Онде дім, який Джеків розніс фугас.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
ані Гансу ні шансу: однак хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, до якої доклавсь Іван.
Діловито, як доказ уподобань
будівничих, сіріє її бетон:
немаркий і пасткам у тон.

Це стіна, де: а) млоїть вас; б) ляка
дріт(напругою з’їженіш їжака!),
а на штопці бабусиній узнаки
струмом випалені дірки.

За стіною тріпоче місцевий стяг.
Надиха вільних мулярів до звитяг
жовто-маково-чорних піткань цвіток –
ревні Циркуль і Молоток.

Чатові її зірко, як птиці з гнізд,
озирають в біноклі: Захід і Схід
видно, як на долоні, та не впада
їм у вічі ані жида.

Визначаються біля стіни місця
ідеалам і опціям гаманця,
чи по Марксу – підмін у меню ціна,
і її вимага стіна.

Підійди до стіни, як нема іти
куди инде і никнуть твої світи,
а тумани-омани і майбуття
упослідять, і сенс життя.

Підійди до цієї, миру-війни
b-версії в стадії кам’яній:
зі бетону відлита її скрижаль –
ані тріщин, ні задзеркаль.

Тут удень вередує нудьга. Вночі
докучають прожектори, хоч кричи.
А вві сні, переверзіям в унісон,
крик діймає: і це не сон.

Сни сирі неї окіл: не водяні
барви малев – кривавить і уві сні
той блокнот, де нотоване олівцем
заперечується свинцем.

Тільки час, що мете по собі сліди,
за злочинний переступ туди-сюди
уникає покар її прохача:
куля в маятник не влуча.

І стіна ціпенітиме до відлунь,
заки люд, у поробі, мов на тіпун,
і тісніш, як десертні ложки, зляга,
і самітно їсть пирога.

Підійди сюди, ікла її огледь:
годі римській до неї, і – нітелень
за китайської кутні, гнилі суціль
для сусідського м’яса-гриль.

На пісенні рулади і птах мастак.
А оман і облуд опостінь тим пак
в світі доста на пелени для зіниць:
тож іди до стіни – дивись.


--------------

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


***

-----------------------
Тритон

Земна поверхня завжди
істот береже, мабуть,
від космосу, пак стегно
мостити тут є куди,
встати, вийти, ввімкнуть
лампу, зирнуть в вікно.

Вісім инших планет
спростовують раз у раз
цю візію: зокрема,
нам чути їх "ні!" умент,
коли убивають нас,
а змоги втекти нема.

Достеменно, що я
є, існую, й мені,
що б я не говорив,
з огляду западні
єдиного тут життя,
не йметься в нім без морів.

Не ворог я і рівнин,
підлеглих льодовикам,
цінитель пустинь і гір –
а над усе Аппенін –
того, чого, кажуть нам,
в космосі – перебір.

Статус небесних тіл
усталений завдяки
рельєфам. Чіткий рельєф
окові узнаки,
і в поглядові довкіл
з'яcується: це не блеф.

Всяке життя під стать
ландшафтові. Туплять зір
лона сірих красот:
який ті у змозі дать
умам і серцям примір,
не кажучи – для аорт?

Коли опинитесь на
Сиріусі, – довкруг
погляд хутко звика
до щебню і валуна.
Це – те, що псує каблук,
і не блисне зблизька.

У тіл і їхніх небес
годі, як не кривіть
простір, подібних див.
"Всі можуть жити без, –
любови, – сказав піїт,
та ніхто без води".

Вода – і мій сентимент.
І скорше, аніж турист
натискає на спуск
камери в той момент,
щойно ландшафт рябить,
в мені ожива молюск.

Йому підспівує хор
хордових і зо п’ять
літрів не в голубій
крівці – у м’язів, пор
суші мене, як п’ядь,
відвоював прибій.

Стоячи сам на сам
з морем, тручи чоло
і мружачись до води,
радію нагоді там
розгледіти те, чого
в галактиці не знайти.

Моря нема без хвиль –
дивних речей, чий вид
розмноженого числа
у часі, на свій копил
був щеплений їм в обхід
всякого ремесла.

Безумовно, вода –
сума своїх часток,
і хвилю дратує лік
за обертами гвинта;
побрехенькам чуток
запобігає блик.

Впливів сваволі хвиль
не збавлене і само
слово "хвиля". Оне,
окрім, що несе клеймо
поглядів звідусіль,
ним клеймить і мене.

В ехові "х" і "в"
явно дає гастроль
безкінечність осьмин
вісімок – алкоголь
спитій синяві вен,
склянці чорнил взамін.

Як формі, хвилі чужі
ромб, трикутник і куб,
всі кути взагалі.
Брижі їй по душі.
Є щось у них від губ
з піною по скулі.

В намірі гнати пріч
смисл, чия глибина
буквальна, мориста даль
нагадує першоріч,
уривчасті письмена,
вірникові – скрижаль.

Саме її тому
так оспівують, в ній
ніби упізнають
піняву бахрому –
зв’язці голосовій
і зіниці приют.

Обізвися сама
хвиля, то слухача
мало би що могло
вразити, як пряма
мова: "я, вибачай,
не від світу сього".

Сей – себе, по мені,
оправдовує. Сей –
спідручніший, ніже той:
навідатись до рідні,
оглянути Колізей,
завагатись: "на кой?"

Пояснень – від хвиль, чий шум,
маскується під "ура", –
шум, що криє стократ
"вчора", "завтра", "пора", –
в царині решт і сум
нотувати не варт.

Там, де минуле – вспак,
і майбутнє роз’єм
клеять гойно, творя́ть
дійсність буцімто, смак
диктує масам об’єм.
Надобляться моря.

Зоресвіт тет-а-тет,
білий карлик, квазар
нагадують нетіпах;
себто, пожар, базар.
Матерія, як естет,
знається на морях.

Над ними витає дух –
радше часу, чим щем
від катастрофи і
втіхи для ніздрів, вух,
– учти для діадем,
де за столом – свої.

Узявши собі зо дві
третини землі за дно,
море – не лицедій.
Буквою "хір" уві
корені "хвиль" воно –
нас лишає надій.

І чверток тверді зо три
хвиля змиє, метка,
мавши за епізод,
і для проворних риб –
суша гірш тупика:
кисень, той світ, азот.

У хвилі вода, відтак,
оголює свою суть
у профіль або в анфас:
"безкінечність–о–так!";
себто, що світ і тут
творений не для нас.

І чи не є жура
за вічністю, к тузі – тій,
по янгольскому крилу –
інерцією пера,
пособницею стихій:
навідліг, та об скалу?

І чи не є Земля
їй за посуд? На кшталт
піали? Чи не орем ми
порцелянні поля,
косячи під качат
різновидами кайми?

Зорі кивнуть: ага,
бордюр, оторочка, в’язь –
у поміч, пак де-не-де
губам опектись не дасть;
а громокипіння га
моря – не відведе.

Їм видніше, либонь.
Сполохів їх, меркань
в космосі більш на пси
зводила його хлань;
раяти "охолонь"
тяжче, либонь – в рази.

Самі моря – поготів
обернуться лицем
вжеж не до нас, а вверх –
сподіваючись див,
як видуманий сліпцем
азбуки фейерверк.

Коли ми у западні
в’язнемо або ми
непотрібні кому,
ми бачим їх уві сні,
винні собі самі
значно більш наяву.

Водам, глибше, чим слід
схвильованим, до небес
підійнятим на диби,
спірна свобода від
всього, зокрема себе,
і позаяк – судьби.

Скажімо, якщо вона
є, існує – і спір
об цім гучніш у глуші –
то хвиля вас омина,
адже моря ушир
ширші за шир душі.

Згортаючи шапіто,
сумно гадати, чом
минуще моє земне,
чи особисто хто,
обернений у ніщо,
хвилею не гайне.

І будь ви глядач з юрми,
мізантроп, лиходій,
і вам, за її ковток,
не зайве, назустріч їй,
цій свободі, – грудьми
вперед, – спомогтись на крок.





* Mordor("Чорна країна") і Кіріт-Ґорґор ("Ущелина Жаху" або "Перевал Привидів") - топоніми вигаданого світу Середзем'я, Дж. Р. Р. Толкіна

------------------------------
Aere perennius*

Поробилася речі твердій напасть:
буцім днями зайвими циферблат
обригався доста і неспроста –
крупним будучим числити щоб до ста.
Біля речі твердої вороже їй
заходилося кодло "Хутчій ржавій"
і "Даєш пісок, позаяк хана,
якщо ти із кості чи кам’яна".
І сказала річ, на слова скупа:
"Відвали сама, зайвих днів товпа!
Бо свинцевий дрин або бляху гнуть –
не рукою спідниці пояти спудь.
А той камінь-кість, гвіздь моя краси –
з мезозою скучає за вами, пси.
Борозни його узнаки копил
на житті вашім вічнім в диму кадил".


* Довговічніша міді (лат.).
(Горацій. «Оди». Книга третя. Ода XXX)

--------------------------------------------

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому, що все життя уникав
погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливости людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Як славно звечора собі,
заплутавшись в своїй судьбі,
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути чвари опостінь,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.


***
Дебют

1
Після всіх іспитів, вона
в суботу запросила в гості друга;
темніло, і тримався корок туго
пляшиною червоного вина.

А у неділю дощ не ущухав;
і гість навшпиньки вибирався поміж
стільців рипучих, і знімалась одіж
з обридлого простінкові цвяха.

Її рука дісталася стола
і плюснула до роту лишки чаю.
В кімнаті ще стояла півімла.
У ванні позувала водограю

емаль її облупленого дна,
і пустота зі милом духовитим
виповнювала ще один канал
сполучення з великим білим світом.

2
Дверима ані рипнувши, рука
була – він осмикнув її – обтерта
від плям в кишені; чулося, як решта
з вина плеснулась в полах піджака.

Проспект ще спав. Зі водостічних труб
лилися води, миючи бруківку.
Він уявив цвяха і цівку тиньку,
і казна-чом з його набухлих губ

зірвалось слово (Боже упаси
годити у його толеруванні),
і добре, що під'їхало таксі,
бо він би ціпенів у дивуванні.

Він роздягався, щойно зі гостей,
не глядячи на свій просяклий потом
ключ до нівроку безлічі дверей,
отетерілий з першим оборотом.

<1970>

***



Зі шкільної антології


1. Е. Ларіонова.

Е. Ларіонова. Брюнетка. Плід
друкарки і полковника, а погляд
нагадував позір на циферблат.
Опікувалась тим, в кого болить.
Лежали якось ми із нею поряд
на пляжі і кришили шоколад.
Вона сказала, мов за горизонт,
туди, де яхти не міняли гасла,
що, коли хочу, можу і собі.
Вона любила цілуватись. Рот
нагадував мені печери Карса.
Та я не забоявся. Далебі,
немов трофей, беріг чимало літ
відбите на невидимому фронті
у ворогів, яким утратив лік.
Цінитель здобних баб, запічний кіт
Д. Куликов постав на горизонті.
Д. Куликов на шлюбі наполіг.
Їй місцем праці став жіночий хор,
а він трубить на номернім заводі.
Такий собі масластий інженер.
А я шкільний все бачу коридор,
і наші з нею вправи на комоді.
І Діма – некрасивий піонер.
Куди все збігло. В чім давати звіт?
Які подати візії предтечам
їх перевтілень, до яких колін?
В її очах чаївся диво-світ,
їй і самій ще нез’ясовний. Де в чім
непостижимий жінці взагалі.
Живі ще Куликов і я. Вона жива.
А світ отой – він, що – тримає павзу?
А може будить ніччю їх той зов?..
І я все бубоню свої слова.
І линуть з-за стіни оривки вальсу,
і дощ шумує в цеглі битій знов…

2. О. Поддобрий

Олег Поддобрий. Явлений на світ
зі фехтування тренером. Достоту
він знав усе це: випади, укол.
Не пожирач сердець, не серцеїд.
Але, як це бува у світі спорту,
він із офсайду забивав свій гол.
Офсайд був ніччю. Матері недуг,
плачі малого брата у колисці.
Олег тоді зненавидів обох.
На батька і сокиру взяв до рук.
Та вчасно долучилися сусідські
і сина одоліли вчотирьох.
Я згадую ці руки, ці синці,
а ще – рапіри дерев'яну ручку.
Баталії на кухні, наш тоді
спір в комунальній ванні. На руці
кілечко із латуні – під обручку.
Ми спекалися школи. Він хотів
на кухаря піти чи продавця,
а я фрезерував на "Арсеналі".
Він пік млинці в Таврійському саду.
Ми бавились, розносячи дрівця,
збували і ялинки на вокзалі
до новоріч.
Він потім, на біду,
компанію уклавши шантрапі,
крамницю обібрав, і, – як у воду.
Сезонів зо три смажив сухарі.
Урешті, вийшов. Пережив запій.
Місив бетон під корпуси заводу.
Дав згоду одружитись медсестрі.
Став малювати. Вчитись до пори
мав намір на художника. В пейзажних
деталях проглядала схожість на –
на натюрморт. І – знову табори:
за витівки пера на лікарняних.
Ось і допіру – тиша навісна.
Ніде його не бачу. Сам сидів
в тюрязі, але там його не стрітив.
Тепер я на свободі. Ба, і тут
ніде не зустрічаю.
Поготів!
Він десь блукає і вдихає вітер.
Ні кухня, ні тюрма, ні інститут
його не прийняли, то він і щез.
Пішов, як Дід Мороз, перевдягтися.
Оговтатися від перипетій.
І ось він викликає інтерес,
як решта персонажів із дитинства
і безнадійних, зрештою, надій.

3. Т. Зіміна

Т. Зіміна, чарівне дитинча.
Татусь – технар, стезя матусі – облік.
Не бачив їх, та у шкільні літа
вразливою не видалась. Хоча
цим перейнявся прикордонний льотчик.
Але це було згодом. А біда
до того з нею трапилась. В сім’ї
її водився родич. Чин в райкомі.
З автівкою. А предки розійшлись.
Ну, щось своє. Авжеж, усі свої.
А от авто – це речі незнайомі.
Отак її знегоди й почались.
Вона набідувалася. Утім,
ішли помалу справи на поправку.
Похнюпий замаячив був грузин.
Коли він загримів в казенний дім,
тоді і віддала себе прилавку
вона в галантерейний магазин.
Одеколон, білизна, полотно
– весь аромат цієї атмосфери,
секретів, залицяльників, чуток.
Оглядин мимоволі у вікно.
В анфас – Дім Офіцерів. Офіцери,
блиск ґудзиків, кокард і зірочок.
Той льотчик, опустившись із небес,
він без вагань вітав її чарівність.
Її чекав шампанського салют.
Заміжжя. Та у асів ВПС
понад усе цінується невинність
і зводиться заледь не в абсолют.
І поготів – схоластики вина
цієї – в її намірі втопитись.
Був навіть міст, але була зима.
Канал скувала кірка льодяна.
Зате прилавок виказав надійність.
І опушила вії бахрома.
І попелясту чілку осіня
сіяннями неоновими люстра.
Весна. Біжить з відчинених дверей
потік, вирує біля кас щодня.
Вона стоїть і бачить темне русло
з-за куп білизни, наче Лорелей.

4. Ю. Сандул.

Ю. Сандул. Душка-ласочка. М’яка,
як мордочка, загострена до носа.
Доносив. Слабував на язичок.
У захваті бував від козирка.
Усіх питав – і у вбиральні, й поза,
куди кріпить на кітелі значок.
Кріпив. І був готовим до вимог
щодо всіляких символів та знаків.
Тяжів до звань і титулів всерйоз.
Себе звав не инакше, як "фізорг",
і з виду старкуватим був, як Яків.
Вважав своїм бичем фурункульоз.
Остерігався протягів, застуд,
відсиджувався дома у негоду.
Дрочив таблиці Брадіса, як тхір.
Знав хімію і рвався в інститут.
Та після школи трапив у піхоту
підземну, у секретний капонір.
А нині свердлить. Може, акурат,
на "Дизелі". Можливо, і неточно.
Ба, точність ні до чого там йому.
Бо має спеціальність і розряд.
А головно, навчається заочно.
Наразі підіймімо бахрому.
Він в сутіні гортає "Опірмат"
і осягає Маркса. Чин заочний
і речі книжні звечора ураз
навіюють осібний аромат.
Нема охоти, бачмо, в клас робочий.
Охота у наступний, бачмо, клас.
У сутіні, лишень отам себе
він убача. Суть опору металу
приємна річ в теорії. Гай-гай!
Він мітить в інженери, в ІТП*.
Металу він не дасться на поталу
у сенсі праці… ріж, свердли-клепай…
і вартість додаткова… і прогрес…
І вся оця схоластика про ринок…
Ліси дрімучі, і катма снаги.
Сім'ю б завів, та обмаль часу. Стрес.
Утім, не проти зустрічей, вечірок
бодай із ким, соїття від нудьги….
"Наш – усмішка – майбутній інженер".
Він згадує спецівок сіру масу.
Він дивиться повз подруг у вікно.
Він самоту сповідує тепер.
Він зраджує тепер своєму класу.
Боюсь, згустив… Але усе одно –
використання класу напрокат
тхне, далебі, лихвою віроломства.
– Гріх молодості. Крівця, ич, скипа.–
я досі пам'ятаю той плакат
стосовно випадкового знайомства.
Ба – ані диспансеру, ні попа
від маси декласованої, щоб
не микатись з гризотами сумління.
Але якщо епоха нам чужа,
то не пустити далі цей мікроб
і вберегти наступні покоління –
подібна естафета заважа.

* абревіат.(ІТП -інженерно-технічні працівники)

5. А. Чегодаєв

А. Чегодаєв, карлик і брехун.
Язик із окулярами. Гримаса
завідомого скепсису. Умів
торкатись якомога тонших струн
у душах вчителів і позакласно.
Чим підкупав. І совісно пітнів
від хиб і вад. Вів випуски стінні
зі хтивістю фрейдистською (границю
речей приватних нехтуючи геть).
Батьки в літах, в шляхетній сивині,
доїли достопам’ятну таблицю.
І зять її творця, і автор-тесть
зі стін вітальні ледве не щодня
назирці розмаїтили дитинство
то бачками, то видом бороди.
Минали дні, і хлопчик перейняв
полярну велич їх, чиє сусідство
унаслідок дало свої плоди.
Ба, дивні. Не инакше, бородань
в дуеті горував(блідий цілитель
курсисток відступав у тінь і тьму),
і ним оволоділа чегодань,
романтика газет, великих літер.
Подав до Історичного. Йому
не таланило. Він уник пасток,
наставлених усюди військкоматом,
забивсь у кут. Оговтавшись, у нім
він виявив занедбаний шматок
сфер пізнання: Біоніка та Атом,
проблеми Астрофізики. В тіснім
і дружнім гурті горе-мудреці
без просиху в словеснім варіанті
товкли пусте в порожнє до рана.
Світив Гірничий. Ба, наприкіці,
обрав Автодорожній, і в дисканті
з хрипинкою лилось, як з бодуна:
"Дороги є основою... Значна
їх роль в цивілізації... Не боги,
а люди їх... І нам – туди". В рази
слів більше, ніж предметів, щоб сповна
обґрунтувати покриття дороги.
Твердої – як він сам наголосив.
Один, росточком метр і шістдесят,
заручник слів у метушні житечній,
чию увагу він прикути міг?
Чутки ходили, буцім целібат
сповідував: на випадок пожежний.
Але щовечорово він стеріг
Венеру, що двоїлася за склом
вікна в мініатюрній іпостасі –
зорю, удень і поночі метку
на помині. Одруження, диплом.
Розподіл. Вже у черзі біля каси,
рідні нової тости: за дочку!
Таджицькі гори-доли, килими.
Машини землю риють. Чегодаєв
рукою з безбородої щоки
стирає піт відтінку сулеми,
і мат смаглявих криє роздовбаїв.
Слова звелись. Далася узнаки
опірність змістів формам, зокрема,
природи слова – кубокілометрам.
В коричневу імлу серед піску
пішло шосе кінцями обома.
Він ніччю голяка ступа паркетом
не у квартирі власній, – у кутку
великої землі, де є міста,
зелене листя, спогади дитинні.
Хропе дружина... Боже мій, хоч плач...
Сіда за стіл, і, зі свого кута
під скрип душі крапа листи сумлінні,
тче павутиння. Самотинний ткач.

***

6. Ж. Анциферова

Анциферова. Жанна. Перса, стан –
як писанка. У рубенсівськім дусі.
У прізвищі та імені завжди
було щось офіцерське. І курсант-
підводник був, як бачмо те, у курсі
голландських шкіл живопису. Прости
мені, мій Боже, але варті віч
проникних піонерські наші гасла!
Зберігсь і того захвату шматок:
"Береш усе це в руки, маєш річ!"
та "Оці ноги – пліч моїх окраса!"
...Тепер вкіл неї спить Владивосток,
вологі сопки, бухти, небеса.
Великий Віз, колесами у спальню
з ялиць одної шостої земель,
що в Розі Золотому відкиса.
У постіль лігши, як у готовальню,
на флотську вона дивиться шинель
і ґудзики, що, сяючи у ряд,
скидаються на ліхтарі кварталу
її дитинства, і чого нема:
величний, чорний, мокрий Ленінград,
відкіль вона зі випускного балу
на борт по трапу збігла жартома.
Щасливиця? Геж. Викройки, шиття.
Робота в клубі. Рейди на багряні
осінні сопки. Посуд і прання.
І спомини у неї до пуття
не в’яжуться у нинішньому стані:
зі двадцяти восьми своїх вона
дванадцять років крилась взагалі
від всіх об'єктів пам'яті за мужем.
Зрина підводний човен із пучин.
Спить селище. І на краю землі
не спить вона. І видається вужчим
кут зору у оказій, ніж причин.
Бомбардувальник стогне у хмарках.
Розквакались хоралами канави.
Кришталю гірка вибила склянки
асані після стійки на руках.
І музика пливе від Окінави,
журналу мод гортає сторінки.


7. А. Фролов

Альберт Фролов, цінитель тишини.
Матуся штампи ставила конвертам
на пошті. Щодо батька, до пуття
відомо, що поліг за люд чухни,
але зберіг фамілію Альбертом,
не глянувши ні разу на дитя.
Син геній свій плекав у тишині.
Я досі ґулю згадую при лампі:
він сповз на зоології під стіл,
ані мене не бачачи, ані
душі у спільно випатраній жабі.
Що згодом не завадило ніскіль-
ки лету власної, яким
живилось навчання до інституту,
де став до прі з архангелом. Та ба –
на землю впав, як грішний херувим
зі хмари. А як натяк на спокуту,
йому під руку трапила труба.

Звук – форма коливання тишини,
подоба вітром звіяної ленти.
І ось лились під соло до зіниць
від розтрубу, де бились в осяйнім
промінні рамп, докіль аплодисменти
їх там не задували – сто зірниць...
Це – ввечері. Шкарпетки не вони
перуть удень. Хоч вичерпай колодязь.
Пішла дружина. Купчились борги.
Матусі додалося сивини.
І він запив, а потім став колотись
біс знає чим. Гадаю, від нудьги
з безвихіддю – ба, отакий концерт.
У цім мої пізнання куці, звісно ж.
Та є градуювання инших шкал:
коли заграєш, бачиш наперед
на вісім тактів – ампули ж, як світоч
осяюють шістнадцять... У дзеркал
фойє урвавсь терпець на балаган
гримас дивитись хмуро і поштиво.
У рис, в екземі трачених, давно
сплив термін виховання і доган,
що вилилось у осуд колективом
і звільнення. Процідивши: "Лайно!",
подібно угасаючому "ля"
відвівши від подальшого маршруту
поталу віч і рук, що завше "за",
на кшталт рядка, що лізе за поля,
він, зводячи у статус абсолюту
ідею свого звільнення, щеза.
___

У ніч на друге січня, повну мли,
мій теплохід ошвартувався в Сочі.
Хотілось пити. Я ішов навгад
провулками, які мене вели
до центру з порту, де у розпал ночі
набрів на ресторацію "Каскад".
Фальшива хвоя – ба, яка не є,
звисала з пальм. З-за столиків з лихвою
лилось многоголосся "Тбілісо".
Скрізь є життя, і тут було своє.
Почувши соло, я повів бровою
і зал окинув разом, як ласо.
"Каскад" був повен. Зір зафіксував
естраду – у хаосі диму, брязків,
спин, запахів; я, ходячи конем,
вже звав: Альберт і брався за рукав;
і страхітлива, несусвітна маска
повільно обернулась до мене.
Суцільні струпи. Всохлі і гнійні,
набряклі. Тільки пасма, спаєм
і струпом ще не взяті, і, навкидь –
зіниці школяра, що у мої
колись косився зошити, й навзаєм –
тому років дванадцять мимохідь.
"Яким ти робом тут, у несезон?"
Морщини – у дубовій ніби риті
корі. Зіниці – що білки з дупла.
"А сам ти як?" Я, бач, як той Язон.
Язон, який зимує у Колхіді.
Екзема вимагає, бач, тепла..."
Ми вийшли згодом. Рідкісні вогні,
що небесам завадили з бульваром
лигатися. Квартальний-осетин.
І навіть тут – із тіні – а-ні-ні
мій провідник, людина зі футляром.
"Ти тут один?" "Гадаю, що один".
Язон? Навряд чи. Йов, що небеса
ні в чім не попрікає за нагоду
зіллятися зі ніччю на живіт
і смерть... І ніч на берег нависа,
і гострий запах водоростей з Осту,
та пальм незримі шерехи – і квит.
… Усе хитнулось враз. І у пітьмі
щось блимнуло на темному причалі.
І звук поплив, оплівши тишину
наздогін даленіючій кормі,
І я почув в доконаній печалі,
"Яка висока повня…" на кону.*

***
< 1966 – 1969 >
* мелодія відомої джазової пісні— How High The Moon ( «Як високо місяць»)

Коньяк в графині личить янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк і вас вподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше – романтично.
Він якорі обрубує на прю
заціплому всьому, бодай дотично.

Кінець сезону. Стульці горі дном.
Шикує білка – шишками від’ївшись.
Хропе в кафе російський агроном,
звитяжець бездоріж, билинний витязь.
Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном
милуються Юрате і Каститіс.

Порожні пляжі. Меви справно сруть.
На сонці сохнуть фарблені кабіни.
Транзистори за дюнами ревуть,
відкашлюються в комини каміни.
Каштани у калюжах там і тут
погойдуються, як рогаті міни.

До чого метрополія глуха,
в провінції співається дедалі.
Богує віршів рачачих пиха
у вірнім їх апостолу журналі.
І зліпок первородного гріха
свій образ тиражує у каналі.

Яса епохи – плюнь і розітри!
Скородить море прикордонний катер.
Коли дзигар указує на "три",
тобі, хоч запливи за дебаркадер,
у поміч дзвін з костелу. Де, згори,
від Сина мук німіє Богоматір.

І щоб не сторонитися мети
доріг, що розбігаються, де фланги
готові оголитись до кости,
і, власне, річ іде про бумеранги,
то инде місця ліпше не найти
осінньої, самітної Паланги.

Без росіян, євреїв. Через весь
осяжний пляж дворічний археолог
бреде, задерши кирпу, навпростець,
стискаючи фаянсовий осколок.
І щойно серце тут заскочить грець,
то некролог литовською на сполох

торохне, що останній сірничок
в коробочці зі урною назирці.
І сонце, як у казці колобок,
підмигує розгубленій синичці,
до кучових сусідячись хмарок
у траурі, або догідно звичці.

І рокіт моря просльозить тебе,
безлико – як буває у артистів.
Паланга мокне, кашляє, сопе
на вітрі, дослухається до свистів,
і мовчки пропускає крізь себе
республіканських велосипедистів.

-----------------------

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

Одної зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь вимикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.

<1971>




----------------------

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч упритул числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Обстає прикордонне купиння вода
і випоює палені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять ’дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
навідується й він, – інкогніто.

Коли він входить, всі вони встають.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Легким кивком долоні від зап’ястя
він клопоту на цім збавляє люд.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть рогалик сидьма у фотелі,
такий смачний, що мертві поготів
згукнулись би "О, так!", на мить воскреслі.





------------------

Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
чорних окулярів, аби не бачити снів.
Портьє зі плечима важкоатлета
гортає книгу гостей, милуючись
нутрощами Троянського підтоптаного коня.

Шелестіння кизилового куща
приголомшує усамітнену на веранді
людину в брунатнім. Кров у скронях
стугонить, ніби не прийняте ніким
й завернуте назад морзе.
Небо схоже на юрмисько генералів.

Якщо коли-небудь забудеш
суму кутів трикутника або площу
зачарованого окружжя, повертайся сюди:
амальгама дзеркала у ванні приховує
добряче приправлений милою кирилицею волапюк
і цілком таємну думку про смерть.

------------------

Лишень попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; та відлуння знахідки прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – це вихід з клітини, свобода від
цілого: апофеоз частиць.


***
Міхаілу Баришникову

Колись ми газон поливали з лійки.
Комара поціляли зі трьохлінійки.
Низали на палю жука без жалю.
І жук не дзумів, і комар не жалив.

Тепер поливають нас, і все рідше – ливень.
Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень.
Щодо жука і його дзуміння,
річ в самій комашні, що тринькає хист і вміння.

Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо.
І спереду, кажуть нам, не гора, а яма.
І повістять приїжджі з тамтих далека,
що погода там ліпша, коли нам кепсько.

Був, здається, музей, де, і ми, бувалі,
зауважили якось шедевр "Не дáлі".
А чи був це музей? І чи річ у назві,
нині бачене маючи на увазі?

Чи податись в Іспанію, де іспанці
шаленіють від боксу і люблять танці,
коли вони ставлять ногу, як розу в вазу,
і коли убивають бика – то зразу.

Ба, – не податись, бо ґвинт заклинив.
А цілковито голими – ми на вагу кальцитів:
так панелей обтісували каміння
каблуком, що не ми́нем окаменіння.

Ліпше, гадаю, лежма. На сіні, як у постелі,
щоб купаний при свічах у теплій, як суп, купелі,
чиї краплі зі вій іще не зронились,
знав, де найти нас, рішив наснитись.

Схоже, і небо захмарене бентежитиме пілота:
мовби хто витирає там, буцім фото,
щось, нічуть непоступливе щодо сили
світла тому, що в душі носили.




***
-------------------------

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
у свій перламутровий сутінок),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І толку не буде, врешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------


Вірші під епіграфом

"Quod licet Iovi, non licet bovi"*

Битий під небом
шлях.
Втоптаний
до знемог.
В кожнім акорді
Бах,
в кожному кроці
Бог.
Вічности тиш –
богам.
Ярма –
наділ биків...
Богове стане
нам
сутінками богів.
І небом слід
ризикнуть,
і йти собі
наугад.
І нас не раз
розіпнуть,
і зійде нам
благодать.
І звиємо ми
від ран.
Благатимемо
дарів...
У кожного свій
храм.
І кожному свій
гріб.
Юродствуй,
кради,
молись!
Сам під небом,
як перст!...
...Буцім бикам –
хлист,
вічний богам
хрест.

* (Лат.прислів’я :"Те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику")



-----------------------------------------------

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

Горезвісна ця голка, ці жадань горезвісні стоги при ній,
у півсвітлі міськім, у півмреві,
у міськім гамі, плеску і стогоні,
тонесенька пісенька смерти.

Сяєво вулиць, сяєво вулиць
домальовує нам це місто і оцю воду.
І короткий свист, що фасад сутулить,
і зривається вверх, поривається на свободу.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети,
мертве листя кружляє осипаними рублями,
над щитами реклами вузькі літаки пропливають в небі,
як міські птахи над залізними кораблями.

Неугавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом,
як у дні повернень, не забуті нами ніскільки.
Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом,
і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки.

Ось і життя проходить, світло меркне в затоці,
зі шелестом плать, дробом підборів, багатоіменням,
і ти зостаєшся зі цим народом, зі цим містом у цій епосі,
авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, сутінь над нею ціпне,
ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй,
юнка-пам’ять пильнує вогні вітрин, озирає століть натільне
і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.


------------------

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Мені дорікали усим, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
сахаючись війська, догідно земним потребам
далекого від пера і рим.

Коли нема ані сліду того, що збігло,
дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
піде множити ліпше тамтих таблиць.

Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
тоді, вочевидьки, і небуття в броні
не пріч, за оказії, зрешетитись,
і зяяти з отвору, і дякувати мені.


---------------------------

Класичний наш балет є замком ліпоти,
чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
ліси смичків у ямі оркестровій
відваджують. І задрані мости.

В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
і, махом знадних крилечок-стегенець,
красуня не про вашу превелебність
одним стрибком випурхує у сад.

Ми бачим сили зла в коричневім трико,
і янгола добра у неймовірній пачці.
І будить у правці та елізійській сплячці
овація Чайковського і Ко.

Класичний наш балет! Відлуння епопей,
де пінився ваш грог, і цілували в обі,
і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
і ворог, коли був, то він був маршал Ней.

В очах городових жовтіли бані міст.
А де родились, там і почивали в мирі.
У разі, як злітало що в повітрі,
це Павлова була, – але не міст.

Як славно зоддалік мостин Всея Руси
Баришникова стріть! Талант не знає зносу!
Зусилля від ноги і судорога торсу
своєї осі вкіл у всі часи

породжують той лет, якого і душа
чекала, як в дівках, готова розізлитись.
А щодо міркувань, де вийде приземлитись, –
стопі годиться твердь; рекомендую США.


------------------------------------

Подорожній, нарешті, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не вдаря у багно лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем.
Указані вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Инколи романісту стачає і дня.
Учений прокриє вікно в просвітлінні тут і тепер,
тамтой мандрівець
щезає ще дотемна,
решту героїв ми бачимо в час обідніх перерв.
Економіка стабілізується,
соціолога не тривожить сумління.
Під елегантними барами
вилискують скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева опівдні селян осіняють тінню.
Всі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Всі капітани
бачать берегову лінію.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько не учути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!



--------------------------------------

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Занавіс. Кінець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.


***

Відкіль до нас прийшла зима,
не знаєш ти, ніхто не знає.

Умовкло все. Вона сама
холодных губ не розтискає.
Вона німа. І без потуг
її затятости не зломиш.
Тому бо кожен рух і звук
ти жадібно узимку ловиш.

І легіт вітру опостінь,
і даху шоркання з хмарками.
Після, як порохня мостин,
рипучий сніг під каблуками,
а потім – скрип і стук лопат,
і бляклий дим, і мерзлі віти...
І навіть тихий снігопад,
не має відповіді – звідки?

І ти, ввійшовши в теплий дім
посвяченим у таємничість,
не годен дати звіту в тім,
що десь могла вона чаїтись:
в прольоті сходовім, в стіні,
в цеглині, в комірчині поряд,
а може, у ріці, на дні,
куди не проникає погляд.

Можливо, у нічних дворах,
на горищах, припалих пилом,
в забитих дошками дверях,
в підвалі темнім, відсирілім,
у комірчинах зі сміттям...
Можливо, це її тіснило,
вона набідувалась там,
і все заполонила.

Або, бідова на манір
юрми думок і слів неясних,
вона зійшла з високих гір,
з вершин, завідомо прекрасних:
там вічний лід, там вічний сніг,
там вітер звив на скелі ложе,
куди не зійде чоловік,
ані орел злетіть не може.

Ба, чом і ні. І, позаяк
твій комір зведений – за довід,
хіба це не одне, відтак:
непевна тінь і вічний холод?
І ціпеніння від тривог,
подобою, нехай німою,
одному почуттю на двох
у стані видатись зимою.

Еге ж, без видимих причин,
як ті хмарки в небесній сині –
рої речей і речовин
або істот – в суміснім чині –
стихії жару і води,
захоплені своєю грою,
щомить дають свої плоди,
ба, несподівані порою.

Буває, лід сильніш вогню,
зима буває довша літа,
буває, ніч диктує дню,
і мла долає силу світла;
буває, сад гінкий у віть,
але плоди, якщо і знімеш,
то взяті ожеледдю літ,
коли заціпенієш...

… І люди всі, і всі доми,
ще теплі, по сусідськи
відчують подихи зими,
не відаючи, звідки.

------------------------------

Я діждав Різдва, безутішний станом.
Видавець тягне з моїм романом.
Календар Москви занеміг Кораном.
Я не можу встати, піти у гості
до друзяки, у котрого плачуть дітки,
на сімейний вогник, ані до дівки.
Всюди треба скількись готівки.
Я сиджу на стульці, трясусь від злості.

2
Ох, і кляте це ремесло поета.
Телефон заціп, на обід – дієта.
Взяти у борг в місцевкомі – шпетно:
це як йти позичати в баби.
Торгувати свободою – значно гірше,
ніже збутися цноти. Ніже,
я гадаю, тримати в умі заміжжя,
натякати собі: "і час би".

3
Знаючи статус мій, наречена
п’ятий рік не іде за мене;
а де вона нині, річ незбагненна:
правди сам дідько з неї не виб’є.
Вона каже так: "Не журись, чекай но.
Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
І це з її боку цілком гуманно.
А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

4
Зі близькими нестача мене навзаєм.
Почуваюсь і шлунком, на кухні зайвим.
Краєм ока пильную за виднокраєм,
лічачи чорні житейські тучі.
Вони вважають мене бандитом,
збиткуються над моїм апетитом.
Я не владаю у них кредитом.
"Насипайте йому без гущі!"

5
Я бачу вві склі себе холостого.
По факту, міг з’ясувати в нього –
як дожив до від Різдва нового
1967-го, – ба, немога.
Двадцять шість літ колотнечі, трясці,
порожні кишень, судейських нотацій,
кпин зі Закону по їх указці
і удавань німого.

6
Поряд життя іде як по маслу.
(Я узагальнюю, беру масу.)
Маркс виправдовується. По Марксу
дивно, чому мене ще не ріжуть.
Гадки не маю, в який бік сальдо.
Знаю – існую парадоксально.
Змушую час крутонути сальто.
Вибачайте мені за різкість!

7
Тобто, зовні супокій панує повний.
Ніхто уже не кричить "До коней!".
Дворяни виведені під корінь.
Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
Зимній наш, якщо йняти байці.
Джугашвілі лежить у консервній банці.
Німа гармата, бо крейсер в пастці.
В голові моїй – тільки гроші.

8
Гроші ховаються в сейфах, в банках,
в підпіллях, панчішинах, горищ балках,
в церковних касах, поштових бланках.
Гроші мають свою Природу!
Пошум пачок банківських асигнацій –
як у верхівках беріз, акацій.
Я у полоні галюцинацій.
Дайте кисню до роту!

9
Ніч і шепіт від снігопаду.
Бруковицю тихо гребе лопата.
В вікні напроти горить лампада.
Я тирчу на стальній пружині.
Бачу тільки лампаду. Але ікона
не прогляне. Вгадується з балкона
верх дахів, снігова попона,
і будівлі в ній – як чужинні.

ІІ

10
Рівність, брате, скасує братство.
Це заперечувати – штукарство.
Рабство плодитиме тільки рабство.
Навіть зі поміччю революцій.
Капіталіст привів комуністів.
Комуністи рядяться у міністрів.
А останні плодять морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.

11
В сіть золота не пливе нам рибка.
Маркс у сподарстві не в’яже лика.
Труд ніяк не товар – отака ковінька.
Гріх збиткуватись так з рук робочих.
Труд у буття – і мета, і форма.
Гроші – наче його платформа.
Дещо помимо корита з кормом.
Розв’яжімо клубочок.

12
Речі – не цінники на папері.
Утім, економіка тепер в центрі.
Вона єднає нас, як у церкві,
обґрунтовує наші вчинки.
Власне, будь-яка одиниця
сутнісно викапана дівиця.
У сукні випукліша сідниця,
в штáнях – і дві кінцівки.

13
Кулька жадає трапунку в лузу.
(Я, імовірно, терзаю Музу.)
Не Конкуренції, а Союзу
має належати світле завтра.
(Я не нав’язуюсь у пророки.
Втім, я гадаю, мої доробки
несосвітенні вкоротять строки:
"Рік за два!" – та ще мантра.)

14
Час пробив, і відвів поталу
схим від Праці і Капіталу.
Блиск упослідженого металу
(далі – калейдоскоп у лицях)
бажаніш нам порожні туманів,
не тьмяніє від череди тиранів,
кращий цивілізації наркоманів,
поколінь, що зросли на шприцах.

15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Доста пояснень генезі свинства.
Крайнощі – грані співтовариства:
"Без контактів лібідо – хана дуету".
Врешті, ми виросли не в Ісламі,
годі базікань про пополами.
Статевий потяг керує нами.
Полюси бережуть планету.

16
Як холостяк, я за шлюб і рамки.
Не жду, як те мовиться, дива з раки.
В сім’ї ямки є, і є байраки.
Та подружжя наразі єдиний власник,
щасливий належне обом плекати.
І годі потреби у "Не укрáди".
Бо так і підемо "Христа ради".
Попіклуйтеся за немовляток!

17
Мені, як поету, в цій темі нудно.
Більше: я знаю, що "коємуждо..."
Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
виглядає – я, і супроти влади?
Час порятує всіх, хто неправі.
Довго я жив у скандальній славі.
Кепська політика – маси мляві.
Цього треба уникати!

18
Гроші не винні, що мають вибір.
Не з неба сиплючись – знає митар,
гроші часто летять на вітер,
не гірше чесного слова.
Їх позичають, їх вимагають.
З нами в гріб вони не лягають.
Доста змоги множитись мають,
як у байках Крилова.

19
Думка здорова змагає хвору.
Душа переплюне й захмарну гору.
Щире пасторське слово фору
дасть – проти слюсаря, чи науки.
А доки ректи не пора пророку,
пораю – щоби раніше строку
вам не трапляти в сіті пороку:
займіть бодай чимось руки.

20
Не час перейматись чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Я не караюсь, що взяв причетом
північ, чарчину, ліру.
Увагою дереву ліс бентежу.
Цураюсь загального інтересу.
Втім, швидкість внутрішнього прогресу
мою укріпляє віру.

21
Це основа на передодень
ізоляції. До безодень
сьогодень, еге ж, не усякий годен
інтерес. А уми тямущі
наголосять: це несумісна
з братством, рівністю, й достобіса
нешляхетна, властиво, риса,
неприпустима в мужі.

22
Тож беручи дещо вищу ноту
за Топтигіна-воєводу*,
я виробництву співаю оду.
Вірю – засіб мій цим істотно
всіх бажаючих опритомнить,
участі спільної люд сподобить,
світоча розуму не осоромить,
ощасливить кого завгодно.

23
Ні – горуватимуть телепати,
бу́ддисти, спíрити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф від тотальної ейфорії
згори диктовуватиме нам закони.
Наркомани почеплять собі погони.
Шприц повісять намість ікони
Спасителя і Святої Марії.

24
Душу затягнуть тенет вуаллю.
Повиють всіх і зів’ють спіраллю.
Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
Імен збавлять і глаголів.
І ми, після трунків цих, розвеселі,
закружляємо в оболок каруселі.
Опускатимемось на землю
винятково задля уколів.

25
Бачу я світ в наготі потворній:
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
звисає з-під стель. До дійства
зір відчуває відразу.
Людство, утроюючись, увійде у фазу
посягання на білу расу.
Неминуче смертоубивство.

26
Може, нас винищать кольорові.
Або, ми наполяжемо на поробі
їх роду. Втопимо в пиві совість.
Ні те, ані инше – не християнство.
Православні! Га? Неподобне діло!
Чом ви зирите остовпіло?!
Так ми зрадим і Боже Тіло,
аби длялося наше царство.

27
Я не виховувася на софістах.
Є щось фемінне у пацифистах.
Та поділ люду на чистих-нечистих
не наше право, їй-богу.
Я не указую на скрижалі.
Пруть кольорові – нікуди далі.
Ба, не ми світу малева добирали,
щоб на цім зискувати оку.

28
Треба умов – багатьом і доста.
(Це не важко знайти у Гоббса.)
Сиджу на стільці, облікую скоса.
Чистка – відразлива процедура.
Цвинтарні оргії нам огидні.
Творити достаток в тісному світі –
стачить садів в християн і квітів:
ці засади і є Культура.

29
Нині наслідувачі звороту
"Релігія – опіум для народу"
втямили, з огляду на свободу,
що живуть в золоту часину.
У чиннім реєстрі(це – засторога)
свобода невибору – геть убога.
Достоту, той, хто плює на Бога,
давно плював на людину.

30
"Бога немає. Планета в ямах".
"Стеж не видати. Піду по бабах".
Творець, що діє у цих масштабах,
робить занадто далекі рейди
межи об’єктів. Ушир і здовжно –
там Його царствіє – і це точно.
Знати про нього дано заочно.
Сядьте на свої табурети.

31
Тиша. Провулок. Мороз блокади.
Вкіл тротуарів лежать карпати.
Планети погойдуються, як лампади,
запалені Богом у небозводі
в благоговінні своїм великім
перед непізнаним нами ликом
(поезія згукується відлигам),
як в гігантськім кіоті.

III

32
Новорічної ночі. Я і округлі,
до сяєва видраєні каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розходився, як біс, у люті.
Від вулкана в потилиці спиті ліки.
Пляшки пригадую, з ким і скільки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Заперечень катма по суті.

33
Наодинці в просторій нічній квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Я сам почуваюсь мішенню в тирі,
здригаюся на найменші стуки.
Я закрив на засув парадне: чорна
ніч в мене цілить рогами Овна,
як Амур з лука, як з балкона
Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
Я стулець дратую, трясусь від злості.
Годі перлів шукати у цім компості!
Я притомний в своїй догадці!
Хай ці гноївні вивча хто хоче!
Патріот, парубки, не криловський кочет.
Хай КДБ на мене не дрочить.
Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

35
Я дихаю сріблом і спльовую міддю!
Мене ловлять багром і лякають сіттю.
Я дражню гусей і каргу невситну,
дайте мені лозину!
Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
Хай виносять святих і світлини трупа!
Я чащу сокирою дроворуба.
Поваляюсь в заметі: може остигну.

36
Не остигну, нівроку! Допечу облуді!
Я зазіхаю на участь в бунті!
Зизоокому фіга від мене Будді!
За червінця – вполюю й зайця!
У хліборізку поліном вцілю
яснополянську – аби заціпла!
Не опиратись, панове, підло.
Це мені – як серпом по яйцях!

37
Що Аристотелю, мій колодязь
обіцяє безодню питань натомість.
Зло існує, щоб з ним боротись:
не коромислами ж тягатись.
Всіх – у тузі за індивідом,
всіх, з хронічним кон’юктивітом –
матірно крию за алфавітом:
демократія – скіс і навкіс!

38
Любі роздолля піль і лощини,
ріки, озера, горбів морщини.
Гоже усе. Та лайно мужчини:
в тілі, а мало духу.
Стáвки були на кону високі.
Все утирається ясний сокіл.
Шибки бодай бийте панове окіл!
Майте у носі муху!

39
Кипа осмут при мені сьогодні.
Личать шпалерині царські сотні.
Можна гайнути в бордель, до зводні –
нумізматки – вона б узяла.
Лінь відклеювати, ловчитись.
І сидіти тихо тобі, поститись,
до вікна напроти хреститись,
поки воно не згасло.

40
"Зелень квітна, ой, зелень квітна!
Буйна влітку її купина!
Зелен-квіт – у росі коліна!
Зелен-квіт – та й не мнеться.
Дівча ходить, ой, у хустинці.
Ходить полем, бере по квітці,
Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
В небі ластівка в’ється".

------------------------

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що там життя! Перестуком коліс
у роздумі снує печалі здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



***

Романс

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
неподалік від олива ріки.
О, усміхнись в полишених домах,
я упізнаю здалеку твій змах.
Неподалік від олива ріки,
де стекла вікон чулі і тремкі,
і полуднями гріються мости,
і квітів де не купиш більше ти.

О, усміхнись в полишених домах,
де ти існуєш в кипищах бумаг
і в’ялих квітів, й годі поготів
мені знайти хоч декілька слідів.
Я упізнаю здалеку твій змах,
як добре у полишених домах
кохати инших і шукати їх,
зі мешкань облюбованих твоїх,
зі пристановищ згаслих почуттів
поквапцем, задихаючись, іти.

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
коли німують люди і міста
й вилунює до олива ріки
дедалі оддалік твоя хода.
Лишайся на зігрітому мості,
зрони букет кромішній пустоті,
де течія блискучої ріки,
всю ніч несе в Голландію квітки.



***

---------------------------------------

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білих схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
навіч, – судячи з чуток.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, чотам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
На ніч дім окрай плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

Бог у оболоку зник,
нігтик місяцю обгриз.
Як пейзажеві – убік,
зась і нам – уверх, униз.

4
Голубий саксонський ліс.
Зір у дзеркало і даль
перевів у вись кудись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір відлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
краєвидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Гір зубцями світ звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
опцій з огляду умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Ми самі тут – узірець
висоті у міці уз.
Нижче – біс йому і грець.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
попередь проваль улов,
мрійно гледячи у вись,
від тяжіння стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо меншої з крупиць.

Сума їх потал, і ми
в нім навзаєм узнаки –
абажуром без тасьми,
як мостині – маслаки.

11
"Тук-тук-тук" узутих ніг
по долівці від маслів.
Гори кутають у сніг
сіль заціплих дієслів.

Тим і гожі кряжі гір
мандрівцю у наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
і двокрап, і два зерна.

Двох безодень – менше з лих,
скорше м’яза і костей
нас відраює – своїх
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладі щік пасує близь
лиць клітинного кінця.

Зір на часі бранець рис,
і затінених, і ні –
голубий саксонський ліс,
де кінчаються вони.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах"
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти них і я, і ти,
чорні оба, далебі,
риси їх у самоті
ми рокуємо собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тим хуткіше наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму зі труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Сума двох потал, ядух,
нас остачі – я, і ти.
Міріади білих мух –
запорука чистоти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон майне і не віддасть
ані решки, ні орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
обліковує тік-так.

Ніч. Помешкання квадрат.
Укривало зі рядна.
Геометрія утрат,
декорація кіна.

20
То не янгол кинув тінь
у повині невпопад
на сіяння опостінь.
То жарини двох лампад

поніч, світу на краю,
розпалялись добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
ліс і небо голубе
зі незв’язних одкровень
щодо мене і себе.

Миті вихопити із
течі часу – гибла річ,
як обвалом верх і низ
поміняти умлівіч.




--------------------

Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глаголом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком зі того гіркого дару,
що більше анічим не володала,
і з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. Від клику
не владного отак уяві лику,
як твій, гучать
хіба лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемові зі тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

Ні небеса,
ні плач сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток зі правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: вві млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я зі безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов зі них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? Цих слів луна-сердега?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у схронах
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого і звестись, поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

I
Ніби денце стакана,
нагадуючи печать
на скатерці океану,
що годі перекричать,
світило рушає в другу
зі півкуль, де ссавці
зносять денну ядуху
гірше риби у цій.

II
Звечора, моя люба,
тепло. Запала тиш
папуже німа, сугуба,
доконана, як і ніч.
Повня в кущ чистотіла
зцідилася молоком:
недоторканність тіла
дотримується цілком.

ІII
Моя люба, що толку
затятися і товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер найти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, обопільно
посувати ферзя.

IV
Все осібне, що разом
берегли, далебі,
перетирає часом,
ніби гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
оберта у цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менше і обнадій
вірникам одкровення
слідувати по ній.
Може, і тіл пропажі
потурає тамта –
з боку дір у пейзажі –
за сліпуватість мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
впору. Як і проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
що ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. І за млу цупку
у вертикалі плоске
нидіє у боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
що осідлав хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли полегш
занавісу, антракту,
як замолоду, не ждеш.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Все це – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
в часі – людський наділ.
Нехотя, зі-під палки,
владу цю, як ніде,
відчуваєш у Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Що тридцять третя буква,
я слідую сонмам чот.
Різноязиким, прецінь,
по кім голоси в журі –
жертвам законів речень,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних
буквиць, їх ніг кривих.
Добре грав достобіса
свою роль свинопас,
чий нечіпаний бісер
переживе всіх нас.

XII
Ба, що густіше розсип
чорного на листі,
легше в минуле доступ
бачиться пустоті
будучин. Що, до речі,
не віщує добра,
а прискорює втечі
по паперу пера.

XIII
Ти не почуєш звіту
на питання "куди":
сторони цього світу
сходяться у льоди.
Є і у мови полюс,
північ, де сніг побляк,
як Ельзевір, де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
От і рядкам цим нічим
крити потали сил,
кутатись. Це, як двічі
зась у одну постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівував Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
безліку ніг заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, – другим вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як зміг, обезсмертив
те, що не удержав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
От і пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
зволили від чуми.
І гримасі обличчя
ще обирати з лих
менше, і передпліччя
збавлене цих утіх.

XVIII
О, щедроти пророчі –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків незгойних кривд.
Ми і живі, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Ці дві речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
поглядів долілиць.
І ні йоти неправди,
якщо нас там нема,
щоби зір астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
Зі родинного фото
гурт малий озирни.
Приятель звів мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав миті моргати;
ба, і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Узнаки, вочевидь,
і криївки на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все іде до докуки,
не гіркоти. І факт,
що сучасні науки
мало чим пособлять.
Стоїк, дастьбі, є стоїк
на третину, авжеж.
Пил сідає на столик
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки, по суті,
старчих літ маячня.
За повини їх судді
не накинуть і дня.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
Усьому дати ладу
часу, люба, ущерть.
Краще вже у пролозі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективі
нашій. І поготів –
далі дивини дивні
часу і зайвих днів,
фінішних перегонів,
містечкових чуток;
зайвих слів і резонів,
і про тебе – мовчок.

XXV
Океану зітхання,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тім’ячку. Чи орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. І на обряд,
як жреці Елевсина,
мухи усілись в ряд.

XXVI
Тім’я от-от попустить.
Я слухаю шелест лип.
Чуте гірше за гугіт
і знаменитий схлип.
Гірше, ба, аніж дітям
заподіяний біль.
Бо дедалі боліти
нічому, далебі.


1978

Разом із опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Ото і свіжости – що в квітах у її
руках. Що їх – омани, що свої
жалі з жагою будучини. Карий
взір проникає і сюди,
де ані ваз, ні натяків води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як полог, що задовго висів,
приховуючи механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в Писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш инше.

Боги так діяли, вселялись то
в рослину, то у камінь: до
негаданого велелюддя. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, зійде з ума,
помре слабуючи, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться яка була
тоді в Стамбулі.



***

-------------------------------------

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– на мості Прачок нині копіткий
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміни в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
в міру вашої в нім присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
Онде бань – що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
І зубчату пащеку заціп. Адже, лежма уже на столі,
чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

-------------------------------

Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
Після нас – ні законів, ані калюж.
Я і сам каменію і не маю права
жити. Даруй, який уже етикет.
Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
І що значить артрит, щойно горить дуплет,
як не потойбічне відчуття ліктя?
Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
одушевлену річ у надрах каменоломні.
Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
І мармур стискає мою аорту.

----------------------------------

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?

---------------------------------

Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
засмагають на палубі, справні і недолугі,

ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
– променями прип’ятій немов листівці

на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

О, Середземне море! після твоєї пустині
нозі кортить опинитись в уличній павутині.

Палубні надбудови і поржавілий базис
у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
звівши, либонь, і входять у вушко голки,

щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
зі місцевою кралею під гірлянди

і чути, як у південнім небі над корогов купальні
шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

----------------------------------

Арія


І
Иншої би співав
опери, типу Верді.
Сипав – як з рукава!
Взагалі, з коловерті.
Ба, вистачає гам.
Ні об чім особово,
су́голосно птахам.
Головно – беззмістово.

ІІ
Скоро мені півста.
Он гонориться бобрик
кущика неспроста.
Онде міниться облак
ніби абрис льодин,
марля небесних клінік.
Що це, я – тут один?
Чи забрів у малинник.

III
Сам рум’яний бовван,
я себе тут поставив.
Обік і океан,
місце води без правил.
Мало під ким оне,
сонця крім, вгомониться,
як прикінці шепне
аероплану птиця.

IV
Що-небудь про спіраль
вежі. І про араба,
і про його сераль.
Рідкісна нині баба
разу не зогрішить.
Ум уникає збитку.
Горло задеренчить –
можна бити чечітку.

V
День промайнув. Бджола
польською шепоче "zbrodnia".
Як вчорашня хула –
сьогоденній. Погоня –
кричимо, пак взнаки
Фатум ловким підошвам.
Вкупі з ним, залюбки
наше минуле топчем.

VI
Ах, попотіпав нить,
"міль" – лопотить ряднина.
Погляд не ціпне ниць
нижче, чим віко кліпне.
Краєвиди – на штиб
латаного підштання.
Пісенька сироти –
втіха для меломана.

-----------------------------

В цій маленькій кімнаті у поміч спомину
акваріум з рибкою – і по тому.
І рибка плаває, косить в сторону
оком зі свого скляного дому.

З пори, як ти назавжди поїхала,
діймає холод, і чай не спитий.
Беручись мармуром, близь і віддалі
ціпнуть у сутіні несусвітній.

Колесо і каблук дають спокій вулиці,
горделивий платан не міняє пози.
Цибулинка годинникова на публіці
після восьми обіцяє сльози.

Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
в туніці, мисливиця. Або, спляча
оголеною, укоськуючи розлаписте
червоне дерево в спальній хащі.

Між квадрата вікна і портрета прадіда
навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
І ледь випадає згадати правило,
то недоречно і наздогінці.

Хитавиці не вистояти на палубі.
Бурі не списуються з натури.
У містах хіба що дрозди та голуби
вірять у розвій архітектури.

Усе каже, як воно має статися –
швидко, гадаю, і некрасиво.
Мозок – як айсберг, змалілий в абрисі
в щирому захваті Куросиво.


----------------------

Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------
***

Краєвид з пагорба

Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
Геометрія в млі оплакує геометра.
Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
дістатися океану. Витіюватість рік
здебільше властива містові, де панує рівнина.
Дерево без коріння горить уже, як торік.
Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
років отут і вчора оберне в завтра.
І площа, як грамплатівка, дає круги
від штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
літ тому, і появилась віха.
Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
Ви – їх луна якомога тиха.
Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
Не покидайте бара, не покидайте бара.
Автомиша фарами і толоку колон
досі збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
"Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
Це відлуння у запису; в млі силует сенату,
нудь і юга довкіл, температура, ви.
Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
Ваше таксі на шосе обганяє хутке ландо
з вінками, і не без вилянь в потузі
щирій у той же бік, нехотя, далебі.
Все це – ефект периметра, зов околиць,
цоколів передмість, вилаяних уголос
тепловозами, вітром, докорами судьбі.
І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
плоска місцина, де ні будівлі.

Де не вдієш нічого, навіть якщо при ділі:
лікар ви, зодчий, історик, актор,
поготів – як відлуння. Адже простір оглух,
ціпнучи. Він чує тільки суму
здійнятих хвиль, безпрецедентність шуму,
котрий подолує лише звук
від сурми Гавриїла. Ось вам і цілий стіс
горизонтальних ліній. Сливе ресора
світобудові. В ній і петляє соло
Паркера: инший напір і тиск,
ніже в архангела; з нежитем, як-не-як.
Ген далі – на потемки буцім сенсор,
– то щезає, то знову зринає сейнер,
як церква, що губиться у полях.

2 лютого 1992
Вашингтон
--------------------------------


Запрошення до подорожі

Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
відгвинти третю ніжку і надибаєш гроші.

Не подайся до спальні, не ускладни життя,
бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

У залі очікувань, коли оголосять рейс,
не сіпайся; потягнись і припини зівоту.
У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
1992




--------------------------------

Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від уколів стерні.
У колії від коліс
підвід – і óбід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.

І вільхи – колій вкруги,
і жовті беріз верхи
ціпнуть у кілько кіп,
як ціпне зв’язаний сніп,
гледячи в неба звід.
І корч підкидає віз.
Дерева чують не птиць,
а скрип дерев’яних шпиць
і лайку гучну візниць.

***

Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)

В попоні лисячій – ба,
лукавіш лиси з горба
лісного, чий схил метка
огинає ріка,
минаючи і гайок,
де вепрю стромляє бог
в бочину жало стріли
в напівсвітлі-півмлі,
минувши знайомий мис,
вона під яблуню із
плодами п’ятнадцятьма
навідалась – не сама:
буцім ось-ось кивне,
але мимо мене,
дитя, що стискає плід,
задивлене куди слід.



-----------------
----------------

Не забувай по світах,
як б’є у пристань вода
і синіє у ній
неба круг рятівний.

І чайки усе ячать,
і щогли горі тирчать,
і хмари низько летять,
ніби зграя качат.

Хай у серці тоді,
як риби у цій воді,
б’ються несамовиті
миті на самоті.

Хай чується мушель хруст
і наїжиться кущ,
і хай тобі помагає
згага гарячих уст

розуміти без слів,
чом піна морських валів
у ріні береговій
чатує гребні нові.

***

Пісні щасливої зими

Пісню щасливу зими
на пам'ять собі візьми,
щоб линули наздогін
звуки її радінь;
місцина, куди як міг
біг, не чуючи ніг,
щастю твоєму в масть
в рими щоб уляглась.

Як у дуду, твій рот
ними зітхне от-от,
як у стелю спрямля
оченя янголя.
А іззовні – провал
твоїх зим укривал,
тих, що після відлиг
не вибілює сніг.

Отже, іде весна.
Ич, як крівцю ганя
вена: лиш полосни,
рине море весни.
Розіб'є, як плоти
повінню самоти
двійко уст, і спливуть
парні рими осмут.

Пісню радінь зими
на пам'ять собі візьми.
Те, що чулось у ній,
не лунає в сумній.
Тут чистіші сльози
ожеледі лози,
де твоя, серед віть,
радість життя тремтить.


------------------------

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
надійного сховку перлини вмістом.
1988



--------------------------------

Безсенсове, злостиве віддаля,
безлисте, ледь не стадії вугля
сягаючи у кольорі, зі зла
природою підібраного для
безвихіді – яка і звихи віт
ніяк не калькулює, і давно
уже у кільцюванні зим і літ
своїх неперебірливе, – воно,
корінням ідучи у перегній
зі свого листя прілого, у тьму
верхівкою, тирчить і нині в ній,
як символ всепогідности, чому
ніхто не напучав нас, вперекір
немозі сторонитися допір,
бодай на невибагливий позір,
ні сонця, ні зірок, ані сокир.


----------------------

Алея зі статуями з отверділої грязі,
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, зі вовною їх навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.

Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двудесяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.

Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.

Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.

-----------------------------

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
поводив я очима, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
бозна-де батько думкою витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались у кінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному знайшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
а вже дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
чиїм впованням слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувався сутінок Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно проголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну зоддаля.
Юродствує, німуючи, земля.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Ніщо її потуг не сокрушить.
Душа твоя, нагадую, грішить!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоєї істинний вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя гріхи тобі простить,
душа тебе єдиного зростить,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя тебе і піднесе.
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
гамують жагу вологою, і нетоптаний ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір затримується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо біжить,
у поміч зелу – пройтись рацією доконаного.

***


Семенов

Владіміру Уфлянду

Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
Подалік бігли цугом стальні вагони, де теревенив
люд і на південь їхав у відпустку в однім Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
Або Іванов, Петров, Сидоров були б при ділі,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Міркуєш собі помалу, і, стрінувшись
навіч з лугом,
тетерієш і тупиш – коливаючись глуздом:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
Ба, не лише з обличчя, а – що важливіше – в тілі?
Схожість у них ота, що вони невіддільні,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід смутку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє й зелень
коровою марить инде;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993

***

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Вертумн

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того, як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
зокрема – у дітей. Щодо стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бубнять "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця витівника Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє у кінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



***


Портрет трагедії

Погляньмо в лице трагедії. Уважмо її морщини,
її горбоносий профіль, підборіддя мужчини.
Почуймо її контральто з нотками чортовини:
хрипла арія висліду застує писк причини.
Здраствуй, трагедіє! Аванси тобі чималі.
Мої вітання, зворотня гране медалі.
Розгледьмо пильніше твої деталі.

Загляньмо до її віч! Сахнімося сплеску болю
зіниць, що націлюють карим зусиллям волю
у окуляр на нас – у партер, або в долю –
упритул, навкидь, колами – даючи гастролю.
Добрий вечір, трагедіє з героями та богами,
з кепсько вкутаними занавісом ногами,
зі власним іменем, щезлим у спільнім гамі.

Вкладім їй пальці в рот з розхитаними цингою
клавішами, з опаленим вольтовою дугою
піднебінням в підзолі диму рідні з югою.
Задерім їй поділ, угледьмо її нагою.
О, здивуй нас, трагедіє, прояви милість!
Зобрази зраду плоті, врочистий виніс
тіла, кондовий мінус, ображену безневинність.

Припасти до щік трагедії! Чорних патлів Горгони,
шерхатої дошки потойбіч ікони,
зі збіглою – вилицею, як на Схід вагони,
зорею, що обирає кашкетів кант і погони.
Здраствуй, трагедіє, одягнена не в моді
епох зі судейськими стусанами по морді.
Хороше тобі на природі, та ліпше в морзі.

Впадім у обійми трагедії зі хтивістю ловеласа!
Плюхнімось у її немолоде м'ясо.
Продірявмо її наскрізь, до пружин матраца.
Якось, та витримає. Так виживає раса.
Що нового – в репертуарі, трагедіє, в гардеробі?
І – кажучи про товар у твоїй утробі –
як роль крупної тварі на тлі мізерії дробів?

Вдихнім нестерпимий сморід! Пахвину і нечистоти
помножмо на суму п'ятих кутів та на їх ківоти.
Зойкнім в істериці: "За кого ти
мене мала і маєш!" Стерпімо напад блювоти.
Я вдячний, трагедіє, що ти допір невтолима,
що – ні аборту без херувима,
що не проходиш мимо, пробуєш пиром вим'я.

Обличчя її потворне! Воно прогляне крізь маски,
ряску, замазку, стидливі краски,
п'ясті зі пальцями для розв'язки,
невгавних овацій, правця, тряски.
Я вдячний, трагедіє, за всі твої одкровення,
як колуном по тімені, як врізана лезвом вена,
тим пак, якщо гребуєш часом, у нім непевна.

Хто ми, властиво, не-статуї, не-полотна,
щоб нехтувати поталами, нищачись незворотно?
Хизуйсь ними, як приплодом, якщо завгодно;
цікавішим тим пак, якщо річ безплотна.
Кинь гидувати, трагедіє, якомога.
Як воно, коли жанр – гибель всього святого?
Недарма тобі личать і піджак, і тога.

Глядімо: вона усміхається! Вона кепкує: "Попався!
я тут. Хай пліткують, що акт почався,
щоб кінчитись. Звільніть від разків зап'ястя.
Дайте мені людину – і розпочну з нещастя".
Нумо, трагедіє, приступай. Зі голосівок, горлом
обери "и", осідлане ще монголом.
Перероби на іменника, зроби його дієсловом,

і вигуком, і прислівником. "И" – це і вдих, і видих!
"И"– хрипимо, блюючи від утрат і вигод
або – ломимось в двері зі таблом "вихід".
А там стоїш ти, з дрюком, вічі навикат.
Бий навідліг, трагедіє. Чави нас, міси як тісто.
Ми з тобою пов'язані, даром що не намисто.
Плюй у душу нам особисто,

якщо видно, куди! Оберни цю річ в трясовину,
котрої Святому Духу, Отцю і Сину
не розгребти. Продіряв, як шину,
введи їй кубик аміназину, ввіткни там і сям осину:
плекай, трагедіє, схожість душі й природи!
Гібрид архангелів й золотої роти!
Паплюж, як сказав Мічуріну фрукт, породи.

Внівець, подруго, звелась і твоя сила.
Ніччю ти трясла ксивою і грозила,
цитувала Расіна, була красива.
Тепер лице твоє – як потупла в кут перспектива.
Так дивується стійло стаду і ґрунт – секвої.
Скрізь бовваніє твій абрис – правовіч або лівовіч.
Пеняй на петлі воріт хлівові…



----------------------------------