В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.

Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
Жодна шабля зі світу білого не звела.
А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
Почалася робота, яку довго чекав –
Звільнення України від нахабних панів –
Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
Пам’ять все повертає на прожиті літа.
Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
І далеку Вільшану, де худобу він пас.
Не свою, а громадську. То найліпший був час.
Кругом степ неозорий і зелені гаї.
Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
Та дитинство не довге у селянських дітей,
Довелося забути уже скоро про те,
Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
А він же із малого та й не звик слугувать.
Часом і огризався, за що пахолок сік
Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
Та не стримався якось, як приїхав панич,
Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
Але пахолок дужий у лице зацідив,
Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
І подався у степ він, де ніхто не знайде,
Де його лише воля – куди схоче – піде́.
Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
Саме так і з’явився його перший загін.
Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
Бо ж таки поламали пани носа йому.
Обіцяв ще помститись паничеві тому.
Але згодом забулось, не до того було,
Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
Особисті образи мусили відійти,
Перше треба нещасним людям допомогти.
Добре сала за шкуру він панам заливав,
Але всіх захистити просто сили не мав.
Все чекав, як підніме хтось на битву народ
Проти панського гніту, проти ляхів…І от
Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
Що усім підніматись він на битву велить.
Як такого наказу не дотримає він?
Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
Жовті Води, як нині перед очі його,
Оточили козаки в полі ляха того,
Він возами обставивсь та гармат встановив.
Так стояли в облозі вони декілька днів.
Стали ляхи просити пропустити назад,
Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
Щоби слово він стримав і бува не напав,
Він із Крисою разом у заручниках став.
Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
Щоби того догнати. І повірили ті.
А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
І, коли налетіла татарва звідусіль,
Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
Не зосталося ляхів у краю панувать.
Поки гетьман спинився і полки гуртував,
Він Максима направив, щоб життя не давав
Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
А тим часом подався, на Полонне напав,
Неприступним, говорять, його лях називав.
Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
Добре ляхів побили і гармат здобули.
Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
Хоча сили і менше у Яреми було
Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
Та не став він чекати, підняв полк і помчав
І на військо те ляське нападати почав.
Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
Все здавалося, наче в безкінечному сні.
Скільки там на тім полі його хлопців лягло
Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
Вже на третій день кляті з того поля знялись
І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
Там лях війська багато і гармат накопив.
Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
І драбини високі, і гарматами бив.
Копи сіна й соломи серед ночі палив
Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
А воно так палало, вітер так його рвав,
Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
Поки паніка в місті, він атаку повів,
Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
Не вдалося. З другого на плотах підпливли
І, забратись на стіни, на високі змогли.
Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
Там і зброї багато і продуктів взяли
Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
Але там не вдалося. Хмель покликав його,
Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
Поки ляхи старались через річку пройти,
Повелів йому табір ляський Хмель обійти
І, як тільки на ляхів козаки налягли,
Ті збиратися стали, утікать почали.
Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
Аби жодного ляха з табору не пустить.
Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
Що найперший у Львові за два дні появивсь.
А добра залишили, і гармат, прапорів.
Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
Та сидіть не збирався він на полі тому,
До Варшави дістатись вже хотілось йому.
Тож на Львів подалися і його облягли.
Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
Не хотілось татарам на розор віддавать.
А містяни уперлись, не здаються ніяк.
Треба якось подати їм загрозливий знак.
Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
І вночі на той замок на Високий напав.
Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
Там до нього піднятись, діло вже не просте.
Тим не менше, козаки прапор свій підняли
На Високому замку. Звідти, навіть, могли
Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
Вже зима підступала, почались холоди,
Завітали хвороби. Й він тієї біди
Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
Не став далі лежати, все у Божих руках.
Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
Рів, річки розливались та іще й болота.
Хоч відводили воду, а вона прибува.
А тут пошесть у війську почалася нова.
Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
І не можна від того врятуватись ніде.
Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
У пропасниці лютій у пекельній горів.
Та боровся, піддатись не збирався він їй,
Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
Але Хмель раптом здався, перемови почав.
Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
І війська від Замостя на Варшаву повів.
Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
Дав його прикувати до гармати наказ.
Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
Повелів розкувати. Та зламалося щось
У душі його раптом, мов обрізало. Ось
І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
Зовсім сили не стало і підняти руки.
Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
Син єдино зостався, поряд з ним воював.
Є кому передати всі надбання свої,
Є кому далі вести за свободу бої.
Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
Молодий іще, наче, а рука вже важка…
Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
Недаремно, одначе, все життя пригадав.
Бог йому наостанок шанс такий і надав.

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.

- «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
Йому обіцяли, що він на чолі
Їм буде, царем стане в їхній державі.
А, бач, одурили. Хоч з тої біди
Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
Схотів справедливість у них відновити,
Подався із військом. Та мусить сидіти
Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
Сил надто замало аби Москву взяти,
Щоб трон свій законний посісти у ній.
Сил надто замало у нього на бій,
А гонор шляхетський не дасть відступати.
Тож просить у поміч. Чому б не піти?
Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
Ще й від короля будем дещицю мати,
Як зможемо сина із пастки спасти.
Чи згодне на те товариство?» Ураз
Злетіли шапки, загуділа вся рада.
На заклик козацтво відкликнулось радо,
Бо ще й отаман буде славний у нас.-
Степан зупинився, з багаття дістав
Цурпалок, що з боку одного димівся,
У люльці тютюн запалив, знову всівся
І лише тоді говорити почав:
- У червні то, хлопці усе й почалось.
Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
Хто дуже хотів з москалем воювати.
Тож військо урешті на схід й подалось.
Я був у полку Дорошенка тоді.
Він кращим полковником був в Сагайдака,
Знав добре науку військову усяку
І добре в полку за порядком глядів.
Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
Що їх москалі так, як слід укріпили,
Спинив Сагайдачний усі наші сили,
Велів Дорошенку піти навпростець
В Рязанщину. Поки все військо стояло,
Наводило лад у полках. Ми бігцем
Пройшлися рязанським глухим путівцем,
Міста узяли, які нас не чекали.
Зненацька під саму Рязань підійшли,
Посад розорили й дощенту спалили,
Поки у кремлі москалі всі сиділи,
Дивились, бо ж що учинити могли?
Нажахані нашим раптовим наскоком,
Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
А в них лиш від імені стигне вже кров.
Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
Ми ж здобич набрали й назад подались.
Діждавсь Сагайдачний повернення наше
Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
А в ньому і стіни високі стоять
І всі москалі поза ними засіли.
У полі стрічати нас не захотіли,
Хоч сил чималенько і мали, видать.
Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
Підмогу прислали. Було кому битись.
Але порішили вони відсидітись
За стінами. Нам же викурювать їх.
Два тижні те місто в облозі було.
Два тижні на стіни високі ми дерлись.
Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
А часу у нас не було, як на зло
Аби їх за стінами тими дістати.
Отож, Сагайдачний урешті рішив –
Сидіти за стінами тих полишив,
Навіщо і сили, і час витрачати.
Від страху не виповзуть звідти вони.
А ми на Москву чимскоріш подалися
Поки ще московські війська не зійшлися
Над річку Ока із тії сторони.
Бо ж річку здолати нелегко тоді,
Як ворог на березі тому засяде
І спробує нам в переправі завадить.
Поляже козацтва, спливе по воді.
Поки до Зарайська все військо ішло,
Полковник загін попереду відправив,
Аби ми належно розвідали справи,
Що там на тім березі. Сонце зійшло,
Як ми вже Оку тиху ту подолали,
Зайшли у село, що лежить на шляху.
Воно, мов у вічну годину лиху –
По вікна хатки в землю аж повростали.
Солом’яні стріхи уже прогнили.
Навколо нема ні садів, ні городів.
Паркана і того побачити годі.
Селяни зі страхом до нас підійшли.
Боялись, що будем наругу вчиняти.
Та що нам із тої бідноти узять?
Давай ми у них про новини питать.
Вони ж нам багато змогли розказати.
Що військо уже до Коломни ввійшло:
Дворяни і діти боярські, із ними
Московські козаки (лиш звались такими),
Та ще астраханських татар прибуло.
Вони переправи повинні зайнять
Аби через річку нас не пропускати.
Із тими вістями і стали вертати,
Скоріш Сагайдачному те передать.
Зустріли козацький в путі авангард,
Який перед війська ішов до Зарайська.
Заграла враз кров в наших жилах козацька,
Не стали вертати до війська назад.
З вістями відправили лиш посланця,
Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
А там москалі так нахабно велися,
Не знали, напевно іще до кінця
Із ким мають справу. Зібралися всі
І вийшли у поле аби нас стрічати.
Ну, ми налетіли, взялися рубати,
Скупали нахаб тих в кривавій росі.
Хто трупом упав, хто назад дременув.
На їхніх плечах ми в острог залетіли.
І кремль їх одразу узяти хотіли
Та ворог до нього ворота замкнув,
Своїх на поталу полишивши нам.
Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
Аби нам у спину ножа не встромляли.
Отож, москалі окопалися там.
А стіни високі і страх в москалів
Такий, що боялися нас гірше смерті.
Сиділи, від нас боронилися вперто.
Уже й Сагайдачний із військом приспів.
За декілька днів новий штурм почали,
Посад дерев’яний навкруг підпалили,
Щоб димом на той їхній кремль курило.
Та взяти, все рівно, його не змогли.
Тож знов Сагайдачний не став насідать.
Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
За нами услід вони не подадуться,
Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
Тим часом вже князь Воротинський, який
Командував військом московським, зібрався,
На лівому березі вже окопався,
Аби у ріці потопити наш стрій.
Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
Чого б через річку у лоба кидався?
Поблизу Остра з усім військом зібрався.
Загін у Мещерські краї відіслав,
Аби наробили там шуму і гаму
Та тих москалів трохи відволікли.
У розвідку перші загони пішли,
Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
Ті кинулись битись. Їх більше було,
Отож козаки у кінці відступили.
Тому москалі дуже сильно зраділи,
Немовби їх військо всіх перемогло.
Князь тут же цареві бумагу послав,
Що вже переміг усе військо козацьке,
І що вирушає в похід до Зарайська…
На другий день знов Сагайдачний почав
Козацтво човнами в той бік посилати.
Човни Воротинський гарматами стрів
І дуже із того, дурненький радів,
Що зможе козацтва втопити багато.
А гетьман тим часом козацтво послав,
Щоб зліва і справа ріку подолали.
Поки москалі в річку ядра кидали,
Вже полк наш на боці на тому стояв.
Злякавшись, що можуть його оточити,
Князь з військом бігом до Коломни помчав.
Там табір його розбігатись почав,
Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
Найперші московські втекли козаки,
Частину обозу вночі прихопили ,
А князю сказали, що не мають сили,
Щоб із Сагайдачним боротись поки.
Слідом астраханські татари пішли.
Іще ті вояки. Із війська зосталось
Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
Іще дев’ятсот. Та вони злі були
На князя, тож слухать його не схотіли.
До сутичок, навіть між ними дійшло.
Дворянство вогонь із гармат повело,
Московські козаки дворян потопили.
Отож Воротинський, задерши хвоста
Подався до Гжелі, царю відписавши,
Що бився завзято й, поразки зазнавши.
Вже ризикувати всім військом не став.
Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
Ганятись за ним, подолали ріку
Та і подалися тоді на Москву,
Де нас Владислав і поляки чекали.

Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
А другий шука постійно нагору путі,
Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
От такою і в Івана доленька була,
Через всякі перепони його провела,
Та вінба́тьківського столу так і не посів,
Все по світові мотався та князям служив.
Був Іван, іще Берладник прозивався він,
Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
Та чи то Івана пізно надто народив?
Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
У Перемишлі за князя дядько його став,
А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
А в Звенигороді тому слави де знайти?
От, коли б в велике місто княжити піти!
А, тим часом повмирали й дядькові брати,
Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
Отож воно багатіло на отих шляхах.
А Івана заздрість мучить через те, що жах.
Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
Не знайшли спільної мови боярство і князь.
Надто владний і підступний виявився він.
Не схотіли із ним жити серед одних стін.
Якось взимку полювати з міста він забравсь,
Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
Якщо шанс послала доля, як же упустить?
Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
Із князів ніхто законним того не сприйняв,
Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
Та й надії на боярство галицьке нема.
Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
Що тому протистояти він не мав і сил.
Ледь почувши про зухвалу виходку того,
Дядько прийшов покарати небожа свого.
Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
Та й чекає, поки дурість небожа мине.
Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
Де і ділась войовничість, підупав і дух.
І в очах Івана також вже вогонь потух.
Та здаватися на милість і не дума він.
Якось тихо серед ночі підніма загін.
Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
У Звенигород Івану вороття нема,
Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
Там у Берладі багато бродників гуля,
Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
Бо та вольниця за себе може постоять,
Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
Коли всьому тому люду ради не даси.
А без того, ну, який же ти у біса князь?
Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
Може й дядька переможе свого у бою.
Тож узяв свою дружину, через степ помчав
І до Всеволода в Київ він на службу став.
Не мирився князь великий Всеволод тоді
З князем галицьким. Івану дуже порадів.
От хто йому допоможе Галич подолать!
Володимирко ж не думав все так залишать.
Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
А інакше мене з військом в Києві чекай.
Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
Той розсердився ще більше, підняв свою рать
Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
Та й на галицькії землі з військом тим напав.
Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
Кілька місяців просидів… та не захопив.
Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
Що Іванові робити лишилось тепер,
Як заступника не стало? Куди йти йому,
Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
Тут за Київ колотнеча саме почалась,
Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
І тому великим князем саме він і став.
Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
Як нема свого князівства, що ж його робить?
А так можна якісь землі собі заслужить.
Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
А Іван зі своїм військом в помочі йому.
Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
Полишив під вражу руку землі всі свої.
Уникав постійно бою, все чогось чекав,
Мабуть, якось одурити сподівання мав.
Не подобалось Івану воювати так,
Йому мріялося бою та стрімких атак.
Тож покинув Святослава, хай воює сам
І подався до Смоленська послужити там.
Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
З Ізяславом він і Галич перейме колись.
Але мрії залишились мріями лишень,
Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
За два роки заробивши. Все змінилось враз.
Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
Він у Києві сидіти також захотів.
Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
В дуже тісному союзі галицький був князь.
Став би Юрій помагати Галич звоювать?
Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
Сам Іван у тих подіях участі не брав.
Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
Понад озером над Білим стріла вража рать
І змогла полкам Івана добре чосу дать.
Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
І нема куди Івану звідти утікать.
А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
Свого сина Ярослава свататись прислав
Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
Вже про Галич нема мови, голову б знести,
Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
Із дружиною в походи більше не ходив.
Сподівався, що минеться скоро та гроза.
Не минулась. Дядько жити довго наказав.
Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
Незабаром Ізяслав теж київський помер.
І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
Як же родича не вважить? Юрій повелів,
Андрій швидко на Івана кайдани й одів
Та й відправив до Києва з Суздаля його,
Аби далі уже в Галич передать того.
Та у Києві вступився був митрополит.
Та й ігумени сказали: так робить не слід.
Як не як – то Ярославич та і князь таки…
І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
По зимових по дорогах нескінчений шлях.
Вже тоді в душі Івана оселився страх,
Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
Узяли з саней Івана, кайдани зняли
І до князя Ізяслава тоді повезли.
У Чернігові той правив та ворогував
З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
Юрію ж не до Івана було у той час.
Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
І смоленський, і волинський поміч подали.
Вже на Київ із полками навесні пішли.
Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
Нема чого воювати. Отож Ізяслав
Скоро увійшов у Київ й князювати став.
Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
Він же майже незалежно в Галичі сидів.
Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
Що той ворога у руки йому не віддав.
Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
І під стіни його міста військо приведе.
Знайшов між князів підтримку і листа послав
Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
Та й надумався у поле з Києва тікать.
Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
До берладників із нею на Дунай пішов.
Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
Проти того Ярослава воювать зібравсь,
Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
Ще і половців до себе орду приєднав.
Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
Та Іван шляхи найперше перетяв туди
По яких купці товари у Галич везли.
Здобичі із караванів вдосталь здобули.
Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
І не треба підганяти, щось там говорить,
Коли жадоба у серці кожного горить.
Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
Повів військо своє швидко, до Дністра привів
Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
Коли місто грабувати їм забороняв.
А чого ж іще походом вибрались вони?
Половці за те найперші розсварились з ним.
Їм така війна не треба. У степ подались.
Та й берладники від нього слідом розійшлись.
Всі обрушились надії Галич звоювать.
Довелося до Дунаю знов йому вертать.
Та недовго сумував він. Гінці прибули -
Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
Не став він дорогоцінний витрачати час,
Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
Із боярами миритись взявся Ярослав.
Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
Та й на Київ із полками своїми подавсь.
Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
Там очухався, зібрався з силами таки,
Щоби владу повернути, зготував полки.
Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
Та й Чернігів князювати його не пускав.
Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
На Чернігівщині й там вже князювати став.
Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
Щоб берладників підняти у похід ще раз.
Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
Там багато торгували київські купці.
Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
Збагатились його люди, сам він збагатів,
У Олешші князювати, навіть, захотів.
Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
Послав лодіями військо чималеньке князь,
Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
Довелося чимскоріше місто залишить.
Подались на захід степом, думали – втечуть.
А ті кляті слідом гонять та не відстають.
І таки догнали, врешті при Дичині їх.
Порубали, покришили в полі майже всіх,
А кого не порубали – у полон взяли
І до Києва до князя свого повели.
Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
До берладників вертатись сенсу не було,
Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
Та натрапив випадково на торчеську рать,
Що на службі в Ростислава на той час були.
У бою у тому князя не уберегли.
Залишився Іван знову в світі сам-один.
І не знав куди податись міг би врешті він.
Все життя провів при комусь,все комусь служив,
Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
До Русі йому вертати тепер було зась.
Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
То для бідного Івана краще вже не жить.
А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
Там на службу імператор взяти буде рад.
Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
Він бо до життя такого зовсім і не звик.
Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
Знав, що то не подарує Ярослав йому.
Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
До останнього він бився, доки й меч зламав.
Ті накинулися разом, а він сил не мав.
Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
Прикусив він на сорочці тоді комірець,
Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
Не вдалося Ярославу його захопить.
Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
Але більше варіантів Бог йому не дав.
Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
Та сконав десь на чужині кинутий один.
Де й могила його була – то ніхто не зна.
Отак доля посміялась – бач, яка вона.

Про самодурство, що аж випира
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!

Стоять дідусь з онуком на Горі
Над Боричевим. Сонечко пригріло
Та поки ще з зими не потепліло,
Холодний вітер ще о цій порі
Примушує вдягатися тепліш.
Внизу Дніпро свій норов проявляє,
Увесь Поділ водою заливає,
Над берегом видніють стріхи лиш.
По вулицях мотаються човни.
Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
Вода вже аж під Гору підкотила,
Скидаючи піняві буруни.
- Оце так повідь! – вигукнув малий,-
Я ще Дніпра такого і не бачив,
Розлився він, як справжнє море, наче.
Дідусю, він завжди бува такий?
- Так, навесні, як крига скресне, то
Він води в себе стільки набирає,
Що, навіть, русло її не вміщає.
- І що, із тим не справиться ніхто?
- Чому ж?! Колись, казали ще діди,
Дніпро весною більше розливався,
Ледь не під княжий терем підбирався,
Аж так багато було в нім води.
Але один знайшовся чоловік,
Що Чорторий прорив і пустив воду
В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
- А як він сам той Чорторий прорив?
- Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
Тому ж то Чорториєм і прозвався,
Що він чортів до того прилучив.
- А розкажіть, як саме то було,
Бо я ніколи і не чув такого.
- Було то ще за князя. От якого –
То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
Але було. Щороку навесні
Дніпро водою сильно розливався.
Народ від того дуже настраждався.
Бо ж, як весна – то, наче по війні.
Усе змива – городи і хати
Спливають кожну весну за водою.
Ішли до князя із бідою тою.
Та чим би він їм міг допомогти?..
А то якось сиділи у корчмі
Чоловіки. Вже випили добряче
І кожен вже героєм себе бачив.
Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
Щось мова саме за Дніпро зайшла.
Один і каже: «Коли б воля мо́я,
То я би уже справився з водою,
Вона б отак Подолом не ішла».
«Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
І пустив воду мимо від Подолу!»
«Та ти би з тим не справився ніколи!»
«Та я б за тиждень…Хай би лише дав
На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
Ген на Горі. Йому немає й діла,
Що тут вода дніпрова наробила...»
А далі став дурниці говорить…
Уранці в двері його раптом «грюк»:
«Відкрий, до князя тебе викликають».
За руки напівсонного хапають
Й до терема не випускають з рук.
Той вже й забув, що сп’яну говорив.
Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
«Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
Говорить князь, - то що ти там наплів?
Що можеш воду річки відвести,
Аби вона Поділ не заливала?»
« Та то…Та я…То люди набрехали…
То біс поплутав, князю. Вже прости».
Та князь, неначе тих не чує слів:
« То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
Але дивись, щоб потім не жалів!»
Іде нещасний, носа опустив,
Не знає, навіть, що йому й робити.
За тиждень може й голова злетіти
Із-за дурних по-п’яні його слів.
Незчувсь, як до сусідки завернув.
Жила бабуся у старенькій хаті,
Казали, наче вміла відьмувати.
Ледь до дверей ступив, ураз почув:
«Заходь, сусіде. Знаю про біду.
Та не печалься – дамо раду тому.
Але ти тільки не кажи нікому.
Чекай, я зараз зілля віднайду».
Порилася у схованках своїх,
Передає йому торбинку з зіллям.
« Уважно слухай. Нині в ніч весілля
У дідька. Він склика чортів своїх
На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
«Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
«А, раптом дідько той мене впізна?»
«Про «Отче наш» й на мить не забувай,
Тоді чорти тебе і не помітять.
Як уже місяць уповна засвітить,
Мерщій з своєї засідки вставай,
Перехрестись і зілля тим чортам
Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
Візьми бадилку часнику отам,
Сплетеш вінки і ті вінки чортам
Чіпляй на роги та хрести щосили,
Щоби вони і рипнутись не сміли.
Дивися, часом не засліпни сам.
Вінки ті їхню волю заберуть.
Проситись будуть, злато обіцяти.
Та ти не поспішай вінки знімати
Аж доки русло те не прогребуть.
Та із них, клятих, ока не спускай,
Захочуть десь у сторону звернути,
Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
Тоді він них на капості чекай»…
Вінків удома чоловік наплів
Та і подавсь тоді на Лису гору.
А там воно уже і вечір скоро.
Як тільки місяць над рікою сплив,
Взялись туди збиратися чорти.
Уже нема і місця, де ступити.
Аж тут і місяць вповні став світити.
Тут чоловік, хоч страшно було йти,
Уголос став казать свій «Отче наш»
І сипати чортам у очі зілля.
Зчинивсь переполох на тім весіллі.
Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
Копита замелькали. Та не всі.
Кому те зілля втрапило у очі,
Як ідоли стояли серед ночі
І місяць повний понад них висів.
Накинувши на роги їм вінки,
Велів усім аж до Десни летіти.
Сказав на місці - мають що робити.
Хоч ті і не хотіли, а таки
Примушені були те русло рить.
Гребуть щосили, куряву здіймають,
Бо ж часу небагато зовсім мають.
Пообіцяв-бо він їх відпустить,
Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
Як він взіває, в сторону звертають
І кудись вбік копати починають,
Де вже молитви їм не чуть слова,
Щоби раніш звільнитись та втекти.
Та він побачить і на них нагрима.
І знов чита молитву понад ними.
Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
Утомиться він, сон його здола,
І знов чорти у сторону звертають,
Але, при тому, все рівно копають.
Він кліпне, ущипне себе й зо зла
Ще голосніше «Отче наш» читає,
Чорти вертати змушені назад.
І знову в нього все іде на лад.
Вже скоро і світати починає,
А він уже і до Дніпра дістав.
Коли чорти закінчили роботу,
То відпустив їх, хоч і без охоти.
Сам взяв лопату та й копати став,
«Обкопувати» по краях Дніпра.
Як вранці люди вийшли роздивлятись,
То було чому їм подивуватись.
Примчала й подивована Гора
На чолі з князем. Гордо чоловік
Показував їм «зроблену» роботу,
Сорочку свою, мокру аж від поту
Й Десну, що воду несла по сей бік.
Зробилися від того острови
Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
І нагороду чоловік отримав
Так, що і дім для себе звів новий,
Й зажив багато. Русло з тих часів
Десенкою взялися називати.
Та ж таємниці було не сховати,
На вулицях шепталися усі,
Що то чорти прорили русло то,
Тож Чорториєм його й називали.
Для прикладу іще й на те кивали,
Що там заток багато, наче хто,
Хотів убік те русло відвести.
Нащо людині та дурна робота?
Таке, мабуть, лише чортам охота.
Хоч не могли нічим і довести.
Отож, одні Десенкою зовуть,
А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
Тих повідей страшних ми вже не бачим,
Хоч отакі ще поки можуть буть.
Дід знову подивився на Поділ,
Залитий весь дніпровою водою
Та і пішов неспішною ходою,
Онуку лише мовивши: - Ходім.

Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.

З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Дрімучий ліс під кронами сховав
Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
Мабуть, не здатен буде залетіти.
Хіба що десь у кронах завивав.
Струмок маленький між дубів тече,
Звивається, мов шлях собі шукає
У суглинках. Далеко не втікає.
Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
І вже болото поглина його.
Від нього сморід. Але знайти воду
Напитися, в лісах цих швидко годі.
Бо ж непрохідні зарості кругом.
Тим більше, коли ти в краях чужих,
Де тобі геть неві̓дома природа…
Отож, шлях берендеєвого роду
Спинився, врешті у лісах оцих.
Не так багато в роді і було –
Десятків кілька тих, хто залишився,
Хто в цих поневіряннях не зломився.
Тож серед лісу вогнище гуло.
Чого-чого, а палива в достатку.
От з їжею проблемніше, хоча,
Дичини їм ліс трохи постачав.
Тому то берендеї, у випадку,
Коли їм випадала свіжина,
Спинялися аби поласувати.
Ногам хоч трохи відпочинок дати.
Поки на вогні смажиться вона,
Чоловіки до зброї узялися,
Жінки латають в одязі дірки.
Одні лиш безтурботно малюки
У лісі незнайомому велися.
Один Сазмат по лісу не гасав,
Біля дідуся Караса усівся,
На його руки жилаві дивився,
Якими струни той перебирав.
Старечий голос, хоч іще дзвінкий
Лунав навколо, відзивавсь луною
Від лісу, що навкруг стояв стіною.
І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
Співав дідусь про невідомий степ,
Який не має ні кінця, ні краю.
Про табуни, які кругом блукають
По травах соковитих, буйних, де б
Не зупинився. Про широкі ріки,
Байраки і діброви та гаї.
Сазмат не бачив вже землі тії,
Про неї чути довелося тільки.
Не міг він уявити взагалі,
Як то піднятись на курган високий
І бачити навколо на всі боки,
Бо ж він не бачив іншої землі,
Аніж оця, що лісом заросла.
Де між боліт не віднайти дороги.
Тож дідуся сидів і слухав свого,
Поки і пісня до кінця дійшла.
Тоді вже ближче дідуся присів
Та й заходивсь настійливо питати,
Бо ж так уже йому хотілось знати,
Звідкіль їх рід початки свої вів.
Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
Уважно слухай, якщо хочеш знати.
Колись онукам зможеш передати.
Іще віки й віки тому назад
Наш рід в степах безмежних проживав,
Отам, де сонце кожен ранок сходить.
Було тоді багато в нім народу.
Рід увесь час степами кочував.
Стада багаті мав і табуни,
Ганяв отари по степах привільних.
Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
Бо наші вої порухом одним
Змітали тих, хто на шляху стояв.
Степи безмежні, місця в них багато.
Там можна всім народам кочувати.
А, хто наживи легкої шукав,
То міг до хліборобів зазирнуть,
Міста і села їхні розорити.
Та нам було й без того гарно жити.
Хіба самі князі було позвуть,
Як то зробив був Володимир-князь,
Із торками позвав нас разом битись
Супроти печенігів. Так зустрітись
Із Руссю нам прийшлося перший раз.
Ми печенігів геть побили тих
Під містом руським, під Переяславом.
Князь в тім бою здобув для себе славу,
Ми ж заробили добре золотих
І знов вернулись у степи свої,
Щоб далі жити, мирно кочувати.
Та не дали нам половці прокляті.
Бо ж, як піску у морі було їх.
Ми й торки разом стали проти них
Та не змогли нічого учинити.
З своїх степів прийшлося відступити
У землі отих диких печеніг.
А з ними ж ми ворожими були.
Не стало де нам й голову схилити.
Пішли у Київ, щоб князів просити
Аби нам якийсь прихисток дали.
І руський князь пішов назустріч нам,
На прожиття дав землі понад Россю.
Колись тут росам гарно ще жилося,
Тож звідти й назви залишились там.
Щоправда, роси звідти подались,
Які у Київ, які розселились
По інших землях. А ці залишились
Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
Жили, як перше. Степом кочували
У своїх вежах, як завжди й жили
Та за стадами за своїми йшли,
Що пасовища у степах шукали.
На зиму йшли з добром до руських міст.
Під стінами у них і зимували.
Не те, щоби туди нас не пускали,
Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
То ми самі не йшли до міста жить,
Бо звикли жити у степах на волі,
Де ніяких немає стін навколо.
Де небо в зорях і ріка біжить.
За те, що прихистили нас князі,
Ми їхні землі брались захищати,
Усяких зайд незваних відганяти,
Які постійно пхались до Русі.
Чи, коли князь збирався у похід,
То наші вої теж із ним ходили
І в полі княжих недругів громили…
Та незабаром зворохобивсь світ.
Князь Мономах, що половців побив,
Занадто круто з нашими повівся.
Чи з перемог отак він загордився,
Чи то з вождями щось не поділив
І повелів він геть забратись їм.
Тож більшість наших, печеніги, торки,
Що київським князям служили поки
З людьми, товаром,скарбом зі своїм
Знялися і на захід подались.
З місцевими, я чув, там воювали
Та землі, що сподобались, займали.
Осіли та й, напевно, прижились?!
Ті, що лишились князеві служить,
Завіти предків стали забувати,
Своєю честю взялись торгувати,
Усе хапати, що не так лежить.
За гроші вони й князя продадуть.
Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
А на Русі вже брат ішов на брата
І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
Прийшли Залісські з півночі князі
І вождів наших гамузом купили,
Щоб вони проти Києва ступили,
Дали чимало із добром возів.
За те і стали їм служить вожді,
За те і Київ разом розоряли,
Про давні клятви геть позабували.
І покарали боги нас тоді.
Зманили нас північні ті князі
Земель багатством, службою, грошима
І подалися ми услід за ними
В Залісся з вереницею возів.
А тут навкруг ліси і болота.
Нема того простору степового.
Сюди не зазирають наші боги.
Зі степу лише вітер заліта.
Поміж лісів дрімучих і боліт
Прийдеться, видно й віку доживати,
Бо нам назад нема куди вертати.
Адже для нас уже чужий той світ.
Там інші вже народи й племена
В степах привільних. Славні берендеї
Не спромоглися зберегти своєї
Землі. Тож доля нас чека сумна.
Весь вік свій скніти в болотах оцих,
Які князі нам раєм називали.
Тоді свій вибір ми зробити мали.
Й зробили. Предків зрадили своїх,
Своїх богів і опинились тут…
Найбільше я жалію про єдине -
Тобі степів не бачити, дитино
І вільного повітря не вдихнуть!
А тут повітря з смородом боліт,
Вбиває віру, відбирає волю.
Тут вільним ти не зробишся ніколи,
Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
Живе̓мо вік у безнадії свій.
Ідем, куди накажуть, убивати.
Про рідний степ хіба лише співати
Та й то, мабуть, поки ще я живий…

Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.

Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
Але вдіяти нічого не спроможні поки,
Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
Насміхаються здалека на неміч козацьку,
Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
Піднялися страхи старі та старі образи –
Винен той, хто віддавав їм погані накази,
Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
Що у власній у державі панувати будуть.
То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
Той червоною від шабель кровію умився.
Думали купити волю зрадою. Даремно.
Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
Ледь ворота відчинили, повірили слову,
Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
Взяли пани Наливайка, закували руки,
Стали думати – якої б вигадати муки,
Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
Синів славних Україна здатна народити.

Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.

ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.

ІІКоли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.

ІІІТа думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.

03.2023

- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
Немов одна вона така була.
У наших землях пошукати варто
Таку, яка б рівнятися могла
Єгипетській відомій інтриганці.
Хоча б згадаєм про Пантікапей .
Усе то почалося при Фарнаці –
Відомий мало людям зрадник цей.
Був його батько – знаний Мітрідат,
Що полюбляв щодня отруту пити.
Він землі воював усі підряд,
Із Римом мусив в боротьбу вступити,
Але програв. І той синок Фарнак
В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
Військами обложив фортецю так,
Що вибратись тому не було змоги.
Щоб синові не втрапити до рук,
Рішився цар напитися отрути
Й померти швидко, хай від страшних мук.
Але даремно – не взяла цикута.
Прийшлося наштрикнутись на меча,
Аби з життям свої рахунки звести.
Фарнак по тому правити почав.
Та знов його зіткнулись інтереси
Із Римом. Грізний Цезар наступав
На Понт. Щоб його якось вгомонити,
Дочку свою Фарнак пропонував
В жінки тому напередодні битви.
Отак уперше і спливло ім’я
Ще зовсім молодої Динамії.
Та в Цезаря була жона своя,
Тож не вдалася Фарнаку затія.
Здолати Цезар понтське військо зміг,
Не заладнались у Фарнака справи.
Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
Фарнак тоді до Боспору подавсь,
Щоб проти Риму нових сил зібрати.
Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
Асандр, що тут лишився керувати,
Його в Пантікапей не допустив.
Коли ж схотів той видертись на стіни,
Асандр, хоч і старий, його розбив
І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
Динамія зосталась сирота,
Таж кров у ній буяла Мітрідата,
Отож була дівчина не проста.
Асандрові взялась пропонувати
Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
А в нього лиш призначення архонтом.
Здоровий глузд всі сумніви зборов,
Хоч, може, в того й не було охоти.
Так вона заміж вийшла перший раз.
Там про кохання не було і мови.
Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
Він і без жінки почувавсь чудово.
Та,тим не менше, народився син –
Аспург – єдине, що їх поєднало.
Асандр старий, сконає скоро він,
Вона ж для сина місце готувала.
Поки ж Асандр державою займавсь,
Вона плела тихцем тенета свої.
Той на підтримку Риму сподівавсь,
Але й вона також бажала тої.
Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
Вже й Цезаря немає, вже убили.
Антоній Клеопатру зняв з колін,
З Октавіаном міряючи сили.
Програв і згинув. Та ж Антоній той
Асандрові поміг при владі стати.
Тепер вже не підтримував ніхто.
Октавіан же злий був на «собрата».
Отож тихцем Динамія взялась
«Копати в Римі» попід чоловіка.
І їй ота інтрига удалась.
Той вже і так був застарий за віком,
А тут ще Рим нелагідний із ним.
Як тут спокійно можна почуватись?
Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
Став внуком Мітрідата називатись.
Хоч то й неправда, доведи – піди.
Динамія ж ідею підхопила,
Мовляв, і справді, брат іще один,
Якого ще в дитинстві загубили.
А, маючи підтримку між людей,
Хутенько змову організувала.
І вже старий Асандр в темницю йде,
Де смерть на нього з голоду чекала.
Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
Царем збирався на Боспорі стати.
Динамія ж умовила його
Себе одразу ж за жону узяти.
А той прикинув – ну, куди йому.
Без неї йому править буде складно.
І на той шлюб погодився тому,
Хоча, можливо і не дуже радо.
Вона ж одразу розпустила слух,
Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
Царя у ньому бачити не буде.
Рим так хотів «підсидіти» її,
А сам же в своїй пастці опинився.
Вона при владі ще міцніш стоїть,
Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
Побачивши, що програється гра,
Рим Полемона вже тоді направив.
Чому саме його тоді обрав?
Бо ж він у Понті з його згоди правив.
Той правити і в Боспорі схотів,
Але боспорцям то не до вподоби.
І вилився на вулиці їх гнів,
Взялися дружно всі за зброю, щоби
Прогнати – хай у Понт у свій іде,
Вони ж під Понтом не бажають бути.
Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
Динамія – вдова не молода
Та уже мудра – вмить прорахувала.
Не покоритись – то буде біда,
Чекати треба римської навали.
Щоби свою державу захистить
Та і своє життя порятувати,
Взялась бунтівників тих замирить
І Полемону шлюб пропонувати.
Той покрутився – таж ніяк йому
Без неї на підтримку не чекати.
Можливо, і погодився тому.
А їй уже ж до шлюбів не звикати.
Та цей горішок виявивсь твердий.
Бо ж таки цар. Узявся воювати,
Не дав в державні справи лізти їй.
А їй же так хотілось керувати.
Коли ж, нарешті, він на ноги став
І свою владу в Боспорі наладив.
То взагалі шлюб з нею розірвав
Й на молоденькій одружився радо,
Ще й римлянці. Динамія тоді
На нього дуже сильно розізлилась.
Не залишилась в Боспорі сидіть,
А з сином між сарматів опинилась.
Звідтіль постійно колотила люд
У Боспорі супроти Полемона.
Чутки летіли царством звідусюд,
Що цар в Пантікапеї незаконний.
А той все злився та її шукав,
Ходив із військом у краї сарматські,
Аж доки і у засідку попав,
Щоб назавжди у тих краях зостаться.
Динамія, в сарматів на чолі,
В Пантікапей вступає урочисто.
Вона дісталась рідної землі,
Хоча уже старою стала, звісно.
Але ж у неї молоденький син,
Йому й царем у Боспорі ставати.
Династію нову почав тут він –
Рескупоріди стали її звати.
Вона ж, на трон Аспурга возвела,
Тепер могла спокійно помирати.
Адже для нього Боспор зберегла.
Для всіх – цариця, а для нього – мати.

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.

Нарешті на місто спустилася ніч.
Став табір ворожий стихати.
Все рідше ромейська доносилась річ,
Напевно, вкладалися спати.
Тож можна і воям було відпочить,
Поїсти та погомоніти.
Бо у животах вже із ранку бурчить.
Життя в Доростолі не сите.
Усілися вої навколо багать,
Поїли, чого удалося.
Хоч втомлені, але не хочеться спать.
Отож, молоді старших просять
Про славні бої щось їм розповісти,
Про князя свого Святослава.
А тим до вподоби розмови вести,
Себе у очах їх прославить.
І от, біля вогнища воїн старий,
Пригладивши сиві вже вуса,
Почав молодим говорити про бій,
Що зовсім недавно відбувся.
Вони тільки з князем прийшли із Русі,
Тож того нічого не знали.
І зовсім затих гомін їх голосів,
Як перші слова пролунали.
- То був уже другий похід наш сюди.
Дунай вільно ми подолали.
Князь цими шляхами вже військо водив,
Тож провідників не шукали.
Пішли до Преслава – то стольний їх град,
Царі там болгарські сиділи.
Борис явно був Святославу не рад,
Ворота Преслава закрили,
Аби не пустить Святослава туди.
Князь, звісно, на те розізлився.
Борису сказав: «Що у місті сидиш?
Від мене чого затаївся?
Як не боягуз – то у поле виходь
І тут ми поміряєм сили!
Зумій моє військо у полі збороть
Аби ми назад відступили!»
І вийшов Борис, попід стінами став
І січа між нас почалася.
Кривавий був бій, меч спочинку не мав
І кров ручаями лилася.
Ми бились, як леви, але і вони
У силі нам не уступали.
Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
І то сили їм надавало.
Вже й стали тіснити потомлених нас,
Вже гору, здавалося, брати.
Отут Святослав і звернувся якраз:
«Невже нам отут помирати?!
Візьмемося мужньо і міцно, брати!
Здолаємо силу ворожу!»
І силу, неначе, вселив у нас тим.
Невже ми, і справді, не зможем?!
Вже й сонце на захід спочити пішло,
Як ми їх, таки подолали.
Їх військо у місто втікать почало,
А ми вслід за ними помчали.
Вони і ворота не встигли закрить,
Як ми вже туди увірвались.
Хотіли, як завше, рубати й палить.
Болгари іще опирались,
Спинити у вулицях прагли тісних.
Та ж нам то хіба перепона?!
Неначе капусту, рубали ми їх
Розсіяні містом загони.
Але грабувати князь заборонив
Та мирних людей убивати
В Болгарії він панувати хотів,
Навіщо народ озлобляти.
Й Бориса, і брата в полон узяли…
За опір карати не стали.
Царями лишилися, як і були,
Скарбницю і ту не чіпали.
Лишив Святослав у Преславі загін
І Сфенкела, щоб придивлявся
За тими царями гарнесенько він.
А князь з військом далі подався.
Вогнем і мечем ми країну пройшли.
Міста, які опір чинили,
Зруйновані нами дощенту були.
Нікого ми там не жаліли.
Як сажка палаюча полем отим
Прокотиться й все запалає.
Так нам довелось по Болгарії йти
І дим піднімався над краєм.
А вже Філіппопіль коли узяли,
Де опір нам дуже чинили,
То й княжі слова нас спинить не могли,
Ми різали всіх і палили,
Щоб жодного в місті живим не лишить,
Другим аби була наука.
Ще й досі оте перед очі стоїть,
Хоч сам теж приклав свою руку.
Воно і не стільки чинили то ми,
Як угри та ще печеніги.
Союз заключив князь з вождями тими,
Схилив їх до нас для набігу.
Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
У битві нам гарна підмога.
Та жа́лю не знають вони на війні,
Отож не щадили нікого.
За декілька тижнів Болгарія вже
До ніг Святослава упала.
Пройшовся він нею, як масло ножем.
І вже на кордонах ми стали
Ромейського царства. Тут стріли послів,
Яких імператор направив.
Злякався, напевно та дуже хотів,
Щоб ми не закінчили справи
Та плату забрали за перший похід
Й до Києва знов повертались.
Але Святослав відповів їм, як слід:
«Ми тут не даремно старались.
Я звідси додому піду лиш тоді,
Як сплатите і за походи,
І викуп за землі, що заволодів,
За всіх полоне́них. Не згодні?
Тоді забирайтесь звідси бігом
Й на мир годі вам сподіватись!»
Почувши слова оті гнівні його,
Ті стали в Царград повертатись.
Як відповідь ту імператор узнав,
То, наче, говорять, сказився.
І нове послання до князя послав,
В якому уже і грозився.
Про батьків невдалий похід нагадав,
Як флот його греки спалили.
А потім, в кінці іще також додав,
Що скоро збере свої сили
І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
Якщо ми добром не захочем.
Тож нас попереду чекатиме смерть,
Бо він вже меча свого точить.
На те Святослав йому теж відповів:
«Не треба і сил витрачати,
Бо я уже скоро поставлю шатрів
Під стіни Царграда. Стрічайте!
Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
Ромеям уже не до сміху.
Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
І скоро впаде на них лихо.
І князь на Царград наше військо повів.
Ніхто нас не в силах спинити.
Сторожу по кожнім шляху розпустив,
Щоб ворога не пропустити.
А ворога того нема і нема,
Вже й Адріанопіль минули.
Аж раптом гонець пилюгу підніма,
Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
Він вістку привіз, що великий загін
Ромейського війська дістався
У Аркадіопіль. Зайшов туди він
Й за мурами там заховався.
Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
Тепер уже вирішить битва,
Хто із перемогою буде цей раз.
Кому – помирать, кому - жити.
Забачивши мури міські вдалині,
Ми посеред поля спинились.
Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
Ромеї у місті закрились.
Ми табором стали, взялися чекать,
Бо ж мури занадто високі.
Наліво від нас печеніги стоять,
А угри із правого боку.
Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
На битву не міг зголоситись.
Чи ж довго прийдеться стояти отак?
Чи вдасться у полі нам битись,
Чи стіни оті доведеться долать?
Аж тут на шляху появилась
Кіннота ромейська, давай нападать
На стан печенізький. Озлились
Ті миттю й ордою напали на них.
Ромеї взялись відступати.
Женуть печеніги розгублених їх,
Взялися шаблями рубати.
Уже попід хащами точиться бій.
Аж тут звідти скопом ромеї.
Орді прямо в спину ударили тій,
Вчинили розправу над нею.
Рубали мечами, збивали з коней.
Встелили їх трупом долину.
І вже у орди на умі лиш одне:
Тікати, підставивши спину.
Та не багатьом утекти удалось.
Поки ми у стрій лаштувались,
Усе, що лишилось, у степ понеслось.
Ромеї ж «стіною» зібрались
І рушили супроти нас. Угри тут
В атаку на них полетіли.
Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
Та, мов на стіну налетіли.
Зустріли списами ромеї орду,
Лягло перед строєм багато.
Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
Щоб нас тепер атакувати.
Розбіглися угри, назад подались.
Тепер наша черга настала.
Ми з греками посеред поля зійшлись
Й по-справжньому битву поча́ли.
Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
Списи і мечі у роботу.
То, спершу вони стали тиснути нас.
Аж очі сліпило від поту,
Так ми працювали мечами тоді
Аби оту силу спинити.
Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
То як нам було відступити?!
Натисли і ми, ворог став відступать,
Встеляючи трупом дорогу.
Хоч руки втомились мечами махать
Та князя ми бачили свого,
Що бився також із мечем у руці.
Як можна було утомитись?
В ромеїв теж втома уже на лиці,
Їм теж нема сил уже битись.
Все швидше і швидше ромей відступа,
Таки ми його подолаєм!..
Недарма ж говорять, що доля сліпа.
Зненацька із правого краю
Із хащі напав нас ромейський загін,
Ударив і збоку, і в спину.
Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
Багато хто з них і загинув.
Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
Бо ж годі дарма боронитись.
І тут закричав до нас голосно князь:
«Уже нам нікуди не дітись,
А волей-неволею мусимо стать
Супроти. Тож не осоромим
Ми Руськую землю. Якщо помирать –
Кістьми ляжем в полі оцьому!
Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
Коли ж побіжим –сором, люди!
Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
І я перед вас іти буду!
А вже, коли ляже моя голова,
То вам свою долю рішати!»
Той голос у нас у серцях одізвавсь
І стали в отвіт ми кричати:
«Де, княже, поляже твоя голова,
Там ми свої голови зложим!»
І сила, неначе з’явилась нова,
Бо всі зрозуміли, що зможем.
Ромеї уже і раділи, мабуть,
Що рать вони нашу здолали.
Та наших мечів довелося відчуть
Їм знов гостроту. Не чекали
Такого вони. У страху відійшли.
А в нас не було уже сили
Іти проти них. Тисячі полягли.
Смерть гарно косою косила.
Нас ніч по своїх таборах розвела.
А вдень ми загиблих ховали.
Печальною тризна над ними була,
Бо ж їх полягло тут чимало.
Але і ромеям було що робить.
Бо добре ми попрацювали,
Щоб трохи пиху з імператора збить.
Тут до Святослава примчали
Його посланці, стали миру просить
Та купу грошей обіцяли.
Й рішив Святослав мир отой заключить,
Бо ж сил далі йти ми не мали.
Та, бачите, підлий ромей обдурив
І мир той закінчився скоро.
Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
Прийшов і по суші, й по морю.
Та з нами наш князь, з нами слава русі,
Ми справимось з тою бідою.
І тут молоді підхопили усі:
- Ми з князем готові до бою!

Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
Треба в голові кебети і немало мати.
Треба себе показати, що ти, справді, годен
Верховодити у війську в далеких походах.
Ой, нелегко в товаристві отаманом бути,
Треба ворога у полі ще здалека чути,
Треба каторги ворожі здалека пізнати
Та рішитись – чи то бити, чи то оминати.
Тож, мабуть, зумів Кулага себе показати,
Раз взялись на кошового його обирати.
Провели все чин по чину, тричі запитали,
Поки, врешті його згоду отаманить мали.
Посипали оселедця рідною землею,
Щоб не здумав торгувати з ворогами нею.
Вибрали на отамана, він одразу взявся,
Щоби жоден козак Січчю просто не тинявся,
«Чайки» гуртом будувати, щоб в море ходити.
Не пристало голим пузом козаку світити.
То ж не ляське військо, котре держава вдягає,
Котре зброю й харчі собі від держави має.
Козаки усе, що мають – в бою здобувають.
Не здобудуть, то голодні і спати лягають,
І обідранцями ходять, нічого вдягнути.
Тож і треба йти походом, аби те здобути.
Заодно й татарам, туркам знову нагадати,
Що не можна безборонно на край нападати,
Та звільнити братів також, що в полон попали
І на каторгах чи вдома в татар працювали.
Наробило товариство «чайок» для походу
Та й флотилію спустили на дніпрові води.
Підняли вітрила білі та і подалися
Вниз Дніпром. Хоча і тихо, начебто велися.
Та вже в морі флот турецький під берегом грає,
Наче, про похід козацький вже зарані знає.
То й не дивно. Бо ж козацтво ще минулим роком
Зазирнуло до Козлова якось ненароком.
Спустошили від Козлова аж до Перекопу.
Аж султанові від того був великий клопіт.
Кричав, кажуть, він на хана, що таке дозволив.
Обіцяв хан, що не буде того вже ніколи.
Тож у поміч від султана каторги прислали,
Аби вони на козацтво в морі пантрували.
Каторги високі, в морі видно їх здалека,
А от «чайки» над водою побачить нелегко.
Помітили козаченьки турецьку армаду,
Зупинилися, тримати зібралися раду.
На тій раді й порішили – уночі напасти,
На ті каторги зненацька шуліками впасти.
Сплять турецькі капітани, сни солодкі сняться,
А козацькі «чайки» стали до них підкрадаться.
Оточили ті галери та й разом напали.
Турки, звісно, отакого зовсім не чекали.
Поки в тому розібрались, поки похопились,
А козаки на галерах уже й опинились.
Перебили усіх турок після абордажу,
Пішла рибу годувати уся сила вража.
Позвільняли усіх бранців, що на веслах були.
Ті вже й думати про волю, напевно забули.
Що із каторгами тими козакам робити?
Щоби ними управлятись – то потрібно вміти.
Тож забрали всі гармати, цінне прихопили,
А ті каторги великі всі на дно пустили.
А уранці до Козлова тихо підібрались
Та й на берег на татарський вибиратись взялись.
Розігнали загін татар, що спинить хотіли,
Гамірливою юрмою до міста влетіли.
А там саме базарюють, на вулицях тісно.
І товару на прилавках чималенько, звісно.
Кинулись татари врозтіч, товар покидали,
Тож козаки все, що краще вибирати мали.
Сам Захар з кількадесятком козаків чекає
Біля «чайок», від татарських рук оберігає.
Дав наказ пройтися містом, залогу побити,
А тоді уже татарське добро потрусити.
Та козаки давно, видно, не були в поході.
Обносились, захотілось добра при нагоді
Найціннішого набрати. А тут добра того –
Бери, греби, набирайся – не лишай нічого.
Розбіглися по вулицях, по кривих завулках.
Беруть все, що очі бачать, зв’язують у клунках.
Геть забули, що Кулага наказав робити,
Не взялися на початку гарнізон розбити.
А Феті-Гірей, що в місті був за коменданта,
Швидко зляканим татарам зумів раду дати,
Бо ж походив із самого із ханського роду,
Отож мав і вплив великий він поміж народу.
Зібрав всіх навколо себе та й став нападати
На козаків, що взялися товар набирати.
Коли б разом, то нічого він би їм не вдіяв.
А тут кожен сам за себе, багатству радіє
Полетіли на бруківку голови козачі,
Напосілися татари, рубають добряче.
Вже десятками козаки голови зложили
І життя своє згубили, й добра не нажили.
Та задумав Феті-Гірей «чайки» попалити,
Щоб увесь загін козацький в Криму зачинити.
Щоб усі тут залишились ясиром чи трупом.
Бачить Захар раптом з міста вилетіла купа
Татар, що летять до «чайок». Треба зупинити
І не дати отим клятим «чайки» захопити.
Стали козаки стіною з отаманом своїм,
Зготувалися одразу до смертного бою.
Хоч татар в десятки більше – ті не відступають,
Лише шаблі козацькії в повітрі мелькають.
Та татари насідають, ллється кров козацька.
Отаману шабля в серце вразила зненацька.
Упав Захар попід ноги. Скривавлене тіло.
Козаки, що залишились, його обступили,
Щоб не дати на наругу отамана свого.
Аж тут з міста крізь ворота прибула підмога.
Як почули козаченьки – татари помчали
Їхні «чайки» попалити, добро покидали
Та й побігли до причалу, де «чайки» стояли.
На татар із боку міста юрмою напали.
Відступилися татари. А козаки сіли
В свої «чайки» й від Козлова у море відплили.
Отак жадібність зіграла з ними жарта злого.
Мало того, що із міста не взяли нічого,
Ще й поклали товариства в Козлові до біса
Та й самого отамана загубили, звісно.
Поверталися похмурі козаки до Січі.
Тепер перед товариством виправдатись нічим.
Нема здобичі з походу, людей положили.
Та найбільш за отаманом за своїм жаліли.

Ой, росте в полі зелена цибуля,
Ой, росте в полі зелена цибуля.
В молодого юнака влучила куля,
Влучила куля.
А він лежить, бідний лежить,
А турок дивиться з вежі.
Ой, дивиться з вежі...
Світить Місяць над полем,
І молодий вітер віє з півночі.
Вмер хлопчик з тяжким болем,
Який перейшов в його очі...

Молода і дуже гарна княгиня Ожина
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.

На березі моря багаття горить.
Від моря легка прохолода.
Навколо гурт воїнів юних сидить,
Та слухає, як про походи,
Про битви великі, про славних царів
Старий дід їм розповідає.
Та все позира з-під насуплених брів,
Мов в душі до них зазирає.
І голос його хриплуватий звучить
То голосно, то ледве чутно.
А їм, навіть, слово би не пропустить,
Про славні часи не забути.
- Були кіммерійці у славі колись,
Часи ті, на жаль вже минули.
Ми славу свою розгубить спромоглись,
Про гордість, напевно, забули.
А було ж – країни скорялися нам,
Царі на колінах стояли.
А золота стільки, худоба і крам…
Усе у достатку ми мали.
Тоді ще не тут, у горах цих жили,
А там аж за морем великим.
В безмежних степах ми царями були,
Бо ж там панували одвіку.
Я був тоді ще, як і ви, молодий,
В ту пору, як вісті примчали –
Теушпа програв з ассирійцями бій.
Царя у нас більше не стало.
Вернулись з походу далеко не всі,
Багато лягло на тім полі.
І в душах вождів страх великий засів.
Рішили – не підуть ніколи
Вже більше в походи в далекі краї,
В степах цих залишаться жити.
Та й слід боронить пасовища свої
Від скіфів, що прагнуть їх звідти
Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
Мечам буде вдосталь роботи.
А там за морями лиш гори, нема
Просторів цих. Нащо той клопіт.
Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
На те їм презирливо мовив:
- Мій батько, мій дід у походи ходив,
Мечі червоніли від крові.
Ми славу собі здобували в боях,
А не у степах цих безкраїх.
Ми з них багатіли, ми сіяли страх
По світу від краю до краю.
Сидіти отут та на скіфів чекать –
Чи ж то чоловіча робота?
Як хочете – думаю я виступать
За море, у землі за Понтом.
Помститися хочу за вбивство царя,
Пролить ассірійської крові -
Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
Ми ж славу здобудемо знову.
Я лише охочих візьму у похід,
Нікого примусить не хочу.
Хто з воїнів прагне побачити світ,
Хай знову меча свого точить!
Із криками молодь вітала його,
Старі голова́ми хитали.
Самі не хотіли походу того
І молодь за те зневажали.
Та що нам зневага ота, коли ми
Йшли славу собі здобувати,
Дорогами знову пройтися тими́,
Що предки змогли протоптати.
Взяли знов у руки залізні мечі,
Які ще батьки гартували.
Хай кожного кінь його вірний помчить
В краї, де ми ще не бували.
Полишивши наші кочів’я в степах,
Пішли ми шляхами крізь гори.
Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
Ішов перед нами в ту пору.
Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
Не стали тоді зачіпати,
Хоча пам’ятали, як предки могли
Уратів в їх го́рах скоряти.
Ассірію теж оминули поки,
Ще час не настав для розплати.
Пішли ми на захід до Галіс-ріки
У Фрігію щоб завітати.
Там правив, казали, тоді цар Мідас,
Що в золоті, наче, купався.
Те золото в далеч і кликало нас.
Як тільки Мідас той дізнався,
Що ми уже близько, до нього йдемо,
Зібрав свого війська чимало.
Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
Та ми його військо напали.
Скривавились наші залізні мечі,
Стинаючи голови вражі.
А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
Життям своїм, наче не важить.
А ми вслід за ним прокладаємо шлях
Крізь військо фрігійське строкате.
І Мідаса раптом охоплює страх,
Він кинувся з поля тікати.
Ми довго їх гнали та довго сікли,
Царя, правда не наздогнали.
А далі міста брати їх почали
І здобичі в кожному мали.
Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
В найдальші кутки зазирнули.
На Лідію вже повернули були.
Та ж вістки тривожні почули,
Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
Ашшурбаніпала. Той з військом
Уже нам ударити в тил поспішав,
І військо його уже близько.
Не став цар Тугдаммі чекати на те,
Як ворог ударить з двох бо́ків.
І рішення швидко придумав просте,
Чекати не став того, поки
З’єднається ворог. Він нас розвернув
І кинувся на ассірійців.
Кривавий, жорстокий із ними бій був,
Прийшлось ворогам відступиться.
Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
В Ассірію сво́ю вертати.
А нам тепер можна і Гіга провчить,
Щоб знав, з ким союзу шукати.
Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
А він поза мури сховався.
Та мури його ті ніяк не спасли.
Хоч він із-зі стін відбивався,
Ми місто взяли та убили царя,
Й народу побили багато.
Дивилися потім, як Сарди горять,
Як час настав далі рушати.
Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
Що цінного лише знайшлося.
А далі на захід до моря пішли,
Де еллінам вільно жилося.
Дісталися Ефеса. Місто взяли,
Хоч елліни і боронились.
Ми золото там і багатства знайшли,
Худоба нам також згодилась.
А ще у долині храм їхніх богів
Ми дощенту розграбували.
І зовсім нас не налякав їхній гнів,
Бо ж наші нас оберігали.
Над морем багато поселень було,
Де елліни ще оселились.
Та ледве про нас їм провістя дійшло,
Вони із добром похопились,
На судна усілись та й на острови,
Щоб звідти на нас поглядати.
Ми б тих хитрунів не лишили живих,
Але не змогли їх дістати.
Розлючені далі тим краєм пройшлись,
Магнесію ще сплюндрували.
А далі на північ уже подались
Та й біля Антандра зостались.
Там табір наш був кілька років тоді,
Ми звідти в походи ходили.
І страх тоді краєм усім володів,
Боялись всі нашої сили.
Як перебиратись прийшов уже час,
Сплюндровані землі лишати,
Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
Щоб там могли ми кочувати.
Там землі родючі, широкі степи,
Нам так рідний край нагадало.
Та цар не для того в стремено ступив,
Щоб ми просто так кочували.
Ходили походом у Сірію та
Ассірії жить не давали.
Час помсти тепер за Теушпу настав.
Криваві мечі діставали
І йшли грабувати і села, й міста,
Палити усе й руйнувати.
Рабів у походах тих кожен дістав,
На захід везли продавати.
Від страху дрижали країни усі.
Ті бились, а ті відкуплялись.
Ні дня меч без діла у нас не висів,
Весь світ ми скорить сподівались.
Тугдаммі могутнім вершителем став,
Царі всі схилялися низько.
«Володарем всесвіту» себе назвав
І то було істини близько.
Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
Та цар ассірійський злякався,
Щоб військо його ми не перемогли.
Він скіфів просити подався.
Узнав, що то ворог заклятий для нас,
Покликав собі на підмогу.
І скіфи здолали над морем Кавказ
Та нам перетяли дорогу.
Зійшлися ми з ними в кривавім бою
На полі у землях Табала.
Хоч ми і зібрали всю силу свою
Та нас проти них було мало.
Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
І кіньми своїми топтали,
Рубали мечами залізними їх
Та скіфів все більше ставало.
Уже і рубати втомилась рука,
Вже й коні ледь переступають.
І тут розлетілася вістка гірка,
Що з нами царя вже немає.
Поліг у бою від ворожих мечів.
Що було нам далі робити?
Сандакштра тоді відступати велів
Аби хоч комусь уціліти.
Неслись наші коні, а скіфи услід.
Кого доганяли – вбивали.
І, лише як ніч опустилась на світ,
Погоня, нарешті відстала.
Вернулись ми у Каппадокію, де
Кочів’я свої залишили.
Не знали, що плем’я попереду жде,
Збирали для захисту сили.
Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
Та цар з нього справжній не вийшов.
Від скіфів не зміг захиститися він
Й степи ці розкішні залишив.
Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
По різних краях і народах.
Лиш згадуєм, як панували колись.
Тепер досягти того годі.
Загинула слава, народ перевівсь.
Тепер вже таких і немає…-
На північ старий в далину подививсь,-
Десь там батьківщина чекає
Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
Хіба, може б, вам пощастило
Хоча би рукою землі доторкнуть,
Де предки ще ваші ходили.
А я молодий був і грудки не взяв
Аби коло серця носити…
Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
Мов все то хотів пережити.

А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.
Хоч більшість посміялася з тих слів:
Татари тут? Того не може буть!
Чого би їм забратись так далеко?
Повірити в таке було нелегко.
Та князь, заледве вістку встиг почуть,
Хоч хворий був та рішення прийняв
Одразу, на другі не став чекати.
Став посполите рушення збирати,
Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
Можливо, сам би і в похід повів,
Але хвороба заважала тому.
Тож передав командування всьому
Він гетьманові Кішці та велів
Ще маршалкові Глинському у того
У перших бути підпомічниках.
А князя слуги знесли на руках
Аби до Вільно відвезти самого.
Зібралось швидко рушення якраз,
Бо ж нас на сеймі вже було багато,
Копійників ще зміг князь надіслати
Нам польських, хоч корову. Та для нас
І з того поміч. З Ліди відійшли
У кінці липня. Кілька днів по тому
Загонові вдалось сторожовому
Й татар зустріти, бо вже ті були
Від Ліди поряд, здобичі шукали.
Та наші швидко порубали їх,
Шістьох, щоправда, полонили з тих
Для «язика», бо ж досі ми не знали
Нічого достовірно про орду –
Де вона є, які у неї сили.
Татар отих хутенько допросили,
Ті все й розповіли нам до ладу.
Що хан не сам відправився в похід.
Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
Уже вогнем пройшли міста і села,
Лишили по собі кривавий слід.
Десь попід Клєцком та орда стоїть,
Чамбули по окрузі розпустила.
Яка була в орди тієї сила,
Зі слів нам було важко зрозуміть.
Та сила, очевидно, чимала.
Під Новогрудком постояли день.
Загони, що відстали, почекали,
Молебні у всіх храмах посправляли,
Чекали, доки сонечко зайде
І в сутінках вже рушили в похід.
Вже війська десять тисяч майже мали
І всі кінні були, тож поспішали,
Направилися на південний схід.
Десь там під Клєцком купчилась орда,
Туди якраз ми шлях свій і тримали.
В Осташино прийшли, заночували,
А вже під ранок з криками: «Біда!»
Бояри із навколишніх дворів
На змилених примчали до нас конях.
Кричали, що татари слідом гонять,
Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
Можливо і блукав який загін,
Що здобичі шукав був по окрузі.
Та військо то тримало у напрузі.
Зібрались воєводи, як один,
Подумали, як далі нам чинить:
Чи по окрузі тих татар ловити,
Чи то на кіш всім силам поспішити?
Рішили: наші сили не дробить,
А бити в саму гущу ворогів.
Отож відволікатися не стали,
На Ішколдь всіма силами помчали.
Вже там передовий загін зустрів
Орду десь із півтисячі татар,
Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
Накинулися наші всім загоном.
Таким був несподіваним удар,
Що та орда під шаблями лягла,
Лиш купка через Ушу перебралась
І, очевидно, до коша помчалась,
Про наше військо вістку понесла.
Під Молевом заночували знов,
А зранку гетьман захворів зненацька,
Не зміг і на коня свого забраться.
Хоч лікар і пустив у нього кров
Та вже який із нього воєвода?
Потрібно було іншого обрать.
Не стали командири тут гадать,
На Глинського дали всі дружно згоду.
Михайло Глинський родом із татар,
З Мамаєвих, казали ще потомків.
Мамаїв син колись примчав у Троки,
Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
Князь йому землі на Сулі віддав
Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
Заслуги вже перед Литвою мали.
Михайло сам татар прекрасно знав,
Всі хитрощі, усі маневри їх.
Хто ж, як не він орді міг раду дати?
Ще й встиг по закордонах побувати -
В Європі. Вчився у краях отих –
Німеччині, Італії, також
В Іспанії. Прийшлось повоювати
В Саксонії, там досвіду набрати.
Хоч молодий – досвідчений. Отож
І вибрали поміж усіх його.
До Клєцка зовсім мало залишалось,
Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
Й пішло, хоч озиралося кругом,
Чекаючи, що налетить орда,
Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
Але орда за річкою чекала.
Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
В обід села якогось досягли
Над річку Лань і з пагорба уздріли
Орду, що вже налаштувала стріли,
Щоб річку ми здолати не могли.
Не нападала проти нас орда,
Але й втікати зовсім не збиралась.
По-перше, не уся іще зібралась.
По-друге – заважка її хода,
Бо здобич іти швидко не дає.
Ми б все одно у полі наздогнали.
Отож вона стояла і чекала,
Якісь у неї, мабуть, плани є.
Ледь ми спустились ближче до ріки,
Як хмарами в нас стріли полетіли.
Татари вбити здалеку хотіли.
А в них стрільці досвідчені-таки.
Та в нас рушниці і гармати є.
Ударили у відповідь негайно.
Стріляти наші також можуть файно,
Тим більше, наша зброя далі б’є.
Так три години перестрілка йшла,
І мусили татари відступити,
Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
Нам шкода з того незначна була.
Під вогневого бою прикриттям,
Дерева стали ми кругом валити,
Дві міцні гаті через Лань мостити.
То скорше справа удалося нам.
Поки ще ліва не готова гать,
Не слід було у бій комусь рушати.
Та так схотів хтось слави здобувати,
Що на сигнал вже не схотів чекать.
Якийсь Копець, що писарем служив
У пана Забере́зинського раптом
Став шляхтичів в атаку закликати
І військо не готове ще повів
На другий берег. Січа почалась.
Татари миттю гуфу ту обсіли,
З усіх боків в них стріли полетіли.
Кров на траву шляхетська полилась.
Багато хто під шаблями упав.
Копцю самому голову зрубали
І на списі на пострах нам підняли.
Тоді вже Глинський й сам атакував.
Поки татари били правий край
І усі сили у той бік стягнули,
Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
Князь булаву угору зняв: «Давай!»
Врубались у татарські лави ми
Так стрімко, що надвоє розрубали.
Тут праві гуфи також піднажали.
Затиснуті між гуфами тими,
Татари опір поки ще чинили.
Ще, мабуть, сподівалися на щось.
Якби нас в річку скинути вдалось,
Тоді б вони нас все-таки розбили.
Тим більше, що гармати вже мовчать
Аби в своїх не втрапити, бувало.
Отож татари люто насідали.
Князь двох коней устиг вже помінять,
Бо убивали. Сам же був живий
І, навіть, не поранений, що дивно.
Він у атаку кидався сміливо,
Вів за собою латників у бій.
У розпал бою (ще й кінця не знати),
Сигнал подав і раптом на очах
На пагорбі піднявся польський стяг,
Хоругва польська, що мала стояти
За пагорбом ховаючись, ураз
На пагорб той спокійно піднялася.
Татарам та обставина здалася,
Що нове військо в поміч йде до нас.
Тоді уже не стрималась орда.
Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
І потягли орду всю за собою.
Та тут чекала на татар біда.
Найперші ще проскочити змогли,
Та річка Цепра надто болотиста.
Взялись татари в ті болота лізти
І сотнями в болотах тих лягли.
І річку Цебру загатили так,
Що по їх трупах ми, не мов по гатях
Могли за річку й за болота гнати.
Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
Частина з них до Клєцка відійшла.
Там ми їх попід містом оточили
І всіх аж до одного перебили.
Яка то радість у людей була,
Яких татари у ясир погнали.
Звільнили ми багато тисяч їх.
Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
Тоді в орди татарської забрали.
Та перемога ще не вся була.
Адже чамбули краєм розбрелися,
Міста і села грабувать взялися.
До них, нарешті, черга теж дійшла.
І знову Глинський хитро влаштував.
Велів загону, наче кошем стали
Та ще й татарську одіж одягати,
Аби зарані хто з татар не взнав.
Пости розставив скрізь сторожові,
Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
Аби належно кожен зустрічати.
Хто поодинці був, велів ловить,
Щоб часом вісті не дійшли татарам.
І став чекать. Уже десь за три дні,
Одна розбійна зграя по одній,
Неначе вівці у свої кошари,
До Клєцка ті чамбули потяглись.
А ми уже тут стрічу зготували.
Татар побили, здобич відібрали
І вже тоді додому подались.
Отак от Глинський тих татар побив
І з ним ми перемогу святкували.
У Вільно нас героями стрічали
І пили меди ще багато днів.

В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.

Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
Та нема, як і не було іще в світі сили,
Яка б силу українську зламала, скорила.
Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
І рубають вражу силу, з України гонять.
Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
Але є і ті, про кого люд пісні співає,
Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
Рід магнатський на Волині поселився здавна,
Місто Корець тому роду в володіння дано.
Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
З братом в Лейдені повчився в університеті
Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
Бити ворога у полі, штурмувати мури.
І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
Як Фортуна повернула своє лице йому.
Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
Веде проти короля він чималі загони.
Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
І на владу королівську руки не здіймали.
З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
І провчити отих здрайців добряче подались.
Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
Але довго сумувати йому не вдалося,
Бо ж в Московію із військом іти довелося.
У Московії в ту пору Смута почалася,
В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
А то уже подалися з військом і магнати.
В тій Московії порядку не було ніколи,
А помер їх цар останній законний відколи,
Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
Кожен сісти сам на троні московському прагне.
Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
Невідомо, що й чекає Москву попереду.
Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
І прадавні українські землі повернути.
Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
Що уже московські раті на поміч підходять.
Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
Москалі на тому полі бились чи не бились
Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
Але славно-таки бились оті зарізяки.
Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
Піддалися москалики, полякались сили,
Владислава царювати в Москві запросили.
Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
Ледве тільки король з військом покинув країну,
Як москалі збунтувались, багатьох побили,
Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
Силою не здатні взяти, голодом морили.
Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
Але що були для нього якісь перепони.
Налетів вороже військо, як його не ждали,
Льодом річки московіти від нього втікали.
А він на очах ворожих до воріт з возами.
А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
Але мусив за два роки на Волинь вертати,
Помер батько, тепер йому князівство приймати.
Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
Де би з ким повоювати та із ким побиться?
А тут якраз у Молдові багачка Могила
Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
Свого сина Костянтина на трон посадити.
А то ж туркам у Молдові добре насолити.
Покликали і Самійла. Тому того й треба.
Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
Для Могили Костянтина трона здобувати.
Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
А Потоцького османи в бою полонили.
Польща видала укази всім заборонити
І походами в Молдову більше не ходити.
Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
То раніше у Молдову просто він впрягався,
А тепер уже, як родич, воювати взявся.
Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
Не для когось, а для жінки молодшого брата.
Не чекав господар Томша такого так скоро,
Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
Мусив хутко утікати. Самійло подався
За ним слідом, Волощини отак і дістався.
Та громив того загони й татарські чамбули,
Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
Аби вільно свої справи в Молдові робили.
Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
Й почалася колотнеча у Молдові люта.
На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
Хоч полишили вже його із вояк багато,
Бо не було чим платити. Та він воювати
Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
Відвернулася Фортуна все таки від нього,
Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
Розгромили його військо османи прокляті
Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
А тим часом рідня його визволити хоче,
Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
Із посольствами – англійським, французьким так само.
Цілий рік ходив навколо охорони замку,
Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
Що напилок і мотузку той при собі має,
Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
Піднялася веремія – де в’язень подівся.
А він поміж християни тоді схоронився.
Як тривога трохи стихла, його із Галати,
Кораблем взялись на острів ті переправляти.
Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
Але бився так завзято, що й від них відбився.
Як героя його в Римі взялися стрічати,
Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
Запросив його вступити в християнське військо.
Та не зміг Самійло довго жить без України,
Десь в Корці його чекала молода дружина.
Тож Італію полишив та й подавсь додому.
Віддала належну шану Батьківщина йому.
Прославляли, як героя та гімни складали.
Та недовго його радість удома тривала.
Бо уже у листопаді помира дружина,
Молода його, кохана, вірна Катерина.
Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
Граціані посадити на трон намагався.
Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
А для того то спокуса була ще й велика.
Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
Під Цецорою османам військо їх піддалось.
Молдавани повтікали, зрадили на полі.
Довелося відступати, рушили поволі.
А навколо турки в’ються, татари ганяють.
Не дають і крок ступити, весь час насідають.
Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
Аж те поле зробилося червоним від крові.
Там Жолкевського забили, а других багато
Удалося тоді туркам у полон узяти.
Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
Та і часу утікати в нього не багато.
Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
І король прохав за нього. І не польський лише.
Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
Але все було даремно. Турки, як затялись,
Бо ж помститися за втечу йому намагались.
Не послухались нікого і грошей не взяли.
На смерть князя засудили. На майдан зібрали
Тисячі, щоб показати, як вони карають.
Що усі від тої кари полякатись мають.
Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
А навколо колихає людських голів море.
Всі чекають, як почне він султана прохати
Його смертю жорстокою отак не карати.
Та Самійло не збирався прохати нікого,
Сили й мужності достатньо ще було у нього.
Поки ті кати пишались, гордо позирали,
Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
Уже деякі криваво на поміст звалились.
Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
Узялися рушниками Самійла душити.
Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
Повернула його знову в рідну Україну,
Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
Тридцять шість усього років прожив він на світі,
Але слід такий яскравий зумів залишити.