Московський карлик світ увесь ляка,
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів найгіршого чекай.
І, справа в тому, що не перший раз
Вони конфлікт подібний затівають.
«Карибську кризу» й досі пам’ятають
Усі, хто пережив трагічний час.
То все в шістдесят другому було,
У жовтні. Світ стояв уже на грані.
Минали людства дні тоді останні,
Бо все до війни ядерної йшло.
Зчепились СеШеА й еСеСеСеР
В смертельнім клінчі. Вже тоді здавалось,
Що варіантів зовсім не зосталось,
Щоби вогонь світ людства не пожер.
А все тому, що вже і ті, і ті
Змогли собі ракет набудувати,
Які могли планету облітати,
Нести в собі заряди не прості,
А ядерні. Хоча Союз і мав
Ракет тих мало, на весь світ хвалився,
Що переваги він у тім добився.
Хрущов з трибуни на весь світ кричав,
Що «кузькину» він всім покаже мать,
Ракети, як вареники ми ліпим.
То, як завжди, була звичайна «липа».
Та хто ж міг за кордоном про те знать?!
Отож, усе із Куби почалось.
Великий острів у Карибськім морі.
Про нього світ узнає досить скоро.
В кінці п‘ятидесятих удалось
Фіделю Кастро острів захопить.
Свою там диктатуру влаштувати.
Кубинці звідти почали втікати
В Америку – не так далеко ж плить.
Фідель спочатку мирно намагавсь
З Америкою справи «порішати».
Та його не схотіла визнавати.
Навіщо він такий під боком здавсь?
Сама встрявати в справу не хотіла,
Кубинцям дала зброю, хай візьмуть
І Кастро із Гавани проженуть.
Невдачею завершилось те діло.
Тож плюнула Америка – нехай
Той Кастро Кубу спробує підняти.
Країна ж була зовсім не багата.
Тут кризи уже кожну мить чекай.
Бо ж Куба – то багатий був курорт,
Куди американці приїздили.
На гроші ті кубинці досі й жили.
Тепер курорт закрився. Від щедрот
Гостей нічого не перепадало.
А жити якось треба? Кастро став
Шукати світом – хто б підтримку дав.
А москалі того лиш і чекали.
Америка уже змогла в цей час
Ракети в них під боком розмістити:
З Італії й Туреччини пустити,
Вони Москви дістануться нараз.
От би під боком у Америки і їм
Поставити ракети?! Та ж хто схоче?
І раптом Куба втрапила на очі
З тираном доморощеним своїм.
Він, коли бунт на Кубі піднімав,
Як далі буде, ще не мав уяви.
А от тепер, коли дійшло до справи,
Він, очевидно вибору не мав
І згодився у відповідь на поміч
Від еСеСеР, який із шкіри ліз,
На Кубі будувать соціалізм.
Отож обоє і зійшлись на тому.
На Кубу зачастили кораблі
«З продуктами», щоб острів «годувати»,
Насправді, щоб ракети доставляти.
Америка не знала взагалі,
Що там ракети й двадцять тисяч тих,
Хто пускові візьметься будувати,
Щоб звідси до Америки дістати.
А Кастро був готовий взяти гріх:
Нехай вся Куба у вогні згорить,
Але щоб і Америки не стало,
Так та його Америка дістала.
Все йшло таємно… Та настала мить,
Літак американський пролетів
Над Кубою, щоб сфотографувати,
Чи довго іще Кубі гарувати?
І бомбою зробились фото ті.
Бо ж чітко там виднілись пускові,
Які ракети мають запускати.
Тож Кеннеді дали одразу знати,
Як президенту – надтаємний звіт.
Одразу ж генералів він зібрав
Порадитися, що із тим робити.
Ті, звісно ж, закричали: «Розбомбити!»
Та Кеннеді робить того не став.
Бо ж розумів: стоїть на грані світ.
Невірний порух і він запалає.
Тоді спасіння світові немає.
Велів усе продумати, як слід.
А, перш за все, блокаду влаштувать
Навколо Куби і не пропускати
Ті кораблі, що будуть прямувати
На Кубу, їх ретельно обшукать.
Бо ж кораблі з ракетами пливли
З Союзу, ще не всі туди дістались.
У світі миттю паніка піднялась,
Країни всі шоковані були.
Як тільки-но відомо стало все,
В Союзі усю армію підняли
І наготові увесь час тримали.
Ніхто не сподівавсь, що пронесе.
Америка теж військо підняла.
Години у напруженні минали.
Противники погрозами кидали,
Війна щомиті вибухнуть могла.
І не проста, а ядерна. Тоді
Хто зна, чим би усе то закінчилось?
Кубинці від ненависті бісились.
Здавалося щомиті – буть біді.
Літак американський пролетів
Над Кубою і раптом його збили.
Кубинці, мабуть руку приложили,
В Москві ніхто такого не хотів.
Там вже злякались, що зайшли далеко.
Та ж москалі – нехай положать всіх
Та відступити – то великий гріх.
Як ото нині Путіну – нелегко.
Упхався в Україну, думав, що
Він за три дні управиться. Та дзуськи!
Застряг на роки в Україні «руський».
Хоч скоро перетвориться в ніщо,
Але назад щоб відступить – ні-ні!
Бо ж москалі назад не відступають.
Їх же свої у землю закопають,
Якщо вони програють в тій війні…
Повернемось до Куби. Кораблі
Американські острів блокували,
Туди ніяких суден не пускали.
Найперше, звісно, судна москалів.
Хоча підводні там товклись човни,
Які ракети на борту тримали
Теж атомні, у хід пустити мали,
Коли наказ отримають вони.
Один з таких в Саргасовому морі
Днів декілька вже без зв‘язку стирчав.
Що там у світі робиться – не знав.
Боявся підніматися нагору,
Бо ж там американські кораблі,
Які про нього, звісно, уже знали.
Сигнальні бомби вниз йому скидали,
Щоб піднялись нагору москалі.
А в москалів заряд від батарей
Зовсім мізерний, духота в каютах.
І капітан не знає, як їм бути.
І розпач у полон його бере.
Як бомби вибухати почали
Навколо, він рішив – пора настала:
Війну американці розпочали.
Тож на поверхню москалі спливли,
Щоб дати залп. Вже капітан готовий.
Тоді війну вже точно не спинить.
Один із офіцерів у ту мить
Сказав найважливіше в світі слово:
«Ні!». А без того капітан
Не мав би права кнопку натискати.
Світ вкотре удалося врятувати.
Ви тільки уявіть Хрущова стан,
Як він про новину оту почув.
Не він, а хтось - якиїсь капітан
Міг долю світу вирішити… знову.
А поміж тими і його- Хрущова.
А перемога – фікція, обман.
В обох країнах добре зрозуміли,
Що до тієї грані підійшли,
Ще мить – і вже б спинити не змогли.
Отож і домовлятись, врешті сіли.
Бігом між Білим домом і Кремлем
Прямий зв‘язок по телефону влаштували.
Два лідери перемовлятись стали,
Як би скоріше зупинити те,
Що світові загрожує. Змогли
Доволі швидко справу уладнати.
Хрущов ракети мусив прибирати,
Вертати ті, що ще не прибули.
Америка з Туреччини також
Свої ракети прибере. А Кубу
Лишить в спокої. Тому й тому любо.
На тому й розійшлись вони. Отож,
«Карибську кризу» подолать вдалось.
Хоч можна було і не допускати
До того світ. Та ж москалі прокляті.
В них все йде через дупу, на «авось».
Улізуть десь, тоді уже гадають,
Як відповзти і зберегти лице.
Вже скільки було прикладів про це,
Та москалі уроків не вивчають…
Додати слід, що Кеннеді того
Десь через рік у Далласі убили.
Хрущова із посади теж змістили
Й на пенсію відправили його.

ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія

4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)

Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, учений та мрійник. У першій та другій діях – зрілий Майстер на вершині своєї творчої сили, у третій – виснажений, але незламний старець на порозі вічності.

Ліза дель Джокондо – земна флорентійська жінка, дружина торговця шовком, яка стає живою моделлю, а згодом поступається своїм місцем безсмертному образу Мони Лізи.

Голос Сфумато – метафізична стихія, «задимлене знання» Майстра. Невидима сила, що розмиває межі між світлом і тінню, життям і мистецтвом, реальністю і сном.

Голос Полотна – одухотворена душа старої тополиної дошки, яка через біль і дотики пензля перетворюється з мертвого дерева на вічний погляд Джоконди.

Голос Музикантів – багатоголосе відлуння лютень і флейт, що уособлює плинність часу та миттєвість земного звуку, який Майстер намагається затримати у фарбах.

Дія відбувається у Флоренції (початок XVI ст.) у французькому замку Кло-Люсе (1519 рік).


Майстерня Леонардо. Вечірні сутінки.
На сцені – напівтемрява. Світло падає лише на чисте дерев'яне полотно на підрамнику. Леонардо стоїть осторонь, тримаючи в руці сухий пензель. Повітря здається густим, майже матеріальним, наче в кімнаті стоїть легкий сизий дим.

ЛЕОНАРДО: (говорить тихо, у простір, ніби прислухаючись до власного голосу):
Дураки... Вони шукають у малюнку ліній. Вони креслять жорсткі кордони між цим світом і потойбіччям, між світлом і тінню, між Богом і людиною. Вони думають, що око – це ніж, здатний розрізати буття на шматки.
Але підійдіть ближче... Подивіться, як вечір огортає Флоренцію. Хіба є межа у пагорбів Тоскани? Хіба річка Арно має чіткий контур, коли над нею встає ранковий туман? Ні. Все живе дихає єдиним простором. Усе перетікає одне в інше.
Я назвав це… «Сфумато». Моє задимлене знання. Мій серпанок, крізь який я дивлюся на світ. Щоб побачити істину, треба розмити кордони. Треба дозволити тіні м’яко поцілувати світло, так, ніби вони – коханці, які прощаються на світанку. Коли лінія зникає, починається таємниця. А там, де таємниця – там живе душа.

(Підходить на крок ближче до полотна, торкається його пальцями):

Я шукаю Її... Вона приходить до мене у снах, у шумі крил птахів, яких я випускаю на волю на ринкових площах. Вона – сума всіх моїх анатомічних розтинів, усіх моїх математичних пропорцій, усіх моїх невдалих спроб злетіти. Прекрасна, невловима Постать. Жінка, яка ще не має імені, але вже має обличчя в моїй уяві.
Вона прийде сюди, сяде в це крісло, загорнута в темний шовк. Вона принесе з собою запах земного життя, сміх і сльози, які мені, старому самотньому Майстру, вже недоступні. Я заберу її обличчя і розчиню його в моєму серпанку. Я накладу сотні, тисячі мікроскопічних мазків – товщиною в людську волосину, прозорих, як повітря.
Я знаю... Я знаю, що це полотно забере мої останні сили. Воно стане моїм сфінксом. Я возитиму його з собою через гори, я старітиму поруч із ним, моя права рука німітиме, а її обличчя залишатиметься молодим. Вона прославить мене. Вона переживе моє земне життя, мою плоть, мої креслення і моїх королів. Я помру, розчинюся в диму часу, а вона... вона дивитиметься моїми очима на нові віки й усміхатиметься моїй поразці перед безсмертям.

(У темряві майстерні починає тихо звучати Голос Сфумато, наче шелест вітру).

ГОЛОС СФУМАТО: Я вже тут, Майстре... Я вже розмиваю твої контури... Чекай на неї... Вона йде...

ДІЯ ПЕРША. Спалах і Серпанок.
Звідкись ззовні долинає звук флейти, але він звучить дивно – наче луна з глибокого колодязя. Напівпрозорі тканини на сцені починають повільно рухатися від уявного протягу. На порозі майстерні з'являється силует. Це ЛІЗА. Вона загорнута в темну накидку, але з-під неї проглядає сукня глибокого шафранового або смарагдового кольору. Вона не йде – вона немов випливає з темряви.

ГОЛОС ПОЛОТНА: (сухий, ритмічний шепіт, схожий на шурхіт натягнутої струни):
Вона ступила на мій поріг. Мої дерев’яні жили здригнулися. Майстре, чуєш? Її кроки віддаються у моєму серці. Ти привів мені жертву. Або... ти привів мене в жертву їй?

ЛЕОНАРДО: (не повертаючи голови, дивиться на полотно, але рука з пензлем завмирає в повітрі):
Тихіше, старе дерево… Ти просто суха тополя, яку обтесали людські руки. Але зараз ти станеш плоттю. Лізо... ви прийшли вчасно. Сонце якраз сідає за пагорби Сан-Міньято. Саме в цю хвилину світло перестає кричати. Воно починає шепотіти.

ЛІЗА: (скидає накидку, залишаючись у простій, але витонченій темній сукні; її рухи м'які, земні):
У ваших підвалах холодно, синьйоре Леонардо. Мій чоловік каже, що ви надто довго шукаєте пропорції. Мої служниці бояться вашої майстерні – кажуть, тут пахне сушеними травами і розітнутими тілами. Але коли я заходжу сюди... мені здається, що я заходжу в храм, де ще не вигадали святих.

ЛЕОНАРДО: (повертається до неї, його погляд гострий, він вивчає кожну лінію її обличчя):
Святі вже померли, Лізо. А ви – жива. Сідайте. Отут, у кріслі з високою спинкою. Покладіть праву руку на ліву... О так. Не напружуйте пальці. Нехай вони відпочивають, наче птахи, що сіли на гілку перед бурею.

ГОЛОС СФУМАТО: (пропливає між ними, легке мерехтіння світла на сцені):
Дивись на її руки, Леонардо... Вони теплі. У її жилах тече тосканське вино і материнське молоко. А ти хочеш зробити їх з олії та лаку. Я сховаю їх. Я накину на її пальці тонку вуаль вечірньої тіні...

ЛІЗА: (посміхається – тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою):
Чому ви так дивитесь, Майстре? Ви бачите не мене. Ви дивитесь крізь моє чоло, наче там, позаду моїх очей, схована якась інша жінка.

ЛЕОНАРДО: (підходить до підрамника, робить перший, майже невидимий мазок сухим пензлем – звук мазка звучить як зітхання):
Я шукаю не те, що є, Лізо. Я шукаю те, що залишається, коли все інше зникає. Не рухайте губами. Ваша посмішка... не тримайте її силою. Нехай вона тікає. Нехай вона буде як відблиск сонця на воді, яку сколихнув вітер.

ГОЛОС ПОЛОТНА:
Перший штрих... Лінія лягла на мої груди. Але Майстер відразу стирає її пальцем. Він не хоче ліній! Він хоче, щоб я плакало разом із ним...

ЛЕОНАРДО (працює швидко, але плавно; його рухи схожі на танець чи заклинання):
Немає ліній... Лізо, ви чуєте? Немає меж. Ваша шкіра переходить у повітря, повітря переходить у тінь скель за вашою спиною. Мистецтво – це не копія життя. Це його розчинення у Вічності. Я малюю не ваше обличчя. Я малюю туман, у якому ваше обличчя стало безсмертним.

ЛІЗА (її голос звучить трохи сонно, заворожено атмосферою):
Мені здається... що з кожним вашим подихом я втрачаю частину себе. Мої думки стають легкими, як цей дим у кімнаті. Хто я тепер, Майстре? Дружина торговця шовком Франческо дель Джокондо... чи просто тінь на вашому дереві?

ГОЛОС СФУМАТО (огортає крісло Лізи, світло навколо неї стає м'яким, контури розмиваються):
Ти – моя, Лізо! Тепер ти… – Сфумато. Ти – розмита межа між днем і ніччю. Ти – сон Леонардо, який ніколи не закінчиться...

(З глибини сцени, наче з-під води, проступає новий голос. Це не одна людина, це багатоголосе відлуння струнких лютень та ніжних флейт. Воно звучить у лад із подихом Леонардо).

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Ми тчемо повітря, Майстре... Ми беремо звук, який живе лише мить, і віддаємо його твоїм рукам. Дивись, як наші ноти злітають до стелі й падають на її плечі. Кожна струна – це нитка павутини, що прив’язує її душу до твоєї майстерні. Ми граємо для того, щоб Час зупинився.

ЛЕОНАРДО (його пензель рухається в такт невидимій музиці):
Чуєте, Лізо? Музика – це сестра живопису. Але вона вмирає тієї ж миті, коли народжується. Останній акорд згасає – і залишається лише тиша. А я... я хочу затримати цей акорд на століття. Я хочу, щоб ваша усмішка звучала навіть тоді, коли всі лютні Флоренції замовкнуть і перетворяться на порох.

ЛІЗА (напівзаплющивши очі, гойдаючись у такт звукам):
Ця мелодія... вона пахне сумом. Наче хтось плаче за тим, що ще не відбулося. Мені здається, Майстре, що ваші музиканти грають не для мене. Вони відспівують мою молодість.

ГОЛОС СФУМАТО (пролітає над струнами, пом’якшуючи звук):
Колихайтеся, звуки музики... Розчиняйтеся, ноти... Нехай усе стане суцільним плетивом. Леонардо, дивись на куточки її вуст. Музика торкнулася їх. Тінь піднялася вище. Лови цей порух, поки він ще не розтанув у повітрі!..

ГОЛОС ПОЛОТНА (глибоко, вібруючи від уявного звуку струн):
Я приймаю цей ритм. Фарба лягає, як музичний такт. Олія сохне, затискаючи звук у своїх прозорих обіймах. Я стаю німим співом. Тепер кожен, хто подивиться на мене через сотні років, почує цю флейту... Почує і заплаче, не знаючи чому.

ЛЕОНАРДО (робить різкий, але точний рух пальцем, розтираючи фарбу на губах Лізи):
Є! Замри, Лізо... Не дихай!..

ДІЯ ДРУГА: Тріумф і Освячення імені
Майстерня тоне у вечірньому золоті. Леонардо робить останній мазок. Музиканти беруть фінальний, найвищий акорд, який раптово обривається і переходить у дзвінку тишу. Ліза повільно підводиться з крісла. Вона підходить до полотна, щоб уперше побачити себе.

ГОЛОС ПОЛОТНА (урочисто, наче орган у соборі):
Я завершене! Я більше не дерево, я не фарба. Я – погляд, який дивиться на світ. Майстре, ти викрав Її у смерті.

ЛІЗА (заворожено дивиться на картину, її рука мимоволі торкається власних грудей):
Це... я? Ні, це не дружина торговця шовком. Синьйоре Леонардо, ви забрали моє ім'я і віддали його іншій Жінці. Хто вона?

ЛЕОНАРДО: (опускає пензель, його обличчя бліде, але очі сяють тріумфом)
Ти думала, що ти просто Ліза дель Джокондо? Ні. Віднині ти – Мона Ліза. Моя Пані Ліза. Мадонна мого серпанку. Твій чоловік думав, що купує твій портрет за флорини… Наївний смертний!.. Твоє справжнє ім'я тепер належатиме не йому, а людству.

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Подивіться на її вуста... Вони не сміються, але вони співають без звуку. Це радість, яка пройшла крізь сум. Це гра життя і тіні.

ЛЕОНАРДО:
Вони зватимуть тебе Джоконда. «La Gioconda» – Та, що несе радість!.. Вони шукатимуть у твоїй усмішці гріх, таємницю, підступність, святість... Вони збожеволіють, намагаючись прорахувати геометрію твоїх зіниць. А ти просто мовчатимеш, бо ти… – Сфумато. Ти – істина, яку неможливо схопити руками. Це мій тріумф, Моно Лізо! Я закрив двері перед Часом. Твоя мить триватиме вічно!..

ЛІЗА: (повільно задкує до виходу, її голос звучить як відлуння)
Прощавайте, Майстре... Мені страшно залишатися поруч із тією, яка забрала мою душу. Я йду у свій земний дім... до своїх дітей і свого шовку... А Вона... нехай залишається з вами.

(Ліза зникає в темряві. На сцені залишається лише Леонардо і Картина, яку починає огортати сизий дим).

ДІЯ ТРЕТЯ: Останній серпанок Кло-Люсе
Минає 16 років. Простір розмивається. Замість флорентійської майстерні – спальня замку Кло-Люсе у Франції (1519 рік). За вікном шумить чужа річка Луара. Леонардо, старий, із довгою сивою бородою, лежить у ліжку. Його права рука нерухома, паралізована. Але біля його ліжка, повернута до нього, стоїть Вона – Мона Ліза. Світло свічки вихоплює лише її незмінну усмішку.

ЛЕОНАРДО (говорить важко, хрипко):
Холодно... Франція така холодна навесні, Франциску... моєму королю, передайте, що я... я образив Бога і людей, бо моє мистецтво не досягло тієї вершини, якої прагнуло... Хоча... ні. (Повертає голову до картини) Я брешу. Я досяг її. Ти тут, моя Прекрасна Жінко.

ГОЛОС ПОЛОТНА (тихо, ніжно, як колискова):
…Я тут, мій Майстре. Твоя права рука вже вмерла, але мої руки, які ти створив, усе ще тримають твій сон. Я грію твою старість своєю молодістю.

ЛЕОНАРДО:
Шістнадцять років... Ти подорожувала зі мною через Альпи. Ти мокла під дощами, ти бачила королів і брудних солдатів. Я міняв світ, я будував канали і креслив крила для людей, які так і не злетіли... Усе перетворилося на попіл і чернетки. Тільки ти... ти стала живою. Хто ж із нас справжній, Моно Лізо? Ти, яка дихає фарбою, чи я, який став порохом?

ГОЛОС СФУМАТО (повільно піднімається від підлоги, огортаючи ліжко Майстра і низ картини):
Час виходити за межі контуру, Леонардо. Ти так довго розмивав межі на моїх полотнах. Тепер я розмию межу твого життя. Немає смерті. Є лише перехід Світла в Тінь.

ЛЕОНАРДО (простягає ліву руку до картини, його пальці завмирають за міліметр від обличчя Джоконди):
Там... за твоїми плечима... зелені скелі й космічна вода... Я йду туди, Лізо... у твій пейзаж... сховай мене у своєму тумані...

ГОЛОС ПОЛОТНА:
…Іди, Майстре. Тепер я дивитимусь на світ Твоїми Очима!..
(Свічка гасне. Повна темрява. Лише на секунду спалахує промінь світла, який вихоплює з сутінків обличчя Мони Лізи. Вона посміхається).

ЗАВІСА

Лиш два роки проминуло з кривавої битви,
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть плани має.
Ледь не Польща вся зібралась для походу того.
Зібрав і Хмельницький військо, хана на підмогу
Та й збирається полякам шлях перепинити,
Щоби уже остаточно в бою розгромити.
Радзивілл тим часом також Литву піднімає,
Король його захопити Київ посилає.
Вдарити у тил козацтву. Загроза чимала.
Зупиняти Радзивілла Небабу послали.
Радзивілл вів більш десятка тисяч своїх воїв,
Армія хоч не велика та здатна до бою.
Перевірені вояки, у боях бували,
Свої шаблі у кривавих битвах гартували.
Мав чернігівський полковник теж війська чимало.
Й козаки та ще й татари йому помагали.
Але ж звідки було знати, де гетьман попхає.
Може, він через Чорнобиль іти плани має?
А, може знов через Лоєв, як два роки тому.
Бо ж дорога і місцевість йому вже знайомі.
Як би там, та довелося військо розділяти,
Щоб шляхи усі можливі поперекривати.
Сам Небаба під Лоєвом з військом тирлувався,
Що до сутички не дійде, все ще сподівався.
Послав посланців козацьких він до Радзивілла,
Відмовляти, щоб литвини в похід не ходили.
Обіцяв, що всіх козаків із Литви відкличе.
Радзивілл на те погодивсь, що дивно, при стрічі.
Обіцяв, що він на Київ ходити не буде.
Поки в нього «гостювали» небабині люди,
Велів Мирському кінноти чимало узяти
І на поміч до Смоленська бігом вирушати.
На очах посланців Мирський і, справді, подався.
Тільки хмарою по сліду їхнім пил піднявся.
Посланці про те Небабі усе і доклали.
Від тих вістей полковнику спокійніше стало.
Щоби людей не томити біля переправи,
Він три сотні охорони тільки і зоставив.
А військо відвів у табір. Під Ріпками стали.
В разі чого часу вдосталь, звісно, вони мали,
Якщо ворог щось надума…На те сподівались.
Але, на жаль, воно сталось не так, як гадалось.
Мирський, звісно, до Смоленська зовсім не збирався.
До Гомеля по дорозі тільки і дістався.
Там через Сож перебрався та й назад вертає.
Ударити в тил козацтву під Лоєвом має.
Козаки при переправі зовсім не дрімали,
День і ніч вони на той бік весь час поглядали.
Чи не суне враже військо. Та все було тихо.
Бо не з того зовсім боку присунуло лихо.
Вранці Мирський з кіннотою з тилу підібрався
І зненацька на залогу козацьку напався.
Звісно, і вали, і шанці козаки ті мали,
Але ж вони з того боку ворога чекали.
Тим не менше, не здалися, стали опирались,
Від сил більших набагато вперто відбиватись.
Стачило їх на годину звитяжного бою,
Полягли та і литвинів забрали з собою.
Кілька тільки врятувалось, крізь литвин пробились.
Хоч поранені та, врешті до війська добились.
Повідомили Небабі про підлість литвинів,
Що Лоєвська ота Брама в руках їхніх нині.
Враз Небаба підхопився, ледь про те дізнався.
Не дати Дніпро здолати литвинам збирався.
Переправа невелика, щоб її здолати
Усім військом – то литвинам треба часу мати.
Підняв все, що під рукою, всю кінноту свою
Та й полетів. За годину був на полі бою.
Налетів на тих литвинів, що козаків били.
Порубали їх багато, майже оточили.
Сподівавсь Небаба – встигне цей загін здолати
Й Радзивіллу перебратись на цей бік не дати.
Та хитрий литвин Небабу зумів одурити.
Він зовсім на тому боці не збиравсь сидіти
Та чекати, поки Мирський козаків здолає.
Він із Лоєва на південь чимскоріш рушає
І отам Татарським бродом ріку й переходить.
Тож, поки козаки б‘ються й литвинів обходять,
Щоби вирубати в корінь, Радзивіл припхався
Й з тилу на козацьке військо зненацька напався.
Козаки ж того, звичайно зовсім не чекали,
Розпорошені, розбиті, боронитись стали.
Сам Небаба, наче вихор носився по полю,
Спокушаючи, напевно козацькую долю.
Про відступ, навіть не думав, поранений в руку,
Не звернув на те уваги, бо душевна мука,
Що так запросто попався, що військо пропало,
Йому думати про рани зовсім не давала.
Бився, доки хтось з литвинів налетів на нього,
І полетів славний лицар коневі під ноги.
Бились козаки завзято та не відступали.
Кілька тисяч там козацтва навіки пропало.
Майже вся лягла старшина на полі кривавім.
Але не змогла змінити результат виправи.
Кілька сот, мабуть козаків у полон попало.
Двадцять знамен переможні литвини забрали.
Правда, повністю козацтво знищить не зуміли.
Десять тисяч з того поля з боєм відступили.
Три полковники зуміли порядок навести
І до табору козацьке те військо відвести.
В таборі не залишались. Чого там робити?
Мусили аж на Чернігів спершу відступити.
Щоби місто захищати (Небаби ж немає),
Подобайла на полковники в місто обирають.
Зоставсь місто боронити, більшість відступила

До Києва. Й тут литвинська присунула сила.
І страхали, й умовляли брами відчинити.
Та не змогли Подобайла виманити звідти.
Так, не солоно сорбавши й на Київ подались.
А козаки з Подобайлом у тилу зостались.
Київ вони захопили, недовго раділи.
Бо козаки їм дороги в Литву перекрили.
І, хоча під Берестечком ляхи взяли гору,
Та у Києві литвини зрозуміли скоро,
Що тут всидіти не зможуть. Бурлить Україна.
Тож поставити не зможуть її на коліна.
Ляхи теж то зрозуміли, взялись домовлятись,
Щоб навіки в Україні часом не зостатись.
Я не знаю, чи б литвини пробитись зуміли,
Але Хмель велів козакам, аби пропустили.
Не було у нього сили литвинів тримати,
Полягло під Берестечком козаків багато.
Озираючись, литвини Київ залишили,
В свої ліси і болота чимдуж поспішили.

3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.

(Антологія драматичних містерій Середньовіччя,
Відродження та епохи Бароко)


І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.


«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Драматична містерія на три дії з прологом та епілогом

Дійові особи:
Франческо (Брат Франциск) Бернардоне – Майстер Духа. У першій дії –юний трубадур у розкішному оксамиті; у другій – оголений бунтар духу; у третій та епілозі – сліпий, виснажений хворобами бідняк, укритий стигмами.
П'єтро Бернардоне (Голос П'єтро) – його батько; втілення духу земного багатства, сукна, купецького розрахунку та закону.
Донна Піка – мати Франциска, знатна дама з Провансу, тиха, з очима, повними затаєного смутку.
Єпископ Гвідо – правитель церкви в Ассізі, втілення духовного закону.
Брати Бернардо та Егідій – перші й найвірніші послідовники Франциска, одягнені в сірі габіти.
Друзі-трубадури (Олів'є, Руфін) – золота молодь міста.
Голос Пані Бідності – невидима присутність, далека й чиста, Наречена його Душі.
Голос Брата-Вогню – очисна та зігрівальна стихія Світла й тілесного болю.
Голос Сестри-Смерті – лагідний, тихий і величний фінал земного шляху.
Хор птахів Умбрії – крилаті створіння, свідки його проповідей та визволення.
Хор прокажених і жебраків – звуки суспільного дна Середньовіччя.
Міщани, Нотаріус – натовп на площі.

ПРОЛОГ
Осіння ніч 3 жовтня 1226 року опускається на пагорби Умбрії, стираючи межі між гострими силуетами кипарисів та глибоким, зірковим небом. Біля стін крихітної каплиці Порціункула повітря густе й солодке, пахне сухою соломою, зів'ялим осіннім листям та холодною, вогкою землею. Середньовічний світ, віками скутий страхом перед гріхом, пекельним мороком і залізом ланців та мечів, раптово знайшов у цій долині чисту, дитячу радість і любов до кожного Божого створіння.
Франциск лежить посеред трави під відкритим небом. Він оголений, без чернечого габіту, за його власним смиренним передостаннім наказом – він прагне померти в абсолютній бідності. Його очі, випечені важкою хворобою та виплакані в молитвах, нічого не бачать. Проте його тіло, вкрите кривавими ранами-стигмами на долонях, стопах і під ребром, трепетно відчуває кожен подих нічного вітру, наче дотик невидимого Божого крила.
У просторі лунає тихий, ледь чутний перебір середньовічної лютні, який зливається із шумом вітру.

ДІЯ ПЕРША: ЗОЛОТА КЛІТКА
Велика бенкетна зала в домі Бернардоне. Стіни завішані сукнами глибокого багряного та синього кольорів, привезеними з ярмарків Шампані. На довгих дубових столах – срібні кубки, важкі підсвічники із бджолиним воском, дичина та фрукти. Горить велике вогнище в каміні.
За столом сидить П'єтро Бернардоне, він рахує золоті монети, голосно записуючи щось у купецьку книгу великим гусячим пером. Донна Піка тихо вишиває золотою ниткою біля вікна, час від часу дивлячись на темну вулицю. За дверима чути сміх, гру на лютнях і галас юрби.

П'єтро Бернардоне (з гуркотом опускає кулак на стіл, монети дзвенять):
Тридцять ліврів за ліонський оксамит... Сорок – за шовк із самого Дамаска! О, клянуся святим Руфіном, торгові каравани цього року пройшли крізь Альпи без жодної втрати. Ассізі затісне для мого золота, Піко! Наш син, наш Франческо, ходитиме в таких шатах, що навіть принци Перуджі кусатимуть губи від заздрощів. Я зроблю з нього лицаря. Не просто купця, ні! Його шпори будуть із чистого золота, а кінь – найшвидшим у всій Умбрії!

Донна Піка (тихо, не підводячи очей від шитва):
Ти міряєш його душу аршинами, П'єтро. Його серце надто ніжне для залізних обладунків. Ти забув, як він плаче, коли чує пісні моєї батьківщини –далекого Провансу? Він шукає чогось, чого твої ваги не можуть зважити.

П'єтро Бернардоне (сміється, грубо й самовпевнено):
Ніжне серце? Дурниці! Юність має бути гарячою, як молоде вино. Нехай бешкетує, нехай витрачає мої гроші на бенкети. Усе місто кличе його «королем молоді». Послухай, як вони співають під нашими вікнами! Це все – моя сила, мій авторитет, який я купив для нього кожним стібком срібла на цих тканинах!

(Двері з гуркотом відчиняються. Заходить компанія молодих трубадурів. Попереду – Франческо. На ньому яскравий двоколірний халат, на голові – капелюх із пишним пір'ям, у руках – лютня, прикрашена стрічками. Він трохи сп'янілий від веселощів, очі блищать. Друзі тримають кубки, сміються, обіймають один одного).

Бернардо (піднімаючи кубок):
Слава нашому королю! Хто в Ассізі щедріший за Франческо Бернардоне? Хто може викупити весь трактир на ніч і наказати вилити вино у фонтан, щоб навіть приблудні пси пили за його здоров'я?

Олів'є:
Дівчата з площі Сан-Лоренцо продивилися всі очі, чекаючи на твою серенаду, Франческо! Заграй, розтопи це осіннє повітря!

Франческо (стрибає на стілець посеред зали, б'є по струнах лютні, його голос чистий, дзвінкий, запальний):

«Співай, моя лютне, про лицарську честь,
Про очі прекрасних і гордих донн!
Ті очі – мов зорі, числа їм не зчесть!..
Їх погляд ласкавий – як любощів сон!»

…Пийте, мої лицарі! Життя занадто коротке, щоб рахувати збитки, як це роблять старі привиди в купецьких лавках! Батьку, подивись на моїх друзів – це моє королівство!

П'єтро Бернардоне (піднімається, ніжно вдаряє сина по плечу):
Ось це мій хлопець! Гідний спадкоємець! Бери золото, Франческу, напувай усе місто. Скоро війна з Перуджею, і ти повернешся сюди з графським титулом!

(Кидає на стіл важкий шкіряний гаманець. Друзі Франческо жадібно хапають його, знову починається галас, сміх і танець. Музика стає швидкою, дикою.
…Раптом музика та сміх друзів починають звучати глухо, наче крізь товщу води. Світло блідне, а з-за вікна пробивається холодне, синювате місячне світло. За стінами лунає сухий, страшний стукіт дерев'яних калатал та Хор прокажених).

Хор прокажених і жебраків (за вікном, речитативом):
Христа ради...
Хліба шматочок, водички ковточок.
Христа ради...
Водички ковточок, хліба шматочок.
Kyrie eleison... Подайте... Подайте...

(Франческо раптово завмирає. Рука з лютнею опускається. Друзі продовжують танцювати в напівтемряві, наче застиглі манекени, їхнього сміху більше не чути).

Франческо (дихає важко, хапається за комір свого оксамитового вбрання):
Що це... Чому мені так важко дихати? Бернарде! Олів'є! Ви чуєте цей плач? Хтось стогне там, у мороці, за нашими ситими стінами... Цей оксамит... Це полотно… Воно пахне не трояндами Франції. Воно пахне потом тих, хто ткав його за копійки в сирих підвалах. Батьку! Твоє золото на столі... Чому мені здається, що кожна монета – це застигла сльоза дитини?..

Голос Пані Бідності (звучить ніжно і сумно з найтемнішого кутка зали):
Франческу... Франческу... Ти шукаєш свободи, але одягнув на себе золоті кайдани. Твій батько купує тобі світ, якого завтра не стане. Подивись у вікно, мій прекрасний лицарю. Там, на голій землі, чекаю на тебе я – твоя справжня, єдина Пані, наречена твоєї Душі. У мене немає золота, але моє небо – безкрає.

Франческо (робить кілька кроків уперед, протягуючи руки до темряви):
Хто ти? Твій голос... Він тихий, як шелест сухої трави, але солодший за всі пісні прованських трубадурів. Чому моє серце б’ється так сильно? Я відчуваю, що вся ця розкіш навколо мене – це лише розкішний мурований склеп. Я не хочу бути королем мерців!

(Звуки реального світу миттєво повертаються. Спалахує світло факелів. Друзі штовхають Франческо, сміючись).

Бернардо:
Франческу! Що з тобою?.. Про що задумався, наш королю земних утіх? Чи не закохався ти бува?!

Франческо (тихо, з глибоким спокоєм):
Так, мій брате... Ти вгадав. Я закохався!.. У мене є Наречена. Її звуть… Пані Бідність. Її палац – це небо, її сукня – це сіре лахміття, а її слуги – це вільні птахи в полі.

П'єтро Бернардоне (підводиться, його обличчя багряніє від гніву):
…Чи ти перепив вина, мій хлопче!?
Завтра ти одягнеш лицарські обладунки й підеш на війну, Франческу, мій єдиний сину, вона виб’є дурний дух із твоєї голови!

Франческо (дивлячись на батька з невимовною тугою):
Обладунки тиснуть мені на груди, батьку. Я піду на війну... Але не на ту, де вбивають людей. Моя битва тільки починається.
(Рішуче підходить до столу, бере шматок хліба, ховає під свій розкішний плащ і йде до виходу. Друзі розгублено розступаються. Донна Піка тихо хрестить сина услід його крокам).

Завіса опускається під монотонний, тривожний стукіт калатал.

ДІЯ ДРУГА: СУД ПЕРЕД ЄПИСКОПОМ
Головна площа Ассізі перед величним порталом собору святого Руфіна. На сцені височіє судейське крісло Єпископа, задрапіроване важким пурпуром. Поруч стоїть стіл нотаріуса з сувоями. По боках — натовп містян. П'єтро Бернардоне нервово ходить площею з борговими книгами. Франческо стоїть осторонь, босий, у порваному й забрудненому купецькому каптані.

Міщанин (у натовпі, пошепки):
Ви бачили його? Кажуть, він крав батьківське сукно, продавав за безцінь, щоб віддати гроші якомусь старому попові на каміння для Сан-Даміано! Батько протримав його місяць у темному підвалі на ланцюгу, а тепер вимагає суду перед усім містом!

(З собору повільно виходить Єпископ Гвідо в урочистому літургійному вбранні. Натовп затихає. Єпископ сідає в крісло).

Єпископ Гвідо (важко, вагомо):
П'єтро Бернардоне, говори перед обличчям Церкви. У чому твій позов?

П'єтро Бернардоне (вказує пальцем на Франческо):
Ваша Еміненціє! Цей хлопчисько викрав найкращі сувої сукна і спустошив мої каси. Я вимагаю одного: або він повертає мені до останнього динарія все, що вкрав, або тут, перед усім Ассізі, він публічно зрікається своїх прав на мій спадок, на моє ім'я і на мій рід! Переді мною стоїть чужинець і волоцюга!..

Єпископ Гвідо (до Франческо):
Франческо, ти чув слова свого батька. Церква приймає твою ревність, але Бог не потребує грошей, здобутих через непослух. Якщо ти хочеш служити Христу, поверни батькові його золото. Що ти скажеш?

(Настає абсолютна тиша. Франческо повільно виходить на середину площі. Над містом проноситься тихий шум пташиних крил).

Франческо:
Ваша Еміненціє... Благословенний отче. Справедливі твої слова, і я з радістю підкоряюся твоєму судові. Я поверну йому все, чим він намагався зв'язати мою душу.

(Франческо раптово рішучим рухом розстібає ґудзики свого купецького каптана. Натовп голосно реагує).

Франческо (голосно, поетично, звертаючись до неба):
Слухайте всі! Досі, до цієї самої хвилини я називав П'єтро Бернардоне своїм батьком. Я носив його одяг, я їв його хліб… Візьми це, П'єтро! Візьми свій французький оксамит і ці черевики! Дивись, я повертаю тобі все, до останньої нитки! Відтепер я знаю лише одного Батька – Того, Хто на Небі!..

(Скидає з себе весь одяг, залишаючись абсолютно оголеним перед очима суду і натовпу. П'єтро Бернардоне блідне і пожадливо згрібає цей одяг собі під ноги).

Голос П'єтро Бернардоне (крізь зуби):
Божевільний... Ти більше не мій син, Бернардоне!

Франческо (піднімає руки до неба):
…Боже!... ВІЛЬНИЙ?! Так!.. Віднині я йду у світ вільним! Відтепер я можу з чистим серцем сказати лише одне: «Отче наш, що єси на Небесах...» Тільки Тобі належить моє життя, Тобі – моя бідність!

(Єпископ Гвідо, глибоко зворушений, підводиться, знімає свій великий теплий вовняний плащ і широким жестом накриває ним оголене тіло Франческо, пригортаючи його до себе).

Єпископ Гвідо:
Нехай цей плащ захистить тебе від людської жорстокості, сину мій. Ти скинув земне, щоб одягнутися в Христа.

Хор птахів Умбрії (несподівано вибухає над площею):

«Алілуя... Алілуя...
Скинуто шовк, розірвано сіті!
Брат наш Франческо – найвільніший у світі!
Шумуйте, ліси, лети, наша зграє,
Новий проповідник у світ вирушає!»

(П'єтро Бернардоне, притискаючи до грудей брудні шати сина, самотньо йде геть під презирливими поглядами натовпу. Франческо, загорнутий у плащ єпископа, робить перший крок до виходу з міста – назустріч лісам і дорогам).

Завіса опускається під урочистий спів птахів Умбрії.

ДІЯ ТРЕТЯ: ОБИТЕЛЬ САН-ДАМІАНО

Околиці Ассізі, лісова каплиця Сан-Даміано, відбудована руками братів. Вечірні сутінки. На сцені – дерев’яний стіл, глиняний глечик із водою та солома. Падає дрібний, холодний осінній дощ. Брат Бернардо та Брат Егідій розпалюють багаття біля входу.

Брат Егідій (гріючи руки):
Знову дощ, Бернарде... Сьогодні в місті нам не дали ні скоринки хліба. Мої ноги збиті до крові, а шлунок зводить від голоду. Скажи мені, брате, де ж у цьому всьому ховається та істинна радість, про яку так солодко співає наш брат Франциск?

Брат Бернардо:
Терпи, Егідію. Подивись на нашого Майстра – він сліпне, його очі випечені хворобою, а з долонь і стіп щодня тече кров, наче із ран Христа. Але він лежить там, у темряві келії, і складає гімни прийдешньому сонцю.

(З каплиці повільно, тримаючись за стіну, виходить Франциск у сірому габіті з мотузкою. Його очі перев’язані білою потертою пов'язкою).

Франциск (посміхається, його голос слабкий, але мелодійний):
Брати мої... Якщо ми нині пройдемо крізь цей дощ, і воротар Порціункули вижене нас палицею на мороз – …і якщо ми витерпимо це з терпінням і любов'ю... Запиши, Егідію: «саме в цьому і є істинна радість!» Бо вміння терпіти страждання заради любові – це наше єдине власне золото.

(Звуки дощу затихають. З глибини сцени лунає приглушений тупіт кінських копит і важкий купецький дзвін монет. Здалека проходить постать П'єтро Бернардоне. Він постарів, притискає до себе, як і давніше, дорогі тканини).

Голос П'єтро Бернардоне:
Я пройшов усі ринки Тоскани... Мої склади повні, Франческу, але мій дім порожній. Ти розірвав моє серце, сину, і залишив мене помирати на самоті серед мого марно́го золота...

Франциск (повертає голову, по його щоці котиться сльоза):
Батьку мій, П'єтро... Твоє золото – це важкий камінь на твоїх грудях. Я не вкрав твоє життя, я просто викупив свою свободу. Молися за мене, батьку, як я щоночі молюся за тебе...

(Постать П'єтро зникає. Франциск важко кашляє. Багаття раптово спалахує яскравим багряно-золотим світлом).

Голос Брата-Вогню:
Я тут, Франциску! Лікарі вже розжарюють своє залізо, щоб припекти твоє обличчя від вуха до брів. Ти боїшся мене, мій маленький брате?

Франциск (повільно протягує свої руки зі стигмами до полум'я):
Брате мій Вогню... Ти прекрасний серед усіх створінь. Прошу тебе, Всевишній Господи, Ти, Хто створив цей вогонь: пом'якши для мене в цю хвилину його пекучий, нестерпний жар. Брате Вогню, будь милосердним до мого тіла, будь лагідним, щоб я зміг витримати це і не зрадити мою Пані Бідність своїм криком.

Голос Брата-Вогню:
Твоя душа чистіша за моє полум'я! Очима земними ти більше не побачиш сонця, але я випалю останні скорботні тіні у твоїй душі. Я зроблю твої стигми вічними.

(Світло вогню м'яко переходить у лагідне золото. Золоте листя лісу починає кружляти навколо Франциска. Згори злітає Хор птахів Умбрії, опускаючись на його плечі).

Хор птахів Умбрії:
«Святий, святий, святий… наш Брате з юних літ!»
Не плач за своїм зором – ти бачиш серцем світ!
Огорнем тіло крилами, зігріємо твій сон,
Твоє брудне лахміття коштовніше за трон!..

Франциск (тихо сміється дитячим сміхом):
… Славте Творця, мої малі сестри-птиці!..
Брате Бернарде... Брате Егідію... Відвезіть мене до Порціункули. Моя земна дорога добігає кінця. Я хочу зустріти мою Сестру-Смерть там, де все починалося – на цій голій, чистій, святій землі...

(Брати обережно піднімають Франциска під руки й повільно йдуть зі сцени під тихий перебір лютні).

ЕПІЛОГ

Повернення до простору Прологу. Франциск повільно перебирає пальцями суху траву під собою біля стін каплиці Порціункула, його губи шепочуть слова, які зливаються із шурхотом нічного листя.

Франциск Ассізький:
Довкола лише гола земля... Дякую тобі, Господи, що дозволив мені повернутися до неї таким, яким я прийшов у світ – без жодної нитки сукна, без жодного динарія у кишені. Мій зір згас, але темрява навколо мене сповнена Твого світла. Моє тіло – це розбитий глечик, крізь тріщини якого витікає біль, але мої рани на руках горять Твоєю любов'ю.
Батько мій П'єтро хотів одягнути мене у найдорожчі тканини Франції, змусити міряти життя аршинами купців. Але я вибрав інше багатство – бідність моєї Пані, тишу цих полів. Чому ж зараз, коли я лежу в пилу, мені здається, що я володію всім всесвітом? Озовіться, мої любі створіння, я чую ваші кроки у мороці.

(З глибини сцени, підсилений луною, пробивається важкий, суворий і розгніваний Голос батька. Звучить металевий дзвін монет).

Голос П'єтро Бернардоне (відлунням минулого):
Ти зганьбив мій чесний дім, Франциску! Ти розбив моє серце! Ти принизив ім'я Бернардоне перед усім містом! Ти потайки крав мої найкращі шовки, вантажив їх на коней, щоб продати й роздати гроші жебракам-волоцюгам, ти будував для них лісові каплиці! Я замкнув тебе в темному підвалі, як божевільного, я катував тебе соромом, я зрікся тебе перед єпископом і громадою Ассізі! А ти?.. Ти просто скинув свій розкішний одяг під мої ноги, віддав останній шеляг і пішов голим у ліси співати невідомих пісень.
Твоя бідність – безумство! Твої «брати» – брудні ледарі, що просять милостиню по підворіттях. Наш світ міцно будується на золоті купців, на мечах лицарів і на силі суворого закону! А що залишаєш після себе ти? Лише цей сірий попіл, жменю сліпих послідовників і порожні, покривавлені руки на холодній землі!

(Спалахує червоне та золоте світло факелів. Чути тріск сухих дров. Голос Вогню звучить гаряче, пульсуюче).

Голос Брата-Вогню:
Не слухай Голос золота, Франциску! Я пам'ятаю тебе... Я пам'ятаю, як ти грів біля мого полум'я свої змучені руки, коли весь світ відвертався від тебе. Ти ніколи не боявся мене. Ти називав мене «братом» – прекрасним, сильним, чистим і лагідним. У хвилини страждань ти лагідно просив мене:

«Брате мій Вогню, будь милосердним до мене в цю хвилину,
пом'якши свій жар».

Я – могутній вогонь твого суворого Середньовіччя. Моїм полум'ям випалюють єресі й спопеляють міста, але в твоїй чистій душі я став лагідним Світлом, що яскравіє убогим братам твоїм у найглухішу ніч. Я зігріваю твою останню земну хвилину на цій крижаній ковдрі землі, перетворюючи твій біль на чисте золото духу.

(Звучить багатоголосий, легкий, поліфонічний щебет. Над сценою починає кружляти легкий вітер, піднімаючи сухе листя).

Хор птахів Умбрії:
Ми тут! Ми прилетіли з усіх гаїв, лісів та скелястих круч, наш добрий проповіднику! Наші маленькі серця пам'ятають, як ти стояв посеред розквітлого поля і просив нас зупинитися і вислухати Слово. Ти вчив нас славити Творця за наше легке пір'я, за міцні крила, за безкрає повітря, яке ми не сіємо, не жнемо і не збираємо в комори.
Ми не злякалися твого бідного лахміття. Великі світу цього проходили повз нас із луками та тенетами, а ти сідав на землю, і ми безстрашно опускалися на твої плечі, на твої руки й слухали твою тиху, ангельську мову. Тепер ми кружляємо над твоїм останнім ложем із сухої трави. Ми закриваємо своїми тисячами крил твої сліпі очі від нічного зимового холоду. Не бійся, наш маленький брате, земля залишається внизу, а небо – вільне! Лети з нами!..

Голос Сестри-Смерті:
…Я вже поруч, Франциску. Твоя найвірніша, найчесніша Пані, від якої тремтить і якої боїться весь засліплений світ. Королі будують високі мури й неприступні замки, щоб сховатися від мого погляду, а папи замовляють золоті саркофаги, сподіваючись підкупити Час. Але ти... Ти єдиний зустрів мене лагідною усмішкою. Ти не злякався моєї коси, ти обійняв мене і назвав «своєю рідною, благословенною сестрою».
Твоя гола земля, на якій ти зараз лежиш – це найчистіший і найвеличніший вівтар, який людина колись могла мені приготувати. Твої стигми більше не стікатимуть кров’ю, твоє виснажене тіло більше не знатиме хвороб, а сльози на твоїх щоках назавжди висохнуть. Я лагідно знімаю з тебе останній земний подих, наче легкий літній пил із пелюстки польової квітки. Ходімо зі мною, мій брате... Твій земний «Гімн Створінням» тепер вічно лунатиме на небесах.

(Хор птахів Умбрії співає багатоголоссям «Гімн Створінням», несучи в Небо на крилах Душу Франциска):

«Хвалений єси Ти, мій Господь,
і за родину -- місяць і зірки,
які на небі ти створив яскравими,
коштовними і прекрасними.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за брата вітра і за повітря, і хмари,
і ясність, і всяку погоду...

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру воду,
яка корисна вельми і доступна, і цінна, і чиста.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру нашу матір землю,
яка нас підтримує і спрямовує,
і виробляє різні плоди
з яскравими квітами і травою...»

(Уся долина під Ассізі раптом сповнюється дивовижним, неземним, тихим білим світлом, що пробивається крізь важкі нічні хмари, хоча до справжнього світанку ще далеко. Хор ранніх жайворонків одночасно, за єдиним поривом, злітає вгору, створюючи своїми крилами живий, потужний шум вітру, що підноситься до самого неба.
Франциск робить свій останній, глибокий і полегшений подих. У цю ж мить його змучене, понівечене хворобами обличчя повністю розгладжується, втрачаючи сліди страждань, і на його застиглих губах залишається чиста, ясна, дитяча посмішка. Сира і тепла земля Умбрії лагідно приймає його нерухоме тіло, а над каплицею Порціункула повільно затихає останній акорд великої середньовічної тиші).

Завіса повільно опускається в повній темряві під далекий, ледь чутний передзвін церковного дзвона.

ДАЛІ БУДЕ.

Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Ми мали і князів своїх,
І свої вільні стольні гради?!
Що ж нам могло у тім завадить,
Що нині втратили ми їх?
Дідусь всміхатись перестав,
Відкрив свої вже збляклі очі:
- Ти про князів дізнатись хочеш?
Я їх, доречі добре знав.
Потомки Юрія, вони
Поміж собою край ділили
Та князювали, як уміли.
Можливо й з їхньої вини
Так сталося. Андрій сидів
Тоді за князя на Волині.
Був Володимир стольним. Нині
Град вже не той, як був тоді.
А Галичем Лев правував.
Тепер ним заправляють ляхи
Та почуваються без страху.
Бо хто б тепер їм відсіч дав?
Не ті князі уже були –
Потомки славного Данила.
Уже не мали тої сили,
Хоч воювали, як могли.
А воювати довелось
Обом і часто, і багато.
Ледь не щороку були раті.
А ще інтриг навкруг плелось.
А як інакше? Ворогів
Навколо купчилось чимало,
Всі хижим оком позирали
І кожен свої сіті плів.
Зі степу пхалася орда,
Поживу у краю шукала.
Там ляхи скоса позирали,
Аби їм Галич князь віддав.
А з півночі повзла Литва,
Все більше й більше розповзалась,
Волинь забрати сподівалась.
Тож ворог спати не давав.
Отож, доводилось братам
Між ворогів отих крутитись,
Дружити з кимось, з кимось битись,
Щоб не стояти сам-на-сам.
Найбільше в ті часи Литва
Загрозу для братів складала,
Свої кордони просувала,
Мов хто її сюди позвав.
Вже Дорогичин зайняла,
Уже й Берестя захопила.
Аж до Волині підступила,
Готова вдертися була.
Що протиставити могли?
З ордою мусили шукати
Союзу, щоби відсіч дати.
Річ із тевтонцями вели,
Бо ті з Литвою воювали.
Так склалося, що у цей час
Вони зчепилися якраз.
Отож, брати можливість мали,
Поки литовський Гедимін
З тевтонцями в болотах бився,
Брати оружно узялися
Вернути, що загарбав він.
Берестя скоро узяли
І Дорогичин, Більськ забрали.
На більше сподівання мали.
Та вісті з півночі прийшли:
Тевтонів Гедимін розбив.
Ті мусили на мир пристати.
Тож доведеться воювати,
З братів то кожен зрозумів.
Самим не справитись ніяк.
Тевтони, звісно, вибували.
На них надій уже не мали.
Тож, хоч-не-хоч, прийшлось, однак,
Звернутися їм до орди,
Щоб поміч навесні примчала.
Раніш литовців не чекали,
Бо ж взимку не прийдуть сюди.
Потрібно ж війську відпочить.
І ранньою весною марно,
Як розіллються річки гарно,
Литовцям шлях не проторить.
Та Гедимін же хитрий був.
Всю зиму військо спочивало,
В похід запаси готувало,
Він збір військовий розгорнув.
Війська зі Жмуді і Литви,
Із Полоцька і Новогрудка
В кінці зими зібрались хутко.
Ще теплий вітер не повів,
Річки розлитися не встигли,
Як Гедимін в похід подавсь.
Ніхто з братів не сподівавсь.
Та ж вісті чорні вже надбігли.
Гадали, піде Гедимін
Берестя й Дорогичин брати,
Щоб їм запасу часу мати.
Та обдурив і тут їх він.
На Дорогичин не пішов,
А зразу на Волинь подався,
Взять Володимир сподівався.
Там би Андрія поборов,
Поки ще поміч не прийшла.
А з Левом розібравсь по тому.
Берестя б й так дісталось йому.
Така от задумка була.
Тож чорні круки принесли
Неждані вісті – ворог пхає.
Надій на брата ще немає,
Ординці ще десь степом йшли.
Андрій задумався на мить,
Що саме з цим йому робити:
Чи то за мурами сидіти?
Чи за ординцями летіть,
Щоб разом вдарить на Литву?
Отож, не довго він вагався,
З дружиною у степ подався,
Стоптав ще молоду траву.
А воєводам повелів
Великий полк мерщій збирати,
Щоб Володимир захищати.
А він мав мури чималі.
Такі узяти – то задача!
Ще король Андраш дивувавсь,
Коли до міста підступавсь:
Таких й в Німеччині не бачив.
Щоправда, Бурундай велів
Данилу мури зруйнувати.
Та їх змогли відбудувати.
Стояли міцно на землі.
Литва до міста підійшла
Та і взялася облягати,
Високі мури штурмувати.
Але узяти не могла.
Скидали руські їх зі стін,
Згори камінням закидали.
Литовців полягло чимало.
Даремно пнувся Гедимін.
Облога явно затяглась
І небезпечною ставала,
Бо ж десь брати війська збирали.
Під містом з’являться ураз.
А битися на два фронти,
То можна й військо все покласти.
І місто взяти не удасться.
То, може, військо відвести?
Тим часом у степах Андрій
Зустрів орду, що йшла повільно.
Орда була доволі сильна,
Хоч і не рвалася у бій.
Манила здобич, то й пішла.
Як Андрій буде програвати,
Можна його пограбувати.
А ні, то і литва могла
За здобич стати. Тож Андрій
Задумався – чекати брата
І вже всім разом виступати,
Чи із ордою йти на бій?
Оскільки він переживав,
Що, як затримається довго,
То місто упаде без нього,
Тож варіант другий обрав.
Не став чекати, взяв орду
Й до Володимира подався.
Як Гедимін про те дізнався,
Що вороги на нього йдуть,
То готуватися почав.
Облоги не збиравсь знімати,
Лишив людей сторожувати,
Щоб хтось із міста не напав.
А військо вивів, розгорнув,
Щоб супротивника стрічати.
Недовго довелось чекати.
Андрій з ордою поряд був.
І з ходу кинувся у бій,
Аби ворожий стрій прорвати.
Ординці стали помагати,
Взялись оточувати стрій.
Вони носились вздовж рядів
І стрілами стрій засипали.
Десятки вже литовців впали.
Та Гедимін усе ж зумів
Становище порятувати.
Бо ж з гиком носиться орда
Та на литовців напада,
Щомиті збільшуються втрати.
Він вивів лучників своїх
І пращників, що дуже вдало
Отих ординців діставали,
Подалі відігнали їх.
Тоді і рушила у бій
Важка піхота Гедиміна.
Ординці бились об ту стіну
І запал утрачали свій.
Стіна списів тіснила їх.
Поклавши вже своїх чимало,
Орда кидатись перестала.
Тут кинув Гедимін своїх
У бій кінних. Орда змішалась
І в степ зненацька подалась.
А смерть за нею вслід неслась
І трупи по шляху валялись
Хто гинув, хто «аман» кричав,
Того литовці полонили.
А ми зі стін на те гляділи
І бачили – наш князь програв.
Гарячі стали вимагать
Аби ворота відчинили,
Щоб на литвинів вдарить з тилу
І битви хід порятувать.
Та воєвод страх обуяв,
Що Гедимін то не пробачить,
Бо ж перемогу його бачать.
Тож я, що міг - зі стін кричав
Як і другі, до князя мого,
Щоб не кидав він міста свого,
Нас Гедиміну не здавав.
Князь, чи почув, чи сам рішив,
Зумів дружинників зібрати
Та став дорогу пробивати
До міста. Мабуть, захотів
За мури за міські сховатись.
Достатньо сил ще було в нас,
Протриматись міг певний час
Та в поміч брата дочекатись.
Ми бачили, як він рубавсь.
Все ближче пробивавсь до брами.
Та на очах на наших прямо
Зненацька впав на землю князь.
Ворожий меч його дістав.
Побачивши, що князь загинув,
Його загін боротись кинув.
Хто з поля бою утікав,
А хто кидав до ніг меча,
Здавався. Бій затих раптово.
Ми були битися готові
На стінах. Й билися б… Хоча
Даремно б тільки полягли.
То воєводи зрозуміли
І брами міста відчинили.
Литовці гору узяли.
Впав Володимир. Гедимін
До Луцька чимскоріш подався.
Туди вже з військом Лев дістався.
Та, взнавши про поразку, він
Свій полк у Галич відіслав,
А сам з дружиною зібрався
Й до Брянська у ту ж мить подався.
За родича мав князя він
Романа, що у Брянську був.
Ще сил збирав для визволення краю…
Що далі стало з ним – того не знаю.
Та вже назад нічого не вернув.

Москалі постійно інших підлістю вражали.
Свого слова, як належить, вони не тримали.
Якщо нині ти потрібний – вони тобі раді,
А, як завтра непотрібний – то миттєво зрадять.
Й не важливо, чи то просто чесне слово дали,
Чи то договір із кимось вони підписали.
Для них то лиш шмат паперу нічого не вартий.
Тож союзників їм, звісно, запросто продати.
Із Махно так само сталось. Поки Крим не взяли,
Де врангелівці оборону проти них тримали,
То Махно був «другом вірним». На них сподівались
І недарма, бо ж в Крим перші махновці ввірвались.
А яка за те подяка? Всі махновські сили
У Криму москалі зразу ж військом оточили
Й перебили. І з Махно враз договір порвали
Й на «столицю» Гуляйполе зусібіч напали.
Але Махно все ж прорвався із зашморга того.
Ще доволі сильне військо збереглося в нього.
Та й в Криму не всіх махновців москалі побили.
Й в Приазов’ї гарували значні його сили.
Тож на зиму ясно стало – план москальський ляснув.
Ще москальська кров проллється в Україні рясно.
Вирвавшись із Гуляйполя, махновці спинились
Та ладнати свої лави чимдуж заходились.
Бо ж загинуло багато, між них командирів.
А тут ще війська «червоні» висять, наче гирі.
Донеччиною надумались трохи погуляти,
Поповнити свої сили, охочих набрати,
А потім до Гуляйполя знову повертати,
Ворогам про себе й друзям треба нагадати.
Хоч боїв і намагались уникать великих,
Але ж ворог скрізь загонів «червоних» натикав.
Виручало, що зненацька на них нападали
Та й «червоні» неохоче зовсім воювали.
Із такими, звісно легко було воювати,
Удалось бригаду цілу у полон узяти
Киргизів. Та далі що із ними робити:
Чи тягати із собою, чи всіх перебити?
До спіднього роздягли їх і в домі закрили.
Цілу добу ті киргизи отам просиділи.
На ранок шостого грудня прийшли в Гуляйполе.
Там зібралося «червоних», як маку у полі.
Вдвічі більше, ніж махновців. Але налетіли.
Скоро вулиці в містечку усі червоніли.
Нарубали цілу купу вояків «червоних»,
Здаватися більшовицькі узялись загони.
Їх не стали убивати, мітинг їм провели,
Пояснили, чого хочуть і місті, і села.
За що взялись воювати. Третина «червоних»
Забажала доєднатись в махновські загони.
А всіх інших відпустили, листівки роздали,
Щоб вони тепер за «батька» всіх агітували.
А більшовики злякались махновської сили,
Стягли війська всі негайно, що Врангеля били.
Народ почали лякати, щоб не помагали
Й видавати всіх махновців бігом вимагали.
Махно довго не затримавсь тоді в Гуляйполі,
По обіді подалися гуляти на волі.
Стріли по путі махновців, що вирвались з Криму,
Поповнили своє військо загонами тими.
Та й вирішили до Бердянська всім військом рушати.
Там десь група Вдовиченко повинна гуляти.
Мав всього лиш триста шабель та п‘ятсот багнетів.
А більшовикам прийшлося його тільки шпетить,
Бо зловить не було змоги, скільки не ганялись.
Саме туди Махно з військом чимскоріш подались.
Фрунзе, що Південним фронтом тоді верховодив,
Вирішив, що йому «гратись» із Махном вже годі.
Став війська усього фронту докупи збирати,
Щоб облаву на махновців в степах влаштувати.
Наче неводом до моря їх загони гнати,
Щоб не вискочили часом і там добивати.
А Махно мов підіграв їм, сам до пастки пхає.
Веде військо до Азова й загони збирає.
В Новоспасівку тим часом Вдовиченко вдерся,
Мов «червоним» плюнув в пику. Ревком тільки втерся.
З Бердянська загін каральний до села відправив.
Як дізнався Вдовиченко про подібну справу,
В Новоспасівку вернувся ( бо ж напав і «змився»).
Карателі після бою махновцям здалися.
Більшовиків й комісарів негайно скарали,
Вже із тими глитаями панькатись не стали.
А у Бердянськ Вдовиченко послав ультиматум,
Щоб Бердянськ здали, інакше чекає розплата.
«Виріже всіх комуністів». Там лиш посміялись,
До «воскресника» там саме вони готувались.
Чого б вони тих махновців боятися стали,
Коли війська аж шість тисяч у місті стояло.
А тим часом і Махно вже до міста підходив.
Взяв Андріївку, чекістів скарав принародно.
В Новоспасівку подався. З військом вражим стрівся:
Один полк розбігся, другий в його військо влився.
В Новоспасівці з’єднався з Вдовиченком Нестор.
На Бердянськ тепер вже можна було наступ вести.
Хоча Махно попередив ревком, щоб звільнили
Заручників й арештантів, що в ЧеКа сиділи.
Дав добу. Доба минула і Ревком отвітив,
Що під вартою «бандити» лишаться сидіти.
Тоді уже Вдовиченко послав телеграму:
«Йду на Ви», як Святослав князь колись казав прямо.
За ніч двадцять кілометрів махновці здолали
І на Бердянськ із трьох боків зненацька напали.
Хоч Махно мав лиш п‘ять тисяч. Та ще доєднались
І селяни, що помститись «червоним» збирались
За наругу. Скільки було їх – то невідомо,
Але ненависті було в них достатньо. Тому
Рвались в бій. Та ще Махно всім встиг пообіцяти,
Що дозволить, як захоплять, місто грабувати.
Хоча то не в його стилі. Мародерів всяких,
Що зловилися, чекала куля чи гілляка.
А тут вирішив дозволить. Тож військо завзято
Узялося оте місто бігом штурмом брати.
А «червоні» і не надто захищатись стали.
Більшість рядових вже скоро з міста повтікали.
А полк цілий на махновців сторону подався.
Лише деінде будинок якийсь захищався.
Там чекісти чи партійці затяті засіли,
Добре знали, що махновці їх би не жаліли.
До обіду все скінчилось. Місто захопили.
Із махновців лише кілька чоловік убили.
Ще десь постріли лунали, а вже до майдану
Чекістів та комісарів вели, наче п‘яних.
Комсомольців і партійців так само хапали.
Де вони ховались, люди зразу і здавали.
А то й самі приводили на розправу клятих,
Встигли за той час їм сала за шкуру залляти.
На майдані ішли страти: шаблями рубали,
Когось уже на мотузці на ліхтар тягали.
На те пішло три години. Зброю всю забрали
Й по обіді уже місто військо залишало.
Військо місто залишило, селяни зостались
І до вечора ще точно воно грабувалось.
Дві тисячі возів, кажуть майно те возили.
Тож розореним селяни Бердянськ залишили.
Лиш на другий день «червоні» до міста ввірвались.
Але там уже нікого тоді не зосталось.
Хоча Фрунзе відчитався перед Троцьким, ніби
Він махновців із Бердянська героїчно вибив.
Поки Махно в Андріївці взявся спочивати,
Новоспасівку «червоні» стали «штурмувати».
«Героїчно» взяли село, важко довелося,
Хоча жодного махновця в селі не знайшлося.
Довго потім виясняли, де ж махновці ділись.
Поки взнали, де ж, насправді вони зупинились.
Тож Андріївку з півночі вони оточили,
Круг села вони зібрали чималенькі сили:
Три дивізії стрілецькі та ще кінну мали,
Та два корпуси ще кінні в запасі стояли.
І всю ніч, і день «червоні» в село пробивались.
А махновці відчайдушно від них захищались.
Кругову там оборону вони влаштували.
Та, під натиском ворожим, усе ж відступали.
Усе вужче зашморг, вужче. «Червоні» радіють.
Мають з Махно покінчити, нарешті надію.
Та то тільки видавалось, що Махно піддався.
Вирватися з тої пастки він ще сподівався.
По його діях «червоним» стало зрозуміло,
Що пробитися на південь він збирає сили.
Тому сюди й підтягнули всі резерви свої.
А Махно на північ кинувсь прориватись з боєм.
Вибрав момент, як «червоні» втомлених міняли,
Тут махновські враз тачанки їх атакували.
Вискочили з села раптом, сходу розвернулись
І десятки черг по лавах ворожих метнулись.
Мов косою покосили. «Червоні» побігли.
Та відбігти далеченько вони вже не встигли,
Бо кіннота їх догнала та змусила здатись.
Тут бригада кінна Донська здумала погнатись
За махновцями. Її теж вогнем зупинили,
Примусили скласти зброю та всю полонили.
Далі рухались з боями, ніде не спинялись.
В паніці війська ворожі бігом розбігались.
Наче ніж крізь густе масло, махновці пробились.
Попереду них «червоних» вже не залишилось.
Тож тепер уже спокійно, але маршем скорим
Військо Махно подалося на Кінські Роздори.
Махно радів: кільце враже вдалося пробити
Та і людей небагато при тім загубити.
У таких боях жорстоких півтисячні втрати
Для такого війська, власне, зовсім не багато.
А «червоні» значно більші з того втрати мали
Та, що гірше, дисципліна у війську упала.
Хоч як в бій їх командири гнати намагались,
Ледве чули ім’я Махно, зразу розбігались.
Фрунзе дуже розізлився, став винних шукати.
А Махно по Україні подався гуляти.

Йшла громадянська уже другий рік.
«Червоні», «білі», іноземні сили
Країну кров‘ю уже вщерть залили.
Схилялась перемога в один бік,
А потім в другий. Страшно в Україні.
Її всі хочуть під собою мать,
Бо ж хтось країну має годувать.
Хоч ми вже забажали бути вільні,
Та хто ж відпустить. І туди-сюди,
То наступають, а то відступають,
Грабують по дорозі, убивають,
Криваві залишаючи сліди.
А українці поміж тих вогнів
Металися та прихисток шукали.
«Батьки» із них загони формували,
Щоб вижити якось у тій війні.
То до одних хилились, то до інших.
Та ті і ті, звичайно ж москалі.
Їм вірити не можна взагалі,
Бо просто зманять і одурять лише.
Так і з Махно було. Таврійський край
Був, наче його вотчина. Аж поки
Попер Денікін. Пхався крок за кроком,
Й пощади ніякої не чекай.
Махно рішив з «червоними» зійтися.
«Свої» ж, неначе, за народ стоять.
Отож рішив «червоним» помагать.
З Денікіним вже відчайдушно бився.
Тримав їх натиск… аж поки «червоні»
Набрались сили. Не потрібен став.
Отримувати зброю перестав.
А як без зброї бути в обороні?
Тож мусив відступати і його
У зраді звинуватили «червоні»,
Поставили умить поза законом.
Він ледь життя порятував свого.
Подавсь з своїм загоном у степи,
Щоб знов селян на битву піднімати.
Одна проблема – нічим воювати.
Тож він на захід далі відступив.
Денікін же зненацька як попер,
Чого «червоні» зовсім не чекали.
Перед «білогвардійцями» втікали,
Вже про Махна жаліючи тепер.
Денікінці вже Харків узяли,
Вже Май-Маєвський до Орла дістався.
Вже Мамонтов із корпусом прорвався,
В тилах «червоних», наче ніж пройшли
Крізь масло. Вже дорога на Москву,
Здавалося Денікіну відкрита.
І Київ удалося захопити.
Денікінці вже на Житомир рвуть,
Де уряд УеНеР іще тримавсь.
Одесу узяли. Війська Слащьова
Свою дорогу поливали кров’ю.
Махно від них заледве відбивась.
Бо ж не було чим. Хто б набої дав?
Він міг би усю Таврію підняти.
Та де для того війська зброю взяти?
Отож Махно з боями відступав.
Все ж війська він поповнював свого.
Селян «червоні» в армію загнали,
Тепер аж у Росію відступали.
Махно ж робити не збиравсь того.
Збирався в Україні воювать
Хоч проти всіх. Тож військо розбігалось
«Червоне» і з махновцями єдналось.
Знов армію вдалось йому зібрать.
Та що з того, як нічим воювати?
Гвинтівки є – набоїв ніде взять.
Гармати є – немає чим стрілять.
Доводиться постійно відступати.
За військом ціла армія селян
Теж сунула шляхами польовими.
Жінки і діти на возах із ними,
Стада худоби. Начебто земля
Знялася і кудись іде-бреде.
Для себе якийсь прихисток шукає.
Але другого, крім Махна не знає.
Отож іде, де «батько» всіх веде.
Позаду війська і позаду тих
Загони, які відступ прикривають.
Вони спокою ані дня не мають.
Боїв кривавих не злічити їх.
У вересні до Умані дійшли.
Тут саме січові стрільці стояли,
Що УеНеР кордони захищали.
Вони переговори почали.
Хоч українці були ті і ті,
Але в боях кривавих зустрічались.
У кожного свої зарубки мались,
Забути важко в мирному житті.
Та ж тут війна. Про Катеринослав,
Де скільки крові довелось пролити,
Забулися, бо ж треба далі жити,
Бо ж ворог спільний вже на Умань пхав.
Тож домовлятись мусили. І от
Махно вже із Петлюрою в союзі.
Не вороги, хоча й не вірні друзі.
Махно отримав зброю від щедрот
Військ УеНеР. Вже є чим воювати.
Петлюра шмат їм фронту наділив.
Єдине що лишень заборонив,
Так то за анархізм агітувати.
Поранених махновців узяли
До госпіталів Умані. Аж «білі»
Зненацька усім військом налетіли
І штурмувати Умань почали.
Слащьов вже перемогу свою бачив,
Уже хрестів, медалей зготував,
Що в Умані усім вручати мав.
Легкою та здавалася задача.
Та напоролись на зустрічний бій.
За села бились. То одні займали,
То інші їх з боями вибивали.
Дзижчали кулі, мов бджолиний рій.
Та, як кусали, то до смерті всіх.
Все ж «білі» поступово гору брали.
Махновців із позицій відтісняли.
Скляров зненацька взяти Умань зміг.
Не втрималися січові стрільці.
Хоч мужньо бились та були розбиті
І мусили із міста відступити.
Без захисту лишилися бійці,
Що ранені в госпіталях лежали.
Їх вирубали «білі» козаки.
То для Махна був результат гіркий.
Було погано та ще гірше стало.
Його війська в напівкотел попали.
Із трьох сторін оточені були.
Здавалось, «білі» вже перемогли,
Вони розгрому повного чекали.
Сказав Слащьов, що «візьмуть за три дні»
(У москалів то у крові, здається),
Уже Махно ніяк не відіб‘ється
І буде їм, як у страшному сні.
На другий день атакували ті
І другі та усе без результату.
Ворожих шанців не вдалося взяти.
Спинила ніч атаки ті пусті.
Вночі під Перегонівкою враз
Стовпи вогненні в небо піднялися,
Якісь пекельні вітри подалися.
Здавалося, що зупинився час.
Махновці, наче справжні хазяї
З собою мін дві тисячі возили…
Морських. І де б, здавалось, примінили?
А от, бач раптом і згодились їм.
Поки у шоці «біляки» були,
Махновське військо разом піднялося
І у атаку скору подалося.
Їх «білі» зупинити не змогли.
Бо ж там безвусі юнаки стояли.
Атака враз зім‘яла їх ряди.
Криваві залишаючи сліди,
На півдні «білі» швидко відступали.
На півночі кіннота узяла
Зненацька Умань. Козаків рубали,
Забитих їм поранених згадали.
І гнали по кривавих їх слідах.
На ранок в Перегонівці лишень
Тримались «білі». Там полки стояли
Із офіцерів і вогнем стрічали
Із кулеметів – всяк жива мішень.
Зашпортались махновці: що робить?
Іти на кулемети і вмирати
Чи на свою кінноту зачекати,
Що мала Умань скоро вже звільнить?
Аж тут Махно з‘явився. Сотня з ним
Лиш охорони. Крізь ряди промчався
Й на шанці «білих» полем він помчався.
А сотня слідом. Стало сором всім.
Всі, як один в атаку піднялись,
Хоч дощ свинцевий бився їм у груди.
Але про смерть, немов забули люди,
І страхові вони не піддались.
Хоч кулемети не змовкали та
Косили їх, немов коса пшеницю,
Але ніхто не зміг вже зупиниться.
Бо ж «батько» першим у атаку встав.
А тут якраз примчала і кіннота,
Що «білякам» ударила у тил.
Хоча у тих було ще вдосталь сил
Та воювати вже пройшла охота.
Бо опинились поміж двох вогнів.
Одні скоріше руки піднімали,
Адже бажання помирать не мали.
Другі, що долю бачили в війні,
Рубались до останнього й лягали,
Під шаблями кривавими вмирали.
А два полки зібралися в каре,
Аби собі дорогу пробивати,
Щоби життя і честь порятувати.
Здавалось, що ніщо їх не бере.
Йшли, як прийдеться: зорана земля
Чи то дорога та все відбивались,
Неначе звір підбитий огризались,
Скрізь кров’ю поливаючи поля.
Махновці слідом за тим «звіром» йшли
Та не стріляли – не було набоїв.
Бува кіннота налетить юрбою
Та поруба… Відбитися змогли.
Ряди зімкнули і простують далі.
Аж доки черга до гармат дійшла,
Що протиставить «зграя» та могла?
Картеччю упритул всіх розстріляли.
Надвечір закінчився той погром.
Поля всі до Синюхи від Ятрані
Укрились трупом. І, куди не глянеш,
Лиш зграї чорні вороння кругом.
Їх вісімнадцять тисяч там лягло.
А ще п‘ять тисяч «білих» полонили.
Та, допитавши, згодом відпустили,
Якщо погон в них, звісно не було.
Розбили «білих». Шлях перед Махно
Лежав відкритий. Десь був там Денікін,
Тили прикрити йому було ніким.
Де військо? Рвалось до Москви воно.
Й Махно подавсь по Таврії гулять.
Міста, містечка, села визволяти,
Денікіну шляхи перерізати,
Щоб не було чим військо годувать.
І миттю грізна армія ота
Розбилась, розкололася, розбіглась.
Денікінці огледітись не встигли,
Як їм Махно вже прищемив хвоста.
«Червоні» скористатись тим змогли
І наступ на Денікіна почали.
А потім на весь світ іще кричали,
Що то вони самі перемогли.
Та що з них взяти? Звісно – брехуни.
Крадуть усе і, навіть перемоги.
Для них нічого не бува святого,
Бо підлі від віків були вони.

Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Щоб помилок своїх не повторить
І на ті ж граблі щоб не наступати.
Історію одну рішив згадати,
Щоб москалів нам краще розуміть.
Московія. П‘ятнадцятий йде вік.
Василь сидить вже Другий на престолі.
Від іга вже звільнилися монголів,
Хоч данину ще платять рік у рік.
Про Куликовську може й пам‘ятають.
Про інше все забули взагалі.
Коротка надто пам’ять в москалів,
Бо ж на одні й ті граблі наступають.
Монгольська іще дихає орда
Та хан тієї влади вже не має.
Тож кожен все, що хоче, виробляє.
Й сусідам, і монголам теж біда.
Хан із Казані Улу-Мухамед
Узимку Нижній Новгород загарбав.
Й зостався. То плацдарм для нього, аби
Москву дістати в будь-який момент.
Ще ближче потім, в Муром перебравсь,
Тож до Москви, мов тигр підбирався.
Василь відбити, звісно ж намагався,
Але, як кажуть, з дулею зоставсь.
А хан вгніздився і синів послав,
Аби вони Москву пограбували.
Князі там злата-срібла назбирали,
Отож улов добрячий бути мав.
Василь, як тільки про таке узнав,
То в травні заходивсь війська збирати.
Так, мов йому нема де поспішати.
Лиш через місяць попід Юр‘єв став.
Сюди ще воєводи підійшли,
Князі удільні теж сюди припхали.
Щоправда, війська небагато мали,
Бо ж лишити князівства не могли.
Загризлися з Литвою москалі,
В них руські землі прагнули «віджати».
Литва такого не могла прощати,
То й чубились. Зоставить взагалі
Князі без війська землі не могли,
Отож дружини невеликі взяли
Та й «помагати» Василю помчали.
Під Юр‘євим до нього прибули.
Ще б мав прийти служилий Бердедат,
Але не встиг…Чи не схотів встигати?!
Не ждав Василь двоюрідного брата
Шемяку, бо між ними був розлад.
Сам не прийшов і війська не прислав.
Хай, може братик шию собі зверне,
Дмитро собі «законний» стіл поверне,
Адже вважав, що право на те мав.
Отож, зібрав усе, що зміг Василь,
До Суздаля без поспіху подався.
Там зупинився, спочивати взявся.
Бо ж скільки бідний витратив зусиль.
Та тільки стан взялися розбивать,
Сторожа з поля раптом прилетіла.
«Йде супостат!» - із ляком доповіла.
Велів Василь всім броні одягать.
Вдяглися в броні, стяги підняли
І рушили… Пройшлися недалеко.
Попарились у бронях своїх в спеку,
Бо ворога і близько не знайшли.
Сторожа, певно, спала у ярку.
Приснилось їй, що вороги напали,
Отож вона і паніку підняла.
Полаявсь князь на дурість отаку
І повелів назад всім повертать.
Велів сторожі більше не дрімати,
Та ворога у полі пильнувати,
Бо ж за таке він може і скарать.
Хоч битви ніякої не було,
Але ж ходили?! Слід відсвяткувати.
Василь велів всіх воєвод зібрати,
І всіх князів. Начальство все прийшло
В шатро князівське. І пішла гульня.
Всю ніч пропили, прогаласували.
І ратники від них не відставали.
Василь добрячу порцію прийняв.
Отож прокинувсь, як вже сонце встало.
Заутреню відстояв й знову спать.
Та знову з поля сторожі летять,
Уже татарське військо Нерль долало.
Поки зібрались ратники, поки
Вдяглися в броні, страшно злі з похмілля,
Вже і казанці у великій силі
Ордою розгорнулись від ріки.
То добре, хоч прокинутись змогли,
Не так, як то було у них на П‘яні.
Поки всі москалі лежали п‘яні,
Ордою перерізані були.
Та, бач, та П֥’яна не навчила їх.
Хоч небагато літ і проминуло,
Але урок той москалі забули.
Господь поки, щоправда оберіг.
Тож стали шикуватись москалі.
Від перегару, що стояв над раттю
Птахи і ті боялися літати,
Бо мертвими валялись по землі.
Під п‘яний крик князів і воєвод,
Нарешті п‘яну рать пошикували
Й орді назустріч виступати стали.
Не так далеко ще пройшли. І от
Орда зненацька вихопилась й враз
В московську рать з розгону налетіла.
Напевно піших збити з ніг хотіла.
Та ж москаль п’яний досі був якраз.
Як москаль вип‘є добре – то герой.
Йому здається й море по коліна.
Орду списами й матюками стрінуть.
А перегар аж виверта нутро.
В той перегар уперлася орда…
Та й відступила, в поле відкотилась.
А москалі радесенькі – відбились,
Та й рушили поволі по слідах.
А тут орда знов вдарила на них.
Знов на списи і матюки нарвалась.
Тож розвернулась і у степ подалась.
Москаль страшенно радий – переміг.
Що п’֥яні воєводи, що князі,
Що ратники і сумніву не мають,
Що вороги розбиті й утікають.
Тож за ордою вслід рвонули всі.
Які полки? Який там уже стрій?
Хто перший зможе ворога догнати,
До нитки його зможе обібрати.
Лише про здобич думки, не про бій.
По полю усе військо розбрелось.
Хтось вже тіла загиблих оббирає.
А тут орда зненацька повертає.
Чи то ханам зібрати удалось,
Чи, просто обдурили москалів.
І москалі одразу ж дали драла.
Вже тільки з матюками утікали,
Хто мертвим не валявся на землі.
Що ратники, князів і тих побили.
Ніхто без ран із поля не утік.
Пораненим і вбитим збився лік.
Василь також не вийшов з бою цілим.
І в голову поцілили, і в руку.
Та ще й в полон із братом узяли
Михайлом. Та й до хана відвезли.
Щоби засвоїв вірності науку.
Хрести натільні з нього ізняли,
Відправили в Москву, аби там знали,
Що саме князя у полон забрали
Й готові викуп заплатить були.
Татари ж не спинилися на тім.
Ще довго москалів геройських гнали,
Дороги їхнім трупом устеляли.
На три дні хани віддали своїм
Татарам, аби Суздаль грабували.
Всі села навколишні рознесли,
Заледве Володимир не взяли.
Та спроба їхня та була невдала.
Та здобичі їм вдосталь й так було.
Вози добром нагарбаним напхали.
Спокійно в Нижній Новгород вертали.
Ординське військо радісне ішло.
А це уже для Путіна урок.
Не треба було, навіть починати,
Якщо немає тями воювати.
Бо карма дожене в належний строк.
Яка ж подальша доля Василя?
Великий викуп москалі зібрали.
Аж двісті тисяч золотом віддали.
Москальська розорилася земля.
Все за невдаху того віддали.
Всі, зрозуміло злі на нього були.
Хоча горілку із ним разом «дули»
Та програшу простити не змогли.
Минулі пригадали всі гріхи.
Ось тут Шемяка – братик і з‘явився.
Разом з Можайським князем зговорився,
Та й прийшов, повен намірів лихих.
Зловили вони того Василя
Та й осліпили, в Углич відіслали.
Шемяки черга святкувать настала.
Та що до того всього москалям?
Хто б не сидів – вклонятимуться всім
До самих ніг, сидіти буде поки.
Не хочуть вчити москалі уроки.
Не дав Господь, напевно розум їм.

Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.

Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивився,
У графу «національність», побачити щоби,
Що у нього «русскій», навіть світиться на лобі.
Про ватутіних усяких годі й говорити,
Усі вони Московії прокажені діти.
Ще про одного героя хотів би згадати.
Його «славним українцем» прийнято вважати
Було в часи при Союзі. Пам‘ятник в столиці,
Де він конем Україну «визволяти» мчиться,
Вулиці в містах і селах - «пам‘яті» багато,
Хоч не варто українцем його називати.
Адже «щорсів» в Україні ніколи не було.
Таких прізвищ в Україні ніколи й не чули.
Батько десь із Білорусі до Сновська прибився.
Саме там отой Микола в нього й народився.
Чи бачив себе українцем – не варто й гадати,
Бо російською умів він тільки розмовляти.
Скінчив початкову школу, в фельдшери подався,
Мабуть, людей лікувати згодом сподівався.
Та тут війна почалася світова, кривава.
Щорс подався добровільно на військову справу.
«Царю-батюшкі й отєчєству» подався служити.
За війну устиг сухоти собі заробити
І у званні підпоручик з армії звільнився.
Незабаром у Поволжі чомусь опинився.
У поглядах до есерів спершу дослухався,
Потім із більшовиками надовго зв‘язався.
Аж до смерті. Бо живими ті не відпускали
Того, кого в свої лави вони запопали.
Коли німці з України москалів прогнали,
Більшовики на кордоні збиратися стали.
У отій «нейтральній смузі» вздовж всього кордону
Збиралися більшовицькі криваві загони,
Щоб, як виникне нагода, одразу ж напасти,
Україну в свої кігті бігом запопасти.
Щоби якось «українськість» загонам надати,
Українськими їх стали вони називати,
Хоча там тих українців майже і не знати,
Москалів, китайців всяких стали набирати
Та казахів, що в краях тих тоді працювали.
От вони те «українське» військо і складали.
Формуванням тих загонів Щорс тоді й зайнявся.
А ще у «кохання чари» Микола попався.
Зустрів «свою половину» - красунечку Фруму,
Що в чекістах працювала. Хто би то подумав,
Що така була жорстока: і «контру» хапала,
І сама її судила, і сама стріляла.
Не дивилась – чоловіки то, жінки чи діти?
У потилицю їм кулю запросто пустити.
Тож, поки Щорс збирав військо й з жінкою кохався,
Уже зовсім незабаром й наступ розпочався.
Революція у німців саме відбулася
І вся армія німецька назад подалася.
Більшовики про угоди усякі забули,
Наче й слово не давали, про нього й не чули.
Хлинула орда одразу край знов воювати.
Нема кому в Україні землю захищати.
Чубились поміж собою, хто патріот більший.
А від того Україні було тільки гірше.
Щорс уже командир полку Богунського. Скоро
Над військами українців вони взяли гору
Та і Київ захопили. Щорсу ж комендантом
У столиці незабаром удалося стати.
Ненадовго. Українське військо наступало.
Скоро на шляху на Київ і Бердичів взяло.
Довелося українців звідти вибивати,
А Щорсу безпосередньо всім тим керувати.
А тим часом отаманів кругом розвелося
І Григор’єву повстання підняти вдалося.
Не схотів з більшовиками більше справу мати.
Скільки сили потратили, щоб те подолати.
Уже сили набралося більшовицьке військо.
Вже, здавалось перемога їхня зовсім близько.
Гратися у «українськість» можна й перестати,
Ненадійних командирів теж скоріш прибрати.
Бо знайдеться ще «григор’єв» та поверне зброю
Проти москалів. Як бути із бідою тою?
Тож і узялись «шерстити» тих, хто ненадійний,
Більшовицькій не скорявся жорсткій дисципліні.
І не тільки в Україні. Думенко, Миронов,
Що вели до перемоги не якісь загони –
Цілі армії. Одначе, чимось провинились
Й, навіть пам‘яті по тому від них не лишилось.
Те ж сталося і з Боженком – таращанським «батьком».
Вівся зовсім незалежно та вмів воювати.
Загризся з більшовиками, бо дружину вбили.
Вони його незабаром взяли й отруїли.
Сталінське «нема людини – то проблем немає»
Тоді між більшовиками уже процвітає.
Так і з Щорсом поступили. Як він не старався,
Як не служив – ненадійним все одно зостався.
В дев‘ятнадцятому в серпні. Вже кінчалось літо
Довелось Миколі, врешті смерть свою зустріти.
На Житомирщині бились вони й галичани.
Для більшовиків складався той бій непогано.
Кулеметники, щоправда, дуже заважали.
Як піднімешся в атаку, одразу вражали.
Щорс спостерігав в бінокль за діями тими.
І тут кулю в потилицю зненацька отримав.
«Свої» були біля нього. Хтось і постарався.
В тридцять сьомому у тому Дубовий зізнався,
Що був тоді біля Щорса, заступник у нього.
Та в ЕнКаВееС сказати можна і не того.
Треба за щось розстріляти, тож привід шукали,
А для цього дні і ночі його катували.
Тож у тому він й зізнався. Хоч вбив зовсім інший,
Що крутився біля Щорса. Не гонор свій тішив,
А виконував лиш вирок тоді Реввійськради.
Боялися, щоби Щорс їх раптово не зрадив.
Він, мабуть і не збирався – перестрахувались,
Щоб, не дай Боже, нічого надалі не сталось.
«Мавр виконав свою справу», то можна прибрати.
Революція «дітей» так вже звикла зжирати.
То вже з мертвого пізніше героя зліпили.
Та більшовики, звичайно так завжди робили.
При Сталіну усіх майже, що їх захищали
В громадянську, шельмували та і розстріляли.
Звісно, їх тепер не можна було прославляти.
Але ж треба було комусь «героя» чіпляти.
Отож мертвих і згадали – чого їм «пришити».
Із них тоді і взялися героїв робити.
І Щорсові, і Чапаю тому і вдалося
Стать «героями», бо інших просто не знайшлося.
Мертві вже не заговорять і не скажуть правди,
Тож більшовики героїв з них й робили радо.
А хто вижив? Будьоний зоставсь й Ворошилов,
Бо були тупі і вірно Сталіну служили.

ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)


«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»

(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)


СЦЕНА І: Тінь над Євфратом
(Південний Палац Навуходоносора ІІ. Вікна виходять на Висячі сади, які вночі здаються чорними горами, що задихаються від власного листя. У повітрі стоїть важкий дух обпаленої сонцем цегли, гіркого асфальту з вавілонських мурів та ладану. На ложі, вкритому тирським пурпуром, який у темряві став кольором запеклої крові, метається від вогневиці Александр. Його шкіра гаряча, як мідна плавильня у Сузах.)

АЛЕКСАНДР:
Вавілон... Оселя Мардука, велика блудниця на семи водах Євфрату, ти п’єш мої сили, як розпечений пісок пустелі п’є кров жертовного ягняти! Твої стіни, покриті синьою глазур’ю, стискаються навколо мене, наче кільця підземного змія Мушху́шу. Чому моє дихання стало важким, як сира глина в долині Шинару? Мої коліна, які раніше розбивали хребти горам і топтали корони царів, тепер слабші за прибережний очерет у болотах Сузи, що гнеться під нічним подихом бога Шамаша.
Хто зв’язав мої руки – руки, які тримали чотири сторони світу? Хто насипав попелу під мої повіки, що бачили край великого Океану? Смерть підкрадається до мене, як тать уночі. Вона дихає мені в обличчя гнилою водою підземного царства Ерешкігаль, де їжею є прах, а питвом – суха земля. Я був диким биком, який рогами вивертав каміння Лівану! Я був левом, який розривав пащі бурям! А тепер я – риба, яку рибалка викинув на гарячий базальт біля брами Іштар. Вода близько, річка під стінами реве, а мої легені повні сухого вогню.

СЦЕНА ІІ: ПРИВИДИ СЛАВИ
(Гарячка-вогневиця стає густою, як нафтова смола. Стіни палацу розсуваються, впускаючи нічне небо Месопотамії, де зорі – це палаючі очі бога Сіна. З кутів покоїв, зливаючись із димом кадильниць, сочиться сизий туман. З нього викристалізовується постать. Це Тінь Гефестіона. На ньому немає зброї, лише потемнілий грецький хітон, а з грудей сочиться сухий пил замість крові. Його очі – дві згаслі зірки над пустелею.)

АЛЕКСАНДР (підводиться на лікті, ложе під ним рипить, як військова колісниця на повороті):
Ти прийшов?.. Мій щите, мій мечу, моя права руко, яку забрали боги, ображені моєю величчю! Чи це привид, сотворений моєю змученою головою із пилу Вавілона та холодного місячного світла Іштар? Говори зі мною! Бо голоси живих навколо мене звучать як пищання мишей у порожній коморі.

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Я прийшов із великої сухої країни, Александре. З країни, де немає царів, де немає рабів, де царські діадеми валяються в поросі, як розбиті горщики. Твоя слава, сину Філіппа – чи сину Амона, як ти себе нарік, – летить попереду тебе, наче зграя чорних шулік над полем битви після Граніка. Ти чуєш цей шепіт? Це шепочуть тіні тих, кого ми залишили в праху під Гавгамелами.

АЛЕКСАНДР:
Не нагадуй мені про прах! Згадай золото! Згадай, як ми увійшли в Сузи, і скарбниці великого Дарія розкрилися перед нами, як стиглі гранати! Срібло лежало купами, наче зерно на току після жнив. Наші воїни черпали золоті дари шоломами, як воду з колодязя. Ми пили вино з кубків, які тримали в руках володарі Азії тисячу років тому! Хіба це не безсмертя, Гефестіоне?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Ти спалив Персеполь, Александре. Твій смолоскип упав на кедрові балки палацу Ксеркса, і полум’я сягало самих зірок Анаїти. Ти думав, що палиш камінь, але ти спалив пам’ять. І тепер цей попіл, гіркий та гарячий, повернувся. Він лежить на твоїх губах, і жодне вино Вавілона не змиє цей смак. Ти повернув ріки назад, ти будував мости там, де ходили лише риби. І тепер мул цих річок забиває твоє горло.

АЛЕКСАНДР (його голос стає гучним, наче удар у мідний щит):
Я не жалію за спаленим! Земля була старою і сонною, я розбудив її своїм залізом! Ми пройшли крізь залізні брами Кавказу, де хмари лежать під ногами, як овеча вовна. Ми спустилися в індійські долини, де небо щодня падає на землю кривавими зливами. Згадай Гідасп! Згадай, як земля здригалася під лапами слонів царя Пора, наче жінка під час важких пологів! Повітря було чорним від стріл, а трава стала червоною, як перські килими. Моя сарисса пробивала мідні панцирі, як сухе листя. Я тримав за горло сам Час, Гефестіоне! Я змусив весь світ говорити моєю мовою!

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Світ заговорив, але ти занімів. Подивись на себе. Навіщо тобі Вавілон? Навіщо тобі цей трон Навуходоносо́ра? Халдейські жерці молилися на твоїх дорогах, вони благали тебе: «Не входь крізь браму під знаком Нергала, планети смерті!». Але ти зневажив їхніх богів, як зневажив і наших.

АЛЕКСАНДР:
Бо я сам – бог! Хто такий Мардук? Хто такий Зевс? Вони – лише імена, які люди дають своєму страху перед грозою! Мій батько – не Філіпп, мій батько –Амон, який дихає вогнем у пустелі Лівії! Я пройшов піски, де гинули армії, і синє небо схилилося переді мною. Чому ж тепер, коли я заплющую очі, я бачу не золоті тріумфи, а чорні очі Кліта? Я бачу, як мій власний спис проходить крізь його груди на тому проклятому бенкеті в Мараканді... Його кров тече по моїх руках, і вона холодніша за лід Скіфії. Чому стіни Вавілона шепочуть мені прокляття зруйнованого Ти́ра?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Бо кров не засихає в землі, Александре. Вона стає підземними водами, які отруюють колодязі твоїх палаців. Твій тріумф був великим, але кожна твоя корона – це камінь, вирваний із серця живої людини. Хвора колісниця твоєї Долі під’їжджає до краю скелі. Чуєш? За стінами вже збираються твої пси. Твої воїни, яких ти вчив загризати народи. Вони хочуть бачити, як помирає їхній бог. Вони йдуть.

(Здалека, з глибини вавілонських вулиць, починає доноситися низький, монотонний гуркіт – це не грім бога Енліля і не обвал мурів. Це ритмічний, тисячоголосий тупіт ніг македонської фаланги, яка наближається до палацу.)

СЦЕНА ІІІ: ОСТАННІЙ ПАРАД
(Палац Навуходоносора. Сонце сходить над Вавілоном, наче розпечений щит бога Шамаша. Крізь колонади долинає ревіння живого міста. Чути гучні удари молотів у гаванях Євфрату, де фінікійці тешуть кедр для нового флоту. Чути крики десяти тисяч рабів і воїнів, які, наче мурахи, розгрібають глиняні завали Етеменанки – великої вежі, що має знову сягнути хмар. Запах свіжого бітуму, річкового мулу, пилу та квітучих садів вривається до покоїв.
Посеред зали, навколо ложа царя, натягнута величезна завіса з тонкого тонкого перського шовку кольору запеклої крові. Позаду неї, у напівтемряві, на ложі напівлежить Александр. Сонце б'є в завісу ззаду, перетворюючи постать царя на чітку, але далеку, монументальну тінь. Він здається величним барельєфом, а не живою людиною.
Двері зали розчиняються. Входять македонські ветерани. Вони йдуть без наказу, мовчки, щільними рядами. Залізо їхніх панцирів потемніло від поту й пилу доріг. Вони зупиняються перед завісою. Вони бачать лише Його Тінь.)

АЛЕКСАНДР (внутрішній монолог, його погляд прикутий до завіси, крізь яку він бачить обличчя своїх солдатів):
Слухай, Гефестіоне... Слухай, як за стінами реве мій новий світ. Земля стогне під заступами моїх будівельників. Вони риють лоно для моїх кораблів, які мали приборкати море Нергала. Вони тягнуть цеглу, щоб підняти вежу Мардука до самого неба, вище, ніж летять орли. Місто кипить, наче казан на вогні, воно повне золота, фініків, та нової зброї… Світ тільки-но народився з моїх рук! Він дихає, він рухається! Чому ж моє власне тіло застигає, як забута в пустелі глина? Я дав життя імперії, але не можу втримати іскру у своїх грудях. Світ живих і мій новий Вавілон – там, за шовком. А я вже тут, у тіні Ерешкігаль. Вони прийшли шукати бога, але бог став лише силуетом на перській тканині.

ХОР ВОЇНІВ (зупиняючись перед заслоною, карбуючи важкий, монотонний крок; кожне слово — наче падіння каменя на бруківку):
Ми не бачимо твого обличчя, наш дикий бику, наш вождю, наш боже! Але ми бачимо твою Тінь, і вона для нас вища за стіни Вавілона. Подивись на нас своїми згасаючими очима – ми залізо твого гніву, яке ти провів від холодних ручаїв Македонії до цих гарячих річок.
Твій Вавілон будується, твої кораблі готові до завоювань, твої нові стіни тримають небо. Але залізо без тебе – це лише мертва руда. Твоя армія крокує повз твоє ложе, щоб забрати твій останній погляд, наче святу воду з джерела. Не мовчи, сину Амона! Подай нам знак, що твоя залізна воля ще з нами!

(Один за одним повз криваво-червону заслону проходять сиві ветерани. Вони піднімають свої посічені мечі на рівень очей тіні. Александр за завісою, кусаючи губи від болю і збираючи останні сили свого колись могутнього тіла, повільно піднімає праву руку. На тканині відображається рух величезної чорної правиці – важкої, наче вилитої з бронзи.)

АЛЕКСАНДР (рука його тремтить за завісою, але тінь на тканині здається непохитною):
Дивіться на мою тінь, мої пси війни! Дивіться на свого бога, якого здолала крихітна отрута месопотамської води! Ви пройшли за мною крізь льодовики, де замерзали птахи на льоту, крізь піски, де плавилися шоломи. Ми топтали корони царів, як сухе листя під ногами. За стінами Вавілона раби будують вежу, але ви – моя справжня вежа, висічена зі шрамів і мужності. Місто за вікном буде жити, купці рахуватимуть срібло, жерці палитимуть ладан... але без мене все це розсиплеться, як сухий пісок, коли налетить буря з пустелі. Я забираю з собою ваше сонце. Ця завіса – це брама, і я вже зачиняю її…

(Рука Александра повільно, наче підкошена гілка, падає на пурпурне простирадло. Тінь на тканині раптово ламається і зникає. Шум будівництва за вікном раптово стає тихішим, зливаючись із гуркотом фаланги, що віддаляється).

Ідіть... Будуйте... Руйнуйте... Я чекаю на вас... на полі... де немає царів... де є лише... вічна... слава.

(Очі царя застигають, відображаючи золото вавілонського сонця).

ХОР ВОЇНІВ:
Ти підкорив чотири сторони світу, ти змусив Вавілон говорити мовою наших матерів. Твоє ім'я висічене на базальтових стовпах від Еллади до Гангу. Крок за кроком... сталь сарис і потемніла мідь. Ми прощаємося з Твоєю Тінню. Хворого лева остання рана… Вона вестиме нас у битвах, навіть коли твоє тіло стане прахом. Прощавай, сину Амона!.. Прощавай, царю царів!.. Ми підемо за тобою навіть у темряву Ку́ру, коли прийде наш час.

(Звуки будівництва міста – крики рабів, удари молотів у гавані, рипіння колісниць – на мить спалахують тріумфальним, але тривожним аккордом, а потім усе поглинає важкий, ритмічний, монотонний тупіт ніг армії, що відходить у вічність).
***

Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні були.
Сам Святослав в Карачеві сидів,
А Рюрик в Овруч спочивать подався.
На ту біду ніхто не сподівався.
Аж раптом вісник з поля прилетів.
І полум‘ям, що вітер розганя,
Та вість по землям руським рознеслася:
- Орда іде! Орда в степах знялася!
Кончак вже осідлав свого коня.
І Гзак із ним. На Русь орду ведуть.
Міста і села скоро запалають.
Що буде так, то люди добре знають,
Пізнають на собі ординську лють.
Всьому виною Ігорів похід.
Йому, напевно слави забажалось.
З князями його військо не зібралось.
Тепер же, бачте, надолужить слід.
Тож і зібрав він сіверські полки
Та добивати половців подався.
І сам же в пастку половців попався.
Про те вже Руссю поповзли чутки.
Полки свої в степах тих положив,
Сам у полон до половців потрапив.
Орда тепер за те іде карати,
Щоби на Русь весь вихлюпнути гнів.
І час же вдалий. Сіверщина вся
Лежить відкрита. Ратники всі в полі.
Кому уже яка дісталась доля.
Над ними хмари вороння висять.
Кончак і Гзак, щоправда не змогли
Рішити, куди саме нападати.
Кончак збирався йти, щоб Київ брати,
У Гзака інші погляди були.
Казав він Кончакові: - Йдем на Сейм.
Там Ігоря зостались жінка й діти.
Полон готовий, лиш встигай ловити.
Міста займемо, села їхні. Йдем!
Але Кончак на згоду не пішов.
Тож Гзак з ордою на Путивль подався.
Без нього Київ дарма б сподівався
Кончак узяти. Лиш пролити кров.
Отож на Переяслав повернув.
До степу ближче. Як князі зберуться,
То він у степ устигне повернуться.
Степ під орди копитами загув.
Хоч того Переяслав не чекав,
Сусідство степу пильності привчило.
Як тільки в місто вістка долетіла,
Що вже Кончак орду свою підняв,
Князь Володимир зразу ж повелів
Дружину по тривозі піднімати,
Негайно полк городовий збирати.
Зібрались миттю ті без зайвих слів.
Не так то просто Переяслав взять.
Могутні стіни місто збудувало,
Трубіж і Альта стіни прикривали.
Котли смолою повні вже стоять.
Готові вже каміння і колоди
Аби збивать нападників зі стін,
Щоб не доліз до верху ні один.
Зарані запасли харчі і воду.
Готове місто. А гінці його
До Києва та інших міст помчали,
Щоби князі дружини піднімали
Та відігнали ворога того.
Поки князі збиралися десь там,
Орда під Переяслав прилетіла,
З усіх боків одразу оточила.
Кончак під мури показався сам,
Мовляв, готуйтесь, я по вас прийшов.
А потім дав сигнал і налетіли,
Від поля усі стіни обліпили.
На стіни щедро полилася кров.
Ті лізли, наші відбивали їх.
Вже і на стіни деякі забрались.
І там вже вої з ворогом змагались.
А князь зібрав дружинників своїх
Біля воріт, моменту лиш чекав,
На половців зненацька налетіти,
Від міста аж у степ його відбити.
І от, здавалось той момент настав.
Вже видерлись на стіни степняки,
Готові були в місто увірватись,
Аби звичайним грабежем зайнятись.
Князь повелів лиш порухом руки
Воротарям ворота відчиняти
І кинувся з дружинниками в бій.
І меч скривавив тої ж миті свій,
Став половців від місті відтісняти.
Назад не озирався, вірив, в то,
Що його гриді йому вслід помчали.
Та більшість, мов укопані стояли.
З них помирати не схотів ніхто.
Такого не бувало од віків,
Щоб гриді князя у бою кидали.
Але ж буває й те, що не бувало.
Трапляються моменти й не такі.
А половці помітили, що князь
З собою зовсім мало гридів має,
Коней своїх до міста повертають,
Оточують загін у той же час.
І стискувати узялись кільце,
Щоб гридів біля князя перебити,
А вже самого князя полонити.
Та Володимир не зважав на це.
Бивсь, наче лев, хотів, мов довести,
Що йому геть не страшно помирати.
Поранений вже тричі, крові втратив,
Але меча із рук не відпустив.
Коли убили попід ним коня,
То бився пішим та не піддавався.
Ледь не один між половців зостався.
Уже в останнє, мабуть меч підняв.
Як раптом ті дружинники його,
Що були в місті, страх свій подолали,
На половців, мов коршуни напали,
Аби відбити князя в них свого.
Пораненого, всього у крові,
Вони його у місто повернули.
Ціна, щоправда, дорогою була.
Замало їх зосталися живі.
Та й половцям теж сутужно було.
Багато їх дружинники поклали.
Тож місто штурмувати перестали,
У степ ординське військо відійшло.
Та не далеко, лиш на день їзди,
Ще на підмогу на орду чекало.
Гінця із Переяслава послали
До Києва: «Князь, з поміччю іди!»
Князь Святослав у Києві вже був
І Рюрик теж із Овруча примчався.
Князь Київ захищати сподівався,
Коли гонець за поміччю прибув.
Тож Святослав із раттю поспішив.
З ним Рюрик. Лиш смоляни не бажали.
Вони, мовляв би, Київ захищали.
А так втомились. Князь їх розумів,
Смоленськ далеко у лісах стоїть
І половцям до нього не дістатись.
Чого ж тоді на бій із ними братись?
А Святослав із військом уже мчить.
Коли Кончак про той похід узнав,
То із ордою у степи подався.
Ще Римів розорити постарався.
Вступати в бій з князями він не став.
А Гзак Путивль даремно облягав.
Не зміг узяти. Розорив навколо,
Набрав полону та й подався в поле.
Із того лише вигоду і мав.
Князь Володимир ще два роки жив.
Сказались рани, що в бою дістались.
Із князем місто із плачем прощалось,
Бо ж проявити він себе зумів.
Ховали князя, наче свого сина,
Весь Переяслав князя проводжав.
А літописець вперше написав:
«І плакала по ньому Україна».

ЦИКЛ І МЕСОПОТАМІЯ (Додаток)

«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
Ашшурбанапа́л – великий цар Ассирії, засновник бібліотеки, владика чотирьох сторін світу.
Сін-шар-ішку́н – останній цар Ассирії, приречений правитель.
Набопаласа́р – цар Вавілона, месник і завойовник.
Кіакса́р – цар Мідії, суворий воїн зі сходу.
Голос Жреця (за сценою).
Хор ассирійців (воїни, писці, городяни).
Хор мідійців та вавілонян (вороже військо).

ПРОЛОГ: ТІНЬ ХРОНОСА НАД ТИГРОМ
(Повна темрява. Звучить низький, вібруючий гул ритуального гонга, що імітує відлуння тисячоліть. Поступово вступає монотонний, глухий стук великого барабана, який б'є в ритмі спокійного людського серця. На сцену падає холодний промінь світла, вихоплюючи монументальну постать Хроноса).
Голос Хроноса (Часу Старого Світу):

…Постали мури з каменю й глини, де Тигр котив свої мутні води.
Сірі блоки вапняку тримали Небо, сирцева цегла вросла у хмари.
Двадцять ліктів завширшки, сорок ліктів угору – неприступна твердиня.
Ніневія палала золотом, дихала силою, тримала у страху весь відомий світ.
Тут правили царі, чиє слово було гострішим за залізне лезо колісниць.
Сінахери́б спорудив акведуки, напоїв сади, підняв брами з крилатими биками.
Ашшурбанапа́л, владика чотирьох сторін світу, збирав не золото – мудрість.
У палацових залах, під захистом ламасу́, народжувалася перша пам'ять людства.
Тридцять тисяч глиняних табличок, обпалених у вогні терпіння й знання.
Слова клинопису, карбовані очеретом, ховали таємниці зірок, закони й міфи.
Там Гільгаме́ш шукав безсмертя, там плакала Іштар, там рахували рух світил.
НІНЕ́ВІЯ була серцем, що билося в такт із самим Часом, горда й вічна!

(Ритм барабана раптово сповільнюється, стає важчим. На задньому плані чути шурхіт величезного об'єму сипучого піску):

…Але навіть найгучніший стук серця можна спинити.
Я підіймаю руку – і пісок у моїх вагах починає зворотний відлік.
Боги Ассирії заснули у своїх золотих ковчегах,
А за стінами вже збирається ніч, сповнена люті й заліза…

З’ЯВА І: ЛІГВО ЛЕВІВ. ВЕЛИЧ МІСТА БІЛИХ СТІН
(Сцена заливається яскравим сонячним світлом. Сліпучі білі мури, величні брами, облицьовані глазурованою синьою цеглою, прикрашені барельєфами гігантських крилатих левів та биків Шеду. На підвищенні – цар Ашшурбанапал у ритуальних золотих шатах, оточений воїнами та жерцями).

Голос ЖРЕЦЯ (за сценою):
«Поглянь на північ, де Тигр піниться гнівом,
Там стоїть Вона… скріплена кров'ю й залізом.
Вежі її – сягають зірок, де Шамаш тримає терези.
Хто прийде сюди з мечем – від меча й поляже,
Бо НІНЕ́ВІЯ – це серце, що б'ється в грудях самого Ашшу́ра!»

Хор ассирійців
(Співає під чіткий, маршовий ритм тарілок та бубнів):
Гляньте на Ніне́вію, корону на голові світу!
Її мури – наче гори з Білого Каменю, що вросли в піднебесся.
Річка Тигр лиже її стопи, мов приборканий звір,
Коні Ашшу́ра топчуть землю далеких народів,
Золото Юдеї та срібло Єгипту течуть у наші скарбниці!
Хто зрівняється з тобою, місто Крилатих Левів?

Ашшурбанапал:
(Оркестр затихає, залишається лише самотня, велична і водночас тужна мелодія давньої флейти):
Я – Ашшурбанапа́л, цар усього, великий і сильний!
Моя правиця тримає лук, що трощить хребти бунтівникам.
Я наповнив це місто величчю, якої не бачили предки.
Але я знаю: Час – руйнівник, що пожирає тіла і каміння…
Царі помирають, і плоть їх стає порохом під колісницями наступників.
Що лишиться від мого гніву, коли мої кості зігниють у гробниці?
Тільки камінь і залізо?.. Ні, камінь кришиться під дощами,
Залізо іржавіє від подиху вітру.
Тому я збудував іншу фортецю, яку не здобуде жоден таран!

Хор писців
(Підхоплює репліку у повній тиші, синхронно вибиваючи ритм очеретяними паличками по підлозі):
Слово, висічене на глині, сильніше за царський меч.
Ось воно – дихання віків, запечене в горнилі.

З’ЯВА ІІ: СКРИПТОРІЙ БЕЗСМЕРТЯ
(Освітлення змінюється на м'яке, камерне. Зали Великої Бібліотеки Ашшурбанапала. Повна тиша, яка порушується лише ледь чутним, містичним перебором струн арфи. Ашшурбанапал стоїть сам, тримаючи в руках табличку з «Епосом про Гільгамеша»).

Ашшурбанапал:
Усі шукають безсмертя, як Гільгаме́ш у прадавні часи.
Він шукав квітку на дні океану, а я знайшов її тут, у тиші скрипторію.
Я зібрав сюди мудрість Шумеру, Аккаду й Вавілона.
Кожне слово – це крок проти течії Часу, що все змиває.
Нехай замовкнуть тарани і сурми, тут говорить Вічність.
Коли народи забудуть моє ім'я як завойовника,
Вони прочитають ці знаки – і я заговорю до них знову.

(Музика арфи раптово обривається.)

…Коли моє царство зникне, як міраж у спекотний день,
Людина майбутнього підніме цю табличку, прочитає мій клинопис –
І я знову воскресну в її думках!

(Цар дивиться у вікно, де спалахують перші блискавки):

Час іде за мною... Я чую його кроки в шелесті піску.
Але те, що записано рукою моїх писців,
Переживе і мене, і цей палац, і саму Ассирію…

З’ЯВА ІІІ: ПОДИХ КІАКСАРА І НАБОПАЛАСАРА. ПОПІЛ
(Музичний хаос: какофонія війни, гуркіт таранних ударів, дикі вигуки та швидкий, шалений ритм бойових барабанів. Сцена затягується червоним та задимленим світлом. Мури зруйновані. На авансцені – останній цар Ассирії Сін-шар-ішкун із залишками воїнів. З двох боків наступають війська Мідії та Вавілона).

Сін-шар-ішку́н
(Перекрикуючи гуркіт бойових барабанів):
Боги відвернулися від нас! Шама́ш сховав своє обличчя!
Води Тигру підмили наші брами, ворог усередині міста.
Палає палац Сіннахері́ба, руйнуються золоті колони.
Ніневіє, лігво Крилатих Левів, невже це твій кінець?..

…Якщо Ашшу́р впаде – я не стану рабом у чужих кайданах!
Мій палац стане моїм жертовником!..

Набопаласар, цар Вавілона:
Це година помсти за святу землю Вавілона!
Я – Набопаласа́р, підняв свій народ із праху та приниження!
Ти топила наші храми в крові, горда Ніне́віє,
Тепер твої святині стануть підніжжям для моїх коней.
Твій трон розсиплеться, твоє ім'я піде в небуття,
Щоб навіть пам'ять про твою жорстокість поросла травою пустелі!

Кіаксар, цар Мідії:
(Музика Мідії – дикі, пронизливі звуки ріжків та швидкий темп шаманських бубнів):
Я – Кіакса́р, молот зі сходу, володар мідійських гір!
Мій вогонь пожере твою гординю, Ассиріє!
Довго твої колісниці топтали наші землі,
Тепер пий попіл із власних чорних стін!
Час розплати прийшов! Час падіння твоєї гордині!

Хор мідійців та вавілонян
(Потужне, агресивне багатоголосся):
Палай, Ніне́віє! Палай, місто крові!
Вогонь пожирає твої палаци, дим піднімається до самих зірок!

(Сін-шар-ішкун із криком кидається у полум'я палацу. Вогонь повністю охоплює сцену. Багатоголосся бою різко обривається в повну тишу. Чути лише тріск згасаючого багаття та скорботне, тихе співуче гудіння).

Хор ассирійських писців, воїнів та мешканців Ніневії
(Співає акапельно, без інструментів, протяжно і тужно, як поховальний плач):
Впали величні вежі, завалилися брами,
де колись стояли крилаті варти.
Загинула Ніне́вія, потонула в попелі Часу!..

(Червоне світло згасає. Промінь білого світла вихоплює купу попелу, з якої крізь дим проглядають розпечені глиняні таблички. Повертається початкова велична і безпристрасна мелодія арфи).

Голос Часу Старого Світу (Хроноса):
Тріумфуйте, завойовники! Руйнуйте камінь, паліть палаци!
Наївні смертні!.. Ви лише виконуєте волю Долі.
Ваш вогонь, що спалює дерево й плоть,
Тільки загартовує… робить вічною цю обпалену глину!
Палаци впадуть і покриються піском на тисячоліття.
Царі Кіакса́р і Набопаласа́р стануть лише іменами в сувоях.
Але слова, запечені в цьому попелі, воскреснуть.

…Велична Ніне́вія зникне в піщаному годиннику Часу,
але її Слово набуде безсмертя…

…Бо Час безсилий проти знаку, висіченого на глині!..

(Музика повністю затихає. Чути лише чіткий, ритмічний звук падаючих піщинок у порожнечі.)

Зовсім звичайним ранок видававсь –
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть поставила печать.
А у Москві робилось щось не те.
Машини з ночі вулицями мчали
На схід, на тракт Владимирський тримали
Вночі не розібратися, проте.
Тривожним ранок видався, однак.
Метро чомусь зовсім не працювало.
Раніш там люди прихисток шукали
Під час бомбардувань. Тепер ніяк.
Ніхто із влади їм не пояснив,
Що робиться. Хололи батареї
В квартирах і без теплоти тієї
Ставало страшно. Кожен розумів,
Що неспроста то все. Збирались люди
І чимскоріш на вулиці ішли,
Адже лиш там новини взнать могли.
Закрилися чомусь аптеки всюди
Й лікарні. І від того всього страх
Ставав все більшим. А машини мчали.
То все начальство із Москви втікало
У розпачі в народу на очах.
Потік машин з Застави Ілліча
Не зупинявся. Можна розібрати,
Хто у якім авто зібравсь втікати.
Як лімузин ще й закордонний мчав
З сиренами – начальство то велике.
На «емках» - то уже не лімузин,
Дрібніші з міста рвалися «тузи».
У «газиках» старих виднілись пики
Дрібнішого начальства. А дрібне
В автобусах звичайних утікало,
В «швидких». Машини різні похапало –
«Хліб», «Молоко» - бо ж думало одне –
Як вибратися. Хтось «пожежну» взяв,
Хтось «чорний воронок» аби скоріше.
Хтось на «вантажні» ухопився лише.
А хто таких можливостей не мав
Із рядових партійних, ті втікали
По тротуарах пішки і тягли
Валізи і авоськи, і вузли.
Тим приклад безпартійним подавали.
В потоці тім змішалося усе:
І люди, і машини, вози, коні,
І трактори, корови, що їх гонять
З колгоспів підмосковних. Всіх трясе
Від страху. Прагнуть встигнути бігом
Мости здолати. У бедламі тому
Ніхто не поступається нікому.
Бо кожен прагне врятувать свого.
Здавалося, немов гнійник прорвало
І гній тепер назовні витіка.
Увесь непотріб із Москви тіка,
Що та Москва за роки назбирала.
Начальство документи викида
Секретні, щоб майно порятувати
Своє, а на секрети всім начхати.
Місцями вже трапляється біда –
Затори виникають. Бо ж спішать
Один перед одного, підрізають,
Машини глохнуть, шлях перекривають
І вже ні обійти, ні обігнать.
Ні, щоб прибрати зі шляху авто,
Яке застрягло, люди накидались,
«Удачливих» з машин тих викидали.
На чин, вік, стать вже не дививсь ніхто.
«Чужі» летіли речі із машин,
І пасажири там нові всідались,
Та від «нахабних» інших відбивались.
В юрмі отій загинув не один.
Міліції і видно не було.
Чи вже втекла, чи просто поховалась.
І люди в тому хаосі зірвались,
До грабежу і мародерства йшло.
Хоча плакати навкруги висіли
«Усі на захист встанемо грудьми!»,
«Захистимо від німців місто ми!»,
До того не було нікому діла.
Під крики: «Щоби німцям не дісталось!»
Взялися магазини грабувать,
Замки бігом з дверей складських збивать.
Усе моментом тут же розметалось.
Додому люди лантухи тягли,
Везли візками, що вдалося взяти.
Одні одного ладні розірвати.
То вже не люди – звірі то були.
Куди у них й подівся рабський дух.
Ще вчора ладні слухатись начальство,
Тепер готові в прірву зла упасти.
І, лиш від того, що пронісся слух
Про німців. Той, хто владу не любив,
Книжки партійні узялись палити,
Щоб німців-«визволителів» зустріти.
А хтось квитки партійні вже палив,
Готовий був і німців зустрічать,
І їм служити. І жінок чимало
Зрання до перукарень поспішали,
Щоб зачіску для німців гарну мать.
А хаос перекинувсь на вокзали,
Вагони всі забитими були,
Тулились у них люди, як могли
І на дахах там гронами звисали.
Заводи закривалися, у них
Вже вибухівку завезли зарані,
Зібралися зірвати, щоб останні
Фашистам не дісталися. Хоч тих
Ще якось можна було зупинити.
Але нахабна, жадібна Москва
Уже зарані склала «два» і «два» -
Хай хтось вмира, а вони мають жити.
Тож хтось зарані все награбував
Й тепер вивозив. Хтось лише узявся,
Всього награбувати намагався.
Що буде завтра – то ніхто не знав.
Де Сталін – того теж не знав ніхто.
Та й не питався. Людям видавалось,
Що сталінської влади не зосталось,
Отож, уваги й не звертав на то.
В Москві був хаос. Попід рев машин,
Юрби волання, наче кінець світу,
Здавалося, Москва вмирала сита.
Рішить вже скоро долю її Він.
За один день розніжена Москва
Зробилась тим, чим і була насправді –
Ордою, що усе понищить радо.
Вже дух Наполеона ожива.
Що врятувало у ті дні Москву,
Сказати важко. Мабуть, Там рішили,
Що рано ще копати їй могилу.
Її потрібно лишити живу,
Мов, ще не все вчинила вона зло,
Не всі ще війни в світі розв‘язала.
Тож ласка Божа її врятувала.
Не знаю, чи то правильно було?!
Можливо, думав Бог, що та біда
Научить москалів по-людськи жити
І зла другим народам не робити.
Але від них дарма того Він ждав.

«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється в унісон із підводними рифами.
Хор атлантів – плем'я велетнів-титанів, що народилися з піни та золотого насіння; володарі хвиль.
Голос Океану – первісний пращур-деміург, чий подих підіймає материки, а шепіт стирає царства.

СЦЕНА 1: На вершині Гордості
(Посейдоніс – серце міфічного світу. Три гігантські концентричні кола мурів із чорного, білого та полум'яно-червоного каменю тримають на собі вагу небосхилу. Наче сонце, що впало в море, палає Храм Посейдона, щедро залитий священним Оріхалком. Атлант стоїть на вершині жертовника, обличчям до безкрайньої води).

ХОР АТЛАНТІВ:
Ми вийшли з морської піни, і море лягло нам під ноги.
Ми навчили дику хвилю слухатися людського голосу.
Наші човни птахами летять за обрій, туди, де заходить сонце… і повертаються, обважнілі від чужих скарбів.
Ми розітнули закриті надра землі, ми дістали звідти священний Оріхалк – застигле сонячне світло, що сміється в очі ночі.
Наша держава АТЛАНТИДА вічна!..

АТЛАНТ (підносить золотий тризуб, його голос подібний до гуркоту прибою в гроті):
Нехай Зевс на Олімпі береже свої іржаві блискавки. До хмар далеко, а Океан – ось він, під моїми долонями.
У наших жилах тече гаряча і солона кров Бога, ми не вигадуємо молитов – ми самі диктуємо Долю.
Ми загнуздали море, як дикого коня, ми змусили безодню світити на наших вежах.
Мої воїни вже гострять списи на сухі міста Сходу. Завтра впадуть Афіни, післязавтра схилиться гордий Єгипет.
Я – АТЛАНТ, володар води і суші. Моє слово – закон для припливу, і цей світ належить моєму племені!

КЛЕЙТО (вбігає, розриваючи на грудях пророчі шати; її пальці закривавлені від дотику до вівтаря):
…Зупинись, царю! Твій голос заглушив твій розум!
Поглянь на вівтар: сонячна сіль згасла. Оріхалк, що палав віками, став чорним і холодним, як серце небіжчика.
Посейдон відвернувся. Він занурився на саме дно, і ми залишилися сиротами у власному кам’яному гнізді.
Твої мудреці копали занадто глибоко. Вони розтривожили сни тих, хто мав спати до кінця віків.
Я чула, як під нашими ногами, в темних гротах землі, ворушиться первісний жах.
Боги більше не радяться. Вони піднесли мечі. Океан уже відкриває свою пащу, щоб злизати нашу гордість з обличчя землі!
.

СЦЕНА 2: Ніч гніву Посейдона
(Раптом Небо розривається, наче стара тканина, впускаючи гігантську чорну хмару. Сонце зникає в одну мить, лишаючи світ без очей. Земля під ногами перестає бути твердю, вона ходить хвилями, дихає смертю. Гігантські палаци й храми тріщать, білий та червоний камінь перетворюється на порох. Звідусіль чути дикий, первісний гуркіт води, яка вимагає свого).

ХОР АТЛАНТІВ (у паніці, розкидаючи руки до сліпого неба):
Земля роззявила пащу, і підземне полум’я злизує наші вежі!
Усе, що ми будували віками, рушиться в пил, золото стікає в тріщини гарячими сльозами!
Погляньте на обрій... О боги, це не море, це жива стіна води!
Чорна гора піднялася з безодні, вона головою торкається хмар, вона вища за наші найвищі шпилі!
Куди бігти, якщо сама стихія повстала проти свого племені?

ГОЛОС ОКЕАНУ (гуркоче тисячами одночасних штормів, цей звук іде з-під Землі і змиває Небо):
Ви забули, чиє насіння дало вам життя, нерозумні діти Атлантиди!
Ви обміняли мудрість – на гнилу гординю, а благородство Духу – на криваві завоювання.
Моя піна породила вас, моє лоно вигодувало вашу велич… і моя ж рука забере вас назад у вічний спокій.
Я закриваю Небо… Мине одна ніч – і усе ваше золото, ваші закони і ваше горде ім'я стануть лише тихим міфом у пам'яті смертних!

КЛЕЙТО (падає на уламки зруйнованого вівтаря, холодна солона піна вже обмиває її коліна):
Атланте! Поглянь на свій тризуб – це просто шматок мертвого металу, він більше нічого не накаже морю!
Вода підіймається все вище, вона вже ковтає наші храми, вона хоче втопити самі зорі!
Наш захист, наші величні кола мурів – усе рушиться, наче дитячі іграшки, зліплені з мокрого піску.
Прощавай, прекрасна, осліпла Атлантидо! Ми повертаємося туди, звідки прийшли... В бездонну, темну колиску.

СЦЕНА 3: БЕЗОДНЯ ЗАБУТТЯ
(Гігантська хвиля накриває Посейдоніс повністю. Вода поглинає храми, золоті вежі та людей. Столиця й увесь острів повільно, але невблаганно занурюються на саме дно океану. Світло згасає, лишається тільки товща синьої та чорної води. На уламку вівтаря, що йде на дно, височіє постать царя, яка до останнього не схиляє голови перед стихією).

АТЛАНТ (фінальний монолог; його голос зривається на крик, перекриваючи рев безодні, а пальці міцно стискають тризуб):
...Топи свій трон, батьку Посейдоне! Змивай наш прах, великий Океане!
Ти ковтаєш наші тіла, ти глушиш наші крики, але тобі не втопити наш Дух!..
Смертні шукатимуть нас на дні, вони видивлятимуться наші обриси у кожному штормі, вони маритимуть нашою золотою колискою!
Нехай погас священний Оріхалк, але міф про Атлантиду палатиме вічно!
Океане, пращуре грізний... прийми своїх блудних синів!
(Хвиля повністю накриває Атланта. Тризуб вислизає з його рук і повільно падає у темну глибину).

ЕПІЛОГ
(На сцені панує абсолютна тиша. Світло стає глибоким, синім, пронизаним тонкими променями, що пробиваються крізь товщу води. На передній план виходять поодинокі постаті з Хору – тепер вони схожі на примарні тіні, їхні голоси звучать усе глухіше, доки не перетворюються на бульбашки повітря що розчиняються у воді).

Поодинокі голоси ХОРУ АТЛАНТІВ:
– Все скінчилось. Одне дихання бога – і велична цивілізація стала німим мулом.
– Там, де виблискували золоті вежі, тепер панує вічний сутінок і спокій.
– Світ забуде наші дороги, наші кам’яні кільця розчиняться в солі води, а Час титанів обернеться на пісок…
– Але доки б'ється море об береги землі, доки люди дивляться на захід сонця –тихий шепіт хвиль розповідатиме нащадкам казку про втрачений рай…
– …Про гордий рай, який колись носив наше ім'я... АТЛАНТИДА…

***

«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»

(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)

«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер, «Іліада»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
АХІЛЛЕС (Пелеїд) – син смертного царя та безсмертної німфи Фетіди. Меч Ахеї, чиє ім'я тридцять літ сіяло попіл і смерть. Сонце, що заходить у пурпурі власного гніву, але шукає земного прихистку в обіймах ворога.

ПОЛІКСЕНА – троянська царівна, донька Пріама. Тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі Іліона. Земля, що готова прийняти попіл свого губителя; втілення жертовної та очищувальної любові.

ПАРІС – троянський царевич, месник за кров царевича Гектора. Сліпе знаряддя в руках німого Сонця-Аполлона. Тінь, що виходить із жертовного диму зі срібним луком божого гніву.

МОЙРА – невблаганна пряха людських доль. Безпристрасний голос Фатуму, що тримає в руках пурпурну нитку людського безсмертя та залізні ножиці неминучого кінця.

ХОР ТРОЯНСЬКИХ ТІНЕЙ – голос попелу, пам'яті та Вічності. Свідки кінця доби титанів, які оплакують крах великих міст і народження нової долі.

ПРОЛОГ: Голос Фатуму
(Повна темрява. Звучить низький, глухий гул струни, який поступово переходить у шум далекого прибою. На сцену виходить Хор у чорних плащах. Обличчя приховані. По центру, у промені холодного срібного світла, з'являється Мойра. У її руках – важке веретено та залізні ножиці).
.
Хор Троянських Тіней:
Слухайте попіл... Слухайте землю, що пила кров царів і титанів.
Там, де Скамандр котить свої червоні води, де море б'ється об скелі Сігею, заходить велике сонце Еллади. Закінчується час героїв, що були рівними богам, але лишилися смертними у своїй гордині.
Погляньте на вівтар Стріловержця: там уже горить вогонь, але дим його пахне не ладаном, а жертовною кров'ю. Хто йде туди? Наречений чи жертва? Переможець Трої чи бранець власного серця?
Слухайте тишу, бо зараз заговорить та, чиє ім'я старше за самого Зевса.

Мойра
(Її голос рівний, безпристрасний, позбавлений людських емоцій):
Я не маю очей, але бачу кінець кожної дороги.
Я не маю серця, але знаю вагу кожного подиху.
Ця нитка – пурпурна. Вона пахне морем, пожежами та безсмертною славою Пелеїда. Тридцять років я пряла її з люті та заліза. Тридцять років світ здригався, коли ця нитка натягувалася на ковадлі війни.
Але погляньте: на самому кінці пурпур стає білим, мов сукня троянської царівни. Вогонь прагне земного спокою. Лев шукає миру в обіймах ночі.
Я заносила залізо над тисячами міст, але сьогодні моє залізо слабше за подих любові. Мить наближається. Колесо Фатуму робить останній оберт.
Я відкриваю завісу. Дивіться, як заходить ваше сонце.

(Мойра різко перерізає тонку нитку на веретені. Звук металевого клацання ножиць відлунює у темряві. Спалахує тьмяне пурпурне світло Сцени 1).

СЦЕНА 1: Межа нитки МОЙРИ
(Намет Ахіллеса. Тут немає побуту, лише тіні. Тьмяне світло ллється крізь важкий пурпур тканин, наче кров, що загусла на сонці. Ахіллес сидить нерухомо, мов гранітна стела, витесана на березі вічності. Поліксена стоїть навпроти — тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі).

Ахіллес:
Суха ця слава, царівно. Руки мої – то жорна, що тридцять літ мололи людські кості, обертаючи царства на попіл і порох. Я випив Аресову чашу до дна, але на денці знайшов лише солоний мул.
Тепер я дивлюся у твої зіниці. Бачу в них не вогонь Іліона – бачу спокійну заплаву Лети. Ти не полонянка, царівно. Ти – ніч, що прийшла заколисати моє закривавлене сонце. Мій гнів, який колись підпалював ріки, тепер стікає безсилим воском біля твоїх ніг. Навіщо мені золотий обладунок, якщо він став моєю живою труною?

Поліксена:
Ти шукаєш миру в серці бурі, сину Фетіди. Але коріння нашої зустрічі глибоко вросло в підземні володіння Аїда. Твій меч зрізав колосся мого роду. Гекторова тінь усе ще стоїть між нами – прозора, холодна стіна з криги.
Але дивно мені: я дивлюся на твої долоні, і замість заліза бачу нитки сивих Мойр. Вони сплели наші душі в один трагічний вузол. Ти – вогонь, що пожер мою батьківщину, але я – земля, що приймає твій попіл. Ця любов не для життя, пелеїде. Це – поховальний плач, який ми співаємо один одному вдосвіта.

Ахіллес:
Нехай колісниця Геліоса спалить світ! Нехай Мікени й Троя стануть єдиною пустелею! Якщо Терези Зевса дозволять мені зважити подих твій проти всієї моєї слави – я виберу твій подих. Я розіб’ю свій щит об скелі Скамандра. Завтра, під оком Аполлона, ми переступимо межу, де закінчується війна.

Поліксена:
Аполлон не прощає тим, хто затінює його промені своїм хижим блиском. Ти йдеш у його храм як наречений, але Стріловержець уже готує жертовний ніж. Любов ворогів – це солодкий отруєний мед. І ми п'ємо його на порозі пітьми.


СЦЕНА 2: Кривавий приплив
(Одинока скеля над Сігейським мисом. Море вирує, кидаючи на берег сиву піну. Небо кольору стиглого граната. Ахіллес стоїть на краю, його плащ тріпоче, мов крило пораненого грифона).

Ахіллес:
Чуєш, мамо?..

Хвилі твого Понту сьогодні плачуть срібними сльозами. В кожному сплеску я чую передзвони крилатих коней. «Короткий вік – але зірковий спалах!» – так співали німфи біля моєї колиски. Я вибрав блискавку, що сліпить очі вікам. Тепер ця блискавка спалює мене зсередини.
Повітря пахне асфоделями. Повітря пахне іржавою міддю.
Патрокл уже там, на блідих луках тіней. Він простягає до мене безкровні руки, і поклик його гучніший за сурми ахейців. Поліксена подарувала мені земну мить, але золото моєї Долі вже переплавляється на свинець.
На вежах Іліона я бачу не Паріса. Я бачу саму Смерть. Вона сидить на мурах із натягнутим луком божого гніву.
Я не боюся заліза, бо сам я – залізо! Але як важко випускати з рук земну нитку, коли вона пахне коханням...
Колесо Часу завершило свій оберт. Земле, тримай: я готовий повернути тобі твій запозичений вогонь!..

СЦЕНА 3: Вівтар німого Сонця
(Храм Аполлона Фімбрейського. Величні колони губляться в піднебессі. Горить жертовник, але дим від нього повзе по підлозі, мов туман. Ахіллес опустився на коліно, спираючись на держак меча, як на посох мандрівника. З його п'яти сочиться темна, майже чорна кров, в яку впилося крилате жало стріли. З глибини святилища, наче згусток тіні, виходить Паріс. Його срібний лук світиться фосфоричним блиском).

Ахіллес:
Ось воно... Останній вузол моєї Мойри.

Не в груди, де серце стукало в такт ковадлу Гефеста... Підступний лучнику! Ти – лиш сліпе знаряддя в руках німого Сонця. Твоя стріла знайшла ту єдину краплю смертної глини, яку не омив священний Стікс. Моя єдина земна слабкість... Тепер вона палає підземним вогнем, розчиняючи мою силу.
Світло згасає. Колони храму стають кипарисами Аїду. Поліксено... ми хотіли перехитрити долю, але доля перехитрила нас.
Та я не проклинаю цей день. Я закриваю очі, пізнавши найвищу таємницю: сильніший не той, хто сіє смерть. Сильніший той, хто здатний згоріти від любові.

Патрокле, лови мій дух, що відлітає...

(Ахіллес падає. Звук його падіння глухий, мов руйнування вежі).

Паріс:
Погляньте на цей згаслий метеор, безсмертні олімпійці! Оце і є той страшний Пелеїд, чиє ім'я змушувало здригатися мури Трої?
Величний кедр, що затіняв усю Азію, впав від одного поруху срібної струни. Ти шукав тут шлюбного ложа, Ахіллесе, але знайшов жертовник власної пихи. Ти думав, що кохання змиє кров з твоїх рук? Ні. Тіні вбитих героїв взивають про помсту.
Божественний Феб сам висвітив ту єдину шпарину в твоєму безсмерті, куди могла увійти людська кара. Твоя сила була дарунком богів, але твоя слабкість виявилася твоїм істинним корінням.
Спи, Леве!.. Твоя слава стане їжею для майбутніх поетів. Але сьогодні Троя вдихає чисте повітря, вільне від твого смертоносного дихання. Океан твого гніву висох, залишивши на дні лише одну бліду перлину нездійсненого кохання.

(Паріс розчиняється в тумані за вівтарем).

Далі буде.

***

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем на каву
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

запах чорної кави
поверне нас в минуле
і зітре ті роки
що без нас промайнули

Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Зірвалися і подались услід,
Аби догнати у степу й добити.
Та він чомусь не став того робити.
Напевно, знав який підступний схід.
Не раз стикавсь з монголами в бою,
Знав дуже добре, що від них чекати.
Ще й Вітовта надумав умовляти,
Аби тримав все військо у строю
І на монгольські зваби не купився.
Та Вітовт лише вислухав його
І вирішив, що знає більш того,
Мовляв, пожив на світі, надивився.
Коли монголи кинулись втікать
Й хоругви слідом кинулися мчати,
Чомусь не став їх Вітовт зупиняти.
Ледь сам не кинувсь ворога рубать.
І що в степу там діється тепер?
Боброк вдивлявся, щоби зрозуміти.
Та лише пил несло звідтіля вітром.
А гуркіт бою інші звуки стер.
Хоча… Десь рівно загула земля.
На бій не схоже, рівномірний гуркіт.
Йому таке доводилося чути.
Орда, здається суне звідтіля.
І, справді – величезна чорна хмара
Посунула зі степу. Розійшлась.
Одна у тил хоругвам подалась,
Аби їм з тилу нанести удари.
А інша мчала на литовський стан.
Татари Тохтамиша ледь почули,
Своїх коней одразу повернули.
Не став у битву втягуватись хан.
А більш нікого в таборі нема.
Лиш Вітовт і мала його дружина.
Коли орда ударить – князь загине.
Вітовт даремно стяги підніма
Та закликає в поміч. Вже нікому
Йому на поміч з війська не прийти,
Бо війську в полі прийдеться лягти.
Боброк відчув спочатку легку втому,
Як перед боєм часто з ним бува.
Чоло його рясним зросило потом.
Він тихо мовив: - Хлопці, до роботи!
Та весь загін почув його слова.
Із піхов легко вирвались мечі.
Він лиш махнув рукою й полетіли,
Ординський лет спинити захотіли,
Хоч розуміли – смерть за ними мчить.
Напевно, Вітовт, врешті зрозумів
Всю небезпеку й коней повертає.
Бо він на втечу мало часу має,
Поки ординський лет загін не змів.
Боброк не бачив, просто відчував,
Що князь устигне. Розгорнулись в лаву
І з криком войовничим предків: «Слава!»,
Загін, як коршун на монголів впав.
Мечі дзвеніли, цебеніла кров,
Летіли стріли, жертв собі шукали.
Найперші під копита вже упали
Та смерть хапала нових знов і знов.
Боброк рубався, наче молодий,
Хоч під шоломом голова вже сива.
Червоною в коня зробилась грива,
Але до того не звикати їй.
Встигав удари шабель відбивать
І сам рубав, наскільки було сили.
Життя його тому всьому навчило.
Тут головне удару не взівать.
Але взівав… Не шабля, а стріла
Не знати й звідки раптом прилетіла,
Пробилась клята крізь кольчугу в тіло
І усі сили в одну мить взяла.
Важенний меч враз випав із руки,
Сповз із коня іще свідомий поки.
Лиш кінські ноги… ноги на всі боки.
А тіло враз зробилося легким.
Дививсь на себе, мовби звисока.
Не відчував ні болю, ані страху.
Усе кудись пропало одним махом.
Побачив смерть, яка його чека.
Й за мить якусь чи то за цілий вік,
Поки та смерть до нього підступила,
Життя усе повз нього пролетіло,
Події, що він їм утратив лік…
Він княжий син із роду Коріята
Родився на Волині. Батько мав
Синів десяток – всі князівських прав.
Та де було на всіх князівства взяти?
Дмитро з молодших був. Отож йому
Батьківський стіл у снах лиш можна бачить.
Отримав він наділ малий, одначе
Над річку Бібрка. Саме і тому
Боброком всі його і називали.
На тій землі він замок збудував.
Хоч замок той не надто виглядав.
Навряд чи порятує від навали.
Та, тим не менше, господарював.
Дружину мав, яку кохав без тями.
Вона у нім кохалася так само.
А скоро вже і двох синочків мав:
Бориса і Давида. Ті росли,
Немов з води й батьки тому раділи.
Та доля уже лихо спорядила,
Щоби такі щасливі не були.
Якось до князя Любарта подавсь,
Узяв з собою майже всю дружину,
Бо шастають скрізь таті без упину.
Затримав його трохи довше князь.
Коли ж вернувся – замку не було.
Один лиш попіл вітром розвівало.
Мабуть, ординці зі степів напали?
Чи військо ляхів краєм цим пройшло.
Бо на Волинь вони вже зазіхали
Давно. Хотіли все до рук прибрать…
Дмитро став жінку і дітей шукать.
Ну, жінку… мертву швидко відшукали.
Лежала вбита із мечем в руці.
Мабуть, що до останку захищалась.
Кров на мечі – тож ворогам дісталось.
Принесли біль враз спогади оці.
Як поховали жінку, як шукали
Синів, але і сліду не знайшли.
Мабуть, монголи у ясир взяли?!
Тоді, вважай, що навіки пропали.
Ті дні у грудях випекли йому
Усе живе. Що мав тепер робити?
Шукати винних чи так далі жити?
Тут все про них нагадує. Тому,
Рішив по світу долі він шукати.
Спочатку в землі сіверські подавсь.
Із радістю прийняв його там князь.
Та Сіверщину мусив полишати.
Спокійно надто в краї, а душа
Бажала бою. Тож він розпрощався
Та і у Нижній Новгород подався.
Надій, знайти там «спокій» не лишав.
Там вічний бій, бо ж там орда під боком.
Там можна свою душу відвести,
Дружину в бій з ордою повести.
Князь Дмитро взяв його на службу поки
Лише звичайним сотником. Проте
Вже скоро його здібності помітив,
Рішив одразу тисяцьким зробити.
А то, повірте, діло не просте.
Як тисяцький в походи він ходив.
Із князем часом у Москві бували.
Потроху його серце відтавало.
Здавалось, він ожив, повеселів.
В один із днів на вулиці Москви
Він дівчину зустрів… і серце стало.
Воно, здавалось лиш цього чекало,
Щоби шепнути врешті-решт: «Живи!»
А дівчина та була не проста,
Сестра самого князя. Він, одначе,
В її очах також вогонь побачив.
Боротися із почуттям не став.
Рішив, що Анна (звали так її)
Жоною стане. Щоби бути поряд
В Москву до князя перебрався скоро.
Пустився, може проти течії.
Та не втонув, бо вже надію мав.
Готовий був у коржика розбитись,
Та з Анною, урешті одружитись,
Лиш згоди князя тільки і чекав.
Дмитро Московський уже знав про нього,
Розумних мати воєвод хотів,
Отож Боброком довго не вертів,
Призначив воєводою до всього.
Сказав, як буде вірою служить,
То сестру Анна він віддасть за нього.
А що Боброку треба, окрім того?
Його душа бажала знову жить.
В Москви було доволі ворогів,
То гризлися князі поміж собою,
А то мурза заскочить із ордою.
Отож, Боброк на місці не сидів.
Як князь з Рязанню горщики побив,
Олег Рязанський вирішив провчити.
Боброку довелось його спинити.
Рязанців під Скорнищевим зустрів
Й такого чосу дав, що довелось
Олегові з Рязані утікати.
І пронський князь мав там за князя стати,
З ним легше домовлятися вдалось.
То раптом напосілася Литва.
Москва давно із нею не мирилась,
Бо їй земель литовських захотілось.
Боброка знов князь у похід позвав.
Надумавсь був нижегородський князь
Булгар по Волзі й Камі покорити,
Та змусити їх данину платити.
І тут Боброк в нагоді став якраз.
Булгар розбили, змусили платить
І Новгороду і Москві, щорічно.
А тут в похід князь Серпуховський кличе,
Бо, бачте, Брянськ потрібно проучить.
І знов похід, і знов важкі бої.
Знов перемоги. Скоро Брянськ здолали,
Трубчевськ і Стародуб Москві забрали.
Вертавсь Боброк в Москву вже до сім‘ї.
Князь обіцянку виконав, віддав
За нього Анну. Вже і сина мали,
З прицілом дальнім Василем назвали.
Отож, Боброк куди вертати мав.
А в Орді смута саме почалась.
Мінялись хани, лиш встигай узнати.
Мамай в степу став голову здіймати.
Виконуючи волю хана, князь
Збирати військо взявся, щоб зустріть
Мамая із ордою, зупинити
Та хана від біди оборонити.
Боброк із ним іде, бо ж князь велить.
А князь велить, бо без Боброка він
Не годен добре військом керувати.
А у Боброка досвіду багато,
Він бій провів далеко не один.
Що князь Дмитро великий боягуз,
То знав Боброк, але із тим мирився.
Його очима князь на бій дивився,
Хоча вважав, що він великий туз.
Але в Боброка увесь час питав,
Як військо вести, бо ж Мамай у силі.
Й Литва із ним стояти разом цілить.
Та і Олег Рязанський пам‘ятав
Образи давні. Тож Боброк провів
Так військо, щоб союзничків злякати,
З‘єднатися з Мамаєм їм не дати,
Й на поле Куликове рать привів.
Знав добре силу й слабкості орди,
Тож вибрав поле, зрізане ярами,
Із трьох боків оточене річками.
Орді там ні туди, і ні сюди.
Оскільки бій мав виграти удар
Із засідки, коли його нанести,
Знав тільки він. Отож, йому і вести
Засадний полк. Орди ж, неначе хмар.
Боброк спокійно на пеньку сидів,
До битви гуркотіння дослухався.
Князь Володимир увесь час метався,
Він вже у битву мчатися хотів.
Кидався до Боброка: «Вже пора!
Давай наказ!» Та не йому рішати
Князь повелів. Боброк сказав – чекати,
Бо ж то смертельна битва, а не гра.
Його очима ратники були,
Що на деревах високо сиділи,
Вони звідтіль прискіпливо гляділи.
Він знав все, що ті бачити могли.
Як стяг передового полку впав.
Як полк Великий стали проривати,
Як лівий став під тиском відступати.
Мамай москву в лещата затискав.
Коли орда спиною повернулась,
Щоб рать московську взяти у кільце,
Боброк махнув рукою тільки. Це
Й було сигналом. Свіжа рать метнулась
Із засідки… Він добре пам‘ятав,
Що відчай охопив монгольське військо,
Як свіжу рать орда уздріла близько.
Крик відчаю все більше наростав…
Розгром Мамая. Потім Тохтамиш
Прийшов, як тать. Князь ні, щоб захищатись
В Москві, рішив в лісах мерщій сховатись.
Але ж без голови не устоїш.
Москва згоріла, люд увесь поліг.
А князь Дмитро відсидівся й вернувся.
Лиш переляком тільки і відбувся.
Від Тохтамиша відкупитись зміг.
Боброк йому продовжував служить
Вже не так ревно. Боягузтво бачив
І князеві того він не пробачив.
Став більш сім’єю, а не раттю жить.
Його син ріс у нього на очах.
І він радів – є меч кому віддати.
Син зможе його справу перейняти.
Та вісник смерті вже до нього мчав.
Хто ж знає свою долю, окрім Бога?
В п‘ятнадцять літ син із коня упав
Й розбився насмерть. Хто того чекав,
Що доля відбере надію в нього?
То був удар. Удар під самий дих.
Жона рішила, що гріхів багато
Й надумала монахинею стати.
Та він такого учинить не зміг.
Себе заперти заживо між стін?!
Для нього то занадто тяжко було.
Знов пам‘ять на Волинь його вернула.
Надумався туди вертати він.
Дмитро Московський вже в той час помер.
Комусь другому не схотів служити.
Зібрав дружину та свої пожитки.
На Русь дорога пролягла тепер.
Хоч там його нічого і не жде
Та в землі рідній легше помирати.
Коней не треба було підганяти,
Їх доля також в рідний край веде.
У Києві зустрів він земляка
З Волині й був прибитий новиною:
Його сини живісінькі обоє.
Тоді погано просто він шукав.
Вони в лісах від татей тих ховались,
Що замок запопали. Та ж малі.
Блукали… Як вціліли, взагалі,
Не знали. Але все ж порятувались.
Борис тепер зачав Волинських рід,
Давид же Вороний-Волинський звався.
Тож рід його зовсім не обірвався!
І на Волинь йому спішити слід.
З синами стріча радісна була.
Та душа ратна спокій не шукала.
Боброка не у ліжку смерть чекала.
Як раптом до Волині вість дійшла,
Що князь литовський Вітовт прихистив
У себе Тохтамиша із ордою.
Боброк відчув, що не минути бою.
Темір-Кутлук того би не простив.
Так воно й сталось. Рушила орда.
А Вітовт скликав всіх на рать велику,
Аби орду ту перестріти дику.
Зібралось військо… То була хода.
Кого лишень в тім війську не було:
Литвини, ляхи, лицарі-тевтони,
Із України усії загони.
І військо Тохтамиша також йшло.
Чи не сто тисяч князь Вітовт зібрав.
Хто би зумів противитись тій силі?
В степи за Ворсклу військо підступило.
Боброк також в колонах простував
З дружиною. Усидіти не зміг,
Як доля його краю тут рішалась.
Все військо в бій проти монголів рвалось.
Хоча ніхто до цього часу з них
З монголами, як слід не воював.
Вважали, що чисельністю задавлять
І тризну на костях ворожих справлять.
Хоч Вітовта Боброк попереджав.
Та той сміявся: «Та не гарячись!
Ти бачиш скільки війська ми зібрали?
Не страшно нам ніякої навали!
Ти тільки навкруг себе подивись!»
Боброк же знав чи просто відчував:
Недобре їх попереду чекає…
І от тепер він уже точно знає,
Що був він прав. Як жаль, що був він прав.
Ще серце билось, біль десь відступив.
Над ним ще бились, коні тупотіли.
Але душа вже полишала тіло –
Пройшли останні миті у житті.
Закрив він очі і…побачив світ.
Все поле бою перед ним відкрилось.
Литовське військо вже перетворилось
На юрмище, що розбігалось. Вслід
Монголи мчали, щоб живих добити.
Князь Вітовт, справді відірватись встиг
І шлях стрімкий тепер його проліг
На північ. Душі можна порадіти.
Піднявся вище він і перед ним
Вся Україна, наче на долоні.
Волинь, де володіння мав законні.
Та він ні краплі не жалів за тим.
Життя прожив. Тепер сини його
Продовжать справу. Рід Волинських буде!..
Він, наче тут був й одночасно всюди.
Мелькало все, мінялося кругом.
Він, наче став частиночкою То́го,
Хто світ створив. Він бачив все і знав.
Він кожен подих світу відчував.
Він повернувся. Він – частинка Бога.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до часу своїх справ.
- Дідусю, - хлопчик раптом запитав, -
А правда, що ти молодим ще зовсім
З поляками й «червоними» боровся
Та українську землю захищав?
Дідусь поглянув, гірко усміхнувсь:
- То правда…звісно. Та гірка, одначе,
Бо ж вільного я краю не побачив.
Край у крові бездонній захлинувсь.
- Як то було? Дідусю, розкажи!
- Щоб все розповісти часу не стачить.
Але тобі цікаво дуже, бачу.
Хоч згадувать, мов знову пережить.
Та ж розкажу. Те, що найбільш важливе
Для мене, що у пам‘яті навік.
Про грізний дев‘ятнадцятий той рік.
Ти чув щось про Чортківську офензиву?
- Не чув, дідусю. Що воно таке?
То те, чим всі ми маємо гордитись,
Бо ж таки вмієм за свободу битись.
Хоч в результаті відчуття гірке.
Ще в лютому ми ляхів потовкли
Й на захід їх, аж під Польщу́ загнали,
Уже і Львів в оточення узяли,
Вже ляхів зовсім вигнати могли
Із України. Та на жаль…На жаль…
Європа не хотіла про нас знати.
Спинитися нам стала вимагати.
Бо хто ми їй – якась слов‘янська шваль,
Що плутається тільки під ногами.
Тут москалі із усіх дірок пруть,
В Європу «революцію» несуть.
Аби із ними не сусідить прямо,
Європа городитися взялась
«Кордоном санітарним» від загрози –
У москалів країни на дорозі,
В які москаль би лобом упиравсь:
Польща́, Чехословаччина та угри,
Немов форпост у диких на шляху.
Європа аж тряслася у страху,
Отож міцні і будувала «мури».
Як українці стали заявлять
У світ про себе – слухать не схотіли,
Без нас і долю нашу порішили -
Не мали права незалежні стать.
Ні, на словах, багато говорили,
Про право націй. Та то не про нас…
Спинили наше військо у той час,
Коли від ляхів майже край звільнили.
Ми ж змушені послухатись були,
Бо все ще сподівались – допоможуть.
Вони ж на ляхів тільки крикнуть можуть
І ті б одразу в Польщу відійшли.
Спинились, перемови почали,
Але Європа стільки зажадала,
Що ми б державу тільки так прода́ли.
Тож змушені відмовитись були.
Та, поки перемовини велись
З Європою, зібрали ляхи сили
І нас від Львова скоро відтіснили.
Європа, наче цикнула на них,
Щоб зупинились та то лиш для виду,
Бо ж зброї ляхам надіслали слідом,
Прислали офіцерів ще своїх,
Аби навчити ляхів воювати.
А ми… А ми у розпачі були.
Той наступ зупинити не змогли
І мусили все далі відступати.
Куди й подівся бойовий наш дух.
Загони, навіть невеликі ляхів
Наводили на військо наше страху.
Здавалося, вогонь свободи вщух.
Не тільки ми – звичайні вояки,
Командування втратило вже віру,
У вояків питалося допіру:
Боротися чи здатися-таки.
Чи на румунську землю перейти
І здатися, щоб десь по закордонах
Пізніш військові формувать загони
І боротьбу уже звідтіль вести?
Чи то полякам здатись? Шлях привів
За Збруч нас. У трикутнику отому
Тулились, не страшні уже нікому.
Зостався шлях один лише – Чортків,
Через який ми вибратись могли
З тієї пастки, у яку попали.
Та ляхи раптом на Чортків напали
І легко, хоч і з боєм узяли.
Тепер усе. Не вибратися нам
Із тої пастки. Тут всім помирати,
Або, хоча би бій останній дати,
Ще зуби показати ворогам.
Тоді ще Омелянович-Павленко
Віддав наказ – Чортків потрібно взять
І став до того сили готувать,
Бо ж розумів – зробити то нелегко.
І не тому, що сил тих не було,
А просто у військах гнітючий настрій.
Ніхто не вірив, що таке удасться.
Вже ледве не до паніки ішло.
Та, мовби подих вітру – новина:
Наші побили ляхів в Ягільниці,
Тепер Чорткова легше підступиться.
І дух одразу підняла вона.
То сьоме червня, ввечері було,
А вранці ми вже на Чортків напали,
Із двох боків його у кліщі взяли.
В атаку військо, як на свято йшло.
Гармати били ляхів упритул,
Позиції з землею їх рівняли.
І той Чортків надвечір ми узяли,
Хоча багато і лягло від куль
Та ляхів ми добряче потовкли.
Ще кілька сот до нас в полон попало,
Трофеїв чималенько там узяли.
У війську всі окрилені були.
Чи тільки в війську? Навіть, нагорі
Прокинулися раптом. Подих вітру
З Чорткова зміг суспільство розбудити
І кожен знов свободою горів.
І дезертирів, мов і не було,
А добровольці тисячами рвались
До війська, воювати сподівались.
Мов свято Великодня знов прийшло.
Державне керівництво «віднайшлось»,
А то про нього досі ми не знали.
І Петрушевича в диктатори обрали,
Немовби вже про перемогу йшлось.
Він Греківа призначив генералом,
Що мав в подальший наступ нас вести
І перемоги тої досягти.
Ми з нетерпінням наступу чекали.
Щоби не згас той дух наш бойовий,
Командування швидко розібралось,
Куди би саме наступати взялись,
Де перше треба дати ляхам бій.
Щоб наступати, треба мати тил,
Який би харчував та повнив складом.
Без того бойовий дух лиш бравада.
Тож Греків швидко вирішив – звідсіль
На Бучач й Теребовлю мали йти,
Аби у ляхів їх скоріш відбити,
За Стрипою надійний тил створити
І звідти дальший наступ повести.
То вже було нелегко. Ляхи знали
Вже про Чортків, тож сили підтягли,
Щоб ми до міст прорватись не змогли.
Вони надію нас здолати мали,
Бо думали, що ми ще досі ті
Понурі і безвольні. Що без бою
Здавали ляхам села і міста.
Лякатись нас не було в них підстав,
Вважали нас не військом, а юрбою.
Гадали нас здолати. Але їх
Чекали наші віра, лють, відвага.
І невгасима перемоги спрага.
І ми зустріли їх уланів тих,
Що від одного імені втікали
Ще досі, понад Стрипою. Лягли
Улани, нас спинити не змогли.
На їхніх плечах Бучач ми узяли.
Й за Теребовлю битва почалась.
Хоч ляхи її люто боронили
І мали задля того більші сили.
Та їхня сила нашій піддалась.
Ми мали проти ляхів мало сил,
Але тоді вже дух високий мали
І сміло проти них ми виступали,
Ще й маючи тепер надійний тил.
Ми, звісно, уже мріяли про Львів,
Що скоро будем місто визволяти.
Та Греків знав, що ляхів там багато,
Тож наступ в зовсім інший бік повів.
Ми напрям на Тернопіль узяли,
Де ляхи дуже міцно окопались,
Спинити нас під містом сподівались,
Поки б вони резерви підтягли.
Бій був жорстокий, ляхи добре бились,
Прорватись намагалися крізь нас.
Але це був зовсім не їхній час.
Тепер вони у пастці опинились
І мусили скоріше відступать,
Тернопіль нам трофеєм залишити.
А нас уже було не зупинити,
Вже подалися Бережани брать.
У ляхів вже резервів не було
Достатньо близько, щоб у бій кидати.
Тож мусили у Бережанах стати,
Їх військо наступати не могло.
Але оборонятися ще в силі.
Отож під містом стріли вони нас.
Ми кидались в атаку раз по раз,
Але пробитись в місто не зуміли.
Та, поки ляхи билися із нами,
Їх наші сили з флангів обійшли
Й спокійно Бережани узяли.
Впіймали гаву, правда, скажу прямо.
Могли б у лантух ляхів «зав’язать»,
Але не встигли – вирвалися кляті.
Та ж перемога – Бережани взяті!.
Було що і без того святкувать.
Події дуже стрімко розвивались,
Немов у сні. Лиш кільканадцять днів
І наступ наш раптово все змінив.
Ми на таке ніяк не сподівались,
Як відступали по оцих шляхах.
Тепер же очі переможно сяють,
Нас люди всюди радісно стрічають.
Куди й поділись відчай наш і страх.
А в ляхів все робилось навпаки.
Розбиті, вони в паніці втікали
Та від Варшави помочі чекали
І врешті дочекалися-таки.
Ми на підйомі після Бережан
Взялися далі ляхів виганяти,
Вдалося нам і Броди, й Белз узяти,
Розбить під Рогатином польський стан.
Вже до Гнилої Липи підійшли,
Лиш два дні маршу і ми вже у Львові.
До того маршу ми були готові…
Та далі наступати не змогли.
І зброї брак – де ж нам її узяти?
Європа ляхам зброю шле весь час.
А всі запаси вичерпались в нас.
І як тепер без зброї воювати?
Європа, хоч комизилась весь час,
Себе за справедливу видавала,
Урешті-решт все ж нам свиню підклала.
Й коли? Як на підйомі ми якраз.
Тож рішення Європа прийняла
І край наш ляхам врешті-решт віддала.
Про нашу згоду, навіть не питала.
Ще й Польщі зброю в котрий раз дала.
Отримавши те, що вона хотіла,
Все кинула Варшава проти нас.
Їх стало втроє більше на той час.
А ми, хоча резерви і створили,
Але не встигли їх підготувать.
Замало часу нам відвела доля.
Ми б билися, якби то наша воля,
За рідний край готові помирать.
Та наша смерть нічого б не дала.
Щоби боротись, треба було жити.
І мусили ми знову відступити.
Але тепер в нас армія була
Готова битись. Знову під Чортків,
За Збруч, щоб з наддніпрянцями єднатись.
Разом до боротьби важкої братись…
Про те я б іншим разом розповів.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.

"САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юна царівна, чия краса гостра, мов лілія серед терну, а її танець несе смерть.
Йоканаан (Іоанн Хреститель) – пророк у пустелі, голос Слова Господнього (звучить із підземелля).
Хор юдейських придворних та фарисеїв.
Хор рабів та чужоземних гостей.

З’ЯВА І: Голос із глибини сухого колодязя
(Палац Махерон у Юдеї. Нічний бенкет. Столи повні гранатів, ліванського кедра та єврейського вина. На задньому плані – глибока цистерна-колодязь, звідки лунає грізний, чистий голос Йоканаана. Цар Ірод сидить у похмурому заціпенінні).

Хор юдейських придворних:
Ніч Галілеї чорна, мов волосся кози на горах Галаа́ду,
Місяць срібний зійшов, наче щит Давидів над нашими головами.
Цар Ірод бенкетує, але вино його пахне кров’ю і гріхом,
Бо він узяв дружину брата свого, переступивши закон отців.
А з глибокої пітьми, з сухого залізного колодязя,
Голос пророка лунає, руйнуючи спокій царського дому!

Йоканаан
(Голос із підземелля, чистий і твердий, мов камінь Синаю):
Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне! Змийте гріхи ваші, доньки Вавілона!
Царю Іроде, твоє ліжко осквернене, і твої руки в бруді.
Ти думаєш, що твої стіни сховають твій перелюб від очей Всевишнього?
Твій час минає, як суха трава під палючим сонцем пустелі, твої палаци стануть житлом для шакалів.
Але Слово Істини, яке я звіщаю, не замкнути в колодязі! Воно перетне століття і переможе твою корону!

Ірод
(Тремтить, закриваючи вуха):
Він знову говорить... Його слова гострі, як кинджали, вони точать моє серце.
Я боюся його, бо він святий чоловік, у його вустах живе дух Е́лії.
Моє королівство велике, моє золото сяє, але цей голос скидає з мене коштовні шати.
Де Саломея? Де ця біла лілія, чиї ноги приносять спокій моїм очам? Нехай вона прийде і прожене цей страх!

З’ЯВА ІІ: Танець Семи Покривал
(Саломея виходить на середину зали. Вона вкрита сімома різнокольоровими тонкими покривалами. Починається тиха, гіпнотична східна музика. Вона танцює, повільно скидаючи одне покривало за іншим. Ірод дивиться на неї з безумством).

Хор рабів та гостей:
Очі її – наче ставки в Есево́ні біля брами Бат-Раббім,
Шия її – як вежа зі слонової кістки, що дивиться на Дамаск!
Вона скидає перше покривало – це туман над Йорданом,
Вона скидає друге покривало – це заграва над пустелею.
Кожен її крок – це закляття, кожна лінія тіла – це хмільний мед.
Цар Ірод п'яніє без вина, він готовий віддати весь світ за її поцілунок!

Ірод
(Падає на коліна, коли Саломея скидає останнє покривало):
Саломеє, царівно моя, солодша за вино з Ен-Геді! Твій танець прекрасний, він спалив мою душу!
Клянуся тобі моїм престолом, клянуся живим Богом – проси в мене все, що хочеш!
Хочеш половину мого царства – я віддам її тобі! Хочеш перли з Червоного моря чи коней із Вавілона?
Тільки скажи слово, і воно буде твоїм!

Саломея
(Її голос тонкий і холодний, мов срібна струна):
Мені не потрібна половина твого царства, о царю. Мені не потрібні коні та срібло.
Я хочу одну річ, яку ти тримаєш у підземеллі.
Подай мені зараз, на цьому срібному блюді, голову Йоканаана, пророка з пустелі!
Я хочу зазирнути в його очі, які ні разу не подивилися на мою красу!

З’ЯВА ІІІ: Срібне блюдо
(Ірод у жаху блідне, але не може порушити клятву перед гостями. Кат іде в підземелля. За хвилину він виносить срібне блюдо, на якому лежить голова Йоканаана. Саломея бере блюдо. Світло стає містичним, місячним).

Хор юдейських придворних:
Здригнулася земля Галілеї, і зірки сховали своє світло!
Голова пророка відрубана заради втіхи примхливої дівчини.
Кров праведника тече по сріблу, пахне смертю царський бенкет.
Чи ти щаслива тепер, Саломеє? Чи ти заспокоїла свій палкий гнів?

Саломея
(Дивиться на голову, її голос тремтить):
Ти не хотів дивитися на мене, Йоканаане! Твої вуста говорили лише про Бога і гріх.
Тепер ти мовчиш... Очі твої закриті, твої кучері в крові.
Я тримаю твою велич у своїх руках, я сильніша за твої пророцтва!

(Цілує холодні вуста голови і з жахом відштовхує блюдо):

Ні... Твої вуста холодні, мов камінь пустелі... Але чому я чую твій голос у своїй голові? Чому твій шепіт гучніший за музику кіфар?

Голос Слова (відлуння Йоканаана з висоти небес):
Ти відрубала мені голову, Саломеє, але ти не змогла вбити моє Слово!
Плоть моя помирає, і цар Ірод колись згниє у своїй гробниці, і твій танець забудеться, як дим.
Час забере вашу земну розкіш, і палац Махерон зруйнується в прах.
Але Слово про прихід Месії, яке я проповідував, житиме вічно!
Воно змінить цей світ, воно зруйнує ваші язичницькі трони!

Бо Час безсилий проти Істини, і Слово Господнє перебуває повік!

(Саломея кричить і закриває обличчя руками. Ірод падає з трону. Повна темрява).


***
(З повної темряви, коли згасли всі вогні бенкету і затих божевільний крик Саломеї, з глибини сцени ледь чутно, мов подих нічного вітру над руїнами, починає звучати фінальний спів).

Хор придворних та рабів (у півголосу, речитативом):
Ось і згасла заграва над пустелею, і Махерон занурився в німу пітьму.
Золото царів потьмяніло від страху, а шовкові покривала стали саваном для гріха.
Земна краса в’яне, мов зірвана лілія, і велич володарів розсипається на порох під ногами Часу.
Але там, де впала кров праведника, проростає зерно нового світанку.

(Музика остаточно затихає. Повна тиша).


Далі буде.

ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ

ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володарка південних пісків та ароматної Саби, чий розум подібний до нічного неба, повного зірок.
ХОР СІОНУ — старці, левіти та стражі Єрусалимських брам.
ХОР САБИ — звіздарі-зоречетці, купці та темношкірі діви пустелі.

ЯВА I: Прибуття Багатства
(Звучать важкі, тривожні удари тамбуринів, що чергуються із мідним гулом сурем. На сцену повільно, наче корабель у гавань, заходить Хор Саби. Вони тримають чаші з пахощами. Назустріч їм стіною піднімається Хор Сіону).

Хор Саби (співає речитативом, хитаючись у такт):
Із країв, де сонце випікає камінь, обертаючи його на щире золото,
із долин, де смирна плаче запашними сльозами на розпечений пісок,
ступає Вона – Володарка Півдня, чиї коси пахнуть нічним гранатом.
Вона несе сувої прадавніх знань, запечатані сімома печатками нічного неба.
Схиліться, гори! Дайте дорогу тій, що говорить із вітрами пустелі!

Хор Сіону (грізно й піднесено, мов псалом):
Хто це піднімається від пустелі, мов величні стовпи диму,
обкурена миррою та ліваном, усякими пахощами купця?
Тут – каміння Сіону, що пам'ятає жертовний вогонь Авраама!
Тут – престол царя, чий розум пронизує земну твердь до самих її підвалин.
Чи вистачить у твоїх скринях золота, жінко, щоб купити хоч одне слово його мудрості?

Цариця Савська (ступає вперед; її голос чистий і гострий):
Я прийшла не купувати вашу мудрість, о сиві стражі храмових брам.
Я прийшла випробовувати її, як золото випробовують вогнем у горнилі.
Чутка про вашого царя летіла над барханами, мов палкий, невпинний сироко.
Кажуть, він знає дихання землі та мову птахів, що летять під хмарами.
Якщо його серце розгадає моє – моє золото стане підніжжям його престолу.
Якщо ж він спіткнеться об мої слова – я повернуся у свої безкраї піски,
і хвалена мудрість його залишиться лише блідим пилом на цих пишних мурах.

ЯВА II: Змагання Мудрості
(Царський палац. Тронна зала. Соломон сидить на високому престолі з кості слонової, обкладеної чистим золотом Офіру. Дванадцять бронзових левів застигли біля його ніг. Цариця Савська стає перед ним. Хори замовкають, утворюючи живе коло спостерігачів)

Соломон:
Вітаю тебе, донько бунтівного Півдня. Твої верблюди здолали довгий шлях,
але твій погляд свіжіший за ранкову росу на ліванських кедрах.
Загадуй свої загадки, бо Бог моїх батьків розливає світло через мої уста.
Я слухаю тебе, Царице, чиє серце шукає істини.

Цариця Савська (піднімає руку, прикрашену перснями):
Слухай же, царю, і нехай зважать твої терези мою першу таємницю:
«Що летить без крил, будує величні міста без рук,
руйнує царства без меча і не має у всесвіті своєї могили?»

Соломон (посміхається, його погляд спокійний і глибокий):
Це Час, о Володарко. Він летить над коронами владик, будує імперії в людських думках,
руйнує найміцніші фортеці до підвалин і ховає покоління у прах, сам залишаючись безсмертним.

Цариця Савська:
Твоє слово гостре, сине Давидів, мов жертовний ніж. Але слухай другу загадку:
«Я принесла тобі дві квітки. Поглянь на них із висоти свого трону.

(Слуги виносять дві однакові лілії: одну справжню, іншу — з ідеального шовку й бджолиного воску).

Очі твої не відрізнять їх, руки твої не торкнуться їх пелюсток. Яка з них має подих життя?»

Соломон (не встаючи, вказує рукою на відкриті вікна палацу):
Відчиніть важкі кедрові вікна і впустіть крилатих бджіл, що збирають нектар у садах Сіону!

(Пауза. Хор Сіону та Хор Саби разом створюють тихий, наростаючий гул комах).
Дивись, Македо: комаха Божа не знає омани людського ока. Вона сідає лише на те, що має дихання життя. Жива квітка та, куди впала крилата трудівниця. Твій віск прекрасний, але він мертвий.

Цариця Савська (робить крок уперед, скидає покривало, її голос тихішає до шепоту):
Ти бачиш видиме світло, Соломоне. А чи розірвеш ти темряву, що криється в людській глибині?
«Що є солодшим за стільниковий мед, але здатне вбити людину без пролиття крові?
Що є міцнішим за гранітний камінь, але тане, мов сніг, від одного погляду ока?»

Соломон (підводиться з трону, роблячи крок назустріч):
Слово кохання солодше за мед, але зрада його – гостріша за отруєну стрілу.
Воля царів міцніша за камінь, але серце царя тане перед твоєю красою, о Царице.
Твої загадки скінчилися, Македо. Твоя ніч зустріла мій день. Тепер говорить наше мовчання.

ЯВА III: Поєднання Світів
(Обидва Хори переплітаються, утворюючи велике урочисте півколо навколо Соломона та Цариці. Правителі стоять посеред сцени, поклавши руки на плечі один одному).

Хор Сіону (тріумфує):
Палає щире золото Офіру, і смирна Саби тече по святому жертовнику!
Два могутні світи зустрілися під куполом одного величного Храму!

Хор Саби (підхоплює):
Немає більше чужинців у цих стінах, немає більше далеких і ворожих пустель!
Мудрість з’єднала докупи те, що колись розділили простори, мечі та мови!

Цариця Савська:
Істинне слово було, що я чула у рідній землі моїй про твої діяння, царю.
Але я не вірила чуткам, доки не прийшли мої власні очі і не побачили цього дива.
Твоя мудрість і твій добробут перевищують усе, про що я благала у зірок.
Я віддаю тобі свої таємниці, бо знайшла того, хто зміг прочитати мою душу.

Соломон:
Іди з миром у свою сонячну землю, Володарко Півдня, але пам'ятай:
віднині наші народи пов'язані словом, що міцніше за меч і коштовніше за рубіни.
Твій шлях освітлений, і пам'ять про цю зустріч не змиють жодні дощі Часу.

Обидва Хори (разом, фінальний, потужний акорд):
Нехай прадавні кедри ліванські шумлять вікам про цей благословенний день!
Нехай гарячі піски пустелі бережуть незабутні кроки Мудрості та Краси!
Слава царю Ізраїлю! Слава цариці Саби!
Вічний союз Землі та Сонця запечатано на віки вічні!
(Завіса)

Далі буде.

«МОНОЛОГИ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

МОНОЛОГ ПЕРШИЙ. Моє дихання -- "АНХ"...

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки...


МОНОЛОГ ДРУГИЙ: Слово, що тримає Всесвіт…

…Я бачив перший світанок цієї землі, коли Ніл ще не знав свого русла.
Я стою тут, обвіяний тисячоліттями, мовчазний свідок людського безумства і царської гордині.
Повз мої лапи проходили мільйони людей. Вони будували міста з білого мармуру і скріплювали їх кров’ю рабів.
Вони кричали про свою вічну велич, трясли залізними мечами і коронували себе іменами богів.
Де вони тепер?
Я бачив, як пало лігво Левів — пишна Ніневія, і вогонь пожер її золоті вежі.
Я бачив, як висохли і перетворилися на порох Висячі Сади Вавілона, які Навуходоносор звів із шаленого кохання.
Я бачив, як юного Тутанхамона ховали в золотих трунах, сподіваючись сховати його від кігтів Часу.
Я бачив останніх володарів Нілу – дітей Птолемея – їхні обличчя завіяні Римськими калігами в попіл пожеж Александрії і потоплені водами Великої Ріки.
Я бачив Александра, який плакав на руїнах Межиріччя, тримаючи в руках весь Старий світ – і не зміг втримати власне дихання…
Час – це великий океан піску. Він засипає палаци, він стирає кордони імперій, він перетворює величні імена на тихий шепіт вітру.
Камінь кришиться, золото тьмяніє, і залізо стає іржею. Усе земне повертається в пил, з якого воно вийшло.
Але подивіться на цей пісок... Крізь нього проростає те, що сильніше за моє кам'яне тіло.
Це людське Слово.
Запечене в глині Ніневії, записане на папірусах Єгипту, закарбоване на стінах гробниць і храмів.
Імперії вмирають, але думка людська – безсмертна. Любов, записана клинописом, сильніша за мої тисячолітні лапи.

Я – Самотній Сфінкс, страж порожнечі. Я переживу і цей вік, і наступний.
Але я схиляю свою кам'яну голову перед рукою писця, який тримає очеретяний стилос.
Бо царі приходять і йдуть, попіл засипає їхні сліди,
Але Слово – Слово тримає цей всесвіт і житиме вічно… коли навіть я перетворюся на пил!..

(Повільно гасне світло. Чути лише свист вітру в пустелі)



***

Далі буде.

Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула.
Тільки, здалось, склепив очі, як щось розбудило.
А що саме – то спросоння і не зрозуміло.
Прислухався. Коли, справді, хтось у вікно стука.
«І кого там чорти носять!» - промайнула думка.
Встав, щоб жінку не збудити, до вікна й питає:
- Хто такий, що серед ночі від сну відриваєш?
- Та це я – твій брат Данило, - голос добре знаний, -
Пусти мене, бо стояти заважає рана.
- Ой, Данилко! Зачекай-но. Уже відчиняю!
Враз метнувся, зняв защіпку, що двері тримає.
У дверях стоїть Данило – брат його молодший.
На палицю обіперся. На штанях холоша
Чимось білим пов‘язана. То, мабуть, там рана?
- Заходь, брате! – відступився, із жалем поглянув,
Як той важко здолав поріг. Взявся обіймати.
Він вже кілька літ не бачив молодшого брата.
Бо той взявсь козакувати, дому не тримався.
Невідомо з ким по світу білому шалався.
Але ж брат. Всадив на лавку. Каганець заблимав.
Тут і жінка прокинулась, розбуджена ними.
- А що там у нас, Миколо? – сонно протягнула.
- Брат Данило повернувся! – та тільки почула,
Із постелі підхопилась: - Я зараз вдягнуся
І гостеві накривати вечерю візьмуся.
Вже до ранку і не спали. Бо ж води нагріли.
Від нелегкої дороги Данила відмили.
Рану йому помазали та перев‘язали.
Одяг, хай і малуватий, але чистий дали.
Доки відмивався Данило, вже й стола накрили.
Та з дороги добру чарку горілки налили.
Як уже наївсь Данило, тоді й розпитали,
Де він був і де ворожа шабелька дістала.
Той розморений та радий, що сидить у хаті,
Про свої оті пригоди став розповідати.
- Як то я козакувати із дому пустився,
До небавом до загону Бугая прибився.
Був козак він авантюрний та лихий рубака.
Совість його не діймала у житті ніяка.
Ліз у бійку, коли здобич намічалась гарна,
А без того умовляти його битись марно.
І було йому все рівно, із ким воювати.
Він міг запросто на ляхів, татар нападати.
Москалів міг зачепити. А своїх – тим паче,
Міг напасти, коли здобич чималеньку бачив.
З ним на місці не сиділи, постійно при ділі.
Мали вдосталь, хоча, звісно, в златі не ходили.
Коли ото Дорошенко з Брюховецьким звівся
І звільняти Україну із ним заходився
Від москалів, що у неї пазурі упхали
Ще в часи Богдана й більше вже не відпускали.
Тож зібрався Дорошенко з полками своїми,
Перейшов на лівий берег чимскоріше з ними,
Щоб москалів виганяти, що в містах стояли.
Ще у поміч орду також велику позвали.
Аліша-мурза з ордою із Криму прибули.
Вмить примчали, ледь про здобич можливу почули.
А нам, звісно, не хотілось таке пропускати,
Бо ж добрячий зиск з походу того можна мати.
Москалі награбувати встигли вже чимало,
Тож і здобич чималенька нас тепер чекала.
Брюховецький із собою привів значні сили.
Щось вони із Брюховецьким там не поділили.
То і вбили. Нам до того і діла немає.
Нехай тепер Дорошенко булаву тримає,
Аби взявся воювати, москалів громити.
Ми би могли в тім поході чимало нажити.
Москалі, хоч опирались, але биті були.
Від Котельви на Охтирку військо повернуло.
Через Гадяч та Лохвицю до Ромен пристало.
Але далі чомусь військо іти вже не стало.
А татарам того мало. Дорошенко з ханом
Домовлялись, що місцевих грабувать не стануть.
Тільки москалів. А що з тих москалів узяти,
Як ординці їхнє військо не можуть догнати?!
Тож у Ромнах Дорошенко з військом зупинився.
Аліша-мурза до нього зразу ж нагодився.
Став казати, що потрібно рухатися далі,
Бо ще здобичі ординці достатньо не взяли.
На що сказав Дорошенко, що він не тримає.
Якщо хоче, хай з ордою вперед виступає.
Он під Глуховим ще військо москальське стояло.
То і місто би звільнили, і здобичі мали.
А він, навіть всіх охочих з ордою направить.
Отак з Аліша-мурзою він вирішив справу.
Той у петлю свою шию не збиравсь вставляти,
Бо, хто зна, що попереду їх може чекати.
Але ж здобич так манила!.. Щоб не прогадати,
Рішив з Муратша-мурзою він орду послати.
Якщо той щось там здобуде, то й він буде мати.
А, як ні – то не прийдеться голову складати.
Тож лишив лише п‘ять тисяч нукерів з собою,
Ну, а десять в похід вислав з Муратша-мурзою.
Десять тисяч кінних воїв – то велика сила.
Полковники всіх охочих у полках спросили.
Та козаки не схотіли війська відриватись.
А нам, звісно і не треба у когось питатись.
Бугай тут же зголосився з ордою рушати.
Мав півтисячі в загоні рішучих, завзятих,
Що готові, як їх предки, до Москви дістати
Та добрячий куш в поході з москалів узяти.
Всі при конях, щоб в поході орди не відстали.
Орда брати кіш з собою у похід не стала,
Щоби рухатися швидше. А нам що із того?
Ми і так обоз не брали з собою в дорогу.
Скоро Глухова дістались. Дарма поспішали.
Долгорукова із військом тут вже не застали.
Тільки москалі почули, що орда в дорозі.
Тут же підняли обложне військо по тривозі
Та й в Московію рвонули, що нам не догнати.
Тож нам Глухів не прийшлося з облоги звільняти.
Знайшов мурза між місцевих козаків охочих,
Хто дорогу добре знає й заробити хоче.
Не схотів ризикувати, по дорозі пхати.
Мало що на тій дорозі може їх чекати?!
Подалися лісовими ми на Сєвськ шляхами,
Щоби вийти непомітно аж до міста прямо.
Вийшли в Сєвську ми округу, по селах пройшлися.
Трохи здобичі набрали та і подалися
На Сєвськ, поки іще вістка про нас не дісталась.
Москалі ж якимось робом та про те дізнались.
Ледь ми вигулькнули з лісу, розгортатись стали,
Як на нас дворянські сотні й рейтари помчали.
Почалась кривава рубка, москалі кружляли,
Відбивалися, до Сєвська пройти не давали.
Крики, тупіт, стріл дзижчання, постріли з пищалів.
На траву під ноги коням перші вбиті впали.
Всі змішались, у пилюці вже й не розібрати,
Де свої, а де ворожі москальські солдати.
Ще натиснули ми трохи, москалі й подались,
Одні кинулись втікати, другі нам дістались.
Їх татари пов’язали, узяли полоном.
А тоді уже до міста розпочали гони.
Але, поки ми з кінними москалями стялись,
Москалі уже до бою добре зготувались
Своє військо розгорнули перед новим валом.
Попереду полки піші готові стояли.
Між двома річками поле перегородили
Так, щоб обійти те військо орда не зуміла.
А позаду полки кінні за ними ховались,
І на флангах у піхоти вони влаштувались.
Перед військом ще гармати готові стояли
І рогатки, щоб атаку орди зупиняли.
Ми в гарячці ще уваги на те не звернули.
Для атаки свої сили в полі розгорнули.
Понеслась орда на вражі позиції сміло.
Та на лівий фланг найбільше виділили сили,
Щоб прорвати полки вражі, обійти і з тилу,
Ударити московітів з усієї сили.
Ми вже і обличчя вражі стали розрізняти,
Коли раптом нам назустріч вдарили гармати.
Долучилися мушкети й ворожі пищалі.
Перших мов коса скосила, під ноги упали.
А вогонь не замовкає: одні відстріляли,
А другі на їхнє місце тої ж миті стали.
Але ми не зупинились. Ще трохи додати
І ми зможемо ворожу ту силу зім‘яти.
Уже ось ряди ворожі щеряться списами.
Та тут виросли рогатки прямо перед нами.
Перші миттю напоролись, коні мертві впали,
Не було як розвернутись, задні напирали.
А мушкети не змовкали, пищалі палили…
Тож ми, хоч і не хотіли, але відступили.
Поранених своїх, вбитих мусили лишити,
Бо москалі й усе військо могли положити.
Заховалися у лісі та рядити стали,
Що би далі із тим Сєвськом ми робити мали.
Здобичі по бідних селах було не багато.
Було б добре, якби місто змогли ми дістати.
Відпочили за ніч добре, зібрали всі сили
І тоді на Сєвськ той клятий знову полетіли.
Але москалі, напевно, цілу ніч не спали,
Поле перегородили та так і стояли.
Орда в лаву розгорнулась, щоб атакувати,
Але швидкість серед поля почала втрачати,
Далі різко повернула, бою не прийняла,
Враже військо і Сєвськ справа обходити стала.
Мурза рішив: в Московії міст іще багато,
Чого отут під цим Сєвськом нам трупом лягати.
Нехай москалі сидять тут, місто сторожують.
А орда із ними часу дарма не змарнує.
Не скрізь стоять такі сили, що їх не здолати,
Тож попереду багато чого грабувати.
Обійшовши Сєвськ, Свинячим подалися шляхом,
Гнані жадібністю більше сильною, ніж страхом.
Шістдесят верстов, напевно за день відмахали
І над річкою Нерусса спочивати стали.
Мурза рішив, що москалі не підуть за нами,
Будуть Сєвськ той захищати своїми задами.
Тож спокійно почувався. Розпустив чамбули,
Щоби вони , врешті здобич по селах здобули.
Бо ж ясиру не вдалося багато набрати,
Хіба в бою кількаде́сят кінних пов‘язати.
Бугай також не збирався на місці сидіти,
Вирішив свої загони по селах пустити.
Тож наш загін із півсотні на чолі з Якимом
Вирушив, щоби пройтися теж селами тими,
Що татарам не дістались. Теж здобич набрати
Та на другий день у табір із тим повертати,
Щоби і друга півсотня також погуляла,
Поки орда понад річку отут спочивала.
Поки ми в лісах, болотах села відшукали,
Поки по хатах пройшлися, здобичі набрали,
Вже і нічка наступила. Не стали вертати.
Бо у тих краях незнаних легко й заблукати.
Та на другий день вертали. Сонце вже схилялось.
Ледве-ледве на москальський загін не нарвались.
Мабуть, сотня пронеслася перед нами шляхом.
Всього сотня. Та від того повіяло страхом.
Яким не став поспішати у табір вертати,
Бо схотів про обстановку відомості мати.
Ми у лісі зупинились, роз‘їзди послали.
Одні в лісі побитого москаля впіймали.
Притягли до нас у табір та питати стали.
А воно дивилось згорда та усе мовчало.
Коли ж стали йому п‘яти вогнем припікати,
То воно взялось нахабно у очі кричати:
- Вот ви толька пападьотесь, подлиє черкаси,
Раскальоннимі щипцамі рвать с вас буду м'ясо!
Довго іще матюкався та сильно грозився.
Врешті, здався й перед нами у всім повинився.
Виявилось, що Куракін, що їх військом правив,
Вслід орді усю кінноту чимскоріш відправив.
Вона слідом потяглася, що ми і не знали.
А сьогодні по обіді з трьох сторін напали.
Хтось за зброю ухопився, щоб опір вчиняти,
А хто просто підхопився й кинувся втікати.
Поки одні помирали, напад відбивали,
Другі уже чимскоріше річку подолали.
Думали, що за рікою зможуть відірватись.
Але там річки, яруги – нелегко прорватись.
А москалі їх ловили та в полон в‘язали.
Навіть, кілька мурз ногайських у полон попали.
Невеликі купки лише по лісах сховались.
Крізь оті ліси й болота пройти намагались.
А москалі їх ловили. Іще гірше взнали,
Що Бугая москалі теж у полон узяли.
Стали і ми пробиратись тоді чагарями,
Боялися на дорогу виходити прямо.
Бо москалі скрізь роз’їзди, сторожу пустили,
Усі шляхи, всі дороги назад перекрили.
Але, як ми не таїлись, все одно нарвались.
Дійшли річки, через неї вже переправлялись,
Коли раптом з того боку вдарили пищалі.
Видно, москалі про шлях наш вже зарані знали.
Кинулись назад, а звідти москальські рейтари.
Яким зібрав нас докупи та й на них ударив.
Не багатьом удалося крізь рейтар пробитись.
Мені з одним москаликом довелось схопитись.
Я з сідла вражину вибив, дорога відкрита,
Він шаблюкою устиг ще мене прихопити.
Я спочатку й не помітив, погнав коня далі.
Зупинився, як повірив, що услід не гнали.
Крові набрав повен чобіт. Ледь стягти вдалося.
Вже без чобота надалі їхать довелося.
Сяк-так рану пов‘язав я, щоб кров зупинити
Та й подався потихеньку бездоріжжям звідти.
Днів багато проминуло, як сюди дістався.
Недалеко по дорозі без коня зостався.
Якісь таті наскочили. Мене не чіпали.
А коня і усю зброю та здобич забрали.
Та й на тому красна дяка, що, хоча б не вбили.
До села мені дістатись вартувало сили.
Та Господь вберіг і, врешті, як у вашій хаті.
Та, мабуть, сьогодні досить. Страшно хочу спати.

ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнато́н (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
Неферті́ті – його головна дружина, цариця, втілення краси та «земного дихання сонячного диска».
Хор фіванських жерців Амона – голос старої віри, таємної люті та занепаду.
Хор будівничих і митців Атона – голос нової віри.


СЦЕНА 1: Пробудження Горизонту
(Дія відбувається на терасі розкішного білого палацу в Ахетатоні. Ранок. Сонце сходить над скелями, заливаючи все рожевим і золотим світлом. На передньому плані – Ехнатон і Нефертіті тягнуть руки до променів бога Атона. Навколо цвітуть штучні сади, а промені Атона торкаються золотих рельєфів, де зображено царське подружжя з дітьми).

Хор будівничих і митців:
Слава Атону! Слава фараону та його прекрасній цариці!
Митці більше не ріжуть камінь за суворими канонами старої брехні.
Ми малюємо життя таким, яким воно є: гру дітей, ніжність царя, красу природи…

Амарна сяє, мов перлина у гарячих пісках Єгипту!

Ехнатон (обіймає Нефертіті, дивлячись на місто) :
Дивись, моя прекрасна Нефертіті, сонце Амарни зійшло над світом.
Ми збудували цей рай з одного лише твого подиху й моєї віри.
Тут немає страху перед підземним царством, тут тільки радість буття.
Кожен рельєф у наших храмах розповідає про те…
…як ми любимо одне одного під променями бога Атона.

Нефертіті (притискається до його плеча, але її погляд тривожний) :
Місто прекрасне, мій царю... Але зорі вночі шепочуть мені про небезпеку.
Поки ми молимося Атону, на кордонах імперії збираються хмари.
Хетти палять наші застави… Народи піднімають бунти…
А Фіви… таємно готують зброю.

( На задньому плані, у глибокій тіні, чути глухий, підземний речитатив жерців).

Хор фіванських жерців Амона (в тіні, похмуро, в ритмі важких кроків):
Темрява Карна́ку плаче за золотом. Пліснява точить порожні жертовники.
Ти зрікся батьків, безумний царю, ти зрікся прихованого в сутінках Амо́на!
Вітер пустелі засипле твій палац, пісок поглине твої єресі.
Старі боги чекають у пітьмі. Вони прагнуть крові. Вони прагнуть помсти.

Ехнато́н (підводиться, його голос звучить піднесено, підкоряючись ритму сонячного сходу):
Замовкніть, кажани минулого! Сліпці, що звикли жити в склепах!
Дивіться: розриває небосхил жива, палка, пречиста сила!
То Атон прокидається! Батько і Мати всього, що дихає на землі!
Він не ховається в таємних кімнатах, не вимагає страху в темряві.
Він дарує себе кожній квітці, кожній пташці, кожному серцю!
Моє серце – його дзеркало. Моє місто – його земний горизонт.

І я більше не Аменхотеп, я – Ехнатон… той, хто угодний Атону!

Нефертіті (ступає вперед, її рухи плавні, голос переплітається з мовою Ехнатона, створюючи мелодію):
Я – Краса, що прийшла до твого престолу, мій Царю, мій Сонцеподібний.
Я бачу, як промені-руки торкаються твоїх плечей, як вони вінчають твоє чоло.
Нехай жерці шепочуть прокляття у своїх занедбаних храмах Фіва.
Тут, в Ама́рні, життя ллється рікою світла.
І я – Нефертіті – твоя вірна тінь, що стала світлом.
Ми житимемо вічно в кожному подиху цього ранку.
Бо наша любов – це воля Атона!..

Хор фіванських жерців Амона (глухо, з наростаючою загрозою):
Сонце заходить. Сонце завжди заходить.
Твоя Ама́рна – лише привид у мареві пустелі.
Ми почекаємо, поки згасне полум'я. Ми прийдемо вночі.

Ехнатон (екстатично, у стані захоплення, перекриваючи їхній шепіт):
Світло не знає смерті! Світло лише перероджується!
Святий! Святий! Святий Атон!

(Світло спалахує на максимумі, повністю поглинаючи тіні жерців).

СЦЕНА 2: Захід Кривавого Атона
(Тераса палацу затягнута сухим сизим маревом. Сонце здається багряним диском, що важко пробивається крізь пил пустелі. Чути сухий кашель, плач за кулісами та брязкіт далекої зброї. Ехнатон сидить на підлозі, тримаючи в руках розбиті глиняні таблички – Амарнський архів. Нефертіті стоїть осторонь, її колись велична постава зломлена горем.)

Хор фіванських жерців Амона (їхній голос тепер ближче, він звучить торжествуюче, зловтішно, під такт похоронних барабанів):
Чуєш, царю, як виє шакал на околицях твого мертвого раю?
Це Амон забирає дихання з грудей твоїх доньок, це він посилає чуму!
Землі твої тануть, як віск на вогні: Каде́ш палає, Бібл благає про поміч.
Але твої воїни сплять у піску, бо ти молишся світлу, забувши про зброю!
Пиши свої гімни на попелі, єретику. Твоє сонце сідає в кров.

Ехнатон (притискає таблички до грудей, його голос зривається, але ритм залишається пророчим):
Глина кричить у моїх руках! Князі Сірії пишуть кров'ю:
«Спаси нас, володарю!»
Вони просять лучників, просять колісниць, просять золота і захисту…
Але Атон сказав: «Не проливай крові, бо кожна людина – мій промінь».
Невже я помилився? Невже моє світло було лише сліпотою?..

…Макетато́н, моя маленька пташко, твої очі навіки закрилися в сутінках…

Нефертіті (її голос тихий, монотонний, сповнений глибокої скорботи, але гордий):
Я зняла свої золоті вінці, я вмивала сльозами тіла наших померлих дітей.
Палац Тутмо́са порожній – різці скульпторів більше не тешуть білий камінь.
Тільки пил. Тільки сухий вітер, що засипає наші прекрасні сади.
Але я не повернуся назад!..

Якщо наше сонце мусить померти – ми помремо разом із ним,
у його останньому спалаху.

Хор фіванських жерців Амона (наближається, закриваючи собою світло):
Ми зітремо ваші імена з кожної стели! Ми вирубаємо ваші обличчя з каменю!
Ваше місто стане притулком для гадюк, а пам'ять про вас проклянуть на віки!
Амон повертається на свій престол. Сутінки перемагають.

(Багряне сонце стрімко падає за горизонт. Наступає повна, важка темрява. Чути лише глухий поривистий свист гарячого пустельного вітру – «хамси́ну»).

ЕПІЛОГ: Попіл Світла
(Минуло кілька років після смерті Ехнатона. Повністю зруйнований, спорожнілий Ахетатон. Стіни Північного палацу напіврозвалені, прекрасні рельєфи посічені зубилами жерців. Посеред руїн стоїть самотня Нефертіті. Вона тримає в руках уламки дитячих іграшок. Навколо неї змикається щільне кільце жерців Амона).

Хор фіванських жерців Амона (торжествуюче, гучно, під такт ударів молотів, що розбивають камінь):
Усе скінчено! Сонце єресі зайшло назавжди!
Юний цар Тутанхамон повернувся в лоно Амона, Фіви знову правлять світом!
Ми вирубали ім’я безумця Ехнатона з кожної стели, ми стерли твій лик, царице.
Твої доньки сплять у розграбованих склепах, їхні душі блукають у пітьмі без заупокійних молитов.
Амарна стала порохом. Вітер пустелі, злижи останні сліди їхнього Бога!

Нефертіті (не зважає на них, її погляд спрямований у небо; вона тихо, але чітко декламує рядки з Гімну, які колись співав її чоловік):
«…Коли ти заходиш на західному схилі неба – земля поринає в темряву, подібну до смерті…»
Так писав мій цар. Так співав мій Ехнатон, коли ми були щасливі.
Але тепер ця темрява оселилася в моєму лоні, що породило шість прекрасних квіток.
Макетато́н… Меритато́н… Анхесенпаато́н…
Ваші імена були зіткані зі світла, а стали лише шепотом трав.
Жерці кажуть, що ваш батько був безумцем, бо любив світло більше за владу.
Але яке царство варте хоча б однієї сльози дитини, що згасає від багряниці?

Хор фіванських жерців Амона (перебиваючи):
Твій Бог не врятував їх! Він не почув твого плачу! Він – ніщо!

Нефертіті (її голос міцніє, набуваючи колишньої царської величі, ритм стає карбованим):
Ні, він чує. «Ти створюєш дитину в жінці, ти даєш їй дихання, щоб оживити все, що створено…»
Кожен, хто обійняв дитину не заради династії, а заради щастя її посмішки…
Той назавжди залишився у своєму Ахетатоні.
Він там! – (Вказує на промінь сонця). – Він – Атон, живий сонячний диск!

(Нефертіті піднімає руки до сонця, що сходить, і кидає жменю пилу в повітря. Пил спалахує золотом у перших променях Сонячного Диску).

«Атон дня, великий у своїй славі!
Ти сходиш – і все живе прокидається…
Твої промені обіймають землі, які ти створив…
Коли ти світишся, вони живуть, вони ростуть для тебе:
Усі отари пасуться на твоїх пасовищах,
дерева і трави процвітають,
птахи летять зі своїх гнізд, їх крила вітають твою «Ка».
Які чудові твої справи, Господи вічності!..»

Ми йдемо до тебе, Атоне. Прийми своїх дітей.

(Жерці кидаються вперед, закриваючи її своїми чорними плащами. Але в останній момент промінь Живого Сонця Атона пробиває темряву, залишаючи на місці руїн лише чисте, сліпуче світло).
***


Далі буде.

ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н»

«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Валтасар — принц-регент Вавілона, номінальний правитель міста під час облоги.
Даніїл — полонений юдейський пророк, мудрець.
Хор вавілонських вельмож — голос п'яного зухвальства та передчасної радості.
Вісник — корисний голос неминучої катастрофи.


СЦЕНА І. Бенкет під час облоги
(Вавілон. Головна бенкетна зала палацу Навуходоносо́ра. За стінами міста стоять війська перського царя Кіра, але всередині грає музика. На столах –золоті кубки, викрадені колись із храму в Єрусалимі. Принц Валтасар сидить на троні, високо піднявши чашу).

Хор вельмож:
Пий, владико Вавілона! Нехай перси стоять під мурами хоч сто років!
Наші стіни неприступні, наші комори повні хліба, наші боги сильні!
Вавілон – вічний! Жоден ворог не переступить через води нашого Євфрату!

Валтасар (п'яний, з диким сміхом)
Наливайте вино в кубки єврейського бога! Нехай бачить, хто тут справжній володар!
Якщо перський цар Кір думає, що може налякати Вавілон, він дурень.
Ці стіни будував мій великий предок Навуходоносо́р! Вони стоятимуть вічно!
Сьогодні ми святкуємо, і жодна сила на землі не зупинить наш бенкет!

(Раптом музика обривається. Світло смолоскипів тьмяніє. На білій стіні палацу з'являється людська кисть без тіла і починає повільно випалювати вогняні слова: МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н. Натовп застигає в німому жаху. Валтасар блідне, кубок випадає з його рук).

Валтасар (кричить, голос зривається)
Хто це?! Кличте халдеїв, кличте магів! Нехай прочитають цей вогняний знак!
Хто розгадає слово – отримає багряницю і золотий ланцюг на шию!
Мої коліна тремтять... Що це за жах дивиться на мене зі стіни?!

СЦЕНА 2. Ваги долі

(До зали повільно входить старий пророк Даніїл. Він не схиляє голови перед п'яним регентом, його погляд суворий і чистий).

Даніїл (вказує рукою на вогняні знаки)
Залиш собі своє золото, царю, і свої дарунки віддай іншому.
Я прочитаю тобі напис, який випалив Дух Господній за твоє зухвальство.
Ти підняв руку проти Бога Небесного, ти пив вино з Його святих кубків і славив ідолів із каменю.
Ось що значать ці слова, Валтасаре:
МЕНЕ́ – порахував Бог твоє царство і поклав йому край.
ТЕКЕ́Л – ти зважений на вагах долі і знайдений занадто легким.
ВЕ-ПАРСИ́Н – твоє царство розділене і віддане мідійцям та персам.

Валтасар (намагається сміятися, але голос тремтить)
Старий безумцю! Ти просто хочеш налякати мене своїм Богом!
Вавілон не можна розділити! Хто пройде крізь глибокі води Євфрату?!
Варта, налийте мені ще вина! Напис згасне з ранком!

СЦЕНА 3. Вода, що зрадила місто
(Вбігає закривавлений Вісник, падає перед троном).

Вісник
Жах, владико! Вавілон упав! Ми зраджені!
Перси здійснили неймовірне... Вони прокопали новий канал і повернули річку Євфрат в інше русло!
Вода, що захищала наші мури, пішла за лічені години!
Річка стала бляклим струмком, і вороже військо увійшло в місто прямо по сухому річищу!
Ворота Іштар відчинені, палац оточений, перська кіннота вже в садах!

Валтасар (дивиться на стіну, де гаснуть слова)
Вода пішла... Золото зрадило... Ваги повернулися проти мене.
Даніїле, твій Бог не помилився...

Хор вельмож (в паніці)
Тікайте! Рятуйтеся! Смолоскипи гаснуть, залізо персів уже за дверима!
Сонце Вавілона сіло за одну ніч!

(Двері зали вилітають під ударами таранів. Вриваються перські воїни з оголеними мечами. Валтасар падає під ударом списа. Велике місто занурюється в темряву історії).
***

Далі буде.

І. МЕСОПОТАМІЯ

Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

***

ПІСНІ ВАВІЛОНСЬКОГО САДУ.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі
на три з’яви в дусі шумеро-аккадського епосу)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Навуходоносор II – цар Вавілона, великий будівничий і полководець.
Амітіс (Семіраміда) – його дружина, мідійська царівна, донька гірського царя Кіаксара.
Жрець-уму – верховний жрець храму Мардука, зікурату Есагіли.
Хор вавілонських жерців та будівничих — голос волі царя та праці міста.


ЗАСПІВ. МОЛИТВА ПІДНЯТИХ РУК
Голос Жерця-уму, що стоїть на вершині зікурату Есагіла, вежі Етемена́нкі. Звучать важкі удари великих мідних гонгів. Хор вітає богів і закладає фундамент історії.

Жрець:
Про Вавілон, що піднявся до зір, я співаю!
Про Навуходоносо́ра, царя чотирьох сторін світу,
Що приборкав народи і висушив сльози пустелі.
Слухайте, небеса небес, слухай, райська земле Еде́ну!
Як камінь зустрівся зі смолою і став горою,
Як кохання володаря перетворило глину на рай для цариці.

Хор:
О Марду́ку, владико золотого престолу!
О Ма́мі, праматір, що виліпила серце людини!
Почуйте Пісню про Сад, що піднявся над часом,
Почуйте про Амітіс, мідійську зозулю в гніздечку із цегли!

З’ЯВА І. ТУГА МІДІЙСЬКОЇ ПТАХИ
Внутрішні покої Південного палацу. Стіни з синьої глазурі. Амітіс сидить біля вікна, крізь яке дихає спекою пустельний вітер. Вона тужить за прохолодою гір.

Амітіс:
Мій батько залишив мене в царстві сухого піску,
Де сонце Шамаша випалює очі та душі.
Вавілон твій величний, мій царю, та серце моє помирає.
Я задихаюся в цьому пилу, я прагну зелених дерев батьківщини,
Де туман обіймає стрункі кипариси і плачуть гірські джерела…

Якщо я помру тут – моя кров стане пилом під твоїми ногами.

Навуходоносор:
Облиш свої сльози, Іштар мого серця!
Я – цар, перед яким тремтять гори Лівану!
Якщо немає тут гір – я підніму їх із праху.
Якщо немає прохолоди – я змушу Євфрат текти до неба.
Тисячі рабів закладуть фундамент із каменю і свинцю,
Смола-асфальт триматиме землю, щоб ти усміхнулась!


З’ЯВА ІІ. ТАНЕЦЬ ПІД ЗОРЯМИ БОГА СІНА
Найвища тераса Садів Семіраміди. Ночі в зорях Бога Місяця-Сіна. Шелестять молоді кедри й мирти. Чути безперервний ритмічний скрип помп, що підіймають воду крізь порожнисті колони.

Навуходоносор:
Там, у підземеллях, раби обертають колеса,
Шкіряні черпаки п’ють холодну кров річки Е́а.
Вода підіймається вгору, мов соки дерев живоплодних,
Танцюй для мене, Амітіс, ти – моя світла Інанна!

(Амітіс танцює під удари тимпанів, скидаючи прозорі ассирійські шати. Браслети на ногах дзвенять у лад із водою. Сцена переходить у любощі на леопардових шкурах).

Хор (за кулісами, вуркотливим, сакральним речитативом):
Земля поєдналась із небом, волога упала на камінь!
Велика Мамі стоїть над їхнім царським ложем!
Вона бере червону глину Вавілона, вона бере кров богів-Аннунаків,
Вона вплітає життя у лоно цариці Амітіс.
Буде спадкоємець престолу! Буде благословенний Сад!

З’ЯВА ІІІ: Падіння завіси – подяка Мамі
Внутрішнє святилище храму Богині-Матері Ма́мі. Амітіс, уже в тяжбі, тримає в руках золоту чашу з жертовним фініковим вином та плодами граната. Поруч стоїть Навуходоносор у парадному царському вбранні.

Амітіс:
О Мамі, Нінту́, праматір усього живого!
Ти, що оберігаєш жінку в часи її мук і тривоги.
Твоя рука торкнулася мене в тіні зелених терас,
Коли мій цар дарував мені свою ласку і ніжність.
Прийми це вино, солодке, як мед із плодів Еде́ну,
Прийми ці гранати – символ твого вічного лона.
Захисти дитя, що б’ється під моїм серцем,
Як цей Сад захищає мене від палючого сонця-Шамаша!

Навуходоносор:
Я, Навуходоносо́р, пастир, що доглядає твій люд,
Схиляю свою корону перед вівтарем твоїм, Ма́мі.
За те, що дала моїй цариці радість плоду і силу,
Я прикрашу твій храм чистим золотом із далеких земель.

Нехай наш рід триває, доки стоять ці кам’яні гори!

ЕПІЛОГ. В тіні Еде́ну
Минули роки. Навуходоносор і Амітіс – літні, величні володарі, сидять на тій самій терасі. Сад став густим, дерева закрили небо. Звучить філософська, заспокійлива мелодія ліри.

Амітіс:
Наші тіла слабшають, мій царю. Земний час стікає, як вода крізь колони.
Що лишиться від нас, коли боги заберуть наш подих?

Навуходоносор:
Сад цей як подих кохання залишиться жити,
І спів ранковий мідійської птахи знов сонце розбудить.
Вдвох, як і жили, кохана, підемо з тобою у Вічність.
В зеленотрав’я Едену, де смерті немає.
Будемо там, як раніше – удвох молодими,
і ти, моя світла Інанно, станцюєш у зорях для мене.

Хор (Фінальний акорд):
Вони заснули, але Сад їхній не вмирає.

…Кожен шелест листя – це поцілунок Навуходоносо́ра.
Кожна крапля води – це сльоза радості Амітіс.
Слава царю! Слава Голубці-цариці!
Слава богам Вавілона вовіки!
***

«ШАММУРАМАТ – ГОЛУБКА НА НЕБІ»

Цю пісню співають дівчата-пряхи та каменярі на берегах Євфрату, дивлячись на зелені тераси, що височіють над містом «Божих Врат»-«БАБ-ІЛІ» (Вавілоном).

(Ритмічний, розспівний речитатив у дусі шумеро-аккадського епосу під акомпанемент одинарних ударів тимпанів):

Хто це підіймається над стінами палацу, мов ранковий туман?
Це не хмара бога Адада, це не дим від жертовних багать Мардука.
То мідійська птаха кружляє на вершині кам’яних гір,
То Амітіс танцює для нашого пастиря-царя.

Приспів:
О Шаммурамат! Семірамідо, голубице наша!
Ти прилетіла з північних скель, де плачуть ліси.
Твої крила прозорі, твої очі – чистий лазурит.
Семірамідо, ти принесла прохолоду в наше випалене місто!

Цар Навуходоносо́р підкорив царів і розбив щити ворогів,
Але Шаммурамат підкорила серце самого царя.
Задля неї раби носять камінь, задля неї свинець тримає землю,
Задля неї ріка Євфрат тече вгору, наче жива кров.
Дивіться, як білі голуби летять до її рук,
Вони звуть її своєю сестрою, вони вчать її літати над Вавілоном.

Нехай стоять ці Сади, доки світить бог місяця Сін,
Слава Семіраміді, що перетворила пустелю на райський Еден.
***

Далі буде.

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.

Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Скидається, Україна – головний їх ворог.
Чомусь про гріхи москальські забулися скоро.
Я мовчу вже, скільки крові москалі пролили,
Поки всі повстання польські вони придушили.
Забули тридцять дев’ятий, про Катинь забули.
А там жертв не на десятки – сотні тисяч було.
Та масових демонстрація по тому немає,
Бо то лише Україна поляків вбиває.
А я хочу ще сторінку одну нагадати,
Де полякам довелося нести важкі втрати,
А москалі відвернулись, хоч можливість мали,
Але не прийшли на поміч, не порятували.
Одні байдуже дивились, як гинуть поляки,
Інші поміч надавали в тім німцям усяку.
Мова іде про повстання трагічне в Варшаві.
Москалі тоді зробили свою чорну справу.
Коли у тридцять дев‘ятім війну розпочали,
Польща перша під німецьким чоботом упала.
Уряд за кордон подався, в Лондоні вмостився
І вже звідти формувати військо заходився.
Називалося те військо Армія Крайова.
Хоча, військо? Партизани лише, одне слово.
Вони на теренах Польщі тоді воювали,
Часом і на українські села нападали.
Поки в німців була сила, то й надій не мали,
Щоби Польща їхня, врешті незалежна стала.
А, як москалі поперли, стали німців гнати
Та й союзники взялися уже наступати,
Уже й впевненість з‘явилась – недовго зосталось.
Тож поляки, відповідно також готувались.
Ті, що в Лондоні сиділи, хотіли спочатку
В усій Польщі одночасно повстання підняти,
Як москальське військо стане уже підступати,
Щоби «визволити» Польщу москалям не дати.
Бо ж нутро москальське знали із досвіду: всюди,
Де москальський чобіт стане – Москальщина буде.
Але сил було замало відсіч німцям дати,
Тож рішили у Варшаві повстання підняти,
Коли вже москальське військо упритул підійде.
Як столицю лиш повсталим захопити вийде,
То, чия буде столиця – того і країна.
Бо так було у Парижі, Празі чи Афінах.
Тут якраз в сорок четвертім москалі й попхали.
Від Дніпра і аж до Вісли німчуру погнали.
Десь вже й Віслу форсували, зайняли плацдарми.
В Лондоні рішили часу не гаяти дарма.
Генерал Бур-Комаровський отримав наказу:
Тільки москалі підійдуть - піднятись одразу
І столицю захопити, москалям не дати
У Варшаві свою владу якусь наставляти.
На порядність сподівались москалів, забули,
Що й до того прецеденти відповідні були.
Уже Армія Крайова повстання здіймала
В Львові, Вільнюсі і німців звідти проганяла.
Та москалі, ледве тільки до міста вступали,
Тут же у повсталих зброю усю відбирали.
І багато хто по тому в табори попали.
Москалі би і в Варшаві панькатись не стали.
Та наївний польський уряд у Лондоні мріяв,
Що утвердитися в Польщі по війні зуміє.
Тож повстання готувалось. Запасали зброю,
Формувалися загони, готові до бою.
Зброї, правда було мало: трохи автоматів,
Пістолети та гвинтівки. Та й то не всі мати
Могли зброю. Сподівались, як дійде до бою,
То у німців собі візьмуть набої і зброю.
Москалям вже до Варшави кілометрів двадцять.
Пару годин і в столицю зможуть увірваться.
Німці вже і установи вивозити стали.
Вирішив Бур-Комаровський – година настала.
План зарані розробили: кому і що брати.
(Хоча зброю між повсталих мав кожен десятий)
Тим не менше. Перше серпня, сімнадцята днини,
Наступила вирішальна для Польщі година.
Люди узялись за зброю, бої розпочали.
Згідно плану, на все-про все вони три дні мали.
За три дні розіб’ють німців, москалі припхають
І Варшаву уже точно німці не втрима́ють.
Та все пішло не по плану з самого початку,
Ключові об’єкти в місті не вдалося взяти.
Мости, штаби, склади німці втримати зуміли
Та повстанців і від Вісли, навіть відтіснили.
І тут новина тривожна: москалі спинились.
Виявляється, війська їх страшенно втомились
І тепер далі ні кроку не зможуть ступити.
Кілька місяців потрібно, щоб їм відпочити.
Тепер самі варшав‘яни воювать повинні.
Як казав москаль відомий колись: співпадіння?
Тепер стало зрозуміло уже усім – здуру
Уряд польський був затіяв оцю авантюру.
Кинув людей на гармати. На що сподівався?
Щоби Сталін задля Польщі вільної старався?
Щось в Лондоні урядовці, мабуть начудили?!
Він вже свій привіз в обозі, в Любліні сиділи.
Як Варшаву звільнять, миттю прискакають радо
І Радянську проголосять в усій Польщі владу.
Чого б мав жаліть поляків, що там помирали?
Та вони своїх на полі штабелями клали.
Тож повсталі залишились битись наодинці.
А, тим часом, підтягнули підкріплення німці.
Взялись квартал за кварталом на порох стирати.
Усіх винних і невинних заодно вбивати.
І москалі їм у тому добре помагали,
Що тоді на боці німців уже воювали.
Називали себе «Руські» й не соромно було.
Хоча деякі поляки то перевернули.
Чомусь РОНА українським військом уважали.
Ще й «Галичину» до того сюди приписали.
Хоч її біля Варшави і близько не було.
Отож, всю злість орди тої Варшава відчула.
Але люди не здавались боролись і далі
За життя своє і рідних, а не за медалі.
Миколайчик, що в Москві був, до Сталіна кинувсь.
Москалі Варшаву зможуть врятувать єдині.
Просив помочі, щоб Сталін повелів одразу.
А той байдуже отвітив: «Я віддам накази!»
Тому б тим і вдовольнитись. Та став вимагати,
Що повинен Сталін Вільнюс і Львів їм віддати.
Сталін і так не збирався нічого робити,
А від того вмить зробився ще більше сердитий.
Аж до січня війська, навіть кроку не зробили,
Поки німці остаточно повстання згубили.
Англійці, хоч і вважали, що то авантюра,
Що затіяв Миколайчик те повстання здуру.
Усе ж літаки послали припаси скидати
На Варшаву, щоб повстанцям помочі надати.
Та з Італії літати неблизька дорога.
Тож багато посилати в них не було змоги.
Стали Сталіна просити, аби змогу мати
Десь, хоча б на Україні літакам сідати.
Сталін на те не дав згоди, мовляв біда сталась
І летовищ на те цілих у нас не зосталось.
Думав, що ось-ось і німці повстанців здолають
І тоді війська можливість наступати мають.
Та повстання затяглося. Варшава змагалась.
Обстрілам й бомбардуванням весь час піддавалась.
Німці місто не жаліли, блокаду стискали.
Лише трупи ї руїни позаду лишали.
Щоби імідж свій не втратить «борця за свободу»,
Сталін літакам сідати дав англійським згоду.
З Італії вилітали, ішли на Варшаву,
Вантаж там скидали й далі уже на Полтаву.
Та і літаки москальські за ту справу взялись.
Тільки якось зовсім дивно вони там старались.
То скидали де попало – німцям діставалось.
То зовсім без парашутів – усе розбивалось.
Навіть, з гармат по Варшаві узялись стріляти.
А у вересні «вдалося» і Прагу зайняти –
То варшавське передмістя на лівому боці
Ріки Вісла. Німців тут вже не було й на оці.
Вони всі на тому боці без кінця товклися,
Винищити до останку повстання взялися.
А повстанців усе менше, зашморг все тісніший.
Скоро одне Середмістя зосталося лише.
А уже на друге жовтня і воно упало.
Живих десь п‘ятнадцять тисяч тоді зброю склали.
Двадцять тисяч поранено та п‘ятнадцять вбито.
А цивільних двісті тисяч. Хто їх мав жаліти?
В німців втрати десять тисяч. Такі результати.
Якщо взяти й порівняти ті бойові втрати:
За одного німця вбито сто тридцять поляків!
Арифметика, скажу вам відверто – ніяка.
Як Варшаву зруйнували і кров‘ю залили,
Тоді лиш війська москальські, врешті «відпочили»
І продовжили свій наступ, звільнили Варшаву.
Але німці вже зробили свою чорну справу.
При москальській байдужості, не слід забувати.
А поляки українців в чомусь винуватять.

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.

Карфаген повинен
бути зруйновано
ми погостювали
Барка
нам час

караван
у вигинах барханів
просуває свій шлях
крізь
можливість
бути
залишитися
лише змінюючи
одягу
обличчя
не впізнаючи себе
на порох
пісок
чи вітер
сонце
осушить чашу
нашу
не встигнувши
торкнутися тебе
Барка
нам час
у дорогу

слів
не вимовимо
заносить
пісок
хто
був
буде
з нами
потім
поведе
караван
далі
ми погостювали
Барка
нам час
час у дорогу

2024

Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.

Старий Овсій вмовив сина у Базар відвезти.
- Помирати, - сказав, - скоро. У останнє хочу
Своїм славним побратимам «подивитись в очі»,
Бо такий тягар нелегко усе життя нести.
Приїхали. Овсій чомусь пам’ятник минає,
Що поставлений котовцям, полеглим у битві.
Син лише услід поглянув батькові сердито
Та подумав, що, напевно він чогось не знає.
Пішов слідом. Пройшов батько доволі далеко.
Серед поля зупинився, зняв шапку поволі.
Вітерець чуприну сиву потріпував кволо.
Опустились старі плечі, мов вага нелегка.
Син не став підходить ближче, не став заважати.
Лиш здивовано дивився: що тут могло бути.
Ні горбика, хоч би хрест тут десь стояв забутий.
Лиш бур‘ян. «Та щось сюди, бач, притягує тата?!»
Постояв Овсій, постояв. - Поїхали, сину!
Розвернувся і неспішно подався до воза.
А в очах син запримітив – ще блищали сльози.
Звісно, дуже захотілось дізнатись причину.
Вже на воза вони сіли, то й син став питати:
- Що тут трапилось такого, чого я не знаю?
Ти ж бо про своє минуле не розповідаєш.
А онукам що повинен я розповідати?
Подививсь Овсій на сина: - Не на часі, може
Тобі, сину, про те знати та розповідати.
А з другого боку, справді – вже час помирати.
Забирати ж у могилу пам‘ять – то не гоже.
Надягнув, нарешті шапку, що стискав рукою.
- Розкажу, коли вже хочеш, але маєш знати,
Що не всякому то можеш ти розповідати,
Бо й сам можеш постраждати ти з-за правди тої.
Було то в криваві роки, коли Україну
Вже на шмаття роздирали жадібні сусіди.
Не свободу принесли нам ті роки, а біди.
Видавалось, що Господь нас навіки покинув.
Вже, мабуть в останній спробі з поляками стали
Разом супроти червоних. Але й тут невдача.
Мені, правда, удалося Києва побачить.
Та червоні так натисли, що ми відступали.
Мені всього лиш сімнадцять у ту пору було.
Ще горів, щоб Україну вільною зробити.
А прийшлося рідну землю чи й навік лишити.
А поляки нас укотре тоді підманули.
Домовились з москалями, хоч нам обіцяли,
Що поможуть Україну нашу визволяти.
А ми геть уже не мали з чим до бою стати,
Тож за Збруч, на Україну польську відступали.
Хоча то і Україна – там поляки влада.
Відібрали у нас зброю, в табори загнали,
Де від голоду й нужди ми постійно страждали,
Помирали, хоча дух ще не втратили, правда.
Хоч за дротом, але вісті до нас долітали:
Запалала Україна, не хоче коритись,
Всюди піднялись селяни з москалями битись,
Бо ж нещадно Україну вони грабували.
Ух, дали б нам зброю в руки, ми би подалися
Помагати, Україну на бій піднімати.
А доводилось за дротом колючим чекати.
Хоч провідники вже наші за справу взялися.
З поляками домовлялись, щоб ті відпустили
Бажаючих воювати та їм зброю дали.
А поляки все то довго тягли-розтягали.
Вже й весна минула, й літо, а ми все сиділи.
За тим часом москалі вже мусили піддатись,
Щоб селян хоча би трохи якось замирити,
Вирішили продрозверстку, врешті відмінити,
Щоби змусити селянство до праці вертатись.
Тож, поки ми готувались та сили збирали,
В Україні вже поволі затихав той спротив.
Вже селяни повертались в поле до роботи.
Але знову їх підняти ми надії мали.
Хоч повільно, та поляки стали щось рішати.
Всіх бажаючих з-за дроту вони відпустили.
Не давати, правда зброї нам вони рішили.
Ми неправдами ту зброю мали здобувати.
Хтось гвинтівку мав іржаву, хтось пасок приладив,
Щоби не в руках носити. Багато без зброї,
Сподівалися здобути в москалів із боєм.
Але усі готувались до походу радо.
Зима була на підході, як готові були.
Як готові? Хто в шинелі, а в кого немає,
Хтось у чоботах, а інший постоли вдягає.
Не одні ми готувались, від знайомих чули,
Що три групи виступає. Хоч наша найбільша.
Ще були і бесарабська, кажуть, і подільська.
Не знаю, як виглядало у тих групах військо,
Але наша озброєна, схоже, що найгірше.
Генерал Юрко Тютюнник командував нами.
На початку листопада, урешті зібрались
І через Волинь на Київ походом подались.
Уявляли, як повстане Україна прямо.
Було нас десь дев‘ять сотень, а при тому мали
Лиш чотириста гвинтівок та шість кулеметів.
Те не надто хвилювало нас того моменту,
В москалів багато зброї, віднімем – вважали.
По дорозі у поляків відібрали зброю,
Що стояли на кордоні, чекістів побили.
Продзагонів по дорозі декілька зустріли
Та відбили вози з хлібом у клятих із боєм.
Хліб той роздали селянам – нехай добро знають.
Хай беруть у руки зброю та йдуть помагати.
Самі ж Коростень помчали бігом визволяти.
Подивилися, як звідти червоні втікають.
Пораділи перемозі, хоча й не надовго.
Із Житомира курсанти скоро підтяглися,
Бронепоїзди примчали теж по залізниці.
Тож ми не змогли утримать тоді міста того.
Отмарштейн – такий полковник був у нас в бригаді,
Заявив, що до кордону треба відступати,
Бо у цих боях ми скоро всіх людей утратим.
А місцеві щось за зброю беруться не радо.
Та Тютюнник рішив: треба рухатися далі.
Стрінемо подільську групу, з‘єднаємо сили,
А тоді уже побачим, що б далі робили.
Тож на думку генерала усі і пристали.
На Чоповичі пода́лись, Малин оминули,
Подались до Радомишля його захопити.
Удалося під Заньками нам перепочити.
А вже потім про спочином ми зовсім забули.
Бо під Чайківкою скоро нас котовці стріли
І вже далі невідступно пхалися за нами.
То із засідки ударять, то наскочуть прямо
Та відкочувались швидко, бо ми добре били.
Хоч і нам теж діставалось. Поранених валка
Швидко іти не давала. Та ще ж із боями.
За Тетерів перебрались й подалися прямо
До Димера. Бо там мали подільців зустріти.
Три дні ішли із боями аж поки дізнались,
Що за кілька днів подільці на захід подались.
Тож до Димера даремно нам було спішити.
Надій з ними об’єднатись вже у нас не було.
Вирішили теж на захід тоді прориватись.
Через Тетерів прийшлося знов переправлятись.
А уже на той час снігу добряче надуло.
І мороз уже узявся кригою вкривати
Річку Тетерев. Хоч лід той був зовсім тоненький.
А тут іще і котовці беруть у обценьки.
Довелось тоді нам бродом ту річку долати.
Береги там болотисті, сніг лежить глибокий.
Майже ніхто з переправи сухим і не вийшов.
З пораненими тоді, звісно возилися більше.
Воза ставили на воза, перенесли поки.
У Малих Миньках спинились, щоб доночувати.
Дуже змучилися, тому до обіду «спали».
А уже з обіду шляхом рухатися стали.
Й тут котовці узялися нас атакувати.
Їх три тисячі, нас «цілих» ушестеро менше.
Зав‘язався бій жорстокий, бо ж ми не здавались.
Навіть, голими руками часом відбивались.
А вони уже навколо затягнули вершу.
І рубали нас безжально, шабель не жаліли.
Поранених добивали, які на підводах.
І нікого, видавалось, їм було не шкода.
Може би на шляху тому усіх перебили.
Та Котовський появився, припинив розправу.
Не для того, звісно, щоби нас порятувати.
Треба ж ще подобу суду нам улаштувати.
Та й ми уже добре знали, з ким маємо справу.
Живих усіх позганяли котовці до купи.
Роздивились: генерала немає між нами.
Кажуть, вирвалися кінні й подались шляхами.
Ми стояли, а котовці дивилися тупо.
Вже поранених добили, нас пограбували,
Відібрали все, що цінним тільки їм здалося.
У чотири нам шеренги стати довелося
І назад до Малих Миньок нас вони погнали.
Там у церкві зачинили до самого ранку.
Але й уночі червоні весь час турбували,
Приходили грабувати, їсти не давали.
Вигнали знов на дорогу усіх на світанку.
Кінні сотні оточили, боялися втечі.
Сам отой Котовський лисий й комісар на конях
Під’їхали, запросили в армію червону.
То для них зламати слово запросто, до речі.
Та з нас ніхто не піддався. Тож усіх погнали
Під конвоєм до Базару, знов в церкву закрили
Та ще у дві синагоги. Голодом морили.
Та на допит поодинці цілий день тягали.
Суд у москалів короткий. Вже на третю днину
Перших старшин розстріляли прямо з кулеметів.
Ми на щось ще сподівались до того моменту.
Хоча добре розуміли: проти них – то винен.
Поки в церкві ми сиділи, приходили люди.
То приносили продукти, тихцем віддавали,
То полотно, аби рани ми перев’язали…
А ми в церкві тій сиділи та чекали суду.
Дочекались. Всіх зібрали та у степ погнали.
Там вже людям наказали ями покопати,
Щоби трупи наші було куди їм скидати.
Перед ямами отими ми усі і стали.
Зачитали постанову їхньої «п‘ятірки»,
Що за зраду смертна кара нас усіх чекає.
Знову в армію Червону піти закликають.
Тоді життя своє зможем врятувати тільки.
Але вістовий Щербак одразу за усіх отвітив,
Що ніхто з нас України зраджувать не стане.
Мов питався у нас згоди, повернувся, глянув.
Та ніхто не став нічого проти говорити.
Нас поставили над ями, проти - кулемети.
Поки командир рукою не махнув – почали,
Раптом хлопці «Ще не вмерла…» в строю заспівали.
І усі ми підхопили пісню ту моментом.
Ударили кулемети, а ми все співали.
Все тихіше і тихіше, бо ж падали мертві.
Та живі співати далі продовжили вперто.
Навіть, кулі, що свистіли, їх не обірвали.
Я відчув удар у груди і в яму звалився.
Що уже було там далі – того я не знаю…
Прокинувся, бо мені щось дихання спирає.
І темрява. Поряд мене ще хтось ворушився.
Відчув холод. Зрозумів вже – земля наді мною.
Живим кляті закопали. Вибиратись взявся.
Добре, що на трупах вбитих поверху валявся.
Та і земля наді мною не була товстою.
Якось вигрібся нагору. А там ніч вже темна.
Чую, знову піді мною хтось заворушився.
Відривать його руками зразу ж заходився.
Хоч зірвав на пальцях нігті та все ж не даремно.
Відкопав іще й Миколу з нашої бригади.
Вибралися з тої ями, відповзли подалі.
Обмацувати тіла свої , ран шукати стали.
В мене у грудях боліло. Та виявив радо,
Що той хрестик, що ще мама мені начепила,
Мідний вм‘явся, але кулю зумів зупинити.
Тож нема чого раніше себе хоронити.
А Миколу куля тільки трохи зачепила.
Кажу йому: - Давай звідси швидше вибиратись.
А він мені: - Все даремно. Смерті не минути.
Куди іти? Де ховатись? Вороги навколо. -
І від мене лиш рукою відмахнувся кволо. –
Як прийшов час помирати – так тому і бути.
Не став з ним я сперечатись, до лісу подався.
Він в Базарі залишився. Його знов впіймали.
Привели до тої ж ями та знов розстріляли.
Я про те уже пізніше від людей дізнався.
Отож там у тих могилах півтисячі люду,
Що червоні судом скорим там їх розстріляли.
Хоч вони свою країну лишень визволяли.
Та хіба знайдеш ти правду в москальського суду?
Ще дізнався, що ті наші, разом з генералом
Змогли врешті-решт пробитись та порятуватись.
Вдалось польського кордону кінними дістатись,
Хоч котовці вслід за ними всю дорогу гнали… -
Овсій замовк, задумався, а далі і мовив:
- То там вперше мене доля так порятувала.
Але, бачиш не востаннє… Як війна настала,
Ми вважали, що можливість нам відкрилась знову,
Що німці нам допоможуть створити державу,
Коли зможуть з України москалів прогнати.
І ми кинулися в тому їм допомагати.
Та виявилось, що робили ми погану справу.
Німці зовсім не збирались нам волю давати.
Ми їм треба були, поки москалів долали.
А тоді ми їм вже зовсім непотрібні стали.
Отримали не свободу, а кулі і грати.
Ото, коли в сорок першім вже край наш «звільнили»,
Збиралися ми, щоб пам’ять вбитих вшанувати.
Та могили, як належить їм облаштувати.
З‘їжджалася купа люду на оті могили.
Я також туди збирався, але так вже сталось,
Що скалічив собі ногу на рівному місці.
На могили до полеглих не поїхав, звісно.
Хоча серце туди моє, безперечно рвалось.
А зібралось туди, кажуть сорок тисяч люду.
З усієї України вклонитись з‘їжджались.
Німці лиш на те дивились, але не втручались.
Дивилися та гадали – що із того буде.
Знов лунала «Ще не вмерла…» на усю округу,
Хрест воздвигли на могилі, його освятили.
Слів багато про полеглих добрих говорили.
Про те, як зросте держава від Дону до Бугу.
Німці ж брали на замітку найбільше завзятих.
На другий день поодинці вже брати взялися.
І місцевих, і хто звідкись у Базар явився.
До тюрми спочатку, потім уже розстріляти.
Я не був, тож мене доля знов порятувала.
Від німецької тепер вже врятувала кулі.
Оце тепер ми уперше з тобою прибули…
І востаннє. Бо вже часу залишилось мало.
Розкажи, як підростати вже будуть онуки,
І про мене, і про хлопців, що отут зостались.
Що зробити Україну вільну намагались
І пішли заради неї на ті смертні муки.

Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з них одночасно правив.
Тож багатьох князів і прозивали,
Щоб люди їх, хоч якось розрізняли.
Був Ігор Ста́рий, Мудрий Ярослав,
Великий Володимир, Святослав
Хоробрий та Мстислав Удатний.
Ще й Осмомисла треба б нам згадати.
Ці правили на землях, які нині
Належать незалежній Україні.
А, як Залісся ми згадаєм дике,
То Всеволод там був Гніздо Велике.
Ще Юрій Довгорукий, теж нівроку
Прозвався. А іще Мстислав Безокий.
Різниця аж кидається у вічі.
У нас князі і мудрі, й героїчні.
А в них взялися прізвиська давати:
Той спадкоємців наплодив багато,
Той пхав усюди свої руки довгі.
І, видно ока не було у того.
Не за хоробрість прізвиська давали,
А зовсім інше на увазі мали.
Це так, для вступу… Скажемо, одначе,
Про того, світ що навкруги не бачив.
Чому Безоким його називали?
Був без очей чи зовсім інше мали
Тодішні люди. Їм було видніше.
А ми розгадку на кінець залишим.
Тож вперше він в літопису з‘явився,
Як вже добряче «у колодки вбився».
Тоді Андрій, що Боголюбським звався
(Мстиславу тому дядьком він являвся)
Його на князя в Новгород призначив.
Але загрозу через рік побачив
Він від своїх племінників і миттю
Заборонив в Русі їм, навіть жити.
Тож братики в Візантію подались,
Там на «роботу», навіть влаштувались.
Став правити Мстислав у Аскалоні.
Але «запріг він незабаром коні»
Та і на Русь із братиком погнали.
Він у Трипіллі княжить став – прогнали.
Хотів до дядька в Переяслав впхатись.
Та той не захотів з ним, навіть знатись.
Тоді він до Чернігова подався
Та в Городці-Остерському зостався
За князя. Та мав гонору надміру,
В свою зорю високу дуже вірив.
І от настала, начебто година,
Коли він долі своїй виклик кинув.
Сказати слід про те Залісся дике,
Яке цабе вважалося великим,
Що вони вічно з кимось воювали,
Усе на чужі землі позирали.
То вони Русь ходили грабувати,
То до сусідів до других багатих.
А, як кудись в походи не ходили,
Тоді один одному пики били.
І чубилися, кров рікою лилась.
Напившись крові, начебто мирились.
І знов сусідам було місця мало,
Бо «залішани в гості» завітали.
Тож Юрій Довгорукий довго пхався,
Поки й навіки в Києві зостався.
Синок Андрій продовжив справу тата
І крові на Русі пролив багато.
Та «залішани» Новгород не взяли,
Під Вишгородом їм добряче дали.
Князь, при якому не пограбувати,
Для тих заліських важить не багато.
Нема грабунку – князя геть такого,
Заточені ножі вже ждуть на нього.
Тож вірні слуги злобу затаїли
Й Андрія Боголюбського убили.
В Заліссі тому три столиці було:
Ростов, Владимир, Суздаль не забули.
Старе боярство в Суздалі сиділо
Й Ростові. На Владимир той гляділо,
Як на холопів- мулярів своїх.
Тож різні були погляди у них.
Владимирці в князях хотіли мати
Братів молодших того супостата -
Щоби Михалко із молодшим братом
Могли скоріше вільний стіл зайняти.
Старі ж бояри Суздаля й Ростову
Не захотіли Юр‘євичів знову.
Позвали Ярополка і Мстислава.
Тож знову опинивсь Мстислав при справі.
Він сів в Ростові, братик Ярослав
Так само стіл у Суздалі зайняв.
Тут ще і князя Гліба слід згадати,
Що у Рязані всівся князювати
Іще до того. Взяв сестру Мстислава.
Тож помогти – то вже сімейна справа.
Бояри й Гліб той добре помагали,
Суперників з Владимира прогнали.
Ті жалітись в Чернігів подалися.
Із князем Святославом обнялися.
Той, хоч Мстиславу дядьком був, одначе,
Хорошого нічого в нім не бачив.
Тож, знаючи амбіції у того,
Боявся, що стола утратить й свого.
А він же Київ уже мав на оці,
Щоби Владимир був на його боці,
Сидіти князем на столі повинен
Той, хто йому багато буде «винен».
Тож Юр’євичам дав він допомогу
І полк великий вирядив в дорогу.
Син Володимир став на чолі раті…
В Заліссі про те скоро стало знати.
Отож одразу Ярополк з Мстиславом
Збиратися взялися на виправу.
Рішили: Ярополк піде із раттю,
Суперників щоб військо зупиняти.
Мстислав же відстаючих дочекає
Та й на Владимир чимскоріш попхає.
На тому й порішили. Але плани,
Що ними готувалися старанно,
Супроти волі Божої – дурниці.
Це те ж, що головою в стіну биться.
Отож, Михалко захворів в дорозі,
Везли чи то на ношах, чи на возі.
Йшли до Москви. А Ярополк навстрічу,
Зустрітися на полі вічі в вічі.
І нині ( хай це трохи не по темі)
В Московії з дорогами проблеми.
Тоді ж доріг тих взагалі не мали,
Лісами часто без доріг блукали.
Отож, ішли назустріч й розминулись.
Вже вороги на Суздаль потягнулись,
А Ярополк лиш до Москви дістався.
Про хворість там Михалкову дізнався.
На радощах, чуткам він тим повірив,
Нічого сам як слід не перевірив.
Листа до брата із гінцем відправив,
Складаються, мовляв чудово справи.
Михалко хворий, війська мало в нього.
Тож Ярополк слідом за ним в дорогу.
Наздожене і битву дати має,
Отож, Мстислав хай тут же поспішає,
Аби Владимир чимскоріш зайняти,
Ввійти Михалку в стольний град не дати.
Мстислав підняв дружину і подався,
Мов полювати на зайців зібрався.
І, навіть вістку не відправив брату,
Щоб якось разом битву планувати.
Доскочили Владимира й дізнались,
Що й вороги вже близько підступались.
Гадав, що сил ворожих малувато,
Отож не став очікувать на брата.
Ба, більше, в місті не схотів зостатись,
Зі стін же міста ліпше відбиватись.
Велів пройтися вулицями міста,
Бій дати ворогам у полі чистім.
І так спішив він ворога здолати,
Що й на дружину всю не став чекати.
Як перші вже за пагорбом стояли,
Останні ще по місту маршували.
Отож, ще вся дружина не зібралась,
Коли вороже військо показалось.
Ішли спокійно, напад не чекали.
Про військо Ярополка добре знали.
Мстислава стріти тут не сподівались.
Отож до бою і не готувались.
І раптом із-за пагорба у бронях
Швидким аллюром вискочили коні.
Мстислава стяг над ними розвівався.
Із криком вражий полк на них помчався.
Михалко й Володимир не злякались.
Поки на них кінні ворожі мчались,
Вони полки взялися шикувати,
Щоб ворогу достойну відсіч дати.
В повітря миттю сотні стріл злетіли.
Когось із коней на дорогу збили.
Тут лучники на конях доєднались.
Все небо вкрилось стрілами, здавалось.
Мстислава рать іще в атаку мчала,
А вража рать зростала і зростала.
На Болоховім полі місця вволю.
Полки щитами городили поле
І виявилось, що їх так багато.
Малій дружині їх не подолати.
Й злякалися дружинники Мстислава,
Не про життя, про смерть іде вже справа.
Не стали, навіть в битву і вступати,
Коней своїх взялися розвертати.
Немов зайці, розбіглися по полю.
А там уже у кого яка доля.
Одні по балках, по ярах сховались,
Другі в полон до ворогів попались.
А самі хитрі і втікать не стали,
Вони ж бо броні такі самі мали,
Як вороги, тож з ними і змішались.
І так живими й вільними зостались.
А Юр’євичі стольний град зайняли,
Жону і матір Ярополка взяли
В полон. Сам Ярополк в Рязань подався.
Мстислав же аж у Новгород сховався.
У Новгороді його пам‘ятали,
Отож до себе княжити позвали.
Ну, чим погано? Хай замало влади,
Але другий і тому був би радий.
А цей в Ростові мріяв знов сидіти,
Заліссям тим болотним володіти.
Лише чекав він на момент удалий,
Щоби на князя знов його позвали.
І дочекався. Хворь Михалка взяла,
Й на світі скоро вже його не стало.
Хто буде князем? Запросив Владимир,
Щоб Всеволод надалі правив ними.
Ростов же мріяв знову стольним бути,
Про Всеволода не схотів і чути.
Смерть до Михалка тільки підбиралась,
Ростовська делегація дісталась
До Новгорода та й просить взялася,
Щоби Мстислав знов княжить повертався.
Та лестилися, дивлячись у очі,
Що більш нікого бачити не хочуть.
Що ще живий Михалко – не сказали.
На скору смерть вже сподівання мали.
Мстислав бігом зібрався у дорогу
Та новгородцям не сказав нічого.
Таємно місто уночі покинув
Та й до Ростова чимскоріше двинув.
Образилися, звісно, новгородці,
Були відтоді не на його боці.
Коли Мстислав дістався до Ростова,
То із дороги уже знав чудово,
Що ще живий Михалко. Що із того?
Не перешкода то була для нього.
Тож енергійно готуватись взявся,
Тільки б з життям Михалко розпрощався,
Вже на Владимир у похід рушати.
І полк ростовський взявся він збирати.
Й дружини ще боярські доєднались.
Тож сила чимала в похід збиралась.
В Ростов як тільки вістка долетіла,
Що охололо вже Михалка тіло,
Мстислав одразу рать підняв й подався,
Взять «теплим» він Владимир сподівався.
Та Всеволоду те відомо стало.
Зробити встиг він на той час чимало.
Владимирці великий полк зібрали,
Дружина власна попід стяги стала.
Племінник Ярослав з Переяславля
Теж обіцяв податись на виправу.
Не плутайте Переяславль Залісський
Із нашим. Тож зібратись мало військо
Чимале. Але Всеволод вагався,
Все ж вирішити миром намагався.
Отож послав бігом гінця Мстиславу,
Давай, мовляв, так вирішимо справу:
Тобі Ростов, мені Владимир буде,
А в Суздалі нехай рішають люди
З ким бути. І Мстислав вже був готовий
Рішити справу, не проливши крові.
Але ростовські вперлися бояри,
З Владимиром в них за старшинство чвари
Уже давно. Тож хочуть, щоб Владимир
Ходив обов‘язково попід ними.
- Зі Всеволодом хочеш мир ти мати?
Та ми його не будемо давати! –
Отак сказали. Що йому робити?
Без ростовчан рать вражу не розбити.
Та й виженуть його, як стане проти.
А йому ж князем бути так охота.
Тож і відмовив. Рать ішла до раті,
Щоби на битву, на криваву стати.
Під Юр‘євом і Ярослав з‘єднався
Із Всеволодом. А, коли дізнався,
Що миром той хотів усе рішити,
То воєводи стали говорити:
- Ти, бач, добра Мстиславові бажаєш,
А він твоєї голови шукає.
Іди на нього, досить перейматись,
Що сім’ї наші можуть їм дістатись.
Ще й дев‘ять днів не минуло відтоді,
Як тіло твого брата у колоді.
А він вже кров готовий проливати.
Та чи ж таке ми можемо прощати?!
Тож на світанку річку Гза здолали
Й полки на полі шикувати стали.
А попід річку Липицю навпроти
Полки Мстислава ладились збороти
Полки ворожі. Стільки було сили,
Що раті поле чималеньке вкрили.
В народі поле Юр‘євським то звалось.
Ніколи стільки війська не збиралось,
Мабуть, на ньому. Є де розвернутись.
Тож скоро битва мала та відбутись.
Той Всеволод на справі ратній знався.
Поставив зліва він переяславців.
Великий полк весь центр займав по праву,
А суздальські полки стояли справа.
Як завше, справу лучники почали.
Спочатку піші, вслід кінні помчали.
Упали перші у полках убиті.
А потім, власне й почалася битва.
Піднялись стяги і стрільці розбіглись.
На той час раті зготуватись встигли.
З обох боків кіннота полетіла,
Зіткнулись серед поля тіло в тіло.
Розпочалась страшна кривава січа,
Крізь дзвін мечів, лунали біль і відчай.
Валилися поранені й убиті.
Кружляло в небі вороння несите.
Переяславці, врешті подолали,
Тіснити ворогів потроху стали.
В цей час уже зіткнулися і піші.
Владимирці натиснули сильніше
Й ростовців стали з поля відтісняти.
Кричали воєводи їм стояти,
Не піддаватись. Та ж ломила сила.
Переяславці налетіли з тилу.
І тут ніхто не слухав вже нікого.
Уже не було, власне й війська того.
А переможці всіх підряд рубали.
Ростовські воєводи мертві впали.
Чинити опір хтось ще намагався,
Та, хто вцілів, той у полон здавався.
Бояр чимало та чимало знаті
Примушені були полоном стати.
Мстислав із тим, що залишилось в нього
З дружини, на Ростов здолав дорогу.
Але побачив, що дарма старався,
Бо ж місто боронити не збирався.
Не було з ким. Лягла ростовська сила
На тому полі. Місто не хотіло
Облогу й штурми ще переживати.
Та ще й загиблих треба їм ховати.
Тож в Новгород тоді Мстислав подався.
А Новгороду він навіщо здався?
Невдаха. Тож згадали йому зразу
Про його втечу з міста – про образу.
Сказали: - Ти п‘ятою місто вдарив,
Тебе втягли ростовці в свої чвари.
Михалка взяв Господь. А з його братом
Він розсудив вас. Що іще сказати?
Чого прийшов? Іди від нас із Богом.
І знов Мстислав подався у дорогу.
В Заліссі вже ніхто йому не радий.
Лишилася в Рязань дорога, правда.
До князя Гліба тож він і подався.
І до пори, до часу там зостався.
Сховатися в Рязані, звісно встиг,
Але на місці всидіти не міг.
Все ще тягло його престол зайняти
І князем над отим Заліссям стати.
Тож взявся підбивати князя Гліба,
Не ради себе, ради нього, ніби,
Щоб разом проти Всеволода стати.
Удвох, мовляв спроможні подолати.
А Гліба того й умовлять не треба.
Від злості аж виходив він із себе.
Поки князі там чубились в Заліссі,
Добра награбувати він спромігся.
Сусідів грабував і так нажився.
Та весь той «труд» на ньому окошився.
Як Всеволод зумів свій стіл вернути,
То про грабунки довелось забути.
Ба, більше, став іще той вимагати
Негайно награбоване віддати.
І довелось… Тож виріс зуб у нього
На вискочку, на Всеволода того.
Тож Гліб одразу став полки збирати
Та родичів покликав помагати.
Найняв орду ще половців для бою.
Братів взяв Ростиславичів з собою
З дружинами та й потайки подались.
Поки ще про похід той не дізнались,
Дійшли Москви та всю її спалили,
Всіх жителів полоном захопили.
А Всеволод поїхав в Переяслав
Залісський, тож узнав про те невчасно.
Поки дійшла до нього вістка чорна,
Гліб здобичі встиг нахапать проворно
Та і назад в Рязань став повертати
Неспішно, бо ж добра було багато.
Взяв Всеволод дружину й вслід подався.
Відбити здобич в татя сподівався.
Хоч що тої дружини проти раті?
Та хто в гарячці буде рахувати?!
Хто зна, чим би оте все закінчилось,
Але посли із Новгорода стрілись
Та Всеволода стали умовляти
На полк із новгородців зачекати.
Зібрати сили, а тоді рушати.
Гліб із обозом довго буде пхати.
Тож встигнуть наздогнати і відбити.
І Всеволод рішив так і зробити.
Тож він до Володимира подався
Та й до походу на Рязань збирався.
Тим часом і зима вже наступила.
Зібралась в нього чималенька сила:
Свої полки, прийшли від Святослава
З Чернігова сини два на виправу.
Племінник з Переяслава із раттю.
Тож було ким з Рязанню воювати.
Хоч снігом всі дороги завалило,
Зате річки всі кригою укрило.
А лід міцний, справжнісінька дорога.
Дістатись куди хоч річками змога.
І скоро князь Коломну вже побачив.
А то уже Рязанщина, одначе.
Та на Рязань іти вони не стали,
Бо тут – попід Коломною узнали.
Що князя Гліба задавила «жаба»,
Сподобалось, як він Москву пограбив,
Тож вирішив дарма час не втрачати,
Привів орду Владимир грабувати.
Околиці всі зовсім розорили,
Церкви пограбували, захопили
Полону більше, аніж під Москвою.
Вертаються неспішною ходою.
Тож Всеволод свою рать розвертає
І проти Гліба чимскоріш рушає.
Його догнали на ріці Колокші.
Обоз великий – то нелегка ноша.
Допхатися не встигли до Рязані.
Тож над рікою влаштувались станом.
А Всеволод спинивсь на тому боці,
Аби тримати ворога на оці.
Хоч крига річку вже товста вкривала,
Ні той, ні другий не ризикували
Долати річку на виду ворожім.
Багато втрат завдати ворог зможе.
Тож цілий місяць так вони стояли.
Стрільці лиш мляво іноді стріляли.
До битви не доходило. Гліб, кажуть,
Домовитись хотів із князем вражим.
Та Всеволод такий був злий на нього,
Що не бажав і слухати нічого.
На масляному тижні все ж рішився
Зробити, щоб Гліб чимось спокусився.
Тож спорядив обоз, загін при ньому.
Все, щоб рязанці бачили при тому.
І за Колокшу той обоз відправив.
Тим враження на Гліба, звісно справив.
Щоб той шанс упустив пограбувати?
Та вже повік такому не бувати!
Не знав, щоправда Гліб, що, як стемніло,
Переяславці слідом полетіли
За тим обозом. Сам Всеслав із раттю
На Прусковій горі рішили стати.
І сталось так, як воно й статись мало.
Бо ж Гліба його жадібність здолала.
Мстиславу повелів дружину взяти,
Догнати той обоз й пограбувати.
А сам з синами й половцями разом
На Прускову гору пішли одразу,
Щоб Всеволода з раттю звідти збити
І переможно справу завершити.
Мстислав тим часом наздогнав обоза.
Його здалека чутно на морозі.
Вони на охорону налетіли.
Але та дружній опір учинила.
І, поки той Мстислав із ними бився
І Володимир з військом нагодився.
Переяславці до возів притисли.
А охорона із возів нависла.
Мстиславових побили, порубали
Та по ярах і балках розігнали.
Мстислав сам ледве вирвався, подався,
Бо ж Гліба попередить сподівався.
Що ж, попередив… Та було вже пізно.
Спустилась стрімко рать ворожа грізна
З гори й полки рязанські розметала.
На половців одна лиш смерть чекала.
Нікого князь велів в полон не брати
Із половців, одразу ж убивати.
А всіх «своїх» ловили та в‘язали.
Князь Гліб і син Роман в полон попали.
Мстислава теж схопили. Ярополку
В Рязань втекти вдалося… Ну, а толку?
Що може місто, як немає князя?
Тож Ярополка й видали одразу,
Як Всеволод став того вимагати…
Бояр теж «наловили» там багато
Й дружинників. У стольний град погнали.
Так Гліба його жадібність здолала.
Вже вибратись в Рязань і не вдалося,
Смерть в порубі прийняти довелося.
Мстислава в поруб також посадили.
Та скільки з братом шкоди наробили,
Що жителі взялися вимагати
Належно отих татів покарати.
Мстислава з Ярополком осліпили
І потім на всі боки відпустили.
Кому страшні сліпці? Нехай блукають
Та жебранням собі хліб заробляють.
Та все ж князі. Хоч і сліпого, навіть
У Новгород позвали знову править.
За рік він врізав дуба. Брат по ньому
Теж князювати став у місті тому.
Чутки ходили, що він так молився,
Що знов на світ очима подивився.
Чи правда то, чи ні – того не знаю.
Але в житті усякого буває.
Одначе ж, не про нього ішла мова.
Мстислав помер. Тож і кінець розмові.