За мотивами телефiльму "Чорнобиль")

Чорнобиль пошкоджує долі:
З нежданих заходить боків.
По вінця наповнені болем,
Уже понад тридцять років
Минуло в чутках, недовірі.
Все людство здригнулось тоді.

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури

Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,

Ми так і не навчилися прощати
Тих, хто ховається за ницими словами,
Бажає бісу душу продавати,
Аби усі перетворилися рабами.
Себе ми не почали продавати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі було важко заховати
І примиритися, як долю поламали.

Лікував від гарного смаку.
Тьменна ресторацій при дорозі.
Руколи насипав на лукум...
Прилітав на паті Осборн Оззі.

Три відьмички різали перкаль,
від серветок тхнуло темним пивом.
Годував блеф-кухар серед паль,

Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,

Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капи

В'яли  лІта рясні спориші,
у потилицю дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись

Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…

Щиглик жив веселий в світі,
та попав в підступні сіті
якось днем похмурим влітку –
тож змінив свій гай на клітку.

В ній зернята і водичка,
навіть свіжа є травичка,
тільки замкнені дверцята

У Княжому місті ліхтар ліхтарю
Солодить купелю фонтана.
Розгойдує літо вечірню зорю, —
Палац припасує на вбрання.

У Княжому місті моргає, як цвіт,
Колесам кармінна бруківка,
Коли під’їжджає віночок століть

У Жори відсутні дзеркальні нейрони,
бракує емпатії... Кілька емоцій:
від їжі вдоволення, злість, оборона.
Є аспідна латка на лівому оці.

Пірат-акробат, прибиральник у тирі.
"Тіп-топ"... Не зуміє художником бути.
Малюйте такого на якорі, гирі.

Я - вогнептах, дитина сонця,
Люблю цей світ, не вередун.
Та заздрий люд на кожнім кроці
Кричить озлоблено "Ату!".

Блукаю лезами Оккама,
Ступаючи в сліди старі.
А в спину посмішка лукава

Захотілось неквапливо
Та, маскуючись найтихше,
Смакувати довго пиво
І писати дивні вірші.
Захотілося погнатись
До отого п’єдесталу
На якім подібних натиск
Тільки кращі зупиняли.

Від хмари до хмари - драбинки хитляві.
Залізла малеча на яблуньку, явір.
До зірки не так і далеко... та сонце
розбризкало чай... і пряде з волоконця...

Індигова кішка вмиває кошатко.
Кладе забувайло стонадцяту латку.
Слимак виноградний упав на тар