Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.

Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...

Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,

атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні

вектором кожним східці скрегочуть

Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.

Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і

Летить Козеня, наче
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.

А печеніги на хазар ідуть...
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.

***
А на агонізуючу орду

Свати", "квартальчик", тру-ля-ля -
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.

Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,

В останньому танку роковані планети
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.

Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже

Кошмар століття – ядерний грибок,
а ми у кирзі відбиваєм крок,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;

„Макс-фактором“ почав писати твори,
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!

Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути. - Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок,

Вдихни повітря повні груди,
повільно порахуй до ста…
Бо люди, друже, просто – люди
і їм кортить звичайна мста.

Ти не чекай відважних вчинків,
плюгавство квітне на землі.
Перечекай, зажди хвилинку,

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть

Ходім туди — до мертвої води,
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.

Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті

Остання осіння ніч. В безмісячнім стиглім мороці,
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.

Вже дряпають чорне небо