Вийшов в дозор нічний місяць,
Зверху як куля Земля вся видна.
Ніч тишою Непроглядною повна,
І таємної нічної природа сильна.
У кожному кутку ховаються тіні,
Свідки доль і відносин.
Вибіг юнак з будинку бігом,
Та й штовхнув роздратовано в бордюр чоботом.
Крикнув Місяцю: "Полюби мене ти,
Буду носити тобі вічно квіти.
Кинула дівчина мене, чомусь
Я тепер один, видно потрібно комусь.
Дивно так глянув зверху місяць,
А втім промовчив з досадом він.
ЯК же приємні слова і повірив,
Вирішив його поступово перевірити.
Кинув зверху сяйво місячне,
Жовте, чудове, зіркове, ніжно безумне.
І зачарував хлопчика собою,
Тут же прирік він душевний спокій.
Ніжні почуття у природі сильні,
Часто зустрічались коханням повні.
Кожну ніч хлопчик п'янів,
Ближче і ближче до місяця він хотів.
Та одного разу обійняв він місяця і застигнув,
Тут місячно-холодний задум був,
Щоб нікому він не дістався,
Холод у його серце тут же пробрався.
Ходять всі пари до нього, на холмі
Камінь великий стоїть в тишині.
І вночі сяє небувалим він світлом,
І освітлює дорогу всім до Світанку.
Він символ кохання і звісно, без суперечки,
Це кохання безкінечне і без роздору.
А вночі ласкає той камінь місяць
І з ним засипає, під ранок вона.

Дитя Землі,
Закликаю до відповіді,
Моїм світлом кохання
Ви висвітлить планету!

Нехай джерела
не вичерпаються у ваших душах,
І їхні вогники
Цим яскравим блиском притягнутий

Це світло надій,
Моїх мудрих зірок одкровень-
це символ-рубіж
Нестандартні рішення!

Гуркоче грім в ковальні Бога.
Стоять вої з викуваним мечем.
Руки зсивілих Богів
Кують Арею захисний меч.

І ось меч Арею вже готовий,
Відблиснув меч в люстрах небес.
Меча святого забрати може,
А Рід богів нарік його мечем.

На позір ворогів Полк
Піднімає меч Ареєва рука –
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.
Гримне Небо – і тремтить Земля,
Меч Арея нас з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.
Так він щиро захищає нас.

Тримав Отаман – Богом даний,
Тримали витязі-князі,
Тримали лицарі-гетьмани,
А зараз він в твоїй руці.

Який прекрасний над морем світанок,
Там де цілується сонце з хвилею,
Занурюючи промені слід
Та під грайливою її синьовою.

Біжить за хвилею хвиля,
У цей золотих переливах сяючи,
І Лиже берег далекий вона,
Цю Ніжність ранку йому віддаючи.


Горить зорею схід, синіє зоряна парасолька,
Остання зірка згасла у висоті,
Блідніє обличчя місяця на дальньому горизонті,
І перший сонце промінь танцює на хвилі.
І спробувавши хвилю ногою обережно,
Та й прожене новий день залишаючи сни,
Розбігшись уздовж сонячною доріжкою,
По небі полетить на крилах навесні.


Рожевим серпанком огорнув світанок
Моїх боязких променів переливи кольорові,
І хвилі пестять піски золоті,
Немов відлуння всіх прожитих років.

Повільно сонце сходить із вод,
Диск на очах оголивши розпечений,
Цей погляд відвести не можу захоплений -
Так швидко змінюється весь небозвід.

Це море, увібравши світло і тепло,
І все заіскрилося на гладіні променями
Чудових миттєвостей, навіяних снами,
І на душі одразу стало світло.

І не стримати вже думки політ,
Та знаючи, що пісня натхненна чекає.

Наснився сон цареві, Дракон обвив землю,
І білий ікол його пронизав ліси та річки,
І в темряві зійшла до государя,
Фігура в чорному, опустивши сліпі повіки.

Пройшовши крізь слуг, не освітлюючись від місяця,
Вона застигла біля царського покриву,
І дійсно незрозуміло, чи була дійсність чи це сни,
Навколо померкло все, не чутно духу поклику.

Вона мовчала, серед зірок синій морок,
Світив у душу, постать повільно зробив крок,
«тож ти багато років шукав відповідь хто винен,
так винна смерть» – від тиші стиснуло вилиці.

«Дракон мій син – той голос думки впустив,
То цар упав у коліна, немов бог явився до ложа,
«Його ти злістю своєю пробудив»
Владика завмер, «ти мій сенс примножив»

"Я не піду" шепнула смерть, від цих фраз
Чорнило боги впустили в піднебесся,
І дикий сміх душу бездушністю потряс,
Шипіння тварі охрестилося землі тріском.

Прокинувся цар. Шалений крик застряг у грудях,
То стукало серце, розриваючись від страху,
Його очі мовчали, наче померли вони,
І саме ця приреченість убивала своїм прахом.

Сидів король, ще не вірячи в це зло,
Але згадавши світ він віддихався ледве-ледве,
"Всього лише сон" - він прошепотів глянувши у вікно
Там за річкою ікла прозорі блищали

Небо синьо-чорне, у хмари все облачено,
дощ ось-ось накриє місто,
буде все поглинено.
Так набрякло небо, ніби лусне шов зараз і ось...
раз-одна сльоза впала, два-все небо вже реве.

Грім із грозою воювали у танці, в унісон ведуть кадриль
на сході розійшлися так, що там зовсім водевіль.
Небо все в них у владі, так темно, що «око коли»
ллє, гримить, сяє - взагалі свято життя «селяві».

Ти літаєш…світи вибухаєш…
Ці світи чужі, але не свої…
І тобі не шкода ... ти наздоганяєш
Скрізь залишиш свої сліди.

Ти любиш холод, цілуєш камінь.
Так самотня і примарна тінь.
То один ідеш, то проводиш зграю
Зграю вовків у вмираючий день…

Крила розправиш ... очі закриваєш ...
Місто нічне поховаєш у тиші.
Після себе тільки сум залишаєш…
Із крові й попілу у самотній душі.

Ти літаєш…і…ти вбиваєш…
Ці чужі надії, ці чужі мрії...
І нічого ти не залишаєш…
Крім смутку та порожнечі…

Вулиці сплять ... темрява настала ...
Я слухаю ніч, серце б'ється кохаючи
Це твоя чорна тінь тихо накрила місто
І я дивлюсь у небо, зустрічаючи тебе...

Нам загинути не страшно ... в очах немає болю ...
Я чекаю приречено на свою тишу...
І нічого, крім із крові й попелу…
Ти не залишив від ніжної душі…

Плаче старий, адже закінчено книгу,
На кожній сторінці пожити збирався.
Жаль не встиг він: не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Білою вороною нескромною та дикою
Він побув недовго.
Ці суворі нерви.
Згладив мрії, більше думав безлико
Так і складалися нові розділи.

А що зараз робиш ти?
Серцем своїм висоту так люблячи,
Раптом злякавшись її краси.
Ти руйнуєш мрії, руйнуєш себе.

Іди туди, де страшно. Але
Ти дивишся похмуре кіно,
А в ньому під регіт невдач
Вершить всезнаючий кат.

Ти пам'ятай про те. Ніколи не здавайся.
Таймінг у страху та плани на вечір,
Гулу натовпу потурати не намагайся,
Хай не стихає у тобі вільний вітер.

Жах колихає з усмішкою Джаконди
Різну дичину на газетних задвірках
Хапкою рукою інтегрує зонди
З різною отрутою. Живе на підкірках.

Плаче старий, адже прочитана книга
На кожній сторінці жити збирався.
Та й перегорнув все, не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Роби, що можеш. Буде, що буде,
Ця гіркота помилок - просто сходини.
Де ж твій демон? Нехай він відступить,
Вистачить з тебе тремтіння в колінах.

Хто малює твій день чи рік?
Ти чи той кат доброхот,
Що дорівнює всіх поголовно?
І навіює тобі – сиди рівно.

Хоч близький світанок,
А втім надія згасла свічкою,
і морок, немов чорний вельвет,
в який дивлюся я,
у спробі марної,
ніби намагаючись побачити в ньому
сонячного світла.
Звісно розгадані були
загадки та таємниці,
і тільки мовчання беззвучно кричить,
про ту порожнечу,
ніби космос, безкрайній,
де, немов зірка,
наш світлячок пролетить.

І розвіється минуле,
ніби тумани,
із собою забираючи
залишки імен,
і час затягне
ці криваві рани
і знову дощі зашумлять в унісон.
І нові будуть
загадки та таємниці,
і серце притягне
тепло твого кохання, як магніт,
А втім в тій порожнечі,
ніби космос, безкрайній,
він один, як зірка,
наш світлячок все летить.

- Я чую твій голос із-за стіни.
Він лунає з обіймів темряви.
Я знаю, люба, ти слухаєш мене.
Я в царство вічності хочу забрати тебе...

- так, коханий мій, обличчя своє відкрий!
Я Тебе боюся – з тобою мій спокій.
То Твоє обличчя я бачу лише уві сні.
Та Відкрий же його в північній тиші.

- О, люба, забудь моє обличчя!
Ми житимемо, ширячи серед мерців.
Там сутінки обіймають небеса.
Ти не побачиш мого обличчя...

-О, Еріку, світло моєї душі,
Я Тебе чекала серед зірок тиші!
Ти Мене з собою забери,
своєю любов'ю воскрес!..

- ти Торкнися моєї руки, Кохана!
Ми злинемо над світом слів.
У печері темній під землею
пізнаєш ти моє кохання...

- А втім я боюся, герой зі снів.
То Твоє кохання як темний рів.
Темрява поглинає і манить,
А втім життя моє тобі належить...

-А ти не бійся, лише дихай
усім тим, що я створив у тиші!
Дихай шаленим ароматом снів,
дихай тугою, що теж є кохання!

Ти Зрозумій, рідна моя, що лише для тебе
Я карав і вбивав, кохання зберігаючи.
Все для тебе, що сцену так люблячи,
Я ширяла над безумством буття.

Тож тепер у підземному царстві порожнечі
ти співатимеш лише мені, зберігаючи мрії.
Ти станеш королевою під землею...
Я ж насолоджуватимусь століттям тобою!...

- А втім ти - легенда, лише фантом!
Ти привид, Опера – твій дім.
Я Тебе боюся, тобі належу.
В очах твоїх танцюючи, потону...

А втім що за маскою, мій герой?
Я обдарую тебе собою!
З тобою пройду я рай та пекло!
А втім твій хочу побачити погляд!

-Ні! І не чекай! Я маски не зніму!
І що під нею не покажу я нікому!
Та Якщо не підеш, тоді доля твоя -
І могила в полі та забуття буття...

Я покладу Париж до твоїх ніг!
І буде проклятий перешкодить нам!
Тож Співай, Ангел Музики! Ти - маска та!
А я - той голос, що всередині тебе!

Життя, яке зникає одного разу назавжди,
Життя, яке, подібно тіні - без ваги,
Вона мертва наперед, як би не була вона страшна,
Прекрасна або піднесена,
І цей жах, піднесеність чи краса
Все рівно нічого не означають.
Тож ми повинні сприймати її не інакше,
Просто як, скажімо, війну.

він збирає врожай
рік за роком заряджає
свій диявольський медальйон
і напоює його кров'ю уваги
серед проростаючих платинових пентаграм
у тугих зернах нудиться
ту закупорену електрику потягів

він знає те, чого не відаємо ми
і тримає нас у рабах
винних захомутованих
цими невидимими шипованими
і сталевими нашийниками
тисячі повідців стискаючи
у хазяйському кулаку
ця смертельна вірність приречених
він знає чого ми так жадібничаєм
а втім не дасть цього ніколи
лиш по краплі
та зціджуючи у вигляді плати
те, чого прагне душа
цей індивідуальний наркотик нірвани
той абсолютний підпорядник свідомості
як справжній пророчий
сон тутанхамона

Хтось повинен сказати "прощай"...
Хтось має зламатися першим,
І віддаючи кохання "на чай"
То оголені болем нерви.

Хтось має закрити вікно
Та назавжди, наче кришку труни.
Хтось повинен залягти на дно,
щоб випливли пізніше обоє.

Хтось винен…
Звісно, я!
Я сильніший, але легше плачу.
Знову стану зовсім своя,
І забувши надію здачу…

Вбий мене ніжно.. Зі смаком.. У ліжку...
Вбий мене пристрастю. Спалюючи руками...
Звісно думки давно так на тобі наболіли...
І все так стомлено мовчать між нами...
Тож цілуй мене в губи і нижче. І нижче...
Бери без залишку, бери обпалюючи...
Будь ти до межі воістину ближче...
Будь ближче ти.. Міцніше до себе притискаючи...
І цілуй мене пристрасно. При цьому зриваючи кайдани...
Бери непорочність, топи у своїй ласці...
І начебто б почуття, зовсім і не нові...
А втім я віддаюся їм без зайвого побоювання...
Ти люби мене ніжно, і стрічки сплітаючи
За шию закинувши, тягни, я у владі...
Вже так порочна, але все ж таки свята...
І твоє до стогнань рідне нещастя...
Ти люби мене зухвало, та так щоб кричала
І нігтями впиваючись у плечі...
Ти люби мене зухвало, що б знала
Скільки вогню буває у повсякденний вечір...
І невинність очей блакитних.
Та зберігаючи скромність.. Ніжність.
Стільки таємниць таїть божевільних...
І закохану безмірність...

Цариця темних сил.
Владика зла
Гуляє по Зимовому двору,
Та й переходить до Весняного двору,
Так само гуляє по Літньому двору
Та й переходить до Осіннього двору
І виникають думки про одне:
"Як же заволодіти всім світом?"
Ця темрява в душі.
І цей ціпок злом наповнений.
І добра вона не знала,
Тому вкрилася злом.
Але в душі в неї туга!
Адже замкнута від світу,
Вона нікому не потрібна.
І в душі у неї тільки помста,
А все останнє гаснуло.
І пам'ять хороша,
Яка пам'ятає погане.
Мені мандрівну відьму щиро шкода,
Адже вона самотня!
А що, може бути, гірше самотності?

Шатало зиму то в плюс, то в мінус,
З'їжджалися біси на карнавал.
А хтось у світі небезпечний вірус
Та на життя та на царство коронував.

І тим дипломатам, і приватним особам
Напрочуд нецікавий інший маршрут:
Вони літають за кордоном
Новий вірус додому везуть.

І звідки родом, на чому він виріс,
І з чиїх запасів, яких років?
Вже той комп'ютер на слові "вірус"
Та й увімкнути захист завжди готовий!

Та він рукотворний, він «супер», «мега»,
Його непросто перехитрити!
А ми прожили взимку без снігу
І без хвороб могли б жити.

Але замкнулися в рідні стіни,
Адже пандемія – не нісенітниця, не марення.
А хто сьогодні виводить гени,
За це має відповідати!

Якими стали, якими будемо,
Тож у якому крокуємо тепер строю?
Я більше руку нечистим людям
І не пропоную, і не подаю.

Але життя підбадьориться, і потроху
І піде засилля поганих звісток.
Лише залишається молитися Богу
І вірити у чесність простих людей.

Зірки на небі виблискуйте яскравіше ночами
Нехай темрява втрачає всі злобні сили свої
У витонченому польоті кружляє планета під вами
І пісні співають вам навесні солов'ї, солов'ї

І піною плюскаються хвилі про стародавні скелі
Проклятий, Венерою, навіки  лукавий мужлан
Вже скоро гори почують, серця стукіт і удари
І на світанку затанцює-сивий з поволокою туман

З піни морської з часів неоліту архаїчний,
Але новий, привабливий твій дар
З'явись Афродіта, з'явись Афродіта,
Налий йому в чашу-кріплений дурманом нектар

До серця богині, відтепер дорога закрита
А над водою піднімається краплями пара
Твоя горда вдача і образа тобою не забута
Та й начаклуй для нього ти-шалений, полум'яний жар

Бродитиме він вічно без ласки
І не почує ніжне слово: "Люблю"
Так і ляже попіл на злющі, старі маски
Та й Альдебаран сам закрутить богиню свою

І світло місячного сяйва
Залило земні простори
Очистило землю та гори,
І наповнивши свідомість земну.
Вщухала денна активність,
Та прокинулася душа до польоту
І серце забилося сильніше,
Та неначе відчувши щось.
Небесною прохолодою наповнивши,
Просочивши її тишею,
І серця розкриваючи назустріч,
Розчиняючи печаль собою.

Під покровом ночі міської,
Я бреду ледве живий.
Я йду провулками,
І по темних закутках.
Я надихав їхнє зло,
І завжди ховаючись у тіні…
Я тупцюю мурах,
Та підпалюю метеликів.
Я йду,
Не в змозі покрикувати.
Я йду,
не в змозі стрибнути.

Як жахливе це місто.
Як небезпечний їдкий сморід.

Думки, б'ються об асфальт,
І перетворюючи щебінь на сад.
Сміття міста в озера,
Всі недокурки в тополі.

Ці лабіринти похмурих будівель,
Аж руйнуються очима.
Все - розвіялося як попіл
І зникло у місячному світлі.
Я бреду, топчу і пам'ятаю.
я живу. Не в світі темному.
Я живу у садах долі.
Там, де до зірок по дорозі.

Ой, душа моя, про що ти стогнеш,
що не живеш спокійно ти?
І скільки сліз ще упустиш,
що не здійснилися мрії?

І повзе тривога в мою душу,
Та й жену її з серця геть.
Ні! Не хочу, не слухатиму,
Аж як довжина ... безсонна ніч!

О, Боже! як же в серці сумно,
що за передчуття гнітять?
Світло від місяця струменіє тьмяно,
біль обвиває немов спрут.

Ну що ще дано звідати,
Цій моїй змученій душі?
Скільки мук і скільки болю,
я так змучилася вже.

Часто сміюся, повірте мені, крізь сльози.
Завжди намагаюся я тривогу приховати.
І так хочу, щоб нічні грьози,
встиг осінній дощ змити.

Після наказу ворога спалити
Ці публічно шкідливих книг скупчення
І жодної не вберегти,
Найманих шумна течія
Гнало вулицями волів,
Ці візки з книгами тягнувших з бібліотеки
До багаття — бичами хльостких слів...
Цей ганимий автор, що з найкращих,
У ту фатальну, важку мить,
І штудуючи спалені списки,
Не виявивши своїх книг у бібліотеці
Серед них –
Казки та пригоди,
класика та детективи, фантастика
та кохання –
Згубне захоплення
Так губить нашу кров.

Книги - вони багато знають,
Слова – дають нам думки,
І тому їх – вбивають,
Щоб не було в них сенсу.

Так просто: вогонь – попіл,
Так просто – і нема книги.
І пам'ятає один лише вітер,
Що книжки колись були.

На нас дивляться блакитні очі неба,
І стиглий лан пшениці золотий,
Нам кажуть предки:
«Код нації нам треба берегти»
Як найдорожчий скарб землі святої,
Бо то є код нашої рідної мови.
І ворог нас ненавидить за це
Люто на нас нападає…
Ми виженем тиранів з нашої землі
І не дамо війні плести злі чари
Під діями сатани…
Ми об’єднаємося разом,
Бо оберегом нації є мова
Так відстоїмо незалежність свою.

Ми – у раю,
Ми дістали трохи суниці та жуємо,
Рай – наш будинок,
Він стоїть на краю
Цього бездонного кручі,
Що стрімко падає
Вниз та вниз,
Там кажуть пекло - звичайне життя,
І люди туди падають...
Небо підтримує їх
А Хмари несуть звістку
на всі краї,
Саме від них,
і впізнала я,

Скоро за щастя своє
ми заплатимо -
Сірі люди візьмуть із нас свої борги,
Бо ми не заплачемо,
Ніколи не заплачемо,
І не погасимо свої вогні...

Це соло вдвох,
Це дует самотності розбитих...
Ми - це наш дім,
Там, на краю кручі,
Плющем повитий...

Вечірні сутіноки світу знову огорнув місто.
І ця королева ночі вступила в її володіння.
І у світ тіней зайшов крадькома холод,
Ведучи з собою незрозумілі суміття ...
Близька мить, адже опівночі буде привід
Цих Тіней бояться - примарні бачення.
Бо їх приведуть до нас річка Оріль та кривавий місяць,
Неначе заганяючи в Ка трепіт наводження.
І так угамовуючи спрагу страху та емоцій голоду.

Бентежить те, що бачу я,
Як люди підставляють від душі мене
Добро, за слабкість приймають, як і мої вчинки
І що хочуть від мене "не розуміють"
Вони часом включають дурня непогано
Не знаючи краю та порога
Огидно, що надто добрий з ними я,
Що й таке жахливо для мене
Ще й жахливо ображає все це,
Що коло "таких" людей зближує
І зовсім людського немає в них,
Тому я називаю це «страшне добро»

Подвійне життя. Подвійні почуття.
Вони сьогодні не в ціні.
І на межі правди та безумства
Горіти у рятівному вогні.

Горіти, щоб став підсумком попіл,
Який ледве вловимий.
Згоріти, щоб раптом хтось помітив,
Якою ідеєю одержимий.

Подвійна брехня. Подвійні ролі.
Чи не багато фальші в дзеркалах?
Подвійне життя. У ньому багато болю,
Воно присутнє у словах.

І я коли-небудь перестану
І всіх навколо і себе оманювати

І для чого слова? Навіщо ж звуки,
І що розрізають тишу?
Любов перевірена в розлуці,
Не в силах витримати весну.

Моя весна часом правдива.
А правда, по суті - оман.
Мої вчинки суперечливі,
У душі панує суцільний туман.

А що натомість? Подвійні промови,
Де примішка гіркості та брехні
Твердить про те, що час лікує,
Але не подарує право жити.

Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє теплом огортає вічна мить…
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє світлом божим лікує вічна мить..
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимося
У полоні присирасті
Наше кохання колишнє таємним сенсом життя починає оживати вічна мить…
У пам’яті колише

Колись дуже давно Князь мав 3 доньок.
Старша донька - Абаддона та середня донька - Мамона
не дружнелюбні були до молодшої доньки - Зореслави.
Вони постійно сварили Зореславу, і навіть батьки підбурювали конфлікти з Зореславою.
Зореслава ображалася на всіх своїх за те, що вони ображали її всіляко.
Біля замку знаходилось одиноке озеро, щоб заспокоїтись Зореслава ходила туди,
і сидячи поряд з озером плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку,
тільки тоді вона заспокоїлася. Після останньої краплі - сльози,
озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи»
та й відразу все затихло.
Зореслава зраділа такому вислову і повернулася додому,
вже пізно вечері, а на неї чекали сестри і батькі, які знову почали її ображати.
Вона не витримала такого знущання та й побігла в сльозах до своєї кімнати, згадавши про шепотіння озера…
вночі почала писати правдиві історії про печалі та образи.
Наступного ранку, вона прокинуля з відчуттям легкості,
бо висловилася на папері, спустившись до сім'і з паперами у руці,
мама почала її ображати, і тим часом сестри підключился,
а батько підтримував всіляко двох доньок і дружину, бо вважав, що вони праві.
Вона знову не витримала і зла на своїх пішла до літописця віднести написані свої історії,
щоб він почитав. Наступного дня Зореслава підійшла до литописця,
щоб дізнатися рішення його, а коли зайшла у хатинку литописця, побачила його сердитим: «ти написала не цікаві історії.
Таке точно ніхто читати не буде.
Та ще й надодачу тема не відповідає сюжету», - сердито сказав литописець.
«Тоді віддайте мені мої історії, я виправлю все, що вам не сподобалося», - сумно промовила Зореслава.
«Давай зробимо так, нехай полежать твої історії, прийдеш через пару днів, я спробую виправити, хоч трохи, щоб люди читали тебе», - з посмішкою відповів литописець…
Зореслава спокійно пішла до замку, і там знову почалися сварки і образи,
які все більше злили і дратували її,
Зореслава не знала куди очі подіти від цього непорозуміння та й ще в сім’ї….
Темної ночі, вона пішла знову до того ж самого озера, але там знаходилася стара,
яку Зореслава помітила ненароком, стара теж звернула на неї увагу,
та й підійшла до неї і спитала: «що сталося?, дитино».
Вона сховала свої очі від сорому, і відповіла з опушеним носом:
«нічого не сталося, то вам здалося».
«брешеш, дитино», - сердито сказала стара.
«знаєш, ти можеш все мені розповісти, бо я бачу у тебе проблеми в сім’ї», - продовжила вона,
коли зникла злість. Зореслава розплакалася і промовила:
«у мене дійсно проблеми в сім’ї, всі мене сварять, зляться й ображають - і це продовжується постійно»,
відразу відкрила свою душу Зореслава незнайомій старій.
«хочеш, я тобі допоможу?», - спитала стара.
«звісно хочу, а як?», - здивувалась Зореслава питаючи стару.
«тобі треба знайти кохання, і тобі в цьому допоможу…
проведу обряд на кохання…
Ось побачиш, через три дні у тебе зявиться чоловік, дуже схожий на тебе…
Провести ще обряд від негативу в домі, тільки заплати мені за ці обряди».
Зореслава зраділа такій допомозі і побігла до сім’ї та у домі було тихо,
як ніколи її ніхто не сварив, не ображав, вона зібралася з думками,
попросила грошей на подарунок подрузі, а батько мовчки виділив гроші Зореславі.
Пізно вечері, Зореслава побігла до озера, де на неї чекала стара.
Дівчинка віддала гроші за обряди і промовила: «сьогодні, в домі було тихо, як ніколи"
"ось бачиш, я зробила тобі обряди і вони подіяли", - зраділа стара,
а потім покинула Зореславу, Зореслава продовжувала залишатися біля озера,
та зненацька відчула теплий погляд, повернулася і побачила хлопця. Хлопець їй всміхався.
А вона з усмішкою на устах побігла додому, запамятавши цю посмішку.
Тепер Зореслава, так само посміхалася як і він, сестри здивувалися,
коли бачили її такою посміхненою…
почали розпитувати її «чому посміхаєшся?», а коли вона не відповіла їм,
а просто промовчила, знову почали її сварити, ображати,
і мама теж підключалася до сестер.
На цей раз Зореслава серйозно образилася на них, і вирішила побігти у вечері до литописця
та поки бігла дорогою до литописця, зупинилася та побачила знайому,
яка читала людям її історії, а люди стояли біля неї і плакали разом з нею.
Зореслава образилася на знайому та підбігши до хатини литописця, зайшла у хату,
а літописець, повернувся до неї, і щоб не гаяти часу, відразу сказав їй,
що віддав її знайомій, бо нікому було виправити її сюжет історій, і тему до сюжету теж.
«а чому знайома читала від себе мої історії? Я ж написала, а не вона?», - спитала дівчина у литописця.
Литописець промовчав, а потім виставив Зореславу зі своєї хати.
Образившись на всі, вона побігла до озера, де на неї чекала
та сама стара. Дівчина по погляду зрозуміла,
що їй треба розповісти все старій, і невагаючись розповіла,
що її знову ображають, та й ще історії її читає знайома, як свої,
і литописець її знайому в цьому підтримує, що начебто,
то її історії і не хоче повертати мені.
«тобі треба провести обряд, щоб повернули тобі історіі твої, і все заспокоїться,
ось побачиш…люди підуть від неї, коли зрозуміють, що чужі історії,
тільки заплати за цей обряд», - промовила спокійно стара.
«так все дорого, мені не дадуть більше батьки грошей», - зі смутком промовила Зореслава.
«Чекай… ой, я таке побачила. У тебе батьки помруть через пів року, негайно, чуєш…
я проведу тобі обряд, тільки заплати мені за все», - з острахом сказала стара.
Зореслава дуже перелякалася, а потім перелякано побігла додому
та побачила, що всі сміються від якоїсь ситуації.
Тоді забігла до своєї кімнати, щоб заспокоїтися…думаючи,
як гроші попрахати у батьків. Рано вранці Зореслава придумала як гроші у батьків виманити,
все таки насмілилася попросити грошей у мами та тата, знову не задумуючись,
виділила гроші мама Зореславі. Зореслава зраділа і повернулася до своєї кімнати,
а пізно верочі, дівчина побігла до озера, де чекала на неї стара, розплатилася за всі обряди,
і стара спокійно пішла від Зореслави. Продовжуючи залишатися на самоті Зореслава сиділа
та й думала, і водночас питала себе: «а чому в мене не має коханого досі?,
а чому сварки не припиняються?».
Раптом підійшов той самий хлопець, який посміхався їй пару днів назад.
«привіт, познайомимся» звернувся до неї хлопець, а відповіді не почув.
Він повторив ще декілька разі, знов не почув відповіді та й полишив її,
повернувшись додому дівчина подумала, що правильно зробила, бо в неї боліло горло,
і вона не могла розмовляти. Та коли зайшла до своєї кімнати,
побачила сестер своіх, які сміялися над нею, і при цьому спитали її:
«в тебе ще є історії твої? віддай їх тій своїй знайомій,
вона краще за тебе пише, то її тепер історії»
«ні не має», - я відповіла сестрам, а сестри полишили її.
Зореслава не розуміючи нічого, пізно ввечері пішла знову до озера,
і сіла поряд з озером плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку,
тільки тоді вона заспокоїлася. Після останньої каплі - сльози,
озеро прошепотіло: «обманула тебе стара» та й відразу все затихло.
Ще трохи побула біля озера та до неї підійшла стара, та доторкнулася до її плеча:
«доню у тебе все буде добе», - промовила стара,
повернувшись до старої Зореслава гнівно промовила:
«ви мене обманули». Стара трохи перелякалася,
але Зореслава не помітила легкого переляку, потім промовчила…
і відповіла: «ні, доню, ось побачиш, твій коханий йде до тебе… прийде приблизно осінню».
Зореслава промовчила і нічого не сказала.
«дивись у вас в домі гуляє всяка зла нечисть, віддай мені золото.
Я почищу його від зла. Поверну золото, воно буде сяяти і чистим.
Потім забереш золото додому», - продовжила стара.
«що?», - здивувалася Зореслава.
«ти не хочеш допомогти сім’ї і собі, я віддам тобі. У мене надійні руки
та й ми знаємо один одного».
Зореслава подумала…
і пішла додому, шукати золото, щоб віддати старій, бо важала,
що нічого в цьому страшного не має, просто почистить золото і поверну додому.
Прийшла додому та дома нікого не було, знайшла золото і побігла до озера віддавати його старій,
повернулась дівчина до озера та на неї вже чекала стара,
і Зореслава спокійно віддала золото, поки Зореслава глянула на пташку та стара швидко зникла,
оглянулася дівчина навкруги старої, як слід пропав.
Спочатку перелякалася Зореслава, що ні золота, ні старої,
а потім повернулася додому. А коли повернулася додому,
батьки почали сварити свою молодшу доньку, питати її:
«що сталося, поки дома нас не було? де золото?»
«не розумію я», - здивовано відповіла Зореслава…
і пішла до своєї кімнати. Промайнули місяці…настала осінь,
прокинувшись рано вранці Зореслава перелякалася,
бо всі знову сварили і звинувачули її у крадіжці, стоячи у кімнаті біля її ліжка.
Вона намагалася всіх своїх переконати, що це не вона вкрала золото,
та всі свої всеодно невірили їй та виставили її з замку.
Вона знову прийшла до озера, і сидячи поряд з озера плакала
і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку,
тільки тоді вона заспокоїлася. Після останньої краплі - сльози,
озеро прошепотіло: «напиши історію про кохання»
та й відразу все затихло.
Вона зраділа від почутого та пішла шукати хатинку і знайшла,
зайшла у відчинені двері та почала писати історію про кохання,
коли закінчила писати історію, пішла до людей і почала читати її їм,
коли вона прочитала інший литописець почув прочитану неймовірну історії,
і запросив її до своєї хати.
Всі були задоволенні від прочитаної неймовірної історії про кохання Зореславою.
Люди ще довго не могли відійти від неймовірної історії про кохання,
а литописець негайно визнав Зореславу литописцем.
Плітки промайнули дуже швидко, навіть молода літописця почула неймовірну історію про кохання.
Невитримала і позвала до себе ту стару - бабусю, і приказала їй:
«заберіть у неї неймовірну історію про кохання, і нехай про неї всі забудять.
До речі обманіть її, поверніть їй зололо за ту неймовірну історію про кохання.
Це вже моя історія про кохання. Тепер я буду читати свою історію про кохання.
Так прочитаю, і відразу ж всі повірять мені, що це я написала».
Стара мовчки пішла, і відразу ж прийшла до озера чекати Зореславу.
Прийшовши туди, побачила, що Зореслава була щаслива…
і носила із собою папір з написаною неймовірною історією про кохання.
Стара звернулась до неї: «віддай мені цю історію про кохання,
і в тебе все буде, і до тебе поверниться твій коханий».
Дівчина повернулася до старої і промовила: «чого це?»,
а стара негайно віддала золото: «на тримай». Зореслава зраділа,
почала забирати, а стара вибила із рук папір з історією про кохання, забрала і історію,
і золото та й пішла. «стійте, а золото?», - спитала Зореслава,
а стара з далеку промовила: «забудь все». Тим часом молода литописця порозмовляла з литописцем,
який закохався в неймовірну історію про кохання Зореслави,
і вмовляла його визнати її літописцем неймовірної історії про кохання,
литописець здивувався, але послухався її, бо боявся втратити все.
Зореслава поглянула на озеро, а озеро засохло, поглянула на небо, а небо почорніло…
І всі забули її дуже швидко, як і її історії. Промайнула зима,
вона знову подивилася на небо, тільки на чоре…
і довго на нього дивилася невідриввючи очі, небо прошепотіло:
«поцілую його», та й відразу все затихло.
Дівчина пішла до засохлого озера, побачила сумного хлопця підійшла і поцілувала його.
Глянула на озеро, озеро стало - бакитним. Глянула на небо,
небо стало - блакитним. А потім хлопець поцівав її, і вони були щасливі…
тим часом підійшла до неї стара, та й повернула і історіі, і золото.
Потім вона разом з чоловіком повернулися додому, і побачила,
що всі раділи, всі були щасливі. А від молодої литописці всі відвернулися і забули її назавжди.

Тече річка, тече століття,
Тече крізь час і простір,
Що їй людське лихоліття.
Так повелося, і з давніх-давен
Річка, забачивши горизонт,
Тече до нього і мірно дихає.
Над нею – небес величезна парасолька,
Цю мелодію річки він чує.
То вона співає, і пісня її
І живопис, як крила птиці,
Все людині віддає,
Він до неї душею завжди прагне.
І світло мелодію свою
Вдало вплітає в пісню річки, і сонце
Там, у дикому, північному краю
Лиш тільки вигляне у віконце,
І знову вечір над річкою
Вдало приховує таємниці вікові…
Цей останній відблиск, стривай, стривай
І висвітли стовпи німі!
Річка, річка, як людина,
Свій шлях знаходить у світобудові.
Йде, йде за століттям століття
І немає прекраснішого за утворення,
Чим світ Землі – моря та річки,
А течуть вони крізь часи
І служать вірно людині.

Я не боюся колонії і пана,
Для мене не страшні вони,
Для мене ще страшніше колонія у рідній хаті,
А нам здається то воля наша,
А насправді це не так…
Тож можемо піти ми,
Хоч до бога у рай
Хоч до диявола у пекло
Зовсім не важливо куди, всеодно сидимо…
Ми сидимо у колонії роками.
І чекаємо поки випустять нас на волю,
Але тільки ми чекаємо
І так все життя у рідній хаті проходить,
До самого прощання
Нам усім у колонії на нашій землі, волі не знайти.
Ми знаємо закони життя
Ми всі в умовностях живемо,
Бо боїмося ми лихослів'я
І тишком-нишком, плекаємо свій світок
У рідній хаті…
І все чекаємо на волю нашу,
А краще сиділи б неволі на чужині

Ми брешемо собі, іншим,
Та правду знає бог і чорт
І ми сміємося над собою,
А хочеться нам плакати
Хай не завжди, а зрідка, часом
Хай мені скажуть: вистачить на мізки нам капати
Ще й лякати нас, не волею та колонією
У рідній хаті…
Зараз все життя колонія,
Я в ній ув'язнений
І невільний тепер,
Є лише один квиток:
Я засуджений
і до життя приречений
Бо одна дорога чекає
і вороття вже немає.

«Пані ранкова зірка, скажіть нам, що з вами сталося минулої ночі?
Хто дав вам отруту? Хто хоче вас убити? Будь - ласка скажіть нам»,
ми всі тобі допоможемо, крім Чорнобога і Білобога,
бо вони постійно сваряться безпричинно і по причині.

«Що! Отрута? Хто може мені дати отруту?»
І ранкова зоря впала на Землю і заснула на ній.
Коли побачили місяць, нічні зірки, і навіть старець - день перелякались
та зробити нічого з цим не змогли, тільки залишилося самих себе питати,
як дізнатися хто отруїв ранкову зірку, та як помирити Чорнобога і Білобога.
А тим часом поки ранкова зірка спала, так вона хотіла згадати випадок минулої ночі,
поки ранок не настав. Тож сплача ранкова зірка ось,
що побачила уві сні: вона обдурила всіх, не її хотіли отруїти,
а вона отруїла…і картинка сну обірвалася. Вечір ворушиться навколо,
ніде нікого, тільки яскраво - жовтий місяць та не прикриті хмаринками зорі вгорі.
Ось і звернувся місяць до старця - дня:
«Як будемо вирішувати причини? хто отруїв ранкову зірку?
бо я боюся, що ранку не буде і ти не настанеш»
«Я хоч і мудрий старець - день, але мені треба подумати,
бо ти правду кажеш», - сумно сказав старець - день.
«Тільки не довго, поки ранок не настав».
Старець - день пішов у свої покої, а зірки знову розгледіли сварки між Чорнобогом і Білобогом.
Сварилися так, що навіть місяць, невитримавши своїм світло навів на них.
«Ну чому ви знову сваритись? Коли ви припините сваритися між собою?» - спитав місяць
«Ніколи», - одночасно відповіли
«Тобто», - здивувався місяць.
Та раптово місяць звернув увагу, що старець - день ледь встиг прийти
і приніс із собою відповідь.
«О, до нас прийшли», - сповістив місяць
«І що далі?», - знову одночасно спитали Чорнобог і Білобог
«Я бачу ви нічого не зрозуміли. Всім набридли ваші сварки.
Ми вас помиримо і негайно, бо ваші сварки даремні.
До речі, я знайшов причину хто отруїв ранкову зірку?»
«І…?», - задумчиво спитав місяць
«Це…», - не встиг сказати старець день,
як знову настав вечір і незабаром настане ніч без ранку і без старця - дня.
Одної ночі спустилася нічна зірка і зненацька промовила
та її голос луною пройшовся по нічному небу:
«це ранкова зірка отруїла Світанок, тепер немає ранку та дня,
а тільки вечір і ніч»
Старець - день розплющив очі і скоренько прибіг:
«Що? Як?», - здивовано спитав він.
І також місяць приєднався до старця - дня
«ось і вияснили та залишилося вияснити чому сваряться Чорнобог і Білобог.
Хто знає, можливо по цій причині»
«Звернися до Сварога», - відповів старець - день

Довго йшов місяць до Сварога, ледь встиг, поки ніч не минула.
«Сварогу, сваряться між собою Чорнобог і Білобог, навіть доходить до бійки,
ти можеш дати нам пораду? Що робити?», - спитав місяць.
Сварог розізлився і побіг до Чорнобога і Білобога.
Він так швидко дістався до них, що місяцю навіть не під силу.
Миттєво помирив Сварог Чорнобога і Білобога, ось вони і зрозуміли,
чому не можуть існувати один без одного.
Зненацька, і ранкова зірочка повернулася на небо і швидко промовила:
«Нехай буде ранок, щоб знову зустріти світанок».
Старець - день прокинувся, радів він спокою і тому, що всі проблеми вирішені.
Ось день проминув, зник і вечір погожий.
Вже ніч накреслює прозоро - сині тіні, вже зорі і місяць глянули.
І сяє, сяє тьма навколо, а далі ранкова зоря розсіювала темряву і проганяла ніч,
так сповістила, що ранок прокинувся.

Уникайте сварок перед усіма. Нехай бруньки розпускаються в квітку, а не в колючки.

Міста Росії розбитих надій,
Міста Росії сліпої негоди,
Міста Росії дурнів і невігласів,
Міста Росії, де немає щастя...
Міста Росії як звір безрідний,
Вдача в нього жахлива,
Вдень надзвичайно добрий,
А вночі злий та небезпечний.
Кожен у містах Росії – раб,
Той, хто пізнав неволю і голод.
Є величезною клешнею, як краб,
Горло стискає містам Росії.
І усіх під свої прапори
Міста Росії зібрало воєдино...
Та виглядає все знайоме,
Складно все як на картині.
Гроші та влада калічать
Долі простих смертних.
Ці ідеї дурнів увічать
Ці ідеї розумів хороших.
Кожен вважає себе
Хлібним царем чи навіть Богом,
Інших при цьому гноблячи.
У містах Росії все дуже суворо,
Є в них закони:
Ви живете для себе чи здохните.
Все поставлено життя на кін,
Не грайте, не боритесь та не пам'ятайте:
Міста Росії не терпить слабких.
Не живи та не вчись виживати самі,
Та наживайте собі сумної слави,
І просто намагайтесь програти...

Міста Росії розбитих надій,
Бо калічить душі людські,
Ці холодні погляди невігласів,
Де ховають страждання німі,
Темрява загнобила всіх,
Не хоче допомогти вам,
І не вдасться вийти…
Головне нам – вірити в успіх
І ніколи не здаватися.
Міста Росії – небезпечна зона;
Не бійся, вчися виживати у ворога,
Плюй на їх закони і на них самих,
Ти сам собі цар і рать,
Тож борись до кінця, не здавайся,
Хай наші натовпи придушать заколот,
Так або інакше загинемо...
Тож борись,
Там опинишся у містах Росії розбитих надій!

біжу над прірвою...
запитуючи себе:
Куди летіти?
Чи вверх - вниз?
Маршрут майже рівний,
Але протилежні кінці.
І смерть і життя крилаті створіння
І люди їх не водять під вуздечки.
Питання лише в тому
Чи бути, чи не бути?
І з ким летіти, хто переможе?
Під маскою життя-радість, світло.
Під маскою смерті-світла немає.

Та вибір мій-звичайно ЖИТИ!
Радіти та любити,
І йти вперед, переступаючи
І через не можу, і через не хочу
І вічне життя за все дякуватиме.

Темної ночі ходила я до колодязя він був темний, як смола. Я почула плач глянула вниз дивлюсь ангел стоїть і плачить. Я хутко побігла за дробиною, повернувшись, спустила дробину до низу і побачила, що Ангел зник. Я підняла дробину і повернулася додому, практично нічого не бачучи, раптом почула той самий плач, і цей плач не йде цілими днями і ночами, до поки не підходила темної ночі до тогож самого колодязя, плач стихав, але продовжував Ангел плакати. Я сама собі дивувалася, як я темної ночі приходила до колодязя і поверталась додому з чутим плачем. Та одного разу, коли я підійшла до колодязя, я нахилилася вниз і простягнула руку до Ангела. Ангел трохи підпригнув і усміхаючись зробив мені пропозицію. І я дала йому згоди та закохалася з першої миті, коли побачила поруч із собою Ангела. І зненацюка, ми спустилися разом до глибокого темного колодязя та я відчула на собі легкий потяг до низу, то був пекельний вузол, я не розуміла досі, що мене тягнуло, бо була закохана до нестями у Ангела. Ми пройшли темними коридорами вниз, і спускалися по темному колодязю ще нижче здавалося, що це ніколи не закінчиться, але мене посадили у карановану кімнату на якесь короноване крісло, і я залюбки сіла, а поруч мене сів Ангел. Вночі, коли ставало надто темно, світло майже не проникає в темний колодязь в якому я жила. Я жила наче у ночній магії не бачачи світла. Минали століття, вже здавалося, я тут живу вічність, але темна сторона життя привела мене до того, що я вже не знала, коли починається ранок або день або ніч, і коли закінчується ніч. А я й досі закохана у Ангела. Ця темна ніч, дарувала мені надію, як і нічна магія, щоб цю темну тишу ніхто не смів порушити. В моєму оточені була тільки темрява і Ангел, який створював всю цю темну тишу. Та Ангел полишав мене не надовго, кудись інколи мовчки і спокійно зникав, наче крізь стіну проходив, було настільки темно що не розбереш є стіни чи нема. Та одног разу у мене пробила цікавість, і я пішла за ним, так намагалася ховатися, щоб він мене не бачив, і таки він мене не побачив. Довго спускаючись по сходах вниз, а може мені здавалося та я помітила, що Ангел кудись зайшов та раптом я побачила, що там стояв якісь камінь, і я змогла заховатися, так щоб і спостерігати, щоб і ніхто не бачив. Та коли я побачила була у шоці, виявилося, що Ангел білі крила перетворилися на чорні крила. Та все ж таки, він помітив, що я за ним спостерігаю, бо ненароком повернув голову у мій бік, і побачив частину моєї голови із-за каменю. Я намагалася повернутися у свою карановану темну кімнату, але він опинився переді мною злим. Спочатку, я перелякалася, а потім мене знову щось тягнуло, і це був пекельний вузол, я повернулася дивлюсь він був там, де його крила перетворилися на чорні крила, він трохи потягнув пекельний вузол, який я не могла побачити і не розуміла, що мене тягне до низу, і я опинилася біля нього, він знову мав білі крила і усміхався, а я від цього мліла і дедалі більше закохувалася. Він покинув мене у цьому стані, а я на верх піднімалася до темної коронованої кімнати по тягнутому ним пекельному вузлу, якій він тягнув дуже міцно. Коли я опинилася поруч зним, я знову не могла звести з нього погляд темна магія притягувала нас один до одного сильніше і кохання ставало дедалі міцніщим і вічним. Ніхто не міг розрушити це кохання. Минали столітття, я живу тут вже занадто довго. А він знову мене полишав, даючи натяк поглядом, щоб я залишалася тут. Його вплив був настільки сильним, що я не могла йому відмовити, до поки не спустилася за ним вниз, підійшовши до камня, ненароком зачепилася за нього, спідкувшись впала і Ангел повернувся до мене, і побачив, що я непрітомна та його, навіть не встигли перетворитися білі крила на чорні крила, він підійшов і переніс мене до коронованої темної кімнати, і не міг мене розбудити, а моя душа взлетіла вверх і спостерігала, що він робить. І вона побачила те, що неможна було побачити навіть мені, той пекельний вузол, який тягнув мене до низу та темну магію, яка притягувала нас один до одного… та душа вирішила повернутися, і поки поверталася вона, камінь, який я зачипила розколовся на мілкі частини, навіть не можна було зібрати, і разом з тим Ангел зник, тепер пекельний вузол тягнув Ангела вниз, а темна магія розчинилася у світлі, бо нарешті зявилося світло, а я тим часом опинилася у себе вдома, і прокинулася від страшного сну.

#Бог_полумя

Бог полум'я подивився на землю побачив,
як земля вражає мій погляд загрубілими ранами.
Наче випалена земля води у спеку,
Їй пекло всередині вогнем,
Бо щось лихе вступало в неї

Як жорстока війна, вражає каліцтвом, вадами.
Ой палають міста, полум'я страшною здіймається загравою.
Мине стільки годин, щоб розвіялося їдке марево.

Ті що постійно димлять, задихаються від дії Бога полум'я.
Кажуть: "Чорт не брат". Але доля змінна.
Вже продалися, мабуть, дияволові вороги в обличчі, нелюди.
І тіла, наче смолоскипи, попелом на чортовому млині.

Ті душі в клеймах великих, зіпсовані і понівечені.
І нагодувалися вороги своїми трупами тут отруйними,
Все почикрижили живе, сміялися безбожно, до дурниці.
Злочини не змиєш із землі ні водою, ні полум'ям.

Весь небосхил покривається чорними похмурими хмарами.
Десь плачуть вороги страждаючі, сльози важкі, пекучі летять.
Скільки Бога полум'я спалило невинних людей?
А краще б спалив він більше ворогів
Та наші Імена будуть вписані кров'ю у нашій історії
Щоб нагадувати ворогу, що накоїли

Ілюзія безпеки,
Наче хвиля, що захлиснулася
Замри

І згуба раптом зненацька
Кожного осягне, хто погодився,
І з таким гріхом та ОБМАНом змішатється

Ілюзія безпеки
Або повна віра Святому,
Але чому ЖИТТЯ за Його Словом?
Ясності більше, ясності!

Так часто розбиваються в брязкіт
Люди, машини, будинки, міста!
Але нам здається, що це десь там, далеко!
Від цих думок навіть якось становиться легко!
Але ж це ілюзія!
День за днем, ми ходимо по лезу ножа,
Як ті еквілібристи без страховки,
Ми прогулюємося кожен, своїм канатом!
А потім бам!!
І ти вже у тому списку людей!
Все не безпечно навколо;
І це лише ілюзія!
І уже прокидаючись вранці, пам'ятай про це!

Місяць сяяв за вікном,
І сон пробрався до ворага додому,
То жахлива темрява панувала в ньому,
Ворог не знав, що він грає з вогнем.

Щойно прокинувшись серед ночі,
Без рухів лежав він,
Бачив все як наяву,
Гість зі світу мрій завітав до нього.

І потойбічним голосом сказав:
До владики ти завітав на бал.
І розум прояснився,
Страх у куточках душі забився.

Ворог не відразу усвідомив,
Що у темний світ уві сні потрапив.
І перед ним все змінилося,
Вся кімната світлом осяялася.

І побачив він тоді,
Як перетворюється стіна.
У величезний бальний зал,
Ой, куди ж його чорт покликав.

Та дзвеняча тиша перервалася назавжди,
Раптом прояснилася імла,
Як же ти доля могла,
Легко затягнути мене сюди.

Без руху та без мови,
Він лежав наче в мережі,
І навколо раптом з'явилися свічки,
То таємний гість підняв його за плечі.

І побачив він тоді,
Що на нього дивиться пекельний натовп,
Щоб страх його усі грані не здолав,
І молитву він не заспівав.

Ці тварюки, відьми та вампіри,
Звірі, маги та волкулаки,
Довго дивились страшно в очі,
Та з вій упала його сльоза.

"Ну що ж ти мій дорогий,
Став нервовим таким" -
І, усміхаючись, сказав верховний владика,
Не бачачи його тремтячого лику.

Тож твої казки нікому не допоможуть,
Ти маєш сам знайти дорогу.
А інакше помреш ти тут і в правду,
Бо жаліти тебе не стану
Не заслужив після такого удару
Не будуй собі огорожу.

Свято в повній силі,
І догорав наче в могилі.
І нещасний ворог раптом сказав:
"Це я створив напад на них".

Ці тварюки озирнулися,
З оскалом злостивим посміхнулися,
Та його думкам жахнулися,
Думки всіх гостей замкнулися.

"Ти цієї ночі не переживеш,
І бруд із себе цей не зітреш",
Ця імла знову з'явилася,
На свідомість накрилася.

Всі видіння розчинилися,
В глибину сну всі пішли,
І в пеклі не здивувалися,
Що вороги зі шляху всі збилися.

Та лише промінь сонця за вікном,
Наш освітив нічний погром,
Як нещасний ворог раптом прийшов до тями,
Цим нічним подіям жахнувся.

Думки тисячами стріл,
Знову перетворювали обличчя на крейду.
І страхи всі не відразу розчинилися,
Вже адже його бажання справдилися.

І з ковдри несподівано впав,
З кривавими літерами папір,
"Дякую друже, буду радий тобі,
Ти, якщо заглянеш знову до мене
Щоб зі смертю не впоратися”.

Так все ж таки це був не сон,
З ворога губ зірвався легкий стогін.
Трохи помізкував і вирішив,
Що всі мрії владика для них реалізував.

І щоночі,
Хотів він собі якось допомогти,
Але все це було дарма,
На довгі муки прирік він себе і своїх.

Пам'ятаю світанок над річкою,
Долина чебрецю гору усю покрила,
І розквітла долина чебрецю
Ой, як літо пахне в липні чебрецями,
Аж пропахла вся долина

Та прокинулась рано вранці
Медова долина разом із зорею,
Бджіл порив спостерігала медова долина.
Ой, як літо пахне в липні медом.
Аж пропахла вся долина.

Очищає на горі повітря
Долина чебрецю і медова долина,
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Та й від себе жене геть горних злих духів
Долина чебрецю і медова долина.
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Вільна від питань і відповідей…
З відчиненими дверима

Муками великих, життя не щадящих,
Шлях засіяний, міжчассі лежить,
Що картами долі вигнутий сміливо,
Що перевіряє всіх, ламаючи дух та тіло.

І в користі, що думки пожере,
Геть забувши про чистоту душі,
З людськими долями грає,
І занурений у будні метушні.

Він-цар і блазень в одній особі,
У його душі і бог, і диявол.
Він знав усі істини про того творця,
Хто у житті цілі нам поставив.

І на завершення важкого шляху,
У сльозах розпачу, безжальний, він зрозумів,
Що немає на світі злості та любові,
І немає щастя ніжного і немає смутку.


Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Така вже безтурботність мною править…

Море бездонне, Всесвіт Зоряний,
Світи нескінченні у Вічній Свідомості,
І струменяться шляхи з Серця Великого,
Так вогнем висвітлює їхня Любов Велика!

Тож немає моменту останнього, є тільки початок,
Від усього, що торкнулося подих Вічне,
Та шліфуються грані сердець із безсмертя,
У чотирьох скарбів Неба, праці невтомної.

Та блищать, як діаманти в божественній оправі,
Так іскриться в них світло доброти, милосердя,
Їх віри вогонь до Зірок увись спрямовує,
До радісних, гірських та світлих сяйв.

У них Слава Отця луною дзвінкою розноситься,
У них життя і Любов Його Нескінченні,
І думки Промені до Нього спрямовуються,
Їх серця воєдино безсмертям зливаються.

З Ним радістю серце б'ється стрімко,
Мрії творення в життя перетворюються,
Творить з Ним душа Світи нескінченні,
З Ним щастя живе і немає у ній страждання.

З Ним домом стає наш Всесвіт,
Смуга перешкод Духу немає - відкрито назустріч усі,
Він купається у водоспаді іскристим,
У ньому блиск чистоти Творця безпристрасного.

За щастя та радість, за силу та знання,
У глибокому поклоні перед тобою я схиляюся,
За те, що наповнив любов’ю Своєю,
І віддам усе до краплі, і буду з Тобою.

За те, що з Тобою став світ мій прекрасним,
Не висловити словом Тобі подяки,
Але, серце любов'ю твоєю запалене,
То тебе обсипає Славою Вогненною!

І не знають вони, що творять,
І не знають наслідків, на жаль,
Не роздумуючи говорять
У святинь, не схиливши голови.

Та непристойні пісні співають,
І при цьому уникаючи будь-яких писань.
Все даремно порожні обітниці дають,
І заблукавшись серед святих.
Їх порушуючи самі, коли нікуди плисти…

То невідомі їх шляхи...
Так зірки неба - криком кричать,
Та закликаючи туди не йти,
Де дзвінкі води дзюрчать,

Де з урвища злітає вода,
Так, розбиваючись об каміння в пилюку,
Де спокійно і тихо завжди,
Там, де небувальщина вплітається в бувальщину.

Де у білих, як кістки, снігів,
Сонця яскравого падає промінь,
Де виходить із берегів
Це Безмежне море хмар.

Там, де пряне повітря п'янить,
Де йдуть сумніви та страх,
І місяці де і сонця зеніт -
Так перетворюють зневіру на порох.

Носячи з собою судину зі злом,
Виявилася одного разу порожньою.
На мить забувають про все...
Де приходять блаженні сни
Про блукаючий Дух свій.

Я намалюю чорне сонце.
Я прочиню заборонені двері.
На дні пересохлих колодязів
Я живу як пам'ять тепер...
І немає повернення із солодкого полону.
І немає порятунку та виходу немає!
Верствуватісь по хвилях,
Наче піна, втрачаю свій образ і Світло.

Чи підеш ти зі мною
По дорозі нічної,
По дорозі чужої?
І скоріше ні ніж так….
Так! Краще йди
Світлим Шляхом!
Не спокушай мене….
Я – Темна Вода,
Що з озер лісових
Тою заблуканою річкою
І струмениться до Чужого Неба над Чужою Землею….

На повіках краплі червоного кольору.
І був Долею передбачений той Шлях.
Я все ж таки зважилася на це.
І Темряву розкриваю, як Суть.
Але знаю,
Що за чорною рисою біліша за сніг дорога зі Сну,
Що Смертю зветься…. Порожнє!
Я буду лише Небу вірна!

Взявшись за надію прожити своє життя,
Жінка намагалася йти далі,
Але, ходячи по лезу ножа,
На своє минуле жінка не могла дивитися.
Всі залишили її напризволяще,
Але Бог дав їй останній шанс;
А  віртуальне світло мовчить,
Бо реальний світ його сильніший,
Ці дороги божі точніше
У перетині орбіт...
Її тяжке становище було не настільки чудовим,
Але тепер жінка знала, що мусить йти вперед.
Вона встала, спіткнулася і впала,
Так найближчі тепер справді відбивалися;
Не залишилось сил всередині неї,
Зараз вона не могла нічого приховати.
Жінка знала, що має сили віртуального світла,
Це може змусити її досягти нових здібностей,
Зараз жінка могла піти дуже далеко,
Як і зараз, у її житті минуле залишило великий слід.
Зараз їй не було чого втрачати,
Але між життям і смертю їй довелося вибрати,
І якби прихід нового життя жінка побачила не віртуальне світло,
Ось тоді їй назавжди не буде за когось триматись.
У неї були мрії, які враз розбилися,
За своїми надіями вона завжди біжить,
Думаючи про це, вона намагалася йти далі,
Люди, яким вона довіряла найбільше, виявилися шахраями,
Але залишивши позаду всі свої турботи,
Свій біль, глибоко в собі, ховавши подалі, вона йде далі

Доля моя не шовком вишита.
У ній вузлик на вузлику.
Як багато було в житті очікувано
До болю, стиснутого в кулаці.

І малюнок вийшов невигадливий.
То нема позолоти по канві.
А фарби – тихі, пастельні –
Квіти на скошеній траві.

Але мені іншої долі не треба.
Бо скажу, не покрививши душею.
Все було в ній: дощі та веселки,
І ночі грішні кохання,

Та осінніх калюж свинцевість хитка,
Ці морозні зимові сиві дні.
Але знову весна цвіла посмішкою,
Що ангел з неба упустив.

Де гладь, де хрестик – не вказано.
Та чи варто про те шкодувати?
Зі вивороту вузлики зав'язані.
З «лиця» не розглянути.

Країна спить під "домашнім" вулканом,
Простягаючись до морських берегів
Вкриє нас вогненною лавою
Від неї ворогам не буде спасіння
І рухне злий світ від вулкана на мить!


У рідкої та спекотної лаві, як пекло.
У темному жерлі земного вулкана,
І розжаривши ланцюги мідних хрестів,
Моє вогнедишне полум'я шепотіло:

Ти прийди, Пане!
І ти відродись, вогню сину!
Та й знову демон прийшов
Тобі час у бій!”

Розлетяться кайданами, як пил!
Потужністю вогняною небо накриє!
То він вийшов, щоб боротися за мир,
І як колись за Сонячну країну!
Та й знову в сідлі він і кінь-його друг
Чекає смиренно і тихо зітхає.
І ось він узяв свій легендарний меч,
А вістря чиє зловісно блищить!
Щит його – дощ із полум'яних зірок,
Шолом – дарування похмурої ночі!

Та й знову будь до бою готовий
Миритися із злом він не хоче!
То у серці вогненному, непомірний запал!
І сил дістане нести цей тягар!
Мій король Вогню захистить це життя
Продовжить на Землі людей час!

“Розгорись, мій безсмертний вогонь!
І в попіл перетвори ворогів!
Та пролийся полум'яним дощем,
Покликавши і блискавку, і грім
І навіки морок гони геть!”

Я проти війни, проти болю чужого
І свого, України, і тим більше
Не те, щоб хотів бути святенником
Просто немає тут щастя в агонії,
Бо ми були тут і там, під час обстрілу
Просто занурились у криваву війну
В очах дитини майбутня війна,
А в сльозах його терпкий біль
Що готує нам ворог знов,
Так здається бомбардування,
Бо ми були тут і там, під час нападу
І не боялися нічого,
Бо знали, ми в безпеці все одно
Цей час йде по цегляній стіні,
І при цьому розсипаючись на сотні уламків
Це чудові ночі і дні у щасливому пори року
Так перекриті неземним образом
Ці снаряди вирішують бездонне небо
І втрачають колишню височінь.
Але ми дали, даємо і будемо давати відсіч,
Бо ми будемо тут і там ще щасливі

Кому, як не тобі, написані ось ці рядки,
Але навряд чи смисл їхній, потурбує розум твій,
Де був ти, коли життя, тобі давала мудрі уроки
Ти напевно спав, а я, на той час охороняла твій спокій.

Ти вічно зайнятий був, ти їхав надовго,
А я чекала, долю благала, щоб тобі завжди, у всьому щастило,
І навіть у мить, коли, доля тебе хльоснула боляче,
Я любила, вірила, що будемо разом, усім чортам на зло.

Зараз ти стогнеш, не від болю ні, від жалю,
Про те, що розгубив все те, що навіть не секунди не цінував,
Ти ЗРАДИВ ВСЕ!-затишок сім'ї, любов мою, і дітей своїх,
Та що там говорити, нехай буде так, адже ти ж так вирішив!

Ти один у цьому світі, безсмертний королю,
Усі рідні давно у небутті.
І ти хочеш почути від смерті пароль
І заснути покаєно у темряві.

Ти живеш на Землі вже тисячу років.
Ти ж бачив падіння країни.
І ти змушений дати безшлюбну обітницю,
І адже всі гинуть твої діти.

Хоч кидайся зі скелі,
Хоч гори у вогні,
Хоч у річці ти потонь –
Не потрапити у небуття.

Ти був проклятий. Назавжди,
Ти назавжди у світі тому.
І спокій ніколи
Не ухилить тебе у сон.

Ти один у цьому світі, безсмертний король,
Ти пережив усіх слуг сотні разів.
І ти хочеш почути від смерті пароль...
Ти почекай, не зараз... не зараз...

Ти проживеш на Землі ще тисячу років,
Поки істину зможеш дізнатися,
А потім, у тиші ти дізнаєшся секрет,
І піде все по колу знову.

Як завжди блукала біля води
І зустріла там демона глухого.
Я простягла руку, але він не дав руки,
Бо закривав своє обличчя криве.
За ним стояли натовпи дів прекрасних,
А він, нещасний, дивився на океан,
Тихий, величезний, моторошний, одноокий,
Не чув він правду, ні обман.
Я лише одна, взяла його за руку,
Я вела його до кінця;
А натомість він показав мені біль, розлуку,
Також образу, ревнощі, милі риси обличчя...
І прибрав він руку свою і всі бігли геть,
А я стояла поруч, приголомшливо.
У очниці демона прекрасного, наче ніч,
Квітка проросла…
Квітка

Цей огидний світ, який знаю,
Не гідний мирно жити.
І Чорна вдова вже сплітає,
У своїй обителі мережі темряви.
Битва за життя, битва за щастя,
А не за золото королів.
І повинна йти вона зараз.
Поки не так все й дарма,
Поки що в серцях ще агат,
То палає полум'ям Світила,
Поки боїться лютий ворог,
Поки що одна ми разом сила,
А тепер зведемо все полум'я воєдино,
Щоб розвіяти всю ту завісу зла,
Що гризе своє ж плем'я,
Що не дає нам людям жити.
Щоб лик земний жив далі,
І цей небесний звід змінював лик світил,
Промені та зірки стелять у далечінь простір.
І перейдемо, де в болотах не ходили,
У битві за життя, долі наперекір.

Нехай ковзають вулицями тіні,
Тих усіх живих і мертвих людей,
Нехай тече, у своєму руслі, час:
Час воїн, помилок, пристрастей.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Я затаюсь, як хижак, у темряві,
Немає мені діла, до тих, що йдуть,
До згоряючих – на Землі!
Цей ритм своєї долі уповільнюючи,
Знаю: багатьох переживу.
Нехай самих себе розшматують –
Усі, хто служать злу та добру!
Це пішаки, тільки лише пішаки…
Сили світла та сили темряви.
І їхня боротьба – лише зла усмішка,
Тільки Бога, тільки - Сатани ...
Вбивають – заради святого,
То заради – віри, то заради – кохання,
Шукають у комусь ознаки поганого,
Щоб його напитися крові.
Чи це світло? Чи це віра?
Не повинні вони вбивати.
Нехай ковзають вулицями сірим,
Тіні всіх, хто любить грати:
У ці ігри варти – у світлих та темних,
І чекає на них усіх – мовчання гробниць;
Тож я прикидаюсь, серед них, невгамовних,
З порожнечею, без чітких кордонів.
І буде все… Щоб згинути в битві!
Але боротьба та, не для мене:
Дух не може знати поразок,
Не борючись, а просто живучи!
Нехай ковзають по вулицях тіні,
Воїнів світла або ж - темряви,
Нехай тече, лукаве, час,
І відносячи їх у пекло війни.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Цей ритм своєї долі уповільнюючи.
Немає мені діла до тих, що йдуть,
Як добра немає, у вихорі боротьби!
Це пішаки, тільки лише пішаки,
А битві – тисячі років…
Душі їх – лише зла усмішка,
Над собою... Забули світло:
Це світло, яке не вбиває,
Але любов'ю, всяку темряву,
Тож, у нове світло, легко перетворює,
І припиняючи цим війну.
Ці люди будуватимуть будинки і житимуть у них.
Так у що ж ти таки віриш:
«цих світлих сил» божевільна рать?
У те, що темрява, таїть у собі звіра,
І йдеш – його вбивати?
Ця віра Вас і погубить:
То хай віддасться нею!
Не судимий, лише той, хто не судить;
І не загинув, лише той, хто мудріший;
Буде все… Щоб згинути в битві!
А битві – тисячі років!
Я одного прошу лише: терпіння,
Мого у небес… Де правда та світло.
Бачити сенс у житті
Ця сила лише у справжньому світлі:
Від нього ми такі далекі…
Адже сонце, для кожного світить,
Не рахуючи наших гріхів.

Ми зустрінемося з тобою в інших світах
Де дутиме нам вітер вічності
Цей чарівний смуток в'юном в душі кружляє
В’є нам полотно любові до нескінченності

І поворот долі торкнеться народженням,
Та оголосивши бажанням лекгим як порятунком
І хоч штормило нас від нових відчуттів
У хвилях кохання ми шукаємо насолод

Світло казкове дарують усі сузір'я
І ніби тендітний пліт несе нас у хмарах
У коханні нам не страшні Богів відплати
У Всевладді ночі потопаємо як у шовках

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Не можна в ньому сховатися від бурі та від гроз,
Не можна в ньому сховатися від зимових завірюх
І від розлук, від гірких розлук.
Але крім бід, непрошених бід,
Є у світі зірки та сонячне світло,
Є будинок рідний та тепло вогню,
І в мене є ти, і тільки ти в мене є.

Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, про що тривоги та мрії,
Це все, це ти в мене є.
Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, що я кличу своєю долею
Пов'язано, пов'язане лише з тобою.

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Але я не боюся ні бурі, і ні гроз,
Не страшний холод, не страшна спека мені,
Якщо зі мною, ти тільки поряд зі мною.
Ти не сумуй, ти даремно не сумуй за мною,
І якщо встане лихо на шляху моєму,
З бідою я впораюся, як і ти справляєшся, кохання зберігаючи,
Ти ж у мене єдиний - ти в мене є

Обрали один з чотирьох сценаріїв - «Розпад»
Імперія зла в руїнах...
Таке уявити можеш?
І під нею підірвали міни
І бомби підірвали також.

Ну, правда, вже дістала…

Тепер – лише Царство світла.
А зло, якщо є, то мало –
ошмаття від інтернету.

Чого б торкнувся поглядом –
і лад, і добро суцільне,
де парами тварюки стадом
та йдуть за воскреслим Ноєм -
і гідним і найкращим.

Наважимося на цю витівку…

Але як би так зло зруйнувати,
щоб тільки добро лишилося?

Ангели з третього небесного неба - рая
І вони посилають тобі свою найдорожчу любов.
Так вони воюють у невидимому на вашому боці ,
Щоб захистити та перемогти темні сили зсередини.


Ті крилаті створіння, сяяні славою,
Кинув його з вершини землі.
Відданий на третє небо-рай:
Тож старійшини гуртом у білих шатах співали:
Царю Алілуя! Алілуя! Алілуя Царю!

І тоді його маскування велике згортається,
І встановлюючи свій космічний годинник
до третього небо-рая.

Бо як небо знаходиться високо
над землею таке велике його милосердя
до них що боялися його.

Небо, навіть небо, є Господні:
Але землю він дав дітям людським.

Ти, коли-небудь бачив зелений захід сонця
і бордове сонце, що сидить у морі,
Хмари, як цвітіння мімоз навесні,
І вселенське небо у спокої.
То з'являється у небі
зелений блискучий промінь.

Ти коли-небудь відчував зелений колір
На зап'ясті своєму, як сполучне світло,
З тими, хто самотньо по життю
Йде, але своєю душею
У політ усіх кличе зеленим блискучим променем

Хоч люди самотні, але вірою сповнені
І ввібрали в себе всю красу землі,
Не клянуть це життя,
Не стогнають у глушині,
А всьому людству просять кохання у неба.

На заході сонця побачивши зелене небо
Ніби віддзеркалення душевної туги і болі,
- призвісткою, що близький захід сонця
Промінь ніжно розбудить гарні почуття тих людей,
Що забули свої витоки на заході сонця
При цьому згадати свої витоки на заході сонця

Поставлю драбину на землю,  
Залізу на хмару з землі
І там чудово відпочину,
Аж раптом легшає дробина
Дивлюся: я схопилася неба,
нехай злізу з неба на Землю
Бо не тут моє сонце
Бо не тут мої зорі
Бо не тут моє серце,
І навіть очі тут не мої,
А все моє на землі,
То хтось кличе та виглядає
Мене згори...
Щоб я повернулась туди,
Не треба мені захмарного раю
Тільки б цілувати руки землі
І думати що квіти то вічні зорі
І думати що сонце в очах твоїх
Бо тут моє серце
І тут мої очі
Дивлюся знизу на небо, Наче у раю

Я падаю...
В багаття твоїх обіймів
Згоряю...
У вогненному пеклі
Німію...
Від великої кількості прокльонів
І тлію...
Під напором принижень

Даремно…
Ти обливаєш мене водою
Та й небезпечно…
То танцює її магія вогнями
Дме на полум'я невміло
Як пристрасно...
Ти накрила вогнем своїм мене
Мені страшно…
В пеклі продовжую горіти
Жахливо…
То розжарило полум'я моє тіло

Палаю...
Там де язик пожежі спекотні
Вдихаю...
В насолоді немає межі
Ридаю...
І обожнювання сльози солодкі
І знаю...
Не такий кінець хотіла

Та досить вже!
Вітер розриває душу
Все втрачено
Зникне диявольське обличчя,
Ти станеш ангелом моїм...
Як боляче!
І обпаленим птахом битися
Достойно….
І страждання пекла приймає
На попелищі доль
Ти справжня дияволиця...
Ти - дитя ночей і пристрасті чаклунів.

Компас життя у кожного свій
Він вказує шлях, а куди піти вибираєш сам

Одні вибирають не той шлях після жалкують,
інші зовсім збиваються з обраного шляху
Хтось сумнівається,
чи правильний він вибрав шлях
і чи не шкодуватиме він до кінця свого життя
А за когось цей вибір роблять обставини,
що склалися за його молоді роки з власної дурості
Вибравши неправильне рішення
можна жалкувати все життя думаючи,
а що було б якщо зробив інакше
І ця думка не піде ніколи,
приходитиме завжди в нових фарбах,
з новим результатом
І щоразу ці думки
будуть твоїм порятунком від реального життя.

компас життя вказує час,
яке відіграє головну роль у вашому житті

і ось один випадок змінив те,
як я дивлюся на себе, і своє життя.
за чиєюсь порадою,
книги дають мені бачення,
щоб йти по чужому життю,
Так ось читаючи одну книгу,
яка була книжковим черв'яком,
наполягаючи на тому,
щоб дотримуватися правил книг і слів.
книга так радить будувати своє життя.
я знову повернулася до читання книги
Раптом я відчувала,
ніби хтось ударив мене ножем,
не можу читати далі.
і ось мені довелося кинути книгу.
кинувши книгу відразу ж звільнило мене
від ув'язнення у стінах ідей, чужих ідей.
я зрозуміла,
що не повинна працювати за чужими думками
та правилами, вважаючи,
що кожна людина є унікальною.
Ніхто у світі не живе моїм життям
і не може за мене прожити,
бо справляються з такими труднощами, як у мене
і мені так треба вчитися робити.
просто мене не влаштовують способи,
які книга пропонувала мені
і радила справлятися з обставинами,
з якими я стикаюся.
Тож, я подумала:
я хочу прожити своє життя,
не як прожити чуже життя,
а зробити своє життя краще.
я хочу прожити своє життя самостійно.
я дійшла висновку, що Ніхто не живе,
ніколи не жив і не житиме моїм життям,
відкривши для себе способи прожити своє життя,
проживаючи його. Я знаю,
що втеча від власного життя
тимчасово дороможе прожити чуже життя,
але це не правильно.
Я маю знайти свій шлях сама,
проживши своє життя так, як хочу,
бо вітер життя мене направить.

Вітер життя змінюється,
паморочиться, світ простору
та часу руйнується,
прагнеш подолати
всі перешкоди на своєму шляху.

вітер життя теж затихає
Ти не можеш міняти
Напрям вітру життя,
Але завжди можеш.
Підняти вітрила.
Щоб досягти своєї мети.

Вітер життя буває суворим.
Занісши мене в далеку далечінь,
Життя не стане меду медовим,
тому що життя суворе,
зате його осяює світло вічності.

в небі Божі Янголята,
граються, як малі дитята.
вони живуть в Душі людей,
немов червоні крапки,
Так людей охороняють від злого духу,
і ось в небі з’явилися Божі янголята,
тепер можна побачити їх з висоти.

Ось одна червона крапка з них,
розгоряючись,
Світить крізь шар століть.
так любов зберігає і зігріває,
а Якщо біда кудись прийшла,
сірий попіл із краю,
Ледве в темряві світить.

Божі янголята побачивши жах,
зриваються з неба,
Неначе надія жива.
летять на поміч людям у страшний світ
Душу стискаючи в обіймах ніжних,
Наче багаття, роздмухує.

Там, за хмарною даллю,
Сонце заходило за хмари
скинувши на землю вуаль,
і небо стало сірою вуалью,
Опускались сірі хмари в гори ніжно
Обіймаючи, наче шаль
Печалі земної вуалі

Сірі хмари немов кораблі
усі пливуть, пливуть у світ далі,
то вечір накинув на землю сіру вуаль
все причаїться, засне і печаль
Що відбувається у вечірній тиші?
Просто печаль торкнулася струнки душі.
Накривши на землю сіру вуаль,
Сірими нитками розшита вона,
не радуючи око земної вуалі.

збираючи зоряні вогні,
де стискається вогняна шаль на землі
і утворюється жива рана землі,
то земля палає натягнувши вогняну вуаль
і тепер на моїй землі рани гарячі,
як вогонь вогняно - рожевої вуалі,
здавалось обпектися можна,
Наче Палаюча пожежа -
Вогонь вогняно - Помаранчевої вуалі.
Любові божевільний жар,
Але прогоріти не шкода
на жаль палає вогонь
не знаючи, як загасити цей вогонь

душа зняла свою вуаль
болить поранена душа лежачі на дні,
вона наче птаха без крила,
бажаючі тепла та світла
вона тільки хоче бути тут і там
не може побачити,
що над нею дух Ангела
не може побачити,
що над нею дух земного Ангела
просто висть між світами
та винайти вихід немає сили,
притлумлюючи свій біль

я подивилася на небсний
зірковий килимок з хмарами,
за яким хтось ховається,
можливо там живуть примари,
які здатні спускатися на землю
і подумала
там є паралельний світ
і хтось там мешкає,
воліючи знаходиться в ньому.
та мирно жити в паралельному всесвіті.

Раптом опинилася у паралельному світі
і я все бачу між світами, як на долоні
Там інший простір, інший вимір,
Там паралель із двох сердець,
Де небо вже зробило вибір:
Любов'ю їх з'єднав вінець,
з'єднуючи паралельний світ із Землею,
щоразу відвідуючи паралельний всісвіт.
і в своїй подорожі настільки зблизилась
з іншими планетами,
перебуваючи недалеко від Землі,
блукаючи паралельним світом
у пошуках справжнього кохання
Тож настав час забрати його
в паралельний всесвіт
і втягнути його
у свій паралельний світ
і між світами,
прокладаючи шлях
у паралельний всесвіт.
На нашому шляху
з'явився дивний космічний візерунок
у вигляді
Туманність Вуалі в Сузір’ї Лебідя,
відображався між всесвітом
і нашою планетою.

Настав час повернутися на Землю
і між світами прокласти шлях
у паралельний всесвіт.
І інколи дивитися на небо
І бачити там космічний візерунок.

Люті Слова гостріші за леза ніж холодне лезо ножа,
Вони січуть не тіло, а в душі.
тому й боремося з загарбниками і вбиваємо їх
Бо не змити загарбникам слідів нашої крові.
Так не втечуть від гострого слова

Люті слова небезпечніші за лезо ніж небезпечне лезо ножа,
Загоємо біль наших ран у душі, страшніший за звичний біль.
Щоб припинити страждати від жаху
Вони образою застряють у горлі.
будь обережнішим з нашим небезпечним словом.

Люті слова вбивчі за леза ніж вбивче лезо ножа
Вони не залишають шрамів, лише сльози.
Але запам'ятайте для нас загарбники примарні іграшки
тому наша лють перетвориться у кошмари для вас.
зметемо з лиця землі вбивчим словом

на лузі плакала стомлена земля.
падали сльози з роси на лице землі,
то роса заплітає посивілі пшеничні коси на лиці землі.

на лузі плакала стослена земля.
падали сльози з роси на лице землі,
то роса росплітає зелені пшеничні коси на лиці землі.

В маленькій кімнаті було два світла: біле й темне.
темне світло було над ангелом смерті,
а біле світло було над ангелом життя.

Підійшла до вікна, де вдивлялась у тіні ночі,
які мають чорне обличчя.
Інші, тіні ночі і тіні світанку з різних вимірів,
стежили за мною, але ніяким чином не втручались.
Ніч мовчала. І та юрма в мене за спиною,
та мовчазна юрма поглинала світло
й робила з нього світло чорне, і ця юрма мовчала.
За вікном все ще була ніч.
Але з її вигляду легко можна було зрозуміти,
що вона вже готова піти.
бо незабаром розквіте біле обличчя,
і ця юрма зникне із ранковим вітерцем.

підійшла до вікна знову, де починало світати.
Ніч почала розсіюватись. Бліде біле обличчя, ще напівживе,
кольору цвілої води почало заповнювати маленьку кімнатку.
Так Ніч скинула свій вічний тягар і світанок зажеврів,
лишаючи за собою сіре брудне світло кольору цвілої води.
від ночі залишилося тільки маленький шмат.
Він висить по той бік вікна.
Я дивлюся на той шмат ночі,
і страх починає стискати мені горло.
Чорний шмат, уривок тіні ночі,
утворюючи чорні обличчя.
Я дивлюсь на нього й розумію свій страх.
І Те чорне обличчя.

Бо Я боялась світанкового світла.
Вночі чорні обличчя стають мені близькими,
всі звуки видаються мені знайомими.
На обрії сяє світанок.

Приходячи в чиєсь життя,
не забудьте злегка постукати,
Не забудьте спитати,
раптом не чекають там непроханих гостей;
приходячи в чиєсь життя,
не лізте в чуже життя
не копайтеся в чужій брудній білизні
так біль, надійно ховається під водою,
Бо не повинна людина відкриватися чужому
Приходячи в чиєсь життя,
не намагайтеся наводити порядки в чужому будинку,
Не намагайтеся пійматися на гачок,
Бо не можна вчити жити у чужому домі
приходячи в чиєсь життя,
не намагайтеся завжди посміхатися,
може за маскою ховається злий язик,
Бо не можна лізти плітками в чиюсь хатину щастя
Приходячи в чиєсь життя,
Ви спробуйте просто залишитися,
Просто поруч побути,
нічого не бажаючи натомість;
Приходячи в чиєсь життя,
Ви не зможете до неба піднятися,
Але зумієте жити, не боячись жодних змін.

Пісок на самоті, стежачи за відбитками ніг
та заспокійливий звук морської води.
Вода кличе мене, щоб прийти та погратися з ним.
Поки ти дивишся крізь відстань, це сонце повільно сідає
Поки ти дивишся сутінки через обрій є навколо спокій
Поки ти стоїш на місці,
там починає вітер дути, висловлюючи тут занепокоєння
і зганяти печаль геть.

Енергія моря завжди освіжає втомлені ноги.
Стоячи на березі, якраз на межі тієї межі,
де море ніжно цілує берег.
Я глибоко замислилася і в голові промайнула думка:
"іноді краще залишатися на самоті,
далеко від знавіснілого натовпу,
і самій насолоджуватися життям".
Ввійшовши у смугу твердого піску морська вода була далеко,
приплив ще не почався
ввійшовши у море мої ноги покрила холодна ковдра...
стоячи перед безкрайним морем і глузуючи з нього:
"Я вище тебе, навіть менше за розміром,
але я гордо стою перед тобою".

Я думала і дивилася далеко у море.
Світло сонця почало меркнути
і мій зір не міг проникнути крізь туманну півкулю.
І з глибин бездонних морських бриз несеться хвиля...
Хвиля за хвилями хлюпаючись навколо моїх ніг.
Море з кожним разом б'є мене все сильніше
і сильніше, нагадуючи мені про помилки та агонії мого життя.
Хвиля від злості накрила мене і
повністю втративши себе у хвилях
та у своїх думках, підвищуючи рівень води.
Раптом прийшла до тями,
коли бризнули кілька капель холодної води на мене...
Мої кроки почали йти у зворотньому напрямку.
цілувала морська вода ці горді домінуючі щаблі,
яка уникала звортнього контакту з хвилями.
Здавалося: "кожен може пройти по мені"
- так хвилі кинули мені виклик і я прийняла.
Мої кроки зупинились... я почала іти разом із хвилею.
Лінія вздовж хвилі та вздовж моїх слідів була паралельною...
Якоїсь миті хвиля стала зовсім поруч зі мною,
тобто я перетворилась на хвилю
і я не могла тримати паралельність двох ліній...
Але я стояла непорушно. Хвиля ось-ось мала вдарити мене,
але мої ноги були тверді, як камінь.
інша Хвиля знову розбилася об мої ноги.
Я знову дивилася на море очима, сповненими впевненості в собі.
Бо я стала крихітною, гордо стоявши перед безкрайнім морем.

тож ми почуваємося самотніми на березі життя, де хвилі приходять
і йдуть, ми самі як хвилі. хвилі йдуть, а ми ні.

Чи рідко ви знаєте, що море є прикладом гарячої істини, що те,
що йде, обов'язково має увійти, а те, що входить, обов'язково має піти.

Бо вигляд трудящих хвиль виявляє виразну і яскраву істину,
зариту глибоко всередині, яка вічно звучить відлунням:
"О, Ефемерний носій щастя, чому ти робиш мрії реальними
і розчиняєш їх так само швидко, як твій приливний ритм?
Чому ти приносиш щастя і сум одночасно!!!".

я стою на перехресті (до минулого спиною)
і не знаю, що мені робити – як тепер іти?
в голові гранично порожньо - думки жодної
де шукати сліди рідного, правильного шляху!

Переді мною кілька доріг,
які потрібно вибрати.
дороги такі вузькі,
Було темно і грубо...
час майже зупинився.
Треба у порожнечі знайти себе.
І ось стою на перехресті свого життя,
роблячи свій вибір.
я не могла вибрати
ходячи туди - сюди
я питала себе:
що може змінити вибір?
що далі?
не можу дозволити собі помилятися.
оскільки заплутаний вибір
робить його ще загадковішим.

Бо Я ставала правителем,

Я ставала рабом,

я граю всі ролі

Що ніхто не повинен грати за мене.

Життя вкрите тонкою частою мережею
Стежка, де в пошуках тебе моя душа.
Не поспішай ... Адже ми ще не разом,
Хоч до перехрестя – тільки крок.

День за днем, секунда за секундою
Нас один до одного наближає Бог.
Не поспішай ... Хоч чекати, я знаю, важко,
Зустрітися ще не вийшов термін.

Ти вже мені снишся, правда, смутно...
Але твій образ я бережу в душі.
Не поспішай, засни, а завтра вранці
Зроби крок…Я чекаю на тебе… вже…

Бо Брали участь в якійсь грі,
де всі ролі однаково важливі

адже буває, що не треба в житті вибирати!
потрібно просто пам'ятати серцем:
Що я люблю, що я хочу і що мені потрібно.

Я зрозуміла,

Життя просто чистий аркуш паперу

Я сиджу в тиші цієї ночі,

Де ніщо не здається правильним.

Мій розум гудів від думок,

Ігноруючи проблемні вузли.

цитата: "Я пишу або співаю всі ці сповіді не для того,
щоб занурити всіх у глибину безвихідності,
а поділитися, які ліки я знайшла для себе".

Хворію... хоч і непомітно
Ліки є, але не ті.
Намагаюся знову... безмовно...
Торкаються слова на папері у тиші.
Вони мовчать...не чути ані слова.
Тільки я не чую, чи те ж саме.
На папері зненацька причаїлись чиїсь слова
почати не знаючи з чого.
ну нічого...і так, пишу,
адже я знаю, яке має бути слово.
вступаю...рук моїх торкання,
В рядки кожне слово вкладаючи

Хворію... хоч і непомітно
Ліки є, але не ті.
Намагаюся знову... безмовно...
Торкатися клавіш у тиші.
Вони мовчать... не чути звуку.
Тільки я не чую, чи те ж саме...
У тому інструменті знято струни,
Стоїть як прикраса.
Ну нічого... і так зіграю,
Адже знаю, як має звучати.
Вступаю... рук моїх торкання,
В акорди ноти збирати.

Але не бійся прикрого рядка.
не бійся фальшивої ноти також
моя поезія та мій спів, мов, ліки цілющі,
як ліки зцілюють тіло людини,
так поезія та спів зцілює душу,
підказуючи звідки черпати сили, знання та терпіння...

Найвища Богиня - гравітація «чорна діра»,
Відчуваючи її, коли Земля притягує щось
навколо себе та до себе,
Виникає цікавість, як гравітація «чорна діра»
грає переважно на кожній планеті,
Підтримуючи дивовижний алгоритм!
Магія, чарівність і краса огортає
нас містичними кольорами.
За хмарами відображається гравітаційна стежка,
Не дозволяючи нам плавати.

У ритмі гравітації «чорної діри» ми з тобою злилися.
Тепер ми єдине ціле, полетіли вгору…
Зірки поряд з нами та нічний спокій також…
Ехо темряви оточує нас…
І ми ширяємо з тобою у гравітаційному просторі…
Відблиски чумадцького шляху розлітається в тиші…
Ми в Космосі, як дві душі…
І нехай затягне нас в гравітацію «чорну діру».
Ми полетимо сузір’я шукати.
У космічних просторах потопаючи…
І таємні бажання виконувати,
Заборон та кордонів не знаючи…
Вся відстань, що між нами - простір, час,
Петляють десь гравітаційними стежками,
Всесвіт створений із нас…

цитата: "Де істина, там і містика,
незалежно від того, чи важко вам чи легко,
ніколи не втрачайте свій фокус —
у якому напрямку ви хочете рухатися."

я трохи розбираюся на містиці, мене не можуть ніхто обдурити.
Справжні містики не ховають таємниць, а відкривають їх.
Вони нічого не залишатимуть у тіні,
а таємниця так і залишиться таємницею.
Зате містику не обійтися без покриву таємничості,
знявши який, знаходиш щось цілком тривіальне.

Не можна завжди вірити очам. Уся магія у тому,
що ти не туди дивишся.

Щоб йти вперед, частіше озирайтеся назад,
бо інакше ви забудете, звідки ви вийшли і куди вам треба йти.

Жахливий стан порожнечі,
Порожні кімнати та порожні вулиці.
І глуха тиша причаїлась у темних кутках.

На серці пусто, і порожня душа,
І дивишся на мене пустим ти поглядом,
А вітерець, останній лист кружля,
Гуляє серед дерев без вбрання.

І майбутнє порожнє і темне,
І порожнеча лякає душевний простір.
Мені звикнути пора вже давно,
Що пусте місце, де сидів мій милий.

Одна на кухні чай «порожній» я п'ю,
Пішли надії та мрії нічні,
І думаю, а, можливо, в раю
Повернеться Бог на небеса порожні.

Цитата: «Недоліки і переваги тільки загартовують»

люди занадто багато часу витрачають на те,
щоб бути кращими, ніж інші.

люди усе своє життя бояться заступитись за когось чи щось,
або ж вийти за рамки.

людям дуже легко перевершити когось у чомусь.
людям дуже важко подолати щось усередині себе.

Якщо ти вважаєш, що кращий за когось,
то виходь та доведи це – саме тут, і саме зараз.

корисніше загартовування для людей, які прагнуть пізнати себе,
та які наважилися вийти з власної бульбашки
і працювати заради чогось вартісного або над собою.

Цитата: «Прекрасне у щасті.
Бридке у нещасті,
Видиме для сліпих.»

Озирнися - Щастя поруч, під твоїм носом,
озирнися – життя прекрасне…
Бачити - Щастя у вмінні бачити
і створювати цей прекрасний світ.
Аби завжди в душі Горів вогонь кохання.

Бридко усвідомлювати, що нами користують люди,
яких не хочеться бачити,
що нас ці люди згодовують брехнею,
бридко усвідомлювати, що нами керують люди,
які хихикають нам у спину таємно або явно.
Навіть якщо від цього відвертаєшься,
ти все одно приймаєш у цьому участь.

Коли щодня бачимо, то стаємо сліпими до бачиного.
Але кожен день різний, і кожен день є дивом.
Сліпа, наївна довіра до цинічного диктатора є такою ж руйнівною,
як нав'язлива, параноїчна й нічим необґрунтована підозра.

Після ночі завжди настає світанок,
Рветься радість на зміну смутку.
Тільки сумно сяяла небесна троянда,
Сяяла небесна Троянда наших садів.
Жодні пройдешні грьози
Не могли розвіяти її пелюстки.
Тільки в серці туги нестираємий слід,
або з Небом нас навіки повінчали - ось обручка...
...обручка з червоних пелюсток небесної троянди...

Все не так, як здається - насправді,
Все не так, як бачиться - скоріше за все,
Все не так, як хочеться - досягти мети,
А те, що можеться - дивлячись чого...
Все не так, як чується - містить правду,
Все не так, як пишеться - обман і брехня,
Все не так, як відчуваєш - приносить радість,
І не від холоду кидає у тремтіння.
Все не так, як чудиться - гідно казки,
Не все те золото, що дарує блиск,
І не кохання часом приносить ласку,
Порожнє збуджує інтерес...
Все так заплутано – зовсім не просто,
нерозібравшись, можна напоротися...
Так легко я напоровся на підводні камені,
Що на дні лежать…
То так хочеться виправити все,
За весь час, що зі мною сталося,
Бо так не важко оминати перешкоди…
Чи вистачить довіри і Святого духу,
А якщо, як здається, погано все й глухо?
Зло над нерозумними, все ще куражиться.
Але, прошу вас, пам'ятайте:
ВСЕ НЕ ТАК, ЯК ЗДАЄТЬСЯ!

Козаки, соколи дивляться на агресора
острим соколиним оком.
Дивляться просто з неба
Знаючи, що в темні часи та небезпеку,
наш край від ворогів стеріг.
У козаків, соколів шабля лиха
Чуєте дзвін:
Дзинь, дзинь шаблі дзвенять
Сила духу оживає.
Ворог прийшов - бережеться нехай.

У нас війна, а вороженьки все лютують,
не дають нам в ріднім краю жити,
але днем за днем вороженьки йдуть стіною,
прихопивши із собою злобну зброю
та заганяючи нас в темряву і при цьому вороженьки,
стільки душ згубили,
від гніву Бога і людей втікають,
але від нас не втечеш,
бо у власній крові втоплені,
в холодну землю лягають
і очі не піднімають.
Ви ж хотіли землі цієї
Тож тепер змішайтеся з нею.
Станьте самі моєю землею.
Так ми боремося з темрявою.
Бо нести світло можуть лише ті,
хто не боїться пітьми.

Використання літератури:


Спаська О. Містика Буде тобі, враже, як та відьма скаже: Містика/Олександра Спаська,- 2022.- 15 с.

Знайшовши ізюминку нашого кохання,
Зануривши у глибину бездонного простору,
Вирує наше ім’я,
Притягує їх гравітація.

Жив привид один у домі жахів
і жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
якщо він захоче приходив до людей у сни вночі
люди вночі спали міцним сном,
а коли від переляку
прокидалися на мить не помітиш слід мій,
я зникав...
Якщо він захоче лякав людей у своїй хаті,
що заходили туди,
тихо проходячи крізь стіни,
здивовано дивлячись
і з несподіванки лякаючи непроханого гостя,
щоб викликати страх у людей,
а люди тікали від дому жахів.

Новорічна ніч промайнула,
як привид, але цієї ночі я бачив,
чарівного привида, я був поряд з ним,
відчуваючи себе потрібним і шалено щасливим,
при цьому ні краплі страху в очах,
ні краплі жалю у вчинках.

В зимова пору. На порожній вулиці
Прокинулась заметіль
та вона в танці кружляє
І вітер все сильніше віє,
граючись сніжинками в повітрі…
Подивись яка краса.

В зимова пору. На порожній вулиці
Прокинулась заверюха
та вона снігом кружляє в повітрі
при цьому малюючи сніжинками
на вікнах візерунки…
Подивись яка краса.

Темно-синє небо
дивилося на нас,
освітлюючи наші тіні на стіні,
малює нас тьмяне світло місяця
і вітер додає нам візерунки,
не дає зникнути у темряві нічний.
Всесвіт грає в ночі,
оживляючи наші тіні...
ми на порозі сну
і наші тіні миготіли на стіні
при темно-синьому небі,
малюють тіні знаки.
І раптом дві тіні злилися в одну...
і кожна ніч змінюється на ранок
наші тіні
мовчки сповзали з напівтемної стіни,
залишаючи сліди...

В мені живе маленька пацанка,
я захищаю всіх від кривдників
при необхідності.

В мені живе бунтарський дух,
я не ангел, я бунтарка,
тільки з хлопчиками дружу.

є мрія в мене одна,
я прошу у неба про щастя
і про кохання,
тільки час лікує,
я не та і ти інший
між нами тінь кохання,
ми дві різні планети
і не скажемо правди всієї

представивши про тіньовий образ
і продовжуючи бачити тінь
ти мрія моя
я не можу не думати про тебе...
тіньовий образ весь час ходить за мною
я від тіні тікаю, а тіньовий образ весь час зі мною
і раптом все згасло вночі
і тінь зникла
я оглянувся тіньового образу немає
я подумав ховається від мене тінь
в надії, що тіньовий образ повернеться додому

ходили чутки:
"не грай з коброю, небезпечна змія",
але все одно пішла туди,
де кобра могла напасти на кого завгодно. -
І пройшовши повз змії
не помітивши її,
а кобра крізь окуляри
глянула на мене
і раптом напавши на мене
пронизавши іклами шкіру
і тут же впорскує отруту.
І від укусу моє тіло задубіло
і тут же перетворилася на ляльку я,
з якою можна грати, як грають іграшкою.
Ось і змія скориставшись моментом
крутила вертіла мною, як хотіла
Насправді награвшись мною
настав час викинути мене.
У душі залишився шрам,
з глузду мене зведе такий біль,
але я жива, я людина...

Все наше Життя - Жива Книга Життя - буття.
І кожну мить чомусь вчить нас вона.
І мета подій невипадково нам дана.
І допомога
у скрутну годину нам надсилається завжди!

Вчися без страху та образи приймати
Все, про що тобі захоче Життя сказати.
Тоді зможеш сили зберегти
І їх на користь Миру навернути!

у живу книгу життя - буття
іноді заглядаю і я
у кожного свій шлях
в цьому світі
не шукай складних шляхів там,
де є проста дорога,
завжди вибирай
найважчий шлях на ньому
ви не зустрінете конкурентів.
пройшовши важкий шлях,
щоб полегшити свою працю над собою.

Добро, прокинувшись рано вранці,
Свій сніданок легкий, швидко з'ївши,
Пішло вулицею неквапливо,
Одяг білий одягнув,
сяючи божественним світлом

Злоба, Назустріч йшло в латаних лахміттях,
Втомлено ходою кульгаво,
Плелося Зло з величезним мішком,
За худою скрученою спиною,
насувається темрява.

І ось добро вступивши в боротьбу зі злобою,
як людина бореться всередині себе
йде своя війна «світло і пітьма»
ми перед вибором завжди,
то наша карма та доля

А якщо вибрав ти бік, значить іди,
нехай вдасться зло у тебе звернути в добро
в світло і добру звістку, і сяйво кохання...
обидві сили течуть рівномірно у крові.

Добро і зло, як два початку,
так тривало сотні тисяч років,
але якби ніч не наставала,
не з'являвся б світанок.

Використання літератури:

Максимчук О. Книга Світ у вулкані. Дощ-убивця: Книга 2/Ольга Максимчук, - 2021. - 328 с.

Частинка кохання можна висловити
в міріаді різних методів,
але найвічнішим
і найціннішим завжди
залишиться класичний любовний лист.

Шекспір говорив не про одну дурість.
Якщо частинка кохання миріади
справді є лише
частинка кохання міріади дурниць,
то я зробив їх усе,
що може означати тільки одне -
я любив її щиро, шалено, глибоко!

з частинки любові міріаді шляхів,
якими ми визначаємо
частинка кохання миріади, мабуть,
немає більш чесного
і сильного, ніж цей:
велике кохання корениться
у великому партнерстві.

Мій батько одного разу
порадив мені опанувати закони,
які керують прекрасним листом,
доки я не зможу вплітати гарні слова у світи,
і ці слова вплітаючи міріади зірок.
Якщо я коли-небудь здійсню цей подвиг,
я підпишуся в цій історії своїм ім'ям.

Головним фактом мого життя було існування слів
і можливість вплітати ці слова в поезію,
і гарні слова вплітаючи міріади зірок.

ми спимо,
але ткацький верстат життя
ніколи не зупиняється,
і візерунок гарних слів,
який вплітався в міріади зірок,
коли сонце сідало,
і візерунок гарни слів
вплітаючи міріади зірок,
коли воно зійде вранці.

Мрії про себе різноманітні
та нескінченні, і вони існують
у всіх незліченних миріадних світах та станах,
які здаються міцними.
Коли ти спиш вночі,
щось здається дуже реальним,
але коли ти прокидаєшся,
сон зникає, як і вся ця щільність,
що здається».

«За межами цього світу
є міріади світів у просторі,
тисячі міжпросторових планів
із різними типами істот,
які проходять інші цикли існування.
За межами всіх істот є щось вічне».

Я вважаю становище королів
і правителів становищем порошин.
Я дивлюся на скарби із золота
та дорогоцінного каміння,
як на безліч цегли та гальки.
Я дивлюся на кращий шовковий одяг
як на лахміття.
Я бачу міріади світів всесвіту в просторі
як маленьке насіння плоду,
а найбільше озеро на Землі —
як краплю олії на моїй нозі.

Всесвіт має бути сповнений голосів,
що кликають від зірки до зірки на міріаді незліченних мов.
Якось ми приєднаємося до цієї космічної розмови.

Зцілення світу у його безіменних святих.
Кожна окрема зірка здається нічим,
але міріади розкиданих зірок розбивають ніч
і роблять її прекрасною.

Дивлячись на небо з міріадами зірок
у галактиці на чумацькому шляху
Я шукав свою щасливу зірку!
Зірки блимали яскраво та красиво
і всі зірки дружно сказали
Нам усім пощастило і ми всі разом душ
світло для вашого майбутнього
Така дорога людина на землі
подивися на нас,
яскраві блискітки цієї величезної галактики
з надією у душі!

Всесвіт точно показує,
як формується зірка;
ніщо інше не може бути таким гарним!
Потік пари, вершки чумацького шляху,
щось на зразок небесного сиру,
збитого у світ.

У нашій галактиці Чумацький Шлях
можуть бути інопланетяни,
і є мільярди інших галактик.
Майже, напевно, є ймовірність,
що десь у космосі є життя.

Тепер я не можу дивитися на Чумацький Шлях,
не питаючи,
з яких зоряних хмар прибувають посланці. …
Не думаю,
що нам доведеться довго чекати

Між істиною та
брехнею така сама різниця,
як між мороком і світлом.

Якщо ти шукаєш світло, то,
зрештою, можеш його знайти.
Але якщо ти шукаєш пітьму,
ти завжди
і скрізь бачитимеш тільки темряву.

Ми після смерті вірю в це
Знову стаємо нетлінною
Часткою мислячого світла,
Який ллється по Всесвіту.

Цікавий процес…
Ти життя починаєш не з першої сторінки,
Твій рід Книгу дерево життя писав до тебе.
Ряди поколінь від гілки до гілки плелися немов спиці
Твій родовід з кожним днем.

І пам'ятай, що у мереживі вічному з предків
Ти в спільній канві не останній стібок.
Нащадки твої, як пагони на гілках,
Продовжать дерево роду і вшир, і в паросток.

У цього дерева життя глибинне коріння
Живить рід у дерева коріння,
І поїть їх водою живою, -
І крона розкішна - дубу схоже.
У ній кожен листок поіменно всіх пам'ятає
Пішовши і нині живучи рідні.

Віднес вітер часу пам'ять про предків,
Крізь товщу століть доль їх не видно.
Живучі нині спілкуються рідко,
Ким був твій прапрадід у них не дізнатись.

І лише архіви зберігають мовчазно
Свідчення доль, пішовших у століття.
Нащадок, облиш купу справ клопітких,
Займися родоводом, адже час – річка.

І ще не перервався дідів,
прадідів цей зв'язок.
Отже, треба продовжувати
Це дерево доповнювати,

Щоб далі передати
Дітям, онукам цей зв'язок.
Щоб про прадідів все знали,
Свої коріння, вивчали.

Вивчали дерево життя, і при цьому
дізнаючись все про коріння свого роду.

Уява малює на спогаді.
Спогад та уява разом можуть влаштувати бал
для прислуги або навіть написати книгу,
якщо вони цього хочуть

жити у своїй уяві, а не в спогаді

ми переходимо з спогадів в уяву,
лише смутно усвідомлюючи зміни

Вино робить бідняка багатим у уяві,
а багатого бідним насправді

По - моєму справедливе життя це:
багата уява забезпечує великими бажаннями,
а життя надає багаті можливості
і великі засоби для їх втілення.

У людей уява дуже багата-вигадують те,
чого насправді ніколи не було
і навряд чи буде.

Закохуватися - означає відкорковувати уяву
і закупорювати здоровий глузд…

«Я закохався у уяву.
І якщо ви закохаєтеся уяву, ви зрозумієте,
що це вільний дух.
Він піде будь-куди,
і він може робити все, що завгодно».

Ми закохуємось,
коли наша уява проектує неіснуючу
досконалість на іншу людину.
Одного разу фантазія випаровується,
а разом із нею вмирає і кохання.

Кожна людина – відображення свого внутрішнього світу.
Як людина мислить, такою вона і є (у житті).

Світ не приносить ні добра, ні зла сам собою.
Він байдужий до людини.
Все, що відбувається навколо нас
- лише відображення наших власних думок,
почуттів, бажань, вчинків.
Світ – це велике дзеркало.

Не шукайте в ній сюжетної лінії,
перед вами уламки дзеркала,
в яких відображається мінлива особа кохання.
Вдивляючись у нього, ви зрозумієте,
що не самотні у своїх почуттях.

Найкраща гра – гра уяви.

Логіка приведе вас із пункту А до пункту Б.
Уява приведе вас будь-куди.

Уява рідко втрачає зв'язок із реальністю,
яку відмиває до сяючого блиску.
Але якщо воно надумає грати з брудом,
врятувати вдасться тільки велике ціле.

Все полягає в уяві.
Наслідуй природу,
ніколи не будеш бідний.
Наслідуй людські думки,
ніколи багатий не будеш.

Поки я усвідомлюю,
що викликані мною образи належать тільки моїй уяві,
доти я тішуся ними,
я паную над ними і вільний позбутися їх,
коли захочу.
Але як тільки яскравість викликаних образів засліпила мене,
як тільки я забув свою владу над ними,
то ця влада й зникла.

Ми намагаємось приєднати власну індивідуальну свідомість
до того, що називають найвищою свідомістю.
Іноді в цьому піднесеному стані
ми дозволяємо собі уявити бажане.
А плоди уяви змінюють наше життя.

Небесний морок.
Таємний та чорний…
Бездонної висоти, крижана порожнеча
Світло нескінченності, німий і непокірний!
Там немає притулку і немає земного тепла!

Там немає страждань, болю та тривог.
Лише самота, безмовність і стужа
Але є рятівний, той сонячний палац
Його вогонь, для світлового життя потрібний.

Бо дивиться Всесвіт - Великий Маг,
- піднявши над землею рукав Чумадцького Шляху…
І світло проходить згори від Отця світил,
що в нього немає переміни чи тіні відміни.

Вмій вогонь серед твоїх шукань
У собі знайти - і погляд твій миттю побачить
Вогонь в інших… У кожній людині
Ти раптом побачиш чудове
добре світло
І так у всьому, і від початку століття
У зла над світлом життя влади немає.

Цей світ - у тобі, - з іскри його малої
Вмій розпалити пожежу!
Запали інших!
Нехтуючи в собі страх
низький і втомлений -
Запали себе любов’ю небесних сил твоїх!

І ти побачиш - світ перетвориться, - лише вір
у світло душі твоєї,
Не дай йому Отче у тобі закритися,
Живи вогонь з любов’ю з юних днів!

Translation:
Heavenly darkness.
Secret and black...
Bottomless heights, icy void
Light of infinity, dumb and rebellious!
There is no shelter and no earthly heat!

There is no suffering, pain or anxiety.
Only loneliness, silence and cold
But there is a saving one, that sunny palace
His fire is needed for light life.

For to watch the Universe is the Great Magician,
- lifting the sleeve of the Chumadsky Way above the ground ...
And the light passes from the Father of the luminaries,
that it has no change or shadow of abolition.

Smite the fire in your quest
Find in yourself - and your eyes will instantly see
Fire in others... In every person
You suddenly see beautiful
light
And so in everything, and since the beginning of the century
Evil has no power over the light of life.

This light is in you, from its small spark
Don't forget to start a fire!
Burn others!
Disregarding fear
low and tired
Ignite yourself with the love of your strength!

And you will see - the world will turn - just believe
into the light of your soul,
Do not let him, Father, close in you,
Live the fire with love from a young age!

Використання літератури:

1. Згама Н. Роман Між світлом та темрявою: Роман/Наталия Згама,- 2020 - 198 с.

2. Мельник, Б. Зоря щоденна дивиться у душу [Текст> / Б. Мельник, І. Фарина// Українська літературна газета. – 2021. – 16 лип. (№ 14). – С. 3. – Рец. на кн.: Павлюк І. Спас : книга духовної лірики / Ігор Павлюк. – Львів : Піраміда, 2021. – 288 с.

Щастя матері, як маяк,
висвітлює майбутнє, але відображається
і минулого під виглядом спогадів.

Не варто орієнтуватися на громадську думку.
Це не маяк, а блукаючи вогні.

Кожна людина має своє внутрішнє світло.
Тільки в когось це світло свічки,
а в когось світло маяка.

Хто вірить брехні, той брехні гідний,
за що й отримує приз
з назвою "мій жанр та образ життя - ірріальність".
Створює таке полотно,
В якому проживається реально
Все те, що мріяла я давно.

Ірреальне життя відображається
на реальному житті.

Бо реальне життя та ірреальне,
Простір-час та мрії,
Химерно, незбагненно,
У свідомості тісно переплетені.

У свідомості виникає мій жанр та
образ життя – реальність.
І я натури пальцями торкаюся,
Вмочую пензель у палітру днів,
Пишу своє життя, і радію і торкаюсь -
Реальне життя захмарних ідей.

Фантазії мої реалістичні,
А фарби сюрреальні для мене.
Портрети яскраві, драматичні.
У Пейзажах піки гір, кольори вогню.

Розмиті контури і немає обрисів,
Але досконалість в цілому все ж таки є.
Адже згори бачать суть моїх шукань,
Моя картина - як добра звістка

Використання літератури:

Сорока П. Одробини: новели реальні і ірреальне/Петро Сорока, 2019.- 256 с.

Ти не дивись направо і наліво, коли вперед йдеш,
Твій погляд розсіяний тут і там, ось - ось і впадеш.
Ти не дивися назад, там немає щастя.
Там лише печаль, туга та біль розлуки.
Ти не дивися назад, тепер там порожнеча
і припини за своє минуле чіплятись.
Ти не дивися назад, там час назад,
розбиті циферблати зламаного годинника.
Ти не дивися назад, там немає кохання.
Усі вітрила попутним вітром наповняй!

Іди! Лети! І не дивись під ноги,
Коли бува - мандруєш дорогою
І то як житті пощастить,
Коли будеш смілива, йдучи своєю дорогою, тільки вперед,
Ніхто тебе з дороги не зіб’є!
Куди йдеш, з ким і навіщо, і де тобі звернути.

Підніми голову від землі,
Не йди! Не лети! і не дивись під ноги.
Все по-справжньому проходить повз тебе.
Ти спиш і бачиш миготливі сни,
Яких не розумієш.
Я не можу тобі допомогти інакше.
Підніми голову і вслухайся в красномовну тишу.
Затримайся і визнай голос всередині.
Ти кажеш зірці: «Тебе немає».
Ти кажеш вітру: Ти не дуєш.
Ти кажеш своїй душі: «Пішла геть, привид».
Дай їй сказати: Побач реальні речі.
Тільки так ти прокинешся і опинишся в реальному світі.
Ти відчуєш себе причетним до життя, Всесвіту, -
І небувале натхнення окрилить тебе.
Жити в реальнішому з світів - найвище щастя.
Лише невиразний сон робить тебе таким нещасним.

Залишся зі мною милий мій, залишся!
Залишишся в моєму самотньому житті, затримайся!
У пучину справ і в штормовому просторі,
Штормило море…Тяжко дихало
Доглядач маяк у темряву ночі глянув:
Перед очима ти висвітлюєш моє щасливе життя,
Бо ти мій маяк.

Долі моєї корабель не потоне,
Якщо будеш висвітлювати мій курс, шлях і мою дорогу,
Бо ти мій маяк.
Рятівним дзвінком не застогне
Моя душа, і не померкне і не заплаче погляд.
І ти висвітлюєш моє щастливе життя,
Бо ти мій маяк.

Курсуватиме наш корабель сміливо і вільно
І буде байдуже будь-який вир.
Всюди супроводжує корабель незвичайної удачі.
Знайде причал наш корабель швидко та вміло
І в плавання життя не згорне свій курс, шлях і свою дорогу.
Бо ти мій маяк

Корабель не згорне з наміченою ним мети
І не пройде хибним курсом, шляхом і хибною дорогою.
Бо ти мій маяк
Корабель не потоне, не пройде по мілині,
Блисне вночі маяк-допоможе брег знайти.

Ми люди в житті, немов у шумному морі,
Буваємо один від одного далекі.
Ми один для одного в життєвому просторі,
Чи кораблі, чи маяки.

Використання літератури:

Derda V. Проза Світло старого маяка: Проза/Vladyslav Derda,- 2022.- 99 с.

Гортаючи стопки книжок запорошених,
Ти сенс життя шукаєш у них,
Серед героїв інфантильних,
А сенс життя у нас самих.

Адже храм душі свій кожен будує,
І кожен – щастя коваль.
І як він життя своє влаштує,
Так жити і буде він – Творець.

Навчаючись у цьому світі потроху
У мудреця, у ситого та босого,
Їхній досвід якщо зможеш розумно зважити,
Сенс життя зрозумієш, що подарована Богом.

А сенсу шукати зовсім не треба.
Він не печера, не струмок,
Де є захист та прохолода.
Створи його з цеглів.

горить багаття земне не нескінченно
і лише вогонь кохання Всесвіту вічний
небо взяло землю в зимовий полон
з'єдналися дві стежки на грішній землі
злилися в одну дві половинки
один до одного ми потрапили в полон.
я живу на самоті, як птах у небі,
це для мене вільний полон,
ніби проба понад твої всіх сил,
якщо ти один ніколи не жив,
то не зможеш дати нічого натомість.
якщо набридло жити на самоті...
то від себе не втекти...
тільки мені зовсім не хочеться бути як усі
і наслідувати
тим, хто може бути щасливим
тому, що щасливий сам...
набридло жити на самоті...
пробираюся крізь туман...
хоч на мить побачити хочеться.
не сліди від страшних ран,
не відчай безсилля,
не спробу все забути,
але можливість удостатку
усім любов свою даруватих
кожен із нас любить волю
Воля для мене, як золото землі,
хоч іноді потребую насущного хліба
ми раді волі пройдемо вогонь та воду
і мідні труби пройдемо заради неї
вільні люди здатні багато на що
вільні люди здатні на все
Здатні пройти в подорож довгу
І найцінніше витягти з нього
Вільні люди не терплять ворожнечі,
А також не терплять війни

Використання літератури:

1. Пруст М. Содом і гоморра/Марсель Пруст,- 2012.- 400 с.

2. Мурті В. Самотність. Сила людських стосунків/Вівек Мурті,- 2020.- 304 с.

3. Гончарова Є. Не(воля)/Єлізавета Гончарова,- 2019.- 232 с.

Небо не дає вам те,
що ви просили своїми думками
- воно дає вам те,
що ви вимагаєте своїми діями

Ніколи не просіть Неба у момент меланхолії,
якщо може все стати ще гірше.
Ви побачите не тільки те, що вони можуть,
але й те, що вони це зроблять.

Ви можете просити у Неба всі співи,
які хочете, але зрештою ми бачимо те,
що хочемо побачити, коли ми готові це побачити

Засинати – це чудово,
але так само добре вловити це місце
на порозі сну,
коли ви не зовсім прокинулися,
але й не зовсім спите.

ніколи, я маю на увазі,
ніколи не дивіться в очі дитині
на порозі засинання.
вони відчують
ваше захоплення негайно перервати місію

світ на порозі сну, і я думаю,
що ви повинні дати своїм очам
і тілу трохи відпочити

За мною йде місячна тінь
Стрибати та стрибати на місячній тіні...
Чи довго шукали мене, запитав я вірного світла
... і ти збираєшся залишитися на ніч?
Він вийшов із нашої нічної тіні;
заздрість і наклеп, ненависть і біль,
і той неспокій, який люди неправильно називають насолодою,
не можуть торкнутися його і не мучити знову;
від зарази повільної плями світу він захищений.
Красива веселка; - весь зітканий зі світла!

У твоїй тканині немає жодної нічної тіні;
Небеса напевно відкриті, коли ти з'явишся,
І, схиляючись над тобою, ангели наближаються,
І співають, - Веселка! веселка! Посмішка Бога тут

Я бачив вічність тієї ночі,
Як велике кільце чистого й нескінченного світла,
Все спокійно, як було світло,
А під ним час, години, дні, роки,
Ведений сферами,
Наче величезна тінь рухалася, в якій світ
І весь її потяг розкинуло.

Бути привидом - це все одно,
що бути невидимим,
тому бути невидимим - це все одно,
що бути привидом.
наче перебувати в тіні,
завжди кидатися на людей із простягнутими руками,
злитися, що не бачить, щоб тебе втішити

привиди не переслідують нас.
це не так працює.
вони присутні серед
нас, тому що ми не відпустимо їх

Подібно до того, як тінь не може народитися
і триматися сама по собі,
так і слава: якщо фундаментом їй не служить доброчесність,
вона не може бути ні справжньою, ні міцною.

Я погнався за своєю тінню сьогодні.
вона випередила мене.
вона була швидкою. я був рішучий.
Я погнався за своєю тінню сьогодні.
вона була біля мене. вона посміхнулася.
я був рішучий.
Я погнався за своєю тінню сьогодні.
вона була позаду мене. — підбадьорювалася вона.
я подякував їй.

я і моя тінь прогулюємося по алеї,
о, я та моя тінь не ті душі,
щоб розповісти про свої біди
і коли буде дванадцята,
ми піднімаємося сходами
ми ніколи не стукаємо,
тому що там нікого немає,
тільки я і моя тінь
самотньо і сумно почуваючись

я зовсім одна.
я і моя тінь наповнюємо всесвіт

Пізній вечір, тиха вода заснула,
Небесні зірки перлин відображались в воді.
І тиша над водою у відображенні ховається.
Тиха вода таїть так багато образів…
Тихо. І будь тихіше води і нижче трави.
Тиша, як вода,
тихо плескається у світі природи без слів.
В тиші шукаючи завжди портал - брама світу іншого.
Коли споглядання, як свого відображення,
Так і спокій духів води.
Спокійна вода прозора з незвичним блакитним відтінком,
Тут навесні та восени, коли яскраві природні фарби
Відображаються на дзеркальному світі поверхні води
Та відображається досконалість краси небес,
від їх виду просто захоплює дух. Бувають такі дні спокійні,
як вода, де в саме дно дивимося, але зовсім не бачимо дна.
Коли спокійна гладь води, мовчання дно зберігає.
Просто помовчи зі мною, як мовчить вода.
Адже я з тобою. Не потрібні слова.
Зберігай
Мовчання - золото мені кажуть:
«Мовчи, не сперечайся, будь тихіше трави та води.
Якщо тобі погано, то про це ридма не кричи».
Але киньте камінчик туди, і здригнеться тиха вода
і дно змінить вигляд.

Використання літератури:

1. Іваненко О. казка Хвилька: Лісові казки (збірка)/Іваненко Оксана Дмитрівна. Лісові казки (збірка), - 2020

2. Чернобай О. Фокусник. За лаштунками його душі: /Олександра Чернобай,- 2020.- 165 с.

3. Гуцало Є. Оповідання Крило синього вітру: оповідання/Євген Гуцало,- 2019.- 13 с.

мене звуть пацанка
Тому що я дівчина,
яка може перемогти багато хлопців.
У багатьох речах,
але все одно виглядає добре

я завжди була пацанкою
для мене це якість,
яку я приймаю і від якої не тікаю
При цьому я справжнє дівчисько


пацанка слухайте уважно
є хлопці
які полюблять тебе такою, якою ти є
Чи приймешь ти зміни пацанкою
або хлопчачою і сором'язливою дівчинкою
Не турбуйтесь про це
Є багато хлопців, які захоплюються пацанками

Напередодні Новорічної ночі
весь світ відзначає зміну дати.
Давайте відзначимо дати, коли ми змінимо світ

Ми відкриємо книгу. Його сторінки порожні.
Ми самі накладемо на них слова.
Книга називається "Можливість",
а її перший персонаж - напередодні Новорічної ночі.

Завтра перша чиста сторінка 365-сторінкової книги.
Напишіть гарне

тиша тяжким тягарем лягла на дерево
і камінь будинку на пагорбі, і всі,
хто йшов там, йшли на самоті.

слова не в змозі справити враження на думку
без витонченого жаху їхньої реальності.

ми вигадуємо жахіття,
щоб допомогти нам впоратися зі справжніми

Чому ж ти навчиш, якій красі, якому добру,
якщо ти сліпий, душа твоя глуха!

А людям насправді зовсім не хочеться бачити справжню мене.
Їм потрібна симпатична лялька з приємними манерами —
і плювати, що вона буде несправжньою.

Розважаючись із кимось, не забувай,
що ти сама можеш стати іграшкою.

Я – змія. З холодною шкірою та відсутністю емоцій.
Я ковзаю всюди, шукаю видобуток за допомогою мови
та ковтаю тих, хто виглядає апетитно. Ось хто я насправді.

Маленькі змії повинні вести себе обережно,
коли не знають, з ким мають справу.
Перша наша задача - змусити її турбуватися.
Так, щоб вона побоялася укусити нас.

Якщо друг мій дружить з моїм ворогом,
то мені не слід водитися з цим другом.
Остерігайся цукру, який змішаний з отрутою,
бережись мухи, яка сиділа на дохлій змії.

Маска — то образ,
у якому хочуть бачити себе,
то личина,
під якою намагаються себе приховати.

Те, що може бути показано,
може бути сказано.

Образ не може бути ідеєю,
але може відігравати роль знака або,
точніше,
співіснувати з ідеєю у знаку.

Нічне небо наче б розкрило свою безодню,
Глибоке темно - синє небо, оздоблене
Серед ночі тисячами тисяч зірок
І в зеніт
Спрямований погляд у небесну душу не винищит
Відчуваючи,
що маю незримий, таємний зв’язок із небом сон упертістю.
Ми, розділені космічним простором,
Але почуття все одно розділені,
Так близькі духом. Нас ріднить
Єдність думок, слів, справи
І томить
Цинічність, жадібність, обман світу із жорсткою сталістю.
Нас єднає космічна музика і небесна душа
І увійшовши в зоряний світ
Не зрозумівши з яких зіркових світів
І зав’язавши вузлами різні планети.
Так все у світі пов’язано долею,
Лікуючи рани, як Всесвіт лікує.
Нас єднає музика і душа настільки
Нероздільні, що сприймаються, як
Єдине ціле. Як часто в житті мимоволі ми
Зустрічаємося очима з іншими людьми.
Неважливо, як і за яких обставин це
Відбувається. Виникає взаємна симпатія
Чи навпаки, емпатія протягом усього життя.

Використання літератури:

1. Ільїн Є.П. Емоції і почуття. СПб: Пітер.2011.- с.297.

2. Талан С. Роман Душа Ніколь: Роман/Світлана Талан,- 2022.- 304 с.

Півжиття в ілюзорному світі перебуваємо,
Всесвіти творимо навколо себе
Вигадані життя ми часто проживаємо
І в кожного своя ілюзія,
фантазія свідомості.
І те, що нами пройдено,
лише випробування.
Візуалізую світло космічних думок в голові…

Випромінюючи пил космічних вітрів
Розумний квант - полів Всесвіту
Ілюзія - у просторі снів,
Візуалізую свої мрії,
Відчуваючи їх,
Щоб мрії реалізувалися в житті.

Translation:

We spend half our lives in an illusory world,
We create universes around ourselves
imagined lives we often live
And everyone has their own illusion
fantasy of consciousness.
And what we've been through
just a test.
I visualize the light of cosmic thoughts in my head...

Radiating the dust of cosmic winds
Reasonable quantum - fields of the Universe
Illusion - in the space of dreams,
Vialize my dreams
Feeling them
To make dreams come true in life.

Використання літератури:

1. Гібсон В. Оповідання Спалити хром: оповідання/Вільям Гібсон,- 2022.- 200 с.

2. Берінато С. Бізнес книга Хороші діаграми. Поради, інструменти та вправи для кращої візуалізації даних: бізнес книга/Скотт Берінато,- 2022.- 288 с.