- Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
Та з весною знов взялися вони воювати,
Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
З Монастирища з боями важкими відбити.
А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
Оточили, обложили козаків в Сучаві,
І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
Думав було іти батько сина виручати,
Та полковники від того стали бунтувати.
Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
Зупинити непотрібний похід намагались.
Став черкаський прямо в очі полковник казати:
«Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
І полковникові тому відбатував руку.
Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
Лише коштувати буде йому часу й крові.
Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
І вони уже зі Львова в похід виступили.
Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
Щоби разом із ордою на короля вдарить.
Тут його й застала вістка, що сина немає,
Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
Як то боляче для нього – не сказав нікому.
Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
Сам же рушив королеві польському навстрічу.
«Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
Як король про те дізнався, почав відступати,
Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
Тут його і довелося Богдану застати.
Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
Сам став табором подалі, повелів татарам,
Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
Оточила орда ляхів, почала облогу,
Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
Та постійно нападає, не дає спочити.
Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
А союзники, хоч поміч і пообіцяли
Та ж три тисячі усього до нього прислали.
Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
Перерізали татари всі шляхи-дороги.
Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
Облягли його надійно татари й козаки,
Тож надія перемоги пропала усяка.
А козацькії загони в Галичину ходять,
Із Волині цілі стада худоби приводять.
Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
І тут саме москалики «свиню» підложили.
Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
То погодилася Дума боярська на злуку.
Дочекались, коли, врешті хвилина настала
І от-от все ляське військо здаватися мало,
Появились посланці їх «з радісною вістю»
Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
Щоб почули то татари, для них все й робилось,
Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
То дарма нехай чекає помочі від хана.
Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
Як війну цю закінчити найскоріше миром.
Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
Отож швидко підписали мирову угоду.
Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
Ще й таємної добився згоди хан від нього:
Сорок днів він має право Волинь грабувати,
Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
Розверталися татари й чимскоріш тікали,
Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
З людоловами полковник гратись не збирався.
Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
Повів полки українські вже до Чигирина,
Аби врешті поховати загиблого сина.
А у ляхів вже і сили радіти не було,
Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
А зробили, щоб татари ворогами стали.

У корчмі нема як продихнути,
Дим кругом коромислом стоїть.
Хтось уже набрався й гомонить
Голосно, усім в корчмі тій чути.
Там сидять селяни й мовчки п’ють,
А в кутку за стіл козацтво всілось.
Видається, наче вперше стрілись.
Корчмаря з замовленнями ждуть.
Коли кухлі брязнули об стіл,
Узялися, горло промочили,
А тоді уже й загомоніли,
Зрідка озираючись навкіл.
Двоє були тільки-но з Січі,
Третій говірливий із Полтави,
У Черкаси добиравсь у справах.
А четвертий стомлено мовчить,
Якусь думу думає, мабуть.
От Степан з Полтави і вчепився:
- Чоловіче, хто ти? Назовися!
В нас із незнайомцями не п’ють.
Той від дум, нарешті, відірвавсь,
Усміхнувся: - Вибачайте, братці,
Притомився, ледь сюди дістався.
Із Кальницького полку я, Панас.
- Із Кальницького? Що під Богуном?
- То мій полковник. – Розкажи, козаче…
Тут вістки розлетілися, неначе…
Коротше, правда, а чи ні воно,
Що копняка Чарнецькому дали
Такого, що втікав він без оглядки?
А військо все його із переляку
Ще довго зупинити не могли?
- Що так, що ні – сказати не берусь.
За ляхами далеко ми не гнали,
Але, що добре прочухана дали,
То точно. – задоволено всміхнувсь,
Згадавши, певно, щось таке собі
Із того, що побачить довелося.
- Та ж розкажи, як Богуну вдалося
Чарнецького побити в боротьбі?
Почувши, про що мова, навкруг них
Зібрались всі, послухати охочі.
Панас на мить примружив свої очі,
Немов думок збираючи своїх,
А далі свою розповідь повів
Про те усе, що довелось побачить,
Про славу, про звитягу, про удачу,
Про Богуна й заклятих ворогів:
- Весна ще не вступила у права.
Хоча вітри із півдня вже гуляли,
Сніги поволі у струмки спливали
І степ навкруг потроху оживав.
Ми ще зимовим розкладом жили.
Стояли сотні по своїх квартирах.
Із ляхом, наче ж розійшлися миром,
Хоч ляхи і порушити могли.
Ми ж прикордонний полк. Отож, на нас
Вони б якраз найперше і напали.
Та поки злих вістей не долітало
І сподівавсь Богун, що буде час
Зібрати полк, як щось не так піде.
Вже ж досвід із Нечаєм добрий мали.
Але, все рівно, бачиш, узівали,
Не знали, що Чарнецький з військом йде.
А він хоругви панцирні зібрав
З п’ятнадцять тисяч жовнірів і шляхти.
Та ще й німецьких найманців багато.
Крім того слуг обозних купу мав
І челяді озброєної. Всіх
Ще тисяч десять можете додати.
Та й Чорним шляхом взявся простувати
На Умань. Розсилав злодюг своїх
Вогнем й мечем населення карать.
Вони усіх жорстоко катували,
Міста і села люто плюндрували,
Щоб по собі нічого не лишать.
Швидкі загони нищили були
Застави наші і малі містечка.
І, вже як були зовсім недалечко,
До Богуна ті вісті донесли.
На збори часу зовсім не було.
Бо, щоби полк докупи весь зібрати,
То треба тиждень, а то й більше мати,
А ще ж дороги зовсім розвезло.
Тож він чотири сотні встиг зібрать
І став гадати – де б з тим військом стати,
Аби дорогу ляхам перетяти.
Та часу довго не було гадать.
Отож він Монастирища обрав
За кілька верст від Кальника над шляхом.
Його ніяк не оминути ляхам.
Отам з своїми сотнями і став.
Воно – містечко, наче і мале,
Але, при тім, міцну фортецю мало,
Що на узвишші над ріку стояла.
Хоч дерев’яний замок той, але
Із трьох боків там урвища, яри.
Серед боліт ще річка протікає,
Що ж трьох боків фортецю омиває.
А ляхам, щоб задертись догори,
Потрібно вовчі ями подолать
Та шанці, та рови, та частоколи.
Не надто гарне ляхам бою поле,
Бо ж з заходу лиш можна наступать
Через то все, що перепинить шлях.
Та й ми ж сидіть не будемо, чекати,
Свинцевими гостинцями стрічати
Усіх їх будем. Не зрадіє лях…
А, ще одне: за річку, між ярів
Ще слобода Аврамівка. З валами
І палісадом. Зовсім поряд з нами.
Богун туди кінноту перевів.
Лиш сотню в Монастирищах лишив
Кгрозденка та іще кінноти трохи.
А тут і ляхів вздріли, як гороху.
Чернецький нас узяти поспішив.
Два дні безперестанку йшли бої.
І день, і ніч вони нагору дерлись.
Але у оборону нашу вперлись,
Лиш трупи залишаючи свої.
Та вперто лізли і по трупах тих.
На другий день вже вдерлися до міста,
Вал захопили, далі стали лізти.
Вже сил немає зупинити їх.
Уже Кгрозденко мертвим поваливсь.
Вже частокіл і замок підпалили
І перли ляхи з усієї сили.
І нам лиш шанс померти залишивсь.
Але вночі у темряві й диму,
Як ляхам поволока вкрила очі,
Богун за міст в Аврамівку проскочив
І дав наказ загону своєму
Всім кожухи навиворіт одіть,
Як то татари дуже полюбляють.
Вже ляхи перемогу відчувають,
Аж з тилу тут на них «орда» летить.
З татарським галалайканням вони
Зненацька на тих ляхів налетіли.
Куди ураз й поділась ляська сила.
Лиш здогадом налякані одним,
Вони, немов ошпарені, мерщій,
Полишивши і вантажі, й обози,
Помчали геть подалі по дорозі.
Ніхто уже не згадував про бій.
Наввипередки мчали через ліс,
Покинувши поранених і хворих,
І все, що нахапали на цю пору,
Немов за ними гнався якийсь біс.
Встеляли своїм трупом Чорний шлях.
А наші гнали слідом і рубали
Усіх, що лиш під руку потрапляли.
І ляхів підганяв постійно страх.
Так деякі пробігли і сім миль,
Що, навіть кінні їх не наздогнали.
Лише під ранок наші повертали,
Хоч втомлені та раді від зусиль.
А скоро Хмель на поміч нам прибув.
Та припізнився. Ляхів вже не знати.
Велів Івану все розповідати.
А, коли всю історію почув,
То голосно став довго реготати
Та Богуна поплескав по спині,
Що гарно прислужився на війні
І зміг належну відсіч ляхам дати.

То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
То Тимофій до Молдови свататись іде.
І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
Здумав Богдан оженити старшого свого
На Розанді - доньці гарній Лупула того,
Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
Йому з ляхами боротись, подолати їх.
Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
А за ним тихенько батько із полками йде.
Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
Доведеться тоді йому добре пояснить,
Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
Бо коханню заважати – то великий гріх.
Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
Аби гетьман Калиновський його виручав.
А у ляхів свої види на Молдову є.
Калиновському ж і помста спати не дає.
Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
Скільки років у полоні у Криму провів.
Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
Понад Бугом чималенький табір збудував,
Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
Іще більше розізлився, бо в листі тому
Той писав, що неслухняний його старший син
Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
Чому ляхи зупинились на шляху його?
І лихого чи не мають на умі чого?
Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
То вони в гарячці можуть добре і побить.
Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
І дорогу до Молдови синові дали.
Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
Ляський табір і напасти наміру не мав.
Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
Тут південніше йі татари річку перейшли.
А на другий день напали ляські табуни
Та коней собі забрали багатьох вони.
А на перше червня й зовсім близько підійшли.
Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
Послав тоді Калиновський кінних проти них
Та татари завернули в степ коней своїх.
Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
Полякались тоді ляхи, раду завели,
Пробиватися із боєм радить почали.
Залишити табір німцям, хай боронять тут,
А самі вони прорвуться і війська зберуть
Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
- Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
А вночі, як ляхи раду в таборі вели
І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
Не промчиться непомітно поміж них і птах.
Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
- Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
Калиноввський налякався, до німців помчав,
Їхній полк окремий табір понад річку мав.
Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
А уся кіннота ляська здумала якраз
Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
Може там в степу рятунок для себе знайде.
Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
То одразу у атаку козаків погнав,
Щоб врубались в середину табору того
І надвоє розділили чимскоріш його.
Та велів Золотаренку з півночі іти,
Від Ладижина на табір козаків вести.
Бачить тоді Калиновський – непереливки.
Кинув на Золотаренка піші він полки.
Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
Аби з ним вона на південь на татар пішла.
Ледве вирвалися ляхи з табору того,
Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
Нема кому воювати, з ким татар долать.
Калиновському прийшлося в табір повертать.
А у таборі не знають – хто уже і де,
Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
Напосілися козаки, ляхів розвели.
Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
В темряві супроти ляхів битись не хотять.
Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
Запалало, освітило усе навкруги,
Добре видно, де козаки, а де вороги.
Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
Опирались люто ляхи, билися на смерть,
А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
Поки ляхів добивала в таборі орда,
Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
Налетіли козаченьки на німецький стан.
Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
Бій короткий та жорстокий , табір здобули
І усіх підряд рубати вони почали.
Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
Тут загинув Калиновський, син його поліг,
І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
А тим часом на півночі бій іще кипів,
Ляхів там Золотаренко добре напосів.
Та ті люто опирались. Коли бій затих
Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
Повів тому помагати. Вдарили у тил,
Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
І рубали, вирізали до одного всіх.
Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
За півночі стихла битва – нема кого бить.
Усе військо ляське майже покотом лежить.
А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
Весь полон, що залишився і добро віддав
Він татарам. Добра було вдосталь отого,
Полонених зовсім мало. А усе того,
Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
Може, то було й жорстоко та ж війна була,
Та і рана берестецька ще ж не зажила.
Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
Та й наказу вирушати до Молдови дав.
Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
Та місцевим поховати їх усі велів.
Ті не стали то робити – багато ж таки.
Довго ще на тому полі біліли кістки.

Як вечір опускався на село,
Управившись з роботою надворі,
Сімейство повечеряло і йшло
До хати спочивати. У цю пору
Старий Микола усідавсь за стіл,
Запалював свою воскову свічку,
Брав із полиці пера і чорнил
Та ще паперу паку невеличку.
І спогади прожитого тоді
Рядками укладались на папері.
Він часто в довгих роздумах сидів,
Незмигний погляд втупивши у двері.
Пригадуючи, знов переживав
І молодість свою в ту славну пору.
Бажання зберегти усе то мав,
Бо ж і Господь призвати може скоро.
Є що онукам переповісти,
А ті чи далі зможуть передати.
Тож і вкладає пам’ять на листи,
Які її і мають зберігати.
Сьогодні він у спогадах дійшов
Гіркої Берестейської невдачі.
Від того аж холоне часом кров,
Хоча він і не був там, і не бачив
Та чув багато спогадів гірких,
Які уже зостались на папері.
Тепер, що далі пригадати зміг,
То і почав писати по вечері.
« Богдан, свої полишивши війська
Під Берестечком, полетів за ханом.
Поразка уже бачилась гірка,
Тоді узагалі усе погано.
Він хана аж за сотню верст догнав,
Вблагав орду на поле повернути.
Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
Де хоч орди частина може бути.
Та те, що стріли, злякане було,
Для бою з ляхом зовсім не придатне.
Немов вода крізь пальці протекло,
В степу рятунку подалось шукати.
Та хан Богдану все ж пообіцяв
На Синіх Водах знов орду зібрати.
І з тим Богдан назад і повертав.
Велів військам під Білу відступати,
Щоб там Богун і табір лаштував,
Туди і всі полки велів збирати.
Універсали всюди розіслав
Аби народ на ляхів піднімався
І їм весь час спокою не давав.
Щоб лях ходив кругом і озирався.
І спалахнула Україна враз,
Ворожо ляське військо зустрічала.
Воно і так поменшало якраз,
З-під Берестечка рушення помчало
Скоріш додому. Та й король пішов.
Тож залишилась ледве що третина.
Потоцький вів його походом знов
Аби скорити, врешті, Україну.
Як українську «лінію» пройшли,
То ляхи дуже-дуже дивувались –
Міста і села чепурні були,
В порядку господарства всі тримались.
Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
Тож ворог зруйнувати все старавсь,
Лишивши по сліду пустелю голу.
А люди мстили ворогу за те.
Загонами зненацька нападали.
І опір лютий той щодень росте.
А війська ж поки ще не зустрічали.
Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
Через Триліси, де Богдан поставив
Загін козацький. З боєм узяли,
Спалили місто. Ляхам на розправу
Потрапив сотник, що там керував.
Вони його на палю посадили,
Але вночі народ його украв,
Щоб поховати, як належить тіло.
Богдан, тим часом, Білу готував
До оборони. Табір ладнували,
Який поміж ярів над Россю став,
Вали навкруг високі насипали,
Гармати розмістили на валах,
Аби було чим ляхів зустрічати.
Туди постійно допомога йшла.
Тож табір той нелегко було взяти.
Богдан у полі битись не хотів,
Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
Кіннотою Потоцький би зломив
Важкою його в полі, якби стріли.
А в нього якраз кінних і катма.
Татар поки обіцяних не видно.
Та і гармат в достатку теж нема.
Тож краще ляха тут зустріти гідно.
Іще лякало, що на поміч тим,
Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
А в нього два десятки тисяч малось.
Не дати б їм з’єднатися. Та як?
Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
Замало сил в полковника, однак.
Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
Я був тоді ще зовсім молодий,
Козакував в Чернігові, в Небаби.
Гарячкував весь час та рвався в бій,
Своє геройство проявити аби.
І тут гонець із Лоєва примчав,
Бо Радзивілл із Річиці простує.
Небаба посланців туди послав.
Там переправу наш загін вартує,
Тож важко б переправитись було
Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
Посольство мову, начебто, знайшло.
Він обіцяв – поверне свої сили
Від України. Виділив загін
Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
Та з півдороги повернувся він
І, через Сож здолавши переправу
Зненацька на нас в Лоєві напав.
Небаба, ледве про таке дізнався,
Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
А там на того Мирського напався.
Ми їх затисли поміж двох вогнів,
Здавалося, ще трохи – і розчавим.
Гарячка – то погано на війні.
Бо ж Радзивілл тим часом переправив
Свої війська через Татарський брід
І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
Не розберешся – де тут хто, як слід.
Лиш Подобайлу якось удалося
Зібрати хоч частину козаків
Та відступити звідти із боями.
Небаба ж бився проти ворогів
В оточенні, не мав страху ні грама.
Як ляхи в руку ранили його,
То шаблю взяв він лівою рукою
Та й бився далі. Вороги кругом
Боялися ставати з ним до бою.
Та ж їх багато. Врешті він упав
Порубаний. І козаків багато.
А Радзивілл до Києва помчав.
Аби Богдану дати про то знати,
Мене полковник вістовим послав.
Та, поки я на Білу добирався,
Вже Радзивілл і Києва достав
І магістрат йому без бою здався.
Ворота міста просто відчинив,
Литвини ж їм віддячили добряче –
Увесь Поділ від дяки погорів.
Такого Київ вже давно не бачив.
Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
Не було сили Київ боронити.
Та із полком дорогу перетнув
Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
Спинить спинив, хоча і не розбив.
Та ж виграв час, щоб прибули татари.
Тоді на Білу знову відступив,
Поки Потоцький ще туди не вдарив.
З’єдналися обидва вороги
Та й рушили армадою на Білу.
Тепер вже точно нам не до снаги
Їх подолати. Бо ж велика сила.
Хоча татари скубали весь час
Та й козаки в спокої не лишали,
На ляхів нападали кожен раз
І кожен раз їм збитків завдавали.
Нарешті ті до Білої дійшли
І став Потоцький військо шикувати.
Своїй піхоті центр відвели,
Попереду поставили гармати,
Позаду прикривали їх кінні.
Усе то під Потоцького рукою.
Кіннота ляхів в лівій стороні
І Калиновський їх веде до бою.
А Радзивілл з литвинами стояв
На правім боці. Стали серед поля.
Потоцький війська нашого чекав
Аби війни рішити, врешті, долю.
Але Богдан з ним битись не пішов.
Герцівники, щоправда, нападали,
Пускали ляхам в полі трохи кров
Та військо з-за валів не виступало.
Простоявши отак два дні дарма,
Узявсь Потоцький табір штурмувати.
Та сил достатньо для того не мав,
Тож довелося нас в облогу брати.
Зладнали ляхи власні табори –
Литвини свій поставили окремо.
Вспокоїлися, наче до пори,
Хоча боялись, що ми нападемо.
Отак і простояли кілька днів.
Нам було важко, але важче ляхам,
Бо ж у чужій стояли стороні
І кожен крок давався їм зі страхом.
Селяни перекрили всі шляхи,
Усі обози хутко відбирали.
Тож ляхам було геть не до пихи,
Коли поїсти так, як слід не мали.
Та ще й хвороби в таборі взялись.
Ярему, врешті, з того смерть забрала.
З литвинами проблеми почались,
Вони бажання тут сидіть не мали.
Та ще й чутки, що десь іде орда
До нас у поміч, ляхів налякали.
Тоді вже точно буде їм біда.
Отож вони зговірливіші стали.
Потоцький перемовини почав,
Хоча умови виставив погані,
Богдан його хутенько уламав,
Що ляхам носа задирати рано.
Але і в нас нелегко все було.
А там зима вже скоро на підході.
Хоч все і до замирення ішло
Та нам умови виставляти годі.
Зійшлися посередині, усе ж –
Не Зборів і не ляські забаганки.
Козацтво поміж Київських лиш меж
І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
Пани тепер вертатися могли
І знов в своїх маєтках панувати.
Ми, звісно, невдоволені були.
Але ж Богдану краще було знати.
Хоч договір із ляхом підписав,
Дотримуватись зовсім не збирався.
Та ж передишку у війні тій мав
І нею він належно скористався».
Поставив крапку. Свічку загасив,
Іще посидів в темряві кімнати,
Мов не хотів вертати з тих часів,
З кректанням встав та і подався спати.

- Тиміш вернувся! Збіглось все село.
Жінки, щоправда й діти, в основному.
Бо ж їх чоловіки пішли із дому,
Як від Богдана звернення прийшло
Іти на ляха, що зібрав знов сили
І сам король полки в похід повів.
Хто ко́су, хто сокиру ухопив
Та й подалися ляха бити сміло.
З села багато хто тоді пішов
Та досі от Тиміш лиш повернувся.
А поголос страшний вже в краї чувся,
Що лях Богдана все-таки зборов.
Під Берестечком військо полягло
Ледь не усе. І лях іде помстити,
Усі міста і села попалити.
Отож, чого лякатися було.
Та і жінкам хотілося узнать,
Чи не стрічав там часом чоловіка.
Була надія, хоч і невелика.
Отож, усі до двору і спішать.
Набилось повно люду в його двір.
Стоять, чекають, як господар вийде.
Усі сумні й стривожені із виду,
Бо ж про своїх не знають до цих пір.
Тиміш, нарешті вийшов на поріг.
Весь полотном обмотаний, спинився
Та на юрму уважно подивився,
Немов шукав та віднайти не зміг
Когось в юрмі. Оглянув іще раз,
Знайшов, напевно, крізь юрму подався.
Йому з дороги кожен відступався.
Він до Одарки підійшов якраз –
Куми своєї й низько уклонивсь,
Наскільки йому рани дозволяли.
А в неї, видно, серце зразу впало,
Поблідла з виду. Поглядом зустрівсь
І мовив: - Низько кланяюсь тобі
За чоловіка. Коби не Микола,
Мені тут не стояти би ніколи.
Порятував… А от себе – не зміг.
Загинув кум у мене на очах
Від рук отих проклятих тричі ляхів.
Але загинув, як герой, без страху,
Навівши на самих тих ляхів страх.
Вклонився ще раз. Загули кругом:
- А ти мого…Мого ти там не бачив?
І кожен в очі зазира, неначе,
В очах бажа побачити його
Хоч згадку про свойого чоловіка.
- Не бачив, - той в отвіт, - не зустрічав.
Богдан десятки тисяч там зібрав
Таких, як ми. Прийшли не знати й звідки.
Всі розгубились в колотнечі тій.
Ми ото з кумом разом ще тримались.
Аж доки… поки все ото не сталось…
- Тож, розкажи, хоча би нам про бій,-
Озвався хтось. – Так, дійсно, розкажи,-
Ще доєднались, загули навколо,
Хто з відчуттям надії, а хто болю…
- Що ж, розкажу, - і голос ледь дрижить.-
Ще взимку, пам’ятаєте, було –
Схотіли ляхи наших потіснити
З Брацлавщини. Вдалося погубити
Нечая їм. Та далі не пішло.
Богун і Глух їм одкоша дали,
Тож мусили з Брацлавщини прибратись.
Та вже на літо почали збиратись,
Під Сокалем десь табір свій звели.
І сам король закликав ляхів всіх
Іти хрестовим проти нас походом.
Чимало там зібралося народу,
Півтори сотні тисяч, мабуть, їх.
Тут і кварцяне військо прибуло,
Зібралися магнати із полками,
І посполите рушення з торбами
До нас нажитись на грабунках йшло.
Ще й найманці німецькі прибули.
Гармат зібрали з Речі усієї.
І рушили армадою тією
Супроти нас. Ми ж на той час змогли
Зібрати тисяч сто. Із них не всі
Далеко були козаками. Більше
Було селян, які, крім злості, лише
Сокири й коси мали на тих псів.
Ще хан прийти із Криму обіцяв
Та тисяч тридцять привести з собою
Орди, яка спроможна стать до бою
Супроти ляхів. Гетьман нас зібрав
Під Білою, чекав усе на хана.
Та той не надто вже і поспішав.
Отож Богдан чекать його не став,
Десь по дорозі дожене, дістане.
Бо ж ляхи уже рушили в похід,
Не можна їх далеко допускати,
Потрібно бій десь при кордонах дати,
Де і провчити ляхів знов, як слід.
Хоч як Богдан із військом поспішав,
Та ляхи і за Стир вже перебрались,
Уже на Дубно вирушать збирались,
Та вість прийшла – хан гетьмана догнав
Під Вишнівцем. Так воно і було.
Ще і Богун до війська доєднався.
Отож, король іти вперед злякався,
Бо мало що в дорозі буть могло.
Під Берестечком табір влаштував.
Позаду Стир тили їм прикриває
І ворог військо обійти не має.
Та ще й мости спалити наказав.
Туди татари перші підійшли
Та ляських слуг добряче полякали,
Коней табун собі у них забрали.
Тож ляхи роздратовані були.
Надвечір наше військо підійшло
До Пляшевої - річка болотиста.
Ми не схотіли серед ночі лізти
В ті болота. Рання́ з дощем було
Й туманом – тож пішло на користь нам.
Під Козином ми річку подолали
Й одразу лівий край атакували,
Але вогонь гарматний стріли там
І відступили. Кинулись тоді
На правий край. Зчинилась колотнеча,
Яка скінчилась вже під самий вечір.
А гетьман на те здалека глядів
Та битви план, напевно, мудрував.
Вивчав, де стоять в ляхів які сили,
Щоб в битві скористатись тим уміло.
А він кебету добру в тому мав.
Як денна битва врешті уляглась,
Він уже знав, як ляське військо стало.
Воно піхоту в центрі всю тримало,
Із ними й сам король розташувавсь.
Попереду наставили гармат,
А із боків кіннота прикривала.
Колишні бранці нею керували,
Що з Криму повернулися назад –
Потоцький з Калиновським. Дуже злі,
Що стільки часу у Криму сиділи,
Тепер вони помститися хотіли.
Тож їх король й поставив на чолі.
Богдан й собі подібне щось зробив.
Усю піхоту в центрі він поставив,
Богун і всі кінні козаки справа,
А хан з ордою лівий край прикрив,
Зайнявши невелику висоту,
З якої ляський табір добре видно,
Щоб військом керувати принагідно.
Та й ляхам видно ставку його ту.
На ранок опустивсь густий туман
Так, що кінця списа не видно було.
Якимсь могильним холодом війнуло.
Тим часом військо готував Богдан.
День видавався бути не простим.
Байрам татари саме святкували,
Тож користі із них чекали мало.
З усього видно, не до бою їм.
Але Богдан чекати не збиравсь,
Тож повелів всім табір готувати,
Велів вози у лінії ладнати,
Атакувати ляхів готувавсь
Отим рухомим табором своїм.
А в ньому всю піхоту влаштувати,
Яку кіннота буде прикривати
Козацька, бо ж байрам святкує Крим.
В густім тумані ми вперед пішли
Повільно, адже ворога не знати.
Де він стоїть, чи там його багато?
Уже і чималенький шлях пройшли,
Як стали трохи вправо забирать,
На лівий край на ляський завернули.
В тумані близькість ляхів уже чули,
Спинилися, щоб табір укріплять.
Адже вози потроху розійшлись,
Докупи треба зводити їх братись.
А тут туман став швидко підніматись
І лях враз перед нами опинивсь.
Ми лиш ледь-ледь до нього не дійшли.
Злякались ляхи, стали відступати.
Та звідкись взявсь Ярема той пихатий.
Ми табір ще зміцнити не змогли,
Як він на нас з кіннотою напав
Та у проломи табірні прорвався.
Гармидер справжній в таборі почався.
Та гетьман швидко тим опанував.
А тут татари також підійшли
І , врешті, Вишневецького прогнали.
Ми далі табір зміцнювати стали.
А ляхи за тим часом почали
З гармат татарський табір накривать.
Не знаю, що там трапилось насправді.
Татари ж були битися не раді,
Збиралися ж байрам свій святкувать.
А тут убили ханського коня,
Ще й родичів, здається зачепило.
Татар одразу, наче хвиля змила.
Богдан услід помчався, доганяв,
Аби на поле бою повернуть,
Залишив замість себе Джалалія.
А лях уже нас знищити воліє,
Поки татар Богдан не встиг вернуть.
Вони умить наш табір облягли.
Та ми вже його встигли укріпити
І стали ляхів з-за укріплень бити.
А тут вечірні сутінки лягли
І дощ почався. Тож король велів
У лавах війську усю ніч стояти,
Щоб зранку знов табір штурмувати,
Настільки були ляхи на нас злі.
Але до ранку, поки був ще час,
Ми, мов несамовиті працювали,
Високим валом табір обкопали,
Так, що нелегко було взяти нас.
Позаду річка Пляшівка була,
Що нас надійно з тилу прикривала,
З боків теж болота й яруги мали.
Єдино, ляська армія могла
Нас штурмувати тільки через вал
Або з гармат укріплення розбити.
Що вони зразу й почали робити,
Поки ще був в них войовничий шал.
А ми з гармат гатили їм в отвіт
Та ще й іноді вилазки робили.
Чимало ляхів таким чином вбили.
Хоч в таборі у нас, сказати слід
Теж все не так і райдужно було.
Проблеми із харчами почалися.
Багато хто уже на Хмеля злився,
Мовляв, утік. Полегшення прийшло,
Як через річку гаті загатили,
Щоби трави для коней здобувать.
Багато хто ходив через ту гать,
Але не всі вертатися схотіли.
Гармат, тим часом ляхи привезли,
Важких зі Львова, щоб по нас стріляти,
Та перший постріл геть розніс гармати.
Казали – зачаровані були.
Щоб остаточно оточити нас,
У тил нам Лянцкоронського направив
Король, щоб блокувати переправи.
А тут старшина скинула якраз
Із наказного Джалалія, з тим,
Щоб Богунові булаву віддати.
А той Богун є козаком затятим,
Нема кому рівнятися із ним.
І той Богун надумався зробить
За річку міст, щоби провести військо,
Напасти Лянцкоронського, щоб близько
Не було їм можливості ходить.
А потім військо вивести тихцем
З-під носа ляхів та й порятувати.
Але про те не дав нікому знати.
Погану службу нам зіграло це.
Вночі звели козаки три мости
З возів, наметів, войлоків, з усього,
Що би могло згодитися для того.
Богун пішов полки перевести
З гарматами на другий бік. Побачив
То Лянцкоронський та і дременув.
Тепер шлях вільний для відходу був.
Ніхто не зможе заважать, одначе,
Хтось із селян вночі то все уздрів
І став кричати: «Старшина тікає!»
Спросоння хто про справжні справи знає?
Тож сполох миттю табір охопив.
Всі кинулись життя порятувати
До тих мостів. Богун назад вернувсь,
Та з панікою тою лиш зіткнувсь,
Юрму уже було не вгамувати.
Тож він козачі залишив пости,
Які повинні стримувати ляхів,
Коли ті скористаються зі страху,
Щоб військо на наш табір повести.
Козацтво все ж порядок зберегло
І швидко переправи ті долало.
А от селяни – ті чимдуж втікали,
Ніщо їх зупинити не могло.
Своїх топтали, бились, щоб скоріш
Мостом якимось на той бік дістатись.
Не всім вдалося на мосту втриматись,
В багні тонули. Тим, хто нахабні́ш,
Вдалося шлях той до кінця пройти.
Але спастись бажаючих багато,
Не хоче смерті з них ніхто чекати,
Отож, тонули від ваги мости.
А ляхи чули веремію ту
І довго зрозуміти намагались –
Що ж в таборі такого в нашім сталось.
Допетрали, що діється отут
Та й кинулись бігом через вали,
Щоб ту юрбу ловити й добивати.
Їм опір мало хто чинив завзято,
Отож вони по трупах наших йшли.
Селян – тих не жаліли взагалі,
Побачили і шаблями рубали,
А козаків, старшину – тих хапали,
В’язали, хоч були страшенно злі.
Ледь веремія та вся почалась,
Ми з кумом свою зброю прихопили
Та й за юрбою слідом полетіли.
А та бігом у паніці неслась
Кудись до річки. Хрест всяк оминав,
Що Йоасаф поставив на горбочку,
Він сам стояв, дивився людям в очі
Й хрестив усіх, хто мимо пробігав.
Кум зупинився і мене спинив:
- Що ж ми тікаєм? Треба ж боронитись!
- А з ким? Та ж страшно на юрбу дивитись.
Та кум і сам то добре розумів.
Тут біля річки вздріли козаків,
Яких Богун залишив прикривати,
Щоб він міг більше війська врятувати.
Стояли, спантеличені такі.
Та не тікали. Знали, що ідуть
Вони на смерть. Та мужньо її ждали.
Тож ми із кумом разом з ними стали,
Бо ж не минути те, що має буть.
Як трохи розсмокталася юрма –
Хто здався ляхам, а кого убили,
Хто встиг проскочить, а кого втопили,
З’явилася, нарешті, ляхів тьма.
Ми з козаками по воді пройшли
На острівець, що був неподалік.
Десь козаків з три сотні чоловік
Та ще селян з дві сотні. Залягли
В траві, в кущах та стріли ляхів так,
Що їх десятки два одразу впали.
Тоді вони вже обережніш стали,
Хоч спроб до нас пробитися, однак
Не полишали, лізли звідусіль.
Але мушкети наші не змовкали.
А ляхи підступали та втікали,
Постійно докладаючи зусиль,
Щоб вибити скоріше нас усіх.
Хтось гинув, то другі мушкети брали,
Аж доки теж від кулі не вмирали,
Тоді вже треті заміняли їх.
Стріляти раптом ляхи припинили .
Потоцький передати повелів,
Що милує геройських козаків,
Коли б вони всі зброю положили.
Ще й золота усім пообіцяв.
Та козак кожен на очах у нього
Всі свої гроші, які були в кого
У річку, у багно повикидав.
Тоді вже ляхи запосілись – страх,
Поперли скопом, хоч ми відбивались,
Але до острівця вони дістались.
Ми розбігатись стали по кущах,
Стріляти звідти, битись на шабля́х.
Вони ж гуртом одразу нападали
І без розбору геть усіх вбивали.
Хоч не один при тім загинув лях.
Ми з кумом та ще троє мужиків
Із косами і вилами, відбились,
З другого боку острівця спинились.
Десь добивали ляхи козаків,
А ми шукали, як би за ріку
Із острівця проклятого пробитись
Та у болоті часом не втопитись.
Та тут, на мою долю нелегку
Десь гримнув постріл. Куля, як оса
Мені у спину вп’ялася проклята.
А далі мало можу пригадати.
Кум на спині несе мене, спаса.
А далі у човні лежу на дні,
А поряд кум кудись з мушкета цілить.
І поряд ще чиєсь холодне тіло.
Та на душі теж холодно мені.
Ще потім кум стріляти перестав,
Набої закінчилися у нього.
Хтось з острова дав йому слова свого,
Щоб він на службу королю пристав,
То був би і здоровий, і живий.
Жив би в достатку. Лицарі подібні
На службі королю ,ой, як потрібні.
Та кум лише сміявся раді тій.
Сказав, що вже не дума про життя,
А лише дбає, щоб йому померти,
Як козакові. Кум же був упертий,
Якщо надумав, то без вороття.
Узяв косу, на повен зріст устав,
Аби належно ляхів зустрічати.
Ті із мушкетів кинулись стріляти.
Не знаю, чи ніхто з них не попав,
Чи кум і справді невразливий був,
Що кулі всі від нього відлітали.
Та ляхи аж стріляти перестали.
Хоч кров його я на собі відчув.
Та він стояв. Микола ж, не простий,
Здоровий був, що йому ляські кулі.
А ляхи всі товпилися у мулі,
Боялися поближче підійти.
Усе ж один роздягся, клятий лях,
Підкрався ззаду його під водою
Та вдарив в спину гострою косою.
Другий же, німець,подолавши страх,
Списом у груди кума проштрикнув.
І той упав та наваливсь на мене.
А я свідомість знову втратив, певно.
Лише надвечір до життя вернув.
Нікого з ляхів близько не було.
З-під тіла кума ледве-ледве вибравсь.
На острівці гарненьке місце вибрав,
Щоб вороння глумитись не змогло,
Та тіло кума там і поховав.
Копав могилу скільки стачить сили.
Ще й хрест з гілля поставив на могилу.
Сам цілий день від того спочивав.
Десь ляхів близько вже не було чуть.
Мабуть, кудись за Богуном погнали.
І я пішов, хоч ноги ледь тримали,
Щоби живим додому повернуть.
А скільки трупу бачив по шляху,
Й на цьому, й на другому боці річки.
Мабуть, пів України ставить свічки
Та долю проклинає вже лиху.
Чи військо врятувалося, чи ні?
Де той Богдан? Пропав чи повернувся?
Я, бачте, лише раною відбувся,
А скільки душ загинуло в борні.
Нескоро оця рана заживе,
Ще довго Берестечко будуть знати
І кожен своїх винних проклинати.
Нехай би сотню літ іще спливе.

- А як з рукою? - обізвавсь Семен,
Який в село недавно повернувся.
Він з поглядами гнівними зіткнувся,
Бо ж чути від Івана те ж саме,
Що вже десятки раз переповів,
Не надто уже більшості й хотілось.
Можливо, щось образливе вертілось
На язиках. Але ніхто не смів
Сказать ні слова. А Іван стріпнувсь,
Неначе друге дихання у нього.
Знов мовчки подивився на дорогу,
Із люльки, що ледь тліла, затягнувсь
І мовив: - Я уже розповідав…
Хоча тепер, мабуть, почну здалека…
Іти зимою, знаєте, нелегко.
Та ще ж навкруг постійно оглядав.
Хоч поспішав та скоро утомивсь.
І холодно, й нога моя кульгає
І навкруги ані душі немає.
А тут якраз під дубом надививсь,
Неначе кінь стоїть. То я туди.
Стоїть, і справді сірий кінь козачий.
Господар на землі зхолов, одначе.
Не зміг порятуватися з біди.
Тож я коня того собі узяв,
Раз козакові він уже не треба.
Подякував і козакові, й небу,
Сів на коня та й чимскоріш помчав.
Стрічатись з ляхом зовсім не хотілось,
Отож рішив іти до Богуна
У Вінницю. Його я добре знав,
Той не піде шукати ляську милість.
Богун вже дещо про Нечая знав.
Якісь, напевно козаки прибились,
Тож Вінницею вже чутки носились
Про масляну криваву. Не чекав,
Поки й до нього ляхи підійдуть.
Став уже стрічу гідну готувати.
Подався спершу замок оглядати.
Той не задовольнив його, мабуть,
Бо, й справді досить мав плачевний вид.
Куди там оборону в нім тримати?
В монастирі тоді надумав стати,
Там стіни кріпкі. Там стояти й слід.
Туди усе начиння відтягли,
На стіни повиносили гармати,
Харчів, щоби усіх прогодувати.
Коротше, усі зайняті були.
Ще ополонки повелів робить
На Бузі. Лід міцний доволі взявся,
Отож нелегко козакам давався.
На ополонки повелів стелить
Солому, щоб не видно їх було.
А там іще і снігом притрусило.
Тож здалеку усе здавалось біле
І ворога злякати не могло.
У замку, хоч погано виглядав,
Богун теж сотню козаків зоставив,
Щось, наче невеликої застави,
Аби й тут ворог перешкоду мав.
Всі дослухались – чи ж то лях не йде.
А вісті все тривожніш долітали.
Мурафу ляхи й Шаргород узяли
Без бою. Куди далі поведе
Своїх вояк затятий Калиновський?
А він на Ямпіль, наче яструб впав
Та місто підпалив, розграбував,
Лишив позаду попелище просто.
А вже звідтіль, окрилений усім,
Чого здобув, рішив не повертати
До Бару – перше Вінницю узяти.
Щоб Богунові відомстити тим.
Вперед він Лянцкоронського послав.
Той за три дні до Вінниці дістався
Та з ходу в Нове місто увірвався.
Напевно, тут вже опору чекав.
Та ми у Старе місто перейшли
І там на супротивника чекали.
Тож ляхи замок штурмувати стали.
Стояли хлопці скільки вже змогли
Та майже всі у січі полягли.
А козаки, що, наче поспішали
У поміч їм, назад тікати стали.
Як ляхи зупинитися могли?
Помчали слідом. Нашим добре знать
Де ополонки – бігли, оминали.
А ляхи вмить провалюватись стали,
Бо ж лід під їх вагою став тріщать.
Холодна купіль зупинила вмить
Все ляське військо, крики залунали,
Одні тонули, інші виринали.
А наші повернули й стали бить,
Кого дістануть. В колотнечі тій,
Казали ляхів знатно потонуло.
Вціліли ті, що вчасно відвернули.
То вже було побоїще – не бій.
Сам Лянцкоронський ледве не втонув.
Знайшли надвечір ледве вже живого.
А з Киселя лиш голову і ногу
Собі забрали – це отой, що був
За старосту при ляхах у Черкасах.
А вже дрібніших і не зрахувать.
Штандартів ляських удалось зібрать.
Тож поминки ми справили прекрасно
Данилові . А ляхи відійшли,
У замку стали на підмогу ждати.
Прийшов, нарешті Калиновський клятий
І вони знову штурм розпочали.
Тепер, здолавши обережно лід,
Вони на наші лави напосіли
І ми тоді за стіни відступили
Монастиря. А ляхи нам услід
Помчали у надії захопити
І стіни монастирські, і всіх нас.
Кидалися в атаку раз по раз,
Устигли трупом підступи укрити,
Та взяти стіни так і не змогли.
Опівночі лиш трохи вгомонились.
А ми на свої втрати роздивились,
Вони, на жаль, теж чималі були.
Отож Богун й задумався тоді:
Чи має він у Вінниці сидіти,
Чи краще з тилу ворога громити?
Тож панцир свій посрібнений одів,
Взяв кілька сотень й спробував пройти
Між ляхів, поки темрява упала.
Ми із-за мурів довго виглядали,
Чи лях таємну спробу пропустив.
Дарма чекали, скоро попід стін
З’являтись стали козаки, тікали.
Їх ляхи серед поля перейняли,
Спитали гасло в Богуна, а він
Неправильне назвав його. Тоді
Підняли ляхи чимскоріш тривогу
Та кинулись усі гуртом на нього.
Полковник, опинившись у біді,
Все ж вирвався. А з ним і козаки,
Які живими у бою зостались.
Вони назад у монастир вертались,
Хто купками, а хто один-таки.
Богуну куля зачепила лоб,
Ще й в ополонці довелось скупатись.
Якби не кінь, міг там би і зостатись.
Але вернувся, слава Богу, щоб
І далі в обороні керувати.
Без нього, звісно, важче б нам було.
Уранці з перев’язаним чолом,
Вже зміг на стінах перед ляхом стали.
А ляхи напосілися якраз.
Два дні спокою зовсім не давали,
З гармат палили, стіни штурмували,
Відкочуючись з втратами щораз.
Та бачив пан полковник, що для нас
Все важче буде стіни боронити.
Із ляхами узявся говорити,
Що теж були вже втомлені якраз.
Хотів, щоб вони випустили всіх.
Вони ж свої поставили умови.
В кінці кінців зійшлися, дали слово.
Вони дали заручників своїх,
Ми їм – своїх. Та ледь виходить стали,
Як бачимо, що ляхи не пішли,
А між руїн засіли, залягли,
На нас, напевно, в засідці чекали.
Богун велів вертатись в монастир.
І, ледве ми ворота зачинили,
Як ляхи знов на стіни напосіли.
Гарчали лізли, наче дикий звір.
Але надвечір весь їх шал пропав.
Чи то втомились, чи то втрат багато.
Хіба з гармат продовжили стріляти,
Та обстріл той нічого їм не дав.
Бо й ми також стріляли їм в отвіт.
Так кілька днів іще і проминули.
До перемовин знову повернули.
Та ж ляхам надто вірити не слід.
Між нас багато шляхтичів було.
Вони тих перемовин не бажали,
Бо ж долю Авратинського вже знали.
Ніщо переконать їх не могло.
Поки розмови з ляхами вели
Гарматами та помочі чекали,
Навколо міста ляхи пантрували.
Тоді ми того знати не могли,
Що діється і чи та поміч йде.
А Калиновський сина направляє
З загоном – «язика» хай пошукає.
А той, іще не знаючи, що жде,
У Липовці заночувати став.
Там Пушкареві козаки й напали
Під ранок. Правда, ляхи раду дали.
Відбилися. Ще й полоне́них взяв
Той Калиновський молодий. Одначе,
Примушений до батька був тікать.
Аби скоріше вістку передать.
А уже гетьман Калиновський бачить,
Що буде непереливки йому.
Бо ж Йосип Глух з полками підступає,
А він де боронитися не має.
Й наступним ранком, мабуть що, тому
Послав всіх своїх жовнірів аби,
Ще до підходу Глуха нас узяти
І монастир самим обороняти.
Та ще пів дня гарматами в нас бив
Та в бій кидав постійно військо сво́є.
Але не взяв нічого з того бою,
Хіба ще ляхів купу положив.
Тоді велів гармати відвести
Та і назад до Бару повертати.
Не поспішав. Вважав – часу багато.
І саме тим свій шанс і упустив.
Бо тут на лівім березі якраз
З’явився Глух, накинувся на ляхів.
Ті утікати кинулись від страху…
К’об Лянцкоронський саме у цей час
Не кинувся з драгунами на міст,
Аби козаків Глуха не пустити,
Вдалося б тому ляхів геть побити.
А так драгуни стали в повен зріст
Й вогнем мушкетним козаків зустріли.
Ті відступити мусили тоді.
А лід вже був тоненький на воді,
Не перейти, хоч як би не хотіли.
Поки тримали ляхи міст, усі
У таборі у ляському зірвались,
Хто в чому був – у тому і помчались.
А з челяді багато хто насів
На те добро, що ляхи назбирали,
Тягли мерщій. А було що тягти…
Аж декому від того важко йти.
А пани-ляхи зовсім не зважали
На те багатство. Кинули усе,
Бо тут багатство чи життя спасе.
Тож на коня та й чимскоріш втікали.
Поки то ляхи мчали мимо нас,
Ми їм зі стін несмішливо кричали:
«Цигани! Втікачі! Ну, що, згадали
Пилявці?» «Скоро прийдемо до вас
На Віслу!» «Тут немає діла вам!»
Тим часом Лянцкоронський міст покинув,
Хоч підпалив. А ми вже йому в спину
Ударили. От, хлопці, саме там
Лях мені мою руку й вкоротив.
Я теж його дістав, але замало.
А далі на очах полуда впала…
Й козакування я своє скінчив.-
Старий замовк, задумався на мить,
Немов іще раз пережив ту рану.
Затягся знову люлькою старанно,
Всміхнувся: - Та нічого, будем жить!
До речі, коли ляхи утекли,
За ними наші далі не погнали,
Бо в замку на обоз якраз напали,
Що ляхи із собою не взяли.
Хоч челядь щось із нього потягла,
Та нам іще багато що зосталось.
Возів десь кількасот там назбиралось
І уся здобич ляська в нім була.
Обоз той ляхів і порятував.
Коли б не він, у полі б наздогнали
І по Нечаю тризну влаштували.
Та Калиновський все ж свого дістав.
Нехай пізніше, вже під Батогом…
Та я тоді вже в монастир подався,
У Трахтемирів, де підлікувався…-
І знов обрубка оглядів свого.

- А що скажу? Під Берестечком я
Уже не був. Раніш відвоювався.
Під Вінницею з ляхом зустрічався.
Там і рука зосталася моя. -
Старий козак культю свою підняв,
Хоча її і так всім видно було.
Й історію вже разів кілька чули.
Та кожен лише мовчки споглядав,
Чекаючи, поки козак почне
Розповідати. Все одно ж цікаво.
А у неділю, ну, які ще справи?
Дивись і день скоріше промине.
Тож слухали. А він тютюн дістав,
Заправив люльку, розкурив неспішно.
А люлька гарна, вирізана з вишні.
Такої у селі ніхто не мав.
Як хмарка диму з люльки піднялась,
Що дехто аж закашлявся від того.
Старий махнув рукою на дорогу,
Що повз село кудись у степ вила́сь.
- Як я ото подався в козаки,
То у полку Брацлавськім опинився.
У битвах багатьох із ляхом бився.
Та згадую весь час оту гірку,
В якій поліг полковник, а весь полк
Кривавим трупом в Красному зостався.
Я тоді лише дивом врятувався,
На все життя засвоївши урок.
Нечай на ляхів зуб великий мав,
А що гарячий був. Вважав угоду
У Зборові підписану – на шкоду
Для України. Тож і не зважав
На лінію, що землі розділила –
Що нам, що ляхам. Зимувати став
На зло тим клятим ляхам у містах,
Які угода ляхам відділила.
Мурафа, Красне, Шаргород були
Хай невеликі та достаток мали,
Тож полк вони б якось прогодували.
А ляхи з того злитись почали.
Вони війська під Кам’янцем збирали,
Хотіли знов на нас весною йти,
Щоб програні всі битви відомстить.
А Калиновського – того аж розпирало
Жадання змити Корсунську ганьбу
Й неволю кримську. Тож не став чекати.
Надумав взимку свій похід почати.
Отож до Бару чимскоріш прибув
Де з Лянцкоронським все обговорили.
І вирішили спробувати нас -
На слабкість перевірити. Якраз
Достатньо сили назбирать зуміли.
Ми із Нечаєм в Красному були.
Таке собі містечко невеличке.
З одного боку протікала річка
Краснянка. З двох других ставки могли
Прикрити нас від ворога. Кругом
Дубовий частокіл. Ще й дерев’яний
У центрі замок. Не фортеця, прямо
Та, усе ж, можна втримати його,
Коли чекати ворога. А ми
На ворога якраз і не чекали.
Бо ж ляхи взимку і не воювали.
Вспокоєні надіями тими,
До масляної більше готувались.
Сторожу, правда, виставив Нечай,
Яка і мала ворога стрічать.
Самі ж ми «святкуванням» вже займались.
А лях надумавсь скористатись тим.
Із Бару на Мурафу швидким маршем.
Там визнали зарані сили наші,
Що ми не лише в Красному стоїм.
І де застави наші. Отоді
Взяв Лянцкоронський три хоругви й прямо
Пішов на Ворошилівку, де саме
Шпак зі своїми хлопцями сидів.
Заставу вони вирізали впень,
Лиш декому вдалося врятуватись.
Та не змогли ніяк до нас прорватись,
Бо шлях відкритий в другий бік лишень.
А серед ночі ляхи підійшли
До Красного. Сторожа їх прийня́ла
За наших. Тож нічого не спитала.
Ворота відчинили. Ті зайшли
І вирізали ту сторожу вмить
Та почали у місті різанину.
Ми були сонні всі у ту годину.
Що діється – тут спробуй зрозуміть,
Як ґвалт стоїть. Коби тоді ми знали,
Що ляхів жменька – вирізали б всіх.
Ми ж думали, що тут багато їх.
А тут хати вже в місті запалали.
Вогонь та крики. Ляхи, наче, скрізь.
Ми, що вхопили з тим і вибігали.
А ляхи без розбору всіх рубали.
Нечай бігом з-за столу підхопивсь,,
Сів на коня. Став козаків збирать
Аби ворота, все таки відбити
І усіх ляхів в місті зачинити.
Інакше всім козакам пропадать.
Хто уцілів, збігалися туди,
Щоб уже разом проти ляха стати.
Якби ж вдалося сил тоді зібрати?!
Нечай же нас і не в таке водив.
Він на коні гасав туди-сюди,
Розмахував своєю булавою,
Скликаючи всіх козаків до бою.
Ніхто іще не відчував біди.
Аж раптом кінь під ним убитий впав
І ляхи враз полковника схопили.
Ми кинулись на поміч. Вже б відбили,
Та лях якийсь Нечая зарубав,
Злякавшись, що-таки ж ми відіб’єм…
Відбили, звісно, але лише тіло…
І лють така усіх нас охопила,
Здавалось, ляхів всіх тут переб’єм.
Палало місто, в відблисках пожеж
І ми, й міщани ворога насіли
І ляхи до воріт аж відступили.
Тепер не порятуються!..Авжеж!
Помстимся ляхам! Та в ту саму мить
Нові хоругви ляські увірвались.
Як ми усі гуртом не намагались
Та сил уже не мали зупинить.
Кривенко й Авратинський узялись
Командувати нами. Бо ж нікому…
Поки одні боролись без утоми,
Другі до замку завезти взялись
Гармати й зілля. Як ми відійшли,
То вже зі стін гармати виглядали
І дружній залп у гущу ляхів дали.
Тож ми у замок відступить змогли
І ляхів за собою не пустить.
Очухалися ляхи та й насіли,
Нас викурить із замку захотіли.
Та ми у них прицільно стали бить
З гармат й мушкетів. Положили тих
Багато. Ляхи, врешті, відступили.
Тут підійшли на поміч нові сили
І знов нам довелось стрічати їх.
Упевнившись, що просто нас не взять,
У сутінках штурм ляхи припинили.
А ми тихцем їм вслід півнів пустили
В хатах, що близько біля нас стоять.
Щоб не було куди ховатись їм
І близько підбиратися під стіни.
На ранок Калиновський знову кинув
На штурм своїх і сам же їх повів.
Хтось з наших стрілив попід ним коня,
Хоч мітив, звісно, в гетьмана. Одначе,
Той уцілів. Я зі стіни то бачив,
Бо ж добре видно серед біла дня.
Вже й дим розсіявсь, хоч палали десь
Хати по місту. Сотники зібрались,
Обговорити справи намагались.
Напевно знали – поміч не прийде.
Сам замок довго, звісно, не встої́ть.
Запасів зілля і харчів замало.
Одні усе ж триматись тут вважали,
Другі рішили – краще відступить.
Підземний хід у замку був тому,
По ньому можна вийти аж за місто.
А там шукай козака в полі чистім.
Навряд чи ляхи в полі слід візьмуть.
Тож розділились. Десь п’ять сотень нас
Тим ходом тихо вибралися в поле,
Нікого не помітили навколо,
На схід майнули. Але у цей час
Не знати й звідки ляхи налетіли
Та стали всіх нас шаблями сікти.
А нам нема куди від них втекти.
Одні назад вертатися схотіли.
Другі, усе ж, із боєм почали
Крізь тісні ляські лави пробиватись.
Мені-то як вдалося врятуватись?
Як тільки ляхи нас перейняли,
Я біг, за щось зашпортався, упав.
А тут Семен, що біг побіля мене
Упав згори. Дісталася скажена
До нього куля. Він й порятував.
А ляхи, ледь помітили були,
Що наші в замок хочуть повертатись,
Не стали за окремими ганятись,
Слідом на замок напрям узяли.
Я з-під Семена вибрався тоді,
Подався, хоч правиця і кульгала
Аби до ранку бути якнайдалі.
Та все ж навколо сторожко глядів,
Щоб лях не втрапив… - А у Краснім як
Усе скінчилось? – хтось озвавсь із гурту.
- Про то пізніше довелось почути.
Недобрим закінчилося, однак.
Як козаки у замок подались,
То й ляхи на плечах у них ввірвались.
Тоді і різанина розпочалась.
Слідом і інші ляхи підтяглись.
Нікого не жаліли. Стрічних всіх
У шаблі брали. І Кривенка вбили,
Й племінника Нечая погубили…
В полон не брали. Бо ж старшин і тих
Всіх порубали. Авратинський їм
Живим попався. Він шляхтич же родом.
Отож його перед усім народом
В Мурафі розстріляли в пострах всім.
Отця, що саме молитви читав
Біля Нечая, німці захопили
І теж на пострах всім живцем спалили…
Вважай, весь полк там голови поклав.
Міщан багато згинуло тоді.
Хоч ляхи, звісно, сильно прибрехали,
Та тисячами жертви рахували…
Отак Нечай був долю проглядів.

Чутки миттєво Польщею пройшли,
Що козаків Хмельницького побили,
Оту орду нарешті зупинили.
Всі в настрої піднесенім були.
Після Пилявців і Замостя то
Була найперша радісна новина.
Нарешті вмиротворять Україну.
В Перемишлі тепер чекали, хто
Із тих, що з королем в похід пішли,
Їм перший розповість усе в деталях.
На посполите рушення чекали,
Які от-от вернутися могли.
Та переможців довго не було,
Поки пан Пірський першим не з’явився.
Він до корчми з розгоном уломився,
Замовив келих. А навкруг гуло
Цікаве товариство: - Розкажи,
Як козаків під Зборовом побили?
Чи всю орду на шмаття покришили?
Пан Пірський руки на столі зложив,
Окинув оком чималу юрму,
Яка його навколо обступила:
- Питаєте, чи знатно покришили?
Мені оце цікаво, а кому
Дурна ідея в голову прийшла
Цю битву перемогою назвати?
На рушення вже можна не чекати,
Там шляхта наша майже вся лягла.
Якщо, і справді, хочете почуть
Про оту битву розповідь правдиву.
Я розкажу. Для когось то, можливо,
Не надто і приємним може буть…
Якраз до столу келих принесли,
Тож Пірський випив його одним духом,
Змочив ще вуса і заклав за вуха,
Бо ж таки довгі вже вони були
Й почав неспішну розповідь свою,
Яка нелегко іноді давалась,
Аж сльози на очах його з’являлись,
Немовби, тільки був він у бою:
- Ви знаєте, що ми ще навесні
На Горині підня́ли офензиву
І виперли полки тих лотрів живо
За Случ. Та, як буває на війні,
Під Меджибожем ті прорвали фронт
І наших всіх до Збаража загнали,
А потім замок у облогу взяли.
Не солодко було там нашим. От
І розпочав король Ян Казимир
Війська збирати Збаражу у поміч.
Під Любліном. Старався без утоми,
Бо ж чи устоїть Збараж до тих пір.
Й кварцяне військо, і магнатський стрій,
І посполите рушення зібралось,
Ще й німці у похід отой найнялись,
Щоб заробити зайвий золотий.
У середині серпня і пішли.
Ішли поволі,бо ще підбирали
Тих, що уже під Люблін не встигали.
Та і дороги від дощів були
Зовсім розмокли. А іще ж обоз.
Під Топоровом звістка прилетіла,
Що в Збаражі триматись вже несила,
Тож трохи нам прискоритись прийшлось.
Був настрій добрий в війську, бо ж чутки,
Що у тих здрайців геть нема порядку,
Бунтує бидло, бо ж важкі податки,
В Хмельницького розбіглись козаки,
Ледве почули, що король іде.
Тож ті чутки так тішили нам душу
І розслабляли, в тім зізнатись мушу.
Не думали, що десь нас ворог жде.
Від Золочева далі подались
На Зборів. Тут іще повільніш стало,
Бо ж ріки води всі порозливали,
Дороги геть розкисли. Розтяглись
Ми військом нашим аж на пару миль.
Ставали коні, бо ж вози тонули
В багні дорожнім. Ми вже ніг не чули,
Надміру витрачаючи зусиль.
Спинились, як під Зборів підійшли,
Над Стрипою в суботу в табір стали,
Усіх відсталих врешті зачекали.
І тут річки широко розлили,
Тож переправа буде нелегка.
На те король наступний день намітив,
Щоб в понеділок вже й на Збараж вийти,
Бо ж він нагально помочі чека.
Надвечір, правда, чутка надійшла,
Що недалеко десь козацьке військо.
Отож король легку кінноту вислав,
Але вона нічого не знайшла.
Уранці заспокоєний король
Велів військам почати переправу.
То, вам скажу, була нелегка справа,
Хоч кожен жовнір відав свою роль.
Та дамба геть розмокла від води,
Прийшлось поміст на неї настеляти,
Аби возам до річки не сповзати
Та й коні теж з’їжджали би туди.
Корецький першим Стрипу перейшов
З кіннотою. Перетягли гармати,
Пройшли король з піхотою завзято.
На все доволі довгий час пішов.
За ними мали інші йти полки.
Ще Любомирський з табору не знявся,
Він на обози перш за все рівнявся,
Чекав, щоб перейшли вони поки.
На північ далі іще ми стояли,
Корицький із загоном замикав,
Він на відсталих жовнірів чекав,
Які от-от уже дістатись мали.
Усе спокійно, начебто було.
Ми ж то не знали, що той лотр проклятий
Устиг війська під Збаражем підняти
І його військо нам навстрічу йшло.
Ми саме за сніданок узялись,
Не чули, навіть той далекий тупіт,
З-за пагорбів татар з’явились купи
І козаки за ними вслід неслись.
Вони бігцем спустились у долину,
Через багнисту річку перейшли,
Найперше на Корицького були
Напали. Він позиції не кинув,
Хотів не дати річку перейти
Та їм його вдалося обійти
І вдарити його полку у спину.
Уся його піхота полягла,
І сам він мусив скоро утікати.
Примчав до нас, став про татар кричати.
Для нас то дика новина була.
Які татари? Звідки козаки?
Над втікачами просто посміялись.
Але татари довго не вагались,
Примчали раптом берегом ріки.
Хто встиг вхопити зброю, а хто ні.
Пройшлись татари, як коса травою.
Не було майже ніякого бою,
Зостались полем трупи лиш одні.
Я десь коня чужого упіймав,
То тільки так від них порятувався.
А полк наш майже весь там і зостався,
Я ж часу роздивлятися не мав.
Тоді вже вість по війську пронеслась
Й хоругви наші на підмогу мчали
Та порізно. І паніка зростала,
Бо ще ж ніхто ні в чім не розібравсь.
Немов, по черзі йшли у бій полки,
То сандомирський, то слідом литовський,
Брацлавський полк повів сам Калиновський,
Корнякта військо, на підйом легкий
Полк берестейський. Кинулись гусари,
Драгуни слідом…але всі вони
Вертались скоро один за одним,
Ворожі не утримавши удари.
Лишили сотні трупів на землі,
Поранених теж всіх позалишали.
Тишкевич, Оссолінський там пропали
І Четвертинський в тім бою поліг.
І староста Ржечицький там зоставсь,
Мартин Чарнецький – головний обозний.
Хто міг – ті утікали по дорозі
До Зборова, куди й обоз подавсь.
І вже татар ніщо не зупиня.
Усіх, кого догнали, убивали,
У бранці , навіть жодного не взяли.
То вже була не битва, а різня.
Ордою стертий був найперший квіт
Нашої шляхти, тож вдовиць чимало
По тому бою в бідній Польщі стало.
Бо ж кілька тисяч полишили світ.
Коли та веремія почалась,
Король вже був на східнім боці Стрипи.
Він тут же всіх командами засипав,
Аби ніхто від бою не ховавсь.
Татарських сил він недооцінив,
Послав частини деякі в підмогу,
Коли ж фатальність вже дійшла до нього,
То тут же своє рішення змінив,
Велів усім під Зборів відступать,
Щоб там приготувати оборону.
Туди усі й збиралися загони,
Кому життя вдалося врятувать.
Там місце вдало вибране було:
Із півночі та сходу Стрипа котить,
Із заходу ставок і скрізь болото.
Лиш з півдня військо вдарити могло.
Але звідтіль високий надто горб,
На нього іще видертися треба.
Та й Зборів міцно виглядав із себе
Й залога гарна там сиділа, щоб
До міста гультяїв не допустити.
Вона вогнем й зустріла ворогів,
Як з заходу кіш раптом налетів.
Під тим вогнем він мусив відступити.
Та ж, звісно, наші сили головні
Були в той час уже на східнім боці.
Їх повернути вже не було моці,
Бо й там уже з’явились вдалині
Козаки і татари. Тож, затим
Король велів на пагорбі високім
Ладнати табір. Із одного боку
Там став був непрохідний. На другім –
Багно глибоке й піший не здола.
Захищені з обох боків добряче,
Ніхто не вдарить нам із боку, значить,
А ще ж, розлившись широко, текла
Позаду Стрипа. Між всього того
Обозові вози взялись ладнати
В чотирикутник, ва́ли насипати,
Щоб військо з тилу захистить свого.
На схід від нього взялись шикувать
Все польське військо. В центрі німці стали,
Тут же й гармати із боків стояли,
Драгуни, щоб гармати захищать.
За ними сам король з полками став –
Тут і кінноти трохи, і піхоти
В резерві, їх чекатиме «робота»,
Якби десь ворог раптом гору брав.
По правий бік Потоцького полки –
Гусарія, драгунія, козаки,
Сапіга із полком уже ніяким,
Його татари добре потовкли.
Ну, й шляхта белзька та і трохи нас,
Кому втекти за Стрипу удалося.
Як вижили – не зрозуміли й досі,
Хоча для отих роздумів не час.
По лівім боці Любомирський став.
Тут купчились Корецького козаки,
Другі кінні та трохи іще всяких
Недобитків, хто щастя вижить мав.
А по боках сховалася в ровах
Піхота, щоби крила захищати.
Тепер нехай лиш спробують нас взяти!
Така от диспозиція нова.
Хоч ми готові вже до боротьби
Та ж табір ще укріплений не зовсім,
І за рікою бій триває й досі,
Не зрозуміти – хто й кого побив.
Та, все ж, аби на місці не стоять,
Король велів поволі нам рушати
Та ще гриміти узялись гармати,
Щоб ворог поля не зумів зайнять.
Аж бачим, від Озірної на нас
Також вороже військо виступає.
Орда татарська поле все вкриває,
Свистить і галалайкає весь час.
Під грізний гуркіт скочила вона
І вдарила туди, де ми стояли.
Та наші дружно їх вогнем стрічали,
Що сотня там лягла і не одна.
Відхлинули татари. Але знов
Під лісом розвернулися й летіли –
Зламати лівий край наш захотіли.
А був удар такий, що будь здоров.
Під тиском наші подались назад,
Кілька хоругов кинулись тікати.
І, бачачи, що в нас великі втрати,
Король сам кинувсь, щоб навести лад.
З рапірою метавсь між втікачів
І таки змусив, врешті, повернути.
Татарам довелося відвернути.
Та зразу ж і новий удар наспів.
Ударили татари моцно так,
Що полки наші аж у табір вперли,
Хоругви цілі геть на порох стерли,
Здавалось, їх не стримати ніяк.
І знов король між втікачів метавсь,
Хапав за віжки та у бій охотив,
Хотів рубати, хто був надто проти.
Загін козацький в поміч їм примчавсь,
Піхота із ровів стрільбу відкрила,
Гармати стали бити по орді.
Та трохи відступилася тоді,
Та незабаром знову налетіла
З таким завзяттям, начебто вогонь
Їй зовсім аж ніяк не дошкуляє.
Сама в поляків стрілами пускає
Й багато наших гине від того́,
І валяться з коней, немов снопи…
Тут з півночі козаки появились,
Які до того у ровах таїлись,
Щоб на наш стрій ізбоку наступить…
Тоді нас врятувала лише ніч.
Татари з поля бою відступили,
Самі коза́ки битись не схотіли,
Стрічатися із нами віч-на-віч.
Ми теж бігом у табір відійшли
І стали городить його валами.
Ох, ніч була, скажу то поміж нами.
Чутки якісь по табору пішли,
Що і король, й старшина повтікали…
Переполох піднявся чималий.
Багато хто й не думав вже про бій,
Манатки теж до втечі лаштували.
Дійшло до того, що король узяв,
При смолоскипах табором проїхав,
Щоб бачили. Тож паніка затихла.
Хоч табір так до ранку і не спав.
А уже вранці виявили ми,
Що вороги кільцем нас оточили.
Татари кіш свій поряд встановили,
Щоб в одну мить доскочити кіньми.
Ми й шатро хана бачити могли.
Орда все поле захотіла «вкрасти»,
Нам, навіть, коней ніде було пасти,
Вони уже охлялі геть були.
А хто відваживсь вийти за вали,
То тих одразу шаблями рубали.
Хоча відкрито вже не нападали.
Тепер у наступ козаки пішли.
Одні на табір з півночі ідуть,
Другі із півдня Зборів стали брати.
А там було залоги не багато,
Тож такій силі ради не дадуть.
Там ще обоз під стінами стояв,
Обозних слуг чимало підібралось,
Вони за палісадами ховались.
Тож Зборів від них помочі не мав.
А здрайці ті під місто підійшли
Та заходились шанці насипати,
Уставили на них свої гармати
Й обстрілювати місто почали.
А після усі кинулись гуртом
Вали й паркани міста штурмувати.
Драгуни не змогли їм раду дати,
Тож стали челядь закликать на то.
Хоч без охоти, але ті пішли
Та помогли хоч трохи натиск стримать.
А разом із подіями отими,
Ті лотри й через греблю почали
Перебиратись, щоб на нас напасти
Із тилу. Той поміст, що там лежав,
Король вже розібрати наказав
Та ж гребля ще стояла на нещастя.
Поки до греблі рвались козаки,
Татари за обоз за наш взялися,
Який побіля Зборова тулився,
А там було що гарбати-таки.
Для нас же гребля важливіш була.
Як зможуть здрайці Стрипу подолати,
То ми й води тоді не будем мати,
Тоді б орда нас голіруч взяла.
Король же був стурбований отим.
Та ж він і військо не хотів ділити,
Адже татари можуть налетіти
Та й козаки із півночі прийти.
Отож охочих взявся викликать,
Хто би подався греблю захищати.
Та шляхта не хотіла виступати.
Ходив король, аби усіх вмовлять.
Та ті все хоронилися в вози
Та під возами прихисток шукали,
Як діти, завивались в покривала,
Боялися татарської грози.
Король ходив та палашем своїм
Всіх виганяв їх з-під возів до бою.
Зібрались, врешті пахолки юрбою
Та панські кухарі́ у поміч їм
І греблю захищати подались,
А уже слідом й жовніри за ними.
Не встояли козаки перед тими
Та відійшли, а пахолки взялись
За ними гнати й Зборова дійшли.
Тоді й залога вдарила із міста,
З двох боків на коза́ків стали лізти
І у добрячий оборот взяли.
Три шанці в них відбили й кількасот
Тих лотрів на тім полі положили.
Та тут до здрайців поміч підоспіла,
Тепер вже наших взя́ли в оборот.
Не лише переправу зайняли,
А ще й тісніше місто оточили
Та й кинули на штурм усі ті сили.
А тут ще їм містяни помогли,
Слабкі місця у мурах показали,
Отож у Зборів вдерлись козаки
І серед перших був Матвій Гладкий.
Тепер, коли вже Зборів вони мали,
То на дзвіницю витягли гармат,
Взялись по нашім табору стріляти.
Як тільки здогадались вони, кляті -
Звідтіль на табір гарний був огля́д.
Тут і татари скочили з коша
І лавою на табір наш помчали.
Ми шаблі уже битись зготували,
Щоб доброго їм дати одкоша.
Але вони всі відвернули враз,
Зате козаки з півночі підкрались,
Вони над ставом зборівським пробрались,
Невидимі через сади для нас.
Там висипали шанці й почали
По табору з гармат своїх лупити.
А ми не знаєм, що із тим робити.
Та тут вони і приступом пішли
Та до окопів стали добиватись,
Бо там ще не досипані вали,
Тож там вони і вдертися могли.
Та наші стали моцно відбиватись
Король же їздив табором і всіх
Гнав на вали. Охотників зібралось,
На козаків у шанцях тих напались
І з втратами прогнали звідти їх.
Ще й дві корогви захопить змогли.
Та тут ті здрайці знову напосіли
І за вали вже наших відтіснили,
Вриватися у табір почали…
То вже кінець – подумалося нам,
Бо хто ж спроможний силу ту спинити?
Прийдеться тут і голови зложити.
Та тут, говорять, що Хмельницький сам
Примчав і крикнув до коза́ків: «Згода!»
Та припинилась веремія згодом
І відступився ворог. А вже нам
Було й не знати, кому дяку скласти
За те, що від біди порятував.
Казали, що король всю ніч не спав,
Бо ж посланців мав то до хана слати,
А то до того лотра, бо ж хотів
Про перемир’я повести розмову.
Уже багато пролилося крові,
Багато надто втрачено життів.
Хмельницький – той миритись не бажав,
Хотів наш табір врешті-решт добути.
Та хан про те вже не хотів і чути,
Він королівські обіцянки мав,
Що викуп сплатять чималий йому
І зможе, як у Крим буде вертати,
То на шляху всі землі грабувати.
Та й не хотілось ханові тому
Аби Хмельницький врешті гору взяв.
Йому обох ослабити хотілось.
Тож лотру тому, як вже не терпілось
Нас розчавити в таборі та мав
Він, врешті дослухатися до хана…
А скоро мусив підписати мир.
Вертався у барлогу дикий звір…
Тож, ота битва – то велика рана
На тілі Польщі, бо ж лягло отам
Немало тисяч братії, що вкрили
Поля під містом трупом ген на милю.
Не було з чого порадіти нам.
Отож, судіть – чи перемога то?
Так, збаразьких обложенців звільнили
Й підрізали тим здрайцям трохи крила.
У тім не сумнівається ніхто.
Але, повірте, що, коли б не хан,
То нам усім на полі тім лежати,
Або у Крим ясиром простувати,
Вмираючи від спраги і від ран.

- Ви, куме, уже чули новину?
Микола Козуб повернувся вчора,
Ходив же проти ляхів на війну…
- Але, чому ж так повернувся скоро?
- Поранений. Лях кулею дістав.
Тож повернувся, щоб підлікуватись.
Ходімо. Може б, щось нам розказав,
Як там йому вдалось відвоюватись.
А в Козуба вже повен двір людей,
Усім цікаво про війну почути.
Та й вулицею ще народ іде.
Протислися, аби поближче бути
Біля Миколи. Той якраз сидів
Під хатою на призьбі. Блідуватий.
Новий кунту́ш наопашки одів.
Десь, мабуть, на війні зумів узяти.
Всі груди перевиті полотном.
Та голову тримає гордовито.
Але ж і зрозуміло то воно –
Не кожному вдавалось ляха бити.
- Про батька Хмеля хочете почуть,
Як він панів - «пилявчиків» спровадив?
Що ж, розповім усе вам, так і буть,
Хоча, не надто голосно, щоправда.
Тож не шуміть, щоб чули і другі…
Ви знаєте, під Корсунем, як славно
Побив наш батько клятих ворогів,
Хоча зраділи ми тому зарано.
Оговталися ляхи й почали
Нові війська для боротьби збирати.
Магнати своє військо підняли,
А жовнірів у кожного багато.
Найняли німців кілька тисяч та,
Коли ще слуг та прихвоснів додати,
То й сотня тисяч набереться так.
А хто ж тим військом буде керувати?
Бо ж гетьмани обидва у Криму
Сидять в татар та викупу чекають.
Гадав було Ярема, що йому
Тим військом керувати загадають.
Та вибрали трьох реґіментарів –
Заславський, Остророг і Конєцпольський.
Один лише на золоті і їв,
Другий знав кілька мов, не лише польську
І вченістю своєю вихвалявсь.
А третій ще б ляльками грався досі.
«Периною», «латиною» прозвав
Й «дитиною» Богдан тих полководців.
Під Львовом стали військо лаштувать.
Ображений Ярема відділився,
Надумавсь під Човганський Камінь стать
Та здалеку на збір отой дивився.
Без поспіху збиралися під Львів
Пани, мов на прогулянку ладнались.
і кожен вів по декілька возів,
Багатствами своїми похвалялись.
Незручностей аби не відчувать,
Все необхідне з дому треба ж взяти.
Щоб смачно їсти та м’якенько спать.
Та ще мотузки, «хлопів» щоб в’язати.
Богдан же нас збирав під Маслів Став.
Там і полки козацькі вже стояли,
Й полків селянських кілька він набрав,
Які і зброї гарної не мали,
Але бажання мали ляхів бить.
Не будеш же таких із війська гнати?
Ще і татари встигли підступить,
Щоправда, поки зовсім не багато.
Чекали хана – той не поспішав.
А ляхи врешті рушили поволі.
Тож і Богдан татар вже не чекав.
Нехай наздоганяють їх у полі.
Рішив Богдан десь ляхів перестріть
І дати бій їм на своїх умовах.
Велів і Кривоносу поспішить.
Хоч той жадав Яремової крові,
Ганяв за ним Поділлям, а, проте,
Одразу на той заклик відгукнувся.
Богдан ішов, збираючи вістей,
Аж доки до Пилявців і добувся.
Долина там в яругах і балках,
Кінноті розвернутись важко буде.
Сховати військо можна у лісках,
А річка Іква, хоч води по груди
Та ж болотиста – спробуй перейти.
Хіба ото по греблі по вузенькій…
А пару бродів треба ще знайти.
Тож табір тут поставили хутенько.
Сам гетьман в замку пилявецькім сів.
Козацьке військо перед греблю стало.
Полкам селянським зліва буть велів,
Щоб козакам, хоча б не заважали.
У Старокостянтинові Нечай
Став з козаками ляхів перестріти.
А Кривоніс прийшов на правий край.
Стояв окремо. І не зрозуміти,
Чи то з Богданом в нього нелади,
Чи то для ляхів , щоб також гадали.
Татар розтикав і туди, й сюди,
Поки орда ще з поля не примчала.
Загін козацький греблю теж зайняв.
Нарили шанців, сіли та й чекають.
Нечай нарешті вісника прислав,
Що вже до нього ляхи підступають.
Він місто цілий день обороняв
Та, щоби ляхів дужче заманити,
Вночі з позицій весь загін ізняв
І до Богдана. Ляхи вранці битись,
А нема з ким. Всі «хлопи утекли».
Злякались, певно?! Треба їх добити!
Тож ляхи радо збуджені були,
Готові чорта самого побити.
Вони також до Ікви підійшли
З другого боку. Там селян зустріли,
Що на тім боці розвідку вели.
Як вихор на загін той налетіли,
Розбили й довго гнали. А тому,
Аж горді від такої «перемоги»,
Відчули, що те «бидло» як займуть,
То тих ніякі не врятують ноги.
Тож, навіть табір ставить не взялись.
Та й там його поставити нелегко.
Струмки, болота та яруги скрізь.
А ляхи йшли полками ще здалека,
Боялися, що ми їх нападем.
Коли ж на полі біля Ікви стали
І бачать, що ми проти не ідем,
Як далі поступати їм – не знали.
Одні кричать – ідем негайно в бій!
Другі в отвіт – не треба поспішати!
Заславський – полководець ніякий,
Спинився та не зна, куди рушати.
Тишкевич – сам для себе командир,
Не став чекати та на греблю кинувсь,
Напав на козаків, як лютий звір.
Ті, звісно, показали йому спину.
Не встиг він з перемоги порадіть,
Як козаки на нього налетіли
І ляхів з греблі викинули вмить.
А ляхи ж програвати не схотіли.
Заславський кинув в бій новий загін,
Що козаків здолав. Але ті знову
Відбили греблю. І тоді вже він
У битву кинув відділок здоровий.
У табір відступили козаки,
А ляхи на тій греблі окопались.
Раділи, - здобули її таки
Та мужністю своєю вихвалялись.
А козаки вже не чіпали їх.
Хоч ляхи того всього і не знали,
Полків Заславський не відвів своїх,
Вони всю ніч отак і простояли.
Лиш вранці трохи далі відійшли
Та і взялися табір ладнувати.
Щоправда, так вони і не змогли
Його ні збудувать, ні укріпити.
Занадто самовпевнені були,
Вже думали, що ворога розбито.
Весь день, практично в спокої пройшов.
То там, то там лиш герці відбувались.
Ганжа там славний смерть свою знайшов
І ляхам тим ще гонору додалось.
Хоч пообіді гонор той притих.
Богдан виставу влаштував для ляхів.
В татарське козаків одяг своїх,
Немов орда прийшла, додав їм страху.
Ще й урочисту стрічу влаштував.
А вранці Кривоніс разом з мурзою
На ляський табір наступать почав.
Труба скликати стала їх до бою.
Та ті збирались нехотя якось
Та довго свої лави шикували.
А тут іще надумав з ляхів хтось
Аби на греблі військо поміняли.
Туди гусари скопом подались,
А ті, що греблю ту обороняли,
Крізь лави продиратися взялись,
Забили греблю і на місці стали.
Тоді Богдан велів з гармат стрілять
По отій купі. Ядра полетіли,
Косили враже військо все підряд.
А ляхи рятуватися хотіли,
Хоча б в ріці. Із греблі та в багно.
Десятками та сотнями тонули.
Бо ж мулисте занадто в Ікві дно.
І тут ми дружно з табору рвонули
На греблю ту. Погнали ляхів геть
Й перед полками ляськими з’явились.
А ті від страху не наклали ледь
Собі в штани. Тут зліва нагодились
Татари ще й селянськії полки,
Що через Ікву бродом перебрались.
Там Кривоніс натиснув від ріки.
І в паніці тут ляхи заметались.
Кінні у табір кинулись тікать
Та й піші наступають їм на п’яти.
Щоб якось своє військо врятувать,
Велів Заславський в табір відступати.
Вже сутінки спускатись почали,
Аби часом не втрапити в халепу,
Богдан нам також відступить велить.
Сказав, що завтра ві́зьмем ляхів теплих.
А серед ночі в ляхів ґвалт якийсь,
Нам аж до ранку спати не давали.
Велів Богдан нам шикувати стрій,
Щоб ляхи на нас часом не напали.
Розвиднілось, тоді лиш взнали ми,
Що війська в ляськім таборі немає.
Вони вночі рвонули, хто кіньми,
Хто пішки, бо ж орда їх так лякає.
Хтось серед ночі паніку пустив,
Що реґіментарі вже повтікали,
Ніхто розумних вже не слухав слів,
Кидали все, життя лиш рятували.
Богдан лише на ранок зрозумів,
Що то не хитрість ляська – заманити
Його поміж захованих полків,
Щоб оточити та і геть розбити.
То справжня втеча. Лиш тоді велів
На ляський табір війську виступати.
У мене просто геть бракує слів,
Щоб те усе багатство описати,
Яке уздріли в таборі отім:
Півсотні тисяч лиш возів набитих
Добром усяким. Нащо воно їм?
Що з ним на полі бою їм робити?
Ще сотня нам дісталася гармат,
А вже мушкетів, гаківниць,пістолів
Не зрахувати. Зброї цілий склад
Покинутий був ляхами у полі.
І пороху у діжках тисячі,
І ядер, і свинцю, і обладунків.
Штандартів і знамен - не полічить,
Які лишень дісталися нам в руки.
А золота і срібла там було,
Що ми його возами рахували…
- А далі що із ляхами було?
- А що було? Як зайці повтікали.
Над Случчю міст під ними проломивсь,
Тож багатьох у річці потопило.
Пихатий Вишневецький возом змивсь
Селянським. Калиновський вдягся «сміло»
В селянський одяг й так порятувавсь.
Заславський булаву згубив гетьма́нську.
Казали, дехто так з Пилявців гнавсь,
Що за три дні до Львова вже дістався.
- А де ж, козаче, рану ти дістав?
- Під Старокостянтиновом то сталось.
Нас гетьман ляхів доганять послав.
А ми на німців-найманців нарвались.
А то не ляхи. Витримали стрій
І стали в нас вогненним боєм бити.
Я вже не знаю, чим скінчився бій,
Бо ж кулю в груди зразу встиг зловити.
Прийшов до тями в таборі якраз.
Таких, як я було там не багато.
Богдан із військом вже на Львів подавсь,
А нас залишив рани лікувати.
От я й рішив податись до рідні,
Тут підуть швидше в лікуванні справи,
Бо ж дуже уже хочеться мені
З Богданом взяти кляту їх Варшаву.

- А що далі? Там же Корсунь? Ви і там бували?
- Був, звичайно. Як не бути? Ішов із Богданом.
- Розкажіть, - молоді дядька кільцем обступали.
- Розкажу. Чого ж? Таїти нічого не стану.
Та не стійте над душею. Люльку от заправлю,
Горло щоб не деренчало та й почну казати.
А от люлька козакові – то серйозна справа,
Тут уже ніяк не можна йому поспішати.
Вибив попіл, дістав кисет, тютюну взяв пучку,
Набив люльку, із багаття дістав собі жару.
Затягнувся, пустив диму – а воно ж ядуче.
Молодим той дим смердючий зразу в носи вдарив,
Аж закашляли. Одначе, сидять та чекають,
Коли козак зробить справу та почне казати.
Бо ж, і справді, ходив з Батьком, тож багато знає,
А їм хочеться почути та й самим узнати.
- Отож, слухайте, - нарешті козак одізвався,-
Як під Жовтими ми сина військо погромили,
Тоді уже і за батька гетьман наш узявся.
Хоча в того, звісно, було значно більше сили.
Та Богдан по Україні мав повсюди очі,
Знав, що робиться, де військо знаходиться враже.
А Потоцький в Чигирині також знати хоче
Про Богдана та хто ж йому хоч словечко скаже.
Бо ж шляхи усі татари міцно перекрили.
От і думає Потоцький – сина виручати
Чи то, може повертати та збирати сили.
А тут жовнір перевдітий таки зміг примчати.
Нема війська, син загинув чи то у полоні.
Аж за голову схопився Потоцький від того.
Велів військо піднімати, запрягати коні,
Лаштуватися на відступ в нелегку дорогу.
Хотів іти в Білу Церкву, де кріпость велика,
Щоби там козацьке військо й татар зустрічати.
Вишневецького у поміч із Лубен покликав,
Разом значно більше сили вони будуть мати.
Подалися з Чигирина знову на Черкаси,
А звідтіль уже на Корсунь, де і зупинились.
Важкий обоз, тож дорога забирає часу.
А тут скоро вже й татари слідком нагодились.
Послав Богдан, щоб тих ляхів притримали трохи,
Поки він з козацьким військом по слідах поспіє.
А татар, здалося ляхам, мов того гороху.
Стали табір ладнувати, маючи надію
В таборі від них відбитись. Стали у фільварках
Понад Россю, де ще вал був старинний зберігся.
З боків шанці покопали, обкопались шпарко,
Виставили скрізь гармати – ворог, стережися!
А четвертим боком річка Рось їх прикриває.
А сам Корсунь віддав гетьман ляхам на поталу.
Ми побачили здалеку, що місто палає,
Але помогти нещасним ще нічим не мали.
Богдан швидко розібрався, як має робити.
Послав загін Дніпром, щоби човни всі прибрали,
Щоби не мав чим Ярема річку переплисти
І Потоцький з Калиновським помочі не мали.
Далі послав Кривоноса річку загатити
Під Стеблевом, трохи вище, де був табір ляхів.
Щоби річка не могла вже табір їм прикрити.
А, скоріше, щоб між ляхів посіяти страху.
Бо послав Богдан козака іще ляхам в руки.
Ми про то уже пізніше, після бою взнали.
Знав, звичайно що ітиме він на смертні муки
Та Богдану треба, щоби ляхи утікали.
Вони міцно укріпились на березі Росі,
Звідти вибити нелегко, втратимо багато.
От, якби те ляське військо з табору знялося,
Тоді в полі із ним легше буде воювати.
От козак той «попав» ляхам , довго упирався,
Поки «врешті» почав «правду» в муках говорити.
Що вже кримський хан з ордою у похід зібрався
І зо дня на день під Корсунь може вже приспіти.
А в Хмельницького козаків із півсотні тисяч.
Та й татар побіля нього тисяч двадцять буде.
Тож Потоцький всю старшину на нараду кличе,
Щоб рішити: відступати чи тут битись будем?
Калиновський став казати, щоб тут залишатись
І багато хто з старшини думку ту підтримав.
Але більшість та й Потоцький почали вагатись,
Тож на раді й порішили, врешті спільно: йтимем!
На світанку ляське військо Корсунь залишило.
Ішли табором похідним – вози в рядів вісім
З обох боків та і з тилу табір прикривали.
А між ними у колонах ішло військо тісно.
Ми їх, звісно, пропустили, поки не чіпали.
А уже коли всі вийшли, стали «підганяти».
Як була така можливість, близько підступали,
То коней їм постріляєм, щоб табір зламати,
То й до ляхів доберемось, змусимо спинитись.
А татари із другого боку підступають.
Огризаються ті ляхи та куди їм дітись,
Крім, як йти та відбиватись – вибору не мають.
Думають до Богуслава, все-таки, проб’ються.
Дурні. То вони Богдана ще погано знають.
Поки вони оце шляхом неспішно плетуться,
Вже козаки Кривоноса в балці їх чекають.
Послав Богдан Кривоноса в обхід ще зарані.
Той в Гороховій Діброві вибрав місце вдале.
Визначив місця - гармати де у лісі стануть.
Козаки рови копати на дорозі стали.
Ще й дерева навалили – возам не проїхать.
Сіли, балку оточили та й валку пантрують.

Ідуть ляхи, як від ґедзів, відбиваються від нас,
Сподіваються, що скоро досягнуть до Богуслава.
Десь опівдні у ту балку і спустилися якраз,
Де погинуть тоді мала уся сила ляська й слава.
Хоч широка, але лісом й чагарями заросла.
Справа кручі, зліва річка, береги – одне болото.
І тут валка до завалів на дорозі досягла
Й зупинилася. Болотом віз ніякий не покотить.
А на кручі дертись – стали ті вози перевертать.
Влізли, як у мишоловку. І назад немає ходу.
І гармати не підтягнуть – перешкоду розметать.
І застрягнеш у болоті, як полізеш через воду.
І хоругви не розвернеш, щоб пробитися назад.
Тут козаки Кривоноса ще з гармат стріляти стали
І з мушкетів. Втратив зовсім табір ляський якийсь лад.
Аж тепер і ми з ордою зусібіч на них напали.
То була уже не битва. То була уже різня.
Ляхи падали на землю, як трава попід косою.
І татари не дрімали, багатьох стягли з коня.
Їм живий ясир потрібен – тож тягли із того бою
Всіх, хто втрапив під аркан, вибирали більше знатних,
Не дивилися – чи гетьман, чи то просто командир.
Челядь, ту, що розбігалась і не думали хапати.
Калиновський, кажуть, бився того дня, як дикий звір.
Та і він, як і Потоцький у полон до нас попали,
Ціла купа командирів, жовнірів не зрахувать.
Лиш кіннотники з Корицьким вузол наш тугий прорвали,
Їм вдалось до Богуслава неушкоджено домчать.
А всі інші чи навіки на шляху тім залишились,
Чи попали до полону і ясиром в Крим пішли.
До останнього драгуни Калиновського лиш бились,
Та від смерті чи полону відвертітись не змогли.
Ми з татарами по честі все здобуте розділили:
Нам гармати і припаси, а полонені всі їм.
Челядь, що порозбігалась – тих селяни половили.
Отож, можна й завершити мою розповідь на тім.
Хіба лише – в Україні більше війська вже не було,
І коронний, й польний гетьман в Крим ясиром побрели.
І, нарешті, гнів народний ляхи на собі відчули,
Бо ж таки багато сала нам за шкуру залили.

Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.

- От ви усе про Тетерю, Петра Дорошенка,
Брюховецького, Опару та ще Суховія.
Ще Виговського згадайте, Юрася, Ханенка.
А я вам скажу – з них жоден воювать не вміє,
Як то Хмелю удавалось. От де був вояка!
Знав, як ворога здолати, вмів зібрати сили.
А оці усі, повірте, ну, зовсім ніякі.
Тільки діями своїми Вкраїну згубили. –
Старий козак свої вуса за вуха заправив,
Узяв ложку, з казана щоб кулешу поїсти.
Ще додав: - Такі-то, хлопці, невеселі справи.
Тому і йдуть невеселі з України вісті.
Як закінчилась вечеря, молоді пристали:
- Розкажіть же нам, як Батько умів воювати!
Ви ж із ним, мабуть, у битвах багатьох бували?
- Розкажу, - старий промовив, - Чом не розказати!
Я ж із Хмелем, уважайте, з самого початку.
Ще з Томаківки, де тільки набирав він сили.
Як на раді порішили гетьманом обрати
І, як Січ від гарнізону ляського звільнили.
Знав Богдан – нелегко буде з ляхами змагатись,
Бо у них кіннота сильна, важко подолати.
Тож і вирішив до хана кримського звертатись,
Щоб татарськую кінноту під рукою мати.
Хан направив Тугай-бея у поміч з ордою.
Кілька тисяч. Для початку і того достатньо.
Бо ж дізнались – йде Потоцький спішною ходою,
Щоби нас на Україну вільно не пускати.
Зібрав військо чималеньке – кіннота і піші,
Ще й гарматами запасся для того походу.
А у нас тоді легенькі фальконети лише,
Що великої не можуть завдавати шкоди.
А Богдан по Україні розіслав козаків,
Щоби вісті ті збирали та до нього слали,
Щоби знати міг зарані кожен крок поляків.
Ті ж повстання придушити скоріш поспішали.
Мав Потоцький вдоста війська аби нас розбити
Та не знав, які в нас сили, думав – не багато.
Тож надумався натроє військо розділити,
Щоби нас скоріш на Січі у лещата взяти.
Попереду свого сина Стефана направив.
Дав йому гусар, драгунів, кінноту козацьку
І гармат. Вважав достатньо для такої справи,
Бо ж «гультяїв» там зібралось, думав, не багацько.
Сказав тоді: - Іди, сину, здобудь собі славу!
Та й подався Стефан полем славу ту шукати.
А у поміч йому батько й козаків направив
Реєстрових, з ними й німців ішло небагато.
Вони сіли у байдаки й Дніпром подалися,
Мали десь біля Кодака до сина пристати.
Сам Потоцький з своїм військом десь позаду плівся,
Щоби сину не завадить слави добувати.
Тільки-но із України прибули ці вісті,
Богдан вирішив одразу тим і скористатись.
Стефана перехопити десь у полі чистім
Та не дати із другими військами з’єднатись.
Отож послав Тугай-бея шлях перепинити
Та не дати можливості вісті відіслати.
А ординцям тільки в радість степом пролетіти,
Серед того чиста поля ляхів пошукати.
Сам Богдан із військом рушив услід за ордою.
А, тим часом, прийшли ляхи аж на Жовті Води.
Тут і стали на спочинок прямо над водою.
Бо ж не бачили для себе ніякої шкоди.
Ледве всілись, заходились вечерю справляти,
Як на них зі степу разом орда налетіла.
Довелося свої миски полякам кидати
Та хапатися за шаблі. Битва закипіла.
Ляхи були справні вої, швидко розібрались
Та вогнем орду татарську упритул зустріли.
Орда зовсім штурмувати табір не збиралась,
Тож одразу під вогнем тим степом розлетілась.
Ляхи кинулись возами табір городити.
Шанці рити узялися – усе по науці.
Вже до вечора готові були орду стріти.
Та татари в бій кидатись зовсім і не рвуться.
Послав Стефан батьку вісті, що в пастку потрапив,
Нехай батько поспішає сина виручати.
Але посланців татарам вдалось перейняти.
Тож Потоцькому про сина нічого не знати.
А тим часом, вже на ранок і ми нагодились.
Узялися штурмувати ту ляську твердиню.
Але під вогнем гарматним скоро відкотились.
Нащо дарма козакові під кулями гинуть?
Узялися до облоги. Табір оточили
Так, що звідти, навіть, муха не могла злетіти.
Жаль, гармат в нас мало було – ми б табір розбили,
А так ото тільки ляхів ходили, дражнили.
А тим часом Богдан хлопців під Кодак відправив
Аби їм там реєстровців полки перестріти
Та умовити покинуть ту ляську виправу,
Іти разом із Богданом клятих ляхів бити.
Як почули реєстровці про Богданів намір,
То старшину перебили та й німців прогнали.
Та й всі разом подалися до Богдана в табір,
Вірніш, кіньми із ордою хутко поскакали.
Пролетіли мимо ляхів зі свистом і криком,
Щоби бачили й ще гірше себе почували.
Бо і так були у ляхів сили не великі,
Вони ж на тих реєстровців всі надії мали.
А тепер в Богдана сили вдвоє більше стало.
А вночі ще й реєстрові, що в таборі були
Ізнялися й до Богдана також повтікали.
Лише ляхи й залишились. Вже й голод відчули.
Бо ж півмісяця заперті в таборі сиділи,
Коней, навіть, щоб попасти, вигнати не сміли.
Тож зібралися старшини, судили, рядили,
Перемовини з Богданом вести захотіли.
А Богдану того й треба – вимоги поставив:
Хай штандарти і гармати віддадуть й шурують.
Кривоноса й Крису в табір до ляхів відправив,
А Чарнецький у Богдана сидить та мудрує
В заручниках. Тільки в ляхів порядку немає,
Неспокійно серед ляхів, страх між них гуляє.
Отож Криса з Кривоносом з табору втікають.
Стефан в розпачу, як далі бути – вже не знає.
Тут і кримці підкотились – перемовин хочуть.
Викликають його в поле. Він було подався.
Але бачить – вони йому голову морочать,
Забажали, щоб в полон їм він живий попався.
Тож хутчій вернувся в табір. Татари озлились.
Стали табір штурмувати, ледве що одбились.
Втратили людей багато. Думать заходились,
Як би то їм так зробити, щоб живі лишились.
Надумались серед ночі з табору тікати.
Війська у них тепер мало, тож вози лишили,
Лише сорок із обозу надумались взяти.
Самі кінні оті вози в квадрат оточили,
Щоби можна відбиватись, як ворог насяде.
Серед темряви нічної тихенько знялися,
Вже без ляської отої глупої бравади
Та й на Княжії Байраки гуртом подалися.
Думали, ніхто не знає та ніхто не чує.
А услід орда татарська уже подалася.
А у Княжих у Байраках Кривоніс чатує,
Вже дорогу перерили – ніхто б не прорвався.
Ідуть ляхи, раптом з тилу орда налітає.
Відбиваються, як можуть, вперед поспішають.
Аж тут рів через дорогу шлях перекриває
І з-за валу козаки їх вогнем зустрічають.
У страшній тій колотнечі війська вже не стало.
Хто поранений, хто вбитий, хто в полон потрапив.
Все живе тоді татарам здобиччю дісталось,
Довелося в Крим ясиром ляхам мандрувати.
Сам Стефан отримав рани та й помер небавом.
Послав батько здобувати його славу в полі.
Не дісталося нетязі ніякої слави,
Повернулася до нього другим боком доля.
Врятувався один жовнір з орави всієї,
Одягнув селянську свитку, між татар прокрався.
Прибув аж до Чигирина з вісткою тією.
Батько, ледь таке почувши, за голову взявся.
Та не кинувся у поле сина рятувати.
Бо ж не знав, що там у полі на нього чекає.
Повелів своєму війську в Корсунь відступати,
Поки наміри і сили наші не узнає.
Отак Богдан виграв першу із ляхами битву,
Із помилки Потоцького швидко скористався.
Тепер шлях на Україну був для нас відкритий.
І Богдан одразу рушив, навіть не вагався.

Вони в Черкасах стрілись у корчмі.
Літ двадцять вже не бачились, напевно.
Сиділи у куточку напівтемнім,
Вели розмови, начебто самі
В корчмі тій, хоч було доволі людно.
Та їм до того, наче й справ нема,
Бо ж кожен вже чим поділитись мав.
Роки минулі прожили не нудно.
Колись родились у однім селі
Та звідти вже шляхи їх розійшлися.
Шукати свою долю подалися.
Вже й сивину пізнати на чолі.
Один, засмаглий аж до чорноти –
Микола, той в уходники подався.
Щове́сни в степ на південь відправлявся,
Щоб там «уходні» промисли вести.
Бо ж там і риби, й птаха, й звірини.
За літо стільки заробити можна.
І не біда, що у степу тривожно,
Завжди готові битися вони.
Не сам же йде, збирається загін,
Який спроможний буде відсіч дати
Тому, хто схоче їхнє відібрати.
Коли про себе все повідав він,
Настала черга для Петра тоді:
- Я із села пішов козакувати,
Вдалось на службу старостинську стати.
Дашкевич, хоч уже не молодий,
Але ніяк на місці не всиди́ть.
І нам від того не бува спокою,
Тож служба видається нелегкою…-
Петро про щось задумався на мить,-
Оце недавно на Москву ходив
Із кримським ханом…Гарно погуляли,
Добра звідтіль усякого набрали,
Набачилися тих московських «див».
- Та ж розкажи. Я чув про той похід
Лиш краєм вуха. Як то усе сталось?
Куди у тім поході ви дістались?
Чи правда – там зовсім інакший світ?
- Ну, коли дуже просиш – розповім,
Бо й самому́ цікаво поділитись,
Як з москалями довелося битись.
Замовлю ще горілки перед тим.
Коли горілки ще корчмар приніс
І козаки змочили в чарках вуса,
Відрізали від смаженини кусень,
Щоб закусити, бо ж уже не піст.
- Отож, зібрався хан Мехмет-Гірей
В Московщину «упоминки» зібрати,
Що встигла вже Москва заборгувати,
Ясиру, сподівався, набере.
Він таємниці з того не робив.
Та й як було ті збори приховати,
Кругом московських шпигунів багато,
Хтось вже калитку на тому́ набив.
Тож, ледве став збирати хан орду,
Як у Москві про те уже всі знали
І вже до стрічі готуватись стали,
Щоб відвернути від Москви біду.
Дашкевич же і про орду все знав,
Й про те, що у Московщині готують -
Понад Окою вже стрільців гуртують,
Аби ту річку хан не подолав.
Іще з весни збиралися полки,
До літа вже готовими стояли
Та на орду з неспокоєм чекали –
Коли ж вона вже зрушиться-таки?
А хан Мехмед зовсім не поспішав.
Він на Молочних Водах зупинився
Та поки на всі сторони дивився,
Неначе жертву досі не обрав.
Хоч на Литву, неначе і не йшов.
Із Сигізмундом мирно стали жити,
Той згодився «упоминки» платити
Щорічно за ту «ханову любов».
А от скупий і хитрий князь Василь
Вигадував усе та сподівався,
Щоб кримський хан з Литвою звоювався,
На те і витрачав своїх зусиль.
Та до султана, звісно, загравав,
Щоби направив «куди треба» хана.
Та в Астрахані колотив, в Казані,
Де він, відомо, ставлеників мав.
Тож на Молочних Водах хан засів,
На південь, на султана озирався,
Гірських князів, ногаїв дожидався
Та з Сигізмундом перемови вів,
Щоб той із ним Дашкевича послав.
Йому в поході козаки потрібні,
Щоби стрільцям протистояти гідно.
Тож Сигізмунд таке веління дав.
Отримавши князівський той наказ,
Остафій став загін собі збирати –
Узяв з собою війська не багато:
Дві сотні піших вибрав серед нас,
Хто із мушкетом управлятись міг,
Ще сотні дві кінних, дві гаківниці –
В бою армата завжди пригодиться.
Кіньми при тому забезпечив всіх,
Щоб від орди в дорозі не відстати.
Чекали, коли вирушить орда.
А та стоїть, щось, наче вижида.
Вже й липень місяць наступа на п’яти.
Ми утомились, що вже москалі.
З вістей, які відтіль нам долітали,
Вони уже й сушити лапті стали,
Не ждучи хана на своїй землі.
У нас рахунок свій до москалів.
Вони на Русь постійно зазіхали,
У наші справи носа свого пхали.
Їм, бачте, мало власної землі.
Та і не тільки. Без Русі вони –
Приблудні пси без власного коріння
І тому ми під ними буть повинні.
Таких сусідів – Боже борони!
Десь в середині липня хан пішов.
Узяв десь тисяч тридцять із собою
Орди, завжди готової до бою,
Готової пустити вражу кров.
Ми скоро доєднались до орди
І рушили на північ вододілом,
Як і раніше зазвичай ходили,
Щоб менше переходити води.
Донець по перевозу перейшли,
Здолали Дон відомим добре бродом
І на Рязань помчали скорим ходом.
Можливо б, навіть, місто здобули.
Та хитрий воєвода в них Хабар
Устиг ворота міста зачинити,
В облозі готувався відсидіти,
Щоб лиш на нього не прогнівавсь цар.
Та хан не став під мурами сидіть.
Ще буде час, коли вертати будуть,
Рязань ту оминути не забудуть.
Нехай поки орді у хвіст глядить.
Хан до Оки з ордою поспішав,
Аби її скоріше подолати,
А там вже воєводам битву дати.
В провідниках він наших хлопців мав,
Які не раз вже в цих краях були,
Тож знали всі на отій річці броди.
Вже в темряві дісталися і сходу
По броду переправу почали.
До ранку вся орда вже перейшла
На другий бік. Тут повелів хан ждати.
Він до Москви не думав поспішати,
Поки ще сила в москалів була.
Бо, як зберуться з силами, тоді
Ударять з тилу, всі шляхи відріжуть.
Чи вдасться хоч комусь із війська вижить,
Чи доведеться всій лягти орді?!
Від спеки у москальських воєвод,
Мабуть, весь мозок википів за літо.
Ні, щоб докупи їм зійтись та бити
На ворога полкам усім. Та от,
Це ж треба, щоби бу́ла голова.
А в голові лиш «царськії» накази,
А те, що хан всі плани їхні змазав,
На той наказ нітрохи не вплива.
Як «цар» сказав, так треба і робить.
Тож князь Хомяк, що був біля Кашири,
І в «царську»мудрість безоглядно вірив,
Став до Коломни із полком спішить,
Де думав і з’єднатись з усіма.
Ми тут на нього саме і чекали.
Лиш тільки військо наближатись стало,
Орду хан поки сховану тримав.
А ми з мушкетів вдарили ураз,
Чимало їх на землю й положили.
А там уже й татари налетіли.
Здається, проминув короткий час,
А вже від московітів й слід пропав,
Лиш купи трупів поле укривали.
Живих татари у полон в’язали,
Їх воєвода у полон попав.
Тим часом воєвода головний -
Князь Бєльський, що під Сєрпуховим всівся,
З другими воєводами зустрівся,
Питався в них, чи тут давати бій,
Чи до Коломни маршем поспішать,
Щоб усім разом на орду ударить.
Не радили то воєводи ста́рі.
Бо ж мало що там може їх чекать.
Та Бєльський був занадто молодий,
Гарячий, недосвідчений. Не зважив,
Думками розумак тих злегковажив,
Бо ж сподівався виграти той бій
Та Василеві гарно послужить,
Здобути собі почесті і славу.
Отримав славу – та таку криваву,
Що як с такою можна далі й жить.
Хоч, знаю, для московських воєвод
Життя стрілецькі мало чого варті.
Його повинні за «царя» віддати,
А треба – то нових знайде народ.
Тож Бєльський так за славою спішив,
Що і не встиг нічого зрозуміти,
Як стали ми в їх стрій похідний бити,
А далі хан орду у бій повів.
І знов полки , як під косу лягли.
Татари у ясир лиш знатних брали,
А про́стим воям голови рубали,
Мотузки для багатих берегли.
Хто, може, встиг, той до Коломни втік,
Другі в лісах навколишніх сховались.
На полі троє воєвод зосталось,
А вже простим утратили ми й лік.
Лягла тут майже вся московська рать,
Москву кому не бу́ло захищати,
Хоч голими руками іди брати.
Уже і очі у татар горять.
Та на Москву орду хан не повів,
Десь недалеко зовсім зупинився,
Ясир збирати в краї заходився,
Навкруг усі чамбули розпустив.
А чим ми гірші від татар були?
Ми теж з походу здобичі хотіли.
У бік Москви хутенько полетіли,
Бо там узяти більшого могли.
Хан побоявся на Москву іти,
Бо ж хто зна, що там може їх чекати.
Казали – у Москві гармат багато,
Нам стін її не взяти висоти.
Та ми пішли. Та й старший ханський син,
Той Бахадир був зовсім не з лякливих.
З своїм чамбулом поскакав сміливо,
Аж під самі московські стіни він.
Спалив село князівське, монастир,
У Воробьйові мед князівський пили
Та ще ясиру стільки наловили,
Що скільки і не знали до цих пір.
Ми ж із другого боку підійшли,
Якісь карети на дорозі вздріли,
Взяли із них, відомо, що схотіли
Та коней що б згодитися могли.
Якби ж то знати нам було тоді
Те, що ми лише незабаром взнали…
Як тільки вісті до Москви дістали,
Що воєвода хана проглядів
І що полків московських вже нема,
Шлях на Москву для татарви відкритий.
Москва взялася страшно голосити.
Хапав усяк усе, що лише мав
І утікав хто до Кремля, до стін,
А хто з Москви аби в лісах сховатись.
Як Василю було не налякатись?
В страшнім сум’ятті вмить зібрався він
Разом з братами та і дременув
З Москви так швидко – п’яти замелькали.
А тут на очі ми йому попали,
Так він в копицю зі страху пірнув.
Коби ми знали, що там князь Василь,
То ми б його тепленького узяли,
Можливо,що і ханові продали
Та мали купу грошей без зусиль.
Та що тепер? Набравши свій полон
Та здобичі, до хана повертались.
Тут вже чамбули в більшості зібрались.
Хоч ще тривав страшний московський сон.
Крім кримчаків, казанці підійшли
З Сахіб-Гіреєм, також поживились –
Що ми не взяли, брати заходились,
Смерче́м по східних волостях пройшли.
А хан чекав. І не дарма чекав.
Бояри викуп від Москви прислали
Аби її татари не чіпали.
Та ще князівську грамоту хан мав,
В якій московський князь себе назвав
Тепер одвічним данником у хана.
Можливо, вся та грамота – омана,
За неї я б і шеляга не дав.
Та хан повірив й дав наказ вертать.
Ішли повільно – здобичі багато,
Ясир, стада худоби перегнати…
Та й не було куди нам поспішать.
А по дорозі підбирали теж,
Що ще могли й хотіли підібрати.
Татари почали перебирати,
Хоч в жадобі горіли очі, все ж,
Не мали куди здобичі складать,
Мотузок на ясир не вистачало.
Аж доки підійшли Рязані й стали.
Надумавсь хан те місто покарать.
Та воєвода міцно там сидів,
Щоб здати місто, не хотів і чути.
Дашкевич рішив хитрістю здобути –
І ярмарок під стіни спорядив.
Мовляв, приходьте та купляйте все:
Худобу, срібло-золото, прикраси.
Ясир узявся виставляти з часом.
Можливо, то удачу принесе.
Рязанці, й справді, клюнули на те,
Виходить стали, щось та купувати.
Ворота не забули зачиняти.
Тож видалося діло не просте.
Можливо, з часом втратять пильність та
Ворота ті удасться захопити,
Сторожу при воротах перебити
Та крикнути до хана: «Налітай!»
Довідався про ту затію й хан,
Побачив, що в рязанців грошей купа,
Рішив, що, може, зараз із них злу́пить
Та, врешті, сам піддався на обман.
Спочатку воєвод кількох продав,
Отримав, правда, гроші чималенькі.
Тоді чомусь надумався, дурненький –
Чого б він і без того все не мав.
Й не так, як то Дашкевич говорив,
Щоб місто якось хитрістю узяти.
Рішив він воєводу полякати,
Мовляв, сам князь в Москві йому вручив
Був грамоту, що данник він тепер.
Тож хай Рязань ту данину і сплатить.
Інакше місто може зруйнувати.
Коротше, по-нахабному попер.
А воєвода той не був дурним:
«А покажіть – інакше не повірю,
Я сам ту княжу руку перевірю!»
В душі вже насміхаючись над тим.
Хан і віддав важливий документ,
З яким би міг з Москви постійно драти.
Він думав – зможе скоро місто взяти.
Та упустив сприятливий момент.
Бо далі не до того вже було.
Із Криму вістка прилетіла чорна,
Поки Москву він грабував проворно,
Із Астрахані військо прибуло
Й пограбувало весь улус його.
Бо ж не було кому і захищати,
Московію пішли всі грабувати.
Тож хан підняв усю орду бігом
Й помчав у Крим, хоч щось порятувать
Та, може, астраханцям тим помститись.
Із нами й не подумали проститись.
Та нам, якраз на те було плювать.
Зібрали все здобуте та й гайда
Назад в Черкаси, до свойого дому.
Погнатись не схотілося нікому
Із москалів по стоптаних слідах.
Так на Москву й сходили ми тоді
З татарським ханом, москалів побили,
В Московщині гарненько погостили,
Щоби москаль в краю своїм сидів,
До нас не смів свойого носа пхать.
Бо ж їм Русі, бач, хочеться урвати.
Поки ми шаблі можемо тримати
По шию руки можем відрубать.

До речі, чув –відтоді рік минув,
Василь московський страху вже позбувся,
Зняв свої лапті, в чоботи озувся,
Бо, врешті силу у собі відчув.
Зібрав війська, розставив вздовж ріки
Та так, щоб скрізь його було багато
І став на бій Мехмеда викликати,
Мовляв, напав ти, наче вор який
Із засідки, не попередив, бач.
А ну виходь на бій до мене знову,
Тепер тебе зустріти я готовий.
А хан йому у відповідь: «Пробач,
Я знаю на Московію доріг
Багато різних. І, коли рушати,
Я буду без порад чужих рішати».
Василь нічого досягти й не зміг.

1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

Ішов такий собі козак московським містом,
Одягнутий не аби як – святково, звісно.
Мав шаровари із сукна яскраво-сині,
Матня бовталася у них аж на колінах.
Жупан яскравих кольорів, що защіпався
На гаплики, з походу він йому дістався.
Сорочка шовкова крайцем лиш виглядала
Та колір сонячний такий яскравий мала.
Шовковий пояс облягав із френзелями,
Теж із походу прихопив із іншим крамом.
Ще шапка смушева була з хутром бобровим,
Натягнута ледь набакир по самі брови.
А на ногах червоні аж блищать сап’янці.
Хоч зараз музику давай та йди до танцю.
Іде козак, нікого він не зачіпає,
Штанами вулицю мете, собі гуляє.
Але тут, звідки не візьмись, стрільці до нього:
- Нарушил царській ти указ, - сказали строго.
- Чим же порушив я його? – козак питає,-
Я ж, вибачте, указів тих і не читаю.
- Запрещєно указом тєм так одєваться,
Чтоб ярко било. В сапогах нє красоваться.
Тут нєчєво вот так ходіть, бояров краше,
Чтоб не смущалі відом всєм холопьєв наших.
А то научаться у вас да лапті снімуть,
Сматрі, на батюшку- царя руку паднімут.

«Патріотів», що пускать густо люблять сопель
Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
«Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
От цікаво – саме що на увазі мав?
Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
Можна вийти та пройтись там серед руїн.
Глянути, як древній грек, з висоти на море,
Уявити град, яким у віках був він.
Хто ж його поруйнував? Який варвар дикий?
Хто ні храмів не жалів, ні споруд других?
Щоб ви знали – москалі місто те велике
Знищили та рознесли для потреб своїх.
Бо, як тільки прибули в бухту Ахтіяра,
Де начальник наказав порт побудувать.
То не стали взагалі мозок собі «парить»,
Де ж їм той матеріал будівельний взять.
Поряд місто он стоїть, двері ще в будинках.
Мабуть, люди там живуть. Та то не біда.
Й заходилися ламать, наче звірі дикі,
Раді тому, що Господь їм «халяву» дав.
Де гаками розтягли ті величні стіни,
Де і бомби довелось підкладать під них.
Що історія століть їх безчинством гине –
То дурне. Важливо, щоб їх начальник встиг
Доповісти, що стоїть порт у Ахтіярі.
Є начальнику де жить, храм – гріхи змолить.
А кому потрібні ті вже будівлі ста́рі?
Хоч стояли протягом багатьох століть.
Скільки тут за ці віки ворогів бувало?
Скільки знали стіни ці штурмів і облог?
Та ніякі вороги стін тих не зламали.
Та, з’явились москалі й по роках кількох
Залишились від тих стін купами каміння,
А ні пам’яток нема, храмів ніяких ,
Лиш фундаменти стоять, збереглись донині.
Місто, де хрестилась Русь, зникло навіки.
Розібрали геть усе в Херсонесі тому,
Аби Севастополь свій з того збудувать.
Мабуть, Путіну про те добре все відомо,
Бо ж інакше чому міг ті слова сказать?

Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.
Цар, в гніві бувши, не дививсь
Хто перед ним – холоп, боярин.
Аби хто на шляху зустрівсь,
Одразу б палицею вдарив
І бив би, доки б не забив
До смерті чи каліцтва, може.
Страшний царя Івана гнів,
Тому і хоронився кожен.
Чи випадково, чи вже так
Вела Івана його доля,
Але незчувся, навіть, як
Вломився в синові покої.
Невістка молода якраз
Вагітна в спідньому лежала
На лавці. Підхопилась враз.
Вона ж нікого не чекала.
Та жертву вже Іван знайшов:
Як в спідньому стрічать посміла?
Зануртували дико кров.
Ударив у обличчя біле.
А далі палицею став
Її, куди дістане, бити.
Його ні крик не зупиняв,
Ні те, що мала народити.
Почувши крики, син примчав,
Став батька рідного вмовляти,
Аби той жінку не вбивав.
Усе, що він устиг сказати:
- Ти першу жінку без причин
В жіночий монастир відправив.
І мою другу, - кричав син,
Мабуть уперше батьку правду,-
Ти теж у мене відібрав.
Мене нічого не спитався.
У монастир також заслав.
Тепер уже за третю взявся!
Ти хочеш сина погубить,
Що та у череві ще носить?
Тоді й мене ти можеш вбить!
Чом не зробив того ще досі?
Іван на те, немов чекав.
Зметнулась палиця і в скроню
Ударив сина. Той упав.
Патьоки потекли червоні.
Іван, неначе вмить проснувсь.
До сина кинувсь, став кричати,
Щоб хтось за лікарем метнувсь.
Потрібно сина рятувати.
П’ять днів над сином просидів,
Молився та просив простити.
Та Бог не слухав його слів,
Забрав того із цього світу.
Та і онука не діждав –
На другий день родився мертвим.
Іван кричав, Іван стогнав,
Любу принести ладний жертву,
Аби назад все повернуть.
Та невблаганна була доля –
Що заслужив – то й має буть,
Такою є Господня воля.

Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.

Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривили.
Єпископ щоб не виручив з біди,
Хто зна, чи досі був би він живий.
Той горб, як пам’ять не дає спокою…
Він тре чоло наморщене рукою,
Спрямовуючи в далеч погляд свій.
Думки його про Новгород тепер.
Те кляте місто не дає забутись.
Іван все дума, щоб його здобути,
Він би, як липку був його обдер.
Його багатства – мрія всіх князів.
Якби Москві усім тим володіти,
Тоді б міцніше на Москві сидіти
Й долати навколишніх ворогів.
Такі багатства в міста у руках,
Багаті землі без кінця і краю,
З Європою торгівлю спільну має,
А в нього, бач оскомина гірка
Від того всього. Не багатство лиш
Заводить князя. Речі є страшніші.
Хвилює князя в Новгороді більше,
І штрика в саме серце, наче ніж
Те, що те місто вільно так живе.
І свою владу вільно обирає,
Перед князями шапки не ламає,
Його до себе у пани не зве.
Який то приклад для холопів тих,
Якими є всі піддані у нього.
Немає влади вище, окрім Бога.
Що схоче – зробить із бояр своїх.
Це для селян своїх вони пани,
Для нього ж – просто віддані холопи.
А тут під боком підлий дух Європи.
Так скоро геть розпустяться вони.
Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
Щоб отой дух свободи задушити,
Не дати йому корені пустити
В Московії. Та з чого би почать?
Хоча, насправді, батько вже почав.
Ще з братом як Шемякою зчепився,
Той в Новгород від нього схоронився,
Тоді Василь війська свої зібрав
І, місто звинувативши у зраді,
Повів його, ще і татар позвав.
Хоч Новгорода, правда він не взяв
Та війську новгородському дав раду.
Під Русою у битві розгромив
І став міста одне за одним брати.
Ті мусили його про мир благати.
Він дав їм мир. Та крила обломив.
Позбавив права зноситися їм
Без його згоди з європейським світом,
Велів печатку на свою змінити
І став для них суддею головним.
Ще й добру контрибуцію зідрав,
Забрав великі волості до себе.
Тож починати не було потреби.
Він кляте місто покорити мав.
Не у відкритій, звісно, боротьбі.
Хто зна, війна чим може закінчитись.
Тут хитрістю потрібно наловчитись,
Щоб все саме робилось по собі.
Тож став тихенько убивать клини
Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
На боці Пскова виступав частіше,
В свавіллі вільний Новгород винив.
Тихцем всю Вятську волость відібрав,
А в ній багатства всякого чимало,
Тепер в Москву воно все прямувало
І він прибуток з того гарний мав.
А в Новгород суддею приїздив,
Із простим людом вівся панібратом,
Та натякав,що винні в тім багаті,
Що люд простий занадто бідно жив.
Та і судив їх відповідно так,
Щоби для черні «справедливим» бути,
З багатими хотів їх зіштовхнути
Та в жертви обирав не всіх, однак,
А павутину проти тих лиш плів,
Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
Зумів ту чернь він так налаштувати,
Що Новгород, немов казан кипів.
Завжди знайдеться поміж люду тих,
Хто ладен батька за мідяк продати.
А у Івана золота багато,
Ще дід Іван набить калитку зміг.
Отож, лише підбурював, купляв
Усякого із тих, хто продавався,
Іван лише моменту дочекався,
Щоб Новгород до рук його упав.
Хто розумів, до чого йде воно,
Став противагу для Москви шукати,
Волів з Литвою краще справу мати.
Хоч на заваді все ж було одно:
Католики там правлять. Із Москви
Простий народ постійно полошили,
Що владу там католики вершили.
Як Новгород пристане до Литви,
То в католицтво там загонять всіх
І до костьолів змусять всіх ходити.
А за таке у пеклі всім горіти,
Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
Вже Новгород надвоє розділивсь.
Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
Друга частина буть з Литвою прагне.
На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
Та перша кров струмками пролилась.
Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
Хай крові більше й більше витікає –
І, дивлячись, радів московський князь.

Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
З Литви для Новгорода князя запросили,
З Москви удільного просити не пішли.
Прибув із Києва Михайло – менший брат
Семена, що був в Києві за князя.
На вічі чернь до нього кинулась одразу:
«Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
У нас у Києві всі люди православні».
Перехрестився на хрести Софії вправно.
«Московські», як обпльовані стоять.

А тут іще єпископ був помер –
Іона, що й порадив князя взяти
З Литви. Прийшлося нового обрати.
Де ж посвятити в сан його тепер?
Раніше то робилося в Москві,
Тепер же в Київ правлять Феофана,
Який новим єпископом і стане…
Москва ж на те озлилася в отвіт
І обізвала зрадниками віри
Та вимагала жить «по старині».
На що сказали в Новгороді – «Ні!
Ми й так терпіли вибрики допіру
Князів московських! Хочем до Литви!
Свободи хочем! Жити без указки.
Залиш собі оті московські «сказки»,
Сама «по старині» отій й живи!»
А із Москви лунає: «Ми ж брати!
Ми православні з прадіда і діда!
Хто під Литву, під католицтво піде,
Того Господь ніколи не простить!»
Іван в похід хрестовий заклика́в,
Зібрав для того військо чималеньке.
Князі удільні згодились хутенько,
Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
Прийшли до нього також Тверь і Псков,
Недарма ж з ними так Іван носився.
З Касимова ще хан теж напросився
Аби пустити православним кров.

А в Новгороді все не так іде.
Із Києва прийшли погані вісті –
Помер Семен, що князював у місті,
Тепер Михайла князювання жде.
Тож Новгород покинув і помчав,
Аби ніхто не встиг перехопити.
(Хоча дарма йому було летіти,
Литовський князь князівство скасував
І воєводу правити прислав.
Михайло того ще не знав, одначе)
А Новгород, Москви збирання бачить,
Просити поміч у Литви почав.
Та Казимир відмовив їм у тім,
В самого було ще проблем багато.
Взялися військо власнеє збирати,
Вдалось зібрати чималеньке їм.
І рушили стрічать московську рать,
Яка все ближче й ближче підступала.
Вже на Шелоні над рікою стали,
Рішили тут на ворога чекать.
Московська рать на той бік підійшла
І воєвода Холмський, хоч і бачив,
Що війська в новгородців більше, наче,
Все ж свою рать через ріку послав.
Спочатку бились новгородці та
До річки московітів відтіснили
Та тут татари звідкись налетіли,
Атакували новгородський стан.
А в новгородців військо хто складав?
Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
Вона одразу з поля й дала драла.
Багато хто в полон тоді попав.
Вже москалі «потішились» над ними,
Повідрізали вуха і носи,
Щоб в Новгород їх потім відпустить,
Хай настрахають жителів такими.
І московіти в Новгород ввійшли.
Найбільш затятих недругів скарали,
У новгородців вольницю забрали,
Князям московським в вотчину взяли.
Була свобода і нема її,
Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
На віче новгородців закликає
Та вже немає вольності тії.
Вже мають дослухатись до Москви.
Без її згоди рішень не приймати.
Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
З «московщини» отої стала вить.
Іван же став багатих підкуплять.
Бо ж недругів, кого велів скарати,
Кого в Москву в кайданах відіслати,
Тож залишилась промосковська знать.
Сім літ зі знаттю бавився Іван,
Все чернь оту зломити готувався,
Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
Ішов на всяку підлість і обман.
Чекав, поки весь новгородський люд
Поміж собою геть перегризеться.
Тоді уже Іван за них візьметься.
Наготував уже достатньо пут.
Побачивши, що час уже настав,
Купив посла від Новгорода й змусив,
Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
І «государем» милостиво звав.
По тому всьому він і повелів,
Щоб в Новгороді віче скасували
І владу всю йому тепер віддали.
Вороже стріли там його послів.
Послухавши нахабні ті слова,
Послів побили й знать, яка воліла,
Щоб під Москвою їх земля ходила,
Знов під Литву піддатись хтось позвав.
Іван «обуривсь», скаржитись почав,
Мовляв, самі ж в государі́ просили,
Людей, що йому вірні – всіх побили,
А він в них брехуном, виходить, став.
Отож, «хрестовий» знов збира похід,
Щоб остаточно Новгород скорити.
Плітки зумів попереду пустити,
Що зрадили ті православний світ,
Що хочуть в католицтво перейти
І новгородців всіх туди загнати.
Коли брехати – то уже брехати,
З брехнею легше їм перемогти.

Пішов Іван знов вільне місто воювать,
Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
Бо перемогу не у битві бачив,
Без битви змусить на коліна стать.
По-перше, перерізав всі шляхи,
Якими хліб привозили до міста.
А новгородці свій не мали, звісно,
Тож голоду там поповзли страхи.
Міста маленькі став потроху брать,
Все більше петлю стягував на шиї.
І Новгород нічого з тим не вдіє.
Став у Литви знов помочі благать.
Але «Європам» не до них було.
Своїх проблем було у Казиміра,
Не захотів спинити того «звіра».
А вже московське військо облягло
З усіх боків нещасний вільний град.
Усі замкнуло виходи і входи.
Хай вариво у казані тім бродить.
Їх скоро ощасливить «старший брат».
Іван й татар під Новгород привів,
А ті та й московіти разом з ними,
Околицями розбрелися тими,
Палили і вбивали. Ниций гнів
На людях зовсім мирних виливали.
Одне лиш те, що новгородець ти –
І вже тебе від смерті не спасти.
А в місті люди з голоду вмирали.
Недовго було вареву й бродить,
Бо ж збунтувались «втомлені війною».
«Навіщо нам супроти брата зброя?!»
І змусили ворота відчинить.
Тепер уже не панькався Іван,
А ні з боярством, а ні з черню в місті.
Найбільш затятих пов’язали, звісно.
Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
Всіх до присяги князеві тягли,
Але іще при тому вимагали,
Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
Як ті «недобре» мовити могли
Супроти князя. Для Москви оте
Давно вже звичним, правильним здавалось.
Самі князі московські тим займались.
А завдяки ж чому Москва росте?

Не лише купи всякого добра,
А й лад, який віками будувався,
Свободи, що їх кров’ю добивався
Іван за час короткий відібрав.
Найперше – віче їхнє розігнав,
Яке йому вже в печінках сиділо,
Аби ніяка більше чернь не сміла
Для себе вимагати яких прав.
Велів і дзвін стягти він вічовий
Та тут же «язика» йому утяти,
Аби не смів більш голос подавати.
Невольником відправив в город свій.
Всі виборні посади скасував.
Тепер лиш той, кого він призначає,
Хай цим свавільним містом управляє,
А він над ними усіма стояв.

Ледь новгородці трохи відійшли
Від тих жахіть, за голови схопились:
У яку прірву всі вони скотились?
Ті, що так далі жити не змогли,
Взялись було повстання готувать.
Знов до Литви за поміччю звернулись.
Та «доброхоти» швидко обернулись
І вже дали Івану про то знать.
Той, звісно, час даремно не втрачав,
Зібрав війська й на Новгород поперся.
Минулого кривавий слід не стерся,
А вже новий топтати розпочав.
Війська московські місто облягли.
І день, і ніч гармати не змовкали.
Пожеж гасити люди не встигали.
Тож врешті місто ворогу здали.
Велів Іван, ледь місто він узяв,
Схопити п’ятдесят найбільш затятих
Й жорстоко і нещадно катувати,
Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
Кати ще сотню «вибили» імен.
Їх теж схопили й люто катували,
А потім по звірячому скарали.
І в той морозний, бо ж зимовий день
Прогнали з міста тисячу сімей
На лютий холод. Кілька днів по тому
Іще сім тисяч вигнали із дому.
Без одягу прогнали, без речей.
Не всі й до місця «нового» дійшли,
Де їм Іван дозволив оселитись.
А в їх будинках всілись московіти,
Що за наказом князя прибули.
Чим менше буде тут бунтівників,
Чим більше перевіреного люду,
Тим спокійніше в Новгороді буде.
Москва так і чинила од віків.
А москалям і радісно на те,
Бо ж не вкладатись і не будувати.
Приїхали у вже готові хати.
Живіть та князю дякуйте за те.
Вертаючись до себе на Москву,
Везли добра підвод, напевно триста.
Що не кажи – було багате місто.
Самі із часом нове наживуть.

За десять літ знов вигадав Іван,
Що Новгород зібрався бунтувати.
Чи москалям сподобалися хати
Та й донесли. Але ж то не обман,
То служба князю. А Іван привів
Знов військо в місто. Знову став карати,
Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
А вже навіз досвідчених катів.
Когось із них до страти присудив.
Сімей сім тисяч виселив одразу,
Бо його, бачте, Новгород образив.
Не правдою і вірою служив.
А рік по тому тисячу сімей
Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
Адже їм радість, коли в інших лихо –
Пусті хати знов московіт займе.

Віками славний Новгород стояв,
Віками будувався й розвивався,
Аж доки варвар із Москви припхався
І все нажите в нього відібрав.
Та змусив жити так, як він велить,
Робити лише те, чого він хоче.
Спустилася пітьма темніше ночі,
В якій тепер звикати місту жить.

Через сто літ уже Іванів онучок
Також Іван, який ще Грозним звався,
З опричниками в Новгород дістався
І новгородцям вже надав урок
Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
Кого оті опричники зловили,
Дітей, старих, жінок не пожаліли…
І новгородський вільний дух затих.

«Яблуко від яблуні пада недалеко».
Істина, відома всім, не нова давно.
Але так буває ще у житті воно,
Що те кляте яблуко переплюне легко
Оту саму яблуню, хай яка крива,
Хай яка потворна та іноді буває.
Олександра Невського іще раз згадаю,
Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
Скільки горя батечко наробив для краю,
Як на брата рідного був орду привів,
Військо погромив його, землі розорив.
Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
Та куди там батечку до синка Андрія,
Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
Щоб не голословити – факти наведу,
Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
Та великим князем буть дуже вже хотів.
Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
Тут Андрієві взялись бояри шептати,
Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
А тому не треба то, навіть і казать.
Велів тут же у Орду скрині накладати.
Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
Що, мовляв, життя йому брат той не дає
І що гроші у Орду не всі віддає.
Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
Та ще військо чимале на Залісся рушив.
Біля Мурома його князі уже ждуть,
Що своїх же грабувать з охотою йдуть
І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
Що «свої», що татарва не жаліли сил,
Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
А татари стрічних всіх живих полонили.
По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
Прихопили геть усе, що лише змогли,
Церкви та монастирі також не забули.
Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
З Переяслава утік аж за море десь.
Тож Андрієві діставсь його край увесь.
Рада здобичі орда додому вертала.
У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
Мурз як слід обдарував та і відпустив.
Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
Баби ще народять – їм то не первина.
Але раптом приліта йому новина,
Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
Та полки нові збира. Що робить Андрію?
Мчить щодуху у Орду помочі просить,
Мовляв, знову той Дмитро данину платить
Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
Знов з Ростовської землі набіг почали.
Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
Переяслав узяли і ущент спалили,
А всіх жителів його вирізали впень.
Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
Не лишилося кому й викопать могили.
Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
Щоб на полі бою їм вирішити справу.
Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
Знову падає до ніг хану і блага,
Хай ордою той скоріш йому помага,
Не жаліє, посила хай орди побільше.
У Заліссі села ще не відбудували,
У землянках ще жили, боячись орди.
А вона вже в котрий раз наліта туди,
Де уже у який раз все пограбували.
Рознесли весь бідний край, нахапали люду
Та й до себе у орду раді подались.
Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
Він на південь дременув від брата-іуди.
Там степами володів хан Ногай з ордою,
Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
Але ж треба тій орді у степ повертать,
Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
І на той нещасний край знов орда летить,
Хоч минулої орди видна ще дорога.
Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
Як без здобичі назад з походу вертатись?
А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
Враз на неї налетів та і порубав.
І Андрій знов одкоша доброго дістав,
Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
Що народу вже й нема, по лісах сидить.
Йому ж тільки ярликом аби володіть,
А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
Повелів своїм братам у похід іти.
Узяли орду велику ханові брати,
Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
«Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
Від Батия ще біди не було такої.
У руїнах всі міста, спалені всі села,
Хто загинув, хто в полон до татар попав,
Жах над всім Заліссям в час отой панував.
Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
Тільки б вої задарма десь на полі впали.
Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
Захотілося до рук землі ті прибрать.
Через рік привів на Тверь він ординську рать.
Край спустошений по ній тверський залишився.
Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
Для Вітчизни не зробив більше його зла.
Та , здається, вся рідня в них така була,
Як то кажуть між людей: то така порода.

У московітів винні всі кругом
Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
Готові всю загадити планету
Та і до себе вшитися бігом.
Та Бог все бачить, про усе він зна
І кара винних, все одно дістане.
Про що це я? Ах, так – про річку П’яну.
Хтось знає, де знаходиться вона
І що на ній такого відбулось,
Що і донині люди не забули?
Усе то у часи далекі було.
Москві під ігом жити довелось.
Життя їй не давала татарва,
Весь час набіги люті учиняла,
Хати палила, а людей вбивала.
Нещасною була тоді Москва.
Історія ж із чого почалась?
Якось один московський воєвода
Напав татар та наробив їм шкоди
У їх же землях. Чи направив князь,
Чи сам пішов аби «дєньжат зрубати».
Чимало сіл місцевих попалив,
Своїх «даруг» на митницях всадив,
Ще і п’ять тисяч викупу зміг взяти.
Звичайно, хану то не до душі.
Хто це надумав тут розбій вчиняти,
За те нахабу треба покарати.
Велів з тим розібратись Арапші.
Той Арапша або Араб-паша
Лиш нещодавно ханові піддався,
Тож виконати гарно постарався,
Щоб про те слава ханові дійшла.
Якесь в отвіт князівство розорив.
Князь у Москву жалітися подався.
Дмитро московський із полком зібрався,
Допомагати князеві повів.
Тут ще полки і другі підійшли,
Зібралась чимала у князя сила.
Татари вже напасти не посміли,
Десь у степах сховалися були.
Як не шукали московіти їх,
Ті, кляті, мов крізь землю провалились.
Полки уздовж кордону находи́лись.
Дмитро московський вже й забрав своїх
Та і в Москву подався. Залишив
Лиш п’ять полків – теж не маленька сила.
Іванові полки ті поручили -
Ще княжич молодий. Щоб не підвів,
При нім були досвідчені князі,
Та і бояр теж знаних купа ціла.
Ті ( на словах) так воювать уміли,
Що ворогів набили сто возів.
Тож військо те ішло собі, ішло
Та все орду татарську виглядало,
Поки на річці на Пієні стали.
Туди до них сповіщення прийшло,
Що Арапша на Вовчих Водах десь.
А туди звідси й в кілька днів не скочиш.
Ніхто нікуди вже іти не хоче.
Рішили – військо тут татар зажде.
А це, до речі, не Москви земля,
Не Новгорода Нижнього – мордовські.
Мордва в тих землях ще живе і досі.
Мабуть,тим й досі серце звеселя.
Так от,спинилась на ріці орда,
Пробачте, військо, хоч різниці мало.
На марші зброю на вози ще склало,
Щоб легшою була його хода.
Як стали, воєводи узялись
Себе у різних іграх потішати
Та по лісах навколо полювати.
Ніхто там за порядком не дививсь.
А прості вої думають – чого
Ми маєм службу караульну нести,
Не краще час за келихом провести?
От, тільки де б узяти тут його.
Та ж звісно – де. Мордовські села скрізь,
Пішли горілку в селах відбирати
Та за сідниці жіночок хапати.
Сміялися, як та кричить: «Не лізь!»
Так то вони тверезі ще були.
А в таборі усі понапивались,
Сиділи круг багать та вихвалялись:
«Хто проти нас! Ми б всіх перемогли!»
Як пійло вже кінчалося, ішли
Знов по мордовських селах відбирати.
А там жінок взялися ґвалтувати.
Та ж переможці, як не як, були.
І так воно тяглося кілька днів.
Князі собі з боярами гужують,
А вої також часу не марнують.
«Дим коромислом» від тії гульні.
Князі мордовські злі були на те,
До Арапші за поміччю послали.
Коли татари чимскоріш примчали,
Спиталися: «Ви нам проведете?»
Чого й питати? Злі такі були.
Князь Алабуга викликався перший.
«Хай боги кару на тих, клятих, звершать!»
І лісовими стежками пішли .
На п’ять загонів розділив орду
Той Арапша, щоб обійти зусюди.
Не думав, що усе так легко буде.
Аж ось московський табір на виду.
Хоча то важко табором назвать,
Повсюди п’яні, без броні, без зброї.
Бери, в’яжи… І дав сигнал до бою.
Вона й не опиралась – ота рать.
Ледь крики, улюлюкання знялось,
Усі схопились, до ріки рвонули,
Про зброю, про броню свою забули.
Сказати важко, що тут почалось.
Татари легко різали усіх,
Не розбирали - воі чи бояри.
Здіймались їхні шаблі, наче кара
На того, хто сховатися не встиг.
Вся ота рать на березі лягла
Або у річці п’яна потонула.
Нікого майже кара не минула.
Вода на дно й Івана потягла –
Того самого княжича, що був
Над тою раттю головним, неначе.
Живим вже його батько не побачив,
Хоч, мабуть, серцем смерть таки відчув.
Орда ж, набравши здобичі, знялась
До Новгорода Нижнього. У тому
Не було й захищатися нікому.
Бо людність по сусідах розбрелась
Або ще поховалася в лісах.
Два дні татари в місті «гостювали»,
Тоді ще всю округу обібрали
Та й до Рязані «на усіх парах».
Рязань теж хутко штурмом узяли,
Ледь п’ятами устиг князь накивати.
І тут набравши здобичі багато,
Нарешті у степи свої пішли.
Мордва й собі, побачивши таке,
Пройшлася слідом та пограбувала.
Вона на те, вважала, право мала.
Але похмілля їй було гірке.
Татари – сила, їх злови, піди,
Мордва ж під боком, села її знані.
Прийшли туди полки уже не п’яні,
Щоб викоренити племені й сліди.
Пройшлись вогнем по селах, по лісах
І тільки пустку по собі лишили.
Вважали таким чином, що помстили
За ту Піану і за власний страх.
А річку П’яна стали називать,
Казали, що «на П’яні усі п’яні».
Мордва у результаті вийшла крайня.
Ну, що ж іще від москалів чекать?

У бункері в сусіднім царстві жив
Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
Як наш народ про нього говорив.
Він міг людськії полонити душі.
Отож народ покірним йому був
І, навіть, скаженів від славослів’я,
Коли царя свого промови чув,
У юрмища збиваючись крикливі.
Чому безсмертний, то ніхто не знав.
Одні казали – крові пив багато
Людської, звідти і безсмертя мав.
Бо ж бачили, як почали зникати
З його правлінням люди навкруги.
Куди дівались? Що із ними стало?
Кощій усім казав: «То вороги!»
І всі навкруг довірливо сприймали.
Раділи, що не стало ворогів,
Не думаючі, що наступні стануть
Вони ж самі… Але були й другі,
Які пильніше закликали глянуть
На лик Кощія – він завжди другий,
Неначе тих Кощіїв було кілька.
Мовляв, Кощій давно вже неживий,
Його подоби виступають тільки.
А, може й ті праві були і ті.
Та вже Кощій той стільки років правив,
У царстві вже робив, чого хотів,
Адже вважав, що має повне право.
Коли «своїх» прикінчив ворогів,
То став сусідів ворогами звати.
Мечі узяти підданим велів
І йти отих сусідів убивати,
Бо ті, мовляв, не слухають його,
Не хочуть так, як він бажає,жити.
Насправді ж, прагнув лише одного –
Побільше крові людської попити.
Сусіди озиралися в страху,
В царів великих помочі питали.
А ті через байдужість чи пиху
На те усе спокійно споглядали.
Кощій Безсмертний, дивлячись на те,
Іще нахабніш став себе поводить.
Йому якість закони – то пусте,
Він скрізь свої закони буде вводить.
Та він найбільше ласо поглядав
На край козацький, що лежав під боком.
Уже від злості і не їв, не спав,
Не міг діждатись того часу, поки
Його манкурти, що у тім краю,
Ізпідтишка люд вільний готували
До того, що в Кощія - як в раю,
Лиш його волі всі скоритись мали.
Тим часом порозпродали мечі,
А що лишились, ті іржею вкрились.
Кощійську мову повеліли вчить
Аби своєї люди сторонились.
Коли ж Кощій рішив, що вже пора,
Що край його готовий зустрічати.
То генералів відданих зібрав,
Велів «спецоперацію» почати.
І хлинула орда з усіх сторін
У край багатий, щоб народ скорити.
Оті, що все вставали із колін,
Прийшли у вільний край свободи вчити.
Та гнівно їх зустріли козаки.
Немає зброї, то й кулак згодиться.
Хто з лівої, хто з правої руки
Дають у пику, аж в очах троїться.
Улаштували їм такий заміс,
Що ті й не знають, де вже їм тікати.
Хто нору риє, хто тікає в ліс,
А багатьом хіба в мішках вертати.
Коли уся розбіглася орда,
Пішли Кощія козаки шукати.
Йшли по ординських згажених слідах,
Тож по дорозі важко заблукати.
Пригадували – чули від дідів,
Що Чахлика того нелегко вбити.
Він десь глибоко в бункері сидів.
Та, коли, навіть його і зловити,
То ж він безсмертний. А от смерть його
Десь аж на дубі. Скриня там прибита.
Як відчинити, то звідтіль бігом
Стерх полетить. Його потрібно вбити,
Розрізати – там заєць, а у нім
Ще качка. Коли її розібрати,
То там яйце, а вже в яйці отім
Велика голка. Як її зламати,
Тоді уже Кощію смерть прийде.
От про таке козаки говорили.
А з ними ще козак Валєра йде.
Здоровий хлопець та якийсь несмілий.
Ні, в бійці він у перших. Так руба,
Що вороги, мов кеглі розлітають.
Але от пам’ять в нього геть слаба,
Почув, що старші там розповідають,
Та про яйце лише й запам’ятав.
Перепитати ж не насміливсь, бачте.
Вже десь і бункер. Сморід доліта.
Та вхід до нього віднайти – задача.
І розбрелися краєм козаки
У пошуках того самого входу.
І той Валєра віднайшов-таки.
Не став нікого звати. Вибив сходу
Дубові двері, ковані в метал.
Ударив так, що з лутками злетіли.
Тут чахликів враз накотився вал,
Вони його спинити захотіли.
За руки тягнуть, на плечах висять.
Та він поворухнув плечима тими
Й вони, як мухи врізнобіч летять.
Іде він коридорами глухими.
У темряві шлях важко визначать.
Іде на сморід, що стає сильнішим.
Аж ось і бункер, де Кощій, видать
Людською кров’ю досі себе тішить.
Зайшов Валєра , бачить - трон стоїть,
На нім той Чахлик –здохлик воссідає.
Від злості чи від страху аж тремтить.
Корона царська на вухах звисає.
- Як ти посмів, - кричить, - зайти сюди?
Я тебе вб’ю! – й меча з-за трону тягне. –
Ти, - кричить, - власне лихо розбудив!
Валєра ж з усіх сил згадати прагне
Про смерть Кощія. Де ж та має буть?
Згадав яйце. Отож, недовго грався.
Забрав меча в Кощія, ще й зігнуть
Устиг його. Та й за Кощія взявся.
Підняв за яйця. Той ураз затих.
Козак поглянув, а той здох проклятий.
Ні стерхів, ні зайців не було тих,
Та і на дуб не треба залізати.
Здох та й усе. Скінчилось все за мить.
Козак не знає, що його й казати.
Трима в руці, ну, а воно смердить.
Так, що прийшлося й носа закривати.
Сказав козак: - Та хай же йому грець!
Та і скоріше з бункера на волю.
На тому всьому й казочці кінець.
Дай Бог, щоб Чахлик не воскрес ніколи.

Колись давно-давно в степах оцих
Жив-був народ один трудолюбивий.
Трудився важко, але жив щасливий.
Міста і села збудувати зміг.
Навкруг буяли золотом поля,
Де і ячмінь налитий, і пшениця,
І жито їм на радість колоситься.
За працю їм віддячує земля.
А у степу отари й табуни
На густих травах силу набирають.
І сміх дитячий навкруги лунає.
Отож щасливі і були вони.
Злі племена з навколишніх країв
На їх багатства хижо позирали.
Як люди, працювати не бажали,
Все би у когось відібрати їм.
Тож налітали часто, як орда,
Аби чужим багатством поживитись,
На горі і біді чужих нажитись,
Лиш кров і смерть лишити по слідах.
Тоді соху кидали орачі,
І гончарі від праці відривались,
І кожум’яки , й пастухи і брались
Усі гуртом за батьківські мечі
Та йшли стрічати лютих ворогів,
Які на їх багатства зазіхали.
І серед степу ворога стрічали,
У поміч закликаючи богів.
І ворог, добре битий, утікав,
Лишаючи на полі тім убитих,
Клянучись – сюди більше не ходити.
Та час проходив – ворог забував,
Збирав знов сили і в набіг ішов
Аби той край багатий покорити
І безтурботно далі собі жити.
І знов тоді лилася степом кров.
У більшості випадків вороги
Від їх мечів кидалися тікати.
Та часом їх приходило багато
Й здолати всіх було не до снаги.
Тоді разом збиралися жерці
І починали байрактарів звати,
Щоб ті мерщій спішили помагати.
Жили тоді в байраках птахи ці.
Могутні крила і залізний дзьоб,
Страшенні кігті і велика сила.
Вони бика у кігтях тих носили,
Своє потомство годувати щоб.
Уже із давніх пір так повелось,
Що мирний люд вони не зачіпали
І ті їх гнізд також не руйнували,
Якщо коли зустріти довелось.
В голодний рік, як здобичі катма,
То люди їм поживу надавали,
Худобу до байраку приганяли,
Щоб байрактар чим поживитись мав.
А байрактари, з вдячності, тоді
Приходили в біду у поміч людям.
Тож, коли ворог надто сильний буде
Й не зможуть дати раду тій орді,
То кличуть байрактарів. На той клич
Вони тоді злітаються зусюди.
І вже орда не дінеться нікуди.
Закриють небо, наче темна ніч
І на орду згори ту упадуть.
Дзьоби залізні голови довбають,
Могутні крила із коней скидають,
А то ухоплять в пазурі, несуть
Та й кидають на землю з висоти.
Орда вся розбігається від страху,
Та мало хто здолає того шля́ху,
Для більшості від смерті не втекти.
Клянуться, що сюди вже ні ногою.
Та час мина і жадібність у них
Росте та надувається, як міх.
І знову лізуть у той край ордою.
Та вже знайшлись між ними хитруни,
Що стали собі думати-гадати,
Як би народ той степовий здолати.
І, врешті-решт, надумали вони.
Потрібно знищить байрактарів тих
Або скоріше з тих країв прогнати,
Тоді спокійно можна нападати
І покоряти непокірних всіх.
Взялися засилати шептунів,
Які між люду зрадників шукали.
Купляли, бо для того гроші мали.
А такі завжди є і не одні.
З їх поміччю ординці і взялись
Вишукувати гнізда у байраках,
Ішли тоді на хитрощі усякі,
Щоб байрактари із гнізда знялись.
Тоді вони вбивали пташенят
Чи яйця у тих гніздах розбивали.
А са́мі потихеньку утікали,
У страху озираючись назад.
А байрактари довго ще тоді
Над тим гніздом зруйнованим кружляли,
Людей собі у поміч закликали,
Щоб помогли зарадити біді.
Та зрадники спокоїли людей,
Що ті кричать із радості, не з горя,
Що пташенят своїх піднімуть скоро.
Отож на поміч їм ніхто не йде.
Зібрались байрактари всі тоді
Й на південь в край далекий полетіли.
Байраки всі відтоді опустіли.
Люд лиш їм вслід здивовано глядів.
А там не забарились й вороги.
Їм зрадники ворота відчиняли
Та боронити край свій відмовляли.
Тож дуже скоро – вже за рік-другий
Степ опинився у орди в руках
І люди, що до того вільно жили,
Тепер уже ординцям тим служили.
Слід байрактарів загубивсь в віках.
Та між собою люди гомонять,
Що, начебто, як усі разом встануть
Проти ординців і мечі дістануть,
Які давно іржавіють, лежать.
Та крикнуть клич батьківський бойовий.
Тоді злетяться знову байрактари,
Щоб по ординцях разом з людом вдарить
Та потопити ту орду в крові.
Прогнати геть та далі вільно жить.
Орати землю та худобу пасти,
Відчути, що таке є – справжнє щастя –
Лише народу своєму служить.

Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
Того, що звали москалі Донським.
Поближче познайомить хочу з ним,
Коротку біографію подати.
Його дідусь – той самий Калита,
Якого ми раніше вже згадали.
Йому корона рано дуже впала,
Бо ж був дев’ятилітнім ще дитям.
Отож сповзала аж на плечі з вух,
Коли він мусив воссідать на троні.
А як інакше – адже князь законний.
Щоправда, правив серед вірних слуг,
Які вкладали рішення в уста,
Підказували, що і як робити.
Не хтось – усе бояри родовиті
Й митрополит, що ледь не батьком став.
І одружили вдало на дочці
Владимирського князя Євдокії.
А вже і ярликом він володіє,
Тримає всі князівства у руці.
І Кремль в Москві поставив кам’яний.
Коротше, ще не встиг і князем стати,,
А вже зумів «зробити» і «надбати».
Відсвяткував рік повноліття свій.
Й дарунок сам собі подарував:
Тверського князя посадив в темницю.
В Москву позвав, щоб, начебто, мириться,
А, замість того у кайдани взяв.
Що вже татари підлими були,
А й ті Дмитра усовіщати стали,
Михайла-князя відпустить сказали.
І знов Москва із Тверью почали
Війну, що ледве втишилась була,
Як Калита пройшовсь по ній ордою,
Ледь справилася Тверь з бідою тою,
Ледь рани злікувала, віджила.
І знов Москва гострить ножа-таки,
Щоб, не дай Бог, ярлик не відібрали.
Бо ж все, що москалям до рук попало,
Вони вважають - їхнє на віки.
А і затятий же Дмитро той став.
Чотири рази Тверь йшов воювати.
А у Михайла князь литовський зятем.
Проти Москви йому він помагав.
І московітів бив не один раз,
І двічі брав Москву ту у облогу.
Не вийшло, правда, взяти її в нього.
Не випадково звів свій Кремль князь.
В кінці кінців вже й Ольгерд відступивсь:
Ти б’єш його, а він нахабно пхає.
І Тверь Дмитро усе-таки скоряє,
Тверської крові московіт напивсь.
Владнавши тут усі свої діла,
Тепер Дмитро других сусідів взявся,
На Волгу у Булгарію попхався ,
Що під Ордою в ті часи була.
Та він уже настільки знахабнів,
Що й на Орду дивився ізвисока
(це у Орді самій сум’яття поки),
А хан як слід йому не відповів.
Пройшовся по украйнах Арапша,
Побив війська Дмитра на річці П’яні.
Щоправда, сам Дмитро «злиняв» зарані
Та на нездар війська позалишав.
Орда Москву не тронула тоді,
І так достатньо здобичі набрала.
А далі Вожа. Бегича здолали,
Побили й потопили у воді.
Пройшло два роки, знову у Орді
Неспокій. Тохтамиш зчепивсь з Мамаєм.
Адже Мамай прав на Орду не має,
Він усього лиш темник був тоді.
Та силу мав добрячої орди,
Зібрав усіх супроти Тохтамиша.
А той бігом Дмитру наказа пише:
Збирай війська й на поміч мені йди.
Дмитро ж, як вірний у Орди слуга,
Клич кинув – ідемо проти Мамая,
Бо він на отчину на нашу зазіхає.
І все, що можна до Москви стяга.
Зібрав війська і у степи повів.
Не так багато, як то московіти
Скрізь звикли і писати, й говорити.
Ну, тисяч десять чи дванадцять збив.
Та і в Мамая в тій орді було
Нічим не більше. Бо ж на тому полі,
Ото на стільки місця і доволі,
А більше там вміститись не могло.
На Куликове поле прибули,
Мости спалили. Чи ж Дмитру не знати,
Як москалі уміють утікати,
То, щоб хотіли, але не змогли.
А далі зшикував свої полки,
Дмитра Боброка в засідку поставив,
А сам…Узагалі, цікаві справи,
Не став під стягом. Адже князь-таки.
А свою одіж Бренкові віддав,
Сам же простим дружинником одівся.
І невідомо де тоді подівся.
А як же військо – я б його спитав.
Ти ж князь. Ти ж керувати маєш ним.
І стяг князівський не лише для того,
Щоб ти в бою тулився біля нього.
Сигнали подають всім стягом тим.
Схилився вправо – правий фланг іде,
Схилився вліво – лівий наступає.
А, коли князя поряд з ним немає,
До перемоги хто ж всіх поведе?
Виходить, військо билося саме?!
Саме змогло і ворога здолати?
«Донським» з чого б то князя називати?
Та хто ж тих, правда, москалів «пойме»?
Про битву тут не буду говорить,
Іще зі школи, мабуть, не забули,
Бо ж москалі таке з того роздули,
Мов, справді, всю орду змогли розбить.
Татар побили, сам Мамай утік,
Все поле трупом, наче килим вкрилось.
Воно за московітом залишилось.
Стояв над полем тим і стогін, й крик.
Шукали князя. Де то він подівсь?
Живим знайти ніхто й не сподівався.
Але живий, без пам’яті валявся.
Ще на початку бою як зваливсь,
Коли хтось добре дав по голові,
Так і пролежав свою перемогу.
Та ж звик, що роблять все усі за нього.
Тепер отримав почесті нові.
Аякже – Русь він від татар звільнив,
Побив Мамая – слава йому, слава!
Який був князь – така й його держава.
Ми ж уже добре знаєм москалів.
А далі – більше. Той Дмитро і сам
У свою велич й героїзм повірив.
Нахабним став перед татар без міри,
Сказав ординцям – данину не дам
І військ у поміч вам не поведу.
Чим розлютив страшенно Тохтамиша.
Той просто те нахабство не залишив
І на Москву повів свою орду.
Цікаво, що других він не чіпав,
Хоч ті князі також Мамая били.
Але Орді нічим не завинили.
Хан на Москву лиш зуб страшенний мав.
А що ж Дмитро? Ледь чутки надійшли,
Що йде орда аби Москву спалити,
Сказав – не буде у Москві сидіти,
Мовляв, запас у нього сил малий,
То він поїде аж у Кострому
І буде там війська нові збирати
Аби татарам гідну відсіч дати.
А, справді, що ота Москва йому,
Як його злапа клятий Тохтамиш?
Подався князь. А слідом потяглися
Князі й бояри. Загула столиця –
Зостанеться одна голота лиш.
А та голота хутко узялась
Будинки й погреби бояр громити,
Меди та вина з погребів тих пити.
А, як уже добряче напились,
По вулицях, по стінах розбрелися,
Та всяко насміхалися з татар,
Мовляв, нехай прийде татарський цар,
Вони його… Показувать взялися
Усякі непристойності зі стін.
Кричали: «Та щоб ми татар боялись!»
На князя свого, певно сподівались,
Мовляв, прийде і захистить їх він.
Татари лише шаблями махали
В отвіт. Поки під стіни й хан прийшов.
Москву уже готовою знайшов
Оборонятись. Там уже чекали.
Ото один литовський князь Остей
Узявся був Москву оборонити,
Велів усі ворота зачинити,
Бо він на те князівський дозвіл мав.
Два дні татари лізли звідусіль,
А московіти їх вогнем стрічали
З гармат, які вони в Булгарі вкрали
Та із усього – аби була ціль.
Встелили трупом землю вкруг Кремля
Так, що татарам страшно уже стало.
Уже й не так настирно штурмували,
Сердито позираючи здаля.
Не знаю, може б встояла Москва,
Але князі нижегородські стали
Під стіни і скоритись закликали,
То не впаде ні в кого голова.
Мовляв, не їх карати хан прийшов,
А князя, тож ворота хай відчинять
І Тохтамиша урочисто стрінуть
Та і живуть собі спокійно знов.
А москалі – страшенні брехуни,
Повірили отим словам брехливим.
Ворота міста відчинили живо…
І пожаліли у ту ж мить вони.
Татари хутко перебили всіх,
Хто до них вийшов, в місто увірвались.
Там люди перелякані метались,
А злі татари убивали їх.
Коли Дмитро вернувся до Москви,
То він лише за голову хапався.
До Тохтамиша кланятись подався
І виплату дани́ни відновив.
Чого ж було раніш не заплатить,
Якщо у тебе грошики лежали?
За віщо люди помирати мали?
Та що йому холопів тих жаліть!
В Сарай відправив сина Василя,
Нехай там у заручниках посидить.
Та на Рязань напав за всі «обиди»,
Щоби і там сплюндрована земля.
В грошах велику маючи нужду,
Рішив «здоїти» Новгород Великий.
Ушкуйників приплутав, що по ріках
Спускалися, прилеглим на біду.
Бо грабували і татар, й болгар.
Та й християн, звичайно, не жаліли.
Бо й Кострому пограбили, побили,
Й нижегородцям завдали удар.
Хоч Новгород їх і не посилав,
Але Дмитру потрібен привід лише.
Зібрав собі узимку рать побільшу
Та і «доїти» Новгород помчав.
Хоч новгородці і просились та
Йому вже й відступне пообіцяли,
Дмитру того здалося дуже мало,
Із військом навкруг Новгорода став.
Околиці усі пограбував,
Чимало у полон забрав народу.
Завдавши місту чималої шкоди
Ще й відступного, зрозуміло взяв.
Не на татарах, на своїх наживсь
Та і в Москву раденький повернувся…
Хто зна, куди би ще він дотягнувся,
Хто би його немилість «заслужив»
Та вже добряче роздобрів-таки,
Що й на коня залізти йому годі.
Які набіги та які походи,
Коли вже лінь підняти і руки?
Отож й до сорока він не дожив,
У тридцять дев’ять сильно розхворівся.
Ледь п’ятий син у нього народився,
Він бренний світ, нарешті, залишив.
З ним до сьогодні носяться в Москві.
Святим там ладні й злодія зробити,
Аби себе в його лиці хвалити.
Мовляв, учіться й теж отак живіть.

Говорять – не без виродка в сім’ї.
Між брехунів, ординських сраколизів,
Які постійно до сусідів лізуть
Аби кишені набивать свої,
Отой Іван, який ще Красним звавсь,
Був «виродком». Бо ж лагідним і тихим
Удався московітам всім на лихо.
Нікого ґвалтувати не збиравсь,
Не мріяв чиїсь землі відібрати,
Когось повчити, як на світі жить.
Хіба ж такому вигідно служить?
Він і не думав, мабуть, князем стати.
В Звенигороді у своїм сидів,
Робив, як брат велів йому робити.
А тут прийшлося у Орду летіти,
Щоб ярликом його хан наділив.
То ж на Заліссі всі вони круті,
Коли їм хан ординський дозволяє.
Без дозволу князь прав зовсім не має.
Тож до Орди топтали всі путі.
Разом з Іваном прибули посли
Із Новгорода. На Москву в образі,
Ярлик просили суздальському князю.
Проте підтримки в хана не знайшли.
Хан у князі тихішого обрав,
Хоч надто вже Москва зарозуміла,
Але у неї досі грошей сила.
Із того й хан, й придворний щось та мав.
Постав другого – то почне тягнуть
З усіх навколо – смута розпочнеться,
Іти туди з ордою доведеться.
А так сидиш – а грошики ідуть.
Іван же воювати не збиравсь –
Куди йому – сумирному такому,
Який не хоче зла робить нікому.
Тож із сусідів кожен скориставсь.
Не встиг Іван вернутися з Орди,
Як молодий іще Олег Рязанський
Собі батьківське повертати взявся,
На Лопасню з дружиною сходив
І відібрав. А далі і Литва
На Брянщину – свою колись напала
І від Москви назад її забрала.
І Новгород намісника позвав
Із Суздаля, але не із Москви.
Аж доки князя в Суздалі не стало,
Тоді уже московського позвали.
Та декого не влаштував новий.
І збунтувався новгородський люд…
В Заліссі в ті часи вже звикли жити,
Холопами безправними ходити,
Яких князі великі добре б’ють.
По ділу, не по ділу, просто так,
Бо ж князь великий має таке право.
А ні – тоді орду скоріш направить.
А цей же князь був геть другим, однак.
Отож холопи й бунтувать взялись,
Бо доброти вони не розуміли
І поважали лише одну силу.
То в Муромі ділити трон взялись,
Аж доки й рід князівський там пропав.
То у Твері князь взявся нападати
Племінника. Той став Москву прохати,
Та помочі Іван йому не дав.
В самій Москві крамо́лу завели,
Посеред міста тисяцького вбили.
За віщо? Хто? Народ кричав: «На вила!»
Та винного нікого не знайшли.
Бояри подалися з усіх ніг
В Рязань, бо гніву черні полякались.
А потім повинились, повертались,
Коли Іван назад покликав їх.
Він взагалі у справи не втручавсь,
Митрополит Алексій усім правив.
До нього всі зверталися у справах
І він вершив усе, неначе князь.
А князь Іван все по церквах ходив,
Немов хотів гріхів всіх відмолити.
Залісся ж починало колотити,
Бо ж кожен більше ухопить хотів.
А що з них взяти, як воно – орда,
Яка себе лиш Руссю називає.
А тут в узді ніхто їх не тримає,
Хіба що хан здалеку погляда.
Хто зна, до чого б він докерував,
Та Бог відвів йому шість років лише.
Помер і двох синів малих залишив –
Дмитра й Івана. Хан ярлик забрав
І суздальському князю передав.
Тепер Москва вже не столиця стала.
Удільне місто, а таких чимало.
І данину князь суздальський збирав.
Тоді орда московська сполошилась,
Що усе цінне піде мимо них,
Амбіцій трохи збавились своїх,
Круг князя гуртувалися заходились
Дмитра, який, хоча і був малий,
Але ж законний. А вони без нього
Не зможуть зовсім досягти нічого.
Та про все то в історії другій.

Всі родичі так Калиту любили,
Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
Всяк князь скоріш манатки свої взяв
І у Орду до хана полетіли
Просити, щоб другому дав ярлик,
Та тільки не Калитиному роду.
Бо з того роду всім одна лиш шкода,
Іван до нитки обдирати звик.
Він старшому Семену все віддав,
І той також за ярликом помчався.
Та не просив, як інші – продавався,
Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
А грошей татко наскладати встиг,
Було за що дарунки роздавати.
Без того «правди» тут не відшукати.
І, звісно, що Семен той переміг.
Узбек ярлик Семенові віддав
І до Москви той гордий повернувся.
Там, правда із крамо́лою зіткнувся
Боярською. Та їй кінець поклав.
Зібрав рідню усю, братів своїх,
«Домовився», щоб всі йому корились,
Тоді лише відчують його милість.
Дивився, як на підданих на них,
А не як на рідню, як на братів.
За що і Гордим ті його прозвали.
Та сили, щоб противитись не мали,
Отож чинив усе, як сам хотів.
Окрім, хіба, що хан йому велить,
То він бігом виконувати брався.
Як хан Смоленська покарати взявся,
Бо ж данину відмовився платить,
Семен із військом першим і примчав.
Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
Постояла орда та й відступила.
Семен з походу того мало мав
Та відданість і вірність проявив,
За що його в Орді й приймали радо.
Із Новгородом зачепився, правда,
Зідрати з нього грошей захотів.
Послав в Торжок зажерливих бояр,
Які, немов ординці там велися.
Ті в Новгород жалітися взялися,
Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
А новгородці тих бояр взяли
В кайдани й до темни ці посадили.
Семен бігом зібрав велику силу
Та і карати Новгород пішли.
Там дивно швидко збунтувалась чернь,
Щоби з Москвою їм не воювати,
Торжок отой Семенові віддати.
Семен затявсь та вимагає ще
Щоби прийшли правителі усі
До нього босі й на коліна стали.
Такого ще ніколи не бувало
Ніде за всю історію Русі.
Але скорився Новгород і сів
Намісник княжий у Торжку отому.
Не встиг Семен вернутися додому,
Як новий князь литовський напосів
Можайськ князям смоленським повернути.
Але не взяв, лише посад спалив
Та й рать свою назад в Литву повів.
Але, щоби у програші не бути,
То брата Коріята у Орду
Послав, щоб на Семена надавити.
Дурний. Семен же не вилазив звідти
Та ще й грошима сипав по сліду.
Уже на троні Джанібек сидів,
Тож він велів литовців закувати
І у Москву Семенові віддати.
Семен тоді вже, врешті зрозумів,
Що рота так роззявити не в силах,
Щоб проковтнути навкруги усе.
Мир із Литвою більше принесе.
Тож Коріята із Москви пустили
Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
Рішив з Москвою поки замиритись,
А потім на діяння вже дивитись.
Семен, на таке дивлячись, радів,
Бо ж князь литовський дуже заважав
Йому сусідні землі підбирати.
А, коли Ольгерд захотів узяти
Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
Отож вони зробились свояки.
До речі, про жінок. Семен три рази
Жонатий був. Нижегородським князем
Просив княжни литовської руки.
Айгуста Гедимінівна йому
Аж двох синів та ще доньку родила.
Але сини і року не прожили.
Чума ж забрала скоро і саму.
Тоді ж княжну смоленську він узяв
Євпраксію. Що там між ними стало,
Але її до батька відіслали.
І року шлюб той не проіснував.
Марія – третя із його жінок,
Була тверська княжна. Йому родила
Аж чотирьох синів. Та ті прожили
Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
Чи то гріхи Семенові якісь?
Чи то прокляття того всього роду?
Дітей малих тих, безумовно, шкода,
Але без спадкоємців князь лишивсь.
Хоча на церкви грошей не жалів,
Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
Але й самого то не врятувало.
Теж на чуму зненацька захворів,
Як та гуляти стала по Москві.
Встиг заповіта, правда, написати,
Щоб все жоні Марії передати,
Бо ж в тої вже великий був живіт
І спадкоємець народитись мав.
Вона ж, коли Семена вже не стало,
Весь спадок його брату передала,
Який в Москві урешті князем й став.
Прожив Семен той небагато літ.
Усе перед ординцями стелився,
На всіх князів ізвисока дивився,
Напевно, мріяв покорити світ.
Але пішов і крихточки не взяв
Із того, що роками гріб під себе,
Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
Бог за гординю, мабуть, покарав.

Жив-був ото на світі цар один.
Не те, щоби царем був справжнім він,
Лиш президент та царські мав замашки.
Чим довше він у кріслі тім сидів,
Тим більше бути вже царем хотів
В своїй державі, яка звалась Рашка.
Уже й корона царська в нього є,
Але чогось у ній не достає.
Чого – він сам ще, поки що, не знає.
Отож шаманів всіх зібрать велів,
Що по лісах далеких наловив
Та і у них сердито так питає:
- Мені царем давно пора вже буть
Та якісь вищі сили не дають.
То починайте вже своє камлання.
Вмовляйте оті сили та грозіть,
Але мені корону піднесіть.
Інакше буде день для вас останній.
Й шамани ті за бубни узялись
І били в них, і, як дурні велись –
Підскакували, падали, скавчали,
Окурювали димом тронний зал,
Впадали разом в підсвідомий шал,
А закінчили і йому сказали:
- Корона царська в тебе дійсно є,
Але тризуба в ній не дістає.
А без тризуба – то вже не корона.
- А де ж узяти той тризуб мені?
Чи він в краях далеких, а чи ні?
Коли потрібно запрягати коней?
А ті йому: - Тризуб отой лежить
У землях недалеких та чужих.
Живуть там по-другому зовсім люди.
У них царів ніколи не було,
Їм непогано і без них жилось.
Отож тобі коритися не будуть.
Аби тризуб у них той відібрать,
Тобі велику силу треба мать,
Без неї їх тобі не покорити.
Лише коли здолаєш силу їх,
Коли поставиш на коліна всіх,
Отим тризубом зможеш володіти.
Цар виклика до себе генералів,
Які з жінками вдома воювали,
А на війні на справжній не були.
Зате у них лампаси і погони,
Аби лякати різні закордони
Одними лиш мундирами могли.
Та орденів всіляких повні груди.
Побачать й дивуватись будуть люди:
Війни нема – а в них іконостас.
Але ж по всьому видно, що «герої».
Такі не налякаються війною
І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
Велів усім їм грошей не жаліти,
І зброю найновішу наробити,
Аби такої ще ніхто не мав.
- Мені потрібні танки і ракети!..
А вони чують – дачі і банкети.
Тож кожен лантух грошей собі взяв
Та й подалися гроші ті ділити,
Щоб іще краще, аніж досі жити.
Хоч щось-таки на військо віддали.
А ті, що менші, теж собі украли,
Бо чим же вони гірші генералів,
А вже найменші копійки взяли
І стали із фанери щось ладнати,
Щоб було що цареві показати.
Кому-кому – а їм відповідать.
А оті всі хвалені генерали
Один поперед одного кричали:
- Аналогів не буде зброя мать!
Тим часом, виклика цар генералів,
Які таємно в нього воювали
Та теж говорить грошей не жаліть,
А дух усіх сусідів підривати,
Іуд всіляких поміж них шукати,
Аби устої їхні розвалить.
Хай продають усіх там і купляють.
Хай зброю продадуть і не збирають,
Перегризуться між собою хай.
Тоді їх легше буде підкорити
Та у свої тенета заманити
Та звоювати незалежний край.
Ті генерали також гроші взя́ли,
Кишені, торби чимскоріш напхали,
Що залишилось – то передали
Отим уже відомим їм Іудам,
Яких буває чималенько всюди.
Ті теж собі ті гроші узяли.
А уже й скоро відрапортували,
Що зброю всю уже попродавали.
І то все правда істинна була,
Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
Зиск особистий з того всього мали.
А далі вже брехня одна пішла,
Що тут у них прихильники усюди,
І квітами усіх стрічати будуть.
Хоч де тризуб – сказати не змогли.
Мабуть, далеко десь його ховають,
Оті, хто цим народом управляє.
Хоча Іуди й у «верхах» були.
А цар збира ще й третіх генералів,
Які лиш язиками воювали,
Брехню по всьому світові несли.
Велів також їм грошей не жаліти,
Народ підвладний зовсім задурити,
Щоб на війну ті з радістю ішли.
А ще сусідів в оборот узя́ли
Та «мишебраття» тільки й називали,
Аби вони повірили тоді.
По світу ж брехню отаку пустити,
Що у столиці там сидять бандити,
Які народ тримають у нужді.
Й ті лантухи з грошима прихопили,
По всьому світу вілли накупили
І такий «вой» на радощах зняли.
І про нацистів без кінця городять,
Які пожити не дають народу.
Перебрехати Геббельса змогли.
А що, як язиками теліпати,
То вам не цеглу у руках тягати.
Встигай для того рота відкривать.
Сім мішків вовни з гречки наказали,
Вже, що казали, і самі не знали.
Та треба х було гроші відроблять.
І от, здається, все уже готове.
Стоять солдати, зброя у них нова.
Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
Аналогів і справді їм немає,
Таке на брухт давно вже викидають –
Від тих «сучасних» танків до ракет.
Але цареві хто про те розкаже?
Йому одне щось, може і покажуть,
Що встигли на ті гроші сотворить.
А усе інше – горобців лякати.
Таким ніхто не буде воювати.
А як горить? Ох, як воно горить!
Щоби дружити з ними захотіли,
Найперші то ракети полетіли
І пролилась від них найперша кров.
Тоді уже ударили гармати
Аби привіти царські передати,
Та царську донести до них любов.
І перейшли кордони «мишебраття»
Та все якісь калмики та буряти.
Які з них браття? Техніка іде.
«Аналоговонєтні» танки їдуть
І такі ж самі БеТееРи слідом.
Десь там парад вже за три дні їх жде.
І літаки летять з самого ранку,
«Аналоговонєтні», як і танки,
Скидають бомби дружні на людей.
І всі на квіти радісно чекають
Та ще привітні посмішки шукають,
Але не бачать їх чомусь ніде.
Летять лише гранати замість квітів
І «джавеліни» бухають сердито,
Яскраво з того техніка горить.
І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
Що «невразливі» їх оголосили,
І ті летять на землю аж димить.
А «мишебраття» пхають носа всюди
І бачать, як живуть на світі люди,
Не у багнюці, як вони живуть.
Отож у торби пхати заходились,
Все, що би їм удома пригодилось.
А їм усе згодиться, що знайдуть.
А їх, тим часом, тисячами косять.
Вже, навіть з поля бою не виносять.
Вони не треба були і живі.
А мертві і подавно не потрібні.
Бо це ж платити гроші треба рідним.
А ті теж багатіють на крові.
Радіють, що убили сина, брата,
Тепер кредити можна віддавати
Чи «Жигулі» омріяні купить.
А їм з екранів, із газет постійно
Кричать, що уже ворог на колінах,
Одне зусилля й перемоги мить.
Хоч генерали радісно й лопочуть,
Царя, напевно одурити хочуть.
- Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
А що сказати, як біля столиці
Їм вже добряче врізали по пиці.
Нічим не краще й на других фронтах.
- Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
Заради примхи царської вмирати.
Вже перерили все, що зайняли.
Але тризуба, як на зло, немає.
Чи то не там вони його шукають?
Якось одного у полон взяли.
І довго у катівні катували,
Сказати про тризуб той вимагали.
А він лише сміявся їм в лице:
- Ви про тризуб той хочете узнати?
Та я, одначе, можу розказати
Лише цареві вашому про це.
Ті до царя везуть його таємно,
Який сидить у бункері своєму.
Злякавсь, напевно, власної війни.
Сидить, як щур, нікого не пускає,
Бо кожного за ворога вважає.
Та не стерпів із тої новини:
- Ведіть негайно! – Привели солдата
Побитого, не зломленого катом.
- Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
Ми уже все, де можна перерили,
Але ніде тризуба не зустріли.
Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
- Та, просто, ти не там його шукаєш.
Тризуб той кожен українець має.
- І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
- А покажи. Я подивитись маю!
А той у себе груди розкриває
Й тризуб зі свого серця дістає.
- Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
І так легенько той тризуб кидає.
Він золотом на сонці заблищав.
Царя того у саме серце вразив
І той крізь землю проваливсь одразу
Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
Коли таке уздріли генерали,
То у штани свої понакладали.
Миттєво ту закінчили війну.
Злякались,що, як скільки є тризубів,
То їх усіх чекає скоро згуба.
Та на царя поклали всю вину.
Мовляв, не знали, того не бажали,
Робили шкоду скільки сили мали,
Царя отим в оману увели.
Та, все одно тих генералів клятих
Відправили тоді тайгу рубати,
Щоб більше війн почати не могли.
А Рашка на шматочки розлетілась,
Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
Багатствами став кожен користати,
Які царю мав перше віддавати.
І кожен будував життя своє.

По смерті брата на московський стіл
Брат його менший по закону сів.
Його Іваном Калитою звали.
Давно була історія ота.
Ніхто не знає, чому Калита,
Тож різне про те прозвисько казали.
Бо ж калита – то торба із грошима,
Іван, казали, аж трусивсь над ними.
Хоча москаль і це перебрехав.
Мовляв, ходив він з торбою отою
Між жебраками рідною Москвою
І милостиню щедро роздавав.
Ага, діждешся милості від нього.
На трон Москви сідав він не для того,
Щоб гроші на всі боки роздавать.
Для того скрині у підвалах повні –
Не крадені, зароблені, законні.
Він їх любив складать, складать, складать.
Як став московським князем після брата,
То заходився думати-гадати,
Як до Москви ярлик знов повернуть.
Бо ж грошей з того може більше стати.
З народу можна й більше назбирати.
Про себе ж як любимого забуть?
Щоби в Москві міцніш було сидіти,
Митрополита зміг переманити,
Який у Володимирі сидів.
А де митрополит, там центр віри.
А чому не Москва, а Володимир?
Нехай би паству із Москви глядів.
А сам тим часом все на Тверь дивився,
Чекав, щоб князь Великий помилився
І він тоді зіграє роль свою.
І дочекався… Як Щелкан наїхав
У Тверь з ордою та накоїв лиха.
Народ озлобивсь, з криком: «Наших б’ють!»
Накинулись, татар усіх побили,
Над людом щоб знущатися не сміли.
Хто зна, яка причина дій таких.
Чи то Москва підмовила Щелкана,
Чи московіти у Твері старанно
Проти татар підбурювали всіх.
Іван, дізнавшись, на коня і, звісно,
В Орду, щоб першим донести ті вісті.
Та ще й прикрасив – справжній московіт.
Почувши те, Узбек велів збирати
Орду, на Тверь якнайскоріш рушати,
Щоби зухвальців покарать, як слід.
Іванові ж за службу його вірну,
Ярлик надав і ту орду довірив,
А там півсотні тисяч розбишак.
Велів в Твері нікого не жаліти,
А князя з усім виводком схопити.
Він сам подума – покарати як.
Привів орду Іван на батьківщину
І проти всіх, кого вважав він винним,
Тих розбишак негайно посилав.
По землях усіх недругів пройшовся.
Хто би з ордою тою поборовся?
Дивився всяк зі страхом і мовчав.
А вже, як до тверських земель дістались,
То вже там люду бідному досталось.
А ще ж не забувайте, що зима.
Спалили все татари, що зустріли,
І Тверь і Кашин дощенту згоріли.
Народ нещасний прихистку не мав.
Сам тверський князь у Новгород подався.
Не прийняли – у Пскові заховався.
Іван і там його хотів дістать.
Тож довелося до Литви тікати.
Іван поклявся все одно дістати
Аби за свої кривди покарать.
А сам тим часом хитрістю й обманом
Зробився в краї ледь не першим паном,
Збирав дани́ну іменем Орди.
Туди копійку і собі так само.
Із землями обходився, як з крамом,
Своє князівство розширяв, плодив.
Як тільки хто надума опиратись,
То він до хана почина збиратись,
Мовляв, орду поїду, приведу.
Кому ж охота від орди страждати,
Тут хоч-не-хоч, доводиться віддати,
Аби лиш не потрапити в біду.
В Орду він їздив ледве не щороку,
Давав дарунки щедрі на всі боки.
Не за свої ж, зароблені купляв.
Нашіптував, оббріхував, жалівся,
Якщо на когось за непослух злився.
Отак в Орді своїм поволі став.
Коли вважав, що витратив багато,
То думав, як би в кого що забрати.
Й вигадував і, звісно, відбирав.
Якось він їхав із Орди і думав,
Як повернути витрачені суми,
Де іще взяти грошики й згадав,
Що в Новгороді срібло є закамське.
І його настрій в одну мить піднявся.
Велів, щоб його Новгород віддав.
А, коли той не згодився віддати,
То на міста узявся нападати,
Хоча для того приводу не мав.
Єдиний його привід – я так хочу.
І довго людям голову морочив,
Поки ті розізлились не на жарт
І до Литви за поміччю звернулись.
Там, зрозуміло хутко відгукнулись.
Кому ж не треба такий ласий шмат?
Тим часом доньки підросли в Івана,
Зятів для себе вибирав старанно,
У Ярослав і у Ростов віддав.
Зяті у всім покірні були йому,
Тож він там вівся, як у себе вдома
І дозволу ні в кого не питав.
Другі князі теж мовчки потерпали,
Коли їх княжі слуги оббирали,
Боялися, що приведе орду.
А слуги княжі велись, як ординці,
Міг і боярин заробить по пиці
І часто були палиці в ходу.
Як вівся князь, так само і холопи
І кожен князю та й собі прихопить.
Тож багатіла, ширилась Москва.
З усіх земель до неї потяглися
Ті, хто шукали, де би поживиться.
А князь таким і прихисток давав.
Із них завжди прислужники чудові,
Вони проллють для князя море крові
І догола роздягнуть увесь край.
Бо їм же перше вислужитись треба,
Роби, що кажуть і нічим не гребуй
Тоді і княжі милості приймай.
Не все, щоправда, було так погано
За час правління Калити Івана.
Монголи перестали заглядать.
Бо данину в Орду возив він справно,
І подарунки роздавав старанно,
Навіщо його дарма дратувать.
Розбійників з шляхів порозганяли,
Купці себе спокійно почували,
Тому товари до Москви везли.
А князю з того щось перепадає
І він у скрині у свої складає,
Які і так повнісінькі були.
На гроші ті не те, що там манатки,
Міста він цілі взявся купувати –
Он, Білозерськ чи Галич, Углич взять -
Князі у скруті продали Івану.
Прибуток для Івана непоганий.
А скільки сіл вдалося накуплять
В чужому краї. Там своїх посадить,
Вони і будуть ворохобить, гадить
Аби своєму князю догодить.
Дивись, можливо пізно або рано
Уже його позвуть: «Прийди, Іване!»
Він прийде й буде краєм володіть.
Чиї то землі, навіть не спитає,
Бо він докупи землі всі збирає,
Які колись належали Русі.
Тож задля того ладен кров пролити
І половину люду перебити,
А, як незгодні, то, мабуть, і всіх.
Усе іде,здається, так, як хоче,
Князі облесно зазирають в очі.
Та тут, не знати звідки і біда.
Тверський втікач надумав повернутись,
Аби за ханським прощенням звернутись.
Митрополит благословення дав.
Хоча Іван на краще сподівався
Та хан до Александра не чіплявся
І всі провини князеві простив.
Та Тверь йому вернув у управління.
Іван від тої вістки став аж синій.
А що, як той в Орді наговорив
На нього? Ввійде ханові в довіру.
В Орду потрібно їхати допіру!
Бо той Івану пригадає все –
Усі його злодійства і обмани,
Які він так приховує старанно.
Від думки тої князя аж трясе.
Це йому можна тільки так чинити –
Брехати, убивати, полонити.
А усім іншим то робити зась.
Бо ж він мету високу дуже має,
Заради неї бреше і вбиває.
Для того і живе московський князь.
Зібрався хутко та набрав дарунків.
Склав на вози усього цілі клунки.
Поїхав сам, синів своїх повіз,
Як вірних слуг майбутніх показати.
Такого встиг при тому наказати
На Александра. Хан так розізливсь.
«А я йому довірився! Дарма!
Тепер проще́ння вже йому нема!»
Велів в Орду знов Александра звати.
Той сина свого перед тим послав,
А далі й сам на лодії уплав.
А вітер, кажуть, не хотів пускати.
Він уперед, а той жене назад,
Неначе доля його не пускає.
Та князь назад у Тверь не повертає.
І припливли. Та хан йому не рад.
Звершився суд, приїхали кати
І Александра, й сина його вбили
І голови на палі настромили.
Тіла ж дали додому відвезти.
Іван же з того дуже порадів.
Велів в Твері з дзвінниці дзвона зняти,
Тепер в Москві ним будуть калатати,
Принизив Тверь ненависну тоді.
Тверь занепала, а Москва зроста.
Біднішали навколишні міста,
Але Москва на тому багатіла.
Іван дубовий Кремль побудував
Та зводити собори й церкви став.
Та то вже для душі, а не для тіла.
Як батько - все замолював гріхи,
Не відмовлявсь від намірів лихих,
Тож думав, що замолиться, проститься.
Надіявся, що смерть переживе,
Ще скринь собі зі сріблом наживе,
Як буде у церквах отих молиться.
На Новгород все заздро поглядав.
От, коли б він всі ті багатства мав,
Раз кілька вже збирався воювати.
Та на заваді щось весь час було,
До Новгорода так і не дійшло.
Бо на Смоленськ війська прийшлось послати.
Іван же сам, щоправда, не пішов,
Якусь відмовку для того знайшов,
Хоча князі й московська рать ходили.
Смоленськ вони, щоправда не взяли,
Не солоно сьорбавши і прийшли,
Лише людей в поході загубили.
Знов Новгород у нього на умі.
Пора збиратись, вже кінець зимі.
Та Бог, напевно вирішив – доволі.
Якась хвороба причепилась враз
Й прийшов Івану його смертний час.
Не зміг він відкупитися від долі.
Які князі, така й Москва була,
Брехнею і облудою росла,
Хапала все, що в руки потрапляло.
Життя її сусідам не було,
Усе в Москву та до Москви тягло.
А їй було все мало, мало, мало.

По смерті батька, всівшись у Москві,
Крутив постійно Юрій в голові,
Якби йому Великим князем стати.
А тут якраз Андрій тверський помер.
Хто ж буде в Володимирі тепер?
Таке питання ханові рішати.
Найбільше прав тверський Михайло мав,
Він у Орду за ярликом помчав.
Та Юрій і собі туди намиливсь.
Так вже кортіло той ярлик вхопить,
Немов без нього в світі не прожить,
Хоча усі супроти ополчились.
Казали по дорозі – зупинись,
Не по закону хочеш - відступись
Але ж москаль, ну, що із нього взяти.
«Та я,- говорить,- їду просто так,
Не по ярлик». Надіявся, однак,
Бо на закон йому з гори плювати.
Орда свою політику вела,
Законність їй до ліхтаря була,
Аби лиш вчасно данину давали.
Хто більше данини наобіцяв,
Отой ярлик від хана і тримав.
Тверь якраз більше і пообіцяла.
Тож Юрій лише облизня зловив
Та думку не прогнав із голови,
Почав Михайлу капості робити.
То зворохобить Новгород, чи там
Князів підбурить, збеленить міста,
Щоб данину Михайлу не платити.
Той Юрію й до совісті взивав,
Й Москву два рази з військом штурмував.
Дарма старався – той уперся рогом.
Про те, що хан орду прислати міг
І покарати за непослух всіх –
Для Юрія не значило нічого.
Ще як вернувся злий він із Орди,
То злість свою на всіх зганяв, ходив.
Згадав, що князь рязанський у темниці.
Його ще батько хитрістю схопив.
Тепер синок скарати повелів,
Проливши кров невинну у столиці.
Тоді Михайло хану й пожалівсь,
Той Юрію приїхати велів
Аби за всі провини покарати.
Відмовитися Юрій не посмів,
Мерщій до хана в ставку прилетів,
Покірного став перед ханом грати.
Два роки Юрій у Орді прожив,
До хана підлизатися зумів,
Мовляв, такий він білий та пухнастий,
Що хан Узбек від того аж розтав,
Сестру Кончаку в жони йому дав.
І привалило Юрійові щастя.
Бо до сестри хан дав іще й ярлик.
Зять – не чужий же, звісно, чоловік.
Тепер вже можна й до Москви вертати.
Хоча, в яку Москву? Тепер же він
Великий князь. Узяв татар загін
Із Кавгадиєм - другом своїм клятим
Та і до Володимира помчав,
Де князь Великий і сидіти мав.
Михайло, хоч і жаль втрачати місце,
Погодився, щоб кров не проливать,
Свою столицю Юрію віддать,
А сам до Твері повернувся, звісно.
Та мало було Юрію того,
Хотів скарати врешті-решт його,
Бо ж був таким злопам’ятним, одначе.
Тож новгородців знов підговорив,
Взяв суздальців, орду та і повів
На Тверь. Хай непокірний ще поплаче.
Дійшли вони ледь не під Тверь саму,
Позаду все у трупах і диму.
Зосталось разом вдарити на місто.
Та новгородцям совість не дала
Супроти Твері учинити зла,
Тож розвернули скоро своє військо.
Як тільки Юрій про таке узнав,
Орду за ними й суздальців погнав.
Про те Михайлу взнати удалося.
Він раптом біля Бортнєва напав
І Юрієве військо розметав
Так, що тому втікати довелося.
Чимало його ратників лягло,
Ще більше у полон у Тверь пішло.
Дружину й ту на полі бою кинув.
Вона в Твері полонена жила,
Де незабаром смерть її знайшла,
З якоїсь загадкової причини.
Михайло, звісно, добре розумів,
Що викликає тим ординський гнів.
Із Юрієм хотів був замиритись.
Та Юрія ще більше розізлив,
Той посланця в Москву тверського вбив
Й помчав до хана у Орду жалітись.
В Орді він соплі й сльози витирав,
Михайла покарати вимагав,
Бо той, мовляв, убив його кохану.
Хан,звісно, розізлився за сестру,
Сказав: «На порох клятого зітру!»
Велів прибути до свойого стану.
Михайло знав, що там його чека,
Та, все одно, від смерті не втікав.
Хоча і діти, і народ просили.
Та ж не поїде – на орду чекай,
Вона ж тоді сплюндрує увесь край,
А то було вже понад його сили.
В Орді на суд на ханський він попав,
Там Юрій іще більше оббрехав,
А Кавгадий піддакував постійно.
Хан врешті смертний вирок підписав,
А Юрій вже людей своїх послав,
З Михайлом щоб покінчити надійно.
Ті довго били й мучили його,
Поки, нарешті, досягли свого
Та й кинули скривавленеє тіло.
Що вже до чого дикий Кавгадий
Сказав: «Що робиш? Та ж то дядько твій!»
Тоді уже Михайла спорядили,
Забрали сина, що в Орді сидів,
Бояр тверських полоном і тоді
У Володимир стольний подалися.
Там Юрій знов на трон Великий сів,
А брату їхать в Новгород велів.
З Михайла тілом, наче звір повівся.
Коли про смерть Твері дістались вісті,
То плакало за князем все князівство,
Бо ж добрим був, і справедливим був.
Просили всі, щоб тіло їм віддали
Аби його належно поховали
Та Юрій, наче тих прохань не чув.
Ну, вбив, так хоч над тілом не знущайся,
На Божий суд тепер вже сподівайся.
Так ні, уперся та й не віддає.
Аж цілий рік вигадував щось з того,
Хотів, щоб усі кланялися в ноги,
Поки таки не вигавкав своє.
Весь люд на нього, звісно, розізлився
За те, як він не по-людськи повівся.
А ще ж у князя і сини були.
Вони помститись врешті обіцяли
І, зрозуміло, всі підстави мали.
А особливо був найстарший злим -
Дмитро, якого звали Грізні Очі.
Свого ножа на лиходія точить
Та іще інших проти намовля.
А їх не треба, мабуть й намовляти.
Тут Юрій взявся данину збирати.
А з чого, як збідніла вже земля?
Ростов піднявся, не хотів платити,
Прийшлося йти та військом придушити.
А ще й татари внадились якраз.
Усе ж вдалося данину зібрати
Та Юрій, замість того, щоб віддати
Татарам, розвернувся і подавсь
До свого брата в Новгород з грошима.
Не захотів, бач, розлучатись з ними.
Жадоба його врешті довела.
Монголи – ті могли простить багато,
Але тому, хто тільки справно платить.
Отож Орда розлючена була.
Отим Дмитро одразу ж скористався
І до Узбека у Орду подався,
Де все про підлість князя розповів.
Узбек озлився, зажадавши крові,
Ярлик князівський передав Дмитрові
І привести негідника велів.
Той в Новгороді поки верховодив,
Ходив супроти шведів у походи,
Говорять, ще й Орєшек заснував.
Ходив на Устюг устюжан карати,
Щоб Новгород не сміли зачіпати…
Та голову він як би не ховав,
Мов страус – слід додому повертати.
Та годі в хана милості чекати.
Потрібно лише їхати в Орду,
Щоб там самому з ханом домовлятись,
На прощення можливе сподіватись.
Придумав виправдання на ходу,
Що данину він не украв у хана,
А тверський князь її забрав обманом.
Тож винен він, карати слід його.
Дмитро ж довідавсь, що він замишляє
Й собі в Орду до хана шлях тримає,
Щоб покарати підлого того.
І так вже сталось, що вони зустрілись,
За свої шаблі миттю ухопились.
Та Божий присуд за Дмитра стояв.
Якраз через сім років після вбивства,
Меч правосуддя над проклятим звівся.
Порубаний, на землю він упав.
Отож Дмитро за батька смерть помстився.
Узбек, щоправда з того розлютився,
Бо суд в Орді міг лише він вершить.
Дмитра монголи хутко пов’язали,
А через рік на смерть і покарали.
Хоч молодий, йому б ще жить та жить.
Отак через одну якусь падлюку
Прийняли батько й син смертельні муки.
Невільні жертви підлої брехні.
Та москалі інакше і не вміють,
Вони завжди підступно, підло діють,
Бо проти всіх постійно на війні.

Іще зовсі́м маленьким був Данило,
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.

Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
То – знаменитий Невський Олександр,
З яким ще й досі носяться сусіди.
Яким же був «героєм» отой кадр,
З якого й почалися наші біди.
Так, не дивуйтесь, адже саме він
Поміг монголам край свій покорити.
З-за нього Русь не піднялась з колін
Й ханам монгольським мусила служити.
Щоб зрозуміти, що то за один,
Потрібно, щоб життя його ми знали.
Поглянути, що зміг зробити він,
А що йому пізніше приписали.
Тож він у Переяславі родивсь,
Не в нашому, в Залісському. А батько
У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
Великим князем. Перспектив багато
У хлопця у амбітного було.
У Новгород на князя посадили.
Коли вогнем монгольське військо йшло,
Ні він, ні батько опір не чинили.
Вклонився батько ханові до ніг
І став монголам вірою служити.
Незгодних придушити допоміг
Та й жив собі доволі вільно й сито.
Своїх синів князями посадив
В північних землях. Олександра, звісно
У Новгород той самий відрядив,
Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
Улітку в двісті сороковий рік
Якіїсь шведи «в гості» завітали.
Було їх більше сотні чоловік,
Вони човнами до Неви пристали.
Чого хотіли – хто там його зна.
А в Олександра кулаки чесались.
Тож він дружину всю свою підняв
Й вони зненацька на «гостей» напались.
Побили тих, що ледве утекли.
Сам Олександр Біргера поранив.
За то ім’я і Невського дали.
Щоправда, як поглянути старанно.
То шведи не тікали взагалі,
А мертвих своїх тут же поховали,
Вночі аж в свої сіли кораблі
Та і Невою в Швецію погнали.
І Біргера там зовсім не було.
І Невським не за те його прозвали.
Там йому землю віче надало
Понад Невою, тож і Невські стали
І він, й потомки, що були, його.
Та гонору було з тієї бійки,
Що й Новгород не витримав того,
Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
Отож, він в Переяславі засів.
Та ненадовго. Узялись тевтони,
Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
Під Новгородом шастають загони.
Взялась на вічі галаслива чернь
Вернути Олександра вимагати.
І от він повертається іще
Аби тевтонам гідну відсіч дати.
Звільнили Псков , на захід подались.
А вже надворі березень кінчався
Тут близько і тевтони узялись,
З якими князь і битися зібрався.
Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
Того донині вже ніхто не знає.
Про геніальність верещать одні,
Другі на факти глянуть закликають.
А факти, воно, звісно, вперта річ.
Де в квітні лід такий товстенний взяти,
Щоби десятки тисяч віч-на-віч
Він міг би в колотнечі утрима́ти?
В літописах хтось битву ту згадав,
Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
Тевтонів вбитих хтось нарахував
Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
І що із того правда, що – брехня?
Можливо й була бійка невелика.
А хтось із того «хвилі» розганя,
Щоби зробить «достойним» чоловіка.
Чернь «перемогу» таку роздула ту,
Аби боярам тільки насолити,
Що кланялися князю за версту
Й не сміли проти й слова говорити.
Отак і правив, на Литву ходив,
Розбив литовське військо під Усвятом…
А татечко діла свої рядив,
Аби Великим князем знову стати.
Для цього їздив в Золоту Орду,
Та кланявся Батиєві у ноги.
Такі завжди господаря знайдуть,
Якщо й не буде навкруги нікого.
Синок далеко також не відстав,
В Орді з синком Батиєвим зійшовся
І, навіть «братом» Сартакові став.
То він отак з монголами боровся.
А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
Комусь, напевно перейшов дорогу.
В Каракорум за викликом попхавсь,
Де й отруїли незабаром йо́го.
Сів на столі його брат Святослав,
Став землі дітям брата роздавати.
Тверь Олександру в князювання дав,
Бери, живи – чого іще бажати.
Та ж «кодло» Ярославове було
Готове й дядька в землю закопати.
Не слухалось, інтриги розвело.
Михайло ж Хоробрит зумів напасти
І вигнати з Владимира того.
А сам на стіл Владимирський усівся.
А Олександр думає – чого
Не я? І на коня свого вхопився
Й подався чимскоріше у Орду,
А далі вже і до Каракоруму,
Придумуючи підлість на ходу.
Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
Там регентші навішавши «лапші»
(Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
Просити став князівство до душі,
«Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
Ярлик на Київ та йому дала.
Він був би радий. Та Андрія- брата
Вона на стіл Владимирський звела.
Тож заздрощів було - не передати.
Що йому Київ після того, як,
Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
А Батий слідом потоптався так,
Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
Тож в Києві сидіти не хотів,
А думав, як би брата обібрати.
І стрілася Фортуна на путі,
Вдалося таємниці брата взнати.
Той на дочці Данила одруживсь,
Що в Галичі сидів, то з тестем разом
Проти монголів, наче, зговоривсь.
І Олександр на коня одразу
І до Батия. Так, мовляв, і так.
І данину той, несповна, бач, платить,
І не мав права на той стіл ніяк,
Ще й на монголів став князів збирати.
Батий озлився, темників позвав.
Велів Куремсі Галич попалити,
Орду Неврюя Олександру дав,
Щоб той міг добре братові помстити.
І той помстив. Зустрілися вони
Десь попід Переяславом, зійшлися.
Неврюй ордою край заполонив,
Хоча Андрій із військом добре бився.
Але побила військо те орда,
Андрій сам мусив в Швецію тікати.
А по Заліссю знов пройшла біда,
Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
Міста палити. Олександру то
Хіба що радість принесло. Діждався!
Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
Тож недарма в Орду весь час мотався.
Усівшись, врешті на той княжий стіл,
Собі він іще й Новгород залишив,
Бо ж почувався нині повним сил
Та мав монголам слугувати лише.
Сиділось непогано так йому,
Бо ж хан Батий його за свого має,
Сартака, що наслідує тому,
Він, взагалі то, братом називає.
Роби, що хочеш, данину плати
І не бери у голову дурного.
Але помер вже скоро хан Батий,
А дядько рідний Сартака отого
Прирізав та і ханом, врешті, став.
Його прихильність треба заслужити.
А той якраз чисельників прислав,
Населення у краї полічити.
Монголи, хоч і дикий мали вид,
Порядок поміж підданих тримали.
Це уже вдруге за десяток літ
Своїх рабів – холопів рахували.
Бо ж треба знати, скільки є живих,
І скільки має князь в Орду сплатити.
А, як не знати зовсім, скільки їх,
То й князь (звичайно) може одурити.
В Заліссі то вже звичкою було
І люди лише ремствували тихо.
Але монголам в голову прийшло,
Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
Населення також порахувать
І данину, як з підданих здирати.
Їм Новгород не вийшло звоювать,
Тож і підстав не мали рахувати.
І збунтувався новгородський люд:
Чого ми маєм під орду лягати.
Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
Тоді і зможуть всіх переписати.
А в Новгороді князем був Василь –
Син Олександра. Батьку не скорився.
Прийшлось докласти максимум зусиль,
Ледь Олександр з того не сказився.
Та Новгород зумів так залякать
І своїм військом та іще й ордою,
Що мусили чисельників пускать,
Змиритися урешті-решт з бідою.
Василь від батька був до Пскова втік,
Сказав: не буде батькові коритись,
Бо той в окови вільний люд прирік,
Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
Свій перепис монголи провели
Під наглядом князівської дружини.
А новгородці що зробить могли,
Як князь не пожалів і свого сина.
Із Пскова його вивезти велів
Під вартою до Суздаля відправить.
А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
Віддав катам, а ті взялися «править» -
Тим очі повиймали,тим носи
Повідрізали, щоби страх пустити.
Град вільний по свободі голосив
Тихцем собі. А що ще мав робити,
Як князь, що мав би волю захищать,
Привів орду свободу ту забрати?
Та силою не спромоглася взять,
Тож підлістю прийшов князь помагати.
Попроклинали князя та й по всім,
З ординським ігом мусили змиритись.
За зброю братись не хотілось їм,
Із часом, може, зможуть відкупитись.
А Олександр гордий повернув
У стольний град спокійно князювати.
Один, другий, рік п’ятий проминув,
В Орді почав неспокій наступати.
Щось Берке з Хубілаєм не вділив
( А той якраз сидів в Каракорумі),
Тож Берке князю їхати велів
В Орду до нього «проти хана думать».
Весь майже рік у Берке він пробув,
Таскавсь за ним полями і степами,
Уже і хворість восени відчув,
Але боявсь сказати хану прямо,
Щоб той на нього не озливсь, бува.
Нарешті, хану князь обрид, напевно
Велів, хай до Залісся відбува
Та далі нехай служить йому ревно.
Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
Зовсім йому в путі погано стало
І десь на Волзі в місті Городці
Вже його смерть нагальна піджидала.
Чи отруїли у Орді його
За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
Ми нині вже не взнаємо того.
Багато хто зустрів ту вістку радо.
Брат Ярослав великим князем став,
Сини батьківські землі розділили.
Той в Городець, тому – Переяслав:
Москва ж забита меншому Данилу.
З Данила того і Москва пішла,
Бо ж в батечка багато зміг набратись,
Як пхатись до Великого стола,
Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.

Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
Як військовий, одразу причину того зрозумів.
Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
«Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
…І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
Як по звукам судить, то немає нічого нового:
Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
Та удари глухі від пороків, що їх притягли
Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
То велася орда попід стіни себе досить кволо,
А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
«Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
Досягали чутки, як чинила розправу вона
Над народами там – над аланами і кипчаками.
І все ближче сюди наближалась проклята війна.
Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
А уже восени впав Чернігів і землі навколо
Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
Наче й місто величне, та як же його захистити,
Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
Попалили усе, щоби ворогу менше було.
Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
Десь латали дірки після диких погромів отих.
Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
Тож великих надій не було в воєводи на них.
Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
І тоді порятує славне місто із тої біди.
Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
І пробитися годі крізь лави отої орди.
Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
Тож пороки взялись будувати монголи для того,
Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
І орда заволала, торжество у тім крику було.
«Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
На руїнах стіни вої збити монголів старались,
А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
Не так просто було пробиватися далі монголам.
Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
І від крові людської робилися зовсім слизькі.
Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
Темрява розділила до світання усіх ворогів.
Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
Але тій пелені опиратися довго не зміг.
…І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
- Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!

В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.

Безмежний степ, без краю і кінця,
Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
Бо кожен день від краю і до краю
Його в своїх набігах облітає,
Зна його ріки всі і озерця.
Він тут володар. Хоче – наведе
Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
Що геть жовтіють трави всі і квіти.
І важко віднайти води попити.
А сам в байраку заховавсь і жде.
Блукають степом цілі табуни
Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
Орли із висоти свого польоту
Все озирають ба́йдуже – а що там,
Чи не летять супутники війни –
Ті чорні круки, які звідкись знають,
Де скоро буде проливатись кров.
І їх ураз злетиться – будь здоров,
Аби в степу бенкетувати знов.
Та поки ще, здається їх немає.
Аж раптом сполошились табуни,
Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
Знялися звідкись круків чорні зграї.
Війна на степ, напевно насуває.
А степові не хочеться війни.

Летить орда, здіймає степом пил,
Він хмарою по сліду зостається.
Степ завмира, птах жоден не озветься.
Лиш круків зграя над ордою в’ється,
Очікуючи на кривавий стіл.
Попереду летить Хаджі-Гірей.
Бахмату волю дав, той добре знає,
Чого від нього саме хан чекає,
Копитами траву до ніг збиває
Та скоком перешкоди всі бере.
А хан тим часом думає своє.
Можливо, саме час йому згадати
Литовські землі, де ховався з татом,
Аби свої життя порятувати,
Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
Багато їх таких самих було –
Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
Як Едігей над Вітовтом взяв гору
Прибилися до князевого двору.
Там все його дитинство і пройшло.
В Орді ж неспокій увесь час тривав.
За трон поміж собою хани́ бились,
Вмирали часто, ледве тільки всілись.
Їх за віки багато наплодилось
І кожен думав, що він право мав.
В тій колотнечі гинула Орда.
Повсюди по степу біліли кості.
Суперники, мов тішачись від злості,
Рубали всіх. Тож вижити не просто
Було в той час. Аллах же йому дав
Можливість, щоби вижив він і жив.
Хаджі-Гірей був не простого роду.
Ще в час, коли були єдині орди,
Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
В Криму еміром предка посадив.
Його потомки й правили в Криму,
Хоч батькові його і не судилось.
Тоді Тимура військо нагодилось.
В Криму занадто гаряче зробилось,
В Литву й прийшлося утікать йому.
У колотнечі, що тоді велась,
Хаджі приймати участь довелося.
Отож він добре пам’ятає й досі
Падіння, злети, кличі стоголосі,
Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
В годину злету він у Крим вернувсь.
Та як вернувсь – він там не був до того –
В Литві розпочинав свої дороги.
Але то було радістю для нього,
Що він до батьківщини доторкнувсь.
Недовга, правда, радість та була.
Знов у Орді хани́ за трон зчепились
І вороги на троні опинились.
Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
В Криму. І воля їхньою була.
Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
Заледве став він у Криму еміром,
Накинувся на конкурентів звіром,
Які зостались у Криму допіру.
Хотів міцніше владу взять до рук.
Хаджі-Гірея і рідню його
Оголосив він ворогами. То́му
Хаджі тікати довелося з дому
Із меншим братом. Та Сеїду злому
Будь що потрібно досягти свого.
Тож по слідах помчався Айдер-бей
Аби криваву закінчити справу.
Домчали коні їх до переправи
Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
Лише водою порятуй себе.
І вони сміло кинулись в ріку,
Тримаючись за гриви своїх коней.
А тут уже на березі й погоня,
Вхопили луки, як самі не вгонять,
Здолають стріли відстань ще таку.
Посипалися стріли навкруги,
Гребуть нещасні, течію долають,
А стріли усе ближче долітають,
Вже свої жала у коня стромляють.
Де ще ті протилежні береги?
Кінь йде на дно, збиває течія.
Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
Віддав коня знесиленому хану.
Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
Слуги нема і брат кудись подівся,
На дні ріки, напевно опинився.
Хаджі тоді на той бік погрозив.
Тоді лише біль у спині відчув.
То дві стріли його таки догнали,
Встромили в його тіло свої жала,
Хоча смертельні рани не завда́ли,
Але й без того ледь живий він був.
Проте Аллаху тут же клятву дав,
Ті дві стріли із часом відомстити.
Він буде і настирливим, і спритним,
Плестиме сіті і нещадно бити
Там, де на нього ворог не чекав.
Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
Другу – для Намаганового юрту.
Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
Та він помститься і помститься люто,
Нехай би і життя на те поклав.
Знов довелося до Литви вертать.
Князь порадів, зустрів його, як рідний,
Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
Наставив його старостою в Ліді.
І став Хаджі великих змін чекать.

Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
Тоді в Криму в руїнах все лежало,
Купці сюди все рідше приїжджали,
Бо їм розбійні орди заважили.
Та то було усе рівно йому.
Та беїв те правління допекло.
Поки він на Айдера опирався,
Ніхто супроти стать не намагався,
Але, коли той в смертний одяг вбрався,
Ніщо вже їх спинити не могло.
Зібрались найвідоміші роди,
Порадились аби постановити:
Хаджі-Гірея треба запросити.
Він має право у шатрі сидіти
Еміра, як Менгу ще посадив.
Із роду він залишився один.
Тож посланці хутчій в Литву помчали.
Хаджі вони не довго умовляли,
Коритися родами слово дали.
Отак у Крим і повернувся він.
Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
Бо беям не зумів протистояти –
Хаджі зумів усі роди підняти
А сил в Сеїда було не багато,
Тож він тепер степами кочував.
Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
Столицю, де еміри всі сиділи,
Яким ще його предки володіли
І став потроху набирати сили,
Щоб розібратись із Сеїдом тим.

В степах Орда розвалювалась вже.
Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
Та його ханом мало хто вважає,
Коритися, тим більше, не бажає,
Готові ханство відібрать з ножем.
Відпав вже Крим, відпала і Казань,
Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
Теж незалежно вівся на ту пору,
Великим ханом одізвався скоро,
Бо ж відібрав собі «ордобазар».
Так прозивалась ставка кочова
З шатром, що тронним в них іменувалось.
Де би орда степами не шаталась,
Чиє шатро – ті і Великі звались.
Отож Сеїд собі шатро урвав
І став тоді Великим ханом він.
Хоча орди уже мав не багато,
Але на Крим став хижо позирати,
Хотів його собі назад забрати,
Чекав момент сприятливий - один.
Як на поживу на Литву дививсь,
Сторожу мріяв якось одурити
Аби ясиру нахапати звідти,
Продати десь та і забагатіти.
Отими часто мріями і грівсь.
Литовську щоб сторожу налякать,
Опудала на коней став саджати,
Мовляв, дивіться війська як багато.
Вдавалось часом і кордон прорвати,
І здобичі швиденько нахапать.
Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
А там лови його, як вітра в полі.
Встигав він шкоди наробить доволі,
Люд український опинявсь в неволі.
Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
Князь в поміч хана кримського просив
І той у степ з ордою відправлявся,
Розбійника зловити намагався.
Коли ловив, коли дарма ганявся.
Урешті-решт Сеїд Литву довів.
Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
Набрав ясиру, здобичі багато,
Багато сіл устиг поруйнувати
Й орду у степ обтяжену повів.
Почувши ледве новину оту,
Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
Велів нікому не жаліти коней…
Тепер от степом військо своє гонить,
Плекає помсту у душі святу.

Сторожа з балки скочила навстріч.
- Через Дніпро пройшли і зупинились.
Ясир, мабуть, ділити заходились
Та заодно і відпочити всілись.
Що ж, для орди в поході звісна річ.
Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
Але орда без слова зрозуміла,
Неначе птаха, крила розпустила
І на ворожий табір полетіла.
Сеїд іще і оком не змигнув,
Як їх уже притисли до води
І заходились голови рубати.
Орда взялася про «аман» волати.
Сеїду залишалось лиш втікати
На північ, замітаючи сліди.
Примчав, говорять в Київ, де його
Знайомі друзі-змовники пригріли.
Із людом щось татари не вділили,
Затіялася бійка, всіх схопили
Й доправили до князя до свого.
Сеїда той в темницю посадив
У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
Адже здобув на полі бою славу
Та ще й Аллах його нагородив,
Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
Одну із двох отих – «ордобазаром».
Хтось у Орді про теє лише марив.
Ввійшовши у шатро те незабаром,
Стер піт, який котився по чолу
І сів на трон…Тепер не просто хан
Якогось Криму – хан Орди всієї.
Тепер мав право управляти нею,
Обзавестись монетою своєю…
Не марево усе то, не обман.
Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
Литва та і Московія – васали,
Адже вони ярлик від хана мали
І данину щороку відправляли.
Ще від Яси заведено отак.

В той час Литва й Московія вели
Поміж собою спір за Україну:
Хто нею володітиме єдино.
То хан Великий вирішить повинен.
І от до Криму посланці прийшли
Від Казиміра, що в Литві сидів,
Аби ярлик у хана попросити,
І мати повне право володіти
І князеві, і потім його дітям
Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
І дав ярлик на Київщину їм,
І на Поділля, й на Чернігів дав,
Смоленщину і Брянщину додав,
Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
Все за Литвою закріпивши тим.

Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
Щоб у столиці, як належить, сісти.
У те кубло не захотілось лізти,
Вернувся у Кирим, у своє місто,
Бо там ще й з турком боротьбу вести.
В Криму тоді колонії були,
Де генуезці здавна ще засіли,
Вони торгівлю вести тут хотіли,
З торгівлі тої гарно багатіли…
Аж тут до Криму турки підійшли,
На те багатство зазіхати стали.
То покрутилися біля Керчі,
А то до Кафи підійшли вночі,
Напевно, місто страхом беручи.
Ескадра, врешті берега пристала.
Вже й ледь не нападати почали.
Всі генуезці в місті зачинились,
Вже турки і до штурму ополчились.
Аж тут Хаджі з ордою появились
І турки невдоволені пішли.
А хани й далі бились у Орді.
Помер один – сини його зчепились,
І довго орди сходились і бились,
Поки одна програла й відступилась
І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
Махмуд той був із роду Намаган –
Одного Чингізідова коліна.
Хаджі стрілу отому роду винен.
Знав, що колись зіткнутися повинен.
Але чекав терпляче кримський хан.
Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
Хаджі-Гірей не став його чекати,
Устиг уже орду свою зібрати
Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
Там на Дону орду його і стрів.
Ударив першим, та ударив так,
Що той Махмуд дав з поля бою драла.
Орда його здалась чи повтікала.
Хоч кримців також полягло немало,
Та він у битві переміг, однак.
Ті, хто Сеїда привели у Крим,
Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
Пускаючи у нього з братом стріли,
Своєю кров’ю помсту окропили.
Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.