Моя Україна болить у мені,
моя Україна ридає.
Сьогодні держава в борні та вогні,
а вчора була тихим раєм.
Хоронимо нині жінок і дітей –
могили, могили, могили…
Чомусь не втішає церковний єлей
чи ладан свої втратив сили.

Нарешті душу заспокоїв
Від тебе, сину мій, дзвінок: –
“Нас відвели з передової
Без втрат у визначений строк.
Ще кілька днів і буду вдома,
Й тебе найкращу обійму, –
Розсіє враз стрічання пломінь
Розлуки болісну пітьму...”

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі

Отака тобі, Вкраїно, випада планида:
Біля кожного героя причаїлась гнида

Москва. Червона площа, мавзолей.
Мобілізація! – усюди лине вістка…
Наряд в військовій формі і «старлєй»
вручає «насєлєнію» повістки.

– А воювати з ким? – питає хтось,
надіючись на щиру допомогу.
– З фашистами! – здоровий каже «лось».

Намагаюся не писати, мовчати,
здаюся собі незграбною, невиразною.
Муза не дає гарантій і професорських мантій,
і тільки Осінь муркоче, шепоче,
простягає руки тонкі в золотих перснях,
розриває полотно міжсвіття,
народжує міжсезоння і божевілля,
і я

Знову холодно і сиро
Від невпинної сльоти, –
Гостролистий клен поширив
Розмальовані листи.
Переповнені калюжі,
Мов озерця навесні, –
Так мутні зіниці мружать,
Що розплющують – скляні.

Сльози з дощем не солоні,
навіть чомусь не гіркі
час, що провів у полоні
був до нестями жаским.
Скільки кати побратимів
стратили ліку нема.
Зимно, о, Боже, як зимно
стелиться в серці зима.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспів

Були ми наївні у давні роки,
майбутнє своє будували
і добудувалися... нині, таки,
усе, що ішло на броню, літаки,
на голови наші упало.

ІІ
Не хоче звільняти від себе орда,

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

17 липня 1995 р., Київ

У давній час, десь край села,
мала хатиночка була,
а в тій хатинці братик Ох
і братик Ах жили удвох.

Прийшла весна, радіє Ах:
- Нарешті зійде сніг в ярах!
Бурчить на це сердитий Ох:

Отже, потреба є.
Вона для тебе, моя Україно. Вона для тебе.
Здихатись тієї наволочі,
зажити спокійно на власній землі.

Вона для тебе і має велику ціну.
Найбільшу з можливих – людські життя.
Ти мусиш сплатити, моя Україно.

Від розпаду радянського союзу у 1991 році, який росія вважала такою собі закамуфльованою російською імперією, не вщухає у них ностальгія за імперським минулим. За тридцять років існування незалежної України не припинялися спроби так чи інакше повернути У

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та я