- Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва прийшла.
А все князі… Не чубились вони,
А разом проти супостата стали,
Ми б ворога під стінами не мали.
Отож, лише із їхньої вини
Ослабла Русь. Не здатна відсіч дати.
А предки наші ж славнії були,
Царград тримати у страху могли.
А ми не здатні цю орду здолати.-
Вже сивий дід у гридниці сидів
І воям, що від бою спочивали,
Казав повчально, щоби пам‘ятали,
Яких потомки видатних батьків. –
Воно завжди, повірте, так бувало,
Як тільки розбрат між князів іде,
Обов’язково супостат прийде
І візьме те, що в ноги йому впало.
Я пам‘ятаю, дід розповідав,
Як щось подібне у нас уже було,
Відтоді з сотню років проминуло,
Як в Києві усівся Ізяслав.
Прогнав він Довгорукого. Між тим,
Недовго порадіти довелося,
Бо смерті одурити не вдалося
І мрії всі розтанули, мов дим.
А для Русі настав тривожний час,
Бо ж знову свара між князів почнеться,
Страждати бідним людям доведеться.
Адже отак бувало кожен раз.
Всяк прагне сісти на великий стіл.
Чи є у нього тяма, чи немає
Та він, бач, бути над всіма бажає
І прагне того столу з усіх сил.
Помер князь. Його дядько Вячеслав
Старий вже був, недовго йому жити
І тим столом великим володіти.
Його племінник рідний Ростислав
Сидів в Смоленську. А в Переяславі
Сидів Мстислав – син рідний Ізяслава,
А на Волині менший Ярослав.
В Заліссі Довгорукий зачаївсь,
Чекав моменту, щоби знов припхати
З ордою і великим князем стати.
А поки лише здалека дививсь.
В Чернігові сидів теж Ізяслав
Давидович та заздрісно дивився,
Як би він гарно на той стіл усівся,
Хоча на те ніяких прав не мав.
Ще Ольговичі в Сіверській землі
На Київ також ласо поглядали.
Про Гліба ще би ми не забували,
Який свою теж павутину плів.
Той Гліб був Довгорукого синок
Від половчанки. Отож був онуком
Аєпі-хану. Йому й карти в руки.
Задав бо йому батечко урок
Орду зібрати у степу у поміч.
Тож той якраз в степу і промишляв,
Вже скоро чималу орду найняв,
Бо ж ім‘я діда було в поміч йому.
Найпершим заходився Ізяслав,
Гадав, що, якщо першим Київ візьме,
То стане князем київським залізно.
Тож з військом він до Києва попхав.
Та Вячеслав теж, видно не дрімав,
До Ростислава помогти звернувся.
Почув то Ізяслав та і вернувся.
Спинятись Вячеслав на тім не став
Та Святослава на свій бік зманив
Зі Сновська. Адже він йому між ділом,
І Пінськ, і Туров виділив уділом.
Тепер він був готовий до війни.
Як тільки в Київ Ростислав прибув,
Його він соправителем призначив.
Хай молодий вирішує задачі,
А він аби великим князем був.
Чернігівський і сіверський князі,
Коли про таке рішення узнали,
Гінців до Долгорукого послали,
На Вячеслава були дуже злі.
А той рішив, що час його настав,
Є привід, щоби Києвом зайнятись.
Велів полкам в новий похід збиратись.
Коли про те дізнався Ростислав,
Рішив того походу не чекати
Та об’єднатись ворогам не дати,
Полки збирати на Чернігів став.
Але події розвивались так –
Князі за ними просто не встигали.
На Переяслав половці напали,
Що Гліб привів. Той Гліб хотів отак
Плацдарм для батька наступу створити
На Київ. Коли б місто запопав,
Загрожувати Києву би став.
Отож, аби того не допустити,
Щоби орда та місто зайняла,
То Ростислав відправив до Мстислава
У поміч свого сина Святослава.
Тож спільно рать відбитися змогла.
Гліб мусив відступити за Сулу
І розвитку подій в степу чекати.
А Ростислав гаряче став кувати.
Щоб першими удар завдати злу,
Знов на Чернігів вирішив іти,
Щоб Ізяслава змусити нагально
Від Києва відмовитись негайно.
Удар щоби зненацька нанести.
Разом із ним відправились в похід
Переяславці зі своїм Мстиславом
І Святослав, що в Пінську тепер правив.
Й клобуки чорні рушили услід.
А Вячеслав у Києві зостався.
Куди старому пхатися у похід,
Коли йому пора вже на той світ?
Князь за Дніпро вже з раттю перебрався,
Як вістка наздогнала: князь старий
Відправився в «похід» останній свій.
Тож Ростислав сам на столі зостався.
Він мусив військо спішно залишить,
Вертатись, Вячеслава поховати
І княжий стіл у Києві прийняти
Та вирішити – далі що робить.
Смерть Вячеслава принесла розкол
В ряди його прихильників. Кияни
Уже не так підтримували р‘яно.
Адже, як розібратись отак о,
То Юрій Довгорукий більше прав
Мав на той стіл і мав би князем стати.
А Ростислав зробився узурпатор,
Бо ж незаконно княжий стіл займав.
Так воєводи київські йому
На раді прямо в очі і сказали.
Хоча князі на його бік пристали,
Підтримали у намірах, тому
Рать знову на Чернігів подалась.
А Ізяслав від того налякався,
На Юрія ж не скоро сподівався.
Та й Святослав би скоро не примчавсь.
Тож він до Гліба посланців послав,
Адже у того тільки була сила,
Яка би його ворога зломила.
А Гліб на те прохання вмить пристав.
Бо ж міг би Київ батькові здобуть:
Чернігівці каленими мечами
І шаблями своїми половчани.
Підняв орду та і подався в путь.
Рать княжа під Черніговом стояла,
Як взнав про похід Гліба Ростислав.
Тож з Ізяславом домовлятись став,
Поки про те в Чернігові не взнали.
Дарма надіявсь, Ізяслав вже знав
Та відповів – миритися не буде,
А їхній спір один лиш Бог розсудить.
Часу чекати Ростислав не мав,
Бо ж Гліб вже близько. Тож підняв полки
Й назустріч рушив. Вороги зустрілись
При Білій Весі, що ріки тулилась.
Став Ростислав на березі ріки,
Що кригою товстою уже вкрилась.
А на тім боці половці крутились.
До бою не доходило поки.
Так, лучники стріляли раз по раз
Та намагались ворога дістати,
Але від того невеликі втрати.
Але, коли орду побачив князь,
Що, наче хмара берегом кружляла,
Злякався, мабуть. Вирішив тому,
Що Київ не потрібен вже йому,
Бо ж тут питання про життя стояло.
Щоб Юрія у Київ не пустить,
Рішив свій стіл віддати Ізяславу.
Хай далі той вирішує всі справи.
А, щоби справу зовсім закріпить,
Й Переяслав йому пообіцяв.
Відомо стало про таке Мстиславу,
Який законно в тім князівстві правив.
До Ростислава у ту ж мить примчав
І заявив: «Якщо так підло вчиниш,
Переяслав мій спробуєш віддать,
Тоді і тобі Києва не знать!»
Союзний стан з дружиною покинув.
У ступорі від того Ростислав
Не знав, що далі має він робити.
А Гліб атаку повелів трубити.
Орду спочатку по слідах послав
Мстиславових. Та військо наздогнала,
Розсіяла його у одну мить.
Бо що загін з ордою міг зробить?
Тоді орда на княжий стан напала.
Смоленці і кияни аж два дні
Той половецький натиск відбивали.
То хмарами їх стріли поливали,
То половці, заковані в броні,
Неслись на табір. Ростислав поник,
Уже не знав, як військом керувати.
А воїни несли великі втрати
Та замерзали на снігу. А крик
І стогін від поранених додав
Сум‘яття війську. Війська вже не було.
Команди воєвод уже не чули.
Спочатку поодинці хто втікав.
Коли князі втікати почали,
То вже і всі втікати подалися
Та добивати половці взялися
Тих, що у стані досі ще були.
У паніці подався й Ростислав
Втікати та під ним коня убили.
Були б, мабуть ординці й полонили.
Та син йому коня свого віддав.
Лиш Святослав – князь туровський і пінський
Ще відбивався від орди, як міг.
Але втекти від половців не встиг,
В полон потрапив з залишками війська.
А Ростислав до Любеча діставсь,
А потім у Смоленську заховався.
Мстислав до Переяслава дістався,
Узяв сім’ю та чимскоріш подавсь
До Луцька. Усе військо полягло,
В полон попало чи порозбігалось.
Кому орду спинити не зосталось.
Отож до Ізяслава прибуло
Із Києва посольство, щоб просить
Скоріше стіл у Києві зайняти,
Щоб половцям не дати сплюндрувати.
А той на це погодився умить.
На радощах, щоб Гліба в друзях мать,
Рішив йому віддати Переяслав.
Але радів не довго тому щастю,
Бо йшла на Київ Юрієва рать.
Із ним тягатись князь не захотів,
Тож в свій Чернігів чимскоріш подався.
Без бою Київ Юрію дістався.
Отак воно буває у житті.
Поки князі до згоди не дійдуть
І чубитися будуть між собою,
Прийде хтось і візьме усе без бою…
Чи з боєм стіни київські впадуть.

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло.
а про оте, скажімо, що раніше в храмах,
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. І в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Як знімали Хрущова і намагалися Горбачова.

Так, багато при Хрущову устигли зробити.
І супутник, і людину перші запустити
В космос. Цілину при тому дружно піднімали,
Хоча про те у казахів згоди не питали.
Культ особи «подолали», невинних звільнили,
Що мільйонами в ГУЛАГУ роками сиділи.
Та при тому і дурного робилось чимало.
Кукурудзою поля всі чомусь засівали.
То якіїсь раднаргоспи здумали творити,
Щоби ними міністерства старі замінити.
А у справах закордонних іще гірше було.
Думаю, що і усі про «Кузькину мать» чули.
Хоч бував по закордонах та вівся, бувало,
Лиш головами за кордоном про таке хитали.
Стукав в ООН черевиком, «холуєм» міг звати
Зарубіжного якогось Хрущов дипломата.
Із Китаєм посварився, з Кубою загрався,
Що ядерний ледве в світі конфлікт не почався.
А чиновники в Союзі мусили сидіти,
Як на голках, бо не знали, що може вчудити
«Цар» той лисий. А чим далі, тим гірше ставало.
«Бонзи» всі за свої крісла вже переживали.
Як стукнуло вже Хрущову сімдесят, багато
Йому що надарували, влаштували свято.
У обличчя посміхались та сраку лизали.
Та самі уже заміну йому готували.
Шепталися за спиною, як його звалити
Та, як потім після нього владу поділити.
Всі чекали на момента, щоб його прибрати
Та до того і країну стали готувати.
Бо товари в магазинах пропадати стали.
Мовляв, то Хрущов і шайка так докерували.
В жовтні вирішив Микита трохи відпочити,
У Криму своє здоров’я добре укріпити.
Ще не навідпочивався, чутки донеслися,
Що якіїсь підозрілі розмови велися
Між «соратників» найближчих. Узявся дзвонити
До Москви «на господарство» дуже злий Микита.
Слухавку узяв Полянський (змовник проти нього).
Хрущов з матом-перематом повідомив того,
Що дізнався про інтриги, за три дні поверне
І тоді догори дригом Москву переверне.
А Полянський знав Хрущова, що той дурнуватий,
Як захоче, то всіх зможе він пересаджати.
Підгорного, Кириленка й Брєжнєва покликав,
Розказав, що небезпека нависла велика.
Хтось, напевно «розколовся», Микита дізнався
І тепер, щоб розібратись, в Москву повертався.
Злякавшись за свої шкури, ті заметушились,
Дати, врешті бій Хрущову зграєю рішились.
Скликали усю еліту партійну, зібрали,
Всю кремлівську охорону швидко поміняли.
Хрущов прилетів сердитий, лаятися взявся,
Залякати, розігнати усіх сподівався.
Та накинулася зграя на нього одного
Та з усіх боків клювати узялися йо́го.
Що лишень не пред‘являли у лице Микиті.
Що сільське він господарство зумів розвалити.
Що наплодив раднаргоспів, розвів кукурудзи,
Ставив людей на посади не по їх заслузі.
Що культ власний взявсь творити, був волюнтаристом.
Другий брався говорити, не встиг перший сісти.
Наслухавсь в той день Микита про себе багато.
Ще й на другий день рішили його розбирати.
Та вночі він Мікояну подзвонив, зізнався,
Що такого він від «друзів» чуть не сподівався.
Наслухався він такого, аж холоне в грудях.
Тому вирішив: боротись далі він не буде.
- Я старий, я вже втомився. Головне вдалося.
Чи при Сталіну комусь би сказать довелося,
Щоби той пішов в відставку?! Та таке би сталось.
Від людини б, навіть мокре місце не зосталось!
А тепер немає страху, розмова на рівних.
Як би не було, заслуга в тім моя все рівно.
Далі Пленум, де «за станом здоров’я» Микиту
Вирішили із посад всіх негайно звільнити.
Він був першим, хто із трону ще живим спускався.
Не помер, не розстріляли. Та й він не чіплявся.
Щоб багато влади в руки одні не давати,
То посади між своїми стали розділяти.
За прем‘єра став Косигін. У Верховній Раді
Керувати став Підгорний. А партійну владу
Брєжнєву тоді віддали. Думали – не довго.
Покерує та й посаду відберуть у нього.
Отой Брєжнєв аж до смерті у Союзі правив.
Потім ледь живий Андропов продовжував справу,
Далі «царював» Черненко трохи більше року.
Так би «смертники» і далі «царювали», поки
Молодого Горбачова в «царі» не обрали.
А Союзу за п‘ять років і «кранти» настали.
Горбачов хоч і старався його врятувати,
Усі дірки та щілини якось залатати.
Та як його врятувати, як усе валилось?
«Соратники» на «реформи» зі злістю дивились.
Бо ж хотіли ще роками сидіти при владі.
Вони того Горбачова й повісити раді.
Та й рішили зібратися, як Хрущова зняти.
Дочекались, як поїхав у Крим спочивати.
Там його ізолювали, зв‘язок обірвали.
Самі себе ГеКаЧеПе називати стали.
З Горбачова у відозві хворого зробили,
А самі, бач, колективно його замінили.
Вони, начебто зібрались Союз рятувати,
Та на них ніхто в країні не хотів зважати.
Хоч вони в Москву і танки, і війська нагнали,
Але тим нікого зовсім уже не злякали.
Кілька днів ще посиділи та і розійшлися.
І Союз благополучно скоро розвалився.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Боротьба за владу після смерті Сталіна.

Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – партійці бувалі,
І Берія із Хрущовим, що пізніш пристали,
І Маленков молоденький, що був у фаворі.
Кожен мріяв, що вже Сталін «скопититься» скоро.
Той же все не вгомониться – тридцяті згадає
І ворогів-конкурентів між своїх шукає.
На кожного підозріло весь час поглядає,
Чи той камінь за пазуху часом не тримає.
Вже по новій ленінградців взяли, постріляли,
Вже під Берію велінням Сталіна копали,
Бо «великого менгрела» він велів шукати.
А Берія ж із менгрелів, кому то не знати?!
Отож Сталіну в обличчя кожен усміхався,
Бажав, проте поза очі, щоб в пекло забрався.
Берія скоро дізнався, що справу готують,
Докази знайдуть, брехнею теж не погордують.
Сам же із тії системи, її добре знає,
Тож готується, звичайно, також не дрімає.
Добре знав, що Сталін хворий, кремлівська лікарня,
Лікарі найкращі йо́го доглядають гарно.
Тож на лікарів тих кращих він справу заводить,
Про «шкідницьку» їх діяльність «докази» знаходить.
Лікарів усіх в «кутузку». А тут «раптом» сталось,
Що у Сталіна на дачі «припадки» почались.
Ніхто до самого ранку не входив до нього,
А він зваливсь із дивану прямо на підлогу.
Коли вранці помітили, лікарів не звали,
Бо ж кремлівські всі в «кутузці» тоді гостювали.
Викликали самих перших соратників того.
Ті зібралися не скоро, бо ж довга дорога.
Той лежить, весь обісцявся, говорить не в змозі,
А ті радяться, на нього дивляться в тривозі.
А, як встане? Прикинувся?! Що його робити?
Може, взяти усім разом та мерщій добити?
А, як «друзі» перевірку таку влаштували
І на «зрадників» кайдани уже зготували?!
Лікарів не викликали, могли б врятувати.
Але страшно, коли зможе той і, справді встати!
Так і вмер тиран, а «друзі» лише удавали,
Що вони за ним жаліли та переживали.
Та, як впевнились, що, врешті, смерть його забрала,
Урочисте поховання йому влаштували.
Ішли, сльози утирали, «пониклі від горя»,
В мавзолеї положили із Леніним поряд.
«Ленін, Сталін» написали, щоб всім зрозуміло,
Як вони вождя народів усі так любили.
Ще лежало в домовині його мертве тіло,
А вони вже його спадок – вже владу ділили.
Маленков очолив уряд, всі інші зайняли
В уряді пости й посади, що значення мали.
І в Політбюро вони всі, звісно ж влаштувались,
Бо «царем» небавом стати усі сподівались.
Поки ж тільки придивлялись на кого опертись,
Щоб на «трон високий царський» могли вони здертись,
Поставили «царювати» Хрущова Микиту,
Як на клоуна на нього звикли всі глядіти.
Бо ходив у вишиванці та міг станцювати
Гопака, щоби на дачі «батька» розважати.
Думали, як ввійдуть в силу, проженуть Микиту
Та і будуть на тім троні високім сидіти.
Та поки на «однодумців» своїх позирали.
Більше всього усіх сила Берії лякала.
В нього ж вже чекістський досвід набрався чималий,
Він на кожного у папці мав матеріали.
А у кожного ж, звичайно «в пуху було рило».
Інші б за такі проступки вже б давно сиділи.
Тож на Берію зі страхом вони й поглядали…
Сталіна до мавзолею тільки-но поклали,
Домовились його більше вже не восхваляти,
Кожен мріяв, що культ власний почне будувати.
Та найбільше мали шансів, бо ж були «крутими»
Берія із Маленковим і Молотов з ними.
Берія (то зрозуміло), мов «цар» уже вівся,
На «соратників» і «друзів» звисока дивився.
А вони тихцем збирались «дружить» проти нього.
Та й «здружились». Зібралися вони дня одного,
Берію арештували та під суд віддали,
Там вони йому всі страхи свої пригадали.
Суд був скорий, вищу міру «злочинцеві» дали,
Не чекаючи, в той самий день і розстріляли.
Молотов із Маленковим удвох керували
Та уваги на Хрущова вони не звертали.
А той сили набирає, людей своїх ставить,
Бо ж теж хоче «царювати», Росією править.
Роз’їжджа по закордонах (коли то бувало).
Вже й «соратники» на нього озиратись стали.
А він з уряду небавом прогнав Маленкова,
Жукова зробив міністром оборони знову.
Бо ж хотів підтримку мати, як «гніздо осине»
Із «соратників» і «друзів» у небуття скине.
На двадцятім з‘їзді взявся він культ розвінчати
І не скільки, щоб з померлим вождем воювати,
А, щоби «дубину» мати на однопартійців,
Вона йому знадобиться уже в скорій бійці.
Що вона невідворотна, було зрозуміло,
Бачити «царем» Хрущова вони не хотіли.
А при Сталіну посади всі вони займали,
Тож у злочинах часів тих участь теж приймали.
Часу від отого з‘їзду пройшло не багато
Й на Політбюро Хрущова вирішили зняти.
З одинадцяти його членів семеро готові
Вже були з «царя» прогнати Микиту Хрущова.
Але хитрий той Микита про те все дізнався,
Тож зарані до подій тих добре зготувався.
«Змовники» лиш про відставку говорити стали,
Як ввірвались з ЦеКа люди й з ними генерали,
Заявили, що не мають ті права рішати,
А потрібно весь Центральний Комітет зібрати.
Більшість там – Хрущова люди (встиг підготувати),
Отож вони добре знають, як голосувати.
Хоч-не-хоч, а довелося отим поступатись,
І Пленуму ЦеКа того скоро дочекатись.
Щоб вони не встигли швидко чогось зготувати,
То військові літаками звезли делегатів.
Жуков з доповіддю вийшов, по усіх пройшовся,
Для кожного цілий список злочинів знайшовся.
Натякнув, що, як сьогодні «змовників» не зняти,
То всіх членів ЦеКа може чекати «розплата»,
Як то було у тридцяті. Проголосували
І з Політбюро усіх тих змовників прогнали.
Маленков і Каганович, Молотов, Шепілов
І Булганін від безсилля, мов змії шипіли.
Але мусили змиритись, бо ж таки програли.
І раділи хоча б тому, що не розстріляли.
Після того, як «мавр» Жуков зробив свою справу,
Хрущов його із міністра в відставку відправив.
Залишився Хрущов тепер один на вершині,
Можна йому «царювати» в Росії віднині.
Хоча «ворог» недобитий, зв‘язки іще має.
Тож на двадцять другім з’їзді Хрущов піднімає
На щит знову культ особи. Скільки наказали,
І Сталіна, й поплічників брудом поливали,
Що й повік їм не відмитись. Хоч не розстріляли,
Бо при Сталіну їх тільки би то і чекало.
І вже вишенька на торті – рішення прийняли:
Сталіна із мавзолею врешті-решт прибрали.
Закопали, як простого смертного – не бога.
Щоби люди не ходили вклонятись до нього.
Здавалось, Хрущов до смерті буде «царювати»,
Та зосталось «царем» бути йому небагато.

Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.

- Люди! Ратибор вернувся! – рознеслось по Родні. -
Буде свято і гостина у нього сьогодні.
Всіх, хто чує, батьки в гості на вечір скликають,
Вже готується гостина, столи накривають!
Син з походу повернувся, що вже й не чекали,
Думали, що дитя їхнє в чужині пропало.
Як пішов зі Святославом воювать в Болгари,
Так ходила мати містом, наче чорна хмара.
А, як військо повернулось, хто живий зостався,
Святослав в степу загинув, дому не дістався,
А про сина Ратибора ні слуху, ні духу.
Вже і другі укривають шляхи білі мухи.
Уже, наче й поховали – не вірила мати,
Все ходила на дорогу сина виглядати.
І діждала. Повернувся ще й не сам додому.
Ще й гарненька наречена прибула при ньому.
Тож усім було цікаво. Почало сіріти,
А вже місця за столами не було сидіти.
Ледь не вся зібралась Родня. На траві всідались.
І не стільки до гостини, скільки прислухались,
Коли ж Ратибор візьметься про себе казати,
Де він був, чому так пізно довелось вертати?
Коли келихи із медом кілька раз підняли,
Спершу предків своїх славних – росів поминали,
Потім вже за молодого і його дівчину.
Наречена з Ратибором випила чарчину.
Всі до неї придивлялись – і статна, і гарна,
Мабуть, ходив і похід той молодий не марно.
Хоча дівчина-чужинка, а, проте ж слов‘янка.
Сама гарна й ім’я гарне у неї – Білянка.
З Ратибором гарна пара – боги парували…
Коли вже в нічному небі зорі засіяли,
Ратибор піднявся з лави та і став казати:
- Знаю, як я повернувся, хочеться вам знати.
Тож не буду вас томити. Повідаю, люди, –
Глянув на свою дівчину, - Вона свідком буде.
Тож улітку, як ми вкотре ромеїв побили,
Мир вони зі Святославом, врешті заключили.
Було їм вже не до того – з нами воювати.
Воєвода якийсь взявся у них бунтувати.
Схотів на столі сидіти в самому Царграді.
Тож із нами замиритись ромеї і раді.
Поки чубились ромеї із тим самозванцем,
Ми могли в Болгарах вільно зовсім почуваться.
А тим більше, що тамтешній їхній воєвода
Виявився нікудишній – ну, горе та й годі.
Замість того, до війни щоб військо готувати
Та гірськії переходи від нас пильнувати,
Він одно лише пиячив та робив дурного.
Ми ж уваги не звертали взагалі на нього.
Наші часто перевали спокійно долали,
У фракійських, македонських селах «гостювали».
Поки свого самозванця ромеї здолали.
А тоді вже купу війська у той край нагнали,
А воно ж до зими справа, в той час перевали
Люди хіба поодинці нелегко долали.
Святослав в Переяславці зимувати взявся.
А в Великому Преславі наш загін зостався.
Ну, як загін – десять тисяч – чималенька сила,
Ми і місто, й перевали тоді сторожили.
А над нами стояв Сфенкел – добрий воєвода.
Згинув десь під Доростолом у бою. Так шкода.
Тож стояли ми в Преславі. І цар тут болгарський.
Навідувавсь часто Сфенкел у палац у царський.
А при Сфенкелу лишився і Калокір клятий.
Ви про того Калокіра дещо мали б знати.
То він зманив Святослава словами і златом,
Аби пішов для ромеїв болгар воювати.
Так при князеві й зостався, втерся у довіру.
Був він шпигуном ромейським, думаю допіру.
Зі Сфенкелом у Преславі залишився тому,
Бо передавав ромеям, що йому відомо.
Та ще Сфенкела в оману досить часто вводив.
Завдав нам чи не найбільше в Болгарії шкоди.
Ще й зима не почалася, то став говорити,
Як зібрався перевали Сфенкел перекрити,
Що дарма того робити, вони ж непрохідні.
До травня ні одне військо здолати не гідне.
Можна тим не турбуватись і спокійно спати.
Чого воям в тих заметах гірських замерзати.
І повірив воєвода, бо ж Святослав, наче
У клятому Калокірі свого друга бачив.
Тож всю зиму у Преславі ми і зимували.
Кожен день нас воєводи в місті тренували.
Але часу було вдосталь містом побродити,
Зайти в якийсь їхній шинок та винця попити.
Якось я блукав по місту й дівчину побачив.
В очі глянув й… мене громом ударило, наче.
Стою, вилупивши очі, а вона сміється.
І сміх її, наче пісня солов’їна ллється.
- Як зовуть тебе? – спромігся, нарешті спитати.
А вона крутнулась тільки й кинулась втікати.
Я ж погано місто знаю, а вона ж все знає.
Туди-сюди завернула й вже її немає.
Я відтоді досить часто блукав в тій частині
Міста, але більш не бачив красуню-дівчину.
Хоч пізніше взнав – за мною теж спостерігала,
Із віконця непомітно весь час виглядала.
Так зима і проминула, вже весна у краї.
Що робиться за горами – того ми не знаєм.
Думаєм, що все спокійно. Та їх імператор
Уже зібрав попід гори ратників багато.
Уже послав флот військовий до гирла Дунаю,
Щоб нам річку перекрити. Ми й того не знаєм.
Калокір-змія шепоче Сфенкелу: – Ще рано
Перевали перекрити. Там шляхи погані.
Ніхто в гори не попхає, що снігом укриті.
Можна місяць почекати, в місті посидіти.
А ромеї, за тим часом гори подолали,
Недалеко від Преслава на пагорбі стали.
А ми про те все не знаєм, довірились змію,
Який ввести у оману кого хоч зуміє.
У одну квітневу днину зібрав воєвода
Командирів, каже: - В місті засиділись! Годі!
Завтра вийдемо у поле маневри робити.
В місті лиш п‘ятнадцять сотень можна залишити.
Чому на той день призначив? Я того не знаю.
Мабуть, змій той підколодний такого нараяв.
На другий день на світанку вийшли ми у поле.
Уже зеленню буяла вся земля навколо.
Стали в полі шикуватись та маневрувати.
Одні вчились відбиватись, другі – наступати.
Все ішло, неначе ж добре, навик не втрачали,
Вміло в щитах городились, билися мечами.
Раптом крикнув хтось: «Ромеї!». Думали – то жарти.
Коли й, справді, звідкись військо взялось наступати.
Сфенкел наш не розгубився, велів шикуватись
Нам стіною, від ромеїв отих відбиватись.
Згорордилися щитами, списами зустріли,
Коли на нас піхотинці вражі налетіли.
Налетіли, цілу купу трупів залишили.
Нас не здвинули із місця та і відступили.
Кілька разів налітали, щоб стіну пробити.
Але ж і нас воювати не потрібно вчити.
Коли вчергове піхота їхня відступила,
З краю поля їх «безсмертні» на нас налетіли.
Всі заковані в залізо, кіньми потоптали,
Лівий фланг нашого строю в одну мить зім‘яли.
Сфенкел бачить, що недобре повертає справа,
Велів війську без поспіху вертать до Преслава.
Наїжачились списами, строєм відступаєм,
До ворога свої спини ми не повертаєм.
Як ромеї зрозуміли, що саме ми чиним,
Знов кіннота налетіла, вдарила у спину,
Стала вона до Преслава шлях перекривати.
Довелося нашим заднім назад повертати,
Щоб і там списи стирчали та не підпускали.
Ми в оточенні не вперше уже бій приймали.
Поки все ромейське військо навкруг нас кружляло
І дорогу до Преслава трупом устеляло,
Відчинилися ворота, вийшли наші вої,
Що у місті залишались, кинулись до бою.
Вдарили у тил ромеям, їх ряди зім‘яли
І можливість відступити у Преслав нам дали.
Так, багато на шляху тім і ми залишили,
Але більшість все ж цілими в місто відступила.
Поки задні від ромеїв клятих відбивались,
Перші з наших вже на стіни скоренько забрались
Та і згори узялися ворогів вражати,
Щоби браму захопити їм часом не дати.
Відступилися ромеї, брама зачинилась.
А тут якраз все ромейське військо нагодилось.
Стали дертися на стіни, щоб в місто забратись.
Довелося аж до ночі від них відбиватись.
Коли темрява спустилась, битись перестали.
І спокійно до світанку усі спочивали.
Всі та не всі. Калокір той дуже налякався,
Вночі вибрався із міста й в Доростол подався.
А на ранок розбудило якесь гуркотіння,
То машини підтягнули, щоб жбурлять каміння.
Встановили і одразу страшне почалося.
Спершу з тих машин каміння на нас понеслося.
Брили мури розбивали та воїв збивали,
Що на стінах тим ромеям зустріч готували.
Потім підтягли ромеї здорові драбини
Та й подерлись з усіх боків на високі стіни.
Ми їх стрілами збивали, камінням, списами.
Та вони все перли й перли на стіни так само.
Видавалося, що люду у них так багато,
Що ми просто не встигали усіх їх вбивати.
Врешті, хтось із них забрався, зумів зачепитись
І один супроти наших продовжував битись,
Поки інші за спиною його забирались.
Отож їх на стіні скоро багато зібралось.
Наших вони відтіснили, вниз взялись стрибати
Та до брами подалися, аби відчиняти.
Охорону перебили, петлі позбивали
І ворота відчинили, де уже чекали
Нові тисячі ворожі. Замість нападати,
Вони кинулись одразу місто грабувати.
Сфенкел велів, щоб трубили одразу сигнали,
Щоби всі у палац царський бігом відступали.
А ромеї і туди вже устигли дістатись,
Довелося за мечі нам у палаці братись.
Всіх ромеїв перебили, що тут грабували.
Зачинили бігом браму і чекати стали.
Зібралось нас там чимало – вісім тисяч воїв,
Ще й болгари, що із нами готові до бою
Проти клятих тих ромеїв, що вже стільки крові
В краї їхньому пустили. Та припхались знову.
Ми забралися на мури, а внизу ромеї
Збиралися усе більше силою всією.
Та напасти не рішались. Прибув імператор.
Вирішив, напевно приклад усім показати.
Стрибнув з коня, схопив щита в охоронця свого
Та і кинувся в атаку. А всі біля нього.
Обігнали та закрили, щоби ми бувало,
Чи стрілою, чи то списом його не дістали.
Знов подерлися на стіни, усі обліпили.
А ми згори неупинно їх били і били.
Відкотились вони, площу трупом устелили.
Знову кинулися, поки ми не відпочили.
І так кілька раз невдало вони нападали.
Але тільки своїх воїв під мури складали.
Врешті, підтягли машини – велів імператор
Й горщики якісь у замок узялись кидати.
Ті горщики розбивались і все запалало.
Так, що нам у тому замку вже й життя не стало.
Згоримо усі. Тож Сфенкел не став зволікати,
Повелів усім в колону бойову ставати.
- Треба з міста пробиватись, пропадем інакше!
Відчинилися ворота і колона наша,
Настовбурчившись списами, щитами укрита,
Вийшла, щоб собі дорогу із міста пробити.
Йшли повільно, відбивались та воїв втрачали,
Але живі на їх місце одразу ж ставали.
Зрозумівши, що так просто їм нас не узяти,
Стали вони на частини наш стрій розбивати.
Вдарять з поперечних вулиць, відріжуть частину
І тоді вже добивають, поки й всі не згинуть.
Так було і моїй сотні. Відрізали кляті
Та оточувати стали, аби добивати.
Життя дарма віддавати не було бажання.
Кинувся я у провулок, помчав з сил останніх.
Сфенкела не сподівався уже наздогнати,
Але життя своє прагнув-таки врятувати.
Чув, погналися за мною, тупотять позаду.
На вулицю якусь вибравсь, вже знайому, правда.
Туди-сюди повернувся, куди утікати.
А тут мене хтось за комір, як ухопить раптом.
Не встиг, навіть повернутись та мечем відбитись,
Як в півтемряві будинку зумів опинитись.
Дядько сивий показує, що треба мовчати.
А по вулиці, вже чую, тупотять солдати.
Коли тупотіння стихло, завів до підвалу,
Де, соломою укрите, вже ліжко стояло.
Велів тихо тут сидіти й нагору подався.
А я в темряві, в тривозі сам один зостався.
Сів на ліжко, став чекати. Чую, хтось ступає,
Миготливу, мабуть свічку у руках тримає.
Підняв очі, аж та сама дівчинонька, нене,
Стоїть поряд, всміхається лагідно до мене.
Отак я знайшов Білянку – наречену свою.
Далі вже якось складалось все само собою.
Довелось мені в підвалі довго тім сидіти.
Всюди шнирили ромеї, могли б углядіти.
Від Білянки дізнавався останні новини.
Що Сфенкел-таки прорвався, хоч ледь не загинув.
Більшість воїв загинула, але, бачте, його,
До пори та і до часу ще хранили боги.
Що Святослав в Доростолі довго відбивався.
Там і Сфенкел, там і Ікмор на полі зостався.
Мені туди не пробитись, було зрозуміло,
Бо ромеями навколо в краю аж кишіло.
Вчив з Біляною болгарську, вона нашу вчила.
Один одного з півслова, правда розуміли.
Коли Святослав з ромеєм, врешті замирився
І для мене шлях додому, накінець відкрився.
Іти в Доростол не було ніякої змоги.
Тож обрав собі додому я другу дорогу.
Зиму іще перебився, а, як літо стало,
Ми з Білянкою у торби все своє зібрали.
Батьки її геть не проти, бо в їхньому краї
Від проклятих тих ромеїв вже життя немає.
Тож дісталися до Варни, там гостей спіткали,
Що саме якраз з Царграду у Київ вертали.
До одного я найнявся, щоб охороняти.
Я ж військовий обладунок не забув узяти.
А йому мечі надійні потрібні в дорогу,
Як убили печеніги князя у порогах,
То і зовсім знахабніли, як злі шершні, прямо.
Тож доводиться дорогу пробивать мечами.
Правда, нам не довелося мечі в хід пускати,
У порогах печенігів не прийшлось стрічати.
Слава богам, а найперше Хорсові – дав змогу
Мені, врешті, повернутись рідного порогу.

Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а за що купляти?
Нема чим козацьких коней зовсім годувати.
Тож претензій до гетьмана в козаків багато.
Але все то не важливо, все умить забулось,
Коли звістка розлетілась, що гетьман вмирає.
Вже ніколи перед військом конем не заграє.
Його доля незрадлива, врешті відвернулась.
Як то ангел не побачив кулю випадкову,
Яка гетьманові раптом груди прохромила?
Булавою не пограє вже рука безсила.
Хіба зможе проказати хоч останнє слово.
Лежить гетьман серед поля на снігу на білім,
Що поволі усе більше навкруг червоніє.
Стоять козаки навколо, дихнути не сміють.
Гетьмана порятувати свойого безсилі.
Хижий вітер налітає, в лице снігом кида,
Мороз під кожухи лізе, заморозить хоче.
Та від гетьмана козаки не відводять очі.
А той лежить, не здвигнеться з побілілим видом.
Іще дихає, бо груди здіймаються зрідка,
Теплиться життя ще в тому козацькому тілі.
Які думки перед смертю гетьмана обсіли?
Мабуть, усе пригадалось, чому був він свідком.
Щось в лиці йому змінилось чи, може здалося,
Якось, наче просвітліло, розправились зморшки.
Видавалося, що й губи усміхнулись трошки.
Все життя перед очима в нього пронеслося.
Канів рідний, де дитинство його проминуло.
Січ козацька, Вишневецький, найперші походи
На татар, де вчився хану завдавати шкоди,
Щоби шлях до України, нарешті забули.
Смерть Дмитра десь у Царграді. Вольниця козача
Його гетьманом обрала. А він і не проти.
Отож, довго не барився, взявся до роботи.
Така уже була в нього невсидюча вдача.
Розумів, що не татари одні в тому винні,
Що кривавлять Україну ледве не щороку.
Бо ж за їх спиною турки шпигають під боки.
Отож, не одні татари каратись повинні.
Тих по суші не дістати, але ж є ще море,
Яким колись славні предки й в Царграді бували.
Недарма ж всі Чорне море Руським називали.
Буде не лише татарам, а і туркам горе.
Велів «чайки» майструвати. І майстри знайшлися.
Знайшлися і ті, що знають, як в морі ходити.
І вийшли козаки в море галери громити,
На яких нещасні бранці на веслах тяглися.
Не одні тоді галери гнів козацький знали.
Козлов, Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Очаків.
Всього і не пригадати, де турок заплакав,
Коли козаки у гості туди завітали.
Султан, звісно, розлютився, став ляхів лякати,
Що війною на них піде. Ляхи й полякались,
Козаків то підкупляти, то струнчити взялись.
Та ж чи вольницю козацьку можна до рук взяти?
Скільки б міг зробити, коли б не доля зрадлива?!
Здумали вони тим роком за море сходити,
У Синопі та Трабзоні трохи погостити.
А тут буря налетіла та страшенна злива.
Розметало «чайки» морем, які потопило,
Які берега прибило на камені гострі.
Хіба ж так вони гадали завітати в «гості»?
На ледь живих яничари раптом налетіли.
Кого вбили, кого зразу ж у мотуззя взяли.
І на ринку, як худобу взялись продавати.
Щоби потім на каторгах до весел кувати.
Звідти люди вже, говорять, спасіння не мали.
Може й так. Двадцять п’ять років гребти довелося.
Скільки люду перемерло, що з ним веслували.
Але турки зразу ж нових до весла кували.
За той час зробилось білим вже його волосся.
Кажуть, турки жартували, як його схопили:
«Хотів плавати по морю – то ж і плавай вволю!»
І він плавав та не думав нарікать на долю.
Мріяв знову стати вільним, беріг в собі сили.
Хоча турки й насідали та не зрадив віри,
Як то бува поступали слабкі потурнаки.
З вірою він не боявся труднощів ніяких
І щодня молився Богу віддано і щиро.
Видно, вимолив у Бога. Вийшли із Трабзона
На галері Алкан-паші, море подолали
І на рейді при Козлові біля Криму стали.
Він колись сюди приходив з козацьким загоном.
Тоді місто воювали, тепер, як невільник.
Та стріпнулося у грудях знов серце козаче.
Як не зараз, то ніколи Дніпра не побачить.
І надія раптом в серці пробудилась сильна.
Алкан-паша до Козлова гуляти подався.
Забрав туди яничарів. Трохи їх зосталось
На каторзі. Хіба ж вони на бунт сподівались?
А тут Бутурлак проклятий з канчуком припхався.
Зрадив віру православну та й став наглядати
За колишніми братами по вірі Христовій.
Щоб вислужитись, міг побити весляра до крові.
Просто так, щоби на комусь свою злість зігнати.
Совість мучила, напевно. Часто напивався
Та приходив до Самійла в віру навертати.
Тоді теж напився, важко язик повертати.
Та лаяти християнську віру заповзявся.
А Самійлові вдалося ключі в нього взяти,
Що на поясі висіли, від усіх кайданів.
Коли Бутурлак в комірці спати вклався п’яний,
Узялись вони ключами кайдани знімати.
Та Самійло велів хлопцям, щоб не поспішали.
Хай відімкнуті кайдани на собі тримають.
Бо ж турки бува до трюму часом зазирають.
Щоб вони раніше строку про то не прознали.
Ключі тихцем повернули, як всіх відчинили.
Дочекалися до ночі, як турки уклались.
Тоді уже потихеньку нагору піднялись
І всіх турків перебили, яких лиш зустріли.
Поки Бутурлак прокинувсь, все уже скінчилось.
Невільники уже судном усім володіли.
І наглядача скарати уже приступили.
Уже йому до горлянки руками вчепились.
Та Самійло заступився – може ще згодиться.
І згодився, бо ж одразу гарну дав пораду:
«Одягти турецьку одіж усім не завадить.
Нащо туркам кругом знати, що отут твориться?!»
Так і вийшли із Козлова. Хто би здогадався,
Що невільники на судні тепер порядкують.
Алкан-паша у Козлові ще й досі святкує
І не знає, що без судна свого він зостався.
Розвернулися на північ та і полетіли.
І знову примхлива доля їм привітна була.
І вітри якраз попутні у вітрила дули.
І суден ніде ворожих на шляху не стріли.
Більше того, біля Тендри козаки стояли,
Гетьман Скалозуб походом на турок зібрався.
Вздріли козаки галеру, гадали – попався
Якийсь турок. Вже кинулись, всі разом напали.
А звідти їх зустрічають невільники криком…
Отак тоді лихоліття його завершилось.
Невільники повернулись, із рідними стрілись.
Сам Самійло на той час вже похилого віку,
У свій Канів повернувся старість доживати.
Куди йому вже в походи? Відходив, відплавав.
Та вже скоро повернутись мусив він до справи,
Бо, як пропав Скалозуб, то прийшли його звати
Козаки гетьманувати. Хіба ж міг відмовить?
Хоча був вже зовсім сивий – та молодий духом.
Тож і голоси козацькі, і душу послухав
Та й подавсь гетьманувати він до Січі знову.
Спорядили Скалозуба на морі шукати,
Бо ж, казали: до полону його турки взяли.
Але, на жаль від гетьмана і сліди пропали.
Довелося товариству ні з чим повертати.
Ні, здобичі захопили, пусті не вертали,
І невільників звільнили. Але гірко було,
Що славного козаченька на Січ не вернули.
Хоч не довго довелося за тим сумувати.
Із Валахії примчали помочі просити,
Бо господар Михай здумав з турком воювати.
Хіба ж можна в такій святій справі відмовляти?
Удалось тоді Михаю добре пособити.
Потім той схотів Молдову підгребти під себе.
А там тоді сидів ляський ставленик Могила.
А у ляхів воювати зовсім мало сили.
Тож знову в козацьких шаблях виникла потреба.
Він погодився, одначе, зажадав від ляхів
І збільшити реєстрових, і гроші віддати,
Які козакам устигли вже заборгувати.
І вернути всі ті землі, що забрала шляхта.
Ляхам нікуди діватись, мусили скоритись,
Щоб не втратити Молдову. Не втратили, звісно,
Як Самійло привів в поміч козацькеє військо.
Удалося від волохів Могилі відбитись.
А козаки повернулись. Недовго сиділи.
Велів він їм знову «чайки» в похід готувати.
Захотілось йому знову морем погуляти.
Чи й востаннє. Адже роки невпинно летіли.
Не погуляв. Знову ляхи про поміч волають.
Десь в Лівонії зі шведом за віщось зчепились.
І, поки козацькі шаблі ще не затупились,
Козаки, мовляв надати ляхам поміч мають.
Нелегко було прийняти рішення Самійлу.
Бо ж козакам край далекий той був не потрібний.
Вони звикли воювати при земельці рідній,
Адже вона їм давала підтримку і силу.
Та й що їм зробили шведи? Нічого! Одначе,
Не зумів він королеві «Ні!» тоді сказати.
І повів він кілька тисяч козаків завзятих
У ті землі, що ніколи козак їх не бачив.
Мабуть, знову повернулась доля другим боком.
Хоч козаки відчайдушно там і воювали,
Але землі під собою рідної не мали.
Та й на душі у самого було одиноко.
Відчувала душа, мабуть, що рідного дому
Вже не бачити ніколи, отож і тужила…
Відкрив очі він востаннє, знайшов в собі сили,
На козаків своїх глянув та й помер по тому.

Москалі уже віддавна люблять похвалятись,
Як їх предки з ворогами уміли справлятись.
Як усіх перемагали не числом, а вмінням,
Тому-то й непереможна Московія й нині.
Можна було б про ті брехні говорить багато,
Прикладів наводить сотні, як їх предки кляті
Були биті тими, з ким же воювати брались,
Як тим москалям добряче могло діставатись.
І не числом часто били, а умінням саме.
Отож, «ахові» вояки – предки, скажем прямо.
Щоби «мислію по древу» тут не розтікатись,
А в військовому уміння тому розібратись,
Хочу просто пригадати, як тих предків били,
Тобто, як вони насправді «воювати» вміли.
Було то, як Петро Перший – їх царьок завзятий
Вирішив собі у шведів Прибалтику взяти,
Щоби знов Балтійським морем в Європу ходити,
А не дозволу у шведів на прохід просити.
Знайшов собі союзничків, ласих до чужого.
Кожен мріяв шмат урвати у шведа отого.
Бо ж король Карл молоденький, вісімнадцять має.
Що воно там у військовій отій справі знає?!
Петро почав готуватись, армію збирати.
Зумів до двох сотень тисяч до війська нагнати.
Хоч не навчені і зброї своєї немає
(Бо ж Росія за кордоном зброю закупляє).
Й дисципліна в тому війську яка там у греця,
Та й керують отим військом одні іноземці.
Своїх нема генералів, то чужих набрали,
Щоби вони москалям тим землі здобували.
А найперше захотілось Петру Нарву взяти,
Бо звідтіль вже і до моря рукою подати.
Хоч міцна її фортеця, достатньо припасу,
Та Петро уже на неї облизався ласо.
Зібрав війська сорок тисяч, двадцять на підході,
Думав, що таку ораву зупинити годі.
Поки Карл десь по європах із військом ганяє,
Бо ж союзники Петрові його нападають,
Петро вирішив напасти і Нарву ту взяти,
А тоді уже із Карлом іти, воювати.
Ішло військо по дорогах російських відомих.
Їх дощі так розмочили, що з болота ноги
Ледве могли витягати. Ще ж обоз, гармати.
Уявляєте, як то все по багнюці пхати.
Хоч і сунули повільно, але постачання
Не встигало доганяти, навіть і останніх.
Тож, як люди, так і коні сунули голодні.
А голодні і ті, й другі воювать не годні.
Уже тоді Петро думав роботу почати,
Щоб товари закордонні своїм заміняти.
Тож сукно і замінили англійське допіру,
Із москальського пошили солдатські мундири.
А мундири ті вже скоро розлізлись, розпались,
Тож солдати майже голі до Нарви дістались.
Та ж дістались та й взялися Нарву облягати.
Притягли по тій багнюці, нарешті гармати.
Нарва стоїть в луці річки Нарови, тож стали
Рови рити глибоченькі, вали насипали.
Від берега до берега вали височіли,
Так, щоб і маленька пташка там не пролетіла.
На вали втягли гармати по Нарві стріляти.
А, не дай Бог, Карл надума прийти, визволяти
Нарву, то в тилу так само рови покопали
Та вали також високі скрізь понасипали.
Оточили своє військо валами й ровами
Та й з гармат взялись палити по фортеці прямо.
Правда, стачило запасів на два тижні всього.
Та й користі ніякої зі стрільбища того.
Бо й гармати нікудишні (москальська робота),
Й порох такий, як то кажуть: ні в тин, ні в ворота.
Більшість ядер до стін Нарви і не долетіла,
А, як і долетіли, шкоди не зробили.
Поки москалі допхались до Нарви отої,
Поки вони готувались під містом до бою,
Карл з союзниками встиг вже швидко розібратись
І в Прибалтику скоріше із військом податись.
До Петра дійшли ті вісті. Щоб контролювати
Шляхи сюди, Шереметьєв мав загін узяти,
Перекрити всі дороги. Шведи підуть тільки,
Щоби знати: куди ідуть вони та їх скільки.
Той і вирушив, спинився, розпустив солдатів,
Щоби навкруг роздивитись та пограбувати.
Поки вони грабували, по селах ходили,
Ті загони поодинці шведи перебили.
Шереметьєва дістались, з гармат обстріляли.
Шереметьєв з москалями тільки драла дали.
Був вже кінець листопада, зима на порозі.
Примчав в табір Шереметьєв, підняв по тривозі
Царя свого, став жалітись, що його побили,
Що півсотні тисяч шведів раптом налетіли.
Хоч він мужньо відбивався…Петро розізлився.
В Шереметьєва, говорять аж синець зְ’явився…
Нижче спини. Та, одначе Петро налякався
Та із Меншиковим раптом в Новгород подався,
Начебто по допомогу. Війська він зоставив,
Замість себе іноземця керувать поставив. Герцог де Круа не надто порадів із того,
Зрозумів, що козла хочуть зробити із нього.
Все-таки п‘ятдесят тисяч проти нього пхають,
А вони тут ледве тридцять із хвостиком мають.
Хоч іще не воювали та вже втрати мали:
Від голоду та від хворі солдати вмирали…
Хоч, начебто й готувались напад відбивати,
Встигли ровів із валами скрізь набудувати.
Але місця між валами лишили так мало,
Ще й бараків дерев‘яних там набудували,
Що ніяк і розвернутись війську поміж ними.
Із укріпленнями дуже прогадали тими.
А гармат, хоч і багато під Нарву припхали,
Більшість їх на тому боці Нарови стояли.
Де Круа велів, щоб військо все готове було,
Його тонко понад валом впритул розтягнули,
Щоб підходи всі прикрити. Резерва не мали.
Тож, солдати стали зранку, то так і стояли…
Ніяких п‘ятдесят тисяч у Карла не малось,
То на прості шведські «фейки» москалі попались.
Мав він десь там десять тисяч піхоти й кінноти,
Але москалів побити був зовсім не проти.
Від москалів на відміну, знав про їхнє військо
Все, що треба полководцю було знати, звісно.
Знав, що центр у них сильний та фланги слабенькі,
Тож і вирішив їх військо взяти у обценьки.
Притиснути до фортеці й в річку поскидати.
Може, їх вода холодна навчить воювати.
Москалі з самої ночі втомилися ждати.
О десятій ранку стали десь труби звучати,
Слідом вдарили литаври і шведи з’явились.
У москалів перед очі колони спинились.
Двічі вдарили гармати – на бій запросили.
Що робити, москалі ще досі не рішили.
Тож зібрались на нараду. Думали-гадали.
Одні вийти в чисте поле запропонували
І там шведам битву дати. Де Круа сердитий
Закричав, що швед у полі їх зможе розбити.
Тож рішили за валами шведа зустрічати,
Карлу ініціативу у бою віддати.
А тому того і треба. Не став поспішати.
До двох годин дня у полі продовжив стояти.
Мабуть, просив в Бога поміч…І її діждався,
Бо зненацька дуже сильний снігопад почався.
Так, що і за двадцять кроків нічого не знати.
Отоді Карл велів війську швидко виступати.
Вітер виє, б’ְє у спину, військо підганяє,
А москалям густим снігом очі засипає.
Стоять москалі, від вітру відвертають пики,
Дослухаються, щоб вчути чи тупіт, чи крики,
Щоб, нарешті зрозуміти, що швед наступає.
А ні тупоту, ні криків їм не долітає.
Бо Карл велів іти тихо, наче підкрадатись,
Щоб ворогу раніш часу про те не дізнатись.
Перші дійшли гренадери, кинули фашини,
Що тягли великі в‘язки увесь час на спині.
Закидали рови ними і по них, як мостом,
Перебралися спокійно аж на вали просто.
А москалі дослухають у вий вітру… Раптом
Перед очі появились їм шведські солдати.
Хоч москалів більше було, розтяглись вздовж валу,
Так, що швидко гренадери їхній стрій прорвали.
А другі ж того не бачать, бо сніг заважає.
Іще стоять, на атаку ворога чекають.
Скоро у москальський табір шведи вже прорвались.
Тоді у москальськім війську паніка почалась.
Раптом крики залунали: «То німці прокляті
Зрадили нас!» Замість того, аби воювати,
Москалі взялися бити офіцерів власних.
То уже юрба – не військо шведам стало ясно.
Одні били офіцерів, а другі помчали,
По мосту на другий берег чимскоріш втікали.
Стільки їх туди напхалось, що міст завалився.
Не один москаль в холодній Нарові втопився.
Генерали-іноземці, щоб свої не вбили,
Перед шведами негайно голови схилили.
І де Круа поміж ними. Шереметьєв клятий
Зібрав всю свою кінноту й кинувся втікати.
Лиш на флангах москалі ще якось відбивались,
За возами поховались та не піддавались…
Ніч спустилася і битва затихла поволі.
Вітер вив, поранені кричали від болю.
А москалі, що устигли за вози сховатись,
Вирішували аж до ранку: битись чи здаватись?!
Врешті, вирішили здатись, опір припинити.
Правда, обоз і гармати довелось лишити.
Шведи для них переправу за річку зробили,
Щоби вони, не дай Боже, ніг не замочили.
Пішли москалі від Нарви побитими псами.
Ще не скоро після того прийшли вже до тями.
Вбитих цілих вісім тисяч на полі лишили,
Шведів вдесятеро менше у тій битві вбили.
Весь обоз дістався шведам, мушкети, гармати.
Царську казну в тридцять тисяч удалось забрати.
Ще й полоном захопили десять генералів,
Цілу купу офіцерів москальських забрали.
Правда, більшість іноземці – хто більше заплатить,
То за того вони й будуть далі воювати.
Вилізла тоді та Нарва Петру тому боком,
Хоча стала, слід визнати, хорошим уроком.
Виправдовувався, правда Петро після того,
Що то винні генерали й погані дороги.
І немає чого Карлу носа задирати,
Бо ж у нього військо встигло вже повоювати,
А у Петра мовляв були одні новобранці.
Куди було з таким військом зі шведом тягаться?
А про що ж ти перше думав, чи не бачив того,
Що у тебе не готові для війни дороги?!
Що у тебе не готове військо воювати?
Чого ж було тоді з шведом війну починати?

Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.

Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж опинився.
Мав походження шляхетне і освіту гарну,
Міг й глухого вговорити… Та потратив марно
Свої здібності. Нічого в житті не добився,
На історії задвірках, врешті й опинився.
Не про Україну думав, а власну кар’єру,
Всім готовий був служити той Павло Тетеря.
Чигирин, Москва, Варшава – не перебирався,
Від одного до другого увесь час мотався.
Коли Павло народився – то ніхто не знає,
Але таке на ту пору з багатьма буває.
Ніхто ж не зна, хто виб’ється високо літати,
А хто стане непомітно життя проживати.
Та те, що ніхто не знає, не може згадати,
Коли саме довелося Павлу помирати,
Так багато нам говорить. Не проста ж людина,
Був же гетьманом відомим колись в Україні.
А помер десь невідомо, ніхто й не заплакав.
Отака була Тетері від народу дяка.
Та й із прізвищем у нього теж незрозуміло:
Чи Тетеря, чи Моржковський? А ще угляділи
У реєстрах, що Мошковський він також писався.
Та для нас він був Тетеря, таким і зостався.
Народивсь скоріше в бідній шляхетській родині,
Таких родин чималенько було в Україні.
Вчився в уніатській школі, вибився у люди,
Влаштувавшись урядовцем до луцького суду.
Уже тоді придивлявся та зв‘язки заводив,
Бо ж життя все просидіти у суді не згоден.
Хотів більшого, амбіцій було забагато.
Щоб пробитися нагору, зв‘язки ж треба мати.
Не знаю, чи помогли би ті зв‘язки Павлові,
Чи замовив би за нього нагорі хтось слово.
Він і сам не надто вірив та не сподівався,
Але тут на Україні Хмельницький піднявся.
Запалала Україна. Розділились люди.
Хто за Хмеля, хто за ляхів воювати буде.
Вишневецький, Кисіль стали ляхів захищати.
Та ж вони були й до цього знані і багаті.
А отакі, як Тетеря перспектив не мали.
Хто ж до Хмеля приєднався – полковники стали.
Їм і почесті, і слава. Молодий, амбітний.
Чого ж йому в урядовцях у Луцьку сидіти?
Схотів спробувати щастя, до Хмеля подався.
Звісно, з шаблею на ляхів у бій не кидався.
Таких, як він освічених, як не шанувати.
Тож в полку переяславськім став писарювати.
Бував часто в Чигирині, знайомства заводив.
Зумів себе показати так добре, що згодом
До стольного Чигирина писарем забрали.
У Виговського Івана роботи навалом.
Треба зв‘язки з закордоном було розвивати.
А Тетеря народився, немов дипломатом.
Умів і поговорити, умів і вмовляти,
Умів і пораду гарну Виговському дати.
Сам Хмельницький став Тетерю скоро цінувати,
Навіть, місії важливі йому доручати.
Саме він з Тимошем їздив сватати Розанду,
Хоч в Молдові українців стрічали не радо.
З володарем семиградським довелось рядити,
Щоби якось ту Молдову на двох поділити.
Скоро Ракоці із Хмелем горщики побили.
Та Тетеря потихеньку, якось поміж ділом
Продовжував переписку, щоб Хмель не дізнався.
А раптом би той Ракоці колись і придався.
Кажуть, що теля покірне аж двох мамок смокче.
Ото якраз про Тетерю. Заводив охоче
Він знайомства поміж знатних – колись та згодиться.
Тож, коли Павло надумав вперше одружиться,
Узяв сестру Виговського за себе Тетяну.
З начальством породичався – то вже непогано.
Вже не знаю, де поділась та перша дружина.
Чи померла, чи то, може, Павло її кинув,
Бо удруге одружився вже на доньці Хмеля,
На Олені. Отакі от маневри веселі.
А була ота Олена на той час вдовою -
Брат Виговського Данило уже упокоївсь.
Не кохання шукав, тільки вигоди для себе,
То для власної кар‘єри йому було треба.
Та то трохи ми забігли наперед, одначе.
Хмель, услужливість Тетері таку як побачив,
То полковником поставив у Переяславі,
Хоч постійно помагав він гетьману у справах.
Зустрічав бояр московських, що встигли припхати
В Переяслав, Україну щоби прив‘язати
До Московії. А потім Богдан посилає
У Москву, нехай з царем там договір ладнає.
Він і тут від своїх звичок не зміг відступитись.
Вже не знаю, чим цареві вдалось прислужитись,
Та отримав привілея від царя на Смілу.
Хоча привілей не мав той ніякої сили,
Бо ж землею в Україні Хмель розпоряджався.
Щоби гетьман про дарунок отой не дізнався,
Грамоту оту Тетері прийшлось закопати.
Та по смерті Богдановій кинувся шукати,
А та грамота зотліла. Довелось просити
«Царя-батюшку» сердечно її відновити.
Як помер великий гетьман, то питання стало,
Кому саме би козацтво булаву віддало.
Сам Богдан свого Юрася з булавою бачив.
Але, окрім свого сина називав, одначе
І Виговського, й Мартина Пушкаря. Між ними
І Тетерю, який мріяв булаву отримать.
Та, поки в Москві Тетеря з царем «домовлявся»,
Щоби гетьманом затвердив, врешті той Юрася,
Старшина козацька швидко усе переграла
І Виговського Івана гетьманом обрала.
Повернувсь з Москви Тетеря, що було робити?
Тому гетьману новому довелось служити.
Від Москви почав Виговський скоро відвертати,
Із поляками, подумав, краще справу мати.
І Тетеря поряд, наче ж йому помагає,
Але також із Москвою зв‘язків не втрачає.
І, при тому із Виговським горщики побили,
Бо Виговські йому, бачте, майна не вділили.
Все ж Виговський з Тетерею мусив мати справу
І писарем генеральним недарма поставив,
Бо ж розумний був, чортяка, зв’язків купу має.
Тож в таких важких умовах нехай помагає.
Тут зібралися поляки знову воювати,
Треба було тій напасті якось раду дати.
А хто краще то зуміє? Хто в тім досвід має?
Тож Тетерю домовлятись гетьман відправляє.
Півроку мотавсь Тетеря: Чигирин – Варшава.
Все ж на літо домовився, вирішилась справа.
У Гадячі підписали все, що домовлялись.
Хоч виконувати ляхи того не збирались.
Не схотіли українців за рівних вважати,
Довелося Україні й далі воювати.
Сам Тетеря доїздився до ляхів, що кинув
І полковництво і, врешті, саму Україну.
У Варшаві влаштувався, експертом зробився.
Бо ж хто краще в українських справах розумівся?
Вже здавалось, мить спокою у житті настала:
Є маєтки, служба, гроші. Хіба ж тобі мало?
Ще й одружений на доньці Хмеля… Та, одначе
Він себе із булавою гетьманською бачить.
А тут ляхи під Чудновим москалів розбили
І Юрася Хмельниченка до себе зманили.
Козаків уже дістало москальське нахабство,
Що тягли їх, не питались у Московське царство.
Тож король послав Тетерю знов до Чигирина,
Бо ж йому була потрібна там своя людина.
Та й Юрась просив за нього, хотів, як і тато,
При собі в часи нелегкі порадника мати.
Скоро писарем поставив його генеральним…
Але гетьманство Юрася видалось провальним.
Не мав він ні сили волі, ні того таланту,
Щоб старшину і козацтво в кулаці тримати.
Тож у монастир подався. Булаву зоставив
У Тетері, замість нього щоб той далі правив.
Становище наказного гетьмана, одначе,
Не подобалось Тетері, бо ж він себе бачив
Справжнім гетьманом, якого на раді обрали.
Щоб йому козацька рада булаву ту дала.
Були, правда, конкуренти булаву ту взяти.
Іван Нечай, що так само був у Хмеля зятем.
Хтось Виговського ще думав гетьманом обрати.
Усе вирішили гроші. Взявся роздавати
Їх Тетеря, щоб старшину хоч переманити.
Сипав грішми, аби лише голоси купити.
Не своїми сипав. Жінка принесла в приданім.
Гроші й стали аргументом виборів останнім.
Хоча козаки Тетерю знали й не любили.
Але гроші свою справу врешті-решт зробили.
Не козаки ж обирали, а лише старшина,
Бо козацтво б не обрало бісового сина.
Кажуть, винесли Тетерю у кріслі на люди,
Старшина ревла осанну йому на всі груди.
А козаки узялися шапками жбурляти.
Якби швидко не забрали, могли б закидати.
Щоби народ вгомонити, дріб‘язок кидали
Та барилами горілки роти затикали.
А коли король дізнався, дуже здивувався,
Адже дозволу Тетеря в нього не спитався.
Щоб король не був сердитий, то писати взявся:
Булаву дали насильно, хоч він відмовлявся.
Щоби ту гірку пігулку ще й підсолодити,
Заходився Україну до Польщі тулити.
Почав Яна-Казимира у листах вмовляти
Спільно з ним Лівобережжя також приєднати.
Під своєю булавою об‘єднати щоби
Україну. Не усім то, правда до вподоби.
Не всі прагли клятим ляхам знову підкорятись,
Деякі полки за зброю, навіть стали братись.
Та Тетеря зумів швидко розправитись з ними.
А тут і король припхався з полками своїми.
Рушили Лівобережжя вони воювати,
Хоч вже осінь наступила, стало холодати.
Козаки лівобережні коритись не стали.
Що там міста, навіть села лиш приступом брали.
Велись ляхи і татари з народом жорстоко,
Тож любов чекати дарма було з того боку.
Хоч Тетеря намагався, слав універсали,
Вони гетьману не надто були помагали.
Вів полки свої Тетеря та все озирався,
Чи хто булаву у нього забрать не збирався.
Виговського запідозрив, що той хоче й досі
Стати гетьманом. Тож ляхам написав доноса.
Ті не довго марудились, взяли й розстріляли.
Та Тетері щось від того спокійніш не стало.
Бо ж Богун живий ще, може він претендувати
На булаву. І на нього довелось писати.
Того ляхи теж схопили й розстріляли скоро.
А тут Юрась Хмельниченко озвавсь на ту пору.
Хоч і монах, але ж може булави схотіти.
Написав. Поляки й того мусили схопити.
Правда, хоч не розстріляли… Може й треба було,
Скільки б біди України отим відвернули.
Дійшли ляхи до Глухова та Сєвськ обложили.
Але зима прийшла люта, витримать несила.
Ще і рік був неврожайний, тож голодно було.
І не витримали ляхи, назад повернули.
Повернувся і Тетеря теж до Чигирина.
Та, полишили заледве ляхи Україну,
Як козацтво піднялося, не могло простити,
Що поміг Тетеря ляхам Богуна згубити.
Та й з поляками не надто в козаків складалось.
Не всі ляхи відступили. З Чарнецьким зостались
Іще ті, що пантрувати мали Україну.
А велися так жорстоко. Тож, Сірко як кинув
Клич піднятися й прогнати Тетерю і ляхів,
Піднялись на правім боці всі полки без страху.
Й лівобічні доєднались, москалі припхали.
Вони теж на правий берег свої плани мали.
Хоч Тетеря відбивався, ляхи помагали
Та все більше з усіх боків його обступали.
Ляхам стало не до нього, в самих бунт почався,
Любомирський саме проти короля піднявся.
Тож, залишивши Ханенка наказним на правім,
Взявши булаву, Тетеря подавсь до Варшави.
Прихопив іще клейноди, сподівався скоро
Повернутись. Та вже пізно було на ту пору.
Ляхи помочі не дали. Король, хоч поставив
Його старостою, щоб він в Україні правив.
Та хто ж його туди пустить? Хіба що зарплата
Ішла йому. Не з голоду ж йому помирати?
А поки він лизоблюдив, під ляхами слався,
Без маєтків в Україні врешті-решт зостався.
Захопили ті маєтки якіїсь магнати.
Спробуй-но тепер ті землі у них відібрати.
І судився, і пороги оббивав високі
Та підтримки не отримав ні з якого боку.
В ляхів клопоту й без нього тоді вистачало.
А хто він? Колишній гетьман? Та ж таких чимало!
Розізливсь на них Тетеря, до турків подався.
Натравить на ляхів турок, мабуть, сподівався.
Нічого з того не вийшло. Турки не схотіли
Воювати. А Тетерю раптом отруїли.
Мабуть, то були поляки, що турок боялись,
Відвести війни загрозу, певно, сподівались.
Отож, скільки він потратив амбітної сили,
Але сам собі при тому викопав могилу.
Де похований, то досі ніхто і не знає.
З тими, хто багато хоче, отаке буває.

Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.

Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.

Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.

У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток та й сидить.
Козак йому жаліється: - Як же важко жить!
Ляхи кляті урізають, бач, козацьких прав.
І в реєстр брать не хочуть, і з Січі женуть.
Нема де мені приткнутись, кому послужить!
Метаюся туди-сюди. Добуваю харч.
Добре, шабля є при боці, тож не пропаду!
Може, де війна почнеться, на війну піду.
Вам, селянам набагато легше жити, бач!
- Легше жити? – мужикові аж забило дух, -
Та ти знаєш, як живеться нині у селі?
Пани зе́млі нахапали собі чималі,
А ти волів своїх власних запрягай у плуг,
Чи косу бери у руки, чи іди на тік.
Та три дні на тиждень маєш пану відробить.
А за те, що пан земельку тобі наділи́ть,
На Різдво чи на Великдень маєш кожен рік
Зерном панові віддати, безліч каплунів,
Курей, гусей, качок та ще всякого добра.
Ще й грошима заплатити, як врожай зібрав.
А, крім того десятину віддай з баранів,
З поросят, із меду та ще з того, що в саду
Чи вродило на городі. А, як є воли,
Щотрироки пан віддати третього велить
Із приплоду. Хоч і жалко, а беру, веду.
А дрова возити пану, дороги ладнать,
В пана стільки є роботи – не переробить.
І за то ніхто й копійки не буде платить.
Хоча пан того й не має права вимагать.
А, як що не так, одразу гайдуки біжать,
Спину так розполосують, радий, що живий.
Хоч, порівняно з другими, пан ще й добрий мій.
Другий може і до смерті так замордувать.
Он по панах по сусідніх тільки того й чуть.
Той бажає наречену в першу нічку мать,
Той не хоче православних до церкви пускать.
А у того за непослух смертним боєм б’ють.
У козаки би податись? А куди сім’ю?
Та і бачу, що й в козаках життя вже не те.
Та, гадаю скоро сім’я гніву проросте
І діждуться пани-ляхи на кару свою.

Кажуть, був їх Іван Третій скупердяй страшний.
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, наче Скрудж скупий.
Посланці, бува приїдуть із чужих країн,
На утримання продукти треба видать їм.
Виділить овець отару, може й не одну,
Але шкури вимагає назад повернуть.
А то від Максимільяна посланець прибув –
То відомий імператор в Німеччині був.
Просив в князя імператор (любив полювать)
Білих кречетів для нього із Москви прислать.
Бо славилась Москва ними. Іван, хоч бажав
З імператором дружити, все ж йому послав
Білого лише одного, чотирьох других
Лиш червоних. Хоч ці були значно гірші тих.
А послові через скупість шубу він вручив,
Що вже й міль її поїла. Як посол уздрів,
То образився страшенно. І було чого.
Бо ж образив Іван Третій у лиці його
Всю імперію велику. А Іван страждав,
Що ще майже нову шубу послові віддав.

Часи лихі і непевні для краю настали,
Коли ляхи погромили козаків повсталих.
Павлюка і Остряниці полки подолали.
«Золоте десятиліття» для ляхів настало.
Навіть, Січ козацьку ляська залога зайняла,
Козаків по всіх усюдах звідти розігнала.
Хто у плавнях шукав прихист, в островах ховався.
А хто плюнув на все теє та й на Дон подався.
Там зібралося багато «черкаського» люду,
Що ходили у походи із донцями всюди.
Чи так було, чи здається та, як запорожці
Між дончаків поселились, то у тому ж році
Підбурили донських хлопців на Азов сходити
Та в турецької залоги фортецю відбити.
І пішли, і захопили. Три роки тримали.
Турки клопоту від того чималенько мали.
Бо, хоч скільки вони військо слали до Азову
Та мусили відступатись від стін знову й знову.
А козаки за мурами надійно засіли.
Та ще й з-під того Азову у море ходили.
Саме тоді і трапилась ця лиха пригода,
Про яку я розказати хочу вам сьогодні.
Поки зима та морози, турки відступили
І до весни у спокої Азов залишили.
А, що далі робитимуть, козаки не знали.
Чи знову за морем турки військо лаштували?
Чи залишили в спокої? Та ж то треба знати.
Тож надумались податись «язиків» шукати.
За два тижні перед Паску струги зготували.
Шістсот козаків у море відправитись мали.
Триста донців та і стільки ж запорожців було.
На дванадцяти всі стругах вітрила напнули.
Та і в море подалися. Погода хороша.
Керував отим походом Яковлєв Тимоша.
Пройшли вони за протоку, під Кримом пройшлися.
Наловили татар собі, які лиш знайшлися.
Ті татари мало знали. Та й звідки їм знати,
Що там турки у Стамбулі можуть планувати?
Та отаману донському чомусь так здалося,
Що тих «язиків» для діла уже буде досить.
Але хлопцям-запорожцям то здалося мало,
Під Туреччину сходити запропонували.
Там-то краще мають знати. Отаман уперся:
- І чого б то я у далеч невідому перся?!
А, як турки перекриють нам шлях до Азову?
Та, коли уже так дуже вам кортить?! Чудово!
Пливіть собі в Туреччину «язиків» шукати,
А я назад зі своїми буду повертати!
Тож донці і розвернулись, у Азов подались,
А гарячі запорожці у морі зостались.
Зійшлись струги, щоб обрати собі отамана
Та й обрали в один голос ним Миська Тарана.
Розвернулись та й на південь за море поплили.
Там біля містечка Різе турок наловили.
Не простих, а тих, що, звісно, дещо могли знати.
Та й взялися до Азову назад повертати.
Дійшли уже до протоки, що моря єднає.
А тут уже флот турецький на них і чигає.
Перекрили всю протоку, що не прошмигнути.
Тож на захід козаченькам прийшлось повернути.
Раз їх турки у Азовське море не пускають,
То вони ще шлях навколо, через Дніпро знають.
Обійшли навколо Криму, до Дніпра помчали,
Та там уже під Очаків їх турки чекали.
Також шлях загородили, аби не пустити.
Що козакам серед моря сердешним робити?
То козаків не бентежить, не первина, звісно.
Поплавали перед турком по морю навмисне.
Вночі берега пристали, щоб турку не знати,
Та й взялися до лиману струги ті тягати.
Турки з моря виглядають струги ті козачі,
Щоби усі потопити у морі, не бачать,
Що козаки вже з лиману в Дніпро піднялися
Та й до Лугу Великого скоріш подалися.
Знаючи про ту залогу, що в Січі сиділа,
Подарунки полковнику вперед спорядили.
Та просили, щоб дозволив в плавнях заховатись,
Коли турки вслід за ними надумають гнатись.
Душинський прийняв дарунки, ласо роздивився,
Але й струги вимагати у них заходився.
Козаки ж на те не згодні. Самим ще згодяться,
Коли здумають до Дону знову добираться.
А Душинський розізлився на оту відмову
Та козакам за відмову дав помститись слово.
Посланця послав негайно до турка в Очаків
Та розказав, де від турків сховались козаки.
Пообіцяв, що закриє далі їм дорогу,
Аби турки розправитись з ними мали змогу.
Турки були здивовані, бо ж не уявляли,
Щоб свої своїх у руки ворогу здавали.
Вирішили, що то пастка. Так і відказали.
Тоді ляхи заручників в Очаків прислали.
Як же тут не довіряти? Тож сили зібрали
І на козаків у сховку над Дніпром напали.
Бились з турком козаченьки із ранку до ночі.
Бачать, що вже смерть усім їм зазирає в очі,
Бо ж тих турок значно більше. Стали відступати.
А ляхи за ними стали, аби не пускати.
Між двох вогнів опинились. Отож шаблі взяли,
Розвернулись і на турка всі разом напали.
Бились, поки і останні в тім бою не впали.
Та з собою воріженьків чимало забрали.
Злі були від того турки. Такі злі зробились,
Що одразу і на ляхів потім напосілись.
Налягли з усії сили, так нагнали страху,
Що втікали без оглядки з того поля ляхи.
Вже надвечір стало тихо. Турки відступили,
Все, що цінного спіткали, собі прихопили.
Залишились лиш козаки на полі лежати,
Наостанок пригортала рідна земля –мати.

Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
А як йому, скажіть, було рости,
Як його треба спершу посадити
Та біля нього добре походити.
А їм же лінь. Тож вихід був простий.
Трава навколо і сама росте.
Скоси її та висуши і маєш.
Продай і уже грошики тримаєш.
Чого б не заробляти так? Проте…
Його ж до міста ще доправить слід,
Аби комусь на ярмарку продати.
Але баюра на дорозі клята.
Лише узимку, як візьметься лід,
Проїхати можливо по дорозі,
На ярмарок відвезти сіно те,
Продати його вигідно…Проте
Аж до зими чекати ті не в змозі.
Звичайно, можна було всім зійтись,
За два-три дні засипати болото.
Та ж москалям то зайвина роботи –
Цілих три дні, як проклятий трудись.
Ніхто того робити не збиравсь.
Тим глитаї місцеві й користали.
Вони задурно сіно купували –
По п‘ять копійок. Клали у запас.
А взимку на той ярмарок везли
І там уже по сорок продавали.
Селяни ж швидко гроші пропивали,
На глитаїв тих, звісно злі були.
Хоч лаялися заздрісно на них,
На другий рік знов те саме робили:
Скосили, продали і все пропили.
Напевно, то влаштовувало всіх.
Воно б, мабуть і далі так було.
Але якось якийсь начальник їхав,
Застряг в баюрі тій собі на лихо.
Страшенно розізливсь на те село.
Велів, як вибравсь, сипати дорогу.
Москаль же, поки не ударить грім,
То і не перехреститься. Затим,
Як повелів начальник злий і строгий,
Вони лишень усім селом взялись
Й баюру ту засипали. І, звісно,
Могли тепер возити сіно в місто.
Лиш глитаї у накладі були.
Такі вони у всьому – москалі:
Усе життя в болоті будуть жити,
Поки начальство змусить щось зробити.
Ото як в тому давньому селі.

Вкрилася земля попелом і кров'ю,
І наша незалежність задушена з любов'ю.
Земля, яка розорена, спотворена і скривджена ганьбою,
Вже зайнята ордою: червоною, новою.
Й остання та надія розстріляна в Поліссі,
І сотні легіонів поховано у лісі.
І ще стікає кров по білосніжній ризі,
Як висновок про смерть нам підписали в Ризі.
Як гірко на душі утомленім народу,
Та втратили вони черговую нагоду.
Й сумнії отамани, як тії хрестоносці:
Нащо в Єрусалимі поклали жовті кості?

27 серпня 2023

Іще не вечір та вже йшло до того.
Десь сонце загубилося в хмарка́х.
Між пагорбами пролягла дорога,
Що звалась з давніх пір Поліський шлях.
Вела з Підгайців через Старе Місто,
Загайці в Новосілку, звідтіля
Вже далі на Тернопіль, з нього, звісно,
Де аж Поліська тягнеться земля.
Хоч шлях і битий, але в ту годину
Самотньо й пусто досить виглядав.
Проїдеш і не стрінувши людини.
Хоч іще зранку, видно по слідах,
Проїхало тут чималенько люду.
Тепер же лише кілька козаків
Легкому вітру підставляли груди.
Найстарший, вже немолодих років
Козак із оселедцем зовсім сивим
На коні чорному перед усіх скакав.
За ним молодші правували живо.
Старого все ж ніхто не обганяв.
Загальці проминули, Старе Місто,
На пагорб на високий піднялись.
Уже Підгайці перед ними близько.
І тут найстарший раптом зупинивсь.
Поглянув вправо і перехрестився
На три кургани, що обіч стоять.
Загін маленький також зупинився.
Мовчали, не наважившись спитать
Про ті кургани. Щось, мабуть, важливе
Пов‘язане із ними в козака.
Там побратими сплять його, можливо.
Тож кожен мовчки поглядав, чекав.
Старий щось тихо шепотів про себе.
Чи то молився, чи з кимсь говорив,
Іноді позираючи на небо.
Та молодим не чутно було слів.
Нарешті рушив знову по дорозі
У бік Підгайців. Молоді за ним.
Один козак, утриматись не в змозі,
Погнав вперед, зрівнявшись зі старим
Та й запитав: - А що то за кургани?
Старий, немов прокинувшись зі сну,
На молодого лише скоса глянув.
- То, синку, спогад про одну війну,
Яких прийшлось багато пережити
Народу українському, який
Хотів в своїй державі, власній жити.
За те і став з сусідами на бій.
Та жадібних сусідів так багато.
І кожен тягне пазурі собі,
Щоб Україну на шматки порвати.
Вже скільки нас лягло у боротьбі.
А їй кінця не видно, а ні краю.
Весь Правий берег пусткою лежить.
Руїною недарма ж називають,
Бо тут і, справді, неможливо жить.
Постійні війни землю сплюндрували,
Людей, немов худобу, розтягли.
Кого до Криму у ясир забрали,
Кого на Лівий берег відвели.
Гетьманів ціла купа розвелася.
Теж помогли добряче ворогам.
Без того Україна б не здалася,
Якби для когось не була, як крам,
Яким вони постійно торгували,
Аби лиш ухопити булаву.
І братню кров річками проливали,
Кроїли Україну ще живу.
Не так багато було поміж тими,
Хто би про неї, як про матір дбав.
Словами «захищали» лиш одними,
На ділі кожен свій шматок урвав…
А в тих курганах мої побратими,
Які прийшли, щоб ляхам дати бій.
Лягла свобода наша разом з ними….-
Старий поправив оселедець свій,
Що подих вітру на обличчя кинув.
Огледівся, а вже всі козаки
Не десь йому далеко поза спину,
А обступили із усіх боків
І слухають, не пропускають слова.
- Так розкажіть, як все воно було!
- Ох, не коротка, хлопці, то розмова.
Давайте, як про те уже зайшло,
В корчму заїдем, щоб перепочити.
Там я усе вам і переповім…
В корчмі, як закінчили їсти, пити,
Старий козак почав казати їм:
- Було то, хлопці, саме в тому році,
Як москалі нас ляхам продали.
Собі забрали землі на тім боці,
А ляхам правий берег віддали,
Хоча ж клялися нам допомагати.
Та звідки віра клятим москалям?
Їм легко слово дати і забрати.
То вам не чесний гонористий лях.
Отож, Андрусів розділив країну,
Надвоє по-живому розідрав,
Але не змусив стати на коліна.
По тому гетьман Дорошенко став
Собі нових союзників шукати,
Бо тим вже віри зовсім не було.
Рішив султану за васала стати.
Як не кажи, але то менше зло,
Аніж прокляті москалі чи ляхи.
Он молдовани вже віки живуть
Попід султаном. І живуть без страху,
Що їх у мусульманство заженуть,
Як то женуть у католицтво ляхи.
Тим більше, під султаном кримський хан.
Перед ордою аж трясе від страху
І москалів, і ляхів. Молдован
Ті не чіпають, щоб не злить султана.
Султан і Україну захистить.
Без його згоди нападать не стане
На нас орда. А разом зможем бить
І москалів, і ляхів. Бо вже ж били.
Хоч те нелегко було зрозуміть.
Бо ж скільки ті ординці зла вчинили,
Хіба про те забудешся за мить?!
Але самим нам, звісно, не встоя́ти.
Занадто сильні вороги у нас.
Тож довелось султана в поміч звати.
Нелегкий вибір у нелегкий час.
Тоді і ляхам непереливки було.
Ледь з Любомирським справилась держава.
Все зі скарбниці на оте пішло.
Яка там в Україну ще виправа,
Коли військам немає чим платить?
Тож Дорошенко тим і скористався.
Полки збирати у похід велить.
Хан кримський прийти в поміч обіцявся.
Ще і султан приправив яничар.
Хай небагато – та усе ж потуга.
Навряд чи Польща втримає удар,
Відкотять кляті ляхи аж до Бугу.
Так ми гадали. Бо усе, що мав
Собєський – польний гетьман в Україні –
То тисяч двадцять війська назшкрібав.
Та ми в полках похідних мали нині
Двадцять чотири тисячі. До них
Три тисячі додайте яничарів.
Та тридцять тисяч ще ординців злих.
Та ми на отих ляхів як ударим!
У вересні ми рушили в похід.
Орда до нас спішила Чорним шляхом,
Аж пилюгою затягло весь схід.
Десь там збирали свої сили ляхи.
Собєський спершу в Кам’янці сидів,
Аби до Львова перекрить дорогу.
Коли ж наш шлях, нарешті зрозумів,
То часу ледве вистачило в нього,
Аби Підгаєць досягти бігом.
Там вирішив він, врешті, битву дати.
Та війська він не взяв, проте, всього,
Велів шляхи загонам захищати,
Щоби орда не розорила край.
Коли татари не союзні були,
Так само й ми робили, зазвичай.
Ми поки про загони ті не чули.
Дізнались, де Собєський той сидить,
Вже на підході, тож не оминули.
В тилу вороже військо залишить
Ми не могли, отож і завернули.
В Підгайцях стіни бачили міцні?
Рови, вали надійно захищають.
А то зовсім немало у війні.
Та ляхи не за стінами чигають.
Височину за містом зайняли.
Місцевість та, як бачили, горбиста.
Татари б їх з боків не обійшли,
Бо береги у річки болотисті.
Густі ліси із півдня – не пройти,
Яри глибокі, а на дні потоки.
Ставки в тилу – і там не обійти.
Ми до Підгаєць прямували поки,
Вже ляхи понасипали валів,
Ровів та шанців встигли накопати.
Тож за валами тими лях засів,
Назустріч нам поставивши гармати.
Ми з ходу не вступили з ним у бій.
Спинилось військо, пагорби зайняло.
Татари густо кублились, як рій.
Козаки справа за потоком стали.
Не надто гарне поле перед нас.
Орді не було місця розвернутись,
Щоб скубати тих ляхів раз по раз.
І нам прийдеться лоб у лоб зіткнутись.
Подумавши, як краще учинить,
Щоб ляхів звідти викурить, здолати,
Керім-Гераю гетьман наш велить
З ордою уздовж шляху наступати,
Що з міста тягне аж до Бережан.
Орда повинна ляхів відтягнути,
Щоб головним він наступом вважав
Оті потуги. Як орда закрутить
Танок смертельний, змусить ляхів тих
Супроти неї усі сили кинуть,
Тоді вже вдарять козаки на них,
Через потік прорвуться попід стіни,
Відріжуть ляхів і вже їм гаплик…
Орда на шанці кинулась юрмою,
Бо ж розгорнутись не давав потік –
Один і другий – вузьке місце бою.
На неї ляхи вдарили з гармат,
Рушниці з шанців упритул їй били.
Але орда не рахувала втрат
Та насідала, диким воєм вила.
Тоді хоругви вдарили в юрму.
Татар хоч більше, та ж не розвернутись.
І тисли ляхи ту орду тому,
До шанців не давали їй добутись.
Гармати ж густо сипали з валів
В юрму татарську, сотнями вбивали.
Топталися татари дуже злі,
Та змоги, щоб пробитися, не мали.
У розпал бою вдарили полки
Козацькі. Швидко з пагорба спустились,
Ще ворог не очухався поки
І до потічка у яру пробились.
Кіннота ляхів вдарила на нас
Та ми її потроху відтіснили
Аж до Загайців. Але у цей час
На нас хоругви нові налетіли.
Кривавим дуже скоро став потік.
Хоч ми і бились з ворогом завзято.
Та вже ішов на сотні смерті лік.
Тож нам назад прийшлося відступати.
Та тут татари звідкись узялись,
Хоругви ті по полю розметали.
Й ці ляхи до Загайців подались,
Де вже одні хоругви ляські стали.
Але Керім-Герай почав здавать.
Великі втрати, мусив відступити.
Собєський миттю витрішив послать
Усю кінноту, щоб козацтво бити.
Сюди ж обозну челядь всю послав.
Гармати густо вдарили. З Загайців
Лях кінними хоругвами напав.
Тож звідусіль прийшлось обороняться.
У видолинку поміж двох горбів,
Поміж потоком й Підгаєцьким ставом,
Затиснуті юрмою ворогів…
Нелегкі наші видалися справи.
Але пробились, врешті до своїх.
А вже і вечір…Вщухло поле бою.
Тоді взялись збирати, хто поліг.
А смерть пройшлася хвацько із косою.
Татари вбитих по хатах знесли
Й Загай ці й Старе Місто запалили.
У них такі, бач, звичаї були.
Ми ж вирили над шляхом три могили
На пагорбі високому і всіх
Загиблих в тих могилах поховали.
Кургани три насипали над них.
Щоб люди про героїв пам‘ятали.
Там і товариш мій - Карпо лежить,
З яким ми солі по півпуда з‘їли.
А я не зміг за смерть його помстить,
Хоч ляха ми добити всі хотіли.
Та гетьман тоді вирішив, що й так
Лягло козацтва у бою багато.
Не став на ранок битися. Однак,
Рішив те ляське військо облягати.
Навряд чи в них запаси є харчів.
Поголодують з тиждень-два від сили.
Тож сторожити всі шляхи велів,
Аби обози в місто не ходили.
Щодня у герцях сходилися ми
Із ляхами, як то було іздавна.
Боями коротали дні тими.
Для нас – козаків то є звична справа.
Татарам же на місці не всидіть.
Їм здобич треба, тож і розбрелися,
Щоб крамом свої підсумки набить,
Людей хапати у ясир взялися.
Але Собєський – дуже хитрий пес.
Він здогадався про все те зарані.
Тож полк в Підгайці він привів не весь.
Велів, нехай малі загони стануть,
Татарам перекриють всі шляхи.
Тож не один чамбул пішов на лови
Та повернувся битий і лихий,
Неначе пес побитий, одне слово.
З-під Збаража вертались, Бережан,
Бо там «гостинно» ляхи їх зустріли.
Та й люд місцевий зовсім не бажав,
Щоб ми й татари в їх краю «гостили».
Обози наші «патрали», бува,
Та «вовчі ями» на дорогах рили.
Ні дня спокою «ворог» не давав,
Хоч ми для них же справу цю робили?!
Обложені ж поляки кожен раз
Вигадували, щоб татар лякати.
Хотіли, щоб покинули ті нас.
То в них бочівки бралися кидати
Обсмолені. То «бовдури» візьмуть,
Поставлять на колеса й з них стріляють,
Немов картеччю то гармати б‘ють.
То новою підмогою лякають.
Чутки пускають, що ідуть полки
Уже зі Львова, щоб їх виручати.
Орда не піддавалася поки,
Хоча набридло їй вже тут стирчати.
Та ми б дотисли ляхів все одно…
Якби ж свої не вдарили у спину.
Отак буває у житті воно.
Здавалось, що вже лях і на колінах.
А тут зненацька донеслись чутки:
Сірко із Рогом у Криму гуляють.
Пішов Сірко, а з ним січовики
І вже аули у Криму палають.
Не знаю, що його на те сподвигло:
Чи дурість, чи ненависть до татар,
Чи москалі так наструнчити встигли
Його нанести підлий той удар.
Цар недарма ж листа прислав по тому,
Говорять, де Сірка за те хвалив.
А, може давній гнів сидів у ньому
На Дорошенка – тож так і вчинив?!
Того не знаю. Та з чуток тих клятих
Татари розлютились, просто жах.
І нас були готові розтерзати.
А тим одразу ж скористався лях.
З татарами домовився швиденько,
Щоб ті зібрались та й на Крим пішли.
А що тоді лишалось Дорошенку?
Ні, сили битись в нас іще були.
Та ж, як татари вернуться до Криму,
Ті ляхи, що засіли по шляхах,
Зберуться та й ударять нам у спину.
Прийняти бій в таких умовах – жах.
Подумавши, пішов на перемир’я
І гетьман з ляхом. Що ж було робить?
Він в перемогу вже так сильно вірив
Та змушений був, врешті, відступить.
Татари поверталися до Криму,
Ясир чималий по шляху тягли.
Домовився Собєський, наче з ними,
Щоб вони вільно той полон взяли.
Сльозами й кров’ю вмилась Україна.
Зусюди крик і стогін долітав.
А вже вставала на весь зріст Руїна,
І села поглинаючи, й міста.

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

1
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи випили й уголос тепер розмовляють.
На те, що їх усім чути, навіть не дивились.
Говорили все про долю неньки-України,
Про москалів, що все більше народ утискають,
Про татар, які із того зиск чималий мають.
Та про ляхів, що надії ніяк не покинуть
Знов загарбать Україну, козаків здолати.
Старі часи повернути, панувати знову.
А вже скільки пролилося в Україні крові,
Що, напевно б, море вийшло, як усю зібрати.
Та все більше те, що нині усім дошкуляє –
Москалі, неначе воші кожуха вчепились
Та встановлювать порядки свої заходились.
Кожен гетьману Богдану про те закидає.
Дарма він, мовляв піддався на москальську ласку.
З тої ласки Україна скільки горя має,
Бо москаль усе сильніше в обіймах стискає.
Та затягує на шиї шкіряного паска.
- Дурний був Богдан. – говорить один із козаків.-
Нащо він із москалями підлими злигався?
Краще би на власні сили уже сподівався.
Та ніколи б не здолала нас Польща ніяка?!
А він москалям повірив, здав їм Україну.
Тепер через його дурість мусимо страждати.
Розділились українці, пішов брат на брата.
Тепер через того Хмеля Україна гине!
Поряд за столом сусіднім сидів козак сивий.
Що козак – по його виду добре було знати.
Слухав мовчки він до часу козацькі дебати
Та не втримався і каже: - Ви, хлопці, можливо,
Мало знаєте про Хмеля – його ж не застали.
Десь почули слова чиїсь – маєте за правду.
Вам би, може, старших думку почуть не завадить.
Усі голови до нього враз поповертали.
Хоч і була кров гаряча та знали з малого,
Що слід старших поважати, тож і не скипіли.
Один каже: - Може б ви нам про те розповіли?
Бо ж і, справді, не застали ми вже часу того.
Може, краще будем знати, краще розуміти.
Може й, справді на Богдана дарма намовляли.
- Так. Так. – молоді по тому разом закивали.
- Що ж, - зітхнув старий, - чому б нам й не погомоніти?!
Я тоді був десь такого, як ви нині, віку.
Мав сяку-таку освіту. Але ж не сиділось
Мені вдома. Шабля батька якраз знадобилась.
Він у мене бойовим був, хлопці, чоловіком.
Згинув десь під Берестечком. Одну лиш шаблюку
Передав його товариш, що живим зостався.
Отож я узяв ту шаблю й до Хмеля подався,
Щоби досвіду набратись і набити руку.
Військо Хмеля, пам‘ятаю під Жванцем стояло.
Облягало в місті ляхів, вже от-от дотисне.
Аж тут москалі з‘явились й, думаю, навмисне
Про союз наш з москалями на весь край волали.
Чи просив у них Хмель того, чи так їм схотілось?
То не знаю. Та татари, як таке почули,
Всю орду свою одразу на Крим повернули.
Ми один на один з ляським військом залишились.
Ще й татари погрозили ляхам помагати.
Що Богданові робити? Де шукати поміч?
Тож Богдан звернутись мусив до царя по тому,
Бо ж у кого зоставалось помочі питати?
Так, що у Переяславі не з власної волі –
Через підступи москальські мусив підписати
Ті статті, де обіцявся цар нам помагати.
Хоч Богдан, що то надовго, не думав ніколи.
Йому треба було часу, щоб з тим розібратись,
Знайти того, хто Вкраїні буде помагати
І зверхності понад нею не буде шукати.
А поки він із Москвою мусив був «брататись».
Я то знаю усе добре, бо ж служить прийшлося
У Виговського, що писар генеральний звався.
Він забрав, як про освіту про мою дізнався.
Тож не з шаблею вправлятись мені довелося,
А з пером. А він, як писар генеральний мусив
Усі зв’язки закордонні у руках тримати.
Звідти і мені вдалося про те усе знати…
Але… до подій тих давніх тепер повернуся.
Хоч раділи москалі, що шмат ласий вхопили
Та вже зразу то їм боком виходити стало,
Бо, як про свободи наші москалі узнали,
То одразу ж тої волі й вони захотіли.
Стали до нас утікати та тягти родини.
Влада переполошилась та стала писати,
Що ми маємо ловити тих, назад вертати.
А чого ми їх накази слухати повинні?
Звісно, до нас утікали не ледарі всякі.
Тим і в кріпаках, напевно, жилось непогано.
Як без людей працьовитих Московщина стане?
Отож, вони нам грозились скоріш з переляку.
А ще ж треба воювати. Бо ж зобов‘язались
Нам у війні помагати. Дивно помагали.
До Смоленська учепились, в Білорусь попхали.
У Прибалтику до моря, було видно, рвались.
Не подобалось то шведам, які у ті роки
Ніяк землі поділити не могли із ляхом.
Тож рішили: як не словом, то узяти страхом.
Раз із ляхом на ту пору менш було мороки,
Бо ж ми змогли за ці роки сил їм підірвати.
Та й магнати польські надто голови підняли,
З королем за привілеї ледь не воювали.
Тож і рішив король шведський із них і почати.
А, раз ми воюєм з ляхом, то ми йому друзі.
Прислав він до нас посольство, щоб в союз вступити
Аби з двох сторін тих ляхів могли з нами бити.
Звісно, що було б то ляхам за все по заслузі.
Хмель ідею підхопив ту, бо ж вигідна була.
Москалів було можливо вже скоро відвадить
І самим у Україні собі раду радить.
А Москва аж побіліла, як таке почула.
Бо із шведами давно вже Балтику ділили.
Шведи москалів до моря просто не пускали.
А, коли б ще Україну від них відірвали,
То москалі іще б довго в болотах сиділи.
Тож і палиці в колеса почали вставляти.
Посланців перехопили, Богдана лякали,
Що без їхньої підмоги ми би вже пропали.
Хоч Богдана не так просто було налякати.
Все ж воєнного союзу ми не заключили.
Не хотів Хмель раніш строку з москалями рвати.
А ті ревно узялися з ляхом воювати,
Мовляв, бачите, вам в поміч кинули всі сили.
Хоч війська свої послали знов не в Україну.
Вирішили, поки шведи почнуть наступати,
Вони встигнуть шмат добрячий в Польщі відірвати,
Тож пішли з Золотаренком громити литвинів.
Козаки взяли їм Вільно, за Німан забрались.
Але тут взялися й шведи Польщу воювати.
Воювати, то, напевно, голосно казати.
Видавалося, що ляхи битись не збирались.
Бралися міста без бою, дійшли до Варшави.
Король утік зі столиці, за кордон сховався.
Ряд магнатів попід шведську булаву подався.
На погане повернулись тоді в ляхів справи.
За тим часом і Хмельницький не сидів на місці.
Зібрав військо, на Кам’янець з полками подався.
Бутурлін зі своїм військом слідом ув‘язався
Та цареві слав постійно із походу вісті.
Боялися, що із шведом Хмель договориться
І поженуть їх в тришия бігом з України.
Як то москалі говорять: «всадить ніж у спину».
Та завадить він не в силах, тож мусив мириться.
Вже під Кам‘янцем і ляхи посланців прислали.
Обіцяли ледь не гори золоті, одначе,
Хмель всі плани їх підступні дуже добре бачив:
Відірвати нас від шведів й москалів бажали.
Посланцем був, поміж іншим, менший брат Івана
Виговського. Тож на це ще ляхи сподівались.
Але в своїх розрахунках все ж прорахувались.
Бо Богдан на їх умови тоді не піддався.
Москалі тим були раді та рано раділи,
Шведи, що уже на південь Польщі просувались,
На Богдана і на поміч нашу сподівались,
Тож помогти проти ляхів його попросили.
Хоч москалі були проти, Богдан їх не слухав,
Бо ж хотів оту залежність від них розірвати.
Чому б з Шведським королівством нам справу не мати?
Вони, хоч не православні та близькі по духу.
Тож він Кам‘янець покинув і на Львів подався,
Аби бути ближче шведам та їм помагати.
Бутурлін же мусив слідом за ним шурувати.
Ні натякам, ні погрозам Богдан не піддався.
Не маючи сил, щоб Хмелю завадити якось,
Москалі розор страшенний навкруги чинили,
Міста брали, людей били, будинки палили
Та знущалися над краєм тим багатим всяко.
Залишалася пустеля по їхньому сліду.
Це така була в них помста за непослух Хмеля.
Хоч для москалів складались справи невеселі,
Вони з гетьманом мирились, але лиш для виду.
Обложили Львів, нарешті. Хмель не спішив надто.
Хоч Бутурлін дуже злився, велів штурмувати,
Потім змусити все місто царю клятву дати.
А Хмель про те домовлявся, щоб лиш викуп взяти.
Та, поки ми попід Львовом в облозі стояли,
Ляхи майже піддалися шведам, подалися,
Клятви королеві шведів давати взялися
Про підданство, а при тому жалітися стали,
Що Хмельницький їхні землі собі забирає.
Якщо хоче, щоби ляхи клятву ту тримали,
Хай велить козакам, щоби назад відступали.
В Карла Густава виходить й виходу немає.
Став він Хмелю натякати, щоб залишив Львова,
Відступив у Подніпров‘я, щоб ляхів не злити.
А що було Богданові із тим всім робити?
Тож, як бачите, не вийшла з шведами розмова.
Богдан, мабуть, відчував то, отож іще з літа
Слав від москалів таємно посланців в Молдову,
До Волохів, до Ракоці – слав знову і знову,
Намагався про насущне з ними говорити.
І про те, попили ляхи скільки із них крові.
Із правителями тими хотів домовлятись
Щоб в союзі проти ляхів з ними об‘єднатись.
Мовляв, з шведами у нього все уже готово.
Якщо разом вони стануть, то ляхів здолають.
Та господарі там хитрі, все прагнуть під себе.
Їм і в ляхів прихопити шмат добрячий треба.
Але також недовіру до гетьмана мають.
Бо ж в кожного в пуху пика – Тимоша ж убили.
І кожен із них до того руку прикладали.
А про мстивість Богданову дуже добре знали,
Тож потрапить під гарячу руку не хотіли.
А найперший князь Ракоці воду каламутив.
Ляхи йому королівський трон пообіцяли.
Хоча, королем, звичайно, його не обрали.
Але ж він то сподівався, як індик надутий.
Тож Молдову й Волощину від Хмеля відмовив.
Не вдалось тоді Богдану союз той створити.
А восени і від Львова прийшлось відступити,
До союзу з москалями повернутись знову.
Хоч і бачив: москалі ті гребуть все під себе.
Людей змушують цареві клятву всіх давати.
Цар велів великим князем себе називати
І Литовським, й Біло Русі. Скоро схоче, же би
І царем на Україні повноправним стати.
А в Богдана нема досі з ким бути в союзі,
Бо ж навколо України лиш «закляті друзі».
Тож не став поки союзу з москалями рвати.
Сподівався, час настане і він все поправить.
Але доля йому дала всього лиш два роки.
Не встиг. Мусив відбиватись весь час на всі боки.
А по смерті не знайшлося, хто б завершив справу.

2
- Ще ж два роки в нього було?! – молодий озвався, -
Чи ж не міг він за два роки щось-таки змінити?
Знайти нових союзників, щоб ляхів розбити?
Може би йому вдалося, коли б постарався?
- Може…Може… - старий козак на хвильку задумавсь. –
Та не все було так просто, як то вам здається.
Бува, й прагнеш щось зробити та не удається…-
Мовив стиха, а в очах же стільки того суму.
- Справа в тому, що за зиму все сильно змінилось.
Якщо раніш москалики так сильно бажали,
Щоби вони разом з нами ляхів подолали,
Тепер вони рятувати ляхів заходились.
Тепер Швеція їм стала ворогом найбільшим.
Щоб ослабити їх, треба з ляхами зладнати.
Проти шведів захотіли з ляхом виступати.
А то гетьмана, повірте, вже не надто тішить.
Невдоволені в Москві вже, що козацька влада
Не дає, щоби з литвинів царю клятву взяти,
Що утікачів московських не хочуть здавати.
Між козаків з москалями геть немає ладу.
Вже й до сутичок доходить. Москалі тим часом
Воювати проти ляха зовсім припинили,
З ляхами про перемир’я вже заговорили.
Гетьман було своїх в Вільно посилати взявся,
Де велись ті перемови. Москалі, одначе,
Їх туди не допустили. Хоч в Переяславі
Дали слово, що рішати закордонні справи
Будем разом. Та про теє москаль забув, наче.
Богдан просив, щоб і наш там інтерес зважався.
Але ляхи на своєму усе ж настояли.
І цареві трон варшавський знов наобіцяли,
Той, таке почувши, миттю від нас відцурався.
Просив Богдан, щоб по Віслу кордон встановили
Там, де люди українські здавна проживали.
Москалі тоді ж у Вільно нас ляхам продали,
Договір Білоцерківський з ними відновили.
Тож на Київщині тільки козацтво лишалось
Та і то під королівську руку повертали.
Ми ще й ляхам з москалями помагати мали.
Отак «дружба» з москалями боком поверталась.
Порушивши всі умови «Статей Березневих»,
Москалі нас знов під ляську корону загнали.
А у нас про те і думки, навіть не спитали.
Богдан тоді страшно злого нагадував лева.
Але що він міг зробити? Де поміч шукати?
Тож чекали нас непевні часи попереду.
Москалі оголосили скоро війну шведам
Стали одне по одному міста здобувати.
Динабург, Кокнес упали, Рига у облозі.
Щоб її порятувати, шведи війська зняли
З Польщі…Москалі виходить ляхів врятували.
І тепер, мабуть із нами їм не по дорозі.
На проблеми, як буває і «друзі» злетілись.
Кожен прагнув нас до себе тоді доєднати,
Щоби силою козацтва вільно користати.
Посланці від хана скоро до нас нагодились.
Умовляли помагати ляхам проти шведів,
Ще й грозились, як не станем ляхам помагати,
То вони на нас ордою будуть нападати.
Але гетьман небезпеки у тім не угледів
Та й відмовив. Довелося вже самим татарам
Йти та помагати ляхам. На нас не напали.
Тут і шведи, й трансільванці умовляти стали:
А давайте проти ляхів знов разом ударим.
Гетьман довго опирався, бо ж розумів добре:
Як порве із москалями, то з ким тоді буде.
Бо ж і шведи, й трансільванці ненадійні люди.
Замість проблем невеликих матиме їх торбу.
Знав він, про що домовлялись трансільванці й шведи.
Король шведський обіцявся Ракоці в уплату
За ту поміч українські землі віддавати.
Тож чекала ще і з тими війна попереду.
Та, коли вже зрозуміло Богданові стало,
Що москалі нас продали, з ляхами злигались,
В Прибалтиці проти шведа воювати взялись,
Тоді уже варіантів других ми не мали.
Стали з шведом домовлятись спільно воювати.
Шведи, звісно ухопились, бо ж поміч їм треба,
Правда, договір складали тільки лиш під себе,
Сподівались, щоб із нами їм не прогадати.
Тож ми мали з москалями договір порвати,
Своє військо направити, щоби ляхів бити,
Самі його утримувать та усе робити,
Що король шведський накаже. На себе ж багато
Шведи брати не хотіли, то й так прописали
Все у тому договорі. Що було робити?
Як не хоче Москва разом з нами ляха бити,
То ми іншого союзу відшукати мали.
Москва, звісно, розлютилась, бо ж дуже хотіла,
Щоби й нашими руками шведа подолати.
А ми, бачиш, не схотіли з шведом воювати.
Самі ж вони проти шведа були геть безсилі.
Вже у січні трансільванці до Польщі вступили.
Ракоці про королівство уже польське мріяв.
Перейшов через Бескиди, маючи надію,
Щоби землі українські найперше скорили,
Ті, що згідно договору, шведи їм віддали.
Бач, як легко вони нами торгувать взялися!
Галичани ж взяли зброю, їм не піддалися.
Тож безславно трансільванці звідти відступали.
За тим часом і Жданович привів своє військо –
Двадцять тисяч, скажу чесно, то сила немала.
Під Самбором із Ракоці війська об’єднали,
Воювати польські землі разом подалися.
Взяли Ланцут, взяли Тарнів, Краків захопили.
Не жаліли ніде ляхів, жорстоко вбивали.
Бо ж про похід на Поділля ляський пам’ятали,
Як вони над мирним людом там чорне творили.
Більшість ляхів саме звідси ішли грабувати,
Тож тепер і мстились наші, вини не питали.
Трансільванці – ті ж від злості просто лютували,
Намагалися від наших аби не відстати.
Що ж, жорстокість на жорстокість. Що ляхи творили,
То тепер на їхні землі назад повернуло.
Щоби ляхи ту жорстокість на собі відчули.
Звісно, що вони тим ляхів тільки розізлили.
Взяли Люблін і Замостя, Брест та і Варшаву.
Вже здавалося, що ляхам спасіння немає.
Швед, щоправда Ченстохову довго облягає…
Але скоро іншим боком повернулись справи.
Стали ляхи підніматись та за зброю братись,
Доєдналися сусіди і війська послали.
Скоро ми уже Варшаву залишити мали.
Як ведмедю від собак злих прийшлось відбиватись.
А Чарнецький – отой самий, побив трансільванців.
Наші полки теж добряче ляхи потріпали.
Тож із втратами поволі наші відступали.
Вважай, нанівець звелася уся їхня праця.
Хоч Богдан велів нізащо їм не відступати.
Послав їм Юрка у поміч з полками новими.
Та ті вже аж на Поділлі були зі своїми,
По квартирах козаків всіх взялись розпускати.
Богдан сильно розізлився, говорять із того.
Був і так вже дуже хворий, ще більш розхворівся.
Зліг небавом він від того і вже не підвівся.
І вся справа розвалилась вже скоро без нього.
Як бачите, хоч багато «союзників» було,
Але кожен прагнув власну вигоду в тім мати:
Комусь нашими руками ворогів долати,
Комусь наша земля дуже-дуже очі муля.
А ті в цім стовпотворіння здобич добру мали,
Бо не було кому клятих в тришия прогнати.
Хотів Богдан – та не було з кого вибирати.
Бо усі, неначе круки над нами кружляли,
Доки, врешті і порвали Вкраїну на шмаття.
Землі наші розорили, народ розігнали.
Та найбільше шкоди, мабуть, москалі завдали
І тепер ще й величають себе «старші браття».

Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в світ глядять.
Одного прізвище одразу видає,
А інший в Україні народився.
А третій жив роками тут і вчився.
В четвертого тут друзі й рідні є.
Але вони не українці, а манкурти,
Які народ свій за те крісло продали.
І такі ж самі ту імперію звели,
Яка криваві тепер шкірить зуби люто.
Чомусь одразу Безбородька я згадав:
Полковник, генерал, таємний радник,
Сенатор, граф, світлійший князь і радо
Він канцлером в імперії тій став.
А то людина друга у державі.
Найвище імператор лиш стояв.
І він увесь той шлях проторував,
Московії підніс високо славу.
Не України. Що вона йому?
За гроші, славу і чини продався,
Тому отак високо і забрався.
Про нього й поговоримо тому,
Щоб зрозуміти, як такі, як він
Свої таланти й розум укладають,
Народ свій упокорить помагають.
Бо ж той манкурт далеко не один.
Тож Олександр в Глухові родивсь.
Був його батько писар генеральний
З нових еліт. Отож бажав нагально,
Щось вигадати, щоби син гордивсь
Відомим родом. Тож розповідалось,
Що предок при Хмельницькім воював,
В бою хтось підборіддя відрубав,
Тож Безбородьки звідти і прозвались.
Був батько його вискочка, зумів
З канцеляриста догори піднятись,
Бо знав, як і до кого підступатись,
Зв’ְязки з самим Румянцевим завів.
На хабарях, говорять погорів.
Та, мабуть знав кому «на лапу» дати,
Тож зміг й суддею генеральним стати.
То вік був Катеринин на дворі.
Як Катерина «вольності» дала
Всьому дворянству, старшина́ взялася,
В оте дворянство скопом подалася,
Зробить кар’ְєру при дворі могла.
Не німці, що вершили при Петру
Політику, й наступниках, як досі,
До влади подалися малороси,
Змінивши ту політику стару.
Гудовичі, Трощинські, Розумовські…
Тепер нові звучали імена.
Можливість їм прославитись дана.
Вони тепер імперію підносять.
Тож Олександр ще з малого мав
Можливість дуже високо піднятись.
Бо ж батько допоміг, з ким треба, знатись.
А, окрім того, він таланти мав.
По-перше, пам‘ять. Міг запам‘ятать
Ім‘я та біографію людини,
Про яку чув в житті хоч раз єдиний
Й експромтом будь-коли розповідать.
По-друге, працьовитість. День і ніч
Він був готовий завжди працювати.
Не треба його було підганяти,
З‘являвсь одразу, тільки кинуть клич.
Закінчив Могилянку, а тоді
Румянцев під крило узяв небогу.
І почалась стрімка кар‘єра в нього.
Румянцев той на місці не сидів.
Розпочалася з турками війна.
Румянцев військом на війні керує,
І Безбородько часу не марнує,
В похідній канцелярії сповна
Себе усій роботі віддає.
Ще й участь в битвах іноді приймає,
Полками керувати помагає
І врешті-решт полковником стає.
Побили турок. За ту перемогу
Румянцев був обласканий. Ще й зміг
В двір протягти двох протеже своїх,
Що добре прислужилися у нього.
Красунчик Завадовський зразу став
При Катерині, навіть фаворитом.
(Хоча Потьомкін зміг його «відшити»).
А Безбородько шансів тих не мав.
«Не вийшов рилом». Тож їх і не мав.
Товстий, негарний, в очі не кидався
Тож тільки добре працював, старався.
Тим тільки шлях собі і прокладав.
Що там про Україну? Про рідню
Не так переживав, як про «роботу».
Нащо йому отой «сімейний» клопіт,
Як він кар’єру робить день по дню.
Сестра Уляна тяжко захворіла,
В Німеччину просила відвезти.
Та він часу на те не зміг знайти
І в Петербург карета полетіла,
Бо з турками там святкували мир.
Дивися, і йому б щось перепало…
Сестри через два роки і не стало,
Бо поміч не діждала до тих пір.
Тож він секретарем при Катерині
Від люду «чолобитні» всі прийма.
На те не треба доброго ума.
Та перед ним вже декотрі гнуть спину.
Тим часом він і мови ще вивча –
Французьку, італійську та німецьку.
Та все біля імператриці треться,
Часу, як то говорять, не втрача.
Розказують, на Масляну якось
Секретарів усіх позвала Катерина
До себе на млинці. Він був єдиний,
Кого знайти в палаці удалось.
Всі інші вже розбіглися давно,
А він трудився. Тож його й позвали.
З ним Катерина довго розмовляла.
Само собою вийшло так воно,
Що про якийсь закон вона згадала,
А той його умить процитував,
Чим дуже Катерину здивував.
Відтоді вона завжди вимагала,
Щоб він про справи їй доповідав.
Тож справи всі йшли через його руки.
Придворну добре вивчив він науку
І всяк до нього завжди доступ мав.
Здавалося б, навіщо то йому?
Та ж люди про те будуть говорити,
Й до Катерини може долетіти.
Дивись, авторитет зросте тому.
Десь там в душі хохол його дійма,
Щоб і про Україну міг подбати.
Та він літопис взявся лиш писати
Про свою Малоросію. Дарма
Послаблення чекала Україна.
Як борг державний слід було заткнуть,
Податки в Малоросії введуть –
То «подарунок люблячого сина».
Вислужувався. Скоро заслужив
Чин бригадира, землі з кріпаками.
Всіх конкурентів відтирав боками,
З Потьомкіним сюсюкав та дружив.
Потьомкін довго в фаворитах був,
Від Катерини багатьох «відвадив».
Та з Безбородьком уживався радо.
Ніхто про їхня «контри» і не чув.
Бо з Безбородька що за конкурент?
На нього Катерина і не гляне.
Тож хай собі державні справи тягне.
Щоправда, був між них іще момент:
На армії обидва наживались.
Чималі мали бариші з того́.
Чутки постійно ширились кругом
Та так чутками тільки і зостались.
Помітивши в свого секретаря
В товстому тілі дуже тонкий розум,
Імперського, що тягне добре воза,
То стала Катерина довірять
Йому іще і справи іноземні.
Оскільки він з Потьомкіним «вась-вась»,
Росія за Туреччину «взялась».
Бо в того одне око та недремне.
Він бачить, де нажитись можна їм.
І вдвох шептати стали Катерині,
Що турків треба гнати з України,
Проектом «грецьким» звабили своїм.
І от вже мріє Катерина та
Візантію на півдні відродити,
Там Костянтина – внука посадити.
А в москалів всього ж одна мета:
У когось щось негайно відібрать
Й москальським навіки проголосити.
Украсти й за рахунок того жити.
Й нащо тоді потрібно працювать?
А Безбородько в тім допомага.
Вислужується. Крим веліли взяти
І до Московії негайно приєднати.
Тож він, не сумніваючись: - Ага!
І вже москальський незалежний Крим,
А Безбородька величають графом.
Народ на те, хоч трішечки зі страхом,
Та потай насміхається над ним.
Та вискочка і привід дає всім,
Про етикет придворний забуває.
То у панчохах у палац припхає,
Одягнених невправно, а, при тім
І пряжки теліпають в черевиках.
Ще ж страшно він лякався тарганів.
Говорять, якось у селі однім
Тарган на руку скочив. Той із криком
Без капелюха по селу помчав.
А слідом натовп – всім цікаво стало:
Що ж так ото вельможу налякало.
Та граф на те уваги не звертав.
Він тягся вище, тож старавсь, як міг
Всю відданість цариці показати,
Готовий рідну матінку продати…
Тут якраз знову чорний кіт пробіг
Поміж «миролюбивих» москалів
І турок. Знов війна розпочалася.
Московія забрати узялася
Ще добрий шмат османської землі.
Хоча війні й раділи москалі,
Бо ж то для них здобуток і розвага.
Та вивітрилась скоро їх наснага,
Застрягли і на морі, й на землі.
Бо ж в турок флот, а в москалів нема,
Отож на морі турки і панують,
На Крим вже, зазіхаючи, пантрують.
Тут Швеція ще голову здійма.
Оголосила москалям війну.
Прийшлося на два фронти воювати.
А де на те людей і гроші брати?
Тут витягнути б їм хоча б одну.
Та тут «підсуєтились» малороси:
А, може би козацтво відродить?
Хто за них краще турка зможе бить?
Хоча цариця і вертіла носом,
Та довелось на поступки піти.
Козацьке військо швидко відродили.
А козаки і, справді, знали діло.
Вдалося москалям вперед піти.
Козацькі чайки турок відігнали,
Очаків взяти швидко помогли,
Що москалі ще б довго не змогли.
Отож поволі турки відступали.
А Безбородько з шведами узявсь
Мир заключати. І таки умовив.
Для москалів то вигідні умови.
Та ж Безбородько не дарма старавсь.
Таємним дійсним радником зробивсь.
А то, скажу я вам – чини високі.
Із турками ще воювали поки.
Та їх Суворов дечого добивсь.
При Римніку розбив, і при Фокшанах
Турецьке військо, Ізмаїл узяв.
Вже за Дунаєм він порядкував.
Дивись, уже попхає на Балкани.
Тож турки тоді згодились на мир.
Потьомкін мав із ними домовлятись,
Але помер. Кому ж за те ще взятись?
І Безбородько в Ясси мчить допір.
Він досить вдало турків уламав
І шмат у них добрячий відпанахав,
Нагнав на турків чималого страху.
За що п‘ять тисяч кріпаків ще мав.
Та в москалів вже слина аж тече,
Їм ще давай, бо ж України мало.
Тепер поляків в оборот узя́ли,
«Підставили по-братському плече».
З австрійцями й пруссаками зібрались
І в три присіста з‘їли Польщу ту.
Поляки взнали істину просту:
За що боролись, то на те й нарвались.
А дали б українцям вільно жить
В одній державі, ніякі б сусіди
Не принесли в таку країну біди.
Тепер прийшлося голови схились
Перед отим злиденним москалем,
В чиїй столиці вже колись сиділи
І переможно навкруги гляділи,
Бо ж козаки допомогли. Але
Проклятий гонор їх в оману ввів.
Тепер за те розплачуватись мають,
Плоди свого безумства пожинають.
Копичать до майбутніх бунтів гнів.
А Безбородько за свої труди
Іще п’ять тисяч кріпаків отримав,
Рублів півсотні тисяч золотими.
От, що то значить – москалям вгодив.
А далі служба і нові чини,
Здається, що зловив він свою хвилю,
При Катерині влаштувавсь всесильній.
Хоч добре знав, що може бути з ним,
Як Катерина Богу душу дасть.
Вона ж не вічна. А її синочок
Павло із ним водитися не хоче.
Не любить Безбородька. От напасть!
Не знаю, як там вже воно було.
Чутки ходили, наче Катерина
Не хоче на престолі бачить сина.
А, вже коли до смерті їй ішло,
То написала, наче маніфест,
Щоб внука імператором назвати
Та сину сісти на престол не дати.
Тут Безбородька, мабуть інтерес.
Можливо, він ідею ту подав,
Бо ж Катерина йому довіряла.
І маніфест отой йому віддала.
А він його тихенько приховав
Й Павлові його згодом передав.
А той раденький. Сам на трон усівся.
І Безбородько в кріслі залишився.
Весь у Павла на нього гнів пропав.
Чого би то? Фельдмаршалом стає.
Куди вже вище? Сорок тисяч люду
Із кріпосних іще у нього буде,
До тих ще тисяч, що у нього є.
Отримав титул він світлійший князь,
А згодом став і канцлером в державі.
Отож ішли угору його справи.
Хоч він уже й хворіє раз по раз.
Воно й не дивно. Дуже ж він любив
Багато жити. Бали та обіди,
Немов йому грошей дівати ніде.
А де гулянки, там добряче пив.
Як молодий був, сили ще було.
Зіллють води холодної уранці
І він уже готовий хоч на танці.
Усе похмілля в одну мить пройшло.
Але роки таки своє беруть.
Уже й вода не завжди помагає,
Уже і лікар кров йому пускає,
Щоб при дворі, немов «огірчик» буть.
Дві пристрасті у нього у житті –
Жінки і карти. Вже такий вродився
Негарний, тож ніколи не женився.
Та жіночок, як водиться, хотів.
У грі йому постійно не щастить,
А по жінках ходок він був відомий.
«Обхожував» актрис він без утоми,
Міг за «любов» ту і озолотить.
Як хто у око вже йому запав,
То вже «відбитись» бідній було годі.
Хоча між них траплялися й « не горді».
Він од одної, навіть доньку мав.
Отож розгульне те життя його
І принесло «на старості» хвороби.
Він у Павла просився, навіть, щоби
Той у відставку відпустив бігом.
В Німеччину збирався лікуватись.
Але Павло тягнув з тим і тягнув,
Поки параліч бідного зігнув
І скоро із життям прийшлось розстатись.
Ще ж молодий, лише п‘ятдесят два.
На що життя потратив він і сили?
Манкурт! Такі імперію й творили.
Еліта у Московії нова.
Коли Павлові, кажуть, донесли,
Що Безбородько вмер, той відмахнувся,
- Всі Безбородьки в мене! – відгукнувся.
Оті слова даремними були.
Про них він за два роки пожалів,
Бо ті, що Безбородька замінили,
Вночі в його ж палаці Павла вбили.
Чи то би Безбородько допустив?
Отак прожив москальський вірний пес,
Стеріг імперську золоту корону,
Весь час москальські розширяв кордони.
Служив – і в тім його був інтерес.

В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026

Анатолій Д’Актиль (1890-1942)

А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
ми гордо, ми сміливо йдем у бій!¹

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Будьонний – з наших братиків,
народ – за нас.
Снагу не маєм втратити,
такий наказ.
Із нами Ворошилов наш,
червоний офіцер,
і кров ми проллємо за СРР²!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Полоще в небі синьому
червоний стяг,
і летимо неспинно ми
туди, де враг.
З наснагою билинною
могутньою лавиною
ми ввійдем у Варшаву та Берлін!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить, хай блискавка стриба!
    Геро̀ї ми,
        й усі ми поставали в стрій,
    і наше все життя – це боротьба!

(2026)уууууууу

У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Лиш на мить якусь розмови за столами вщухли,
Коли двері відчинились і козак вступає.
- О, Микита повернувся! – хтось голосно крикнув,
І всі змовкли та до дверей очі повернули.
- О, Микито! Іди сюди! – звідусіль загуло.
А Микита подивився, хто то його кликав:
- Привіт, Петре! А посунься, біля тебе сяду!
Козаки вмить потіснились та місце звільнили.
- Всім по кухлю! – то Микита. В корчмі загуділи.
Пропозицію Микити всі зустріли радо.
Всівся за столом Микита поміж козаками.
Тут же наймит йому кухоль на столі поставив.
Випив козак одним духом та вуса розправив,
Що викохував, напевно собі вже роками.
- Як, Микито, ходилося? – став Петро питати.-
У яких краях далеких бувати прийшлося?
З яким врагом-супостатом битись довелося?
- Горло промочив, тож можна тепер розказати.
Коли турки з усім кодлом на Відень полізли,
По Європах знову раптом козаків згадали.
Бо ж ми одні перед турком, мабуть не дрижали
І на рівних воювали з суперником грізним.
А, тим більше, що Собеський до Відня подався,
Щоб очолити там військо, з турком воювати.
Велів він перед походом козаків збирати
Куницькому, що гетьманом тоді ж призначався
Над козацтвом правобічним. Той козаків скликав.
Узяв на списа Немирів, прогнав турок звідти.
Сказав, що тепер тут гетьман і буде сидіти.
Та й розпочав підготовку у похід велику.
Послав гінців в усі боки, козаків скликати,
Хто готовий супостатам був крові пустити.
Прийшли і на Запорожжя охочих просити.
Тож чи шанс такий можливо було упускати?
Зібралось нас, мабуть з двісті козаків на діло
Та й подались у Немирів, де полки стояли.
Туди і з Лівобережжя люди прибували.
Навіть, з Дону кілька сотень козаків ходило.
А ще й ляхи доєднались. Тож війська зібралось
Кілька тисяч. В кінці жовтня рушили походом.
Про мету того походу довідались згодом.
Поки турки і татари іще ошивались
Попід Віднем, хоч їх звідти й змогли відігнати.
Ми повинні до Буджаку були завернути,
Перерізати з боями усі ті маршрути,
По яких припаси туркам могли поставляти.
Заодно й орді татарській звідти натякнути,
Що пора вже повертатись свій дім захищати.
Ще в Немирові нам гроші стали роздавати.
І від папи, і від ляхів. Хто не мав вдягнути
Щось у зиму, роздавали іще і каптани.
Мабуть, дуже їм хотілось нашої підмоги.
Отож, рушили полками, врешті ми в дорогу.
Видалась в той час погода зовсім непогана.
Взяли місто ми Нагаї, вибили залогу
Й рушили до Кишинева, де на нас чекали
Молдовани, що до війська доєднатись мали.
Увійшли до Кишинева не без застороги.
Бо хто зна, від молдован тих що можна чекати?
Вони ж будь-якої миті можуть перебігти
До турок. Слід у два ока за ними глядіти.
Змусили їх королеві, навіть клятву дати.
Їх господар Петричейку зустрічав нас радо.
Та і самі молдовани велися привітно.
На початку листопада рушили ми звідти.
Та й підійшли до Тягині. Штурмувати, правда
Міцні мури не взялися – гармат бракувало.
Тож рішили облягати Тягиню ту кляту.
А полки кінні Куницький вирішив послати,
Щоб Білгород і Кілію вони грабували.
Адже звідти більше всього годується військо
Турецьке. Та і Буджак слід трошки прорідити,
Щоб ординцям у Австрії добре досадити.
Подались кінні загони та ж дорога близька.
Правда, скоро повернулись, отримали вістку,
Що Алігер-паша з Буджаку іде із ордою.
Завтра уже і тут буде швидкою ходою.
Треба було зготуватись, гідно стріти, звісно.
Гетьман швидко розібрався, що і як робити.
Кінні усі заховались недалік Тягині.
А всіх піших нас Куницький готуватись кинув,
Зустрічати тих буджаків, в степу шанці рити
Понад шляхом, яким орда до Тягині йтиме.
За ніч ми підготувались, у шанцях засіли.
І, як тільки ті буджаки у пастку влетіли,
Наші кулі узялися снувати між ними.
Поки орда зрозуміла, поки розвернулась,
Поки кинулась тікати, полягло багато.
На чотири милі шляхом зостались лежати.
Сам Алігер і мурз кілька назад не вернулись.
За тим часом у Тягині постріли почули.
Вирішили, що то військо в поміч поспішає.
А навкруг фортеці зовсім ворога немає.
Тож ворота відчинили й на поміч майнули.
Думали ударить в спину. Але наші кінні
На них раптом налетіли, змусили втікати.
Змогли багатьом із турок голови зрубати.
Бей тягинський Алі, кажуть, в тім бою загинув.
А у нас ніхто не згинув у бою, на щастя.
Кинулися було знову кріпость штурмувати.
Та високі її стіни не змогли здолати.
Тож Куницький знов надумав на Буджак напасти.
Пройшлися ми тим Буджаком, аули спалили.
Круг Білгорода не лишили нічого живого.
Подались до Ізмаїлу, хоч не взяли його,
Але усе передмістя йому розорили.
Те ж саме і з Кілією. Добра нахапали.
І худоби стада цілі, і юрби ясиру.
Ніхто нам у степах опір не чинив допіру.
В кінці ж грудня розвідники доносити стали,
Що вже турки і ординці вертають з походу.
Хоч їх добре потріпали під Віднем, одначе,
Сила у них ще велика зосталась, а, значить,
Доведеться із Буджаку нам давати ходу.
Дісталися ми до Пруту побіля Тобаку.
Стали там переправлятись на той бік. Не встигли,
Бо татари із ордою всією надбігли.
Довелося відбивати нам їхню атаку.
Ледве встигли окопатись й возами прикритись,
Як орда у повній силі на нас налетіла.
Ми її вогнем мушкетним упритул зустріли.
Мусила орда одразу від нас відступитись.
Ненадовго. Скоро знову орда покотила,
Намагаючись ударом наш табір прорвати.
Але скоро відкотилась. Притягли гармати.
Мабуть, орда із собою й турок прихопила.
Узялися вони з гармат в наш табір стріляти.
А ми ж вози ще валами землі не закрили.
Тож ворожі оті ядра нам вози трощили.
А ми могли тільки в шанцях рятунку шукати.
А потім почувся тупіт – знову орда пхає.
Кинулися ми стрічати – то стадо худоби,
Погнали його татари перед себе, щоби
Вона табір нам прорвала. Ми як заволаєм,
Як стріляти узялися – стадо налякали,
Воно кинулося врозтіч і татар відкрило.
Ну, ми вже вогнем мушкетним їх впритул зустріли
Так, що вони без оглядки скоріш утікали.
Ми тримались, сподівались, що із Ясс Потоцький
Прийде з ляськими полками та нам допоможе.
Та на те, що ляхи близько, геть не було схоже.
Доводилося з ворогами нам самим бороться.
Так чотири дні минули в атаках постійних.
То гармати в нас палили, то орда проклята
Не давала нам спочинку, мусили стрічати.
Ну, гармати ті турецькі допікали сильно.
Ми хоч в шанцях заховались, а коней де діти?
Молдовани уже скоса на нас позирали.
Вони, мабуть, від походу другого чекали.
Були від невдач, звичайно страшенно сердиті.
Десь під ранок раптом крики табором почулись:
- Утікають молдовани! Табір полишають!
Ну, їм можна, адже вони коней вдосталь мають.
За ніч через Прут холодний чимскоріш метнулись.
Тільки, наче вспокоїлись, як тут крики нові:
- Гетьман! Гетьман утікає з кінними полками!
Нам тепер хіба розвести зосталось руками.
Розуміли, що потоплять татари нас в крові.
Паніка розпочалася. Хтось кинувсь до річки.
Дякувати, що полковник наш Андрій Могила
Зібрав козаків ті швидко паніку спинили.
А воно якраз на сконі уже була нічка.
Та й татари щось почули, зрання налетіли
Знов наш табір штурмувати. Не до панік стало.
Вже пороху до мушкетів, уважай не мали.
Тож на возах геть розбитих у шаблі зустріли.
Цілий день отак змагались. То вони ввірвуться
У наш табір. Ми їх звідти, врешті вибиваєм.
То від гармат від турецьких голови ховаєм.
Та козаки, хоч вмирають, але стійко б’ються.
Врешті, ніч нас роз’єднала. Стомлені уклались.
Коли тут велів полковник на раду збиратись.
Вирішили на тій раді за Прут прориватись.
Морозець ударив, річка льодом покривалась.
Ще тонким та, видно, завтра нам не пережити.
Тож, як видно, вже немає з чого вибирати.
Узялися, не всі разом, лід перебігати,
Бо, як разом – то неважко той лід проломити.
Лід тріщить, а ми ідемо. Десь хтось провалився.
Інші місце стороною обходити стали.
Коли сонечко уранці на тім боці встало,
Хіба хто заснув та здуру в таборі лишився.
Орда дуже лютувала, як в табір попала,
Але річку подолати по льоду боялась.
А ми чимскоріш від Прута по шляху подались.
Воля славного Могили військо врятувала…
- А що гетьман той Куницький? - взявся хтось питати, -
Зраду ту йому простили? - Хто ж би хтів прощати?
Як прийшли до Могильова, стали його звати
На козацьку раду, долю щоб його рішати.
Він прибув гоноровитий, в гетьманськім жупані.
Та, коли побачив настрій козаків, подався,
У чернечий одяг, звідкись узяв, перебрався.
Думав, утече туди, де його не дістануть.
Ми його перехопили, на раді судили
Та й убили, щоби іншим було за науку.
Так, що гетьманськая влада – то непевна штука…
А що це ми, хлопці кухлі свої спорожнили?
Наливай, корчмарю, щоб всіх братчиків згадали,
Які не змогли вернутись із походу того!
Ті слова не залишили байдужим нікого.
Усі встали і келихи у руках підняли.

Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
Країна, що застрягла у віках,
Десь там, напевно в кріпосному праві
І їхній цар над ними досі править,
І до «буржуїв» ненависть в очах.
Самі щось не спроможні сотворить,
Але готові завше відібрати.
І, не дай, Бог, когось назвали братом,
Тоді спокійно вже йому не жить.
Чомусь я декабристів пригадав,
Що здумали Московію змінити,
Царя прогнати, кріпаків звільнити.
Зробити ще багато «добрих» справ.
Та, як завжди буває в москалів,
Вони ту справу, звісно провалили,
Народу чималенько погубили.
А цар і генерали були злі.
За спробу ту нещасних засудили,
Кого в Сибір заперли аж, кого
На ешафот відправили бігом,
Щоби другим, бува не закортіло.
Отож п‘ятьох привезли уночі,
Де шибениця вже була готова.
Тихцем, щоби ніхто не чув і слова,
Засуджений, як раптом закричить.
І то усе, порушивши закон
(Давно ж бо смертну кару відмінили).
Мотузки їм на шию почепили,
На голови всім білий балахон.
Дав генерал сигнал і у ту ж мить
Машина смерті царська спрацювала,
Засуджені униз з помосту впали.
Хоч тільки двом Господь сказав не жить.
А троє (так завжди у москалів)
З мотузками на землю полетіли.
Не втримала гнила мотузка тіло.
Живі, хоч і забились, на землі.
Неписаний закон тоді гласив:
Якщо одразу не вдалася страта,
То вдруге вже людину не карати,
Бо ж то Господь людину пожалів.
Та царським сраколизам все одно.
Щоби царю найкраще догодити,
Велять удруге мотузки надіти,
Їм чути Боже слово не дано.
- Негайно вішать! – генерал зайшовсь.
Але на чому? Де мотузки взяти?
Ніч надворі. У лавках пошукати?
Закриті всі. Чекати довелось.
Хтось, кажуть із засуджених сказав,
Щоб генерал дав аксельбанти свої,
Міцніші може від мотузки тої.
Від того генерал ще зліший став.
А час іде. За декілька годин
Знайшли мотузки, стали готувати
Засудженим тим трьом повторну страту.
Рилєєв, кажуть( був між трьох тих він)
Сказав в обличчя генералу так:
- Бідна Росія ( чи то так – не знаю),
Й порядної мотузки тут немає!
Катів не зупинило то, однак.
Аж п‘ять годин потратили на то,
Щоби п‘ятьох повісити?! Світало.
Ховати мертвих вже в той день не стали.
Вночі ховали. Де? Не зна ніхто…
Пройшло відтоді вже півсотні літ.
У світі все мінялося, одначе
В Московії тих змін ніхто не бачив.
Немов від неї городився світ.
Ні, намагався цар там щось робить,
Якісь реформи, кріпаків звільнили.
Та москалів тим лише розізлили.
Царя вони готові були вбить,
Щоби в болоті тому воду не мутить.
І-таки вбили. Звісно, вбивць зловили,
Повісити негайно засудили.
Юрба на те зібралась поглядіть.
Всім же цікаво, звісно, москалям,
Як вішати «заступників» їх будуть.
Така розвага. Що ж вони – не люди?
Хоч одним оком! Хоч би звіддаля!
На ешафот знов вивели п‘ятьох.
Та знов не все належно спрацювало,
Бо двоє з них мотузки обірвали.
Знов їх схотів порятувати Бог?
Чи за минулі ті півсотні літ
Мотузки так гнилими і зостались?
Нових мотузок швидко дочекались,
Перед царем же вислужитись слід.
Тож за сімнадцять впорались хвилин,
Про що перед царем й відзвітували.
Газети у той день надрукували
Про страту серед безлічі новин
Такі слова: «Все скінчилося швидко.
Погода розчудесною була,
Адже весна урешті-решт прийшла»…
Таке читати і сьогодні гидко.

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто їй слово упоперек скаже?
Хто із підданих у ліжко до неї не ляже?
Хто бажає собі титул, грошей заробити,
Хто від страху. Як відмовиш – то можуть і вбити.
Та вона у своїх жилах «кров блакитну» мала,
Лише тому у Московії царювати стала.
Із цариці у повії – не диво для світу.
А от із повій в цариці – то ще треба вміти.
І за прикладом ходити не треба далеко.
То в Московії зробити було досить легко.
Особливо самодури, як при владі були.
Вони про ту «кров блакитну», наче і не чули.
Могли запросто підняти повію в цариці,
Аби була щедра в ліжку та гарна на пиці.
Петро Перший їх, Великий жінку Євдокію
Із боярських родів знатних змінив на повію,
Що до нього з ким по світу лише не тягалась,
Поки, врешті Петру тому вона не дісталась.
Звалась вона Катерина Перша на престолі.
І була цікава в неї, насичена доля.
Катерина – то їй потім ім’я таке дали,
Коли вона православ‘я, нарешті прийняла.
А до того звалась Марта Скавронська. У батька
Із ліфляндської бідноти лиш на латці латка.
Що він доньці міг би дати? А кров же гаряча,
Що аж труситься, як тільки чоловіка бачить.
А тут війна почалася москаля зі шведом.
Москалі тоді з-під Нарви вибралися ледве.
У Ліфляндії від шведів тоді зарясніло.
Отож, Марта поміж ними задком і вертіла.
За військами волочилась, тим і заробляла,
Поки одному драгуну за жінку не стала.
А війна все вирувала: то шведи здолають
Москалів, а то вже шведів москалі ганяють.
У однім бою (так склалось) знов шведів побили.
Офіцера й жону Марту в полон захопили.
Офіцер уже російський, як побачив Марту,
Вирішив, що тепер мусить вона із ним спати.
Чоловіка геть відправив із усім полоном
(Потім його до Сибіру бідного загонять),
А собі залишив Марту. Вона й не пручалась.
Як трофейна річ звичайна москалю дісталась.
Їй же все одно з ким спати, аби годували.
Тож в москальському «полоні» теж не бідувала.
А москаль у тім «трофеї» собі шанс побачив,
Як «награвся», генералу наперед віддячив.
Сподівався, що цим купить собі звання нове.
А Марта вже з генералом. Росте, одним словом.
Генералу Бауеру та набридла скоро.
Тут війна, немає часу поглянути вгору,
А ця ласки вимагає. Отож він ту Марту
Шеремєтьєву самому програє у карти.
Князь не довго з нею бавивсь. Меншиков-зараза
Відібрав оту шалаву у старого князя.
Бавився б із нею довго Меншиков, одначе,
Петро якось зайшов «в гості» і Марту побачив.
«Защеміло» йому серце, заблищали очі.
( «Бабник», але ж імператор, тож бере, що хоче).
Забрав він собі ту Марту, коханкою стала.
Так голову задурила (щось, напевно ж знала),
Що й про жінку він забувся, в монастир відправив.
Спав з повією в палаці й державою правив.
Щоби піддані не надто косо поглядали,
Скоро Марта похрестилась, православна стала.
Петро зовсім з глузду з’ְїхав, одружився з нею,
Повноправною зробивши жінкою своєю.
Це при тому, що ще жінка жива була його.
Та і Марта чоловіка не ховала свого.
Десь мучився по Сибірах. А ці все грішили.
Дітей більше ніж десяток вона народила.
Правда, більшість повмирали, дві дочки зостались.
Мати їхня вихованням не надто займалась.
Усе оргії, гулянки, п’янки безпробудні.
Ото такі були в неї справжні царські будні.
В Петра на те все здоров‘я вже скоро не стало.
Але Марта в повній силі, їй Петра вже мало.
Завела собі коханця – Монса молодого.
Як Петро десь відвернувся, та мерщій до нього.
Як Петро про те дізнався, то Марті «пробачив».
Добре лиш віддухопелив (цариця ж, неначе),
А коханцеві на площі голову зрубали.
Як наука, щоби інші вже не зазіхали.
Кажуть, як голова впала, цар підняв за чуба
Й задоволено сміявся, мабуть, було любо.
А дарма. Вже не ті сили жінку вдовольняти.
Та не було після Монса кому помагати.
Жінка та й хвороби різні підірвали сили,
Як Петро не «хорохоривсь», завели в могилу.
Навіть, ім‘я наступника не встиг написати.
І кому тепер державу і трон передати?
Поки думали в Сенаті, голови ламали,
«Воздихателі» колишні Марти не дрімали.
Меншиков – коханець бувший та із ним гвардійці
І пропхали оту хвойду Катьку у цариці.
Що Сенат супроти сили? Мусили пристати.
Мусили тій хвойді руки, навіть цілувати.
Що із хвойди за цариця? У державні справи
Вони, звісно і не лізла. Там Меншиков правив.
Князь? А сам же пиріжками торгував з малого.
До Петра у друзі впхався. Тепер глянь на нього!
Але мова не про нього. Катька «царювала».
То бали, а то застілля, «горо́дом» гуляла
(Тоді Літній сад так звався), по місту нічному.
Та і спала до обіду в палаці по тому.
Всю свою рідню ліфляндську (а її чимало),
Вона жити до столиці звідтіля забрала.
Братів графами зробила, а з сестер – дворянок,
Ще й спадкових. І усе то із кріпацтва прямо.
Щоб не надто сумувати, завела коханця.
Він молодший, тож вдовицю «утішить» старався,
Хоч не завжди витримував…Та життя буремне
Для самої Катерини пройшло не даремно.
Лиш два роки проминуло по смерті Петровій,
Як в самої Катерини «скінчилось» здоров‘я.
Думала, що іще довго проп’є та проскаче.
Та для цього треба мати здоров’я воляче.
Кашель, потім лихоманка, далі пневмонія.
І, що виживе, ні в кого вже нема надії.
Меншиков отой проворний й тут «підсуєтився».
Петро Другий на престолі зразу ж опинився.
Онук Петра, що від сина його Олексія.
Свого часу недовіру в батькові посіяв.
Утік було в Італію, від Петра сховався.
Але в Петра довгі руки, і туди дістався.
Завіз сина в Московію, а в темниці, наче
І пришив свого синочка, «зраду» не пробачив.
Мріяв Меншиков за того донечку віддати,
Щоби батечком цариці московської стати.
Катерина підписала те, що він підсунув.
Але, врешті, його півень в одне місце клюнув.
Цар помер малий, на доньці ще не одружився,
Сам Меншиков у Сибіру скоро опинився.
Та то інша історія. Тіло ж Катерини
Урочисто положили в гарну домовину
І поставили в соборі, де уже стояла
Домовина Петра. Отож, там вони й лежали,
Наче грішники великі… А-таки великі…
Отака-то в Московії історія дика.

То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопче трави, наче коршун впаде на Вкраїну,
Не пожа́ліє старого чи малу дитину.
Запалають міста, села, рясно кров проллється,
Як орда квітучим краєм стрімко пронесеться.
По собі залишить попіл і криваві жнива.
І пожене Диким полем у Крим нещасливих,
Що живим товаром стали. Сльози шлях їх зросять.
Навіть, Бог не порятує, хоч всі палко просять.
Продадуть десь аж за море у лиху годину,
Де у снах лише й побачиш рідну батьківщину.
Йде орда, крадеться так, щоб зненацька напасти
І надію, і майбутнє у тисяч украсти.
Та даремно стараються. Від пильного ока
Козацького не сховався ніхто іще поки.
Стоїть у степах сторожа та шляхи пантрує.
Хан із Криму тільки вийшов – вона уже чує.
І горять уже фігури, дим в небо здіймають.
Хан із Криму тільки вийшов – на Січі вже знають.
Шле вже вісточку Косинський козакам з Тавані,
Що іде орда велика, йдуть гості незвані.
Прийшла орда до Тавані, щоб Дніпро здолати,
А не хоче Дніпро сивий її пропускати.
Розлилась ріка весняна, усе затопила.
Орда трохи потопталась й далі поспішила.
Може, острів Таволжанський гостинніше стріне,
Дасть спокійно перебратись на цю половину.
Хоч орда і поспішала, козаки вже встигли
На острові зготуватись, як орда надбігла.
І на острові засіли, добре окопались,
І вже «чайки» в очеретах козацькі сховались.
Все готове вже до того, щоб «гостинно» стріти
Орду кримську та змусити далі не ходити.
Аж ось і орда з’явилась, наче хмара чорна.
Човни притягли з собою, спустили проворно.
Порозсілися татари, налягли на весла,
Щоби течія стрімка їх униз не понесла.
Налягають на ті весла, течію долають.
А ординці усі інші на чергу чекають.
Не бажають лізти в воду, бо ж іще холодна.
Все одно всі перебратись устигнуть сьогодні.
Вже до острова дістались ті човни і раптом,
Козаки з кущів з мушкетів ударили залпом.
Упритул же майже били, куль не витрачали,
Дарма, адже куля кожна двох зразу влучала.
Тільки гримнув залп мушкетний, з очеретів раптом,
Стали «чайки» козацькії стрімко випливати.
Ударили гаківниці, човни потрощили,
Та тим татар багатенько ще на дно пустили.
Стали човни розвертатись, щоб назад тікати.
А Дніпро же ж козаченькам взявся помагати.
Течія несе їх швидко, весла лиш мелькають.
«Чайки», наче хижі птахи стрімко налітають.
Потрощили, потопили, лиш цурпалля плава,
А Дніпро уже довершив над тими розправу.
А хан стояв та дивився страшенно сердитий.
Не вдалось йому козацтво легко одурити.
Потопили козаченьки тисячі аскерів.
Зачинили і на цьому перевозі «двері».
Обіцяв же хан аскерам здобичі багато,
Хіба ж можна після цього назад відступати?
Тут не може – піде вище, знайде переправу.
І на північ уздовж річки він орду направив.
Іде орда лівим боком, перевіз шукає,
А козацьке військо правим її проводжає.
Орда стане і козаки готові до бою.
Ладні Дніпро перекрити в цім місці собою.
А гетьман вже ж і на волость вісточку відправив.
Там козаки теж пантрують усі переправи.
Примчить орда, на бік правий перебратись хоче,
А козацькі вже мушкети дивляться у очі.
Пометалась орда степом, дарма покружляла
Та й, не солоно сьорбавши, до Криму погнала.
Злі вертались, хан страшенно був на все сердитий.
А нічого в Україну без спросу ходити.

Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залишалося дивитись,
Як вона поряд усідається за стіл,
В кутку поставила косу свою страшну.
Виходить, в нього ще є час життя згадати,
Як перед Господом прийдеться йому стати.
Він трохи голову до Смерті повернув,
Немов питаючи, чи вдосталь часу мав,
Щоб все згадати. Але стало зрозуміло,
Що часу Смерть йому на те не відпустила.
Та й він того від неї зовсім не чекав.
Лиш пожалів, що помирати мусить так
В чужій землі, в яку його і поховають.
Хоч козаки цю землю Січчю називають,
Вона ж земля турецька, тож чужа, однак.
Як він хотів би повернутись до землі
У свою рідну та жадану Україну,
Що не своєю колись волею покинув.
До того змусили прокляті москалі.
І він згадав останній Орликів похід.
Останню спробу москалів отих прогнати,
Щоб Україні незалежній, врешті стати.
Й, неначе знов помолодів старезний дід…
Коли повстав Мазепа проти москалів
І кинув клич під булаву його ставати,
Було вже пізно…Москалі вчепились, кляті,
Немов кліщі до української землі.
Багато хто Мазепу прихвостнем вважав
Москальським. Іншим було байдуже до нього.
А треті вже мостили до Москви дорогу.
Тож мало хто на заклик гетьмана пристав.
А москалі жорстоко мститися взялись.
Столицю гетьмана Батурин зруйнували,
А усіх жителів жорстоко повбивали.
На Січ козацьку усім військом подались.
А я тоді вже на Січі козакував.
Там Гордієнко кинув клич нам підніматись
І москалям проклятим тим не піддаватись…
А потім разом з Гордієнком відступав
І бачив, як палахкотіла наша Січ,
Як москалі її нещадно руйнували,
Щоб козаки тепер пристанища не мали.
За всі страхи вони нам мстили, звісна річ.
Мазепа ж з тими, хто до нього доєднавсь,
Прийшов до шведів, які стали під Полтаву.
Там під Полтавою і вирішилась справа.
Тож гетьман ледве сам звідтіль порятувавсь.
Із Карлом шведським найскоріше подались
В турецькі землі, поки їх не наздогнали
Полки москальські і в кайдани не узяли.
Лиш у Бендерах зупинитись спромоглись.
І козаки із Гордієнком теж пішли
В турецькі землі, бо в своїх їм місця мало.
За нами всюди москалі злі полювали.
Та у Туреччині дістати не могли.
Старий Мазепа крах всього не пережив,
Помер в Бендерах. За півроку після того
Обрали ми для себе гетьмана нового.
Ним Орлик став, що при Мазепі ще служив
Його опорою – був писар генеральний.
Отож, поклявся він, узявши булаву,
Що справу визволення він почне нову.
І, справді взявся за ту місію негайно.
Поки Карл шведський із султаном говорив,
Аби війну із москалями розпочати,
Бо ж ті устигли туркам сала вже залляти
Й султан від гніву у Стамбулі аж кипів,
Наш Орлик взявся з кримським ханом говорити,
Аби підтримав той наш визвольний похід.
І хан погодивсь, підписавши все, як слід.
Зла вговорились українцям не чинити.
На час забути в Україні про ясир.
Тут головне було, щоб москалів здолати.
А з москалів нехай вже скільки зможуть взяти.
Та й про майбутній заодно вмовлялись мир.
Та усе ж гетьману того здавалось мало.
Звернувся в поміч до Кубанської орди.
Хтось до донців і до башкир із тим ходив,
Щоб москалям вони спокою не давали.
Тим часом Карл зумів домовитись з султаном
І той Московії війну оголосив.
Візир, щоправда із походом не спішив,
Лише у червні з військом над Дунаєм стане.
А то вже пізно. Бо у січні вже орда
Із кримським ханом в Україну подалася,
Міста і села визволяти узялася…
А запорожцям, склавши рук, сидіть – біда.
Тож напросилися в похід із ханом йти.
І у поході за татарами приглянуть,
І українці до татар прихильніш стануть.
То, може швидше вдасться досягти мети.
Народ ніде татарам опір не чинив.
У Водолазі хлібом-сіллю зустрічали.
Хоча в Мерефу й Таранівку не пускали,
Тож і спізнали на собі весь ханський гнів.
А москалі втікали швидко, як могли.
Бо генерал, що мав цей край обороняти,
Іще не встиг тоді й до Харкова припхати.
Ми із ордою вже й під Харковом були,
Як раптом хан назад з ордою повернув.
Хоч старшина його й просила іти далі.
Ми би і Харків, та й весь лівий берег взяли.
Та він прохань козацьких, начебто й не чув.
Чи то злякався, що позаду залишив
Фортеці, що в них москалі іще сиділи.
Їх на Самарі нещодавно спорудили.
Тож хан з ордою ті фортеці обложив.
Новосергіївська одразу ж піддалась,
Бо козаки всіх москалів там пов‘язали
І в руки ханові всіх гамузом віддали.
А от друга оборонятися взялась.
А хан стирчати попід нею не схотів,
Зібрав орду та і до Криму геть подався.
Козацький полк лиш на сторожі тут зостався
Та кілька сот татар хан лишив по путі.
Ті українці, що москаль їх вже дістав,
Із усім скарбом за татарами попхали,
В Криму розжитись, врешті сподівання мали.
Тут Скоропадський, який гетьманом був став
При москалях, з полком раптово налетів.
Новосергіївську узяв і всіх козаків
Велів скарати ( бо ж москальський посіпака)
Тут і москальський генерал слідом приспів.
Він втікачів із України наздогнав,
Узяв полоном і по всякому знущався.
Багато хто із них без голови зостався.
Але москальський генерал жалю не мав.
А ми нічим допомогти їм не могли.
Нас було мало. Бо татари дременули,
Ледь про москальське військо те вони почули.
Ми відступити також змушені були.
Вертали злі й сумні бо ж добре розуміли,
Що тільки шкоди справі той похід завдав.
Лиш обнадіїла і кинула орда.
Тож люди більше нас підтримать не хотіли.
Лівобережжя й Слобожанщина тепер
Для нас утрачені. Хоч гетьман сподівався,
Щоб Скоропадський до нас з військом доєднався.
Та той просяк москальським духом і попер
Супроти нас. А Орлик з ним же домовлявся,
Що той отрима булаву, як вийде все.
Хто ж думав, що той москалям все донесе?
Цареві вірним він до старості зостався.
Але в Бендерах відродивсь надії дух,
Бо Орлик з Карлом склавши руки не сиділи,
Вони докупи всі збирали свої сили,
Аби почати, врешті визволення рух.
Крім запорожців та ще інших козаків,
Які з Мазепою в Бендери ще прибули,
Тут іще ляхи зі своїм Потоцьким були.
Йому Лєщинський – один з польських королів,
Велів триматись міцно Орлика і шведів,
Аби прогнати, врешті з Польщі москалів,
Їх блюдолиза, у Варшаві що засів.
Але то все іще чекає попереду.
Були ще шведи, але зовсім небагато.
Ще Білгородська і Буджацька йшла орда,
Що хан під сина керівництво їх віддав.
Вони повинні нам в поході помагати.
Поки іще та підготовка тільки йшла,
Вже в Україну Орлик вістунів направив,
Аби вони народу говорили правду
Й народ підтримав в боротьбі супроти зла.
Іще на турків сподівалися, однак,
Їх військо тільки до Балкан іще плелося.
Його півроку б ще чекати довелося.
Але втрачати час ми не могли ніяк.
Отож, у лютому ми рушили з Бендер.
Орда татарська тисяч в тридцять гарцювала.
Поляки разом із козаками ступали.
Не до претензій давніх нам було тепер.
Побіля Рашкова кордон ми перейшли.
Міста й фортеці нам без бою піддавались.
Щоправда, ляхи до Литви скоріше рвались,
А ми ж на Київ налаштовані були.
Про москалів тоді могли не турбуватись.
Лише дізнавшись, що ми рушили в похід,
Від них пропав на правім боці, навіть слід,
Вони помчали бігом в Києві ховатись.
Полки козацькі правобічні майже всі
На нашу сторону одразу подалися
І визволяти край із нами узялися.
І полки рухались у всій своїй красі.
Ніде й нікому не чинили вони зла.
Не те, що москалі робили кляті –
Взялись народ вони до нитки оббирати.
Неначе пошесть Україною пройшла.
Татари наші також стримано велись,
Не грабували і в ясир не забирали.
І запас мали, і в народу купували.
Ще на той час, мов визволителі велись.
На Київ ми одразу, звісно ж не пішли.
Затіяв Орлик спершу москалів прогнати
Аж за Дніпро, а потім Білу Церкву взяти,
Де москалі вже укріпитися змогли.
Народ спокійно нас і радісно стрічав,
Бо ж москалі уже добряче насолили.
І ми в дорозі все поповнювали сили.
Тож скоро Орлик чималеньке військо мав.
Дійшли аж до Звенигородки, а тоді
Уже на північ ми до Росі повернули.
Дорога нам тепер на Білу Церкву була.
Та під Лисянкою зустріли на путі
Війська Бутовича, що шлях нам перетяв.
Хотів спинити, але ми його розбили.
Його самого під час бою полонили.
Здались без бою нам і Корсунь, й Богуслав.
Самусь, Кандиба та й полковники усі
На правім боці нашу сторону прийняли.
А Орлик слав кругом свої універсали,
Щоби народ на москалів тих напосів.
Аж ось і Біла. Вони нам не піддались.
Там москалі й козаки-зрадники засіли.
Запасу всякого добряче наробили.
Отож, ми місто облягати узялись.
Вже на той час проблеми, правда, почалися.
Припаси скінчились, А де весною взять?
Тож у місцевих довелося відбирать.
Татари й ляхи зло чинити узялися.
Місцеві, звісно, стали злитися на нас.
А тут ще Біла і не думала здаватись.
Прийшлося нам уже тоді до штурму братись.
А то, звичайно забира і сили, й час.
Та ще й була у нас з гарматами біда.
Була лиш кілька невеликих. Стіни брати
Із ними було дарма. Груди підставляти
Прийшлось під кулі нам не вперше. Тож, гайда!
У зуби шаблі і на стіни подались.
Татари й ляхи за тим лиш спостерігали.
Вони в тій справі нам нічим не помагали.
Та передмістя ми здолали спромоглись
Взялись за замок, де засіли москалі.
Три дні змагалися із ними, шанці рили,
Підкопи різні попід стінами робили.
А ті зі стін нас притискали до землі.
Здавалось, трохи ще і зможемо здолать.
Але татари усю справу розвалили.
Три дні вони іще під Білою сиділи.
Але ж татарська звичка – люд пограбувать -
Ніде не ділась. Молодий султан Галга
Не зміг утримати орду. Та розбрелася
І грабувати люд, ясир ловить взялася.
Вони ще рухалися швидко по снігах.
Та скоро повідь - кінець березня прийшов.
Тоді орда застрягне тут поміж річками,
Не зможуть вдіяти нічого з москалями.
Проллється щедро по землі татарська кров.
Тож, наче неводом від самого Дніпра
Пішла орда на південь в напрямку до Бугу.
Все грабували і ловили люд. Від туги
Схопився Орлик аж за голову. Пора
Була йому всю нашу справу рятувати.
Помчав Галгу вмовляти, щоби повернувсь.
Та обіцянки той уже усі забувсь,
Не дав й частині свого війська повертати.
Як про грабіж дісталась вістка козаків,
Ті майно кинулись і рідних рятувати.
Куди було уже нам оту Білу брати?
Татарська зрада принесла плоди гіркі.
А там десь з військом підступали москалі.
Прийшлося нам тоді під Фастів відступати.
Не стали ляхи на поразку вже чекати
Та й подалися до поліської землі,
Щоб справу там тепер продовжити свою.
А ми невтішні до Бендер попростували.
На України волю вже надій не мали.
Програли, врешті москалям останній бій.
Хоч і тоді на щось ще Орлик сподівавсь.
Просив султана, щоб натиснув на ординців
Й ті полонених повернули українців.
А той бендерському паші і дав наказ.
Та справи те вже не могло порятувать.
І нам усім то було добре зрозуміло…
І тут останні сили полишили тіло,
Смерть приступила, щоб життя його забрать.

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.