Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.

Їхав козак полем та Кучманським шляхом,
На Січ повертався з походу на ляхів.
Ходив з батьком Хмелем під саме Замостя,
Хотів і в Варшаві побувати в гостях.
Та якось не склалось. Чи винна погода?
Бо ж вже пізня осінь принесла негоду.
Чи Хмель не наваживсь ляхів добивати
Та надумав миру з королем шукати?
Всі ті політеси козаку не милі.
Коли вже почали, то вже б і добили.
Лях залиже рани, з силами збереться.
Навесні чекати знову доведеться.
Та про те в козака думки не питали,
Тож із пів дороги назад повертали.
Не став козак з Хмелем додому вертати,
Бо ж на Січ козацьку є доріг багато.
Їхав козак полем та Кучманським шляхом.
Сам-один у полі та не відав страху.
Бо ж у нього шабля калена у крові,
Будь якої миті до бою готова.
Коли перестрінуть воріженьки в полі,
Нехай нарікають тоді вже на долю.
Голови рубала татарам і ляхам,
Ізвела зі світу вже скількох домаха!
А ще бахмат в нього стрімкий, наче вітер.
Такого у полі нелегко зловити.
Отож, козак їде та пісню співає.
Високо у небі десь орел літає.
Такий самий гордий, такий самий сильний.
І тому безстрашний син безмежжя вільний.

Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.

Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.

Обступили внуки діда та й стали прохати:
- Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
Дід не довго й опирався настирній малечі.
Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
Колись горщики в тій печі випалював. Нині
Передав ту свою справу найстаршому сину.
Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
Хоч колишньої немає уже у них сили.
Вправні руки глину місять та млинці качають,
А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
- Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
Далі стіни з усіх боків доточим до того.
Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
В яке буде зазирати щодня наше сонце.
Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
А тут посуд поставимо, де повище справа.-
Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
- Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
- А яку вона робити буде в хаті справу?
- Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
А над нею схилилася фігурка людини.
- От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
Адже іграшка міцною у нас бути має!
Скоро посуду наліпить усякого тато.
Буде його випалювати, випалить і хату.
Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
Доки можна уже буде з іграшкою грати,
Та послухалися діда, бо ж його любили.
Розвернулися й до батька гуртом полетіли
Поспитатися: чи довго ще йому робити –
Коли посуду наліпить й буде піч топити.
А дідусь услід дивився малим онучатам,
Хоч на мить йому хотілось також малим стати.

Не встиг дідусь ступити на поріг,
Як онучок до нього підбігає
І, замість «добрий день», його питає:
- А чому наше місто – Кривий Ріг?
Хто таку дивну назву місту дав?
Скажи, дідусю. Ти ж, напевно знаєш.
Бо книжечки якісь весь час читаєш…
Дідусь на руки онучка підняв:
- А добрий день, онучку, де подів?
Хіба гостей так можна зустрічати?
Чекай, от привітаю маму й тата,
Скажу їм пару необхідних слів,
Тоді уже тобі і розповім
Звідкіль та назва в міста узялася.
Онук, нарешті діда дочекався,
Усівся на дивані поряд з ним.
- Так от,- почав дідусь, - було все то
В часи, як на Січі козакували.
Туди сміливі й мужні утікали
Чоловіки вільнолюбиві, хто
Миритися з панами не хотів,
Татар і турок також не боявся.
За шаблю-захисницю хутко брався,
Коли з’являвся ворог на путі.
Отож, ватага хлопців-молодців
Якось на Січ степами простувала.
Від свого пана-ляха повтікали.
Зі зброї – тільки палиця в руці.
Та що в степу боятись молодцям?
Гуртом спроможні будуть здачі дати,
Тож краще їх нікому не чіпати.
Ідуть, шукають балки чи ярця,
Щоб зупинитись та перепочить,
Багаття невелике розпалити
Таке, щоби татарин не помітив.
Ідуть та розглядаються. Висить
Ще сонечко у небесах високо.
Легенькі хмарки вдалину летять.
Під ними жайвір не втомивсь співать.
І раптом з балки в двох десятках кроків
Тур вискочив. Стривожило його,
Мабуть, що люди коло стада бродять.
В очах вогонь горить – спинити годі.
Тож хлопці врозтіч кинулись бігом.
Хоча куди у полі утекти?
Але інстинкти гору все ж узя́ли.
Метнулись всі, урізнобіч помчали.
Окрім Степана. Ні, щоб утекти,
До тура він обличчям повернувсь,
Розставив ноги, щоб міцніш стояти.
Рішив хоч трохи м’язи розім’яти.
Тур заревів, до парубка метнувсь.
Той в мить останню відступив убік,
Вхопив бика ручищами за роги,
Крутнув, аж впав той на передні ноги.
І став валити. Хоч пручався бик,
Та все сильніше до землі схилявсь.
І раптом тріск – ріг в нього відвалився.
Бик вирвався, на ноги підхопився,
Задер хвоста та й геть мерщій подавсь.
Як до Степана хлопці підійшли,
Він тільки що і мовив винувато:
- Ех, не прийдеться м’яса скуштувати!
А вже ж зовсім, здавалося звалив.
От тільки й ріг?!. Хоча, у розі цім
Я можу порох при собі носити.
Придумаю, як міцно причепити.
А хлопці мовчки дивувались тим.
Коли на Січ, нарешті прибули,
То їх у козаки приймати стали.
А на Січі такий вже звичай мали:
Щоби пани дізнатись не могли,
Куди подівся біглий їх холоп,
То прізвисько всім новичкам давали.
Щось не таке в людині підмічали
І часто так – немов тавро на лоб.
Стрічаються відтоді, між других
Тетеря, Саламаха, Головатий,
Рябко, Непийвода або Лупатий,
Паливода та Чуб чи Пустобріх.
Отож Степана Рогом й нарекли.
Бо він весь час носився із тим рогом,
Порохівницю він зробив із нього.
Козакувати хлопці почали.
Степан, як всі, і на татар ходив,
І проти турків у морські походи.
Із ляхом часто на двобій виходив.
Від інших же різнився козаків
Не силою великою лишень,
А ще і тим, що у бою узяте,
Не поспішав у шинку пропивати,
А до глибоких все складав кишень.
А на Січі в скарбниці зберігав,
Бо ж розумів – в житті усяк буває:
Сьогодні шаблю у руках тримає,
А завтра, може, немічним би став.
Так воно й сталось. У однім бою
Із турками під шквальний залп попали.
Одні одразу мертвими упали,
А з тих, що залишилися в строю,
Хто кулю в груди, хто у руку мав,
Степану ж ногу кулею пробило.
Йому ще битись вистачило сили,
Та зовсім скоро кров’ю сплив і впав.
Не лишили на полі козаки,
Відбили турок та порятували.
Кров зупинили і перев’язали.
Хоч ногу зберегли йому таки,
Але відтоді він кульгати став.
А яка користь у бою з кривого?
Козакування скінчилось для нього.
Та він від того духом не упав.
Взяв зі скарбниці здобич, звісна річ
Та і задумав шинок свій відкрити.
Не десь – а на шляху Кодацькім, битім,
Який веде прямісінько на Січ.
Знайшов він вдале місце на шляху
Там, де могила та, що Баба звали.
Майстри найняті шинок збудували
Й повів шинкарську долю нелегку.
Бо ж серед степу різного бува:
То розбишаки налетять по ночі,
То лях якийсь пограбувати хоче,
А то ще завітає татарва.
Але, з другого боку, кожен, як
Повз нього їде та і завертає.
А тут спочинок і поїсти має.
Гостинно зустрічав усіх козак.
Бувало, їдуть шляхом, хтось пита:
- А чи далека ще у нас дорога?
- От, доберемось до кривого Рога,
Там перекусим, на ніч зможем стать.
І далі вже спокійно подамось.
А хтось з заїжджих тут і зупинявся,
Біля кривого Рога будувався.
Так і людей потроху завелось.
Село з‘явилось. Щоб не мудрувать,
Його так Кривим Рогом і назвали.
Село відтоді уже й містом стало.
Та ніхто назву не схотів мінять.

Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
Затіявсь з ночі й без перепочину.
Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
А тут ще й холод, аж із рота пар.
В тісному шанці сховку не знайти.
Хоч під ногами ще калюж немає,
Але земля вологи набирає.
Тож з’являться, як дощ буде сікти.
Але то все дрібниці – бо навкруг
Реве й гуде усе безперестанку.
За пагорбами десь гуркочуть танки.
Снаряди геть розколупали луг.
Встигай лишень із шанця виглядать,
Чи не поперли орки у атаку,
Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
Цей невисокий пагорок узять.
Уже встелили трупом увесь діл
Та пруть і пруть і ліку їм немає.
Бійці ріжки міняти не встигають.
В людей звичайних вже б не стало сил
І день, і ніч тих орків зустрічати.
Та ж люди тут зібрались не прості.
Немов стіна у орків на путі,
Якої їм повік не проламати.
У шанці двоє воїнів сидять.
Один вже сивий, хоч на вид, неначе
Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
Такого, що прийшлося сивим стать.
Другий ще зовсім молодий юнак.
Коли щось вибухає недалечко,
Він мимоволі голову у плечі,
Не може іще звикнути ніяк.
А сивому, усе одно, немов.
Вже звик до того гуркоту страшного
І то лише звичайний шум для нього.
Вже надивився і на смерть, й на кров…
- Не розумію, - каже молодий, -
Як ви тут стільки витримали часу?
Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
Тут день пробув і радий, що живий.
Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
Летять, аби усе живе убити.
А ви ні кроку не зробили звідти?!
І нищите тих орків всіх підряд.
Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
Не здатна зливі смерті опиратись.
Шматок заліза може вмить уп’ястись.
Йому все рівно – груди, голова
І все. Людини, уважай, нема.
Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
Загроз для плоті бренної багато.
Когось, можливо б, смерті шал зламав,
Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
Дух предків наших, що завжди стояли
Стіною проти вражої навали
Завжди, коли приходив смертний час.
До речі, ти легенду ще не чув
Про пагорби авдіївські? Хто знає?
Можливо, цей, що ми обороняєм
Якраз у центрі тих подій і був?!
- Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
А на «нулі» лиш вчора опинився.
Як слід ще, навіть і не роздивився…
- Що ж, поки знову орки не попруть,
Є трохи часу. Тож я розповім,
Що чув від діда із місцевих. Часом
Він молоком нас напував і квасом.
Стояв тут недалеко його дім.
Тепер нема… І діда вже нема…
Снаряд ворожий поховав навіки.
А дід, скажу, міцним був чоловіком
І страху смерті взагалі не мав.
Отож, той дід якось розповідав…
Було то все хто зна якого року.
Тоді ще степ вважався Диким поки,
Татарин кримський в ньому панував.
Було збереться чимала орда
Й на Україну за ясиром пхає.
Пів України в полум’ї палає.
Бо ті набіги – то страшна біда.
І не було кому орду спинить.
Тож тисячі нещасних шлях долали
До Криму, де їх в рабство продавали.
В страху весь час доводилося жить,
Аж доки не з’явилась мати-Січ.
Сміливі й мужні козаки, бувало,
Так ту орду скажену зустрічали,
Що та одразу повертала пріч.
А, не встигали часом перейнять,
То, як вона зі здобиччю вертала,
Усе одно її наздоганяли,
Щоб копняків добрячих надавать.
Татар громили, а полон звільняли.
Тож хан уже й не знає, що робить.
Як так пройти, щоб козаків не стріть?
Сиділи й мурзи, голови ламали.
Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
Ішли б, ішли та так і не дійшли,
Бо той похід лиш очі відведе.
Там вже орда розвернеться й раптово
На Україну увірветься знову
Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
Там уже зможе добре погулять:
Ясиру візьме, здобичі багато.
Тим самим шляхом можна і вертати.
Там козаки не будуть зустрічать.
Отож, орда зібралась чимала.
Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
Та прихопили лантухів багато.
На Кальміуський шлях орда пішла…
Верталися із Дону козаки.
Донці не в гості, звісно запросили.
Ногаї на станиці напосіли,
Прийшлося дати одкоша таки.
Дали добряче прочухана тим,
Аж до Азова по степах їх гнали.
Там заодно і турків поскубали…
І от тепер вертали в рідний дім –
На Січ. Всіх попереду отаман
На гарному бахматі виграває.
Спокійний степ і сонце в небі сяє.
І небезпеки, начебто, нема.
Та ж тут під’їхав на коні козак –
Старий Тарас – галдовник всім відомий…
- Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
Його зненацька перебив юнак.
- Галдовник? Ну, характерник іще
Чи чародій. Між козаків бували
Такі, які багато чого знали.
Могли, наприклад, керувать дощем,
Зі звіром говорити чи туман
На ворога навести… Тож під’їхав
І каже отаману: - Чую лихо.
- Яке? – не здивувався отаман.
- Якась біда зі степу насува.
Дай трохи часу – більше буду знати.
Велів ота́ман коней зупиняти.
Тарас від’їхав, де густа трава
Й по-вовчому узявся завивати.
Десь вовк озвався, слідом ще один
Виводити узявсь на всі лади,
Мов щось Тарасу брався розказати.
Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
- Нехай іде! В Московію зібралась?!
До нас би тільки, клята, не чіплялась!
- Ні, отамане. В тім то і біда,
Що хоче клята наших одурить:
Йде на Москву – заверне в Україну,
Зненацька хоче вдарити у спину.
- Вона далеко? – Та вже степ курить!
Десь по обіді можна і чекать.
- Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
Орду самі ми, звісно, не зупиним
Та трохи часу нашим можем дать.
Лети, Степане чимскоріш на Січ.
Дай знати нашим. А ми її стрінем.
Можливо, всі тут у бою і згинем.
Але ж нам помирати – звична річ!
Що, козаки, дамо татарам бій
Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
- Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
- Ну, то, мабуть, на висоті отій,
Що над шляхом панує і почнем
До бою з татарвою готуватись!
Велів козакам хутко окопатись.
Сам роззирнувся з висоти: - Одне
Мене хвилює: а як обійдуть,
Не стануть просто з нами зачіпатись?
Не будем ми дарма за ними гнатись?
Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
Старий козак на те лиш усміхнувсь:
- Не обійдуть. Я напущу туману.
Лише крізь нас для них дорога стане.
Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
Десь по обіді загула земля.
Аж затряслася вся і задрижала.
Напевно, що орда велика мчала.
Стовп пилу піднімався іздаля.
Все ближче й ближче. Чорне вороння
Вперед летіло, здобичі чекало.
Їх чорна тінь на пагорби упала.
Здалося, навіть, що немає дня.
В півсутінках з’явилась і орда,
Летіла швидко, коней не жаліла.
Надіялась, мабуть, на свою силу.
Загін козацький на команду ждав.
Коли орда на постріл підійшла,
Махнув ота́ман – кулі полетіли
Впритул в орду, змішали вражу силу.
Свинцева хмара перших вмить змела.
Упали коні, люди, через них
Наступні теж на землю полетіли.
А ззаду напирали нові сили
І козаки з мушкетів били їх.
Стовп диму, піднялася курява,
Стрільба і крики, стогін та іржання
Злились в одне. Смертельне замішання.
І степ ординець кров’ю заливав.
Доки допетрав хан і повелів
Аби орду відкликати із бою.
Ординці відкотилися юрбою
Та сотні вже не підняли голів.
Так у кривавій і лежать траві.
На відстані татари зупинились
Та все, як слід здалека роздивились,
Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
Упевнились, що мало козаків
І знову хан орду в атаку кинув,
Гадав, що вдруге вже її не спинять.
Та знов козацькі постріли стрімкі
Змели найперших, шлях перепинили,
На місці затопталась татарва,
А смерть їх раз по разу вирива.
Орду, немов косою покосило.
Не витримали, врешті, подались.
Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
Що козаків не просто буде збити,
Отож степи навколо роздививсь
Й велів той пагорб справа обійти,
Щоби часу даремно не втрачати.
Та довелось орді недовго мчати,
Бо урвище зустріли – не пройти.
Туди-сюди, вертати довелось.
Козацтво зліва обійти схотіли,
На неприступні скелі налетіли,
Які б повік здолати не вдалось.
Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
Де козаки з мушкетами засіли.
І знов ординців хмара налетіла,
І знов мушкетний залп їх зустрічав.
Та , іншого не маючи шляху,
Ординці перли й перли без упину,
Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
А вони долю лиш кляли лиху
Між двох вогнів. Дісталися таки
До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
А козаки рубатися уміли.
Не втримались татарські вояки,
Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
Метнулись вгору, у бою зчепились.
Не витримали, знову покотились.
І так, аж поки й білий день минув.
До ранку відступилася орда,
Пішла у степ зализувати рани.
Та й в козаків не все складалось гарно.
Багато хто від шабель постраждав.
Десь половина залишилась тих,
Хто завтра б міг іще до бою стати.
Але ніхто не прагнув відступати,
Готові стріти ворогів своїх.
Заледве в небі сонечко зійшло,
Як знов орда на пагорб той помчала.
І знов свинцева хмара їх стрічала,
Хоч сили в неї менше вже було.
Вже скоро бій на пагорбі кипів.
Рубались хлопці, сили не жаліли,
В бою спинити ворога воліли,
Хоч не один вже голову зложив.
Уже весь в ранах отаман упав,
Уже з десяток козаків зосталось.
Та всі спиною до спини тримались
І кожен спину брата захищав.
Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
Вже раді, що, нарешті, подолають,
Хоча по трупах по своїх ступають…
І от, нарешті, залишивсь один
Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
Усі гуртом на мене нападайте,
Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
Те все так налякало ворогів,
Що вони від козака відступились,
А деякі за луки ухопились,
Рій стріл у бік козака полетів.
Але…упали стріли коло ніг.
А він в обличчя татарві сміявся.
Хто би, скажи, такого не злякався?
Ординців й хан утримати не зміг.
В страху метнулись з пагорба бігом.
Перечіпались, мчали, озирались.
Здавалося, ще більше налякались,
Побачивши, як в козака того
Із шабель раптом крила узялись.
Могутній птах над пагорбом злітає,
Орлиний клекіт в небесах лунає.
Аж чорні зграї вороння кудись
Метнулись врозтіч. Загула земля
Від тупоту. То не орда втікала –
Козацька лава в поміч поспішала.
Почувши лише тупіт той здаля,
Ординці посідали на коней
Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
Орді в степу безмежнім стало тісно,
А страх гнітючий все вперед жене…
Орду догнати вже дарма було.
Тож козаки під пагорбом спинились,
Тіла своїх збирати заходились.
На пагорбі, де військо все лягло,
Могилу братську вирили гуртом
І в ній усіх полеглих поховали.
А на могилі камінь тій поклали,
Щоб про той подвиг не забув ніхто.
Відтоді довго камінь той лежав.
Як козаки йшли повз, то уклонялись.
І все одному завжди дивувались –
Весь час орел над пагорбом кружляв…
До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
Як гуркотіння бою затихає
І тут над степом тиша залягає,
Орлиний клекіт з неба долина.

І вечір непомітно вже підкрався.
Червоний захід вітер провіщав.
Старі діди розсілися на лавці.
Хто говорив весь час, а хто мовчав,
До слів чужих уважно дослухався.
Як мовиться – на вус собі мотав.
Старий Юхим знавцем всього вважався,
Тож він найбільше рота й розкривав.
Хтось щось почне, а той перебиває
Та починає довго говорить,
Мовляв, і це питання добре знаю.
А спробуй його тільки перебить.
Зайшла і про ворожок в них розмова.
Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
Хтось сумнівався в тому. І тут знову
Юхим устряв і річ свою повів:
- А я ворожкам вірю. Вони знають
Якісь шляхи туди, до вищих сил.
Їм звідтіля усе й повідомляють.
- Не може бути?! – загули навкіл.
- Не вірите?! То слухайте, невірки.
Історію одну вам розповім.
Я чув її малим від бабці Вірки.
Земля їй пухом. У селі однім…
Його тепер, на жаль, уже немає.
У тридцять третім виморили всіх.
Та он Петро село то добре знає.
Дід його звідти виїхати встиг…
В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
Ага! Так от, жила сім’я одна.
Їм донечку даровано від Бога.
Тож, на великих радощах жона
До старої ворожки подалася
Аби про долю донечки узнать.
Та карти розкладати узялася.
Скривилася. Та ж мусила казать:
«В дочки твоєї вік короткий буде.
У день весілля втопиться вона».
Аж тенькнуло у матері у грудях,
Така страшна була та новина.
«І обійти оте не можна?» «Доля!»-
Ворожка їй. Та ж матері, однак,
Не вірилось. Іще часу доволі,
Можливо, щось і зміниться…Отак
І час минав. Росла донька-красуня.
Гарнішої й в окрузі не було.
Але батькам лиш додавало суму,
Що їхнє щастя швидко так росло.
І от уже і парубки навколо,
Вже й Павло-красень засила сватів.
Донька щаслива та ще більше болю
Від тої вістки стало для батьків.
Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
Рішили в день весілля берегтись.
І до води її не відпускати.
Й криницю серед двору затягти
Міцним брезентом, щоб туди не впала.
От і весілля. Радісна донька.
Бо ж днина її сонцем зустрічала
І все подвір’я вбране у квітках.
Батьки теж заспокоїлись – минеться.
Де їй втопитись, як води нема?
Та доля недарма кривою зветься,
Над ними посміялася сама.
Де не взялася хмарка невеличка,
Пробігла, краплі рясно пролила.
Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
Трава, хіба що у росі була.
Донька подвір’ям бігла,поспішала
Та послизнулась на росі була
І на криницю, на брезент упала.
А там калюжка від дощу мала.
Вона у тій калюжці й захлинулась…
Та ж чи багато треба? Ото так!
І, як би там людина не тягнулась
Та Долю їй не оминуть ніяк.
- Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
Про ту ворожку я від діда чув.
Про неї він теж гарно одзивався.
А ще казав – такий випадок був.
В одній сім’ї дітей давно не мали.
Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
Вони його, де й посадить, не знали.
А тут якраз ворожка на поріг.
Чогось до них у хату завітала.
Та в тих жінок якісь свої діла.
Вона на хлопця глянула й сказала:
«Короткий вік Крива йому дала».
«Як так? – батьки у відчаї питають.
«Як йому буде вісімнадцять літ,
То його смерть від блискавки чекає».
І для батьків померк відтоді світ.
Щодня над нам трусилися, старались,
Надіялись, що доля омине.
Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
Батьки змогли лиш видумать одне:
У льох його глибокий посадили.
Хай рік посидить. Як переросте,
Тоді і вийде хлопець у світ білий.
Постійно переймались ним, проте.
Все, що бажав, для нього діставали.
Аби лишень він льох не покидав.
Так день за днем і місяці минали.
Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
Та сталось так, що батько був у місті,
А мати послизнулась на траві,
Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
Напевно, все то завдяки Кривій.
А хлопцю закортіло страшно пити.
Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
Не став тоді у льосі він сидіти,
Тихцем до дверей льоху підійшов,
На небо глянув. Хмарка невелика
Лише пливе. Не дощова зовсім.
Яке із неї може бути лихо?
Та тільки вийшов, як ударив грім
І з тої хмарки блискавка метнулась.
Ото, як йшов, так бідний і упав.
Отак лихе те віщування збулось…
Так мені дід малому розказав.
Діди замовкли. Кожен своє думав.
Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
Але прощатись із цим світом сумно.
Та й правнуки іще не підросли.

Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

Спека. Я по пішохідному мосту
На Труханів острів поспішаю.
Поблукаю босим по піску,
Попірнаю та позасмагаю.
Ледь із мосту на пісок ступив,
Зняв украй обридлі черевики,
Їх з землі у руку підхопив
Та й піском подався понад ріку.
Вибрав місце ближче до води
Та подалі від людського моря.
Розгорнув потоптані сліди,
Роздягнувся, як військовий, скоро.
Хоча ж, літо, що там роздягать.
Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
Трохи попірнав і засмагать
На пісочку на гарячім вклався.
Ледь заплющив очі, хтось пита:
- Можна біля вас розташуватись?
- Звісно… То дідусь вже у літах
Теж забрів на острів покупатись.
Розстелився, в воду не спішить,
Зразу вклався. Видно, що завсідник,
Бо аж чорний, наче негр лежить.
І занадто говірливий, видно.
Бо одразу знов питати став:
- Ви, мабуть, приходите не часто?
Я на те лиш мовчки покивав,
Адже біле тіло не сховати.
Дід же далі думку розвива:
- Я тут майже кожен день буваю.
Коли баба ще була жива,
Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
А цей острів знаєте, як звуть?
- Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
Від індиків, чув колись, мабуть,
Їх «трухан» в народі називають.
- Як же, як же?! Таж Труханів був
Ним, коли й Колумба ще не було!
Я уколи сорому відчув.
Справді, чомусь ми про те забули,
Що індиків вперше завезли
Вже, коли Америку відкрили.
Тож від них назвати не могли.
Ці думки мене розворушили:
- А ще чув, що, наче, від «трухи» -
Потерті так острів і назвали.
Навесні від повеней лихих
Острови всі на Дніпрі страждали.
Нанесе на береги вода
Дерева й сміття та й відступає,
А все те під сонцем пропада,
На «труху» із часом зогниває.
Ше і нині, кажуть, то бува…
Дід на те хитає головою:
- Казочка, так само, не нова.
Чув колись давно я і такої…
- Так звідкіль ця назва узялась?
А дідусь заусміхався раптом:
- Вам в билинах, певно зустрічавсь
Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
- Так Тугарин той – то Тугорхан –
Половецький хан, що добре знаний.
У степах дніпровських його стан.
Був жорстокий воїн він і вправний.
З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
Вдвох орду добрячу сколотили
І на Русь із нею подались.
Там на Стугні руську рать побили.
Мусив утікати Святополк,
А вони навколо розбрелися,
Кожен половчанин, наче вовк,
Грабувати землю узялися.
Мусив з ними замиритись князь,
Взяв у жони доньку Тугорхана.
Той із Боняком в степи подавсь
Кочувати далі своїм станом.
Правда, не сиділось. Якраз
У Царграді смута почалася.
Тугорхан із Боняком подавсь
Проти візантійців воювати.
Та невдалим виявивсь похід.
Наздогнали їх ромеї в полі,
Надавали копняків, як слід.
Тож у степ вернулись босі й голі.
Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
Знов із Руссю щось не поділили.
Чи схотілось здобичі йому,
Чи доньку у зятя обділили.
В нього ж ще одна донька була
В Переяслав віддана за князя.
Може чимсь ображена була.
Хан же не стерпів тії образи
Й на Андрія всю орду повів,
Обложив у тому місті зятя.
Святополк на поміч поспішив,
Щоб Андрія з пастки врятувати.
Володимир Мономах привів
Теж дружину. Разом налетіли.
Тугорхан відбитись не зумів,
Половецькі голови злетіли.
Гнали руські довго їх полки
Та нещадно голови рубали,
Мстились за поразки, аж поки
Темна ніч степовиків сховала.
А на ранок Святополк послав
Тіло свого тестя відшукати.
І на воза мертвого поклав
В Києві щоб тіло поховати.
Недалеко під Берестовим
Тугорхана того й поховали.
І курган насипали над ним,
Звичаї так їхні вимагали…
- А Труханів острів тут при чім?
Де оте Берестове? Де острів?
- Е, юначе, справа не у нім.
Ви, напевно, не почули, просто,
Що жона-то князева була
Донькою отого Тугорхана.
В теремі князівськім не жила.
Хоч і вийшла заміж вона рано,
Але ж в неї нуртувала кров
Половецька. Марила степами,
У думках вертала знов і знов,
Як малою по траві ступала.
Київ сум на неї навівав –
Тут багато люду, а простору
Геть немає. Що робити мав
Князь, коли сумна зробилась скоро.
Над Долобським озером землі
Виділив. Нехай живе, як хоче.
Там шатри поставила малі
І жила спокійно дні і ночі.
З нею кілька половецьких слуг,
Що до того проживання звичні.
Кожен день виходила на луг
Та щоранку умивалась в річці.
Хай не степ та ж спокій навкруги
І краса, що ока не відвести.
І Дніпра пологі береги,
Річка,що спроможна в степ віднести,
За яким так скучила вона
Та якого не побачить більше.
Так і доживала вік одна.
Острів помагав їй душу втішить.
Людям же туди ходити зась,
Здалеку на острів той гляділи.
Знали, що карати буде князь,
Якби часом там когось зловили.
Знали, що там князева жона,
Що дочка отого Тугорхана.
Але як же звалася вона,
То була вже таїна незнана.
«Тугорханша» так і нарекли,
Але, язика щоб не зламати,
«Туруханша» звати почали.
Звідти й острів стали називати.

Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.

Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.

Душа хотіла, щоб її кохали,
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.

Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
Про те, про се говорили, часом сперечались,
Як комусь не до вподоби сказане здавалось.
Говорили про походи у краї заморські,
Про татарськії набіги, болота московські.
Сперечались, що потрібно задля перемоги.
Один казав, що багато треба війська свого.
Другий, що потрібна зброя, мушкети, гармати.
З ними можна добре чосу ворогові дати.
Третій же усім доводив, аж піна із рота,
Що, здобута перемога – гетьмана робота.
Буде гетьман з головою – з силами й малими
Зможе ворогів здолати, справитися з ними.
Старий Грицько сидів мовчки із люлькою в роті.
Дослухався до розмови, наче й без охоти.
То дивиться кудись в далеч, то гілля підкине
У багаття та поверне, вигріває спину.
Все ж не витримав і каже: - Суперечки марні!
Зрозуміло, що і зброя та і гетьман гарний –
То все добре. Та ж не завше те в бою рішає.
Бо іноді під час битви так воно буває,
Що якась, напевно сила все перерішала:
Тримав в руках перемогу і кудись пропала.
Мабуть, пан Біг подивився – грішників багато
Та й надумався зненацька усіх покарати.
Як то було у морському на Стамбул поході…
- А коли то, Грицю, було? – В тому році, вроді,
Як Марко водив козацтво із ляхами битись
Під Крилов. Та довелося клятим поступитись.
Над озером Куруковим і договір склали,
Дорошенка замість Жмайла гетьманом обрали.
Та то було вже на осінь. А похід був літом…
Точно, влітку того року. Бо ж вернулись звідти
Та і бігом подалися своїх виручати,
Бо ж на волості вже ляські гаркали гармати.
- Та ж розкажи про похід той. Як воно там було?
Бо ж ми, наче, про похід той нічого й не чули?!
- А чого ж не розказати? Сам же усе бачив…
Почалося всі події, хлопці, з того, значить,
Що з’явивсь на Україні який турок знатний.
Себе велів Олександром, кажуть, називати,
А, насправді, звався Ях’я, був султанським сином.
Врятувався він від смерті невідомим чином.
Бо ж ви знаєте, султани, як на трон сідають,
То усіх братів по крові одразу ж вбивають.
А цей якось врятувався та й надумав, звісно,
Аби скинути султана та й самому сісти.
Та ж для того йому війська чимало потрібно.
А у нього грошеняток було мало, видно,
То ж помикався та й, певно, хтось сказав небозі,
Що бояться запорожців найбільш голомозі.
Тож він на Січ і подався просить товариство
Помогти йому на трона у Стамбулі сісти.
Товариство послухало бідака на раді
Та й прохання його, звісно, вдовольнило радо.
Бо ж і так уже збирались за море сходити,
То чого ще добру справу одну не зробити?!
А там, може, вдасться справа – новий султан буде,
Християнського відпустить із неволі люду,
Ще й татарам заборонить ходить в Україну.
Треба б, хоч заради того, помогти людині.
А він хлопець був бідовий, ще й на Дон подався.
Дон підтримать Запорожжя також обіцявся.
Тож взялися ми байдаки в похід готувати,
А, оскільки у похід той згодилось багато,
То й байдаків зготували кілька сот. І скоро
Прошмигнули повз Очаків та й вийшли у море.
Там у морі з дончаками незабаром стрілись.
Ті, хоча багато війська прислати хвалились,
Лиш на трьох десятках стругів усіх розмістили.
Правда, ми про те нічого їм не говорили.
Бо і то якась та й поміч. Пішли морем далі,
Поки турки про похід той нічого не взнали.
У цей час в Криму за владу ішла колотнеча,
Коли хан старий вмирає – так то звичні речі.
Турки свого претендента до Криму припхали,
Ще і слідом флот у поміч для нього прислали.
Десь крутився біля Криму. А ми тому й раді,
Під Стамбулом нам не стане, значить, на заваді.
Спершу, правда, надумали піти до Трабзона,
Побачити, чи підходить до Ях’ї корона.
Бо ж він клявся, що ледь ступить на берег турецький
Так до нього ціле військо з місцевих зійдеться.
Особливо християни, яких там багато.
Удалося досить швидко Трабзона домчати.
Нас там, звісно, не чекали – усе місто спало.
Та ми радісної стрічі зовсім не чекали.
Поки турки схаменулись, до зброї узялись,
Ми вже вулицями міста за здобиччю мчались.
А турки всі в різні боки, місто запалало.
Там здобичі, скажу чесно, на всіх вистачало.
Нав’язали вузли добра, тягнем на байдаки.
Збігаються звідусюди до нас небораки,
Що турки їх полонили. Та нема нікого,
Хто би прийшов воювати за Ях’ю отого.
А тут трапилося перше, що весь план зламало.
Поки ми і тім Трабзоні здобич добували,
Підійшов якийсь турецький корабель із моря.
Що то чиниться у місті, здогадались скоро,
Розвернулись та й помчали. І не наздогнати.
Тепер будуть у Стамбулі про наш похід знати.
Зібралися до байдаків, дончаки – до стругів,
Навколишню обібрали до нитки округу.
Намірились плисти далі, дончаки уперлись:
- Коли турки про нас знають, чого би ми перлись?
Здобичі і так набрали, можна і вертати.
Бачить отаман - даремно було їх вмовляти.
Махнув на них та і каже: - Пливіть собі з Богом!
Ми ж вирішим, яку далі обрати дорогу.
І, хоча Ях’я старався, вмовляв отамана
Іти хутко до Стамбула та й напасти зрана.
Той вже вирішив, щоб дарма не ризикувати.
Десь же цілий флот турецький гуляє, проклятий.
Почнем Стамбул штурмувати, дертися на стіни,
А він вигулькне зненацька і ударить в спину.
Спалить нам усі байдаки, як будем вертати?
Тож рішили, що Стамбула не будем чіпати.
Обійшли Босфор ми морем, на північ помчали.
Хоча раптом серед ночі вітрила упали.
Вітер стих і все туманом навкруги накрило.
Тоді ми вже на байдаках за веслами сіли.
Пливемо, тримаємсь купи, щоб не загубитись.
А туман почав ще більше навкруги клубитись.
Вже і ранок, а він клятий досі не спадає.
В небі сонечко крізь нього ледве проглядає.
Якраз хлопці нас змінили та на весла сіли,
Щоби ми набрались сили, трохи відпочили.
Сиджу я, вперед дивлюся і в тумані бачу,
Якась купа видніється, як гора, неначе.
Кажу тоді отаману: - Чи то ми не збились?
Чи до берега чужого часом не прибились?
А той пильно придивився та й каже: - Холєра!
То ж турецькі попереду видніють галери!
Нумо, хлопці, передайте по байдаках тихо,
Хай готуються, влаштуєм проклятим потіху.
Добре, що ішли в тумані ми у тому щільно,
З пів голоса всі почули, не кричали сильно.
У тумані підібрались до каторг ворожих,
Які досі ще не знали про маневр наш, схоже.
Оточили ми галери, високі та грізні
Та й одразу з усіх боків на борти полізли.
Половина бере штурмом, дереться нагору,
Ну, а друга на байдаках пантрує за морем.
Доки турки зрозуміли, доки похопились,
Уже наші на галерах їхніх опинились.
Нам дісталась капудана – адміральське судно.
Уся така прикрашена, виглядала чудно.
Нагорі червоний прапор, меч на ньому срібний,
Три ліхтарі над кормою – його зразу видно.
Мало того, що велике судно, ще й на ньому
Більше солдат і матросів, аніж на другому.
Зав’язалась люта січа, то ми їх тіснили,
То вони нас відтісняли, де і брали сили.
Билися, скажу, відважно, хоч і бусурмани.
Та ми теж не ликом шиті, разом з отаманом
На корму пробитись хочем, адже там гармати,
Щоб по наших по байдаках не дати стріляти.
Туркам нікуди діватись, бо ж вітру немає,
Усе їхнє парусиння безвільно звисає.
А галерники на веслах, як тільки почули,
Що козаки на галері, про весла забули.
Перестали веслувати – галери й застигли.
А ми вже на капудані до керма устигли.
Уже скоро подолаєм силу всю ворожу.
Та Бог від нас відвернувся в ту хвилину, схоже.
Раптом з півночі легенький вітерець повіяв,
Порвав той туман на клапті і миттю розсіяв.
А далі подув сильніше, набирався сили.
Вже байдаки, наче тріски по морю носило.
Куди там нам штурмувати ті галери кляті,
Треба ж бо байдаки швидше свої рятувати.
Хоч вони і не потонуть – очерет на боках,
Але ж вітер заходився такий, що нівроку,
Переверне, не дай Боже. А турки зраділи,
Бо ж вітрила надулися, вітер підхопили.
Тепер можна не стояти, як вкопаним, досі.
Отоді то для нас лихо саме й почалося.
Мало того, що каторги швидкості набрали,
Вони з гармат по байдаках стріляти почали.
Хоч стрільці у них і знатні, але в такий вітер,
Їхнім ядрам довелося у море летіти.
Кілька, правда, потопили гармаші байдаків,
На найближчі перебрались вцілілі козаки.
Турки, правда , постріляли та і подалися.
Злякалися, щоб ми знову за них не взялися.
А нас буря розкидала добряче по морю.
Тож зібралися докупи ми іще не скоро.
Як зібрались, то взялися живих рахувати.
У бою та й у тій бурі втратили багато.
Кого море потопило, кого турки вбили,
А кого, пізніше взнали, в полон захопили.
Помолились за пропащих та й пливем додому.
А тут якраз у лимані при Дніпрі самому
Стоять турки, спочивають. Табір збудували
На березі, біля нього байдаки прип’яли.
Як же таке проминути? На них налетіли.
Кого змогли, того вбили, байдаки спалили.
Паша їхній тимишварський, як в наметі вклався,
Так у спідній там сорочці навік і зостався.
А нещасні християни з його пашалика,
Що привів він воювати, наблизились з криком,
Що не хочуть воювати, зброю поскладали.
Попросилися, щоб ми їх із собою взяли.
Не кидати ж на поталу. Хочете – ходімо!
Тож на Січ вже подалися ми разом із ними.
Прихопили і гармати, що те військо мало…
А вже на Січі нас вістка тривожна чекала,
Що йдуть ляхи, щоб козацтво повстале скоряти.
Тож прийшлося чимскоріше іти виручати…
Тож про що я? Бачте, хлопці, як воно буває.
Є над людьми Божа воля, вона все й рішає,
Кому бути переможцем, кому бути битим.
Кому скоро помирати, кому довго жити.
- А що ж Ях’я? – Вже на Січі з нами розпрощався.
Розсердився на нас, мабуть, до Москви подався,
Щоби в москалів на турка помочі просити.
Та, говорять, до Європи ледве утік звідти.
А що далі – то не знаю, де він там подівся.
Поваландавсь по Європам та й слід загубився.

Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
А так всім жилося важко, усі бідували.
Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
Що було у господарстві, ще й здавали з того,
То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
Грошей бачили, хіба що було із базару.
А так тільки й працювали, уважай, що даром.
Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
До наступного врожаю може й не достати.
Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
Пішов я вже по темному до скирти соломи
Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
Буде чим тоді корівку мою годувати.
Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
От, насмикав я соломи купу чималеньку,
Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
А солома розповзлася з рядна на всі боки.
Іду, наче та копиця та рахую кроки,
Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
Воно добре молодому, як сім’ї немає.
Хіба воно про хазяйство те переживає?
Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
Та наслухався такого…Не приведи Боже.
Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
Вже якось дотяг солому до своєї хати.
Буде кілька днів корівку чим погодувати…
Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
Щось таке розповідають схвильовано всюди.
Бачу, хлопця молодого бабці обступили
І до допиту, напевно, уже приступили.
Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
Та розказує пригоду, закотивши очі:
- Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
А воно все суне, убік не звертає.
Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
- Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
- Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.

Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!

Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.

Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
Про одну таку пригоду у часи минулі,
Коли ми під москалями в Україні були,
Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
Було то в однім містечку, може й невеликім.
Та у нім чотири церкви банями сіяли.
А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
Тож було чотири церкви з чотирма попами,
Які службу у тих церквах по святах служили.
Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
І молилися в церква́х тих разом з москалями.
А то раз у одній церкві було храм справляли.
Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
Та думають, як до неї б краще підступиться.
Закінчилась служба, жінка подалась додому.
Та тут її молоденький попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
- Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
- А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
- Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
- Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
- Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
- Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
- Та о третій і приходьте… Приходить додому
Та й про все те чоловіку і розповідає.
- І що ж ти їм одказала? – той її питає.
Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
Я ізвечора подамся мов на полювання,
А, як уже нагодиться до тебе й останній,
Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
Тих попів отак провчити, бісівську породу,
Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
Тож надвечір і вчинили, як договорились.
Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
- Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
- Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
А приніс він із собою всячину усяку:
І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
Поставили на столі все, почали гулянку.
Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
А той перший того стуку дуже ізлякався,
Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
- Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
Другий попик на порозі. І того пустила.
- Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
- Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
А, тим часом, третій попик до хати заходить.
За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
- Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
- Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
- Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
- Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
Роздягається, до печі грітись притулився.
Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
То у нього узялася жіночка й питати:
- А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
- Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
- Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
- Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
- Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
- Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
За стіл того посадили, чарку наливають,
Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
Засів москаль, пригостився закусками всіми
Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
- Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
- Та не знаю, запосілась якась сила вража.
Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
- А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
- Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
Коли отут караульний стоїть на воротях
Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
- Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
- Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
- Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
- Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
- Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
На вулиці. Караульний знов йому попався.
- Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
- Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
Поки вертав утомлений, передумав всяке.
- А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
Несе попа. При воротях караульний ловить:
- Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
- Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
До утра попов для служби нє остаться может.
Кинувся до офіцера,став його тривожить.
Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
В городє попов и вовсє может нє остаться.
Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
Помчав солдат до одного – того нема вдома.
До другого, до третього – тих також немає.
Тоді вже він до старого попа завертає,
Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
- Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
Приніс рядно із попом та каміння накидав,
Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
Повертається москаль той, іде вихилясом,
Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
- Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
- Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
Зустрів того москалика піп собі на горе.
Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
- Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
Порубав та і подався далі шлях долати.
Так місцевий люд за нічку без попів лишився.

Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
Як Петро та Катерина їх поруйнували,
Доки козаки у війнах їхніх воювали.
Коліївщину згадати! От де проявилась
Та підступність… Не з пустого місця учинилась
Гайдамацька та виправа. Бо ж ляхи дістали,
Самі бились – українцям голови стинали.
Запалали міста, села, церкви запалали,
Барські ті конфедерати жалості не знали.
Тож і встали українці за славу, за волю,
Захотіли захистити українську долю.
Тепер ляська полилася на землю кровиця
Та жидівська, бо ж успіли добре поживиться
На нещастях українців. І жиди, і ляхи
Розбігались з України, трясучись від страху.
Тільки в Умані зібралось отаких до біса,
Бо за стінами хотіли вони відсидіться.
Залізняк привів під стіни військо гайдамацьке,
Гонта вивів свою сотню та й стали єднаться.
Захопили, врешті Умань та крові пустили
Усім тим, хто поза стіни у місті сиділи.
Розгорілося багаття, що й не загасити,
Уже ляхам довелося помочі просити
В москалів. А ті готові грітись при багатті.
Прийшло військо в Україну – православні «браття».
Ледве вістка пролетіла українським краєм,
Що ото супроти ляхів військо виступає.
Гайдамакам йде у поміч, буде ляхам лихо.
Узялись за вила, коси й там, де було тихо.
Прийшло військо москальськеє та й табором стало.
Покликали отаманів всіх до генерала
Задля того, наче, щоби домовитись спільно,
Як прогнати клятих ляхів та зробитись вільним.
Москалі для отаманів банкет влаштували,
А, коли за столи сіли… всіх арештували.
Поки табір гайдамацький чекав отаманів,
Налетіли москалики на них окаянні.
Кого вбили, кого лише в мотузки узяли.
А вже далі розбиратись із полоном стали.
Хто був підданець московський – пішов до Сибіру.
А хто ляський – дали ляхам. А ті вже, як звірі
Різанину влаштували. Навіть і сьогодні
В Україні пам’ятають ту прокляту Кодню,
Де замучили до смерті та звели зі світу
Не одну сотню козаків та і посполитих.
Гонту ж мучили у Сербах та суд влаштували.
Десять днів із нього шкіру здирать обіцяли,
Далі ноги відрубати, за день уже руки.
Серце вирвати, щоб іншим було за науку.
В кінець другої неділі голову зрубати.
Та не дав їм Гонта, щоби отак святкувати.
Посміявсь, як з нього шкіру здирати почали,
Тож на третій день вже ляхи голову відтяли.
На відважних гайдамаках помстилися ляхи,
І то не від перемоги, а, скоріш від страху.
А чи вони б святкували, чи змогли б здолати,
Якби не оті москальські іуди прокляті?!

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

Росії важко без царя прожить.
І не важливо – триста років тому
Чи нині. Хай опудалом сидить,
Лякає чернь, яка, як всім відомо
В усе то вірить, голови схиля,
Біжить щоб царя-батечка вітати,
Хай, навіть, і провалиться земля,
Нехай за то самих чекає страта,
Спитають лише: – Мотузки свої
Нести, чи то розщедриться держава.
У тому сила й слабина її,
Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
Безглуздий і нещадний вибуха,
Коли його ніхто і не чекає,
Когось уб’є, скалічить, настраха
І, наче сам собою затихає.
І знову чернь перед царем схиля
Свою повинну голову на плаху.
Своєю смертю інших звеселя,
Бо ж страта для розваги – не для страху.
Так і живуть уже віки й віки,
Мабуть, один без одного не можуть
В Росії цар, а з ним народ такий,
Що більше на овець отару схожий.
І чомусь пригадалася така
Історія, як приклад того всього.
Московія в тридцятих же роках
Століття вісімнадцятого того.
Петра нема вже, Катерини теж.
І Меншикова вже в Сибір заслали.
Петро при владі, але другий все ж.
Син Олексія, що закатували
Його велінням батечка Петра.
Зоставсь один, хто право править має.
Йому п’ятнадцять, від державних справ
Він свого носа справно відвертає.
Розпусний і примхливий деспот, він
Весь час проводив чи на полюваннях,
Чи на «гуляннях» у дівок. Один
Зостався, тож не мав бажання
До справ державних влазити. Однак
Весь час крутились коло нього люди –
«Верховники» - прозвалися отак,
Вони якраз і влазили усюди.
Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
Усі, як на підбір – аристократи.
Голіцини, Толстиє серед них,
Ще Долгорукі . Варто ще назвати
І Остермана. Правили вони
Ім’ям Петра. Укази видавали –
Рішали долю миру та війни,
Петра про те нічого й не питали.
Аби цар був – народу головне,
А хто царює – справа то десята.
Куди вже хто отару пожене,
Народу то не треба було знати.
І, наче, все наладилось, як слід.
Вже в кожного із них великі плани.
Вже гордо подивляються на світ,
Який, можливо, скоро їхнім стане.
І тут біда – хвороба ж не пита
Про чиїсь плани – віспа причепилась.
Був цар Петро і бути перестав
І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
Що їм робити? Був би заповіт,
Царя тоді б поставили другого.
А тут, бач, не продумали, як слід,
Не написав Петро. Писати сво́го?
Як Долгорукий запропонував,
Щоб його доньку в ньому указати,
Адже Петро на неї види мав,
Ще б трохи і могла б жоною стати.
Та всі ураз зацитькали його,
Бач, захотів у перші зразу вийти.
Тут інтересу всяк блюде свого…
Та все ж не знають, що його робити.
Нема в сім’ї Петра чоловіків,
Які б могли на трон законно сісти.
Зійшлися, бач обставини такі
І цар Петро у тому винен, звісно.
І тут Дмитро Голіцин пригадав:
- В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
Її він у Курляндію віддав,
Сидить десь там у глушині, небога.
Нам все одно – цариця то чи цар,
Аби порад «розумних» дослухались,
Та не давали приводу для чвар.
Тут мої люди трохи вже дізнались:
Ця трохи груба жіночка, товста
Й негарна животіє у Мітаві.
Для неї звідти вирватись – мета,
Чого ж би нам на неї не поставить?
Кондиції запропонуєм їй.
Як згодиться умови підписати,
Тоді нехай на трон сідає свій,
А ми всі будем нею керувати.
Всі згодились, складати узялись
Кондиції, що вільно для цариці,
А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
Із прав лишили – в люстерко дивиться.
Ту Ганну колись заміж віддали
За герцога курляндського. Прожи́ти
Два місяці із ним лише й змогли
Та й довелось небозі овдовіти.
В Мітаві пройшла молодість її.
З нудьги такої там і мухи дохли.
А принци оминали ті краї -
Ті принци, за якими вона сохла.
Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
Що скрашував для неї дні і ночі.
Вона все виглядала із вікон,
Аби лиш зазирнути в його очі.
Вже й мріяти про більше не могла,
Здавалось, тут навіки й опочине.
Але її година все ж прийшла,
І Бог їй шанс змінити все підкинув.
З кондиціями ті ж і подались
В Мітаву, Ганну згоди запитати.
Гадали – їхні плани удались,
Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
Люб’язно дуже вислухала їх,
Кондиції ті пильно прочитала.
Нічого не сказала проти них,
Не повела й бровою, підписала.
Раденькі ті вертали в Петербург,
І кожен в перемогу свою вірив
Не знаючи, що вже заніс обух
Над ними кат безжальної сокири.
Бо Ганна з виду хоч дурна була
Та жінка хитра. Вже про них все знала.
Себе наївно перед них вела,
Лише хвилини певної чекала.
Її коханець і слуга Бірон
Вже між гвардійців провертав роботу,
Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
А не якісь багаті «доброхоти».
П’ятнадцятого лютого вона
Уїхала врочисто до столиці.
Раділа, що думок ніхто не зна
Й вона спокійно може роздивиться.
А вже на дев’ятнадцяте число
Зібрались всі в Успенському соборі.
Народу стільки – не пройти було,
Стояли аж на паперті надворі.
Туди їх не цікавість привела,
Повинна знать була уся зібратися.
Присягу Ганні у той день дала.
За кілька днів в Лефортівськім палаці
Знов повний зал. Придворні всі стоять,
Зайшла цариця, на престола сіла,
Навколо всі «верховники», глядять,
Аби чогось такого не вчудила.
І тут крізь натовп гвардія зайшла,
Уся при зброї, перед нею стала.
Вона акторка іще та була,
«Із подивом» пояснень їх чекала.
Черкаський вийшов, їхній командир,
І заявив, що гвардія незгодна,
Що на царицю тиснуть до цих пір,
Бо ж царська влада є «богоугодна».
Бог не для того владу дав царям,
Щоб хтось її обмежить намагався,-
А у самого очі аж горять
Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
- Благаю вас відмовитись тепер
Від тих угод, які вам нав’язали.-
І грізні очі в Остермана впер.
І очі ті йому усе сказали.
Акторка спритна – Ганна, тут же їм
Здивовано-гнівливо відказала:
- Та я ж не знала, що стоїть за тим.
Так для держави треба – я гадала!
Я думала, що то народ бажа,
Ніякого обману не чекала.
А вони, бач, вже гострого ножа
На мене, на державу зготували.
І гвардія вперед ступила враз:
- Ми не дозволим волю диктувати
Цариці нашій. Слово лиш від вас
І ми їм будем голови рубати!
«Прихильно» Ганна згодилась на те,
«Верховників» одразу ухопили.
А Ганна десь в душі своїй цвіте,
Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
Назавтра вона вийшла із Кремля
До скупчення великого народу.
Здавалося, парує аж земля,
Юрба стояла – зрахувати годі.
При всіх взялась кондиції читать.
«Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
«Нехай живе цариця! - не змовкали,-
Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
Усіх, хто буде титул відбирати!»
«То що – папір даремний отакий?»-
В юрби цариця узялась питати.
Й під галас розірвала геть його
І правила тепер самодержавно.
«Верховники» ж отримали того,
Чого найменше всього і бажали.
Івана Долгорукого за те,
Що опір ЇЙ наважився чинити,
Колесували. Двом дядькам, проте,
Веліла язики укоротити,
А слідом уже й голови. Така ж
Спіткала доля й старшого у роді.
А Катерина Долгорука – та ж,
Що Петру була наречена, вроді,
Відправилась довічно в монастир.
А Ганна десять літ ще царювала.
«Біронівщину» знаєм до цих пір.
Та, бач,й така Росію влаштувала.

Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.

Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.

Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.

Михайло вже й надій на те не мав.
Уже, здається, все перекопали.
Вертеба, що схотіла, те віддала.
А далі - глина. Хто б там що ховав?
Все ж, наостанок ще разок копнув
І раптом – диво: в глині світла пляма.
- Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
І знов надії привид промайнув.
І знов лопати, щіточки, ножі.
Великий глек вдалося відкопати,
В якім зерно старались зберігати
Ті, хто десь поряд від печери жив.
Від глека, правда, черепки одні.
Та й то його вже тріснутим зарили.
У глеку тім зерно би все зопріло.
Невже тоді були такі дурні?
А то ж, як по орнаменту судить,
Були трипільці – мудрі, працьовиті.
Десь дикунами жили ще по світу,
А ці уміли й поле обробить,
І велелюдне місто збудувати.
Й худобу приручити. По степах
Жили в великих селах і містах…
В думках таких Михайло й вклався спати.
Наснився сон, а, може, то й не сон…
Долина понад річкою широка
І пагорби круті з другого боку,
Порослі лісом. А над річку, он
Село. Хати великі круг майдану.
Навкруг села оброблені поля.
Стада худоби видно іздаля.
Вже люди в полі, хоча досить рано.
Старається трудолюбивий рід
Аби у зиму було чого їсти.
До осені з весни і не присісти,
Щоб їм підготуватися як слід.
Працюють всі: дорослі і малі.
Хто скільки може сили укладає.
Тож рід достаток з тої праці має.
Дає землі і має від землі.
Хоча і не без виродка в сім’ї.
Був там один, що його Лінь прозвали.
Поки всі люди дружно працювали,
Він лінувався, хоч…багато їв.
Коли до праці – в нього щось болить,
Коли до столу – він умить здоровий.
Хоча старі діди і суплять брови
Та, поки можна у достатку жить,
Полають трохи та посовістять.
Хоч з нього, наче та вода із гуски.
Усядеться в тіні й насіння луска,
Ворон рахує, що над ним летять.
Можливо, й далі так було б воно.
Та, мабуть, люди бога прогнівили.
Розсердився з-за чогось бог Ярило,
Із ранньої весни завів одно –
З самого ранку як зачне палить,
То аж до ночі спокою не знає.
Й дощу півроку жодного немає .
Не буде з чим зимою роду жить.
Все ж трудяться. Та треби все несуть
До бога, щоб розжалобити йо́го.
Та він, напевно, не приймає того.
Отож, часи людей непевні ждуть.
Зими багато не переживуть.
Щоб роду всьому вимерти не дати,
Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
Нехай прожиток десь собі знайдуть.
Коли розмови про таке пішли,
Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
Не те, щоб він до праці прихилився.
У нього плани геть другі були.
Надумався, раз то його чека,
Підготуватись, запастись на зиму.
Чи тут йому голодувати з ними,
Чи то запаси мати у руках.
Тож глек великий тріснутий узяв,
Який вже ні до чого не годився.
Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
Бо ж стільки ще в житті не працював.
Відтяг той глек в печеру, що була
Не надто і пригожа, бо зі стелі
Весь час текло. Та кращої оселі
Його душа лінива не знайшла.
Відтяг він глек, лопату притягнув,
Глибоку яму в глині став копати,
Аби він глек з усіх очей сховати.
Спустив той глек у яму, загорнув.
Ще й кришкою накрив. Та з того часу
Став красти жито і туди носить.
Радіє – буде йому з чого жить.
Хай всі й помруть – у нього є запаси.
Приспіла, врешті, осінь дощова.
Що не зібрали – на полях пропало.
І бачить рід – запасів зовсім мало.
Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
Багато говорили різних слів,
А потім узялись голосувати
І вирішили – ледарів прогнати,
Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
Таких і не багато тут було,
Хто в спільну працю мало укладався.
Та ж кожен на виду, хто не старався.
І стогоном озвалося село.
Проситись стали ледарі тоді,
Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
Але ж самі обрали таку долю.
Нехай тепер лишаються в біді.
Один лиш Лінь і вид не подає,
Бо ж знає, що у нього є запаси.
Згадає і облизується ласо.
Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
А всім своїм родовичам сказав:
- Я і без вас спроможний обійтися!-
Ще й зверхньо так навколо подивився.
Взяв палицю та й в ліс попрямував.
Поки ще осінь, ягоди збирав.
Нехай на зиму жита буде більше.
Тим краденим і душу собі тішив.
Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
Подавсь в печеру, де збирався жить,
Коли морози люті завітають.
В надії кришку глека відкриває,
А жито все зопріле там лежить.
Умить надії рухнули усі.
І рідних обікрав, і сам не має.
Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
Що в гурт збивалась із усіх лісів.
Той вий почули, навіть у селі.
Стояли усі, довго дослухались,
Чий голос – здогадатись намагались.
Такий не чули ще на цій землі.
Але ніхто так і не зрозумів,
Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
Все ж люту зиму пережить зумів.

Із ранку припікало вже добряче.
Від тої спеки в річку би пірнуть
Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
А, значить і дощу може не буть.
Тож як малому тим не скористатись?
За пазуху окраєць хліба взяв,
Води у пляшці та й рішив податись
Аж за село сусіднє, де бував
Й раніше. Берег річки там піщаний,
А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
А ні – тоді на сонці засмагай.
Взяв вірного велосипеда свого,
Яким туди вже їздив і не раз
Та і помчав. Асфальтова дорога.
Щоб скоротити трохи собі час,
Звернув убік на польову дорогу,
Яка також до річки приведе.
Та в поспіху і не помітив того,
Коли і, головне, на чому й де
Пробило шину. Чую – о́бід стука.
Спинився, подивився – так і є:
Застрягла десь у шині гостра штука
І все купання скінчилось моє.
Десь дітвора на річці галалає,
А я назад похнюплений іду,
Пилюку по дорозі піднімаю
Й велосипед скалічений веду.
Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
Під вербою розлогою в тіні:
- А що, козаче, на кірці нарвався?! –
З усмішкою він кидає мені.
Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
Дідусь мене в спокої не лишив:
- А завертай «коня» сюди, козаче!
До лавки я велосипед підвів
Та й думаю : чого він іще хоче?
- А ти, мабуть, не з нашого села?
Бо щось не потрапляв мені на очі.
- З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
- Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
Єхидно так запитує. – Бува.
Що ж, треба помогти твоєму горю.
- Катрусю! – раптом голосно позвав.-
А принеси мені валізу мо́ю,
Там на полиці у кутку стоїть!
Дівча кирпате з довгою косою,
Здається, обернулося за мить.
На мене так цікаво подивилось
Зеленими очиськами і враз
Пропало так же, як і появилось.
- Перевертай «коня»! Що там у нас? –
Мене з задуми діда голос вивів.
Велосипед я вмить перевернув,
Дід колесо став скручувати живо,
Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
- Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
І гострий кіготь, що кірець встромив,
З другого боку зразу й виліз, звісно.
Дідусь іще покришку покрутив
Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
За шину взявся, дірку відшукав.
- Звернув, мабуть, на польову дорогу?
- Хотів скупатись… Але от…попав.
- Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
Що ті кірці де лише не ростуть.
Їх і на луках, й пустирях багато,
Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
А на баштанах їм одне роздолля.
Гроза велосипедів, босих ніг,
Собачих лап. Та й над річки доволі,
На насипах на залізничних їх.
Як тільки люди їх не називають.
І якірці, а десь то й кавунці
Чи баранці. Тож назв чимало мають.
А ми тут звикли називать - кірці.
- Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
Злостиво мовив я. А дід на те:
- О, то я ще від дідуся дізнався!
Послухай, коли хочеш. Був наш степ
Колись давно колискою козацтва.
Фортецю вони мали на Дніпрі,
Що Січчю звалась. Там козаче братство
Сил набиралось в давній тій порі.
Звідтіль в походи на татар ходили,
На турка морем «чайками» пливли,
Від ляха рідну землю боронили
Та й з москалями боротьбу вели.
Коли татари у набіг рушали
На Україну, то козацтво їх
Частенько у степу перестрівало
Та «живу здобич» відбивало в них –
Людей, яких вони ясиром брали,
Аби продати в рабство у Криму.
Тож козаки на захисті стояли
Землі своєї рідної, тому
Сюди й збирались вільні і сміливі,
Хто смерті в очі без страху дививсь,
Хто без вагань у бій кидався живо
І до останку з ворогами бивсь.
Як хтось на Січ із нових прибивався,
Йому давали прізвисько нове,
Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
Що то його втікач отут живе.
Тож був між ними й Якірець Микола.
Миколою назвали ще батьки,
А Якірцем прозвався він, відколи
На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
Мушкета свого, хай не кожен мав.
Микола ж всюди ще тягав з собою
Торбину з якірцями. Та казав,
Коли на кпини хтось збирався брати:
- Колись згодиться! Не кидати ж їх?
Про якірці окремо слід сказати.
Страшна то сила проти людських ніг
Чи то копит татарської кінноти.
Кували їх з заліза ковалі.
Розкидати в степу – легка робота,
Як би не кинув – та стирчить з землі
Гостряк угору. Наступи і маєш.
Вже не боєць… Якось малий загін
Козацький на сторожу вирушає
У степ. Із ним й Микола. Він,
Як завше торбу якірців не кинув,
А до сідла добряче прив’язав.
Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
На те і слова, навіть, не сказав.
Два дні загін спокійно степом їхав,
Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
Поки усе в степу здавалось тихо,
Лише орла мелькала часом тінь.
Вже скоро і додому повертати.
Аж тут загін татарський на шляху.
Ну, як до бою із таким не стати?
В атаку хлопці кинулись лиху
І зав’язався бій посеред поля.
Хоч татар більше, але козаки
Їх розметали. Хоч не всім їм доля
Була прихильна. Були і такі,
Що степ своєю кров’ю оросили –
Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
Товариші їм хутко кров спинили.
Ніхто своїх у полі не кидав.
Забрали і поранених, і мертвих
Та й повернули по дорозі в Січ.
Але татари виявились вперті.
Мабуть, орді почалися навстріч,
Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
До козаків – десь аж дрижить земля.
Орда услід загону полетіла
І чимала – то чути й звіддаля.
Покинути поранених й втікати?
Чи ж можуть так вчинити козаки?
На бій з ордою у степу ставати?
Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
І тут Микола заявляє прямо:
- Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
- Один? – Чому? Разом із якірцями!
Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
Поки коза́ки думали-гадали,
Він розвернув коня та і помчав.
Коли вони вже із очей пропали,
То розкидати якірці почав
По їх сліду, щоб шлях перепинити
Орді. Багато вже зробити встиг.
Аж тут орда галайкає сердито,
Летить по степу з усіх кінських ніг.
В Миколи трохи якірців зосталось,
Хотів і їх жбурнути, та нараз
Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
Упав козак. Не бачив, як в той час
На якірці орда та налетіла,
Від болю коні повалились з ніг,
А ті, що слідом, ще не зрозуміли
Та налітали й падали на них.
Іржання дике степом рознеслося
Та зойки покалічених татар.
Усе то в гамір у страшний злилося.
І пил піднявся аж до самих хмар…
Як козаки за кілька днів вернулись,
Щоби Миколу з честю поховать.
Вони із таємницею зіткнулись –
Там, де козак убитий мав лежать,
Лише рослина по землі стелилась.
На ній маленькі жовті квіточки
І якірці маленькі теж тулились
До стебельця. Й рішили козаки,
Що то Микола квіткою зробився.
Тож якірцями й стали її звать.
А скоро цвіт по степу розселився.
- Що ж це козак? Він мав би захищать,
А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
- Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
Тож ти на нього настромився з ходу.
Дивився б краще – клопоту б не мав.
А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
У своїх стеблах якірці таять?
Ти у аптеці не буваєш, звісно.
Там ліки, із них зроблені, стоять.
Проти хвороб людських допомагають
І врятували не одне життя.
Виходить, що дарма кірці ті лають,
Не розібрались, просто до пуття.
Поки розмова та уся велася,
Дідусь уже і шину залатав,
Вже й колесо на місце ставить взявся,
А я йому у тім допомагав.
- Ну, забирай коня, козаче, свого!
Лети купатись та не забувай -
Дивись собі уважненько під ноги
І знову на кірці не наїжджай.
Подякував я дідусеві щиро.
Скупатись добре з друзями ще вспів.
Але ту його розповідь допіру
Ще пам’ятаю й вам переповів.

«Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
Краще всіх характеристик когось представляє.
На Січі отак новеньких завжди прозивали,
Головне щось у людині добре підмічали.
І приклеїться, і ходить людина по світу
Із тим прізвиськом – не треба й паперів носити.
Чомусь Криса той на пам’ять прийшовся одразу.
Хай потомки не сприймають все то за образу.
Але ж прожив чоловік той життя, слід зоставив.
І найкраще про людину кажуть його справи.
Сам він родом із Крилова, із шляхти дрібної.
Був розумним, вельми хитрим, удатним до бою.
Хутко міг пристосуватись, стати на бік сили.
Ледве но Річ Посполита була захмеліла,
Як він став на бік козацтва. Вже на Жовтих Водах
Зумів себе проявити, коли мав нагоду.
Коли ляхи захотіли вже було здаватись,
То заручниками треба було обмінятись.
Від козацтва зголосились Кривоніс та Криса.
В атлас, кармазин і панцир багатий вдяглися,
Щоб статечно виглядати й подались до ляхів.
А ті уже на ту пору аж тряслись від страху.
Бо сірома насідала, наказів не чула.
Вже аж під сам ляський табір на ту пору була.
Криса зорієнтувався та і упросився,
Коня взяти і нагайку в ляхів зголосився,
Щоб сірому розігнати. Ті в розпачі були,
Дали згоду. Та по тому тільки його й чули.
Кривоніс той самий фортель встругнув слідом ляхам.
Ну, а битва закінчилась для них повним крахом.
Піднялася зоря Криси високо відтоді,
Зробив його полковником Богдан при нагоді.
Врахував, що той проноза, завжди знайде вихід
Та, напевно, возвеличив козакам на лихо.
Бо на полі берестецькім той і проявився.
Поки іще Богдан вдало із ляхами бився,
Криса з полком був у гущі та шаблю кривавив.
Але скоро у Богдана врознос пішли справи.
Кримський хан покинув поле та у Крим подався.
Богдан слідом - повернути того сподівався.
А козацтво відступило та і окопалось.
На повернення Богдана іще сподівалось.
Оточили табір валом, ляхам не здалися.
Іще десять днів по тому табір з ляхом бився.
Хоч надії ніякої козаки мали,
Але всі атаки ляхів вперто відбивали.
Заодно до перемовин з ляхами вдалися,
І полковники до ляхів в табір подалися.
Серед них впросився й Криса. А чого ж не взяти?
Він зуміє знайти вихід, військо врятувати.
Але Криса не для того тоді зголосився,
Він надумав здати ляхам все козацьке військо,
Бо ж побачив, що тут ляхи можуть взяти гору,
Все прикинув – помирати не бажав так скоро.
Тож опісля перемовин назад не вернувся,
І на ворога козацтва умить обернувся.
Розказав усе, як ляхам козаків здолати,
Де які в козаків сили, які мають втрати.
Розповів усі секрети, не ховав нічого,
За що король простив вини й помилував його.
І тепер уже той Криса ляхам вірно служить,
Аби усі свої втрати швидко надолужить.
Набира таких же самих, щоб ляхам служили
Та старається для ляхів з усієї сили.
То він козаків збирає, то татар приводить,
Завдаючи Україні чималої шкоди.
Як Юрась Хмельницький кинув москалям служити,
Криса тут же опинився серед фаворитів.
В Переяслав полковником той його призначив…
Та в Сибіру опинився полковник козачий.
Москалі усіх невгодних туди засилали,
Які їм живими в руки раптом попадали.
У далекім Єнісейську провів він два роки,
Хоча зрадництва добряче засвоїв уроки.
Служив Хмелю, служив ляхам, москалям, одначе,
Не погодився служити. Усе ж, честь козача
Взяла гору, було гидко москалям служити,
Краще уже у Сибіру весь свій вік дожити.
Москалям же нетерплячка – охрестить схотіли,
Бо, мовляв, не по обряду козаків хрестили.
Але Криса з козаками вперлися добряче
І сказали, що в них справжнє хрещення козаче.
Тож москалі й відступились. Кілька літ минуло
І козаків-полонених назад повернули.
Обміняли на таких же москалів. І Криса
Повернувся, щоб служити далі ляхам, звісно.
Тож, його також руками творилась Руїна
І стікали ріки крові з неньки-України.

На небі, мов насіяно – зірки.
Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
Багаття блима над ріку на лузі.
Легким туманом тягне від ріки.
Навкруг багаття хлопчаки сидять.
По лузі коні спутані пасуться.
І голоси притишені несуться,
Бо хлопці між собою гомонять.
І старші, й менші. Старші, на правах
Досвідчених, малечу поучають.
Ті, як належить, їх слова сприймають,
В очах цікавість світиться жива.
Коли розмова затиха на мить,
Хтось у вогонь паліччя підкладає,
А хтось нове питання закидає.
І знов розмова, як вогонь, горить.
Отож, один з малечі і пита:
- Скажіть, а звідки коні узялися?
Чи то вони одвіку вже велися?
Найстарший на таке зареготав
Та й каже: - Хто ж про те іще не зна?
Хіба батьки тобі не розказали,
Коли і як найперше коні стали?
Той знітився, немов його вина
У тому. Але старший проказав
Повчально: - Такі речі треба знати.
Як же ти можеш коні випасати,
Не знаючи, як перший кінь постав?
Та добре, слухай. Слухайте усі,
Хто ще не зна, де коні узялися.
Події ті давно вже відбулися,
Ще у часи, ледь наш Господь успів
Світ сотворити, а у нім – людей –
Адама й Єву, що в Раю сиділи.
Усе, що можна, вони пили й їли,
Не мали заборон вони ніде,
Окрім, хіба лиш дерева добра
І зла. Адже плоди із нього
Були під забороною від Бога.
Тому ніхто з людей їх і не брав.
Але завівся у Раю один
Підступний чорт. Як він туди пробрався,
Що, навіть, Бог про те не здогадався?
Отож, узявся спокушати він
Адама плід із дерева зірвати
І скуштувати. Та Адам, однак,
На ті спокуси не купивсь ніяк.
Тож чорт узявся Єву спокушати.
А ті дівки, ви ж знаєте які?!
Їм варто гарних слів наговорити
Й словами тими легко підкупити.
Купилась Єва на слова такі.
Давай тоді Адама спокушати,
Зірвати заборонений той плід.
Адам не встояв. Скуштував .І світ
Тепер став по-другому він сприймати.
А чорт дививсь на те і реготав,
Бо ж його хитра підлість удалася.
Бог, звісно, хутко про той гріх дізнався,
Морочитися із людьми не став
І вигнав з Раю, ще й сказав услід,
Щоб хліб свій тепер в поті здобували.
Нелегке у людей життя настало,
Щоденні, й справді, мозолі і піт.
Адам соху із дерева зробив,
Зорав ділянку, сам, як віл тягався,
Засіявся, боронувати взявся,
Щоб птах зерно на полі не поїв.
Тяг борону, напружував всі сили.
А чорт на бороні отій сидів
Й підступним своїм вигадкам радів…
Бог з ангелом тоді якраз сиділи
На хмарці і дивились звисока,
Як потом хліб Адам свій здобуває.
Тож Бог помітив чорта та й питає
У ангела: - Ти бачиш псяюка́,
Який розсівся ген на бороні?
- Та ж бачу, Боже. – Зроби добре діло.
Бо ж бачу, що Адамові не сила,
Що, навіть, жаль зробилося мені.
Зроби із чорта доброго коня,
Нехай вже він ту борону тягає.
Отож, на землю ангел той злітає.
І, поки чорт Адамом поганяв,
Узяв оброть й на чорта враз накинув.
І тої ж миті чорт конем зробивсь.
Говорить тоді ангел: - Зупинись,
Адаме, Бог послав тоді скотину,
Що зветься кінь. Скидай-но упряж ти!
Щоб не самому борону тягати,
Коня цього у неї запрягати.
Йому за тебе все тепер тягти.
Отак-то перший кінь і появивсь.
А, що від чорта… іноді буває,
Що отой чорт у ньому просинає
Й тоді за ним у два ока дивись…

Маленький Дмитрик в Києві живе
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.

У кого погляд на життя який:
Один говорить: - Моя хата скраю,
Тому я першим ворога стрічаю!
Другий вважає зовсім навпаки.
Коли загроза раптом постає,
Один бере скоріше в руки зброю
Аби країну захистить собою,
Другий собі питання задає:
А чому я? Чому не хтось другий?
Я неспроможний! В мене справ багато.
Хай з ворогом іде хтось воювати,
Я ж буду бізнес розширяти свій
І берегти. Як просять його: дай
На зброю грошей ворога прогнати.
Він кривиться: їх в мене не багато.
Багатший хтось їх виділить нехай.
Сидить, як сич, багатства примножа,
Та думає, що, все одно, минеться,
Його біда ніяка не торкнеться.
Тож перейматись зовсім не бажа
«Чужим» нещастям. Та приходить мить
І ворог вже до нього в двері пхає.
І він на поміч звати починає,
Але ніхто на поміч не спішить.
І те, про що він слухать не хотів:
Про чужі муки і страждання люті,
Тепер прийдеться самому́ відчути
До смертної Голгофи на путі.

Князь Федір Вишневецький Менший був
З відомих й славних Вишневецьких роду.
Хоча був зовсім іншої породи
Ніж двоюрідний брат Дмитро. Хто чув
Про Федора? Або, вірніш,Федька.
Так звали, щоб від брата відрізнити.
Здається, що одного роду діти.
В одного ж загартована рука
В боях і битвах, а другий тихцем
По смерті батька, множив володіння
Та замку будував «надійні» стіни.
Один в степах прославився бійцем,
Ходив в походи, зустрічав орду,
Як та з набігом в рідні землі пхалась.
І ті ім’я лиш одного боялись.
А от Федько був іншим у роду́.
Поки другі ставали на шляху
Ворожій силі, він ростив маєтність.
Мабуть, забув, як необхідна єдність
В годину краю рідного лиху.
Так от, Федько. Вже десь в сімнадцять літ,
Як помирає батько, він з братами
Маєтність ділить з селами й містами.
Одружується, щоб продовжить рід.
Як помирає Федір – старший з них,
І нікому маєтність передати,
Взялись брати між себе розділяти.
Отож, Федько ще до земель своїх
Додав частину братових. Зажив.
Вже й замок заходився будувати
У Перемірці, щоб добро ховати,
Коли би ворог раптом налетів.
Під містом було озеро чи став,
Півострів в нього вузько урізався.
Отам якраз той замок будувався,
На пагорбі високо виростав,
Дубовою обнесений стіною.
Вважав – вона надійно захистить
І в час тривожний там пересидить.
Бо ж сам не надто рвався він до бою.
Поки брати Іван і Олександр
По прикордонню увесь час мотались,
Ординцям шлях закрити намагались,
Федько байдужий був до отих мандр.
Брати йому : - Ходімо, Федьку, в степ,
Бо знов орда на Україну пхає.
А він їм: - Чи ж у мене справ немає?
Мені он замок укріпити ще б.
- За стінами відсидишся хіба?
А, коли й так, то ж землю потолочать,
Люд переб’ють, візьмуть, кого захочуть
Та й поженуть у Крим. Твої хліба
Попалять. А попе́реду ж зима?!
- А в мене у підвалах збіжжя вдосталь.
Чого мені боятись диких го́стей?
Поки, бач, з ними клопоту не мав.
Не мав, звичайно, бо ж були другі,
Які в своїх маєтках не сиділи,
А край від орд нахабних боронили,
В степу спиняли клятих ворогів.
Були і ті, хто всім тим керував –
Острозькі і Сангушки, що займали
Посади маршалків. А тут якраз не стало
Сангушка, що той пост тоді займав.
Варшава ж чи ловила просто гав,
Чи то навмисне з тим не поспішала,
Нового маршалка не призначала.
Отож, нелегкий час в краю настав.
Без «голови» нелегко краю буть.
То цим татари миттю й скористались
І на Поділля ордами примчались
І палять, і вбивають, і гребуть.
Смерчем по Вишневеччині пройшлись.
Федько у замку хутко схоронився
З сім’єю, боронитись заходився.
А там і поміч надійде, дивись.
Чи то стоять набридне татарві,
На стіни лізти та і подадуться,
Де для них легші здобичі знайдуться.
Але даремно сподівався він.
Татари Перемірку облягли
І, наче, й не збиралися нікуди.
А в замку, як на зло, багато люду.
Не всі далеко битися могли,
Та ж їсти кожен, звісно, з них хотів.
Отож, припаси на очах зникали.
А скоро вже й голодувати стали.
Тож більшу пайку мали лише ті,
Хто стіни від ординців боронив.
Жінки ж і діти та старих багато
Самі вже якось мали виживати.
Федько з сім’єю теж не вдосталь їв.
Уже весь зсохся, наче, постарів,
Заледве вже й на стіни видирався,
У далеч із надією вдивлявся.
Завзяттям бою усе менш горів.
І так не воїн, в безнадії тій
Опору всяку у житті утратив.
Задумався: чого йому вмирати,
Татарам здасться – лишиться живий.
А там, дивись і викуплять брати.
Та і сім’ю потрібно рятувати,
Кому ж маєтність зможе передати?
І день, і ніч він колотивсь із тим
І вирішив. Уранці скликав люд
Й сказав, що замок вирішив здавати.
Бо ж воно краще полоненим стати
Ніж голод чи татари тут уб’ють.
Юрма голодна слухала його
Й не вірила, що князь таке говорить.
Вважали, що вони єдині в горі.
У князя досі вірили свого,
Що порятує. А він раптом так.
Не стримавсь хтось: - Так князеві, звичайно
І у полоні буде непогано.
Дасть викуп і повернеться. Однак,
Нам – простим людям здатися – біда.
Вже краще смерть, ніж полонених доля.
Додому вже не вернемось ніколи.
Десь на край світу зажене орда.
На каторгах, в гаремах і помрем.
Тож краще тут, де предки помирали!
Вслід вигуки підтримки залунали:
- Тут помремо! Ясиром не підем!
Такого князь, напевно, не чекав.
Махнув рукою: – Та робіть, як знайте.
Мені ж ворота замку відчиняйте.
І вийшов. І сім’ю свою забрав.
Народ зі стін дививсь, як татарва
З галайканням враз князя обступила,
Десь потягли. Страшенно пораділи,
Бо ж здобич гарна – вся сім’я жива
Князівська – викуп буде чималий.
Люд в замку ще надіявся на долю,
Що візьмуть князя й подадуться в поле.
Але в татар розклад був не такий.
Мурза за князя викуп буде мать,
А їм з походу й здобичі не буде.
А в замку, видно, ще ж чимало люду.
Раз почали, то треба уже брать.
І знов на стіни татарва спішить,
З останніх сил захисники вже б’ються,
Надіються на поміч, не здаються,
Хоча б Того, хто долі їх вершить.
Але дарма. Орді набридло те,
Взялись солому кидати під стіни,
Сушняк туди носити без упину.
Того під стіни купами росте.
А потім чимсь смердючим полили
І підпалили. В ту лиху годину,
Хоч і дубові, зайнялися стіни,
Як смолоскип палати почали.
Люд задихався у диму й вогні,
Куди вже там з ордою воювати.
Взялись вогонь водою поливати.
Але води в криниці вже на дні.
Татари увірвались і взялись
Кого вбивати, а кого в’язати.
І не було кому порятувати…
Живі у Крим ясиром подались.
Погнали й князя Федора у Крим,
Назад йому вже не було дороги.
Так і пропав на чужині небога
І вся сім’я пропала разом з ним.
Брати шукали. Князь Дмитро пішов
Не просто так султанові служити,
Хотів знайти він брата і звільнити,
Але і сліду, навіть, не знайшов.
Усю маєтність, що Федько надбав
За вік короткий, вклавши усі сили,
Брати поміж собою розділили,
Бо ж спадкоємця жодного не мав.
І мрії всі розвіялись, як дим.
Не захотів життям ризикувати,
У поле йти, щоб край свій захищати,
Війна сама прийшла до нього в дім.
І все, що мав, докупи що збирав,
А ні йому, ні дітям не дісталось.
Так над Федьком тим доля посміялась,
Хоч він від неї іншого чекав.

Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.

Ми згадуємо часто Роксолану,
Княгиню Ольгу, Анну, що була
Із Києва відома Ярославна
У королевах Франції. Змогла
По собі Гальшка також слід зоставить.
Жінки відомі, варті гарних слів,
Яких недарма в Україні славлять.
Але сьогодні я б сказать хотів
Хоч кілька слів іще про українку,
Про яку мало згадують у нас.
Та то була достойна вельми жінка –
Олена Глинська. В той далекий час…
Хоча, мабуть, так само, як і нині,
Гарненька жінка з розумом завжди
Проб’ється вгору в будь-якій країні.
А їй до рота пальця не клади.
Бо ж батько був мамаєвим потомком,
А мати – воєводськая донька
Із Сербії. З’єднались два потоки,
Щоби вона родилась отака.
Ще зовсім юна мусила з батьками
Втікати у Московію. В Литві
Оголосили їх бунтівниками.
Ще й добре, що зосталися живі.
В Московії теж не пасли останніх –
І землі, і посади дав Василь,
Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
Отримали усе то без зусиль.
Їй, що в литовських виросла устоях,
Доволі дико було у Москві,
Де жінка – як невільниця в покоях,
А всі в країні, які є живі –
Холопи князя. Милує й карає
Той і князів удільних, і бояр.
Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
Вона на те здивовано дивилась
Та намагалась звикнути. Однак,
В душі того нічого не хотілось,
В Литву хотілось. Але сталось так,
Що в храмі князь Василь її помітив.
Був на той час уже не молодий
Та з жінкою не мали вони діток,
Тож монастир за те дістався їй.
Тепер шукав для себе наречену
І, раптом – диво – молоде дівча –
На очі йому втрапила Олена
І він піддався силі її чар.
І як було такої не помітить
Поміж московських ті́листих мотрон?
На неї глянеш – наче, сонце світить.
Щоб не скінчився той чарівний сон,
Велів сватів до Глинських засилати.
Хоч тридцять літ і розділяло їх
Та хто ж не хоче жити у палатах
Жоною князя. І веселий сміх
Знов у Кремлі частіше став лунати.
Князь став мінятись прямо на очах.
Став європейські звичаї приймати
І,навіть, стригти бороду почав,
Що для Москви було доволі дико,
На те сердито зиркали попи.
Але дари Василь давав великі
На храми і, мов все то окропив.
Василь просив наступників для трону,
Отож на храми грошей не жалів.
І поряд з ним його жона законна –
Олена, яку дуже він любив.
Бог дав їм діток – першого – Івана,
Через два роки – Юрія. Однак,
Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
Але в житті все склалося отак.
Василь десь верхи вирушив в дорогу,
Натерши ногу, заразив він кров.
Ще перед смертю, правда, слава Богу,
Назвав свого наступника на трон –
Івана, хоч йому лише три роки.
Але ж опікуни і є на те,
Що правитимуть у Москві до строку,
Поки Іван до князя доросте.
А заодно й за нею приглядали.
Та прогляділи, бо вона сама,
Вже скоро над всіма над ними стала.
Спочатку Василів брат піднімав
Був голову, що то все не по праву,
Що він на троні тому мав сидіть.
Вона змогла тихенько всіх направить
Аби його в темницю посадить.
Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
Який неправду між бояр пускав
Супроти князя. А вона шукала,
Хто б їй з впливових в оборонцях став.
Бо ж жінка не московської удачі
І виховання для бояр була,
Як для бика червоний колір, наче.
Сама б вона супроти не змогла.
Був такий князь тоді Іван Овчина -
Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
Відома між військовими людина,
А їй такий і треба був якраз.
Не знаю, як…Та ж молода, красива,
Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
Не знаю, чи вона була щаслива
Та впевнений, що був щасливий князь.
Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
(А він найперший між опікунів),
Сказав їй, що вестися має гідно,
Свій «праведний» на неї вилив гнів,
Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
Своєму впливу між бояр, князів.
А от не треба було йому лізти
З погрозами. За те в темницю сів,
Де і помер. Опікуни зчепились,
Хто з них найстарший буде при дворі.
Поки вони поміж собою бились,
Взялась Олена «чистить» нагорі.
Слідом за дядьком до темниці сіли
І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
Всі вихідці з Литви, які хотіли
Своєю управляти тут рукой.
А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
Назад в Литву, грозились звідтіля.
Кричали, щоб їм землі повернули,
Бо ж то спадкова їх була земля.
Отим князь Сигізмунд і скористався,
Став вимагати повернуть весь край,
Що по війні колись Москві дістався,
Інакше на війну нову чекай.
Та ще і об’єднався з кримським ханом.
Там від лівонців спокою нема,
Де силою беруть, а де обманом,
А це Москву в напруженні трима.
Москва сама, звичайно, винувата,
Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
Та все ж вузли ті треба розв’язати,
Навести у державі трохи лад.
А як навести, як князі й бояри
На неї вовком дивляться весь час.
Їм треба, щоб порядки були «старі» -
«Такі, які в Москві були й до нас».
А вона прагне ту Москву змінити,
Щоб трохи дикість втишити її,
Щоби могли, як у Європі жити.
Та кожен хай займається своїм,
А не шукає – що б в кого забрати…
Та перше – треба миру досягти.
І князь Овчина став війська збирати
Та проти Сигізмунда їх вести.
Вона його, напевно, надихнула,
Бо так успішно воював тоді,
Що і Литва до миру повернула,
Не стала відбирати городі́в.
І з шведами домовилися вдало,
Що будуть вільно з ними торгувать.
З Казанню, правда ще ворогували
Та кримський хан грозився нападать.
Та на кордонах поки що спокійно,
Щоб легше було ворога зустріть,
Фортеці зводить повеліла сильні,
Де гарнізони мали би сидіть
Та на татар,орду їх пантрувати,
Не допустити, щоб далеко йшли.
Сама ж змогла людей собі зібрати,
Які би їй в роботі помогли.
Таких, щоби жили не «стариною»,
Дивилися на захід – не на схід.
Щоби держава не жила війною.
Її саму он піднімати слід.
Вже стала й «государинею» зватись,
Як співправитель сина, вже при ній
І чолобитні стали всі читатись,
Бо ж рішення приймати їй самій.
В Москві розбудувала Китай-місто,
Стіну звела навколо цегляну.
Не для краси лиш однієї, звісно,
Передчувала не одну війну.
Росла Москва, росли нові фортеці,
Щоби кордони міцно захистить.
Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
На троні скоро буде вже сидіть,
Як князь. А поки їй ще працювати,
Якось докупи землі всі звести.
Москва багато встигла нахапати,
Нема кому порядку навести.
Щоб землі всі докупи поєднати –
То провела реформу грошову:
Монету срібну стала карбувати -
«Копєйку» - на державу всю одну.
Бо ж досі гроші всі підряд бували –
З Європи, східні, спробуй розбери,
Які по чому. А своїх не мали.
Отож «копєйка» із тії пори
Єдиною монетою зробилась
По всіх московських землях і краях.
Вона для сина наперед трудилась,
Бо ж то дитя, кровиночка своя.
Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
Та обірвалось в тридцять літ життя.
Князі й бояри «кривди» не забули,
Підсунули отруйне їй пиття.
Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
Князів маленьких в оборот взяли.
А Іван виріс – не забув «образи»
І більшість з них під ніж тоді пішли.
Її ж хутенько в той день й поховали,
Коли померла. В монастир звезли.
Князя Овчину із Кремля прогнали
І «по старому» знову зажили.

- Що не кажіть, немає на землі,
І то уже на слово вірте, братці,
Паскудніших людей, ніж москалі,
Яким би тільки якимсь робом впхаться,
Собі добра чужого прихопить,
При тому нахвалитись, набрехати,
Горілку кляту безпробудно пить
І совісті ніякої не мати! –
Козак аж стукнув кулаком зо зла,
Тарілки й кухлі вгору підлетіли.
Втер краплі поту зі свого чола.
Завсідникам поглянув в очі сміло.
- Я знаю їх! Я з ними воював!
І проти них теж часом довелося…
- Ти б про одну хоч битву розказав!-
Десь із кутка до нього донеслося.
- Га?! Вам про битву? А чому б і ні?!
Ви про Чуднівську битву вже забули?
В ній довелося битися мені…
- Та ж розкажи! Ми краєм вуха чули.
А що було там, як воно було?..
Хто нам у нашій глушині розкаже?
Козак спітніле знов утер чоло:
- Ну, що ж, тоді послухайте – розважу.
Вже Хмеля кілька років не було,
Отож, Юрасем москалі вертіли.
Що безталанне те дитя могло?
Вони козацьку вольницю схотіли
Урізать, новий договір взяли
І змусили Юрася підписати,
Нам ще сильніше зашморг затягли.
А ми не в силах були відсіч дати,
Бо ж проти ляхів і проти татар
Одним нам було вистояти годі.
А той московський загребущий цар
І скористався при такій нагоді.
Та ще й задумав ляхів покорить.
Зібрав війська у Києві багато,
Очолить Шереметєву велить,
На Львів й на Польщу далі наступати.
Вони стояли в Києві поки,
Всіх, зрозуміло не вмістили мури.
Лівобережні прибули полки,
Привів їх гетьман наказний Цецюра.
А я в полку Переяславськім був,
Тож з ним разом до Києва дістався.
І вже тоді історію почув,
Про те, як Шереметєв вихвалявся.
Отцям святим він, кажуть, заявляв,
Що Польщу в попіл хутко перетворить.
Та короля зловити обіцяв,
В кайданах до царя привести скоро.
Коли ж на волю Божу уповать
Йому сказали, то він розсміявся:
- Як таке військо під рукою мать,
То нащо Бог би ще туди втручався?!
У кінці літа рушили-таки
Шляхом на захід. Рухались повільно.
Правобережні ждали ще полки,
Які Юрась нам привести повинен.
Король, тим часом, теж війська зібрав.
І Любомирський рушив із полками,
Й Потоцький зі своїми простував,
Ішов Іван Виговський з козаками.
Та ще й орду Мурад Гірей привів.
Тож сили в них зібралось теж чимало.
Під Меджибожем всіх Потоцький звів
І далі уже разом простували
Назустріч нам. Під Любарем зійшлись.
Вже ляхи в бойовім строю стояли.
І звідки вони швидко так взялись?
Ми ж ще Юрася з військом не діждали.
Потоцький став на правому крилі,
А Любомирський зліва. А татари –
Ті і на крилах стали, й на чолі,
Аби завдати першого удару.
Побачивши, що ляхи вже стоять,
Став Шереметєв військо шикувати,
І табором надумавсь битву дать.
Отож нам справа повелів стояти,
Сам зліва став. Опівдні й почалось.
Усе навколо пагорба крутилось,
Що був між нами. Москалям вдалось
Його зайняти. От за нього й бились.
Бо ж ляхам дай наставити гармат,
Вони вогнем нас звідти будуть бити.
Тож ляхи цілий день вперед-назад,
Ніяк не можуть пагорб захопити.
Уже, здавалось, нагорі вони
Та москалі їх знову вибивають.
Татари зі своєї сторони
На пагорб та на табір нападають.
Ми, звісно, теж без діла не сидим,
Бо Любомирський нас дістати прагне.
Та вал ми спорудити перед ним,
Що додало нам сили і наснаги.
Відбили ляхів. В поміч підійшли
До них татари. Ми і їх відбили.
Тоді татари хитрістю взяли,
Напали, потім хутко відступили,
Немов тікають. Наші подались,
Добити відступаючих хотіли.
Я їм кричу усім услід: «Вернись!
То пастка!» Та ніхто не хоче чути,
Усі бажають татарву догнать.
А татарва враз розвернулась й люто
Взялась козакам голови рубать.
Ті відчайдушно кинулись тікати.
Піхота ляська раптом підійшла.
Їм удалося табір наш прорвати.
Здавалось, битва програна була.
Та москалі на поміч підоспіли,
Ледь у кільце тих ляхів не взяли.
Тож полякались ляхи й відступили
Й татари вслід за ними відійшли.
Уже якраз і вечір опустився.
Затихла битва. Гуркіт не луна.
Ніхто в ній перемоги не добився.
Та завтра чим закінчиться – хто зна?
У ворога зібралось більше сили
І нам його у битві не здолать.
Отож, зміцнити табір свій рішили
І далі на Юрася тут чекать.
Не думав Шереметєв відступати,
Хоча все склалось не на користь нам.
А ляхи нас покинули чіпати,
Розставили кордони по шляхам –
Ні нам звідсіль, а ні до нас ніхто.
А ми ж не можем вічно так стояти,
Одних харчів не стачить нам на то.
За десять днів зросталось не багато.
Тож Шереметєв врешті-решт дозрів
Та на Чуднів надумав відступати.
Єдиний шлях лиш через ліс нас вів,
Бо на других татар було багато.
Щоб через ліс наш табір провести,
Нам за сокири довелося братись.
Повільно дуже просікою йти,
Із лісом та із ворогом змагатись,
Який на нас постійно насідав.
Та ми від нього вдало відбивались.
Щоправда, як дорогу перетяв
Нам Тетерев, тоді уже дісталось.
Тут ляхи в нас ударили з гармат,
Вози з харчами ще й гармат відбили.
Та годі вже вертатися назад,
Здолали річку й на той бік ступили.
На другий день вже під Чуднів дійшли
І табором побіля нього стали.
Укріплювати табір почали
Та на полки Юрасеві чекали.
Чуднівський замок недалік стояв,
Його би можна було нам зайняти.
Та Шереметєв гаву упіймав,
Бо ляхи встигли нас в облогу взяти.
А в нас гармат вже мало і харчів.
Голодному нелегко воювати.
Хіба що вибиралися вночі
У ляхів і татар щось трохи взяти.
Сиділи ми в облозі без вістей,
Голодні. Що робилося – не знали.
Становище, відомо – не просте.
До нас нікого ляхи не пускали.
Не знали ми, що ляхи подались
З татарами Юрася зустрічати.
Вони під Слободищами зійшлись,
Козацький табір узялися брати.
Юрась – той, звісно, зразу розгубивсь.
Але ж були полковники у нього.
Вони одразу керувать взялись,
Відбили скоро нападу отого.
Бо ж там Богун один чого лиш варт.
А ще ж і Дорошенко, й Гуляницький.
Зазнали вороги великих втрат…
Але старшина не хотіла биться.
Вже «царські ласки» її довели
До думки: краще з ляхом помиритись.
Тож радити Юрасю почали
Супроти ляха перестати битись.
І, коли ляхи звідти подались,
Татар лишили табір блокувати,
Юрась уже і зовсім розгубивсь,
Хоч міг би те оточення прорвати
І нам на поміч все-таки прийти.
Та він вагався рішення приймати…
А тут сидиш, живіт бурчить пустий,
Якого там іще і воювати?
Та ми кріпились, а от москалі
Готові були, навіть, землю гризти.
А про Юрася взнали, взагалі
Надумалися в саме пекло лізти.
Голодні і утомлені гуртом
Із табору ударили на ляхів.
Гадали, що не спинить їх ніхто.
Та ті не розгубилися від страху,
Кіннотою і ляхів, і татар
Голодних москалів назад загнали.
То був для москалів страшний удар
І усе військо разом духом впало.
Цецюра Шереметєву казав,
Що треба здатись. Що дарма сидіти?
Запасів табір майже вже не мав.
Та Шереметєв лиш махав сердито.
Він того, навіть чути не бажав.
А ми за те на москалів озлились.
З москальським військом ледь не на ножах,
Так, що від них і валом відділились…
Минув ще тиждень. Голод допікав
І не було чим майже воювати.
Наказ, нарешті Шереметєв дав,
Що будем далі табором рушати.
Велів вози громіздкі попались,
Аби в дорозі нам не заважали.
З других похідний табір спорудить.
Перед світанком рухатись ми стали
Дорогою. Стріляли з-за возів,
Бо ляхи і татари знов обсіли.
Уже й не знаю – скільки-то разів
Вони кидались в бій та ми відбили.
Повільно, але рухались-таки,
Долаючи таку важку дорогу
І ляські відбиваючи полки,
Й орду татарську, аби мати змогу
Дістатись до Юрася. Та дарма.
Десь ополудні нас з дороги збили.
Хоч табір оборону ще тримав
Та ми до лісу ближче відступили.
А там болото, застряють вози…
І тут татари знову налетіли.
Сафі Гірей нам шаблею грозив,
Коли ввірвались в табір і насіли.
Не знаю, скільки часу то було.
Чи, може, цілий день з ордою бились
Та військо все ж відбитися змогло.
Татари за наказом відступились…
Юрась тим часом рішення прийняв ,
Надумав з ляхом підписать угоду.
Тож скоро і Мурад Гірей примчав,
Щоб нас добити. То ми взнали згодом.
Й про те, що Барятинський в поміч йшов
Та ляхи під Брусиловим зустріли.
Він не рішився проливати кров
Й полки назад у Київ поспішили.
Ми вже й не сподівались. Ляхи скрізь.
А тут іще і звістка облетіла,
Що вже Юрась із ляхом замиривсь.
А ми ж вмирати зовсім не хотіли.
Тож кілька тисяч вирвалося нас,
Бо на бік ляхів перейти бажали.
Раз замирився з ляхами Юрась,
Чому його ми слухатись не мали?
Не всі, звичайно. Більшість козаків
З Цецюрою у таборі зостались.
Боялись помсти ляської-таки
Та ще на якесь диво сподівались.
Даремно. Шереметєв не бажав
А ні себе, ні інших рятувати.
Хоч табір вже від голоду вмирав
І всіх коней прийшлося дорізати.
А ляхи вже на приступи не йшли,
Порохові заряди підкладали,
Щоб підірвати табір. Не змогли.
Але від того в відчай не впадали.
На голод сподівалися, що міг
Без зброї військо враже подолати.
Москаль все рівно схилиться до ніг,
Навіщо кров даремно проливати.
Ми у тій бійні були в стороні
І ляхам помагати не збирались.
Та вони, врешті справились й одні
І мусили ті москалі піддатись.
Умови Шереметєв підписав
Важкі. Чернігів, Київ залишити
Та ще до того і Переяслав,
Грошима триста тисяч заплатити.
Сам Шереметєв у полон пішов,
Десь, мабуть, досі у Криму страждає.
Та, головне, то не спинило кров.
Вночі татарське військо нападає
На табір, що замирення чека.
Усіх взялися у ясир хапати.
Ну, звісно, в кого шабля у руках,
Татарину не просто того взяти.
Зчинилась веремія, бій почавсь,
В якому полягло тоді багато.
Та, врешті, табір горлорізам здавсь.
І нам лиш довелось спостерігати,
Як татарва повз нас ясир вела:
І козаків, і москалів. Одначе.
Що наша сила проти них могла?
Хоч я собі і досі не пробачив.
Не знаю – що. Та на душі болить.
І, звісно, все ті москалі прокляті.
Нам не дають тепер спокійно жить,
Свої порядки прагнуть наставляти.
Метаємося поміж тих і тих,
Якого треба берега пристати?
Козацтва цвіт уже в борні поліг,
Та що ми з того маєм в результаті?
Лиш Україна гибіє в борні,
Вже скоро перетвориться в пустелю.
Нема кінця і краю цій війні.
Такі-то, братці, справи невеселі.

Урок історії вже добігав кінця.
Про племена слов’янські говорили,
Що схід Європи були заселили,
Жили в лісах без краю і кінця.
Про Київ, про полян і про древлян,
Про кривичів, радимичів, хорватів.
Всіх так одразу й не запам’ятати,
Хто ці простори здавна населяв.
Максимові ж спокою не дає
Одне питання, тож він руку тягне,
У вчителя про те спитатись прагне.
Помітив, врешті, той: - Питання є?
- Так-так! – Максим одразу підхопивсь,-
А звідки місто наше узялося?
Чому Житомир зватись почалося?
На клас учитель пильно подививсь:
- Чи всім цікаво буде знати те?
- Цікаво! Звісно! – загули у класі.
- Що ж, час у нас, як бачите, зостався.
Хоча питання, звісно, не просте.
Бо ж криється все в сивій давнині,
Коли й писати люди ще не вміли,
В лісах дрімучих і безкраїх жили.
А тут якраз, у нашій стороні
Жили древлян прадавніх племена.
Древлянами тому, напевно, звались,
Що в давній час деревам поклонялись.
Багато про що мовлять імена…
Від Прип’яті на південь, в болота̓х.
Від Горині на заході по са̓мий
Дніпро, поміж дрімучими лісами.
У селах переважно та в містах
Роди древлянські обживали край.
В лісах галяви цілі вирубали,
Сохою землю гарно обробляли,
Щоби зібрати щедрий урожай.
Та сіяли ячмінь чи жито там,
У небеса возносили молитви,
Просили гарно сіяне полити.
Несли пожертви щедрії богам.
Над Тетерев, що в тих лісах біжить,
Жив рід древлянський – житичами звався.
Нічим він від других не вирізнявся.
Хіба що жита більше міг ростить.
Тому то, власне, житичами й звавсь.
Древляни в ту тепер далеку пору
Все ратились з полянами, которі
Їх землі зайняли і їхній князь,
Що Києм звавсь, град новий заснував
Понад Дніпром, на горах на високих.
Відтоді не минало, мабуть й року,
Щоб хтось з древлян полян не воював.
Примучували той приблудний рід
Поки поляни й роси не з’єднались.
Тепер вже ролі зовсім помінялись.
Ходили ті частенько у похід
В древлянські землі. Мстилися отак
Та змушували данину платити.
Отож, якось в одне спекотне літо
Князь київський й дружина зарізяк
На житичів наскочили. Пішло
Вогнем усе, що зводилось роками.
Везли все награбоване возами.
Ще й полонених військо узяло.
Чоловіки понурі і жінки
Ішли в тій валці, що поляни гнали.
Надії повернутися не мали,
В чужині мали провести роки.
Між ними й хлопчик невеликий брів.
То син вождя був, що Житомир звався.
Не встиг сховатись і до рук попався
Находникам...Сказати слід, рабів
Слов’янський край у ті часи не знав.
Ходили в слугах, порались в господі.
Хто гарно працював, той мав нагоду
Звільнитися. Додому повертав
Чи вільним залишався далі жить.
А знатні полонені, як були,
При князевому теремі жили
І мусили при князеві служить.
Хто ключником, а хто й кормильцем став.
Малий Житомир мав років ще мало.
Тож працювати змушувать не стали.
А в князя Діра син Аскольд зростав.
Років так само, як Житомир мав.
Тож хлопчика й приставили до сина.
Так разом й виростали дві дитини.
Аскольд гарячий, в бійки устрявав,
Ліз на рожен. Житомир був розважний.
Аскольда втихомирював весь час,
Та виручав з халепи раз по раз.
Той слухався, якщо товариш каже.
Отак удвох і виросли вони.
Князь Дір помер, Аскольд став князювати.
Житомир був при ньому замість тата,
Давав поради. Не боявсь – винив,
Коли Аскольд якусь дурню робив.
Але був завжди поруч. І без нього,
Аскольд, напевно, б не робив нічого.
Та ж кров гаряча. І потроху гнів
Став проявляти. Князь же, як не як.
Все менше до порад тих дослухався.
То на Царград з дружиною попхався,
Ледве живим звідтіль вернувсь, однак.
То віру там чужинську перейняв
Та в Києві її став насаждати.
Житомир, було, став йому казати
Аби богів старих він не чіпав
І не злив во̓лхвів. Та затявся князь.
А помста божа і не забарилась.
Три роки з неба й краплі не пролилось,
Страшенний голод в Києві почавсь.
Єдиний син Аскольда у бою
З болгарами у дикім полі згинув.
І все ото за князеву провину.
Але Аскольд гнув лінію свою,
Житомира і чути не хотів,
Коли той щось порадить намагався.
І, врешті, як говориться, догрався.
Бояри та і люди всі прості
Задумались – чи треба такий князь,
Що край від зла ніяк не захищає,
Проти богів могутніх виступає?
Не обійшлось на вічі без образ.
Аскольдові сказали: «Геть іди!
Собі знайдемо ми другого князя!»
Аскольда присуд той у серце вразив.
Та мусив йти, щоб не було біди.
Відправився в Угорське, де із ним
Прихильників зосталось не багато.
Житомир князя не схотів кидати,
Був поряд. І от якось днем одним
В Угорське два посланці прибули
Олегові, що, буцімто, зібрався
Й плив до Царграду. Він тепер звертався,
Щоби з Аскольдом стрітися могли.
Житомир князя палко відмовляв.
А той і сам, напевно, добре бачив,
Що пастка то була йому. Одначе
Пішов та там і смерть свою прийняв.
У Києві за князя Ігор став,
Хоча, Олег, насправді усім правив.
Житомир не схотів з ним мати справу,
Прихильників Аскольдових зібрав
Та і подавсь на захід у ліси.
До краю своїх предків повертався.
До Тетерева врешті-решт дістався.
Аж замлоїлось від тії краси,
Яку побачив: скрізь дрімучий ліс,
Вода у річці чиста і прозора,
Купаються у ній щоночі зорі,
Трава - у пояс. Птиці, звіра скрізь!
Там на високій скелі при злитті
Вод Кам’янки і Тетерева звів він
Міцного замку дерев’яні стіни.
І вже цей край кидати не схотів.
А місто, що навколо розрослось,
Житомиром відтоді і назвали.
Чи правда то, чи люди прибрехали,
Але таке повір’я збереглось.

У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.

Є між нами такі люди – молоді, амбітні,
Що до влади і до слави зовсім ненаситні.
Ради того, щоб піднятись сходами нагору,
Ладні будь-кому служити – хай то буде й ворог.
І розумні, і умілі, але безпринципні,
Продадуть і продадуться, навіть і не кліпнуть.
Та то, звісно, їхня справа, якби їх діяння
Не завдали Україні незліковні рани.
Отаким був і Петро, що Суховієм звався
І до гетьманської влади молодим дорвався.
Був він родом з Полтавщини, хоча батьки знялись
Й до Московщини поближче скоро перебрались.
Де він вчився – невідомо, проте, добре знався
І на польській, і московській, латинській, татарській.
Тож, коли ще молодим він до Січі прибився,
То одразу ж товариству, як слід і згодився.
Його писарем обрали, а то вже чимало,
Не всі, звісно, в його роки так стрімко злітали.
То були часи нелегкі – москалі і ляхи
Розділили Україну по Дніпру. Як плаха
Став Дніпро. Та українці того не сприймали,
Проти поділу отого усі виступали:
Й правобічний Дорошенко, і на лівім боці
Брюховецький. Та не було ні у кого моці
Поділу протистояти. Дорошенко кинувсь
До султана, щоби поміч надав Україні.
Та на Січі товариству то не до вподоби,
Посланців рішили слати в Крим до хана, щоби
Поміг скинуть Дорошенка – ненадійний, наче.
Хочуть гетьманом другого когось вони бачить,
Щоб і їхні інтереси міг він врахувати.
Довго думали-гадали, кого би послати.
А тут прямо перед ними писар, хоч і ранній
Та розумний і амбітний, до того ж старанний.
Ще й ідею дуже гарну зумів підказати,
Що раніше лиш на Січі могли обирати
Гетьманів. То чому б зараз те не відродити?!
І зумів на тому руки гарненько погріти.
Бо його ж і одіслали з посольством козачим.
А він в тому собі Божий промисел побачив.
Як утерся товариству хутко у довіру,
То й за хана із диваном узявся допіру.
Так зумів себе поставить, хана «облизати»,
Що той його і до Січі не хоче пускати.
Але вмовив Петро хана гетьманом зробити,
Щоби міг на Україні ханові служити.
Хан пішов йому назустріч, гетьманом призначив,
Ще й печатку свою ханську видав йому, наче.
Бо ж на гетьманській печатці також лук і стріли.
Він прийняв і мусульманство в Криму, говорили,
І його Ашпат-Мурзою татари прозвали.
Хоч тоді іще козаки нічого не знали.
Їхав писарем до Криму – гетьманом вернувся.
От, як гарно у Криму тім Петро провернувся.
Й на Січі його, до того ж, радісно зустріли,
Бо ж того вони, здається, саме і хотіли.
Ставши третім вже гетьманом. А слід ще додати,
Що тоді вже Многогрішний став гетьманувати
На Лівобережжі. А́дже на раді козачій
Брюховецького убили і казали, наче
За наказом Дорошенка. Січ ще більш озлилась
І скинути із гетьманства того заходилась.
Правда, Суховій, як його стали прозивати,
Не збирався з Дорошенком зразу й воювати.
Він хитрішим був, аніж ті козаки наївні,
Розумівся, як потрібно вигравати війни.
Тож подався знов до хана помочі прохати.
Повернувся із ордою й пішов воювати
Та зовсім не Дорошенка. Якраз на ту пору
Ромодановський із військом упхався «до двору»
Дорошенка покарати. От супроти нього
Суховієнко й направив всього війська свого.
Тут би, може, й Дорошенку було підключитись.
Разом би було спідручніш обом боронитись.
Таж прорахував нетяга Дорошенка вдачу –
Не пішов сам Дорошенко – небезпеку бачив,
Що татари його схоплять та й на смерть скарають.
Отож, брата Григорія в похід посилає.
Роздовбали московітів знов під Конотопом,
Злякалися московіти, що знову їх втоплять
В болотах та й відступили до свого Путивля.
Суховій же, ледь відчувши в руках своїх силу,
З військом за Дніпро подався, раду став скликати ,
Щоб, як кажуть, «всім народом» гетьмана обрати.
Та не клюнув Дорошенко на хитру принаду,
Тож без нього довелося проводити раду.
Звісно, рада Суховія гетьманом й обрала.
Хоча, більшість полків того визнавать не стала.
Щоб утвердитись при владі уже остаточно,
Шле послів він до султана, просить того хоче
Визнати його гетьманом , замість Дорошенка
Та і хану веліть, щоби поміг хорошенько.
Вже в руках у Суховія Чигирин, Черкаси
Та чимало міст й містечок. Не втрачав він часу.
Та не визнав Дорошенко рішень ради тої,
Велів людям не ділитись нічим із ордою.
Поховали від ординців добро своє люди
По лісах і по яругах. Орда лізе всюди –
Нема здобичі – озлились мурзи голомозі
На гетьмана, покарали б, але той проноза
Передбачливо у поміч Сірка взявся звати.
Не схотіли із Шайтаном мурзи воювати
Та й до Криму подалися. Суховій - до Січі.
З Дорошенком воювати стало йому нічим.
Отож, виграв Дорошенко від того усього.
Вже й на Січі Суховію тепер не до того,
Щоб змагатись з Дорошенком - хто із булавою.
Не хочеться запорожцям дружить з татарвою.
Дорошенківці до того теж руку приклали,
Мовляв, рідну Україну ханові продали.
Вже й прибічники Петрові скоса позирають,
Дивись, скоро Суховія й у Дніпрі «скупають».
Не став тоді неборака спокушати долю,
Узяв загін однодумців та й рвонув у поле.
Знов подався в Крим до хана помочі шукати,
Тепер вже умови ханські прийдеться приймати.
Бо ж у хана свої плани на гетьмана того.
Як в Петра із Дорошенком, так з султаном в нього.
Хоче бути незалежним Аділь від султана,
А для того Україну мати б непогано.
Коли є вже «гетьман ханський», як він величався,
То вже б з ханом у союзі, мабуть, постарався
Вигнати із Криму турків. Поки сил ще мало,
Бо ж козаки Дорошенка тому заважали.
Не став гетьмана за хитрість хан тоді журити,
Дав орду, щоб Дорошенка врешті-решт розбити.
Пішла орда полем-степом аж до Чигирина
Та не змогла, правда, взяти високії стіни.
З Суховієм Сірко також в похід спорядився.
Але гетьман Дорошенко все-таки відбився.
Більше того – з Суховієм підписав угоду,
Щоби разом бити ляхів – тих обом не шкода.
Та побили Суховія побіля Вільшанки,
А тоді й орду татарську потовкли козаки.
Суховієві козаки до Сірка побігли,
Канцелярію гетьманську прихопити встигли.
Залишившись геть без війська, той на Січ вертає,
Звідти знову поміч хана собі закликає.
Знову пише Дорошенку та кличе на раду,
Хоче-таки відібрати в нього усю владу.
Дорошенко знов відмовивсь, став пропонувати
Суховію свою доньку в дружини віддати.
Той і той плели тенета один на другого.
Та страждала Україна постійно від того.
Вже, мабуть, й один, і другий козаків дістали,
Вже до кого притулитись вони і не знали.
Дорошенка довше знають, тож до Суховія
Стали полки переходить – там більше надії.
Вже і синок недолугий - Юрій Хмельниченко
До отого ж Суховія втік від Дорошенка.
А той бачить – не в його бік справи повертають,
Сам тепер почав казати – хай раду збирають
Козаки та й обирають гетьмана одного,
Поки ще є ті, хто буде стояти за нього.
Уже ж, наче й домовились стрітись на Росаві
Та козаки поламали гетьманам всі справи.
Заявили Дорошенку, що із Суховієм
На одному полі й стати, навіть не посміють.
А тут прибули татари Суховію в поміч,
То ж на тому й закінчились про раду розмови.
Стрілись вже на полі бою під селом Комончі.
Один одному, нарешті, подивились в очі.
Не витримав Дорошенко татарського шалу,
Ледве його на тім полі у полон не взяли.
Якби чауш був турецький не зупинив бою,
Хто зна, може й заплатив би тоді головою.
Суховій на посланця був страшно розлютився,
Що той чауш у темниці, навіть, опинився.
Та татари йому того, звісно не простили
Та й до Криму подалися, самого лишили.
Козаки під Чигирином ще мури штурмують,
А хан Аділь за тим часом каверзу готує.
Поки козаки із Січі воюють столицю,
Він вирішив, що на Січі гарно б поживиться.
Налетіла орда люта на Січ серед літа,
Сподівалась дуже швидко її захопити.
Та, хоч мало залишилось козаків на Січі,
Все ж, змогли, як слід татарам влаштувати стрічу
Ті вернулися до Криму рани зализати,
Та від того розлютились січові козаки:
Що за гетьмана такого вони в себе мають,
Коли його союзники на Січ нападають?
Залишився Суховій той взагалі без війська,
Хоч на Січ знов повертайся та кланяйся низько.
Та чи приймуть козаченьки, чи у Дніпрі втоплять,
Чи на Січі його кров’ю землю врешті скроплять?
А тут якраз попід руку Михайло Ханенко,
Що його на полк у Умань послав Дорошенко.
Такий самий же мисливець був за булавою.
Вертав в Умань, Суховія позвав із собою.
Ще й Юрась з ними подався – три чобота пара.
Суховій, хоч булавою гетьманською марив
Та погодився Ханенку все ж її «віддати»
(Колись зможе якимсь робом назад її взяти)
У Ханенка ж є козаки, а в нього – нічого.
Та ж попереду ще довга життєва дорога.
В Умані зізвали раду і Ханенка того
Собі в гетьмани обрали. Писарем у нього
Суховій став. Нове коло треба починати,
Під Ханенка того яму глибоку копати.
Сам Ханенко більше в ляхів підтримку шукає,
Суховій же досі з Кримом зв’язки не втрачає.
Тож взялися з усіх боків Дорошенка скубти.
Аби з гетьманського столу врешті-решт зіпхнути.
Потіснили Дорошенка, кілька міст забрали
Та під Стеблевом добряче від нього дістали.
Бо за того Сірко з військом січовим вступився,
Хоч до того у Ханенка на стороні бився.
Вже, здавалось, брали гору, от-от і здолають,
Аж тут козаки Сіркові на них нападають.
Розігнали орду полем, полки порубали,
Ледь самого Суховія у полон не взяли.
Дорошенківці не взя́ли, так взяли татари,
Повели, неначе в’язня степом до Чонгару.
Та Суховій – хлопець битий, тож зміг раду дати,
Скоро знову у Ханенка став писарювати.
Але бачить, що у того перспектив немає,
Скоро його така ж доля, як в Петра чекає.
Тож не став того триматись, вкрав єфимок купу
Та й послав того Ханенка, як то кажуть, в дупу.
Сам подавсь на лівий берег москалям служити.
Многогрішному дорогу до Криму стелити.
Він же був «спеціалістом» в татарськім питанні,
А тоді такі уміння були не останні.
Проте, скоро вся старшина на гетьмана вз’їлась
Та дорогу до Сибіру стелить заходилась.
Нажалілися цареві, а той, звісно, згодний
І поїхав Многогрішний у Сибір холодний.
Поміж тою старшиною й Суховій крутився,
Біля гетьмана нового поближче мостився.
Самойловичу ж, одначе він не до потреби,
Тож відтіснив Суховія подалі від себе.
От на тому й закінчилась кар’єра невдахи.
І не знати, чи до Криму подався від страху,
Чи осів в Лівобережжі – грошики ж нахапав.
Дав якомусь полковнику із того «на лапу»
Та й осів, купив землиці. Хто там знає нині?
Скільки таких пройдисвітів було в Україні.
Ті до ляхів, ті до турків, ті із москалями,
Розтягли ту Україну, як на «дибі» прямо.
Не було б їх, може б, врешті, Україна встала,
Ворогів усіх нахабних тоді ще здолала.
А так геть її роздерли між сусідів клятих,
Не змогла вона синів всіх заодно зібрати.
Є такі от «суховії» в Україні й досі.
Прагнуть булави тієї, аж крутить у носі.
Нахапали по дурному грошей та купляють
Тих, хто в гетьмани такого звідусіль волають.
Але «пшиком» закінчиться та їхня затія,
Буде доля пройдисвітів, як у Суховія.

Києвом ішов я безтурботний,
Нині мало видалось роботи,
Тож пройтись без поспіху хотів.
Києвом хоча б помилуватись.
Бо ж весь час доводиться мотатись
І буває зовсім мало днів,
Коли можеш просто так пройтися.
Тож ішов та навкруги дивився.
Наче, вперше Київ споглядав.
Місто зовсім іншим видавалось,
Коли ви до нього приглядались.
Я тепер це добре відчував.
В парк забрів, як трохи утомився
Та на лавці відпочити всівся,
Тій, що майже вільною була.
Вільних на цей час уже немає.
Кожну якась парочка займає,
А то і компанія ціла.
А на цій бабуся лиш сиділа,
У журнал з цікавістю гляділа.
Я у неї дозволу спитав.
Вона мовчки згідливо кивнула
І про мене у ту ж мить забула.
Я усівся, роздивлятись став
На дерева, що навкруг стояли,
На траву, що землю укривала
Та на квіти, що цвіли якраз.
Удихав весняні аромати,
Намагався якось упізнати,
Що ж цвіте у парку на цей час.
Але аромат незнаний раптом
Перебив всі інші аромати,
Був таким звабливим і п’янким.
В молодість схотілось зазирнути,
Обійняти дівчину, відчути
Себе знову молодим, струнким.
Звідки ж аромат цей? Від бабусі?
Я лицем до неї повернувся:
- Вибачте, - несміливо сказав,-
Я хотів у вас лише спитати,
Звідки ці звабливі аромати?
Я би, звісно, вам не набридав…
Та вона від чтива відірвалась,
Посміхнулась, тож не ображалась:
- Він чудовий, правда?! Я кивнув:
- Та скажіть мені, узявся звідки?
Як же зветься ця чудова квітка?
- Тубероза. – Я й не чув таку!
Де вона росте та розцвітає?
- В Мексиці. Хоч нині кожен має
Виростить її у квітнику.
Бачу, вам цікаво, справді, стало.
Я би вам легенду розказала,
Як на те у вас є вільний час?!
Я ж легенди страх як полюбляю.
- Звісно-звісно, часу вдосталь маю.
Перервався на обід якраз.
- То було тепер в роки далекі
В Мексиці, як там були ацтеки
Чи другі ще давні племена.
Жінка гарна чоловіка свого
Полюбила, що й життя без нього
Уявити не могла вона.
Він дорожче був всього на світі.
Як же без такого можна жити?
Тож, для нього тільки і жила.
Задля нього плаття наряджала
Білі . Та волосся розпускала,
Бо хотіла дуже, щоб була
Кожен день, як наречена, наче,
Щоби він у ній єдину бачив.
Рвала квіти туберози та
Ними себе гарно прикрашала,
Щоб кохання ще сильнішим стало…
Та якось дізналася з листа,
Що з другою чоловік їй зрадив.
І в ту ж мить зламала її правда,
З ревнощів із розуму зійшла.
І дітей, що йому народила,
Вона всіх безжалісно убила,
Кров дитячу в ночви налила
І у тій крові взяла, скупалась…
Так йому за зраду ту помщалась
Хай йому воно також болить…
Та, коли він повернувсь додому,
Подивилась лише в очі йому
Й зрозуміла саме у ту мить,
Що вона від ревнощів вчинила.
Скільки зла і горя наробила.
Чоловік, нажаханий, утік.
А вона схотіла кров ту змити,
Але не змогла того зробити.
Ще й в вухах лунав дитячий крик.
Кров, неначе в тіло її в’їлась.
Їй піти до моря захотілось,
Може, змиє те дитячу кров.
Та й водою моря та не змилась.
Тоді жінка кинулась, втопилась…
Море жертву ту не прийняло
І на берег викинуло тіло.
В пекло душу брати не схотіли,
Бо ж кохання істинним було.
В рай же самовбивцю не пускають…
От і ходить до цих пір, блукає
Привидом по березі вона
В білому, з розпущеним волоссям,
З ароматом туберози, боса
Серед ночі темної одна.
Чоловіка все свого шукає.
Та ж його давно уже немає.
Вже давно зістарівся й помер.
Зрозуміло, що знайти не може.
Але їй згодитись може кожен
Чоловік, одружений тепер
Чи поки заручений. Стрічає
Й полювання сво́є починає.
Зваблює – як встояти не зміг,
Холодом могильним обіймає
І жар тіла його випиває.
Полишає всі тіла таких
Мертвих і блідих біля прибою…
Туберозу кида за собою.
Коли квітку поряд десь знайти,
То дарма убивцю і шукати,
Бо ж не можна привида спіймати.
Особливо, коли ще цвісти
Не повинна туберози квітка.
Якщо доведеться вам улітку
Уночі по березі блукать
Й туберози аромат відчути,
То біжіть до світла. Може бути,
Вийшов привид знову полювать.
В білому, з розпущеним волоссям,
Він блукає узбережжям досі,
Квітку згуби у руках несе.
В Мексиці, одначе, кожен знає –
В темряві лиш привид нападає
Й тільки біля моря…Ось і все.

У Кримських го́рах є багато місць,
Що таємниці древні зберігають.
Віки й віки в долини з гір збігають,
Ламаючи фортець камінних міць,
Лишаючи останці, що стримлять,
Тримаючись і гордо й незалежно.
Їм люди шану віддають належну,
Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
Із часом зміг зостатись, не зламатись.
Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
Одразу в очі кинуться тобі
Високі скелі, що стоять, немов
Фортеця неприступна. Не піднятись.
До тих вершин, здається не дістатись,
Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
Останець зветься той Парагільмен –
«Йди за грошима», власне, означає.
Які він гроші у собі ховає?
Звідкіль взялись? Багато є легенд
Про той останець. Ось одна із них.
Було то у часі тепер далекі,
Селилися в Криму вже давні греки.
Жили тоді вони і в горах тих.
Навкруг було багато ворогів,
Які постійно здобичі шукали,
Степами, а то й горами блукали.
Заходили й пірати з берегів.
Свої багатства аби зберегти,
Місцеві по вузькій крутій стежині
Несли на гору. І чужа людина
Її у скелях не змогла б знайти.
А на яйлі ховали власний скот
До часу, поки й мине небезпека.
Коли вже ворог відступав далеко,
Тоді вже, заспокоївшись, народ,
Зганяв худобу до гірських долин,
А глави роду в гору відправлялись,
Де горщики з багатством зберігались
У заповітнім місці… Жив один
В Ламбаті всім відомий чоловік.
Кривий Суфракіс – всі його так звали.
З народження людина ваду мала –
Одна нога коротша, тож убік
Його з дороги зводило весь час.
Ледь розженеться по дорозі прямо,
Дивись, уже десь збоку бур’янами.
Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
Ото за ті зігзаги хитромудрі
«Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
Хоча за те він на людей не дувсь.
Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
Тоді якеєсь прозвисько між люди.
Тож хай Кривим він прозиватись буде…
А тут тривожний час в краю настав.
Якісь незнані вороги кругом
Усіх грабують. Вістка прилетіла.
Чоловіки багатства прихопили
Та й на Парагільмен ховать бігом.
Суфракіс також горщик прихопив
Із золотими, що встиг наскладати
Та й покульгав за усіма ховати.
Ті вже й вертались, коли він добрів.
Та він на те уваги не звернув.
Орієнтир став перше обирати,
Звідкіль почати кроки рахувати.
В ущелині там тис великий був.
Від нього він на північ відступив
Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
Ще стільки ж і тоді уже без страху
Копати став і горщик схоронив…
На цей раз ворог не спішив іти,
Застряг надовго, аж на кілька років.
Поки товчеться ворог той під боком,
Хто ж в село буде золото нести?
Так і лежало воно в тайниках,
Аж доки ворог, врешті не забрався.
Тоді вже кожен з глав родів зібрався
Забрати те, що сховано в горах.
Але Суфракіс став уже старий.
Куди йому стежину ту долати,
Рішив синів за схованим послати
І їм секрет отой повідав свій.
Сказав, як можна той тайник знайти,
Куди і скільки кроків відміряти.
Пішли сини, щоб горщик відшукати.
Тис там же і продовжував рости,
Тож старший першим взявся відмірять
Від нього кроки. Напрям перплутав
І вийшов аж до самої Алушти
Та й заходився там тоді копать.
Другий задовгі ноги надто мав,
Отож дістався аж до Партеніту.
А третій взявсь так само походити,
Як батько й до Ламбата докульгав.
Повиривали ями чималі,
Але знайти нічого не вдалося,
Ні з чим всім трьом вертати довелося.
Старий сердито стрів їх у селі:
- Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
Кричав на них. І знов сини забрались.
Як не шукали, як вже не старались
Та скарбу не знайшов з них ні один.
Вже і сусіди стали помагать,
До хрипоту щоденно сперечались,
Кульгання повторити намагались,
Щоб визначити точно – де копать.
Куди того старого занесло?
Уже всю гору геть перекопали
Та горщика з грошима не дістали,
Як, наче, зачаровано було.
Суфракіс так і вмер, не дочекав,
Коли сини знайдуть його багатство.
«Парагільмен» повторював він часто,
Його й з останнім подихом сказав…
Вже сотні літ минули із тих пір.
Але ще й нині люди зустрічають
Когось, що на горі отій копає,
«Надійний» десь дістав орієнтир.
Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
В землі надійно сховане горнятко.
Комусь його удасться відкопати
І скарбом давнім тим заволодіть.

Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.

Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.