Піду до Гуру. Там умови краще.
Не вірую в «за пазуху Христа».
Учення, то коли воно путяще,
щоби прожити років хоч до ста.

Он Гуру, кажуть, із повітря гроші
висотує та учням роздає…
А от смирення – важелезна ноша,

Вона мені сказала «так»
своїми милими вустами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!

Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло нове начало,

Ще чарчину подає гарсон...
Як не пити, де себе подіть?
...у тривожний опівнічний сон
Надійшла до мене, мов тоді,
Як були весняно-молоді,
Ти, моя коханко чарівна,
Диводіва зоряних надій
Виливу шаленого вина,

Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.

На могилу майстра приходять, ніби на прощу,
Вічні пілігрими тіла і душі.
Могила майстра розносить
Потужну енергетику.
На ній лежать свіжі квіти.
Штучних тут не знайти.
Майстра тут немає, він розвіявся
У безлічі трав і тисячах сторінок

Усі дурисвіти розумні,
але юрмі усе одно,
що і її пошиє в дурні
непотопаюче лайно.

Лакею все іще здається,
що він у нації кумир –
там, де нема душі і серця,

Планета Земля не єдина родина.
Домівки людей потопають в деревах.
Криниця, лелека, порічка під тином,
Онуки і люблячі діти, а рейвах

І безлад, неспокій у душах постійний,
Нам не розгребти скільки б не намагались.
У світі іуд - катаклізми і війни

Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла всіх малят обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати,
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика зак

Невігласом жити легше у світі,
лексичний запас не муляє мозок
і матюками слова підігріти…
Дам попугайчику літер і проса.

Літер не хочеш? То на тільки проса.
Ситому краще, бо голод не тітка…
Бути героєм на відстані просто,

Чорний квадрат Малевича.
Віолончель Ростроповича.
Сто фуете царевича
на полотні Григоровича.

Кава, шинок, пів сандвіча
в центрі старого Дрогобича.
Спів Василя Зінкевича.

Осінній дощ змиває поторочу
твоїх незрозумілих почуттів,
але твій голос я почути хочу,
а бачити тебе – і поготів!

Поглянути в глибокі твої очі,
зануритися в серця таїну…
Душа нікого бачити не хоче,

Страшно до потери
мысли кутать в дрожь.
Я закрою двери...
Больше не войдешь
ты легко, небрежно,
светлый, озорной,
не промолвишь нежно,
хорошо с тобой

В минуле нема вороття,
Хоч тепло там... Це ми пізнали...
Чи ти пам"ятаєш, дитя,
Оці, що колись колисали,
Простягнуті руки мої
До тебе... Дитятко, дитятко...
Як слухали ми солов"їв
Із мамою... Я тобі батька

Не зійшлися зорі в обрі тому,
Вітер хмари вергнув набакир.
Гай не знав, що по осінній втомі
Град ударить, наче сто сокир.

Вдарить гостро по гілках безлистих
І по стеблах вимлілих і ще -
Най би він не звівся в чорнім свисті" -

У струни доля б’є і нотами печалі
Записує мелодію душі,
А часу течія, намотує спіралі,
Несе її поволі до межі.

У струни доля б’є, аби почули люди,
Які ідуть самотньо у імлі,
І звуками її, наповнюючи груди,

Я квітну, люба радосте, й тужу
на купині бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу
щоденно просувається робота.

Людське хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі зародки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,