Глобальні події епохи,
де кров’ю омита земля,
де війни брутальні, жорстокі
людське спотворили ім’я.

Не хоче вже Всесвіт мовчати.
Цю кару, мабуть, надіслав
за те, що вбиваємо брата,

Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче

серед садів… захованих плодів…
вуглиною і глиною стираюсь…
стараюсь… не бентежу юних дів…
рабів обходжу і царів цураюсь…
у мене свій край світу у душі…
і землі триєдині… тридев’яті…
баддя води і каганець у хаті
і дотики таємних ворушінь…

Так, це Брґамо, Господи…
Те, яке я відвідував та любив:
за Доніцетті на тлі гобеленів,
романський стиль.
…По знелюднених вулицях –
лиш вій

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.

Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні.
Все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Сьогодні день дурня. А вчора?
Здається у нас він щодня.
Пустіє державна комора
На хліба не буде зерна.
По норах забились, як миші
І скотча на рот нятягли,
Дзумить необтяжливо тиша
Прокльонами баби-яги.

Наче півня співучого гребінь
Чи із сушених фруктів узвар, –
Багровіло над обрієм небо
І згасало в мереживі хмар.
І пітьми мерехтлива навала
Виповзала на стишений шлях, –
І зливалися з сутінню далі,
І нестерпно рябіло в очах.

Всадови себе в клітку
Випни душу і з’їж
Самотині об’їдки
Підмете хтось на вірш…
І цей хтось ближній родич
Ворог лютий свобод…
Де капкан, там і здобич -
Один день - епізод…

Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випадок розповісти хочу.
Забажа

Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –

Хоч серце жваво стукотить
Без стомлення ознаки, –
Ані турбот, ні суєти,
Ні задумів ніяких.
Вже десять днів мине ось-ось,
Як стало трохи жаско, –
Радію, вгледівши когось
Загнузданого в маску.

Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,

Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.

А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.