Водохреща. Споліскую гріхи.
Вода - аж чорна. Бульбашки від бруду.
Із осені не мився. Вороги
Платіжки надіслали (ох і люті!).

Вода гаряча коштує як ром,
Побачив суму - запекло у грудях.
Аби сплатити - мушу рік кайлом

Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
ще у сумках, і, лопочучи, по інерції ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір зосереджується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під

Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –

А навіщо писати сонети
про якісь небилиці, коли
вишивають поети
пейзажні сюжети,
аби їх ремиґали воли.

***
А в небі все написано прозоро,

Ще зір нічних світіння мляві
Горіли втомлено вгорі,
А я на висохлі заплави
Вже гнав покірливих корів.
Ішов за ними, мов на свято,
Бо втоми зовсім не було,
Коли худобину рогату
Куди не слід чомусь тягло.

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі

Вставай, Васильку! Годі уже спати!
Пора іти на вулицю гуляти.
Там уже снігу за ніч намело.
Поснідай та хутенько одягайся,
Піди надвір, із друзями пограйся,
Із гірки поз’їжджайте за селом.
Василько кинувсь до вікна. І справді:
Ніч розродилась, врешт

Високий класику, дарма
Ти лаяв те, що сокровенне,
Божествена рука сама
Влила цю кров тобі у вени.

За винятком кількох осіб,
Їх частка зовсім невелика,
Ця нація створила хліб,

Нехай співають всі народи
Хвалу Всевишньому Царю.
Йдучи до миру і свободи,
Облишать віковічну прю.

Зречуться впертостей, гордині,
Зарозумілостей сліпих…
Знайдуть в собі серця дитинні,

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе

І ось вона, омріяна зупинка,
мені дорога через все село
в руках із хлібом дідусю торбинка,
як смачно пахне скошене зело…

Життя тут не кипить, але вирує,
бо кажуть літній день годує рік
й ледачого шукати навіть всує

Забиваєш цвяхи у серце -
нелукавим, ясним, блаженним.
Посипаєш пекучим перцем
абрикосові сни даремно.

Хтось в натхненні розраду бачить,
котить вгору Сізіфа камінь,
відкриває світи незрячим,

А мені не потрібні сніги.
Обійдуся. І вигрію очі:
Безтурботні лише дітлахи,
А все інше – сумне і пророче.

Первозданне, природне – оте,
Що прийшло й не відходить від мене, --
Відчуваю: навколо цвіте,

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,

М. К...
Безупинною ходою
Дальні зваблюєш світи, –
Сонцем, вітром і водою
Взимку й літом пахнеш ти.
То тебе голублять хвилі,
То збентежують луги, –
Ти і зараз полетіла