Зовсім звичайним ранок видававсь –
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть поставила печать.
А у Москві робилось щось не те.
Машини з ночі вулицями мчали
На схід, на тракт Владимирський тримали
Вночі не розібратися, проте.
Тривожним ранок видався, однак.
Метро чомусь зовсім не працювало.
Раніш там люди прихисток шукали
Під час бомбардувань. Тепер ніяк.
Ніхто із влади їм не пояснив,
Що робиться. Хололи батареї
В квартирах і без теплоти тієї
Ставало страшно. Кожен розумів,
Що неспроста то все. Збирались люди
І чимскоріш на вулиці ішли,
Адже лиш там новини взнать могли.
Закрилися чомусь аптеки всюди
Й лікарні. І від того всього страх
Ставав все більшим. А машини мчали.
То все начальство із Москви втікало
У розпачі в народу на очах.
Потік машин з Застави Ілліча
Не зупинявся. Можна розібрати,
Хто у якім авто зібравсь втікати.
Як лімузин ще й закордонний мчав
З сиренами – начальство то велике.
На «емках» - то уже не лімузин,
Дрібніші з міста рвалися «тузи».
У «газиках» старих виднілись пики
Дрібнішого начальства. А дрібне
В автобусах звичайних утікало,
В «швидких». Машини різні похапало –
«Хліб», «Молоко» - бо ж думало одне –
Як вибратися. Хтось «пожежну» взяв,
Хтось «чорний воронок» аби скоріше.
Хтось на «вантажні» ухопився лише.
А хто таких можливостей не мав
Із рядових партійних, ті втікали
По тротуарах пішки і тягли
Валізи і авоськи, і вузли.
Тим приклад безпартійним подавали.
В потоці тім змішалося усе:
І люди, і машини, вози, коні,
І трактори, корови, що їх гонять
З колгоспів підмосковних. Всіх трясе
Від страху. Прагнуть встигнути бігом
Мости здолати. У бедламі тому
Ніхто не поступається нікому.
Бо кожен прагне врятувать свого.
Здавалося, немов гнійник прорвало
І гній тепер назовні витіка.
Увесь непотріб із Москви тіка,
Що та Москва за роки назбирала.
Начальство документи викида
Секретні, щоб майно порятувати
Своє, а на секрети всім начхати.
Місцями вже трапляється біда –
Затори виникають. Бо ж спішать
Один перед одного, підрізають,
Машини глохнуть, шлях перекривають
І вже ні обійти, ні обігнать.
Ні, щоб прибрати зі шляху авто,
Яке застрягло, люди накидались,
«Удачливих» з машин тих викидали.
На чин, вік, стать вже не дививсь ніхто.
«Чужі» летіли речі із машин,
І пасажири там нові всідались,
Та від «нахабних» інших відбивались.
В юрмі отій загинув не один.
Міліції і видно не було.
Чи вже втекла, чи просто поховалась.
І люди в тому хаосі зірвались,
До грабежу і мародерства йшло.
Хоча плакати навкруги висіли
«Усі на захист встанемо грудьми!»,
«Захистимо від німців місто ми!»,
До того не було нікому діла.
Під крики: «Щоби німцям не дісталось!»
Взялися магазини грабувать,
Замки бігом з дверей складських збивать.
Усе моментом тут же розметалось.
Додому люди лантухи тягли,
Везли візками, що вдалося взяти.
Одні одного ладні розірвати.
То вже не люди – звірі то були.
Куди у них й подівся рабський дух.
Ще вчора ладні слухатись начальство,
Тепер готові в прірву зла упасти.
І, лиш від того, що пронісся слух
Про німців. Той, хто владу не любив,
Книжки партійні узялись палити,
Щоб німців-«визволителів» зустріти.
А хтось квитки партійні вже палив,
Готовий був і німців зустрічать,
І їм служити. І жінок чимало
Зрання до перукарень поспішали,
Щоб зачіску для німців гарну мать.
А хаос перекинувсь на вокзали,
Вагони всі забитими були,
Тулились у них люди, як могли
І на дахах там гронами звисали.
Заводи закривалися, у них
Вже вибухівку завезли зарані,
Зібралися зірвати, щоб останні
Фашистам не дісталися. Хоч тих
Ще якось можна було зупинити.
Але нахабна, жадібна Москва
Уже зарані склала «два» і «два» -
Хай хтось вмира, а вони мають жити.
Тож хтось зарані все награбував
Й тепер вивозив. Хтось лише узявся,
Всього награбувати намагався.
Що буде завтра – то ніхто не знав.
Де Сталін – того теж не знав ніхто.
Та й не питався. Людям видавалось,
Що сталінської влади не зосталось,
Отож, уваги й не звертав на то.
В Москві був хаос. Попід рев машин,
Юрби волання, наче кінець світу,
Здавалося, Москва вмирала сита.
Рішить вже скоро долю її Він.
За один день розніжена Москва
Зробилась тим, чим і була насправді –
Ордою, що усе понищить радо.
Вже дух Наполеона ожива.
Що врятувало у ті дні Москву,
Сказати важко. Мабуть, Там рішили,
Що рано ще копати їй могилу.
Її потрібно лишити живу,
Мов, ще не все вчинила вона зло,
Не всі ще війни в світі розв‘язала.
Тож ласка Божа її врятувала.
Не знаю, чи то правильно було?!
Можливо, думав Бог, що та біда
Научить москалів по-людськи жити
І зла другим народам не робити.
Але від них дарма того Він ждав.

«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється в унісон із підводними рифами.
Хор атлантів – плем'я велетнів-титанів, що народилися з піни та золотого насіння; володарі хвиль.
Голос Океану – первісний пращур-деміург, чий подих підіймає материки, а шепіт стирає царства.

СЦЕНА 1: На вершині Гордості
(Посейдоніс – серце міфічного світу. Три гігантські концентричні кола мурів із чорного, білого та полум'яно-червоного каменю тримають на собі вагу небосхилу. Наче сонце, що впало в море, палає Храм Посейдона, щедро залитий священним Оріхалком. Атлант стоїть на вершині жертовника, обличчям до безкрайньої води).

ХОР АТЛАНТІВ:
Ми вийшли з морської піни, і море лягло нам під ноги.
Ми навчили дику хвилю слухатися людського голосу.
Наші човни птахами летять за обрій, туди, де заходить сонце… і повертаються, обважнілі від чужих скарбів.
Ми розітнули закриті надра землі, ми дістали звідти священний Оріхалк – застигле сонячне світло, що сміється в очі ночі.
Наша держава АТЛАНТИДА вічна!..

АТЛАНТ (підносить золотий тризуб, його голос подібний до гуркоту прибою в гроті):
Нехай Зевс на Олімпі береже свої іржаві блискавки. До хмар далеко, а Океан – ось він, під моїми долонями.
У наших жилах тече гаряча і солона кров Бога, ми не вигадуємо молитов – ми самі диктуємо Долю.
Ми загнуздали море, як дикого коня, ми змусили безодню світити на наших вежах.
Мої воїни вже гострять списи на сухі міста Сходу. Завтра впадуть Афіни, післязавтра схилиться гордий Єгипет.
Я – АТЛАНТ, володар води і суші. Моє слово – закон для припливу, і цей світ належить моєму племені!

КЛЕЙТО (вбігає, розриваючи на грудях пророчі шати; її пальці закривавлені від дотику до вівтаря):
…Зупинись, царю! Твій голос заглушив твій розум!
Поглянь на вівтар: сонячна сіль згасла. Оріхалк, що палав віками, став чорним і холодним, як серце небіжчика.
Посейдон відвернувся. Він занурився на саме дно, і ми залишилися сиротами у власному кам’яному гнізді.
Твої мудреці копали занадто глибоко. Вони розтривожили сни тих, хто мав спати до кінця віків.
Я чула, як під нашими ногами, в темних гротах землі, ворушиться первісний жах.
Боги більше не радяться. Вони піднесли мечі. Океан уже відкриває свою пащу, щоб злизати нашу гордість з обличчя землі!
.

СЦЕНА 2: Ніч гніву Посейдона
(Раптом Небо розривається, наче стара тканина, впускаючи гігантську чорну хмару. Сонце зникає в одну мить, лишаючи світ без очей. Земля під ногами перестає бути твердю, вона ходить хвилями, дихає смертю. Гігантські палаци й храми тріщать, білий та червоний камінь перетворюється на порох. Звідусіль чути дикий, первісний гуркіт води, яка вимагає свого).

ХОР АТЛАНТІВ (у паніці, розкидаючи руки до сліпого неба):
Земля роззявила пащу, і підземне полум’я злизує наші вежі!
Усе, що ми будували віками, рушиться в пил, золото стікає в тріщини гарячими сльозами!
Погляньте на обрій... О боги, це не море, це жива стіна води!
Чорна гора піднялася з безодні, вона головою торкається хмар, вона вища за наші найвищі шпилі!
Куди бігти, якщо сама стихія повстала проти свого племені?

ГОЛОС ОКЕАНУ (гуркоче тисячами одночасних штормів, цей звук іде з-під Землі і змиває Небо):
Ви забули, чиє насіння дало вам життя, нерозумні діти Атлантиди!
Ви обміняли мудрість – на гнилу гординю, а благородство Духу – на криваві завоювання.
Моя піна породила вас, моє лоно вигодувало вашу велич… і моя ж рука забере вас назад у вічний спокій.
Я закриваю Небо… Мине одна ніч – і усе ваше золото, ваші закони і ваше горде ім'я стануть лише тихим міфом у пам'яті смертних!

КЛЕЙТО (падає на уламки зруйнованого вівтаря, холодна солона піна вже обмиває її коліна):
Атланте! Поглянь на свій тризуб – це просто шматок мертвого металу, він більше нічого не накаже морю!
Вода підіймається все вище, вона вже ковтає наші храми, вона хоче втопити самі зорі!
Наш захист, наші величні кола мурів – усе рушиться, наче дитячі іграшки, зліплені з мокрого піску.
Прощавай, прекрасна, осліпла Атлантидо! Ми повертаємося туди, звідки прийшли... В бездонну, темну колиску.

СЦЕНА 3: БЕЗОДНЯ ЗАБУТТЯ
(Гігантська хвиля накриває Посейдоніс повністю. Вода поглинає храми, золоті вежі та людей. Столиця й увесь острів повільно, але невблаганно занурюються на саме дно океану. Світло згасає, лишається тільки товща синьої та чорної води. На уламку вівтаря, що йде на дно, височіє постать царя, яка до останнього не схиляє голови перед стихією).

АТЛАНТ (фінальний монолог; його голос зривається на крик, перекриваючи рев безодні, а пальці міцно стискають тризуб):
...Топи свій трон, батьку Посейдоне! Змивай наш прах, великий Океане!
Ти ковтаєш наші тіла, ти глушиш наші крики, але тобі не втопити наш Дух!..
Смертні шукатимуть нас на дні, вони видивлятимуться наші обриси у кожному штормі, вони маритимуть нашою золотою колискою!
Нехай погас священний Оріхалк, але міф про Атлантиду палатиме вічно!
Океане, пращуре грізний... прийми своїх блудних синів!
(Хвиля повністю накриває Атланта. Тризуб вислизає з його рук і повільно падає у темну глибину).

ЕПІЛОГ
(На сцені панує абсолютна тиша. Світло стає глибоким, синім, пронизаним тонкими променями, що пробиваються крізь товщу води. На передній план виходять поодинокі постаті з Хору – тепер вони схожі на примарні тіні, їхні голоси звучать усе глухіше, доки не перетворюються на бульбашки повітря що розчиняються у воді).

Поодинокі голоси ХОРУ АТЛАНТІВ:
– Все скінчилось. Одне дихання бога – і велична цивілізація стала німим мулом.
– Там, де виблискували золоті вежі, тепер панує вічний сутінок і спокій.
– Світ забуде наші дороги, наші кам’яні кільця розчиняться в солі води, а Час титанів обернеться на пісок…
– Але доки б'ється море об береги землі, доки люди дивляться на захід сонця –тихий шепіт хвиль розповідатиме нащадкам казку про втрачений рай…
– …Про гордий рай, який колись носив наше ім'я... АТЛАНТИДА…

***

«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»

(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)

«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер, «Іліада»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
АХІЛЛЕС (Пелеїд) – син смертного царя та безсмертної німфи Фетіди. Меч Ахеї, чиє ім'я тридцять літ сіяло попіл і смерть. Сонце, що заходить у пурпурі власного гніву, але шукає земного прихистку в обіймах ворога.

ПОЛІКСЕНА – троянська царівна, донька Пріама. Тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі Іліона. Земля, що готова прийняти попіл свого губителя; втілення жертовної та очищувальної любові.

ПАРІС – троянський царевич, месник за кров царевича Гектора. Сліпе знаряддя в руках німого Сонця-Аполлона. Тінь, що виходить із жертовного диму зі срібним луком божого гніву.

МОЙРА – невблаганна пряха людських доль. Безпристрасний голос Фатуму, що тримає в руках пурпурну нитку людського безсмертя та залізні ножиці неминучого кінця.

ХОР ТРОЯНСЬКИХ ТІНЕЙ – голос попелу, пам'яті та Вічності. Свідки кінця доби титанів, які оплакують крах великих міст і народження нової долі.

ПРОЛОГ: Голос Фатуму
(Повна темрява. Звучить низький, глухий гул струни, який поступово переходить у шум далекого прибою. На сцену виходить Хор у чорних плащах. Обличчя приховані. По центру, у промені холодного срібного світла, з'являється Мойра. У її руках – важке веретено та залізні ножиці).
.
Хор Троянських Тіней:
Слухайте попіл... Слухайте землю, що пила кров царів і титанів.
Там, де Скамандр котить свої червоні води, де море б'ється об скелі Сігею, заходить велике сонце Еллади. Закінчується час героїв, що були рівними богам, але лишилися смертними у своїй гордині.
Погляньте на вівтар Стріловержця: там уже горить вогонь, але дим його пахне не ладаном, а жертовною кров'ю. Хто йде туди? Наречений чи жертва? Переможець Трої чи бранець власного серця?
Слухайте тишу, бо зараз заговорить та, чиє ім'я старше за самого Зевса.

Мойра
(Її голос рівний, безпристрасний, позбавлений людських емоцій):
Я не маю очей, але бачу кінець кожної дороги.
Я не маю серця, але знаю вагу кожного подиху.
Ця нитка – пурпурна. Вона пахне морем, пожежами та безсмертною славою Пелеїда. Тридцять років я пряла її з люті та заліза. Тридцять років світ здригався, коли ця нитка натягувалася на ковадлі війни.
Але погляньте: на самому кінці пурпур стає білим, мов сукня троянської царівни. Вогонь прагне земного спокою. Лев шукає миру в обіймах ночі.
Я заносила залізо над тисячами міст, але сьогодні моє залізо слабше за подих любові. Мить наближається. Колесо Фатуму робить останній оберт.
Я відкриваю завісу. Дивіться, як заходить ваше сонце.

(Мойра різко перерізає тонку нитку на веретені. Звук металевого клацання ножиць відлунює у темряві. Спалахує тьмяне пурпурне світло Сцени 1).

СЦЕНА 1: Межа нитки МОЙРИ
(Намет Ахіллеса. Тут немає побуту, лише тіні. Тьмяне світло ллється крізь важкий пурпур тканин, наче кров, що загусла на сонці. Ахіллес сидить нерухомо, мов гранітна стела, витесана на березі вічності. Поліксена стоїть навпроти — тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі).

Ахіллес:
Суха ця слава, царівно. Руки мої – то жорна, що тридцять літ мололи людські кості, обертаючи царства на попіл і порох. Я випив Аресову чашу до дна, але на денці знайшов лише солоний мул.
Тепер я дивлюся у твої зіниці. Бачу в них не вогонь Іліона – бачу спокійну заплаву Лети. Ти не полонянка, царівно. Ти – ніч, що прийшла заколисати моє закривавлене сонце. Мій гнів, який колись підпалював ріки, тепер стікає безсилим воском біля твоїх ніг. Навіщо мені золотий обладунок, якщо він став моєю живою труною?

Поліксена:
Ти шукаєш миру в серці бурі, сину Фетіди. Але коріння нашої зустрічі глибоко вросло в підземні володіння Аїда. Твій меч зрізав колосся мого роду. Гекторова тінь усе ще стоїть між нами – прозора, холодна стіна з криги.
Але дивно мені: я дивлюся на твої долоні, і замість заліза бачу нитки сивих Мойр. Вони сплели наші душі в один трагічний вузол. Ти – вогонь, що пожер мою батьківщину, але я – земля, що приймає твій попіл. Ця любов не для життя, пелеїде. Це – поховальний плач, який ми співаємо один одному вдосвіта.

Ахіллес:
Нехай колісниця Геліоса спалить світ! Нехай Мікени й Троя стануть єдиною пустелею! Якщо Терези Зевса дозволять мені зважити подих твій проти всієї моєї слави – я виберу твій подих. Я розіб’ю свій щит об скелі Скамандра. Завтра, під оком Аполлона, ми переступимо межу, де закінчується війна.

Поліксена:
Аполлон не прощає тим, хто затінює його промені своїм хижим блиском. Ти йдеш у його храм як наречений, але Стріловержець уже готує жертовний ніж. Любов ворогів – це солодкий отруєний мед. І ми п'ємо його на порозі пітьми.


СЦЕНА 2: Кривавий приплив
(Одинока скеля над Сігейським мисом. Море вирує, кидаючи на берег сиву піну. Небо кольору стиглого граната. Ахіллес стоїть на краю, його плащ тріпоче, мов крило пораненого грифона).

Ахіллес:
Чуєш, мамо?..

Хвилі твого Понту сьогодні плачуть срібними сльозами. В кожному сплеску я чую передзвони крилатих коней. «Короткий вік – але зірковий спалах!» – так співали німфи біля моєї колиски. Я вибрав блискавку, що сліпить очі вікам. Тепер ця блискавка спалює мене зсередини.
Повітря пахне асфоделями. Повітря пахне іржавою міддю.
Патрокл уже там, на блідих луках тіней. Він простягає до мене безкровні руки, і поклик його гучніший за сурми ахейців. Поліксена подарувала мені земну мить, але золото моєї Долі вже переплавляється на свинець.
На вежах Іліона я бачу не Паріса. Я бачу саму Смерть. Вона сидить на мурах із натягнутим луком божого гніву.
Я не боюся заліза, бо сам я – залізо! Але як важко випускати з рук земну нитку, коли вона пахне коханням...
Колесо Часу завершило свій оберт. Земле, тримай: я готовий повернути тобі твій запозичений вогонь!..

СЦЕНА 3: Вівтар німого Сонця
(Храм Аполлона Фімбрейського. Величні колони губляться в піднебессі. Горить жертовник, але дим від нього повзе по підлозі, мов туман. Ахіллес опустився на коліно, спираючись на держак меча, як на посох мандрівника. З його п'яти сочиться темна, майже чорна кров, в яку впилося крилате жало стріли. З глибини святилища, наче згусток тіні, виходить Паріс. Його срібний лук світиться фосфоричним блиском).

Ахіллес:
Ось воно... Останній вузол моєї Мойри.

Не в груди, де серце стукало в такт ковадлу Гефеста... Підступний лучнику! Ти – лиш сліпе знаряддя в руках німого Сонця. Твоя стріла знайшла ту єдину краплю смертної глини, яку не омив священний Стікс. Моя єдина земна слабкість... Тепер вона палає підземним вогнем, розчиняючи мою силу.
Світло згасає. Колони храму стають кипарисами Аїду. Поліксено... ми хотіли перехитрити долю, але доля перехитрила нас.
Та я не проклинаю цей день. Я закриваю очі, пізнавши найвищу таємницю: сильніший не той, хто сіє смерть. Сильніший той, хто здатний згоріти від любові.

Патрокле, лови мій дух, що відлітає...

(Ахіллес падає. Звук його падіння глухий, мов руйнування вежі).

Паріс:
Погляньте на цей згаслий метеор, безсмертні олімпійці! Оце і є той страшний Пелеїд, чиє ім'я змушувало здригатися мури Трої?
Величний кедр, що затіняв усю Азію, впав від одного поруху срібної струни. Ти шукав тут шлюбного ложа, Ахіллесе, але знайшов жертовник власної пихи. Ти думав, що кохання змиє кров з твоїх рук? Ні. Тіні вбитих героїв взивають про помсту.
Божественний Феб сам висвітив ту єдину шпарину в твоєму безсмерті, куди могла увійти людська кара. Твоя сила була дарунком богів, але твоя слабкість виявилася твоїм істинним корінням.
Спи, Леве!.. Твоя слава стане їжею для майбутніх поетів. Але сьогодні Троя вдихає чисте повітря, вільне від твого смертоносного дихання. Океан твого гніву висох, залишивши на дні лише одну бліду перлину нездійсненого кохання.

(Паріс розчиняється в тумані за вівтарем).

Далі буде.

***

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Зірвалися і подались услід,
Аби догнати у степу й добити.
Та він чомусь не став того робити.
Напевно, знав який підступний схід.
Не раз стикавсь з монголами в бою,
Знав дуже добре, що від них чекати.
Ще й Вітовта надумав умовляти,
Аби тримав все військо у строю
І на монгольські зваби не купився.
Та Вітовт лише вислухав його
І вирішив, що знає більш того,
Мовляв, пожив на світі, надивився.
Коли монголи кинулись втікать
Й хоругви слідом кинулися мчати,
Чомусь не став їх Вітовт зупиняти.
Ледь сам не кинувсь ворога рубать.
І що в степу там діється тепер?
Боброк вдивлявся, щоби зрозуміти.
Та лише пил несло звідтіля вітром.
А гуркіт бою інші звуки стер.
Хоча… Десь рівно загула земля.
На бій не схоже, рівномірний гуркіт.
Йому таке доводилося чути.
Орда, здається суне звідтіля.
І, справді – величезна чорна хмара
Посунула зі степу. Розійшлась.
Одна у тил хоругвам подалась,
Аби їм з тилу нанести удари.
А інша мчала на литовський стан.
Татари Тохтамиша ледь почули,
Своїх коней одразу повернули.
Не став у битву втягуватись хан.
А більш нікого в таборі нема.
Лиш Вітовт і мала його дружина.
Коли орда ударить – князь загине.
Вітовт даремно стяги підніма
Та закликає в поміч. Вже нікому
Йому на поміч з війська не прийти,
Бо війську в полі прийдеться лягти.
Боброк відчув спочатку легку втому,
Як перед боєм часто з ним бува.
Чоло його рясним зросило потом.
Він тихо мовив: - Хлопці, до роботи!
Та весь загін почув його слова.
Із піхов легко вирвались мечі.
Він лиш махнув рукою й полетіли,
Ординський лет спинити захотіли,
Хоч розуміли – смерть за ними мчить.
Напевно, Вітовт, врешті зрозумів
Всю небезпеку й коней повертає.
Бо він на втечу мало часу має,
Поки ординський лет загін не змів.
Боброк не бачив, просто відчував,
Що князь устигне. Розгорнулись в лаву
І з криком войовничим предків: «Слава!»,
Загін, як коршун на монголів впав.
Мечі дзвеніли, цебеніла кров,
Летіли стріли, жертв собі шукали.
Найперші під копита вже упали
Та смерть хапала нових знов і знов.
Боброк рубався, наче молодий,
Хоч під шоломом голова вже сива.
Червоною в коня зробилась грива,
Але до того не звикати їй.
Встигав удари шабель відбивать
І сам рубав, наскільки було сили.
Життя його тому всьому навчило.
Тут головне удару не взівать.
Але взівав… Не шабля, а стріла
Не знати й звідки раптом прилетіла,
Пробилась клята крізь кольчугу в тіло
І усі сили в одну мить взяла.
Важенний меч враз випав із руки,
Сповз із коня іще свідомий поки.
Лиш кінські ноги… ноги на всі боки.
А тіло враз зробилося легким.
Дививсь на себе, мовби звисока.
Не відчував ні болю, ані страху.
Усе кудись пропало одним махом.
Побачив смерть, яка його чека.
Й за мить якусь чи то за цілий вік,
Поки та смерть до нього підступила,
Життя усе повз нього пролетіло,
Події, що він їм утратив лік…
Він княжий син із роду Коріята
Родився на Волині. Батько мав
Синів десяток – всі князівських прав.
Та де було на всіх князівства взяти?
Дмитро з молодших був. Отож йому
Батьківський стіл у снах лиш можна бачить.
Отримав він наділ малий, одначе
Над річку Бібрка. Саме і тому
Боброком всі його і називали.
На тій землі він замок збудував.
Хоч замок той не надто виглядав.
Навряд чи порятує від навали.
Та, тим не менше, господарював.
Дружину мав, яку кохав без тями.
Вона у нім кохалася так само.
А скоро вже і двох синочків мав:
Бориса і Давида. Ті росли,
Немов з води й батьки тому раділи.
Та доля уже лихо спорядила,
Щоби такі щасливі не були.
Якось до князя Любарта подавсь,
Узяв з собою майже всю дружину,
Бо шастають скрізь таті без упину.
Затримав його трохи довше князь.
Коли ж вернувся – замку не було.
Один лиш попіл вітром розвівало.
Мабуть, ординці зі степів напали?
Чи військо ляхів краєм цим пройшло.
Бо на Волинь вони вже зазіхали
Давно. Хотіли все до рук прибрать…
Дмитро став жінку і дітей шукать.
Ну, жінку… мертву швидко відшукали.
Лежала вбита із мечем в руці.
Мабуть, що до останку захищалась.
Кров на мечі – тож ворогам дісталось.
Принесли біль враз спогади оці.
Як поховали жінку, як шукали
Синів, але і сліду не знайшли.
Мабуть, монголи у ясир взяли?!
Тоді, вважай, що навіки пропали.
Ті дні у грудях випекли йому
Усе живе. Що мав тепер робити?
Шукати винних чи так далі жити?
Тут все про них нагадує. Тому,
Рішив по світу долі він шукати.
Спочатку в землі сіверські подавсь.
Із радістю прийняв його там князь.
Та Сіверщину мусив полишати.
Спокійно надто в краї, а душа
Бажала бою. Тож він розпрощався
Та і у Нижній Новгород подався.
Надій, знайти там «спокій» не лишав.
Там вічний бій, бо ж там орда під боком.
Там можна свою душу відвести,
Дружину в бій з ордою повести.
Князь Дмитро взяв його на службу поки
Лише звичайним сотником. Проте
Вже скоро його здібності помітив,
Рішив одразу тисяцьким зробити.
А то, повірте, діло не просте.
Як тисяцький в походи він ходив.
Із князем часом у Москві бували.
Потроху його серце відтавало.
Здавалось, він ожив, повеселів.
В один із днів на вулиці Москви
Він дівчину зустрів… і серце стало.
Воно, здавалось лиш цього чекало,
Щоби шепнути врешті-решт: «Живи!»
А дівчина та була не проста,
Сестра самого князя. Він, одначе,
В її очах також вогонь побачив.
Боротися із почуттям не став.
Рішив, що Анна (звали так її)
Жоною стане. Щоби бути поряд
В Москву до князя перебрався скоро.
Пустився, може проти течії.
Та не втонув, бо вже надію мав.
Готовий був у коржика розбитись,
Та з Анною, урешті одружитись,
Лиш згоди князя тільки і чекав.
Дмитро Московський уже знав про нього,
Розумних мати воєвод хотів,
Отож Боброком довго не вертів,
Призначив воєводою до всього.
Сказав, як буде вірою служить,
То сестру Анна він віддасть за нього.
А що Боброку треба, окрім того?
Його душа бажала знову жить.
В Москви було доволі ворогів,
То гризлися князі поміж собою,
А то мурза заскочить із ордою.
Отож, Боброк на місці не сидів.
Як князь з Рязанню горщики побив,
Олег Рязанський вирішив провчити.
Боброку довелось його спинити.
Рязанців під Скорнищевим зустрів
Й такого чосу дав, що довелось
Олегові з Рязані утікати.
І пронський князь мав там за князя стати,
З ним легше домовлятися вдалось.
То раптом напосілася Литва.
Москва давно із нею не мирилась,
Бо їй земель литовських захотілось.
Боброка знов князь у похід позвав.
Надумавсь був нижегородський князь
Булгар по Волзі й Камі покорити,
Та змусити їх данину платити.
І тут Боброк в нагоді став якраз.
Булгар розбили, змусили платить
І Новгороду і Москві, щорічно.
А тут в похід князь Серпуховський кличе,
Бо, бачте, Брянськ потрібно проучить.
І знов похід, і знов важкі бої.
Знов перемоги. Скоро Брянськ здолали,
Трубчевськ і Стародуб Москві забрали.
Вертавсь Боброк в Москву вже до сім‘ї.
Князь обіцянку виконав, віддав
За нього Анну. Вже і сина мали,
З прицілом дальнім Василем назвали.
Отож, Боброк куди вертати мав.
А в Орді смута саме почалась.
Мінялись хани, лиш встигай узнати.
Мамай в степу став голову здіймати.
Виконуючи волю хана, князь
Збирати військо взявся, щоб зустріть
Мамая із ордою, зупинити
Та хана від біди оборонити.
Боброк із ним іде, бо ж князь велить.
А князь велить, бо без Боброка він
Не годен добре військом керувати.
А у Боброка досвіду багато,
Він бій провів далеко не один.
Що князь Дмитро великий боягуз,
То знав Боброк, але із тим мирився.
Його очима князь на бій дивився,
Хоча вважав, що він великий туз.
Але в Боброка увесь час питав,
Як військо вести, бо ж Мамай у силі.
Й Литва із ним стояти разом цілить.
Та і Олег Рязанський пам‘ятав
Образи давні. Тож Боброк провів
Так військо, щоб союзничків злякати,
З‘єднатися з Мамаєм їм не дати,
Й на поле Куликове рать привів.
Знав добре силу й слабкості орди,
Тож вибрав поле, зрізане ярами,
Із трьох боків оточене річками.
Орді там ні туди, і ні сюди.
Оскільки бій мав виграти удар
Із засідки, коли його нанести,
Знав тільки він. Отож, йому і вести
Засадний полк. Орди ж, неначе хмар.
Боброк спокійно на пеньку сидів,
До битви гуркотіння дослухався.
Князь Володимир увесь час метався,
Він вже у битву мчатися хотів.
Кидався до Боброка: «Вже пора!
Давай наказ!» Та не йому рішати
Князь повелів. Боброк сказав – чекати,
Бо ж то смертельна битва, а не гра.
Його очима ратники були,
Що на деревах високо сиділи,
Вони звідтіль прискіпливо гляділи.
Він знав все, що ті бачити могли.
Як стяг передового полку впав.
Як полк Великий стали проривати,
Як лівий став під тиском відступати.
Мамай москву в лещата затискав.
Коли орда спиною повернулась,
Щоб рать московську взяти у кільце,
Боброк махнув рукою тільки. Це
Й було сигналом. Свіжа рать метнулась
Із засідки… Він добре пам‘ятав,
Що відчай охопив монгольське військо,
Як свіжу рать орда уздріла близько.
Крик відчаю все більше наростав…
Розгром Мамая. Потім Тохтамиш
Прийшов, як тать. Князь ні, щоб захищатись
В Москві, рішив в лісах мерщій сховатись.
Але ж без голови не устоїш.
Москва згоріла, люд увесь поліг.
А князь Дмитро відсидівся й вернувся.
Лиш переляком тільки і відбувся.
Від Тохтамиша відкупитись зміг.
Боброк йому продовжував служить
Вже не так ревно. Боягузтво бачив
І князеві того він не пробачив.
Став більш сім’єю, а не раттю жить.
Його син ріс у нього на очах.
І він радів – є меч кому віддати.
Син зможе його справу перейняти.
Та вісник смерті вже до нього мчав.
Хто ж знає свою долю, окрім Бога?
В п‘ятнадцять літ син із коня упав
Й розбився насмерть. Хто того чекав,
Що доля відбере надію в нього?
То був удар. Удар під самий дих.
Жона рішила, що гріхів багато
Й надумала монахинею стати.
Та він такого учинить не зміг.
Себе заперти заживо між стін?!
Для нього то занадто тяжко було.
Знов пам‘ять на Волинь його вернула.
Надумався туди вертати він.
Дмитро Московський вже в той час помер.
Комусь другому не схотів служити.
Зібрав дружину та свої пожитки.
На Русь дорога пролягла тепер.
Хоч там його нічого і не жде
Та в землі рідній легше помирати.
Коней не треба було підганяти,
Їх доля також в рідний край веде.
У Києві зустрів він земляка
З Волині й був прибитий новиною:
Його сини живісінькі обоє.
Тоді погано просто він шукав.
Вони в лісах від татей тих ховались,
Що замок запопали. Та ж малі.
Блукали… Як вціліли, взагалі,
Не знали. Але все ж порятувались.
Борис тепер зачав Волинських рід,
Давид же Вороний-Волинський звався.
Тож рід його зовсім не обірвався!
І на Волинь йому спішити слід.
З синами стріча радісна була.
Та душа ратна спокій не шукала.
Боброка не у ліжку смерть чекала.
Як раптом до Волині вість дійшла,
Що князь литовський Вітовт прихистив
У себе Тохтамиша із ордою.
Боброк відчув, що не минути бою.
Темір-Кутлук того би не простив.
Так воно й сталось. Рушила орда.
А Вітовт скликав всіх на рать велику,
Аби орду ту перестріти дику.
Зібралось військо… То була хода.
Кого лишень в тім війську не було:
Литвини, ляхи, лицарі-тевтони,
Із України усії загони.
І військо Тохтамиша також йшло.
Чи не сто тисяч князь Вітовт зібрав.
Хто би зумів противитись тій силі?
В степи за Ворсклу військо підступило.
Боброк також в колонах простував
З дружиною. Усидіти не зміг,
Як доля його краю тут рішалась.
Все військо в бій проти монголів рвалось.
Хоча ніхто до цього часу з них
З монголами, як слід не воював.
Вважали, що чисельністю задавлять
І тризну на костях ворожих справлять.
Хоч Вітовта Боброк попереджав.
Та той сміявся: «Та не гарячись!
Ти бачиш скільки війська ми зібрали?
Не страшно нам ніякої навали!
Ти тільки навкруг себе подивись!»
Боброк же знав чи просто відчував:
Недобре їх попереду чекає…
І от тепер він уже точно знає,
Що був він прав. Як жаль, що був він прав.
Ще серце билось, біль десь відступив.
Над ним ще бились, коні тупотіли.
Але душа вже полишала тіло –
Пройшли останні миті у житті.
Закрив він очі і…побачив світ.
Все поле бою перед ним відкрилось.
Литовське військо вже перетворилось
На юрмище, що розбігалось. Вслід
Монголи мчали, щоб живих добити.
Князь Вітовт, справді відірватись встиг
І шлях стрімкий тепер його проліг
На північ. Душі можна порадіти.
Піднявся вище він і перед ним
Вся Україна, наче на долоні.
Волинь, де володіння мав законні.
Та він ні краплі не жалів за тим.
Життя прожив. Тепер сини його
Продовжать справу. Рід Волинських буде!..
Він, наче тут був й одночасно всюди.
Мелькало все, мінялося кругом.
Він, наче став частиночкою То́го,
Хто світ створив. Він бачив все і знав.
Він кожен подих світу відчував.
Він повернувся. Він – частинка Бога.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до часу своїх справ.
- Дідусю, - хлопчик раптом запитав, -
А правда, що ти молодим ще зовсім
З поляками й «червоними» боровся
Та українську землю захищав?
Дідусь поглянув, гірко усміхнувсь:
- То правда…звісно. Та гірка, одначе,
Бо ж вільного я краю не побачив.
Край у крові бездонній захлинувсь.
- Як то було? Дідусю, розкажи!
- Щоб все розповісти часу не стачить.
Але тобі цікаво дуже, бачу.
Хоч згадувать, мов знову пережить.
Та ж розкажу. Те, що найбільш важливе
Для мене, що у пам‘яті навік.
Про грізний дев‘ятнадцятий той рік.
Ти чув щось про Чортківську офензиву?
- Не чув, дідусю. Що воно таке?
То те, чим всі ми маємо гордитись,
Бо ж таки вмієм за свободу битись.
Хоч в результаті відчуття гірке.
Ще в лютому ми ляхів потовкли
Й на захід їх, аж під Польщу́ загнали,
Уже і Львів в оточення узяли,
Вже ляхів зовсім вигнати могли
Із України. Та на жаль…На жаль…
Європа не хотіла про нас знати.
Спинитися нам стала вимагати.
Бо хто ми їй – якась слов‘янська шваль,
Що плутається тільки під ногами.
Тут москалі із усіх дірок пруть,
В Європу «революцію» несуть.
Аби із ними не сусідить прямо,
Європа городитися взялась
«Кордоном санітарним» від загрози –
У москалів країни на дорозі,
В які москаль би лобом упиравсь:
Польща́, Чехословаччина та угри,
Немов форпост у диких на шляху.
Європа аж тряслася у страху,
Отож міцні і будувала «мури».
Як українці стали заявлять
У світ про себе – слухать не схотіли,
Без нас і долю нашу порішили -
Не мали права незалежні стать.
Ні, на словах, багато говорили,
Про право націй. Та то не про нас…
Спинили наше військо у той час,
Коли від ляхів майже край звільнили.
Ми ж змушені послухатись були,
Бо все ще сподівались – допоможуть.
Вони ж на ляхів тільки крикнуть можуть
І ті б одразу в Польщу відійшли.
Спинились, перемови почали,
Але Європа стільки зажадала,
Що ми б державу тільки так прода́ли.
Тож змушені відмовитись були.
Та, поки перемовини велись
З Європою, зібрали ляхи сили
І нас від Львова скоро відтіснили.
Європа, наче цикнула на них,
Щоб зупинились та то лиш для виду,
Бо ж зброї ляхам надіслали слідом,
Прислали офіцерів ще своїх,
Аби навчити ляхів воювати.
А ми… А ми у розпачі були.
Той наступ зупинити не змогли
І мусили все далі відступати.
Куди й подівся бойовий наш дух.
Загони, навіть невеликі ляхів
Наводили на військо наше страху.
Здавалося, вогонь свободи вщух.
Не тільки ми – звичайні вояки,
Командування втратило вже віру,
У вояків питалося допіру:
Боротися чи здатися-таки.
Чи на румунську землю перейти
І здатися, щоб десь по закордонах
Пізніш військові формувать загони
І боротьбу уже звідтіль вести?
Чи то полякам здатись? Шлях привів
За Збруч нас. У трикутнику отому
Тулились, не страшні уже нікому.
Зостався шлях один лише – Чортків,
Через який ми вибратись могли
З тієї пастки, у яку попали.
Та ляхи раптом на Чортків напали
І легко, хоч і з боєм узяли.
Тепер усе. Не вибратися нам
Із тої пастки. Тут всім помирати,
Або, хоча би бій останній дати,
Ще зуби показати ворогам.
Тоді ще Омелянович-Павленко
Віддав наказ – Чортків потрібно взять
І став до того сили готувать,
Бо ж розумів – зробити то нелегко.
І не тому, що сил тих не було,
А просто у військах гнітючий настрій.
Ніхто не вірив, що таке удасться.
Вже ледве не до паніки ішло.
Та, мовби подих вітру – новина:
Наші побили ляхів в Ягільниці,
Тепер Чорткова легше підступиться.
І дух одразу підняла вона.
То сьоме червня, ввечері було,
А вранці ми вже на Чортків напали,
Із двох боків його у кліщі взяли.
В атаку військо, як на свято йшло.
Гармати били ляхів упритул,
Позиції з землею їх рівняли.
І той Чортків надвечір ми узяли,
Хоча багато і лягло від куль
Та ляхів ми добряче потовкли.
Ще кілька сот до нас в полон попало,
Трофеїв чималенько там узяли.
У війську всі окрилені були.
Чи тільки в війську? Навіть, нагорі
Прокинулися раптом. Подих вітру
З Чорткова зміг суспільство розбудити
І кожен знов свободою горів.
І дезертирів, мов і не було,
А добровольці тисячами рвались
До війська, воювати сподівались.
Мов свято Великодня знов прийшло.
Державне керівництво «віднайшлось»,
А то про нього досі ми не знали.
І Петрушевича в диктатори обрали,
Немовби вже про перемогу йшлось.
Він Греківа призначив генералом,
Що мав в подальший наступ нас вести
І перемоги тої досягти.
Ми з нетерпінням наступу чекали.
Щоби не згас той дух наш бойовий,
Командування швидко розібралось,
Куди би саме наступати взялись,
Де перше треба дати ляхам бій.
Щоб наступати, треба мати тил,
Який би харчував та повнив складом.
Без того бойовий дух лиш бравада.
Тож Греків швидко вирішив – звідсіль
На Бучач й Теребовлю мали йти,
Аби у ляхів їх скоріш відбити,
За Стрипою надійний тил створити
І звідти дальший наступ повести.
То вже було нелегко. Ляхи знали
Вже про Чортків, тож сили підтягли,
Щоб ми до міст прорватись не змогли.
Вони надію нас здолати мали,
Бо думали, що ми ще досі ті
Понурі і безвольні. Що без бою
Здавали ляхам села і міста.
Лякатись нас не було в них підстав,
Вважали нас не військом, а юрбою.
Гадали нас здолати. Але їх
Чекали наші віра, лють, відвага.
І невгасима перемоги спрага.
І ми зустріли їх уланів тих,
Що від одного імені втікали
Ще досі, понад Стрипою. Лягли
Улани, нас спинити не змогли.
На їхніх плечах Бучач ми узяли.
Й за Теребовлю битва почалась.
Хоч ляхи її люто боронили
І мали задля того більші сили.
Та їхня сила нашій піддалась.
Ми мали проти ляхів мало сил,
Але тоді вже дух високий мали
І сміло проти них ми виступали,
Ще й маючи тепер надійний тил.
Ми, звісно, уже мріяли про Львів,
Що скоро будем місто визволяти.
Та Греків знав, що ляхів там багато,
Тож наступ в зовсім інший бік повів.
Ми напрям на Тернопіль узяли,
Де ляхи дуже міцно окопались,
Спинити нас під містом сподівались,
Поки б вони резерви підтягли.
Бій був жорстокий, ляхи добре бились,
Прорватись намагалися крізь нас.
Але це був зовсім не їхній час.
Тепер вони у пастці опинились
І мусили скоріше відступать,
Тернопіль нам трофеєм залишити.
А нас уже було не зупинити,
Вже подалися Бережани брать.
У ляхів вже резервів не було
Достатньо близько, щоб у бій кидати.
Тож мусили у Бережанах стати,
Їх військо наступати не могло.
Але оборонятися ще в силі.
Отож під містом стріли вони нас.
Ми кидались в атаку раз по раз,
Але пробитись в місто не зуміли.
Та, поки ляхи билися із нами,
Їх наші сили з флангів обійшли
Й спокійно Бережани узяли.
Впіймали гаву, правда, скажу прямо.
Могли б у лантух ляхів «зав’язать»,
Але не встигли – вирвалися кляті.
Та ж перемога – Бережани взяті!.
Було що і без того святкувать.
Події дуже стрімко розвивались,
Немов у сні. Лиш кільканадцять днів
І наступ наш раптово все змінив.
Ми на таке ніяк не сподівались,
Як відступали по оцих шляхах.
Тепер же очі переможно сяють,
Нас люди всюди радісно стрічають.
Куди й поділись відчай наш і страх.
А в ляхів все робилось навпаки.
Розбиті, вони в паніці втікали
Та від Варшави помочі чекали
І врешті дочекалися-таки.
Ми на підйомі після Бережан
Взялися далі ляхів виганяти,
Вдалося нам і Броди, й Белз узяти,
Розбить під Рогатином польський стан.
Вже до Гнилої Липи підійшли,
Лиш два дні маршу і ми вже у Львові.
До того маршу ми були готові…
Та далі наступати не змогли.
І зброї брак – де ж нам її узяти?
Європа ляхам зброю шле весь час.
А всі запаси вичерпались в нас.
І як тепер без зброї воювати?
Європа, хоч комизилась весь час,
Себе за справедливу видавала,
Урешті-решт все ж нам свиню підклала.
Й коли? Як на підйомі ми якраз.
Тож рішення Європа прийняла
І край наш ляхам врешті-решт віддала.
Про нашу згоду, навіть не питала.
Ще й Польщі зброю в котрий раз дала.
Отримавши те, що вона хотіла,
Все кинула Варшава проти нас.
Їх стало втроє більше на той час.
А ми, хоча резерви і створили,
Але не встигли їх підготувать.
Замало часу нам відвела доля.
Ми б билися, якби то наша воля,
За рідний край готові помирать.
Та наша смерть нічого б не дала.
Щоби боротись, треба було жити.
І мусили ми знову відступити.
Але тепер в нас армія була
Готова битись. Знову під Чортків,
За Збруч, щоб з наддніпрянцями єднатись.
Разом до боротьби важкої братись…
Про те я б іншим разом розповів.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.

"САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юна царівна, чия краса гостра, мов лілія серед терну, а її танець несе смерть.
Йоканаан (Іоанн Хреститель) – пророк у пустелі, голос Слова Господнього (звучить із підземелля).
Хор юдейських придворних та фарисеїв.
Хор рабів та чужоземних гостей.

З’ЯВА І: Голос із глибини сухого колодязя
(Палац Махерон у Юдеї. Нічний бенкет. Столи повні гранатів, ліванського кедра та єврейського вина. На задньому плані – глибока цистерна-колодязь, звідки лунає грізний, чистий голос Йоканаана. Цар Ірод сидить у похмурому заціпенінні).

Хор юдейських придворних:
Ніч Галілеї чорна, мов волосся кози на горах Галаа́ду,
Місяць срібний зійшов, наче щит Давидів над нашими головами.
Цар Ірод бенкетує, але вино його пахне кров’ю і гріхом,
Бо він узяв дружину брата свого, переступивши закон отців.
А з глибокої пітьми, з сухого залізного колодязя,
Голос пророка лунає, руйнуючи спокій царського дому!

Йоканаан
(Голос із підземелля, чистий і твердий, мов камінь Синаю):
Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне! Змийте гріхи ваші, доньки Вавілона!
Царю Іроде, твоє ліжко осквернене, і твої руки в бруді.
Ти думаєш, що твої стіни сховають твій перелюб від очей Всевишнього?
Твій час минає, як суха трава під палючим сонцем пустелі, твої палаци стануть житлом для шакалів.
Але Слово Істини, яке я звіщаю, не замкнути в колодязі! Воно перетне століття і переможе твою корону!

Ірод
(Тремтить, закриваючи вуха):
Він знову говорить... Його слова гострі, як кинджали, вони точать моє серце.
Я боюся його, бо він святий чоловік, у його вустах живе дух Е́лії.
Моє королівство велике, моє золото сяє, але цей голос скидає з мене коштовні шати.
Де Саломея? Де ця біла лілія, чиї ноги приносять спокій моїм очам? Нехай вона прийде і прожене цей страх!

З’ЯВА ІІ: Танець Семи Покривал
(Саломея виходить на середину зали. Вона вкрита сімома різнокольоровими тонкими покривалами. Починається тиха, гіпнотична східна музика. Вона танцює, повільно скидаючи одне покривало за іншим. Ірод дивиться на неї з безумством).

Хор рабів та гостей:
Очі її – наче ставки в Есево́ні біля брами Бат-Раббім,
Шия її – як вежа зі слонової кістки, що дивиться на Дамаск!
Вона скидає перше покривало – це туман над Йорданом,
Вона скидає друге покривало – це заграва над пустелею.
Кожен її крок – це закляття, кожна лінія тіла – це хмільний мед.
Цар Ірод п'яніє без вина, він готовий віддати весь світ за її поцілунок!

Ірод
(Падає на коліна, коли Саломея скидає останнє покривало):
Саломеє, царівно моя, солодша за вино з Ен-Геді! Твій танець прекрасний, він спалив мою душу!
Клянуся тобі моїм престолом, клянуся живим Богом – проси в мене все, що хочеш!
Хочеш половину мого царства – я віддам її тобі! Хочеш перли з Червоного моря чи коней із Вавілона?
Тільки скажи слово, і воно буде твоїм!

Саломея
(Її голос тонкий і холодний, мов срібна струна):
Мені не потрібна половина твого царства, о царю. Мені не потрібні коні та срібло.
Я хочу одну річ, яку ти тримаєш у підземеллі.
Подай мені зараз, на цьому срібному блюді, голову Йоканаана, пророка з пустелі!
Я хочу зазирнути в його очі, які ні разу не подивилися на мою красу!

З’ЯВА ІІІ: Срібне блюдо
(Ірод у жаху блідне, але не може порушити клятву перед гостями. Кат іде в підземелля. За хвилину він виносить срібне блюдо, на якому лежить голова Йоканаана. Саломея бере блюдо. Світло стає містичним, місячним).

Хор юдейських придворних:
Здригнулася земля Галілеї, і зірки сховали своє світло!
Голова пророка відрубана заради втіхи примхливої дівчини.
Кров праведника тече по сріблу, пахне смертю царський бенкет.
Чи ти щаслива тепер, Саломеє? Чи ти заспокоїла свій палкий гнів?

Саломея
(Дивиться на голову, її голос тремтить):
Ти не хотів дивитися на мене, Йоканаане! Твої вуста говорили лише про Бога і гріх.
Тепер ти мовчиш... Очі твої закриті, твої кучері в крові.
Я тримаю твою велич у своїх руках, я сильніша за твої пророцтва!

(Цілує холодні вуста голови і з жахом відштовхує блюдо):

Ні... Твої вуста холодні, мов камінь пустелі... Але чому я чую твій голос у своїй голові? Чому твій шепіт гучніший за музику кіфар?

Голос Слова (відлуння Йоканаана з висоти небес):
Ти відрубала мені голову, Саломеє, але ти не змогла вбити моє Слово!
Плоть моя помирає, і цар Ірод колись згниє у своїй гробниці, і твій танець забудеться, як дим.
Час забере вашу земну розкіш, і палац Махерон зруйнується в прах.
Але Слово про прихід Месії, яке я проповідував, житиме вічно!
Воно змінить цей світ, воно зруйнує ваші язичницькі трони!

Бо Час безсилий проти Істини, і Слово Господнє перебуває повік!

(Саломея кричить і закриває обличчя руками. Ірод падає з трону. Повна темрява).


***
(З повної темряви, коли згасли всі вогні бенкету і затих божевільний крик Саломеї, з глибини сцени ледь чутно, мов подих нічного вітру над руїнами, починає звучати фінальний спів).

Хор придворних та рабів (у півголосу, речитативом):
Ось і згасла заграва над пустелею, і Махерон занурився в німу пітьму.
Золото царів потьмяніло від страху, а шовкові покривала стали саваном для гріха.
Земна краса в’яне, мов зірвана лілія, і велич володарів розсипається на порох під ногами Часу.
Але там, де впала кров праведника, проростає зерно нового світанку.

(Музика остаточно затихає. Повна тиша).


Далі буде.

ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ

ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володарка південних пісків та ароматної Саби, чий розум подібний до нічного неба, повного зірок.
ХОР СІОНУ — старці, левіти та стражі Єрусалимських брам.
ХОР САБИ — звіздарі-зоречетці, купці та темношкірі діви пустелі.

ЯВА I: Прибуття Багатства
(Звучать важкі, тривожні удари тамбуринів, що чергуються із мідним гулом сурем. На сцену повільно, наче корабель у гавань, заходить Хор Саби. Вони тримають чаші з пахощами. Назустріч їм стіною піднімається Хор Сіону).

Хор Саби (співає речитативом, хитаючись у такт):
Із країв, де сонце випікає камінь, обертаючи його на щире золото,
із долин, де смирна плаче запашними сльозами на розпечений пісок,
ступає Вона – Володарка Півдня, чиї коси пахнуть нічним гранатом.
Вона несе сувої прадавніх знань, запечатані сімома печатками нічного неба.
Схиліться, гори! Дайте дорогу тій, що говорить із вітрами пустелі!

Хор Сіону (грізно й піднесено, мов псалом):
Хто це піднімається від пустелі, мов величні стовпи диму,
обкурена миррою та ліваном, усякими пахощами купця?
Тут – каміння Сіону, що пам'ятає жертовний вогонь Авраама!
Тут – престол царя, чий розум пронизує земну твердь до самих її підвалин.
Чи вистачить у твоїх скринях золота, жінко, щоб купити хоч одне слово його мудрості?

Цариця Савська (ступає вперед; її голос чистий і гострий):
Я прийшла не купувати вашу мудрість, о сиві стражі храмових брам.
Я прийшла випробовувати її, як золото випробовують вогнем у горнилі.
Чутка про вашого царя летіла над барханами, мов палкий, невпинний сироко.
Кажуть, він знає дихання землі та мову птахів, що летять під хмарами.
Якщо його серце розгадає моє – моє золото стане підніжжям його престолу.
Якщо ж він спіткнеться об мої слова – я повернуся у свої безкраї піски,
і хвалена мудрість його залишиться лише блідим пилом на цих пишних мурах.

ЯВА II: Змагання Мудрості
(Царський палац. Тронна зала. Соломон сидить на високому престолі з кості слонової, обкладеної чистим золотом Офіру. Дванадцять бронзових левів застигли біля його ніг. Цариця Савська стає перед ним. Хори замовкають, утворюючи живе коло спостерігачів)

Соломон:
Вітаю тебе, донько бунтівного Півдня. Твої верблюди здолали довгий шлях,
але твій погляд свіжіший за ранкову росу на ліванських кедрах.
Загадуй свої загадки, бо Бог моїх батьків розливає світло через мої уста.
Я слухаю тебе, Царице, чиє серце шукає істини.

Цариця Савська (піднімає руку, прикрашену перснями):
Слухай же, царю, і нехай зважать твої терези мою першу таємницю:
«Що летить без крил, будує величні міста без рук,
руйнує царства без меча і не має у всесвіті своєї могили?»

Соломон (посміхається, його погляд спокійний і глибокий):
Це Час, о Володарко. Він летить над коронами владик, будує імперії в людських думках,
руйнує найміцніші фортеці до підвалин і ховає покоління у прах, сам залишаючись безсмертним.

Цариця Савська:
Твоє слово гостре, сине Давидів, мов жертовний ніж. Але слухай другу загадку:
«Я принесла тобі дві квітки. Поглянь на них із висоти свого трону.

(Слуги виносять дві однакові лілії: одну справжню, іншу — з ідеального шовку й бджолиного воску).

Очі твої не відрізнять їх, руки твої не торкнуться їх пелюсток. Яка з них має подих життя?»

Соломон (не встаючи, вказує рукою на відкриті вікна палацу):
Відчиніть важкі кедрові вікна і впустіть крилатих бджіл, що збирають нектар у садах Сіону!

(Пауза. Хор Сіону та Хор Саби разом створюють тихий, наростаючий гул комах).
Дивись, Македо: комаха Божа не знає омани людського ока. Вона сідає лише на те, що має дихання життя. Жива квітка та, куди впала крилата трудівниця. Твій віск прекрасний, але він мертвий.

Цариця Савська (робить крок уперед, скидає покривало, її голос тихішає до шепоту):
Ти бачиш видиме світло, Соломоне. А чи розірвеш ти темряву, що криється в людській глибині?
«Що є солодшим за стільниковий мед, але здатне вбити людину без пролиття крові?
Що є міцнішим за гранітний камінь, але тане, мов сніг, від одного погляду ока?»

Соломон (підводиться з трону, роблячи крок назустріч):
Слово кохання солодше за мед, але зрада його – гостріша за отруєну стрілу.
Воля царів міцніша за камінь, але серце царя тане перед твоєю красою, о Царице.
Твої загадки скінчилися, Македо. Твоя ніч зустріла мій день. Тепер говорить наше мовчання.

ЯВА III: Поєднання Світів
(Обидва Хори переплітаються, утворюючи велике урочисте півколо навколо Соломона та Цариці. Правителі стоять посеред сцени, поклавши руки на плечі один одному).

Хор Сіону (тріумфує):
Палає щире золото Офіру, і смирна Саби тече по святому жертовнику!
Два могутні світи зустрілися під куполом одного величного Храму!

Хор Саби (підхоплює):
Немає більше чужинців у цих стінах, немає більше далеких і ворожих пустель!
Мудрість з’єднала докупи те, що колись розділили простори, мечі та мови!

Цариця Савська:
Істинне слово було, що я чула у рідній землі моїй про твої діяння, царю.
Але я не вірила чуткам, доки не прийшли мої власні очі і не побачили цього дива.
Твоя мудрість і твій добробут перевищують усе, про що я благала у зірок.
Я віддаю тобі свої таємниці, бо знайшла того, хто зміг прочитати мою душу.

Соломон:
Іди з миром у свою сонячну землю, Володарко Півдня, але пам'ятай:
віднині наші народи пов'язані словом, що міцніше за меч і коштовніше за рубіни.
Твій шлях освітлений, і пам'ять про цю зустріч не змиють жодні дощі Часу.

Обидва Хори (разом, фінальний, потужний акорд):
Нехай прадавні кедри ліванські шумлять вікам про цей благословенний день!
Нехай гарячі піски пустелі бережуть незабутні кроки Мудрості та Краси!
Слава царю Ізраїлю! Слава цариці Саби!
Вічний союз Землі та Сонця запечатано на віки вічні!
(Завіса)

Далі буде.

«МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки.

***

Далі буде.

Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула.
Тільки, здалось, склепив очі, як щось розбудило.
А що саме – то спросоння і не зрозуміло.
Прислухався. Коли, справді, хтось у вікно стука.
«І кого там чорти носять!» - промайнула думка.
Встав, щоб жінку не збудити, до вікна й питає:
- Хто такий, що серед ночі від сну відриваєш?
- Та це я – твій брат Данило, - голос добре знаний, -
Пусти мене, бо стояти заважає рана.
- Ой, Данилко! Зачекай-но. Уже відчиняю!
Враз метнувся, зняв защіпку, що двері тримає.
У дверях стоїть Данило – брат його молодший.
На палицю обіперся. На штанях холоша
Чимось білим пов‘язана. То, мабуть, там рана?
- Заходь, брате! – відступився, із жалем поглянув,
Як той важко здолав поріг. Взявся обіймати.
Він вже кілька літ не бачив молодшого брата.
Бо той взявсь козакувати, дому не тримався.
Невідомо з ким по світу білому шалався.
Але ж брат. Всадив на лавку. Каганець заблимав.
Тут і жінка прокинулась, розбуджена ними.
- А що там у нас, Миколо? – сонно протягнула.
- Брат Данило повернувся! – та тільки почула,
Із постелі підхопилась: - Я зараз вдягнуся
І гостеві накривати вечерю візьмуся.
Вже до ранку і не спали. Бо ж води нагріли.
Від нелегкої дороги Данила відмили.
Рану йому помазали та перев‘язали.
Одяг, хай і малуватий, але чистий дали.
Доки відмивався Данило, вже й стола накрили.
Та з дороги добру чарку горілки налили.
Як уже наївсь Данило, тоді й розпитали,
Де він був і де ворожа шабелька дістала.
Той розморений та радий, що сидить у хаті,
Про свої оті пригоди став розповідати.
- Як то я козакувати із дому пустився,
До небавом до загону Бугая прибився.
Був козак він авантюрний та лихий рубака.
Совість його не діймала у житті ніяка.
Ліз у бійку, коли здобич намічалась гарна,
А без того умовляти його битись марно.
І було йому все рівно, із ким воювати.
Він міг запросто на ляхів, татар нападати.
Москалів міг зачепити. А своїх – тим паче,
Міг напасти, коли здобич чималеньку бачив.
З ним на місці не сиділи, постійно при ділі.
Мали вдосталь, хоча, звісно, в златі не ходили.
Коли ото Дорошенко з Брюховецьким звівся
І звільняти Україну із ним заходився
Від москалів, що у неї пазурі упхали
Ще в часи Богдана й більше вже не відпускали.
Тож зібрався Дорошенко з полками своїми,
Перейшов на лівий берег чимскоріше з ними,
Щоб москалів виганяти, що в містах стояли.
Ще у поміч орду також велику позвали.
Аліша-мурза з ордою із Криму прибули.
Вмить примчали, ледь про здобич можливу почули.
А нам, звісно, не хотілось таке пропускати,
Бо ж добрячий зиск з походу того можна мати.
Москалі награбувати встигли вже чимало,
Тож і здобич чималенька нас тепер чекала.
Брюховецький із собою привів значні сили.
Щось вони із Брюховецьким там не поділили.
То і вбили. Нам до того і діла немає.
Нехай тепер Дорошенко булаву тримає,
Аби взявся воювати, москалів громити.
Ми би могли в тім поході чимало нажити.
Москалі, хоч опирались, але биті були.
Від Котельви на Охтирку військо повернуло.
Через Гадяч та Лохвицю до Ромен пристало.
Але далі чомусь військо іти вже не стало.
А татарам того мало. Дорошенко з ханом
Домовлялись, що місцевих грабувать не стануть.
Тільки москалів. А що з тих москалів узяти,
Як ординці їхнє військо не можуть догнати?!
Тож у Ромнах Дорошенко з військом зупинився.
Аліша-мурза до нього зразу ж нагодився.
Став казати, що потрібно рухатися далі,
Бо ще здобичі ординці достатньо не взяли.
На що сказав Дорошенко, що він не тримає.
Якщо хоче, хай з ордою вперед виступає.
Он під Глуховим ще військо москальське стояло.
То і місто би звільнили, і здобичі мали.
А він, навіть всіх охочих з ордою направить.
Отак з Аліша-мурзою він вирішив справу.
Той у петлю свою шию не збиравсь вставляти,
Бо, хто зна, що попереду їх може чекати.
Але ж здобич так манила!.. Щоб не прогадати,
Рішив з Муратша-мурзою він орду послати.
Якщо той щось там здобуде, то й він буде мати.
А, як ні – то не прийдеться голову складати.
Тож лишив лише п‘ять тисяч нукерів з собою,
Ну, а десять в похід вислав з Муратша-мурзою.
Десять тисяч кінних воїв – то велика сила.
Полковники всіх охочих у полках спросили.
Та козаки не схотіли війська відриватись.
А нам, звісно і не треба у когось питатись.
Бугай тут же зголосився з ордою рушати.
Мав півтисячі в загоні рішучих, завзятих,
Що готові, як їх предки, до Москви дістати
Та добрячий куш в поході з москалів узяти.
Всі при конях, щоб в поході орди не відстали.
Орда брати кіш з собою у похід не стала,
Щоби рухатися швидше. А нам що із того?
Ми і так обоз не брали з собою в дорогу.
Скоро Глухова дістались. Дарма поспішали.
Долгорукова із військом тут вже не застали.
Тільки москалі почули, що орда в дорозі.
Тут же підняли обложне військо по тривозі
Та й в Московію рвонули, що нам не догнати.
Тож нам Глухів не прийшлося з облоги звільняти.
Знайшов мурза між місцевих козаків охочих,
Хто дорогу добре знає й заробити хоче.
Не схотів ризикувати, по дорозі пхати.
Мало що на тій дорозі може їх чекати?!
Подалися лісовими ми на Сєвськ шляхами,
Щоби вийти непомітно аж до міста прямо.
Вийшли в Сєвську ми округу, по селах пройшлися.
Трохи здобичі набрали та і подалися
На Сєвськ, поки іще вістка про нас не дісталась.
Москалі ж якимось робом та про те дізнались.
Ледь ми вигулькнули з лісу, розгортатись стали,
Як на нас дворянські сотні й рейтари помчали.
Почалась кривава рубка, москалі кружляли,
Відбивалися, до Сєвська пройти не давали.
Крики, тупіт, стріл дзижчання, постріли з пищалів.
На траву під ноги коням перші вбиті впали.
Всі змішались, у пилюці вже й не розібрати,
Де свої, а де ворожі москальські солдати.
Ще натиснули ми трохи, москалі й подались,
Одні кинулись втікати, другі нам дістались.
Їх татари пов’язали, узяли полоном.
А тоді уже до міста розпочали гони.
Але, поки ми з кінними москалями стялись,
Москалі уже до бою добре зготувались
Своє військо розгорнули перед новим валом.
Попереду полки піші готові стояли.
Між двома річками поле перегородили
Так, щоб обійти те військо орда не зуміла.
А позаду полки кінні за ними ховались,
І на флангах у піхоти вони влаштувались.
Перед військом ще гармати готові стояли
І рогатки, щоб атаку орди зупиняли.
Ми в гарячці ще уваги на те не звернули.
Для атаки свої сили в полі розгорнули.
Понеслась орда на вражі позиції сміло.
Та на лівий фланг найбільше виділили сили,
Щоб прорвати полки вражі, обійти і з тилу,
Ударити московітів з усієї сили.
Ми вже і обличчя вражі стали розрізняти,
Коли раптом нам назустріч вдарили гармати.
Долучилися мушкети й ворожі пищалі.
Перших мов коса скосила, під ноги упали.
А вогонь не замовкає: одні відстріляли,
А другі на їхнє місце тої ж миті стали.
Але ми не зупинились. Ще трохи додати
І ми зможемо ворожу ту силу зім‘яти.
Уже ось ряди ворожі щеряться списами.
Та тут виросли рогатки прямо перед нами.
Перші миттю напоролись, коні мертві впали,
Не було як розвернутись, задні напирали.
А мушкети не змовкали, пищалі палили…
Тож ми, хоч і не хотіли, але відступили.
Поранених своїх, вбитих мусили лишити,
Бо москалі й усе військо могли положити.
Заховалися у лісі та рядити стали,
Що би далі із тим Сєвськом ми робити мали.
Здобичі по бідних селах було не багато.
Було б добре, якби місто змогли ми дістати.
Відпочили за ніч добре, зібрали всі сили
І тоді на Сєвськ той клятий знову полетіли.
Але москалі, напевно, цілу ніч не спали,
Поле перегородили та так і стояли.
Орда в лаву розгорнулась, щоб атакувати,
Але швидкість серед поля почала втрачати,
Далі різко повернула, бою не прийняла,
Враже військо і Сєвськ справа обходити стала.
Мурза рішив: в Московії міст іще багато,
Чого отут під цим Сєвськом нам трупом лягати.
Нехай москалі сидять тут, місто сторожують.
А орда із ними часу дарма не змарнує.
Не скрізь стоять такі сили, що їх не здолати,
Тож попереду багато чого грабувати.
Обійшовши Сєвськ, Свинячим подалися шляхом,
Гнані жадібністю більше сильною, ніж страхом.
Шістдесят верстов, напевно за день відмахали
І над річкою Нерусса спочивати стали.
Мурза рішив, що москалі не підуть за нами,
Будуть Сєвськ той захищати своїми задами.
Тож спокійно почувався. Розпустив чамбули,
Щоби вони , врешті здобич по селах здобули.
Бо ж ясиру не вдалося багато набрати,
Хіба в бою кількаде́сят кінних пов‘язати.
Бугай також не збирався на місці сидіти,
Вирішив свої загони по селах пустити.
Тож наш загін із півсотні на чолі з Якимом
Вирушив, щоби пройтися теж селами тими,
Що татарам не дістались. Теж здобич набрати
Та на другий день у табір із тим повертати,
Щоби і друга півсотня також погуляла,
Поки орда понад річку отут спочивала.
Поки ми в лісах, болотах села відшукали,
Поки по хатах пройшлися, здобичі набрали,
Вже і нічка наступила. Не стали вертати.
Бо у тих краях незнаних легко й заблукати.
Та на другий день вертали. Сонце вже схилялось.
Ледве-ледве на москальський загін не нарвались.
Мабуть, сотня пронеслася перед нами шляхом.
Всього сотня. Та від того повіяло страхом.
Яким не став поспішати у табір вертати,
Бо схотів про обстановку відомості мати.
Ми у лісі зупинились, роз‘їзди послали.
Одні в лісі побитого москаля впіймали.
Притягли до нас у табір та питати стали.
А воно дивилось згорда та усе мовчало.
Коли ж стали йому п‘яти вогнем припікати,
То воно взялось нахабно у очі кричати:
- Вот ви толька пападьотесь, подлиє черкаси,
Раскальоннимі щипцамі рвать с вас буду м'ясо!
Довго іще матюкався та сильно грозився.
Врешті, здався й перед нами у всім повинився.
Виявилось, що Куракін, що їх військом правив,
Вслід орді усю кінноту чимскоріш відправив.
Вона слідом потяглася, що ми і не знали.
А сьогодні по обіді з трьох сторін напали.
Хтось за зброю ухопився, щоб опір вчиняти,
А хто просто підхопився й кинувся втікати.
Поки одні помирали, напад відбивали,
Другі уже чимскоріше річку подолали.
Думали, що за рікою зможуть відірватись.
Але там річки, яруги – нелегко прорватись.
А москалі їх ловили та в полон в‘язали.
Навіть, кілька мурз ногайських у полон попали.
Невеликі купки лише по лісах сховались.
Крізь оті ліси й болота пройти намагались.
А москалі їх ловили. Іще гірше взнали,
Що Бугая москалі теж у полон узяли.
Стали і ми пробиратись тоді чагарями,
Боялися на дорогу виходити прямо.
Бо москалі скрізь роз’їзди, сторожу пустили,
Усі шляхи, всі дороги назад перекрили.
Але, як ми не таїлись, все одно нарвались.
Дійшли річки, через неї вже переправлялись,
Коли раптом з того боку вдарили пищалі.
Видно, москалі про шлях наш вже зарані знали.
Кинулись назад, а звідти москальські рейтари.
Яким зібрав нас докупи та й на них ударив.
Не багатьом удалося крізь рейтар пробитись.
Мені з одним москаликом довелось схопитись.
Я з сідла вражину вибив, дорога відкрита,
Він шаблюкою устиг ще мене прихопити.
Я спочатку й не помітив, погнав коня далі.
Зупинився, як повірив, що услід не гнали.
Крові набрав повен чобіт. Ледь стягти вдалося.
Вже без чобота надалі їхать довелося.
Сяк-так рану пов‘язав я, щоб кров зупинити
Та й подався потихеньку бездоріжжям звідти.
Днів багато проминуло, як сюди дістався.
Недалеко по дорозі без коня зостався.
Якісь таті наскочили. Мене не чіпали.
А коня і усю зброю та здобич забрали.
Та й на тому красна дяка, що, хоча б не вбили.
До села мені дістатись вартувало сили.
Та Господь вберіг і, врешті, як у вашій хаті.
Та, мабуть, сьогодні досить. Страшно хочу спати.

ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнато́н (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
Неферті́ті – його головна дружина, цариця, втілення краси та «земного дихання сонячного диска».
Хор фіванських жерців Амона – голос старої віри, таємної люті та занепаду.
Хор будівничих і митців Атона – голос нової віри.


СЦЕНА 1: Пробудження Горизонту
(Дія відбувається на терасі розкішного білого палацу в Ахетатоні. Ранок. Сонце сходить над скелями, заливаючи все рожевим і золотим світлом. На передньому плані – Ехнатон і Нефертіті тягнуть руки до променів бога Атона. Навколо цвітуть штучні сади, а промені Атона торкаються золотих рельєфів, де зображено царське подружжя з дітьми).

Хор будівничих і митців:
Слава Атону! Слава фараону та його прекрасній цариці!
Митці більше не ріжуть камінь за суворими канонами старої брехні.
Ми малюємо життя таким, яким воно є: гру дітей, ніжність царя, красу природи…

Амарна сяє, мов перлина у гарячих пісках Єгипту!

Ехнатон (обіймає Нефертіті, дивлячись на місто) :
Дивись, моя прекрасна Нефертіті, сонце Амарни зійшло над світом.
Ми збудували цей рай з одного лише твого подиху й моєї віри.
Тут немає страху перед підземним царством, тут тільки радість буття.
Кожен рельєф у наших храмах розповідає про те…
…як ми любимо одне одного під променями бога Атона.

Нефертіті (притискається до його плеча, але її погляд тривожний) :
Місто прекрасне, мій царю... Але зорі вночі шепочуть мені про небезпеку.
Поки ми молимося Атону, на кордонах імперії збираються хмари.
Хетти палять наші застави… Народи піднімають бунти…
А Фіви… таємно готують зброю.

( На задньому плані, у глибокій тіні, чути глухий, підземний речитатив жерців).

Хор фіванських жерців Амона (в тіні, похмуро, в ритмі важких кроків):
Темрява Карна́ку плаче за золотом. Пліснява точить порожні жертовники.
Ти зрікся батьків, безумний царю, ти зрікся прихованого в сутінках Амо́на!
Вітер пустелі засипле твій палац, пісок поглине твої єресі.
Старі боги чекають у пітьмі. Вони прагнуть крові. Вони прагнуть помсти.

Ехнато́н (підводиться, його голос звучить піднесено, підкоряючись ритму сонячного сходу):
Замовкніть, кажани минулого! Сліпці, що звикли жити в склепах!
Дивіться: розриває небосхил жива, палка, пречиста сила!
То Атон прокидається! Батько і Мати всього, що дихає на землі!
Він не ховається в таємних кімнатах, не вимагає страху в темряві.
Він дарує себе кожній квітці, кожній пташці, кожному серцю!
Моє серце – його дзеркало. Моє місто – його земний горизонт.

І я більше не Аменхотеп, я – Ехнатон… той, хто угодний Атону!

Нефертіті (ступає вперед, її рухи плавні, голос переплітається з мовою Ехнатона, створюючи мелодію):
Я – Краса, що прийшла до твого престолу, мій Царю, мій Сонцеподібний.
Я бачу, як промені-руки торкаються твоїх плечей, як вони вінчають твоє чоло.
Нехай жерці шепочуть прокляття у своїх занедбаних храмах Фіва.
Тут, в Ама́рні, життя ллється рікою світла.
І я – Нефертіті – твоя вірна тінь, що стала світлом.
Ми житимемо вічно в кожному подиху цього ранку.
Бо наша любов – це воля Атона!..

Хор фіванських жерців Амона (глухо, з наростаючою загрозою):
Сонце заходить. Сонце завжди заходить.
Твоя Ама́рна – лише привид у мареві пустелі.
Ми почекаємо, поки згасне полум'я. Ми прийдемо вночі.

Ехнатон (екстатично, у стані захоплення, перекриваючи їхній шепіт):
Світло не знає смерті! Світло лише перероджується!
Святий! Святий! Святий Атон!

(Світло спалахує на максимумі, повністю поглинаючи тіні жерців).

СЦЕНА 2: Захід Кривавого Атона
(Тераса палацу затягнута сухим сизим маревом. Сонце здається багряним диском, що важко пробивається крізь пил пустелі. Чути сухий кашель, плач за кулісами та брязкіт далекої зброї. Ехнатон сидить на підлозі, тримаючи в руках розбиті глиняні таблички – Амарнський архів. Нефертіті стоїть осторонь, її колись велична постава зломлена горем.)

Хор фіванських жерців Амона (їхній голос тепер ближче, він звучить торжествуюче, зловтішно, під такт похоронних барабанів):
Чуєш, царю, як виє шакал на околицях твого мертвого раю?
Це Амон забирає дихання з грудей твоїх доньок, це він посилає чуму!
Землі твої тануть, як віск на вогні: Каде́ш палає, Бібл благає про поміч.
Але твої воїни сплять у піску, бо ти молишся світлу, забувши про зброю!
Пиши свої гімни на попелі, єретику. Твоє сонце сідає в кров.

Ехнатон (притискає таблички до грудей, його голос зривається, але ритм залишається пророчим):
Глина кричить у моїх руках! Князі Сірії пишуть кров'ю:
«Спаси нас, володарю!»
Вони просять лучників, просять колісниць, просять золота і захисту…
Але Атон сказав: «Не проливай крові, бо кожна людина – мій промінь».
Невже я помилився? Невже моє світло було лише сліпотою?..

…Макетато́н, моя маленька пташко, твої очі навіки закрилися в сутінках…

Нефертіті (її голос тихий, монотонний, сповнений глибокої скорботи, але гордий):
Я зняла свої золоті вінці, я вмивала сльозами тіла наших померлих дітей.
Палац Тутмо́са порожній – різці скульпторів більше не тешуть білий камінь.
Тільки пил. Тільки сухий вітер, що засипає наші прекрасні сади.
Але я не повернуся назад!..

Якщо наше сонце мусить померти – ми помремо разом із ним,
у його останньому спалаху.

Хор фіванських жерців Амона (наближається, закриваючи собою світло):
Ми зітремо ваші імена з кожної стели! Ми вирубаємо ваші обличчя з каменю!
Ваше місто стане притулком для гадюк, а пам'ять про вас проклянуть на віки!
Амон повертається на свій престол. Сутінки перемагають.

(Багряне сонце стрімко падає за горизонт. Наступає повна, важка темрява. Чути лише глухий поривистий свист гарячого пустельного вітру – «хамси́ну»).

ЕПІЛОГ: Попіл Світла
(Минуло кілька років після смерті Ехнатона. Повністю зруйнований, спорожнілий Ахетатон. Стіни Північного палацу напіврозвалені, прекрасні рельєфи посічені зубилами жерців. Посеред руїн стоїть самотня Нефертіті. Вона тримає в руках уламки дитячих іграшок. Навколо неї змикається щільне кільце жерців Амона).

Хор фіванських жерців Амона (торжествуюче, гучно, під такт ударів молотів, що розбивають камінь):
Усе скінчено! Сонце єресі зайшло назавжди!
Юний цар Тутанхамон повернувся в лоно Амона, Фіви знову правлять світом!
Ми вирубали ім’я безумця Ехнатона з кожної стели, ми стерли твій лик, царице.
Твої доньки сплять у розграбованих склепах, їхні душі блукають у пітьмі без заупокійних молитов.
Амарна стала порохом. Вітер пустелі, злижи останні сліди їхнього Бога!

Нефертіті (не зважає на них, її погляд спрямований у небо; вона тихо, але чітко декламує рядки з Гімну, які колись співав її чоловік):
«…Коли ти заходиш на західному схилі неба – земля поринає в темряву, подібну до смерті…»
Так писав мій цар. Так співав мій Ехнатон, коли ми були щасливі.
Але тепер ця темрява оселилася в моєму лоні, що породило шість прекрасних квіток.
Макетато́н… Меритато́н… Анхесенпаато́н…
Ваші імена були зіткані зі світла, а стали лише шепотом трав.
Жерці кажуть, що ваш батько був безумцем, бо любив світло більше за владу.
Але яке царство варте хоча б однієї сльози дитини, що згасає від багряниці?

Хор фіванських жерців Амона (перебиваючи):
Твій Бог не врятував їх! Він не почув твого плачу! Він – ніщо!

Нефертіті (її голос міцніє, набуваючи колишньої царської величі, ритм стає карбованим):
Ні, він чує. «Ти створюєш дитину в жінці, ти даєш їй дихання, щоб оживити все, що створено…»
Кожен, хто обійняв дитину не заради династії, а заради щастя її посмішки…
Той назавжди залишився у своєму Ахетатоні.
Він там! – (Вказує на промінь сонця). – Він – Атон, живий сонячний диск!

(Нефертіті піднімає руки до сонця, що сходить, і кидає жменю пилу в повітря. Пил спалахує золотом у перших променях Сонячного Диску).

«Атон дня, великий у своїй славі!
Ти сходиш – і все живе прокидається…
Твої промені обіймають землі, які ти створив…
Коли ти світишся, вони живуть, вони ростуть для тебе:
Усі отари пасуться на твоїх пасовищах,
дерева і трави процвітають,
птахи летять зі своїх гнізд, їх крила вітають твою «Ка».
Які чудові твої справи, Господи вічності!..»

Ми йдемо до тебе, Атоне. Прийми своїх дітей.

(Жерці кидаються вперед, закриваючи її своїми чорними плащами. Але в останній момент промінь Живого Сонця Атона пробиває темряву, залишаючи на місці руїн лише чисте, сліпуче світло).
***


Далі буде.

ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н»

«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Валтасар — принц-регент Вавілона, номінальний правитель міста під час облоги.
Даніїл — полонений юдейський пророк, мудрець.
Хор вавілонських вельмож — голос п'яного зухвальства та передчасної радості.
Вісник — корисний голос неминучої катастрофи.


СЦЕНА І. Бенкет під час облоги
(Вавілон. Головна бенкетна зала палацу Навуходоносо́ра. За стінами міста стоять війська перського царя Кіра, але всередині грає музика. На столах –золоті кубки, викрадені колись із храму в Єрусалимі. Принц Валтасар сидить на троні, високо піднявши чашу).

Хор вельмож:
Пий, владико Вавілона! Нехай перси стоять під мурами хоч сто років!
Наші стіни неприступні, наші комори повні хліба, наші боги сильні!
Вавілон – вічний! Жоден ворог не переступить через води нашого Євфрату!

Валтасар (п'яний, з диким сміхом)
Наливайте вино в кубки єврейського бога! Нехай бачить, хто тут справжній володар!
Якщо перський цар Кір думає, що може налякати Вавілон, він дурень.
Ці стіни будував мій великий предок Навуходоносо́р! Вони стоятимуть вічно!
Сьогодні ми святкуємо, і жодна сила на землі не зупинить наш бенкет!

(Раптом музика обривається. Світло смолоскипів тьмяніє. На білій стіні палацу з'являється людська кисть без тіла і починає повільно випалювати вогняні слова: МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н. Натовп застигає в німому жаху. Валтасар блідне, кубок випадає з його рук).

Валтасар (кричить, голос зривається)
Хто це?! Кличте халдеїв, кличте магів! Нехай прочитають цей вогняний знак!
Хто розгадає слово – отримає багряницю і золотий ланцюг на шию!
Мої коліна тремтять... Що це за жах дивиться на мене зі стіни?!

СЦЕНА 2. Ваги долі

(До зали повільно входить старий пророк Даніїл. Він не схиляє голови перед п'яним регентом, його погляд суворий і чистий).

Даніїл (вказує рукою на вогняні знаки)
Залиш собі своє золото, царю, і свої дарунки віддай іншому.
Я прочитаю тобі напис, який випалив Дух Господній за твоє зухвальство.
Ти підняв руку проти Бога Небесного, ти пив вино з Його святих кубків і славив ідолів із каменю.
Ось що значать ці слова, Валтасаре:
МЕНЕ́ – порахував Бог твоє царство і поклав йому край.
ТЕКЕ́Л – ти зважений на вагах долі і знайдений занадто легким.
ВЕ-ПАРСИ́Н – твоє царство розділене і віддане мідійцям та персам.

Валтасар (намагається сміятися, але голос тремтить)
Старий безумцю! Ти просто хочеш налякати мене своїм Богом!
Вавілон не можна розділити! Хто пройде крізь глибокі води Євфрату?!
Варта, налийте мені ще вина! Напис згасне з ранком!

СЦЕНА 3. Вода, що зрадила місто
(Вбігає закривавлений Вісник, падає перед троном).

Вісник
Жах, владико! Вавілон упав! Ми зраджені!
Перси здійснили неймовірне... Вони прокопали новий канал і повернули річку Євфрат в інше русло!
Вода, що захищала наші мури, пішла за лічені години!
Річка стала бляклим струмком, і вороже військо увійшло в місто прямо по сухому річищу!
Ворота Іштар відчинені, палац оточений, перська кіннота вже в садах!

Валтасар (дивиться на стіну, де гаснуть слова)
Вода пішла... Золото зрадило... Ваги повернулися проти мене.
Даніїле, твій Бог не помилився...

Хор вельмож (в паніці)
Тікайте! Рятуйтеся! Смолоскипи гаснуть, залізо персів уже за дверима!
Сонце Вавілона сіло за одну ніч!

(Двері зали вилітають під ударами таранів. Вриваються перські воїни з оголеними мечами. Валтасар падає під ударом списа. Велике місто занурюється в темряву історії).
***

Далі буде.

І. МЕСОПОТАМІЯ

Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

***

ПІСНІ ВАВІЛОНСЬКОГО САДУ.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі
на три з’яви в дусі шумеро-аккадського епосу)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Навуходоносор II – цар Вавілона, великий будівничий і полководець.
Амітіс (Семіраміда) – його дружина, мідійська царівна, донька гірського царя Кіаксара.
Жрець-уму – верховний жрець храму Мардука, зікурату Есагіли.
Хор вавілонських жерців та будівничих — голос волі царя та праці міста.


ЗАСПІВ. МОЛИТВА ПІДНЯТИХ РУК
Голос Жерця-уму, що стоїть на вершині зікурату Есагіла, вежі Етемена́нкі. Звучать важкі удари великих мідних гонгів. Хор вітає богів і закладає фундамент історії.

Жрець:
Про Вавілон, що піднявся до зір, я співаю!
Про Навуходоносо́ра, царя чотирьох сторін світу,
Що приборкав народи і висушив сльози пустелі.
Слухайте, небеса небес, слухай, райська земле Еде́ну!
Як камінь зустрівся зі смолою і став горою,
Як кохання володаря перетворило глину на рай для цариці.

Хор:
О Марду́ку, владико золотого престолу!
О Ма́мі, праматір, що виліпила серце людини!
Почуйте Пісню про Сад, що піднявся над часом,
Почуйте про Амітіс, мідійську зозулю в гніздечку із цегли!

З’ЯВА І. ТУГА МІДІЙСЬКОЇ ПТАХИ
Внутрішні покої Південного палацу. Стіни з синьої глазурі. Амітіс сидить біля вікна, крізь яке дихає спекою пустельний вітер. Вона тужить за прохолодою гір.

Амітіс:
Мій батько залишив мене в царстві сухого піску,
Де сонце Шамаша випалює очі та душі.
Вавілон твій величний, мій царю, та серце моє помирає.
Я задихаюся в цьому пилу, я прагну зелених дерев батьківщини,
Де туман обіймає стрункі кипариси і плачуть гірські джерела…

Якщо я помру тут – моя кров стане пилом під твоїми ногами.

Навуходоносор:
Облиш свої сльози, Іштар мого серця!
Я – цар, перед яким тремтять гори Лівану!
Якщо немає тут гір – я підніму їх із праху.
Якщо немає прохолоди – я змушу Євфрат текти до неба.
Тисячі рабів закладуть фундамент із каменю і свинцю,
Смола-асфальт триматиме землю, щоб ти усміхнулась!


З’ЯВА ІІ. ТАНЕЦЬ ПІД ЗОРЯМИ БОГА СІНА
Найвища тераса Садів Семіраміди. Ночі в зорях Бога Місяця-Сіна. Шелестять молоді кедри й мирти. Чути безперервний ритмічний скрип помп, що підіймають воду крізь порожнисті колони.

Навуходоносор:
Там, у підземеллях, раби обертають колеса,
Шкіряні черпаки п’ють холодну кров річки Е́а.
Вода підіймається вгору, мов соки дерев живоплодних,
Танцюй для мене, Амітіс, ти – моя світла Інанна!

(Амітіс танцює під удари тимпанів, скидаючи прозорі ассирійські шати. Браслети на ногах дзвенять у лад із водою. Сцена переходить у любощі на леопардових шкурах).

Хор (за кулісами, вуркотливим, сакральним речитативом):
Земля поєдналась із небом, волога упала на камінь!
Велика Мамі стоїть над їхнім царським ложем!
Вона бере червону глину Вавілона, вона бере кров богів-Аннунаків,
Вона вплітає життя у лоно цариці Амітіс.
Буде спадкоємець престолу! Буде благословенний Сад!

З’ЯВА ІІІ: Падіння завіси – подяка Мамі
Внутрішнє святилище храму Богині-Матері Ма́мі. Амітіс, уже в тяжбі, тримає в руках золоту чашу з жертовним фініковим вином та плодами граната. Поруч стоїть Навуходоносор у парадному царському вбранні.

Амітіс:
О Мамі, Нінту́, праматір усього живого!
Ти, що оберігаєш жінку в часи її мук і тривоги.
Твоя рука торкнулася мене в тіні зелених терас,
Коли мій цар дарував мені свою ласку і ніжність.
Прийми це вино, солодке, як мед із плодів Еде́ну,
Прийми ці гранати – символ твого вічного лона.
Захисти дитя, що б’ється під моїм серцем,
Як цей Сад захищає мене від палючого сонця-Шамаша!

Навуходоносор:
Я, Навуходоносо́р, пастир, що доглядає твій люд,
Схиляю свою корону перед вівтарем твоїм, Ма́мі.
За те, що дала моїй цариці радість плоду і силу,
Я прикрашу твій храм чистим золотом із далеких земель.

Нехай наш рід триває, доки стоять ці кам’яні гори!

ЕПІЛОГ. В тіні Еде́ну
Минули роки. Навуходоносор і Амітіс – літні, величні володарі, сидять на тій самій терасі. Сад став густим, дерева закрили небо. Звучить філософська, заспокійлива мелодія ліри.

Амітіс:
Наші тіла слабшають, мій царю. Земний час стікає, як вода крізь колони.
Що лишиться від нас, коли боги заберуть наш подих?

Навуходоносор:
Сад цей як подих кохання залишиться жити,
І спів ранковий мідійської птахи знов сонце розбудить.
Вдвох, як і жили, кохана, підемо з тобою у Вічність.
В зеленотрав’я Едену, де смерті немає.
Будемо там, як раніше – удвох молодими,
і ти, моя світла Інанно, станцюєш у зорях для мене.

Хор (Фінальний акорд):
Вони заснули, але Сад їхній не вмирає.

…Кожен шелест листя – це поцілунок Навуходоносо́ра.
Кожна крапля води – це сльоза радості Амітіс.
Слава царю! Слава Голубці-цариці!
Слава богам Вавілона вовіки!
***

«ШАММУРАМАТ – ГОЛУБКА НА НЕБІ»

Цю пісню співають дівчата-пряхи та каменярі на берегах Євфрату, дивлячись на зелені тераси, що височіють над містом «Божих Врат»-«БАБ-ІЛІ» (Вавілоном).

(Ритмічний, розспівний речитатив у дусі шумеро-аккадського епосу під акомпанемент одинарних ударів тимпанів):

Хто це підіймається над стінами палацу, мов ранковий туман?
Це не хмара бога Адада, це не дим від жертовних багать Мардука.
То мідійська птаха кружляє на вершині кам’яних гір,
То Амітіс танцює для нашого пастиря-царя.

Приспів:
О Шаммурамат! Семірамідо, голубице наша!
Ти прилетіла з північних скель, де плачуть ліси.
Твої крила прозорі, твої очі – чистий лазурит.
Семірамідо, ти принесла прохолоду в наше випалене місто!

Цар Навуходоносо́р підкорив царів і розбив щити ворогів,
Але Шаммурамат підкорила серце самого царя.
Задля неї раби носять камінь, задля неї свинець тримає землю,
Задля неї ріка Євфрат тече вгору, наче жива кров.
Дивіться, як білі голуби летять до її рук,
Вони звуть її своєю сестрою, вони вчать її літати над Вавілоном.

Нехай стоять ці Сади, доки світить бог місяця Сін,
Слава Семіраміді, що перетворила пустелю на райський Еден.
***

Далі буде.

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.

Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Скидається, Україна – головний їх ворог.
Чомусь про гріхи москальські забулися скоро.
Я мовчу вже, скільки крові москалі пролили,
Поки всі повстання польські вони придушили.
Забули тридцять дев’ятий, про Катинь забули.
А там жертв не на десятки – сотні тисяч було.
Та масових демонстрація по тому немає,
Бо то лише Україна поляків вбиває.
А я хочу ще сторінку одну нагадати,
Де полякам довелося нести важкі втрати,
А москалі відвернулись, хоч можливість мали,
Але не прийшли на поміч, не порятували.
Одні байдуже дивились, як гинуть поляки,
Інші поміч надавали в тім німцям усяку.
Мова іде про повстання трагічне в Варшаві.
Москалі тоді зробили свою чорну справу.
Коли у тридцять дев‘ятім війну розпочали,
Польща перша під німецьким чоботом упала.
Уряд за кордон подався, в Лондоні вмостився
І вже звідти формувати військо заходився.
Називалося те військо Армія Крайова.
Хоча, військо? Партизани лише, одне слово.
Вони на теренах Польщі тоді воювали,
Часом і на українські села нападали.
Поки в німців була сила, то й надій не мали,
Щоби Польща їхня, врешті незалежна стала.
А, як москалі поперли, стали німців гнати
Та й союзники взялися уже наступати,
Уже й впевненість з‘явилась – недовго зосталось.
Тож поляки, відповідно також готувались.
Ті, що в Лондоні сиділи, хотіли спочатку
В усій Польщі одночасно повстання підняти,
Як москальське військо стане уже підступати,
Щоби «визволити» Польщу москалям не дати.
Бо ж нутро москальське знали із досвіду: всюди,
Де москальський чобіт стане – Москальщина буде.
Але сил було замало відсіч німцям дати,
Тож рішили у Варшаві повстання підняти,
Коли вже москальське військо упритул підійде.
Як столицю лиш повсталим захопити вийде,
То, чия буде столиця – того і країна.
Бо так було у Парижі, Празі чи Афінах.
Тут якраз в сорок четвертім москалі й попхали.
Від Дніпра і аж до Вісли німчуру погнали.
Десь вже й Віслу форсували, зайняли плацдарми.
В Лондоні рішили часу не гаяти дарма.
Генерал Бур-Комаровський отримав наказу:
Тільки москалі підійдуть - піднятись одразу
І столицю захопити, москалям не дати
У Варшаві свою владу якусь наставляти.
На порядність сподівались москалів, забули,
Що й до того прецеденти відповідні були.
Уже Армія Крайова повстання здіймала
В Львові, Вільнюсі і німців звідти проганяла.
Та москалі, ледве тільки до міста вступали,
Тут же у повсталих зброю усю відбирали.
І багато хто по тому в табори попали.
Москалі би і в Варшаві панькатись не стали.
Та наївний польський уряд у Лондоні мріяв,
Що утвердитися в Польщі по війні зуміє.
Тож повстання готувалось. Запасали зброю,
Формувалися загони, готові до бою.
Зброї, правда було мало: трохи автоматів,
Пістолети та гвинтівки. Та й то не всі мати
Могли зброю. Сподівались, як дійде до бою,
То у німців собі візьмуть набої і зброю.
Москалям вже до Варшави кілометрів двадцять.
Пару годин і в столицю зможуть увірваться.
Німці вже і установи вивозити стали.
Вирішив Бур-Комаровський – година настала.
План зарані розробили: кому і що брати.
(Хоча зброю між повсталих мав кожен десятий)
Тим не менше. Перше серпня, сімнадцята днини,
Наступила вирішальна для Польщі година.
Люди узялись за зброю, бої розпочали.
Згідно плану, на все-про все вони три дні мали.
За три дні розіб’ють німців, москалі припхають
І Варшаву уже точно німці не втрима́ють.
Та все пішло не по плану з самого початку,
Ключові об’єкти в місті не вдалося взяти.
Мости, штаби, склади німці втримати зуміли
Та повстанців і від Вісли, навіть відтіснили.
І тут новина тривожна: москалі спинились.
Виявляється, війська їх страшенно втомились
І тепер далі ні кроку не зможуть ступити.
Кілька місяців потрібно, щоб їм відпочити.
Тепер самі варшав‘яни воювать повинні.
Як казав москаль відомий колись: співпадіння?
Тепер стало зрозуміло уже усім – здуру
Уряд польський був затіяв оцю авантюру.
Кинув людей на гармати. На що сподівався?
Щоби Сталін задля Польщі вільної старався?
Щось в Лондоні урядовці, мабуть начудили?!
Він вже свій привіз в обозі, в Любліні сиділи.
Як Варшаву звільнять, миттю прискакають радо
І Радянську проголосять в усій Польщі владу.
Чого б мав жаліть поляків, що там помирали?
Та вони своїх на полі штабелями клали.
Тож повсталі залишились битись наодинці.
А, тим часом, підтягнули підкріплення німці.
Взялись квартал за кварталом на порох стирати.
Усіх винних і невинних заодно вбивати.
І москалі їм у тому добре помагали,
Що тоді на боці німців уже воювали.
Називали себе «Руські» й не соромно було.
Хоча деякі поляки то перевернули.
Чомусь РОНА українським військом уважали.
Ще й «Галичину» до того сюди приписали.
Хоч її біля Варшави і близько не було.
Отож, всю злість орди тої Варшава відчула.
Але люди не здавались боролись і далі
За життя своє і рідних, а не за медалі.
Миколайчик, що в Москві був, до Сталіна кинувсь.
Москалі Варшаву зможуть врятувать єдині.
Просив помочі, щоб Сталін повелів одразу.
А той байдуже отвітив: «Я віддам накази!»
Тому б тим і вдовольнитись. Та став вимагати,
Що повинен Сталін Вільнюс і Львів їм віддати.
Сталін і так не збирався нічого робити,
А від того вмить зробився ще більше сердитий.
Аж до січня війська, навіть кроку не зробили,
Поки німці остаточно повстання згубили.
Англійці, хоч і вважали, що то авантюра,
Що затіяв Миколайчик те повстання здуру.
Усе ж літаки послали припаси скидати
На Варшаву, щоб повстанцям помочі надати.
Та з Італії літати неблизька дорога.
Тож багато посилати в них не було змоги.
Стали Сталіна просити, аби змогу мати
Десь, хоча б на Україні літакам сідати.
Сталін на те не дав згоди, мовляв біда сталась
І летовищ на те цілих у нас не зосталось.
Думав, що ось-ось і німці повстанців здолають
І тоді війська можливість наступати мають.
Та повстання затяглося. Варшава змагалась.
Обстрілам й бомбардуванням весь час піддавалась.
Німці місто не жаліли, блокаду стискали.
Лише трупи ї руїни позаду лишали.
Щоби імідж свій не втратить «борця за свободу»,
Сталін літакам сідати дав англійським згоду.
З Італії вилітали, ішли на Варшаву,
Вантаж там скидали й далі уже на Полтаву.
Та і літаки москальські за ту справу взялись.
Тільки якось зовсім дивно вони там старались.
То скидали де попало – німцям діставалось.
То зовсім без парашутів – усе розбивалось.
Навіть, з гармат по Варшаві узялись стріляти.
А у вересні «вдалося» і Прагу зайняти –
То варшавське передмістя на лівому боці
Ріки Вісла. Німців тут вже не було й на оці.
Вони всі на тому боці без кінця товклися,
Винищити до останку повстання взялися.
А повстанців усе менше, зашморг все тісніший.
Скоро одне Середмістя зосталося лише.
А уже на друге жовтня і воно упало.
Живих десь п‘ятнадцять тисяч тоді зброю склали.
Двадцять тисяч поранено та п‘ятнадцять вбито.
А цивільних двісті тисяч. Хто їх мав жаліти?
В німців втрати десять тисяч. Такі результати.
Якщо взяти й порівняти ті бойові втрати:
За одного німця вбито сто тридцять поляків!
Арифметика, скажу вам відверто – ніяка.
Як Варшаву зруйнували і кров‘ю залили,
Тоді лиш війська москальські, врешті «відпочили»
І продовжили свій наступ, звільнили Варшаву.
Але німці вже зробили свою чорну справу.
При москальській байдужості, не слід забувати.
А поляки українців в чомусь винуватять.

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.

Карфаген повинен
бути зруйновано
ми погостювали
Барка
нам час

караван
у вигинах барханів
просуває свій шлях
крізь
можливість
бути
залишитися
лише змінюючи
одягу
обличчя
не впізнаючи себе
на порох
пісок
чи вітер
сонце
осушить чашу
нашу
не встигнувши
торкнутися тебе
Барка
нам час
у дорогу

слів
не вимовимо
заносить
пісок
хто
був
буде
з нами
потім
поведе
караван
далі
ми погостювали
Барка
нам час
час у дорогу

2024

Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.

Старий Овсій вмовив сина у Базар відвезти.
- Помирати, - сказав, - скоро. У останнє хочу
Своїм славним побратимам «подивитись в очі»,
Бо такий тягар нелегко усе життя нести.
Приїхали. Овсій чомусь пам’ятник минає,
Що поставлений котовцям, полеглим у битві.
Син лише услід поглянув батькові сердито
Та подумав, що, напевно він чогось не знає.
Пішов слідом. Пройшов батько доволі далеко.
Серед поля зупинився, зняв шапку поволі.
Вітерець чуприну сиву потріпував кволо.
Опустились старі плечі, мов вага нелегка.
Син не став підходить ближче, не став заважати.
Лиш здивовано дивився: що тут могло бути.
Ні горбика, хоч би хрест тут десь стояв забутий.
Лиш бур‘ян. «Та щось сюди, бач, притягує тата?!»
Постояв Овсій, постояв. - Поїхали, сину!
Розвернувся і неспішно подався до воза.
А в очах син запримітив – ще блищали сльози.
Звісно, дуже захотілось дізнатись причину.
Вже на воза вони сіли, то й син став питати:
- Що тут трапилось такого, чого я не знаю?
Ти ж бо про своє минуле не розповідаєш.
А онукам що повинен я розповідати?
Подививсь Овсій на сина: - Не на часі, може
Тобі, сину, про те знати та розповідати.
А з другого боку, справді – вже час помирати.
Забирати ж у могилу пам‘ять – то не гоже.
Надягнув, нарешті шапку, що стискав рукою.
- Розкажу, коли вже хочеш, але маєш знати,
Що не всякому то можеш ти розповідати,
Бо й сам можеш постраждати ти з-за правди тої.
Було то в криваві роки, коли Україну
Вже на шмаття роздирали жадібні сусіди.
Не свободу принесли нам ті роки, а біди.
Видавалось, що Господь нас навіки покинув.
Вже, мабуть в останній спробі з поляками стали
Разом супроти червоних. Але й тут невдача.
Мені, правда, удалося Києва побачить.
Та червоні так натисли, що ми відступали.
Мені всього лиш сімнадцять у ту пору було.
Ще горів, щоб Україну вільною зробити.
А прийшлося рідну землю чи й навік лишити.
А поляки нас укотре тоді підманули.
Домовились з москалями, хоч нам обіцяли,
Що поможуть Україну нашу визволяти.
А ми геть уже не мали з чим до бою стати,
Тож за Збруч, на Україну польську відступали.
Хоча то і Україна – там поляки влада.
Відібрали у нас зброю, в табори загнали,
Де від голоду й нужди ми постійно страждали,
Помирали, хоча дух ще не втратили, правда.
Хоч за дротом, але вісті до нас долітали:
Запалала Україна, не хоче коритись,
Всюди піднялись селяни з москалями битись,
Бо ж нещадно Україну вони грабували.
Ух, дали б нам зброю в руки, ми би подалися
Помагати, Україну на бій піднімати.
А доводилось за дротом колючим чекати.
Хоч провідники вже наші за справу взялися.
З поляками домовлялись, щоб ті відпустили
Бажаючих воювати та їм зброю дали.
А поляки все то довго тягли-розтягали.
Вже й весна минула, й літо, а ми все сиділи.
За тим часом москалі вже мусили піддатись,
Щоб селян хоча би трохи якось замирити,
Вирішили продрозверстку, врешті відмінити,
Щоби змусити селянство до праці вертатись.
Тож, поки ми готувались та сили збирали,
В Україні вже поволі затихав той спротив.
Вже селяни повертались в поле до роботи.
Але знову їх підняти ми надії мали.
Хоч повільно, та поляки стали щось рішати.
Всіх бажаючих з-за дроту вони відпустили.
Не давати, правда зброї нам вони рішили.
Ми неправдами ту зброю мали здобувати.
Хтось гвинтівку мав іржаву, хтось пасок приладив,
Щоби не в руках носити. Багато без зброї,
Сподівалися здобути в москалів із боєм.
Але усі готувались до походу радо.
Зима була на підході, як готові були.
Як готові? Хто в шинелі, а в кого немає,
Хтось у чоботах, а інший постоли вдягає.
Не одні ми готувались, від знайомих чули,
Що три групи виступає. Хоч наша найбільша.
Ще були і бесарабська, кажуть, і подільська.
Не знаю, як виглядало у тих групах військо,
Але наша озброєна, схоже, що найгірше.
Генерал Юрко Тютюнник командував нами.
На початку листопада, урешті зібрались
І через Волинь на Київ походом подались.
Уявляли, як повстане Україна прямо.
Було нас десь дев‘ять сотень, а при тому мали
Лиш чотириста гвинтівок та шість кулеметів.
Те не надто хвилювало нас того моменту,
В москалів багато зброї, віднімем – вважали.
По дорозі у поляків відібрали зброю,
Що стояли на кордоні, чекістів побили.
Продзагонів по дорозі декілька зустріли
Та відбили вози з хлібом у клятих із боєм.
Хліб той роздали селянам – нехай добро знають.
Хай беруть у руки зброю та йдуть помагати.
Самі ж Коростень помчали бігом визволяти.
Подивилися, як звідти червоні втікають.
Пораділи перемозі, хоча й не надовго.
Із Житомира курсанти скоро підтяглися,
Бронепоїзди примчали теж по залізниці.
Тож ми не змогли утримать тоді міста того.
Отмарштейн – такий полковник був у нас в бригаді,
Заявив, що до кордону треба відступати,
Бо у цих боях ми скоро всіх людей утратим.
А місцеві щось за зброю беруться не радо.
Та Тютюнник рішив: треба рухатися далі.
Стрінемо подільську групу, з‘єднаємо сили,
А тоді уже побачим, що б далі робили.
Тож на думку генерала усі і пристали.
На Чоповичі пода́лись, Малин оминули,
Подались до Радомишля його захопити.
Удалося під Заньками нам перепочити.
А вже потім про спочином ми зовсім забули.
Бо під Чайківкою скоро нас котовці стріли
І вже далі невідступно пхалися за нами.
То із засідки ударять, то наскочуть прямо
Та відкочувались швидко, бо ми добре били.
Хоч і нам теж діставалось. Поранених валка
Швидко іти не давала. Та ще ж із боями.
За Тетерів перебрались й подалися прямо
До Димера. Бо там мали подільців зустріти.
Три дні ішли із боями аж поки дізнались,
Що за кілька днів подільці на захід подались.
Тож до Димера даремно нам було спішити.
Надій з ними об’єднатись вже у нас не було.
Вирішили теж на захід тоді прориватись.
Через Тетерів прийшлося знов переправлятись.
А уже на той час снігу добряче надуло.
І мороз уже узявся кригою вкривати
Річку Тетерев. Хоч лід той був зовсім тоненький.
А тут іще і котовці беруть у обценьки.
Довелось тоді нам бродом ту річку долати.
Береги там болотисті, сніг лежить глибокий.
Майже ніхто з переправи сухим і не вийшов.
З пораненими тоді, звісно возилися більше.
Воза ставили на воза, перенесли поки.
У Малих Миньках спинились, щоб доночувати.
Дуже змучилися, тому до обіду «спали».
А уже з обіду шляхом рухатися стали.
Й тут котовці узялися нас атакувати.
Їх три тисячі, нас «цілих» ушестеро менше.
Зав‘язався бій жорстокий, бо ж ми не здавались.
Навіть, голими руками часом відбивались.
А вони уже навколо затягнули вершу.
І рубали нас безжально, шабель не жаліли.
Поранених добивали, які на підводах.
І нікого, видавалось, їм було не шкода.
Може би на шляху тому усіх перебили.
Та Котовський появився, припинив розправу.
Не для того, звісно, щоби нас порятувати.
Треба ж ще подобу суду нам улаштувати.
Та й ми уже добре знали, з ким маємо справу.
Живих усіх позганяли котовці до купи.
Роздивились: генерала немає між нами.
Кажуть, вирвалися кінні й подались шляхами.
Ми стояли, а котовці дивилися тупо.
Вже поранених добили, нас пограбували,
Відібрали все, що цінним тільки їм здалося.
У чотири нам шеренги стати довелося
І назад до Малих Миньок нас вони погнали.
Там у церкві зачинили до самого ранку.
Але й уночі червоні весь час турбували,
Приходили грабувати, їсти не давали.
Вигнали знов на дорогу усіх на світанку.
Кінні сотні оточили, боялися втечі.
Сам отой Котовський лисий й комісар на конях
Під’їхали, запросили в армію червону.
То для них зламати слово запросто, до речі.
Та з нас ніхто не піддався. Тож усіх погнали
Під конвоєм до Базару, знов в церкву закрили
Та ще у дві синагоги. Голодом морили.
Та на допит поодинці цілий день тягали.
Суд у москалів короткий. Вже на третю днину
Перших старшин розстріляли прямо з кулеметів.
Ми на щось ще сподівались до того моменту.
Хоча добре розуміли: проти них – то винен.
Поки в церкві ми сиділи, приходили люди.
То приносили продукти, тихцем віддавали,
То полотно, аби рани ми перев’язали…
А ми в церкві тій сиділи та чекали суду.
Дочекались. Всіх зібрали та у степ погнали.
Там вже людям наказали ями покопати,
Щоби трупи наші було куди їм скидати.
Перед ямами отими ми усі і стали.
Зачитали постанову їхньої «п‘ятірки»,
Що за зраду смертна кара нас усіх чекає.
Знову в армію Червону піти закликають.
Тоді життя своє зможем врятувати тільки.
Але вістовий Щербак одразу за усіх отвітив,
Що ніхто з нас України зраджувать не стане.
Мов питався у нас згоди, повернувся, глянув.
Та ніхто не став нічого проти говорити.
Нас поставили над ями, проти - кулемети.
Поки командир рукою не махнув – почали,
Раптом хлопці «Ще не вмерла…» в строю заспівали.
І усі ми підхопили пісню ту моментом.
Ударили кулемети, а ми все співали.
Все тихіше і тихіше, бо ж падали мертві.
Та живі співати далі продовжили вперто.
Навіть, кулі, що свистіли, їх не обірвали.
Я відчув удар у груди і в яму звалився.
Що уже було там далі – того я не знаю…
Прокинувся, бо мені щось дихання спирає.
І темрява. Поряд мене ще хтось ворушився.
Відчув холод. Зрозумів вже – земля наді мною.
Живим кляті закопали. Вибиратись взявся.
Добре, що на трупах вбитих поверху валявся.
Та і земля наді мною не була товстою.
Якось вигрібся нагору. А там ніч вже темна.
Чую, знову піді мною хтось заворушився.
Відривать його руками зразу ж заходився.
Хоч зірвав на пальцях нігті та все ж не даремно.
Відкопав іще й Миколу з нашої бригади.
Вибралися з тої ями, відповзли подалі.
Обмацувати тіла свої , ран шукати стали.
В мене у грудях боліло. Та виявив радо,
Що той хрестик, що ще мама мені начепила,
Мідний вм‘явся, але кулю зумів зупинити.
Тож нема чого раніше себе хоронити.
А Миколу куля тільки трохи зачепила.
Кажу йому: - Давай звідси швидше вибиратись.
А він мені: - Все даремно. Смерті не минути.
Куди іти? Де ховатись? Вороги навколо. -
І від мене лиш рукою відмахнувся кволо. –
Як прийшов час помирати – так тому і бути.
Не став з ним я сперечатись, до лісу подався.
Він в Базарі залишився. Його знов впіймали.
Привели до тої ж ями та знов розстріляли.
Я про те уже пізніше від людей дізнався.
Отож там у тих могилах півтисячі люду,
Що червоні судом скорим там їх розстріляли.
Хоч вони свою країну лишень визволяли.
Та хіба знайдеш ти правду в москальського суду?
Ще дізнався, що ті наші, разом з генералом
Змогли врешті-решт пробитись та порятуватись.
Вдалось польського кордону кінними дістатись,
Хоч котовці вслід за ними всю дорогу гнали… -
Овсій замовк, задумався, а далі і мовив:
- То там вперше мене доля так порятувала.
Але, бачиш не востаннє… Як війна настала,
Ми вважали, що можливість нам відкрилась знову,
Що німці нам допоможуть створити державу,
Коли зможуть з України москалів прогнати.
І ми кинулися в тому їм допомагати.
Та виявилось, що робили ми погану справу.
Німці зовсім не збирались нам волю давати.
Ми їм треба були, поки москалів долали.
А тоді ми їм вже зовсім непотрібні стали.
Отримали не свободу, а кулі і грати.
Ото, коли в сорок першім вже край наш «звільнили»,
Збиралися ми, щоб пам’ять вбитих вшанувати.
Та могили, як належить їм облаштувати.
З‘їжджалася купа люду на оті могили.
Я також туди збирався, але так вже сталось,
Що скалічив собі ногу на рівному місці.
На могили до полеглих не поїхав, звісно.
Хоча серце туди моє, безперечно рвалось.
А зібралось туди, кажуть сорок тисяч люду.
З усієї України вклонитись з‘їжджались.
Німці лиш на те дивились, але не втручались.
Дивилися та гадали – що із того буде.
Знов лунала «Ще не вмерла…» на усю округу,
Хрест воздвигли на могилі, його освятили.
Слів багато про полеглих добрих говорили.
Про те, як зросте держава від Дону до Бугу.
Німці ж брали на замітку найбільше завзятих.
На другий день поодинці вже брати взялися.
І місцевих, і хто звідкись у Базар явився.
До тюрми спочатку, потім уже розстріляти.
Я не був, тож мене доля знов порятувала.
Від німецької тепер вже врятувала кулі.
Оце тепер ми уперше з тобою прибули…
І востаннє. Бо вже часу залишилось мало.
Розкажи, як підростати вже будуть онуки,
І про мене, і про хлопців, що отут зостались.
Що зробити Україну вільну намагались
І пішли заради неї на ті смертні муки.

Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з них одночасно правив.
Тож багатьох князів і прозивали,
Щоб люди їх, хоч якось розрізняли.
Був Ігор Ста́рий, Мудрий Ярослав,
Великий Володимир, Святослав
Хоробрий та Мстислав Удатний.
Ще й Осмомисла треба б нам згадати.
Ці правили на землях, які нині
Належать незалежній Україні.
А, як Залісся ми згадаєм дике,
То Всеволод там був Гніздо Велике.
Ще Юрій Довгорукий, теж нівроку
Прозвався. А іще Мстислав Безокий.
Різниця аж кидається у вічі.
У нас князі і мудрі, й героїчні.
А в них взялися прізвиська давати:
Той спадкоємців наплодив багато,
Той пхав усюди свої руки довгі.
І, видно ока не було у того.
Не за хоробрість прізвиська давали,
А зовсім інше на увазі мали.
Це так, для вступу… Скажемо, одначе,
Про того, світ що навкруги не бачив.
Чому Безоким його називали?
Був без очей чи зовсім інше мали
Тодішні люди. Їм було видніше.
А ми розгадку на кінець залишим.
Тож вперше він в літопису з‘явився,
Як вже добряче «у колодки вбився».
Тоді Андрій, що Боголюбським звався
(Мстиславу тому дядьком він являвся)
Його на князя в Новгород призначив.
Але загрозу через рік побачив
Він від своїх племінників і миттю
Заборонив в Русі їм, навіть жити.
Тож братики в Візантію подались,
Там на «роботу», навіть влаштувались.
Став правити Мстислав у Аскалоні.
Але «запріг він незабаром коні»
Та і на Русь із братиком погнали.
Він у Трипіллі княжить став – прогнали.
Хотів до дядька в Переяслав впхатись.
Та той не захотів з ним, навіть знатись.
Тоді він до Чернігова подався
Та в Городці-Остерському зостався
За князя. Та мав гонору надміру,
В свою зорю високу дуже вірив.
І от настала, начебто година,
Коли він долі своїй виклик кинув.
Сказати слід про те Залісся дике,
Яке цабе вважалося великим,
Що вони вічно з кимось воювали,
Усе на чужі землі позирали.
То вони Русь ходили грабувати,
То до сусідів до других багатих.
А, як кудись в походи не ходили,
Тоді один одному пики били.
І чубилися, кров рікою лилась.
Напившись крові, начебто мирились.
І знов сусідам було місця мало,
Бо «залішани в гості» завітали.
Тож Юрій Довгорукий довго пхався,
Поки й навіки в Києві зостався.
Синок Андрій продовжив справу тата
І крові на Русі пролив багато.
Та «залішани» Новгород не взяли,
Під Вишгородом їм добряче дали.
Князь, при якому не пограбувати,
Для тих заліських важить не багато.
Нема грабунку – князя геть такого,
Заточені ножі вже ждуть на нього.
Тож вірні слуги злобу затаїли
Й Андрія Боголюбського убили.
В Заліссі тому три столиці було:
Ростов, Владимир, Суздаль не забули.
Старе боярство в Суздалі сиділо
Й Ростові. На Владимир той гляділо,
Як на холопів- мулярів своїх.
Тож різні були погляди у них.
Владимирці в князях хотіли мати
Братів молодших того супостата -
Щоби Михалко із молодшим братом
Могли скоріше вільний стіл зайняти.
Старі ж бояри Суздаля й Ростову
Не захотіли Юр‘євичів знову.
Позвали Ярополка і Мстислава.
Тож знову опинивсь Мстислав при справі.
Він сів в Ростові, братик Ярослав
Так само стіл у Суздалі зайняв.
Тут ще і князя Гліба слід згадати,
Що у Рязані всівся князювати
Іще до того. Взяв сестру Мстислава.
Тож помогти – то вже сімейна справа.
Бояри й Гліб той добре помагали,
Суперників з Владимира прогнали.
Ті жалітись в Чернігів подалися.
Із князем Святославом обнялися.
Той, хоч Мстиславу дядьком був, одначе,
Хорошого нічого в нім не бачив.
Тож, знаючи амбіції у того,
Боявся, що стола утратить й свого.
А він же Київ уже мав на оці,
Щоби Владимир був на його боці,
Сидіти князем на столі повинен
Той, хто йому багато буде «винен».
Тож Юр’євичам дав він допомогу
І полк великий вирядив в дорогу.
Син Володимир став на чолі раті…
В Заліссі про те скоро стало знати.
Отож одразу Ярополк з Мстиславом
Збиратися взялися на виправу.
Рішили: Ярополк піде із раттю,
Суперників щоб військо зупиняти.
Мстислав же відстаючих дочекає
Та й на Владимир чимскоріш попхає.
На тому й порішили. Але плани,
Що ними готувалися старанно,
Супроти волі Божої – дурниці.
Це те ж, що головою в стіну биться.
Отож, Михалко захворів в дорозі,
Везли чи то на ношах, чи на возі.
Йшли до Москви. А Ярополк навстрічу,
Зустрітися на полі вічі в вічі.
І нині ( хай це трохи не по темі)
В Московії з дорогами проблеми.
Тоді ж доріг тих взагалі не мали,
Лісами часто без доріг блукали.
Отож, ішли назустріч й розминулись.
Вже вороги на Суздаль потягнулись,
А Ярополк лиш до Москви дістався.
Про хворість там Михалкову дізнався.
На радощах, чуткам він тим повірив,
Нічого сам як слід не перевірив.
Листа до брата із гінцем відправив,
Складаються, мовляв чудово справи.
Михалко хворий, війська мало в нього.
Тож Ярополк слідом за ним в дорогу.
Наздожене і битву дати має,
Отож, Мстислав хай тут же поспішає,
Аби Владимир чимскоріш зайняти,
Ввійти Михалку в стольний град не дати.
Мстислав підняв дружину і подався,
Мов полювати на зайців зібрався.
І, навіть вістку не відправив брату,
Щоб якось разом битву планувати.
Доскочили Владимира й дізнались,
Що й вороги вже близько підступались.
Гадав, що сил ворожих малувато,
Отож не став очікувать на брата.
Ба, більше, в місті не схотів зостатись,
Зі стін же міста ліпше відбиватись.
Велів пройтися вулицями міста,
Бій дати ворогам у полі чистім.
І так спішив він ворога здолати,
Що й на дружину всю не став чекати.
Як перші вже за пагорбом стояли,
Останні ще по місту маршували.
Отож, ще вся дружина не зібралась,
Коли вороже військо показалось.
Ішли спокійно, напад не чекали.
Про військо Ярополка добре знали.
Мстислава стріти тут не сподівались.
Отож до бою і не готувались.
І раптом із-за пагорба у бронях
Швидким аллюром вискочили коні.
Мстислава стяг над ними розвівався.
Із криком вражий полк на них помчався.
Михалко й Володимир не злякались.
Поки на них кінні ворожі мчались,
Вони полки взялися шикувати,
Щоб ворогу достойну відсіч дати.
В повітря миттю сотні стріл злетіли.
Когось із коней на дорогу збили.
Тут лучники на конях доєднались.
Все небо вкрилось стрілами, здавалось.
Мстислава рать іще в атаку мчала,
А вража рать зростала і зростала.
На Болоховім полі місця вволю.
Полки щитами городили поле
І виявилось, що їх так багато.
Малій дружині їх не подолати.
Й злякалися дружинники Мстислава,
Не про життя, про смерть іде вже справа.
Не стали, навіть в битву і вступати,
Коней своїх взялися розвертати.
Немов зайці, розбіглися по полю.
А там уже у кого яка доля.
Одні по балках, по ярах сховались,
Другі в полон до ворогів попались.
А самі хитрі і втікать не стали,
Вони ж бо броні такі самі мали,
Як вороги, тож з ними і змішались.
І так живими й вільними зостались.
А Юр’євичі стольний град зайняли,
Жону і матір Ярополка взяли
В полон. Сам Ярополк в Рязань подався.
Мстислав же аж у Новгород сховався.
У Новгороді його пам‘ятали,
Отож до себе княжити позвали.
Ну, чим погано? Хай замало влади,
Але другий і тому був би радий.
А цей в Ростові мріяв знов сидіти,
Заліссям тим болотним володіти.
Лише чекав він на момент удалий,
Щоби на князя знов його позвали.
І дочекався. Хворь Михалка взяла,
Й на світі скоро вже його не стало.
Хто буде князем? Запросив Владимир,
Щоб Всеволод надалі правив ними.
Ростов же мріяв знову стольним бути,
Про Всеволода не схотів і чути.
Смерть до Михалка тільки підбиралась,
Ростовська делегація дісталась
До Новгорода та й просить взялася,
Щоби Мстислав знов княжить повертався.
Та лестилися, дивлячись у очі,
Що більш нікого бачити не хочуть.
Що ще живий Михалко – не сказали.
На скору смерть вже сподівання мали.
Мстислав бігом зібрався у дорогу
Та новгородцям не сказав нічого.
Таємно місто уночі покинув
Та й до Ростова чимскоріше двинув.
Образилися, звісно, новгородці,
Були відтоді не на його боці.
Коли Мстислав дістався до Ростова,
То із дороги уже знав чудово,
Що ще живий Михалко. Що із того?
Не перешкода то була для нього.
Тож енергійно готуватись взявся,
Тільки б з життям Михалко розпрощався,
Вже на Владимир у похід рушати.
І полк ростовський взявся він збирати.
Й дружини ще боярські доєднались.
Тож сила чимала в похід збиралась.
В Ростов як тільки вістка долетіла,
Що охололо вже Михалка тіло,
Мстислав одразу рать підняв й подався,
Взять «теплим» він Владимир сподівався.
Та Всеволоду те відомо стало.
Зробити встиг він на той час чимало.
Владимирці великий полк зібрали,
Дружина власна попід стяги стала.
Племінник Ярослав з Переяславля
Теж обіцяв податись на виправу.
Не плутайте Переяславль Залісський
Із нашим. Тож зібратись мало військо
Чимале. Але Всеволод вагався,
Все ж вирішити миром намагався.
Отож послав бігом гінця Мстиславу,
Давай, мовляв, так вирішимо справу:
Тобі Ростов, мені Владимир буде,
А в Суздалі нехай рішають люди
З ким бути. І Мстислав вже був готовий
Рішити справу, не проливши крові.
Але ростовські вперлися бояри,
З Владимиром в них за старшинство чвари
Уже давно. Тож хочуть, щоб Владимир
Ходив обов‘язково попід ними.
- Зі Всеволодом хочеш мир ти мати?
Та ми його не будемо давати! –
Отак сказали. Що йому робити?
Без ростовчан рать вражу не розбити.
Та й виженуть його, як стане проти.
А йому ж князем бути так охота.
Тож і відмовив. Рать ішла до раті,
Щоби на битву, на криваву стати.
Під Юр‘євом і Ярослав з‘єднався
Із Всеволодом. А, коли дізнався,
Що миром той хотів усе рішити,
То воєводи стали говорити:
- Ти, бач, добра Мстиславові бажаєш,
А він твоєї голови шукає.
Іди на нього, досить перейматись,
Що сім’ї наші можуть їм дістатись.
Ще й дев‘ять днів не минуло відтоді,
Як тіло твого брата у колоді.
А він вже кров готовий проливати.
Та чи ж таке ми можемо прощати?!
Тож на світанку річку Гза здолали
Й полки на полі шикувати стали.
А попід річку Липицю навпроти
Полки Мстислава ладились збороти
Полки ворожі. Стільки було сили,
Що раті поле чималеньке вкрили.
В народі поле Юр‘євським то звалось.
Ніколи стільки війська не збиралось,
Мабуть, на ньому. Є де розвернутись.
Тож скоро битва мала та відбутись.
Той Всеволод на справі ратній знався.
Поставив зліва він переяславців.
Великий полк весь центр займав по праву,
А суздальські полки стояли справа.
Як завше, справу лучники почали.
Спочатку піші, вслід кінні помчали.
Упали перші у полках убиті.
А потім, власне й почалася битва.
Піднялись стяги і стрільці розбіглись.
На той час раті зготуватись встигли.
З обох боків кіннота полетіла,
Зіткнулись серед поля тіло в тіло.
Розпочалась страшна кривава січа,
Крізь дзвін мечів, лунали біль і відчай.
Валилися поранені й убиті.
Кружляло в небі вороння несите.
Переяславці, врешті подолали,
Тіснити ворогів потроху стали.
В цей час уже зіткнулися і піші.
Владимирці натиснули сильніше
Й ростовців стали з поля відтісняти.
Кричали воєводи їм стояти,
Не піддаватись. Та ж ломила сила.
Переяславці налетіли з тилу.
І тут ніхто не слухав вже нікого.
Уже не було, власне й війська того.
А переможці всіх підряд рубали.
Ростовські воєводи мертві впали.
Чинити опір хтось ще намагався,
Та, хто вцілів, той у полон здавався.
Бояр чимало та чимало знаті
Примушені були полоном стати.
Мстислав із тим, що залишилось в нього
З дружини, на Ростов здолав дорогу.
Але побачив, що дарма старався,
Бо ж місто боронити не збирався.
Не було з ким. Лягла ростовська сила
На тому полі. Місто не хотіло
Облогу й штурми ще переживати.
Та ще й загиблих треба їм ховати.
Тож в Новгород тоді Мстислав подався.
А Новгороду він навіщо здався?
Невдаха. Тож згадали йому зразу
Про його втечу з міста – про образу.
Сказали: - Ти п‘ятою місто вдарив,
Тебе втягли ростовці в свої чвари.
Михалка взяв Господь. А з його братом
Він розсудив вас. Що іще сказати?
Чого прийшов? Іди від нас із Богом.
І знов Мстислав подався у дорогу.
В Заліссі вже ніхто йому не радий.
Лишилася в Рязань дорога, правда.
До князя Гліба тож він і подався.
І до пори, до часу там зостався.
Сховатися в Рязані, звісно встиг,
Але на місці всидіти не міг.
Все ще тягло його престол зайняти
І князем над отим Заліссям стати.
Тож взявся підбивати князя Гліба,
Не ради себе, ради нього, ніби,
Щоб разом проти Всеволода стати.
Удвох, мовляв спроможні подолати.
А Гліба того й умовлять не треба.
Від злості аж виходив він із себе.
Поки князі там чубились в Заліссі,
Добра награбувати він спромігся.
Сусідів грабував і так нажився.
Та весь той «труд» на ньому окошився.
Як Всеволод зумів свій стіл вернути,
То про грабунки довелось забути.
Ба, більше, став іще той вимагати
Негайно награбоване віддати.
І довелось… Тож виріс зуб у нього
На вискочку, на Всеволода того.
Тож Гліб одразу став полки збирати
Та родичів покликав помагати.
Найняв орду ще половців для бою.
Братів взяв Ростиславичів з собою
З дружинами та й потайки подались.
Поки ще про похід той не дізнались,
Дійшли Москви та всю її спалили,
Всіх жителів полоном захопили.
А Всеволод поїхав в Переяслав
Залісський, тож узнав про те невчасно.
Поки дійшла до нього вістка чорна,
Гліб здобичі встиг нахапать проворно
Та і назад в Рязань став повертати
Неспішно, бо ж добра було багато.
Взяв Всеволод дружину й вслід подався.
Відбити здобич в татя сподівався.
Хоч що тої дружини проти раті?
Та хто в гарячці буде рахувати?!
Хто зна, чим би оте все закінчилось,
Але посли із Новгорода стрілись
Та Всеволода стали умовляти
На полк із новгородців зачекати.
Зібрати сили, а тоді рушати.
Гліб із обозом довго буде пхати.
Тож встигнуть наздогнати і відбити.
І Всеволод рішив так і зробити.
Тож він до Володимира подався
Та й до походу на Рязань збирався.
Тим часом і зима вже наступила.
Зібралась в нього чималенька сила:
Свої полки, прийшли від Святослава
З Чернігова сини два на виправу.
Племінник з Переяслава із раттю.
Тож було ким з Рязанню воювати.
Хоч снігом всі дороги завалило,
Зате річки всі кригою укрило.
А лід міцний, справжнісінька дорога.
Дістатись куди хоч річками змога.
І скоро князь Коломну вже побачив.
А то уже Рязанщина, одначе.
Та на Рязань іти вони не стали,
Бо тут – попід Коломною узнали.
Що князя Гліба задавила «жаба»,
Сподобалось, як він Москву пограбив,
Тож вирішив дарма час не втрачати,
Привів орду Владимир грабувати.
Околиці всі зовсім розорили,
Церкви пограбували, захопили
Полону більше, аніж під Москвою.
Вертаються неспішною ходою.
Тож Всеволод свою рать розвертає
І проти Гліба чимскоріш рушає.
Його догнали на ріці Колокші.
Обоз великий – то нелегка ноша.
Допхатися не встигли до Рязані.
Тож над рікою влаштувались станом.
А Всеволод спинивсь на тому боці,
Аби тримати ворога на оці.
Хоч крига річку вже товста вкривала,
Ні той, ні другий не ризикували
Долати річку на виду ворожім.
Багато втрат завдати ворог зможе.
Тож цілий місяць так вони стояли.
Стрільці лиш мляво іноді стріляли.
До битви не доходило. Гліб, кажуть,
Домовитись хотів із князем вражим.
Та Всеволод такий був злий на нього,
Що не бажав і слухати нічого.
На масляному тижні все ж рішився
Зробити, щоб Гліб чимось спокусився.
Тож спорядив обоз, загін при ньому.
Все, щоб рязанці бачили при тому.
І за Колокшу той обоз відправив.
Тим враження на Гліба, звісно справив.
Щоб той шанс упустив пограбувати?
Та вже повік такому не бувати!
Не знав, щоправда Гліб, що, як стемніло,
Переяславці слідом полетіли
За тим обозом. Сам Всеслав із раттю
На Прусковій горі рішили стати.
І сталось так, як воно й статись мало.
Бо ж Гліба його жадібність здолала.
Мстиславу повелів дружину взяти,
Догнати той обоз й пограбувати.
А сам з синами й половцями разом
На Прускову гору пішли одразу,
Щоб Всеволода з раттю звідти збити
І переможно справу завершити.
Мстислав тим часом наздогнав обоза.
Його здалека чутно на морозі.
Вони на охорону налетіли.
Але та дружній опір учинила.
І, поки той Мстислав із ними бився
І Володимир з військом нагодився.
Переяславці до возів притисли.
А охорона із возів нависла.
Мстиславових побили, порубали
Та по ярах і балках розігнали.
Мстислав сам ледве вирвався, подався,
Бо ж Гліба попередить сподівався.
Що ж, попередив… Та було вже пізно.
Спустилась стрімко рать ворожа грізна
З гори й полки рязанські розметала.
На половців одна лиш смерть чекала.
Нікого князь велів в полон не брати
Із половців, одразу ж убивати.
А всіх «своїх» ловили та в‘язали.
Князь Гліб і син Роман в полон попали.
Мстислава теж схопили. Ярополку
В Рязань втекти вдалося… Ну, а толку?
Що може місто, як немає князя?
Тож Ярополка й видали одразу,
Як Всеволод став того вимагати…
Бояр теж «наловили» там багато
Й дружинників. У стольний град погнали.
Так Гліба його жадібність здолала.
Вже вибратись в Рязань і не вдалося,
Смерть в порубі прийняти довелося.
Мстислава в поруб також посадили.
Та скільки з братом шкоди наробили,
Що жителі взялися вимагати
Належно отих татів покарати.
Мстислава з Ярополком осліпили
І потім на всі боки відпустили.
Кому страшні сліпці? Нехай блукають
Та жебранням собі хліб заробляють.
Та все ж князі. Хоч і сліпого, навіть
У Новгород позвали знову править.
За рік він врізав дуба. Брат по ньому
Теж князювати став у місті тому.
Чутки ходили, що він так молився,
Що знов на світ очима подивився.
Чи правда то, чи ні – того не знаю.
Але в житті усякого буває.
Одначе ж, не про нього ішла мова.
Мстислав помер. Тож і кінець розмові.

- Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва прийшла.
А все князі… Не чубились вони,
А разом проти супостата стали,
Ми б ворога під стінами не мали.
Отож, лише із їхньої вини
Ослабла Русь. Не здатна відсіч дати.
А предки наші ж славнії були,
Царград тримати у страху могли.
А ми не здатні цю орду здолати.-
Вже сивий дід у гридниці сидів
І воям, що від бою спочивали,
Казав повчально, щоби пам‘ятали,
Яких потомки видатних батьків. –
Воно завжди, повірте, так бувало,
Як тільки розбрат між князів іде,
Обов’язково супостат прийде
І візьме те, що в ноги йому впало.
Я пам‘ятаю, дід розповідав,
Як щось подібне у нас уже було,
Відтоді з сотню років проминуло,
Як в Києві усівся Ізяслав.
Прогнав він Довгорукого. Між тим,
Недовго порадіти довелося,
Бо смерті одурити не вдалося
І мрії всі розтанули, мов дим.
А для Русі настав тривожний час,
Бо ж знову свара між князів почнеться,
Страждати бідним людям доведеться.
Адже отак бувало кожен раз.
Всяк прагне сісти на великий стіл.
Чи є у нього тяма, чи немає
Та він, бач, бути над всіма бажає
І прагне того столу з усіх сил.
Помер князь. Його дядько Вячеслав
Старий вже був, недовго йому жити
І тим столом великим володіти.
Його племінник рідний Ростислав
Сидів в Смоленську. А в Переяславі
Сидів Мстислав – син рідний Ізяслава,
А на Волині менший Ярослав.
В Заліссі Довгорукий зачаївсь,
Чекав моменту, щоби знов припхати
З ордою і великим князем стати.
А поки лише здалека дививсь.
В Чернігові сидів теж Ізяслав
Давидович та заздрісно дивився,
Як би він гарно на той стіл усівся,
Хоча на те ніяких прав не мав.
Ще Ольговичі в Сіверській землі
На Київ також ласо поглядали.
Про Гліба ще би ми не забували,
Який свою теж павутину плів.
Той Гліб був Довгорукого синок
Від половчанки. Отож був онуком
Аєпі-хану. Йому й карти в руки.
Задав бо йому батечко урок
Орду зібрати у степу у поміч.
Тож той якраз в степу і промишляв,
Вже скоро чималу орду найняв,
Бо ж ім‘я діда було в поміч йому.
Найпершим заходився Ізяслав,
Гадав, що, якщо першим Київ візьме,
То стане князем київським залізно.
Тож з військом він до Києва попхав.
Та Вячеслав теж, видно не дрімав,
До Ростислава помогти звернувся.
Почув то Ізяслав та і вернувся.
Спинятись Вячеслав на тім не став
Та Святослава на свій бік зманив
Зі Сновська. Адже він йому між ділом,
І Пінськ, і Туров виділив уділом.
Тепер він був готовий до війни.
Як тільки в Київ Ростислав прибув,
Його він соправителем призначив.
Хай молодий вирішує задачі,
А він аби великим князем був.
Чернігівський і сіверський князі,
Коли про таке рішення узнали,
Гінців до Долгорукого послали,
На Вячеслава були дуже злі.
А той рішив, що час його настав,
Є привід, щоби Києвом зайнятись.
Велів полкам в новий похід збиратись.
Коли про те дізнався Ростислав,
Рішив того походу не чекати
Та об’єднатись ворогам не дати,
Полки збирати на Чернігів став.
Але події розвивались так –
Князі за ними просто не встигали.
На Переяслав половці напали,
Що Гліб привів. Той Гліб хотів отак
Плацдарм для батька наступу створити
На Київ. Коли б місто запопав,
Загрожувати Києву би став.
Отож, аби того не допустити,
Щоби орда та місто зайняла,
То Ростислав відправив до Мстислава
У поміч свого сина Святослава.
Тож спільно рать відбитися змогла.
Гліб мусив відступити за Сулу
І розвитку подій в степу чекати.
А Ростислав гаряче став кувати.
Щоб першими удар завдати злу,
Знов на Чернігів вирішив іти,
Щоб Ізяслава змусити нагально
Від Києва відмовитись негайно.
Удар щоби зненацька нанести.
Разом із ним відправились в похід
Переяславці зі своїм Мстиславом
І Святослав, що в Пінську тепер правив.
Й клобуки чорні рушили услід.
А Вячеслав у Києві зостався.
Куди старому пхатися у похід,
Коли йому пора вже на той світ?
Князь за Дніпро вже з раттю перебрався,
Як вістка наздогнала: князь старий
Відправився в «похід» останній свій.
Тож Ростислав сам на столі зостався.
Він мусив військо спішно залишить,
Вертатись, Вячеслава поховати
І княжий стіл у Києві прийняти
Та вирішити – далі що робить.
Смерть Вячеслава принесла розкол
В ряди його прихильників. Кияни
Уже не так підтримували р‘яно.
Адже, як розібратись отак о,
То Юрій Довгорукий більше прав
Мав на той стіл і мав би князем стати.
А Ростислав зробився узурпатор,
Бо ж незаконно княжий стіл займав.
Так воєводи київські йому
На раді прямо в очі і сказали.
Хоча князі на його бік пристали,
Підтримали у намірах, тому
Рать знову на Чернігів подалась.
А Ізяслав від того налякався,
На Юрія ж не скоро сподівався.
Та й Святослав би скоро не примчавсь.
Тож він до Гліба посланців послав,
Адже у того тільки була сила,
Яка би його ворога зломила.
А Гліб на те прохання вмить пристав.
Бо ж міг би Київ батькові здобуть:
Чернігівці каленими мечами
І шаблями своїми половчани.
Підняв орду та і подався в путь.
Рать княжа під Черніговом стояла,
Як взнав про похід Гліба Ростислав.
Тож з Ізяславом домовлятись став,
Поки про те в Чернігові не взнали.
Дарма надіявсь, Ізяслав вже знав
Та відповів – миритися не буде,
А їхній спір один лиш Бог розсудить.
Часу чекати Ростислав не мав,
Бо ж Гліб вже близько. Тож підняв полки
Й назустріч рушив. Вороги зустрілись
При Білій Весі, що ріки тулилась.
Став Ростислав на березі ріки,
Що кригою товстою уже вкрилась.
А на тім боці половці крутились.
До бою не доходило поки.
Так, лучники стріляли раз по раз
Та намагались ворога дістати,
Але від того невеликі втрати.
Але, коли орду побачив князь,
Що, наче хмара берегом кружляла,
Злякався, мабуть. Вирішив тому,
Що Київ не потрібен вже йому,
Бо ж тут питання про життя стояло.
Щоб Юрія у Київ не пустить,
Рішив свій стіл віддати Ізяславу.
Хай далі той вирішує всі справи.
А, щоби справу зовсім закріпить,
Й Переяслав йому пообіцяв.
Відомо стало про таке Мстиславу,
Який законно в тім князівстві правив.
До Ростислава у ту ж мить примчав
І заявив: «Якщо так підло вчиниш,
Переяслав мій спробуєш віддать,
Тоді і тобі Києва не знать!»
Союзний стан з дружиною покинув.
У ступорі від того Ростислав
Не знав, що далі має він робити.
А Гліб атаку повелів трубити.
Орду спочатку по слідах послав
Мстиславових. Та військо наздогнала,
Розсіяла його у одну мить.
Бо що загін з ордою міг зробить?
Тоді орда на княжий стан напала.
Смоленці і кияни аж два дні
Той половецький натиск відбивали.
То хмарами їх стріли поливали,
То половці, заковані в броні,
Неслись на табір. Ростислав поник,
Уже не знав, як військом керувати.
А воїни несли великі втрати
Та замерзали на снігу. А крик
І стогін від поранених додав
Сум‘яття війську. Війська вже не було.
Команди воєвод уже не чули.
Спочатку поодинці хто втікав.
Коли князі втікати почали,
То вже і всі втікати подалися
Та добивати половці взялися
Тих, що у стані досі ще були.
У паніці подався й Ростислав
Втікати та під ним коня убили.
Були б, мабуть ординці й полонили.
Та син йому коня свого віддав.
Лиш Святослав – князь туровський і пінський
Ще відбивався від орди, як міг.
Але втекти від половців не встиг,
В полон потрапив з залишками війська.
А Ростислав до Любеча діставсь,
А потім у Смоленську заховався.
Мстислав до Переяслава дістався,
Узяв сім’ю та чимскоріш подавсь
До Луцька. Усе військо полягло,
В полон попало чи порозбігалось.
Кому орду спинити не зосталось.
Отож до Ізяслава прибуло
Із Києва посольство, щоб просить
Скоріше стіл у Києві зайняти,
Щоб половцям не дати сплюндрувати.
А той на це погодився умить.
На радощах, щоб Гліба в друзях мать,
Рішив йому віддати Переяслав.
Але радів не довго тому щастю,
Бо йшла на Київ Юрієва рать.
Із ним тягатись князь не захотів,
Тож в свій Чернігів чимскоріш подався.
Без бою Київ Юрію дістався.
Отак воно буває у житті.
Поки князі до згоди не дійдуть
І чубитися будуть між собою,
Прийде хтось і візьме усе без бою…
Чи з боєм стіни київські впадуть.

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Як знімали Хрущова і намагалися Горбачова.

Так, багато при Хрущову устигли зробити.
І супутник, і людину перші запустити
В космос. Цілину при тому дружно піднімали,
Хоча про те у казахів згоди не питали.
Культ особи «подолали», невинних звільнили,
Що мільйонами в ГУЛАГУ роками сиділи.
Та при тому і дурного робилось чимало.
Кукурудзою поля всі чомусь засівали.
То якіїсь раднаргоспи здумали творити,
Щоби ними міністерства старі замінити.
А у справах закордонних іще гірше було.
Думаю, що і усі про «Кузькину мать» чули.
Хоч бував по закордонах та вівся, бувало,
Лиш головами за кордоном про таке хитали.
Стукав в ООН черевиком, «холуєм» міг звати
Зарубіжного якогось Хрущов дипломата.
Із Китаєм посварився, з Кубою загрався,
Що ядерний ледве в світі конфлікт не почався.
А чиновники в Союзі мусили сидіти,
Як на голках, бо не знали, що може вчудити
«Цар» той лисий. А чим далі, тим гірше ставало.
«Бонзи» всі за свої крісла вже переживали.
Як стукнуло вже Хрущову сімдесят, багато
Йому що надарували, влаштували свято.
У обличчя посміхались та сраку лизали.
Та самі уже заміну йому готували.
Шепталися за спиною, як його звалити
Та, як потім після нього владу поділити.
Всі чекали на момента, щоб його прибрати
Та до того і країну стали готувати.
Бо товари в магазинах пропадати стали.
Мовляв, то Хрущов і шайка так докерували.
В жовтні вирішив Микита трохи відпочити,
У Криму своє здоров’я добре укріпити.
Ще не навідпочивався, чутки донеслися,
Що якіїсь підозрілі розмови велися
Між «соратників» найближчих. Узявся дзвонити
До Москви «на господарство» дуже злий Микита.
Слухавку узяв Полянський (змовник проти нього).
Хрущов з матом-перематом повідомив того,
Що дізнався про інтриги, за три дні поверне
І тоді догори дригом Москву переверне.
А Полянський знав Хрущова, що той дурнуватий,
Як захоче, то всіх зможе він пересаджати.
Підгорного, Кириленка й Брєжнєва покликав,
Розказав, що небезпека нависла велика.
Хтось, напевно «розколовся», Микита дізнався
І тепер, щоб розібратись, в Москву повертався.
Злякавшись за свої шкури, ті заметушились,
Дати, врешті бій Хрущову зграєю рішились.
Скликали усю еліту партійну, зібрали,
Всю кремлівську охорону швидко поміняли.
Хрущов прилетів сердитий, лаятися взявся,
Залякати, розігнати усіх сподівався.
Та накинулася зграя на нього одного
Та з усіх боків клювати узялися йо́го.
Що лишень не пред‘являли у лице Микиті.
Що сільське він господарство зумів розвалити.
Що наплодив раднаргоспів, розвів кукурудзи,
Ставив людей на посади не по їх заслузі.
Що культ власний взявсь творити, був волюнтаристом.
Другий брався говорити, не встиг перший сісти.
Наслухавсь в той день Микита про себе багато.
Ще й на другий день рішили його розбирати.
Та вночі він Мікояну подзвонив, зізнався,
Що такого він від «друзів» чуть не сподівався.
Наслухався він такого, аж холоне в грудях.
Тому вирішив: боротись далі він не буде.
- Я старий, я вже втомився. Головне вдалося.
Чи при Сталіну комусь би сказать довелося,
Щоби той пішов в відставку?! Та таке би сталось.
Від людини б, навіть мокре місце не зосталось!
А тепер немає страху, розмова на рівних.
Як би не було, заслуга в тім моя все рівно.
Далі Пленум, де «за станом здоров’я» Микиту
Вирішили із посад всіх негайно звільнити.
Він був першим, хто із трону ще живим спускався.
Не помер, не розстріляли. Та й він не чіплявся.
Щоб багато влади в руки одні не давати,
То посади між своїми стали розділяти.
За прем‘єра став Косигін. У Верховній Раді
Керувати став Підгорний. А партійну владу
Брєжнєву тоді віддали. Думали – не довго.
Покерує та й посаду відберуть у нього.
Отой Брєжнєв аж до смерті у Союзі правив.
Потім ледь живий Андропов продовжував справу,
Далі «царював» Черненко трохи більше року.
Так би «смертники» і далі «царювали», поки
Молодого Горбачова в «царі» не обрали.
А Союзу за п‘ять років і «кранти» настали.
Горбачов хоч і старався його врятувати,
Усі дірки та щілини якось залатати.
Та як його врятувати, як усе валилось?
«Соратники» на «реформи» зі злістю дивились.
Бо ж хотіли ще роками сидіти при владі.
Вони того Горбачова й повісити раді.
Та й рішили зібратися, як Хрущова зняти.
Дочекались, як поїхав у Крим спочивати.
Там його ізолювали, зв‘язок обірвали.
Самі себе ГеКаЧеПе називати стали.
З Горбачова у відозві хворого зробили,
А самі, бач, колективно його замінили.
Вони, начебто зібрались Союз рятувати,
Та на них ніхто в країні не хотів зважати.
Хоч вони в Москву і танки, і війська нагнали,
Але тим нікого зовсім уже не злякали.
Кілька днів ще посиділи та і розійшлися.
І Союз благополучно скоро розвалився.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Боротьба за владу після смерті Сталіна.

Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – партійці бувалі,
І Берія із Хрущовим, що пізніш пристали,
І Маленков молоденький, що був у фаворі.
Кожен мріяв, що вже Сталін «скопититься» скоро.
Той же все не вгомониться – тридцяті згадає
І ворогів-конкурентів між своїх шукає.
На кожного підозріло весь час поглядає,
Чи той камінь за пазуху часом не тримає.
Вже по новій ленінградців взяли, постріляли,
Вже під Берію велінням Сталіна копали,
Бо «великого менгрела» він велів шукати.
А Берія ж із менгрелів, кому то не знати?!
Отож Сталіну в обличчя кожен усміхався,
Бажав, проте поза очі, щоб в пекло забрався.
Берія скоро дізнався, що справу готують,
Докази знайдуть, брехнею теж не погордують.
Сам же із тії системи, її добре знає,
Тож готується, звичайно, також не дрімає.
Добре знав, що Сталін хворий, кремлівська лікарня,
Лікарі найкращі йо́го доглядають гарно.
Тож на лікарів тих кращих він справу заводить,
Про «шкідницьку» їх діяльність «докази» знаходить.
Лікарів усіх в «кутузку». А тут «раптом» сталось,
Що у Сталіна на дачі «припадки» почались.
Ніхто до самого ранку не входив до нього,
А він зваливсь із дивану прямо на підлогу.
Коли вранці помітили, лікарів не звали,
Бо ж кремлівські всі в «кутузці» тоді гостювали.
Викликали самих перших соратників того.
Ті зібралися не скоро, бо ж довга дорога.
Той лежить, весь обісцявся, говорить не в змозі,
А ті радяться, на нього дивляться в тривозі.
А, як встане? Прикинувся?! Що його робити?
Може, взяти усім разом та мерщій добити?
А, як «друзі» перевірку таку влаштували
І на «зрадників» кайдани уже зготували?!
Лікарів не викликали, могли б врятувати.
Але страшно, коли зможе той і, справді встати!
Так і вмер тиран, а «друзі» лише удавали,
Що вони за ним жаліли та переживали.
Та, як впевнились, що, врешті, смерть його забрала,
Урочисте поховання йому влаштували.
Ішли, сльози утирали, «пониклі від горя»,
В мавзолеї положили із Леніним поряд.
«Ленін, Сталін» написали, щоб всім зрозуміло,
Як вони вождя народів усі так любили.
Ще лежало в домовині його мертве тіло,
А вони вже його спадок – вже владу ділили.
Маленков очолив уряд, всі інші зайняли
В уряді пости й посади, що значення мали.
І в Політбюро вони всі, звісно ж влаштувались,
Бо «царем» небавом стати усі сподівались.
Поки ж тільки придивлялись на кого опертись,
Щоб на «трон високий царський» могли вони здертись,
Поставили «царювати» Хрущова Микиту,
Як на клоуна на нього звикли всі глядіти.
Бо ходив у вишиванці та міг станцювати
Гопака, щоби на дачі «батька» розважати.
Думали, як ввійдуть в силу, проженуть Микиту
Та і будуть на тім троні високім сидіти.
Та поки на «однодумців» своїх позирали.
Більше всього усіх сила Берії лякала.
В нього ж вже чекістський досвід набрався чималий,
Він на кожного у папці мав матеріали.
А у кожного ж, звичайно «в пуху було рило».
Інші б за такі проступки вже б давно сиділи.
Тож на Берію зі страхом вони й поглядали…
Сталіна до мавзолею тільки-но поклали,
Домовились його більше вже не восхваляти,
Кожен мріяв, що культ власний почне будувати.
Та найбільше мали шансів, бо ж були «крутими»
Берія із Маленковим і Молотов з ними.
Берія (то зрозуміло), мов «цар» уже вівся,
На «соратників» і «друзів» звисока дивився.
А вони тихцем збирались «дружить» проти нього.
Та й «здружились». Зібралися вони дня одного,
Берію арештували та під суд віддали,
Там вони йому всі страхи свої пригадали.
Суд був скорий, вищу міру «злочинцеві» дали,
Не чекаючи, в той самий день і розстріляли.
Молотов із Маленковим удвох керували
Та уваги на Хрущова вони не звертали.
А той сили набирає, людей своїх ставить,
Бо ж теж хоче «царювати», Росією править.
Роз’їжджа по закордонах (коли то бувало).
Вже й «соратники» на нього озиратись стали.
А він з уряду небавом прогнав Маленкова,
Жукова зробив міністром оборони знову.
Бо ж хотів підтримку мати, як «гніздо осине»
Із «соратників» і «друзів» у небуття скине.
На двадцятім з‘їзді взявся він культ розвінчати
І не скільки, щоб з померлим вождем воювати,
А, щоби «дубину» мати на однопартійців,
Вона йому знадобиться уже в скорій бійці.
Що вона невідворотна, було зрозуміло,
Бачити «царем» Хрущова вони не хотіли.
А при Сталіну посади всі вони займали,
Тож у злочинах часів тих участь теж приймали.
Часу від отого з‘їзду пройшло не багато
Й на Політбюро Хрущова вирішили зняти.
З одинадцяти його членів семеро готові
Вже були з «царя» прогнати Микиту Хрущова.
Але хитрий той Микита про те все дізнався,
Тож зарані до подій тих добре зготувався.
«Змовники» лиш про відставку говорити стали,
Як ввірвались з ЦеКа люди й з ними генерали,
Заявили, що не мають ті права рішати,
А потрібно весь Центральний Комітет зібрати.
Більшість там – Хрущова люди (встиг підготувати),
Отож вони добре знають, як голосувати.
Хоч-не-хоч, а довелося отим поступатись,
І Пленуму ЦеКа того скоро дочекатись.
Щоб вони не встигли швидко чогось зготувати,
То військові літаками звезли делегатів.
Жуков з доповіддю вийшов, по усіх пройшовся,
Для кожного цілий список злочинів знайшовся.
Натякнув, що, як сьогодні «змовників» не зняти,
То всіх членів ЦеКа може чекати «розплата»,
Як то було у тридцяті. Проголосували
І з Політбюро усіх тих змовників прогнали.
Маленков і Каганович, Молотов, Шепілов
І Булганін від безсилля, мов змії шипіли.
Але мусили змиритись, бо ж таки програли.
І раділи хоча б тому, що не розстріляли.
Після того, як «мавр» Жуков зробив свою справу,
Хрущов його із міністра в відставку відправив.
Залишився Хрущов тепер один на вершині,
Можна йому «царювати» в Росії віднині.
Хоча «ворог» недобитий, зв‘язки іще має.
Тож на двадцять другім з’їзді Хрущов піднімає
На щит знову культ особи. Скільки наказали,
І Сталіна, й поплічників брудом поливали,
Що й повік їм не відмитись. Хоч не розстріляли,
Бо при Сталіну їх тільки би то і чекало.
І вже вишенька на торті – рішення прийняли:
Сталіна із мавзолею врешті-решт прибрали.
Закопали, як простого смертного – не бога.
Щоби люди не ходили вклонятись до нього.
Здавалось, Хрущов до смерті буде «царювати»,
Та зосталось «царем» бути йому небагато.

Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.

- Люди! Ратибор вернувся! – рознеслось по Родні. -
Буде свято і гостина у нього сьогодні.
Всіх, хто чує, батьки в гості на вечір скликають,
Вже готується гостина, столи накривають!
Син з походу повернувся, що вже й не чекали,
Думали, що дитя їхнє в чужині пропало.
Як пішов зі Святославом воювать в Болгари,
Так ходила мати містом, наче чорна хмара.
А, як військо повернулось, хто живий зостався,
Святослав в степу загинув, дому не дістався,
А про сина Ратибора ні слуху, ні духу.
Вже і другі укривають шляхи білі мухи.
Уже, наче й поховали – не вірила мати,
Все ходила на дорогу сина виглядати.
І діждала. Повернувся ще й не сам додому.
Ще й гарненька наречена прибула при ньому.
Тож усім було цікаво. Почало сіріти,
А вже місця за столами не було сидіти.
Ледь не вся зібралась Родня. На траві всідались.
І не стільки до гостини, скільки прислухались,
Коли ж Ратибор візьметься про себе казати,
Де він був, чому так пізно довелось вертати?
Коли келихи із медом кілька раз підняли,
Спершу предків своїх славних – росів поминали,
Потім вже за молодого і його дівчину.
Наречена з Ратибором випила чарчину.
Всі до неї придивлялись – і статна, і гарна,
Мабуть, ходив і похід той молодий не марно.
Хоча дівчина-чужинка, а, проте ж слов‘янка.
Сама гарна й ім’я гарне у неї – Білянка.
З Ратибором гарна пара – боги парували…
Коли вже в нічному небі зорі засіяли,
Ратибор піднявся з лави та і став казати:
- Знаю, як я повернувся, хочеться вам знати.
Тож не буду вас томити. Повідаю, люди, –
Глянув на свою дівчину, - Вона свідком буде.
Тож улітку, як ми вкотре ромеїв побили,
Мир вони зі Святославом, врешті заключили.
Було їм вже не до того – з нами воювати.
Воєвода якийсь взявся у них бунтувати.
Схотів на столі сидіти в самому Царграді.
Тож із нами замиритись ромеї і раді.
Поки чубились ромеї із тим самозванцем,
Ми могли в Болгарах вільно зовсім почуваться.
А тим більше, що тамтешній їхній воєвода
Виявився нікудишній – ну, горе та й годі.
Замість того, до війни щоб військо готувати
Та гірськії переходи від нас пильнувати,
Він одно лише пиячив та робив дурного.
Ми ж уваги не звертали взагалі на нього.
Наші часто перевали спокійно долали,
У фракійських, македонських селах «гостювали».
Поки свого самозванця ромеї здолали.
А тоді вже купу війська у той край нагнали,
А воно ж до зими справа, в той час перевали
Люди хіба поодинці нелегко долали.
Святослав в Переяславці зимувати взявся.
А в Великому Преславі наш загін зостався.
Ну, як загін – десять тисяч – чималенька сила,
Ми і місто, й перевали тоді сторожили.
А над нами стояв Сфенкел – добрий воєвода.
Згинув десь під Доростолом у бою. Так шкода.
Тож стояли ми в Преславі. І цар тут болгарський.
Навідувавсь часто Сфенкел у палац у царський.
А при Сфенкелу лишився і Калокір клятий.
Ви про того Калокіра дещо мали б знати.
То він зманив Святослава словами і златом,
Аби пішов для ромеїв болгар воювати.
Так при князеві й зостався, втерся у довіру.
Був він шпигуном ромейським, думаю допіру.
Зі Сфенкелом у Преславі залишився тому,
Бо передавав ромеям, що йому відомо.
Та ще Сфенкела в оману досить часто вводив.
Завдав нам чи не найбільше в Болгарії шкоди.
Ще й зима не почалася, то став говорити,
Як зібрався перевали Сфенкел перекрити,
Що дарма того робити, вони ж непрохідні.
До травня ні одне військо здолати не гідне.
Можна тим не турбуватись і спокійно спати.
Чого воям в тих заметах гірських замерзати.
І повірив воєвода, бо ж Святослав, наче
У клятому Калокірі свого друга бачив.
Тож всю зиму у Преславі ми і зимували.
Кожен день нас воєводи в місті тренували.
Але часу було вдосталь містом побродити,
Зайти в якийсь їхній шинок та винця попити.
Якось я блукав по місту й дівчину побачив.
В очі глянув й… мене громом ударило, наче.
Стою, вилупивши очі, а вона сміється.
І сміх її, наче пісня солов’їна ллється.
- Як зовуть тебе? – спромігся, нарешті спитати.
А вона крутнулась тільки й кинулась втікати.
Я ж погано місто знаю, а вона ж все знає.
Туди-сюди завернула й вже її немає.
Я відтоді досить часто блукав в тій частині
Міста, але більш не бачив красуню-дівчину.
Хоч пізніше взнав – за мною теж спостерігала,
Із віконця непомітно весь час виглядала.
Так зима і проминула, вже весна у краї.
Що робиться за горами – того ми не знаєм.
Думаєм, що все спокійно. Та їх імператор
Уже зібрав попід гори ратників багато.
Уже послав флот військовий до гирла Дунаю,
Щоб нам річку перекрити. Ми й того не знаєм.
Калокір-змія шепоче Сфенкелу: – Ще рано
Перевали перекрити. Там шляхи погані.
Ніхто в гори не попхає, що снігом укриті.
Можна місяць почекати, в місті посидіти.
А ромеї, за тим часом гори подолали,
Недалеко від Преслава на пагорбі стали.
А ми про те все не знаєм, довірились змію,
Який ввести у оману кого хоч зуміє.
У одну квітневу днину зібрав воєвода
Командирів, каже: - В місті засиділись! Годі!
Завтра вийдемо у поле маневри робити.
В місті лиш п‘ятнадцять сотень можна залишити.
Чому на той день призначив? Я того не знаю.
Мабуть, змій той підколодний такого нараяв.
На другий день на світанку вийшли ми у поле.
Уже зеленню буяла вся земля навколо.
Стали в полі шикуватись та маневрувати.
Одні вчились відбиватись, другі – наступати.
Все ішло, неначе ж добре, навик не втрачали,
Вміло в щитах городились, билися мечами.
Раптом крикнув хтось: «Ромеї!». Думали – то жарти.
Коли й, справді, звідкись військо взялось наступати.
Сфенкел наш не розгубився, велів шикуватись
Нам стіною, від ромеїв отих відбиватись.
Згорордилися щитами, списами зустріли,
Коли на нас піхотинці вражі налетіли.
Налетіли, цілу купу трупів залишили.
Нас не здвинули із місця та і відступили.
Кілька разів налітали, щоб стіну пробити.
Але ж і нас воювати не потрібно вчити.
Коли вчергове піхота їхня відступила,
З краю поля їх «безсмертні» на нас налетіли.
Всі заковані в залізо, кіньми потоптали,
Лівий фланг нашого строю в одну мить зім‘яли.
Сфенкел бачить, що недобре повертає справа,
Велів війську без поспіху вертать до Преслава.
Наїжачились списами, строєм відступаєм,
До ворога свої спини ми не повертаєм.
Як ромеї зрозуміли, що саме ми чиним,
Знов кіннота налетіла, вдарила у спину,
Стала вона до Преслава шлях перекривати.
Довелося нашим заднім назад повертати,
Щоб і там списи стирчали та не підпускали.
Ми в оточенні не вперше уже бій приймали.
Поки все ромейське військо навкруг нас кружляло
І дорогу до Преслава трупом устеляло,
Відчинилися ворота, вийшли наші вої,
Що у місті залишались, кинулись до бою.
Вдарили у тил ромеям, їх ряди зім‘яли
І можливість відступити у Преслав нам дали.
Так, багато на шляху тім і ми залишили,
Але більшість все ж цілими в місто відступила.
Поки задні від ромеїв клятих відбивались,
Перші з наших вже на стіни скоренько забрались
Та і згори узялися ворогів вражати,
Щоби браму захопити їм часом не дати.
Відступилися ромеї, брама зачинилась.
А тут якраз все ромейське військо нагодилось.
Стали дертися на стіни, щоб в місто забратись.
Довелося аж до ночі від них відбиватись.
Коли темрява спустилась, битись перестали.
І спокійно до світанку усі спочивали.
Всі та не всі. Калокір той дуже налякався,
Вночі вибрався із міста й в Доростол подався.
А на ранок розбудило якесь гуркотіння,
То машини підтягнули, щоб жбурлять каміння.
Встановили і одразу страшне почалося.
Спершу з тих машин каміння на нас понеслося.
Брили мури розбивали та воїв збивали,
Що на стінах тим ромеям зустріч готували.
Потім підтягли ромеї здорові драбини
Та й подерлись з усіх боків на високі стіни.
Ми їх стрілами збивали, камінням, списами.
Та вони все перли й перли на стіни так само.
Видавалося, що люду у них так багато,
Що ми просто не встигали усіх їх вбивати.
Врешті, хтось із них забрався, зумів зачепитись
І один супроти наших продовжував битись,
Поки інші за спиною його забирались.
Отож їх на стіні скоро багато зібралось.
Наших вони відтіснили, вниз взялись стрибати
Та до брами подалися, аби відчиняти.
Охорону перебили, петлі позбивали
І ворота відчинили, де уже чекали
Нові тисячі ворожі. Замість нападати,
Вони кинулись одразу місто грабувати.
Сфенкел велів, щоб трубили одразу сигнали,
Щоби всі у палац царський бігом відступали.
А ромеї і туди вже устигли дістатись,
Довелося за мечі нам у палаці братись.
Всіх ромеїв перебили, що тут грабували.
Зачинили бігом браму і чекати стали.
Зібралось нас там чимало – вісім тисяч воїв,
Ще й болгари, що із нами готові до бою
Проти клятих тих ромеїв, що вже стільки крові
В краї їхньому пустили. Та припхались знову.
Ми забралися на мури, а внизу ромеї
Збиралися усе більше силою всією.
Та напасти не рішались. Прибув імператор.
Вирішив, напевно приклад усім показати.
Стрибнув з коня, схопив щита в охоронця свого
Та і кинувся в атаку. А всі біля нього.
Обігнали та закрили, щоби ми бувало,
Чи стрілою, чи то списом його не дістали.
Знов подерлися на стіни, усі обліпили.
А ми згори неупинно їх били і били.
Відкотились вони, площу трупом устелили.
Знову кинулися, поки ми не відпочили.
І так кілька раз невдало вони нападали.
Але тільки своїх воїв під мури складали.
Врешті, підтягли машини – велів імператор
Й горщики якісь у замок узялись кидати.
Ті горщики розбивались і все запалало.
Так, що нам у тому замку вже й життя не стало.
Згоримо усі. Тож Сфенкел не став зволікати,
Повелів усім в колону бойову ставати.
- Треба з міста пробиватись, пропадем інакше!
Відчинилися ворота і колона наша,
Настовбурчившись списами, щитами укрита,
Вийшла, щоб собі дорогу із міста пробити.
Йшли повільно, відбивались та воїв втрачали,
Але живі на їх місце одразу ж ставали.
Зрозумівши, що так просто їм нас не узяти,
Стали вони на частини наш стрій розбивати.
Вдарять з поперечних вулиць, відріжуть частину
І тоді вже добивають, поки й всі не згинуть.
Так було і моїй сотні. Відрізали кляті
Та оточувати стали, аби добивати.
Життя дарма віддавати не було бажання.
Кинувся я у провулок, помчав з сил останніх.
Сфенкела не сподівався уже наздогнати,
Але життя своє прагнув-таки врятувати.
Чув, погналися за мною, тупотять позаду.
На вулицю якусь вибравсь, вже знайому, правда.
Туди-сюди повернувся, куди утікати.
А тут мене хтось за комір, як ухопить раптом.
Не встиг, навіть повернутись та мечем відбитись,
Як в півтемряві будинку зумів опинитись.
Дядько сивий показує, що треба мовчати.
А по вулиці, вже чую, тупотять солдати.
Коли тупотіння стихло, завів до підвалу,
Де, соломою укрите, вже ліжко стояло.
Велів тихо тут сидіти й нагору подався.
А я в темряві, в тривозі сам один зостався.
Сів на ліжко, став чекати. Чую, хтось ступає,
Миготливу, мабуть свічку у руках тримає.
Підняв очі, аж та сама дівчинонька, нене,
Стоїть поряд, всміхається лагідно до мене.
Отак я знайшов Білянку – наречену свою.
Далі вже якось складалось все само собою.
Довелось мені в підвалі довго тім сидіти.
Всюди шнирили ромеї, могли б углядіти.
Від Білянки дізнавався останні новини.
Що Сфенкел-таки прорвався, хоч ледь не загинув.
Більшість воїв загинула, але, бачте, його,
До пори та і до часу ще хранили боги.
Що Святослав в Доростолі довго відбивався.
Там і Сфенкел, там і Ікмор на полі зостався.
Мені туди не пробитись, було зрозуміло,
Бо ромеями навколо в краю аж кишіло.
Вчив з Біляною болгарську, вона нашу вчила.
Один одного з півслова, правда розуміли.
Коли Святослав з ромеєм, врешті замирився
І для мене шлях додому, накінець відкрився.
Іти в Доростол не було ніякої змоги.
Тож обрав собі додому я другу дорогу.
Зиму іще перебився, а, як літо стало,
Ми з Білянкою у торби все своє зібрали.
Батьки її геть не проти, бо в їхньому краї
Від проклятих тих ромеїв вже життя немає.
Тож дісталися до Варни, там гостей спіткали,
Що саме якраз з Царграду у Київ вертали.
До одного я найнявся, щоб охороняти.
Я ж військовий обладунок не забув узяти.
А йому мечі надійні потрібні в дорогу,
Як убили печеніги князя у порогах,
То і зовсім знахабніли, як злі шершні, прямо.
Тож доводиться дорогу пробивать мечами.
Правда, нам не довелося мечі в хід пускати,
У порогах печенігів не прийшлось стрічати.
Слава богам, а найперше Хорсові – дав змогу
Мені, врешті, повернутись рідного порогу.

Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а за що купляти?
Нема чим козацьких коней зовсім годувати.
Тож претензій до гетьмана в козаків багато.
Але все то не важливо, все умить забулось,
Коли звістка розлетілась, що гетьман вмирає.
Вже ніколи перед військом конем не заграє.
Його доля незрадлива, врешті відвернулась.
Як то ангел не побачив кулю випадкову,
Яка гетьманові раптом груди прохромила?
Булавою не пограє вже рука безсила.
Хіба зможе проказати хоч останнє слово.
Лежить гетьман серед поля на снігу на білім,
Що поволі усе більше навкруг червоніє.
Стоять козаки навколо, дихнути не сміють.
Гетьмана порятувати свойого безсилі.
Хижий вітер налітає, в лице снігом кида,
Мороз під кожухи лізе, заморозить хоче.
Та від гетьмана козаки не відводять очі.
А той лежить, не здвигнеться з побілілим видом.
Іще дихає, бо груди здіймаються зрідка,
Теплиться життя ще в тому козацькому тілі.
Які думки перед смертю гетьмана обсіли?
Мабуть, усе пригадалось, чому був він свідком.
Щось в лиці йому змінилось чи, може здалося,
Якось, наче просвітліло, розправились зморшки.
Видавалося, що й губи усміхнулись трошки.
Все життя перед очима в нього пронеслося.
Канів рідний, де дитинство його проминуло.
Січ козацька, Вишневецький, найперші походи
На татар, де вчився хану завдавати шкоди,
Щоби шлях до України, нарешті забули.
Смерть Дмитра десь у Царграді. Вольниця козача
Його гетьманом обрала. А він і не проти.
Отож, довго не барився, взявся до роботи.
Така уже була в нього невсидюча вдача.
Розумів, що не татари одні в тому винні,
Що кривавлять Україну ледве не щороку.
Бо ж за їх спиною турки шпигають під боки.
Отож, не одні татари каратись повинні.
Тих по суші не дістати, але ж є ще море,
Яким колись славні предки й в Царграді бували.
Недарма ж всі Чорне море Руським називали.
Буде не лише татарам, а і туркам горе.
Велів «чайки» майструвати. І майстри знайшлися.
Знайшлися і ті, що знають, як в морі ходити.
І вийшли козаки в море галери громити,
На яких нещасні бранці на веслах тяглися.
Не одні тоді галери гнів козацький знали.
Козлов, Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Очаків.
Всього і не пригадати, де турок заплакав,
Коли козаки у гості туди завітали.
Султан, звісно, розлютився, став ляхів лякати,
Що війною на них піде. Ляхи й полякались,
Козаків то підкупляти, то струнчити взялись.
Та ж чи вольницю козацьку можна до рук взяти?
Скільки б міг зробити, коли б не доля зрадлива?!
Здумали вони тим роком за море сходити,
У Синопі та Трабзоні трохи погостити.
А тут буря налетіла та страшенна злива.
Розметало «чайки» морем, які потопило,
Які берега прибило на камені гострі.
Хіба ж так вони гадали завітати в «гості»?
На ледь живих яничари раптом налетіли.
Кого вбили, кого зразу ж у мотуззя взяли.
І на ринку, як худобу взялись продавати.
Щоби потім на каторгах до весел кувати.
Звідти люди вже, говорять, спасіння не мали.
Може й так. Двадцять п’ять років гребти довелося.
Скільки люду перемерло, що з ним веслували.
Але турки зразу ж нових до весла кували.
За той час зробилось білим вже його волосся.
Кажуть, турки жартували, як його схопили:
«Хотів плавати по морю – то ж і плавай вволю!»
І він плавав та не думав нарікать на долю.
Мріяв знову стати вільним, беріг в собі сили.
Хоча турки й насідали та не зрадив віри,
Як то бува поступали слабкі потурнаки.
З вірою він не боявся труднощів ніяких
І щодня молився Богу віддано і щиро.
Видно, вимолив у Бога. Вийшли із Трабзона
На галері Алкан-паші, море подолали
І на рейді при Козлові біля Криму стали.
Він колись сюди приходив з козацьким загоном.
Тоді місто воювали, тепер, як невільник.
Та стріпнулося у грудях знов серце козаче.
Як не зараз, то ніколи Дніпра не побачить.
І надія раптом в серці пробудилась сильна.
Алкан-паша до Козлова гуляти подався.
Забрав туди яничарів. Трохи їх зосталось
На каторзі. Хіба ж вони на бунт сподівались?
А тут Бутурлак проклятий з канчуком припхався.
Зрадив віру православну та й став наглядати
За колишніми братами по вірі Христовій.
Щоб вислужитись, міг побити весляра до крові.
Просто так, щоби на комусь свою злість зігнати.
Совість мучила, напевно. Часто напивався
Та приходив до Самійла в віру навертати.
Тоді теж напився, важко язик повертати.
Та лаяти християнську віру заповзявся.
А Самійлові вдалося ключі в нього взяти,
Що на поясі висіли, від усіх кайданів.
Коли Бутурлак в комірці спати вклався п’яний,
Узялись вони ключами кайдани знімати.
Та Самійло велів хлопцям, щоб не поспішали.
Хай відімкнуті кайдани на собі тримають.
Бо ж турки бува до трюму часом зазирають.
Щоб вони раніше строку про то не прознали.
Ключі тихцем повернули, як всіх відчинили.
Дочекалися до ночі, як турки уклались.
Тоді уже потихеньку нагору піднялись
І всіх турків перебили, яких лиш зустріли.
Поки Бутурлак прокинувсь, все уже скінчилось.
Невільники уже судном усім володіли.
І наглядача скарати уже приступили.
Уже йому до горлянки руками вчепились.
Та Самійло заступився – може ще згодиться.
І згодився, бо ж одразу гарну дав пораду:
«Одягти турецьку одіж усім не завадить.
Нащо туркам кругом знати, що отут твориться?!»
Так і вийшли із Козлова. Хто би здогадався,
Що невільники на судні тепер порядкують.
Алкан-паша у Козлові ще й досі святкує
І не знає, що без судна свого він зостався.
Розвернулися на північ та і полетіли.
І знову примхлива доля їм привітна була.
І вітри якраз попутні у вітрила дули.
І суден ніде ворожих на шляху не стріли.
Більше того, біля Тендри козаки стояли,
Гетьман Скалозуб походом на турок зібрався.
Вздріли козаки галеру, гадали – попався
Якийсь турок. Вже кинулись, всі разом напали.
А звідти їх зустрічають невільники криком…
Отак тоді лихоліття його завершилось.
Невільники повернулись, із рідними стрілись.
Сам Самійло на той час вже похилого віку,
У свій Канів повернувся старість доживати.
Куди йому вже в походи? Відходив, відплавав.
Та вже скоро повернутись мусив він до справи,
Бо, як пропав Скалозуб, то прийшли його звати
Козаки гетьманувати. Хіба ж міг відмовить?
Хоча був вже зовсім сивий – та молодий духом.
Тож і голоси козацькі, і душу послухав
Та й подавсь гетьманувати він до Січі знову.
Спорядили Скалозуба на морі шукати,
Бо ж, казали: до полону його турки взяли.
Але, на жаль від гетьмана і сліди пропали.
Довелося товариству ні з чим повертати.
Ні, здобичі захопили, пусті не вертали,
І невільників звільнили. Але гірко було,
Що славного козаченька на Січ не вернули.
Хоч не довго довелося за тим сумувати.
Із Валахії примчали помочі просити,
Бо господар Михай здумав з турком воювати.
Хіба ж можна в такій святій справі відмовляти?
Удалось тоді Михаю добре пособити.
Потім той схотів Молдову підгребти під себе.
А там тоді сидів ляський ставленик Могила.
А у ляхів воювати зовсім мало сили.
Тож знову в козацьких шаблях виникла потреба.
Він погодився, одначе, зажадав від ляхів
І збільшити реєстрових, і гроші віддати,
Які козакам устигли вже заборгувати.
І вернути всі ті землі, що забрала шляхта.
Ляхам нікуди діватись, мусили скоритись,
Щоб не втратити Молдову. Не втратили, звісно,
Як Самійло привів в поміч козацькеє військо.
Удалося від волохів Могилі відбитись.
А козаки повернулись. Недовго сиділи.
Велів він їм знову «чайки» в похід готувати.
Захотілось йому знову морем погуляти.
Чи й востаннє. Адже роки невпинно летіли.
Не погуляв. Знову ляхи про поміч волають.
Десь в Лівонії зі шведом за віщось зчепились.
І, поки козацькі шаблі ще не затупились,
Козаки, мовляв надати ляхам поміч мають.
Нелегко було прийняти рішення Самійлу.
Бо ж козакам край далекий той був не потрібний.
Вони звикли воювати при земельці рідній,
Адже вона їм давала підтримку і силу.
Та й що їм зробили шведи? Нічого! Одначе,
Не зумів він королеві «Ні!» тоді сказати.
І повів він кілька тисяч козаків завзятих
У ті землі, що ніколи козак їх не бачив.
Мабуть, знову повернулась доля другим боком.
Хоч козаки відчайдушно там і воювали,
Але землі під собою рідної не мали.
Та й на душі у самого було одиноко.
Відчувала душа, мабуть, що рідного дому
Вже не бачити ніколи, отож і тужила…
Відкрив очі він востаннє, знайшов в собі сили,
На козаків своїх глянув та й помер по тому.

Москалі уже віддавна люблять похвалятись,
Як їх предки з ворогами уміли справлятись.
Як усіх перемагали не числом, а вмінням,
Тому-то й непереможна Московія й нині.
Можна було б про ті брехні говорить багато,
Прикладів наводить сотні, як їх предки кляті
Були биті тими, з ким же воювати брались,
Як тим москалям добряче могло діставатись.
І не числом часто били, а умінням саме.
Отож, «ахові» вояки – предки, скажем прямо.
Щоби «мислію по древу» тут не розтікатись,
А в військовому уміння тому розібратись,
Хочу просто пригадати, як тих предків били,
Тобто, як вони насправді «воювати» вміли.
Було то, як Петро Перший – їх царьок завзятий
Вирішив собі у шведів Прибалтику взяти,
Щоби знов Балтійським морем в Європу ходити,
А не дозволу у шведів на прохід просити.
Знайшов собі союзничків, ласих до чужого.
Кожен мріяв шмат урвати у шведа отого.
Бо ж король Карл молоденький, вісімнадцять має.
Що воно там у військовій отій справі знає?!
Петро почав готуватись, армію збирати.
Зумів до двох сотень тисяч до війська нагнати.
Хоч не навчені і зброї своєї немає
(Бо ж Росія за кордоном зброю закупляє).
Й дисципліна в тому війську яка там у греця,
Та й керують отим військом одні іноземці.
Своїх нема генералів, то чужих набрали,
Щоби вони москалям тим землі здобували.
А найперше захотілось Петру Нарву взяти,
Бо звідтіль вже і до моря рукою подати.
Хоч міцна її фортеця, достатньо припасу,
Та Петро уже на неї облизався ласо.
Зібрав війська сорок тисяч, двадцять на підході,
Думав, що таку ораву зупинити годі.
Поки Карл десь по європах із військом ганяє,
Бо ж союзники Петрові його нападають,
Петро вирішив напасти і Нарву ту взяти,
А тоді уже із Карлом іти, воювати.
Ішло військо по дорогах російських відомих.
Їх дощі так розмочили, що з болота ноги
Ледве могли витягати. Ще ж обоз, гармати.
Уявляєте, як то все по багнюці пхати.
Хоч і сунули повільно, але постачання
Не встигало доганяти, навіть і останніх.
Тож, як люди, так і коні сунули голодні.
А голодні і ті, й другі воювать не годні.
Уже тоді Петро думав роботу почати,
Щоб товари закордонні своїм заміняти.
Тож сукно і замінили англійське допіру,
Із москальського пошили солдатські мундири.
А мундири ті вже скоро розлізлись, розпались,
Тож солдати майже голі до Нарви дістались.
Та ж дістались та й взялися Нарву облягати.
Притягли по тій багнюці, нарешті гармати.
Нарва стоїть в луці річки Нарови, тож стали
Рови рити глибоченькі, вали насипали.
Від берега до берега вали височіли,
Так, щоб і маленька пташка там не пролетіла.
На вали втягли гармати по Нарві стріляти.
А, не дай Бог, Карл надума прийти, визволяти
Нарву, то в тилу так само рови покопали
Та вали також високі скрізь понасипали.
Оточили своє військо валами й ровами
Та й з гармат взялись палити по фортеці прямо.
Правда, стачило запасів на два тижні всього.
Та й користі ніякої зі стрільбища того.
Бо й гармати нікудишні (москальська робота),
Й порох такий, як то кажуть: ні в тин, ні в ворота.
Більшість ядер до стін Нарви і не долетіла,
А, як і долетіли, шкоди не зробили.
Поки москалі допхались до Нарви отої,
Поки вони готувались під містом до бою,
Карл з союзниками встиг вже швидко розібратись
І в Прибалтику скоріше із військом податись.
До Петра дійшли ті вісті. Щоб контролювати
Шляхи сюди, Шереметьєв мав загін узяти,
Перекрити всі дороги. Шведи підуть тільки,
Щоби знати: куди ідуть вони та їх скільки.
Той і вирушив, спинився, розпустив солдатів,
Щоби навкруг роздивитись та пограбувати.
Поки вони грабували, по селах ходили,
Ті загони поодинці шведи перебили.
Шереметьєва дістались, з гармат обстріляли.
Шереметьєв з москалями тільки драла дали.
Був вже кінець листопада, зима на порозі.
Примчав в табір Шереметьєв, підняв по тривозі
Царя свого, став жалітись, що його побили,
Що півсотні тисяч шведів раптом налетіли.
Хоч він мужньо відбивався…Петро розізлився.
В Шереметьєва, говорять аж синець зְ’явився…
Нижче спини. Та, одначе Петро налякався
Та із Меншиковим раптом в Новгород подався,
Начебто по допомогу. Війська він зоставив,
Замість себе іноземця керувать поставив. Герцог де Круа не надто порадів із того,
Зрозумів, що козла хочуть зробити із нього.
Все-таки п‘ятдесят тисяч проти нього пхають,
А вони тут ледве тридцять із хвостиком мають.
Хоч іще не воювали та вже втрати мали:
Від голоду та від хворі солдати вмирали…
Хоч, начебто й готувались напад відбивати,
Встигли ровів із валами скрізь набудувати.
Але місця між валами лишили так мало,
Ще й бараків дерев‘яних там набудували,
Що ніяк і розвернутись війську поміж ними.
Із укріпленнями дуже прогадали тими.
А гармат, хоч і багато під Нарву припхали,
Більшість їх на тому боці Нарови стояли.
Де Круа велів, щоб військо все готове було,
Його тонко понад валом впритул розтягнули,
Щоб підходи всі прикрити. Резерва не мали.
Тож, солдати стали зранку, то так і стояли…
Ніяких п‘ятдесят тисяч у Карла не малось,
То на прості шведські «фейки» москалі попались.
Мав він десь там десять тисяч піхоти й кінноти,
Але москалів побити був зовсім не проти.
Від москалів на відміну, знав про їхнє військо
Все, що треба полководцю було знати, звісно.
Знав, що центр у них сильний та фланги слабенькі,
Тож і вирішив їх військо взяти у обценьки.
Притиснути до фортеці й в річку поскидати.
Може, їх вода холодна навчить воювати.
Москалі з самої ночі втомилися ждати.
О десятій ранку стали десь труби звучати,
Слідом вдарили литаври і шведи з’явились.
У москалів перед очі колони спинились.
Двічі вдарили гармати – на бій запросили.
Що робити, москалі ще досі не рішили.
Тож зібрались на нараду. Думали-гадали.
Одні вийти в чисте поле запропонували
І там шведам битву дати. Де Круа сердитий
Закричав, що швед у полі їх зможе розбити.
Тож рішили за валами шведа зустрічати,
Карлу ініціативу у бою віддати.
А тому того і треба. Не став поспішати.
До двох годин дня у полі продовжив стояти.
Мабуть, просив в Бога поміч…І її діждався,
Бо зненацька дуже сильний снігопад почався.
Так, що і за двадцять кроків нічого не знати.
Отоді Карл велів війську швидко виступати.
Вітер виє, б’ְє у спину, військо підганяє,
А москалям густим снігом очі засипає.
Стоять москалі, від вітру відвертають пики,
Дослухаються, щоб вчути чи тупіт, чи крики,
Щоб, нарешті зрозуміти, що швед наступає.
А ні тупоту, ні криків їм не долітає.
Бо Карл велів іти тихо, наче підкрадатись,
Щоб ворогу раніш часу про те не дізнатись.
Перші дійшли гренадери, кинули фашини,
Що тягли великі в‘язки увесь час на спині.
Закидали рови ними і по них, як мостом,
Перебралися спокійно аж на вали просто.
А москалі дослухають у вий вітру… Раптом
Перед очі появились їм шведські солдати.
Хоч москалів більше було, розтяглись вздовж валу,
Так, що швидко гренадери їхній стрій прорвали.
А другі ж того не бачать, бо сніг заважає.
Іще стоять, на атаку ворога чекають.
Скоро у москальський табір шведи вже прорвались.
Тоді у москальськім війську паніка почалась.
Раптом крики залунали: «То німці прокляті
Зрадили нас!» Замість того, аби воювати,
Москалі взялися бити офіцерів власних.
То уже юрба – не військо шведам стало ясно.
Одні били офіцерів, а другі помчали,
По мосту на другий берег чимскоріш втікали.
Стільки їх туди напхалось, що міст завалився.
Не один москаль в холодній Нарові втопився.
Генерали-іноземці, щоб свої не вбили,
Перед шведами негайно голови схилили.
І де Круа поміж ними. Шереметьєв клятий
Зібрав всю свою кінноту й кинувся втікати.
Лиш на флангах москалі ще якось відбивались,
За возами поховались та не піддавались…
Ніч спустилася і битва затихла поволі.
Вітер вив, поранені кричали від болю.
А москалі, що устигли за вози сховатись,
Вирішували аж до ранку: битись чи здаватись?!
Врешті, вирішили здатись, опір припинити.
Правда, обоз і гармати довелось лишити.
Шведи для них переправу за річку зробили,
Щоби вони, не дай Боже, ніг не замочили.
Пішли москалі від Нарви побитими псами.
Ще не скоро після того прийшли вже до тями.
Вбитих цілих вісім тисяч на полі лишили,
Шведів вдесятеро менше у тій битві вбили.
Весь обоз дістався шведам, мушкети, гармати.
Царську казну в тридцять тисяч удалось забрати.
Ще й полоном захопили десять генералів,
Цілу купу офіцерів москальських забрали.
Правда, більшість іноземці – хто більше заплатить,
То за того вони й будуть далі воювати.
Вилізла тоді та Нарва Петру тому боком,
Хоча стала, слід визнати, хорошим уроком.
Виправдовувався, правда Петро після того,
Що то винні генерали й погані дороги.
І немає чого Карлу носа задирати,
Бо ж у нього військо встигло вже повоювати,
А у Петра мовляв були одні новобранці.
Куди було з таким військом зі шведом тягаться?
А про що ж ти перше думав, чи не бачив того,
Що у тебе не готові для війни дороги?!
Що у тебе не готове військо воювати?
Чого ж було тоді з шведом війну починати?

Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.