Добро і зло
Найліпший прибуток на цьому світі приносить торгівля результатами чужої праці, себто барижництво. Перепродаж товарів першої необхідності, позичання грошей під проценти, споювання спраглих горілкою та затруювання тютюном - ось основа основ нашої економічної моделі господарювання. А той, хто цього не розуміє - буде з ранку до ночі кайлувати на городі та писатиме з горя вірші.
Отак як це роблю я. Зате сон маю кріпкий, погріб забитий бульбою та качанистою, а в кишені гуляє вітер. То чого печалитися?
Можна, звичайно, влаштуватися до лісництва: різати дуби та берези бензопилою, і корчувати пні під нові посадки. Але окрім убитого здоров“я, шкарубких мозолів та куцої зарплатні - нічого путнього не надбаєш. Ще й кліщі регулярно кусатимуть де треба і де не треба. А то й скажена лисиця може цапнути.
Правда, можна підторговувати “лівим” лісом. Але недовго, бо рано чи пізно дізнається начальство і витурить з праці. А то й нацькує поліцію. Хоча можна увійти в долю з начальником і возити ночами крадену деревину на приватні пилорами. Оце вже схема набагато стабільніша. Так нині чинять усі тямковиті хапки в нашому, загубленому у густих поліських нетрях хуторі.
Поліціянти, озброєні динамітними шашками, безкарно глушать рибу в глибоких річкових ямах, а їхні родичі продають убитих карасів, линів та сомів на сільських ярмарках, депутати місцевої ради цілорічно полюють на звірину, а хутра здають столичним заготівельникам, бурштинові копачі люто перекопують місцевий ліс у пошуках дорогоцінного каменю у спілці з привладним криміналітетом, а місцевий голова за гроші територіальної громади будує собі генделики, оформлені на жінку, по всьому району, а не робить дорогу до райцентру.
І все якось крутиться. Правда, все млявіше та млявіше. Бо молодь масово втікає до столиці у пошуках більш грошовитої праці, корови та кури потроху щезають з господарств старих бабів та дідів, а бібліотеку, сільський клуб та місцеву лікарню закрили у зв’язку з нестачею коштів у місцевому бюджеті.
І всі нарікають на владу, що вона погана, обманює людей, обкрадає їх та заважає нормально жити. Звичайно ж влада винна! А хто ж іще?
Микола ночами обносить Одарчин город, Степан поцупив у Степаниди залізну драбину, сусідські хлопчаки украли у Мотрі корову на лузі та продали її на м’ясо в сусідньому селі, на пилорамі регулярно зникають інструменти, а сільський голова за зарплату держслужбовця купив собі нового шестициліндрового джипа з турбонаддувом та системою закису азоту. І моторного човна, пришвартованого на причалі десь під Страхоліссям.
Минулого тижня навідалися до мене сільськогосподарські бізнесмени з пістолетами та нунчаками. Ті, які минулого року збили насмерть двох малолітніх дітей, які увечері поверталися зі школи. Суду не було,- тицьнули згорьованій жінці двадцять тисяч на похорони, а чоловікові сказали, що закопають живцем, якщо буде бунтувати. А між ними бовваніла постать сільського голови.
- Є розмова, чувак, - гукнув до мене “качок”. - Ходи сюди, побазаримо.
Вийшов до них у плетених з соломи капцях з томиком Шарля Бодлера у руці.
- Кажіть, чого треба, а то я зайнятий. Бачте - книжку серйозну читаю. Називається “Квіти зла”.
- Ось підемо - і дочитаєш. А зараз слухай сюди6 хочемо викупити у тебе гектар землі, будемо вирощувати там кукурудзу. Шестеро твоїх сусідів уже згодилися.І решту умовимо,- і відсовує полу піджака, аби я побачив застромленого там пістюля.
- Даємо мішок макухи, буде тобі приживка для риболовлі.
- Нє, не хочу. У мене корова і теличка. І коза. Їм прокорм потрібен. То цей гектар тільки і спасає.
- Купимо в тебе і корову, і кабанів. Не буде більше ніякої мороки. Даємо... ще один мішок макухи. То що,- домовилися?
- Нє, не домовилися. Он, у селищного голови купуйте,- киваю на череванистого очільника села,- він має аж десять гектарів. Хай поділиться з вами.
Перезирнулися дорогі гості між собою, посміхнулися до мене недобре, а голова й каже:
- Ну, дивися, Сашко. Час нині такий, що краще взяти небагато, аби не втратити усе.
А вночі закортіло до вітру. Вийшов тихенько з дому і чую, щось у сараї вовтузиться. А ніч глупа, безмісячна, хоч в око стрель. Але ж я господар, знаю тут усе, та й очі маю незвичайні: бачу в темряві як вовк.
І що ви думаєте? Двійко учорашніх гостей виводять на налигачах і мою корову, і мою теличку! А на вулиці “Камаз” гурчить, з пандусом, аби зручніше було тварин заводити до середини.
Того дядька, який був до мене найближче, гепнув по голові кулаком. Упав вилупок як підкошений, навіть не кавкнув. Того, що вів мою Лиску, ухопив ззаду за шию і так зчавив, що під пальцями щось затріщало і луснуло. Звантажив обох непритомних нічних татів у машину, завів двигуна їхньої вантажівки і вирушив лісовими стежками до річки.
Є у нас такий ловкий чорторий з глибочезною ямою, що туди і дев“ятиповерхівка може уміститися, не те що Камаз. Розігнав авто і спрямував з кручі в це святе місце.
Почався дощ, який поволі перейшов у нічну зливу. Тож поки дочалапав до своєї хати, то був мокрим як хлющ. Ну, то нічого, є у мене наливка з мандрагори на квашених огірках настояна. Випив гранчака та й пішов у хлів порати худобу.
А після обіду примчав сільський голова з поліціянтами, і питає:
- До тебе вчорашні відвідувачі не приходили?
- Ні, не було. А що сталося?
- Зникли десь, на зв’язок не виходять.
- Так у нас тут він погано працює, місце дике, найближча вишка “Київстару” за тридцять кілометрів, тож сигнал поганий. Ще й дощ періщив. Почекайте, може об’являться.
- А корова твоя де?
- На лузі пасеться, ось зараз їй цебро з водою зібрався однести.
Перезирнулися відвідувачі, почухали макітри, щось нехороше чвиркнули у мою сторону та й подалися шукати далі своїх друзів-бандитів.
А корівка у мене славна, дає аж двадцять літрів молока на день. Сусіди купують щодня, а те, яке продається в магазині споживають тільки випадкові блукальці, які звикли до знежирених, пастеризованих хімікатів, які нічого спільного з молоком не мають,
А це якось зайшов до селищної ради сплачувати земельний податок. Видали квитанцію, а там у мене така сума стоїть, аж в очах темно стало. Ще й пеня набігла чимала. Питаю в секретарки:
- Звідки така сума, звідки штраф? Я ж минулого року все заплатив учасно.
- Нічого не знаю. Цифри точні. Якщо є питання - ідіть до голови.
Вернувся додому, знайшов довідки про сплату земельного податку за останні десять років - і в сільраду.
- Ось, кажу Каплунові.- Все сплачено вчасно і в повному обсязі. То звідки набігло двадцять тисяч?
- А ти продай гектар сінокосу - і все буде гаразд.
- Он як! - одказую. - Добре. Пропозиція цікава, приваблива. Є трохи часу зважити всі за і проти.
- От і зваж. А потім приходь. І земельний податок одразу схудне в сто разів. Зрозумів?
Чого ж не зрозуміти? Я дядько тямковитий, вмію складувати два плюс два. І склав.
Уночі змотався на дачу сільського голови під Страхоліссям і пустив її за димом, а човна утопив посеред Дніпра. А як повернувся - тихцем викотив його джипа з двору і “припаркував” його теж у тій самі ямі, де спочивав “Камаз” рекетирів.
Уранці на поліцейському “бобіку” примчав селищний голова і одразу до мене:
- Де моя машина? Куди подів її, гаспиде?
А я якраз кабанів порав, Набрав повне цебро лайна і “бух!” дорогим гостям його під ноги. Обляпав їх по саму шию, навіть на носі цятки були!
- Не знаю ніяких машин. Пораюся зтранку до ночі по хазяйству. Це у вас у голові одні авто та гроші крутяться. А я дурницями не займаюся. І взагалі, щось мені підказує, якщо мій земельний податок різко не схудне, то пропаде не тільки авто, а й накрадені гроші, які ти тримаєш у мішках на дачі під Страхоліссям.
Побіліло обличчя сільського голови, губи затрусилися від жаху. Прожогом кинувся з мого двору і чкурнув перевіряти свої доларові запаси. Мабуть.
Наступнього дня селом ширилася новина: у селищного голови стався інфаркт, лежить у столичній клініці Стражеско, в реанімаії. А чого ні з того, ні з сього трапилося таке лихо - ніхто не знає. З виду, наче, здоровий чоловік, рожевощокий, вгодований, мов кабан - і на тобі! От біда!
За місяць з“явився в селі, худий, змарнілий, очі запали. І погляд якийсь зацькований. Мене як побачив у селищній раді, то аж відсахнувся.
- Доброго дня,- чемно вітаюся.- Хай вам здоровиться. Негоже, аби в такому молодому віці бадьорий чоловік, такий як ви, загнувся. Живіть сто років... ну то як - поменшав у мене земельний податок? Га? Лишилося всього 15 днів, а потім мені на цю суму держава почне нараховувати штрафні санкції...
- Нічого не знаю. Плати всю суму, а не подобається - судися.
- А-а-а-а! Он як! Гаразд. Слушна пропозиція. Подумаю.
І цього разу пішов з ради, спіймавши облизня. Отже, до людини не дійшло, що з людьми треба по-людськи. А як ні - буде по справедливості.
Магазин на крадені гроші у нашому селі голова збудував, але застрахувати не встиг. І горів він цієї ночі так славно, що й у сусідньому хуторі було видно. Там стільки горілляччя було наскиртовано, що можна було залити спиртом увесь район.
А уранці знову навідався до селищної ради.
- Ну то як - схуднув мій земельний податок? Чи й у сусіднє село навідатися? Там у тебе пилорама, кажуть, ловка... і генделик будується...
Податок схуднув до вечора. Сума у квитанції невеличка, все по закону. А голова склав, чомусь, достроково свої повноваження і з’їхав з села.
Може це добро перемогло зло? Чи зло утопилося в добрі? Як ви гадаєте?
А за долари, які я знайшов у мішках на дачі в селищного голови - не преживайте: як все уляглося - одвіз те добро в банк і поклав на рахунок дитбудинку. Інкогніто. Бо справжнє добро не має ані імені, ані прізвища.
24.02.2021р.
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --