І скажу вам щиро нині:
Всі берізки в ластовинні,
Жовті мерехтять листочки -
Світло блимає у очки.
В клена новий жовтий светрик,
Милувався далі Петрик,
І вербички-дві сестрички
Золотом фарбують річки,

Небо пролітнене сиззю скипіло,
Вишерхло листя під утлим світінням...
Вільна від одягу, вільна від тіла -
Йшла простобосо, без болю, без тіні

Окрізь планети тяжкої калини,
Шепіт жоржин...авангардові шуми...
Вільна від зла і словесного плину,

Я відчуваю, як руйнується мій світ,
Які удари завдають по ньому.
Він мов давній Вавилон,
Що загубився в пісках часу.
Він захований у манускриптах,
У глибоких криницях пам’яті,
У спогадах і легендах.
Мій світ мов піщана споруда,

Хто сіє, той збирає врожаї
і не паї, а землю обробляє,
і не багатії, а ратаї
збагачують перлинами її –
оазами освоєного краю.

Це вимагає поту... і крові
у всі часи ворожої навали.

За вікном знов накрапує мжичка,
осінь вабить стриптизом в дібровах
та лягає на згоране личко
листопадна хандра тимчасова.

Надвечір'я морозивом тане
в піднебесній креманці блискучій.
Ти звикаєш без мене коханий,

Кручі дніпрові не стануть горами,
сяде за обрій сонечко зморене,
у прохолоді прокидається гай,
іде ніч до тебе, лише зачекай.

Хмари бундючні рожевим налиті,
десь цвіркунець заливається в скиті,
воду із річки п’є місячне сяйво,

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти,
допоки сам існую на планеті,
щоб міг ти взяти пісню й увійти

Мариться поезія природи,
поки ще у пам’яті жива
на свої капризи і дива –
то негода, то ясна погода...
та не цим забита голова:
на любов уже немає моди,
нині на елегії жнива.

Спочатку день був сонячним, чудесним!
Марі на гойдалці гойдали весни,
вона злітала високо угору,
окрилена, весела в добру пору.
А після йшла обніжком понад полем,
всміхаючись деревам ясночолим,
зривала звіробій і беладонну,
чебрець, бесмертник

Застібнула на гудзик небо,
Заховала від нього очі.
Не люблю я науки точні,
Я люблю тихий дощ і кеди.

Небо плаває у калюжі,
І гойдає похмуру днину.
Я люблю розглядать картини.

В небовиду очі сині.
Вії - пагони зі світлом...
Лист берізки в павутинні
Розмовляє тихо з вітром.
Осінь в золотій хустині.
Сяють сонечком долоні:
Вишиває жовтим нині
На сукенці вербодоні.

Я не люблю столичного метро…
Я не люблю аннати апостату…
Коли моє прискіпливе нутро
Ведуть без відома мене на страту…

Я не люблю віншованих похвал…
Я не люблю драпіжок серед люду
Коли з екрану чеше самопал

Хрусь та хрусь під ногами жолуді.
А не жарко уже у затінку!
Я вітаю Вас, пане Жовтню!
Як торік вітав і позаторік.

Ще не час на всю зиму в лігво,
хоч і Сонце доволі низько.
…Сивий Седнів. Альтанка Глібова.

Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що о

За мотивами
польських танго.

Polish tango: Mieczysaw Fogg –
Jeste bez serca, 1937

***

Вицвілі фотографії осені
Наповнюють нас жовтогарячим смутком,
Фіолетовою ностальгією,
Перепрілим спокоєм,
Холодною вранішньою сонливістю.
Ці фотографії перетворяться
На сухий порох,
Від них нічого не лишиться,