Хіба, що глянути з-під лоба…
Хіба кивнути з-під поли…
Якщо не перша… третя спроба
І не важливо… будь коли
Замкнути, стиснути в обіймах
Зацілувати аж до ніг
Від нині ти моя! повія
І найсолодший долі гріх…

Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,

Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,

Край дороги дика груша
Струшує плоди, –
Гнилички відразу сушить
Сонце, як завжди.
Їх гора переді мною
І покров навкруг, –
Пнуться оси жвавим роєм
На медовий дух.

Витончена, виструнчена, вимріяна,
Лагідним серпанком зачарована,
Серцем неочікувано викраяна
Із пісень, жагою погаптованих.

Недоречно й болісно у осені
Вимагати літа веселкового.
На лугах й галявинах покошених

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати

З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на

У прийдешньому році було безліч нових знайомств. Безліч. І лише двоє схвально відгукнулись, вцілому, про поетичну творчість. Інші, а їх сотні, зацікавлені палітрою: я - тобі, ти - мені... кудою швидше і де дешевше. Я повинен не їх, а себе. І все таки:

Невесела в пісні партитура,
Зруйнувала Єва мій барліг!
Бич кохання у руках Амура
Б'є мене по плечах навідліг

А мені ж на тижні сто годочків
Буде! Та для бога це пусте.
Скоро класти на гробок віночки,

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?

Я хочу знати, де вони, могили,
Хмельницького, Волошина, Мазепи,
Виговського і Полуботка? Сили

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні

Осіння казка завітала у ліси,
Барвистим чаром опромінила далечі.
У синіх виріях тужливі голоси
Відклекотіли лунко в обрії лелечі.

Запахли медом щільниковим диво-дні,
Заграли щедро променистими словами.
Красуні-верби шелестливі та чудні

Не порівнюй заметілі
вони різні у зими
на вікні малюнки лілій,
сірі з бовдурів дими,
шапки на лелечих гніздах,
на калині снігоцвіт…
ні проходу, ні під’їзду
до коханої воріт.

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,

Облітають листочки
Із Франкового дуба.
Неба синя сорочка
Виглядає так любо.
Жовтим листом опалим
Тихий грається вітер.
Від святкового шалу
Обнімаються віти.