Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на плечі.
Малеча ту дрімоту проганя,
Бо ж дід Боян розповідати взявся.
А він, здавалось, на усьому знався.
Тож слухала завмерши дітлашня.
- Ви, дітки, мабуть чули казочки
Про лютого Безсмертного Кощія,
Який десь цілим царством володіє?!
Його цікавлять, перш за все, жінки.
На села він зненацька наліта,
Жінок, дівчат найкращих вибирає
Й до себе в своє царство забирає.
І дозволу ні в кого не пита.
Хто чинить опір – того убива.
А його вбити – то ніхто не в змозі.
Як той Кощій з‘явився на порозі,
Тремтить душа усяка ледь жива.
Так то, скажу, не казочки зовсім.
Не вигадки, яке дехто уважає.
Кощія, звісно, вже тепер немає,
Бо наші предки покінчили з ним
Уже давно. Все ж спосіб віднайшли,
Як його вбити. Вже віки промчали.
До правди люди вигадок додали,
Перетворити в казочку змогли.
А було все те так уже давно,
Що сонце в небі сходити втомилось,
І, мабуть, сотні поколінь змінились.
І рід слов‘янський – плем’я був одно.
І звалися венедами вони.
Жили тоді на північ за Карпати,
Де були землі на ліси багаті.
Ще даки з однієї сторони
Туди на південь, ближче до Дунаю.
На схід в степах сарматський жив народ,
Бастарни, гети. Від земних щедрот,
Народ той кожен свою частку має.
Орали землю предки й в ті часи.
В лісах собі ділянки розчищали,
Ячмінь, овес і жито засівали.
Богам молились, щоб зійшов посів.
Ще пасли скот, гончарили потроху.
Були у них і ковалі свої.
Стояли села понад річку їх.
І люду чималенько, як гороху.
З сусідами мирилися якось,
Вели торгівлю та допомагали,
Як часом якісь злидні нападали.
Тож досить непогано їм жилось.
Та скоро даки з Римом завелись
І Рим прийшов у дакський край війною.
Хоч предків обійшло то стороною,
Карпати ворогам не піддались.
Як горді даки скорені були,
То римляни нам посланців прислали,
Домовились, щоб ми не нападали.
Та предки мирно у лісах жили,
Тож воювати зовсім не збирались.
Усе, що треба для життя – в них є.
Земля достатньо усього дає.
Чого б вони у землі чужі пхались?
Тож закінчилась з даками війна
І знову мирно у всім краї стало.
Хіба, що які таті зазирали,
Щоб предки надавали їм сповна.
І так було. Жив мирно наш народ.
Не відчував біди, що насувалась.
Десь у степах на схід орда збиралась,
Щоб з наших поживитися щедрот.
Орду ту люди звали костобоки
Чи кощебоки. А вся справа в тім,
Що панцирі майстри робили їм
З копит конячих. Звісно, що морока.
Бо ж ті копита треба розпилять
В тонкі пластини, діри просвердлити,
У розчині якомусь проварити,
Докупи міцно жилами зв’язать.
Вдягаєш панцир, наче із луски.
А він на сонці, видається, сяє.
Тож сяючими ще їх називають –
Отих ординців – дикунів таких.
І панцир той настільки був міцний,
Що стріли його геть не пробивали,
Мечі, мов від заліза відлітали.
З такими стати спробуйте на бій?
Спочатку лиш чутки по світу йшли
Про ту орду. А далі вони стали –
На гетів із бастарнами напали
І в січі лютій їх перемогли.
Язигам теж дісталося від них.
У землях предків втікачі з‘явились,
В страху розповідати заходились
Їм про жорстокість «сяючих» отих.
За втікачами і орда прийшла.
Там, де пройшлася, згарища лишила,
Чоловіків, старих людей побила,
Дівчат гарненьких у полон взяла.
Хоч бились мужньо предки та вони
Не мали змоги ту орду здолати.
Не мали чим той панцир пробивати.
Тож билися, немов проти стіни.
Скоривши край, ординці розбрелись,
Взялись роди сусідні покоряти,
Полон у Рим у рабство продавати.
У краї, як господарі велись.
Хоч предки піднімалися й не раз,
Та кощебоки завжди їх долали
І кров‘ю край венедський заливали,
Руїни залишаючи щораз.
Минуло так з півсотні, мабуть, літ.
Здалось, напевно, кощебокам мало
Того, що із підкорених збирали.
Рішили римський покорити світ.
Зібралася ледь не уся орда
І подалася в землі за Дунаєм.
Як там у них все склалося – не знаю.
Та край наш не полишила біда.
Бо ж за Дунай той подались не всі.
Ще деякі ординці залишились
І здобиччю малою вдовольнились.
А самий лютий у горах засів.
Кощій – його Безсмертним називали,
Уже старий аж сива борода.
Він зі своїм загоном нападав,
А предки відбиватись сил не мали.
Бо ж за оті півсотні літ, мабуть,
Чоловіків дорослих мало стало,
Ординці їх безжально убивали.
А малі діти, тільки підростуть,
Як знову насувається орда
І всіх дорослих нищить, убиває.
То хто ж мечі у руки брати має?
Куди не кинь – кругом одна біда.
Отож, отой унадився Кощій
Палити села та жінок хапати,
Аби рабами в чужий край продати.
Його здолати не було надій.
Ні меч його, ні списи не беруть.
І стріли, як від стінки відлітають.
А він одно шаблюкою махає,
Його ординці люті слідом йдуть.
Хто заховався – залишивсь живий.
Хто не устиг – тоді пропав навіки.
Не було серед роду чоловіка,
Щоб із Кощієм став на рівний бій.
Аж доки один парубок з‘явивсь.
Іще з малого був він сиротою.
Осиротився клятою ордою.
Так між чужого люду і приживсь.
З малого вчився битись на мечах.
Та розумів, що меч тут – не підмога.
Пробити панцир ним немає змоги.
Тож він потроху думати почав.
А потім підійшов до коваля
І голку попросив йому скувати.
Та не просту, а довгу схотів мати.
Коваль подумав: дурня той валя.
Але скував, як той і попросив.
Міцну та довгу. Часу проминуло.
І знов в село ординці завернули.
Знов здобичі Кощій той захотів.
Влетів в село, ординці ті за ним.
Аж тут хлопчина вийшов на дорогу.
Кощій конем накинувся на нього.
А той знаряддям дивним тим своїм
Ударив знизу. Голка та пройшла
Поміж пластин і в серце устромилась.
І та потвора із коня звалилась.
Виходить, не безсмертною була.
А таті, що слідом Кощія йшли,
Спинились та на місці тупцювались.
На страх перед Кощієм сподівались.
Тепер самі налякані були.
Коли ж із лісу вибіг раптом люд,
Хто з чим, вони одразу розвернулись.
Кощія, навіть прихопить забулись.
Не до Кощія, видно було тут.
Здиміли, наче їх і не було.
Відтоді більше в селах не з‘являлись.
В краї, напевно у другі пода́лись.
Життя спокійне у цей край прийшло.
Та пам‘ятають люди ще таки
І про Кощія, про смертельні битви,
Про голку, що Кощія може вбити…
Такі от воно, дітки, казочки.

Закінчив Господь, нарешті цей наш світ творити.
Наче, все зробив, як треба – і землі, і води.
І рослини, і тварини. Тож придратись годі.
Але ж треба було якось світ перехрестити.
А як? То Господь не знає. Думає сердитий.
Аж Петро святий явився та й в нього питає:
- Що ти, Господи, задумавсь? Чи проблеми маєш?
- Треба б світ перехрестити! А як то зробити?
Подумав Петро та й каже: - Я, Господи, знаю!
- Ну, як знаєш, то й берися! – Господь отвічає.
Отож, Петро з підземелля чорта викликає,
Пита хитро: - Які думки мучають, терзають?
А чорт на те: - Та ж самому важко за все братись.
А помічників у мене нема ні одного.
І просити про те, звісно, не можу у Бога.
Каже Петро: - А я в тому можу постаратись.
Та вода для того треба. Тут її немає.
Коли б ти мене скоріше до води доправив,
То я би доволі швидко рішив твою справу.
- Так чого ж? Сідай скоріше! Я вже прокатаю.
А земля тоді ще вкупі у морі лежала,
Не було материків ще, світ ще не ділився.
Тож святий Петро на чорта скоріше усівся
І вони до краю світу чимскоріш помчали.
А Петро добряче мізки чорту заморочив
Так, що той поперед себе нічого не бачить.
По горах і по долинах, як коняка скаче.
Поскоріш до океану дістатися хоче.
Доїхали на край світу, Петро йому каже:
- А води то тут немає! Вона з того боку!
Чорт тоді надій і сили був ще повний поки.
- Що ж, поїхали на той бік. Дорогу покажеш.
Мчали, мчали, доки землю всю не подолали.
Дістались другого краю. А Петро і мовить:
- Вибачай, але води тут не знайшлося знову.
Бачу, що оно десь справа вона заблищала.
Чорту нічого робити, тож Петра цурпелить
На собі до того краю. Уже біжить, хека.
Дісталися, вже край світу зовсім недалеко.
Аж тут Петро розвертає й знов чортові ве́лить:
- Нема й тут води та бачу он із того боку.
Давай прямо чимскоріше он до того краю.
Там вже точно вода буде! Я напевно знаю!.
Чорт поплентав вже сердитий й втомлений нівроку.
Дісталися кінця світу. Світ перехрестили.
Хоч міг Петро одурити чорта та, одначе,
Дав же йому своє слово – тож виконуй, значить!
Каже чорту, як на берег на морський ступили:
- Треба вранці у суботу біля води стати,
Намочи у воді лапи й бризкай позад себе.
Ото скільки буде бризків від того у тебе,
Стільки чортів собі в поміч ти і будеш мати.
Чорт одразу й заходився чортяків плодити.
І, чим далі, тим їх більше робиться на світі.
Не схотів Петро, бач тоді чорта одурити.
А нам з нечистю тією доводиться жити.

Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.

Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву годував.
Адже боярство все, що лиш могло,
З простого люду в «закрома» тягло.
Казали: ваше діло працювати,
А наше – вас надійно захищати.
Щоб ми ж готові до війни були,
Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
Самі ж вони давно не воювали
І зброю майже всю попродавали.
Князь на те все спокійно поглядав,
Бо сам із того чималенько мав.
Отак воно і відбувалось тут.
Простий у полі надривався люд,
Не устигав від поту просихати,
А ті все вищі зводили палати
Та мірялись добром і вихвалялись.
Для люду ж геть нічого не мінялось.
Раніш було: хто мужність проявляв,
Той запросто боярином ставав.
Але завів такі порядки князь,
Що простолюду в те боярство зась.
Тепер там місце тільки для «своїх»,
«Чужий» би туди втиснутись не зміг.
Свати, брати, куми і, звісно, діти,
Вони все звикли між своїх ділити.
«Еліт-та» - старий князь їх називав,
Бо сам лиш про кишеню власну дбав.

Як вмер старий князь, взявся молодий
Боярству тому, врешті, дати бій.
Та тут неждана те й взялась біда:
Зі сходу в край посунула орда.
Боярству треба зброю в руки брати,
Але воно не прагне воювати,
Бо роздобріло надто, розжиріло,
Тож воювати, звісно, не хотіло.
Хай хтось іде за нього воювати,
Добро нажите їхнє захищати.
Прикинулися, наче інваліди,
Хоча про те не скажеш по їх виду.
Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
Та воювати теж не посилають.
Князь кинув клич, але дарма чекав,
Ніхто з бояр в похід не поспішав.
Взялися люд в околицях хапати,
Щоб на війну за себе посилати.
Кричали про обов’язок святий,
Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
Говорять, мудрість вже тоді була:
Зловити можна й притягти осла
Аж до води, вмовляти його, бити
Та силою не змусиш його пити.
Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
І на слова оті не піддавався.
Хто у ліси, а хто на чужину,
Щоб не погнали на оту війну.
А хтось подався до бояр служити,
Тепер узявся сам людей ловити,
Щоб хтось за нього воювати йшов.
Адже блакитна вже у нього кров.
Та більшість погляда на те і жде,
Коли ж боярство на війну піде.
Коли покине ті свої палати
Й покаже, як потрібно воювати?!

Князь не діждався помочі бояр.
Для нього, звісно, був страшний удар.
Та долю проклинати все ж не став,
Свою дружину вірну він зібрав
Та і пішов назустріч тій орді,
Хоч розумів даремність всю тоді.
Бо що дружина може учинити?
Як ту орду велику зупинити?
Всім доведеться полягти у полі.
Та він пішов назустріч своїй долі.
Між тим, не всі серед простого люду
Лякалися списам підставить груди.
Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
Своєму князю в поміч поспішили.
Хай справжню зброю досі не тримали,
Та їх то, якось зовсім не лякало.
Немає зброї - та ж в орди багато,
Поб’єм її і зброю будем мати!
Тож, поки князь з дружиною ішли,
До них загони цілі підійшли,
Готові, аби битися з ордою.
Тепер ставати можна і до бою.
А скоро степ тривожно загудів,
Хижак ординський по степу летів,
Позаду залишаючи руїни
Від гарної, квітучої країни.
Князь хутко військо зготував до бою
І груди в груди стрілися з ордою.
Він своїм військом керував уміло.
Ординці його збити не зуміли.
І почалася в полі січа люта.
А тиснява – не можна повернути.
Орда все більше й більше насідала,
Бо ж поки з простим людом воювала.
А ті, хоч, може й досвіду не мали
Та стійко рука об руку стояли.
І от, коли орда вся в бій пішла,
Удар дружина княжа нанесла.
Змела ординців на своїм шляху.
Ті, долю відчуваючи лиху,
Назад у поле кинулись тікати.
Дружинники ж взялися її гнати,
Рубаючи і трупом шлях встеляли.
Лиш темрява орду ту врятувала.
На ранок люди вбитих поховали.
Ординську зброю по степу зібрали.
А зброї тої було так багато,
Що кожному дістались меч і лати.
Князь радісно на теє позирає,
Бо ж справжнє військо під рукою має.
Вертало військо із того походу.
Князь попереду війська їхав гордо.
Та не у стольний град вони вертали,
Бо ще роботи чималенько мали.
Князь їх повів в боярськії палати,
Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
Бояри, тільки–но про те узнали,
Один поперед одного втікали.
Та черева за роки так наїли,
Що по землі аж ними волочили.
А слуги їхні попереду мчали,
Бо поки черев ще таких не мали.
Князь ні одні палати не минав,
І з них бояр у три шияки гнав.
А тих, хто в полі мужність проявив,
Він в ті палати правити садив.
Як розігнали трутнів тих у краї,
Так жити стали – краще не буває.
Отак мій дід колись розповідав,
А я згадав і вам то передав.

Було то в часи далекі по створенню світу.
Уже люди від Адама світом розплодились,
Скрізь вже господарювати вони заходились.
Треба було чимось з поля врожаї возити,
А люди не знають воза, на санях все возять.
Взимку-то воно і добре та влітку страждали,
Бо коні ті сани ледве по землі тягали.
Менше часу у роботі, аніж у дорозі.
І не було того майстра, хто б міг щось зробити.
Тож покликав Господь Павла і Петра святого,
Каже: - Досить вам блукати навкруг раю цього,
Ідіть краще пошукайте по білому світу,
Хто би щось таке придумав, аби краще людям.
Щоби легше урожаї було їм возити.
Одяглися тоді святі у звичайні свити,
Взяли по окрайцю хліба та й блукають всюди.
Ідуть один день, ідуть другий, ідуть вони третій,
У зустрічних всіх про майстра такого питають.
Люди знизують плечима, «Ні!» - відповідають.
Мов, нема такого майстра зовсім на планеті.
Тож прямують вони далі. Дійшли до болота.
Бачать – хижка невелика на курячих ніжках.
Уже, видно давно стоїть, похилилась трішки.
А в тій хижці крик і гамір, мов в пеклі у чорта.
Злякалися Павло з Петром, хотіли втікати.
Але Петро Павлу каже: - Чого нам боятись?
Ми ж святі. Ходім до хижі, зможемо дізнатись,
Хто там, що там у тій хижі може витворяти?!
Тож набралися відваги й на поріг ступили.
Дивляться, а серед хижі конструкція дивна
На колесах. Біля неї лише чорт єдиний
Туди-сюди ту рахубу смика, що є сили.
Метушиться навкруг неї, то до дверей тягне,
То до вікна. А вона все то зачепить дишлом,
То колесом десь застрягне. Чорт лається лише.
Витягти ту штуку з хижі чимскоріше прагне.
Побачили те святії та й давай кричати:
- А що це ти тут, нечистий, робити зібрався?
Чорт почув сторонній голос, одразу злякався.
Та побачив Петра й Павла – кому ж їх не знати?!
Отож каже: - Та от, бачте, зробив собі воза,
Щоби грішників у пеклі в казани возити.
Та не можу цього воза викотити звідти!
А в самого від розпачу аж на очах сльози.
- Е, - говорять святі йому, - віддай нам цю штуку,
Ми її самі із хижі будем витягати!
- А навзамін що за воза ви зможете дати?
- Та дамо вівса й ячменю тобі повні руки.
Чорт подумав та й погодивсь: - Беріть його, - каже.
Ті віз швидко розібрали, на подвір’я сперли.
Утомилися страшенно, що ледве не вмерли.
Подивилася на теє ота пика вража:
- Тепер, - каже, - віз надворі – уговір забудьте.
Не віддам я віз нікому! Святі і озлились
Та страмити того чорта разом заходились:
- Як не даси, тобі, чорте, спокійним не бути.
Ми тебе як перехрестим, то не буде в тебе,
Ані воза, ані вівса й нічого другого!
Страшно, навіть зробилося чортові від того,
Щось тихенько попід носа пробурчав про себе.
- Добре – каже, беріть воза, - а мені давайте...
Що ви там пообіцяли, бо не пам’ятаю.
- Ти спочатку цього воза докупи складаєш,
Коли він отут вже буде зібраний стояти,
Тоді й скажем! Чорт зітхнув та узявся робити.
Зібрав воза та і знову у святих питає:
- Так що я за того воза отримати маю?
- Очерет ми обіцяли. Можеш володіти!
Пішов чорт у очерети на весь світ сердитий.
А святі узяли воза та й людям віддали.
Аби вони на тих санях добро не таскали,
А могли на возі легко увесь скарб возити.
Їздять возом добрі люди, а люди пихаті
Навидумували брички, бідарки, карети.
Та і їздять. А чорт сидить собі в очеретах,
Тих, які не вірять в Бога, звик звідти лякати.

Було то, говорять люди, в шостий день творіння.
Бог надумався людину зліпити із глини.
Щоб на Нього було схоже те Боже створіння.
Узяв глину, додав трохи ще Божої слини
Та і ліпить. А чорт сидить та Його мавпує.
Як Бог взяв свою подобу, то чорту схотілось,
Щоб на нього було схоже. Й за Богом слідкує
Одним оком, другим оком – щоб схоже ліпилось.
Тож Бог виліпив людину, а чортяка – цапа.
Такі ж роги і копита, як і в чорта того.
Сидить, дивиться, радіє, аж із рила капа.
Мовляв, ми ліпити можем не гірше від Бога.
Бог вдихнув в творіння душу – ожила людина.
Чорт дмухати заходився й спереду, і ззаду.
А цап такий і лишився, як і був – із глини.
Лиш смердить, що біля нього вже і чорт не радий.
Тож до Господа звернувся: - Дмухни і на мого.
Бо не хоче ця тварюка ніяк оживати!
Бог лише злегка всміхнувся та й дихнув на того.
Тої ж мить цап узявся по землі стрибати.
А чорт теж розвеселився, із цапом стрибає,
Кричить: - А моє творіння краще, аніж Боже!
Бог на нього подивився, а тоді й питає:
- А як ти своїм творінням це назвати можеш?
Тут із твого лише глина. Я оживив цапа.
Значить, це моє творіння. А чортяка вперся.
Верещить: - Моє творіння! – слина з писка капа.
Не витримав Бог і каже: - Ти би краще втерся!
Коли так ти вже затявся, давай от що зробим:
Як утримаєш ти цапа, то він твоїм буде.
А ні – то моє творіння. Ану, давай, спробуй!
- Добре, Боже! – чорт до цапа, а той його в груди
Раптом стусонув рогами, аж задер копита.
Чорт з другого боку лізе – і там цапа роги.
Бачить чорт, що може цап той нутрощі відбити,
Вирішив за хвіст зловити неслуха отого.
А хвіст був тоді у цапа такий, як і в чорта –
Довгий. Тож чортяка тихо іззаду підкрався,
Ухопив, кричить: - Попався, нарешті, сволото!
Цап рвонувся з переляку, так хвіст і зостався
В ратицях у того чорта. Чорт не втримавсь, гепнув.
А цап отой куцохвостий зо зла розігнався,
Так влупив його у пику, ледь череп не репнув.
Та і в кущі чимскоріше від чорта подався.
А Бог тільки посміявся з чортової спроби:
- Не кажи, - говорить, - «гоп» ти, як не перескочив.
Не той майстер, хто щось зліпить, але не доробить,
А той, хто укласти душу у роботу хоче.

Усіяли небо зорі, Шлях Чумацький сяє.
Десь у гаї недалеко соловей співає.
Поміж верб і очеретів миготить багаття,
Навкруг нього розсілися людей небагато.
Повечеряли, напевно, сидять, спочивають
Та поміж собою стиха про щось розмовляють.
Поміж ними один сивий уже дід, старенький,
Хоч по ньому і не скажеш, бо такий – жвавенький.
Устигає і полінце в багаття покласти,
І очима за вудками над рікою пасти.
Знать, досвідчений рибалка. Хтось його питає:
- Дядьку Петре, от ми тебе вже давненько знаєм.
Та ніколи не питали: а звідки ти родом?
Де живеш та поживаєш? – Та місцевий, вроді?!
Живу в Нікополі. Тут же недалеко зовсім.
- А Нікополь так і зветься Нікополем досі?
Наче ж, назва і не наша?! – Та ж не наша, звісно.
Так іще при Катерині прозвалося місто.
Все хотілося їй «мудрість» свою показати,
Заходилася по-грецьки міста називати:
Севастополь, Мелітополь, Нікополь, Одеса…
Мабуть, мала у Греції якісь інтереси.
Хоч на місці міст цих здавна люди проживали
І поселення нормальні цілком назви мали.
Той же Нікополь прозвався Микитиним Рогом.
Навіть, Січ колись козацька була біля нього.
- От, цікаво, чому назва таки дивна в нього?
Чому місто називалось Микитиним Рогом?
- Ну, секрету в тім немає. Можу розказати,
Коли й чому стали місто отак називати.
Дніпро – річка незвичайна, див багато в нього.
Тут і Хортиця, і плавні, тут тобі й пороги.
По степах постійно люди оцих мандрували.
Ті з набігами ходили, а ті торгували.
Щоб за річку перебратись, треба місця знати,
Де Дніпро стає улітку такий мілкуватий,
Що на той бік перебратись – і не важко буде.
Про такі місця в часи ті знали добре люди.
Отут, де тепер це «море», колись були плавні .
Розливсь Дніпро рукавами у часи прадавні.
Острови, ліси, протоки, болота – бувало
Хто не знав, то в отих плавнях до смерті блукали.
Щоб на той бік перебратись, або вниз спускайся,
Де кінчаються ці плавні і там намагайся,
Або піднімайся вгору, за Хортицю далі.
Там Кічкаську переправу люди здавна знали.
Але, навіть серед плавнів одне місце малось,
Де за Дніпро люди здавна теж перебирались.
У найвужчім місці плавнів Дніпро так скрутився,
Що мис довгий тим вигином на схід утворився.
З того мису можна легко Дніпро подолати.
Серед літа можна бродом – води ж небагато.
Чи плотами, чи то льодом, коли річка стане.
Переправа в цьому місці була непогана.
Отож, із часів прадавніх її добре знали,
Хоч ніхто не зна, як саме її називали.
Щодо Рогу – зрозуміло, той мис, що врізався
У Дніпро вузеньким рогом, тому так і звався.
А Микитиним пізніше вже його прозвали,
Як в цих краях наші предки вже козакували.
На Томаківці сиділи, там Січ збудували,
Всі навколишні простори у руці тримали.
А, тут ось у їхніх землях така переправа,
Чому б з неї не зробити дохідливу справу?
На Січі копійка кожна пригодиться може.
Нехтувати привілеєм отаким не гоже.
Товариство перевоза там полаштувало
І за перевіз оплату із усіх здіймало.
Сидів там шафар козацький, головний над всіми,
Дивився, хто йде до Криму, хто верта із Криму.
З ним ще козаків з десяток про всякий випадок,
Щоб на тому перевозі тримати порядок.
Ще там корчми поставили, аби зручно було
Тим, що до перевозу підвечір прибули.
Певний час на перевозі був шафар Микита.
Чоловік, казали люди, він був тямковитий.
Сам смаглявий, тому його ще й Циганом звали.
От його шафарувати на Ріг і послали.
Він до діла, як належить козакові, взявся.
Пропустити всіх швиденько на той бік старався.
Сам був чоловік здоровий, кулаки, як довбні.
Усі швидко замовкали, як були незгодні,
Ледве він комусь під носа кулака підносив.
Тож ніхто не намагався чинити без спросу.
Скільки він отак шафарив, того я не знаю.
Але у житті людському часом так буває,
Що трапляється подія, де ти проявляєш,
Усе те, що за душею у себе тримаєш.
У той день на перевозі люду було мало.
З татарського – так нікого боку не бувало.
Відчувалася тривога якась у повітрі.
Удивлявся на той берег увесь час Микита.
Відчуття не обмануло. Десь перед обідом
З’явилися якісь люди, одягнути бідно.
Перевізників прости зі сльозами стали,
Аби ті на бік козацький перевіз їм дали.
Дав Микита дозвіл, щоби їх переправляти.
А тут вони з плачем, криком взялися прохати
Врятувати їх. Заледве випитать вдалося,
Що тим людям пережити в степу довелося.
Налетіла орда дика, село запалила,
А усіх, хто живим дався, орда полонила.
Довго їх степами гнали та ночі одної
Удалося їм звільнитись від неволі тої.
Кинулись вони втікати, до Дніпра дістались.
Але знають, що татари вже за ними гнались.
Ледве встигли розказати, як на боці тому
З’явилася сотня кінних. Мурза на гнідому
Став кричати по-татарськи, аби дали змогу
Їм негайно дістатися до берега того.
Та щоб здобич повернули. На те їм Микита
Велів коней розвертати та тут не смердіти.
Розізлилися татари та коней пустили,
Аби вони Дніпро плавом самі переплили.
Втікачам велів Микита чимскоріш втікати
Та рятунку в очеретах у густих шукати.
Потім свиснув, аж на дубі листя задрижало.
На той посвист із хатини козаки примчали.
Ухопили всі мушкети, по річці пальнули.
Кількох татар зачепили і ті потонули.
Далі вихопили шаблі, на березі стали
І усіх, хто вибирався шаблями рубали.
Та що їх – лише десяток. Вибрались татари.
Оточили козаченьків, наче чорна хмара.
Вбили одного, другого. Кіньми затоптали.
Скоро усі козаченьки на землю упали.
Лиш один ото Микита іще не піддався.
Ухопив у руки дрюка та й тим дрюком взявся
Пригощати тих ординців. Ті уже б хотіли,
Але близько підступитись до нього не сміли.
Бо, як втулить отим дрюком, то уже не встати.
Узялись вони аркани здалека кидати.
Зачарований, неначе був отой Микита,
Не вдалось арканом жодним його захопити.
Тоді вихопили луки та стали стріляти,
Бо інакше не вдається козака здолати.
Утикали оті стріли груди козакові,
Вся земля почервоніла навколо від крові.
Зібрав той козак Микита всі останні сили,
Кинув дрюка й мурзі прямо в голову поцілив.
Упав козак і мурза той із коня звалився
Та так, що уже ніколи на ноги не звівся.
Закричала орда страшно, про полон забула.
Підібрала своїх вбитих й назад повернула.
Коли прибули до Рогу козаки із Січі,
Помогти своїм козакам уже було нічим.
Взяли вони побратимів, в землю положили
І насипали над ними високу могилу.
Таку ж, як кругом багато було біля Рогу.
А сам Ріг тоді назвали в честь козака того,
Який орди не злякався, став з нею до бою,
Прикрив людей українських у бою собою,
Перевіз той відновили, бо ж життя триває
Та від тоді Микитиним той Ріг називають.

Старший Гнат Тимка малого вперше взяв до лісу.
Попередив: - Ти ж від мене не відходь, дивився!
Бо лісовик тебе, як побачить, зразу заморочить
Та й заведе десь у хащі, кудись світ за очі.
Отож Тимко намагався за брата триматись,
Хоч навкруг усе цікаво було роздивлятись.
Бо ж кругом кущі, дерева в зеленому листі.
А повітря таке легке, прозоре і чисте.
І пташки кругом щебечуть, комашки літають.
Вітер десь у верховітті листя колихає.
А унизу зовсім тихо. А вже аромати,
Так і хочеться на повні груди удихати.
Гнат простує попереду, там зірве листочок,
Там скубне якусь травинку та щось пробурмоче.
А Тимко б теж приглядався – боїться відстати,
Тож тримається близенько до старшого брата.
А той раптом зупинився під молодим дубом.
Зірвав щось собі з листочка та й поклав на зуба.
Посмакував. Придивився, ще листок зриває:
- «Зозулині сльози» хочеш скуштувать? – питає.
- А що то? – узяв листочок, а на нім нарости
Зелененькі. Гнат говорить: – Кидай в рота просто! -
Відірвав з листочка вкинув, почав смакувати.
Наче, яблуко зелене, трохи кислувате.
Але їсти, врешті можна. Де весною взяти
Собі яблук? Тож сам скоро став шукати
Таке листя, щоб на ньому ті «сльози» стрічались.
Трохи з Гнатом навкруг дуба того потоптались.
Та і далі подалися. Тимко і питає:
- Чому нарости ці дивно отак називають?
Гнат зневажливо всміхнувся: що з малого взяти?
Хоча, як простого того та й досі не знати.
- Ти не знаєш? Ну, то слухай, як же було діло.
Кажуть, чоловік і жінка в селі однім жили.
Мали вони одну доньку, що Зозуля звалась.
Хоч була вона розумна, у всім розбиралась.
Та така, при тім, лінива – не приведи Боже.
Сяде бува, й просидіти хоч цілий день може.
Або ляже у тіньочку і з місця не здвине.
А батьки усю роботу тягнути повинні.
Якось мати розсердилась, веліла рушати
Доньці зрання на леваду, щоби льон там брати,
Бо в самої нема часу – багато роботи.
Донька мовчки зібралася, начебто й не проти.
Пішла собі на леваду, але льон не брала.
Влізла на дуб на гілляку й до хлопців кувала.
«Ку-ку, ку-ку!» - тільки й чути до обіду було.
Аж прибігла мати з дому, як таке почула.
Розсердилась іще більше та й доньку прокляла:
- А щоб, доки й світу сонця, ти отак кувала!
Як почула та прокльони, то плакати стала.
Сльози капали на листя і там застигали.
Залишилися на листі дубовім навіки.
А дівчина обернулась на птаха і з криком
Жалібним у ліс ховатись бігом полетіла.
З того часу поміж птахів та зозуля жила.
Залишилась така ж сама, як була, ледача,
Бо ж нелегко уже було подолати вдачу.
Ні гнізда собі не вила, дітей підкидала
В чужі гнізда, щоб їх птахи чужі годували.
Літа собі по дібровах та рахує дітям,
Скільки їм на білім світі залишилось жити.
А дівчатам розказує, коли підуть заміж.
О, зозуля обізвалась десь там перед нами.
Можеш в неї запитати, скільки років жити
Тобі іще відведено на цім білім світі!

У обносках і з драними свитками,
Не сама біда ходить, а з дітками.
Дітки злиднями ті називаються
І, коли вже до кого чіпляються,
То, хоч буде який він багатий,
Жебраком буде змушений стати.
Злидні – діточки Долі лихої,
Як наплодить вона їх з лихвою
Та розпустить по білому світу,
Всім недолю несуть лихі діти.
Заведуться у когось у хаті,
Попід піччю сидять напохваті
І добро все потроху зживають.
І спасіння від того немає.
Хоча, ні… Якось чуть довелося,
Як їх здихатись все ж удалося.
У селі жили, кажуть, два брата.
Один бідний був, другий – багатий.
Справляв якось багач іменини.
Ну, а бідний спромігся єдино
Лише риби в ріці наловити,
Поніс братові, щоб пособити
Для гостей на столи накривати.
Лиш подяки діждався від брата.
«Краще б, - дума, - у себе залишив».
Бо ж у нього з хазяйства – лиш миші.
Йде зажурений зовсім додому.
Тут дідусь зустрічається йому.
- Чом сумуєш? – у його питає.
- Скоро Лихо мене доконає.
Так насіло – час «Пробі!» кричати.
- А не хочеш те Лихо продати?-
І капшук дістає із грошима.
Звісно, сталася згода між ними.
Став відтоді бідак поживати.
На ті гроші купив нову хату,
А стару на замок та й покинув…
Та якось йому й каже дружина:
- Знаєш, мабуть не добре зробили,
Ми, що жорна в старій залишили.
Може, підеш їх звідти забрати?
І пішов чоловік в стару хату.
Ледь дійшов, звідти голос долинув:
- Збагатів, бач, а нас тут покинув!
- А хто ви? – чоловік їх питає.
- Твої злидні! – звідтіль долітає.-
Візьми нас, чоловіче з собою?!
- Добре. – їх чоловік заспокоїв, -
Заберу. Тільки прошу, при тому,
Занесіть мені жорна додому.
Злидні дуже від того зраділи,
Тут же жорна гуртом підхопили
Та й несуть. Чоловік трохи ззаду,
Мов командує дивним парадом.
Дійшли річки, на міст піднялися,
Чоловік раптом, мов похопився,
Штурхонув злидні, ті й повалились,
Разом з жорнами і потопились.
Чоловік же додому вернувся
Радий, що, врешті, злиднів позбувся.

Хлопці на толоці грали у футбол.
І Василька також грати запросили.
За м’ячем по полю він ганяв щосили,
Хоча й не спромігся ще забити гол.
Ще й перечепився і на землю впав.
А там залізяка із землі стирчала.
Вона йому руку до крові зідрала.
Тож він до бабусі чимскоріш помчав.
Вона похитала головою тільки
Та промила рану, а тоді пішла,
Жмут біленьких ниток з шафи принесла,
Бинтом обмотала разів, мабуть, кілька.
Той тампон приклала до рани йому
І тугенько рану ту перев’язала.
Посидіти вдома трохи наказала.
А йому сидіти сумно одному.
Бабуся на кухні поралася саме.
Обід готувала. Він туди й побрів.
На стілець низенький у куточку сів:
- Хочу посидіти отут, - каже, - з вами.
А скажіть, бабусю, що то за нитки,
Які ви до рани моєї приклали?
- То щоб твоя рана швидше заживала –
То сушений сфагнум, тобто, мох такий.
- Мох? – Василько дуже здивувався з того,-
Де ви його взяли? – Та ж на болотах.
Він там товстим шаром здавана пророста.
- А я про той сфагнум і не чув нічого!
- Е-е, та люди здавна користались ним.
Ще далекі предки до ран прикладали,
Бо його цілющі властивості знали.
Та він є корисним і не тільки тим.
Чув про торф? Він з моху цього й виникає.
Бо ж той мох віками в болотах росте.
Хоч нема коріння він свого, проте
Все з води й повітря собі споживає.
Тягнеться угору, а низ відмира
Та на дно болота весь час осідає.
Тож із того саме торф і виникає.
Така от природи віковічна гра.
- Ну, про торф у школі дещо ми учили,
Що він непогано у печах горить.
А що ще із мохом можна тим робить?
- Його під худобу у хлівах стелили.
Хати утепляли – гріє добре він.
Можна ним щілини в стінах затикати.
Холод він не буде в хату пропускати.
Але він у хаті не лише для стін.
Бачиш, он на вікнах у горщиках квіти.
Щоб здорові й гарні квіточки росли,
В грунт отого моху також додали…
- Звідкіля ж узявся отой мох на світі?
Ти ж легенд багато знаєш. І мені
Скільки уже різних переповідала.
- Колись я у тітки у гостях бувала.
Їздили із дідом раз на вихідні.
Там оцю легенду давню я й почула.
Було то в далекі темнії віки.
У лісах побіля Прип’яті-ріки
Село одне древнє невелике було.
Десь князі нещадно бились за столи.
Десь зі степу дикі половці ходили.
Та не було людям ніякого діла,
Вони по-старому досі ще жили.
Землю обробляли, звіра полювали
Та ловили рибу в заводях ріки.
Часом долітали до села чутки,
Як там між собою князі воювали.
А якось прибився до села чужий.
Звідки він узявся, то ніхто не знає.
Бо ж він по чудному ще і розмовляє,
Спробуй його дивну мову зрозумій.
До села прибився та не залишився.
Чи цурався чомусь жити між людей?
Чи боявсь, що помста йому слідом йде?
В глушині у лісі сам і поселився.
Якусь просту хижку собі збудував.
Жив там самотою. Полював на звіра
Чи рибалив, може – риби ж бо без міри.
Аби не лінився. У селі бував,
Як хотів на хутро виміняти хліба.
Прийшов якось влітку з торбою в село,
Бо вже, мабуть, хліба в нього не було.
Приніс обміняти свіженької риби.
А у крайній хаті сталася біда.
Хлопчик ненароком руку собі зранив.
Мати закриває рану ту старанно.
Кров тече невпинно, дитина бліда…
А спинить не може. Що його й робити?
А тут чоловік той якраз на поріг.
Кинув свою торбу, до дитя підбіг,
Схопив його руку, став щось шепотіти.
Кров і зупинилась, наче й не текла.
Мати уже гостю хліба не жаліла.
Навіть, брати рибу в нього не хотіла.
Та він мовчки глянув і усе ж взяла.
З того часу люди, як біда траплялась,
Чи якась хвороба, то ішли у ліс.
Кожен під пахвою «дяку» йому ніс,
Бо ж на його вміння усі сподівались.
Нікому чужинець той не відмовляв.
Коли було треба, ішов серед ночі
І за лікування брався він охоче –
Зцілював хвороби, рани заживляв.
Але якось влітку трапилась біда.
Він подався лісом, щоб трави збирати.
Вийшов на узлісся і побачив раптом,
Як чужинська суне чимала орда.
Кинулись до нього, миттю ухопили,
Стали вимагати показати шлях.
Видно, заблукали у густих лісах,
На дорогу биту вибратись хотіли.
Шаблями лякали, зусібіч товкли,
Щоб його примусить шлях той показати.
Чи ж було із чого йому вибирати?
Кивнув головою і сказав: - Пішли!
Повів він орду ту від села подалі,
Через ліс дрімучий, через чагарі.
Сам він попереду на мотузці брів.
А за ним орда вся ота простувала.
Він ліси навколо, як п’ять пальців знав,
Бо ж ходив частенько звіра полювати.
Де лиш не вдалося йому побувати.
Тож дрімучим лісом впевнено ступав.
Ішли лісом довго, між дерев високих.
Скоро під ногами мочарі взялись.
Хан почав кричати. Чоловік спинивсь,
Лише подивився пильно на всі боки,
Каже: - Як хто хоче, може повертать? –
Та й махнув рукою, щоби зрозуміли.
Та куди вертати? Самі ж заблудили.
Тож мочарі далі мусили топтать.
Вибралися, врешті вони на галяву.
Ні дерев навколо нема, ні кущів.
Чоловік ходу тут свою зупинив,
Наче, вже закінчив отут свою справу.
Стала навкруг нього вся ота орда.
А земля під ними стала просідати,
Вода під ногами стала проступати.
Хтось від ляку кинувсь назад по слідах.
Та болото пащу роззявило вмить
І їх разом з кіньми втягувати стало.
Це ще більш ординців тепер налякало.
Хан до чоловіка. Ну, а той стоїть,
Руки склав на грудях і глядить зухвало.
Знає – смерть чекає. Та страху нема.
Хан свою шаблюку із піхов вийма.
Блиснула сталюка…й голова упала.
Чоловік загинув. Та і тій орді
Не вдалось з болота того врятуватись…
А в селі не знали, де ж міг подіватись
Їх відун, що завжди помагав в біді.
Та якось мисливці до боліт дістались
І рослину дивну вони там знайшли.
Мов пухкі горбочки кругом наросли.
Невисокі стебла густо піднімались.
Листя, наче списи купчилось вгорі.
Де було зелене, де червонувате.
Взяли того листя вони небагато.
А, оскільки літо було надворі,
То те листя швидко висохло й зробилось,
Наче білі нитки – до рани клади
І воно врятує тебе від біди.
Отож, його люди рвати заходились.
Та сушили вдома. Хтось помітив був,
Що навколо моху не росло нічого.
Пригадали зразу чужинця отого,
Що жив самотою та й кудись загув.
З ним і пов’язали ту рослину дивну,
Яка не тулилась до ції землі -
Коренів не мала вона взагалі.
Та допомагала у біді єдино.

Із бабусею онучка із гостей вертає.
Уже темрява надворі, нічка підступає.
Зорі всіяли все небо, підморгують, наче.
А онучка розпитує про усе, що бачить.
Врешті, і до зір дісталась та стала питати,
Як оте чи те сузір’я треба називати.
А бабуся пояснює, як то сама знає:
- То – Чепіги, он три зірки – то Косарі сяють.
Онде Тур, а за ним Квочка своїх курчат водить.
Онде Хрест, а отам Дівка за водою ходить.
А он Ківш Малий, дивися. Хоч люди, буває
Його деінде ще Возом також називають.
- А і, справді, на ківш схожий! Тому й так назвали?
- Ну, бабуся мені якось ще розповідала
Історію дуже давню. Можу розказати?!
- Звісно, розкажи, бабусю! Я теж хочу знати!
- Колись давно, а де саме – то ніхто не знає,
Сталася страшна посуха у одному краї.
Дощів не було вже довго, сонце попалило
Все навколо. І озера, і річки зміліли
Та й висохли. Не стало водиці,
Бо вода повисихала, навіть у криницях.
А без води, сама ж знаєш – усе пропадає.
Та без води і людина скоро помирає.
Тож і люди і тім краї стали помирати,
Бо води ніде не мали і краплі дістати.
А жила у тому краї вдова, яка мала
Одну доньку. Якось вранці вдова та не встала,
Бо вже сил зовсім не мала, сильно захворіла.
Одно тільки в доньки «Пити!» постійно просила.
Жаль доньці своєї мами, взяла ківш у хаті
Та й подалась по дорозі води пошукати.
Де вона її шукала, то ніхто не знає,
Але скоро із водою назад повертає.
Несе ківш водою повний, боїться розлити.
Не п’є сама, хоча їй теж так хочеться пити.
Аж тут лежить на дорозі чоловік безсилий,
Помирає. Вона його трохи напоїла
Та від смерті врятувала. Й далі полетіла.
Але знову по дорозі ледь живого стріла.
І тому дала напитись. Далі другий, третій…
Сім людей порятувала вона так від смерті.
Зосталося води в неї ледь на дні самому.
Несе вона ті залишки у ковші додому.
А втомилася ж страшенно, сіла спочивати
Та й незчулася, як скоро почала дрімати.
А ківш той же біля себе на землі тримає.
Коли тут якийсь собака мимо пробігає.
Побачив в ковші ту воду та й хлебтати кинувсь.
Потягнув до себе писком та і перекинув.
Тільки ківш той перекинувсь, вилетіли звідти
Сім зірок великих, онде, бач, на небі світять?!
А слідом одна маленька, Ковшом в небі стали.
Бо ж вона сім душ від смерті була врятувала.
А маленька зірка, кажуть, то душа собача,
Що той ківш перевернула. А Господь побачив
Щирість дівчини малої всіх порятувати.
Послав хмари, щоби край той дощем поливати.
Отак скоро у тім краї життя відродилось,
І сузір’я Ківш на небі, кажуть, появилось.

Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом якийсь не дочує.
А то добра чоловіку ніяк не віщує.
Як ославлять на село все, пояснюй даремно,
Що вітався – не дочули. Краще покричати.
А то їхав тарантасом Мефодій Копито.
На дідів лиш одним оком поглядів сердито.
Кивнув, наче головою, не став щось казати.
Та й поїхав собі далі. Озвавсь дід Микита,
Поміж дідів найстаріший, вже сивий, аж білий:
- Ти бач, як оте Копито тепер запаніло?!
Наїв черево та й коні, поглянь, які ситі.
- Атож! – Петро одізвався, - в селі найбагатший.
Може собі дозволити не вітатись, навіть.
- Що ж дивного? Його ж гроші тільки і цікавлять!
Нащо йому і здалися ті вітання наші!
- А знаєте, хлопці, звідки те багатство в нього? –
Знов озвався дід Микита. – Та хто його знає,
Кому й чого Бог багатство отак відміряє?!
- А я знаю, бо й Копита ще застав старого
Тимофія – діда цього Мефодія. – знову,
Розправивши свої вуса, взяв Микита слово, -
Те багатство копитівське почалося з нього.
Колись, кажуть, в Лисій балці, де яма велика,
Був якиїсь льох заклятий, золотом набитий.
Якщо комусь закортіло у той льох сходити,
Щось каміннями шпурляло і ревіло дико,
Що доводилось втікати. Чи чорт там ховався?
Люди, навіть з іконами і попом ходили,
Але двері того льоху так і не відкрили.
Тож ніхто до того льоху так і не дістався.
А нагорі того льоху діра, кажуть, була.
Якось пасли недалеко пастухи худобу.
Мабуть, з нічого робити, посміятись щоби,
В пастушка малого шапку його хапонули
Та й кинули у ту дірку. Пастушок Тимошка
Ріс у селі сиротою, батьки повмирали.
Тож воно з малого зовсім уже й працювало.
Пішло пасти чужі вівці, заробляло трошки,
Хоч на їжу. Спало в хліву із вівцями разом.
А ту шапку дав господар – своєї ж не має.
Та ж господар за ту шапку не тільки полає,
Ще й добряче відлупцює – бо ж скупий до сказу.
Вже й смеркатися почало, пастухи худобу
До села уже погнали, а він сидить, плаче
На тім льосі, бо ж господар шапки не пробачить.
А він йому оту шапку й за рік не відробить.
Коли двері того льоху раптом відчинились.
Вийшов дідусь зовсім сивий з шапкою отою,
А в ній золоті монети лежать аж з горою.
Хлопченя на ті монети з ляком подивилось.
А старий йому і каже: - Ти не бійся, сину.
Візьми оце свою шапку і всі оці гроші.
Бо ти, знаю, хлопець бідний, а, проте, хороший.
Хай вони тобі поможуть у лиху годину.
А нас можеш не боятись, бо ми зло не чиним.
Розвернувся та й до льоху знову заховався.
А той хлопець узяв шапку та й в село подався.
І відтоді найбагатша став в селі людина.

Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ще до власного далеко їм іти подвір’я,
Тож багато чого, може від батька узнає.
- А ото сузір’я Тура, - показує тато .-
То бик Велесів, якого той завів на небо.
Бо Перун став брати гору, вимагав для себе
Жертв биками та, при тому вимагав багато.
Щоб бика порятувати від ножів жертовних,
Мусив Велес біля себе на небі тримати.
А он, бачиш, поміж тими зірочок багато,
Наче ківш малий, а в ньому сім зірочок повних.
Предки Квочкою то звали. Не прості то зорі.
Колись предки наші – роси дивились на небо,
Як там Квочка, що чекати від богів для себе.
І було усе то, синку у далеку пору,
Коли предки наші давні над морем селились.
Десь отам побіля Дону були землі наші.
Там були й багаті ниви, і худобі паша.
Жило плем’я росів гарно, жило – веселилось.
Поклонялось богу Хорсу, що з неба дивився,
Як живеться його дітям в багатому краї.
Чи достатньо земля родить, чи не нападає
Лютий ворог, що в байраках, диких хащах крився.
Мав той Хорс на небі Курку й сріблястого Півня.
Півень співом своїм сонце розбуджував зрана
І воно котилось небом веселе і гарне,
Наче, коло золотисте у небесній сині.
Курка восени щороку водила курчаток.
Не прості були курчата – достаток, свободу,
Мир несли вони щороку для роського роду.
Отож предки, перш, ніж справу якусь розпочати,
Несли Хорсові спожиток – найкращого зерна,
Аби було чим на небі птахів годувати.
І так воно йшло віками…Чорнобог проклятий –
Бог степових горлорізів, дикунів печерних,
Дивлячись на процвітання і добробут роду,
Вирішив помститись Хорсу, зло йому вчинити,
Щоб від того постраждали і всі його діти.
Довго думав, яку б саме учинити шкоду.
Чорна заздрість до чужого не давала спати.
Якось вночі у Хорсові проник володіння
Та й украв у Хорса того сріблястого Півня.
Роздер його на шматочки та й став розкидати
По усій землі. Та Півень не простий був, звісно.
Кожен шматок його півнем на землі зробився.
Але жоден з них на небі сам не опинився.
Хоча сонцю і співали кожен ранок пісню.
Та піднятися на небо в крилах сил не мали.
А без Півня того в Хорса зовсім гірко стало,
Квочка курчаток водити зовсім перестала.
І на землі в плем’я росів біда завітала.
То всі поля спалить спека і трави на луках,
То мор якийсь завітає – люди повмирають.
То розбійники зі степу в села зазирають
І приносять із собою людям смерть і муки.
Зовсім важко жити стало. Всі люди до Хорса
Ледь не щодень звертаються, помочі прохають.
Несуть зерна йому в жертви. Плачі не стихають.
Але що зерно те Хорсу? Йому півні треба.
Він їм прагне те сказати, але мор проклятий
Встиг усіх, хто міг почути голос той, прибрати.
Люди помочі прохають, але мовчить небо.
Їм на Квочку би поглянуть, що курчат не має.
Нема кому їм достатку і миру принести.
Чорнобог свої тенета продовжує плести,
Розбійників усе більше на них насилає.
Та все менше тих, хто може опір їм чинити.
Хто у битві, хто від мору – загинули вої.
І не знають, що робити роси із бідою.
Але тут побіля моря важко буде жити.
Тож зібралися обидва роди та й рішили,
Полишити свої землі, десь місце шукати,
Де не зможуть степовії таті їх дістати.
І рушили, хоч не знали, чи стачить їм сили.
Йшли безмежними степами під сонцем нещадним.
Від утоми та від спраги й голоду вмирали.
Але живі шлях на північ в надії тримали.
Сподівалися, що зможуть якось дати раду.
По дорозі всю худобу під ножа пустили.
Всіх птахів домашніх також з’їсти довелося.
Одному лиш півню досі вижити вдалося.
Правда, зерно, що вони з собою були прихопили,
Закінчилось і не стало, що Хорсові дати.
Прийшли вони понад річку, спинились спочити.
Вже не мали зовсім сили нікуди ходити.
Та ж про себе дати Хорсу треба якось знати.
Що про нього не забули, що ще йому вірні.
А що йому в жертву дати, як зерна немає?
Вийшов тоді один хлопець і півня тримає:
- Доведеться, мабуть, півня дати йому нині!
Зняли ідола із воза - з собою возили.
Вибрали жертовний камінь, вогнище розклали.
Червоної краплі крові на жертовник впали.
А останки того півня в огонь полетіли.
І зненацька сонце з неба, що пекло до цього,
Для них лагідним зробилось, стало посміхатись.
І вітер не рвав за поли, став легенько гратись.
Здавалося, передати прагне щось від бога.
І не стали люди землі далі вже шукати.
На пагорбі на високому Хорсунь збудували.
Як на острові, у морі чужих племен стали
Вони жити, добра собі з тих пір наживати.
Хорсу півнів приносили. Вже восени Квочка
Знову вивела курчаток, по небу водила.
Повернулися у плем’я достаток і сила.
А хто, часом на добро їх зазіхнути прагнув,
То так ворога стрічали, що мусив тікати.
Скоро взялись навколишні племена скоряти.
Над Києвом піднялися згодом роські стяги.
Русь могутня піднялася, слов’ян об’єднала.
А із неї Україна згодом появилась.
Як вороги навколишні в припадках не бились.
Вони русів-українців так і не зламали.
І ніколи не зламають, доки Квочка в небі
Курчат малих за собою між зорями водить.
Жоден ворог нам смертельно нічим не зашкодить,
А ми завжди постояти зможемо за себе!

Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
Бо та заздрість до добра не доведе.
І добро нажите прахом всі піде.
Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
Жив в селі одному бідний чоловік.
І, здається, роботящий, але діло
Не іде на лад у нього, скільки б сили
Не вкладав він у роботу. Рік у рік
Б’ється рибою об лід, з убозтва того
Не спроможеться він вибитись ніяк.
Вже й замислився: «Чому у мене так?
Чом не можу я розжитися нічого?
Чи то Злидні так обсіли?» Й тут нараз
Ледве чутний голосок відповідає:
«Бо обсіли й, справді. Розуміти маєш –
Скільки б ти не бився, але через нас
Ти не зможеш збагатитися, бідаче!»
«А, хіба ж вас тут багато розвелось?»
«Та багато». «То ж чому не довелось
Вас мені, хоч одним оком, та побачить?»
«Бо маленькі дуже, нас не углядіть».
«Де ж ви можете вміститись?» «Де завгодно»
«А в ріжок для тютюну вміститись годні?»
«Та то запросто!»- звідтіль уже звучить
Отой голос, - ми усі вже тут сидим!»
Чоловік ріжок хутенько затикає.
І на млин давно забутий поспішає.
Той ріжок під валом залишив у нім.
І одразу ж в нього все на лад пішло:
Чи сам зробить, чи комусь згада зробити –
Все вдається. Отож, став він багатіти.
Ледь не другий за багатством на село.
А в селі тім жив багатий чоловік.
Тільки ж заздрісний такий, що, не дай Боже.
На чужі достатки й глянути не може,
Бо ж своїм усе багатство бачить звик.
Як побачив лише, що отой бідак
Багатіти став, його наздоганяє
У маєтності – то й спокою не має.
Тільки й думає – чого це воно так?
Довго-довго собі голову сушив
Та нічого так придумати й не годен.
Тож надумавсь розпитати при нагоді,
Із якого дива той розбагатів.
Підійшов якось та й, наче, жартома,
Став у того чоловіка визнавати,
Що йому допомогло багатим стати.
А той каже: «Та ж секрету в тім нема».
Бо ж не заздрий був та людям довіряв,
Тож повідав багачеві про ті Злидні,
Як він здихався від них, а, тому нині
Вже і клопоту від них зовсім не мав.
Як почув про ту пригоду багатій,
Тої ж ночі до млина того пробрався
І ріжок з-під валу діставати взявся,
Аби план підступний виконати свій.
Ледь ріжок дістав то й випустив на волю
Усі Злидні, бо ж надіявся з того,
Ті повернуть до господаря свого,
Будуть знов занапащати його долю.
Але Злидні були зовсім не дурні,
До колишнього вертати не схотіли,
Багача одразу звідусіль обсіли
Й почались тепер у того чорні дні.
Що б не брався – завжди збитків зазнавав
І невдовзі пішов прахом увесь статок.
Вся худоба стала раптом пропадати:
Коні вкрали, скот увесь повиздихав.
Хліб родити перестав. Одної днини
Спалахнуло й миттю вигорів весь двір.
Бідаком багач зробився із тих пір.
Зрозумів, що винен сам, та було пізно.

Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.

Сидить Сатана та й дума, як би відомстити,
Всякі кари вигадує тому найлютіші.
Надіями захопити й замучити тішить,
Що зумів його не лише отак обдурити,
А й корону відібрати й крила відрубати.
Позбавив його можливості на небо літати.
Тож надумався і взявся яму він копати,
Стовп залізний, величезний, грубий виливати.
Закопав той стовп у яму, приладнав до нього
Ланцюги товсті й кайдани для рук і для шиї,
І для ніг. Ніхто звільнитись із них не зуміє,
Як зловити й прикувати до стовпа отого.
Все зробив і особисто все сам перевірив.
Прикувався ланцюгами, смикнувся щосили,
Аж земля уся від того навкруг затрусилась.
Але стовп стоїть так само, як стояв допіру.
Зняв він з себе ті кайдани й злорадно міркує:
«Як потрапиш ти до мене, Михайле у руки,
То чекають тут на тебе довічнії муки.
Не дінешся ти від мене, все одно вполюю!»
Сидить під стовпом і мріє, аж дідусь старенький
Зупинився та і каже: - Добрий день, паночку!
А що це ви спорудили, запитати хочу?
- То така в’язниця, діду! – відповів хутенько.
- Та яка ж то це в’язниця? І зовсім не схожа!
- Нездогадливий ти, діду. До стовпа ходи-но,
Я на тебе ланцюги ті й кайдани накину.
Ти звільнитися із того повіки не зможеш!
Дідок став. Той заходився усе надівати
Та кайдани замикати. Та ж дідусь худенький,
Тож звільнився від кайданів важенних хутенько.
Не зміг Сатана старого ніяк закувати.
- Відійди! – говорить діду, - ти худий занадто.
А в’язниця для такого ж козака міцного,
Як от я. Дивися, стану до стовпа оцього,
Покажу, як міцно будуть кайдани тримати!
Надів Сатана кайдани, замкнув їх замками.
- А що, діду, - каже, - добре? А дід глянув скоса,
Сказав: - Амінь! – і залізо у ту ж мить злилося,
Скувалися всі кайдани разом з ланцюгами.
Залишився Сатана той під стовпом прикутий,
Чекаючи кінця світу та Божого суду.
Надриваючи у крику страшенному груди.
А дідусь той, звісно, Богом лише і міг бути.
Накричавшись та у спробах витративши сили,
Втрапивши у власну пастку, слуг узявся звати.
Велів усім те залізо їм перегризати,
Щоб вони його з неволі отої звільнили.
І гризуть чорти залізо цілий рік невпинно,
Поки аж Святий Великдень, врешті не настане.
От-от проїдять залізо і той вільним стане.
І тоді самому Богу знову виклик кине.
Та священик тільки в церкві «Христос воскрес!» мовить,
У ту ж мить залізо знову тим же грубим стане,
Хоч і гризли чорти його цілий рік старанно.
А тепер їм починати доводиться знову.
І так воно рік за роком, чорти гризти будуть
Те залізо, щоб з кайданів Сатану звільнити.
Та йому велінням Божим прийдеться сидіти
Прикутим до стовпа того до Страшного суду.

Скинувши Сатанаїла на землю із кодлом,
Янголів Господь на небі сотворив для себе,
Бо ж помічників багато для роботи треба.
Літали вони по небу, як пташки навколо.
Та найбільше приглядівся Йому ангел Миха.
Такий уже він проворний, за всім устигає.
Отож, Господь йому діло важке доручає,
Щоби за Сатанаїлом той слідкував тихо
І перешкоджав чинити зло всіляке людям.
Взявся Миха слідкувати та успіху мало,
Бо ж шість крил в Сатаніїла на спині стирчало,
А у Михи тільки двоє. Де ж ту встигнуть всюди?
Пішов Богу він жалітись, що не устигає
За отим Сатанаїлом, бо крил в того більше.
Тому той нечистий в небі почувавсь вільніше.
Як то виправити можна Миха і не знає.
Ще якби ж Господь корону відібрав у того.
Дуже гарна вже корона, сподобалась Мисі.
- Я б в такій, напевно швидше по небу носився?!
- Так у чому тоді справа? Відбери у нього.
- А як? - От же неумілі! Всьому треба вчити.
Спустися мерщій на землю до Сатанаїла,
Зроби так, аби удвох ви із ним подружили.
А тоді на море можеш його запросити.
Перед тим, як йти купатись, об заклад побийся,
Хто з вас довше просидіти зможе під водою.
І, коли за третім разом пірнете обоє,
Ти хутчій виходь на берег, тоді вже не крийся.
Хапай ту його корону та й хутчій на небо.
Я тим часом постараюсь, заморожу море.
Він пробитися з-під криги зможе ще не скоро.
Коли й кинеться, не зможе наздогнати тебе.
І спустився той на землю до Сатанаїла,
Став з ним товаришувати та разом блукати.
А якось піти скупатись став пропонувати,
Ще й роздрочив, що він має в собі таку силу,
Що просидить під водою довше всіх на світі.
А Сатанаїл заядлий, почав сперечатись,
Що із ним отому Мисі нічого й тягатись,
Бо він може на дні моря і день просидіти.
Вибрали найглибше море, прийшли, роздяглися.
Сатанаїл склав корону до одягу свого
Та і разом пострибали до моря отого.
Сатанаїл на дно моря саме опустився.
А Миха не став пірнати, згори поглядає,
Як той сидить на дні моря, бо ж вода прозора.
От нечистий підніматись надумався скоро.
Тоді Миха на дно моря одразу й пірнає.
Сів та й сидить. А той вибравсь – а Михи немає.
Глянув, а той на дні моря сидить ще і досі.
Сердиться, що обіграти Миху не вдалося.
Засмучений вгорі плава, на Миху чекає.
А той випірнув, питає: - Ну, хто довше всидів?
Та Сатанаїл затявся: - Давай ще по разу!
Миха, звісно на обличчі образу зобразив,
Але то все було, звісно, зроблено для виду.
Покомизивсь та й погодивсь. Іще раз пірнули.
Знов Сатанаїл спустився на саме дно моря.
А Миха пірнув для виду та й випірнув скоро.
Та й крутиться так, щоб видно того добре було.
Довго той сидів у морі, не втерпів, одначе,
Став нагору підніматись, а Миха пірнає.
Той піднявся на поверхню – знов Михи немає.
Подивився й на дні моря того знов побачив.
Скоро Миха теж піднявся: - Ну, то що? – питає, -
Згодний, що програв ти знову? - Давай ще разочок!
Якщо виграєш, то точно я тоді вже здамся.
Миха уже ледве стримавсь, щоб не засміявся.
- Добре, згоден ще пірнути, коли ти так хочеш!
Знов пірнули. Знов нечистий на дно опустився,
А Миха бігом на берег, корону хапає
Та й на небо чимскоріше летіть починає.
А тут вже й мороз зненацька звідкись появився.
Скував море на три сажні кригою міцною.
А Сатанаїл непевно почав почуватись,
Тож кинувся на поверхню швидко підніматись
Та й уперся із розгону в кригу головою.
Туди-сюди повернувся – немає проходу.
Здогадався, що так просто його обдурили.
Розігнався та й ударив з усієї сили
Та, однак не зміг пробити товстенного льоду.
Затріщав він, навіть трохи тріщинами вкрився,
Але витримав. Нечистий знову розігнався
І в те ж місце головою щосили врубався.
Та крізь кригу й цього разу усе ж не пробився.
Тоді втретє з дна самого він набрав розгону,
Як ударив головою та й проломив кригу.
Вилетів, як куля звідти, очима оббігав
І побачив раптом Миху, що несе корону.
Той уже посеред шляху між землею й небом.
Кинувся наздоганяти. Він же шестикрилий,
Тож у нього втроє більше, ніж у Михи сили,
Йому втроє менше часу, щоб піднятись, треба.
Тож почав він Миху того швидко доганяти.
От уже він майже поряд…І тут Бог з’явився.
Він уважно за усім тим із небес дивився,
Кинув Мисі меч вогненний і почав казати:
- Бери меч та захищайся! Впіймав меч той Миха
На льоту і розвернувся встріч Сатанаїлу.
Розмахнувся і ударив, відчикрижив крила
В того із одного боку, Богові на втіху.
Сатанаїл забив крильми, що зостались в нього.
Не утримавсь і каменем полетів додолу.
Так гепнувся, що, здавалось, не встане ніколи.
А Миха, за себе гордий, прилетів до Бога.
І взяв Господь закінчення у Сатанаїла,
Віддав Мисі й Михаїлом той вже називався.
А нечистий – Сатаною відтоді зостався.
Зачаїв зло дуже сильне він на Михаїла.

Створивши світ, Господь зібравсь на небо.
Хоча проштрафивсь вже Сатанаїл
Та, все ж старавсь вгодити з усіх сил,
Тож Бог рішив узять його до себе.
- Ходім зі мною! – тільки і сказав.
Став підніматись, а нечистий скиглить,
Неначе хтось добрячого дав щигля:
- Та я ж в житті ніколи не літав.
У мене й крил же ніяких нема.
Бог озирнувся, проявивши милість –
Шість крил одразу ж в того появилось
І він вже вслід за Богом підніма.
Чи довго там вони були, чи ні,
Сатанаїл так добре прикидався,
Слугою вірним Богу видавася,
Що той рішив в один із ясних днів
Вдягти тому корону золоту.
Сатаніїл від того загордився,
Знов плани мудрувати заходився,
Замірився на владу, на святу
Над усім світом. А якось Господь
На землю мав спуститися у справах,
Сатаніїлу передав він право:
- Бери, - говорить, - світом верховодь!
Все пояснив: коли вітри спускать,
Коли дощем на землю поливати,
Коли чи холод, чи тепло давати.
Насамкінець, аж вирішив додать:
- Як буде сумно одному тобі,
То от стоїть макітра із водою.
Умочиш пальця і водою тою
Перед собою крапнеш і тоді
З тієї краплі зробиться такий,
Як оце ти. Із ним і розважайся.
Але про справи все ж не забувайся.
Та й на хмаринці полетів легкій.
Бог не устиг ще вийти із воріт,
Сатаніїл прожогом до макітри
Та бризкати почав водою звідти
І став пускати двійників на світ.
То скільки крапель там було води,
То стільки саме й нечисті з’явилось.
Кругом товклися, між собою бились.
Сатанаїл же поміж них ходив
Та й думав: «Ось тепер я цар, так цар.
Є в мене військо, є у мене слуги.
Я знищу ворогів всіх недолугих,
Смертельний Богу нанесу удар.
Бо я ж тепер нікого не боюсь
І не пущу назад на небо Бога!
Я правитиму світом замість Нього!
Я світу волю нав’яжу свою!»
Надумавши, він слугам повелів
Престол на небі царський будувати,
Де він в короні буде воссідати.
Ганяв тих слуг добряче, не жалів.
І ось престол на небесах стоїть.
Він видряпавсь на нього та розсівся,
Погордливо навколо подивився.
І своїм слугам грізно так велить,
Щоби вони уважно слідкували,
Як буде Бог вертатися назад.
Дав зрозуміти, що тому не рад.
Велить, щоб вони Бога не пускали.
Тим часом Бог всі справи поробив,
Летить назад на небо, бачить раптом
Маленьких чорних з ріжками багато
І кожен його вцілить норовив
Чи каменем, оцупком, чи шматком
Якоїсь грязі – що до рук попало.
А «вірне» на престолі воссідало
В короні аж на вуха отак о.
Сидить та і орудує тими,
Які Йому дорогу заступають,
На небеса Його не пропускають.
Господь розгнівавсь, напустив громи
На посіпак, їх миттю розігнав,
Піднявсь на небо у страшеннім гніві.
Прокляв того Сатанаїла живо.
Свій грізний жезл до рук своїх узяв,
Штовхнув престол той «царський», що є сил,
Разом з Сатанаїлом й кодлом різним.
І полетіло все із неба, звісно
До ями, що прорив Сатанаїл.
Престол зваливши, Бог сказав: «Амінь!»
Хто до землі не встиг ще долетіти,
Так над землею і зоставсь висіти.
Отак воно й висітиме, як тінь
Аж до самого Страшного суда.
Та людям буде шкодити й донині.
Як хтось, бува торкнеться тої тіні,
В дорозі бувши, то, вважай біда.
Бо вчепиться тоді людини «блуд»,
Зіб’є з дороги і людина блудить.
Дорогу, й добре знану вже, забуде.
Десь забреде у найглухіший кут.
Сатанаїл же з пекла виповза
Та світом бродить з слугами своїми.
Та славиться щораз ділами злими.
Бо злий, що Бог його так наказав.

Колись не було нічого на білому світі,
Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
Думав, що б Йому такого гарного зробити.
Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
Щось в тій бульбашці великій ворушиться, наче.
Розколупав її жезлом й щось дивне побачив:
Чорний малий чоловічок, борідочка клином,
З довгим хвостом і ріжками. Став Господь питати
В чорного того створіння, яке ім’я має.
А той буркнув в отвіт Йому: - А звідки я знаю?
- Я тебе Сатаніїлом буду називати! –
Сказав Господь, - Давай разом з тобою ходити.
І пішли вони водою. Довго так ходили,
Але ж ноги не залізні, скоро й натрудили,
Захотілося присісти, трохи відпочити.
А де сісти, як вода лиш навколо холодна?
Каже Бог Сатаніїлу: - А пірни під воду,
Візьми жменю землі Мені із самого споду.
Не забудь при тім сказати: «По волі Господній!»
І неси сюди скоріше. Пірнув той у воду,
Узяв жменю землі звідти та й собі міркує:
«Скажу я «По моїй волі!». Бог же не почує.
Я ж в прислужниках у Нього ходити не згоден».
Випірнув нагору, глянув, а в жмені нічого.
Бог сміється: - Хотів, мабуть, мене одурити?!
По-своєму хотів якось, певно учинити?!
Чи ж не знаєш, що не можна одурити Бога?!
Пірнай знову. Той пірнає, до дна допливає.
Вхопив знову землі в жменю та й каже уперто:
- Беру це по моїй волі! Хоч думав доперти.
Та випірнув, знов у жмені нічого немає.
Бог насупився: - Ти знову за своє узявся?!
Пірнай втретє та роби так, як тобі веліли!
Пірнув той у воду втретє, дістав дна насилу.
Вхопив жменю, вже би, може і не упирався,
Сказав було: «В ім’я Боже!» Та думка майнула:
«Може, я тримав не міцно, того й вислизає.
Просто землю міцно-міцно затиснути маю
Обома руками». Думка все й перевернула.
Вхопив обома руками та міцно затиснув.
Сказав: - Із моєї волі! – й нагору подався.
А нагорі знов побачив – без землі зостався.
Подививсь Господь на пику його зовсім кислу,
Каже: - З тебе вже нічого доброго не вийде,
Коли, навіть найпростіше не здатен зробити.
Глянь, під нігтями земельки не зміг прихопити?!
Давай сюди! От порода! Геть не має стиду!
Виколупав той з-під нігтів трохи землі тої,
Посипав понад водою й пагорок з’явився.
А на нім дерева, зелень, виноград повився.
Вітерець анішелесне у повнім спокої.
Бог присів з Сатанаїлом на пагорку тому.
Утомився, на травичці приліг відпочити
Та й заснув, узявсь тихенько лиш носом сопіти.
А Сатанаїл надумавсь помститися Йому.
Заздрощі його здолали, що не такий дужий
І не такий всемогутній. Що його робити?
Тож надумався він Бога сонного втопити.
І порадів він тій думці своїй підлій дуже.
Ухопив на руки Бога, щоб вкинути в воду.
Став до води підступатись, а вона від нього.
І тільки земля тверда йому стелиться під ноги.
Він прискоритись надумав, додав собі ходу.
Та вода все відступає. Біг, аж утомився,
Але до води не може він ніяк дістатись.
Зупинився, скільки ж можна за водою гнатись?
Не огледівсь, як на тому ж місці опинився,
Звідки рушав. Убік глянув, вода за два кроки.
Давай він туди до неї. А вона від нього.
Біг він, біг...та повернувся знов до місця того.
Поклав Господа на землю. А Той відкрив око
Та й питає: - Що ти робиш? А той отвічає:
- Та думаю, як би землю нам перехрестити.
- Так уже ж перехрестили всі сторони світу.
Та й земелька, бачу тепер гарний обшир має.
Є де звіра розплодити, рослин насадити.
Та ще трохи відпочину. Та й заплющив очі.
А Сатанаїл згубити Його дуже ж хоче.
Яму здумав тоді клятий у землі прорити.
Земля ж, думає, тоненька, до води дорию
Та і вкину туди Бога, хай потоне скоро.
Копав-копав, нарив землі навкруг цілі гори,
Бачить, до води дістатись навряд чи зуміє.
Виліз втомлений нагору, тут і Бог прокинувсь.
- Ну, що, - каже, - тепер бачиш, який ти безсилий.
Хотів ти для мене, мабуть, вирити могилу?
Сатанаїл, було яму заривати кинувсь,
Та Господь йому на теє: - Нехай буде яма,
То колись тобі для пекла може знадобиться.
Пам’ятай: земля лиш тому може покориться,
Хто створив її. Ти ж в тому нічого не тямиш.
Відпочив Він, взявся, щоби землю населити.
І рослини, і тварини бігом розплодились,
По усій землі і морю бігом розселились.
Ото Йому лиш людину зосталось створити.

- Діду, - в дідуся Тараса онучок питає, -
Україна так багато чорноземів має.
Скажи, діду, звідки стільки їх у нас взялося?
Це ж природі потрудитись отак довелося?
Дід на те лиш посміхнувся: - Не лише природі.
В тім заслуга є велика й нашого народу.
Справа в тому, що колись ці землі були бідні.
Траві рідкій віддавали всі сили послідні.
Поки давні наші предки тут не поселились.
На землі цій працювати вони заходились.
Не боялись наші предки важкої роботи,
Працювали, не лінились до сьомого поту.
І тим потом своїм щедро землю поливали.
І земля та їм сторицею за те віддавала.
Багатіли міста, села… на заздрість сусідам.
А від заздрісних сусідів чекай лише біди.
Отож, заздро ті сусіди на край поглядали
І жадібні свої руки сюди простягали.
А, сказати слід, що люди, як чуже бажають,
Вони зовсім не червону, а чорну кров мають.
Тож полізли ті сусіди наш край воювати,
Села і міста палити, людей убивати.
Але ж предки наші також в страху не сиділи.
Взяли мечі в свої руки та ворога стріли.
Порубали та пустили чорної їх крові,
Яка щедро пролилася на землі чудові.
Пролилася та змішалась, земля й почорніла.
Але кров, хоча і чорна – життєдайна сила.
Стали землі іще краще відтоді родити.
Стали люди ще багатше в нашім краї жити.
Та ж сусіди…Одні зникли, з’явилися нові,
Від жадоби усі повні аж чорної крові.
Не задумались про долю тих, що перед ними.
Прийшли землю воювати шаблями своїми.
Як прийшли, так і зостались, голови зложили,
Кров’ю чорною своєю землю окропили.
Стала земля ще чорніша, ще краще родила.
А тих жадібних сусідів у нас було сила.
І приходили, і землю кров’ю поливали,
А земля усе чорніша й чорніша ставала.
А на ній усе зростало, усе квітувало.
Отож, бачиш, скільки заздрих ми сусідів мали,
Які лізли, не давали нам спокійно жити.
Тому й маєм ми найкращі чорноземи в світі.

Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.

На однім болоті, у лісах дрімучих
Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
Хоч було миршаве таке та облізле,
Та любило жерти – куди йому й лізе.
Жерло все, що бачить та що мимо ходить.
І прогодувати його було годі.
Жерло та зростало, все більшим ставало,
А від того більше і нахабства мало.
Тишком-нишком перше, хитрістю ловило
Те, що необачно повз його ходило.
А, коли нажерлось, виросло нівроку,
Відкрито кидатись стало на всі боки.
Зловить собі здобич, зжере й спочиває,
Бо ж перетравити усе гарно має.
З кендюхом набитим любить полежати
В тепленькій багнюці, вітри попускати.
Вляжеться на сонці, своє пузо гріє,
Та усе на світі пережерти мріє.
Зжерла та зміюка все навколо в лісі,
Виросла від того здоровенна в біса.
Ходить, всіх лякає одним своїм видом.
Хто ж захоче стати черговим обідом?
Якось так нажерлась, ледве тягне ноги
Та й бреде поволі до болота свого.
Усяка дрібнота в пузі умліває.
Все перетравити та зміюка має.
І тут раптом вздріла ненажера клята
Козака, що влігся під деревом спати.
Зраділа зміюка, тільки облизалась,
Та до козаченька тихо підібралась.
А далі вхопила, в горлянку запхала
Та й цілком ковтнула, навіть, не жувала.
Уляглась на сонці знову пузо гріти,
Щоб обід спокійно свій перетравити.
А козак прокинувсь в смердючому шлунку.
Щось десь недалеко гупотіло лунко.
«Де це я потрапив? - думка промайнула,-
Куди моя доля мене завернула?»
Поторгав, помацав та і здогадався,
Що якійсь худобі на обід попався.
Та не з тих козак був, хто легко здається.
За життя козацьке до останку б’ється.
Взявся він крутитись, пальцями штрикати,
Аж зміюка стала голосно гикати.
Не лежиться клятій, закрутило в пузі,
Напустила вітри по усій окрузі.
Крутиться, товчеться, голосно гикає.
Що із тим робити, навіть і не знає.
А козак ще більше в пузі розходився –
Гопак танцювати раптом заходився.
Лупить каблуками аж трясеться клята,
Серце то під горло, то шуга у п’яти.
Виплюнула б, може, та ж зміюка вперта:
Як уже вхопила, не випустить жертви.
Корчиться від болю, очі аж на лоба.
Але робить вигляд, наче усе добре.
А козак добряче як натанцювався,
То тоді за люльку за свою узявся.
Тютюном заправив ядучим, багато.
Узявся палити та дим напускати.
Корчиться зміюка, видихнути хоче,
Бо від того диму аж вилазять очі,
Пашить дим із пащі, з-під хвоста валує.
Кендюх у зміюки усе більше дує.
Так його роздуло, що і розірвало.
Була та зміюка і тепер не стало.
Ті, кого не встигла ще перетравити,
Вибрались на волю, стали далі жити,
І козак нівроку – живий та здоровий.
Вклався спочивати під деревом знову.

Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!

Було то, кажуть, ще у ті часи,
Коли Господь прогнав Адама з раю.
Нехай у поті хліб свій заробляє,
Бо ж яблука добра і зла вкусив
І став багато надто розуміть.
А, раз розумний – сам подбай про себе.
Господь же лиш спостерігав із неба,
Що будуть люди на землі робить.
«Халяву», врешті втративши, Адам
І Єва якось мусили прожити.
Щось їсти, хоч було що вдосталь пити.
Десь жити. До печери вліз, а там
Ведмеді, леви, темрява густа.
Та ще й не звикли на камінні спати,
Взялись курінь у лісі майструвати.
Із горем навпіл три жердини склав
Та листям вкрив. Хоч прихисток який.
Взялися разом їжу здобувати,
Якісь коріння, ягоди збирати.
Отож, Адам ходив страшенно злий
На Бога ( бо ж добро і зло пізнав)
Весь час уголос лаявся до неба,
Кричав на Єву: «Все то через тебе!»
В душі себе наївного картав.
Почув те чорт і скочив перед ним:
- Як хочеш, я збудую тобі хату?
У ній спокійно будеш поживати,
Бо ж не курінь то буде– справжній дім.
- А що за те? – Адам його пита.
- Та мені душу віддаси й по всьому.
Адам, звичайно і не радий тому
Та торгуватись із чортом не став,
Бо ж просто неба жити він не звик.
Весь час на усі боки озиратись.
Хотілося спокійно відіспатись.
Та й жінка не картатиме повік,
Що ледар і ростуть не звідти руки.
Дав свою згоду. Чорт і заходивсь.
Навколо нього хутко ліс валивсь,
Складалися у стіни важкі дрюки.
З’֦явився вкритий очеретом дах.
Відкрив чорт двері: - Ну ж бо, заселяйся,
Але з душею потім попрощайся.
Хоча і на душі в Адама страх,
Але зайшов. Лиш двері причинив,
Кричить: - Та тут же темно, як в печері!
Сніданку не побачу, ні вечері!
Нащо мені чотири ці стіни?!
Зроби мерщій, щоб світло тут було.
Інакше сили договір не має!
Чорт ратиці вже радо потирає,
А тут такий облом, ну, як на зло.
- Чекай! Чекай! Я зараз все зроблю.
А що робити – того й сам не знає.
Тож бігом лантух в ратиці хапає:
- Я зараз світла сонця наловлю
І його в хаті все повипускаю!
І, справді, взявся світло набирать.
Що принесе та випустить у хаті –
Немає світла. Встиг уже й пристати.
Вже йому важко й лантух той тягать.
Аж бачить, Бог стоїть та погляда.
Спустився з неба якось непомітно:
- Що, чорте, ти збираєшся робити?
- Он, хату збудував та от біда –
У ній же темно, наче уночі.
А я вже світло утомивсь носити.
- Так подаруй мені, я зроблю світло.
На те чорт і погодився хутчій.
- Бери, - говорить та і зник умить.
А Бог зробив у тій хатині вікна
І стала хата тої ж миті світла…
Навчились люди, як хати робить.

ОБРЯД давньоукраїнських ОБЖИНОК, або «ОВСЯНИ ВЕЛИКОЇ»

Обжинкова Громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих! Так народжувалась Княжа Пара:
“– Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

– Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький”!

(Обжинкова Громада з Княжою Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):
“ – Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.

Відкрий, панотче, нам брами,
а наш віночок з перлами.

Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!

Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!”

– Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита -
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

– Принесли ми полон ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір’я на господарське подвір’я”.

– Дав Пан Біг пожати,
нового врожаю надбати...

– Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(Обжинковий Князь з Дідухом у руках):
– Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(Княжа Пара віншує Господарів чи то іменем Купала – бога жнив і достатку, чи то іменем бога Вола-Волосожару):

– Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати – суди поживати,
в користі і в радості в доброму здоров’ї!

– Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі – підходом,
а у печі – ростом,
а за столом ситтю!

– Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити –
і нам погуляти!
– Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(Господарі супроти Княжої Пари):
– Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,
в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:

--Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар Господині – “ясної пані”):

– Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар Господаря – “ясного пана”):
– Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня – окраса поля,
най з нього зійде красная Доля.

(Дар за дар! Голос Княжої Пари):
– Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос Господарів):
– На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали
і до шлюбного віна дістали.

(Княжа Пара з Господарями, тримаючи обжинковий вінок заводить “вінчальний” танок):
“Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь”!

(Господарі з Княжою Парою супроти челяді):
– А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
– А так повна, не проллється, не сколишеться!

– А чи повно д’долу, зерна – у стодолу
воловозом понавезено?
– А так повно, не пройдеться, не об’їдеться!

(Господиня до Челяді):
– То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене – двори метені,
а столи – застелені,
а кубки – наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(Господар до Челяді):
– Садіть Діда на покуті –
на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці –
при солодкій, при медівці
будем Діда частувати
та медівку попивати...

(Господиня до Челяді):
– Пийте, женчики, пийте,
лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме Господиня Діда, а разом з ним і всю Обжинкову Челядоньку ліпленими пирогами – обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців – символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов’язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м’ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші...

“З жита та пшениці – гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
– Весело гуляйте, нас не забувайте”!
***

- Прогуляємось, Андрійку, ботанічним садом?!
А онукові малому, звісно ж, все цікаво,
Тож на ті слова бабусі відгукнувся радо.
Дідусь зайнятий постійно, повсякчас у справах,
А бабуся із онуком кожен день гуляє.
Де вони за оцей тиждень тільки не бували.
Вже Андрійко цікавинок скільки нових знає.
Буде з друзями ділитись, щоб і вони знали.
У саду буяє зелень, скрізь квіти яскраві.
Роздивляється Андрійко та про все питає…
Утомились та і сіли спочивать на лаві.
Аж попереду на клумбі кущик розквітає.
Його пагони червоні у лускатім листі
Не так кидалися в очі, як рожеві квіти,
Які сотнями збирались у довгенькі кисті.
За тим цвітом і не видно було майже віти.
- А що то за кущ, бабусю? – Андрійко питає.
Посміхнулася бабуся: - Тамарикс, онучку.
- Якась, наче, дивна назва для нашого краю?
- Звісно, дивна та ж, Андрійку, така милозвучна.
Правда, ще його гребінник люди називають,
Боже дерево, жидівник чи калмицький ладан…
Бісерник … Та усіх назв я і не пам’ятаю.
Та і знаю не багато що про нього… Правда,
Знаю, що росте він більше, де піску багато,
Понад морем можна стріти, в річкових долинах.
На солончаках рослина вміє виживати
Там, де вижити не здатна будь-яка рослина.
Вона «п’є» солону воду, з землі добуває,
Відділяє сіль й на листі своєму збирає.
Серед літа не зелена - аж сиза буває,
Стільки солі кристаликів на листі тримає…
А, до речі, чи не чув ти про «небесну манну»?
Виявляється, не казка то, а правда чиста…
Ішли люди пустелею голодні, у ранах,
Води трохи іще мали та не мали їсти.
Скоро голод доконає. Звернулись до Бога
Аби дав їм якусь їжу. І раптом із неба
Посипала на них «манна», достатньо для того,
Щоб наїстись та і взяти в дорогу для себе.
Так ось, «манна» та не просто із неба упала…
На гіллі у тамариксів комах є багато,
Що щитівки звуться. Соком вони промишляли.
Варто кору лиш пробити і сік будеш мати.
Нап’ється комаха соку – а дірка зосталась.
Сік потроху витікає та і підсихає.
Ті солодкії крупинки гілля ледь тримались.
А, коли в пустелі вітер раптом налітає,
Обриває ті крупинки й підносить до неба.
Може віднести далеко у вигляді хмари.
А затихне вітер – хмара скида «манну» з себе.
Так, що «манна» та «небесна» - ніякі не чари.
- Чому ж саме тамариксом рослину назвали?
- Ой, не знаю… Хоча, чула історію давню.
Вчителька колись у школі нам розповідала,
Коли хтось задав із класу їй таке питання.
Так от, було то у роки вже давно минулі.
Хоч тоді на Запоріжжі вже козакували.
Кого пани не зламали, кого не зігнули,
Ті бігцем на Запоріжжя, на волю втікали.
Аби панам не дістати втікачів із Січі,
Тут їм прізвиська одразу всілякі давали.
І відмовитись від того козаку не личить.
Тож ходив козак до смерті із тим, як назвали.
Були поміж козаками і маленькі джури.
Хто сирота, кого батько віддавав до Січі,
Щоби виросла козацька на синову шкура,
Щоби смерті міг сміливо дивитися в вічі.
Прибився якось до Січі сирота-хлопчина.
Прибіг зляканий на пагорб, де була сторожа.
- Тама рикс! – кричить, - Рятуйте, бо згине людина!
Хто ж, як не козак, нещасному в степу допоможе?
Коней бігом осідлали та у степ помчали.
А там ляхи молодого парубка схопили.
Як помітили козаків – миттю повтікали,
А зв’язаного того хлопа на землі лишили.
Розв’ְязали, розпитали, доки повертались.
А він виявивсь спудеєм, утікав з Острогу.
Там одному багачеві від нього дісталось,
Тож ніяких варіантів не було у нього.
Втік на Січ. А багач слідом погоню відправив.
Сам помститися зібрався… А спудей, тим часом
Де шляхами, де стежками на Січ вільну правив.
Зустрів хлопця край дороги, що позирав ласо
На шмат хліба, бо худий був і дуже голодний.
Узяв хлопця із собою – удвох веселіше.
Всю дорогу травив байки - зупинити годі.
Де латиною, а часом і на мовах інших.
Розказував і про риксів, що царями звались.
Про їх війни і походи, про славнії битви.
Про те, як вони у злато й срібло одягались.
Устиг хлопець оте слово, навіть, полюбити.
Ішли та все озирались, чи нема погоні.
А за Бугом озиратись уже й перестали.
Думали, що перестріти ляхи вже не годні.
А ті раптом з-за пагорба на них і напали.
Сам багатий лях, неначе павичем одягся.
На спудея налетіли, руки пов’язали.
Хтось руками і до хлопця малого потягся.
Але той не дався, вдарив по руках добряче
Та й чкурнув у очерети, лиш зашурхотіло.
А на пагорбі здалека «фігуру» побачив
І побіг туди, аж п’яти його замигтіли.
Вперше у житті він бачив багатого пана.
Тож за царя його й визнав, за отого «рикса».
Як сприйняв, то козакам так сказав без обману…
От відтоді Тамариксом на Січі й нарікся.
В характерника старого джурою зробився.
Щось таке у ньому, мабуть, той козак помітив.
Отож, ріс хлопчина швидко та всьому учився,
Що характерник козацький справді мав уміти.
А, як виріс, став козаком великої сили.
Гнув підкови, із мушкета вціляв у монету.
Будь-які сліди знаходив і читав уміло.
Говорили, що міг кулю упіймати злету.
Був сміливий, не боявся ні Бога, ні чорта.
Міг пролізти там, де й миша би не прослизнула.
Битися з чамбулом цілим йому у охоту.
До султана завітати – то запросто було.
Ляхи, турки і татари дізнались про нього.
Дітей своїх Тамариксом взялися лякати…
От, надумались козаки та й літа одного
Вирішили до султана в гості завітати.
Вийшли чайками у море та трапилось лихо –
Раптом буря налетіла й чайки розметала.
Кілька чайок до берега прибило. Та втіхи
Козакам від порятунку виявилось мало.
Адже берег був татарський. Вістка розлетілась
Кримом, що козацькі чайки берега пристали.
Хан татарський із ордою на коней усілись
І до чайок тих скоріше берегом примчали.
Як почули козаченьки, що татар багато,
Ухопилися за шаблі, щоб з честю померти.
Але Тамарикс велить їм на чайки сідати,
А він сам татар зустріне. А був же упертий.
Сіли козаки на чайки, стали відпливати,
А орда вже на підході, берег весь укрила.
Побачили Тамарикса, взялися стріляти.
Але стріли всі татарські мимо пролетіли.
Козак стоїть та сміється. Мушкети дістали.
Та він кулі ті хапає голою рукою.
Тоді уже усім скопом ординці напали.
Не зміг козак з усією справитись ордою.
Пов’язали йому руки, шаблю відібрали.
Перед ханом поставили аби поклонився.
Та той дивиться на хана сміливо й зухвало,
Під тим поглядом козацьким хан аж збеленився.
Та ще ж, поки він з ордою з козаком змагались,
Чайки морем подалися, уже й не дістати.
А татари ж пов’язати усіх сподівались,
Заробити на ясирі гарні грошенята.
Розізлився хан та й дума, що із тим робити.
Велів яму глибоченьку у піску копати.
Козака, як був, в мотуззі, туди посадити
Та й засипати – з могили йому вже не встати.
Виконали наказ хана – викопали яму,
Кинули туди козака та й позагортали.
Поставили ще й сторожу на могилі прямо,
Щоби тіло загиблого козаки не вкрали.
Стоїть день сторожа, другий. Сонце припікає.
Раптом на отому місці, де була могила,
З-під землі якась рослина віття розпускає.
Товстий шар піску тим віттям запросто пробила.
Налякалася сторожа: хан же не погладить.
Бігом віття порубали, в море покидали.
Нагорнули піску більше, галька не завадить,
Ще й на горбку пострибали, добре притоптали.
Не пройшло багато часу – знову лізе віття.
Порубали, покидали, насипали гору.
Сидять собі, позирають – вже й страшно сидіти,
Бо з усіх боків те віття полізло вже скоро.
Заходилися рубати. А тут купець їде.
- Що, шановані аскери, робите? – питає.
А ті бігом й пожалілись купцеві на біди,
Мовляв, ми його рубаєм та знов виростає.
Подививсь купець та й каже: - Даремно робити.
Там по березі такого росте вже багато.
Прибилося до берега, мабуть, ваше віття.
Вже й коріння попускало й стало розцвітати.
Кинули тоді татари дурну ту роботу,
Втекли в гори, щоб на очі хану не потрапить.
Нехай ханові вже буде із тим усім клопіт,
Якщо здумає провідать ту могилу раптом…
Чумаки тоді за сіллю до Криму ходили,
Тож від козаків татарам все переказали.
А татари ту рослину скоро й полюбили,
Тамариксом, як козака, так і називали.
Невибаглива рослина усім до вподоби.
У пісках знайти нелегко дрова для багаття.
А тамариск і сушити не потрібно, щоби
Розвести вогонь і душу, й тіло зігрівати.
А які чудові речі можна вирізати
З деревини тамарикса? А меблі робити?
А ще можна і хвороби листям лікувати.
А з медом його солодким чай із листя пити.
А ще кажуть, що верблюди у сиру погоду
Тільки кашляти почали, зі стежки звертають
І їдять цілющу зелень – відігнати годі.
Наїдяться і хвороба умить пропадає.
Отакий-то тамарикс той. Бачиш, як квітує?!
А він здатен, навіть тричі на рік квітувати.
Мабуть, сила ще козацька у ньому нуртує,
І нікому оту силу повік не здолати.

День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
Землю вкрило легке, сніжне, біле покривало.
Як усидіти у хаті при такій погоді?
- Йдем, онучку, парком трохи пройдемось зимовим!
А онучку й так вже нудно сидіти в квартирі:
- Зараз, тільки-но зберуся! – відгукнувся щиро. –
Уявляю, які види там зараз чудові.
Тротуари ще під снігом, рипить під ногами.
А повітря чисте-чисте, дихається легко.
Від квартири і до парку зовсім недалеко.
Зайшли в парк, а там і, дійсно, неймовірно гарно.
Сніг вночі легенький сипав, вітер не завадив.
Тож стояли всі дерева одягнені в біле.
На ялинах і на соснах, як шапки висіли.
Хіба, гілка десь прогнеться, то на землю падав
З тихим шурхотом. У тиші пташок добре чути.
Десь ворона обізветься, сорока скрекоче,
Мов новинами якими поділитись хоче.
Горобці знайшли окраєць хліба, кимсь забутий
І обсіли з цвірінчанням, по снігу тягають.
Голуби із туркотінням на сніг опустились,
Відбирати той окраєць у них заходились.
А ті, хоч малі та більшим, все ж не уступають.
- Діду, а що то за птахи? – онучок питає,
Показує на дерева. Там зграйка пташина
Копошиться. Теж, здається, плем’я горобине.
Але, від них на відміну, вигляд інший має.
В них пухнасте ніжно-сіре із рожевим пір’я.
На голові стирчить чубчик жовтий аж іржастий.
Крила вузькі. На тих крилах якісь плями часті:
І червоні, й золотаві, і білі по сірім.
Хвіст короткий, а на ньому в кінці смуга жовта.
- От красава! – онук каже. – А звідки ти знаєш,
Як ту пташку у народі часом називають?
Видається, що життя в них таке безтурботне.
Хоч доводиться їм їжу цілий день шукати.
Взимку сутужно з тим дуже. От вони й літають
Зграйками по скверах, парках, ягоди збирають.
А, насправді, оцих пташок «омелюхи» звати.
- Дивна назва?! – Ні, насправді і не дивна зовсім.
Подивись, дерева голі стоять усю зиму.
Лиш ялини зеленіють та сосни між ними.
Але й деякі дерева зеленіють досі.
Хоч, насправді, в тім заслуги їхньої немає.
То омела в них вчепилась, вона й зеленіє.
Тягне соки із дерева, інакше не вміє.
Ягоди омели тої пташки й полюбляють.
Тому й звуться «омелюхи». – А де ж та омела?
- Он, уважно подивися, мов зелені гнізда
Й по багато на деревах зеленіють різних.
Розплодилася та кубла свої, бач, розвела.
І все завдяки омелюхам. Бо ж ті ненажери.
Як побачать купу ягід, їдять без упину,
Доки з ягід не лишиться ціла ні єдина.
А пташки ледве літають, черевця нажерли.
Від тих ягід, наче п’яні. То б’ються у вікна,
А то падають на землю. Аж люди вважають,
Що ті людям якесь лихо тим передбачають.
І то, справді, виглядає якось зовсім дико.
Час минає, все проходить. Знов птахи у силі.
Хоча шлунок стільки ягід обробить не здатен,
Тож у посліді насіння може залишати.
А насіння те живуче, вчепиться у гілля,
Проб’є кору, присмокчеться до соку і скоро
Зеленітиме омела на новому місці.
Омелюхам, звісно, добре – буде чого їсти.
Та ж омели розведеться навкруг ціле море.
- А чому так? Ти не знаєш? - Та чув ще від діда
Історію дуже давню, звідки то взялося.
Хоча й чув іще маленьким, пам’ятаю й досі…
Омелюхи подалися! Пішли і ми слідом
По доріжці. Бо ж замерзнем, як будем стояти.
Ідуть вони. Дід онуку переповідає:
- Омелюхи лиш на зиму до нас залітають.
Вони в лісах на півночі звикли проживати.
Отож, кажуть, в лісах отих диких і дрімучих
Жила колись одна відьма, що з чортом водилась.
Вже стара була, вже хата її похилилась.
Від старості, від сирості кашель її мучить.
Вже сама вона не здатна багато робити.
Тож надумалась дитину украсти у когось,
Щоби була їй від неї якась допомога.
Полетіла в своїй ступі з висоти глядіти.
Сіл тоді було ще мало, тож довго летіла.
Бачить, село невелике стоїть над рікою.
Хлопчик сидить над річкою з вудкою легкою.
Вона тихо спустилася, хлопця ухопила
Та й до лісу подалася. Той просився, плакав.
Благав, аби відпустила. Що її просити?
Прилетіла та веліла роботу робити:
То дрова рубати, а то трав збирати всяких.
Сама ж у своїй хатині вариво варила.
Над казанком шепотіла, руками махала.
То траву, то суху жабу, то зілля кидала.
Молодість собі вернути, напевно хотіла.
Зла була та отим хлопцем вічно помикала,
Костуром постійно била, аби злість зігнати.
А той зуби зціпив, думав: «Почекай, проклята!
Я помщусь тобі!» Та літо вже й друге минало.
Він до відьми придивлявся. Що вона робила.
Що збирала сама, а що йому доручала.
А найбільше до омели вона учащала,
Що на дереві високім при хаті рясніла.
Коли треба, сяде в ступу і туди злітає.
Щось збирає, щось шепоче – з нею розмовляє.
Недарма ж «мітлою чорта» її прозивають.
Вона ягід на омелі отій назбирає
Та і варить з того зілля, щоб омолодитись
Та ще більше зла на світі людям натворити.
Отож вирішив хлопчина тим і відомстити.
Коли відьма починала із зіллям возитись,
Його з хати виганяла, щоб не бачив зайве.
Довго щось там ворожила, вариво варила.
Шепотіла над варивом, поки булькотіло.
А йому якісь надворі доручала справи.
Він і вирішив: раз відьма зайнята у хаті,
Забереться на дерево до омели тої,
Позриває всі ягоди з неї до одної,
Щоби стати молодою тій відьмі не дати.
Тим тихцем і став займатись. На дерево злізе,
Позрива хутенько ягід та і закопає.
Думав хлопець, що про теє відьма не узнає.
Обірвав вже всю омелу на дереві знизу.
Молодий, наївний зовсім – дарма сподівався.
Усе бачила та відьма, усе добре знала.
Так розсердилась на нього, що взяла й закляла,
Повеліла, щоб на пташку хлопець обертався.
- Раз допався до омели – так тому і бути.
Будеш ягоди омели все життя клювати.
Хотів, щоб її не стало? А стане багато.
І ти шкоду нам на користь маєш повернути!
Будеш тепер розносити чортове насіння
По всіх лісах, де ти будеш віднині літати.
І повсюди те насіння будеш розсівати.
І злетіла гарна пташка раптом в небо синє.
Політала, покружляла, на дерево сіла,
Заходилась із омели ягоди з’їдати.
А для чого – того вона не могла згадати.
А, коли наїлась добре, далі полетіла.
А насіння із омели до лап начіплялось.
Там, де сіла на гілляку, воно й залишилось.
Так потроху та омела кругом розплодилась.
Хоча з доброї ідеї усе починалось,
Та злі сили по-своєму усе повернули…
Гарних намірів багато та, хто його знає.
Кажуть, ними шлях до пекла люди устеляють.
Саме так воно, можливо й з омелюхом було.

Симфонія складається з 4 частин представлених на 3 відео.
Українське лібрето в субтитрах "українською мовою".

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



ІІІ частина



4 частина



________________________________________________________________
Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Структура мантр.

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

«Колискова» в контексті е-симфонії.

Продовження музичної розповіді з історії Духа, що мав утілитися на Землі.
"Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Композиція здійснює цілющий вплив на слухачів.

1. Вступ - знайомство із тримірною Землею
2. Створення Духом з Душею нової тілесної сутності
3. Народження тілесної сутності
4. Колискова
5. Сон тілесного "я"
6. Дитинство

Музика і тексти - Ляшкевич В.

Приїхав якось в гості до своїх.
На вихідні зібрались прогулятись,
До річки Уж усі разом податись.
Погода – в хаті просиді́ти гріх.
І сонечко, й легенький вітерець.
Навколо зелень. Уж у ній петляє,
Немов змія між каменів метляє.
Пройшлися парком із кінця в кінець.
Мене найбільше здивувало там,
Що Уж тече між каменів великих.
Мов велетень накидав їх без ліку,
Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
Питатись став, чому це воно так.
Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
А тут звідкіль каміння «уродило»?
Ніхто мені не пояснив, однак.
А тут дідусь на лавочці сидів,
На сонці боки вигрівав старечі.
Мабуть, почув, про що ведемо речі,
З під брів кошлатих пильно поглядів
Та й каже: - Що то в молодих питать?
Хіба вони про те щось можуть знати?
То треба у людей старих питати…
Я тут же : - Ви могли би розказать?
- Звичайно, можу. Я ж уже живу
На світі довго, тож багато знаю.
Та люди чомусь зовсім не питають,
Знаннями поділитися не звуть. –
Вчувається печаль в його словах,
Мабуть, нема із ким поговорити.
- Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
Відчувши, що знайшлися слухачі,
Дідусь відразу, наче, загордився,
Прокашлявся, скоренько заходився
Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
А далі говорити розпочав:
- Було то, кажуть, в дуже давню пору.
Ще Уж широкий був, неначе море.
Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
Поміж скелястих вився берегів,
В лісах безмежних собі шлях знаходив.
Котив в далеку Прип’ять свої води,
Куди річки впадали і другі.
На берегах його селився люд,
Хатки гарненькі у лісах стояли,
Сохою люди землю обробляли,
Ростили жито на прожиток тут.
Собі худобу й птицю розвели.
Село іще здалека було чути,
Бо, як закукурікають когути,
То чуті аж за кілька верст були.
Жив люд і не чекав зовсім біди.
Та й звідки ж бідним людям було знати,
Що зло чорти взялися замишляти,
З усіх кінців зібралися сюди.
Бо ж захотілось світ їм погубить.
Надумалися Уж загородити,
Він навкруги почне усе топити,
А скоро й світ весь зможе затопить.
В густих лісах дрімучих залягли,
Аби нікому й натяку не дати
Та й стали часу зручного чекати,
Щоб вони зло своє вчинить змогли.
От і прийшла осіння темна ніч.
Всі люди в селах спати полягали.
Чорти до річки підбиратись стали,
Тихцем усі скрадались, звісна річ.
Зібрались коло скелі над ріку
Аби її у річку завалити
І шлях воді надійно перекрити.
На те потрібно силу, ще й яку.
Отож, вони всі разом налягли,
Уперлися у скелю ту плечима,
Аж кола від зусиль перед очима.
Вже зрушувати скелю почали
Аж тут… Бува, рятує диво світ.
Без дива, певно й тут не обійшлося.
Одне злодійкувате подалося
По курниках людських, щоб на обід
Яєчню мати. Впхалося в один.
Давай бігом по гніздах шарувати
Та яйця собі в кошика складати.
А темно ж, зачепив той сучий син
Був когута, що на бантині спав.
Той з переляку крилами лопоче,
«Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
А півня крик, як правило, лунав
Перед світанням. Налякав чортів.
Здалося їм, що сонце уже сходить.
Кудись у ліс тікати уже годі,
Тож кожен тут сховатись захотів.
І стали зариватися в багно
Аби від Божих, від очей сховатись.
Але даремно їм було старатись.
За ними Бог спостерігав давно.
Ледь стали вони длубатись в багні,
Як грім ударив із небес щосили
І всі чорти умить закам’яніли.
Так бовваніють й до цих пір вони.
То онде їхні плечі кам’яні.-
Дідусь махнув рукою і підвівся,-
Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
Пора додому тюпати мені.

Бог створив людей, говорять, як свою подобу,
Поселив обох у раї у своєму, щоби
Ті жили, як малі діти і нужди не знали.
Але яблуко чарівне люди скуштували
І добро та зло спізнали. Бог прогнав із раю…
Чи то так було насправді – того я не знаю.
Але знаю, що в людині боряться дві суті.
Тіло прагне легко жити, вестися розкуто –
У гріх втягує людину. А душа, одначе,
Противиться тому всьому, бо ж гріх добре бачить.
Що сильніше у людині – те й перемагає.
І тоді людина або тіло ублажає,
Або прагне тільки жити з Божих заповітів.
Ті дві суті, питається, узялися звідки,
Якщо Бог створив людину? Невже помилився
Та, із чого робив тіло, був не додивився?
Чув історія я іншу – як люди постали.
Кажуть, колись Бог із чортом разом простували.
Ішли-ішли, чорт все дума, як збентежить Бога,
Щоби хоч на мить постати в світі вище Його.
Бачить купу та і каже: - А я можу з глини
Оцієї дуже добре зліпити людину.
Бог на те лиш посміхнувся: - Ліпи, коли можеш.
Чорт набрав у лапи глини, слиною зволожив.
Виліпив подобу Бога із глини тієї
Та й поклав. Не зна, що далі робити із нею.
Богові ідея чорта до смаку припала.
- Вже ж зроби, - говорить чорту, - аби вона встала.
Чорт і так коло людини, і так уже крутить.
Вже й на власне те творіння позирає люто.
Бо ж нічого не виходить. Лежить шматок глини
На землі тій нерухомо в вигляді людини.
- Отож, бачиш – Бог говорить, - мало щось зліпити.
Треба його іще вміти якось оживити.
Підійшов, схиливсь над тілом та й дихнув на нього.
І вселилась душа в тіло – частиночка Бога.
Піднялась тоді на ноги перша та людина.
Чорт розсердився на Бога й під землею згинув.
Та залишилось людині гріховнеє тіло,
Яке з глини й слини лапи чортові зліпили.
Ота слина й досі тіло людське роз‘їдає,
Та із праведного шляху увесь час збиває.
Як нема у душі сили боротися проти,
Вона, врешті й опиниться у пеклі у чорта.

Привезли онука в гості бабці на все літо.
А в селі на Буковині є що поглядіти.
Тут і ліси, тут і гори, і ріки стрімкії.
А онучок же цікавий, все знати воліє.
Виріс у великім місті, не бачив такого,
Так і сипались питання до бабусі з нього.
А чого те? А чого так? Не давав присісти.
Та ж бабуся намагалась на все відповісти.
Якось бабця заходилась, млинці готувала,
Взялась тісто колотити, борошно дода́ла
До пшеничного добряче з букових горішків.
Додала до тіста цукру та ще солі трішки.
Уже масло на пательні шкварчить та чекає…
А тут якраз і онучок в хату забігає:
- А що ти, бабусю, робиш? - Та ж млинці готую.
Бачиш, он заколотила. Скоро посмакуєм.
А ти уже нагулявся? - Та хотів спитати –
А чому це край ваш, бабцю, Буковина звати?
Звідки назва ця взялася? - Від дерева того,
Що зоветься буком. Онде, бач, через дорогу
Росте бук. А в нас тих буків розрослось у краї –
Ліси цілі. Тож від того край і називають.
Подивився хлопчик пильно на бук проти двору,
То на стовбур, його гладку, сірувату кору,
На широку крону, листя теж гладке і з блиском.
На плоди, що волохато виглядали з листя.
- А яка із нього користь? - Користі багато.
З деревини його можна меблі виробляти.
Вони такі, що послужать і сто, й більше років.
Зробив дід ще, а ми й досі не маєм мороки.
А горішки, коли вродять восени багато,
Можна смажити. Сирими краще не вживати.
Голова боліти буде. А, як ще й змолоти…
Он млинці печу. Поїсти, думаю не проти?
- А звідкіль, скажи, бабусю, той бук тут узявся?
- Колись дідусь, пам’ятаю, на лавці всідався.
І ми малі коло нього бігом притулялись
Та до його оповідок мудрих дослухались.
От від нього я й почула оцю оповідку.
Було то в далекім краї, звідсіль і не видко.
Край той Грецією звався, у нім греки жили.
А край їхній із Олімпу боги сторожили.
Ще коли людей не було зовсім в білім світі,
Були велетні, що богів тих прагли звалити
Із Олімпу. Пішли, кажуть, каміння кидали,
Що аж землі від ударів тих страшних дрижали.
Та сильніші боги були, велетнів прогнали,
Майже всіх переловили та і повбивали.
Один, кажуть, заховався десь в лісах дрімучих,
Сподівався, що богів тих він скоро проучить.
Але час ішов, він тільки злості набирався
Та тихцем собі під носа на тих нахвалявся…
На Олімпі, за тим часом, життя своїм ходом.
Нема кому з ними битись, нема кому шкодить.
Розлінились боги зовсім, сидять по палатах
І не хочуть, хоч і вміють, по небу літати.
Поміж них була й Афіна – мудра, говорили.
От вона таке встругнути якось захотіла –
Корабель побудувати, щоб літав у небі.
Та ж для того деревина відповідна треба.
Тож вона і сотворила й посадила бука.
У богів тих, розумієш, є своя наука.
Посадила вона бука, розвела багато.
Та із бука того дошки узялась стругати.
Із тих дошок корабель свій летючий зробила
І на ньому небесами всіх богів возила.
Пролітала і над краєм, де велет сховався.
Він тоді про той корабель якраз і дізнався.
Й зародилася у нього ідея для помсти:
Збудувати й собі човен та й із нього просто
Закидати житло богів брилами каміння.
Для богів тих вже не буде від того спасіння.
Тож прокрався він тихенько до гірського краю,
Де ті буки Афінині саме й проростають.
Набрав потайки горішків та й гайда до сховку.
Насадив навколо буків. Не став ждати, поки
Вони виростуть. Зарані взявся готувати –
По усій окрузі брили камінні збирати.
Тягне їх, складає в купи ледве не до неба.
Цілі гори наскладав він вже навколо себе.
Буки ж вже повиростали. Скоро можна брати
Корабель собі летючий з буків будувати.
Пішов уже наостанок, знайшов каменюку,
Ледве-ледве зміг підняти важенного в руки.
Дума: покладу на гору найбільшої купи,
Буде чим богів карати, коли час наступить.
Ледве дотяг, притомився. Все ж став піднімати
Та на самий на вершечок купи укладати.
Поклав, наче, та невдало, бо камінь зірвався,
Камнепад великий з того каменя почався.
Покотилася вся купа, його й завалила.
Під якоюсь тут горою є його могила.
А ті купи, що зостались – горами взялися.
А по них ліси із бука скоро розрослися.
Як прийшли у край наш люди, дивуватись стали –
Скільки бука – Буковина край цей і назвали…
Ти сідай, млинці готові – дарунок від бука.
Та запрошувати двічі не прийшлось онука.

Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
До парубка. А у гаї соловей співає.
Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
З неба зорі підморгують, місяць човникує.
Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
Перші півні проспівали – вони, мов не чують.
Будуть матері удома лаятись сердито.
Та то не біда, одначе. Полають, полають
Та й забудуть. Самі ж були колись молодими.
Отож, справи молодечі розуміти мають.
Батько, правда, на Одарку теж може нагримать,
Як пожаліється мати. Та то вранці буде.
А поки ще зорі сяють, що про те гадати?!
Соловей співа. Серденько так і тьохка в грудях.
Хочеться із соловейком також заспівати.
- Так би і сиділа вічно! – дівчина шепоче.
Максим на те: - Соловейко літом не співає.
- А чому? – аж стрепенулась, - Невже він не хоче?
- Та ні, кажуть добрі люди, що голос втрачає.
А ти хіба приповідку ніколи не чула:
«Втратив соловейко голос через яшний колос»?
- Ні, не чула. Може й чула, правда, та забула.
- А я, бачиш, пам’ятаю. Від діда Миколи
Чув колись іще маленьким. – Розкажи, коханий.
- Добре, слухай, моя люба. Було то в ті роки,
Як жили ще перші люди. Жилось їм погано,
Бо ж давались поза раєм тяжко їм уроки.
Адам орав, Єва пряла. Хатинку зліпили.
Жили у ній, хліб у поті чола заробляли.
Адам у те його поле вкладав усі сили,
Бо ж ті зерна, що посіяв, їх і годували.
А що сіяв? Ячмінь сіяв. Ще не мав пшениці.
Хоч і сіяв не багато та їм вистачало.
Та якось злодійкувата заходилась птиця
Ячмінь з поля його красти. Адам то помітив.
Став ганяти. Отож птиця стала діять хитро.
Поки Адам десь полює і не бачить звідти,
Стала вона налітати. Накинеться вітром,
Повикльовує весь колос. А, щоб не боятись,
Соловейко на сторожі літа, виглядає.
Як помітить - починає голосно співати.
Птаство тоді кида шкоду та швидко втікає.
Наче й не було нічого. Господар приходить.
Нема птахів та колосу багато пустого.
Бідкається: так у нього нічого не вродить.
Та не знає, як позбутись йому, врешті того.
Скоро зрозумів, що птахів хтось попереджає.
А хто, окрім соловейка? Тільки його й чути.
Але ж малий – не поцілить його й не впіймає.
Щось робити слід, голодним щоб в зиму не бути.
Тож звернувся до Господа та помочі просить:
- Зроби, Господи, щоб птахи шкоди не робили!
Зроби тому соловейку, щоби не вдалося
Птахів тих попереджати. Бо ж нема вже сили.
Богу жаль Адама стало. Бо ж трудиться, справді.
Тож зробив зерно ячменю в кожушках колючих
Ще й зі смаком особливим, що птахи й не раді
Його їсти. Хіба, коли дуже голод мучить.
А уже для соловейка вигадав він кару.
Щоби з вечора до ранку той міг лиш співати.
Хоча кажуть, що тим співом він шукає пару,
Але ж міг би і днем білим він пару шукати?
Та то не все. Ледве тільки ячмінь достигає,
Вже і вночі соловейко співати не може.
Десь із липня солов’їні співи не лунають.
Що ж, по-твоєму, то буде, як не кара Божа
За те, що він своїм співом сприяв злому ділу?
Не дано йому відтоді увесь час співати.
Отож, слухай соловейка поки, моя мила,
Не візьметься ячмінь в полі колос викидати.

Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
Ото вийшли ще із ранку, як на лавці сіли,
До квартири їх загнати задушної годі.
Сидять собі, розмовляють, згадують минуле,
Як були ще молодими і сил вдосталь мали.
У душі, напевно, мріють: «От би повернули
Ті роки, ми б час, напевно, так не марнували».
За розмовами неспішно години спливають.
Вже, здається, все на світі переговорили.
Змовкли, теми для розмови нової шукають.
А тут квітник перед ними, герань зацвітає.
І білим цвіте, і червоним і рожевим цвітом.
Насадила одна бабця та і доглядає,
Щоби було з чого очам людським порадіти.
- А ви знаєте, - колишня вчителька Марія
Одізвалась, - чом геранню квітку називають?
- Ні, не чули. – може й знають, послухать воліють,
Може, щось їм не відоме від неї узнають.
- Колись молода читала було міфи греків.
Так от, була у тих греків богиня Геройя,
Що місяцем управляла. От якось здалека
Помітила вона хлопця, що пас під горою
Чималу отару. Звався він Ендіміоном.
Помітила випадково із самого рання,
Як він із села поволі ту отару гонить.
Й загорілося у серці богині кохання.
Та біда була не в тому, що вона богиня.
Боги могли тоді легко між людей ходити.
Просто вдень ота Геройя ховатись повинна,
Адже місяць, зрозуміло, лише вночі світить.
А Геройя закохалась так, що вже навіки.
І не зна, що з тим коханням нещасній робити.
Тож лише вві сні стрічатись могла з чоловіком.
Прийде, сяде коло нього. Поки й місяць світить,
Вона сидить, милується. Та все гірко плаче,
Бо ж розлучена з коханим і надій не мала.
Ото зі сліз її й виросли оці квіти, наче.
І геранню на честь неї ті квіти й назвали.
- Тепер мені зрозуміло, - озвалась Варвара, -
Чому мені іще мама покійна казала,
Щоби хлопця привернути, листочків нарвала
І в торбинці біля серця постійно таскала.
- А я чула, що у квітки є і друга назва –
«Пеларгонія». Походить теж із мови греків.
Бо, як добре роздивитись плід квітки, одразу
Видається, що він схожий на дзьоба лелеки.-
То Горпина підпряглася, - А з грецької мови
То «лелека» й означає. Отакі то справи.
Тут старий Кіндрат, геть сивий узяв далі слово:
- То було ще при Союзі. Хрущов тоді правив.
Служив я, як всі служили. То не так, як нині.
Довелось в Узбекистані далекім служити.
Ходив часто по Ташкенту, як бував у «вільній».
Довелося із місцевим одним говорити.
Ото він мені й повідав, що в часи далекі
Герань бур’яном зростала та квітів не мала.
Якось Мухамед – пророк їх, здолав шлях нелегкий
Так, що вся його накидка геть мокрою стала.
Аби її просушити, на герань розвісив.
А та бігом до сонечка гіллям повернулась.
Мокрий одяг дуже швидко висох з того, звісно.
Мухамедом ті старання квітки не забулись.
У подяку вкрив її він усю квіточками
Із таким чудовим, ніжним, п’янким ароматом…
- А в Болгарії. Я чула, - Марія та ж сама
Знов озвалась, - оцю квітку «здравицею» звати.
Кажуть, в бідній сім’ї селян захворів синочок.
Що батьки вже не робили, чим не лікували,
Не проходила хвороба. Лежав, закрив очі,
Слабке дихання нерівне груди піднімало.
Пішли батьки до лікаря, аби подивився.
Той оглянув і порадив придбати герані,
Поставити, щоби хворий між них опинився…
Так хвороба і пропала у нього до рання.
- Воно й так, повітря квіти, кажуть, очищають...
- А на Сході, - Кіндрат впрягся, щоби не забути,-
Герань в горщиках при вході у дім виставляють.
Але білу тільки, кажуть, таке може бути,
Що герань та змій усяких відляка від дому.
Бо ж там змій у них усяких водиться багато…
- І не тільки змій, - Оксана перебила йому, -
Вона й нечисть всяку в хату не впустити здатна.
А ще й всяке зло, незгоди у дім не пускає.
Один німець розказував історію давню.
Чоботар якось додому у село вертає.
А сам, як би то сказати – в негарному стані.
Пригостили добрі люди – не смів відмовляти.
Тепер іде та й боїться, як жінка зустріне.
Почне лаяти, щоб більше не смів випивати.
Та, як люди пригощають? Хіба в тому винен?
Іде полем, журавельник над шляхом квітує.
Так у німців герань зветься. Нарвав собі квітів
Та і далі вже до хати своєї простує.
Жінка стріла, навіть рота не встигла відкрити,
А він їй букет під носа – аромат вдихнула,
Заспокоїлась, всміхнулась, про лайку забула.
Квітку вдома посадила. Із тих пір не було
Негараздів у них в хаті. На лад повернуло.
Жінка бурчать перестала, а він кинув пити.
Сад, прикрашений геранню, став іще гарніший…
Усі знову погляділи на прекрасні квіти,
Й на душі у всіх від того стало спокійніше.

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,

як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
озорює сутінь її протилежність.

О, де, - як не тут, - кругозору видніше -
подалі від Цезарів, ближче до неба!
Коли повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба!

Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами галів – обіцяне в тому,
у чому нема ні погроз, ні докорів
а тільки - усміхненість Отчого дому,

Сяяння Зорі в леті до Віфлеєму -
над залишками звироднілого саду --
Зорі, що несе у промінні своєму
до кожного серця новину-розраду!

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як світу природа
вдихає надії крізь темні догмати.
____

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі?!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.

* * * (Гімни)
"Слався Джива,
квітни Жива."
"Нам розрада – Світла Лада."
Хор:
"Слався Джива, квітни Жива.
Нам розрада – Сяйна Лада,
Нам розрада – Чиста Лада.
Слався Джива! Квітни Жива!
Слався Джива, квітни Жива!
Нам розрада – Світла Лада!"

Одним з найцікавіших і приваблюючих образів в українській давній міфології є антропоморфне зображення, яке нагадує жіночу постать. Ця жіноча фігура символізувала Велику Богиню Життя - "Живу", що охороняє, оберігає все живе на землі. Її голову часто зображували у вигляді ромба, трикутника або кола, обрамленого квітами. Інколи рук у Богині-Берегині може бути чотири або шість, що робить зображення схожим на дерево, або нагадує літеру «Ж», що в кирилиці прочитується як «живіте», тобто символізує вічне продовження життя.
А ось її чоловіча половинка - Джива, ще більш цікаве явище космічного масштабу, та в наших умовах йшлося про того, хто патронував явище душі і духу всього живого, їхнє життєствердне поєднання ("дживу")...



* * *
Чуєш,
як рівно,
тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння
пряні?

Як похітливо п’янко -
з повних легень вростає
в серце
коріння
квітки?

Свідки,
пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили!

З нитки
Аріадни
корою
старозавітні плити
давніх проклять
зняті!

О, невже не радіти
Сонячно новій статі?!
О, невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Слова і музична обробка - Ляшкевича В.

Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож не витримав Свирид, проходячи мимо,
Зупинився, розходивсь, лається із ними.
Ті, хоч п’яні та, усе ж, потупили очі,
Ніхто слова поперек сказати не хоче.
Покричав він, покричав, заспокоївсь трохи,
Миролюбніше почав казать випивохам:
- От горілку ви п’єте, а хто із вас знає,
Звідки вона узялась? Чом так називають?
Людям, думаєте ви винайти вдалося?
Без нечистого ніяк тут не обійшлося.
От я вам і розкажу, як усе то сталось.
Гей, посуньтеся. Ти бач, як порозсідались! –
Здвинув трохи випивох, біля них усівся, -
Так, на чому ото я, власне, зупинився?!
Ага! Діялось то все у часи далекі.
Жили тихо люди ще, хоч жилось нелегко
Та не знали ще тоді горілку прокляту.
А чортяці то усе не давало спати.
Сидів, думав та гадав, що б таке зробити
Аби людям те життя тихе перебити.
І придумав. – От, пожди, - каже, - будуть мати,
З нехворощу їм питво зможу я зладнати.
Та таке, що вип’є хто - то здуріє сходу,
Буде щось дурне робить та чинити шкоду.
І потішить мене тим. Тож одразу й взявся.
Миттю вогнище розклав. Дим такий піднявся,
Що аж до небес дістав. Бог тоді й питає:
- Чи ви чуєте, що дим? _Чуєм! – отвічають
На питання те святі, - та звідки – не знаєм.
Тоді Бог святого враз Петра викликає:
- Піди, - каже, - подивись, хто там таке коїть?!
А Петро хламиду вдяг й швидкою ходою
До вогню того пішов. - Що то таке буде?-
У нечистого пита. – Питво варю людям.
Нехай , - каже, - його п’ють, аніж просту воду.
- Який добрий?! Чи ж з того їм не буде шкоди?
- То візьми та покуштуй! Дав йому попити.
Той хватив. Та ж не пияк. Упав, як убитий.
А нечистий не спиня курної роботи.
Люд до нього валом пре, скуштувать охота.
А на небі дим в носах уже усім крутить,
Прямо очі виїда, не дає й дихнути.
- Що ж це таке? – знов Господь, - Де той Петро дівся?
Ти би, Павле, теж пішов туди й подивився,
Що він робить. Та жени чимскоріш на небо!
Вдяг хламиду і Павло чистеньку на себе,
До нечистого іде та його й питає:
- Що це тут Петро лежить? - Втомивсь, спочиває!
- А ти що варганиш тут? – Варю людям пити.
- Що то воно за пиття? – Спробуй пригубити.
Через нього люди, бач, ледве що не б’ються.
- Дай попробувать! Налив, а очі сміються.
Той попробував, зумів два кроки ступити.
Та й простягся. Бо ж святий, не навчений пити.
А на небі не видать нічого від диму.
Викликає Бог Юрка: - Йди скоріш за тими!
Йди, козаче, дай обом добре прочухана.
Повертаються нехай на небо негайно.
Глянь, який там чорт курить. Вели припинити,
Бо, як сам устану, то буде добре битий.
Відтаскаю, передай, курія за патли,
Довго чухатиме він потилицю, клятий!
А Юрко розлютувавсь, вхопив спис, шаблюку.
До нечистого спішить: - Що робиш, падлюка!
Чи забув, як то тебе з неба проганяли?
Чи за патли вже давно тебе не таскали?
Як забув, так я тобі нагадаю миттю?
Що ти, клятий, захотів небо прокурити?
Так нечистий налякавсь. А той роздивився:
- Що ото за кабани в тебе розляглися.
Та під бік буцнув Павла, той бігом схопився.
Тоді вже будить Петра Юрко заходився.
Той піднявся, а лежав близько вогню, видно,
Прогоріла геть пола у його хламиди.
Подививсь він на полу та й давай казати:
- Буду гаспидське пиття горілкою звати.
Став розпитувать Юрко, що тут з ними сталось.
Розказали чесно все, ні з чим не ховались.
А тоді уже утрьох за чорта взялися,
Повалили. Так Юрко штрика його списом,
Та шаблюкою уздовж по спині потягне,
Наче, вибити всю дур з чорта того прагне.
А ті двоє догоджать взялись кулаками,
Та під боки наддавать йому копняками.
З нечистого тільки шерсть летить на всі боки.
А вони втомились вже від тії мороки,
Зло зігнали, залили вогнище водою
Та й на небо побрели швидкою ходою.
А нечистий пролежав побитий до ночі,
Ледве-ледве розтулив запухлі геть очі
Та й собі порачкував, в запічок сховався,
Довго там кректав, стогнав та перевертався.
Ой, нелегко обійшлась та затія чорту.
Та от людям пійло те стало у охоту.
Стали вони міркувать, як із нехворощу
Самим пійло те зварить, бо ж таке хороше.
З нехворощу, правда, так вони й не зварили,
А з святого хліба, бач, таки умудрили.
І нечистого не тра… Краще нього вміють.
Не пропала, бач дарма чортова затія.
І не треба чорту з тим тепер мати клопіт,
Головне – зумів таки людей заохотить.

Глаза – дар Всевышнего, чтобы видеть мир, зеркало души!
Лучи любви, тепла – в открытом, искреннем взгляде…
Атмосферу очищают, создают гармонию, вдохновляют,
Заряжают энергией, исцеляют - добрые глаза…
Ангельские детские глаза – сокровище Вселенной!
8.06.24 Швец Тамара

Очі – дар Всевишнього, щоб бачити світ, дзеркало душі!
Промені любові, тепла – у відкритому, щирому погляді…
Атмосферу очищають, створюють гармонію, надихають,
Заряджають енергією, зцілюють – добрі очі.
Ангельські дитячі очі – скарб Всесвіту!
8.06.24 Швець Тамара

Дідусь з онуком подалися в ліс.
Якраз весна, навкруг все зеленіє,
Усе яскраво розквітає скрізь
Й душа від того в кожного радіє.
Ліс недалеко, скоро за селом.
Туди частенько з дідусем ходили.
Але улітку то усе було,
А тут весна лиш набирає сили.
Отож, цікаво хлопцю все навкруг,
Все розглядає та про все питає.
Весняний в себе удихає дух
Й від того в нього оченята сяють.
У розпалі якраз весняний день
І сонечко із неба пригріває.
Пташки співають весняних пісень
І теж у хлопця настрій піднімають.
Там десь сорока раптом затріщить,
Ворона каркне, але то нічого.
Пташиний спів усе одно дзвенить
І їм ніяк не перебити йо́го.
Навкруг берізки радо шелестять.
А далі сосни потяглись, ялини.
- Дідусю, глянь, синички он сидять!
Тільки, якісь вони, здається, дивні?!
В синичок, наче ж, жовтуватий низ.
Та й довший хвіст і голова маленька.
А ці, напевно, менші їх на зріст
Та й черевце не жовте, а сіреньке.
Хіба лиш жовтий чуб на голові.
То не синички? – Не синички, звісно.
Поглянь: маленькі, а такі живі.
То корольки – найменші птахи в лісі.
Іще золотомушками їх звуть
За отой чубчик жовтий, як корона.
Тобі б ще співу їхнього почуть.
Та тут поблизу каркнула ворона
І корольків, неначе вітер зніс.
- Лякливі трохи, бо ж маленькі птахи,
Як міряти від дзьоба і по хвіст,
То сантиметрів десять. Із розмахом,
Крил, мабуть, цілих двадцять наберуть.
А важить птаха вісім грам усьо́го.
То як, скажи, їй не лякливій буть?
Дід на ворону подивився строго
І та, мов зрозуміла, ізнялась
Із карканням та й лісом полетіла.
Тут звідкись зграйка корольків взялась,
На гілочки сосни тоненькі сіли.
Але на місці жодне не вси́дить.
Весь час перелітають, щось шукають.
Учепиться за гілочку й висить
Вниз головою й весело співає.
- А що вони шукають у гіллі?
- Комах усяких, павуків, личинок.
За здобич їм ідуть лише малі.
Ще ягоди їсть терна, черемшини.
Хоча й мале, але за рік з’їда
Комашок десь до десяти мільйонів.
Як не поїсть годину – то біда,
Той «голод» доведе її до скону.
Тож крутиться маленька цілий день.
Там щось ухопить, там комашку клюне.
А у перервах і співа пісень.
Тож їй ніколи не буває сумно.
- А взимку? Що зимою їсть вона?
- З ялин насіння чи комах, що вітром
Здуває часом. А бува пірна
У мох й комашок добуває звідти.
Зимою із синичками вони
Літають в зграї, залітають часом
В сади і парки. Там, поміж людьми
Харчуються з добра людського разом.
Зими переживе не всяка з них,
Від холоду багато помирає.
Та лиш весна ступає на поріг,
Вертаються в ліси, хто виживає.
На пари розділяються й самець
На гілочці тонесенькій ялини
Чи то сосни, чи буде ялівець,
Гніздо ладнає: тягне мох, стеблини,
Лишайник чи тоненькі гілочки.
І скоро десь на дереві високо,
Щоб ніякі не влізли хижаки
І, щоб не видно ні з якого боку,
З’являється гніздечко, а у нім
Вже скоро й пташенята. Мама й тато
Весь білий день комах збирають їм,
Бо ж пташенят буває і десяток.
За місяць ті й дорослими стають,
Летять з гнізда. Батьки ж не спочивають,
У те гніздечко, що уже зів’ють,
Вони нові яєчка відкладають.
Отож, із двадцять пташенят за рік
В сім’ї буває. Хоч багато гине
Зимою та й короткий пташок вік,
За літо нова виростає зміна.
- А чому пташок корольками звуть?
Дід усміхнувся: - То давно бувало.
Людей на світі не було, мабуть.
Ще тільки сонце сяяти почало.
Тоді була ще молода Земля,
Ліси росли та розливались води.
Надумав Бог обрати короля,
Над птахами який би верховодив.
Зібрав птахів зі всього світу він
Та й каже: - Короля вам хочу дати.
Король же має бути лиш один.
Той, хто найвище зможе політати,
Під самим сонцем й стане королем.
Знялися птахи й в небо полетіли
Усі підряд – велике і мале.
Бо ж кожне бути королем хотіло.
Ворони, галки, сови, горобці,
Сороки, сойки, голуби, синиці.
І журавлі, і лебеді. Та всі
Кружляли десь у піднебесній висі.
Цвірінькало і каркало з небес,
І жайвір пісню радісну виводив,
Невидимий у піднебессі десь.
Лише орел сидів спокійний, гордий.
Бо ж знав: ніхто висо́ко не злетить,
Як здатен він. Отож вперед не рвався.
А ще в траві тихесенько сидить
Маленький птах, не знати як і звався.
Поки орел надумався злітать,
Той непомітно на хвоста усівся,
Аби орел зміг в небеса піднять.
Орел змахнув крилами, в небо звівся.
Все вище й вище стрімко підліта.
Вже вище, навіть, вищих хмар піднявся.
Для всіх то недосяжна висота.
Він вже згори всіх гордо роздивлявся.
Аж раптом пташка із хвоста знялась
І вище нього в небо підлетіла.
Бог, як уздрів те, раптом засміявсь.
- Ти бач, таке мале всіх одурило
І піднялося в небо вище всіх.
Для короля, звичайно, малувате.
Але, раз птах отак злетіти зміг,
Короликом його ми будем звати.
Відтоді так воно уже й пішло –
Королик- корольок всі звикли звати…
А нам вже слід вертатися в село,
Бабусі щоб з обідом не чекати.

Покарав Господь людину за гріхи потопом,
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
Врешті луснуло терпіння від того у Бога.
Дивлячись на грішне людство, він промовив строго:
- Нечестивий рід, допоки будеш ти грішити?
До якого часу я мушу це терпіти?
Все, жалю мого нема – кара всіх чекає:
Хай зійде вогонь небесний і вас пожирає!
Жив у той час один старець праведний на світі.
Поселився у пустелі та й молився звідти.
Як почув те Боже слово, став його прохати,
Аби карами страшними не став всіх карати.
- Господи, - звернувсь до Того, - змилуйся над ними!
Не карай їх, прошу Боже, карами страшними!
Знаю – вони заслужили присуд твій. Та, Боже,
Чи ж усіх страшною смертю так карати можна?
Жив я довго поміж ними, людей добре знаю,
Знаю, як людина легко у гріхи впадає.
Не карай усіх, хай кара справді грішних знайде.
Послухав Господь слова ті й сказав: - Твоя правда.
Ти праведний, чоловіче. Хіба, ради тебе
Я не стану посилати страшний вогонь з неба.
Але я пошлю хворобу страшну, від якої
Люди будуть помирати з мукою страшною.
А другим, можливо, страшно тоді стане з того.
І, від страху тої смерті, згадають про Бога…
Жила в ті часи в країні жіночка красива
Та була вона при тому страшенно блудлива.
Звабила вона красою не одну людину.
Ті стрічалися із нею у лиху годину.
Одні бідними зробились, багатства втрачали,
Другі, задля її ласки, крали чи вбивали.
Та блудниця у палаці з друзями своїми
Веселилась на банкетах, напивалась з ними.
А, напившись, хулу всяку казала на Бога.
Хвалилася: - Не боюся зовсім гніву Його!
Сказав Господь: - Дам я жити їй до кінця світу.
Та хворобою страшною має захворіти.
Хай пристанища не знайде по світу для себе,
І блукатиме самотньо попід гнівним небом.
А, де тільки вона ступить, хай хворіють люди
На оту страшну хворобу, що у неї буде.
Помирають в страшних муках, її проклинають.
Нехай заповіді мої врешті-решт згадають.
По Божому тому слово все блудниці тіло
Почорніло, страшні язви зловонні укрили.
Хто бенкетував із нею, у страху розбіглись,
А другі, що залишились, утекти не встигли,
Помирали в страшних муках. Блудниця злякалась
І до моря, утопитись у ньому зібралась.
Не прийняло її море, викинули хвилі.
Кинулась вона зі скелі – залишилась ціла.
У вогонь кидалась, але жива залишилась.
Тоді вона світ за очі блукати пустилась.
Бігла вона білим світом. Де вона ступала,
Всіх хворобою страшною людей заражала.
Помирали люди в муках від тії зарази…
І блукає та блудниця десь до цього часу.
Та хворобою своєю заражає того,
Хто прогнівив життям своїм і гріхами Бога.

Думати, мріяти, працювати, завжди корисно...
Учитися новому – тренеровка пам»яті,натхнення...
Молитви ранкові - відверта розмова з собою ...
Картину дня розмалювати добрими справами ...
Ангели, Всевишній , Всесвіт підтримають ...
25.05.24 Швець Тамара

Думать, мечтать, работать, всегда полезно...
Учиться новому – тренеровка памяти, вдохновение...
Молитвы утренние – откровенный разговор с собой...
Картину дня разрисовать добрыми делами…
Ангелы, Всевышний, Вселенная поддержат...
25.05.24 Швец Тамара

Парки, скверы, клумбы – украшают села, города,страны…
Аллеи из деревьев, кустарников и цветов – гармония, позитив…
Радуют взгляд, сердце, душу взрослых и детей…
Красота в природе, в людях - жизнь прекрасна…
24.05.24 Швец Тамара

Парки, сквери, клумби – прикрашають села, міста, країни…
Алеї з дерев, чагарників та квітів – гармонія, позитив…
Радують погляд, серце, душу дорослих та дітей…
Краса в природі, в людях – життя прекрасне...
24.05.24 Швець Тамара

Розмаїття в природі представлено Флорою і Фауною...
Основу всього живого,природного створено Всевишнім...
Зерна проростають, народжуюсться люди, всі живі істоти...
Моря, океани, річки,озера,ставки наповнює водний світ...
Атмосферою земною керують Небеса, Сонце, Вітер, Вода ,живі істоти...
Їжу кожний добуває сам, вирощує,використовує Дари природи...
Те, що населяє Землю, проростає, не перерахувати...
Таке розмаїття Біологія вивчає, кожний відкриває світ...
Яке чудове життя, гармонію в природі, життя слід берегти...

22.05.24 Швець Тамара

Тишина в природе многолика, в человеке – взгляд, молчание…
Истину , правду доказывать, спорить с ближним - чаще смысла нет…
Школа жизни у каждого человека своя, судьба…
Ищет каждый человек свою дорожку, шаг за шагом …
Нелегкий путь предстоит пройти, чтобы найти, познать себя…
Активную жизнь днем , отдых , тишина – силы восстановят…
20.05.24 Швец Тамара

Тиша в природі багатолика, у людині – погляд, мовчання…
Істину, правду доводити, сперечатися з ближнім - частіше немає сенсу…
Школа життя в кожної людини своя, доля...
Шукає кожна людина свою доріжку, крок за кроком.
Нелегкий шлях доведеться пройти, щоб знайти, пізнати себе.
Активне життя вдень, відпочинок, тиша – сили відновлять…
20.05.24 Швець Тамара

Гармония – природное, естественное в окружающем мире, в отношениях...
Ароматы цветов и трав, чистый воздух ...
Родниковая вода, дары природы, ягоды, фрукты и плоды...
Месяц на небе и звездная ночь...
Облака плывущие по голубому небу...
Нарядные, жизнерадостные взрослые и детки...
Искренние отношения, дружба,любовь.уважение,поддержка...
Яркие утренние солнечные лучи,гармония на сердце и в душе...
19.05.24 Швец Тамара
Гармонія – природне у навколишньому світі, у відносинах...
Аромати квітів та трав, чисте повітря...
Джерельна вода, дари природи, ягоди, фрукти та плоди...
Місяць на небі та зоряна ніч...
Хмари, що пливуть по блакитному небу...
Охайні, життєрадісні дорослі та дітки...
Щирі стосунки, дружба, любов, повага, підтримка...
Яскраві ранкові сонячні промені, гармонія на серці і в душі.
19.05.24 Швець Тамара

Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, подумки гадають.
Аж тут кішка несе мишу, десь в полі зловила.
Діди мовчки на ту кішку усі подивились.
От один і каже: - Хлопці, а чи ж вам відомо,
Звідки миші з’явилися на світі оцьому?
Хтось, можливо, знав про теє, але слуха мовчки,
Щось новеньке, чи й відоме послухати хоче.
Все ж не мовчки тут сидіти. Хай розповідає.
Отож, ж дід повеселішав, що можливість має
Та й почина говорити: - В ті часи далекі,
Як прогнали людей з раю, жилось їм нелегко.
В поті чола собі хліба вони заробляли.
Хоч за свій гріх, зрозуміло самі ж і страждали.
А диявол, щоб ще важче життя їм зробити,
Був надумався ще й мишу на землю пустити.
Сотворив, аби та миша хліб в Адама крала.
Того хліба у Адама і так було мало,
А тут миша. Зовсім стало гірко йому жити.
Як Господь помітив теє, рішив пособити
Та й сотворив йому кішку, щоб мишей ловила.
От відтоді миша й кішка на світі з’явились.
Тут другий дід доєднався: - А як далі було?!
Коли люди розплодились, геть Бога забули.
У гріху взялися жити. Бог на те дивився
Досить довго, але, врешті, геть на них озлився
Та й надумав покарати – потоп напустити,
Аби грішників потопом усіх потопити.
Лише праведному Ною він про те повідав,
Велів ковчег будувати – пережити біди.
На ковчег той тварі всякі Ной зібрав зарані,
Як Господь відкрив, нарешті, всі небесні крани.
Полилась вода із неба, всю землю укрила.
Всіх людей на білім світі вона потопила.
Лиш ковчег по воді плава. А диявол бачить –
Не всі душі будуть в пеклі. Непорядок, значить.
Треба й ковчег потопити. Велів тоді миші,
Нехай вона зробить дірку в ковчеговім днищі.
Та тихесенько пробралась, у трюмі засіла
Та й взялася до підлого диявола діла.
Вигризла у днищі дірку – вода поступає.
Дуже скоро ковчег Ноя потопити має.
Аж тут кішка нагодилась та все те уздріла.
Перш за все, прогнала мишу, на ту дірку сіла
Та й хвостом своїм заткнула, щоб воду спинити.
Тож, дияволу не дала ковчег потопити.
За те Бог її відзначив, дозволив пухнатій
Жити поряд з чоловіком, селитися в хаті.
Тут і третій дід озвався: - А я інше знаю.
Ще від прадіда від свого оце пам’ятаю.
Жив-був цар. Якось зимою пішов полювати.
Слуги вигнали ведмедя. Виліз волохатий
І на царя. Звалив того, роздере на шмаття.
Слуги стали з переляку собак відпускати.
Налетіли злі собаки на ведмедя того,
З усіх боків стали рвати, кидатись на нього.
Ведмідь кинув царя й лісом подався тікати.
Отак удалось собакам царя врятувати.
У подяку за рятунок видав цар указа,
Щоби піддані собакам всім давали м’яса.
Той указ був на папері писаний цупкому,
Золота печатка царська стояла на ньому.
У той час коти й собаки іще дружно жили.
Тож собаки котам-друзям указ доручили,
Щоби ті оберігали. А тім ліньки стало.
Тож вони десь на горищі указ той поклали
Та веліли, аби миші його сторожили.
І так довго і спокійно вони досить жили.
Люди вдосталь м’яса мають і собаки мають,
Ще і котам з того м’яса дещицю лишають.
А про мишей всі забули. Чекали-чекали
Та й від голоду папір той вони гризти стали.
Перетерли аж на порох. Аж часи настали,
Коли в людей того м’яса стало зовсім мало.
Перестали вони м’ясом собак годувати.
А собаки ж уже звикли вдосталь м’яса мати.
Щоби людям їх неправду врешті-решт довести,
Велять пси котам указ той негайно принести.
Кинулись ті на горище указ той забрати,
А шкідливі миші врозтіч кинулись тікати.
Адже знали, що за шкоду мусять відповісти.
А коти вслід обіцяли усіх їх поїсти.
З тих часів котів собаки терпіти не можуть.
І ганяють їх, і лають кожну днину Божу.
А коти, хоч і не винні, від собак тікають.
Та мишей, що зле вчинили, постійно ганяють.

Океан бескрайний, большая водная чаша…
Корабли, катамараны и суда бороздят океанские просторы…
Единое таинственное водное пространство с островами…
Атлантический,Тихий,Индийский,Северный Ледовитый,Южный
Наука Океанология изучает океаны на Земле...
18.05.24 Швец Тамара
Океан безмежний, велика водна чаша...
Кораблі, катамарани та судна борознять океанські простори...
Єдиний таємничий водний простір з островами...
Атлантичний,Тихий,Індійський,Північний Льодовитий,Південний
Наука Океанологія вивчає океани на Землі...
18.05.24 Швець Тамара

Наука расширяет кругозор, дает возможность познать мир.
Архивы научные безграничны, простор для изучения открыт
Учиться в любом возрасте престижно, на благо всем.
Кладезь знаний неисчерпаемая, новые открытия происходят.
А знать все невозможно, что главнее каждый решает сам.
10.11.22 Швец Тамара
Наука розширює світогляд, дає можливість пізнати світ.
Архіви наукові безмежні, простір для вивчення відкритий
Вчитися у будь-якому віці престижно, на благо всім.
Скарбничка знань невичерпна, нові відкриття відбуваються.
А знати все неможливо, що найголовніше кожен вирішує сам.
10.11.22 Швець Тамара

Свет, светает, светло, рассвет – встречаем Новый день…
Вечером чарует лунный свет, зажгутся лампочки, люстры, фонари…
Естественный дневной, лучами Солнышка весь мир согрет…
Тепло, добро, искренность, любовь – гармония, светло на сердце и в душе…
16.05.24 Швец Тамара

Світло, світає, світанок – зустрічаємо Новий день...
Увечері чарує місячне світло, запаляться лампочки, люстри, ліхтарі...
Природний денний, променями Сонечка весь світ зігрітий...
Тепло, добро, щирість, любов – гармонія, світло на серці та в душі…
16.05.24 Швець Тамара

Роза славиться своими нежными лепестками…
О ней написаны легенды, сказки, стихи, песни и картины …
Завораживает взгляд , создает гармонию и позитив…
Аромат розы впечатляет, свежесть. наслаждение… 14.05.24
Швец Тамара


Троянда славиться своїми ніжними пелюстками.
Про неї написані легенди, казки, вірші, пісні та картини…
Заворожує погляд, створює гармонію та позитив...
Аромат троянди вражає, свіжість, насолода… 14.05.24
Швець Тамара
Клубничка самая вкусная первая ягодка…
Любят взрослые и детки свежую, десерты, заготовки с ней…
Удивительный вкус и аромат – шедевр Природы…
Богата клубничка витаминами и минералами…
На грядочках из беленьких цветочков превращается в колокольчик…
Искусство создает Всевышний для людей…
Клубнички много видов и сортов, вырастить труд немалый…
Антибиотики заменит, иммунитет повысит, исцелит…
14.05.24 Швец Тамара

Полуничка найсмачніша перша ягідка ....
Люблять дорослі та дітки свіжу, десерти, заготовлене з нею...
Дивовижний смак та аромат – шедевр Природи…
Багата полуничка вітамінами та мінералами...
На грядках з біленьких квіточок перетворюється на дзвіночок..
Мистецтво створює Всевишній для людей...
Полунички багато видів і сортів, виростити праця чимала...
Антибіотики замінить, імунітет підвищить, зцілить...
14.05.24 Швець Тамара