревно.
Мені ж чомусь здається, що ті страшні події
Не нами починались. Як то імперці вміють:
Стравили два народи, знайшли, на що «давити»,
Щоб потім було легше і тих, і тих скорити.
Нацисти чи «совєти»? Чи то одні та другі.
Були між патріотів їх несвідомі «слуги».
Про давню ворожнечу доволі нагадати,
Аби ті патріоти взялися убивати.
А перша кров проли́лась, то вже не зупинити.
Імперцям зоставалось чекати та радіти.
Отож, я про уроки хотів би нагадати,
Аби нам ворогами з поляками не стати.
Коли Річ Посполита ще тільки утворилась,
Поляки в Україну, немов кліщі вчепились.
Забрали собі землі, у католицтво гнали,
А українців просто за бидло уважали.
Те українці, звісно, терпіти не бажали
Та раз за разом шаблі і вила в руки брали.
Аж доки і Хмельницький узявся був за справу,
Створивши українську урешті-решт державу.
Хотів він лише того, щоб рівними ми стали
З поляками, в державі єдиній існували.
Та гонор не дозволив полякам поступитись.
Вони були готові всім на погибель битись.
А москалі тим часом за тим спостерігали,
Своїх дровець в пожежу велику підкладали.
Як вороги ослабли, тоді москаль з‘явився
Та «рятувати» бідну Вкраїну заходився.
Від того «порятунку» життя зовсім не стало.
Тож гетьмани полякам не раз пропонували
Нарешті замиритись, нас рівними признати.
Та не дозволив того той польський гонор клятий.
І, замість того, щоби із нами замиритись,
Поляки з москалями взялись тоді ділитись.
Нас зовсім не спитали, в Андрусові засіли
І навпіл Україну, нарешті розділили.
А що від того мали? Самі лиш одурились,
Як в Україні добре ті москалі вкріпились
Своє імперське військо зміцнили козаками,
Тоді уже й за Польщу вони взялися прямо.
З сусідами, такими ж імперцями зладнали
І розділили Польщу, що й геть її не стало.
Була колись могутня, в Європі найсильніша.
Тепер лише минулим могла себе потішить.
Не раз хоч повставала та що могла зробити,
Як гонор її силу таки зумів зломити.
Хто зна, якби не вперлись, нас рівними признали,
То та Річ Посполита і досі би стояла.
Була б така ж могутня, бо у єднанні сила.
Та вивчити уроки ті Польща не зуміла.
Коли війна Велика, нарешті закінчилась,
То кроїти Європу Антанта заходилась.
Бо ж була переможцем, Німеччину здолала.
Імперія Австрійська «Прощай!» усім сказала,
Розпалась на частини. В Московії палало,
Там Ленін й комуняки у руки владу взяли.
Європу захистити щоб від тії зарази,
Кордон свій «санітарний» побудувать одразу
Антанта забажала. Так Польща відновилась.
Річ Посполита друга на карті появилась.
Чого б іще бажати? Державу власну мають,
Нехай її будують. Та гонор не бажає
Миритися, щоб «креси» (ті самі володіння,
Що мала колись Польща на землях України)
Їм знов не повернулись. В Антанти вимагали.
Та дозволу Антанта на теє їм не дала.
Не встигла ще на ноги Річ Посполита стати,
А вже на чужі землі взялася зазіхати.
Але на те уваги поляки не звертали,
Оружно оті земля приєднувати стали.
А Україна сили протистоять не мала.
Московія, тим більше, зі сходу напирала.
А та орда страшніша і перла сараною.
Нещасна Україна охоплена війною.
Антанта не бажала державу визнавати,
А сил своїх не мала з Москвою воювати.
Звернулись до поляків, щоб об‘єднати сили
І договір в двадцятім в Варшаві заключили.
Домовилися спільно Вкраїну визволяти,
За оту поміч Польща Волинь могла забрати.
А що було робити? Поляки й так забрали
Волинь уже під себе. «Ординці» ж напирали.
Урешті-решт «ординців» над Віслою розбили.
Та далі воювати поляки не схотіли.
Із москалями врешті у Ризі замирились.
Андрусове те кляте вже вдруге повторилось.
Знов продали поляки нещасну Україну.
Не розуміли того, що і самі загинуть.
В союзі би ми спільно всіх ворогів здолали
Та гонористість польська їм виходу не дала.
Знов землю українську надвоє поділили.
Волинь з Галичиною поляки захопили.
А москалям дісталась вся інша Україна,
Яку старався Сталін поставить на коліна.
Європа на усе те спокійно поглядала.
Від Польщі лиш одного, урешті вимагала,
Щоб дала автономність тим землям українським.
Вимогу ту поляки ігнорували, звісно.
Поляками взялися ці землі заселяти,
Аби міцну опору на «східних кресах» мати.
Незгодних українців в концтабори садили
І тим хотіли, мабуть, щоб ми їх полюбили.
На заході тим часом Німеччина зростала.
Вже Гітлер був при владі. Тож сили набирала.
На армію нацисти дойч-марок не жаліли.
Тим часом «миротворці» спокійненько сиділи.
Не бачили загрози чи то не відчували,
Що жертвами нацизму вже скоро бути мали.
Поляки в них під боком теж руки потирали,
Бо на сусідські землі ще апетити мали.
На Чехію дивились, на Тешин зазіхали.
Хоч в меншості, поляки усе ж там проживали.
Взяв Гітлер в тридцять восьмім всю Австрію під руку,
На чеські вже Судети дивилися, мов круки.
Поляки їм у тому також підігравали,
Бо про свою підтримку відкрито заявляли.
Гадали, як поможуть у Чехії нацистам,
То й той жаданий Тешин «обломиться» їм, звісно.
А німці лиш раділи: хай Тешин забирають,
З союзниками добре горшки порозбивають.
Їх потім буде легше Німеччині здолати.
Отож, недовго Тешин поляки будуть мати.
А ті ж усе старались нацистам догодити.
Коли судетських німців взялися чехи бити,
Бо ті взялись за зброю, проти держави встали,
Поляки своє військо під Чехію пригнали.
Ще й «добровольчий корпус» із німців утворили.
Бойовики ті в рейди до Чехії ходили.
Політики відкрито в часи ті заявляли:
«Де є лишень поляки, там Польща бути мала!»
Це часом вам нічого іще не нагадало?
Здається, щось подібне й в Московії казали.
«Де лише москаль ступить, то там уже й Росія!» -
Так говорив, здається їх нинішній месія.
Казали ще, що «штучна» є Чехія держава,
Отож, на існування вона не має права.
І це ми також чули та й не одного разу
Від їх «пересидента», що з бункера вилазить.
Від Чехії, нарешті, нічого не зосталось,
Полякам теж шматочка від «пирога» дісталось.
Раділи у Варшаві та руки потирали,
На східні українські вже землі позирали.
Збирались воювати із німцями в союзі,
Себе ж бо записали до Гітлера у друзі.
Вже плани готували, як будуть воювати,
«Від моря і до моря» щоб Польщі їхній стати.
А німці насміхались з наївності такої,
Бо планували мати всю Польщу під собою.
Як «жадібна гієна» велась Річ Посполита,
В Європі спромоглася всі «горщики побити».
Збиралася і далі на «здобич» полювати
Із «левом», але здобиччю самій прийшлося стати.
Наситилась Німеччина, набралась вдосталь сили,
Тоді уже претензії до Польща заявила.
Щоб землі прибалтійські всі негайно та віддала.
Тоді би Польща виходу до моря вже не мала.
Та, звісно, не погодилась, за поміччю звернулась.
Та від «гієни» на той час Європа відвернулась.
Пообіцяла поміч та не надто поспішала.
Свою загибель Польща так сама підготувала.
На здобич сподівалася із Гітлером в союзі
Та за спиною змовились уже «закляті друзі».
Вже Польщу між собою ту заочно розділили.
Так знов поляки довели державу до могили.
Задуматись потрібно вже найбільше гоноровим,
Бо можуть скоро довести її до краху знову.

Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його ще й Темним люди прозивали.
У Москві почав він рано зовсім князювати.
Був онуком він отого Дмитрія Донського,
Що носяться москалі з ним іще і донині.
Кажуть самі: «без виродка не бува в родині».
Та виродки, мабуть, були всі із роду того.
І цей був нічим не кращий від прадіда-діда.
Став він князем, коли десять літ йому лиш стало.
Та московськеє боярство таке влаштувало,
Хоч для краю і принесло чималенькі біди.
Та вертіти таким князем боярам простіше,
Аніж якимсь вже дорослим, досвідченим князем.
Тож, з натугою іще він на трона залазив,
Та схилялися бояри, ховали усмішки.
Їм то в радість та родичам князя не до сміху.
Дядьки мали більше права на отой трон сісти.
Не всі з таким положенням змирилися, звісно.
А те на болотах залісських привело до лиха.
Отож, його дядько Юрій, князь звенигородський
Заявив, що більше права на княжіння має.
Тому Василя, як князя зовсім не сприймає
І з племінником за владу мусить побороться.
Полякалися бояри: Юрій, якщо прийде,
Прожене від годівниці, яку ті обсіли.
Тож виступити проти нього бігом поспішили.
Інші дядьки Василеві подалися слідом,
Виступили проти брата. І той відступився.
Мусив бігом утікати аж за річку Суру.
Пожалів, що так відкрито вихопився здуру.
Але, звісно, з таким станом зовсім не змирився.
Ще сказати слід, що мати Василя – Софія
Була Вітовтова дочка. Тож той піклувався,
Бо ж сватові перед смертю про те обіцявся.
Хто ж проти Литви в ту пору виступить посміє?
Коли Новгород із Псковом мусили платити.
Тверь з Рязанню заявляли, що Литві скорились.
Тож на певний час в Заліссі князі замирились.
А, тим більше, що чума там узялась ходити.
Вимерло багато люду і князів чимало.
Тож було не до усобиць, всі тихо сиділи.
Сторожили отримані від батьків уділи.
Але лихо все ж не зникло, на свій час чекало.
Як помер у Литві Вітовт, прийшов Свидригайло,
То у Литві почалася своя ворохобня.
І тепер уже те лихо зупинити годі.
На Василя дядько Юрій виступив негайно.
Тим більше, що Свидригайло за друга вважався.
Та виступив дуже хитро – звернувся до хана
У Сараї, щоб той, справу вивчивши старанно,
Вирішив, хто би за князя надалі зостався
У Московському улусі – чи Василь, чи Юрій?
Сам доводив, що по праву трон зайняти має,
Бо ж він у роду найстарший і то кожен знає.
А такий завів порядок ще Ярослав Мудрий.
За Василя говорили московські «еліти».
Вони хитрі, добре знали, що хану казати.
Мовляв, хан тільки і має право то рішати
І немає чого, власне про то говорити.
Хан від лестощів розплився й Василя призначив.
Більше того, той мав право у Москві сидіти,
А не стольнім Владимирі. Є з чого радіти
Московським боярам. Отака їм випала удача.
Все, здавалось, утряслося…Та інакше сталось.
Надумав Василь, нарешті-таки одружитись.
З Володимиром Хоробрим схотів поріднитись.
На весілля рідня уся – все «кодло» зібралось.
І там мати Василева –Софія та сама
Скандал раптом влаштувала. Бояри признали
На Василю, що пізніше всі Косим прозвали,
Пояс золотий. Софія заявила прямо,
Що пояс Дмитру Донському колись дарували,
А потім його украли чи десь він подівся.
Тож у крадене Василь той, наче, нарядився.
І при всіх вона із нього пояс той зірвала.
Крику було та прокльонів. Василь разом з братом
Дмитром, що в народі Шемякою звався,
До батька свого у Галич негайно подався.
І там змовились такого Москві не прощати.
Зібрали війська і разом в похід подалися.
Скоро звістка про похід той до Москви дісталась.
Василь тільки-но відходив ще після весілля,
Голова, мабуть, боліла йому на похмілля.
Тож йому та вістка зовсім незначною здалась.
Велів послів навстріч дядьку негайно послати
Аби вони із ним мирно домовлятись стали.
Пізно, мабуть зрозуміли – не того напали.
Він взагалі не збирався ні з ким розмовляти.
Скликали поспішно військо, рушили навстрічу.
Там Василь побачив військо численне вороже,
Зрозумів, що подолати його він не зможе.
І опанував тут князя молодого відчай.
Розвернувся і помчався до Москви скоріше.
А за ним вслід його військо мчало, обганяло.
Проте, Москву боронити від чогось не стали.
Вхопив Василь жінку й матір, золота побільше
Та і до Твері подався, аби там сховатись.
Не засиділись, одначе, в Кострому попхались.
Кострома якимось сховком надійним здавалась.
Бо інакше чого б було йому туди пхатись,
Не він перший. Його батько також там ховався
Був від хана Едігея. І дід Дмитро знаний,
Як Тохтамиш на Москву вів полчища поганих,
Саме в Кострому ховатись від хана подався.
Тож і цей рішив, що звідти його не дістануть.
Але Юрій, Москву взявши, назвав себе князем
Та й на Кострому із військом подався одразу.
Витяг Василя «за вухо, як котя погане».
Але, видно, душа добра злий жарт з ним зіграла.
Не став Василя карати, в темницю садити.
Велів йому у Коломні за князя сидіти.
Ця помилка йому дорого потім вартувала.
Не подумав: не Василь той заправляв Москвою.
А боярство, що обсіло оту годівницю.
Не схотіли вони князю новому скориться.
Подалися у Коломну, забрали з собою
І послушне йому «бидло» - народ московітський.
Захарастили Коломну, а Москву звільнили.
Там на вулицях собаки хіба тільки вили.
Сидів в пустій Москві Юрій і з ним його військо.
Як же правити Москвою, як нема народу?
Посидів самотньо Юрій та і, врешті, здався.
Наказав, аби Василь той в місто повертався.
А сам в Галич повернувся, ждучи на нагоду
Не Москву собі вернути – хай сказиться, клята,
А стати великим князем у тому Заліссі.
Скоро сини його з військом у битві зійшлися,
Щоб добряче прочухана московітам дати.
Василь же розорив Галич, за те їм помститись.
В Білоозері від нього вони заховались.
Там якиїсь час сиділи, з силами збирались,
З московітами щоб знову у бою зустрітись.
Таки стрілись, розгромили та і геть погнали.
Василь в Новгород одразу дременув від страху.
Там приймати не схотіли того бідолаху.
Нащо? Щоб чужі проблеми знов кров’ю рішали?
Він у Мологу подався, Кострому та Нижній.
Та ніде того бідаку приймать не хотіли.
Юрій Дмитрович з синами Москву ж оточили.
І здалась столиця вража князеві за тиждень.
Усім князям повелівши з Василем не знатись,
Юрій став війська збирати, на Нижній сходити,
Де отому Василеві вдалось усидіти,
Щоби, врешті, остаточно із ним розібратись.
Не судилось. Московіти, може, постарались.
Чи така вже його доля. Раптом помирає.
І синок Василь на троні у Москві сідає.
Та московська вся «еліта» супроти піднялась.
Більше того, брати рідні проти нього стали.
З Москви вигнали і того Василя вернули,
Що у Нижньому від страху сидів, вино цмулив.
Бо ж вони цього невдаху уже добре знали.
Знову всівшись на престолі, роздав всім уділи,
Щоби воду не варили. І Василю тому.
Та вже ж дуже не хотілось змиритися йому.
Знов у Галич повернувся, зібрав собі сили
Й став з Москвою воювати. Цей Василь озлився.
Якраз брат того – Шемяка до Москви припхався,
Запросити на весілля князя сподівався,
Сам в кайданах у Коломні згодом опинився.
А дружина його вірна із братом з’єдналась,
Пішли Дмитра виручати. Але не зуміли.
На шляху війська московські їх ущент розбили.
Василеві за ту спробу добряче дісталось
Повелів Василь московський його осліпити,
Виколоти одне око. Звідти й Косим звався.
Після того воювати він уже й не брався.
Захотілося тихенько в уділі дожити.
А Шемяка не змирився. Знайшов новий привід.
Утік в Новгород, зібрав там чималу ватагу.
Прийшло в поміч іще військо під литовським стягом.
Та й потягся з отим військом на Москву сміливо.
Москву, правда ту не брали, якось примирились.
Та й те військо розійшлося. Василь, після того,
На Литву, на Казиміра водив війська свого.
А литовці із отвітом теж не забарились.
Попалили міста й села з того й того боку,
Набрали собі полону та і розійшлися.
А тут вже з другого боку монголи взялися,
Прийшли Рязань грабувати вони якимсь роком.
Василь на те розізлився, напав на монголів.
Хоча ті і мужньо бились та всіх перебили.
Та вісті про самоправство в Сарай долетіли.
Уллу-Махмет розізлився, зібрав орду в полі.
Узяв Нижній, до Мурома звідтіля подався.
Василеві удалося його зупинити.
Але він прийшов з ордою і наступним літом.
І вже москалів скарати добре постарався.
Розбив він московське військо, Василя самого
Узяв в полон, за собою у Сарай доправив.
А у самій Москві ще гірше складалися справи –
Вигоріла вся до цурки від вогню страшного.
Василь восени вернувся, з ханом сторгувався,
Що заплатить двісті тисяч за свою свободу.
А ще віддав Орді землі московські і води,
Щоб там будь-який монгольський мурза годувався.
А вернувсь – де гроші брати, викуп заплатити.
Стали срібні карбувати легшими монети.
Свій московський люд дурити за княжим портретом.
От тоді Шемяка й здумав Василю помстити.
Зговорився із другими, Василя зловили,
Звинуватили у зраді, що монголам здався.
В результаті Василь отой без очей зостався.
Та ще й радий був, що зовсім його не убили.
За те потім Темним звався. В Вологду подався.
А Шемяка в Москві всівся правити за князя.
Пригадав, мабуть, боярам всі їхні образи.
Відпиляти під собою гілку постарався.
Василь може б сидів тихо та ж взялась «еліта»
Через попів йому в вуха усяке шептати.
Що, мовляв, він під примусом мусив клятву дати.
А та клятва є недійсна. Бог не буде мстити.
Кому, скажете, потрібний князь сліпий? Даремно.
При сліпому князю легше казну грабувати.
Він нічого не помітить. А Шемяка клятий
Дістає. Тож краще нехай сидить Василь Темний.
Він подався в Твер до «свата» майбутнього свого.
Прихильники-втікачі теж з Литви підтяглися.
І татари із ордою де і узялися,
Бо ж викупа сподівались отримати з нього.
Москва легко піддалася. І знов Василь всівся
На московському престолі. Тепер вже до смерті.
Скоро принесла «еліта» Шемяку у жертву.
Отруїли та й по всьому. Так Василь помстився.
Ворогів взявсь виживати, забирать уділи.
Ті тікали хто в Новгород, хто в Литву, хто далі.
Так, що ворогів практично у нього не стало.
Хто не втік, то ті тихенько в уділах сиділи.
Наступником свого сина велів визнавати.
І питань ні в кого потім щоб не виникало.
На Москві митрополита власного обрали,
Не стали в Константинополя дозволу питати.
Правда, сам Константинополь турки захопили.
З усіх земель православних лиш Москва зосталась
Православні ієрархи все ж не намагались
Туди втікать. І під турком непогано жили.
Бо москалів добре знали, тому й не хотіли
З ними спільного нічого у ті часи мати.
А вже скоро й Василеві пора помирати.
Перед тим, як душу Богу, а землиці тіло,
Залишив у Москві сина на столі Івана.
Залишив державу бідну та ще із боргами,
Бо ж не заплатив ще викуп належний поганим.
Тож Іванові нелегко довелося явно.
Та нахабство і жорстокість – москалям властиві,
Помогли тому Івану ще й Великим стати.
Всіх сусідів-конкурентів з дороги прибрати,
Не лякаючись людського і Божого гніву.

На вулиці вузенькій на Подолі
Під хатою усілися діди.
Збиралися щовечора сюди
Та розмовляли про життя, про долю.
Пригадували молоді літа,
Коли вони були ще повні сили.
Як у походи бойові ходили.
Трохим все більше у других питав.
Сам не любив багато говорити.
Хіба що хто причепиться, тоді
Розповіда про роки молоді.
А то розговорилися про битви
З татарами. І тут Трохим сказав:
- А я ж цілого хана був у полі,
Ще й не простого, знатного доволі
У розпал битви майже упіймав.
- Не може бути! – заявив Свирид, -
Та хто б тебе хоч допустив до хана?
- Ось тобі хрест! Все чесно, без обману!
- То розкажи! – озвався збоку дід
Степан, що саме люльку набивав, -
Як то було? Як хана того звали?
Ми ж тут про багатьох ханів чували.
- Сеїд-Ахмад! – Та хто ж його не знав?!
Той кровопивця скільки літ підряд
Ходив на Русь. Біди з ним скільки мали.
Та ж тут його, здається й пов’язали?
У Києві? Попався-таки, гад!
- А ти ж до того яким боком був? –
Спитав Свирид, мов досі ще не вірив.
- Так склалося! – Трохим промовив щиро.
Замовк на мить, мов щось таке забув.
Розправив вуса й знов заговорив:
- Було то років, мабуть тридцять тому.
Я вже літ десять, як пішов із дому,
В дружині у Корецького служив.
Спокою, скажу чесно, не було.
То гультяї купців десь пограбують
І добре, коли їх не замордують.
А нам весь час те корчувати зло.
А то бува з сусідом нелади,
Ніяк землі не можуть поділити.
А то ординці узялись ходити
Із-за Дніпра походами сюди.
А особливо той Сеїд-Ахмад.
Казали, він потомок Тохтамиша.
Але від предка він отримав лише
Злий норов. Тохтамиш, мабуть, не рад
Таким потомкам. Довели Орду.
Немов собаки, в ній хани гризуться.
За трон в Сараї безкінечно б’ються.
А заодно нас грабувати йдуть.
Отой Сеїд, з Москвою як злигавсь,
То до Литви став часто зазирати.
Москва хотіла землі відібрати
У Литви руські, тож хан і старавсь.
Ледь не щороку у наш край ходив.
Із-за Дніпра наскочить, пограбує,
Нещасний люд у селах помордує.
Поки до бою, він уже й здимів.
Крім москалів були і у Литві
Такі, хто князя мріяв підсидіти.
У Києві сиділи сучі діти,
Ножі гострили увесь час криві.
Були із москалями заодно,
Теж хана у набіги запрошали,
Забрати Київ під Москву бажали.
Але таємно те велось воно.
Отож Сеїд той, наче вовк кружляв
Степами та моменту ждав, проклятий,
Щоб знову Крим собі відвоювати.
І на Литву тим часом нападав,
Бо ж Крим з Литвою заодно були.
Сил, правда в нього ще було замало.
Бувало, що й опудала саджали
На коней, полякати щоб могли
Сторожу нашу – мов багато їх.
А спробуй-но здалека розібрати
Чи тисяча, чи дві іде проклятих.
То я уже пізніше підстеріг.
Тим літом знов навідалась Орда.
Але не просто по краях пройшлася,
Аж до самого Львова подалася.
А вслід за нею йшла страшна біда.
Палали шляхом села і міста,
І крик, і плач по всій Русі стояли
І валками полон до степу гнали.
Земля лежала по орді пуста.
Її спинити сил в нас не було,
Не було часу військо щоб зібрати
Аби орді достойну відсіч дати.
Поки до Казиміра то дійшло,
Поки указ збиратися він дав,
Орда уже до Львова підкотила.
Поділля по дорозі погромила.
Отож володар мій мене позвав.
Сказав, гонець прибув від Казиміра,
Але ординців по дорозі стрів.
Стрілу отримав, ледь до нас добрів.
Чи виживе - і сам у те не вірив.
Та князю повідомити устиг,
Що посланий він до Хаджі-Герая.
І грамоту від Казиміра має,
Де просить той, щоб хан йому поміг.
В Хаджі-Герая був рахунок свій
З Ордою. Вже давно ворогували.
Не раз і Крим ординці воювали.
Тож хан завжди готовий був на бій.
Ледве Сеїд зі степу набігав,
Щоб наші руські землі грабувати,
Хаджі-Герай велів коней сідлати
І злодіїв у степ далеко гнав.
Недарма ж охоронцем його звуть
Українських земель іще і досі…
Тож за наказом князя довелося
Мені до Криму чимскоріш відбуть.
Немов татарин, троє взяв коней,
Щоб на шляху поменше зупинятись
І лише кіньми на ходу мінятись.
Із трьома кіньми хай хто дожене!
Шлях був важкий, допоки я добувсь
Татарських стійбищ. Далі легше стало.
Татари мені й коней поміняли
І в час короткий, навіть і незчувсь,
Як вже і перед ханом я постав.
Хаджі-Герай все вислухав спокійно.
Бо ж він усе життя провів у війнах.
Якісь накази у ту ж мить віддав.
Й татарські полетіли сторожі
У степ, щоб більше про Сеїда взнати.
А хан орду негайно став збирати.
Життя орди – постійно на ножі.
Тож я не встиг як слід і відпочить,
Як вже орда із Криму виступає
І шлях на північ до Дніпра тримає.
Я не питав, а хан весь час мовчить.
Чому туди? Пізніше зрозумів.
Чого за тим Сеїдом нам ганяти?
Він же до себе в степ буде вертати.
На переправі хан би його встрів.
І так воно, насправді і було.
Сторожа приїздила й відбувала
Та ханові про все доповідала –
Куди якраз ординське військо йшло.
Щоби орду зарані не злякать,
Дали ми час Сеїду перебратись
На лівий берег та розташуватись
На березі Дніпра відпочивать.
Сеїд гадав, що, втікши за ріку,
Він від литви надійно схоронився.
Тому єдино на отой бік дивився,
Радіючи, що здобич отаку
Вдалося в руських землях захопить.
Погоні поки вслід за ним не чути,
Тож можна вільно і передихнути.
Діждались ми – ворожий табір спить,
Тоді і налетіли зусібіч.
У таборі піднявся ґвалт страшенний.
Адже стоїть навколо нічка темна,
Яка сховала все з ворожих віч.
Хтось кинувся втікати за ріку,
Хтось в бійку кинувсь, хтось «аман» просити.
Ясир великий взявся голосити,
Ще долю проклинаючи гірку,
Бо ж бачили, що то орда прийшла.
Орда з ордою б’ються, хто здолає,
Той і ясир собі забрати має.
Тож доля їх непевною була.
Я кинувся найперше чимскоріш
Туди, де мало буть шатро Сеїда.
За мною кримчаки летіли слідом,
Всіх на шляху пускаючи під ніж.
Проте шатро уже пустим було.
Слуга тремтячим голосом повідав,
Що хан Сеїд і охорона слідом,
Як тільки навкруг степом загуло,
Рвонули назад бродом за ріку,
Отож дарма тепер його й шукати.
Бій навкруги поволі став вщухати.
Хан перемогу тут здобув легку.
Сеїд утік, а військо все його
Або розбіглось, або, як бувало,
На бік Хаджі-Герая швидко стало,
Слабкого хана зрадивши свого.
Як бій затих, я до Хаджі примчав,
Прохати став Сеїду вслід погнати,
Аби його проклятого впіймати,
Щоб він орди нової не зібрав.
Хаджі-Герай послухав, подививсь,
Але сказав, що слідом за Сеїдом,
Хоч би й хотів, одначе не поїде.
Боїться, щоби Крим не опинивсь
Якомусь хану здобиччю легкою.
Їх у степах сьогодні розвелось.
Отож мені самому довелось
Шукати сліди хана за рікою.
Він чималенький іще мав загін.
Летів на північ, мабуть, рятуватись.
Бо знав: як кого має тут боятись –
Лиш одного Хаджі-Герая він.
Вони летіли, я слідом кіньми.
За ними сакма стоптана лежала,
Мені їх слід втрачати не давала.
Отак на північ шлях долали ми.
Сеїда шлях до Києва привів.
Чутки ходили вже тоді – між знаті
У Києві були й такі багаті,
Хто б Казиміру насолить хотів.
Вони, щоб князя свого підсидіть,
Готові і Сеїда були звати,
І московітам землі віддавати.
До них, напевно, той Сеїд і мчить,
Аби вони йому допомогли
Якось Хаджі-Герая обманути
І у степи спокійно повернути.
Ті, може вже й погодились були.
Я бачив, як татарський весь загін
Себе спокійно досить почуває.
Ніхто у місті їх не зачіпає,
Хоч погляд лютий кидав не один.
Бо ж сала всім за шкуру залили
Оті ординцы, як на них не злитись.
Та знать на те, як може подивитись?
Отож, про себе лаялися, йшли.
Уже до того, бачу, усе йде,
Що той Сеїд у місті відпочине
Та й спокійненько Київ сам покине.
І у наш край орду знов приведе.
Потрібно було щось із тим робить.
А що я можу, бо ж один не воїн.
Кружляв навкруг татар я в неспокої.
І раптом зрозумів у якусь мить,
Як маю діять. Як завжди, Поділ
Був дуже людний. Тож я і під’їхав
До тих татар, що не чекали лиха
Й найближчому урізав з усіх сил.
Той так і гепнув. А татари вмить
Вхопили шаблі, стали підступати,
А я на весь Поділ почав волати,
Мовляв, татари наших хочуть бить.
Кияни й так страшенно були злі
На тих татар, тож кілля похапали
І на ординців насідати стали.
Кров полилася перша по землі.
На крики люди стали підбігать.
Уже при зброї, не лише з кілками.
І справжня битва закипіла прямо
На вулицях. Взялись татар вбивать.
Багато їх лежало на землі.
Багато стало вже «аман» просити.
Тут княжі стражі встигли налетіти
І тисяцький із ними на чолі.
Я вже і до Сеїда підібравсь,
Який за спини воїнів ховався.
З ним на двобій ставати вже зібрався.
Але, на жаль, Сеїд той врятувавсь.
Щоправда, через той переполох,
Який тут на Подолі розгорівся,
Ніхто вже з тим Сеїдом не возився.
Із тих його прибічників кількох,
Ніхто відкрито встати не посмів,
Щоб за Сеїд-Ахмада заступитись.
Прийшлось йому в темниці опинитись.
Дізнався Казимір і повелів
Узяти бранця і без зайвих слів
Його у Ковно чимскоріш доправить.
Мені оту і доручили справу.
Загін князівських ратників повів.
Живого ми Сеїда довезли
До князя Казиміра аж додому,
Хоч руки і чесалися при тому.
Але наказ порушить не могли.
Я з Ковно знов до князя повернувсь
Корецького, став службу там служити.
Сеїда ж Казимір залишив жити.
Він легким переляком лиш відбувсь.
Сидів почесним в’язнем в Ковно тім.
І девְ’ятеро аж синів при ньому.
Литва для них зробилась рідним домом,
У степ вертати не схотілось їм.
Чув, за три роки той Сеїд помер.
Так, що синам чого у степ вертати?
На них ніхто не буде там чекати.
Десь досі служать князеві тепер.
Серед татар литовських, далебі.
Литві служити їм зосталось лише.
Рід занепав славетний Тохтамиша,
Нічого не лишивши по собі.

Бажання бути вище від усіх
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих продовжували жить,
Самі у те повіривши. Тому
Немає чому, навіть дивуватись,
Як нація зуміла забрехатись.
І та брехня практично у всьому,
Куди не кинь. Чомусь оце згадались
Їх берестяні грамоти. Про них
Було й в старих підручниках шкільних.
З тих пір тих грамот сотні назбиралось.
Московські «вчоні» з сталінських часів
Все мріяли таке щось «накопати»,
Щоб науковий світ весь здивувати.
Дістати щось із глибини віків,
Чого в отих Європах не було.
Московську першість й в цьому показати.
(Не тільки ж в космос першими злітати).
Таке веління ізгори прийшло.
Щоб не ламати голову дарма,
Рішили «вчоні» світу доказати:
У часи темні, дикі, дурнуваті,
Коли Європа ниділа сама
У війнах, у невігластві і бруді.
В «ісконних рускіх» землях так жили,
Уже читати і писать могли
Напевно, поголовно усі люди.
Узявши лапті, як взірець того,
Чим москалі іздавна користались,
За бересту звичайну «вчоні» взя́лись.
Ідею запозичивши бігом
Із новгородських древніх тротуарів,
Які в землі часи пережили
І зберегтися до цих пір змогли.
І то, звичайно, не якісь там чари,
А болота, так рідні москалям,
Змогли дрючки ті законсервувати,
Що їм віки вдалося пролежати.
І уже думка «вчоних» звеселя:
Коли дрючки в болоті збереглись,
Чому б в нім бересті не зберегтися?
Тож готувать «сенсацію» взялися.
Кору з берез надрали, як колись,
Нашкрябали якіїсь письмена,
На кілька день у землю закопали.
А потім «випадково» і дістали.
Тож світом розлетілась новина,
Які були розумні москалі
У ті часи, як у Європі, навіть,
Писемної не знали зовсым справи
І герцоги, й барони, й королі.
А тут от, виявляється, народ
Увесь, вважай від мала до велика
Дере собі спокійно оте лико
І пише, пише… Одне тільки от…
Як бересту в болото не сховать
Та ще й поглибше, то згниє вже скоро.
Тож прочитав та і бігом із двору
В болото, щоб добру не пропадать.
І дивно те, що бересту оту,
Неначе тільки з дерева зідрали
Й написане нічого не пропало.
Брехнею ж, звісно, тхне аж за версту.
Та дивно там іще одне було:
До чого ж люди грамотно писали,
Неначе «академії» кінчали.
Хоч Новгород – велике був село.
Та грамоти берестяні оті
Комусь патріотизму додавали,
Когось в чинах повище піднімали,
Когось у академіки й «святі».
Отож, Росія – отчина слонів.
Недарма так в народі говорили.
Чи москалі когось і одурили?
Самі ж у те й повірили дурні.
Хотілося б сказати ще одне:
Що москалі історії не знають,
То вічно у рахубу потрапляють.
Та, як дурне – то вже воно дурне.
Згадали би, що Новгород тоді
Був не москальським, а словенським містом.
А москалі туди взялися лізти,
Як Іван Третій вже в Москві сидів.
Отой Іван й онук його Іван
Вільнолюбиве місто покорили.
Когось в чужі краї переселили,
А більшість, мов смертельний ураган,
Понищили. А місто те пусте
Своїми москалями населили,
Тим на москальське і перетворили.
А «вчоні» ті забулися про те.
Були б розумні, у своїх краях
Ті грамоти в болота закопали.
Чого-чого, в них тих боліт навалом.
Але найбільше, мабуть, в головах.
Бо ж як воно було у москалів?
Що ж, я скажу, як вам цікаво знати:
Був Іван Грозний перший з їх князів,
Який умів читати і писати.
А про бояр, народ чого й казать,
Аби міг хрестик в грамоті поставить.
Куди іще там їм читать, писать?
Такі-то з тими грамотами справи.

Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Їх в нелегкі́й дорозі зберегли,
Не віддали стихіям на розправу.
Вже капітан у бухту судно править,
Аби на землю всі ступить могли.
Полишивши далекий рідний дім,
Притулку люди нового шукали.
З тривогою й надією чекали
Й удача, врешті, посміхнулась їм.
Дивилися, як берег наближавсь.
Високі гори бухту обступали,
Немов сторожа, далі не пускали.
І лиш зефір легенький в хвилях гравсь.
Вдивлялись люди в береги чужі,
Не знали, чи гостинно їх зустрінуть?
Чи камені із гір назустріч кинуть?
Чи таври злі піднімуть на ножі?
Про таврів тих багато було чуть
І у Мілеті, звідки вони пли́ли.
І на шляху багато говорили
Місцеві, повз яких тримали путь.
Одні лякали, наче таври ті
Живуть лише грабунками й війною.
Не орють і не сіють землю сво́ю.
Та, лиш кого уздрінуть на путі,
Одразу аж до нитки обберуть.
А вже живим нікого не пускають.
Полоненому голову зрубають
І здобич ту, немов трофей несуть
До себе в дім. Настромлять на жердину
І над будинком виставлять своїм.
Щоб заздрили усі сусіди їм.
Та щоб охороняла їм хатину.
Мовляв, поки стирчить та голова
Над димарем, не буде в хаті лиха.
І височіє череп той над стріху,
Аж поки й здобич з’явиться нова.
А ще казали, що вони не всіх
Підряд вбивають. Та не легше з того.
До себе в гори відведуть живого,
Де ідол Діви височіє в них.
Вона в них жертв кривавих вимага.
Отож, притягнуть в капище бідаку.
А жрець візьме до рук свою ломаку,
Поки стоїть ще бранець на ногах,
З розмаху б‘є того по голові.
Людина від удару зразу й пада.
А жрець ножа хапає свого радо
Й людині ріже голову живій.
Ту голову на пакіл настромля.
А тіло із крутої скинуть скелі…
Отож, думки в прибульців невеселі.
Як стріне їх оця чужа земля?
Чи стане вона рідною для них?
Чи всі погинуть і сліду не стане?
Чи поміч від богів своїх дістануть,
Щоб захиститись від богів чужих?
Вдивляються в незнаний берег всі:
Чи небезпека часом не чигає,
Чи дикий тавр на здобич не чекає,
В кущах чи то за каменем засів?
Та, наче ж тихо. Легкий вітерець
Ворушить листя. Берега пристали
І на пісок всі вибиратись стали,
Тривоги всі здолавши, накінець.

В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі були козаки та їх мало було.
Не було ще тої сили, щоб їх об’єднала.
Хоч знаходилися люди, що вже у ту пору
Могли скликати докупи козацькі ватаги
Й показати ворогам всім козацьку відвагу,
Взяти, навіть над ордою татарською гору.
В ті часи орда частенько в набіги ходила.
То чамбули невеликі смерчем пролітали,
Села й міста прикордонні на шляху змітали.
А то у похід збиралась вся ординська сила.
І тоді вже діставалось не лиш порубіжжю.
Доходила аж до Польщі, в Литву завертала.
Після себе лише трупи і попіл лишала,
Гнала і ясир, й худобу, тягла слідом збіжжя.
І не було кому орду оту лиху зупиняти.
Покидали люди землю, на північ втікали,
Де в лісах та за річками якийсь прихист мали.
І так було мало люду у степу. Та скоро
Взагалі могло нікого там не залишитись.
Бо як можна від ординців було захиститись?
Ляхи тим не переймались надто на ту пору.
Бо ж потрібно було гроші у те укладати,
Щоби замки будувати, міста та фортеці.
І тих грошей треба було вкладати до греця.
Де польському королеві було їх узяти?
Тут сторожу в Дикім полі хоча б свою мати,
Щоби вона оте поле з ока не спускала.
А воно, неначе й гроші на те виділяли
Із корчмових та із мита. Може й небагато,
Але й ті кудись зникали. Сторожі не мали.
Ніхто не знав, що у полі робиться у тому.
І не було, наче й діла до того нікому.
А орда коли схотіла, тоді й нападала.
Того року ще зимою стало зрозуміло,
Що орда похід готує, причому великий.
Треба якось зустрічати ту навалу дику,
Замки зміцнювати, вкупу стягувати сили.
Але замки ті далеко, більше на Поділлі,
А Київщина не прикрита, заходь, хто бажає.
Хтось королю Сигізмунду легко натякає:
Коли б орду на Тавані іще зупинили,
Щоб Дніпро не подолала, було б дуже добре.
Та хто то зробити може? Козаки, хіба що?!
Мчить посланець королівський у Київ, ледащо,
Везе указ королівський у шкіряній торбі.
Тим указом велить король козаків збирати,
Будувати човни споро і човнами тими
Іти Дніпром до Тавані з силами усіми
І там на шляху ординськім залогою стати.
Той указ отримав першим Семен Полозович,
Та намісник чорнобильський теж бідовий Кмітич.
Узялися вони в Києві ті човни робити
Та козацтво взялись кликать під чеснеє слово,
Що король надішле гроші, щоб їм заплатити.
Не задарма ж іти людям та кров проливати.
Зібралося в них охочих доволі багато.
Та довелося у Києві довгенько сидіти,
Чекаючи на ті гроші. Даремно чекали.
Ніхто грошей не прислав тих, люди й розійшлися.
А ординці за тим часом у похід знялися.
Дійшли до тії Тавані й Дніпро подолали.
Ішла орда в сорок тисяч, ще й турки із нею.
Київщину оминули, на захід помчали.
На Галичину смертельним вихором упали,
Узялися до звичної «роботи» своєї.
Запалали міста, села, плач страшний здійнявся.
Кого просто убивали, кого в ясир брали.
Стада, табуни й отари захоплені гнали.
І ніхто то зупинити і не намагався.
Дрібній шляхті не під силу було то спинити.
Королівське військо тільки лише виступало.
Але ішло обережно, добре пам’ятали,
Як під Сокалем прийшлося військо хоронити.
Ще й п’ять років не минуло від біди тієї.
Тож орді тій було часу здобичі набрати,
А, набравши вона стала у степ повертати.
І не змогло ляське військо угнатись за нею.
Та не дуже і хотіло. Хто ті степи знає?
Десь влаштує орда пастку, налетить раптово
І зробиться степ червоним від ляської крові.
Тож орду лиш ворон хмара в степу проводжає.
Вирвавшись в степи, ординці були вже спокійні.
Тут уже за ними гнатись ніхто не посміє.
А ні – то вона здолати ворога зуміє.
Саме в степах вона й звикла вести свої війни.
А тим часом Полозович, грошей не діждавши,
Разом з Кмітичем рішили в похід виступати.
Лише козаків надвірних із собою взяти.
Хоч їх було зовсім мало. Але то не страшно.
Козаки то були вірні, в боях вже бували.
На них можна покластися. В човни вони сіли
Та і Дніпром до Тавані скоріш полетіли.
Уже похід зупинити орди не встигали,
Тож рішили на зворотнім шляху її стріти.
Все одно, буде вертатись – не мине Тавані.
На березі протилежнім й на острові стануть.
Та і зможуть на день, може орду зупинити.
А там, може й королівське військо підоспіє.
Затиснуть орду в лещата та й знищать до біса.
Розумів Семен, що то лиш його мрії, звісно.
Все одно, орді проклятій дати бій зуміє.
Дісталися до Тавані. Орди ще не було,
Ще тяглася десь неспішно, мабуть Чорним шляхом.
Не боялася, що зможуть наздогнати ляхи.
Взялись козаки до праці, як тільки прибули.
Біда в тім, що правий берег отут був високим,
Нависав і над Таванню й над берегом лівим.
Сховатися від ординців буде неможливо.
Та й ширина Дніпра була тут лиш п’ятсот кроків.
Стануть ординці на березі та почнуть стріляти.
То й на лівий берег стріли ті їхні дістануть.
А ще ж турки, що з мушкетів теж палити стануть.
Тож взялись найперше шанці козаки копати.
Потім кілля нарубали та в дно устромили
Попід правий берег, щоби кінноту спинити.
Розділились, одні мали у шанцях сидіти,
Другі човни в очеретах усі схоронили
Та й повинні були першим весь час помагати.
Тільки встигли зготуватись, сторожа примчала:
Уже орда перевозу майже добігала,
Отож, сутички із нею недовго чекати.
Кинулись було татари найперші у воду
Та на кілля напоролись й назад повернули.
А їм козаки у спину з мушкетів пальнули,
Завдали орді татарській найпершої шкоди.
Скоро вся орда зібралась на березі правім.
Ясир степом підігнали та стада худоби.
Гамір страшний там здійнявся. Знов попхались, щоби
Усім скопом подолати оту переправу.
Козаки їх знов зустріли вогнем із мушкетів.
Ті, хоч втратили багато, кілля подолали
І до острова Тавані підбиратись стали.
Але козаки пустили раптом з очеретів
По воді стрімкій колоди, що раніш зрубали.
Ті колоди на вершників в воді налетіли,
Позбивали людей, коней, багатьох втопили.
А живі скоріше коней назад повертали.
Довелось на правім боці орді ночувати.
А вночі козаки в гості в їх стан завітали.
Тож багато хто на ранок між татар не встали.
Та на ранок взялись знову Тавань штурмувати.
Кинулися через річку, течію здолали,
Вибралися вже на острів – ну, а там нікого.
Козаки всі перебрались до берега того
Та вогнем з мушкетів острів щільно поливали.
Кинулись татари в воду, щоб до них дістатись.
А тут човни з очеретів раптом налетіли.
Знову багатьох ординців в Дніпрі потопили.
Довелось ординцям швидко на острів вертатись.
Та козаки до острова човнами пристали
І наляканих ординців взялися ганяти.
Довелося тим на берег чимскоріш втікати…
В таких сутичках жорстоких день по дню минали.
Вже і шостий день надходить. Орда все товчеться.
Десь би, може й подалася, Дніпро переплила.
Так здобичі у поході стільки захопила.
Це ж в степу її лишити тоді доведеться?!
Тож і б’ється лобом в стіну до тої Тавані.
Вже аскерів цілу купу орда положила.
Та і в козаків на той час вже не стало сили.
Билися з ордою тою вже із сил останніх.
Тож надумав Полозович завершити справу.
Якщо вдасться, то ясир хоч у татар відбити.
Коли ж ні, то доведеться голови зложити.
Перебрались серед ночі на той берег правий.
Поки орда спочивала, тихо підібрались,
Перерізали сторожу, що худобу пасла.
І, поки зоря ранкова іще не погасла,
Завернули ту худобу і з нею погнались
На татарський стан. При тому й табун прихопили.
Сплять татари, раптом чують – кіннота несеться.
Від тупоту тисяч копит аж земля трясеться.
А козаки ще й по-польські враз заголосили.
Підхопилися татари. В сутінках не видно.
Їм здалось, що польське військо за ними пригнало.
Тож, що було більше цінне, бігом похапали
Та й рвонули в степ. А коні без верхівців слідом.
Де вони опам’ятались, то ніхто не знає.
Десь за Дніпро перебрались майже без полону.
Коней отих захопили, як «здобич законну».
Похнюплені, налякані до Криму вертають.
Козаки ж ясир звільнили та здобич забрали,
Що татари полишили. Хоч долала втома,
Та не стали тут чекати, подались додому,
Де на них жінки та діти в тривозі чекали.

Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.

Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Заповзялись ще й «поганих» в поміч закликати,
А для тих, окрім грабунку й радості немає.
Горять міста, горять села і земля пустіє,
Хто загинув, хто полоном має в степ рушати.
Нема кому бідну землю тепер обробляти.
І князь київський великий нічого не вдіє.
Розпалася Русь велика на дрібні князівства,
Кожен лише сам за себе та про себе дбає.
Була Русь колись могутня, а тепер немає.
А кожен князь рідню власну готовий поїсти.
Що про люд вже говорити – його не жаліли,
Не було де простим людям голову схилити.
Могли у полон забрати або просто вбити.
Хоч тікай в ліси дрімучі, щоби прихистили.

Як помер Мстислав Великий, то Київ по праву
Ярополкові дістався - брату, який правив
В Переяславі. Сміливий був і благородний.
Але управляти Руссю виявивсь не годний.
Знову Ольговичі стали носа задирати,
В Мономаховичів стали землі відбирати.
Ярополк дав Переяслав братові Андрію,
А Всеволод Чернігівський сам про нього мріяв.
Тож вирішив відібрати. Братів своїх скликав
Та ще орду половецьку покликав велику
Та і пішов Переяслав собі воювати.
Андрій, звісно не збирався місто віддавати.
За мурами зачинився. А ті обложили,
Стали місто штурмувати, узяти хотіли,
Поки поміч до Андрія з Києва прибуде.
Лізли на високі мури майже звідусюди.
І Єпископські ворота й Княжі штурмували.
Ні вдень, ні вночі спокою місту не давали.
А на третій день почули, що Ярополк близько.
Зібрав разом із братами він велике військо,
Спішить братові на поміч. Нема що робити,
Довелось йому від міста усе ж відступити.
Пішли вони недалеко, в верхів’я Супою,
Готуватися взялися уже там до бою.
Бо ж, як не крути, а сили у них було мало,
На половців сподівання не багато мали.
Ярополк же так на поміч поспішав до брата,
Хоч і війська чималенько встиг собі зібрати,
Але полки розтяглися за ним по дорозі,
А він вкупу їх зібрати, хоча і був в змозі,
Однак, ворога побачив та й не став чекати,
Поки полки братів його стануть прибувати.
«Не встояти, - крикнув воям своїм розпашілий, -
Тим Ольговичам буде проти лиш нашої сили!»
І кинув свою дружину і київських воїв
Без спочинку від дороги одразу до бою.
Налетіли на ворога, січа розгорілась.
Краще військо на половців зразу напосілось
Аби опір їх зламати. Ті і подалися,
Розвернулися й одразу втікати взялися.
А дружина ліпша слідом за ними погнала.
Уже, мабуть перемогу свою святкувала.
Ні, щоб половців прогнати та вдарити з тилу
На Ольговичів, тоді б точно військо їх побили.
А так половців вчепились, як реп’ях собаки,
Геть ті половці забили воєводам баки.
Ярополк же в малій силі на полі лишився,
З усім військом чернігівців і сіверян бився.
Налягли вони і мусив Ярополк втікати,
Навіть стяг на полі бою свій князівський втратив.
Брати коли підоспіли, то вже пізно було.
Отож, вони з Ярополком назад повернули.
Думали дружину ліпшу в полі зачекати,
А тоді уже всі разом нову битву дати.
Та дарма вони чекали, ще не знали того,
Що із ліпшої дружини не діждуть нікого.
Бо ті половців прогнали та стали вертати,
А Ольговичі Ярополків стяг змогли підняти.
Ті ж подумали, що князь їх на полі чекає,
З перемогою одразу ж їх і привітає.
А чернігівці у пастку тим їх заманили
Та багатьох похапали та і полонили.
Хто чинити опір брався, того убивали.
Тож багато бояр знатних у полон попали.
Навіть тисяцького київського отам пов’язали,
А вже простих дружинників і не рахували.
Зрозумівши, що на битву уже сил немає,
Ярополк тоді у Київ назад відступає.
Андрій пішов в Переяслав, далі захищати.
Але Всеволод, одначе не став нападати.
Він за Десну перебрався, Київ полякати.
Та дарма там довелося шість днів простояти.
До зими гінців ганяли – не договорились:
Не вирішили суперечки та не замирились.
А у грудні ті Ольговичі знов військо зібрали
Та половці їм у поміч ордою пригнали.
І пустошити взялися київську округу
Від Треполя під Вишгород. Зробилося туго
В стольнім Києві від того. Вже половці стали
Понад Либіддю і стріли на Київ пускали.
Ярополк зібрав багато до Києва сили,
Але вирішив, що досить людей погубили.
Досить землю плюндрувати, «поганих» водити.
Рішив всю ту ворохобню, врешті замирити.
Віддав Ольговичам те, що вони і просили.
І в Києві між «братами» мир проголосили.
І хрест святий цілували і клялися Богом.
Стачило, щоправда клятв тих зовсім ненадовго.

Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І розмов навколо цього між люду багато.
Та не знати, чи правдива з них хоча б одна.
Одні кажуть, начебто князь в похід іде
Проти Лєшка Білого й проти його брата,
Що Конрадом Мазовецьким, наче було звати.
І жорстока битва всіх попереду жде.
Другі в то не вірили. Як так може буть?
Вони ж з батьком тих братів, начебто дружили,
Разом проти ворогів в походи ходили?!
Тож подібні речі всі не бажали й чуть.
Тоді чутки хтось пустив, що Роман бажає
У них землі відібрать, що давно хотів.
Мовляв, Лєшку відправляв, начебто послів,
Але той віддати землі бажання не має.
Тут ще хтось почав казать, що Владислав винен
Лясконогий, що тепер в Кракові сидів.
Лєшку повернути Краків він не захотів,
А той з братом розпочав проти нього війни.
Тож Владислав і звернувсь тоді до Романа,
Щоб той йому допоміг. Тому князь і йде,
Бо той в Кракові сидить і помочі жде.
Тому Роман і збира всі полки негайно.
Треті, всупереч тому інше говорили.
Що Владислав та не той винен у всьому.
Той Владислав, що Кормильчич князю свойому
Нашептав на братів так, що того й розізлило.
І про дружбу він забув, і про спільні справи,
Вирішив помститися, а за що - Бог зна.
Невже такі речі, що ріша лиш війна?
Хтось з розумним виглядом всіх отих поправив,
Наче він все краще зна. Справа не у тому,
Казав він, і Польща тут зовсім не при чім.
Бо зібрався князь Роман із військом своїм
До Німеччини іти, помогти одному
З королів, що боротьбу веде за корону.
Його жінка - є сестрою князевій жоні.
Тож і виплакала, видно, поміч у війні,
На яку Роман й збирає тепер ті загони.
Хоч розмов було багато, але князь мовчав,
Тільки хитро посміхався, коли чув щось нове.
Але так жодного разу не сказав ні слова.
І, як перший літній місяць в Галич завітав,
Підняв стяги та і рушив з військом у дорогу.
По дорозі підбирав він ще нові полки,
Що стояли і чекали на місцях, поки,
Доєднатись вони зможуть війська основного.
І зміїлось по дорозі військо день за днем.
То на північ, то на захід скоро повернуло.
Скоро уже і Червенські землі проминули.
Скоро і село останнє галицьке мине.
Врешті, Польща, хоч різницю мало хто вловив.
Земля Люблінська. Тут, врешті до справи взялися.
Двоє міст, що по дорозі, князеві здалися.
Але князь їх грабувати війську не велів.
Йшли вперед, поки й до Вісли, врешті-решт дійшли.
Річка стрімка та широка, так не подолати.
Довелося на березі всім табором стати,
А тут посланці від Лєшка раптом прибули.
Про щось вони в шатрі з князем довго говорили.
Потім назад подались, а князь наказав,
Щоби табір над Віслою ніхто не лишав.
Тож воїни лиш за річку на той бік гляділи,
Де виднівся Завихвост –невелике місто.
Десь там далі Сандомир, де Лєшко чекав,
Звідкіля і посланців він до Романа слав.
Мабуть, саме там тримали вони з братом військо.
Десь із тиждень поміж ними перемови йшли.
Певно, про щось домовлялись: чи щоб пропускали,
Чи, щоб землі, що князь хоче, чимскоріш віддали.
Про усе то прості вої знати не могли,
Що безвилазно в своєму таборі сиділи.
Князь, напевно теж занудивсь в таборі сидіти,
Вирішив навкруг місцевість трохи поглядіти.
Не став брати із собою великої сили.
Сказав, трохи пополює в лісах навколишніх,
Заодно й броди за Віслу, може пошукає.
Бо ж попереду дорога нелегка чекає.
Хоч бояри й стерегтися казали не лишнє,
Та Роман їх не послухав, узяв три десятки
Собі воїв та й вздовж Вісли берегом подався.
Стріти силу тут ворожу він не сподівався,
Просто узяв охорону так, задля порядку.
Від’їхали далеченько, до пущі забрались,
Взялися сліди шукати якоїсь звірини.
У таких лісах дрімучих вона буть повинна.
І тут раптом якісь таті зусібіч напались.
Хто такі – не було часу в князя розбиратись.
Бо вже стріли перших воїв з коней поскидали.
Вої в нього досвідчені, зразу в коло стали,
Витягли мечі, щитами взялись прикриватись.
Бійня почалась кривава, таті нападали,
Вої вміло відбивались. Та тих же багато.
Тільки й лізли з усіх боків – встигай убивати.
З коней довелось злізати, бо ті підрізали
Коням жили, підлізали їм аж під копита.
Та і пішим було важко. Ті все напирали.
Вже багато хто із воїв мертвими лежали.
Ріг тривожний кликав поміч. Князь ревів сердито,
Відбиваючись, аж очі потом заливало.
Меч кривавий його разом з воями старався.
Піднімався й на голову комусь опускався.
Вої князя, скільки можна з боків прикривали.
Але їх все менше й менше. Вже й ріг не гукає.
Мусив воїн ріг той кинуть, меча в руки взяти,
Аби зі спини Романа-князя захищати.
Бо ж уже навколо князя нікого немає.
Відчував князівську спину, прикривався нею,
Захищав тим самим князя. Все ще сподівався.
І раптом відчув спиною, що вже сам зостався.
Повернувся, щоб зі смертю стрітися своєю.
Князь лежав в калюжі крові і уже не дихав.
Рука з мечем опустилась, завмер, як убитий.
Не зумів вберегти князя – нема чого й жити.
Лише шепотів молитву передсмертну тихо.
Не відчув зовсім удару, мов не його тіло,
Упав мовчки зверху князя, востаннє прикривши.
Вже не бачив, коли ворог галяву полишив.
Не чув, коли княже військо раптом прилетіло.
Вої кинулись до князя, мертвого підняли.
Кинулись кругом шукати, кому відомстити.
Та, видно, що вже ті таті забралися звідти.
Тільки що сліди криваві десь та полишали.
Пішли тоді галичани, убитих забрали,
Попереду свого князя понесли в жалобі.
Не знали, кого скарати, відомстити щоби.
Так в скорботному мовчанні й додому вертали.

Вийде «Адмірал… їх …Кузнєцов»,
Аналогів якому в світі «нєту»,
Так засмердить одразу всю планету,
Бо так уже димить, що будь здоров.
Вони ж гордяться всі коритом тим,
Бо ж, бачте, то у них авіаносець.
Щоправда, літаки не часто носить,
Все більш вони тягаються із ним.
У морі тиждень і в ремонт ведуть.
А це от став, чи й вийде – невідомо.
І вічно щось ламається у ньому,
Бо ж руки, знаєм, звідки в них ростуть.
Згадалась, втім, історія одна
Іще з позаминулого століття.
Вони й тоді були гоноровиті.
Хоч з москалями то не дивина.
Тоді, щоб панувати на морях,
Взялись всі броненосці будувати.
А москалі ж не хочуть відставати
Та й випендритись хочеться, аж страх.
Тож імператор їхній дав наказ
Найкращий броненосець збудувати,
Щоб ворогів ним можна налякати.
Велів же збудувати на цей раз
Все зі свого й російськими руками.
Аби російське в ньому все було,
Москальство щоб гордитися могло.
Тож імпортозаміщення (між нами)
Не цей придумав ліліпут у них.
Вони давно уже на це хворіли.
Себе гоноровито в груди били,
Мовляв: ми обійдемось без усіх.
Тож імператор дав наказ такий
І москалі взялись бігом до справи.
Проект в англійців броненосця вкрали.
Бо ті якраз взялись робити свій.
Замовлення заводам роздали
Своїм, російським все наготувати.
Тоді докупи все взялись складати.
Отак три роки мимохідь пройшли.
Хоч корабля поки ще не було
Та назву вже придумали удалу:
«Пьотр Вєлікій» судно те назвали.
Та з будівництвом щось повільно йшло.
Отож, гармати крупповські взяли.
Броню прийшлося в Англії питати,
Адже ніхто не бравсь виготовляти.
В Кронштадт те, що зліпили, притягли.
До розуму доводить почали.
А тут зима (хто б міг те уявити?)
Не витримало холоду «корито»,
Кінгстони всі розірвані були.
Прийшлось мінять. Англійські кораблі,
Що разом будувати починали,
Давно по океанах вже гуляли.
А цей іще тулився до землі.
Уже цар результатів вимага.
А тут ще й кінь, як кажуть, не валявся.
Все ж на четвертий рік він таки знявся
І двадцять миль пройшов вздовж берега.
Як результат – пошкоджені гвинти
Й котли не так, як треба працювали.
Тож судно тої швидкості не мало,
Як то по плану мало би іти.
І ще: вугілля монстр отой жер,
При тому, як англійські три, напевно.
На сьомий рік, перехрестивши ревно,
Випробуватись корабель попер.
Ходив не довго, правда, по морях,
Бо паропровід раптом розірвало.
Як розбиратись з усім тим почали,
То виявилось – справа у котлах.
Вони усі дефектними були.
Чомусь мене зовсім не здивувало!
Котли ті замінити наказали.
За зиму замінили, як змогли.
Та користі від того не було.
Бо не ходив той корабель, а повзав.
І, хоч війни вчувалася загроза,
«Корито» воювати не пішло.
Прийшлось англійцям кланятись тоді
Аби вони котли нові зладнали.
«Корито» те до Англії пригнали.
Заледве не втопили на воді.
Прийшлося ще і корпус рихтувать,
Гідравліку біля гармат міняти.
Коротше, справ із ним було багато.
А роки, роки стрімко так летять.
Уже рік і тринадцятий минав,
Як судно те взялися будувати.
Англійцям довелось попрацювати,
Щоб корабель той боєздатним став.
До чого ж були раді москалі,
Що броненосець справжній в себе мали.
Хоч інші вже десятки збудували
Із Англією, звісно на чолі.
Поки він будувався стільки літ,
Устиг уже добряче застаріти.
Уже й не броненосець, а «корито».
Ну, як такого випускати в світ?
Пройшовся він, щоправда по морях,
Довів англійське вміння будувати.
Але не довелось повоювати.
В Кронштадті так навіки і застряг.
Гармати з нього спершу всі зняли
Аби добро дарма не пропадало.
Броню зняли, борти добудували,
Щоб хвилі десь часом не залили.
Й зробився він навчальним кораблем.
А в п’ятдесятих на метал пустили…
Та москалі постійно голосили,
Мовляв, ми попереду всіх ідем.
Наш «Пьотр Вєлікій» найсильніший був
Для свого часу. Звідки про то знати,
Як не прийшлось йому повоювати?
Тож його славу сам москаль роздув.
А з імпортозаміщення у нім
Були, хіба що моряки й по всьому.
А я чомусь і не дивуюсь тому,
Бо ж руки Бог не там приладив їм.
Та москалям, як видно, все одно,
Кричать: - «Пьотр Вєлікій» – гордость флота!
Їм дуже буть великими охота,
Хоч їм того, на щастя, не дано.

Пізня осінь. Часом вітер вже холодний повіває.
Наганяє сірі хмари та холодна мжичка сіє.
Сонечко, коли й прогляне, то не надто і зігріє,
Видно, що своєї сили тої, літньої не має.
Ліси кругом пожовтіли, землю листя устелило.
Журавлі в краї далекі вже останні відлітають.
А вночі й морози, навіть невеликі зазирають…
Козаки навкруг багаття невеличкого сиділи.
Хоч не надто й зігрівало їх маленьке те багаття,
Від одного його виду на душі уже тепліше.
Вітер стих, чи, може просто в цьому вибалочку тиша.
Можна сісти та спокійно поміж себе розмовляти.
Десь там Жванець недалеко, де заперли ляхів клятих.
Сидять тепер там голодні, хоч здаватися не хочуть.
Ну, нічого, голод скоро зовсім сили їм підточить
Та й здадуться. Можна буде голими руками брати.
- А скажи, Микито, правда, - став козак один питати, -
Що ходив ти із Тимошем воювати у Молдову?
- Та було…- Микита врешті все ж сподобився на слово, -
Довелося і в Молдові, й Волощині воювати.
- Розкажи хоч щось із того неудалого походу.
Як так сталось, що прийшлося запиратись в тій Сучаві?
Кажуть, наче ж непогано складалися тоді справи.
Хто в тім винен: чи то Лупул, чи Тиміш, а чи негода?
- Мабуть-таки усе разом. Склалось одне до одного.
Мені важко зрозуміти, я ж не все, звичайно, знаю.
Та повідаю вам, братці, все, що досі пам’ятаю
Про похід наш із Молдови проти Басараба того,
Що Лупула смів прогнати із Молдовської столиці.
Куди Лупулу податись? В кого помочі прохати,
Коли не у свого зятя – прийти, ворога прогнати?
Як дивитись на те зятю, що над тестем хтось глумиться?
Хоч Богданові і важко було полки сину дати,
Адже ляхи насідали, гуртували війська свої.
Треба було буть готовим миті кожної до бою.
Та ж не можна було також і союзника втрачати.
Дав чотири полки сину – нехай тестю допоможе.
Дав полковників розумних, що пораду можуть дати.
І пішли ми до Молдови, аби волохів прогнати,
Сподівавсь Богдан, що швидко повернутися ми зможем.
По дорозі доєднали зо дві тисячі опришків.
Ще ногайці, яким Лупул заплатив, щоб помагали.
На кордоні ми валаське військо швидко подолали.
По дорозі вороги нас ще потурбували трішки
Та спинити не зуміли. Скоро Ясси ми узяли
Та й Тиміш закликав тестя то столиці повернутись,
Щоб на голову молдовську знов корону одягнути.
Далі полки до Богдана знову повернутись мали.
Не так сталось, як гадалось. Лупул - хитра був зміюка.
Взявсь Тимоша умовляти ще й Волощину здобути.
Почав леститись до нього. А тому приємно ж чути,
Який гарний він вояка. Лестощі – то підла штука.
А Тиміш же молодий ще і гарячий, і амбітний.
На ті лестощі купився, велів полки піднімати
Й на Волощину походом усім військом виступати.
Хоч полковники казали йому того не робити.
Дійшло, кажуть і до сварки на нараді поміж ними.
Тиміш вихопив шаблюку, Богунові руку ранив.
Тож полковники змирились, бо закінчиться погано.
Хоч рішили: два полки лиш у похід з Тимошем йтимуть.
А дві інші повернулись тоді назад в Україну.
Військо рушило походом, кордон хутко подолало,
До валаської столиці швидко рухатится стало.
Хоча й опір зустрічало, але не такий вже й сильний.
Уже скоро й Тирговіште, залишиться місто взяти
І Матвія Басараба звідти з соромом прогнати
Й можна буде і Молдову, й Волощину об’єднати…
Наштовхнулися на військо, яке вийшло зустрічати.
Стало воно поміж річки, прикрилося берегами.
Там і волохи зібрались, і угорці, і поляки.
Виставили всі гармати, нашу зустрічать атаку.
Тож уся ворожа сила опинилась перед нами.
Лупул дещо налякався і Тимоша став прохати
Пару днів перепочити, відновить з дороги сили.
Та Тиміш гарячий надто, його зовсім те збісило.
Чого б, ворога уздрівши, він повинен був чекати?
А ми ж втомлені з дороги. Та й розвідати не встигли,
Що там вороги зібрали, яку силу вони мають,
Як вони пошикувались та позиції займають.
Та Тиміш чомусь затявся, що доволі дати щигля
Й ворог кинеться тікати. Ще й підозрював, можливо,
Що не усі молдовани будуть Лупулу служити.
Можуть будь-якої миті до ворога перебігти.
Отож, повелів не ждати, а вперед рушати живо.
Довелось нам болотистий ще потічок подолати.
Молдовани пішли перші, ми слідом уже за ними
Поки, врешті розмістились перед ворогами тими.
Велів Тиміш над потічком собі табір закладати.
Лупул став наполягати, щоб ми битву починали.
Та Тиміш тепер уперся: «Ідіть перші мунтян бити!
А ми вже слідом за вами також вступимо у битву!».
А волохи не спішили: все стояли і чекали.
Лупул велів наступати. Ударили молдовани
Разом з німцями й погнали усіх волохів, що стали
Перед ними. А тоді вже і на табір їх напали.
Думали: Тиміш за ними вслід теж наступати стане.
А Тиміш чомусь не кинув військо в поміч молдованам.
Басараб тим скористався, розігнав їхню кінноту.
Деякі полки молдовські виявили враз охоту
Перейти до Басараба. Лиш тоді команда дана
Була нам почати наступ. Та не табором, як звично.
Бо ж кіннота польська сильна Басарабу помагала,
А ми пішими полками проти ворога помчали.
Тут ударили гармати волоські по нас зустрічно.
Нас же тим не налякати – під гарматний гуркіт впали
І вся ядра понад нами кудись далі полетіли.
А ми разом підхопились, дали залп мушкетний. Й сміло
На волохів, що стояли в центрі війська, налетіли.
Між них паніка знялася. Поранили Басараба.
Здавалося іще трохи, ми візьмемо-таки гору.
Натиснемо іще трохи і втікати буде ворог.
Але Тиміш ходом бою керував зовсім незграбно.
Здавалося, що збирався полковникам насолити.
Що вони йому казали, навпаки робить старався.
Отож, поки він сидів там та з наказами вагався,
Встигли на нас кінні ляхи і волохи налетіти.
Ми би від них все ж відбились. Не в таких бувальцях були.
Та ту буря налетіла, вдарила гроза із градом.
І усім нашим зусиллям вона стала на заваді.
Тож до табору до свого ми скоріше повернули.
А як битись? Із мушкетів – порох злива намочила?
А шаблями проти кінних ти на навоюєш надто.
Довелося під ту зливу від ворога утікати.
Не всім того удалося. Наших полягло багато.
А в таборі з’ясувалось – він до бою не готовий.
Тиміш чи то налякався, не міг вимовити й слово:
Як нам з волохами тими далі треба воювати.
Поки ми ото метались в тому таборі під зливу,
Ворог підтягнув гармати, став по табору стріляти.
Хто мав коней, поспішили хутко звідси утікати.
Не всі, правда, до Молдови повернулися щасливо.
Гнали волохи їх довго, доганяли і вбивали.
А ми в таборі зостались і не знали, що дія́ти.
Добре, хоч Богун із Глухом не збиралися втікати.
Вони навели порядок й табір укріпляти стали.
Під гарматну канонаду, попід зливою страшною,
Ми вози порозвертали, щоб шлях волохам закрити.
І тоді той менший табір узялися боронити,
Поки й ніч розгородила нас і волохів стіною.
Волохи, напевно, вранці нас напасти сподівались.
Та полковники веліли нам до ранку не чекати.
Стали ми похідний табір з возів своїх будувати.
То єдиний був рятунок, тож усі ми і старались.
А, коли було готово, вози зайві підпалили,
Щоб вогнем прикрити відступ та й потиху подалися.
Волохи за нами слідом було гнатися взялися.
Але їхні намагання ми оружно всі відбили.
Звісно, втратили багато: хто загинув, хто в полоні.
Богдан дуже на Тимоша злився за те самоправство:
Бо ж пішов не запитавшись, купу загубив козацтва.
Гетьману не було з чого сину плескати в долоні.
На тім справа не скінчилась. Знов Молдова запалала.
Знову Лупул просить поміч і Тиміш іде з полками
Свого тестя рятувати. Та між його козаками
Я не був. Тимоша ж, кажуть, в тім поході й смерть спіткала.

В поселенні неспокійно з самого обіду.
Жінки в сльозах, чоловіки озброєні ходять,
Загрозливо по долині всій очима водять,
Шукаючи небезпеки відчутного сліду.
Навіть, діти всі притихли, їх сміху не чути.
Ті налякано на той бік балки поглядають,
Де сусідній рід своє теж поселення має.
Звідти, мабуть, сюди також погляди прикуті.
Ще один рід південніше трохи поселився.
Він між ними наймолодший, ще сил набирає.
З тривогою на ту братню гризню поглядає,
Бо ж від старшого він роду тільки відділився.
Унизу Велика річка тихо котить води.
Її, певно, людська доля не турбує зовсім.
Роди, які жили мирно і спокійно досі,
Ополчилися зненацька, зупинити годі.
Чи то пращури від роду чомусь відвернулись,
Чи то боги захотіли за щось покарати?
Але степи навколишні стали висихати,
Дощі сюди завертати, напевно забулись.
Раніш трави для худоби усім вистачало.
І городи невеликі харчів додавали.
А тепер із неба сонце нещадно палало.
На городах, що із річки з міхів поливали,
Ще щось трохи виростало. Та гірше з травою.
Випаса її худоба, не встига зростати.
Вже взялися і далеко від села ганяти,
Але й там уже не дуже із пашею тою.
Та й худоби розвелося – стада з табунами
І отари. Пастухи вже ледве устигають.
Пашу в балках для худоби постійно шукають.
Пастухи сусідські роблять, звичайно, так само.
Тож стикаються бувало, до бійки доходить,
Кому саме з худобою ту пашу займати.
Але якось удавалось проблеми рішати.
Та сьогодні пролилася кров найперша роду.
Зіткнулися табуни два в балці недалекій.
Поступатися нікому, видно, не схотілось,
Отож пастухи у бійці жорстокій зчепились
І уже ту колотнечу спинити нелегко.
Спинилися, як почулись конаючих крики.
Один одного ножами двоє пронизали
І тепер у смертних муках на траві лежали.
Смертовбивство між своїми виглядало дико.
Із прокльонами вертались пастухи додому.
Несли вбитих та сусідів винними вважали.
Помститися за те вбивство негайно бажали.
Все поселення зібралось на майдані тому,
Де вбитого положили. Слова помсти чулись.
Чоловіки всі при зброї вже бігти збирались
До сусідів, з вини яких смертовбивство сталось.
Вже би, може, у долині поміж сіл зіткнулись.
Та старійшини спинили, перед ними стали.
- Рідну кров негоже, - кажуть, - отак проливати.
Всі проблеми треба миром спокійно рішати!
Видно, їхні і сусідам теж битись не дали.
Домовились до Пращура з трьох родів зійтися,
Там усе обговорити й рішення прийняти.
Аби більше кров родинну їм не проливати.
Помирити роди якось треба спромогтися.
Біля Пращура зібрались діди сивочолі.
Стали перед зображення його кам’яного.
Служки жерця на мотузці привели до нього
Бика, що вгодованим виглядав доволі.
Жрець до Пращура звернувся, здійняв руки в небо
Аби його попрохати ту жертву прийняти,
Повернувся, щоб у служки ножа свого взяти.
Кров’ְю Пращура зросити бичачою треба.
Бик поводивсь неспокійно, брався вириватись.
Ледве-ледве служки його змогли утримати.
Та, як жрець з ножем до нього почав підступати,
Щось говорячи постійно, перестав пручатись.
Кров із нього струменіла, горщик наповняла.
Бик спочатку на коліна впав та й завалився.
Жрець взяв горщик, низько перед Пращуром схилився.
Кров із горщика на землю боками стікала.
Та жрець не звертав уваги, мастив кров’ю губи
Кам’яному зображенню, що Пращуром звався.
Мастив губи, сам навколо усе придивлявся.
Чи знак буде, що Пращуру частування любе.
Небо зранку хмарне було, сонечко ховалось,
Але раптом промінь сонця пробився крізь хмари.
Його посмішка, неначе розвіяла чари.
Старійшини усі разом теж заусміхались.
Значить, Пращур їх почує, значить, дасть пораду,
Як зробити так, щоб крові більш не проливати.
Тоді сіли на колоди й стали розмовляти,
Намагаючись проблемам своїм дати раду.
Аж до вечора сиділи, усе розмовляли.
То робилося неспішно. Куди поспішати?
Адже треба раз-назавжди проблему рішати.
Помилитись варіанту мудреці не мали.
Врешті, все обговорили, рішення прийняли,
Скіпетр конеголовий старшому вручили.
Служкам вогнище велике розкласти веліли,
Самі з колод піднялися і чекати стали.
Скоро побіля багаття зібрались дорослі
Всі чоловіки, що в селах тих трьох проживали.
«Вороги» по оба боки від багаття стали
Погляди лишень кидали крізь вогонь той косі.
Як усі зібрались, старший підняв скіпетр вгору.
Всі розмови враз затихли, лиш дрова тріщали
Та зі степу вже вечірні звуки долинали.
Сонечко взялось сідати якраз на ту пору.
Хмари всі позолотило, мов предки на небі
Зібралися, щоби участь у зборах прийняти.
Старший голосом тріскучим узявся казати:
- Ми тут довго говорили, з Пращуром рядили,
Як зробити, щоби братня кров більш не лилася.
Одна думка старійшинам слушною здалася,
Отож, саме так вчинити ми і присудили.
Завтра вбитих поховаєм у спільній могилі
Під курганом, де всі предки роду спочивають.
Вони нашу ворожнечу завершити мають.
А по тому, як на раді ми і порішили,
Два роди, що кров пролили, речі забирають
І ідуть собі шукати землі для прожитку.
Бо і, справді, усім разом нам вже тісно жити.
А степ, кажуть, кінця-краю, начебто не має.
Тож і місце всім знайдеться, й ворожба скінчиться.
Старший рід піде за сонцем, там місце шукати.
А середній – навстіч сонцю має напрям взяти.
За сім днів, як шлях здолають, можуть зупиниться.
А земля ця залишиться молодшому роду.
Він слабкий ще, тож хай ваші місця обживає.
Та зв’язки поміж родами хай не розривають,
Бо ж предки у нас єдині і їм буде шкода,
Як ми світом розійдемся й родичів забудем.
Не для того предки наші всі разом тримались.
З негараздами й бідою спільно зустрічались.
Коли разом – то й сильніші перед світом будем!..
Розійшлися родовичі по своїх домівках.
А назавтра своїх вбитих на вози поклали.
Воли, впряжені у ярма, ледве почвалали
До курганів, що в степу їх уже було кілька.
Ще до світу при кургані викопали ями.
Коли воли зупинились, померлих узяли,
У могили опустили й скорчених поклали
Головою на схід сонця. На тіла їх прямо
Служки жерця стали вохру згори посипати.
Вохра мала колір сонця та вогню і крові.
А жрець мовив за тим часом до пращурів слово,
Аби вийшли своїх рідних з вираю стрічати.
Та до сонця повернувся, властителя всього,
Щоби воно їхні душі за своїх прийняло
І до пращурів у вирай дорогу вказало.
Як дорога душам буде до вираю довга,
Їжу в горщиках поклали – нехай споживають.
Там, у вираю без діла щоби не сиділи,
Кам’яні знаряддя поряд також положили.
Ну, і зброю. Бо ж без зброї чи шлях той здолають.
Згори вклали на ті ями готові колоди,
Взялись разом над могили землю насипати.
Аж до вечора носили, бо ж треба багато.
Курган виросте високий та то буде згодом.
Будуть весь час підсипати його з того боку,
Доки із усім курганом його не зрівняють.
Хай померлі в тім кургані лежать-спочивають.
Буде курган підніматись і рости щороку.
А увечері багаття поряд розпалили.
Пращурові нову жертву піднесли і сіли.
Веселилися до ранку: і пили, і їли.
Проводжали душі вмерлих у вирай з могили.
А на ранок роди старші почали збиратись.
В вози волів запрягати та добро складати.
Табуни, стада, отари свої відділяти
Та із Пращуром камінним зі своїм прощатись.
Жрець їм виділив по служці, що вже діло знали.
Там, на новім місці мають ідола зробити.
А ті служки вже жерцями візьмуться служити.
Щоби пращури про рід їх теж не забували.
Як зібрались, подалися, хто за сонцем слідом,
Хто подався через річку дорогу шукати…
Могли індоєвропейці так шлях починати,
Щоби згодом володіти ледве не всім світом.

Так муля Україна москалям.
Не можуть уже вказувати нам,
Як працювати, що і як робити,
Тож ладні, навіть всіх нас перебити.
А, щоб у світі їм не заважали,
То пил у очі світу напускали.
Ідея в них з‘явилась нещодавно,
Що, начебто, Союз той «рівноправний»,
За яким Путін увесь час страждає,
Ще і сьогодні існувати має.
Бо ті, що в Біловезькій пущі сіли
Утрьох і там Союз той порішили,
Такого права взагалі не мали,
Бо ж не вони йому початки дали.
Мовляв, Союз на з’їзді утворився.
Якби він також з’їздом розпустився,
То не було б питань. Тож згідно права,
Не за свою вони взялися справу.
Раз його з‘їзд не розпускав, то значить
(Нехай покійний Єльцин вже пробачить)
Що юридично ще Союз існує.
Тепер нехай весь світ про те почує.
А, раз Союз існує – Україна
Союзу того до цих пір частина.
Тому Росія має повне право
В одній державі всі рішати справи,
«Прижучити» хохлів-сепаратистів.
І нічого із закордонів лізти
У внутрішні радянські справи наші.
Отак тепер заговорили в Раші.
Я згоден: все робити слід по праву.
Що ж, їхню зброю спробуєм направить
Супроти них. Уся проблема в тому,
Що факти, нині річ маловідома,
Доводять, що із самого початку
Зі створенням Союзу непорядки.
Він, з точки зору того ж таки права,
Не існував. І от у чому справа.
Як захопили владу комуняки,
Про волю, рівність узялись патякать.
Щоби народи у вузді тримати,
Рішили їм формально волю дати.
Союз створити, наче рівноправний.
Отож негайно узялись до справи.
Та тут зіткнулись різні дві ідеї.
Пхавсь Ленін із ідеєю своєю,
Щоби народ не взявся бунтувати,
Потрібно всім надію якусь дати.
Отож хотів з‘єднати у Союзі
За сотню всіх народів голопузих.
Найбільшим, навіть «незалежність» дати,
Та договором міцно прив’язати.
А Сталін з автономією пхався,
Він відпускати «віжки» все ж боявся.
За Леніним йшла більшість комуняків.
Хоч на той час уже він був «ніяким»,
Уже його хвороби напосіли.
Та слово його мало іще силу.
Тож Сталіну нелегко довелося.
Та Леніна посунути вдалося.
Здоров‘я щоб вождя «оберігати»,
Того вдалось тоді ізолювати.
І Сталін сам узявсь Союз творити.
«Вождів» національних щоб не злити,
Не став свою ідею просувати,
А ленінську рішив на щит узяти.
Та все одно по-своєму зробити
І не союз – імперію створити.
Зібрали з’їзд, зібрались делегати
З усіх країв, щоб рішення прийняти.
Ми знаємо, що було у Союзі
П’ятнадцять, на кінець республік-«друзів».
Але, коли його творити стали,
Чотири лише участь в тім приймали:
Росія, Україна, Закавказзя
І Білорусь «рішили» бути разом.
Проект Союзу їм з Москви прислали.
Вони його уважно прочитали,
Внесли поправки, як того хотіли.
В Москву із тим проектом прилетіли.
А тут їх перед з‘їздом всіх зібрали
Та нові правки запропонували.
Ті підняли угору мовчки руки,
Бо більшовицьку знали вже науку.
Тож делегати проголосували,
В своєї влади дозвіл не спитали.
А мали б запитати згідно права.
Та в комуняк не так рішались справи.
На другий день взялись голосувати,
Щоб договір той про Союз прийняти.
У комуняк все просто відбувалось –
Як зверху скажуть – так голосувалось.
Та тільки-но зібрались руки драти,
Як Фрунзе слово зажадав узяти.
Сказав: - Давайте ми не поспішати
Цей «у цілому» договір приймати.
Приймем його сьогодні «за основу»,
Республіки хай скажуть своє слово.
Тоді вже будем Другий з’їзд збирати
І «у цілому» договір приймати.
Калінін (керував тоді тим з‘їздом)
На Сталіна одразу глянув, звісно,
А той кивнув, мовляв, «давайте далі».
Тож «за основу» договір прийняли.
Ото і все. Ніколи «у цілому»
Він не приймавсь на з’їзді ні одному.
Як з точки зору права говорити,
Тоді Союз не удалось створити.
Зверніть увагу на цього момента:
Він існував без жодних документів.
А далі – більше. Згідно того ж права,
Як договір підписує держава
З другою, щоб йому законом стати,
Його потрібно ратифікувати.
А, як міністри чи то делегати,
Десь спромоглися гаву упіймати?
Проте, нічого із того́ не бу́ло.
Про договір союзний, мов забули.
«І так піде» - в Москві тоді рішили.
Всю справу незабаром завершили
Отим, що Конституцію прийняли
Державі, що іще не існувала.
Ще не родилась, паспорт вже вручили
І так більш років сімдесят прожила.
Тож, як дивитись з точки зору права,
Ті, хто у пущі «розвалив» державу,
Якраз того нічого не робили.
Бо як би ненароджене убили?

Петро подавсь на уходи ранньою весною.
Зібралися всі охочі дниною ясною
Й подалися в Дике поле звіра полювати.
Хутро можна тим же ляхам вигідно продати.
А ще в річках повноводих риби наловити,
Насолити, закоптити, тарань насушити.
Зазвичай восени пізно звідти повертались,
Як вже до зими в Черкасах люди готувались.
А тут Петро ще в вересні додому вертає
Та ще й руку на перев’язі на грудях тримає.
Збіглися усі до двору уходників рідні,
Щоб із перших вуст почути новини послідні.
Бо ж чутки повзли по місту, що ординці кляті
Знов припхали в Україну ясир полювати.
Чи уходників у полі часом не спіткали?!
Може, там Петрові й руку стрілою дістали?!
Петро усіх заспокоїв, щоб не хвилювались:
- Рана мені, щоб ви знали, на Дністрі дісталась.
- А чого оце ти, Петре, аж там опинився?
Чи за звіром яким гнався і туди добився?
- Так, за звіром, - Петро каже, - татар полювали.
Біля Сорок їм добряче чосу надавали.
- Розкажи, - всі напосіли, - як то воно сталось?
Ви ж всі разом на уходи весною подались?!
- Так то так. Але ж усяке у житті буває.
Бо ж людина лиш гадає, а Бог визначає.
Щоб вам усе пояснити, почну іздалека.
Щось ви знаєте – на крилах принесли лелеки
Чи сороки натріщали. Кілька років тому
Помер був Стефан Баторій – наш король невтомний.
Він збирався з козаками татар воювати,
Але смерть його забрала раніше проклята.
Козаки ж, щоби не дарма вони готувались,
Самостійно воювати татарву узялись.
Із Кулагою пройшлися, Очаків узяли.
Та ще каторги турецькі на дно попускали.
Та й до Криму завернули, в Козлов погостити,
Бусурманам трохи крові у Криму пустити.
А там якраз купців було турецьких багато.
Було чого козаченькам там «наторгувати».
Правда, скоро налетіли зі степу татари,
Якийсь мурза на братчиків силою ударив.
Хоч козаки й відступили, до «чайок» дістались,
Та чимало запорожців там навік зостались.
Серед них і сам Кулага. Але справа в тому,
Що про той гармидер стало султану відомо.
Знать, купці були багаті, жалітись помчали,
Що якісь в них гультіпаки весь крам відібрали.
Султан, звісно, розізлився, дав веління хану
Із ляхами розібратись і то вже негайно.
Ще й золотих десять тисяч виділив для того.
Тож хан і узявсь негайно збиратись в дорогу.
А що ханові збиратись – шаблі похапали,
На коней своїх ордою швидко посідали
І в похід. А ще ж до того потрібно додати,
Що в Криму нового хана вже встигли обрати.
Старий хан не довго правив, кілька років всього.
І орда була не надто прихильна до нього.
А новий – Газі-Гераєм його, кажуть, звати,
Войовничий, любить коней швиденько сідлати.
Москалі, говорять, також свою бульбу впхали.
То козаків Крим палити вони умовляли,
А дізнались, що на ляхів татари зібрались,
Тут же і москальські плани хутко помінялись.
Привіз посол купу грошей, щоб тільки татарин
Не роздумав і добряче по ляхах ударив.
Хоча зна натура підла, бісова скотина,
Що дістанеться найбільше, звісно, Україні.
Бо ж усі шляхи до ляхів йдуть по наших землях.
А ще корчить православних те бісове плем’я.
Так отож, Газі зібрався ордою всією.
А посол отой москальський подався із нею
До Дніпра, аби побачить, що не обманули
Ті татари, а до ляхів саме й повернули.
Сказано, брехливі люди, оце поміж нами:
Самі брешуть і думають, що всі такі самі.
Пройшла орда Диким полем, шляхами отими,
Що ординці вже іздавна користались ними.
Попалили на Поділлі, народ порубали
Та ясиру і худоби, й здобичі набрали.
Під Тернополем спинились, там кіш влаштували,
А вже звідти на всі боки гасати почали.
Аж до Львова дісталися, Збараж попалили.
Тільки де-не-де від ляхів опір вони стріли.
Ляхи більше по фортецях своїх заховались,
Звідти висунути й носа у поле боялись.
Були і такі, щоправда, що шаблі узяли,
Не злякалися й на битву з ординцями стали.
Та і люди теж так просто орді не скорялись,
А за вила, за сокири та за дрюки брались.
І стрічали тих ординців, як предки стрічали,
Непереливки орді тій частенько ставало.
Тим не менше, удалося орді нахапати
І ясиру, і худоби, і добра багато.
Обтяжена всім добром тим, орда розвернулась
І до Дністра, як зміюка шляхом потягнулась.
Коли орда вийшла з Криму, ми про те узнали.
Запорожці у Криму тім своїх людей мали.
Але що тих запорожців, як татар йде сила.
Отож, на Дніпрі орду ту б ніяк не спинили.
Та, як вона подалася уже на Поділля,
То Косинський став збирати козацькую силу,
Щоб уже там – на Поділлі із ляхами спільно
Ударити на орду ту. По всіх степах вільних
Кинув клич він, щоб збирались до нього охочі,
Хто за неньку-Україну боротися хоче.
Збиралися і козаки, і всякі гультяї,
Хто добра собі дістати у татар бажає.
І уходники. Таких там у цей час чимало.
Хоч не всі, звичайно, кинуть промисел бажали.
З наших ото я подався, Трохим та Микола.
На товаришів лишили здобутого долю.
Всіх зібралось до двох тисяч охочого люду,
Вирішили, що Косинський отаманом буде.
Козакам він вже відомий, бував у бувальцях,
Знали, що такому в рота дарма класти пальця.
Він не став чекати довго, щоб час не втрачати,
Як зібралося достатньо, то й велів рушати.
Подалися ми степами та не на Поділля.
Що татар там не застанем – було зрозуміло.
Вони б довго не товклися – здобичі набрали
Та й, напевно вже додому, у Крим повертали.
Тож рішив гетьман зустріти орду по дорозі.
Десь понад Дністром вертати мають голомозі.
Бо ж прекрасно розуміють: до Дніпра попхають,
То козаки вже оружно там на них чекають.
По дорозі доєднались до нашого стану
Переяславці, черкаси наші і кияни.
Тож вже десь біля трьох тисяч наше військо мало,
Хоч орда разів у десять нас переважала.
Але нас то не лякало. Досвід був багатий,
І з ордою в чистім полі вміли воювати.
До Дністра майже дістались, донесла сторожа:
Повертається орда вже зі здобиччю, схоже.
Розтяглася, як зміюка вздовж Дністра шляхами,
Йде з худобою, ясиром, накраденим крамом.
Іде орда, не боїться, купи не тримає,
Що ніхто вслід не женеться – то напевно знає.
Ми у лісі зачаїлись та чекати стали,
Щоби хан із основною ордою пропхали.
Сил, щоб битися із нею у нас було мало,
Тож чекали на чамбули, що були відстали.
Стоїмо ми в тому лісі, річка протікає
Кам’янка – вона коротка, у Дністер впадає.
На тім боці Дністра видно молдавські Сороки.
Дочекались, хан з ордою пропхалися поки.
Орда десь аж за горою за річкою стала.
А надвечір орда менша приплелась відстала.
Понад річкою спинились ті татари. Наче,
Було їх в два рази більше, аніж нас. Одначе,
Саме їх ми і чекали. Орда розляглася,
Понад річкою спокійно спочивать взялася.
А вночі ми і напали, зусібіч набігли,
Багато хто й прокинутись, навіть не устигли.
Ми ж нікого не жаліли, безжально рубали,
А ординці лиш метались й від страху волали.
В темряві, мабуть здалося, що нас суне сила,
Отож вони перед смертю в страху голосили.
Коли в небі засіріло, різня закінчилась.
Від орди нічого майже і не залишилось.
Половина, мабуть землю навкруги встеляла,
Друга в страху на всі боки від нас утікала.
Та не встигли відпочити, як летить сторожа.
Хан вертає, дуже скоро вже тут бути може.
Гетьман наш не розгубився, велів всім збиратись
Та до зустрічі з ордою швидко готуватись.
Взялись табір лаштувати, що під руки мали.
Бранців було кілька тисяч, теж нам помагали.
Тягли вози, рили шанці та трупи складали.
Уже скоро справжній табір серед поля мали.
А тут і орда з‘явилась. Газі попереду
З булавою, веде орду у бій, як череду.
Запорожці за мушкети, за підводи стали,
Та сигналу від гетьмана стріляти чекали.
А той мовчить, все чекає. Орда усе ближче,
Іржуть коні, орда кричить, улюлюка, свище.
Уже зараз, видається, зімне нас, потопче.
Косинський, мабуть, діждався глянуть хану в очі,
Махнув тоді булавою, козаки й пальнули.
Перші ряди орди тої, наче вітром здуло.
Другі на них налетіли, зверху повалились.
Така собі «куча мала» з татар утворилась.
Тут Косинський враз як гаркне: - Хлопці, всі до бою!
Та й на татар тих показує вперед булавою.
Ми всі разом підхопились та й на татар прямо,
Поки вони не устигли ще прийти до тями.
Узялись орду прокляту шаблями рубати
Та так, що орда від страху кинулась втікати.
Ми на те й не сподівались, ще тоді не знали,
Що Газі-Герая в ногу кулею дістали.
А ордою рознеслося, що убили хана.
Ніхто ж не знав, що у нього не смертельна рана.
Паніка – погана справа, а в орді тим паче.
Навіть, ми й не сподівались на таку удачу.
Орда кинулась тікати: хто назад за гору,
Де на них ясир і здобич ждали на цю пору,
Другі кинулись до лісу, що ми в нім сиділи.
В тому лісі оборону від нас учинили.
Гнатися услід за ханом у нас сил не було,
Отож ми всі свої сили на тих повернули,
Що у лісі заховались. Тут до нас пристали
Ще загони ляхів, які слідом простували
За ордою, в сподіванні щось в татар відбити.
Узялися ми всі разом татар тих громити.
А вони засіли міцно, відбилися кляті.
Довелося відступити та знов нападати.
Отут якраз стріла клята мене і дістала.
Так, що далі вже без мене татар добивали.
Хан уже не повернувся, до Криму подався.
Весь полон, що ми відбили, у нас залишався.
І та здобич, і худоба… А татар побили.
Дев’ять тисяч ті ординці на полі лишили.
Серед них відомі мурзи і родичі хана.
Так, що битва закінчилась для татар погано.
Звісно, були й в нас загиблі – в бою не без того.
Та Микола із Трохимом живі, слава Богу.
Скоро мають повернутись. А я от, з рукою
На уход не повернувся, щоб була в спокої.
Вже потроху заживає. З весни буде видно,
Мабуть, знову на уходи з хлопцями поїду.

Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони й жили.
Зрання би собі балухи залить -
Москаль без того не спроможний жить.
А випив – то хвалитись почина,
Мовляв, «война – то мать йому родна!»
Він всіх на світі зможе «побєдіть».
І спробуй із таким поговорить?!
І спробуй щось такому довести.
Він буде зразу ж кулаком трясти
Й кричати про «дєдов» і «мощь страни».
Тож москалі – відомі брехуни.
Куди не кинься – скрізь брехня одна
Та програна і не одна війна.
Згадалось, як Японію колись
Вони шапка́ми закидать взялись.
Щоби народ від бунту відвернуть,
Бо скоро й вила вже до рук візьмуть.
Існує «тема» вже давно одна –
Потрібна переможна їм війна.
Тож подивились хутко навкруги,
Які слабкі десь поряд вороги.
Із сильними змагатися – ні-ні,
Програти можна швидко в тій війні.
І вибрали Японію з усіх:
Таке маленьке, що програти гріх.
Півроку військо у Китай тягли,
До Порт-Артура флот свій завели.
Вже хто там перший з них війну почав,
Але японець москалю так дав,
Що відступати стали москалі
На тій далекій і чужій землі.
Та щось народу треба говорить,
Адже Росія має «пабєдіть».
Тож подвиги вигадувать взялись,
Як героїчно москалі велись.
То про «Варяга» втюхали, як він
Супроти флоту бився сам-один.
То «Стєрєгущий» бій на морі вів,
Один супроти зграї ворогів.
І героїчно до кінця боровсь.
Загинула команда. І вже ось,
Японці хочуть корабель узять,
В Японію до себе відігнать.
Та два живі останні моряки
Носи утерли ворогам-таки.
Закрились і кінгстони всі відкрили
Та міноносець в морі затопили,
Аби він не дістався ворогам.
Не зрадили Росію ні на грам.
В Росії новину цю рознесли.
Вже й па’мְятник ладнати почали
Героям. Та закінчилась війна.
Росія так наїлася лайна
Із «перемоги»… Так війну програть?!
Це ж треба ще добряче вміння мать.
Японці полонених відпустили,
Які у них по таборах сиділи.
І ті вже тоді правду й розказали,
Як вони «героїчно воювали».
Той «Стєрєгущий» - те іще корито,
Таким на морі страшно і ходити,
Бо й половини ходу він не мав
Від того, що проект був заявляв.
І от Макаров, їхній адмірал
Оте корито в розвідку послав.
Не сам пішов, «Рєшитєльний» із ним.
Удвох пускали в небо чорний дим.
Японський флот пішли вони шукать.
А, як знайшли, то кинулись тікать.
«Рєшитєльний» «рєшитєльно» помчав,
Його японець жоден не догнав.
І полишив товариша свого.
Японці наздогнали вмить його.
А що було його там наздогнать,
Як він по морю міг лиш «кавилять»?
Почався бій. Короткий зовсім бій.
Для москалів без будь-яких надій.
Японці в судні наробили дір,
Взяли той «Стєрєгущій» на буксир.
Команду всю забрали у полон.
Військовий не порушили закон.
То на замітку нинішній «русні»,
Як слід себе поводить на війні.
Хотіли «Стєрєгущій» дотягнуть
У порт японський хоч який-небудь.
Та дір до біса в ньому вже було,
Води набралось, ледве діло йшло.
Тут крейсери москальські появились.
Японцям з ними стрітись не хотілось.
Бо ж в міноносців шансів не багато,
Як будуть з крейсерами воювати.
Тож «Стєрєгущий» кинули й помчали.
І скоро море вже його забрало.
Отож, ніхто з москальських моряків
Той «Стєрєгущій» в морі не топив.
Він просто сам пішов собі на дно.
Отак насправді все було воно.
І «вишенька» іще на торт брехні,
Що вигадки спростовує дурні.
Казали москалі, що ті «герої»
В машинному відділенні обоє
Закрилися й кінгстони там відкрили.
Разом з собою судно потопили.
Та поясню, бо ж мало хто то знає –
Кінгстонів в тім відділенні немає.
Тож героїчних не було матросів…
Хоч памְ’ятник стоїть іще і досі.

Жадібність чинуш згубити може всю державу.
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мали…
А свободу за сім тисяч золотих продали.
Хоч, здавалось вітри долі в їх вітрила дули.
Ще в тринадцятім столітті усе почалося,
Саме тоді генуезці у Криму з’явились.
Гроші мали, тож до хана бігом підступились,
Феодосію купити їм тоді вдалося.
Стару грецьку колонію Кафою назвали
І вже звідти розповзлися по берегах Криму.
Колонії, факторії будувались ними.
І скоро вони господарями всього півдня стали.
Багатіли рік за роком, бо ж торгівля східна
Їх ніяк не оминала, у руках тримали.
Тут купляли, втридорога потім продавали.
Тож жилося генуезьким купцям тут не бідно.
Хани кримські, хоч податок із них добрий брали,
Але до них дослухались – бо ж у них є сила.
Та в п’ятнадцятому віці турки підступили
І Константинополь «вічний» після штурмів взяли.
Перекрили генуезцям із моря проходи,
Відрізали від Генуї й хижо позирали,
Як би вони в генуезців і Крим той забрали.
Кінець уже наближався й спинить було годі.
Та, поки ще генуезці із ханом дружили,
Туркам в Криму закріпитись було геть не легко.
Та вони чекати вміли. Крим же недалеко.
Коли б випала нагода – умить прилетіли.
Як Хаджі-Герай, нарешті пішов до Аллаха,
На трон тоді Нур-Девлета беї посадили.
Та молодший Менглі-Герай бачив в собі сили
Сісти на трон замість брата. Тож кинувсь без страху
В боротьбу за трон. Якесь там мав для того право.
Вмовив якось генуезців, ті – татарських беїв.
І вже ханом до столиці вступає своєї,
Роздаючи обіцянки наліво й направо.
Нур-Девлет втік до Кавказу, під крило Ординців.
Кримські хани із Ордою давно не мирились.
За те, хто в степах найперший не один раз бились.
Там Нур-Девлет готувати взявся плани ниці,
Щоби владу повернути. До турок звернувся,
Деяких і генуезців зумів підкупити.
Але вдалось генуезцям його там зловити.
І він в Крим уже в кайданах скоро повернувся.
Генуезці ж дуже хитрі –не віддали його
В руки до Менглі-Герая. У себе тримали.
І тим самим проти хана гарний козир мали:
Могли ханом знов зробити його в разі чого…
Перший із родів татарських – то є рід Ширина.
Саме з того роду беї хана обирають.
Так от, скоро бей ширинський Мамак помирає,
Слід обрати, хто те місце зайняти повинен.
Претендентів будо двоє із братів Мамака:
Кара-Мірза був з них старший, а Емінек - менший.
І знову у Кафі долю роду Ширин вершать.
Менглі-Герай призначає туди Емінека.
А той виявивсь нахабним, до хана вчепився,
Щоб дозволив на матері його одружитись.
Як то хану на нахабство спокійно дивитись?
Відшив, звісно. Той гарячий, із тим не змирився
Та й до Кафи відправився, узявсь вимагати,
Щоб на хана натиснули, бо ж важелі мають.
Генуезці, однак, хитрі йому відмовляють.
Хоч і знали, що ворогом той може їм стати.
А тим часом новий вузол іще зав’язався.
Був в Мамака син, якого всі Шейдаком звали.
Його мати також беєм бачити бажала.
Та й він від ідеї тої теж не відмовлявся.
Хоча бей, і то всі знали, був з нього ніякий.
Але мати теж до Кафи бігом подалася,
Стала консула вмовляти, аби постарався.
А вона йому вже гарну влаштує подяку.
Той відмовився, одначе, чинуші знайшлися,
Золотих сім тисяч в неї взяли й обіцяли,
Що вони би її сину в тому посприяли.
Правда, хан тоді і консул без них обійшлися
І обрали Емінека. Шейдак розізлився
І, як ото Нур-Девлет був, на Кавказ подався.
Там з Ординськими властями одразу зв’язався.
«Повернення» готувати своє заходився.
А Ординці тому й раді. А кримці – не надто.
Тут турки сидять під боком, моменту чекають.
А тут іще й від Ординців захищатись мають.
Назбиралося до біса ворогів багато.
Менглі-Герай довго думав. А тут йому кажуть
По секрету, що й Емінек із турками грає.
Тому, Менглі-Герай, врешті рішення приймає,
Змігши усі «за» і «проти» по сто разів зважить.
Посилає до Шейдака й тому обіцяє,
Що поставить його беєм у роді Ширина.
Дума: хай лишень прибуде, я його зустріну.
Нехай вік свій у кайданах сидить, доживає.
Емінека теж замінить він Кара-Мірзою,
Як того заповідав ще й покійний Мамака.
Аби лишень заманити підлого Шейдака.
І той клюнув, порвав миттю зв’язки із Ордою
І примчав до Кафи. Хан же прогнав Емінека
І прибув до Кафи, щоби Кара-Мірзу ставить.
І Ширіни усі згодні – хай він ними править.
Але, виявилось, справу ту зробить нелегко.
Старий консул помер досі, нового обрали,
А він був із тих, що гроші взяли у вдовиці.
Зустрів хана із посмішкою хитрою на пиці,
Заявив, щоби Шейдака лише призначали.
Треба ж гроші відробляти. Хан став опиратись,
Тоді йому Нур-Девлетом бігом пригрозили,
Мовляв, випустим. І, певно, що так би й зробили.
А Менглі-Гераю знову за свій трон змагатись?!
Тож погодитися мусив і Шейдак став беєм.
А Ширинам такий вибір був не до вподоби.
Зібралися усі беї, вирішити щоби
Долю хана. І той мусив разом із сім’єю
Заховатися у Кафі. Кільце вже стискалось.
Хоча того генуезці ще не зрозуміли.
За бороду, мабуть, Бога, думали, вхопили.
Ще багато літ сидіти в Криму сподівались.
На місце Менглі-Герая Айдера обрали.
Новий хан в оті розбірки не став устрявати.
А Ширини Емінека стали закликати,
Бо Шейдака своїм беєм бачить не бажали.
Емінек був злий страшенно. Як скинули хана,
То він бігом повернувся у свій рід Ширина.
Шейдак страшно налякався, теж у Кафу двинув.
Емінек прийшов із військом ловить інтригана.
За сім тисяч золотими довелося кафинцям
Тепер в місті лиш сидіти, за стіни ні кроку.
Бо навкруг снують татари, як голодні вовки.
Доведеться чашу горя випити по вінця.
Емінек не сподівався, що стіни здолає.
Тож турецького султана у поміч закликав.
І пливе до Криму морем уже флот великий.
Більше, як три сотні суден Гедик Ахмед має.
Йому султан доручає ту Кафу узяти,
А також всі генуезькі у Криму фортеці.
Та і татар приструнити, якщо доведеться,
Щоби всю орду татарську під собою мати.
Кафа була налякана, як той флот уздріла.
Скільки війська ворожого давно тут не знали.
А турки зійшли на берег, гармати узяли
Та і з тих гармат по мурах кілька днів палили.
Зруйнували і будинки у місті, і мури.
Особливо там, де були головні ворота.
Генуезці захищати місто і не проти,
Але греки і вірмени у страху за шкури
Свої власні, збунутвались. А їх же багато.
Вимагають, щоби турку місто піддалося.
Консулу послів до турок слати довелося.
На три дні він перемир’я просив заключати.
Посланці – ще та сволота, лиш про себе дбали.
Домовились, що їх турки не стануть чіпати,
А вони за те поможуть туркам місто здати.
А у місті зовсім інше потім розказали,
Що турки пообіцяли не чинить наруги,
Лише данину потрібно буде заплатити.
Самі вночі спромоглися брами відчинити,
Зробивши тим самим туркам велику послу́гу.
Турки тут же ті ворога негайно зайняли,
А назавтра і все військо у місто вступило.
Близько трьохсот генуезців з консулом схопили,
За візиревим наказом одразу ж скарали.
Емінек велів Шейдака схопити й скарати.
Менглі-Герай в Феодоро ледве заховався.
А Ахмед-паша «порядок» наводити взявся.
Велів молодь всю до себе на огляд прислати.
Відібрав тисячу хлопців в корпус яничарів
Та півтисячі дівчаток в гареми Стамбулу.
Контрибуцію зідрати, звісно ж не забули.
Усіх купців іноземних, яких зустрічали,
Обібрали аж до нитки. Генуезців всіх тих,
Які в бійні уціліли, у Стамбул забрали.
А тоді скоряти інші фортеці почали.
А їх вже тепер не надто брались боронити.
Менглі-Герай зібрав було аскерів завзятих,
Кинувся у бій на турок, але був розбитий.
Довелося Нур-Девлету свій трон уступити,
А самому полоненим в Стамбул вирушати.
Генуезькі всі фортеці турки захопили,
Розгромили Феодоро. Та тут і зостались.
Відтепер всі хани кримські султанам скорялись.
І султани ханів кримських на престол садили.
Золотих отих сім тисяч свою роль зіграли.
Генуезці за них кров’ю щедро заплатили.
Звісно, ті, що брали гроші, того не хотіли,
Бо ж вони лише багатство собі наживали.

Козак Степан Галабура на Січ повертався.
Ходив разом із Хмельницьким ляхів воювати.
Братчики, коли дізнались, вибігли стрічати.
Він із ними по-козацьки чемно привітався.
Обійнявся, з ким роками ділив саламаху,
Ходив разом у походи – то ж брати по крові.
Юрма ж навкруг нетерпляча чекала на слово.
Самі ж в похід не ходили, мабуть, дали маху.
- Розкажи, як було діло! – звідусіль лунало, -
Чи здолали клятих ляхів? Дійшли до Варшави?
Степан лише посміхнувся та одяг поправив,
Бо ж братчики ще уваги на те не звертали,
Що козак мав бравий вигляд і одіж багату.
Дорога домаха збоку камінням блищала.
На Січі і старші, мабуть такої не мали.
Певно, вдало козакові прийшлось воювати.
- Чого будемо стояти? В тім правди немає! –
Із юрми хтось обізвався. - Ходімо та сядем!
Пропозицію козацтво ту зустріло радо.
І от уже на колодах вони розсідають.
Степан на почеснім місці, щоб всім було чути.
Як усі уже розсілись, почав говорити:
- Як вдалось минулим роком ляхів нам побити,
Аж до самого Замостя клятих завернути,
Заключили перемир’я у Переяславі.
Мусили ті кляті ляхи трохи поступитись,
Бо не мали уже сили, щоб із нами битись.
Та й у війську у Богдана важкі були справи.
Тож мусили замиритись, але не надовго,
Бо і нам хотілось ляхів звідусіль прогнати,
І їм дуже не хотілось Вкраїну втрачати.
Тож бажали повернутись, ледве буде змога.
Ледве зима проминула, вісті долетіли:
Знову ляхи узялися в край козацький пхатись.
Велів король в Костянтинів охочим збиратись,
Там і будуть формуватись усі ляські сили
На чолі із каштеляном із Белза Фірлеєм.
Хоч той Фірлей поміж ляхів не був популяним.
Всі вважали: король йому довірився марно,
Але мусили змиритись з думкою тією.
Сам король збирав охочих піти воювати,
Щоби потім до Фірлея з військом доєднатись.
Бо ж не знав, що від Богдана можна сподіватись,
Не знав, де його удару прийдеться чекати.
Що король? Про то не відав ніхто із старшини
Козацької. Богдан тримав все у таємниці.
Цілу зиму готувався у своїй столиці,
А своїх людей до Польщі самої закинув.
Від короля на відміну, Богдан добре знався,
Що планують кляті ляхи, де сили збирають.
Куди саме із весною вони вирушають.
Отож, до нової битви добре готувався.
Послав послів по округах помочі просити:
До москалів та до Криму. З москалів, одначе,
Помочі він ніякої не чув і не бачив.
Ті у болотах поки що рішили сидіти.
Чи злякалися, що пастку козаки готують?
Не раз козаки і ляхи їх добряче били.
Ляхи зовсім нещодавно у Москві сиділи.
Ну, а, може, помагати козакам гордують.
Кримський хан, хоч крутив носом та набивав ціну,
Все ж погодився, бо здобич чимала світила.
За минулий рік татари добра захопили,
Гнали ляхів із Богданом крізь всю Україну.
І полону нахапали, і добра чимало.
Тож, чому і цього року так не погуляти?
Довелось Тимоша, правда дати в аманати,
Бо ж татари теж козацьку руку пам’ятали.
Отож, в квітні Богдан кинув клич по Україні,
Щоб збирались всі охочі ляхів воювати.
Велів для війни припаси всякі готувати.
Ледь не кожен українець село своє кинув.
Залишились вдома тільки-но жінки та діти.
Та ще ті, що відриватись землі не бажали.
А всі інші під знамена Богданові стали.
Хоч і зброєю не кожен з них міг володіти.
Тож були в полках козаки, а були й дейнеки,
Ті киї в руках лиш мали, що «дейнеки» звуться.
Але всі тих клятих ляхів воювати рвуться.
Не відають: хліб козацький дається нелегко.
Поки сили гуртувались, Богдан відправляє
Полки в землі білорусів, щоб північ прикрити,
Радзивілла і литовців у тил не пустити.
А, як вдало, на Варшаву нехай вирушають.
Поки козаки збирались та татар чекали,
Ляхи уже заповзялись міста воювати,
Які, згідно перемир’я, не мали чіпати.
Там сторожові загони козацькі стояли.
Ляхи узяли із боєм Звягель та Олику.
Кривоносенку Остропіль довелось лишати.
Гриців, Любар і Полонне прийшлося віддати.
Бо ж ми мали на кордоні сили невеликі.
Фірлей дістав вже під Галич, а Ярема клятий
Зайняв Вишнівець. Повсюди повстанців карали,
Села спалені і трупи по собі лишали.
Тож Богдану довелося-таки поспішати.
Прийшли полки лівобічні у великій силі.
Аж три тижні довелося Дніпро їм долати
Під Києвом. З Чигирина й гетьман став рушати.
Біля Маслового Ставу військо його стріло.
Козаки тут досить часто з силами збирались.
На широкім полі можна військо оглядати
Перед тим, як остаточно у похід рушати.
Тут ще на московську поміч дарма сподівались.
Врешті рушили на Хмільник, дійшли до Синяви.
Туди й хан прийшов з ордою. З почестями стріли.
Орди було, наче море, всі хитро гляділи.
Хоч обдерті та голодні, готові до справи.
Ви ж знаєте, що татари зброї мало мають.
Ну, ще ханські, знатних беїв при шаблях і луках.
А прості лише і взяли «маслаки» у руки.
Але разом орда, звісно, страшно виглядає.
Кожен двоє-троє коней привів із собою.
Отож, кількість того війська важко зрахувати.
Хан казав, що сотню тисяч зумів він зібрати.
Прийшла орда з диким гиком, готова до бою.
Поєднались ми з ордою та й рушили далі.
Щоб за військом за ворожим дарма не ганяти,
Узявсь гетьман полки свої вперед посилати,
А із ними і татарські беї поскакали.
Ляхи ще не сподівались на полки козацькі,
А, тим більше, на ординців. Стали відступати.
Удалось назад козакам знов Острог узяти.
Заслав, Меджибіж лишили воєводи ляські.
Ляхи, що під Костянтинів зусібіч збирались,
Щоби табір утворити й звідти виступати,
Коли тільки дійшла вістка про ті їхні втрати,
В оточенні опинитись нашому злякались.
Кинулися серед ночі з табору втікати.
Ледве-ледве їх Фірлею вгамувать вдалося.
Посивіло не в одного ляха там волосся.
Але Костянтинів ляхам довелось лишати.
Відступили до Збаража –фортеці міцної.
Тут, нарешті віддихались і табір заклали.
Для стотисячного війська його готували.
Хоча мав десь тридцять тисяч Фірлей під собою.
Це із тим, що доєднались іще й воєводи –
Вишневецький, Калиновський, Остророг, Корецький.
Сподівались: сюди скоро і король припреться.
Тоді завдадуть козакам вони разом шкоди.
Взялись ляхи під Збаражем табір будувати,
Поки туди Богдан з військом ще не нагодився.
Звісно, з шляхти на ту справу мало хто годився.
Пахолків і слуг прийшлося на те споряджати.
А ще збіглося до міста селян тисяч кілька.
Їх усіх прилаштували також до роботи:
Вали вони насипали, будували фо́рти
І редути нагортали земляні. Не тільки,
Щоби табір боронити. Фірлей намагався
Так укріплення зробити, щоб ставки прикрити.
Бо без води як лишаться, то що будуть пити?
Фуражем та провіантом спішно запасався.
Ми ж тим часом першим липня пройшли Базалію.
Попереду Нечай ішов, а Гладкий позаду.
Усе військо поміж ними рухалося ладом,
В сподіванні, що татари із боків прикриють.
На Чолганський Камінь військо наше простувало,
Начебто, про Збараж зовсім не знали нічого.
Але раптом на збаразьку ступили дорогу.
Йшли таємно, щоби ляхи про те не прознали.
Ляхи, аби щось дізнатись, роз’їзди послали,
Але ми загони їхні всі перехопили.
Врешті, на десяте липня під Збараж ступили
І тоді татари перші на татар напали,
Що тоді служили ляхам. Орду ту розбили
Й Вишневецького напали, що стояв із краю.
Знали добре, що той здрайця гарне військо має,
Бо в тім війську українські козаки служили,
Що лишились князю вірні. Тож билися вперто.
Другі полки на підмогу ляхам підтяглися.
Тож татари під їх тиском трохи подалися.
Поміж ними поле вкрили перші бою жертви.
Врешті, мусив Вишневецький назад відступити.
Йому ж гордість не давала з Фірлеєм єднатись.
Але гонором прийшлося йому поступатись,
Щоби часом не прийшлося зовсім буть розбитим.
Бо ж надвечір хан із військом усім нагодився.
А у полудень назавтра і Богдан з полками.
Оточили ляхів в місті усіма військами,
Що б і жоден з них назовні, мабуть, не пробився.
Взялись табори навколо швидко будувати,
Щоб зненацька якісь ляхи часом не напали,
Що полками на Варшаву шляхи пантрували,
Залишились, щоби військо короля чекати.
Пополудні між військами герці почалися.
Козаки завзяті ляхів на бій викликали.
Ляхи теж гоноровиті той виклик приймали.
А і наш, і ляський табір на то все дивився.
Герці швидко закінчились, бо штурм розпочався,
То ж Хмельницький необачно пообіцяв хану,
Що у Збаражі сьогодні ж вечеряти стане.
Сам же Богдан отим штурмом керувати взявся.
Враз озвалися гармати, кулі полетіли,
Узялись татари в ляхів стріли випускати.
Ляхам ніде було, навіть, голови сховати.
А вже далі і козаки на них напосіли.
Аж до вечора змагались, хто на вали стане.
Ляхи люто боронились, а ми насідали,
Поки темрява, нарешті, війська роз’єднала.
Мусили ми повертатись до власного стану.
Другий день лише гармати весь час говорили.
А війська всі готувались до штурму нового.
А тринадцятого вранці і почали його.
Богдан кинув проти ляхів усі свої сили.
З чотирьох боків напали, «як мухи» обсіли.
Найсильніше на Фірлея взялись насідати,
Аби його оборону над ставом прорвати,
Бо ж там вали невисокі ляхи поробили.
Потіснили наші ляхів, за вали прорвались.
Але надійшла підмога, прийшлось відступити.
Аж сімнадцять раз в атаку довелось ходити.
І ординці помагати в штурмах намагались.
Хоча користі від того й не багато бу́ло.
Не уміла орда просто міста штурмувати.
Галалайкати уміла і з луків стріляти.
Тому козаки весь опір на собі відчули.
Сонце вже сідать зібралось, як вдалось Бурляю
Знову вали захопити, прапори підняти.
Уже радили Фірлею до замку втікати,
Бо відбити ті вали в нас вже шансу немає.
Уже в ляхів опустились до вечора руки.
Один в одного питались: «Де ж ми, пане-брате,
На цім чи на тому світі будем ночувати!»
Та знаєте добре : доля – то хитрая штука.
Марк Собеський нагодився, з Конєцпольським разом.
Відтіснили наших хлопців, із валів прогнали.
Ажно до своїх окопів наші відступали,
Але звідти вже прогнали тих ляхів одразу.
Втрати були величезні з того й того боку.
Під стінами гори трупів в людський зріст лежали.
У тих «горах» наших хлопців теж було чимало.
Але за ніч, полки наші спочивали поки,
Ляхи трохи відступились, бо сили не мали
Такий табір боронити. Хлопці скористались
І уже на валах ляських швидко окопались.
Тож до Збаразького замку уже ближче стали.
А татарам вже набридло під містом сидіти,
Гинути від куль і ядер та голодувати.
Їм бажалося скоріше ясир здобувати.
Тож із ляхами таємно взялись говорити.
Не домовилися, правда. Ляхи вимагали,
Щоб татарам із гетьманом союз розірвати.
Жадібні не спромоглися грошей більше дати.
Тож татари на їх думку поки не пристали.
Гетьман, як про те дізнався, став листа писати
До Фірлея, до отого давнього шалвіра,
До тії квашні старої, що сидить допіру
Гетьманом у війську ляхів. Велів не чекати,
«Бо прийшов я не по тебе, не до пса старого,
Який скоро сам подохне, а прийшов по військо,
Оте все, що під тобою стоїть королівське…
Це вам, пани, не Пилявці. Не спасе нікого…»
Далі ще раз штурмували і знову даремно.
Узялися до облоги. Вали насипали,
Що вони вже скоро вище, аніж ляські стали.
Ліс рубали та драбини майстрували ревно.
Гуляйгороди робили, під стіни копали.
Навіть, греблю планували якось зруйнувати,
Щоби ляхам було ніде і води дістати.
Хоча в таборі ті ляхи колодязі мали.
Хтось, щоб ляхів налякати, чалми начепили
З рушників, аби, здавалось, прийшли яничари.
Щоб між ляхів почалися з переляку чвари…
А гармати з обох боків безперервно били.
Сімнадцятого на світанку новий штурм почався.
Козаки й орда напали тепер із двох боків.
Врахували попередні невдалі уроки.
Полк козацький пополудні на вали забрався.
«Уперед! - лунали крики, - місто наше буде!»
Та на німців напоролись, що вогнем зустріли.
Проте, наші не злякались і не відступили.
З німцями взялися битись вони груди в груди.
Але тут линуло з неба, як із відра, наче.
Дертись на вали слизькії стало понад силу.
Стали замовкать гармати – порох відсирілий.
Хан послав своїх в атаку, як таке побачив.
Та німецькії драгуни з засідки напали
І татари відступили. Ляхи ж надихнулись.
І не тільки на слизькії вали повернулись,
До гуляйгородів наших в атаці дістали.
Чотирнадцять запалили ще й поряд засіли.
Коли спробували наші вцілілі відбити,
Багатьох вдалося ляхам тоді положити.
Вже у темряві ті ляхи, врешті, відступили.
Та невдача на стан війська вплинула погано.
Почались розмови: з ляхом треба замиритись,
Щоб між ляськими військами нам не опинитись,
Бо ж король із військом скоро тут вже бути прагне.
Все ж Богданові вдалося лад трохи навести.
Знов до штурму готувались, вали насипали,
Що козаки з них до ляхів камінь докидали,
Лаялись звідтіль дошкульно на ляську адресу.
Айтимир-мурза до хана прибув із ордою.
І від того бойовий дух татарський піднявся.
А Фірлей, напевно, того всього налякався,
Велів з валів відступати швидкою ходою.
Бо ж людей не вистачало, щоб все боронити.
Дев’ятнадцятого знову озвались гармати.
Далі кинулося військо вали штурмувати
Аби, врешті, ляський табір увесь захопити.
Разів десять, мабуть, військо на штурми ходило.
Наші й ляхи не встигали ранених збирати.
Вже, здавалось, подолаєм ми, нарешті, клятих,
Але знову страшна злива звідкись налетіла.
Чи Господь не хотів того, щоб ми Збараж взяли?!
На валах не удалося нашим закріпитись,
Довелося до табору свого відкотитись.
А тут Фірлей з Вишневецьким зненацька напали.
Хоч татари помогли нам атаку відбити,
Але Збараж недосяжним так і залишився.
Хіба що Фірлей ще далі з валів відступився,
Аби можна було табір менший боронити.
День наступний спочивали та знов готувались,
Щоби знову на світанку новий штурм почати.
На той час вдалось ще вищі вали насипати,
Звідки ляські всі порядки добре проглядались.
Накопали ми там шанців, з мушкетами сіли.
Годі було тоді ляхам, навіть, показатись.
Від суцільного скрізь диму важко розібратись
Було ляхам, де стояли та що там робили.
Один другого заледве вони розглядали.
Ховалися в мертвій зоні та ще нір нарили,
Як кроти і у тих норах тихенько сиділи.
Як тільки-но в рукопашну, тоді вилізали.
Бились вони відчайдушно, не згірше, ніж наші.
В бій ішли киї, каміння, що з пращі кидали.
Ми то сильно натискали, а то відступали.
День цілісінький у смерті повнилася чаша.
Та надвечір відступились від Збаража того.
Втрати були величезні в той день з обох боків.
Тож вирішив гетьман штурми припинити поки
І облогою, нарешті добитися свого.
Знову вали насипали, підкопи робили,
Міни у них підривали, щоб збитків завдати.
Примушені були ляхи вже голодувати,
Бо ж достатньо провіанту дістать не зуміли.
Стали з міста утікати челяді і слуги.
В основному – українці. Між них затесався
І Скшетуський, що небавом короля дістався,
Що неспішно з усім військом простував з-за Бугу.
Ляхи в Збаражі старались якось замиритись,
Щоб, при тому їм у силі у місті зостатись.
Але гетьман не став зовсім на те піддаватись,
Тож мусили ті розмови нічим закінчитись.
Але голод же не тітка. Щось треба робити.
Знов до хана підкотились його умовляти
Із Хмельницьким всі союзи назавжди порвати
І від Збаража ордою у Крим відступити.
Але хан сказав, що ляхів в пригорщі тримає.
І, що досі були ляхам тільки одні жарти,
А не війна. Завтра стане ляхів витягати
Зі Збаража за чуприну. Тож шансів немає.
Хоч погодився Хмельницький ляхів пропустити
Із гарматами й обозом, коли ті готові.
Але ляхам, мабуть мало видалося крові.
Чи злякались, що козаки не схочуть пустити
І переб’ють по дорозі? Ішли перемови.
Що не усім до вподоби. Мали зуб на ляхів.
Тож хотіли усіх ляхів пустити на плаху.
І стріляти узялися по Збаражу знову.
Щоби їх погамувати, старшина примчала.
Поміж ними Морозенко – наш полковник славний.
На жаль, в ляхів віднайшовся стрілець дуже вправний,
Куля ляська Морозенку у груди попала.
Поховали Морозенка, аж Богдан заплакав.
То була для війська, звісно, дуже важка втрата.
Знову тоді узялися Збараж штурмувати.
Що аж ляхи відступати узялися з ляку.
Старі вали залишили, за нові попхали.
А козаки тоді слідом. Знов бій зав’язався.
Три години козак з ляхом за той вал змагався.
Ледве-ледве тоді ляхи нашим раду дали.
На старому валу наші швидко окопались.
Уже ляський табір зовсім маленьким зробився.
Табір той голодним людом, як лантух, набився.
Бо ж харчів все менше й менше у них зоставалось.
І в нас також було мало, а у них – тим паче.
Німці всіх собак поїли. Фуражу не стало.
А конину тоді ляхи зовсім не вживали.
Тож козацький табір скоро зненацька побачив,
Як зі Збаража прогнали ляхи коней сво́їх.
Щоб ворогу не дістались, ноги відрубали,
Отож коні на трьох ногах по полю стрибали.
А татари накинулись на табун юрбою.
Бо ж вони оту конину здавна споживали…
Їм ті коні ляські були, як дарунок з неба.
Мабуть, з тиждень їм про їжу думати не треба.
Такий гарний подарунок від ворога мали.
Татар, правда, під Збаражем було небагато.
Розбрелись аж під Тернопіль, Золочів і Броди.
Пантрували, щоб не дати королю проходу.
Та заодно заходились села грабувати.
Що король збирає військо під Збараж рушати,
То всі знали. Але де він? Чи скоро припхає?
Про то вістки в нашім війську жодної немає.
Залишалося про те нам одно лиш гадати.
З Білорусі гіркі вісті прийшли в Україну.
Радзивілл полки козацькі зумів подолати.
Понесли вони великі під Лоєвом втрати.
Гетьман наказний Кричевський у бою загинув.
А то значить: шлях на Київ литвинам відкритий.
Стривожила військо доля і близьких, і рідних.
А от ляхів ота вістка потішила, видно.
Треба було якось дух їх войовничий збити.
На тридцяте в ніч поляки вилазку зробили.
Але наші їх чекали, вогнем стріли знатно.
Кинулися тоді ляхи назад утікати,
А козаки на їх плечах на вал залетіли.
Тут впритул гармати ляські вдарили у груди.
Довелося відступитись. Не солодко й ляхам.
Прийшлось клятим відступати за вал свій останній.
Козаки ж за ними слідом кинулися справно.
Проте ляхи не рвонули втікати від страху.
Одні вали досипали, другі прикривали.
Із мушкетів годин кілька стріляли невпинно.
Не здолало наше військо ту свинцеву стіну.
Спинилися і вал власний поряд насипали.
Із-за валу аж до ночі ляхів обзивали.
Ті у відповідь теж слова злого не жаліли.
Зранку знову штурмували, пройти не зуміли.
А вночі той вал козацький знову надсипали.
Став він вищий, аніж ляський, підтягли гармати,
Щоб впритул звідтіль стріляти, ляхів клятих бити.
Вранці думали одразу і вогонь відкрити,
Хоча в ляхів якраз було католицьке свято.
Почалася знову злива, всі плани зламала.
Воювати стали мляво, зрідка лиш стріляли.
Що чекать від Радзивілла й короля - не знали.
А ляхи на того й того лиш надію мали.
Четвертого серпня гетьман зненацька зібрався,
Узяв собі полків кілька, Чорноту залишив
Замість себе. Кудись пішов – ніхто не знав більше.
Лиш гадали, що назустріч королю подався.
Ляхи теж про те прознали, зрання підібрались
Аж до наших шанців, кляті, вдарили зненацька.
Довелося напівсонним нашим відбиваться.
Кілька прапорів козацьких ворогам дістались.
Наших полягло багато та й ляхів немало.
Прагли, певно, харчів всяких у нас захопити.
Ледве-ледве удалося нам клятих відбити.
Багатьох поклали, як їх уже назад гнали.
А на другий день ми ляхам штурмом відпові́ли.
Спершу вдарили гармати по ляхам і замку.
Знайти ляхам не вдавалось схованку ніяку,
Навіть, нори, що собі ті, як кроти нарили.
А, як стих гарматний гуркіт, кинулись в атаку.
Гуляйгороди узяли від вогню прикритись.
Удалося аж до валу козакам пробитись.
Там потрібно закріпитись за ціну усяку.
Але вдарили гармати ляські, що змітали
Все живе із того валу. Як на нім триматись?
Довелося нашим з валу того відступатись.
Тож, на жаль і тої днини Збараж ми не взяли.
Далі вже не насідали, лиш ляхів дражнили.
То підкопи, то смолу їм гарячу кидали,
То залізними гаками вози видирали,
Що за своїм валом ляхи впритул встановили.
То опудала садили по-турецьки вбрані,
Щоб більш ляхів налякати… Найбільша ж надія:
Що їх голод доконати все-таки зуміє.
Знали, як із тим сутужно у ляському стані.
Всіх собак, котів поїли, пацюків ловили.
Від голоду вже не тільки одна чернь вмирала.
Від голоду уже в ляхів геть сили не стало.
Із надією на захід тільки і гляділи.
Ми ж не надто турбували – нехай помирають.
Як здаватися не хочуть, нехай всі погинуть.
Стане вільною від того кодла Україна…
А з неба усе частіше зливи поливають.
Якось в ляхах промайнули проблиски надії.
Бо дізнались, що король їх уже близько, наче.
Як козаки із заходу риють вали, бачать.
Та надія їм голодним дуже душу гріє.
Ще не знали, що Хмельницький під Зборів подався.
Там з ордою королівське військо перестріли.
Майже дощенту те військо вони погромили.
Сам король в козацькі руки ледве не попався.
Коли б хан не відступився, не зажадав миру,
Бо його таємно ляхи золотом купили,
То на другий день би військо усе перебили.
Тож війна, усі говорять, скінчилась допіру.
А ляхи усе чекають. В шістнадцяте, наче
Вчули постріли: гармати, мушкети палили.
Ляхи думали, що військо в поміч підступило.
А то звістка долетіла про Зборів, одначе.
Козаки й салютували. На другий день злива
Не дала нам штурмувати, щоб ляхів добити,
Перемогою щоб також гетьмана зустріти.
Та й на завтра і позавтра не сталося дива.
Ляхи, хоч і помирали з голоду, тримались.
А селяни, що ховались в Збаражі донині,
Проситися у Фірлея взялись на колінах,
Щоб їх випустили з міста. Ляхи не вагались.
Менше ротів – більше їжі для них залишиться.
Випустили тих нещасних. Татари напали,
Кого вбили, кого собі у ясир забрали.
Не багатьом у наш табір удалось добиться.
Двадцять першого, нарешті, повернувся гетьман.
Ми салютом його стріли. А ляхам кричали,
Щоб виходили, бо мир вже вожді підписали.
Думали, що ляхи вийдуть з-за валів. Та де там!
Не повірили. Надвечір дипломат прибився.
Привіз листа Фірлеєві від короля, значить,
Про мир. Йому ляхи не вірять, одначе.
З недовірою Фірлей той на усе дивився.
Гадав, певно, що то пастка. Отож і не вірив.
А Хмельницький зажадав ще сто тисяч віддати
Ханові – то за поразку королівську плата.
Фірлей все не довірявся досі тому миру.
Аж прибули комісари польські й заходились
Ляхів в Збаражі віддати гроші умовляти.
Фірлей мусив аж сто двадцять тисяч віддавати.
Бо інакше би татари з ним не замирились.
Домовлялись про умови, як Збараж здавати.
Ляхи все ще за валами у страху стирчали,
Все від козаків якогось «фортеля» чекали.
Скоро все ж найсміливіші стали виповзати.
Козаки їх частували, як знайомі старі,
В незнайомих брали одяг і шапки зривали.
Хто мав гроші, в наших їжу, коней купували.
Та часом необережних хапали татари.
Потім цілий день мирились, харчем торгували.
Двадцять п’ятого, здається почали збиратись
Полки, щоб по містах-селах своїх повертатись.
А ляхи все за валами при зброї стирчали.
Коли усі полки наші табір полишили,
Тоді й вони потихеньку стали вибиратись,
Всі охлялі, як скелети в Польщу повертатись.
Від голоду іти пішки ледве мали сили.
Бо ж коней майже не мали. Зголоднілі їли
Все, що бачили, бо ж важко хліб було дістати.
Тож багатьом по дорозі довелось вмирати.
Не усі тоді вернулись з тих, що уціліли.
А я, як про мир дізнався, то не став чекати.
Узяв, що вдалось здобути та й на Січ подався.
Віддам дар святій Покрові, що живим дістався
Та і буду собі далі тут козакувати.

Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга остаточно москалі.
Як вони з Іваном Третім – своїм князем на чолі
Змогли, на Угрі стоявши, Орду від Москви відбити.
Ще в підручниках шкільних я картину пам’ятаю,
Як отой їх князь Іван був ханську грамоту порвав,
А послів від хана тут же ще й убити наказав,
Заявивши, що віднині Орда влади тут не має.
І тоді Ахмат привів на Москву орду велику.
Та Іван його зустрів в прикордонні на Угрі.
Так Ахмат ту невеличку річку і не перебрів,
Розвернувся та й подався назад в своє Поле Дике.
Хоч, насправді, все було тоді зовсім по другому.
Король польський Казимір був зачинщиком всьому.
Москву в болота загнати так хотілося йому,
Що шукав собі союзу по всіх краях без утоми.
То Новгороду обіцяв поміч в боротьбі з Москвою.
То з Ахматом домовлявсь разом на Москву іти.
Але хитрі москалі все ж змогли захисток знайти:
Союз також заключили вони з Кримською ордою,
Що давно уже вела боротьбу проти Ахмата.
Кримський хан Москві поміг. Казимір же обіцяв,
Але помочі нікому так ніколи й не надав.
Питається: нащо ж було тоді йому й обіцяти?
Тож, як Новгород завівсь із Москвою воювати,
То на поміч Казимір йому так і не прийшов.
Зрозуміло, що відмовки об’єктивні він знайшов.
Але вдарити із тилу усе ж попросив Ахмата.
Той орду свою підняв та і на Москву подався.
Він же давно вимагав з Москви тої данину.
Саме тою даниною й виправдовував війну.
Здавалося, князь московський добре у капкан попався.
Але вихід він знайшов і Ахматові послав
Цілу купу золотими (встиг уже награбувати).
Отримавши «данину» ту, чого б іще воювати?
Далі на Москву рушати Ахмат тоді вже й не став.
А москалі на Шелоні новгородців геть розбили.
Мусив Новгород скоритись після декількох розправ.
Іван Третій кого вислав, кого тут же і скарав.
А туди закоренілих москалів переселили.
Проминуло кілька літ. Хан на данину чекає.
Та не спішать москалі, ні копійки не дали.
Звісно, що Ахмат від того на Москву страшенно злий.
Щоби її покарати, сили у степу збирає.
Казимір його весь час у похід той підганяє,
Хоча сам не йде, мовляв, виступить після Орди.
Ахмат, правда, у похід той взагалі би не ходив,
Але ж москалі, як завжди, свого носа всюди пхають.
Саме вони і дали привід до походу того.
Вятичі, які були під Москвою вже в той час,
Зібрались якось ватагою, як було то вже не раз
Та і вийшли на велику, на розбійницьку дорогу.
Спустилися вниз по Волзі й на Сарай-місто напали,
Купців, люд пограбували, місто усе попалили
Та і назад в свою Вятку спокійнісінько поплили.
Звісно, хана те нахабство було геть розлютувало.
Отоді він і відправив своїх посланців до князя.
Про данину нагадав їм, помсти Вятці вимагав.
Та Іван його послання на очах послів порвав
І послів убив. Чи можна було знести ту образу?
Тож підняв Ахмат орду всю. Казимір пообіцяв,
Що ударить Москві з тилу, на що Ахмат сподівався.
Ледь дізнавшись про похід той, Іван дуже налякався.
І до Криму посланців чимскоріш своїх послав.
На відміну від Москви, кримський хан тримає слово.
Тут же зразу на Поділля Казимірове напав.
Тож, куди там ще ходити - землю захищати мав.
Казиміра зупинити зміг Іван чужою кров’ю.
Залишився із Ахматом князь московський сам на сам.
Велів із усіх земель бігом військо він збирати.
Хоч самому йому було лячно у похід рушати.
Вирішив, хай син рушає та й «розрулить» якось там.
Сина битися відправив, власну кров не пожалів.
Сам же в Москві ошивався, по церквах ходив, молився.
Де б на півночі сховатись від орди тії дивився.
Ледве-ледве не тікати народ його упросив.
Переляканий страшенно, все ж послухався Іван
Та і вирушив до війська, що вже на Угрі стояло.
І шляхи орді на північ, на Москву всі перетяло.
Ще й Іван собі на поміч братів-неслухів позвав.
Їхав Іван та, чим ближче, страхи його не пускали.
Не доїхав, за сто верстов у Кременці зупинивсь.
Та із острахом вже звідти за подіями дививсь,
Щоби першим драла дати, коли б військо утікало.
А саме москальське військо усі броди зайняло.
І орду на другий берег Угри тої не пускало.
Так вони до листопада над річкою й простояли.
Хоча кілька спроб татарських все ж прорватися було.
Але москалі успішно всі ті спроби відбивали.
Та, все ж, у страху чекали, як укриє річку лід,
Тоді москалі вже точно не відкрутяться від бід.
По льоду татари б легко Угру оту подолали.
Іван Третій намагавсь якось з ханом замиритись.
Дари йому посилав та і настійливо просив,
Аби той «його улусу» військом тим не розорив.
Але так і не зумів з ханом він договоритись.
Врешті, час такий настав, і Угра під льодом стала.
Тож наляканий Іван війську повелів бігом
На Кременець відступати, захищати там його.
А звідтіль вже без зупинки до Боровська відступали.
Озирались, чи татари вслід за ними не біжать.
І не знали, що ординцям було зовсім не до того.
Знову кримчаки Ахмату перейшли в степу дорогу,
Прийшла орда і взялася його землі розорять.
Довелося в степ вертати, щоби землі захистити.
Орду кримську він успішно своїм військом відігнав.
Та Іван за рік на нього хана іншого наслав
Із Сибіру. І Ахмата удалося йому вбити.
Знову у Орді Великій колотнеча почалась.
А Івану того й треба, аби його не чіпали.
Данину в Орду, нарешті з Москви слати перестали.
Мовляв, Москва з того часу іга злого позбулась.
Так кричать вони і досі – ті трикляті москалі.
Та не згадують при тому, що Москва відтоді стала
Під друге ярмо – до Криму данину віками слала.
Відкуплялась, щоб татари не топтали їй землі.
Данину Москва платила, поки й сів Петро на троні.
Тоді, власне й позбулися москалі того ярма.
Та в історії москальській правди не було й нема.
Але ж правду утаїти ту навік вони не годні.

Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму помилку велику.
Бо тим пальця дай встромити, то і руку впхають.
Вже давно на Україну вони види мають.
Поки живий був Богдан, ще якось давав раду.
А не стало, то й вилізла вся москальська «правда».
Договір, що підписали у Переяславі,
Десь поділи та й творили свої чорні справи.
Гетьманами менжували – хто більш їм уступить,
Той у москалів, урешті, булаву і купить.
А бажаючих в ті роки теж було багато –
Кому тільки не кортіло погетьманувати?
Той був на Лівобережжі, москалям корився,
Другий на Правобережжі ляхам в рот дивився.
Мали свого і татари. І всі полки мали,
За чужинські інтереси вони воювали.
Ішов тоді брат на брата, а батько на сина.
Погубили ті гетьмани вільну Україну.
Правий берег розорили – Руїна настала,
Бо там саме між собою вони й воювали.
Польський ставленик Тетеря догетьманувався,
Що без війська, без народу взагалі зостався.
Тож подався до Варшави «правди» там шукати.
Не стало Правобережжям кому й керувати.
Отоді лівобережний гетьман Брюховецький
Обְ’єднати Україну під руку й береться.
Йому уже удалося Канів захопити,
Тож похід свій і надумав розпочати звідти.
Тим більше, Правобережжя саме піднялося
Проти ляхів. Тож Івану, може б і вдалося.
Хоча сил мав не багато, але мав надію,
Що Москва йому поможе у військових діях.
Не знав тоді Брюховецький, що до того часу
Москалі, хоч на той берег позирали ласо,
Та про себе вже рішили з ляхом замиритись,
Україною від ляхів, врешті, відкупитись.
Ще Андрусів попереду та вже було знати,
Що москалі ті не будуть за нас воювати.
Ще вони Лівобережжя не «перетравили»,
Захопити й правий берег вже не мали сили.
Вони з ляхами шукали вже таємно миру.
Брюховецький і чув, може та у те не вірив.
Готувався до походу й дуже сподівався,
Що, якби на правий берег його похід вдався,
То Москва його підтрима, війська зможе дати
І він зможе Україну, врешті об’єднати.
Гетьман стояв у Каневі, в похід готувався.
При ньому загін москальський невеликий мався.
Було у нім дві тисячі ратників, одначе
Скоро всі порозбігались, тільки їх і бачив.
Бо хотіли москалики тільки пити й жерти,
А за якусь Україну не бажали вмерти.
Залишилось з півтисячі – ото й вся підмога.
Хоча ні, при Брюховецькім була ще, крім того
І калмиків орда дика. Москалі прислали,
Щоб не москалі – калмики кров тут проливали.
Було їх теж дві тисячі, але так вже сталось,
Що скоро їх менше тисячі тільки і зосталось.
Москалі їм не платили. Хоч гроші прислали
Та Хитрово (от же вірну кличку підлим дали)
Взяв ті гроші й у Білгород із ними подався.
А отой загін калмиків без плати зостався.
Тож і стали розбігатись. З поміччю такою
Гетьману і довелося ставати до бою.
Досить легко взяли Корсунь, крім Малого міста,
Там залога зачинилась – до тисячі війська.
Місто те не штурмували, бо гармат не мали,
А населення зібрали і в Канів погнали.
Хотів гетьман москалів так змотивувати,
Щоби в поміч добре військо змогли надіслати.
Воєводі відписав він, аби доложити:
Дрібні бої розписав, як грандіозні битви.
Видавалось, наче він погромив так ляхів,
Що тепер хоч до Варшави простуй битим шляхом.
Але над тим москалі просто посміялись.
Самі були брехуни, тож на брехні знались.
А що ж ляхи? Як Чарнецький у поході згинув,
Яблоновський став над військом ляським в Україні.
Сили мав, хоч не багато та в бою завзяті:
І гусарія, й драгуни – здатні воювати.
Головним опорним пунктом Білу Церкву мали,
Там окремим гарнізоном їх війська стояли.
І гармат доволі мали, й всякого припасу.
Щоби добре зготуватись, мали вдосталь часу.
Брюховецький і задумав Білу Церкву взяти,
Тоді легше з України і ляхів прогнати.
Сам із Канева не вийшов, послав Лизогуба
З козаками, а ще із ним (тим ляхам на згубу)
І орду калмицьку, щоби дарма хліб не їла,
А трохи повоювала, ляхів подражнила.
На великий успіх, звісно, він не сподівався,
Та, хоча б про ляське військо побільше дізнався.
Яблоновський в Білій Церкві не схотів сидіти,
Вирішив у чистім полі ворога зустріти.
Під Гребенниками табір у полі поставив,
Як дізнавсь про Лизогуба, то й обоз відправив
До табору, щоб нічого не зв‘язало руки.
Добре знав той Яблоновський військову науку.
А під Житніми горами з Лизогубом стрівся.
Той, готовий вже до бою, стояв та дивився.
Поки ляхи розгортались, щоб до бою стати,
Враз калмики налетіли та стали стріляти.
Ляхи кинулись за ними – орда розвернула,
Піднімаючи пилюк, із очей чкурнула.
Тільки ляхи вспокоїлись, шикуватись стали,
Як орда, як дикі оси, знов на них напала.
Знов погнались ляхи дарма, мов за вітром в полі.
Та зловити дикунів тих нелегко доволі.
Так вони дражнили ляхів, спокій не давали,
Що уваги на козаків ляхи не звертали.
А ті раптом налетіли, ляхів потоптали.
Майже сотню отих ляхів у полон узяли.
І одразу ж відступили. Ляхи вслід за ними.
А тут знову ті калмики з луками своїми.
Вже забулись ляхи, як то орду воювати.
Колись же вони боялись в полі бій давати
Орді кримській. Зразу табір собі будували.
За возами, за валами татар відбивали.
Бо ж орда стрімка, неначе річка швидкоплинна.
З нею в полі воювати – то дарма загинуть.
Хоча було тих калмиків з півтисячі, певно.
Та ганятися за ними у полі даремно.
Яблоновський кусав лікті, поквапився надто:
Не треба було обоза в табір відправляти.
Зараз би вози поставив та й відгородився.
І тоді б уже на рівних із ордою бився.
Та нема чого робити. Велів відступати
До табору, аби в ньому бій, нарешті дати.
А калмики насідали, навколо кружляли.
Хоча ляхи тепер близько їх не підпускали.
Дійшли вони до табору та й там заховались.
А калмики ж гарну здобич взяти сподівались.
Злі до козаків вернулись. А ті ж не чекали,
Як калмики полонених усіх порубали.
Козаки не встигли, навіть їх і допитати,
Щоби їм про ляське військо більше було знати.
Хотів Лизогуб вертатись, як, врешті, дізнався,
Що із військом Яблоновський в таборі сховався.
Взять його не було сили – чого й намагатись.
Краще уже до гетьмана скоріше вертатись.
Тут сторожа прилетіла: «Ляхи відступають!
Обоз в таборі лишили! Немов утікають!»
«Налякалися калмиків!» - думка промайнула.
І козаки, і калмики чимскоріш майнули
У полишений той табір. Ляхи відступили,
Щоб нікому не дістався – взяли й запалили.
Козаки в вогонь не лізли, жадібні ж калмики
Із вогню собі набрали здобич невелику.
Лизогуб гінця відправив до гетьмана. Звісно,
Розписав, як героїчно билось його військо.
Нахваляв також калмиків, як вони напали,
Яблоновського до смерті, мабуть налякали,
Що він дременув до Польщі. Гетьман потішався.
Та цареві в Московію хвалитися взявся.
До вигадок Лизогуба ще й свого добавив.
Переможно виглядали гетьманові справи.
Хоч, насправді, Яблоновський не калмик злякався.
Від гінця з Варшави саме новини дізнався,
Що бунтує Любомирський, тож вірні загони
Король усі закликає захистить закони.
Короля той Яблоновський помчав рятувати,
А не від ординців диких здумав утікати.
Брюховецькому ж та правда нащо була треба?
Сподівався з Москви поміч отримать для себе.
Похвалившись, який гарний полководець з нього,
Брюховецький, врешті з військом відправивсь в дорогу.
Вирішив він свої сили щоб не розпиляти,
Щонайперше, Білу Церкву у облогу взяти.
Штурмом взять не сподівався, бо ж знав дуже добре,
Що гарнізон там великий сидить і хоробрий.
А у нього лиш козаки та москалів трохи,
Бо ж москалі розбігались із війська, як блохи.
Взявши місто у облогу, гетьман зготувався
І на третій день вже Білу штурмувати взявся.
Але ляхи і козаки, що в місті засіли,
Досить легко його військо від мурів відбили.
Та й не дивно. Бо ж калмики міст не штурмували,
Вони тільки того й вміли, що полем гасали.
Москалі також не надто на штурм поспішали.
Та і тих же залишилось тоді зовсім мало.
А козаки? А козаки вже не ті завзяті,
Які колись із Богданом ішли воювати.
Добре ж бачили, що чинить москаль в Україні,
Чого ж вони старатися для клятих повинні?
Тож не надто й поспішали на ті стіни пхатись.
Могли лише на удачу якусь сподіватись.
А, тим часом, новий «гетьман» зְ’явивсь в Україні.
Звався він Степан Опара. Клич козакам кинув,
Щоб ішли від його руку край рідний звільняти
І від ляхів недобитих, і москалів клятих.
Він хваливсь, що з кримським ханом вже угоду має
І той йому орду цілу в поміч посилає.
Знову, як і при Богдану, із ордою разом
Виметуть із України всю оту заразу.
Люди від того Опари й під Білу з’явились,
Козаків агітувати бігом заходились.
А козакам вже обридли й москалі, і ляхи,
Уже перед Брюховецьким не відають страху.
Ладні будь-кому гетьма́нську булаву вручити,
Аби рідний край від кодла отого звільнити.
Брюховецький вже й на військо надії не має
Та на вилазку із міста щоночі чекає.
Велів табір городити, щоб не дай Бог чого.
Ото такий полководець виявився з нього.
Прийшов місто воювати і сам же злякався,
Щоби з міста хтось на нього раптом не напався.
А ляхи, мов те чекали – взяли і напали,
Обоз добре потрощили та шкоди завдали.
А тут іще прийшла вістка, наче ж до Опари
Уже ідуть прямо з Криму ордою татари.
Довелось йому облогу чимскоріш згортати
І, не солоно сьорбавши, у Канів вертати.
Як побитий пес вертався. Не вдалось Івану
Над обома берегами зробитись гетьма́ном.

Спеленатий арканами він їхав на коні
Між двох монголів, що кінці тримали
І холодно на нього позирали.
А в нього думи в голові сумні.
Бо ж розумів, що смерть його чека.
Тохта слова на вітер не кидає.
Та ніякого розпачу немає,
Хай смерть йому і буде нелегка.
Та відчуття, що покарав він зло,
Що вбив того, хто винен в смерті брата
Давало спокій перед стріччю з катом.
Перед очима все життя пройшло.
Нехай коротке. Але в час такий
Непевний люди й менше проживали.
Бо ж з усіма усі ворогували.
То не життя – зі смертю вічний бій.
Згадав Андрія – менший брат його,
Через якого, власне й опинився
В оцім мотуззі. Але не гнівився
За те на нього. Не було чого.
Андрій з дитинства вічно десь встрявав.
А він, як старший, мусив захищати.
Ходив з синцями часом через брата.
А підросли – за батька йому став.
Бо тато у поході десь пропав.
Де і могилка – то вони й не взнали.
Отак удвох поволі виростали,
Аж поки той нещасний день настав.
Андрій якраз по вулиці ішов,
Тут гайдуки боярські проїздили,
Та чимсь його добряче зачепили.
А в ньому, видно, враз заграла кров.
Тож огризнувся. Ті за нагайки́.
Взялись жорстоко шматувати тіло.
Від крові враз сорочка зчервоніла.
Микита повертався від ріки
Із вудками. Як тільки те уздрів,
Кілок дебелий вихопив із тину
Й перетягнув одного через спину,
Аж той з коня на землю полетів.
Та так невдало – й голову звернув.
Другий одразу аж збілів від гніву.
Та в очі глянув, повернув хапливо
І до маєтку чимскоріш майнув.
Полуда зразу із очей зійшла.
І гнів пропав – це ж смерть обох чекає.
Такого управитель не спускає.
Тікати треба скорше із села,
Поки не повернулись гайдуки.
Схопив Андрія та бігом до хати.
Узявся речі чимскоріш збирати.
Андрій стояв збентежений такий,
Бо, видно добре відчував вину.
Але назад вже пізно відступати.
Із клунками майнули поза хату.
Під лісом з димом вітерець війнув.
Микита озирнувсь – батьківський дім
Уже палав. І стисло серце йому,
Батьківського так жалко було дому,
Бо ж скільки всього пережито в нім.
Відсиділись у лісі та й пішли
На південь – долі кращої шукати.
Прийшлось довгенько по степах блукати,
Поки таки пристанище знайшли
Між біглого, зовсім лихого люду,
Який в степах розбоєм промишляв.
Із того і спожиток собі мав.
Гадали, що недовго там пробудуть.
Бо ж душі не лежали до тих справ:
Когось отак вбивати, грабувати,
Щоб люди тебе стали проклинати.
Та Бог з гріха того порятував.
Напали лихі люди на обоз
Купецький та й увесь розграбували.
Монголам, що степи ті пантрували,
Ватагу оточити удалось.
Кого убили, а живих усіх
Взяли в мотуззя і кудись погнали.
Усі вони перед мурзою стали.
А він уважно роздивився їх.
Когось скарати тут же повелів,
Взялись їм зразу ж голови рубати.
А декого, між них Микиту з братом,
Із молодих, напевно, пожалів.
Спитав, чи хочуть в найманцях служить.
Відмова, знано чим би закінчилась.
Тож всі живі одразу й зголосились.
Все ж, хоч якась надія далі жить.
Отак і опинилися вони
В загоні славнозвісного Ногая,
Що між монголів більшу силу має
І може лише порухом одним
В Сараї хана свого посадить.
Ходив з далеким турком воювати,
Зумів їх дикі орди подолати
Й похід на Візантію зупинить.
За що принцесу у дружини взяв,
З самим Царградом, навіть поріднився.
Тож на той час багато вже добився.
Та, звісно, плани на майбутнє мав.
Не хан якийсь, всього лиш беклярбек.
Та його слово важило багато.
Поміг Тохті в Сараї ханом стати…
Але розбив із ним вже скоро глек.
Отримавши від хана в дяку Крим,
Задумав від Сараю від’єднатись,
Самому в своїм краї керуватись.
Багато хто погодився із ним.
В Сакчі, де той Ногай тоді сидів,
Нойони різні часто приїздили,
З Ногаєм потаємно говорили.
І беклярбек з того́ дуже радів.
Тохта тоді не мав достатньо сил
Аби в бою відкритому зійтися,
Інтригами одними вдовольнився,
Аби хоча б зміцнити власний тил.
І, видно, все котилось до війни,
Якої вже ніяк не оминути.
Про те в розмовах тільки й було чути.
Аж ось, нарешті, ясним днем одним
Ногай похід військам оголосив.
І рушили з Сакчі його ногаї.
Микита і Андрій також рушають
З загоном руських найманців, що вів
Мурза Касим. Долали довго степ.
До них весь час загони прибували.
І скоро військо грізно виглядало.
Окинеш оком і не знайдеш, де б
Був степ пустим. Повсюди військо пхає.
Зібрав тут сотні тисяч душ Ногай.
Війська увесь заполонили край.
Цікаво, чи Тохта теж стільки має?
Дійшли до Дону, де Тохта чекав.
У нього війська вдвічі менше було.
Але від бою, бач, не відвернули.
А вже на завтра битви день настав.
Зійшлись у полі дві орди в бою.
Степ аж гудів від тупоту кінноти.
Пил різав очі, залітав до рота.
Ногай кінноту посилав свою
Туди, де якимсь робом відчував
У тім потребу. Бо ж від того пилу
Уже все поле від очей закрило.
Загін Микити ще поки стояв
В резерві. Коли майже все у бій
Ногай вже кинув. Раптом десь ізбоку,
По собі сакму лишивши широку,
Загін ординський вигулькнув, як стій
Й швидким галопом звідти полетів
До ставки беклярбека. Сподівався,
Що без резервів вже Ногай зостався.
Тохта Ногая вбити захотів,
Щоб тим ударом виграти весь бій.
Летить загін ворожий, пил здіймає,
Вже до Ногая ставки підлітає,
Немовби хижих ос великий рій.
Мурзи Касима не було в той час,
Був викликаний спішно до Ногая.
Але часу на роздуми немає.
- До бою! – закричав Микита враз
Й повів загін напереріз орді,
Що мчала степом. При шатрі Ногая
Зіткнулися, неначе хижі зграї.
Ногай спокійно на коні сидів,
Спостерігав, як руський той загін
Орду шабля́ми взявся шаткувати.
Хоч тих було і більше набагато
Та далі не пробився ні один.
Як половина в тій орді лягла,
Другі коней, нарешті повернули
Та й хутко, озираючись гайнули.
А скоро й битва виграна була.
Тохта звідтіль живим заледве втік.
Ногай, щоправда, не велів догнати.
І не тому, що мав великі втрати.
Гадав, що й так розбив Орду навік.
Собі всі землі аж по Дон забрав
Та й до Сакчі із військом повернувся.
Відзначити Микиту не забувся
І йому сотню під оруду дав.
Здавалось, все складається, як слід.
Із неба чорні хмари відступили.
Брати свій шлях-таки знайти зуміли.
І їх життя чекатиме без бід.
Та знов Андрій… Ногай вже на той час
Прийняв іслам й порядки мусульманські.
Устої забувалися поганські.
Отож, Андрій побачив якось раз
Дівчину, що Ногаю привезли
В його гарем. Десь із Русі украли.
Побачив він її і серце стало,
Бездонні очі з розуму звели.
У відчаї накинувся на тих,
Хто віз її. За шаблі ухопились.
Але-но тільки перша кров пролилась,
Міська сторожа кинулась до них.
І до Ногая повели на суд.
Микита пізно про те все дізнався,
І до Ногая чимскоріш подався.
Там вже цікавий позбирався люд.
Пробивсь Микита поки крізь юрму,
До смерті вже Андрія засудили.
Він тоді кинувсь до Ногая сміло,
Став про рятунок говорить йому.
Але Ногай й бровою не повів.
Велів Андрія тут же і скарати.
Хребет спочатку бідному зламати
І голову зрубати повелів.
Микита мусив бачити те все.
І злість йому у серці закипала.
І люта помста ціллю його стала:
Він теж Ногаю голову знесе.
Поклявся в тім, хоч слова не сказав.
Ще прийде час для помсти. Він за брата
Помститься, тільки треба зачекати.
І він чекав, а скоро й час настав.
Тохту Ногай, здавалось, переміг.
Та скоро вже нойони й чингізиди,
Що купи ще трималися для виду
Зчепилися. Той скоро перебіг
Знов до Тохти, за ним другий і п’ятий.
І серби, і болгари відійшли,
Хоч вірними васалами були.
Ногаю важко військо знов зібрати.
Зате Тохта за рік зумів зібрать
Орду велику, бо ж тепер він має
І тих, що відступились від Ногая.
Тож із тим військом взявся підступать
Вже й не до Дону – за Дніпро дійшов.
Ногай збирає спішно все, що здатен,
Та половину лиш зумів зібрати
Із сил, з якими вже Тохта прийшов.
Поки Ногай із силами збиравсь,
Уже і Буг ординці подолали.
Поміж Дністром і Бугом військом стали.
Ногай щось швидко вигадать старавсь.
Прикинувсь перше, що він захворів,
Про перемови взявся говорити,
Мовляв, все можна без війни рішити.
От вихворіє він за кілька днів
І стрінеться з Тохтою, щоб вони
Усе владнали… Сам же, за тим часом
Все ж пастку влаштувати сподівався.
Для того Тека з Чакою – сини
Ногая військо чимале взяли
Та за Дністер тихенько подалися.
Орду Тохти обходити взялися,
Щоб з тилу її вдарити могли.
Із військом тим Микита теж ішов.
Та по дорозі удалось відстати.
Він до Дністра узявся повертати,
А скоро вже і течію зборов.
Як тільки на тім боці опинивсь,
Помчав орду Тохти бігом шукати.
Недовго довелося і скакати.
Його загін ординський зупинив.
Він їм сказав: важливу має вість,
Нехай ведуть бігом його до хана.
Дав обшукати їм себе старанно.
Сказав, що лише хану відповість.
Його тоді до хана привели
І він про підлу витівку Ногая
Повідав. Та й про все, що добре знає.
Тохта був на Ногая страшно злий.
Велів орду негайно піднімать.
Поки сини ту пастку ще готують,
Ногаєве він військо замордує,
Бо ж втричі перевагу може мать.
Ударили ординці, що є сил
В місцевості, що Куканликом звалась.
Ногая військо скоро розметалось,
Розбіглося у відчаї навкіл.
Багато хто пробився за Дністер.
І сам Ногай також туди подався.
Дістатись до Сакчі він сподівався.
Життя порятувати би тепер.
Із ним загін в сімнадцять чоловік.
Микита, що в ординськім війську бився,
Уважно за усім отим дивився.
Помітив, у який подався бік
Отой Ногай. Подавсь за ним услід.
Іще й ординців прихопив з собою.
Летіли за Ногаєм вслід юрбою.
Хоч очі заливав холодний піт,
З отих Микита очі не спускав.
В ногайців коні втомлюватись стали
І скоро їх ординці наздогнали.
Загін ногайський на дорозі став
На бій останній, щоб прикрити втечу
Ногая. Закипів короткий бій.
Микита ж обійшов ворожий стрій,
Помітивши Ногая недалечко,
Рвонув за ним. Вже скоро й наздогнав.
Той, хоч спішив та часто озирався.
Нарешті, зупинивсь, за шаблю взявся.
І тут Микиту, врешті упізнав.
І зрозумів. Гнів раптом закипів
У його серці. Кинувсь на Микиту.
Тому вдалося напад той відбити.
В бою порадник геть поганий – гнів.
Тож вибив шаблю у Ногая з рук.
Махнув своєю й голова злетіла.
Здійснилось те, чого душа хотіла.
А скоро і копит донісся стук.
Ординці перебили ворогів
І за Ногаєм подалися далі.
Наказ: його живим узяти мали.
Спинились, зрозумівши все без слів.
Хтось голову Ногая підхопив.
Вмить посланця відправили до хана.
Микиту оточили всі старанно,
Бо хто зна, що Тохта би повелів.
Микита їхав, опір не чинив.
Ординці скоро ще до них примчали,
Тоді в аркани вже Микиту взяли,
Бо ж чингізида вбити він посмів.
І так він знав, що смерть його чека.
Але душа страху не відчувала,
Бо його помста винного догнала.
А далі? То у Божих все руках.
Тохті сміливо в очі подививсь,
Хоч і штовхали без кінця у спину,
Щоб перед ханом впав він на коліна.
А хан поглянув холодно, скрививсь.
Але, щоб справедливість показать,
Велів Микиті золота відважить,
Наскільки голова Ногая важить…
Одразу потім голову зрубать.
На те Микита слова не сказав
І хану лише злегка поклонився.
А сам в душі до Господа молився
Десь там на небі брат його чекав.

Орбан, дідько б його взяв, витріщивши очі
Українське Закарпаття захопити хоче.
Грає в нім москальська кров, бо всі ж добре знають,
Що угри із москалями спільних предків мають.
Тож і тужиться аби світу доказати,
Що на землі українські може право мати.
Не він перший. У часи тепер давні, грізні
Пам‘ятаємо, як угри в наші землі лізли.
Намагались ласий шмат собі відхопити.
Та не один утікав, нами добре битий.
Пригадалася оце історія давня,
Як Мстислав Удатний був – князь галицький славний –
Із уграми воював, що нахрапом пхались,
Славний Галич захопити собі намагались.
Слід сказати, що й без «наших» там не обійшлося.
Жадібним боярам владу захопить вдалося.
Хоч народне віче тим містом керувало
Та над вічем ті бояри свою владу мали
І вертіли, як хотіли. Завжди намагались
Так зробити, щоб при владі вони і зостались.
Як запрошували князя – того вибирали,
За яким велика сила аби не стояла.
А, ще краще, з-за кордону, від угрів просили.
І тоді уже робили, що лишень хотіли.
Бо в угрів своїх проблем тоді вистачало
Та й високії Карпати угрів відділяли.
Щоб на місто князі руські та й не зазіхали
(Хоча вони повне право княжити там мали,
Бо ж то було місто руське від прадіда-діда),
То бояри, а за ними горлопани слідом
Голосили: «Прийдіть угри, бо нас притісняють!»
А угри сидять у Буді, тільки те й чекають.
Тож угорський король Андраш Коломана-сина
Відправив, аби очолив галицьку дружину.
В ті часи Мстислав Удатний в Новгороді правив,
Від москальського свавілля захищав державу.
Вже тоді (хоч москалями ще, навіть, не звались),
Князі їхні, як ординці, в чужі землі пхались.
Удалось Мстиславу військо чимале зібрати
І на Липиці добряче клятим чосу дати.
Москалів побив, одначе в місті не зостався,
А дружину взяв і Галич визволять подався.
Час був вдалий – король Андраш подавсь в Палестину,
Визволяти Гроб Господній, залишивши сина
Без помочі. А тут саме вісті прилетіли,
Що веде Мстислав на місто чималеньку силу.
Як дізнались про те угри, кинулись тікати,
Тож без бою удалося йому місто взяти.
Взяти взяв та ненадовго. Бо ж бояри кляті,
Коли довелось Мстиславу в похід виступати,
Запросили знову угрів правити у місті.
Ті із радістю прислали чималеньке військо.
Ще і ляхів запросили, щоб їм помагали.
Отож Галич у Мстислава угри відібрали.
Завдали бояри лиха галицькому краю.
Коли туди-сюди чуже військо по нім промишляє
Та грабує, та вбиває – то радості мало.
Та бояри тільки радо руки потирали.
Мстислав же з тим не змирився, з силою збирався,
З Володимиром смоленським в похід домовлявся.
Як зібрали вони сили, так і поспішили.
Ще і половців з собою піти запросили.
Як угри про те дізнались, до ляхів послали,
Аби ті до них скоріше в поміч поспішали.
Прийшли ляхи їм у поміч в чималенькій силі,
Вихвалялись, мов Мстислава вони вже побили.
Щоб до міста полки руські їм не допустити,
Вирішили їх у полі за містом зустріти.
Справа стали полком ляхи, зліва угри стали,
Ще і галичан до війська силою зігнали.
Поставили галичан тих між угрів і ляхів,
Боялись, щоб не розбіглись ті, бува від страху.
Для Мстислава не проблема було зрозуміти,
Що не зможе він так просто ворога розбити.
Треба щось таке встругнути, що військо вороже
Битися в строю єдинім проти них не зможе.
Тож з половцями й своїм полком за пагорб сховався,
Щоб угорський полководець про те не дізнався.
А «братичу» Володимиру велів виступати
Та полком своїм на ляхів хутко наступати.
Налетіли руські вої на ляськую силу.
Ті списами, як належить, руське військо стріли.
Побачили, що їх мало, стали натискати.
Довелось тоді смоленським воям відступати.
А ляхи все насідають, все сильніше тиснуть.
Не витримав полк смоленський натиск ляхів, звісно.
Стали швидко відступати, а ляхи за ними
Летять з криком переможним полками своїми.
Вже радіють перемозі. Скоро і пропали,
За пагорби смолян бідних, вбиваючи, гнали.
Як пропали ляхи з поля, Мстислав дав наказу
І його полки на угрів накинулись зразу.
Від удару кінних воїв угри подалися,
Але встояли і в рубці на мечах зійшлися.
А тут половці із ліва вдарили, і з тилу.
Із трьох боків полки угрів разом охопили.
Галичани ж, хто одразу кинувся тікати,
А хто кинувся на угрів також нападати.
То була уже не битва, а бійня кривава.
Вже за чверть години вої закінчили справу.
Кого з угрів перебили, кого в полон взяли,
А багато з Коломаном бігом повтікали.
Тільки з уграми скінчили, як ляхи вертають.
Дуже раді, переможні всі пісні співають.
Мстислав велів шикуватись до нового бою.
Велів прапори угорські піднять над собою.
Ляхи їхали спокійно, здобичі набрались,
Тож, звичайно, що на пастку і не сподівались.
А тут руські налетіли та стали рубати
І половці заходились також помагати.
А тут іще і смоляни назад повертали,
Вони з тилу ляське військо враз атакували.
Розгром був неімовірний. Полону набрали.
Половці коней найперше собі похапали.
Та й полону не цурались, втікачів ловили.
У Галичі не зосталось ворожої сили.
Тож Мстислав став князювати…хоча і недовго.
За три місяці знов угри пішли проти нього.
Коломан в великій силі підступав під Галич.
А в Мстислава проти нього сили зовсім мало.
Та й бояри позирали зі злістю на нього.
Не схотів, щоб постраждало місто через того.
Відступився, з «братаничем» у Смоленськ подався.
А Коломан знову в місті правити узявся.
Рік минув, Мстислав зібрався з князями другими
Та й подався воювати знову Галич з ними.
Коломан засів у місті, бо сильно злякався.
Битися у чистім полі вже не намагався.
Князі місто штурмували, не змогли узяти,
Отож розбрелися краєм, взялись руйнувати.
Попалили міста, села, що угри тримали.
Якщо угрина стрічали, то у полон брали.
Походивши, погромивши, назад повернули.
Галичани тим походом налякані були.
Угри їм не довіряли, відвертали носа,
А тепер і князі руські дивилися скоса.
Треба було обирати під ким далі бути:
Чи під руським князем, чи то під угрином лютим.
Бо ж Коломан заходився галичан схиляти,
Аби усім католицьку віру їм прийняти.
Забрав собор православний, віддав папським слугам,
Розігнав попів із церков по усіх округах.
Бояр і купців багатих замучив, ограбив.
Хоч бояри опирались католицтву слабо
Та народ у чужу віру не хотів пристати.
Отож разом до Мстислава узялись писати,
Аби прийшов захистити від наруги тої.
Мстислав київський зібрав всіх рідних, друзів своїх
І спитався: що робити та як поступати.
Всі рішили проти угрів військом виступати.
Князі тоді роз’їхались, щоб військо збирати,
А Мстислав послав у Галич уграм ультиматум:
Щоб гоніння припинили і церкви вернули,
Коломана в православ’я аби навернули.
Коломан же, замість того, став війська збирати,
Послав в Буду, послав в Краків помочі прохати.
Прийшли угри із Фільнеєм ( із угрів прислали)
На Русі його «прегордим», кажуть, називали,
Бо хвалився, наче Русь вся до ніг йому ляже.
Якщо ворога зустріне, то йому покаже.
Прийшов слідом Лєшек Білий із Кракова свого.
Рицарі, як на підбір всі, теж були у нього.
Тридцять тисяч їх зібралось Галич «боронити».
Здавалося, що зійшлися війська всього світу.
Мстислав часу теж не гаяв, зібрав військо грізне.
Окрім руських, половецькі ішли орди різні.
Князь великий вів те військо, що Києвом правив.
Князі овруцький, смоленський ішли в нього справа,
Зліва ішли чернігівці. Перед тою раттю
Рухався Мстислав Удатний з половцями й братом.
Поспішав, щоб йому першим Галича дістати.
Першому і довелося на бій йому стати.
Зустрів в полі загін угрів, полону набрався
Та про військо, про вороже новини дізнався.
Думали, що іще ляхи не встигли дістатись
Та узнали, що вже військо устигло з’єднатись.
Зайняло вороже військо вигідні висоти,
А навкруг висот низина – суцільне болото.
Та рішили князі руські, що бій мають дати.
Прийшли туди на світанку, стали шикувати
Полки свої. Князь київський Мстислав в середині.
Попереду князів «менших» поставив дружини.
Справа стали чернігівці полками своїми.
Зліва у строю смоляни і Удатний з ними.
Половецька орда стала у війська позаду.
Вона швидка, як не буде де у війську ладу,
Вона з поміччю устигне. Рушили помалу.
Скоро і вороже військо перед них постало.
Угри у блискучих латах у центрі стояли.
Ляхи Лєшека полками лівий фланг зайняли.
Справа стали галичани. Не дуже й хотіли
Та перечить Коломану тоді не посміли.
Бій розпочали поляки. Ударили сильно,
Так натисли – полки стали відступать повільно.
А поляки насідають, а поляки тиснуть.
А поляки над флангами вже руськими виснуть.
Мстислав київський побачив настільки погано,
Послав половців у поміч на цей фланг негайно.
Половці якраз устигли на полі з‘явитись,
З ходу вдарили й поляки мусили спинитись.
За тим часом чернігівці на місці топтали,
Бо болото перед ними іти заважало.
Зате в центрі ішла битва, угри насідали,
Полки князя великого їм протистояли.
То угри, було натиснуть, руські відступають.
А то руські знов на угрів сміло наступають.
Князь Удатний подивився, скільки лягло воїв
В бою з ляхами: атаки не втримать нової.
Тож говорить Ростиславу аби він тримався.
Сам узяв свою дружину, половців й подався
Яром, що заріс кущами, щоб лях не помітив.
Хотів він у тил полякам отим яром вийти.
Ляхам було не до того, щоб яр сторожити,
Вони усе сподівались ворога розбити.
Мстислав вийшов з того яру та на ляхів вдарив.
Хоч у нього війська мало, а ляхів, як хмари.
Ляхи сильно налякались, що ворог так близько,
Вирішили, що напало величезне військо.
Бігом полки розвернули супроти Мстислава.
А тут на них налетіли полки Ростислава.
З двох боків затисли ляхів і ряди зім‘яли.
Ляське головне знамено до їх рук попало.
Мстислав, тільки но дізнався, повелів підняти,
Щоби ляхів під знамено зусібіч зібрати.
Ляхи ж вирішили, наче їхній князь скликає.
Отож кожен під знамена коня припускає.
А тут руські їх і в‘яжуть, мов птиць на притраву…
За тим часом чернігівці теж пішли у справу.
Подолали те болото, що між них лежало
І на галичан зненацька силою напали.
Ті не втримали удару, стали розбігатись.
Більшості з них не хотілось з своїми змагатись.
Чернігівці не помчали тоді вслід за ними,
А із тилу налетіли полками своїми
На угрів. Мстислав Удатний теж не зазівався,
Тільки з ляхами покінчив, на угрів напався.
Оточили військо угрів та взялись рубати.
Коломану довелося у Галич втікати.
А Фірлея захопили, втекти не вдалося.
Багатьом полякам, уграм згинуть довелося.
Бо їх руські не жаліли і упень рубали.
Хоча тисячі їх також і в полон попали.
Звісно, руським теж дісталось, згинуло багато,
Хоча з ворогом не можна порівняти втрати.
Князі також бились сміло, за спини не пхались.
Навіть, київському князю у бою дісталось.
Хто живий лишився з угрів, в Галич поховались.
Руські князі облягати тоді місто взялись.
Стали його штурмувати, стали стіни бити.
А вороги намагались місто боронити.
Тричі Мстислав Коломана просив місто здати,
Бо інакше обіцяв він криваву розплату.
Але угри не здавались, на щось сподівались.
Хоч надії із днем новим все менші здавались.
Руські мури штурмували скільки було сили.
Заодно під містом річку перегородили.
Залишили без води їх. Місто запалало,
Але чим вогонь гасити у місті не мали.
Поки ішли оті штурми, велись перемови,
Вирішив Удатний дійство учинити нове.
В «тихім» місці, звідки руські ще не нападали,
Лучники зі стін дозорних непомітно зняли.
За ніч стіну підкопали і раненько-рано
Загін проліз тим підкопом до міста старанно.
Напалися на сторожу біля воріт раптом.
Перебили і ворота змогли відчиняти.
Як побачили то угри, кинулись з жінками
До своєї цитаделі серед міста прямо.
Вони її спорудили раніш круг собору,
Що зробили католицьким уже на ту пору.
Засіли за стіни угри, стали боронитись
Та на захід з надією на поміч дивитись.
Але помочі не було, а голод і спрага,
Замість воїв довершили переможну справу.
Угри тільки й попросили життя дарувати
Та і стали до ніг князя всю зброю складати.
Коломан теж мусив здатись. Полонених угрів
Роздав князь по своїх воях за їхні заслуги.
Коломана аж у Торчеськ сидіти відправив,
Аж поки за сина викуп король не приправив.
Половців не обділили: ті коней набрали,
Зброї, одягу та злата чималенько мали.
Ще й полону захопили та у степ погнали.
Тих нещасних вічне рабство у степах чекало.
Андраш, як почув про сина, то сильно грозився,
Навіть, військо готувати в похід заходився.
Та Мстислав сказав, як прийде, то тут і поляже.
Не посміла більше лізти сюди сила вража.
Галичани ж були раді та віче зібрали
Та Удатного на князя до себе позвали.
Став Мстислав той князювати над ними відтоді.
Недарма ж його Удатним прозвали в народі.

Чому отак ведуться москалі:
Приходять, усе нищать і вбивають?
Чи зовсім Бога у душі не мають,
Не вірують у Нього взагалі?
Про їхню віру важко говорить.
Вони, хоч люду втричі більше мають,
Про свої храми все ж не надто дбають,
Не поспішають в храми ті ходить.
Бо ж православних, кажуть, в них громад
Ще менше, навіть, ніж у Україні.
Як наші церкви еРПеЦе покинуть,
То буде їм, сказать культурно – «зад».
Бо ж звідси еФеСБешники-попи
Грошей везуть в Московію вагони.
Їм наплювати на якісь закони.
Без цих грошей віз еРПеЦе скрипить.
Вже звикли – нам московську локшину,
А ми на церкву несемо й останнє.
Не знаю: чи дурні то ми, чи п’яні,
Бо ж подаєм кацапам на війну,
На сатанинську, а не Божу справу.
Вчепилися у той москальський храм,
Який, насправді-то, належить нам.
Й немає на фанатиків управи.
А москалі й не надто в церкви йдуть,
Аби лише комусь чогось довести.
Туди не поспішають гроші нести,
Застосування краще їм знайдуть.
От і виходить – проти нас війну
Самі ж, насправді ми і фінансуєм.
Ні Бога, а ні розуму не чуєм.
На когось перекладуєм вину.
Для українців церква – то є храм,
Для москалів нічого то не значить.
Що скаже влада, то він і побачить,
Подумати над чимсь не здатний сам.
Москальська ж церква – покруч то такий –
Вона не Богу служить, а державі,
Тож віруючим має мізки «вправить»,
Щоб владі вони вірили своїй.
І віра якась дивна в москалів.
Як патріарх розмахує кадилом
Та заклика, аби ішли, убили.
Як з Богом поєднати взагалі,
Коли давав він заповідь «не вбий»?
Як заповіді так перекрутити,
Щоб закликати знищувати, вбити?
Там править, певно, Сатана, який
Прикинувсь Богом. З пекла підірвавсь,
Коли Господь був зайнятий, напевно,
Та й заходився верховодить ревно.
Зрадів, що люд такий тупий попавсь,
Що вірить слову кожному його.
Готовий йти вбивати і вмирати.
Тепер він може душ у пеклі мати,
Всі казани наповнити бігом.
У їхніх храмах верховодить Сатана
І правлять службу еФеСБешники у рясах.
Вони страшенно до чужого ласі
І вчать, що шлях до Бога – то війна.
Той Сатана там править вже давно
У церквах їхніх та народ збиває
На нечестивий шлях. Із того має.
Отак в сусідів повелось воно.
Згадав оце «Великого» Петра,
Що москалі з ним носяться і досі.
Від славослов’я того крутить в носі.
Відкрити б очі, може вже пора?
Бо ж не Петро то, а Антихрист був,
Який з’явився у людській подобі.
То вже була його не перша спроба,
Він слабину у вірі тут відчув.
Тут Бога мало хто і шанував.
Ходив до церкви, але не до Бога.
Таким до пекла перш за все дорога.
Отож царем Петром Антихрист став.
Те, що Петро із церквою творив,
То можна цілий трилер написати.
Та хочу я Собор один згадати.
Не той, що Богу той Антихрист звів.
А Всеблаженнійший і всеп’яніший та
Найшалапутніший. Чи ви про такий чули?
В Московії ж таке не дивним було.
Чого не зробиш, як душа пуста?
Замолоду в Москві ще той Петро
В німецькій слободі весь час проводив.
Горілку пив, говорять, наче воду
Та чорне виполіскував нутро.
Звідтіль багато нахапавсь ідей
Дурних. І це також пішло, напевно, звідти:
На церкву взявсь пародію створити.
А цар велить – не дінешся ніде.
Та й хто б, скажіть, ото із москалів
Був проти, щоб до смерті упиватись,
З повіями злягатись, матюкатись?
Чи є москаль такий узагалі?
Отож і сотворили той Собор.
Все чин по чину. П’яні «кардинали»
«Князь-папу», наче в Римі обирали,
Зачинені в кімнатах на запор.
Як «папу» вже обрали, то його
Тоді в ковші великому саджали,
Несли в будинок, де Собор збирали,
Знімали з нього одягу всього
І голим в чан великий опускали,
Що повний був і пива, і вина.
Збиралась «гоп-компанія» одна,
Без сорому всі одяг познімали
І пили з чана пійло всі підряд
Та безсоромні все пісні співали
Аж доки чан до дна той випивали.
Антихрист, звісно, був такому рад.
«Князь-кесаря» Петро сам призначав.
Й Статут Петро узявся сам писати.
У тім Статуті через слово – мати.
Та й кожен член Собору кличку мав,
Аби у ній обов’язково мат.
Отак один до одного й звертались.
На «сходках» «до всирачки» напивались.
А в п’янці москалю сам чорт не брат.
Співали сороміцькії пісні.
Хоча у ризах, начебто ходили
Та на «офені» лише й говорили.
Тож звідти, мабуть і до наших днів
Злочинна «феня» так і дожила.
Жінки теж участь в оргіях приймали.
І не прості, бо титули всі мали.
Найперш, «княжна-ігуменья була.
Петро «протодияконом» вважавсь,
Тримався в стороні. Хоч напивався,
Сивусі ж Сатана не піддавався,
Тож, мабуть з того всього реготавсь.
Всі разом напивалися вони
І по Москві саньми кругом літали.
«Богослужебні» з матами співали.
Розлякували видом всіх одним.
А потім завертали в чиїсь дім.
Багато там жило аристократів.
Велів столи господар накривати,
Щоб догодити «соборянам» тим.
Як напивались - оргія була,
Без сорому злягались, наче дикі.
У них гріхом то не було великим.
Московія давно вже так жила.
Поки й Петру вмирать прийшла пора,
В Московії Собор той верховодив.
Недарма ж між москальського народу
Шептались про «Антихриста – Петра».
А скільки тих правителів було,
Які народ від Бога відлучали.
Тож москалі з того такими й стали –
Несли у світ все сатанинське зло.

Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо за версту.
А відбувалось все воно отак.
Більшовики, що владу захопили
В Московії, тоді ще не ділили
Свою бандитську партію ніяк.
Для них одна Московія була,
Хоч сотні там народів проживали,
Великороси всюди панували.
І партія ту ж лінію вела.
Імперію не прагли розділить
І незалежність націям надати,
Як встигли вже усім наобіцяти.
Робили, що імперський дух велить.
Їх в Україні також розвелось,
Як тарганів… Хоч, як порахувати
На весь народ – то зовсім не багато.
Не встигли владу взяти, довелось
Втікати, адже Брестський договір
Велів їм з України забиратись.
Куди там було німцям опиратись?
Втікали звідси, як побитий звір.
Зібралось в Таганрозі те лайно,
Зализувати рани узялися,
До думки до одної всі зійшлися:
«Вони нас в двері, ми до них – в вікно!
Раз Україна незалежна то,
Ми маємо компартію склепати,
Та ще і українською назвати.
Тоді вже не зупинить нас ніхто.
Ми ж – українська партія!» Отак
Вони у Таганрозі порішили,
У Леніна спитатись поспішили,
А він подумав і сказав «Ніштяк!»
Тож влітку в вісімнадцятім, в Москві
Зібралися оті, що драла дали.
Вони ніяких, звісно, прав не мали.
Втекли із України всі живі.
Як же можливо партію творить,
Як в Україні спільників немає?
Це ж ким ЦеКа їх керувати має?
Хто буде там політику робить?
Та коли то спиняло комуняк?
В Москві дві сотні «діячів» зібралось,
Що українці тільки називались.
Сам Ленін на їх «з’їзд» прибув, однак.
І керував ним. Хто він був такий
Для України? Там не був ні разу.
Але до рук взяв керівництво зразу,
Бо ж розумів: без України бій
Зі світом їм не виграти ніяк.
Від голоду всі скоро передохнуть.
Не встигнуть комуняки, навіть охнуть…
Хотілося б сказати ще однак,
Про кількість комуністів і їх склад.
Чотири тисячі з хвостом тоді їх мали.
Тридцять мільйонів в Україні проживало
Населення. Яка там влада Рад?
А українців з комуняк отих
Було тоді аж … цілих три відсотки!
Ті, що «за Україну рвали глотки»,
Були євреї й москалі. Для них
Лиш годівниця була Україна,
Тому і рвались, щоб її «звільнять».
Рішив той з‘їзд повстання готувать,
Поставить незалежну на коліна.
Під гасла їхні всі: «Совєтам власть»,
«Звільнивши», до Росії приєднати.
Хоч Ленін встиг раніш наобіцяти,
Що незалежність всім, хто схоче, дасть.
Хоч партія і створена була
Та самостійна, звісно ж, не вважалась,
Вона в Російську партію включалась
Й політику однакову вела.
Створили, звісно і ЦеКа тоді,
Яке повинно ними керувати.
Секретаря взялися теж обрати.
Тим місцем П‘ятаков заволодів.
Він, як і Ленін – родом із дворян
Російських. Батько в нього мав заводи.
Чим йому рідний тато так «нашкодив»,
Що він в лайно те більшовицьке встряв?
В ЦеКа взялися членів обирать
І кандидатів. З двадцяти одного,
Євреїв в ньому було більше всього –
Аж дев‘ятеро, росіян ще п‘ять,
Грузин був німець і поляк у нім.
Щоб в Україні з них не глузували,
Ще українців чотирьох обрали.
Отож, нарешті й покінчили з тим.
Взялися Україну визволять…
Від українців. Славно послужили
Більшовикам. Хоч довго й не прожили.
Про долі їх хотілося б сказать.
Чотири в громадянській полягли…
Чи так її можливо називати?
Раз москалі прийшли нас воювати,
То ж війни завойовницькі були.
Ще трьох до самогубства довели
«Товариші» – бо чимось не вгодили.
По таборах сидіти не схотіли,
Тож добровільно із життя пішли.
В кінці тридцятих в одинадцятьох
Знайшли «гріхи» і просто розстріляли.
Ще два баланду табірну сьорбали.
Знайшов, як саме покарати Бог.
І лиш один єврей-таки зумів,
Напевно, власну долю одурити,
Репресії щасливо пережити.
Чом не упав на нього Божий гнів?
Того не знаю. Та і чорт із ним.
Хотілося, аби ви просто знали,
Із чого комуністи починали
І хто, насправді всі були вони.

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

Про Карпа Перебийноса одні зло говорять.
Кажуть, краще б не пускали нездару на море.
Через нього скільки люду згинуло в поході.
Другі кажуть: бруд на нього уже лити годі.
Був він славним полковником, не раз в морі бився.
І похід отой невдалий не так закінчився,
Як то недруги говорять. Ті хвалять. Ті лають.
А більшість про Карпа того нічого й не знають.
То й не дивно, бо про нього мало що відомо.
Але ж хочеться дізнатись трохи й більше. Тому
Розповім. А чи то правда, чи вигадки, може.
Вірити чи ні, то хай вже обирає кожен.
Отож, якось хан із Криму вдерся на Поділля,
Попалили села, люду захопили силу.
Із добром та із ясиром до Криму погнали,
А козаки перейняти орду не встигали.
Отож, гетьман рішив «чайки» на море послати,
Щоб хоч з Криму невільників тих повизволяти.
Три тисячі козаченьків у ті «чайки» сіли
І ті стрімко вниз до моря Дніпром полетіли.
На чолі того походу гетьман і поставив
Був Карпа Перебийноса, що знав морську справу.
Бо не раз ходив походом до турків чи Криму,
Знав, як саме поступати у морі із ними.
Тож спустились до лиману, ночі дочекались
І мимо того Очакова у море прорвались.
За задумом полковника, треба було скоро,
Поки не продали іще той ясир за море,
Перекрити порти кримські, галери стрічати,
На наявність християн в них всі перевіряти.
Почали ще від Козлова – перший на дорозі.
Варта гарнізон не встигла піднять по тривозі,
Як «чайки» уже пристали та «шерстить» взялися.
А татари з переляку у степ подалися.
Далі дійшли до Судаку, Кафу погромили.
І повсюди невільників багатьох звільнили.
І такого вже нагнали на Крим увесь страху,
Що татари аж у горах молились Аллаху.
Та бігом просили поміч турецького флоту.
А козаки вже під Керчю взялись за роботу.
А тим часом зі Стамбулу та ще й із Азову
Навідався флот турецький – галери здорові.
Сонечко у небі встало, осява протоку,
А турки ідуть з одного і з другого боку.
Що проти такої сили «чайки» можуть мати?
Та ще й вдень? У них на кожній по боках гармати.
І не по одній – десятки. Як бахнуть всі разом,
То і половину «чайок» потоплять одразу.
Утікати від них дарма, піднімуть вітрила,
То доженуть дуже скоро козаків безсилих
Та і з гармат розстріляють. Щоб порятуватись,
Велить отаман із флотом турецьким змішатись.
Налягли на весла хлопці, «чайки» полетіли.
Турки лише одну-двоє вцілити зуміли.
Швидкохідні, в’юнкі «чайки» між галер метались,
А турки з гармат стріляти і не намагались,
Щоб у своїх не поцілить. Коли і стріляли,
То над «чайками» низькими ядра пролітали.
А козаки з фальконетів по галерах били,
Жодне ядро не пропало – мимо не летіло.
Цілий день отак метались, море гуркотіло.
Поки, врешті ніч настала й тиша наступила.
Козаки тоді зібрались та й в море чкурнули.
Доки турки зрозуміли, їх уже й не було.
Без втрат, звісно, не минулось. Турки так палили,
Що кілька козацьких «чайок» таки потопили.
Кількадесят запорожців у полон узяли.
Кого виловили в морі, того й пов’язали.
Поміж них і Богуславця – писаря із Січі.
Уже місяць хижим оком зазирає в вічі,
Як турки прийшли до тями та угомонились.
Уклалися спочивати, бо за день втомились.
А частина флоту зразу ж подалась на захід,
Щоб козакам перекрити повз Очаків шляху.
Та у тиші світанковій «чайки» знов з’явились.
Туркам тоді ще, напевно, сни солодкі снились.
Налетіли на них «чайки», хутко погромили.
Кілька галер й галеотів у морі спалили.
Визволили усіх бранців, що на суднах були,
А тоді уже на захід, на Крим повернули.
Пройшлися по узбережжю, татар розігнали.
Багатьох людей з полону тоді позвільняли.
А на рейді при Козлові і тих турок стріли,
Які шлях перепинити їм на Січ хотіли.
Погромили і військові, й торгові судна.
А на суднах тих турецьких рабів було людно.
Усіх вони позвільняли. Між них відшукався
Й писар Іван Богуславець, що в полон попався.
На радощах у Козлові козаки зостались.
Непогано їм в татарськім місті спочивалось.
Навіть, встигли одружити писаря Івана,
«Висватали» йому дочку якогось там хана.
Забрали усіх невільників – було ж їх багато
Та і стали преспокійно на Січ повертати…
Чи то правда, чи неправда – того я не знаю.
Але у житті, говорять й не таке буває.

Історія повторюється знов
В трагедії, комедії чи фарсі.
І ті, що одержимі богом Марсом,
Готові проливати знову кров.
Коли твій край між ворогів лежить,
Що силами помірятись бажають,
Твого бажання зовсім не питають.
Під бомбами тобі прийдеться жить.
Для них твій рідний край – то полігон.
І ти нічого з тим зробить не в змозі.
І ллються впереміш і кров, і сльози.
І землю рідну пожира вогонь.
Ти – лиш пішак у їх великій грі.
Нікому твоя доля не цікава.
Рішаються якісь глобальні справи!
Дрібното, не відсвічуйте, замріть!
Війна сьогодні в Україні йде,
Росія виступає проти НАТО.
- Ми тут при чому? – хочеться спитати, -
Ніхто нас в НАТО, навіть і не жде.
Але кого цікавить голос наш?
Ми – полігон, тож маємо терпіти.
Не пам‘ятають миру наші діти,
Бо вже Росія увійшла у раж.
Я ще одну історію згадав:
Страшні події на землі іспанській.
Ішла війна три роки громадянська,
Хоча війни ніхто і не бажав.
Та хто питався? Лише полігон
Була тоді Іспанія, як нині
Лиш полігон кривавий – Україна.
У сильних світу цього свій закон.
Як дивно б не звучало, ту війну
Політика москальська породила.
Хоч їх уся Європа розділила,
Коли спиняла відстань «сарану»?
Як владу узяли більшовики
В Московії, то на своїх багнетах
Хотіли рознести по всій планеті
Свої порядки. Щоби на віки
У світі панували лиш вони,
Дебільний комунізм свій будували.
Та у Європі одкоша їм дали,
Спинили розповзання «сарани».
Та Комінтерн створили москалі,
Компартії взялись плодити світом,
Щоб їхніми руками захопити
Усі країни нашої Землі.
Тих горлопанів стільки розвелось.
Бо ж москалі їм грошики давали,
Останнє у народу відбирали,
Щоб втілити мету свою вдалось.
Й в Іспанії компартія була.
Такі ж, як всюди – трутні й горлопани,
Утілювали там москальські плани.
Іспанія не в розкоші жила.
А там, де бідність – слово комуняк
Про те, як відібрати й розділити
Завжди знайде прихильників неситих.
А ще ж, до того, пригадати як,
Що розгорілась криза світова,
То бідних в краї іще більше стало.
Тому і комуняки процвітали,
В «родючий грунт» їх падали слова.
Та й інші «ліві» партії були
В Іспанії аж надто популярні.
Всі їхні брехні не пропали марно,
Вони до влади врешті-решт прийшли.
З‘єдналися в один Народний фронт,
Створили уряд й запорядкували.
Ні досвіду, а ні ідей не мали,
По бездоріжжю десь вели народ.
Подобалося, звісно то не всім.
Бо «ліві» ті могли докеруватись,
Що й без штанів народ би міг зостатись.
Тож через рік всього ударив грім.
«В Іспанії усій безхмарне небо» -
Сигнал по всій країні прозвучав,
В Марокко Франко армію підняв,
Адже країну рятувати треба.
Іспанія так само піднялась,
Аби від влади «лівих» тих прогнати,
Угробити країну їм не дати.
Війна так громадянська й почалась.
Франкісти теж не са́мі по собі.
Вони підтримку з-за кордону мали,
Фашисти за їх спинами стояли,
Що вже зійшлися в лютій боротьбі
Із ситою Європою, бо ж мало
«Життєвого» їм простору було.
Усе в Європі до війни ішло.
Фашисти полігон собі шукали,
Щоб досвіду військового набуть,
В боях новеньку перевірить зброю.
Тож Франко не піднявся сам собою.
Він знав, що йому поміч нададуть.
Іспанія надвоє розділилась:
Республіку хтось щиро захищав,
Хтось на бік Франко в боротьбі тій став.
Один одного нищить заходились.
Страхіття громадянської війни
У тому, що піднявся брат на брата.
Готовий кожен рідну кров пускати
Й немає того, хто би це спинив.
А що Європа? Як до цього світ?
Європа сита влазить не схотіла.
Мовляв, до того нам немає діла.
Втручатися нікому в те не слід.
Про «невтручання» в Лізі прийняли,
Заборонили зброю постачати,
Щоб розгорітись тій війні не дати.
На тому й заспокоєні були.
А як же ті, хто все це розпочав?
Московія так само заявила,
Що до війни тії нема їй діла.
Та московіт, як і завжди, збрехав.
Став Комінтерн їх баламутить всіх
Та добровольців світом закликати
Іспанію іти, порятувати.
Зібралося десятки тисяч їх.
Бригади цілі створені були
Проти «фашизму» аби воювати.
Приїхали вмирати і вбивати.
З Москальщини теж люди прибули.
Та більше офіцери, генерали,
Ще льотчики, танкісти. А, крім тих,
«Чекістів» напустили ще своїх,
Аби ті з «ворогами» воювали
В тилу. А вже ж досвідчені були.
Чимало вже понищили народу
В Союзі. Тому, поки є нагода,
Іспанців тому вчити почали.
А ще, хоча Союз і заявляв
Про невтручання. Підло обдурили.
Бо зброю до Іспанії возили
Таємно. Кораблями поставляв
Він танки і гармати, й літаки.
Не одиниці – сотні поставляли.
І все то так надійно маскували.
«Палитися» їм було не з руки.
Бо ж в Лігу націй тільки прийняли,
Відтоді ще й три роки не минуло.
Європі тільки рівними відчули.
А за таке й поперти їх могли.
А що «фашисти»? Як вони із тим?
А вони критись зовсім не збирались,
Відкрито у війну оту втручались,
Бо ж то служило полігоном їм.
Німеччині «до лампочки» була
Та Ліга націй. Ще у тридцять третім,
Як «розплодились» Гітлера портрети,
Вона із Ліги із тії пішла.
А Муссоліні теж не відставав.
Він вже на Ефіопію напався
І рішень тої Ліги не злякався.
Її пізніше трохи сам «послав».
(Бо ж Ліга націй, як оце ООН,
Була беззуба і зовсім безсила,
Війну у свті так і не спинила,
Тож розпустилась – нащо то воно?!)
Тож з тих країн і техніка ішла,
І зброю безперервно поставляли.
І льотчики німецькі там літали.
«Фашистська» ціла армія була.
Десь триста тисяч за усю війну
В Іспанії з країн тих побувало.
Вони військовий досвід здобували.
З їх поміччю знов Франко повернув
Собі удачу. Узялись тіснити
Республіканців на фронтах усіх.
Союз нічого вдіяти не зміг,
Аби своє втручання не розкрити.
Та й не хотів він Гітлера лякать
Зарані – нехай сили набирає.
Він Сталіну ще послужити має,
Як візьметься Європу здобувать.
(Я знов до України поверну.
Багато від союзників залежить.
Хоч москалі оті постійно брешуть,
Що з НАТО можуть виграти війну.
Та, щоби не Корея та Іран,
Не їхня зброя та іще й солдати,
Могли б ми уже ворога прогнати.
Бо ж друга в світі армія – обман.
Країни бідні, але, бач, змогли
Підтримати Московію. А наші?
Як помогли вони нам проти Раші?
І скільки зброї нам до рук дали?
Дискусії влаштовують весь час:
Давати нам ту зброю – не давати.
А нам нема, на жаль чим воювати.
Тож москалі і посувають нас).
Теж саме і в Іспанії було:
Фашисти ні на кого не звертали,
І зброю, і солдат своїх давали.
Те, звісно, дуже Франко помогло.
В Республіки ж помічників нема.
Хоч Сталін слав, але із тим ховався.
А «Вільний світ», хоча і не втручався,
Республіці всю поміч переймав.
Тим Франко й виграв, що союзники
Були надійні, добре помагали.
А ці таких союзників не мали,
Хоч якось і протримались роки.
Під крики Ліги націй довелось
Усі інтербригади розпустити.
Республіку із ворогом лишити
Без помочі. Тож Франко удалось
Дістатися до самого Мадрида.
«Гризота» поміж «лівих» почалась
Й Республіка урешті-решт здалась,
Ще трохи покомизившись для виду.
Свої ж оту Республіку й здали,
Самі ж свою ідею й погубили.
Продатися якнайскоріш спішили.
Але вони інакше й не могли.
Патріотизм їх лише на словах,
Щоб локшину навішати на вуха
Отим, хто із розкритим ротом слуха.
А у самих, одначе в головах
Лиш влада й гроші. Той, хто більше дасть,
Тому і бути над такими паном.
І в нас таким живеться непогано,
А припече – то все і всіх продасть.
Один іспанський генерал казав:
- Моїх чотири буде наступати
Колон на місто. Звідти вдарить п’ְята.
Він «патріотів» тих прекрасно знав.
Щоби такого не було і нам.
Бо ті, хто більше всього репетують,
Як рідний край від ворога рятують,
Продати можуть скопом всіх, як крам.
Не буде вихвалятись патріот.
Він зціпить зуби й справу йде робити
Чи то в тилу, чи то кацапів бити.
Якраз і є то справжній наш народ.