В останньому танку роковані планети
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.

Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже

Кошмар століття – ядерний грибок,
а тупіт чобітьми – його оброк,
ми звикли до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;

„Макс-фактором“ почав писати твори,
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
ця туш виразність і об‘єм їм придає!

Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути. - Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок,

Вдихни повітря повні груди,
повільно порахуй до ста…
Бо люди, друже, просто – люди
і їм кортить звичайна мста.

Ти не чекай відважних вчинків,
плюгавство квітне на землі.
Перечекай, зажди хвилинку,

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть

Ходім туди — до мертвої води,
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.

Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті

Остання осіння ніч. В безмісячнім стиглім мороці,
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.

Вже дряпають чорне небо

Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,

Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі

Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.

І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума

Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.

Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті

Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.

На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи

Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.

Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори,
Полюби дивака – джиґуна.

Квилить за вікнами майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кошлаті мої.

Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поет душі і рито

Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д