Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!

Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.

Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
Про одну таку пригоду у часи минулі,
Коли ми під москалями в Україні були,
Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
Було то в однім містечку, може й невеликім.
Та у нім чотири церкви банями сіяли.
А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
Тож було чотири церкви з чотирма попами,
Які службу у тих церквах по святах служили.
Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
І молилися в церква́х тих разом з москалями.
А то раз у одній церкві було храм справляли.
Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
Та думають, як до неї б краще підступиться.
Закінчилась служба, жінка подалась додому.
Та тут її молоденький попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
- Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
- А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
- Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
- Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
- Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
- Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
- Та о третій і приходьте… Приходить додому
Та й про все те чоловіку і розповідає.
- І що ж ти їм одказала? – той її питає.
Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
Я ізвечора подамся мов на полювання,
А, як уже нагодиться до тебе й останній,
Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
Тих попів отак провчити, бісівську породу,
Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
Тож надвечір і вчинили, як договорились.
Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
- Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
- Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
А приніс він із собою всячину усяку:
І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
Поставили на столі все, почали гулянку.
Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
А той перший того стуку дуже ізлякався,
Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
- Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
Другий попик на порозі. І того пустила.
- Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
- Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
А, тим часом, третій попик до хати заходить.
За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
- Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
- Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
- Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
- Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
Роздягається, до печі грітись притулився.
Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
То у нього узялася жіночка й питати:
- А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
- Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
- Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
- Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
- Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
- Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
За стіл того посадили, чарку наливають,
Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
Засів москаль, пригостився закусками всіми
Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
- Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
- Та не знаю, запосілась якась сила вража.
Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
- А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
- Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
Коли отут караульний стоїть на воротях
Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
- Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
- Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
- Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
- Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
- Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
На вулиці. Караульний знов йому попався.
- Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
- Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
Поки вертав утомлений, передумав всяке.
- А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
Несе попа. При воротях караульний ловить:
- Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
- Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
До утра попов для служби нє остаться может.
Кинувся до офіцера,став його тривожить.
Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
В городє попов и вовсє может нє остаться.
Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
Помчав солдат до одного – того нема вдома.
До другого, до третього – тих також немає.
Тоді вже він до старого попа завертає,
Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
- Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
Приніс рядно із попом та каміння накидав,
Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
Повертається москаль той, іде вихилясом,
Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
- Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
- Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
Зустрів того москалика піп собі на горе.
Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
- Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
Порубав та і подався далі шлях долати.
Так місцевий люд за нічку без попів лишився.

Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
Як Петро та Катерина їх поруйнували,
Доки козаки у війнах їхніх воювали.
Коліївщину згадати! От де проявилась
Та підступність… Не з пустого місця учинилась
Гайдамацька та виправа. Бо ж ляхи дістали,
Самі бились – українцям голови стинали.
Запалали міста, села, церкви запалали,
Барські ті конфедерати жалості не знали.
Тож і встали українці за славу, за волю,
Захотіли захистити українську долю.
Тепер ляська полилася на землю кровиця
Та жидівська, бо ж успіли добре поживиться
На нещастях українців. І жиди, і ляхи
Розбігались з України, трясучись від страху.
Тільки в Умані зібралось отаких до біса,
Бо за стінами хотіли вони відсидіться.
Залізняк привів під стіни військо гайдамацьке,
Гонта вивів свою сотню та й стали єднаться.
Захопили, врешті Умань та крові пустили
Усім тим, хто поза стіни у місті сиділи.
Розгорілося багаття, що й не загасити,
Уже ляхам довелося помочі просити
В москалів. А ті готові грітись при багатті.
Прийшло військо в Україну – православні «браття».
Ледве вістка пролетіла українським краєм,
Що ото супроти ляхів військо виступає.
Гайдамакам йде у поміч, буде ляхам лихо.
Узялись за вила, коси й там, де було тихо.
Прийшло військо москальськеє та й табором стало.
Покликали отаманів всіх до генерала
Задля того, наче, щоби домовитись спільно,
Як прогнати клятих ляхів та зробитись вільним.
Москалі для отаманів банкет влаштували,
А, коли за столи сіли… всіх арештували.
Поки табір гайдамацький чекав отаманів,
Налетіли москалики на них окаянні.
Кого вбили, кого лише в мотузки узяли.
А вже далі розбиратись із полоном стали.
Хто був підданець московський – пішов до Сибіру.
А хто ляський – дали ляхам. А ті вже, як звірі
Різанину влаштували. Навіть і сьогодні
В Україні пам’ятають ту прокляту Кодню,
Де замучили до смерті та звели зі світу
Не одну сотню козаків та і посполитих.
Гонту ж мучили у Сербах та суд влаштували.
Десять днів із нього шкіру здирать обіцяли,
Далі ноги відрубати, за день уже руки.
Серце вирвати, щоб іншим було за науку.
В кінець другої неділі голову зрубати.
Та не дав їм Гонта, щоби отак святкувати.
Посміявсь, як з нього шкіру здирати почали,
Тож на третій день вже ляхи голову відтяли.
На відважних гайдамаках помстилися ляхи,
І то не від перемоги, а, скоріш від страху.
А чи вони б святкували, чи змогли б здолати,
Якби не оті москальські іуди прокляті?!

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

Росії важко без царя прожить.
І не важливо – триста років тому
Чи нині. Хай опудалом сидить,
Лякає чернь, яка, як всім відомо
В усе то вірить, голови схиля,
Біжить щоб царя-батечка вітати,
Хай, навіть, і провалиться земля,
Нехай за то самих чекає страта,
Спитають лише: – Мотузки свої
Нести, чи то розщедриться держава.
У тому сила й слабина її,
Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
Безглуздий і нещадний вибуха,
Коли його ніхто і не чекає,
Когось уб’є, скалічить, настраха
І, наче сам собою затихає.
І знову чернь перед царем схиля
Свою повинну голову на плаху.
Своєю смертю інших звеселя,
Бо ж страта для розваги – не для страху.
Так і живуть уже віки й віки,
Мабуть, один без одного не можуть
В Росії цар, а з ним народ такий,
Що більше на овець отару схожий.
І чомусь пригадалася така
Історія, як приклад того всього.
Московія в тридцятих же роках
Століття вісімнадцятого того.
Петра нема вже, Катерини теж.
І Меншикова вже в Сибір заслали.
Петро при владі, але другий все ж.
Син Олексія, що закатували
Його велінням батечка Петра.
Зоставсь один, хто право править має.
Йому п’ятнадцять, від державних справ
Він свого носа справно відвертає.
Розпусний і примхливий деспот, він
Весь час проводив чи на полюваннях,
Чи на «гуляннях» у дівок. Один
Зостався, тож не мав бажання
До справ державних влазити. Однак
Весь час крутились коло нього люди –
«Верховники» - прозвалися отак,
Вони якраз і влазили усюди.
Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
Усі, як на підбір – аристократи.
Голіцини, Толстиє серед них,
Ще Долгорукі . Варто ще назвати
І Остермана. Правили вони
Ім’ям Петра. Укази видавали –
Рішали долю миру та війни,
Петра про те нічого й не питали.
Аби цар був – народу головне,
А хто царює – справа то десята.
Куди вже хто отару пожене,
Народу то не треба було знати.
І, наче, все наладилось, як слід.
Вже в кожного із них великі плани.
Вже гордо подивляються на світ,
Який, можливо, скоро їхнім стане.
І тут біда – хвороба ж не пита
Про чиїсь плани – віспа причепилась.
Був цар Петро і бути перестав
І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
Що їм робити? Був би заповіт,
Царя тоді б поставили другого.
А тут, бач, не продумали, як слід,
Не написав Петро. Писати сво́го?
Як Долгорукий запропонував,
Щоб його доньку в ньому указати,
Адже Петро на неї види мав,
Ще б трохи і могла б жоною стати.
Та всі ураз зацитькали його,
Бач, захотів у перші зразу вийти.
Тут інтересу всяк блюде свого…
Та все ж не знають, що його робити.
Нема в сім’ї Петра чоловіків,
Які б могли на трон законно сісти.
Зійшлися, бач обставини такі
І цар Петро у тому винен, звісно.
І тут Дмитро Голіцин пригадав:
- В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
Її він у Курляндію віддав,
Сидить десь там у глушині, небога.
Нам все одно – цариця то чи цар,
Аби порад «розумних» дослухались,
Та не давали приводу для чвар.
Тут мої люди трохи вже дізнались:
Ця трохи груба жіночка, товста
Й негарна животіє у Мітаві.
Для неї звідти вирватись – мета,
Чого ж би нам на неї не поставить?
Кондиції запропонуєм їй.
Як згодиться умови підписати,
Тоді нехай на трон сідає свій,
А ми всі будем нею керувати.
Всі згодились, складати узялись
Кондиції, що вільно для цариці,
А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
Із прав лишили – в люстерко дивиться.
Ту Ганну колись заміж віддали
За герцога курляндського. Прожи́ти
Два місяці із ним лише й змогли
Та й довелось небозі овдовіти.
В Мітаві пройшла молодість її.
З нудьги такої там і мухи дохли.
А принци оминали ті краї -
Ті принци, за якими вона сохла.
Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
Що скрашував для неї дні і ночі.
Вона все виглядала із вікон,
Аби лиш зазирнути в його очі.
Вже й мріяти про більше не могла,
Здавалось, тут навіки й опочине.
Але її година все ж прийшла,
І Бог їй шанс змінити все підкинув.
З кондиціями ті ж і подались
В Мітаву, Ганну згоди запитати.
Гадали – їхні плани удались,
Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
Люб’язно дуже вислухала їх,
Кондиції ті пильно прочитала.
Нічого не сказала проти них,
Не повела й бровою, підписала.
Раденькі ті вертали в Петербург,
І кожен в перемогу свою вірив
Не знаючи, що вже заніс обух
Над ними кат безжальної сокири.
Бо Ганна з виду хоч дурна була
Та жінка хитра. Вже про них все знала.
Себе наївно перед них вела,
Лише хвилини певної чекала.
Її коханець і слуга Бірон
Вже між гвардійців провертав роботу,
Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
А не якісь багаті «доброхоти».
П’ятнадцятого лютого вона
Уїхала врочисто до столиці.
Раділа, що думок ніхто не зна
Й вона спокійно може роздивиться.
А вже на дев’ятнадцяте число
Зібрались всі в Успенському соборі.
Народу стільки – не пройти було,
Стояли аж на паперті надворі.
Туди їх не цікавість привела,
Повинна знать була уся зібратися.
Присягу Ганні у той день дала.
За кілька днів в Лефортівськім палаці
Знов повний зал. Придворні всі стоять,
Зайшла цариця, на престола сіла,
Навколо всі «верховники», глядять,
Аби чогось такого не вчудила.
І тут крізь натовп гвардія зайшла,
Уся при зброї, перед нею стала.
Вона акторка іще та була,
«Із подивом» пояснень їх чекала.
Черкаський вийшов, їхній командир,
І заявив, що гвардія незгодна,
Що на царицю тиснуть до цих пір,
Бо ж царська влада є «богоугодна».
Бог не для того владу дав царям,
Щоб хтось її обмежить намагався,-
А у самого очі аж горять
Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
- Благаю вас відмовитись тепер
Від тих угод, які вам нав’язали.-
І грізні очі в Остермана впер.
І очі ті йому усе сказали.
Акторка спритна – Ганна, тут же їм
Здивовано-гнівливо відказала:
- Та я ж не знала, що стоїть за тим.
Так для держави треба – я гадала!
Я думала, що то народ бажа,
Ніякого обману не чекала.
А вони, бач, вже гострого ножа
На мене, на державу зготували.
І гвардія вперед ступила враз:
- Ми не дозволим волю диктувати
Цариці нашій. Слово лиш від вас
І ми їм будем голови рубати!
«Прихильно» Ганна згодилась на те,
«Верховників» одразу ухопили.
А Ганна десь в душі своїй цвіте,
Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
Назавтра вона вийшла із Кремля
До скупчення великого народу.
Здавалося, парує аж земля,
Юрба стояла – зрахувати годі.
При всіх взялась кондиції читать.
«Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
«Нехай живе цариця! - не змовкали,-
Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
Усіх, хто буде титул відбирати!»
«То що – папір даремний отакий?»-
В юрби цариця узялась питати.
Й під галас розірвала геть його
І правила тепер самодержавно.
«Верховники» ж отримали того,
Чого найменше всього і бажали.
Івана Долгорукого за те,
Що опір ЇЙ наважився чинити,
Колесували. Двом дядькам, проте,
Веліла язики укоротити,
А слідом уже й голови. Така ж
Спіткала доля й старшого у роді.
А Катерина Долгорука – та ж,
Що Петру була наречена, вроді,
Відправилась довічно в монастир.
А Ганна десять літ ще царювала.
«Біронівщину» знаєм до цих пір.
Та, бач,й така Росію влаштувала.

Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.

Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.

Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.

Михайло вже й надій на те не мав.
Уже, здається, все перекопали.
Вертеба, що схотіла, те віддала.
А далі - глина. Хто б там що ховав?
Все ж, наостанок ще разок копнув
І раптом – диво: в глині світла пляма.
- Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
І знов надії привид промайнув.
І знов лопати, щіточки, ножі.
Великий глек вдалося відкопати,
В якім зерно старались зберігати
Ті, хто десь поряд від печери жив.
Від глека, правда, черепки одні.
Та й то його вже тріснутим зарили.
У глеку тім зерно би все зопріло.
Невже тоді були такі дурні?
А то ж, як по орнаменту судить,
Були трипільці – мудрі, працьовиті.
Десь дикунами жили ще по світу,
А ці уміли й поле обробить,
І велелюдне місто збудувати.
Й худобу приручити. По степах
Жили в великих селах і містах…
В думках таких Михайло й вклався спати.
Наснився сон, а, може, то й не сон…
Долина понад річкою широка
І пагорби круті з другого боку,
Порослі лісом. А над річку, он
Село. Хати великі круг майдану.
Навкруг села оброблені поля.
Стада худоби видно іздаля.
Вже люди в полі, хоча досить рано.
Старається трудолюбивий рід
Аби у зиму було чого їсти.
До осені з весни і не присісти,
Щоб їм підготуватися як слід.
Працюють всі: дорослі і малі.
Хто скільки може сили укладає.
Тож рід достаток з тої праці має.
Дає землі і має від землі.
Хоча і не без виродка в сім’ї.
Був там один, що його Лінь прозвали.
Поки всі люди дружно працювали,
Він лінувався, хоч…багато їв.
Коли до праці – в нього щось болить,
Коли до столу – він умить здоровий.
Хоча старі діди і суплять брови
Та, поки можна у достатку жить,
Полають трохи та посовістять.
Хоч з нього, наче та вода із гуски.
Усядеться в тіні й насіння луска,
Ворон рахує, що над ним летять.
Можливо, й далі так було б воно.
Та, мабуть, люди бога прогнівили.
Розсердився з-за чогось бог Ярило,
Із ранньої весни завів одно –
З самого ранку як зачне палить,
То аж до ночі спокою не знає.
Й дощу півроку жодного немає .
Не буде з чим зимою роду жить.
Все ж трудяться. Та треби все несуть
До бога, щоб розжалобити йо́го.
Та він, напевно, не приймає того.
Отож, часи людей непевні ждуть.
Зими багато не переживуть.
Щоб роду всьому вимерти не дати,
Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
Нехай прожиток десь собі знайдуть.
Коли розмови про таке пішли,
Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
Не те, щоб він до праці прихилився.
У нього плани геть другі були.
Надумався, раз то його чека,
Підготуватись, запастись на зиму.
Чи тут йому голодувати з ними,
Чи то запаси мати у руках.
Тож глек великий тріснутий узяв,
Який вже ні до чого не годився.
Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
Бо ж стільки ще в житті не працював.
Відтяг той глек в печеру, що була
Не надто і пригожа, бо зі стелі
Весь час текло. Та кращої оселі
Його душа лінива не знайшла.
Відтяг він глек, лопату притягнув,
Глибоку яму в глині став копати,
Аби він глек з усіх очей сховати.
Спустив той глек у яму, загорнув.
Ще й кришкою накрив. Та з того часу
Став красти жито і туди носить.
Радіє – буде йому з чого жить.
Хай всі й помруть – у нього є запаси.
Приспіла, врешті, осінь дощова.
Що не зібрали – на полях пропало.
І бачить рід – запасів зовсім мало.
Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
Багато говорили різних слів,
А потім узялись голосувати
І вирішили – ледарів прогнати,
Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
Таких і не багато тут було,
Хто в спільну працю мало укладався.
Та ж кожен на виду, хто не старався.
І стогоном озвалося село.
Проситись стали ледарі тоді,
Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
Але ж самі обрали таку долю.
Нехай тепер лишаються в біді.
Один лиш Лінь і вид не подає,
Бо ж знає, що у нього є запаси.
Згадає і облизується ласо.
Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
А всім своїм родовичам сказав:
- Я і без вас спроможний обійтися!-
Ще й зверхньо так навколо подивився.
Взяв палицю та й в ліс попрямував.
Поки ще осінь, ягоди збирав.
Нехай на зиму жита буде більше.
Тим краденим і душу собі тішив.
Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
Подавсь в печеру, де збирався жить,
Коли морози люті завітають.
В надії кришку глека відкриває,
А жито все зопріле там лежить.
Умить надії рухнули усі.
І рідних обікрав, і сам не має.
Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
Що в гурт збивалась із усіх лісів.
Той вий почули, навіть у селі.
Стояли усі, довго дослухались,
Чий голос – здогадатись намагались.
Такий не чули ще на цій землі.
Але ніхто так і не зрозумів,
Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
Все ж люту зиму пережить зумів.

Із ранку припікало вже добряче.
Від тої спеки в річку би пірнуть
Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
А, значить і дощу може не буть.
Тож як малому тим не скористатись?
За пазуху окраєць хліба взяв,
Води у пляшці та й рішив податись
Аж за село сусіднє, де бував
Й раніше. Берег річки там піщаний,
А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
А ні – тоді на сонці засмагай.
Взяв вірного велосипеда свого,
Яким туди вже їздив і не раз
Та і помчав. Асфальтова дорога.
Щоб скоротити трохи собі час,
Звернув убік на польову дорогу,
Яка також до річки приведе.
Та в поспіху і не помітив того,
Коли і, головне, на чому й де
Пробило шину. Чую – о́бід стука.
Спинився, подивився – так і є:
Застрягла десь у шині гостра штука
І все купання скінчилось моє.
Десь дітвора на річці галалає,
А я назад похнюплений іду,
Пилюку по дорозі піднімаю
Й велосипед скалічений веду.
Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
Під вербою розлогою в тіні:
- А що, козаче, на кірці нарвався?! –
З усмішкою він кидає мені.
Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
Дідусь мене в спокої не лишив:
- А завертай «коня» сюди, козаче!
До лавки я велосипед підвів
Та й думаю : чого він іще хоче?
- А ти, мабуть, не з нашого села?
Бо щось не потрапляв мені на очі.
- З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
- Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
Єхидно так запитує. – Бува.
Що ж, треба помогти твоєму горю.
- Катрусю! – раптом голосно позвав.-
А принеси мені валізу мо́ю,
Там на полиці у кутку стоїть!
Дівча кирпате з довгою косою,
Здається, обернулося за мить.
На мене так цікаво подивилось
Зеленими очиськами і враз
Пропало так же, як і появилось.
- Перевертай «коня»! Що там у нас? –
Мене з задуми діда голос вивів.
Велосипед я вмить перевернув,
Дід колесо став скручувати живо,
Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
- Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
І гострий кіготь, що кірець встромив,
З другого боку зразу й виліз, звісно.
Дідусь іще покришку покрутив
Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
За шину взявся, дірку відшукав.
- Звернув, мабуть, на польову дорогу?
- Хотів скупатись… Але от…попав.
- Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
Що ті кірці де лише не ростуть.
Їх і на луках, й пустирях багато,
Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
А на баштанах їм одне роздолля.
Гроза велосипедів, босих ніг,
Собачих лап. Та й над річки доволі,
На насипах на залізничних їх.
Як тільки люди їх не називають.
І якірці, а десь то й кавунці
Чи баранці. Тож назв чимало мають.
А ми тут звикли називать - кірці.
- Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
Злостиво мовив я. А дід на те:
- О, то я ще від дідуся дізнався!
Послухай, коли хочеш. Був наш степ
Колись давно колискою козацтва.
Фортецю вони мали на Дніпрі,
Що Січчю звалась. Там козаче братство
Сил набиралось в давній тій порі.
Звідтіль в походи на татар ходили,
На турка морем «чайками» пливли,
Від ляха рідну землю боронили
Та й з москалями боротьбу вели.
Коли татари у набіг рушали
На Україну, то козацтво їх
Частенько у степу перестрівало
Та «живу здобич» відбивало в них –
Людей, яких вони ясиром брали,
Аби продати в рабство у Криму.
Тож козаки на захисті стояли
Землі своєї рідної, тому
Сюди й збирались вільні і сміливі,
Хто смерті в очі без страху дививсь,
Хто без вагань у бій кидався живо
І до останку з ворогами бивсь.
Як хтось на Січ із нових прибивався,
Йому давали прізвисько нове,
Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
Що то його втікач отут живе.
Тож був між ними й Якірець Микола.
Миколою назвали ще батьки,
А Якірцем прозвався він, відколи
На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
Мушкета свого, хай не кожен мав.
Микола ж всюди ще тягав з собою
Торбину з якірцями. Та казав,
Коли на кпини хтось збирався брати:
- Колись згодиться! Не кидати ж їх?
Про якірці окремо слід сказати.
Страшна то сила проти людських ніг
Чи то копит татарської кінноти.
Кували їх з заліза ковалі.
Розкидати в степу – легка робота,
Як би не кинув – та стирчить з землі
Гостряк угору. Наступи і маєш.
Вже не боєць… Якось малий загін
Козацький на сторожу вирушає
У степ. Із ним й Микола. Він,
Як завше торбу якірців не кинув,
А до сідла добряче прив’язав.
Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
На те і слова, навіть, не сказав.
Два дні загін спокійно степом їхав,
Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
Поки усе в степу здавалось тихо,
Лише орла мелькала часом тінь.
Вже скоро і додому повертати.
Аж тут загін татарський на шляху.
Ну, як до бою із таким не стати?
В атаку хлопці кинулись лиху
І зав’язався бій посеред поля.
Хоч татар більше, але козаки
Їх розметали. Хоч не всім їм доля
Була прихильна. Були і такі,
Що степ своєю кров’ю оросили –
Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
Товариші їм хутко кров спинили.
Ніхто своїх у полі не кидав.
Забрали і поранених, і мертвих
Та й повернули по дорозі в Січ.
Але татари виявились вперті.
Мабуть, орді почалися навстріч,
Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
До козаків – десь аж дрижить земля.
Орда услід загону полетіла
І чимала – то чути й звіддаля.
Покинути поранених й втікати?
Чи ж можуть так вчинити козаки?
На бій з ордою у степу ставати?
Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
І тут Микола заявляє прямо:
- Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
- Один? – Чому? Разом із якірцями!
Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
Поки коза́ки думали-гадали,
Він розвернув коня та і помчав.
Коли вони вже із очей пропали,
То розкидати якірці почав
По їх сліду, щоб шлях перепинити
Орді. Багато вже зробити встиг.
Аж тут орда галайкає сердито,
Летить по степу з усіх кінських ніг.
В Миколи трохи якірців зосталось,
Хотів і їх жбурнути, та нараз
Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
Упав козак. Не бачив, як в той час
На якірці орда та налетіла,
Від болю коні повалились з ніг,
А ті, що слідом, ще не зрозуміли
Та налітали й падали на них.
Іржання дике степом рознеслося
Та зойки покалічених татар.
Усе то в гамір у страшний злилося.
І пил піднявся аж до самих хмар…
Як козаки за кілька днів вернулись,
Щоби Миколу з честю поховать.
Вони із таємницею зіткнулись –
Там, де козак убитий мав лежать,
Лише рослина по землі стелилась.
На ній маленькі жовті квіточки
І якірці маленькі теж тулились
До стебельця. Й рішили козаки,
Що то Микола квіткою зробився.
Тож якірцями й стали її звать.
А скоро цвіт по степу розселився.
- Що ж це козак? Він мав би захищать,
А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
- Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
Тож ти на нього настромився з ходу.
Дивився б краще – клопоту б не мав.
А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
У своїх стеблах якірці таять?
Ти у аптеці не буваєш, звісно.
Там ліки, із них зроблені, стоять.
Проти хвороб людських допомагають
І врятували не одне життя.
Виходить, що дарма кірці ті лають,
Не розібрались, просто до пуття.
Поки розмова та уся велася,
Дідусь уже і шину залатав,
Вже й колесо на місце ставить взявся,
А я йому у тім допомагав.
- Ну, забирай коня, козаче, свого!
Лети купатись та не забувай -
Дивись собі уважненько під ноги
І знову на кірці не наїжджай.
Подякував я дідусеві щиро.
Скупатись добре з друзями ще вспів.
Але ту його розповідь допіру
Ще пам’ятаю й вам переповів.

«Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
Краще всіх характеристик когось представляє.
На Січі отак новеньких завжди прозивали,
Головне щось у людині добре підмічали.
І приклеїться, і ходить людина по світу
Із тим прізвиськом – не треба й паперів носити.
Чомусь Криса той на пам’ять прийшовся одразу.
Хай потомки не сприймають все то за образу.
Але ж прожив чоловік той життя, слід зоставив.
І найкраще про людину кажуть його справи.
Сам він родом із Крилова, із шляхти дрібної.
Був розумним, вельми хитрим, удатним до бою.
Хутко міг пристосуватись, стати на бік сили.
Ледве но Річ Посполита була захмеліла,
Як він став на бік козацтва. Вже на Жовтих Водах
Зумів себе проявити, коли мав нагоду.
Коли ляхи захотіли вже було здаватись,
То заручниками треба було обмінятись.
Від козацтва зголосились Кривоніс та Криса.
В атлас, кармазин і панцир багатий вдяглися,
Щоб статечно виглядати й подались до ляхів.
А ті уже на ту пору аж тряслись від страху.
Бо сірома насідала, наказів не чула.
Вже аж під сам ляський табір на ту пору була.
Криса зорієнтувався та і упросився,
Коня взяти і нагайку в ляхів зголосився,
Щоб сірому розігнати. Ті в розпачі були,
Дали згоду. Та по тому тільки його й чули.
Кривоніс той самий фортель встругнув слідом ляхам.
Ну, а битва закінчилась для них повним крахом.
Піднялася зоря Криси високо відтоді,
Зробив його полковником Богдан при нагоді.
Врахував, що той проноза, завжди знайде вихід
Та, напевно, возвеличив козакам на лихо.
Бо на полі берестецькім той і проявився.
Поки іще Богдан вдало із ляхами бився,
Криса з полком був у гущі та шаблю кривавив.
Але скоро у Богдана врознос пішли справи.
Кримський хан покинув поле та у Крим подався.
Богдан слідом - повернути того сподівався.
А козацтво відступило та і окопалось.
На повернення Богдана іще сподівалось.
Оточили табір валом, ляхам не здалися.
Іще десять днів по тому табір з ляхом бився.
Хоч надії ніякої козаки мали,
Але всі атаки ляхів вперто відбивали.
Заодно до перемовин з ляхами вдалися,
І полковники до ляхів в табір подалися.
Серед них впросився й Криса. А чого ж не взяти?
Він зуміє знайти вихід, військо врятувати.
Але Криса не для того тоді зголосився,
Він надумав здати ляхам все козацьке військо,
Бо ж побачив, що тут ляхи можуть взяти гору,
Все прикинув – помирати не бажав так скоро.
Тож опісля перемовин назад не вернувся,
І на ворога козацтва умить обернувся.
Розказав усе, як ляхам козаків здолати,
Де які в козаків сили, які мають втрати.
Розповів усі секрети, не ховав нічого,
За що король простив вини й помилував його.
І тепер уже той Криса ляхам вірно служить,
Аби усі свої втрати швидко надолужить.
Набира таких же самих, щоб ляхам служили
Та старається для ляхів з усієї сили.
То він козаків збирає, то татар приводить,
Завдаючи Україні чималої шкоди.
Як Юрась Хмельницький кинув москалям служити,
Криса тут же опинився серед фаворитів.
В Переяслав полковником той його призначив…
Та в Сибіру опинився полковник козачий.
Москалі усіх невгодних туди засилали,
Які їм живими в руки раптом попадали.
У далекім Єнісейську провів він два роки,
Хоча зрадництва добряче засвоїв уроки.
Служив Хмелю, служив ляхам, москалям, одначе,
Не погодився служити. Усе ж, честь козача
Взяла гору, було гидко москалям служити,
Краще уже у Сибіру весь свій вік дожити.
Москалям же нетерплячка – охрестить схотіли,
Бо, мовляв, не по обряду козаків хрестили.
Але Криса з козаками вперлися добряче
І сказали, що в них справжнє хрещення козаче.
Тож москалі й відступились. Кілька літ минуло
І козаків-полонених назад повернули.
Обміняли на таких же москалів. І Криса
Повернувся, щоб служити далі ляхам, звісно.
Тож, його також руками творилась Руїна
І стікали ріки крові з неньки-України.

На небі, мов насіяно – зірки.
Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
Багаття блима над ріку на лузі.
Легким туманом тягне від ріки.
Навкруг багаття хлопчаки сидять.
По лузі коні спутані пасуться.
І голоси притишені несуться,
Бо хлопці між собою гомонять.
І старші, й менші. Старші, на правах
Досвідчених, малечу поучають.
Ті, як належить, їх слова сприймають,
В очах цікавість світиться жива.
Коли розмова затиха на мить,
Хтось у вогонь паліччя підкладає,
А хтось нове питання закидає.
І знов розмова, як вогонь, горить.
Отож, один з малечі і пита:
- Скажіть, а звідки коні узялися?
Чи то вони одвіку вже велися?
Найстарший на таке зареготав
Та й каже: - Хто ж про те іще не зна?
Хіба батьки тобі не розказали,
Коли і як найперше коні стали?
Той знітився, немов його вина
У тому. Але старший проказав
Повчально: - Такі речі треба знати.
Як же ти можеш коні випасати,
Не знаючи, як перший кінь постав?
Та добре, слухай. Слухайте усі,
Хто ще не зна, де коні узялися.
Події ті давно вже відбулися,
Ще у часи, ледь наш Господь успів
Світ сотворити, а у нім – людей –
Адама й Єву, що в Раю сиділи.
Усе, що можна, вони пили й їли,
Не мали заборон вони ніде,
Окрім, хіба лиш дерева добра
І зла. Адже плоди із нього
Були під забороною від Бога.
Тому ніхто з людей їх і не брав.
Але завівся у Раю один
Підступний чорт. Як він туди пробрався,
Що, навіть, Бог про те не здогадався?
Отож, узявся спокушати він
Адама плід із дерева зірвати
І скуштувати. Та Адам, однак,
На ті спокуси не купивсь ніяк.
Тож чорт узявся Єву спокушати.
А ті дівки, ви ж знаєте які?!
Їм варто гарних слів наговорити
Й словами тими легко підкупити.
Купилась Єва на слова такі.
Давай тоді Адама спокушати,
Зірвати заборонений той плід.
Адам не встояв. Скуштував .І світ
Тепер став по-другому він сприймати.
А чорт дививсь на те і реготав,
Бо ж його хитра підлість удалася.
Бог, звісно, хутко про той гріх дізнався,
Морочитися із людьми не став
І вигнав з Раю, ще й сказав услід,
Щоб хліб свій тепер в поті здобували.
Нелегке у людей життя настало,
Щоденні, й справді, мозолі і піт.
Адам соху із дерева зробив,
Зорав ділянку, сам, як віл тягався,
Засіявся, боронувати взявся,
Щоб птах зерно на полі не поїв.
Тяг борону, напружував всі сили.
А чорт на бороні отій сидів
Й підступним своїм вигадкам радів…
Бог з ангелом тоді якраз сиділи
На хмарці і дивились звисока,
Як потом хліб Адам свій здобуває.
Тож Бог помітив чорта та й питає
У ангела: - Ти бачиш псяюка́,
Який розсівся ген на бороні?
- Та ж бачу, Боже. – Зроби добре діло.
Бо ж бачу, що Адамові не сила,
Що, навіть, жаль зробилося мені.
Зроби із чорта доброго коня,
Нехай вже він ту борону тягає.
Отож, на землю ангел той злітає.
І, поки чорт Адамом поганяв,
Узяв оброть й на чорта враз накинув.
І тої ж миті чорт конем зробивсь.
Говорить тоді ангел: - Зупинись,
Адаме, Бог послав тоді скотину,
Що зветься кінь. Скидай-но упряж ти!
Щоб не самому борону тягати,
Коня цього у неї запрягати.
Йому за тебе все тепер тягти.
Отак-то перший кінь і появивсь.
А, що від чорта… іноді буває,
Що отой чорт у ньому просинає
Й тоді за ним у два ока дивись…

Маленький Дмитрик в Києві живе
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.

У кого погляд на життя який:
Один говорить: - Моя хата скраю,
Тому я першим ворога стрічаю!
Другий вважає зовсім навпаки.
Коли загроза раптом постає,
Один бере скоріше в руки зброю
Аби країну захистить собою,
Другий собі питання задає:
А чому я? Чому не хтось другий?
Я неспроможний! В мене справ багато.
Хай з ворогом іде хтось воювати,
Я ж буду бізнес розширяти свій
І берегти. Як просять його: дай
На зброю грошей ворога прогнати.
Він кривиться: їх в мене не багато.
Багатший хтось їх виділить нехай.
Сидить, як сич, багатства примножа,
Та думає, що, все одно, минеться,
Його біда ніяка не торкнеться.
Тож перейматись зовсім не бажа
«Чужим» нещастям. Та приходить мить
І ворог вже до нього в двері пхає.
І він на поміч звати починає,
Але ніхто на поміч не спішить.
І те, про що він слухать не хотів:
Про чужі муки і страждання люті,
Тепер прийдеться самому́ відчути
До смертної Голгофи на путі.

Князь Федір Вишневецький Менший був
З відомих й славних Вишневецьких роду.
Хоча був зовсім іншої породи
Ніж двоюрідний брат Дмитро. Хто чув
Про Федора? Або, вірніш,Федька.
Так звали, щоб від брата відрізнити.
Здається, що одного роду діти.
В одного ж загартована рука
В боях і битвах, а другий тихцем
По смерті батька, множив володіння
Та замку будував «надійні» стіни.
Один в степах прославився бійцем,
Ходив в походи, зустрічав орду,
Як та з набігом в рідні землі пхалась.
І ті ім’я лиш одного боялись.
А от Федько був іншим у роду́.
Поки другі ставали на шляху
Ворожій силі, він ростив маєтність.
Мабуть, забув, як необхідна єдність
В годину краю рідного лиху.
Так от, Федько. Вже десь в сімнадцять літ,
Як помирає батько, він з братами
Маєтність ділить з селами й містами.
Одружується, щоб продовжить рід.
Як помирає Федір – старший з них,
І нікому маєтність передати,
Взялись брати між себе розділяти.
Отож, Федько ще до земель своїх
Додав частину братових. Зажив.
Вже й замок заходився будувати
У Перемірці, щоб добро ховати,
Коли би ворог раптом налетів.
Під містом було озеро чи став,
Півострів в нього вузько урізався.
Отам якраз той замок будувався,
На пагорбі високо виростав,
Дубовою обнесений стіною.
Вважав – вона надійно захистить
І в час тривожний там пересидить.
Бо ж сам не надто рвався він до бою.
Поки брати Іван і Олександр
По прикордонню увесь час мотались,
Ординцям шлях закрити намагались,
Федько байдужий був до отих мандр.
Брати йому : - Ходімо, Федьку, в степ,
Бо знов орда на Україну пхає.
А він їм: - Чи ж у мене справ немає?
Мені он замок укріпити ще б.
- За стінами відсидишся хіба?
А, коли й так, то ж землю потолочать,
Люд переб’ють, візьмуть, кого захочуть
Та й поженуть у Крим. Твої хліба
Попалять. А попе́реду ж зима?!
- А в мене у підвалах збіжжя вдосталь.
Чого мені боятись диких го́стей?
Поки, бач, з ними клопоту не мав.
Не мав, звичайно, бо ж були другі,
Які в своїх маєтках не сиділи,
А край від орд нахабних боронили,
В степу спиняли клятих ворогів.
Були і ті, хто всім тим керував –
Острозькі і Сангушки, що займали
Посади маршалків. А тут якраз не стало
Сангушка, що той пост тоді займав.
Варшава ж чи ловила просто гав,
Чи то навмисне з тим не поспішала,
Нового маршалка не призначала.
Отож, нелегкий час в краю настав.
Без «голови» нелегко краю буть.
То цим татари миттю й скористались
І на Поділля ордами примчались
І палять, і вбивають, і гребуть.
Смерчем по Вишневеччині пройшлись.
Федько у замку хутко схоронився
З сім’єю, боронитись заходився.
А там і поміч надійде, дивись.
Чи то стоять набридне татарві,
На стіни лізти та і подадуться,
Де для них легші здобичі знайдуться.
Але даремно сподівався він.
Татари Перемірку облягли
І, наче, й не збиралися нікуди.
А в замку, як на зло, багато люду.
Не всі далеко битися могли,
Та ж їсти кожен, звісно, з них хотів.
Отож, припаси на очах зникали.
А скоро вже й голодувати стали.
Тож більшу пайку мали лише ті,
Хто стіни від ординців боронив.
Жінки ж і діти та старих багато
Самі вже якось мали виживати.
Федько з сім’єю теж не вдосталь їв.
Уже весь зсохся, наче, постарів,
Заледве вже й на стіни видирався,
У далеч із надією вдивлявся.
Завзяттям бою усе менш горів.
І так не воїн, в безнадії тій
Опору всяку у житті утратив.
Задумався: чого йому вмирати,
Татарам здасться – лишиться живий.
А там, дивись і викуплять брати.
Та і сім’ю потрібно рятувати,
Кому ж маєтність зможе передати?
І день, і ніч він колотивсь із тим
І вирішив. Уранці скликав люд
Й сказав, що замок вирішив здавати.
Бо ж воно краще полоненим стати
Ніж голод чи татари тут уб’ють.
Юрма голодна слухала його
Й не вірила, що князь таке говорить.
Вважали, що вони єдині в горі.
У князя досі вірили свого,
Що порятує. А він раптом так.
Не стримавсь хтось: - Так князеві, звичайно
І у полоні буде непогано.
Дасть викуп і повернеться. Однак,
Нам – простим людям здатися – біда.
Вже краще смерть, ніж полонених доля.
Додому вже не вернемось ніколи.
Десь на край світу зажене орда.
На каторгах, в гаремах і помрем.
Тож краще тут, де предки помирали!
Вслід вигуки підтримки залунали:
- Тут помремо! Ясиром не підем!
Такого князь, напевно, не чекав.
Махнув рукою: – Та робіть, як знайте.
Мені ж ворота замку відчиняйте.
І вийшов. І сім’ю свою забрав.
Народ зі стін дививсь, як татарва
З галайканням враз князя обступила,
Десь потягли. Страшенно пораділи,
Бо ж здобич гарна – вся сім’я жива
Князівська – викуп буде чималий.
Люд в замку ще надіявся на долю,
Що візьмуть князя й подадуться в поле.
Але в татар розклад був не такий.
Мурза за князя викуп буде мать,
А їм з походу й здобичі не буде.
А в замку, видно, ще ж чимало люду.
Раз почали, то треба уже брать.
І знов на стіни татарва спішить,
З останніх сил захисники вже б’ються,
Надіються на поміч, не здаються,
Хоча б Того, хто долі їх вершить.
Але дарма. Орді набридло те,
Взялись солому кидати під стіни,
Сушняк туди носити без упину.
Того під стіни купами росте.
А потім чимсь смердючим полили
І підпалили. В ту лиху годину,
Хоч і дубові, зайнялися стіни,
Як смолоскип палати почали.
Люд задихався у диму й вогні,
Куди вже там з ордою воювати.
Взялись вогонь водою поливати.
Але води в криниці вже на дні.
Татари увірвались і взялись
Кого вбивати, а кого в’язати.
І не було кому порятувати…
Живі у Крим ясиром подались.
Погнали й князя Федора у Крим,
Назад йому вже не було дороги.
Так і пропав на чужині небога
І вся сім’я пропала разом з ним.
Брати шукали. Князь Дмитро пішов
Не просто так султанові служити,
Хотів знайти він брата і звільнити,
Але і сліду, навіть, не знайшов.
Усю маєтність, що Федько надбав
За вік короткий, вклавши усі сили,
Брати поміж собою розділили,
Бо ж спадкоємця жодного не мав.
І мрії всі розвіялись, як дим.
Не захотів життям ризикувати,
У поле йти, щоб край свій захищати,
Війна сама прийшла до нього в дім.
І все, що мав, докупи що збирав,
А ні йому, ні дітям не дісталось.
Так над Федьком тим доля посміялась,
Хоч він від неї іншого чекав.

Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.

Ми згадуємо часто Роксолану,
Княгиню Ольгу, Анну, що була
Із Києва відома Ярославна
У королевах Франції. Змогла
По собі Гальшка також слід зоставить.
Жінки відомі, варті гарних слів,
Яких недарма в Україні славлять.
Але сьогодні я б сказать хотів
Хоч кілька слів іще про українку,
Про яку мало згадують у нас.
Та то була достойна вельми жінка –
Олена Глинська. В той далекий час…
Хоча, мабуть, так само, як і нині,
Гарненька жінка з розумом завжди
Проб’ється вгору в будь-якій країні.
А їй до рота пальця не клади.
Бо ж батько був мамаєвим потомком,
А мати – воєводськая донька
Із Сербії. З’єднались два потоки,
Щоби вона родилась отака.
Ще зовсім юна мусила з батьками
Втікати у Московію. В Литві
Оголосили їх бунтівниками.
Ще й добре, що зосталися живі.
В Московії теж не пасли останніх –
І землі, і посади дав Василь,
Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
Отримали усе то без зусиль.
Їй, що в литовських виросла устоях,
Доволі дико було у Москві,
Де жінка – як невільниця в покоях,
А всі в країні, які є живі –
Холопи князя. Милує й карає
Той і князів удільних, і бояр.
Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
Вона на те здивовано дивилась
Та намагалась звикнути. Однак,
В душі того нічого не хотілось,
В Литву хотілось. Але сталось так,
Що в храмі князь Василь її помітив.
Був на той час уже не молодий
Та з жінкою не мали вони діток,
Тож монастир за те дістався їй.
Тепер шукав для себе наречену
І, раптом – диво – молоде дівча –
На очі йому втрапила Олена
І він піддався силі її чар.
І як було такої не помітить
Поміж московських ті́листих мотрон?
На неї глянеш – наче, сонце світить.
Щоб не скінчився той чарівний сон,
Велів сватів до Глинських засилати.
Хоч тридцять літ і розділяло їх
Та хто ж не хоче жити у палатах
Жоною князя. І веселий сміх
Знов у Кремлі частіше став лунати.
Князь став мінятись прямо на очах.
Став європейські звичаї приймати
І,навіть, стригти бороду почав,
Що для Москви було доволі дико,
На те сердито зиркали попи.
Але дари Василь давав великі
На храми і, мов все то окропив.
Василь просив наступників для трону,
Отож на храми грошей не жалів.
І поряд з ним його жона законна –
Олена, яку дуже він любив.
Бог дав їм діток – першого – Івана,
Через два роки – Юрія. Однак,
Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
Але в житті все склалося отак.
Василь десь верхи вирушив в дорогу,
Натерши ногу, заразив він кров.
Ще перед смертю, правда, слава Богу,
Назвав свого наступника на трон –
Івана, хоч йому лише три роки.
Але ж опікуни і є на те,
Що правитимуть у Москві до строку,
Поки Іван до князя доросте.
А заодно й за нею приглядали.
Та прогляділи, бо вона сама,
Вже скоро над всіма над ними стала.
Спочатку Василів брат піднімав
Був голову, що то все не по праву,
Що він на троні тому мав сидіть.
Вона змогла тихенько всіх направить
Аби його в темницю посадить.
Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
Який неправду між бояр пускав
Супроти князя. А вона шукала,
Хто б їй з впливових в оборонцях став.
Бо ж жінка не московської удачі
І виховання для бояр була,
Як для бика червоний колір, наче.
Сама б вона супроти не змогла.
Був такий князь тоді Іван Овчина -
Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
Відома між військовими людина,
А їй такий і треба був якраз.
Не знаю, як…Та ж молода, красива,
Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
Не знаю, чи вона була щаслива
Та впевнений, що був щасливий князь.
Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
(А він найперший між опікунів),
Сказав їй, що вестися має гідно,
Свій «праведний» на неї вилив гнів,
Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
Своєму впливу між бояр, князів.
А от не треба було йому лізти
З погрозами. За те в темницю сів,
Де і помер. Опікуни зчепились,
Хто з них найстарший буде при дворі.
Поки вони поміж собою бились,
Взялась Олена «чистить» нагорі.
Слідом за дядьком до темниці сіли
І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
Всі вихідці з Литви, які хотіли
Своєю управляти тут рукой.
А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
Назад в Литву, грозились звідтіля.
Кричали, щоб їм землі повернули,
Бо ж то спадкова їх була земля.
Отим князь Сигізмунд і скористався,
Став вимагати повернуть весь край,
Що по війні колись Москві дістався,
Інакше на війну нову чекай.
Та ще і об’єднався з кримським ханом.
Там від лівонців спокою нема,
Де силою беруть, а де обманом,
А це Москву в напруженні трима.
Москва сама, звичайно, винувата,
Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
Та все ж вузли ті треба розв’язати,
Навести у державі трохи лад.
А як навести, як князі й бояри
На неї вовком дивляться весь час.
Їм треба, щоб порядки були «старі» -
«Такі, які в Москві були й до нас».
А вона прагне ту Москву змінити,
Щоб трохи дикість втишити її,
Щоби могли, як у Європі жити.
Та кожен хай займається своїм,
А не шукає – що б в кого забрати…
Та перше – треба миру досягти.
І князь Овчина став війська збирати
Та проти Сигізмунда їх вести.
Вона його, напевно, надихнула,
Бо так успішно воював тоді,
Що і Литва до миру повернула,
Не стала відбирати городі́в.
І з шведами домовилися вдало,
Що будуть вільно з ними торгувать.
З Казанню, правда ще ворогували
Та кримський хан грозився нападать.
Та на кордонах поки що спокійно,
Щоб легше було ворога зустріть,
Фортеці зводить повеліла сильні,
Де гарнізони мали би сидіть
Та на татар,орду їх пантрувати,
Не допустити, щоб далеко йшли.
Сама ж змогла людей собі зібрати,
Які би їй в роботі помогли.
Таких, щоби жили не «стариною»,
Дивилися на захід – не на схід.
Щоби держава не жила війною.
Її саму он піднімати слід.
Вже стала й «государинею» зватись,
Як співправитель сина, вже при ній
І чолобитні стали всі читатись,
Бо ж рішення приймати їй самій.
В Москві розбудувала Китай-місто,
Стіну звела навколо цегляну.
Не для краси лиш однієї, звісно,
Передчувала не одну війну.
Росла Москва, росли нові фортеці,
Щоби кордони міцно захистить.
Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
На троні скоро буде вже сидіть,
Як князь. А поки їй ще працювати,
Якось докупи землі всі звести.
Москва багато встигла нахапати,
Нема кому порядку навести.
Щоб землі всі докупи поєднати –
То провела реформу грошову:
Монету срібну стала карбувати -
«Копєйку» - на державу всю одну.
Бо ж досі гроші всі підряд бували –
З Європи, східні, спробуй розбери,
Які по чому. А своїх не мали.
Отож «копєйка» із тії пори
Єдиною монетою зробилась
По всіх московських землях і краях.
Вона для сина наперед трудилась,
Бо ж то дитя, кровиночка своя.
Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
Та обірвалось в тридцять літ життя.
Князі й бояри «кривди» не забули,
Підсунули отруйне їй пиття.
Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
Князів маленьких в оборот взяли.
А Іван виріс – не забув «образи»
І більшість з них під ніж тоді пішли.
Її ж хутенько в той день й поховали,
Коли померла. В монастир звезли.
Князя Овчину із Кремля прогнали
І «по старому» знову зажили.

- Що не кажіть, немає на землі,
І то уже на слово вірте, братці,
Паскудніших людей, ніж москалі,
Яким би тільки якимсь робом впхаться,
Собі добра чужого прихопить,
При тому нахвалитись, набрехати,
Горілку кляту безпробудно пить
І совісті ніякої не мати! –
Козак аж стукнув кулаком зо зла,
Тарілки й кухлі вгору підлетіли.
Втер краплі поту зі свого чола.
Завсідникам поглянув в очі сміло.
- Я знаю їх! Я з ними воював!
І проти них теж часом довелося…
- Ти б про одну хоч битву розказав!-
Десь із кутка до нього донеслося.
- Га?! Вам про битву? А чому б і ні?!
Ви про Чуднівську битву вже забули?
В ній довелося битися мені…
- Та ж розкажи! Ми краєм вуха чули.
А що було там, як воно було?..
Хто нам у нашій глушині розкаже?
Козак спітніле знов утер чоло:
- Ну, що ж, тоді послухайте – розважу.
Вже Хмеля кілька років не було,
Отож, Юрасем москалі вертіли.
Що безталанне те дитя могло?
Вони козацьку вольницю схотіли
Урізать, новий договір взяли
І змусили Юрася підписати,
Нам ще сильніше зашморг затягли.
А ми не в силах були відсіч дати,
Бо ж проти ляхів і проти татар
Одним нам було вистояти годі.
А той московський загребущий цар
І скористався при такій нагоді.
Та ще й задумав ляхів покорить.
Зібрав війська у Києві багато,
Очолить Шереметєву велить,
На Львів й на Польщу далі наступати.
Вони стояли в Києві поки,
Всіх, зрозуміло не вмістили мури.
Лівобережні прибули полки,
Привів їх гетьман наказний Цецюра.
А я в полку Переяславськім був,
Тож з ним разом до Києва дістався.
І вже тоді історію почув,
Про те, як Шереметєв вихвалявся.
Отцям святим він, кажуть, заявляв,
Що Польщу в попіл хутко перетворить.
Та короля зловити обіцяв,
В кайданах до царя привести скоро.
Коли ж на волю Божу уповать
Йому сказали, то він розсміявся:
- Як таке військо під рукою мать,
То нащо Бог би ще туди втручався?!
У кінці літа рушили-таки
Шляхом на захід. Рухались повільно.
Правобережні ждали ще полки,
Які Юрась нам привести повинен.
Король, тим часом, теж війська зібрав.
І Любомирський рушив із полками,
Й Потоцький зі своїми простував,
Ішов Іван Виговський з козаками.
Та ще й орду Мурад Гірей привів.
Тож сили в них зібралось теж чимало.
Під Меджибожем всіх Потоцький звів
І далі уже разом простували
Назустріч нам. Під Любарем зійшлись.
Вже ляхи в бойовім строю стояли.
І звідки вони швидко так взялись?
Ми ж ще Юрася з військом не діждали.
Потоцький став на правому крилі,
А Любомирський зліва. А татари –
Ті і на крилах стали, й на чолі,
Аби завдати першого удару.
Побачивши, що ляхи вже стоять,
Став Шереметєв військо шикувати,
І табором надумавсь битву дать.
Отож нам справа повелів стояти,
Сам зліва став. Опівдні й почалось.
Усе навколо пагорба крутилось,
Що був між нами. Москалям вдалось
Його зайняти. От за нього й бились.
Бо ж ляхам дай наставити гармат,
Вони вогнем нас звідти будуть бити.
Тож ляхи цілий день вперед-назад,
Ніяк не можуть пагорб захопити.
Уже, здавалось, нагорі вони
Та москалі їх знову вибивають.
Татари зі своєї сторони
На пагорб та на табір нападають.
Ми, звісно, теж без діла не сидим,
Бо Любомирський нас дістати прагне.
Та вал ми спорудити перед ним,
Що додало нам сили і наснаги.
Відбили ляхів. В поміч підійшли
До них татари. Ми і їх відбили.
Тоді татари хитрістю взяли,
Напали, потім хутко відступили,
Немов тікають. Наші подались,
Добити відступаючих хотіли.
Я їм кричу усім услід: «Вернись!
То пастка!» Та ніхто не хоче чути,
Усі бажають татарву догнать.
А татарва враз розвернулась й люто
Взялась козакам голови рубать.
Ті відчайдушно кинулись тікати.
Піхота ляська раптом підійшла.
Їм удалося табір наш прорвати.
Здавалось, битва програна була.
Та москалі на поміч підоспіли,
Ледь у кільце тих ляхів не взяли.
Тож полякались ляхи й відступили
Й татари вслід за ними відійшли.
Уже якраз і вечір опустився.
Затихла битва. Гуркіт не луна.
Ніхто в ній перемоги не добився.
Та завтра чим закінчиться – хто зна?
У ворога зібралось більше сили
І нам його у битві не здолать.
Отож, зміцнити табір свій рішили
І далі на Юрася тут чекать.
Не думав Шереметєв відступати,
Хоча все склалось не на користь нам.
А ляхи нас покинули чіпати,
Розставили кордони по шляхам –
Ні нам звідсіль, а ні до нас ніхто.
А ми ж не можем вічно так стояти,
Одних харчів не стачить нам на то.
За десять днів зросталось не багато.
Тож Шереметєв врешті-решт дозрів
Та на Чуднів надумав відступати.
Єдиний шлях лиш через ліс нас вів,
Бо на других татар було багато.
Щоб через ліс наш табір провести,
Нам за сокири довелося братись.
Повільно дуже просікою йти,
Із лісом та із ворогом змагатись,
Який на нас постійно насідав.
Та ми від нього вдало відбивались.
Щоправда, як дорогу перетяв
Нам Тетерев, тоді уже дісталось.
Тут ляхи в нас ударили з гармат,
Вози з харчами ще й гармат відбили.
Та годі вже вертатися назад,
Здолали річку й на той бік ступили.
На другий день вже під Чуднів дійшли
І табором побіля нього стали.
Укріплювати табір почали
Та на полки Юрасеві чекали.
Чуднівський замок недалік стояв,
Його би можна було нам зайняти.
Та Шереметєв гаву упіймав,
Бо ляхи встигли нас в облогу взяти.
А в нас гармат вже мало і харчів.
Голодному нелегко воювати.
Хіба що вибиралися вночі
У ляхів і татар щось трохи взяти.
Сиділи ми в облозі без вістей,
Голодні. Що робилося – не знали.
Становище, відомо – не просте.
До нас нікого ляхи не пускали.
Не знали ми, що ляхи подались
З татарами Юрася зустрічати.
Вони під Слободищами зійшлись,
Козацький табір узялися брати.
Юрась – той, звісно, зразу розгубивсь.
Але ж були полковники у нього.
Вони одразу керувать взялись,
Відбили скоро нападу отого.
Бо ж там Богун один чого лиш варт.
А ще ж і Дорошенко, й Гуляницький.
Зазнали вороги великих втрат…
Але старшина не хотіла биться.
Вже «царські ласки» її довели
До думки: краще з ляхом помиритись.
Тож радити Юрасю почали
Супроти ляха перестати битись.
І, коли ляхи звідти подались,
Татар лишили табір блокувати,
Юрась уже і зовсім розгубивсь,
Хоч міг би те оточення прорвати
І нам на поміч все-таки прийти.
Та він вагався рішення приймати…
А тут сидиш, живіт бурчить пустий,
Якого там іще і воювати?
Та ми кріпились, а от москалі
Готові були, навіть, землю гризти.
А про Юрася взнали, взагалі
Надумалися в саме пекло лізти.
Голодні і утомлені гуртом
Із табору ударили на ляхів.
Гадали, що не спинить їх ніхто.
Та ті не розгубилися від страху,
Кіннотою і ляхів, і татар
Голодних москалів назад загнали.
То був для москалів страшний удар
І усе військо разом духом впало.
Цецюра Шереметєву казав,
Що треба здатись. Що дарма сидіти?
Запасів табір майже вже не мав.
Та Шереметєв лиш махав сердито.
Він того, навіть чути не бажав.
А ми за те на москалів озлились.
З москальським військом ледь не на ножах,
Так, що від них і валом відділились…
Минув ще тиждень. Голод допікав
І не було чим майже воювати.
Наказ, нарешті Шереметєв дав,
Що будем далі табором рушати.
Велів вози громіздкі попались,
Аби в дорозі нам не заважали.
З других похідний табір спорудить.
Перед світанком рухатись ми стали
Дорогою. Стріляли з-за возів,
Бо ляхи і татари знов обсіли.
Уже й не знаю – скільки-то разів
Вони кидались в бій та ми відбили.
Повільно, але рухались-таки,
Долаючи таку важку дорогу
І ляські відбиваючи полки,
Й орду татарську, аби мати змогу
Дістатись до Юрася. Та дарма.
Десь ополудні нас з дороги збили.
Хоч табір оборону ще тримав
Та ми до лісу ближче відступили.
А там болото, застряють вози…
І тут татари знову налетіли.
Сафі Гірей нам шаблею грозив,
Коли ввірвались в табір і насіли.
Не знаю, скільки часу то було.
Чи, може, цілий день з ордою бились
Та військо все ж відбитися змогло.
Татари за наказом відступились…
Юрась тим часом рішення прийняв ,
Надумав з ляхом підписать угоду.
Тож скоро і Мурад Гірей примчав,
Щоб нас добити. То ми взнали згодом.
Й про те, що Барятинський в поміч йшов
Та ляхи під Брусиловим зустріли.
Він не рішився проливати кров
Й полки назад у Київ поспішили.
Ми вже й не сподівались. Ляхи скрізь.
А тут іще і звістка облетіла,
Що вже Юрась із ляхом замиривсь.
А ми ж вмирати зовсім не хотіли.
Тож кілька тисяч вирвалося нас,
Бо на бік ляхів перейти бажали.
Раз замирився з ляхами Юрась,
Чому його ми слухатись не мали?
Не всі, звичайно. Більшість козаків
З Цецюрою у таборі зостались.
Боялись помсти ляської-таки
Та ще на якесь диво сподівались.
Даремно. Шереметєв не бажав
А ні себе, ні інших рятувати.
Хоч табір вже від голоду вмирав
І всіх коней прийшлося дорізати.
А ляхи вже на приступи не йшли,
Порохові заряди підкладали,
Щоб підірвати табір. Не змогли.
Але від того в відчай не впадали.
На голод сподівалися, що міг
Без зброї військо враже подолати.
Москаль все рівно схилиться до ніг,
Навіщо кров даремно проливати.
Ми у тій бійні були в стороні
І ляхам помагати не збирались.
Та вони, врешті справились й одні
І мусили ті москалі піддатись.
Умови Шереметєв підписав
Важкі. Чернігів, Київ залишити
Та ще до того і Переяслав,
Грошима триста тисяч заплатити.
Сам Шереметєв у полон пішов,
Десь, мабуть, досі у Криму страждає.
Та, головне, то не спинило кров.
Вночі татарське військо нападає
На табір, що замирення чека.
Усіх взялися у ясир хапати.
Ну, звісно, в кого шабля у руках,
Татарину не просто того взяти.
Зчинилась веремія, бій почавсь,
В якому полягло тоді багато.
Та, врешті, табір горлорізам здавсь.
І нам лиш довелось спостерігати,
Як татарва повз нас ясир вела:
І козаків, і москалів. Одначе.
Що наша сила проти них могла?
Хоч я собі і досі не пробачив.
Не знаю – що. Та на душі болить.
І, звісно, все ті москалі прокляті.
Нам не дають тепер спокійно жить,
Свої порядки прагнуть наставляти.
Метаємося поміж тих і тих,
Якого треба берега пристати?
Козацтва цвіт уже в борні поліг,
Та що ми з того маєм в результаті?
Лиш Україна гибіє в борні,
Вже скоро перетвориться в пустелю.
Нема кінця і краю цій війні.
Такі-то, братці, справи невеселі.

Урок історії вже добігав кінця.
Про племена слов’янські говорили,
Що схід Європи були заселили,
Жили в лісах без краю і кінця.
Про Київ, про полян і про древлян,
Про кривичів, радимичів, хорватів.
Всіх так одразу й не запам’ятати,
Хто ці простори здавна населяв.
Максимові ж спокою не дає
Одне питання, тож він руку тягне,
У вчителя про те спитатись прагне.
Помітив, врешті, той: - Питання є?
- Так-так! – Максим одразу підхопивсь,-
А звідки місто наше узялося?
Чому Житомир зватись почалося?
На клас учитель пильно подививсь:
- Чи всім цікаво буде знати те?
- Цікаво! Звісно! – загули у класі.
- Що ж, час у нас, як бачите, зостався.
Хоча питання, звісно, не просте.
Бо ж криється все в сивій давнині,
Коли й писати люди ще не вміли,
В лісах дрімучих і безкраїх жили.
А тут якраз, у нашій стороні
Жили древлян прадавніх племена.
Древлянами тому, напевно, звались,
Що в давній час деревам поклонялись.
Багато про що мовлять імена…
Від Прип’яті на південь, в болота̓х.
Від Горині на заході по са̓мий
Дніпро, поміж дрімучими лісами.
У селах переважно та в містах
Роди древлянські обживали край.
В лісах галяви цілі вирубали,
Сохою землю гарно обробляли,
Щоби зібрати щедрий урожай.
Та сіяли ячмінь чи жито там,
У небеса возносили молитви,
Просили гарно сіяне полити.
Несли пожертви щедрії богам.
Над Тетерев, що в тих лісах біжить,
Жив рід древлянський – житичами звався.
Нічим він від других не вирізнявся.
Хіба що жита більше міг ростить.
Тому то, власне, житичами й звавсь.
Древляни в ту тепер далеку пору
Все ратились з полянами, которі
Їх землі зайняли і їхній князь,
Що Києм звавсь, град новий заснував
Понад Дніпром, на горах на високих.
Відтоді не минало, мабуть й року,
Щоб хтось з древлян полян не воював.
Примучували той приблудний рід
Поки поляни й роси не з’єднались.
Тепер вже ролі зовсім помінялись.
Ходили ті частенько у похід
В древлянські землі. Мстилися отак
Та змушували данину платити.
Отож, якось в одне спекотне літо
Князь київський й дружина зарізяк
На житичів наскочили. Пішло
Вогнем усе, що зводилось роками.
Везли все награбоване возами.
Ще й полонених військо узяло.
Чоловіки понурі і жінки
Ішли в тій валці, що поляни гнали.
Надії повернутися не мали,
В чужині мали провести роки.
Між ними й хлопчик невеликий брів.
То син вождя був, що Житомир звався.
Не встиг сховатись і до рук попався
Находникам...Сказати слід, рабів
Слов’янський край у ті часи не знав.
Ходили в слугах, порались в господі.
Хто гарно працював, той мав нагоду
Звільнитися. Додому повертав
Чи вільним залишався далі жить.
А знатні полонені, як були,
При князевому теремі жили
І мусили при князеві служить.
Хто ключником, а хто й кормильцем став.
Малий Житомир мав років ще мало.
Тож працювати змушувать не стали.
А в князя Діра син Аскольд зростав.
Років так само, як Житомир мав.
Тож хлопчика й приставили до сина.
Так разом й виростали дві дитини.
Аскольд гарячий, в бійки устрявав,
Ліз на рожен. Житомир був розважний.
Аскольда втихомирював весь час,
Та виручав з халепи раз по раз.
Той слухався, якщо товариш каже.
Отак удвох і виросли вони.
Князь Дір помер, Аскольд став князювати.
Житомир був при ньому замість тата,
Давав поради. Не боявсь – винив,
Коли Аскольд якусь дурню робив.
Але був завжди поруч. І без нього,
Аскольд, напевно, б не робив нічого.
Та ж кров гаряча. І потроху гнів
Став проявляти. Князь же, як не як.
Все менше до порад тих дослухався.
То на Царград з дружиною попхався,
Ледве живим звідтіль вернувсь, однак.
То віру там чужинську перейняв
Та в Києві її став насаждати.
Житомир, було, став йому казати
Аби богів старих він не чіпав
І не злив во̓лхвів. Та затявся князь.
А помста божа і не забарилась.
Три роки з неба й краплі не пролилось,
Страшенний голод в Києві почавсь.
Єдиний син Аскольда у бою
З болгарами у дикім полі згинув.
І все ото за князеву провину.
Але Аскольд гнув лінію свою,
Житомира і чути не хотів,
Коли той щось порадить намагався.
І, врешті, як говориться, догрався.
Бояри та і люди всі прості
Задумались – чи треба такий князь,
Що край від зла ніяк не захищає,
Проти богів могутніх виступає?
Не обійшлось на вічі без образ.
Аскольдові сказали: «Геть іди!
Собі знайдемо ми другого князя!»
Аскольда присуд той у серце вразив.
Та мусив йти, щоб не було біди.
Відправився в Угорське, де із ним
Прихильників зосталось не багато.
Житомир князя не схотів кидати,
Був поряд. І от якось днем одним
В Угорське два посланці прибули
Олегові, що, буцімто, зібрався
Й плив до Царграду. Він тепер звертався,
Щоби з Аскольдом стрітися могли.
Житомир князя палко відмовляв.
А той і сам, напевно, добре бачив,
Що пастка то була йому. Одначе
Пішов та там і смерть свою прийняв.
У Києві за князя Ігор став,
Хоча, Олег, насправді усім правив.
Житомир не схотів з ним мати справу,
Прихильників Аскольдових зібрав
Та і подавсь на захід у ліси.
До краю своїх предків повертався.
До Тетерева врешті-решт дістався.
Аж замлоїлось від тії краси,
Яку побачив: скрізь дрімучий ліс,
Вода у річці чиста і прозора,
Купаються у ній щоночі зорі,
Трава - у пояс. Птиці, звіра скрізь!
Там на високій скелі при злитті
Вод Кам’янки і Тетерева звів він
Міцного замку дерев’яні стіни.
І вже цей край кидати не схотів.
А місто, що навколо розрослось,
Житомиром відтоді і назвали.
Чи правда то, чи люди прибрехали,
Але таке повір’я збереглось.

У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.

Є між нами такі люди – молоді, амбітні,
Що до влади і до слави зовсім ненаситні.
Ради того, щоб піднятись сходами нагору,
Ладні будь-кому служити – хай то буде й ворог.
І розумні, і умілі, але безпринципні,
Продадуть і продадуться, навіть і не кліпнуть.
Та то, звісно, їхня справа, якби їх діяння
Не завдали Україні незліковні рани.
Отаким був і Петро, що Суховієм звався
І до гетьманської влади молодим дорвався.
Був він родом з Полтавщини, хоча батьки знялись
Й до Московщини поближче скоро перебрались.
Де він вчився – невідомо, проте, добре знався
І на польській, і московській, латинській, татарській.
Тож, коли ще молодим він до Січі прибився,
То одразу ж товариству, як слід і згодився.
Його писарем обрали, а то вже чимало,
Не всі, звісно, в його роки так стрімко злітали.
То були часи нелегкі – москалі і ляхи
Розділили Україну по Дніпру. Як плаха
Став Дніпро. Та українці того не сприймали,
Проти поділу отого усі виступали:
Й правобічний Дорошенко, і на лівім боці
Брюховецький. Та не було ні у кого моці
Поділу протистояти. Дорошенко кинувсь
До султана, щоби поміч надав Україні.
Та на Січі товариству то не до вподоби,
Посланців рішили слати в Крим до хана, щоби
Поміг скинуть Дорошенка – ненадійний, наче.
Хочуть гетьманом другого когось вони бачить,
Щоб і їхні інтереси міг він врахувати.
Довго думали-гадали, кого би послати.
А тут прямо перед ними писар, хоч і ранній
Та розумний і амбітний, до того ж старанний.
Ще й ідею дуже гарну зумів підказати,
Що раніше лиш на Січі могли обирати
Гетьманів. То чому б зараз те не відродити?!
І зумів на тому руки гарненько погріти.
Бо його ж і одіслали з посольством козачим.
А він в тому собі Божий промисел побачив.
Як утерся товариству хутко у довіру,
То й за хана із диваном узявся допіру.
Так зумів себе поставить, хана «облизати»,
Що той його і до Січі не хоче пускати.
Але вмовив Петро хана гетьманом зробити,
Щоби міг на Україні ханові служити.
Хан пішов йому назустріч, гетьманом призначив,
Ще й печатку свою ханську видав йому, наче.
Бо ж на гетьманській печатці також лук і стріли.
Він прийняв і мусульманство в Криму, говорили,
І його Ашпат-Мурзою татари прозвали.
Хоч тоді іще козаки нічого не знали.
Їхав писарем до Криму – гетьманом вернувся.
От, як гарно у Криму тім Петро провернувся.
Й на Січі його, до того ж, радісно зустріли,
Бо ж того вони, здається, саме і хотіли.
Ставши третім вже гетьманом. А слід ще додати,
Що тоді вже Многогрішний став гетьманувати
На Лівобережжі. А́дже на раді козачій
Брюховецького убили і казали, наче
За наказом Дорошенка. Січ ще більш озлилась
І скинути із гетьманства того заходилась.
Правда, Суховій, як його стали прозивати,
Не збирався з Дорошенком зразу й воювати.
Він хитрішим був, аніж ті козаки наївні,
Розумівся, як потрібно вигравати війни.
Тож подався знов до хана помочі прохати.
Повернувся із ордою й пішов воювати
Та зовсім не Дорошенка. Якраз на ту пору
Ромодановський із військом упхався «до двору»
Дорошенка покарати. От супроти нього
Суховієнко й направив всього війська свого.
Тут би, може, й Дорошенку було підключитись.
Разом би було спідручніш обом боронитись.
Таж прорахував нетяга Дорошенка вдачу –
Не пішов сам Дорошенко – небезпеку бачив,
Що татари його схоплять та й на смерть скарають.
Отож, брата Григорія в похід посилає.
Роздовбали московітів знов під Конотопом,
Злякалися московіти, що знову їх втоплять
В болотах та й відступили до свого Путивля.
Суховій же, ледь відчувши в руках своїх силу,
З військом за Дніпро подався, раду став скликати ,
Щоб, як кажуть, «всім народом» гетьмана обрати.
Та не клюнув Дорошенко на хитру принаду,
Тож без нього довелося проводити раду.
Звісно, рада Суховія гетьманом й обрала.
Хоча, більшість полків того визнавать не стала.
Щоб утвердитись при владі уже остаточно,
Шле послів він до султана, просить того хоче
Визнати його гетьманом , замість Дорошенка
Та і хану веліть, щоби поміг хорошенько.
Вже в руках у Суховія Чигирин, Черкаси
Та чимало міст й містечок. Не втрачав він часу.
Та не визнав Дорошенко рішень ради тої,
Велів людям не ділитись нічим із ордою.
Поховали від ординців добро своє люди
По лісах і по яругах. Орда лізе всюди –
Нема здобичі – озлились мурзи голомозі
На гетьмана, покарали б, але той проноза
Передбачливо у поміч Сірка взявся звати.
Не схотіли із Шайтаном мурзи воювати
Та й до Криму подалися. Суховій - до Січі.
З Дорошенком воювати стало йому нічим.
Отож, виграв Дорошенко від того усього.
Вже й на Січі Суховію тепер не до того,
Щоб змагатись з Дорошенком - хто із булавою.
Не хочеться запорожцям дружить з татарвою.
Дорошенківці до того теж руку приклали,
Мовляв, рідну Україну ханові продали.
Вже й прибічники Петрові скоса позирають,
Дивись, скоро Суховія й у Дніпрі «скупають».
Не став тоді неборака спокушати долю,
Узяв загін однодумців та й рвонув у поле.
Знов подався в Крим до хана помочі шукати,
Тепер вже умови ханські прийдеться приймати.
Бо ж у хана свої плани на гетьмана того.
Як в Петра із Дорошенком, так з султаном в нього.
Хоче бути незалежним Аділь від султана,
А для того Україну мати б непогано.
Коли є вже «гетьман ханський», як він величався,
То вже б з ханом у союзі, мабуть, постарався
Вигнати із Криму турків. Поки сил ще мало,
Бо ж козаки Дорошенка тому заважали.
Не став гетьмана за хитрість хан тоді журити,
Дав орду, щоб Дорошенка врешті-решт розбити.
Пішла орда полем-степом аж до Чигирина
Та не змогла, правда, взяти високії стіни.
З Суховієм Сірко також в похід спорядився.
Але гетьман Дорошенко все-таки відбився.
Більше того – з Суховієм підписав угоду,
Щоби разом бити ляхів – тих обом не шкода.
Та побили Суховія побіля Вільшанки,
А тоді й орду татарську потовкли козаки.
Суховієві козаки до Сірка побігли,
Канцелярію гетьманську прихопити встигли.
Залишившись геть без війська, той на Січ вертає,
Звідти знову поміч хана собі закликає.
Знову пише Дорошенку та кличе на раду,
Хоче-таки відібрати в нього усю владу.
Дорошенко знов відмовивсь, став пропонувати
Суховію свою доньку в дружини віддати.
Той і той плели тенета один на другого.
Та страждала Україна постійно від того.
Вже, мабуть, й один, і другий козаків дістали,
Вже до кого притулитись вони і не знали.
Дорошенка довше знають, тож до Суховія
Стали полки переходить – там більше надії.
Вже і синок недолугий - Юрій Хмельниченко
До отого ж Суховія втік від Дорошенка.
А той бачить – не в його бік справи повертають,
Сам тепер почав казати – хай раду збирають
Козаки та й обирають гетьмана одного,
Поки ще є ті, хто буде стояти за нього.
Уже ж, наче й домовились стрітись на Росаві
Та козаки поламали гетьманам всі справи.
Заявили Дорошенку, що із Суховієм
На одному полі й стати, навіть не посміють.
А тут прибули татари Суховію в поміч,
То ж на тому й закінчились про раду розмови.
Стрілись вже на полі бою під селом Комончі.
Один одному, нарешті, подивились в очі.
Не витримав Дорошенко татарського шалу,
Ледве його на тім полі у полон не взяли.
Якби чауш був турецький не зупинив бою,
Хто зна, може й заплатив би тоді головою.
Суховій на посланця був страшно розлютився,
Що той чауш у темниці, навіть, опинився.
Та татари йому того, звісно не простили
Та й до Криму подалися, самого лишили.
Козаки під Чигирином ще мури штурмують,
А хан Аділь за тим часом каверзу готує.
Поки козаки із Січі воюють столицю,
Він вирішив, що на Січі гарно б поживиться.
Налетіла орда люта на Січ серед літа,
Сподівалась дуже швидко її захопити.
Та, хоч мало залишилось козаків на Січі,
Все ж, змогли, як слід татарам влаштувати стрічу
Ті вернулися до Криму рани зализати,
Та від того розлютились січові козаки:
Що за гетьмана такого вони в себе мають,
Коли його союзники на Січ нападають?
Залишився Суховій той взагалі без війська,
Хоч на Січ знов повертайся та кланяйся низько.
Та чи приймуть козаченьки, чи у Дніпрі втоплять,
Чи на Січі його кров’ю землю врешті скроплять?
А тут якраз попід руку Михайло Ханенко,
Що його на полк у Умань послав Дорошенко.
Такий самий же мисливець був за булавою.
Вертав в Умань, Суховія позвав із собою.
Ще й Юрась з ними подався – три чобота пара.
Суховій, хоч булавою гетьманською марив
Та погодився Ханенку все ж її «віддати»
(Колись зможе якимсь робом назад її взяти)
У Ханенка ж є козаки, а в нього – нічого.
Та ж попереду ще довга життєва дорога.
В Умані зізвали раду і Ханенка того
Собі в гетьмани обрали. Писарем у нього
Суховій став. Нове коло треба починати,
Під Ханенка того яму глибоку копати.
Сам Ханенко більше в ляхів підтримку шукає,
Суховій же досі з Кримом зв’язки не втрачає.
Тож взялися з усіх боків Дорошенка скубти.
Аби з гетьманського столу врешті-решт зіпхнути.
Потіснили Дорошенка, кілька міст забрали
Та під Стеблевом добряче від нього дістали.
Бо за того Сірко з військом січовим вступився,
Хоч до того у Ханенка на стороні бився.
Вже, здавалось, брали гору, от-от і здолають,
Аж тут козаки Сіркові на них нападають.
Розігнали орду полем, полки порубали,
Ледь самого Суховія у полон не взяли.
Дорошенківці не взя́ли, так взяли татари,
Повели, неначе в’язня степом до Чонгару.
Та Суховій – хлопець битий, тож зміг раду дати,
Скоро знову у Ханенка став писарювати.
Але бачить, що у того перспектив немає,
Скоро його така ж доля, як в Петра чекає.
Тож не став того триматись, вкрав єфимок купу
Та й послав того Ханенка, як то кажуть, в дупу.
Сам подавсь на лівий берег москалям служити.
Многогрішному дорогу до Криму стелити.
Він же був «спеціалістом» в татарськім питанні,
А тоді такі уміння були не останні.
Проте, скоро вся старшина на гетьмана вз’їлась
Та дорогу до Сибіру стелить заходилась.
Нажалілися цареві, а той, звісно, згодний
І поїхав Многогрішний у Сибір холодний.
Поміж тою старшиною й Суховій крутився,
Біля гетьмана нового поближче мостився.
Самойловичу ж, одначе він не до потреби,
Тож відтіснив Суховія подалі від себе.
От на тому й закінчилась кар’єра невдахи.
І не знати, чи до Криму подався від страху,
Чи осів в Лівобережжі – грошики ж нахапав.
Дав якомусь полковнику із того «на лапу»
Та й осів, купив землиці. Хто там знає нині?
Скільки таких пройдисвітів було в Україні.
Ті до ляхів, ті до турків, ті із москалями,
Розтягли ту Україну, як на «дибі» прямо.
Не було б їх, може б, врешті, Україна встала,
Ворогів усіх нахабних тоді ще здолала.
А так геть її роздерли між сусідів клятих,
Не змогла вона синів всіх заодно зібрати.
Є такі от «суховії» в Україні й досі.
Прагнуть булави тієї, аж крутить у носі.
Нахапали по дурному грошей та купляють
Тих, хто в гетьмани такого звідусіль волають.
Але «пшиком» закінчиться та їхня затія,
Буде доля пройдисвітів, як у Суховія.

Києвом ішов я безтурботний,
Нині мало видалось роботи,
Тож пройтись без поспіху хотів.
Києвом хоча б помилуватись.
Бо ж весь час доводиться мотатись
І буває зовсім мало днів,
Коли можеш просто так пройтися.
Тож ішов та навкруги дивився.
Наче, вперше Київ споглядав.
Місто зовсім іншим видавалось,
Коли ви до нього приглядались.
Я тепер це добре відчував.
В парк забрів, як трохи утомився
Та на лавці відпочити всівся,
Тій, що майже вільною була.
Вільних на цей час уже немає.
Кожну якась парочка займає,
А то і компанія ціла.
А на цій бабуся лиш сиділа,
У журнал з цікавістю гляділа.
Я у неї дозволу спитав.
Вона мовчки згідливо кивнула
І про мене у ту ж мить забула.
Я усівся, роздивлятись став
На дерева, що навкруг стояли,
На траву, що землю укривала
Та на квіти, що цвіли якраз.
Удихав весняні аромати,
Намагався якось упізнати,
Що ж цвіте у парку на цей час.
Але аромат незнаний раптом
Перебив всі інші аромати,
Був таким звабливим і п’янким.
В молодість схотілось зазирнути,
Обійняти дівчину, відчути
Себе знову молодим, струнким.
Звідки ж аромат цей? Від бабусі?
Я лицем до неї повернувся:
- Вибачте, - несміливо сказав,-
Я хотів у вас лише спитати,
Звідки ці звабливі аромати?
Я би, звісно, вам не набридав…
Та вона від чтива відірвалась,
Посміхнулась, тож не ображалась:
- Він чудовий, правда?! Я кивнув:
- Та скажіть мені, узявся звідки?
Як же зветься ця чудова квітка?
- Тубероза. – Я й не чув таку!
Де вона росте та розцвітає?
- В Мексиці. Хоч нині кожен має
Виростить її у квітнику.
Бачу, вам цікаво, справді, стало.
Я би вам легенду розказала,
Як на те у вас є вільний час?!
Я ж легенди страх як полюбляю.
- Звісно-звісно, часу вдосталь маю.
Перервався на обід якраз.
- То було тепер в роки далекі
В Мексиці, як там були ацтеки
Чи другі ще давні племена.
Жінка гарна чоловіка свого
Полюбила, що й життя без нього
Уявити не могла вона.
Він дорожче був всього на світі.
Як же без такого можна жити?
Тож, для нього тільки і жила.
Задля нього плаття наряджала
Білі . Та волосся розпускала,
Бо хотіла дуже, щоб була
Кожен день, як наречена, наче,
Щоби він у ній єдину бачив.
Рвала квіти туберози та
Ними себе гарно прикрашала,
Щоб кохання ще сильнішим стало…
Та якось дізналася з листа,
Що з другою чоловік їй зрадив.
І в ту ж мить зламала її правда,
З ревнощів із розуму зійшла.
І дітей, що йому народила,
Вона всіх безжалісно убила,
Кров дитячу в ночви налила
І у тій крові взяла, скупалась…
Так йому за зраду ту помщалась
Хай йому воно також болить…
Та, коли він повернувсь додому,
Подивилась лише в очі йому
Й зрозуміла саме у ту мить,
Що вона від ревнощів вчинила.
Скільки зла і горя наробила.
Чоловік, нажаханий, утік.
А вона схотіла кров ту змити,
Але не змогла того зробити.
Ще й в вухах лунав дитячий крик.
Кров, неначе в тіло її в’їлась.
Їй піти до моря захотілось,
Може, змиє те дитячу кров.
Та й водою моря та не змилась.
Тоді жінка кинулась, втопилась…
Море жертву ту не прийняло
І на берег викинуло тіло.
В пекло душу брати не схотіли,
Бо ж кохання істинним було.
В рай же самовбивцю не пускають…
От і ходить до цих пір, блукає
Привидом по березі вона
В білому, з розпущеним волоссям,
З ароматом туберози, боса
Серед ночі темної одна.
Чоловіка все свого шукає.
Та ж його давно уже немає.
Вже давно зістарівся й помер.
Зрозуміло, що знайти не може.
Але їй згодитись може кожен
Чоловік, одружений тепер
Чи поки заручений. Стрічає
Й полювання сво́є починає.
Зваблює – як встояти не зміг,
Холодом могильним обіймає
І жар тіла його випиває.
Полишає всі тіла таких
Мертвих і блідих біля прибою…
Туберозу кида за собою.
Коли квітку поряд десь знайти,
То дарма убивцю і шукати,
Бо ж не можна привида спіймати.
Особливо, коли ще цвісти
Не повинна туберози квітка.
Якщо доведеться вам улітку
Уночі по березі блукать
Й туберози аромат відчути,
То біжіть до світла. Може бути,
Вийшов привид знову полювать.
В білому, з розпущеним волоссям,
Він блукає узбережжям досі,
Квітку згуби у руках несе.
В Мексиці, одначе, кожен знає –
В темряві лиш привид нападає
Й тільки біля моря…Ось і все.

У Кримських го́рах є багато місць,
Що таємниці древні зберігають.
Віки й віки в долини з гір збігають,
Ламаючи фортець камінних міць,
Лишаючи останці, що стримлять,
Тримаючись і гордо й незалежно.
Їм люди шану віддають належну,
Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
Із часом зміг зостатись, не зламатись.
Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
Одразу в очі кинуться тобі
Високі скелі, що стоять, немов
Фортеця неприступна. Не піднятись.
До тих вершин, здається не дістатись,
Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
Останець зветься той Парагільмен –
«Йди за грошима», власне, означає.
Які він гроші у собі ховає?
Звідкіль взялись? Багато є легенд
Про той останець. Ось одна із них.
Було то у часі тепер далекі,
Селилися в Криму вже давні греки.
Жили тоді вони і в горах тих.
Навкруг було багато ворогів,
Які постійно здобичі шукали,
Степами, а то й горами блукали.
Заходили й пірати з берегів.
Свої багатства аби зберегти,
Місцеві по вузькій крутій стежині
Несли на гору. І чужа людина
Її у скелях не змогла б знайти.
А на яйлі ховали власний скот
До часу, поки й мине небезпека.
Коли вже ворог відступав далеко,
Тоді вже, заспокоївшись, народ,
Зганяв худобу до гірських долин,
А глави роду в гору відправлялись,
Де горщики з багатством зберігались
У заповітнім місці… Жив один
В Ламбаті всім відомий чоловік.
Кривий Суфракіс – всі його так звали.
З народження людина ваду мала –
Одна нога коротша, тож убік
Його з дороги зводило весь час.
Ледь розженеться по дорозі прямо,
Дивись, уже десь збоку бур’янами.
Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
Ото за ті зігзаги хитромудрі
«Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
Хоча за те він на людей не дувсь.
Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
Тоді якеєсь прозвисько між люди.
Тож хай Кривим він прозиватись буде…
А тут тривожний час в краю настав.
Якісь незнані вороги кругом
Усіх грабують. Вістка прилетіла.
Чоловіки багатства прихопили
Та й на Парагільмен ховать бігом.
Суфракіс також горщик прихопив
Із золотими, що встиг наскладати
Та й покульгав за усіма ховати.
Ті вже й вертались, коли він добрів.
Та він на те уваги не звернув.
Орієнтир став перше обирати,
Звідкіль почати кроки рахувати.
В ущелині там тис великий був.
Від нього він на північ відступив
Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
Ще стільки ж і тоді уже без страху
Копати став і горщик схоронив…
На цей раз ворог не спішив іти,
Застряг надовго, аж на кілька років.
Поки товчеться ворог той під боком,
Хто ж в село буде золото нести?
Так і лежало воно в тайниках,
Аж доки ворог, врешті не забрався.
Тоді вже кожен з глав родів зібрався
Забрати те, що сховано в горах.
Але Суфракіс став уже старий.
Куди йому стежину ту долати,
Рішив синів за схованим послати
І їм секрет отой повідав свій.
Сказав, як можна той тайник знайти,
Куди і скільки кроків відміряти.
Пішли сини, щоб горщик відшукати.
Тис там же і продовжував рости,
Тож старший першим взявся відмірять
Від нього кроки. Напрям перплутав
І вийшов аж до самої Алушти
Та й заходився там тоді копать.
Другий задовгі ноги надто мав,
Отож дістався аж до Партеніту.
А третій взявсь так само походити,
Як батько й до Ламбата докульгав.
Повиривали ями чималі,
Але знайти нічого не вдалося,
Ні з чим всім трьом вертати довелося.
Старий сердито стрів їх у селі:
- Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
Кричав на них. І знов сини забрались.
Як не шукали, як вже не старались
Та скарбу не знайшов з них ні один.
Вже і сусіди стали помагать,
До хрипоту щоденно сперечались,
Кульгання повторити намагались,
Щоб визначити точно – де копать.
Куди того старого занесло?
Уже всю гору геть перекопали
Та горщика з грошима не дістали,
Як, наче, зачаровано було.
Суфракіс так і вмер, не дочекав,
Коли сини знайдуть його багатство.
«Парагільмен» повторював він часто,
Його й з останнім подихом сказав…
Вже сотні літ минули із тих пір.
Але ще й нині люди зустрічають
Когось, що на горі отій копає,
«Надійний» десь дістав орієнтир.
Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
В землі надійно сховане горнятко.
Комусь його удасться відкопати
І скарбом давнім тим заволодіть.

Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.

Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.

Тече Дніпро, несе води до синього моря.
Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
Спить ще степ, аж до світання лежить, спочиває.
Одна Січ не спить, козацтво в похід виряджає.
Сказав батько Сагайдачний байдаки ладнати,
Захотілося до Криму в гості завітати,
Подивитись, як там Кафа живе-поживає,
Чи багато православних для торгівлі має.
Спустилися Дніпром тихо козацькі байдаки,
Ось уже на видноколі турецький Очаків.
Біля нього флот турецький стоїть на приколі.
Чого ж мають оминати той дарунок долі?
Каже хлопцям Сагайдачний: - Бачите корита?
Дуже мені захотілось ними володіти.
Приведіть мені хоч кілька, не сильно ламайте.
Вони нам іще згодяться – на увазі майте.
А козакам отаману як же не вгодити?
Налетіли на ті судна, стали турок бити.
Кого вбили, кого в море викинуть зуміли
І на каторгах турецьких підняли вітрила.
Поки турки в Очакові дотумкали, стали
Вслід стріляти, за козацтвом вже й сліди пропали.
Доки вістка про похід той до Криму дістала,
Козаки вже біля Кафи берега пристали.
З неба зорі поглядають, місяця немає,
Темна нічка козаченьків надійно ховає.
Одні зійшли та й по суші до Кафи рушають.
Інші в море тихесенько знову відпливають.
А ті каторги турецькі підняли вітрила
Та й у саму оту Кафу, у гавань заплили.
Зійшли із них козаченьки, що турецьку знають
Та й до Кафи під ворота - пустити благають.
Закликають і Пророком, і самим Аллахом,
Їх впустити, бо ж і досі трусяться від страху,
Як узнали, що у морі козаки з’явились.
А сторожа все лаялась і страшенно злилась,
Бо ж веліли їй нікого вночі не пускати,
Мають іти правовірні та ранку чекати.
Доки купчилась сторожа, розвісивши вуха,
Козаченьки вже дістались до мурів по суху.
Хутко підтягли драбини до мурів високих
І вже ходять козаченьки аж з другого боку.
На сторожу під ворота разом налетіли,
Всю побили та й ворота в місто відчинили.
А слідом ввійшли у гавань і «чайки» козацькі,
Увірвалися у місто зовсім сонне братці.
Підпалили з усіх боків, щоб місто палало,
А самі ловити турків і рубати стали.
Хоча турок було в місті на той час до біса,
Коли б вони об’єднались та разом взялися,
Подолали б козаченьків. Та хто ж його знає
Серед ночі – скільки війська на них нападає?!
Кожен думає про себе та шкуру рятує.
А паша в своїм палаці безсило лютує,
Бо не може сил зібрати аби відсіч дати.
Довелося і самому чимскоріш тікати.
Хто тікає, на тих братці зовсім не зважають,
Б’ють лиш тих, хто не здається та шаблі тримає.
Хоч таких і небагато. Поки сонце встало,
Вже все місто козаченьки у руках тримали.
Усі турки і татари, мов щурі по горах,
Мабуть, в місто повертатись захочуть не скоро.
Узялися козаченьки ту Кафу трусити,
Відбирать, що людоловським способом нажито.
Та ще братів православних з полону звільняти.
А таких у тому місті знайшлося багато.
Бо ж одвіку Кафа жила з торгівлі ясиром,
Тож добряче нагуляла з того часу жиру.
А тепер усе козацтву багатство дісталось,
Мало хто устиг сховати, що у скринях малось.
Вістка з Кафи дуже швидко Кримом полетіла,
Скоро і Бахчисараю дістатись зуміла.
Як почув то хан, схопився, дав у гори драла,
Щоби часом козаченьки його не дістали.
Уже звідти став аскерів до себе скликати
Аби козаків по Криму не пустить гуляти.
Козакам же тої Кафи доволі здалося,
Бо ж набрати добра стільки у місті вдалося,
Що аж «чайки» над водою ледве виглядають.
А тут ще колишні бранці спасіння чекають.
Не покинеш же нещасних отут пропадати.
Велить тоді Сагайдачний «чайки» розгружати.
Все, що можна, поскидали та і попалили,
Посадили невільників на «чайки» й поплили.
Кілька разів по дорозі Криму приставали,
Хану кримському і мурзам спати не давали.
Пройшли мимо Очакова, Дніпром піднялися
І уже тоді з піснями на Січ подалися.
Довго іще після того на Січі гуляли,
А невільники по світу похід прославляли.
Сагайдачному співали і хвалу і славу,
Бо ж він, справді, Україні прислужився справно.

Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.

То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
Йдуть на південь українські бойові полки.
Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
Викликав його Натієв – головний в військах
І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
Бо письмового не може він наказу дать,
Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
Хоч прийшли допомагати побороти зло,
Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
А в Криму військові й досі кораблі стоять.
Чому б флот свій Україні не побудувать?
Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
Можна буде й до Одеси кораблі вести,
Коли німці зажадають Крим собі забрать.
Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
Все залежатиме тільки з успіху твого.
Щоби часу не втрачати на більшовиків,
Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
Хоч загони більшовицькі там і тут були,
Болбочана зупинити вони не змогли.
Та і що то за загони? Зграї бандюків,
Здатні лише грабувати, а от для боїв
Були зовсім непридатні. Утікали враз,
Ледве тільки воювати прибував наказ.
Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
А тим часом у Армянську німці вже були,
Стали перед Перекопом, взяти не могли.
Бо гармат для того треба, бачите, важких.
Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
Болбочан його не слухав, взявся план складать.
Спершу думав катерами за Сиваш піти,
Але де у Приазов’ї катери знайти?
Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
Ті готові в руки зброю взяти вже були.
Якщо дасть їм Україна у Криму права,
То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
Тож не став чекати довго, катери шукать,
Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
Ті під носом більшовицьким захопили міст
Та його розмінували. Молодецький свист
Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
То, як грім з ясного неба для більшовиків.
Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
Євпаторію одні з них пішли визволять,
Феодосія для других ціллю мала стать.
Головна ж частина мала в Севастополь йти,
Щоб для неньки-України кораблі спасти.
Як таких боїв не було на шляху у них,
Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
До ненависті і гніву людей довели.
Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
Корпус підбирав загони нові на ходу.
То татарські добровольці, то робітники.
Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
« Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
А тепер війська із Криму геть відведете!»
Щоб не сміли українці відсіч учинить,
Наказав фон Кош загони військом оточить.
Навели на них гармати, як на ворогів.
А полковник нові плани уже ж розробив,
Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
Болбочан же не здавався, німців геть послав,
Адже впевненість у людях у своїх він мав.
Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
Стали в уряді питати, як же він посмів.
«Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
То він сам усе задумав, і все провертав.
Ніхто з Києва наказу йому не давав».
Чи то німців полякались, чи й зрада була,
Але сила українська з Криму відійшла.
Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
Захопити Україну їй би не дали.
Не послухались розумних і порад і дій.
От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
Розвернутись в повну силу йому не дали.
Звинуватили у тому, що, наче він сам,
Знову в корпусі своєму командиром став,
Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
Звинуватили людину, під арешт взяли,
І вини його у тому ще й не довели,
Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
Ще одного патріота вбили серед нас.
Скільки їх таких поклали голови свої,
Хто боровсь за Україну, бо любив її.
Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.

Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!

Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!

Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?

Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

15 червня 2006 р., Київ

Є на небі такі зорі, що наднові звуться
То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
Світить собі така зірка, непоказна, наче
І ніхто її між інших зірок і не бачить.
А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
І всі погляди одразу приверта до себе.
Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
Отак само і між люди іноді буває,
Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
А прийде лиха година, устануть до бою
І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
Щоби булаву тримати і самим сіяти.
Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
Отаким, мені здається, був Степан Опара,
Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
Та гіркою у Степана була його доля.
Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
У Медведівці відома був, мабуть людина.
Та Медведівки тієї мало хто і знає,
Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
Після Зборова згадали й його у тій сотні.
То були часи тривожні, і часи турботні,
Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
Із козака, із простого вибитись в старшини.
Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
На чолі своєї сотні в селі опинився.
Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
Де маршалок Любомирський москалів понищив.
Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
А Опару із посольством відправив в Варшаву.
За два роки так нічого і не збудували,
Правда, що із москалями тепер воювали.
А у битві під Жовнином москалі здолали,
Полоняником Степана в Московію взяли.
Був два роки у полоні, мабуть, надивився
На москальське життя-буття…Багато навчився.
Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
Москва, видно, захотіла отим скористатись,
Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
Поки він із козаками Правобіччям товкся,
Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
Брюховецькому не дали дістатися Бару.
Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
Скористатись булавою могли би хутенько.
Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
Чи то гетьманської слави просто захотіли?
Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
«Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
«Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
Будем бити й королівську силу й силу царську!»
От на тому й порішили. До татар послали,
Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
А татарам то в охоту, їм би воювати
З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
Поки думали татари та поки збирались,
Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
Думали, що не допустять у місто нікого.
Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
Обложили та й зладнали досить скоро справу.
Була Умань з москалями, а козацька стала.
Тут же після перемоги і раду зібрали.
На тій раді заходились гетьмана обрати,
Стали більшістю Опару тоді викликати.
Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
Дорошенка генеральним обозним обрали,
Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
Генеральним осавулом на раді зробили.
Щоб татари воювали та вірно служили,
До турецького султана посольство зібрали,
Щоби турки Україну під свій захист взяли.
Майже всі полки, що були на Правобережжі,
Зголосилися Опару визнати належно.
Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
Та поки в Опари сили на таке немає,
Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
Та залоги з України свої забирайте.
А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
Щоб забратись з України скоріш поспішили.
А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
Брюховецькому веліли із тим розібратись.
Той у Каневі із військом якраз ошивався,
Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
Йти на правий бік із військом із великим радив.
А Опара за тим часом нові плани має,
Він на Канів своє військо уже направляє,
Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
І вже там із москалями, як слід розібратись.
Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
Підняли, аби Опарі ударити в спину.
Свої полки найвірніші проти них він кинув,
В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
Мав Степан необережність листи написати
До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
Розберемось з москалями й на татар ударим.
Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
Звинуватили татари Опару у зраді
Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
То виходить, що Петрові вигод більше всього.
Чи то не він свою руку і приклав до того?
Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
І з татарського полону викупив Степана.
Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
А надумав того бранця ляхам передати,
Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
А Степанові у ляхів довелось страждати.
То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
А тікав, тоді на палі бідного скарали.
А другі казали, наче, в кайданах возили
По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
Мазовецьку і отам вже завершили справу.
Злі усі були на нього: москалі й татари,
Ляхи. Та і українці злились на Опару,
Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
Так ославили Степана через ту неправду,
Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.

Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
- А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
Також зимою. Січень був, здається у кінці.
Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
- Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
- Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
Був злий султан та і орда розлючена була.
Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
Гасає степом без кінця, збирається орава.
Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
З такою силою для нас нелегко може буть.
А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
Діставши вістку, став полки для опору збирать.
І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
Магнати інші стали теж з полками прибувать.
Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
Другій частині повелів у Бузівці стоять.
Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
Якось не було ворожби між ляхами і нами,
Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
Ми на Охматів подались і там отаборились,
Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
Було її, як комашні, за річкою гуло.
Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
Адже у кожного один чи й кілька запасних.
З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
Найперший Одживольський став і авангард при нім.
У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
А коні втомлені були татарські, ще й зима.
Де забезпечити коней і кормом, і водою?
Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
Втомились коні татарву у полі доганять.
Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
Саму ж орду дістали ми уже на берегах
Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
І лише поглядом сумним у небеса глядів.

Колись велике місто тут було,
Тепер одні руїни залишились.
Де бур’янами все позаросло,
Де вже дерева в камені вчепились.
Гуляє вітер поміж тих руїн
Та старий попіл вулицями носить.
Життя шукає поміж старих стін
Та завиває, мовби поміч просить.
Та хто ж поможе. Згинули усі.
Страшні монголи геть усе спалили,
Коли смерче̓м пройшлися по Русі.
В живих нікого, мабуть, не лишили.
Хоч ні… Деінде теплиться життя.
То там, то там димок легенький в’ється
Десь з-під землі. Між купами сміття
Струмок маленький об каміння б’ється,
Збігаючи у Стрижень. А вже та
В Десну впадає. Тут колись Чернігів
Стояв і розростався, розцвітав,
Від степових захищений набігів
Валами, стінами дубовими кругом,
А ще Десною, Стрижнем, болотами.
Хто би спромігся захопить його?
А, бач, знайшлися у степах погани,
Які змогли…З землянки між руїн
Вже сивий дід із костуром з’явився.
Додибав якось до колоди він
Та із кректанням по-старечи всівся.
Маленький хлопчик звідкілясь примчав
Замурзаний, в подертій одежині.
- Добридень, діду Саво! – прокричав
Ще здалеку, - Як маєтеся нині?
- Добридень, внучку. – усміхнувся дід,-
Нічого, добре, трохи кості ломить.
Напевно, дощик буде під обід…
Сідай, посидь, бо ж зранку вже із дому.
- А ми сьогодні, - похваливсь онук, -
Підвал знайшли – там черепи і кості…
То тих монгольських злиднів справа рук?
Скажи, дідусю, як їм удалося
Чернігів взяти? Стіни ж он які
Навкруг стояли. Та й дружина княжа…
Дідусь зітхнув, бо спогади гіркі
Насунули. Що він дитині скаже?
Зібрався із думками і почав
Розказувати про страшну ту пору,
Коли монгольський хан Чернігів взяв.
Таке уже забудеться не скоро.
- Ще того літа, коли навесні
Орда Переяслав ущент спалила,
В Чернігові ми рахували дні,
Коли й на нас насуне вража сила.
Минулося. Орда в степ подалась.
Хоч ми і розуміли – не надовго.
Отож, почав збирати сили князь,
Хоч і дружина чимала у нього
Та проти тої клятої орди
Того замало. Осінь вже приспіла.
Князь , мабуть, всіх сусідів обходив,
Скрізь помочі Чернігову просили.
Хтось обіцяв, хтось відмовляв, бо сам
Того нашестя у свій дім боявся.
У більшості князь і почув: «Не дам!»
Тож в землі ще радимичські подався
В надії - звідти поміч приведе.
А тут і вістка: степ, нарешті, рушив.
Впав Хоробор, Сосниця, Сновськ. Іде
Орда…і страхом повнить душі.
Чернігів, звісно, що міцний горіх,
Ординцям просто так його не взяти.
Багато хто, хоч намагавсь – не зміг.
То, може й зараз зможем раду дати?!
Навколо міста в три ряди вали
Зі стінами. Дитинець над Десною
В міцні дубові стіни узяли.
Окольний город і Третяк тісною
Підковою Дитинець обступав.
Теж і вали, і стіни – як годиться.
Ще й третій ряд тих стін Чернігів мав,
Віками ж бо від степу городився.
Але, коли нахлинула орда,
То і найсміливішим страшно стало.
Те військо колихалось, як вода,
Із усіх бо̓ків місто обступало.
Здавалося, заллє за одну мить.
Увесь Чернігів в кро̓ві захлинеться.
Як можна таку силу зупинить?
Мабуть, усім померти доведеться?!
Поки монголи лаштували стан,
Прибули посланці під самі стіни,
Мовляв, нам здатись пропонує хан.
Коли ми браму перед ним відчиним,
Не буде крові…І грабунку теж.
Та воєвода посланцям відмовив.
Про їх підступність ми начулись, все ж,
Як залили вони Залісся кров’ю.
Та і на князя сподівались всі.
Почує вістку, приведе підмогу…
А над монгольським станом гул висів,
Вже перекрили всі шляхи-дороги.
У тому дикім гаморі і ми
Один одного ледве-ледве чули.
До тої скоро дикої юрми
Якісь вози із деревом прибули.
Монголи узялися щось ладнать.
- Пороки то, - сказали мудрі люди, -
Великі будуть камені кидать,
Проламувати стіни ними будуть.
- От би туди дістатись й попалить?!
- Крізь ту юрму? – А, може як дострілить?
То ж дерево. Як спалахне – згорить?!
- Та ж відстань – півтора десь перестріли.
Поки отак гадали ми, майстри
Закінчили машини ті ладнати.
І стали брили падати згори,
Що й в чотирьох нелегко нам підняти.
І перша скоро пролилася кров,
І затріщали від ударів стіни.
А камені летіли знов і знов,
Пороки працювали без упину.
А ми нічого вдіять не могли,
Бо ж до пороків клятих не дістати.
Й від того, навіть в відчаї були
Та ладні уже й в поле виступати,
Щоб згинути у полі від мечів,
А не від цього клятого каміння.
Аж чуємо, мов сурма десь звучить.
І раптом клятим тим монголам в спину
Ударив князь з дружиною. Його
Під стягом важко було не впізнати.
Почув, напевно та й примчав бігом
Свій стольний град і люд свій виручати.
І розгорілась січа. Наші йшли
За князем, шлях до міста прорубали.
Монголи під мечами їх лягли.
Та нові й нові перед них ставали.
Ми б кинулись на поміч, хоч дарма,
Бо варто лише браму відчинити,
Як в них ввірветься дика та юрма
І нам її тоді не зупинити.
Тож тільки і дивилися зі стін,
Як наш Мстислав дорогу пробиває.
Здавалося, проб’ється, врешті він…
Та ворогів все більше прибуває.
Немовби в перевісище попав
Мстислав із військом. Туго натяглося,
А розірвати сил уже не мав,
Тож, врешті відступати довелося
Аби усім не згинути отам.
А ми на те у відчаї дивились.
Тепер вже точно лиш померти нам,
Чернігів свій боронячи, лишилось.
А далі потяглися чорні дні.
Каміння в місто день і ніч летіло.
Монголи йшли на приступ. Як одні
Утомлювались, інші вслід спішили.
Все менше нас на стінах. Й от біда -
Упала брама від страшних ударів.
Немов, у повінь весняна вода,
Ввірвалися монголи. Наче, хмара
Накрила місто. Спалахнуло скрізь.
Хто був живий, в Дитинець відступали.
А ворог, наче з усіх шпарок ліз
І ми його спинити сил не мали.
Останніх нас притисли до стіни
Дитинця, стали здалека стріляти
Із луків, наче, гралися вони.
А нам одне лишалося – вмирати.
Ніхто із нам пощади не просив,
Як помирати – то з мечем, як воїн.
Тож браття мовчки падали, без слів,
Уражені ворожою стрілою.
Я теж чекав на скору смерть свою.
Уже один, як перст з усіх лишився.
Стискаю меч…А стріли вже не б’ють.
Тож очі піднімаю, подивився –
Сам хан Батий на білому коні
Щось, дивлячись на мене, промовляє
Товмач із наших ті слова мені
Передає: - Великий хан питає,
Де він тебе уже стрічати міг?
Всміхнувся я: - Під Суздалем у лісі.
Тоді він нас камінням переміг.
Той переклав. Хан ще раз подивився.
Щось різко мовив і коня пустив.
Товмач сказав: - Ти вільний. Забирайся.
За мужність хан тебе ще раз простив.
Але в останнє. Більш не попадайся…
- А звідки ти Батия того знав?
А він тебе? – горять в онука очі. –
Й коли це ти під Суздалем бував?
- Та ж розкажу вже, розкажу, як хочеш.
То все було за двоє літ, якраз,
До цих подій. Орда тоді зібралась
Залісся покорити. І до нас
(Як тільки крізь сніги оті дісталось)
В Чернігів із Рязані прибуло
Посольство з Коловратом невелике,
Аби князівство наше помогло
Орду в Рязань ту не пустити дику.
Євпатій був хоробрий чоловік
Та гарний воїн, князем добре знаний.
Хоча «Не можу помогти!» прорік,
Але у очі Коловрата глянув
І мовив: - Можу трохи відпустить
Тих, хто захоче вам у поміч стати.
Коней дам, зброю… Клич рознісся вмить.
Бажаючих зібралося багато.
Й досвідчені були, і молоді.
Усім хотілось пошукати слави.
За Калку відомстити, бо тоді
Для наших кепсько закінчились справи.
Князь триста із усього відібрав.
Дав коней, зброю і ми подалися.
Зима. Мороз навколо все скував.
Шлях, в основному по річках стелився,
Бо по лісах зимою не пройти.
Спинялись мало, дуже поспішали,
Аби Рязані чимскоріш дійти.
Але спізнились…Попіл лиш застали
І гори вбитих. Плакав Коловрат,
На попелі стояв своєї хати.
Монголам клявся відомстить стократ,
Бо жінку й діти мусив поховати.
З Рязані ми помчалися услід
Орді. Шукати довго не прийшлося.
Вона кривавий залишала слід
Там, де міста і села були досі.
Ми мстили щедро, де який загін
Стрічали, то живих не залишали.
Встеляли землю мертві, як один.
Ми жалості, як і вони, не знали.
Ховались від погоні у лісах
І звідти вже наносили удари
Та сіяли поміж монголів страх.
Були, немов мечем Господнім кари.
Хоч наші також гинули в бою
Та люди усе нові прибували.
Вже й кілька сот стояло у строю
Тих, хто рахунки із ордою мали.
Монголи йшли за нами по слідах,
Хан повелів загін уполювати.
Метатися нелегко по снігах,
Між болотами прихисток шукати.
Змикалося усе тісніш кільце,
Орда поміж боліт нас заганяла
Під Суздалем. Останнім острівцем
Для нас галява серед лісу стала,
Куди монголи і загнали нас.
Навкруг лиш ліс й монголи з усіх боків.
Настав, нарешті помирати час…
Але ми ще живі – не мертві поки,
Тож здатні із собою прихопить
Ординців. І останній бій почався.
Уже монголів купою лежить
Навколо нас. Євпатій, наче грався
Своїм мечем, а біля нього ми
Теж землю трупом щедро устеляли.
Зібрала смерть врожай тії зими,
Який, мабуть, ніколи не збирала.
А хан все слав і слав свої полки,
Щоб нас здолати. Ми не піддавались.
Трималися кривавої ріки,
Яка попід ногами розтікалась.
Вже залишилось не багато нас…
І раптом все затихло, зупинилось.
Що клятий хан надумав на цей раз?
Невже монголи, врешті утомились?
Ба, ні… Зненацька камінь захурчав
І впав між нами. За ним другий…п’ятий.
Хан нас вбивати здалеку почав,
Щоби монгольську кров не проливати.
Дарма покласти військо не схотів,
Тож вирішив камінням нас побити.
А нам одно лишалося в житті –
Чекати, поки камінь зможе вбити.
Уже Євпатій впав, зронив меча,
Вже нас з десяток, мабуть залишилось.
Ніхто не став благати, не кричав,
Лише до купи все тісніше збились.
І тут раптово каменепад затих.
І сам монгольський хан до нас під’їхав
В оточенні із нукерів своїх.
Щось запитав у нас доволі тихо.
Нам ламано товмач переповів:
- Де ваш батир, що славно з нами бився?
Хан би на нього глянути хотів.
Я мовчки над Євпатієм схилився,
Підняв на руки. Хан ще щось сказав.
Навкруг монголи схвально загуділи.
- Хан повеління своїм воям дав,
Аби живих на волю відпустили,
А мертвих поховати побажав,
Із почестями, як батирів славних
Щоб смерть геройську кожен поважав…
Такі ото, онучку, були справи…

В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.

Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
Жодна шабля зі світу білого не звела.
А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
Почалася робота, яку довго чекав –
Звільнення України від нахабних панів –
Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
Пам’ять все повертає на прожиті літа.
Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
І далеку Вільшану, де худобу він пас.
Не свою, а громадську. То найліпший був час.
Кругом степ неозорий і зелені гаї.
Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
Та дитинство не довге у селянських дітей,
Довелося забути уже скоро про те,
Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
А він же із малого та й не звик слугувать.
Часом і огризався, за що пахолок сік
Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
Та не стримався якось, як приїхав панич,
Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
Але пахолок дужий у лице зацідив,
Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
І подався у степ він, де ніхто не знайде,
Де його лише воля – куди схоче – піде́.
Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
Саме так і з’явився його перший загін.
Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
Бо ж таки поламали пани носа йому.
Обіцяв ще помститись паничеві тому.
Але згодом забулось, не до того було,
Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
Особисті образи мусили відійти,
Перше треба нещасним людям допомогти.
Добре сала за шкуру він панам заливав,
Але всіх захистити просто сили не мав.
Все чекав, як підніме хтось на битву народ
Проти панського гніту, проти ляхів…І от
Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
Що усім підніматись він на битву велить.
Як такого наказу не дотримає він?
Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
Жовті Води, як нині перед очі його,
Оточили козаки в полі ляха того,
Він возами обставивсь та гармат встановив.
Так стояли в облозі вони декілька днів.
Стали ляхи просити пропустити назад,
Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
Щоби слово він стримав і бува не напав,
Він із Крисою разом у заручниках став.
Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
Щоби того догнати. І повірили ті.
А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
І, коли налетіла татарва звідусіль,
Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
Не зосталося ляхів у краю панувать.
Поки гетьман спинився і полки гуртував,
Він Максима направив, щоб життя не давав
Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
А тим часом подався, на Полонне напав,
Неприступним, говорять, його лях називав.
Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
Добре ляхів побили і гармат здобули.
Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
Хоча сили і менше у Яреми було
Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
Та не став він чекати, підняв полк і помчав
І на військо те ляське нападати почав.
Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
Все здавалося, наче в безкінечному сні.
Скільки там на тім полі його хлопців лягло
Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
Вже на третій день кляті з того поля знялись
І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
Там лях війська багато і гармат накопив.
Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
І драбини високі, і гарматами бив.
Копи сіна й соломи серед ночі палив
Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
А воно так палало, вітер так його рвав,
Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
Поки паніка в місті, він атаку повів,
Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
Не вдалося. З другого на плотах підпливли
І, забратись на стіни, на високі змогли.
Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
Там і зброї багато і продуктів взяли
Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
Але там не вдалося. Хмель покликав його,
Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
Поки ляхи старались через річку пройти,
Повелів йому табір ляський Хмель обійти
І, як тільки на ляхів козаки налягли,
Ті збиратися стали, утікать почали.
Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
Аби жодного ляха з табору не пустить.
Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
Що найперший у Львові за два дні появивсь.
А добра залишили, і гармат, прапорів.
Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
Та сидіть не збирався він на полі тому,
До Варшави дістатись вже хотілось йому.
Тож на Львів подалися і його облягли.
Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
Не хотілось татарам на розор віддавать.
А містяни уперлись, не здаються ніяк.
Треба якось подати їм загрозливий знак.
Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
І вночі на той замок на Високий напав.
Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
Там до нього піднятись, діло вже не просте.
Тим не менше, козаки прапор свій підняли
На Високому замку. Звідти, навіть, могли
Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
Вже зима підступала, почались холоди,
Завітали хвороби. Й він тієї біди
Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
Не став далі лежати, все у Божих руках.
Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
Рів, річки розливались та іще й болота.
Хоч відводили воду, а вона прибува.
А тут пошесть у війську почалася нова.
Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
І не можна від того врятуватись ніде.
Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
У пропасниці лютій у пекельній горів.
Та боровся, піддатись не збирався він їй,
Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
Але Хмель раптом здався, перемови почав.
Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
І війська від Замостя на Варшаву повів.
Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
Дав його прикувати до гармати наказ.
Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
Повелів розкувати. Та зламалося щось
У душі його раптом, мов обрізало. Ось
І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
Зовсім сили не стало і підняти руки.
Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
Син єдино зостався, поряд з ним воював.
Є кому передати всі надбання свої,
Є кому далі вести за свободу бої.
Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
Молодий іще, наче, а рука вже важка…
Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
Недаремно, одначе, все життя пригадав.
Бог йому наостанок шанс такий і надав.

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.