Тліє третя світова
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої чети
всі країни скуті.

Ти візьми мою руку, коли в тому буде потреба.
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.

Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шаля

Для тебе також, любий, я змогла б
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту коо

Я мало жив і жив у лісі.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.

Білопері, сизокрилі,
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.

Звинувачуєш… а кого?
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…

Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.

Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий

Коли тебе шматують крадькома
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…

Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,

Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у кого душа порохнява.

Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —

Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст

Вже ні чарів, ні спокуси,
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.

А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,

Так буває, вір не вір,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.

Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.

Щоб не пускати дим у очі
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?

Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.

Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині