Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.

Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривили.
Єпископ щоб не виручив з біди,
Хто зна, чи досі був би він живий.
Той горб, як пам’ять не дає спокою…
Він тре чоло наморщене рукою,
Спрямовуючи в далеч погляд свій.
Думки його про Новгород тепер.
Те кляте місто не дає забутись.
Іван все дума, щоб його здобути,
Він би, як липку був його обдер.
Його багатства – мрія всіх князів.
Якби Москві усім тим володіти,
Тоді б міцніше на Москві сидіти
Й долати навколишніх ворогів.
Такі багатства в міста у руках,
Багаті землі без кінця і краю,
З Європою торгівлю спільну має,
А в нього, бач оскомина гірка
Від того всього. Не багатство лиш
Заводить князя. Речі є страшніші.
Хвилює князя в Новгороді більше,
І штрика в саме серце, наче ніж
Те, що те місто вільно так живе.
І свою владу вільно обирає,
Перед князями шапки не ламає,
Його до себе у пани не зве.
Який то приклад для холопів тих,
Якими є всі піддані у нього.
Немає влади вище, окрім Бога.
Що схоче – зробить із бояр своїх.
Це для селян своїх вони пани,
Для нього ж – просто віддані холопи.
А тут під боком підлий дух Європи.
Так скоро геть розпустяться вони.
Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
Щоб отой дух свободи задушити,
Не дати йому корені пустити
В Московії. Та з чого би почать?
Хоча, насправді, батько вже почав.
Ще з братом як Шемякою зчепився,
Той в Новгород від нього схоронився,
Тоді Василь війська свої зібрав
І, місто звинувативши у зраді,
Повів його, ще і татар позвав.
Хоч Новгорода, правда він не взяв
Та війську новгородському дав раду.
Під Русою у битві розгромив
І став міста одне за одним брати.
Ті мусили його про мир благати.
Він дав їм мир. Та крила обломив.
Позбавив права зноситися їм
Без його згоди з європейським світом,
Велів печатку на свою змінити
І став для них суддею головним.
Ще й добру контрибуцію зідрав,
Забрав великі волості до себе.
Тож починати не було потреби.
Він кляте місто покорити мав.
Не у відкритій, звісно, боротьбі.
Хто зна, війна чим може закінчитись.
Тут хитрістю потрібно наловчитись,
Щоб все саме робилось по собі.
Тож став тихенько убивать клини
Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
На боці Пскова виступав частіше,
В свавіллі вільний Новгород винив.
Тихцем всю Вятську волость відібрав,
А в ній багатства всякого чимало,
Тепер в Москву воно все прямувало
І він прибуток з того гарний мав.
А в Новгород суддею приїздив,
Із простим людом вівся панібратом,
Та натякав,що винні в тім багаті,
Що люд простий занадто бідно жив.
Та і судив їх відповідно так,
Щоби для черні «справедливим» бути,
З багатими хотів їх зіштовхнути
Та в жертви обирав не всіх, однак,
А павутину проти тих лиш плів,
Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
Зумів ту чернь він так налаштувати,
Що Новгород, немов казан кипів.
Завжди знайдеться поміж люду тих,
Хто ладен батька за мідяк продати.
А у Івана золота багато,
Ще дід Іван набить калитку зміг.
Отож, лише підбурював, купляв
Усякого із тих, хто продавався,
Іван лише моменту дочекався,
Щоб Новгород до рук його упав.
Хто розумів, до чого йде воно,
Став противагу для Москви шукати,
Волів з Литвою краще справу мати.
Хоч на заваді все ж було одно:
Католики там правлять. Із Москви
Простий народ постійно полошили,
Що владу там католики вершили.
Як Новгород пристане до Литви,
То в католицтво там загонять всіх
І до костьолів змусять всіх ходити.
А за таке у пеклі всім горіти,
Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
Вже Новгород надвоє розділивсь.
Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
Друга частина буть з Литвою прагне.
На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
Та перша кров струмками пролилась.
Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
Хай крові більше й більше витікає –
І, дивлячись, радів московський князь.

Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
З Литви для Новгорода князя запросили,
З Москви удільного просити не пішли.
Прибув із Києва Михайло – менший брат
Семена, що був в Києві за князя.
На вічі чернь до нього кинулась одразу:
«Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
У нас у Києві всі люди православні».
Перехрестився на хрести Софії вправно.
«Московські», як обпльовані стоять.

А тут іще єпископ був помер –
Іона, що й порадив князя взяти
З Литви. Прийшлося нового обрати.
Де ж посвятити в сан його тепер?
Раніше то робилося в Москві,
Тепер же в Київ правлять Феофана,
Який новим єпископом і стане…
Москва ж на те озлилася в отвіт
І обізвала зрадниками віри
Та вимагала жить «по старині».
На що сказали в Новгороді – «Ні!
Ми й так терпіли вибрики допіру
Князів московських! Хочем до Литви!
Свободи хочем! Жити без указки.
Залиш собі оті московські «сказки»,
Сама «по старині» отій й живи!»
А із Москви лунає: «Ми ж брати!
Ми православні з прадіда і діда!
Хто під Литву, під католицтво піде,
Того Господь ніколи не простить!»
Іван в похід хрестовий заклика́в,
Зібрав для того військо чималеньке.
Князі удільні згодились хутенько,
Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
Прийшли до нього також Тверь і Псков,
Недарма ж з ними так Іван носився.
З Касимова ще хан теж напросився
Аби пустити православним кров.

А в Новгороді все не так іде.
Із Києва прийшли погані вісті –
Помер Семен, що князював у місті,
Тепер Михайла князювання жде.
Тож Новгород покинув і помчав,
Аби ніхто не встиг перехопити.
(Хоча дарма йому було летіти,
Литовський князь князівство скасував
І воєводу правити прислав.
Михайло того ще не знав, одначе)
А Новгород, Москви збирання бачить,
Просити поміч у Литви почав.
Та Казимир відмовив їм у тім,
В самого було ще проблем багато.
Взялися військо власнеє збирати,
Вдалось зібрати чималеньке їм.
І рушили стрічать московську рать,
Яка все ближче й ближче підступала.
Вже на Шелоні над рікою стали,
Рішили тут на ворога чекать.
Московська рать на той бік підійшла
І воєвода Холмський, хоч і бачив,
Що війська в новгородців більше, наче,
Все ж свою рать через ріку послав.
Спочатку бились новгородці та
До річки московітів відтіснили
Та тут татари звідкись налетіли,
Атакували новгородський стан.
А в новгородців військо хто складав?
Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
Вона одразу з поля й дала драла.
Багато хто в полон тоді попав.
Вже москалі «потішились» над ними,
Повідрізали вуха і носи,
Щоб в Новгород їх потім відпустить,
Хай настрахають жителів такими.
І московіти в Новгород ввійшли.
Найбільш затятих недругів скарали,
У новгородців вольницю забрали,
Князям московським в вотчину взяли.
Була свобода і нема її,
Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
На віче новгородців закликає
Та вже немає вольності тії.
Вже мають дослухатись до Москви.
Без її згоди рішень не приймати.
Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
З «московщини» отої стала вить.
Іван же став багатих підкуплять.
Бо ж недругів, кого велів скарати,
Кого в Москву в кайданах відіслати,
Тож залишилась промосковська знать.
Сім літ зі знаттю бавився Іван,
Все чернь оту зломити готувався,
Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
Ішов на всяку підлість і обман.
Чекав, поки весь новгородський люд
Поміж собою геть перегризеться.
Тоді уже Іван за них візьметься.
Наготував уже достатньо пут.
Побачивши, що час уже настав,
Купив посла від Новгорода й змусив,
Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
І «государем» милостиво звав.
По тому всьому він і повелів,
Щоб в Новгороді віче скасували
І владу всю йому тепер віддали.
Вороже стріли там його послів.
Послухавши нахабні ті слова,
Послів побили й знать, яка воліла,
Щоб під Москвою їх земля ходила,
Знов під Литву піддатись хтось позвав.
Іван «обуривсь», скаржитись почав,
Мовляв, самі ж в государі́ просили,
Людей, що йому вірні – всіх побили,
А він в них брехуном, виходить, став.
Отож, «хрестовий» знов збира похід,
Щоб остаточно Новгород скорити.
Плітки зумів попереду пустити,
Що зрадили ті православний світ,
Що хочуть в католицтво перейти
І новгородців всіх туди загнати.
Коли брехати – то уже брехати,
З брехнею легше їм перемогти.

Пішов Іван знов вільне місто воювать,
Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
Бо перемогу не у битві бачив,
Без битви змусить на коліна стать.
По-перше, перерізав всі шляхи,
Якими хліб привозили до міста.
А новгородці свій не мали, звісно,
Тож голоду там поповзли страхи.
Міста маленькі став потроху брать,
Все більше петлю стягував на шиї.
І Новгород нічого з тим не вдіє.
Став у Литви знов помочі благать.
Але «Європам» не до них було.
Своїх проблем було у Казиміра,
Не захотів спинити того «звіра».
А вже московське військо облягло
З усіх боків нещасний вільний град.
Усі замкнуло виходи і входи.
Хай вариво у казані тім бродить.
Їх скоро ощасливить «старший брат».
Іван й татар під Новгород привів,
А ті та й московіти разом з ними,
Околицями розбрелися тими,
Палили і вбивали. Ниций гнів
На людях зовсім мирних виливали.
Одне лиш те, що новгородець ти –
І вже тебе від смерті не спасти.
А в місті люди з голоду вмирали.
Недовго було вареву й бродить,
Бо ж збунтувались «втомлені війною».
«Навіщо нам супроти брата зброя?!»
І змусили ворота відчинить.
Тепер уже не панькався Іван,
А ні з боярством, а ні з черню в місті.
Найбільш затятих пов’язали, звісно.
Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
Всіх до присяги князеві тягли,
Але іще при тому вимагали,
Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
Як ті «недобре» мовити могли
Супроти князя. Для Москви оте
Давно вже звичним, правильним здавалось.
Самі князі московські тим займались.
А завдяки ж чому Москва росте?

Не лише купи всякого добра,
А й лад, який віками будувався,
Свободи, що їх кров’ю добивався
Іван за час короткий відібрав.
Найперше – віче їхнє розігнав,
Яке йому вже в печінках сиділо,
Аби ніяка більше чернь не сміла
Для себе вимагати яких прав.
Велів і дзвін стягти він вічовий
Та тут же «язика» йому утяти,
Аби не смів більш голос подавати.
Невольником відправив в город свій.
Всі виборні посади скасував.
Тепер лиш той, кого він призначає,
Хай цим свавільним містом управляє,
А він над ними усіма стояв.

Ледь новгородці трохи відійшли
Від тих жахіть, за голови схопились:
У яку прірву всі вони скотились?
Ті, що так далі жити не змогли,
Взялись було повстання готувать.
Знов до Литви за поміччю звернулись.
Та «доброхоти» швидко обернулись
І вже дали Івану про то знать.
Той, звісно, час даремно не втрачав,
Зібрав війська й на Новгород поперся.
Минулого кривавий слід не стерся,
А вже новий топтати розпочав.
Війська московські місто облягли.
І день, і ніч гармати не змовкали.
Пожеж гасити люди не встигали.
Тож врешті місто ворогу здали.
Велів Іван, ледь місто він узяв,
Схопити п’ятдесят найбільш затятих
Й жорстоко і нещадно катувати,
Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
Кати ще сотню «вибили» імен.
Їх теж схопили й люто катували,
А потім по звірячому скарали.
І в той морозний, бо ж зимовий день
Прогнали з міста тисячу сімей
На лютий холод. Кілька днів по тому
Іще сім тисяч вигнали із дому.
Без одягу прогнали, без речей.
Не всі й до місця «нового» дійшли,
Де їм Іван дозволив оселитись.
А в їх будинках всілись московіти,
Що за наказом князя прибули.
Чим менше буде тут бунтівників,
Чим більше перевіреного люду,
Тим спокійніше в Новгороді буде.
Москва так і чинила од віків.
А москалям і радісно на те,
Бо ж не вкладатись і не будувати.
Приїхали у вже готові хати.
Живіть та князю дякуйте за те.
Вертаючись до себе на Москву,
Везли добра підвод, напевно триста.
Що не кажи – було багате місто.
Самі із часом нове наживуть.

За десять літ знов вигадав Іван,
Що Новгород зібрався бунтувати.
Чи москалям сподобалися хати
Та й донесли. Але ж то не обман,
То служба князю. А Іван привів
Знов військо в місто. Знову став карати,
Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
А вже навіз досвідчених катів.
Когось із них до страти присудив.
Сімей сім тисяч виселив одразу,
Бо його, бачте, Новгород образив.
Не правдою і вірою служив.
А рік по тому тисячу сімей
Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
Адже їм радість, коли в інших лихо –
Пусті хати знов московіт займе.

Віками славний Новгород стояв,
Віками будувався й розвивався,
Аж доки варвар із Москви припхався
І все нажите в нього відібрав.
Та змусив жити так, як він велить,
Робити лише те, чого він хоче.
Спустилася пітьма темніше ночі,
В якій тепер звикати місту жить.

Через сто літ уже Іванів онучок
Також Іван, який ще Грозним звався,
З опричниками в Новгород дістався
І новгородцям вже надав урок
Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
Кого оті опричники зловили,
Дітей, старих, жінок не пожаліли…
І новгородський вільний дух затих.

«Яблуко від яблуні пада недалеко».
Істина, відома всім, не нова давно.
Але так буває ще у житті воно,
Що те кляте яблуко переплюне легко
Оту саму яблуню, хай яка крива,
Хай яка потворна та іноді буває.
Олександра Невського іще раз згадаю,
Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
Скільки горя батечко наробив для краю,
Як на брата рідного був орду привів,
Військо погромив його, землі розорив.
Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
Та куди там батечку до синка Андрія,
Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
Щоб не голословити – факти наведу,
Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
Та великим князем буть дуже вже хотів.
Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
Тут Андрієві взялись бояри шептати,
Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
А тому не треба то, навіть і казать.
Велів тут же у Орду скрині накладати.
Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
Що, мовляв, життя йому брат той не дає
І що гроші у Орду не всі віддає.
Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
Та ще військо чимале на Залісся рушив.
Біля Мурома його князі уже ждуть,
Що своїх же грабувать з охотою йдуть
І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
Що «свої», що татарва не жаліли сил,
Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
А татари стрічних всіх живих полонили.
По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
Прихопили геть усе, що лише змогли,
Церкви та монастирі також не забули.
Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
З Переяслава утік аж за море десь.
Тож Андрієві діставсь його край увесь.
Рада здобичі орда додому вертала.
У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
Мурз як слід обдарував та і відпустив.
Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
Баби ще народять – їм то не первина.
Але раптом приліта йому новина,
Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
Та полки нові збира. Що робить Андрію?
Мчить щодуху у Орду помочі просить,
Мовляв, знову той Дмитро данину платить
Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
Знов з Ростовської землі набіг почали.
Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
Переяслав узяли і ущент спалили,
А всіх жителів його вирізали впень.
Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
Не лишилося кому й викопать могили.
Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
Щоб на полі бою їм вирішити справу.
Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
Знову падає до ніг хану і блага,
Хай ордою той скоріш йому помага,
Не жаліє, посила хай орди побільше.
У Заліссі села ще не відбудували,
У землянках ще жили, боячись орди.
А вона вже в котрий раз наліта туди,
Де уже у який раз все пограбували.
Рознесли весь бідний край, нахапали люду
Та й до себе у орду раді подались.
Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
Він на південь дременув від брата-іуди.
Там степами володів хан Ногай з ордою,
Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
Але ж треба тій орді у степ повертать,
Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
І на той нещасний край знов орда летить,
Хоч минулої орди видна ще дорога.
Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
Як без здобичі назад з походу вертатись?
А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
Враз на неї налетів та і порубав.
І Андрій знов одкоша доброго дістав,
Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
Що народу вже й нема, по лісах сидить.
Йому ж тільки ярликом аби володіть,
А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
Повелів своїм братам у похід іти.
Узяли орду велику ханові брати,
Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
«Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
Від Батия ще біди не було такої.
У руїнах всі міста, спалені всі села,
Хто загинув, хто в полон до татар попав,
Жах над всім Заліссям в час отой панував.
Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
Тільки б вої задарма десь на полі впали.
Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
Захотілося до рук землі ті прибрать.
Через рік привів на Тверь він ординську рать.
Край спустошений по ній тверський залишився.
Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
Для Вітчизни не зробив більше його зла.
Та , здається, вся рідня в них така була,
Як то кажуть між людей: то така порода.

У московітів винні всі кругом
Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
Готові всю загадити планету
Та і до себе вшитися бігом.
Та Бог все бачить, про усе він зна
І кара винних, все одно дістане.
Про що це я? Ах, так – про річку П’яну.
Хтось знає, де знаходиться вона
І що на ній такого відбулось,
Що і донині люди не забули?
Усе то у часи далекі було.
Москві під ігом жити довелось.
Життя їй не давала татарва,
Весь час набіги люті учиняла,
Хати палила, а людей вбивала.
Нещасною була тоді Москва.
Історія ж із чого почалась?
Якось один московський воєвода
Напав татар та наробив їм шкоди
У їх же землях. Чи направив князь,
Чи сам пішов аби «дєньжат зрубати».
Чимало сіл місцевих попалив,
Своїх «даруг» на митницях всадив,
Ще і п’ять тисяч викупу зміг взяти.
Звичайно, хану то не до душі.
Хто це надумав тут розбій вчиняти,
За те нахабу треба покарати.
Велів з тим розібратись Арапші.
Той Арапша або Араб-паша
Лиш нещодавно ханові піддався,
Тож виконати гарно постарався,
Щоб про те слава ханові дійшла.
Якесь в отвіт князівство розорив.
Князь у Москву жалітися подався.
Дмитро московський із полком зібрався,
Допомагати князеві повів.
Тут ще полки і другі підійшли,
Зібралась чимала у князя сила.
Татари вже напасти не посміли,
Десь у степах сховалися були.
Як не шукали московіти їх,
Ті, кляті, мов крізь землю провалились.
Полки уздовж кордону находи́лись.
Дмитро московський вже й забрав своїх
Та і в Москву подався. Залишив
Лиш п’ять полків – теж не маленька сила.
Іванові полки ті поручили -
Ще княжич молодий. Щоб не підвів,
При нім були досвідчені князі,
Та і бояр теж знаних купа ціла.
Ті ( на словах) так воювать уміли,
Що ворогів набили сто возів.
Тож військо те ішло собі, ішло
Та все орду татарську виглядало,
Поки на річці на Пієні стали.
Туди до них сповіщення прийшло,
Що Арапша на Вовчих Водах десь.
А туди звідси й в кілька днів не скочиш.
Ніхто нікуди вже іти не хоче.
Рішили – військо тут татар зажде.
А це, до речі, не Москви земля,
Не Новгорода Нижнього – мордовські.
Мордва в тих землях ще живе і досі.
Мабуть,тим й досі серце звеселя.
Так от,спинилась на ріці орда,
Пробачте, військо, хоч різниці мало.
На марші зброю на вози ще склало,
Щоб легшою була його хода.
Як стали, воєводи узялись
Себе у різних іграх потішати
Та по лісах навколо полювати.
Ніхто там за порядком не дививсь.
А прості вої думають – чого
Ми маєм службу караульну нести,
Не краще час за келихом провести?
От, тільки де б узяти тут його.
Та ж звісно – де. Мордовські села скрізь,
Пішли горілку в селах відбирати
Та за сідниці жіночок хапати.
Сміялися, як та кричить: «Не лізь!»
Так то вони тверезі ще були.
А в таборі усі понапивались,
Сиділи круг багать та вихвалялись:
«Хто проти нас! Ми б всіх перемогли!»
Як пійло вже кінчалося, ішли
Знов по мордовських селах відбирати.
А там жінок взялися ґвалтувати.
Та ж переможці, як не як, були.
І так воно тяглося кілька днів.
Князі собі з боярами гужують,
А вої також часу не марнують.
«Дим коромислом» від тії гульні.
Князі мордовські злі були на те,
До Арапші за поміччю послали.
Коли татари чимскоріш примчали,
Спиталися: «Ви нам проведете?»
Чого й питати? Злі такі були.
Князь Алабуга викликався перший.
«Хай боги кару на тих, клятих, звершать!»
І лісовими стежками пішли .
На п’ять загонів розділив орду
Той Арапша, щоб обійти зусюди.
Не думав, що усе так легко буде.
Аж ось московський табір на виду.
Хоча то важко табором назвать,
Повсюди п’яні, без броні, без зброї.
Бери, в’яжи… І дав сигнал до бою.
Вона й не опиралась – ота рать.
Ледь крики, улюлюкання знялось,
Усі схопились, до ріки рвонули,
Про зброю, про броню свою забули.
Сказати важко, що тут почалось.
Татари легко різали усіх,
Не розбирали - воі чи бояри.
Здіймались їхні шаблі, наче кара
На того, хто сховатися не встиг.
Вся ота рать на березі лягла
Або у річці п’яна потонула.
Нікого майже кара не минула.
Вода на дно й Івана потягла –
Того самого княжича, що був
Над тою раттю головним, неначе.
Живим вже його батько не побачив,
Хоч, мабуть, серцем смерть таки відчув.
Орда ж, набравши здобичі, знялась
До Новгорода Нижнього. У тому
Не було й захищатися нікому.
Бо людність по сусідах розбрелась
Або ще поховалася в лісах.
Два дні татари в місті «гостювали»,
Тоді ще всю округу обібрали
Та й до Рязані «на усіх парах».
Рязань теж хутко штурмом узяли,
Ледь п’ятами устиг князь накивати.
І тут набравши здобичі багато,
Нарешті у степи свої пішли.
Мордва й собі, побачивши таке,
Пройшлася слідом та пограбувала.
Вона на те, вважала, право мала.
Але похмілля їй було гірке.
Татари – сила, їх злови, піди,
Мордва ж під боком, села її знані.
Прийшли туди полки уже не п’яні,
Щоб викоренити племені й сліди.
Пройшлись вогнем по селах, по лісах
І тільки пустку по собі лишили.
Вважали таким чином, що помстили
За ту Піану і за власний страх.
А річку П’яна стали називать,
Казали, що «на П’яні усі п’яні».
Мордва у результаті вийшла крайня.
Ну, що ж іще від москалів чекать?

У бункері в сусіднім царстві жив
Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
Як наш народ про нього говорив.
Він міг людськії полонити душі.
Отож народ покірним йому був
І, навіть, скаженів від славослів’я,
Коли царя свого промови чув,
У юрмища збиваючись крикливі.
Чому безсмертний, то ніхто не знав.
Одні казали – крові пив багато
Людської, звідти і безсмертя мав.
Бо ж бачили, як почали зникати
З його правлінням люди навкруги.
Куди дівались? Що із ними стало?
Кощій усім казав: «То вороги!»
І всі навкруг довірливо сприймали.
Раділи, що не стало ворогів,
Не думаючі, що наступні стануть
Вони ж самі… Але були й другі,
Які пильніше закликали глянуть
На лик Кощія – він завжди другий,
Неначе тих Кощіїв було кілька.
Мовляв, Кощій давно вже неживий,
Його подоби виступають тільки.
А, може й ті праві були і ті.
Та вже Кощій той стільки років правив,
У царстві вже робив, чого хотів,
Адже вважав, що має повне право.
Коли «своїх» прикінчив ворогів,
То став сусідів ворогами звати.
Мечі узяти підданим велів
І йти отих сусідів убивати,
Бо ті, мовляв, не слухають його,
Не хочуть так, як він бажає,жити.
Насправді ж, прагнув лише одного –
Побільше крові людської попити.
Сусіди озиралися в страху,
В царів великих помочі питали.
А ті через байдужість чи пиху
На те усе спокійно споглядали.
Кощій Безсмертний, дивлячись на те,
Іще нахабніш став себе поводить.
Йому якість закони – то пусте,
Він скрізь свої закони буде вводить.
Та він найбільше ласо поглядав
На край козацький, що лежав під боком.
Уже від злості і не їв, не спав,
Не міг діждатись того часу, поки
Його манкурти, що у тім краю,
Ізпідтишка люд вільний готували
До того, що в Кощія - як в раю,
Лиш його волі всі скоритись мали.
Тим часом порозпродали мечі,
А що лишились, ті іржею вкрились.
Кощійську мову повеліли вчить
Аби своєї люди сторонились.
Коли ж Кощій рішив, що вже пора,
Що край його готовий зустрічати.
То генералів відданих зібрав,
Велів «спецоперацію» почати.
І хлинула орда з усіх сторін
У край багатий, щоб народ скорити.
Оті, що все вставали із колін,
Прийшли у вільний край свободи вчити.
Та гнівно їх зустріли козаки.
Немає зброї, то й кулак згодиться.
Хто з лівої, хто з правої руки
Дають у пику, аж в очах троїться.
Улаштували їм такий заміс,
Що ті й не знають, де вже їм тікати.
Хто нору риє, хто тікає в ліс,
А багатьом хіба в мішках вертати.
Коли уся розбіглася орда,
Пішли Кощія козаки шукати.
Йшли по ординських згажених слідах,
Тож по дорозі важко заблукати.
Пригадували – чули від дідів,
Що Чахлика того нелегко вбити.
Він десь глибоко в бункері сидів.
Та, коли, навіть його і зловити,
То ж він безсмертний. А от смерть його
Десь аж на дубі. Скриня там прибита.
Як відчинити, то звідтіль бігом
Стерх полетить. Його потрібно вбити,
Розрізати – там заєць, а у нім
Ще качка. Коли її розібрати,
То там яйце, а вже в яйці отім
Велика голка. Як її зламати,
Тоді уже Кощію смерть прийде.
От про таке козаки говорили.
А з ними ще козак Валєра йде.
Здоровий хлопець та якийсь несмілий.
Ні, в бійці він у перших. Так руба,
Що вороги, мов кеглі розлітають.
Але от пам’ять в нього геть слаба,
Почув, що старші там розповідають,
Та про яйце лише й запам’ятав.
Перепитати ж не насміливсь, бачте.
Вже десь і бункер. Сморід доліта.
Та вхід до нього віднайти – задача.
І розбрелися краєм козаки
У пошуках того самого входу.
І той Валєра віднайшов-таки.
Не став нікого звати. Вибив сходу
Дубові двері, ковані в метал.
Ударив так, що з лутками злетіли.
Тут чахликів враз накотився вал,
Вони його спинити захотіли.
За руки тягнуть, на плечах висять.
Та він поворухнув плечима тими
Й вони, як мухи врізнобіч летять.
Іде він коридорами глухими.
У темряві шлях важко визначать.
Іде на сморід, що стає сильнішим.
Аж ось і бункер, де Кощій, видать
Людською кров’ю досі себе тішить.
Зайшов Валєра , бачить - трон стоїть,
На нім той Чахлик –здохлик воссідає.
Від злості чи від страху аж тремтить.
Корона царська на вухах звисає.
- Як ти посмів, - кричить, - зайти сюди?
Я тебе вб’ю! – й меча з-за трону тягне. –
Ти, - кричить, - власне лихо розбудив!
Валєра ж з усіх сил згадати прагне
Про смерть Кощія. Де ж та має буть?
Згадав яйце. Отож, недовго грався.
Забрав меча в Кощія, ще й зігнуть
Устиг його. Та й за Кощія взявся.
Підняв за яйця. Той ураз затих.
Козак поглянув, а той здох проклятий.
Ні стерхів, ні зайців не було тих,
Та і на дуб не треба залізати.
Здох та й усе. Скінчилось все за мить.
Козак не знає, що його й казати.
Трима в руці, ну, а воно смердить.
Так, що прийшлося й носа закривати.
Сказав козак: - Та хай же йому грець!
Та і скоріше з бункера на волю.
На тому всьому й казочці кінець.
Дай Бог, щоб Чахлик не воскрес ніколи.

Колись давно-давно в степах оцих
Жив-був народ один трудолюбивий.
Трудився важко, але жив щасливий.
Міста і села збудувати зміг.
Навкруг буяли золотом поля,
Де і ячмінь налитий, і пшениця,
І жито їм на радість колоситься.
За працю їм віддячує земля.
А у степу отари й табуни
На густих травах силу набирають.
І сміх дитячий навкруги лунає.
Отож щасливі і були вони.
Злі племена з навколишніх країв
На їх багатства хижо позирали.
Як люди, працювати не бажали,
Все би у когось відібрати їм.
Тож налітали часто, як орда,
Аби чужим багатством поживитись,
На горі і біді чужих нажитись,
Лиш кров і смерть лишити по слідах.
Тоді соху кидали орачі,
І гончарі від праці відривались,
І кожум’яки , й пастухи і брались
Усі гуртом за батьківські мечі
Та йшли стрічати лютих ворогів,
Які на їх багатства зазіхали.
І серед степу ворога стрічали,
У поміч закликаючи богів.
І ворог, добре битий, утікав,
Лишаючи на полі тім убитих,
Клянучись – сюди більше не ходити.
Та час проходив – ворог забував,
Збирав знов сили і в набіг ішов
Аби той край багатий покорити
І безтурботно далі собі жити.
І знов тоді лилася степом кров.
У більшості випадків вороги
Від їх мечів кидалися тікати.
Та часом їх приходило багато
Й здолати всіх було не до снаги.
Тоді разом збиралися жерці
І починали байрактарів звати,
Щоб ті мерщій спішили помагати.
Жили тоді в байраках птахи ці.
Могутні крила і залізний дзьоб,
Страшенні кігті і велика сила.
Вони бика у кігтях тих носили,
Своє потомство годувати щоб.
Уже із давніх пір так повелось,
Що мирний люд вони не зачіпали
І ті їх гнізд також не руйнували,
Якщо коли зустріти довелось.
В голодний рік, як здобичі катма,
То люди їм поживу надавали,
Худобу до байраку приганяли,
Щоб байрактар чим поживитись мав.
А байрактари, з вдячності, тоді
Приходили в біду у поміч людям.
Тож, коли ворог надто сильний буде
Й не зможуть дати раду тій орді,
То кличуть байрактарів. На той клич
Вони тоді злітаються зусюди.
І вже орда не дінеться нікуди.
Закриють небо, наче темна ніч
І на орду згори ту упадуть.
Дзьоби залізні голови довбають,
Могутні крила із коней скидають,
А то ухоплять в пазурі, несуть
Та й кидають на землю з висоти.
Орда вся розбігається від страху,
Та мало хто здолає того шля́ху,
Для більшості від смерті не втекти.
Клянуться, що сюди вже ні ногою.
Та час мина і жадібність у них
Росте та надувається, як міх.
І знову лізуть у той край ордою.
Та вже знайшлись між ними хитруни,
Що стали собі думати-гадати,
Як би народ той степовий здолати.
І, врешті-решт, надумали вони.
Потрібно знищить байрактарів тих
Або скоріше з тих країв прогнати,
Тоді спокійно можна нападати
І покоряти непокірних всіх.
Взялися засилати шептунів,
Які між люду зрадників шукали.
Купляли, бо для того гроші мали.
А такі завжди є і не одні.
З їх поміччю ординці і взялись
Вишукувати гнізда у байраках,
Ішли тоді на хитрощі усякі,
Щоб байрактари із гнізда знялись.
Тоді вони вбивали пташенят
Чи яйця у тих гніздах розбивали.
А са́мі потихеньку утікали,
У страху озираючись назад.
А байрактари довго ще тоді
Над тим гніздом зруйнованим кружляли,
Людей собі у поміч закликали,
Щоб помогли зарадити біді.
Та зрадники спокоїли людей,
Що ті кричать із радості, не з горя,
Що пташенят своїх піднімуть скоро.
Отож на поміч їм ніхто не йде.
Зібрались байрактари всі тоді
Й на південь в край далекий полетіли.
Байраки всі відтоді опустіли.
Люд лиш їм вслід здивовано глядів.
А там не забарились й вороги.
Їм зрадники ворота відчиняли
Та боронити край свій відмовляли.
Тож дуже скоро – вже за рік-другий
Степ опинився у орди в руках
І люди, що до того вільно жили,
Тепер уже ординцям тим служили.
Слід байрактарів загубивсь в віках.
Та між собою люди гомонять,
Що, начебто, як усі разом встануть
Проти ординців і мечі дістануть,
Які давно іржавіють, лежать.
Та крикнуть клич батьківський бойовий.
Тоді злетяться знову байрактари,
Щоб по ординцях разом з людом вдарить
Та потопити ту орду в крові.
Прогнати геть та далі вільно жить.
Орати землю та худобу пасти,
Відчути, що таке є – справжнє щастя –
Лише народу своєму служить.

Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
Того, що звали москалі Донським.
Поближче познайомить хочу з ним,
Коротку біографію подати.
Його дідусь – той самий Калита,
Якого ми раніше вже згадали.
Йому корона рано дуже впала,
Бо ж був дев’ятилітнім ще дитям.
Отож сповзала аж на плечі з вух,
Коли він мусив воссідать на троні.
А як інакше – адже князь законний.
Щоправда, правив серед вірних слуг,
Які вкладали рішення в уста,
Підказували, що і як робити.
Не хтось – усе бояри родовиті
Й митрополит, що ледь не батьком став.
І одружили вдало на дочці
Владимирського князя Євдокії.
А вже і ярликом він володіє,
Тримає всі князівства у руці.
І Кремль в Москві поставив кам’яний.
Коротше, ще не встиг і князем стати,,
А вже зумів «зробити» і «надбати».
Відсвяткував рік повноліття свій.
Й дарунок сам собі подарував:
Тверського князя посадив в темницю.
В Москву позвав, щоб, начебто, мириться,
А, замість того у кайдани взяв.
Що вже татари підлими були,
А й ті Дмитра усовіщати стали,
Михайла-князя відпустить сказали.
І знов Москва із Тверью почали
Війну, що ледве втишилась була,
Як Калита пройшовсь по ній ордою,
Ледь справилася Тверь з бідою тою,
Ледь рани злікувала, віджила.
І знов Москва гострить ножа-таки,
Щоб, не дай Бог, ярлик не відібрали.
Бо ж все, що москалям до рук попало,
Вони вважають - їхнє на віки.
А і затятий же Дмитро той став.
Чотири рази Тверь йшов воювати.
А у Михайла князь литовський зятем.
Проти Москви йому він помагав.
І московітів бив не один раз,
І двічі брав Москву ту у облогу.
Не вийшло, правда, взяти її в нього.
Не випадково звів свій Кремль князь.
В кінці кінців вже й Ольгерд відступивсь:
Ти б’єш його, а він нахабно пхає.
І Тверь Дмитро усе-таки скоряє,
Тверської крові московіт напивсь.
Владнавши тут усі свої діла,
Тепер Дмитро других сусідів взявся,
На Волгу у Булгарію попхався ,
Що під Ордою в ті часи була.
Та він уже настільки знахабнів,
Що й на Орду дивився ізвисока
(це у Орді самій сум’яття поки),
А хан як слід йому не відповів.
Пройшовся по украйнах Арапша,
Побив війська Дмитра на річці П’яні.
Щоправда, сам Дмитро «злиняв» зарані
Та на нездар війська позалишав.
Орда Москву не тронула тоді,
І так достатньо здобичі набрала.
А далі Вожа. Бегича здолали,
Побили й потопили у воді.
Пройшло два роки, знову у Орді
Неспокій. Тохтамиш зчепивсь з Мамаєм.
Адже Мамай прав на Орду не має,
Він усього лиш темник був тоді.
Та силу мав добрячої орди,
Зібрав усіх супроти Тохтамиша.
А той бігом Дмитру наказа пише:
Збирай війська й на поміч мені йди.
Дмитро ж, як вірний у Орди слуга,
Клич кинув – ідемо проти Мамая,
Бо він на отчину на нашу зазіхає.
І все, що можна до Москви стяга.
Зібрав війська і у степи повів.
Не так багато, як то московіти
Скрізь звикли і писати, й говорити.
Ну, тисяч десять чи дванадцять збив.
Та і в Мамая в тій орді було
Нічим не більше. Бо ж на тому полі,
Ото на стільки місця і доволі,
А більше там вміститись не могло.
На Куликове поле прибули,
Мости спалили. Чи ж Дмитру не знати,
Як москалі уміють утікати,
То, щоб хотіли, але не змогли.
А далі зшикував свої полки,
Дмитра Боброка в засідку поставив,
А сам…Узагалі, цікаві справи,
Не став під стягом. Адже князь-таки.
А свою одіж Бренкові віддав,
Сам же простим дружинником одівся.
І невідомо де тоді подівся.
А як же військо – я б його спитав.
Ти ж князь. Ти ж керувати маєш ним.
І стяг князівський не лише для того,
Щоб ти в бою тулився біля нього.
Сигнали подають всім стягом тим.
Схилився вправо – правий фланг іде,
Схилився вліво – лівий наступає.
А, коли князя поряд з ним немає,
До перемоги хто ж всіх поведе?
Виходить, військо билося саме?!
Саме змогло і ворога здолати?
«Донським» з чого б то князя називати?
Та хто ж тих, правда, москалів «пойме»?
Про битву тут не буду говорить,
Іще зі школи, мабуть, не забули,
Бо ж москалі таке з того роздули,
Мов, справді, всю орду змогли розбить.
Татар побили, сам Мамай утік,
Все поле трупом, наче килим вкрилось.
Воно за московітом залишилось.
Стояв над полем тим і стогін, й крик.
Шукали князя. Де то він подівсь?
Живим знайти ніхто й не сподівався.
Але живий, без пам’яті валявся.
Ще на початку бою як зваливсь,
Коли хтось добре дав по голові,
Так і пролежав свою перемогу.
Та ж звик, що роблять все усі за нього.
Тепер отримав почесті нові.
Аякже – Русь він від татар звільнив,
Побив Мамая – слава йому, слава!
Який був князь – така й його держава.
Ми ж уже добре знаєм москалів.
А далі – більше. Той Дмитро і сам
У свою велич й героїзм повірив.
Нахабним став перед татар без міри,
Сказав ординцям – данину не дам
І військ у поміч вам не поведу.
Чим розлютив страшенно Тохтамиша.
Той просто те нахабство не залишив
І на Москву повів свою орду.
Цікаво, що других він не чіпав,
Хоч ті князі також Мамая били.
Але Орді нічим не завинили.
Хан на Москву лиш зуб страшенний мав.
А що ж Дмитро? Ледь чутки надійшли,
Що йде орда аби Москву спалити,
Сказав – не буде у Москві сидіти,
Мовляв, запас у нього сил малий,
То він поїде аж у Кострому
І буде там війська нові збирати
Аби татарам гідну відсіч дати.
А, справді, що ота Москва йому,
Як його злапа клятий Тохтамиш?
Подався князь. А слідом потяглися
Князі й бояри. Загула столиця –
Зостанеться одна голота лиш.
А та голота хутко узялась
Будинки й погреби бояр громити,
Меди та вина з погребів тих пити.
А, як уже добряче напились,
По вулицях, по стінах розбрелися,
Та всяко насміхалися з татар,
Мовляв, нехай прийде татарський цар,
Вони його… Показувать взялися
Усякі непристойності зі стін.
Кричали: «Та щоб ми татар боялись!»
На князя свого, певно сподівались,
Мовляв, прийде і захистить їх він.
Татари лише шаблями махали
В отвіт. Поки під стіни й хан прийшов.
Москву уже готовою знайшов
Оборонятись. Там уже чекали.
Ото один литовський князь Остей
Узявся був Москву оборонити,
Велів усі ворота зачинити,
Бо він на те князівський дозвіл мав.
Два дні татари лізли звідусіль,
А московіти їх вогнем стрічали
З гармат, які вони в Булгарі вкрали
Та із усього – аби була ціль.
Встелили трупом землю вкруг Кремля
Так, що татарам страшно уже стало.
Уже й не так настирно штурмували,
Сердито позираючи здаля.
Не знаю, може б встояла Москва,
Але князі нижегородські стали
Під стіни і скоритись закликали,
То не впаде ні в кого голова.
Мовляв, не їх карати хан прийшов,
А князя, тож ворота хай відчинять
І Тохтамиша урочисто стрінуть
Та і живуть собі спокійно знов.
А москалі – страшенні брехуни,
Повірили отим словам брехливим.
Ворота міста відчинили живо…
І пожаліли у ту ж мить вони.
Татари хутко перебили всіх,
Хто до них вийшов, в місто увірвались.
Там люди перелякані метались,
А злі татари убивали їх.
Коли Дмитро вернувся до Москви,
То він лише за голову хапався.
До Тохтамиша кланятись подався
І виплату дани́ни відновив.
Чого ж було раніш не заплатить,
Якщо у тебе грошики лежали?
За віщо люди помирати мали?
Та що йому холопів тих жаліть!
В Сарай відправив сина Василя,
Нехай там у заручниках посидить.
Та на Рязань напав за всі «обиди»,
Щоби і там сплюндрована земля.
В грошах велику маючи нужду,
Рішив «здоїти» Новгород Великий.
Ушкуйників приплутав, що по ріках
Спускалися, прилеглим на біду.
Бо грабували і татар, й болгар.
Та й християн, звичайно, не жаліли.
Бо й Кострому пограбили, побили,
Й нижегородцям завдали удар.
Хоч Новгород їх і не посилав,
Але Дмитру потрібен привід лише.
Зібрав собі узимку рать побільшу
Та і «доїти» Новгород помчав.
Хоч новгородці і просились та
Йому вже й відступне пообіцяли,
Дмитру того здалося дуже мало,
Із військом навкруг Новгорода став.
Околиці усі пограбував,
Чимало у полон забрав народу.
Завдавши місту чималої шкоди
Ще й відступного, зрозуміло взяв.
Не на татарах, на своїх наживсь
Та і в Москву раденький повернувся…
Хто зна, куди би ще він дотягнувся,
Хто би його немилість «заслужив»
Та вже добряче роздобрів-таки,
Що й на коня залізти йому годі.
Які набіги та які походи,
Коли вже лінь підняти і руки?
Отож й до сорока він не дожив,
У тридцять дев’ять сильно розхворівся.
Ледь п’ятий син у нього народився,
Він бренний світ, нарешті, залишив.
З ним до сьогодні носяться в Москві.
Святим там ладні й злодія зробити,
Аби себе в його лиці хвалити.
Мовляв, учіться й теж отак живіть.

Говорять – не без виродка в сім’ї.
Між брехунів, ординських сраколизів,
Які постійно до сусідів лізуть
Аби кишені набивать свої,
Отой Іван, який ще Красним звавсь,
Був «виродком». Бо ж лагідним і тихим
Удався московітам всім на лихо.
Нікого ґвалтувати не збиравсь,
Не мріяв чиїсь землі відібрати,
Когось повчити, як на світі жить.
Хіба ж такому вигідно служить?
Він і не думав, мабуть, князем стати.
В Звенигороді у своїм сидів,
Робив, як брат велів йому робити.
А тут прийшлося у Орду летіти,
Щоб ярликом його хан наділив.
То ж на Заліссі всі вони круті,
Коли їм хан ординський дозволяє.
Без дозволу князь прав зовсім не має.
Тож до Орди топтали всі путі.
Разом з Іваном прибули посли
Із Новгорода. На Москву в образі,
Ярлик просили суздальському князю.
Проте підтримки в хана не знайшли.
Хан у князі тихішого обрав,
Хоч надто вже Москва зарозуміла,
Але у неї досі грошей сила.
Із того й хан, й придворний щось та мав.
Постав другого – то почне тягнуть
З усіх навколо – смута розпочнеться,
Іти туди з ордою доведеться.
А так сидиш – а грошики ідуть.
Іван же воювати не збиравсь –
Куди йому – сумирному такому,
Який не хоче зла робить нікому.
Тож із сусідів кожен скориставсь.
Не встиг Іван вернутися з Орди,
Як молодий іще Олег Рязанський
Собі батьківське повертати взявся,
На Лопасню з дружиною сходив
І відібрав. А далі і Литва
На Брянщину – свою колись напала
І від Москви назад її забрала.
І Новгород намісника позвав
Із Суздаля, але не із Москви.
Аж доки князя в Суздалі не стало,
Тоді уже московського позвали.
Та декого не влаштував новий.
І збунтувався новгородський люд…
В Заліссі в ті часи вже звикли жити,
Холопами безправними ходити,
Яких князі великі добре б’ють.
По ділу, не по ділу, просто так,
Бо ж князь великий має таке право.
А ні – тоді орду скоріш направить.
А цей же князь був геть другим, однак.
Отож холопи й бунтувать взялись,
Бо доброти вони не розуміли
І поважали лише одну силу.
То в Муромі ділити трон взялись,
Аж доки й рід князівський там пропав.
То у Твері князь взявся нападати
Племінника. Той став Москву прохати,
Та помочі Іван йому не дав.
В самій Москві крамо́лу завели,
Посеред міста тисяцького вбили.
За віщо? Хто? Народ кричав: «На вила!»
Та винного нікого не знайшли.
Бояри подалися з усіх ніг
В Рязань, бо гніву черні полякались.
А потім повинились, повертались,
Коли Іван назад покликав їх.
Він взагалі у справи не втручавсь,
Митрополит Алексій усім правив.
До нього всі зверталися у справах
І він вершив усе, неначе князь.
А князь Іван все по церквах ходив,
Немов хотів гріхів всіх відмолити.
Залісся ж починало колотити,
Бо ж кожен більше ухопить хотів.
А що з них взяти, як воно – орда,
Яка себе лиш Руссю називає.
А тут в узді ніхто їх не тримає,
Хіба що хан здалеку погляда.
Хто зна, до чого б він докерував,
Та Бог відвів йому шість років лише.
Помер і двох синів малих залишив –
Дмитра й Івана. Хан ярлик забрав
І суздальському князю передав.
Тепер Москва вже не столиця стала.
Удільне місто, а таких чимало.
І данину князь суздальський збирав.
Тоді орда московська сполошилась,
Що усе цінне піде мимо них,
Амбіцій трохи збавились своїх,
Круг князя гуртувалися заходились
Дмитра, який, хоча і був малий,
Але ж законний. А вони без нього
Не зможуть зовсім досягти нічого.
Та про все то в історії другій.

Всі родичі так Калиту любили,
Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
Всяк князь скоріш манатки свої взяв
І у Орду до хана полетіли
Просити, щоб другому дав ярлик,
Та тільки не Калитиному роду.
Бо з того роду всім одна лиш шкода,
Іван до нитки обдирати звик.
Він старшому Семену все віддав,
І той також за ярликом помчався.
Та не просив, як інші – продавався,
Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
А грошей татко наскладати встиг,
Було за що дарунки роздавати.
Без того «правди» тут не відшукати.
І, звісно, що Семен той переміг.
Узбек ярлик Семенові віддав
І до Москви той гордий повернувся.
Там, правда із крамо́лою зіткнувся
Боярською. Та їй кінець поклав.
Зібрав рідню усю, братів своїх,
«Домовився», щоб всі йому корились,
Тоді лише відчують його милість.
Дивився, як на підданих на них,
А не як на рідню, як на братів.
За що і Гордим ті його прозвали.
Та сили, щоб противитись не мали,
Отож чинив усе, як сам хотів.
Окрім, хіба, що хан йому велить,
То він бігом виконувати брався.
Як хан Смоленська покарати взявся,
Бо ж данину відмовився платить,
Семен із військом першим і примчав.
Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
Постояла орда та й відступила.
Семен з походу того мало мав
Та відданість і вірність проявив,
За що його в Орді й приймали радо.
Із Новгородом зачепився, правда,
Зідрати з нього грошей захотів.
Послав в Торжок зажерливих бояр,
Які, немов ординці там велися.
Ті в Новгород жалітися взялися,
Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
А новгородці тих бояр взяли
В кайдани й до темни ці посадили.
Семен бігом зібрав велику силу
Та і карати Новгород пішли.
Там дивно швидко збунтувалась чернь,
Щоби з Москвою їм не воювати,
Торжок отой Семенові віддати.
Семен затявсь та вимагає ще
Щоби прийшли правителі усі
До нього босі й на коліна стали.
Такого ще ніколи не бувало
Ніде за всю історію Русі.
Але скорився Новгород і сів
Намісник княжий у Торжку отому.
Не встиг Семен вернутися додому,
Як новий князь литовський напосів
Можайськ князям смоленським повернути.
Але не взяв, лише посад спалив
Та й рать свою назад в Литву повів.
Але, щоби у програші не бути,
То брата Коріята у Орду
Послав, щоб на Семена надавити.
Дурний. Семен же не вилазив звідти
Та ще й грошима сипав по сліду.
Уже на троні Джанібек сидів,
Тож він велів литовців закувати
І у Москву Семенові віддати.
Семен тоді вже, врешті зрозумів,
Що рота так роззявити не в силах,
Щоб проковтнути навкруги усе.
Мир із Литвою більше принесе.
Тож Коріята із Москви пустили
Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
Рішив з Москвою поки замиритись,
А потім на діяння вже дивитись.
Семен, на таке дивлячись, радів,
Бо ж князь литовський дуже заважав
Йому сусідні землі підбирати.
А, коли Ольгерд захотів узяти
Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
Отож вони зробились свояки.
До речі, про жінок. Семен три рази
Жонатий був. Нижегородським князем
Просив княжни литовської руки.
Айгуста Гедимінівна йому
Аж двох синів та ще доньку родила.
Але сини і року не прожили.
Чума ж забрала скоро і саму.
Тоді ж княжну смоленську він узяв
Євпраксію. Що там між ними стало,
Але її до батька відіслали.
І року шлюб той не проіснував.
Марія – третя із його жінок,
Була тверська княжна. Йому родила
Аж чотирьох синів. Та ті прожили
Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
Чи то гріхи Семенові якісь?
Чи то прокляття того всього роду?
Дітей малих тих, безумовно, шкода,
Але без спадкоємців князь лишивсь.
Хоча на церкви грошей не жалів,
Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
Але й самого то не врятувало.
Теж на чуму зненацька захворів,
Як та гуляти стала по Москві.
Встиг заповіта, правда, написати,
Щоб все жоні Марії передати,
Бо ж в тої вже великий був живіт
І спадкоємець народитись мав.
Вона ж, коли Семена вже не стало,
Весь спадок його брату передала,
Який в Москві урешті князем й став.
Прожив Семен той небагато літ.
Усе перед ординцями стелився,
На всіх князів ізвисока дивився,
Напевно, мріяв покорити світ.
Але пішов і крихточки не взяв
Із того, що роками гріб під себе,
Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
Бог за гординю, мабуть, покарав.

Жив-був ото на світі цар один.
Не те, щоби царем був справжнім він,
Лиш президент та царські мав замашки.
Чим довше він у кріслі тім сидів,
Тим більше бути вже царем хотів
В своїй державі, яка звалась Рашка.
Уже й корона царська в нього є,
Але чогось у ній не достає.
Чого – він сам ще, поки що, не знає.
Отож шаманів всіх зібрать велів,
Що по лісах далеких наловив
Та і у них сердито так питає:
- Мені царем давно пора вже буть
Та якісь вищі сили не дають.
То починайте вже своє камлання.
Вмовляйте оті сили та грозіть,
Але мені корону піднесіть.
Інакше буде день для вас останній.
Й шамани ті за бубни узялись
І били в них, і, як дурні велись –
Підскакували, падали, скавчали,
Окурювали димом тронний зал,
Впадали разом в підсвідомий шал,
А закінчили і йому сказали:
- Корона царська в тебе дійсно є,
Але тризуба в ній не дістає.
А без тризуба – то вже не корона.
- А де ж узяти той тризуб мені?
Чи він в краях далеких, а чи ні?
Коли потрібно запрягати коней?
А ті йому: - Тризуб отой лежить
У землях недалеких та чужих.
Живуть там по-другому зовсім люди.
У них царів ніколи не було,
Їм непогано і без них жилось.
Отож тобі коритися не будуть.
Аби тризуб у них той відібрать,
Тобі велику силу треба мать,
Без неї їх тобі не покорити.
Лише коли здолаєш силу їх,
Коли поставиш на коліна всіх,
Отим тризубом зможеш володіти.
Цар виклика до себе генералів,
Які з жінками вдома воювали,
А на війні на справжній не були.
Зате у них лампаси і погони,
Аби лякати різні закордони
Одними лиш мундирами могли.
Та орденів всіляких повні груди.
Побачать й дивуватись будуть люди:
Війни нема – а в них іконостас.
Але ж по всьому видно, що «герої».
Такі не налякаються війною
І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
Велів усім їм грошей не жаліти,
І зброю найновішу наробити,
Аби такої ще ніхто не мав.
- Мені потрібні танки і ракети!..
А вони чують – дачі і банкети.
Тож кожен лантух грошей собі взяв
Та й подалися гроші ті ділити,
Щоб іще краще, аніж досі жити.
Хоч щось-таки на військо віддали.
А ті, що менші, теж собі украли,
Бо чим же вони гірші генералів,
А вже найменші копійки взяли
І стали із фанери щось ладнати,
Щоб було що цареві показати.
Кому-кому – а їм відповідать.
А оті всі хвалені генерали
Один поперед одного кричали:
- Аналогів не буде зброя мать!
Тим часом, виклика цар генералів,
Які таємно в нього воювали
Та теж говорить грошей не жаліть,
А дух усіх сусідів підривати,
Іуд всіляких поміж них шукати,
Аби устої їхні розвалить.
Хай продають усіх там і купляють.
Хай зброю продадуть і не збирають,
Перегризуться між собою хай.
Тоді їх легше буде підкорити
Та у свої тенета заманити
Та звоювати незалежний край.
Ті генерали також гроші взя́ли,
Кишені, торби чимскоріш напхали,
Що залишилось – то передали
Отим уже відомим їм Іудам,
Яких буває чималенько всюди.
Ті теж собі ті гроші узяли.
А уже й скоро відрапортували,
Що зброю всю уже попродавали.
І то все правда істинна була,
Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
Зиск особистий з того всього мали.
А далі вже брехня одна пішла,
Що тут у них прихильники усюди,
І квітами усіх стрічати будуть.
Хоч де тризуб – сказати не змогли.
Мабуть, далеко десь його ховають,
Оті, хто цим народом управляє.
Хоча Іуди й у «верхах» були.
А цар збира ще й третіх генералів,
Які лиш язиками воювали,
Брехню по всьому світові несли.
Велів також їм грошей не жаліти,
Народ підвладний зовсім задурити,
Щоб на війну ті з радістю ішли.
А ще сусідів в оборот узя́ли
Та «мишебраття» тільки й називали,
Аби вони повірили тоді.
По світу ж брехню отаку пустити,
Що у столиці там сидять бандити,
Які народ тримають у нужді.
Й ті лантухи з грошима прихопили,
По всьому світу вілли накупили
І такий «вой» на радощах зняли.
І про нацистів без кінця городять,
Які пожити не дають народу.
Перебрехати Геббельса змогли.
А що, як язиками теліпати,
То вам не цеглу у руках тягати.
Встигай для того рота відкривать.
Сім мішків вовни з гречки наказали,
Вже, що казали, і самі не знали.
Та треба х було гроші відроблять.
І от, здається, все уже готове.
Стоять солдати, зброя у них нова.
Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
Аналогів і справді їм немає,
Таке на брухт давно вже викидають –
Від тих «сучасних» танків до ракет.
Але цареві хто про те розкаже?
Йому одне щось, може і покажуть,
Що встигли на ті гроші сотворить.
А усе інше – горобців лякати.
Таким ніхто не буде воювати.
А як горить? Ох, як воно горить!
Щоби дружити з ними захотіли,
Найперші то ракети полетіли
І пролилась від них найперша кров.
Тоді уже ударили гармати
Аби привіти царські передати,
Та царську донести до них любов.
І перейшли кордони «мишебраття»
Та все якісь калмики та буряти.
Які з них браття? Техніка іде.
«Аналоговонєтні» танки їдуть
І такі ж самі БеТееРи слідом.
Десь там парад вже за три дні їх жде.
І літаки летять з самого ранку,
«Аналоговонєтні», як і танки,
Скидають бомби дружні на людей.
І всі на квіти радісно чекають
Та ще привітні посмішки шукають,
Але не бачать їх чомусь ніде.
Летять лише гранати замість квітів
І «джавеліни» бухають сердито,
Яскраво з того техніка горить.
І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
Що «невразливі» їх оголосили,
І ті летять на землю аж димить.
А «мишебраття» пхають носа всюди
І бачать, як живуть на світі люди,
Не у багнюці, як вони живуть.
Отож у торби пхати заходились,
Все, що би їм удома пригодилось.
А їм усе згодиться, що знайдуть.
А їх, тим часом, тисячами косять.
Вже, навіть з поля бою не виносять.
Вони не треба були і живі.
А мертві і подавно не потрібні.
Бо це ж платити гроші треба рідним.
А ті теж багатіють на крові.
Радіють, що убили сина, брата,
Тепер кредити можна віддавати
Чи «Жигулі» омріяні купить.
А їм з екранів, із газет постійно
Кричать, що уже ворог на колінах,
Одне зусилля й перемоги мить.
Хоч генерали радісно й лопочуть,
Царя, напевно одурити хочуть.
- Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
А що сказати, як біля столиці
Їм вже добряче врізали по пиці.
Нічим не краще й на других фронтах.
- Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
Заради примхи царської вмирати.
Вже перерили все, що зайняли.
Але тризуба, як на зло, немає.
Чи то не там вони його шукають?
Якось одного у полон взяли.
І довго у катівні катували,
Сказати про тризуб той вимагали.
А він лише сміявся їм в лице:
- Ви про тризуб той хочете узнати?
Та я, одначе, можу розказати
Лише цареві вашому про це.
Ті до царя везуть його таємно,
Який сидить у бункері своєму.
Злякавсь, напевно, власної війни.
Сидить, як щур, нікого не пускає,
Бо кожного за ворога вважає.
Та не стерпів із тої новини:
- Ведіть негайно! – Привели солдата
Побитого, не зломленого катом.
- Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
Ми уже все, де можна перерили,
Але ніде тризуба не зустріли.
Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
- Та, просто, ти не там його шукаєш.
Тризуб той кожен українець має.
- І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
- А покажи. Я подивитись маю!
А той у себе груди розкриває
Й тризуб зі свого серця дістає.
- Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
І так легенько той тризуб кидає.
Він золотом на сонці заблищав.
Царя того у саме серце вразив
І той крізь землю проваливсь одразу
Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
Коли таке уздріли генерали,
То у штани свої понакладали.
Миттєво ту закінчили війну.
Злякались,що, як скільки є тризубів,
То їх усіх чекає скоро згуба.
Та на царя поклали всю вину.
Мовляв, не знали, того не бажали,
Робили шкоду скільки сили мали,
Царя отим в оману увели.
Та, все одно тих генералів клятих
Відправили тоді тайгу рубати,
Щоб більше війн почати не могли.
А Рашка на шматочки розлетілась,
Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
Багатствами став кожен користати,
Які царю мав перше віддавати.
І кожен будував життя своє.

По смерті брата на московський стіл
Брат його менший по закону сів.
Його Іваном Калитою звали.
Давно була історія ота.
Ніхто не знає, чому Калита,
Тож різне про те прозвисько казали.
Бо ж калита – то торба із грошима,
Іван, казали, аж трусивсь над ними.
Хоча москаль і це перебрехав.
Мовляв, ходив він з торбою отою
Між жебраками рідною Москвою
І милостиню щедро роздавав.
Ага, діждешся милості від нього.
На трон Москви сідав він не для того,
Щоб гроші на всі боки роздавать.
Для того скрині у підвалах повні –
Не крадені, зароблені, законні.
Він їх любив складать, складать, складать.
Як став московським князем після брата,
То заходився думати-гадати,
Як до Москви ярлик знов повернуть.
Бо ж грошей з того може більше стати.
З народу можна й більше назбирати.
Про себе ж як любимого забуть?
Щоби в Москві міцніш було сидіти,
Митрополита зміг переманити,
Який у Володимирі сидів.
А де митрополит, там центр віри.
А чому не Москва, а Володимир?
Нехай би паству із Москви глядів.
А сам тим часом все на Тверь дивився,
Чекав, щоб князь Великий помилився
І він тоді зіграє роль свою.
І дочекався… Як Щелкан наїхав
У Тверь з ордою та накоїв лиха.
Народ озлобивсь, з криком: «Наших б’ють!»
Накинулись, татар усіх побили,
Над людом щоб знущатися не сміли.
Хто зна, яка причина дій таких.
Чи то Москва підмовила Щелкана,
Чи московіти у Твері старанно
Проти татар підбурювали всіх.
Іван, дізнавшись, на коня і, звісно,
В Орду, щоб першим донести ті вісті.
Та ще й прикрасив – справжній московіт.
Почувши те, Узбек велів збирати
Орду, на Тверь якнайскоріш рушати,
Щоби зухвальців покарать, як слід.
Іванові ж за службу його вірну,
Ярлик надав і ту орду довірив,
А там півсотні тисяч розбишак.
Велів в Твері нікого не жаліти,
А князя з усім виводком схопити.
Він сам подума – покарати як.
Привів орду Іван на батьківщину
І проти всіх, кого вважав він винним,
Тих розбишак негайно посилав.
По землях усіх недругів пройшовся.
Хто би з ордою тою поборовся?
Дивився всяк зі страхом і мовчав.
А вже, як до тверських земель дістались,
То вже там люду бідному досталось.
А ще ж не забувайте, що зима.
Спалили все татари, що зустріли,
І Тверь і Кашин дощенту згоріли.
Народ нещасний прихистку не мав.
Сам тверський князь у Новгород подався.
Не прийняли – у Пскові заховався.
Іван і там його хотів дістать.
Тож довелося до Литви тікати.
Іван поклявся все одно дістати
Аби за свої кривди покарать.
А сам тим часом хитрістю й обманом
Зробився в краї ледь не першим паном,
Збирав дани́ну іменем Орди.
Туди копійку і собі так само.
Із землями обходився, як з крамом,
Своє князівство розширяв, плодив.
Як тільки хто надума опиратись,
То він до хана почина збиратись,
Мовляв, орду поїду, приведу.
Кому ж охота від орди страждати,
Тут хоч-не-хоч, доводиться віддати,
Аби лиш не потрапити в біду.
В Орду він їздив ледве не щороку,
Давав дарунки щедрі на всі боки.
Не за свої ж, зароблені купляв.
Нашіптував, оббріхував, жалівся,
Якщо на когось за непослух злився.
Отак в Орді своїм поволі став.
Коли вважав, що витратив багато,
То думав, як би в кого що забрати.
Й вигадував і, звісно, відбирав.
Якось він їхав із Орди і думав,
Як повернути витрачені суми,
Де іще взяти грошики й згадав,
Що в Новгороді срібло є закамське.
І його настрій в одну мить піднявся.
Велів, щоб його Новгород віддав.
А, коли той не згодився віддати,
То на міста узявся нападати,
Хоча для того приводу не мав.
Єдиний його привід – я так хочу.
І довго людям голову морочив,
Поки ті розізлились не на жарт
І до Литви за поміччю звернулись.
Там, зрозуміло хутко відгукнулись.
Кому ж не треба такий ласий шмат?
Тим часом доньки підросли в Івана,
Зятів для себе вибирав старанно,
У Ярослав і у Ростов віддав.
Зяті у всім покірні були йому,
Тож він там вівся, як у себе вдома
І дозволу ні в кого не питав.
Другі князі теж мовчки потерпали,
Коли їх княжі слуги оббирали,
Боялися, що приведе орду.
А слуги княжі велись, як ординці,
Міг і боярин заробить по пиці
І часто були палиці в ходу.
Як вівся князь, так само і холопи
І кожен князю та й собі прихопить.
Тож багатіла, ширилась Москва.
З усіх земель до неї потяглися
Ті, хто шукали, де би поживиться.
А князь таким і прихисток давав.
Із них завжди прислужники чудові,
Вони проллють для князя море крові
І догола роздягнуть увесь край.
Бо їм же перше вислужитись треба,
Роби, що кажуть і нічим не гребуй
Тоді і княжі милості приймай.
Не все, щоправда, було так погано
За час правління Калити Івана.
Монголи перестали заглядать.
Бо данину в Орду возив він справно,
І подарунки роздавав старанно,
Навіщо його дарма дратувать.
Розбійників з шляхів порозганяли,
Купці себе спокійно почували,
Тому товари до Москви везли.
А князю з того щось перепадає
І він у скрині у свої складає,
Які і так повнісінькі були.
На гроші ті не те, що там манатки,
Міста він цілі взявся купувати –
Он, Білозерськ чи Галич, Углич взять -
Князі у скруті продали Івану.
Прибуток для Івана непоганий.
А скільки сіл вдалося накуплять
В чужому краї. Там своїх посадить,
Вони і будуть ворохобить, гадить
Аби своєму князю догодить.
Дивись, можливо пізно або рано
Уже його позвуть: «Прийди, Іване!»
Він прийде й буде краєм володіть.
Чиї то землі, навіть не спитає,
Бо він докупи землі всі збирає,
Які колись належали Русі.
Тож задля того ладен кров пролити
І половину люду перебити,
А, як незгодні, то, мабуть, і всіх.
Усе іде,здається, так, як хоче,
Князі облесно зазирають в очі.
Та тут, не знати звідки і біда.
Тверський втікач надумав повернутись,
Аби за ханським прощенням звернутись.
Митрополит благословення дав.
Хоча Іван на краще сподівався
Та хан до Александра не чіплявся
І всі провини князеві простив.
Та Тверь йому вернув у управління.
Іван від тої вістки став аж синій.
А що, як той в Орді наговорив
На нього? Ввійде ханові в довіру.
В Орду потрібно їхати допіру!
Бо той Івану пригадає все –
Усі його злодійства і обмани,
Які він так приховує старанно.
Від думки тої князя аж трясе.
Це йому можна тільки так чинити –
Брехати, убивати, полонити.
А усім іншим то робити зась.
Бо ж він мету високу дуже має,
Заради неї бреше і вбиває.
Для того і живе московський князь.
Зібрався хутко та набрав дарунків.
Склав на вози усього цілі клунки.
Поїхав сам, синів своїх повіз,
Як вірних слуг майбутніх показати.
Такого встиг при тому наказати
На Александра. Хан так розізливсь.
«А я йому довірився! Дарма!
Тепер проще́ння вже йому нема!»
Велів в Орду знов Александра звати.
Той сина свого перед тим послав,
А далі й сам на лодії уплав.
А вітер, кажуть, не хотів пускати.
Він уперед, а той жене назад,
Неначе доля його не пускає.
Та князь назад у Тверь не повертає.
І припливли. Та хан йому не рад.
Звершився суд, приїхали кати
І Александра, й сина його вбили
І голови на палі настромили.
Тіла ж дали додому відвезти.
Іван же з того дуже порадів.
Велів в Твері з дзвінниці дзвона зняти,
Тепер в Москві ним будуть калатати,
Принизив Тверь ненависну тоді.
Тверь занепала, а Москва зроста.
Біднішали навколишні міста,
Але Москва на тому багатіла.
Іван дубовий Кремль побудував
Та зводити собори й церкви став.
Та то вже для душі, а не для тіла.
Як батько - все замолював гріхи,
Не відмовлявсь від намірів лихих,
Тож думав, що замолиться, проститься.
Надіявся, що смерть переживе,
Ще скринь собі зі сріблом наживе,
Як буде у церквах отих молиться.
На Новгород все заздро поглядав.
От, коли б він всі ті багатства мав,
Раз кілька вже збирався воювати.
Та на заваді щось весь час було,
До Новгорода так і не дійшло.
Бо на Смоленськ війська прийшлось послати.
Іван же сам, щоправда, не пішов,
Якусь відмовку для того знайшов,
Хоча князі й московська рать ходили.
Смоленськ вони, щоправда не взяли,
Не солоно сьорбавши і прийшли,
Лише людей в поході загубили.
Знов Новгород у нього на умі.
Пора збиратись, вже кінець зимі.
Та Бог, напевно вирішив – доволі.
Якась хвороба причепилась враз
Й прийшов Івану його смертний час.
Не зміг він відкупитися від долі.
Які князі, така й Москва була,
Брехнею і облудою росла,
Хапала все, що в руки потрапляло.
Життя її сусідам не було,
Усе в Москву та до Москви тягло.
А їй було все мало, мало, мало.

По смерті батька, всівшись у Москві,
Крутив постійно Юрій в голові,
Якби йому Великим князем стати.
А тут якраз Андрій тверський помер.
Хто ж буде в Володимирі тепер?
Таке питання ханові рішати.
Найбільше прав тверський Михайло мав,
Він у Орду за ярликом помчав.
Та Юрій і собі туди намиливсь.
Так вже кортіло той ярлик вхопить,
Немов без нього в світі не прожить,
Хоча усі супроти ополчились.
Казали по дорозі – зупинись,
Не по закону хочеш - відступись
Але ж москаль, ну, що із нього взяти.
«Та я,- говорить,- їду просто так,
Не по ярлик». Надіявся, однак,
Бо на закон йому з гори плювати.
Орда свою політику вела,
Законність їй до ліхтаря була,
Аби лиш вчасно данину давали.
Хто більше данини наобіцяв,
Отой ярлик від хана і тримав.
Тверь якраз більше і пообіцяла.
Тож Юрій лише облизня зловив
Та думку не прогнав із голови,
Почав Михайлу капості робити.
То зворохобить Новгород, чи там
Князів підбурить, збеленить міста,
Щоб данину Михайлу не платити.
Той Юрію й до совісті взивав,
Й Москву два рази з військом штурмував.
Дарма старався – той уперся рогом.
Про те, що хан орду прислати міг
І покарати за непослух всіх –
Для Юрія не значило нічого.
Ще як вернувся злий він із Орди,
То злість свою на всіх зганяв, ходив.
Згадав, що князь рязанський у темниці.
Його ще батько хитрістю схопив.
Тепер синок скарати повелів,
Проливши кров невинну у столиці.
Тоді Михайло хану й пожалівсь,
Той Юрію приїхати велів
Аби за всі провини покарати.
Відмовитися Юрій не посмів,
Мерщій до хана в ставку прилетів,
Покірного став перед ханом грати.
Два роки Юрій у Орді прожив,
До хана підлизатися зумів,
Мовляв, такий він білий та пухнастий,
Що хан Узбек від того аж розтав,
Сестру Кончаку в жони йому дав.
І привалило Юрійові щастя.
Бо до сестри хан дав іще й ярлик.
Зять – не чужий же, звісно, чоловік.
Тепер вже можна й до Москви вертати.
Хоча, в яку Москву? Тепер же він
Великий князь. Узяв татар загін
Із Кавгадиєм - другом своїм клятим
Та і до Володимира помчав,
Де князь Великий і сидіти мав.
Михайло, хоч і жаль втрачати місце,
Погодився, щоб кров не проливать,
Свою столицю Юрію віддать,
А сам до Твері повернувся, звісно.
Та мало було Юрію того,
Хотів скарати врешті-решт його,
Бо ж був таким злопам’ятним, одначе.
Тож новгородців знов підговорив,
Взяв суздальців, орду та і повів
На Тверь. Хай непокірний ще поплаче.
Дійшли вони ледь не під Тверь саму,
Позаду все у трупах і диму.
Зосталось разом вдарити на місто.
Та новгородцям совість не дала
Супроти Твері учинити зла,
Тож розвернули скоро своє військо.
Як тільки Юрій про таке узнав,
Орду за ними й суздальців погнав.
Про те Михайлу взнати удалося.
Він раптом біля Бортнєва напав
І Юрієве військо розметав
Так, що тому втікати довелося.
Чимало його ратників лягло,
Ще більше у полон у Тверь пішло.
Дружину й ту на полі бою кинув.
Вона в Твері полонена жила,
Де незабаром смерть її знайшла,
З якоїсь загадкової причини.
Михайло, звісно, добре розумів,
Що викликає тим ординський гнів.
Із Юрієм хотів був замиритись.
Та Юрія ще більше розізлив,
Той посланця в Москву тверського вбив
Й помчав до хана у Орду жалітись.
В Орді він соплі й сльози витирав,
Михайла покарати вимагав,
Бо той, мовляв, убив його кохану.
Хан,звісно, розізлився за сестру,
Сказав: «На порох клятого зітру!»
Велів прибути до свойого стану.
Михайло знав, що там його чека,
Та, все одно, від смерті не втікав.
Хоча і діти, і народ просили.
Та ж не поїде – на орду чекай,
Вона ж тоді сплюндрує увесь край,
А то було вже понад його сили.
В Орді на суд на ханський він попав,
Там Юрій іще більше оббрехав,
А Кавгадий піддакував постійно.
Хан врешті смертний вирок підписав,
А Юрій вже людей своїх послав,
З Михайлом щоб покінчити надійно.
Ті довго били й мучили його,
Поки, нарешті, досягли свого
Та й кинули скривавленеє тіло.
Що вже до чого дикий Кавгадий
Сказав: «Що робиш? Та ж то дядько твій!»
Тоді уже Михайла спорядили,
Забрали сина, що в Орді сидів,
Бояр тверських полоном і тоді
У Володимир стольний подалися.
Там Юрій знов на трон Великий сів,
А брату їхать в Новгород велів.
З Михайла тілом, наче звір повівся.
Коли про смерть Твері дістались вісті,
То плакало за князем все князівство,
Бо ж добрим був, і справедливим був.
Просили всі, щоб тіло їм віддали
Аби його належно поховали
Та Юрій, наче тих прохань не чув.
Ну, вбив, так хоч над тілом не знущайся,
На Божий суд тепер вже сподівайся.
Так ні, уперся та й не віддає.
Аж цілий рік вигадував щось з того,
Хотів, щоб усі кланялися в ноги,
Поки таки не вигавкав своє.
Весь люд на нього, звісно, розізлився
За те, як він не по-людськи повівся.
А ще ж у князя і сини були.
Вони помститись врешті обіцяли
І, зрозуміло, всі підстави мали.
А особливо був найстарший злим -
Дмитро, якого звали Грізні Очі.
Свого ножа на лиходія точить
Та іще інших проти намовля.
А їх не треба, мабуть й намовляти.
Тут Юрій взявся данину збирати.
А з чого, як збідніла вже земля?
Ростов піднявся, не хотів платити,
Прийшлося йти та військом придушити.
А ще й татари внадились якраз.
Усе ж вдалося данину зібрати
Та Юрій, замість того, щоб віддати
Татарам, розвернувся і подавсь
До свого брата в Новгород з грошима.
Не захотів, бач, розлучатись з ними.
Жадоба його врешті довела.
Монголи – ті могли простить багато,
Але тому, хто тільки справно платить.
Отож Орда розлючена була.
Отим Дмитро одразу ж скористався
І до Узбека у Орду подався,
Де все про підлість князя розповів.
Узбек озлився, зажадавши крові,
Ярлик князівський передав Дмитрові
І привести негідника велів.
Той в Новгороді поки верховодив,
Ходив супроти шведів у походи,
Говорять, ще й Орєшек заснував.
Ходив на Устюг устюжан карати,
Щоб Новгород не сміли зачіпати…
Та голову він як би не ховав,
Мов страус – слід додому повертати.
Та годі в хана милості чекати.
Потрібно лише їхати в Орду,
Щоб там самому з ханом домовлятись,
На прощення можливе сподіватись.
Придумав виправдання на ходу,
Що данину він не украв у хана,
А тверський князь її забрав обманом.
Тож винен він, карати слід його.
Дмитро ж довідавсь, що він замишляє
Й собі в Орду до хана шлях тримає,
Щоб покарати підлого того.
І так вже сталось, що вони зустрілись,
За свої шаблі миттю ухопились.
Та Божий присуд за Дмитра стояв.
Якраз через сім років після вбивства,
Меч правосуддя над проклятим звівся.
Порубаний, на землю він упав.
Отож Дмитро за батька смерть помстився.
Узбек, щоправда з того розлютився,
Бо суд в Орді міг лише він вершить.
Дмитра монголи хутко пов’язали,
А через рік на смерть і покарали.
Хоч молодий, йому б ще жить та жить.
Отак через одну якусь падлюку
Прийняли батько й син смертельні муки.
Невільні жертви підлої брехні.
Та москалі інакше і не вміють,
Вони завжди підступно, підло діють,
Бо проти всіх постійно на війні.

Іще зовсі́м маленьким був Данило,
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.

Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
То – знаменитий Невський Олександр,
З яким ще й досі носяться сусіди.
Яким же був «героєм» отой кадр,
З якого й почалися наші біди.
Так, не дивуйтесь, адже саме він
Поміг монголам край свій покорити.
З-за нього Русь не піднялась з колін
Й ханам монгольським мусила служити.
Щоб зрозуміти, що то за один,
Потрібно, щоб життя його ми знали.
Поглянути, що зміг зробити він,
А що йому пізніше приписали.
Тож він у Переяславі родивсь,
Не в нашому, в Залісському. А батько
У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
Великим князем. Перспектив багато
У хлопця у амбітного було.
У Новгород на князя посадили.
Коли вогнем монгольське військо йшло,
Ні він, ні батько опір не чинили.
Вклонився батько ханові до ніг
І став монголам вірою служити.
Незгодних придушити допоміг
Та й жив собі доволі вільно й сито.
Своїх синів князями посадив
В північних землях. Олександра, звісно
У Новгород той самий відрядив,
Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
Улітку в двісті сороковий рік
Якіїсь шведи «в гості» завітали.
Було їх більше сотні чоловік,
Вони човнами до Неви пристали.
Чого хотіли – хто там його зна.
А в Олександра кулаки чесались.
Тож він дружину всю свою підняв
Й вони зненацька на «гостей» напались.
Побили тих, що ледве утекли.
Сам Олександр Біргера поранив.
За то ім’я і Невського дали.
Щоправда, як поглянути старанно.
То шведи не тікали взагалі,
А мертвих своїх тут же поховали,
Вночі аж в свої сіли кораблі
Та і Невою в Швецію погнали.
І Біргера там зовсім не було.
І Невським не за те його прозвали.
Там йому землю віче надало
Понад Невою, тож і Невські стали
І він, й потомки, що були, його.
Та гонору було з тієї бійки,
Що й Новгород не витримав того,
Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
Отож, він в Переяславі засів.
Та ненадовго. Узялись тевтони,
Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
Під Новгородом шастають загони.
Взялась на вічі галаслива чернь
Вернути Олександра вимагати.
І от він повертається іще
Аби тевтонам гідну відсіч дати.
Звільнили Псков , на захід подались.
А вже надворі березень кінчався
Тут близько і тевтони узялись,
З якими князь і битися зібрався.
Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
Того донині вже ніхто не знає.
Про геніальність верещать одні,
Другі на факти глянуть закликають.
А факти, воно, звісно, вперта річ.
Де в квітні лід такий товстенний взяти,
Щоби десятки тисяч віч-на-віч
Він міг би в колотнечі утрима́ти?
В літописах хтось битву ту згадав,
Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
Тевтонів вбитих хтось нарахував
Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
І що із того правда, що – брехня?
Можливо й була бійка невелика.
А хтось із того «хвилі» розганя,
Щоби зробить «достойним» чоловіка.
Чернь «перемогу» таку роздула ту,
Аби боярам тільки насолити,
Що кланялися князю за версту
Й не сміли проти й слова говорити.
Отак і правив, на Литву ходив,
Розбив литовське військо під Усвятом…
А татечко діла свої рядив,
Аби Великим князем знову стати.
Для цього їздив в Золоту Орду,
Та кланявся Батиєві у ноги.
Такі завжди господаря знайдуть,
Якщо й не буде навкруги нікого.
Синок далеко також не відстав,
В Орді з синком Батиєвим зійшовся
І, навіть «братом» Сартакові став.
То він отак з монголами боровся.
А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
Комусь, напевно перейшов дорогу.
В Каракорум за викликом попхавсь,
Де й отруїли незабаром йо́го.
Сів на столі його брат Святослав,
Став землі дітям брата роздавати.
Тверь Олександру в князювання дав,
Бери, живи – чого іще бажати.
Та ж «кодло» Ярославове було
Готове й дядька в землю закопати.
Не слухалось, інтриги розвело.
Михайло ж Хоробрит зумів напасти
І вигнати з Владимира того.
А сам на стіл Владимирський усівся.
А Олександр думає – чого
Не я? І на коня свого вхопився
Й подався чимскоріше у Орду,
А далі вже і до Каракоруму,
Придумуючи підлість на ходу.
Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
Там регентші навішавши «лапші»
(Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
Просити став князівство до душі,
«Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
Ярлик на Київ та йому дала.
Він був би радий. Та Андрія- брата
Вона на стіл Владимирський звела.
Тож заздрощів було - не передати.
Що йому Київ після того, як,
Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
А Батий слідом потоптався так,
Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
Тож в Києві сидіти не хотів,
А думав, як би брата обібрати.
І стрілася Фортуна на путі,
Вдалося таємниці брата взнати.
Той на дочці Данила одруживсь,
Що в Галичі сидів, то з тестем разом
Проти монголів, наче, зговоривсь.
І Олександр на коня одразу
І до Батия. Так, мовляв, і так.
І данину той, несповна, бач, платить,
І не мав права на той стіл ніяк,
Ще й на монголів став князів збирати.
Батий озлився, темників позвав.
Велів Куремсі Галич попалити,
Орду Неврюя Олександру дав,
Щоб той міг добре братові помстити.
І той помстив. Зустрілися вони
Десь попід Переяславом, зійшлися.
Неврюй ордою край заполонив,
Хоча Андрій із військом добре бився.
Але побила військо те орда,
Андрій сам мусив в Швецію тікати.
А по Заліссю знов пройшла біда,
Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
Міста палити. Олександру то
Хіба що радість принесло. Діждався!
Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
Тож недарма в Орду весь час мотався.
Усівшись, врешті на той княжий стіл,
Собі він іще й Новгород залишив,
Бо ж почувався нині повним сил
Та мав монголам слугувати лише.
Сиділось непогано так йому,
Бо ж хан Батий його за свого має,
Сартака, що наслідує тому,
Він, взагалі то, братом називає.
Роби, що хочеш, данину плати
І не бери у голову дурного.
Але помер вже скоро хан Батий,
А дядько рідний Сартака отого
Прирізав та і ханом, врешті, став.
Його прихильність треба заслужити.
А той якраз чисельників прислав,
Населення у краї полічити.
Монголи, хоч і дикий мали вид,
Порядок поміж підданих тримали.
Це уже вдруге за десяток літ
Своїх рабів – холопів рахували.
Бо ж треба знати, скільки є живих,
І скільки має князь в Орду сплатити.
А, як не знати зовсім, скільки їх,
То й князь (звичайно) може одурити.
В Заліссі то вже звичкою було
І люди лише ремствували тихо.
Але монголам в голову прийшло,
Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
Населення також порахувать
І данину, як з підданих здирати.
Їм Новгород не вийшло звоювать,
Тож і підстав не мали рахувати.
І збунтувався новгородський люд:
Чого ми маєм під орду лягати.
Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
Тоді і зможуть всіх переписати.
А в Новгороді князем був Василь –
Син Олександра. Батьку не скорився.
Прийшлось докласти максимум зусиль,
Ледь Олександр з того не сказився.
Та Новгород зумів так залякать
І своїм військом та іще й ордою,
Що мусили чисельників пускать,
Змиритися урешті-решт з бідою.
Василь від батька був до Пскова втік,
Сказав: не буде батькові коритись,
Бо той в окови вільний люд прирік,
Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
Свій перепис монголи провели
Під наглядом князівської дружини.
А новгородці що зробить могли,
Як князь не пожалів і свого сина.
Із Пскова його вивезти велів
Під вартою до Суздаля відправить.
А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
Віддав катам, а ті взялися «править» -
Тим очі повиймали,тим носи
Повідрізали, щоби страх пустити.
Град вільний по свободі голосив
Тихцем собі. А що ще мав робити,
Як князь, що мав би волю захищать,
Привів орду свободу ту забрати?
Та силою не спромоглася взять,
Тож підлістю прийшов князь помагати.
Попроклинали князя та й по всім,
З ординським ігом мусили змиритись.
За зброю братись не хотілось їм,
Із часом, може, зможуть відкупитись.
А Олександр гордий повернув
У стольний град спокійно князювати.
Один, другий, рік п’ятий проминув,
В Орді почав неспокій наступати.
Щось Берке з Хубілаєм не вділив
( А той якраз сидів в Каракорумі),
Тож Берке князю їхати велів
В Орду до нього «проти хана думать».
Весь майже рік у Берке він пробув,
Таскавсь за ним полями і степами,
Уже і хворість восени відчув,
Але боявсь сказати хану прямо,
Щоб той на нього не озливсь, бува.
Нарешті, хану князь обрид, напевно
Велів, хай до Залісся відбува
Та далі нехай служить йому ревно.
Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
Зовсім йому в путі погано стало
І десь на Волзі в місті Городці
Вже його смерть нагальна піджидала.
Чи отруїли у Орді його
За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
Ми нині вже не взнаємо того.
Багато хто зустрів ту вістку радо.
Брат Ярослав великим князем став,
Сини батьківські землі розділили.
Той в Городець, тому – Переяслав:
Москва ж забита меншому Данилу.
З Данила того і Москва пішла,
Бо ж в батечка багато зміг набратись,
Як пхатись до Великого стола,
Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.

Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
Як військовий, одразу причину того зрозумів.
Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
«Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
…І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
Як по звукам судить, то немає нічого нового:
Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
Та удари глухі від пороків, що їх притягли
Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
То велася орда попід стіни себе досить кволо,
А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
«Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
Досягали чутки, як чинила розправу вона
Над народами там – над аланами і кипчаками.
І все ближче сюди наближалась проклята війна.
Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
А уже восени впав Чернігів і землі навколо
Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
Наче й місто величне, та як же його захистити,
Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
Попалили усе, щоби ворогу менше було.
Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
Десь латали дірки після диких погромів отих.
Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
Тож великих надій не було в воєводи на них.
Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
І тоді порятує славне місто із тої біди.
Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
І пробитися годі крізь лави отої орди.
Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
Тож пороки взялись будувати монголи для того,
Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
І орда заволала, торжество у тім крику було.
«Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
На руїнах стіни вої збити монголів старались,
А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
Не так просто було пробиватися далі монголам.
Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
І від крові людської робилися зовсім слизькі.
Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
Темрява розділила до світання усіх ворогів.
Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
Але тій пелені опиратися довго не зміг.
…І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
- Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!

В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.

Безмежний степ, без краю і кінця,
Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
Бо кожен день від краю і до краю
Його в своїх набігах облітає,
Зна його ріки всі і озерця.
Він тут володар. Хоче – наведе
Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
Що геть жовтіють трави всі і квіти.
І важко віднайти води попити.
А сам в байраку заховавсь і жде.
Блукають степом цілі табуни
Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
Орли із висоти свого польоту
Все озирають ба́йдуже – а що там,
Чи не летять супутники війни –
Ті чорні круки, які звідкись знають,
Де скоро буде проливатись кров.
І їх ураз злетиться – будь здоров,
Аби в степу бенкетувати знов.
Та поки ще, здається їх немає.
Аж раптом сполошились табуни,
Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
Знялися звідкись круків чорні зграї.
Війна на степ, напевно насуває.
А степові не хочеться війни.

Летить орда, здіймає степом пил,
Він хмарою по сліду зостається.
Степ завмира, птах жоден не озветься.
Лиш круків зграя над ордою в’ється,
Очікуючи на кривавий стіл.
Попереду летить Хаджі-Гірей.
Бахмату волю дав, той добре знає,
Чого від нього саме хан чекає,
Копитами траву до ніг збиває
Та скоком перешкоди всі бере.
А хан тим часом думає своє.
Можливо, саме час йому згадати
Литовські землі, де ховався з татом,
Аби свої життя порятувати,
Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
Багато їх таких самих було –
Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
Як Едігей над Вітовтом взяв гору
Прибилися до князевого двору.
Там все його дитинство і пройшло.
В Орді ж неспокій увесь час тривав.
За трон поміж собою хани́ бились,
Вмирали часто, ледве тільки всілись.
Їх за віки багато наплодилось
І кожен думав, що він право мав.
В тій колотнечі гинула Орда.
Повсюди по степу біліли кості.
Суперники, мов тішачись від злості,
Рубали всіх. Тож вижити не просто
Було в той час. Аллах же йому дав
Можливість, щоби вижив він і жив.
Хаджі-Гірей був не простого роду.
Ще в час, коли були єдині орди,
Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
В Криму еміром предка посадив.
Його потомки й правили в Криму,
Хоч батькові його і не судилось.
Тоді Тимура військо нагодилось.
В Криму занадто гаряче зробилось,
В Литву й прийшлося утікать йому.
У колотнечі, що тоді велась,
Хаджі приймати участь довелося.
Отож він добре пам’ятає й досі
Падіння, злети, кличі стоголосі,
Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
В годину злету він у Крим вернувсь.
Та як вернувсь – він там не був до того –
В Литві розпочинав свої дороги.
Але то було радістю для нього,
Що він до батьківщини доторкнувсь.
Недовга, правда, радість та була.
Знов у Орді хани́ за трон зчепились
І вороги на троні опинились.
Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
В Криму. І воля їхньою була.
Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
Заледве став він у Криму еміром,
Накинувся на конкурентів звіром,
Які зостались у Криму допіру.
Хотів міцніше владу взять до рук.
Хаджі-Гірея і рідню його
Оголосив він ворогами. То́му
Хаджі тікати довелося з дому
Із меншим братом. Та Сеїду злому
Будь що потрібно досягти свого.
Тож по слідах помчався Айдер-бей
Аби криваву закінчити справу.
Домчали коні їх до переправи
Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
Лише водою порятуй себе.
І вони сміло кинулись в ріку,
Тримаючись за гриви своїх коней.
А тут уже на березі й погоня,
Вхопили луки, як самі не вгонять,
Здолають стріли відстань ще таку.
Посипалися стріли навкруги,
Гребуть нещасні, течію долають,
А стріли усе ближче долітають,
Вже свої жала у коня стромляють.
Де ще ті протилежні береги?
Кінь йде на дно, збиває течія.
Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
Віддав коня знесиленому хану.
Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
Слуги нема і брат кудись подівся,
На дні ріки, напевно опинився.
Хаджі тоді на той бік погрозив.
Тоді лише біль у спині відчув.
То дві стріли його таки догнали,
Встромили в його тіло свої жала,
Хоча смертельні рани не завда́ли,
Але й без того ледь живий він був.
Проте Аллаху тут же клятву дав,
Ті дві стріли із часом відомстити.
Він буде і настирливим, і спритним,
Плестиме сіті і нещадно бити
Там, де на нього ворог не чекав.
Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
Другу – для Намаганового юрту.
Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
Та він помститься і помститься люто,
Нехай би і життя на те поклав.
Знов довелося до Литви вертать.
Князь порадів, зустрів його, як рідний,
Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
Наставив його старостою в Ліді.
І став Хаджі великих змін чекать.

Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
Тоді в Криму в руїнах все лежало,
Купці сюди все рідше приїжджали,
Бо їм розбійні орди заважили.
Та то було усе рівно йому.
Та беїв те правління допекло.
Поки він на Айдера опирався,
Ніхто супроти стать не намагався,
Але, коли той в смертний одяг вбрався,
Ніщо вже їх спинити не могло.
Зібрались найвідоміші роди,
Порадились аби постановити:
Хаджі-Гірея треба запросити.
Він має право у шатрі сидіти
Еміра, як Менгу ще посадив.
Із роду він залишився один.
Тож посланці хутчій в Литву помчали.
Хаджі вони не довго умовляли,
Коритися родами слово дали.
Отак у Крим і повернувся він.
Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
Бо беям не зумів протистояти –
Хаджі зумів усі роди підняти
А сил в Сеїда було не багато,
Тож він тепер степами кочував.
Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
Столицю, де еміри всі сиділи,
Яким ще його предки володіли
І став потроху набирати сили,
Щоб розібратись із Сеїдом тим.

В степах Орда розвалювалась вже.
Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
Та його ханом мало хто вважає,
Коритися, тим більше, не бажає,
Готові ханство відібрать з ножем.
Відпав вже Крим, відпала і Казань,
Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
Теж незалежно вівся на ту пору,
Великим ханом одізвався скоро,
Бо ж відібрав собі «ордобазар».
Так прозивалась ставка кочова
З шатром, що тронним в них іменувалось.
Де би орда степами не шаталась,
Чиє шатро – ті і Великі звались.
Отож Сеїд собі шатро урвав
І став тоді Великим ханом він.
Хоча орди уже мав не багато,
Але на Крим став хижо позирати,
Хотів його собі назад забрати,
Чекав момент сприятливий - один.
Як на поживу на Литву дививсь,
Сторожу мріяв якось одурити
Аби ясиру нахапати звідти,
Продати десь та і забагатіти.
Отими часто мріями і грівсь.
Литовську щоб сторожу налякать,
Опудала на коней став саджати,
Мовляв, дивіться війська як багато.
Вдавалось часом і кордон прорвати,
І здобичі швиденько нахапать.
Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
А там лови його, як вітра в полі.
Встигав він шкоди наробить доволі,
Люд український опинявсь в неволі.
Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
Князь в поміч хана кримського просив
І той у степ з ордою відправлявся,
Розбійника зловити намагався.
Коли ловив, коли дарма ганявся.
Урешті-решт Сеїд Литву довів.
Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
Набрав ясиру, здобичі багато,
Багато сіл устиг поруйнувати
Й орду у степ обтяжену повів.
Почувши ледве новину оту,
Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
Велів нікому не жаліти коней…
Тепер от степом військо своє гонить,
Плекає помсту у душі святу.

Сторожа з балки скочила навстріч.
- Через Дніпро пройшли і зупинились.
Ясир, мабуть, ділити заходились
Та заодно і відпочити всілись.
Що ж, для орди в поході звісна річ.
Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
Але орда без слова зрозуміла,
Неначе птаха, крила розпустила
І на ворожий табір полетіла.
Сеїд іще і оком не змигнув,
Як їх уже притисли до води
І заходились голови рубати.
Орда взялася про «аман» волати.
Сеїду залишалось лиш втікати
На північ, замітаючи сліди.
Примчав, говорять в Київ, де його
Знайомі друзі-змовники пригріли.
Із людом щось татари не вділили,
Затіялася бійка, всіх схопили
Й доправили до князя до свого.
Сеїда той в темницю посадив
У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
Адже здобув на полі бою славу
Та ще й Аллах його нагородив,
Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
Одну із двох отих – «ордобазаром».
Хтось у Орді про теє лише марив.
Ввійшовши у шатро те незабаром,
Стер піт, який котився по чолу
І сів на трон…Тепер не просто хан
Якогось Криму – хан Орди всієї.
Тепер мав право управляти нею,
Обзавестись монетою своєю…
Не марево усе то, не обман.
Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
Литва та і Московія – васали,
Адже вони ярлик від хана мали
І данину щороку відправляли.
Ще від Яси заведено отак.

В той час Литва й Московія вели
Поміж собою спір за Україну:
Хто нею володітиме єдино.
То хан Великий вирішить повинен.
І от до Криму посланці прийшли
Від Казиміра, що в Литві сидів,
Аби ярлик у хана попросити,
І мати повне право володіти
І князеві, і потім його дітям
Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
І дав ярлик на Київщину їм,
І на Поділля, й на Чернігів дав,
Смоленщину і Брянщину додав,
Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
Все за Литвою закріпивши тим.

Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
Щоб у столиці, як належить, сісти.
У те кубло не захотілось лізти,
Вернувся у Кирим, у своє місто,
Бо там ще й з турком боротьбу вести.
В Криму тоді колонії були,
Де генуезці здавна ще засіли,
Вони торгівлю вести тут хотіли,
З торгівлі тої гарно багатіли…
Аж тут до Криму турки підійшли,
На те багатство зазіхати стали.
То покрутилися біля Керчі,
А то до Кафи підійшли вночі,
Напевно, місто страхом беручи.
Ескадра, врешті берега пристала.
Вже й ледь не нападати почали.
Всі генуезці в місті зачинились,
Вже турки і до штурму ополчились.
Аж тут Хаджі з ордою появились
І турки невдоволені пішли.
А хани й далі бились у Орді.
Помер один – сини його зчепились,
І довго орди сходились і бились,
Поки одна програла й відступилась
І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
Махмуд той був із роду Намаган –
Одного Чингізідова коліна.
Хаджі стрілу отому роду винен.
Знав, що колись зіткнутися повинен.
Але чекав терпляче кримський хан.
Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
Хаджі-Гірей не став його чекати,
Устиг уже орду свою зібрати
Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
Там на Дону орду його і стрів.
Ударив першим, та ударив так,
Що той Махмуд дав з поля бою драла.
Орда його здалась чи повтікала.
Хоч кримців також полягло немало,
Та він у битві переміг, однак.
Ті, хто Сеїда привели у Крим,
Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
Пускаючи у нього з братом стріли,
Своєю кров’ю помсту окропили.
Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.

Не пощастило з дзвонами Москві.
Дрібних багато, та ж царям бажалось,
Щоб іноземці з того дивувались,
Який великий має вона дзвін,
Бо ж ніде в світі більшого нема.
Тож і старались, іноземців звали,
Щоб ті все більші дзвони виливали.
Найперший клопіт Годунов з тим мав.
Більш тридцять тон, говорять, важив він
І дивував і розміром, й красою
Всіх, хто проходив вулицею тою
І мав чудовий, мелодійний дзвін.
Але пожежа знищила його,
Лише пів віку прослужив та й годі.
Цар Олексій звелів при тій нагоді
Відлити дзвона нового, свого.
І вже не тридцять, а сто тридцять тон.
Як дивувати – то вже дивувати.
По закордонах кинулись шукати
Майстрів, але не визвася ніхто.
Фальк, правда, брався, але за п’ять літ
Та мідь щоб з дзвона битого не брати.
Та ж для казни то зайвії витрати.
Взялись свої подивувати світ.
Рік запросили, мідь стару взяли
І, справді, скоро дзвін новий відли́ли.
Заледве на дзвіницю почепили…
Всі московіти в захваті були,
Бо ж дзвін лунав навколо на сім верст…
Недовго грати музиці вдалося.
Хтось гепнув билом – дзвін і розколовся,
Поставивши на всій роботі хрест.
Григор’єв взявся дзвін той перелить,
Був майстром, мабуть, він і непоганим.
Бо дзвін у нього вийшов досить гарним.
Недовго, правда, довелось висіть
Та дзвоном своїм радувать людей.
Упав той дзвін, хоча й не розколовся.
Зробити майстру якісно вдалося.
Але в Росії не знайшлось ніде
Того, хто б його знову почепив.
Більше десятка років і валявся.
Цар ходив мимо та перечіпався.
Урешті, знов повісити велів.
Та от біда – пожежа у Москві,
Вже котра місто дощенту спалила,
Дзвін той на землю знову повалила
І від удару розколовся він.
Пройшло відтоді майже тридцять літ.
Надумалась імператриця Анна,
Що було би і зовсім не погано
Чим-небудь їй подивувати світ.
І щоби пам’ять була на віки.
Отож зробити новий дзвін веліла,
І на те все грошей не пожаліла.
Щоб справді здивувати світ-таки,
Мав бути дзвін не менше двісті тон.
Одразу ж в закордони подалися,
Майстрів шукати кращих узялися.
Та знов на те не визвався ніхто.
Француз Жермен теж братися не став.
Відомий королівський був механік,
У справах тих людина не остання.
Бо ті слова лише як жарт сприйняв.
Даремно тільки витратили час,
Оббігали заледь не всі Європи.
Ніхто із тим не хоче мати клопіт.
Подумали: обійдемось без вас.
І відгукнулись власнії майстри,
Такі собі Моторін разом з сином.
Сказали, що другу роботу кинуть,
Щоб дзвін великий знов заговорив.
В них досвід був. Та дзвони ті малі.
А тут на двісті тон. Така громада!
Та за ту справу ухопились радо.
Все на «авось», як кажуть москалі.
Два роки на узгодження пішло.
Поки модель малесеньку зробили,
Поки кошторис врешті ухвалили…
Щоб менше міді вкрадено було,
Рішили тут же у Кремлі і лить.
Отож велику викопали яму,
Внизу решітку склали дерев’яну,
Взялися форму під той дзвін робить.
Зліпили форму, втрамбували грунт,
Металом щоб гарячим не розперло.
І, ледве піт тії роботи стерли,
Взялися печі будувати тут.
Чотири печі навкруги звели
І жолоби із каменю проклали,
Щоб із печей у форму витікало.
У церкві помолились й почали…
Все, наче, добре до пори ішло,
Але дві печі скоро розвалились
І мідь із них розплавлена десь ділась.
В дві інші печі склали, що було.
Але і ті ламатись почали.
Тож довелося плавку зупинити
І наново всі печі поробити.
Тут загорівся механізм, яким
Повинні були форму піднімати,
Коли уже готовий буде дзвін.
Палаючи, упав на форму він,
Злякалися, що може поламати.
Моторін-батько ледь те пережив,
Пояснення устиг ще написати
Із висновком – «мол, ми нє віновати»
А незабаром в Бозі упочив.
Син справу батька взявся довести.
Іще набрав помічників багато
І став, нарешті, дзвона виливати.
Як той у формі, накінец, застиг,
На нього барельєфи нанесли
І Олексія, і цариці Анни.
Виходило все, наче й непогано.
Та ледь із тим закінчили були,
Як і пожежа вчасно почалась.
Якась вдова десь свічку притулила.
Від того, кажуть, вся Москва згоріла.
На Трійцю та пожежа відбулась.
Мов Бог Москву за віщось покарав.
За «вавилонський» дзвін отой, можливо.
Для нас те все, по суті, не важливо.
Вся справа в тім, що той вогонь дістав
І до Кремля, де готувався дзвін.
Навіс над ним, казали, загорівся
Й на дзвін отой у яму завалився.
Аби від того не розплавивсь він,
Згори усе водою заливали.
Чи , може, то від перепадів тих,
Чи то від того, що він «впав» у ямі,
Пішов увесь дзвін тріщинами прямо,
Один шматок ще й відвалитись зміг.
Пішла уся робота «псу під хвіст»,
Хоча чого другого і чекати?
Надумали Європи здивувати?
Навіщо братись, як не маєш хист.
То ще не вся історія, однак.
Уклавши купу грошей і металу,
Той дзвін із ями піднімать не стали,
Хоч спробували – не змогли ніяк.
Це ж треба мати голову пусту,
Щоб до кінця все не прорахувати:
Коли із ями не змогли дістати,
То як підняти аж на висоту?
Сто років дзвін у ямі простояв.
Не вийшло – наплювали і забули.
Щоправда, як комусь цікаво було,
Спускався по драбині й розглядав.
Лиш, як минуло майже сотню літ,
Знайшовся,наче іноземний майстер,
Який дістати дзвін із ями взявся,
Щоб витягти, як кажуть, в білий світ.
І звався він, здається, Монферран.
Півроку він до того готувався.
Хоча підйом одразу і не вдався,
Але він доробив старий свій план,
Додав мотузок, блоків, во́ротів,
Бо ж заважким він видався, одначе.
І, врешті-таки виконав задачу,
Ніхто за яку братись не хотів.
Поставили на постамент його
Біля дзвінниці, на яку спочатку
Його і планувалося підняти.
Але не стали вже робить того.
По-перше, битий – то уже не дзвін,
По-друге, як його підняти мали?
Та ж він дзвіницю ту усю розвалить.
Так і стоїть на постаменті він.
Як символ,мабуть, дурості людській.
Хотіли щось величне сотворити,
А вийшло посміховисько для світу.
Що ж, коли там правителі такі?!

Хотів би Цар-гармату ще згадати.
Зробили гарну, величезну – так,
Уклали грошей купою, однак
Не спромоглися з нею постріляти.
Дзвін, що ні разу і не задзвонив,
Гармата, із якої не стріляли.
Навіщо тоді сили й час вкладали,
Якщо не мають користі вони?

Розмріяний після Полтави,
Петро вже ласо поглядав
На південь. Там здобути слави
І нові землі зажадав.
Азова вже йому замало,
Хотів Стамбула досягти,
Щоб руські ті протоки стали,
Щоб кораблі могли пройти
І далі в Середземне море.
Запанувати на морях
Всім недругам своїм на горе.
Аби у світу на очах
Росія велетом підня́лась…
Дістати Карла врешті-решт
Й недобитки, які сховались
Між турків. Й запорожців теж.
Він двоє років по Полтаві
Ідеї ті в собі носив.
В Укра́їні завершив справи,
Кого не встиг – тепер добив.
Домовився із Кантеміром,
Який в Молдовїї сидів,
Що той його підтрима щиро.
Волощину теж прихопив
В свої обійми, обіцявши
Від турок землі ті звільнить.
«Гарантії» якісь надавши,
Щоб тих наївних обдурить.
Нехай надіються, дурненькі,
Як стане міцно на Дунай,
На місце вкаже їм хутенько.
Дарма ілюзій не плекай.

У березні, ледь річки скресли,
Майбутню прихопив жону
І нелегка обох понесла
На ту, жадану так війну.
Дістались Києва, де ждали
Уже зготовлені полки.
Взяли гармати й почвалали…
Дійшли Молдавії поки,
То заколотне Правобіччя
Взялися мучить і карать.
Бо ж Орлику пішли на стрічу,
Як здумав було виступать
Супроти нього, щоб підняти
Знов смуту в скорених краях.
Вдалося Орлика прогнати,
Тепер же сіятимуть страх
Між люду, щоби і десятим
Передали – Петро прийшов
Для того, аби панувати.
Тому й пускали людям кров
Та нищили міста і села,
Де хтось хоч Орлика стрічав.
Живих на лівий берег ве́ли,
Він ними землі заселяв,
Що поки пусткою стояли.
Вогнем пройшовши і мечем,
Біля Дністра, нарешті, стали,
Де доєдналися іще
Полки до нього Кантеміра,
Який давно уже чекав,
За християнську аби віру
З Петром супроти турка став,
Султана зрадивши, що владу
В Молдовії віддав йому.
Петро ж пообіцяв за зраду
Ще більше всякого. Тому,
Забувши про народ,господар
Таємно змовився з Петром.
Здолавши невисокі Кодри,
Пішли війська понад Пруто́м
До Ясс - молдовської столиці.
Тут врешті і зібрались всі:
Сам цар, «дружина» білолиця,
Шафіров, що тоді посів
Пост віце-канцлера, до того
Придворних купами було.
Ще й два полки були у нього
Гвардійські. Наче військо йшло
Не на війну, а до параду.
Та й генералів тих узяв,
Хто під Полтавою не зрадив
І шведам гарну відсіч дав.
На що він, справді сподівався?
Чи то наївний надто був?
Піднять Балкани намагався,
Щоб християнський люд почув,
Що йде, нарешті, визволитель
І всі піднімуться ураз
Та стануть разом турка бити.
Але не той обрав він час.
Прогулянкою геть легкою
Здавалась та війна йому.
Султан же готувавсь до бою.
Знав добре ворога, тому
Зміг добре військо спорядити,
Утричі більше від Петра.
Орді велів скоріш летіти.
Хан тисяч сімдесят зібрав
Кінноти й кинувсь до Дунаю,
Куди вже й військо підійшло.
Петро того іще не знає,
Чи йому байдуже було?
Він, своє військо розділивши,
В трьох напрямках його послав.
Собі найбільше військ залишив.
Рене Браїлу взяти мав,
Рєпнін подавсь на Стенелішти.
Там і напалася орда,
Побивши кілька тисяч. Решта
Назад вернулась по слідах,
Де ждав Петро. Османи згодом
З другого боку підійшли
І перекрили всі підходи,
В облогу табір узяли.
До турок шведи долучились
Із Карлом, Орлик, козаки.
Їм покарать Петра хотілось
І сподівалися-таки
Його із табору дістати,
Хай за всі смерті відповість.
За руйнування всі і страти.
Гнів у серцях палав і злість.

Гармати цілий день ревіли
З обох боків. Та ж турок мав
В одних гарматах втричі сили.
І кожен постріл убивав
То три, то п’ять солдат російських.
Що ж протиставити могло
Притиснуте до Пруту військо,
Як сил достатньо не було,
А ні на поміч, ні надії,
Що зможуть вирватись самі.
Дружини офіцерські виють.
Петро і сам не розумів,
Як вибратись з тієї пастки
Та бігав табором весь час,
Бив кулаками в груди часто,
Не вимовивши слова й раз.
Оточене принишкло військо,
Від спраги почорніло все.
І смерть від голоду вже близько,
Чи не наступний день несе.
Дарма заламувати руки,
Дарма надії на царя.
Уже кружляють чорні круки,
Вже чорна піднялась зоря,
Яка такою видавалась,
Бо ж чорний піднімався дим.
Петру нічого не зосталось,
Як здатися. Та перед тим
Він відрядив посла таємно
Вночі візиру до шатра.
Якраз була і нічка темна
Сприятлива до темних справ.
Сам віце-канцлер вів розмову
З візиром. Гроші передав,
Що у Петра були готові.
Домовились… Й Петро підняв
Свій прапор білий, прапор здачі.
Адже готовий був на все.
Тут вижити – одна задача,
А далі, коли Бог спасе,
То все ще можна повернути,
Відмовитись від власних слів,
Про обіцянки всі забути.
Чого-чого, а це він вмів.

Що ж мусив він пообіцяти
За порятоване життя?
Нові фортеці зруйнувати,
Не зведені ще до пуття.
Не влазити у справи Речі,
В козацькі землі ніс не пхать.
Персони визначні, доречі
Заручниками мали стать.
Бо ж знав візир, що царське слово,
Не варте за папір ціни.
Про всяк випадок був готовий,
Щоб були страчені вони.
Дарма, щоправда, сподівався
За те султанську милість мать.
Як про хабар султан дізнався,
Візира повелів скарать.
А що Петро? Той гордим маршем
Прикрити сором захотів,
Побиті прапори піднявши,
Те військо з табору повів.
Кругом стояли яничари,
Аби ганьбу оту прикрить.
Козаки, шведи і татари
Погрожували відомстить.
Тож, озираючись постійно,
Пройшли Молдову москалі
Геть за Дністер. Там уже вільно
Були, мов на своїй землі.
Слідом і Кантемір подався
З боярством зрадливим, бо знав
Про гнів султана і боявся,
Щоб той його був не дістав.
З походу ще цар шле накази
На Правобіччі всім військам,
Аби збиралися одразу
Та й за Дніпро, лишивши там
Із міст лиш пустку та руїну.
Самі ж вогнем, мечем пройшли
Всю Правобічну Україну
І всіх, кого лише знайшли,
На лівий берег геть погнали.
Щоб не кортіло їм назад,
Усе спалили й зруйнували.
Зерно, худобу – все підряд
В селян нещасних відбирали.
То був так званий «другий згін»
За те, що Орлика приймали,
Містам і селам мстився він.
Щоб приховати якось сором,
Фортець своїх не руйнував,
Хоч генералів купу скоро
Зі свого війська розігнав.
Ще й став від турків вимагати,
Щоб Карла й шведів віддали.
Товклись в Стамбулі дипломати
Та лиш султана довели –
Велів нову війну почати
І так Петра тим налякав:
Що й Таганрог велів зламати,
Й Азов негайно передав.
Це він зі слабшим був героєм,
Коли ж сильнішого стрічав,
Пускав у хід підступну зброю
Та й часто зиск із того мав.
Бо завжди знайдеться падлюка,
Яка готова честь продать,
Щоб підле золото у руки,
Навіть, від ворога узять.

Пропав тоді б Петро над Прутом,
Навіки в тій землі зоставсь,
Могло б інакше повернути
Тоді в історії у нас.
Отак бува: одна людина
Якби загинути могла,
То, може б, рідна Україна
Скоріше вільною була.

Козацька чата степом пантрувала,
Тривожно озираючись довкіл.
Степ перед ними, наче рівний стіл,
Лише кургани де-не-де стирчали.
Далеко звідти можна зазирнуть,
Чи не чигає часом небезпека.
Від козака сховатися нелегко,
Він бачить чи тарпани де пройдуть,
Чи то орда скрадається куди,
Аби собі ясиру нахапати.
Козак сліди зуміє прочитати
І зможе плани поламать орди.
Та що сліди? Злетів зненацька птах,
У свої нори ховрахи шугнули.
Ледь якісь звуки козаки почули,
Вже розуміння сяє у очах.
От і тепер. Орел завмер у небі,
Мов щось посеред степу розгляда.
Ота́ман зупинитись передав,
Адже почути голос степу треба.
На землю ліг, прислухався. Так-так,
Загін…Татари. Із десяток, може.
Спокійно їдуть, степу не сторожать.
Занадто самовпевнені, однак.
- Туди, у балку! Будемо чекать!
Засіли в балці і коней поклали
Аби татари здалеку не взнали,
А то скоренько кинуться тікать.
Татари усе ближче на шляху,
Спокійно їдуть, може, задрімали.
І тут козаки коршунами впали,
На здобич сподіваючись легку.
Поки татари кинулись, уже
Їх половина на землі лежала,
Встромили в їхнє тіло стріли жала.
Когось уже прирізали ножем.
- Мурзу живим! –ще крикнув отаман, -
Побачивши в багатому наряді.
Хоч троє ще стояли на заваді
Та скоро впали від смертельних ран.
Мурза ж шалено шаблею махав,
Ще сподівався, що у степ прорветься,
Там за бахматом хіба хто вженеться?!
Та доля йому видалась лиха.
Бо ж отаман з ним гратися не став,
Махнув раз-вдруге – шабля й полетіла.
А козаки із двох боків вхопили
І третій хутко руки пов’язав.
- Хто ти такий? Куди тримаєш путь?
Але мурза лиш позира сердито.
- Беріть його, бігом на Січ летіте!
Багато знає, клятий, може буть.

Мурзу на Січ скоренько привезли,
До кошового привели. Питає
Ота́ман: - Хто в нас по-татарськи знає,
Щоб розпитати ми його могли?
І тут татарин посміхнувся враз:
- Товмач не треба. Знаю вашу мову,
Тут українська – половина крові,
У мене мама родом із Черкас.
- То ти мурза? - Так, батько мій мурза,
Тож спадкоємець я його законний,
Його аулів і отар, і коней.
Він заплатив би викуп, якби взнав.
- Про викуп потім. Ти розповідай,
Куди ти шлях оце тримав і звідки?
Чи не послали часом у розві́дку,
Аби орду привести у наш край?
- Так, я іду попереду орди.
Девлет-Гірей з Московії вертає.
Та здобичі, ясиру стільки має,
Що не заверне, вір мені, сюди.
- Ми краєм вуха чули про похід,
Але ж ти набагато більше знаєш.
Умова: ти нам все розповідаєш
Й про викуп турбуватися не слід.
- Що ж, коли ваша ласка – розповім.
Хоч батько буде, думаю, сердитий,
Коли не зможе викуп заплатити.
Він же якраз гордитись має тим…
Тож про похід. Московія тепер
Лежить в руїнах. А Москва згоріла.
Вона на гнів Аллаха заслужила,
Цар їхній надто голову задер.
Відколи вже московськії князі
Клялися хану кримському служити,
«Упоминки» за кожен рік платити
Й платили, хоч були від того злі.
А, коли ні, то Крим ішов в похід,
І брав усе, чим має володіти.
Не звикли ми чекати і сидіти,
Бо ж нам належить навколишній світ…-
Сказавши те, замовк на мить мурза
Та скоса позирнув на кошового,
Чи часом не розсердився на нього
За ті слова, що тільки-но сказав.
Та в того лиш цікавість у очах.
Отож продовжив: - Та із тих часів,
Як цар Іван на трон московський сів,
Москва забула перед ханом страх.
Іван посмів царем себе назвати,
Хоч лиш слуга Великого царя! –
Аж гнівно очі у мурзи горять,-
Та за таке слід голову стинати!
Повіривши, що сил в достатку є,
Москва Казань спочатку підкорила,
Аджитархан по тому захопила.
Крим повернути пробував своє,
Але невдало. К’об не козаки,
Що з Вишневецьким прибули під місто,
Воно було б тепер татарським, звісно.
А так…Іще московським є поки.
Девлет-Гірей же зовсім не із тих,
Хто кривди всякі ворогу прощає.
По двох роках орду свою збирає
Здійснити у Московію набіг.
Взяв лише кінних, інших і не брав,
Не тяг гармату також за собою.
Пройтися по окраїнах ордою
Хутенько, щоб «упоминки» зібрав.
Хоч знали ми – Московія слабка,
Вона там десь зі свеями воює,
А сам Іван в Московії лютує,
Боярська кров тече, немов ріка.
Гасають там опричники лихі,
Які країну у страху тримають,
Мов від шайтана злую силу мають.
Ми теж були в полоні тих страхів.
Тож думали «україни» пройти
Та здобичі, ясиру назбирати
Й назад з тією здобиччю вертати.
Для тої невеликої мети
Взяв хан лиш сорок тисяч із собою.
І лише кінних, щоб швидкими буть.
Міста і не збирався хан здобуть
Та й з військом не ладнався він до бою.
Узяв Девлет і двох синів своїх –
Мехмеда і Аділя – треба вчитись,
Як саме вміло з московітом битись.
Можливо, ханом стане хтось із них?!
У кінці квітня вирушили ми –
Татари кримські та іще ногаї.
Якраз шляхи під сонцем висихають,
Щоб у багні не грузли ми кіньми.
Та плани всі змінилися ураз,
Коли вже у Московію вступили.
Дворян в полон десь кілька захопили,
Які казали, що ішли до нас,
Адже царя боялися свого,
Який готовий всіх звести зі світу.
Але вони хотіли дуже жити,
Тож продали всі гамузом його.
Сказали, де війська його стоять
І як їх можна обійти із тилу.
Самі ж орду провести попросили.
Як можна було шанс такий втрачать?
Отож орда на захід повернула,
Ріку Оку в верхів’ях перейшла,
Війська московські з тилу обійшла,
Вони якраз під Серпуховом бу́ли.
Чекали нас…не з тої сторони.
Провідники ледь військо те узнали,
Від страху усі тут же задрижали:
- Опричники! Рятуйте! То вони!
Опричники чи ні – нам все одно.
Орда миттєво в лаву розгорнулась,
Земля від її тупоту здригнулась.
Страшним то стало московітам сном.
Опричники, почувши лише нас,
На коней своїх миттю похапались
І, не прийнявши бою, геть помчались.
Лиш озирались злякано щораз.
Догнати їх ми так і не змогли.
У них же коні ситі, відпочилі,
А наші із дороги уже в милі.
Тож ми слідом і на Москву пішли.
На другий день побачили Москву.
Не поспішали місто штурмувати,
Бо ж може війська бути там багато,
Дивись, іще й ополчення зізвуть.
Наш стан аж під Коломенським стояв.
Уся Москва за стінами сховалась.
Там, видно, сила чимала збиралась –
І військо, і народ, що утікав.
Та військо не спішило виступать,
Чи то хотіло нас зі стін зустріти,
Щоб якнайбільше шкоди нам зробити.
Хоч ми й не мали чим їх штурмувать.
Урешті Бєльский виступив-таки
Супроти нас з загонами своїми.
Але ми швидко розібрались з ними,
Нам’яли, як говориться, боки.
Сам Бєльський був поранений в бою
І наказав до міста відступати.
Ми вже не стали вслід за ними гнати.
Хай ще раз вийдуть, спробують, поб’ють.
Вже через перебіжчиків до нас
Дійшло, що цар, утікши зі столиці,
В Ростові став з синами хорониться.
А у Москві люднішає весь час.
У роздумах, як далі поступать,
Хан повелів двір царський підпалити
В Коломенському. На порозі літа
Усе сухе, недовго і палать.
На другий день стріляти повелів
Запаленими стрілами по місту,
Не знаючи Аллаха волю, звісно.
Ледь загорілось, вітер налетів
Такий страшний, що полум’я підняв
Й погнав на стіни, далі поза стіни.
І у вогні отому усе гине.
Аллах Москву, мабуть, за щось карав.
Горіло все, народ мерщій тікав,
Подавсь на північ, вирватися з міста,
Хто в річку кинувсь, намагався плисти,
Але вогонь, немов скажений мчав.
А люди купчились біля воріт,
Дорогу собі з міста пробивали.
Хоча навколо все уже палало,
Кіптява, дим закрили увесь світ.
В вогні, диму і гинули вони,
Ба, навіть річка не порятувала.
Їх тьма умить на вулицях вмирала
І вже ніхто не міг то зупинить.
Із наших ті, хто здобичі шукав,
Метнулись в місто, щось аби вхопити,
Та мало хто з них повернувся звідти.
Вогонь всіх без розбору пожирав.
Хан на все те у відчаї дививсь,
Не від жалю, що гине стільки люду.
Злостився він, що здобичі не буде,
Щоб цей похід, урешті, окупивсь.
Хоч я вважаю, що оте кубло,
Де боягузи й брехуни засіли,
Що до слабкого користають силу,
Давно спалити треба вже було.
Вогонь тим часом до Кремля добіг
І через стіни кам’яні метнувся,
Вхопився за дахи і не спіткнувся,
Спалити все, що дерев’яне встиг.
Тут порох вибухати розпочав,
Який лежав у погребах кремлівських
І Китай-місто спалахнуло близьке.
Собори, церкви, кожен дім палав.
І гоготіння дикого вогню
Зливалося із криками людськими.
Лиш чорний дим над згарищами тими,
Неначе ніч спустилася по дню.
За три години міста не було.
Лиш дим і сморід, тисячі загиблих.
Поплавилось і золото, і срібло,
Коли воно у когось і було.
Та що там срібло – дзвони потекли,
Прути залізні плавилися, як в печі,
Що говорити вже про інші речі.
Від згарища ми трохи відійшли
Аби усім не дихати отим,
Що від Москви лише і залишилось.
Із неї вже нічого не хотілось.
Хан повелів цареві відвезти
Послання: «Я Москву твою спалив –
То за Казань, Аджитархан помстився.
Твій стольний град на прах перетворився.
Шукав тебе, бо голову хотів.
Та ти утік. Що ж величчю хваливсь,
Коли , насправді, мужності не маєш
І про державу власную не дбаєш?
Я був тут і на неї подививсь.
Тож повернусь, як клятви не даси,
Що будеш знову, як і перш, служити…
Не думай мого посланця убити,
Бо тоді краще скору смерть проси».
Ще й ніж брудний та гострий передав.
Як мужності боротися не стало,
Хай візьме того гострого кинджала,
Щоб не соромивсь й горло перетяв.
Що відповів був цар йому на то,
Того не знаю. Батько дав наказа,
Щоб я до Криму повертавсь одразу.
В нас не перечить батькові ніхто.
- А як же хан? Куди зібрався йти?
Чи в наші землі не поверне часом?
Бо знаю, до земель ви наших ласі,
Тут здобич завше зможете знайти.
- Девлет-Гірей тепер вже Тахт Алган –
Це той, який столиці здобуває.
Світ правовірний ним гордитись має,
Аллаху найвірніший він слуга.
Ні, в землі ваші він не буде йти,
Бо повернув у сторону Рязані.
Там землі ще незаймані,незнані,
Там можна гарно здобичі знайти.
Там, думаю, ясиру буде мать
І здобичі усякої багато.
Чого йому у землях цих шукати?
Через ногаї буде шлях тримать.
- Що ж, коли правду мовив, відпущу,
Як обіцяв. Я слово звик тримати.
Та знай, коли надумав набрехати,
Знайду й неправди тої не спущу.

1
Війна пройшлася Кримом кілька раз.
То увірвались німці, наступали,
То ми десантом їх від Керчі гнали,
То вони знову розгромили нас,
А потім й Севастополь узяли
І майже вщент все місто зруйнували.
А потім знову наші наступали,
Поки увесь очистити змогли.
При тім народу стільки полягло:
І тих, які десь на фронтах пропали,
І тих, що просто під коток попали
Війни, якій усе одно було,
Чи мирний ти, чи з зброєю в руках.
Бо жертв своїх війна не розрізняє,
І мирних, і військових забирає.
Та, мабуть, мирних ще скоріш шука.
А тут іще не скінчилась війна,
Як Сталін тих карати заходився,
Хто, як йому здавалось – провинився –
Співпрацював із німцем. Та вина
Не на людей окремих покладалась,
А на народи. Першими татар
Узявсь депортувати «новий цар»
Так, що в Криму нікого не зосталось.
А далі за вірмен, болгар узявся,
За греків, турків і румун, циган.
НКВС виконувало план,
Ніхто в Криму із «винних» не сховався.
Про німців, італійців я мовчу,
Їх в сорок першім ще депортували,
Вони ще й гадки зрадити не мали
Та Сталін, наче їх думки відчув.
Лежать в руїнах села і міста,
Всі бур’яном поля позаростали.
Ще й техніку розбиту не прибрали
Так і ржавіє на дорогах та.
Але на все те рук не вистача.
В містах простіше, там життя ще тліє,
А в селах степових лиш вітер віє
Та сови перелякано кричать.
Щоб врешті край той мертвий відродить,
Надумав Сталін із російських отчин
У Крим привезти тисячі «охочих»,
І Крим російським взагалі зробить.
І сотні вербувальників метких
Роз’їхались по півночі й по Волзі,
Куди війна не завітала досі,
Аби до Криму закликати всіх.

2
Село Прорєха у Поволжі десь.
Село звичайне, там таких багато,
Стоять як на белебені три хати
І дах у всіх аж похилився весь.
А ні парканів біля, ні хлівів.
Бур’ян у пояс, нікому скосити.
Давно уже життя скінчилось сите,
Коли колгоспи Сталін тут завів.
Всіх, хто трудився – куркулем назвав,
Кого в Сибір із сім’ями відправив,
А кому кулю та й по всьому справа.
Найбільший ледар головою став.
Усю худобу вивели давно,
Ще як в колгосп її позабирали,
Від голоду вона там вся і впала.
Не так то легко керувать воно.
Грошей ніхто не бачив у селі,
Лиш трудодні, як вийдеш на роботу.
Кому ж задарма працювать охота,
То ж лише відбували взагалі.
Але з села нема куди іти,
Хіба до війська. Паспорта немає,
Без паспорта міліція впіймає
То й до Сибіру можуть упекти.
Одна надія лиш на самогон.
«Казьонки» ж бо давно ніхто не бачив.
Напився і життя світліє, наче.
Всі гнали( хоч боялися) його.
Так день по дні і рухалось життя –
Запой – похмілля, деколи робота.
Про завтра знати не було охоти,
Тут день хоча б прожити до пуття.
І от прибув вербовщик у село,
Почав усіх запрошувать до Криму,
Намалював їм райськую картину,
Розказував чого і не було.
Що то курорт,лиш спи-відпочивай,
Сади і море, гори – рай, неначе.
Хоч сам він Криму того і не бачив,
А лише чув, що то чудовий край.
Так розписав, що й сам повірив в те,
Що він людей до раю закликає.
А люд про Крим уявлення не має,
Але ж чутки доходили, проте,
Про Крим отой. І гарні все чутки.
Отож народ одразу підхопився
І їхати до Криму зголосився.
Всіх записав вербовщик той меткий.
Тут людям, наче ж нічого втрачать,
А там чекають гори золотії,
Молочні ріки, про які лиш мріють.
І, головне – не треба працювать.

3
В «теплушках», у Криму вже на возах,
Їх привезли й лишили серед степу.
Чуби куйовдив вітерець їм теплий,
Хоч нещодавно і пройшла гроза
Та степ сухий, потрісканий стояв.
Ніде навкруг ні озерця, ні річки
Аби хоча б напитися водички.
Лише бур’ян у полі проростав,
Що вже давно покинуте було.
Хатки стояли кинуті татарські.
Мов прибули в якесь мертве царство.
І це все називається село?
А жити ж як, коли нема води?
В них дома там дощів іде багато,
А тут ще землю треба поливати.
Та кому треба зайві ці труди?!
Ще де її і взяти – воду ту?
А у хатах холодних чим топити,
Коли навколо лиш трава і квіти?
З дерев – одне, напевно на версту.
А вже куди вертатися – нема.
Самі на авантюру зголосились.
Можливо, зразу з горя б і напились
Та і півлітри вже ніхто не мав.
А тут її із чого наженеш?
Єдина радість – і тії не стало.
Сердиті на дорогу поглядали
Та лише степ один кругом без меж.
Так серед степу й гибіли вони,
Злі на весь світ, на Сталіна, на владу.
В хатках татарських ледь навели ладу,
Не побілили, навіть і стіни,
Хоча в татар все чинненько було,
Вони в порядку в хаті все тримали.
Та москалі все скоро поламали –
Чи то безрукі, чи комусь назло.
Хати так і зостались в бур’янах,
Ходили зрідка працювати в полі,
Не наїдалися ніколи вволю
І лише мрія теплилась одна –
Назад вернутись в свій «домашній рай»,
Де усе звичне і усе знайоме.
Хай стара хата, крита під солому,
Нехай курна, але своя і край.
Там все з землі само собі росте
Не треба працювати до утоми.
Отож у мріях лиш одне – додому!
В життя, хоча і бідне та просте.
Таких у Крим багато навезли,
Які не те, щоб щось відбудувати,
Не знали, як тут можна виживати.
Бо й не хотіли того й не могли.
А тут чутки зненацька поповзли,
Не знати, хто про те вже постарався:
Хрущов по Криму їздити зібрався…
Хоча б йому пожа́лілись були.

4
Здіймався шляхом жовто-сірий пил.
Ой, нелегкі гірські дороги Криму,
Долали ледве їх старенькі ЗІМи,
Здавалося, повзли з останніх сил.
Та ось уже спустились на плато,
А далі в степ. Хрущов дивився з сумом,
Про щось своє, мабуть, недобре думав.
Тих дум його не перервав ніхто.
Було від чого сумувать йому.
Вже десять років, як війна минула,
А тут, немов це тільки вчора було.
Лише на узбережжі у Криму,
Якось ще трохи теплилось життя.
А далі геть розбиті вже дороги,
Пусті аули, навкруги нікого,
Нема кого й спитати до пуття.
А на плато, неначе йде війна,
Стоїть розбита техніка, ржавіє,
У бур’янах голодний вітер віє,
А ті стоять високі, як стіна.
Суха земля потріскалася скрізь.
З палацу хана у Бахчисараї
Одні руїни. І фонтан не грає,
Й заплакати немає в нього сліз.
Та ще й тупезний перший секретар,
Що стрів і супроводжує в дорозі.
Він ферми, навіть, відрізнить не в змозі.
Тож тліє в грудях у Хрущова жар
І сумнівів,і злості, і тривоги.
Іще не знає, як з цим далі буть,
Ще хоче думку у Москві почуть…
Аж тут юрба стоїть серед дороги.
Спинились ЗІМи. І юрби стоїть,
Мовчить, неначе перших слів чекає.
І не чіпа, але і не пускає.
Хрущов теж вийшов, дивиться, мовчить.
І тут з юрби питання кинув хтось,
Та другий, третій…Далі почалося.
Юрма заголосила стоголосо,
І спробуй з того розібрати щось.
Кому про їжу, кому про житло,
Комусь болить, де ділась допомога,
Бо ж обіцяли – не дали нічого.
Про воду, бо ж її тут не було.
Про те, як важко жити, про біду.
«Картопля не росте, капуста в’яне!»
«Клопи заїли!..» - геть уже погано.
Жаліються і, наче чогось ждуть.
І, доки у юрбі всі говорили.
Хрущов на них зневажливо глядів:
- Чого ж усі поїхали тоді?
І видихнув весь натовп: - Обдурили!..
Після таких от зустрічей, а їх
Було багато – тиша у машині.
Реве двигун, шурхочуть шляхом шини.
Хрущов сидить в полоні дум своїх.
«Як можна швидко Крим відбудувать?
Татар не можна, звісно повернути.
Про росіян теж можна вже забути.
А, може… Україні передать?
Їм воно ближче і вони такі –
Як візьмуться гуртом – то відбудують.
Лиш українці Крим і порятують.
Ось відповідь на роздуми гіркі».

1
Зажурилась, заплакала Україна-мати,
Заповзялись москалики з турком воювати.
Захотіли москалики Кримом володіти,
Кораблями Чорним морем, як своїм ходити.
Захотіти захотіли, військо спорядили,
Молоденьких українців в рекрути забрили,
Дали зброю, відправили той Крим воювати,
За москальські забаганки у степах вмирати.
Ще й свого нагнали війська повну Україну,
А те військо годувати хтось-таки повинен.
Обібрали, наче липку і міста, і села,
Тож зробилась Україна зовсім невесела.
Пішли хлопці-українці у Крим воювати,
Не зосталось кому, навіть, поля обробляти.
Нема кому обробляти та й чим засівати,
Бо геть все повигрібали москалі прокляті.
Відібрали в люду коней, волів відібрали,
Хоч беріть жінки самі та й тягніть полем рало.
Зажурилась Україна – комусь воювати,
А другому в містах, селах з голоду вмирати.
А все через московітів, що, як малі діти,
Без війни й одного року не можуть всиді́ти.

2
Наставили москалики фортець над річками
(Українськими, щоправда, ставились руками),
Хай татар на Україну вони не пускають.
Тільки ж користі від того усього немає.
Москалі зі стін високих татар виглядають,
А ті поміж ті фортеці все’дно проникають.
Сидять собі москалики у своїх фортецях,
А орда тим часом краєм, як мітла мететься.
Вимітає усе чисто, що потрапить в руки.
А для люду – кого в ясир, кому смертні муки.
Пограбують край дощенту, ясиру нав’яжуть,
А москалям тільки спину у степу покажуть.
Ото тільки і надії – козаки вернулись,
Що багато літ в Олешках до Дніпра горнулись.
Від Петра, що геть сказився, до татар втікали,
Бо москалі без розбору голови рубали.
А тепер, як знадобилось з турком воювати,
Узялися москалики назад усіх звати.
Збудували на Підпільній Нову Січ для себе,
Отримали навкруг землі на свої потреби.

3
Виїхали козаченьки у степ погуляти,
Подивитись чи не пхнеться де орда проклята.
Уже осінь наступила, жовтень розпочався,
Висох степ, куди не глянеш – сухостій здіймався.
Орді саме час збиратись, бо ж хліба зібрали,
Від осіннього набігу більше зиску мали.
Бачать, курява над степом велика знялася,
Чи то часом не татарська орда піднялася?
Не вона то суне шляхом, здобичі шукає?
Придивились, аж то руське військо виступає.
- Куди, браття-соколики простуєте шляхом?
- Ідьом в Крим на басурманов! Смешаєм іх с прахом.
- Чи не пізно ви зібрались? Зима ж бо на носі?
- Да ми, братци, за трі дня іх орду в морє сбросим!
Почухали потилиці козаки від того:
- А чи ж взяли хліба, харчу собі у дорогу?
- На трі дня всего узялі. А там Бог поможет.
У Криму єди в достаткє да і води тоже.
І не стали питатися козаченьки більше,
Бо ж московським генералам, напевно, видніше.

4
Йшли москалики до Криму, степом простували,
Де які річки стрічали, воду випивали.
Вже і харчу не лишилось, трави малувато,
Уже нічим і худобу війську годувати.
А орда ще й траву палить, чорним степ зробився.
Генерал рахує втрати, хоч іще й не бився.
А з тринадцятого жовтня вдарили морози,
Замерзали на холоднім вітрі, навіть сльози.
Вітер холодом повіяв, діставав до тіла.
А погрітись при багаттях к’оби й захотіли
Так де ж тут дрівець узяти, як дерев немає.
А навколо степи льодом зима укриває.
То хоч трохи трави було коней годувати,
А тепер як із-під льоду її діставати?
Стала гинути худоба – і воли, і коні.
Бредуть степом москалики, наче мухи сонні.
Дійшли вони до урочища – Гіркі Води зветься
І вже далі уперед їм ніяк не ідеться.
Збились в купи москалики, стоять невеселі,
Завели їх командири в крижану пустелю.
Тож зібрав тоді Лєонтьєв своїх командирів
І сказав їм хоч і гірко, тим не менше щиро:
- Треба було нам слухати козацькі поради,
Вони ж степ цей добре знають, усі його вади.
А так згинуло без бою четверть війська всього,
Та і стільки ж і худоби втратили до того.
Доведеться повертатись назад в Україну,
А то ще тут пару днів і усі ми загинем.
Побрели назад москалики, не бачивши Криму,
Тільки ворон чорні зграї кружляли над ними.

5
Зібрав Мініх в Царичанці воєнну нараду
Та туди не генералів покликав парадних.
Позвав славних запорожців старшину козацьку:
- Как же овладєть нам Кримом подскажитє, братци?!
Задумались запорожці, як правду казати,
То дарма з таким от військом в Криму воювати.
Тої ради Мініх, мабуть, й слухати не схоче.
Тож рішили не казати йому правди в очі.
Лиш сказали: краще вийти десятого квітня –
Вже морози відступають, ще не спека літня.
І трава вже підніметься, і води доволі,
Тож не мучитиме спрага у чистому полі.
Ще й траву зелену в полі підпалити годі,
А вона, ой пригодиться худобі в поході.
Іти треба від Орелі над Дніпром-рікою,
Там уже проблем не буде точно із водою.
А тоді уже й до Криму рукою подати,
Воно, звісно, що татари будуть зустрічати
Військо біля Перекопу. Та де така сила,
Щоб фельдмаршала такого була зупинила.
Підлестились до Мініха, а як же без того,
Бо ж багато чим козацтво залежить від нього.
Ще сказали: в Криму гарний урожай зібрали,
Отож з їжею для війська проблем би не мали.
Послухався Мініх ради, велів готуватись
До походу. Запорожцям теж велів збиратись.

6
Ледве сонечко пригріло, трава піднялася,
Як кампанія московська у Крим почалася.
Посунуло військо степом, мов змія велика,
Витоптує буйні трави, висушує ріки.
Попереду запорожці на кониках грають,
Вони сліди ординськії у полі шукають.
Як малу орду знаходять, мають бити змогу,
А велику – то вже військо кличуть на підмогу.
Поки ще до Перекопу москалі дістались,
Козаки уже Сивашем у Крим перебрались,
Подивилися, чи військо татарське зібралось,
Чи зустріти москаликів уже зготувалось.
Хан зібрав велике військо біля Перекопу.
Лиш з походу повернувся, а тут такий клопіт.
Турки з персом воювали та й хана позвали.
Та йому не до Кавказу, як така навала.
Стали військом московіти перед самим ровом.
І не думали, що може буть таким здоровим.
Тим не менше Мініх хану петицію пише,
Щоб той з Криму забирався, Росії залишив.
Хан лиш плюнув на цидулку – чого мав здаватись.
Тоді Мініх вже до бою велів готуватись.
І полізли москалики через рів глибокий,
І подерлись москалики на вал на високий.
Одні татар відганяють, із мушкетів палять,
Другі уже зі списами на тім боці валять.
Поки тая веремія, москалики бачать,
А козаки уже кіньми на тім боці скачуть.
Налетіли на орду ту, її відігнали,
Щоб москалики спокійно той рів подолали.
А над ровом стоять башти, там турки засіли.
Та їх скоро москалики усі захопили.
Одних турок перебили, інших – полонили,
Врешті в самім Перекопі військо оточили.
Турки спершу відбивались, а потім здалися,
Білі прапори на вежах скоро піднялися.
І тепер вже в Перекопі москалики стали,
А все військо московськеє далі почвалало.
Ідуть степом москалики, ще поки радіють,
Іще орду подолати генерали мріють.
Попереду запорожці й московські гусари
Виглядають – де ж поділись прокляті татари.
Врешті на ріці Самарчик зустрілись з ордою -
Нуреддін-султан із військом готовий до бою.
Завертілась серед степу бою веремія,
Наскакує орда люто – нічого не вдіє.
Вміють битись козаченьки, а з ними й гусари,
Розлетілися, урешті по степу татари,
Як упав посеред бою бунчук Нуреддіна,
Зосталася вкрита трупом річкова долина.
Підібрали козаченьки бунчук з булавою
І прапором Нуреддіна на тім полі бою
Та й відвезли до Мініха трофейні клейноди.
Завдали орді татарській великої шкоди.
Та не так уже і гарно в москалів складалось,
Недалеко Перекопу військо і дісталось.
Стали, взялись рахувати свого провіанту,
Виявилось, що лишилось його небагато.
Надто довго уже військо було у поході,
Тож харчів не залишилось, випили всю воду.
Зібралися генерали – як його вчиняти –
Чи іти походом далі, чи назад вертати?
Порадились-порадились та і порішили
Аби далі від Козлова вони не ходили.
Надумали Козлов взяти та й назад вертати…
Послав Мініх ще Лєонтьєва Кінбурн здобувати.
Дав і йому запорожців, бо ж без них нікуди –
Знову військо все загубить й Кінбурн не здобуде.
Козакам, що залишились, виділив гармати
Та й направив попереду Козлов здобувати.
Самі ж слідом посунули – голодні і спраглі,
Хоча б чимось розжитися у Козлові прагли.
Запорожці не дрімали, до міста помчали…
Але там уже нікого з татар не застали.
Дременули всі татари, полишили місто.
Дещо встигли підпалити, хоч і не все, звісно.
Так втікали, що не встигли і добро забрати,
Тож лишилося у місті і харчів багато,
І свинцю, що залишили, стачило на військо.
Тож недарма запорожці захопили місто.
Ще й по селах, по аулах хутенько промчали,
То отари чималенькі до міста пригнали.
А вже всякої дрібноти – посуду, тканини
Нахапалися солдати – буде для родини.
Звеселіли генерали – що ж тепер вертати?
Зголосились на столицю ханську виступати.
Почухали запорожці свої старі рани,
Як почули про москальські стратегічні плани.
Посміялися із того – свою справу знали,
Бо не раз уже з ордою в полі воювали.
Щоб орду оту розбити, щоб її здолати,
Її спробувати треба в полі ще впіймати.
Налетить, не знати й звідки, ударить, відскочить.
Таке враження, що в пастку заманити хоче.
Треба дуже добре знати хитрощі татарські,
Щоб не втрапити раптово в оту їхню пастку.
Підказали б генералам – хто ж слухати буде,
Коли мріють вже про славу й ордени на груди.
Наказали генерали – то треба робити.
Козакові ж не звикати орду в полі бити.

7
Суне степом грізне військо, стислось між возами,
Бо снують навкруг татари і з боків, і прямо.
Не дають і крок ступити з табору отого.
Нападають, не лишають у живих нікого.
Харчів війську запаслися, а як же худоба?
У татар вона пасеться скрізь сама по со́бі.
Навкруги трави достатньо, а спробуй дістати,
Як орда так і чатує аби нападати.
Ото те, що між возами, пощипа й раденька,
Тож зовсім уже охляла, зробилась худенька.
Між возів та між рогаток військо йшло повільно,
Бо татари докучали дуже-дуже сильно.
Спека, спрага, харч поганий страждань добавляли,
А татари, наче зграї навкруги кружляли,
Виглядали, коли можна в табір увірватись
Та зрубати якнайбільше голів постаратись.
А, заледве тільки військо стане в оборону,
У момент один зникають татарські загони.
Упіймати їх – те ж саме, що й вітра у полі.
Залишалось нарікати на примхливу долю.
Тим не менше, хоч поволі – все ближче столиця.
Невже тут хан не захоче з москалями биться?
В середині червня, врешті, підійшли до міста,
Величезне військо ханське побачили, звісно.
Не лише татари, й турки під містом зібрались,
Зупинити орду оту руську намагались.
Мусив хан тут в бій вступити, бо ж соромно буде,
Коли військо те столицю без бою здобуде.
Хоч і билися відважно турки і татари,
Та, коли з гармат, мушкетів раптом ворог вдарив,
То не втримались татари, стрій умить розпався.
Повернув хан коня свого, у гори подався.
Ввійшли до Бахчисараю москалі завзято,
Стольний град чужий не кожен день вдається брати.
Налетіли, розхапали, що лиш втрапить в очі,
Кожен не солдатом бідним повернутись хоче.
Мініх вже сидить і пише реляції горді,
Про те, як він героїчно вівся у поході.
Звоював імператриці велику державу,
Що буде тепер належати Росії по праву.
Писав, строчив реляції, не подумав, навіть,
Як усі ті реляції в Петербург доправить.
Бо ж татари геть обсіли їх в Бахчисараї,
І нікого поза місто вони не пускають.
Лиш великі сили можуть хоч кудись пробитись.
А солдатам же наїстись треба і напитись?
А худобу годувати? А тут ще й холера,
Косить сотнями солдатів ота ненажера.
Послав військо в Ак-Мечеті харчів роздобути,
То ледве йому удалося назад повернути.
Сидить він в Бахчисараї – переможець, наче,
Та від дум сумних, тривожних заледве не плаче.
Як собака, що вхопила здоровенну кістку,
Та застрягла у горлянці, що не дає їсти.
Чи то ще на дурну мавпу, мабуть, дуже схожий,
Що вхопила горіх в дуплі й витягти не може.
Ще збирався і на Кафу походом сходити,
Тут хоча б в Бахчисараї зміг пересидіти.
Спека, голод допікає – на татар сердитий,
Заманили його в пастку, як би відомстити.
Позвав якось офіцера Манштейна до себе.
Тобі, каже палац ханський змалювати треба.
За два дні усе змалюєш та усе опишеш
А тоді лиш головешки від нього залишиш.
- Та ж краса?!. – У нас немає і у них не буде.
Вони нашої гостини повік не забудуть.
Палав довго палац ханський у Бахчисараї,
А у ньому всі архіви, всі книги палають.
Спалив Мініх історію цілого народу.
Коли йому не належить – того і не шкода.
Сказав потім, що солдати занадто озлились,
Цигарки кидали всюди, воно й загорілось.
Просидівши, як собака на цепку у буді,
Рішив Мініх: в Україну повертатись буде.
Іде військо битим шляхом, іде-відступає,
А татари, наче хмара, його проводжають.
Спершу думали – на Кафу буде простувати,
Стали скрізь траву палити, усе руйнувати.
Коли ж бачать, що вертає той до Перекопу,
То ще довго проводжали, завдаючи клопіт.
Загубив третину війська Мініх у поході,
Завдав Криму і татарам чималої шкоди.
Та чого досяг? Нічого не мав в результаті.
Чого було і ходити – можна запитати.
На папері він, звичайно, розписав все гарно
Про великі перемоги, хоча і примарні.
Про заслуги перед троном, про свої удачі,
Хоч москаль ще довго після Криму не побачив.
Запорожці після того довго жартували,
Як у Криму москалики облизня впіймали.

Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
А то військо запорозьке по шляху іде,
Славний гетьман Дорошенко в Крим його веде.
Не, як завше, щоб татарам добре чосу дать,
Попалити міста їхні, бранців позвільнять.
Іде, ханові у поміч військо те веде,
Бо десь хан сидить в облозі, тую поміч жде.
Їде гетьман, задумався, мабуть, пригадав,
Коли він Мехмед-Гірею в союзники став.
А було то уже років, мабуть, з п’ять тому,
Колотнеча почалася тоді у Криму.
Помер хан старий, на троні Мехмед сісти мав.
Та турецького султана він не влаштував,
Бо був надто самостійний, то ж султан велів
Аби трон в Бахчисараї Джанібек посів.
Джанібеку ж на підмогу яничарів дав
І до Кафи кораблями військо те послав.
У Мехмеда війська досить та ж кіннота все,
Яничарський полк з мушкетів вмить його знесе.
Хто зна, чим би все скінчилось та якраз тоді
Поверталися козаки повз Крим по воді
Із далекого походу, стали при Керчі,
Відпочити, взяти воду собі та харчі.
Хан би, може, військо кинув проти козаків
Та був брат Шагін у нього. Той відговорив.
Краще, каже позвем в поміч проти яничар…
Привів Шагін козаченьків в Карасубазар,
Де стояли вже татари. Стали козаки
Поряд, з ким ворогували вже віки й віки.
Аби разом зустрічати спільних ворогів.
Скоро з військом яничарським й Джанібек наспів.
Думав, справиться хутенько із ордою він
Та ударили козаки, цілячись з колін,
Закрутилась веремія, кинулась орда,
Повтікали яничари, нема і сліда.
Сам паша із Джанібеком в Кафу полетів
Та хутенько на галеру турецькую сів,
Щоб не втрапити у руки злючених татар.
А були ж такі надії на тих яничар.
Як султан про те дізнався, був страшенно злий,
Але мусив примиритись до таких подій,
Послав грамоту Мехмеду, що той справді хан,
Хоч і далі сплітав сіті, лаштував обман.
А козаки? Як героїв Крим їх проводжав,
Щоб козаки не втомились, хан вози їм дав.
Ще і золота та срібла не пожалкував
Та приходити на службу знову закликав.
А за рік на Запоріжжя знов прибув Шагін,
Привіз договір союзний з козаками він.
Та іще вози горілки, ласощів і вин
І коштовностей – був славним Саадата син.
Як послухали козаки Шагінову річ,
Полетіли вгору шапки, згодилася Січ.
Домовлялися в союзі далі разом жить,
Спільно ворога стрічати, разом його бить.
От і трапилась нагода. Клятий Кантемір
По наказу Джанібека (а той до цих пір
Не полишив ще бажання в Криму ханом стать)
Привів орду білгородську на Крим воювать.
Не було у хана сили той набіг відбить,
В Чуфут-Кале у облозі довелось сидіть.
Тож Шагін гінців поквапно до Січі прислав
Аби гетьман Дорошенко в поміч поспішав.
І веде козацьке військо Дорошенко в Крим,
Розбудивши степ раненько поступом своїм.
По дорозі завернули на Іслам-Кермень.
Там османи сторожили і вночі, і вдень,
Щоб козацтво не ходило морем у похід,
Щоби, звісно не лякало весь османський світ.
Зруйнували ту фортецю кляту на Дніпрі
І при тому полк козацький, навіть не зопрів.
Перебили всю залогу, узяли гармат.
Тепер вільно повертатись зможуть і назад.
А, тим часом проминули вже і Перекоп.
Ішли табором похідним всю дорогу, щоб
Не наскочили ногаї раптом звідусіль.
Десь маячить попереду уже їхня ціль.
За шість діб здолали, врешті весь татарський край,
Ось уже перед очима і Бахчисарай.
Невеличка річка Альма шлях перепиня,
На тім боці Кантемір вже осідлав коня.
А за ним вороже військо, як стіна стоїть,
Вже готове козаченьків у шаблі зустріть.
Козаків було не більше тисяч чотирьох,
А татар на тому боці, наче то горох.
Не злякались козаченьки, вдарили з гармат,
Аж орда на тому боці подалась назад.
Почалась кривава січа берегом ріки,
Бо й ногаям відступати, наче не з руки.
Та і славним козаченькам відступати зась.
Тож страшенна колотнеча берегом знялась.
То ногаї налітають, то козаки б’ють,
Відпочити і на хвильку орді не дають.
Врешті-таки подолали козаки орду,
Не чекаючи, що в поміч мурзи підійдуть,
Кинувсь Кантемір до Кафи, щоб сховатись там.
Вийшов козаків стрічати Мехмед кримський сам.
Та козакам то не в радість, всі сумні стоять,
Зо дві сотні козаченьків вбитими лежать.
Хоч побили козаченьки на полі орди,
Не змогли порятувати гетьмана з біди.
Знайшла його підла куля, груди пройняла,
На скаку в бою спинила, із життя звела.
Разом з ним колишній гетьман Голуб Оліфер,
Перестрів у полі кулю, неживий тепер.
Пожурилися козаки, як тепер бувать:
Чи рушати слідом з ханом, чи назад вертать?
Подумали, порішали – раз гетьман велів
Іти хана рятувати – то для козаків
Смерть нічого не міняє – значить, треба йти
І уже до перемоги справу довести.
Пішли степом козаченьки до Кафи тії
Аби разом з ханським військом узяти її.
Більше місяця під містом військо пробуло,
Але взяти кляті стіни так і не змогло.
Лише голови зложили сотні козаків
В результаті відчайдушних і жарких боїв.
А тут вістка долетіла – поміч шле султан
Джанібекові до Кафи. Розлютився хан,
Бо зненацька мурзи, беї кинули його,
Подались до Джанібека – зрадника того.
Залишивсь Мехмед з Шагіном серед козаків.
Мусив Мехмед вгамувати свій, нарешті, гнів.
Бо ж татари ополчились, ладні нападать,
Лиш козаки і спроможні його врятувать.
І подались козаченьки через Арабат,
Хан ще довго після того озиравсь назад,
Все на віщось сподівався, хоч усе дарма,
Адже сил, щоб повернути трон собі, не мав.

Де поділось Дорошенка тіло у Криму?
Кажуть, кляті відрубали голову йому
І на списа настромили в Кафі на стіні.
Та ніхто гаразд не знає: правда то чи ні?!
Може, десь в Бахчисараї спить він вічним сном
Та нагадує потомкам, що уже давно
Ми з татарами в союзі рівному були,
Рідний край від зайд усяких захистить могли.

В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.
Як першу радість стрічі прилили,
Розговорились про життя, про долю.
Один козакував у Дикім полі
І звався між товаришами Клим.
Другий – Остап, той був городовим,
Хоч в Полі теж бувати довелося.
В обох уже посивіло волосся,
Зробилось чисто, як з багаття дим.
- Ти, Климе як? – питається Остап,-
Чи удалось добра тобі нажити?
- Нічого, брате. Хай життя не сите
Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
То з татарвою зчепимся, бува,
То сходим морем турка полякати.
Всього нелегко і переказати. –
Клим знов до столу корчмаря позвав.-
А ти от як? Поки ходили ми
На турка морем трохи щоб поскубти ,
Ви тут із ляхом поскублися, чути.
- Так, довелось зіткнутися грудьми.
- Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
Тепер на турка. Жмайла би тримався.
І з ляхами би гарно порубався,
Пустив би, може й не одному кров.
За що зчепились, хоч би розкажи.
- Ми ж козакуєм ще із молодого,
Вже чобітьми стоптали всі дороги,
Багато хто вже й голови зложив
За честь і славу Речі Посполитой.
От я, наприклад й під Хотин ходив
Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
В Московію не раз прийшлось сходити,
Спочатку за царевича Дмитра,
А потім, щоб всадити Владислава,
Що на Москву отримав якесь право.
Московських міст, доводилося, брав.
Бо ж обіцяли гори золоті
Козацтву ляхи за безцінну поміч.
А з чим весь час верталися додому?
Ото, що прихопили по путі!
Ми рятували скільки уже їх,
А чим вони віддячили? Нічого
Нам не дали з обіцяного того,
Напризволяще кинули усіх.
Хіба ж багато треба нам було:
Віддати пла́тню, що пообіцяли,
Щоб православну віру не чіпали.
Аби козацтво, врешті решт, могло
Зрівнятись ляській шляхті у правах…
І щоб охочих всіх до служби взяли…
Ото і всього, що ми вимагали.
Але і то було для ляхів страх.
Сейм відповів відмовою на те,
Сказав, що ми занадто знахабнілі,
Не розійде́мось – скоримося силі
Або тікати мусимо у степ.
Ми ж по маєтках у той час жили
У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
З маєтків панських мали їжі вдоста,
Чим іще більше панство допекли.
Тож уряд Конєцпольського послав
З великим військом, щоб нас приструнити.
Велів король нікого не жаліти
Та й кожен лях так само відчував.
Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
Чимало знаті війська доєднались.
Ледь не пів Речі у похід ладналось,
Перелічити, навіть, важко всіх.
І всі кінні ще й з купою гармат,
Та й німців найняли собі у поміч.
Нелегко раду дати війську тому.
Та слід навести між козацтва лад.
Оліфер Голуб – гетьман на той час
Між «випищиків» всім велів збиратись
Під Каневом. Велів до Січі мчатись
Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
Поки збирались купи козаки,
Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
Тож з Канева козацтво по дорозі
Похідним табором знялося й вздовж ріки
Дніпра посунуло у сторону Черкас.
Слідом повів кінноту Одживольський.
Все намагався той очільник польський
Спинити табір та зламати нас.
Але ми так пошарпали його,
Що довелось ні з чим йому вертати.
Нам же Крилова удалось дістатись,
А звідти бродом за Дніпро бігом.
Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
Та він чомусь подався правим боком.
А там же ляхи всі пантрують кроки.
Хотіли перебратися й до нас,
Але човнів достатньо не знайшли,
Тож всі даремні спроби й полишили.
Ми ж знов назад вернутись поспішили,
Поки ще запорожці не прийшли.
У гирлі у самім Цибульника
Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
Стояли ляхи в сподіванні скоро
На нас напасти. Що там та ріка?
При ляській силі нас не захистить.
Та ж від кінноти треба боронитись,
Отож і довелося городитись,
Як з військом Жмайло має надійти.
І він прийшов, хоч помочі привів
Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
І ще, мабуть, повернуться не скоро.
Багато хто з козацтва вже й жалів,
Що ляхів до такого довели.
Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
Але не було між козацтва страху.
Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
І він вже перемовини почав
Із Конєцпольським – що робити далі.
І ляхи на своїм наполягали,
І Жмайло в них посту́пок вимагав.
Поговорили та, видать, дарма.
Ми ляхам поступатись не збирались,
Вони ж нас залякати намагались
І кожен свою вигоду тримав.
На другий день і розпочався бій.
На нас кіннота ляська полетіла,
А ми її з мушкетами зустріли,
Свинцем сипнули у обличчя їй.
Та дощ свинцевий не спинив її,
Тіснити нас усе сильніше стали,
Аж доки і до табору загнали.
Але, коней жаліючи своїх,
Не кинулись наш табір штурмувать,
А найманців німецьких надіслали.
Ті в пішому строю атакували.
Та ми змогли їм врешті раду дать.
Як німці відступилися, тоді
Взялися ляхи із гармат стріляти,
Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
Тож відчайдухів вибрав і послав,
Аби дістались до гармат ворожих
І знищили їх скільки уже зможуть.
Але на те дарма надії мав.
Козак з конем ніколи не зладна.
Поки добігли, то кіннота ляська
Їм навперейми звідки і взялася.
Там голова упала не одна.
Слідо́м уже і вечір наступив.
Затихли ляхи. Та і ми втомились
І темрявою, як плащем укрились
Ті, хто цей день нелегкий пережив.
На завтра сили битись не було
Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
На герці в поле ляхів викликали,
Щоб те й те військо бачити могло.
Ми ж дружно табір укріпляли свій,
А ляхи штурм, напевно, готували,
Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
Щоб врешті з нами закінчити бій.
Та Жмайло був досвідчений козак
І бачив – місце вибрали невдале,
Бо шансів нам відбитись не давало.
Та він про те мовчав весь день, однак.
А, вже, як знову темрява лягла,
Велів багаття добрі розкладати,
До сну, неначе табір готувати.
Коли ж зоря вечірняя зійшла,
Тихцем він табір в темряві підняв
Із Таборища у Медвежі Лози.
Там менше для оточення загрози.
А місце він зарані вже обрав.
Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
Лишив аж три загони по дорозі,
Аби сховались по кущах і лозах
Й могли погоню ляську зустрічать.
А ми, лише на місце прибули,
Взялись одразу табір споряджати.
Там ще руїн старих було багато,
Тож ми тим скористатися могли.
Тим часом перші постріли знялись,
То уже наші, певно, в бій вступили.
Ми прислухались та хутчій робили,
Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
А канонада все гучніш луна,
Мабуть, нелегко браттям діставалось,
Але вони й на крок не відступались.
Ніхто не повернувсь. Не дивина.
Козак загине - задньої не дасть.
Хоч всі померли – військо врятували.
Ми час, щоб табір укріпити, мали,
Аби оту утримати напасть.
Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
Хоч коні були втомлені добряче,
Та ледь Замойський табір наш побачив,
Велів атакувати в той же час.
Кінна лавина ринулась умить,
Щоб сходу всі укріплення прорвати.
Але ревнули в відповідь гармати,
Слідом мушкети кинулись палить.
І лава поріділа на очах.
Замойський сам отримав кулю в груди.
К’оби не панцир, став би перед су́дом
Господнім. Коні плутались в корчах,
В болоті грузли, бились на землі,
Отримавши, так само, нашу кулю.
Ми передсмертні крики ляхів чули,
Але ж були на них страшенно злі.
Тож сипали навстріч їм той свинець,
Аби навалу їхню зупиняти.
І врешті ляхи мусили вертати,
Побачивши, що тут їм всім кінець.
Ми навздогін ще стрілили були,
Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
А то не буде чим наступних стріти.
Багато запастися не змогли.
Ще і частину втратили в путі,
Коли від ляхів клятих відбивались.
Десь там те зілля на возах зосталось.
Ох, як потрібні нам запаси ті!
Бо ж тут уже і німці надійшли
І узялись наш табір штурмувати.
А ті, прокляті, вміють воювати,
Ми ледь від них відбитися змогли.
І то, коли б не ранили того,
Хто керував їх строєм, то, як знати,
Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
Так підхопили й відійшли бігом.
Тоді прибулий Конєцпольський вже
Велів з гармат по табору палити,
Аби проломи у валах зробити.
Дерева всі зрізало, як ножем
І догори здіймалася земля
Від вибухів. Та ми того чекали
І, ледь гармати бити перестали,
Хутчій засіли за валами для
Того́, щоб знову ворога стрічать.
А він, звичайно і не забарився.
Весь виднокіл кіннотою укрився,
Бо лях атаку знов на нас почав.
Сам Конєцпольський на коні летів,
Своїх аби на полі надихати.
Та нас таким ніколи не злякати,
Ударили у лави ті густі.
І ще, і ще. А тут біля валів
Уже у шаблі ляхів зустрічали
І землю трупом по той бік встеляли,
Хоч і самі валились по землі.
Тим часом і «комишники» з води,
Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
Із засідок з боків у них стріляли.
А спробуй-но їх в сутичці знайди.
Жорстокий бій до вечора кипів,
Поки, нарешті, ляхи відступили.
І в них, і в нас закінчувались сили.
Із темрявою спокій наступив.
Ми готувались зранку дати бій,
Здавалось, у житті уже останній.
Знов Солониця в очі наші гляне
І мертвим буде заздрити живий.
Та вранці лях гінця свого прислав,
Велів свої умови виставляти,
До перемовин будем приступати.
Я, чесно, тим словам не довіряв,
Як і багато із козацтва хто.
Та більшість все ж дала на теє згоду.
А Жмайло нами вже не верховодив,
Бо Дорошенко вибрали на то.
Він більш меткий у політесах тих,
Уміє із панами розмовляти,
А Жмайло вміє добре воювати,
Зовсім не майстер він розмов пустих.
Чотири дні на все оте пішло,
Урешті договір все ж підписали.
Ми, звісно, зовсім не того чекали,
Але куди діватися було.
Реєстр лише шість тисяч встановив,
Заборонялось в море нам ходити
І велено всі «чайки» попалити
Та іноземних не приймать послів.
Також нікого з тих, хто воював,
Пани рішили зовсім не карати
І видачі старшин не вимагати…
Ще і платню їм вищу обіцяв.
- Що ж добрими зробилися вони?
Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
Бо ж там війна зі шведом назріває.
Тож ляхам готуватись до війни.
Чим більше ляхів ляже через нас,
Тим менше піде з шведом воювати.
А ще ж і нас туди потрібно звати,
Як то було завжди в тривожний час.
Як тільки ляхам добре припече,
Вони одразу нас у поміч кличуть,
Тоді й багатство нам і славу зичать,
Аж нудить від солодких їх речей.
А ще ж боялись – вернетеся ви
З морських походів – взнаєте про битву
І можете на поміч прилетіти,
Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
Тож підписали з ляхом договір
Та й на зимові подались квартири.
Ми з ними замирилися допіру
Та чи ж надовго цей між нами мир?

В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

9 вересня 1995 р., Київ

Лук’янівка. Спекотним днем іду.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.

Рід Вишневецьких знаний в Україні.
Та хто ж із нас не пам’ятає нині
Дмитра, що першу Січ побудував.
Ярему, що зчепився з Кривоносом,
Від його страт здригаєшся ще й досі.
Народ не дарма катом його звав.
Та нині про Михайла мова піде,
Того, що був тому Яремі дідом.
Він все життя своє провоював.
То з турками й татарами, що пхались,
Добра собі нажити намагались
На Україні. Він їх зустрічав
Та проводжав, щоб пам’ятали довго,
Ворожим трупом устеляв дорогу.
А то ішов в похід на москалів,
Що українські землі захопили
Та мало їм – ще більшого хотіли.
Тож їм гарячі голови студив.
Ходив в похід на них не раз, не двічі,
Громив в бою, як козакові й личить,
Міста брав штурмом – мури не спасли.
От про один з таких його походів
Розповісти б хотілося сьогодні,
Коли б цікаві слухачі були.
Отож, було то в час, коли Баторій
Псков облягав у сподіванні, скоро
Його під королівську руку взять.
Застряг надовго, правда попід містом.
А тут іще ідуть тривожні вісті,
Що цар війська нові почав збирать.
Щоб якось царську відвернуть увагу,
Велів підлеглим проявить відвагу,
Посмикати Московію з боків.
Михайло був у той час каштеляном
У Києві. Відкликнувся негайно
Та і на Січ одразу поспішив.
Зібрав усе там лицарство низо́ве,
Що крові москалям пустить готове.
Й тих, хто за гроші королю служив.
Ще долучив і слуг, і всіх охочих,
Які давно до бою шаблі точать.
Таким от робом військо собі збив.
А далі рушив вверх Дніпра походом.
Одні – човнами, другі – кінним ходом.
І, таким чином у Чечерськ пристав.
Дорогою до нього доєднались
Ті старости, що теж в похід зібрались
І кожен з них загін оружний мав:
Із Гомеля і Річиці, з Пропойська,
Із Овруча зійшлося трохи во́йська.
І, навіть, чашник київський прибув.
Туди ж привів козацтво Оришовський,
На ті часи «поручник понизовський»,
Що головним у реєстрових був.
У середині серпня із Чечерська
Пішли похідним маршем до Трубчевська,
В якім московський гарнізон сидів.
Був замок добре зміцнений, багато
Було у нім запасу і гармати.
Тож відбиватись міг багато днів.
Міг…На таке він, справді, сподівався,
Та Вишневецький, як туди дістався,
Одразу взявся стіни штурмувать.
Козацтво те робило дуже вміло,
Тож хутко стінами заволоділо
Та кинулися браму відчинять.
Хоч московіти опір і чинили
Та мусили скоритись, врешті, силі,
Здались на милість. Все ж у січі тій,
Говорять, люду згинуло багато,
Ще багатьох в полон вдалося взяти.
Сам воєвода, геть програвши бій,
В полон потрапив. Замок попалили
Та і на захід далі поспішили.
Князь по-татарськи військо розпустив
Аби округу всю пограбували
(Бо саме так тоді і воювали –
Хто більше взяти із війни зумів).
Зібралися тим часом воєводи
Прилеглих замків супроти походу
З Путивля, Брянська, Почепа, Орла,
Із Новгорода, Стародуба, Рильська,
Стрільці та із дітей боярських військо,
З донських коза́ків сила надійшла
Із їхнім отаманом Модиваном.
І кинулося військо те негайно,
Щоб князю перетяти далі шлях.
Над річку Судость, врешті наздогнали.
Якраз війська на переправі стали.
Всі старости на розсуд свій і страх,
З військами на той берег перебрались,
Заночувати там уже збирались,
А козаки на цьому ще були.
Побачивши таку зручну нагоду,
Всі московіти налетіли сходу
На старост. Ті захоплені були
Зненацька. Та, однак, не розгубились,
Їм часу небагато знадобилось,
Щоб лад навести в війську, почали
Чинити опір. Добре так чинили,
Аж доки в поміч козаки наспіли.
І разом бити ворога взялись.
А ті такого, видно, не чекали,
Тож незабаром з поля й повтікали
І по лісах, яругах розбрелись.
В полон усе ж потрапило багато.
На ранок стали вбитих рахувати,
Десь аж півтори тисячі знайшли.
Отож, здобувши славну перемогу,
В зворотню вони рушили дорогу
І так спокійно Брагина дійшли…
Це був останній із походів славних,
Хоч Вишневецький не полишив справи
Козацькі. Їм протекцію складав.
Перед сенатом захищав всіляко,
Бо ж добре розумів, що крім коза́ків,
Хто б рідну Україну захищав?

Полуденне сонце іще припікало,
Хоч спеки вже літньої і не було.
І валка повільно шляхо́м простувала,
Полишивши зранку привітне село.
Позаду зосталась Пилява і поле,
Де ляська і слава, і сила лягла.
А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
Поранені в тій бойовій веремії
Тепер безпорадні вертали назад.
Воли, у ярмі натираючи шиї,
Везли переможців. Та хто тому рад?
Хто тяжко поранений і ледве дише,
У кого ті рани не надто тяжкі,
Лежать на возах, озираються лише
На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
На першому возі козак говірливий,
Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
Візниці старому розказує живо
Де був і що бачив. Здорова рука
Стискає шаблюку, що поряд на возі.
Без неї козак, начебто й не козак.
Вже трохи і голос захрип у дорозі,
Але помовча́ти не може ніяк.
- Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
Колись воювати отут довелось.
Татар налетіла великая сила.
З ордою десь тут наше військо зійшлось.
Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
Вже холодом з півночі трохи війнуло,
Як краєм пронісся стривожений крик:
«Татари!». Орда чималенька зібралась –
Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
Летів хижим птахом попереду страх.
І вибрали ж кляті удалу годину,
Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
Зосталась, хіба що, кварцяна частина
Хмелецького, більше і сил не було.
Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
Лишаючи сльози і кров по слідах…
Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
Від наших людей, що були у степах,
Про те, що замислили кляті ординці.
Тож ми перетяли на захід їм шлях.
Побачивши, що їм там не поживиться,
Вернулись за Рось на Катонські поля,
Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
Три дні на те все їм відведені бу́ли.
Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
Кварцяний свій полк під орудою мав,
Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
Піхота Корецького також наспіла.
Зібрались усі під Оратів поки,
Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
А далі, пославши хоругву одну,
Щоб ворога ще віддаля чатувати,
Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
Де ми його військо і мали чекати.
Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
Армату і все, що потрібно для бою.
Всі інші полки на місцях полишав,
Щоб села й міста прикривали собою.
Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
Як ми під Криловом були у біді,
На мужність не дивлячись і на відвагу,
Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
Уже ми від неї рятунку не бачим…
Він якось із ляхом домовитись зміг
І голови тим врятувати козачі.
Відтоді у Жмайла забрав булаву,
Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
І, ледве упала роса на траву,
У сторону Білої рушили шляхом.
Знав добре Хмелецький де стала орда,
Проте невідомо, які в неї сили.
Щоб з того не бу́ла велика біда,
Велів, щоби десь «язика» прихопили.
І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
Загін невеликий та слідом подався.
Татарин же малим числом не блукав,
Розбійничав, але все ж остерігався.
Урешті обоз десь татарський знайшли
І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
До війська того «язика» привели,
Хмелецькому перед його ясні очі.
Татарин від страху усе розповів:
Де військо стоїть і яка його сила,
Хто орди свої у набіг цей повів.
Із допиту того було зрозуміло:
Ще кіш на Катонському полі стоїть,
Там мурз і солтанів зібралось до біса.
Щоб більше ясиру собі наловить,
Окремі чамбули за Рось подалися.
Те поле широке між давніх валів,
Як для оборони – то дуже придатне.
Отож недарма тут татарин засів.
Для бою – то так, але от… відступати…
Це був для татар своєрідний ланту́х,
Куди вони са́мі себе ж і загнали…
Вали гальмували стрімкий кінний рух,
Татари ж інакше і не воювали.
Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
Оскільки татар було більше утричі,
Він табір рухомий ладнати велів,
Що міг нам придатися добре у січі.
Він ночі тієї, вважай, не лягав,
Полки шикував, готувався до бою.
А перший ледь промінь на землю упав,
Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
Та на півдорозі спинитись прийшлося,
Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
Яких так багато отут у Пороссі.
Він шлях до орди нам перегородив.
Татари на те й сподівались, мабуть,
Раділи, що гарно від нас заховались.
Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
І виходу, наче, немає, здавалось.
Кіннота ще якось той вал подола,
А з табором як? А без нього - пропасти.
Й надумав Хмелецький: кінноту послав
Той вал перейти і на ворога впасти.
Піхота ж вози хай за вал проведе,
Поки татарва буде зв’язана боєм.
А вже на тім боці знов табір зведе
І слідом до бою стає із ордою.
Отак і вчинили. Хмелецький повів
Хоругву свою на орду нуреддіна,
Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
Що аж подалася її середина.
Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
І мурзи у нього були найзнатніші,
Хмелецький ударом найпершим же змів,
На них натискаючи більше і більше.
А тут підоспіли і інші полки,
Врубалися з лівого й правого боку,
Затисли в лещата ударом стрімким.
Татари іще опиралися поки.
Іще намагалися нас обійти,
Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
Хоч дехто уже намагався втекти…
Тим часом і наша піхота прибу́ла
Із табором. Вдарили звідти з гармат,
Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
Татари від ядер метнулись назад,
При тому й на полі упало багато.
Ми билися справа, Хмелецький послав,
Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
Аби утекти жоден шансу не мав.
І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
А сам Дорошенко, як справжній козак,
Попереду війська з татарами бився.
Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
Не витягне спис. Так у нім і зостався.
На нього ми, дивлячись, брались собі
Орду підлу ту на капусту кришити.
Татари метались у тісній юрбі,
А ми, наче в полі покосами жито,
Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
Щоб в купу велику побільше зігнати.
Години за дві, вже й втомилися ми,
Як перші ординці взялися тікати.
А далі посунула слідом орда,
А ми вже за нею, її проводжати,
Лишаючи вбитих татар по слідах,
Хто квилив «аман» - у полон того брати.
І так, поки й темрява вкрила орду,
Тоді лише стали назад повертатись.
Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
Аби уночі знову сили набратись
Й напасти гуртом розпорошених нас.
Тим паче, за Россю ще й досі блукали
Чамбули, що мали вертатись якраз.
А в кожному з них було сили чимало.
Хмелецький дарма хвилювався, проте,
Орда хитрувати зовсім не збиралась,
Їй страх не давав спромогтися на те,
Летіла й назад озиратись боялась.
Тож вранці Хмелецький загони послав.
Одні – щоб на бродах орду перестріти,
Другі – перекрити усіх переправ,
Татарські чамбули за Рось не пустити.
П’ять днів полювання на ворога йшло,
П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
Багато орди перебито було,
Багато полону усякого взя́ли.
Одних лише мурз із півсотні, простих
Татар більше тисячі. Ляхи старались,
Кого зустрічали – рубали усіх,
Ми ж більше узяти в полон намагались.
Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
На наших братів у орді обміняти.
А скільки добра нами взято було?!
Одних лише коней настільки багато,
Що кожен з «бахматом» додому вернув,
А дехто привів, навіть, двоє і троє…
Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
Вернувшись думками знов до того бою.

Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.