Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
Ще козацькії ватаги були невеликі.
Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
А траплялося й розбоєм займались у полі.
Після стрічі подорожні залишались голі.
Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
Лише того, з кого зиску чималого мали.
Діставалося й татарам, й москалям від того,
Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
Московія відправляла «упоминки» Криму
Аби від страшних набігів відкупитись ними.
А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
Аби та їй помагала воювать з Литвою.
Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
Вже намірилися Руссю себе називати
І для того Україну під собою мати.
Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
Своїх селян оббирали – татарам платили.
Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
Торгували соболями у Криму своїми.
Та все зваблювали хана Литву нападати,
Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
Надумались полякати послів із купцями,
Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
Та так треба було клятих гостей налякати,
Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
Тож покликав воєвода київський Пацевич
Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
- Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
- Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
- Візьми, може із десяток, бо більше немає.
Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
- Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
Бо без того московітів степ дуже лякає.
- Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
Там литва порядкувала тоді у ті роки.
Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
Передав від воєводи він таємне слово,
Домовився – як посольство вертатиме знову
До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
На той бік ніяким чином не переправляти.
Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
І швидкого заробітку розбоєм шукає.
Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
Як ті згодяться московське посольство лякати.
Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
Тож зосталося чекати Богданові лише.
Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
Голубець та Васько Жила - знані отамани
Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
До дрімучого байраку у степу дістався.
Там його зустріла сотня степового люду,
Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
Що їх довго умовляти? То справа остання.
Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
- Хлопці, щось для України хочете зробити
Та, при тому, ще чимало добра заробити?
Загули козаки схвально: - Чого і питати?
Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
Козаки в степах чудово знали всі дороги,
Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
Везли добра чималенько в довгому обозі.
Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
Купці везли диковинні із Криму товари,
Сподівались чималого із того навару.
А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
Насторожено навколо у степ позирали.
Та у степу все спокійно – татар не боялись,
Бо за ханською тамгою від них заховались.
Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
- Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
А ті сіли обідати і, наче й не чують.
Посли тупають ногами, купці помагають:
- Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
І сторожа на те дійство роззявила рота,
Про обозу охорону яка там турбота!
Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
В один момент охорону усю ту побили.
Охорона, що так грізно перше виглядала,
Покидала свою зброю та і драла дала.
Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
А за ними й купців слідом раків годувати.
Усе то часу забрало зовсім не багато.
Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
Богдан виділив для себе посольського воза,
Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
Козакам велів купецькі вози забирати.
Козакам того і треба – вози розвернули
Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
З тої здобичі припасів зможуть докупити,
Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Симфонія складається з 4 частин, поєднаних в одному відео. Лібрето в субтитрах - українською і англійською мовами.
В поясненнях під відео - повна структура симфонії.

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



________________________________________________________________
00.24.04 хвилині - Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Пісня

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

Музичні рішення і тексти - Ляшкевич В.

This symphony is a musical story of the story of the Spirit, who was incarnated, like each of us, on Earth, and after a series of dramatic events, happily returned to its source, adding to the general ability to master the higher being together.
"Forbidden Symphony" - so, a way out of the strict academic boundaries of the construction and sound of symphonies. And this is a project realized in musical form, waiting for its direct, live performance.

Unfortunately, artificial intelligence tools do not perform their parts accurately enough, live performance, primarily piano parts, and appropriate arrangement are necessary to transform the project into a finished work.
--------------------
Content.
Components:
• Part I 00:00
It shows the origin of our Spirit and its journey to Earth
• Introduction. Isolation - 00:05
• Vedic background journey to Earth - 15:20

• Part II - 23:00
Here the acquaintance of the spirit with the Earth is depicted, the formation of its soul around it is taking place.
• Song of the Spirit - 23:55
• Song of the Soul - 28:22
• Final Coda 2 parts - 32:57

• Part III - 33:30
Here the difficult life of our Spirit on Earth, with a body and Soul, is shown.
• Introductory part - 33:47
• Birth - 37:45
• Lullaby and children's dreams - 41:55
• With a guardian angel - 47:12
• Learning, growth - 48:50
• Magic waltz - 55:13
• Counter-waltz - 1:01:17
• Tango waltz - 1:05:22

• Part IV - 1:14:50
It musically describes the posthumous journey of Juva and the return of nature to the higher spheres of its existence.
• Farewell - 1:14:57
• Union of Juva - 1:17:33
• Astral pre-waltz 1 part - 1:20:07
• Astral pre-waltz 2 parts - 1:25:17
• Astral pre-waltz 3rd part - 1:30:19
• Dichtonic waltz 1st part - 1:34:00
• Dichtonic waltz 2nd part - 1:39:44 - 1:47:28
• Vedic background - 1:47:29
• Coda - the end of the symphony - 1:50:02
_______________________________
Support the project financially:

Monobank ➡️ 4441 1144 6333 0272
Privatbank ➡️ 4731 2196 5401 5480
__________________________________________

Оновлена версія симфонії.
Повноцінне пояснення фабули і сюжету в першому коментарі та в субтитрах англійською і українською мовами.

Ця симфонія - музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі, і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

На жаль, інструменти штучного інтелекту недостатньо точно виконують свої партії, живе виконання, передусім партії фортепіано, і відповідне аранжування - необхідні для перетворення проекту в закінчений твір.
-----------------------------------
Зміст
Складові частини:

• І частина 00:00
В ній показується походження нашого Духа і його мандрівку до Землі
• Вступ. Виокремлення - 00:05
• Ведичне тло
подорожі до Землі - 15:20

• ІІ частина - 23:00
Тут змальовується знайомство духу із Землею, йде доформування навколо нього його душі.
• Пісня Духу - 23:55
• Пісня Душі - 28:22
• Заключна Кода
2 частини - 32:57

• ІІІ частина - 33:30
Тут показується непросте життя нашого Духа на Землі, при тілі і Душі.
• Вступна частина - 33:47
• Народження - 37:45
• Колискова - 41:55
• З ангелом-охоронцем - 47:12
• Навчання, зростання - 48:50
• Магік-вальс - 55:13
• Контр-вальс - 01:17
• Танго-вальс - 1:05:22

• ІV частина - 1:14:50
В ній музикально описується посмертна подорож Дживи і повернення єства до вищих сфер його буття.
• Прощання - - 1:14:57
• Єднання Дживи - 1:17:33
• Астральний перед-вальс -
1 част. - 1:20:07
• Астральний перед-вальс
2 част. - 1:25:17
• Астральний перед-вальс
3 част. - 1:30:19
• Дихтон-вальс
1 част. - 1:34:00
• Дихтон-вальс
2 част. - 1:39:44 - 1:47:28
• Ведичне тло - 1:47:29
• Кода - завершення симфонії - 1:50:02
______________________________________

– Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
Чий це буде трактор та чий це комбайн?
То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
Чи невже вам поля й техніки замало?
– Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
– Так, хто ж тут хазяїн? –
– Хазяїв немає!
– Як це так – немає? Така добра нива,
аби працювалось!..
От диво, так диво.
– Це усе не наше, загальне – народне,
так сказать, державне, для нас не пригодне.
– В мене коло хати є своя ділянка.
Я на ній працюю,
це тобі не ланка…
Стану ритись в полі майже за безплатно.
Хай гниє картопля…
Мені все обратно.
– Голові не раз уже хлопці говорили:
Всю картоплю вириєм за літр на рило…

жовтень 1988 р., Київ

В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
Саме дійшли у розмові про ту славну битву
Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
- Було то у таку ж пору, як оце допіру.
Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
Що збирає Кантемір той для походу сили.
Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
То у Барі собі військо гуртувати взявся.
Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
Збиралися і приватні, й охочекомонні.
Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
Десь сім сотень було наших, аби принагідно
Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
Із великою ордою. Та сказати мушу,
Що не були іще ляхи готові до битви.
Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
Тож ординці в них під носом ріку перетнули
Та й на захід подалися під Перемишль самий.
Заходились грабувати землі понад Сяном.
Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
Скоро він і повідомив – вертають татари
Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
І скоро біля Мартинова вже розташувався.
Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
Переправитись на той бік щоб не допустити.
Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
Що у нього війська мало і боїться биться.
Велів, щоб бігом селяни засіки робили
На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
Біля Галича була теж гарна переправа.
А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
Отож, рішив на початку біля тої стати,
Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
Що татари усім кошем за горами стали.
Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
Послав загін у розвідку поперед собою,
Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
Побачили і без бою усе, що хотіли
Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
Як стемніло, велів війську здійматися разом.
Через Дністер перебрались та й попростували
До Галича, де на ранок орду стріти мали.
Думав отак Конєцпольський татар одурити,
Під удар усього війська орду заманити.
Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
Ледве ми лишили табір біля переправи,
Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
Поки ми іще не встигли табора закласти.
Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
На пагорбах над рікою табір розгорнули.
Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
Мали орду заманити під вогонь прицільний.
Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
Видно, що орда татарська за нами летіла.
Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
Головне, щоби за нами татари вчепились.
Але знову не вдалося мурзу одурити.
Велів орді не гнатися, назад відступити.
Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
Що орда у його пастку іти не схотіла,
Велів табору спускатись з пагорбів в долину
Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
Кантемір таке побачив, орду розвертає
І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
Закружляла танок смерті невгамовна доля.
Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
Аж поки і тулумбасів почулись удари.
Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
Тепер вози на два боки розійтись повинні.
А ми мали відступати й татар заманити
Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
Як ударили мушкети з усієї сили.
Враз орда уся змішалась, назад повернула.
Поки вона у безладді налякана була,
Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
Щоби її не пустити на той бік без бою.
Нам багато говорити про то і не треба.
Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
Усміхалося, неначе за нас пораділо.
Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
До старої переправи у безладді рвалась.
А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
Кількасот бурхлива річка татар потопила.
Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
А бігом до переправи й за річку помчали.
Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
Але йому не вдалося то легко зробити.
Поодинці проривались та у поле мчали,
А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
Попереду кіш татарський посувався шляхом.
Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
Стали кошем поспішати, полонених бити,
Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
По всім шляху під ногами кинуте лежало
Добро, що його татари в страху покидали.
Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
Про що, власне і жалію більше всього досі.
Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
З ним татар не так багато, більшість перебили.
Чи військові, чи селяни всіх переловили
По лісах та по яругах, де вони ховались.
Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.

- Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у тряский п’ястук.
- Доводилось Івана зустрічать.
По молодості, ще. Іще до Хмеля.
Часи у нас і нині невеселі,
А тоді ж ляхи спромоглись здолать
І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
Скупали Україну у крові.
Розбіглися по світові живі:
Хто в Дике Поле, хто і за границю.
Я розрахунки з паном своїм звів –
Спалив стодолу клятому й подався.
На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
Пристати у курінь якийсь хотів.
А там залога ляська вже стоїть.
Ледь не схопили. Довелось тікати.
В степу самому важко промишляти,
Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
І татів, що чимало їх було
По балках і байраках. Сторожили
Шляхи-дороги. А кого зустріли,
Того до раю душу віднесло.
На одному з дніпрових острівців
Землянку собі викопав, в ній крився,
На звіра полював та жити вчився.
На все життя мені уроки ці.
Якось козу я дику вполював,
Яких тоді в степах було багато.
Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
А я за нею по сліду помчав.
Уже здавалось – от-от дожену,
А вона раптом з балки та й нагору.
Я також схилом видряпався споро
Й козу побачив…Але не одну.
Вона уже лежала. Навкруги
Кінні стояли люди незнайомі,
На мене позираючи при тому.
Тікати пізно та й не до снаги.
Один, по виду – їхній отаман,
Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
І де він козака в мені побачив?
А я стою, дивлюся, як баран.
- Чого мовчиш? Чи язика нема?
- Та є. – озвався я. А що казати?
- Ти сам-один чи тут таких багато?
Я до того очей не підіймав
Та ж зважився, на нього подививсь.
Стояв біля коня він вороного,
А той губами тягся все до нього.
Хто ж він такий – той мій незваний гість?
На зріст – середній та, однак, кремезний,
Такого не звалити – наче, дуб.
Темно-русявий теліпає чуб.
І світлі очі, погляд - наче лезо.
- То ти один, чи ще ватага є?
- Та сам-один. – наважився сказати.
Став поспіхом про все оповідати,
Про те, як склалося життя моє.
Він мовчки усе вислухав й сказав:
- Загонщиком у мене хочеш стати?
- А то кого я маю заганяти?
- Тих, хто би людям жити не давав:
Татари, таті, ляхи, москалі…
- Чому б і ні?! З такими я готовий/
Пустити їм хоч цілу діжку крові,
Щоб менше було горя на землі…
Отак я вперше Богуна і стрів.
Він – козак вільний, як любив казати,
Не просто взявся по степу блукати –
З забродами війну постійну вів.
Метались ми загоном по степах,
То десь чамбул татарський перестріли
І його здобич у бою відбили,
А то ловили татів на шляхах.
То на черкесів із донцями йшли,
Бо ж ті донські станиці грабували.
Купецькі каравани переймали,
Що бусурмани по степах вели.
Наш отаман нікому не служив –
А ні царям, ні королям ніяким.
І москалі для нього, і поляки –
Однакові були. Він тільки й жив
Свободою та степом. А війна –
Його стихія. Хитрий, обережний,
Нахабний, коли треба, бойовий,
Він безоглядно кидався у бій,
Коли до нього зготувавсь належно.
Удачливий, сміливий, чесний був.
Даремно кров не проливав ніколи.
І рівних не було йому у полі.
Неговіркий. Від нього я не чув
Ніколи про його життя-буття.
Це уже хлопці часом на привалах
Про отамана переповідали,
Хоч і самі не знали до пуття.
Було йому десь сорок літ тоді.
Шляхетського був роду, не простого .
Приїхав батько із Литви у нього,
Маєтністю над Бугом володів.
Сусідів-ляхів розуму учив,
Коли на його землі позирали.
А, коли наливайківці повстали,
До них пристав. Немилість заслужив
Від короля. Той землі й відібрав.
Щоб синові життя порятувати,
До німців мати здумала віддати.
Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
Щось жебонів на мові невідомій.
З Німеччини не повернувсь додому
Та й де то був, спитати, його дім?
В Варшаві зупинився при дворі
У короля. Та скоро те обридло.
Душа його свободи прагла, видно,
І він тою свободою горів.
Король добро дав і Богун подавсь
До Кодака, аби у нім служити.
У степ широкий на татар ходити.
Щоправда, довго там не залишавсь.
Його на волю у степи вело.
Фортечні стіни волі не давали.
Коли уже нестерпно зовсім стало,
Його на Січ козацьку потягло.
Та в козаках, що були на Січі,
Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
Тоді залога ляська там чимала.
Тож козакові лиш сиди й мовчи.
Тоді й зібрав охочий він загін,
Щоби в степу гуляти вільним вітром.
Що захотів би, те і став робити.
Отут й відчув, нарешті волю він…
Так от, багато часу не пройшло,
Як я пристав до Богуна. Стояли
Ми в балці над рікою, спочивали.
Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
Аж тут сторожа мчить. І привела
Якогось козака ледь-ледь живого.
І скоро ми довідались від нього,
Що їхня валка саме з Дону йшла,
На Січ верталась. Як на перевіз
Казанський саме добулись і стали
Та переправу через Дон почали,
Тут москалі де тільки і взялись.
Напали раптом, вирізали всіх.
Добро забрали, що везли додому.
Порятуватись удалось лиш йому.
Та й то, що він вже річку перебіг,
Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
Та дяка Богу, зміг порятувати.
І ледве не заплакав чоловік.
А отаман, як тільки то почув,
Весь запалився раптом: - От же кляті!
Хіба таке ми можемо прощати?
А я ж до них прихильний досі був!
Полон відбив татарський, відпустив
Всіх москалів без викупу на волю.
А скільки разом воювали в полі,
Орду ганяли, брали «язиків»?
Здавалось, зараз скочить на коня
Й помчить у степ. Але того не сталось.
У нього нас десятків сім зібралось.
З таким загоном мчати навманя
Він не схотів. Гінців порозсилав
До отаманів, що десь поряд були.
І двоє днів відтоді не минуло,
Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
В поході всі Іванові скорялись.
Ми степом й подалися отак о.
Від перевозу Борівського ми
Вже за добу до Дону аж домчали.
Та ж коней запасних з собою мали,
Шляхами уже їздили тими,
Тож і не дивно. Біля Дону вже,
Поки наш стан у балці розкладався,
Богун одразу ж у дозор подався.
Бо він не ліз ніколи на рожен.
Я з ним подався. Берегом пройшли
Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
На пагорб понад річкою забрались,
Звідкіль глядіть околиці змогли.
Так, звісно, москалі ще тут були.
Як видно, на загони розділились.
Одні на тому боці зупинились
І халабуди у ліску звели.
Другий загін на цьому боці став.
Тут колись кріпость земляну зробили:
Вали звели та вкруг ровів нарили,
Ще і острожок між валів постав.
В острожку було з сорок чоловік,
На тому боці більше сотні, мабуть.
- Я думаю, ми з ними зможем зладить.
Вже більш не зачіпатимуть повік.
Вернулись в стан. Богун команду дав,
Аби Ігнатов із людьми своїми
Тихцем пробрався, непомітний тими
Й на березі засідку влаштував.
Як тільки з того боку попливуть
На цей у поміч – хай їх зустрічає
Вогнем мушкетним. Не пустити має.
Діждав, поки Ігнатові дійдуть
Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
Як ми зненацька викотили лавой.
Ті ж у острожку знали свою справу.
І скоро вже в лице мушкети б’ють.
Ми всі з коней, ударили в отвіт.
Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
На тому боці зрозуміли скоро,
Схопили зброю, на човни, на пліт,
Що наготові у кущах були.
До середини лиш ріки дістались,
Як із кущів мушкети одізвались,
То наші козаки вогонь вели.
Ті із човнів стріляти почали.
Але куди, бо ж наші поховались,
Вони ж відкрито у човнах бовтались,
Як на долоні у стрільців були.
Звалились в воду кілька і тоді,
Човни назад взялися розвертати
Та і по наших з берега стріляти.
Та кулі ті нам не страшні були.
Без помочі острожок залишивсь.
Тепер його вже можна сміло брати.
Богун не став, одначе, поспішати,
Він з пагорба ще добре роздививсь
І спланував все наперед, мабуть.
Отож, одним він повелів стріляти,
Щоб москалям спочинку не давати,
Других відправив очерет добуть.
А воно ж травень. Очерет стоїть
Сухий стіною. Шаблями рубали
Та до острожка поряд і складали.
Ще і водою повелів полить.
- От, викине знов фортель отаман, -
Казали козаки, що добре знали.
Бо з ним у справах вже не раз бували.-
Обкуримо, напевно, вражий стан.
Як купа вже добрячою була,
Надвечір, ми її і підпалили.
Затріскотіло, димом повалило
І хмара та стелитись почала
У бік острожка. Уже скоро він
В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
Із диму люди стали вибігати,
Від диму задихались, як один.
А ми одразу ж і приймали їх,
В мотуззя брали. А хто опирався,
Той там навіки на землі й зостався.
Вже скоро пов’язали геть усіх.
А, пов’язавши, на коней бігом
Та і у степ від Дону подалися.
Зо три версти від’їхали, взялися
Здобутку роздивлятися свого.
Полонені – охочі з козаків,
Що згодилися в степ іти служити,
Якусь собі копійку заробити.
Чи ж в нашому загоні не такі?
Спиталися, як далі з ними буть:
Чи відпустити, чи з собою взяти?
Вони ж гуртом всі почали прохати,
Що з нами разом у похід підуть.
А зайва шабля не завадить нам.
Тож узяли. На Сіверський помчали.
На тому боці спочивать не стали.
Над Міусом пройшли було, а там
Широку сакму у степу знайшли.
Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
Орда з-під Курська, певно повернула.
Ясир великий при собі вели.
«Читати» сакму кожен з нас умів.
По ній судити – кілька тисяч мала
Ота орда. Нам сили б не достало
Її здолати. Та ж Богун схотів
Пошарпати хоч трохи ту орду.
Коней забрати. За табун хороший
Отримати можливо купу грошей.
Отож ми й подалися по сліду.
Ішли й недовго. В балці у одній
Орда спинилась, щоб відпочивати.
По балці вогнищ розвели багато.
Ясир сидів у центрі між вогнів.
Та нам ясиру того не дістать.
Нерівні сили. Та й чого вмирати?
Щоб москалів з полону виручати?
Діждались, як татари вклались спать.
Коней пустили пастись по траві.
Табун сторожа, звісно, пильнувала.
Та в Богуна вже думка визрівала,
Як би табун той у татар він звів.
Аж на світанку, коли сон міцний,
Богун загін наш розділив надвоє.
Одну взяв половину із собою,
Щоби орді раптовий дати бій.
Ми налетіли на татарський стан
Із гиком й криком, стали шматувати,
Стараючись найперше налякати.
Богун затіяв, звісно той обман,
Аби другий загін щосили мчав,
Поки метались балкою татари,
Зненацька на табунщиків ударив,
Табун зайняв і в степ його погнав.
Пройшлися краєм ми тії орди,
Що потоптали, кого порубали,
А далі схилом в степ помчати мали…
Я, звісно не чекав зовсім біди.
Уже татар проскочили та враз
Туге вхопило щось мене й звалило
З коня в траву. Я підхопивсь насилу
Та з ніг звалився знову в той же час.
Аркан татарський туго затягнувсь.
Не вирватись. А наші вже далеко…-
Цей спогад дався дідові нелегко.
Він з люлькою до рота потягнувсь.
Але у ній вогню вже не було.
Поки розповідав, все перетліло.
Та на душі ще не переболіла,
Його біда – отой страшний полон.

А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
Костянтинова той гамір аж досягав.
Хоч потомлені всі та завзяття від бою
Їх ще не полиша. Є про що говорить.
Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
Все добро, що притяг, покида за собою.
Круг одного багаття січові козаки.
Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
Що казати, як всі і без того все знають?
Прохолоду вечірню несе від ріки.
А іще мошкара від боліт налетіла.
Тне проклята і кров сподівається пить.
Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
Коли раптом один з козаків підхопився:
- То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
- Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
А іди но сюди! Той спинився на мить.
Придивився, хто ж то його добре так знає.
- Хто це там козака своїм криком спиняє?
А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
- Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
- Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
Після дружніх обіймів розсілися знов.
І Микола присів біля того багаття.
- Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
- Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
Тож цидулку носив, що полковник послав.
А, відносно того, де це я пропадав…
Та багато чого пережить довелося…
Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
З його хлопцями там у степах тирлувався,
Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
І Максим нас у поміч Богдану повів.
І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
Потім Хмель зупинився, Максима послав
Аби він Україну від ляхів звільняв,
Які поки іще де-не-де залишились.
Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
Із Лубен із полком своїм вибрався він,
Якось на правий берег пробратись вдалося.
Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
Тих, хто звірові тому у лапи попався.
Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
Хоч і билися люто та здолать не змогли.
Звідти під Костянтинів вороги відступили.
Там до них доєднались чималі іще сили.
Та й до нас ще загони із селян прибули.
Поміж нами ріка Случ несла свої води.
Щоб дістатись до них, її треба здолать.
А вони ж наготові усім військом стоять
Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
В сотні у Полуяна був я…Знали його?
Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
Коли тільки до річки став Максим підступати,
Ми ішли попереду всього війська свого.
В сподіванні, що військо враже геть відступило
Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
Повернули у місто Костянтинів…Та от
Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
І списами кололи, з мушкетів стріляли.
Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
Коли браття на бік сили вражої стали?!
Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
- Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
Я побачив лишень, як з коня його збили
І в’язать почали. Вже не порятувать.
Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
Я не знаю вже, як удалося й пробитись
І дістатись на берег, де наші стоять.
Я полковнику все, що дізнався, повідав.
Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
Вони нам на той бік закривали дорогу.
І по виду чимало у них сили було.
Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
А у центрі – піхота із гарматами. Годі
Було, навіть і думать легко брід подолать.
Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
На цей бік перебрались та на герць стали звать.
Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
Тож поміряти сили ми із ними подались.
Герць недовгим був, правда. Не до того було.
Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
На той бік повернули. Наше ж військо пішло
Усім фронтом вперед аби річку здолати.
Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
І на місце загиблих нові й нові ставали.
А вже й наші гармати одізвались за тим.
Понад голови наші густо ядра летіли.
А той берег все ближче і ближче. Та ось
Ледь до берега нам добрести удалось,
Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
Що то двері до пекла зненацька відкрились.
Сотні наших поранені й мертві втопились.
Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
Все ж найперші за берег таки зачепились
Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
Мабуть, не сподівалися зовсім того.
Доки ворог збентежений був, козаки
Стали шанці копати, вози підтягнули.
Як оговтався ворог, то пізно вже було –
Вже і табір на березі виріс ріки.
А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
Ледве облаштувались – піхота поперла.
Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
Усе більш козаків на цей бік перейшло.
Підтягли і гармати, на валах встановили
І вогонь упритул по піхоті відкрили.
Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
Відступила назад, де б вогонь не дістав.
Вишневецькому то було не до вподоби,
Тож негайно велів боягузам тим, щоби
Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
Знову ворог іде на укріплення наші.
Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
Закривавили шаблі в ворожій крові
І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
Але то все дарма. Нас тим не налякати.
Стріли влучним вогнем і погнали назад.
Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
Тож не став тих побитих у атаку кидати.
Вивів власні хоругви і повів козаків
На укріплення наші. То була страшна сила.
Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
Кров лилася рікою. Українська, однак …
А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
Хотів вибити всіх до одної людини.
Вже здавалось, що він-таки гору бере.
Вже його козаки у наш табір прорвались.
Вже у таборі наші із ними рубались,
Відступали до річки. А той пре і пре.
Хоч і важко було та не кинулись ми
На той бік через Стир. Усі бились завзято.
Довелось полишити Яремі гармати,
Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
За спиною ріка. Ворог все насідає.
Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
Але жалості й ми теж до нього не маєм.
Та ще з берега того нам поміч іде.
Козаки і селяни весь час прибувають.
Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
Не схотів він Яремі у поміч іти.
Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
Вже Ярема, здається й не так налягає.
Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
Тож велів козакам відступати своїм.
Прихопили, щоправда з собою гармати,
Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
Прапори, що недавно належали їм.
Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
Огризаючись зграєю лютою псів,
Відступили вони, скоро і подались
Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
А на другий загонами всі розбрелись
Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
Правда, взяти її не було у нас змоги,
Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
Щоби спільно усім битву ворогу дать.
Отож ми із полком під Пиляву й примчали.

Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
А тут якраз затишно і вітру немає.
Тож погріти можна кості та погомоніти
Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
Дід Микола – зовсім сивий, краще інших вдітий,
Бо ж в дружині князя, навіть, встиг повоювати.
Більше інших бачив світу, походив із князем.
Бував в Литві, бував в ляхів, з татарами бився.
Був у ляхів у полоні із князями разом.
Князь загинув у тій битві, з ангелами стрівся,
А Микола кілька років у ляхів просидів.
Про то мало він говорить, згадувать не хоче.
- А як ти в полон потрапив? – питається в діда
Дід Степан і зазирає тому прямо в очі.
Зітхнув тяжко дід Микола: - Як тобі сказати?
Билися під Вількомиром та й в полон попали.
- Розкажи нам про ту битву?! – стали всі питати, -
Бо лиш чули ми про неї. Хочем більше знати.
Задумався дід Микола, закрив, навіть, очі,
Наче, хотів знов побачить, як все воно було.
Здавалося, говорити про то він не хоче,
Душа прагне, щоби все то стерлося, забулось.
Потім зітхнув та і каже: - Чом не розказати?
Хоч і тяжко то для мене пережити знову.
Ішло тоді мені, мабуть, літо двадцять п’яте.
Помер Вітовт, князь литовський, що був рідним братом
Ягайлові, який сидів на троні в Варшаві.
Тоді ж князя Свидригайла в Литві посадили
Князювати. Свидригайло той був князем славним.
Прагнув, щоб Литвою ляхи вертіти не сміли.
Ляхам то не до вподоби, звичайно, що було.
Тож і стали воювати. Бились між собою.
На Волині Володимир ті ляхи здобули.
Луцький замок намагались та не взяли з боєм.
Замирились на два роки та знову зчепились.
Свидригайло за батьківську ще тримався віру.
Тож князі й бояри руські до нього тулились,
А литовські ображались, вважали допіру,
Що у них є привілеї. Через ту образу
Вони з ляхами злигались та й проголосили
Брата Вітовта - лихого Жигимота князем.
Тоді ж з ляхами військові поєднали сили.
Стали ляхи і литовці все більш насідати,
Потіснили Свидригайла, хоч той відбивався.
Мусив собі союзників по світу шукати.
Перш за все, на князів руських вірних опирався.
Далі знайшов спільну мову з магістром лівонським.
Той давно вже точив зуби й на Литву, й на ляхів.
Мав підтримку невелику в князівстві московськім,
Бо ж жону мав тверичанку Ганну. Тож без страху
Став супроти ворогів тих. Взявсь військо збирати.

Мав і сам він кілька тисяч дружини своєї.
Стали князі православні руські прибувати.
Із півсотні їх зібралось для битви тієї.
Був між ними й князь Михайло, що Києвом правив.
Я тоді і був на службі у його дружині.
Князь усій своїй дружині обладунок справив.
Було піших небагато та були і кінні.
Прибули ми в спільний табір, де вже всі зібрались.
Крім князівської дружини і дружин удільних
І лівонці із магістром, із своїм примчались.
Захотіли поживитись на грабунку Вільно.
Ми тоді на них уперше якраз й подивились.
Прислав тесть загін із Твері, кількасот ординців
Прибули зі степу. Слідом прибули й гусити,
Ті, що добре надавали німчурі по пиці.
Вони добрий досвід мали, як ворога бити.
На чолі із Жигимонтом, сином Корибута.
Той був в чехів кілька років, воював з панами,
Знав, як військом керувати, як на полі бути.
Найдосвідченіший, певно, був він поміж нами.
З таким військом Свидригайло на битву і рушив.
Підійшли до Вількомиру на на ріці стали,
Що Святою прозивалась. Та сказати мушу:
Допомоги від Святої ми зовсім не мали.
Може, тому, що не було єдності між нами.
Свидригайло – воєвода виявивсь невдалий.
Князі руські над рікою стали своїм станом.
Чехи табором окремим трохи збоку стали.
Те ж лівонці, не схотіли разом з нами стати.
Збудували власний табір, наче нас цурались.
Як же можна було військом таким керувати?
А от ляхи і литовці добре згуртувались.
То пізніше я дізнався, у полоні бувши.
Жигимонт сам керувати військом не збирався.
Син Михайло повів військо, кілька тисяч рушив,
Доки з ляським більшим військом, нарешті з’єднався.
Ляським військом воєводив Якуб Кобилянський.
Воїн знаний, під Грюнвальдом з тевтонами бився.
Отож, рицарів німецьких зовсім не боявся.
Звісно, гарний його досвід у бою згодився.
А, тим паче, що Михайло не став задаватись,
А віддав все керівництво у руки Якуба.
От з тим військом й довелося, врешті нам спіткатись.
Підійшло воно небавом й стало нам на згубу.
Ми стоїм і вони також, всі чогось чекаєм.
А тут дощі зарядили, хоч і кінець літа.
Бачимо, що у болоті уже потопаєм.
І надумавсь Свидригайло перебратись звідти
Ближче десь до Вількомира, де земля твердіша.
То вже третій день почався нашого стояння.
Стали ми згортати табір. Князь велів жвавіше.
Та й знялися й подалися із самого рання.
Вже би краще там стояли. Ледве розтяглися,
Як ті ляхи і литвини на нас налетіли.
Нас в похідному порядку рубати взялися.
А ми відсічі їм дати просто не зуміли.
Князь далеко, князі ж наші, певно розгубились.
Та і кожен лиш своїм міг керувать загоном.
Тож одні взялись за зброю і з ляхами бились,
А другі враз полякались та й погнали гоном.
Розрубали військо навпіл, притисли до річки
Й до озерця, що на біду нашу розлилося.
Перешкода та, здається, може й невеличка
Та мало кому із наших подолать вдалося.
Князь Михайло не злякався і ми біля нього.
Стали разом відбиватись від тої навали.
Та всіх ляхів зупинити ми не мали змоги.
Скоро князь наш був убитий, його стяги впали.
Ляхи стали нас в’язати, у полон збивати…
Як побачив Свидригайло, що військо втікало,
Хоча і завзято бився, мусив відступати.
Коня втратив, втратив зброю, до чехів пробився.
Ті устигли за возами сховатись своїми.
Жигимонт на князя, кажуть, з жалем подивився.
Велів дати коня, зброю, ледве не нагримав,
Як князь хотів далі битись. Велів утікати.
Бо вже ж було зрозуміло – пощади не буде.
Сам він залишився битись, князя прикривати.
Мужнє серце, мабуть билось в Жигимонта грудях.
Свидригайло взяв з собою три десятки воїв.
Велів на коней сідати та й в Полоцьк подався.
Лишив військо помирати не військом – юрбою.
Жигимонт же помирати із людьми зостався.
Поки нас ламали ляхи, лівонці сиділи
В таборі та позирали зі своїм магістром.
Бо ж кидатися у бійку було мало сили.
Все одно, що в пащу леву головою лізти.
Розуміли, що пощади, звісно, їм не буде.
Тож здаватись не збирались, а лише чекали,
Поки стануть з вражим військом врешті груди в груди.
Та, мабуть, до свого Бога молитви складали.
Як розправилися ляхи та нас розтрощили,
Тоді вже взялись до чехів. Ті сміливо бились.
Але скоро Жигимонту ляхи бік пробили,
Чехів усіх пов’язали, що живі лишились.
Тоді взялись до лівонців. Табір обложили.
Довго билися лівонці, але не здавались.
Скоро їхнього магістра Керсдорфа убили,
А тоді рицарське військо добивати взя́лись.
Згинув там весь цвіт лівонців, поліг там на полі.
Мало кого тоді ляхи у полон узя́ли.
Та і з наших князів тоді посміялась доля.
Крім мого князя Михайла ще багато впало
На тім полі. А ще більше в полон подалися.
Мужній Жигимонт в полоні тому був не довго.
Чи помер від рани, чи то, ляхи його вбили.
Я тоді, у ту хвилину не був біля нього.
Тож не знаю. Хоча різне про то говорили.
Отак тоді й закінчилась та неславна битва.
Втратив тоді Свидригайло надію на владу.
Довелось йому ту рану до кінця носити.
Ото, хлопці, про ту битву уся моя правда.

- Миколо Петровичу, от поясніть,
Бо я ніяк не зрозумію.
Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
Чому він Європою сіє
До нас недовіру, вставляє дрючки
В колеса Європі і НАТО?
І він не один там, напевно ж такий,
В Угорщині. Бо ж обирати
Його би не стали, якби він робив
Те, що для угорців не миле?
Чи вже і угорці у нього – раби,
Як в Путіна всі ті дебіли,
Що пальцем вказав – воювати пішли
Братів своїх, як вони кличуть?
Чи то вже угорці забути могли
Свій п’ятдесят шостий трагічний?
- По-перше, як мова зайшла про братів,
То угри брати їм скоріше.
Прийшли у Європу з Московщини ті
Ордою. Скажу, навіть, більше:
Ті угри і ті – один корінь у них.
Адже москалі – не слов’яни.
По крові братів відчувають своїх,
Один до одного і тягне.
По-друге, на нас у них зуб вже давно.
Не раз із війною ходили.
Але не виходить у них, бач, воно –
Не раз наші предки їх били.
Їм наша земля, як більмо на очах,
Віками в краї наші пхались.
Ось, можу тобі розказати, хоча б,
Що літ вісімсот тому сталось
У нас в Україні, на Галичині.
Було то іще до монголів.
Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
Одно князі б’ються у полі.
А нашим сусідам то в радість усе,
Бо ж можна на тім поживитись.
Дивися – здобуток похід принесе,
Як руські князі будуть битись,
А хитрий сусід і шматок увірве
Собі від родючого краю.
Хоча, для часів тих то все не нове.
Народ же при тому страждає…
Тоді місто Галич багатим було.
Боярство на тім наживалось,
Що кілька шляхів торгівельних ішло
Крізь місто. То й добре, здавалось.
Але… Те багатство сусідам кругом
Спокійного сну не давало.
Всяк прагнув собі прихопити його.
Бояри ж тим і махлювали.
Хоч землі то все споконвічні Русі
Та уграм же дуже хотілось
Аби їм ті землі належали всі,
Тож їх воювать заходились.
Боярам же галицьким усе одно –
Свої чи чужі будуть княжить,
Аби їх багатств не чіпало воно
І князь робив, як вони скажуть.
Але то бояри. Народ же, проте,
З чужинцями зовсім не ладив.
Як знайдеться князь, що візьметься за те,
Щоб правити в Галичі – раді.
Роман – князь волинський був Галич узяв,
Боярам від нього дісталось.
Він їх убивав, не жалів, мордував,
По норах всі порозбігались.
До угрів багато хто з них повтікав.
Таких там ласкаво стрічали,
Хто був би за гроші і батька продав.
Вони свого часу чекали.
Загинув Роман, залишив двох синів –
Данила й Василька маленьких.
І знову у Галичі угрин засів,
Стрічали їх, наче рідненьких.
Бояри з своїх повилазили нір,
Вернулись і ті, що втікали.
Привели чужинців в слов’янський наш двір,
Ті в Галичі запанували.
Не скоро, не скоро брати підросли,
Вдалося їм сили набрати.
І знову на Галич війною пішли
Аби звідти угрів прогнати.
Не просто те, зовсім не просто було.
Могутні у Галича стіни.
З Угорщини військо у поміч прийшло…
А тут між князями ще війни.
Чернігівський князь Київ мать захотів.
Із військом подавсь його брати.
Данило на Київ дружину повів,
Щоб Києву поміч надати.
Допоки він київські справи ладнав,
Зібралися з силою угри
І син короля Андраш з військом погнав
Здолать Володимира мури.
Щоб раз і назавжди Данила скорить
І Галич собі відібрати.
Удалу якраз собі вибрали мить,
Коли на Волинь нападати.
Ішли не самі, Галич військо зібрав
У поміч угорцям. Тим часом
Той Андраш уже і до Случі дістав,
Навкруг озираючись ласо.
Одначе, на Случі його перестрів
Загін невеликий сторожі.
Боярин його Владислав сюди вів –
А раптом спинити їх зможе
Чи трохи затрима? Тим часом послав
Гінців із тривожною вістю
Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
Померти готовий на місці
Та ворога не пропустити. Чи він
І, справді, так бився затято.
Чи той невеликий волинський загін
Так угрів зумів налякати,
Що ті відступились й хутенько пішли
До Шумська, щоб станом там стати.
Вони у облогу те місто взяли,
Хоч думали швидко узяти.
Данило, ледь вістку тривожну почув,
Що в Києві князя застала,
Все військо на захід своє розвернув.
Та бачить, що часу замало.
Тож кинув обоз і піхоту свою.
З кінною дружиною лише
На захід помчав. У рішучім бою,
Гадав, і так угрів покришить.
В дорозі Василько його перестрів
Із військом. Мав часу для того,
Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
Долаючи швидко дорогу.
До Вілії, що навкруг Шумська петля,
Надвечір, нарешті дістались.
Побачили й місто вони звіддаля,
І угрів, що станом розклались
Під стінами міста. Поки глупа ніч
І угри в шатрах спочивають,
Князь річку долає. Нікого навстіч,
Ніхто йому не заважає.
Волинські полки на висоти зійшли,
Аби уграм шлях перетяти.
Тут угри здолати би їх не змогли,
Висоти так легко не взяти.
На ранок, волинську помітивши рать,
Внизу угри стали полками.
Час йде та полки ті на місці стоять.
Волинські полки так же само.
Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
Бояри Данилові радять
На ворога тут на висотах чекать.
Данило ж такому не радий.
Не хоче чекати. Готовий у бій,
Аби силу вражу здолати.
Дружину надійну - свій полк головний
У центрі почав шикувати.
А справа поставив Василька полки,
Другі полки зліва від себе.
Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
Стояв на чолі. Сонце в небі
Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
Полки з висот рушили спішно.
Данило з дружиною кінно помчав,
Василько й Дем’ян вели піших.
Щити червоніли, блищали списи.
Спускалася грізная сила.
Аж угри завили на всі голоси,
Спинити ту силу не сміли.
Дружина Данила, як сокіл, немов
На вражі полки налетіла.
І землю зросила загарбників кров,
Злякалися угри Данила,
Розбіглися в боки. Він полком промчав
Ворожі ряди. Доки бились,
Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
У вражім тилу розгубились.
А ворог ряди свої знову зімкнув.
Списами в лице наїжачив.
З дружиною князь у тилу угрів був,
А що з того боку – не бачив.
Тим часом і піші полки підійшли,
Врубалися в силу ворожу.
Списи і мечі у роботу пішли.
А князь керувати не може?
Відрізаний він вже від війська свого.
Дружина не зна, що робити.
Розгублені вої скакають кругом.
А там розгоряється битва.
Дем’ян, що очолював ліве крило,
В бою з галичанами стрівся.
Хоча його воям нелегко було
Та він попереду всіх бився.
Хоч як намагався його Судислав,
Що був галичан воєвода,
Спинити. Та той їх рубав і рубав.
Спинити його було годі.
Як ніж, він панахав ворожі полки.
За ним його вої ступали.
Хоча галичани стояли поки,
В лещата Дем’яна стискали.
Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
Помітив Дем’янові стяги.
Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
Пора показати відвагу.
І знову, як коршуни впали вони
На галицьке військо із тилу.
І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
Рубаючи ворога вміло.
Крізь місиво люду пробились таки
Назустріч Дем’яновим воям.
Не зміг Судислав стримать натиск такий,
Полки розірвали надвоє.
Побачив Данило тепер, що Дем’ян
І сам раду дасть галичанам.
А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
Бо ж угри б’ють, наче тараном.
Лишивши дружини частину в бою
Дем’яну у поміч, закликав
До себе другу половину свою.
Загоном отим невеликим
Подався тилами на праве крило,
Щоб уграм ударити в спину.
Та напівдорозі, немовби на зло,
Кінноту угорську він стрінув.
Зчепились в бою, не до помочі вже.
Самим би живими зостатись.
Хоч князя дружина його стереже
Та змушений він відступатись.
А угри насіли, розбили загін
На купки, що бились між ними.
І скоро вже князь пробивався один
З мечем поміж уграми тими.
Тим часом, Василько в бою устоя́в,
Списи силу вражу спинили.
Василько сам сулицю міцно тримав
І порався нею уміло.
Сам в перших рядах і волинці за ним.
Насіли на угрів й погнали
Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
Що там за спиною – не знали.
Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
Уже їх полки оточити?
Тож кинулись задні тікати без слів.
Переднім теж хочеться жити.
Помчали зненацька угорські полки.
Волинці рубали їх люто.
А князь іще б’ється, не знає поки,
Що вже перемога здобута.
Хоча галичани й тримали ще стрій
Та, угрів помітивши втечу,
Теж стали втікати. Затих скоро бій.
А князь ще не знає, доречі,
Де дівся Василько. Дружину зібрав.
І стали в угорському стані.
Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
Поки не сховались останні.
Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
Не стало кого і рубати.
Утомлений з військом своїм повертав
Василько до старшого брата.
Той переживав: де ж Василько подівсь,
Не радий був і перемозі.
Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
Зустрілись вони на дорозі
Та і обнялись, як належить братам.
А угри у Галич примчали.
За мури сховався мерщій Андраш там.
На військо Данила чекали.
Та той не прийшов. Сил багато поклав
Під Шумськом. Вже не до облоги…
Попереду їх Ярослав ще чекав –
Далека до нього дорога.

Зимова ніч спустилася на ліс.
Сніг припинився, але що від того?
Усе біліло навкруги від нього,
Лежав на гіллі сосен і беріз.
У верховіттях вітер завивав,
Дарма старався між дерев сховатись.
Ліс не збирався вниз його пускати.
Тож він сердито голос подавав.
Внизу ж стояла тиша. Буревій
Усе живе загнав у дупла й нори.
Чого його й блукати у цю пору?
Хоча…Ген на галявині одній
Багаття хтось велике розпалив.
Навколо люди, гріючись, розсілись.
Чого вони у лісі опинились?
Скидаються скоріш на втікачів,
Бо з клунками, що навкруги лежать.
Що похапцем устигли прихопити,
Із тим тепер доводилося й жити.
Чи часом не із Києва біжать,
Який орда монгольська узяла
В тісні лещата? Сивий дід між ними.
Червоні очі, певно, що від диму,
Чи то від горя, що пережили.
Всі дослухають, що говорить дід.
А він неспішно так веде розмову,
Немов усе переживає знову
За ті десятки ним прожитих літ:
- Нема Мстислава! Жаль, що вже нема.
Був би Удатний, він би стрів навалу.
З-під Києва орда б та утікала.
Бо ж недарма він прізвисько те мав!
- А вам його доводилося знать? -
Спитав хтось. – А чому б мені не знати?
З ним довелось разом повоювати…
- А можете що-небудь розказать
Нам про Мстислава? – А чого б і ні?!
Про Липицю, напевно, що всі чули?
- Коли і чули, то уже й забули.
- Так от, тоді то й довелось мені
Із князем вперше разом воювати.
Я з Торчеська був родом. Певний час
Йому там князювати довелося.
Я, хоч малий був, пам’ятаю й досі,
Як здибався із князем перший раз…
Та то таке… Як вже дорослим став,
Князь знову в Торчеськ зазирнув проїздом.
Ну, я до нього і звернувся, звісно,
Щоб він мене в дружину свою взяв.
А був міцний я парубок тоді.
Підкови гнув, мечем умів махати.
Чого б було такого і не взяти?
В той час без діла князь якраз сидів.
Сам винен був. Із Торопця його
У Новгород покликали на князя.
Він, звісно і погодився одразу.
Бо що ж, насправді, Торопця того?!
А Новгород – то Новгород. Якраз
Чудь землі новгородські діставала,
Спокою ніякого не давала.
Тож треба був для Новгорода князь
Відомий. А Мстислав якраз із тих.
Не раз ходив з ордою воювати.
Перемагав. За що й прозвавсь Удатним.
Та ще і тим підходив князь для них,
Що прямодушний був, не інтриган.
Порядний, чесний – де такого взяти?
Тож і пішов Удатний князювати
У Новгород. Дав чосу ворогам
Так, що вони про Новгород й забули.
Примусив чудь ту данину сплатить…
Так десять літ вдалося просидіть
У Новгороді князю. Правда, були
Там чвари між бояр – одні із них
Були за нього, а другі, одначе
За суздальців. І гадили добряче.
В князі хотіли з суздальців отих.
Ну, звісно, те робили не за так.
Їх суздальці грошима споряджали
Тихцем. А ті за гроші і «бажали»…
А князь інтриг тих не хотів ніяк.
Оскільки він наївним трохи був,
Вони його на тому й підловили:
Чутки брехливі нишкові пустили,
Що Галич «вільний». Князь про те почув
І кинувсь в Галич, щоби князем стать.
Та по дорозі вже про те дізнався,
Що Галич сину короля дістався
Угорського. А вже куди вертать?
Тож цілий рік він півднем проблукав.
Заїхав якось в Торчеськ по дорозі.
Був при дружині вірній, при обозі.
Там до його дружини я й пристав…
А в Новгород за князя узяли
Із суздальців одразу ж Ярослава.
Не довго він у Новгороді правив,
Бо суздальці одразу ж почали
Нахабно пхатись в новгородські справи.
Бояр то зачепило, бо ж вони
І кликали князів зі сторони,
Щоб воював за них князь, а не правив.
Отож і «закоторилось» між них.
Князь залишив намісника й подався,
Робити шкоди Новгороду взявся,
Шляхи всі перерізав, по яких
У місто хліб та і товар везли.
«Печаль і вопль» у місті піднялися.
Голодні смерті з часом почалися.
І новогордці на поклон пішли
Знов до Мстислава: виручай, мовляв.
Не став князь собі ціну набивати.
Велів свою дружину піднімати
І в лютому на Новгород помчав.
Йшли по річках, по кризі, навпрошки.
З’явились, коли нас і не чекали.
Зненацька ми на Новгород упали
І змусили посадника-таки
Тікати з міста. Сів у нім Мстислав,
Став до походу сили набирати.
Союзників під прапори скликати,
Кого нахабством Суздаль той дістав.
Прийшли зі Пскова в поміч нам полки,
Прибув смоленський князь також з військами.
І в березні ми подалися прямо
На схід, поки не скресли ще річки.
Йшли на Ростов… Тут слід іще додать.
Що суздальці все ж єдності не мали.
Брати поміж собою не ладнали.
Все через батька. Всеволодом звать
Його було. Та ще й Гніздом Великим
Прозвав народ. Бо ж купу дітей мав.
Синам ще за життя князівства дав.
А, як вмирати став, тоді покликав
Найстаршого, що Костянтином звавсь,
Щоб йому стіл свій в спадок передати.
Його ж Ростов велів віддати брату.
А той уперся, вже ж тут вкнязювавсь.
Або Владимир, каже, і Ростов,
Або не хочу, батьку твого столу!
Той розізлився на таку крамолу
І тут же сину відповідь знайшов.
Хоч по закону старший править мав,
Та стіл віддав він Юрію. Між ними
Котора почалася. Не підтримав
Ніхто з братів найстаршого. І став
Той врешті у своїм Ростові править.
Хоч на братів він зло і затаїв.
Мстислав послав таємних посланців
В Ростов отой, щоб Костянтина звабить.
Пообіцяв йому батьківський стіл,
Як допоможе Юрія здолати.
Того ж зовсім не довелось вмовляти,
Погодився додати своїх сил.
В Великдень ми Ростова досягли,
Де з Костянтином радісно зустрілись.
Князі хрест цілувати заходились
Й на Переяслав військо повели,
Де і сидів той клятий Ярослав,
Який цю кашу заварив. Одначе,
Той дременув, загрозу ледь побачив,
Скоріш до брата Юрія помчав.
Той, склавши рук, звичайно, не сидів,
Усіх братів на поміч став скликати
Аби Мстислава разом подолати.
Збирати ще й ополчення велів.
Отож, по селах всіх і по містах
Чоловіків до війська заганяли.
Чи хочуть, чи не хочуть – не питали.
З тим військом Юрій Юр’єва досяг.
Туди ж ми і небавом підійшли.
Полоненого наші упіймали.
Тож скоро ми про військо враже знали
Усе, що тільки визнати могли.
Зайняв князь Юрій гору на той час,
Яка найвище вгору тут здіймалась,
Звідкіль уся округа проглядалась.
Тож звідти йому добре видно нас.
Крутезний схил кущами геть заріс,
Який вони й тинами укріпили,
Й кілками. Та й за тим усім засіли.
Дивилися презирливо униз.
Не всі, звичайно, прагли до війни,
Багато хто в похід рушати мусив.
Отож, частина з них була не в дусі,
Не надто битись мріяли вони.
Тож Юрій на бенкет усіх зібрав
Та і хутро ведмедя ще живого
Ділити взявся – в разі перемоги,
Роздати землі всім наобіцяв
Братам, із тих, хто вийшов з ним на бій:
Тому Смоленськ, той Новгород отрима.
А там і Галич буде взятий ними,
І Київ… Бач, не жадібний такий.
Мстислав дарма теж часу не втрачав.
Зайняв сусідню, хоч і нижчу гору
Та і до бою зготувався скоро.
Та спершу посланців своїх послав
Аби вороже військо розділити:
Мовляв не прагне битися з всіма,
Він зло на Ярослава лиш трима,
Отож і з ним одним і прагне битви.
Та вороги не клюнули на те.
Ще намагався ворога зманити,
Щоб на рівнині дати йому битву.
Те намагання теж було пусте.
Отож, квітневий ранок наступив
І наше військо вже було готове
Пустити залішанам трохи крові.
Князь у стремено бойове ступив,
Об’їхав на коні свої полки.
Спинивсь перед смолянами і нами,
Що йшли із новгородськими полками
І голос пролунав його дзвінкий:
- Мужайтесь, браття, ворог перед нами!
Ми на чужій, ворожій нам землі.
А вороги могутні всі і злі,
То ж маєм битись, я скажу вам прямо,
Хоробро, лиш на Бога уповать,
Забувши і про сім’ї, і про хати.
Готові, браття, ви до бою стати?!
- Готові, князю!- стали ми кричать.
- Що ж, обирайте: битись кі́нними,
Чи пішими із ворогом схопитись?!
А всі ж уже шалено прагли битись.
Тож поголовно спішилися ми,
Та чоботи свої мерщій зняли,
Аби на гору легше підніматись.
Смоляни стали також роззуватись
І пішими із нами в бій пішли.
Спустились схилом, який мокрим був,
Бо ж уночі ще трохи накрапало,
А далі схилом підніматись стали.
Йшли мовчки, важке дихання я чув.
Слідом за нами кінний полк ішов,
Смоленський князь послав нам помагати.
Та помочі з них поки не багато.
А в нас гаряча нуртувала кров.
Там попереду стяги Ярослава,
Що сала всім за шкуру так залив.
Він нас неімовірно розізлив.
А далі Юрій із полками справа.
Поки долали ми крутезний схил,
Поміж кущів і кілля продирались,
Ми не цікаві ворогу здавались.
Вони лишень кричали з усіх сил.
Чи криком нас хотіли налякать,
Чи свого страху заглушить хотіли?
Та сулиці в нас скоро полетіли
І довелося нам до бою стать.
Стикалися сокири у бою,
Кров полилася – наша і ворожа.
Кіннота десь відстала наша, схоже.
Та ми на лють поставили свою.
І суздальці злякалися, мабуть,
Від натиску шаленого такого.
Не вірили вони у перемогу
Та й як воно інакше може буть?!
Спочатку задні кинулись втікать,
За ними і передні подалися,
А ми рубати втікачів взялися,
Тілами їх всю землю устилать.
Хтось підрубав був Ярославів стяг.
Тут і кіннота наша нагодилась,
З кіннотою ворожою зчепилась,
Посіявши між них ще більший страх,
Як ще один ворожий стяг упав.
То, мов яким сигналом послужило.
Вороже військо кинулося схилом,
Князь Ярослав найпершим утікав.
Нам зоставалось тільки гнати їх
Та тим нездарам голови рубати.
Обоз смоляни стали грабувати,
З возів бігом хапали, хто що міг.
Мстислав же кінних чимскоріш зібрав.
Та й ми на коней підоспілих сіли,
Добити, врешті, ворога хотіли.
Він безоглядно у страху втікав,
Встеляючи всю землю на шляху
Тілами вбитих. Юр’єва дістались.
Які у місті хутко заховались,
А хто знайшов у річці смерть лиху.
Кінні – ті в Переяслав подались,
Хто у Владимир. Коней не жаліли.
А князі їхні перед всіх летіли.
Дізнався я, як вже вони здались,
Що Ярослав аж трьох коней загнав,
Поки до Переяслава дістався.
А Юрій, щоб ніхто не здогадався,
Свій обладунок миттю поскидав
І у одному спідньому втікав.
На те, що холод, не звертав уваги.
Забув про військо і забув про стяги.
Той, кажуть, чотирьох коней загнав.
Примчав у місто стольне піднімать
Народ на бій… А тим нема охоти.
Раз боягуз – то вже твоя турбота.
Прийшлося князю голову схилять
Повинну перед братом Костянтином.
Той стіл батьківський врешті-решт зайняв,
А Юрію на Волзі град віддав.
А той і радий, що хоч не загинув.
Звідтіль до Переяслава пішли,
Щоб Ярослава також покарати.
Той відчинив ворота перед братом
І на колінах прощення молив.
Так і скінчилась смута вся ота.
Князі в Заліссі врешті помирились,
На кров людську пролиту не дивились.
Що кров людська, тут головне – мета:
Здобути стіл, а там хоч всім вмирай.
Мстислав героєм в Новгород вертався…
А скоро й Галич князеві дістався
І той подався в свій жаданий край…
Задумавсь дід: - Нема тепер князів
Мстиславу рівних. Все якісь ледачі.
Отож орда й гасає краєм нашим,
Нема того, хто б кляту зупинив.
А скільки люду в прі тій полягло
Через князів таких та їх амбіцій.
Не утікали б нині від чужинців
Якби таких от липиць не було.

Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непомітно.
Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
- Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
- А чого мені брехати, як і, справді було.
Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
Загорнув в торбину речі та й собі подався.
А дорога то неблизька, верстов відмотати
Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
Йду якось одної днини, уже сутеніє.
Бачу село при дорозі вогниками тліє.
Завернув у крайню хату та взявся просити,
Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
- Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
Натомився у дорозі, засну, як убитий.
Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
Дала мені повечерять, я й уклався спати.
Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
«Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
А хазяйка біля печі ножика узяла
Та й встромила у долівку. Через нього вміло
Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
А за нею друга, третя, загула й остання.
А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
І так мене захопило, втриматись не в змозі.
Не біда, що утомився в далекій дорозі.
Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
Витягло мене трубою, у небо підняло,
Над лісами, болотами кудись потаскало.
Й притаскало до Києва на Лисую гору.
А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
Тільки мене опустило, як відьма підходить,
Що у неї ночував я. І коня підводить
Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
В того голову свинячу, а в того собачу.
А одне на мене оком таким подивилось,
Що у мене руки й ноги умить затрусились.
Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
Замість коня між ногами палицю тримаю.
Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
Довелося з півдороги у полк повертатись.

Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.

Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би землі у сусіда переполовинить,
Доточити нові землі до свого наділу.
І ніхто не дослухався до голосу крові:
Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
Убивати рідню свою вже були готові
Аби тільки землі більше під рукою мати.
Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
Що за брата були ладні і гори звертати.
Прожили життя в любові братній вони гідно.
То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
Був колись могутнім князем Роман на Волині.
Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
Як не стало батька-князя, піднялись бояри
У стольному місті Галич проти малих діток.
Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
А у вдови ніякої помочі немає.
Обіцяв король угорський та забув, напевно.
Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
Там поки іще бояри князям служать ревно.
Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
Але галицькі бояри знов змови складають.
Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
Все розправитися з ними князів закликають.
Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
Уночі обох таємно вивезли із міста.
Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
Там надовго довелося їм утрьох осісти.
Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
Дав притулок та таємно повів перемови
З королем угорським, своїм союзником давнім.
Домовились об’єднатись і почати знову
Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
Начебто для того саме, щоб братам вернути.
Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
А Данила в Угорщину до двору забрали.
Так вони декілька років в чужині й прожили.
І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
Але скоро із Берестя посланці прибули
До Кракова та на князя Василька просили.
Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
Поки був малий Василько, всім правила мати.
Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
Правили вони й зростали, мріяли вернутись
В стольний город Володимир, боярство здолати.
Але тому ще не скоро удалося збутись.
Довелось багато років їм на те чекати.
Уже, як дванадцять років Василькові стало,
Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
Ще на той час не багато вони років мали,
Та не було досі сварок, роздорів між ними,
Бо Василько був за старшим, немов за стіною
І в усьому його слухав, підтримував ревно.
Мріяли обидва брата мрією одною,
Один за другим тримались, як належить кревним.
Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
Що належали ще батьку їм не покорялись.
Довелося за ті землі ще повоювати,
Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
Коли землі повернути мирно намагались.
Довелося брати зброю і йти воювати.
Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
Налетів на край раптово, полону набрався.
Та недовго радів тому. Братні воєводи
Наздогнали його військо і полон відбили.
Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
І ще довго сюди лізти силою не сміли.
Згодом стали і бояри до князів схилятись,
Бо помітили їх силу, здатну захистити,
Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
А під сильним князем завше спокійніше жити.
Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
Віддав братові Данило стольний Володимир.
Та і далі в своїх землях вони князювали
І ніякої незгоди не було між ними.
Саме в ті роки Василько вперше одружився,
За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
А той давав братам поміч у постійних війнах.
З ким лишень не довелося братам воювати.
Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
Князі руські прагли землі в братів відібрати.
І щоразу князь Данило на брата спирався.
Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
І страшну орду монгольську разом пережили.
Пережили та монгольським ханам не скорились.
Аби скинути ярмо те, готували сили.
А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
Привів її хан Куремса землі розорити.
Знов Василько меча свого діставати має.
І пішов разом із братом в поле орду бити.
Не раз орді діставалось від Василька в полі.
Довго ті ординські кості по степах біліли.
Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
Що ці князі непокірні його так побили.
Хан великий у Сараї дуже розізлився.
Як посміли князі руські опір їм чинити.
Чому йому той Данило досі не вклонився?
Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
Витоптала орда степи, річки осушила.
Мов піднялися зі степу усі орди древні.
Де супроти орди тої було взяти сили?
Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
Розумів: в лісах і горах важко воювати.
Тож спинив орду у полі, готував до битви,
Але спершу послів князям вирішив послати.
Прибули ординці, стали хитро так питати:
- Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
Не зустрінете – довіку ворогами бути!
Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
А поїдеш – головою можеш заплатити.
Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
Та Василько дуже хоче брата не пустити.
- Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
Та на Господа обоє будем уповати.
Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
Та Василько йому сміло в очі подивився.
Бурундай тоді з другого боку підібрався.
- Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
Хан вас силою своєю захищати б взявся.
Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
Хан великий за поразку і голову зніме.
А тут можна і без бою перемогу мати.
Хай збудоване князями й знищиться самими.
Що Василькові робити? Брата не спитати.
Довелось йому самому рішення приймати.
Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
Аби лише від ординців її врятувати.
А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
Велить братам брати військо і в похід рушати.
Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
Знов Василько взяв на себе і братову долю.
Відмовив, аби Данило був у тім поході.
Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
Брату землі залишати без пригляду годі.
Поки орда тупцювала, нагонила страху,
Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
А, коли фортець не стало і міста стояли,
Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
Йшли монголи та з радості руки потирали:
Без утрат такі фортеці могутні збороли.
Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
Важко було пережити братам оте лихо.
Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
Усе знову починати – ні часу, ні сили.
Болить серце, старі рани нити починають.
Першим з братів став здавати старший брат Данило.
Хоч державних справ не кидав, вів переговори
З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
Не стачило йому сили, не стачило часу.
Помер раптом – самотою Василька залишив.
А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
Воювали з сусідами та й поміж собою,
Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
Нема кому на ординців вставати до бою,
Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
Хоч по черзі у Василька поради питали,
За порогом забували його мудрі речі.
Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
Син єдиний Володимир від неї зостався.
Йому скоро виходити за батька на сцену.
Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
Плакали за своїм князем гірко усі люди,
Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
У тіні тій. Адже словом завше і оружно
За народ свій, за країну непохитно бився.

Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було тут багато.
Налетять на Україну ордами татари,
Ясир женуть продавати – кого в яничари,
Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
Надумались козаченьки той Азов узяти.
Зібралися усім кошем думати-гадати,
Як би стіни подолати та військо розбити,
Та добра собі набрати й християн звільнити.
Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
Лише дарма товариство під стіни положуть.
Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
А ми силою не будем оті стіни брати.
Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
Поробили вози собі, ружжя поскладали.
А самі чумацький одяг собі повдягали.
Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
Коли уже до Азова зовсім близько було,
На вози ті козаченьки бігом полягали,
А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
- Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
- Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
- Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
І, поки спокійно місто те турецьке спало,
Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
Запалили з усіх боків – місто запалало.
Турки спершу ті пожежі заливати стали.
Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
Дременула аж за море бісова порода.
А козакам залишилось і добро, і слава.
Отакі то в козаченьків були славні справи.

Обоз великий вулицею мчав.
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво позирав услід
Та пил ковтав, що той обоз підняв.
Та все ж цікавість, видно брала гору.
Хоч люду й не багато на цю пору,
Багато хто у полі працював.
В кареті князь задумавшись сидів.
Вже від дороги довгої втомився,
Ледь задрімав, навколо не дивився.
Уже й новій кареті не радів.
Якби не гонор, сів би у сідло.
Та ж князеві це, начебто не личить.
Уже спинялись на дорозі тричі,
А це, нарешті, в’їхали в село.
Чи, може й місто. Князь не запитав
Слуги про теє. Та яка різниця?
Можливо, треба б знову зупиниться?..
Та тут обоз чомусь раптово став.
Князь стрепенувся. Сотник підлетів.
Поштиво над віконцем нахилився.
- Чому обоз так стрімко зупинився?-
- Пробачте пане, але на путі
Попався хлоп. Дорогу перейшов.
Так хлопці узялись його провчити.
- Давайте швидше! – кинув князь сердито.
Поринути хотів у думи знов.
Але цікавість гору узяла.
З карети вийшов аби подивитись,
Як хлопа того хлопці будуть вчити.
Усе ж розвага хоч якась була.
Хоча складалось все не зовсім так,
Як уявляв. Від того цікавіше.
Думки державні у ту ж мить полишив.
Хлоп виявився не простим, однак.
Два пахолки наїхали кіньми,
Нагайками розмахували люто.
Їх цьвохання сюди аж було чути.
А він крутивсь між хлопцями тими,
Неначе вуж, до тину відступав.
Вловив момент, вхопив дрючка із тину,
Коню одному опустив на спину.
Рвонувся той, аж пахолок упав.
А кінь й коня другого завалив
Із пахолком. Хлоп ухопив нагайку.
І лупцювати взявся тих негайно.
Добряче бив, нікого не жалів.
Тут пахолки, що були недалік,
Коней своїх на поміч розвернули.
Дістали шаблі. Злі на хлопа були.
А той побачив та відскочив вбік.
З землі дрючка миттєво підхопив,
Став попід тином спину прикривати.
Не кинувся, як боягуз тікати.
- Спиніться! – князь раптово повелів.
Хто зупинився, хто і недочув.
Та сотник миттю зміг їх зупинити.
Бо ж князь не буде двічі говорити,
Хоча і сам здивований тим був.
- Нехай до мене хлоп той підійде!
Не зачіпати! Хай іде спокійно.
Хлоп дрюк не кинув, підійшов повільно,
Не знаючи іще, що його жде.
Вклонився, наче, з викликом, однак.
Сміливо князю в очі подивився.
- Де ти так, хлопе, битися навчився?
- Життя навчило. – відповів юнак.
- Як тебе звати, хлопе? – Северин! –
Сказав і князю усміхнувся щиро.
Хто би такій людині не повірив?
Князь теж всміхнувся. «От же, сучий син!»-
Подумав, але вголос проказав:
- Підеш до мене в козаки надвірні?
Мені потрібні відчайдухи вірні…
Так Наливайко козаком і став.

Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку долю.
Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
Таких вже було багато у тім чистім полі,
Хто шукав для себе слави та вільної волі.
Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
Щоби добре слідкувати за її ходою.
Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
Там і взявся будувати разом з козаками.
Ставили дубові стіни, вали насипали.
Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
Пише Байда листа тоді королеві свому
Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
Листи шле та ні одної не прислав гармати.
Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
Як не дав король, то треба десь піти здобути.
А там саме при березі Дніпра турки стали,
Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
Та походом не ходити в татарські улуси.
Байда на те подивився й задуматись мусив.
Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
Та на мурах там гармати потрібні стояли.
От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
Не встояла та фортеця супроти козаків,
Розігнали яничарів по балках, байраках.
Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
Привезли та й у фортеці своїй встановили.
Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
Ще прибули яничари у поміч до нього
І всі разом подалися козаків карати,
Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
Біля острова малого опиняться скоро.
Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
Думали, що легка справа, той похід їм буде,
Але стріли козаченьки орду груди в груди.
Захотіли турки острів з суден захопити,
Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
А хто острова дістався – голови позбувся.
Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
Та за місяць там, де був він, там і залишився.
Полягло орди чимало у тому поході,
Але ханові, здається, нікого не шкода.
А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
На мурашник на татарський із мурів глядіти.
Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
«А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
Та тихенько на той берег татарський дістались,
А уже там запосілись, на орду напали,
Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
До татарських аж улусів гнали без упину,
Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
Хану кримському добряче прочуханки дали.
Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
Готуватись до походу знову заходився.
Поплакався до султана, просив про підмогу.
І той знову яничарів присила до нього.
Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
Байда також не чекає, листи посилає
Й королеві, і цареві – помочі прохає.
Та від них зимою снігу випросить нелегко.
Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
Знову степ навкруг татари устелили тілом.
Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
Знову місяць не змовкала в степу канонада.
Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
Скоро порох закінчився і ядер не стало.
Та і їжі у запасах залишилось мало.
Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
Уночі та посідали хто в свої байдаки,
А хто бродом через плавні і пішки подався.
Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
Розлютився, як побачив – козаків немає.
Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
Але довго у степах тих так і не побули.
Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
Також турки й молдавани подались за ними.
А козаки знов вернулись, на острові стали.
Правда, нову там фортецю вже не будували.

Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.

Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
А молодших вкриєш матом,
Змусиш дарма працювати.
Озирнутися не вспів,
Вже і орден заслужив.
Кому слава, кому горе…
Розкажу я вам про море,
Що Гаркушиним зовуть.
Не доводилося чуть?
Було то в п’ятидесятих.
Полігон побудувати
Повеліли генералу,
Щоби там солдат навчали,
Як потрібно воювати.
Перемоги здобувати.
Генерал чекать не став,
Щоб все хтось прорахував,
Сам узявся малювати,
Який вигляд буде мати.
Хто робити буде то́го?
Ціла ж армія у нього.
З тої сили дармової
Можна стати і Героєм.
Та і техніки доволі.
Є чим рити шанці в полі.
Та Гаркуша далі мітить,
Хоче річку городити,
Щоб училися солдати
Перешкоду ту долати.
Правда, в річковій долині,
Кілька сіл стоять ще нині.
Та кому то все цікаво?
Полігон – державна справа.
Всіх селян із сіл зігнали,
Навіть, згоди не питали.
І робота закипіла.
Армія гранітні брили
У кар’єрі добувала,
Майже у ручну тягала,
Щоби річку городити.
Та чого солдат жаліти.
Скоро річку загатили,
Купу брил там навалили.
Ніде дітися воді.
Стала повнитись тоді
Річкова долина, поки
Розтеклась на усі боки,
Аж по греблю піднялася
Та й по брилах подалася
Униз далі водоспадом.
Генерал страшенно радий,
Рапорти хвалебні пише
Та майбутнім себе тішить.
Геть забув про тих селян,
Чия втоплена земля.
Про солдат, що там лягли,
Непідйомне ж бо тягли.
Водоспад той Вчелька звуть.
Одні кажуть, що, мабуть,
В честь якогось там солдата,
Що загинув в тім «стройбаті».
Другі кажуть – в честь села,
Що вода там залила.
Ще й граніт той слід згадати,
Що уклали в ту загату.
Бо ж граніт то не простий,
З нього клали у Москві
МГУ їх знамените.
Генерал же ті граніти
Просто в греблю угатив.
Гроші чималі пустив
Тим на вітер. Генерала
Смерть уже давно забрала.
А те «море» є і досі,
Воду Гнилоп’яті зносить
Водоспадом з брил гранітних.
Приїжджайте поглядіти
На той пам’ятник «совкові».
Краєвиди ж там чудові.

Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
Щогодини всіх лякає хворобою тою.
Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
Та і вміє дуже гарно про все розказати.
Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
- А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
То москалі раз по разу за сокири брались,
Коли щось у діях влади було не до смаку.
А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
У самій Москві «людішки» часто бунтували.
Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
Були й інші, не відомі мені, очевидно.
- Бунтувати бунтували…коли напивались
Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
Тоді вила чи сокири вони в руки брали
Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
Похапає буйних влада, зачне їх карати,
Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
Що то не їм довелося піднятись на плаху.
Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
- Про такого і не чув я. А коли він стався?
І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
- Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
Тоді вела Московія на всі боки війни.
То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
А найбільше – то татарам й туркам дістається.
До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
Потоптали вони турок із татар ордою,
Показали усім силу москальської зброї.
Та чомусь при тім забули вони пригадати,
Що чуму із тих походів привезли солдати.
Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
Так, що люди в Московії помирати стали.
Восени в Москві з’явилось морове повітря.
Та нікому не хотілось про те говорити.
Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
Лікарів тоді в країні було зовсім мало
Та і ті із-за кордону всі поприбували:
Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
Москаликів поміж ними не було ніяких.
Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
Та для лікарів московських – як горох об стіну.
- То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
А тим часом усе більше людей помирало.
А на весну та на літо чума розгулялась.
Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
Помираючі та мертві лежали повсюди.
А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
Нема кому перейматись проблемами тими.
Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
Хоч цариця наказала карантина ввести.
Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
А про цього щось у книгах дізнатися годі.
Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
А від чуми з Москви драла довелося дати.
Розсердилась Катерина на нього за теє,
То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
«Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
Відірватися не можу, бо зайнята надто».
А тим часом в Москві люди мусять помирати.
Нема в місті начальників, повтікала влада.
Народ сам собі шукає, як би дати раду.
Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
Потяглися юрби містян до ікони тої.
А що може бути гірше ідеї дурної?
Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
На відміну від начальства, Москву не покинув.
Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
Тож велів він ту ікону подалі забрати.
Але стали дурні чутки по місту гуляти,
Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
«Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
Били черниць із ченцями, пощади не мали.
А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
Іще більше люду в місті за дубці взялися.
Тут уже палили й били, хто кого захоче –
Грабували всі будинки, що впадали в очі.
А частина юрби злої подалась шукати
Амвросія, аби його як слід покарати.
В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
На хорах в одному храмі бідного спіткали.
Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
Шарпали на усі боки та дрючками били.
Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
Ну, а далі грабувати монастир поперла.
Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
Кого б ще за чуму тую треба покарати.
Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
Тож вони і відповісти за таке повинні.
Озвіріла юрба темна кинулась ловити
Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
Дісталося й ще одному між них малоросу
Самойловичу Данилу – вижити вдалося
Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
Хоча саме він без страху боровся з чумою,
Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
Дурні хохли рятували москалів від смерті,
А за те їх москалі ті віддали у жертву.
Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
«Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
Та й подався із народом тоді «розмовляти».
- Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
Із дрючками на те військо пхатися почали.
Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
І червону площу кров’ю довелось залити.
Як почула юрба слова добре зрозумілі,
То розбіглася миттєво. Правда, залишила
Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
Та побачили гармати, до бою готові
Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
Тут уже і Катерина взялася до справи,
Надумала в Москву військо послать на розправу.
На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
Того зразу й відправили на смерть і на муки.
Трьох повісили, десятки батогами били,
Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
Як карають тих, хто з ними разом колотився.
Той попався й прийма муку, а цей залишився
І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
Коли винних і невинних скінчили карати,
То тоді вже нагороди взялись роздавати.
Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
А кому в казармах далі годувати вошей.
Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
А хтось прийшов на готове та й озолотився.
Так на тому й закінчилось кривава бравада –
Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.

- Скажи-но, куме, чому Орбан так
Тепер вчепився в Закарпаття наше?
Я розумію – помагає Раші,
Відволікає сили в нас, однак,
Яка йому до Закарпаття діло?
Що він там втратив? І угорці з ним?
Я довго думав над питанням цим.
От, поясни-но куме зрозуміло.
- Щоб зрозуміти, куме, треба би
На сотню літ та й більше повернути
В минуле. Як війна скінчилась люта
І світ у мир найперший крок робив.
Антанта, яка виграла війну,
Тепер свої умови диктувала.
Німеччина, яка війну програла,
Спокутувати мусила вину.
Союзникам її дісталось теж:
Одна Австро-Угорщина розпалась,
Шматків від неї декілька зосталось,
Які своїх не визначили меж
Та до сусідів зирили весь час,
Як би у них собі щось прихопити.
Те українцям не вдалось зробити
І досі доля розділяла нас
Між москалів і ляхів. Ще землі
Румуни були трохи прихопили.
А Закарпаття до розвалу жи́ло
Під скіпетром угорських королів.
Так само, як Словаччина. Одначе,
Розпалася імперія у ось
Його забрати чехам удалось.
Чого їм угри не змогли пробачить.
Як упустили угри ласий шмат?
Та ж в москалів проклятих научились:
Там довго комуняки колотились,
Поки Європа навела в них лад.
У тому й чехи участь прийняли,
Тож Закарпаття, врешті і забрали.
І двадцять років майже обіцяли,
Що б, навіть, автономію дали
Народам, що в державі проживають.
Та все якісь причини заважають.
Тож так нічого дати й не змогли.
Тим часом Гітлер канцлером зробивсь
В Німеччині. Теж москалів робота:
Війни їм, бачте, нової охота,
Щоб у Європі кожен з кожним бивсь.
А, як уже знесиляться усі,
То Сталін усіх прийде «визволяти».
Тож Гітлер довго не збиравсь чекати.
Під гул німецьких схвальних голосів,
Французів вигнав з Рейну. Далі взявсь
Вже Австрію до себе доєднати.
Судетських німців спробував підняти,
Їх там відсоток чималий набравсь -
Мільйонів п’ять. Тож Гітлер зажадав,
Щоб Чехія Судети ті віддала.
То Чехія, звичайно, не бажала.
Та Гітлер з нею панькатись не став.
І заявив: Судети не дадуть,
То він війною проти чехів піде.
Погано мати отаких сусідів,
Які нахабно так себе ведуть.
Щоб це питання вирішити так,
Аби воно законно виглядало,
То арбітраж у Мюнхені зібрали.
Були там Гітлер та не сам, однак,
А з Муссоліні (ще тиран один).
Був Чемберлен від Англії. Четвертим
Став Даладье – француз. Скажу відверто –
І той, і той, напевно – сучий син.
Їм оті чехи без нужди були.
Їм тихо й мирно досидіть хотілось.
Як Гітлеру Судетів закортіло –
Нехай бере. Що ми, мовляв, могли?
І це оті союзнички, які
Із Чехією договори мали
Про спільний захист. Так от захищали!
Забрав Судети Гітлер. А меткі
До нього угри й ляхи доєднались.
Сілезький Тешин ляхи зайняли,
А угри у Словаччину зайшли
І Закарпаття. Їм тоді дістались
І Ужгород, й Мукачево. Не весь
Їм край дістався – лише та частина,
Де угрів була ледь не половина.
А в них же на всю землю інтерес.
А Чехія, позбавившись землі,
Де були і укріплення, й заводи,
Ослабилась, що й боронитись годі.
А навкруги одні сусіди злі.
Ті «миротворці», що її здали,
Не надто довго в мирі спочивали.
П’ять місяців від мюнхена промчали
І німці нові ігри почали:
Мовляв, як хочуть чехи далі жить,
То мають здатись Гітлеру на милість.
Інакше він їх зовсім скоро виїсть.
А що зосталось чехам ще робить?
Союзничкам вже годі довірять.
Вони об палець пальцем не ударять.
Хіба тим пальцем Гітлера посварять.
І хто ж захоче з чехів помирать?
Коли питання вже до того йшло:
Чи то боротись, чи країну здати.
Надумалися чехи, врешті дати
(Хоч воно, звісно, й пізно вже було),
Хоча би автономію якусь.
І українці узялись за діло.
Обрали владу, армію створили.
Щоправда, уряд перебрався в Хуст,
Бо ж Ужгород вже угри зайняли.
Та й армія – лише дрібні загони,
Беззбройні, хоча віддані до скону
Ідеї незалежності були.
Отож, лише п’ять місяців пройшло
І Гітлер ставить чехам ультиматум:
Під нашим живете протекторатом,
Або… Оте або й перемогло.
Здалися чехи. А словакам він
Велів: чи незалежними ставати,
Чи може їх Угорщині віддати.
І Тісо – був там прихвостень один
Німецький, «незалежність» і обрав.
Теж, звісно, під німецьким патронатом.
А Закарпаттю з чого обирати?
Про те ні слова Гітлер не сказав.
Можливо, теж би незалежність дав
Та Сталіна боявся турбувати.
Ще і угорцям обіцяв віддати.
А час все швидше й швидше упливав.
Тож, не діждавшись рішень ніяких,
Рішили українці не чекати,
Про незалежність власну заявляти.
Бо ж угри уже пхають на поріг.
Проголосили. Заявили з тим,
Що їхня незалежність – лиш початок.
Всю Україну мають доєднати,
Щоб вільно жити у краю своїм.
Для Сталіна недобра новина.
Почухав він потилицю і мовить.
(Не можу повторити слово в слово):
Мовляв, комашка доєдна слона.
Недовго незалежність та була.
Лиш кілька днів, бо не було ще сили,
Яка би військо угрів зупинила.
А їх же сила величезна йшла –
По десять вояків на одного.
А в українців й зброї було мало,
Ото лиш те, що в чехів відібрали.
Та й звідки взяти досвіду того,
Щоб воювати? Бились, як могли.
Кого побили угри, кого взя́ли
В полон і тут же скоро й розстріляли.
А ще ж і ляхи з півночі пішли
У поміч уграм. Уряд не всиді́в.
Волошин у Румунію подався.
(Він першим президентом обирався).
Хоч дехто бився ще багато днів.
Найкращі помирали у борні,
Свободу кров’ю власною кропили,
Дивилися у очі смерті сміло.
Та що вони могли змінить одні?
І кожен з них із вірою вмирав,
За що й життя був ладен положити,
Що ще остання попереду битва.
Ще час для перемоги не настав.

Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
Побачив люльку в Савки у руках
Й надумав одурити козака,
Себе міцненьким тютюнцем потішить.
Як Савка вклався на траві поспать
Після обіду, той тихенько скрався.
Та лиш за люльку лапою узявся,
Як, наче, сонний Савка його хвать.
- Та я ж тебе давно уже зачув!
Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
Узяв за карк козак чортяку того
Та й в очерет псяюку потягнув.
Там догори ногами прив’язав
До пня старого та й сердито каже:
- Сидіти будеш тут довіку, враже!
Як уже Савку чорт той не прохав.
- Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
Як ти для мене зробиш добру справу!
А то знайду на весь твій рід управу!
І не просися більше! – відрубав.
Та і пішов собі. А тут якраз
Смеркати стало, ляхів підступило
До того ставу чималенька сила.
Навкруг порозглядались якийсь час.
Побачили, що небезпек нема
Та й заходились пити і гуляти.
Та краков’як і польку танцювати.
Аж пилюгу до неба підійма.
Вже перед світом, о других півнях
Покликав чорт собі другого чорта,
Що виліз з навколишнього болота,
Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
- Скажи йому, що добре діло є.
- А яке діло, що йому сказати?
- Нічого. Як йому зарані знати,
То діло і не вигорить моє.
Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
- Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
- Е ні, скажи отак комусь дурному.
Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
- Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
Чорт перший здався, став розповідати:
- Там за байраком ляхів є багато.
П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
А в балці коні. Переловим їх
Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
Піду та подивлюся оком власним,
Щоб одурити ти мене не зміг.
Тихцем-бігцем та попід той байрак
Пробрався Савка аж до самих ляхів.
Ті веселяться, мов не мають страху.
«Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
Без чорта того. Позову своїх,
Коней із балки зможем відігнати,
Тоді вже ляхів можна добувати».
Пробравсь до коней, а побіля них
Стоїть кругом сторожа чимала.
Не підступитись. Що його робити?
Прийдеться чорта все-таки просити.
Вернувся Савка, витер піт з чола
І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
Але щоб тільки ляхи наші були!
- Я все зроблю… Але мотузка муля.
Ти відпусти мене скоріш, аби
Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
Твою натуру я чудово знаю.
Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
Ти краще позови чортів своїх.
Як вони зроблять все, так тому й буть,
Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
Чортів одразу налетіло, звісно.
А чорт велить, нехай до пекла йдуть
За зіллям до знайомої чортихи.
А Савка хай своїх збирать іде
Та понад балку в очеретах жде,
Поки вже час наступить для потіхи.
Чорти метнулись, зілля принесли,
Що їм чортиха в пеклі спорядила
Та й сіяти по балці заходились,
Де ляхи коней на траві пасли́.
А оте зілля й проросло умить.
Взялися коні зілля оте рвати
Чи то на нього просто наступати,
Воно, неначе стогне і тріщить:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
Наїлись коні чортового зілля,
На землю повалилися безсилі,
У кожного розперло живота.
Лежать у балці, мов колоди всі.
Тут козаки на ляхів налетіли,
А ті на коней скочити хотіли.
Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
А козаки хапають ляхів тих,
В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
В ставку втопились, риб нагодували.
Не залишилось жодного із них.
А лях же із гуляння залишив
Наїдків із напоями чимало.
Тож козаки за ляхів догуляли.
І Савка чорта, врешті відпустив.
А зілля те розсіялось кругом.
Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
Чи то зубами починає цупить,
Воно стогнати почина бігом:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
«Цикута» кажуть також ще на нього.
Тепер ви, звісно, знаєте – чого.

Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.

Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.

- Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Тепер від того соромом пече.
Надворі його темрява зустріла.
Яскраві зорі блимали з небес,
Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
Та віз уже стояв посеред двору,
На ньому навантажені міхи
З пшеницею. Тож виїздити скоро.
Таки устиг – прогнав усі страхи.
Тут тато вивів і волів з-за хати.
- Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
- Я зараз хутко і зберуся, тату.
Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
Умився прохолодною водою.
Шмат м’яса з хлібом мама подала
Та молока вечірнього удою.
Доїти вранці ще ж не почала.
Їв чи не їв – скоріше, причастився.
І от вже віз їх полишає двір.
Він поряд з татом хутко примостився
Та й подались під супроводом зір.
З села на биту вибрались дорогу,
Що понад Ворсклу в темряві вела.
- А чи далеко до Гелону того?
- Не дуже. Доля, як не буде зла,
За три години будем біля нього.
- А що за місто, тату, той Гелон?
Попереду ще не близька дорога,
Воли ідуть неспішно за селом.
Для них дорога ця, напевно, звична,
Не треба зайвих витрачати слів.
Поки нема попутних, а ні стрічних,
Тож тато кинув погляд на волів
Та й мовить: - Синку, то велике місто.
Мабуть, у світі більше всіх воно.
Чимало люду в нім буває, звісно,
Чимало оселилось вже давно.
Навкруг вали насипані з ровами.
А на валах стіна з дубових паль.
Із неї зручно битись з ворогами,
Що зазирають у наш край, на жаль.
Як тільки вістка розлетить по краю,
Що ворог суне – всі мерщій туди.
Тож ворог лише облизня й впіймає,
Метається навкруг туди-сюди,
Розорить землю та хати попалить
По селах і вертається ні з чим.
Тоді назад вже люди повертали,
Бо ж усе слід відбудувати їм.
- А хто живе в тім місті? – син питає.
- Кого там, синку тільки і нема?!
Будини, звісно, перше проживають,
Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
Прийшли гелони та й там оселились.
Від неврів теж чимало прибуло.
А потім й греки в край наш нагодились,
Їм тут де розвернутися було.
З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
Везуть товар: і хутра, і зерно,
Знаряддя всяке, посуд різновидний.
В Гелоні продається все воно.
Продав, що є, купив те, що потрібно
Та і додому можна вирушать.
Тож, греки й зачастили сюди, видно,
Чогось купить, а щось своє продать.
Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
Бо там, на півдні є міста у них.
Отож, вони зерно туди і правлять.
А нам товарів навезуть своїх:
І посуд всякий, і прикраси різні,
І зброю гарну їхню, і вино.
Хтось тут уже і оселився, звісно,
Живе в Гелоні, наче свій, давно.
- А чому місто не Будин назвали?
Це ж землі наші? – Так то воно так,
Але гелони перші збудували
Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
А далі наші предки долучились.
Дубові стіни поряд возвели.
Коли ж багато люду заселилось,
Тоді уже всі разом узяли
Й поставили міцні дубові стіни
Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
Ти сам побачиш його скоро, сину.
От проминем отой великий ліс,
Що в сутінках попереду чорніє
І буде видно стіни нам його.
А вже на сході небо рожевіє,
Хорс скоро лика візьметься свого
Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
Той чорний ліс на їхньому путі.
Вже чується коліс скрипіння слідом.
Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
- А звідки тут гелони узялися?
Чому в своєму не живуть краю?
На лантухах зручніше умостився
Й продовжив тато розповідь свою:
- Колись гелони тут не проживали
Та й звалися по іншому, не так.
Як кіммерійців у степах їх знали.
Лякався того імені усяк.
Бо ж вони були дуже войовничі,
Носились степом із кінця в кінець.
Вважали: землю їм орать не личить.
Тож кожен кіммерійський верхівець
Лише на війни й здобич сподівався.
В степу тоді їм рівних не було.
Говорять, кіммерійський цар дістався
Аж ген за море, сіючи там зло.
Країни сильні перед ним упали,
Міста лежали спалені кругом.
Бо кіммерійці жалості не знали…
Хотіли світу звоювати всього.
На те і час, і сили витрачали,
Забувши зовсім про свій рідний дім.
А вороги тим часом поглядали
На їх степи. Хотілось дуже їм
У тих степах безмежних панувати.
Тож кіммерійці витрачали сил,
Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
І кіммерійцям вдарили у тил.
Ті похопились та вже пізно було,
Зібрати сили проти не могли.
Та й у зневірі на усе махнули.
Царі їх войовничі ще були,
А люд простий не захотів вмирати.
Навкруг чимало вільної землі,
Податись можна світом, пошукати.
Податися за море, взагалі.
І, як царі їх їхні не вмовляли
За землю битись – не погодивсь люд,
Отож, царі одні на битву стали,
Але не десь зі скіфами, а тут –
Перед народом. Розділились навпіл
І між собою билися на смерть.
Народ лише дививсь на їхній запал.
Скропили кров’ю вони землю вщерть.
Коли ж упав останній із останніх,
Тіла зібрали й поховали там.
Курган високий насипати стали
У пам’ять про царів загиблих нам.
Коли ж курган насипали високий,
То розділились та і розійшлись.
Одні за море подалися, поки
Іще про них там згадки збереглись.
Другі в Таврійські гори перебрались,
Де й досі, звані таврами, живуть.
А треті, що гелони прозивались,
Направили на північ свою путь.
Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
Пішли у край, де і степи, й ліси.
В цім краї предки наші панували,
Отож взялись гелони їх просить
Притулок дати. Їх бо не багато.
А предки добрі прихисток дали.
Ті стали свою кріпость будувати
І в кріпості над Ворсклою й жили.
Орали землю та хліба ростили,
Торгівлю із сусідами вели.
Сюди будини свій товар возили,
А місто саме так і нарекли.
«Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
Ото відтоді так і повелось.
Хоч стільки люду там живе сьогодні
Та назвисько від перших збереглось…
Ось уже й ліс півтемний проминули.
І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
Його лице світ раптом осяйнуло
У той ранковий прохолодний час.
Вози позаду голосно скрипіли,
Уже зібралась валка чимала.
Усі з товаром у Гелон спішили.
Туди дорога з’їжджена вела.
Лиш ліс минули і перед очами
Постав Гелон могутній вдалині.
Дубові стіни на валу стирчали,
Провал воріт відчинених виднів.
Туди вози поволі заїздили
Ті, що до міста перші досягли.
І мито вартовим в’їздне платили,
Щоб в місті вільно торгувать могли.
Здалека, навіть враження справляли
Високі стіни Наче, дивний сон.
Ворота, як обійми розкривало
Перед хлопчиськом місто це – Гелон.

Посол московський до Москви вернувсь -
Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
Усім цікаво – як же все там було,
Чого від Баязида він добувсь.
Зібралось перших купою бояр,
Розсілися на лавках попід стіни.
Всі, як належить, сіли, згідно чину.
Іван на троні – московітський цар.
Бояри всі – холопи лиш його,
Тож він на них лиш зверхньо позирає,
Лише ім’ям холопським прозиває…
Зайшов Плєщеєв і упав бігом
Перед царем (аж гупнув) на коліна.
Цар голову підвести повелів,
Аби той про посольство доповів
В Туреччину, поки іще єдине.
Той на колінах голосно повів:
- Я твою волю виконав, мій царю!
Лицем перед султаном тим не вдарив!
- Чи виконати все, як слід зумів?
Зам‘явся той: - Не всього удалось.
Та ж той султан хотів багато надто:
Я перед ним мав на коліна стати,
Як я стою перед тобою ось.
Та я не став! Царя не осрамив!
Купити ще мене вони хотіли –
Халат прислали, грошенят вручили.
Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
Хотіли, щоб з пашами говорив,
А не з султаном. Та я їм відмовив.
Тримався міцно, царю, твого слова,
За що в темницю, навіть, загримів.
Але не здався. Зрештою, султан,
Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
Я був таки допущений до нього
І на турецький не піддавсь обман,
Султана змусив грамоти вручить
Аби купцям там нашим торгувати
І утисків від турків тих не мати.
Хоч більш нічого не вдалось зробить…
Бояри в залі схвально загули,
Мовляв, нехай там турки наших знають
І, як належить, посланців стрічають.
І, навіть, цар підвестися велить…
В Стамбулі два сановники сидять
В хамамі, між собою розмовляють.
Один другого якось і питає:
- Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
Чому того московського посла
До падишаха зразу не пустили?
І, навіть, до зіндану посадили.
Яка причина у тому була?
- Ти не повіриш – та ж він так смердів,
Неначе зроду ще ніде не мився.
Від смороду я ледве не сказився.
В хамам його відвести повелів.
Не дай Аллах, від смороду того
Султана могло й знудити. Одначе,
Уперся клятий. Митися він, бачиш,
Не мав наказу від царя свого.
Султан стрічатись з ним не захотів,
Лиш грамоти велів йому віддати
Та зі Стамбулу утришия гнати,
Щоби столицю він не засмердів.

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на ніч у вибалку одному.
Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
Багаття розвели, хтось риби наловив.
І аромати вже такі навкруг несуться,
Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
Зварили кулішу із рибою, усілись
Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
Зготовились уже лягати, спочивать.
Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
- Здорові, молодці! – легенько уклонився.
- Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
- Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
Та недалечко тут під Кічкасом село.
- Охота ото вам бовтатися по світу?
Таж людям молодим й так гарно б тут було.
- Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
Урочища того, що Сагайдачне звуть.
Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
Там на губернію їх стачило б, мабуть.
- А що за гроші то? – ті чумаки питають.
- Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
- Казали щось старі, що трохи про те знають.
Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
- Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
Старішого, ніж я, нікого не знайти.
Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
Вже корені давно в землі оцій пустив.
Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
Не було на землі міцнішого коза́ка,
Тож по собі й лишив він славу отаку.
Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
Вам, певно і не знать, як то воно було.
Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
Куди там воювать? Забрали всю старшину.
Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
Забрали землю всю, майно і всю скотину.
Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
Самих же козаків по світу розселили.
Кого у москалі до війська загребли,
А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
І каже нам козак: «Давайте утікать!
Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
Там добре буде нам, кругом же ліс густий
Та скелі і яри. Ніякої турботи.
Згадаємо уклад свій добрий січовий.
Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
Вночі всі на коней та й степом подались.
Слобод ще не було степами у ту пору,
Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
Зробили курені й козакувати взялись.
А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
А у степу хіба татари й чумаки.
Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
Татарам же часом дісталося таки.
А то ще москалі, як степом проїздили,
То їх пограбувать із радістю було.
Отак ми років три чи то чотири жили.
І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
Він вдома більш сидів, побіля куренів.
Бо ж і худобу слід було там доглядати.
Та і на зиму хліб придбати він умів.
А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
Чому б не потрусить ледачих тих панів?
На Київщину ми ще без пригод дістались.
Там розійшлись, аби розвідати доріг.
А тут на лихо нам москальське військо взялось
Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
Примушувать взялись до війська нас вступать.
Віднікувались ми. Та що робити мали?
Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
Повісити велів москальський офіцер.
Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
Погодились служить. Тож в козаках тепер,
Але під москалем. Десь рік отак ходили.
А потім повели нас воювати Крим.
Показувати шлях до Криму нам веліли,
Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
Де німці по сей день в колоніях живуть.
Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
Поки через ріку понтони наведуть.
І стало жаль мені старого Сагайдака,
Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
Прокрастися рішив, повідати козаку.
Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
Помітили мене та й узялись стрілять.
Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
Вдалося допливти, до берега дістать.
А там в чагарники й до куренів дістався.
Було тоді там, може, з десяток козаків,
Хоч я тоді на те не надто роззирався.
Не до того було. Часу на кілька слів.
«Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
Бо скоро тут уже москальське військо стане
І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
Схопились козаки, зібралися тікати.
Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
Все золото зложив у шкуру й до води.
На скелю на середню затяг й поміж каміння
Пустив. Все те багатство там лише загуло.
Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
До біса грошенят там в золоті було.
Затяг те у барліг, поміж каміння того,
Гарненько загорнув й до берега помчав.
Гадав, що козаки чекають там на нього.
А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
«Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
Лишився сам-один на березі нещасний
Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
В землянку заховавсь з залізними дверима.
А я вже на коня та й крізь чагарники.
На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
Мачаю у воді свої сухарики.
Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
Скомандував майор, щоб військо виступало.
Примчали у той ліс – немає козаків.
Лиш курені пусті полишені стояли.
Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
Курінь той був міцний, мурований з каміння.
Взялися відкривать – не виломить дверей.
Вмовляти почали, нехай старий відчине.
А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
Давай вони тоді у вікна йому лізти.
Старого допекли – узявся він стрілять.
Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
Прийшлося москалям скоріше відступать.
А там стіжок стояв гречаної соломи.
Взялися москалі солому ту возить.
Обклали геть усе та узялись по тому
Солому пропихать, землянку щоб набить.
Управились гуртом, а потім підпалили.
Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
Щоб вмерти та живим не датись москалям.
Ще довго москалі на місці тім стояли.
Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
Цілий табун коней в Сагайдака забрали
Та й подались на Крим. І я із ними. От
Прийшлося в козаках ще довго послужити.
Аж доки й постарів й відставку получив.
З забродами ходив був рибу половити,
Аж доки козаків знайомих не зустрів,
Які у слободі місцевій поселились.
То й я до них пристав, та й став із ними жить…
- А золото знайшли, що сховане лишилось?
- Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
Отож, я і кажу – чого ото блукати.
Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.

Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ніхто.
Вона у замку верхньому жила
Фортеці. З молодого воювала
І незалежність царства відстояла.
І слово, кажуть, начебто, дала
Заради свого царства тільки й жить.
Отож була і горда, й неприступна,
Як гори навкруги. Лише підступно
Могли би вороги її зломить.
Сугдея процвітала і, тому
Від женихів їй не було відбою.
Хто звабити хотів її красою,
Багатством теж бажалося кому.
А хто віз славу, у боях здобуту.
Хоч всім Сугдея треба лиш була.
Цариця одкоша усім дала
Та наказала й шлях сюди забути.
Та був один настирливіший всіх –
Закоханий в царицю воєвода,
Що звався Гіркас. Мав і славу, й вроду,
Весь час пропонував цариці їх.
Та і йому відмовила вона.
Із волею розстатись не схотіла.
То Гіркаса страшенно розлютило.
«Не хочеш буть коханая жона,
То я тебе, як здобич заберу!»
Таємно з генуезцями зв’язався,
На їх воєнну поміч сподівався.
Йому, бач, навіть, зрада по нутру.
А генуезці хижо вже давно
На ту Сугдею з моря поглядали,
Як би її привласнити, гадали.
А тут так гарно склалося воно.
За те, що він таємний вкаже вхід,
Одну царицю хоче лиш для себе.
А генуезцям тільки того й треба.
- Лиш проведи і буде все, як слід!
На гори опустилась темна ніч.
Загін ворожий в темряві підкрався,
Де їх уже той зрадник зачекався,
Відкрив таємні двері, звісна річ.
В фортецю увірвались вороги,
Поки усі сугдейці мирно спали.
Мерщій до замку верхнього попхали,
Радіючи, що їм то до снаги.
А при цариці був лише загін
Із охоронців, вірних їй до смерті.
Вони той замок боронили вперто
І ворогу не показали спин.
Та їх все менше в тій борні стає,
Струмки криваві сходами стікають,
Один за одним воїни вмирають,
Життя за неї віддають своє.
- Здавайся, Феодоро! - вже кричать
Їй генуезці, - лишишся живою!
Нічого ми не зробимо з тобою!
Ми хочемо лише Сугдею взять!
І тут вона помітила між тих
І Гіркаса. Всю зраду зрозуміла.
Тож генуезцям крикнула щосили:
- Як є хто справжній воїн серед всіх,
Нехай отого зрадника уб’є!
Тоді я дам вам відповідь потрібну!
А зрадник й генуезцям був огидний,
Убили вмить. - Ми слово ждем твоє?!
І вона їм тоді відповіла:
- Жила я ради рідної Сугдеї.
Вона упала, я – разом із нею!
А далі розвернулась і пішла.
Заціпеніли вороги на мить.
Вона ж зробила ті останні кроки
І у провалля кинулась звисока,
Не захотіла ворогам служить.

Високі гори закривають небосхил,
Ховаючи свої вершини в хмарах.
Пасеться понад річкою отара,
Скубе травичку, що вкриває діл.
Внизу між гір видніє синє море,
Зливаючись із небом в далині.
А за ріку, на другій стороні
Синіє поле. Всюди синій колір.
На камені дідусь-пастух сидить,
А біля нього крутиться хлопчина –
Онучок, певно. Принесла дитина
Обід дідусю. Бо ж тому ходить
Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
Поки овець собаки стережуть,
Розбігтись по долині не дадуть,
Дідусь щось може розказать хлопчині.
А він же мудрий, так багато зна
І вміє гарно так розповідати.
Що хоч у нього можна запитати.
Хвилює думка хлопчика одна.
Далеко в морі він вітрила бачить,
Отож у дідуся свого й пита:
- А хто ото, дідусю, завітав?
Дивись, вітрила в морі он, неначе
Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
- Знов за руном, напевно, завітали?
- Про аргонавтів мама розказала?
- А що, такого не могло і буть?
- Чому ж, було. Не все там казочки.
- А як, дідусю, то насправді бу́ло?
- Що ж, розкажу, поки ще не забули,
Історію ту давню. В ті віки,
Як колхи заселили весь цей край,
Боги у всьому їм допомагали.
Високі трави навкруги буяли.
І звіра, й риби – тільки не зівай.
А десь в печерах високо в горах
Зовсім маленькі люди проживали,
У підземеллях золото збирали,
В підземних промиваючи річках.
Збирали вони золото не все:
Шматки великі йшли до них в скарбниці,
Дрібне ж усе підхоплює водиця
Та й на поверхню у річки несе.
В річках чимало золота було,
На сонці дно, здавалося, блищало.
Тож предки також золото збирали,
Яке тоді водою з гір несло.
Та спробуй ті крупинки відібрать,
Коли все дно устелено камінням.
Та ж предки наші славились умінням,
Навчились скоро золото збирать.
Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
У воду. Вода шерсть ту промиває,
А шерсть крупинки золота чіпляє.
Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
Воно важке й від золота блищить.
Бери тоді, витрушуй здобич свою…
Якиїсь грек, напевно з перепою,
Побачив таку шкуру, що лежить,
Виблискує та і рішив, при тому,
Що ми овець вирощуєм таких,
Що, справді, золоте руно у них.
Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
А уже греки вість ту донесли
Аж до своєї Греції самої.
Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
Та і бігом в Колхіду й попливли.
- Я уявляю здивування в них,
Коли вони тут правду, врешті взнали.
- Ну, звісно, зате там перебрехали,
На цілу казку в них пригод отих.
Якісь дракони – звідки вони в нас?
- Зате вони у Греції герої.
Та й казка вийшла гарною такою.
Жаль, лиш даремно витратили час.
- Чому даремно? В око впало їм
В нас полотно із льону. В їхнім краї
Той льон погано, кажуть, виростає.
А полотно із льону, поміж тим,
Їм і на одяг, й на вітрила треба,
І лантухи із чогось треба шить.
А наші ж вміють полотно робить,
Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
Отож, щороку греки і пливуть
За полотном отим до нас в Колхіду…
- А звідки льон у нас узявся, діду?
- Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
- Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
Тобі і ту історію повідать.
Було давно то, там, за Меотиду
Й за Понт степи широкі є якраз.
У тих степах жили колись брати
Із сім’ями. І землю обробляли,
Й худобу в буйних травах випасали.
На них худобі в самий раз рости.
Робили дружно та землі отій.
Ячмінь ростили в полі та і жито
З пшеницею. Вставали ще до світу.
Зате й достаток з того мали свій.
А то якось молодший десь знайшов
Красиві, аж яскраво-сині квіти.
Надумався при хаті посадити.
Найстарший брат скривився, як прийшов,
Мовляв, даремно витрачаєш час
На забаганки. В полі слід робити,
А ти ту садиш непотрібні квіти.
Але нічого не сказав в той раз.
Хоча в душі образу затаїв.
Сказати слід – поки брати у полі,
Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
Не раз вже невдоволення свої
Виказували. Бо ж здавалось їм,
Що чоловік у кожної працює
Найбільше. В полі цілий день гарцює
Та порівну все ділять, поміж тим.
А вдома те ж саме чоловікам
Торочили весь час та дорікали.
Хоч, спершу ті уваги не звертали
Та десь в душі у них глибоко там
Копичились образи й недовіра.
Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
Що то усе богиня лжі Мана
Їх до розбрату зводила допіру.
І довела. Зібрались всі якось
У полі й сперечатися взялися,
Хто більше на тій ниві потрудився,
Ледь старшому погамувать вдалось.
Тоді й рішили – треба розійтись
Та і окремо господарювати.
Надумали, що кожен має взяти
Одне щось, без чого не обійтись.
Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
На цьому ж місці господарювати.
Наступний брат ячмінь рішив узяти.
Задумливо круг себе подививсь
Й надумався на захід сонця йти.
Там землі, може й не такі родючі
Та він засіє і других научить,
Як можна в полі той ячмінь ростить.
Взяв третій жито та й піти зібравсь
На північ. Там, хоч сонця менше буде
Та жито, мабуть, проросте усюди.
Один молодший при своїх зоставсь.
- А що мені? - Он, квіти і візьми,
Які надбав. – найстарший йому мовить.
Послухавсь менший братового слова,
Хоч жінка й умивалася слізьми,
Та і подавсь на південь, щоб знайти
Десь там якесь пристанище для себе.
В дорозі ночували просто неба,
А зранку піднімались далі йти.
Дійшли до моря й берегом пішли
Аж доки й гори шлях перепинили.
Минули гори й там уже осіли.
Долину понад річкою знайшли.
Поки він якусь хатку будував,
Вона ділянку поряд обробила,
Насіння синіх квітів посадила,
Яке чомусь він льоном називав.
Трудились від зорі і до зорі,
Тож скоро у долині обжилися.
На осінь саме й квіти одцвілися.
Зібрав він «урожай» о тій порі.
А кинулись стебло перебирать,
А в нім волокна і тонкі, і довгі.
Нитки такі чудові вийдуть з нього,
А з ниток можна полотно зіткать.
Самі навчились та навчили всіх,
Хто навкруги і полотно робити,
І одяг дуже гарний з нього шити,
Який у холод відігріє їх,
А в спеку розпашілих охладить.
Як полотно на рани накладати,
Вони скоріше будуть заживати.
Та з нього що завгодно можна шить.
В долинах рік засіяли поля,
Які, як море, здалеку синіли.
За літо льон встигав набратись сили
Та і давала щось таке земля,
Що полотно було й цупке, й легке.
А вибілене – зовсім сніжно-біле.
Сусіди в ті долини зачастили,
Бажаючи, мабуть й собі таке.
Від того край розцвів і збагатів,
Бо ж люди полотном тим торгували,
За ним з-за моря, навіть припливали,
Хто на торгівлі збагатіть хотів.
Тож, не якесь казкове там руно,
А льон Колхіду в ті часи прославив…
Та час, онучку, братися до справи,
Бо вівці знову подались он о.

Похвалявся кум Микола кумові Івану:
- Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
Ходиш-ходиш навкруг нього з весни до морозів,
А що маєш з того поля – мозолі та сльози.
Горба гнеш, а в результаті ледве кінці зводиш.
Невже, куме, тобі праці своєї не шкода?
Як ото тобі на пана дні і ночі гибіть,
Ходім краще, пошукаєм козацького хліба.
Був недавно у Черкасах, знайомого стрінув.
Він давно уже на пана горбататись кинув.
Іде з весни в Дике поле і там промишляє.
Та від того за нас більше набагато має.
Віддасть панові частину з того, що здобуде
І живе собі спокійно, як всі вільні люди.
Каже, в полі диких звірів і зубрів багато.
Диких коней і оленів – встигай полювати.
А полюють на них тільки, щоб шкіру здобути.
М’ясо ж просто викидають, не хочуть і чути.
Хіба, може, зі спини ще шматочок і вріжуть,
Бо воно там, ти й сам знаєш: і смачне, і ніжне.
Диких кабанів і ланей зовсім не вживають,
Бо ж достатньо і без того м’яса собі мають.
Диких кіз у тому полі розвелось до біса,
Табунами біжать взимку ховатись до лісу,
А улітку назад в степи знову повертають,
Тож селяни їх до тисячі на рік убивають.
А бобрів понад річками стільки розвелося,
Запросто хутром бобровим розжитись вдалося б.
А про птахів нема чого, навіть говорити,
Можна голими руками по степу ловити.
Казав той, що малих хлопців беруть із собою
Та привчають потихеньку до роботи тої.
Поки там ото дорослі на звіра промишляють,
Хлопчаки в човнах всю весну по річках шугають.
Назбирують цілі човни яєць диких качок,
Гусей, журавлів чи чапель, де тільки побачать.
Чи то вже малих наловлять пташенят, розводять.
До осені вже дорослі табунами ходять.
Орленят, бува наловлять, у клітках тримають,
Доки у орлів великих ті повиростають.
То зовсім не для забави, бо ж пір’я орлине
Йде на стріли – тоді стріла прямо у ціль лине.
Псів, яких беруть з собою, м’ясом диких звірів
Та рибою лиш годують. Риби ж там без міри.
Осетри та інша риба аж кишать річками.
Хоч бери їх та лови теж голими руками.
До зими таких запасів можна наробити:
Запасти хутра та риби в діжках засолити,
Що вертаєшся з добром тим, податки заплатиш,
А все інше продаєш та все на себе тратиш.
- Гарну змалював картину. А як же татари?
Їх же там гасає степом, кажуть, цілі хмари.
Налетять та відберуть все, що устиг надбати.
- Ну, не сам же ти у полі будеш промишляти.
Назбирається ватага таких же завзятих
Та одразу й отамана беруться обрати.
Мають зброї у достатку та й стріляти вміють.
Так, що просто їх татари чіпати не сміють.
Десь у полі понад річку гард собі збудують.
Там добро своє тримають та добре вартують.
Із татарами не надто панькаються, стрітять,
Одкоша дадуть такого, що п’ятам и світять.
Я збираюся на весну іти в уход, куме.
Та і ти, поки ще час є, гарненько подумай.
Нема пана над тобою, вільний степ навколо.
А прибуток – тут такого не маєш ніколи.
Та ж такий він – хліб козацький: хто не ризикує,
Той на пана горбатиться й все життя бідує.
А хто кине виклик долі та страх подолає,
Той і хліба козацького у достатку має.

1
Ще зі шкільної парти, наче ржа
Уїлися історії про іго,
Про те, як Русь переживала лихо
Під пострахом монгольського ножа.
Незрозуміло – двісті, триста літ
Все то було. Але Москва зібрала,
Нарешті сили й на борню постала
(За що їй, звісно, дякувати слід).
На полі Куликовому зійшлись
Дві сили – кілька сотень тисяч воїв.
Москва в бою зіткнулася з ордою.
Не втримались монголи, подались.
Русь перемогу святкувать могла,
Бо ж вперше рать монгольську подолала.
І вікове монгольське іго впало…
Але, наскільки правда в тім була?
По-перше, якщо хтось під ігом був –
То все прості селяни і міщани.
Князі ж монгольські одягли тюрбани
І кожен у монгольську дудку дув.
При тому грабували власний люд,
Бо ж треба й данину монголам дати,
Й свої кишені набивати златом.
Та й в землях ще не допускати смут.
З обов’язків князівських ще було
Поїхати до хана, поклонитись,
Дарунками з чинами поділитись
Та, як бува монгольське військо йшло
Десь у похід, то воїв своїх дать.
Хай за монголів в чужині вмирають.
А що про битву Куликовську знаєм?
Там поле те, як розмір його взять,
Й кілька десятків тисяч не вмістить
Сил протиборчих. Звідки сотням взятись?
Тож москалям прийшлося забрехатись,
Щоб собі ціну більшу тим набить.
Та й сама битва схожою була
Більш на розбірки між ханів монголів.
Таких у ті часи було доволі.
Москва, немов орда себе й вела.
Та з битвою тією москалі,
Неначе дурні з ступою носились.
Як на ікону, начебто, молились –
Мов найзначніша битва на землі.
Мовляв, терпіла іго те вся Русь,
Вони на бій із нею перші стали
І тим всю Русь нещасну врятували.
Я в тім лайні копатись не берусь.
Згадаю просто, що за двадцять літ
До тої битви наші предки славні
Під керівництвом Ольгердовим вправним
Монгольський струсонули добре світ.
На Синіх Водах одкоша дали
Місцевим ордам, що тут панували
І їх тоді аж за Дніпро прогнали.
Та ми про це дізнатися змогли,
Лише коли аж незалежні стали.
Адже до того москалі все те,
Що могло їхню зверхність похитнути,
Всіляко намагалися «забути».
У них єдине правило просте:
Себе хвалити, а других ганити,
Про подвиги свої (чи то й були?)
Романи цілі написать могли.
А от про інших – годі й говорити.
Повидирали цілі сторінки
З літописів, аби усі забули ,
Які їх славні предки колись були.
Гадаючи, що проминуть віки
І зітреться із пам’яті людей
Минуле славне. І забудуть люди
Про корені свої, покірні будуть,
Тоді вже «руський мір» навік прийде.
До чого я? Щоб до кінця забить
Цвях в домовину їхнього «геройства»,
Я хочу людям нагадати просто,
Що ми монголів научились бить
Задовго, навіть, і до Синіх Вод.
Москва ще від Батия кров не змила,
А ми добряче вже монголів били,
Стрічали «го́стей» від своїх щедрот.
Хтось з вас про річку Окунівку чув?
Маленька зовсім річка в Білорусі.
Там колись бій (не перший вже) відбувся,
Де хан монгольський нашу міць відчув.
Тож про ту битву й хочу повісти,
Аби про неї люди не забули.
А то за сотню літ до того було,
Як Мамай здумав на Москву піти.
І, як на полі Куликовім стрівсь
З московською теж дикою ордою.
А потім мусив утікати з бою
Та так, що й слід в Криму десь загубивсь…
Тож слухайте, як все воно було
Та москалям про те розповідайте,
Їх брехням розповсюдитись не дайте.
Бо сіється із ними світом зло.

2
Яскраві зорі всіяли все небо,
А місяць десь ще в видолинку спав.
Вечірній вітерець також пропав,
Надумав, мабуть, що спочити треба.
У балці понад річкою вогні.
Рать бойова на відпочинок стала,
Вона якраз ті вогнища й розклала.
Розмови навкруг них, то голосні,
То тихі. Десь і пісню заведуть.
Та то вже тихо. Княже повеління.
Над річкою туман легенький плине
Та комарі роями аж гудуть.
Тож ратники поближче до вогню
Все туляться, щоб димом відганяло
Ту мошкару, що так скажено жалить.
Набралася проклята сил по дню.
Біля одного вогнища сидять
З десяток, мабуть, ратників. Між ними
Старі сусідять з зовсім молодими.
А молодим про все ж цікаво знать.
Один вже літ під сорок чоловік
Розмову раз по разу починає:
- Йдем на татар. Та ж вони силу мають.
Я з мамою ледь з Києва утік,
Як ті татари облягли його
З усіх боків, що й просвіту немає.
Я, хоч малий був, добре пам’ятаю.
Куди не кинь – татари все кругом.
Татари, кажуть, на Литву пішли.
Чого би нам в ту справу устрявати?
Дадуть ординці жару – будем мати…
- Чого ти ниєш?! От, мене не зли! –
Озвавсь старий досвідчений вояк,-
Говориш, що в татар багато сили?!
Так ми з Литвою вже не раз їх били.
- Щось у таке не віриться ніяк!
- А ти повір. Я дещо бачив сам,
Про дещо чув від князя Святослава.
Я ж був у багатьох при ньому справах.
При вогнищі якось повідав нам,
Як до Міндовга в Новогрудок був
Темник Кидань прислав послів з наказом,
Щоб за п’ять літ сплатив борги одразу.
Міндовг, коли нахабство те почув,
Рішив схитрити – сил бо мало мав.
Послів затримав, бо, мовляв, збирає
Він данину. Хай трохи зачекають.
А сам таємно вже війська збирав.
Покликав в поміч і своїх братів
З Жемайтії й Литви, щоб йшли полками.
Коли уже обставився військами,
То критися вже далі не хотів.
Позвав послів татарських і сказав,
Що данину платити він не стане.
Лиш пару стріл послав тоді Киданю.
Послів відправив і війська підняв.
Поки орда збиралась у степах,
Під Мозирем вже їх він зустрічає.
Другого шляху у татар немає.
Кидань же сподівався лиш на страх
Перед ордою. Тож її привів
Через Дніпро. Над Прип’яттю рікою
Спинивсь при гирлі із ордою тою.
Загони по всім краї розпустив,
Аби навкруг пустошили вони:
Палили села і ясир збирали.
Тож нападу ординці не чекали.
Міндовг же, почекавши, днем одним
Зненацька на ординський стан напав.
Татари, хоч того й не сподівались,
Все ж мужньо захищатись намагались.
Міндовг до річки притискати став,
Щоб жоден із орди не врятувавсь.
Орду литвини, мов траву косили.
Лише Кидань зібрав останні сили,
Пробивсь крізь військо і в степи подавсь.
А та орда вся майже там лягла.
Коли ж з ордою тою розібрались,
То вже тоді й загонами зайня́лись
Орди, що скрізь ясирити пішла.
Переловили й перебили всіх,
Забрали здобич і полон звільнили.
А далі в Новогрудок поспішили,
Де з радістю усі стрічали їх…
Це те, що князь нам переповідав…
Минуло з того, мабуть, дев’ять років.
Орда ще не засвоїла уроків…
Отого літа князь наш Святослав
Відправив посланців у Новогрудок.
До князя Шварна. Вже Міндовг помер.
Онук по ньому князював тепер,
Звавсь Скиримонтом, але поміж люди
Всі звали Шварном. З посланцями я
Поїхав теж, бо ж як без охорони.
Хто ж їх від лиходіїв обороне,
Яких ліси дрімучії таять?
Якраз ми в Новогрудок прибули,
Коли і посланці від Балаклая,
Що ханом був тоді в степах безкраїх
Заволзьких. Посланці ті почали
Від князя данину знов вимагати.
А Шварно був гарячий, молодий,
Утримати не зміг характер свій,
Велів послів добряче покарати:
Відрізати носи і губи їм,
А також вуха та і відіслати.
А ханові отому передати,
Що він також закінчить скоро тим,
Як вимагать продовжить данину.
На результат не довелось чекати –
Заледве князь устиг війська зібрати,
Як вже й рушати треба на війну,
Бо хан з ордою хутко прилетів.
Мабуть, зарані знав, як воно буде,
Тому набрав в степах багато люду,
Провчити непокірного схотів.
Не до посольства князеві було.
А я із ним податись напросився.
Бо вже давно з татарами не бився.
І військо швидко на кордон пішло.
Містечко там Койданово стояло.
Там князь й надумав ворога стрічать
Та доброю «гостиной» пригощать.
Місцину гарну з військом ми зайня́ли
Поміж лісів з яругами й боліт.
Орді там зовсім розвернутись ніде.
Вона ж без бою вже назад не піде,
Бо їй же князя покарати слід.
Князь з військом всю дорогу перейняв,
Навкруг по лісу поробив загати,
Тож вибору в ординців не багато,
Хан із ордою в «лантух» і попав.
Натиснути хотіла в нас орда
Та по дорозі втратила всю силу.
Тож головний удар її відбили.
А далі «ні туда, а ні сюда».
Орді б назад у поле відійти,
Зібрати сили й знову налетіти,
Вона ж ніяк не може вийти звідти,
Де хан її спромігся завести.
І топчется, колотиться вона,
Вже й не орда, а так юрба-юрбою.
А ми її долаєм смертним боєм.
Дорога у орди назад одна
Та й ту ми спромоглися перейнять.
Поки на нас ординці налетіли,
Загони наші шлях їм зачинили –
Вже й засіки їй на шляху стоять.
Як без коней – пробилися б, мабуть,
Але коня татарин не покине,
Бо ж у степу він без коня загине.
А наші насідають та їх б’ють.
В тій колотнечі вся орда лягла.
Сам Балаклай у січі тій загинув.
Лиш не багато показали спини,
Догнати їх погоня не змогла.
До ранку ми стояли «на кістках»,
А далі князь повів війська походом
Аж за Дніпро, звільнивши Мозир згодом
І Стародуб, й Карачєв. В тих містах
Його стрічали, як захисника.
Те ж в Турові й Чернігові… Отак то!
Хоч сили в князя було й не багато
І перемога не була легка
Та чосу добре ми дали тоді
Проклятим зайдам. І тепер так буде!
- Але ж у хана, чув, говорять люди,
Немає ліку тій його орді.
Він і заволзькі орди нам веде,
Ногаїв, кримців лютих і казанців…
- Скажу ще й більше. Князь узнав від бранців,
Що їх сторожа наша привела:
Ще й суздальські князі ідуть із ним,
Що себе руссю також називають.
Вони в усьому хану помагають.
Ті геть поруйнували їхній дім,
Побили люд, а цим усе дарма.
Готові хану задницю лизати.
Тож іще й з ними справу будем мати.
У нас другого виходу нема.
Але не бійся. Новогрудський князь
Тройнята – син достойний батька Шварна.
Не буде сили витрачати марно.
Збирає сили спільні на цей раз.
Братів своїх у поміч запросив
З Чернігова і Турова. Покликав
Із Друцька князя. Сили невеликі
Із Луцька і Волині князь привів.
Та й Святослав наш з Києва веде,
Як бачиш, силу немалу для бою.
Тож битись будем нарівні з ордою
І вона тут лиш смерть свою знайде!..
Та час вже пізній, спати треба йти,
Бо завтра рано прийдеться вставати,
Нам крокувати ще і крокувати,
Щоби литвинів війська досягти.

3
А вранці, і зоря ще не зійшла,
Князь повелів дружину піднімати.
Гонець посеред ночі встиг примчати
І новина недоброю була.
Орда змогла до Мозиря дійти,
Над річкою, що Окунівка звалась
У таборі вона розташувалась.
Аби її ще далі не пустить,
Тройнята військо теж туди повів
І на зорі збирається напасти
На вражий стан. На них, як сокіл впасти.
Тож просить, щоби й Святослав поспів.
У поспіху зібрались й подались.
Вже сонечко в дорозі зустрічали.
Хоч деякі півсонні і бурчали,
Бо ж таки, справді, рано піднялись.
Та то вже так аби не чув лиш князь.
Та й нервували, мабуть, перед боєм,
Бо ж мало хто стикався із ордою
В бою відкритім. Тупіт розлітавсь,
Дзвенів метал, бо ж броні одягли –
Орду в дорозі раптом можуть стріти.
Готові миті кожної до битви.
Надвечір вже до Прип’яті дійшли.
У Мозирі все, мов повимирало.
Мабуть, в ліси ховатись повтікали.
Хіба дідка старого десь знайшли.
Повідав він, що військо вже пройшло
Ще рано вранці. Що ординці бу́ли
На тому боці. Глянули й гайнули.
Та то надвечір вчора ще було.
Та тут сторожа прилетіла знов,
Передали, що битву добре чули.
Отож про діда всі умить забули.
Заграла в жилах войовнича кров.
За Прип’ять перебрались і в той бік,
Своїх коней гарячих повернули.
Вже і самі відгомін битви чули,
Доносився чийсь войовничий крик.
За лісом, правда, видно не було,
Що саме відбувається на полі,
На чию користь повертає доля.
Маленьке в лісі минули село
І князь велів спинятися усім,
Хоч вої рвались чимскоріш до бою.
- Погляну сам! – князь військо заспокоїв,
Махнув кільком наближеним своїм
Та і помчав крізь ліс. Коли вернувсь
Весь стиснутий, неначе та пружина,
Оглянув пильним поглядом дружину
Й до неї з словом запальним звернувсь:
- Дружино! Браття! Нині час настав
Аби монголів клятих покарати.
Їм Київ поруйнований згадати.
Курдан прийшов помститися, мовляв,
За батька смерть – отого Балаклая,
Що, наче тать з ордою налетів.
Він тут позбиткуватися хотів,
Але й могили вже його немає.
Те ж саме і Курдана того жде!
Там наші браття помочі чекають,
Ординці їх до річки притискають.
Ще трохи і князівський стяг впаде.
Орда святкує перемогу вже
І нашого удару не чекає,
Необережно спину підставляє.
Час у ту спину вдарити ножем!
Вперед, дружино! Сором буде нам,
Коли ми ту орду не подолаєм! -
І князь меча булатного виймає, -
Ударим дружно! Ворог лютий там!
І перший повернув коня свого.
Корзно червоне вмить затріпотіло.
Дружина клич князівський підхопила.
Хоча орда не чула ще того.
Сп’яніла від пролитої крові́,
Литвинів добивати вже збиралась.
І тут дружина київська врубалась
В юрбу ординську. Ті, що ще живі
З литвинів, мов набрались нових сил.
Орду затисли між мечів кривавих.
Вже не «Хуррагх!», сильніш звучало «Слава!».
І помсти меч ряди орди косив.
Металася налякана орда,
Затиснута, неначе у лещатах.
Тепер не їй на полі святкувати,
Упала на їх голови біда.
І падали ті голови в траву.
І коні по тих головах топтались.
Живі кудись пробитись намагались.
Ті в річку – раптом і перепливуть.
Ті в болота – а раптом і проскочать.
Курдан зібрав круг себе, кого зміг
І на литвинів втомлених наліг,
Пробитися крізь військо їхнє хоче.
Орда металась в паніці. І тут
На суздальців кияни налетіли.
Ті добре поживитися хотіли
В краях литвинських. Загнані у кут,
Забули вже, чого сюди ішли.
Кричати стали, що й вони слов’яни,
Що такі ж самі браття-християни,
Але киян спинити не змогли.
Згадали ті, як Боголюбський був
Поруйнував всі київські святині.
Тож суздальцям за те і мстились нині.
Їх скигління, немов, ніхто не чув.
Рубали всіх – казанців, кримчаків
І суздальців, ногаїв – без розбору.
Все поле устелили трупом скоро.
Курдан зумів пробитися-таки.
За ним слідом і залишки орди
Помчали в ніч, шукали в ній спасіння.
А наші корчували те насіння,
Щоб більш такий бур’ян і не вродив.
Коли уже запала глупа ніч,
Втомились коні, руки потомились,
Бо ж вони таки добре потрудились.
Вертались вої в світлі зірок-свіч
До Окунівки – на «костях стояти»,
Потомлені та радісні при тім,
Бо ж удалось орду здолати їм
І, врешті, перемогу святкувати.
Нелегко перемога та далась.
В жалобі був литвинський князь Тройнята,
Бо ж полягли в бою обидва брата.
І Симеон загинув – друцький князь.
Князь Луцький сина втратив у бою.
А простих воїв вже й не зрахувати.
Та поки ще не думали про втрати,
Бо ж змогли землю захистить свою.
Змогли страшного ворога здолать,
Що ним дітей з малого ще лякали.
Тепер страху ніякого не стало:
Як спільно – можна всіх перемагать.
Тоді ніякий ворог не страшний,
Хай до зубів озброєний він буде.
Коли сміливе серце б’ється в грудях,
А поряд ще товариш бойовий,
Хай ворог начувається тоді.
З мечем прийде – від нього ж і загине.
Стояти буде вічно Україна,
А від орди не лишиться й слідів.

1
Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
У школах вчили ще й в інститутах
Аби не сміли того забути,
Як Петро шведам хребет зламав.
Найкраще військо отих часів,
Яке Європу в боях скоряло,
Перед російським штиком втікало,
А король шведський поперед всіх.
Про те писали багато книг,
Про те поеми, вірші писали
Аби ми часом не забажали
Хоч розібратись в подіях тих.
Чому програв Карл Полтавський бій?
Як Петро змусив його втікати?
Хоча писалось про те багато
Та внесок хочу додати свій.

2
В глибокій за́думі сидить
В шатрі своєму Карл. Не спиться.
Воно і спати не годиться,
Надвір би вийти, походить.
Та вдень під обстріли попав,
Як в розвідку ходив. І куля
Таки дістала в ногу. Муля.
Та він уваги не звертав.
Болючіші за те думки.
І так, і так він повертає
Та виходу, однак немає.
Прийдеться битися-таки.
А скільки мріялось отак,
З Петром зустрітися на полі,
Щоб уже визначити долю.
Але не так усе, однак.
Все склалося не, як хотів,
Чи Бог від нього відвернувся.
Ішов, ішов і враз спіткнувся
І, наче, в прірву полетів.
Де саме він з путі звернув,
Яким ішов до перемоги?
А почалося, мабуть, з того,
Що у Європі довго був
І дав Петру набратись сил.
Давити треба після Нарви.
Він думав, що довершив справу,
Встеливши московітом діл
Перед фортеці. Втратив час,
Коли Європою мотався.
Петро ж із силами зібрався
І не піддасться на цей раз.
Зібрався на Москву іти,
Але побачив – сил замало.
А тут з Укра́їни позвали
Та обіцяли помогти.
Мазепа в тайні від Петра,
Рішив із Карлом поєднатись.
Чого ж отим не скористатись?
Немає худа без добра.
На Левенгаупта й тепер
Іще сердитий. Так бездарно
Програти при Лісній. Він марно
Чекав ту поміч. Ледь не стер
Тоді на порох генерала.
Де десять тисяч вояків?
Сім тисяч із добром возів,
Що московіти відібрали?
Без того на Москву іти
Він не наваживсь. В Україні
Знов сподівався стати сильним,
Щоб далі військо повести.
Та сподівавсь на те дарма.
Мазепу мало хто підтримав,
Прийшов лиш з козаками тими,
Яких він під рукою мав.
Ще запорожці підійшли
Із Гордієнком. Й все, одначе.
Із тим Москви він не побачить.
А московіти почали
Всіляко мстити і карати
Тим, хто з Мазепою пішов.
Річками полилася кров.
Та що від дикунів чекати?
Батурин гетьманський взяли,
Нікого там не пожаліли.
Січ зруйнували і спалили.
Ба, більше, в зиму почали
Все нищить на його шляху,
Щоб і зернини не зосталось.
Солдати з голоду хитались,
Клянучи долю нелегку.
Петра він викликав на бій
Та той десь по лісах ховався.
Здолати голодом збирався.
Та не спромігся. Він – живий.
І військо теж живе його,
Готове, як завжди до бою
З тою московською ордою.
Він-таки витягнув того
Довготелесого царя
На битву. Може і запізно.
Той встиг зібрати силу грізну,
Поки в Полтаві він застряг.
Полтава та йому була
Потрібна, як приманка лише.
Уже б давно її полишив.
Та й встояти би не змогла,
Якби він тільки дав наказ.
Та він чекав, що Петро вхопить
Оцю приманку. Й кров’ю скропить
Полтавське поле й на цей раз.
До того ж в поміч Крим чекав,
Хан обіцяв прийти з ордою.
Прийти залізною ходою
Із Польщі шведський корпус мав.
Та ні того, а ні того.
Що мав тепер із тим робити?
Петра із тим, що має, бити?
Чи почекати ще чого?
Вже б почекав би кілька днів
Та від розвідників дізнався,
Що хан Аюка наближався,
Калмиків сорок тисяч вів.
Петро вже Ворсклу перейшов,
Вже й табір в Яківцях поставив,
Редутами себе обставив,
Щоб Карл зненацька не зайшов.
Піхоти тридцять тисяч мав,
Кінноти двадцять, ще й до того
Нерегулярних з двадцять в нього
Десь тисяч. Стільки назбирав.
Ще і гармат три сотні десь.
А що він мав – сімнадцять тисяч
Тих, кому шведом зватись личить.
І піших й кінних. От і весь
Розклад. Валахів, козаків
Не брав він в розрахунок, навіть.
Бо звик завжди робити справу
Із тим, що знав. А ті які –
Поки не відав. Тож для бою
Лише своїх наготував.
Козаків в таборі лишав.
Частина прикрива собою
Полтаву, щоб, бува, звідтіль
Йому не вдарили у спину.
Гармати всі теж там покинув,
Не витрачати щоб зусиль.
План особисто розробляв,
Зібрав до себе генералів,
Щоб усі бачили і знали,
Що духом їх король не впав.
План був простий. Бо він хотів
Петру про Нарву нагадати.
Іти вперед і нападати,
Нехай би ворог і сидів
За стінами, в траншеях. Та
Ніщо спинить його не в силах.
Бо ж перемога любить смілих,
До них обличчя поверта.
Тож він намірився пройти
Вночі тихенько між редутів,
Щоб московітам не почути.
(Тому й гармати не тягти).
А далі зшикувать полки
І вдарить на московський табір.
Хоч він укріплений не слабо
Та шведи брали й не такий.
Нічний удар, гадав він так,
Повинен паніку посіять.
А шведи воювати вміють,
Їх вже не стримати ніяк.
Хоч скільки б в таборі тому
Не було війська – все здолають
І московіти повтікають.
Дістанеться Петру тому.
Так генералів він повчав,
Хоч бачив сумніви в обличчях.
Та ж суперечити не личить
Своєму королю. Й змовчав,
Ніхто супроти не сказав
Ні слова. Вірили у те,
Що вихід він-таки знайде,
Бо ж якийсь дар від Бога мав.

3
Не мовив проти жоден генерал,
Але, як всі , нарешті розійшлися,
То він уже не витримав, змолився
До Господа. Бо ж в грудях, як кинджал,
Зневіра в себе: - Господи, прошу,
Не дай мені, а ні кому другому,
Живими повернутися додому,
Бо сором той ніколи не прощу,
Коли програю - вже без вороття!
А в перемогу він уже не вірив.
Хоча усе, чого досяг допіру
На кон поставив. Навіть, і життя.

4
Опівночі у темряві густій
Без смолоскипів рушили колони.
Попереду піхотнії загони,
Кіннота слідом замикає стрій.
Ішли у повній тиші. Підійшли
Вже до редутів. Московіти спали.
Не сподівались того, не чекали.
А далі піхотинці залягли,
Чекаючи, коли всі підійдуть.
Але колони зліва заблукали
І, доки вістові їх відшукали,
Вже й московіти щось змогли почуть.
На сполох вдарили, стріляти почали.
Уся раптовість в одну мить пропала.
Не знали, що робити генерали,
Питатися у Карла почали.
А той уже все вирішив: вперед!
Хоч доля вже від Карла відвернулась.
Полки з жорстоким опором зіткнулись.
Хто уже з боєм той редут бере,
Хто мимо нього пробіга лишень,
Щомиті може кулю упіймати,
Бо ж ворог не спиняється стріляти –
І кожен поряд – то жива мішень.
А московіти цілять з-за валів.
Щоб їх узяти – хоч драбини мати,
Без того кров даремно проливати.
Та й швед тоді нікого не жалів,
Коли якісь редути узяли.
Усіх нещадно стали убивати –
В бою закон – полонених не брати.
Та більшість крізь редути ті пройшли.
Сам Карл на ношах військо своє вів
І два десятки відданих драбантів
За нього ладних і життя віддати.
Та він свого сьогодні не жалів.

5
А далі за редутами зустрів
Їх Меншиков з кіннотою. Наскочив,
Неначе кіньми затоптати хоче.
Тут Шліппенбах з кінними налетів,
Зім’яв умить кінноту московітів
Та і до Ворскли в болота погнав.
Щоб Реншільд повернутися не дав
Наказа, всіх могли би потопити.
Піхота ж у тій куряві, яка
Знялась кінними – не видать нічого,
До табору наблизилася того,
Де сам Петро і всі його війська.
Звідтіль гармати вдарили впритул,
Картеч косити лави шведів стала
І всі їх за якуюсь мить змішала.
Та ще і хмара полетіла куль.
Карл дав наказ до лісу відступить
Аби порядок у військах навести
Та, врешті, справу до кінця довести –
Петра із його військом розгромить.
Почавши в лісі шикувать полки,
Побачив, що немає досі Росса.
Тому пройти редути не вдалося
Тож він у табір повернув-таки.
А то третина шведських сил усіх!
Із ким московський табір штурмувати?
Та Карл не знає слова – «відступати»
Й тепер те слово вимовить не зміг.
Він лише десять батальйонів мав
Супроти сорока у московітів.
Ті вийшли теж із табору – помітив,
Петро шеренги шикувати став.
Там, де у Карла лінія одна,
Петро своїх поставив тісно вдвоє.
Війська наготувалися до бою.
Рівнина, як для нього, затісна.
Кінноту Карлу ніде розгорнуть,
Тож він її поставив за піхоту.
Як вдасться московітів побороти,
Тоді кінні уже їх і доб’ють.
Карл дав наказ і шведи почали
Атаку. Стрімко рушили по полю
В надії, що до них всміхнеться доля.
Хоча відомо, що на смерть ішли.
Ревнули разом сотні три гармат
І ядра стали лінію косити,
Ще вдарили з мушкетів московіти.
Та шведи йдуть – нема шляху назад.
Бо ж повелів король. Його наказ
Для них святий. Хай смерть в обличчя дише.
Вона одна їх і зупинить лише.
Здавалось, що за мить спинився час.
У московітів паніка росте.
Стіна вогню тих шведів не спинила.
Це ж яку треба було мати силу,
Щоб не злякатись, далі йти. Проте
І московіти все іще стоять.
Бо ж цар із ними. Той не пожаліє,
Коли з шеренги хтось піти посміє.
Хоч страшно та не сміють відступать.
Здавалося, що знову став Давид
На битву з Голіафом. Відрізняє,
Що пращу Голіаф тепер тримає,
Хоч менший войовничіший на вид.
Гримлять гармати, але шведи йдуть,
Живим під ноги мертвими лягають
Та вже до московітів добігають.
А ті в страху уже удару ждуть.
Ядром у Карла ноші рознесло,
Прийшлося на коня йому сідати.
Бо не збирався він своїх кидати,
Нехай би й усе військо полягло.
Драбанти гинуть за одним другий,
Від куль тілами Карла прикривають.
І з посмішкою на устах вмирають,
Обов’язок виконуючи свій.
Добігши московітів, Карл велів
У них з мушкетів постріли зробити.
Далеко кулі не змогли летіти,
Бо порох геть пропав і відсирів.
Одна надія лише на штики.
Хоча ряди у шведів поріділи
Та в них було іще достатньо сили,
Щоб на московські вдарити полки.
І от він – шведський штиковий удар.
Вломились шведи в лави московітів
Й потроху узялися їх тіснити.
У відчаї метавсь московський цар.
І лівий фланг, і центр подались,
Вже деякі й побігли батальйони.
Але Петро їх завертає, гоне
Аби зі шведом у бою зійшлись.
Все ж кількість мужність почала долать,
Все менше шведів у живих лишалось.
Але вони тримались…ще тримались.
Король не дав наказу відступать.
Усе на нім трималось в тім бою.
Солдати б всі загинути воліли,
Без нього й ні на крок не відступили.
Та Бог вже волю висловив свою.
Упав забитий кінь під королем
І сам він у безпам’ятті звалився.
«Загинув!?» - крик по війську прокотився.
Хоч був король живий тоді. Але
Його драбанти підхопили вмить
І з поля бою винесли до лісу.
Та шведи вже потроху подалися,
Вже сил немає ворога спинить.
Біжить піхота, хоч кіннота, все ж
Атаками той відступ прикриває.
Сама у тих атаках помирає,
Але її так легко не візьмеш!
А московіти стали і стоять.
Не вірять досі, що змогли зломити
Самого Карла. Ладні відступити,
Як шведи знов підуть атакувать.
Та шведам вже не до того було.
Відбивши кавалерію, що пхалась
Слідом за ними, швидко зшикувались
І військо маршем до Дніпра пішло.
На ношах Карл пригнічений сидів,
Бо розумів, що кепські його справи.
Петро погоню скоро вслід направить,
Тоді вже остаточно буть біді.
Та ще й не знав, що з шведами тими,
Які тоді у таборі лишались.
Ще й Росса кудись військо подівалось.
Тепер би врятуватися самим.

6
А Росса, що у табір відійшов,
Відрізали від війська московіти,
Та стали насідати і давити,
Кидаючись в атаки знов і знов.
Той мусив під Полтаву відійти,
У шанцях попід стінами засісти.
Чекав на поміч королівську, звісно,
Бо сили сам не мав перемогти.
Як в кожного солдата куль по п’ять,
То чим ворожий наступ відбивати?
Все ж сподівався поміч почекати.
А московіти навкруги кишать.
Як битви грім удалині затих
Й ще більше московітів налетіло,
Програли битву – стало зрозуміло,
Тоді він вже противитись не зміг
Й підняти білий прапор наказав.
В полон здалися шведські батальйони.
Хоч Россу з того сорому до скону
Та вибору, насправді, він не мав.
Не лише він, потрапили в полон
Фельдмаршал Реншільд, Піпер та багато
Ще офіцерів з ними та солдатів.
Загиблими укрите все було
Велике поле, де два війська бились.
Вже хмарами кружляє вороння,
Його ні дим, ні гуркіт не спиня,
Бо ж десять тисяч шведів там лишилось.
Поживи вдосталь, чом не покружляти.
Стоять солдати, дивляться на те,
В душі і радість, і печаль росте.
Не вірять, що змогли-таки здолати.
Сам цар не вірить. Меншикову дав
Наказ за шведом слідом вирушати,
Щоб достеменно плани його знати:
Чи пастку десь йому не влаштував.

7
Дійшовши, врешті, берега Дніпра,
Човнів знайшли при березі замало.
Переправлятись ними хутко стали,
Поки ще військо не прийшло Петра.
Найперше Карла, ще й Мазепа з ним,
Тоді вже офіцери і солдати.
Не так вже й переправилось багато,
Як Меншиков з’явився. Наче грім
Ударив шведів. Далі що робить?
Король все Левенгаупту довірив.
Сказав боротись, сподівався щиро,
Що відіб’ється той. А він дрижить,
Хоч сам на цю посаду напросивсь.
Чому так сталось – він і сам не знає.
Тепер же, коли ворог підступає,
Здається, остаточно розгубивсь.
І сили більше московітів має,
Та битися поки не поспіша,
Питання з офіцерами ріша.
Ті в більшості боротись вимагають.
Хоч гвардія і рветься в бій іти
Та Меншикова в тришия прогнати.
Сам Левенгаупт військо здумав здати,
Адже не бачив в боротьбі мети.
І шведи білий прапор підняли,
Здались на милість ворога. І зда́ли
Ще й козаків, що поряд них стояли
В однім строю. Бо ж згоди досягли
На тих умовах. Козаків отих,
Кого одразу ж тут закатували,
Кого в Сибір, в далекий край заслали,
Щоб, навіть, вістки не дійшло від них.

Та Карл того всього іще не знав.
Він мав в татарські володіння мчатись,
Щоб з залишками війська там сховатись.
Так Бог його всі плани поламав.

Обступило Січ москальське військо з усіх боків
Та не стали козаченьки дожидатись, поки
Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
« Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
І тоді б із обох боків вдарили гармати.
Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
Трохи вище того місця в очеретах стали.
Отаман велить дерева над річку рубати
Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
Козаки за течією дерева пустили.
Течія стрімка дерева швидко підхопила,
Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
Ті рішили, що козаки у пастку попали
І з обох боків гармати палити почали.
Летять ядра з обох боків, падають у воду.
Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
Дві години москалики по Дніпру палили,
Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
Отаман козацьку пісню велить заспівати.
Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
Покотилася луною по обидва боки.
Попливли байдаки в море. А вже генерали
Московітські лиш стояли та лікті кусали.

Вже дням рахунок втратили давно.
Здається, сил вже рухатись немає
Та небезпека смерті підганяє.
Отож, встають та йдуть усе одно,
Постійно озираючись назад,
Чи часом готи не наздоганяють.
Позаду хлопців молодих лишають,
Щоб прикривали втечу їх. І рад
Би може вождь і сам піти у бій.
Та ж має плем’я він порятувати
І остаточно згинути не дати
У безкінечній колотнечі тій.
З тих пір, як Германаріху брати
За смерть сестри своєї відомстили,
Всіх воїв готи по сліду пустили,
Аби у свою чергу відомстить.
Лишаючи в степу кривавий слід,
Тікають роси. Дні міняють ночі,
Злипаються уже від втоми очі,
Здається безкінечним той похід.
Коли у антські землі увійшли,
То анти співчутливо їх зустріли.
Мечі до того часу нагострили,
Бо з готами у ворожбі були.
Князь Бус у полі готів перестрів.
Що трохи росам передишку дало.
Позаду люта битва не вгавала.
Було занадто сили в ворогів,
Тож сподівались, що якиїсь час
У них з’явився, щоб порятуватись,
У землях антських, у лісах сховатись.
Туди вони й тримали шлях якраз.
Коней, які у племені були,
Тим воям віддали, що залишались
Із готом битись. Вже й не повертались.
Тож скарб увесь свій на собі тягли.
Коли прийшли у поміч анти їм,
Здавалось, вже позаду небезпека.
Та й вже не дошкуляла людям спека,
Хорс не палив їх поглядом своїм.
Не пік за те, що лишили свій дім,
За те, що перед ворогом втікали.
Та ж готам опиратись сил не мали.
А потім він, здається, зрадив їм.
Чи готи, вже не маючи надій
Їх наздогнати, до богів змолили,
Аби знайшли ті росів й відомстили.
Тож налетів зненацька буревій
І небо чорні хмари затягли
Та Хорса лик сіяючий сховали.
Дощі і вдень, і ніччю поливали,
Усі шляхи-дороги розвезли.
То було важко, а тепер стократ,
Бо ж у багні тягли заледве ноги.
І їсти майже не було нічого.
Вогню не розвести – то дощ, то град.
Промокло усе наскрізь навкруги
Так, що не має змоги підпалити,
Хоч трішки тіло при вогні зігріти.
Ті, кому шлях долать не до снаги,
Зосталися на тім шляху лежать.
Не було сил уже і поховати.
Втомились роси втрати рахувати.
Та рід усе ще прагли врятувать.
Живі питались сивого жерця,
Коли ж, нарешті скінчиться дорога?
Нехай спитає врешті-решт у бога.
На небо позирали без кінця.
Та Хорса лик ні разу не з‘явивсь,
Неначе бог своїх дітей покинув.
Чи, може у борні страшній загинув,
Коли з богами клятих готів бивсь?
Та сивий жрець на те відповідав:
- Ніхто не в змозі Хорса-бога вбити.
Він допоможе, врешті своїм дітям!
Хоч, може й сам надій на те не мав.
Але із рук своїх не випускав
Він півня, щоб принести в жертву богу,
Коли важка закінчиться дорога.
- Коли ж то буде? – знову люд питав.
- Хорс вкаже нам! Подасть із неба знак.
- Який? - Не знаю. Та ми всі уздрієм
І знак той бога Хорса зрозумієм.
Тож далі йшли безсилі вже отак.
Нарешті, зупинились над ріку,
Що розлилася, затопивши луки.
Щоб не сідати людям у багнюку
І не долати течію стрімку,
На кам’янистий пагорб піднялись.
Вже вкотре гілля мокре назбирали
Та вогнище розпалювати стали.
Хоч попередні спроби не вдались
Та ж, може, тут удасться розпалити,
Бо ж сил ніяких в росів вже нема.
Б’ють кремінь об кресало та дарма,
Бо, навіть трут і той не хоче тліти,
Просякнутий вологою наскрізь.
Жінки і діти скупчились навколо
І дивляться з надією і болем.
Дощ ллє й не видно на обличчях сліз.
Те вогнище – остання із надій.
Не запалає – племені не бути.
Хоч не здолав у полі ворог лютий,
Ворожі боги виграють цей бій.
Остання іскра згасла. І, затим,
Надія вмерла. Хорс дітей полишив.
Жіночі зойки залунали в тиші
І діточки, вслід матерям своїм,
Заплакали. Одні чоловіки
Стоять і мовчки тільки споглядають,
Як їх надії всі дощем змиває,
Що сіється на мокрі й так гілки.
І раптом в небі поміж чорних хмар
Просвіт з’явився зовсім невеликий
І в нього Хорса показалось лико.
Маленький промінь, наче його дар,
Упав із неба на оте гілля
І воно вмить яскраво запалало,
Немов дощів ніяких не бувало.
І той вогонь всім душі звеселяв.
Хоч хмари небо знову затягли
І Хорса лик від люду заховали,
То вже нікого зовсім не лякало,
Бо люди обнадієні були.
- Хорс дав нам знак! – промовив сивий жрець, -
Тут ми, нарешті, можем зупинитись,
На берегах цих вільних оселитись
Та заснувати град свій, накінець.
Він півня із-за пазухи дістав
І кров’ю окропив оте багаття,
Щоб Хорсу шану і дари віддати,
Щоб він з пожертви ще сильнішим став.
А згодом тут святилище звели,
А поряд місто - Хорсунем назвали
В честь свого бога. Й жити родом стали,
Над іншими піднятися змогли.
Через віки постала горда Русь,
Яка початки з того міста брала
І племена слов’янські об’єднала
В могутній, навкруг Києва, союз.

Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
А, як Січ поруйнували козакам на горе.
Землі їхні відібрали та й панам роздали,
Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
А панам же якось землю треба обробляти,
Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
До роботи ті ледачі – тим не заманити,
Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
А, коли корів на пашу в степу виганяють,
То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
І більш з ними господарі клопоту не мають.
А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
Тож по ягоди самому не треба й ходити.
А вже люди пироги там щодня споживають,
А не лиш на свято, як то звикли люди жити
В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
Його тими пирогами завжди пригощають.
Захотілось москаликам в раї побувати,
Згодились переселитись… У степ прибувають,
А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
«Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
Тут же треба працювати, а їм таке дико.
А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
А вони у себе звикли лиш байдики бити.
Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
Хоча користі від того панам мало було.
Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
Українці в степ безмежний знову повернули.
Тож відтоді і зробився знову край багатий.

Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.