У Кримських го́рах є багато місць,
Що таємниці древні зберігають.
Віки й віки в долини з гір збігають,
Ламаючи фортець камінних міць,
Лишаючи останці, що стримлять,
Тримаючись і гордо й незалежно.
Їм люди шану віддають належну,
Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
Із часом зміг зостатись, не зламатись.
Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
Одразу в очі кинуться тобі
Високі скелі, що стоять, немов
Фортеця неприступна. Не піднятись.
До тих вершин, здається не дістатись,
Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
Останець зветься той Парагільмен –
«Йди за грошима», власне, означає.
Які він гроші у собі ховає?
Звідкіль взялись? Багато є легенд
Про той останець. Ось одна із них.
Було то у часі тепер далекі,
Селилися в Криму вже давні греки.
Жили тоді вони і в горах тих.
Навкруг було багато ворогів,
Які постійно здобичі шукали,
Степами, а то й горами блукали.
Заходили й пірати з берегів.
Свої багатства аби зберегти,
Місцеві по вузькій крутій стежині
Несли на гору. І чужа людина
Її у скелях не змогла б знайти.
А на яйлі ховали власний скот
До часу, поки й мине небезпека.
Коли вже ворог відступав далеко,
Тоді вже, заспокоївшись, народ,
Зганяв худобу до гірських долин,
А глави роду в гору відправлялись,
Де горщики з багатством зберігались
У заповітнім місці… Жив один
В Ламбаті всім відомий чоловік.
Кривий Суфракіс – всі його так звали.
З народження людина ваду мала –
Одна нога коротша, тож убік
Його з дороги зводило весь час.
Ледь розженеться по дорозі прямо,
Дивись, уже десь збоку бур’янами.
Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
Ото за ті зігзаги хитромудрі
«Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
Хоча за те він на людей не дувсь.
Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
Тоді якеєсь прозвисько між люди.
Тож хай Кривим він прозиватись буде…
А тут тривожний час в краю настав.
Якісь незнані вороги кругом
Усіх грабують. Вістка прилетіла.
Чоловіки багатства прихопили
Та й на Парагільмен ховать бігом.
Суфракіс також горщик прихопив
Із золотими, що встиг наскладати
Та й покульгав за усіма ховати.
Ті вже й вертались, коли він добрів.
Та він на те уваги не звернув.
Орієнтир став перше обирати,
Звідкіль почати кроки рахувати.
В ущелині там тис великий був.
Від нього він на північ відступив
Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
Ще стільки ж і тоді уже без страху
Копати став і горщик схоронив…
На цей раз ворог не спішив іти,
Застряг надовго, аж на кілька років.
Поки товчеться ворог той під боком,
Хто ж в село буде золото нести?
Так і лежало воно в тайниках,
Аж доки ворог, врешті не забрався.
Тоді вже кожен з глав родів зібрався
Забрати те, що сховано в горах.
Але Суфракіс став уже старий.
Куди йому стежину ту долати,
Рішив синів за схованим послати
І їм секрет отой повідав свій.
Сказав, як можна той тайник знайти,
Куди і скільки кроків відміряти.
Пішли сини, щоб горщик відшукати.
Тис там же і продовжував рости,
Тож старший першим взявся відмірять
Від нього кроки. Напрям перплутав
І вийшов аж до самої Алушти
Та й заходився там тоді копать.
Другий задовгі ноги надто мав,
Отож дістався аж до Партеніту.
А третій взявсь так само походити,
Як батько й до Ламбата докульгав.
Повиривали ями чималі,
Але знайти нічого не вдалося,
Ні з чим всім трьом вертати довелося.
Старий сердито стрів їх у селі:
- Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
Кричав на них. І знов сини забрались.
Як не шукали, як вже не старались
Та скарбу не знайшов з них ні один.
Вже і сусіди стали помагать,
До хрипоту щоденно сперечались,
Кульгання повторити намагались,
Щоб визначити точно – де копать.
Куди того старого занесло?
Уже всю гору геть перекопали
Та горщика з грошима не дістали,
Як, наче, зачаровано було.
Суфракіс так і вмер, не дочекав,
Коли сини знайдуть його багатство.
«Парагільмен» повторював він часто,
Його й з останнім подихом сказав…
Вже сотні літ минули із тих пір.
Але ще й нині люди зустрічають
Когось, що на горі отій копає,
«Надійний» десь дістав орієнтир.
Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
В землі надійно сховане горнятко.
Комусь його удасться відкопати
І скарбом давнім тим заволодіть.

Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.

Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.

Тече Дніпро, несе води до синього моря.
Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
Спить ще степ, аж до світання лежить, спочиває.
Одна Січ не спить, козацтво в похід виряджає.
Сказав батько Сагайдачний байдаки ладнати,
Захотілося до Криму в гості завітати,
Подивитись, як там Кафа живе-поживає,
Чи багато православних для торгівлі має.
Спустилися Дніпром тихо козацькі байдаки,
Ось уже на видноколі турецький Очаків.
Біля нього флот турецький стоїть на приколі.
Чого ж мають оминати той дарунок долі?
Каже хлопцям Сагайдачний: - Бачите корита?
Дуже мені захотілось ними володіти.
Приведіть мені хоч кілька, не сильно ламайте.
Вони нам іще згодяться – на увазі майте.
А козакам отаману як же не вгодити?
Налетіли на ті судна, стали турок бити.
Кого вбили, кого в море викинуть зуміли
І на каторгах турецьких підняли вітрила.
Поки турки в Очакові дотумкали, стали
Вслід стріляти, за козацтвом вже й сліди пропали.
Доки вістка про похід той до Криму дістала,
Козаки вже біля Кафи берега пристали.
З неба зорі поглядають, місяця немає,
Темна нічка козаченьків надійно ховає.
Одні зійшли та й по суші до Кафи рушають.
Інші в море тихесенько знову відпливають.
А ті каторги турецькі підняли вітрила
Та й у саму оту Кафу, у гавань заплили.
Зійшли із них козаченьки, що турецьку знають
Та й до Кафи під ворота - пустити благають.
Закликають і Пророком, і самим Аллахом,
Їх впустити, бо ж і досі трусяться від страху,
Як узнали, що у морі козаки з’явились.
А сторожа все лаялась і страшенно злилась,
Бо ж веліли їй нікого вночі не пускати,
Мають іти правовірні та ранку чекати.
Доки купчилась сторожа, розвісивши вуха,
Козаченьки вже дістались до мурів по суху.
Хутко підтягли драбини до мурів високих
І вже ходять козаченьки аж з другого боку.
На сторожу під ворота разом налетіли,
Всю побили та й ворота в місто відчинили.
А слідом ввійшли у гавань і «чайки» козацькі,
Увірвалися у місто зовсім сонне братці.
Підпалили з усіх боків, щоб місто палало,
А самі ловити турків і рубати стали.
Хоча турок було в місті на той час до біса,
Коли б вони об’єднались та разом взялися,
Подолали б козаченьків. Та хто ж його знає
Серед ночі – скільки війська на них нападає?!
Кожен думає про себе та шкуру рятує.
А паша в своїм палаці безсило лютує,
Бо не може сил зібрати аби відсіч дати.
Довелося і самому чимскоріш тікати.
Хто тікає, на тих братці зовсім не зважають,
Б’ють лиш тих, хто не здається та шаблі тримає.
Хоч таких і небагато. Поки сонце встало,
Вже все місто козаченьки у руках тримали.
Усі турки і татари, мов щурі по горах,
Мабуть, в місто повертатись захочуть не скоро.
Узялися козаченьки ту Кафу трусити,
Відбирать, що людоловським способом нажито.
Та ще братів православних з полону звільняти.
А таких у тому місті знайшлося багато.
Бо ж одвіку Кафа жила з торгівлі ясиром,
Тож добряче нагуляла з того часу жиру.
А тепер усе козацтву багатство дісталось,
Мало хто устиг сховати, що у скринях малось.
Вістка з Кафи дуже швидко Кримом полетіла,
Скоро і Бахчисараю дістатись зуміла.
Як почув то хан, схопився, дав у гори драла,
Щоби часом козаченьки його не дістали.
Уже звідти став аскерів до себе скликати
Аби козаків по Криму не пустить гуляти.
Козакам же тої Кафи доволі здалося,
Бо ж набрати добра стільки у місті вдалося,
Що аж «чайки» над водою ледве виглядають.
А тут ще колишні бранці спасіння чекають.
Не покинеш же нещасних отут пропадати.
Велить тоді Сагайдачний «чайки» розгружати.
Все, що можна, поскидали та і попалили,
Посадили невільників на «чайки» й поплили.
Кілька разів по дорозі Криму приставали,
Хану кримському і мурзам спати не давали.
Пройшли мимо Очакова, Дніпром піднялися
І уже тоді з піснями на Січ подалися.
Довго іще після того на Січі гуляли,
А невільники по світу похід прославляли.
Сагайдачному співали і хвалу і славу,
Бо ж він, справді, Україні прислужився справно.

Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.

То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
Йдуть на південь українські бойові полки.
Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
Викликав його Натієв – головний в військах
І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
Бо письмового не може він наказу дать,
Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
Хоч прийшли допомагати побороти зло,
Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
А в Криму військові й досі кораблі стоять.
Чому б флот свій Україні не побудувать?
Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
Можна буде й до Одеси кораблі вести,
Коли німці зажадають Крим собі забрать.
Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
Все залежатиме тільки з успіху твого.
Щоби часу не втрачати на більшовиків,
Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
Хоч загони більшовицькі там і тут були,
Болбочана зупинити вони не змогли.
Та і що то за загони? Зграї бандюків,
Здатні лише грабувати, а от для боїв
Були зовсім непридатні. Утікали враз,
Ледве тільки воювати прибував наказ.
Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
А тим часом у Армянську німці вже були,
Стали перед Перекопом, взяти не могли.
Бо гармат для того треба, бачите, важких.
Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
Болбочан його не слухав, взявся план складать.
Спершу думав катерами за Сиваш піти,
Але де у Приазов’ї катери знайти?
Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
Ті готові в руки зброю взяти вже були.
Якщо дасть їм Україна у Криму права,
То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
Тож не став чекати довго, катери шукать,
Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
Ті під носом більшовицьким захопили міст
Та його розмінували. Молодецький свист
Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
То, як грім з ясного неба для більшовиків.
Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
Євпаторію одні з них пішли визволять,
Феодосія для других ціллю мала стать.
Головна ж частина мала в Севастополь йти,
Щоб для неньки-України кораблі спасти.
Як таких боїв не було на шляху у них,
Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
До ненависті і гніву людей довели.
Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
Корпус підбирав загони нові на ходу.
То татарські добровольці, то робітники.
Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
« Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
А тепер війська із Криму геть відведете!»
Щоб не сміли українці відсіч учинить,
Наказав фон Кош загони військом оточить.
Навели на них гармати, як на ворогів.
А полковник нові плани уже ж розробив,
Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
Болбочан же не здавався, німців геть послав,
Адже впевненість у людях у своїх він мав.
Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
Стали в уряді питати, як же він посмів.
«Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
То він сам усе задумав, і все провертав.
Ніхто з Києва наказу йому не давав».
Чи то німців полякались, чи й зрада була,
Але сила українська з Криму відійшла.
Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
Захопити Україну їй би не дали.
Не послухались розумних і порад і дій.
От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
Розвернутись в повну силу йому не дали.
Звинуватили у тому, що, наче він сам,
Знову в корпусі своєму командиром став,
Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
Звинуватили людину, під арешт взяли,
І вини його у тому ще й не довели,
Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
Ще одного патріота вбили серед нас.
Скільки їх таких поклали голови свої,
Хто боровсь за Україну, бо любив її.
Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.

Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!

Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!

Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?

Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

15 червня 2006 р., Київ

Є на небі такі зорі, що наднові звуться
То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
Світить собі така зірка, непоказна, наче
І ніхто її між інших зірок і не бачить.
А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
І всі погляди одразу приверта до себе.
Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
Отак само і між люди іноді буває,
Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
А прийде лиха година, устануть до бою
І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
Щоби булаву тримати і самим сіяти.
Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
Отаким, мені здається, був Степан Опара,
Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
Та гіркою у Степана була його доля.
Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
У Медведівці відома був, мабуть людина.
Та Медведівки тієї мало хто і знає,
Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
Після Зборова згадали й його у тій сотні.
То були часи тривожні, і часи турботні,
Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
Із козака, із простого вибитись в старшини.
Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
На чолі своєї сотні в селі опинився.
Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
Де маршалок Любомирський москалів понищив.
Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
А Опару із посольством відправив в Варшаву.
За два роки так нічого і не збудували,
Правда, що із москалями тепер воювали.
А у битві під Жовнином москалі здолали,
Полоняником Степана в Московію взяли.
Був два роки у полоні, мабуть, надивився
На москальське життя-буття…Багато навчився.
Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
Москва, видно, захотіла отим скористатись,
Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
Поки він із козаками Правобіччям товкся,
Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
Брюховецькому не дали дістатися Бару.
Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
Скористатись булавою могли би хутенько.
Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
Чи то гетьманської слави просто захотіли?
Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
«Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
«Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
Будем бити й королівську силу й силу царську!»
От на тому й порішили. До татар послали,
Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
А татарам то в охоту, їм би воювати
З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
Поки думали татари та поки збирались,
Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
Думали, що не допустять у місто нікого.
Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
Обложили та й зладнали досить скоро справу.
Була Умань з москалями, а козацька стала.
Тут же після перемоги і раду зібрали.
На тій раді заходились гетьмана обрати,
Стали більшістю Опару тоді викликати.
Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
Дорошенка генеральним обозним обрали,
Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
Генеральним осавулом на раді зробили.
Щоб татари воювали та вірно служили,
До турецького султана посольство зібрали,
Щоби турки Україну під свій захист взяли.
Майже всі полки, що були на Правобережжі,
Зголосилися Опару визнати належно.
Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
Та поки в Опари сили на таке немає,
Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
Та залоги з України свої забирайте.
А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
Щоб забратись з України скоріш поспішили.
А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
Брюховецькому веліли із тим розібратись.
Той у Каневі із військом якраз ошивався,
Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
Йти на правий бік із військом із великим радив.
А Опара за тим часом нові плани має,
Він на Канів своє військо уже направляє,
Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
І вже там із москалями, як слід розібратись.
Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
Підняли, аби Опарі ударити в спину.
Свої полки найвірніші проти них він кинув,
В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
Мав Степан необережність листи написати
До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
Розберемось з москалями й на татар ударим.
Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
Звинуватили татари Опару у зраді
Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
То виходить, що Петрові вигод більше всього.
Чи то не він свою руку і приклав до того?
Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
І з татарського полону викупив Степана.
Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
А надумав того бранця ляхам передати,
Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
А Степанові у ляхів довелось страждати.
То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
А тікав, тоді на палі бідного скарали.
А другі казали, наче, в кайданах возили
По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
Мазовецьку і отам вже завершили справу.
Злі усі були на нього: москалі й татари,
Ляхи. Та і українці злились на Опару,
Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
Так ославили Степана через ту неправду,
Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.

Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
- А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
Також зимою. Січень був, здається у кінці.
Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
- Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
- Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
Був злий султан та і орда розлючена була.
Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
Гасає степом без кінця, збирається орава.
Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
З такою силою для нас нелегко може буть.
А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
Діставши вістку, став полки для опору збирать.
І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
Магнати інші стали теж з полками прибувать.
Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
Другій частині повелів у Бузівці стоять.
Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
Якось не було ворожби між ляхами і нами,
Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
Ми на Охматів подались і там отаборились,
Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
Було її, як комашні, за річкою гуло.
Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
Адже у кожного один чи й кілька запасних.
З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
Найперший Одживольський став і авангард при нім.
У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
А коні втомлені були татарські, ще й зима.
Де забезпечити коней і кормом, і водою?
Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
Втомились коні татарву у полі доганять.
Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
Саму ж орду дістали ми уже на берегах
Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
І лише поглядом сумним у небеса глядів.

Колись велике місто тут було,
Тепер одні руїни залишились.
Де бур’янами все позаросло,
Де вже дерева в камені вчепились.
Гуляє вітер поміж тих руїн
Та старий попіл вулицями носить.
Життя шукає поміж старих стін
Та завиває, мовби поміч просить.
Та хто ж поможе. Згинули усі.
Страшні монголи геть усе спалили,
Коли смерче̓м пройшлися по Русі.
В живих нікого, мабуть, не лишили.
Хоч ні… Деінде теплиться життя.
То там, то там димок легенький в’ється
Десь з-під землі. Між купами сміття
Струмок маленький об каміння б’ється,
Збігаючи у Стрижень. А вже та
В Десну впадає. Тут колись Чернігів
Стояв і розростався, розцвітав,
Від степових захищений набігів
Валами, стінами дубовими кругом,
А ще Десною, Стрижнем, болотами.
Хто би спромігся захопить його?
А, бач, знайшлися у степах погани,
Які змогли…З землянки між руїн
Вже сивий дід із костуром з’явився.
Додибав якось до колоди він
Та із кректанням по-старечи всівся.
Маленький хлопчик звідкілясь примчав
Замурзаний, в подертій одежині.
- Добридень, діду Саво! – прокричав
Ще здалеку, - Як маєтеся нині?
- Добридень, внучку. – усміхнувся дід,-
Нічого, добре, трохи кості ломить.
Напевно, дощик буде під обід…
Сідай, посидь, бо ж зранку вже із дому.
- А ми сьогодні, - похваливсь онук, -
Підвал знайшли – там черепи і кості…
То тих монгольських злиднів справа рук?
Скажи, дідусю, як їм удалося
Чернігів взяти? Стіни ж он які
Навкруг стояли. Та й дружина княжа…
Дідусь зітхнув, бо спогади гіркі
Насунули. Що він дитині скаже?
Зібрався із думками і почав
Розказувати про страшну ту пору,
Коли монгольський хан Чернігів взяв.
Таке уже забудеться не скоро.
- Ще того літа, коли навесні
Орда Переяслав ущент спалила,
В Чернігові ми рахували дні,
Коли й на нас насуне вража сила.
Минулося. Орда в степ подалась.
Хоч ми і розуміли – не надовго.
Отож, почав збирати сили князь,
Хоч і дружина чимала у нього
Та проти тої клятої орди
Того замало. Осінь вже приспіла.
Князь , мабуть, всіх сусідів обходив,
Скрізь помочі Чернігову просили.
Хтось обіцяв, хтось відмовляв, бо сам
Того нашестя у свій дім боявся.
У більшості князь і почув: «Не дам!»
Тож в землі ще радимичські подався
В надії - звідти поміч приведе.
А тут і вістка: степ, нарешті, рушив.
Впав Хоробор, Сосниця, Сновськ. Іде
Орда…і страхом повнить душі.
Чернігів, звісно, що міцний горіх,
Ординцям просто так його не взяти.
Багато хто, хоч намагавсь – не зміг.
То, може й зараз зможем раду дати?!
Навколо міста в три ряди вали
Зі стінами. Дитинець над Десною
В міцні дубові стіни узяли.
Окольний город і Третяк тісною
Підковою Дитинець обступав.
Теж і вали, і стіни – як годиться.
Ще й третій ряд тих стін Чернігів мав,
Віками ж бо від степу городився.
Але, коли нахлинула орда,
То і найсміливішим страшно стало.
Те військо колихалось, як вода,
Із усіх бо̓ків місто обступало.
Здавалося, заллє за одну мить.
Увесь Чернігів в кро̓ві захлинеться.
Як можна таку силу зупинить?
Мабуть, усім померти доведеться?!
Поки монголи лаштували стан,
Прибули посланці під самі стіни,
Мовляв, нам здатись пропонує хан.
Коли ми браму перед ним відчиним,
Не буде крові…І грабунку теж.
Та воєвода посланцям відмовив.
Про їх підступність ми начулись, все ж,
Як залили вони Залісся кров’ю.
Та і на князя сподівались всі.
Почує вістку, приведе підмогу…
А над монгольським станом гул висів,
Вже перекрили всі шляхи-дороги.
У тому дикім гаморі і ми
Один одного ледве-ледве чули.
До тої скоро дикої юрми
Якісь вози із деревом прибули.
Монголи узялися щось ладнать.
- Пороки то, - сказали мудрі люди, -
Великі будуть камені кидать,
Проламувати стіни ними будуть.
- От би туди дістатись й попалить?!
- Крізь ту юрму? – А, може як дострілить?
То ж дерево. Як спалахне – згорить?!
- Та ж відстань – півтора десь перестріли.
Поки отак гадали ми, майстри
Закінчили машини ті ладнати.
І стали брили падати згори,
Що й в чотирьох нелегко нам підняти.
І перша скоро пролилася кров,
І затріщали від ударів стіни.
А камені летіли знов і знов,
Пороки працювали без упину.
А ми нічого вдіять не могли,
Бо ж до пороків клятих не дістати.
Й від того, навіть в відчаї були
Та ладні уже й в поле виступати,
Щоб згинути у полі від мечів,
А не від цього клятого каміння.
Аж чуємо, мов сурма десь звучить.
І раптом клятим тим монголам в спину
Ударив князь з дружиною. Його
Під стягом важко було не впізнати.
Почув, напевно та й примчав бігом
Свій стольний град і люд свій виручати.
І розгорілась січа. Наші йшли
За князем, шлях до міста прорубали.
Монголи під мечами їх лягли.
Та нові й нові перед них ставали.
Ми б кинулись на поміч, хоч дарма,
Бо варто лише браму відчинити,
Як в них ввірветься дика та юрма
І нам її тоді не зупинити.
Тож тільки і дивилися зі стін,
Як наш Мстислав дорогу пробиває.
Здавалося, проб’ється, врешті він…
Та ворогів все більше прибуває.
Немовби в перевісище попав
Мстислав із військом. Туго натяглося,
А розірвати сил уже не мав,
Тож, врешті відступати довелося
Аби усім не згинути отам.
А ми на те у відчаї дивились.
Тепер вже точно лиш померти нам,
Чернігів свій боронячи, лишилось.
А далі потяглися чорні дні.
Каміння в місто день і ніч летіло.
Монголи йшли на приступ. Як одні
Утомлювались, інші вслід спішили.
Все менше нас на стінах. Й от біда -
Упала брама від страшних ударів.
Немов, у повінь весняна вода,
Ввірвалися монголи. Наче, хмара
Накрила місто. Спалахнуло скрізь.
Хто був живий, в Дитинець відступали.
А ворог, наче з усіх шпарок ліз
І ми його спинити сил не мали.
Останніх нас притисли до стіни
Дитинця, стали здалека стріляти
Із луків, наче, гралися вони.
А нам одне лишалося – вмирати.
Ніхто із нам пощади не просив,
Як помирати – то з мечем, як воїн.
Тож браття мовчки падали, без слів,
Уражені ворожою стрілою.
Я теж чекав на скору смерть свою.
Уже один, як перст з усіх лишився.
Стискаю меч…А стріли вже не б’ють.
Тож очі піднімаю, подивився –
Сам хан Батий на білому коні
Щось, дивлячись на мене, промовляє
Товмач із наших ті слова мені
Передає: - Великий хан питає,
Де він тебе уже стрічати міг?
Всміхнувся я: - Під Суздалем у лісі.
Тоді він нас камінням переміг.
Той переклав. Хан ще раз подивився.
Щось різко мовив і коня пустив.
Товмач сказав: - Ти вільний. Забирайся.
За мужність хан тебе ще раз простив.
Але в останнє. Більш не попадайся…
- А звідки ти Батия того знав?
А він тебе? – горять в онука очі. –
Й коли це ти під Суздалем бував?
- Та ж розкажу вже, розкажу, як хочеш.
То все було за двоє літ, якраз,
До цих подій. Орда тоді зібралась
Залісся покорити. І до нас
(Як тільки крізь сніги оті дісталось)
В Чернігів із Рязані прибуло
Посольство з Коловратом невелике,
Аби князівство наше помогло
Орду в Рязань ту не пустити дику.
Євпатій був хоробрий чоловік
Та гарний воїн, князем добре знаний.
Хоча «Не можу помогти!» прорік,
Але у очі Коловрата глянув
І мовив: - Можу трохи відпустить
Тих, хто захоче вам у поміч стати.
Коней дам, зброю… Клич рознісся вмить.
Бажаючих зібралося багато.
Й досвідчені були, і молоді.
Усім хотілось пошукати слави.
За Калку відомстити, бо тоді
Для наших кепсько закінчились справи.
Князь триста із усього відібрав.
Дав коней, зброю і ми подалися.
Зима. Мороз навколо все скував.
Шлях, в основному по річках стелився,
Бо по лісах зимою не пройти.
Спинялись мало, дуже поспішали,
Аби Рязані чимскоріш дійти.
Але спізнились…Попіл лиш застали
І гори вбитих. Плакав Коловрат,
На попелі стояв своєї хати.
Монголам клявся відомстить стократ,
Бо жінку й діти мусив поховати.
З Рязані ми помчалися услід
Орді. Шукати довго не прийшлося.
Вона кривавий залишала слід
Там, де міста і села були досі.
Ми мстили щедро, де який загін
Стрічали, то живих не залишали.
Встеляли землю мертві, як один.
Ми жалості, як і вони, не знали.
Ховались від погоні у лісах
І звідти вже наносили удари
Та сіяли поміж монголів страх.
Були, немов мечем Господнім кари.
Хоч наші також гинули в бою
Та люди усе нові прибували.
Вже й кілька сот стояло у строю
Тих, хто рахунки із ордою мали.
Монголи йшли за нами по слідах,
Хан повелів загін уполювати.
Метатися нелегко по снігах,
Між болотами прихисток шукати.
Змикалося усе тісніш кільце,
Орда поміж боліт нас заганяла
Під Суздалем. Останнім острівцем
Для нас галява серед лісу стала,
Куди монголи і загнали нас.
Навкруг лиш ліс й монголи з усіх боків.
Настав, нарешті помирати час…
Але ми ще живі – не мертві поки,
Тож здатні із собою прихопить
Ординців. І останній бій почався.
Уже монголів купою лежить
Навколо нас. Євпатій, наче грався
Своїм мечем, а біля нього ми
Теж землю трупом щедро устеляли.
Зібрала смерть врожай тії зими,
Який, мабуть, ніколи не збирала.
А хан все слав і слав свої полки,
Щоб нас здолати. Ми не піддавались.
Трималися кривавої ріки,
Яка попід ногами розтікалась.
Вже залишилось не багато нас…
І раптом все затихло, зупинилось.
Що клятий хан надумав на цей раз?
Невже монголи, врешті утомились?
Ба, ні… Зненацька камінь захурчав
І впав між нами. За ним другий…п’ятий.
Хан нас вбивати здалеку почав,
Щоби монгольську кров не проливати.
Дарма покласти військо не схотів,
Тож вирішив камінням нас побити.
А нам одно лишалося в житті –
Чекати, поки камінь зможе вбити.
Уже Євпатій впав, зронив меча,
Вже нас з десяток, мабуть залишилось.
Ніхто не став благати, не кричав,
Лише до купи все тісніше збились.
І тут раптово каменепад затих.
І сам монгольський хан до нас під’їхав
В оточенні із нукерів своїх.
Щось запитав у нас доволі тихо.
Нам ламано товмач переповів:
- Де ваш батир, що славно з нами бився?
Хан би на нього глянути хотів.
Я мовчки над Євпатієм схилився,
Підняв на руки. Хан ще щось сказав.
Навкруг монголи схвально загуділи.
- Хан повеління своїм воям дав,
Аби живих на волю відпустили,
А мертвих поховати побажав,
Із почестями, як батирів славних
Щоб смерть геройську кожен поважав…
Такі ото, онучку, були справи…

В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.

Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
Жодна шабля зі світу білого не звела.
А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
Почалася робота, яку довго чекав –
Звільнення України від нахабних панів –
Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
Пам’ять все повертає на прожиті літа.
Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
І далеку Вільшану, де худобу він пас.
Не свою, а громадську. То найліпший був час.
Кругом степ неозорий і зелені гаї.
Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
Та дитинство не довге у селянських дітей,
Довелося забути уже скоро про те,
Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
А він же із малого та й не звик слугувать.
Часом і огризався, за що пахолок сік
Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
Та не стримався якось, як приїхав панич,
Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
Але пахолок дужий у лице зацідив,
Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
І подався у степ він, де ніхто не знайде,
Де його лише воля – куди схоче – піде́.
Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
Саме так і з’явився його перший загін.
Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
Бо ж таки поламали пани носа йому.
Обіцяв ще помститись паничеві тому.
Але згодом забулось, не до того було,
Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
Особисті образи мусили відійти,
Перше треба нещасним людям допомогти.
Добре сала за шкуру він панам заливав,
Але всіх захистити просто сили не мав.
Все чекав, як підніме хтось на битву народ
Проти панського гніту, проти ляхів…І от
Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
Що усім підніматись він на битву велить.
Як такого наказу не дотримає він?
Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
Жовті Води, як нині перед очі його,
Оточили козаки в полі ляха того,
Він возами обставивсь та гармат встановив.
Так стояли в облозі вони декілька днів.
Стали ляхи просити пропустити назад,
Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
Щоби слово він стримав і бува не напав,
Він із Крисою разом у заручниках став.
Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
Щоби того догнати. І повірили ті.
А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
І, коли налетіла татарва звідусіль,
Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
Не зосталося ляхів у краю панувать.
Поки гетьман спинився і полки гуртував,
Він Максима направив, щоб життя не давав
Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
А тим часом подався, на Полонне напав,
Неприступним, говорять, його лях називав.
Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
Добре ляхів побили і гармат здобули.
Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
Хоча сили і менше у Яреми було
Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
Та не став він чекати, підняв полк і помчав
І на військо те ляське нападати почав.
Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
Все здавалося, наче в безкінечному сні.
Скільки там на тім полі його хлопців лягло
Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
Вже на третій день кляті з того поля знялись
І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
Там лях війська багато і гармат накопив.
Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
І драбини високі, і гарматами бив.
Копи сіна й соломи серед ночі палив
Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
А воно так палало, вітер так його рвав,
Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
Поки паніка в місті, він атаку повів,
Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
Не вдалося. З другого на плотах підпливли
І, забратись на стіни, на високі змогли.
Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
Там і зброї багато і продуктів взяли
Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
Але там не вдалося. Хмель покликав його,
Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
Поки ляхи старались через річку пройти,
Повелів йому табір ляський Хмель обійти
І, як тільки на ляхів козаки налягли,
Ті збиратися стали, утікать почали.
Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
Аби жодного ляха з табору не пустить.
Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
Що найперший у Львові за два дні появивсь.
А добра залишили, і гармат, прапорів.
Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
Та сидіть не збирався він на полі тому,
До Варшави дістатись вже хотілось йому.
Тож на Львів подалися і його облягли.
Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
Не хотілось татарам на розор віддавать.
А містяни уперлись, не здаються ніяк.
Треба якось подати їм загрозливий знак.
Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
І вночі на той замок на Високий напав.
Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
Там до нього піднятись, діло вже не просте.
Тим не менше, козаки прапор свій підняли
На Високому замку. Звідти, навіть, могли
Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
Вже зима підступала, почались холоди,
Завітали хвороби. Й він тієї біди
Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
Не став далі лежати, все у Божих руках.
Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
Рів, річки розливались та іще й болота.
Хоч відводили воду, а вона прибува.
А тут пошесть у війську почалася нова.
Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
І не можна від того врятуватись ніде.
Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
У пропасниці лютій у пекельній горів.
Та боровся, піддатись не збирався він їй,
Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
Але Хмель раптом здався, перемови почав.
Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
І війська від Замостя на Варшаву повів.
Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
Дав його прикувати до гармати наказ.
Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
Повелів розкувати. Та зламалося щось
У душі його раптом, мов обрізало. Ось
І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
Зовсім сили не стало і підняти руки.
Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
Син єдино зостався, поряд з ним воював.
Є кому передати всі надбання свої,
Є кому далі вести за свободу бої.
Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
Молодий іще, наче, а рука вже важка…
Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
Недаремно, одначе, все життя пригадав.
Бог йому наостанок шанс такий і надав.

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.

- «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
Йому обіцяли, що він на чолі
Їм буде, царем стане в їхній державі.
А, бач, одурили. Хоч з тої біди
Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
Схотів справедливість у них відновити,
Подався із військом. Та мусить сидіти
Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
Сил надто замало аби Москву взяти,
Щоб трон свій законний посісти у ній.
Сил надто замало у нього на бій,
А гонор шляхетський не дасть відступати.
Тож просить у поміч. Чому б не піти?
Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
Ще й від короля будем дещицю мати,
Як зможемо сина із пастки спасти.
Чи згодне на те товариство?» Ураз
Злетіли шапки, загуділа вся рада.
На заклик козацтво відкликнулось радо,
Бо ще й отаман буде славний у нас.-
Степан зупинився, з багаття дістав
Цурпалок, що з боку одного димівся,
У люльці тютюн запалив, знову всівся
І лише тоді говорити почав:
- У червні то, хлопці усе й почалось.
Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
Хто дуже хотів з москалем воювати.
Тож військо урешті на схід й подалось.
Я був у полку Дорошенка тоді.
Він кращим полковником був в Сагайдака,
Знав добре науку військову усяку
І добре в полку за порядком глядів.
Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
Що їх москалі так, як слід укріпили,
Спинив Сагайдачний усі наші сили,
Велів Дорошенку піти навпростець
В Рязанщину. Поки все військо стояло,
Наводило лад у полках. Ми бігцем
Пройшлися рязанським глухим путівцем,
Міста узяли, які нас не чекали.
Зненацька під саму Рязань підійшли,
Посад розорили й дощенту спалили,
Поки у кремлі москалі всі сиділи,
Дивились, бо ж що учинити могли?
Нажахані нашим раптовим наскоком,
Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
А в них лиш від імені стигне вже кров.
Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
Ми ж здобич набрали й назад подались.
Діждавсь Сагайдачний повернення наше
Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
А в ньому і стіни високі стоять
І всі москалі поза ними засіли.
У полі стрічати нас не захотіли,
Хоч сил чималенько і мали, видать.
Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
Підмогу прислали. Було кому битись.
Але порішили вони відсидітись
За стінами. Нам же викурювать їх.
Два тижні те місто в облозі було.
Два тижні на стіни високі ми дерлись.
Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
А часу у нас не було, як на зло
Аби їх за стінами тими дістати.
Отож, Сагайдачний урешті рішив –
Сидіти за стінами тих полишив,
Навіщо і сили, і час витрачати.
Від страху не виповзуть звідти вони.
А ми на Москву чимскоріш подалися
Поки ще московські війська не зійшлися
Над річку Ока із тії сторони.
Бо ж річку здолати нелегко тоді,
Як ворог на березі тому засяде
І спробує нам в переправі завадить.
Поляже козацтва, спливе по воді.
Поки до Зарайська все військо ішло,
Полковник загін попереду відправив,
Аби ми належно розвідали справи,
Що там на тім березі. Сонце зійшло,
Як ми вже Оку тиху ту подолали,
Зайшли у село, що лежить на шляху.
Воно, мов у вічну годину лиху –
По вікна хатки в землю аж повростали.
Солом’яні стріхи уже прогнили.
Навколо нема ні садів, ні городів.
Паркана і того побачити годі.
Селяни зі страхом до нас підійшли.
Боялись, що будем наругу вчиняти.
Та що нам із тої бідноти узять?
Давай ми у них про новини питать.
Вони ж нам багато змогли розказати.
Що військо уже до Коломни ввійшло:
Дворяни і діти боярські, із ними
Московські козаки (лиш звались такими),
Та ще астраханських татар прибуло.
Вони переправи повинні зайнять
Аби через річку нас не пропускати.
Із тими вістями і стали вертати,
Скоріш Сагайдачному те передать.
Зустріли козацький в путі авангард,
Який перед війська ішов до Зарайська.
Заграла враз кров в наших жилах козацька,
Не стали вертати до війська назад.
З вістями відправили лиш посланця,
Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
А там москалі так нахабно велися,
Не знали, напевно іще до кінця
Із ким мають справу. Зібралися всі
І вийшли у поле аби нас стрічати.
Ну, ми налетіли, взялися рубати,
Скупали нахаб тих в кривавій росі.
Хто трупом упав, хто назад дременув.
На їхніх плечах ми в острог залетіли.
І кремль їх одразу узяти хотіли
Та ворог до нього ворота замкнув,
Своїх на поталу полишивши нам.
Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
Аби нам у спину ножа не встромляли.
Отож, москалі окопалися там.
А стіни високі і страх в москалів
Такий, що боялися нас гірше смерті.
Сиділи, від нас боронилися вперто.
Уже й Сагайдачний із військом приспів.
За декілька днів новий штурм почали,
Посад дерев’яний навкруг підпалили,
Щоб димом на той їхній кремль курило.
Та взяти, все рівно, його не змогли.
Тож знов Сагайдачний не став насідать.
Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
За нами услід вони не подадуться,
Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
Тим часом вже князь Воротинський, який
Командував військом московським, зібрався,
На лівому березі вже окопався,
Аби у ріці потопити наш стрій.
Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
Чого б через річку у лоба кидався?
Поблизу Остра з усім військом зібрався.
Загін у Мещерські краї відіслав,
Аби наробили там шуму і гаму
Та тих москалів трохи відволікли.
У розвідку перші загони пішли,
Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
Ті кинулись битись. Їх більше було,
Отож козаки у кінці відступили.
Тому москалі дуже сильно зраділи,
Немовби їх військо всіх перемогло.
Князь тут же цареві бумагу послав,
Що вже переміг усе військо козацьке,
І що вирушає в похід до Зарайська…
На другий день знов Сагайдачний почав
Козацтво човнами в той бік посилати.
Човни Воротинський гарматами стрів
І дуже із того, дурненький радів,
Що зможе козацтва втопити багато.
А гетьман тим часом козацтво послав,
Щоб зліва і справа ріку подолали.
Поки москалі в річку ядра кидали,
Вже полк наш на боці на тому стояв.
Злякавшись, що можуть його оточити,
Князь з військом бігом до Коломни помчав.
Там табір його розбігатись почав,
Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
Найперші московські втекли козаки,
Частину обозу вночі прихопили ,
А князю сказали, що не мають сили,
Щоб із Сагайдачним боротись поки.
Слідом астраханські татари пішли.
Іще ті вояки. Із війська зосталось
Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
Іще дев’ятсот. Та вони злі були
На князя, тож слухать його не схотіли.
До сутичок, навіть між ними дійшло.
Дворянство вогонь із гармат повело,
Московські козаки дворян потопили.
Отож Воротинський, задерши хвоста
Подався до Гжелі, царю відписавши,
Що бився завзято й, поразки зазнавши.
Вже ризикувати всім військом не став.
Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
Ганятись за ним, подолали ріку
Та і подалися тоді на Москву,
Де нас Владислав і поляки чекали.

Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
А другий шука постійно нагору путі,
Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
От такою і в Івана доленька була,
Через всякі перепони його провела,
Та вінба́тьківського столу так і не посів,
Все по світові мотався та князям служив.
Був Іван, іще Берладник прозивався він,
Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
Та чи то Івана пізно надто народив?
Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
У Перемишлі за князя дядько його став,
А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
А в Звенигороді тому слави де знайти?
От, коли б в велике місто княжити піти!
А, тим часом повмирали й дядькові брати,
Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
Отож воно багатіло на отих шляхах.
А Івана заздрість мучить через те, що жах.
Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
Не знайшли спільної мови боярство і князь.
Надто владний і підступний виявився він.
Не схотіли із ним жити серед одних стін.
Якось взимку полювати з міста він забравсь,
Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
Якщо шанс послала доля, як же упустить?
Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
Із князів ніхто законним того не сприйняв,
Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
Та й надії на боярство галицьке нема.
Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
Що тому протистояти він не мав і сил.
Ледь почувши про зухвалу виходку того,
Дядько прийшов покарати небожа свого.
Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
Та й чекає, поки дурість небожа мине.
Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
Де і ділась войовничість, підупав і дух.
І в очах Івана також вже вогонь потух.
Та здаватися на милість і не дума він.
Якось тихо серед ночі підніма загін.
Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
У Звенигород Івану вороття нема,
Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
Там у Берладі багато бродників гуля,
Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
Бо та вольниця за себе може постоять,
Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
Коли всьому тому люду ради не даси.
А без того, ну, який же ти у біса князь?
Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
Може й дядька переможе свого у бою.
Тож узяв свою дружину, через степ помчав
І до Всеволода в Київ він на службу став.
Не мирився князь великий Всеволод тоді
З князем галицьким. Івану дуже порадів.
От хто йому допоможе Галич подолать!
Володимирко ж не думав все так залишать.
Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
А інакше мене з військом в Києві чекай.
Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
Той розсердився ще більше, підняв свою рать
Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
Та й на галицькії землі з військом тим напав.
Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
Кілька місяців просидів… та не захопив.
Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
Що Іванові робити лишилось тепер,
Як заступника не стало? Куди йти йому,
Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
Тут за Київ колотнеча саме почалась,
Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
І тому великим князем саме він і став.
Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
Як нема свого князівства, що ж його робить?
А так можна якісь землі собі заслужить.
Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
А Іван зі своїм військом в помочі йому.
Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
Полишив під вражу руку землі всі свої.
Уникав постійно бою, все чогось чекав,
Мабуть, якось одурити сподівання мав.
Не подобалось Івану воювати так,
Йому мріялося бою та стрімких атак.
Тож покинув Святослава, хай воює сам
І подався до Смоленська послужити там.
Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
З Ізяславом він і Галич перейме колись.
Але мрії залишились мріями лишень,
Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
За два роки заробивши. Все змінилось враз.
Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
Він у Києві сидіти також захотів.
Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
В дуже тісному союзі галицький був князь.
Став би Юрій помагати Галич звоювать?
Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
Сам Іван у тих подіях участі не брав.
Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
Понад озером над Білим стріла вража рать
І змогла полкам Івана добре чосу дать.
Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
І нема куди Івану звідти утікать.
А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
Свого сина Ярослава свататись прислав
Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
Вже про Галич нема мови, голову б знести,
Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
Із дружиною в походи більше не ходив.
Сподівався, що минеться скоро та гроза.
Не минулась. Дядько жити довго наказав.
Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
Незабаром Ізяслав теж київський помер.
І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
Як же родича не вважить? Юрій повелів,
Андрій швидко на Івана кайдани й одів
Та й відправив до Києва з Суздаля його,
Аби далі уже в Галич передать того.
Та у Києві вступився був митрополит.
Та й ігумени сказали: так робить не слід.
Як не як – то Ярославич та і князь таки…
І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
По зимових по дорогах нескінчений шлях.
Вже тоді в душі Івана оселився страх,
Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
Узяли з саней Івана, кайдани зняли
І до князя Ізяслава тоді повезли.
У Чернігові той правив та ворогував
З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
Юрію ж не до Івана було у той час.
Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
І смоленський, і волинський поміч подали.
Вже на Київ із полками навесні пішли.
Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
Нема чого воювати. Отож Ізяслав
Скоро увійшов у Київ й князювати став.
Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
Він же майже незалежно в Галичі сидів.
Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
Що той ворога у руки йому не віддав.
Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
І під стіни його міста військо приведе.
Знайшов між князів підтримку і листа послав
Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
Та й надумався у поле з Києва тікать.
Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
До берладників із нею на Дунай пішов.
Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
Проти того Ярослава воювать зібравсь,
Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
Ще і половців до себе орду приєднав.
Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
Та Іван шляхи найперше перетяв туди
По яких купці товари у Галич везли.
Здобичі із караванів вдосталь здобули.
Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
І не треба підганяти, щось там говорить,
Коли жадоба у серці кожного горить.
Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
Повів військо своє швидко, до Дністра привів
Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
Коли місто грабувати їм забороняв.
А чого ж іще походом вибрались вони?
Половці за те найперші розсварились з ним.
Їм така війна не треба. У степ подались.
Та й берладники від нього слідом розійшлись.
Всі обрушились надії Галич звоювать.
Довелося до Дунаю знов йому вертать.
Та недовго сумував він. Гінці прибули -
Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
Не став він дорогоцінний витрачати час,
Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
Із боярами миритись взявся Ярослав.
Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
Та й на Київ із полками своїми подавсь.
Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
Там очухався, зібрався з силами таки,
Щоби владу повернути, зготував полки.
Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
Та й Чернігів князювати його не пускав.
Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
На Чернігівщині й там вже князювати став.
Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
Щоб берладників підняти у похід ще раз.
Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
Там багато торгували київські купці.
Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
Збагатились його люди, сам він збагатів,
У Олешші князювати, навіть, захотів.
Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
Послав лодіями військо чималеньке князь,
Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
Довелося чимскоріше місто залишить.
Подались на захід степом, думали – втечуть.
А ті кляті слідом гонять та не відстають.
І таки догнали, врешті при Дичині їх.
Порубали, покришили в полі майже всіх,
А кого не порубали – у полон взяли
І до Києва до князя свого повели.
Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
До берладників вертатись сенсу не було,
Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
Та натрапив випадково на торчеську рать,
Що на службі в Ростислава на той час були.
У бою у тому князя не уберегли.
Залишився Іван знову в світі сам-один.
І не знав куди податись міг би врешті він.
Все життя провів при комусь,все комусь служив,
Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
До Русі йому вертати тепер було зась.
Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
То для бідного Івана краще вже не жить.
А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
Там на службу імператор взяти буде рад.
Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
Він бо до життя такого зовсім і не звик.
Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
Знав, що то не подарує Ярослав йому.
Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
До останнього він бився, доки й меч зламав.
Ті накинулися разом, а він сил не мав.
Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
Прикусив він на сорочці тоді комірець,
Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
Не вдалося Ярославу його захопить.
Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
Але більше варіантів Бог йому не дав.
Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
Та сконав десь на чужині кинутий один.
Де й могила його була – то ніхто не зна.
Отак доля посміялась – бач, яка вона.

Про самодурство, що аж випира
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!

Стоять дідусь з онуком на Горі
Над Боричевим. Сонечко пригріло
Та поки ще з зими не потепліло,
Холодний вітер ще о цій порі
Примушує вдягатися тепліш.
Внизу Дніпро свій норов проявляє,
Увесь Поділ водою заливає,
Над берегом видніють стріхи лиш.
По вулицях мотаються човни.
Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
Вода вже аж під Гору підкотила,
Скидаючи піняві буруни.
- Оце так повідь! – вигукнув малий,-
Я ще Дніпра такого і не бачив,
Розлився він, як справжнє море, наче.
Дідусю, він завжди бува такий?
- Так, навесні, як крига скресне, то
Він води в себе стільки набирає,
Що, навіть, русло її не вміщає.
- І що, із тим не справиться ніхто?
- Чому ж?! Колись, казали ще діди,
Дніпро весною більше розливався,
Ледь не під княжий терем підбирався,
Аж так багато було в нім води.
Але один знайшовся чоловік,
Що Чорторий прорив і пустив воду
В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
- А як він сам той Чорторий прорив?
- Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
Тому ж то Чорториєм і прозвався,
Що він чортів до того прилучив.
- А розкажіть, як саме то було,
Бо я ніколи і не чув такого.
- Було то ще за князя. От якого –
То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
Але було. Щороку навесні
Дніпро водою сильно розливався.
Народ від того дуже настраждався.
Бо ж, як весна – то, наче по війні.
Усе змива – городи і хати
Спливають кожну весну за водою.
Ішли до князя із бідою тою.
Та чим би він їм міг допомогти?..
А то якось сиділи у корчмі
Чоловіки. Вже випили добряче
І кожен вже героєм себе бачив.
Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
Щось мова саме за Дніпро зайшла.
Один і каже: «Коли б воля мо́я,
То я би уже справився з водою,
Вона б отак Подолом не ішла».
«Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
І пустив воду мимо від Подолу!»
«Та ти би з тим не справився ніколи!»
«Та я б за тиждень…Хай би лише дав
На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
Ген на Горі. Йому немає й діла,
Що тут вода дніпрова наробила...»
А далі став дурниці говорить…
Уранці в двері його раптом «грюк»:
«Відкрий, до князя тебе викликають».
За руки напівсонного хапають
Й до терема не випускають з рук.
Той вже й забув, що сп’яну говорив.
Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
«Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
Говорить князь, - то що ти там наплів?
Що можеш воду річки відвести,
Аби вона Поділ не заливала?»
« Та то…Та я…То люди набрехали…
То біс поплутав, князю. Вже прости».
Та князь, неначе тих не чує слів:
« То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
Але дивись, щоб потім не жалів!»
Іде нещасний, носа опустив,
Не знає, навіть, що йому й робити.
За тиждень може й голова злетіти
Із-за дурних по-п’яні його слів.
Незчувсь, як до сусідки завернув.
Жила бабуся у старенькій хаті,
Казали, наче вміла відьмувати.
Ледь до дверей ступив, ураз почув:
«Заходь, сусіде. Знаю про біду.
Та не печалься – дамо раду тому.
Але ти тільки не кажи нікому.
Чекай, я зараз зілля віднайду».
Порилася у схованках своїх,
Передає йому торбинку з зіллям.
« Уважно слухай. Нині в ніч весілля
У дідька. Він склика чортів своїх
На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
«Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
«А, раптом дідько той мене впізна?»
«Про «Отче наш» й на мить не забувай,
Тоді чорти тебе і не помітять.
Як уже місяць уповна засвітить,
Мерщій з своєї засідки вставай,
Перехрестись і зілля тим чортам
Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
Візьми бадилку часнику отам,
Сплетеш вінки і ті вінки чортам
Чіпляй на роги та хрести щосили,
Щоби вони і рипнутись не сміли.
Дивися, часом не засліпни сам.
Вінки ті їхню волю заберуть.
Проситись будуть, злато обіцяти.
Та ти не поспішай вінки знімати
Аж доки русло те не прогребуть.
Та із них, клятих, ока не спускай,
Захочуть десь у сторону звернути,
Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
Тоді він них на капості чекай»…
Вінків удома чоловік наплів
Та і подавсь тоді на Лису гору.
А там воно уже і вечір скоро.
Як тільки місяць над рікою сплив,
Взялись туди збиратися чорти.
Уже нема і місця, де ступити.
Аж тут і місяць вповні став світити.
Тут чоловік, хоч страшно було йти,
Уголос став казать свій «Отче наш»
І сипати чортам у очі зілля.
Зчинивсь переполох на тім весіллі.
Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
Копита замелькали. Та не всі.
Кому те зілля втрапило у очі,
Як ідоли стояли серед ночі
І місяць повний понад них висів.
Накинувши на роги їм вінки,
Велів усім аж до Десни летіти.
Сказав на місці - мають що робити.
Хоч ті і не хотіли, а таки
Примушені були те русло рить.
Гребуть щосили, куряву здіймають,
Бо ж часу небагато зовсім мають.
Пообіцяв-бо він їх відпустить,
Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
Як він взіває, в сторону звертають
І кудись вбік копати починають,
Де вже молитви їм не чуть слова,
Щоби раніш звільнитись та втекти.
Та він побачить і на них нагрима.
І знов чита молитву понад ними.
Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
Утомиться він, сон його здола,
І знов чорти у сторону звертають,
Але, при тому, все рівно копають.
Він кліпне, ущипне себе й зо зла
Ще голосніше «Отче наш» читає,
Чорти вертати змушені назад.
І знову в нього все іде на лад.
Вже скоро і світати починає,
А він уже і до Дніпра дістав.
Коли чорти закінчили роботу,
То відпустив їх, хоч і без охоти.
Сам взяв лопату та й копати став,
«Обкопувати» по краях Дніпра.
Як вранці люди вийшли роздивлятись,
То було чому їм подивуватись.
Примчала й подивована Гора
На чолі з князем. Гордо чоловік
Показував їм «зроблену» роботу,
Сорочку свою, мокру аж від поту
Й Десну, що воду несла по сей бік.
Зробилися від того острови
Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
І нагороду чоловік отримав
Так, що і дім для себе звів новий,
Й зажив багато. Русло з тих часів
Десенкою взялися називати.
Та ж таємниці було не сховати,
На вулицях шепталися усі,
Що то чорти прорили русло то,
Тож Чорториєм його й називали.
Для прикладу іще й на те кивали,
Що там заток багато, наче хто,
Хотів убік те русло відвести.
Нащо людині та дурна робота?
Таке, мабуть, лише чортам охота.
Хоч не могли нічим і довести.
Отож, одні Десенкою зовуть,
А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
Тих повідей страшних ми вже не бачим,
Хоч отакі ще поки можуть буть.
Дід знову подивився на Поділ,
Залитий весь дніпровою водою
Та і пішов неспішною ходою,
Онуку лише мовивши: - Ходім.

Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.

З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Дрімучий ліс під кронами сховав
Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
Мабуть, не здатен буде залетіти.
Хіба що десь у кронах завивав.
Струмок маленький між дубів тече,
Звивається, мов шлях собі шукає
У суглинках. Далеко не втікає.
Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
І вже болото поглина його.
Від нього сморід. Але знайти воду
Напитися, в лісах цих швидко годі.
Бо ж непрохідні зарості кругом.
Тим більше, коли ти в краях чужих,
Де тобі геть неві̓дома природа…
Отож, шлях берендеєвого роду
Спинився, врешті у лісах оцих.
Не так багато в роді і було –
Десятків кілька тих, хто залишився,
Хто в цих поневіряннях не зломився.
Тож серед лісу вогнище гуло.
Чого-чого, а палива в достатку.
От з їжею проблемніше, хоча,
Дичини їм ліс трохи постачав.
Тому то берендеї, у випадку,
Коли їм випадала свіжина,
Спинялися аби поласувати.
Ногам хоч трохи відпочинок дати.
Поки на вогні смажиться вона,
Чоловіки до зброї узялися,
Жінки латають в одязі дірки.
Одні лиш безтурботно малюки
У лісі незнайомому велися.
Один Сазмат по лісу не гасав,
Біля дідуся Караса усівся,
На його руки жилаві дивився,
Якими струни той перебирав.
Старечий голос, хоч іще дзвінкий
Лунав навколо, відзивавсь луною
Від лісу, що навкруг стояв стіною.
І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
Співав дідусь про невідомий степ,
Який не має ні кінця, ні краю.
Про табуни, які кругом блукають
По травах соковитих, буйних, де б
Не зупинився. Про широкі ріки,
Байраки і діброви та гаї.
Сазмат не бачив вже землі тії,
Про неї чути довелося тільки.
Не міг він уявити взагалі,
Як то піднятись на курган високий
І бачити навколо на всі боки,
Бо ж він не бачив іншої землі,
Аніж оця, що лісом заросла.
Де між боліт не віднайти дороги.
Тож дідуся сидів і слухав свого,
Поки і пісня до кінця дійшла.
Тоді вже ближче дідуся присів
Та й заходивсь настійливо питати,
Бо ж так уже йому хотілось знати,
Звідкіль їх рід початки свої вів.
Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
Уважно слухай, якщо хочеш знати.
Колись онукам зможеш передати.
Іще віки й віки тому назад
Наш рід в степах безмежних проживав,
Отам, де сонце кожен ранок сходить.
Було тоді багато в нім народу.
Рід увесь час степами кочував.
Стада багаті мав і табуни,
Ганяв отари по степах привільних.
Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
Бо наші вої порухом одним
Змітали тих, хто на шляху стояв.
Степи безмежні, місця в них багато.
Там можна всім народам кочувати.
А, хто наживи легкої шукав,
То міг до хліборобів зазирнуть,
Міста і села їхні розорити.
Та нам було й без того гарно жити.
Хіба самі князі було позвуть,
Як то зробив був Володимир-князь,
Із торками позвав нас разом битись
Супроти печенігів. Так зустрітись
Із Руссю нам прийшлося перший раз.
Ми печенігів геть побили тих
Під містом руським, під Переяславом.
Князь в тім бою здобув для себе славу,
Ми ж заробили добре золотих
І знов вернулись у степи свої,
Щоб далі жити, мирно кочувати.
Та не дали нам половці прокляті.
Бо ж, як піску у морі було їх.
Ми й торки разом стали проти них
Та не змогли нічого учинити.
З своїх степів прийшлося відступити
У землі отих диких печеніг.
А з ними ж ми ворожими були.
Не стало де нам й голову схилити.
Пішли у Київ, щоб князів просити
Аби нам якийсь прихисток дали.
І руський князь пішов назустріч нам,
На прожиття дав землі понад Россю.
Колись тут росам гарно ще жилося,
Тож звідти й назви залишились там.
Щоправда, роси звідти подались,
Які у Київ, які розселились
По інших землях. А ці залишились
Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
Жили, як перше. Степом кочували
У своїх вежах, як завжди й жили
Та за стадами за своїми йшли,
Що пасовища у степах шукали.
На зиму йшли з добром до руських міст.
Під стінами у них і зимували.
Не те, щоби туди нас не пускали,
Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
То ми самі не йшли до міста жить,
Бо звикли жити у степах на волі,
Де ніяких немає стін навколо.
Де небо в зорях і ріка біжить.
За те, що прихистили нас князі,
Ми їхні землі брались захищати,
Усяких зайд незваних відганяти,
Які постійно пхались до Русі.
Чи, коли князь збирався у похід,
То наші вої теж із ним ходили
І в полі княжих недругів громили…
Та незабаром зворохобивсь світ.
Князь Мономах, що половців побив,
Занадто круто з нашими повівся.
Чи з перемог отак він загордився,
Чи то з вождями щось не поділив
І повелів він геть забратись їм.
Тож більшість наших, печеніги, торки,
Що київським князям служили поки
З людьми, товаром,скарбом зі своїм
Знялися і на захід подались.
З місцевими, я чув, там воювали
Та землі, що сподобались, займали.
Осіли та й, напевно, прижились?!
Ті, що лишились князеві служить,
Завіти предків стали забувати,
Своєю честю взялись торгувати,
Усе хапати, що не так лежить.
За гроші вони й князя продадуть.
Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
А на Русі вже брат ішов на брата
І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
Прийшли Залісські з півночі князі
І вождів наших гамузом купили,
Щоб вони проти Києва ступили,
Дали чимало із добром возів.
За те і стали їм служить вожді,
За те і Київ разом розоряли,
Про давні клятви геть позабували.
І покарали боги нас тоді.
Зманили нас північні ті князі
Земель багатством, службою, грошима
І подалися ми услід за ними
В Залісся з вереницею возів.
А тут навкруг ліси і болота.
Нема того простору степового.
Сюди не зазирають наші боги.
Зі степу лише вітер заліта.
Поміж лісів дрімучих і боліт
Прийдеться, видно й віку доживати,
Бо нам назад нема куди вертати.
Адже для нас уже чужий той світ.
Там інші вже народи й племена
В степах привільних. Славні берендеї
Не спромоглися зберегти своєї
Землі. Тож доля нас чека сумна.
Весь вік свій скніти в болотах оцих,
Які князі нам раєм називали.
Тоді свій вибір ми зробити мали.
Й зробили. Предків зрадили своїх,
Своїх богів і опинились тут…
Найбільше я жалію про єдине -
Тобі степів не бачити, дитино
І вільного повітря не вдихнуть!
А тут повітря з смородом боліт,
Вбиває віру, відбирає волю.
Тут вільним ти не зробишся ніколи,
Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
Живе̓мо вік у безнадії свій.
Ідем, куди накажуть, убивати.
Про рідний степ хіба лише співати
Та й то, мабуть, поки ще я живий…

Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.

Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
Але вдіяти нічого не спроможні поки,
Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
Насміхаються здалека на неміч козацьку,
Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
Піднялися страхи старі та старі образи –
Винен той, хто віддавав їм погані накази,
Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
Що у власній у державі панувати будуть.
То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
Той червоною від шабель кровію умився.
Думали купити волю зрадою. Даремно.
Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
Ледь ворота відчинили, повірили слову,
Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
Взяли пани Наливайка, закували руки,
Стали думати – якої б вигадати муки,
Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
Синів славних Україна здатна народити.

Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.

ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.

ІІКоли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.

ІІІТа думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.

03.2023

- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
Немов одна вона така була.
У наших землях пошукати варто
Таку, яка б рівнятися могла
Єгипетській відомій інтриганці.
Хоча б згадаєм про Пантікапей .
Усе то почалося при Фарнаці –
Відомий мало людям зрадник цей.
Був його батько – знаний Мітрідат,
Що полюбляв щодня отруту пити.
Він землі воював усі підряд,
Із Римом мусив в боротьбу вступити,
Але програв. І той синок Фарнак
В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
Військами обложив фортецю так,
Що вибратись тому не було змоги.
Щоб синові не втрапити до рук,
Рішився цар напитися отрути
Й померти швидко, хай від страшних мук.
Але даремно – не взяла цикута.
Прийшлося наштрикнутись на меча,
Аби з життям свої рахунки звести.
Фарнак по тому правити почав.
Та знов його зіткнулись інтереси
Із Римом. Грізний Цезар наступав
На Понт. Щоб його якось вгомонити,
Дочку свою Фарнак пропонував
В жінки тому напередодні битви.
Отак уперше і спливло ім’я
Ще зовсім молодої Динамії.
Та в Цезаря була жона своя,
Тож не вдалася Фарнаку затія.
Здолати Цезар понтське військо зміг,
Не заладнались у Фарнака справи.
Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
Фарнак тоді до Боспору подавсь,
Щоб проти Риму нових сил зібрати.
Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
Асандр, що тут лишився керувати,
Його в Пантікапей не допустив.
Коли ж схотів той видертись на стіни,
Асандр, хоч і старий, його розбив
І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
Динамія зосталась сирота,
Таж кров у ній буяла Мітрідата,
Отож була дівчина не проста.
Асандрові взялась пропонувати
Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
А в нього лиш призначення архонтом.
Здоровий глузд всі сумніви зборов,
Хоч, може, в того й не було охоти.
Так вона заміж вийшла перший раз.
Там про кохання не було і мови.
Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
Він і без жінки почувавсь чудово.
Та,тим не менше, народився син –
Аспург – єдине, що їх поєднало.
Асандр старий, сконає скоро він,
Вона ж для сина місце готувала.
Поки ж Асандр державою займавсь,
Вона плела тихцем тенета свої.
Той на підтримку Риму сподівавсь,
Але й вона також бажала тої.
Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
Вже й Цезаря немає, вже убили.
Антоній Клеопатру зняв з колін,
З Октавіаном міряючи сили.
Програв і згинув. Та ж Антоній той
Асандрові поміг при владі стати.
Тепер вже не підтримував ніхто.
Октавіан же злий був на «собрата».
Отож тихцем Динамія взялась
«Копати в Римі» попід чоловіка.
І їй ота інтрига удалась.
Той вже і так був застарий за віком,
А тут ще Рим нелагідний із ним.
Як тут спокійно можна почуватись?
Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
Став внуком Мітрідата називатись.
Хоч то й неправда, доведи – піди.
Динамія ж ідею підхопила,
Мовляв, і справді, брат іще один,
Якого ще в дитинстві загубили.
А, маючи підтримку між людей,
Хутенько змову організувала.
І вже старий Асандр в темницю йде,
Де смерть на нього з голоду чекала.
Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
Царем збирався на Боспорі стати.
Динамія ж умовила його
Себе одразу ж за жону узяти.
А той прикинув – ну, куди йому.
Без неї йому править буде складно.
І на той шлюб погодився тому,
Хоча, можливо і не дуже радо.
Вона ж одразу розпустила слух,
Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
Царя у ньому бачити не буде.
Рим так хотів «підсидіти» її,
А сам же в своїй пастці опинився.
Вона при владі ще міцніш стоїть,
Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
Побачивши, що програється гра,
Рим Полемона вже тоді направив.
Чому саме його тоді обрав?
Бо ж він у Понті з його згоди правив.
Той правити і в Боспорі схотів,
Але боспорцям то не до вподоби.
І вилився на вулиці їх гнів,
Взялися дружно всі за зброю, щоби
Прогнати – хай у Понт у свій іде,
Вони ж під Понтом не бажають бути.
Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
Динамія – вдова не молода
Та уже мудра – вмить прорахувала.
Не покоритись – то буде біда,
Чекати треба римської навали.
Щоби свою державу захистить
Та і своє життя порятувати,
Взялась бунтівників тих замирить
І Полемону шлюб пропонувати.
Той покрутився – таж ніяк йому
Без неї на підтримку не чекати.
Можливо, і погодився тому.
А їй уже ж до шлюбів не звикати.
Та цей горішок виявивсь твердий.
Бо ж таки цар. Узявся воювати,
Не дав в державні справи лізти їй.
А їй же так хотілось керувати.
Коли ж, нарешті, він на ноги став
І свою владу в Боспорі наладив.
То взагалі шлюб з нею розірвав
Й на молоденькій одружився радо,
Ще й римлянці. Динамія тоді
На нього дуже сильно розізлилась.
Не залишилась в Боспорі сидіть,
А з сином між сарматів опинилась.
Звідтіль постійно колотила люд
У Боспорі супроти Полемона.
Чутки летіли царством звідусюд,
Що цар в Пантікапеї незаконний.
А той все злився та її шукав,
Ходив із військом у краї сарматські,
Аж доки і у засідку попав,
Щоб назавжди у тих краях зостаться.
Динамія, в сарматів на чолі,
В Пантікапей вступає урочисто.
Вона дісталась рідної землі,
Хоча уже старою стала, звісно.
Але ж у неї молоденький син,
Йому й царем у Боспорі ставати.
Династію нову почав тут він –
Рескупоріди стали її звати.
Вона ж, на трон Аспурга возвела,
Тепер могла спокійно помирати.
Адже для нього Боспор зберегла.
Для всіх – цариця, а для нього – мати.

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.