Йшов чоловік по дорозі, уже притомився.
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку поглянув.
Аж там корчма край дороги стоїть непогана.
І поїсти, і спочити йому було де би.
Через місток перебрався, до корчми заходить.
В півсутінках за столами кілька чоловіків.
Подивилися на нього, мов питались звідки.
Аж тут і корчмар одразу виник у проході.
Всадив за стіл, бо ж побачив, що той гроші має.
І наїдки, і напої став пропонувати.
Скоро перед подорожнім з‘явилася кварта,
А корчмар уже ковбаску і хліб нарізає.
Випив кварту одним духом чоловік від спраги.
Велів ще одну налити. На сусідів глянув.
Ті цікавість намагались приховать погано.
Він на їхні пусті кварти теж звернув увагу.
- Налий хлопцям ще по кварті! – корчмареві кинув.
В тих цікавість на повагу враз очах змінилась,
Познайомитись поближче раптом захотілось
Та віддячити за щедру ту його гостину.
Тож за стіл його підсіли та до кварт припали.
Потім один і питає: - Звідки шлях тримаєш?
- Та з Житомира на Київ. – той відповідає.
А ті головами тільки на те закивали,
Мов усе їм зрозуміло. Трохи помовчали.
Один, найбільш говірливий потім запитався:
- А чи мостом через річку був перебирався?
- Та ж не вбрід! Звичайно мостом. А чого спитали?
- А ви чули, як із чортом…Хай би щез проклятий…
Чоловік на мосту тому міняв гуслі свої?
- Ні, історії ніколи я не чув такої.
- Якщо хочете, то можу її розказати.
То давно-давно вже було. Коли – й не згадати?
Повертався серед ночі чоловік з весілля.
Музикою в друге село його запросили.
Отож гуслі під пахвою він мусив тримати.
Іде собі, через річку мостом переходить,
Аж тут пана при параді раптом зустрічає.
Поклонився чоловічок, зустрічі не радий.
Бо зустрітися з панами добром не виходить.
А пан тому чоловіку лагідно і мовить:
- Давай гуслями мінятись, бо я також граю.
А чоловік: - Та ж я гуслі розтріпані маю,
А у вас он такі гарні, дорожчі і нові.
Але пан не відступає, мінятися хоче.
Обіцяє доплатити вже й гроші виймає.
- Ну, як хочете так дуже, то, навіть, не знаю?! –
А сам від грошей тих панських не відводить очі.-
Беріть, пане, мої гуслі, а ваші давайте.
Так вони і помінятись. Прийшов той додому.
І новенькі зовсім гуслі, і гроші при ньому.
Повісив гуслі у сінях та й уклався спати.
Пробудився вранці-рано, жінці став хвалитись,
Як він з паном торгувався дивним серед ночі.
Хай подивиться на гуслі нові, коли хоче.
Пішла його жінка в сіни, аби подивитись.
А на клинку і не гуслі – чорнобиль звисає,
А при ньому три мотузки. Чоловік схопився,
Від побаченого страшно дуже розізлився.
Себе лає, того пана вголос проклинає.
Побіг на міст подивитись, де ті гуслі ділись,
Що він панові зоставив – і очам не вірить:
Висять його старі гуслі високо допіру,
Над проваллям на найвищій вербі зачепились.
Поліз бідний на ту вербу, намучився дуже,
Доки вдалось із гілляки йому гуслі зняти.
Звісно, що селу усьому про те стало знати,
Що той міст житлом якомусь пану чорту служить.
Відтоді ні чоловік, ні люди із округи тої
На мосту більш серед ночі з паном не стрічались,
Не заводили бесі́ди і не торгувались.
Обходили той міст чортів вони стороною.

Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.

Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
У демонічній змові.

Цей вітер, певно, принесе
Майбутнє страхітливе,
Коли побачить у пенсне
Вулкани, гради й зливи.

Ніщо не спинить ураган.
Благання, крики, сльози
Зібрались у вогні поган
Під натиском загрози.

Небесний меч не розсіче
Стихію див і таїн.
Торкається землі мечем
Лиш навіжений Каїн.

3 січня 2026

Порину в сон чудовий і величний
Без страхітливих тюрем і тортур.
Чарівний птах у майбуття покличе,
Де вже нема маркізи Помпадур,
Де сяє світ новий, багатоликий,
Де розвалився споконвічний мур.

Нарешті висплюсь після злої битви,
Здолавши лютість вовка і змії.
Історія із мамонтовим бивнем
Нарешті відпочине на землі.
Та спокою не буде навіть близько.
Прозріння прийде в праведні краї.

Цей бій точитиметься у людині,
Нещадний, непохитний і святий.
Коли гряде рокована година,
Настане смерч важкий і вогняний.
І ляже попіл на покоси днини.
Спочине дим невтомний польовий.

31 грудня 2025

Якась зла відьма зле погралась,
Мене у тебе закохала!
Для мене наче мавка Ти
І спершу змусила цвісти,
Та потім виросла зневіра,
Яка зжирає навіть звіра,
Що потрапив у капкан
І виє від болючих ран.
Від болю я страждаю дико,
На всіх кидаюся я з риком,
Наче я той дикий звір…
Кохаю я тебе, повір!
Без тебе світ мені немилий,
Без тебе я втрачаю сили,
Без тебе наче неживий,
Настав кінець всіх моїх мрій.+
19.11.2024

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Від хитрих трав та до небес
стирчав грибний post-ялинкóвий ліс,—
натура для картин пастельних.
Тим лісом відьмочка літала,
на листі палому лежала,
та юним тілом
дідька балувала.

Ніщо не вічне.
Непомітно
минуло декілька століть.
Зовсíм постáріла Яга.
Лежить, кістлява та строга.
Її хатинка, вщент трухлява,
гнилицей
тліє на узліссі.
День промайнув уже давно,
а ніччю душно і темно…

І раптом ліс був осяя́ний
тоскно-тонки́м сріблястим світлом:
сором'язливо скинув хмари-мари,
відверто місяць оголився.
Але самотня відьмина сльоза
колючим інеєм лягла
у злам крутий
холодних простирадл…

Вона вже й навіть не чекала,
коли коханий Сатана
крізь іній сліз за нею вийшов,—
як принц, що закохався в Попелюшку,
і юну відьмочку відвів
в свої таЄмничі палаци.
І провели їх
боги лісові.
Їм вслід співали
мавки-недоторки.

2025

Мене приносить вітром
щойно Сонце згасне,
І я під деревом
лежу та й сплю…
У сні, алеями
блукаю…
та по хмарах…
гуляю, мов нічний лунатик.

І там,—
так дивно мрію в мріях дивовижних…
А вранці,— пилом
золотим,
Не прокидаюсь,—
розчиняюсь,
розсипаюся
на вітрі.

І залишаю
день вам світлий.

2024

Спочатку було дієслово…
Іменник потім вже з'явився,—
щоб якось дію зупинити,—
у стан її перетворити.
Прикметник виник для того,
щоб думкою осЯгнути всього.
Все інше стало маркером відносин,—
подоб, відмін, і всякого порядку…
…також любові або ж ворожнечі,—
доречно це, чи дуже не до речі.
Так мова стала відрізнятись від реалу
і зажила із власного життя.

2024

Я кричу відчайдушно до світу:
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.

Ти кричиш відчайдушно, безмовно
У далекі шумливі ліси.
Ти кричиш у юрбу, як у морок,
У поля неземної краси,
Там, де болю пророслого повно
У тривожній сюїті роси.

Хтось почує мене у пустелі,
В невблаганних сипучих пісках,
Не у затишнім, ситім мотелі.
У його вузлуватих руках
Я побачу майбутнє, мов стеллу,
Скам'янілу в забутих віках.

Може, нічого врешті сказати
На цей запит потужний, німий.
Все пішло на затерті цитати,
Ну а решта літає, як Вій.
Крізь надійні паркани і ґрати
Слово рветься у світ, ніби рій.

13 грудня 2025

О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
У цей важливий спраглий час,
Відкритий пошукам, завіям,
Шукатиму слова для нас,
Ще невідомі лиходіям.
Священні зболені слова
Проблиснуть чарівним Граалем.
Так небесами ожива
Колись народжене Ваалом.

6 грудня 2025

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.

Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!

Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.

І сам цей туман - ніби шпиль таємниці,
Яка не скорилась, не падала ницо.

Туман - наче суть, що захована в мові,
Надмірній, барвистій, як страчене море.

15 листопада 2025

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.

Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик Великодній
Позбирає писанки — щедрий дар Господній.

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.

Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Минулих болів і турботи.

Так вислизають із-під ніг
Можливості, надії, шанси,
Наближуючи той поріг,
Де не писатимуться станси.

Так розтає пророча тінь,
Яку ми так і не пізнали.
Натомість хижий чародій
Збиратиме роззяв до зали.

Важливі люди проминуть
Повз нас, немов пісок крізь пальці.
Нам лаштуватися у путь,
Як у нові химерні танці.

13 вересня 2025

Зазирни в мої сни, ти побачиш простори безкраї,
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.

Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись у битві добро і небачене зло.
Опадає з дерев, ніби спогади, жовте поліття.
І я сам поринаю нечутно у ніжне зело.

Зазирни в мої сни, там побачиш ти пристрасні ночі
З ароматом кохання і стогоном дивних діачат.
Зазирни в мої сни, і відійдуть лихі поторочі.
Корабель відпливе з берегів невмолимих мовчань.

22 серпня 2025

Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.

Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Спів змії чи рондель павука.

Вуж повзе, як мудрець величавий,
Що глаголить послання віків.
Мудрість сива фортецю розчавить,
Що не знала заков і замків.

7 липня 2025

Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він святим
І долі світу одним помахом вершить.
Всіх непокірних має право покорить,
А, якщо ні – то і зі світу всіх звести.
Країни цілі одним порухом знести,
Які не хочуть за його наказом жить.
Мільйони може він нещадно розтоптать,
Залити кров’ю, щоб піднятись над всіма.
На щастя, вічного у світі цім нема.
Йому, як іншим теж доводиться вмирать.
І всі ідеї, що носився з ними він.
І сам він також (то відомо всім давно)
Вже скоро стануть звичайнісіньким лайном.
Бо шлях такий пройшов далеко не один…
Був, кажуть люди, в давнину один народ,
Жив, як і всі народи, між своїх боліт.
Не чув про нього до пори весь білий світ.
Що людям пхатись в болота оті? Та от
З‘явився вождь у них. Плюгавенький такий,
Але жорстокий і підступний, справжній звір.
Не стало спокою в краю тім із тих пір,
Бо ж він за трон переживав постійно свій.
Всіх претендентів потихеньку прибирав.
Кого отруїть, кому вбивцю підішле.
Хоча маленьке та на всіх страшенно зле.
Вже скоро всіх, кого підозрював, здолав .
Став гоноровий, бо ж суперників нема.
Себе великим розумакою вважав,
Ніяких думок, навіть чути не бажав,
Тому і радників розумних не тримав.
Все тільки «Я» та «Я». І скоро той народ
У те повірив та молитись став на нього.
Але правителю було замало того.
Щоби насмішникам навкруг закрити рот,
Він на сусідів з військом відданим напав.
І ті вбивали, катували, грабували.
І задоволення від того, схоже мали.
Їм їхній вождь тоді іще милішим став.
А він на троні набундючений сидів.
Корона набік, аж на вуха наповзає.
Та він на те уваги зовсім не звертає.
Бо вже й над світом панувати захотів.
Йому подобалось, коли, після війни
Йому до ніг ворожі голови складали.
Від них смерділо та його то чарувало.
І за ті смерті він господарів винив,
Що не здалися, йому опір учиняли.
Були б живі, вражались величі б його.
А сраколизи так і бігали кругом,
Наперебій всі його велич вихваляли.
Тож він ще більше свого носа задирав.
Та свою «велич» розповсюджував по світу,
Все нові землі намагався покорити,
Щоб ті народи його «геній» осявав.
Якось до нього ясновидця привели,
Якого десь в якомусь краї захопили.
Про нього в світі вже давненько говорили,
Що, справді боги йому дар такий дали –
Майбутнє бачить. Тож правитель захотів
Його почути. Та й, щоб всі на світі знали,
Якого мудрого вождя би вони мали,
Якби він світ увесь, нарешті покорив.
Зі свого трону вождь глядів на мудреця
Та крива посмішка вуста його кривила.
Тож його велич оту мудрість покорила.
Йому й божественність вже, мабуть до лиця.
Отож спитав: - Ти, кажуть, бачиш майбуття?!
Скажи, чи буду я в майбутньому великим?
Чи то ім‘я моє прославиться навіки?
В чомусь великому продовжиться життя?
Мудрець спокійно так на нього поглядів:
- Так, і по смерті ти залишишся великим.
В чомусь величному відродишся навіки!
Легкою посмішкою, втім, вуста скривив…
Пройшли роки, прийшов вождеві смертний час.
Йому величне погребіння влаштували.
Перед розкішного палацу закопали,
Аби ходити, поклонятися щораз.
Ще час минув, нові правителі прийшли.
Про того скоро вже і забувати стали.
Навкруг палацу лісом все позаростало.
Не видно, що колись і люди тут жили.
Якось мандрівці пробиралися крізь ліс.
Аж чують, сморід, наче щось велике здохло.
І то недавно, ще до мумії не всохло.
Вони поближче підійшли, прикривши ніс.
Аж бачать, квітка величезна, вогняна
Росте між лісу. Звідти смородом і тягне,
Мов квітка смерть зусюди притягнути прагне.
Комах дзижчання з тої квітки долина.
Які літають, смерть притягує усіх,
Які уже у лапи смерті тої впали.
І відвертала квітка та, і чарувала.
Та хто би довго сморід витримати міг?
Подивувавшись, шлях продовжили ті свій,
Про дивну квітку стрічним всім розповідали.
Хоч і не знали, все ж правителя згадали,
Що відродився у великій квітці тій.

Сидять старі на осонні, кістки свої гріють.
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета – вредна баба пхає.
Та, що заздрісна страшенно, ще й зла, як собака.
З ким полаятись шукає, кого хоч обгавка.
В селі й зв’язуватись з нею вже ніхто не хоче,
Так вона когось облає ще і поза очі.
Така уже чорнорота - не приведи Боже.
І тут іде, дідів бачить, стриматись не може:
- Бач, розсілись, дармоїди! Мабуть, вже й хильнули?!
А ви батюшку у церкві у неділю чули?
Казав він, як Бог Адама виліпив із глини.
Отож, хочеться вам, клятим, у житті єдино –
Свого глечика налити. А в пустому дзбані,
Що ви звете головою, лиш думки погані… -
Щось хотіла ще додати, але Гнат озвався.
Він спокійно у Секлети у тої спитався:
- А ти проповідь, Секлето до кінця діждала?
Бо там батюшка казав нам, як жінка постала.
- Звісно ж чула, - та з викликом, - із ребра Адама
Зробив Господь йому жінку серед раю прямо.
- Бачу, бабо, що у церкві ти ворон рахуєш,
Бо, що батюшка говорить, ти зовсім не чуєш.
- Як не чую? – Дуже просто, бо ж зовсім інакше
Тоді батюшка повідав про творення ваше.
- Як інакше? – і Секлета аж рота відкрила.
- Бач, не чула ти нічого. А нам говорила…
Ну, та добре. Отож, слухай, як там було діло.
Створив Господь нашу Землю, як врем’я наспіло.
Створив ліси, створив води та живність у краї.
Створив також і Адама та й пустив до раю.
Живе Адам. Усе має, адже рай навколо.
Та чомусь часом сумує. Сяде під кущ голий,
Про щось думає, неначе чогось ще бажає.
Раптом Господь як подума: «Та жінки ж немає!
Як же бідному без жінки – тільки сумувати.
То й надумався, нарешті, жінку тому дати.
Та не хотів відкривати йому таємницю.
Нехай якось ляже спати, а, коли проспиться,
Лиш відкриє очі й жінка перед ним постане.
Ото радісно Адаму з того часу стане.
Тож уклавсь Адам під кущик й захропів небога.
А Господь тихцем підкрався до сонного його,
Розкрив груди, ребро щоби у Адама взяти.
Поклав його позад себе, став груди зшивати.
А ту біг якраз собака та й ребро те внюхав,
Схопив його у пащеку та й помчав щодуху.
Бог побачив та й кинувся бігом доганяти,
Щоби здобич у собаки тієї забрати.
А той пес хитрющий вдався, через пліт метнувся,
Ледве Господь до хвостяки його дотягнувся.
Потяг за хвоста до себе та перестарався,
Утік пес з ребром. У Бога лиш хвіст і зостався.
Що лишилося робити? Іще ребро брати?
Як без двох ребер Адаму жити-поживати?
А тоді по лобі ляснув себе: - Що ж гадаю?
Адже я он хвіст собачий у руках тримаю.
Зробив Господь Адамові Єву з хвоста того.
Дуже гарна, скажу прямо, вийшла жінка в нього.
А волосся таке довге, наче хвіст собачий…
- Ти все брешеш, старий дурню,телепню чортячий!
Здумав мене одурити?! Та того не буде!
Я про твої побрехеньки рознесу повсюди!
Щоб ти, іроде, сказився! Щоби не діждався!
Щоби тебе заціпило! А щоби ти всрався!..
Довго іще проклинала скажена Секлета.
Думаєте, Гнат злякався того крику? Де там.
Він на теє: - Бачте, правда була про собаку.
Он в Секлеті й проявилось – як собака гавка.

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце… Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани ріллі. Я відчуваю кожен крок, що став останнім, кожне зерно, яке не зійде, бо замість води його напували болем. Земля не німа – вона переповнена криком, який застиг під тонкою кригою. Це не звична відлига, це повільне витікання невинної крові у березневу каламуть. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті (повільно підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку; рухи важкі, наче крізь воду): За склом – привид весни. Подивіться на цей сад… він не спить. Він заціпенів у німому крику, притиснувши до грудей замерзлі бруньки, наче немовлят. Сад боїться прокинутися. Боїться розплющити очі й побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду. Там, у сутінках, між небом і землею, блукають тіні несказаних слів. Весна прийшла, але вона стоїть боса на битому склі нашої реальності.
Голос Землі (ледь чутний шепотом надії, що пробивається крізь шум дощу): Але дивіться… крізь запечену землю, крізь залізо і лід, пальці молодої трави шукають світло. Навіть на Голгофі розцвітає тиша. Весна змучена, так. Вона залякана і знекровлена. Але вона – неминуча. Бо навіть найтемніша ніч безсила перед світанком, який вже пульсує в корі кожного понівеченого дерева.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим, на стінах танцюють м’які тіні)

Голос Пам’яті (сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата… вона дихає. Ви чуєте цей важкий, грудний подих старого дерева? Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Тут кожен цвях пам’ятає доторк рук, яких уже немає, кожна мостина зберігає відлуння кроків багатьох поколінь. Це не просто хатні стіни – це непохитні обереги Роду, що вистояли під вітрами віків.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль, наш страх і нашу втому на гартовану сталь духу. Червоні вуглинки – то очі предків, що дивляться на нас із самої глибини часу. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, цей настій тривоги й надії, щоб відчути: ми ще живі! Ми є, поки горить це вогнище в центрі нашого світу.

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше, наче тиха розмова над колискою)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не лише постаті твоєї сім’ї і родини земної та небесної – це живі ікони, писані вогнем випробувань і солоною сльозою молитви. Вдивляйся уважно в ці риси – у них записана історія нашого терпіння. У їхніх поглядах – попіл спалених міст, і водночас та гартована сталь, яку не зігнути. Вони дивляться крізь темряву, бачачи те, що не бачать інші.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння столітніх дубів тримається за глибину, сплітаючись під землею в невидиму, незламну силу. Нехай навколо лютує буря – ми не похитнемося. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої, непроглядної ночі. Поки ми разом – ніч не має влади.

Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше, заливаючи простір)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова, вона – лише тінь, що зникає на світанку. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки звучить наша мова і передається з рук у руки хліб, поки горить вогонь у печі – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Я вже чую, як під льодом народжується життя. Макоша вже допряла золоту нитку нашої Перемоги, вплітаючи її у візерунок долі. Сніг розтане, і земля відкриє свої обійми для нового цвіту.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом! Воно зазирне в кожне вікно, осушить кожну сльозу. Бо ми – іскри великого багаття, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні гаснуть об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна сокира не потяла нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз’ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі своєму.
Я не став її ловити…А раптом проблеми?!
Підійшов, хіба поближче та на неї кишнув.
Вона зовсім не злякалась, бо, напевно звикла.
Доповзла собі до річки та й плюхнула в воду.
А там вся така рухлива, що й догнати годі.
Відпливла, пірнула в воду та із очей зникла.
А скажи, бабусю, звідки вони узялися,
Оті дивні черепахи? Ти часом не знаєш?
- Добре, Петрику, що в мене ти про те питаєш.
Біжи бігом помий руки та гарненько вмийся.
Сідай, вже обід готовий. Доки будеш їсти,
Я тобі про черепаху розповім, що знаю.
Ще від дідуся почула, добре пам’ятаю,
Тож тобі ту оповідку можу розповісти.
Було то, казав дідусь мій, у селі одному.
Жили мати із донькою. Дочка одна й мати
Звикла все, що лиш попросить, донечці давати,
Бавила, не відмовляла дитині ні в чому.
І сама недоїдала, все донечці рідній.
Та й виросла така жадна, лиш про себе дбала.
Скоро мати ту донечку і заміж віддала
У село сусіднє. Взяли, бо ж дівчина видна.
Якось мати надумали піти, подивитись,
Як там донечка рідненька її поживає.
Узяла якусь торбинку та і шкандибає.
Думає, як гарно буде з донькою зустрітись.
А донька сама удома, бо всі десь у полі.
Зарізала вранці курку, в казані зварила.
Поставила на стіл цілу у мисці й накрила
Полумиском, лиш гомілки виглядають голі.
Дума собі: зараз сяду та й з’їм половину.
А все інше заховаю – то буде на завтра.
А свекру і чоловіку казати не варто.
Кашу їм зварю. Їдять хай та ковтають слину.
Тільки но зібралась сісти, як матір уздріла,
Що у двір уже заходить. Ту курку схопила
Та хутко її в комору і двері закрила.
Узяла окраєць хліба та й до столу сіла.
Зайшла мати, привіталась та й доню питає,
Як у сватів їй живеться, чи не зобиджають.
А та жаліється: - Бачиш, от хліб догризаю,
Бо ні молока, ні м’яса у хаті немає.
Мати ж вранці як поїла, так ні ріски в роті.
А донька її словами тільки й пригощає.
Та на двері все частіше вона позирає,
Бо ж скоро свої повинні вертати з роботи.
Бо ж курочка її пахне, в животі буркоче.
Та з матір’ю ділитися зовсім не бажає.
Посиділи вони трохи та вже й виряджає,
Мовляв, ще вона роботу поробити хоче.
Пішла матінка голодна до себе додому.
Це аж ввечері, напевно зможе щось поїсти.
А донька її провела й до комори, звісно.
Дума: курочку усю з’їм, не лишу нікому.
В темряві вхопила миску, занесла до хати.
А воно в руках у неї почало пручатись.
Як же було їй від того та й не налякатись?
Кинула бігом додолу, почала кричати.
А воно повзе по хаті: знизу й вгорі миски,
А між ними в усі боки голова і лапи.
Стоїть жінка, рот відкрила, слина звідти капа
І заходиться щоразу від крику та виску.
А оте створіння Боже вибралося з хати
Та і кудись подалося. Вона й не дивилась.
Накричалася й безсила на лавці усілась.
Матір не нагодувала – тепер буде знати.
Отак, кажуть, черепаха на світі з’явилась,
Вибралась, мабуть до річки та й там заховалась.
А відтоді досить часто людям зустрічалась,
Не чіпав ніхто тож, звісно, вона й розплодилась.

Ходять чутки, що колись люди могли знати
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє.
Привітався Бог, пита: - Що ж за тин у тебе?
- Мені ж жити ще три дні, кращого й не треба.
- Так роби ж і для людей. Другим далі жити.
- Той, кому ще довго жить, і буде робити.
А у мене лиш три дні… - й далі тин ладнає…
Проминуло ті три дні, рік і два минає,
А той дід все ще живе. Довелось старому
Будувати тин новий, міцний навкруг дому.
Бог зробив, щоб ми жили і собі, і людям,
І з тих пір ніхто не знав, скільки жити буде.

Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
Які породжують криві дзеркала.

А зранку все прозоре і німе,
Немов старі запилені картини.
В спіралях часу прокричить земне
Й божественне призначення людини.

Не хочу прокидатись у дощі
І навіжений, невблаганний вітер,
Що проникає до глибин душі,
Руйнуючи призначення і віру.

7 квітня 2025

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це за пташки, бабусю? – онучок питає. –
І чого вони над морем так низько літають?
Чому жалібно так кличуть, чого вони хочуть?
Чому до нас заглядають ледь не очі в очі?
- Птахи ті зовуться чайки, - бабуся говорить.
Вони все життя проводять своє біля моря.
А чому вони, питаєш, жалібно кигичуть,
Мов у морі щось шукають чи то когось кличуть?
Так історія то давня. Як тобі цікаво,
То розкажу, як то саме була колись справа.
Жила у селі одному колись удовиця.
Не стара, хоча вже трохи в похилому віці.
Чоловіка її, кажуть, до війська забрали
І вона його з походу того не діждала.
Залишилася із сином, ще тоді маленьким.
Над дитиною трусилась, клопоталась ненька.
Виріс він високий, статний та, на жаль, п’яниця
І гультяй. Ото наїсться та й на вечорниці.
А на язик дуже гострий та й силоньку має.
Тож усім на вечорницях отих допікає.
Стали його обмовляти, всяке говорити
Так, що матері селом вже соромно й ходити.
- Боже ж милий мій, - щоночі тихо плаче мати.-
Що ж таке мені зробити, як порятувати
Свого сина? Як зробити, щоб не волочився,
Сидів вдома, по хазяйству гарненько трудився?
І надумалась: а треба його оженити!
Стала вона із синочком про те говорити.
А він, наче і не проти та сміється тільки:
- То повинна буть найкраща по окрузі дівка.
Знайшли таку, сватів бігом до неї заслали.
Вона сватів послухала і таке сказала:
- За п’яницю і гультяя не піду отого…
Хіба, добрий козак, може, зробиться із нього.
Як ім’я своє прославить, поверне додому
І дарунки мені гарні привезе, при тому,
Тоді, може і погоджусь. Поки ж вибачайте.
Гарбуза йому від мене цього передайте.
Свати слова передали. Заплакала мати,
Бо побачила, що сина їй не утрима́ти.
Гордість в нім заговорила, дісталась від тата.
І сказав, немов відрізав: - Йду козакувати!
З хлопців назбирав ватагу і разом із ними
Пішов козак гостювати, гуляти по Криму.
Вогнем і мечем пройшовся по землях поганських,
Та навів переполоху в володіннях ханських.
Розгнівався хан на нього та військо збирає,
Супроти того сміливця у похід рушає.
Наказав усім, щоб того лише живцем брали.
Щоб його в Бахчисараї смертю покарали.
Послав відділ на ватагу – ніхто не вертає.
То він услід іще більший тоді посилає.
Та й про той немає слуху, наче провалився.
Тоді хан на хлопців військом усім навалився.
Ох, страшна, говорять, січа була в полі чистім.
На кожного козаченька татар було двісті.
Козаченьки з татарвою без спочину бились.
Земля від тієї битви кров’ְю просочилась.
Скоро парубок один лиш в полі залишився
Супроти орди всієї. Але сміло бився.
Порубаний, постріляний, сил уже немає,
Та з руки все рівно шаблю він не випускає.
Але, врешті впав і більше піднятись не в силах.
Тоді з гиком всі татари разом налетіли.
Ханові слова забули, пов’язали скоро
І, уже напівживого викинули в море.
Підхопили його хвилі і в море забрали.
А вістка про те не скоро у село попала.
Дізналася про те мати, заплакала гірко.
Утратила свого сина вслід за чоловіком.
У печалі і розпуці ту дівку прокляла,
Яка в неї її сина рідного забрала.
Побажала, щоб носилась вона вічно з плачем
Понад морем та шукала там тіло козаче.
І прокляття материнське те на дівку впало,
І чайкою отакою вона раптом стала.
Тож і носяться ще й досі ті птахи над морем,
Діляться отим безмірним материнським горем.

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не ненавиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Прочитав Василько книжку про Лєвшу Лєскова.
Про те, як Лєвша спромігся блоху підкувати.
Та і став тоді бабусі своєї питати:
- Що то за звір – блоха ота? Щось для мене нове.
- То комаха. Така мала, навіть менше мухи.
І стрибає, й кусається. Зараз то їх мало,
А раніше від бліх люди дуже потерпали.
Василько уважно дуже бабусю послухав
Та й питає: - А звідкіль же ті блохи взялися?
Задумалася бабуся, хотіла згадати,
Що могла про це бабуся їй розповідати,
Як увечері при свічці розмова велася.
- Було то в часи далекі, - почала казати, -
Жила тоді стара баба у селі одному.
Скільки прожила на світі – було невідомо,
Бо й найстарші вже старою могли пригадати.
Вже нічого не робила, одно лиш сиділа.
Вже й не бачила нічого і майже не чула.
А без діла усидіти дуже нудно було.
Хоч якесь собі заняття у Бога просила.
Сяде, було у куточку поперед ікону.
Сидить, молиться постійно, промовляє стиха:
- Гошподи! Хоч би маленьку, пошли мені втіху!
Що ж, мені отак сидіти без діла до скону?!
Бог у пазуху і вкинув клубок бліх до неї.
Як взялись її кусати, як взялись стрибати.
Баба лапає за ними, встига промовляти
Лиш до Господа в перерві забавки своєї:
- Гошподи! Яке ж потішне! Й куша беж утоми!
І штрибає! Хоч тепер є чим мені зайнятись!..
А вже людям довелося з того настраждатись,
Як ті блохи розвелися по світу усьому.

Як створив Господь Адама, то пустив до раю
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
Привів Господь усіх птахів йому та всіх звірів,
Які жили та не мали, навіть назв допіру.
Велів, щоб Адам узявся всіх поназивати,
Щоб було одних від других якось відрізняти.
Назвав Адам звірів, птахів, знову нудно стало.
Ходить раєм та нудьгує. Богу в очі впало
Оте його сумування та й дума про себе:
«Мабуть, жінку чоловіку сотворити треба?!
Створю її за подобою самого Адама.
Зроблю йому супутницю… Та із чого саме?
Зроблю з глини, тоді вони не будуть любитись.
Щоби єдності між ними справжньої добитись,
Зроблю з тіла Адамового! Та що ж саме взяти?
З голови? Розумна буде, стане керувати.
З руки? Візьме його в руки, помикати буде.
З ноги? То від чоловіка бігатиме всюди.
Візьму ребро біля серця, із-під руки прямо,
Щоб сердечно любилися вони із Адамом.
І, щоб була під рукою вона в чоловіка.
Надумався так зробити, Адама покликав.
Приспав, витяг ребро з нього, щоб жінку ладнати.
А ту янгол нагодився та став щось питати.
Поклав Господь ребро поки. Стоїть, розмовляє.
А чорт із кущів за тим всім пильно поглядає.
Щоби Бог не здогадався, на пса перекинувсь.
Із кущів отих прожогом до Адама кинувсь,
Вхопив ребро, давай гризти та в кущі втікати.
Копняка, одначе янгол устиг йому дати.
Доки той на ноги скочив, янгол встиг догнати
І адамове ребро те в нього відібрати.
Із ребра отого й вийшла для Адама жінка –
Його друга, хоч не завжди вірна половинка.
Бо ж їй чортової слини все-таки дісталось,
А від того і проблеми в Адама почались.
Радий був Адам страшенно, як жінку побачив,
Днями цілими круг неї, наче козлик скаче.
Та вже скоро зрозумів він: там, де чорт не здатен,
Там він жінку чоловіку може підіслати.
Отож, удвох перші люди по раю ходили,
Могли їсти плоди всякі, які лиш хотіли.
Та була в одній місцині яблуня крислата,
З неї Господь не дозволив їм яблука рвати.
Адам, звісно, що послухавсь, а Єва вчепилась,
Забороненого плоду з’їсти захотілось.
Давай тузати Адама: - Дістань, чоловіче!
І з посмішкою лукавою зазирає в вічі.
Адам каже, що не можна. Вона тоді плаче.
- Та ти мене, чоловіче і не любиш, значить,
Коли яблука жалієш?! Я тебе покину!
Адам каже: - От, зв’язався у лиху годину!
Добре, з’їж уже одненьке, коли закортіло,
Та у гріх мене, щоб, жінко, вводити не сміла!
Єва ж яблуко зірвала, плід отой вкусила
І вже стриматись у неї не стачило сили.
Вчепилася до Адама: - Скуштуй, чоловіче!
Знову льстиво зазирає чоловіку в вічі,
Чи сердито кривить губи, щоб свого дістати.
Адам довго відмовлявся, не хотів кусати.
Та не витримав, урешті, відкусив шматочок.
Не став, навіть і жувати, проковтнути хоче,
А тут Господь, де і взявся, біля них з’явився.
Аж Адам із переляку тим шматком вдавився.
Застряг той шматок у горлі у нього навіки.
Отак, кажуть і з’явився кадик в чоловіка.
А Господь насупив брови та Адама лає:
- У раю для неслухняних місця бідьш немає!
Не схотів, Адаме, слухать мого заповіту.
Бери Єву й забирайтесь чимскоріше звідти.
Візьми заступ і лопату та жменю насіння,
Будеш в поті добувати хліб собі віднині.
І пішли вони із раю на землю нещасні,
Розраховувати мали лиш на сили власні.
Так ми нині і живемо, трудимось, страждаєм,
У поті чола постійно хліб свій здобуваєм.
Та, з другого боку, якби вони не згрішили,
То удвох би тільки, мабуть у тім раю жили.
Не могли б гріха пізнати та дітей родити.
І нас – людей, їх потомків не було б на світі.

Хто в дитинстві не наслухавсь страшилок усяких.
От увечері зберуться і більші, і менші,
Всядуться навкруг багаття, язиками чешуть.
Нарозказують, що менші аж дрижать від ляку.
Хоч не хочуть показати, що отак їм лячно,
Сидять, слухають, очима по темряві водять,
Чи там перевертні всякі, чортяки не ходять.
Щоб не втрапити до лап їм якось необачно.
Нині черга Миколина дітлахів лякати.
Набігались по толоці, багаття розклали,
Повсідалися навколо та й слухати стали,
Що Микола нині буде їм розповідати.
А Микола умостився, на всіх подивився,
Каже: - Нині я не буду дуже вас лякати.
Розкажу те, що учора я почув від тата…
Замовк. Хмизу у багаття класти заходився.
Як багаття розгорілось, тоді став казати:
- Було то давно, говорять у селі одному.
Жив козак старий, багатий у селі отому.
Була в нього гарна дочка, Марією звати.
Був і син. Та він в ту пору вже на Січ подався,
Замість батька товариству аби послужити.
А дочка така, що впору уже й одружити.
Та й красуня. А у неї дуже закохався
Парубок Хома потворний дуже та липучий.
Їй на вулиці постійно не давав проходу.
Усе питав, чи за нього та вийти не згодна.
Уже її приставанням своїм геть замучив.
А всі знали, що у нього мати відьма була.
Якось прийшла до них в хату сватати Марію.
Мовляв, синові козак той відмовить не сміє.
Та від козака відмову з порогу почула.
Сказав козак: - Іди з хати, бо не буде діла!
Я за твого сина доньку не віддам ніколи!
Вийшла відьма, роззирнулась у дворі навколо,
Та й у лице козакові люто прошипіла:
- Не бути твоїй Марії одруженій зовсім!
Плюнула та й подалася з козачого двору.
І те відьмине прокляття відгукнулось скоро.
Молоко із кров’ю зразу ж у корів взялося.
Козак викликав знахарку, щоби пособила.
Та, що треба, поробила, що слід, пошептала.
Кров по тому у корів тих з молока пропала.
Крім одного дня, як відьма шкоду поробила.
Та то вже не таке лихо, можна примиритись.
Думав козак: врешті відьма від них відчепилась.
Скоро з сотником місцевим вони зговорились
І його син з Марією мали одружитись.
Наче, все благополучно. Справа до весілля.
Уже молоді у церкві і під вінець стали.
Попід церквою народу чимало зібрали.
Стоять вози, прикрашені квітами і зіллям.
А у цей час стару відьму на дорозі стріли.
Щось вона на перехресті довгенько стирчала.
Люди дружку потихеньку про те розказали.
Але він махнув рукою: - Яке наше діло?!
Обвінчались молоді та на воза сідають.
Самі радісні й щасливі і народ так само.
Їде той весільний поїзд дорогою прямо.
На те саме перехрестя якраз повертають.
Тільки віз із молодими повернув на нього,
Як молодий з молодою вовками зробились,
На очах у всіх із воза миттєво схопились
І до лісу полетіли від поїзда того.
І тут відьму всі уздріли, що збоку стояла.
Тільки блиснула очима та і подалася.
Звісно, крики, веремія страшенна знялася.
А під возом гостре лезо у землі стирчало.
Затужив козак від того, захворів небога.
Послав до Січі за сином, зібрався вмирати.
Син примчався, ледве тільки дали йому знати.
Давай про усе питати тоді батька свого.
Той і про корів повідав, й ніж на перехресті.
А син його був завзятим, й чорта не боявся.
Тож з відьмою розібратись чимскоріше взявся.
У дворі почав сторожу він щоночі нести.
В ніч, коли корови з кров’ю молоко давали,
Заявилася та відьма, до хліва ступила
Тут її рука козацька за патли вхопила,
А друга кнутом по носі щосили врубала.
Відбив козак відьмі носа, за патли тримає
Та лупцює, що є сили. Звивається клята.
А козак поміж удари узявся питати:
- Щоб з вовків перевернути, що зробити маю?
Відьма борсалася довго, верещала ґвалтом
Та не витримала, каже: - Раз зумів зловити
Мене, хлопче, та ще зумів мене не пустити,
Як іще пообіцяєш мене не вбивати,
Розкажу, що слід зробити з бідою тією.
Козак мусив погодитись та дав таке слово.
Тоді відьма втерла носа від чорної крові.
Дала йому жмут волосся з голови своєї.
Каже: - Заряди рушницю. Заряд забивати
Треба ось оцим волоссям. Тоді йди до лісу.
Там у балці біля річки уважно дивися,
Оті самі вовкулаки мають проживати.
Коли тільки їх помітиш, стріляй із рушниці.
Коли постріл пролунає – вони людьми стануть.
- Дивись, - відьмі козак каже, - я тебе дістану,
Не дай Боже, твої знову це підступи ниці!
Та зробив, як та веліла, знайшов балку в лісі,
Двох вовків у ній побачив та й з рушниці вразив.
Ті вовки перетворились на людей одразу.
То були сестра Марія і зять його, звісно.
Обнялися вони радо, звісно, просльозились.
Син із дочкою і зятем додому вернувся.
Старий козак про хвороби одразу й забувся.
Стіл весільний накривати зразу ж заходились…
- А що відьма? - хтось з малечі узявся питати.
Парубок дотримав слова? – А як же іначє?!
Чи буває що міцніше за слово козаче?
- А відьма взялася й далі своє зло вчиняти?
- Та ні. Тож козак дав слово. Люди ж не давали.
Зійшлися якось всі разом, ту відьму схопили.
Закрили у її хаті та там і спалили.
Щоби шкоди не робила та зло вчиняла.

Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на хату.
Довго там вона лежала та ж пора приспіла
І ту хату перекрити людям повеліли.
Скинули ту свиту з хати, вона й розлетілась,
А із неї кругом гроші раптом покотились.
Викликали люди пана: - Що тепер робити?
Знайшлось грошенят чимало у старцевій свиті.
Пан потилицю почухав та й людей питає:
- Що ж, по вашому, робити із грошима маєм?
- Може, роздамо убогим?! – хтось дає пораду.
Пан на те: - Давати вбогим я би вам не радив.
Бо ті гроші від жадоби. Він же прикидався
Жебраком, ходив по людях та все побирався.
Тож не можна їх на добре діло повернути.
Задумалися тоді люди – як же далі бути.
Та й надумались - на гроші порося придбати,
Та, на скільки грошей стачить, його годувати.
От, купили порося те й годувати стали.
А воно, немов на дріждях росло-виростало.
Спершу підсвинок, а потім виріс кабанюка.
Бігає собі по хліву та голосно хрюка.
Годували його доти, доки й грошей стало.
А, як гроші скінчилися, громаду зібрали.
Стали думати, що далі з кабаном робити.
Пан і каже: - Тепер треба його відпустити.
Нехай іде, куди схоче…А ми за ним слідом.
Хочу знати, куди саме кабанюка піде.
Осідлали десять коней, їдуть, приглядають.
Кабан іде без поспіху, стає, спочиває.
Вони також спиняються та його чекають.
Врешті-решт на кладовище кабан повертає.
Дійшов до тії могили, де сховали старця.
Тут могилу кабанюка раптом рити взявся.
Пан говорить: - Нехай риє! Напевно, щось знає?!
А той усе своїм рилом землю розгортає.
Рився, рився і дорився аж до домовини.
Упав зверху, розпластався, бісова скотина
Та і здох… А усі люди хреститися стали…
Отакі старцеві гроші. Так вони й пропали.

Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Коли щось гримить і бахка весь час біля нього.
Сидить та вишневу люльку свою набиває.
Щоб якось відволіктися, став Петрик питати:
- Скажи, діду, а ти знаєш, звідки скло взялося? –
А сам очі то на діда, то на вікно косить,
Видно, хочеться хлопчині, справді про те знати.
Дід поглянув на онука та пригладив вуса:
- Скло, питаєш, звідки взя́лось? Чи ж мені не знати.
Колись, як ще був маленький, то повідав тато,
А я, хоч роки минули, й досі не забувся.
Було то, як наші предки ще чумакували.
Їхала чумацька валка неспішно до Криму.
Воли легко тягли мажі, бо ж були пустими.
На ніч в балці чи байраці спочити ставали.
Один дядько поміж ними був за кашовара.
Мав на мажі все, що треба їсти готувати.
Звісно, не за так робив то – за окрему плату.
Як повернуться, то інші заплатять товаром.
А був такий – що завгодно з-під землі дістане.
Знав, де можна чого взяти, за скільки продати.
По дорозі десь селітри спромігся дістати,
Сказав, що вона в нагоді колись йому стане.
Продасть козакам, ті з неї порох будуть мати.
Тож кинув шматки на воза, хай лежать до часу.
А там і казан, і крупи, і сушене м’ясо,
Рогачі, на які можна казани чіпляти.
Приїхали до Сивашу, на березі стали.
Кругом тільки пісок та ще поряд Гниле море.
Хилить сонечко на захід, стемніє вже скоро.
Тож чумаки до ночівлі готуватись стали.
Дядько кинувся вечерю на всіх готувати.
До мажі поліз, аж бачить – рогачів немає.
Випали десь по дорозі. І таке буває.
Не став чоловік, одначе з того горювати.
Витяг два шматки селітри, до вогню поставив,
На них палицю, на неї казан і повісив.
Скоро уже й саламаха зготувалась, звісно.
Чумаки бігом поїли гарячої страви
Та і спати повкладались. Вогонь собі тліє.
Вітерець його із моря легкий роздуває.
Мошка, правда, налетіла, спати заважає.
Та до дьогтю підлітати близенько не сміє.
Виспались. Устали вранці. Дядько вже зібрався
На віз ту селітру класти. Коли диво бачить –
Потекла його селітра від вогнища, значить
І той потік з розпеченим піском як змішався,
Якась маса утворилась, міцна та прозора.
- Хлопці! – дядько став гукати, - а йдіть-но скоріше!
Подивіться, що стекло тут із селітри лише!
Хлопці, заспані ще трохи, вмивалися в морі.
Прибігли бігом до нього, роздивлятись стали.
Врешті, видно, здогадались, що саме тут сталось,
Що розплавлена селітра із піском змішалась
І від того вони тепер оте диво мали.
- А як ми його назвемо? – хтось узявсь питати.
- Та стекло нехай і буде! – По-москальськи наче? –
Сказав дядько, який перший те диво побачив.-
А, давайте його просто склом ми називати?!
- А для чого воно треба? – знов став хтось питати.
А дядько: - Та аби було, до чогось приставлю.
Замість міхура у вікна шибки собі вставлю…
Тож відтоді склом і стали люди користати.

Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.

Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Усю повноту каяття.

Та розум згасити не здатні
Всі пекла потуги страшні.
Впаде переможений зрадник
На полі в палкій боротьбі.

Кулак підійматиме розум
З руїн, із уламків цеглин.
Він здатен розширити розмах
З кутка до вселенських вершин.

Отрута для тіла і духу
Відступить, як військо німе.
Лише для чутливого слуху
Безодня відкриє себе.

29 листопада 2023

Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.

Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Який виходить, як поважний жрець.

Тут голос розчиняється у ваті
Невизначеності і німоти.
Ідеш у невідомість, як заклятий,
Без жодної вагомої мети.

28 листопада 2023

У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.

Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
Куди впадуть незлічені роки.

Ця посмішка - завершення процесу,
Округлість долі, кпини небуття.
Як вияви фатального ексцесу,
Це буде крапка в сяйві каяття.

27 серпня 2022

Були у селі три парубки, страшенно ледачі.
Сидять було попід дубом та уголос мріють,
Що вони робити будуть, як розбагатіють
Та, при тому, щоб нічого не робити, значить.
Якось ввечері вже двоє під тим дубом сіли,
Коли третій прибігає, захекався, навіть.
- Де ти був? - його питають. – Та, ходив у справах…
І дізнався, як ми з вами би розбагатіли.
Ті одразу похопились: - Та ж кажи скоріше!
А той гордо подивився і не поспішає.
Щоб тим дужче закортіло дізнатись, чекає.
І отим довгим мовчанням собі душу тішить.
Врешті мовив: - Кажуть люди, що під старим млином,
Що над річкою, давно вже скарби приховали.
- Та то тобі, чоловіче, мабуть, набрехали?
- Та ні, кажуть, серед ночі там дзвенить щось сильно,
Наче хтось перебирає золоті монети.
- Та хто б міг перебирати? - Чорти, хто ж інакше?!
- А як нам тоді зробити, щоби стали наші
Оті гроші? – Чув я, кажуть люди, як прийдете
І почуєте той брязкіт, то кликнути треба:
«Чорні, чорні, несіть гроші! Несіть гроші, чорні!»
І тоді встигай ті гроші збирати проворно,
Бо так вони й посипляться враз навколо тебе.
- Може спробуємо…завтра? Бо ліньки сьогодні.
- Добре, підем опівночі. Слід лантухи взяти.
А то раптом отих грошей буде так багато.
- А чого ж,- озвались хлопці, - Подамося! Згодні!
А якраз Петро Микитин вертався з роботи.
Роботящий і веселий, вигадник від Бога.
Скільки каверз ці ледарі вже мали від нього.
Прислухався до розмови. А нині ж субота.
Завтра можна відпочити та й щось устругнути,
Щоби оцим трьом гульвісам трохи насолити
Та відбити їм охоту легко збагатіти.
Іде та ідеї різні вже в голові крутить.
А ввечері у неділю Рябка спустив з цепу.
Узяв той цеп, щоб було чим під млином дзвеніти.
Прийшов раніш, під колесом присів посидіти
На травичці. Воно ж літо, тож і земля тепла.
В темряві його не видно. Петру того й треба.
Коли північ наступила й парубки явились.
Над водою біля млина навчіпочки всілись.
Один голосом тремтячим видавив із себе:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Та навколо тиша.
Посиділи, почекали. Другий починає:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Хвилина минає.
І тут брязкіт доноситься ледве чутний лише.
А ті: - Цить-цить! Брязкіт чути! Уже несуть гроші!
Почекали. Знову тиша. Тоді усі троє:
- Чорні-чорні, несіть гроші! Тягніть гроші свої!
І тут брязкіт ще сильніший, немов тяжка ноша.
А ті троє пораділи: - Слава тобі, Боже!
Несуть! Несуть! Уже близько! – хлопці себе тішать.
А Петро дзвенить тим цепом, скрадається ближче,
Туди, звідки їх дістати отим цепом зможе.
От підкрався, як всмуружить найближчого цепом.
Той схопився та із ляку шубовсть в ріку прямо.
Бовтається, репетує: - Порятуйте! Мамо!
Другі двоє підхопились, як шугнули степом.
Тільки курява знялася. Два дні десь блукали.
Петро мовчав. Парубки ж ті, як прийшли до тями,
Розказували всім, як бились на млині з чортами.
Та відтоді більше скарбів ніде не шукали.

- Кажуть люди, а чи правда – як з чортом зв’язатись,
То у кінці життя можна й без душі зостатись.
Забере її чортяка, ледь полишить тіло,
Занесе до пекла, щоби в казані кипіла.
І буде вона там мучитись до Страшного суду.
Тому з чортом і не хочуть зв’язуватись люди.
- А я чув, що то не завжди так воно буває.
Чорт не завжди у людини душу забирає.
Знову ж таки, чи то правда, казати не буду.
Але різні, бува історії розказують люди.
- Так розкажи, коли знаєш. Ми теж хочем знати.-
Хлопчаки тоді взялися Миколу прохати.
- Добре, добре, розкажу вже. Оце чув від діда.
Жив колись в селі одному парубійко бідний.
Не було в нього нічого – ні двору, ні хати,
Таж хотілося, звичайно, сім’ю свою мати.
Пішов свататись та йому всюди відмовляють,
Бо ж він бідний, за душею нічого не має.
Тож іде він зі сватання свого чергового,
Аж чортяка на дорозі стоїть перед нього.
- Де ти був? – того питає. – Сватався. – бурмоче, -
Та ніхто дівчат за мене видавать не хоче.
Бо ж я бідний… І не знаю, що мені й робити…
А чорт йому: - А я можу тобі пособити.
- Та ж ти душу схочеш взяти?.. – Звісно, не без того.
Але може й таке бути – не візьму нічого.
Задумався парубійко: - Що маю робити?
- Піди в город, найми хату, в якій будеш жити.
Нехай ніхто, окрім мене не ходить до тебе.
Тільки я носити буду все, що тобі треба.
Сім год живи, не стрижися, сім год не вмивайся.
Сім год нігті не зрізай та не перевдягайся.
Я ходить до тебе буду та гроші носити.
А ти будеш лиш сидіти та гроші копити.
Та ще людям, коли просять, гроші позичати.
На позичених тих грошах процент наживати.
Слухай далі. Сім год пройде, то генерал прийде,
Бо йому тоді податись більше буде ніде.
Він казенні гроші візьме та усі розтратить.
Але тепер йому треба буде повертати.
Тож і прийде, щоб позичить ті гроші у тебе.
А ти скажеш: - Я позичу, коли дуже треба,
Але за те маєш доньку за мене віддати.
А він скаже: - Про то доньок маю запитати.
А тих доньок в нього троє, якась зголоситься.
Тоді й зможеш на тій доньці ти і ожениться…
Як сказав чорт, так і було. Генерал припхався.
Весь знервований із себе, бо дуже прокрався.
- Позич грошей. – Я позичу. Та мені потрібно,
Щоб за мене вийшла заміж твоя донька рідна.
Генерал на нього глянув – страшне та погане,
І немите, й не голене – хто ж на нього гляне?
Але нікуди діватись: - Я то ніц не маю,
Але перше своїх дочок про те запитаю.
Прийшов генерал додому та й питає дочок,
Хто за того то і того вийти заміж схоче,
Аби батька врятувати. Старша відповіла:
- Та я б з таким й на гектарі одному не сіла!
Середульша відповіла: - Ти, як хочеш, тату,
Але краще я довіку буду дівувати.
Лише менша пожаліла тоді тата свого:
- Хоча він такий потворний та піду за нього.
Генерал тоді вернувся та й парубку мовить:
- Я віддам за тебе доньку, даю тобі слово.
Тільки старша і середня вперлися добряче.
Та молодша погодилась за тебе, одначе.
- А мені нема різниці. Ось, гроші тримайте!
Скоро свататися буду до доньки, чекайте.
Пішов генерал раденький. Тут чорт на порозі:
- Тепер, хлопче, слід собою зайнятися вборзі.
Добре вимийся, цирюльник хай тебе поголить,
Зріже нігті, бо виросли уже аж до полу.
Піди в лавку, купи собі одіж найдорожчу.
Одягнися, коли справді одружитись хочеш.
Тоді іди та сватайся. Вже пора настала.
Прибрався він та й приходить у дім генерала.
Генерал його побачив, не може пізнати.
Чи ж до того він приходив гроші позичати?
Молодий стоїть та гарний, вдягнутий ошатно.
Із таким доньці не сором і під вінець стати.
Сама донька, що чекала на якусь потвору,
Зашарілася і очі не підведе вгору.
Генерал благословив їх. Недарма прокрався.
Через те жених чудовий донечці дістався.
А старша й середня доньки, як жениха вздріли,
То одразу побіліли, потім почорніли.
Від досади, що те щастя могло їм дістатись,
А тепер їм доведеться за лікті кусатись,
Одна пішла та повісилась, а друга втопилась.
А парубок й генеральська донька одружились.
Вийшли вони із церкви вже. Чорт до молодого,
Хоча ніхто із присутніх не побачив його.
Каже: - Ти усьому радий? Гарну жінку маєш?
Парубок: - Ти уже в мене душу забираєш?
Чорт на те лиш усміхнувся: - Нащо душа твоя?
Мені старша й середульша дістались обоє.
З тим і можем розійтися! Живіть-поживайте.
Народжуйте собі діток й добра наживайте.
І зник. Більше із тим чортом парубок не знався.
Та виконать настанови його намагався.

Пішов дід проти суботи в поле полювати
І три дні його не чути було і не знати.
Баба вже й людей підняла шукати старого,
Коли ж і він повертає живий, слава Богу.
Як уздріла його баба, то стала кричати:
- Де тебе чорти носили? Куди пропав, клятий?
А сама вже й макогона у руках тримає.
Дід на того макогона скоса позирає
Та й говорить: - Ти би краще так не голосила.
Бо мене, таки і, справді, десь чорти носили.
- Як то? – баба здивувалась, - ляпаєш дурного.
- Що ти, бабо, кажу правду тобі, їй же Богу!
Ото, значить, у п’ятницю луками простую,
Коли десь карета котить по дорозі, чую.
Виїжджає з-за пагорба, шестериком коні.
І до мене прямісінько по дорозі гонить.
Під’їхали, зупинились. Пани і питають,
Чи дорогу до порому найкоротшу знаю.
Давай я їм говорити: - Поїдете прямо,
Поки буде дві дороги. Повернете вправо.
Знову прямо, далі треба вліво повернути…
А панам набридло, видно таке довге чути,
Кажуть мені: - Так не знайдем. До кучера лізь-но.
Проведи нас, а ми тобі заплатимо, звісно.
Сів до кучера й погнали прямо до порому.
Розплатились. На пором той в’їхали по тому.
Я ж на березі став, люльку закурив спроквола…
І зненацька помінялось мені все навколо.
Нема річки, а я сиджу на лавці під хату.
Де я? Що я? Поміж люду узявся питати.
А я сиджу попід шинком, тридцять верст від дому.
Що чорти мене завезли, не сказав нікому.
Лише лапнув по кишені, де гроші лежали.
І мої, й ті, що в подяку пани мені дали.
А там черепки зостались. Довелося пішки
Повертатися додому. Болять мені ніжки.
Баба діда пожаліла, не стала лупити,
Хоча знала, що він гроші ті устиг пропити.
А вигадник був такий він ще із молодого,
Баба сердитися довго не могла на нього.

Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і журитись!
- Та ж дивилась. Він здавався тоді таким милим.
Один одного так палко ми тоді любили.
Я так думала… Та й був він, наче адекватний,
Поки йому не вдалося депутатом стати.
Ото тоді його, мамо, наче підмінили.
З’явилися в нього гроші. Та тільки зажили,
Як він завів собі зразу молоду коханку.
А ночами ресторани, сауни і п’янки.
Він не був таким ніколи! Точно підмінили!
- Та ні, доню. Душа в нього давно уже гнила.
Поки жив доволі бідно – гниль потроху їла.
А, як гроші появились, то все, що сиділо
Глибоко в душі, нагору швидко піднялося.
- А звідки ж воно в людині, скажи, узялося?
- О, то давня історія. Колись її чула.
Розкажу й тобі я, доню, доки не забула.
Було то в часи Творіння. Як світ вже зробився,
То творити і людину Господь заходився.
Узяв глини, свою з неї виліпив подобу.
Зліпив тулуб, руки, ноги та й залишив, щоби
Іще голову зліпити. Зліпив та й зібрався
До тулуба приліпити. Тут ангел де й взявся:
- Господи, проблеми знову. Дощ не випадає!
Кругообіг води, мабуть, якісь вади має.
- Добре, зараз розберемось! – Господь отвічає.
Та й за ангелом подався скоренько із раю.
А диявол за тим усім із кущів дивився.
Не хотів, щоб чоловік той гарним появився.
Зіпсувати Боже діло йому закортіло.
Поки голову Господь ще не приклав до тіла,
Виліз із кущів диявол, підкравсь до людини
Й став плювати чорну слину йому всередину.
Потім ще набрав грязюки й тіло все обмазав.
Тоді, правда вже скумекав, що Господь одразу
Отой бруд увесь помітить. Можливо, покліпа.
Потім викине і нову собі з глини зліпить.
Отож, лапу впхав у тулуб, навиворіт тягне.
Заховати отой бруд весь від Господа прагне.
Доки Господь повернувся, той уже й сховався.
Перевірити, чи так все, Він не здогадався.
Голову приставив, дунув Божий дух у неї.
І з грязюкою людина зосталась тією.
Її ж зовні і не видно, сидить всередині
І по-божому вестися заважа людині.
Хтось зуміє грязь ту чорну у собі тримати.
А у когось на те духу людського не хватить.
І полізе та грязюка, з неї, як гнояка.
І тоді уже людина робиться ніяка.
Дума, що подоба Бога, що вона - еліта.
А, насправді, грязь, що липне весь час до корита.
Те диявольське поріддя вже не врятувати.
Доводиться його тільки до чорта послати.

На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні.
Рівненько так підстрижені стояли,
Немов паркан, що лавку городив.
Від протягів надійно закривали,
Тож вітерець не зазирав сюди.
А попереду, там, поміж дерева,
Кущі такі ж самісінькі росли:
Ті круглі, ті – ялинкою, ті – левом,
Слоном майстерно стрижені були.
- Що за кущі? – спитав онук дідуся.
- Та то самшит. Бач, гарно як росте?
Я кожен раз приходжу та дивлюся,
Як гарно виглядає диво те.
Воно ж стоїть отак вічнозелене,
А люди форму різну придають.
Найкраще в цьому парку, як на мене.
Отож сюди частенько люди йдуть.
Самшит – рослина на другі не схожа.
Вона росте і деревом, й кущем.
Поробки з неї вирізати можна –
Фігурки, якісь іграшки, а ще…
Ти ж в шахи граєш? То ж фігурки часто
З самшиту роблять. Хочеш, розповім
Легенду давню? Вирішив напасти
Підступний ворог, що був дуже злим,
На плем‘я, що в долині проживало.
Земля родюча щедрою була.
У неї люди сили укладали,
Сторицею вона їм віддала.
Тож край давно вже був більмом на оці
У злих сусідів. Тож і подались.
Уже й не знаю, у якому році.
Усім ледачим родом піднялись,
Щоб поживитись у чужому краї,
Пограбувати й знищити упень,
Що їм спокійно спати заважає.
Здолали гори і в якиїсь день
В гірській долині пастушка зловили,
Що собі мирно вівці й кози пас.
Дорогу показати повеліли.
Вб’ємо інакше, кажуть в той же час.
А хлопчик був доволі тямковитий.
Погодився, з умовою, однак,
Що не дарма ж він буде їх водити?
Чого робити має просто так?
Нехай йому за скоєне заплатять.
Не стали опиратись ті зовсім.
Чого б то дурню не пообіцяти?
Як проведе – «розплатяться» із ним.
Повів їх хлопчик по гірських стежинах
Й привів до річки, що із гір текла.
За нею край родючий у долині.
Та річка та широкою була
І течія її була бурхлива.
Не просто перебратись на той бік.
Перепливти так просто не можливо,
Не кожен на те здатен чоловік.
А треба. Бо ж село стоїть багате.
Навкруг вже дозрівають пшениці.
Там здобичі чимало можна взяти.
Та як же дати раду річці цій?
Від жадоби горіли їхні очі.
Хотілось вже на тому боці буть.
Та лізти в течію ніхто не хоче,
Бурхливі хвилі в одну мить знесуть.
І тут хлопчина до вождя звернувся:
- А ви плоти із дерева зробіть.
Дерева понад річкою знайдуться.
Онде самшит росте, його беріть.
Зраділи вороги отій пораді.
Взялись дерева чимскоріш рубать,
Плоти в‘язати. І страшенно раді,
Бо ж скоро зможуть річку подолать.
Плоти зв‘язали, в течію спустили,
Бігом усілись, узялись гребти.
А річка їх одразу підхопила.
Одні на скелі узялась тягти,
Другі на дно одразу ж потягнула.
Адже не знали вороги тоді:
Важка занадто деревина була
В самшита – не трималась на воді.
Загарбники всі в річці потопились,
Село своє хлопчина врятував.
Тож бачиш, як знання йому згодились
Ті, що дідусь йому розповідав.
Знання, бач не носити за плечима.
Колись згодяться, так завжди бува…
Уважно слухав дідуся хлопчина,
Лиш головою раз по раз кивав.
А потім став у дідуся питати:
- Самшит вічнозелений, ти сказав?
- Зима не здатна йому раду дати.
Самшит морози всі перестояв.
- А чому? - Ну, про те розповідають,
Що Бог давно надумався якось,
Що люди довго-довго жити мають
І не хворіти все життя. І ось
Узяв він воду з джерела святого
І ворону одному повелів,
Щоб той набрав води у дзьоба свого
І до людей скоріше полетів,
Побризкав їм на голови водою…
А ворон дума: чи ж то я дурний?
На голову побризкаю я сво́ю
І вік продовжу в сотні років свій.
Отож бігом усівся на самшиті
І голову задер, щоб окропить
Себе. Та вітер налетів сердитий
І воду всю розбризкав у ту ж мить
Та не на ворона, а на гілля самшита.
З тих пір вічнозелений він стоїть
І, вчені кажуть, може довго жити.
А ще й отруту у собі таїть,
Щоб шкідники його не діставали…
Ой, засиділись. Вже й обід наспів!
Дідусь із лавки із онуком встали
Й пішли поміж самшитових кущів.

Як підніметься травичка, степ зазеленіє,
Тоді уже і худобу пастись виганяють.
Стада, табуни, отари по степу гуляють.
І худоба на тій паші одразу гарніє.
Шерсть розгладжується, боки жирок покриває.
Вже і ребра не світяться, і спина лисніє.
А господарі на те все дивляться й радіють.
І тій радості, здається і кінця немає.
Але травень підступає й з’являється лихо.
Ґедзі з зими прокинулись, голодні, як звірі.
Усідаються скоріше в худоби на шкірі
Та і смокчуть кров із неї, отримують втіху.
Гедзів тих зовуть ще дроки часто поміж люду.
Тож і кажуть, що худоба дрочиться від того,
Що ґедзі її обсіли, а їй нема змоги
Хвостом клятих відігнати, тож гасає всюди.
А найбільше дрок шаліє, кажуть на Петрівку,
Бо тоді отого дроку розводиться стільки,
Що на кожну худобину всідається кілька.
І та уже й не пасеться, копитами бри́ка.
Пастухам від того лихо, ніколи сидіти.
Тільки й бігай, щоб худобу в череду вертати.
А приженеш, то хазяї будуть ще й картати,
Що не зміг нагодувати добре й напоїти.
А раніш, казали люди, дрок не тяв худобу,
До овець лише чіплявся, аби крові пити.
Тож вівчарам доводилось те лихо терпіти,
Завертати ту отару раз по разу, щоби
Вона кудись не чкурнула, степом не розбіглась.
Бо тоді піди-но, спробуй докупи зібрати.
Доводилось і по кілька вівчарів наймати,
Аби у степу отара цілою зосталась.
Отож якось святий Петро на Петрівку саме
Ішов степом по якихось, певно Божих справах.
А тут в горлі пересохло, замучила спрага.
Через неї вже, здається нічого не тямить.
Коли череду побачив. Стоїть, скубе травку.
Чередник ледаче носить ослінця з собою.
Переступить кілька кроків вслід за чередою
Та й сидить собі, стругає якусь лозиняку.
Підійшов Петро до нього: - Дай води напитись!
Бо від спраги вже у мене й голосу немає.
Той з ослінчика на нього скоса позирає.
- Тут багато отаких от може волочитись!
Як кожного напувати, де її й набрати.
Це мені, щоб пройд усяких таких напоїти,
Доведеться тільки воду з криниці носити,
Ніколи і на худобу буде поглядати.
Хоча…коли дуже хочеш, онде бачиш глека, -
Тицьнув у той бік ногою, - бери та напийся!
Та скоріше, волоцюго, з очей моїх звійся!
Розвернувся святий Петро, бачить, недалеко
Вівчар пасе свої вівці, по степу ганяє,
Переймає овець своїх, назад завертає,
А вони від того дроку спокою не знають.
І через те вівчар також спочинку не має.
Підійшов Петро до нього та й напитись просить.
- Бо, - говорить, - вже від спраги ледь не помираю.
А той йому каже: - Вибач, та води немає.
Було трохи та усю я уже й випив досі.
- То піди та принеси ще – Петро каже йому.
- Я б пішов, - вівчар Петрові на те промовляє, -
Але ж вівці розбіжаться, тоді не впіймаю.
Ввечері не буде чого і гнати додому.
- Іди, - на те Петро каже, - за овець не бійся.
Я постою, подивлюся, збережу отару. –
І палицею враз своєю об землю ударив.-
Принеси мені водички та і сам напийся.
Доки ото вівчар бігав, Петро ще раз вдарив
Палицею та і каже: - Щоб дроки прокляті
Більше вже овець ніколи не сміли чіпляти.
Хай тепер худобу жалять. Череднику кара!
Збігав вівчар до кринички, набрав води в глека,
Повернувся, а отара спокійно пасеться.
І ґедзів велика хмара над ними не в’ється.
До череди подалася, яка недалеко
Траву пасла. Як вчепилась до худоби клята.
Як худоба розбіглася по усьому полю.
Кинув чередник ослінчик, проклинає долю,
Намагається худобу докупи зігнати.
З того часу і взялася худоба дрочитись.
І сьогодні, коли саме той дрок налітає,
То чередника отого люди проклинають,
Що не дав Петру святому водички напитись.

Скільки на Землі народів різних проживає.
Кожен із них свій характер і відмінність має.
Ті трудящі, ті мовчазні, а ті говірливі,
Ті робити люблять скоро, а ті неквапливі.
Звідки то у них взялося, я того не знаю.
Та про деяких сусідів так розповідають
Наші діди. То було все, як жиди схопили
Були Христа, по вулицях юрбою водили,
Щоб у саду Гетсиманськім на хрест розіп’яти.
А на вулицях стрічали народу багато.
Отож, ідуть, стоять ляхи. Один із них каже:
- Бач, Спасителя схопила оця сила вража!
Може, спробуємо, братці, ми його відбити?!
Почув те Христос та й мовить до них сумовито:
- За те ваше добре серце, хочу міць вам дати,
Щоб ви могли з ворогами завжди воювати!
Так воно відтоді й сталось, що лях – то вояка.
І не може подолати їх сила ніяка.
Ідуть далі. При дорозі там німці стояли,
Про щось своє по-німецьки вголос розмовляли.
Побачили процесію. Один з них сердито:
- Може, спробуємо, друзі, Христа відкупити?!
А Христос почув та й каже: - За те хочу дати
Вам таке, щоби могли ви весь час торгувати!
Тож відтоді, що не німець – то купець буває.
Бо від Бога він для того добре вміння має.
Ведуть далі жиди Христа, москалів стрічають,
Ті стоять та свою бражку сиву попивають.
Один з москалів побачив та до других каже:
- Може, украдем Христа ми, відданість покажем?!
А Христос почув та й каже: - За вашу потугу,
Що схотіли не віддати мене на наругу,
Дам вам те, що для вас буде за найбільше щастя –
Ви тепер завжди та всюди все будете красти.
Тож відтоді москалі всі – бідні і багаті,
Як не вкрадуть, то не зможуть щастя відчувати.
Крадуть і самі у себе, і в своїх сусідів,
Хоч у самих добра того вже й дівати ніде.
Та така уже натура - як чогось не вкрасти,
То не буде москалеві ніякого щастя.

Степ. Із неба сонце палить. Вітру і не чути.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.

Було, кажуть, в чоловіка вуликів багато.
Від дядьків своїх навчився пасічникувати.
Все би добре, але напасть якась узялася,
Хтось на пасіку до нього щоніч прокрадався,
Оббирав найбільший вулик, увесь мед виносив.
Отож, в дядьків своїх рідних той помочі просить.
А ті: - От бач, та давно б вже прийшов та спитався.
І з тим злодієм давно ти уже б розібрався.
Піди - кажуть, - сплети постіль із лози до річки.
Півтора на пів аршина. Коли прийде нічка,
Постав постіль під найбільший вулик і сховайся.
Візьми кийок, злодіяку того дочекайся.
Він, як прийде, стане мірять постіль, тихо вийди
Та кийком його по ребрах і кричи для виду:
«Не попав!» Той так і робить. Засів та й чекає.
Коли тут страшний чортяка з кущів підступає.
Вздрів ту постіль та й узявся її приміряти.
Та при тому бурмотіти щось та примовляти:
- Оце я такий великий, а є й більші люди.
Не приведи їх зустріти, бо що ж тоді буде?
А чоловік тихо вийшов, кийком, як умочить,
Та як крикне: «Не попав!» А чорт як підскочить,
Перемахнув через тин, лається, тікає:
- От же, сучий син! Напевно ж, клятий, силу має.
Бо не попав, а боляче. Попав – міг і вбити.
Тож відтоді на ту пасіку зарікся ходити.

На луках вогонь палає, аж від села знати.
Сидять хлопці навкруг нього, хмизу підкладають.
Щоб сидіти веселіше, щось розповідають.
Вибралися в нічне хлопці коней випасати.
Коні луками блукають, траву випасають,
Хлопці зрідка поглядають, щоб десь не побігли.
Головне, щоби від шкоди завернути встигли.
А то батьки, не дай Боже, не тільки полають.
Хлопців шестеро в нічному – і менші, і більші.
Старші «з досвідом» цікаве щось розповідають,
Ну, а менші їм у рота тільки заглядають,
Бо теж хочуть стільки знати, тож слухають лише.
Хоча Тимко і малий ще, та ж йому охота
Себе також показати – своє слово вставив:
- А я оце чув від батька, як він косу правив,
Як для себе кожен може виносити чорта.
Вони випили з хрещеним та і розмовляли,
Поки батько молоточком по литовці стукав.
А я сидів під причілком та уважно слухав.
Тож, щоб висидіти чорта, щоб ви, хлопці,
знали,
Кажуть, треба взяти зноска, який знесла курка,
Дев’ять днів його носити зліва під пахвою.
Потім взяти й закопати його в купу гною…
- Що ви слухаєте, хлопці, малого придурка! –
Сказав старший Василь, мову Тимка перебивши.-
Таке меле про те, що він і зовсім не знає.
- А що не так? – тут Степанко тихенько питає.
- Та чув дзвін, але не знає, звідки лунав лише.
То не чорта так виносять, лишень домового.
То я чув від тітки Вірки. А вона ж, всі знають,
Людям переляк виводить і кров замовляє.
Тож вона ці речі знає краще батька твого.
- А що ж далі із яйцем тим потрібно зробити?
- А що далі. З яйця того домовик і вийде.
Треба, значить, його взяти, щоб ніхто не видів
Та нагору до комина бігом посадити.
Його треба несолоним тільки годувати,
Бо розсердиться та й шкоди може наробити.
Не дай Боже, домовик щоб зробився сердитим.
Краще і зовсім такого вже тоді не мати.
Тітка Вірка розказала, що в селі одному
Жінка одна захотіла домовика мати.
Дев’ять день яйце носила, а вже на десятий
Вилупився домовик їй у яйці отому.
Поселила його в хаті, нагорі за комин.
Сама його годувала – і борщик, і каша.
І стало рости у неї і город, і паша.
Домовик сприяв тій жінці, уважай, у всьому.
Коли телиться корова – то теляток двоє,
А ягнят – одразу й троє від вівці з’являлось.
Скоро жінка збагатіла. Сама не справлялась.
Завела собі служницю. Але була злою.
Та знущалася над нею, робить заставляла
Більше того, ніж раніше із нею змовлялись.
Тож служниця і не надто для неї старалась.
Якось жінка їхать в місто торгувати мала.
Та служниці тій і каже: - Звари два горнятка
Борщу й каші ( як сама то все досі робила).
Та дивися, щоб ні разу того не солила!
Постав на горі за комин. Вже йшла, для порядку
Іще раз тій повторила: - Не здумай солити! –
Та й поїхала. Служниця ж услід тихо каже:
- Ага, чекай, зроблю все, як ти просиш, аякже!
Та й хутенько заходилась ту їжу варити.
Узяла по жмені солі туди покидала
Та й поставила на гору. Дума: «Насолила!»
А та жінка із базару скоро прилетіла.
Тільки двері відчинила та у сіни стала,
Як горнятка їй на голову та й порозбивались.
Жінка в хату, на служницю взялася кричати:
- Я ж просила?! Що ж ти шкоди наробила, клята?!
А та хитро: - Я забулась! Просто замоталась!
Вигнала служницю жінка. Але все змінилось.
Домовик уже розсердивсь та пішов із хати.
А у неї господарство стало пропадати.
І скоро та жінка знову бідною зробилась.