Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.

Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
Але вдіяти нічого не спроможні поки,
Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
Насміхаються здалека на неміч козацьку,
Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
Піднялися страхи старі та старі образи –
Винен той, хто віддавав їм погані накази,
Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
Що у власній у державі панувати будуть.
То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
Той червоною від шабель кровію умився.
Думали купити волю зрадою. Даремно.
Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
Ледь ворота відчинили, повірили слову,
Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
Взяли пани Наливайка, закували руки,
Стали думати – якої б вигадати муки,
Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
Синів славних Україна здатна народити.

Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.

ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.

ІІКоли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.

ІІІТа думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.

03.2023

- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
Немов одна вона така була.
У наших землях пошукати варто
Таку, яка б рівнятися могла
Єгипетській відомій інтриганці.
Хоча б згадаєм про Пантікапей .
Усе то почалося при Фарнаці –
Відомий мало людям зрадник цей.
Був його батько – знаний Мітрідат,
Що полюбляв щодня отруту пити.
Він землі воював усі підряд,
Із Римом мусив в боротьбу вступити,
Але програв. І той синок Фарнак
В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
Військами обложив фортецю так,
Що вибратись тому не було змоги.
Щоб синові не втрапити до рук,
Рішився цар напитися отрути
Й померти швидко, хай від страшних мук.
Але даремно – не взяла цикута.
Прийшлося наштрикнутись на меча,
Аби з життям свої рахунки звести.
Фарнак по тому правити почав.
Та знов його зіткнулись інтереси
Із Римом. Грізний Цезар наступав
На Понт. Щоб його якось вгомонити,
Дочку свою Фарнак пропонував
В жінки тому напередодні битви.
Отак уперше і спливло ім’я
Ще зовсім молодої Динамії.
Та в Цезаря була жона своя,
Тож не вдалася Фарнаку затія.
Здолати Цезар понтське військо зміг,
Не заладнались у Фарнака справи.
Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
Фарнак тоді до Боспору подавсь,
Щоб проти Риму нових сил зібрати.
Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
Асандр, що тут лишився керувати,
Його в Пантікапей не допустив.
Коли ж схотів той видертись на стіни,
Асандр, хоч і старий, його розбив
І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
Динамія зосталась сирота,
Таж кров у ній буяла Мітрідата,
Отож була дівчина не проста.
Асандрові взялась пропонувати
Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
А в нього лиш призначення архонтом.
Здоровий глузд всі сумніви зборов,
Хоч, може, в того й не було охоти.
Так вона заміж вийшла перший раз.
Там про кохання не було і мови.
Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
Він і без жінки почувавсь чудово.
Та,тим не менше, народився син –
Аспург – єдине, що їх поєднало.
Асандр старий, сконає скоро він,
Вона ж для сина місце готувала.
Поки ж Асандр державою займавсь,
Вона плела тихцем тенета свої.
Той на підтримку Риму сподівавсь,
Але й вона також бажала тої.
Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
Вже й Цезаря немає, вже убили.
Антоній Клеопатру зняв з колін,
З Октавіаном міряючи сили.
Програв і згинув. Та ж Антоній той
Асандрові поміг при владі стати.
Тепер вже не підтримував ніхто.
Октавіан же злий був на «собрата».
Отож тихцем Динамія взялась
«Копати в Римі» попід чоловіка.
І їй ота інтрига удалась.
Той вже і так був застарий за віком,
А тут ще Рим нелагідний із ним.
Як тут спокійно можна почуватись?
Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
Став внуком Мітрідата називатись.
Хоч то й неправда, доведи – піди.
Динамія ж ідею підхопила,
Мовляв, і справді, брат іще один,
Якого ще в дитинстві загубили.
А, маючи підтримку між людей,
Хутенько змову організувала.
І вже старий Асандр в темницю йде,
Де смерть на нього з голоду чекала.
Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
Царем збирався на Боспорі стати.
Динамія ж умовила його
Себе одразу ж за жону узяти.
А той прикинув – ну, куди йому.
Без неї йому править буде складно.
І на той шлюб погодився тому,
Хоча, можливо і не дуже радо.
Вона ж одразу розпустила слух,
Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
Царя у ньому бачити не буде.
Рим так хотів «підсидіти» її,
А сам же в своїй пастці опинився.
Вона при владі ще міцніш стоїть,
Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
Побачивши, що програється гра,
Рим Полемона вже тоді направив.
Чому саме його тоді обрав?
Бо ж він у Понті з його згоди правив.
Той правити і в Боспорі схотів,
Але боспорцям то не до вподоби.
І вилився на вулиці їх гнів,
Взялися дружно всі за зброю, щоби
Прогнати – хай у Понт у свій іде,
Вони ж під Понтом не бажають бути.
Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
Динамія – вдова не молода
Та уже мудра – вмить прорахувала.
Не покоритись – то буде біда,
Чекати треба римської навали.
Щоби свою державу захистить
Та і своє життя порятувати,
Взялась бунтівників тих замирить
І Полемону шлюб пропонувати.
Той покрутився – таж ніяк йому
Без неї на підтримку не чекати.
Можливо, і погодився тому.
А їй уже ж до шлюбів не звикати.
Та цей горішок виявивсь твердий.
Бо ж таки цар. Узявся воювати,
Не дав в державні справи лізти їй.
А їй же так хотілось керувати.
Коли ж, нарешті, він на ноги став
І свою владу в Боспорі наладив.
То взагалі шлюб з нею розірвав
Й на молоденькій одружився радо,
Ще й римлянці. Динамія тоді
На нього дуже сильно розізлилась.
Не залишилась в Боспорі сидіть,
А з сином між сарматів опинилась.
Звідтіль постійно колотила люд
У Боспорі супроти Полемона.
Чутки летіли царством звідусюд,
Що цар в Пантікапеї незаконний.
А той все злився та її шукав,
Ходив із військом у краї сарматські,
Аж доки і у засідку попав,
Щоб назавжди у тих краях зостаться.
Динамія, в сарматів на чолі,
В Пантікапей вступає урочисто.
Вона дісталась рідної землі,
Хоча уже старою стала, звісно.
Але ж у неї молоденький син,
Йому й царем у Боспорі ставати.
Династію нову почав тут він –
Рескупоріди стали її звати.
Вона ж, на трон Аспурга возвела,
Тепер могла спокійно помирати.
Адже для нього Боспор зберегла.
Для всіх – цариця, а для нього – мати.

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.

Нарешті на місто спустилася ніч.
Став табір ворожий стихати.
Все рідше ромейська доносилась річ,
Напевно, вкладалися спати.
Тож можна і воям було відпочить,
Поїсти та погомоніти.
Бо у животах вже із ранку бурчить.
Життя в Доростолі не сите.
Усілися вої навколо багать,
Поїли, чого удалося.
Хоч втомлені, але не хочеться спать.
Отож, молоді старших просять
Про славні бої щось їм розповісти,
Про князя свого Святослава.
А тим до вподоби розмови вести,
Себе у очах їх прославить.
І от, біля вогнища воїн старий,
Пригладивши сиві вже вуса,
Почав молодим говорити про бій,
Що зовсім недавно відбувся.
Вони тільки з князем прийшли із Русі,
Тож того нічого не знали.
І зовсім затих гомін їх голосів,
Як перші слова пролунали.
- То був уже другий похід наш сюди.
Дунай вільно ми подолали.
Князь цими шляхами вже військо водив,
Тож провідників не шукали.
Пішли до Преслава – то стольний їх град,
Царі там болгарські сиділи.
Борис явно був Святославу не рад,
Ворота Преслава закрили,
Аби не пустить Святослава туди.
Князь, звісно, на те розізлився.
Борису сказав: «Що у місті сидиш?
Від мене чого затаївся?
Як не боягуз – то у поле виходь
І тут ми поміряєм сили!
Зумій моє військо у полі збороть
Аби ми назад відступили!»
І вийшов Борис, попід стінами став
І січа між нас почалася.
Кривавий був бій, меч спочинку не мав
І кров ручаями лилася.
Ми бились, як леви, але і вони
У силі нам не уступали.
Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
І то сили їм надавало.
Вже й стали тіснити потомлених нас,
Вже гору, здавалося, брати.
Отут Святослав і звернувся якраз:
«Невже нам отут помирати?!
Візьмемося мужньо і міцно, брати!
Здолаємо силу ворожу!»
І силу, неначе, вселив у нас тим.
Невже ми, і справді, не зможем?!
Вже й сонце на захід спочити пішло,
Як ми їх, таки подолали.
Їх військо у місто втікать почало,
А ми вслід за ними помчали.
Вони і ворота не встигли закрить,
Як ми вже туди увірвались.
Хотіли, як завше, рубати й палить.
Болгари іще опирались,
Спинити у вулицях прагли тісних.
Та ж нам то хіба перепона?!
Неначе капусту, рубали ми їх
Розсіяні містом загони.
Але грабувати князь заборонив
Та мирних людей убивати
В Болгарії він панувати хотів,
Навіщо народ озлобляти.
Й Бориса, і брата в полон узяли…
За опір карати не стали.
Царями лишилися, як і були,
Скарбницю і ту не чіпали.
Лишив Святослав у Преславі загін
І Сфенкела, щоб придивлявся
За тими царями гарнесенько він.
А князь з військом далі подався.
Вогнем і мечем ми країну пройшли.
Міста, які опір чинили,
Зруйновані нами дощенту були.
Нікого ми там не жаліли.
Як сажка палаюча полем отим
Прокотиться й все запалає.
Так нам довелось по Болгарії йти
І дим піднімався над краєм.
А вже Філіппопіль коли узяли,
Де опір нам дуже чинили,
То й княжі слова нас спинить не могли,
Ми різали всіх і палили,
Щоб жодного в місті живим не лишить,
Другим аби була наука.
Ще й досі оте перед очі стоїть,
Хоч сам теж приклав свою руку.
Воно і не стільки чинили то ми,
Як угри та ще печеніги.
Союз заключив князь з вождями тими,
Схилив їх до нас для набігу.
Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
У битві нам гарна підмога.
Та жа́лю не знають вони на війні,
Отож не щадили нікого.
За декілька тижнів Болгарія вже
До ніг Святослава упала.
Пройшовся він нею, як масло ножем.
І вже на кордонах ми стали
Ромейського царства. Тут стріли послів,
Яких імператор направив.
Злякався, напевно та дуже хотів,
Щоб ми не закінчили справи
Та плату забрали за перший похід
Й до Києва знов повертались.
Але Святослав відповів їм, як слід:
«Ми тут не даремно старались.
Я звідси додому піду лиш тоді,
Як сплатите і за походи,
І викуп за землі, що заволодів,
За всіх полоне́них. Не згодні?
Тоді забирайтесь звідси бігом
Й на мир годі вам сподіватись!»
Почувши слова оті гнівні його,
Ті стали в Царград повертатись.
Як відповідь ту імператор узнав,
То, наче, говорять, сказився.
І нове послання до князя послав,
В якому уже і грозився.
Про батьків невдалий похід нагадав,
Як флот його греки спалили.
А потім, в кінці іще також додав,
Що скоро збере свої сили
І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
Якщо ми добром не захочем.
Тож нас попереду чекатиме смерть,
Бо він вже меча свого точить.
На те Святослав йому теж відповів:
«Не треба і сил витрачати,
Бо я уже скоро поставлю шатрів
Під стіни Царграда. Стрічайте!
Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
Ромеям уже не до сміху.
Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
І скоро впаде на них лихо.
І князь на Царград наше військо повів.
Ніхто нас не в силах спинити.
Сторожу по кожнім шляху розпустив,
Щоб ворога не пропустити.
А ворога того нема і нема,
Вже й Адріанопіль минули.
Аж раптом гонець пилюгу підніма,
Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
Він вістку привіз, що великий загін
Ромейського війська дістався
У Аркадіопіль. Зайшов туди він
Й за мурами там заховався.
Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
Тепер уже вирішить битва,
Хто із перемогою буде цей раз.
Кому – помирать, кому - жити.
Забачивши мури міські вдалині,
Ми посеред поля спинились.
Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
Ромеї у місті закрились.
Ми табором стали, взялися чекать,
Бо ж мури занадто високі.
Наліво від нас печеніги стоять,
А угри із правого боку.
Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
На битву не міг зголоситись.
Чи ж довго прийдеться стояти отак?
Чи вдасться у полі нам битись,
Чи стіни оті доведеться долать?
Аж тут на шляху появилась
Кіннота ромейська, давай нападать
На стан печенізький. Озлились
Ті миттю й ордою напали на них.
Ромеї взялись відступати.
Женуть печеніги розгублених їх,
Взялися шаблями рубати.
Уже попід хащами точиться бій.
Аж тут звідти скопом ромеї.
Орді прямо в спину ударили тій,
Вчинили розправу над нею.
Рубали мечами, збивали з коней.
Встелили їх трупом долину.
І вже у орди на умі лиш одне:
Тікати, підставивши спину.
Та не багатьом утекти удалось.
Поки ми у стрій лаштувались,
Усе, що лишилось, у степ понеслось.
Ромеї ж «стіною» зібрались
І рушили супроти нас. Угри тут
В атаку на них полетіли.
Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
Та, мов на стіну налетіли.
Зустріли списами ромеї орду,
Лягло перед строєм багато.
Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
Щоб нас тепер атакувати.
Розбіглися угри, назад подались.
Тепер наша черга настала.
Ми з греками посеред поля зійшлись
Й по-справжньому битву поча́ли.
Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
Списи і мечі у роботу.
То, спершу вони стали тиснути нас.
Аж очі сліпило від поту,
Так ми працювали мечами тоді
Аби оту силу спинити.
Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
То як нам було відступити?!
Натисли і ми, ворог став відступать,
Встеляючи трупом дорогу.
Хоч руки втомились мечами махать
Та князя ми бачили свого,
Що бився також із мечем у руці.
Як можна було утомитись?
В ромеїв теж втома уже на лиці,
Їм теж нема сил уже битись.
Все швидше і швидше ромей відступа,
Таки ми його подолаєм!..
Недарма ж говорять, що доля сліпа.
Зненацька із правого краю
Із хащі напав нас ромейський загін,
Ударив і збоку, і в спину.
Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
Багато хто з них і загинув.
Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
Бо ж годі дарма боронитись.
І тут закричав до нас голосно князь:
«Уже нам нікуди не дітись,
А волей-неволею мусимо стать
Супроти. Тож не осоромим
Ми Руськую землю. Якщо помирать –
Кістьми ляжем в полі оцьому!
Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
Коли ж побіжим –сором, люди!
Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
І я перед вас іти буду!
А вже, коли ляже моя голова,
То вам свою долю рішати!»
Той голос у нас у серцях одізвавсь
І стали в отвіт ми кричати:
«Де, княже, поляже твоя голова,
Там ми свої голови зложим!»
І сила, неначе з’явилась нова,
Бо всі зрозуміли, що зможем.
Ромеї уже і раділи, мабуть,
Що рать вони нашу здолали.
Та наших мечів довелося відчуть
Їм знов гостроту. Не чекали
Такого вони. У страху відійшли.
А в нас не було уже сили
Іти проти них. Тисячі полягли.
Смерть гарно косою косила.
Нас ніч по своїх таборах розвела.
А вдень ми загиблих ховали.
Печальною тризна над ними була,
Бо ж їх полягло тут чимало.
Але і ромеям було що робить.
Бо добре ми попрацювали,
Щоб трохи пиху з імператора збить.
Тут до Святослава примчали
Його посланці, стали миру просить
Та купу грошей обіцяли.
Й рішив Святослав мир отой заключить,
Бо ж сил далі йти ми не мали.
Та, бачите, підлий ромей обдурив
І мир той закінчився скоро.
Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
Прийшов і по суші, й по морю.
Та з нами наш князь, з нами слава русі,
Ми справимось з тою бідою.
І тут молоді підхопили усі:
- Ми з князем готові до бою!

Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
Треба в голові кебети і немало мати.
Треба себе показати, що ти, справді, годен
Верховодити у війську в далеких походах.
Ой, нелегко в товаристві отаманом бути,
Треба ворога у полі ще здалека чути,
Треба каторги ворожі здалека пізнати
Та рішитись – чи то бити, чи то оминати.
Тож, мабуть, зумів Кулага себе показати,
Раз взялись на кошового його обирати.
Провели все чин по чину, тричі запитали,
Поки, врешті його згоду отаманить мали.
Посипали оселедця рідною землею,
Щоб не здумав торгувати з ворогами нею.
Вибрали на отамана, він одразу взявся,
Щоби жоден козак Січчю просто не тинявся,
«Чайки» гуртом будувати, щоб в море ходити.
Не пристало голим пузом козаку світити.
То ж не ляське військо, котре держава вдягає,
Котре зброю й харчі собі від держави має.
Козаки усе, що мають – в бою здобувають.
Не здобудуть, то голодні і спати лягають,
І обідранцями ходять, нічого вдягнути.
Тож і треба йти походом, аби те здобути.
Заодно й татарам, туркам знову нагадати,
Що не можна безборонно на край нападати,
Та звільнити братів також, що в полон попали
І на каторгах чи вдома в татар працювали.
Наробило товариство «чайок» для походу
Та й флотилію спустили на дніпрові води.
Підняли вітрила білі та і подалися
Вниз Дніпром. Хоча і тихо, начебто велися.
Та вже в морі флот турецький під берегом грає,
Наче, про похід козацький вже зарані знає.
То й не дивно. Бо ж козацтво ще минулим роком
Зазирнуло до Козлова якось ненароком.
Спустошили від Козлова аж до Перекопу.
Аж султанові від того був великий клопіт.
Кричав, кажуть, він на хана, що таке дозволив.
Обіцяв хан, що не буде того вже ніколи.
Тож у поміч від султана каторги прислали,
Аби вони на козацтво в морі пантрували.
Каторги високі, в морі видно їх здалека,
А от «чайки» над водою побачить нелегко.
Помітили козаченьки турецьку армаду,
Зупинилися, тримати зібралися раду.
На тій раді й порішили – уночі напасти,
На ті каторги зненацька шуліками впасти.
Сплять турецькі капітани, сни солодкі сняться,
А козацькі «чайки» стали до них підкрадаться.
Оточили ті галери та й разом напали.
Турки, звісно, отакого зовсім не чекали.
Поки в тому розібрались, поки похопились,
А козаки на галерах уже й опинились.
Перебили усіх турок після абордажу,
Пішла рибу годувати уся сила вража.
Позвільняли усіх бранців, що на веслах були.
Ті вже й думати про волю, напевно забули.
Що із каторгами тими козакам робити?
Щоби ними управлятись – то потрібно вміти.
Тож забрали всі гармати, цінне прихопили,
А ті каторги великі всі на дно пустили.
А уранці до Козлова тихо підібрались
Та й на берег на татарський вибиратись взялись.
Розігнали загін татар, що спинить хотіли,
Гамірливою юрмою до міста влетіли.
А там саме базарюють, на вулицях тісно.
І товару на прилавках чималенько, звісно.
Кинулись татари врозтіч, товар покидали,
Тож козаки все, що краще вибирати мали.
Сам Захар з кількадесятком козаків чекає
Біля «чайок», від татарських рук оберігає.
Дав наказ пройтися містом, залогу побити,
А тоді уже татарське добро потрусити.
Та козаки давно, видно, не були в поході.
Обносились, захотілось добра при нагоді
Найціннішого набрати. А тут добра того –
Бери, греби, набирайся – не лишай нічого.
Розбіглися по вулицях, по кривих завулках.
Беруть все, що очі бачать, зв’язують у клунках.
Геть забули, що Кулага наказав робити,
Не взялися на початку гарнізон розбити.
А Феті-Гірей, що в місті був за коменданта,
Швидко зляканим татарам зумів раду дати,
Бо ж походив із самого із ханського роду,
Отож мав і вплив великий він поміж народу.
Зібрав всіх навколо себе та й став нападати
На козаків, що взялися товар набирати.
Коли б разом, то нічого він би їм не вдіяв.
А тут кожен сам за себе, багатству радіє
Полетіли на бруківку голови козачі,
Напосілися татари, рубають добряче.
Вже десятками козаки голови зложили
І життя своє згубили, й добра не нажили.
Та задумав Феті-Гірей «чайки» попалити,
Щоб увесь загін козацький в Криму зачинити.
Щоб усі тут залишились ясиром чи трупом.
Бачить Захар раптом з міста вилетіла купа
Татар, що летять до «чайок». Треба зупинити
І не дати отим клятим «чайки» захопити.
Стали козаки стіною з отаманом своїм,
Зготувалися одразу до смертного бою.
Хоч татар в десятки більше – ті не відступають,
Лише шаблі козацькії в повітрі мелькають.
Та татари насідають, ллється кров козацька.
Отаману шабля в серце вразила зненацька.
Упав Захар попід ноги. Скривавлене тіло.
Козаки, що залишились, його обступили,
Щоб не дати на наругу отамана свого.
Аж тут з міста крізь ворота прибула підмога.
Як почули козаченьки – татари помчали
Їхні «чайки» попалити, добро покидали
Та й побігли до причалу, де «чайки» стояли.
На татар із боку міста юрмою напали.
Відступилися татари. А козаки сіли
В свої «чайки» й від Козлова у море відплили.
Отак жадібність зіграла з ними жарта злого.
Мало того, що із міста не взяли нічого,
Ще й поклали товариства в Козлові до біса
Та й самого отамана загубили, звісно.
Поверталися похмурі козаки до Січі.
Тепер перед товариством виправдатись нічим.
Нема здобичі з походу, людей положили.
Та найбільш за отаманом за своїм жаліли.

Ой, росте в полі зелена цибуля,
Ой, росте в полі зелена цибуля.
В молодого юнака влучила куля,
Влучила куля.
А він лежить, бідний лежить,
А турок дивиться з вежі.
Ой, дивиться з вежі...
Світить Місяць над полем,
І молодий вітер віє з півночі.
Вмер хлопчик з тяжким болем,
Який перейшов в його очі...

Молода і дуже гарна княгиня Ожина
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.

На березі моря багаття горить.
Від моря легка прохолода.
Навколо гурт воїнів юних сидить,
Та слухає, як про походи,
Про битви великі, про славних царів
Старий дід їм розповідає.
Та все позира з-під насуплених брів,
Мов в душі до них зазирає.
І голос його хриплуватий звучить
То голосно, то ледве чутно.
А їм, навіть, слово би не пропустить,
Про славні часи не забути.
- Були кіммерійці у славі колись,
Часи ті, на жаль вже минули.
Ми славу свою розгубить спромоглись,
Про гордість, напевно, забули.
А було ж – країни скорялися нам,
Царі на колінах стояли.
А золота стільки, худоба і крам…
Усе у достатку ми мали.
Тоді ще не тут, у горах цих жили,
А там аж за морем великим.
В безмежних степах ми царями були,
Бо ж там панували одвіку.
Я був тоді ще, як і ви, молодий,
В ту пору, як вісті примчали –
Теушпа програв з ассирійцями бій.
Царя у нас більше не стало.
Вернулись з походу далеко не всі,
Багато лягло на тім полі.
І в душах вождів страх великий засів.
Рішили – не підуть ніколи
Вже більше в походи в далекі краї,
В степах цих залишаться жити.
Та й слід боронить пасовища свої
Від скіфів, що прагнуть їх звідти
Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
Мечам буде вдосталь роботи.
А там за морями лиш гори, нема
Просторів цих. Нащо той клопіт.
Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
На те їм презирливо мовив:
- Мій батько, мій дід у походи ходив,
Мечі червоніли від крові.
Ми славу собі здобували в боях,
А не у степах цих безкраїх.
Ми з них багатіли, ми сіяли страх
По світу від краю до краю.
Сидіти отут та на скіфів чекать –
Чи ж то чоловіча робота?
Як хочете – думаю я виступать
За море, у землі за Понтом.
Помститися хочу за вбивство царя,
Пролить ассірійської крові -
Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
Ми ж славу здобудемо знову.
Я лише охочих візьму у похід,
Нікого примусить не хочу.
Хто з воїнів прагне побачити світ,
Хай знову меча свого точить!
Із криками молодь вітала його,
Старі голова́ми хитали.
Самі не хотіли походу того
І молодь за те зневажали.
Та що нам зневага ота, коли ми
Йшли славу собі здобувати,
Дорогами знову пройтися тими́,
Що предки змогли протоптати.
Взяли знов у руки залізні мечі,
Які ще батьки гартували.
Хай кожного кінь його вірний помчить
В краї, де ми ще не бували.
Полишивши наші кочів’я в степах,
Пішли ми шляхами крізь гори.
Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
Ішов перед нами в ту пору.
Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
Не стали тоді зачіпати,
Хоча пам’ятали, як предки могли
Уратів в їх го́рах скоряти.
Ассірію теж оминули поки,
Ще час не настав для розплати.
Пішли ми на захід до Галіс-ріки
У Фрігію щоб завітати.
Там правив, казали, тоді цар Мідас,
Що в золоті, наче, купався.
Те золото в далеч і кликало нас.
Як тільки Мідас той дізнався,
Що ми уже близько, до нього йдемо,
Зібрав свого війська чимало.
Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
Та ми його військо напали.
Скривавились наші залізні мечі,
Стинаючи голови вражі.
А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
Життям своїм, наче не важить.
А ми вслід за ним прокладаємо шлях
Крізь військо фрігійське строкате.
І Мідаса раптом охоплює страх,
Він кинувся з поля тікати.
Ми довго їх гнали та довго сікли,
Царя, правда не наздогнали.
А далі міста брати їх почали
І здобичі в кожному мали.
Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
В найдальші кутки зазирнули.
На Лідію вже повернули були.
Та ж вістки тривожні почули,
Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
Ашшурбаніпала. Той з військом
Уже нам ударити в тил поспішав,
І військо його уже близько.
Не став цар Тугдаммі чекати на те,
Як ворог ударить з двох бо́ків.
І рішення швидко придумав просте,
Чекати не став того, поки
З’єднається ворог. Він нас розвернув
І кинувся на ассірійців.
Кривавий, жорстокий із ними бій був,
Прийшлось ворогам відступиться.
Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
В Ассірію сво́ю вертати.
А нам тепер можна і Гіга провчить,
Щоб знав, з ким союзу шукати.
Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
А він поза мури сховався.
Та мури його ті ніяк не спасли.
Хоч він із-зі стін відбивався,
Ми місто взяли та убили царя,
Й народу побили багато.
Дивилися потім, як Сарди горять,
Як час настав далі рушати.
Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
Що цінного лише знайшлося.
А далі на захід до моря пішли,
Де еллінам вільно жилося.
Дісталися Ефеса. Місто взяли,
Хоч елліни і боронились.
Ми золото там і багатства знайшли,
Худоба нам також згодилась.
А ще у долині храм їхніх богів
Ми дощенту розграбували.
І зовсім нас не налякав їхній гнів,
Бо ж наші нас оберігали.
Над морем багато поселень було,
Де елліни ще оселились.
Та ледве про нас їм провістя дійшло,
Вони із добром похопились,
На судна усілись та й на острови,
Щоб звідти на нас поглядати.
Ми б тих хитрунів не лишили живих,
Але не змогли їх дістати.
Розлючені далі тим краєм пройшлись,
Магнесію ще сплюндрували.
А далі на північ уже подались
Та й біля Антандра зостались.
Там табір наш був кілька років тоді,
Ми звідти в походи ходили.
І страх тоді краєм усім володів,
Боялись всі нашої сили.
Як перебиратись прийшов уже час,
Сплюндровані землі лишати,
Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
Щоб там могли ми кочувати.
Там землі родючі, широкі степи,
Нам так рідний край нагадало.
Та цар не для того в стремено ступив,
Щоб ми просто так кочували.
Ходили походом у Сірію та
Ассірії жить не давали.
Час помсти тепер за Теушпу настав.
Криваві мечі діставали
І йшли грабувати і села, й міста,
Палити усе й руйнувати.
Рабів у походах тих кожен дістав,
На захід везли продавати.
Від страху дрижали країни усі.
Ті бились, а ті відкуплялись.
Ні дня меч без діла у нас не висів,
Весь світ ми скорить сподівались.
Тугдаммі могутнім вершителем став,
Царі всі схилялися низько.
«Володарем всесвіту» себе назвав
І то було істини близько.
Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
Та цар ассірійський злякався,
Щоб військо його ми не перемогли.
Він скіфів просити подався.
Узнав, що то ворог заклятий для нас,
Покликав собі на підмогу.
І скіфи здолали над морем Кавказ
Та нам перетяли дорогу.
Зійшлися ми з ними в кривавім бою
На полі у землях Табала.
Хоч ми і зібрали всю силу свою
Та нас проти них було мало.
Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
І кіньми своїми топтали,
Рубали мечами залізними їх
Та скіфів все більше ставало.
Уже і рубати втомилась рука,
Вже й коні ледь переступають.
І тут розлетілася вістка гірка,
Що з нами царя вже немає.
Поліг у бою від ворожих мечів.
Що було нам далі робити?
Сандакштра тоді відступати велів
Аби хоч комусь уціліти.
Неслись наші коні, а скіфи услід.
Кого доганяли – вбивали.
І, лише як ніч опустилась на світ,
Погоня, нарешті відстала.
Вернулись ми у Каппадокію, де
Кочів’я свої залишили.
Не знали, що плем’я попереду жде,
Збирали для захисту сили.
Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
Та цар з нього справжній не вийшов.
Від скіфів не зміг захиститися він
Й степи ці розкішні залишив.
Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
По різних краях і народах.
Лиш згадуєм, як панували колись.
Тепер досягти того годі.
Загинула слава, народ перевівсь.
Тепер вже таких і немає…-
На північ старий в далину подививсь,-
Десь там батьківщина чекає
Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
Хіба, може б, вам пощастило
Хоча би рукою землі доторкнуть,
Де предки ще ваші ходили.
А я молодий був і грудки не взяв
Аби коло серця носити…
Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
Мов все то хотів пережити.

А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.
Хоч більшість посміялася з тих слів:
Татари тут? Того не може буть!
Чого би їм забратись так далеко?
Повірити в таке було нелегко.
Та князь, заледве вістку встиг почуть,
Хоч хворий був та рішення прийняв
Одразу, на другі не став чекати.
Став посполите рушення збирати,
Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
Можливо, сам би і в похід повів,
Але хвороба заважала тому.
Тож передав командування всьому
Він гетьманові Кішці та велів
Ще маршалкові Глинському у того
У перших бути підпомічниках.
А князя слуги знесли на руках
Аби до Вільно відвезти самого.
Зібралось швидко рушення якраз,
Бо ж нас на сеймі вже було багато,
Копійників ще зміг князь надіслати
Нам польських, хоч корову. Та для нас
І з того поміч. З Ліди відійшли
У кінці липня. Кілька днів по тому
Загонові вдалось сторожовому
Й татар зустріти, бо вже ті були
Від Ліди поряд, здобичі шукали.
Та наші швидко порубали їх,
Шістьох, щоправда, полонили з тих
Для «язика», бо ж досі ми не знали
Нічого достовірно про орду –
Де вона є, які у неї сили.
Татар отих хутенько допросили,
Ті все й розповіли нам до ладу.
Що хан не сам відправився в похід.
Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
Уже вогнем пройшли міста і села,
Лишили по собі кривавий слід.
Десь попід Клєцком та орда стоїть,
Чамбули по окрузі розпустила.
Яка була в орди тієї сила,
Зі слів нам було важко зрозуміть.
Та сила, очевидно, чимала.
Під Новогрудком постояли день.
Загони, що відстали, почекали,
Молебні у всіх храмах посправляли,
Чекали, доки сонечко зайде
І в сутінках вже рушили в похід.
Вже війська десять тисяч майже мали
І всі кінні були, тож поспішали,
Направилися на південний схід.
Десь там під Клєцком купчилась орда,
Туди якраз ми шлях свій і тримали.
В Осташино прийшли, заночували,
А вже під ранок з криками: «Біда!»
Бояри із навколишніх дворів
На змилених примчали до нас конях.
Кричали, що татари слідом гонять,
Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
Можливо і блукав який загін,
Що здобичі шукав був по окрузі.
Та військо то тримало у напрузі.
Зібрались воєводи, як один,
Подумали, як далі нам чинить:
Чи по окрузі тих татар ловити,
Чи то на кіш всім силам поспішити?
Рішили: наші сили не дробить,
А бити в саму гущу ворогів.
Отож відволікатися не стали,
На Ішколдь всіма силами помчали.
Вже там передовий загін зустрів
Орду десь із півтисячі татар,
Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
Накинулися наші всім загоном.
Таким був несподіваним удар,
Що та орда під шаблями лягла,
Лиш купка через Ушу перебралась
І, очевидно, до коша помчалась,
Про наше військо вістку понесла.
Під Молевом заночували знов,
А зранку гетьман захворів зненацька,
Не зміг і на коня свого забраться.
Хоч лікар і пустив у нього кров
Та вже який із нього воєвода?
Потрібно було іншого обрать.
Не стали командири тут гадать,
На Глинського дали всі дружно згоду.
Михайло Глинський родом із татар,
З Мамаєвих, казали ще потомків.
Мамаїв син колись примчав у Троки,
Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
Князь йому землі на Сулі віддав
Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
Заслуги вже перед Литвою мали.
Михайло сам татар прекрасно знав,
Всі хитрощі, усі маневри їх.
Хто ж, як не він орді міг раду дати?
Ще й встиг по закордонах побувати -
В Європі. Вчився у краях отих –
Німеччині, Італії, також
В Іспанії. Прийшлось повоювати
В Саксонії, там досвіду набрати.
Хоч молодий – досвідчений. Отож
І вибрали поміж усіх його.
До Клєцка зовсім мало залишалось,
Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
Й пішло, хоч озиралося кругом,
Чекаючи, що налетить орда,
Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
Але орда за річкою чекала.
Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
В обід села якогось досягли
Над річку Лань і з пагорба уздріли
Орду, що вже налаштувала стріли,
Щоб річку ми здолати не могли.
Не нападала проти нас орда,
Але й втікати зовсім не збиралась.
По-перше, не уся іще зібралась.
По-друге – заважка її хода,
Бо здобич іти швидко не дає.
Ми б все одно у полі наздогнали.
Отож вона стояла і чекала,
Якісь у неї, мабуть, плани є.
Ледь ми спустились ближче до ріки,
Як хмарами в нас стріли полетіли.
Татари вбити здалеку хотіли.
А в них стрільці досвідчені-таки.
Та в нас рушниці і гармати є.
Ударили у відповідь негайно.
Стріляти наші також можуть файно,
Тим більше, наша зброя далі б’є.
Так три години перестрілка йшла,
І мусили татари відступити,
Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
Нам шкода з того незначна була.
Під вогневого бою прикриттям,
Дерева стали ми кругом валити,
Дві міцні гаті через Лань мостити.
То скорше справа удалося нам.
Поки ще ліва не готова гать,
Не слід було у бій комусь рушати.
Та так схотів хтось слави здобувати,
Що на сигнал вже не схотів чекать.
Якийсь Копець, що писарем служив
У пана Забере́зинського раптом
Став шляхтичів в атаку закликати
І військо не готове ще повів
На другий берег. Січа почалась.
Татари миттю гуфу ту обсіли,
З усіх боків в них стріли полетіли.
Кров на траву шляхетська полилась.
Багато хто під шаблями упав.
Копцю самому голову зрубали
І на списі на пострах нам підняли.
Тоді вже Глинський й сам атакував.
Поки татари били правий край
І усі сили у той бік стягнули,
Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
Князь булаву угору зняв: «Давай!»
Врубались у татарські лави ми
Так стрімко, що надвоє розрубали.
Тут праві гуфи також піднажали.
Затиснуті між гуфами тими,
Татари опір поки ще чинили.
Ще, мабуть, сподівалися на щось.
Якби нас в річку скинути вдалось,
Тоді б вони нас все-таки розбили.
Тим більше, що гармати вже мовчать
Аби в своїх не втрапити, бувало.
Отож татари люто насідали.
Князь двох коней устиг вже помінять,
Бо убивали. Сам же був живий
І, навіть, не поранений, що дивно.
Він у атаку кидався сміливо,
Вів за собою латників у бій.
У розпал бою (ще й кінця не знати),
Сигнал подав і раптом на очах
На пагорбі піднявся польський стяг,
Хоругва польська, що мала стояти
За пагорбом ховаючись, ураз
На пагорб той спокійно піднялася.
Татарам та обставина здалася,
Що нове військо в поміч йде до нас.
Тоді уже не стрималась орда.
Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
І потягли орду всю за собою.
Та тут чекала на татар біда.
Найперші ще проскочити змогли,
Та річка Цепра надто болотиста.
Взялись татари в ті болота лізти
І сотнями в болотах тих лягли.
І річку Цебру загатили так,
Що по їх трупах ми, не мов по гатях
Могли за річку й за болота гнати.
Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
Частина з них до Клєцка відійшла.
Там ми їх попід містом оточили
І всіх аж до одного перебили.
Яка то радість у людей була,
Яких татари у ясир погнали.
Звільнили ми багато тисяч їх.
Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
Тоді в орди татарської забрали.
Та перемога ще не вся була.
Адже чамбули краєм розбрелися,
Міста і села грабувать взялися.
До них, нарешті, черга теж дійшла.
І знову Глинський хитро влаштував.
Велів загону, наче кошем стали
Та ще й татарську одіж одягати,
Аби зарані хто з татар не взнав.
Пости розставив скрізь сторожові,
Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
Аби належно кожен зустрічати.
Хто поодинці був, велів ловить,
Щоб часом вісті не дійшли татарам.
І став чекать. Уже десь за три дні,
Одна розбійна зграя по одній,
Неначе вівці у свої кошари,
До Клєцка ті чамбули потяглись.
А ми уже тут стрічу зготували.
Татар побили, здобич відібрали
І вже тоді додому подались.
Отак от Глинський тих татар побив
І з ним ми перемогу святкували.
У Вільно нас героями стрічали
І пили меди ще багато днів.

В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.

Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
Та нема, як і не було іще в світі сили,
Яка б силу українську зламала, скорила.
Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
І рубають вражу силу, з України гонять.
Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
Але є і ті, про кого люд пісні співає,
Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
Рід магнатський на Волині поселився здавна,
Місто Корець тому роду в володіння дано.
Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
З братом в Лейдені повчився в університеті
Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
Бити ворога у полі, штурмувати мури.
І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
Як Фортуна повернула своє лице йому.
Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
Веде проти короля він чималі загони.
Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
І на владу королівську руки не здіймали.
З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
І провчити отих здрайців добряче подались.
Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
Але довго сумувати йому не вдалося,
Бо ж в Московію із військом іти довелося.
У Московії в ту пору Смута почалася,
В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
А то уже подалися з військом і магнати.
В тій Московії порядку не було ніколи,
А помер їх цар останній законний відколи,
Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
Кожен сісти сам на троні московському прагне.
Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
Невідомо, що й чекає Москву попереду.
Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
І прадавні українські землі повернути.
Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
Що уже московські раті на поміч підходять.
Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
Москалі на тому полі бились чи не бились
Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
Але славно-таки бились оті зарізяки.
Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
Піддалися москалики, полякались сили,
Владислава царювати в Москві запросили.
Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
Ледве тільки король з військом покинув країну,
Як москалі збунтувались, багатьох побили,
Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
Силою не здатні взяти, голодом морили.
Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
Але що були для нього якісь перепони.
Налетів вороже військо, як його не ждали,
Льодом річки московіти від нього втікали.
А він на очах ворожих до воріт з возами.
А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
Але мусив за два роки на Волинь вертати,
Помер батько, тепер йому князівство приймати.
Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
Де би з ким повоювати та із ким побиться?
А тут якраз у Молдові багачка Могила
Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
Свого сина Костянтина на трон посадити.
А то ж туркам у Молдові добре насолити.
Покликали і Самійла. Тому того й треба.
Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
Для Могили Костянтина трона здобувати.
Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
А Потоцького османи в бою полонили.
Польща видала укази всім заборонити
І походами в Молдову більше не ходити.
Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
То раніше у Молдову просто він впрягався,
А тепер уже, як родич, воювати взявся.
Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
Не для когось, а для жінки молодшого брата.
Не чекав господар Томша такого так скоро,
Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
Мусив хутко утікати. Самійло подався
За ним слідом, Волощини отак і дістався.
Та громив того загони й татарські чамбули,
Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
Аби вільно свої справи в Молдові робили.
Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
Й почалася колотнеча у Молдові люта.
На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
Хоч полишили вже його із вояк багато,
Бо не було чим платити. Та він воювати
Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
Відвернулася Фортуна все таки від нього,
Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
Розгромили його військо османи прокляті
Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
А тим часом рідня його визволити хоче,
Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
Із посольствами – англійським, французьким так само.
Цілий рік ходив навколо охорони замку,
Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
Що напилок і мотузку той при собі має,
Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
Піднялася веремія – де в’язень подівся.
А він поміж християни тоді схоронився.
Як тривога трохи стихла, його із Галати,
Кораблем взялись на острів ті переправляти.
Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
Але бився так завзято, що й від них відбився.
Як героя його в Римі взялися стрічати,
Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
Запросив його вступити в християнське військо.
Та не зміг Самійло довго жить без України,
Десь в Корці його чекала молода дружина.
Тож Італію полишив та й подавсь додому.
Віддала належну шану Батьківщина йому.
Прославляли, як героя та гімни складали.
Та недовго його радість удома тривала.
Бо уже у листопаді помира дружина,
Молода його, кохана, вірна Катерина.
Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
Граціані посадити на трон намагався.
Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
А для того то спокуса була ще й велика.
Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
Під Цецорою османам військо їх піддалось.
Молдавани повтікали, зрадили на полі.
Довелося відступати, рушили поволі.
А навколо турки в’ються, татари ганяють.
Не дають і крок ступити, весь час насідають.
Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
Аж те поле зробилося червоним від крові.
Там Жолкевського забили, а других багато
Удалося тоді туркам у полон узяти.
Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
Та і часу утікати в нього не багато.
Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
І король прохав за нього. І не польський лише.
Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
Але все було даремно. Турки, як затялись,
Бо ж помститися за втечу йому намагались.
Не послухались нікого і грошей не взяли.
На смерть князя засудили. На майдан зібрали
Тисячі, щоб показати, як вони карають.
Що усі від тої кари полякатись мають.
Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
А навколо колихає людських голів море.
Всі чекають, як почне він султана прохати
Його смертю жорстокою отак не карати.
Та Самійло не збирався прохати нікого,
Сили й мужності достатньо ще було у нього.
Поки ті кати пишались, гордо позирали,
Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
Уже деякі криваво на поміст звалились.
Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
Узялися рушниками Самійла душити.
Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
Повернула його знову в рідну Україну,
Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
Тридцять шість усього років прожив він на світі,
Але слід такий яскравий зумів залишити.

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкруги всі їм скорились
І те чудовисько з’явилося на світ.
Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
Аби з правителями іншими рівнятись,
Своїм корінням кожен має похвалятись,
А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
Колись вони, говорять із Русі пішли.
Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
З якої б гордо в світ дивитися могли.
А, раз вся Русь тепер належала Литві,
Москва і прагла всі ці землі відібрати.
Тож нам доводилося з нею воювати.
А вона зачіпки шукала все нові,
Щоб знов війну яку супроти нас почати.
То православних, бачте ми своїх гнобим,
До церкви, наче, не даєм ходити їм.
А то князів, бояр береться підкупляти,
Щоб колотили тут усю Литву вони
І до Москви тоді на службу перебрались.
Таке у нас князям і не заборонялось.
Так, справді, але з пунктиком одним.
Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
А ті і землі слідом за собою тягнуть,
Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
Москві ж для того лише привід який дай,
Аби війною знов і знов на нас піти.
Або орду іще якусь на нас наве́сти.
Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
Таких на світі підлих більше не знайти.
Тож саме так розпочалась і ця війна.
То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
Що в католицтво його хочуть заганяти,
Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
І Стародубський, і Шемячич теж слідом
Про перехід в московську службу заявили.
А вони ж землями такими володіли,
Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
Напевно, плата за ту зраду чималенька.
Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
«Неначе» він про усе те зарані знав.
Поки іще наш Олександр щось гадав,
Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
І землі їхні до Москви не віддавати,
Іван московський вже й війська давно зібрав
Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
Скоріше землі всі під себе підібрати,
Ногою міцно на литовських землях стати.
І тоді спробуй в них загарбане забрать.
Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
А в нас із військом для походу поки сумно,
Хоч Олександр і звивається, як вуж.
Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
Бо відступати перед ворогом не звик.
Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
На те Острозький сподівався тоді дуже,
Що встигне їх здолати швидко, тож велів
Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
Хоч був не надто говірким, повідав муж,
Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
І перебіжчики прийшли. Все те із криком
«Язик» повідав. Дуже голосно волав.
Та не повірив гетьман «язику» тому,
Велів повісити, а з військом далі рушив.
Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
Не знаю, що тоді завадило йому.
Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
Як москалі казати часто полюбляють?
Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
Тож наше військо все під Єльнею знялось
І подалося швидким маршем по шляху,
Аби скоріше того Кошкіна здолати.
Не довелося довго зустрічі чекати,
Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
Мабуть, годину бій отой ми почали.
Тих москалів було не так уже й багато.
Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
Вони ж поволі аж до берега дійшли,
А там по двох ними збудованих мостах,
А хто і вбрід, на східний берег відступили.
Хоча із берега ще опір і чинили,
Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
І князь велів нам на спинятися, іти.
Здолали річку ми слідом за москалями,
Готові поле устелити їх тілами,
Щоб перемогу свою повну довести.
Але, як виявилось, хитрість то була.
Бо перед нами раптом військо все постало.
Воно стіною нам шляхи перепиняло.
Напевно, справді, що підмога підійшла.
Полки впирались одним боком у Дніпро,
Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
Чи то природну обережність поборов
Й велів на місці нам у страху не стоять,
А враже військо з усіх сил атакувати.
На москалів спочатку вдарили гармати,
Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
А далі ми всі разом вдарили на них,
Хоча і бачили, що їх багато надто.
Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
Сам особисто воїв вів у бій своїх.
І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
То вони нас до річки ближче відтісняли.
Вже під ногами від крові червоно стало…
От тут москальський воєвода і візьми
Та й дай веління йти у бій іще полкам,
Які до того десь у засідці сиділи.
Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
Того удару не вдалось відбити нам.
А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
І військо наше враз утратило всі сили,
Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
Та вже побігли перші, паніка пішла.
Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
Усі злякалися, що ворог нас оточить,
Хоча дорога й так закрита вже була.
А москалі взялися в паніці отій,
Хто опирався – тому голови рубати,
А, хто скорився – то мотузками в’язати.
Один лиш Кішка не утратив розум свій,
Зібрав круг себе також воїв кілька сот
Та і почав гуртом до річки пробиватись.
Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
І ваш слуга тоді покірний опинився.
Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
Тоді все військо наше там і полягло.
Одні від шабель, другі – в річці потонули,
Коли у неї, утікаючи, пірнули.
Багато ж наших у полон тоді пішло.
І сам Острозький був поранений в бою
Й в полон потрапив разом з кількома князями.
Їх до Москви бігом доправили возами,
Де князь Іван їм волю висловив свою.
Коли не хочуть йому вірою служить,
То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
Щоб той, як інші став поклони йому бить.
Але Острозький на ту зраду не пішов.
І кілька років відсидів у тій темниці.
Як князь Василь став замість батька у столиці,
Тоді він гетьмана позвав до себе знов
І змусив клятву через силу його дать,
Що буде вірно він Московії служити.
Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
Все, що під примусом, не може сили мать.
Та відволікся я. Програли ми той бій,
Лягла на тому полі вся литовська сила.
Вже москалям Литва і опір не чинила
І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
Уся Чернігівська і Сіверська земля
Тепер Московії належати повинна.
Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
Бо того, звісно, ще не досить москалям.
Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
І вони більше на наш край не нападали.
Можливо сам москаль себе тоді зжере.

- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

Було то іще в той далекий час,
Коли й писати люди ще не вміли.
Тож спогадів про те не залишили.
Хіба оця легенда збереглась.
А було то в Єгипті ще, коли
І піраміди там не будували.
Хоча якісь держави існували
І фараони в них уже були.
Отож, в одній з малих отих держав
Жив-був і правив фараон, казали,
Що, наче, добрий був і правив вдало,
На підданих не надто й наїжджав.
І, наче все, як слід, якби то не
Його жона (де зміг лиш відкопати).
Таку вже кляту спробуй відшукати.
Бо ж на умі у неї лиш одне –
Вона! І все було замало їй –
І одягу, й прикрас, і слуг навколо.
Здавалось – не вгамується ніколи.
І, навіть, суперечити не смій.
Акація – так звалася вона.
У розкошах жила, усього мала,
Чого б лишень була не побажала.
Але, воно, мабуть й не дивина,
Бо чоловік її, чи так кохав,
А, може, просто не хотів перечить.
Везли зусюди їй потрібні речі.
А той лише дивився і зітхав.
Як фараон ті вибрики терпів,
То уявіть, як слугам діставалось.
Вона ж сама не милась, не вдягалась.
Й раптовий в неї викликати гнів –
То дуже просто. Ледве що не так –
Вона у крик й нещасного одразу
Тягли надвір і били «за образу»
Величності. А з того неборак
Не міг ні сісти тиждень, ні лягти.
Причин же покричати досить бу́ло –
Той не устиг, та слово не дочула,
Той не зміг швидко бажане знайти.
Та воду не догріла, той прим’яв
Краєчок плаття. Там вікно відкрите,
Там на́пою у кухоль не долито.
Ніхто в палаці спокою не мав.
А парфумеру ж діставалось як?
Вона любила гарні аромати,
А той усе ніяк не міг вгадати.
І то не те, і те зовсім не так.
Він і ночами цілими не спав,
Все колотив щось, підбирав в надії,
Що, врешті господиня та зрадіє.
І доки ще ні разу не вгадав.
Під настрій же був кожен аромат,
А, як у неї настрої мінялись
Так, що його й вловити не вдавалось.
Той парфумер уже був і не рад,
Що здумав фараонові служить.
Тепер же і хотів би десь подітись,
Та ж ота клята може розізлитись,
Й накаже чи повісить, чи втопить.
Поки отак у роздумах він був,
Принісши їй свої парфуми но́ві
І аромат у них такий чудовий,
Що він за себе гордість аж відчув.
Вона ж лише наморщила свій ніс
Й пожбурила ту пляшечку об стіну.
(Бо ж знову лютувала без причини):
- Ти знову погань цю мені приніс?
Мені потрібен аромат п’янкий,
Аби ні в кого не було такого.
Щоб в голові млоїлося від нього.
Якщо не зробиш за три дні такий,
Велю тебе повісити отам
Уверх ногами, щоб сконав у муках
Тоді і другим буде за науку.
Той сумніву не мав, а ні на грам,
Що так і буде. Повернувсь сумний
В свою майстерню й взявся мудрувати -
Щось наливати та переливати,
Мов ритуал виконував який.
Варив, цідив, і знов переливав.
При цьому шепотів якісь закляття:
- Щоб деревом тобі, нарешті стати!-
Якихось трав засушених додав,-
Щоб шкіра уся зморщилась твоя!
Щоби тебе всі люди оминали,
Бо колючками ти усіх лякала.
Щоб довелось тобі отак стоять
У спеку й холод і усе терпіть,
Як оце люди терплять біля тебе.
Хай дасть багато років тобі небо,
Щоб мучитися та, все рівно, жить!
Коли готове вариво було,
Додав парфумів ще для аромату.
У пляшечку налив то не багато.
Якраз три дні відтоді і пройшло.
Іде він до цариці. Та сидить
В саду чимсь невдоволена, сердита.
Шукає, мабуть, ще б кого побити.
А тут і він. Примружилась за мить:
- Ну, що, зробив? Мотузка он чека!
Та чоловік поглянув їй у очі:
- Я особисто в руки дати хочу!
Тримає свою пляшечку в руках.
- Ну, то давай! Пустіть сюди його!-
То вже сторожі. Підійшов близенько,
Цариці уклонився тій низенько.
Та пляшечку свою відкрив бігом
І хлюпнув з неї прямо їй в лице.
Усі навкруг на мить оторопіли,
Бо враз на місці, де вона сиділа,
З’явилось якесь дивне деревце.
В дрібних листочках та у колючках,
Що страшно, навіть, гілочку вхопити.
Але вся крона білим цвітом вкрита
І аромат такий у квіточках,
Що скоро позбігалися усі
Аби на таке диво подивитись
Та ароматом тим насолодитись,
Дивуючись такій простій красі.
Чи залишився парфумер той жить,
Того не знаю. Та із того часу
Акація по світу розрослася
І досі аромат її п’янить.

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
Ти шукав своєї стежки, самому топтати
Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
Доля дала народитись в багатій родині
В Теребовлі на коханій серцю Україні.
Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
Що змією омивала ту фортецю грізну.
Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
Не жаліли батьки грошей для любого сина,
Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
Дались легко їй науки та всілякі мови.
Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
Та душа того не хоче, свободи шукає.
А характер же гарячий – зразу вибухає.
Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
Тільки ж родовід русинський не на його боці.
Не схотіла його панна, іншого обрала,
З Казановським свою долю дальшу поєднала.
Хотів було кулаками вирішити справу
Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
Кинув службу королівську, у Краків подався,
У магнатів у Тарновських працювати взявся.
Секретар він непоганий аби не характер.
Довелось у Оссолінських службу починати.
Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
Там уже в бібліотеці працювати взявся.
Але й там не всидів довго, не така натура.
Захотілося пізнати і чужу культуру.
Тож до Падуї подався новину пізнати.
І п’ять років гриз науку, навчився багато.
Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
Хоча був він уніатом й не бідного роду,
А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
Навіть, в батька викликали до нього немилість.
А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
Тож і місця не знаходив, аби працювати,
Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
Можна було йому піти в гусари крилаті,
Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
Вирішив у реєстрове козацтво податись.
Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
Дав полковника одразу король Станіславу
І відтоді стала сходить зірка його слави.
Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
Те до чого душа прагла його дуже сильно.
Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
І навколо річ лунає рідного народу,
За якого можна битись, можна помирати,
Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
Десять літ водив свій полк він, захищав країну
Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
Розбивалась об козацтво, що край боронило.
Усе більше відчувало воно в собі силу.
І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
Вдихав волі повні груди вільними степами.
Думав, що душа бажала пізнавать науки,
А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
Щоби волю боронити рідного народу.
Ради того й життя власне віддати не шкода.
Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
Здумав тепер Морозенком – православним стати.
Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
Таким в пам’яті народній він і залишився.
Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
Помер батько і маєток синові залишив.
Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
А йому козацька воля краще всього в світі.
Його полк у Чигирині був добре відомий,
Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
Татарва його боялась, неначе шайтана,
Розбігалися одразу, як з полком він стане.
А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
Було що йому втрачати, але він без страху
Кинув службу королівську, підняв полк й подався
До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
І зробив елітне військо незабаром з нього.
Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
На Волинь та на Поділля козаків відправив,
Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
Морозенко в тому краї також був при ділі.
Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
А тут ляхи стали військо велике збирати.
Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
А найперший Морозенко на конику грає,
Веде корсунців у битву, жалості не має.
Летять голови ворожі від його домахи,
Утікають воріженьки та дрижать від страху.
Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
То тікають та прохають зглянутися долю.
А народ уже про нього і пісні співає,
Бо надійного у ньому захисника має.
До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
Над кіннотою всією він його призначив.
Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
Поряд із ним Морозенко на конику грає,
А за ним полки кінноти – козацька еліта.
Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
Що король веде у поміч чималеньку силу.
Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
А сам з військом геть подався короля стрічати.
Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
Аби стримати їх треба багато відваги.
Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
І Богун криваву рану у бою отримав,
Його полк ворожу силу велику не стримав.
От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
Ті не стримали удару, подались від страху.
Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
Але доля – підла баба, коня підкосила.
Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
Накинулись із шаблями, посікли, побили.
А коли вже козаченьки на них налетіли,
То відбили… Іще дихав, намагався встати,
Але видно, що вже скоро йому помирати.
Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
Але радості від того козаки не мали.
Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
Проводжали із салютом славного козака.
Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
«…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

Пройшовши Кримом із вогнем й мечем
Та винісши звідтіль заледве ноги,
Фельдмаршал Мініх порадів із того,
Ще й тричі поплював через плече,
Що врятувався. Орден почепив
В подяку, що спалив міста й аули.
Що стільки люду положив – забули.
Та він в той Крим вже більше не ступив.
Адже, новий отримавши наказ
Іще раз Кримом із вогнем пройтися,
Він тут же від походу відхрестився,
Рішив туди послати на цей раз
Фельдмаршала Лассі. То фрукт ще той.
Фельдмаршалом зробивсь не випадково,
Умів він, бач, пролити ріки крові
Й пройтись по чужих землях, як ніхто.
Ще у Північну він війну «піднявсь».
Як воювати – то його не звали,
А, як зробити, щоб усе палало,
Щоб по сліду лиш попіл залишавсь,
Щоб кров лилась, все нищилось кругом,
Багатий край пустелею робився,
От для такого він і знадобився.
За те усе й підносили його.
І от тепер новий похід на Крим,
Де дар військовий можна і не мати,
А головне – палити й руйнувати,
Щоб шкоди нанести татарам тим,
Які скорятись чомусь не хотять
Расєї - і «великій» і «могутній».
Поки немає сил, щоб Крим здобути
Та ж можна йому сили підірвать.
Після розору Мініха, вони
Свої будинки вже відбудували,
Поля хлібами всі позасівали,
Так скоро не чекаючи війни.
Аж нова вістка, що Лассі іде.
І що тепер з усім отим робити?
Це ж знову будуть бити і палити
І Крим нічого доброго не жде.
Зібрав Лассі війська, як сарани,
Казали, тисяч сто орди тієї
І від Азова силою всією
До Ор-Капу направились вони.
І військо йде, й веде вози пусті,
Щоб здобич їм було куди складати,
А взяти сподівалися багато
Аби вози наповнити оті.
Ногайські села нищать на шляху,
Лише пустелю по собі лишають.
А хан з ордою в Ор-Капу чекають,
Щоби спинить навалу ту лиху.
Хоча у хана значно менше сил,
Але «героя», навіть те злякало.
Мабуть, якби татари враз напали,
Лассі тікав би перед всіх звідтіль.
Щоби з ордою не вступати в бій,
Він вирішив через Сиваш податись,
Щоб Арабатом до Керчі дістатись
Та й взявся план утілювати свій.
Сиваш змілілий всі перебрели.
Зраділий, що зміг легко обдурити
Орду татарську, він подався звідти
По Арабатській стрілці, де були
Татари у фортеці Арабат.
Він думав її легко захопити,
Звідтіль на Керч або на Кафу бити.
Та флот турецький вніс у те розлад.
З’явився звідкись й страшно налякав,
Він же їх постріля, як перепілок!
Фельдмаршал вихід віднайшов уміло –
Зі Стрілки в Крим тікати наказав.
Як тільки знов Сиваш перебрели,
Зайнялись тим, що краще всього вміли:
Вбивали, грабували і палили
Усе, що стріти на шляху могли.
Дістались так і Карасубазара –
Квітуче місто…до тих пір було,
Поки всіх «визволяти» не прийшло
Москальське військо. І вмовляти марно.
Звільняли всіх від грошей і життя,
Лишили по собі одні руїни.
Тоді фельдмаршал розпустив частини
Аби усе пустити в небуття,
Що уціліло. Села і міста,
Десятки й сотні із землі стирали,
Татари тисячами умирали…
Для Криму, справжній чорний день настав.
Та тут татарський чималий загін
Побіля річки Карасу напався
На москалів. Лассі почув, злякався,
Про хана і орду подумав він
І дав наказ скоріше відступать
Знов на Сиваш, щоб Еніче дістатись
І там на другий берег перебратись.
Татари ж не збирались відставать
І скубли його військо по шляху.
Хоч їх було і зовсім не багато
Та москалям доводилось тікати,
Щоб в пастку не потрапити лиху.
А хан стоїть з ордою в Ор-Капу,
Чогось чекає. Міг би поспішити
До Еніче і шлях перепинити,
Не дати хутко зникнути в степу.
Поки чекав, москальська та орда,
Яка змогли до того уціліти,
Зуміла перейти і переплити
І у степах пропала без сліда,
Лишивши по собі руїни й смерть
Там, де пройшла. Хоча ще залишались
Міста, яких орда та не дісталась,
Наповнені багатствами ущерть.
Тож зрозуміло – доки злата блиск
Сліпить їх очі – вони прийдуть знову.
І будуть проливати ріки крові,
Бо москалям з війни найкращий зиск.
І справді, навіть року не пройшло,
Як навесні Лассі знову явився
З ордою. Над Сивашем зупинився.
Сиваш те військо все перебрело
Біля Чонгару. Правда, всі вози
Поки на тому боці залишили.
Найперше – шлях розчистити рішили.
Крим ранньої ще не чекав грози.
І москалі дісталися разом
До Ор-Капу, але з другого боку.
Взялися штурмувать фортецю, поки
Не змусили до здачі гарнізон.
А далі до Кефе відкритий шлях –
Багате місто, де поживи море.
Багаті всі у війську стануть скоро,
Хіба десь підсвідомо мучить страх,
Що десь татари раптом нападуть.
Хоча у них тепер велика сила
І на чолі стоїть фельдмаршал цілий.
Вони татарам гідний бій дадуть.
Але в Криму тепер вже хан новий -
Менглі- Гірай. Той тільки-но дізнався,
Що знов Лассі тихцем у Крим прокрався,
Відразу став орду збирать на бій.
Ледь до Лассі та долетіла вість,
Велів назад одразу повертати.
Забув про Кафу близьку і про злато,
Бо ж він в Криму отой «незваний гість».
Хоч поспішали, але не втекли,
Орда татарська їх таки догнала
І прочухана ще й такого дала,
Що погубили все, що натягли
Та ще й свого зоставили чимало,
Солдат багато трупом полягло.
Вже не до Криму й здобичі було,
Хоча б життя свої порятували.
Отак безславно той Лассі й сходив
У Крим, щоб розорити й грабувати…
Отож, як москалі йдуть «визволяти»,
Чекай від них великої біди.

Донецький степ безмежний і привільний.
Хоча й горбистий, але море трав.
Тут дикі табуни блукають вільно,
Ще поки їх ніхто не розлякав.
Та, що і говорити – Дике поле,
Людину зрідка можна стріти тут.
Річки течуть де стрімко, де поволі
Та повноводні. Воду десь несуть
В Донець чи Дон аби добігти моря.
Бува, орда із Криму надійде,
Всіх розляка та й знову зникне скоро.
А то назад ясир уже веде.
Нап’ється з річки, вижлуктить всю воду,
Столочить трави – сакму залишить.
Та скоро степ всі залатає шкоди
І далі у спокої буде жить.
Отож, Панас – старий вже козарлюга
Спокійно їхав, у сідлі дрімав.
Рішив у степ податися із Лугу,
Бо ж заробітку вже давно не мав.
Давно в похід козацтво не ходило,
В Січі лиш говорили про війну.
Отож, сірома тільки вошей била,
Клянучи всю ледачу старшину.
Молодший хтось в зимівники подався
До старшини – копійку заробить.
Панас же спину гнути не збирався
На когось. Сам учився в світі жить.
Тому й подався в степ, аби уходом
Якимсь зайнятись – риби в річках тьма,
І табуни, й отари степом бродять.
І птаства море. Чого там нема?
Хто не лінивий, знайде чим зайнятись,
Не пропаде й прибуток буде мать.
Рішив Панас з Січі на схід податись,
Куди татарам важче діставать.
Вже під обід спинився біля річки.
Коня пустив, хай трохи поблука.
А сам уздрів у вибалку криничку,
Рішив напитись, а вода ж така
Солона, що і виплюнув одразу.
Другий рукою би махнув на те,
Напився б з річки. Але у Панаса
У голові ідея вже росте.
То, значить, солі у воді багато,
А сіль на Україні дорога.
Її ж спокійно можна добувати
Отут, на оцих тихих берегах.
Своєї солі мало в Україні,
Везуть її із Криму чумаки.
На тому можна збагатитись нині.
Сіль парити уміли козаки.
Отож Панас курінь собі поставив
У вибалку, подалі від очей
І заходився зразу ж коло справи.
Устигне ще напарити, ачей.
Сам парить сіль, бахмат його гуляє.
То не простий козацький кінь, а, мов вогонь.
І вигляд, мов скакун арабський має,
Швидкий, що спробуй, дожени його.
Панас за нього не переживає,
Бо той сам здатен собі раду дать.
І хижий звір такого не здолає
Та і чужому важко його взять.
Поки Панас сіль парив із криниці,
На тому боці москалі зійшлись.
Хоча далеко була їх границя
Та від татар постійно береглись,
Сторожові загони розсилали
Далеко в степ. Спинялись десь, бува.
Отож і тут понад рікою стали
Думками поділитись. Голова
Того загону звався Ванька Татєв
Уздрів бахмата на тім боці та
Схотів його для себе упіймати.
«Мой будєт конь!» - хвалитися всім став.
« А коль чужой!» «Пусть лучшє за нім смотріт!
Мнє конь по нраву, значіть будєт мой!»
«Да что ти, Вань,бери. Нікто ж нє споріт!
А вдруг ходіть нє будєт под тобой?»
«Коня я, братци, приручу любого.
Я в етом мастер!» Взяв акран собі,
Що завжди при нагоді був у нього
Та і до річки чимскоріш побіг.
Як переплив, став тихо підкрадатись
Аби коня зарані не злякать.
Панас якраз хотів піти, скупатись,
Помітив та і став спостерігать
Із посмішкою. Ванька підібрався,
Аркан накинув на коня бігом.
Той лише захропів та не пручався.
Москаль огледівсь: бач, як я його!
Тоді спокійно підійшов й на спину
Стрибнув коневі. Той умить рвонув
І москаля, неначе лантух скинув
Іще й копитом в пику садонув.
Коли Панас над москалем схилився,
Той ледве-ледве очі розчепив.
Панас пита: - Ти, хлопче, не убився?
А хто тебе так гарно улупив?
В того щелепа набік, зуби в жмені,
Силкується, неначе, щось сказать:
- М-М-М-х-у-ут! – гуде, як навіжений.
- Махмуд? Тут що, татари десь стоять?
А той лише мотає головою:
- Б-Б-Б-х-у-ут! – непевно вимовля.
- Бахмут? Не знаю назви я такої.
А ти, напевно, хлопче, десь здаля?
Москаль? Ну, що ж, тоді все зрозуміло.
У вас не вчать – чужого не бери?
Піднявсь з землі москалик через силу
Та і до річки згорблений побрів,
Тримаючись за збиту свою пику.
Отак бахмат був москаля провчив.
Вернувсь Панас і на Лугу Великім
Історію козацтву розповів.
Ті з москаля ще довго потішались
І той «Бахмут» їм до душі припав.
Так місце те відтоді й називалось.
А я прознав і вам переказав.

Ледве сонечко пригріло та і річки скресли,
Свої панцирі льодові до моря понесли,
Як повелів цар московський, який Грозним звався,
Щоби дяк путивльський Ржевський у похід збирався.
Із Москви прислав указа дякові: ладнати
У Путивлі нові струги та й бігом рушати
У татарські володіння, все там роздивитись,
Чи в Московщину не хочуть знову нагодитись.
Зібрав дяк загін з козаків і стрільців й подався,
Хоча в тому, що вернеться, дуже сумнівався.
Лізти звірові у пащу зовсім не хотілось
Та не виконаєш волю – втрапиш у немилість.
По голівці цар московський за те не погладить,
Велить голову зрубати й на палю посадить.
Тож у сумнівах великих Ржевський Пслом спускався
І на якесь, може, диво лише й сподівався.
Вже й Дніпра-ріки дістались, дійшли до порогів,
Аж тут посланці козацькі з’явились до нього.
Ледве тільки Вишневецький про похід дізнався
(А він був якраз на службу до царя збирався),
То задумався – як має саме поступити:
І короля щоб не сердити,й цареві вгодити.
Видно, вибір у Івана зовсім не багатий,
Коли дяка посилає військом керувати.
Дяк той в полі навоює, лиш загін положить.
Але ж сам князь йти у поміч, поки що не може.
Позвав Мину – отамана, дав триста козаків
Та й направив помагати в полі тому дяку.
Прийшов Ржевський до порогів – що далі робити?
Реве Дніпро, може струги об камінь побити.
Тут і Мина нагодився: - Що сумуєш, дяче,
Чи в житті іще порогів ніколи не бачив?
Проведу через пороги, не бійся нічого,
Аж до самого до Криму покажу дорогу.
- Та до Криму – то далеко. Як назад вертати?
Там же шлях татарські орди можуть перетяти?!
Засміявся козак Мина: - То ж би добре стало,
Щоб за ордами отими степом не ганяли.
Та Ржевському не до сміху: - Та ж їх так багато,
Хіба зможем з малим військом із ними зладнати?
- На те й поле, щоб козаку вільно в нім гуляти,
На те й орда, щоб зустріти й голови рубати.
Провів Мина царські струги за страшні пороги,
Тепер вже Дніпром відкрилась аж у Крим дорога.
Ото лише Іслам-Кермень, що турки зладнали,
Пройти вільно отим стругам в море не давала.
Сидять турки на тих стінах, навели гармати,
Ледве човен де побачать – то почнуть стріляти.
- Може вернемось? І так вже далеко забрались?-
Дяк питає. - Ми ж нічого іще не дізнались, -
Йому Мина,- Почекай-но, зараз все владнаєм.
Постав струги в очеретах попід отим краєм
І чекай. Як у фортеці турки ґвалт учинять,
Мчіть бігом униз рікою – вони не зупинять.
Стрінемося з вами далі десь униз рікою…
Та й пропав. Забрав козаків своїх із собою.
Довго дяку довелося в тривозі чекати,
Вже хотів було наказа дати – повертати.
Але тут в фортеці, справді турки закричали
І зі стін, що з боку річки, до степу помчали.
Велів дяк за весла братись та всім налягати,
Поки мовчать у фортеці турецькі гармати.
Пролетіли повз фортецю. Та й не одізвалась,
Видно, турки важливішим чимось переймались.
Пливли далі течією, озирались часто
Аби орді чи то туркам в очі не попасти.
Вже підвечір на березі козаків пізнали,
Ті і табір для спочинку їм підготували.
За вечерею повідав Мина, як вдалося,
Що з гармат стріляти туркам в них не довелося.
Просто козаки у полі табуни узнали,
Що їх турки на потреби свої випасали.
Вони тихцем підібрались, коней осідлали,
Захопили табуни ті та й у степ погнали.
Як побачили то турки, ото ґвалту було,
За рікою споглядати і зовсім забули.
Тож тепер козацтво коні непогані має.
А дяк нехай до Очакова тепер шлях тримає.
Там покрутиться у морі на виду в острогу,
Щоби турки всю увагу звернули на нього.
А, як тільки турки в місті раптом заволають,
Хай на весла налягають, в поміч поспішають.
Вийшли струги до лиману, стали біля міста.
Турки на те подивитись позбігались,звісно.
Доки турки на ті струги роти роззявляли,
Бо чого від них чекати поки ще не знали.
А, тим часом козаченьки зі степу підкрались
Та й на стіни непомітно в острозі забрались.
Загалайкали тут турки, як таке уздріли,
Кинулися на козаків, побити хотіли.
Тут на поміч із лиману й москалі примчали
Та й доброго прочухана туркам тоді дали.
Поки санджак Очаківський приходив до тями,
Сіли в струги московіти разом з козаками,
Налягли гуртом на весла, підняли вітрила
Та й тоді лиманом вгору до Дніпра попли́ли.
Санджак хутко зібрав сили, помчав у дорогу,
Ще й тягинського санджака позвав на підмогу.
Напрямки помчали степом до Дніпра успіти,
Щоби ті московські струги їм перехопити.
До Дніпра дістались хутко, берегом помчали…
А козаки в очеретах їх уже чекали.
Добре Мина знав турецькі й татарські уловки,
Зготував у очеретах для них пастку ловку.
Їдуть турки над берегом, струги виглядають,
А тут раптом з очеретів постріли лунають.
Як ударили з пищалів москалі й козаки,
Полягли умить на землю турки-небораки.
Одні впали, другі миттю степом розлетілись,
Бо отримати свинцеву кулю не хотілось.
Хоч санджаки і кричали, щоб людей вернути
Але ті наказів їхніх не хотіли й чути.
Відбилися від санджаків, знов Дніпром поплили.
Та попереду татарська орда перестріла.
Сам Калга-султан із кошем стоїть над рікою
Та і до Іслам-Керменя подати рукою.
Орду можна оминути, водою промчати,
Але ж із Іслам-Керменя зустрінуть гармати?!
Зажурився дяк, не знає, як з тим справу мати.
Він же було переможні листи став писати,
Щоб цареві відіслати, милість заслужити.
А тут, навіть і не знає, як день пережити.
Але Мина лиш сміється та не веде й вухом:
- Нема, - каже, - через віщо падати нам духом.
Пристанемо до острова, що коша навпроти,
Приготуємо пищалі, буде нам робота.
І шість днів вони з пищалів татар зустрічали,
Які річку до острова із кіньми долали.
Ледве влізуть у ту річку – ударять пищалі
І вже мертвих та поранених несе Дніпро далі.
А Калга все підганяє, жертв не хоче знати.
За невдачу перед ханом як відповідати?
Цілий день гримлять пищалі та стріли літають.
А ні одні, а ні другі спокою не мають.
Лиш вночі бій затихає, спускається тиша,
Тільки вітер над водою очерет колише.
Вже татари вспокоїлись, зважають на втрати,
Та і бачать, що невірним нікуди втікати.
Може, голодом заморять і здатися змусять,
Бо ж, як кажуть: близько лікоть та його не вкусять.
Як спустилась нічна тиша вже шостої ночі,
Визвав Мина між козаків з півсотні охочих,
Велів дякові чекати. Наготові бути.
Що там далі відбувалось, можна лише чути.
Десь під ранок раптом тупіт по степу лунає
Усе ближче, табун табір татарський долає.
Розбігаються татари заспані навколо,
Та лунають кругом крики відчаю і болю.
А табун уже у річку з берега влітає,
Лише злякане іржання звідти долітає.
Чи то часом не татари? Наче і не схоже?!
І той Мина десь подівся… Хай Бог допоможе!
Та на острові табун той зненацька спинився
І, не знати й звідки, Мина тут же опинився.
- Кидай, дяче, свої струги та коней хапайте,
Та на берег на литовський течію долайте!
Москалів не треба було довго умовляти,
Стали коней за вуздечки чимскоріш хапати
Та й у річку. На тім боці уже всі зібрались.
Із татарами чемненько в той бік попрощались
Та й спокійно правим боком у степ подалися.
Козаки в свої Черкаси вертати взялися,
А дяк Ржевський до Путивля коней направляє,
Реляцію переможну до царя складає.
Перемоги у заслугу лише собі ставить,
Аби враження найкраще на Івана справить.
Може, дасть за ті заслуги руку цілувати…
Москалі…Ну, що з них можна за таке спитати?

Дідусь із онуком на лавці сидять.
Хрещатиком люди гуляють.
Вони теж удвох подались погулять,
Тепер сіли й відпочивають.
Морозиво вже онучок доїда
Та у дідуся і питає:
- Як гарно. Хрещатик чудовий. Шкода,
Що я тут не часто буваю.
Ти ж в Києві і народився колись,
Матуся мені говорила.
Напевно, усякого тут надививсь?
Війну ви теж тут пережили?
Що більше за все пам’ятаєш з тих пір?
Дідусь якось сумно поглянув:
- Усе пам’ятаю, онучку, повір –
Що добре було, і погане.
Найбільше, напевно оті перші дні,
Як німці у Київ вступили.
Було уже то́ді сім років мені.
А ми на Софіївській жи́ли.
У центрі, вважай, тож я бігав щораз
Хрещатиком на Бесарабку.
Вже гуркіт боїв долітав і до нас
І гуркало зовсім не слабко.
На вулицях було багато людей,
Усі до новин дослухались:
Чи скоро там німець до міста ввійде,
Хоча на друге сподівались.
Тихцем розповзались по місту чутки,
Що наші мінують все місто.
Я бачив і сам особисто таких,
Стояв біля них зовсім близько,
Як ящики вони таскали важкі
Кудись до підвалу. Спитався:
- То, мабуть, у ящиках міни такі?
Хтось вилаявсь, хтось одізвався:
- Та ні, то папери потрібно сховать,
Щоб німцям було не дістались.
Іди звідси, хлопче, не треба стоять,
Роботи багато зосталось.
Чи ж важко дурити наївних малих?
Я всім говорив з гордим видом,
Що мін там немає зовсім ніяких,
Мені командир сам повідав.
Так вересня вже середина пройшла
І раптом чутки пролітають,
Що армія наша таки відійшла
І німці у місто вступають.
Я кинувсь на гірку, щоб глянуть згори,
Що там на мостах відбувалось.
Мости геть забиті тієї пори,
Немов мурашвою, здавались.
Ішли і солдати, і люди прості,
Вози і машини, і танки,
А ще ж їх чимало було на путі,
Щоб всім перейти без останку.
Тут вибухи стали у місті лунать,
Я лиш устигав озиратись.
Чи німці взялися по місту стрілять?
То треба скоріше ховатись.
Тут гримнуло так, - бачу, Дарницький міст
Ураз на шматки розлетівся.
Я витягся на весь маленький свій зріст,
Розгублено лише дивився.
Не знаю, вже скільки часу і пройшло,
Як з під ланцюгового мосту,
Щось кілька раз гримнуло страшно було
І тут на очах моїх просто
Злетіли в повітря бетону грудки,
Заліза, скривавлені люди
І коні, і техніка. В водах ріки
Лиш кров розпливалася всюди.
Усі, хто не встиг на той бік перейти
Або були смерті дістались,
Або ж чимскоріш мусили відійти
Від того, що з мосту зосталось.
Коли те, що сталось, до мене дійшло,
Я кинувся хутко додому.
Мені іще довго по тому трясло…
А в місті, від влади пустому,
На вулицях юрби з’явились якісь,
Взялись все підряд грабувати.
Я тільки з вікна за усім тим дививсь,
Бо мама веліла у хаті
Сидіти. А там все тягли і тягли…
Крамниці, майстерні і каси…
Хапали усе те, що лише могли,
На все озиралися ласо.
В трамваях, що стали посеред путі,
Все цінне більш-менш виривали,
Вривались гуртом у квартири пусті
І все, що змогли, забирали…
Я, навіть не думав, що так може буть.
На другий же ранок по тому
Чутки поповзли, що вже німці ідуть.
Ну, як тут усидіти вдома?
Як міг я малий отаке пропустить.
Поснідав й майнув на Хрещатик,
Щоб німців отих серед перших зустріть,
Аби місце краще зайняти.
А місто, скажу я, було не впізнать.
З вітрин в магазинах лиш рами.
Ганчір’я, папери повсюди лежать
І скло скрізь хрустить під ногами.
Гній кінський на вулицях, зграї собак,
Господарі що полишали.
Було якось дико дивитись. Однак,
Побіг, бо ж усі поспішали.
А там вже народу багато було.
Поки на прихід той чекали,
Чуток чималенько юрбою повзло:
Що наші усе позривали –
І башту зірвали – немає води,
Електрики також немає…
Вздовж вулиці натовп пильніше глядить,
Чи німець ще не підступає.
А німці двома аж колонами йшли.
Одні крізь Поділ й Куренівку –
Набиті солдатами ледве повзли
В «оле́нях» і «тиграх» автівки.
Другі з Голосієва, мов на парад
В своїх мотоциклах неслися.
Хтось був прибуттю тому їхньому рад,
Тож квіти кидати взялися.
Другі хлібом-сіллю стрічали «гостей»,
Щоб відданість всю показати
До нових, поки ще не знаних «властей».
Взялись «Їжаки» відтягати
З дороги, мішки із піском прибирать,
Щоб легше було проїздити.
Та більшість лиш дивляться тільки, стоять
Не раді, але й не сердиті.
Чекали, чим же то закінчиться все.
Чутками юрба обростала:
А, може, покращення всім принесе,
Що при комуністах не мали.
Тим часом на Лаврі і прапор з’явивсь.
Взялись німці порядкувати.
А люди підвечір лише розійшлись
І стали на ранок чекати.
Що від того ранку діждуться вони?
Чи краще, чи гірше ще буде?
Та не відчували поки що вини,
За що б нести кару, ще люди.
Три перших накази лише через день
З’явились - листівки на стінах.
Німецька та українська лишень.
Отож, усі люди повинні
Вернути назад награбоване все
В крамниці, майстерні і каси.
Хай кожен продукти всі зайві знесе,
Запас на добу щоб зостався.
А ще щоб здали всі свої приймачі,
Та зброю до комендатури.
І в кожній в кінці страхітливо звучить
Одне – та ж морозом по шкурі:
«Того, хто не викона даний наказ,
Чекатиме розстріл». Тож люди
Читали та і озирались щораз,
Чи хто їм не цілить у груди.
І ще портрет Гітлера всюди з’явивсь,
Щоб люди до нього звикали.
Та мало хто там зупинявся, дививсь,
Бо ж Сталіна ще пам’ятали.
Я теж бігав з хлопцями, скрізь заглядав.
Малим було дуже цікаво.
На нас і уваги ніхто не звертав,
Свої були в кожного справи.
Розмови про міни в будинках велись
І досі між люди. Тож німці
Шукати усюди ті міни взялись
І сходились ми подивиться,
Як ящики цілі з підвалів несуть.
І кожен добряче так важить.
Казали, що німці і грошей дадуть,
Як хто їм криївки покаже.
Знайшлися й полонені, наче, які,
Ті міни були закладали.
Найбільше, мабуть, вони німцям такі
В будинках місця й показали.
А ще на горищах багато пляшок
З горючою сумішшю бу́ло.
І осуд одразу між люди пішов:
А що, коли б то все рвонуло?!
Не знаючи, де там ведуться бої,
Чутками жило лише місто.
Казали, що німець на Волзі стоїть,
Що взяв у лещата залізні
Уже і Москву. Що вже Сталін утік,
Що, хтось вже застрелив «скотину».
І бив себе в груди один чоловік,
Що скоро уже Україна
Буде́ самостійною. Гітлер, мовляв,
На теє дав, начебто, згоду.
Народ на те лише в задумі кивав
Й хутенько від дядька відходив.
А двадцять четвертого я, як завжди
Дивитись побіг на Хрещатик.
Ніщо, наче не віщувало біди.
Людей там юрмилось багато.
Хто просто стояв, хто накази читав
Із виглядом досить похмурим.
А натовп найбільший у черзі стояв
Під стінами комендатури.
Несли приймачі і рушниці несли,
Щоб да́рма не ризикувати.
І всюди, куди кинеш оком, були
На варті німецькі солдати.
Та комендатура раніше була
Дитячим ще універмагом.
Мене туди мама іноді вела.
Там іграшки, всякі розваги
І одяг, взуття…Та ж багато чого.
Аж очі мої розбігались.
Тепер сидять німці там замість того…
І серце стиска мені жалість.
Десь вже пообіді зібравсь було я
Додому, щоб чогось поїсти.
Огледівся – купами люди стоять,
На чергу чекаючи, звісно.
«Ще встигну поїсти і знову прийти» -
Подумав. І лиш розвернувся,
Як гуркіт страшенний. Бруківка летить
Мені у обличчя. Зіпнувся
На ноги. Огледівся - там, де стояв
Ще тільки будинок і люди,
Стовп диму і попелу вибух підняв,
Шматки розліталися всюди.
Кого поховало каміння навік,
Хто кров’ю стікав на бруківці.
Живі усі разом сіпнулися вбік,
Бо вже похопилися німці
І стали до купи зганяти усіх,
Шукали мінерів між ними.
Та пил ще розвіятись добре не встиг,
Між попелу того і диму
Знов бахнуло так, що я ледве втримавсь.
Бо ж землю струснуло щосили.
Здавалось, будинок угору піднявсь
І все, що до того вціліло,
Розсипалось вмить, розлетілось кругом.
Крик, галас і плач – все злилося.
Всі було майнули у розтіч бігом
Та німцям, усе ж, удалося
Спинити юрбу. Стали вгору стрілять…
І тут вже навпроти рвонуло,
Де «чайна» була. Знову шмаття летять,
Знов землю добряче струснуло.
Вже й німці, не знаючи, що їм робить,
Облишили когось ловити.
Народ розлетівся навкруг у ту ж мить.
А далі пішло знов гриміти.
То там струсоне, то в другому рвоне.
Металися злякані люди,
Не знаючи де і кого дожене,
Бо ж бахкало, наче, усюди.
Хрещатик увесь у вогні і диму,
Повсюди поранені, вбиті.
Дісталось й мені каменем самому,
Що й кров почала цебеніти.
Металися люди і я поміж них,
Не знаючи, де мені мчати.
Уже би додому, можливо побіг
Та де ж він – тут спробуй узнати,
Як все навкруги у вогні і диму.
І знову, і знов вибухає.
Хрещатик сховався в суцільну пітьму
І то іще більше лякає.
Додому я вже аж підвечір прибіг,
Вже бігала й мама, шукала.
Та де ж мене знайдеш в руїнах отих.
А в місті іще не вщухало.
Гриміло і бухкало. Поки наш дім,
На щастя ще не зачепило.
Крізь шиби розбиті просочувався дим,
Бо ж все середмістя горіло.
Три дні вибухало і тиждень,мабуть
Навколо будинки палали.
А як німці раду отому дадуть,
Як «наші», коли відступали,
Зірвали у Києві весь водогін,
Пожежні машини забрали
(Щоправда, закінчився скоро бензин
І їх в Броварах покидали)
Тож аж від Дніпра німці шланги тягли,
Аби хоча б щось рятували.
Та «наші» підпільники тихо взяли
Й ті шланги поперерізали.
Отож, загасити так і не вдалось.
Поки було чому палати.
Горіло, диміло, здавалось, ось-ось
Десь знову почне вибухати.
Коли ж, врешті вижер весь центр вогонь,
То страшно було і глядіти.
Не міг упізнати я міста свого.
Як можна було так вчинити?
Хрещатик увесь у руїнах лежав,
Димілися купи каміння.
Закурені стіни, металу іржа
І всі погорільці, як тіні.
Хоч то проти німців все, наче, було,
Та згинуло їх не багато.
А скільки киян в тих руїнах лягло,
Того і сьогодні не взнати.
Лишилось без даху родин тисячі,
Майно все до цурки згоріло.
Не було де бідним присісти, спочить,
По тому камінню ходили.
Бо ж більшість будинків – де люди жили,
Там німців ніяких не було.
А німці одразу ж і винних знайшли
І все на євреїв звернули.
Веліли зійтися з речами і всіх
У яр під конвоєм погнали.
Чутки пішли, що розстріляли там їх,
А правду вже потім узнали.
Здавалось, що можна, зірвали уже.
Хоч німці ретельно пройшлися
Будинками після отих всіх пожеж.
І міни ще також знайшлися.
Їх німці виносили всім напоказ –
Дарунки Радянської влади…
Відтоді спокійно минув якийсь час.
І раптом уже в листопаді
Знов вибув страшенний столицю струснув.
Успенський собор підірвали.
Якраз якийсь пастор словацький прибув,
На нього, мабуть, полювали.
Щоправда, спізнились із вибухом тим
Казали, на дві десь години.
Вже й пастора, й німців не було у нім.
Зостались одні лиш руїни
Від того собору, що в Лаврі стояв –
Окрасою був всього міста.
Я з мамою там ще маленьким бував,
Хоч ледве пригадую, звісно.
Казали, й Софію те ж саме чека,
Собор Володимирський, наче.
Хоч, може, то німець нас просто лякав
Отим більшовизмом звірячим.
Та більше за все здивувало мене
Нахабство. Як Київ звільнили,
То ледь не наступним по звільненню днем
По радіо оголосили,
Що то, виявляється німці тоді
У Києві все позривали.
Я, хоч і малий, оте слухав сидів
І знав, що нахабно брехали.
Списали на німців всі звірства свої
Гадали – повірять їм люди…
Та Київ, онучку, стояв і стоїть
Й стояти віки іще буде.

Петро всі дні по вулицях ходив.
В душі якась тривога наростала,
Усидіти в квартирі не давала.
Хоча, здавалось, Київ звично жив,
Майстерні, магазини працювали,
Як завше, свої двері відкривали.
І люд теж по квартирах не сидів,
Весь час збиралися юрби тут і там,
Хтось виступав, людей до чогось кликав,
Юрба, бува підтримувала криком
Чи розбредалась – той лишався сам.
Петро того не надто дослухавсь.
Йому всього лиш спокою хотілось.
Хай би життя само собі вертілось,
А він у стороні би залишавсь.
Недавно тільки з фронту повернувсь.
Три роки з рук не випускав гвинтівку.
Без пострілів аж почувалось дико,
Бо й досі того жаху не забувсь,
Коли снаряди луплять навкруги
Та не дають і голову підняти.
В багні у шанцях змушений лежати,
Чекаючи, що прийдуть вороги.
Війна дістала так, що сил нема.
Рішив від неї трохи відпочити.
Не хоче вже нікому він служити,
Хай влада про те думає сама.
А хто при владі? Чи більшовики?
Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
То йому зовсім не цікаво, правда.
Самі хай розбираються поки.
Він почека, як визначаться все ж,
Тоді вже й буде рішення приймати,
Чи отій владі можна довіряти.
Здається, більшість так же дума теж.
Щоб незалежність показати всім,
Зідрав свої кокарду і погони.
Хай усі кличуть у свої загони,
Не піде він уже служити їм.
Таких багато в Києві, як він,
Які сидять, стабільності чекають,
Хоча гвинтівки з рук не випускають,
Чекаючи біди з усіх сторін.
Він револьвер в кишені теж трима,
Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
Про грабежі весь час приходять вісті
І настрою то теж не підніма.
З газет, з розмов на вулицях собі
Загальну він намалював картину,
Що зараз на теренах України,
Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
У Харкові взялись більшовики,
Яким з Росії помочі прислали.
Ті Харків вже й столицею назвали,
Зібрали собі з’їзд сякий-такий
І заявили про свої права
На Україну. В поміч попросили.
Москва прислала їм багато сили,
Тож десь із ними вже війна трива.
Доходять вісті, що міста беруть.
Воно й не дивно – по містах заводи,
Робітники давно там колобродять,
Бо ж українців поміж них не чуть.
Лиш росіяни та євреї. В них
Більшовики підтримку вмить знаходять,
Тож, майже без боїв, в міста заходять.
В передчутті і Київ вже притих.
І недарма. Як вісті пронеслись,
Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
Навкруг бої жорстокі почались.
Петро здалеку лише дослухавсь,
Як глухо часто гупали гармати,
І серед ночі не давали спати,
Але про те не думати старавсь.
На сьомий день все стало затихать,
По вулицях полонених погнали,
Кого на «Арсеналі» упіймали,
Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
Мабуть, що не до суду ще було.
Бо з Дарниці гармати знов озвались.
Напевно, муравйовці наближались.
Знов гупати страшенно почало.
Казали в місті – рвались на мости –
На Ланцюговий і на Залізничний.
Із кулеметів били їм зустрічно,
Аби до міста тих не пропустить.
Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
За ним услід піхота потяглася.
Та оборона міста не далася,
Тож біля мосту ворог окопавсь.
Та Муравйов, казали, доповів
У той же день, що Київ захопили.
Поперед батька в пекло поспішили.
Та ж вислужитись треба у Москві.
Багато в Муравйова сил було,
А скільки проти – важко то сказати.
Хоч в Києві солдат було багато,
Та воювати більшість не пішло.
Хоч уже чули – Муравйов сказав,
Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
Щоб вирізати без жалю одразу
Всіх, хто буржуазію захищав!»
Та думали: то, звісно, не про нас.
Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
Ні тим, а ні другим не помагаєм.
Тож омине негода й на цей раз.
А Муравйов, як видно, вже затявсь.
Прорватись по мостах не удалося,
Шукати варіанти довелося.
Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
Як на Подолі постріли знялись.
З’явились звідкись козаки червоні.
Зацокотіли по бруківці коні.
Рубати всіх при зброї узялись.
То Примаков по тонкому льоду
Під Вишгородом перевів кінноту,
Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
Промчали Куренівку й на ходу
Їх зупинили вже аж юнкери.
Шалена стрілянина почалася.
Петро до того лише прислухався
Та поглядав на вулицю згори.
Втім, стрілянина почала вщухать.
А скоро юнкери промаршували,
Позиції свої, напевно, здали.
Чого би їм, цікаво, відступать?
Аж визирнув на вулицю, спитав.
Узнав, що полк, який нейтральним звався,
Як тільки стрілянина почалася,
Був ультиматум юнкерам послав:
Як із Подолу не підуть самі,
Тоді солдати за червоних стануть.
І як було повестися останнім?
Тут бій на Ланцюговім загримів
І юнкери у той бік подались.
Із Лаври раптом кулемет озвався,
У оборонців кулями плювався.
Робітники «пов’язані» взялись
За зброю. Хто лише їх позвільняв?
Незрозуміле в місті почалося.
Утримать оборону не вдалося,
І Муравйов потроху наступав.
Взяли надвечір Ланцюговий міст.
Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
Петро до того пильно дослухався,
Іще на фронті виробивши хист,
Щоб визначати, де ідуть бої –
І відстань, і які при тому сили.
Тож розумів – захисників тіснили,
Нелегко, мабуть опиратись їм.
А далі почалося щось страшне.
Із Дарниці гармати одізвались,
Чотири дні стрільба не припинялась.
Здавалося, нікого не мине.
По Липках били, по Хрещатику,
Обстрілювали Нову Забудову.
І падали снаряди знову й знову,
Щоб шкоду заподіяти таку
«Багатіям», як Муравйов казав.
Будинки розбивало вщент, палали
Руїни, місто у диму стояло,
І когось кожен постріл убивав.
В квартирі вікна вилетіли всі,
І стіни від тих обстрілів дрижали.
Але Петра то мало хвилювало,
Він на війні до того звикнуть вспів.
Його жорстокість дивувала та,
З якою місто московіти брали.
Вони чи залякати тим бажали?
Та ж з того лише ненависть зроста!
Печерськ на п’яте лютого взяли.
Пішли чутки, що в храми уривались,
Безчинствували всяко і знущались,
Святині грабувати почали.
Петро не вірив «вигадкам» отим,
Не можуть так вести себе солдати!
А сьомого пішли чутки про страту
Митрополита. Увірвались в дім,
Пограбували, вивели надвір
Під стіни Лаври та і розстріляли.
Від того на душі непевно стало –
Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
Чи то без його відома творять?
Що ж то за військо? То вже якась зграя,
Яка лише вбиває й оббирає.
Та хтось же те повинен зупинять?!
За пострілами видно, що бої
Лише у центрі тільки і тривають
Та Брест-Литовське поки ще тримають,
Нема вже інтенсивності тії.
А восьмого і центр, нарешті, стих,
Вночі бійці, напевно, відступили,
Лише шосе ще поки боронили,
Той відступ прикриваючи своїх.
Надвечір, врешті, тиша залягла.
Завмерло місто – що його чекати?
Сидіти по хатах чи то тікати?
Та довгою непевність не була.
Уже вночі погроми почались,
Вривались у квартири московіти,
Щоб цінностями в них заволодіти.
Спочатку за багатих узялись.
А там пішло. Хапали всіх підряд,
Хто лише підозрілим їм здавався,
Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
Так більшовицький починався лад.
Всіх офіцерів, де би не знайшли,
Вели до стінки, кожного вбивали,
Які шинелі офіцерські мали,
Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
Стріляли тих, хто десь при владі був,
Хто, їм здалося, косо подивився.
Тих, хто багатством з ними не ділився.
І просто так – бо потяг в тім відчув,
Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
І кат – ти тепер милуєш й караєш.
А, коли ще і дозвіл на те маєш,
То ти вже не людина – людожер.
Петро розправи вже не став чекать.
Хоча погони заробив він чесно,
Але кому то нині інтересно?
Потрібно швидко з Києва тікать.
Тримаючи в кишені револьвер,
У сутінках на вулицю подався.
Де вже перебігав, а де скрадався.
Стискав так зброю, що долоню стер.
Лежали трупи по снігу кругом,
Ніхто їх не збирався прибирати.
Не припиняли постріли лунати.
Та він уваги не звертав….Бігом!
Вже на Шулявці думав – пронесло.
Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
«А, ну стояти!» Стали на дорогу,
Щоб спроби обійти їх не було.
Петро не думав довго. То війна.
Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
Як мертвими на землю полетіли.
Не вбереглися – то вже їх вина.
Огледівся – чи не біжать за ним.
Та люди звикли пострілів боятись.
Ніхто на те не хоче наражатись.
Пірнув скоріше в темряву за дім.
За Києвом віддихався уже,
Сів на пеньок у лісі відпочити.
Задумався, що далі мав робити,
Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
Від того, що, нарешті зрозумів:
Відсидітися в стороні не вдасться
Від тої більшовицької напасті.
Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.

Послухав анекдот від Зеленського про війну Росії з НАТО і пригадалася давня історія, як вміють імперські армії воювати.

Горілка не доводить до добра.
Про це не раз вже люди говорили.
Ви чули, як австрійці бій пропили?
І це, пробачте, не словесна гра.
Було то так. Зібралися якось
Із турками австрійці воювати.
А Австрія тоді (ви б мали знати) –
Імперія іще була. Так ось,
Багато проживало в ній людей,
Народів різних і, таке бувало,
Що й мови один одного не знали.
І ось оте австрійське військо йде
Супроти турків. Попереду всіх
Летять гусари, ворога шукають.
Аж тут циганський табір зустрічають.
Коней спиняють стомлених своїх
І, щоби якось дух свій піднести,
В циган тих діжку шнапсу закупили.
Ну, сіли, звісно, тут же і розпили.
Тут треба ж ще й піхоті підійти!
І зажадали дати трохи їм.
Гусарам же самим здалося мало,
Вони піхоті дулю показали.
А то нахабством видалося тим.
Зчинилась бійка. Квасили носи,
Трощили зуби, билися затято.
Нові загони стали прибувати.
Хоч перші розібратись ще могли,
Що «наші» кінні тузять «наших» піших .
Ті за одних встрявали, ті за інших.
Так само кулаками «бій» вели.
Ті, що пізніше стали прибувати,
Рішили, що то «наші» турок б’ють.
А вже на турок накипіла лють,
Отож взялись у ту юрму стріляти.
Одна з сторін усе ж перемогла,
Побитого «противника» погнала.
Австрійські офіцери закричали:
«Хальт! Хальт!» - та для солдат була
У метушні чи ж мова зрозуміла.
Їм видалось, кричать: «Алла!Алла!»
Тож стрілянина більшою пішла.
А тут іще й гармати підкотили.
І бити стали ядрами в юрму.
До того ж, звідкись вирвалися коні.
Здалося, що турецька то погоня.
Таке тут почалось. В огні, в диму
Метались люди. Військо геть усе
У ту епічну «битву» вже вступило.
Само себе стріляло і лупило.
Здалося – турки мчать , земля трясе.
Всі кинулися через міст тікать,
Бо вже здалося – турки беруть гору.
Не витримавши, міст звалився скоро.
Тож людям довелося потопать.
Сам імператор Йосип теж гадав,
Що з турками прийшлося воювати,
Хотів був трохи тим покерувати,
А кінь його із ляку задки дав
Та й імператор в річку полетів.
Ото тим тільки й зміг порятуватись…
Прийшлося туркам довго дивуватись,
Коли прийшли сюди за кілька днів.
Навколо гори трупів, купи зброї.
Хто і кого на полі тім побив?
Ще перемога в жодному з боїв
Такою не була для них легкою.

- Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
Старі діди усілись на осонні
Під хатою. Здавалось, напівсонні.
Розімлілий дехто й очі закривав.
Щоб не заснути часом, то вели
Розмови про діла давно минулі,
Коли вони ще молодими були
Й багато чого різного могли.
Яким – худий старий високий дід,
Що притулився скраю на тій лаві,
Спочатку вуса пальцями поправив,
Прокашлявся, щоб голос так, як слід
Звучав. Лише тоді і відповів:
- Козакував, звичайно. Ще за Хмеля,
Як полиши́в я батькову оселю,
Так в Миргородськім по́лку і служив.
- А чи багато воювать прийшлось?
- Та ж вже прийшлося…З ким лишень не бився.
Хіба лише зі шведом не зустрівся.
Як ще живим зостатися вдалось?
- Ти б розповів,бо, не дай Бог, поснем,
Якусь свою історію цікаву. –
Озвався дід, що притулився справа. –
Можливо, сон то якось прожене?!
- Що ж вам такого би розповісти?
Хоча… Мабуть, про Городоцьку битву…
Надумався Богдан у кінці літа
Походом аж під самий Львів піти.
Умовив в тому також москалів.
В похід двома колонами пішли.
Ми через Теребовлю потягли,
А москалі, що Бутурлін повів,
Посунули гуртом на Язлівець.
Ішли страшніше, ніж сама орда,
Горіли, кажуть, небо і вода,
Пустелю залишали на кінець.
Та що вчинити ми із тим могли?
Нам треба було ляхів подолати.
А, як ще й з москалями воювати.
Та ми б ущент розгромлені були.
У Бережанах врешті-решт зійшлись
І далі уже разом подалися.
Тут москалі смирніш уже велися…
Чутки до нас, нарешті донеслись:
Те ляське військо, що Потоцький вів,
Без помочі татарської зосталось
(Орда тоді Крим стерегти старалась),
Злякалось нас і подалось на Львів.
А далі відійшло під Городок,
Де врешті-решт воно і зупинилось,
До бою готуватись заходилось,
Щоб вирішальний дати нам урок.
Той Городок на острові лежав
Посередині річки Верещиці.
Колись там замок був – татари ниці
Спалили. Може б, хтось відбудував
Та грошей на те, наче не знайшлось.
Тож навкруг міста вал із частоколом –
Ото і все. Ще й болота навколо,
Бо ж річище ставками розлилось.
На острів греблі з двох боків вели,
По них містяни в місто заїздили.
Тож ляхи там загін свій залишили,
Щоб нас ті, може, стримати могли.
Сам же Потоцький річку подолав
І табір влаштував на тому боці.
Брід через річку, мабуть, мав на оці,
Отож побіля того броду й став.
Хмель проти нього військом не пішов.
Бутурліна послав із москалями
Й Лісницького – полковника над нами,
Аби пустити трохи ляхам кров.
До Верещиці скоро підійшли
І там на її березі спинились,
Укріплення всі ляські роздивились,
Як би ми з ними справитись могли.
Піти на них по греблі – то біда,
Вони з-за валу всіх нас постріляють –
На вузькій греблі перевагу мають.
Але Лісницький тому раду дав.
Вночі, як все у темряві кругом,
Ми у човні легкі рибальські сіли,
Підкралися і місто підпалили.
Здійнявся на околицях вогонь.
Злякались ляхи, кинулись гасить,
Біля воріт позиціїї лишили.
Багаття те сигналом послужило.
Здолали наші першу дамбу вмить,
Ввірвались в місто. Ляхи у той час
Крізь іншу браму з міста відступили,
На боці тім за дамбою засіли,
Аби вогнем своїм зустріти нас.
А нам чого дарма ризикувать,
Під ляські кулі себе підставляти?
Взялись загату поряд будувати,
Аби по ній став скоро подолать.
Як ляхи то помітили, знялись
Та й до своїх скоріше подалися.
А ми переправлятися взялися,
Аж доки всі на боці тім зійшлись.
Тут вже взялись за справу москалі.
Їм теж себе схотілось показати,
Як вони вміють з ляхом воювати.
Рейтари стави війську на чолі,
Щоб ляхи часом раптом не напали,
Поки у війську шикування йшло.
То часу не багато зайняло.
У центрі піші москалі всі стали,
Кіннота їх прикрила по краях.
Тим часом ляхи також шикувались.
У них кіннота в основному малась.
Гусари зі списами у руках
У центрі стали, а легкі кінні
З обох боків від них розташувались.
І тут рейтари раптом всі зірвались,
Лиш курява знялася вдалині.
Помчали аби вдарити гуртом
І стрій ворожий в одну мить прорвати.
Потоцький мусив встріч гусар послати.
Хоча рейтари залп дали, ніхто
Проте, із ляхів не призупинивсь.
Списами тих рейтарів розігнали
Й на москалів за ними вслід помчали.
Та, ледве стрій гусарський опинивсь
Перед стрільцями, вистрілили ті.
Хто впав з коня, хто із конем звалився.
Хоч дехто до стрілецьких лав добився
Та піки перекрили їм путі.
Гусари, наче у грузькім болоті,
Застрягли між піхотою. Напір
Ударний вже скінчився до тих пір.
Отож, скоріш полишивши піхоту,
Гусари в свої лави подались.
А там, зібравшись з силами ще раз
На москалів напали. Та в цей час
Кіннотники москальські піднялись.
Їх раптом Ромодановський повів
На лівий край супроти кінних ляхів.
В них москалі врубалися без страху.
І лівий край не витримав, просів.
Став відступати. Саме у цей час
Йшло посполите рушення їм в поміч,
Про то не повідомивши нікому.
А ляхи враз подумали на нас,
Що то ми їх болотом обійшли
Й збираємось ударити у спину.
І ляський стрій позиції покинув,
Усі гуртом на захід потягли
У паніці. А москалі услід.
Потоцький намагався їх спинити
Та ледь до рук не втрапив московітам.
Рятуючись від смерті і від бід,
Весь свій обоз лишили на шляху.
І гетьманський бунчук із прапорами,
Литаври – все валялось під ногами.
А ляхи, проклинаючи лиху
Нещасну долю в Яворів помчали.
Хоча не всі далеко утекли.
Одні під ноги трупами лягли,
А других москалі полоном взяли.
Якби не ніч, дісталося б усім.
Лиш темрява когось порятувала,
Від смерті чи полону заховала
Під непроглядним пологом своїм.
Потоцький, як у Яворів діставсь,
Став посполите рушення збирати.
Та вже про битву стало тоді знати,
До нього так ніхто й не приєднавсь.
А ми тоді вернулися під Львів,
Де Хмель стояв, тримаючи облогу.
А він, про ту дізнавшись перемогу,
Звичайно, дуже з того порадів.

- А я скажу вам, хлопці, москалі
Ніколи свого слова не тримали.
Ото лише одне на думці мали –
Як би чужої прихопить землі. –
Старий козак із келиха сьорбнув
Та витер вуса рукавом сорочки,-
То тут, то там ухоплять по шматочку,
Щоб їхній цар отой московський був
Собі якогось титула додав.
У нього й так тих титулів до біса.
Їх цар і сам не пам’ятає, звісно.
Та спробував би хтось і не назвав
Хоча б одного. Крику на весь світ
І ледь не до війни страшна образа…
Про що це я? І не згадаю зразу…
- Що москалеві вірити не слід,-
Хтось підказав. – Ах, так, про москалів…
Згадав оце, як у похід ходили.
То ще при Хмелю. Взимку нас побили
На Дрижиполі. Я ледь уцілів.
Багато там козацтва полягло.
Та й москалів замерзло там чимало.
Та й ляхам теж поперек горла стало
І сил в них іти далі не було.
Але зима урешті-решт пройшла
І Хмель задумавсь про нові походи.
В Галичину сходить була нагода,
Московія війська свої дала.
Єдино ще – під боком кримський хан,
Який спроможний плани ті зірвати,
З ордою прийде ляхам помагати.
Отож у батька Хмеля визрів план,
Як хану руки-ноги пов’язать,
Щоб він не думав у похід рушати:
Удар потрібно Кримові завдати
Та сил на теє не відволікать.
Хіба що, може два якісь полки.
У москалів став помочі прохати.
Ті обіцяли неодмінно дати,
Боярина послали все-таки
У Астрахань, щоб сили назбирав.
Калмиків обіцяли підігнати.
Донці в поході мали помагати.
Але від слів далеко, все ж, до справ.
Похід москальський так і не почавсь.
Чума чи лінь завадили – не знаю.
Калмики теж з кочів’їв не рушають.
Отож, похід, здавалось, розладнавсь.
Тоді от Хмель мене якраз позвав
Аби на Низ з дорученням послати –
Низовиків на той похід підняти.
Та ще когось і до донців послав
З тим самим. Тож приїхав я на Січ
Та з хлопцями узявся говорити.
А їм чого то на січі сидіти,
Як здобич десь чекає, звісна річ?
А із донцями вже не первина
В похід ходити. Тож загін зібрали,
На отамана вергуна обрали.
Зібралася десь тисяча одна
Бажаючих податися в похід.
Тож навесні на Дон і подалися.
Донці уже озброєні зійшлися
Та струги готували, щоб, як слід
Крим потрусити. Їхній отаман
Павло, що також звався Чесночіхін,
Уже татарам влаштував «потіху»,
Щоб починав задумуватись хан.
На стругах вийшов в море й розорив
Аули всі татарські під Азовом,
Пустив орді ногайській трохи крові,
Ще й кораблі турецькі захопив.
Так і не дочекавшись москалів,
У середині літа й подалися,
Та за Тамань татарську узялися,
Розор вчинили на отій землі.
І десять днів їм не було спокою.
Хто уцілів, тікали у Тамань,
Мабуть, усе під впливом сподівань,
Що турки там прикриють їх собою.
А в кінці липня, бачачи, що всі,
Хто зміг, сховались за таманські мури,
Тоді ми і взялися «зняти шкуру»
З усіх, хто там за мурами засів.
Турецькі звички добре знані нам:
Вони удень їдять всі небагато,
А, як молитву прочитають п’яту,
То наїдяться та й лягають там
Поспати. Тим і скористались ми.
Тихцем на стругах берега пристали,
По двоє душ при них позалишали,
Хай дивляться за стругами тими.
Самі ж до стін Тамані подались,
Сторожу сонну швидко подолали.
Тоді уже на сонне місто впали,
Рубати туркам голови взялись
Та всім, хто опір в місті нам чинив.
Кого убили, кого розігнали,
Добра собі усякого надбали.
Я собі гарну шаблю прихопив.
Взяли в полон чотири сотні аж,
Три сотні душ своїх також звільнили.
Не руйнували місто й не палили,
Бо ж влаштували в ньому табір наш.
Тоді вже звідти і за Крим взялись,
Пройшлись походом по містах, аулах,
Що біля Керчі узбережжям бу́ли,
Аби всі чимскоріше в Керч зійшлись.
А там ми їх і візьмемо усіх
Тепленькими, щоб дарма не ганятись
За ними по степах, не марнуватись.
В містечках понад берегом малих
Ми діяли, як звично в козаків:
Підпалим місто, з трьох боків палає,
А ми уже з четвертого чекаєм
На перших, хто помчить – чоловіків.
Поб’ємо їх, тоді вже по хатах,
Бо ж опору нема кому чинити.
Татар вдалось добряче розорити,
Посіяли по всьому Криму страх.
А на початку серпня узялись
Уже й за Керч. З усіх боків обсіли
Та видертись на стіни захотіли,
А турки нам, однак, не піддались.
Там же й сипахи на той час були,
І хан татарську надіслав підмогу,
Як тільки вісті надійшли до нього.
Ми, навіть, мури міста не взяли.
Багато покалічили й побили
Із тих, хто нас на мурах зустрічав.
Та, врешті, отаман команду дав
І ми від міста разом відступили.
Околиці лиш розорили вщент
Та і в Тамань на стругах повернули…
Два місяці ми ще в Тамані бу́ли,
На Крим звідтіль ходили ще і ще,
Аби татарин спокою не мав.
Лиш коли море неспокійним стало,
Ми все здобуте у боях забрали.
Додому час вертатися настав.
Спалили місто, сіли й попливли
На Дон, а звідти вже й на Січ вернули….
- А що ж татари? А вони де бу́ли?
- Вони на Перекопі провели
Все літо. Хоча ляхи раз по раз
Просили хана чимскоріш рушати,
Він Крим не побажав тоді лишати,
В такий для нього неспокійний час.
Бо ж раптом ми надумаєм і всі
По Криму із вогнем й мечем пройдемся?!
Несолодко тоді йому прийдеться.
Тож він на Перекопі і засів.
У вересні уже, як ми пішли
З Тамані, він наказ дав вирушати.
Але потрібний час тоді вже втратив,
Бо ж наші вже в Галичині були.
Було би в нас достатньо сил тоді,
К’об москалі дали, що обіцяли,
Ми б Крим тоді добряче потріпали
А так… Хан нас не візьме на воді,
А нам його на суші не здолать.
Тож ми, як ґедзь, вчепилися й кусали,
Спокійно хану жити не давали…
Ґедзь хоч малий та спробуй раду дать.
А що було б, якби то москалі
Та слово своє стримали?!.. Та хану
Було б тоді в Криму і геть погано…
Тож віра їм – останнім на землі.

- Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
Та з весною знов взялися вони воювати,
Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
З Монастирища з боями важкими відбити.
А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
Оточили, обложили козаків в Сучаві,
І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
Думав було іти батько сина виручати,
Та полковники від того стали бунтувати.
Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
Зупинити непотрібний похід намагались.
Став черкаський прямо в очі полковник казати:
«Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
І полковникові тому відбатував руку.
Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
Лише коштувати буде йому часу й крові.
Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
І вони уже зі Львова в похід виступили.
Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
Щоби разом із ордою на короля вдарить.
Тут його й застала вістка, що сина немає,
Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
Як то боляче для нього – не сказав нікому.
Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
Сам же рушив королеві польському навстрічу.
«Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
Як король про те дізнався, почав відступати,
Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
Тут його і довелося Богдану застати.
Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
Сам став табором подалі, повелів татарам,
Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
Оточила орда ляхів, почала облогу,
Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
Та постійно нападає, не дає спочити.
Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
А союзники, хоч поміч і пообіцяли
Та ж три тисячі усього до нього прислали.
Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
Перерізали татари всі шляхи-дороги.
Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
Облягли його надійно татари й козаки,
Тож надія перемоги пропала усяка.
А козацькії загони в Галичину ходять,
Із Волині цілі стада худоби приводять.
Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
І тут саме москалики «свиню» підложили.
Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
То погодилася Дума боярська на злуку.
Дочекались, коли, врешті хвилина настала
І от-от все ляське військо здаватися мало,
Появились посланці їх «з радісною вістю»
Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
Щоб почули то татари, для них все й робилось,
Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
То дарма нехай чекає помочі від хана.
Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
Як війну цю закінчити найскоріше миром.
Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
Отож швидко підписали мирову угоду.
Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
Ще й таємної добився згоди хан від нього:
Сорок днів він має право Волинь грабувати,
Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
Розверталися татари й чимскоріш тікали,
Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
З людоловами полковник гратись не збирався.
Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
Повів полки українські вже до Чигирина,
Аби врешті поховати загиблого сина.
А у ляхів вже і сили радіти не було,
Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
А зробили, щоб татари ворогами стали.

У корчмі нема як продихнути,
Дим кругом коромислом стоїть.
Хтось уже набрався й гомонить
Голосно, усім в корчмі тій чути.
Там сидять селяни й мовчки п’ють,
А в кутку за стіл козацтво всілось.
Видається, наче вперше стрілись.
Корчмаря з замовленнями ждуть.
Коли кухлі брязнули об стіл,
Узялися, горло промочили,
А тоді уже й загомоніли,
Зрідка озираючись навкіл.
Двоє були тільки-но з Січі,
Третій говірливий із Полтави,
У Черкаси добиравсь у справах.
А четвертий стомлено мовчить,
Якусь думу думає, мабуть.
От Степан з Полтави і вчепився:
- Чоловіче, хто ти? Назовися!
В нас із незнайомцями не п’ють.
Той від дум, нарешті, відірвавсь,
Усміхнувся: - Вибачайте, братці,
Притомився, ледь сюди дістався.
Із Кальницького полку я, Панас.
- Із Кальницького? Що під Богуном?
- То мій полковник. – Розкажи, козаче…
Тут вістки розлетілися, неначе…
Коротше, правда, а чи ні воно,
Що копняка Чарнецькому дали
Такого, що втікав він без оглядки?
А військо все його із переляку
Ще довго зупинити не могли?
- Що так, що ні – сказати не берусь.
За ляхами далеко ми не гнали,
Але, що добре прочухана дали,
То точно. – задоволено всміхнувсь,
Згадавши, певно, щось таке собі
Із того, що побачить довелося.
- Та ж розкажи, як Богуну вдалося
Чарнецького побити в боротьбі?
Почувши, про що мова, навкруг них
Зібрались всі, послухати охочі.
Панас на мить примружив свої очі,
Немов думок збираючи своїх,
А далі свою розповідь повів
Про те усе, що довелось побачить,
Про славу, про звитягу, про удачу,
Про Богуна й заклятих ворогів:
- Весна ще не вступила у права.
Хоча вітри із півдня вже гуляли,
Сніги поволі у струмки спливали
І степ навкруг потроху оживав.
Ми ще зимовим розкладом жили.
Стояли сотні по своїх квартирах.
Із ляхом, наче ж розійшлися миром,
Хоч ляхи і порушити могли.
Ми ж прикордонний полк. Отож, на нас
Вони б якраз найперше і напали.
Та поки злих вістей не долітало
І сподівавсь Богун, що буде час
Зібрати полк, як щось не так піде.
Вже ж досвід із Нечаєм добрий мали.
Але, все рівно, бачиш, узівали,
Не знали, що Чарнецький з військом йде.
А він хоругви панцирні зібрав
З п’ятнадцять тисяч жовнірів і шляхти.
Та ще й німецьких найманців багато.
Крім того слуг обозних купу мав
І челяді озброєної. Всіх
Ще тисяч десять можете додати.
Та й Чорним шляхом взявся простувати
На Умань. Розсилав злодюг своїх
Вогнем й мечем населення карать.
Вони усіх жорстоко катували,
Міста і села люто плюндрували,
Щоб по собі нічого не лишать.
Швидкі загони нищили були
Застави наші і малі містечка.
І, вже як були зовсім недалечко,
До Богуна ті вісті донесли.
На збори часу зовсім не було.
Бо, щоби полк докупи весь зібрати,
То треба тиждень, а то й більше мати,
А ще ж дороги зовсім розвезло.
Тож він чотири сотні встиг зібрать
І став гадати – де б з тим військом стати,
Аби дорогу ляхам перетяти.
Та часу довго не було гадать.
Отож він Монастирища обрав
За кілька верст від Кальника над шляхом.
Його ніяк не оминути ляхам.
Отам з своїми сотнями і став.
Воно – містечко, наче і мале,
Але, при тім, міцну фортецю мало,
Що на узвишші над ріку стояла.
Хоч дерев’яний замок той, але
Із трьох боків там урвища, яри.
Серед боліт ще річка протікає,
Що ж трьох боків фортецю омиває.
А ляхам, щоб задертись догори,
Потрібно вовчі ями подолать
Та шанці, та рови, та частоколи.
Не надто гарне ляхам бою поле,
Бо ж з заходу лиш можна наступать
Через то все, що перепинить шлях.
Та й ми ж сидіть не будемо, чекати,
Свинцевими гостинцями стрічати
Усіх їх будем. Не зрадіє лях…
А, ще одне: за річку, між ярів
Ще слобода Аврамівка. З валами
І палісадом. Зовсім поряд з нами.
Богун туди кінноту перевів.
Лиш сотню в Монастирищах лишив
Кгрозденка та іще кінноти трохи.
А тут і ляхів вздріли, як гороху.
Чернецький нас узяти поспішив.
Два дні безперестанку йшли бої.
І день, і ніч вони нагору дерлись.
Але у оборону нашу вперлись,
Лиш трупи залишаючи свої.
Та вперто лізли і по трупах тих.
На другий день вже вдерлися до міста,
Вал захопили, далі стали лізти.
Вже сил немає зупинити їх.
Уже Кгрозденко мертвим поваливсь.
Вже частокіл і замок підпалили
І перли ляхи з усієї сили.
І нам лиш шанс померти залишивсь.
Але вночі у темряві й диму,
Як ляхам поволока вкрила очі,
Богун за міст в Аврамівку проскочив
І дав наказ загону своєму
Всім кожухи навиворіт одіть,
Як то татари дуже полюбляють.
Вже ляхи перемогу відчувають,
Аж з тилу тут на них «орда» летить.
З татарським галалайканням вони
Зненацька на тих ляхів налетіли.
Куди ураз й поділась ляська сила.
Лиш здогадом налякані одним,
Вони, немов ошпарені, мерщій,
Полишивши і вантажі, й обози,
Помчали геть подалі по дорозі.
Ніхто уже не згадував про бій.
Наввипередки мчали через ліс,
Покинувши поранених і хворих,
І все, що нахапали на цю пору,
Немов за ними гнався якийсь біс.
Встеляли своїм трупом Чорний шлях.
А наші гнали слідом і рубали
Усіх, що лиш під руку потрапляли.
І ляхів підганяв постійно страх.
Так деякі пробігли і сім миль,
Що, навіть кінні їх не наздогнали.
Лише під ранок наші повертали,
Хоч втомлені та раді від зусиль.
А скоро Хмель на поміч нам прибув.
Та припізнився. Ляхів вже не знати.
Велів Івану все розповідати.
А, коли всю історію почув,
То голосно став довго реготати
Та Богуна поплескав по спині,
Що гарно прислужився на війні
І зміг належну відсіч ляхам дати.

То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
То Тимофій до Молдови свататись іде.
І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
Здумав Богдан оженити старшого свого
На Розанді - доньці гарній Лупула того,
Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
Йому з ляхами боротись, подолати їх.
Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
А за ним тихенько батько із полками йде.
Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
Доведеться тоді йому добре пояснить,
Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
Бо коханню заважати – то великий гріх.
Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
Аби гетьман Калиновський його виручав.
А у ляхів свої види на Молдову є.
Калиновському ж і помста спати не дає.
Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
Скільки років у полоні у Криму провів.
Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
Понад Бугом чималенький табір збудував,
Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
Іще більше розізлився, бо в листі тому
Той писав, що неслухняний його старший син
Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
Чому ляхи зупинились на шляху його?
І лихого чи не мають на умі чого?
Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
То вони в гарячці можуть добре і побить.
Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
І дорогу до Молдови синові дали.
Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
Ляський табір і напасти наміру не мав.
Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
Тут південніше йі татари річку перейшли.
А на другий день напали ляські табуни
Та коней собі забрали багатьох вони.
А на перше червня й зовсім близько підійшли.
Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
Послав тоді Калиновський кінних проти них
Та татари завернули в степ коней своїх.
Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
Полякались тоді ляхи, раду завели,
Пробиватися із боєм радить почали.
Залишити табір німцям, хай боронять тут,
А самі вони прорвуться і війська зберуть
Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
- Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
А вночі, як ляхи раду в таборі вели
І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
Не промчиться непомітно поміж них і птах.
Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
- Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
Калиноввський налякався, до німців помчав,
Їхній полк окремий табір понад річку мав.
Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
А уся кіннота ляська здумала якраз
Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
Може там в степу рятунок для себе знайде.
Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
То одразу у атаку козаків погнав,
Щоб врубались в середину табору того
І надвоє розділили чимскоріш його.
Та велів Золотаренку з півночі іти,
Від Ладижина на табір козаків вести.
Бачить тоді Калиновський – непереливки.
Кинув на Золотаренка піші він полки.
Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
Аби з ним вона на південь на татар пішла.
Ледве вирвалися ляхи з табору того,
Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
Нема кому воювати, з ким татар долать.
Калиновському прийшлося в табір повертать.
А у таборі не знають – хто уже і де,
Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
Напосілися козаки, ляхів розвели.
Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
В темряві супроти ляхів битись не хотять.
Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
Запалало, освітило усе навкруги,
Добре видно, де козаки, а де вороги.
Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
Опирались люто ляхи, билися на смерть,
А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
Поки ляхів добивала в таборі орда,
Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
Налетіли козаченьки на німецький стан.
Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
Бій короткий та жорстокий , табір здобули
І усіх підряд рубати вони почали.
Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
Тут загинув Калиновський, син його поліг,
І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
А тим часом на півночі бій іще кипів,
Ляхів там Золотаренко добре напосів.
Та ті люто опирались. Коли бій затих
Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
Повів тому помагати. Вдарили у тил,
Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
І рубали, вирізали до одного всіх.
Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
За півночі стихла битва – нема кого бить.
Усе військо ляське майже покотом лежить.
А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
Весь полон, що залишився і добро віддав
Він татарам. Добра було вдосталь отого,
Полонених зовсім мало. А усе того,
Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
Може, то було й жорстоко та ж війна була,
Та і рана берестецька ще ж не зажила.
Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
Та й наказу вирушати до Молдови дав.
Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
Та місцевим поховати їх усі велів.
Ті не стали то робити – багато ж таки.
Довго ще на тому полі біліли кістки.